Автор: admin

Желудок — лучший друг человека, относитесь к нему с уважением

Н.Захаров, профессор, кандидат медицинских наук,

А.Горбовец, старший преподаватель, Московский государственный открытый педагогический университет им М.А. Шолохова

Наступил новый учебный год, а вместе с ним навалились на нас и проблемы здоровья учащихся, связанные с нарушением их нормального питания. Проблемы эти новыми никак не назовешь. В нашем цивилизованном мире отношение взрослых и, как следствие, детей к собственному питанию часто все еще находится на примитивном, к тому же вредном для здоровья уровне. Жители планеты, широко шагая в ногу со временем и будучи плененными благами цивилизации, забыли, что организм-то наш так и остался «нецивилизованным». Он, увы, не в состоянии приспособиться к нынешнему деловому ритму. Каким был многие и многие тысячелетия тому назад, таким же, по сути, и есть сегодня. .

Бурное развитие цивилизации последних веков и особенно последних десятилетий вызвало заметную диспропорцию между возможностями и потребностями нашего организма, с одной стороны, и тем, что мы ему предлагаем и что от него ожидаем, — с другой. Отсюда и появилось понятие «болезни цивилизации», когда речь идет о гипертонии, инфаркте и инсульте, ишемической болезни сердца, остеохондрозе, нервных заболеваниях и других. «Быстрее, выше, сильнее», а также богаче, солиднее, моднее или, как теперь говорят, «круче» — таков девиз наших дней.

Догнать и перегнать, успеть и получить, одолеть и ухватить — разве не этому подчинено существо многих наших сограждан? Стремясь к столь «высоким» целям, они безжалостно загоняют свой собственный организм, как непутевый ездок своего скакуна: работа без продыха и в бешеном темпе, отдых с обильными до отвращения к еде застольями, бани до одури, надрывное обеспечение должного социального уровня — и все это якобы ради движения вперед.

Казалось бы, если люди все время находятся в движении, разве это плохо? Не спорим, движение — это хорошо. Только ответьте: почему в условиях такого всеобщего «движения» медицина неустанно твердит, что болезни помолодели? Ответ прост: кидаясь в крайности, мы забываем о «золотой середине». Когда нужно двигаться — сутками сидим (например, за компьютером), когда нужно идти — часами едем, когда не мешало бы остановиться — мчимся, как угорелые, а затем (с жуткой головной болью) падаем, обессиленные, на кровать, чтобы с утра пораньше снова кинуться в бега. И так изо дня в день — с недосыпами вместо нормального сна да с «перекусами» и перекурами вместо нормального питания. Что удивительно, при всем при том мы ахаем и разводим руками: ну откуда у молодых — «пожилые» сердца, одышка, двойной перетянутый ремнем живот, тройной подбородок и измученный язвами желудок?

Наш организм, видите ли, предпочитает, чтобы всё было в меру. На избыток или недостаток чего-либо он норовит отреагировать болезненно, чем доставляет своему хозяину массу хлопот. Избыток физической и психической нагрузки для него — проблема, недостаток — тоже. Стресс, нарушения функций различных органов, как известно, развиваются и по той, и по другой причине. С питанием похожая картина: если человек много ест, у него развиваются ожирение, сахарный диабет, заболевания желудочно-кишечного тракта, если ест очень мало (худеет по моде) — обрушиваются дистрофия, подагра и опять же сахарный диабет, заболевания органов системы пищеварения.

Что же делать? Где выход? А он может быть только один: смолоду научиться соблюдать «золотую середину», не допуская как «пере-», так и «едо-». Это полезно, кстати, не только в отношении здоровья. Такова в двух словах наша философия здоровья.

Если человек живет в дружбе со своим организмом, прислушивается к нему, со вниманием относится к его проблемам, когда тот на происходящее с ним реагирует болью, нервными срывами или наоборот — переутомлением и апатией, то жизнь такого человека наполняется гармонией физической и духовной. В не слишком далекие от нас времена был провозглашен лозунг: «В здоровом теле — здоровый дух!» Но дело обстоит с точностью до наоборот — душевная гармония, уберегающая человека от многих ненужных, а подчас и опасных действий, является залогом гармонии телесной. Присмотритесь к людям: кто живет в гармонии с собой и окружающими, редко болеет.

Следует помнить о том, что любая боль — это сигнал, пришедший к нам из глубин нашего организма, и означает он одно: «Я так больше не могу!» Если же человек пренебрегает такими сигналами, глушит их обезболивающими препаратами в угоду сиюминутной выгоде, если не делает своевременных выводов из этих посланий, то рано или поздно получит «бунт на корабле», выражающийся в серьезных хронических заболеваниях.

Вот тогда-то в жизни человека сразу всё меняется. Он начинает торопливо умащивать и ублажать взбунтовавшиеся «низы» — собственные органы: «водит» их по дорогим врачам, приобретает для них недешевые лекарства, тратя на это подчас все заработанные деньги, тщательно соблюдает правильный режим всего и вся, забыв об удовольствиях, но… нередко бывает, что поздновато спохватился, болезный…

Вывод таков: чем дальше мы отходим от обеспечения потребностей своего организма, тем сложнее становится наша собственная жизнь. Потому что, хотя мы и «цари природы», она, эта самая природа, не позволит нам вольностей со своим творением, то есть с нашим организмом.

Изложив общие принципы сбережения здоровья человека, перейдем к некоторым более конкретным вопросам. Поговорим о причинах возникновения у учащихся (и не только у них), если можно так выразиться, их «профессиональных» заболеваний — гастрита (воспаления слизистой оболочки желудка) и дуоденита (воспаления слизистой оболочки двенадцатиперстной кишки), а также комплексного заболевания — гастродуоденита.

«Родители» гастрита — ненормально организованное, нерегулярное питание с преобладанием сухомятки, а также торопливое заглатывание пищи (естественно, плохо при том пережеванной). Такой стиль питания весьма характерен для учащихся — во время небольшой перемены им надо успеть подкормиться. До пережевывания ли тут? — успеть бы на занятия.

Не раз доводилось слышать такие, к примеру, высказывания: «В нашей семье гастрит за болезнь не считается!» Хотелось бы уберечь граждан от подобного опасного «геройства», корни которого лежат, скорее всего, в элементарном неведении. Гастрит, как и дуоденит, — серьезное заболевание, приводящее к столь же серьезным последствиям.

Начнем с того, что проявляются эти заболевания острыми болями в брюшной полости: гастрит — в подложечной области (эпигастральной — в районе солнечного сплетения), дуоденит — чуть ниже и со смещением, как правило, вправо.

Изжога (порой изнурительная), отрыжка, тошнота и запоры — непременные спутники этих заболеваний.

Надо иметь в виду, что плохо леченные гастрит и дуоденит склонны переходить в хроническую форму.

Последствием данных заболеваний может быть возникновение язв желудка и двенадцатиперстной кишки. Язва — это нарушение целостности слизистой оболочки упомянутых органов, что является крайне опасным заболеванием. Подобные язвы часто становятся причиной рвоты, чувства распирания и «жжения» в животе. Они также вызывают сильнейшие рези в брюшной полости. Боль может быть столь интенсивной, что человек порой даже теряет сознание.

Выглядит язвенник малопривлекательным: он сильно теряет в весе, имеет желтоватый цвет лица, в глазах у него — вселенская тоска.

Для язв желудка и двенадцатиперстной кишки характерно появление их у людей молодого и даже школьного возраста.

Имеют место сезонные обострения указанных болезней — весной и осенью. Кроме того, язвы пищеварительного тракта опасны еще и тем, что могут стать причиной желудочных и кишечных кровотечений. При возникновении кровотечения в результате кровопотери наступает резкое падение артериального давления (коллапс), появляется слабость, человек может потерять сознание и даже умереть.

Далее. Истонченные язвой или язвами стенки желудка и двенадцатиперстной кишки, случается, прорываются, и тогда наступает их прободение (или перфорация). Прободение — это появление сквозного отверстия, в данном случае — из полости желудка или кишечника в брюшную полость. Прободение, как и кровоизлияния в желудок или кишечник, провоцируется обычно сотрясениями — прыжками, ездой на автомобиле или велосипеде, толчками по корпусу и ударами в живот. Оно сопровождается нестерпимыми «кинжальными» болями в животе.

В результате прободения возникает воспаление брюшины, называемое перитонитом. Перитонит — это угрожающее жизни человека состояние, требующее немедленной операции. При спасении больного счет идет иногда уже не на часы, а на минуты.

Еще одно осложнение язвенной болезни — стеноз (сужение). Имеется в виду сужение стенки желудка, чаще всего в области привратника, то есть в области перехода желудка в двенадцатиперстную кишку. Отверстие привратника при рубцевании заживших язв сужается настолько, что пища не может поступить в нее из желудка. Возникает упорная рвота. При стенозе единственно возможное лечение — хирургическая операция.

Не многие, к сожалению, знают, что хронические гастрит и дуоденит, а также язвы желудка и двенадцатиперстной кишки являются предраковыми состояниями, то есть в перспективе могут стать причиной злокачественных опухолей. Тут уж, как говорится, комментарии излишни.

Теперь самое время обратиться к причинам рассматриваемых нами заболеваний — гастрита и дуоденита… Увы, приходится отмечать, что они в полной мере присутствуют в жизни школьников и студентов. Да и не только в их.

Факторы, способствующие развитию гастрита, дуоденита, а также язвенной болезни желудка и двенадцатиперстной кишки:

1. Питание всухомятку. Пропуск полноценного обеда, в котором обязательно должно присутствовать первое блюдо, «перекус» бутербродами, когда желудок наполняется плохо размоченными и трудно перевариваемыми пищевыми комками (хлеб, копченая колбаса, твердый сыр).

Такая пища долго расщепляется и плохо перемешивается в желудке. Проглоченные куски, соприкасаясь со стенкой желудка, в значительной степени раздражают ее. Все это приводит к усиленному выделению желудочного сока в местах соприкосновения пищевых комков со стенкой. В итоге защитные барьеры, предохраняющие стенки желудка от агрессивного воздействия желудочного сока, не выдерживают — возникает контакт со слизистой оболочкой, что приводит к ее воспалению.

Поэтому усиленно рекламируемые чизбургеры и гамбургеры, пицца, а также всевозможные чипсы как основа питания должы быть однозначно отметены — питание ими небезопасно для здоровья.

2. Питание наспех. Торопливость при питании крайне нежелательна — плохо пережеванная пища чрезмерно долго расщепляется в желудке и с трудом переваривается в кишечнике, что создает дополнительную нагрузку на эти органы пищеварения. Заглатывание пищи вместо тщательного ее пережевывания, помимо воспалений, приводит к вздутиям живота и запорам.

3. Питание с большими перерывами. Питание урывками, значительные интервалы между приемами пищи приводят к рефлекторному выделению желудочного сока в «положенное» (например, обеденное) время, когда пищи в желудке нет (и не предвидится), но органы пищеварения «приучены» к ее поступлению именно в данный момент. В этом случае высококонцентрированный желудочный сок будет выделяться в пустой желудок, что может привести к уничтожению слоя слизи, защищающего его стенки. Следует учитывать, что желудочный сок рефлекторно выделяется при виде пищи, а также при мыслях и разговорах о ней.

4. Жевание жевательной резинки для утоления голода или перед едой. В этом случае происходит «обман» желудочно-кишечного тракта. Слюна, сглатываемая в процессе жевания жвачки, попав в желудок, стимулирует выработку желудочного сока. Но в желудок в этот момент пища не поступила. И желудочный сок всей своей агрессивной мощью обрушивается на стенки желудка…

5. Употребление копченостей, жареной, острой, горячей или, наоборот, очень холодной пищи. Эти факторы способствуют разрушению защитного слоя слизистой оболочки желудка, следствием чего является ее воспаление.

6. Курение и алкоголь. Курение, употребление алкогольных напитков, в том числе пива и сухого вина, приводят к повышению кислотности желудка, что также усиливает раздражение его слизистой оболочки.

7. Употребление крепкого кофе. Кофе повышает кислотность желудка, и при длительном его употреблении, особенно горячим и натощак, чрезмерная кислотность желудка не преминет сказаться на его состоянии.

8. Длительный прием или прием большими дозами лекарственных препаратов, существенно повышающих кислотность желудка. К таким препаратам относится, например, ацетилсалициловая кислота, кортикостероиды. Поэтому подобные препараты надо принимать либо во время еды, либо после нее.

9. Нервный стресс. Одними из самых чувствительных тканей нашего организма являются слизистые оболочки желудка и двенадцатиперстной кишки. При сильных душевных волнениях, а также при постоянном переутомлении, недосыпании, в условиях постоянной спешки эти нежные ткани, не выдержав напряжения, разрушаются, образуя язвы.

Как свидетельствуют специалисты в области здорового питания, животный белок в норме составляет лишь 7 процентов от общего объема пищи за долгий исторический период. К такому соотношению животной и растительной пищи и подстроилось его пищеварение. А как у нас? Забитый до отказа мясопродуктами холодильник — норма жизни. Только непонятно, почему опять разыгралась подагра, а так — все нормально. Питание наших предков было хоть и не слишком обильным, но зато постоянным… Это к вопросу о длительных перерывах в еде. Многие годы идут разговоры о раздельном питании. Исследуем и этот вопрос. В одной из книг о раздельном питании было написано, что в человеческом организме «сначала перевариваются углеводы, а белки ждут своей очереди и гниют». Вот это да! Во-первых, для гниения нужны соответствующие бактерии. Скажите, пожалуйста, а как вы представляете себе жизнь бактерий гниения в соляной кислоте, которая является преобладающим компонентом желудочного сока? А в двенадцатиперстной кишке, куда поступает сильно концентрированная щелочь, под названием «желчь»? Добавьте к ним щелочные ферменты поджелудочной железы — трипсин, липазу, амилазу, мальтозу и другие — и вы поймете, почему двенадцатиперстная кишка, как и весь тонкий кишечник, являются самым стерильным местом в организме человека. Неполное переваривание пищи — такое возможно. Например, при опухолях кишечника, когда нормальное продвижение пищи затруднено. Но не гниение. А бактериям отведено место «на задворках» — в толстом кишечнике, там они и проживают. Но активного пищеварения в толстом кишечнике уже не происходит.

Сторонникам раздельного питания — для информации: углеводы перевариваются организмом в течение двух часов, белки — пяти-шести, а жиры — в течение восьми-двенадцати. Так что, если даже человек и разделит в своем питании прием этих компонентов питания, они все равно смешаются у него в желудке и кишечнике. А насчет белков, которые «ждут своей очереди», хочется напомнить следующее. Поджелудочная железа, протоки которой выходят в двенадцатиперстную кишку, вырабатывает три основных фермента, участвующих в переваривании пищи: трипсин («занимается» белками), липазу (расщепляет жиры) и амилазу («интересуется» исключительно углеводами). Все эти три фермента вырабатываются одновременно, причем каждый занимается «своим» делом. И нет у них никакой очереди. Такая организация процесса пищеварения подтверждает постулат о приспособленности человека к смешанному питанию. Наша пищеварительная система не нуждается в искусственном разделении пищи по каким-либо признакам — она вполне готова к ее многокомпонентности. Конечно, при заболеваниях желудочно-кишечного тракта приходится исключать из рациона какие-то элементы питания, например, жирное или острое, но ведь то у больных. А наша статья для того и написана, чтобы, прочитав ее, вы смогли такого состояния избежать. Здоровья вам!

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.school-obz.org/

Москва при Василии Димитриевиче и Василии Темном

История Москвы, не только по отношению к ее государственным силам, но и в других сторонах ее жизни, как-то: в церковной, образовательной, промышленной, ремесленной и т.д., пошла уже легче после тяжелой, но и важной эпохи Димитрия Донского. После этого уже скоро Иоанн III и его сын Василий III сделали Москву единым и сильным центром всей Северо-восточной Руси, не только в политическом, но и в культурном отношении. Она стала видна и за русскими пределами.

Правление Василия Димитриевича (1389 — 1425) немало подготовило для этого условий. Хотя этот великий князь остался, по смерти отца, шестнадцатилетним юношей и находился еще под опекой своей матери, но он уже был умудрен большим и разнообразным опытом: еще двенадцатилетним отроком он был послан Димитрием Иоанновичем в орду, чтобы там тягаться о великокняжеском столе с Михаилом Тверским. Хан оставил отрока-князя в плену у себя в качестве заложника, за московский долг в 8000 рублей. Но энергичный княжич, насмотревшись на тамошние смуты, «умысли крепко с верными своими доброхоты» и бежал в Молдавию к воеводе Петру, затем был в Пруссии, где виделся с Витовтом и сговорил за себя его дочь княжну Софию и только после четырехлетнего отсутствия, в 1387 году, воротился в Москву.

Князь с таким ранним опытом, естественно, быстро вошел в политику московских князей-собирателей. По смерти отца он был возведен на Владимирский престол ханским послом Шахматом. Семнадцати лет он женился на Софье Витовтовне и потом принудил своего дядю Владимира Андреевича, уходившего даже в новгородские земли, заключив с ним договор, признать себя его братом и обязаться «всести на конь», когда придется садиться на коня великому князю; затем ездил в орду, где «умздил» Тохтамышевых князей и получил ярлык на Нижегородское княжение и присоединил его к Москве с помощью тамошних бояр, во главе которых стоял Василий Румянец. В это время Москва лишилась своего великого молитвенника и советника — преподобного Сергия (25 сентября 1392 года). Вольнолюбивых новгородцев великий князь смирял силою оружия; а когда жители новгородского пригорода Торжка убили московского доброхота, некоего Максима, то великий князь, захватив 70 тамошних жителей, замешанных в этом деле, приказал публично казнить их в Москве: им рубили руки и ноги и при этом приговаривали: «так гибнут враги великого князя».

С твердостью духа великий князь относился и к страшным татарским завоевателям: Тамерлану и Эдигею. Когда «железный хромец», покоривший Туркестан, Персию, Индию, Сирию и Малую Азию, победив могущественного турецкого султана Баязеда, направился после победы над Тохтамышем к московским границам, молодой князь поспешил собрать северное ополчение и поручил свой стольный город дяде своему князю Владимиру Андреевичу. Но спасение Москвы зависело не от оружия, а от Божией помощи; и это было важным моментом в религиозной жизни Москвы.

В то время, как народ со страхом ожидал к себе завоевателя, который на пути своем оставлял пирамиды человеческих голов, великому князю и митрополиту Киприану одновременно пришла мысль перенести из Владимира в Москву чудотворную икону Божией Матери, которая была написана евангелистом Лукою и перенесена во Владимир из киевского Вышгорода Андреем Боголюбским. Весть об этом ободрила москвичей, и они огромными толпами, с митрополитом во главе, великокняжеской семьей и князем Владимиром, вышли навстречу Заступнице на край Москвы, на Кучково поле, и со слезами молились пред иконой. В 1895 году Москва торжественно отпраздновала пятисотлетие этого достопамятного события.

В это самое время, испуганный видением Небесной Девы, предшествуемой святителями и окруженной легионами ангелов, Тамерлан поворотил назад от Ельца в степи. Потеря чудотворной иконы, которая и теперь находится в нашем Успенском соборе, еще более ослабила авторитет стольного Владимира. На месте встречи иконы построен был Сретенский монастырь и установлен был, совершаемый и теперь, 26 августа, крестный ход. Делал нашествие на Москву и Эдигей, победитель Витовта на Ворскле, за то, что Василий Димитриевич не хотел платить ему дань; подходил он и к кремлевским стенам, но, боясь огнестрельного оружия, не решился на приступ и расположился лагерем на зимовку в селе Коломенском.

Но тревожные вести из Сарая заставили этого хана возвратиться в орду. Мы приводим ниже рисунок, изображающий последовавшее за этим возвращение великого князя в Москву и его свидание с князем Владимиром Андреевичем.

В это княжение Москва двукратно погорала: 22 июня 1390 года, на посаде (впоследствии Китай-город) «неколико тысяч дворов сгоре». Через 5 лет в том же посаде снова «сгоре неколико тысяч дворов». Так велика уже была в это время Москва и, благодаря обилию в ней сил, столь быстро возрождалась.

Вообще наши историки склонны уменьшать проявления жизненных и культурных сил Москвы в эту эпоху. Между тем это не оправдывается фактами. Напротив, из летописных свидетельств того времени ясно видно, как росла Москва не только в числе своих жителей и военной силе, но и в других отношениях.

Несмотря на то, что татары Тохтамыша пожгли массу рукописей и книг, кои с разных сторон «были спроважены в Москву, сохранения ради, и были наметаны в церквах до тропа (стропа или свода)», русская письменность в это княжение поднялась опять, благодаря трудам митрополитов Киприана, Фотия, а также Епифания Премудрого, Кирилла Белозерского и других. Многие рукописи данной эпохи обильно украшены прекрасными миниатюрами, орнаментом, или узорочьем, заглавными буквами и заставками. Здесь искусные мастера рукописного дела проявляли немало самобытного русского творчества. В это время в Москве, кроме пергамента, продолжали писать на бумаге хлопчатой и тряпичной. Равным образом русское зодчество и живопись в Москве успешно продолжали развиваться. Храмовая история Москвы, кроме упомянутых выше монастырей Вознесенского, Рождественского и Сретенского, обогатилась еще новыми сооружениями.

Василий Димитриевич построил на дворе своем церковь Благовещения, которая стала придворною великокняжескою. В ней совершались крещение членов государевой семьи и их бракосочетания (венцы брачные хранятся теперь в Успенском соборе). Сюда великий князь перенес найденную заделанной в стене Суздальского собора святыню — «Страсти Господни», именно часть крови Спасителя, камень от гроба Его и терновый венец.

За храмом Благовещения, на башне великокняжеского дворца, в 1404 году Василий 1 устроил первые в Москве боевые часы, которые за 150 рублей (около 30 фунтов серебра) поставил пришедший с Афона сербин Лазарь. На часах была сделана механическая фигура человека, выбивавшего молотом каждый час. Народ дивился этому, как чуду. Летопись говорит об этих часах: «сей же часник наречеся часомерье; на всякий же час ударяет молотом в колокол, размеря и разсчитая часы нощные и денные: не бо человек ударяше, но человековидно, самозвонно и самодвижно, страннолепно некако сотворено есть человеческою хитростью, преизмечтано и преухищрено…»

Заведенное в Москве собственною рукою св. Петра митрополита иконописное художество продолжало развиваться, и число «дружин русских иконников» в Москве умножалось. В среде их продолжал работать знаменитый Андрей Рублев, писавший для Троицкого собора иконы. Его кисть ценилась так высоко, что писанные им иконы более 150 лет служили, как свидетельствует Стоглав, образцами для русских художников-иконописцев и назывались «рублевыми». По летописным известиям, в 1405 году вместе со старцем Прохором из Городца, вероятно, Радонежского, и Феофаном Гре-чиным Андрей Рублев расписывал придворный Благовещенский собор. Можно думать, что древние фрески, ныне открытые в каменном соборе, были копиями с рублевских. Тот же Феофан и Симеон Черный с учениками расписывали и церковь Рождества Богородицы, что на государевом дворе. Поступивши в Андроников монастырь, Андрей Рублев потрудился для иконописи и этого монастыря, где и был погребен. Кроме него, иконописным искусством в Москве славились еще Игнатий, Даниил Черный и Кнаш.

Вместе с тем в Москве стали теперь развиваться разные ремесла, как, например, литейное, чеканное и даже ювелирное. Относительно первого любопытно следующее известие Псковской летописи.

В 1420 году псковичи наняли какого-то Феодора с дружиной покрыть свой Троицкий собор новыми свинцовыми досками за 44 рубля; но ни во Пскове, ни в Новгороде не нашлось такого мастера, который бы умел отливать такие доски. Послали к немцам в Юрьев, а те мастера не дали. Тогда из Москвы, от митрополита Фотия, был прислан искусный мастер; он научил псковскую дружину лить доски и уехал назад. Очевидно, Москва, рядом с политическим своим совершенствованием, шла вперед и в технике разного рода. Так, здесь процветало искусство делать украшения для икон из дорогих металлов, камней, жемчуга и финифти; особенно славились изделия некоего Парамши, золотых дел мастера. В духовных грамотах московских князей (с Иоанна II до самого Василия 1) не раз упоминаются золотые иконные оклады и кресты работы этого ювелира, равно как и некоторых других. Василий Дмитриевич в своем духовном завещании упоминает о поясе золотом с каменьем, который сковал сам («Собр. Госуд. грамот и договоров», т. 1, стр. 73).

Чеканка монеты при Василии 1 тоже подвинулась вперед. Мы имеем 17 разных чеканов серебряной монеты этого времени. Надписи и штемпеля на них свидетельствуют уже о подъеме государственного сознания. Так, кроме надписей: «князя великого Василия», или — «Василия Димитриевича», мы встречаем здесь и следующие слова: «Князя Василия всея Руси». Хотя на монетах его в арабских легендах упоминается и имя хана Тохтамыша, но указанная надпись свидетельствует, что годы нашей зависимости от Золотой орды уже были сочтены.

Примечательны также на некоторых монетах этого князя эмблемы воинственного характера: схожий с литовским гербом всадник. Этот конник, но не с мечом, а с копьем, как увидим ниже, изображен на печати этого князя. Недостает только дракона под ногами коня, чтобы вполне сформировалась та эмблема, которая стала гербом Москвы. Но и дракон под конем появляется скоро, именно — на монетах Василия II.

На монетах же Василия 1 преобладает мирный конник, именно — сокольничий с птицей в руке. Всадник этого последнего типа встречается чаще первого и не сходит с монет и последующих княжений, как бы конкурируя с конником военного типа и вместе с тем как бы готовясь стать государственным гербом Москвы. Заслуживает внимания нумизматов и вообще археологов то, что эта эмблема совпадает с русским иконографическим изображением св. мученика Трифона, тоже с соколом в руке. В честь его была построена церковь в селе над Великим прудом, или просто в Напрудском, которое упоминается в целом ряде духовных завещаний, начиная с Иоанна Калиты, и которое лежало «на Сокольничьем пути», о коем тоже весьма заботливо говорят великокняжеские завещания («Государственные грамоты и договоры». Т. 1). Позднейшие устные сказания, передающие поэтическое предание о построении здесь церкви царским сокольничим, приурочивают это к царствованию Иоанна Грозного и даже Алексея Михайловича. Но никакого нет сомнения, что здесь уже при Калите существовал храм: это видно из того, что Напрудное называлось селом; а село отличается от деревни именно церковью. Искусственное гидравлическое сооружение здесь Великого пруда указывает на то, что это урочище очень ценилось великими князьями. По преданию, именно здесь происходила охота государей с соколами и кречетами «на мокрую», или водяную, птицу, тогда как «на верховую птицу» они охотились в Сокольниках. Наверно, в селе над Великим прудом издавна, еще до Василия 1, жили великокняжеские сокольники и другие ловчие. Вот почему знатокам русских древностей следует обратить внимание на совпадение нумизматического и даже геральдического изображения всадника с соколом в руке с иконографическим изображением его в церкви бывшего села Напрудного. Это обещает немало интересных выводов. Приводим выше две монеты Василия 1 с изображением конного сокольника и печать князя Патрикеева, конца этого столетия, с таким же гербом.

Подвигаясь в развитии различных отраслей техники, Москва при Василии 1 пыталась усилить себя и в военном отношении еще новою крепостью. Наряду с каменным Кремлем, с его «забралами градными, вратами железными и стрельницами, замыслиша в 1394 году укрепление посада», то есть Китай-города. Из летописи невидно, замышлено ли было поставить здесь каменные стены или деревянные и даже земляные, но, судя по тому, что не остановились пред огромными даже убытками, крепостные сооружения должны были стать весьма серьезными. Вот что по этому поводу говорит летопись: «замыслиша ров копати и почаша с Кучкова поля (от Сретенского монастыря), а конец в Москву-реку, шириною в сажень, а глубиною в рост человека. Много бысть убытка людям, потому что поперег дворов копоша и много хором разметаша». Но это, очевидно, очень большое предприятие, к сожалению, не имело успеха; летопись к приведенным словам прибавляет: «а не учиниша ничтоже и ничего не доспеша». Так посаду и пришлось еще долгое время стоять без укреплений; и при вражеских нашествиях, из опасения «примету (осады)» Кремля, посадские дома не раз приходилось сжигать, а жителям, если не хватало места за кремлевскими стенами, прятаться в лесах. Но Москва вошла уже в такую силу, что и после таких пожаров с удивительною быстротою поднималась из пепла. Она в это время уже имела значительное количество улиц. Самая большая из них называлась Великою и шла мимо Кремля, вдоль Москвы-реки, до местности (Васильевского луга), занимаемой теперь Воспитательным домом. Странно, что наши историки вскользь говорят о всех указанных нами проявлениях культурного роста Москвы. Быстрота же его имеет тем большую для нас цену, что он шел и самобытно и среди очень неблагоприятных условий. Москву все еще сильно теснили и орда, и Литва, и разные удельные князья; несмотря на это, она быстро преуспевала в разных отраслях своей жизни.

Чрезвычайно интересно дошедшее до нас современное портретное изображение великого князя Василия Димитриевича и его супруги. Оно находится на саккосе митрополита Фотия, хранящемся в патриаршей ризнице. Это облачение покрыто с обеих сторон вышитыми по голубому атласу золотом, серебром и шелком изображениями святых и праздников; но, что особенно для нас любопытно, — на передней стороне саккоса, внизу его, изображены направо от зрителя: московский великий князь Василий Димитриевич и его супруга Софья Витовтовна, а налево — греческий император Иоанн Палеолог и его супруга императрица Анна, дочь Василия 1 и Софьи (раньше этого брака Василий 1 посылал его отцу, теснимому турками, большие дары, состоявшие из серебра); рядом с византийским императором изображен и сам митрополит Фотий. Три последние лица обозначены греческими надписями, а наши великие князь и княгиня — славянскими. Василий 1 на этом портрете имеет мужественное лицо, с черными усами и умеренною бородою, раздвоившеюся в конце. На нем низко подпоясанный кафтан красного цвета с клетками и узкие зеленые шаровары, запрятанные в высокие сапога из красного сафьяна, в трех местах перехваченные застежками; сверху накинут довольно короткий плащ, или «приволока», зеленого цвета, с золотыми разводами, на синей подкладке. На правой руке видно золотое запястье; этою рукою он держит скипетр, унизанный жемчугом. На голове великого князя сквозной золотой венец,

с крестами вверху и с красной бархатной тульей. На великой княгине Софье род сарафана из серебряной парчи, с красными клетками в золотых рамах; сарафан украшен золотым ожерельем, с таким же передником и поясом. Сверх сарафана шубка, или длинный плащ, золотой, с серебряными кругами и синими и красными крестами. На княгине венец почти такой же формы, как на ее супруге. Это изображение весьма важно не только в иконографическом отношении, но и для истории московских одежд. Император Иоанн Палеолог и его супруга изображены в византийском царском облачении, с нимбом, или венцом святости, вокруг головы. Митрополит Фотий представлен в золотом саккосе, с крестами в красных кругах; сверх саккоса омофор серебряный, с золотыми крестами. Голова Фотия не покрыта, видны густые черные волосы и окладистая борода; вокруг головы такой же нимб, как и у других изображенных святителей.

Василий Димитриевич от Софьи Витовтовны имел пятерых сыновей и четырех дочерей, а именно: Юрия, Ивана («зело превожделеннаго ему»), Василия, Даниила и Симеона; дочерей: Марию, бывшую за боярином и воеводой князем Юрием Патрикеевичем (сыном литовского князя Патрикея Наримонтовича), Василису, бывшую в первом браке за Александром Брюхатым, а во втором за Александром Взметнем, князьями суздальско-нижетородскими, Анну, выданную за византийского императора Иоанна Палеолога, и Анастасию, бывшую за киевским князем Александром (Олельком) Владимировичем, внуком Ольгерда.

Наследником, по второй духовной Василия 1, за смертью всех других сыновей объявлен был, под опекой его матери и деда Витовта, Василий Васильевич. Ему всего было десять лет, когда умирал его отец. Никоновская летопись рассказывает о рождении его следующее. Когда во время родов великая княгиня стала изнемогать и, казалось, умирает, великий князь послал в храм Иоанна Предтечи к известному ему святостью жизни старцу и просил помолиться о роженице. Тот сказал, чтобы государь молился Богу, его Пречистой Матери и покровителю великокняжеского рода — Логину-сотнику, а о княгине бы не скорбел, потому что она выздоровеет и в этот же вечер родит ему сына. Когда это последнее сбылось, в келью великокняжеского духовника, у Спаса на Бору, кто-то стукнул и сказал: «иди, нарцы имя великому князю Василию». Духовник, взявши необходимое, вышел из кельи, но посланного не нашел. Идя в великокняжеский дворец и встретив на дороге посланного, узнал, что тот у него еще не был и лишь только первый идет к нему, никого другого не посылали из дворца. «Мне же, — говорит летописец, — о сем Стефан диак сказа, а о прежнем проречении старец Дементий печатник, а сему поведа великая княгиня Мариа (супруга Василия II)».

Великий князь Василий Димитриевич погребен в Архангельском соборе, около южной стены. На надгробии сделана следующая надпись: «В лето 6933 — -1425 года, февраля в 27 день, преставился благоверный князь великий Василий Димитриевич».

Здесь мы приводим две печати этого великого князя: одну с изображением его ангела Василия Великого, другую — всадника с копьем в руке.

История княжения Василия Васильевича (1425 — 1462) ясно показывает нам, что даже междоусобия уже не в силах были сокрушить могущество Москвы, созданное ее великими князьями — собирателями Руси. Из ряда потрясений этого времени наша столица вышла едва ли не сильнее, чем какой перешла в руки Василия Темного.

Мы не станем следить за подробностями происшедшего в это время первого и единственного в роде Иоанна Калиты междоусобия, Несмотря на то, что митрополит всея Руси Фотий с духовенством, московские бояре и сам народ твердо стояли за Василия II как наследника великокняжеского престола по прямой нисходящей линии, дядя его, Юрий Димитриевич, со своими сыновьями поднялся против нашего князя, хотя сама Золотая орда, в лице своего хана Улу-Махмета, приняла его сторону; и ханский посол «садил Василия на великое княжение у Пречистыя, у Золотых дверей (Успенского собора)», то есть присутствовал при венчании его великим князем (не во Владимире, как бывало прежде, а в первый раз в Москве).

За Юрием Димитриевичем, еще после смерти Василия 1, ходил в Звенигород митрополит Фотий звать дядю в Москву, присутствовать «при торжественным вокняжении» его десятилетнего племянника. Желая поразить владыку массой своего народа, этот князь собрал городскую чернь и крестьян соседних волостей и выставил эти толпы на горе, подле города. Но хитрость эта была разгадана митрополитом, и он сказал Юрию; «сыне, никогда я не видал столько народа в овечьей шерсти!», давая понять, что от крестьянских тулупов до ратных доспехов еще далеко. Князь, однако, не пошел в Москву на торжество «вокняженья» племянника, хотя и заключил с ним мирный договор.

Несмотря ни на что, Юрий Димитриевич, подстрекаемый перешедшим к нему из Москвы боярином Всеволожским, на дочери которого обещал было жениться Василий II, и своими сыновьями Димитрием Шемякой и Василием Косым, с которого на великокняжеской свадьбе Софья Витовтовна велела сорвать пояс Донского, силой овладел Москвой и великим княжением. Несколько раз Василию Васильевичу приходилось то силой, то хитростью отнимать Москву сперва у Юрия, а потом у его сыновей.

Эта борьба отмечена и вероломством, и кровопролитием, и жестокостью, как, например, ослеплением Василия Косого и самого Василия II. Но среди этих печальных явлений мы видим и отрадные. Москва в это время уже обнаруживает свой ясный государственный смысл: она крепко стоит за враждебный удельной системе принцип наследования престола по прямой нисходящей линии и энергично поддерживает своего прирожденного государякнязя. Так, когда Юрий сел на московском великом княжении и Василий получил в удел себе Коломну, наши бояре, дворяне и народ стали покидать торжествующую сторону, отказываясь служить новому князю, и стали массами уходить к отчичу и дедичу в Коломну, к Василию Васильевичу; там стало тесно от переполнявшего город народа. Юрий, покинутый всеми, должен был уйти из Москвы. Впоследствии, когда ослепленный Василий уже был заточен в Угличе, опять в Москве поднялась народная волна в пользу законно наследственного государя. Стрига Оболенский, Ряполовский, Феодор Басенок и другие служилые люди, уйдя из Москвы на западную границу, решились освободить Василия Васильевича из Углича и стали собирать для него войска против Димитрия Шемяки.

Особенно велика была поддержка принципу наследственного единодержавия со стороны Церкви и ее первостоятеля — святителя Ионы. Он был иноком в Симоновом монастыре и нес послушание «в пекальнице», или хлебной; этот достойнейший преемник святых Петра и Алексия энергично стоял за законного государя Василия Васильевича. Когда восторжествовал над ним Шемяка, Иона, бывший в то время еще только рязанским владыкой, печалился о своем заточенном великом князе и его сыновьях, находившихся в Муроме, под защитой князей Ряполовских.

Получив от узурпатора обещание, что Василий Васильевич будет освобожден и княжичам его не будет худа, святитель отправился в Муром и там в соборе «из пелены у Пречистыя взял на патрахель свою» княжичей-сыновей своего государя. Когда Шемяка не сдержал своего слова, не отпустил углицкого заточенца, то св. Иона обличал его за то, что он сделал святителя орудием своего обмана. «Что тебе может сделать слепец? — говорил иерарх. — Дети его еще малы; укрепи его крестным целованием и нашей братией — владыками». Когда Василий II, получив свободу, пришел в Кириллово-Белозерский монастырь, куда собрались к нему многие бояре и дети боярские, игумен этого монастыря Трифон разрешил князя-слепца от «проклятых (то есть клятвенных) » грамот, которые тот дал Шемяке. Василий, снова утвердившись в Москве, когда узнал, что Шемяка, вопреки договору своему, стал мутить москвичей через своих тиунов, отдал это дело на суд собору епископов. Тогда св. Иона от лица русских святителей писал Шемяке укорительное послание, скрепленное подписью пяти владык. Посление напоминает Шемяке грех отца его Юрия, сравнивает его с братоубийцей Каином и Святополком, ослепившим Василька Ростиславича; упрекает его в клятвопреступлении и в измене, разбойничьем нападении на великого князя и ослеплении последнего и, в случае нового междоусобия, грозит Шемяке отлучением от Церкви. Послание это увещевает всех быть верными и послушными своему «государю» — великому князю, и грозит тоже отлучением тем, «кто не добьет челом своему господарю».

Москва при Василии II видела важные церковные события: это изгнание из Успенского собора митрополита — паписта, подписавшего Флорентийскую унию, и постановление, вместо Цареграда, в Москве, русскими святителями в митрополиты всероссийские, русского иерарха святого Ионы.

После смерти грека — митрополита Фотия, константинопольский патриарх и император, замыслившие подчинить греческую Церковь власти Римского Папы, поспешили поставить на первосвятительскую кафедру грека Исидора. Новый митрополит был орудием предстоявшей унии между Церквами. Едва явился он в Россию, как уже стал собираться на мнимый восьмой вселенский собор во Флоренции. Великий князь долго не пускал его и дозволил ему отправиться в Италию, дав строгий наказ не приносить оттуда ничего нового. Но на Флорентийском соборе митрополит явился ревностным сторонником папы и унии и сделан был легатом от ребра (а latere) апостольского в землях Лифляндских, Литовских и Русских. На обратном пути Исидор еще с дороги разослал по России окружное послание об унии, призывая христиан обоих исповеданий безразлично ходить в православные и латинские храмы и приобщаться одинаково в тех и других. По возвращении в Москву он начал именоваться папским легатом, велел носить пред собой латинский четырехконечный крест (крыж) и три палицы серебряные, а в молитве поминать Папу прежде Вселенских Патриархов. В Успенском соборе он приказал торжественно прочесть грамоту о соединении Церквей, в которой говорилось, что Дух Святый исходит и от Сына, что опресноки могут претворяться в тело Христово, что усопших ожидает чистилище и проч. Все эти новшества, составлявшие, по русским убеждениям, главные заблуждения латинской ереси, как измена православию, произвели соблазн в духовенстве и народе. Великий князь тут же, в самом Успенском соборе, назвал Исидора не пастырем и учителем, а «папским прелестником и волком» и велел заключить его под стражу в Чудовом монастыре. В 1441 году он был осужден Собором Русских Епископов, но бежал из-под стражи в Рим, где получил красную кардинальскую шапку от Папы. Это был последний на Руси митрополит из греков.

Когда Василий окончательно утвердился на великокняжеском престоле, он решился возвести св. Иону в митрополиты. Так как в Цареграде продолжали униата Исидора признавать митрополитом, то великий князь, без участия константинопольского патриарха, приступил к этому делу и для этого созвал в Москве Собор Епископов. Сюда прибыли владыки Северо-восточной Руси: ростовский, суздальский, коломенский и пермский, а владыки новгородский и тверской прислали свои грамоты с изъявлением согласия на поставление Ионы. Соборные совещания епископов, архимандритов, игуменов и прочего духовенства происходили в Архангельском соборе. Вспомнив, кроме канонических правил, русские примеры избрания в митрополиты Илариона и Климента, остановили свой выбор на св. Ионе и, наконец, 5 декабря 1448 года, во время торжественной литургии, возложили на Иону митрополичий омофор и дали ему в руки великий посох первосвятителя Петра, находящийся ныне в Успенском соборе. Новый митрополит разослал по всей Руси окружное послание о своем поставлении. Впрочем, некоторые из духовных лиц высказывались против такого избрания. Так, игумен Пафнутий Боровский не велел в своей обители называть св. Иону митрополитом. Новый владыка вызвал его в Москву, наказал его своим жезлом и заключил в оковы. Пафнутий смирился и был отпущен в свой монастырь. Воспроизводим печать св. Ионы. Мощи этого святителя почивают в Успенском соборе, и он почитается особым и преимущественным молитвенником о наших государях.

Вышеприведенные печальные события не помешали, однако, развиваться Москве как городу. Храмовая ее стихия все росла. Василий II вместо пришедшей в ветхость церкви Иоанна Предтечи под Бором, где жил первоначально св. Петр митрополит, построил новую каменную. Митрополит Иона выстроил на своем митрополичьем дворе новую каменную палату и храм Положения Ризы Пресвятой Богородицы. Эта небольшая церковь была построена в новгородско-псковском стиле. Поводом к этому были следующие обстоятельства: после бегства Шемяки в Новгород, казанские татары подступили к Москве, а великий князь, оставив город св. Ионе и матери своей Софье Витовтовне, уехал на Волгу собирать войско. Враги выжгли посады. Перед приступом был совершен крестный ход вдоль кремлевских стен. Татары стали осыпать осажденных стрелами. Св. Иона обратился к иноку Чудова монастыря Антонию Клозыне, прося и его помолиться; он отвечал: «ты великий архиерей, твои молитвы не презрит Богородица, город будет спасен, а я один буду убит». Антоний тут же упал, насмерть пораженный стрелой, а татары, услыхав какой-то шум вдали и думая, что идет великий князь, ушли из Москвы. Это совершилось в 1451 году, 2-го июля, в праздник Положения Ризы. Спустя четыре года, в память победы над татарами на Оке, митрополит в Успенском соборе устроил придел Похвалы Богородицы, перенесенный при Иоанне III в юго-восточную главу собора, где он находится и теперь и куда ведет каменная лестница из придела Димитрия Селунского. Сам великий князь при церкви Иоанна Предтечи, близ Боровицких ворот, построил тайник, где впоследствии хранилась погибшая, однако, во время пожара казна Софьи Фоминишны Палеолог.

В это же княжение основан Крестовоздвиженский монастырь в Белом городе, между Кремлем и Арбатскими воротами, отчего улица стала называться Воздвиженкой. На месте этого монастыря находился окруженный большими садами дом боярина Владимира Григорьевича Ховрина, любимца и казначея великокняжеского. По ослеплении Василия II, он на месте приходской церкви основал монастырь, в коем сам принял иноческий постриг. Во время одного нашествия татар он со своими монахами вооружился и соединился с войском воеводы князя Юрия Патрикеевича и способствовал победе над неприятелем.

В 1456 году Василий Васильевич, по просьбе Смоленского епископа Михаила, возвратил в Смоленск икону Божьей Матери, привезенную оттуда Софьей Витовтовной и находившуюся в придворном Благовещенском соборе. Икону проводили 28-го июля торжественным крестным ходом, в косм участвовал великий князь со своим семейством, митрополит Иона и множество народа, до церкви Саввы Освященного, на Девичьем поле.

В это время Кремль был уже значительно застроен княжескими, боярскими и владычими дворами. Там находились следующие архиерейские и монастырские подворья: Симоновское — у Никольских ворот, Кирилловское — у Фроловских ворот и рядом с ним Крутицкое — против Вознесенского монастыря, Троицкое — у Троицких ворот, а вне Кремля Угрешское — у церкви св. Петра Чудотворца на городе, и Коломенское — на Подоле. При подворьях были деревянные и каменные церкви.

Москва и при Василии 11 подвергалась опустошительным пожарам. Когда она плакала о пленении его Улу-Махметом, ханом Казанским, в Кремле сделался такой сильный пожар, что не только деревянные здания, в том числе и дворец великокняжеский, но даже и каменные церкви и стены местами рушились, и народу погибло 3000 человек.

Семейству великого князя негде было жить, и оно должно было удалиться в Ростов. Когда Василий II был отпущен из плена за большой выкуп (по одному свидетельству в 200 тысяч), в Москве произошло землетрясение. Оно было непродолжительно, однако колебание почвы было очень заметно и навело страх на жителей. Впрочем, стольный город встретил великого князя с большим торжеством. Но нерадостен был его въезд в столицу, которая еще не успела оправиться от недавнего пожара. Великий князь принужден был остановиться за городом, на Ваганькове (где теперь Румянцевский музей), в доме своей матери, а потом занял в Кремле двор князя Юрия Патрикеевича; великий князь, утешая москвичей, говорил: «Не унывайте, пусть каждый ставит хоромы на своем месте, а я рад вас жаловать и дать вам льготы».

Несмотря на все эти беды, в Москве продолжали развиваться разные отрасли техники, в особенности чеканка монеты. Деньги этого княжения превосходят предшествующие и своей выработкой, и разнообразием штемпелей и подписей. До нас дошло 87 разных монетных чеканов Василия Темного. По части надписей укажем на то, что этот великий князь первый стал выбивать на монетах титул: «господарь всея Руси». Из всей массы штемпелей мы отметим только то, что здесь повторяются появившиеся в предшествующее княжение всадники и с соколом, и с копьем в руке. Но копейный всадник на монетах Василия II уже, чего прежде не было, поражает дракона; эта эмблема при Иоанне III окончательно делается государственным гербом Москвы и, при религиозном характере нашей геральдики, отождествляется с Георгием Победоносцем, ангелом основателя Москвы. Кроме всадников этого типа встречается в это время еще и всадник-мечник, с поднятым над головой мечом, похожий на литовский герб. Оставляя в стороне изображение мифологических животных, людских голов и фигур и прочего, мы должны еще упомянуть о нумизматическом изображении князя на престоле не с крестом в руке, как на киевских монетах, а с мечом. Все это свидетельствует о росте государственного сознания в Москве и о развитии монетного дела. Воспроизводим монеты Василия II с изображением всадника, поражающего дракона, и всадника-мечника.

В 1445 году великий князь с ратью пошел навстречу татарам к Суздалю. Он расположился здесь станом и 6-го июля весело поужинал в своей палатке с князьями и боярами и пировал с ними до утра. Вставши от сна, когда уже взошло солнце, он велел служить заутреню и после нее хотел опять лечь отдохнуть. Вдруг пришла весть, что татары уже переходят через речку Нерль. Василий облекся в доспехи и, распустив знамена, двинулся с князьями в поле.

Великий князь, напоминавший храбростью деда своего Димитрия Донского, стремительно ударил на татар, которые были вдвое многочисленнее русских, и разбил их. Но наши оплошали и разбрелись за добычей. Тогда татары, оправившись, ударили на них. Василий мужественно отбивался, но получил многие раны и ушибы; только благодаря крепкому панцирю и шлему они оказались не опасными. Но наши были побиты, и сам Василий Васильевич был взят в плен. Татары сняли с него даже крест-тельник и отослали его в Москву к великим княгиням — жене и матери. Впоследствии он был отпущен из плена. Но после своего ослепления великий князь уже утратил охоту к боям и весь был поглощен делами государственного управления.

В 1450 году слепец-князь сделал соправителем своего сына Иоанна, и грамоты стали исходить от имени двух великих князей.

В своем духовном завещании, укрепляя за ним великокняжеское достоинство, Василий наделяет этого сына своего огромными, по сравнению с другими сыновьями, землями и тем упрочивает в Московском государстве единодержавие. По этой духовной лучшая большая часть недвижимой собственности передается великому князю.

В 1462 году Василий Васильевич разболелся сухотной болезнью и приказал на разных местах тела жечь трут — обычное в то время средство против названной болезни, как видно из тогдашних лечебников, так называемых «Добропрохладных вертоградов». На теле открылись раны, которые начали гнить. Предвидя скорый конец жизни, великий князь хотел принять иноческий чин и схиму, но его от того удержали.

Василий II погребен в Архангельском соборе, возле иконостаса, близ южных дверей. Надгробная надпись гласит: «В лето 6970 — 1462 марта в 28 день преставися благоверный и христолюбивый князь великий Василий Васильевич Темный».

Воспроизводимые в качестве памятников того времени две печати принадлежат одна великому князю Василию II, а другая его сопернику Димитрию Шемяке. На первой изображена голова в короне, на другой — витязь в шлеме.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.moskva.ru/

Львівський медичний інститут

на тему: «Нейрогенні розлади сечовипускання. Енурез. Діагностика. Лікування»

Виконала:

студентка групи

медичного факультету

Львів-2008

1. НЕЙРОГЕННІ РОЗЛАДИ СЕЧОВИПУСКАННЯ

До причин нейрогенних розладів сечовипускання належать:

уроджені дефекти кінцевого відділу хребтового стовпа запально-дегенеративні захворювання спинного мозку та його оболонок, периферичних нервів та нервових сплетень, внутрішньоміхурових нервових закінчень (мієліт, поліомієліт, менінгіт, енцефаломієліт, сифіліс, туберкульоз нервової системи);

ураження елементів внутрішньоміхурової нервової системи при обструктивних уропатіях у дітей і уроджений ізольований недорозвиток міхурових гангліїв та нервових закінчень;

пухлини і травми спинного мозку й хребтового стовпа, остеохондроз;

травма головного мозку, порушення мозкового кровообігу;

ураження нервової системи препаратами миш’яку,

солями важких металів, ендогенна й екзогенна інтоксикація нервової системи;

тривале застосування психофармакологічних та інших препаратів;

денервація сечового міхура внаслідок масивних хірургічних втручань в органах таза тощо.

Основну роль у розвитку нейрогенних розладів сечовипускання відіграє не характер причини, а рівень поширення та ступінь ураження нервових шляхів і центрів, які забезпечують функцію сечовипускання. Порушення функції сечового міхура є лише первинною ланкою в патогенезі захворювання; воно поступово призводить до зміни анатомічної структури органа, що значно поглиблює функціональні розлади, які вже є.

Таким чином, перебіг цієї патології здійснюється за типом «зачарованого кола». Все це з часом зумовлює глибокі зміни в сечоводах, верхніх сечових шляхах і нирках, які є основними в клініці нейрогенної дисфункції сечового міхура і визначають зрештою її наслідки.

Залежно від рівня пошкодження іннервації сечового міхура і змін тонусу його м’язів розрізняють центральну, спинномозкову та периферичну (всередині і зовні органів) форми розладів сечовипускання, а також гіпо- й атонічний «нейрогенний» сечовий міхур. У результаті стискання, подразнення чи вимикання нервових центрів та шляхів іннервації сфінктерів сечового міхура виникають порушення його резервуарної і спорожнювальної функції у вигляді затримки сечовипускання і нетримання сечі.

Виділяють такі види нейрогенного сечового міхура: рефлекторний, гіпо-, гіпер-, арефлекторний і склеротичний.

Хворі з нейрогенною дисфункцією сечового міхура скаржаться на відчуття тяжкості в лобковій ділянці, порушення сечовипускання у вигляді неможливості повного спорожнення сечового міхура, парадоксальній затримці сечовипускання (ішурії) при переповненні сечового міхура чи мимовільного сечовипускання. При збереженні сечовипускання хворі відзначають слабкий струмінь сечі навіть при натисканні на переповнений сечовий міхур.

При тяжких формах захворювання повністю зникає відчуття позиву до сечовипускання. Інфекція, яка долучається в таких випадках, призводить до розвитку пієлонефриту, хронічної недостатності нирок, уросепсису. У таких випадках нерідко встановлюють неправильний діагноз гострого циститу, або пієлонефриту чи гломерулонефриту, сечокам’яної хвороби та ін.

Для рефлекторного сечового міхура характерний нормальний його об’єм при зниженому, нормальному чи підвищеному тонусі м’яза, що виштовхує сечу. Спорожнення сечового міхура повне або часткове. Дана форма спостерігається при високих нетяжких пошкодженнях спинного мозку.

Гіпорефлекторний сечовий міхур спостерігається при пошкодженні середніх крижових сегментів спинного мозку. Рефлекс на сечовипускання виникає при наповненні сечового міхура, ступінь якого значно перевищує нормальне. Внутрішньоміхуровий тиск низький, тонус м’яза, що виштовхує сечу, незначний, рефлекс на сечовипускання загальмований.

При гіперрефлекторному сечовому міхурі рефлекс на сечовипускання виникає при незначному його наповненні (до 150 мл). Ця форма нейрогенної дисфунції спостерігається при пошкодженні спинного мозку в шийному і грудному відділах.

Арефлекторний сечовий міхур характеризується відсутністю рефлексу, цілковитою затримкою сечовипускання.

Склеротичний сечовий міхур — незворотна форма нейрогенної дисфункції, яка є наслідком тривалого перерозтягання міхура, запальних і дегенеративних змін, функціональних розладів. При такій формі ємкість сечового міхура незначна, еластичність стінок втрачена, рефлексу на сечовипускання немає.

Діагностика захворювання завжди доволі складна. Попереднє уявлення про ступінь, форму нейрогенної дисфункції сечового міхура, супутні зміни в інших органах і системах дають ретельно зібраний анамнез і огляд хворого. Особливо важливо встановити, коли хворий чи його рідні помітили розлади сечовипускання, з’ясувати їхній характер, динаміку, а також одержати відомості щодо перенесеної травми хребта чи голови (пологова травма, перелом, забій, падіння на крижі, спину та ін.), захворювання нервової системи або інфекції, наявності спинномозкової грижі, лікування. Правильно зібраний анамнез допомагає не лише встановити діагноз, а й простежити механізм переходу однієї форми нейрогенної дисфункції сечового міхура в іншу, визначити її причину, з’ясувати патогенез захворювання.

Під час огляду хворого звертають увагу на блідість шкіри, схуднення, відставання дитини у фізичному розвитку, а в кінцевій стадії захворювання — сухість слизових оболонок, набряки, запах сечовини з рота. При неутриманні сечі спостерігається гіпертрофія передньої шкірочки, мацерація шкіри стегон, різкий запах сечі, постійне виділення її краплями, а під час пальпування надлобкової ділянки — виділення сечі слабким струменем. Нерідко над лобком визначається збільшений сечовий міхур. У ряді випадків у хворих виявляють спинномозкову грижу, незарощення крижового каналу та ін.

Неврологічне обстеження дозволяє встановити рівень і глибину ураження центральної та периферичної іннервації.

Після цього вдаються до лабораторних, рентгенологічних, радіонуклідних та інструментальних методів дослідження.

Лабораторні дослідження, екскреторна урографія, ренографія, сканування, динамічна сцинтиграфія дозволяють скласти уявлення про функцію нирок, оглядова урографія — про стан кісткової системи (незарощення дужок поперекових хребців, розщеплення спинномозкового каналу в крижово-поперековій ділянці та ін.), наявність конкрементів у нирках і сечових шляхах, контури нирок і сечового міхура.

Цистоскопія дає інформацію щодо стану слизової оболонки і м’язів стінки сечового міхура, його місткості, кількості залишкової сечі та ін.

Функціональний стан сечового міхура вивчають за даними цисто-, сфінктеро- і урофлоуметрії. Для визначення стану сечівника, сфінктерів сечового міхура і м’яза, що виштовхує сечу, з метою зменшення обсягу інструментальних втручань урографію поєднують із сфінктерометрією, висхідну цистографію — з цистометрією. Цистографія чи рентгенотелебачення дозволяють при повільному введенні рентгеноконтрастної речовини у порожнину сечового міхура найточніше визначити його справжню місткість і сприяють ранньому виявленню пасивних і активних міхурово-сечовідних рефлюксів. Паралельно виконувана електроцистометрія дає важливу інформацію щодо стану скоротливої здатності м’яза, що виштовхує сечу.

Диференціальну діагностику проводять із хворобами, що можуть призвести до атонії сечового міхура (склероз, аденома і рак передміхурової залози, склероз шийки сечового міхура, мегатрикутник та ін.).

Лікування хворих на нейрогенну дисфункцію сечового міхура складне. У початковій стадії процесу в разі затримки сечовипускання одні хворі спорожнюють сечовий міхур шляхом натискання на нього, інші — за допомогою періодичної (2—3 рази на добу) катетеризації сечового міхура.

Лікування полягає у відновленні сечовипускання, збереженні достатньої ємкості сечового міхура і впливі на запальний процес. У заключній стадії захворювання терапія спрямовується на врятування хворого і продовження тривалості його життя. У таких ви­падках нерідко встановлюють постійний катетер з системою Монро.

Епіцистостому встановлюють в перші дні затримки сечовипускання лише тоді, коли пошкодження спинного мозку супроводжується травмою сечового міхура.

Для відновлення іннервації сечового міхура деякі автори застосовують різні лікарські засоби (парасимпатоміметичні, гангліоблокуючі, антихолінергічні та ін.), методи електростимулювання сечового міхура тощо. Проте, незважаючи на деяке поліпшення, сечовипускання не нормалізується: залишається 40—50 % сечі. Не дають бажаних наслідків і спеціально розроблені комплекси вправ, спрямовані на зміцнення м’язів діафрагми таза. Дещо кращі результати одержані у разі трансректальної електростимуляції сечового міхура та радіочастотної його стимуляції. За допомогою цих методів вдалося поліпшити, а в ряді випадків і відновити сечовипускання. Завдяки проведеній паралельно протизапальній терапії зменшуються запальні процеси в сечових шляхах та ін.

Для хірургічної корекції нейрогенних дисфункцій було запро­поновано різні варіанти поперекової і крижової гангліотомії, перерізування спінальних корінців, статевих нервів. Проте ефективність їх виявилась незначною, тому вони тепер не застосовуються. Не дало очікуваних наслідків і заміщення анатомічного нейрогенного сечового міхура відрізками тонкої чи сигмоподібної ободової кишки.

Неефективність радикальних втручань змушує лікарів у крайніх випадках вдаватися до паліативних методів корекції: встановлення епіцистостомй, постійного відведення сечі в ізольований сегмент тонкої кишки з виведенням його на шкіру чи в кишку, піело- та нефростомії, уретеростомії.

Тепер застосовують патогенетичні методи лікування і відновлення активного сечовипускання, зокрема різні методи реіннервації сечового міхура.

Нижньою серединною лапаротомією на відстані 30 см від клубово-сліпокишкового (ілеоцекального) кута звичайним методом вилучають сегмент клубової кишки завдовжки 15—20 см на брижовій ніжці з добре вираженою однією чи двома центральними судинами. Безперервність кишок відновлюють анастомозом за типом кінець у кінець. При відновленні безперервності кишки брижу вилученого сегмента лишають за анастомозом. Виконують ретельну демуколізацію його. Для цього після введення новокаїну в підслизовий шар вздовж протилежного до лінії прикріплення брижі, поздовжньо розсікають серозний і м’язовий шари стінки кишки. Розріз через ці шари ведуть уздовж затискачів навколо кишки.

Не відкриваючи просвіту кишки, ретельно виділяють тупим і гострим шляхами закритий з двох боків циліндр, що складається із слизової оболонки. Судини, що входять у кишку по лінії кріплення брижі, перев’язують. Невідкритий циліндр слизової оболонки видаляють.

Брижу розпластаного сегмента кишки фіксують окремими швами до задньої стінки черевної порожнини і виводять заочеревинно в навколоміхуровий простір. Верхівку і задню стінку сечового міхура звільняють від очеревини. Сегмент кишок насувають на сечовий міхур і прошивають по краях, а також по розосереджених у шаховому порядку швах по площині дотикання. Ділянку з’єднання трансплантата із сечовим міхуром дренують двома поліхлорвініловими трубками. У сечовий міхур уводять постійний катетер. Рану пошарово зашивають.

Кишкова пластика при нейрогенному сечовому міхурі виправдана лише в тих випадках, коли сечовий міхур неспроможний виконувати функцію резервуара і забезпечувати відтік з верхніх сечових шляхів. Практично це спостерігається при автономному сечовому міхурі внаслідок ураження спинного мозку на рівні нижче Ні, при денервації сечового міхура, яка спостерігається після масивних операцій у порожнині малого таза.

При поєднанні атонії м’яза, що виштовхує сечу, з вторинними склеротичними змінами сфінктера та шийки сечового міхура рекомендується реіннервацію сечового міхура комбінувати з розтином його шийки і внутрішнього сфінктера, а при різко вираженій їх атонії — зі зміцненням шийки. Обидва ці методи можна застосовувати самостійно.

Для усунення міонейрогенної атонії при частково збереженому позиві і напівповільному сечовипусканні використовують стінки самого міхура, створюючи подвоєння м’язового шару (своєрідну дублікатуру) з одночасним зменшенням його місткості (аутоцистодублікатурою).

Серединним розрізом над лобковим симфізом оголюють сечовий міхур. Виконують екстраперитонізацію сечового міхура з наступним його виділенням по передній поверхні до шийки, по задній і бокових поверхнях — майже до лінії впадіння сечоводів. Потім формують м’язовий клапоть для дублікатури. З цією метою по передній поверхні сечового міхура у поперечному напрямку на відстані 3— 4 см від його шийки через усі шари роблять розріз. Не повністю видалену верхівку сечового міхура у вигляді клаптя відводять угору. Якщо сечовий міхур збільшений помірно, розріз іде лише на передню його стінку і клапоть залишається на широкій ніжці, що утворюється з усієї задньої стінки сечового міхура. Розміри мобільної частини клаптя відносно невеликі. При різкому збільшенні сечового міхура розріз продовжують на бічні стінки, розміри клаптя при цьому збільшуються. Створюється можливість огорнути клаптем, крім передньої, бічні і задню поверхні сечового міхура. Ширина ніжки при цій модифікації менша.

Потім виконують демукозацію клаптя (не повністю видаленого) до розрізу слизової оболонки, проведеного біля її основи. Після підготовки клаптя відновлюють порожнину сечового міхура. Передню стінку сечового міхура пришивають кетгутовою ниткою до задньої за лінією демукозації. Демукозований клапоть перекидають через лінію швів уперед, кладуть на передню і бокові стінки сечового міхура і фіксують кетгутовими швами по краях і площині в шаховому порядку. Сечу відводять через надлобковий дренаж. Дренують навколоміхуровий простір і вшивають рану.

Для усунення нейрогенної атонії, яка ще не завершилась різким розширенням сечового міхура, виконують його ремускуляризацію.

З медіального краю обох прямих м’язів живота викроюють м’язові клапті завширшки 2—3 см і завдовжки 5—6 см. Верхні краї клаптів відсікають дещо нижче рівня пупка. Сечовий міхур вивільняють від очеревини (екстраперитонізують), відтягуючи вгору і вперед. Викроєні м’язові клапті фіксують вузлуватими капроновими швами до бічних і задньої стінок сечового міхура. Операцію завершують введенням у сечовий міхур постійного катетера на 12—14 діб.

Реіннервацію сечового міхура доцільно проводити при неефективному консервативному лікуванні і прогресуванні захворювання. Тимчасове накладання надлобкової фістули виправдане лише у разі підготовки хворого до складних операцій патогенетичного характеру. Крім того, тимчасове відведення сечі у поєднанні з антибактеріальною терапією з урахуванням даних антибіограми сприяє лікуванню хворих на хронічну недостатність нирок. Якщо хворим за станом здоров’я радикальне хірургічне втручання протипоказане, накладають постійну надлобкову фістулу.

Протипоказання до радикального хірургічного лікування: пошкодження спинного мозку в шийному і верхньогрудному відділах з автоматизмом сечового міхура; виражений двосторонній уретерогідронефроз, який розвивається внаслідок міхурово-сечовідного рефлюксу при наявності тяжкої недостатності нирок; масивні звуження сечівника; порушення функції сфінктерів, яке супроводжується нетриманням сечі й калу.

Після операції для закріплення механізмів активного сечовипускання застосовують консервативні методи лікування, в тому числі активну фізіотерапію, лікувальну фізкультуру, електростиму-лювання сечового міхура.

Прогноз залежить від форми й стадії захворювання, своєчасності й правильності вибору патогенетично обгрунтованого методу лікування нейрогенної дисфункції сечового міхура.

2. НІЧНЕ НЕТРИМАННЯ СЕЧІ

Нічне нетримання сечі (енурез) — мимовільне сечовипускання уві сні при відсутності органічних змін у сечостатевій і нервовій системах.

У дітей віком від 2 років при відсутності вад розвитку і захворювань сечостатевих органів нічне нетримання сечі є фізіологічним, а в старшому віці — патологічним. Частіше енурез спостерігається у хлопчиків.

Існує багато теорій виникнення нічного нетримання сечі, які можна об’єднати в три групи:

а) ті, що розглядають енурез як органічне захворювання або як наслідок органічного захворювання сечостатевої чи нервової системи (органічні теорії);

б) функціональні, згідно з якими енурез трактується як функціональне порушення; в) проміжні змішані.

У цьому розділі йдеться про нічне нетримання сечі, яке виникає при відсутності органічних змін у сечостатевій і нервовій системах. Найправильніше пояснює причини походження такого роду нетримання сечі умовнорефлекторна теорія, яка грунтується на вченні І. П. Павлова про умовні рефлекси. Кора великого мозку здорової дитини віком понад 1,5—2 роки уві сні зберігає здатність сприймати позив до сечовипускання («сторожовий пункт»), що призводить до її прокидання. Затримка виникнення позиву чи надмірне гальмування «сторожового пункту», який уже виник у корі головного мозку, і є основною причиною енурезу.

Розглядаючи сечовиділення у здорової людини як акт, який регулюється рефлекторною і свідомою сферою, а нічне нетримання сечі у дітей — як наслідок слабості умовного рефлексу на сечовиділення, деякі вчені вважають, що різноманітні подразники, особливо сильні, легко призводять до зриву незакріпленого рефлексу. Причиною такого зриву нерідко є психічні травми, зокрема переляк. Тому енурез можна зарахувати в групу неврозів. Оскільки неврози далеко не у всіх дітей супроводжуються нічним нетриманням сечі, для виникнення енурезу потрібен ще додатковий чинник, наприклад спадковість, уроджена чи набута слабість сечовидільного апарату (вади розвитку, хронічні запалення сечового міхура, нирок тощо).

З урахуванням цього розрізняють дві форми енурезу:

1) первинний, зумовлений відсутністю умовнорефлекторного прокидання при позиві до сечовипускання від народження;

2) вторинний, пов’язаний із гальмуванням уже виробленого рефлексу внаслідок якогось захворювання психічного чи соматичного характеру.

Нічне нетримання сечі, певно, більшою мірою належить до неврологічних захворювань, ніж до урологічних. Як свідчать клінічні спостереження, у багатьох хворих відзначаються ослаблення пам’яті, недостатній загальний розвиток, дефект мови та інші вади.

Назва захворювання —нічне нетримання сечі — не зовсім відповідає його суті, оскільки мимовільне сечовипускання уві сні буває не лише вночі, а й удень під час сну. Основними його передумовами є міцний сон і відсутність керування центром сечовиділення. Внаслідок глибокого сну діти не прокидаються від позиву до сечовипускання, не реагують навіть на те, що у них мокра постіль.

Виникнення у дітей саме цього виду системної патології пов’язане з деякими сприятливими факторами. Мимовільне сечовипускання у дитини — це новий незакріплений умовний рефлекс. Для його здійснення потрібні увага в стані неспання і автоматизм під час сну. Тому в ранньому віці діти добре контролюють сечовипускання в той час, коли вони не сплять, але нерідко випускають сечу в постіль уві сні, тобто «сонний контроль» за сечовипусканням закріплюється у дітей молодшого віку в останню чергу. Певну роль при цьому відіграє й тип психічної (вищої нервової) діяльності. Чим він слабший, тим недосконаліші функції кори мозку й процеси гальмування в ній взагалі.

Частота нічного сечовипускання коливається в широких межах: одні хворі випускають сечу в постіль через кожні 2—4 год, інші — 1—3 рази на місяць. У деяких пацієнтів мимовільне сечовипускання уві сні відбувається періодично протягом 3—4 тижнів з перервою в 2—3 місяці.

Сечовипускання може відбуватись у будь-який час: в перші години після засинання, посеред ночі і під ранок. У осіб з різко вираженою патологією мимовільне сечовипускання може спостерігатись і вдень.

Щоб з’ясувати причину мимовільного сечовипускання уві сні, треба насамперед дізнатися, чи не спостерігалось нетримання сечі у батьків, близьких родичів, особливо у братів та сестер, який мало характер і як довго тривало.

Потім треба детально проаналізувати особливості розвитку дитини, зокрема в період внутрішньоутробного розвитку, дізнатись, як відбувались пологи у матері, чи не хворіла дитина, чи не було травм, передусім психічних (переляк, сильне хвилювання, переживання з приводу смерті або захворюваня близьких і рідних, сварок між батьками, фізичне покарання тощо).

Важливо звернути увагу на формування гігієнічних навичок, встановити, в якому віці вони з’явились. Потрібно визначити особливості психологічної атмосфери в колективі, де виховується дитина, звернути увагу на ставлення до неї в родині (гіпоопіка, тобто бездоглядність, гіперопіка, чи так зване оранжерейне виховання).

Слід дізнатись і про режим дитини, регулярність харчування, тривалість сну, встановити обсяг та характер навчального навантаження. Якщо дитина дуже завантажена, треба подумати про те, як і за рахунок чого вивільнити час для відпочинку.

Дитину треба ретельно обстежити, оскільки деякі захворювання сечостатевої системи та ендокринні порушення (цукровий й нецукровий діабет) можуть спричинити нетримання сечі.

При підозрі на ураження нирок чи інших органів сечостатевої сфери, а також при денному нетриманні сечі дитину слід всебічно обстежити в умовах спеціалізованого стаціонару. Якщо змін у сечостатевій сфері не виявлено, доцільно звернутись до невропатолога, щоб з’ясувати, чи немає у дитини патології спинного мозку.

Обов’язковим компонентом клінічного обстеження дитини, хворої на енурез, є визначення її психічного стану, наявності виснаження, рухового розгальмування, афективної збудливості, ступеня зниження пам’яті та інтелекту.

У діагностиці нічного нетримання сечі певну роль відіграє рентгенографія попереково-крижової ділянки хребта, оскільки за її допомогою можуть бути виявлені деякі вади розвитку цього відділу.

При цистоскопії у окремих хворих на енурез виявляють зіяння внутрішнього сфінктера сечового міхура, випинання його нижнього контуру (симптом язика); інколи можна побачити навіть сім’яний горбик (симптом Алексєєва — Шрамма). Ці симптоми певною мірою свідчать про наявність нічного нетримання сечі. Проте в деяких випадках при наявності цих симптомів і навіть з енурезу не спостерігається.

Лікування хворих на енурез складне. Лікарські засоби (спазмолітичні, седативні, снотворні тощо), обмеження кількості рідини в раціоні, дієта, інстиляція в сечовий міхур розчину срібла нітрату, новокаїну тощо, внутрішньошкірна новокаїнова блокада шкіри лобкової ділянки рідко дають бажані результати.

У хворих, які легко піддаються навіюванню, нічне нетримання сечі припиняється після кількох сеансів психотерапії, гіпнозу, рефлексотерапії.

Найефективнішим є вироблення в таких хворих умовного рефлексу за допомогою спеціальних апаратів, які забезпечують прокидання хворого і переривання мимовільного сечовипускання при позиві до нього чи появі першої краплі сечі під час сну.

Добрі результати дає електростимуляція сечового міхура синусоїдальними та діадинамічними струмами, гімнастика, спрямована на зміцнення м’язів малого таза.

Останнім часом стали широко застосовувати адаптогени рослинного походження (препарати женьшеня, елеутерокока, лимонника китайського та ін.), які сприяють стабілізації функціональних систем сечовипускання на оптимальному рівні.

Для зміцнення організму дитини конче потрібне повноцінне харчування, яким передбачається оптимальний вміст у раціоні продуктів, багатих на мікроелементи, солі, вітаміни. У деяких випадках для поповнення дефіциту життєво важливих речовин призначають препарати кальцію, фітин, пивні дріжджі та інші препарати.

Основним у профілактиці нічного нетримання сечі є правильне виховання дитини з раннього віку, прищеплення їй гігієнічних навичок.

Прогноз при своєчасно розпочатому лікуванні сприятливий.

БЕЛОРУССКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ИНФОРМАТИКИ И РАДИОЭЛЕКТРОНИКИ

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТА

РЕФЕРАТ

На тему:

«Организация и управление государственными финансами»

МИНСК, 2009

Содержание

Финансовая система

Управление государственными финансами

Литература

Финансовая система

По определению, наиболее часто встречающемуся в литературе, под финансовой системой государства принято понимать совокупность звеньев, взаимодействующих между собой и объединенных одной целью, определенной финансовой политикой государства.

К звеньям финансовой системы относятся государственный бюджет, местные бюджеты, внебюджетные фонды, финансы предприятий, государственный кредит, имущественное и личное страхование. С их помощью государство стремится охватить своим; воздействием возможно более широкий диапазон экономических и социальных процессов, повысить маневренность в использовании финансовых ресурсов. Государство также активно приспосабливает вес звенья финансовой системы к новым экономическим и политическим реальностям. Под влиянием развития производительных сил и хозяйственной конъюнктуры структура звеньев финансовой системы претерпевает определенные изменения. Звенья финансовой системы эволюционизируют, наполняются новым содержанием, взаимосвязи, существующие между ними, также не находятся в статическом состоянии, поскольку внутрисистемные отношения играют важную роль в связи с воздействием на экономические и социальные процессы.

Главным звеном финансовой системы является государственный бюджет. О его многогранности и многоаспектности речь будет идти в соответствующем разделе пособия. Здесь отметим следующее. В бюджете находят органическую увязку основные финансовые институты: налоги, займы и расходы. Посредством бюджета государство обеспечивает достижение стратегических целей во внутренней и внешней политике. Государственный бюджет используется государством для вмешательства в экономическую жизнь. Через механизм системы бюджетных доходов и расходов государство оказывает воздействие на общественное воспроизводство в целях стимулирования экономического роста занятости, поддержания необходимого уровня потребления как индивидуального, так и общественного товара.

В силу своего главенствующего положения государственный бюджет тесно связан с другими звеньями финансовой системы. Он выступает координирующим центром и оказывает им при необходимости разнообразную помощь, выражающуюся прежде всего в форме бюджетных субсидий, кредитов, гарантий.

Вторым по своему значению звеном финансовой системы выступают местные финансы. Под влиянием развития производственных сил происходит повышение роли и влияния местных органов власти на экономику и социальную сферу. Увеличиваются размеры местного хозяйства расширяются и усложняются функции местных властей, что усиливает значение местных финансов, повышает их роль и удельный вес в финансовой системе.

Местные финансы имеют свою внутреннюю структуру, они включают в себя местные бюджеты, внебюджетные фонды, финансы предприятий коммунальной собственности. Структура местных финансов определяется государственным устройством, административно-территориальным делением. Естественно, что в федеративных государствах она отличается от структуры, присущей унитарным государствам.

Основной финансовой базой местного самоуправления являются местные бюджеты. Это звено финансовой системы все больше и шире используется в экономических целях для регулирования хозяйственных процессов, повышения конкурентоспособности национального хозяйства в условиях усиливающейся конкуренции на мировых рынках. С этой целью значительная часть средств местных бюджетов направляется на развитие производcтвенной и социальной инфраструктуры.

Местные бюджеты служат проводником социальной политики центральных властей, используются для воспроизводства рабочей силы. Как правило, основная доля в финансировании расходов на образование и здравоохранение приходится на местные бюджеты.

Самостоятельное звено образуют финансы государственных предприятий. Его возникновение связано с развитием государственного сектора экономики. Посредством этого звена государство участвует в первичном распределении национального дохода. Государственные предприятия функционируют на условиях самофинансирования, однако их финансовые взаимоотношения с государством более развернутые, чем у предприятий негосударственного сектора экономики. Если негосударственные предприятия для начала своей деятельности приобретают основные и оборотные средства за счет акционеров, пайщиков, то применительно к государственным предприятиям эти расходы осуществляются за счета бюджета. В части налогообложения практически нет различий между государственными предприятиями и предприятиями, основанными на частной и акционерной собственности.

У государственных предприятий в случаях финансовых затруднений есть возможность обратиться за помощью к соответствующим правительственным органам и получить бюджетные дотации или субсидии. Предприятия негосударственного сектора экономики могут рассчитывать на такую помощь лишь в исключительных случаях. Такие проблемы обычно разрешаются посредством банковского кредита. В то же время руководство негосударственных предприятий независимо в принятии решений, связанных с управлением финансами.

Особое звено в финансовой системе составляют внебюджетные фонды, которые обладают определенной самостоятельностью, отделены от государственного бюджета и имеют свои органы управления. Их отличие от бюджета состоит в том, что они имеют строго целевую направленность. По своему общественному предназначению они в основном подразделяются на экономические и социальные.

В западных странах их достаточно большое количество, они функционируют на общегосударственном и региональном уровнях. Возникновение этого звена в финансовой системе связано с тем. что внебюджетные фонды в меньшей мере, чем бюджет, подвержены парламентскому контролю, поэтому исполнительная власть заинтересована в их существовании для улучшения маневренности в использовании финансовых ресурсов.

Формирование доходов государства, аккумулируемых в бюджетной Системе и внебюджетных фондах, осуществляется посредством системы доходов. Образование государственных доходов происходит в процессе перераспределения национального дохода, которое осуществляется присущими государству финансовыми методами. В промышленно развитых странах через финансовую систему перераспределяется от 40 до 50% национального дохода.

В периоды чрезвычайных обстоятельств, главным образом затяжных дорогостоящих войн, когда вновь созданной стоимости не хватает для покрытия финансовых нужд, государство нередко обращается к такому источнику, как национальное богатство. Это означает реализацию отдельных видов государственной собственности, например, государственных предприятий, золотовалютных резервов.

Все источники доходов делятся на внутренние и внешние. К внутренним относятся национальный доход и национальное богатство; к внешним — национальный доход другой страны, главным образом в виде внешних займов, а также национальное богатство, если оно выступает источником доходов для другой страны.

Состав доходов в значительной мере зависит от методов, с помощью которых государство аккумулирует необходимые ему средства. В современных государствах такими методами являются налоги, займы и эмиссия денег. Соотношение этих методов неодинаково. Оно зависит от финансовой политики, определяемой хозяйственной конъюнктурой, степенью остроты экономических, социальных и других противоречий.

Содержание и характер государственных расходов органически связаны с функциями государства. Поскольку на отдельных исторических этапах роль государства, его функции, сфера деятельности изменяются, соответствующую эволюцию претерпевают структура и объем производимых расходов.

Государство превратилось в крупнейшего собственника средств производства, инвестора, непосредственного участника производства, распределения и потребления. Оно активно способствует внешнеэкономической экспансии и самого государства, и национальных производителей. Круг расходов, закрепленных за государственным бюджетом, устанавливается в законодательном порядке. Он отражает стремление центральных правительств к возможно большей концентрации финансовых ресурсов. Основная часть расходов местных финансов приходится на социальные мероприятия и управление местным хозяйством. Расходы, относящиеся к финансам предприятий, охватывают два вида затрат — текущие, которые связаны с обеспечением функционирования этих предприятий, и инвестиции, идущие на обновление и расширение основного капитала. Внебюджетные фонды являются источниками финансирования социальных и экономических программ предприятий.

Управление государственными финансами

Управление государственными финансами охватывает деятельность, связанную с проведением финансовой политики государства, финансовым планированием, координацией финансовых ресурсов, использованием финансов в интересах экономической и социальной политики, разработкой финансового законодательства. Сюда же относится составление и исполнение бюджета, сбор налогов, выпуск займов, управление государственным долгом.

Управление предполагает наличие объекта, в нашем случае это различные виды финансовых отношений, и субъекта — это государственные органы. Центральным элементом управления финансами выступает планирование, под которым понимается обоснование показателей, приемов и инструментов их достижения.

Неотъемлемый элемент управления финансами — контроль. Он позволяет сопоставить фактические результаты от использования финансовых ресурсов с плановыми, выявить резервы для роста финансовых ресурсов, наметить пути более эффективного хозяйствования.

Управление финансами относится к компетенции центрального финансового ведомства государства, а это, как правило, министерство финансов. С обретением Республикой Беларусь национальной государственности Министерство финансов стало самостоятельным органом государственного управления, до этого его самостоятельность была ограниченной, так как оно кроме Правительства, еще подчинялось Министерству финансов СССР. В этой связи необходимо отметить, что задачи, структура и функции главного финансового ведомства претерпели существенные изменения.

В управлении государственными финансами важная роль принадлежит Государственному налоговому комитету и его органам на местах. Их управленческие функции в основном сводятся к осуществлению контроля за полным и своевременным поступлением налогов и других обязательных платежей.

Осуществляя функции по управлению государственными финансами. Минфин, ГНК и их местные органы исходят из необходимости тесного взаимодействия с финансовыми службами отраслевых министерств, концернов, предприятий. Управленческая деятельность наполняется новым содержанием, что в первую очередь связано с переходом аналоговому методу изъятия части чистого дохода и долговременным финансовым нормам и норматива КГ при финансировании социально-культурной сферы. Неотъемлемым элементом управления, его исходной базой является финансовое планирование. Изменились подходы и методология планирования как на государственном уровне, так и на уровне министерств и предприятий. Финансовые планы составляются с учетом действия рыночных механизмов. Оставаясь обязательными для выполнения, финансовые планы тем не менее становятся более гибкими, а их составление основывается на проработке огромного количества информации, которая прежде не использовалась или использовалась в ограниченных размерах.

Задачи финансового планирования определяются финансовой политикой либо вытекают из нее. Обычными параметрами, закладываемыми в финансовые планы, являются размеры доходов и расходов, изыскание дополнительных резервов роста доходов и экономии в расходах, установление оптимальных пропорций в распределении средств между централизованными и децентрализованными денежными фондами.

В современных условиях на всех уровнях при финансовом планировании используются компьютерные техника и технологии, что позволяет значительно ускорить этот процесс, делать многовариантные планы и в конечном счете повышать качество финансовых планов.

При всей самостоятельности планирования как элемента управления финансами на государственном уровне финансовое планирование подчинено целям и задачам, определяемым государством в прогнозах экономического и социального развития республики.

Планирование как элемент управления финансами входит в состав финансового механизма, в котором, наряду с планированием, используются и другие составляющие части. Финансовый механизм как набор форм и инструментов реализуется посредством его использования соответствующими государственными органами. Делается это для оптимального распределения и перераспределения финансовых ресурсов. Из этого следует, что указанные органы должны в рамках установленных финансовых показателей осуществлять маневр финансовыми ресурсами.

Искусство маневрирования финансовыми ресурсами и финансовыми инструментами особо востребовано в условиях ограниченности финансовых возможностей государства в переходный период. При прочих равных условиях на успех в достижении поставленных целей может рассчитывать тот, кто своевременно и более целесообразно осуществит перегруппировку своих сил и средств на главных направлениях, кто в максимальной степени использует предоставленные рыночными преобразованиями возможности для многовекторного использования финансовых ресурсов.

Искусство маневрирование ресурсами становится актуальной задачей, требующей лучших форм и методов ее решения, но без нарушения законодательства и не вопреки интересам государства и трудовых коллективов. Имеющийся опыт «маневрирования» бюджетными средствами в Российской Федерации дает основание сделать такую оговорку. Границы маневрирования не должны быть беспредельными, оно должно находиться в сфере финансового контроля. Маневрирование финансовыми ресурсами как часть управления финансами не есть нечто находящееся за пределами финансовых планов и производственных заданий. План и финансовое маневрирование — понятия взаимосвязанные. Маневрирование финансовыми ресурсами предопределяется финансовыми планами и прогнозными показателями экономического и социального развития государства. Что еще объединяет планирование и маневрирование, так это то, что первое и второе осуществляются административными мерами. В условиях рынка как у государства, так и у субъектов хозяйствования расширяются возможности маневрирования финансовыми ресурсами. Так, исполкомы могут принимать решения о направлении свободных ресурсов не только на увеличение размеров финансирования текущих расходов, но и на приобретение ценных бумаг, на выдачу бюджетных ссуд субъектам хозяйствования. Широта маневра связана с уровнем развития финансового рынка и установленными законными правилами поведения субъектов финансовых отношений.

Таким образом, финансовое планирование — это основанный на знаниях финансовой науки процесс обоснования на определенный период финансовых показателей, протекающий как целенаправленная деятельность государства и других субъектов и являющийся неотъемлемым элементом управления финансами и финансовыми отношениями.

Государственные финансы заключают в себе совокупность денежных фондов, управление и регулирование которыми осуществляют центральные и местные органы государственной власти и государственного управления. Управление государственными финансами включает в себя выбор целей и путей достижения этих целей. При этом политические и экономические цели интегрируются.

Можно утверждать, что в той или иной степени любое политическое решение, связанное с распределением и перераспределением ограниченных ресурсов, есть решение экономическое. И наоборот, кажущиеся, на первый взгляд исключительно экономическими многие решения формируют политические установки и предпочтения.

По поводу государственных финансов возникает сложная система отношений между государственным и частным секторами, внутри системы органов государственной власти и государственного управления, между центром и регионами.

В процессе формирования и использования государственных денежных средств происходит их распределение и перераспределение, и естественно, стремление каждой из сторон оказывать большее влияние на этот процесс.

Государственные финансы не включают в себя всех финансовых ресурсов страны. В нормальных условиях их распределение между правительством, хозяйствующими субъектами и населением осуществляется в интересах каждой из сторон, исходя из конкретных условий данного государства. И только в исключительных случаях (в военное время или чрезвычайного положения) финансовые ресурсы страны и государственные финансы имеют тенденцию к объединению.

Государственные финансы отличны от финансов хозяйствующих субъектов и других участников экономических отношений по своему предназначению. Если последними в конечном счете движет стремление к получению прибыли, то государственные финансы, хотя и не исключают возможности получения прибыли, тем не менее не ставят своей целью достижение последней. Мотивационно их цель не связана с самовозрастанием за счет получения доходов.

Получаемые государством в виде налогов, сборов, отчислений средства, идущие в бюджет и внебюджетные фонды, являются обязательными. Их сущность обусловлена потребностью государства в финансировании мероприятий, носящих общегосударственное или локальное значение. В этом смысле размер средств, поступающих в распоряжение государства, произволен от потребностей государства в финансовых ресурсах.

Государство выполняет в обществе ряд функций, которые не могут быть реализованы неправительственным сектором. Выполнение этих функций не может быть замерено в стоимостном выражении. Ни в какое сравнение не идет стоимость лечения одного больного раком или аппендицитом, однако в том и другом случае речь идет о спасении жизни человека. Именно отсутствие соизмеримости таких и аналогичных расходов объясняет, почему правительственный, а не частный сектор выполняет эти функции.

Кроме того, многие оказываемые правительственным сектором услуги носят исключительно коллективный характер, в то время как услуги, оказываемые частным сектором, носят индивидуальный или групповой характер. Если ВАЗ выпускает легковые автомобили, то они являются предметом индивидуального или совместного пользования, но выпущенная предприятием ВПК система раннего обнаружения ракет противника относится к категории продукции, удовлетворяющей общественную потребность в обороне. Каждый отдельный житель страны вряд ли бы взялся финансировать хоть ничтожную часть реализации проекта по строительству атомных подлодок, однако как налогоплательщики все население страны участвует в финансировании таких проектов.

Если в частном секторе инвестиции производятся с расчетом отдачи в виде прибыли и дивидендов, неправительственный сектор, как правило, инвестируется без расчета на отдачу в пределах кратко — и среднесрочной перспективы. Хотя, безусловно, многие социальные программы рассчитаны на вполне конкретную отдачу. Например, снижение заболеваемости «дорогостоящими» болезнями позволяет правительству, рассчитывать на высвобождение идущих на научные исследования в этой области средств. Не действует здесь в полной мере и механизм цен. Влияние спроса и предложения или вообще отсутствует, или учитывается правительством исключительно как расчетные величины при размещении государственного заказа среди конкурирующих фирм-подрядчиков.

В условиях рыночной экономики различна и ответственность частного и правительственного секторов перед собственниками и владельцами ценных бумаг. Однако если по отношению к первому они располагают правом выбора между различными категориями, то по отношению к правительственному сектору выбор практически элиминируется. Однако, и в том и в другом случае, владельцы ценных бумаг могут влиять на политику корпораций посредством участия в делах последней и на политику правительства, правда, более косвенным образом, через механизм референдумом и выборов.

И наконец, частный сектор более свободен в изменении своего поведения под влиянием объективно складывающейся экономической конъюнктуры; ему проще убедить владельца акций в необходимости таких изменений.

Правительству намного труднее в этом плане. Если данные в ходе избирательной компании обязательства, определившие на выборах, по тем или иным причинам оказываются невыполненными, то это ставит под сомнение честность и компетентность избранных и по сути дела обеспечивает победу на следующим выборах их политическим оппонентам.

В демократических государствах, экономический строй которых зиждется на рыночных отношениях, государственные финансы и, прежде всего, бюджет являются универсальным инструментом контроля за деятельностью правительства. Он реализуется через механизм отчетности принимающих решения в области распределения ассигнований. Ответственность в демократических государствах означает обязанность выборных органов и должностных лиц выполнять конституцию.

В большей мере именно выборные органы исполнительной и законодательной ветвей власти несут ответственность за использование государственных средств. Фактически, однако, на стадии формирования бюджета и других финансовых планов государства выборщики лишены возможности летального их изучения, оценки и оказания влияния. И хотя многие реформы в области государственных финансов преследовали и преследуют цель, как можно более полно учитывать интересы нации, тем не менее только в идеале можно представить себе такое положение, когда каждый обладающий правом голоса на выборах сможет высказать компетентное мнение относительно формирования и использования государственных денежных фондов.

Эта идея реализуется через механизм распределения полномочий, компетенции и ответственности между исполнительной и законодательной властью в общегосударственном масштабе и на региональном уровне. Модель распределения полномочий по поводу государственных финансов в том виде, в каком она существует в западных странах в настоящее время, есть результат постоянной и многовековой работы законодателей по приданию ей оптимальности, в данном случае понимаемой как наиболее соответствующей государственным интересам.

Знакомство с литературой в этой области позволяет сделать несколько главных выводов. Первый состоит в том, что, несмотря на национальные различия, демократическая традиция и экономическая целесообразность предопределили четкое и, в основном, идентичное распределение полномочий между исполнительной и законодательной ветвями власти по поводу управления государственными финансами. Второй можно сформировать как превалирование исполнительной власти в части парламентской инициативы по финансовым вопросам. Третий — существует стремление к лимитированию законодателей в принятии решений, приводящих к несбалансированности государственных финансов. Четвертый заключается в создании механизма постоянного контроля за деятельностью той и другой ветвей власти в вопросах формирования и использования государственных финансовых ресурсов.

Идея ответственности первоначально распространялась на принятие решений по привлечению государственных доходов и концентрировалась вокруг их размера и процедуры их взимания. В западной историографии началом процесса распределения компетенции и соответственно ответственности принято считать 1217г., когда в Англии был закреплен контроль нобилитета над деятельностью Кромвеля по сбору налогов.

Укрепление и расширение функций государства предопределило распространение ответственности в области управления государственными финансами, их размер и эффективность использования.

Любые попытки спрогнозировать в долгосрочной перспективе соотношение государственных расходов и доходов являются малоперспективными, если нет определенности в соотношении государственного и негосударственного секторов экономики. Здесь большое значение имеет формируемый политическими мотивами размер государственного (правительственного) сектора экономики. Безусловна следующая посылка — он должен быть обязательно. Другое дело — каков его оптимальный удельный вес? На этот вопрос никто не может взять на себя смелость ответить однозначно.

Его существование, несомненно, есть гарантия свободы и социальной защиты. Скажем так, его недостаточность чревата потерей управляемости общественными процессами и социальной напряженностью. Но, с другой стороны, избыточность приводит к угасанию стимулов для деловой инициативы.

Для политических структур размер государственного сектора имеет неоднозначное значение. Консерваторы ориентированы на его сокращение; либералы — расширение и укрепление. Политический контекст данной проблемы, безусловно, главный, определяющий тенденции в развитии и соотношении государственного и негосударственного секторов.

Частный сектор объективно не может обеспечить производство всего комплекса товаров и услуг, необходимых людям. Определение перечня таких недостающих товаров и услуг — обязанность правительства. Однако, следует подчеркнуть, что производство этих товаров и услуг совсем не обязательно должен взять на себя правительственный сектор. Правительство должно создать механизм стимулов для того, чтобы заинтересовать частный сектор в их производстве. Ключевыми здесь выступают налоговые стимулы, инвестиционные рычаги, государственный заказ.

Частный сектор не способен обеспечить оптимальное распределение финансовых ресурсов. Правительство способно это сделать посредством постоянно корректирующейся налоговой политики и политики в области государственных расходов. Оно способно обеспечить распределение финансовых ресурсов таким образом, чтобы, с одной стороны, стимулировать бизнес, а с другой — оказать финансовую поддержку тем кто более всего в ней нуждается.

«Здоровье» экономики или экономическая стабильность диагностируются четырьмя главными параметрами: сбалансированный платежный баланс, полная занятость, экономический рост, ценовая стабильность. Взаимосвязь государственных финансов и экономической стабильности, не вызывает сомнений, равно как неоспоримо и то обстоятельство, что использование государственных финансов в этих целях предполагает политическую стабильность. Формируемая и реализуемая правительством фискальная и монетарная политики, где непрямую, а где косвенно замыкает цепь факторов, определяющих экономическую стабильность. Государственные доходы и расходы, таким образом, используются государством для корректировки саморегулирующегося рыночного механизма.

Литература

Балабанов И.В. Финансы и государство, Мн.: Экономика, 2007г., 320 с.

Сергеев А.С. Финансы и право, Мн: БГЭУ, 2008 г., 210с.

Пархачев А.Г., Е. Финансы государства, Мн.: Новое знание, 2007г. 190 с.

Самойлова П.П. Финансирование и кредитование, Мн.: Из-во Просвет, 2007г. 205с.

Государственные и местные финансы – это денежные отношения, складывающиеся между органами государственной власти и органами местного самоуправления, с одной стороны, и юридическими и физическими лицами, с другой стороны, в процессе стоимостного распределения и перераспределения национального дохода (частично и национального богатства) в связи с формированием, распределением и использованием централизованных денежных фондов,, обеспечивающих потребности государства и местного самоуправления при решении экономических, политических и социальных задач.

Важная роль в воспроизводстве всех составных частей ВВП принадлежит финансам предприятий и государственным финансам.

Финансы предприятий — главный инструмент регулирования воспроизводственных пропорций на микроуровне, т.е. на уровне отдельного предприятия. С их помощью происходит регулирование воспроизводства структуры производственного продукта, обеспечивается финансирование потребностей расширенного воспроизводства. Регулирование воспроизводственного процесса осуществляется также с помощью банковского кредита, системы страхования, амортизационной политики, бюджета при использовании механизма налогообложения, предоставления налоговых льгот, выделения бюджетных субсидий.

Функционируя в сфере материального производства, финансы предприятий обслуживают кругооборот производственных фондов.

Однако нормальное функционирование экономики возможно при условии органичной связи каждой отрасли и ее структурных подразделений с другими отраслями. На такой основе достигается необходимая пропорциональность структуры общественного производства, которая обеспечивает его сбалансированное развитие как единого целого. В рыночной экономике с уменьшением вмешательства государства в регулирование экономики согласованное функционирование разных частей экономики достигается различными формами регулирования.

Одной из форм регулирования экономики является саморегулирование, которое характеризуется формированием финансового потенциала в разных звеньях сферы материального производства. В условиях финансовой самостоятельности каждый субъект хозяйствования может осуществлять формирование источников расширенного воспроизводства за счет собственных финансовых ресурсов, а также привлечения на акционерной основе или паевых началах денежных средств других предприятий, использования банковских кредитов, получения на определенных условиях бюджетных ассигнований. Формируемые из различных источников финансовые ресурсы позволяют инвестировать средства в новое производство, расширять действующие предприятия, финансировать прикладную науку и внедрять ее результаты в производство и т.д.

Однако рыночный механизм регулирования экономики не всегда эффективен, поскольку не всегда способен обеспечить перераспределение доходов в соответствии с целями государства. Вместе с саморегулированием большое влияние на структурную перестройку экономики оказывает государственное вмешательство в экономику. Такое вмешательство необходимо в связи с финансовой поддержкой приоритетных направлений экономики, развитием объектов производственной и социальной инфраструктуры, территориальным распределением ресурсов для выравнивания уровня экономического и социального развития отдельных регионов и т.п. Вмешательство государства в экономику происходит с помощью механизма налогообложения, предоставления налоговых льгот и выделения бюджетных ассигнований, субсидий и субвенций, финансирования социальных мероприятий, а также страхования и кредитования. За счет централизованных фондов обеспечиваются потребности расширенного воспроизводства на макроуровне, т.е. на уровне всего народного хозяйства.

С помощью механизма налогообложения, предоставления налоговых льгот и выделения бюджетных субсидий государство побуждает предприятия осуществлять варианты развития их деятельности, которые удовлетворяют интересы и потребности всего общества. Вместе с тем вмешательство государства в экономику имеет свои границы: излишнее вмешательство государства в форме предоставления необоснованных льгот и бюджетных дотаций может привести к ослаблению экономических стимулов, снижению эффективности функционирования всего рыночного механизма.

Формы финансового обеспечения воспроизводственного процесса

Финансовое обеспечение воспроизводственного процесса осуществляется в трех формах: самофинансирование, кредитование и государственное финансирование.

Самофинансирование базируется на использовании собственных финансовых ресурсов субъектов хозяйствования, а при их недостатке используются кредитные ресурсы или заемные средства в форме выпуска ценных бумаг.

Кредитование – это способ финансирования воспроизводственного процесса за счет ссуд банка, предоставляемых на условиях срочности, платности и возвратности.

Государственное финансирование производится в основном на безвозвратной основе за счет средств бюджетных и внебюджетных фондов.

На практике все перечисленные формы финансового обеспечения воспроизводственных затрат применяются одновременно.

Финансовые стимулы

Одним из важных инструментов регулирования экономики являются финансовые стимулы. В составе финансовых стимулов развития экономики и роста ее эффективности можно выделить: приоритетные и наиболее эффективные направления инвестирования финансовых ресурсов; бюджетные стимулы, налоговые льготы и санкции.

Инвестирование

Различают следующие основные направления инвестирования финансовых ресурсов:

а) финансирование структурной перестройки экономики с целью развития наиболее приоритетных направлений;

б) финансирование и финансовая поддержка наукоемких технологий и производств, основанных на национальных сырьевых ресурсах;

в) финансирование новых перспективных конкурентоспособных отраслей, направлений и отдельных производств;

г) финансирование затрат, связанных с развитием непроизводственной инфраструктуры, воспроизводства рабочей силы, повышением ее квалификации, развитием науки, профессиональной подготовкой кадров и ориентацией на новые технологии.

Бюджетные стимулы

Повышение эффективности экономики и ее отдельных отраслей может обеспечиваться через систему бюджетных стимулов, выступающих в форме льгот по налогам, полного или частичного освобождения от отдельных налогов. Стимулирующий характер системы бюджетного финансирования состоит в поддержке высокоэффективных или социально значимых проектов.

Финансовые льготы и санкции

Стимулирующее значение имеет и система финансовых льгот и санкций. Льготы могут предоставляться для финансирования мероприятий по развитию новых высокотехнологичных производств, развития научно-технического прогресса, проведения природоохранительных мероприятий. В качестве льготы может выступать полное или частичное освобождение от налогов прибыли предприятий. Система санкций может применяться за нарушение договорных условий, расчетной и финансовой дисциплины.

Экономический рост возможен только в условиях резкого увеличения инвестиционных ресурсов, укрепления покупательной силы рубля, снижения налогового бремени на предприятиях.

2. Финансовые ресурсы и источники их формирования

Материально — вещественным воплощением объективной экономической категории «финансы» и носителем финансовых отношений являются финансовые ресурсы.

При широком использовании термина «финансовые ресурсы» толкование его различно. В России он впервые был применен при составлении первого пятилетнего плана страны, в состав которого входил баланс финансовых ресурсов и при составлении плана ГОЭЛРО.

Поскольку финансы представляют собой экономические отношения, опосредованные деньгами, постольку под финансовыми ресурсами следует понимать только такие ресурсы, которые имеют денежную форму в отличии от материальных, трудовых, природных и прочих ресурсов. Таким образом можно сделать первый и важный вывод о том, что финансовые ресурсы существуют только в денежной форме.

Однако финансовые ресурсы – это только часть денежных ресурсов, используемых органами государственной власти и органами местного самоуправления, а также хозяйствующими субъектами, населением. Помимо финансовых ресурсов денежные ресурсы включают кредитные ресурсы, денежные доходы населения, оборотные средства предприятий.

Финансовые ресурсы всегда имеют собственника либо лицо, которому собственником делегированы права ими распоряжаться. Финансовые ресурсы не могут быть вне отношений собственности. И только та часть денежных ресурсов, которая находится в собственности или распоряжении органов государственной власти и органов местного самоуправления, хозяйствующих субъектов и обслуживает процесс общественного воспроизводства (расширенного воспроизводства, материального стимулирования работающих, социальные нужды и других общественных потребностей) относится к финансовым ресурсам.

Финансовые ресурсы

Финансовые ресурсы – это часть денежных ресурсов, находящихся в собственности или распоряжении государства, органов местного самоуправления и хозяйствующих субъектов и используемых ими на цели расширенного воспроизводства, удовлетворения социально-культурных потребностей населения и для выполнения государством и органами местного самоуправления возложенных на них функций и задач

Состав

В теории и на практике финансовые ресурсы подразделяются на централизованные фонды (государственный бюджет, внебюджетные фонды) и децентрализованные финансовые ресурсы (денежные фонды предприятий). Выделяют также финансовые ресурсы государства, регионов, местных органов самоуправления, предприятий.

Финансовые ресурсы общества складываются из финансовых ресурсов хозяйствующих субъектов, финансовых ресурсов федерации и субъектов федерации, финансовых ресурсов муниципальных органов управления и финансовых ресурсов страховых компаний.

Финансовые ресурсы создаются в процессе распределения совокупного общественного продукта и национального дохода.

Источники формирования финансовых ресурсов общества

Национальный доход (на основе распределения и перераспределения национального дохода создаются централизованные фонды денежных средств; часть национального дохода, которая формируется и остается в распоряжении предприятий, создает децентрализованные фонды денежных средств);

Часть национального богатства (ранее накопленных средств: от продажи золотого запаса, продажи энергоносителей, валютных резервов, страховых резервов; и др.);

Денежные доходы организаций и предприятий производственной сферы. Прежде всего, к ним относится прибыль, выступающая в качестве одной из форм стоимости прибавочного продукта.

Амортизационные отчисления, образуемые за счет части стоимости основных производственных фондов;

Отчисления предприятий в государственные внебюджетные социальные фонды, имущественного и личного страхования;

Заемные и привлеченные средства (в виде кредитов банков, коммерческих кредитов, кредиторской задолженности; средств, получаемых от эмиссии ценных бумаг, и др.);

Поступления от населения (налоги, сборы, поступления от займов и лотерей);

Доходы от внешнеторговых операций, внешних государственных кредитов и заимствований, доходов по ценным бумагам, приобретенным на внешнем финансовом рынке, иностранных инвестиций и гуманитарной помощи.

Основным источником финансовых ресурсов общества являются национальный доход, прибыль организаций независимо от форм собственности, амортизационный фонд, страховые фонды.

Источниками финансовых ресурсов, находящихся в распоряжении органов государственной власти и местного самоуправления выступает валовой внутренний продукт (его части: сумма косвенных налогов, национальный доход), а также часть стоимости национального богатства в виде ранее накопленных средств и поступления от внешнеэкономической деятельности.

Использование финансовых ресурсов осуществляется в основном через денежные фонды специального назначения, хотя возможна и нефондовая форма их использования. Фондовая форма использования финансовых ресурсов обладает некоторыми преимуществами: обеспечивает концентрацию ресурсов на основных направлениях развития экономики, дает возможность полнее увязывать общественные и личные интересы и активнее воздействовать на производство. В условиях рынка в фондовой форме формируются и используются в основном финансовые ресурсы органов государственной власти и местного самоуправления. К таким фондам относят бюджеты соответствующих уровней и государственные внебюджетные социальные фонды.

Финансовые ресурсы хозяйствующих субъектов

Состав финансовых ресурсов хозяйствующих субъектов складывается под воздействием влияния следующих факторов:

Сферы деятельности (материальное производство или непроизводственная сфера);

Способа ведения хозяйства (на коммерческой или некоммерческой основе);

Организационно-правовой формы;

Отраслевых особенностей.

К основным источникам формирования финансовых ресурсов хозяйствующих субъектов относятся:

Собственные средства;

Привлеченные средства.

Источники формирования финансовых ресурсов коммерческой организации

К собственным источникам формирования финансовых ресурсов коммерческих организаций относятся:

Акционерный капитал (в акционерных обществах), паевые взносы (в потребительских обществах, производственных кооперативах), уставные взносы (в момент учреждения предприятия);

Выручка-нетто от основной деятельности (это выручка от реализации продукции, выполненных работ, оказанных услуг; выручка от инвестиционной деятельности; выручка от финансовой деятельности);

Внереализационные доходы (полученные штрафы, пени, неустойки за нарушение условий договоров; активы, полученные безвозмездно; поступления в возмещение причиненных предприятию убытков и др.);

Операционные доходы (доходы от предоставления за плату во временное владение и пользование активов организации; поступления от продажи основных средств и иных активов, отличных от денежных средств (кроме иностранной валюты), продукции, товаров; поступления, связанные с участием в уставных капиталах других организаций, включая проценты и иные доходы по ценным бумагам и др.);

Чрезвычайные доходы (поступления, возникающие как последствия чрезвычайных обстоятельств хозяйственной деятельности (стихийного бедствия, пожара, аварии и т. п), страховое возмещение, а также стоимость материальных ценностей, остающихся после списания непригодных к восстановлению и дальнейшему использованию активов).

К привлеченным источникам формирования финансовых ресурсов коммерческой организации относятся:

Заемные средства (долгосрочные и краткосрочные кредиты банков и организаций);

Кредиторская задолженность;

Бюджетные субсидии;

Иностранные инвестиции.

Основным источником формирования финансовых ресурсов действующей коммерческой организации выступает выручка-нетто от основной деятельности, прежде всего, выручка-нетто от реализации продукции (работ, услуг), за счет которой образуются валовой доход и прибыль, а также амортизационные отчисления.

Использование финансовых ресурсов коммерческой организации

Финансовые ресурсы коммерческой организации используются по следующим направлениям:

Выплату налогов и сборов в бюджетную систему страны (бюджеты разных уровней и государственные внебюджетные социальные фонды федерального и территориального уровней);

Уплата процентов за пользование кредитом;

Погашение ссуд;

Страховые платежи;

Финансирование капитальных вложений;

Увеличение оборотных средств;

Финансирование научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ;

Выполнение обязательств перед собственниками коммерческой организации (например, выплата дивидендов);

Материальное поощрение работников организации;

Финансирование социальных нужд работников организации;

Благотворительные цели;

Спонсорство;

Другие.

Форма использования финансовых ресурсов хозяйствующих субъектов в настоящее время в меньшей степени регламентируется государством. Порядок использования финансовых ресурсов коммерческими организациями определяется их учредительными документами, и поэтому здесь возможно сочетание фондовой и нефондовой форм. Часть ресурсов субъектов хозяйствования может быть направлена на образование фондов целевого назначения (например, экономического и материального стимулирования, резервных фондов). Использование финансовых ресурсов на выполнение финансовых обязательств перед бюджетами разных уровней, государственными внебюджетными социальными фондами, банками, страховыми организациями, уплата штрафных санкций осуществляется в нефондовой форме.

Финансовые ресурсы некоммерческой организации

Для осуществления уставной деятельности некоммерческой организации и ее расширения формируются ее финансовые ресурсы. Состав источников финансовых ресурсов некоммерческой организации, а также механизм их формирования и использования зависит от ее организационно-правовой формы и вида деятельности.

Источники финансовых ресурсов некоммерческой организации

Взносы учредителей и членские взносы;

Доходы от предпринимательской и иной приносящей доход деятельности;

Бюджетные средства;

Безвозмездные перечисления физических и юридических лиц;

Прочие источники.

Использование финансовых ресурсов некоммерческой организации

Финансовые ресурсы некоммерческой организации используются для реализации основной цели ее создания:

Расходы на оплату труда служащих;

Расходы на эксплуатацию помещения;

Расходы на приобретение оборудования;

Платежи в бюджетную систему страны (бюджеты разных уровней и государственные внебюджетные социальные фонды);

Капитальные вложения;

Капитальный ремонт зданий и сооружений;

Другие.

Финансовые ресурсы индивидуальных предпринимателей

У индивидуальных предпринимателей, осуществляющих свою деятельность без образования юридического лица, также как и у юридических лиц формируются финансовые ресурсы.

Источниками финансовых ресурсов индивидуальных предпринимателей выступают:

Личные сбережения;

Доходы, полученные в результате осуществления хозяйственной деятельности;

Заемные средства.

Финансовые ресурсы индивидуальных предпринимателей используются на:

Расширение дела;

Платежи в бюджет и государственные внебюджетные социальные фонды;

Расходы по оплате труда наемных работников;

Благотворительные взносы и пожертвования;

Другие.

Если предпринимательская деятельность прекращается, все полученные доходы направляются на личное потребление предпринимателя.

Литература

Ван Хорн Дж. К. Основы управления финансами: Пер. с англ. / Гл. ред. серии Я.В. Соколов. –М.: Финансы и статистика, 1999.

Вахрин П.И., Нешитой А.С. Финансы: Учебник. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и Ко», 2005.

Вознесенский Э.А. Финансы, как стоимостная категория. – М.: Финансы и статистика, 1985.

Гусев С.И., Швецов Ю.Г. Развитие федерального казначейства в системе управления государственными финансами. – М.: Финансы и статистика, 2006.

ДОКЛАД УЧАСТНИКА КОНКУРСА «ЮНОСТЬ НАУКИ»

Г. ОБНИНСК. 25-30 МАРТА 2001 ГОДА.

СЕКЦИЯ «ЭКОЛОГИЯ»

«НЕКОТОРЫЕ РЕЗУЛЬТАТЫ ИССЛЕДОВАНИЙ ГОРНЫХ ЛИСТВЕНИЧНЫХ ЛЕСОВ БАССЕЙНА

ВЕРХНЕЙ ЛЕМВЫ В 1999-2000 ГОДАХ».

КОВАЛЬСКАЯ КРИСТИНА ВИКТОРОВНА

ДЕТСКИЙ ЭКОЛОГИЧЕСКИЙ ЦЕНТР «ПОЛЯРНЫЙ УРАЛ»

ГОРОД ИНТА, РЕСПУБЛИКА КОМИ.

НАУЧНЫЙ РУКОВОДИТЕЛЬ МАЛАФЕЕВ А.И.

Содержание

Доклад…………………………………………………………………..3

Картосхема…………………………………………………………….10

Приложения-таблицы…..……………………………………………..11

Список литературы……………………………………………………..14

Бассейн верхней Лемвы расположен на стыке Полярного и Приполярного
Урала. Он занимает горную часть западного мегасклона Урала и примыкающую к нему с запада увалистую полосу общей площадью 1680 кв. км. Горная часть представлена западным склоном Народо-Итьинского хребта и его отрогами (460 кв.км.). Средняя высота хребта 1100-1200м., высшая точка г. Лемва-Из
(1421м.) Для нее характерен среднегорный рельеф с альпийскими формами и практически полным отсутствием растительности (пояс гольцов). Единственные растения; уживающиеся здесь – накипные и корковые лишайники.

Примыкающая к Народо-Итьинскому хребту волнисто-увалистая полоса и плосковершинные низкогорья заняты различными типами тундр и горными лесами.
Высоты в пределах исследуемой части бассейна: увалов и хребтов 350-750м. над уровнем моря; речных долин от 200 до 400 м.

Бассейн расположен в суровых климатических условиях, примыкает с востока к расположенной на этой же широте подзоне крайне-северной тайги.
Ввиду своей труднодоступности край малопосещаем и слабо изучен в биологическом отношении. Особенно это касается увалистой полосы, где и расположены практически все леса верхней Лемвы. К труднодоступности, сдерживавшей до конца 90 годов антропогенное воздействие, смело можно добавить труднопроходимость лесов. Практически все они ерниковые, произрастают на сильно пересеченной местности, нет даже троп (кроме звериных). Все стало меняться в худшую для природы сторону с началом промышленного освоения верхней Лемвы и строительством дороги постоянного пользования. Такая дорога, по нашему убеждению, станет «дорогой подскока» для других горнорудных предприятий. Край богат месторождениям различных полезных ископаемых, его освоение неизбежно. Наша цель – по возможности минимизировать причиняемый природе ущерб. Изучить, пока не поздно, совершенно нетронутый уголок первозданной природы. Исходя из этой цели мы поставили себе задачу – исследовать леса, их многообразие, и с результатами их обработки и анализа настаивать на создании новых охраняемых территорий.

Хотя практически все леса верхней Лемвы по категории защитности относятся к группе лесов специального целевого назначения, куда включены леса Национального парка, заказников и памятников природы, а также входят в состав водоохранных зон вдоль рек, этого на сегодняшний день явно недостаточно. В бассейне верхней Лемвы существует два лесных памятника природы «Лиственичное» 120 га и «Парнока – Ю» 15 га. По нашим подсчетам леса верхней Лемвы занимают 40% увалистой полосы или 490 км.кв (49000 га), т.е. на долю этих памятников приходятся всего 0,0025% от общей лесопокрытой площади.

Мы понимаем, что одним повышением статуса охраны леса не уберечь от браконьерства или хищнических промыслов. Но с границами вновь созданных охраняемых территорий вынуждены будут считаться те, кто усиленно внедряется в бассейн верхней Лемвы с целью промышленного освоения. Строители дороги, например, проведут её в обход.

Вторая задача, которую мы поставили перед началом исследований в 1999 году – посещение памятников природы «Лиственичное» и «Парнока – Ю» с целью фиксации изменений произошедших за 26 лет после их первоначального изучения и выделения в 1973 году (Н.И. Непомилуева).

Третья задача – возможно полное изучение лесов по составу пород, их типов – возникла при изучении карт растительности и ландшафтной карты
(Атлас Коми АССР, 1964г; Историко-культурный атлас РК 1997г). Нам показалось странным полное преобладание горных елово-пихтовых лесов увалистой полосы и слишком малая по площади территория, занятая лиственичными лесами, обозначенная на всех картах.

Забегая вперед, скажем: лиственничники в бассейне верхней Лемвы особенно в её долине, явно преобладают. А вот пихты за два года не встретили ни одной. На всей лесопокрытой площади на долю лиственичников и лесов, где она главная лесообразующая порода, приходится примерно 60-65%.

Леса занимают склоны и вершины невысоких увалов, долины рек. Примерно треть лесной площади приходится на редколесья; в основном, лиственничные и редины.

В бассейне отчетливо выражена вертикальная поясность. Высота верхней границы леса варьирует в значительных пределах: от 280-290 м. до 500.
Основные причины таких различий – климатообразуюие факторы и экспозиция склона. На склонах увалов западной экспозиции, открытых преобладающему переносу атлантических масс, граница наименьшая, что особенно четко обозначается на самых западных увалах, не находящихся в ветровой тени подобных возвышений (увалы левобережья). Восточные склоны увалов и хребтов, склоны иной экспозиции, расположенные в ветровой тени возвышений, имеют наивысшую границу леса. За редким исключением верхняя граница леса представлена лиственницей сибирской. Причем верхние по склону участки – редколесья и низколесья, переходящие в горную тундру с отдельно стоящими лиственицами высотой 1-4 м. Изредка ее составляют низкорослые насаждения березы извилистой, еще реже – ель сибирская (в западной части бассейна).

Леса бассейна не составляют единого целого, они рассредоточены по массивам и островкам, протягиваются лентами по речным долинам, межгорным впадинам, прерываясь участками тундр, лугов и ивняковых зарослей, ложбинами стока; реже – заболоченными участками (у подножья западного склона Тисва-
Иза).

Преобладающей породой в лесах верхней Лемвы, безусловно, является лиственница сибирская (Laux sibiria). Ель также обычна, но встречается реже. Она присутствует в виде примеси в литвенничниках, обе породы образуют смешанные насаждения с преобладанием одной из них. Чистые ельники более присущи долинам правых притоков Лемвы – М.Хайме и Парнока-Ю. В правобережье последней, кроме ели, обычна берёза пушистая, отмеченная в долине Лемвы лишь местами. Для березы этого района бассейна характерны небольшие (6-11м) высоты и групповой подрост. Всего за два сезона описано 66 лесных фитоценозов с разной степенью подробности. Табл1. Лиственничных (чистых или с полным преобладанием этой породы – 37, из них редколесий 13; елово- лиственничных лесов с незначительным преобладанием одной из пород – 10; ельников – 13, березовых и елово-берёзовых лесов 8. Замечено снижение в составе древостоя роли лиственницы по мере удаления от Лемвы к востоку.

Общим для всех лесов в бассейне является обилие ерника – карликовой берёзки, имеющей в этой части Урала широчайшее распространение как в лесах, так и в тундрах. Высота ерника от 0,2-0,3 м до 1,0-1,3м; обилие по шкале
Друде до 4-5, а в лесных прогалах до 6.

Из 37 описаний лиственничных лесов и редколесий самым распространенным оказался ерниковый – кустарничково-моховой. Из кустарничков чаще всего были голубика, водяника, черника, гораздо реже брусника. Мхи зелёные, реже встречались долгомошные и сфагновые. На втором месте лиственничники ерниковые моховые – 8 описаний; ерниковые зеленомошно-лишайниковые – 5; крупнотравные –4, травянисто-кустарничково-моховые –2, зеленомошно- сфагновые – 2,ерниковые кустарничково-зеленомошные – 1 описание. Также один раз был описан уникальный, на наш взгляд тип лиственничника где роль ерника взял на себя можжевельник сибирский с обилием 5, а кустарнички представлены одним видом, не встречавшимся в таком изобилии больше нигде -–ивой сетчатой. (лев. берег р.Лемвы, 0,8 км выше устья р. Хасырей-Шор).

В елово-лиственичных лесах самым распространенным типом был ерниковый травянисто-зеленомошный – 6 описаний из 10; ерниковых кустраничково- зеленомошных – 3; один – травянисто-зеленомошно-лишайниковый.

Среди ельников нет заметного преобладания какого либо типа леса: кустарничково-моховых – 3, столько же крупнотравных, которые впервые были описаны в 2000г. в долине р. Парнока-Ю, а в долине Лемвы не встречались.
Ерниковый трав-кустарничк., ерниковый-зеленомошный. По 2 опис; травян.- зелен – 1

В березовых и елово-березовых лесах с преобладаничем последней одинаково представительство ерниковых кустарничково-зеленомошных и ерниковых зеленомошно-лишайниковых – по 4 описания.

Сомкнутость крон лиственничников от 0,4 до 0,6; лишь в одном описании
(лиственничник крупнотравный, зап. склон хр.Ольховникового, бассейн р.
Парнока-Ю) отмечена максимальная для бассейна сомкнутость 0,7. В редколесьях она составляла 0,2-0,3. Разреженность лиственничных лесов обусловлена не столько малым количество стволов, сколько слабым развитием кроны: при измерении проекции кроны отдельных деревьев по сторонам горизонта редко наблюдалось ответвление от ствола более 1,5-1,7 м. Гораздо чаще этот показатель составлял 0,9-1,1м. без особых различий от ориентации с-ю или з-в. Исключение составил лиственничник «Тавротский», где господствующие, особенно зимой, местные ветры юго-западных румбов способствовали большей густоте кроны с северо-восточной части. Под влиянием тех же ветров от трети до половины стволов лиственниц или их вершины искривлены в северном или северо-восточном направлении. Очень заметно в лесах, а еще сильнее в редколесьях групповое произрастание лиственниц. В том же «Тавротском» при средней сомкнутости 0,4 в компактных группах сомкнутость достигает 0,6-0,7.

Высоты лиственниц, их диаметры, изменяются в значительных пределах и зависят от многих факторов: абсолютной высоты, экспозиции склона и его крутизны, климатических особенностей, присущих для данной местности, характера подстилающих пород, почвы и т.п. Наиболее благоприятные, по нашему мнению, склоны юго-восточной экспозиции имеющие уклон от 2 до 10 градусов, и обладающие почвами сформировавшимися на горных породах карбонатного состава (известняках, мергелях, доломитах). Здесь же богатый видовой состав подлеска, кустарничков, травянистых растений, Достаточно назвать состав подлеска юго-восточной окраины «Тавротского»: береза приземистая, жимолость Палласа, спирея средняя, кизильники одноцветковый и черноплодный, можжевельник сибирский, красная смородина, шиповний иглистый, три вида ивы, рябина Городкова. Из кустарничков кроме обычных водяники, голубики, черники, бурсники и толокнянки встречаются растения из «Красной книги» РК – луазелерия лежачая, филлодоце голубая, тимьян (чабрец) Талиева.

Средние высоты в расположенных на высотах 280-300 м. над уровнем моря массивах 15-17 м.; в отдельных 18-20 м. Максимальная измеренная высота лиственницы составила (оценка) 26 м. (Диаметры и высоты даны в табл. 3).

Выше по склонам увалов и на невысоких (до 400м) плоских вершинах средние высоты значительно меньше – 9-12(15) м. У верхней границы леса, вернее редколесья, средние высоты 2-7(9) м. Еще низкорослее лиственницы, стоящие одиночно в горных тундрах – 1-3 м. На вершине хребта Тисва –
Измерены несколько таких деревьев, растущих на высоте 550-560м. Их высота составила 0,6 – 1,4м.

В елово-лиственничных, а особенно в чистых еловых лесах, сомкнутость крон значительно выше, и колеблется от 0,5 до 0,8. Как исключение была отмечена (без описания) сомкнутость крон 0,9 по правому берегу Лемвы в 5 км. ниже устья р.Таврота-Шор (1999г). Аналогична густота березово-еловых лесов, для которых, как и для лиственничников, характерен групповой древостой. Наиболее продуктивным и богатым на виды оказался ельник крупнотравный кисличный лесного памятника природы «Парнока-Ю». Но и здесь древостой слагается отдельными группами, что затрудняло выбор места для пробной площади.

При исследованиях был использован маршрутно-реконосцировочный метод.
Он сочетался с таксационным изучением древостоя по общепринятой методике
(Третьяков и другие, 1952г). При работе на пробных площадях применялся также общепринятый метод (Анучин, 1977г).

Всего за два года было отбито 5 пробных площадей; из них 3 в лиственничниках, две в ельниках. Размеры пробных площадей 20х25 и 25х40 метров (0,05 и 0,1 га соответственно) Для маркировки сторон пробных площадей использовался волчатник – толстая рыболовная леска с привязанными через каждые 40-50 см флажками красного цвета. Разметка сторон, ориентированных по направлениям север-юг и запад-восток производилась с помощью жидкостного компаса и рулеток длинной 30 и 50 м. При малой сомкнутости крон сама разметка трудностей не составляла: невязка никогда не превышала 0,3-0,5 м. Азимуты брались магнитные, без поправки на магнитное склонение (+220). Пересчет производился по частям пробной площади, разделенной тем же волчатником и рулетками. Измерялись все живые деревья, сухостой, валеж и подрост. У деревьев замеру подлежали диаметр на высоте
1,3 м и у корневой шейки. Высоты оценивались глазомерно; после спила модельных деревьев оценки сопоставлялись с действительной высотой. Ошибки при оценке высоты были не более 0,5м. На пробных площадях, отбитых в 2000 году, делались почвенные разрезы и брались образцы почв. Делалось детальное геоботаническое описанией, в гребарий брались неизвестные и трудноопределяемые виды (злаки, осоки, ивы, астровые и др.) Взяты, но пока не определны, мхи и лишайники.

Наибольший интерес вызвал у нас лиственничный массив, протянувшийся вдоль левого берега р. Лемвы и от устья р. Таврота-Шор вниз по течению реки на 6 км. Ширина его от 1,5 до 2,0 км средней части; к северу он выклинивается узкой (500-600м) полосой и прерывается ерниковыми тундрами.
Площадь массива свыше 600 га. Это самый крупный из виденных нами лиственничников. Уже в 1999 году вдоль массива (по его восточной окраине), а затем и по южной было сделано несколько описаний. Была отбита пробная площадь (№2). Массив занимает почти целиком невысокий (400м) увал, склоны которого пологие (2-6 градусов). Лес разрежен; средняя сомкнутость крон не превышает 0,4-0,5; местами это настоящее редколесье. Обратил на себя внимание массив, названный «Тавротским» следующими фактами: обилием валежа, большой высотой деревьев и практически полным отсутствием подроста лиственницы при обилии группового подроста ели. Кроны деревьев начинаются с высоты 10-14м., развиты слабо. Очень многие стволы у основания находятся на своеобразных «пьедесталах» диаметром метр и менее и высотой 20-50 см.
Причина образования таких «пьедесталов» нам неясна; возможно это проявления процессов солифлюкции.

Пробная площадь имела размер 20х25м. (таблица 3). Тип лиса – лиственничник ерниковый травянисто-кустарничково-зеленомошный; небольшая часть пробы (ЮВ угол) была занята слабо выраженной ложбиной стока разнотравно-кустарничковой. Расположена площадь на склоне восточной экспозиции, уклон 2-3 градуса в долину Лемвы, до которой около 1 км., а до южной кромки массива свыше 400м. Средняя высота 15 измеренных лиственниц составила 21,9 м. Общая сомкнутость крон 0,4. Число стволов 30, из них 7 сухостой. В пересчете на 1 га 600 стволов – очень немного. Кроме того, на пробе находилось 10 единиц валежа разной степени свежести. Длинна самых длинных валёжин 19.7, 17.9, 17.3 м. Кроме того, на площади целиком находилось 4 единицы валежа, пни которых располагались вне пробы.
Направление падения стволов – вдоль склона или под небольшим углом к нему, что соответствует направлению господствующих местных ветров южных румбов.
Как уже указывалось выше, по причине постоянно дующих ветров этих напрвлений, значительная часть стволов или верхушек лиственниц наклонены к северу или северо-востоку.

Стволы малосбежистые, до 2/3 своей высоты ровные. При среднем диаметре
28-34 см (преобладающие ступени) и высоте свыше 20 м. делевья выглядели стройными. Сам лиственничный массив очень живописен. Особую неповторимость ему придают те самые изонутые стволы и верхушки. Ни одной единицы подроста на площади не оказалось. Вне пробы были взяты на возраст спилы елового подроста, росшего группой в 20 метрах выше по склону (высотой 2,79 м и 1,91 м). Там же на ход роста взят молодняк ели высотой 6,40 м (60 лет).

На самой пробе на ход роста была взята лиственница высотой 21,5 метра и диаметром на высоте 1,3 м 28.5 см. Спил у корневой шейки диаметром 30 см оказался пораженным сердцевинной гнилья в самом ядре. Гниль успела распространиться и на спил 1,3м. диаметром ровно 1 см. Подсчет годичных колец (слоев) до гнили дал возраст 211 лет. С учетом того, что в ближайшие к гнили годы модельная лиственица росла хорошо и ровно (прирост по радиусу
10 мм.) возраст спила был определн нами в 220 лет, а возраст спила у корневой шейки (учитывая темпы прироста) в 246±5 лет. Исходя из этого возраста среднегодовой прирост модельной лиственницы составил 8,34 см/год в высоту, а в диаметре 0,80 мм/год. Для лиственницы, самого быстрорастущего хвойного дерева наших широт, совсем немного. А у ели высотой 6,40 м. показатели прироста значительно выше: в высоты 10,7 см/год, в диаметре 1,82 мм/год. Проанализировав ход роста лиственницы на пробной площади, её перестойность (возраст, наличие сердцевинной гнили), обилие сухостоя и валежа (на 23 живых дерева пробной площади 7 единиц сухостоя и 145 валежа), отсутствие не только на площади, но и во всей южной части «Тавротского» молодняка и подроста лиственницы и обилие такового у ели, мы пришли к выводу – в «Тавротском» происходит природная сукцессия. Лиственничник уступает место либо еловому либо лиственнично-еловому лесу. Массив нуждается в многолетнем наблюдении.

С результатами исследований мы обратились в Департамент по охране окружающей среды Республики Коми с ходатайством об образовании нового лесного памятника природы – лиственичника «Тавротского» площадью 600 гектаров. Наши материалы были переданы на экспертизу в институт биологии
Коми НЦ УрО РАН. Вот выдержка проводившего экспертизу сотрудника института:
«Лиственничный массив Тавротский» – леса отнесены к I группе притундровых лесов, в которых запрещена производственная деятельность, т.е. территория имеет охраняемый статус».

Нам это было известно и раньше. Только принадлежность лесов к I группе не помешала одной из геологоразведовательных партий (ныне перебазировавшейся в другое место) устроить на окраине «Тавротского» настоящую лесосеку. Вряд ли они решились бы на это, зная, что «Тавротский»
— охраняемая природная территория.

Исследования 2000 года позволили нам вернуться к «Тавротскому», арсширить познания о нем. Отбита еще одна пробная площадь (25х40 м.) примерно в 1,2 км западнее первой; сделаны несколько описаний лесных фитоценозов в различных частях массива, а не только в его южной части.
Наблюдали следующее: в центральной части «Тавротского», особенно у его западной окраины, лиственничники чередуются с молодыми еловыми лесами.
Причем ельники занимают не менее 1/4 -1/3 массива. Вполне возможно, процесс сукцессии, наблюдаемый нами по краям массива, уже произошёл в центральной его части. Лиственничник заслуживает более детального исследования. Считаем целесообразным отбивку одной большой (50х50м) и 2-3 меньших по размеру
(25х40м) пробных площадей, хорошо закрепленных на местности и привязанных к заметным ориентирам. Необходимо пронумеровать все деревья и налблюдать их в течении 10-15 лет, а может и более. А повысить статус охраняемости
«Тавротскому» надо непременно. С учетом происходящей сукцессии, обилия видов из «Красной книги» РК в самом массиве и по его краям (родиола розовая, дриады восьмилепестная и точечная, кизильники черноплодный и одноцветковый, «курильский чай», луазелерия лежачая, филлодоце голубая, качим уральский, копеечник арктический, синюха северная, папоротнички костенец зеленый, вудсия гладкая и др.) «Тавротский» заслуживает названия лесного заказника.

Сопоставление модельных лиственниц, спиленных в 1999 и 2000 годах дает картину полной аналогии. (Таблица 4). Разница в высоте всего I м. (21,5 и
29,5м); диаметры на высоте 1,3 м 28,5 и 23,8м. Модель 2000 года точно так же поражена сердцевинной гнилью. Возраст её определен нами в 251 год ±5 лет. Очень близкими оказались прирост по высоте (8,34 и 8,27 см/год) и в диаметре (0,80 и 0,83 мм/год).

Подводя промежуточный итог двух из пяти лет исследований верхней
Лемвы, мы пришли к следующим выводам:

— горные леса бассейна малоисследованы;

— они своеобразны по составу пород (лиственница, ель, береза пушистая) и значительно отличаются от расположенных несколько к югу елово-пихтовых лесов бассейна реки Кожим, входящих в состав

Национального парка «Югыд Ва»;

— леса в преддверии интенсивного промышленного освоения верхней Лемвы нуждаются в усилении статуса охраны;

— за повышение статуса охраны лиственничного массива «Тавротский» мы высказываем следующие аргументы: в массиве происходит природная сукцессия, одной из причин которой стало глобальное потепление климата в 20 веке; массив живописен, в нем самом и по его краям произрастает множество редких видов из «Красной книги», среди которых эндем Урала качим уральский, реликт плейстоцена

«Курильский чай»;

— в лиственичнике «Тавротском» необходимо начать многолетние наблюдения;

— в перспективе возможно вхождение «Тавротского» в один крупный комплексный заказник, над обоснованием создания которого по заданию Департамента по охране окружающей среды РК и ведутся наши исследования. Не исключена возможность в будущем создания на верхней Лемве заповедника, что позволило бы решить все проблемы охраны уникальных горных лиственничных лесов верхней Лемвы.

Приложение 1.

Место расположения бассейна верхней лемвы. Картосхема. Масштаб

1:1200000 (в 1 см – 12 км)

[pic]

Таблица 1. Типы лесов верхней Лемвы по составу древостоя.

[pic]

Таблица 2. Различные лесные фитоценозы, описанные в 1999-2000 г.г. в бассейне верхней Лемвы.

[pic]

Таблица 3. Данные по пробным площадам, отбитым в лиственничниках (1999-

2000 г.г.)

[pic]

Таблица 4. Данные по модельным деревьям пробных площадей в лиственничниках.

[pic]

М-1 и М-2 – 2,7 км к югу от пробы 1 («Лиственичное»). Диаметр у корневой шейки, обе усыхающие, взяты только на возраст. Остальные на ход роста.

Таблица 5. Учет подроста по пробным площадям в лиственичниках.

[pic]

Список литературы

1. Р.Н. Алексеева, В.П. Гладков, С.В. Дёгтерева, А.И. Таскаев.

Система особо охраняемых территорий Республики Коми. Сыктывкар,

1996г.

2. Атлас Коми АССР. Москва, 1964г.:

— Б.А. Гуслицер, В.А. Разницын, М.В. Фишман, Г.А. Чернов.

Геологическая и геоморфологическая карта.

— И.И. Гром. Лекарственные растения.

— А.Н. Лащенкова. Карта растительности.

— А.Г. Исаченко. Ландшафтная карта.

— Физико-географическое районирование.

3. А.С. Боголюбов. Программа проведения комплексного экологического обследования. Методическое пособие. «Экосистема», Москва, 1996г.

4. Влияние разработки рассыпных месторождений Приполярного Урала на природную среду. Сборник. Под ред. С.В. Детевой.

— Н.И. Непомилуева, В.В. Пахучий, Г.А. Симонов. Общая характеристика растительности

— А.Н. Лавренко. Флора Малдинского участка р. Кожим.

— С.В. Дёгтева, В.А. Мартыненко, Г.А. Симонов. Состояние отработанных территорий и особенности их естественного зарастания.

— С.В. Дёгтева, Г.А. Симонов, Е.И. Штейнер. Перспективы и оценочные критерии рекультивации отработанных территорий

Кожимского месторождения.

5. Вопросы северного луговодства. Труды Коми филиала АН СССР, №30.

Сыктывкар, 1976г.

— В.А. Мартыненко. Систематический и географический анализ луговой флоры в подзоне средней тайги Коми АССР.

— Н.И. Непомилуева, А.Н. Лащенкова, А.И. Малафеев. Естественные луга Приполярного Урала.

6. Вопросы предтундрового лесоводства. Сборник. Архангельск, 1983г.

— Б.А. Семёнов. К методике определения истинной ширины годичных слоев и содержания поздней древесины в стволах сосны Крайнего

Севера.

— В.А. Мельник. О сезонном росте ели в высоту в предтундровых лесах

— В.Ф. Цветков, Б.А. Семёнов. Рубки и лесовозобновление на

Крайнем Севере.

— В.Г. Чертовской. Особенности строения и роста предтундровых ельников.

— Н.П. Чупров, Е.Д. Антуфьева, Н.П. Кузнецова. Особенности роста, товарная структура и производительность березняков и предтундровых лесах.

— В.Г. Чертовской. Объекты исследований на стационаре Яг-Ель.

7. Историко-культурный Атлас Республики Коми. Москва. Издательский дом «Дрофа», 1997 г.

— С.В. Дёгтева, Г.В. Железнова, Н.Д. Нейфельд, Т.Н. Пыстниа,

З.Г. Улле, Я.О. Херманссон. Печоро-Илычский заповедник.

— В.П. Гладков.

— Заказники

— Памятники природы

— Природные условия и ресурсы. Особо охраняемые природные территории.

— В.И. Пономарёв. Государственный природный парк «Югыд Ва».

8. Исследователи Коми края. Рекомендательный указатель литературы.

Сыктывкар, 1984 г.

9. Н.С. Котелина: «А.Н. Лащенкова. Серия «Люди науки», выпуск 5.»

Сыктывкар, 1993г.

10. Н.С. Котелина: «Н.И. Непомилуева. Серия «Люди науки», выпуск

19.»

11. Красная книга Республики Коми. Под редакцией А.И. Таскаева.

Издательство ДИК. Москва-Сыктывкар, 1998г.

12. В.Ф. Протасов. Экология, здоровье и охрана окружающей среды в

России. «Финансы и статистика», Москва, 1999г.

13. Состояние окружающей среды Северо-Западного и Северного регионов

России. Под редакцией А.К. Фролова. «Наука», Санкт-Петербург,

1995 г.

14. А.И. Таскаев, Н.И. Тимонин, «Кадастр охраняемых природных территорий Республики Коми». Сыктывкар, КНЦ Уро РАН, 1993г.

15. Флора Северо-Востока европейской части СССР под редакцией А.И.

Толмачева. Том 1-4. «Наука», Ленинград, 1974-1977г.

16. Анучин Н.П. «Лесная таксация» Москва. «Лесная промышленность»,

1977г.

17. Третьяков Н.В., Горский П.В., Самойлов Г.Г. «Справочник таксатора» Москва. Ленинград. 1952г.

Уральская государственная академия физической культуры

Кафедра теории и методики бокса

Контрольная работа по спортивной медицине

на тему:

«Синдром Вольфа-Паркинсона-Уайта»

Челябинск, 2005

Введение

Синдром Вольфа-Паркинсона-Уайта является одной из наиболее частых причин нарушений ритма сердца, особенно в молодом возрасте. Операции деструкции добавочных атриовентрикулярных соединений в настоящее время составляют более половины всех катетерной процедур во многих центрах мира. Остановимся на некоторых аспектах диагностики и лечения этой патологии.

Если быть объективным, что правильнее было бы сказать «синдром White-Wolf-Parkinson». Именно к Paul Dudley White 2 апреля 1928 года пришел 35 летний преподаватель с жалобами на сердцебиения. Ассистент White – Louis Wolf выполнил электрокардиографию, при которой были отмечены изменения комплекса QRS и укорочение интервала P-R. При нагрузке и после введения раствора атропина ЭКГ приняла обычный вид. В 1930 году White и Wolf вместе с John Parkinson из Лондона обобщили 11 случаев, представив их как синдром, представляющий собой «комбинацию блокады ножки, аномально короткого интервала P-R и пароксизмов тахикардии у молодых, здоровых пациентов с нормальными сердцами».

Анатомия

В настоящее время термином «синдром WPW» обозначают целый ряд аномалий АВ проведения. Причина синдрома WPW до конца остается неясной. Имеются данные о наследуемом характере синдрома WPW, в сочетании гипертрофической кардиомиопатией, связанные с хромосомами 7q3 или 19. По мнению большинства анатомов, добавочные АВС являются результатом неполной регрессии мышечных волокон на этапе формирования фиброзных колец митрального и трикуспидального клапанов. Завершение этого процесса в первые годы жизни является причиной исчезновения предвозбуждения у некоторых младенцев. Согласно классификации Anderson и Ho, выделяют следующие анатомические варианты синдрома WPW (Anderson R.H. and Ho S.Y. 1999):

Субстрат синдрома Вольфа-Паркинсона-Уайта

Добавочные мышечные АВ волокна:

– через левое париетальное АВ соединение

– через аортально-митральное фиброзное соединение

– от ушка левого предсердия

– нижние парасептальные

– верхние парасептальные

– через правое париетальное АВ соединение

– связанные с аневризмой коронарного синуса или средней вены сердца

– от ушка правого предсердия

Специализированные мышечные АВ волокна, происходящие из рудиментарной, подобной структуре АВ узла, ткани («узлы Кента»):

– входящие в правую ножку пучка Гиса (атрио-фасцикулярные)

– входящие в миокард правого желудочка.

Следует пояснить господина Anderson, который назвал атриофасцикулярные волокна «узлами Кента», а не трактами Магейма, как часто их называют. В данном случае автор воздал должное исторической правде, поскольку структуры, описанные Albert Frank Stanley Kent в 1913 году, в свете современных представлений, следует отнести к специализированным мышечным волокнам, обладающим декрементными свойствами, подобно АВ узлу. Параспецифические волокна, описанные Mahaim и Winston в 1941 году являются субстратом редко встречающихся нодо-фасцикулярных и нодо-вентрикулярных добавочных путей проведения.

Наиболее часто синдром WPW связан с добавочными АВ соединениями, похожими по структуре на рабочий миокард и не обладающими декрементными свойствами, то есть работающими по принципу «все или ничего».

По данным Beсker и Anderson большинство левосторонних аномальных соединений располагаются под эпикардом, при нормальном развитии фиброзного кольца. Напротив, при правосторонней локализации эндокардиальное и эпикардиальное расположение наблюдается одинаково часто и сочетается с дефектами строения фиброзного кольца.

В большинстве случаев добавочные АВС пересекают предсердно-желудочковую борозду по диагонали, имеется несоответствие между желудочковой и предсердной частями. Это необходимо учитывать при выборе точки воздействия во время катетерной деструкции. Если посмотреть на схему, отражающую левое и правое фиброзные кольца в левой косой проекции (Рис. 1), то можно отметить «центробежный» характер направленности аномальных соединений. Для правосторонних ДАВС это правило справедливо при движении по часовой стрелке, для левосторонних – против часовой стрелки.

Рис. 1

Электрофизиология

60–76% всех ДАВС имеют двунаправленную проводимость, лишь 17–35% проводят только ретроградно и 5–27% – только антероградно. Причина этих особенностей неясна. Характер проведения может изменяться: у 12–80% двунаправленных путей при длительном наблюдении отмечается потеря способности антероградной проводимости. Утрата ретроградной проводимости, напротив, наблюдается редко. Наконец, у небольшого числа больных с документированными «скрытыми» ДАВС может возникать дельта–волна.

Предвозбуждение

В норме проведение с предсердий на желудочки осуществляется через АВ узел и далее через систему Гиса–Пуркинье. Наличие ДАВС шунтирует этот путь проведения и часть миокарда желудочков возбуждается раньше, чем при обычном проведении импульса. Степень предвозбуждения зависит от того, насколько велика часть миокарда, активированная через аномальное соединение. Увеличение степени предвозбуждения наблюдается при удлинении времени проведения в АВС, что происходит при увеличении частоты стимуляции, предсердной экстрасистолии или введении препаратов (аденозин, кальциевые и бета – блокаторы).

Как сказано выше, на характер предвозбуждения влияет расстояние между синусовым узлом и АВС и аномальным путем, а также внутри- и межпредсердное проведение. Минимальное предвозбуждение регистрируется у пациентов с левосторонними латеральными ДАВС, особенно при ускоренном проведении в АВ узле. Программируемая стимуляция предсердий или стимуляция из области коронарного синуса позволяет увеличить степень предвозбуждения и верифицировать ДАВС.

Атриовентрикулярная реципрокная тахикардия

АВ реципрокная тахикардия является классической моделью риентри. Основным условием развития этого механизма является наличие двух функционально различных путей проведения. При возникновении однонаправленного блока в одном из этих путей, замедление проведения по второму приводит к тому, что возбуждение распространяется до блокированного пути тогда, когда свойства проводимости в нем восстанавливаются. Ретроградное проведение замыкает цепь риентри. Наиболее часто наблюдается ортодромная тахикардия, при которой проведение с предсердий на желудочки осуществляется через нормальные пути, а в обратном направлении – через добавочное АВС. Инициация ортодромной тахикардии требует блокады проведения в ДАВС при сохранении проведения в АВС и может возникать при предсердной или желудочковой экстрасистолии.

Частота тахикардии определяется свойствами проведения всех компонентов цепи риентри, но в значительной степени зависит от АВС. Вариабельность цикла тахикардии связано или с множественными ДАВС или неоднородностью проведения в АВ узле. Изменения вегетативного тонуса также опосредованно – через АВ узел влияют на цикл тахикардии. В некоторых случаях может наблюдаться альтернация комплекса QRS в грудных отведениях. Другой причиной изменения частоты тахикардии является развитие функциональной блокады ножки пучка Гиса на стороне аномального соединения. Увеличение цикла тахикардии, связанное с изменением длины цепи риентри, позволяет предположить локализацию ДАВС.

Тахикардия с признаками предвозбуждения

Тахикардия с признаками предвозбуждения наблюдается при антероградном проведении через ДАВС. При этом обычно выявляется максимальная степень предвозбуждения. Тахикардии с признаками предвозбуждения часто наблюдаются при множественных путях проведения, особенно при наличии аномалии Эбштейна. Возможны различные варианты тахикардии. Из них верхняя панель отражает механизм, когда аномальное соединение является необходимой частью цепи риентри. Например, в случае антероградного проведения по ДАВС, а ретроградного – через систему Гиса-Пуркинье. Это пример истинной антидромной тахикардии. Во втором случае ретроградным звеном тахикардии является второе ДАВС. Тахикардия с предвозбуждением наблюдается и в случаях, когда ДАВС является только «сторонним наблюдателем», – при предсердных нарушениях ритма или АВ узловой тахикардии, как представлено в нижней части схемы. Дифференцировать антидромную тахикардию и АВ узловую с антероградным проведением по ДАВС возможно сравнивая интервалы H-A во время тахикардии и при стимуляции правого желудочка. При непосредственном участии аномального соединения в цепи риентри – во время стимуляции интервал H-A короче, а при АВ узловой – длиннее, чем во время тахикардии. По мнению M. Josephson интервал H-A менее 70 мсек. практически не наблюдается при истинной антидромной тахикардии.

Фибрилляция и трепетание предсердий при синдроме WPW

Трепетание или фибрилляция предсердий регистрируется у каждого третьего пациента с синдромом WPW и могут быть причиной фибрилляции желудочков. Патогенез возникновения фибрилляции предсердий до конца не ясен, но в подавляющем большинстве случаев устранение аномального проведения приводит к купированию пароксизмов фибрилляции предсердий.

Стратификация риска внезапной смерти

Как известно, в клинической практике выделяют «феномен WPW», когда имеются признаки предвозбуждения без клинических проявлений. Пациенты с феноменом WPW обычно имеют хороший прогноз с расчетной частотой аритмических эпизодов 1,7 на 100 пациенто-лет. Риск внезапной смерти при этом крайне незначителен (‹ 1 на 1000 пациенто-лет). В настоящее время, по мнению большинства экспертов, проведение электрофизиологических исследований в этой группе не является необходимым.

ЭФИ целесообразно (II класс показаний):

У пациентов с признаками предвозбуждения, у которых были случаи внезапной смерти среди ближайших родственников – для оценки электрофизиологических особенностей аномального проведения и рекомендаций по дальнейшей тактике.

У больных, которым планируется выполнение операций на сердце по другим причинам.

Важным является определение риска внезапной смерти у симптоматичных больных. По результатам европейского кооперативного исследования выделены следующие критерии высокого и низкого риска фибрилляции желудочков при синдроме WPW (по Torner P. и соавт., 1991.):

Свойства антероградной аномальной проводимости являются определяющими при оценке риска фибрилляции желудочков. Важен также тип выявленной наджелудочковой тахикардии, наличие более одного вида тахикардии у одного больного и наличие множественных ДАВС. Наличие интермиттирующего проведения и минимальный R-R при ФП более 220 мсек. свидетельствуют о незначительном риске ФЖ. Следует отметить отсутствие прогностического значения синкопе при стратификации риска внезапной смерти в этой группе больных.

Диагностика синдрома WPW

Проведение дооперационной топической диагностики аномального проведения целесообразно по следующим причинам:

Предложены различные алгоритмы топической диагностики ДАВС по стандартным ЭКГ отведениям. Мы используем в своей практике алгоритм, предложенный Arruda M.S. и соавт. в 1998 году:

Недостаточно известны в клинической практике изменения реполяризации при синдроме WPW. Некоторые кардиологи неверно трактуют особенности реполязации, как проявления ишемии миокарда. Следует помнить, что инверсия зубца Т в сочетании с депрессией сегмента ST могут сохраняться в течение дней и даже недель и после устранения аномального проведения. Это связано с так называемым «феноменом памяти», проявления которого пропорциональны степени предвозбуждения.

Лечение синдрома WPW

Терапию синдрома WPW можно разделить на три части. Первая – экстренное или неотложное купирование пароксизмов тахикардии. Вторая – хроническая терапия для профилактики приступов и третья – радикальное устранение субстрата тахикардии. Необходимость и выбор планового лечения определяется частотой приступов и их тяжестью, наличием сопутствующей патологии, особенностями аномального проведения и наличием риска внезапной смерти, а также желанием пациента и спецификой его профессиональной деятельности.

Выбор лечебной тактики

При выборе тактики ведения больного с синдромом WPW можно выделить 5 подгрупп:

Пациенты с выраженной симптоматикой (пресинкопе, синкопе, фибрилляция желудочков), требующие экстренной госпитализации.

Методом выбора является катетерная деструкция, если нет противопоказаний, связанных с ограниченным доступом к ДАВС – аномалии венозной системы, наличие кава-фильтра, искуственного клапана сердца. В подобных случаях может быть рассмотрена медикаментозная или хирургическая тактика.

Пациенты с умеренной симптоматикой без необходимости госпитализации.

Нет гарантии, что не возникнет ФП. Выбор определяется совместно с больным – катетерная операция или медикаментозная терапия.

Асимптоматичные пациенты, связанные с профессией высокого риска – водители поездов, автобусов, летчики.

Необходима оценка риска внезапной смерти.

Асимтоматичные больные не связанные с профессиями высокого риска.

Оценка риска возникновения ФП при желании больного, целесообразно чреспищеводное ЭФИ. Особенно необходимо для спортсменов.

Асимтоматичные пациенты в других ситуациях.

Необходимость оценки риска нужна для продолжения карьеры (военные летчики или профессиональные спортсмены) или для страхования жизни. Необходима оценка и возможна коррекция для продолжения профессиональной деятельности.

Медикаментозная терапия

Выбор терапии при синдроме WPW определяется направленностью действия антиаритмических препаратов. В случае ортодромной тахикардии возможно воздействие на оба звена цепи риентри-либо на АВ узел, либо на ДАВС. Использование препаратов, изолированно влияющих только на АВ узел оправдано только в случаях ретроградно-функционирующих ДАВС.

В ургентной практике возможно купирование тахикардии методом частой стимуляции – эндокардиальной или чреспищеводной.

Электротерапия

Использование антитахикардитических устройств при синдроме WPW в настоящее время не оправдано, по причине риска развития фибрилляции предсердий и высокой эффективности катетерных методов лечения.

Хирургия

В настоящее время операции на «открытом сердце» выполняются в редких случаях сочетанной патологии или невозможности или неэффективности катетерных операций. Используют эндокардиальный или эпикардиальный хирургические доступы для устранения аномального проведения.

Катетерная деструкция

В 1987 году Borggrefe сообщил о первой в мире успешной катетерной деструкции правостороннего ДАВС с использованием тока высокой частоты. В настоящее время этот метод является приоритетным в лечении синдрома WPW. Особенности методики катетерной операции в основном касаются деструкции левосторонних ДАВС, где может быть применен ретроградный доступ через аорту или выполнена транссептальная пункция. В редких случаях для выявления аномалии коронарного синуса необходимо его контрастировании. Новая компьютеризированная система нефлюороскопического картирования, позволяя выстраивать трехмерное изображение распространения возбуждения, дает несомненные преимущества в топической диагностике и катетерной деструкции ДАВС. Эффективность КД зависит от опыта и локализации аномальных соединений и варьирует от 71% до 98,8%. При точной установке катетера в области аномального проведения эффект достигается в течение первых секунд воздействия. В целом, устранение аномального проведения, независимо от локализации, может быть достигнуто у 95% больных.

Литература

Карпман В.Л. Кровообращение и физическая работоспособность у спортсменов с синдромом вольф-паркинсон-уайт’а / Карпман В.Л., Степанова С.В. // Юбилейный сборник трудов ученых РГАФК, посвященный 80-летию академии. – М., 1998. – Т. 5. – С. 176–178

смотреть на рефераты похожие на «Шпоры по экономике предприятия 1 курс»

1. Организационно-правовые формы пред., их характеристика
В соответствии с ГК РФ могут созд. след. орг. формы ком. пред.: хоз. тов-ва и общ-ва, произ. кооперативы, гос. и муниципальные унитарные пред.
Хозяйственные товарищества и общ-ва:
— полное тов-во;
— тов-во на вере (коммандитное тов-во);
— ООО,
— ОДО;
— АО (открытое и закрытое).
Пол тов-во. Уча-ки его в соот. с заключ. между ними договором зан-ся предприн. деят. и несут ответ-ть по его обяз. принадлежащим им имуществом, т.е. по отношению к участ.ам пол. тов-ва действует неограниченная отв-ть.
Участ. ПТ, не явл. его учред, отвечает наравне с другими участ. по обяз- вам, возникшим до его вступления в тов-во.
Тов-во на вере. Им является тов-во, в котором на ряду с участ., осуществляющими предп. деят. от имени тов-ва и отвечающими по обстоятельствам тов-ва своим имуществом, имеются участ.и-вкладчики
(коммандисты), кот. несут риск убытков в пределах внесенных ими вкладов и не принимают участия в осуществлении тов-вом предпринимательской деят..
ООО. Это общ-во учреж. одним или несколькими лицами, уставной капитал кот. разделен на доли опред. учредительными документами размеров. Участ. ООО несут риск убытков, связанный с деят.ю общ-ва в пределах ст-ти внесенных ими вкладов.
ОДО. Особ. такого общ-ва явл. то, что его участ. несут субсидирную ответственность по обязательствам общ-ва в одинаковом для всех кратном размере к ст-ти их вкладов. Все другие нормы ГК РФ об обществе с ограниченной ответственностью могут применяться к обществу с дополнительной ответственностью.
АО. Им признается общ-во, уставный капитал кот. разделен на определенное число акций. Участ. общ-ва не отвечают по его обязательствам и несут риск убытков, связанных с деят.ю общ-ва, в пределах ст-ти принадлежащих им акций.
АО, участ. кот. могут свободно продавать принадлежащие им акции без согласия других акционеров, признается ОАО. Такое общ-во в праве проводить открытую подписку на выпускаемые ими акции и их свободную продажу на условиях установленных законом.
АО, акции кот. распред. только среди его учредителей или иного заранее опред. круга лиц, признается ЗАО. Такое общ-во не вправе проводить открытую подписку на выпускаемые им акции. Особ. функционирования АО заключается в следующем:
— они используют эффективный способ мобилизации финансовых ресурсов;
— распыленностью риска, т.к. каждый акционер рискует потерять только те деньги, кот. он затратил на приобретение акций;
— участие акц-в в упр. общ-вом;
— право акционеров на получение дохода (дивиденда);
— дополнительные возможности стимулирования персонала.
Произв кооп. Это добровольное объединение граждан на основе членства для совместной производственной или иной хозяйственной деят., основанной на их личном трудовом или ином участии и объединении его членами (участ.ами) имущественных паевых взносов.
Члены производственного кооператива несут по его обязательствам субсидиарную ответственность.
Прибыль кооператива распределяется между его членами в соответствии с их трудовым участием.
Гос. и муниципальные унитарные пред.. Унитарным пред.м признается коммерческая организация, не наделенная правом собственности на закрепленное за собственником имущества. Имущество унитарного пред. является неделемым и не может быть распределено вкладом (долям, паям). В том числе между работниками пред.. В форме унитарных пред. могут быть созданы только гос. и муниципальные пред..
Унитарные пред. подразделяются на две категории:
— унитарные пред., основанные на праве хозяйственного ведения;
— унитарные пред., основанные на праве оперативного управления.
Право хозяйственного ведения — это право пред. владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом собственника в пределах, установленных законом или иными правовыми актами. Право оперативного управления — это право пред. владеть, пользоваться и распоряжаться закрепленным за ним имуществом собственника в пределах, установленным законом, в соответствии с целями его деят., заданиями собственника и назначением имущества.
Право хозяйственного ведения шире права оперативного управления, т.е. пред., функционирующее на основе права хозяйственного ведения, имеет большую самостоятельность в управлении.

2. Сис-ма пок., применяемых для оценки рез. ПХД пред..
Статистические, Бухгалтерские, Плановые, Аналитические (оценочные)
ТЭП бывают: Сущ. разл. виды учёта показателей: бух. учет — кот. в основе касается учета мат. средств, поступление, расходование этих средств в денежном выр..
АП, кот. оценивают рез. деят. пред..
Оценить деят. пред. каким-либо одним показателем не представляется возможным. Для оценки рез. раб пред. применяют системы взаимосвязанных пок-ей, кот. доп. друг друга, вытекает один из другого, и вступают взаимодействие друг с другом. Все пок. деят. пред. можно разделить на количественные и качественные пок..
Кол пок — это пок, кот. указывают, фиксируют в колич выр. какую-либо сторону деят. пред., т.е. этот показатель изм/ в каких-либо соот-х ед-х изм- я св-т данному пок (прирост запасов, ресурсов, объем походки, числ-ть раб- в).
Док-м для ЦСУ. Бухгалтерский учет – учетные пок..
Кач пок – пок хар какое-либо кач-во деят. пред. и всегда получаются соотношением между двумя или несколькими кол. пок.. Н/Т (мт-мес)=V – кач. пок. условно существует 4 группы на кот. можно разделить ТЭП и кол. и кач.:
|I |II |III |IV |
|Пок.и |Пок. |Труд|Фин|
|V |хар |/ |. |
|пр-ва,|МТБ |пок.|дея|
|или V |пред.|или |т. |
|вып-я |исп-е|пок.|пре|
|оказ-х|ОФ, |исп-|д. |
|услуг |исп-е|я | |
|в |ОС |труд| |
|зав-ти| |-х | |
|от | |рес-| |
|рода | |в | |
|деят. | | | |

Статистические пок. – это пок., кот. служат для статистического учета на пред. по обязательным статистическим формам и являются отчетным Плановые пок. – это такие пок. ПХД, кот. разрабатываются до начала планового периода и служат для

1. V пр-ва, как основной показатель рез. ПХД пред..
V пр-ва, V выполнения работ или оказания услуг – этот показатель является осн. показателем деят. любого пред., значение этого показателя заключается в том, что ради данного показателя создано пред., а также он ложится в основу расчетов других показателей., от уровня объема пр-ва зависит дальнейшее существование пред.: его перспективы развития, прибыль, рентабельность или банкротство.
Может учитываться в 2-х видах:
1) натуральном выр. данный вид имеет несколько разновидностей:
. номенклатура выпускаемой пр-ции. По наименованию выпуск пр-ции
. ассортимент выпускаемой пр-ции (бензин-80,92,95). По качеству выпускаемой пр-ции
. кач-во
(бензин – этиловый, без добавок)
2) денежном (стоим.) выр.
Готовая пр-ция – это пр-ция, кот. прошла все стадии технологического процесса и потреблению у заказчика. Эта пр-ция отвечает либо ГОСТу, технологическим нормам или каким-либо другим нормам.
Валовая пр-ция. На любом пред. существует понятие производственного цикла деят. пред. по выпуску пр-ции. Этот производственный цикл включает в себя начало, середину, завершающий этап пр-ва. ГП — только часть выполненных работ. ВП включает в себя ГП, незавершенное производство и измеряется главным образом в денежном выр., но иногда для некоторых видов производств
ВП характеризуется натуральном в выр. (общий объем буровых работ).
Товарная пр-ция – это часть готовой пр-ции, кот. предназначена для потребления в других пред.. Создана для реализации. ТП отличается от ГП, кол-вом пр-ции, кот. идет на собс. нужды внутри пред. производителя.
Реал. пр-ция — это пр-ция деньги, за кот. поступили на счет пред. производ.. Имеет некот. особ.: ГП не равно РП из-за лага во времени.
Чистая пр-ция – это чисто учетный показатель для расчета ВНП. Важен для учета исп рес-в.

2. Пок. конечных рез. и Vов работ в нефтегазодобычи и строительстве скв.
Основные рез. работ в добычи:

1) общий V добычи нефти в данном НГДУ, в том числе по способам эксплуатации, в том числе по фонтанной, газлифтной и механической добыче

2) добыча попутного газа (определяется исходя из газового фактора. ГФ показывает, какое кол-во газа растворено в единице добываемой нефти)

3) из общего V добычи нефти, какое кол-во нефти отгружено потребителю, в том, числе высшего качества
Рез. работ при бурении поисковых скв. является следующие пок.:

1) кол-во поиск. скв. закон-х бур и испытанием

2) кол-во скв. из числа в первом пункте давших нефть или газ, и на основании пункта 1 и 2 определяется:

3) коэф. удачи это отношение скв. давших нефть и газ к общему числу скв.

4) кол-во открытых местор. за данный год

5) прирост запасов нефти или газа категории С, В и С2
Рез. развед. бур явл глубоко-разведочное бурение открытого местор. Первые 3 скв.ы давшие нефть дают право подсчитать запасы, все послед скв.ы становятся развед.
1) Прирост запасов нефти кат В или А
2) Кол-во скв. законченных бурением и испытание
3) Получение информации о типе залежей, характеристики коллектора и др.
Vми работ для поиск и развед бурения является:
1) V проходки за год по всем скв.ам (отдельно по поиск, отдельно по разв.)
2) В том числе по поиск. и разв. скв.ам V проходки по законченным скв.ам
3) Сметная ст-ть буровых работ отдельно по поиск. и раз. бурении.
4) Как исходный показатель – ст-ть 1 метра проходки
5) Ст-ть подготовки единицы запасов по категориям
Целью эксплуат бур явл сдача скв. заказчику (сдача скв. из УБР в нефти газодобывающее управление), кот. становятся ОПФ НГДУ. Рез. работ:
1) Кол-во скв. сданных заказчику в течение анализированного периода
2) Кол-во дней работы скв. у заказчика
Эти 2 показателя дополняют друг друга
3) Все скорости бурения
Технико-экономические пок. при бурении:
— Ком скор бур-я (кол-во метров, пробуренное одним станком в месяц) [pic]
— Прох-ка на долото (кол-во метров пробуренных одним долотом за 1 рейс)
[pic]
— Мех скорость бурения (кол-во метров пробуренных за 1 час работы долота на забои) [pic]
— Рейсовая скорость (кол-во метров пробуренных за [pic]1 час бурения и спуска –подъёмных работ)
— Техническая скорость (проходка в метрах на 1 станок в месяц при производительной работе) [pic]
Пок. V работ такие же, кроме запасов.

5. Пок. Vов работ на пред.х неф-ки. Пон. Ном-ры, ассортимента и кач-а пр- ции.
1. Осн. показателем деят. НПЗ является годовой V пер. нефти. Этот же пок. хар. мощ-ть НПЗ.
2. выход светлых нефтепродуктов на единицу сырья
3. V пр-ва нефтепро-в в ден выр на данном заводе. Пок. V пр-ва могут быть выражены как в нат. выр, так и в стоим. Нат расчет имеет несколько видов: a. номенклатура выпускаемой пр-ции. По наименованию выпуск пр-ции b. ассортимент выпускаемой пр-ции (бензин-80,92,95). По качеству выпускаемой пр-ции c. кач-во
(бензин – этиловый, без добавок)
Кач-во пр-ции – это сов. свойств, обусл-их пригодность пр-ции удовл опред потр-ти в соотв. с её назначением Оно тесно связано с потреб стоим-ю. Если потреб ст-ть – это полезность товара вообще, то кач-во пр-ции — это степень проявления потреб ст-ти в конкретных условиях её исп.
Кач-о пр-ции тесней связано и в знач степени формирует такие эк пок. работы пред., как с/с , прибыль, рент и др.
Пов. качества на макроуровне позволяет:
• увел. экспорт товаров и услуг;
• улучшить структуру экспорта;
• осуществить на практике ускорение НТП;
• повысить эффективность общественного пр-ва, так как улучшение качества пр- ции в конечном итоге ведет, к улучшению использования средств и предметов труда, рабочей силы и финансовых ресурсов;
• повысить благосостояние народа, так как с улучшением 1 качества пр-ции увеличивается реальная заработная плата
• повысить престиж государства со всеми вытекающими; отсюда последствиями;
Кач-во пр-ции относится к числу наиважнейших; показателей деят. пред. любой формы собственности.
Прежде всего, это формирование имиджа пред..
Имидж высокого уровня — это известность и популярность, устойчивое позитивное отношение покупателей к фирме, ее товарам, услугам и атрибутам фирменного стиля — товарному знаку, ср-вам рекламы и др.

6.ОФ пред., их назначение и роль в деят. пред.. Их класс.
Для оргн. пр-ва пр-ции и услуг любому пред. необходимы ОФ,ОС, рабочая сила.
Мат. базу пред. образуют ср-ва труда и предметы труда, кот. объединяются в ср-ва пр-ва. Ср-ва труда учитываются в форме ОФ. ОФ в стоим. выр. пред собой ОС, учит. в системе бух. отчётности.
ОФ — это ср-ва труда, кот. многократно участвуют в произв проц-се, сохраняя при этом свою нат форму, постепенно изнашиваясь, переносят свою ст-ть по частям на вновь созд пр-цию. К ним относят фонды со сроком службы более одного года и ст-тью более 100 минимальных месячных заработных плат (50 минимальных месячных заработных плат для бюджетных орг.). Для учета, оценки и анализа основные ср-ва (фонды) классифицируются по ряду признаков. подразделяются на:

1. Здания (арх-стр объекты произ назн: корпуса цехов, складских помещений, производственных лабораторий, насосных и компрессорных станций, и др.).

2. Сооружения (инж-стр объекты, созд усл-я для осущ процесса пр-ва: тоннели, эстакады, эксп и нагн скв.ы, нефтяные шахты, конт скв., скв. подз хранилищ, обвязочные трубопроводы и шлейфы скв., отд дымовые трубы, платформы и хран-ща, очистные сооружения и ловушки, каналы, колодцы, сооружения перевалочных баз, железные и шоссейные дороги

(земляное полотно и вернее строение).

3. Перед уст-ва (уст-ва для передачи электроэнергии, жид и газооб в-в: электросети, теплосети, газовые сети, трансмиссии и т.п.).

4. Маш и обор в том числе: 4.1. Сил-е маш. и обор. (уст-ва для выработки, преобразования и распред энергии: генераторы, электродвигатели, паровые маш., турбины, двигатели внутреннего сгорания, силовые трансформаторы и т.п.). 4.2. Раб маш. и обор. (тех-а, предн. для мех., хим. и терм. воздействия на пред-ы труда: прессы, терм. печи, электропечи Станки-качалки, эксплуатационные вышки и мачты, тех. уст- ки, метал-е и другие станки и т.п.). 4.3. Изм и рег приборы и уст-ва, лаб. обор. (приборы и уст-ва для рег-я, изм. и контр. произв-х проц-в, проведения лаб испытаний и исследований). 4.4. Выч техника (ср-ва для ускорения вычислительных процессов и логических операций: ЭВМ, обор. для сбора, фиксации и передачи информации и т.п.). 4.5. Авт. маш., обор. и линии (обор., где все операции вып. без непосред-го участия чел.: станки-автоматы, авт. поточные линии, гибкие произв. системы и т.п.). 4.6. Прочие

5. Тран-е ср-ва (тепловозы, вагоны, автомобили, мотоциклы, кары, тележки и т.д.,

6. Инструмент (режущий, ударный, давящий, уплотняющий, а также разл. приспособления для крепления, монтажа и т.д.),

7. Произв. инвентарь и принадлежности (предметы для облегчения выполнения произв. Опер.: рабочие столы, верстаки, ограждения, вентиляторы, тара, стеллажи и т.п.).

8. Хоз. инв-рь (пред-ты конторского и хоз. обесп.: столы, шкафы, вешалки, пишущие машинки, сейфы, множительные аппараты и т.п.).

9. Прочие ОФ. библиотечные фонды, музейные ценности
Удел. вес (в %) разл групп ОФ в общей ст-ти их на пред. пред. структуру
ОФ. По функц. назн-ю ОФ делятся на П и НП.
ПОФ относятся те ср-ва труда, кот. непоср. уч. в произ. процессе (маш., обор. и т.п.), созд. ус-я для его норм. осущ. (произ. здания, сооружения, электросети и др.) и служат для хранения и перемещения пр-в труда. ОНПФ, к кот. относятся такие объекты непроиз. наз-я (жилые дома, детские сады и ясли, школы,), кот. нах. в ведении промышленных пред. (они не непоср, а косвенно влияют на процесс пр-ва).
По принадлежности основные ср-ва подразделяются на собственные и арендованные. Первые принадлежат пред. и числятся на его балансе; вторые получены от других пред. и орг. во временное пользование за плату.
В зависимости от степени непосредственного воздействия на предметы труда и производственную мощность пред. основные произ. фонды подразделяют на активные и пассивные. К активным относятся такие ОФ, кот. в процессе пр-ва непосредственно воздействуют на предмет труда, видоизменяя его (маш. и обор., технологические линии, измерительные и регулирующие приборы, транспортные ср-ва). Все остальные ОФ можно отнести к пассивным.

7. Учет и оц-ка ОФ. Пок. исп. ОФ
ОФ учитываются в натуральном и стоим. выр.. Учет ОФ в нат. выр. необх. для опред. тех. состава и баланса обор.; для расчета произв. мощ-и пред. и его произв. подразд; для опред-я степени его износа, исп-я и сроков обнов-я.
Исх. Док-ми для учета ОФ в нат. выр. явл. паспорта обор-я. Стоим-я оц-ка ОФ необ. для опред. их общей величины, состава и структуры, динамики, величины
АО, а также оценки эк. эф-и их исп-я. Оц-ка ОФ — это ден. выр-е их ст-ти.
Прим. 3 вида их оценки: первоначальная, восстановительная и остаточная ст- ть основных средств.
Перв ст-ть ОПФ — это сумма затрат на изг-е или приоб-е ф-в, их доставку и монтаж. Она прим-ся для опр. нормы амор-и и размеров АО, прибыли и рент. активов пред., пок. их исп-я.
Но из-за ряда причин (НТП и др.) оц-ка ОФ по перв. ст-ти в современных условиях хоз-я не отражает их дейст-ю ст-ть и поэтому возникает необх-ть переоц-и ОФ и прив-я их к единым ст-м изм-ям. Для этой цели исп. оц-ка ОФ по вос ст-ти.
Восст. ст-ть — это затраты на воспр-во ОФ в совр-х усл-х; как правило она уст-ся во время переоценки фондов.
Ост. ст-ть пред-т собой разницу между перв. или восс. ст-тью и суммой износа, т.е. это та часть ст-ти ОФ, кот. еще не перенесена на произв-ю пр- цию. Оц-ка основных средств по их остаточной ст-ти необходима, прежде всего, для того, чтобы знать их кач. состояние, в частности определить коэф.ы годности и физического износа и составления бухгалтерского баланса.
Стоимостная оц-ка ОФ необходима для их учета, анализа и планирования, а также для определения объема, структуры капитальных вложений.
Важное значение для экономической деят. пред. имеет степень использования
ОФ. Улучшение использования ОФ спос увел-ю V выпуска пр-ции, росту произ-ти труда, снижению c/c и увел-ю пр-ли, кроме того, уск-ся процесс обн-я, ОФ и умен-ся потери от исп-я морально-уст-го обор-я.
Для оценки исп-я ОФ применяются осн. (обобщающие) и частные пок. Осн/ пок. отр-т кон-й рез-т исп-я ОФ. К ним отн.: ФО и ФЕ, коэф. Исп-я произ-й мощ- ти.
1. Пок-ль ФО (Фо) рассчитывается по формуле Фо=V/Ф,
V — ст-ть произ-й за год пр-ции в нат-м или стоим. выр.;
Ф — средн-я ст-ть ОПФ.
Фондоотдача пок-т ск-ко произведено пр-ции на 1 руб. исп-го ОПФ. Если этот пок-ль опред-я нат-м вы-ем то подо кол-вом им-я ввиду часть акт-х ОПФ от кот-х зав-т мощь пред..
2. ФЕ – опр-ся как вел-на обратная ФО и пок-ет ск-ко пред. необ-мо иметь
ОПФ чтобы вып-ть ед-цу гот. пр-ции. Е=1/Ф
3. Фондовооруженность труда – показывает сколько основных производственных фондов приходится на 1 человека ППП. W=Ф/N — руб./чел.;
Ф – сред-ая ст-ть ОФ, руб; N – сред-я чис-ть ППП, чел.
К системе взаимосвязанных показателей, непосредственно характеризующих уровень использования активной части ОПФ и производственных мощностей, а также раскр-х резервы воз-го улучшения их исп-я, относятся:
-коэф. экстенсивного использования (Кэ), кот. характеризует уровень использования активной части ОПФ во времени
Кэ=Тф/Фреж
Тф — фактическое время работы машин и оборудования Треж— реж-й фонд времени работы машин и оборудования;
-коэф. Инт-го исп-я (К и), кот. хар-ет уровень исп-я машин и обор-я по мощ- и: Ки=Пф/Пв
Пф – фак-я производительность машин и оборудования;
Пв — возможная произ-ть машин и обор-я;
— интегральный коэф. (Кинт)» кот. хар-ет уровень исп-я машин и обор-я, как во вр-ни, так и по мощ-ти и опр-тся по ф-ле:

Кинтегр=Кэ*Кинт
К числу важнейших показателей, характеризующих уровень использования ОПФ во времени, относится коэф. сменности (Ксм). Он может быть определен по формуле:

[pic]
MCl— кол-во машино-смен работы обор-я только в одну смену; МСll— кол-во машино-смен работы обор-я в две смены; МСlll — кол-во машино-смен работы обор-я в три смены; Nуст. — кол-во устго обор-.

8. Амортизационные отчисления, их виды. Особ. в нефтегазодобыче. Источники формирования и пополнения ОФ.
Поскольку для соз-я ОФ треб-ся большие кв, то каждое пред. заинтересовано в уве-ии срока их исп-я в произ. процессе. Срок службы ОФ зависит от: материала, из кот. они изг-ны; усл-ий, в кот-х они исп-ся; реж-в раб-ы; тех- ой грам-ти работников, их исп-х; смен-ти работы; кач-ва и т. д.
В НГД пром-ти, помимо того, они зависят от природных факторов, обусл-х сроки жизни неф-х и газ-х скв.. Неф-е и газ-е скв. чаще всего выходят из эксп-и не вследствие физ-о износа, а в рез-те истощения неф-й или газ-й залежи в зоне рас-я скв.. Скв. одинаковой кон-ии и кач-ва обор-я, но рас-ые в разл-х частях залежи, будут иметь неодинаковый срок жизни. Срок службы буровых установок сущ-но снижается вследствие частой переброски их сводной точки на другую.
Оп-е срока жизни обор-я необходимо для установления норм амортизации. НА пред-ет собой установленный гос-вом год-й % пог-я ст-ти ОФ и опр-ет сумму ежегодных АО. — это отношение суммы годовых АО к ст-ти ОПФ, выр-е в %. НА уст-ся и пер-ки перес-ются гос-ом, они едины для всех пред. и орг-ий независимо от их форм собс-ти и форм хоз-я. Ам-ый период неф-й скв. составляет 15 лет, след-но, НА уст-ся в размере 6,7%. Для газ-х скв. НА уст-на исходя из 12-летнего ам-го периода, т. е 8,3%. Норма амортизационных отчислений на буровые вышки, подъемники для вышек, емкости, приемные мосты, металлические основания установлена в размере 11,2%, па турбобуры 32,7%.
Длительное время исп-е в произ. процессе и постепенно изнашиваемые ОФ полностью переносят свою перв. ст-ть па изг-ю пр-цию, а кроме того, воз-т зат-ы, с кот. связано поддержание их в раб-м сос-и в ходе эксп-ии (затраты на капитальный ремонт и модернизацию оборудования).
Плановое перенесение ст-ти ОФ на пр-цию называется амортизацией, а ср-ва, включаемые в себест-ть пр-ции, — АО. АО в со-ти образуют ам-ый фонд.
А выполняет следующие основные задачи:
1)поз-ет опр-ть сов-ые общ-ые изд-ки пр-ва. В этой роли А не-ма для исч-я объема и динамики нац. дохода в стране;
2) хар-ет в обобщенной форме степень износа ОФ, что необ-мо для план-я процесса их воспр-ва;
3) создает ден. фонд для замены изн-я средств труда и их кап-го ремонта.
Исп-ся в основном рав-ый метод и укоренный метод.
АО при равномерной амортизация опр-я путем отнесения суммы годовых норм АО к ст-ти ОФ и выражаются в %, А=Н/Ф*100
Н—годовая норма амортизации;
А—размер амортизационных отчислений за год;
Ф—ст-ть (первоначальная или восстановительная) ОФ.
Малым пред.м, кроме того, разрешено доп-но списывать на издержки пр-ва в первый год эксплуатации до 50% ст-ти ОФ, срок службы которых превышает 3 года.
Ускоренная амортизация позволяет: ускорить процесс обн-я акт. части ОПФ на пред., а это уже немало; накопить достаточные ср-ва (АО) для тех-го перевооружения и рек-ции пр-ва; умен. налог на прибыль; избежать морального и физ. износа акт. части ОПФ, т.е. под-ть их на высоком тех-м уровне, что, в свою очередь, создает хорошую основу для увел-я объема пр-ва, выпуска более кач-й пр-ции и снижения с/с.
Год. Сум. нач-я АО опр-ся:
— при линейном способе — исходя из перв.ст-ти объекта ОС и НА, исчисленной исходя из срока полезного исп-я этого объекта;
— при способе уменьшаемого остатка — исходя из ост. ст-ти объекта ОС на начало отчетного года и НА, исчисленной исходя из срока полезного исп-я этого объекта;
— при способе списания ст-ти по сумме чисел лет срока полезного исп-я — исходя из перв. ст-ти объекта ОС и год. соотношения, где в числителе -число лет, остающихся до конца срока службы объекта, а в знаменателе — сумма чисел лет срока службы объекта;
— при способе списания ст-ти пропорц. V пр-ции (работ) — исходя из нат. пок- ля объема пр-ции (работ) в отчетном периоде и соотношения перв. ст-ти объекта ОС и предп-го объема пр-ции (работ) за весь срок пол. исп. объекта
ОС.
План-е АО на пред. имеет важное значение, так как это позволяет опр. их вел- у на планируемый период; оно необ. для планирования себест-ти пр-ции и финансовых рез.
Исх. данными для опред. АО явл.: пок. ст-ти ОФ на его начало; год. и перспективные планы по вводу в действие ОФ и фондов, поступающих от других пред. и орг. по уже состоявшимся решениям; данные о проектируемом выбытии
ОФ; утверж. НАО.
Сумма начисленной А относится на с/с вып-ой пр-ции, вып-х работ или оказанных услуг ежемесячно; в сезонных пр-вах годовая сумма АО включается в издержки пр-ва за период работы пред. в году. Начисление А по ОФ, вновь введенным в эксп-ю, нач-ся с 1-го числа месяца, следующего за месяцем их введения в эксп-ю, а по выб. ОФ прекращается с 1-го числа месяца, следующего за месяцем выбытия. Тщательное план-е АО на начало планового года позволяет в дальнейшем упростить их расчет в течение планового периода. В этом случае амортизационные отчисления (А) за каждый месяц определяются по упрощенной схеме: к АО за предыдущий месяц (А0) добавляются
АО на вновь вводимые ОФ (Авв,) и вычитаются АО на выбывшие ОФ (Aвыб): А =
А0 + Авв — Авыб
Источники формирования и пополнения ОФ зависят от формы существования пред.. Для государственных пред. это будет несколько отличаться по сравнению с частными. Но есть и общие черты:

1. АО, кот. накапливаются в течении работы пред.

2. фонд накопления от прибыли пред. (прибыль расходуется на фонд потребления и фонд накопления)

3. для государственных пред. капитальные вложения в пред.

4. заёмные ср-ва

5. вып-к доп. акций тем самым привлекается доп. Кап-ли акц-в …..

9. ОС, норм-е ОС.
ОС в отл. от ОФ участ-т в произ. пр-се в теч. 1 цикла, переносят пол-ю свою ст-ть на ст-ть гот. пр-ции сразу и в полном V, стоят мен. мин.-необ-й цены
ОПФ. К ОС отн-ся 2 разн. части:
1)мат., кот. cост. физич. осн. буд. ГП (кирпич,обс. трубы),
2)ден. ср-ва,кот. нах-ся в обороте пред. при его функ-и.
По ист-м фор-я ОС дел-ся на собс-е и заемные. Соб-е ОС-это ср-ва, постоянно нах-ся в расп-и пред. и фор-е засчет соб-х рес-в (прибыль и др.). В пр-се дв-я соб-ые ОС могут замещаться ср-вами, явл-ся по сути частью соб-ых, аван- ми на оплату труда, но временно сво-ми (в связи с един-ю выплаты по з/пл).
Эти ср-ва наз-ся приравненными к собст., или устойч-и пассивами. Заемные ОС- кредиты банка, кред. задолженность (ком. кредит) и прочие пассивы.
ОС: 1.оборотные фонды: a) ср-ва, нах-ся в запасах(на складе), к ним отн.:-сырье,материалы(осн. и вспомогат.). Осн-е материалы входят своей физ-й частью и сос-ют осн. готовой пр-ции, всп-ые-необ-мы в произ. процессе и не составляют основу гот. пр-ции(ГП). При планировании затрат на приобретение материалов прямым счетом считается необходимое кол-во основных материалов; затраты и ср-ва на вспомогат. материалы берутся в определен. % от ст-ти основных материалов. Для каждого пред. есть своя устоявшаяся норма затрат на вспомогат. материалы, -тара для упаковки готовой пр- ции,запасные части для ОПФ и т.д. b) ср-ва.находящиеся в процессе пр-ва,т.е. со склада, из запасов поступают на рабочее место:
-незавершенное производство, строительство(бурящаяся скв.а)
-полуф-ты,кот. могут являться как бы сырьем c) расходы будущих периодов(это расходы,кот. пред. несет в наст. момент,но отнесены на гот. пр-цию будут в буд. периоде,не превышают 5%)
1. ФО-это такая часть ОС,кот. нах. ы сфере обращения: a) ГП,нах-ся либо на складе пред..либо в пути к потреб.(деньги еще не поступили за нее) b) Ден. наличные ср-ва,наход-ся на счете пред. c) Ср-ва в расчетах-часть ОС,кот. задалживается в пр-се док- оборота(составления документов) d) деньги на расч. счетах(деньги в любой кассе) e) деньги в ценных бумагах
Под норм-ем ОС понимается:
— уст-е норм запасов мат. цен-й, нах-ся в запасах, в пр-ве, в расходах буд. пер-в и по ГП,
— устан-е нормы расходов мат. цен-й на ед-цу ГП или на ед—цу др. мат. ценностей,
— уст-е нор-ва ОС (но-ю подлежат все ОБФ и ГП из ф. об-я).
Норм-е ОС пред-т сумму:[pic](т.е.норм-е произ-х запасов+норм-е незавершенного пр-ва+норм-е запасов ГП).
1.Сущ. разл. виды запасов, мат. ценностей. Это (1)-текущие запасы,без которых деят. пред. невозможна, они нор-ся в днях по каждому наименованию мат. Цен-й. Тек-ие запасы опр-ся как число дней между 2-мя поставками. Там, где связано с сезонными поставками, тек-е становятся (2)-сез-ыми(в геолого- поисковых работах). (3)-гарантийный или страх-й запас зависит от дальности поставок, слож-ти тех-го пр-са, и мин. Раз-ы его=3 дня, макс.=половина текущих расходов. (4)-транспортные запасы. Общие запасы [pic].
2.норм-е мат. ценностей:
1-норм-е расходов на единицу ГП
2-норм-е расходов на 1 день деят. пред. по разным видам мат. ценностей, дневная норма расходов(энергии,долот,воды)
3-норматив ОС-денежное выражение ст-ти норм запасов и норм расходов.
[pic], i-вид материалов дневной расход цена единицы материала норма запасов дня
Чем больше ср-в, кот. не нор-ся, тем лучше работает пред.. Нор-ся только те затраты, кот. удорожают ст-ть ГП. Если пред. имеет сверхнормативные запасы,то пр-ция будет дороже. Все сверхнорм. затраты у пред. могут облагаться налогом. Учет нор-х запасов по ГП лимит. Возм-ю склада данного пред. по ГП. Расчет пок. по исп. ОС ведется только для норм-х ОС.
Цели нормирования: o оно обеспечивает более точное планирование ОС o дает возможность более точно определить потребности(увязать состояние оборудования с ресурсами) o информация об эффективности использования ресурсов o инф-я об улуч. Исп-я ОС, выявление рез-в(каким путем). Надо нор-ть ОБФ и
ГП. Норм-е как задача “спустилась” на уровень пред..

10. Пок. использования и пути улучшения использования ОС. Источники формитрования.
Пок.:
Задача пред.-улучшить использование ОС. Для этого используются 2 осн.
Показателя:

1) число оборотов ОС или коэффициет оборачиваемости:[pic],где
[pic]-объем реализованной пр-ции,
[pic]-среднегодовая ст-ть ОС. n- сколько оборотовделюет в сумме реализованной пр-ции.
[pic]
[pic]
Экономич. смысл:n показываетсколько рублей ГП дает 1 руб ОС(нормирован.).
Чем больше это выражение,тем лучше на пред. работают с МТЦ и денежных средств требуется меньше,чтобы обеспечить продукцией.
Кругооборот ОС-последовательный переход денежн. средств в разл. составляющие ОС. деньги произ. запасы производство ГП

Число оборотов-кол-во оборотов,т.е. превращение денеж. средств в составляющие.

2) Время одного оборота: [pic]. Чем меньше время, тем лучше используются

ОС, т.е. меньше денег для хозяйственной деят. тратится.
Ст-ть ОС-средняя величина остатков ОС на 1 число каждого месяца.
3) Материало-емкость пр-ва означает какой удельный вес МЦ составляют в общем V ГП за год. [pic],где [pic]-сумма средств,пошедших на материалы,
[pic]-общегодов.сумма ГП.
4) Энерго-емкость определяется как отношение затрат,пошедших на топливо,энергию к сумме объема ГП. [pic] или в частях. Сколько энергии было израсходовано на производство данной пр-ции.
5) Трудоемкость –какой удельный вес произведенной ГП составляет зар/пл работников. [pic],где [pic]-фонд оплаты труда, [pic]-сумма ГП.

Экономия МТС(материально-технических средств) и экономический эффект от экономии.

Ускорение оборачиваемости ОС:

1.на стадии создания произ.запасов — внедрение эк. обос-х норм запаса,приближение поставщиков сырья,полуфабрикатов,широкре исп-е прямых длительных связей,расширение складской системы МХ обес-я

2. на стадии незавершенного пр-ва – ус-е НТП, развитие стандартизации,унификации,совершенствование форм оргн. промышленного пр-ва,

3. на стадии обращения – приближение потребителей пр-ции к ее изготовителям,совершенствование системы расчетов,увеличение объема реализованной пр-ции вследствии выполнения заказов по прямым связям.

Произ. запасы составляют 80%ОС,надо сделать,чтобы их доля стала меньше.Страхового запаса не должно быть на пред.(можем свести до минимума),путем договора с поставщиками можно сделать чтобы поставляемые запасы совпадали с потребностями,можно варьировать и ценами в дооворах,а путем интенсификации,внедрения новой техники и технологии можно снизить произ. запасы.

Источники формирования ОС:

1)собственные ОС и приравненные к ним

2)заемные ср-ва

1)-это ср-ва,кот. Имеются у него у пред. на счету и получается засчет реализации ГП. Эти ср-ва минимальных размеров,кот. Способны окупить затраты по приобретению МТС,но если случилось непредвиденное обстоятельство,то своих собственных ОС может не хватить,тогда заемные ср-ва. Но в распоряжении есть приравненные к собственным ОС-устойчивые пассивы,т.е. не принадлежащие пред.,но по характеру расчетов находятся в его постоянном распоряжении. К ним относят:1.задолженность пред.(постоянная) по з/пл своим работникам-ежедневная,постоянная по оплате отпусков 2.постоянная задолженность по использованию энергии 3. задолженность пред. поставщикам своих МТЦ.

11.Трудовые ресурсы пред.. Их состав и учет на пред..

Трудовые ресурсы(ТР) пред.-это часть производительных сил общ- ва,государства, являются одной из самых подвижных видов ресурсов.ТР как и любые другие ресурсы должны находится под пристальным вниманием экономич.
Служб пред. и должны тщательно анализироваться по состоянию кадров,по подвижности кадров,по использованию кадров,по по занятости,по соответсвию квалификации выполненной работы.Состав кадров на пред. иногда носит название структуры кадров. Под структурой кадров понимается соотношение между различными категориями работников данного пред..Учет кадров ведется по следующим категориям:

1)ИТР(инженерно-техническим работникам),кот. Занимаются умственным трудом,при этом не производят никакой пр-ции,но их выделили так,что они занимаются технологией пр-ва, обеспечением бесперебойной работы оборудования,внедрением НТП и др. видами управленческой работы.

2)служащие-работники бухгалтерии,отдела кадров,хоз. Службы и некот. работы внутри служб ИТР.(водители,работники столовой,мед работники,секретари)

3)рабочие различной квалификации,направлений в работе,разн. выпоняем. работы.(те,кто участвует в процессе пр-ва)

4)охрана(своя и нанятая),ученики,практиканты

5) МОП (младший и обслуживающий персонал)
(уборщицы,гардеробщики,посудомойщики,прачки).

Структура:[pic]-100%-общее число работников,удельный вес ИТР=[pic].
Все категории работников подвергаются сл.виду анализа:

1. состав и структура кадров

2. учет и анализ по возрасту в пределах каждой категории до 18 лет,18-35 лет(зависит от типа отрасли) нужно для:

1. до 18 лет кто идет в армию(найти замену)

2. после 55 лет-уход на пенсию(найти замену)

3. в пределах опасной группы возраста ведется учет кадров по полу,удельный вес внутри каждой категории
Причины:
1-пред.,где работает много женщин,имеет более расширенный план соц- экономич. Развития(план по вводу жилья,дотации)
2-соц.защита
3-в деторождаемом возрасте
4-внутри каждой группы ведется учет по образованию,внутри рабочих ведется самостоятельный учет(по профилям,рассчитывается удельный вес каждой профессии,ее по разрядам,проводится образовательный учет). Учет проводится в общегосударственном масштабе-т.е.отчет по учету кадров. Каждое пред. каждый год сдает отчет в ЦСУ(центрально-статистическое управление),следовательно,формируется пенсионные фонды и уплаты соц. развития.

12.Производительность труда,как показатель трудовых ресурсов,его роль и значение.Факторы,влияющие на уровень производительности труда.
Производительность труда – часть показателей,характеризующих использование трудовых ресурсов на пред.,один из самых важнейших показателей.
Производительность труда-выработка пр-ции,приходящаяся на 1 работника промышленно-производственного персонала. Это показатель деят. пред.,т.к. рост объема пр-ва зависит от 2 факторов:-рост численности работников(20%),- рост производительности труда(80%).Факторы,влияющие на рост производительности труда:

1. природные условия: o величина запасов н и г.,сконцентрированная в пределах отдельных месторождений,чем более крупное месторождение,тем больше н и г может дать, больше запасов и больше возможности o глубина залегания продуктивных горизонтов o климатические условия(среднегод.температура,рельеф) o географическое положение н. и г. месторождений с т. зр. их удаленности или близости от потребителя этой пр-ции,от магистралей o кач-во нефти,т.е. выход светлых н/продуктов,какого направления переработка нефти будет(сернистость нефти),%-ное содержание парафинов.

2. НТП на данном пред., в отрасли. Внедрение НТП имеет целью увеличивать объем пр-ва,улучшать кач-во производимой пр-ции,невелировать отрицательный влияние природных условий,улучшать надежность работы оборудования,надежность и долговечность выпускаемой пр-ции,облегчать труд,заменяя физический умственным,а также НТП прежназначен для поисков альтернативных энергоносителей,для нахождения нетрадиционных способов транстпортируемой пр-ции.НТП уменьшает себест-ть ГП.

3. уровень подготовки кадров,т.е. квалификационный состав работников пред. ,уровень подготовки кадров должен соответствовать уровню развития техники,уровню НТП.Только в этом случае НТП даст ту эффективность,тот эффект,кот. мы ожидаем.

4. организация пр-ва-это формы и методы управления пред.(олигархия,монополия,АО).Формы оргн. пр-ва должны соответствовать той работе,характеру технологии. НТП как фактор роста производительности труда,уровень подготовки,организация –тесно связаны,дополняют,помогают друг другу и,следовательно,можно достичь повышенный эффективный результат.

5. материальное и моральное стимулирование труда(мотивация труда,т.е заинтересованность работников в результатах своего труда). Рост производительности труда может быть,если заинтересованность и у аботников и у пред..
6. соц. защита работников пред.
7. государство и пред.(их взаимоотношения,денежные и правовые)-какие сущ.,чтобы пред. росло,крепло и развивалось.

13. Особ. расчета произв-ти труза в Н/доб, стр-ве Н/Г скв,Н/Г перераб-ке
Пр-ть Т- часть пок, х-ющих исп Т р-сов на п/п. Пр-ть Т- выработка пр-ции, приходящаяся на 1 раб-ка ППП. Пр-тьТ=Q (ГП) / (n (натур. пок) (n- сред год численность ППР стоимостной пок: Птр=(QЦ/(n=ВП/(n Ц-цена, ВП- валовая прод. Трудовой пок: Птр=(Qt1/ (Qt2 t1,t2- трудоемкость единицы пр-ции в сравниваемых периодах. Бурение: в натур форме (м/чел) Птр=А/(n, А- V проходки В ст-тной форме: Птр= S/(n S-сметная ст-ть выполн-го V работ.+ исп- ют трудовые пок: Трудоемкость 1000м проходки или скв.ы в человекочасах.
Отношение факт Т-емкости к нормативной- ( Птр= (Т1/(Т0 Т=1000t=Ht (м*чел- ч), Н-глубина скв, t- затраты на 1м проходки. Добыча: примен натур и ст- тной пок, но они не полностью отражают рез-ты из-за природных фак-ов (пласт истощается->Птр(). Исп пок трудоемкости обслуживания 1 скв= 0,9 чел на скв.
Переработка: исп. трудовой пок. Этапы: 1-затраты труда распред по функциям работ-> затраты труда вспомогательных и обслуживающих работников распред-ся пропорционально оказанным услугам. (полные трудовые затраты по тех-му процессу(трудоемкость их целевой пр-ции-компонентов.+ Исп расчет выработки прод на 1 раб-го, на 1ч работы, трудоемкости на 1 руб ВП(ТП), на 1млн.т переработанной Н и др.

14.Формы и сист оплаты L.
З/п рабочих: Сдельная и повременная. Сдельная- более прогрессив, отвечающ способностям. Применяется: 1-где воз-можно опред кол-во прод, выпущенной 1 работн (бригадой); 2- где при погоне за кол-вом ГП не ухудшается (ГОСТы); 3- оплата не должна соотв эколог требован по охране среды.

ВИДЫ: 1 простая- сдельн – примен норма выработки в единичной расценке: Р / норма выработки = з/п за ед работ)- означает, что Т оплачив по кол-ву выпол-ненной работы без доплат. 2 сдельно-премиальн – за выполнение V работ с учетом нормы выработки примен доплата в % от простой- сдельн. 3 сдельно-прогрессив- за каждый % перевыполнения нормы выработки, устанавливается определ % доплат. 4 косвенно-сдельн- примен для ремонтн работ. Имеет свои виды доплат, кот. регулируются собственн положениями. 5 аккордная- примен в тех случаях, когда надо в короткий промежуток t выполнить опред виды работ 1 работником (бригада) Повременная- примен при:
1- трудно измерить Vвыполн работ; 2- оплата произв за кол-во отработ t ( требование согласованности в выполнен работы коллективом (ритмичность, без простоев, соотв квалификация). Эта форма оплаты Т в чистом виде не примен.

ВИДЫ: 1 прост-поврем- з/п по дневной (часовой) тарифной ставке ( кол-во дней (часов) работы. Без к/л доплат. 2 поврем-премиальн- за опред пок в рабо-те рпедусмотр премии в размере опред % от прост-поврем. Услов премирования оговорены контрактом. 3 почасовая, понедельная, помесячная.
Существ бестарифные сист оплаты с учетом КТУ (коэфф трудового участия)
Оплата Т ИТР и Служащим: Не оплач по тарифной сисит. Осущ сог-ласно штатному расписан и занимаемой должности, кол-во отработ дней. Допла-ты и премии- по результатам работ за опред t. Реже-месячные доплаты, чаще- квартал, а обязательно-годовые. Различают з/п: 1 основную- з/п всех категорий работн п/п при условии качественн выполн работ 2 дополнительн- оплата за непроработ t: оплата отпусков; оплата Т работн, занятых на выполнен общественн пору-чений (депутат); все отпуска по беремен-ности, родам + 1 час в день на кормление детей; различн виды доплат подросткам,!
Работ на неполн раб день (6 часов).

15. с/с произв работ и реализ продукц. Понятие системы затрат. с/с- затраты,! несет п/п по изготовл и реализ прод. От с/с завис Р ГП, П п/п, на-личие денежн ср-в на счете п/п, возмож ( мат благосост работн п/п.
От ( с/с в гос масштабе завис величина ВНП. Все зат-раты на произв и реали прод ( на группы: -затраты, связанные с осн. произв -затраты, связ с раб вспомогател служб, обслуживающ хоз, ремонтных работ. -транспортн расх (раб транспортн служб) -затраты, связанные с управлением п/п Затраты дифференцир. по эк элементам. эк элементы затрат- эк фурмулировка, название затрат.ю свойственн любому произв. Эти затр по наименован на изме-няются в завис от технологич процесса: 1 материалы (основн / вспомогат), сырье 2 амортизация ОПФ 3 з/п ППР (основ, дополн, соц страх) 4 топливно-энерг затраты 5 транспортн издержки итого: прямые затраты 6 общецеховые, общезаводские, обще промысловые затраты. 7 прочие итого: смета затр по элементам= с/с Прочие бывают довольно велики: штра-фы, пенни, затр на ликвидац потерь от брака, различн виды компенсаций (удор- ожание за счет проведен раб в зимн t), различн выплаты по мед обслуж и страх. Классифик затр по эк элементам служит для опред заданий по снижен с/с прод, расчета потребностей в ОС, расчета сметы затрат и эк обоснован инвестиц. Все затр можно ( на прост (такие затр, нельзя ( на др элементы- материалы) и комплексн (можно ( на отдельн прост элементы- транспорт затр: з/п рабочих,
А отчисл, затр на материалы). Калькуляция (К) расходов на произ-водство работ и реализац пр-ции. Все затраты (на статьи расходов по К. В отличие от затрат по эк элементам, статьи по К образ в завис от технол процесса и целиком связаны с тех произв. Т.е. они показ, в каких отдельн тех процессах образов те или иные статьи затрат по эк элементам. СТАТЬИ К: 1 сырье и материалы 2 возвратные отходы (вычитаются) 3 покупные изделия, полуфабрик, услуги производственного х-ра сторонних п/п 4 топливо и энергия на технологич цели 5 з/п ППР 6 отчисл на соц нужды (един соц налог) 7 расходы на подготовку и освоен произв 8 общепроизвод, общехозяйств расходы 9 потери от брака 10 прочие произ. расходы итого: производственная с/с 11 коммерческие расходы итого: полная с/с пр-ции коммерческ: расх на тару и упаковку, на транспортир ГП, комиссионные сборы, реклама и сбыт (хранение, подработка…) общехоз и общепроизв расходы относ к накладным. Общепроизв- расх на содерж и эксплуат оборуд; цеховые расх на управлен (з/п аппарата управлен цеха с от-числен на соц нужды, А зданий, инвентаря).Ообщехоз- связаны с управл, руководств, ! осущ в рамках п/п в целом Все статьи К явл комплексными (( на от-дельн простые элементы). Каждое п/п,! следит за местом формир своих расх, ( расх по К раскладыв на эк элементы, смотря на удельн вес (чтобы находить пути ( с/с по конкретн статье расх по К, а затем составить план по ( затрат в целом по п/п). Удельн вес отдельн элементов внутри статей К считают ежегодно, дают х-ку динамики изменен структуры затрат по отдельн статьям расх по К, сопоставл с прошлыми годами.
Такое разложение-шахматное. Прямые, накладные и косвенные 1 прямые- затр,! образ на п/п по произв и выпуску ГП. Считаются прямым счетом по эк элементам затрат и по калькульяц. 2 косвенные- связаны с обслужив и управ произв, с з/п управл, содержан здания уп-равлен, телекоммуникац, связь, оргтех. Если п/п выпуск много наименован про- дукц, и когда надо сосчит с/с наименован пр-ции единичн х-ра, то косвенн затраты должны быть перенесены на с/с продукц по опред методике (они индиви-дуальны для различн тех процессов: на НПЗ методика связана с выходом светлых продуктов). 3 накладные-затраты, связан с обслужи-ванием произв, с содержан управ персон.
Устанавлив отдельно для различн орг по опыту прошлых лет в % от прямых затрат (от 15 до 24%) Чем крупнее п/п, тем ( удельн вес накладн затрат в общей сумме затрат (в этом эк смысл укрупнения п/п. Перед составл сметы накладн затрат, сос-тавл общая ( наклад затрат = прямые затраты ( Х(%). И смета составляется в пределах этой величины. ВИДЫ: ( административ- хоз: з/п ИТР, служащих и всего персонала; содержание здания УБР (тепло, свет); ст-ть содержания всех персональн машин(ремонт, А); комман- дировочные; обучение в ВУЗах и др. ( обслуживан произв: доставка рабочих к месту работы; содерж балков(дома), душ, прачечн; обеспечен раб мест теплом, све-том и коммуникациями (tel); комманди-ровочн рабочим; содержан БРИЗов
(бюро рационализации и изобретательности)… (обслуживан рабочих: спецодежда;
( квалификац; ( бытовых условий; оплата путевок; мед (обслуж, лечен); ( прочие- затраты по содержание детских учреждений
16. Экономика пред.. Затраты постоянные, переменные, общие, средние и предельные.
Постоянные затраты — затраты пред., не зависящие от объема пр-ва.
Постоянными затратами являются затраты на содержание зданий, на содержание административного аппарата сооружений, оборудования, арендная плата, некот. виды налогов. Прямые затраты — затраты, кот. можно напрямую отнести на себест-ть опред. вида пр-ции. Средние постоянные затраты — постоянные издержки пред., приходящиеся на единицу выпускаемой пр-ции. Средние постоянные затраты определяются делением постоянных затрат на кол-во произведенной пр-ции. Условно постоянные затраты — затраты, остающиеся неизменными вплоть до достижения опред. объема пр-ва и затем возрастающие скачкообразно. Затраты пред. — экономический показатель работы пред., отражающий финансовые расходы пред. на производство товаров и услуг.
Амбалаж — расходы пред. на покупку товаров. Затраты на обработку — прямые затраты на оплату труда и произ. накладные расходы, понесенные в процессе пр-ва пр-ции. Средние затраты — издержки пред., приходящиеся на единицу выпускаемой пр-ции. Различают средние общие издержки, средние постоянные издержки и средние переменные издержки. Средние общие затраты — общие издержки пред., приходящиеся на единицу выпускаемой пр-ции. Средние общие затраты равны сумме средних постоянных и средних переменных затрат. Средние переменные затраты — переменные издержки пред., приходящиеся на единицу выпускаемой пр-ции. Средние постоянные затраты — постоянные издержки пред., приходящиеся на единицу выпускаемой пр-ции. Средние постоянные затраты определяются делением постоянных затрат на кол-во произведенной пр-ции.
Переменные затраты — денежные и вмененные издержки, кот. изменяются в ответ на изменение объема выпускаемой пр-ции. Обычно к переменным затратам относятся затраты на заработную плату, топливо, материалы, на сырье, рабочую силу. Различают пропорционально-переменные, регрессивно-переменные и прогрессивно-переменные затраты. Методика группировки затрат — классификация затрат в зависимости от задач финансового анализа: — по способу отнесения на себест-ть: на прямые и косвенные; — по функции в производственно-коммерческом цикле: на произ., коммерческие и административные; — по отношению к V пр-ва: на переменные и постоянные;
Общие затраты — сумма постоянных и переменных издержек, необходимых для опред. объема выпуска пр-ции. Обычно общие издержки возрастают по мере увеличения объема выпуска. В экономической теории разделение общих издержек на постоянные и переменные зависит от ситуации и временного интервала.
Отчисления в пенсионные и страховые фонды, осуществляемые пред.м согласно коллективному договору, могут относится к постоянным издержкам, поскольку эти платежи осуществляются даже в том случае, если пред. не выпускает пр- цию. В долгосрочном периоде для увеличения объема выпуска требуется замена оборудования и постоянные издержки принимают форму переменных. Предельные затраты — дополнительные издержки пр-ва, необходимые для пр-ва дополнительной единицы пр-ции.

17. Экономика пред.. Доход и прибыль пред.. Виды прибыли и ее распределение. Рент. пред..
Виды прибыли. Различают прибыль бухгалтерскую и чистую экономическую прибыль. Как правило, под экономической прибылью – понимается разность между общей выручкой и внешними и внутренними издержками.В число внутренних издержек включают при этом и нормальную прибыль предпринимателя.
(Нормальная прибыль предпринимателя — это минимальная плата, необходимая, чтобы удержать предпринимательский талант). Прибыль, определяемая на основании данных бухгалтерского учета, представляет собой разницу между доходами от различных видов деят. и внешними издержками.В настоящее время в бухгалтерском учете выделяют пять видов (этапов) прибыли: валовая прибыль, прибыль (убыток) от продаж, прибыль (убыток) до налогообложения, прибыль
(убыток) от обычной деят., чистая прибыль (нераспределённая прибыль
(убыток) отчётного периода).Валовая прибыль определяется как разница между выручкой от продажи товаров, пр-ции, работ, услуг (за минусом НДС, акцизов и аналогичных обязательных платежей) и себест-тью проданных товаров, пр- ции, работ и услуг. Выручку от реализации товаров, пр-ции, работ и услуг называют доходами от обычных видов деят.. Затраты на производство товаров, пр-ции, работ и услуг считают расходами по обычным видам деят.. Валовую прибыль рассчитывают по формуле:
[pic] где ВР – выручка от реализации; С – себест-ть проданных товаров, пр-ции, работ и услуг.
Прибыль (убыток) от продаж представляет собой валовую прибыль за вычетом управленческих и коммерческих расходов:
[pic] где Ру – расходы на управление;Рк– коммерческие расходы.
Прибыль (убыток) до налогообложения – это прибыль от продаж с учетом прочих доходов и расходов, кот. подразделяются на операционные и внереализационные:
[pic] где Содр – операционные доходы и расходы; Свдр – внереализационные доходы и расходы.
Чистая прибыль – это прибыль от обычной деят. с учетом чрезвычайных доходов и расходов.
[pic] где Чдр – чрезвычайные доходы и расходы.
Чрезвычайными доходами считаются поступления, возникающие как последствия чрезвычайных обстоятельств хозяйственной деят. (стихийного бедствия, пожара, аварии, национализации и т. п.). К ним относятся страховое возмещение, ст-ть мат. ценностей, остающихся от списания непригодных к восстановлению и дальнейшему использованию активов, и т. п. В составе чрезвычайных расходов отражаются расходы, возникающие как последствия чрезвычайных обстоятельств хозяйственной деят. (стихийного бедствия, пожара, аварии, национализации имущества и т. п.).Плановые пок. прибыли и рентабельности разрабатываются хозяйствующим субъектом самостоятельно для внутреннего пользования. Процесс планирования прибыли состоит из нескольких этапов анализа прибыли и рентабельности за прошедший исследуемый период, расчета ее прогнозной величины; оценки достоверности произведенных расчетов; разработки плана мероприятий по обеспечению получения запланированного размера прибыли и рентабельности. В ходе анализа прибыли и рентабельности хозяйствующего субъекта изучают динамику изменения объема балансовой, чистой прибыли, уровня рентабельности, факторы, их определяющие
(величину валового дохода, уровень издержек обращения, доходы от других видов деят., включая сальдо внереализацинонных доходов, размер налогов и др.).

16.Статистика. Пок. уровня динамики средней з/п. Индексы з/п переменного и фиксированного состава.
Уровень заработной платы каждой категории работников выражается средней величиной.
1. Средний часовой заработок, кот. определяется путем деления фонда часовой з/п рабочих на общее число отработанных ими за тот же период чел.-час. fчас=Fчас/Tчел.-час.
2. Средний дневной заработок, кот. устанавливается путем деления фонда дневной з/п рабочих на число отработанных ими за тот же период чел-дней. fд=Fчас/Tчел-дней
3. Средний месячный заработок, кот. определяется путем деления фонда месячной заработной платы рабочих на среднесписочное число рабочих за тот же период. Fм=Fм/Nсп
Для характеристики динамики средней з/п используются индексы переменного, фиксированного состава и структуры.
Индекс переменного состава показывает как изменилась средняя з/п за счет внутрипроизводственного и структурного фактора: Упер=f1/f??ґo
Средняя годовая з/п рабочего: по плану fo=фонд з/п /число рабочих , по отчету f1=фонд з/п /число рабочих, по плану в пересчете на отчетную численность рабочих fґo
Индексы фиксированного состава, показывающий, как изменилась средняя з/п за счет внутрипроизводственных факторов: Уфикс=f1/fґo
Индекс структуры, показывающий, как изменилась средняя з/п за счет структурного фактора: Устр=fґ1/fo
Рост з/п должен происходить медленнее чем повышение производительности труда, что обеспечивает рост фонда накопления и потребления.
18.Статистика. Виды оценки ОФ.
ОФ –это ср-ва пр-ва, кот. многократно участвуют в повторяющихся циклах пр- ва и при этом сохраняют свою натуральную форму и не входят в-венно в содержание промышленной пр-ции. В нефтедобывающей промышленности доля ОФ в общей сумме производственных фондов составляет 96-97%, а в нефтеперерабатывающей – более 90%.
Сущ. 4 варианта оценки ОФ:
1. полная первоначальная ст-ть – это сумма, уплаченная за каждый объект ОФ при его приобретении, включая затраты, связанные с доставкой, а также дополнительные затраты на расширение и модернизацию средств труда в процессе их эксплуатации.
2. остаточная первоначальная ст-ть соответствует полной первоначальной ст- ти каждого объекта за вычетом списанных амортизационных отчислений и с добавлением фактических затрат на капремонт с момента ввода их в действие.
3. полная восстановительная ст-ть соответствует затратам, необходимым для приобретения данного нового объекта ОФ, включая доставку и установку, в ценах и условиях периода, когда производят переоценку.
4. остаточная восстановительная ст-ть соответствует той сумме, которой может быть оценен данный объект ОФ в определенных условиях воспр-ва с учетом его фактической изношенности. дисконтирование Метод, позвол сравнив м/у собой R, расходы разных лет путем приведения их к 1 опред периоду. Исход из того, что 1 M ед, ! имеется в наличие сейчас ( той, ! будут иметь ч/з год. (#: Взятые M в банке в кредит с услов вернуть ч/з год с опред % (Е). Это означ, что ч/з год данная M ед
(А)= взятому кредиту (Ао): А=Ао (1 + Е) t-1 1год- А*Е ; 2 год-(1+Е)2 ; n год-(1+Е)t 1 M ед получен сейчас равноценна коэфф приведен к начальн пер:
1/(1+Е)t

19. Статистика. Статистические пок., характеризующие использование технологических установок.
Мощность установки определяется исходя из производительности работы установки в течение года: М=qc*Tp, где qc=Q/T среднесуточный дебит, рассчитывается как отношение добычи нефти и газа к числу скв.о-суток, отработанных скв.ой за один и тот же период времени.
В нефтеперерабатывающей промышленности берется среднесуточная производительность установки, в нефтехимической – среднечасовая.
Годовой фонд рабочего времени нефтеперерабатывающих установок определяется на основе баланса рабочего времени, кот. включает в себя следующие затраты времени в часах: календарное время: 1. работа; 2. простои (капремонт, текущий ремонт, отсутствие сырья, емкостей, электроэнергии, аварии)
Различают календарный и эффективный фонд рабочего времени. Календарный фонд составляет 8760ч. Эффективный фонд – это реальное время работы установок в течение года. Он равен разности между календарным фондом и регламентированными простоями (простои в текущем, среднем и капремонте).
Все остальные простои при определении мощности установки не учитываются.
Производственная мощность – комплексная величина, поэтому для оценки ее использования обычно рассчитываются пок. экстенсивного, интенсивного и интегрального использования оборудования.
Коэф. интенсивного использования определяется соотношением фактической суточной производительности установки к максимально возможной: Ки=qф/qмах
Коэф. экстенсивного использования оборудования представляет собой отношение времени работы оборудования к фонду календарного времени: Кэ=Тр/Ткал
Интегральный коэф. использования оборудования характеризует использование технологических установок как по времени, так и по мощности и определяется:
Кинт=Ки*Кэ=(qф*Тр)/(qmax*Tкал)=Qф/Qmax , где Q – объем переработанного сырья.

18. Понятие инвестиций (К/В), их роль, значение, и направление использ.
К/в- затраты долговременного х-ра, пред-назнач для приобретен новых ОФ, на внедрен НТП, для совершения орг произ, создан новых видов ГП и др. меропри- ятий, ! носят долговременный х-ер. с/с-текущ затраты. К/в- единовременн, возврат ! будет отставать во t (лаг) 1 К/в по своей направленности в разл тех процессы (на: К/в в основное произ; К/в в вспомогат произ; К/в в соц культ быт 2 К/в имеют воспроизводств структуру-удельн вес к/в, направленных в новое строительство, в реконструкцию, в замену ОФ, маркетинг, реклама.
Квос=Кн +Крек +Косн +Кпр. 3 К/в имеют технологич структуру: ст-ть строит/монтаж раб, ст-ть монтир оборуд, ст-ть ОС и прочие к/в. Тех структура- удельн вес ! из составля-ющих К/в Тех и воспроиз структура к/в. *Воспроиз структура-удельн вес к/в, направленн в новое строит, в рекон- струкцию, замену ОПФ, маркетинг… Квос=К нов строит +Крек+Копф+Кпроч. К проч: затрат на испыт нов образцов техн, созд опытных образцов, реклама.
*Тех структура- удельн вес каждой из: 1 сметн ст-ть строит/монтаж раб
(СМР): подготов, заключ, вышко/монтаж, бур. 2.Оборуд- затраты на приобретен обор, чтобы п/п после заверш СМР могло начать функционир (давать ГП). 3.
К/в в ОС- затраты из к/в, ! идут на при-обретен необход кол-ва матер, зап част, сырья, чтобы п/п могло начать действов. 4.Прочие к/в: — ст-ть проэктно-изыскательских раб, т.е. раб, ! предшествуют проекту на строит- ство ( топо-геодезич раб, трасса). — ст-ть создания проекта — содержание дирекции строящегося п/п, (авторский надзор за выполн СМР). — особые- предназнач на непредвиденн удорожан раб, премии. Наиболее прогрессивной структурой к/в считается такая струк, где удельный вес затрат, идущих на оборуд будет MAX, т.к. в будущем произв мощь определяет не кол-во денежн ср- в на СМР, а произ мощь п/п.
19. Э пр-ва и исп р-сов
Деят. любого п/п базируется на использовании опр. кол-ва и кач-ва р-сов:
-природные; -трудовые; -капитал, фин. р-сы; -предпринимат. деят.. Только во взаимосвязи этих элементов р-сов возможна Э деят. п/п. Э деят-сть п/п- Э использов. всех ре-сов.(на ед всей прод. исп min Q ре-сов) Эконом. Ф- сколько каких р-сов было сэконом при произ деят-сти п/п. (Э=Vэл энерг (этот год)-V эл эенрг(прошл год) (=(Э Р V +(n(кол-во раб) з/п(средн). П/п может работать и действовать, если у него имеется все виды рес-ов+тех пр-ва.
1)Материал база(орудия Т, предметов Т) 2)Трудовые р-сы -наличие раб. силы
3)Использование п/п потенциала руководителей + технология 4)Финансовые р- сы, обр благодаря правильной деят. п/п. Годовой зк эф-т от применения орг- тех мероприятий: Э=(З1-З2)А2, где З1 и З2- приведенные затраты на ед пр- ции, производимой с помощью базовой и новой техники, А2- годовой V пр-ва пр- ции новой техникой. Для Н отрасли: Э=З1А1 + Н(А2-А1)- З2А2, З1, З2- привед затраты на доб-у 1т Н баз и нов тех-ой (руб/т), А1 и А2- год добыча Н (т),
Н- спей норматив удельных приведенных затрат на 1т прироста добычи Н, руб.
Эк Ф от улучшения испол. р- Ф= результат — затраты Понятие внутр рентабельности п/п. Эк Ф от вложения денежн средств в п/п при операции дисконтирования: Э=(Р-З)*(1+Е )в степени Т-1 (*( дисконтированная величина) Э*/З*-качественный пок, окупаемость затрат, т.е. Ф. Эк смысл: сколько руб приход на ед приведенных затрат. Порог рентабельности- нет дохода и нет убытков: Э=(Р-З)*(1+Е)Т-1 =0 # нужно найти такую % ст и такой банк, положив в ! 800, в конце 7 года 1500 ед. 800 (1+х)7 =1500; х=0,094 т.е. 9,4% Дает возможность оценить целесообраз-ность кредитных ср-в для решения своего проекта. Порог рентаб-очень хорошо применяется только для кредитных с-в. Если для проекта требуется 800 ед, в наличии 400 и 400 мы занимаем, то % ставка будет рассчитываться только для кредитных ср-в.
Методика расчета Э инвестиций. К/в- затраты, рез. проявл в течение длительного периода времени. абсолютная Э расчит на нескольких ур: 1 абс Э н/х: ур-нь гос-ва= (НД / К/в (0,2) 2 ур-нь отрасли= (Доход / К/в в отрасль
Эк смысл: сколько Дох на 1 руб К/в 3 ур-нь п/п= П п/п / К/в (П=Р-с/с) сравнительная Э Какой вариант к/в необход выбрать из нескольких вар, расчитан на стадии проектирования или тех/экон обоснован. К/в 1>К/в 2
С/с 1< С/с 2 (в будущем) 1 Срок окупаемости доп. к/в за счет более низких затрат при эксплуатации данного объекта. Т=(К1-К2)/(С2-С1)=(К/(С((7-10) сроку окупаемости отрасли по тому же виду оборудования, то применяется вариант К1>К2, С1

1. Предмет, методи та джерела вивчення історії У.

Предмет вивчення в кожній науці становить система об’єктивних закономірностей. Предметом вивчення історії У. є закономірності виникнення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всіх укр. землях. Історія У. розглядає суспільні процеси та рухи, розвиток різних політичних сил та партій, прагнення укр. народу до незалежності, процес об’єднання всіх укр. земель в єдину державу, розвиток державних структур та політичної системи. Це перша складова частина предмету. Друга – вивчення світових суспільних процесів, їх взаємозв’язку в історії У., а також місце
У. в історії світового суспільства. Існують 5 основних типів історичних джерел: 1) речові (поселення, архітектурні споруди), які дає нам археологія; 2) етнографічні; 3) лінгвістичні; 4) усні; 5) писемні (актові матеріали, оповідні пам’ятки).

2. Кіммерійці, скіфи, сармати на території У.

Кіммерійці (кінець 2 — початок 1 тис. до н. э.) перші племена на території У, назви яких збереглися у давньогрецьких (Гомер у “Одиссеї”) та ассирійських джерелах. Скіфи — войовничі ірано-язичні племена кочовиків- скотарів, що у 7 сторіччі до н. э. витіснили кіммерійців зі степу півдня У.
У 513-515 рр. до н. э. Скіфи відбили наступ величезного війська персидського царя Дарія I, що намагався їх завоювати. Сармати — племена східних кочовиків, що в другому сторіччі до н. э. Завоювали більшу частину
Скіфії, витісняючи скіфів до Криму, за Дунай та Дністер. Панування сарматов тривало продовжувалося до 3 ст. н. э., коли на землі Пів. У напали готи. В підсумку до кінця залізного сторіччя встановилася майнова нерівність між членами общини; розпочався перехід частини засобів виробництва (худоби, землі, знарядь праці та т. і.) у приватну власність верхівки племен; боржники та військовополонені перетворювалися у рабів, що свідчить про розкладання первобитного суспільства та формування класового.

3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
З кінця VII в. до н.е. греками (в основному вихідцями з Мілета) на
Північному узбережжі Чорного моря й в устях рік, що впадають у Чорне море, були засновані торгові факторії, що виросли згодом у міста: Тиру (устя
Дністра), Ольвія (устя Юж. Бугу), Пантікапей (на місці м. Керч), Феодосія,
Херсонес (на місці Севастополя) та Найбільшої з міст-республік була Ольвія, єдиною монархією — Боспорське царство. Економіка держав-республік була багатоплановою. Торгівля велася по 2-х напрямках: із Грецією і зі скіфами
(сів. сусідами). У Грецію вивозилися: хліб, худоба, шкіра, хутровина, раби й ін. З Греції ввозилися товари для жителів міст і для перепродажу скіфам; віно, оливкова олія, озброєння, тканини, мармур, предмети мистецтва й ін.
Скіфам продавали: вино, ювелірні вироби, кераміку і т.п.; імпортували — худоба, хліб, хутра і рабів. Ремесло — досягло високого рівня і славилося виготовленням металевих виробів (дзеркал, статуеток, прикрас і т.п.), керамічним виробництвом (глиняні судини, черепиця, посуд і т.п.), ткацтвом, ювелірним і каменерізним виробництвом і ін. Землеробство -розроблялися пшениця, ячмінь, просо, виноград, яблуко, груша, гранати і м. п.
Тваринництво у господарстві утримувалися: коня, корови, вівця, свині й ін.
Рибальство — у ріках і на море. Політичний розвиток. Існувало дві форми правління: а) Міста-республіки (Ольвія, Тиру, Херсонес і ін.), у яких законодавча влада належала народним зборам. У нього входили всі вільні городянини-чоловіки. Виконавча влада належала архонтам, що обиралися з рабовласницької знаті міста. б) Монархія — Боспорське царство, що виникнуло в 5 в. до н.е. у результаті об’єднання ряду міст на чолі з Пантікапеєм.
Законодавча і виконавча влада концентрувалася в руках царя (династії
Перепадів, Митридатів і ін.). У 107 р. до н.е. Перепад був убитий повсталими рабами під проводом Савмака, що захопив царський трон і початків чеканити власну монету. Ідеологія — антична релігія; у містах відправляли культ того бога, у залежності від того, із якої частини Греції були переселенці (у Боспорському царстві — культ Аполлона, через мелетського походження його жителів). Причини спаду: а) із 3 в. н. 9. починається загальна криза античного товариства (праця рабів стала невигідна, відбувається натуралізація господарського життя, різке скорочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі), що спричинило за собою ослаблення причорноморських держав; б) набіги кочівників. У результаті: у 3 в. н.е. під тиском готовий загинула Ольвія й ін. міста-республіки, у IV в. н. е. під набігами гуннів — Боспорське царство.

4. Західні, східні й південні слов’янські племена. Розселення стародавніх східних слов’ян.
Слов’яни — одна з найбільших етнолингвістичеських спільностей, на території сучасної Європи, що нараховує біля 227 млн.чоловік (германці — 86 млн.) Проблема походження слов’ян — одна зі найбільш складних. Умовно можна виділити два напрямки в суперечках: міграційна теорія і теорія автохтонного походження славян. а) По міграційної теорії — слов’яни є прибулцями; — по дунайської теорії- на основі «Повісті тимчасового років» . затверджується, що слов’яни спочатку жили по Дунаю «де є нині Угорська земля і Болгарська»;
— по висло-одерской теорії (В. Сєдов, И. Русанова) — слов’яни вийшли з
Празької культури,(тер. Польщі і Чехословаччини). б) По теорії автохтонного походження слов’ян (її притримуються — Н. Шахматов, Б. Рибаков, С. Шелухин і ін.) слов’яни є споконвічними жителями Європи від Днепра до Вісли. У свою чергу чеський учений Л. Нідерле приходив до висновку, що походження слов’ян не може бути з’ясовано в силу хиби науково достовірних джерел. Найдавніші письмові звістки про древніх слов’ян: а) Венеди — під такою назвою древні слов’яни вперше згадуються в працях римських істориків I ст. н.е. — Плінія і Таціта. Вони займали територію від Одера до середнього плину Днепра, від
Прикарпаття до Балтійського моря. Венеди разом із готами, гунами й аварами неодноразово чинили набіги на багату, але ослаблу Римську імперію. На думку археологів, венедам відповідає археологічна зарубинецька культура (Зап. У.) і пшеворська культура (територія Польщі). У результаті: після початку з 375 р. великого переселення народів . (викликаного потребою в нових землях через екстенсивне землеробство; прагнення до здирства Римської імперії і просування кочівників — готовий, гуннів, аварів) відбулося переселення венедів і їх розділо на склавинов (предків західних і південних слов’ян, що розселилися від Балкан до Вісли) і на антів (предків східних слов’ян). б)
Анти (4-7 в. н.е.) займали територію між Дністром і Сев. Дінцем. Мова декілька змінилася, тому що слов’яни почали асимілюватися з іншими народами, зокрема зі скіфами і сарматами, що належали до североіранської мовної гілки. У результаті асиміляції древнеславянська мова вийшла переможцем, але доповнився поруч скифсько-іранських слів (слово«добро», сокира — сокира будинок скіфо-іранських слів (слово «добре» поряд із слов’янським, собака — пес і т.д.). У культурі древніх слов’ян були аналоги німецької, гето-франкійскої, кельтської і балтийської культури, у тому числі б моделей кремації мертвих родичів (на Подніпров’ї), елементи вогнепоклонства й ін. У результаті: на поч. 7 в. анти були розгромлені кочовими племенами аварів. Східні слов’яни розселяються у важкодоступних лісових районах сучасної У, Білорусії, Росії, де ослав’янівають значну частину місцевого (балтійського, угро-фінського й ін.) населення в) 15 військово-племінних спілок (7-9 вв.) -завершальний етап розкладання п/о. товариства в східних слов’ян. Галявині заселяли сучасну Київську обл., древляне — Житомирську і Вінницьку, хорвати — Карпат, жителі півночі —
Чернігівську, Сумську, Брянську і т.і. Кожна спілка складалася з десятків дрібних племен на чолі з князями і старійшинами. Зовнішня політика а) важка тривала боротьба (із змінним успіхом), із південно-східними сусідами — кочовими племенами (аварів, печенегів), що неодноразово чинили набіги; б) сформоване до VII в. могутнє Хазарське держава протистояла атакам арабських армій, завдяки чому за цією захисною стіною змогла розвиватися в майбутньому Київська Русь; в) в основному мирні сусідські відношення з аланами, болгарами (південь, пів-східн), прибалтійськими племенами, угро- фінськими племенами (весь, міряй, мордва, мурома й ін.). Ідеологія — поганська релігія — обожнювання сил природи, що робили найбільш сильний вплив на людину (Перун- бог грому і блискавки, Ярило — бог Сонця, Даждь — бог і ін.). У результаті: а) розвиток східних слов’ян йшло природничоісторичним шляхом і було типовим для сотень інших народів б) рабовласництво зустрічалося (патріархальне, домашнє), але воно не стало пануючою формою виробництва у слов’ян, тому що для рабовласницького засобу виробництва: — необхідні сприятливі кліматичні умови і висока родючість грунтів, при яких навіть така малоефективна праця, як рабський, приносив би стабільні високі врожаї. Якби слов’яни обрали такий шлях при їхньому кліматі і родючості — вони б померли від голоду разом із рабами; — характерна обмеженість родючих грунтів при наявності повноводних рік
(Єгипет, Межиріччя, Ср. Азія і т.п.), що робило необхідним створення зрошувальних систем, для будівництва яких була потрібно величезна кількість рабів. У слов’ян ця необхідність була відсутня — у східн. слов’ян держава утворилася в 9 в. н.е., коли рабовласництво у усьому світі вже терпіло серйозну кризу.

5. Норманська та анти норманська теорії походження державності

Київської Русі.

Існують 2 точки зору на утворення К. Русі: норманська теорія і теорія природничоісторичного утворення Київської Русі. 1) Норманнская теорія — про несамостійний розвиток росіянкою державності (засновники — німецькі вчені
Байер і Міллер, запрошені в 18 в. Катрею II для роботи у Російській
Академії наук) — спирається; а) на «Повість тимчасового років» — (основне джерело того часу, написаний київським ченцем Нестором на поч. 12 , де перекладається легенда про запрошення слов’янськими племенами в якості князів 3-х братів на чолі з Рюриком (Синеус, Трувор) — варягів (вікінгів, норманів) по походженню; б) першими керівниками К. Русі були нормани-князі
Рюрик, Олег; в) у творах римських істориків і ряді інших неславянских літописів затверджується про дикість і відсталість східно-слов’янських племен, що говорить нібито про їхню нездатність без: помочі ззовні заснувати таку могутню державу, як К. Русь. 2)Теорія єстествено історичного процесу утворення класів і держави у східних слов’ян: а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток ін. сил
(археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/х та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові . походи слов’ян приносили видобуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відношень і т.і.; б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями російських воїнів; в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням — ослов’янилися; г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов’ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитки продуктивних сил; д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. у Києві правил 1-й князь — слов’янин
Кий (кін. поч. ‘ 7 в.); франкскі «Бертинські анали уперше згадують про державу східних слов’ян (поч. 9 в.), коли в 838 р. до візантійського імператора явилися — посли, що підтверджували, що «їхній народ звуть Росс і спрямовані вони царем, називаним Хаканом, заради дружби». Висновок: із норманами або без норманів, східні слов’яни були в силах зробити останній крок від розкладання первіснообщинного до феодального товариства.

6. Політичний устрій та соціальна організація Київської Русі.

Ранєфеодальна монархія федерального типу, при якій існувала така піраміда влади: а) на чолі держави — великий київський князь; б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь управляв державою: особиста дружина, що ділилася на старшу (бояре, мужи) і молодшу, (отроки, дитячі); питомі князі, що стояли своїми військами в значних містах (Чернігів,
Переяславль, Псков і ін.) і вправлявші підпорядкованими Рад із князів і старших дружинників складав боярську думу при великому князі, що збирав її для прийняття важливих рішень (виступ . у похід, висновок світу і т.п.); в) суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вирниками. г) керування невеличкими містами здійснювали намісники великого князя — тисяцькі і посадники. Залежне населення: «Смерди» — селяни, що не потрапили в особисту залежність від феодала і які експлотувалися шляхом стягування данини. «Закупи» — ( смерди, що взяли у феодала «купу» — позичку грошима, інвентарі), насіннями і т.п.
«Рядовичи» — селяни, що уклали з феодалом «ряд» — договір і за це виконуючі різноманітні роботи у вотчині. «Ізгої» — вигнані з общини селяни, що не мали права через це користуватися общинною землею (луками, пасовищами і т.п.). «Холопи» — полураби. Феодальна експлуатація здійснювалася шляхом: а) економічного примуса — виплата княжої данини; висновок селянами кабальних договорів із феодалами («купа», «ряд»); роздача феодалами землі селянам, за що останні сплачували земельну ренту (панщина, натуральний оброк, згодом грошовий оброк); б) позаекономічного адміністративного примуса — станова нерівноправність селян стосовно феодалів. До другої половини Х сторіччя на
Русі не існувало індивідуально» власності на землю. Вона рахувалася спільною власністю князів, бояр, старших дружинників, а уособлювала її глава своєрідної корпорації — київський великий князь. Власне ж боярська земельна власність укладається лише на початку XII сторіччя. У силу цих особливостей повстання населення в Києві (у 1068 і 1113 роках — найбільше значні) не носили характеру класової боротьби.

7. Соціально-економічні відносини в Київській Русі.

Панує натуральне . господарство, при якому все необхідне провадиться не для продажу на ринок, а для внутрішнього вжитку. Землеробство — основне заняття, 2—3-польною системою розроблялися: пшениця, овес, просо, жито, ячмінь та ін. культури. Основними знаряддями праці були: рало (дерев’яний плуг), борона, серп, коса. Скотарство — розводилися воли, коні, корови, вівця, свині, кози і т.і. Ремесло — до 60 фахів: ковальське, ткацьке, гончарне, шкірян, ювелірне й ін. Внутрішня торгівля — ремісничі вироби повсюдно змінювалися на с/господарські. Намітилася деяка спеціалізація районів: із Прикарпатья- везли сіль; із півдня — хліб, худоба; із півночі — хутра. Зовнішня торгівля — ДО Русь експортувала: худобу, хліб, сіль, ремісничі вироби, хутра; імпортувала: вино, тканини, прянощі, дивовижні товари і т.п. Найбільший торговий шлях — «із варяг у греки» — по Днепру.
Допоміжні галузі — полювання (за допомогою цибулі, стріл, мереж і пасток);
Рибна ловля (ловили гачком, неводом); бортництво (збирання дикого меду).

8. Головні напрямки зовнішньої політики Київської Русі. Прийняття християнства.

Рюрик -. варязький ватажок, правил спочатку в Ладозі, а в’ 862 р., скориставшись внутрішніми усобицами, захопив Новгород,’ що викликало . значне повстання проти варягів, придушене в крові Рюриком. Новгородський князь. Саме з 860 р. летоисчисление починатити вживати термін. «Руська ера» і веде його майже 30 років. Олег Вещий (882-912) — послідовник Рюрика; отримавши в 879 р. влада від мертвого Рюрика в Новгороді, зумів об’єднати
Київську і Новгородську землі (убивши князів, що правили в Києві, Аскольда і Дира). Розширив територію К. Русі, присоединив древлян, северян радимичів. У 911 р. учинив переможний похід на Константинополь. Ігор (912-
945) син Рюрика, приєднав територію междуречья Дністра і Дунаю. Величезну частину часу провів у військових походах; у 915 р. першим зіткнувся з печенегами, підписав із ними; f мирний договір, через 15 років порушений
(через подстрекательств печенеги Візантією, не зацікавленої в посиленні К.
Русі); 941 р.- поразка від Візантії; 943-944 — захоплення Дербента і
Південного Прикаспия (союзника Візантії); 944 р. — незначна перемога над
Візантією; через величезні витрати на військові походи збільшив данина, через що був убитий древлянами в 945 р. (при спробі зібрати данину вдруге).
Убивство пояснюється й іншими чинниками. Ольга (‘945-964) — дружина Ігоря, регент при малолітньому сині Святославові; помстилася за убивство чоловіка, знищивши 5 тис. древлян і два посольства, що прибули сватати її за древлянского князя Мала; провела податкову реформу: определив кількість дани- «уроки» і місця збору данини — «цвинтарі»; особисто прийняла християнство і встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, піднявши авторитет К. Русі. Святослав (964-972) — син Ігоря й Ольги, велику частину часу провів у військових походах, використовуючи наступальну тактику, швидкість і раптовість, розгромив Хазарский каганат, Волзьку Болгарію,
Дунайську Болгарію й ін. Ввів традицію призначати князями в інші міста своїх сыновей (для зміцнення єдності К. Русі). Хотів перенести столицю з
Києва в Переяславец на Дунаї (перехрестя торгових шляхів), але потерпів у
971 році поразка під Доростолом від византийцев, через що відмовився від претензій на дунайські землі. При поверненні в Київ загинув у 972 р. у бої з печенегами в районі дніпровських порогів. У останні роки князювання
Святослав проводив антихристианский терор, намагаючись перекласти на християн провину за власні військові невдачі на Дунаї. Він мав намір знищити всіх християн і розорити і спалити їхні храми. Володимир (980-1015)
— переміг у результаті братовбивчої боротьби за княжий престол у Києві.
Його основним суперником був брат Ярополк, що відрізнявся увагою до духовного життя: відновив літописання, схилявся до розширення зв’язків із більш культурними країнами Заходу, Болгарією, Візантією. Володимир узяв владу як лідер антихристианского плину і, створюючи систему поганського 6- божа, руйнував храми. Приєднав землі вятичей і радимичів, але включно як колоніальні анклавы. ‘На південно-західній межі з печенегами побудував мережу міст-міцностей. Для централізації влади в 988 році хрестився самий, а в 989:року хрестив населення Київської Русі, причому не завжди добровільно жителі відмовлялися від язичества. Ярослав Мудрый (1019-1054)
— син Володимира, будучи Новгородським князем, після смерті батька вийшов переможцем із міжусобної боротьби з братами за Київський престол. Юридично, закріпив феодальні відношення на Русі введенням збірника законів «Російська правда», замість запрошення митрополита з Візантії — самий призначив його в
1051 р., прямуючи захистити себе від візантійського впливу. Розширив права церкви і її земельні володіння. Заснував Києво-Печерський лавру і першій бібліотеці на Русі при Софійським соборі. Побудував південну оборонну лінію уздовж р. Рось для захисту від набігів кочівників. В зовнішній політика, як і батько, більше покладався на дипломатію, чим на зброю. У традиціях того часу поріднився з королівськими подвір’ями Франції, Німеччини, Візантії,
Норвегії і т.п. (дочка Ганна — королева Франції). При Ярославові К. Русь досягла вищої могутності. У той же час при ньому діяла така правова норма як кревна помста. У країну вливається сильна монашеско-аскетическая струмінь із Візантії, що уповільнило процес реформації і ренесансних явищ.
Володимир Мономах (1113-1125) — онук Я. Мудрого, переяславский князь; у
1113 р., подавивши народне повстання в Києві, зайняв великокнязівський престол і зм’якшив ступінь експлуатації селян; об’єднав 3/4 території Русі, припинивши на ній усобиці. Талановитий полководець, учинив 85 успішних походів, зупинив тиск половців на Русь, нанеся їм ряд значних поразок у глибині їхніх територій. Автор «Повчання Володимира Мономаха». Мстислав
(1125-1132) — син В. Мономаха, вийшов переможцем у міжусобній боротьбі за
Київський престол. Продовжив політику батька по зміцненню держави, припиненню усобиць і захисту зовнішніх меж. Після його смерті К. Русь остаточно розпадається на окремі князівства. Причини прийняття християнства: а) необхідність зміцнення феодальних відношень у раннефеодальном державі, тому що язичество суперечило єднанню Русі; б) прийняття єдиної з Візантією релігії зміцнювало б південні межі Русі, тому що Русь одержала б на півдні авторитетного і могутнього союзника; в) прийняття християнства сприяло підняттю міжнародного авторитету Русі, т. к. до 988 р. Русь в очах Європи і Візантії була «дремучей, поганської»; г) прийняття християнства сприяло б зближенню з високорозвиненої Візантією — спадкоємицею культури Древньої Греції (технології, література, мистецтво, архітектура і т.п.). Розвиток подій: а) для зміцнення великокнязівської влади Володимир проводить реформу язичества, створивши пантеон шести богів на чолі з Перуном; б) переконавшись у неспроможності язичества, як пануючої релігії феодальної держави, Володимир вирішив прийняти християнство візантійського обряду (православ’я). Щоб не потрапити при цьому у васальну залежність від Візантії, як інші, Володимир захопив Візантійську міцність
Херсонес (988 р.), і відтіля як переможці продиктував 2 умови візантійському імператору: видати за нього сестру імператора, після чого він готовий прийняти християнство; водохрещення киевлян мало місце, певне, на ріці Почайне в 988 або 989 року (історик 0. М. Раков називає іншу дату —
1 серпня 990 р.). Значення прийняття християнства: а) сприяло зміцненню К.
Русі як раннефеодального держави, підняло її міжнародний авторитет, зміцнило її зв’язку з Візантією, сприяло поширенню писемності на Русі, дало імпульс розвитку староруської культури (живопису, архітектури); б) християнство насаждалось на Русі жорстокими методами, у результаті були знищені багато пам’ятників поганської культури; церква згодом перетворилася в найбільшого феодала.

9. Соціально-економічні та політичні передумови феодальної роздробленості Київської Русі.

Феодальна роздробленість не була випадком, і всі країни Європи пройшли, через її. 1) У результаті розвитки феодальних відношенні всередину в нач.
12 в. наступає криза росту, коли стара форма об’єднання земель (К. Русь) уже не відповідає прогресу і перестає бути необхідної, тому що: а) унаслідок розвитку натурального господарства ніхто з феодалів нe був зацікавлений ринутися до об’єднання з іншими феодалами, тим більше між ними постійними були заздрість, ненависть, ворожнеча, т. е. не було ніякої економічної причини триматися старого об’єднання (К. Русі); б) феодали, у своїх вотчинах за допомогою особистої дружины могли одержати все необхідне із селян, і без помочі великого Київського князя, через що влада останнього на час виявилася зайвої (до цього феодали годувалися з княжої данини і військових походів); в) місцеві феодали в себе у вотчинах вже обзавелися чималими штатами керування і дружинами, що давало їм можливість самостійно звістки господарство, а з іншого боку — посостязаться за владу з великим
Київським князем (як правило, їхнім родичем); г) ріст і зміцнення міст — перетворив їх в економічні, політичні центри значних феодальних вотчин і щодо убезпечив від нападу великого київського князя або кочівників. 2)
Величезні географічні розміри К. Русі об’єктивно сприяли росту сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби, великий київський князь змушений був самий їх посилювати, тому що був не в силах зробити їм, у випадку селянського повстання швидку і діючу поміч за тисячі кілометрів від Києва. 3) Насильницьке об’єднання східнослов’янських земель у 9 сторіччі дало обернену реакцію в 12 в.; майже поголовне прагнення до самостійності значних і дрібних феодалів тим більше, що області склалися переважно в рамках колишніх племінних спілок. 4) Зміна торгової кон’юнктури
— Західна Європа початку торгувати безпосередньо з Ближнім Сходом. Крім того, Київська Русь загубила важливий торговий маршрут до Чорного моря.
Сутність і значення феодальної роздробленості. По своїй суті вона явилася перехідним періодом від раннефеодального держави К. Русі, (механічного об’єднання земель) до зрілого феодального товариства (централізованій державі). У цей перехідний період завершується складання всіх основних рис і інститутів феодалізму (основних феодальних повинностей селян, основних прав феодалів, системи феодально-станової ієрархії, основних елементів феодального апарата і т.п.) тільки не в рамках усієї держави (як на стадії централізованої держави), а лише в рамках окремих феодальних вотчин і князівств. Т. е. , феодальна, роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, чим раннефеодальная К. Русь, тому що. сприяла росту продуктивних сил і більш гнучко захищала інтереси панівного класу (одна з основних функцій держави). Водночас, феодальна роздробленість знизила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголотатар призвело до транедії російських земель. Спочатку, у 12 в.,
Київська Русь розпадається на 12 . князівств (їхнє число постійно змінювалося), найбільшими з який були: Галицко-волынское, Владимиро-
Суздальское, Новгородська феодальна республіка й ін. Потім їхнє число на початку ХШ. ст. дійшло до 50, а в XIV сторіччі — навіть 250.

10. Загарбання Польщею та Литвою українських земель.

У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об’єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель
Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Миндовгом (ЗО-сг. 13 в. — 1263; фундатором
Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область
Білорусії); Витеном (1293-1316) і Гедимином (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 — 1377), що захватили велику частину укр. ч частина російських земель (від сучасних Волыни до
Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до
Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ);
Витовтом (1392 — 1430), що захватили південно-укр. степу аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу
Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску
Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях — укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) эго вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державний мова — староруський, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) У. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Витовте, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр.ой і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе — не змінюємо, нове — не впроваджуємо» — такий був принцип правління литовських князів). Тому М. С. Грушевський вважав, що
В.К.Л в більшого ступеня, чим Московия, зберегло традиції Київської Русі.
Захоплення Галичины Польщею був здійснений польським королем Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351- 1352 р. між В.К.Л и Польщею спалахнула війна за Галицко- волынские землі. У результаті: Галичина залишилася за Польщею, Волынь — за
Литвою.

11. Соціально-політичне становище українських земель під владою Литви.

У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об’єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель
Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Миндовгом (ЗО-сг. 13 в. — 1263; фундатором
Литовської держави), що захватили «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область
Білорусії); Витеном (1293-1316) і Гедимином (1316-1341), що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом (1345 — 1377), що захватили велику частину укр. ч частина російських земель (від сучасних Волыни до
Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до
Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ);
Витовтом (1392 — 1430), що захватили південно-укр. степу аж до Чорного моря в районі Одеси. Причини швидкого захоплення: а) Русь була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу
Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску
Тевтонського ордена і монголо-татарського ярма. Політика Литви на захоплених землях — укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) эго вносило специфіку в життя усього Великого князівства Литовського, державний мова — староруський, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) У. К. Л, незважаючи на тенденції до централізації, що проявилися при Витовте, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр.ой і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе — не змінюємо, нове — не впроваджуємо» — такий був принцип правління литовських князів). Тому М. С. Грушевський вважав, що
В.К.Л в більшого ступеня, чим Московия, зберегло традиції Київської Русі.

12. Польсько-литовські унії та їх наслідки для У.

Кревская унія (1385): а) причини — прагнення об’єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (совершившего з території В.
Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов’янські землі) і Московського князівства (після перемоги в Куликовской битві 1380 р. виростив його авторитет серед укр. і білоруського населення
В.К.Л, а авторитет литовського Князя-Ягайло — союзника Мамая, упал ); б) утримання Унії: Ягайло женився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л
(включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об’єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії двойственно: з одного боку — позитивне
(допомогла об’єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдской битві розбити
Тевтонський орден) з іншого боку — негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Витовт, ставши великим литовським князем, зумів на час (1392-1430) відновити незалежність B. K.
Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (явившиеся одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу
Києва як центру, хоча і починалися, але успіху не мали. Так, запрошені в
1433 р. князем Свидригайлом татары воювати з польсько-литовськими рядами благоразумно відмовилися. А в 1470 р. після смерті київського князя Симеона
Олельковича ця посада залишалася незайнятим. Проте, Кревская Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви). Така Люблинская унія цілком об’єднала ці держави. Люблинская унія (1569 р.) — Утворення
Промови Посполитой а) причини — повна поразка Литви від Росії на першому етапі Ливонской війни (1558 — 1583 г); б) утримання Унії — Польща і Литва об’єдналися в єдину державу Промова Посполитую; на об’єднаній території встановлювалися: єдиний державний устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони и т п. по польському зразку; загальний польський король
(колишній одночасно великим князем Литовським) обирався і польськими і литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські
— у Польщі; католицтво, як пануюча релігія й ін.; в) Польща середини XVI ст. була островом цивільного світу і внутрішньої солідарності на фоні кривавих релігійних конфліктів у Франції, Англії, Німеччини, кривавої опричнини в Росії й інквізиції в Іспанії; г) значення унії — допомогла переможно завершити Ливонскую війну, але різко підсилила колонізацію укр., білоруських і литовських земель, класове і національно-колоніальне гноблення трудящого населення; д) наслідки унії: захоплення укр. земель місцевої, частково польською шляхтою, що поступово перетворювалася в значних землеробських магнатів (Вишневецкий, Острожский, Заславский,
Калиновский і ін.), із посиленою енергією що експлуатували укр. селян; покріпачення селян — остаточно затверджено Литовським статутом 1588 , по якому встановлювався 20-літній термін піймання швидких селян, шляхтичам давалося право самим установлювати всі повинності селян, розпоряджатися селянським життям і селянським майном; полонізація укр.ой знаті, що приймала мову, традиції, вірування Польщі. Втративши смак до політики, укр. магнати перетворилися в невідомих раніше польському товариству олігархів, що мають більше збройних сил і грошових ресурсів, ніж мала вища влада
Промови Посполитой. Брестська унія (1596 р.): а) причини — прагнення
Ватикана підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) утримання унії — укр.ая церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикана, визнавши своєю главою — тата
Римського. Богослужіння залишалося на слов’янській мові; в) наслідки унії — перехід у лоно католицизму, фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ’ю, роздів українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594 — 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Проти Унії вели боротьбу частина дворянства на чолі з князем Костянтином Острожским (1527-1608), а також укр. братерства. Це змусило Промову Посполитую в 1633 р. знову розв’язати легальне існування православної церкви, хоча пільги як і раніше поширювалися лише на уніатів.

13. Соціально-економічні відносини на У у складі Речі Посполитої.

Поворот У особою до Польщі і до Запасу призвів до перерв не тільки в політичної, але і господарського життя країни. Все товариство починається перебудовуватися по західних зразках. Прямі хоз. зв’язку стають більш тривкими. Станова система У. У відмінності від поділу товариства на класи, що виникає станова система грунтувалася на правах, обов’язках або привілеях, установлених юридично. Дворянство — перше і головне серед усіх станів, що сформувалися в XIV-XV сторіччях. Цей стан склали різноманітні соц. групи. Самими численними були нижні прошарки шляхти. Усередині дворянського стана існували не тільки економічні відмінності, але і соціальне тертя. Міщани — біля 10-15 % населення укр. земель склали жителі міст (особливий стан). Відповідно до Магдебургскому права, усі жителі його міст, що одержали, були рівні між собою. Проте на ділі між городянами існували глибокі соц. -економічні відмінності. Багаті захоплювали всі посади і користувалися всіма привілеями міського самоврядування. Середній міський клас складався з дрібних купців і торговців. А робочий люд фактично був позбавлений усіх прав, оскільки не мав у місті ні власності, ні найчастіше, свого рогу. Саме городяни в етнічному відношенні були найбільше різношерстою частиною населення того часу. Селяни відрізнялися друг від друга особливими правами. Своє єдине право користуватися землею селянин відпрацьовував на панщині або сплачував феодалу оброк. Панщина рідко перевищувала 14 днів у році. Виконуючи регулярно всі умови селянин міг самий розпорядиться своїм земельним наділом (заповідати або продати).
Ставши частиною Мови Посполитой, У. потрапила в сферу стимулюючого впливу
Заходу. У той же час у самому соц. -економічному укладі Промови Посполитой існували гострі проблеми і протиріччя. У результаті зернового бума економіка У (як і Польщі) ставати несбалансированной, однобокої: майже вся хоз. дея-ть зосереджується в аграрному секторі, а міста і промисловість вступають у смугу застою. Порушення экономич. Рівноваги супроводжувалося наростанням соц. напруженості. Ніж більш високих привілеїв домагалася для себе шляхта, тим опаснее погіршувалися життєві умови селян. У міру того як влада, як багатство і привілею в Промові Посполитой схилялися на сторону тих, хто отождествял себе з польською нацією і культурою, росло і накопичувалося невдоволення тих, хто ототожнити себе з цією нацією і культурою не міг або не хотів.

14. Зародження українського козацтва та його суспільно-політична організація.

Термін “козак” — тюркського походження; означав “степовий розбійник”,
“вільна людина”. Виникнення козацтва. Причини виникнення — посилення феодального утиску призвело до втечі селян і городян у незаселені степові райони середнього плину Днепра, де була відсутня експлуатація і лежали новоосвоенные величезні цлощади родючих земель. Перші зведення про укр. козаків ставляться до 1480-м років, коли, за свідченням польського літописця М. Бельевого, польське військо в поході на кримських татар супроводжували місцеві козаки, що добре знають місцевість. Життя, побут і заняття козацтва. У 16 сторіччі чисельність казачесгва постійно росте і вони розселяються частково в побудованих ними . хуторах і слободах, частково в козацьких містах Чигирині, Каневі, Корсуне, Черкас. Основними заняттями козаків були: полювання, рибальство, бджільництво, скотарство і поступово землеробство. Життя була украй важка: кожному козаку припадало починати, маючи лише невеличкий скарб, що він зумів прихопити з будинку. А життя в прикордонних із татарами районах змушувала кожного мати зброю, уміти мистецьки їм володіти і бути готовим у будь-який час його застосувати. Все це закатало козацтво; змушувало його триматися разом; прискорювало майнову диференціацію в середовищі козацтва, тому що знову прибулі змушені були найматися до заможних козаків, із яких формувався козацька старшина. У результаті: до початку 16 сторіччя козаками було освоено середнє Подніпров’я і Запоріжжя, де в середині 16 сторіччя ватажок козацтва — староста Каневский і Черкаський Дмитро Вишневецкий («Байда») об’єднує козаків, створює на Дніпрі за порогами козацький центр «Запорізьку
Січ». Січ була заснована у виді зміцнення спочатку на островах Хортиця,
Мала Хортиця, потім на о. Тамаковка, а потім неодноразово переносилася.
Згодом термін «ЗС» поширився на все об’єднане навколо Січі укр.ое козацтво.
Основні риси суспільного устрою «ЗС»: а) відсутність кріпосництва; б) формальна рівність між усіма козаками (управо користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, де вирішувалися суспільні справи, обирати старшину і т.д.); в) «ЗС» була одночасно військовою організацією, кожний козак зобов’язаний був за свій рахунок нести військову службу; д) як політична організація ЗС була козацькою республікою на чолі з військовою радою, якої керував кошевой отаман. У адміністративно-територіальному відношенні ЗС ділилася на Маланки (округи) на чолі з полковниками. У військовому відношенні військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Всі керівні посади в республіці були виборними на загальному козацькому сході. Роль козацтва в боротьбі проти агресії Туреччини і
Кримського ханства: а) ЗС служила південно-східним прикордонним захисним форпостом укр. земель, до проникнення в котрі турецькі і татарські війська змушені були спочатку зіткнутися з запорізьким козацтвом; б) козаки і самі завдавали удари — спускаючись по Днепру на своїх швидкохідних великих човнах , неодноразово завдавали удари по татарських гарнізонах Криму, захоплювали в Чорному морі турецькі галери і т.п. Роль козацтва в антифеодальных повстаннях — приймали активну участь із 80-90-х 16 в. У результаті: розуміючи роль козацтва в захисті укр. земель і намагаючись розколоти козацтво на заможних і «голоту» (особливо на випадок повстання),
Промова Посполитая йде на створення реєстрового козацтва. Реєстрове козацтво — список козаків (затверджений польським королем у 1572 р.), що користувалися особливими привілеями за службу (одержували плату -грошвами, мали своє самоврядування під керівництвом корінного гетьмана і були звільнені від податей і повинностей). Спочатку був створений полк із 300 реєстрових козаків, у 1590 р. реєстр був збільшений до 1 тис. чел. (2 полку; у той час як число не реєстрові козаки було декілька десятків тисяч). Відповідно до реєстру 1581 року, із 532 козаків 400 були українцями, 100 — білорусами, 20 — поляками, 16 — інших національностей.
Козацька символіка — червоний (малиновий) прапор із зображенням на одній стороні св. архангела Михайл^ (білим цвітом), на інший — зображення білого хреста; преса — герб ЗС — зображення козака з ружьем на плечі, із шаблею і піком, устромленої в землю поруч із козаком; гетьманська булава — символ влади й ін. Значення козацтва: засвоїло пустельні степові землі; охороняло південні рубежі держави; брало участь в антифеодальных виступах; стало початком нової укр.ой (козацької) державності; внесло головний внесок у звільнення У від влади Промови Посполитой у ході війни 1648-1654 р.

15. Передумови та причини визвольної війни 1648-1654 рр.

Наприкінці 16 в. загострилася класова боротьба на У, викликана посиленням польського кріпосницького, національного і релігійного утиску
(1569 р. — Люблинская унія, по якій укр. землі потрапили рід влада Польщі;
1588 р. — уведення кріпосного права на У (20-літнього терміна розшуку беглых); 1596 р. — Брестська унія і насильницький переклад українців під владу католицтва й ін.). Однієї з передумов були селянські повстання.
Найбільші з них: повстання 1591 — 1593 р. під керівництвом запорізького гетьмана Криштофа Косинского; повстання 1594-1596 р. під проводом Северіна
Наливайка. Посилення народних прямувань у 20-30-х р. 17 сторіччя було викликано посиленням польського національного, феодального і релігійного утиску після закінчень Хотинской війни. Замість обіцяних під час війни потураннянів, Промова Посполитая розправлялася із селами, що вводили козацькі порядки, заборонила козакам приймати втікачів, підтримувати зв’язку з іноземними державами, втручатися в релігійні справи, підтримувати православну церкву і т.п. 1630 р. — повстання під керівництвом гетьмана не реєстрового козацтва Івана Федоровича (Трясилы). 1635 — повстання під керівництвом гетьмана не реєстрового козацтва Івана Михайловича Сулимы.
Причини поразки повстань: були погано підготовлені; селяни і городяни погано збройні (вилами, косами, дрюками); не завжди козаки виступали єдиною силою з іншим населенням; нерішучість козацької старшины, що боялася загубити свої привілеї; укр. повстання не підтримувалися польським і литовським населенням, через що уряд міг стягати сили з інших областей для придушення повстань і т.п. Значення повстань — стримували посилення польського національного, феодального і колоніального утиску (тому що польський уряд і магнати пам’ятали, чим це могло закінчитися); домоглися відновлення православної церкви на У; виростили козацькі привілеї (ріст реєстру, платні і др); народні маси накопичували досвід національної й антифеодальной боротьби. Братерства — організації православного укр. населення, виникнули після прийняття Люблинской унії 1569 р. Спочатку, організовані православною магнатско-шляхетской опозицією на чолі р князем
Острожским, боролися за культурно-релігійну автономію У в складі Промови
Посполитой, для чого подавали петиції королю і сейму, вели культурно- просвітню роботу, виступали за відновлення православної церкви після 1596 р. и т п. Навесні 1648 р. на У спалахнуло грандіозне народне повстання під керівництвом Богдана Хмельницького, що змінило політичні відношення в
Східної Європі, а в історії укр. народу стало моментом переломного значення. Причини визвольної війни: посилення феодальної експлуатації з боку польських поміщиків, старостів і орендарів-євреїв; насильство польської адміністрації над міщанами і дрібнопомісної укр.ой шляхтою; невдоволення реєстрових козаків утиском старшины; утиск православ’я і поширення унії і католицтва на У. Движущие сили війни: козацтво, селянство, міщани. У січні 1648 р. Б. Хмельницький утікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі. Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в спілку з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Смердоти надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол.
.). Періоди війни: 1) 1648-1650 рр.: а)5-6 травня 1648 р. — битва на Жовтих
Водах (Б. Хмельницький переміг поляків); б) 15-16 травня 1648 р. — битва під Корсунем (зустрілися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків); в) 12-14 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями
(Хмельницький переміг, поляки розбиті); г) 18 серпня 1649 р. — підписано
Зборівський світ. 2) 1651-1654 рр.: а) 29 червня 1651 р. — битва під
Берестечк (поразка козаків); б) 28 вересня 1651 р. — Білоцерківський світ; г) 1 травня 1652 р. — битва під Кийком (перемога козаків).

16. Характер та основні цілі війни 1648-1654рр.

Ця війна мала національно-визвольний характер. Основні цілі війни. Б.
Хмельницький, козацька старшина та укр.а знать хотіли вигнати магнатів та шляхту з території У. та зайняти їхні місця, здобути владу. Мова не йшла про вихід У. зі складу Польщі. Хмельницький та його прибічники тільки змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоби вона змогла задовольнити укр.е козацтво. Селяни та козацтво мріяли здобути свободу, землю, звільнитися від шляхти, ліквідувати кріпацтво в У. Але були й спільні інтереси. Всі вони ріяли позбутися польського національного та релігійного гноблення. З самого початку цілі війни не були чітко визначені, в ході війни вони дещо змінювалися. В січні 1648 р. Б. Хмельницький втікає на Січ, стає гетьманом, розбиває польський гарнізон, що був на Січі.
Починається підготовка до повстання. Хмельницький вступає в союз з кримським ханом у боротьбі проти поляків. Вони надсилають загін під керівництвом Тугай-Бея (4 тис. чол..). Періоди війни: 1) 1648-1650 рр.: а)5-
6 травня 1648 р. – битва на Жовтих Водах (Б. Хмельницький переміг поляків); б) 15-16 травня 1648 р. – битва під Корсунем (зустрілися основні головні сили, Хмельницький майже зовсім розбив поляків); в) 12-14 вересня 1648 р. – битва під Пилявцями (Хмельницький переміг, поляки розбиті); г) 18 серпня
1649 р. – підписано Зборівський мир. 2) 1651-1654 рр.: а) 29 червня 1651 р.
– битва під Берестечком (поразка козаків); б) 28 вересня 1651 р. –
Білоцерківський мир; г) 1 травня 1652 р. – битва під Батогом (перемога козаків).

17. Переяславська угода 1654 р. та її історичні наслідки.

Після численних прохань У о спілці Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття У під протекцію Російської -держави. Для проголошення цього акта на У було спрямовано повноважне посольство, що очолив В. В. Бутурлин, 8 січня 1654 р. у Переяславле відбулася генеральна військова рада на котру прибутку представники багатьох полків і станів
(старшина, козаки, міщани, селяни, духівництво). На ній одностайно було прийняте рішення про спілку з Російською державою. Після промови Б.
Хмельницького ті, що зібралися одностайно проголосили: «… Боже, затвердь,
Боже, зміцни, щоб усі ми повік єдино були». Відчинилася нова сторінка в історії У. Решения Переяславской Ради були по-різному прийняті на У.
Конфликт виник вже в самому Переяславле: коли козацька старшина присягав царюю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули і від імені царя завірили козаків у виконанні прийнятих на себе зобов’язань стосовно У. На це пішла відмова, посли заявили, що цар, як самодержець, не зв’язує себе присягою стосовно своїм подданным. Конфлікт завершився поступкою Б.
Хмельницького російським послам. Не захотіли прийняти присягу на вірність
Росії полковники Іван Богун і Іван Сирко і полки Уманьский і Брацлавский.
Виникнули хвилювання в Полтавському і Кропивнянском полках. Але в цілому в
117 містах У присяга пройшла спокійно. 26 березня 1654 р. цар Адексей
Михайлович і Боярська дума затвердили «Статті Богдана Хмельницького» (так називані «Березневі статті»), що визначили положення У в спілці з Росією: а)гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд; б) гетьман і військо можуть зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною під контролем царської влади; в) реєстр визначався в 60 тисяч; г) про збір засобів на утримання козацького війська й оплату старшине; д) про зберігання вдача станів, світських і духовних; е) про зберігання в містах виборного керування і т.д. Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави. Сторони по-різному оцінювали положення
Переяславского угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина ринулися до розширення і зміцнення укр.ой автономії, то царський уряд ринувся розширити згодом свою участь у внутрішніх справах У, перетворюючи її поступово в звичайну провінцію Московської держави. Так вже в 1654 р. воно поставило в
Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої міцності і посадивши воєводу, що і став безпосереднім представником царської влади на
У. Таких же воєвод Московський уряд мав намір ввести і у всі значні міста
У, щоб передати їм адміністрацію в збір податків. Наукові оцінки договору
1654 р. На думку російського исюрика В. Сергійовича, угода було персональною унією між Москвою й У, що мали загального монарха, зберігаючи кожна своє особливе положення. Такі історики, як російський В. Мякотин і Уц
М. Грушевський, вважали, що Переяславское угода була формою васальної залежності, при котрої сильніша сторона (цар) зобов’язався захищати слабейшую (українців), не утручаючись у внутрішні справи. «Укр.ий історик
В. Липинский вважає, що угода 1654 р. була тимчасовою військовою спілкою проти Польщі. Сучасний укр.ий історик В. И. Сергейчук вважає, що Пе- реяславское угода означала рівноправну військову спілку, тал як У. на той час уже була визнана європейськими -державами як суб’єкт міжнародних відношень. Непорозуміння між гетьманською і царською адміністрацією після
1654 р пояснювалися і тим, що «Просительные пункти» Б. Хмельницького трактувалися Росією як визначення меж царської милості, а не як міждержавний договір, як приймали його українці. До того ж у Московській державі верховенством була не система законів, а воля монарха, тому будь- який закон був лише проявом царської волі, що могла змінюватися як завгодно. Оцінки діяльності Б. Хмельницького. Сучасники порівнювали його з
0. Кромвелем в Англії, козацькі літописці вважали його «Мойсеєм, що вивів укр.ий народ із єгипетської неволі польської». Григорій Сковорода називав
Б. Хмельницького «героєм і батьком вільності». Д. Дорошенко головним у його діяльності вважає те, що він зв’язав перервану в середнього сторіччя нитка укр.ой державності і створив укр.ое козацьку державу, що знову ввело У в сьома самостійних держав.

18. Політичне становище У. у ІІ пол. 17 ст. Руїна.

Входження У під протекцію Росії не відповідало інтересам -{Середніх держав (особливо Польщі, Туреччини, Кримського ханства). Війна Росії з
Польщею. Король Промови Посполитой направив посольство в Москву з вимогою розірвати Переяславское угоду, а 23 лютого 1654 р. звернувся до укр.ому народу з призовом повернутися в підданство Польщі. Проте всі ці дії залишалися безрезультатними. Навесні 1654 р. почалася нова війна. На захист
У виступила Росія. До кінця 1654 р. уся Смоленщина і Білорусія були звільнені від шляхетских військ. Їм допомагало козацьке військо (20 тисяч) на чолі з Василем Золотаренко. На У спільне укр.о-русское військо під керівництвом Б. Хмельницького в 1654 р. завдало поразки польським військам під Острогом, У»4аныо, Ахматовым, Городком і звільнило укр. землі від польського панування до західних меж Галичини і Холмщини. Проте закріпити перемогу не вдалося. Напад татар заставило відвести війська на
Придніпров’я. Постійні порушення Москвою своїх зобов’язань перед У, безцеремонне поводження царських військ на козацькій території, висновок за спиною гетьмана світу з Польщею змусили Б. Хмельницького вжити заходів до пошуку інших союзників. Колишні васали Польщі — маркграфство Бранденбург і королівство Пруссія, що одержали незалежність завдяки ослабленню Польщі у війні з У, погодилися вступити в спілку з гетьманською державою. Крім юго, підтримали Б. Хмельницького Швеція, Семигородщина, Молдавія, Валахия, частково — Литва. Їхня коаліція не встигнула скластися в тісний політичний блок, а після смерті Б. Хмельницького в серпні 1657 року розпаслася. Усе ж гетьман перед своєю смертю заявив представникам Олексія Михайловича, що його спадкоємець — син Юрій вільний від присяги, даної батьком у Переяславі в 1654 році. Оцінки діяльності Б. Хмельницького. Сучасники порівнювали його з 0. Кромвелем в Англії, козацькі літописці вважали його «Мойсеєм, що вивів укр.ий народ із єгипетської неволі польської». Григорій Сковорода називав
Б. Хмельницького «героєм і батьком вільності». Д. Дорошенко головним у його діяльності вважає те, що він зв’язав перервану в середнього сторіччя нитка укр.ой державності і створив укр.ое козацьку державу, що знову ввело У в сьома самостійних держав. Після смерті Б. Хмельницького почалася боротьба старшинських угруповань за владу. Одна з них на чолі з И. Выговским орієнтувалася на Польщу і розривши відношень із Росією, інша (М. Пушкарь і запорізький кошевой отаман Я. Барабаш) — на зберігання спілки з Москвою.
Восени 1657 року козача старшина обирає гетьманом опекуна Юрія
Хмельницького (ще на початку роки він був проголошений спадкоємцем батька на цьому посаді) — И. 0. Выговского — одного з найбільше утворених і талановитих керівників. У вересні 1658 р. він підписав із Польщею договір у
Гадячі, у якому провозглашалась унія Польського, Литовського і Руського держави. Проте старшина і частина козацтва не бажали визнавати її і за допомогою Москви підняли ряд повстань проти И. Выговского. Навесні 1659 р. майже 150-тыс. армія під командуванням А. Трубецького початку настання на
У. Однако в липні під Конотопом об’єднані укр.о-татарские ряди розбили її, причому втрати російських стрільців склали біля 30-40 тис. чоловік; козаки і татары загубили відповідно 4 і 6 тисяч чоловік. Але скористатися плодами перемоги гетьману не вдалося через інтриги, що продовжуються, старшины запорожців И. Сирко і позиції царя, що підбурив иx до боротьби з И.
Выговским. У жовтні 1659 р. гетьман відмовився від битви і поїхав у Польщу, де пізніше був обвинувачений поляками в зрадництві і розстріляний. Новий гетьман Юрій Хмельницький під тиском царських воєвод підписав 27 жовтня
1659 р. під Переяславом украй невигідний для У договір. Але після розгрому російсько-укр. військ Польщею ситуація знову змінилася. У 1бб0 р. був підписаний із поляками Слободянщенский трактат, що підтвердив відрив У від
Росія і відновлення панування пляхетской Польщі на укр. землях. Польщі вдалося захопити Правобережну У (без Києва). Війна за Лівобережну У продовжувалася. Казацкая У., що розривається на шматки Росією і Польщею, соціальними конфліктами і сварками між політичними фракціями, розділилася на дві окремі частини на чолі зі своїми гетьманами. На Правобережжя: Юрій
Хмельницкий- (1659-1663 р.), Павло Тетеря (1663-1666 р.), Петро Дорошенко
(1666-1677 р.) і знову Юрій Хмельницький (1677 — 1681 р.). На Лівобережжя:
Іван Брюховецкий (1663-1668 р.), Дем’ян Многогрешный (1668-1671 р.), Іван
Самойлович (1672-1687 р.), 1ван Мазепа (1687-1708 р.).

19. Північна війна на У. Політика гетьмана Мазепи.

Північна війна поставила під погрозу положення гетьмана Мазепы (1687-
1708 р.). Централізація керування, що посилилася, при царюванні Петра
Первого й автономія Гетьманщини були несумісні. Крім того, участь козаків у битвах Північної війни виявило, що вони не можуть рівнятися з регулярними військами. Козацькі ряди внаслідок поганого підготування несли значні втрати (50-70% складу). Коли поповзли чутки про намір Петра Первого реорганізувати козацтво, то забеспокоилась старшина. Похитнулося і положення Мазепы, тому що до нього дійшли чутки про намір замінити його російським вельможею. Навряд чи гетьману і старшине був відомий план Петра
I 1703 року про знищення козацтва як стана або переселенні на східні межі імперії. Територію, що звільнилася таким чином, цар мав намір колонизовать уродженцями центральної Росії і частково — німцями, щоб вигнати з цих регіонів ідеали республіканських концепцій, властивому козацтву. До того ж козаки Миргородского, Прилуцкого й інших полків достатньо відверто демонстрували своє небажання воювати в складі царських військ за далекі їм завойовницькі цілі, що не могло не позначитися на психології регулярної армії. щопідштовхується старшиной, Мазепа вступає в таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і його польським ставлеником С. Лещинским.
Мазепа обіцяє Карлові зимові квартири на У для шведської армії, продовольство і фураж, поміч 50 тис. армії в обмін на звільнення У від впливу Москви. 28 жовтня 1708 р. із п’ятьма тис. козаків і старшины Мазепа перейшов на сторону шведів у самий гострий момент Північну війну. Узнавши про зраду Мазепы і прямуючи не припустити захоплення запасів продовольства і спорядження шведами, Петро I наказав Меньшикову знищити столицю гетьмана
— місто Батурін. Меньшиков спалив місто і перебив біля 15 тисяч його жителів. Почалися арешти «мазепинцев». Основна маса козацтва, старшины і селянства відмовилася підтримати Мазепу. За наказом Петра I на раді старшин новим гетьманом був обраний И. Скоропадський. Під його керівництвом козаки розгорнув боротьбу проти шведської армії. Підтримали Мазепу тільки запорожці на чолі з кошовим К. Гордиенко. У відповідь у травні 1709 р. царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ, а цінності і документи вивезли в Росію, частину знищили. У Полтавській битві 27 червня
1709 р. шведи були наголову розбиті. Росія стала перетворюватися в могутню європейську державу. Був призначений кінець усім прагненням укр.ой еліти відокремитися від Росії. Врятовуючись від переслідування російських військ,
Карл XII і Мазепа біжать у Туреччину, і тут у місті Бендер 21 вересня 1709 р. убитий горем 70-літній Мазепа помер. З Мазепой пішли 50 відомих старшин,
5000 козаків із Гетьманщини і біля 4 тис. запорожців. Ці «мазеповцы», як їх називали pанее історики, були першими укр.і політичними емігрантами.

20. Обмеження автономії Гетьманщини у складі Росії у І пол. 18 ст.

По закінченні Північної війни Петро I уживає заходів по ліквідації автономії У. При гетьмані був призначений резидент А. Ізмайлов. У м.
Создается Малороссийская колегія (1722-1727 р.) на чолі з бригадиром С.
Вельяминовым. Вона складається з 6-ти російських офіцерів і прокурора і контролює владу гетьмана. Обраний у 1727 р. гетьман Д. Апостол править через військову канцелярію, Раду генеральної старшины і царського резидента. Після його смерті в 1734 р. царський уряд не дозволив обрати нового гетьмана, а уся влада була передана князю Шаховскому і Правлінню гетьманського керування. Безуспішної виявилася робота створеної в 1728 році
Кодификационной комісії, якої керував Генеральний обозний Я. Лизогуб (1675-
1749). За 15 років діяльності вона створила важливий документ із 351 статті
— «Права, за якими позиватися Малоросійський народ». У ньому конкретизувалися повноваження і межі автономності У в складі Російської імперії. Проте Сенат 12 років затягував розгляд цього положення, а в 1767 р. «Права… » відкинула ЕкатеринаІІ.

21. Соціально-економічний розвиток Лівобережної У. у складі Росії у ІІ пол. 18 ст.

Основою укр.ой економіки було сільське господарство. Його розвиток у різних регіонах відбувалося нерівномірно. Найбільше успешно- у Лівобережної і Слободской У. Широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь, просо, гречка, горох, із середини XVIII в-. — картопля. Розвиток товарно-грошових відношень призвело до розширення посівів технічних культур — тютюну, льна, коноплі, у наприкінці XVIII сторіччя ;- цукрового буряка і соняшнику. Для одержання високих прибутків поміщики розвивали пов’язані із сільським господарством виробництва. Особливо багато . будувалося млинів. У 1782 р. тільки на Лівобережжя було 3300 водяних і біля 12000 вітряних млинів.
Широко розвите було виробництво пшеничної горилки, у 1750 р. у кожному полку було в середньому 50 винокурний. Високого рівня досягло тваринництво.
Десятки кінних заводів розводили чистокровних скакунов. Крім того, на
Лівобережжя було біля 2 тис. чоловік (із 1 млн. загальної чисельності населення), із них 800 чоловік займали державні посади. Найбільшою владою користувалися: гетьман, полковники і сотники. У їхніх руках зосереджувалися величезні земельні володіння. На Слобожанщині половина земельного фонду належала 250 поміщицьким сім’ям. Соціальний антагонізм між старшиной і черню давав можливість царату, використовуючи прагнення знаті до покріпачення селянства, після провалу сепаратистських устремлінь, підсилити її залежність від російського монарха. Особливо сильної проімперська орієнтація стала після 1785, коли Катря II зрівняла укр. знати з російським дворянством. Внаслідок зростання ролі старшины прості козаки до середини
XVIII в. утратили такі важливі політичні права, як право обирати старшину і брати участь у радах. Але особливо погіршилося їхнє економічне положення.
Отбывая військову службу на основі власного майна, козаки часто залазили в борги, розорялися. У результаті чисельність козацтва скоротилася. У 1735 р. гетьманське правління провело реформи, розділивши козаків на дві категорії: заможні (боєздатні козаки, або виборні) і недієздатні купити собі військове спорядження. До кінця сторіччя більшість бідних, козаків опустилося до рівня державних селян. Ліквідація меж, а водночас і потреби її охороняти економічні трудності, перетворення старшины в багатих землевласників, відсталість у військовій справі — усе це призвело до тому, що козацтво на У перестало існувати. В часи Мазепы максимальна трудова повинність складала два дні в тиждень, що складало половину або третину тієї повинності, що виконували польські або російські селяни. Але вже через одне покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів у тиждень, а де-не-де досягла 4-5 днів. Крім того, у період війни селяни повинні були постачати провізією війська, містити їх на постое, будувати дороги і мости, виконувати інші роботи. І усе ж селяни мали право перемінити пана, піти до іншого або оселитися у відкритому степу. Тому старшина, користуючи підтримкою царського уряду, постійно обмежувала право переходу. Закон 1727 р. установив, що, йдучи від своїх феодалів, селянин утрачав право на те майно, що, належало йому на старому місці, а з 1760 р. селяни повинні були одержувати в пана письмовий дозвіл на переїзд. Втративши законне право на перехід, багато селян Гетьманщини бігли на Запоріжжя, що явилося ще одною причиною заборони Січі. Відновлення кріпосного права позбавило селян усяких суспільних прав. Фортечний рахувався власністю поміщика, дорівнювався до його майна. Зміни в господарському житті особо яскраво проявилися в мануфактурному виробництві, що розвивалося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Яскраво виражені риси мануфактури мали
Бахмутская і Торская солеварні, що робили в середині XVIII сторіччя по 286 тис. і 67 тис. пудів солі. В другий полотнині XVIII в. мануфактурними були селитряные підприємства, металургійне виробництво, текстильна промисловість. Далеко за межами У були відомі Топольская мануфактура по виробництву полотнини, сукняні мануфактури в Бутурлине і Нових Млинах, шовковий завод у Новій Водолаге, Шосткин-скии пороховий завод. На
Лівобережжя і Слобожанщиие в XVIII в. продовжується ріст міст, що є центрами зосередження ремесла, промислів, торгівлі, а згодом і мануфактурного виробництва. З 1785 р. на У вводиться загальнодержавна система керування містами. Ремісники об’єднуються в цехи, на чолі яких коштують управи з виборним головою. У містах обирається міське самоврядування — міські голови, бурмистри, ратманы, старости, члени магістрату. Міське населення складалося з патриціату (дворяни, чиновники, багаті купці, духівництво, промисловці), середніх прошарків (цехові ремісники, козаки, міщани) і бідноти (внецеховые ремісники, работные люди, дрібні торговці). Феодали постійно утручалися у внутригородские справи, потребували виконання феодальних повинностей, що підривало економічні основи існування міст і містечок. Серед населення міст феодали розпалювали національну вражду. В міру розвитку різноманітних галузей сільського господарства, ремесел і промислів, росту міст, розширювалися торгові операції купецтва, частини поміщиків і заможних селян. У XVIII в. торгівля зосереджувалася на ярмарках і базарах На Лівобережної У в кінці XVIII в. збиралося 390 ярмарків, а на Слобожанщині — 219. Найбільше значні з них були в Ніжині, Сум, Харкові, Чернігові, Києві, Переяславі. Продавали зерно, тютюн, худоба, шерсть, шкіри, мед, віск, сукно, горілку, полотнина, гончарні і дерев’яні вироби, чоботи і т.д. Через межу на У ввозилися сукна, оксамит, шовк, ювелірні вироби, вино, папір. В зовнішній торгівлі помітну роль грали грецькі купці, у них у Ніжині було своє братерство і магістрат.
Негативний вплив на розвиток економіки робила неупорядоченность правової сфери. Так, до другої половини XVIII сторіччя в законодавстві Російської імперії був відсутнім навіть самий термін «власність», аж до 1785 р. у користуванні нерухомістю й у системі спадкування існувало багато невиправданих обмежень. Тільки в 1729 р. був виданий перший вексельний указ. Укр.ому козацтву не вдалося створити республіканське товариство. У
XVIII в. соціальний лад Лівобережної У був змінений у відповідності з ладом сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали фортечними, а козаки своїм статусом сравнялись із селянами. На
Правобережжя відновила свій режим польська шляхта, що відновила старі порядки. До кінця XVIII в., незважаючи на визначений розвиток культури на
Гетьманщині, усі регіони У и на всіх рівнях — культурному, соціальному й економічному — придбали характерно виражені провінційні риси.

22. Ліквідація автономії У. у складі Росії у ІІ пол. 18 ст.

Після смерті Д. Апостола в січні 1734 р. царський уряд не розв’язав вибирати нового гетьмана. У середині XVIII в. козацька старшина початку клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. Але рішенню
Єлизавети Петрівни гетьманом обрали Кирила Разумовского — молодшого брата царициного фаворита (1750- 1764 р.), хоча йому було лише 22 року. Нова цариця Катря П, прямуючи до уніфікації і централізації державного керування, 10 листопада 1764 р. ліквідувала гетьманство на У. Уся повнота влади зосередилася в руках президента Другої Малороссийской колегії (1764-
17S6 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з 4-х російських представників, 4-х укр. старшин, прокурора,- 2-х секретарів
(росіянина й українця). На початку 80-х років був ліквідований полковий будуй на колишній Гетьманщині. Царат ринувся ліквідувати козацьке самоврядування і на Слобожанщиде, де існувало 5 полків: Острожский,
Сумської, Ах-тырский, Харківський, Изюмский. У 1767 р. Катря II ліквідувала слобідське козацтво. Більшість заможних козаків наказовим порядком переклали в гусари, а частина — у крестьянское-состояние. Старшина одержав офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків була створена Слободско-Укр. ая губернія з центром у Харкові (1765 р.). Таким чином, у 70-80 р. XVIII сторіччя в результаті політики царату, спрямованої на скасування будь-якого виду автономій, на У було ліквідоване гетьманство
(1764 р.), Запорізька Січ (1775 р.), полковий військовий і адміністративно- територіальний лад (наприкінці 70-х років).

23. Три поділи Польщі. Завершення розподілу українських земель між

Росією та Австрією.

У другій половині XVIII в. Польська держава переживала глибоку політичну й економічну кризу, пов’язаний із наростаючою феодальною анархією в державному керуванні, феодальними міжусобними війнами, що спустошили країну. Все це створювало умови для втручання сусідніх держав: Австрії,
Пруссії і Росії в справи Польщі, і її наступного поділу. З їхньої ініціативи відбулося 3 поділу Польщі — у 1772, 1793 і 1795 р. — унаслідок чого польсько-литовські держави перестала існувати. До Росії по другому поділі відійшла Правобережная У., а по третьому — Західна Волынь. Українці
Галичини і Буковини в 1772 р. потрапили під владу Австро-Угорщини. Історія
У вступила в нову еру.

24. Соціально-економічний розвиток У. у складі Росії у І пол. 19 ст.

У цей період у суспільно-економічному житті продовжували панувати кріпосницькі відношення. Поміщикам належало біля 70% усієї землі і 60% від загальної чисельності селян. Державні селяни складали на Лівобережжя — 50% населення, на Правобережжя — 13%, у Південної У — 37% сільського населення цих районів. Засноване на феодально-кріпосницькій системі, сільське господарство було малопродуктивним. Панувала в землеробстві відстала трипільна система сівозміни, часто, із неправильною черговістю озимого, ярових і пару. Рутинна техніка, недостача в селян тягла, стихійні лиха й інші причини обуславливали низьку врожайність. У результаті основними постачальниками хліба на ринок залишалися поміщицькі господарства, що давали до 60%, а селянські господарства давали біля 40% хлібних надходжень на ринок. Ступінь товаризации був найбільше високої в значних поміщицьких господарствах, а дрібні селянські господарства фактично мали натуральний характер. Підвищення товарності поміщицьких маєтків досягалося шляхом посилення феодальної експлуатації: як шляхом зменшення надельной землі, так і за рахунок збільшення панщини, оброку і натуральних повинностей. Пануючою формою експлуатації кріпаків залишалася панщина. Офіційно вона
-обмежувалася трьома днями в педелю, але поміщики встановлювали такі завдання, що їх неможливо було зробити за 3 дня. Щоб ширше використовувати даровий труд.безземельних і малоземельних селян, поміщики перекладали їх на месячину. По суті це була форма насильницького наймання. Таких селян селили в бараках, змушували виконувати безперервну банщицю і сплачували їм місячним пайком і одягом. Експлуатація фортечних супроводжувалася повним соціальним безправ’ям. Поміщик мав право продати селянина, відібрати майно, худоба. Посилення експлуатації підривало і поміщицькі, і селянські господарства, і узагалі всю систему, засновану на примусовій праці.
Традиційний увіз із чумаками солі на У досяг у середині ПХ в. 8 млн. пудів щорічно. Для перевезення такої кількості використовувалися щонайменше 120-
130 тис. хур (чумацьких возов). У Чорноморсько-азовськ^ порти чумаки щорічно добавляли від 34 до 40 млн. пудів хліба. Вони перевозили також кам’яне вугілля, продукцію цукрових, салотопных заводів і т, д. Чумаки- предприниматели з багатих селян владели десятками хур і величезних черед волів. Фурманами до них наймалися найбідніші, доведені до злидн селяни.
Чумацький промисел сприяв соціальному розшаруванню селянства і був основним із джерел первісного нагромадження капіталу. Активна підприємницька діяльність буржуазії, що нарождается, ставала усе більш істотним чинником розвитку економіки У по капіталістичному шляху розвитку. Спад фортечної промисловості проявився в повній перемозі капіталістичного виробництва над поміщицький: Якщо в 1828 р. на У було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то в 1861 р. поміщицькі складали 5,8%, а купецькі 94,2%.
Розширилося, більш ніж у 3 разу (із 25% у 1825 із, до 74% у 1861 р.) застосування вільнонаймані праці. Спад фортечної промисловості посилився в період переходу від мануфактур до фабрик, що грунтувалися на машинній техніка і вільнонайманої праці. Приблизно в середині 40-х років фабрична продукція активно витискує мануфактурну з ринку. Розробка вугільних багатств Донбасу в значній мірі здійснювалася з ініціативи заможних селян — підприємців. Щорічний видобуток вугілля в Донбасі зросла протягом 1796 —
1860 рр. із 146 тис. пудів до 6 млн. пудів. Помітно зросла роль в економіці важкої промисловості. Наприкінці 50-х років на У діяло 11 чавуноливарних,
32 железоделательных і 16 технічних заводів. Продуктивність праці, що зростала, у промисловому виробництві на У дала поштовх промисловому перевороту, що почався широким впровадженням у 40-х роках нового обладнання на цукрових заводах, у зв’язку з чем- виробництво цукру досягли 3 млн. пудів за один сезон. Наприкінці. 50-х років на У діяло 2,5 тис. винокурний, більш 40 тис. млинів, декілька тисяч масничок, 254 шкіряних і 160 сукняних підприємств, 218 цукрових заводів, 54 миловарні і т.д. Багато хто з них були побудовані не в сільській місцевості, а в містах. З 18 [1 р. по 1858 р. кількість жителів міст У зросло з 513 тис. до 1457 тис. жителів (11% від загальної чисельності населення). Найбільші міста: Київ — 70 тис., Харків —
50 тис., Житомир — 34 тис.; Херсон — 34 тис.; Катеринослав — 19 тис. жителів. Ріст на ринках збуту сільськогосподарської і промислової продукції сприяв росту торгівлі на У. Огромную роль грали ярмарки. З 13 ярмарків, що мають усеросійське значення — 10 знаходилися на У: 3 харківських ярмарки,
Ильинская в Полтаві, Введенская (Супи), Масляна (Ромн), Контрактова (Київ),
Онуфриевская (Бердичів), Георгиевская (Елизаветград). У 1854 р. на них було продано товарів на 73,8 млн. рублів. Крім того, існувала величезна кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких нараховувалася 12 тис.
Наявність широкої мережі ярмарків, торгів і базарів, великий товарообіг, постійна торгівля в містах — усе це говорило про зростання товарно-грошових відношень, поглибленні суспільного поділу праці, підриві основ кріпосницької системи. Процес розкладання феодально-кріпосницької системи в першій половині. XIX в. приймав більш інтенсивні форми, чим раніш.
Продуктивні сили, що розвиваються, входили в конфлікт із відсталими виробничими відношеннями. Основне протиріччя — протиборство двох социальных’ систем — відживаючої кріпосницької, що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і його особистої залежності від поміщика і нової — капіталістичної, що визрівала під спудом панування феодалізму і базувалася на товарному виробництві, використанні вільнонайманої праці і машинної техніки, зосередженні засобів виробництва в руках капіталістів.

25. Суспільно-політичний рух на У у І стать. 19 ст.

Декабристи. 1) «Південне товариство» (1821-1825 р.) на чолі з полковником Павлом Івановичем Пестелем; виникнуло на Киевщине на базі
Тульчинской управи «Спілки благоденства»; нараховувало 101 члена: С,
Волконський, А. Баратинський, 0. і Н. Муравьевы-Апостолы, Н. Бестужев-Рюмин і ін.; складалося з 3-х управ — Тульчинской, Васильковской, Каменской назва сіл, де дислоцировались гарнізони); мало вплив на значну частину_ військ, розташованих на У, підтримувало чегные контакти з «Північним товариством»; цілі товариства викладені в «Русской правді» П. Пестеля; 2) «Товариство сполучених слов’ян» (1823-1825 р.) на чолі з братами Борисовыми; розташовувалося на Еиевщине і Волыни й об’єднувало 60 чоловік: Любинский,
Горбачевский, Іванов, Соловйов, Усов-ский і ін.; цілі викладені в двох документах — «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося пугем збройного повстання е участю народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гне; створити демократическою федерацію держав (Росія, У.,
Валахия, Далмація, Сербія, Польща, Угорщина , Трансільванія і Богемія) від
Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану; восени 1825 р. товариство ввійшло в Тульчинскую управу «Південного товариства», що об’єднало їхньої сили, зв’язку і можливості; розгромлено царатом разом із
«Південним товариством»; 3) «Малороссийское товариство» (1821-1825 р.) засновано полтавським поміщиком Василем Лукашевичем, що був членом «Спілки благоденства», що приехали у свій маєток прсле відставки; групи « складалися з дворян і інтелігенції і знаходилися в Києві, Полтаві,
Чернігові, Ніжині, ін. містах; ціль-встановлення незалежності У; установило контакти з «Південним товариством», але було більше союзником, ніж членом декабристської організації. Пестель критикував «Товариство» за прагнення відокремити У від Росії. У цілому. «Товариство» знаходилося в процесі формування і не виробило чіткої програми дій. Було розгромлено царатом у
1825 р., а його члени нроходили по слідству разом із декабристами. У результаті: повстання декабристів і їхніх послідовників у Польщі, а також діяльність агітаторів-пропагандистів призвели до створення революційно- демократичного і ліберально-буржуазного плинів у суспільному прямуванні
Російської імперії і на У. Причины поразки декабристів. Нестиглість передумов буржуазної революції й оюутгтвие революційної ситуації; вузькість соціальної бази («узок коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу»), нерішучість дворян, що очолили повстання; кількісна перевага урядових військ; локальність повстань, Що давало царату можливість для маневру і перекидання резервів з інших регіонів. Значення повстання і прямування декабристів. Перше в історії нашої країни не стихійне, а організоване збройне повстання проти самодержавства і кріпосництва; перша спроба здійснення буржуазної революції в Росії і на У; дало поштовх росту революційного прямування в наступні роки (повстання в Польщі 1830-1831 р., діяльність Кирило-Мефодіївського товариства й ін.); досвід їхньої діяльності учив революціонерів не повторювати помилок у майбутньому
(відсутність підтримки в народу, оборонна тактика і др); позитивний досвід
(організація таємних товариств , проекти реформ і ін.) давав майбутнім революціонерам можливість для подальшого урахування і розвитки цього досвіду; завдало сильний удар по самодержавству, що наблизив реформи середини 60-х років XIX в., м. до. царат постійно «пам’ятав» 14 грудня 1825 р. Появление масонства на У. После війни 1812 р. і закордонних походів 1813-
1814 р. на У виникає ряд масонських організацій. У 1818-1825 р. ложа «Любов до Істини» існувала в Полтаві. Ініціатором її створення був И.
Котляревский, а керівником князь Н. Репнін. Масонську ложу «Малороссийское таємне товариство» у Києві створив повітовий маршал В. Лукашевич, що защится ідею об’єднання У с Польщею. Масонські принципи всечеловеческого братерства проповідувала «Поповская академія» А. Палицына в Харкові. Кирило-
Мефодіївське товариство (1846-1847): У січні 1846 р. у Києві виникає таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (КМО). Організатори
КМО: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Бєлозерськ. Тісний зв’язок із
КМО підтримував Т. Г. Шевченко. Усього КМО нараховувало 12 чоловік.
Програмні цілі КМО: члени братерства були типовими украинофилами. Крім цілі знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціального неравенс1ва, уведення загального утворення, вони ставили своєю задачею пропагувати ідею об’єднання всіх слов’ян у федеративній республіці на основах суверенності. . У їхніх творах відбиті ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітительства, соборності укр. народу.
Практична діяльність КМО: поширювали революційні •-твори Т. Г. Шевченко й ін. авторів; складали і поширювали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси і поляки»), у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з ‘ царатом; установили контакти з петрашевцами в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просвітництвом народу. Значення КМО і його роль у національно-визвольному прямуванні У: а) створення КМО було першою спробою укр.ой інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національний розвиток У; б) програма КМО об’єктивно спрямовувала У по капіталістичному шляху розвитку завдяки своєї антикріпосницької й антицаристской спрямованості; в) КМО проголосило і зробило спробу запровадити в життя ідею панславізму — об’єднання слов’ян на демократичних принципах; г) ліквідація КМО поклала початок тривалій боротьбі укр. ой інтелігенції з російським царатом.

26. Соціально-економічне та політичне становище західноукраїнських земель у І пол. 19 ст.

З 1844 р. по 1847 р. на Правобережжя проводилося упорядкування
«інвентарів» — опис поміщицьких маєтків із чіткою фіксацією розмірів земельних наділів селян і виконуваних ними повинностей. Інвентарні правила були складені грубо і топорно, іноді призводили до погіршення положення селянства, через той, що самі поміщики брали участь в упорядкуванні цих правил. Необхідність цієї міри пояснювалася політичними розуміннями: поміщики тут в основному були поляки, що знаходилися в опозиції до російського уряду, останнє ринулося заручатися підтримкою укр. селянства.
Ця подія стала одним із найважливіших рішень парламенту, затверджене імператором 7 вересня 1848 р. Закон надав селянам право власності на землю і цивільні права (обирати і бути обраним, самостійно вибирати місце проживання й ін.), відміняв панщину, але установив величезний викуп за землю, через що у Феодалів залишилася велика частина землі, ліси і пасовищ, за користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносить велику плату ; самий же викуп продовжувався до початку XX сторіччя. Основні результати революції сполучили в собі як прогресивні досягнення, так і феодальні пережитки: а) прогресивне: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління, вперше українці західних територій саме висловилися як нація зі своїми інтересами і були подані в парламенті; призначено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне і соціальне звільнення; б) негативне: зберігання монархії; розпуск парламенту; криваве придушення повстань; величезні выкупные платежі і панування феодального землеволодіння, ; розчленовування західно-укр. земель по новій австрійській конституції: Західна і Східна
Галичина так і залишилися об’єднаними і були віддані під владу Польщі;
Буковину віддали румунським поміщикам. Українці в першому парламенті Австро-
Угорщини. У липні 1848 р. почалися засідання Рейхстагу в Бігу, на яких у ході червневих двохступінчатих виборів було избрано 25 українців (15 селян,
8 священиків, 2 представника міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичини. Українці в парламенті відстоювали: 1) поділ
Галичини на Західну (із центром у Кракові) і Східну (із центром у Львові);
2) антифеодальные вимоги: ліквідація крепостного-права (не тільки в
Галичині, але і на іншій території), скасування выкупных платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними залежами й ін. У підтримку цих вимог депутатами-українцями было собрано 200 тис. підписів, але Рейхстаг лише частково їх прийняло (скасування кріпосного права, зниження на 1/3 выкупных платежів, що компенсувалися феодалам державою). У грудні 1848 р. новий 18-літній імператор Франц-Иосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент. Так, революція, що почалася
«знизу», завершилася реформами «поверх», що носили половинчатий характер.

27. Революційні події на західноукраїнських землях у 1848-1849 рр. та їх значення.

Западная У. у результаті трьох поділів Польщі (1773,-1793, 1795 р.), виявилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX в. на захоплених землях починає рости укр.ое Національно-визвольне прямування. Причини національно- визвольного прямування: 1) ріст феодального утиску в складі Австро-Угорщини
(збільшення феодальних повинностей селян), суворим бюрократическо- полицейским режимом і ін.; 2) зростання національного утиску (заборона на викладання укр. мови в школах і культурно-суспільних заснуваннях, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати укр.ое населення й ін.). У березні 1845 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австро-Угорщині (відбулося народне повстання у Віден і
Будапешті, було скинуте уряд Меттерниха, імператор Фердинанд I пообіцяв увести конституцію і демократичні свободи), що дало поштовх національно- визвольному прямуванню в західно-укр. землях. Основні події і результати нац-освободит. прямування 1848-1849 р. у західної У: 1) Березень 1848 р. — величезна демонстрація у Львові, що склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію. Під тиском демонстрантів були звільнені всі політичні заключенные з тетерею Львова, почате формування національної гвардії.
Петиція стала програмою нової польської шліхетсько-буржуазної організації —
«Центральної Ради Народовой». 2) Квітень 1848 р. — почалися шумування селян що могло породити значне селянське повстання. Для запобігання його Австро-
Угорщина скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів. 3) У травні 1848 р. укр.ая ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу укр. політичну організацію — «Головну Руську Раду», на чолі з єпіскопом Г.
Яхимовичем. Рада домагалася установлення власної укр.ой автономії Галичини, формування рядів національної укр.ой гвардії і введення в навчальних закладах навчання на укр.ом мові. У результаті: уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у Школах і гімназіях на укр.ом мові. 4) У листопаді 1848 р. — відбулося збройне повстання у Львові с. вимогою введення укр.ой автономії в Східної Галичині і проти спроб Австрії роззброїти ряди укр.ой національної гвардії У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко придушено каральними військами після артилерійського обстрілу міста. 5) У
Північної Буковині — протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища і лісу, створювали збройні ряди. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання, придушене карателями лише через 1,5 року — у квітні 1850 р.

28. Реформа 1861 р. та особливості її проведення в У.

Причини скасування кріпосного права: 1) криза феодально-кріпосницького ладу в 1859-1861 р. досяг вищої точки, що висловилася у величезному відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці в Кримській війні, у рості селянських повстань; 2) бажання скасування кріпосного права було в селянства і буржуазії, що зароджується, (якої був необхідний ринок вільної робочої сили), ліберальної і революційно-демократичної интеллигенции-(видевшей економічну безперспективність кріпосництва і його безнравственность), у перекласти своє господарство на буржуазні рейки); 3) необхідність зміцнення оборони країни після поразки в Кримської воїні, що було неосуществимо без капіталістичного перетворення країни; 4) кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасовано, через що кріпосницька
Росія виглядала в очах Європи відсталої, забитої, патріархальної; 5) повернути колишню могутність після поразки в Кримської війни і на рівних конкурувати з Англією, Францією й ін. країнами Росія могла, лише вступивши вслід, за ними на капіталістичний шлях розвитку. У результаті; у 1859-1861 р. у Росії укладається революційна ситуація, і в умовах, коли була ясна безперспективність кріпосницької системи, Олександр II для запобігання можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує
«Маніфест» про скасування кріпосного права. Принципи скасування кріпосного права. Позитивні (буржуазне утримання): а) селяни одержували особисту свободу і цивільні права: можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати угоди й ін. від свого імені, а не від імені поміщика, як це було колись, тобто селяни стали юридичними особами; б) селяни звільнялися з землею (за викуп). Негативні (кріпосницькі риси): а) поміщики залишилися власниками більшості земель у державі; б) в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівництвами, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити в поміщика; в) протягом 20 років селянин рахувався
«временнообязанным» і повинний був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк, як і до 1861 р.; р ) зберігалася община, як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (тому що з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому); д) для дозволу споровши був створений інститут світових посередників, що призначалися винятково з дворян і тому не могли бути «безсторонніми примирителями» земельних суперечок селян і поміщиків.
Здійснення реформи в поміщицьких селян: 1) помещик давав селянину землю в такій малій кількості, щоб економічно змусити селянина звернутися по допомогу і потрапити в нову економічну залежність від поміщика; 2) система відрізків, коли для кожного регіону установлювалася вища і нижча норма наділу; 3) вага відрізків полягала не тільки в розмірах, але й у методах здійснення, тому що: а) поміщик відрізав найбільше необхідні для селян землі, чим змушував селян орендувати ці ж землі на кабальних умовах; б) черезсмужжя, коли поміщик, що мав право відрізати будь-яку частину селянської земли-отрезал її смугами, розташованими найчастіше на значному видаленні друг від друга, у результаті чого один селянський наділ надавався в 5-6 місцях, для з’єднання яких селянин змушений був орендувати свою колишню землю в поміщика на його умовах. Значення реформи 61 року: 1) реформи поклали початок капіталістичному розвитку Росії й У, перетворивши феодально-кріпосницьку монархію в монархію — буржуазну; 2) реформа сприяла більш швидкому капіталістичному розвитку країни; 3) Відбулася деяка демократизація товариства, якщо порівнювати внутрішню і зовнішню політику
Миколи I і Олександра II; 4) проте через той, що буржуазні реформи проводилися «поверх», тому в країні залишилися многие феодальні пережитки.

29. Соціально-економічний розвиток У. у ІІ пол. 19 ст. Становлення капіталізму.

Падіння кріпосництва дало поштовх розвитку капіталізму в сель-ом господарстві і промисловості. Особливості розвитку капіталізму в сільському господарстві: 1) йшло прусским шляхом, при котрому помещичье землеволодіння залишилося пануючим у селі. Йшов повільний переклад цих господарств на капіталістичні рейки. Майже була відсутня економічна конкуренція в Селі, тому що малоземельні селянські господарства були не в силах конкурувати зі значними поміщицькими маєтками; 2) наявність двох систем господарювання в сільському господарстві: а) капіталістичної системи, при якій замість примусової праці селян застосовувалася вільнонаймана праця за договором із використанням сільгосптехники, добрив і ін.; б) відробіткової системи, що майже цілком нагадувала старі феодальні повинності, але відрізнялася від них тим, що селянин був особисто вільним і опрацьовував своїм інвентарем на поле поміщика узятий у борг заим, зерно, інвентар. У результаті: лише з 80- х років XIX в. більш прогресивна капіталістична система стала переважати над відробітковою; 3) почався підйом сільського господарства, що проявився в поступовому рості врожайності, збільшенні площі що засіваються земель, у зміні структури що вирощуються культур і т.п.; 4) розвиток капіталізму призвело до відносного аграрного перенаселення на У, і через малоземелля почалося переселення селян у Крим, на Північний Кавказ і ін. райони; феодальних пережитків у сільському господарстві, що стримували його розвиток: поміщицького землеволодіння, відрізків і малоземелля селян. У результаті: масові виступи селян, що боролися за американське (фермерське) розвиток із/х, а більшість поміщиків стояло за прусский шлях. Найбільше швидко розвивалися райони, де переважав американський шлях розвитку
(південні і степові райони У и Западная У.). Особливості розвитку капіталізму в промисловості: 1) йшов ріст дрібнотоварного виробництва, б) капіталістичної мануфактури, капіталістичної фабрики. Самою перспективною формою була капіталістична фабрика, перехід до якої від мануфактури почався в 30-40-е роки XIX в. і завершився в 80-е роки XIX в. (промисловий переворот). 2) крім традиційних галузей промисловості по переробці сільгосппродукції, на У стала формуватися найбільша угольно-мталлургическая база Росії, т., к. у Донбасі знаходилися найбільші я Європейської частини
Росії покладу вугілля. У Придніпров’я дівся видобуток залізних, марганцевих і ін. руд, достатній кількості трудових ресурсів, побудовані до цього часу ж/д створювали зручності транспортних перевезень. Вкладення іноземного капіталу і технічної помочі Заходу при заступництві царату також пояснюють бурхливий ріст металургійної промисловості У. Крупнейшими шахтами по видобутку вугілля були Лисичанская, Корсунская, Голубовская й ін. Центром видобутку залізної руди став Кривої Ріг, марганцю — Нікополь, металургійні заводи були побудовані в Юзовке (Донецьк), Олександрівську (Запоріжжя),
Катеринославі й ін. містах. 3) бурхливий розвиток капіталізму в промисловості вело до концентрації виробництва, що на У к кінцю XIX в. було вище, чим у головних західних країнах; 4) приток іноземного капіталу: а) у
60-70-е роки направлявся в основному на будівництво ж/д; б) із 80-х років іноземний капітал вторгається у важку промисловість (гірсько-видобувну, металургійну, машинобудування і т.д.). Основний потік іноземного капіталу йшов в основному з 4-х країн: Англії, Франції, Бельгії і Німеччини.
Розвиток ж/д транспорту було викликано військово-стратегічними розрахунками і розвитком зовнішньої і внутрішньої торгівлі, для чого необхідно було з’єднати промислові і з/х райони з Чорноморськими портами, один з одним.
Розвиток торгівлі: а) оптовая торгівля; б) розничная торгівля; в) торгівля з іншими регіонами Росії — з У вивозилися: кам’яне вугілля, різноманітні руди, метал, хліб, цукор, тютюн. На У ввозили: із Кавказу — нафта, гас, мазут. З Білорусії — ліс, смолу, дьоготь і ін. З Польщі, Прибалтики і центру Росії — машини, текстиль, взуття і т.п.; г) внешняя торгівля — здійснювалася через Чорноморські порти (0десса, Миколаїв, Феодосія й ін.) і сухопутні митниці на Волыни і Подолии. У. експортувала: пшеницю, ячмінь, овес, шерсть, м’ясо, цукор, спирт, сукно й ін. Цей експортний потік направлявся в основному в Англію, Італію, Персію, Німеччину й ін. країни.
У.. імпортувала машини, олово, свинець, шовк, бавовна, чай, кава, рис, прянощі, провина й ін. Розвиток міст. Розвиток промисловості, торгівлі і транспорту викликало ріст міського населення, найбільше швидко росли 4 найбільше значних міста на У: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав. Центрами зовнішньої торгівлі залишалися Одеса, Маріуполь, Миколаїв, Феодосія. Зміни в класовій структурі населення. Из-зa скасування кріпосного права і розвитки капіталізму на У почалися зміни в соціально-класовій структурі населення: а) крестьянство перестало бути однорідною масою і почалося його розшарування; б) пролетариат його чисельність різко зросла за рахунок селян, що розорилися, і міської дрібної буржуазії; в) дворянство залишалося самим привілейованим станом; г) буржуазия — йшов ріст як її чисельності, так і капіталів. Незважаючи на бурхливий економічний розвиток, У. разом із
Росією в технічному й економічному плані відставали від Заходу, що пояснюється більш пізнім вступом на шлях капіталізму (в Англії буржуазна революція відбулася в середині XVII в., у Франції — наприкінці XVIII в.), наявністю залишків кріпосництва, що стримують притоку вільної робочої сили і розвиток капіталізму, хибою кваліфікованих кадров інженерів, механіків, конструкторів і т.д., великий долей ручного праця» і т.п. Особливості економічного розвитку західно-укр. земель. Западно-укр. землі входили до складу Австро-Угорщини й особливостями їхнього капіталістичного розвитку
(після скасування кріпосного права в 1848 р.) були: а) руйнування дрібної промисловості потоком дешевих і якісних західних товарів; б) залежне положення промисловості і банків від австро-угорської економіки.
Домінування іноземного капіталу: австро-німецького, англійського, французького. Найбільше галузями, що швидко розвиваються, були: нафтова, буроугольная, соляна, лісова і харчова галузі промисловості; в) сільське господарство розвивалося прусским шляхом, із пануванням поміщицького землеволодіння, при якому поміщики здавали велику частину своєї землі в оренду своїм селянам; г) дискримінація українців і ріст політичної активності населення, особливо інтелігенції.

30. Політичне становище в У у ІІ пол. 19 ст. Активізація національного руху.

Австро-Угорщина і Росія, будучи унітарними державами, усіляко намагалися перешкоджати формуванню укр.ой нації і розвитку укр.ой національної культури, прямуючи асимілювати укр.ое населення. У Австро-
Угорщині це проявилося в порушенні проголошеного Австрійською Конституцією
1867 г. рівноправністі всіх громадян в одержанні утворення, у державних заснуваннях і судах, тому що. у західно-укр. землях керівні посади в адміністрації і суді займали лише особи австрійської, угорської і польської національностей. Всіляко обмежувалося викладання в школах на укр.ом мові і відкриття нових шкіл. У жодному высшем.навчальному закладі нa західно-укр. землях не велося викладання на укр.ом мові. У Західної У діяло 3 напрямки укр. національно-визвольного прямування: 1) революційні демократи, що виражали інтереси селянства, мали нечисленні революційні кружки у Львові,
Станіславові, Перемышле, Дрогобичі, Тернополі і Дублянах. Вони критикували феодальний і національний утиск в Австро-Угорщині, закликаючи до об’єднання всіх трудящих Західної У в боротьбі за свої економічні і політичні права.
2) народовольці — ліберальне укр.ое національне прямування, що об’єднувало середні прошарки населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї деятелыюсти вважали не політичну боротьбу, а розвиток укр. мови і культури. У 1868 р. була створена у Львові культосвітнє товариство
«Просвіта», що займалося вивченням і просвітництво народу і розвитком укр. театру. Незважаючи на значимість літературної і культурної діяльності
«Просвіти», народовольці були слабко пов’язані з народом і лише частково виражали його інтереси. 3) москвофилы — найбільше праве, консервативне крило в укр. національному прямуванні, що об’єднувало укр. поміщиків, буржуазію, священиків уніатської церкви й ін., що розчарувалися в що слабшає Австро-Венгерской імперії, що постійно відчували в ній зневажливе відношення з боку польської шляхти і мечтавших тому приєднатися до
Російської імперії, що набирає міць. У Східної У після розгрому КМО стали організовуватися напівлегальні кружки — «Громады», що виникнули в Києві,
Харкові, Чернігові, Полтаві й ін. містах і объединявшие представників широких прошарків населення (середню національну буржуазію, що обуржазились поміщиків, викладачів, лікарів, письменників, студентів і т.п.). Можна виділити загальні для всіх громад характерні риси: а) їхня діяльність носила в основному кулыурно-просветительский характер; б) громады не вели політичну боротьбу з царатом, рахуючи, що укр.ий народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідно просвітництво народу. Більшість членів громад привітало й ідеалізувало скасування кріпосного права в Росії і на У. После Эмского указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів.

31. Соціально-економічний розвиток У. на поч. 20 ст.

На початку 20 ст. У. вже стала одним з розвинутих промислових регіонів
Росії. В У. Виникали великі промислові центри: Донецько-Криворизьскій вугільно-метелургійний цех, залізорудний басейн, Нікопольський марганцевий басейн, південно-західний цукробуряковий регіон. Ці центри мали загальноросійське значення. Розвиток промисловості в цей період визначався зростанням великого капіталу, який все більше проникає в усі галузі економіки. У. на поч. 20 ст. Займала 2 місце після центрально-промислового району. На Украйні було 21 % підприємств, що виробляли 20 % усієї продукції. В окремих регіонах У. розвиток продуктивних сил та капіталізму відбувався навіть швидше, ніж у центрі Росії. Це торкається гірничої, металургійної, кам’яно-вугільної та цукрової промисловостей. Розвиток капіталізму відбувався у різних регіонах нерівномірно: на Л. У. Збереглися залишки кріпацтва; на П. У. Переважав дрібно буржуазний уклад; на Півд. У.
Все розвивалося швидше. У. в економічн. Системі Росії займала дуже своєрідне становище. Досить швидкими темпами розвивався капіталізм, але цей процес гальмував тяжкий соц-економічний, політичний та нац. гніт. На початку 20 ст. У. в промисловому розвитку піднялася на більш високий щабель. Відбувається процес концентрації промислового виробництва. На протязі наступних років процес концентрації посилюється. Найбільшого рівня вона досягла в Катеринославі, Луганську, Харкові, Миколаївці, Донецьку.
Концентрація в промисловості мала свої наслідки: сприяла розвитку монополій. Вони займають панівне становище в У та Росії. В цей час починається імперіалізм (монополістичний капіталізм). Виникають промислові і банківські монополії. Відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим. Виникає фінансовий капітал, що становив основу економіки. Промисловці встають членами правлінь і рад петербурзьких банків.
Велику роль відігравав уряд та Рос. держава. Велике значення урядові державні замовлення, урядові позики, державне регулювання економіки.
Виникають тісні зв’язки між банками, державним банком Росії та царським урядом це сприяло розвитку державно-монополістичних тенденцій, а також зрощуванні монополій з державним апаратом. Південні синдикати:
“Продвугілля”, “Продруда”, “Продамет” (об’єднував 30 заводів, на яких працювало 85 тис. робітників). Монопольні об’єднання гальмували розвиток економіки У. за їх допомогою іноземний капітал завойовував рос. ринок.
Монополії диктували монопольно високі ціни. Висновок: на початку 20 ст. В
У. кап. Відносини відбувалися швидкими темпами за рівнем концентрації та монополізації капіталу У. займала одне з перших місць в Р. але становище У. в економічн. Системі Р. було особливим і дуже протирічним, що істотно гальмувало розвиток економіки У. в цілому.

32. Утворення українських політичних партій (кін. 19–поч. 20 ст.) та їх класифікація.

У історії У, її народу цей період характеризується підйомом ліберального, національного і демократичного прямування. Утворення національних партій У: Революційна укр.ая партія (РУП) — утворена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Фундатори партії -. Д. Антонович,
М. Русов, Л. Матусевич, Д. Познавский і ін. У 1902 г, складалася з 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубн, Прилук і Катеринославі — на чолі з центральним комітетом. Ціль партії — боротьба за національні права і соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, що вважали основою укр.ой нації. Свої програмні вимоги викладали на сторінках нелегальних видань: газети «Селянин» і часопис «Гаснуло». Фракції: 1)
Більшість членів РУПа на чолі з Н. Поршем, В. Винниченко і C. Петлюрою вважало, що ця організація повинна бути національною партією, у якій входять винятково українці і який об’єднує націоналізм і марксизм. Соціал- демократична орієнтація партії; 2) Група Н. Михновского виступала з націоналістичних позицій за «самостійну У» під гаслом «У. для українців».
3) Група М. Меленевского вважала, що РУП повинна відмовитися від національної орієнтації, стати автономною частиною Російської соціал- демократичної партії. У умовах що насувається революции- розкол був неизбежен. Народна укр.ая партія (НУП) — у 1902 р, група М Михневского вийшла з РУПа й організувала невеличку по чисельності НУП. «Спілка» — у
1904 р. із РУПа пішла. група під керівництвом М. Меленевского, що проголосила себе «укр. соціал-демократичною спілкою» («Спілка») і на початку 1905 р. влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної частини. Чисельність «Спілки» у роки революції — до 6 тис. чел. , особливою підтримкою користувалася серед залізничників і з/х робітників. УСДРП — у
1905 р. частина, що залишилася, РУПа перейменувалася й Укр. соціал- демократичну робочу партію (3 тис. чоловік). Лідери: В. Винииченко, Н.
Порш, Д. Антонович, С. Нетлюра. Вимоги партії: демократизація суспільного ладу, автономія У, конфіскація значної земельної власності. Укр.ая радикальна партія (УРП) виникнула в 1904 р. на чолі з письменниками А.
Гринченко, С. Єфремовим, Д. Дорошенко й ін. Укр.ая демократична партія
(УДП) — на чолі з А. Дотоцким і Е. Чикаленко виникнула в 1904 р. Обі партії, нечисленні по складі, стояли на ліберально-буржуазних позиціях, близьких до росіянкою кадетської партії. Вони виступали за конституційну монархію в Росії з наданням автономії У, земельну реформу.
Загальноросійські партії на У. РСДРП — виникнула в 1898 р. Їхньої організації в основному діяли серед пролетаріату. Основні центри: м. Київ,
Харків, Одеса, Катеринослав, Луганськ. Лідери партії на У: Н. Скрыпник, Г.
Петровский, Артем (Сергєєв). Ідеологія: керівна роль пролетаріату в революції і диктатура пролетаріату. Не мали великого успіху на У. Партия соціалістів-революціонерів (ПСР) — утворилася на-рубежі 1899-1900 р. на основі з’єднання народницьких ідей із марксизмом. Керівники партії В.
Чернов, на У — В. Дорошенко, В. Зензинов. Соціальна опора — селянство.
Есери широко-практиковали терор: від міністрів до рядових поліцаїв.
Конституционно-демократичесная партія (КДП) або Партія Народної Свободи — утворена в 1905 р. на основі об’єднання двох груп «Спілка Звільнення» і
«Земцев-конституционалистов». Bo-главі партії вчені і суспільні діячі: П.
Мілюков, П. Струве й ін. Цілі партії — конституційно-парламентська імперія з 2-палатним парламентом. Для всіх національностей — свобода культурного розвитку. «Спілка 17 жовтня» (октябристи) — виник наприкінці 1905 р.. Лідер партії — московський промисловець А. Гучков. У партію входили представники значної і середньої буржуазії, земські діячі. Програма партії: зберігання царської влади, єдиної і неподільної Росії, установлення конституційної монархії. «Спілка Російського Народу» — чорносотенна організація в главе-с
А. Дубровиным, В. Вуришкевичем, М. Марковым. Виник у 1905 р. Программа: национал-шовинистическая, боротьба з євреями й іншими національними меншостями (поляками, українцями). Висновок: НА початку XX в. на У відбувається підйом ліберального, національного, демократичного прямування.
У результаті виникнули укр. політичні партії, що виступають за автономію У и широкі соціальні реформи. Активно діяли на У и загальноросійські партії:
РСДРП, ЕДП, ПСР, анархісти.

33. Причини, характер та особливості революції 1905-1907 рр.

Соц.-економічни причини: головне протиріччя між капіталістичними виробничими відносинами загострюється. Вони все глибше розвивалися в с/г та в політичному житті країни. Розвивається війна між селянами та поміщиками; між пролетаріатом та буржуазією. Селянам не вистачало землі (1 сел. гос-во
– 7 десятин землі, а 1 гос-во поміщика – 2300 дес. землі). 50 % селян – бідні селяни; 30 % – середняки. Таким чином аграрно-селянське питання було одним із головних питань революції. Поширюється боротьба селян за землю:
1895-1899 – 32 сел. повстання; 1900-1904 – 670 повстаннь. На стадії капіталізму погіршується становище робітників. Імперіалізм в Росії до краю загострив протиріччя між пролетаріатом і буржуазією. Пролетаріат не мав ніяких прав. Існувало соціальне гноблення, робітники не мали громадянських та інших прав. 1900-1904 – 925 страйків робітників (180000 чоловік).
З’явилися якісні зміни. Наприкінці 19 століття робітники переважно висували економічні вимоги і тільки 8 % політичні вимоги. А вже на початку 20 століття 53 % страйків висували політичні вимоги (повалення самодержавства, встановлення республіки та ін.). загострюється і друга соціальна війна між пролетаріатом і буржуазією. 1901-1903 рр. – економічна криза, яка ще більше погіршила становище робітників. Поразка війни 1904-1905 рр. загострила становище. В Росії склалася революційна ситуація. Така революційна ситуація мала 3 ознаки: 1) верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому;
2) дуже сильно погіршується соц.-еконмічне становище народних мас; 3) активізується революційний рух народних мас. Революція 1905-1907 років мала буржуазно-демократичний характер. Цілі та завдання революції: 1) повалення самодержавства; 2) вирішення аграрно-селянського питання; 3) демократизація суспільного життя (встановлення прав та свобод); 4) вирішення національного питання. Форми та методи боротьби: страйк, політичний страйк, збройне повстання. Рушійні сили: пролетаріат, селяни, дрібна буржуазія. Особливості революції: 1) Це була пізня буржуазна революція; 2) це була народна революція; 3) це була революція буржуазна за характером, але народна за рушійними силами. Выcновок: вооруженная борьба против царизма потерпела поражение вследствие отсутствия единства действий среди революционных партий, разновременности выступлений, неорганизованности и слабой технической подготовки восставших, неопытности руководителей.

34. Революційний рух на У у 1905-1907 рр.

Перша демократична революція почалася 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, що у последствии була расстрелянна військами. День цей згодом назвали кривавою неділею. У знак солідарності і протесту почалися страйки в пролетарських центрах У: Києві, Харкові,
Катеринославі, Одесі, Миколаєві. На початку січня-березня 1905 р. страйкувало 170 тис. чоловік. Під впливом робочого прямування піднялося на боротьбу і селянство, але його виступи в більшості випадків набували характеру масових погромів поміщицьких маєтків. Посилилися соціальні протиріччя між різноманітними прошаркам селянства. Під час жовтневого загального політичного страйку 1905 р. на У забастовало 120 тис. робітників. Життя на заводах і фабриках, шахтах і рудниках, на транспорті завмерла. У ході революції в Києві, у Катеринославі, Луганську, Горлівці,
Єнакієве виникнули Ради робочих депутатів. У них співробітничали соціал- демократи й есери, представники національних партій. Ради вводять 8- годинний робочий день, установлюють ціни на продукти в заводських лавках, організовують охорону населення від погромників. На У підготуванням збройних повстань займалися активісти різноманітних партійних організацій
(більшовики, есери, анархісти). Повстання на броненосці «Потьомкін» —
Повстання на Чорноморському флоті готувала «Севастопольська матроська централка», куди входили матроси — члени різноманітних партій. На
«Потьомкіні» підпільну організацію очолювали більшовик Г. Вакуленчук і анархіст А. Матюшенко. 14 червня 1905 р. у відкритому морі стихійно спалахнуло повстання. Офіцери були перебиті. М. Вакуленчук загинув.
Командування взяв на себе А. Матюшенко. Через декілька днів через недостачу вугілля, їжа і прісна вода команда повсталого броненосця здалося 25 червня в румунському порту Констанці. Восстание П. Шмидта. 15-16 листопада 1905 р. у Севастополі повстали моряки 12 кораблів. Очолити повстання вони запросили лейтенанта И. П. Шмидта, по переконаннях революціонера-демократа. Повсталі зажадали від царя скликати Установче збори. Після годинников-13-годинного бою повстання придушене. П. Шмидт і більшовики А. Гладков, М. Антонеико, С.
Частник по вироку військово-морського суду расстреляны. Выступление Б.
Жадановсного — 18 листопада 1905 р. у Києві майже озброєн-1000-збройних революційно настроєним солдат на чолі з підпоручиком Б. Жадановским вийшли на демонстрацію. До них приєдналося 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація була расстреляна, Жадановский тяжко поранений, спроба спорудити барикаду не увінчалася успіхом. Загальні втрати по обидва боки —
250 убитых і раненых. Повстання в грудні 1905 р. Наивысшего підйому збройна боротьба проти царату на У досягла в грудні 1905 р. Восстания спалахнули в
Харкові, Катеринославі, Александровке (Запоріжжя), Горлівці. Висновок: збройна боротьба проти царату потерпіла поразку унаслідок відсутності єдності дій серед революційних партій, різночасності виступів, неорганізованості і слабкого технічного підготування повсталих, недосвідченості керівників.

35. Український національно-визвольний рух у 1905-1907 рр.

В роки першої демократичної революції на передній край суспільно- політичної боротьби висунулося укр.ий національне питання. Громадськість У боролася проти національного гноблення, за право навчання на рідній мові в школах, користування їм у пресі, на сцені, у державних заснуваннях. Укр.ая преса виникнула в ході революції після Маніфесту 17 жовтня, що оголосив про свободу слова. Першим виданням був часопис «Хлібороб», що видавався братами
Шеметами в Лубн. У 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі й ін. містах У, а також у Петербурзі і Москві виходило 18 укр. газет і часописів. «Просвіти» — укр. самодіяльні кулътурно-просветительные організації, керовані демократичними і ліберальними діячами із середовища національно-свідомої укр.ой інтелігенції. Активна участь у роботі «Просвіт» приймали: у Києві — Б
Гринченко, Л. Косач (Леся Украинка), Н. Лысенко; Чернігові — М.
Коцюбинський, Полтаві — Панас Мирный, Катеринославі — Д. Яворницкий;
Миколаєві — Н. Аркас. «Просвіти» ринулися розвити національну самосвідомість, для чого влаштовували бібліотеки і читальні, налагоджували випуск на укр.ом мові науково-популярної літератури, організовували лекції і спектаклі на «мове», створювали школи з укр. мовою викладання. Царські влади всіляко протидіяли діяльності «Просвіт». Вища школа. У 1905 р. явочним порядком, за вимогою студентів і громадськості, починають викладати в університетах на укр.ом мові. У 1907 р. у Києві засновується Укр. ое наукове товариство на чолі з М. Грушевським. Національне прямування на західно-укр. землях. Звістка про початок революції в російській імперії сколихнула трудящих Галичини, Буковини, Закарпаття. Демонстрації, мітинги, страйки інтернаціональної солідарності проходили під гаслами «Геть царат»,
«І здраствує революція», «Землю — безземельним». Група сприяння РСДРП. У
Східної Галичині і Буковині зібралися майже 2,5 тис. чоловік, що бігли сюди з Росії через переслідування поліції. В Львові вони утворили «Групу сприяння», що переправляла через австро-угорську межу революційну літературу, зброя, брала участь в організації демонстрацій, мітингів у підтримку боротьби в Росії. Під впливом революційних подій у Росії, на західно-укр. землях розгорнулося широке страйкове прямування. Селяни потребували передачі їм землі, уведення загального виборчого права, відмовлялися збирати врожай на поміщицьких землях. Повсюдно звучали вимоги про відкриття середніх швед з укр. мовою навчання, укр. університету, про возз’єднання усіх укр. земель у єдиній суверенній демократичній державі.
Уряд Австро-Угорщини перейшов до репресій. Було заарештовано 12 тис. селян, на межі з Росією поставлено додатково 3 корпус. Укр. вимоги були проигнорированы. Висновок: збройна боротьба проти царату потерпіла поразку унаслідок відсутності єдності дій серед революційних партій, різночасності виступів, неорганізованості і слабкого технічного підготування повсталих, недосвідченості керівників.

36. Політичне становище на У після поразки революції у 1905-1907 рр.

Після поразки революції 1905-1907 р. по всій країні установився режим, що одержав назву столипінський, по імені голови царської Ради міністрів Я.
А. Столыпина. Він характеризувався: 1) Розпуском Державної думи, що виявилася неслухняної царюю, і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, у котрому ще більше урезывались права робочих, селян, неросійських народів. Так був здійснений третьеиюньский державний переворот. По новому виборчому законі виборчі права мали тільки 15% населення країни. Вибори в
III Державну думу, проведені влітку і восени 1907 р., дали царату очікуваний результат: III Дума стала царепослушной. Від У избрано 111 делегатів: 64 поміщика, 13 попів, 20 селян. 2) Лавіруванням уряду Столыпина між різноманітними класами, що одержало назву бонапартизму. Склад III Думи відбивав блок поміщиків із верхівкою торгово-промислової буржуазії.
Відповідно в III Думі було 2 більшості: правооктябристское й• октябристско- кадетское. Уряд Столыпина балансував між цими 2 таборами. 3) Настання на революційні сили, на права робочих, селян і їхніх партій; царський уряд разгромило робітники організації, профспілки, закривали робітники газети і часописи. 4) Насадженням ідеології великодержавного шовінізму і посиленням нац. утиску. На У царат переслідував укр.ий мову і культуру, забороняв видання укр. газет, часописів, художньої літератури. Царські влади закривали укр. клуби і кружки. Було закрито культосвітнє товариство
«Просвіта», циркуляр Столыпина 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати газети на рідній мові. Національно-визвольне прямування характеризувалося різнорідним класовим і соціальним складом. У ньому брали участь робітники, селяни, представники буржуазії і поміщиків, інтелігенції. Одним із показників розмаху національно-визвольного прямування можна вважати Наказ екатеринославских робітників своєму депутату
IV Державної Думи Г. Петровскому в 1913 р. У ньому були виражені 2 основних вимоги: повної свободи і національного самовизначення У; українізації шкіл і розвитки національної культури. У національно-визвольному прямуванні було два основних напрямки: а) національно-ліберальний напрямок — «Товариство укр. поступовцев» (Л Юркевич, Д. Донцов, С. Петлюра). Вони видавали часопис
«Дзвін». Виражали ідеї класового світу на національній основі, домагалися поступової культурної автономії У, а потім і політичної. Націоналістичний напрямок (В. Липинский, В. Шемет, Н. Локоть) Свою головну задачу бачили в дозволі викладання на укр.ом мові в початковій школі, випуск історичної і художньої літератури, відновлення гідності нації.

37. Аграрна політика Столипіна на У, її економічні та політичні наслідки.

Причини реформи: 1) Прагнення царату відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі і закріплення в них приватновласницьких настроїв. 2)
Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення розвитку капіталізму в селі по американському шляху, того, що селянська община є гальмом на цьому шляху. 3) Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність у
Європейській частині країни шляхом переселення найбільше революційної і взрывоопасной частини селян у Східні райони Росії. Заходи Столыпина: 1)
Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам вирішувалося виходити з общини і закріплювати землю в приватну власність. Тим самим руйнувалося общинне землеволодіння; 2) Створення на селі хутірського й отрубного господарства. 3) Проведення переселенської політики. Хід реформи: здійснення реформи було покладено на губернские-и волостные землевпорядні комісії. 1) На У с 1906 по 1915 р. з общини вийшли 468 тис. подвір’я, або
30,2% від загальної чисельності общинних земель. Причому на Правобережжя і
Полтавську губернію общинне землеволодіння зникнуло зовсім. 2) У ході створення хутірських і отрубных господарств Столыпин хотел створити міцну мережу багатих хазяїв-куркулів, які б служили опорою самодержавства на селі. Проте, досягти поставленої цілі не вдалося. На У к початку 1916 р. було створено 440 тис. хутірських і отрубных господарств або 13% від загальної чисельності. 3) Для надання помочі селянам у створенні хутірського господарства був створений Селянський поземельний банк, що скуповував поміщицькі землі і продавав селянам. 4) У ході проведення переселенської політики У. дала найбільшу кількість переселенців у Сибір. З выехавших туди в 1906-1912 р. біля 1 млн. приїхали з У. Итоги реформи: 1)
Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в 1861 р. таким кроком на шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну. 2)
Вона прискорила розвиток капіталістичних відношень на селі. 3) Проте, у цілому аграрна політика Столыпина не досягла поставлена цілей, оскільки реформа не встигнула зруйнувати економічної основи феодальних відношень — помещичье землеволодіння.

38. Причини і характер І світової війни.

Війна велася між Потрійною спілкою (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антантою (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Потрійної спілки приєдналася Туреччина і Болгарія, до Антанті — Італія, Румунія, США.
Причини війни: 1) прагнення монополістичних об’єднань збільшити прибутку за рахунок військових замовлень, захоплення нових ринків збуту; 2) бажання всіх держав до захоплення нових земель, переділу колоній і усуненню конкурентів. Німеччина і США, зробивши економічний ривок на початку XX в., були позбавлені колоній; уряди воюючих держав ринулися відвернути увагу своїх народів від внутрішніх проблем, роз’єднати соціалістичні робітники партії II Інтернаціоналу, а також трудящих усіх країн. Характер війни був загарбницький і несправедливий з усіх боків (за винятком Сербії, що не ринувся до захоплень, але першої австро-угорської окупації, що піддала,).
Приводом до війни стало убивство австро-угорського ерцгерцога, слов’янофіла
Франца Фердинанда і його дружини сербським націоналістом Гаврилом
Принципом. Хід військових дій на території У призвів до розрухи господарського життя, що проявилося у відтоку робочої сили, пов’язаної з війною, спаді промислового і з/х виробництва. Погіршилося положення народних мас, що пояснювалося скороченням посівних площ, ростом податків, розладом грошового обігу (лише 15% грошей було забезпечено золотом), найчастіше втратою годувальника, голодом. Все це призвело до росту робітника і селянського прямування, виступам солдатських мас.

39. Західноукраїнські землі в роки І світової війни.

Окупація російськими військами територій Східної Галичини і Північної
Буковини. На території Східної Галичини і Північної Буковини після окупації її російськими військами було затверджене генерал-губернаторство на чолі з
Г. Бобринским. Це призвело до настання на національно-культурні завоювання.
Був закритий ряд культурних заснувань, заборонені періодичні видання, введені обмеження викладання укр. мови в школах. Почалося переслідування греко-католицької церкви і насильницьке введення православ’я. 3 травня 1915 р. у Віден відчинилася Об’єднана Укр. ая рада, на якій була висловлена підтримка австрійським військам у боротьбі проти Росії, що було викликано надією на визвольну місію Австро-Угорщини. Роздавалися призови боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Була почата перша спроба створити Укр. національну армію, що виступає на стороні Австро-Угорщини.
Ціль армії — звільнення У. Общая Укр. ая рада у Львові 1914 р. закликала юнаків-добровольців на службу в укр.ий легіон. Створюються організації
«Січ», «Сокіл», «Шар», що прийняли найбільше активну участь у створенні національної армії, що згодом буде названаі «Січові стрільці». Хід військових дій на території У призвів до розрухи господарського життя, що проявилося у відтоку робочої сили, пов’язаної з війною, спаді промислового і з/х виробництва. Погіршилося положення народних мас, що пояснювалося скороченням посівних площ, ростом податків, розладом грошового обігу (лише
15% грошей було забезпечено золотом), найчастіше втратою годувальника, голодом. Все це призвело до росту робітника і селянського прямування, виступам солдатських мас.

40. Причини, основні завдання та особливості Лютневої (1917 р.) революції в Росії.

Прорахунки уряду викликали невдоволення народу і призвели до кризи у суспільстві. Почався голод, не вистачало хліба, поширюються робітничі страйки. Особливо складною була ситуація у Петербурзі. Війська столичного гарнізону перейшли на бік робітників. І так почалась Лютнева буржуазно- демократична революція 1917 року. Коли стало відомо про події, почалися виступи, демонстрації на підтримку революції, за таких обставин цар Микола
ІІ зрікся престолу і до 12 марта 1917 року царський режим розсипався. Так
Лютнева революція дуже швидко перемогла. Особливість революції: швидко впало самодержавство. В Росії виникає двовладдя. Ліберальні депутати
Державної Думи Росії сформували Тимчасовий уряд, який спирався на буржуазію, поміщиків, на панівний клас, інтереси яких виражав. Тимчасовий уряд продовжує вести І світову війну, запевнюючи, що Росія, як член Антанти буде в війні до кінця. У внутрішній політиці продовжує політику царизм. Це була перша офіційна влада. Друга влада в Росії – Петроградська влада робітничих та солдатських депутатів. Рада захищала інтереси народу, спиралася на народні маси (селяни, солдати, озброєний народ). Мала реальну силу. Рада мала вплив у військах. Таким чином, Тимчасовий уряд повинен був рахуватися з радами як з реальною силою. Спочатку до Ради ввійшли меншовики та есери. Більшовиків було мало. В У стало відомо про падіння царизму. 13 марта 1917 року в Києві сформувався Виконавчий комітет – орган укр.
Тимчасового уряду. Він повинен був навести порядок, захищав и виражав інтереси панівних класів. Але незабаром в У виникає Київська Рада робітничих та солдатських депутатів. Вона діяла як і Петербурзька. Але, на відміну від Росії, в У виникає третя сила – Українська Центральна Рада
(ЦР).

41. Утворення та основні етапи діяльності Української Центральної Ради.

На У в березні виникнуло не менше 170 Рад. Буржуазія створювала свої органи влади -суспільні комітети (у них входили колишні земцы, фабриканти, заводчики, поміщики, професура й ін.). 3 березня 1917 р. з ініціативи товариства укр. прогресистів, соціал-демократів і укр. соціалістів- революціонерів, ряду кооперативних і студентських організацій створена
Центральна рада (ЦР), Головою ЦР був обраний М. Грушевський — відомі історики, що повернувся з посилання, лідер Товариства укр прогресистів.
Повноваження Центральної рады і Грушевського були проголошені на Укр. ом національному конгресі (7-8 квітня 1917 р.). До складу ЦР увійшло понад 800 чоловік, що подають усе укр. національні партії, профспілкові організації, селянські спілки. 4-я частина місць належала російським, єврейським, польським і ін. партіям (соціал-демократи, есери, Бунд). Керівництво ЦР стало створювати на місцях (повіти, міста, губернії) укр. рады, підтримувало заходи щодо створення укр.ой преси, введення укр. мови в школах і виникнення культосвітніх організацій («Просвіта»). ЦР висувала вимогу перед Тимчасовим урядом про автономію У в складі Російської
Федерації. Політика ЦР одержала в травні 1917 р. підтримку 3-х Всеукр. з’їздів: військового, селянського і робітника. 10 червня 1917 р. ЦР видала свій перший Універсал, у якому провозглашалась автономія У. Вскоре була створена виконавчий орган ЦР — Генеральний секретаріат на чолі з
Володимиром Винниченко (із 8 міністрів; С. Петлюра став генеральним секретарем по обороні). Наприкінці червня — початку липня 1917 р. у Києві відбулися переговори між делегаціями ЦР (М. Грушевський і В. Винниченко) і
Тимчасового уряду (А. Ф. Керенский, М. Терещенко, И. Церетели). Генеральний секретаріат був визнаний вищим органом крайового керування на У. Його влада поширювалася на 5 губерний: Київську, Полтавську, Чернігівську, Подільськ,
Волинську. 3 липня 1917 р. ЦР публікує ІІ Універсал, у якому заявляє про свою згоду чекати законодавчого твердження автономії У Установчим збори в листопаді 1917 р. Октябрьский переворот 1917 р. різко змінив ситуацію.
Центральна рада засудила повстання в Петрограді і визнала неприпустимим перехід влади в руки Рад 7 листопада 1917 р. був опублікований ІІІ
Універсал, у якому У. провозглашалась народною республікою в складі
«Федерації рівних і вільних народів», давалися обіцянки ліквідувати помещичью власність на землю, увести 8-годинної робочий день і встановити державний контроль над виробництвом. Під владу ЦР переходили ще 4 губернії:
Харківська, Екатериновславская, Таврическая, Херсонська. У листопаді-грудні
1917 р. різко загострилася боротьба за владу ні У. На виборах в Установче збори укр. партії одержали до 70 % голосів, більшовики одержали усього біля
10%. Багато Рад підтримували ЦР. Керівництво її не визнавало Совнарком на чолі з В. И. Леніним, закрило межу з Радянської Росією, припинило вивіз хліба, не пропускало на Дон через територію У військові з’єднання Червоної
Армії, щоб уникнути там масового кровопролиття. У цих умовах, за декілька днів до поразки, ЦР прийняла рішення про радикальну земельну реформу, а 25 січня опублікувала свій ІV Універсал про повну незалежність Укр. ой
Народної Республіки і розірванні всіх зв’язків із більшовицької Росією.
Запізнілість цих мір, а також відсутність серйозної збройної сили і дієздатного адміністративного апарата, молодість і недосвідченість керівників ЦР і Генерального Секретаріату призвели до поразки Центральної
Ради і проголошеної нею УНР.

42. Боротьба за політичну владу наприкінці 1917 р. причини громадянської війни в У.

У листопаді-грудні 1917 р. різко загострилася боротьба за владу ні У. 4 груден 1517 р. у Києві відчини_ I Всеукр. ий з’їзд Рад селянських, робітників і солдатських депутатів, скликаний під тиском більшовиків У.
Однако серед прибулих по призові Центральної Ради делегатів із села переважна більшість складів з’їзду підтримало лідерів УНР. Опинившись у меншості, біля 60 більшовиків і частина їхніх членів лівих партій, що підтримували, покинули з’їзд, коли його не вдалося перетворити у всеукр.ий мітинг. У кількості 124 чоловік вони поїхали в Харків. 24-25 грудня 1917 р. у Харкові працював I Всеукр. ий з’їзд Рад робочої, солдатських і частини селянських депутатів (від села не було жодного представника). Він проголосив на території У радянську владу. На ньому був обраний ЦИК Рад У, головою якого став член УСДРП Ю. Медведєв. 17-го грудня був затверджений радянський уряд У на чолі з Н. А. Скрыпником, що звернулося до Совнаркому
Радянського Росії з проханням про збройну поміч. Почалася збройна боротьба між ЦР і більшовицької радянської Росією. 26-го січня 1918-го ряди колишнього підполковника М. А. Муравьева після обстрілу Києва з важких знарядь і бронепоїздів, вступили в місто. Протягом трьох доби вони знищили не менше 3-5 тисяч киевлян, проводячи політику «червоного терору».
Проголошення в Харкові Сов. влади на У викликало: а) активізацію діяльності місцевих Рад і організацій більшовиків; формування рядів Червоної гвардії; б) із Росии прибули послані Леніним червоногвардійські ряди Москви,
Петрограда, матроси Балтійського флоту й ін. (понад 30 тис. чел.).
Командуючим військами призначений В. Антонов-Овсеенко. У грудні 1917-січні
1918 р. об’єднані сили Росії за підтримкою підпільних організацій установили Радянську владу на більшій частині Левобережной У. ЦР, бачачи безнадійність положення: 1) посилає в бій необстрелянных добровольців, студентів і гімназистів; 2) намагаючись залучити населення, прискорено приймає закони (IV Універсал проголосив гос. незалежність У на чолі з ЦР, націоналізував значні землеволодіння, уводив годинников-8-годинної робочий день і т.п.). 26 січня 1918 р. після повстання робітників заводу «Арсенал» і дій радянських військ був узятий Київ. 30 січня Радянський уряд із
Харкова переїхало в Київ. ЦР улаштувалася в Житомирі. У., як колишня частина Росії, знаходилася в стані воїни з Німеччиною й Австро-Угорщиною.
На переговорах у Брест-Литовске її інтереси подавала ЦР, що намагалася захистити від більшовиків У, тому — підписала договір: 1) про введення на територію УНР німецьких і австро-угорських військ (450 тис.) для захисту від нападу з півночі. ; 2) про постачання продовольством і сировиною німецької армії. У результаті: у лютому-березні німецькі й австро-угорські частини вторглись в УНР і дійшли до Харкова і Ростова, відтиснувши сили
Червоної Армії. УНР виявилася під утиском окупантів. Причини цивільної війни на У: відсутність підтримки народом ЦР (населення — проти німецьких здирств, поміщики — проти націоналізації землі, фабриканты- проти годинников-8-годинного робочого дня і т.д.).

43. Основні напрямки політики П. Скоропадського у 1918 р.

Оккупировав УНР, німецьке командування не було зацікавлено тримати у влади ЦР, тому що: 1) ЦР не мала адміністративного апарата для збору продовольства і сировини для Німеччини (через що постачання неодноразово зривалися); 2) проти спілки з ЦР (соціалістами) був кайзер Німеччини; 3) отсутствие підтримки народом ЦР (населення — проти німецьких здирств, поміщики — проти націоналізації землі, фабриканты- проти годинников-8- годинного робочого дня і т. д.). У результаті: 29 квітня 1918 р. на хлеборобском з’їзді в Києві за підтримкою німецького командування була скинута ЦР і для «порятунки країни від хаосу» проголошений гетьманом Павло
Петрович Скоропадський. Внутрішня політика гетьманського уряду: 1) сформирован кабінет міністрів із значних землевласників, в основному російськомовних (ряд укр. діячів відмовилися ввійти в кабінет через розгін
ЦР); 2) налажен дієздатний адміністративний апарат (старости, земські урядники, фахові чиновники, поліція і т.п.), що забезпечило майже безперебійне постачання Німеччини продовольством, сировиною і т.д.). 3)
Почате формування білогвардійської Південної армії на чолі зі ставлеником
Краснова — генералом Семеновим; 4) Відновлене помещичье землеволодіння.
Зовнішня політика: а) спілка з Німеччиною; б) установлення дипломатичних відносин із 12 країнами; в) подписание мирного договору з Росією; г) безкінечна дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати східно-галицькі землі і Холмщину; д) контакти з белоказачьим
Доном. Політика в області культури: а) створення умов для розвитку просвітництва й укр.ой культури; б) відкриття більш 150 гімназій, 2 університетів (Києві і Кам’янець-Подільському), Укр. ой Академії наук; в) національного архіву, Госбиблиотеки й ін. просвітніх центрів; г) введений у більшості шкіл укр.ий мова. У цілому влада Скоропадського не була стійкої, тому що: 1) не вирішила економічних проблем, вернув дореволюційні порядки на селі; 2) не створила національно-незалежної держави, окружив себе царськими чиновниками, що мріяли про «великої і неподільної Росії»; 3) проводила каральні експедиції (у захист поміщиків і нем. постачань); 4) опора на німецькі війська була хитливої, тому що Німеччина програвала війну й у ній зріла революція; 5) соц. база гетьманщини (значні власники) була занадто вузької, щоб влада протрималася тривалий час.

44. Діяльність Директорії у 1919-1920 рр.

Створена 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Укр. Національно- визвольної Спілки в Києві, як межпартийный орган соцпартій У (політичний керівник — В. Винниченко, військовий — С. Петлюра. Директорія домоглася нейтралітету німців і за допомогою корпуса стрільців під командуванням Е.
Коновальца розгромила 18 листопада 1918 р. війська гетьмана Скоропадското в
30 км південніше Києва (причина слабості гетьмана — див. попереднє питання). У середині грудня Скоропадський, зрозумівши безнадійність ситуації, відрікається від влади на користь Директорії і біжить у
Німеччину. Внутрішня політика директорії носила закономірно суперечливий характер: а) издала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не могла його реалізувати, забороняючи самовільний поділ землі; б) уникаючи беззакония, лишила в недоторканності польські маєтки на У; в) у січні 1919 р. провела вибори в парламент («Трудовий конгрес»), але реальної законодавчої влади створити не могла; г) оголосила про об’єднання ЗУНР з
УНР («Злука »), але через гостру класову боротьбу в обох державах об’єднання У залишилося на папері; д) прихильники Винниченко закликали до першочергового рішення соціальних проблем, а прихильники Петлюри — до зміцнення незалежності (через посилення армії й адміністративних органів).
Зовнішня політика Директорії: 1) відношення із Сов. Росією: а) ворожість друг до друга; б) підтримка супротивників один одного (Росія — Радянську У,
Директорія — ринулася до спілки з білогвардійцями, Антантою); в) відкрита війна один з одним (січень-лютий 1919 р.). 2) Відношення з Антантою: а) після поразки Німеччини — прагнення ввійти під заступництво Антанти
(посилка представників у США, Англію, Францію, Італію й ін.; участь у
Парижской мирної конференції і т.д.); б) ставка Антанти (особливо Франції) на Польщу; 3) Відношення з білогвардійцями: а) від військових дій
(монархіст Денікін не визнавав незалежної У) до збройного нейтралітету перед настанням Червоної Армії в середині 1919 р. і до підтримки Врангеля в
1920 р., що стремились з’єднатися з Петлюрою і белополяками для спільної боротьби з радянською владою. 4) Відношення з Польщею: а) постійна боротьба з польськими домаганнями на західно-укр. землі (В. Галичина й ін.); б) проте в 1920 р. Петлюра йде на спілку з Пилсудским проти Сов. Росії (див. таке питання). Висновок: влада Директорії була Хитливої, через суперечливий характер внутрішньої і зовнішньої політики, чим і скористалася Сов. Росія в січні 1919 р., захопивши територію УНР; офіційно Директорія була ліквідована 20 листопада 1920 р. указом Петлюри, що привласнив собі усе її повноваження.

45. Проголошення ЗУНР та її злука з УНР.

У Галичині — 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулося загальне собранне укр. політичних діячів Галичини і Буковини, що обрало керівний орган —
Національний Рада, що заявив про прагнення об’єднати усе західно-укр. землі в єдину державу (Галицню, Северо-Западною Буковину і Закарпаття). У листопаді 1918 р. Национальный Рад увів війська у Львів і в Східну Галицню, проголосив 18 листопада 1918 р утворення Западно-укрдинской Народної республіки (ЗУНР, Президент — Е. Петрушевич, голова уряду — К. Левицкий).
Було зроблене таке: для захисту республіки — утворив власну Укр. Галицьку армію (УГА; 40 тис.), сформував місцевий адміністративний апарат керування
(з австрійських органів влади на місцях), виступив проти націоналізації значних підприємств і передача землі селянам. Що відіпхнуло від
Національної Ради селянські і робітники маси, прискорило утворення революційних Рад, Компартии В. Галичины і збройне повстання в Дрогобичі
(квітень 1919 р.) із вимогою возз’єднання із Советской У. У результаті: підірвана зсередини ЗУНР не сумела відстояти В. Галичину і 3. Волынь, захоплену Польщею в червні-липні 1919 р.; уряд ЗУНР зі Львова переїхало в
Станіслава. 3 листопада 1918 р. 10-тисячне Буковинське Вече висунуло вимогу: «Хочемо до У», унаслідок чого: 1) відповідно до рішення укр. і румунських парламентерів у Віден, місто Чернівц, повіти Заставна, Кицмань,
Вашковцы, Выжныца цілком, а Черновицкий і Серетский частково створювали особливу укр. територіальну область; 2) мова йшла не про автономію в складі
Австро-Угорщини, а про приєднання австрійські частини Укр. ой Буковини до
УНР. На короткий час утворилася ЗУНР — буржуазна держава в 3. У в 1918-1919 р. Більшість земель З. У (В. Галичина, Сев. Буковнпа, Холмщина,
Закарпаття), не змогло домогтися незалежності, тому що: 1) їхній повстання спалахували розрізнено друг від друга, були погано підготовлені, неорганизованны, поступалися в чисельності озброєнню військам сусідніх держав; 2) Сов. У. була не в силах зробити їм діючу поміч.

46. Встановлення Радянської влади в У у 1920 р. підсумки та наслідки громадянської війни.

Положення на У в 1920 році характеризується закінченням цивільної війни
(радянсько-польська війна, розгром армії Врангеля в Криму, петлюрівських і білогвардійських військ на Правобережжя У). Радянсько-польська війна, причини: 1) прагнення уряду Пилсудского знищити Сов. Влада в У; 2) розширити межа Польщі (за рахунок частини Литви, Білорусії й У); 3) збити розжарення социальною невдоволення польських робітників і селян, переключивши їхню увагу від внутрішніх проблем на патріотичну хвилю; 4) скористатися спілкою з Петлюрою на дуже вигідних для Польщі умовах (по
Варшавській угоді квіт. 1920 р. Петлюра обіцяв Польщі В. Галичину, 3.
Волынь, частина Полісся, забезпечував продовольством пол. армію; надавав війська для походу на Київ). У результаті: створивши 2-кратну перевагу сил
(на У — 5-кратне), Польща за декілька місяців захопила Білорусію,
Правобережжя У и Київ. У відповідь Радянський уряд: 1) опублікував обертання до своїх громадян, у якому викривалися цілі імперіалістів; 2) оголосило нову мобілізацію що дала 0,5 млн. нових бійців; 3) перекинуло з інших фронтів на польський 1-го Кінну армію, 25-ю Чапаевскую дивізію й інші з’єднання, що відрізнилися; 4) не відбулося обіцяне Петлюрою «усенародне повстання» і на У «проти Рад». У результаті настання Червоної армії: 1) у ході київської операції — Юго-Западный фронт (під командуванням Егорова), кинувши в прорив 1-го Кінну армію, прорвав фронт, звільнив Київ і наступав на Львів; 2) Західний фронт (під командуванням Тухачевского) звільнив
Білорусію і наближався до Варшаві. У результаті швидкого Радянського настання було порушене співвідношення сил на користь Польщі, тому що: а) вторгнення на пол. територію викликала потужне національно-визвольне прямування в Польщі, що посилилося через помилкове створення Тимчасового
Революційного Комітету Польщі (Дзержинський, Мархлевский, Кін і ін.), що створив госхозы і загонявших насильно в них селян, що проводив антирелігійну політику, що заохочувала убивства ксьондзів і т п.; б) создание 15 липня 1920 року Галицької соціалістичної радянської республіки виявилося штучним, а трудящі З. У у своїй масі не підтримали гасел
Галревкома — «грабуй буржуазію в самому справжньому змісті цього слова»; в)
Польська армія швидко провела мобілізацію і знову одержала перевагу військових сил; г) Сов. війська були измотаны 500-800 км настанням, відірвалися від тилів і понесли великі втрати; д) утворився величезне розірвання між наступавшими Зап. і Юго-Западным фронтами. Польська армія, организовав настання, завдала поразки Кр. Армии, що понесла величезні втрати і відступила. Бачачи, що війна може прийняти затяжний характер, до чого не були готові обидві сторони. — Польща підписує з Росією й У Ризький мирний договір (березень 1921 р.), по якому до Польщі відходили західні райони У и Білорусії. Настання Врангеля — зміцнившись у Криму, залишки
Деникинской армії під командуванням барона Врангеля (150 тис.), використавши радянсько-польську війну, спробували організувати новий похід: а) неудачный прорив під Каховкой, у надії з’єднатися з польськими і петлюрівськими військами; б) захват Мелитополя і Маріуполя, у надії прорватися до донського козацтва. У відповідь Радянським урядом: а) був утворений Південний фронт під командуванням Фрунзе (штаб дислоцировался в
Харкові); б) проведена нова мобілізація, сформована 2 Кінна армія (ком.
Миронов), перекинені з Польського фронту 1-я Кінна армія й інші з’єднання, що відрізнилися; в) підписана спілка з Махно про спільні дії проти
Bpaнгеля. У результаті Червона Армія: 1) ударивши з Каховського плацдарму, звільнила південну У; 2) 2-мя ударами (через Турецький вал і оз. Сиваш) прорвалася в Крим, де були знищені залишки врангелевской армії (частина з яких — 150 тис. військ і цивільного населення — евакуювала в Туреччину французька ескадра, що дотепер рахується видатною військовою операцією).
Останнім осередком опору стала територія междуречья Дністра і Юж. Бугу, де знаходилися залишки білогвардійських і петлюрівських військ. Через нечисленність, відсутності широкої підтримки в населення вони були розгромлені Червоною Армією. Відрізнилися при цьому корпус Червоного козацтва В. Примакова і кавалерійська бригада Г. Котовского.

47. Відбудова народного господарства У. на засадах непу.

НЕП — форма, перехідного періоду від капіталізму до соціалізму базирующаяся на «ринковій економіці. Була прийнята на Х з’їзді РКП(б)
(березень 1921 р.) і проводилася в країні до зими 1927-1928 р. Сутність
НЭПа — встановлення економічної основи політичної спілки робітничого класу і селянства. Причини, прийняття НЗПа — криза Радянської влади (кінець 19 — початок 1921 р.), що показав на практику неможливість просування політики
«військового комунізму» після закінчення цивільної війни. 1) Криза економічний: а) майже повна розруха і параліч економіки; б) із/х — У. заготовила 40% від потреб продовольства; голод у значних містах, у Поволжя,
Сибір, Уралі; У. під натискуванням Москви відправила 40 ешелонів продовольства в РСФСР; в) в області фінансів — повна інфляція грошей. 2)
Криза внутрішньополітичний: а) порушена спілка робітничого класу і селянства (возмущенно продовженням пророзкладки), через що селяни зі зброєю в руках повстали проти Радянської влади; б) у 10 разів скоротився і до того вузький прошарок пролетаріату — соціальної бази й опори Сов. влади: найбільше віддана його частина полягла на фронтах цивільної війни, частина декласувалася, не выдержав голоду (пішла в село). 3) Криза внутріпартійний: а) у РКП(б) не було єдиної думки про шляхи виходу з кризи: одні виступали за посилення адміністративних, репресивних мір (Троцкий, Сокольников), інші
— за повернення до демократичних порядків (Медведєв, Коллонтай); б) у партії виникнуло 10 платформ, що по-різному пропонували шляху виходу з кризи. Положення збільшувалося складною міжнародною обстановкою, що при внутрішній нестабільності могла породити нову агресію і загибель Сов. влади. У результаті: усе 3 кризи, викликані 6-летней війною 1914-1920 р. і невиправданим продовженням політики «військового комунізму» після цивільної війни, зробили неминучим прийняття на Х з’їзді партії курсу на НЕП. Основні зміни при НЭПе. 1) У сільському господарстві: а) заміна пророзкладки продналогом; б) вводимый податок був заздалегідь відомий селянину до посевной, через що він був зацікавлений зробити більше і продати надлишки на ринку; в) ліквідувалася кругова порука і кожний селянин розплачувався самостійно; г) розмір податку в порівнянні з пророзкладкою був знижений приблизно в 2 разу; д) установлювався прогресивний податок (максимум для куркульства). У результаті: у з/х НЕП з однієї сторони економічно стимулював розвиток виробництва, з іншого боку — строго дотримував класової ознаки. 2) У промисловості: а) продаж у приватні руки дрібної і частини середньої промисловості, що дало державі засобу і підняло продуктивність праці на цих підприємствах; б) об’єднання значних підприємств у трести і переклад їх на госпрозрахунок; в) створення єдиного центру планування —
Держплана, що дозволяє регулювати витрати, прибутки і ресурси держави; г) переход від зрівнялівки до відрядної зарплати робітників (за результатами праці); д) отмена загальної повинності і перехід до добровільного притягнення робочої сили; е) привлечение іноземного капіталу у формі концесій (решти в оренду підприємств, землі і т.п.), змішаних акціонерних товариств і ін. форм. 3) У області торгівлі: а) переход до вільній купівлі- продажу на ринку; б) кроме місцевих базарів, були організовані значні ярмарки (Київська, Сорочинская й ін.); в) в значних містах відчинилися торгові біржі (оптові угоди й операції з цінними паперами). 4) В області фінансів — випуск червінця (рівнявся 10-ти царським золотим рублям і був в обертанні поряд із старими знеціненими рад. знаками). Конвертованість червінця забезпечувалася завдяки: а) постоянному росту продуктивних сил при
НЭПе; б) эмиссии лише старих совзнаков, у той час як кількість червінців відповідало золотому і валютному запасам і кількості легкореалізованих товарів; в) системе постійного поповнення держбюджету (уведення 86 видів податків: платні комунальні, поштові, транспортні й ін. послуги; регулярні госзаймы й ін.). Результати і значення НЭПа: 1) при НЭПе були досягнуті найвищі темпи розвитку країни за всі 70 років Сов. влади; 2) в найкоротші терміни відновлене господарство країни; 3) вырос життєвий рівень населення;
4) для нашої держави сьогодні НЕП дає деякий досвід ринкових відносин і уміння в найкоротші терміни виводити країну з кризи. Причини згортання
НЭПа: 1) НЕП не міг бути довговічним, тому що базувався на 2-х несумісних основах: а) в економіці — ринкові відносини; б) в політику — КАС. Т. до. ринкові структури не мали своїх політичних партій — переможцем могла вийти лише КАС; 2) Керівництво країни ніколи не приховувало, що «із Росії
НЭПовской буде Росія соціалістична»; 3) НЕП мішав планам лідерів РКП(б) по встановленню однопартійної диктатури. У результаті: на початку 1928 р. НЕП був згорнутий і замінений сталінським тоталітарним режимом (перші кроки: примусове вилучення хліба в селян, закриття ринків і арешти за приватну торгівлю, уведення карткової системи і т.п.).

48. Національно-державне будівництво в У в 20-х рр.

Росія була в’язницею народів. Пратія більшовиків та Ленін дуже обережно ставилися до нац. питання ще за часів громадянської війни. У Бресті більшовики визнали ЦР та її генеральний секретаріат; а потім визнали й У як незалежну державу. За часів громадянської війни більшовики визнали незалежність укр. рад. держави( республіки). Під час громадянської війни виникло негайне завдання об’єднати зусилля рад. більшовиків.у травні 1919 р. Ленін запропонував встановити воєнний союз рад. республік. 1 червня 1919 р. представники всіх рад. республік приймають рішення про воєнний та економічний союз. Це була не єдина держава, У. була незалежною до 1923 р.
Рад. У. на цьому етапі проводила власну зовнішню політику (48 угод з іншими державами), торгівлю, почала будувати окрему укр.. рад. армію. 28 грудня
1920 р. представники від рад. Росії (Ленін та Чечерін) та преставник від У.
Х. Раковський у Москві підписали угоду про воєнний та економічний союз між
У та Росією. З цією метою об’єднувалися 7 наркоматів : торгівлі, фінансів, праці, залізниць, пошт і телеграфів. Були об’єднані ВРНГ і УРНГ. Ці об’єднані наркомати увійшли до складу РНК, але мали своїх представників.
Такі ж самі угоди Росія уклала з іншими рад. республіками. Т. ч. Спочатку виникає договірна федерація формально незалежних рад. республік. Але ці відносини були досить непевні. Виникає подальша потреба у юридичному об’єднанні. З цього питання існувало дві точки зору: 1) всі рад. республіки повинні увійти до складу РРФСР як автономні республіки – це був принцип автономізації; 2) створення нового союзу, нової федерації рад. республік.
Відстоювали: Х. Раковськиі, Ленін. Ракоський неодноразово ставив питання про перегляд стосунків між У та Росією. Була створена 10 серпня 1922 р. спеціальна комісія, до якої ввійшов Сталін та ін., але ніякого рішення не було прийнято. Ленін надіслав листа до Політбюро, в якому висунув свій власний план об’єднання республік. Цей план передбачав створення СРСР. У жовтні 1922 р. пленум ЦК РКП(б), на якому план Леніна було схвалено. Були створені комісії з розробки основ Конституції СРСР та з підготовки до утворення СРСР. Але й після цього пленуму не вщухали протиріччя. 3 жовтня
1922 р. в У почали обговорювання цієї пропозиції. 10 грудня 1922 р. у
Харкові відбувся 7 Всеукраїнський з’їзд Рад, у якому було прийнято рішення
, що У. ввійде до СРСР. Утворена Декларація “Про утворення СРСР” та проект
Конституції. 30 грудня 1922 р. в Москві відбувся І з’їзд Рад СРСР. На з’їзді було присутньо 2215 делегатів (від У. 364 ). Цей з’їзд ухвалив
Декларацію та Союзний Договір. Остаточне затвердження інших документів з’їзд доручив іншому з’їзду. Було обрано ЦВК СРСР, до якої увійшли 4 голови
(від РРФСР, УРСР, БРСР та ЗРФСР). Головою ЦВК від УРСР увійшов Петровський.
26 січня 1924 р. – ІІ з’їзд Рад СРСР. З’їзд остаточно затвердив нову конституцію СРСР. Таким чином формування СРСР завершується після ІІ З’їзду.
У травні 1925 р. відбувся IX Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому. На цьому з’їзді була затверджена нова Конституція. Укр.. Конституція зафіксувала положення: у складі У. була Молдавська автономна рад. республіка. Губернії ліквідовані, а були Центр – Округ – Район. В 1924 р. Ленін вмирає. Після його смерті влада перейшла до Сталіна. Він практично перетворив СРСР на єдину централізовану унітарну державу. Республіки втратили свій суверенітет. Після того, як У. ввійшла, вона втратила свою незалежність. На початку 30-х років починається нац. гніт укр.. народу.

49. Політика Узації: причини, суть, наслідки.

1923 р. – 12 З’їзд РКП(б), прийнята політика коренізації. Ця політика передбачала підсилення зі підготовки кадрів корінної нації. Ця політика проводилася по таким напрямкам: створення політичних та економічних умов для всебічного культурного розвитку нац. меншин. На чолі партійного апарату в У став Каганович. На чолі уряду став Чубар, керівник наркому юстиції був
Скрипник. Перші кроки – впровадження укр. мови у державний та партійний апарат. У серпні 1923 року прийнята спеціальна постанова за якої всі урядовці повинні були пройти курси вивчення укр. мови. У 1925 р. вийшла постанова “Про використання укр.ої мови у державній публікації”. З 1922 р вся партійна документація велась укр. мовою. Зросла кількість укр. установ.
92 % дітей навчалися укр. мовою. У 1927 році укр. мовою видавали 50 % книг.
У 1933 р на У існували 426 газет, з них 372 – україномовні. Укр. мова почала використовуватись у військових частинах, інших вищих навчальних закладах. Існували, навіть плани реорганізувати армію за територіальним принципом. Це підтримував Фрунзе. В 1934 р Київ став столицею У.. Водночас в У багато робилося для національних меншин. Було створено 13 нац. районів,
954 ради на селі, 100 нац. рад у містах. На У працювали німецькі, болгарські, польські, єврейські та інші школи, театри, бібліотеки. У. піклувалася також і про українців, які жили за межами У. (6,5 млн.). 2 млн.
– на Кубані, 1,3 млн. – Курська губерня, 1 млн. – Воронезька губернія,
600 тис. – Туркестан. Тут створювали укр. школи, видавали газети укр. мовою. Під час проведення політики Узації були також певні помилки та пррахунки. На початку 30-х років Сталін припиняє політику Узації.
Проводиться політика централізації та русифікації. Після того, як У. ввійшла, вона втратила свою незалежність. На початку 30-х років починається нац. гніт укр.. народу.

50. Угода між СРСР та фашистською Німеччиною 1939 р. та зміна статусу західноукраїнських земель.

Перебування роз’єднаних укр. земель у складі СРСР, Полину,
Чехословаччини, Румунії — один із найбільше складних моментів політичного положення в Центральної і Східної Європі напередодні другої світової війни.
Геополітичне розташування цих земель зробило їхнім об’єктом сутички інтересів СРСР і Німеччини. Западно-укр. землі в системі радянсько- німецьких договорів 1939 року. Гітлер розглядав У, як майбутній плацдарм у завоюванні СРСР, використовував «укр. карту» для притягнення союзників у центрі Європи (у 1938 р. він підтримав утворення автономії Закарпаття —
Карпатской Русі, що у такому році була окупована за згодою Німеччини її спільницею — Угорщиною). СРСР ринувся перемістити і зміцнити свою західну межу, відтягнути початок війни шляхом угоди з Німеччиною. Советско-
Германский договір про взаємодопомогу і ненапад був підписаний 23 серпня
1939 р. Секретный протокол, оформлений додатково до пакту, передбачав поділ сфер впливу й окупації в Європі. Радянському Союзу передавалися усе західно- укр. землі. 1 вересня 1939 р. Німеччина вступила в Польщу, почалася друга світова війна. 17 вересня Червона Армія перейшла польську межу і зайняла майже всі землі, населені українцями, білорусами (територія загальною площею більш 190 тис. кв. км. , населенням більш 12 млн. чел.).
Розмежувальна лінія між СРСР і територією, окупованої гітлерівцями, була уточнена в германськ-радянсько-німецькому договорі про дружбу, і межа від
28 вересня 1939 р. Укр. землі Лемкивщина і Холмщина були зайняті
Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. Румунія передала
СРСР Бессарабію і Північну Буковииу. Після возз’єднання з У на західно-укр. землях були проведені соціально-економічні, перетворення, що носили суперечливий характер. Реформи включали: 1) конфискацию поміщицьких і монастирських земель; 2) национализацию банків і значної промисловості; 3) реконструкцию і будівництво нового виробництва; 4) проведение виборів; 5) меры по українізації, зміцненню системи просвітництва й охорони здоров’я;
6) создание системи соціального забезпечення й ін. Проте ці реформи: 1) осуществлялись уже звичними на сході жорсткими командно-адміністративними методами; 2) не враховували місцевих особливостей, порушували звичний уклад життя західних українців; 3) вели до ліквідації раніше створених структур
(заборона полтических партій, арешт і депортация їхніх лідерів, насильницька колективізація, припинення діяльності товариства «Просвіта» і ін.); 4) сопровождались. репресіями (було заарештовано і выслано біля 10% населення: службовців старого держапарату, місцевих комуністів, служителів церкви, підприємців, заможних селян, значна частина інтелігенції).
Входження Західної У в склад УРСР була важливою подією; вперше українці об’єдналися в рамках однієї державної структури, але через свою нетривалість це об’єднання не призвело до глибоких перерв у житті парода.
Поряд із визначеними зсувами в економічному, соціальному і культурному житті, населення Західної У придбало і чималий негативний досвід ознайомлення з радянською системою. До того ж у період відступу частин
Червоної Армії влітку 1941 року за наказом із Москви органи НКВД знищили більш 15 тисяч заключенных, велику частину з них — у в’язницях Западной У.

51. Напад Німеччини на СРСР та окупація У.

22 червня 1941 р. Німеччина починає агресію проти СРСР. Групи армій, що йшли на СРСР: Північ, Центр та Південь. На У. йшла група Південь. У 1941 р
Червона армія відступала. Дуже швидко німці підійшли до Києва. Сталін не хотів віддавати Київ, але Жуков був іншої думки, тому Київ зі стратегічних планів залишили німцям. Після падіння Києва німці дуже швидко захопили всю
У. У загарбницьких планах фашистської Німеччини У приділялося особливе місце. План «Ост»: гітлерівці мали намір протягом 30 років виселити з У мільйони чоловік, заселити її німецькими колоністами. У. повинна була назавжди стати аграрною колонією. Частина укр. земель намічалося передати союзникам Німеччини. План бліцкригу ставив перед групою армій «Південь» задачу нанесення блискавичного удару в напрямку Києва і створення сприятливих умов для настання всередину У. В полон потрапило 1,3 чоловік.
Під час окупації було евакуйовано з території СРСР 1500 підприємств та
10млн. Чоловік. З території У. було евакуйована третя частина всіх евакуйованих підприємств та людей. ОУН. В 1938 році вбито Є. Коновальця.
Виникають 2 фракції: ОУН-М (А. Мельник); ОУН-Б (С. Бандера). ОУН з радістю зустріли німців, бо вважали, що німці допоможуть створити незалежну У. Але це не входило в плани фашистів. Вони бачили ОУН як диверсійну організацію в тилу Рад. армії. Серед німців не було єдиної точки зору, як саме ставитися до ОУН. Партійний апарат на чолі з Борманом не хотів зв’язуватися з ОУН. 30 червня 1941 р. ОУН-Б проголосила про утворення укр. незалежної держави.
Німці не знали про це, але реакція була швидкою: Бандеру кинули у в’язницю, де він просидів всю війну; заарештовано й розстріляно багато членів ОУН-Б.
Таким чином ОУН була змушена піти у підпілля. Рейхскомісаріат У. очолював
Е. Кох у м. Рівне. Почалися репресії проти воєнних та євреїв. 180 концтаборів, де було знищено 850 тис. євреїв. У. постачала 85 % продовольчих товарів для німців. Існували остарбайтери – це були українці та інші, яких вивозили до Німеччини та інших країн-союзниць Німеччини на примусові роботи. (з У. 2,3 млн. чоловік). Бойові дії Червоної Армії на У укладалися тяжко. Помилки і прорахунки. Озлоблені бої, на всій території республіки (оборона Одеси, Києва, Севастополя). Через чотирьох місяця після початку війни велика частина У була захоплена ворогом.

52. Окупаційний режим та Рух Опору в У.

У липні 1942 р. на всій території У був встановлений окупаційний режим.
Фашисти позбавляли населення цивільних прав, заявили, що їхня ціль — змусити українців працювати на Німеччину (2,3 млн. вихідців з У були вивезені на примусові роботи). Гітлерівці грабували матеріальні ресурси У.
Голод. Жителі міст змушені були переїхати в сільську місцевість (населення
Києва скоротилося на 60%). Окупанти ринулися потопити в крові партизанське прямування, ліквідувати підпільні організації, за допомогою політичних провокацій послабити волю укр. народу до боротьби за звільнення.
Розвертається партизанська боротьба. Координував ех Укр. ий штаб партизанського прямування — філія НКВД . З самого початку окупації починається Рух Опору в У. Виникають різні течії та групи що чинили опір: підпільні організації та партизанські загони; на З. У. – польські організації; сили ОУН . Розвиток подій на Західної У мало свої особливості.
До початку війни ОУН співробітничала з гітлерівцями (у німецькій армії був створений «Легіон укр. націоналістів», а в 1943 р. — добровольча дивізія СС
«Галичина»). Прагнення ОУН знайти рівновагу між власними інтересами і цілями фашистів не дали результату. Наприкінці 1942 р. прихильники С.
Бандер приступають до Формування значних партизанських сил. Червень 1941 р. спроба створити укр.ое державу, але ці дії суперечили інтересам окупаційного режиму і були придушені. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б починає формувати армію, до якої були включені сили ОУН-М та всі розрізнені загони.
Таким чином, виникає УПА, на чолі якої став Р. Шухевич. До складу УПА входило 30–40 тис. чол.. УПА діяла на Поділлі та Поліссі. В 1943 г. конгресс ОУН призвал к антинацистской и антисоветской борьбе. УПА уничтожала остатки Красной Армии после гитлеровского вторжения. На
Черніговщині виникає загін на чолі з А. Федоровим. Багато загонів- комуністів (100 тис. чол.). у 1942 р. виникає Центральний штаб партизанського руху в Москві, а пізніше – в травні цього ж року – центральний штаб на У. в 1943 р., коли Червона Армія розпочала наступ, почалися партизанські рейди по території У. (партизанські об’єднання
Наумова та Федорова здійснили великі рейди). Внаслідок ІІ Світової війни
З.У. землі потрапили до складу Рад. У. 8 травня 1945 р. Німеччина підписує капітуляцію. У вересні 45 р. закінчується ІІ Світова війна.

53. Визволення У. від фашистських окупантів. Наслідки ІІ світової війни для У.

Битва за Л У. Розгром німецько-фашистських військ у Курській битві
(липень 1943 р.) — створив передумови для настання Червоної Армії по усьому фронті, зокрема, на Левобережной У. Перед Центральним, Воронезьким,
Степовим, Юго-Западным і Південним фронтами — була поставлена задача звільнення Донбасу, Лівобережної У, форсування Днепра і створення плацдармів на Правобережной У. У результаті успішного настання радянські війська у вересні 1943 р. звільнили Харківські, Сумські, Чернігівські,
Полтавську області і лівобережні райони Киевщины, Донбас, а 6 листопада
1943 р. — Київ. У 1944 р. проведений ряд військових операцій (Житомирско-
Бердичевская, Корсунь-Шевченковская, Ровенско-Луцкая й ін.), що дозволили чотирьом Укр. фронтам вигнати загарбників із території республіки. Після завершення Карпатской операції 10 жовтня 1944 р. була цілком звільнена У..
Початок відновлення народного господарства. У першу чергу відновлялася важка і військова индуст-я, що забезпечують потреби фронту: електростанції, металлурги-ские комбінати, затоплені фашистами шахти, ж/д. Большинство підприємств легкої і харчової промисловості, колгоспи і радгоспи залишалися напівзруйнованими через недостачу сил і засобів. Незважаючи на пережиті трудності, робітничий клас і селянство У потім і кров’ю відновлювали зруйноване війною хоз-во Батьківщини. Бої в ЗУ. Прихід Червоної Армія в ЗУ поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами супротивника. Після краху надій на відновлення спілки гітлерівської Німеччини з західними державами ОУН/УПА переходить до військових дій, жорсткому терору проти комуністів, веек тих, хто співробітничав із радянським ладом. Навесні 1944 р. на Волыни в сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений генерал Н. Ватутін. Радянські війська блокували райони дій УПА; сутички сторін носили озлоблений характер. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але світ на Західної У наступив не швидко. Висновки: Народ У вніс значний внесок у розгром фашистської Німеччини, направив у Збройні сили біля 6 млн. чел. Кожний третій із них загинув на фронті, кожний другий з оставшихся в живих став інвалідом. За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі з загарбниками, 2072 українця були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Бійцям і офіцерам — жителям У вручені 2,5 млн. орденів і медалей.

54. Передумови національно-державного відродження У. в умовах перебудови 1985-1991 рр.

Причини. В другій половині 80-х рр. поступово укладається нова політична і морально-психологічна обстановка, на формування якої впливав цілий комплекс чинників: а) обострение соціально-економічної кризи в товаристві; б) углубление кризових явищ у КПРС і КПУ, критика їхньої діяльності; в) возможность в умовах гласності вираження незадоволеності офіційним поясненням причин чорнобильської катастрофи і діями по ліквідації її наслідків, важким екологічним і демографічним станом республіки; г) серьезные проблеми в області національної політики, насамперед падіння статусу укр. мови; д) обостренное увага до «білих плям» укр.ой історії, національній символіці; е) рост значимості загальнолюдських цінностей і ін.
У результаті в товаристві усе більш осознавалась необхідність і можливість перерв. З 1988 р. наступає новий етап національно-визвольного демократичного прямування на У (його відмітна риса — перехід від критики будуючи до політичних дій). Найбільше важливі процеси цього етапу: 1) с
1988 р. ріст «неформального прямування»; 2) создание нових політичних організацій і партій; 3) ликвидация політичного монополізму КПУ (потім заборона її діяльності після серпневих подій 1991 г) начало формування багатопартійності; 4) обострение політичної боротьби в республіці (страйки шахтарів Донбасу в 1989 г и в 1990 р, вибори в Ради різноманітних рівнів у березні 1990 р. політичне голодування студентів у жовтні 1990 р., референдуми 1990 р. і 1991 р, президентські вибори і т.д.); 5) деятельность
Верховної Ради У (прийняття 16 липня 1990 р. «Декларації об гос. суверенітеті У», 24 серпня 1991 р. — «Акта проголошення незалежності У», розробка проекту нової Конституції, підготування і прийняття законів і т.д.
Нові політичні прямування і партії на У виникають унаслідок росту політичної і національної самосвідомості населення: 1) организации
«неформалов» (1989 р.); 2) образование НРУ («Рух») на початку 1989 р, програма якого відстоювала ідею суверенітету У, відродження укр. мови і культури, піднімала екологічні проблеми і підтримувала демократизацію політичної й економічної системи. Особлива увага оберталася на необхідність солідарності всіх етнічних груп на У. Появление Руху стало першим викликом монополії Компартії У на владу; 3) появление з 1990 р нових політичних партій (створені Укр. ая республіканська партія, Демократична партія У,
Укр. ая Крестьянско-Демократическая партія, Партія «зелених» У и ін. — усього 16 партій) і суспільно-політичних формувань; 4) создание і діяльність громадських організацій («Зелений світ», історико- просвітительське товариство «Меморіал», республіканське товариство укр. мови ім. Т. Г. Шевченко «Просвіта» і др). Наприкінці 80-х — початку 90 років на У відбувається ріст національно-визвольного, демократичного прямування, посилюється соціально-політична активність народу, зростає його національну самосвідомість. У результаті цього провозглашается державний суверенітет У, починається новий етап розвитку Укр. держави.

55. Формування політичної системи незалежної У.. Вибори 1994р.

До літа 1991 р. У., як і весь Радянський Союз, переживала системну кризу, пов’язаний із найгострішим протистоянням між старими соціально- політичними структурами і вже товариством, що глибоко змінилося. До серпня
1991 р. протистояння сил реакції і демократії досягло критичної точки. 19-
21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перевороту. У результаті спроба перевороту провалилася. Відразу після провалу путчу і як реакція на нього виник потужний процес дезинтегрованності країни. Пішла серія актів і декларацій про незалежність. Це була свого роду захист республік у відповідь на переворот. 24 серпня 1991 р. Верховный рада УРСР проголосила У незалежною демократичною державою і прийняв «Акт проголошення незалежності У». Одночасно було прийняте рішення про проведення 1 грудня
1991 р. республіканського референдуму в підтвердження Акта проголошення незалежності У. У умовах гострої політичної боротьби, росту національної самосвідомості укр.ой нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження і суверенітету У, що наростає економічної кризи, дезинтегрованності колишньої Спілки 1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента У. На референдумі 90% громадян У проголосували за «Акт проголошення незалежності У». (Незважаючи на те, що на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. 70% населення У висловлювалося за зберігання єдності СРСР).
На виборах Президента У в виборчий бюлетень були включені 6 кандидатів: В.
Б. Гринев, Л. М. Кравчук, Л. М. Лукьяненко, Л. И. Табурянский, В. М.
Чорновіл, Н. P. Юхновский. Більше половини голосів (19,6 млн. чел. або
61,59%) одержав Л. М. Кравчук — ставший у такий спосіб першим Президентом незалежної У Символика У. Государственный прапор У — синьо-жовтий. Герб У — тризубець. Причини розпаду СРСР: 1) Политические: а) невозможность перебороти унітарний характер старої федерації; б) монополизм партійно- бюрократичних структур; в) медлительность у підготуванні реформ політичної системи; г) утрата КПРС своєї функції «ядра політичної системи»; д) кризис ідеології «демократичного соціалізму». 2) Економічні: а) неудовлетворенность республік своїм економічним положенням у Спілці
(суперечки про те «хто кого годує»); б) депресія, що прогрессирует в- економіці; в) разрыв нормальних економічних зв’язків між республіками; г) кризис фінансової системи (різке знецінювання рубля, що галопує інфляція рубля, уведення полуденег — купонів); г) борьба ВПК за зберігання свого монопольного положення в економіці. 3) Національні: а) рост національної самосвідомості народів; б) недовольство національною політикою Центру, сприйманої як політика русифікації; в) запаздывание в дозволі виникаючих національних конфліктів (Карабах, Південна Осетія, Придністров’я); г) надежда розв’язати в самостійних національних державах відразу всі проблеми. Утворення СНД. В другій половині грудня 1991 р. у Біловезьк^ Пущ зібралися керівники 3-х держав: Росії, У и Білорусії (Б. П. Єльцин, Л. М
Кравчук, С. Шушкевич). На цій нараді було прийняте рішення про розпуск СРСР і створенні нового об’єднання — Співдружності Незалежних Держав (СНД).
Перші результати й уроки незалежності. Самопроизвольный, неконтрольований розлад СРСР поставив перед незалежною державою багато серйозних проблем: 1) разрыв хоз. зв’язків дуже вдарив по У, тому що 80% її торгового обороту припадало на Росію; 2) обладание 600-тисячною армією; 3) процесс інфляції досяг що галопує отметки-3000% за рік, що знецінило укр.ий купоно- карбованец майже втроє стосовно російського рублю; 4) либерализация цін із січня 1992 р., проведена слідом за Росією , гостро виявила недосконалість системи соціальних гарантій низкооплачивает сім’ям; 5) информационный вакуум створює сприятливі можливості для політичного маніпулювання суспільною думкою. Події осені 1991 р. ясно показали, що потрібна заміна всієї старої системи, зміна економічних і політичних форм життя, реформування всієї багатонаціональної держави. У цих умовах виявилося неможливим зберегти стару Спілку ССР.

56. Конституція У. 1996 р. про основні напрямки державного будівництва.

Після 1991 р У. стала незалежною державою, але вона мала стару рад. конституцію, яка була прийнята ще у 1986 р. у 1991-1993 рр. було розроблено декілька проектів конституції (К.). Вони обговорювалися в У., але прийняти
К. Не вдавалося швидко. Були такі політики, які казали, що не треба приймати К. Існували різні труднощі, проблеми та різні точки зору.
Проблеми, що існували: 1) Питання про приватну власність; 2) Питання про форми державного управління: а) У. як парламентська республіка; б) президентська; в) парламентсько-президентська. 3) Якою повинна бути виборча система; 4) Адміністративно-територіальний устрій: а) У.– унітарна держава; б) федеративно-земельний устрій. 5) процедура прийняття самої конституції: а) приймати на референдумі; б) на Верховній Раді; в) на соціальних конституційних зборах. У конституційному процесі можна виділити
2 періоди: 1) 1991-1993 рр.; 2) вересень 1994-28 червня 1996 р. У 1994 р збирається нова ВР. У цьому ж році обирається новий Президент (Л. Кучма).
Була створена спеціальна комісія, яка готувала проект конституції. Навесні
1996 р ВР схвалила у першому читанні цей проект. Надалі процес дещо пригальмувався. Приймається Указ про референдум у вересні 1996 року. В ніч з 27 на 28 червня 1996 р У. здобула нову К. К. Має преамбулу, 15 розділів і
168 статей. В К. Записано, У. є незалежною, демократично соціальною та правовою державою. У. – це унітарна держава. У складі її – автономна респ.
Крим. У. – республіка, тому єдиним джерелом влади є народ. В У. діє верховенство права, державна мова – українська. Суспільне життя в У. базується на засадах політичного, економічного плюралізму. В У. жодна ідеологія не може бути офіційною. Зараз в У. біля 100 укр. партій. Школа відокремлена від церкви, а церква – від держави.

Министерство общего и профессионального образования РФ

Тверской государственный университет

Факультет прикладной математики и кибернетики

Кафедра теоретической и прикладной экономики

Реферат

по курсу «История экономических учений» на тему: «Город Солнца» Томмазо Кампанеллы»

Выполнил: Скоробогатова Н.М.,

41 группа

Проверил:

Тверь

2000

Содержание

Введение…………………………………………………………

Эпоха Томмазо Кампанеллы……………………………………

Биография ученого………………………………………………

«Город Солнца» Кампанеллы…………………………………..

Экономические взгляды Кампанеллы в «Городе Солнца»:…..

— Отношение к труду…………………………………………

— Организация производства…………………………………

— Принципы распределения………………………………….

Заключение……………………………………………………….

Литература………………………………………………………..

Введение.

Греческий термин ou topos обозначает «место, которого нет». От этого слова сэр Томас Мор произвел слово «утопия» для обозначения идеального гуманистического общества. Его книга «Утопия» была напечатана на латинском языке в 1516 году, и в английском переводе в 1551. Мор писал в то время, когда социальные институты, сохранявшие общество Средних веков, начинали разрушаться.

«Утопия» Мора была не первой книгой такого типа, но и не последней. В древней Греции Гесиод в «Трудах и днях», располагает свою утопию в далеком прошлом, в Золотом веке. Библия также располагает ее в прошлом – в садах
Эдема. Греческий автор Эвхемер тоже писал об утопическом острове в своей
«Священной истории».

В средние века под влиянием христианства утопическая литература в Европе исчезает. Внимание уделялось жизни после смерти, царству Божьему.

Утопия Мора, написанная как раз в конце Средних Веков, стала популярной, что вызвало различные имитации. Антонио Франческо Дони, редактировавший итальянское издание «Утопии» в 1548 году, в 1588 году выпускает книгу
«Миры», книгу о совершенном городе, где отменен институт брака. Далее последовало издание книги Франческо Патрици «Счастливый город».

В 1602 году Кампанелла печатает «Город Солнца». Хотя в какой-то мере его можно назвать имитацией «Утопии», надо сказать, что Город Солнца Кампанеллы совершенно отличен от Утопии, там действуют иные законы, он и построен по- другому.

Жизнь и деятельность Кампанеллы, ученого и философа, вызывает большой интерес у исследователей.

Эпоха Томмазо Кампанеллы.

Конец 15в. знаменовал собой наступление нового времени. Тенденции экономического развития этого периода обусловили начало процесса первоначального накопления капитала. В Англии и других наиболее развитых странах Европы зарождаются новые общественные отношения – капиталистические, появляются новые классы, складываются нации, усиливается централизация государственной власти, что подготавливает превращение сословно-представительных монархий в абсолютистские. С особенной силой проявляются новые веяния в идеологии, которая становится той первой ареной, где разгорается битва против феодализма, духовного порабощения человека католической церковью, против схоластики и суеверия.

В Италии уже в 14-15вв., а в других странах Европы с конца 15 – начала 16 века наступает эпоха Возрождения – развертывается движение, шедшее под знаменем «ренессанса» античной культуры. Приблизительно в то же время появляются идеологические течения гуманизма и реформации церкви.
Каждое из них обладало своей формой проявления и гаммой общественно- политических идей.

Среди исследователей нет единодушия, можно ли считать «Город Солнца» частью ренессансной культуры или относить его к последующему периоду.
С.Д.Сказкин причислял Кампанеллу к гуманистам Возрождения. В.П.Волгин говорил о «Городе Солнца» как о замечательном произведении, сочетающем принципы гуманизма с принципами общности – с социализмом.

Л.Фирпо считает, что рассматривать «Город Солнца» в ряду предшествующих ренессансных утопий – значит видеть в проекте Кампанеллы безнадежный анахронизм. Только поставив его в круг духовных искателей деятелей
Контрреформации, можно правильно понять смысл «Города Солнца».

Если отношение «Города Солнца» к «христианскому гуманизму» представляется достаточно ясным (вспомним хотя бы калек, живущих за границами града Солнца), то вопрос об отношении его к так называемому
«гражданскому гуманизму» требует очень серьезного исследования. Не вызывает сомнений, что ряд черт «гражданского гуманизма» получил дальнейшее развитие в утопии Кампанеллы, тем важнее подчеркнуть существующее различие.
«Гражданские гуманисты» были, как правило, озабочены лишь одним: как реформировать существующее общество и добиться его улучшения, не прибегая к коренной ломке сложившихся общественных отношений. Даже те из них, кто видел слабость государства в резком социальном расслоении его граждан, предлагая сгладить имущественное неравенство, не покушались на святую святых – на сам принцип частной собственности.

Таким образом, Кампанеллу трудно отнести прямо к какому-либо течению.
Обычно исследователи называют работы Мора и Кампанеллы принадлежащими к утопическому социализму, причем некоторые исследователи считают авторов родоначальниками социализма вообще.

Биография ученого.

Джованни Доменико Кампанелла, принявший в монашестве имя Thommaso
(Фома), родился в сентябре 1568 года в селении Стеньяно, около города
Стило, в Калабрии, находившейся в то время под властью испанцев. С самого детства Кампанелла проявлял большие способности; в 13 лет он писал стихи.
Первоначальное образование Кампанелла получил под руководством монаха- доминиканца, у которого учился логике; под его влиянием он, пятнадцати лет, пошел в монастырь. Решение идти в монастырь противоречило желанию его отца, который хотел отправить сына в Неаполь к родственнику-юристу для изучения права.

Кампанелла стал доминиканцем в 1583 году, частично из-за того, что только пойдя по этому пути он мог получить образование. Он был послан в монастырь Сан-Джорджио, где изучал философию три года, затем в 1586 году в монастырь в Никастро, где учился еще 2 года.

После изучения философии, основанной на Аристотеле, в 1588 Кампанелла уехал в доминиканский монастырь в Козенце изучать теологию. Там он открывает для себя философию Телезия. К концу 1598 года он заканчивает большую работу в защиту Телезия «Philosophia sensibus demonstrata». С этой своей первой ученой работой Кампанелла появляется в Неаполе и издает ее там в 1591 году. Он проводит здесь два года и пишет новое сочинение («De sensu rerum»), в котором уже отклоняется от учения Телезия, увлекшись изучением так называемой «натуральной магии» и астрологии, противником которой был
Телезий. Это сочинение написано под влиянием ученого неаполитанца делла
Порта, автора книги о натуральной магии и основателя академии для изучения природы (Academia secretorum naturae). Но в другой своей, написанной в
Неаполе же, работе Кампанелла опять идет по стопам своего учителя, доказывая этим, что его сложное миросозерцание обнимало весьма противоречивые идеи.

Свое свободомыслие Кампанелла проявлял и в поступках: для своих занятий он пользовался книгами монастырской библиотеки, не испрашивая разрешения у папы и пренебрегая грозившим за это отлучением от церкви. Результатом был донос: Кампанеллы бал арестован и отправлен в Рим, где ему впервые пришлось познакомиться с инквизицией. На первый раз он дешево отделался и хотя был оставлен под сильным подозрением, но все-таки выпущен на свободу.

Следующие за заключением годы Кампанелла проводит в скитаниях по
Италии. Через Флоренцию и Болонью он отправляется в Венецию и Падую, где поселяется в монастыре св.Августина и деятельно принимается за ученые занятия, восстанавливая свои рукописные сочинения, которые были у него отобраны и отправлены в инквизицию настоятелем доминиканского монастыря в
Болонье. Но и тут враги Кампанеллы не оставляют своих преследований: против него возбуждаются два новых процесса. Если первый (по обвинения в оскорблении генерала ордена) сошел легко, то второй был гораздо серьезнее и грозил суровыми последствиями: на Кампанеллу было возведено обвинение в авторстве сочинения «О трех обманщиках» («De tribus impostoribus») и в том, что он не донес на какого-то отрицателя Христа как спасителя. К этим обвинениям прибавили еще донос, приписывающий Кампанелле сочинения стихотворной сатиры на Христа, указывавший на его приверженность к
Демокриту и т.д. Быть может, нелепость первого из этих обвинений – в авторстве книги, написанной задолго до рождения Кампанеллы, — помогла ему опять выпутаться, но вероятнее то, что освобождению способствовали влиятельные покровители. Благоприятное впечатление на судей должны были произвести и два новых сочинения Кампанеллы: «О христианской монархии» и «О правлении церкви», в которых он выступил как ярый противник реформационного движения и приверженец папской власти, доказывая, что папа должен объединить под своей властью всех христиан и стать главой не только церкви, но и государства. «К этому религиозному и политическому единству, — говорит Лафарг, — Кампанелла стремился лишь для того, чтобы прекратить раздоры и установить мир и благоденствие на земле». Эти стремления
Кампанеллы, в соответствии с условиями его времени, выражались им зачастую в теологических формах, так что приверженцам католической церкви он мог порою казаться правоверным католиком.

Вернувшись к работе, Кампанелла не только принялся за философские сочинения, но выступил и как автор политических «Речей к итальянским князям», в которых он убеждает подчиниться власти испанцев и таким путем прийти к созданию мировой монархии, в которой Италия под владычеством папы будет играть первенствующую роль. Как в этих «Речах», так и в написанной позднее книге «Об испанской монархии» Кампанелла высказывает свои заветные идеи о создании единого мирового государства, которые в конечном итоге были направлены против всех существующих правительств и, в частности, против
Испании, несмотря на то, что ей предвещалось мировое главенство как самой христианской стране в мире.

В 1597 году, 29 лет, Кампанелла оставляет Рим и, прожив полгода в
Неаполе, возвращается, под предлогом болезни и усталости от всех скитаний на родину, в Стило. Но никакие скитания и невзгоды не могли сломить его неутомимой энергии. Не оставляя литературной деятельности, он принимается за осуществление своего заветного замысла, которому придает уже конкретную форму, считая, на основании пророчеств и астрологических предсказаний, что пришло время для мирового переворота, а с другой стороны полагая, что в
Калабрии он легко склонит к восстанию изнывающее под тягостью испанского ига население. Пьетро Джанноне в «Гражданской истории Неаполитанского государства» (Неаполь, 1723) говорит, что «Кампанелла едва было не вызвал восстания всей Калабрии своими новыми идеями и освободительным и республиканскими планами. Он заходил так далеко в своих планах, что предполагал даже преобразовать королевства и монархии и создать новые законы и новые системы управления общества». Тяжелое положение масс в
Италии способствовало успеху заговорщиков. Пылкий проповедник повел широкую агитацию. К заговору были привлечены и монахи, проповедовавшие восстание по всей Калабрии, и недовольные испанским владычеством дворяне, и калабрийские разбойники, и даже турки, на флот которых под управлением итальянского ренегата паши Синан Цикала особенно рассчитывали заговорщики.

Восстание было назначено на 10 сентября. Но нашлись два предателя, предупредившие испанские власти. Заговорщики были схвачены и частью казнены, частью заключены в тюрьму. Подошедший в назначенное время к берегам Калабрии турецкий флот никого не нашел. Сам Кампанелла пытался бежать переодетым в Сицилию, но был схвачен и отправлен по воле папы в неаполитанскую тюрьму.

От смертной казни Кампанеллу спасло то, что, помимо обвинения в преступлении политическом, он был обвинен и в ереси, а решение по этому делу не могло быть вынесено испанскими властями, — для этого требовалась санкция папы. Но если Кампанелла избегнул смерти, то был подвергнут таким страшным пыткам и таком жесткому тюремному заключению, что, не говоря уже о физических мучениях, которые он перенес, приходится изумляться необычайной силе воли, не покидавшей его целую четверть века его заточения. По собственному его свидетельству в предисловии к «Побежденному атеизму»
(«Atheismus triumphatus»), он был заключен в пятидесяти тюрьмах и семь раз был подвергнут жесточайшей пытке, причем последняя пытка длилась около 40 часов, после чего истерзанного и истекающего кровью Кампанеллу бросили в яму. Об этой пытке Кампанелла говорит и в своих стихотворениях, и в «Городе
Солнца»: «Они (т.е. Солярии) неоспоримо доказывают, что человек свободен, и говорят, что если в течение сорокачасовой жесточайшей пытки, какою мучили одного почитаемого ими философа враги, невозможно было добиться от него на допросе и единого словечка признания в том, чего они от него добивались, потому что он решил в душе молчать, что следовательно, и звезды, которые воздействую далеко и мягко, не могу нас заставить поступать против нашего решения».

Несмотря на все мучения, которые пришлось претерпеть Кампанелле, творческая деятельность его не ослабела. Можно считать очень вероятным, что одно из замечательнейших его сочинений – «Об испанской монархии», в котором он проявляет себя настоящим знатоком политики и истории, задумано и написано в тюрьме, хотя сам Кампанелла выдавал его за произведение более раннее.

В тюрьме же написан Кампанеллой и «Город Солнца» – произведение, ставшее впоследствии самым известным из всего им написанного и являющееся, несмотря на его небольшой объем, едва ли не самым замечательным из его сочинений. Сопоставляя «Город Солнца» с другими произведениями Кампанеллы, можно только изумляться, как удивительно сочетался в Кампанелле тонкий политик и один из самых смелых социальных реформаторов, которого не могли одолеть ни тюрьма, ни пытки, ни постоянные преследования, ни крушение надежд на подготовлявшееся восстание.

Осенью 1602 года Кампанелла был осужден на пожизненное заключение в тюрьме.

К этому периоду относится знакомство Кампанеллы с лютеранином Товием
Адами, поддерживающееся их общим интересом к учению Коперника и Галилея.
Кампанелла написал подробную «Защиту Галилея» («Apologia pro Galilaeo»), в которой доказывал правомерность его теории с точек зрения естественной, философской и богословской.

Дружеские отношения между Адами и Кампанеллой были в дальнейшем нарушены ожесточенной полемикой, которую Кампанелла повел против последователей Лютера в письмах к своему приверженцу, вследствие чего их десятилетняя дружеская связь прекратилась.

Только в 1626 году, после более чем двадцатипятилетнего заключения в тюрьмах, в судьбе Кампанеллы наступило улучшение. Папа Урбан VIII, руководимый интересами своей антииспанской политики, добивается передачи заключенного церковным властям, и Кампанелла переводится в Рим. Но, несмотря на покровительство папы, давшего ему возможность продолжать свои ученые труды, Кампанелла не мог чувствовать себя спокойно. Те самые астрологические знания, которым он угодил папе, навлекли на Кампанеллу новые неприятности. В 1629 году без его ведома и разрешения напечатана его
«Астрология». Враги Кампанеллы воспользовались этим для доказательства его суеверия и непокорности. А вскоре после этого, в 1632 году, начался процесс
Галилея, и Кампанелла опять энергично выступил в его защиту. От этого положение Кампанеллы все ухудшалось. Наконец, обвинения в новом заговоре против Испании едва не оказалось для него роковым. Но тут ему помогло его сближение с французским дипломатом Ноде и, главным образом, с французским посланником в Риме, Ноалем, к которому он, узнав о грозящей опасности, бежал. Ноаль попробовал обратиться за содействием к папе, но тот только разрешил ему делать с Кампанеллой все, что ему заблагорассудится. После неудачной попытки Кампанеллы скрыться в Венеции ему оставалось только навсегда покинуть пределы своей родины и бежать во Францию.

Во Франции правительством, которое видело в Кампанелле врага Испании, ему был оказан радушный прием, и он мог наконец отдохнуть от своей страдальческой жизни. Друзья его, в числе которых был знаменитый философ- материалист Гассенди, старались как можно лучше устроить Кампанеллу и материально его обеспечить. Но, несмотря на заботы и любовь, которыми он был окружен, Кампанелла сильно нуждался. Разрешение издать собрание своих сочинений он получил от Рима только после долгих хлопот. Но 21 мая 1639 года Кампанелла умер, успев издать только первые тома.

«Город Солнца» Кампанеллы.

«Город Солнца» Кампанеллы занимает в истории социальных идей значительное место. Влияние этой книги в XVII и XVIII веках несомненно. Она вызвала целый ряд подражаний и перепевов. Как источник утопических идей
«Город Солнца» должен быть поставлен рядом с «Утопией» Томаса Мора.

Литературное оформление «Города Солнца» весьма примитивно. Заимствовав у античных авторов и авторов эпохи Возрождения форму диалога, Кампанелла не смог этой формы должным образом использовать. В сущности мы имеем перед собой не диалог, а сплошной рассказ от первого лица, в который вкраплены – в угоду литературной традиции бессодержательные реплики собеседника, оправдываемые, и то не во всех случаях, необходимостью перейти к новой теме рассказа. Ничего существенного они в рассказ не вносят, и от их исключения рассказ ничего не теряет. Взятый сам по себе, рассказ построен не оригинально и мало занимателен. Он следует установившемуся трафарету: путешественник попадает в неведомую, вновь открытую страну, где и находит осуществленными представляющиеся ему совершенными общественные порядки. В противоположность Мору, Кампанелла не смог внести в этот трафарет ни одной живой черты. Наконец, стиль рассказа – сухой, абстрактный лишенный ярких образов и формулировок. Увлечь читателя как литературное произведение
«Город Солнца» не может.

Его успехи влияние были обусловлены, очевидно. Другими его качествами.
Ни литературный талант автора, а формулированные им с большой четкостью принципы привлекали к «Городу Солнца» интерес и вызывали его широкое распространение во всех странах Западной Европы – можно сказать, вопреки его форме. Полное отсутствие частной собственности, всеобщий обязательный труд, признаваемый всеми делом почетным, общественная организация производства и распределения, трудовое воспитание граждан – таков основной комплекс социальных идей Кампанеллы. Именно эти идеи и позволили «Городу
Солнца» пережить три столетия, находя для него читателей и почитателей.
Стоит еще раз подчеркнуть, что в раскрытии этих положений – исключая трудовое воспитание – Кампанелла дает мало конкретного и оригинального.

Экономические взгляды Кампанеллы в «Городе Солнца».

Кампанелла ссылался на невыносимое положение, сложившееся в Калабрии, на гнет налогов и разорение крестьян, на раздоры в городах, на набеги турок и местных бандитов. Вымогательства богатых торговцев и ростовщиков приводят к голоду и запустению . «Голод, — писал Кампанелла в «Рассуждениях об увеличении доходов Неаполитанского королевства», — происходит от торговли, потому что купцы и могущественные ростовщики скупают на корню весь хлеб и держат его, пока не доведут народ до голода, а потом продают по тройной или четверной цене так что страна становится безлюдной, ибо одни бегут прочь из королевства, другие же подыхают от такой мерзкой еды….».

Главная же причина всех бедствий – социальное неравенство, существование богатства и нищеты. Господство в обществе социального неравенства, частного интереса порождает ничем не сдерживаемое себялюбие, индивидуализм, пренебрежение к интересам других людей, общества в целом.

Разумное устройство Солнечного Града есть не сто иное, как выражение разумности и соответствия природе того социального строя, который установлен в государстве соляриев: « у них все общее», в Городе Солнца упразднена частная собственность – основа социального неравенства: «Община делает всех одновременно и богатыми и вместе с тем бедными: богатыми – потому, что у них есть все, бедными – потому, что у них нет никакой собственности; и поэтому не они служат вещам, а вещи служат им».

Выводя частную собственность из моногамной семьи («собственность образуется у нас и поддерживается тем, что мы имеем каждый свое отдельное жилище и собственных жен и детей»), Кампанелла в общности жен видел единственно возможную предпосылку уничтожения частной собственности. «У соляриев жены общи и в деле услужения, и в отношении ложа, однако же не всегда и не как у животных, покрывающих каждую самку, а лишь ради производства потомства в должном порядке…». Общность жен служит не только поддержанию общности имуществ, но и «научному» («согласно правилам философии») государственному контролю за деторождением. Этот контроль осуществляется в соответствии с биологическими и астрологическими теориями
Кампанеллы. Именно этим стремлением придать «научный» характер воспроизводству человеческого рода в идеальном обществе, а не одними заимствованиями из литературных источников (Платон) следует объяснять введение общности жен в его социальную программу.

Тем же рациональным принципам подчинено в Городе Солнца и воспитание и обучение детей. Всеобщему невежеству народа в современном ему обществе
Кампанеллы противопоставляет заботу государства о просвещении. Изучив естественные и отвлеченные науки, «постоянно и усердно занимаясь обсуждением и спорами», юноши и девушки «получают должности в области тех наук и ремесел, в которых они преуспели больше всего».

Отношение к труду

Всеобщее участие в труде, который из проклятья стал почетным и уважаемым делом, — важнейшая черта общественного строя Города Солнца.
Солярии «того почитают за знатнейшего и достойнейшего, кто изучил больше искусств и ремесел и кто умеет применять их с большим знанием дела».

Никакой труд не является позорным в обществе соляриев, «никто не считает для себя унизительным прислуживать за столом или на кухне, ходить за больными и т.д. Всякую службу называют они учением… Поэтому каждый, на какую бы службу ни был он назначен, исполняет ее как самую почетную».
«Самые тяжелые ремесла, например, кузнечное или строительное, считаются у них и самыми похвальными, и никто не уклоняется от занятия ими, тем более что наклонность к ним обнаруживается от рождения, а благодаря такому распорядку работ всякий занимается не вредным для него трудом, а, наоборот, развивающим его силы».

Труд в известном смысле реабилитируется: он перестает быть уделом угнетенных. А участие в труде всех обеспечивает возможность резко сократить рабочий день и избавить работающего от чрезмерного перенапряжения.
Использование же человека в общественном производстве «сообразно с его природными наклонностями» делает труд привлекательным. Люди обретают радость труда.

Кампанелла ясно сознавала, что в условиях, когда ликвидирована частная собственность и потребление организовано на коммунистических началах, вопрос о том, кто станет выполнять самые непривлекательные и грязные работы, сам по себе не решится. Мысль Мора об использовании труда невольников не казалась ему целесообразной. Воплощение в жизнь принципа
«каждый работает сообразно со своей природой» многое решало, но не все.
Воспитание подрастающего поколения в духе трудовой дисциплины и наказания нерадивых проблемы тоже не решало. Упор, по мысли Кампанеллы, следовало делать на моральные факторы.

Существует у соляриев и разделение труда, прежде всего связанное с биологическими особенностями людей. Хотя женщины воспитываются и обучаются наравне с мужчинами, они освобождаются от особенно тяжелых видов работ. «… никто не вынужден участвовать в труде, губительном для личности, а только в труде, сохраняющем личность».

В обществе, избавленном от эксплуатации, свободный труд, соответствующий природным наклонностям человека, не только служит самовыражению личности, но и является оплотом сохранения индивидуальности.

Организация производства

Участие всех в общественно полезной работе трактуется как важнейшее экономическое условие, позволяющее обществу избавиться от подневольного труда, целиком обеспечить себя рабочей силой.

Всеобщий труд – залог подлинного процветания как государства, так и всех его граждан. Трудиться человеку необходимо не только из экономических соображений: безделье губит человека и физически, и нравственно. Кампанелла убежден, что некоторые болезни возникают «от недостаточной работы».

Хотя самым благородным в Государстве Солнца считалось наряду с военным делом земледелие и скотоводство, тем не менее Зайбт (Seibt) называет утопию
Кампанеллы «аграрно-коммунистической». Деревня как таковая в ней сколько- нибудь значительной роли не играет, ибо все основные экономические функции ее жителей, заключающиеся в обеспечении государства продуктами питания и сырьем, переданы городу. Сельское хозяйство ведется руками городских жителей.

Занятие сельским хозяйством – одна из первейших обязанностей граждан
Города Солнца. Обработкой полей, уходом за посевами и скотоводством занимаются все городские жители. Но все ли? Или кому-то делается исключение? Есть ли основание утверждать , будто элита освобождена от участия в сельскохозяйственных работах, обязательных для всех остальных?
Имеется в виду не поголовный и одновременный выход всех в поле – рациональная организация хозяйства вовсе этого не требовала, — сколько сам принцип, в силу которого определенные лица освобождаются от сельского труда по своему положению.

В Городе Солнца, по мнению А. Х. Горфункеля, сохраняется «разделение умственного и физического труда: в то время, как одна часть общества
(большинство) занимается физическим трудом, функции организации производства, научного и политического руководства обществом целиком переданы в руки особой группы».

Кампанелла отмечает, что в Государстве Солнца царит изобилие. И обеспечивает его не щедрость природы, а именно труд граждан. «Всего у них изобилие, — гласит перевод с латинского, — потому что всякий стремится быть первым в работе, которая невелика и плодотворна, а сами они очень способны».

Коллективный труд на полях и в мастерских, избавленный от всяких тягот несправедливости и эксплуатации, обеспечивал, по Кампанелле, всеобщий достаток и невиданной досель сокращение рабочего дня. Достичь этого было можно путем обобществления производства, справедливого распределения и эффективного труда – большей, как сказали бы в настоящее время, его производительности.

Кампанелла говорит, что в Городе Солнца каждый исполняет работу
«сообразно со своей природой», в труде таким образом человек не губит собственную индивидуальность а сохраняет ее. Производство организуется так, чтобы людям работалось всегда «с радостью». Мастерские соляриев – это общественные мастерские, где торжествует новый способ производства, основанный на обобществлении собственности, всеобщем коллективном труде и справедливом распределении материальных благ.

Принципы распределения

Относительно принципа распределения, положенного в основу «Города
Солнца», нет единодушия. И. И. Зильбербарф, к примеру, полагал, что продукты в Городе Солнца распределялись «по потребностям», а В. П. Волгин предпочел более пространную формулировку: «Каждый гражданин получает от общества все, что необходимо для удовлетворения его потребностей; но
Кампанелла считает возможным чрезмерный спрос со стороны граждан на те или иные продукты. Поэтому власти следят за тем, чтобы никто не получил больше, чем ему надо» Действительно, в латинском издании говорится, что соляриям неоткуда делать друг другу подарки, «потому что все, в чем они нуждаются, они получают от общины, и должностные лица тщательно следят за тем, чтобы никто не получил больше, чем ему следует, никому, однако, не отказывая в необходимом». Латинский текст позволяет предположить и другой перевод:
«магистраты тщательно следят, чтобы никто не получил больше, чем заслуживает». «Окончательный» итальянский текст подтверждает такое толкование: «должностные лица тщательно следят, чтобы никто не имел больше, чем он заслуживает». Но как это понимать: «никто не должен иметь больше, чем он заслуживает»? Что принято за критерий – место гражданина в общественной иерархии или непосредственные плоды его труда?

Некоторые исследователи говорят, что основой для такого распределения может служить профессия человека, то есть каждый человек, занимающийся определенной профессией, получает одинаковое количество благ.

Но не является ли соблюдение правила «люди одной профессии получают поровну» защитой права грубой уравнительности, могущей подорвать всякий стимул к лучшей работе? Кампанелла подчеркивал, что солярии трудятся на совесть. Фраза о магистратах, следящих за тем, чтобы никто не получал больше других, совершенно не противоречит ни рассказу о поощрении юных соляриев, отличившихся на лекциях, в научных диспутах и военных занятиях, ни подробностям, связанным с чествованием героев и героинь. Как в первом, так и во втором случае разговор шел прежде всего о воспитательной мере, а не о подлинном «материальном поощрении».

В своем другом трактате «О наилучшем государстве» Кампанелла опровергал известный тезис Аристотеля о том, что общее владение вызвало бы нерадивое отношение к работе и большие трудности при распределении ее плодов. «Каждый бы стремился получить лучшую и большую долю продуктов, — излагал он доводы
Аристотеля, — но приложить меньшую долю труда, что привело бы к ссорам и обману взамен дружбы». Кампанелла же считает, что предложенный им способ распределения убережет общину от подобных бед: «И никто не имеет возможности что-либо присвоить себе, так как все принимают пищу за общим столом и, получив у ведающих одеждой должностных лиц одежды нужного качества, пользуются ими сообразно с временами года и со своим здоровьем».
«Невозможность присвоить» – хотя и важная, но далеко не самая существенная сторона дела. Кампанелла убежден в разумности граждан своего идеального государства и роняет знаменательную фразу: «Ведь никто не может отвергать такой способ распределения, так как все совершается на основании разума».

Труд в Городе Солнца стал не только всеобщим – солярии стремятся, чтобы его распределяли поровну. Но у соляриев труд был коллективный, поэтому если у них и существовала в каком-то виде «урочная система», то задание скорее всего давалось не каждому в отдельности, а всем работающим сообща –
«пятерке», «десятке» и т.п. Распределение труда «поровну» не означала, обязанности каждого сделать ровно столько, сколько сделают остальные. Ибо такое равенство оборачивалось бы по сути несправедливостью: люди разных навыков и разной силы оказывались бы в неравных условиях. Поэтому «делить труды поровну» – значило работать «справедливо»: каждому – в полную меру своих возможностей. Вероятно, об этом и говорят слова: «труды распределяют соответственно пригодности и силе».

Кампанелла намного больше, чем Мор, приблизился к идее «от каждого по способностям». Это объясняется не тем, что «уровень жизни» соляриев несколько выше, чем утопийцев. Главное тут в ином отношении к труду: солярии работают «всегда с радостью». В труде, сообразном с природной склонностью, Кампанелла видит залог «сохранения» личности. Не случайно его солярии куда внимательней, чем утопийцы, относятся к природным наклонностям человека, их выявлению, пестованию и даже «программированию». Однако нельзя сказать, что в этом внимании преобладают интересы личности – на первом месте по-прежнему стоят интересы общины, стремление найти наиболее рациональное применение для каждого из ее членов. Да и проявление способностей все еще поставлено в жесткие рамки давно предначертанных понятий о «нужном» и «ненужном».

Только учитывая это, можно сказать, что в Городе Солнца солярии требовали от каждого участия в труде «соответственно пригодности и силе».

Заключение.

Таким образом, рассмотрев работу «Город Солнца» Кампанеллы, мы приходим к некоторым выводам.

Энгельс относит «Город Солнца» уже к утопическому коммунизму. Но все- таки это не очень точно, и поэтому в основном исследователи считают Мора и
Кампанеллу родоначальниками утопического социализма.

Но можно и считать Кампанеллу относящимся к гуманистическому течению, к утопическому гуманизму, придавшим этому гуманизму невиданную доселе демократическую окраску и подлинную общечеловеческую широту.

«Город Солнца» нес на себе печать времени, и если некоторые предубеждения гуманиста не позволят отнести это произведение к «прямо коммунистическим теориям», тем не менее заслуги Кампанеллы в распространении коммунистических учений велики. Но воздавая должное этому замечательному мыслителю, который в уничтожении частной собственности и гуманистически-философском преобразовании общества видел единственное избавление от жестокостей своего времени, не следует преувеличивать историческое значение созданной им утопии. Конечно, и Мор, и Кампанелла были предшественниками научного социализма. Но нельзя их соединять с утопистами XIX века – Сен-Симоном и Оуэном – под общей шапкой «утопический социализм».

«Город Солнца» представляет в истории гуманизма утопическо- социалистическое учение, и это позволяет рассматривать его как неотъемлемую часть ренессансной культуры и видеть в великом калабрианце одного из великих сынов Возрождения.

Литература

1. Волгин В. П. Коммунистическая утопия Кампанеллы.

2. Горфункель А. Х. Томмазо Кампанелла. М., «Мысль», 1969.

3. Кампанелла Т. Город Солнца. М., Издательство Академии наук СССР,

1947.

4. Львов С. Л. Гражданин Города Солнца: Повесть о Томмазо Кампанелле.

М.: Политиздат, 1979.

5. Петровский А. Ф. Кампанелла. Биографический очерк.

6. Штекли А. Э. «Город Солнца»: утопия и наука. М.: «Наука», 1978.

7. Штекли А. Э. Кампанелла. М.: «Молодая гвардия», 1966.

8. Catalog of the Scientific Community, Department of History and

Philosophy of Science, Indiana University, 1995.

9. Catholic Encyclopedia, The. Vol. III. Robert Appleton Company, 1908.

10. Encyclopedia Britannica.

11. Weber A. History of Philosophy.

Есть наука хронобиология. Она тесно связана с ритмами космоса. Хронобиология занимается изучением биологических процессов в различные отрезки времени, но она изучает норму и показывает усредненные данные, что не совсем подходит для медицины, так как медицину интересуют отклонения от хронобиологической нормы, конкретные отклонения у каждого отдельного человека и влияние этих отклонений на функциональное состояние организма.

Первый значимый ритм — трёхчасовой ритм управителей часов данного дня недели, так называемые космобиологические циклы.

Суточный ритм — это 24-часовой ритм.

Он связан с вращением Земли вокруг своей оси, и со сменой дня и ночи. Он дает периоды спада и подъёма активности физической и психической. Что происходит в течении суток, от чего зависят эти перемены? В основном от темперамента человека и от того, какая стихия преобладает в его космограмме. «Жаворонки» и «совы» связаны с суточным ритмом с подъемом и спадом активности, и если у вас в гороскопе есть преобладающая стихия то вы можете четко по часам уяснить этот ритм.

Следующий ритм — месячный, и связан он с фазами Луны; их четыре:

·        1-я фаза — новолуние — связана со стихией Земли и олицетворяет Артемиду;

·        2-я фаза, то есть восходящая Луна, связана со стихией Воды и олицетворяет Фетиду;

·        3-я фаза связана со стихией Воздуха; олицетворяет Диану;

·        4-я фаза — ущербный месяц связан, связан с Горгоной.

В зависимости от того, в какую фазу родился человек, с этим фактором рождения и будет связан месячный цикл. Партнёры противоположных фаз более совместимы — 1-й и 3-й, 2-й и 4-й.

Одна фаза Луны длится 7 дней и несколько часов и эмоциональное состояние человека в разных фазах будет различным. Цифра 7 вообще имеет большое значение в медицинском гороскопе но не путайте это с нумерологией — это совсем разные уровни.

Например, 7-летний цикл «Колеса жизни» — за 7 лет «Точка Жизни» проходит один Зодиакальный знак. Скорость «Точки Жизни» — 4.3 градуса в год.

Второй пример — зубы у нормально развивающегося ребенка появляются на 7-й месяц, а выпадают к семи годам. Семилетний цикл очень сильно влияет на детей и подростков. К концу 7-го года очень сильные сдвиги происходят в организме ребенка. Идёт перестройка и происходит небольшой спад активности. Поэтому к концу 7-го года детям надо давать послабление, то есть уменьшить нагрузку. А у нас ребенка посылают в школу в семь лет и нарушают естественный биологический ритм: в это время «Точка Жизни» ребенка переходит из Овна в Тельца, и ему рано идти в школу; это особенно плохо для рожденных Овном, Тельцом, Близнецом.

Очень важны годы, делящиеся на 7 и 14 лет — период перестройки эндокринной системы; сбой в работе эндокринной системы обязательно отразится впоследствии; он накладывает отпечаток на всю последующую жизнь.

В конце 14-го года ребенку также надо дать послабление избавить от каких-то нагрузок на какой-то период перед днем рождения и после.

21-й год — идёт перестройка в органах; 28-й — заканчивается структурное развитие костей, то есть костные структуры заканчивают свой рост. Если первый ребенок больной, то второго лучше рожать только через 7 лет, иначе он будет таким же больным.

Очень важным для ребенка до двух лет является 3-недельный цикл в 21 день; иными словами, критическими днями жизни ребёнка будут 21-й, 42-й день его жизни и т.д. то есть дни жизни, делённые на семь, на 21. Например, у девочки шёл 420 день жизни, и она получила тяжёлый ожог. В этот момент её злой Марс был в квадратуре к Асценденту, и если бы эта девочка имела гороскоп, то в этот день можно было бы поостеречься. Ребёнок будет больше похож на того из родителей, чей возраст делится на 7. Если маме в момент рождения ребенка 21, 35, 28 лет, то ребёнок будет похож на маму, а бывает, что ребёнок похож на бабушку или на дедушку.

Семигерцовая частота работы нашего мозга, наши биоэнергетические волны мозга позволяют ориентироваться во внешней среде. При магнитных бурях сбивается работа мозга, и человек теряет ориентировку. Отсюда много катастроф на транспорте.

Влияние Луны очень сложное, и поэтому ему подвержены ещё два возраста — 9 и 18 лет.

rem (В этом возрасте отражается влияние расстояния от Земли до Луны.

rem В 9 лет это будет перигей Лунной орбиты, а в 18 — апогей.

rem В этом возрасте идут приливы на водном пространстве Земли, но)

Особенно важен цикл Луны для прогнозирования и лечения болезней и для той ситуации, когда нельзя вмешиваться в определённые органы и системы того знака, где находится Луна.

Третий ритм — годовой

Он связан со сменой времен года, с движением Солнца, с движением Земли вокруг Солнца; активность человека меняется со сменой сезона.

Большинство людей менее активны в короткие зимние дни, а с наступлением весны человек оживает, его активность повышается.

Наименьшая активность всегда отмечается во 2-й и 12-й месяц года; февраль и декабрь — месяцы наименьшей активности почти для всех.

В астрологии мы работаем с годом биологическим. Биологический год — это год жизни человека от дня рождения до дня рождения. В эти биологические годы есть периоды спада и активности. Периоды спада падают ещё и на 7-й месяц.

Чем характерны и чем чреваты эти месяцы?

В эти месяцы человек наиболее подвержен инфаркту, стенокардии и инсульту.

Вывод — в эти месяцы нужно щадить себя, ограничивать умственные и физические нагрузки, вести щадящий образ жизни.

Внимательно присматривайтесь к 12-ти дням, следующим за вашим днём рождения.

Считается, что каждый из этих дней должен соответствовать месяцу жизни в данном биологическом году, то есть 12 дней — это 12 месяцев жизни. Циклы других планет тоже влияют на наши биоритмы, так как Солнечная система — система гармоничная и резонансная, и все её периоды и циклы взаимосвязаны между собой.

Пример.

Связь циклов двух планет — Марса и Сатурна — импульсивность и сдерживающее начало. Если в радиксе есть соединение Марса и Сатурна, и это соединение в негативном аспекте к Солнцу, например, в квадратуре или в оппозиции, — это будет самая критическая точка в гороскопе данного человека. Здесь будет происходить сбой биоритмов, как только транзитное негативное Солнце встанет в аспект к этому соединению.

С течением времени будут действовать и другие планеты, и каждый раз, как только сильная планета затронет это соединение, то вновь будет сбой биоритма, то есть будет преобладать то Марс, то Сатурн, то сдержанность, то импульсивность, и человека будет лихорадить. Пока молодой — он будет выдерживать, а в 58-60 лет это будет критический период жизни, и со здоровьем человека положение будет критическим. Важно вообще обращать внимание на этот возраст и не только при негативном соединении планет. Каждое возвращение планеты на своё место в радиксе или её противостояние к своей радиксной точке угнетает и замедляет биоритмы; такой же эффект наблюдается, когда транзитные планеты встают в 180 градусов к своей радиксной точке.

Сатурн вернулся в 58-60 лет. В это время возвращается и Юпитер, и, стало быть, вероятность сбоя ритмов усиливается. Чем важен Юпитер, когда делает квадратуру или оппозицию? Организм человека стремится побольше накопить и захватить, и он толстеет.

Список использованной литературы:

1. М.В. Филиппова, МЕДИЦИНСКАЯ АСТРОЛОГИЯ.

прот. Сергий Булгаков

Слово на день памяти святых первоверховных апостолов Петра и Павла.

Церковь творит ныне память двух первоверховных апостолов Петра и Павла, но в лице их и всего апостольства (недаром следующий же день, 30 июня, освящен памятью «Собора 12 апостолов»). В них как бы олицетворяются обе стороны апостольского служения: иерархическая — в лице старейшины апостольского собора апостола Петра, и учительственная — в лице апостола Павла, более всех потрудившегося в проповедании Евангелия. А между ними явно присутствие и самого возлюбленного ученика Христова, апостола любви, «старца» Иоанна (хотя память его и совершается особо). Все апостолы (кроме апостола Павла) были «свидетелями» (Деян 1: 8) земной жизни Господа, призванными возвестить о том, что они «слышали, что видели своими очами» (Ин 1: 1-3). Пришествие в мир Господа во исполнение времен и сроков было приуготовано на земле. Его ждали, готовые встретить, все те, которые были удостоены этого избрания, начиная с Предтечи и праведного Иосифа Обручника. В числе их были избранники избранного народа Божия, смиренные рыбари, но будущие апостолы. Их Господь избрал и призвал, их сделал свидетелями чудес Своих, им открывал тайны Царствия Божия. Их Он посылал на проповедь, наделяя даром исцеления и властью над бесами еще в дни земной жизни Своей, им повелел проповедывать Евангелие всей твари по воскресении Своем. Им ниспослал Он от Отца — Святого Духа, и в этой полноте даров в них явил полноту Церкви Своей. Во исполнение веления Господа «во всю землю изыде вещание их и во все концы вселенныя глаголы их». Церковь ублажает св. апостолов, как избранников Христовых, и «чтит болезни и труды» их, подъятые «во благовестие Христово».

Теперь спросим себя: что же именно в служении апостольском принадлежит только лично апостолам и что вверено и завещано в лице их и всей Церкви, которую представляли они в Сионской горнице в день Пятидесятницы? Прежде всего, полнота всех даров, сосредоточенных в личности каждого из апостолов, конечно, не передается целиком ни одному из членов Церкви. В этом смысле их дары и служение были единственны и непередаваемы. Апостолы соединили в себе, с совокупностью иерархических полномочий, дар и пророчества, и чудотворения, и проповедания. Они в себе воплощают всю силу Церкви, власть и совесть ее, почему они и являются в день Судный сидящими на престолах судить 12 колен Израилевых (Мф 19: 28). И, конечно, не может быть передано то их исключительное личное преимущество, что все они «видели Господа». Однако же вся полнота даров Духа Святого в лице их вверена Церкви, хранится в ней и сообщается членам Церкви, хотя и никакой отдельный человек не может иметь ее так, как ее имели святые апостолы (и лишь римский первосвященник ныне мнит иметь эти дары даже в большей полноте, нежели все отдельные апостолы, именно как апостол Петр, с лицем которого он себя отождествляет).

Прежде всего передается иерархическое преемство через апостольское рукоположение с властью тайнодействия. В этом и состоит так называемое апостольское преемство иерархии. Передается далее и власть сообщения даров Святого Духа, совершавшегося апостолами над всяким крещеным христианином через рукоположение, и ныне через таинственное миропомазание. Церковь имеет и дары исцелений, и власть над демонами, и силу пророческого служения, но эти дары уже не передаются преемственно и непрерывно, но подаются во времена, угодные Богу, лицам, для того предызбранным. И, наконец, Церковь содержит и апостольское служение, состоящее в проповедании и исповедании веры. Это и есть, прежде всего, апостольство: «шедше убо научите вся языки» (Мф 28: 19); Идите по всему миру, проповедуйте Евангелие всей твари (Мк 26: 15). К кому же прямо относится это заповедание Господа: к апостолам ли только, непосредственно предстоявшим Ему, или же — в лице их — ко всем членам Церкви без всякого ограничения? Можно, конечно, уразумевать эти слова и в первом, суженном смысле, относя их только к богоустановленной иерархии и изъясняя проповедание слова как ее исключительное преимущество.

Несомненно, в этом толковании есть своя доля истины, состоящая в том, что иерархия получает через рукоположение нарочитый долг и сугубый дар церковного проповедания, в частности, в связи с богослужением, с высоты церковного амвона. Однако было бы преувеличением, доходящим до своевольного искажения слов Спасителя, совершенно исключать этим толкованием призвание и всякого христианина к проповеданию, которое есть прежде всего исповедание, ибо ко всякому обращено слово Господа: «Кто исповедает Меня перед людьми, того исповедаю и Я пред Отцом Моим Небесным» (Мф 10: 32). Святые мученики, исповедавшие свою веру пред властями мира сего среди мучений, являлись и самыми действенными проповедниками, и, подобно этому, можно сказать, что каждый христианин, словами и делами призванный исповедать Господа и тем самым Его проповедывать, призывается к апостольству, хотя и различны бывают пути и образы этого проповедания, также как и различны дары. Можно сказать, что между разными дарами апостольства некоторые, именно полномочия иерархические, унаследываются только немногими, другие же, как пророчества и чудотворения, в подавляющем большинстве случаев и вовсе не наследуются, составляя достояние лишь единичных исключений, но дар проповедания и долг исповедания сообщается всем. Все христиане причастны к призванию и служению апостольства, а, стало быть, и его дару, все, помазанные Духом, составляют народ Божий, царственное священство, все имеют зов апостольства. Об этом свидетельствует, прежде всего, наличие чина равноапостольства, которое, конечно, означает служение, подобное апостольскому. И этот чин применяется Церковью независимо от того, является ли его удостоившийся носителем церковного сана. В этом чине есть и мужчины и женщины: царь Константин и великий князь Владимир, святые Кирилл и Мефодий наряду с царицей Еленой и великой княгиней Ольгой, мироносицей Марией Магдалиной, первомученицей Феклой и святой Ниной. Они, будучи в своем звании, вошли в подвиг и труд апостольства, разумеется, не в том, что составляет апостольское достояние, но в том, что для всех христиан доступно, а, следовательно, и обязательно, именно исповедание, а тем самым и проповедание веры Христовой. Ко всем обращает слово свое первоверховный: «будьте всегда готовы всякому требующему у вас отчета о вашем уповании дать ответ с кротостью и благоговением» (1 Пет 3: 15). Здесь одновременно говорится и о том, что слово исповедания дается лишь в ответ на вопрошение, но и о том, что к нему надо быть всегда готовым. Эта готовность, правда, не всегда встречает применение в жизни. Однако, она явно свидетельствовалась в первенствующей Церкви, когда христиане были ведомы на судилища и убиваемы за Имя Христово, и она же свидетельствуется непрестанно и в наши дни на родине нашей, где исповедание веры стало не менее ответственным, нежели в первохристианстве. Но и вне прямого внешнего гонения на веру, она всегда находится в состоянии более тонкого преследования насмешкой, презрением, даже равнодушием, и ее исповедание большей частью является некоторым нравственным мученичеством, но тем самым и проповедью. При этом такая проповедь не может ограничиваться только одной духовной самозащитой, потому что она должна вытекать из деятельной любви и заботы о других братьях наших, не ведающих Христа. И если прежде эта проповедь имела в виду преимущественно язычество внешнее, то теперь она обращена и к язычеству, возникающему в христианской среде, к тому богоборству и христоборству, которое происходит во всем мире, и прежде всего в нашем отечестве. Христианин не может относится к этому натиску неверия, к проповеди антихристианства с равнодушием, или даже только оборонительно, он должен стремиться вести с ним наступательную борьбу, потому что это не есть борьба лишь за отвлеченное учение, но и за живые души. И эту встречную проповедь свою он должен вести применительно к требованиям места и времени, для всех быть всем, чтобы «некако некия спасти» (Кор 9: 22). Воззрите на самого апостола Павла, как различно он проповедует в еврейской синагоге и в афинском ареопаге, сколь различествует Послание к евреям от Послания, скажем, к ефесянам. Посмотрите, сколь различна даже самая проповедь Евангелия, например, у евангелиста Марка и евангелиста Иоанна Богослова! Проповедь Евангелия есть зерно вечной жизни, которое облекается в различные покровы. И для нашего времени мы должны искать свой собственный покров, чтобы достойно явить ее. Сознание современного человечества находится в зависимости от научных достижений его, оно подавлено ими, и долг современной проповеди, современного апостольства состоит, между прочим, и в том, чтобы подъявши с веком духовное иго его научности, подклонить его кресту, а также и в свете науки являть свет истины Христовой. Современное апостольство в таком смысле требует нарочитого труда для приготовления к нему. Конечно, свет христианства остается в неизменности своей во все времена, как бы ни изменялись понятия века и, с другой стороны, всегда остаются в силе различия духовных возрастов и состояний человека. Поэтому и теперь остается свое место для разных образов исповедания и проповедания. Мать, обучающая молитве и истинам веры своего ребенка, смиренная старица, образом благочестия своего невольно заражающая всех, ее видящих, скромный пастырь, в тишине и терпении работающий на ниве духовной, совершают то же апостольское дело, что и ученый богослов, вооруженный истинным знанием против знания лжеименного, поборающий светом Христовым мнимый свет того просвещения, которое есть тьма. Ревность апостольская объемлет все средства и все возможности, и каждому дается свой дар и свое служение.

Святые апостолы, сами приявши слово от Слова, передали Церкви преемство слова, которое проповедуется в ней до скончания века, и все христиане суть служители слова, ими воспринятого.

Да умножится в Церкви Христовой сила этого служения, молитвами святых первоверховных апостолов Петра и Павла! Аминь.

(1471-1528)

Автопортрет, 1498. Альбрехт Дюрер

(Музей Дел Прадо, Мадрид)

Дюрер (Durer) Альбрехт (1471–1528), немецкий живописец, рисовальщик, гравер, теоретик искусства. Основоположник искусства немецкого Возрождения, Дюрер учился ювелирному делу у своего отца, выходца из Венгрии, живописи – в мастерской нюрнбергского художника М.Вольгемута (1486–1489), у которого воспринял принципы нидерландского и немецкого позднеготического искусства, ознакомился с рисунками и гравюрами мастеров раннего итальянского Возрождения (в том числе А.Мантеньи). В эти же годы Дюрер испытал сильное влияние М.Шонгауэра. В 1490–1494, во время обязательных для цехового подмастерья странствий по Рейну, Дюрер выполнил несколько станковых гравюр в духе поздней готики, иллюстрации к “Кораблю дураков” С.Бранта и др. Воздействие на Дюрера гуманистических учений, усилившееся в результате его первой поездки в Италию (1494–1495), проявилось в стремлении художника к овладению научными методами познания мира, к углубленному изучению натуры, в которой его внимание привлекали как самые, казалось бы, незначительные явления (“Куст травы”, 1503,собрание Альбертина, Вена), так и сложные проблемы связи в природе цвета и световоздушной среды (“Домик у пруда”, акварель, около 1495–1497, Британский музей, Лондон). Новое ренессансное понимание личности Дюрер утверждал в портретах этого периода (автопортрет, 1498, Прадо, Мадрид). Настроения предреформационной эпохи, кануна мощных социальных и религиозных битв он выразил в серии гравюр на дереве “Апокалипсис” (1498), в художественном языке которой органично слились приемы немецкого позднеготического и итальянского ренессансного искусства. Второе путешествие в Италию (1505–1507) еще более укрепило стремление Дюрера к ясности образов, упорядоченности композиционных построений (“Праздник четок”, 1506, Национальная галерея, Прага; “Портрет молодой женщины”, Музей искусств, Вена), внимательному изучению пропорций обнаженного человеческого  тела (“Адам и Ева”, 1507, Прадо, Мадрид).

При этом Дюрер не утратил (особенно в графике) зоркости наблюдения, предметной выразительности, жизненности и экспрессивности образов, свойственных искусству поздней готики(циклы гравюр на дереве “Большие Страсти”, около 1497–1511, “Жизнь Марии”, около 1502–1511, “Малые Страсти”, 1509–1511). Изумительная точность графического языка, тончайшая разработка световоздушных отношений, ясность линии и объема, сложнейшая философская подоснова содержания отличают три “мастерские гравюры” на меди:  “Всадник, смерть и дьявол” (1513) — образ непоколебимого следования долгу, стойкости перед испытаниями судьбы; “Меланхолия” (1514) — воплощение внутренней конфликтности мятущегося творческого духа человека; “Св.Иероним” (1514) — прославление гуманистической пытливой исследовательской мысли.  

К этому времени Дюрер завоевал почетное положение в родном Нюрнберге, получил известность за рубежом, особенно в Италии и Нидерландах (куда совершил поездку в 1520–1521). Он дружил с виднейшими гуманистами Европы. Среди его заказчиков были богатые бюргеры, германские князья и сам император Максимилиан I, для которого он в числе других крупных немецких художников исполнил рисунки пером к молитвеннику (1515, Баварская государственная библиотека, Мюнхен). В серии портретов 1520-х годов (Я.Муффеля, 1526, Х. Хольцшуэра, 1526, – оба в картинной галерее, Берлин-Далем, и др.) Дюрер воссоздал тип человека ренессансной эпохи, проникнутого гордым сознанием самоценности собственной личности, заряженного напряженной духовной энергией и практической целеустремленностью. Многосторонность устремлений проявилась и в теоретических трудах Дюрера (“Руководство к измерению…”, 1525; “Наставление к укреплению городов…”, 1527; “Четыре книги о пропорциях человека”, 1528).

Художественные искания Дюрера завершила картина “Четыре апостола” (1526, Старая пинакотека, Мюнхен), в которой воплощены четыре характера-темперамента людей, связанных общим гуманистическим идеалом независимой мысли, силы воли, стойкости в борьбе за справедливость и истину.  

Сергей Голубев

Плацентарная недостаточность

Трифонова Е.В.

Плацентарная недостаточность — это синдром, возникающий в результате морфо-функциональных изменений в тканях плаценты в ответ на различные патологические состояния организма беременной или воздействие неблагоприятных факторов внешней среды. При этом нарушаются все функции плаценты. Развитие плацентарной недостаточности сопровождает почти все осложнения беременности. Различают 3 формы плацентарной недостаточности.

Гемодинамическая — проявляется в маточно-плацентарном и плодово-плацентарном бассейнах.

Плацентарно-мембранная — характеризуется снижением способности плацентарных мембран к транспорту метаболитов.

Клеточно-паренхиматозная — связана с нарушением клеточной активности трофобласта и плаценты.

Клинически выделяют первичную и вторичную плацентарную недостаточность.

Первичная развивается в сроки формирования плаценты. Встречается у женщин с привычным невынашиванием, чаще всего вызывает гибель плода или грубые пороки его развития.

Вторичная плацентарная недостаточность возникает после формирования плаценты и обусловлена экзогенными влияниями, экстрагенитальными заболеваниями, гестозами.

По течению выделяют острую и хроническую формы плацентарной недостаточности.

Острая плацентарная недостаточность возникает вследствие преждевременной отслойки нормально расположенной плаценты или обширных инфарктов плаценты.

Хроническая плацентарная недостаточность — постепенное ухудшение децидуальной перфузии. Плацентарная недостаточность может быть абсолютной (декомпенсированной) — возникает срыв компенсаторно-приспособительных реакций, при этом развивается гибель плода; и относительной, когда имеет место устойчивая гиперфункция плаценты. Этот вид развивается при угрозе прерывания беременности, умеренных проявлениях позднего гестоза и чаще всего хорошо поддается терапии.

Важным моментом в профилактике плацентарной недостаточности является своевременное диагностирование и лечение экстрагенитальных заболеваний женщины, гестозов.

При лечении плацентарной недостаточности используются средства, улучшающие маточно-плацентарный кровоток — трентал, актовегин. Используется гипербарическая оксигенация.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.medictime.ru

Содержание

Введение

1. Понятие законодательной власти и ее органы

2. Понятие, состав и структура парламента

3. Государственный Совет УР, как часть системы законодательной власти УР

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Российская Федерация осуществляет свою деятельность посредством государственных органов. Органы государства — это один из каналов, через который народ, согласно Конституции Российской Федерации (ст. 3). осуществляет свою власть.

Являясь гражданами или коллективами граждан, организованными государством для осуществления его деятельности, органы государства характеризуются следующими основными чертами.

Каждый государственный орган наделен государственно-властными полномочиями, позволяющими ему решать в пределах предоставленных ему прав определенные вопросы, издавать акты, обязательные к исполнению другими государственными органами, должностными лицами и гражданами, и обеспечивать исполнение этих актов.

Государственно-властные полномочия присущи всем органам государства, которые потому и названы Конституцией Российской Федерации органами государственной власти. Другое дело, что эти полномочия у различных государственных органов могут иметь различные формы проявления в зависимости от тех конкретных задач и функций, которые они выполняют.

Государственно-властные полномочия находят выражение в компетенции государственных органов, под которой следует понимать совокупность предметов их ведения и полномочий, которыми они наделены в отношении этих предметов ведения.

Компетенция органов государства определяется Конституцией Российской Федерации, конституциями и уставами ее субъектов, законами Российской Федерации и ее субъектов, указами Президента Российской Федерации, постановлениями Правительства Российской Федерации и исполнительных органов ее субъектов, положениями об органах и другими нормативными правовыми актами.

Надо сказать, что властными полномочиями в Российской Федерации располагают не только органы государства, но и органы местного самоуправления. Однако властные полномочия последних не носят государственного характера и не осуществляются от имени Российской федерации.

Каждый государственный орган образуется в установленном государством порядке. Так, порядок выборов Президента Российской федерации определяется федеральным законом (ст. 81 Конституции). Порядок формирования Совета Федерации и порядок выборов депутатов Государственной Думы тоже устанавливаются федеральными законами (ст. 96 Конституции).

Каждый государственный орган уполномочивается государством осуществлять его задачи и функции. Так, согласно Конституции Российской Федерации (ст. 127) Высший Арбитражный Суд Российской Федерации является высшим судебным органом по разрешению экономических споров и иных дел, рассматриваемых арбитражными судами, осуществляет в предусмотренных федеральным законом процессуальных формах судебный надзор за их деятельностью и дает разъяснения по вопросам судебной практики.

Каждый государственный орган действует в установленном государством порядке. Например, согласно Конституции Российской Федерации (ст. 114), порядок деятельности Правительства Российской Федерации определяется федеральным конституционным законом. Федеральным конституционным законом в соответствии с Конституцией Российской Федерации (ст. 128) устанавливается и порядок деятельности Конституционного Суда, Верховного Суда, Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации и иных федеральных судов.

Каждый государственный орган является составной частью единой системы органов государственной власти Российской Федерации. В Конституции Российской Федерации (ст. 5) указывается, что федеративное устройство России основывается на единстве государственной власти.

Вышеизложенное даст основание сделать вывод о том, что государственный орган является гражданином или коллективом граждан, которые наделены государственно-властными полномочиями, уполномочены государством на осуществление его задач и функций и действуют в Установленном государством порядке.

Цель работы понять сущность организации законодательной власти в УР.

Поставленная цель будет решаться при помощи следующих задач:

— Понятие законодательной власти и ее органы

— Понятие, состав и структура парламента

— Государственный Совет УР, как часть системы законодательной власти УР

1. Понятие законодательной власти и ее органы

Понятие законодательной власти. Законодательная власть — это право и возможность издавать общеобязательные нормативные акты государственного значения, имеющие наиболее общий характер, т.е. устанавливать правила, определяющие основы общественно значимого поведения и деятельности физических и юридических лип, граждан, должностных лиц, органов и учреждений государства, общественных объединений. Законодательная власть рассматривается как выражение Воли всего народа (хотя наделе это не всегда так), его интересов, народного суверенитета. Поэтому законы имеют высшую юридическую силу и приоритет перед актами исполнительной власти: акты президентов, правительств, решения судов не могут противоречить закону. Лишь органы конституционного контроля могут лишить закон действия (хотя и не отменить его), в случае если они признают, что закон противоречит конституции.

Органы законодательной власти. Законодательная власть осуществляется прежде всего общегосударственным представительным органом, имеющим обобщенное название «парламент». Это название является официальным в России после принятия Конституции 1993 г. В разных странах такой орган понимается по-разному, имеет неодинаковую структуру, причем в его состав могут иногда входить другие органы, не имеющие представительного характера (например Палата лордов в Великобритании). Как правило, парламент — это единственный общегосударственный законодательный орган. В субъектах федерации, политических автономиях законодательная власть по вопросам местного значения (а в субъектах федерации и по предметам совместного ведения, если нет по данному вопросу федерального закона) принадлежит их законодательным органам, которые обычно называются законодательными собраниями. В отдельных странах представительные органы других автономных образований (Испания), а иногда и муниципальных образований тоже издают акты, называемые обобщенно местными законами. Иногда доктринальное понятие закона (например в англосаксонском праве) является еще более широким.

Во многих странах парламент не является единственным общегосударственным законодательным органом. В тех странах, где парламента нет (Саудовская Аравия, Оман и др.), законы (низамы) издает монарх. В некоторых странах существует множественность законодательных органов. Так было в СССР до 1936 г. (законы издавали съезды советов, Центральный исполнительный комитет, правительство — Совет народных комиссаров). В настоящее время и Китае кроме высшего представительного органа — Всекитайского собрания народных представителей — законы по частным вопросам может издавать избираемый им Постоянный комитет, в редких случаях, например в унитарных Индонезии, в Туркменистане, действуют два законодательных органа, в Испании, Италии, Греции, как говорилось, при определенных условиях законы могут издавать особые комиссии парламента.

Акты, имеющие силу закона (декрет-законы и др.), издают президенты (иногда — только после одобрения проекта правительством, иногда—лишь в чрезвычайных обстоятельствах), военные (революционные) советы после переворота. Акты делегированного законодательства издаются правительством (министрами в странах англосаксонского права) по уполномочию парламента. Однако в подавляющем большинстве стран, в том числе в России, законы издает только парламент. Лишь в отдельных случаях в России Президент издает указы по вопросам, требующим немедленного урегулирования, но по которым не издан закон. С изданием закона соответствующие акты Президента утрачивают силу.

2. Понятие, состав и структура парламента

Понятие парламента. Слово «парламент» происходит от французского глагола «говорить», но родиной парламента считается Великобритания. Хотя предшественником парламента были представительные органы рабовладельцев и других свободных лиц в Древней Греции и Древнем Риме, а также сословно-представительные учреждения в Европе (в том числе земские соборы в России), происхождение современного парламента связывают с событиями XIII—XIV вв. в Англии, когда власть короля была ограничена собранием крупных феодалов, высшего духовенства, представителями городов и сельской местности (общин).

Современный парламент — это высший орган народного представительства (хотя это представительство может быть организовано по-разному), выражающий суверенную волю народа, призванный регулировать важнейшие общественные отношения главным образом путем принятия законов, образующий полностью или частично некоторые высшие органы государства, осуществляющий контроль за деятельностью высших органов исполнительной власти и высших должностных лиц. Такой контроль осуществляет преимущественно нижняя палата парламента, избираемая непосредственно гражданами (термин «нижняя палата» используется по традиции, он условен и в настоящее время не отражает реальное значение этой палаты в государственном механизме). Кроме того, парламент в ряде стран определяет основы внешней и внутренней политики государства, ратифицирует международные договоры, принимает иные акты.

Производным от слова «парламент» является термин «парламентаризм». Марксистско-ленинская концепция конституционного права, традиционно отвергавшая значение парламента в жизни государства (говорилось, что в парламенте только болтают, а настоящую работу делают штабы монополий), характеризовала парламентаризм как непригодную систему управления и требовала заменить ее системой советов, что и делалось в странах тоталитарного социализма.

Значение парламента и принцип парламентаризма отвергаются, хотя и с других позиций, в странах мусульманского фундаментализма. Вместо парламента и выборов в соответствии с идеей халифата предлагается совещательный орган при правителе (ашшура), причем его единогласные мнения имеют практически непререкаемый характер (иджма). В демократических государствах парламентаризм означает разделение законодательного и управленческого труда, высокую роль парламента в управлении государством, контроль парламента в отношении администрации. Парламент является выражением интересов различных политических сил, ареной поиска компромиссов. В более узком значении парламентаризм — это формирование правительства парламентом и его ответственность перед ним вплоть до увольнения в отставку. Иногда парламентаризму противопоставляется президенциализм, означающий решающую роль президента в управлении государством.

В настоящее время в связи с усложнением жизни в современном информационном обществе, возрастанием роли исполнительной власти, необходимостью все более широкого привлечения для процессов управления специалистов (технократов и «гуманократов»), технических средств, расчетов, вычислительной техники значение парламента, особенно при решении конкретных вопросов, где нужны специальные знания, может снижаться. В связи с этим в западной науке возникла концепция рационализированного парламентаризма и предприняты необходимые конституционные меры для этого (ограничение полномочий парламента; назначение парламентом в парламентарных республиках и монархиях только главы правительства, министров последний назначает и увольняет самостоятельно; конструктивный вотум недоверия; особая роль президента и др.). О некоторых институтах такого рода упоминалось выше. Однако и при этом снижение роли парламента не является безусловным, за ним остается последнее слово в решении принципиальных вопросов, в том числе о правах человека. В конечном счете в парламентской республике он решает вопрос о правительстве (сместив главу правительства при конструктивном вотуме недоверия, он тем самым увольняет и министров), он вправе в порядке импичмента сместить президента в президентской или полу президентской республике, решить вопрос о предании президента, премьера, министров особому суду (в тех странах, где не предусмотрен институт импичмента).

В ряде случаев, однако, в парламентской деятельности доминируют мелкие и мельчайшие интересы, амбиции его членов. Это нередко имеет место и в России.

Состав парламента. Парламент состоит из его членов. Члены нижней палаты обычно называются депутатами или представителями (Палата депутатов, Палата представителей, Национальное собрание), члены верхней палаты (Сенат, Совет штатов и др.) — сенаторами. Члены однопалатного парламента — депутаты. Во многих парламентах есть только избранные (прямыми или косвенными выборами) депутаты и сенаторы. В отдельных странах есть небольшое количество назначенных президентом членов парламента (5 в Сенате Италии, 10 — в однопалатном парламенте Египта). В России члены Совета Федерации (верхней палаты) занимают свои места по должности, в Палате лордов в Великобритании — по наследству, а также в связи с присвоением дворянского звания (не ниже барона), в связи с высоким постом, занимаемым в государственной (англиканской) церкви (духовные лорды), и др.

Кроме депутатов и сенаторов, в парламенте могут быть их заместители (один или несколько, например в Бразилии к каждому сенатору избираются два его заместителя). Заместители участвуют в обсуждении, могут работать в комиссиях парламента, но не имеют права решающего голоса, не голосуют. Они не могут также предлагать законопроекты. Если депутат выбывает досрочно, заместитель занимает его место без дополнительных выборов, что экономит время избирателей, государственные и иные расходы на выборы. Правильность выборок депутатов и их заместителей проверяется обычно самим парламентом, и мандаты избранных утверждаются им, для чего создается временная мандатная комиссия. Обжаловать результаты выборов в суд обшей юрисдикции нельзя, но в отдельных странах это можно сделать, обратившись в органы конституционного контроля. Во многих странах Латинской Америки правильностью выборов занимаются специальные избирательные трибуналы.

Наряду с депутатами, сенаторами, их заместителями в редких случаях есть и другие лица, заседающие в парламенте. В США по одному делегату (резиденту-комиссару) с правом совещательного голоса посылают в нижнюю палату Конгресса США федеральный округ Колумбия и ассоциированный штат Пуэрто-Рико. Имели (некоторые имеют до сих пор) своего делегата каждое из «ассоциированных государств» — бывших подопечных территорий США в Океании (Соединенные Штаты Микронезии, Республика Палау и другие, которые стали теперь самостоятельными государствами, приняты в ООН, но по-прежнему их оборона, иностранные дела находятся в ведении США).

Число членов парламента в разных странах неодинаково. Бывают Парламенты, состоящие из полутора десятков членов (некоторые мельчайшие государства), а самый многочисленный парламент — Всекитайское собрание народных представителей насчитывает 3 тыс. членов. Как правило, в каждой палате несколько сотен членов (например 315 сенаторов и 630 депутатов в Италии, 100 сенаторов и 435 членов Палаты представителей в США, 252 члена Палаты советников и 500 членов Палаты представителей в Японии). Обычно верхняя палата малочисленное нижней. Только в Великобритании соотношение иное: приблизительно 1200 лордов (до конца 1999 г., теперь их количество стало меньше на 700 человек) и 659 (с 1997 г.) членов Палаты общин.

Первоначально в некоторых странах депутат избирался от определенного количества жителей (или избирателей) и потому численность членов парламента все увеличивалась. Поэтому теперь почти во всех странах закон устанавливает фиксированную численность палат (становятся крупнее по численности населения избирательные округа, границы которых через определенные промежутки времени пересматриваются). Очень малочисленный парламент может не выполнить своей функции представительства всех слоев населения, да и в своей деятельности легче подпадает под контроль определенных лиц или группировок. Чрезмерная численность парламента мешает эффективной работе, его заседания превращаются в митинги.

Положение члена парламента. Депутаты и сенаторы обладают депутатским иммунитетом и депутатским индемнитетом. Первый означает невозможность полицейского задержания, ареста и привлечения депутата к судебной ответственности без санкции палаты парламента, в состав которой входит ее член. Исключение из этого правила допускается, если депутат застигнут на месте совершения преступления. Однако иммунитет не является безусловным. Иногда он распространяется только на время сессии (Япония) и время в пути туда и обратно. В некоторых странах иммунитет не распространяется на совершение депутатом тяжких преступлений. В Великобритании член Палаты общин может быть лишен иммунитета распоряжением председателя палаты (спикера). В целом, в современных условиях наблюдается тенденция ограничения депутатского иммунитета, С 1995 г. он почти ликвидирован во Франции: задержанного депутата нужно лишь отпускать на заседания парламента (если проходит сессия). В России по постановлению Конституционного Суда депутат может быть допрошен, если это не касается вопросов его профессиональной депутатской деятельности, однако в отношении предания суду действуют указанные выше правила. В странах тоталитарного социализма депутат может быть лишен иммунитета между сессиями парламента по постановлению его высшего постоянно действующего коллегиального органа (Постоянного комитета и др.).

С одной стороны, иммунитет — важная гарантия депутатской неприкосновенности, в том числе против произвола исполнительной или судебной власти. Но, с другой стороны, очень широкий иммунитет делает иногда депутата практически безответственным. В России имели место единичные факты, когда некоторые депутаты избивали корреспондентов, словами и действиями оскорбляли губернаторов субъектов Федерации, избивали в парламенте женщин-депутатов и не были привлечены к ответственности. Полный иммунитет был необходим в условиях королевского абсолютизма как гарантия парламентариев от произвола короля, вельмож, чиновников короля (а иногда и его любовниц). В современных условиях достаточно ограниченного депутатского иммунитета. В таком виде он и действует, как показано выше, в некоторых государствах.

Индемнитет означает, что депутат не несет ответственности за свои выступления в парламенте и за те меры, которые он поддерживал своим голосованием. Однако депутат не может употреблять оскорбительные выражения, вести себя неподобающим образом, В этих случаях он может получить предупреждение от председательствующего, быть лишенным слова, ему может быть запрещено посещать следующее заседание или несколько заседаний палаты. В случае оскорбления депутатом других членов парламента может быть возбужден судебный процесс по делам частного (а иногда и публичного) обвинения.

Индемнитет имеет также второе значение: депутатское вознаграждение (обязанность государства оплачивать из казны работу депутата). Размер вознаграждения устанавливается законом (но согласно 27-й поправке (1992 г.) к Конституции США данный состав парламента не может повышать вознаграждение для себя). Наиболее высоким оно является, пожалуй, в Бразилии ~ около 150 тыс. долл. США в год (в США — 133 тыс.). В некоторых развивающихся странах депутатское вознаграждение невелико (например в Индии), но в некоторых африканских странах — чрезмерно (по сравнению с уровнем -жизни большинства населения). В России депутатское вознаграждение равно окладу министра (6 тыс. руб. в месяц}, но есть дополнительные выплаты и льготы.

Положение депутата в парламенте, характер его связей с избирателями зависит от того, принята в стране концепция свободного мандата депутата или действует императивный мандат, должен быть депутат профессиональным парламентарием или депутатом -производственником, совмещающим мандат с постоянной работой на предприятии, в учреждении и т.д.

Свободный мандат означает, как говорилось, что депутат рассматривается как представитель всего народа, избирательного корпуса страны в целом, а не только своего избирательного округа. Он не обязан выполнять какие-то конкретные наказы (поручения своих избирателей), хотя это вовсе не означает, что он никоим образом не связан с ними. Депутат регулярно посещает свой избирательный округ, активно общается с избирателями, принимает их. Он защищает их интересы в парламенте, иначе не будет избран на новый срок.

Императивный мандат присущ странам тоталитарного социализма (по отношению к депутатам законодательных собраний некоторых субъектов федерации и местных органов самоуправления он используется и в некоторых демократических странах). Он означает, что депутаты (сенаторов в существующих странах тоталитарного социализма нет) получают обязательный наказ от своих избирателей и могут быть ими досрочно отозваны. О содержании наказа и порядке отзыва говорилось выше. Следует заметить лишь, что некоторые парламентарии в отдельных демократических странах имеют императивный мандат, хотя и иного рода. Это относится к членам верхней палаты ФРГ — Бундесрату. Они не избираются, а назначаются (делегируются) правительствами земель, являются членами этих правительств (обычно это премьер-министр земли и другие министры) и обязаны действовать по инструкциям своих правительств.

В демократических странах депутат является профессиональным парламентарием (иногда могут быть депутаты, продолжающие работать по своей специальности, но в этом случае их депутатское вознаграждение уменьшается на определенный процент). Совмещение работы в парламенте с другими видами профессиональной деятельности (обычно кроме преподавательской, а также научной, творческой работы) депутату запрещено, что, в частности, имеет в виду пресечение некоторых связей, ведущих к коррупции, предотвращение использования депутатского положения в личных целях. Депутат не может состоять также на государственной службе, но в некоторых странах он может быть министром и даже голосовать по вопросу о вотуме доверия правительству (Великобритания), в других — не может (Франция). Депутат обязан присутствовать на заседаниях палаты, участвовать в работе комитетов (комиссий) парламента. Если он не выполняет свои обязанности, в некоторых странах депутатское вознаграждение может быть понижено (Франция) или проведены вычеты из него (Германия). Если депутат имеет личный интерес в каком-либо решении палаты, то по правилам внутренней процедуры парламентов некоторых стран он должен заявить об этом на заседании. Депутат должен ежегодно, а также после избрания и прекращения срока полномочий подавать декларацию о доходах (иногда только в первом случае, иногда только в двух последних).

Для обеспечения профессиональной законодательной деятельности кроме депутатского вознаграждения депутату предоставляются транспортные услуги, бесплатные услуги связи, служебное помещение, оплачиваемое государством жилье, он имеет оплачиваемых из государственного бюджета секретарей, помощников (в России до 5 человек, кроме того многие депутаты имеют так называемых помощников на общественных началах, иные более 100 человек). Сенатор США имеет до 40 штатных единиц, помогающих ему, конгрессмен США — 18, но член Палаты общин в Великобритании — только полторы штатные единицы,

В странах тоталитарного социализма считается, что для того чтобы депутат был ближе к своим избирателям, хорошо знал их настроения и нужды, он должен не порывать после избрания со своей работой, а продолжать трудиться. Это — депутат-производственник. Он должен жить на результаты своего труда, а депутатское вознаграждение, которое он получает, невелико и рассматривается лишь как компенсация за те затраты, которые он несет в связи с депутатской деятельностью. О плюсах и минусах такого подхода сказано выше.

Депутаты и сенаторы, как правило, избираются на срок (это не относится, например, к Палате лордов в Великобритании или к Бундесрату — верхней палате в Германии). Срок может быть продлен только в том случае, если парламент в чрезвычайных обстоятельствах продлевает свои полномочия (в некоторых странах это не разрешается). Срок может быть сокращен в случае досрочного роспуска и новых выборов. Кроме коллективного продления и сокращения депутатского срока он может быть сокращен в индивидуальном порядке, когда депутат слагает с себя депутате кие полномочия или когда осуществляется досрочное лишение депутатского мандата. Последнее возможно в случае отзыва депутата избирателями, о чем говорилось, а также в случае прекращения мандата депутата по решению парламента (обычно для этого нужно 2/3 голосов в палате). Причинами этого могут быть переход депутата в другую партию, чем та, от которой он был избран, осуждение депутата судом, систематическое непосещение заседаний палаты и вообще неучастие депутата в работе парламента. Досрочное прекращение мандата бывает очень редко, в России это имело место и коллективно (в 1993 г., в результате указа Президента), и индивидуально,

Структура парламента. Различные исторические пути создания парламента повлияли на неодинаковое представление о его структуре в разных странах. В странах англосаксонского права, где парламент зарождался в противоборстве феодалов с монархом и лишь затем в его состав вошли представители простонародья («третьего сословия»), он рассматривается как триединое учреждение: глава государства, верхняя палата и нижняя палата. Теоретически считается, что лишь монарх (иной глава государства) в совете со своими лордами (иной верхней палатой) и представителями общин (народа) может принимать законы. В тех странах, где имеет влияние английское право, но существует свой президент, он составляет часть парламента, а там, где нет верхней палаты, парламент — это глава государства и однопалатное представительное учреждение. В этом случае парламент — двуединый.

В тех странах, где парламент возник на базе отделения представителей «третьего состояния» от знати и духовенства в сословно-представительном учреждении (а также в тех странах, которые восприняли такую традицию), он тоже двуединый, но по-другому Глава государства (хотя он обязательно подписывает законы, и только при преодолении его права вето в некоторых странах закон публикуется без подписи главы государства) не входит в понятие парламента. Он включает лишь две палаты. Эти палаты бывают по конституции равноправными, как в Италии. Но даже в этом случае на практике теперь главную роль играет не верхняя палата (так она называется лишь по традиции), а нижняя. Нередко у верхней палаты остались очень скромные полномочия. В России также основная роль в процессе законодательства принадлежит Государственной Думе и по Конституции, и на практике. К тому же председатели законодательных собраний субъектов Федерации в России, губернаторы и президенты республик слишком заняты делами своего региона и не могут уделять законодательной работе столько времени, сколько депутаты Думы.

Наконец, существует понятие парламента, состоящего только из одной палаты. Это имеет место в некоторых странах Азии, Африки, где по традиции президент (монарх) не рассматривается как составная часть парламента, а верхней палаты нет.

В прошлом в некоторых странах существовали многопалатные парламенты (трехпалатный в ЮАР до начала 90-х гг., пятипалатный в Югославии в 70—80-х гг.). В отдельных африканских странах (Ботсвана и др.) и государствах Океании (Соломоновы Острова и др.) при парламентах существуют палаты вождей, имеющие, однако, лишь консультационный характер по вопросам обычаев и некоторым другим.

В отличие от нижней палаты, которая формируется прямыми выборами (исключения составляют Бутан, Свазиленд и др., где есть значительное количество назначенных лиц, избранных косвенными выборами или занимающих места по должности на службе у короля), верхняя палата в демократических странах бывает назначаемой (Германия, Канада), избранной целиком косвенными выборами (Франция), формируемой в основном по признаку наследования высокого дворянского звания и его присвоения монархом (Великобритания). Иногда при назначаемости палаты определенная часть ее членов должна быть из оппозиции (Канада, Ямайка и др.). Нижняя палата обычно переизбирается целиком, в верхней существует принцип ротации: сенаторы обновляются частями (на 1/3, на 1/2). Кроме того, нередко сенаторы избираются на более длительный срок (на 6, 9 лет), чем депутаты (2, 4, 5 лет).

Различные структуры парламента имеют свои плюсы и минусы. Включение в его состав монарха теоретически может приводить к блокированию прогрессивных законов. Однако, во-первых, в настоящее время многие монархи (Испания, Швеция, Япония и др.) лишены конституциями права вето, другие его по традиции не применяют, да и вообще не оказывают влияния на законодательный процесс. В развивающихся странах монарх активен, но он не входит в понятие парламента. Во-вторых, в некоторых развитых странах бывают теперь такие монархи, которые придерживаются демократических позиций и действуют соответствующим образом. Мы уже приводили пример в отношении действий короля Испании, принявшего решительные меры для ликвидации попытки фашистского путча.

Включение в состав парламента президента с правом вето по отношению к законам имеет более важное значение. Но в парламентарной республике он действует по совету правительства, сформированного той же партией (партиями), располагающей большинством в парламенте, и свое право не применяет. В президентской же республике, где вето может быть эффективным, президент в состав парламента не входит, парламент может обойтись без его подписи, преодолев право вето (США), или в этом случае президент обязан подписать закон вопреки своему нежеланию (Россия). В частности в 1997 г. Конституционный Суд России обязал Президента подписать один из законов, по которому вето Президента было преодолено.

Двухпалатная структура парламента возникла в основном как способ более аристократической верхней палаты сдерживать излишний радикализм «простонародья» нижней. В принципе она дает возможность более взвешенного, всестороннего подхода к принятию закона — документа, регулирующего важнейшие общественные отношения. Однако это замедляет законодательный процесс, особенно если верхняя палата употребляет свое право вето. Даже в Великобритании, где она пользуется незначительными правами. Палата лордов хотя и не может воспрепятствовать принятию закона, но может затянуть это на год — до следующей сессии парламента, когда Палата общин вправе отвергнуть вето верхней палаты. Правда, Палата лордов иногда в течение целого пятилетия (срок полномочий Палаты общин) не использует свое право вето.

Во многих развивающихся странах считается, что двухпалатная структура мешает срочному принятию законов, необходимых для социально-экономического развития. Поэтому во многих из них существуют однопалатные парламенты. Правда, в последние годы все чаще возникают двухпалатные парламенты.

В странах тоталитарного социализма категорически отвергается двухпалатная структура парламента. В Китае, Кубе, Вьетнаме, КНДР парламенты однопалатные. Целесообразность двухпалатного парламента признается в условиях тоталитарного социалистического государства только в федерациях, где одна из палат представляет субъекты федерации и другие национально-государственные образования. Эта палата трактуется как представительство национальностей.

3. Государственный Совет УР, как часть системы законодательной власти УР

В соответствии с Конституцией Российской Федерации, Федеральным законом «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации», Конституцией Удмуртской Республики настоящий Закон «О Государственном Совете УР» определяет правовые основы организации и деятельности законодательного (представительного) органа государственной власти Удмуртской Республики — Государственного Совета Удмуртской Республики (далее — Государственный Совет).

Государственный Совет является законодательным (представительным) и контрольным органом государственной власти Удмуртской Республики.

Государственный Совет — постоянно действующий высший и единственный орган законодательной власти Удмуртской Республики.

Государственный Совет обладает правами юридического лица и имеет печать с изображением Государственного герба Удмуртской Республики.

Правовой основой организации и деятельности Государственного Совета являются Конституция Российской Федерации, федеральные конституционные законы, федеральные законы, Конституция Удмуртской Республики, настоящий Закон, иные законы Удмуртской Республики.

Полномочия Государственного Совета определяются федеральными законами, Конституцией Удмуртской Республики, настоящим Законом, иными законами Удмуртской Республики.

Государственный Совет состоит из 100 депутатов, избираемых на основе всеобщего, равного и прямого избирательного права при тайном голосовании.

50 депутатов Государственного Совета избираются по одномандатным избирательным округам (один округ — один депутат), образуемым на всей территории Удмуртской Республики.

50 депутатов Государственного Совета избираются по республиканскому избирательному округу пропорционально числу голосов, поданных за республиканские списки кандидатов в депутаты Государственного Совета, выдвинутые избирательными объединениями.

Порядок проведения выборов депутатов Государственного Совета регулируется федеральными законами, Конституцией Удмуртской Республики и законами Удмуртской Республики.

В соответствии с частью 2 статьи 21 Закона «О Государственном Совете УР» часть 5 статьи 3 применяется к сроку полномочий Государственного Совета нового созыва, формирование которого будет осуществлено после вступления в силу настоящего Закона

Срок полномочий Государственного Совета одного созыва — 5 лет.

К формам работы Государственного Совета относятся сессии Государственного Совета, заседания Президиума Государственного Совета, постоянных комиссий Государственного Совета, депутатских фракций Государственного Совета, депутатских объединений Государственного Совета, рабочих групп, депутатские слушания и иные не запрещенные законодательством формы.

Основной формой работы Государственного Совета являются сессии, на которых решаются вопросы, отнесенные к полномочиям Государственного Совета. Сессия Государственного Совета состоит из одного или нескольких заседаний.

Заседание Государственного Совета правомочно, если на нем присутствует не менее двух третей от установленного числа депутатов Государственного Совета. Правомочное заседание Государственного Совета проводится не реже одного раза в три месяца.

Заседания сессии Государственного Совета являются открытыми, за исключением случаев, установленных федеральными законами, законами Удмуртской Республики, Регламентом Государственного Совета, постановлениями Государственного Совета, устанавливающими порядок его деятельности.

Государственный Совет созывается Президентом Удмуртской Республики на свою первую в созыве сессию не позднее чем на тридцатый день со дня избрания не менее двух третей от установленного числа депутатов.

Первую в созыве сессию открывает и ведет до избрания Председателя Государственного Совета Председатель Центральной избирательной комиссии Удмуртской Республики.

На очередные сессии Государственный Совет созывается Президиумом Государственного Совета. Продолжительность сессии определяется Государственным Советом.

Порядок деятельности Государственного Совета определяется Регламентом Государственного Совета, утвержденным постановлением Государственного Совета.

Депутатом Государственного Совета может быть избран гражданин Российской Федерации, достигший 21 года и обладающий пассивным избирательным правом.

Депутаты Государственного Совета могут осуществлять свои полномочия как без отрыва от своей основной деятельности, так и на профессиональной постоянной основе.

Число депутатов, осуществляющих свои полномочия на профессиональной постоянной основе, устанавливается в количестве 12 человек.

Депутат, работающий на профессиональной постоянной основе, пользуется правами, предусмотренными Законом Удмуртской Республики «О гарантиях деятельности лиц, замещающих государственные должности Удмуртской Республики».

Депутат Государственного Совета не вправе использовать свой статус для деятельности, не связанной с осуществлением депутатских полномочий.

Депутат Государственного Совета обязан присутствовать и участвовать в работе Государственного Совета и образуемых им органов.

В случае отсутствия депутата без уважительной причины на заседаниях Государственного Совета или его органов к нему применяются меры воздействия, предусмотренные Регламентом Государственного Совета.

Статус депутата Государственного Совета, его права, гарантии и условия осуществления депутатской деятельности, ограничения, связанные с депутатской деятельностью, регулируются федеральными законами, Конституцией Удмуртской Республики и законами Удмуртской Республики.

Депутат Государственного Совета в течение срока полномочий обладает неприкосновенностью, гарантии которой устанавливаются федеральным законом.

Для обеспечения своих полномочий Государственный Совет самостоятельно определяет свою структуру, образует органы и избирает их руководителей.

Государственный Совет возглавляет Председатель Государственного Совета.

Председатель Государственного Совета избирается из числа депутатов Государственного Совета тайным голосованием на срок полномочий Государственного Совета и работает на профессиональной постоянной основе.

Председатель Государственного Совета:

председательствует на заседаниях Государственного Совета и его Президиума;

осуществляет общее руководство подготовкой вопросов, подлежащих рассмотрению Государственным Советом;

подписывает постановления, принятые Государственным Советом;

координирует работу постоянных комиссий Государственного Совета;

представляет Государственный Совет внутри Удмуртской Республики и за ее пределами;

представляет Государственному Совету кандидатуры для избрания на должности заместителей Председателя Государственного Совета;

распределяет обязанности между заместителями Председателя Государственного Совета;

представляет Президиуму Государственного Совета кандидатуру для назначения на должность Руководителя Аппарата Государственного Совета;

осуществляет иные полномочия, установленные законами Удмуртской Республики.

Председатель Государственного Совета по вопросам своей компетенции издает распоряжения.

Порядок избрания и досрочного прекращения полномочий Председателя Государственного Совета определяется Регламентом Государственного Совета.

Первый заместитель, заместитель Председателя Государственного Совета избираются из числа депутатов Государственного Совета на срок его полномочий и работают на профессиональной постоянной основе.

Первый заместитель, заместитель Председателя Государственного Совета осуществляют полномочия в соответствии с распределением обязанностей, установленным Председателем Государственного Совета, а в случае отсутствия Председателя Государственного Совета или невозможности осуществления им своих полномочий, а также по его уполномочию выполняют функции Председателя Государственного Совета.

Порядок избрания и досрочного прекращения полномочий Первого заместителя, заместителя Председателя Государственного Совета определяется Регламентом Государственного Совета.

Президиум Государственного Совета является постоянно действующим органом Государственного Совета, обеспечивающим организацию его работы на основе Положения, утверждаемого Государственным Советом.

В состав Президиума Государственного Совета входят по должности Председатель Государственного Совета, заместители Председателя Государственного Совета, председатели постоянных комиссий Государственного Совета, а также руководители депутатских фракций Государственного Совета.

Президиум Государственного Совета возглавляет Председатель Государственного Совета.

Заседания Президиума Государственного Совета созываются по мере необходимости и правомочны при наличии не менее двух третей от числа его членов. Заседания Президиума Государственного Совета созывает и ведет Председатель Государственного Совета, а в его отсутствие — один из его заместителей.

Президиум Государственного Совета:

1) созывает сессии Государственного Совета и организует подготовку его заседаний;

2) координирует работу постоянных комиссий Государственного Совета;

3) оказывает содействие депутатам Государственного Совета в осуществлении ими своих полномочий и обеспечивает их необходимой информацией;

4) организует обсуждение проектов законов Удмуртской Республики и других наиболее важных вопросов государственной жизни;

5) публикует постановления Государственного Совета, постановления Президиума Государственного Совета;

6) утверждает Положение о Почетной грамоте Государственного Совета и образец Почетной грамоты Государственного Совета;

7) награждает Почетной грамотой Государственного Совета;

8) принимает решения о проведении депутатских слушаний;

9) по представлению Председателя Государственного Совета назначает на должность Руководителя Аппарата Государственного Совета;

10) по представлению Руководителя Аппарата Государственного Совета назначает на должности руководителей структурных подразделений Аппарата Государственного Совета;

11) осуществляет иные полномочия, предусмотренные законами Удмуртской Республики.

Президиум Государственного Совета принимает постановления.

Порядок деятельности Президиума Государственного Совета определяется Государственным Советом.

Постоянные комиссии являются органами Государственного Совета и образуются в целях предварительного рассмотрения и подготовки вопросов, относящихся к ведению Государственного Совета, для ведения законопроектной работы, а также в целях реализации законов Удмуртской Республики, постановлений Государственного Совета, контроля за их исполнением.

Постоянные комиссии Государственного Совета вправе направлять в государственные органы Удмуртской Республики письменные обращения по вопросам их ведения. О результатах рассмотрения письменных обращений постоянных комиссий Государственного Совета и о принятых мерах государственные органы Удмуртской Республики обязаны сообщать соответствующим постоянным комиссиям в согласованные с ними сроки.

Порядок образования, состав, полномочия и порядок деятельности постоянных комиссий Государственного Совета определяются настоящим Законом, иными законами Удмуртской Республики, Регламентом Государственного Совета, постановлениями Государственного Совета.

Председатели постоянных комиссий Государственного Совета осуществляют свои полномочия на профессиональной постоянной основе.

Порядок избрания председателей постоянных комиссий Государственного Совета, заместителей председателей постоянных комиссий и осуществления ими полномочий определяется Законом Удмуртской Республики «О постоянных комиссиях Государственного Совета Удмуртской Республики», Регламентом Государственного Совета и положениями о постоянных комиссиях Государственного Совета.

По мере необходимости для реализации своих полномочий Государственный Совет может образовывать временные комиссии Государственного Совета.

Задачи, состав, полномочия, срок и порядок деятельности временных комиссий Государственного Совета определяются Государственным Советом при их формировании.

Депутаты Государственного Совета, избранные в составе списков кандидатов, допущенных к распределению депутатских мандатов в Государственном Совете, входят в депутатские фракции Государственного Совета. Депутатская фракция Государственного Совета включает в себя всех депутатов, избранных в составе соответствующего списка кандидатов. В депутатские фракции Государственного Совета могут входить также депутаты Государственного Совета, избранные по одномандатным избирательным округам.

Депутаты Государственного Совета, избранные по одномандатным избирательным округам, не входящие в указанные в части 1 настоящей статьи депутатские фракции Государственного Совета, могут объединяться в депутатские объединения Государственного Совета в соответствии с Регламентом Государственного Совета.

Порядок деятельности депутатов Государственного Совета, входящих в депутатские фракции Государственного Совета, и выражения коллективной позиции по вопросам, рассматриваемым Государственным Советом, определяется Положением о депутатской фракции Государственного Совета, утвержденным Государственным Советом. Порядок регистрации, деятельности, а также полномочия депутатских фракций Государственного Совета определяются Регламентом Государственного Совета.

Для правового, организационного, информационного, материально-технического и финансового обеспечения деятельности Государственного Совета, оказания помощи депутатам и комиссиям Государственного Совета, депутатским фракциям Государственного Совета и депутатским объединениям Государственного Совета образуется Аппарат Государственного Совета.

Структура Аппарата Государственного Совета определяется Положением об Аппарате, утверждаемым Государственным Советом.

Руководство деятельностью Аппарата Государственного Совета осуществляет Руководитель Аппарата Государственного Совета, назначаемый на должность Президиумом Государственного Совета по представлению Председателя Государственного Совета. Руководитель Аппарата Государственного Совета назначается на должность на условиях срочного служебного контракта.

Работниками Аппарата Государственного Совета являются:

государственные гражданские служащие Удмуртской Республики, замещающие должности государственной гражданской службы Удмуртской Республики в соответствии с Реестром должностей государственной гражданской службы Удмуртской Республики и осуществляющие профессиональную служебную деятельность в соответствии с актом о назначении на должность и со служебным контрактом;

лица, занимающие должности, не являющиеся должностями государственной гражданской службы Удмуртской Республики, и осуществляющие профессиональную деятельность в соответствии с трудовым договором.

Денежное содержание, а также социальное, медицинское, транспортное и пенсионное обеспечение работников Аппарата Государственного Совета устанавливается в соответствии с законодательством.

Финансирование деятельности Аппарата Государственного Совета осуществляется за счет средств бюджета Удмуртской Республики.

К полномочиям Государственного Совета относятся:

1) принятие Конституции Удмуртской Республики и поправок к ней;

2) утверждение государственной символики Удмуртской Республики, учреждение государственных наград Удмуртской Республики и установление почетных званий Удмуртской Республики;

3) обеспечение соответствия Конституции Удмуртской Республики, законов Удмуртской Республики и постановлений Государственного Совета Конституции Российской Федерации и федеральным законам;

4) законодательное регулирование по предметам ведения Удмуртской Республики и предметам совместного ведения Российской Федерации и Удмуртской Республики в пределах полномочий Удмуртской Республики;

5) утверждение республиканских программ социально-экономического развития, утверждение отчетов об их исполнении;

6) утверждение бюджета Удмуртской Республики, утверждение отчета о его исполнении;

7) осуществление наряду с другими уполномоченными на то органами контроля за соблюдением и исполнением законов Удмуртской Республики, постановлений Государственного Совета Удмуртской Республики, исполнением республиканских программ социально-экономического развития, бюджета Удмуртской Республики и бюджета Удмуртского территориального фонда обязательного медицинского страхования, соблюдением установленного порядка распоряжения собственностью Удмуртской Республики; образование органов контроля;

8) установление основ организации и деятельности Государственного Совета;

9) установление порядка назначения и проведения референдума Удмуртской Республики;

10) установление порядка проведения выборов в Государственный Совет;

11) установление порядка проведения выборов в органы местного самоуправления;

12) установление налогов, установление которых отнесено федеральным законом к ведению Удмуртской Республики, а также порядка их взимания;

13) утверждение бюджета Удмуртского территориального фонда обязательного медицинского страхования и отчета о его исполнении;

14) установление порядка управления и распоряжения собственностью Удмуртской Республики;

15) утверждение заключения и расторжения договоров Удмуртской Республики;

16) установление административно-территориального устройства Удмуртской Республики и порядка его изменения;

17) установление системы исполнительных органов государственной власти Удмуртской Республики;

18) принятие Регламента Государственного Совета и решение вопросов внутреннего распорядка деятельности Государственного Совета;

19) учреждение Почетной грамоты Государственного Совета;

20) избрание и освобождение от должности Председателя Государственного Совета, заместителей Председателя Государственного Совета, председателей постоянных комиссий Государственного Совета и других членов Президиума Государственного Совета, за исключением руководителей депутатских фракций; избрание, назначение и освобождение от должности руководителей органов контроля, образуемых Государственным Советом;

21) образование постоянных комиссий Государственного Совета;

22) согласование по представлению Президента Удмуртской Республики кандидатур для назначения на должности Председателя Правительства Удмуртской Республики, заместителей Председателя Правительства Удмуртской Республики, министра финансов Удмуртской Республики;

23) согласование кандидатуры для назначения на должность Прокурора Удмуртской Республики;

24) назначение даты выборов в Государственный Совет;

25) назначение референдума Удмуртской Республики в случаях, предусмотренных законом Удмуртской Республики;

26) решение вопроса о выражении недоверия Президенту Удмуртской Республики;

27) решение вопроса о выражении недоверия Председателю Правительства Удмуртской Республики, заместителям Председателя Правительства Удмуртской Республики, министру финансов Удмуртской Республики;

28) утверждение соглашения об изменении границ Удмуртской Республики;

29) одобрение проекта договора о разграничении полномочий между федеральными органами государственной власти и органами государственной власти Удмуртской Республики;

30) по представлению Президента Российской Федерации наделение гражданина Российской Федерации полномочиями Президента Удмуртской Республики;

31) по представлению Президента Российской Федерации досрочное прекращение полномочий Президента Удмуртской Республики;

32) назначение на должность судей Конституционного Суда Удмуртской Республики;

33) назначение на должность мировых судей Удмуртской Республики;

34) назначение половины членов Центральной избирательной комиссии Удмуртской Республики в порядке, предусмотренном федеральными законами и законами Удмуртской Республики;

35) назначение на должность Уполномоченного по правам человека в Удмуртской Республике;

36) назначение на должность Председателя Государственного контрольного комитета Удмуртской Республики по представлению Президента Удмуртской Республики;

37) осуществление законодательной инициативы в Государственной Думе Федерального Собрания Российской Федерации;

38) взаимодействие с федеральными органами государственной власти, органами государственной власти субъектов Российской Федерации, органами местного самоуправления;

39) решение вопроса о самороспуске;

40) осуществление иных полномочий, установленных Конституцией Российской Федерации, федеральными законами, Конституцией Удмуртской Республики и законами Удмуртской Республики.

Государственный Совет принимает законы Удмуртской Республики и постановления Государственного Совета.

Законы Удмуртской Республики принимаются по вопросам, предусмотренным пунктами 1-17, 40 части 1 статьи 14 Закона.

Постановления Государственного Совета принимаются по вопросам, предусмотренным пунктами 7, 18-40 части 1 статьи 14 Закона.

Государственный Совет самостоятельно, а также через Государственный контрольный комитет Удмуртской Республики и иные создаваемые им органы контроля осуществляет контрольные полномочия в соответствии с федеральными законами, Конституцией Удмуртской Республики и законами Удмуртской Республики.

В сфере бюджетных, финансовых и кредитных отношений Государственный Совет осуществляет контроль:

1) за соблюдением и исполнением закона Удмуртской Республики о бюджете Удмуртской Республики на соответствующий год Правительством Удмуртской Республики, иными исполнительными органами государственной власти Удмуртской Республики, органами местного самоуправления в Удмуртской Республике, предприятиями, учреждениями, организациями независимо от форм собственности, физическими лицами;

2) за выполнением Правительством Удмуртской Республики мероприятий по покрытию дефицита бюджета Удмуртской Республики;

3) за соблюдением установленного бюджетным законодательством порядка использования доходов, фактически полученных при исполнении бюджета Удмуртской Республики сверх утвержденных законом о бюджете Удмуртской Республики на соответствующий год, и порядка внесения изменений и дополнений в указанный закон в связи с получением дополнительных доходов;

4) за исполнением бюджета Удмуртского территориального фонда обязательного медицинского страхования;

5) за выпуском ценных бумаг Удмуртской Республики;

6) за деятельностью по обслуживанию государственного долга Удмуртской Республики.

В сфере отношений собственности Государственный Совет:

1) осуществляет контроль за поступлением в бюджет Удмуртской Республики средств, полученных от использования имущества, находящегося в собственности Удмуртской Республики, в том числе от приватизации и продажи этого имущества;

2) заслушивает информацию Правительства Удмуртской Республики и других уполномоченных органов об исполнении законов Удмуртской Республики и постановлений Государственного Совета о собственности Удмуртской Республики.

Право законодательной инициативы в Государственном Совете принадлежит депутатам Государственного Совета, депутатским фракциям Государственного Совета, депутатским объединениям Государственного Совета, постоянным комиссиям Государственного Совета, Президиуму Государственного Совета, Президенту Удмуртской Республики, Правительству Удмуртской Республики, представительным органам муниципальных образований в Удмуртской Республике, общественным объединениям в лице их республиканских органов и не менее чем десяти тысячам граждан, проживающим на территории Удмуртской Республики.

Право законодательной инициативы в Государственном Совете принадлежит также Конституционному Суду Удмуртской Республики, Верховному Суду Удмуртской Республики, Арбитражному суду Удмуртской Республики, Прокурору Удмуртской Республики, Центральной избирательной комиссии Удмуртской Республики по вопросам их ведения.

Правом законодательной инициативы по внесению поправок к Конституции Удмуртской Республики обладают субъекты, предусмотренные статьей 70 Конституции Удмуртской Республики.

Законопроекты, внесенные в Государственный Совет Президентом Удмуртской Республики, рассматриваются по его предложению в первоочередном порядке.

Законопроекты о введении или об отмене налогов, освобождении от их уплаты, изменении финансовых обязательств Удмуртской Республики, другие законопроекты, предусматривающие расходы, покрываемые за счет средств бюджета Удмуртской Республики, а также поправки к указанным законопроектам рассматриваются Государственным Советом по представлению Президента Удмуртской Республики либо при наличии его заключения. Данное заключение представляется в Государственный Совет в месячный срок, заключение на поправки — в пятнадцатидневный срок.

Законы Удмуртской Республики принимаются большинством голосов от установленного числа депутатов Государственного Совета, если иное не предусмотрено Конституцией Удмуртской Республики в соответствии с общими принципами организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации, установленными федеральным законом.

Постановления Государственного Совета принимаются большинством голосов от числа избранных депутатов Государственного Совета, если иное не предусмотрено Конституцией Удмуртской Республики в соответствии с общими принципами организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации, установленными федеральным законом.

Проекты законов Удмуртской Республики вносятся в Государственный Совет и передаются для рассмотрения в постоянные комиссии Государственного Совета в порядке, определенном Регламентом Государственного Совета.

Проект закона Удмуртской Республики рассматривается Государственным Советом не менее чем в двух чтениях.

Решение о принятии либо отклонении проекта закона, а также о принятии закона оформляется постановлением Государственного Совета.

Законы Удмуртской Республики, принятые Государственным Советом, направляются им в десятидневный срок Президенту Удмуртской Республики для обнародования.

Президент Удмуртской Республики обязан обнародовать Конституцию Удмуртской Республики, закон Удмуртской Республики, удостоверив обнародование закона путем его подписания или издания указа, либо отклонить закон в десятидневный срок с момента поступления указанного закона.

В случае подписания Президентом Удмуртской Республики Конституции Удмуртской Республики, закона Удмуртской Республики или издания им указа, предусмотренного настоящей статьей, Конституция Удмуртской Республики, закон Удмуртской Республики в течение трех дней с момента их подписания или издания указа Президента Удмуртской Республики, предусмотренного настоящей статьей, направляются Президентом Удмуртской Республики для их официального опубликования (обнародования) в одно из следующих республиканских периодических печатных изданий: «Известия Удмуртской Республики», «Удмурт дунне», «Удмуртская правда». Официальное опубликование (обнародование) Конституции Удмуртской Республики, закона Удмуртской Республики осуществляется республиканскими периодическими печатными изданиями, предусмотренными настоящей статьей, в течение семи дней с момента их поступления. Официальное опубликование (обнародование) Конституции Удмуртской Республики, законов Удмуртской Республики может осуществляться также в Собрании законодательства Удмуртской Республики в порядке, предусмотренном настоящей статьей.

В случае отклонения закона Удмуртской Республики Президентом Удмуртской Республики отклоненный закон Удмуртской Республики возвращается в Государственный Совет с мотивированным обоснованием его отклонения либо с предложением о внесении в него изменений и дополнений.

В случае отклонения Президентом Удмуртской Республики закона Удмуртской Республики указанный закон может быть одобрен в ранее принятой редакции большинством не менее двух третей голосов от установленного числа депутатов Государственного Совета.

Закон Удмуртской Республики, одобренный в ранее принятой редакции, не может быть повторно отклонен Президентом Удмуртской Республики и подлежит обнародованию в семидневный срок в порядке, предусмотренном настоящей статьей, при этом закон Удмуртской Республики, подлежащий обнародованию, направляется Президентом Удмуртской Республики в республиканские периодические печатные издания, предусмотренные настоящей статьей, немедленно после его подписания или издания соответствующего указа Президента Удмуртской Республики.

Закон Удмуртской Республики вступает в силу после его официального опубликования.

Законы Удмуртской Республики и иные нормативные правовые акты Удмуртской Республики по вопросам защиты прав и свобод человека и гражданина вступают в силу не ранее чем через десять дней после их официального опубликования.

Постановления Государственного Совета вступают в силу с момента их принятия, если иное не установлено законами Удмуртской Республики, Регламентом Государственного Совета либо самим постановлением Государственного Совета.

Полномочия Государственного Совета могут быть прекращены досрочно в случае:

1) принятия Государственным Советом решения о самороспуске. Инициаторами постановки вопроса о самороспуске могут быть группа депутатов Государственного Совета численностью не менее одной пятой от установленного числа депутатов Государственного Совета, депутатские фракции Государственного Совета, Президиум Государственного Совета. Решение о самороспуске может быть принято не позднее чем за шесть месяцев до истечения срока полномочий Государственного Совета. Решение о самороспуске принимается не менее чем двумя третями голосов от установленного числа депутатов Государственного Совета и оформляется постановлением Государственного Совета;

2) роспуска Государственного Совета Президентом Удмуртской Республики по основаниям, предусмотренным частями 2-4 настоящей статьи;

3) вступления в силу решения Верховного Суда Удмуртской Республики о неправомочности данного состава депутатов Государственного Совета, в том числе в связи со сложением депутатами своих полномочий;

4) роспуска Государственного Совета Президентом Российской Федерации в порядке и по основаниям, предусмотренным федеральным законом.

Президент Удмуртской Республики вправе принять решение о досрочном прекращении полномочий Государственного Совета в случае принятия Государственным Советом Конституции Удмуртской Республики, закона Удмуртской Республики, постановления Государственного Совета, противоречащих Конституции Российской Федерации, федеральным законам, принятым по предметам ведения Российской Федерации и предметам совместного ведения Российской Федерации и Удмуртской Республики, Конституции Удмуртской Республики, если такие противоречия установлены соответствующим судом, а Государственный Совет не устранил их в течение шести месяцев со дня вступления в силу судебного решения.

Президент Удмуртской Республики вправе принять решение о досрочном прекращении полномочий Государственного Совета в случае, если вступившим в силу решением соответствующего суда установлено, что избранный в правомочном составе Государственный Совет в течение трех месяцев подряд не проводил заседание.

Президент Удмуртской Республики вправе принять решение о досрочном прекращении полномочий вновь избранного в правомочном составе Государственного Совета в случае, если вступившим в силу решением соответствующего суда установлено, что Государственный Совет в течение трех месяцев со дня его избрания в правомочном составе не проводил заседание.

Президент Удмуртской Республики вправе принять решение о досрочном прекращении полномочий Государственного Совета по основаниям, предусмотренным частями 3 и 4 статьи 18 Закона, в течение трех месяцев со дня вступления в силу решения соответствующего суда.

Решение Президента Удмуртской Республики о досрочном прекращении полномочий Государственного Совета принимается в форме указа.

В случае принятия решения о досрочном прекращении полномочий Государственного Совета назначаются внеочередные выборы в Государственный Совет в соответствии с федеральным законом, Конституцией Удмуртской Республики и законом Удмуртской Республики. Указанные выборы проводятся в сроки, установленные федеральным законом, законом Удмуртской Республики.

Государственный Совет самостоятельно решает вопросы организационного, правового, информационного, материально-технического и финансового обеспечения своей деятельности.

Расходы на обеспечение деятельности Государственного Совета предусматриваются в законе о бюджете Удмуртской Республики на соответствующий год отдельно от других расходов в соответствии с бюджетной классификацией Российской Федерации.

Заключение

Россия переживает переходный период от тоталитарной к демократической общественно-политической системе, формируются гражданское общество, основанное на свободе народа, и новая роль государства, признающего приоритет прав человека. Едва ли не самым динамичным в этих процессах является развитие демократии как важного условия для проведения глубоких реформ в экономике и политической системе и в то же время одной из гарантий против возврата страны к прошлому.

Современное конституционное право — это отрасль права, которая закрепляет основные принципы демократии и организации власти. Именно это порождает острую борьбу различных политических сил вокруг Конституции, законов, судебных решений и других правовых актов, составляющих источники конституционного права. Разобраться в этой борьбе — значит понять, кто ведет страну по пути прогресса, а кто тянет назад.

Исходя из этой необходимости, мы попытались разобраться в организации законодательной власти в Удмуртской Республике.

Список использованной литературы

Конституция Российской Федерации. М.: Издательство «Спарк», 1995

Федеральный закон «Об общих принципах организации местного самоуправления в Российской Федерации» от 06.10.2003// Парламентская газета.2003. 8 окт.

Федеральный закон РФ от 12 октября 2005 г. N 129-ФЗ О внесении изменений в статьи 83 и 85 Федерального закона «Об общих принципах организации местного самоуправления в Российской Федерации»//Российская газета. – 18 октября 2005. – http://www.rg.ru/

Федеральный закон «О финансовых основах местного самоуправления в Российской Федерации»//СЗ РФ. 1997.№39

Указ Президента Российской Федерации «Основные положения региональной политики в Российской Федерации» от 03.06.96// Российская газета. 1996. 11июня.

Указ Президента Российской Федерации № 849 «О полномочном представителе Президента Российской Федерации в федеральном округе» от 13.05.2000// Российская газета. 2000, 20 мая.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. Курс лекций. – М.: Юрид. лит., 2005,

Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации. М., 2006.

Васильев В.И., Павлушкин А.В., Постников А.Е. Законодательные органы субъектов Российской Федерации. М., 2003.

Гашуляк В.В. Теоретико-правовые проблемы конституционного и уставного законодательства субъектов Российской Федерации. М., 2004. С.204.

Гуценко К. Ф, Ковалев М. А. Правоохранительные органы. Учеб ник для юридических вузов и факультетов. Изд. 6-е, перераб., доп. / Под ред. К. Ф. Гуценко.- М.: Издательство ЗЕРЦАЛО-М, 2005.

Государственное управление: основы теории и организации. /Под ред. В.А. Козбаненко.-М.: Статут, 2003.

Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право России. 3-е изд. перераб. и доп.- М.: Юристъ 2006.

Местное самоуправление: российская практика и зарубежный опыт: учебное пособие. В. Г. Игнатов, В. И. Бутов. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва – Ростов-на-Дону: Издательский центр «МарТ», 2005.

Пикулькин А.В. система государственного управления. 2-е изд. перераб. и доп. – М.: Юнити-дана, 2003.

Основы права. /Под ред. В.В.Лазарева — М.: Юристъ,2004.

Теория государства и права/ Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 2005.

Экономическая география России: учебник для вузов/ Ю. Н. Гладкий, В. А. Доброскок, С. П. Семенов М., 2006.

научить студентов выявлять причины кровотечений до рождения плода, особенно при предлежании плаценты и преждевременной отслойке нормально расположенной плаценты, научить диагностике и рациональному лечению при этой патологии.

Студент должен знать: этиологию, классификацию, клинику, диагностику, течение беременности и родов, лечение (консервативное и хирургическое), методы родоразрешения при предлежании и преждевременной отслойке нормально расположенной плаценты: этиология, диагностика, лечение, геморрагический шок и ДВС-синдром при этих состояниях.

Студент должен уметь: на основании анамнеза, жалоб больной, объективного исследования и дополнительных методов обследования поставить диагноз предлежания плаценты или преждевременной отслойки нормально расположенной плаценты, оценить состояние беременной или роженицы и составить план ведения беременности или родов, определить показания к хирургическому лечению.

Содержание занятия

Одним из наиболее частых и серьезных осложнений беременности, родов и послеродового периода является кровотечение. В структуре материнской смертности кровотечениям принадлежит одно из первых мест. Велика перинатальная потеря плодов и новорожденных при кровотечении у матери. Кровотечения разделяют на кровотечения:

-во время беременности по триместрам, связанные и несвязанные с беременностью;

-во время родов, в 1 и 2 периодах родов, связанные и несвязанные с беременностью;

-в последовом и раннем и позднем послеродовом периодах.

Массивные кровотечения чаще всего бывают при предлежании и отслойке нормально расположенной плаценты, с патологией отделения плаценты в третьем периоде родов, гипо- и атоническими состояниями матки в послеродовом периоде. Кровотечения приводят к геморрагическому шоку и синдрому ДВС.

ПРЕДЛЕЖАНИЕ ПЛАЦЕНТЫ

Предлежанием плаценты называют прикрепление ее какой-либо частью или полностью в области нижнего сегмента матки и отношение ее к внутреннему зеву. В России частота предлежаний плаценты составляет 0,5-0,8% от общего числа родов. Повышение частоты предлежания плаценты в последние десятилетие объясняют увеличением числа абортов и внутриматочных вмешательств. Кровотечение при предлежании плаценты может возникнуть в начале второй половины беременности, вследствие формирования нижнего сегмента. Чаще кровотечение наблюдают в последние недели беременности, когда начинают появляться сокращения матки. Наиболее часто кровотечение возникает во время родов. Кровотечение во время беременности при предлежании плаценты встречается в 34% случаев, во время родов — в 66%.

СТЕПЕНИ ПРЕДЛЕЖАНИЯ ПЛАЦЕНТЫ

Полное (центральное) предлежание плаценты — внутренний зев полностью перекрыт плацентой и при влагалищном исследовании всюду определяется плацентарная ткань, плодные оболочки не пальпируют.

Неполное (частичное) предлежание плаценты — внутренний зев не полностью перекрыт плацентой и при влагалищном исследовании за внутренним зевом определяется плацента и околоплодные оболочки.

Неполное предлежание плаценты разделяют на краевое и боковое предлежание. При краевом нижний край плаценты находят на уровне края внутреннего зева; при боковом — край плаценты частично перекрывает внутренний зев. Наряду с плацентой в обоих случаях определяют плодные оболочки. Клинически вариант предлежания плаценты можно определить только при раскрытии маточного зева на 4-5 см. Поэтому в практической работе различают полное или неполное предлежание плаценты.

Низкое прикрепление плаценты — нижний край плаценты располагается на 7 см и менее от внутреннего зева, область внутреннего зева не захватывает и при влагалищном исследовании пальпации не доступен. Иногда можно пальпировать шероховатую поверхность плодных оболочек, что позволяет подозревать близкое расположение плаценты.

Шеечная (шеечно-перешеечная) плацента — плацента врастает в шеечный канал в результате неполноценного развития децидуальной реакции в шейке матки. Это редкая, но серьезная клиническая ситуация, трудности в диагностике создают смертельную опасность. К этому можно отнести и шеечную беременность.

ЭТИОЛОГИЯ

Причины возникновения аномалий расположения плаценты окончательно не выяснены, однако их можно разделить на две группы:

-зависящие от состояния организма женщины,

-связанные с особенностями плодного яйца.

Наиболее частыми являются патологические изменения в слизистой оболочке матки, нарушающие нормальную децидуальную реакцию эндометрия. Хроническое воспаление эндометрия, рубцовые изменения в эндометрии после абортов, операций на матке (кесарево сечение, консервативная миомэктомия, перфорация матки и др.), миома матки, аномалии или недоразвитие матки, многократные роды, осложнения в послеродовом периоде. Предлежание плаценты у повторнородящих чаще (75%), чем у первородящих.

Вследствие нарушения нидационной функции трофобласта, а именно запоздалого появления ферментативных процессов в трофобласте, оплодотворенное яйцо не может своевременно привиться в области дна матки. Оно приобретает имплантационную способность, опускаясь уже в нижние отделы матки, где и прививается.

Возможна миграция плаценты. Ультразвуковое исследование позволяет проследить миграцию плаценты в течение беременности. В начале беременности чаще определяют центральное предлежание ветвистого хориона. В конце беременности плацента мигрирует и может располагаться низко или даже нормально.

КЛИНИКА

Основным клиническим симптомом предлежания плаценты является кровотечение. Вследствие растяжения нижнего сегмента вскрываются интервиллезные пространства, так как ворсины плаценты не обладают растяжимостью, плацента отслаивается от стенок матки, возникает кровотечение.

Кровотечения во время беременности появляются внезапно, без болевых ощущений, могут прекратиться, но спустя некоторое время возникнуть вновь. Чем ниже расположена плацента, тем раньше и обильнее бывает кровотечение. Иногда сила кровотечения не соответствует степени предлежания плаценты: при полном предлежании плаценты может быть небольшое кровотечение; неполное предлежание может сопровождаться очень сильным кровотечением, если разрыв произошел в области краевого венозного синуса плаценты. В связи с постоянной кровопотерей у беременных очень скоро развивается анемия.

При полном предлежании плаценты кровотечение часто появляется внезапно во время беременности, может быть обильным. Кровотечение может прекратиться на некоторое время, а может продолжаться в виде скудных кровяных выделений. В последние недели беременности, когда появляются предвестники родов, кровотечение возобновляется и/или усиливается.

Кровотечение впервые может возникнуть при начале родовой деятельности, с первыми схватками. Если во время беременности были незначительные кровяные выделения, то с первыми схватками кровотечение усиливается. Острая анемия развивается быстро.

В процессе родовой деятельности, когда происходит раскрытие маточного зева, плацента все более отслаивается, кровотечение усиливается. Перекрывающая внутренний зев плацента не позволяет предлежащей части вставиться во вход в малый таз, а тем более нет возможности вскрыть плодный пузырь, чтобы уменьшить напряжение матки и прекратить дальнейшую отслойку.

При неполном предлежании плаценты кровотечение может начаться в самом конце беременности, чаще в начале периода раскрытия или даже позже, когда произошло сглаживание и раскрытие зева на 4-5 см. Сила кровотечения зависит от величины предлежащего участка плаценты. Чем больше предлежит плацентарной ткани, тем раньше и сильнее начинается кровотечение.

При неполном предлежании плаценты кровотечение можно уменьшить и даже приостановить вскрытием плодного пузыря. После излития околоплодных вод предлежащая часть плода вставляется во вход в таз и прижимает отслоившуюся часть плаценты к стенке матки и таза.

В III периоде родов кровотечение может возобновиться, потому что плацентарная площадка располагается в нижнем сегменте матки, а его сократительная способность снижена.

Низкое прикрепление детского места является самой благоприятной ситуацией из всех видов патологического прикрепления плаценты. Кровотечение появляется в конце периода раскрытия и по силе значительно меньше, чем при других видах прикрепления плаценты. Иногда низкое расположение плаценты распознают только после осмотра выделившегося последа — разрыв плодных оболочек находится на небольшом расстоянии от края плаценты.

Гипоксия плода — второй основной симптом предлежания плаценты. Отслоившаяся часть плаценты не участвует в системе маточно-плацентарного кровообращения, поэтому степень гипоксии зависит от площади отслойки плаценты и ряда других факторов.

ДИАГНОСТИКА

Диагноз предлежания плаценты не представляет трудностей. Он основан на следующих данных.

Анамнез. Кровотечение во второй половине беременности, как правило, связано с полным предлежанием детского места. Кровотечение в конце беременности или в начале первого периода родов чаще связано с неполным предлежанием плаценты, а в конце периода раскрытия с ее низким прикреплением. Перенесенные воспалительные заболевания матки, аборты могут явиться причиной предлежания плаценты.

Осмотр влагалища и шейки матки при помощи зеркал для исключения травмы, псевдоэрозии шейки матки, полипа, злокачественной опухоли шейки матки и др. Кровяные выделения видны из цервикального канала.

Влагалищное исследование выполняют бережно, строго соблюдая ряд правил: производить только в условиях стационара с соблюдением асептики антисептики, только при подготовленной для немедленного родоразрешения операционной, так как в момент исследования кровотечение может усилиться.

При полном предлежании плаценты и закрытом наружном зеве через своды предлежащая часть не определяется. Пальпируют мягкое массивное образование через все своды влагалища при полном предлежании плаценты, а при неполном предлежании — в переднем или одном из боковых сводов.

При раскрытом маточном зеве диагностика предлежания плаценты намного облегчается. Весь просвет внутреннего зева занят плацентарной тканью при полном предлежании, пальпация усиливает кровотечение. Если в пределах маточного зева обнаруживают плацентарная ткань и оболочки плодного пузыря, то это частичное (неполное) предлежание плаценты.

При низком прикреплении плаценты плацентарную ткань пальпировать не удается, так как край плаценты находится выше внутреннего зева, однако, оболочки будут плотные и поверхность их шероховатая. Это объясняется тем, что ворсинки гладкого хориона, расположенные вблизи плаценты, не подвергаются полной атрофии, а сохраняются в виде мелких сосочков до самого конца беременности. Они располагаются только в той части оболочки, которая непосредственно примыкает к краям плаценты.

В настоящее время для определения предлежания плаценты во время беременности и в родах используют ультразвуковое сканирование, позволяющее точно оценить степень предлежания плаценты, определить ее размеры, площадь и прогрессирование отслойки.

Дифференциальная диагностика — это исключение других источников кровотечения из родовых путей: травма мягких родовых путей (ссадины, разрывы слизистой влагалища), эрозия шейки матки, полип, рак шейки матки и др.). Поэтому обязательным при кровотечении является осмотр влагалища и шейки матки при помощи зеркал, проводимый в малой операционной при развернутой большой операционной.

Если во время родов кровотечение возникает вслед за отхождением вод, сердцебиение плода становится угрожающим или исчезает совсем, то следует подумать о разрыве сосудов пуповины при оболочечном ее прикреплении. Иногда кровяные выделения, появившиеся вследствие начинающегося разрыва матки, ошибочно принимают за низкое прикрепление плаценты.

При предлежании плаценты нередко возникает неправильное положение плода (косое, поперечное), тазовое предлежание. Беременность и роды могут осложнить недонашивание, слабость родовой деятельности, патология последового периода в связи с приращением плаценты в нижнем маточном сегменте, атоническое кровотечение в раннем послеродовом периоде, эмболия околоплодными водами и тромбоэмболия, восходящая инфекция.

ВРАЧЕБНАЯ ТАКТИКА

Лечение при предлежании плаценты зависит от силы и количества кровопотери. Применяют консервативное и оперативное лечение.

Консервативные методы лечения возможны, если во время беременности кровотечение необильное, общее состояние беременной удовлетворительное, максимальное артериальное давление выше 100 мм рт.ст., содержание в крови гемоглобина не менее 7,50 ммоль/л. Беременную помещают в стационар, где назначают строгий постельный режим, препараты, снижающие (или снимающие) тонус матки. Возможно переливание свежезамороженной плазмы, эритроцитарной массы небольшими порциями (до 200 мл) с гемостатической целью. Назначают витамины С, Е, К, метионин, антибиотики для предупреждения инфекции. Проводят профилактику гипоксии плода препаратами, улучшающими маточно-плацентарный кровоток и микроциркуляцию.

Показания к оперативному вмешательству при предлежании плаценты зависят от степени кровотечения, степени предлежания плаценты, от акушерской ситуации, от условий, в которых приходится оказывать акушерскую помощь, от квалификации врача.

Разрыв плодного пузыря (амниотомия) производят при наличии родовой деятельности, при раскрытии маточного зева 5-6 см и при неполном предлежании плаценты. Разрыв оболочек способствует опусканию в малый таз головки плода, которая прижимает отслоившийся участок плаценты, прекращает дальнейшую отслойку плаценты и останавливает кровотечение. В дальнейшем роды могут протекать нормально.

Кесарево сечение является абсолютным показанием при полном предлежании плаценты. Эту операцию нередко выполняют при неполном предлежании плаценты, когда имеется обильное кровотечение угрожающее жизни матери при неподготовленных родовых путях, или оно не прекращается после амниотомии.

В процессе любого метода родоразрешения роженица требует особого внимания. Одновременно с мероприятиями по остановке кровотечения проводят мероприятия по борьбе с острой анемией (переливание крови, кровезаменителей), терапию слабости родовой деятельности, оксигенотерапию, сердечные средства и др., осуществляют мероприятия по предупреждению или лечению гипоксии плода и т.д.

ПРОФИЛАКТИКА

Профилактика для матери и плода при предлежании плаценты зависит от своевременной диагностики, квалифицированной и рациональной помощи, а также от многих других причин, влияющих на исход родов. Важно учитывать реакцию организма на кровопотерю, состояние сердечно-сосудистой системы, органов кроветворения. Если при предлежании плаценты роды протекают с большой кровопотерей, материнская смертность может достигать 3%, а детская — 5%. Более благоприятный исход для матери и плода дает применение операции кесарева сечения.

КРОВОТЕЧЕНИЯ ПРИ ПРЕЖДЕВРЕМЕННОЙ ОТСЛОЙКЕ НОРМАЛЬНО РАСПОЛОЖЕННОЙ ПЛАЦЕНТЫ

Преждевременная отслойка нормально расположенной плаценты (ПОНРП) — это тяжелая акушерская патология, наблюдающаяся в 0,1-0,3% случаев. У многорожавших женщин эта патология возникает в два раза чаще, чем у первородящих.

ЭТИОЛОГИЯ

Причины отслойки нормально расположенной плаценты можно разделить на две группы: предрасполагающие к ПОНРП и непосредственно вызывающие ПОНРП.

К предрасполагающим причинам относят:

-Изменение сосудистой системы материнского организма. В спиральных артериях возникают тромбы, в межворсинчатом пространстве появляются отложения фибрина, что приводит к образованию белых и красных инфарктов плаценты. Большое количество этих инфарктов нарушает плацентарное кровообращение и вызывает преждевременную отслойку нормально расположенной плаценты. Такие изменения наблюдают при тяжелых гестозах (нефропатия, эклампсия), гипертонической и гипотонической болезни, заболеваниях почек, пороках сердца, тиреотоксикозе, туберкулезе, сифилисе, малярии и других хронических инфекциях.

-Воспалительные и дегенеративные изменения в матке и плаценте, вызывающие нарушение связи между ними: эндомиометрит, подслизистые узлы миомы, пороки развития матки, гипо- и авитаминозы, перенашивание беременности.

-Чрезмерное растяжение матки, ведущее к истончению ее стенки увеличению размеров плацентарной площадки, что способствует увеличению и истончению самой плаценты (многоводие, многоплодие, крупный плод).

К причинам, непосредственно вызывающим ПОНРП относят:

-Непосредственную травму — падение, удар в живот, наружный поворот плода, грубое исследование и пр.

-Косвенная травма — абсолютная и относительная короткость пуповины, поздний разрыв плодных оболочек, быстрое излитие околоплодных вод при многоводии, быстрое рождение первого плода при многоплодии.

-Нервно-психические факторы — испуг, стресс, возбуждение при половом сношении и др.

ПАТОГЕНЕЗ

Патогенез ПОНРП можно объяснить разрывом сосудов, который приводит к нарушению кровообращения в межворсинчатом пространстве, кровотечению и образованию ретроплацентарной гематомы. Под воздействием тканевого тромбопластина, который освобождается из травмированных тканей децидуальной оболочки и ворсин, кровь свертывается. Если участок отслойки плаценты небольшой, то после образования ретроплацентарной гематомы тромбируются маточные сосуды и сдавливаются ворсины. Дальнейшая отслойка плаценты прекращается, на месте отслойки образуются инфаркты и отложения солей, которые распознают при осмотре плаценты после родов.

При обширной отслойке плаценты возникает большое кровотечение. Если края плаценты связаны с маткой, ретроплацентарная гематома, увеличиваясь, смещается вместе с плацентой в сторону амниотической полости и при целом плодном пузыре повышает внутриматочное давление. Стенки матки растягиваются. Все слои стенки матки пропитываются кровью, которая попадает в околоматочную клетчатку и даже в брюшную полость при нарушении целости серозной оболочки матки. Наружное кровотечение отсутствует, а внутреннее будет значительным.

Если связь между маткой и плацентой нарушена у края плаценты, то кровь проникает между плодными оболочками и стенкой матки во влагалище, появляется наружное кровотечение. Кровь может попадать и в околоплодные воды, когда нарушена целость плодных оболочек, и повышать тем самым давление в амниотической жидкости, выражающееся в резком напряжении нижнего полюса плодного пузыря. Отслойка всей поверхности плаценты приводит к быстрой гибели плода.

При значительной ретроплацентарной гематоме стенка матки пропитывается (имбибируется) кровью, вследствие чего матка теряет сократительную способность, при этом повреждается мышца матки и даже серозный покров. Пропитывание матки может быть диффузным, а не только в месте плацентарной площадки. Такое состояние матки получило название «матка Кувелера» (Couvelaire) по имени французского врача, описавшего в 1912 году два собственных наблюдения. На этом фоне нередко возника

Гороховец

Алексей Поляков

Краткая историческая справка

Гороховец был заложен предположительно в XII веке Юрием Долгоруким, и изначально представлял собой крепость на окраине Владимиро-Суздальского княжества. После основания Нижнего Новгорода (1221 г.), перенявшего у города функции восточного рубежа, у Гороховца появились возможности для экономического роста, но в 1239 г. город был разорен монголотатарами. Именно к этому времени относится первое дошедшее до нас летописное упоминание о Гороховце. В конце XIV – начале XV века город вошел в состав Московского княжества. В XVII веке Гороховец становится крупным торговым центром. С 1787 года – уездный город Владимирской губернии. Ныне – райцентр во Владимирской области, пристань на реке Клязьма.

Количество русских городов, по которым мне довелось побродить с фотоаппаратом, исчисляется уже далеко не одним десятком, и почти каждый из них попадает под одно из двух определений. Либо это – город-музей, с предельно «вылизанной» для туристов центральной частью, либо – просто город, в котором отдельные сохранившиеся интересности разбросаны среди полусгнивших развалюх, фабричных корпусов и серых пятиэтажек. В городах первого типа сразу понимаешь, что здесь все ненастоящее: лотки с абсолютно одинаковыми сувенирами, местные жители, пытающиеся привлечь туристов театральными национальными костюмами, реставрация, доведенная до абсурда и превращающая город в этакую дешевую сверкающую елочную игрушку. В городах второго типа – вообще тяжело что-то сфотографировать так, чтобы на задний план не попала уродливая современная застройка. И – очень-очень редко – попадаются «настоящие» русские города. Приезжаешь в такой – и сразу чувствуешь себя то ли в XIX, то ли в самом начале XX века. Не в театре, где показывают спектакль о прошлом, а именно в самом Прошлом. Один из таких немногих городов – Гороховец.

Город находится во Владимирской области, примерно на полпути между Владимиром и Нижним Новгородом. Добраться можно электричкой от любого из этих городов, но рекомендуем заранее ознакомиться с расписанием: ходят они, хотя и не очень редко, но крайне нерегулярно. Можно приехать и автобусом. Еще один возможный «сюрприз», о котором лучше знать заранее: сам город находится в 15 километрах от железнодорожной станции. Автобусы ходят, но расписание, конечно же, не висит, и даже местные жители не всегда в курсе, когда пойдет следующий автобус. Гораздо чаще к станции подъезжают такси, проезд в которых стоит смешных по московским меркам денег – 80 рублей за машину. Осмотр города имеет смысл начать с пересечения улиц Советской и Ленина (здесь и останавливаются автобусы и такси). Здесь же, на площади – находится одно из немногих мест в городе, где можно перекусить. Не стоит пугаться надписи «Кафетерий » – кормят вкусно, полноценно и очень недорого. Благовещенский собор, сооруженный в 1700 году на месте старой деревянной церкви, сам по себе не слишком велик (хотя и является одним из самых больших строений города), но, поскольку окружен двухэтажными, в основном деревянными домиками, выглядит монументальным. В меру ухоженный, но не вылизанный, с ярко-голубыми куполами и немного облупившейся колокольней, он производит ровно то впечатление, которое и должна производить церковь в провинциальном городе: нет разрухи, но нет и «пускания пыли» в глаза.

Еще одна уникальная особенность города. Старые купеческие каменные палаты с характерными для XVII века узкими узорчатыми окнами и богато отделанными печными трубами – сохранились в очень немногих городах, в небольшом количестве, и преподносятся обычно как нечто уникальное. Здесь же – таких палат сохранилось целых семь, причем с каждой более-менее высокой точки их видно не меньше трех. И смотрятся они не музейным экспонатом, а гармоничной частью старой городской застройки. Самое богатое из таких строений – дом Ершова (ул. Ленина, д. 9). Ныне здесь находится краеведческий музей.

Живописнее всего выглядят более скромные дома Опарина и Канонниковых (ул. Набережная, дома 42 и 44). С другого берега реки, вместе с Благовещенским собором и стоящим выше Троице-Никольским монастырем, они создают неповторимый ансамбль города XVII – начала XVIII века, созерцанию которого не мешает ни одно современное строение. На Пужаловой горе, возвышаясь над всем городом, расположен ансамбль Троице-Никольского монастыря.

История названия

 Любопытна история происхождения названия «Пужалова гора». Именно на этом холме в древности находился укрепленный город. По преданию, во время осады города татарами в 1539 году, город спасло чудо: над горой возникла фигура огромного воина с мечом и «напужала » татар так, что те в страхе убежали.

 С Пужаловой горы открывается прекрасная панорама старинного купеческого города без следов современной застройки.

Правда, самые лучшие виды на монастырь открываются как раз снизу, с берега Клязьмы, но на гору стоит подняться в любом случае – хотя бы для того чтобы сфотографировать панораму города: она действительно того стоит. Все та же старая деревянная застройка, каменные палаты, церкви… А дальше – река и леса до горизонта. Даже современного моста нет, есть только деревянный понтонный – примерно такой же, как был здесь, наверное, сто лет назад. Ну где еще можно полюбоваться на такую сказку?

Кстати, никаких проблем со съемкой ни в одном из монастырей Гороховца у нас ни разу не возникло. То ли сказывается сравнительно небольшое количество туристов, то ли люди в провинции в принципе добрее, а порядки – мягче. Удивительно, но ни одна из многочисленных отдыхавших на берегу Клязьмы молодежных компаний не сделала попытки к нам привязаться (хотя люди непонятного вида в камуфляже со здоровенным серебристым фоточемоданом наверняка вызвали у них по меньшей мере удивление). В городах покрупнее обычно приходится прикладывать максимум усилий, чтобы быть похожим на «обычного человека », а не на фотографа и путешественника, здесь же это не понадобилось.

При желании можно пройти чуть дальше за Троице-Никольский монастырь и полюбоваться на кладбищенскую Всехсвятскую церковь. Она была построена сравнительно недавно – в начале XX века, и выглядит довольно скромно – но очень красиво расположена. Сретенский монастырь (ул. Советская, д. 5) – практически состоит из одного храма и окружающих его зданий келий, построенных в XVII веке, которые вместе образуют замкнутый четырехугольник. Сфотографировать весь ансамбль крайне непросто: стоит он среди плотной застройки, и снять комплекс целиком можно только сверхширокоугольным объективом. Правда, можно попытаться дотянуться до него телевиком с Пужаловой горы, но тогда он окажется основательно заслоненным другими строениями. Старинные деревянные дома, украшенные искусной резьбой, зачастую до сих пор жилые, ничуть не менее интересны, чем церкви и монастыри. Чтобы увидеть большинство из этих чудес деревянного зодчества, нужно пройти по улице Ленина в направлении от центра города (в сторону, противоположную реке). Это не просто дома, а целые деревянные дворцы совершенно необычной архитектуры, с башенками и крылечками причудливой формы. Например, дом бывшего начальника земской управы Пришлецова (ул. Ленина, д. 38) украшен абсолютно фантастической резьбой с цветами, сказочными птицами, русалками и виноградными гроздьями. Главное – снимая крупным планом окна, украшенные искусной резьбой, нужно все-таки помнить о том, что здесь и сегодня живут люди, и не факт, что им понравится столь пристальное внимание фотографов. Поэтому для съемки фрагментов резьбы лучше по возможности пользоваться телеобъективом.

Домовая резьба

 С давних времен на Руси люди украшали свои жилища деревянной резьбой. Орнаменты и сюжеты, которые использовались в резьбе, несли не только декоративную функцию, но и являлись своеобразными оберегами, неся с собой традиции еще дохристианской эпохи. Чаще всего вырезались солнечные знаки, изображения русалок и птиц-сиринов. Старая вера ушла – но традиции остались, и элементы убранства домов XIX века подчас в точности копируют орнаменты на произведениях древнеславянского искусства. Существовало две основных техники резьбы: так называемая «глухая» резьба, когда непосредственно на толстой доске вырезается барельеф, и пропильная, при которой деревянное кружево насквозь выпиливается из более тонкой доски.

Обязательно стоит переправиться по понтонному мосту (или – зимой – по льду) на противоположный берег Клязьмы, откуда открываются прекрасные виды на всю панораму старинного города. Здесь находится Знаменская церковь (1679 г.), живописно расположенная среди лесов.

Это – практически все, что осталось от основанного здесь еще в XVI веке и некогда довольно богатого Свято-Знаменского монастыря. В начале советского времени монастырь был закрыт; позже здесь разместился совхоз, который и нанес наибольший урон постройкам. Территория была превращена в свалку, а храм – в конюшню. Сейчас здесь идет реставрация, но продвигается она не слишком быстро. Горы мусора, ржавых деталей и битого стекла перед церковью до сих пор напоминают о «славном» прошлом.

Если повезет попасть в Гороховец в солнечную погоду – лучше всего прогуляться на другой берег Клязьмы перед закатом. В последних лучах солнца город преображается и становится чем-то совершенно сказочным, словно выросшим из бескрайней зелени лесов без участия человека. При созерцании этой картины наступает чувство полного умиротворения и покоя. Никуда не хочется бежать, ничего не хочется делать – хочется просто сидеть в зарослях на берегу реки, забыв на время о нашем шумном и суматошном XXI веке, слушать щебет птиц и любоваться панорамой тихого старинного города – такого, каким он был много лет назад и каким он остался сегодня.

Основные достопримечательности Г ороховца (с адресами)

 Окрестности площади комбрига С.М. Патоличева:

 1. Благовещенский собор (1700 г.), церковь Иоанна Предтечи (конец XVII – начало XVIII в.), Школьный переулок

 2. Дом Опарина (конец XVII в.), ул. Набережная, д. 42

 3. Дом Канонниковых (конец XVII в.), ул. Набережная, д. 44

 4. Ансамбль Сретенского монастыря, Сретенский собор (1689 г.),  ул. Советская, д. 5  Вверх по Клязьме от центра:

 5. Ансамбль Троице-Никольского монастыря на Пужаловой горе, Троице-Никольский собор (1686-1689), ул. Пролетарская, д. 12

 6. Всехсвятская церковь (1912 г.), за Никольским монастырем  По ул. Ленина и Московской (от центра перпендикулярно реке):

 7. Дом Ершова (1680-е гг.), ул. Нагорная, д. 4  Деревянные «дворцы» (все – рубеж XIX-XX вв.):

 8. Дом начальника земской управы, ул. Ленина, д. 38

 9. Дом Морозова, ул. Ленина, д. 83

 10. Дом Шориных, ул. Московская, д. 43

 11. Дом Кучина, ул. Московская, д. 21  Другой берег Клязьмы:

 12. Знаменская церковь (1679 г.), Знаменский участок.

Содержание

Резюме

Описание товара

Рынки сбыта товара

Конкуренция

План маркетинга

План производства

Организационный план

Правовое обеспечение деятельности

Риски

Финансовый план

Резюме

Туристическое агентство «Совесть» было создано с целью оказания его многочисленным клиентам конкретного спектра оказания услуг, среди которых есть:

— Пляжный отдых (Египет, ОАЭ, Турция, Марокко, Куба, Доминикана, ГОА.

— Экскурсионные туры (Чехия, Италия, Франция, Германия, Австрия, Скандинавия.)

— Экзотика (Кения, Таиланд, Мальдивы, Сейшелы, Индонезия, Бали, Китай, Вьетнам.)

— Горные лыжи (Андорра, Австрия, Франция, Швейцария, Италия, Германия, Болгария.)

В нашем туристическом агентстве Вы сможете приобрести туры, как на самые массовые направления, такие как Турция, Египет, Тунис, Болгария, Испания, Греция, так и в самые экзотические места — Мальдивы, Сейшелы, Индонезия, Бали, Китай, Кения, Таиланд, Вьетнам.

Наше агентство находится по адресу: г. Москва ул. Деревянная, д. 5

Телефон: 8(495) 559-55-84

Цель нашей организации – обеспечение людей качественным отдыхом и добросовестным обслуживанием. Мы покажем всем, каким на самом деле должен быть отдых.

Так как наша организация является одним из самых крупных туристическим агентством в мире, то средний ежемесячный доход организации не так уж и мал: 11’560’000 рублей.

Благодаря этому наша фирма не нуждается, в отличии многих других, в инвестициях.

Описание товара

Наша компания занимается планированием и проведением различных туров, поездок за границу и внутри страны и так далее. Нашими потребителями являются люди, которые забыли что такое настоящий отдых и уставших от каждодневной рутины. Наше агентство в состоянии удовлетворить желания каждого клиента, от ребёнка до самого придирчивого пожилого человека.

Наши учредители, в составе 17 человек, внесли капитал по 100’000 рублей, сохранив и преумножив его.

В нашем штабе состоят одни из лучших специалистов в своём деле, это 18 менеджеров, каждый в своём отделении, 9 бухгалтеров, который отвечает за 2 участка, а также обслуживающий персонал, в частности 4 турагента, которые работают непосредственно с клиентами.

В частности наша фирма может предложить такие услуги, как:

Планирование плана отдыха (туристических программ), как для 1 человека, так и для всей семьи.

Предоставление гостиниц любого уровня как в России, так и за рубежом.

Предоставление любого вида транспорта, от легковых машин до военного транспорта.

Рынки сбыта товара

Наша организация имеет сферы влияния во многих регионах. Мы занимаемся организацией и осуществлением отдыха не только для уставших от работы людей, но для каждого, кому просто так захотелось съездить попить кокосового молока на Мальдивах или покурить марихуаны на Ямайке.

В связи с этим, наша организация может доставить одного или более людей в каждую точку планеты, не зависимо от того, что это за клиент.

Туристический бизнес очень распространён на сегодняшний день, а это значит, что, несмотря на его сложность, на этом рынке достаточно много конкурентов. Вот краткое описание основных:

Зависть. Эта организация обосновалась на рынке не так давно, всего лишь пол года назад, но, не смотря на это данная фирма имеет достаточно хорошо построенную организационную структуру, что и отличает её от всех остальных конкурентов.

Жалость. Данная компания на рынке туризма уже давно, она отличается опытным персоналом и большой материальной базой. Также, как результат большого промежутка времени, который фирма провела на рынке, она может предоставить большой спектр услуг своим клиентам.

Ненависть. Самый сильный конкурент в данной сфере. Кроме сочетания лучших качеств 2-х предыдущих компаний, у этой организации гениальное руководство, благодаря которому, всего лишь за несколько лет она добилась огромных успехов.

Конкуренция

План маркетинга

Для того чтобы наши услуги пользовались спросом, наша компания использует несколько видов рекламы, таких как:

Интернет

Телевидение

Радио

Рекламные щиты

Более подробные данные о нашей рекламе отображены в следующей таблице:

Используя эти виды рекламы компания АО ,,Совесть” рекламирует свою компанию и услуги которые она предоставляет своим клиентам. Через рекламу можно обратиться в компанию АО ,,Совесть” за определенными услугами которая она предоставляет.

План производства

Фирма ООО ,,Совесть” оказывают услуги по организации туров по стране и за рубежом, предоставлению гостиничных номеров, транспорта и др. Общие затраты предприятия за год составляет 41’810’000 рублей.

Помимо предоставленной таблицы, наша организация имеет непредусмотренные расходы (природные катаклизмы, непредвиденная смерть сотрудников, политические и экономические изменения на мировом рынке). Они составляют, в среднем 1’300’000р. в год.

Наша организация функционирует на рынке туризма уже 25 лет, но несмотря на это, наша организация собирается расширяться и выходить на новый уровень.

Организационный план

Так как наша компания слишком велика для таких простых организационных структур, как линейная или функциональная, то наша фирма строится на дивизиональной структуре.

Её преимуществами являются:

Подразделения функционируют как небольшие самостоятельные организации, что повышает качество работы

Подразделения более гибкие к изменению ситуации и поведения руководителя.

Высокая координированность внутри подразделений.

Недостатки:

Высокие затраты

Одни и те же подразделения выполняют одну и ту же работу (монотонность)

Правовое обеспечение деятельности

Фирма ООО «Совесть» — это общество с ограниченной ответственностью. Общество с ограниченной ответственностью является коммерческой организацией, то есть организацией, преследующей извлечение прибыли в качестве основной цели своей деятельности и распределяющей полученную прибыль между участниками.

Некоторые особенности общества с ограниченной ответственностью:

ООО может быть учреждено одним лицом, которое становится его единственным участником.

Число участников ООО не должно быть более пятидесяти.

Уставный капитал ООО составляется из номинальной стоимости долей его участников.

Уставный капитал ООО определяет минимальный размер его имущества, гарантирующего интересы его кредиторов.

Устав ООО являются учредительным документом ООО.

Участник ООО вправе в любое время выйти из ООО независимо от согласия других его участников.

ООО обязано выплатить участнику ООО, подавшему заявление о выходе из ООО, действительную стоимость его доли или выдать ему имущество такой же стоимости в течение шести месяцев с момента окончания финансового года.

единственным учредительным документом остается устав;

в уставе не указываются ФИО участников, размер и стоимость их долей.

Риски

Несмотря на то, что наша организация достаточно крупная, она не лишена рисков, в частности, предпринимательского риска, так как туризм это сезонный бизнес, то сложно предугадать доходы будущих периодов, тем более в кризисное время.

Для того чтобы снизить потери от предпринимательского риска, наша организация использует метод самокомпенсирующего ущерба, который предусматривает страхование данного риска.

Финансовый план

В этом разделе бизнес плана отражены все финансовые поступления и затраты, а также прибыль предприятия и срок, за который окупается проект.

Ликвидность = Текущие активы / Текущие пассивы = 69.360.000/69.360.000 = 1

Отношение собственности = Заёмные средства / Собственные средства = 700.000 / 576.800.000 * 100 = 1,21

Коэффициент прибыльности = Чистая прибыль / Общий капитал = 80’457’600 / 1’700’000 = 47,328

Точка безубыточности = постоянные затраты / (цена изделия (1шт.) -переменные затраты) = 41’810’000 / (150’000 — 1’300’000) = 209,05

9

Юрий Петрович Анискин, доктор экономических наук, профессор, директор Института экономики, управления и права, заведующий кафедрой экономики и менеджмента МИЭТ.

Проанализированный мировой опыт управления и внутрифирменного планирования (как зарубежный, так и отечественный) позволил нам обобщить и представить следующие рекомендации управляющим, руководителям и собственникам при анализе текущей деятельности предприятия.

1. Не детализируйте стратегию, а формируйте общее направление.

2. Стратегические события свершаются не только на основе обоснованной информации, но и случая.

3. Путь эффективного планирования в нестабильной среде — наличие стратегических целей и управление по отклонениям. Вы устанавливаете курс, следите за отклонениями и вносите коррективы в плановые задания.

4. Обдумывайте планируемое стратегическое направление вновь и вновь, но сохраняйте простоту, ясность и общий характер данного направления.

5. Не принимайте масштабного решения, способного поставить организацию на грань краха (банкротства), разве что у вас не будет иного выхода. В этом случае необходимо принять меры по снижению риска банкротства.

6. Осознайте, что любое плановое решение неизбежно носит вероятностный характер. Вероятность ошибки остается независимо от того, насколько тщательно обосновано решение.

7. Необходимо помнить, что выполнение решений зависит от человека («человеческий фактор»), а вмешательство его может привести к непредвиденным последствиям, часто противоположным нашим ожиданиям.

8. Дополните процесс формирования плановых решений сознательным (специальным) поиском благоприятных возможностей и условий. Ищите ответы на вопросы: что не годится? что не имеет смысла? почему?

9. Информация — это главное стратегическое преимущество. Не жалейте средств на создание информационной базы и на исследования (научно-технические, финансово-экономические, маркетинговые и т. д.).

10. Доверяйте интуиции. Эффективные решения не всегда рациональны и не все интуитивны. Интуиция — это продукт многолетнего опыта и накапливания информации.

11. Начинайте думать о реализации решения уже в момент возникновения проблемы и принятия управленческого решения. В реальной действительности решение и возможность его осуществления взаимосвязаны.

12. Необходимо понимать, что каждая проблема имеет несколько вариантов решения, но для реализации выбирается только одно. В связи с этим на высший уровень руководства должно выноситься несколько вариантов проектов для обсуждения и утверждаться один из них.

13. Сохраняйте контроль над самым важным — результатами. Определяйте границы пространства решения и диапазон возможных изменений планируемых показателей.

14. Эффективные решения не определяют успех предприятия. Эффективность подсказывает путь, а успех определяется степенью поддержки со стороны людей и профессиональным уровнем исполнения.

15. Умейте противостоять давлению со стороны тех, кто побуждает вас идти в ногу с группой. Молчать, когда вы испытываете сомнения и какие-либо предчувствия, — значит подрывать усилия и успехи группы. Необходимо «ставить под сомнение авторитеты».

16. Есть два способа принятия решений — через рынок или через иерархию управления. Рынки — это бессознательные крушители бюрократии. Ищите способы внедрения рынка в иерархию.

17. При принятии плановых решений соблюдайте интересы всех участников в реализации этих решений. Это поможет уменьшить трудности выполнения решений и избежать конфликтных ситуаций.

18. Умейте вести переговоры. Это средство разрешения конфликтов и поиска области совпадения интересов с партнерами.

Рекомендации менеджеру по аналитической работе с планами

1. Исходите из того, что, анализируя деятельность предприятия, вы оперируете ее агрегированными данными. Внутри же предприятия одни подразделения работают лучше других.

На момент проведения анализа в прошлых периодах положение лучших подразделений может измениться коренным образом.

2. Если используется агрегированная информация, появляется возможность стать жертвой синдрома средних затрат.

Например, если на вашем предприятии высокорентабельные виды продукции или деятельности возмещают значительную часть общефирменных затрат на выпуск низкорентабельной продукции, то когда вы уступаете конкурентам ценовые позиции с вашими прибыльными товарами, это вынуждает относить больше общефирменных затрат (накладных расходов) на низкорентабельную продукцию, что усугубляет положение предприятия, так как средние затраты возрастают и вы становитесь менее конкурентными.

3. Выявите, где можно сократить издержки, не ухудшая качества. Добивайтесь все более полной информации об издержках. Средние данные опасны.

4. Возьмите себе за правило убедить работников своей организации в том, что вы рады новой информации, даже когда она означает, что не все обстоит превосходно. Налаживайте коммуникации. Используйте фактическую базу данных в качестве языка коммуникации.

5. Считайте, что финансовый контроль высвобождает энергию. Стремитесь к простоте в этом сложном мире. Задайте наивный вопрос: «Где наличные средства?» Боритесь с хаосом в системе контроля и базе фактов.

6. Настаивайте на сопоставлениях. Помните о различии между данными и информацией.

7. Подружитесь с калькуляционными листами затрат, балансом, бюджетом. Вы необязательно должны быть экономистом, бухгалтером или финансистом с ученой степенью, чтобы их использовать. Это позволит вам стать активным участником повышения финансовой устойчивости предприятия.

8. Умейте учиться у лучших. Учитесь у конкурентов, а не только защищайтесь от них. Используйте реакцию рынка на конкурентные шаги в качестве одного из самых надежных способов изучения рынка.

9. Помните, что крупные проблемы лучше всего решать, расчленяя их на более мелкие. Крупномасштабные проблемы кажутся несокрушимыми, тогда как постепенные шаги и посильны и плодотворны.

10. По крайней мере раз в год составляйте новый список стоящих перед вашей организацией проблем и открывающихся возможностей. Установите приоритеты проблем и целей.

11. Постарайтесь превратить самую нудную проблему в увлекательную цель. Попробуйте подойти к старой проблеме с новой, неизведанной еще стороны. Не бойтесь необычных формулировок. Не жалейте времени на изложение цели доходчиво, неказенным языком.

Міністерство освіти та науки України

Реферат на тему:

Шизофренічний світ

Вступ

Для психіатра важливим є вміння розуміти та відчувати світ переживань хворого. Через цей світ ми розуміємо все, що хворий переживає, чим є його минуле, майбутнє та теперішнє, що становить приховану від зовнішнього світу, і навіть від самого себе, його інтимну сутність, все, що має власну, властиву для хворого неповторну тематику, структуру та відповідний колорит.

Цей внутрішній світ хворого ми пробуємо відкрити на основі — звичайно вельми фрагментарних — відомостей, отриманих від хворого і про хворого. Ми вивідуємо їх від його оточення. Це є його власні розповіді та наші спостереження за його поведінкою, а особливо його емоційними реакціями. Часто мусимо використовувати методу інтерполяції, тобто з окремих фрагментів складати певну цілість, аналогічно як з поодиноких точок твориться графічна лінія, пам’ятаючи завжди про те, що наша інтерполяція може бути хибною і що у подальших контактах з хворим її не раз доведеться змінювати.

Щоб увійти у світ хворого, треба передусім здобути його приязнь. Психіатр завжди має бути для хворого тією людиною, якій він може не боячись відкритися, яка не буде його засуджувати чи ганьбити, яка буде намагатися зрозуміти і, наскільки можливо, допомогти. Цей тип зустрічі має в собі щось особливе, що загалом не трапляється в інших між людських стосунках. Особливість психіатричного контакту становить, як здається, з боку психіатра — захоплення світом хворого і бажання полегшити його страждання, а з боку хворого — відчуття безпеки, яке психіатр у ньому викликав. Розуміння іншої людини не відбувається тільки в інтелектуальній площині, тут, може, навіть важливішою є площина почуттів. Хворий має стати для психіатра кимсь близьким, він не може бути кимсь іншим, чужим у значенні «varius», «alienus». І пізнає він свого хворого через призму власних, часто найінтимніших переживань, адже не можна зрозуміти того, чого сам не пережив хоча б у мінімальному вияві.

Метафізика

Норми поведінки, які є основою жидівської та християнської моралі і містяться у тексті, який, згідно з біблійною оповіддю, був вручений Мойсеєві на горі Синай, сформульовані в десяти заповідях. Вони мали бути написані на двох кам’яних таблицях. Одна містила три перших заповіді, а друга — сім наступних, що регулюють стосунки між людьми. Темі щоденного життя присвячена друга таблиця. І це зрозуміло, оскільки з тим, що в ній міститься (і що сформульовано ще у VIII-VI ст. до Р. Х., бо, ймовірно, тоді й виник цей звід заборон і наказів), людина стикається безпосередньо і постійно.

У шизофренії питання кінця світу виходить на передній план. Зрештою, це одна з рис, яка дозволяє розрізняти психофізичну маячню від інших. Тематика психофізичної маячні зазвичай не має властивого апокаліптичного забарвлення.

Метафізичну тематику психофізичного світу можна поділити на три течії: онтологічну, есхатологічну й харизматичну. Онтологічна течія стосується суті буття, концепції людини й всесвіту (onta — дійсність, реальне буття). Течія есхатологічна охоплює апокаліптичні питання (eschatos — остаточний): кінець світу, кінцева мета людини і под. Харизматична течія містить у собі основний сенс людського життя, його справжню мету та призначення (charisma — благодать).

Онтологічна течія

Світ звичайної людини є загалом досить тісним і поверховим, замкненим у межах родини, знайомих, співпрацівників. Крім фахівців й іноді молодих чи старих людей, мало хто цікавиться всесвітом як таким — його будовою, суттю, сенсом і призначенням, суттю дійсності й нашого буття. Але навіть тоді, коли пересічна людина й цікавиться такими питаннями, то концентрує свою увагу на тому, що є перевіреним, що збуджує її рецептори і на що вона якимсь чином може впливати.

Фізик, намагаючись відповісти на питання, що таке електрика, досліджує її ефекти: електромагнетичні, світлові, хімічні, теплові і под. — говорячи психіатричною мовою, її експресію чи поведінку, а отже те, що впливає на нього самого і на що він може впливати сам. Звичайно, можливості перевірки в порівнянні з безміром світу є неймовірно малі, і тому більшість явищ люди приймають на віру, тобто приймають готовий образ, який створила суспільна група, в якій вони живуть.

Головною рисою шизофренічної космології є фантастика й магія. Сучасна фізика насправді дає не менш фантастичний образ світу, але він перевірений і зрозумілий фахівцям. Нефахівці приймають його на віру, тобто знають, що хтось спробував його таким чином сприйняти і, згідно зі своєю моделлю, збудованою з магічних математичних знаків, впливати на нього.

Натомість світ шизофренічний сповнює таємнича енергія, сяйво, добра та зла сила, що хвилею проймає людську думку й керує людським поступом. У сприйнятті хворого на шизофренію все наповнює божа чи диявольська субстанція. Матерія переходить у дух. Людина еманує флюїди, телепатичну хвилю. Світ є місцем боротьби диявола з Богом чи політичних сил або мафії, що наділені космічною силою. Люди є двійниками істот, що мешкають на інших планетах, автоматами, якими керують таємні сили. Всілякі нові відкриття й винаходи дуже швидко входять у тематику шизофренічного світу. Лазери, космічні промені, атомні бомби, між планетарні мандрівки, електронні візки, спроби дослідження телепатичних явищ тощо часто цілком абсорбують уяву хворих. Така сама справа з найважливішими політичними подіями. Вони стають близькими, безпосередньо стосуються хворого, неодноразово ідентифікуються з їх героями.

Хоч загальні події вибірково і впливають на тематику шизофренічного світу, і вона змінюється залежно від епохи й культурного кола, й пів століття тому була інакшою, ніж тепер, втім, певні її мотиви повторюються: боротьба протилежних сил, дія на віддалі, позірність звичайного образу світу.

Світ є місцем боротьби протилежних сил, зазвичай морального характеру — добра і зла, красивого й потворного, мудрості і глупо ти. Дія на віддалі може бути пасивною чи активною. В першому випадку на хворого діють різні сили, в другому він діє ними на оточення. За звичайним образом світу ховається інший, «правдивий». Хворий ніби відкрив суть дійсності — кантівське Ding an sich. Люди знають — переконаний хворий — тільки її уявність.

Магія шизофренічної онтології полягає у занадто близькому зіткненні зі світом. Це ніби карикатура на закон поєднання явищ. Немає явищ незалежних — кожне одне від одного залежить і одне на одне впливає. Звичайно, хворий є центральним пунктом ущільненої структури світу. Найдальша подія має вплив на нього або він впливає на неї. Досить йому торкнутися до чогось пальцем, щоб змінити напрям пташиного лету, щоб зупинилося сонце, щоб настав кінець світу, щоб хтось загинув. І навпаки, чийсь жест, недобрий погляд може зашкодити йому самому.

Віддаль не відіграє ролі, коли її з легкістю долають сили, які діють на хворого чи походять від нього. Магія також виникає з метафізичного характеру тематики шизофренічного світу. Справи поза межами людського розуміння та людської дії легко стають місцем таємничих сил. Коли самому не можна впливати на оточення, то до нього залучаються чинші, а не власні сили. Вони легко набирають фантастичного вигляду. Прикладом зі щоденного життя є легкість, з якою люди, що не мають впливу на процес політичного життя, створюють хибні концепції сил, які в ньому діють.

Есхатологічна течія

Руйнування власної структури відбивається на образі навколишнього світу. Разом із хворим змінюється і його світ. Зміна буває поступова або раптова, залежно від характеру процесу хвороби, але в тому чи тому разі зміна є остаточна. Після неї вже ніщо не може настати. Це є межа всього, кінець світу. Образ кінця світу може бути менш чи більш апокаліптичним, зменшуватися до малого кола, наприклад, родини, вітчизни або обіймати усю земну кулю і всесвіт. Це може бути початок кінця світу — криваві війни, атомні вибухи, загибель людства, батьківщини чи тільки родини, боротьба диявола з богом, змагання ворожих сил, змови, чужі розвідки або кінцевий стан — рай, пекло, повоєнне спустошення, довічне ув’язнення чи полон, смерть тільки найближчих чи всіх людей; в уяві і відчуттях хворого на шизофренію залишаються тільки їхні тіні, духи чи мертві тіла, що рухаються як автомати.

Відчуття катастрофи, що загрожує чи якої вже не існує, не є рідкісним у людському житті. Вони пов’язані з втратою настрою (напр., під час депресій), коли майбутнє постає в чорних кольорах, а також із власним безсиллям щодо зовнішньої ситуації, яку неможливо змінити. В другому випадку песимістичний образ катастрофи є ре компенсацією за власну невдачу (після нас хоч потоп). Є тут і радість знищення, і вивільнення агресії. В іпохондричній маячні хворий з певною дозою рад ости розглядає руїни свого світу, в маячній ідеї заздрости — руйнування еротичного зв’язку й сім’ї, в ідеї гріховності — осуджує себе й карає за гріхи тощо.

Есхатологічні настрої типові для епох занепаду; старі форми нищаться, а нові ще не створені, тому панує стан загубленості й безпорадності. Але ніде вони не досягають таких апокаліптичних розмірів, як у шизофренії. Катастрофі передує настрій, сповнений жаху очікування; колорит світу затемнюється, усе стає таємничим та страшним. Страх зростає crescendo — в кульмінаційний момент стається вибух: кінець світу, війни, катаклізми, хаос, страшний суд, поділ на дияволів та ангелів, загиблих і спасенних, добрих і злих, патріотів та ворогів, живих і мертвих тощо. Поступово буря стихає, настає небо чи пекло, яке прибирає форми дуже світської: ідеального устрою, таборів знищення, життя на інших планетах тощо. Релігійні мотиви катастрофічного образу не пов’язані зі світоглядом людини до хвороби. Досить часто трапляється, що доволі релігійні й виховані в такому дусі люди мають світський образ катастрофи світу, натомість цілком далекі від релігійних справ переживають апокаліптичні візії зовсім не світської тематики. Здається, що в шизофренії світогляд немає великого впливу на образ хвороби.

Не завжди образ катастрофи є такий яскравий. Крім того, неможливість зав’язати контакт, напр., у кататонічних групах, ускладнює процес відкривання переживань хворого. Про їхню силу можна тоді робити висновки на основі поведінки хворого: виразу обличчя, постави тіла, коли він стає надміру терпеливим до болю тощо. У простій шизофренії кінець світу уявляється пусткою, яка оточує хворого і його оточення. Це є пустка вимерлого світу, сонце не світить, люди не сміються, час зупинився, простір замкнувся в стінах однієї кімнати, з якої немає чого виходити, бо назовні світ змінився, вимер або став небезпечним.

Гебефренічне «божевілля» може бути насміхом з людей, які не здають собі справи з того, що все змінилося, що загрожує катастрофа. Атмосфера катастрофи впливає на те, що манія переслідування, яка у шизофренії трапляється дуже часто, має звичайно характер відмінний, ніж в інших групах хворих. Такі дії, як слідкування, переслідування, отруєння набирають загальнолюдського значення; якщо ці речі в принципі можливі, то цілий світ змовився супроти хворого, цілий світ змінився.

Харизматична течія

Хворий не стоїть збоку, коли світ б’ється в апокаліптичному нападі. Він займає центральну позицію. Є хвилини, коли він відчуває, що є безсмертним, нематеріальним, всесильним, богом чи дияволом. Від нього залежить доля світу. Він керує рухом зірок і планет. Легко читає людські думки, керує їхньою волею. Він у центрі релігійних, політичних воєн, змов, боротьби, розвідок. За нього йде запеклий бій і від нього залежить перемога або поразка. Світові загрожує знищення — хворий хоче попередити людство, присвятити себе йому; його героїчний вчинок може вберегти від катастрофи. Він хоче терпіти, бути мучеником. Завдає собі болісних ран, калічить своє тіло. Запихає руки у вогонь, бо від того, чи зможе витримати біль, залежить, як він гадає, порятунок світу. Відтинає палець, вухо, прутень на знак офіри задля найвищої мети. Утримується від прийняття їжі, щоб, очищуючи своє тіло, очистити людство для приходу іншого, нового світу.

Йому об’являється Бог, святі, герої минулого, великі пращури, духи померлих родичів, визначні сучасні люди; вони дають йому доручення, повідомляють про його велику місію. Він розмовляє з ними, чекає на їхній знак, накази, є сліпою зброєю в їхніх руках. За нього борються злі сили — диявол, супротивні партії, підпільні організації. Вони дають йому накази, змушують до послуху — він як автомат слухається їх; вони читають його думки, керують кожним його рухом. Перед хворим відкривається справжній сенс життя — велика місія, героїчний вчинок, мучеництво. Святість, божественність, дияволізм. В одному гаданому знакові благодаті (charisma) полягає все його життя.

Представлений тут метафізичний аспект шизофренічного світу, який, попри відмінності в деталях, залежить від культурних впливів, в основній схемі залишається таким самим. Його можна знайти вже в найдавніших описах. Великою мірою він дозволяє навіть ідентифікувати цей опис з нападом шизофренічної хвороби.

Героїзм нормальний і патологічний

Героїчний момент — туга за звершенням великих справ, присвячення себе іншим, випробування, залишення після себе сліду (non omnis moriar) — є ознаками доволі характерними для людської природи. Особливо вони виявляються в молодому віці, що зрештою віддавна використовували вожді, політики, різного роду державні діячі. Обряди ініціації існують у всіх культурних колах, їхньою частковою формою у нашій цивілізації є екзамени, які побудовані на основі випробування сил молодої людини. У деяких первісних народів випробування було таким важким — голодування, фізичні тортури, життя самітником у пущі, — що не раз закінчувалося психозом типу шизофренічного. Перебуваючи у стані психозу, божество чи славний герой племені об’являли сенс і мету життя.

Героїчна течія розвивається через культуру; її суттю є бажання переміни й поліпшення життя, боротьби зі злом, підпорядкування довколишніх власній волі. В ній реалізується настанова «над» — тенденція до перетворення навколишнього світу на свій образ та подобу. Це є позиція типово людська, тимчасом як дві інших позиції «до» і «від», зближення і віддалення — характерні як для людини, так і для тварин.

Культура є часовим відбитком реалізації позиції «над». Неможливість розрядити позицію «над» у контакті з навколишніми призводить до того, що вона залишається завішеною у світі марень і фантазій. Вона зростає тим більше, чим менше вона реалізується. Твориться заплутане коло, коли посилення марень ускладнює їхню реалізацію, а неможливість реалізації посилює марення. Чим більше розходження між мареннями та реальністю, тим сильнішою стає потреба утвердження себе, отримання відповіді на питання, «яким ти є насправді». Неможливість реалізувати позицію «над» у конкретній дійсності створює ситуацію, коли вона може розрядитися у сфері того, що неможливо довести, що є поза межею рецепторно-ефекторної дуги, тобто у світі метафізичному. Водночас змінюється ієрархія цінностей. Для того, хто діє, важливим є безпосередній контакт з оточенням — в ньому здійснюється ефект його активності, його позиції «над». Причинкові зв’язки складаються просто — є дія і є її наслідок.

Для людини, яка позбавлена можливості діяти, полем для активності стає нереальна частина світу; в ній вона почувається безпечно, бо звільнена від обов’язку приймати позицію, що існує. Причинкові зв’язки тут дуже ускладнюються, бо немає безпосереднього впливу на оточення і бачення його наслідків, активність стає відірваною від реальності.

Відповідно до того, як слабшає контакт з оточенням, психічна активність щораз більше переходить поза відчуттєво-моторним зіткненням з реальністю. Фізіологічно це можна було б окреслити — схематично уявляючи нервову систему як велику рефлекторну дугу — як перетягнення центральної частини рефлекторної дуги на шкоду його рецепторно-ефекторним кінцівкам. Активність стає відірваною від тіла. Легко творяться фантастичні причинкові зв’язки, бо немає можливості здійснення їх у простій формі — дію й бачу ефект дії. Зовнішній аспект дійсності, що є образом нашої в ній активності, перестає цікавити хворого, найважливішим стає справжня суть дійсності, те, що ховається під її поверхнею.

У шизофренії часто спостерігається тенденція до філософування; питання добра, зла, суті світу, його будови, сенсу життя, найвищої мети людини тощо не тільки цікавлять хворих, але стають основною справою їхнього життя. Філософ займається філософією, але веде життя більш-менш таке, як кожна пересічна людина. Хворий на шизофренію живе своєю філософією. Питання, яке для філософа є темою для роздумувань, для нього стає суттю життя у прямому значенні, оскільки живе він у світі, який сам створив, і готовий задля нього терпіти і навіть віддати життя. Відомий вислів primum vivere, deinde philisophari (найперше жити, а потім філософувати) він переробив на primum philisophari, deinde vivere.

Страх

Найчастіше у шизофренії трапляється почуття страху. Посилення страху не раз переходить межі людської уяви. Зовнішнім його виявом найчастіше є кататонічна загальмованість чи збудження, а всередині системи — порушення рівноваги, що, правда рідко, може бути навіть причиною смерті.

Встановлення черговості подій: чи спочатку виникає страх і він викликає вегетативно-ендокринні розлади, чи навпаки, що є, як здається, неможливо. Психіатри, що займають психологічну позицію, приймають першу можливість, а ті, що тримаються органічної позиції — другу. Ця проблема зникає тоді, коли відійти від дуалістичної концепції людської природи. Такі ж складнощі виникають у встановленні часової черговості окремих складових психофізичних переживань, оскільки визначення, чи страх народжується сам собою, чи викликаний деструкцією світу до цього й хаотичним створенням психічного світу, в якому страхітливі образи чи думки можуть самі призвести, як кошмар уві сні, до приступів страху. У цьому разі не йдеться про поділ на «душу» і «тіло», а про поділ «душі» на її окремі елементи.

Розрізняючи чотири види страху, ми звертали увагу на те, що страх дезінтеграційного типу досягає своєї вершини в шизофренії, оскільки в ній руйнується структура світу. Все стає іншим, новим, незнаним — водночас іншим стає для себе і сам хворий, а також його оточення. Розглядаючи відчуття страху в часовому аспекті треба підкреслити, що дезінтеграція не передує йому, почуття страху зростає разом з нею (виникає заплутане коло).

Пропонуючи генетичний поділ відчуття страху на страх біологічний, суспільний, моральний і дезінтеграційний, можна точніше описати основний механізм його виникнення, що не завжди означає, що ситуація є такою, що викликає його: біологічна чи суспільна небезпека, або моральний конфлікт чи порушення структури інформаційного метаболізму передує почуттю страху. Страх може також виникнути спонтанно, наприклад, в ендогенному ритмі коливань емоційного колориту — і викликати відчуття біологічної, суспільної небезпеки тощо залежно від того, яким є механізм реакцій страху укріпився впродовж життя особи. Наприклад, людина, в якої одним із її осьових переживань є страх перед людьми і їхньою оцінкою — незалежно від того, звідки цей страх приходить — під його дією відчуває небезпеку від суспільства.

Попри те, що шизофренічний страх має передусім дезінтеграційний характер, неможливо встановити, що є причина, а що наслідок, чи страх викликає дезінтеграцію, чи дезінтеграція — страх. Причинно-наслідковий закон, до якого кожна людина так звикла, твориться у зв’язку з нашою дією на навколишній світ (позиція «над»: «роблю й бачу наслідки своєї дії»). В дії встановлюється часовий кадр причини й наслідку (post hoc ergo propter hoc). Що стосується аналізу емоційного життя, то упорядкування подій у їх часовій послідовності не означає загалом існування між ними причинового зв’язку. Те, що якась ситуація викликала почуття страху, в тому значенні, що передувала йому, не рівнозначне з їх причиновим зв’язком. У шизофренії можна боятися галюцинаційних голосів чи образів, й уявно вони можуть передувати почуттю страху, попри те вони не мусять його спричиняти. Навпаки, галюцинація може з’явитися під впливом сильного страху.

Пробуючи з’ясувати етіологію емоційних станів, часто отримуємо враження відставання. Одна подія спричиняє іншу швидше, ніж ми встигаємо в ній зорієнтуватися. Етіологічна інтерпретація з’являється найчастіше ex post. Прикладом збагачення етіології щоденним життям є шукання переваг чи вад особи, яка одразу здалася нам симпатичною або антипатичною.

Визначення шизофренічного шляху як дезінтеграційного не означає, що його тематика завше має характер руйнування структури, що існує, що настає хаос, що все є іншим, ніж дотепер, що хворого оточують жахи, не подібні до теперішньої реальності, що сам він зрештою змінюється у зовсім іншу людину. Переживання такого типу — раптової зміни дотеперішнього світу — справді часто трапляються в шизофренії, особливо в гострій формі її перебігу, але не становлять єдиного тематичного мотиву шизофренічних страхів.

Так само часто трапляється страх типу суспільного чи морального. Хворий боїться людей, відчуває, що вони небезпечні для нього, що за ним слідкують, переслідують, хочуть знищити. Суспільний страх є головним симптомом манії переслідування. Моральний страх найчастіше трапляється в мареннях типу місійної ролі, коли хворий угинається під вагою своєї місії (harisma) і зі страхом оцінює кожен свій крок як відповідний чи невідповідний до великої та єдиної мети свого життя.

Біологічний страх виступає у формі раптових нападів паніки чи постійного відчуття смерті, що загрожує ззовні, наприклад, через діяльність уявних ворогів, чи зсередини, з тіла, яке таємничо змінюється. Може з’явитися сексуальний страх, який є видом біологічного страху, наприклад страху перед жінками, особливо перед реальною чи потенційною партнеркою (манія отруєння).

З тематичного погляду шизофренічний страх є різним. Однак у кожному випадку в ньому можна знайти елемент руйнування дотеперішньої структури, чи дезінтеграцію. Страх перед людьми є страхом перед зміненими людьми, иншими, ніж дотепер. Страх перед власним сумлінням є страхом перед перетвореним сумлінням. Страх біологічний пов’язаний зі зміною відчуття власного тіла і його суб’єктивної метаморфози тощо. Ця зміна така незвичайна, що поєднується з почуттям страху.

«У страху очі великі». Під впливом страху те, що нам загрожує, набирає часто незвичайної виразності, стає ніби освітлене снопом світла, а решта ніби потопає в темряві. Це освітлення побільшує деталі на тлі навколишньої темряви. Предмет, який збуджує почуття страху і стає його причиною, зосереджує в собі усю взаємодію з оточенням. Він стає її центральним пунктом. Звідси його велетенські розміри.

Не аналізуючи далі заплутаних питань причини й наслідку в емоційних переживаннях, треба ще раз пригадати, що предмет емоційних переживань не завжди є причиною страху. Відомим є стан незрозумілого неспокою (free floating anxiety3), який може ніби вчепитися якогось загалом невтрального предмету і спричинити неспокій.

У шизофренії, в якій почуття страху виростає до розмірів, котрі ніколи не трапляються в щоденному житті, предмет, який часто зовсім випадково вибраний за причину цього почуття, стає ще більше несумірний зі силою, викликаною цим страхом. Звідси, між іншим, походить дивність емоційних реакцій у шизофренії. Подразник може бути несумірно малий порівняно з реакцією. Чийсь погляд, жест, слово без жодного значення, легка фізична слабість тощо можуть викликати, спровокувати сильне почуття страху. Ці непомітні для навколишніх подробиці зростають під впливом страху щодо основних питань, навколо яких зосереджуються почуття й думки хворого. Це явище по суті аналогічне до того, яке трапляється в кожної людини, коли вона знаходить собі предмет для вивільнення свого почуття, тільки внаслідок сили почуттів у шизофренії несумірність між предметом почуттів і самим почуттям виявляється значно яскравіше.

Почуття страху в шизофренії має різну інтенсивність. В одних хворих воно виявляється дуже раптово, звичайно поєднується з повним перетворенням дійсності, яка наповнюється потворними привидами, катастрофічними образами дійсності тощо, але його теж може супроводжувати тільки почуття порожнечі — ніби велетенської безодні, яка втягує хворого. В інших страх зростає поступово — від неспокою в очікуванні на щось, чого не уникнути, що має настати, до відчуття прямої загрози, коли «те, чого не уникнути», є дуже близько. Поступове зростання страху є характерним для маячення (Wahnstimmung)4.

Найбільше страх зростає в першій фазі шизофренії (фаза оволодіння). Пізніше це почуття звичайно слабшає; хворий призвичаюється до зміни себе й навколишнього світу.

Окресленість структури маячення зменшує невпевненість, а тому й почуття страху. Це питання досить важливе з медичного погляду. В пізніші фази хвороби, коли вже з’являється подвійна орієнтація, хворому іноді легше жити в світі маячні, ніж реальності, в якій чується менш упевненим; реальність часом посилює його страх. Навіть коли в шизофренічних переживаннях домінує інше почуття, ніж страх, наприклад, радість внаслідок визволення від попередніх форм життя чи внаслідок відкриття свого післанництва, чи почуття безнадійної порожнечі, ненависті, екстатичної ідеальної любові тощо, то в них завжди можна знайти домішки страху. В таких негативних почуттях, як смуток, ненависть тощо, це не є дивним, оскільки страх звичайно їх супроводжує, натомість в позитивних відчуттях: рад ости, любові, страх, який у шизофренії за ними ховається і який легко виникає, знищуючи все найкраще в позитивних почуттях, становить ніби головну тональність шизофренічного колориту.

Можна припустити, що сам розрив емоційного контакту з конкретним оточенням пов’язаний з почуттям страху. При цьому, як це звичайно є з почуттями, залежність є кругова: розрив взаємодії з оточенням посилює страх, а страх своєю чергою посилює ізоляцію. Ізольована від оточення людина швидше піддається страхові, ніж коли вона в гурті. З іншого боку, страх перед оточенням посилює бажання втекти від нього.

Страх у шизофренії пов’язується з її осьовими виявами, тобто з автизмом і розщепленням.

Інші негативні почуття

Інші почуття, які хаотично й бурхливо формуються в шизофренії, найлегше поділити на світлі й темні. Із застереженням, що навіть за ясного колориту часто дискретна, але глибоко проникна тінь страху надає шизофренічному світові надзвичайності й жахливості.

З негативних відчуттів («темний» колорит), крім страху, треба назвати смуток і ненависть.

Смуток

Шизофренічний смуток є іншим, ніж смуток циклофренічний. Важко цю різницю точно передати словами, але вона відчувається й дозволяє легко відрізнити ендогенну депресію від шизофренічної.

У депресії хворий ніби впадає в темряву. Його, як в безодні, відділяє від світу чорна стіна. Чорним є минуле, теперішнє, майбутнє. Дивлячись на людей, що працюють, забавляються чи сміються, хворий має відчуття, ніби дивиться на них з глибини підвалу; десь високо є сонячний день, який його тільки дратує контрастом з безнадійністю його власної екзистенції.

У шизофренії смуток поєднується з пусткою. Це не є смуток чорної безодні, а спаленого степу, вимерлого міста, позбавленої життя планети. В цій пустці може нічого не діятися (як у простій шизофренії) або вона може наповнитися менш чи більш фантастичними постатями і сценами (як у шизофренії маячення), в ній можуть з’являтися напади страху гніву, екстази (як у фазі кататонічній), попри це, вона завжди залишається просторовою пусткою. Реальний світ з його радощами, сумом і грою різних кольорів, пов’язаних з реальною емоційною ситуацією, є ніби поза горизонтом цього порожнього простору. Хворий уже не може його схопити, є від нього надто далеко.

Розрив контакту з реальністю виявляється теж у глибокій депресії. Депресійний автизм є, одначе, наслідком занурення в смуток; глибина занурення є тут важливим виміром. Натомість шизофренічний автизм і пов’язаний з ним смуток виникають із самого розміру порожнього простору, відділеного від життя, яке ми визначаємо як нормальне. Не глибина, а ширина є тут визначальною.

Різниця між шизофренічним і циклофренічним смутком, яку тут описано за допомогою порівняння з порожнім простором і глибиною безодні, виявляється в експресії обох видів смутку, а також у відмінності реагування на способи психотерапевтичного підходу. Міміка, жестикуляція, постава, рухи, словесна експресія в циклофренічному смуткові звужені до панівного настрою; з них можна лише відчитувати їх глибину. Натомість у шизофренічному смуткові вони ніби розмиті на широкій поверхні — окрім смутку, виражають інші, іноді протилежні почуття.

Підхід до хворого в ендогенній депресії потребує заглиблення в його смуток. Хворого не можна насильно «тягти вгору», на забаву, відпочинок тощо. Веселі обличчя дратують його, він ліпше почувається серед сумних. Натомість у шизофренічній депресії хворому треба створити якомога більше можливості для контакту з оточенням. Тому метода «відкритих дверей» у психіатрії має, особливо у шизофренії, вельми важливе значення. Коли хворому залишають максимум свободи і полегшують контакти з іншими людьми, то це може змінити дистанцію, яка відділяє його від зовнішнього світу, а отже зменшує його депресію. Шизофренічний смуток має різні відтінки: ненависті до себе й цілого світу, браку бажання й сили до життя, первинної чи вторинної порожнечі, тобто яка триває від початку хвороби чи виникла після її гострої фази.

У кожному випадку хворий вимагає трохи іншого підходу; наприклад, дрібні успіхи можуть зменшити нелюбов до самого себе, а доброзичливість — нелюбов до оточення. Якщо він докладе зусилля у праці, то може повернути собі силу й бажання жити, зацікавитися, наприклад, мистецтвом — і може минути відчуття порожнечі. Зворотнім моментом завжди є встановлення емоційного контакту з оточенням.

Ненависть

Шизофренічна ненависть може бути або зосереджена і стосуватися, наприклад, вибраних осіб чи ситуацій, або розмита, що обіймає увесь світ.

У першому випадку вона найчастіше є наслідком нормального коливання почуття між протилежними полюсами любові й ненависті, амплітуда якого в шизофренії неймовірно зростає або теж пов’язана з позицією страху. Справжня чи уявна ситуація, яка викликає страх, так само збуджує ненависть.

У другому випадку зовнішній світ, який неодноразово впродовж усього життя хворого був для нього недобрим, стає ненависним і заслуговує лише на знищення. Відповідно до принципу двонапрямленості почуттів ненависть до оточення пов’язана з ненавистю до себе. Ця ненависть часто набирає в шизофренії особливої сили, доводячи хворого до жорстоких актів агресії щодо самого себе та до самогубства.

Содержание

Вступ

Вихідні дані

Обґрунтування проекту

Технологічна і технічна характеристика об’єкта управління

Розробка схеми управління об’єктом автоматизації

Розробка схеми підключень

Розрахунок і вибір пускових і захисних апаратів

Розробка і вибір засобів автоматизації

Розробка нестандартних елементів засобів автоматизації

Література

Вступ

Процес впровадження систем автоматичного керування технологічними процесами значно полегшує працю людини. Автоматичне керування об’єктами здійснюється без участі обслуговуючого персоналу. Системи автоматики забезпечують пуск і зупинки основних пристроїв, включення і відключення допоміжних пристроїв, безаварійність роботи, дотримання необхідних значень параметрів відповідно до оптимального ходу технологічного процесу.

При виборі кормоприготувальних машин слід враховувати капітальні та експлуатаційні витрати, витрати електроенергії на одиницю продукції, а також економічність машин з урахуванням річного обсягу роботи. Для більшої ефективності застосовують автоматизовані агрегати і потокові лінії кормороздавальних машин.

Процес годівлі тварин включає технологічні процеси по кормоприготуванню і роздачі кормів.

Стаціонарний кормороздавальник кормів РКС-3000М застосовується у свинарниках при груповому утриманні свиней. Готовий корм з бункера-дозатора подається завантажувальним транспортером, звідки за допомогою скребків надходять у годувальні.

У великих свинарних комплексах з великою концентрацією поголів’я доречно застосовувати централізовану автоматизовану систему управління кормороздачі і освітленням, при якій кількома кормороздавачами управляють автоматично з одного місця.

Впровадження автоматизації дає можливість створювати автоматизовані системи управління сільськогосподарськими підприємствами. У процесі виробництва ставиться завдання безперебійного підвищення продуктивності праці, чому сприяє впровадження механізованих і автоматизованих систем.

Вихідні дані

Дана свинарська розташована на сході Луганської області в господарстві «Світанок» у 150км від обласного центру. У господарстві десять блоків для вирощування свиноматок, кнурів, поросят-сосунів, молочних поросят та ін. Крім того, на території господарства знаходиться власний цех для приготування кормів. Готовий корм доставляється трактором і завантажується в бункер-дозатор кормороздатчика РКС-3000м. Шнек цього бункера подає корм на скребковий транспортер, а той, у свою чергу, на рушійну платформу роздавальника.

Стаціонарний кормороздавальник РКС-3000м розрахований на 64 годівниці. Кормороздавальник має три електродвигуни: електродвигун бункера-дозатора типу АИР-100S4, потужністю 3кВт; електродвигун транспортера-завантажувача АИР90L4; потужністю 2,2 кВт і електродвигун роздавальної платформи АИР100L4, потужністю 4 кВт.

У комплект роздавальника РКС-3000м входить 32 секції корит. Комплект обладнання призначений для свинарників довжиною 72М. Кормороздавальник застосовується при однорядному утриманні свиней.

Управління кормораздатчиком здійснюється за допомогою станції управління, яка оснащена пусковою і захисною апаратурою, яка враховує особливість роботи кормораздатчика. Крім того РКС-3000м оснащений засобами автоматизації. Все це дозволило знизити витрати праці і зменшити кількість обслуговуючого персоналу до однієї людини.

Даний кормороздавальник розрахований на обслуговування 1000-2000 голів свиней.

У порівнянні з іншими електрифікованими кормороздавачами (ТКВ-80А, РШ-3, КР-72, КБ-4), кормороздавальник РКС-3000м має найменшу витрату електроенергії-1,3 кВт. ч/т.

кормороздавач автоматизація управління пусковий

Обґрунтування проекту

Транспортні роботи в сільському господарстві трудомісткі і займають 30-40% усього обсягу витрат праці с. г. виробництва.

Комплексна механізація і автоматизація кормороздачі дозволяє збільшити продуктивність і поліпшити умови праці звільнити робітників від важкої, монотонної фізичної праці, тому що дуже часто людина не в змозі правильно управляти технологічним процесом кормороздачі внаслідок своєї фізичної неможливості правильно оцінити кількість роздавального корму, його вологість, швидкість руху роздавальника кормів та інше; а так само дозволяє знизити собівартість і втрати продукції-корму. Необхідно враховувати, що при використанні систем автоматизації зменшується споживання електричної енергії до 30% в порівнянні з не автоматизованим виробництвом.

Для управління кормороздавальними машинами випускають станції управління, які оснащені пускозахисною апаратурою, що враховують особливості їх роботи, забезпечують певну послідовність включення і відключення роздавальників, а так само засоби автоматики при роботі технологічного обладнання в залежності від періоду року.

Дані наукових досліджень і практика показали, що найбільш ефективним є регламентований спосіб годування: на відгодівельних фермах фермах прийнято годувати свиней 2 рази, на маткових — 3 рази на добу. Відгодівля ведеться сухими, вологими і напіврідкими кормами.

Недоліком установки РКС-3000м за даними Поволжської МІС є нерівномірність видачі нею зволожених кормів — 11,7-17,6 з вологістю 54,0% — 31,5% знаходиться в межах 9,4-17,8; сухих кормів — 11,7-17,6 (за зоотехнічним вимогам допускається 10%). Таким чином дана конструкція установки потребує вдосконалення з метою підвищення рівномірності розподілу корму по годівницях.

Як показала практика на даному етапі розвитку сільського господарства більш застосовний інтенсивній спосіб ведення виробництва, тобто збільшення розмірів виробництва продукції відбувається за рахунок введення в експлуатацію нових досягнень науки і техніки, підвищення кваліфікації обслуговуючого персоналу, поліпшення умов праці, підвищення зацікавленості робітників у результатах своєї праці. Такі заходи в сільському господарстві дозволяють збільшити кількість і поліпшити якість продукції, що випускається.

Технологічна і технічна характеристика об’єкта управління

Кормороздатчик РКС-3000м застосовується на свинарських комплексах для роздачі сухих і вологих (до 70%) кормів з однорядним і дворядним розташуванням годівниць.

За 1ч установка РКС-3000м може роздавати 6-10т кормів. Шкребки кормороздатчика піднімаються й опускаються автоматично, платформа має коритоподібний вигляд, приводна станція встановлюється в центрі роздавальника. Повна роздача кормів відбувається за 20-30хв при обслуговуванні машини одним механізатором-тваринником. Привід робочих органів здійснюється від електродвигунів.

Приготований в кормоцеху корм завантажують у бункер-дозатор. Шнек цього бункера подає корм на скребковий транспортер, а той на рухому платформу роздавальника. На шнеку бункера-дозатора встановлено електродвигун потужністю — 3кВт, на транспортері — 2,2 кВт, на роздавальник — 4кВт.

Роздавальна платформа робить зворотно-поступальні рухи уздовж усього фронту годівлі. Проходячи під вивантажним вікном транспортера, вона завантажується кормом і рухається до крайньої годівниці. Шкребки цієї половини роздавальника підняті і не заважають руху платформи з кормом. У крайньому положенні роздавальної платформи причіп проходить під роликом механізму перемикання штанги. Ролик, пересуваючись по боковині причепа, переміщає штангу з одного положення в інше. Потім скребки опускаються, а корм затримується між ними. Платформа йде з-під корму, а він падає у годівниці. Одночасно завантажується кормом інший кінець платформи. Процес повторюється до повної роздачі корму.

Бункер-дозатор призначений для прийому корму з транспортних засобів (самоскидів, причіпних транспортних візків, тощо) і рівномірної подачі його на транспортер завантаження кормів.

Технічна характеристика бункера-дозатора кормороздатчика РКС-3000м:

Місткість, т 3 Продуктивність, т/г 5.10 Швидкість ланцюга транспортера, м/хв 0,37-0,51 Електродвигун:

потужність, кВт 3 кількість обертів, об/хв 1460

Похилий транспортер-завантажувач призначений для подачі кормів від приймального бункера-дозатора на платформу роздавальника кормів.

Технічна характеристика транспортера-завантажувача кормороздатчика РКС-3000м:

Продуктивність, т/год 5-10 Швидкість ланцюга транспортера, м/сек 0,4 Електродвигун:

потужність, кВт 2,2 кількість обертів, об/хв 1430 Технічна характеристика роздавальника, встановленого на машині РКС-3000м:

Продуктивність, т/год 5-10 Кількість годівниць 52 або 64 Швидкість руху платформи, м/сек0,46 Електродвигун:

потужність, кВт 3 кількість обертів, об/хв 1460 У комплект кормороздатчика РКС-3000м входить 26-32 фракції корит. Комплект обладнання призначений для типових свинарників довжиною 96 або 72М.

Розробка функціонально-технологічної схеми об’єкта автоматизації функціонально-технологічні схеми є основним проектним документом, вони пов’язані з технологією виробництва та технологічним обладнанням. Тому їх необхідно показувати на схемі розміщення технологічного обладнання. Обладнання на функціональних схемах автоматизації показується спрощено без витримки масштабу, але з урахуванням дійсної конфігурації, згідно з ГОСТ 21.404-85. При розробці схем автоматизації використовують умовні графічні та літерні зображення.

Функціонально-технологічна схема показана на листі 1 графічної частини курсового проекту.

Основні технічні дані кормороздатчика РКС-3000м: кормороздавальник має електродвигун бункера-дозатора серії АИР 100S4, потужністю 3кВт, кількістю обертів 1410 об / хв; електродвигун транспортера-завантажувача серії АИР 90L4, P = 2,2 кВт, n = 1400 об / хв і електродвигун роздавальної платформи серії АИР 100L4, P = 4кВт, n = 1410 об / хв.

Бункер-дозатор забезпечений датчиком рівня корму типу МДУ-3 (LE), який призначений для вимірювання рівня сипучих і рідких матеріалів. Для зручності обслуговуючого персоналу в щиті управління передбачена сигнальна лампа, яка контролює роботу датчика рівня корму в бункері-дозаторі. Крім цього в щиті управління встановлені лампи, які сигналізують про роботу того чи іншого двигуна.

Управління кормороздачею в автоматичному режимі здійснюється за допомогою програмного реле часу КТ (тип ВС-10-35).

У щиті управління так само розташований перемикач режимів роботи HS, а для захисту електрообладнання від неприпустимих перевантажень і струмів короткого замикання, для нечастої комутації при нормальних умовах роботи передбачений автоматичний вимикач QF.

Крім автоматичного режиму передбачений ручний режим роботи технологічного обладнання, що встановлюється перемикачем HS (положення «Р»). У щиті управління встановлені кнопки дистанційного керування електродвигунами.

Розробка схеми управління об’єктом автоматизації

Принципова електрична схема — проектний документ, розроблений на основі функціональної схеми. У ній визначено повний склад електричних елементів і зв’язків між ними, дається детальне уявлення про принцип роботи схеми. При розробці схем управління користуються нормативними документами: ГОСТ 2.701-84 «Схеми. Види і типи. Загальні вимоги до виконання», ГОСТ 2.702-75″ Правила виконання електричних схем цифрової обчислювальної техніки».

У загальному вигляді принципові електричні схеми складаються з умовних позначень елементів і зв’язків між ними, пояснювальних записів, діаграми перемикань контактів багатопозиційних пристроїв та ін Для умовного графічного позначення елементів на цих схемах застосовують літерно-цифрові позначення, їх називають позиційними. Позиційне позначення складається з трьох частин. У першій частині записують вигляд елемента літерами латинського алфавіту, по другій частині — номер елемента (одна або декілька цифр); у третій — функцію елемента (кілька латинських літер). Слід пам’ятати, що вид та номер елемента є обов’язковою частиною умовного позначення.

Принципова електрична схема кормороздатчика РКС-3000м представлена на листі 1 графічної частини проекту.

Принципова електрична схема управління процесом роздачі кормів кормороздатчиком РКС-3000м працює таким чином. В автоматичному режимі в заданий програмний час спрацьовує програмне реле КТ, яке замикає свої контакти в ланцюзі котушки магнітного пускача КМ1, який, у свою чергу, отримавши живлення, замикає свої контакти КМ1.2 в ланцюзі котушки магнітного пускача КМ2 бункера-дозатора (двигун М1) і котушка магнітного пускача КМ3 завантажувального транспортера готується до вмикання. Коли корм починає надходити з завантажувального транспортера, замикається контакт ДК, включається магнітний пускач роздавальної платформи КМ3. Коли платформа заповнюється кормом, він натисне на кінцевий вимикач SQ, при цьому його розмикаючі контакти розімкнуться, а замикаючі — замкнуться. Відключиться магнітний пускач роздавальної платформи КМ3 і включиться магнітний пускач КМ4. Відбудеться реверсування електродвигуна роздавальної платформи й корм шкребками почне скидатися в годівниці. Одночасно платформа почне заповняться кормом для іншої половини годівниці. В іншому кінцевому положенні платформа знову натисне на кінцевий вимикач SQ, ввімкнеться магнітний пускач КМ3 роздавальної платформи і відключиться магнітний пускач КМ4. Платформа змінить напрям руху і почне скидати корм в іншу половину годівниць. Так буде відбуватися до тих пір, поки реле часу КТ своїми контактами КТ1 не вимкне кормороздавальник. Якщо корм буде розданий раніше встановленого реле часом проміжку часу, то датчик ДК раніше відключить устаткування.

Розробка схеми підключень

Схема підключень показує зовнішні підключення апаратів, установок, щитів, пультів і т.д. Схему підключень виконують на основі схем автоматизації, принципових електричних схем, принципових схем живлення, специфікацій пристроїв та обладнання, а так само креслень виробничих приміщень і розміщення технологічного обладнання.

Комплект даного обладнання розміщений в приміщенні з агресивним середовищем, тому обладнанню необхідно мати виконання не менше IP44. Допускається так само застосовувати електродвигуни виконання IP33, але з хімічно стійкою ізоляцією. Крім того, двигуни допускають обробку зовнішніх поверхонь дезінфікуючими засобами.

Щит управління розміщується на стіні.

Схемами з’єднань користуються при виконанні монтажних та налагоджувальних робіт на об’єкті, в процесі його експлуатації.

Існують три способи виконання з’єднань:

1. адресний 2. графічний 3. табличний Адресний спосіб — лінії зв’язку між окремими елементами апаратів, встановлених на щиті або пульті не показані. Замість цього в листі сполук проводу на кожному апараті або елементі встановлюють цифровий або літерно-цифрову адресу того апарата або елемента, з яким він з’єднується.

Графічний спосіб — умовними лініями показують всі з’єднання між елементами апаратів. Застосуємо для щитів і пультів управління відносно мало насичених апаратурою.

Табличний спосіб — показує позначення елементів схем з присвоєнням їм номера електричного ланцюга та номера елементів, а так само порядкового номера з’єднання.

На схемах зовнішніх з’єднань показана збірка затискачів з їх нумерацією, типом обладнання, що підключається, номером підключення обладнання по порядку, тип проводу або кабелю з зазначенням його площі перерізу і довжини ділянки (м).

Розрахунок і вибір пускових і захисних апаратів

Для захисту групи електродвигунів вибираємо автоматичний вимикач.

Таблиця 1 Технічна характеристика електродвигунів

1. Умови вибору автоматичного вимикача:

U н. а. > U c, (1)

I н. а. > I р, (2)

I н. р. > I р, (3)

де U н. а., I н. а., I н. р. — відповідно номінальна напруга, номінальний струм автомата, номінальний струм розчеплювача, В; А.

I p. — розрахунковий струм, А

U с — напруга мережі, В

Знаходимо необхідний струм

І р = І н. дв1 + І н. дв2 + I н. дв3, (4)

де І н. дв.1,2,3 — номінальний струм відповідних двигунів, А

І р = 6,7+5,0+8,5=20,2 А

Обираємо автоматичний вимикач ВА51Г25-34 за умовами 1,2,3 [9]

U н. а. = 660 В > 380 В,

I н. а. = 25 А > 20,2 А,

I н. р. = 25 А > 20,2 А

Перевіряємо автоматичний вимикач на спрацювання під час пуску за умовами:

n-1

І н. эм. р > Кн (* Ін + І пуск max), (5)

1

де Кн = 1,5 — коефіцієнт надійності для електромагнітних розчеплювачів;

І пуск. мах — найбільший пусковий струм електродвигунів, А;

І н. эм. р = 10 І н. р. — номінальний струм електромагнітного розчеплювача.

З’ясовуємо пускові струми електродвигунів М1, М2, М3

І пуск1 = І н. дв1 * Кі = 6,7 * 7,0 = 46,9 А

І пуск2 = І н. дв2 * Кі = 5,0 * 6,5 = 32,5 А (6)

І пуск3 = І н. дв3 * Кі = 8,5 * 7,0 = 59,5 А

І н. эм. р > Кн (І н. дв1 + І н. дв2 + І пуск3) = 1,5 (6,7 + 5,0 + 59,5) = 106,8 А

250 А > 106,8 А умови виконуються

Приймаємо до встановлення автоматичний вимикач ВА51Г25-34, І н. а = 25 А, І н. эм. р = 106,8 А [9]

2. Обираємо магнітний пускач для запуску електродвигуна бункера-дозатора кормороздатчика за умовами:

U н. мп > U н. у, (7)

І н. мп > І р = І н. дв, (8)

де U н. мп, І н. мп — відповідно номінальна напруга і струм магнітного пускача, В; А;

U н. у — номінальна напруга, В

І р — розрахунковий струм, А

Обираємо магнітний пускач ПМЕ-111-124 [9]

І н. мп > І н. дв, (9)

І мах. т. р > І н. дв, (10)

Обираємо теплове реле ТРН-10 [9]

І н. мп = 10 А > 6,7 А

І мах. т. р = 10 А > 6,7 А

Аналогічно обираються пускачі і теплове реле для інших електродвигунів.

Розробка і вибір засобів автоматизації

Окрім захисних апаратів, в схемах автоматизації, як правило, є багато інших елементів: датчиків, проміжних реле, перемикачів, кнопок управління, сигнальних пристроїв і т.д.

Для схеми керування асинхронним електродвигуном необхідно вибрати кнопки управління і кінцевий вимикач, якщо тип електромагнітного пускача у схемі ПМЕ-111-124

Визначаємо струм в ланцюзі управління I = S кат / U кат = 380 / 220 = 1,73 А, (11) де S кат = 380 В * А — потужність, споживана котушкою в момент пуску.

Вибираємо кнопковий пост ПКЄ-712-2у2 з двома кнопками «Пуск» і «Стоп», для монтажу на рівній поверхні, другої категорії розміщення, для помірного клімату. [10] При напрузі 380 В І н = 2 А> 1,73 А

Аналогічно за умовою (11) обираємо кінцевий вимикач типу ВПК 21106У2 з базовим кріпленням і нарізним введенням, з одним замикаючим і одним розмикаючим контактами, з прямим штовхачем, другої категорії розміщення, для помірного клімату [10]

І н = 5,5 А при напрузі 380 В

5,5 А > 1,75 А умови виконуються

Згідно з умовами 1,2,3 обираємо перемикач типу ППМЗ-10/Н2 [10]

U н. пер = 380 В > 220 В

І н. пер = 10 А; ~І н. пер = 100 А

I н. пер = 100 А > 20,2 А

Як сигнальні пристрої в щиті управління застосовуємо сигнальні лампи типу АСЛ11У2

Розробка нестандартних елементів засобів автоматизації

До нестандартних елементів необхідно віднести ті елементи, які можуть бути використані тільки в даній конкретній схемі управління. Це блоки живлення, випрямлячі напруги, додаткові опори і т.д.

Для вимірювання рівня корму приймаємо до установки датчик рівня типу МДУ-3. Це мембранний датчик. Тиск корму через гнучку мембрану подається механічно на вбудований мікроперемикач. Датчик рівня встановлюємо в бункері дозаторі і в годівницях. [10] Таблиця 2

Технічна характеристика датчика рівня матеріалів типу МДУ-3

Визначення основних показників надійності автоматичної схеми управління

Надійність — здатність схеми управління безвідмовно виконувати задані функції протягом часу експлуатації. Час експлуатації встановлюється відповідно з вимогою технологічного процесу або часу міжексплуатаційного обслуговування.

До кількісних показників надійності відносяться: інтенсивність відмов, напрацювання на відмову, імовірність безвідмовної роботи схеми управління.

Визначаємо показники надійності схеми управління кормороздатчика РКС-3000М.

Розрахункові дані зводимо в таблиці.

Таблиця 3

Інтенсивність відмов схеми управління визначається як сума відмов кожного елемента схеми (табл 3)

λ сх = 2276,73 * 1/ч

Визначаємо напрацювання на відмову

Т = , ч

Т = = 439 ч

Визначаємо ймовірність безвідмовної роботи кормороздатчика

P (t) =

де К = 10 — коефіцієнт, що враховує вплив навколишнього середовища;

T = 365ч — час роботи кормораздатчика на рік, ч

P (t) = = 0,916

Так як P (t) <P дод, то необхідно резервування. Для цього в схемі управління вибирають елемент з найбільшою інтенсивністю відмов і визначають ймовірність безвідмовної роботи не резервованої частини схеми, розрахункову ймовірність безвідмовної роботи і кількість резервних пристроїв.

Так як у нашому випадку P (t) = 0,916> P дод = 0,75, то в резервуванні немає необхідності.

Література

1. Автоматизація технологічних процесів та систем автоматичного керування. — Навчальні завдання і методичні вказівки

2. Бородин И.Ф., Недилько Н.М. Автоматизация технологических процессов. — Москва, Агропромиздат, 1986

3. Ганелин А.М., Коструба С.И. — Справочник сельского электрика — М., Агропромиздат, 1988

4. Герасимович Л.С., Єлектрооборудование и автоматизация сельскохозяйственных агрегатов и установок. — Москва, Колос, 1980

5. Електроустаткування та автоматизація сільськогосподарських агрегатів та установок, В.Ф. Гончар, Київ, “Вища школа”, 1977

6. Каганов И.Л. Курсовое и дипломное проектирование. — М., Агропромиздат, 1990

7. Мартыненко И.И. Автоматизация технологических процессов сельскохозяйственного производства — Киев, Урожай, 1995

8. Мартыненко И.И., Тищенко Л.П., Курсовое и дипломное проектирование комплексной электрификации и автоматизации — Москва, Колос, 1976

9. Олійник В.С. Довідник сільського електрика — Київ, Урожай, 1989

10. Применение электроэнергии в сельскохозяйственном производстве — Справочник под ред. П.Н. Листова, Сост.А.М. Ганелин., М., Колос, 1974

11. Машины для приготовления и раздачи кормов — Уч. пособие для сельских ПТУ и подготовки на производстве. — М., «Высшая школа», 1970

Колчуринский Н. Ю.

Некоторые данные последних лет — в шутку и всерьез

Учат в школе, учат в школе, учат в школе…

Всем привычно еще со школьных лет читать рассказы про происхождение всего живого из амебоподобного существа в течение сотен миллионов лет. И порой многим кажется, что здесь и обсуждать уже нечего — все давно ясно. Однако… В современной науке существует направление, придерживающееся иной парадигмы — парадигмы сотворения, согласно которой мир — сотворен Разумом и это творение и последующие вслед за ним события описаны в первых главах Библии — в книге Бытия. Это направление имеет и собственное название — креационизм (от английского creation).

Сегодня наша задача не пытаться подробно отвечать на вопрос, какой из упомянутых двух подходов с научной точки зрения более приемлем, более соответствует действительности. У той и другой концепции есть свои нерешенные проблемы. Заметим, впрочем, лишь вкратце, что многие неразрешимые проблемы эволюционизма в рамках креационной модели представляются просто тривиальными. Только один пример — факт того, что осадочные породы, покрывающие поверхность Земли, нередко нафаршированы окаменевшими останками растений и животных (тому пример – кладбища динозавров, в которых находят костные останки сотен и даже тысяч особей), в рамках эволюционной модели, согласно которой процессы накопления осадков шли медленно и продолжались сотни миллионов лет — никак не объясним, в силу того, что окаменелости образуются только при очень быстром погребении организмов (например, при наводнениях и аналогичных катастрофах). И этот же факт объясняется в рамках креационной модели очень просто — образование большинства окаменелостей есть результат всемирного катаклизма, описанного в книге Бытия и называемого Всемирным потопом. Заметим также и то, что геологические модели, разрабатываемые в рамках креационного подхода, имеют практический выход и позволяют экономить в некоторых случаях миллионы долларов [1]. Для поиска нефти, в частности, как оказывается, вовсе небезразлично, как она образовывалась — быстро или многие десятки и сотни тысяч лет [2].

Сегодня лишь о некоторых фактах и открытиях последних лет…

И не исчезла та тропа, где встретишь питекантропа…

Все мы еще в школе слыхали, что нашим древним предком является питекантроп, и что открыт он был на рубеже 19 и 20 веков Е. Дюбуа на о.Ява. В 21 веке антропологи пользуются несколько иными терминами. Питекантроп Дюбуа и ряд схожих с ним существ — объединены в группу homo erectus (человек прямоходячий). Чем отличаются эти существа от нас? – принципиально только строением черепов, их черепа имеют меньшие размеры (на самой нижней границе вариативности черепов современного человека), имеют свои особые черты, качественно отличающие эти черепа от черепов многих современных людей. Вид этих черепов вызывает у нас чувство неприязни и страха — кажется пред нами череп монстра… (Впрочем, не надо поддаваться первым впечатлениям от восприятия внешнего вида таких черепов. Черепа современных австралийских аборигенов и чукчей также выглядят необычно и страшновато — такова специфика строения черепов различных рас ). Ну а что касается прочих особенностей костной анатомии (так называемого посткраниального скелета) — то тут, как оказывается, эректусы практически не отличимы от современных людей.

Черепа эректусов, как считают эволюционисты, занимают промежуточное положение между гомо сапиенсом и обезьяной… Они действительно по ряду особенностей отличаются от черепов современных нам людей — выделено 17 отличительных признаков, по которым различают черепа homo sapiens от черепов homo erectus. Однако статистические исследования, проведенные на больших выборках, показали, что 14 из 17 упомянутых эректусных признаков оказывается встречаются (и достаточно часто) среди современных нам людей, преимущественно среди жителей теплых стран (см. обзор [3], где и найден был Дюбуа первый питекантроп. Так что теоретически вполне возможно путем скрещивания вывести сегодня такую породу homo sapiens, которая от homo erectus мало чем будет отличаться …Если так, то эректусы – просто исчезнувшая раса (или расы) современного человека.

Слезали ли предки с деревьев?

Каждый школьник знает историю про то, как наши предки слезали с деревьев… Вопрос в том, жили ли они на них? Физиологи утверждают, что для того, чтобы твердо ходить на своих двоих нам нужен вестибулярный аппарат, причем устроенный специфическим образом. Каким — это тоже им известно, причем эта специфика легко определяется по анатомическому строению т.н. полукружных каналов, которая хорошо сохраняется даже в окаменевших ископаемых черепах… А у тех, кто на деревьях живет (или жил), оказывается есть свои особенности полукружных каналов, также легко детектируемые по черепам, в том числе и ископаемым. И посему решили взять и просканировать рентгеновскими лучами черепа наших «предков». И получили интересные вещи: эректусы имели такие же полукружные каналы, как и мы (здесь впрочем, нет ничего удивительного, потому что весь посткраниальные скелет (все кости кроме костей черепа) эректусов, так же как и скелет современного человека, прекрасно приспособлен к прямохождению ). Австралопитеки, как оказалось, имели такие же вестибулярные аппараты как и современные человекообразные обезьяны и поэтому с деревьев не слезали… А вот с homo habilis ( это, согласно представлениям современных эволюционистов, — промежуточное звено между австралопитеками и эректусами ) — тут вот совсем конфуз вышел, поскольку у них полукружные каналы или как у современных людей или как у макак, что естественно приводит к предположению о том, что весьма скудные наборы костей (целого скелета homo habilis не найдено ни одного до сих пор!), объединенные в единый таксон «гомо габилис», объединены вместе мягко говоря произвольно… А где же предки, слезавшие с деревьев, у которых полукружные каналы должны быть промежуточными по своему строению между каналами человека и обезьяны? … (см. [4].

Когда это было?

Сколько лет Земле? На этот сложнейший на самом деле вопрос нет ясного научного ответа. Креационная модель говорит о том, что люди и динозавры жили вместе и при том совсем недавно, поскольку сотворены почти одновременно — около 7, 5 тыс. лет тому назад… А где же факты? — спросят скептики.

Сколько лет костям динозавров, датируемым по стандартной геохронологической шкале 60 — 100 млн. лет? Согласно представлениям современной молекулярной биологии, биомолекулы (например белки) обладают достаточно быстрой скоростью распада. При всех вариантах значительных фрагментов белковых молекул уже врят ли можно встретить в костях, пролежавших в земле несколько десятков тысяч лет — так по биохимическим канонам. А на деле? Исследования костей динозавров (возраст по стандартной геохронологической шкале 60-100 млн. лет!) неоднократно показывали наличие в них достаточно больших фрагментов белков, специфичных для рептилий (например гемоглобина крови). И опубликованы эти данные были в частности не где-нибудь, а в PNAS [5]. (Подробнее см. обзор Лунного А.Н.(д.б.н.) [6]).

Ну и уж что совсем удивительно – оказывается в костях динозавра (которому 68 миллионов (!) лет — по эволюционным меркам) можно находить мягкие ткани (мягкими!), да еще такой сохранности, что их можно сравнивать с аналогичными тканями современных страусов и даже делать на этой основе эволюционные выводы ! (все та же Мери Швейцер [7 ]).

И если учесть, что по современным эволюционным представлениям, возраст homo sapiens теперь составляет не менее 160000 лет [8], то факт совместного проживания человека и ужасных гигантов мелового периода даже по эволюционным меркам становится практически неоспоримым.

Напомним в связи с проблемой датировки и об обнаружении живых спор бактерий современного типа, паразитирующих у пчел — у пчелы, извлеченной из янтаря (возраст прим. 25-40 млн, лет по эволюционным меркам) и о других подобных находках [9].

А как же датирование по радиоизотопам? — зашумят скептики. А с ним тоже, как оказывается в наше время, не все так просто, потому что нередко это датирование показывает нам совсем не те цифры, которые мы учили в школе (см.[10])… Например, при всех спорных нюансах радиоуглеродного метода, кто-либо из физиков врят ли станет оспаривать, что через 100 тысяч лет этот изотоп практически полностью распадается. (Период полураспада — 5730 лет). А коли так, в том случае, если не было поступления извне радиоуглерода, то во всех ископаемых образцах, органического происхождения, содержащих углерод, возраст которых переходит за границу 250 тыс. лет, С14 «нет и не может быть, потому что его не может быть там никогда». (С14 поступает из атмосферы (из углекислого газа), в которой он образуется из азота под воздействием космической радиации, затем активно фиксируется растениями и затем попадает к животным и человеку только через пищу. И это единственный известный естественный источник его появления как в живых организмах, так и в их останках, в том случае, если эти останки изолированы от внешнего притока углерода).

Если так, то в каменном угле, образовывавшемся, по представлениям современной эволюционной геологии, миллионы лет тому назад, С14 искать бессмысленно.

Дж. Баумгарднер сравнивал образцы каменного угля, взятые из разных месторождений в США, образованных, по мнению эволюционистов, в разные периоды каинозойской, мезозойской и палеозойской эр (возраст образцов по стандартной геохронологической шкале – многие десятки миллионов лет и различия в их возрастах — того же порядка и более) и искал там радиоуглерод… и нашел. И нашел его столько, что все образцы могут быть легко датированы по концентрации С14 и все они, как оказалось, имеют примерно одинаковую концентрацию С14 и датируются примерно одинаково – возможно — 4200лет и уж никак не более 50000лет [11])! И Баумгарднер не единственный исследователь, получающий такие цифры. Аналогичных исследований, проводимых в том числе эволюционистами, в которых получаются такие же примерно результаты – десятки[11]. Загадка – вопреки всем канонам эволюционной науки различные образцы каменного угля упрямо датируются по С14 и счет их возрастов идет на тысячи лет… Как выясняется, С14 вообще присутствует практически во всякой древней органике, независимо от ее возраста по геохронологической шкале и даже в алмазах [12].

Еще немного о радиоуглеродном датировании – «пещерные люди» (в том числе, обладавшие выраженными признаками неандертальского антропологического типа), согласно радиоуглеродному датированию, как оказывается, жили в Европе не более 7, 5 тыс. лет тому назад [13].

Могли ли ящеры стоять 10 тысяч лет на одном месте?

Древние ящеры (парейазавры – жившие, как считают эволюционисты, несколько ранее динозавров) оставили нам свои кости и нередко палеонтологи находят их целые или почти целые скелеты. Есть в России одно место… Там скелеты этих ящеров находят в большом количестве, при чем многие из них захоронены, стоящими на четырех конечностях. При этом никаких особых условий, которые могли бы объяснить такое странное захоронение нет. Самое простое объяснение этой ситуации — их быстрое погребение (живьем) осадками во время гигантской катастрофы. А если медленно накапливались осадки — то тогда надо будет поверить в то, что ящеры, чтобы защитить эволюционную теорию стояли на смерть…не менее 10 тысяч лет. — Согласно моделям эволюционной геологии, именно таков порядок величины времени образования слоев, которые соответствуют расстоянию от пятки до макушки древняго гиганта [14, 15].

Закат эволюционной парадигмы.

Эволюционная модель, торжествовавшая свой триумф, начиная со времен Ч.Дарвина, «медленными, но уверенными шагами» идет к закату (см. напр. ст. проф.Акифьева (д.б.н.) [16]. И в 21 веке особенно молекулярная клеточная биология показывает несостоятельность дарвинизма во всех его вариантах. Представляется, что наиболее важными среди этих данных — следующие:

Это данные о несоответствиях морфологических сходств и различий со сходствами и различиями биомолекул (По морфологии близкие организмы, относящиеся к близким таксонам, нередко могут не иметь ожидаемого сходства на молекулярном уровне и наоборот). К этому примыкают и противоречивые данные по методике «молекулярные часы»: разные часы могут указывать на разную степень родственной близости при сравнении двух видов (см. [10, 17]).

Другим противоречащим дарвинистским идеям фактом является факт существования огромного числа т.н. систем с «несократимым числом элементов» . Постепенное эволюционирование таких систем из чего-либо другого часто оказывается логически невозможным (см. [18, 21]).

Помимо этого данные последних 20 лет убедительно показывают отсутствие в реальной живой природе процессов увеличения генетической информации, что является абсолютно необходимым условием эволюции от амебы к человеку (см. [19, 21]). Появление новых генов также нигде еще никто не обнаруживал [19]. Вероятность случайного появления новой генетической информации (новых генов), которая могла бы адекватным образом использоваться организмами, согласно рассчетам – исчезающе ничтожно мала [10].

Может быть, у кого-то возникает вопрос — а почему отечественный читатель не знаком со всеми этими фактами и исследованиями? Вопрос логичный, заметим здесь, что американский, в отличие от российского уже знаком и всерьез. Знаком в частности президент США Дж.Буш, высказавшийся за преподавание в учебных заведениях теории разумного замысла, наряду с эволюционизмом [20]. И в нескольких штатах США (Огайо, Mиннесота и Нью-Мексико ) недавно в законодательном порядке разрешили преподавать в школах госсистемы образования теорию сотворения («разумного замысла») наряду со старым эволюционизмом, в нескольких других этот вопрос активно дискутируется. Думается, что и нам пора задуматься над этими проблемами и продолжить поиск…

Список литературы

1 . Лаломов А.В., Таболич. Золотые россыпи в земной истории — в альм. «Сотворение», вып.1, М., 2002.

2 . С.Б.Петухов. Геохронологический парадокс, альм. «Сотворение», вып.2, М., 2004.

3 . John Woodmorappe. How different is the cranial-vault thickness of Homo erectus from modern man? TJ 14(1):10–13, 2000.

4 . Spoor, F. et. al., 1994. Implications of early hominid labyrinthine morphology for evolution of human bipedal locomotion. Nature, 369: 645–648. (в русском изложении: Карл Виланд. Новые данные: только человек когда-либо обладал прямохождением — в альм. «Сотворение», вып.2, М., 2004, и на www.slovotech.narod.ru )).

5 . Schweitzer M.H. et. al., Heme compounds in dinosaur trabecular bone // Proc. Natl. Acad. Sci. U.S.A. 1997. V. 94. Ж 12. P. 6291–6296. ).

6 . Лунный А.Н. Противоречие между данными молекулярной палеонтологии и эволюционными представлениями о возрасте ископаемых останков. Обзор последних научных исследований. — В кн. «Православное осмысление творения мира» / под ред. иер.Константина Буфеева, М., 2005. Есть на www. slovotech.narod.ru.

7 .Schweitzer M.H., Wittmeyer J.L., Horner J.R., Toporski J.K. Soft-Tissue Vessels and Cellular Preservation in Tyrannosaurus rex // Science. 2005. V. 307. Ж 5717. P. 1952–1955.

8 . T. D. White et al., Pleistocene Homo sapiens from Middle Awash, Ethiopia. Nature 423, 742 — 747 (12 June 2003))

9 . Лунный А.Н.ДНК и живые бактерии возрастом в «десятки — сотни миллионов лет” — В сб. «Православное осмысление творения мира». Вып.3, М., 2009.

10. Юнкер Р., Шерер З. История происхождения и развития жизни, Минск, 1997).

11. John Baumgardner. Carbon dating undercuts evolution’s long ages, Impact, No364, October 2003.

12. Baumgardner, J. et al., Measurable 14C in fossilized organic materials: confirming the young earth creation-flood model, <www.icr.org/research/icc03/pdf/RATE_ICC_Baumgardner.pdf>, 16 October 2003.

13. Peter Line. Inconvenient Neandertaloids. http://www.creationontheweb.com

14. Хлюпин А.Ю. и др., Парк пермского периода на вятской земле. Котельничский палеонтологический музей, 2000.

15. Лаломов А.В. Пешком в прошлое — или прогулка по залам Палеонтологического музея — в альманахе «Божественное откровение и современная наука» N2, 2005.

16. Акифьев А.П. Закат дарвинизма, Встреча 1(11)2000.

17. «Академическая наука — против дарвинизма» — в альм. «Божественное откровение и современная наука» N2, 2005.

18. Дж.Сарфати . Пятнадцать способов опровергнуть материалистский вздор: подробный ответ журналу “Scientific American” и «Академическая наука — против дарвинизма» в альм. «Божественное откровение и современная наука» N2, 2005.

19. Лунный А.Н. (д.б.н.) Мутации и новые гены. Можно ли утверждать, что они служат материалом макроэволюции? — в кн. «Православное осмысление творения мира», М., 2005). Есть на www. slovotech.narod.ru

20.WashingtonPost , 2005, August 3

21. Дж.Чепмен «Загадочные и удивительные», М., 1999.

Мы и Тургенев

Музей-заповедник И. С. Тургенева «Спасское-Лутовиново» — единственный в России мемориальный музей русского писателя, история которого насчитывает почти сто лет. Указом Президента РФ в апреле 1997 года Государственный мемориальный и природный музей-заповедник И. С. Тургенева «Спасское-Лутовиново» был включён в Свод особо ценных объектов культурного наследия народов России.  В марте 2001 года заповедник был награждён Всероссийской ежегодной премией Хрустальный глобус и дипломом лауреата в номинации «Лучший музейный комплекс». В июне 2001 года музей-заповедник впервые принял участие во Всероссийском фестивале «Интермузей» и сразу завоевал диплом победителя в номинации «Лучшая тематическая экспозиция».

Бывают в жизни моменты, когда кажется, что идём мы прямо в тупик; что всё трагично, безысходно. На улице бандиты, извращенцы и наркоманы. В Чечне — война. Народ ворует и пьет, пьёт и вновь ворует. А в телевизоре убийцы и проститутки дают интервью, словно и не осталось в мире приличных людей. Бессменные политики, выскакивающие вновь и вновь, как чертики из старой коробки, и упоённо лгут. А потомственные, генетические шулера, натужно делая честные глаза, напирая на чуждые им христианские законы, всё требуют и требуют открытой игры. Их становится всё больше, растут аппетиты, и неустанно, день и ночь пробуют они на крепость наш дом, придумывая всё новые и новые приёмы и отмычки. Телекамеры смакуют кровавые ошметки катастроф. Тюремные песни теперь называются «русским шансоном», словно мало вокруг криминала. «Владимирский централ…», или — «лагеря — лагеря…» — хрипло орут нам «шансонье». «Анна Каренина» издается теперь в виде эротического комикса, где Анна — сексуально озабоченная наркоманка. Авторы говорят — чтобы не забыл народ о Толстом. Знал бы старик… Кажется уже, что честно жить не надо, а главное — не попадаться. Кажется, что дальше будет ещё хуже, и осталось затаится, прикинуться «шлангом», и доживать тихо, чтобы без проблем уйти в своё время в «лучший мир».

Спасает память. Память о детстве, школе, о верных друзьях, о первой любви и всём-всём светлом, что было. А ведь хорошего было немало. Да есть оно и сейчас, никуда не делось. Затуманилось просто на время. Мы живем среди сиюминутных забот, и вроде бы ничего и не существует кроме этих газет, этих говорящих голов в ящике, а культура умерла, или ненужная пылятся на крысином складе. Но нет! Где-то, за кольцевой дорогой живут и ждут нас — Ясная Поляна, Тарханы, Константиново, Валаам, Оптина Пустынь и Ферапонтово…  Когда ищешь опору в ускользающем настоящем — протягиваешь руку в прошлое, и пальцами памяти хватаешь пустоту XX-го века. Тоска. И тогда тянешься дальше, и ещё дальше, до века XIX-го — серебряного. А там и живут Толстой, Фет, Тургенев, Гончаров, Лесков и Андреев — приличные люди, титаны, не мыслимые в нашем скорострельном времени. Мы всегда помним о них, мертвых, и их влияние на нашу жизнь существеннее, чем влияние живых, крепких современных демократических барбосов. В те времена существовал феномен, так до конца никем не изученный, феномен русской «усадебной культуры».

И у нас тоже появились усадьбы с джипами в гаражах, канадскими лужайками и бассейнами. В некоторых, наверное, есть и библиотеки. Архитектура новых «поместий» причудлива и часто несказанно загадочна. Конечно, прямых параллелей с усадьбами минувших веков не очень много, хотя — кто его знает, может, и родятся там новые гении. Не всё же жрать икру и пить «престижную» газировку. А то, что строят их люди в каком-то смысле незаурядные, это точно. Некая надежда всегда существует — ведь не может же человек просто обогащаться ради богатства, как-то не по-людски это, как-то даже и не по-звериному, а непонятное что-то кривое. О Тургеневе написано много. Написано может быть больше, чем надо. Вся его жизнь кажется, расписана тургеневедами чуть ли не по дням. Сегодня вновь, как в послереволюционные двадцатые, возникают полу медицинские «исследования» истоков его гениальности. Сообщается даже универсальный рецепт: «отец — талантлив, мать — сумасшедшая, и обязательно получается гений». Правда, искусственно ещё не вывели ни одного, а так — гадают, на хлеб зарабатывают. Как говорит мой отец: «Что только люди не делают, чтобы землю не пахать». А гений, к счастью, остается гением, как бы не пыжились филистеры.

Однако некая загадка имеет место. Её я пытаюсь разрешить, бывая в Спасском — состоялся бы Тургенев без Спасского? Вот — сидели себе по усадьбам люди, крепостники и тираны местного масштаба, имели библиотеки, писали, охотились и сочиняли музыку. Какая тут культура? Вспомнилась некстати характеристика, данная одним старым писателей героине. Он говорит, «что барыня порой днями читала толстые французские и английские романы (естественно — на языке оригиналов), часто музицировала, много времени тратила на дворовый театр, и рисовала в акварели саду — короче, была пустой, жалкой и ничтожной личностью». А не мало было таких по захолустьям. «Если у Вас есть атлас, отыщите в нём карту России и проведите пальцем от Москвы по направлению к Чёрному морю; на Вашем пути — немного севернее Орла — Вы обнаружите город Мценск. Так вот! Моя деревня находится в десяти километрах от этого места с довольно труднопроизносимым, как видите названием. Это совершенная глушь — тихая, зелёная, печальная». Это говорит о Спасском сам Тургенев.  После жизни писателя многое здесь конечно изменилось. Таков непреложный закон времени. Маленький дубок, посаженный им, стал старым, дряхлым раскидистым исполином, юные липы превратились в инвалидов, на стволах их воротники мха и лишайника. Но природа Спасского не оставляет равнодушным. Вспоминаешь тургеневские слова: «Не в одних стихах разлита поэзия: она везде. Взгляните на эти деревья, на это небо — отовсюду веет красотой и жизнью, а где красота, там и жизнь…» А Спасское всё отмечено тургеневским духом.

Прекрасен Тургенев прочитанный. Но Тургенев, узнанный в роще, парке Спасского-Лутовинова, становится абсолютно реальным. В тенистых аллеях вспоминаются и его романы, и письма, и разговоры с друзьями. Всматриваешься в тропинку, дерево, камень, вслушиваешься в птичий гомон и знаешь точно- он тоже видел и слышал это. С детских лет и до последних дней писателя оставалось Спасское самой дорогой для него частичкой. Из этой наблюдательной точки он обозревал, осмысливал мир. В уединении наваливалось вдохновение. Почувствовать Спасское — значит почувствовать и понять Тургенева. Приходим мы, современные паломники к Тургеневу, приходим, и в смятениях настоящего обретаем ясность, покой и волю. Красота места, соединенная с поэзией тургеневского слова утешает, восхищает, врачует. Словно сказочные, но не такие добрые волки, приползаем мы в Спасское, чтобы ударившись о земь вновь обратиться в людей. Задуренные мутным потоком повседневности, вспоминаем мы здесь исконный свой человеческий облик. Воры в Спасском не воруют, убийцы — не убивают, аферисты не обманывают и молчат политики, а вместе мы, — чинно ходим по писательскому дому, с почтением, щупая украдкой старинные вещи. Наша тень падает туда же, куда падала тень Тургенева — и немного преображается. И это потом из нас никуда не денется, остается глубоко внутри, как жемчужина под грудой навоза. И приходя вроде бы к Тургеневу, мы находим тут себя, как тот весёлый, загорелый мужик, что в шесть утра встретился мне на парковой аллее. «Красота» — сказал он, словно бы и не мне, а всему сказочному утреннему пейзажу. Он был геологом из Калуги, и шёл сюда пешком через Ясную Поляну, ночуя в поле.

Мемориальный дом, сгоревший в 1906 году, восстановлен на прежнем месте и в том виде, каким застал его Иван Сергеевич в свой последний приезд летом 1881 г. Резные узорчатые веранды в зелени плюща, маленькие окошки мезонина, крылечки, анфилада комнат и их внутреннее убранство — всё это и он видел таким. «Ампирная» мебель удивляет изяществом линий. Теплом наполняют комнаты блики красного дерева и карельской берёзы. Уютно тикают в углу столовой старинные английские часы, нарушая тишину мелодичным звоном. На своём месте, в малой гостиной огромный диван «самосон», любимый писателем и памятный гостям Спасского. В рабочем кабинете письменный стол, обычный, и даже скромный по нынешним временам. Однако, именно за этим столом «пишется хорошо только живя в русской деревне. Там и воздух-то как будто «полон мыслей»!.. Мысли напрашиваются сами». Над столом старинная икона Спаса Нерукотворного. Тургенев писал с волнением: «Воздух родины имеет в себе что-то необъяснимое, он хватает вас за сердце. Это — невольное, тайное влечение плоти к той почве, на которой мы родились». И мы знаем, что и почва, и воздух остались тут те же.  Спасский дом был гостеприимен. Камердинер писателя Захар Балашов вспоминал: «А вон на той скамейке… частенько в прежнее время, когда Иван Сергеевич подолгу в Спасском проживали, сиживали гости: Панаев, Некрасов, Григорович, Полонский, Шеншин — они же Фет… Граф Лев Николаевич тоже бывало, наезжали». Бывали в усадьбе И. С. Аксаков, М. С. Щепкин, А. В. Дружинин и В. П. Боткин… Спасское собирало аристократов духа, последних представителей русской дворянской «усадебной культуры», чьё историческое время неумолимо кончалось, сменясь культурой «городской и простонародной». Наступали наши, знакомые времена.  

Облик старинной усадьбы дополняют хозяйственные постройки: конюшня с лошадьми, каретный сарай, сбруйная, баня-прачечная, погреб, богадельня, существовавшие при Тургеневе. Без традиционных постсоветских скандалов и претензий отреставрирована и действует усадебная церковь, священник которой получает зарплату в музее. Над селом вновь звучат колокола, молчавшие семьдесят лет. Густые липовые аллеи в парке вокруг усадебного дома, где сохранилось около 1500 деревьев, уступами спускаются к пруду. Всё так и должно быть по уму. Словно Тургенев пока в Париже и вот-вот подъедет.  Сегодня территория заповедника серьёзно расширилась: сюда вошло родовое имение отца И. С. Тургенева — село Тургенево в Тульской области. Заповедник хранит теперь особое исторически — культурное, литературное и природное пространство русской жизни в её послетургеневском развитии. Когда же уезжаешь из Спасского, то рвётся внутри некая ткань. (Когда только успела окрепнуть?) Ну почему нельзя всегда жить в таком доме, или хотя бы в этой уютной баньке под высокими деревьями? На этом разрыве, наверное, и творилось Тургеневу, на невозможности единовременного чувства Спасского, Парижа и Москвы. И я тоже тут кое-что важное понял. Так, что если захотите написать роман, или даже небольшую повестушку, или добрые стихи — приезжайте в Спасское. Поживите, побродите и напишется. Тут время течет неспешно, и процессы ускоряются, ведь день такой большой. Здесь не юлят перед глазами клиповые картинки, и чем-то, так похожим на вечность заполняется сердце, ведь именно вечности принадлежит Тургенев. Последний вечер — самый трагичный, словно уходишь на передовую. Закат долгий и многоцветный, красящий напоследок верхушки лип в ярко розовый. Бегают по парку смелые зайцы, шуршат по травам ежи. Птица кричит в колонном пространстве покоя под высокими кронами столетних деревьев. И нет ничего, кроме звезды в просвете листьев, и теплых, домашних сумерек. Всё остальное — не очень важная суета. И подумается вдруг, что здесь, в Спасском можно бы начать жизнь с начала, и прожить её прилично, умно. Набело. И может быть, — сообщить потом нечто важное уставшему человечеству…

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://turgenev.org.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародних валютно-кредитних та фінансових відносин

Курсова робота

на тему:

„Еволюція міжнародної валютно-фінансової системи в останні десятиріччя”

Виконав:

студент ІІ курсу

відділення МЕВ

Вандер М.С.

Науковий керівник:

Дзюба П.В.

Київ-2005

План:

Вступ

Розділ І. Розвиток міжнародної валютної системи

1.1. Передумови формування сучасної міжнародної валютної системи

1.2. Розвиток міжнародних валютних ринків

1.3. Роль долара та євро в міжнародній валютній системі 7

Розділ ІІ. Еволюція міжнародної фінансової системи в останні десятиріччя 2

2.1. Трансформація міжнародного фінансового середовища 2

2.2. Кризи новітньої міжнародної фінансової системи. Проблеми реформування МВФ та СБ 6

Висновки 2

Список використаних джерел 4

Додатки……………………………………………………………………………………..36

Вступ

Актуальність теми: Економічні інтеграційні процеси є однією з найбільш знаменних тенденцій сучасного розвитку світової економіки. На заміну моделі “держава-нація”, що переживає кризу, іде утворення нових великих міждержавних економіко-політичних блоків. Внаслідок цих процесів на початку 90-х років у світовому економічному просторі розпочався бурхливий процес становлення і поглиблення фінансових та валютних об’єднань.

В угодах всередині країни використовується національна валюта, але для проведення операцій за кордоном потрібна іноземна валюта. Наприклад, якщо українська фірма укладає контракт з американською на постачання устаткування в Україну, то їй потрібна американська валюта для оплати угоди. Для врегулювання цих цілей і була створена міжнародна валютно-фінансова система, яка пройшла складний етап свого розвитку.

Метою даного дослідження є висвітлення сутності та особливостей розвитку міжнародної валютно-фінансової системи в останні десятиріччя.

Відповідно до поставленої мети даного дослідження було визначено наступні завдання:

– висвітлення передумов формування сучасної валютної системи та її значення у сучасному світі;

аналіз основних етапів формування світової валютної системи;

дослідження розвитку міжнародних валютних ринків;

визначення особливостей створення та функціонування євроринків;

дослідження валютних інтеграційних процесів в Європі;

висвітлення основних тенденцій світової валютної системи в кінці ХХ – на початку ХХІ століття;

дослідження трасформаційних процесів в світовому фінансовому середовищі;

аналіз основних кризових явищ новітньої міжнародної фінансової системи;

визначення проблем реформування МВФ та СБ.

Об’єктом дослідження – системоутворюючі елементи функціонування механізму світової валютно-фінансової системи.

Предмет дослідження – фінансові та валютні інтеграційні процеси у світі та основні етапи їх розвитку.

Структура роботи. Структура даної роботи визначена метою та основними завданнями дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ І. Розвиток міжнародної валютної системи

1.1. Передумови формування сучасної міжнародної валютної системи

Кінець 60-х років ХХ століття позначився початком кризи міжнародної валютної системи, що була зумовлена перерозподілом золотих запасів на користь Європи: у період 60-70-х рр. доларові авуари центральних банків Європи потроїлися і до 1970 р. складали 47 млрд. дол. проти 11,1 млрд. дол. у США. З’являються і значні проблеми з міжнародною ліквідністю, тому що в порівнянні зі збільшенням обсягів міжнародної торгівлі видобуток золота був невеликий: з 1948 р. по 1969 р. видобуток золота збільшився на 50%, а обсяг міжнародної торгівлі — більш ніж у 2,5 рази. Довіра до долара як резервної валюти падає і через гігантський дефіцит платіжного балансу США. Утворються нові фінансові центри (Західна Європа і Японія), що приводить до втрати США свого абсолютного домінуючого положення у світі. Чітко виявляється парадоксальність даної системи, заснованої на внутрішньому протиріччі, відомому як парадокс, чи дилема Триффена.

Відповідно до дилеми Триффена, золотодоларовий стандарт повинен сполучати дві протилежні вимоги:

1) емісія ключової валюти повинна корелювати із зміною золотого запасу країни. Надмірна емісія ключової валюти, не забезпечена золотим запасом, може підірвати оберненість ключової валюти в золото і згодом викликати кризу довіри до неї;

2) ключова валюта повинна випускатися в кількостях, достатніх для того, щоб забезпечити збільшення міжнародної грошової маси для обслуговування зростаючої кількості міжнародних угод. Тому її емісія повинна набагато перевершувати золотий запас країни.

Таким чином, виникає необхідність перегляду основ існуючої валютної системи. Криза Бреттон-Вудської валютної системи тривала 10 років. Формами її прояву були: валютна і золота лихоманка; масові девальвації і ревальвації валют; паніка на фондовій біржі в очікуванні зміни курсів валют; активна інтервенція центральних банків, у тому числі і колективна; активізація національного і міждержавного валютного регулювання.

Ключові етапи кризи Бреттон-Вудської валютної системи:

1) 17 березня 1968 р. Установлений подвійний ринок золота. Ціна на золото на приватних ринках встановлюється вільно у відповідності з попитом та пропозицією. Відповідно до офіційних угод для центральних банків країн зберігається оберненість долара в золото за офіційним курсом 35 дол. за 1 тройську унцію;

2) 15 серпня 1971 р. Тимчасово заборонена конвертованість долара в золото для центральних банків;

3) 17 грудня 1971 р. Девальвація долара стосовно золота на 7,89%. Офіційна ціна золота збільшилася з 35 до 38 дол. за 1 тройську унцію без поновлення обміну доларів на золото за цим курсом; границі припустимих коливань курсів розширились до +/– 2,25% від оголошеного доларового паритету;

4) 13 лютого 1973 р. Долар девальвував до 42,2 дол. за 1 тройську унцію.

5) 16 березня 1973 р. Міжнародна конференція в Парижі підпорядкувала курси валют законам ринку. З цього часу курси валют не фіксовані і змінюються під впливом попиту та пропозиції всупереч Статуту МВФ. Таким чином, система твердих обмінних курсів припинила своє існування.

Після другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:

а) британського фунта стерлінгів;

б) долара США;

в) французького франка;

г) португальського ескудо;

д) іспанської песети та

е) голландського гульдена.

Самою стабільною виявилася валютна зона французького франка, що існує і по дійсний час, поєднуючи ряд країн Центральної Африки.

Після тривалого перехідного періоду, протягом якого країни могли спробувати різні моделі валютної системи, почала утворюватися нова світова валютна система, для якої було характерне значне коливання обмінних курсів.

В процесі кризи Бреттон-Вудской валютної системи почали формуватися основи сучасної міжнародної валютної системи, яка отримала назву Ямайської. Основою нової міжнародної валютної системи були оголошені спеціальні права започинення (СДР), на базі яких повинні визначатися валютні паритети і курси валют. Але практично ведучу роль у Ямайській валютній системі займає долар США, на який приходиться велика частина міжнародних розрахунків, офіційних валютных резервів і валютної корзини СДР. Правда, країнам дозволено встановлювати паритети своїх валют в будь-яких валютах, але не в золоті. При цьому вони можуть самостійно вибирати режим формування валютного курсу, що являє собою міжнародне визнання режиму «плаваючих курсів», який був уведений на початку 1970-х років.

Ямайська валютна система передбачає демонізацію золота, тому що скасовані золоті паритети і офіційна ціна на золото, починаються кроки до витиснення його з фондів міжнародних ліквідних активів (офіційних резервів). Однак більшість країн зберігає золоті запаси, і в такий спосіб золото продовжує відігравати роль міжнародного ліквідного засобу. Найважливіша риса Ямайської валютної системи — нестабільність міжнародних розрахунків у зв’язку з постійними коливаннями валютних курсів окремих країн, що змушує всіх учасників міжнародних економічних зв’язків прибігати до страхування валютних ризиків, нести значні витрати.

1.2. Розвиток міжнародних валютних ринків

80 – 90-ті роки характеризувались особливо швидким розвитком євровалютних ринків — однієї з найважливіших частин міжнародних фінансів. За останні 15 років саме за рахунок насамперед євроринків фінансовий сектор зростав темпами 20— 40 % щороку. Головною функцією євроринків є здійснення позичково-кредитних операцій у евровалютах, евровалюта — це валюта, що перерахована на рахунки іноземних банків і викорис­товується ними для операцій у всіх країнах, включаючи країну— емітент цієї валюти. Хоча евровалюта функціонують на світовому ринку, вони зберігають форму національних грошових одиниць. Префікс «євро» свідчить про вихід національних валют з-під контролю національних валютних органів. Наприклад, євродолари — це долари, що перераховані в іноземні банки за межами США або у вільній банківській зоні в Нью-Йорку (з 1981 p.). Операції з євродоларами не підлягають регламентації з боку США [7, с. 49].

Основна частка операцій на ринку евровалют здійснюється з головними вільноконвертованими валютами: євродоларами (60 %), евромарками (14 %), євроєнами (6 %), єврошвейцарськими фран­ками (6 %), євро (3 %), єврофранцузькими франками (1 %). Термін «евровалюта» охоплює не тільки кошти, що депоновані в Європі, але також валюти, що використовуються в Азії та інших регіонах світу.

Спочатку євродоларами вважалися тільки долари, що нале­жали іноземцям і були депоновані за межами США. Такі доларові депозити за межами США існували ще наприкінці XIX ст. Ринок евровалют, спершу євродоларів, виник із кінця 50-х років. Якщо власник доларового депозиту перераховує його з американського банку в іноземний, то виникають євродолари. Сутність перетворення долара в євродолар полягає в тому, що кошти власника доларів надходять у розпорядження іноземного банку, який використовує їх для кредитних операцій у будь-якій країні. Поступово поняття євродоларів розширилось і стало охоплювати долари, що використовуються іноземними банками, розташованими як за межами США, так і у вільній банківській зоні.

Розвиток ринку євровалют зумовили такі чинники:

– об’єктивна потреба в гнучкому міжнародному фінансово-кредитному механізмі для обслуговування зовнішньоекономічної діяльності, що дедалі зростає;

– запровадження конвертованості головних валют з кінця 50-х років;

– розвиток всебічної лібералізації (дерегуляції, дерегламентації) фінансової діяльності всередині країн і на міжнародній арені у 80-х роках;

– зближення національних і регіональних ринків і перетворення їх на один глобальний фінансовий ринок;

– розширення обсягу фінансових операцій у зв’язку з впровадженням нових інформаційних систем, використанням комп’ютерних систем, інтернетних форм.

Особливу увагу слід звернути на такий чинник, як сек’юритизація фінансових ринків. Цей процес полягає в тому, що в структурі фінансових операцій зростає питома вага цінних паперів, розширюється набір цінних паперів як фінансових інструментів, з’являються їхні гібриди з банківськими операціями, а кредити набувають ознак цінних паперів; сек’юритизація зрештою привела до зниження ролі банків як посередників-кредиторів. Це явище дістало назву «дезінтермедіації». Посе­редництво (інтермедіація) між позикодавцями та кінцевими інвесторами стає непотрібним. Будь-яка позика перетворю­ється на ринковий актив.

Національне законодавство також стимулювало розміщення коштів банків і фірм у закордонних банках з метою отримання більших прибутків. Спочатку така практика заохочувалася тільки в США, де в 1957 p. було запроваджено диверсифіковані процентні ставки залежно від строку депозиту і заборонено виплату процентів за депозитами до запитання і строком меншим, ніж 30 днів. Унаслідок цих заходів стало більш вигідно депонувати долари за кордоном.

Світовий ринок позичкових капіталів, у тому числі й ринок євровалют (офшорний ринок), має дуже великі обсяги. Брутто-обсяг операцій на ринку євровалют на початку 90-х років сягнув приблизно 4,5 трлн. американських доларів за рік, а нетто-обсяг — близько 3 трлн. Це пояснюється дією кредитного мультиплікатора — коефіцієнта, що відображає зв’язок між депозитами і збільшенням кредитних операцій шляхом створення міжбанківських депозитів. Одні й ті самі долари протягом року неодноразово використовуються для депозитно-позичкових операцій.

Ринок євровалют не має чітких територіальних та часових меж Він функціонує безперервно. З інституціонального погляду світовий фінансовий ринок євровалют — це сукупність кредитно-фінансових установ, через які здійснюється рух позичкового ка­піталу у сфері міжнародних економічних відносин. На фінансових ринках домінують євробанки та міжнародні банківські консорціуми. Основу складають транснаціональні банки — могутні міжнародні кредитно-фінансові комплекси універсального типу з розгалуженою мережею закордонних філій, що здійснюють операції в різних країнах, різних сферах та валютах.

Доступ позичальників на євроринок обмежений. Основними позичальниками тут є ТНК, уряди, міжнародні валютне-кредитні та фінансові організації.

2/3 операцій на єврофінансових ринках євровалют здійснюється на міжбанківському ринку, а 1/3 —з небанківськими клієнтами.

Угоди на євроринку укладаються по телефону, телефаксу та за допомогою інших засобів зв’язку. Забезпечення не використовується, гарантією угоди є авторитет банку або нефінансового клієнта з найвищим рейтингом. Строки євродепозит становлять від 1 дня до 1 року, а іноді й до 2 років. Звичайна сума міжбанківських депозитів — 5—10 млн. дол., але укладаються угоди і на більші суми.

Процентна ставка на ринку євровалют складається з LIBOR — лондонської міжбанківської ставки пропозиції з короткострокових міжбанківськйх операцій у євровалютах, і спреду — премії банку за банківські послуги. Оскільки євробанки не підпадають під дію місцевого законодавства й не оподатковуються, то вони мають змогу зменшувати процентні ставки на свої кредити, зберігаючи високі прибутки.

Розвиток євровалютних ринків значно підніс ефективність світових фінансів. З’явилась можливість швидко й цілеспрямовано мобілізувати фінансові ресурси для реалізації багатоманітних проектів. Вони сприяли глобалізації фінансових ринків.

Водночас посилилася хисткість світової фінансової системи. Почастішали періоди дестабілізації курсів і цін фінансових активів, кризи ліквідності, поширилися спекулятивні операції, які не мають ніякого зв’язку з потребами торгівлі чи інвестування.

Короткостроковість позичкової діяльності веде до сповільнення зростання виробництва та інвестування. Загалом виникає надмірна конкуренція, що веде до дестабілізації фінансів, порушення взаємозв’язків ринків, поширення фінансових шоків.

Глобалізація і спекулятивний характер валютної діяльності ускладнюють урядове регулювання фінансової діяльності.

Визначальною подією останніх десятиріч є розвиток Європейської валютної інтеграції. Європейська валютна інтеграція бере початок з часу створення європейського валютного союзу, що являє собою визначені правила розрахунків між групою країн-членів ЄС. Це замкнуте валютне угруповання, до складу якого в 1979 році ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше Ісландія, Португалія, Греція.

Ключовим моментом європейської валютної інтеграції стала валютна одиниця – екю (ECU). Екю – це спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Екю використовується як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, а також як розрахункова і кредитна одиниця в розрахунках між центральними банками та база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Курс екю підраховується щоденно. Крім офіційного курсу екю має й ринковий, за яким укладаються угоди на ринку.

Розрахунок екю будується за принципом «валютного кошика». Питома вага кожної національної грошової одиниці у «валютному коктейлі» залежить від частки ВВП країни в сукупному ВВП у товарообігу ЄС. Таким чином, квота національних валют у структурі екю визначається економічним потенціалом кожної країни.

Структура екю підлягає перегляду один раз на 5 років.

Питома вага кожної валюти може змінюватися залежно від її курсу на світовому валютному ринку. Якщо питома вага якоїсь із валют кошика змінюється більш ніж на 25%, то структура екю може бути переглянута.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких установлюються допустимі межі коливання. Країни ЄС зобов’язані підтримувати коливання валютних курсів у межах +2,0…2,25 (за винятком італійської ліри, межі коливання якої можуть сягати +6%). Після кризи 1993 року межі коливання розширилися до 15% для всіх валют окрім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень +2,0…2,25%. Утримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків, тобто шляхом продажу або купівлі іноземної валюти.

Інтервенції повинні проводитись у валютах-учасницях, однак оскільки центральні банки не тримають у своїх портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках валютної інтеграції погоджувати взаємні найбільш короткотермінові кредитні лінії без обмеження сум. Залік зустрічних вимог проводиться через Європейський фонд валютного співробітництва. Центральні банки країн-учасниць системи зобов’язані депонувати в цьому фонді 20% своїх золотовалютних запасів, натомість їм надається еквівалентна вартість в екю. Якщо після інтервенції є залишки, про це повідомляється фонду, який проводить кліринг (взаємозалік) цих сальдо.

Важливий елемент ЄВС – система спільного коливання валютних курсів. У зв’язку з цим створена система коротко — та середньострокового кредитування для підтримки курсів національних валют.

Перехід країн ЄС до економічного та валютного союзу (ЕВС) – це один із найскладніших етапів євроінтеграції. Наприкінці 80-х років було завершено підготовку так званого плану Делора. Основні параметри ЕВС були окреслені в Маастрихтському договорі. Рівень розвитку економічної інтеграції та проблеми спільного ринку зумовили необхідність грошового валютного регулювання на наднаціональному рівні, яке б спиралось на єдину грошову одиницю.

Новий етап у розвитку західноєвропейської валютної інтеграції — програма створення валютної й економічної спілки, розроблена комітетом Ж. Делора в квітні 1989 року.

План “Делора” передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалювання методів покриття.

На основі “плану Делора” до грудня 1991 року був вироблений Маастрихтский договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки.

Серед основних етапів створення економічного та валютного союзу слід виділити наступні [3, с. 21]:

1. Підготовчий етап було завершено 1 січня 1996 року.

2. Організаційний етап закінчився 31 грудня 1998 року. Головною його подією стало введення з 1 січня 1999 року спільної валюти – євро.

3. Заключний етап передбачається завершити до 2002 року. Даний етап розбито на три проміжні фази – «А», «В», «С».

На першому етапі країни-учасники усунули обмеження на взаємне переміщення капіталів. Почалося здійснення програм стабілізації фінансової політики для досягнення належних показників, які є обов’язковими для участі країни в ЕВС. Такими показниками є:

– фактичний дефіцит держбюджету в розмірі близько 3% ВВП;

– державний борг не більше 60% ВВП;

– шокова інфляція не вище 1,5% середнього рівня інфляції в країнах із найнижчими її темпами;

– середня величина довгострокової процентної ставки за рік не більше 2% від середнього рівня цих ставок у третіх країнах із найнижчими темпами інфляції;

– участь у спільному коливанні курсів не менше 2 років (дозволені межі коливання складають +2,25%).

Другий етап вимагав формування правової та інституціональної бази ЕВС.

Третій етап передбачає декілька сценаріїв розвитку подій у процесі переходу до єдиної валютної системи, в тому числі сценарії «вибуховий», або «шоковий», “відстроченого вибуху» та «накопичення критичної маси», а також «хвилі, що здіймається».

Зміст цих сценаріїв такий:

1) «вибуховий» («шоковий») сценарій означає швидке й одночасне (вже у фазі «А») введення єдиної валюти. Основна його мета – запобігання використанню подвійної звітності і спекуляціям;

2) сценарій «відстроченого вибуху» теж передбачає одночасне введення єдиної валюти, але вже у фазі «В». Це має на меті дати господарюючим суб’єктам (особливо у сфері малого бізнесу) можливість провести необхідну підготовку;

3) сценарій «накопичення критичної маси» має втілюватись у життя шляхом поступового нарощування обсягів угод у єдиній валюті при збереженні на певний період паралельного існування національних валют в інших секторах.

На практиці ж було втілено сценарій «хвилі, що здіймається». Згідно з цим сценарієм у фазі «А» було прийнято рішення про перелік країн, які братимуть участь у ЄВС (кінець 1997 – початок 1998 року) і створено наднаціональний Європейський центральний банк.

У фазі «В» (1 січня 1999 року – 1 січня 2002 року) вступили в силу законодавчі акти, що стосуються євро, було визначено і почала здійснюватися валютна політика в зоні євро. Було також зафіксовано курси валют країн ЄВС і євро. Після фіксації курсів національні грошові одиниці хоч і збереглися в обігу, однак стали лише знаками єдиної валюти, що, по суті, відірвало їх від національного ґрунту. Всі активи, пасиви й угоди в екю перераховувались у євро за курсом 1:1. Отже, «валютний кошик» для євро залишився таким само, як і для екю. Для прискорення процесу накопичення критичної маси євро в грошовому обігу європейська система центральних банків заохочувала переведення на нову валюту безготівкових угод. Було введено подвійне вартісне маркування цін і всіх фінансових документів. Почали випускатися державні цінні папери в євро (які котувалися на ринку). Перехід на євро стимулювали в першу чергу великі компанії, які мали досвід здійснення мультивалютних операцій. Нарешті, почали друкуватися нові євробанкноти і карбуватися відповідні монети.

У фазі «С» (1 січня 2002 року – 1 червня 2002 року) переведення на євро всі види угод і розрахунків у межах ЄС. На розрахунки в євро передбачається перевести зовнішньоторговельні та інші контракти. Також відбуватиметься обмін і вилучення з обігу національних грошових знаків.

Правила «старту євро» були такими. З 1 січня 1999 року в Європі почав функціонувати економічний і валютний союз, що було ознаменовано введенням в безготівковий обіг єдиної для Євросоюзу валюти євро. З цієї дати Міжнародний валютний фонд замінив у своєму кошику резервних валют німецьку марку і французький франк на євро. Остаточний перелік держав, готових до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн-членів на самміті 2 травня 1998 року в Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу в січні 1999 року мали приєднатися 11 з 15 країн-членів ЄС: Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Фінляндія (вони складають так звану територію Євроленду). Утрималися від вступу в ЄВС Англія, Швеція й Данія. Греція спершу «не пройшла» за макроекономічними показниками [1, с. 14].

У загальному положенні про представлення банкнот та монет євро міністри країн-членів ЄС визначили, що до кінця другого тижня січня 2002 року необхідно добитися здійснення всіх готівкових угод в євро. Країни-члени ЄС вважають, що період паралельного обігу старих національних і нових європейських банкнот та монет становитиме від 4 тижнів до 2 місяців. Як вважається, було б непогано, якби фінансові установи були забезпечені банкнотами і монетами заздалегідь, оскільки це дозволило б започаткувати ефективний та якісний обіг нової готівкової валюти в перші дні січня 2002 року.

Європейська комісія затвердила правила щодо захисту авторських прав на загальний вигляд монет євро і надала рекомендації стосовно використання колекційних монет, медалей та жетонів. Правила вимагають отримання дозволу на репродукування всього чи частини загального вигляду монет євро за умови, що зображення відповідатиме оригіналу й не провокуватиме хибних тлумачень. Здійснюється робота і для захисту використання дизайну монет євро. Серія монет євро буде складатися з 8 видів монет вартістю 1, 2, 5, 10, 20 та 50 центів, а також 1 та 2 євро. Навесні 1996 року країни-члени ЄС вирішили, що зображення на цих монетах повинні містити як спільні символи, так і національні. Європейська комісія провела спеціальний конкурс для художників-розробників дизайну, переможці якого передали свої авторські права комісії ЄС.

Існують і суттєві проблеми щодо формування зони євро. Однією з них є опір впровадженню нової валюти євро з боку британських політиків. Основний їх аргумент такий: країни Європи перебувають у різних фазах економічного розвитку, а відтак безглуздо й небезпечно застосовувати однакові процентні та обмінні ставки.

1.3. Роль долара та євро в міжнародній валютній системі

За підрахунками Європейської Комісії, частка долара у світовій торгівлі впала з 56% у 1980 р. до 52% у 1995 р. (останній рік, за який можна отримати дані статистики). Частка німецької марки залишалася відносно незмінною між 1980 і 1995 рр. Ієна відставала, але у неї було найвище відносне зростання, її частка у світовій торгівлі зросла більше, ніж удвічі: iз 2% у 1980 р. майже до 5% у 1995 р.

До причин довготривалого панування долара як основної міжнародної валюти належать більш низька вартість операцій на ринках обміну валют, історична роль долара у світовій торгівлі з 1945 р. і величезний розмір американської економіки. Але роль розміру є складнiшою, ніж здається.

На другому місці за розміром економіки у світі стоїть Японія, але частка її торгівлі, позначена в ієнах, залишається низькою навіть у порівнянні з найменшими європейськими країнами. Одним із чинників, що пояснює це, є велика частка американських фірм на ринках, де американці продають свої товари.

Так, розглянемо японську фірму, яка прагне отримати найвищий прибуток в єнах від продажу товарів у Швейцарії. Якщо японська фірма встановить ціну у швейцарських франках, вона ризикуватиме, оскільки ціна в ієнах коливатиметься залежно від курсу обміну єни і швейцарського франка. Тому японські експортери вважають за краще встановлювати ціни в єнах. Але фірми також стежать за тим, що роблять їхні конкуренти.

Якщо японська фірма продає свої товари на певному швейцарському ринку, на якому переважають швейцарські фірми (які складають рахунки-фактури у швейцарських франках), то вона також вважатиме за краще встановити ціни у швейцарських франках. Якщо ціни будуть в ієнах, вона ризикує втратити свою частку на цьому ринку у випадку, якщо ієна виросте. Якщо японські фірми переважають на певному швейцарському ринку, вони вважають за краще встановлювати ціни в ієнах: японській фірмі тоді не доведеться турбуватися про втрату своєї частки на цьому ринку, коли ієна виросте тому, що її конкуренти зіткнуться з тією ж проблемою.

Ці аргументи пояснюють велику роль долара у торгівлі. Завдяки тому факту, що Сполучені Штати розташовані на величезній території, імовірнiшим є те, що американські фірми переважають на певному ринку або як експортер, або конкуренти по імпорту, коли іноземні товари продаються в Америці. Це означає те, що американські фірми встановлюють ціни у доларах незалежно від того, чи продають вони їх удома або за кордоном, й іноземні фірми також будуть встановлювати ціни у доларах внаслідок конкуренції, коли вони експортуватимуть товар до Сполучених Штатів.

Оскільки в Японії друга за розміром економіка у світі, єна повинна бути більш важливою валютою. Конкурентоспроможність є ключовою причиною, що пояснює, чому це не так. По-перше, Сполучені Штати — це найбільший торговий партнер Японії: більше за половину японської торгівлі з розвиненими країнами припадає на Сполучені Штати. Ціни більше ніж на 80% японського експорту, що йде у Сполучені Штати, встановлено в доларах на ринках, на яких переважають американські фірми.

По-друге, навіть продаючи товар іншим країнам, а не Сполученим Штатам, японські експортери часто стикаються з жорсткою американською конкуренцією. Спрямуйте японський експорт до Південно-Східної Азії, де ціни на ринках майже на 50% позначено у доларах завдяки конкуренції американських експортерів. Ці чинники навряд чи скоро зміняться, і, беручи їх до уваги, ми можемо передбачити, що ієна так і займатиме низьку позицію у світовій торгівлі.

Вони також пояснюють, чому згодом євро повинен набрати вагу у міжнародній торгівлі. Країни, які перейшли на євро, можна розглядати як єдину країну, говорячи про валютне позначення торгівлі. Ця «країна» має більшу владу на ринку, ніж окремі країни, які входять у Єврозону. Таким чином, у майбутньому євро повинен грати більш важливу роль у міжнародній торгівлі, ніж окремі валюти, які він замінив.

Після 1 липня 2002 року єдиним законним платіжним засобом у федерації європейських держав залишається тільки євро.

Емісія і контроль за обертанням наявних євро — відповідальність Європейського центрального банку. Підготування до його введення і деякі функції ЄЦБ виконував Європейський фінансовий інститут у Франкфурті.

Ціль загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на запитання про готовність Старого Світу створити противагу впливу США: долар використовується в 60 % світових торгових операцій, при тому що ВНП США складає 20 % світового ВНП.

Нестабільність обмінних курсів всередині чинної європейської валютної системи призводить до важких наслідків для економік країн-учасниць, що змушені страхуватися від обмінних ризиків. На думку експертів, євро дозволить громадянам і підприємствам щорічно заощаджувати 8 млрд. доларів завдяки зникненню цього ризику в Західній Європі.

Найважливіша проблема для більшості західноєвропейських країн лежить в галузі бюджетного дефіциту. Тут положення скоріше погіршується, ніж поліпшується. Таким чином, практичним слідством Маастрихтського договору є запрограмованість розколу країн-членів ЄС. При цьому може виникнути небезпека того, що більш слабкі країни ще сильніше відстають у розвитку від своїх партнерів по ЄС. Крім того, валютні зв’язки в рамках ЄС можуть стати цілком непередбаченими.

Відношення США і Японії до створення Європейської валютної спілки в цілому можна охарактеризувати як скептичне. “Більшість американських бізнесменів нічого не чули про ЕВС, а ті, хто дізнався про нього, не додали значення. Навіть серед інтелектуальної банківської еліти ЕВС (англійською: EMU) частіше асоціювався з тією великою птицею, що водиться в Австралії, ніж із валютною спілкою”. Японія, орієнтуючись насамперед на американські й британські фондові ринки, ще в меншому ступені стурбована створенням ЕВС [4, с. 103].

У цілому, сумніви щодо доцільності валютної спілки великі навіть всередині країн-членів ЄС. У Німеччині оптимізм у цьому плані дуже стриманий. Цілком виправдане побоювання, пов’язане з тим, що заради сумнівної євровалюти довелося відмовитися від самої стабільної у світі національної валюти, якою є німецька марка. Населення Німеччини в цілому не схвалює скасування своєї валюти. Негативне відношення до валютної спілки і Великобританії. Очевидну стриманість виявляють і інші країни-члени ЄС за винятком Франції, яка самою рішучою уявою стояла за створення ЕВС.

Розглядаючи економічні відносини між Україною і Європейським Союзом у контексті введення євро, слід здійснити аналіз можливих вигод та переваг, які Україна може здобути завдяки орієнтації на європейський ринок. Позитивний вплив від поширення євро на країни з перехідною економікою, до яких відноситься й Україна, полягає в тім, що із запровадженням євро в країнах, котрі не входять до Європейського валютного союзу, для них відкриваються нові перспективи. ЄС стане головним партнером держав Східної Європи, в тому числі й України, в сфері укладання комерційних і фінансових угод, а також здійснення безготівкових операцій.

Отже, використання євро в країнах з перехідною економікою може відбуватися в межах таких функцій грошей, як:

– засіб платежу (укладання комерційних і фінансових угод з країнами-членами ЄС);

– розрахункова одиниця (прив’язка до євро та деномінація фінансових інструментів у євро);

– засіб накопичення (приватні інвестиційні портфелі та валютні резерви центральних банків).

Позитивний вплив євро на країни, що мають тісні економічні і торговельні зв’язки з ЄС, буде ефективним з огляду на дві причини:

– по-перше, завдяки використанню єдиної валюти в розрахунках з ЄС експортери та імпортери лише виграють від зниження ризиків і витрат при здійсненні валютних трансакцій;

– по-друге, країни, які вирішать прив’язати свої національні валюти до євро, зроблять перші кроки до стабільності, використовуючи як орієнтир стабільність ЄВС.

Запровадження євро також справлятиме позитивний вплив на країни з перехідною економікою, які мають зовнішній борг, деномінований у доларах США: підвищення в ціні євро буде вигідним, наприклад, для України, якщо буде вирішено прив’язати гривню до євро. Це пов’язано з тим, що зменшаться витрати в національній валюті на обслуговування зовнішнього державного боргу, деномінованого в доларах США. А оскільки проблема зовнішнього боргу є однією з основних для України, то валютна курсова політика потребує пильної уваги й розгляду можливих позитивних змін для забезпечення стабільного валютного курсу. Отже, зважаючи на перспективи розвитку співробітництва та інтеграції з ЄС, ідею й умови прив’язки національної валюти України до євро доцільно вивчати.

ІІ. Еволюція міжнародної фінансової системи в останні десятиріччя

2.1. Трансформація міжнародного фінансового середовища

Світова фінансова система сьогодні є малоконтрольованою і перебуває у стані хаотичної структуризації й оновлення. На часі — перегляд наявної системи контролю, яку має заступити координувальна архітектура. Роль інституцій у цій архітектурі полягає у напрацюванні й проведенні спільної стратегії регулювання та координації світового ринку на міжнародному рівні. Насамперед ідеться про розробку загальних правових норм, що мають регулювати функціонування фінансових структур [9, с. 41].

Найбільших успіхів у справі спільного координування й управління досяг Європейський Союз, у якому не лише створено єдину валютну систему, а й закладено основи гармонізації фінансової і, в ширшому плані, економічної політики країн-членів. Не чекаючи регіонального чи наднаціонального рішення, а виходячи з сучасної ситуації у фінансовій сфері, фондові біржі Європи продемонстрували новітні тенденції закладення основ/бази нової світової фінансової архітектури. В кінці березня 2000 p., намагаючись створити достойну конкуренцію глобальній фондовій біржі, яка успішно функціонує в Інтернеті, три європейські фондові біржі — Паризька, Амстердамська та Брюссельська — оголосили про своє злиття. В результаті досить швидко сформується найбільший у єврозоні торговельний фондовий ринок. На континенті він поступатиметься за розмірами лише Лондонській фон­довій біржі, яка не втратила своїх провідних позицій навіть після невходження Англії в єврозону. Рішенню трьох бірж передувала зустріч представників усіх 11 країн — членів єврозони. Очікувалося, що ця зустріч покладе початок створенню базової архітектури панєвропейської фондової біржі. Після завершення зустрічі прес-секретар Паризької фондової біржі заявив, що мова йшла не стільки про злиття, скільки про союз. Це об’єднання (Фран­цузької, Голландської та Бельгійської фондових бірж) дістало назву Euro-next і почало операції наприкінці 2000 р.

Не встигли вщухнути пристрасті навколо злиття трьох бірж, як 26 квітня 2000 р. було оприлюднено плани злиття двох найпотужніших фондових бірж Європи — Лондонської й Франкфуртської. В результаті об’єднання мав сформуватися єдиний ринок для німецьких і британських компаній, обсяг якого оцінювався приблизно в 6 трлн. дол. США. Він більше ніж удвоє перевищував би розміри аналогічного утворення Euronext і поступався б лише Нью-Йоркській фондовій біржі (обсяг 12 трлн. дол. США).

Нове утворення мало дістати назву IX («Ай-Ікс») і належати обом партнерам у рівних частках. Однак вже у квітні під питанням опинилася концепція злиття Лондонської та Франкфуртської бірж як «фузії рівних», запропонована Вернером Зайфертом – головою правління Німецької біржі. Акціонери Лондонської фондової біржі (ЛФБ) дали зворотний хід, побоюючись надмірного контролю з боку Німецької біржі. Своєю чергою, у Франкфурті побоювалися втратити свої позиції і перетворитися на філію Лондона, оскільки якщо торгівлю стандартними цінностями «blue chips» буде перенесено в Лондон, то Франкфурт втратить від 80 до 90 % торговельного обсягу. Ще одна прикрість спіткала Лондонську біржу у серпні 2000 p.: шведська технологічна та біржова компанія «ОМ-груп» зробила принизливу для ЛФБ спробу купити її без згоди акціонерів. Після тогорічних потрясінь ЛФБ у будь-якому випадку потребуватиме союзників або злиття з іншими біржами. Однак у січні 2001 р. нова директриса однозначно проголосила: «кооперація, а не злиття».

У той час як злиття Лондонської та Франкфуртської бірж відкладене, об’єднання бірж Брюсселя, Парижа та Амстердама було успішно проведено. 22 вересня 2000 р. президенти трьох бірж юридичне оформили нову організацію Euronext. Тому три названі біржі зникнуть і функціонуватимуть лише як філії Euronext. Тим самим буде завершено найзначніше дотепер злиття бірж у Європі, і Euronext посяде друге місце в Європі після Лондона перед Франкфуртом за обсягами торгівлі акціями [7, с. 83].

Як бачимо, континентальна Європа, виходячи з сучасних тенденцій економічної глобалізації, демонструє хороший приклад не стільки безболісних інтеграційних процесів, скільки посилення та укрупнення фінансового капіталу з метою посісти в майбутньому не лише достойне, а й належне їй місце в новітній архітектурі світової валютно-фінансової системи.

Наприкінці травня 2000 p. New York Stock Exchange (NYSE) розпочала переговори з низкою потужних європейських бірж про можливе злиття. Конкуренція, що загострюється, змушує одну з найбільших світових фондових бірж потурбуватися про своє майбутнє. NYSE має намір створити союз з альянсом європейських бірж Euronext. До новоутворення можуть приєднатися декілька провідних світових торговельних площадок, серед яких — фондові біржі майже в усіх світових регіонах. Голова NYSE Piчард Грассо вже заявив, що всередині нового союзу не буде жодних внутрішніх адміністративних бар’єрів і торгуватимуть, найімовірніше, лише первинними фінансовими інструментами. Альянс робить ставку не тільки на стабільні європейські й американські фондові ринки, а й на найбільш перспективні нові ринки в Латинській Америці. Південно-Східній Азії, Східній Європі та Росії (рис. 2.1).

Консолідація ринків капіталів по обидва боки Атлантики є наслідком конкуренції, що дедалі більше посилюється та загострюється. В умовах лібералізації і дерегулювання фінансових ринків конкуренція стимулює об’єднавчі процеси (злиття, укрупнення). Нинішній процес створення потужних біржових структур, укрупнених концернів, суперконцернів, банківських та промислових конгломератів як у Західній Європі, так і в Сполучених Штатах можна вважати передоднем формування інфраструктури глобального ринку та упорядкування світового фінансового середовища з урахуванням новітніх потреб усієї валютно-фінансової архітектури. Контури такого ринку окреслилися — це формування міжатлантичного торговельного простору, де ключовими елементами будуть Німецька, Лондонська фондові біржі, Chicago Board of Trade та NASDAQ, Euronext та NYSE з чітким розподілом спрямованості роботи.

Вагомість таких процесів визначається високим ступенем світової мобільності капіталу в епоху глибоких зрушень в інформаційних, телекомунікаційних, комп’ютерних технологіях. У цих умовах необхідно шукати способи розумного регулювання міжнародних капіталопотоків, щоб звести до мінімуму їхні руйнівні наслідки [2, с. 102].

Дедалі чіткіше проявляється троїстість фінансової впливовості в сучасному економічному середовищі таких силових центрів, як США, Європа, Японія. Подібно до економічних циклів, їхній вплив може бути як синхронним, так і асинхронним. Головна небезпека, яка загрожує сьогодні фінансовим ринкам, за словами французького економіста Паскаля Бланке, полягає саме в синхронності циклів у США, Європі та Японії. Аналіз подій періоду 1970—1999 pp. показує, що рівень синхронізації циклів у цих основних економічних регіонах світу є одним із ключових факторів, які визначають організацію і ступінь нестійкості ринків облігацій. Характерні для 90-х років значне зменшення рівня інфляції, зниження довгострокових процентних ставок, посилення міжрегіональних розбіжностей у процентних ставках, різке зниження гнучкості цих показників можна суттєвою мірою віднести на рахунок відставання в економічному зростанні Європи та Японії порівняно зі США. Зміна довгострокових процентних ставок у 90-ті роки була значно меншою, ніж у 80-ті (середньомісячні коливання знизилися з 25 — 50 до 20 — 30 базових пунктів). Особливо помітним зниження мінливості грошових ринків було в англосаксонських країнах, хоча найнижчою вона залишилась у Німеччині (в інших промислове розвинутих країнах, за винятком Японії, показник змінності фактично не перевищував рівень початку 70-х років). Коли економічне зростання в Європі та Японії прискорилося і відставання цих регіонів від США скоротилося, показники ставок процента та їхня зміна продемонстрували тенденцію до підвищення, оскільки зростаючі потреби у фінансуванні реального сектора забезпечили поглинання надлишкових коштів у формі як заощаджень, так і збільшення грошової маси (1979, 1982. 1985, 1988, 1990, 1994 pp.). І навпаки, за збільшення розбіжностей у темпах зростання між Європою, Японією та США спостерігалося сповільнення змі­ни як довгострокових ставок процента, так і ножиць між ними (1981, 1984, 1987, 1989, 1992 рр.).

2.2. Кризи новітньої міжнародної фінансової системи. Проблеми реформування МВФ та СБ

Першою фінансовою кризою, що була продуктом новітньої світової фінансової системи, стала криза в Мексиці 1995 p. Вона виявилась тут не просто хворобою, а справжньою катастрофою, поставивши країну перед загрозою краху всієї економіки. Це мало б руйнівний вплив на весь Американський континент.

Президент Клінтон спочатку звернувся по допомогу до конгресу. Проте для ухвали ним рішення потрібен був час. З огляду на надзвичайну небезпеку зволікання Клінтон прийняв рішення на власний розсуд у межах своїх повноважень. Для подолання кризи 20 млрд. дол. було надано з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд. — із спеціального пулу для підтримки американських інвесторів. І це тільки у сфері акційного капіталу. Збитки власників облігацій і нерухомості значно збільшують цю суму.

Під час розгортання фінансової кризи в Японії у світі переважала думка, що вона матиме найвагоміші негативні наслідки тільки у країнах Південно-Східної Азії і дуже незначною мірою відіб’ється на США, Латинській Америці, Західній Європі, перехідних економіках. І справді, після Японії криза дуже відчутно вразила Корею, Таїланд, Малайзію, Індонезію.

Проте, як констатує директор федеральної резервної системи США А. Грінспен, «ми ще недостатньо обізнані з комплексною динамікою нашої високотехнологічної фінансової системи з огляду на її безперервний розвиток». Уже влітку – восени 1998 p. дедалі частіше стало чути авторитетні думки, що «азійська» хвороба може поширитися на весь світ. Вибух фінансової кризи в Росії в серпні–вересні 1998 p. прискорив події. Інфекційний процес уже досяг Латинської Америки. Бразилія підвищила норму відсотка до 50 %, щоб ослабити негативні тенденції в економіці. Колумбія здійснила девальвацію своєї валюти. Кризові явища загрожують стабільності ЄВС (євро, запроваджена з 1 січня 1999 p., задумана як сильна, стабільна світова валюта).

Таким чином, фінансова криза поширюється на всю глобалізовану фінансову систему. Дедалі частіше висловлюються побоювання, що можуть повторитися події 20—30-х років XX ст., коли фінансово-грошова криза стала каталізатором, а то й причиною катастрофічного ходу історії. Втім, більшість дослідників сходяться в тому, що азійська криза позначила завершення певного етапу розвитку світової економіки і відмову від стереотипів економічної й політичної думки.

Звернімося до проблем подолання сучасних фінансових криз. Процес розгортання фінансової кризи стосується насамперед комп­лексу «позикодавець – позичальник». На думку більшості аналітиків, за умов розгортання фінансової кризи як позикодавці, так і боржники в країнах, що змушені звертатися за підтримкою до Міжнародного валютного фонду (МВФ), мають уміло й дипломатичне пом’якшувати славнозвісні «кондиціоналітіс» (обов’язкові умови, які має виконувати країна —реципієнт допомоги від МВФ), що передбачають жорстку макроекономічну політику. Ни­ні стає панівною думка, що лібералізація руху капіталів не по­винна бути самометою. Перш ніж перейти до неї, в умовах розгор­тання кризи необхідно здійснити інституційні реформи з перебу­дови економіки і рекапіталізації банківської системи. Саме це має бути пріоритетним напрямом подолання фінансової кризи. Зага­лом політики багатьох країн вважають, що кредити, надані на здійснення програм МВФ, спроможні завдати більше шкоди, аніж принести користі [6, с. 48].

У світових наукових колах та серед політиків давно поши­рилася думка, що із запровадженням у світову фінансову систему дериватів, які дають змогу відкладати виконання нинішніх угод на будь-який невизначений час у прийдешньому, в неї було закладе­но елементи невизначеності й великого ризику. Ірраціональний «дух звіра» (Дж. Кейнс) дістав можливість реалізовувати себе в живильному середовищі нинішньої фінансової спекулятивної системи, що є своєрідним тоталізатором для небагатьох спритних гравців фінансового ринку. Однак про цю можливість у впливових колах воліють мовчати: надто могутні сили живляться соками фінансової системи-тоталізатора. Принагідне зауважимо, що більшість хедж-фондів — головних спекулянтів сучасної фінансової системи.—є американськими.

Нині вже стало очевидним, що рецепти МВФ, його «конди­ціоналітіс» є недоречними не тільки в країнах Східної Азії. Вимоги підвищення процентної ставки і здійснення жорсткої монетарної політики, фіскальна строгість, лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки за пасивності держави, закриття неприбуткових підприємств, банків, фінансових установ за умов фінансової кризи — цей стандартний набір «кондиціоналітіс» нині ніде не може бути впроваджений без значних застережень.

Замість цих стандартних порад нині висуваються рекомендації, які, однак, ні самі собою зокрема, ні разом узяті не можуть гарантувати країні імунітету від фінансової кризи. Чимало аналітиків і політиків вважають, що дедалі повніша інформація про фінансову систему, її прозорість є переконливою гарантією проти кризових явищ. Тим часом відомо, що Швеція, Фінляндія, Норвегія є «найпрозорішими» країнами щодо діяльності банків, фінансових інституцій. А проте за останнє десятиріччя у цих країнах сталися найглибші кризи їх фінансових систем. І навпаки, відомо, що система інформації, контролю у німецькій фінансовій системі дає вкрай обмежену інформацію про її інститути та діяльність. За обсягом її не порівняти з інформацією про американські та британські фірми. Однак Німеччина – одна з країн, де в останні часи не було великих банківських та фінансових криз. Німеччина нині найменше піддається епідемії настроїв, що випливають з поведінки отари, інстинкту, «духу звіра». До речі, портфель німецьких банків є таким же диверсифікованим, як і англосаксонських фінансових установ. Відомо й інше: фондова біржа не відіграє тут тієї ролі, що в країнах, які прийняли англосаксонську фінансову систему.

Загалом слід визнати, що на нинішньому етапі імунітету щодо фінансової кризи не має ні світова фінансова система, ні фінансова система будь-якої країни. Це, однак, не означає, що слід відмовитись від економічного регулювання у сфері міжнародних і національних фінансів. Відомий західний економіст Й. Стігліц вважає, що, навпаки, це диктує «необхідність досліджувати шляхи, які дають змогу зменшити вразливість країни до кризових явищ, мінімізувати розмах кризи, якщо вона все ж прийде».

І хоча чимало економістів-лібералів роблять ставку на вільний ринок, гору бере переконання, що в наш час необхідне саме державне і міжнародне регулювання. Певна річ, ідеться про регулювання ринку там, де це потрібно, а не про неефективний всеосяжний жорсткий урядовий контроль. Тут дуже важливо знайти міру регулювання обсягів виробництва, процентної ставки, валютного курсу, торговельного і платіжного балансів (макроекономіки) і поведінки підприємств у середовищі поточної фінансової системи (мікроекономіки). Неприпустимі спрощені рішення. Візьмімо зв’язок валютного курсу й експорту. За нормальних умов девальвація сприяє збільшенню експорту. За умов кризи, коли ланцюг банкрутств фірм, фінансових установ стає звичним явищем, нема підстав вважати, що зміни валютного курсу достатні для стимулювання експорту. За таких умов необхідні реструктуризація фінансового сектора, відновлення його кредитоспроможності.

Нині дедалі більше утверджується переконання, що без регулювання і контролю міжнародних потоків капіталів украй важко запобігти кризовим явищам, а тим більше зменшити збитки від їхньої дії. Тут теж потрібні велика обережність і розважливість. У структурі потоків капіталів слід розрізняти короткострокові капітальні активи, портфельні інвестиції та прямі іноземні інвестиції. Нині головною загрозою для фінансових систем є короткострокові потоки «гарячих грошей», що відповідають ірраціональним очікуванням і легко спричинюють паніку. Саме вони мають бути в центрі заходів із регулювання руху капіталів, щоб не зашкодити рухові й обсягам прямих іноземних інвестицій, без яких не може обійтися більшість молодих ринкових економік світу [2, с. 102].

У світі панує майже всезагальна конвертованість валют із поточних рахунків. А тому МВФ виявляється просто непотрібним розвинутим ринковим країнам. Тож його парафія — в основному країни, що розвиваються, і країни з перехідними економіками. Економічний застій в Україні й Росії, які дружньо співпрацюють із МВФ і Світовим банком (СБ), на тлі Китаю, який без сприяння МВФ затьмарив своїми успіхами найкращі перехідні економіки, свідчить про недостатню ефективність допомоги МВФ.

Світовий банк було створено для розв’язання проблем відбудови зруйнованих війною країн. Потім він сконцентрувався на проблемах країн, що розвиваються, виділяв кредити на інфраструктурні проекти. Нині важко чітко визначити, чим відрізняються функції МВФ і СБ. На порядку денному стоїть питання реформування постбреттон-вудських фінансових інституцій, щоб привести їх діяльність у відповідність із потребами світової фінансової системи, яка, здається, вступила у смугу тривалих кризових процесів.

Окреме питання — перехідні економіки України, Росії, інших держав колишнього Радянського Союзу. Вже очевидно, що для них непридатні рекомендації МВФ, які передбачають існування до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур. У цих країнах не було бази — початкових ринкових передумов, щоб програма МВФ під назвою «вашингтонський консенсус» спрацювала. Ситуація вимагає радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ у цих країнах. Й. Стігліц — віце-президент і головний економіст. Світового банку —у своїй річній лекції (1998) в Університеті ООН, Світовому інституті досліджень розвитку поставив завдання радикальної зміни підходів МВФ, СБ, наукових кіл і політичної еліти Заходу до трактування проблем перехідних економік. На його думку, потрібна нова доктрина — «поствашингтонський консенсус» — як перегляд поглядів, що панували в економічній науці й політиці Заходу впродовж останніх двадцяти років. До нього приєднався Т. Колодко, відомий польський реформатор, який зумів під час свого віце-прем’єрства забезпечити швидкий розвиток Польщі на основі «терапії без шоку» й розумної еволюції.

На завершення належить чітко сказати, що перспектива реформування світової фінансової системи може стати реальністю завдяки тому, що США нагромадили значні ресурси, у тому числі й фінансові, аби прийти на допомогу країнам і регіонам світу, які зазнали кризових явищ. Якби фінансова криза в Південно-Східній Азії та Росії припала на час, коли самі США були б у фінансово-економічній скруті, як-от наприкінці 70-х і у 80-х роках, то сьогодні можна було б чекати неминучого розповзання по світу валютно-фінансового й економічного лихоліття за найгіршими сценаріями прогнозистів. Неабияке значення має й те, що ЄС теж нині перебуває у стані відносно доброго економічного здоров’я. Можливо, МВФ і СБ частково будуть об’єднані, щоб утворити одну інституцію з урегулювання світової економічної системи. Необхідно виробити й прийняти кодекс фіскальної та фінансової поведінки, додержання якого буде умовою отримання допомоги від МВФ. Цей кодекс, зокрема, може зобов’язати країни щомісяця друкувати звіти про сукупні валютні ризики країни, а також матеріали про розбіжності між короткостроковою і довгостроковою заборгованістю. Доцільно уніфікувати системи обліку та звітності для всіх країн, банківський і фондовий сектори мають дотримуватися однакових правил розважливої поведінки. А втім, за збереження «кондиціоналітіс» МВФ усі ці заходи не означатимуть його докорінного реформування.

Таким чином, світова фінансова система й у XXI ст. розвивається через суперечності між її дедалі глобальнішим характером і інтересами держав, регіонів, ТНК. Актуальними залишаться проблема інтеграції всіх елементів світової економіки, а також потреба її зв’язку з реальною економікою, виробництвом, нейтралізації фінансових криз.

Висновки

Підводячи підсумки даної роботи слід відмітити, що міжнародна валютно-фінансова система в останні десятиріччя являла собою сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Міжнародна валютно-фінансова система містить у собі ряд конструктивних елементів, серед яких можна назвати наступні: світовий грошовий товар і міжнародна ліквідність; валютний курс; валютні ринки; міжнародні валютно-фінансові організації; міждержавні домовленості.

Міжнародний валютний ринок являє собою сукупність операцій із купівлі-продажу іноземної валюти, і надання позичок на конкретних умовах (сума, обмінний курс, процентна ставка) з виконанням на визначену дату. Основними учасниками валютного ринку є: комерційні банки, валютні біржі, центральні банки, фірми, які здійснюють зовнішньоторговельні операції, інвестиційні фонди, брокерські компанії; постійно зростає особиста участь у валютних операціях приватних осіб.

Характер функціонування і стабільність міжнародної валютно-фінансової системи залежать від ступеня її відповідності структурі світового господарства. При зміні структури світового господарства і співвідношенні сил на світовій арені відбувається заміна існуючої форми валютно-фінансової системи на нову.

Міжнародний валютний ринок сьогодні ґрунтується на режимі валютних курсів, які плавають: ціну валюти визначає насамперед ринок.

При утворенні Європейської валютної системи було визначено правило «валютної змії», за яким всі країни-учасниці запроваджують фіксовані валютні курси з допустимою нормою коливань у межах ±2,25%.

Водночас слід враховувати, що рівень і режим функ­ціонування валютних курсів стосується не лише експортно-імпортних операцій, а й переливу приватного капіталу, міграції робочої сили, грошових переказів громадян, що працюють за кордоном, а також інших операцій, що зачіпають інтереси широких верств населення.

Україна як відносно невелика, але невід’ємна частина світового господарства так чи інакше взаємодіє і буде взаємодіяти зі світовими фінансовими ринками. Україна сьогодні майже не представлена на міжнародних валютних ринках.

Через це Національний банк України змушений тримати гривню на «короткому повідку», оскільки послаблення багатьох обмежень на торгівлю національною валютою, які ще застосовуються у прямій чи непрямій формі, можуть мати негативні наслідки для її стабільності.

Список використаних джерел:

Авдокушин Е. Ф. Мировая экономика; Экономика зарубежных стран: Учебник для студ. экон. спец. вузов / Академия педагогических и социальных наук; Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Экономический факультет / В.П. Колесов (ред.), М.Н. Осьмова (ред.). — М. : Флинта, 2000. — С.480.

Алгульян Д. В. Современные международные отношения: Учебник / Московский гос. ин-т международных отношений (Университет) / А.В. Торкунов (ред.). — М. : РОССПЭН, 2000. — С. 107.

Бондарев А. К. Конспект лекций по курсу «Международные экономические отношения» / Санкт- Петербургский ун-т экономики и финансов. Кафедра международных экономических отношений. — СПб., 2000. — С.31.

Буглай В. Б., Ливенцев Н. Н. Международные экономические отношения: Учеб. пособие для студ. экон. спец. вузов / Николай Николаевич Ливенцев (ред.). — М. : Финансы и статистика, 2000. — С.160.

Герасимчук З. В., Горбач Л. М. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл. / Луцький держ. технічний ун-т. — Луцьк : Надстир’я, 2001. — С.328.

Капусткин В. И. Международные экономические отношения: Учеб. пособие для студ. вузов, обуч. по напр. и спец. «Экономика» / Санкт- Петербургский гос. ун-т / С.Ф. Сутырин (ред.), В.Н. Харламова (ред.). — 2-е изд., перераб. и доп. – СПб., 2000. — С.248.

Киреев А. П. Международная экономика: Учебник: В 2 ч. – М.: Международ. отношения, 2001. – С. 417.

Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб.. — К. : Знання-Прес, 2000. — С.277.

Коршун В. Світовий валютний ринок в умовах ірако-американського конфлікту // Робітн. газета. — 2003. — 28 лют. — С.3.

Кошовий Д. Захід узяв кредитну паузу // Галицькі Контракти. – 2002. – 14 лист. – С. 14.

Максимова Л. М., Носкова И. Я. Международные экономические отношения: Учеб. пособие для студ. экон. спец. вузов. — 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Банки и биржи, 2001. — С.152.

Ніколаєв В. Міжнародні валютні ринки: сучасний стан та основні тенденції // Економічний часопис. – 2003. – №3. – С. 21.

Рокоча В. В. Міжнародна економіка: Навч. посіб. – 2-е вид. – К.: Таксон, 2002. – С. 339.

Світова економіка: Підручник / А. С. Філіпенко, О. І. Рогач, О. І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000. – С. 44.

Цыганков П. А.. Международные отношения / Институт «Открытое общество». – 2-е изд. перераб. и доп. — М. : Новая школа, 1996. — С.320.

Що нового на світовому валютному ринку // Робітн. газета. — 2003. — 2 березн. — С. 4.

ДОДАТКИ

Додаток 1.

(до розділу І)

Таблиця 1. Структура екю до 2000 року.

Таблиця 2. Кількісний вміст 1 млн. екю до 2000 року.

Додаток 2.

(до розділу ІІ)

Мал. 2.1. Об’єднання фондових бірж

АКАДЕМІЯ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ЦЕНТР

«ІНСТИТУТ КАРДІОЛОГІЇ ІМЕНІ АКАДЕМІКА М.Д. СТРАЖЕСКА»

ЗАЯЦ МАРИНА АНАТОЛІЇВНА

УДК : 616. 12 – 008. 313 – 073. 3

ДІАГНОСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ АНАЛІЗУ ХВИЛІ Р МЕТОДОМ ЕЛЕКТРОКАРДІОГРАФІЇ ВИСОКОГО ПІДСИЛЕННЯ У ХВОРИХ НА ПАРОКСИЗМАЛЬНУ ТА ПЕРСИСТУЮЧУ ФОРМИ ФІБРИЛЯЦІЇ ПЕРЕДСЕРДЬ

14.01.11 – кардіологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному науковому центрі «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска» АМН України

Науковий керівник: доктор медичних наук, професор

СИЧОВ Олег Сергійович, Національний науковий центр «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска» АМН України, завідуючий відділу аритмій серця.

Офіційні опоненти: доктор медичних наук, професор ПАРХОМЕНКО Олександр Миколайович, Національний науковий центр «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска» АМН України, завідуючий відділу реанімації та інтенсивної терапії, м. Київ

доктор медичних наук, професор ЯБЛУЧАНСЬКИЙ Микола Іванович, Харківський Національний університет ім. В.Н. Каразіна МОН України, завідуючий кафедри внутрішніх хвороб факультету фундаментальної медицини, м. Харків

Захист дисертації відбудеться 30.09.2008 року о 12годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.616.01. при ННЦ «Інституті кардіології ім. акад. М.Д.Стражеска» АМН України (03680, м.Київ, вул. Народного Ополчення 5.)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ННЦ «Інституту кардіології ім. акад. М.Д.Стражеска» АМН України за адресою: 03680, м.Київ, вул. Народного Ополчення, 5.

Автореферат розісланий 28.08.2008 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Однією з актуальних проблем сучасної кардіології залишається своєчасний прогноз електричної нестабільності міокарду, який є ключовим при прогнозуванні розвитку потенційно небезпечних аритмій. Широкий розвиток комп’ютерних технологій, сучасних методів цифрової обробки ЕКГ-сигналу зумовили розробку і все більш широке використання в повсякденній клінічній практиці комп’ютерних електрокардіографічних систем. Серед них, в першу чергу, необхідно виділити метод електрокардіографії високого підсилення (Abe Y., 1995, Fukunami M., 1991, Opolski G., 1991, Stafford P., 1998).

Сьогодні актуальне широке впровадження в клінічну практику електрокардіографії високого підсилення (ЕКГ ВП), оскільки фібриляція передсердь (ФП) є найпоширенішим порушенням серцевого ритму. Згідно з результатами Фремінгемського дослідження (1982) ФП зустрічається у 0,4 % чоловіків і жінок у віці 30-62 року і збільшується у міру старіння популяції і складає 9 % після 80 років. Частота госпіталізацій по приводу ФП складає не менше 40 % від всієї кількості госпіталізацій з приводу порушень серцевого ритму.

ФП – не тільки поширене, але і важке порушення ритму, яке негативно впливає на внутрішньосерцеву і загальну гемодинаміку. Летальність при ФП в 2-2,5 разу перевищує таку у хворих з синусовим ритмом. В даний час ФП розглядається як одна з основних причин емболічних інсультів. У більшості пацієнтів ФП приводить до зменшення толерантності до фізичного навантаження аж до розгорнених проявів серцевої недостатності, знижує коронарний і церебральний судинні резерви, підвищує рівень тривожності і істотно погіршує якість життя (ACC/AHA/ESC, 2006). Враховуючи вищевикладене, представляється вельми актуальною своєчасна діагностика ФП і вчасно прийняті профілактичні заходи.

Сигнали, названі пізніми потенціалами передсердь (ППП), реєструються з поверхні тіла у вигляді низькоамплітудної фрагментованої електричної активності, локалізованої в кінці хвилі Р. Пролонгована фракціонована електрограма відображає фізіологічний субстрат для розвитку фібриляції передсердь.

Зарубіжні і вітчизняні автори показали різну предсказуючю цінність ЕКГ ВП в оцінці ризику виникнення пароксизмів фібриляції передсердь. Доведено, що ППП реєструються у 63-93 % хворих з пароксизмами ФП (Буланова Н.О., 1998, Простакова Т.С., 1996, Abe Y., 1997, Yamada T., 1994, Грішаєв С.Л., 2005)

Таким чином, ЕКГ високого підсилення новий, відносно простий неінвазивний метод, завдяки якому може бути отримана цінна інформація про електрофізіологічні процеси, що відбуваються у міокарді.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дана робота виконувалася в рамках комплексних тем відділу аритмій серця ННЦ «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска АМН України “Вивчити взаємозв’язок і прогностичне значення показників структурно-функціонального стану міокарду, регуляторної функції автономної нервової системи і електрофізіологічних властивостей серця у хворих з пароксизмальною і персистуючою формами фібриляції та трипотіння передсердь” з 2000 р. по 2004 р. (№ держреєстрації 0100У002850) і “Розробити алгоритм відновлення і збереження синусового ритму у хворих з фібриляцією передсердь і артеріальною гіпертензією” З 2005 р. по 2007 р. (№ держреєстрації 0100У002850). Автор була співвиконавцем зазначених тем.

Мета і задачі дослідження. Мета роботи — встановити діагностичне і прогностичне значення показників ЕКГ високого підсилення у хворих з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь.

У процесі роботи вирішувалися такі завдання:

Визначити виявляємість пізніх потенціалів передсердь у хворих з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь і їх динаміку в ході проспективного спостереження.

Вивчити вплив різних клінічних чинників (стан внутрішньосерцевої гемодинаміки, електрофізіологічних показників, значення варіабельності серцевого ритму) на параметри ЕКГ високого підсилення.

Проаналізувати вплив антиаритмічної терапії (аміодарона) на показники хвилі Р ЕКГ високого підсилення.

Оцінити клінічне значення показників ЕКГ високого підсилення для визначення ризику виникнення пароксизмів фібриляції передсердь і їх трансформації в постійну форму.

Об’єкт дослідження. ЕКГ високого підсилення у хворих з пароксизмальною і персистуючою формами фібриляції передсердь на фоні ІХС, артеріальної гіпертензії та міокардіофіброзу.

Предмет дослідження. Пізні потенціали передсердь і показники функціонального стану міокарду.

Методи дослідження. Поставлені завдання вирішували за допомогою таких методів досліджень: клінічне спостереження, електрокардіографія високого підсилення, 24-годинний Холтерівський ЕКГ-моніторинг з комп’ютерним аналізом вариабільності серцевого ритму, двомірна і доплер-ехокардіографія, черезстравохідне електрокардіографічне дослідження серця (ЧСЕКС), 12-місячне проспективне спостереження.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше визначена діагностична значущість реєстрації пізніх потенціалів передсердь для прогнозування розвитку ФП. Вивчений вплив основного захворювання, форми фібриляції передсердь, а також частоти виникнення і тривалості пароксизмів на показники ЕКГ ВП. Уточнений вплив різних чинників, таких як перевантаження передсердь об’ємом та тиском, гіпертрофія передсердь і її ступінь, фракція викиду, кінцево-діастолічний об’єм, функціональний стан провідної системи серця, а також антиаритмічної терапії на показники ЕКГ ВП. Встановлено значення методу ЕКГ ВП для прогнозування переходу ФП в постійну форму. Вперше визначена динаміка параметрів ЕКГ ВП у хворих з пароксизмальною і персистуючою формами ФП в ході проспективного спостереження.

Практичне значення одержаних результатів. Розроблені рекомендації по використанню методу ЕКГ високого підсилення у хворих з пароксизмальною та персистуючою формами ФП.

Виявлені предиктори рецидивування фібриляції передсердь, виділена група хворих з високим ризиком переходу ФП в постійну форму.

Дана оцінка впливу антиаритмічної терапії на показники ЕКГ ВП і їх динаміка в ході проспективного спостереження.

Впровадження результатів дослідження. Результати дослідження були впроваджені в роботу відділу аритмій серця ННЦ «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска» АМН України; в учбовому процесі кафедри кардіології і функціональної діагностики Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України; у кардіологічному центрі Миколаївської обласної лікарні; у відділенні хронічної ішемічної хвороби серця Черкаського обласного кардіологічного центру.

Автор дисертаційної роботи також є співавтором нововведення: «Метод визначення дисперсії хвилі Р під час синусового ритму на ЕКГ» (Київ, 2003 р.).

Особистий внесок здобувача. Особистий внесок здобувача в наукову роботу полягав у визначенні актуальності роботи, виборі і формулюванні мети і завдань дослідження. Автор самостійно провела пошук літературних джерел і аналіз літературних даних. Дисертантом самостійно виконані первинні клінічні і інструментальні дослідження (електрокардіографія високого підсилення, ехокардіографія, холтерівське моніторування ЕКГ, черезстравохідне електрофізіологічне дослідження), проведена курация хворих, створена база даних, проведена статистична обробка і аналіз отриманих результатів. Виводи сформульовані спільно з науковим керівником.

Автор самостійно написаний і повністю оформлений текст дисертаційної роботи.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертаційної роботи представлені у вигляді доповідей на I Міжнародній конференції «Аналіз вариабільності ритму серця у клінічній практиці» (Київ, 24-25 жовтня 2002 року), Пленумі Українського наукового товариства кардіологів: «Атеросклероз і ішемічна хвороба серця: сучасний стан проблеми. Артеріальна гіпертензія як чинник риски ІХС; профілактика ускладнень» (Київ, 24-26 вересня 2003г.), підсумковій науковій сесії Інституту кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска АМН України, присвяченої пам’яті академіка М.Д. Стражеска (Київ, 25-27 лютого 2004 р.), VII національному конгресі кардіологів України (Дніпропетровськ, 21-24 вересня 2004 р.), Пленумі правління асоціації кардіологів України (Київ, 27-29 вересня 2005 р.), підсумковій науковій сесії Інституту кардіології ім. акад. М.Д. Стражеска АМН України, присвяченої пам’яті академіка М.Д. Стражеска (Київ, 24-25 лютого 2005 р.), Міжнародному кардіологічному форумі «Кардіологія вчора, сьогодні, завтра», присвячена 70-річному ювілею Інституту кардіології і 130-літтю з дня народження його засновника – М.Д. Стражеска (Київ, 17-19 травня 2006 р.), VIII національному конгресі кардіологів України (Київ, 20-22 вересня 2007 р.)

Апробація дисертації відбулася на міжвідділовій конференції Наукового національного центру «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска АМН України 18 квітня 2008 року.

Публікації. По матеріалах дисертації опубліковано 17 наукових робіт, з них 5 журнальних статей у спеціалізованих виданнях, рекомендованих ВАК України і 12 тез пленумів, сесій, конгресів та конференцій.

Обсяг і структура дисертації. Робота викладена на 151 сторінці комп’ютерного тексту, містить 32 таблиці та ілюстрована 1 малюнком. Дисертація складається зі вступу, огляду літератури, матеріалу та методів дослідження, трьох розділів власних досліджень, аналізу й узагальнення результатів дослідження, висновків, практичних рекомендацій і списку використаних джерел, що містить 151 найменування, з них – 53 кирилицею та 98 латиницею.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Клінічна характеристика хворих і методологія дослідження. Дослідженням було охоплено 162 хворих (121 чоловіків і 41 жінка) з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь (середній вік 52,4 ± 2,97 року) на тлі ішемічної хвороби серця (ІХС) — у 73 % (n = 118), зокрема, в комбінації з артеріальною гіпертензією, і з міокардіофіброзом – у 27 % (n = 44).

Обстеження хворих з пароксизмальною та персистуючою формами ФП проводилося на тлі відновленого синусового ритму. Антиаритмічні засоби відмінялися до обстеження, враховуючи повний період їх виведення з організму.

Пароксизмальна форма фібриляції передсердь була зареєстрована у 24,6 % (n = 40) хворих, персистуюча форма у 75,6 % (n = 122) хворих. В ході спостереження у 9,2 % (n = 15) пацієнтів відбулася трансформація ФП в постійну форму.

Артеріальна гіпертензія (АГ) в анамнезі діагностована у 58 % (n = 95) хворих. Клінічні ознаки серцевої недостатності I стадії спостерігалися у 53,7 % (n = 87) а ознаки серцевої недостатності II-А стадії у 35,2 % (n = 57) пацієнтів.

Контрольну групу склали 30 чоловік у віці 50,5 ± 3,5 року без порушень серцевого ритму, до якої увійшли пацієнти з ІХС (без інфаркту міокарду в анамнезі) і артеріальною гіпертензією. За основними демографічними і клінічними показниками основна і контрольна групи були повністю співставні.

Середній стаж аритмії складав 38,36 ± 6,03 місяця, який залежав від діагнозу основного захворювання: міокардіофіброз – 28,26 ± 2,34 місяця; ІХС – 42,82 ± 3,57 місяця; ІХС в комбінації з артеріальною гіпертензією 49,34 ± 4,61 місяця.

Залежно від стажу ФП всі пацієнти були розділені на 3 групи. I-у групу склали 33 хворих, у яких пароксизми ФП виникали в течії менше 1 року, II-у групу – 68 хворих, у яких пароксизми ФП виникали протягом від одного до п’яти років і III-ю групу, – 61 пацієнт з ФП в анамнезі більше 5 років (табл. 1).

Таблиця 1

Порівняльна характеристика клініко-демографічних показників стану серцево-судинної системи залежно від стажу виникнення пароксизмів ФП

Як видно з даної таблиці, хворі з ФП в анамнезі більше 5 років відрізнялися від хворих у яких пароксизми ФП виникали в течії менше 1 року більшим “стажем” ІХС, наявністю АГ в анамнезі. Крім того, у них частіше зустрічалися ознаки СН. Для хворих цієї групи також характерна більша виявляємість ППП.

Оцінювали також з анамнезу середню частоту виникнення ФП, її тривалість і спосіб відновлення синусового ритму.

Залежно від тривалості пароксизмів ФП всі пацієнти були розділені на групи: 98 хворих з тривалістю ФП менше 24 годин, 47 пацієнтів з тривалістю ФП від 24 до 168 годин і 17 пацієнтів з тривалістю ФП більше 168 годин.

Залежно від частоти виникнення пароксизмів ФП ми розподілили хворих на такі групи: пацієнти з щоденними пароксизмами ФП в анамнезі (n = 34), пацієнти з пароксизмами ФП що виникають один раз в тиждень (n = 70) і пацієнти з пароксизмами ФП один раз в місяць і рідше (n = 58).

У частини хворих, 28 чоловік, вивчали динаміку показників ЕКГ високого підсилення в ході тривалого (12-місячного) спостереження.

Також оцінювали вплив 6-місячної антиаритмічної терапії аміодароном (у стандартних підтримуючих дозах 200-400 міліграм на добу після періоду насичення) на параметри ЕКГ ВП.

У 84 пацієнтів визначали тривалість зубця Р і його дисперсію.

Для вирішення поставлених завдань використовували комплекс клінічних і інструментальних досліджень.

Під час госпіталізації у обстежених хворих був зібраний спеціальний аритмологічний анамнез, при цьому з’ясовувалася давність виникнення пароксизмів ФП, тривалість пароксизмів, час їх виникнення, характер початку та завершення нападів, провокуючі чинники, частоту серцевих скорочень в час і після нападу, спосіб відновлення синусового ритму.

Реєстрація електрокардіограм високого підсилення проводилася на апараті «МЕГАКАРД» (фірми «СІМЕНС» Німеччина) по найбільш поширеній методиці М.В. Simpson в положенні пацієнта лежачі на спині в трьох ортогональних відведеннях по Франку X, Y, Z (1993). Отримані сигнали після посилення, усереднювання і фільтрації від сторонніх шумів комбінували у векторну амплітуду за допомогою автоматичного алгоритму і обчислювали кількісні критерії ППП.

Аналізували тимчасові та амплітудні характеристики фільтрованої хвилі Р (рис. 1):

тимчасовий параметр – тривалість фільтрованої хвилі Р (FIP );

амплітудний параметр — середньоквадратичну амплітуду останніх 20 мс (RMS 20 ).

Рис. 1. Пізні потенціали передсердь

Оцінка функціонального стану міокарду була проведена всім хворим за допомогою секторального ехокардіографа «Ultramark-9» (фірми «ATL», США) в режимі «Dual» (подвійний) при лоціюванні лівого шлуночка з верхівкової області серця в 2-х або 4-х камерній позиції. Вивчалися наступні показники: розмір лівого передсердя, фракція викиду, кінцева діастола і кінцева систола об’єми.

Частині хворих, 85 чоловік, проведене 24-годинне Холтерівське моніторування (ХМ) за допомогою двоканальних рекордерів. Запис піддавався подальшому комп’ютерному аналізу на апараті «Premier IV» (фірми “DRG”, США). Оцінка результатів здійснювалася на підставі трендів сумарних кривих відхилень сегменту ST, частоти серцевих скорочень, таблиць з почасовим роздруком порушень ритму, що спостерігалися, а також розрахунку показників вариабільності серцевого ритму.

З метою вивчення стану функції синусового вузла, провідної системи серця (ПСС) і вразливості передсердя 33 хворим проводили черезстравохідне електрофізіологічне дослідження (ЧСЕКС). ЧСЕКС всім хворим проводили на тлі відновленного синусового ритму після відміни антиаритмічних препаратів, не менше, чим за дві доби, а аміодарона за один місяць. Використовували універсальний електрокардіостимулятор CORDELECTRO-04 (Литва), біполярні стравохідні зонди-електроди типу ПЕДСП-2 вітчизняного виробництва, шестиканальний електрокардіограф 6 NEK-4 (Німеччина).

Для об’ективізації діагнозу і вивчення стану коронарного резерву серця застосовувався тест навантаження – ВЕМ, який проводився у обстежуваних хворих в положенні сидячи на велоергометрі («ВЕ — 02», Україна) із записом електрокардіограми на апараті “Innomed – 80 D” (Угорщина) згідно загальноприйнятим рекомендаціям.

Ми визначали діагностичну цінність (чутливість, специфічність і передбачливу цінність позитивного та негативного результата) методу ЕКГ високого дозволу у хворих з ФП.

Обробку отриманих результатів проводили після формування комп’ютерних баз даних за допомогою програм ”FoxPro”, “Paradox” і “Excell” на персональному комп’ютері «Pentium». Статистичне опрацювання даних проводилося за допомогою програми “STATISTICA for Windows Release 5.1” USA.

Дослідження проведене в 2000-2007 роках у відділенні аритмій серця ННЦ «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска» АМН України.

Результати дослідження. В ході нашого дослідження пізні потенціали передсердь були виявлені у 116 (72 %) пацієнтів з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь. У групі контролю ППП були виявлені у 5 (16 %) пацієнтів.

При вивченні діагностичної цінності показників ЕКГ ВП для виявлення хворих з пароксизмальною і персистуючою формами ФП було встановлено:

— для показника RMS-20 чутливість була 81 %, специфічність 83 %, передбачена цінність позитивного результату ( ПЦПР ) 96 %, передбачена цінність негативного результату (ПЦНР) 35 %;

— для показника FIP: чутливість 72 %, специфічність 83 %, ПЦПР 95 %, ПЦНР 36 %.

Наступним етапом статистичного аналізу було визначення оптимальних порогових значень показників ЕКГ ВП, при яких діагностична цінність методу є максимальною. Так, аналіз параметра FIP показав, що при пороговому значенні FIP >125 мс досягалася якнайкраща чутливість – 72 %, при специфічності 83 %. Використання показника RMS-20 < 3,5 мкВ, дозволяло досягати чутливості 81 % та специфічності 83 %.

Таким чином, показники FIP > 125 мс і RMS-20 < 3,5 мкВ можна розглядати як діагностичні критерії при ідентифікації хворих з пароксизмальною та персистуючою формами ФП. Показник LAS-5 з-за низької діагностичної цінності недоцільно використовувати як самостійний критерій.

Нами проведено вивчення значущості реєстрації показників ЕКГ високого підсилення для прогнозування фібриляції передсердь на тлі різних серцево-судинних захворювань.

Показники ЕКГ ВП хворих з фібриляцією передсердь на фоні ІХС і міокардіофіброзу порівнювалися з даними, отриманими у пацієнтів групи контролю без порушень серцевого ритму.

Найбільша тривалість фільтрованої хвилі Р спостерігалася у хворих з ІХС — середні показники FIP у цих хворих перевищували такі у хворих з міокардіофіброзом на 6 % (128,1 ± 1,6 мс проти 121,7 ± 2,9 відповідно). Проте ці зміни були недостовірними. При аналізі амплітудних характеристик хвилі Р достовірних відмінностей виявлено також не було: різниця склала 8 % (2,2 ± 0,1 мкВ проти 2,4 ± 0,1 мкВ відповідно). Таким чином, вид патології істотно не впливає на величину показників ЕКГ ВП у хворих з ФП.

Проте, показники ЕКГ ВП у хворих з ІХС, міокардіофіброзом, ускладненого фібриляцією передсердь достовірно відрізнялися від групи хворих з даними захворюваннями, але без фібриляції передсердь. Так, наприклад у хворих з ІХС тривалість FIP була вища на 20% (128,1 ± 1,6 мс проти 115,5 ± 1,9 мс відповідно, р < 0,02) а амплітуда RMS 20 менше на 46 % в порівнянні з аналогічними показниками контрольної групи (2,2 ± 0,1 мкВ проти 4,3 ± 0,3 мкВ відповідно, р < 0,05). Отримані дані узгоджуються з результатами вітчизняних та зарубіжних дослідників і свідчать про те, що ППП є маркером електрофізіологічного субстрата фібриляції передсердь (Іванов Г.Г., 1996, Істоміна Т.А., 1999, Villani G. 1993)

Виявлено, що у хворих з ФП і артеріальною гіпертензією показники FIP достовірно відрізнялися від аналогічних показників хворих з ФП без неї. Різниця в тривалості FIP у них складала 7,3% (130,6 ± 1,8 мс проти 121,8 ± 2,2 мс відповідно, р < 0,05). Проте аналіз RMS 20 свідчить про незалежність цього показника від наявності артеріальної гіпертензії: різниця у відповідних групах склала лише 2% (2,3 ± 0,1 мкВ проти 2,6 ± 0,1 мкВ).

Розглядаючи питання реєстрації «пізніх потенціалів передсердь», слід враховувати можливість впливу на них ряду чинників: форми ФП, тривалість і частоту виникнення пароксизмів.

Нами був встановлений достовірний взаємозв’язок між тривалістю фільтрованої хвилі Р, амплітудою RMS 20 і формою фібриляції передсердь (табл. 2).

Таблиця 2

Показники ЕКГ ВР у залежності від форми фібриляції передсердь

Примітка: ** — р < 0,001; * — p < 0,05 – в порівнянні з хворими з пароксизмальною формою ФП, # — р < 0,001 – в порівнянні з хворими з персистуючою формою ФП

У хворих з персистуючою формою фібриляції передсердь в порівнянні з хворими з пароксизмальною формою фібриляції передсердь тривалість FIP була більша на 8,2% (133,5 ± 2,9 мс проти 123,5 ± 1,2 мс відповідно, р < 0,05), а амплітуда фільтрованої хвилі Р нижче на 29% (2,3 ± 0,1 мкВ проти 3,2 ± 0,2 мкВ відповідно, р < 0,001).

Метод ЕКГ ВП дозволив виділити групу хворих з фібриляцією передсердь з високою вірогідністю переходу в постійну форму ФП. Такі критерії ЕКГ ВП, як тривалість FIP >150 мс і RMS-20 < 2 мкВ дозволяють прогнозувати ризик переходу фібриляції передсердь в постійну форму.

Аналогічні зміни ми спостерігали при аналізі амплітудних і тимчасових характеристик хвилі Р після відновлення синусового ритму залежно від тривалості фібриляції передсердь (табл 3.)

У хворих із зростанням тривалості фібриляції передсердь тривалість FIP достовірно збільшувалася. Середні показники FIP у хворих з тривалістю фібриляції передсердь більше 168 годин (одного тиждня) були на 10% вище (137,1 ± 2,1 мс проти 124,3 ± 1,7 мс відповідно, р< 0,01).

Частота виникнення пароксизмів фібриляції передсердь не зробила істотного впливу на динаміку параметрів ЕКГ ВП, так різниця в тривалості FIP у хворих з частими і рідкими пароксизмами ФП 3% (127,5 ± 3,6 мс проти 128,0 ± 2,3 мс відповідно); RMS 20 – 7% (2,5 ± 0,2 мкВ проти 2,2 ± 0,1 мкВ відповідно).

Таблиця 3

Показники ЕКГ ВП в залежності від тривалості та частоти виникнення пароксизмів ФП

Примітка: * — р < 0,02; ** — р < 0,001 – у порівнянні з групою хворих з тривалістю ФП меньше 24 годин

Нами проведено вивчення впливу тривалості аритмологічного анамнезу на показники ЕКГ ВП. Залежно від стажу ФП всі пацієнти були розділені на 3 групи: 33 хворих, у яких аритмологічний анамнез був менш одного року, 68 хворих, у яких аритмологічний анамнез був тривалістю від одного до п’яти років і 61 пацієнта з ФП в анамнезі більше 5 років (табл. 4). Було встановлено, що із збільшенням давності виникнення пароксизмів ФП в анамнезі погіршувалися показники ЕКГ ВП. Середні показники FIP у хворих з пароксизмами фібриляції передсердь більше 5 років в анамнезі були на 10% вище (137,5 ± 3,0 мс проти 126,5 ± 3,0 мс відповідно, р < 0,02), амплітуда фільтрованої хвилі Р (RMS-20) на 12 % нижче (2,2 ± 0,2 мкВ проти 2,8 ± 0,1 мкВ відповідно, р < 0,01), ніж у хворих з пароксизмами ФП менше року в анамнезі.

Звертає увагу найбільша частота реєстрації пізніх потенціалів передсердь в 3-ій групі (85 %), достатньо висока частота в 2-ій групі (67%) і найнижчий рівень в 1-ій групі хворих (49 %) з пароксизмальною і персистуючою формами ФП, що у декілька разів більше, ніж в групі контролю (16 %).

Таблиця 4

Показники ЕКГ ВП залежно від стажу виникнення пароксизмів ФП

Примітка: * р — < 0,02, ** р- < 0,01 в порівнянні з I групою

Електрична гетерогенність міокарду, як обов’язкова умова виникнення ФП, не у всіх випадках відповідає клінічному перебігу аритмії. Маса тканини є важливою обставиною, яка визначає простір для виникнення ділянки рециркуляції.

Вивчення внутрішньосерцевої і центральної гемодинаміки при різних формах ФП дали можливість провести чітку паралель між вираженістю структурних змін міокарду і частотою, тяжкістю нападів ФП. Найбільш ранніми ознаками початкової поразки міокарду при пароксизмальній ФП вважають помірну гіпертрофію стінок лівого шлуночку і дисфункцію діастоли лівого шлуночку, основними критеріями якої є зменшення фракції викиду (ФВ) і збільшення індексу лівого передсердя.

Нами було проведено зіставлення показників ЕКГ високого підсилення та показників ехокардіографії (ЕХОКГ) у обстежених хворих. Аналіз FIP і RMS 20 проводився залежно від величин лівого передсердя, фракції викиду і кінцево-діастолічного об’єму лівого шлуночку, а також від стану його діастоличної функції (табл. 5). Були отримані наступні результати: показники FIP достовірно відрізнялися у хворих тих, що мають невеликий розмір ЛП (< 3,5 см) і у хворих з ЛП від 4,0 до 4,5 см, і більше 4,5 см. Різниця в тривалості FIP у них складала відповідно 7,4 % (127,0 ± 2,4 мс проти 118,3 ± 3,2 мс відповідно, р< 0,05) і 10,6 % (130,8 ± 3,5 мс проти 118,3 ± 3,2 мс відповідно, р< 0,02). Проте, аналіз RMS 20 показав незалежність цього показника від розмірів лівого передсердя (різниця у відповідних групах склала 1%). Таким чином, нами був встановлений достовірний взаємозв’язок між тривалістю FIP і об’ємом лівого передсердя. Аналогічна кореляція між тривалість FIP і об’ємом лівого передсердя була встановлена Turitto G. У 1994 році, Буланової Н.А. в 1998 році, Простакової Т.С. в 1999 році.

Таблиця 5

Порівняльний аналіз показників ЕКГ високого підсилення та параметрів ЕХОКГ

Примітка: * — р < 0,05; ** — р < 0,02 – вірогідність у порівнянні з хворими, які мають ЛП < 3,5 см; # — р < 0,01 – вірогідність у порівнянні з хворими, які мають КДО < 120 мл, ФВ > 55 %

При вивченні впливу стану внутрішньосерцевої гемодинаміки на показники ЕКГ високого підсилення ми отримали наступні результати:

— встановлений достовірний взаємозв’язок між тривалістю FIP, амплітудою RMS 20 і показником фракції викиду. Так, у хворих з низькою (менше 46 %) ФВ в порівнянні з хворими, не що мають ознак систолічної дисфункції лівого шлуночку (ФВ > 55 %) тривалість FIP була більша на 12 % (136,5 ± 4,4 мс проти 122,6 ± 2,2 мс відповідно, р < 0,01), а амплітуда фільтрованої хвилі Р нижче на 49 % (1,5 ± 0,4 мкВ проти 2,9 ± 0,2 мкВ відповідно, р< 0,05).

— аналогічні зміни ми спостерігали при аналізі амплітудних і тимчасових характеристик хвилі Р залежно від величини кінцево-діастолічного об’єму лівого шлуночка. У хворих з дилятацією лівого шлуночку (КДО> 160 мл) тривалість FIP була на 10% вище (134,0 ±3,6 мс проти 121,1 ± 2,6 мс відповідно, р < 0,01), ніж у хворих, що мають КДО менше 120 мл. Наявність діастолічної дисфункції лівого шлуночку істотно не вплинула на показники ЕКГ високого підсилення, так різниця в тривалості FIP у хворих з і без діастолічної дисфункції склала 3 %; а RMS 20 – 8%. Також був проведений аналіз показників ЕКГ високого підсилення в ході проспективного спостереження. Для цього 28 пацієнтам повторно була проведена реєстрація ЕКГ ВП через 12 місяців. Середній вік обстежених хворих склав 54,5 ± 1,2 року. За досліджуваний період у пацієнтів виникали пароксизми ФП тривалістю від 2 годин і до 14 діб на тлі драдиційної терапії. Основним захворюванням на тлі якого розвинулася ФП були: ІХС у 21 (75 %), артеріальна гіпертензія у 16 (57 %), міокардіофіброз у 7 (25 %) пацієнтів.

Були виявлені достовірні відмінності амплітудних і тимчасових характеристик хвилі Р в ході проспективного спостереження: через 12 місяців тривалість FIP збільшилася на 8 % (137,1 ± 2,6 мс проти 127,2 ± 1,1 мс відповідно, р < 0,001), а амплітуда фільтрованої хвилі Р — RMS 20 зменшилася на 12 % (2,05 ± 0,2 мкВ проти 2,6 ± 0,1 мкВ відповідно, р < 0,02).

Виявлена нами динаміка показників ЕКГ високого підсилення свідчить про посилення патологічного процесу при збільшенні тривалості аритмічного анамнезу.

Однією з актуальних проблем кардіології залишається підбір ефективної антиаритмічної терапії у хворих з пароксизмальною і персистуючою формами ФП.

У нашому дослідженні оцінювався вплив монотерапії антиаритмічним препаратом III класу (аміодароном) на динаміку показників ЕКГ ВП у хворих з фібриляцією передсердь. Було обстежено 25 хворих, які приймали аміодарон, – (кордарон виробництва Sanofi-Aventis, Франція) по стандартній схемі: 600 міліграм на добу — 14 діб, потім 300 міліграм на добу – 1 місяць, потім 200 міліграм на добу до 6 місяців.

Хворі, приймаючі аміодарон, були обстежені двічі:

— до прийому аміодарона;

— на тлі антиаритмічної терапії аміодароном через 6 місяців.

При кількісному аналізі окремих показників ЕКГ ВП були встановлені значущі відмінності FIP і RMS 20 у пацієнтів на тлі терапії аміодароном: показник FIP зменшився на 6 %, RMS 20 збільшився на 12 % (р < 0,1).

Отримана позитивна тенденція в динаміці тимчасових і амплітудних характеристик хвилі Р. Проте реєстрація ППП у пацієнтів не змінилася і була до і після лікування аміодароном у 87 % хворих.

Таким чином, антиаритмічна терапія мало впливає на стабільний аритмогенний субстрат у передсердях.

З метою вивчення стану провідної системи серця 33 з обстежених хворих проводили черезстравохідне електрофізіологічне дослідження.

Був проведений порівняльний аналіз електрофізіологічних властивостей міокарду і показників ЕКГ ВП у хворих з ФП (табл. 6).

Таблиця 6

Порівняльний аналіз електрофізіологічних властивостей міокарду та показників ЕКГ ВП

Примітка: # — p < 0,001; * — p < 0,01; ** — p < 0,02

З 33 обстежених пізні потенціали передсердь реєструвалися у 25 пацієнтів. У групі хворих з фібриляцією передсердь і наявністю ППП величина середнього значення інтервалу PQ на поверхневій ЕКГ, як і інтервалу AV на ЧСЕКГ (176,3 ± 7,9 і 146,3 ± 4,6 мс) були достовірно триваліше, ніж у пацієнтів з ФП і відсутністю ППП (відповідно 135 ± 4,3 і 106,7 ± 5,4 мс).

Електрофізіологічні показники функціонального стану синусового і АВ вузла були в межах норми у всіх обстежуваних хворих. При кількісному аналізі електрофізіологічних показників було встановлено достовірну відмінність спонтанного циклу (СЦ) і ЧВФСВ у хворих з фібриляцією передсердь і наявністю ППП (1350,4 ± 45,9 мс) в порівнянні з пацієнтами без ППП (1105 ± 6,3 мс, р < 0,01).

Оцінюючи функцію АВ вузла, можна відзначити значне уповільнення проведення у хворих з ФП і наявністю ППП – точка Венкебаха (409,2 ± 12,8 мс) була достовірно нижче, ніж у хворих без реєстрації ППП, відповідно (364,4 ± 12,4 мс) (р < 0,01).

Оцінюючи показники ефективного і функціонального рефрактерних періодів передсердь можна відзначити достовірне збільшення їх у хворих з ФП і наявністю ППП. У групі з наявністю ППП показники ЕРП на 13 % (233 ± 9,6 мс проти 205 ± 3,4 мс відповідно), а ФРП на 19 % (320 ± 9,4 мс проти 260 ± 2,1 мс відповідно) були вище, ніж в групі хворих з ФП у яких ППП не реєструвалися. Аналогічні зміни зберігаються при оцінці ЕРП і ФРП АВ вузла. У групі хворих з ФП і наявністю ППП відмічено достовірне збільшення (р< 0,001) ФРП АВ вузла, який на 17 % вище, ніж в групі хворих без реєстрації ППП (416 ± 2,8 мс проти 305 ±3,5 мс відповідно).

Нами проведений порівняльний аналіз даних холтерівського моніторування і показників ЕКГ ВП. З 85 обстежених ППП реєструвалися у 66 пацієнтів.

Добова кількість СВЕ, а також кількість СВЕ на 1000 серцевих скорочень значно більше (p< 0,001) в групі хворих у яких реєструвалися ППП, чим у хворих без ППП (530,2 ± 63,6 і 17,5 ± 2,2 проти 66,6 ± 13,06 і 1,2 ± 0,4) відповідно.

Аналогічні зміни спостерігалися при аналізі кількості пароксизмів фібриляції передсердь на протязі доби та їх тривалості. Пароксизми ФП частіше виникали в групі хворих з реєстрацією ППП (13,5 ± 3,9 коротких пробіжок на протязі доби тривалістю 3,45 ± 0,64 хвилин) чим у хворих без ППП (0,58 ± 0,21 пробіжок тривалістю 1,3 ± 0,4 хвилин).

Таким чином дані холтерівського моніторування підтверджують, що наявність пізніх потенціалів передсердь у хворих з ФП в анамнезі є прогностично несприятливою ознакою для збереження стійкого синусового ритму і свідчать про високий ризик рецидиву порушень серцевого ритму.

ВИСНОВКИ

На підставі вивчення взаємозв’язку показників ЕКГ високого підсилення з іншими морфо-функціональними показниками серцево-судинної системи, проведення проспективного спостереження, встановлено діагностичне і прогностичне значення показників ЕКГ високого підсилення у хворих з пароксизмальною і персистуючою формами фібриляції передсердь.

1. Діагностичними критеріями для виявлення предикторів рецидивування пароксизмів у хворих з фібриляцією передсердь є показники FіP > 125 мс і RMS 20 < 3,5 мкВ. Чутливість методу при цьому склала 72 %, специфічність 83 %.

2. Пізні потенціали передсердь реєструються у 72 % пацієнтів з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь.

3. Пацієнти з персистуючою формою фібриляції передсердь характеризуються достовірними відмінностями тимчасових та амплітудних характеристик хвилі Р в порівнянні з пацієнтами з пароксизмальною формою фібриляції передсердь. У хворих з тривалістю FIP > 150 мс і RMS 20 < 2,0 мкВ відзначається високий ризик трансформації фібриляції передсердь в постійну форму.

4. При збільшенні тривалості пароксизму фібриляції передсердь, давності аритмологічного анамнезу показник FIP достовірно збільшується, тоді як частота виникнення пароксизмів фібриляції передсердь, вид серцево-судинної патології значно не впливає на значення параметрів ЕКГ високого підсилення.

5. Показники ЕКГ високого підсилення залежать від розміру лівого передсердя, фракції викиду та кінцево-діастолічного обїєму: різниця тривалості FiP у хворих з ЛП < 3,5 і хворих з ЛП > 4,5 см складала 10,6 % — (р < 0,02); у хворих з ФВ < 46 % тривалість FiP була більша на 12 % (р < 0,01), а RMS 20 на 49 % ( р < 0,05) нижче ніж у хворих з ФВ > 55 %;тривалість FiP у хворих з КДО >160 мл на 10 % вище ніж у хворих, що мають КДО < 120 мл (р < 0,01).

6. Виявлено, що показники ефективного і функціонального рефрактерних періодів передсердя та AВ вузла у хворих з фібриляцією передсердь і наявністю пізніх потенціалів передсердь були достовірно більше, ніж у пацієнтів без таких: ЕРП передсердь на 13 % (р < 0,01); ФРП передсердь на 19 %, ФРП АВ вузла на 17 % (р < 0,001).

7. За даними холтерівського моніторування виявлено, що надшлуночкові порушення серцевого ритму частіше реєструються у хворих з фібриляцією передсердь та наявністю пізніх потенціалів передсердь.

8. В ході проспективного спостереження (12 місяців) на тлі традиційної терапії виявлено достовірне погіршення тимчасових та амплітудних характеристик хвилі Р. Під час терапії аміодароном реєструється позитивна тенденція в динаміці показників ЕКГ високого підсилення.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Пацієнтам з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь показана реєстрація ЕКГ високого підсилення для виявлення предикторів рецидивування пароксизмів. Діагностичними критеріями при ідентифікації хворих з фібриляцією передсердь є показники FIP > 125 мс і RMS 20 < 3,5 мкВ.

2. У пацієнтів з тривалістю FIP > 150 мс і RMS 20 < 2,0 мкВ треба вирішувати питання про доцільність проведення антиаритмічної терапії для утримання синусового ритму.

3. Скринінгове виявлення пацієнтів з високим ризиком розвитку фібриляції передсердь з метою проведення профілактичних заходів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Сычев О.С. Применение амиодарона у больных с персистирующей формой фибрилляции предсердий и сердечной недостаточностью / О.С. Сычев., Е.Н. Романова, А.И. Фролов А.И, А.Н. Соловьян, М.А. Заяц, О.А. Епанчинцева, Д.Т. Малидзе, Т.В. Гетьман // Український кардіологічний журнал. — 2003. — № 1. – С. 47-53. (Автором проведено обстеження більшості хворих, тривале спостереження хворих на фоні лікування аміодароном, статистична обробка матеріала, підготовка статті до друку).

Коркушко О.В. Показатели электрограммы высокого разрешения и состояние гемодинамики у больных с фибрилляцией предсердий / О.В. Коркушко, О.С. Сычев, М.А. Заяц, В.Ю. Лишневская, Д.Т. Малидзе // Український кардіологічний журнал. – 2003. — № 2. – С. 39 — 43. (Автором проведено обстеження більшості хворих, вивчення внутрісерцевої гемодинаміки за допомогою ехокардіографії, статистична обробка матеріала, формулюваня висновків, напис статті).

Сычев О.С. Динамика показателей ЭКГ высокого разрешения у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / О.С. Сычев, О.В. Коркушко, В.Ю. Лишневская, М.А. Заяц, Е.Н. Романова, С.В. Лизогуб, Е.В. Левчук // Український кардіологічний журнал. — 2005. — № 3. – С. 63 — 66. (Проводила обстеження пацієнтів, аналіз отриманих результатів, підготовка роботи до друку).

Сычев О.С. Электрофизиологические характеристики миокарда у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / О.С. Сычев, М.А. Заяц, А.И. Фролов, Е.Н. Романова, Ю.В. Зинченко, С.В. Лизогуб // Український кардіологічний журнал. — 2005- № 6 – С. 73 — 77. (Самостійно проведено обстеження хворих, тривалий проспективний нагляд 28 пацієнтів, порівнювальний аналіз показників ЕКГ високого підсилення і даних чрезстравохідного електрофізіологічного дослідження, статистична обробка матеріала і формування висновків).

Сычев О.С. Выявляемость поздних потенциалов предсердий у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / О.С. Сычев, М.А. Заяц, Е.Н. Романова, Е.В. Левчук, С.В. Лизогуб // Український кардіологічний журнал. – 2005. — № 2. – С. 60 — 64. (Особисто автором проведено обстеження більшості хворих, статистична обробка матеріала, формулювання висновків роботи та самостійно підготовлен матеріал до друку).

Сычев О.С. Выявляемость поздних потенциалов предсердий у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / О.С. Сычев, М.А. Заяц, Д.Т. Малидзе, О.В. Коркушко, В.Ю. Лишневская // От исследований к клинической практике: Российский национальный конгресс кардиологов, 8-11 октября 2002 г.: сборник тезисов, Санки-Петербург, 2002. — С. 401-402. (Особисто автором проведено клінічне обстеження, регістрація ЕКГ високого підсилення більшості хворих, статистична обробка получених результатів, самостійно підготовлен матеріал до друку).

Заяц М.А. Показатели ЭКГ ВР у больных с различным генезом пароксизмальной и персистирующей форм фибрилляции предсердий / М.А. Заяц, О.В. Коркушко, Е.В. Могильницкий, О.В. Шуба // Атеросклероз і ішемічна хвороба серця: сучасний стан проблеми. Артеріальна гіпертензія як фактор ризику ІХС; профілактика ускладнень: Пленуму правління українського наукового товариства кардіологів, 24-26 вересня 2003 р.: матеріали Пленуму. – Київ, 2003. — С. 73-74. (Самостійно проведено обстеження хворих, статистична обробка даних, напис тез).

Заяц М.А. Показатели ЭКГ высокого разрешения у больных с фибрилляцией предсердий в зависимости от стадии сердечной недостаточности / М.А. Заяц, О.В. Коркушко, В.Ю. Лишневская // Актуальні питання кардіології і ревматології: науково-практична конференція, 21 листопада 2003 р.: матеріали конференції. — Київ, 2003. — С. 45. (Особисто проведено обстеження хворих, статистична обробка результатів, підготовка матеріала у друк).

Сичов О.С. Метод визначення дисперсії хвилі Р під час синусового ритму на ЕКГ / О.С. Сычев, А.И. Фролов, О.А. Епанчинцева, М.А. Заяц // Інформаційний бюллетень журналу Академії медичних наук України (наукові пропозиції установ АМН, які рекомендуються до впровадження в практику охорони здоров’я). – 2003. — № 17. – С.22. (Автором проведено визначення дисперсії хвилі Р під час синусового ритму у хворих з пароксизмальною та персистуючою формами фібрилляції передсердь).

Сычев О.С. Выявляемость поздних потенциалов предсердий у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / О.С. Сычев, М.А. Заяц, Е.Н. Романова // Терапевтичні читання пам’яті академіка Л.Т. Малої: Всеукраїнська науково-практична конференція, 20-21 травня 2004 р.: матеріали конференції. – Харків, 2004. — С. 231. (Особисто проведено обстеження хворих, статистична обробка получених результатів, підготовка матеріала до друку).

Сычев О.С. Диагностическая ценность показателей ЭКГ высокого разрешения у больных с фибрилляцией предсердий / О.С. Сычев, М.А. Заяц, Е.Н. Романова // VII національний конгрес кардіологів України 21-24 вересня 2004 р.: матеріали Конгресу. — Дніпропетровськ, 2004. – С. 57. (Самостійно проведена регістрація ЕКГ высокого підсилення хворим з фибрилляцією передсердь, статистична обробка получених результатів).

Заяц М.А. Функциональное состояние проводящей системы сердца у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / М.А. Заяц, Е.Н. Романова, А.И. Фролов, В.В. Бижан // Пленум правління асоціації кардіологів України 27-29 вересня 2005 р.: матеріали Конгресу. — Київ, 2005. – С. 24. (Самостійно проведено клінічне обстеження хворих, підготовка матеріалов до друку).

Романова Е.Н. Восстановление и сохранение синусового ритма у больных с фибрилляцией предсердий и сердечной недостаточностью (по данным проспективного наблюдения) / Е.Н. Романова, О.С. Сычев, Е.В. Могильницкий, О.А. Епанчинцева, М.А. Заяц // Пленум правління асоціації кардіологів України, 27-29 вересня 2005 р.: матеріали Пленуму. — Київ, 2005. – с. 26. (Самостійно проведено клінічне обстеження хворих, підготовка матеріалів до друку).

Заяц М.А. Влияние артериальной гипертензии на показатели ЭКГ высокого разрешения у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / М.А. Заяц, О.С. Сычев, Е.Н. Романова, О.А. Епанчинцева // Первинна та вторинна профілактика церебро-васкулярних ускладнень артеріальної гіпертензії: українська науково-практична конференція 16-18 березня 2006 р.: матеріали конференції. — Київ, 2006. — С. 72. (Самостійно проведено обстеження 162 хворих, виконана статистична обробка получених результатів, напис тез).

Заяц М.А. Сравнительный анализ данных холтеровского мониторирования и показателей ЭКГ высокого разрешения у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий / М.А. Заяц, О.С. Сычев, Е.Н. Романова, А.И. Фролов, О.А. Епанчинцева // Кардиостим: VII Международный славянский конгресс по электростимуляции и клинической электрофизиологии сердца, 9-11 февраля 2006 г.: Вестник аритмологии, материалы Конгресса. – Санки-Петербург, 2006. – С. 76. (Особисто проведено обстеження хворих, холтеровське моніторування ЕКГ, статистична обробка матеріала, напис тез).

Заяц М.А. Влияние длительности пароксизма фибрилляции предсердий на показатели ЭКГ высокого разрешения / М.А. Заяц, О.С. Сычев, Е.Н. Романова // Об’єднаний пленум правлінь асоціацій кардіологів, серцево-судинних хірургів, нейрохірургів та невропатологів України в рамках виконання Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань на 2006-2010 роки, 19-20 вересня 2006.: матеріали Пленуму. — Київ, 2006. — С. 171-172. (Самостійно проведено обстеження хворих, обробка получених результатів, напис тез).

Sychov O. Correlation of P-wave signal averaged ECG and left ventricle function condition in patients with atrial fibrillation / O. Sychov, O. Korkushko, M. Zayats, D. Malidze, V. Lishnevskaya // The Journal of Coronary Artery Disease. – 2003. – Vol. 5. – P. 40. (Підбір и обстеження хворих, напис тез англійскою мовою).

АНОТАЦІЯ

Заяц М.А. Діагностичне значення аналізу хвилі Р методом електрокардіографії високого підсилення у хворих на пароксизмальну та персистуючу форми фібриляції передсердь. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю 14.01.11 – кардіологія. ННЦ «Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска» АМН України, Київ, 2008.

Дисертація присвячена визначенню діагностичного та прогностичного значення показників ЕКГ високого підсилення у хворих з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь.

Виявлено, що ППП реєструються у 72 % пацієнтів з пароксизмальною та персистуючою формами фібриляції передсердь. Діагностичними критеріями при ідентифікації хворих з ФП є показники FIP > 125 мс і RMS 20 < 3,5 мкВ. Доведено, що існує достовірний взаємозв’язок між параметрами ЕКГ високого підсилення та формою ФП, тривалістю пароксизму, стажем аритмологічного анамнезу, показниками внутрішньосерцевої гемодинаміки (розміром лівого передсердя, фракцією викиду і кінцево-діастолічним об’ємом лівого шлуночка), електрофізиологічними показниками провідної системи серця. В ході проспективного спостереження (12 місяців) виявлені достовірні погіршення тимчасових та амплітудних характеристик хвилі Р. На тлі терапії аміодароном виявляємість ППП не змінилася.

Ключові слова: фібриляція передсердь, ЕКГ високого підсилення, діагностичне значення, проспективне спостереження.

ANNOTATION

Zayats M.A. Diagnostic value of P-wave on signal averaged high resolution ECG in patients with paroxysmal and persistent atrial fibrillation. Manuscript.

Сandidate of Medical Sciences Thesis in specialty 14.01.11 – Cardiology. National Scientific Centre “Cardiology Institute named after M.D. Strazhesko” MSA of Ukraine, Kiev, 2008.

The method of high resolution ECG (HR ECG) is being more widely used now. The basis of the metod is computer amplification, averaging and filtration of different sites of electrocardiogram with their furher mathematical processiing. We examined 162 patients with paroxysmal and persistent atrial fibrillation (AF) and with accompanying ischemic heart disease (72 %) and myocardiofibrosis (27 %). Late atrial potentials were observed in 72 % of the patients with AF and only 16 % of the patients without AF. FIP > 125 ms and RMS 20 < 3,5 mcV were shown as diagnostic criteria for AF verification.

During the prospective study (12 months) we found a significant deterioration of time and amplitude characteristics of wave P. During amiodarone treatment we observed significant differences in the quantities of FiP (6 % decrease) and RMS 20 (12 % decrease) in the patients with AF. The indices of ALP depended on size of atrial, left ventricular ejection fraction and end-diastolic volume of left ventricle.

Key words: metod of high resolution ECG, atrial fibrillation, prospective study.

АННОТАЦИЯ

Заяц М.А. Диагностическое значение анализа волны Р методом электрокардиографии высокого разрешения у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата медицинских наук по специальности 14.01.11 – кардиология. ННЦ «Институт кардиологии имени академии Н.Д. Стражеско» АМН Украины, Киев, 2008.

Диссертация посвящена определению диагностического и прогностического значения показателей ЭКГ высокого разрешения у больных с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий.

Обследовано 162 больных (121 мужчина и 41 женщина) с пароксизмальной и персистирующей формами фибрилляции предсердий (средний возраст 52,4 ± 2,97 года) на фоне ишемической болезни сердца — у 73 % (n = 118), в том числе, в комбинации с артериальной гипертензией 58 % (n = 95), и с миокардиофиброзом – у 27 % (n = 44). В ходе исследования поздние потенциалы предсердий были выявлены у 116 (72 %) пациентов с ФП. В группе контроля ППП были выявлены у 5 (16 %) пациентов. Данные различия являются статистически достоверными (р < 0,02). Показатели FiP > 125 мс и RMS-20 < 3,5 мкВ можно рассматривать как диагностические критерии при идентификации больных с ФП.

Установлено, что пациенты с персистирующей формой фибрилляции предсердий характеризовались достоверными различиями показателей ЭКГ высокого разрешения по сравнению с пациентами с пароксизмальной формой ФП. У больных с продолжительностью FiP > 150 мс и RMS 20 < 2,0 мкВ отмечалась трансформация фибрилляции предсердий в постоянную форму. При увеличении длительности пароксизма фибрилляции предсердий, стажа аритмологического анамнеза продолжительность FiP достоверно увеличилась, тогда как частота возникновения пароксизмов ФП, вид сердечно-сосудистой патологии значительно не повлияла на параметры ЭКГ высокого разрешения.

Доказано, что существует достоверная взаимосвязь между параметрами ЭКГ высокого разрешения и показателями внутрисердечной гемодинамики (размером левого предсердия, фракцией выброса и конечно-диастолическим объемом левого желудочка). В ходе проспективного наблюдения (12 месяцев) обнаружены достоверные ухудшения временных и амплитудных характеристик волны Р. На фоне терапии амиодароном выявляемость поздних потенциалов предсердий не изменилась.

Ключевые слова: фибрилляция предсердий, ЭКГ высокого разрешения, диагностическое значение, проспективное наблюдение.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АВ — атриовентрикулярний

АГ — артеріальна гіпертензия

ДДЛШ — діастолічна дисфункція лівого шлуночка

ЕКГ ВП — електрокардіографія високого підсилення

ЕРП — ефективний рефрактерний період

ЕХОКГ — эхокардиография

ІХС — ішемічна хвороба серця

КДО — кінцево-діастолічний об’єм

КЧВФСВ — коригований час відновлення функції синусового вузла

LAS 5 — тривалість сигналів нижче 5 мкВ

ЛП — ліве передсеря

ППП — пізні потенціали передсердь

ПСС — провідна система серця

ПЦПР — передбачена цінність позитивного результату

ПЦНР — передбачена цінність негативного результату

RMS 20 — середнеквадратична амплітуда останніх 20 мс

СВЕ — суправентрикулярні екстрасистоли

СН — серцева недостатність

СЦ — спонтанний цикл

ЧВФСВ — час відновлення функції синусового вузла

ЧСЕКС — черезстравохідна електрокардіостимуляція

ФВ — фракція викиду

FiP — тривалість фільтрованої хвилі Р

ФП — фібриляція передсердь

ФРП — функціональний рефрактерний період