Автор: admin

Orenburg state institute of management

Organization structure of Visa

Mede by: student of MO – 24 group

Utkin Ilya Alexandrovich

Orenburg, 2005

Contents

Corporate profile

Executive Management

Organization

Governance

Openness

Responsibility

Effective Oversight

The History of Visa

From Inspiration to Organization: The beginnings of Visa

Years of Change: Shaping the industry

Today and Tomorrow: Growth and technology

Corporate profile

Visa connects cardholders, merchants and financial institutions through the world’s largest electronic payments network. Visa products allow buyers and sellers to conduct commerce with ease and confidence in both the physical and virtual worlds. As an association owned by 21,000 member financial institutions, Visa is committed to the sustained growth of electronic payment systems to support the needs of all stakeholders and to drive economic growth. There are 1.3 billion Visa cards in circulation, which are accepted at approximately 24 million locations, generating more than $3 trillion in annual card sales volume.

Wide spectrum of Visa’s products and services include credit, debit, and prepaid payment solutions, as well as programs and initiatives designed specifically for commercial and government enterprises. We also develop common standards and specifications to facilitate commerce and provide our member financial institutions with global payment platform development, 24/7 operation of the world’s largest and most sophisticated payment processing system, and management of the Visa brand.

Executive Management

Each member of Visa’s Executive Management team brings a wealth of experience in financial services and payment systems management. They share a vision of empowering people and institutions to more efficiently and conveniently conduct commerce.

Christopher Rodrigues

President and Chief Executive Officer, Visa International

Rupert G. Keeley

President, Visa Asia Pacific

Derek A. Fry

President, Visa Canada

Anne L. Cobb

President, Visa Central & Eastern Europe, Middle East & Africa

Johannes (Hans) I. van der Velde

President, Visa Europe

Eduardo Eraсa

Group Executive, Visa Latin America & Carribbean

John Philip Coghlan

President and Chief Executive Officer, Visa USA

Organization

The cornerstone of Visa’s success is a unique organizational structure. Partnerships with 21,000 financial institutions enable Visa to meet the needs of local markets and to balance various financial, regulatory and legal factors. All participants benefit from economies of scale. Visa provides a robust payment platform on which our members compete vigorously.

This strategy of «localization» is supported by a highly decentralized organization. Most resources and decision-making are pushed out to the regional and country operations which adapt Visa products and services to the culture and customs, thereby meeting the unique needs of buyers and sellers in each market.

In short, Visa is not a traditional multi-national corporation. By empowering staff that understand the banks, consumers and merchants in their markets, Visa has grown its business 22% for the past 25 years—a track record matched by few other global businesses.

Operationally, Visa is divided into six regional entities and a corporate headquarters. The Visa regions are:

Visa Asia Pacific Region

Visa Canada

Visa Central & Eastern Europe, Middle East & Africa Region

Visa Europe

Visa Latin America & Caribbean Region

Visa USA

The activities of all Visa members are governed by a set of global operating regulations. The interoperability, stability and growth of the worldwide enterprise is facilitated by a core group of centralized functions which develop product platforms, manage the Visa brand, monitor global risks and ensure implementation of technical standards.

The Visa organization derives its strength from this dynamic balance between local and global—for none of the parties involved would be as effective without the others. This highly elastic, distributed regional structure has been a key element of Visa’s growth and will continue to deliver the flexibility and responsiveness that the highly competitive market demands.

Governance

Openness, responsibility and effective oversight are the foundation of Visa’s commitment to good corporate governance. These principals are critical to obtaining and retaining the trust of our members, merchants and cardholders. They are also vital to secure the respect and trust from other key stakeholders and interested parties—including employees, customers, suppliers, government officials and the public at large.

Openness

Visa is committed to increase understanding among all stakeholders about the role Visa plays in the electronic payments industry, our goals and what we do. Although it is a non-stock membership organization, initiatives like the first Worldwide Association report, are a demonstration of our commitment to increased transparency. Moreover, our governance and financial management practices are generally aligned with the best business practices of publicly traded organizations.

Responsibility

Beyond our responsibilities to our members and to our employees, Visa recognizes that it can play a constructive role in the broader global community. As the use of electronic payments expands, Visa is committed to both developing products and services for underserved segments in society and working to ensure that consumers in all markets know how to use Visa products responsibly. For example, «Practical Money Skills,» a financial literacy program, operates in the United States, Canada, Asia and Latin America.

Effective Oversight

The activities of all Visa members are governed by a set of global operating regulations. Although the «Visa» name is the property of Visa International Service Association, the global Visa organization is actually a collection of legal entities. Three regions (Visa U.S.A., Inc, Visa Canada Association and Visa Europe Ltd.) are separately incorporated group members of Visa International Service Association, whereas the remaining three regions (Visa Asia Pacific, Visa LAC and Visa CEMEA) are unincorporated divisions of Visa International Service Association. To enable efficient day-to-day management, these six regions (and Visa International Service Association itself) each have a president, an executive team and a Board of Directors.

Each region’s representation on the Visa International board is based in large part on its share of Visa’s worldwide sales volume. Regions nominate individuals from their regional boards, and these regional directors, plus the Visa International CEO, comprise the Visa International Board. The Visa International board is responsible for the oversight of the worldwide interests of the association and ensuring it operates to the highest ethical standards.

The History of Visa

The history of Visa is the history of the electronic payments industry itself. Led by people of vision and determination, Visa has long recognized that electronic payments have had a profound and positive effect on individuals, businesses, and economies.

Like other powerful ideas of the past 100 years—the airplane, television, computers—Visa has changed the way we live our lives.

From Inspiration to Organization: The beginnings of Visa

When Bank of America launched its pioneering BankAmericard program in Fresno, California, in 1958, the modern payment era was born.

A decade later, the program took a major step forward when Dee Hock, then one of the leaders of a group of BankAmericard licensee banks, proposed that the banks form an association; a joint venture that would allow Members to enjoy the benefits of a centralized payments system, while competing fairly for their own interests. Dee Hock became the new group’s first president.

By the time Bank of America transferred control and ownership of BankAmericard to the newly incorporated NBI (National BankAmericard, Inc.) in 1970, credit card use was beginning to have a significant impact on how people bought and sold services.

In 1976, NBI changed the BankAmericard name to Visa, a simple, memorable name that is pronounced the same way in every language.

Years of Change: Shaping the industry

The point-of-sale model—using a physical card at a physical merchant in a face-to-face transaction—began to change in the 1980s with the rise of mail and telephone order transactions, where the merchant didn’t have to see the actual card.

In 1986, Visa began an affiliation with the PLUS ATM network, opening the way for cardholders to get easy access to cash. As the decade closed, more and more banks had started to issue debit cards, providing bank account holders with direct access to their money.

The 1990s were characterized by the technological revolution, which dramatically changed the direction of the payments industry. As technology and the Internet evolved, so did the thinking of the traditional financial institution.

During this time, Visa recognized the potential for technology to connect every consumer, merchant, service provider, and financial institution in the world so that payments could truly be made anywhere, anytime and through any device.

Today and Tomorrow: Growth and technology

At the dawn of the new century, still new technologies are emerging—such as contactless chip and proximity payments, which enable yet another means of value exchange. These technologies open up a huge number of potential access points for payment cards.

With these new payment options for individuals, businesses, and government organizations, commerce truly becomes ubiquitous. Now, a consumer or businessperson can buy goods or services at a moment’s notice through any device, and is not limited by geographic boundaries.

As we move forward in the new century, Visa is committed to developing solutions that meet specific market demands, seize opportunities in high growth areas such as debit, prepaid, and commercial, and work collaboratively with a variety of technology, business, and industry partners to build a globally secure and connected infrastructure.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Передумови та причини Коліївщини

Розділ 2. Хід повстання

2.1 Початок повстання

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

2.3 Розгортання постання

2.4 Уманська різня

2.5 Організація життя на захоплених М.Залізняком територіях

2.6 Позиція Запорізької Січі відносно повстання

2.7 Придушення повстання

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання

Розділ 3. Наслідки Коліївщини

Висновки

Список використаної літератури та джерел

ВСТУП

Повстання 1768 р., як об’єкт осмислення уроків української історії є дуже важливим для нинішнього суспільства. Цей спалах народного невдоволення висунув ряд питань зокрема про місце православної церкви в житті тодішнього суспільства та проблему соціально-економічного становища народних мас.

Питання єдності суспільства є досить актуальним для дослідників ряду країн. Адже це повстання показало про єдність народних мас у боротьбі проти існуючого ладу, проти насадження чужої віри в поєднанні з переслідуванням інших віросповідань, проти існуючого соціального безправ’я та тодішньої економічної ситуації населення. Тобто Коліївщина засвідчила єдність мас у боротьбі проти спільного лиха, що є дуже необхідною рисою бо єдність є важливою характеристикою народу.

Хронологічні рамки курсової роботи сягають періоду з кінця 17 ст. до 1768 р. упродовж якого склалися передумови для повстання, та відбулося саме повстання.

Географічні межі курсової роботи охоплюють території, які входили до складу Речі Посполитої, а саме: Середня Наддніпрянщина та Поділля.

Огляд історіографії. При опрацюванні матеріалів з історії Коліївщини автор ознайомився з наступним переліком літератури: А.О. Скальковський “Коліївщина”, Н.Ф. Котляр “Герои Колиивщини”, Л.Д. Статі і Р.К. Бутенко “Мелхиседек Значко-Яворський історіографічний нарис”, В.М. Ричка “Цар схизматиків”, В.А. Смолій “Коліївщина 1768 р. Малодосліджені сторінки історії”, І.Л. Бутич “Повстання 1768 року”, “Історія українського народу”, В.О. Маркіна “Соціально-економічні передумови Коліївщини”.

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ КОЛІЇВЩИНИ

Без особливого перебільшення можна стверджувати, що до подій 1768 р. які увійшли в історію під назвою Коліївщина, історіографія була досить прихильною. Про них писали мемуаристи й автори хронік, вони осмислювалися сучасниками та наступними поліннями вчених. Внаслідок більш як 200-літніх наукових (і позанаукових) пошуків істориків різних шкіл і напрямів, їх дискусій та суперечок вимальовувався ряд концептуальних підходів щодо напрямів вирішення цієї проблеми. Насамперед практично всі історики оцінювали події 1768 р. як найвище піднесення гайдамацького руху, що розгортався у Правобережній Україні з початку XVIII ст. У визначенні причин вибуху Коліївщини була звернута увага на дві групи факторів — перший — соціальний. і другий — національно-релігійний. За винятком кількох праць в історіографії побутувала також думка про повстання 1768 р. як «різанину» українськими селянами і козаками польської шляхти (особливо цей погляд був поширений у польській історіографії). Історики, як правило, заперечували конструктивний зміст подій повстання 1768 р.

Ряд міфів щодо оцінок Коліївщини створила радянська історіографія. До неї було характерне насамперед утвердження пріоритету класових факторів у з’ясуванні причин і ходу повстання. По-друге, більшість вчених розглядали Коліївщину через призму універсальної тези про «багатовікове прагнення українського народу до возз’єднання з братнім російським народом». Разом з тим не можна ігнорувати й певних успіхів у вивченні цієї проблеми. Зокрема, опубліковано збірник документів, підготовлено ряд наукових праць, автори яких ввели у науковий обіг нові архівні матеріали (В. Голобуцький, К. Гуслистий, О. Лола, Г. Храбан та.ін.). Історія Коліївщини зрозумілий інтерес викликала у вчених Польщі. У цьому плані звертають на себе увагу, насамперед, праці відомого польського історика В. Серчика.

Коліївщина мала генетичний зв’язок насамперед з подіями визвольних змагань українців середини і другої половини XVII ст. Падіння П. Дорошенка й масове спустошення Правобережжя (так знана «Руїна») привели до істотних змін у соціальній структурі населення, обумовили помітні зрушення у господарському житті краю і т.п. . Процес відбудови економіки розтягнувся на багато десятиліть. Одна за одною прокотилися хвилі турецько-татарських вторгнень, відроджувалися й зникали козацькі полки, з’явилася гайдамаччина, інтенсивно проходили міграційні процеси. Складне політичне становище справляло серйозний дестабілізуючий вплив на економічне життя Правобережжя (особливо його південно-східний регіон). Значна часова лакуна, що розділяє обидві події, не повинна нас особливо насторожувати. Йшлося про генетичний зв’язок між учасниками визвольної боротьби та передачу ними естафети традицій на різних історичних відрізках історії з одного боку, та нових явищах, що завилися у 60-х роках XVIII ст. з іншою.

Події другої половини ХVII — початку XVIII ст. вибили із нормальної колії десятки (якщо не сотні) тисяч людей. Одна частина населення залишала обжиті місця — і переселялася у Лівобережжя, інша йшла у південні степи і у Запорожжя (з 1734 р.). Існувала й люмпенізована категорія, яка перебивалася на випадкових заробітках або наймитувала (згідно підрахунків В.Маркіної, в сільській місцевості Правобережжя тоді було від 40 до 60% безтяглих селян). Люди, позбавлені засобів до існування, становили невичерпний резерв поповнення гайдамацьких ватаг, а пізніше повстанських загонів М. Залізняка та його соратників.

У досліджуваний час зіткнулися і вступили між собою у відкритий конфлікт дві тенденції, які взаємовиключали одна одну. З одного боку по висхідній лінії розвивався процес проникнення у тканину феодального суспільства буржуазних відносин, з іншого, у південно-східній частині Правобережжя на зміну чиншу й свободам йшла відробіткова рента (звичайно, дослідникам не слід перебільшувати її рівня та інтенсивності у 60-х роках XVIII ст.). Вихід із ситуації, що склалася, різні групи правобережної людності шукали у різних напрямах — поміщики переводили свої господарства на нові форми господарювання, безпосередні виробники прагнули не допустити реставрації феодальних порядків. О.Гермайзе звернув увагу ще на одну обставину яка, на його думку, спричинила кризові явища у господарстві Правобережжя і відповідно поглибила існуючі соціальні суперечності у суспільстві. Саме у XVIII ст. відбувається надзвичайно болісна переорієнтація поміщицьких маєтків у їх експорті хліба через Гданськ на чорноморські порти. Щоб компенсувати втрачене джерело прибутків, магнати і шляхта переходять до масового запровадження оренди. Передача пропінаційних прав на шинки, млини, селітроварні, ґуральні у руки інших осіб у кілька разів збільшувала визиск селян і спричиняла масове розорення безпосередніх виробників [3-5 , 2].

Андрусівське перемир’я 1667 і «Вічний мир» 1686 років розірвали по Дніпру навпіл Україну. Лівобережна Україна з Києвом залишилася в складі Російської держави, а рясно полита кров’ю українська земля на правому березі Дніпра знову опинилася під владою Польщі і Туреччини. За «Вічним миром» усі міста, що розкинулися від Стайок вниз по Дніпру до річки Тясмин — Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронівка, Крилов, Чигирин — мали бути незаселеними до наступної постанови. Та народ з дивовижною рішучістю і наполегливістю боровся, відстоюючи право на життя в єдиній державі. Тут у 80-х роках XVII ст. поселяється багато козаків і селян-утікачів. Організовуються козацькі полки , очолювані Абазиним, Іскрою, Палієм і Самусем. Особливо великим авторитетом і популярністю серед населення користувався Семен Палій, який порушив питання по возз’єднання Правобережної України з Лівобережною. За рішенням Карловицького конгресу 1698-1699 років Туреччина віддала Польщі Поділля і частину Правобережжя. Польський уряд здійснив заходи щодо ліквідації козацтва. У відповідь на це вибухнув ряд повстань.

На підставі умов Прутського трактату 1711 р. між Росією і Туреччиною були підписані умови 5 квітня 1712 і 13 квітня 1713 року, за якими царський уряд зобов’язався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України. Російський уряд закликав козаків селян переселитися на Лівобережжя, де їм відводилися землі. Частина населення скористалася цим. На Правобережжя поверталися польські пани і відновлювали свої порядки, які були знищені у процесі боротьби з повстанцями. Родючі землі Київщини, Брацлавщини потрапили до рук магнатів Потоцьких, Чарторийських, Яблоновських, Сангушків, Браницьких, які переводили сюди своїх підданих з Полісся, Волині і Галичини. Але робочих рук не вистачало. Щоб добути їх, магнати змушені були поступитися своїми правами й організувати слободи, запрошували селян осідати на них на пільгових умовах, зокрема звільняли їх на 15-30 років від повинностей. Край швидко залюднювався вихідцями з Волині, Полісся і Галичини, де феодально-кріпосницький гніт був особливо тяжким, а також втікачами з Лівобережжя. Виникали селища, які через надані новосельцям пільги називалися слободами.

Та минали роки. Закінчувалися пільги, вводилася панщина, збільшувалися повинності, встановлені інвентарями, і запроваджувалися нові. Соціальний гніт посилювався національно-релігійним гнобленням. Польська шляхта, єзуїти змушували православних приймати унію. На соборі 1730 року у Замості єзуїти домоглися, щоб уніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році був реформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Дисиденти зазнавали утисків у відправі. Сейми 1717 і 1739 років, всупереч закону 1573 — року, позбавили дисидентів права засідати у сеймових комісіях і трибуналах. Українським міщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею. Великим лихом для трудового народу були постої. Дошкуляла й оренда. Магнати, яким належала майже вся Правобережна Україна, жили в Польщі. Всі справи вершили різні губернатори (управителі), комісари, посесори, економи, лісничі, писарі.

Влада короля у Польщі була слабкою і панську сваволю ніщо не стримувало. Пан у своєму маєтку був повноправним господарем. Сейми і сеймики зривалися. Припинилася чинність законодавства, стало неможливим призначити податки, контролювати фінанси, збільшувати військо. Все це створювало сприятливий фунт для іноземного втручання, для погіршення тяжкого становища трудового народу. Панська сваволя зустрічала опір селян, який переростав у збройну боротьбу, водночас охоплюючи велику територію.

Так у загальних рисах розвивалися на Україні соціальні відносини, які породили і протягом XVIII ст. живили гайдамацький рух, один з важливих етапів народної боротьби за соціальне і національне визволення. Наймогутнішим спалахом цього руху було повстання 1768 року.

Зародження гайдамацького руху дослідники відносять до різних часів. Микола Костомаров гайдамацький рух як форму партизанської боротьби бачив уже під час Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Володимир Антонович стверджував, що перші відомості про гайдамацький рух зафіксовані на початку XVIII ст. у волинських актах. Зокрема, 1708 року на Волині діяв гайдамацький загін, очолюваний Грицьком Пащенком. Пізніше число таких загонів настільки зросло, що 1712 року коронний гетьман Синявський для боротьби з ними виділив частину військ з діючої армії. Водночас гайдамацькі загони з’являлися на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Вони, як правило, складалися з селян-утікачів, які поверталися і разом з підданими нападали на свого, пана. Гайдамаками ж ці борці стали називатися дещо пізніше. Вперше ця назва зустрічається в універсалі регіментаря української частини королівських військ Яка Галицького від 22 лютого 1717 року. Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, іноді переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук і був найчастіше пов’язаний з боротьбою в Галичині, на Лівобережній і Слобідській Україні. Переказувати всі дії гайдамацьких загонів немає ні можливості, ні потреби, обмежимося розглядом його особливостей і найважливіших етапів.

Спільним для гайдамацького руху па всій території України було те, що дії гайдамаків починалися навесні і тривали до осені.

Зимою вони, як правило, не здійснювали нападів на панські маєтки. Але як тільки пригрівало весняне сонце, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорізьких степах і Карпатських горах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Ці загони були різними як за чисельністю, так і за тривалістю. Одні діяли довгий час, інші — тільки один сезон або й тільки до завершення першого ж нападу. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено. Згодом вони стають більшими й діють злагодніше, зокрема на Правобережжі. На Лівобережжі і Слобожанщині гайдамацькі загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і раптово зникати. Коли ж якийсь із загонів і наражався на значну військову силу, то втрати були невеликими.

Майже в кожному загоні були запорожці або ж люди, які довгий час жили на Запоріжжі. До загону також прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід, часто навіть підданих пана, на маєток якого готувався напад. Обираючи отамана, зважали на його досвід, хоробрість, винахідливість і знання місцевості. Проте траплялося й так, що селянин-утікач, який проявив ініціативу в створенні загону, ставав його ватажком.

Однією з умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення. Тому вони завжди мали добрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярним військам. їхні загони здебільшого не мали валок. Ще важче було впоратися з пішими гайдамаками. Вони ховалися у високій траві й влучно стріляли. Коли ж їх оточувало польське чи російське військо, билися так відважно, що завдавали йому великих утрат і примушували відступити або ж, дочекавшись ночі, непоміченими прослизали між ними. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, але не здавалися. Хоробрість і спритність гайдамаків, їхнє уміння битися визнавали навіть вороги. «Один гайдамака, — писав ксьондз Китович, — увірвавшись у середовище поляків, міг за хвилину розігнати їх сорок чоловік, заподіявши кожному з них або рану, або смерть… На п’ятдесят гайдамаків треба було наших двісті-три-ста і більше, щоб з ними справитися. Ніколи вони не піддалися б рівній або лише трохи більшій силі».

Успіхи гайдамаків пояснювалися насамперед їхніми тісними зв’язками з місцевим населенням. Селяни поповнювали загони, допомагали у вивченні об’єктів нападу, були провідниками, постачали харчі і боєприпаси, переховували майно, зброю, повідомляли про небезпеку й надавали притулок. Донесення, рапорти командирів військових команд переповнені скаргами на те, що силоміць мобілізовані для переслідування гайдамаків селяни і козаки «нерадиво» допомагають військові, а інколи взагалі відмовляються брати участь у виявленні і затриманні гайдамаків.

Виняткову роль у розгортанні гайдамацького руху відігравала Запорозька Січ. Запоріжжя було тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко і очолювали їх запорізькі козаки. Участь запорожців у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими кадрами воїнів, надавали цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. Героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти утисків, надихала їх на опір існуючому ладові.

Перше велике повстання гайдамаків спалахнуло на Правобережній Україні 1734 року. Цьому сприяв ряд обставин. Саме тоді в Польщі було безкоролів’я після смерті Августа II. У Польщі виникли дві групи, яких підтримували різні країни. Одні прагнули обрати королем Станіслава Лєщинського, інші — Августа III. Для того, щоб змусити шляхту обрати королем Августа Росія ввела до Польщі свої війська. Російське командування звернулося до надвірних козаків із закликом виступити проти прихильників Станіслава Лєщинського. Цей заклик селяни зрозуміли як дозвіл бити панів. Повстання дуже швидко охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля і навіть деякі райони Галичини. Найбільшого розмаху воно набрало на Брацлавщині, де повстанців очолив сотник Шаргородської надвірної міліції Верлан загін, розгромивши деякі частини шляхетського війська, увійшов до Руського воєводства й зайняв Броди. Водночас з Верланом діяли загони Скорича, Гриви, Медведя, Моторного та інших.

Тимчасом російське військо взяло Гданськ, Станіслав Лєщинський утік за кордон і королем став Август III. І царське військо разом з польською шляхтою жорстоко розправилися з гайдамаками. Та ліквідувати гайдамацький рух їм не вдалося. 1736 року він запалав з новою силою. Гайдамацькі загони, очолювані Медведем, Гривою, Жилою, Харком, Рудем захопили Паволоч, Погребище, Таращу та інші міста.

Царський уряд і на цей раз доклав усіх зусиль до швидкої ліквідації гайдамацького руху. До цього його спонукав страх, що повстання перекинеться і на Лівобережжя. Ознаки ж цього були.

Напади гайдамаків на панські маєтки тривали безперервно аж до 1750 р., коли знову запалало полум’я повстання. Починаючи з 1737 р., активізував дії гайдамацький ватажок Гнат Голий. Отаборившись у Чорному лісі, він робив сміливі набіги на шляхетські маєтки. 1741 р. Голий покарав Саву Чалого за те, що він перейшовши до панів, почав переслідувати гайдамаків. Діяли гайдамаки у районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Кодака, Липівця, Умані, Балабанівки, Гринева, Погребищ. У цей час активізувалися дії опришків на чолі з Олексою Довбушем на Покутті.

До 1741 р. відноситься згадка про гайдамацький рух і в Слобідській Україні. Тут були затримані гайдамаки Одимченко, Заїка, Сухий та інші.

Наприкінці 40-х років розгортаються дії гайдамаків і на Лівобережній Україні, у Лубенському повіті та Миргородському полках, а також навколо Києва. Підтверджується це зверненням Миргородської полкової канцелярії до Генеральної військової канцелярії, яким пропонувалося через посилення гайдамацького руху, перенести ярмарки з Цибулева до фортеці Глинськ.

Навесні 1750 р. кілька гайдамацьких загонів перейшли із запорізьких степів у межі Правобережної України, де їх дуже радо зустріло населення. Воно допомагало їм чим тільки могло — постачало харчі, давало провідників тощо. Одні гайдамацькі загони вчинили напади на Мошни. Білу Церкву, на маєтки в Чигиринському старостві, знищуючи все, «що паном звалося», інші — оволоділи Уманню, Вінницею, Літичевим, Фастовом, Радомишлем, Корсунем, Ржищевим, Володаркою. Гайдамацький загін, очолюваний Подолякою, що діяв на Поліссі (у районі Овруча і Мозиря), оволодів Радомиським замком і проник на лівий берег Прип’яті. Багато з тих загонів, що діяли на Правобережній Україні, організовувалося в Запорізьких степах.

Активізували гайдамаки свої дії і проти військових застав, число яких у той час особливо зросло. Царський уряд знову направив свої війська на допомогу шляхті у боротьбі з гайдамаками. Проте й посилені військові команди не раз зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Хоча російським спільно з польськими військами вдалося дещо вгамувати гайдамацький рух, але остаточно приборкати його і на цей раз у них сили не вистачило. Боротьба тривала і в наступні роки, причому особливо активно 1759 р., коли вона охопила майже всю Слобідську Україну. З цього часу тут гайдамацький рух тривав безперервно.

Нова, найвища хвиля гайдамацького руху припадає на 1768 р., відома в історії під назвою Коліївщини. Розгортанню повстання сприяв ряд обставин. У 60-х роках XVIII ст. для більшості селян закінчилися пільги і їх почали змушувати відробляти панщину й виконувати інші повинності. Посилився наступ католицької церкви. 1768 р. під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав, визволення Польщі з-під впливу Росії у Барі організувалася конфедерація, яку очолив Пулавський і Красинський. Дії конфедератів супроводилися пограбуванням населення, вигнанням православних священиків із парафій, руйнуванням їх будинків і церков. Конфедерати, — писав канівський міщанин Сидір Іванович, — нападали на православних, загрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали. Це визнавали й самі учасники конфедерації в універсалі від 16 листопада 1769 р. [7, 5].

В селі Млієві громада не пускала до себе уніатського попа. Він осівся силоміць. Громада наказала титареві Данилові Кушніру заховати дароносицю, щоб піп-уніат не мав з чим службу божу правити. Розлютовані уніати обвинили Кушніра в блюзнірстві. Набрехали на нього, буцімто він ходив з дароносицею до шинку й пив з неї горілку. Кушніра засудили до лютої кари. Силоміць зігнали народ і на його очах обмотали Кушнірові руки клоччям, обмазали смолою й спалили, а після того вже відрубали голову й прибили на палю[193, 8].

Для боротьби з конфедератами уряд увів до Польщі своє військо під командуванням генерал-майора Апраксіна, який 7 червня 1768 р. звернувся до польських магнатів із закликом відступити від конфедератів і підтримати російське військо. Російським військом, яке вступило на Правобережну Україну, командував, генерал-майор Кречеников. Населення Правобережної України прихід російських військових частин витлумачило як допомогу йому в боротьбі проти шляхти. Поширювалися чутки, що цариця Катерина II видала »золоту грамоту», на підставі якої кошений отаман наказав Запорізькому війську виступити проти шляхти [8, 5].

Порівнюючий аналіз джерел дозволяє намітити основні аспекти соціально-економічного розвитку Правобережної України у XVIII ст., які обумовлювали розвиток класової боротьби — цієї рушійної сили розвитку суспільства. В період розкладу феодалізму загострювалась класова боротьба. Вона відображала протиріччя між феодальними власниками на землю і безпосередніми виробниками та прокладала шляхи до їх вирішення.

Ми зосереджуємо свою увагу на з’ясуванні основних закономірностей соціально-економічних передумов Коліївщини і намагаємось з’ясувати таке складне питання — чому гайдамацький рух і особливо Коліївщина розвивались якраз в південно-східних районах Правобережної України, де феодальний гніт був значно слабший ніж в північно-західних районах цього краю. В нашій літературі всі, хто писав про гайдамацький рух та Коліївщину, більше показували становище селян на Волині, Поділлі. Це характерно і для праць О.П. Лоли та В. Серчика. Саме те, що класова боротьба була загострена в південно-східній частині Правобережної України, примушує нас пильніше переглянути джерела про соціально-економічне становище цього краю. Тим паче, що і на сьогоднішній день в нашій науковій літературі йде дискусія з питань класової боротьби .

Архівні матеріали свідчать, що на Правобережній Україні у XVIII ст. існували три типи латифундій: маєтки, де переважали чинш і натуральна форма ренти; маєтки, де поруч з чиншем вводилась панщина; і маєтки, де переважала відробіткова рента. Перші два типи маєтків були поширені в межах Брацлавського, значної частини Подільського та Київського воєводств (від Новокостянтинова, Лучинця, Тульчина, Кам’янця, Славути до самого Дніпра, Дністра та Буга — до 60-х років XVIII ст., а в Придністров’ї до кінця століття складали основну форму в організації магнатських володінь).

Характерною рисою першого типу маєтків було те, що заселення їх йшло шляхом створення слобід, коли поселенці на 5 — 6-років звільнялись від будь-яких прямих повинностей на феодала. За цей час новосельці намагались побудувати житло, створити господарство і в першу чергу придбати робочу худобу. Феодали відчували гостру потребу в робочій силі, тому надавали матеріальну підтримку всім тим, хто тікав від пригноблення з інших латифундій, позичали їм посівний матеріал, воли. Слободян не питали звідки і чому вони втекли, бо магната цікавило лише одне — затримати прибулих у межах своїх володінь. Так, в інструкції 1761 р. Богуславському староству наказувалось «організувати слободи для поселення людей, якщо вони (тобто слободи.— В.М.) будуть здані в оренду, то посесору записати в контракті, щоб він всіма силами дбав про заселення маєтку» . В інструкції Канівського староства від 1766 р. читаємо: «Всіх слободян, що своїми коштами будуються, від всяких повинностей як замкових, так і орендарських звільнити до 6 років, а якщо війт примусить їх хоч що-небудь робити, покараний буде» .

Магнати організовували слободи на пільгових умовах. Звичайно, це ще не означало, що вони відмовлялись від одержання прибутку з поселенців, тим більше від тих, що вже деякий час прожили в межах маєтку. Після закінчення строку слобід основною повинністю підданих була відносно невелика грошова рента, яку селяни сплачували по 6 злотих від тягла (до 3-х голів). Цей чинш поєднувався з данинами (птицею, яйцями, медом). Провідна роль в економіці маєтку першого типу належала селянському господарству, яке здійснювало зв’язок з ринком. Щоб заплатити чинш, селяни продавали худобу, мед, хліб, віск, полотно тощо.

Частина селян, особливо ті, хто прибував без майна, наймались на роботу в заможні селянські господарства, в рудні, поташні та ґуральні.

Постійна загроза втрати робочої сили обмежувала магнатів у збільшенні прямих феодальних повинностей селян — чиншу. Тому вони використовували феодальні привілеї. Особливо важливим для поміщиків було, монопольне право на вироблення та продаж спиртних напоїв — пропінацію, що маскувало безпосередню експлуатацію. Феодали, таким чином, одержували гроші і від слободян. Пропінація та інші види оренди перетворювались в постійно діюче головне джерело надходження грошей та в один із важливих каналів посилення експлуатації залежних селян. Оренда і посесія ставали невід’ємною рисою в організації магнатського маєтку на Правобережній Україні у XVIII ст. Так було в Уманській латифундії. Наприклад, в 1768 р. в с. Глубочек чинш складав 714, а корчемна оренда — 2800 злотих, в с. Підвисоцькому чинш дорівнював 1483, а корчемна оренда — 3400 злотих. Як бачимо, оренда давала магнату грошей в 2,5—3 рази більше ніж регулярний чинш. Аналогічну-картину спостерігаємо по всіх селищах цього маєтку.

Магнати здавали в оренду села і міста з усіма своїми правами. Так, Потоцький в 1757—1760 рр. на Уманщині склав ряд орендних контрактів не лише пропінаційних, ай на млини, поташні, ставки, право на закупку в селян хліба (села Софіївка, Войтівка, Яцьківка, Журавлівка) . Таких прикладів можна навести багато і всі вони свідчать про суттєве значення оренди в збільшенні грошових прибутків маєтку. Орендарі, незважаючи на чіткі контракти, перетворювали їх в джерело наживи, що обумовлювало посилення експлуатації та розорення безпосередніх виробників.

Феодал добре знав хижацькі наміри орендарів, а тому в контрактах завжди в деталях записувались обов’язки останніх. В інструкції канівському економу від 1766 р. читаємо: «Якщо орендар не буде придержуватись контракту по відношенню до громад, а люди на те поскаржаться, то покарати одного відповідно до провини».

Не дивлячись на такі обмеження, злодіяння орендарів дошкуляли як мешканцям села, так і міста. Скарги селян Подільського, Київського, Брацлавського воєводств на протязі XVIII ст. сповнені ненавистю саме до дій орендарів і посесорів. Так, селяни Богуславського староства в 1766 р. скаржились на те, що орендарі силою заставляють їх купувати горілку по корчмах в такому розмірі, що немає ніякої змоги терпіти. Не дивно, що в 1765 р. звідти втекло 46 селян. Аналогічне явище спостерігалося і в Канівському старостві. Якраз в південно-східній частині Правобережної України, де створювались маєтки з слободами, з продуктовою та грошовою рентою, класова боротьба була особливо загострена. Людей вабила сюди, хоч і обмежена, але воля. Тому вони й боролись за неї, як могли. В працях О.П. Лоли і В. Серчика підкреслюється, що гайдамацький рух особливо був сильним у Богуславському, Черкаському староствах, на Уманщині, в районі Білої Церкви. Ще більший опір тут селяни чинили введенню панщини. Так, селяни с. Войтівка скаржились у 1767 р. магнату на посесора Токаржевського, що він, незважаючи на напад татар, вимагає від них панщину «над інвентар», «авжеж за звичаєм ми робили 12 днів на рік, тепер жене нас, по три дні щонеділі мусимо робити, і злочинства його не знають меж» . Таким чином, спроби введення відробіткової ренти «над інвентар» викликали нові скарги і втечі.

Поява відробіткової ренти викликала боротьбу з боку тих, хто пізнав свободу від позаекономічного примусу (хоч на короткий строк). Селяни ставали непокірними і настирливо виступали проти закріпачення. їх опір проти феодального гніту переростав в збройні повстання. Під впливом масових втеч і повстань гальмувалось утворення фільварочно-панщизняного господарства, і багато сіл цього краю перебувало на чиншу до кінця XVIII ст., а по Дністру — навіть в першій чверті XIX ст. Така тривала перевага грошової ренти для окремих сіл або груп селян відкривала певний простір для зміцнення економічних позицій селянського господарства та посилювала його зв’язки з ринком.

Другий тип маєтку, де поруч з чиншем запроваджувалася панщина, поширювався у XVIII ст. з півночі і заходу на південний схід, при цьому викристалізовувались такі його риси: в маєтку скорочувався строк слобід, вводилась фільварочно-панщизняна рілля. Перші фільварки в маєтках були одиничні. Наприклад, в Троянівському маєтку магнатів Вороничів в 1728 р. на 12 сіл створився один невеликий фільварок. Таку ж картину спостерігаємо в Новокостянтинівському, Канівському, де в 1766 р. було по одному фільварку. В 60-х роках XVIII ст. на Уманщині теж з’являються фільварки. Про це свідчать інвентарі Уманщини за 1768 р.3 В ньому по деяких селах відмічені ланові, тобто люди, які відповідали за оранку в панському фільварку. Але в цей час на Уманщині переважаючою повинністю селян був чинш. Фільварки організовувались ще такі по розміру, що могли існувати за рахунок «літніх днів». У Богуславському старостві на ЗІ село існувало лише 5 фільварків, які були організовані між 1760—1780 рр. Про постійну панщину 60-х років тут теж не було ще й мови. Як в першому, так і в другому типу маєтків виключну роль відігравали різні форми оренди. Перехід до другого типу маєтків су проводився посиленням відробіткової ренти, що підготовляло ґрунт для створення фільварочно-панщизняного виробництва.

Третій тип маєтків мав місце вже в другій половині XVII і першій половині XVIII ст. в межах Волинського, північно-західних частинах Київського та Подільського воєводств. Основний напрям його розвитку полягав у тому, що фільварочно-панщизняне господарство підпорядковувалось потребам ринку. Селянство — основна продуктивна сила латифундій — знаходилась у поземельній та особистій залежності від феодала. Воно виконувало панщину в залежності від розміру земельного наділу — від двох до восьми днів на тиждень з влоки.

Під впливом розвитку товарно-грошових відносин панщизняні маєтки все більше втягували у товарно-грошові відносини. Наприклад, магнати Чарторийські з українських маєтків уже в 60-х роках XVIII ст. одержували більше як 90 тис. корців зерна. З цієї кількості від 25 до 47% продавалось у вигляді зерна (від З до 26 тис. корців) і горілчаних напоїв (від 16 до37тис. корців) . Прибутковою галуззю ставало виробництво полотна.

Таким чином, замкнутість магнатського господарства постійно порушувалась. Крім того, в такому типі господарства, особливо в південно-східній частині Правобережної України, застосовувались різні форми найму, в першу чергу в тих галузях, які працювали на ринок, тобто ґуральнях, руднях і гутах.

Прослідкувати різні аспекти соціально-економічних відносин окремих районів Правобережної України дуже важливо, ба це допомагає виявити основні закономірності розвитку цього краю. Відсутність систематичних матеріалів не дає можливості розглянути історію більшості маєтків Волинського воєводства у XVIII ст., тому обмежимось дослідженням окремих помість, яке дасть можливість хоча б в загальних рисах простежити особливості їх розвитку. Для вивчення третього типу маєтків, тобто панщизняних, виключну цінність набувають джерела архіву Плятерів по Дубровицькому (на північ від Рівне) і Пульмянському (Володимерський повіт) маєтках. Цей архів добре зберігся і розкриває соціально-економічні відносини латифундії на протязі другої половини XVII—60-х років XVIII ст. Джерела свідчать про те, що Дубровицький маєток у XVII ст. терпів від нападу татар, шведської війни, згубних дій орендарів. Незважаючи на такі несприятливі умови, його інвентарі свідчать про: розвиток продуктивних сил у другій половині XVII —60-х років XVIII ст.: розширилась рілля (в три з половиною рази) за рахунок «пусток» та новини, збільшувалась кількість селянських господарств, помітно зростала кількість робочої худоби. В Дубровицькому маєтку в 30—70-х роках XVIII ст. кількість сіл зросла з 16 до 28, а в них селянських господарств — з 284 до 633. Збільшилось число селян, які мали наділи в одну-дві влоки, але на одну третину стало більше селян з мізерним наділом. Впадає в очі розшарування села: з одного боку бачимо заможну групу селян, а з другого — такі селянські господарства, що не могли існувати за рахунок власного господарювання і змушені заробляти наймом. В цьому випадку малоземельні селяни були ферментом розкладу феодальних відносин, бо вони вже не забезпечували фільварки панщиною.

І.Д. Бойко зазначає, що повинності селян Волинського воєводства в XVI — першій половині XVII ст. відрізнялися за формою і змістом й що в 30-х роках XVII ст. пануючою формою ренти стала панщина в 3—4 дні з влоки, а в 60-х роках XVIII ст.— 8 днів з влоки плюс «літні дні», толоки, сторожа, данини, чинш .

Цікава деталь: в 30—70-х роках XVIII ст. в Дубровицькому маєтку число селян, які платили чинш і відбували панщину зросло в 5,5 раза, а число чиншових господарств потроїлось. Хоча в 60-х роках в Дубровицькому маєтку панщина складала 8 днів на тиждень з влоки і основна маса селян вважалась панщизняними, але ніхто з селян уже не тримав цілої влоки, а лише половину або чверть влоки і відповідно виконував панщину — 2—4 дні на тиждень та для всіх — «літні дні, толоки, шарварки» та інші роботи. Значна частина селян, крім панщизняних наділів, ще тримала так звані «заробні» грунти, іншими словами, селяни орендували землю за гроші, і реальний наділ такого селянина в окремих випадках дорівнював 2—3 влокам 3, тобто за розміром земельного наділу селяни фактично були чиншовиками. В 60-х роках XVIII ст. п’ята частина селян Дубровицького маєтку не могла забезпечити себе засобами існування за рахунок власного господарювання і знаходила вихід у праці по найму в Дубровицьких лісах, де гнали смолу, дьоготь і виробляли різні речі з дерева. Таким чином, соціальні відносини цього маєтку в 60-х роках XVIII ст. дуже ускладнювались. Аналогічну картину відносно резерву для найму спостерігаємо в Пульмянському маєтку, де, згідно з інвентарями 1717—1767 рр., число селянських господарств зросло з 112 до 198, а в них волів та коней відповідно збільшилось з 119 до 229 голів, що свідчить про розвиток продуктивних сил, але, з другого боку, за цей час зник полуволочний наділ (правда, уже в 1717 р. полуволочних було лише 17 господарств). Скоротилось і число господарств з наділом 2/3 влоки, а виросла кількість господарств, що тримали по 1/4 та1/6 влоки. Панщину з половини влоки робили 4 дні, а з 1/4 влоки — 3 дні на тиждень. Крім того, ходили на толоки, несли варту й супроводили до Гданська вантажі з хлібом. Магнати намагалися зберегти середняцький прошарок селян, який мав пару волів для виконання панщини. Феодали вважали, що краще мати 30 селян «середнього» достатку, ніж 10 багатих і 20 злидарів. Проте мимо їх волі під впливом товарно-грошових відносин в селі поглиблювалось розшарування селян.

Характерно, що всі три типи маєтків втягувались у товарно-грошові відносини з тією різницею, що в маєтках, з перевагою грошової ренти, зв’язок з ринком здійснювали селяни, а в маєтках, де панувала відробіткова рента, поруч з господарством селян, все більше зміцнювалися зв’язки фільварочно-панщизня-ного господарства не лише з зовнішнім, ринком, а й з внутрішнім.

Важливе значення для економіки Правобережної України у XVIII ст. мав розвиток міст , промислів, розширення посівних площ. В магнатських маєтках все частіше з’являлися підприємства мануфактурного типу по виготовленню тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу, добування руди і обробка металів. Всі ці вироби потрапляли на ринок. Все більша кількість населення займалась різними ремеслами на продаж скупщику або для вивозу на ринок. Про розвиток товарно-грошових відносин на Правобережній Україні свідчить і розширення ярмаркової торгівлі.

Відповідно до того, як посилювались зв’язки безпосереднього виробника з ринком, у сфері патріархального селянства створювався прошарок дрібних товаровиробників, які виготовляли продукти для ринку. Проте це була невелика частина. Наприклад, у 60-х роках XVIII ст. у 229 селах Уманщини Богуславського староства та інших поселеннях Брацлавського воєводства, де налічувалось 19 474 господарства 3, 41,5% зовсім не мали робочої худоби, 25,8% — мали по одному волу, 30,7% — по 2—3 і 2% — по 4 і 17 волів4. Тобто, лише третина селян цих маєтків займалась землеробством і зовсім невелика їх частина могла продавати хліб на ринок.

Аналогічну картину спостерігаємо і в Грановському маєтку, який в 1735—1738 рр. був зруйнований гайдамаками, а в 40—60-х роках він знову заселювався. В 1740 р. в Грановському маєтку5 було лише 10 сіл, а в 1767 р. їх стало 25. В цих селах лічилось за інвентарями дуже багато безтяглих: в 1740 р.—44,7%, а в 1767 — 37,8%. Характерно, що хоча загальний процент безтяглих зменшився, але в абсолютних цифрах їх кількість збільшилась з 186 до 1165 господарств, тобто резерв для найму явно зростав, що пояснюється появою в цьому маєтку великої кількості слободян. В той же час тут створюється група заможних селян, яка тримала уже від 4 до 8 голів робочої худоби й відповідно могла господарювати і реалізовувати свою продукцію на ринку.

Селяни Придніпров’я продавали на ринку хліб, горілку, полотно, дьоготь та ін. На Лівобережній Україні вони торгували хлібом. Лише через Васильківську і Трипільську застави в 1744 р. із 41 села пройшло 348 селян з 280 возами хліба, тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через Германівську заставу було провезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни Придніпров’я торгували хлібом, горілкою, дьогтем з козаками Запорізької Січі, а козаки приганяли сюди коней, привозили рибу, сіль.

Вже в 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної України стала районом активних торговельних зв’язків з козацтвом Запорізької Січі. Про це переконливо свідчить скарга кошового отамана Івана Маташевича на грабіжницькі дії шляхти, яка лише за 1730—1732 рр. пограбувала 424 козаків-купців і забрала у них 1242 коней, 546 волів, вози з рибою та інше майно на 1 593 187 талярів. На початку 40-х років XVIII ст. від рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, які мали з собою також коней, рибу, гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнат Станіслав Потоцький почав вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькі козаки в 1765 р. скаржилися на те, що їм заважають торгувати, адже низове козацтво здавна вело торгівлю без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.

Товарно-грошові відносини сприяли укріпленню економічних зв’язків Правобережної України не лише з Лівобережною Україною, а й з Росією. На Правобережну Україну приїздили російські купці, і серед них були селяни-купці. У архіві Київського прикордонного суду збереглась дуже цікава справа про торгові операції селянина-кріпака поміщика Бутурліна . Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р. приїхав на Правобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з’явився тут уже з трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами, але й турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цього купця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в нього товарів і грошей на 1350 крб.

Селяни Брацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише на Лівобережну Україну, а й в Бессарабію. Адміністратори магната Потоцького скаржились на те, що одержані гроші на закупку хліба по торгах не витрачені, тому що селяни намагаються продати хліб за межі маєтку, аби вийти з-під контролю магната.

Зміцненню зв’язків селянського господарства з ринком у XVIII ст. сприяв розвиток ремесла та промислів. Селяни виготовляли полотно, шили взуття, кожухи, виробляли скло, курили смолу, дьоготь, створювали підприємства мануфактурного типу. Так, селянин Москалець із села Обухова в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначу ґрунт за 6 крб. і 3 куфи дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалець орендував ґрунт протягом 9 років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала й знищила шляхта. Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) і заготовленого 12 наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). На шляху розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані в першу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з північно-західної частини Правобережної України на її південно-східні райони. Крім того, магнат використовував своє монопольне право в купівлі та продажі. Він при допомозі своїх адміністраторів та орендарів скуповував у «підданих» все, що його цікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені звітами про закупку у селян волів, биків, полотна для продажу на зовнішньому ринку, посівного матеріалу, хмелю, худоби для внутрішніх потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес) для ґуралень та пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угоди своїх «підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянського господарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляху товаризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.

Незважаючи на всі труднощі селянське господарство Правобережної України втягувалось у зв’язки з ринком не лише в чиншових маєтках айв панщизняних. Селяни всіма силами намагались утриматись на чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів. Вони працювали в руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ), глиняний посуд (Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник, Троянів, Костянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межами маєтку, їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.

Навіть у тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час, селяни намагались стати чиншовиками. Вони орендували «наймані», «заробні» ґрунти, які нерідко були значно більшими, ніж панщизняні. Це свідчить про те, що в надрах відробіткової ренти селяни намагались розширити виробництво сільськогосподарських та ремісничих товарів на ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібних товаровиробників й обумовлювало економічне розшарування.

Саме розвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню заможної селянської верхівки, яка зміцнювала зв’язок з ринком шляхом продажу своєї продукції, а з другого боку — збільшувався прошарок малоземельних халупників, загродників, які змушені були йти в найми. Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільська біднота, утворюючи значні резерви найму.

У нашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське староство Вони свідчать про значне розшарування в селах Богуславського маєтку. На 4156 господарств 136 застосовували найману працю — причому 23 господарства мали від 2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в 46 селах на 2347 господарств 15,7% господарств використовували найману працю, а 9,4% населення цього деканату жило заробітком .

У зв’язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст. було від 40 до 60% безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці. Розглядаючи стан селян Правобережної України в середині XVIII ст., треба пам’ятати важливе теоретичне положення В. І. Леніна про те, що «безземельний, безкінний, безгосподарний селянин — непридатний об’єкт для кріпосницької експлуатації».

Зміни в соціально-економічній структурі краю сприяли загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лише проти феодальної експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополій і боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили на слободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі та повстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш постійні економічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни мали деякий простір для власного господарювання.

Класова боротьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст. досягла особливої гостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян підтверджують, що Коліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням феодального наступу орендарів на селян та заміною чиншу відробітковою рентою. Отже, якраз введення панщини з’явилось головною економічною причиною, яка обумовила бурхливі події 1768 р.

Коліївщина почалась у тій частині Правобережної України, де більше всього зосередилось втікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50—60-х роках XVIII ст. котилася хвиля переселенців у Київське, а ще більше Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш. Недивно, що на одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40—60-х роках феодали напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.

Втечі були хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти феодальної експлуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які хоч на час звільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились бунтівними й знаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій частині Правобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони бурхливо реагували на посилення феодального гніту, уособленого в діях орендарів та адміністрації маєтків. Один натяк на введення панщини знімав бурю, не кажучи вже про свавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів тощо.

Так, порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О.П. Лоли і В. Серчика з матеріалами інвентарів, легко помітити, що найбурхливіші події боротьби 20—60-х років XVIII ст. відбувались не там, де феодальний гніт був найтяжчим, тобто на Волині, а на Брацлавщині, де переважали слободи й невеликий чинш, де закінчувався строк слобод і де управління латифундій, виконуючи завдання феодального власника на землю — збільшити грошові надходження, вдавалося до застосування пропінації та своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьба була не лише протестом проти феодального гніту, а й боротьбою безпосереднього виробника за волю, за нові умови господарювання, за перетворення селян у дрібних товаровиробників [56-66 ; 4].

РОЗДІЛ 2. ХІД ПОВСТАННЯ

2.1 Початок повстання

Наприкінці квітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні) прокотилася звістка, що якийсь колишній запорожець, козак Максим Залізняк, грамотний і здібний ватажок, утік із Січі на батьківщину — у зимівники своїх рідних та знайомих, розміщених на річці Громоклії при її впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця (Херсонської губернії). Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії, України і навіть Новосербського корпусу — всіляка голота, яка промишляла рибальством, полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набрав там собі «чату гультяїв» — чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач і прапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою ним самим складеного «дозволу»,— ким і коли даного, ніхто не запитував,— у лісах черкаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік, озброєних списами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432-433, 1].

Весна 1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії (березень 1768 р.) у келіях Мотронинського монастиря відбувалася таємна нарада групи запорізьких козаків. Про що говорили запорожці? Чому вони так ретельно ховалися? Дорого сплатила б шляхта хоч би за одне почуте слово. На нараді йшла мова про підготовку нового повстання. Тут були розроблені заходи по розповсюдженню народного руху на довколишні міста і села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, Лівобережну Україну і в інші місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявилася успішною. Відомо, що в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотень чоловік, що склали ядро майбутнього повстанського війська.

Вже у той час гостро встало питання про народного ватажка. Хто покладе на свої плечі тягар відповідальності за долі тисяч людей? Розвиток подій на перший план висунув Максима Ієвлевича Залізняка. Історикам не багато відомо про ранній період його життя. Вчасно допиту в Каргопольськом карабінерному полку (червень 1768 р.) на питання: «Як тебе звуть, чий син і празванієм, якої віри і з якого звання, де жітелство імєїш?», він відповів: «Звуть мене Максимом, Ієвльов син, Зелезняк, віра я гречеськаго сповідання, з мужиків, жітелство раніше мав я Полськой області Чегирінськой губернії в містечку Медведевке, а потім, по смерті отця свого, пішов в Запорізьку Січ тому вже назад пятнадцат років…». На Запоріжжі утікача чекала важка доля багатотисячної маси козацької голоти. З повідомлення отамана куреня в канцелярію Коша Війська Запорізького ми дізнаємося, що з часу приходу на Січ М. Залізняк тривалий час знаходився на заробітках в господарствах заможних козаків, зокрема працював по найму на рибних і соляних промислах, потім «в турецькому місті Очакові знаходився в шинковому промислі». Звичайно ж, тривале перебування на Запоріжжі, зустрічі і бесіди з людьми, його спостереження за умовами життя простого народу сприяли формуванню стійких антифеодальних поглядів. Поступово М. Залізняк прийшов до переконання про необхідність озброєної боротьби з пануючим станом. Зміцнювався його авторитет і серед козацтва. Всі документи, свідоцтва найближчих сподвижників М. Залізняка повідомляють про його великі організаторські здібності, уміння розбиратися в людях, розумінні політичної ситуації на Правобережжі. Адже навіть сам факт, що таємні наради повстанців проходили в Мотронинському монастирі, не можна вважати випадковістю. М. Залізняк усвідомлював значення релігійного чинника і роль управителя православних монастирів і церков на Правобережжі Мелхиседека Значко-Яворського, призначеного в 1761 р. на цю посаду переяславським єпископом Гервасієм, в розвитку подій в краю. У цьому були сила і слабкість М. Залізняка як керівника повстання. Сила полягала в тому, що він зумів скористатися релігійним прапором для організації і подальшої консолідації сил трудового народу в його боротьбі за абсолютно земні цілі і ідеали. Слабкість в тому, що саме ця сторона його діяльності була надалі використана урядом Катерини II як привід для дискредитації повстання, а в майбутньому — його придушення [214-216,7].

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

Оповита легендами і переказами постать ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворокого здавна привертала до себе увагу істориків гайдамацького руху в Україні. На сторінках праць таких його дослідників як Д.Л.Мордовець (Мордовцев), Ф.ГЛебединцев та інших дореволюційних авторів, Мелхиседек постає пристрасним полемістом, агітатором й фанатичним оборонцем православ’я, чия діяльність буцім-то і спричинила масовий народний рух 1768 р., відомий під назвою Коліївщини. Така оцінка ролі Мелхиседека відтоді твердо усталилася у науковій літературі, набула популярності в історичній романістиці, що змальовує його головним ідеологом й організатором цих подій. Почасти ця історіографічна традиція збереглася до наших днів. Проте, наскільки вона адекватно відбиває історичні реалії 60-х років XVIII ст.?

Старший син лубенського полкового осавула Карпа Значко-Яворського — Матвій, постригся у ченці Троїцького Мотронинського монастиря під іменем Мелхиседека у 1745 р. Своїм природним розумом, освіченістю, яку здобув у Київській академії він помітно вирізнявся з-поміж інших монастирських ченців. Либонь саме тому його послідовно обирають скарбником, намісником і, зрештою, у 1753 р. — ігуменом-настоятелем цієї монастирської обителі. Невдовзі на Мелхиседека звернув увагу переяславський єпископ Геризій Лінцевський (1757-1769 рр.), довіривши йому у вересні 1761 р. право опікуватися церквами й монастирями, що знаходилися на правобережній (польській) частині території його єпархії. Відтоді й розгортається діяльність Мелхиседека, спрямована на оборону православ’я: «исторгнуть его из зубов униатских». Проповіді Мелхиседека знаходили відгук серед населення Правобережної України, осуджувалась релігійна свідомість народу, дедалі частіше лунали вимоги про поставлення в церквах Правобережжя православних священників. Все це не могло не викликати відповідної реакції з боку місцевих католиків та уніатів [50-52, 6].

Розглядаючи різні погляди істориків на діяльність Мелхиседека, спробуємо й аналізувати такі питання: чи був Мелхиседек батьком Коліївщини? Яка його роль в тому, що в роки його служіння настоятелем Мотронинського Троїцького монастиря саме тут спалахнуло величезне народне повстання.

Дослідники відзначають тернистий шлях, який пройшов Мелхиседек як борець за православну віру проти уніатства, М.С. Грушевський називав його діяльність «видатною», а Дм. Дорошенко підкреслював, що «цілі сільські громади, які вже вважали уніатські, почали знову вертатися до православ’я».

Зміцнення позицій православ’я занепокоювало уніатів, тому митрополит Ф.Володкович вимагає припинити діяльність Мелхиседека. Це змушує Значко-Яворського вирушити до Петербургу в пошуках захисту.

Всі дослідники єдині в тому, що ігумена Мотронинського монастиря привітно зустріли в Петербурзі, йому була влаштована аудієнція у Катерини II. Катерина II вручає йому листа до російського посла посла при Варшавському дворі Миколи Васильовича Рєпніна де запропоновано порушити питання про становище православних на Правобережній Україні. Польський ко-роль Понятовський уважливо поставився до прохань православного ігумена. Свідченням прихильності короля є й те як як вважає Ю. Мариновський , що поїздкою до Варшави мотронинський ігумен вирішив свої особисті , сімейні справи. У Варшавській королівській канцелярії було юридично оформлено «шляхетство» роду лубенських Значко-Яворських, які походили від польських дворян Яворських і затверджено за ними герб «Косцеша».

Не всі історики однозначно оцінюють рішення короля відносно становища православних. І.Чемерис вважає, що польський король наказав уніатам припинити переслідування православних, а Г.Ю. Храбан дещо обережніше твердить, що Мелхиседек отримав лише дозвіл на релігійну пропаганду. На наш погляд, друге твердження вірогідніше, що підтверджується листом ігумена Христонопільського уніатського монастиря Корнелія Срочинського. Очевидно, не останню роль зіграла діяльність Мелхиседека і в прийнятті в 1876 р. Варшавським сеймом закону про релігійну толерантність.

Г.Ю. Храбан вважає, що чигиринське духовне правління зняло з документів, які привіз мотронинський ігумен копію і через священиків довело їх зміст до відома населення. Чутки про королівські привілеї поширилися далеко на захід від Дніпра.

Може саме тут і криється таємниця так званої «Золотої грамоти»? Історики сходилися, на тому, що такої грамоти в дійсності не було, це підробка. Але ж цікава думка викладена у О.Я.Єфименко. вона вважає, що якийсь документ безсумнівно був в руках у поводирів повстання. Про поїздку ігумена Значко-Яворського до Петербурга і Варшави було відомо. З Варшави він привіз королівські привілеї, то чому б не розпоширюватися поголосам, що такий документ був привезений і від Катерини II, але розповсюджений таємно.

Заручившись підтримкою короля, Мелхиседек посилює натиск на унію. За свою діяльність він був заарештований. Тільки в 1767 р. йому вдалося втекти з тюрми.

Тут ми підходимо до питання: приймав чи не приймав Мелхиседек участь у повстанні, чи було «висвячення ножів», легенда що переходить з одного історичного твору в інший. Черкаський дослідник Ю.Мариновський доводить, що після втечі з тюрми Значко-Яворський більше в Мотронинському Троїцькому монастирі не з’являвся, хоча залишався його ігуменом. Намісником в час був ієромонах Гавриїл.

Відсутність Мелхиседека лід час повстання в монастирі є прямим доказом того, що він в повстанні участі не приймав. Грушевський М.С. вважав його ініціатором народного руху; Дорошенко писав, що Мелхиседек разом з запорожцями думав про повстання, яке, як він сподівався, підтримає російська влада такої точки зору тримався і тодішній російський посол у Варшаві Микола Рєпнін, польський історик Ф. Равгга-Гавронський, сучасна українська дослідниця Стецюк К.І. та ін. .

Сучасні дослідження Храбана Г.Ю., Мариновського Ю.К. думку спростовують. Мариновський навіть доводить, що Мелхиседек не тільки не приймав участі повстанні, а в своїх посланнях до братії Мотронинського монастиря і жителів Черкас і Сміли ступав проти останнього.

Боротьба проти унії за православну віру відбивала в реальній формі ідею єдності українських земель і виступала однією з сил для боротьби народних мас за свої права. У тих історичних умовах православна віра стала, по суті, одним з найпотужніших засобів збереження українців як нації. Саме тому діяльність, Мелхиседека мала таке велике значення [53,3].

2.3 Розгортання постання

Очевидно, ще в час нарад в келіях Мотронинського монастиря в середовищі козаків-однодумців виникла ідея скористатися царським ім’ям як символом в боротьбі проти національно-релігійної дискримінації православного населення краю. Так з’явилася думка про підготовку так званої «золотої грамоти», в якій Катерина II ніби то санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатського і католицького духівництва. Певну законність руху винні були, мабуть, додати неодноразові заяви його керівника, що він діє з відома і дозволи спеціальних «указів» Коша Війська Запорізького, а також командування російських військ на Правобережжі. М. Залізняк свідчив на допиті в Київській губернській канцелярії, що козаки, що знаходилися в монастирі, «говорили, щоб йти в Польщу для прогнанія конфедератів… і грабежу їх, показуючи йому, Железняку, дане їм для того лист, нібито від кошового отамана…».

Висловлені думки знайшли сприятливий ґрунт серед селян і рядового козацтва і надалі широко використовувалися М. Залізняком в ході військових дій проти польсько-шляхетських каральних загонів. З цією метою в повстанській канцелярії був виготовлений навіть ряд підроблених указів, що розповсюджувалися серед широких верств населення Правобережної України. Січовик Семен Галицький, що знаходився літом 1768 р. в краю, свідчив в Коші Запорізької Січі (2 липня 1768 р.), що він бачив один з таких указів: «У заголовку ж однією указ написаний тако: «Указ е. і. у. самодержці всеросійською і ін. і ін. оголошується у всенародну звістку…» і при кінці підписано: «Отаман кошовий Петро Кальнишевський з Петербурга». М. Залізняк добре розумів значення подібного роду документів в справі ідеологічного обґрунтування виступу проти шляхти. От чому він навіть у вузькому крузі своїх сподвижників підтримував думку про існування указу. У протоколі допиту запорізького козака Демьяна Чернявщенко від 20 червня 1768 р., складеному в Київській губернській канцелярії, на питання: «Хто головний начальник козакам, що розоряють в Польщі, звідки оним вийшов, якого куреня і по якому наказу?» міститься наступна відповідь: «Січі Запорізькою, куреня Пластуновського, козак Максим Железняк, що називається полковником, звідки він вийшов — не знає, а чув від самого його, Железняка, що винищує він поляків (шляхту.- Авт.)… по даному йому від Коша запорізького указу…».

На жаль, оригінали цих документів, очевидно, загублені назавжди. Реконструювати їх текст в повному об’ємі не представляється можливим. Тим часом, окремі думки і ідеї, висловлені в них, побічно передають інші матеріали. Можна стверджувати, що вони відповідали найпотаємнішим думкам і надіям трудящих мас Правобережної України. Так, генерал-губернатор П.А. Румянцев в листі від 26 серпня 1768 р. президентові Колегії закордонних справ графові Н.І. Паніну передав зміст одного з таких указів: [216; 7]

Милостивый государь мой, граф Никита Иванович!

Приложа о исполнении высочайшего ее императорского величества именного указа, в известной вашему сиятельству материи, всеподданнейшую реляцию мою для поднесения в собственные руки, начинаю последование о пограничных делах всепокорнейшим благодарением, что ваше сиятельство преподаете мне способы, из милостивой откровенности своей, к произведению возложенных на меня повелений. Они посредствовали мне удостоиться за то и высочайшего ее императорского величества благоволения, которое приобретаю паче в последнем рескрипте. Я теперь нахожусь в лагере под г. Переяславом, и как мне хотелось самому ближе вникнуть в польские дела, то потому до сего времени все веленное первым рескриптом еще не было выполнено над выбегшими в сей город под протекцию поляками, кроме что оные обезоруженные жили под присмотром.

За проездом моим, когда они приведены чрез священника католического к присяге и спрошены под оною: будучи в Польше не присягали ль они конфедерации барской, или другой, против варшавского сейму? и одни из них признались, что в повиновении означенному барскому заговору присягали с принуждения конфедератов, наезжавших на их дома с командою, а другие совсем показали себя в том не участвовавшими, в сие самое время от 3-го августа получен рескрипт, в котором по 3-му пункту иные уже об них меры предписаны, и для того я, не требуя от них прежде повеленных рецессов, приказал как тех, кои хотя кроме принужденной присяги никаким больше противным действиям в со-гласии с конфедератами не винились, так и не объявивших себя преступниками к конфедерации, по настоящему времени, из предосторожности и сомнительства, задержать их неспускно в сем городе, объявив в причину сего задержания. обстоятельства в рескрипте значившиеся, и взяв от них всех обязательства о скромном пребывании, по присланной ко мне форме на польском языке от Федора Матвеевича Воейкова.

При сих обстоятельствах, сколько явны мне зрелые вашего сиятельства проницания, так обязанным себя нахожу представить здесь о тех, кои и мое внимание на себя привлекают. По объявлениям выбегающих сюда попов униатов к обращению в православие, и прочим обстоятельствам, нет больше сомнения, чтоб весь сей не без бедственный мятеж не подъят был из простого усердия к вере православной, которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютым бесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попам благочестивым. Каковы неистовые удручения мирским и духовным описаны обстоятельно в протесте сообщенном от синода иностранной коллегии, которые чрез архиерея переяславского все православное общество пограничных старост и губерний сего году переслали в Варшаву, где оный и внесен в книги. А и сами из пребывающих тут под покровительством шляхетства формально в подаваемых мне просьбах сознают, что настоящая в отечестве их бедствия родили суровые поступки, против исповедавших закон греческой церкви, официала униатского Мокрицкого; прибавив к сему еще и то, что ложный слух, пронесенный запорожцами, и составленные от имени ее императорского величества указы, чем простолюдинов легко было ослепить умы, что сии все пограничные места приемлются под российскую державу и навсегда с под владения польского освобождаются.

И так хотя злые действия некоторых польских жителей по себе не простительны, но много однако же из них есть таких, которые присовокупились к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства; теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов посланы были от меня за границу, возвратясь объявили, что в некоторых местах жители приняли содержание оных со всякою благодарностью и послушанием, но к тому не преминули жаловаться, сколько они после сего страшатся крайних бедствий себе, в руки отдавшись своим владельцам, которые то уже и показали, предав некоторых из них смерти.

Вникнув в примеры прошедших времен, ваше сиятельство сами найдете, что условия, заключенные с сею соседнею державою, не всегда оставались непоколебимы; потому мое, без предложения, мнение по сему преподать осмеливаюсь: чтоб не изгнать из сердец искренней преклонности к нашей стороне, которую соблюдать из тех же самых причин, во всякое время не бесполезно изобрести средства, чтоб облегчая сих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ, но последних сократить к тому в умеренность власть; вы же, ваше сиятельство, изобильные найдете, уповаю, сами к сему средства.

Я, по старанию о тишине пограничной, умножаю посылку за границу команд, слыша в близости продолжающиеся еще неспокойства по поводу наипаче отчаянных тамошних жителей однако ж, истребляя гайдамак, для самых жителей показую только вид оружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшим императорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они отошли в свои селения и жили покойно.

Здесь пребывающее шляхетство подали мне просьбы, чтоб для охранения их имений послать в оные команды на их кошт. Под сим пре текстом я отправлю в показанные ими места команды, которые там содержаны будут к истреблению последних разбойнических отделений и к приведению в тишину мятущихся; сие учинить тем более нужно, что московский карабинерный полк, которому, по письму ко мни с Варшавы князя Николая Васильевича Репнина, повелел я уже обращаться по повелениям командующего корпусом генерал-майора Прозоровского. может в даль в Польшу подвинуть быть от границ наших.

Я еще беру смелость, из доверенности ко мни вашего сиятельства, идеально токмо начертать одно рассуждение, оставив зрелому вашему проницанию обратить виды оного по лучшему искусству. Староста трехтемировский Щенявский, от давних времен злодей нашим граничным жителям, его отвага не в том только была, что безвинно непрестанные делал грабления, но в одно время захватив двух драгун с форпоста с капралом, и усиловуясь завладеть одним островом, нашей стороне надлежащим, поставил в страх на оном виселицы. Я сие вспоминаю потому, что даны уже были об нем с вашей стороны повеления, чтоб его подхватить. Он теперь в конфедерации и главным руководителем, а староство его трехтемировское самое ближнее к нашим границам, и в оном неспокойства крестьян продолжаются; не могут ли сии обстоятельства быть достаточными поводом, чтоб сии показанные Щенявского деревни взять под секвестр? Польза из оных ежели бы признана не была потребною стороне нашей, то предлог есть взыскивать во удовольствие разграбленных с повеления его Щенявского королевской трехтемировской камеры, или отдать оные одному из благонамеренных.

Говоря о запорожских козаках, должен объявить вашему сиятельству мои примечания, что не одна алчба, сродная сим людям к хищение, побудила их на своевольства, но в Сечи пронесенная вообще молва, что грабительствовать теперь в Польше есть благословенное дело. Можно думать без ошибки, что не без участия в сем были главные их старшины, ибо пойманные признаются, что строгости никакой не хранилось в удержании их выбегов в Польшу, и уверено, что сия польская страна достанется под начальство гетманское и кошевого,

Я в прочем имею честь вверить себя вашему сиятельству в непременную милость, с моею совершенною преданностью и усерднейшим высоко почитанием назваться. [10]

Той же П.А. Румянцев в листі російського посла у Варшаві Н.В. Репніну (24 серпня 1768 р.) повідомляв, що серед правобережного селянства під впливом повстанських документів розповсюджуються чутки, ніби «вони цих прикордонних жителів назавжди з під польського владицтва освобождаются»: [217; 7]

Милостивый государь мой, князь Николай Васильевич!

По поводу первого письма вашего сиятельства, которое получить имел честь в сей день, я приемлю случай сказать вам, что по настоящим польским делам, в исполнение высочайших ее величества повелений от государственной иностранных дел коллегии мне данных, надлежало мне найти способы как с другими командующими в Польше с нашей стороны генералами, так и с вашим сиятельством, ко взаимному сношению. Не мог однако ж я лучше в том успеть, как пользуясь тем путем, который ваше сиятельство теперь мне сами открываете, и потому не оставил тотчас предложить полковнику Протасьеву, чтоб он с карабинерным московским полком, так как ваше сиятельство требуете, остался в повелениях генерал-майора князя Прозоровского.

При сем обязанным я себя считаю изъявить мои примечания о причинах воздвигнувших сей не без бедственный мятеж, кои, может быт, вам более моего уже знакомы. Простое усердие к вере благочестивой, противоборство оной от римского духовенства, распространяемое с лютым бесчеловечием, без сомнения суть две крайности, возмутившие к мятежу польских крестьян. Елико надлежит до первого обстоятельства, то все то изъявляющие удручения не могут вам быть неведомы из протеста, чрез игумена мотронинского монастыря, поданного сего году в Варшаву от всего православного общества пограничных старост и губерний; а последнее оправдывает само шляхетство, выбегшее сюда под покровительство, формально в своих поданных мне просьбах сознавая, что настоящие в отечестве их бедствия родили суровые поступки против исповедующих закон греческой церкви официала украинского униатского Мокрицкого. Когда сим жестоким угнетением страждущие сердца дышали внутреннею ненавистью против своих, гонителей, то при таком расположении не трудно было преклонить непросвещенные умы простолюдинов так называемым гайдамакам на все известные дерзости. Возжечь сей пламень нашли они наилучшую удобность, составив ложные от имени ее величества указы о своем туда приходе, и уверивши, что они сих пограничных жителей навсегда с под польского владычества освобождают.

Я все сие для того пишу, чтоб показать: хотя злые действия некоторых польских жителей по себе непростительны, но много однако же из них есть таких, которые вплелись к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные ложные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства. Теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов, изданных на случай смятений сих, посылаемы от меня были за границу, возвратившись объявляют, что во многих местах с благодарностью и повиновением жители оной приняли, однако ж, познав свой обман, показали уныние в своих сердцах, потому что не чают уже от раздраженных своих господ никакого себе помилования, яко отдавшимся уже в руки, и начали они отмщать даже отнятием самой жизни.

Сей один страх, не без основания внедрившись в их сердца, возрождает вновь истребленные заграничные шайки, и может продолжать и долго, хотя слабые, однако же неспокойные, в тех местах волнения. Сокращение сего представив зрелому вашего сиятельства проницанию, которое во многих делах свет познал, пишу только, что мне ближайшим кажется.

Смею объявить способ, что ежели облегчить сих польских подданных участь ваше сиятельство в тамошней сторон изобрести изволите средства, чтоб не оставить их в жертву полного мщения их господ, но привести последних власть в умеренность, то уповать можно, что оные, притом провождаемы будучи увещеванием и обнадеживанием высочайшим ее императорского величества, яко единоверным, милосердием, возвратятся в свои дома к спокойной жизни. Я о сем писал в государственную иностранных дел коллегию и к его сиятельству графу Никите Ивановичу Панину, с которым всегдашнюю о сем веду корреспонденцию, удостоившись получить от ее императорского величества высочайшую апробацию всем моим распоряжениям, воспринятым при нынешнем пограничном не спокойствии.

Польские шляхтичи просили меня многие, чтоб для защищения от разграбления их имений послать в оные на их кошт команды. Я положил было, чтоб в тех местах (оставить?) полк московский, и по сей причине писал к князю Прозоровскому, чтоб если надобность найдет подвинуть сей полк в даль от границы, то бы меня заранее о том предуведомил, чтоб для безопасности пограничной другим командам на его место вступить. Впрочем, принеся мою покорную просьбу, я ожидать буду, что ваше сиятельство по оной не оставите меня снабжать предуведомлениями в настоящих делах и подавать мне наилучшие средства, по своему благоразумию, к предохранению высочайших ее императорского величества интересов. А я навсегда имею честь с истинным слыть и пр.

Р.S Королевской пограничной трехтемировской камеры писарь Гоздава-Вилуцкий, выбегший сюда, просил на снабжение свое и служителей королевских, с ним вышедших, сто рублей на счет королевской, показав, что при разграблении помянутой камеры известным бунтовщиком Щенявским, лишился всех пожитков. Я толикое число денег из приличия приказал ему выдать, и вашего сиятельства прошу, осведомясь где надлежит, меня уведомить: верен ли счет возвращения быть может, ежели и другие, яко он сам, здесь живущие станут и более требовать таковых денежных ссуд [11]?

Звичайно ж, ідеї М. Залізняка, в яких поряд з релігійними домінуюче місце займали соціальні мотиви, робили мобілізуючий вплив. У Холодний Яр почали стікатися люди. Хто вони? Чому їм були такі близькі і співзвучні думці М. Залізняка? Основну масу повстанців складали експлуатовані стани, і в першу чергу правобережне селянство. Наявні документи підтверджують правильність цього виводу. Наприклад, згадуваний вже С. Галицький в своєму свідоцтві в Запорізькому Коші (липень 1768 р.) стверджував, що «здебільшого бачив по них (повстанців, — Авт.), що вони найпростіші мужики…». Аналогічні думки висловлювали в канцелярії Коша уманчани Остап Поламаний і Остап Бочка (липень 1768 р.): «Ті ж гайдамацькі зграї називають себе запорізькими козаками, але насправді є не запорожці, але сущі з простих Польській області на Україні мужиків, що живуть, також винокурів…». Звичайно ж, з часу повернення козаків з турецьких володінь і підстави так званої Нової Січі (1734 р.) в гайдамацьких загонах істотно зросла питома вага запорожців. М. Залізняк, сам запорізький козак, добре розумів значення січового елементу в організації повстання. Саме тому він налагодив щонайтісніші зв’язки із Запоріжжям, де користувався всемірною підтримкою і великим авторитетом. Запорізькі козаки, як правило, були керівниками крупних загонів в повстанському війську. Їх військова виучка, уміння організувати стихійну багатолику масу кріпосного селянства в боєздатне військо зіграли важливу роль в розвитку повстання.

Таким чином, багатотисячна маса селян і козацької голоти була тією соціальною базою, на яку спирався в своїй боротьбі з польсько-шляхетським режимом М. Залізняк. Саме їм найбільш близькі були думки керівника повстання і саме вони сприйняли заклики до виступів як єдино правильний метод боротьби з ненависним панством.

Тим часом в повстанському таборі в Холодному Яру закінчувалися останні приготування. На одній з загальновійськових рад М.Залізняк був обраний полковником. Відповідно він жалував своїх найближчих сподвижників званнями сотників та єсаулів. Вирішено було обзавестися знаменами ( в розпал повстання їх вже налічувалося 30), котрі повинні були символізувати приналежність селян і козаків до того чи іншого військового підрозділу. Розпізнавальні знаки були невід’ємною частиною інших повстанських загонів. Полковницьку владу М.Залізняка символізував пернач [218; 7].

Дрібними загонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків — убивали власників, грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні охочих. На запитання: «Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну, відновлювати Гетьманщину». Невдовзі й надвірні козаки, здебільшого православні, відгукнулися на клич запорозьких козаків і, озброївшись, пішли за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження: щоб ватазі з гирла Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів, треба було пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого Запорожжю Новосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й шанці, перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього видно що гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них участь запорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно посилитися в Чигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали до низового війська. І справді, за показаннями польських письменників, розбої та грабування почалися разом із поселянами (chlopstwem) довкола чигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозького поселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,— сягнула 300 чоловік, здебільшого наших поселян (poddanych), то вони негайно кинулися на поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин та інші».

Місто Сміла — кращий маєток князів Любомирських — зазнало такого ж розору, як і Жаботин. Тільки з одного села Орловця прибуло 100 кінних козаків, щоб служити під командою «полковника» Залізняка. Його похід був облитий кров’ю, позначений грабунками й пожежами: Богуслав, Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок, гармати і гарнізон, що утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважався разом з тим і комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинки були зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, поляки і євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав, радився зі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву, древнє українське місто, інші прямо на Уманщину — маєток одного з найголовніших ворогів Запорожжя графа Ф. С. Потоцького, хоча й противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань — центр західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків — приваблював бунтарів особливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім’ями та майном як до міста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва (zoldactwa), навіть регулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в Богуславі до гайдамаків приєднався відомий уже ватажок запорожець Василь Шило і за його підмовою вся міліція князя Любомирського.

По дорозі до Умані була Лисянка, що належала чигиринському старості князю Яблоновському,— торгове і досить укріплене містечко зі значним гарнізоном та бойовою амуніцією. Вся волость мала до 10 000 поселян і була під начальством головного «губернатора» Кучевського. «Дізнавшись про гайдамацькі наїзди,— говорить Липоман,— до 200 сусідніх дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку. Кучевський хотів захищатися в досить укріпленому палісадом і стінами поміщицькому замку, але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусили коменданта відкрити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку, ручаючись за життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до міста й замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло, їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів на списи або вбивали чим попало. Дуже небагато дворян, переодягнувшись селянами, змогли порятуватися [433-434; 1].

2.4 Уманська різня

Тим часом на повістку дня повстання висунулася задача оволодіння Уманню – могутньою, з багато чисельним та добре озброєним гарнізоном фортецею. Тільки різних калібрів гармат у фортеці нараховувалося 32. В арсеналі зберігалося немало іншої зброї і боєприпасів. Охорона Умані її власником С.Потоцьким покладалася на жолнерський гарнізон і два полки надвірних козаків. Останні були підданими графа і поряд з господарськими повинностями відбували сторожову службу у місті. На них покладав великі надії М. Залізняк. Він добре розумів, що ця частина місцевого гарнізону, ніколи не виступить проти повстанців. Являючись як правило вихідцями з нижчих станів вони піддавалися жорсткому пригніченню і переслідуванням зі сторони польської шляхти. Тому справа, почата М. Залізняком, користувалася у них співчуттям і повною підтримкою.

Особливий авторитет і пошана серед надвірних козаків мав старший сотник Іван Гонта. В даний час не представляється можливим точно встановити рік і місце його народження (у одних джерелах називається с. Розсошки на Черкащині, в інших якесь село на Поліссі). У описуваний час І. Гонта з сім’єю жив в с. Розсошки, де, ймовірно, займався господарством (Р.Ю. Храбан, на нашу думку, досить переконливо спростував той, що перекочовує з однієї книги в іншу теза польсько-шляхетських мемуаристів про те, що І. Гонта володів Розсошками і ще одним селом — Орадовкою ). Сучасники відзначають широкий кругозір сотника, його допитливий розум, знання мов. Та і сам він був людина видно і неабияких здібностей. Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, в своїх записках про події в Умані в червні 1768 р., характеризуючи І. Гонту, відзначала, що він «був красивий представницький мужщина і до того він не тільки говорив, але і чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що і тепер його можна було б визнати за шляхтича» Її брат Павло Младановіч також відзначав, що «Гонта був козак видний, рослий і красивий, відрізнявся постійним успіхом у всіх своїх справах». Цій людині доля зумовила важливу роль в повстанні 1768 р.

Послані уманським губернатором проти загону М. Залізняка козацькі полиці відмовилися підкорятися своїм командирам. На загальновійськовій раді вони заявили шляхті: «Можете пани виїхати геть, ми не потребуємо більш вашої присутності, радимо вам: біжіть, якщо хочете залишатися в живих; інакше загинете, якщо не від руки гайдамаков, то від нашої». Мабуть, у той час І. Гонта вже налагодив тісні контакти з М. Залізняком. З’єднання обох загонів повстанців відбулося недалеко від Умані. Навіть польська шляхта, що спостерігала з валів фортеці братання надвірних козаків І. Гонти і повстанців М. Залізняка, вимушена була визнати, що обидва керівники повсталих зустрілися як давні знайомі.

Штурм міста почався увечері 9 червня 1768 р. Одна частина повстанців атакувала фортецю в районі урочища Турки, інша — з боку Грекового лісу. Не дивлячись на убивчий гарматний вогонь супротивника, селяни і козаки не знали втоми — вони кілька разів підряд кидалися на зміцнення, намагаючись виявити вразливі місця оборони і захопити фортецю. Але тільки вранці 10 червня шляхта склала зброю.

Ми переходимо до того рубежу повстання, події якого понад усе фальсифікувалися польсько-шляхетською історіографією. Які тільки небилиці не привносилися на сторінки мемуарів, публіцистичних і художніх творів. Повідомлялося про десятки тисяч убитих, про так звані звірства кровожерного українського мужика і так далі і тому подібне Справедлива боротьба селянсько-козацьких мас кваліфікувалася як розбійницький рух, а повстання 1768 р. як «Уманська різанина».

Що ж насправді відбулося в місті? В першу чергу слід зазначити, що історики не повинні переносити нинішні моральні цінності на той давній жорстокий час, коли уявлення про моральність було дещо іншим, чим в пізніші епохи. На тортури і екзекуції, четвертування і дибу повсталий народ відповідав тим же — фізичним знищенням представників пануючих станів. Правда була на стороні М. Залізняка і І. Гонти — народні маси добре розуміли це і цінували своїх предводителів за непримиренність до тих, що їх пригноблюють. Проте розправи повстанців не слід перебільшувати. Тільки переляком шляхти можна пояснити приведене число знищених в Умані — понад 85 тис. чоловік. Реалії ж того дня помітно відрізнялися від свідоцтв мемуаристів. М. Залізняк на допиті стверджував, що під час розправи над шляхтою було «тисячі дві людина поколото». Декілька іншими виявилися розміри колодязя, який досить часто фігурує на сторінках шляхетських творів (замість 300 сажнів глибини опинилося всього 25). Зате напевно відомо (і це відзначають сучасники подій), що як М. Залізняк, так і І. Гонта врятували десятки (якщо не сотні) людей — представників різних станів, а також дітей і людей похилого віку. Дії М. Залізняка і І. Гонти опинилися помітно гуманніше, чим розгнуздане свавілля шляхти, селянською кров’ю, що залила, всю Правобережну Україну.

2.5 Організація життя на захоплених М. Залізняком територіях

Новий етап в розвитку повстання почався після звільнення Умані і ряду інших районів Правобережжя. Необхідно було організувати господарське життя на звільненій території, створити народні органи влади і забезпечити їх нормальне функціонування. І слід зазначити, що в умовах озброєних зіткнень, що не припинялися ні на один день, із загонами польської шляхти М. Залізняк і його найближчі сподвижники зробили для цього багато що, дуже багато що. Вони проявили себе справжніми народними керівниками.

Резиденція повстанців знаходилася в урочищі Карповці біля Умані. Згадані вже О. Поламаний і О. Бочка говорили в Коші: «Цей імянующийся полковник Железняк має управітельную резиденцію над оним містом Уманню і цілою губернією Уманською, і всякі між тамтешніми жителями розправи проізводить». Характерний, що М. Залізняк виступив рішучим супротивником необгрунтованих репресій з боку повстанців і фізичного знищення поляків, що знаходилися на території, зайнятій селянсько-козацьким військом. Між обома сторонами налагоджувалися нормальні взаємини, в яких релігійна і етнічна приналежність була такою, що далеко не визначає. Нам добре відомо про соціальні акції, зроблених М. Залізняком і його сподвижниками на території, зайнятою повстанською армією. Було проголошено звільнення селян від влади польської шляхти, знищення панщини і інших феодальних повинностей. Типовою в цьому відношенні була діяльність отамана Павла Тарана у Володарці. Згідно свідоцтвам очевидців подій, він, «наказавши всій Володарській волості селянству в містечку зібратися, останньому заборонив на панщину ходити і нічого панського не робити…». У містечку і навколишніх селах організовувалося селянсько-казацьке самоврядування, яке «відсторонило колишніх приказчиків», здійснило перепис майна і прибутків поміщиків і ін. У своє користування селяни отримали також робочу худобу з магнатських маєтку Аналогічні дії повстанців зафіксовані і інших районах Правобережжя, звільнених від влади польських феодалів. У Каневі, наприклад, згідно повідомленню П.А. Румянцева до Петербургу Катерині II (червень 1768 р.), запорожці і місцеві селяни після вигнання шляхти почали «фундирувати там порядки економічні, до чого вже і визначений від них економ з тамтешніх жителів городовий писар грецького ісповеданія»: [219-222, 7]

Всемилостивейшая, державнейшая, великая государиня императрица и самодержица всероссийская, государиня всемилостивейшая!

Вашему императорскому величеству всеподданнейше я доносил, от 15 числа текущего месяца, о вышедших в Переяслав из Польши поляках: Луке Вилуцком и Яне Малчевском, которые, по возмущению в своей стороне, ищут, до успокоения того, чтоб им не возбранено прожить под покровительством в империи вашего величества. А от 12 июня рапортует ко мне полковая переяславская канцелярия, что в тот день с таковыми-ж просьбами прибыли в оной-же город: старосты каневского Потоцкого губернатор Игнатий Новицкий, губернатор-же корсунский Семен Носачевский, да каневский козацкий полковник Антон Зеллер и порутчик Петр Мадераш, капралов два и рядовых жолнеров двадцать три, первые со многими своими фамилиями. И при сем случае означенный губернатор Новицкий, который еще до прибытия своего в Переяслав прислал сюда с преждевышедшим поляком Малчевским детей своих, отношением полковой канцелярии объявил; 9-го числа сего июня вооруженных тридцать человек козаков, въехавши в город Канев, прислали одного к нему козака, объявляя, что они, в силу указа вашего императорского величества, от кошевого войска запорожского туда посланы и требовали, чтоб он губернатор у них явился для принятия повеления, и когда он просил показать себе указ, то они письмо ему и показали под титулом вашего импораторского величества, подписанное запорожским атаманом куреня уманского, которого прозвание он позабыл, с приложением печати запорожской, и в то-же время напали на замок, зажгли город и умертвили многих из шляхетства и служащих; и когда видел, что, к их же стороне преклоняся, так сами польские казаки, яко и обыватели тамошние, содействовали разорению замка, он, поели недолгой обороны, принужден был бежать, спасая жизнь свою, чрез Днепр в границы державы вашего императорского величества. Вслед за прибытием в Переяслав означенных поляков, прислано в тамошнюю полковую канцелярию от жителей местечка Канева, козацких атаманов с товариством, с нарочным того ж местечка обывателем Сергеем Споришем доношение, показуя, что они, предваряя намерения господ своих, якобы на погубление их взяться, и видев, что и попы свои за одно с теми сделались на них гонители, призвали к защищению своему запорожских козаков, которые, когда от послушания им отрекся губернатор, сожгли замок, и требуя, как им поступать дальше, от той канцелярии совета и наставления. А и присланные с сим нарочные своим также допросом согласно, как и губернатор Новицкий показал о вышеописанном происшествии, и что когда из местечка Канева полковник Зеллер с жолнерами бежали за границу российскую, то запорожцы гнались за ними по Днепру лодками и настиг некоторых предали смерти, и возвратясь, живут и до днесь в местечке в Каневе, учреждая там порядки экономические, к чему уже и определен от них экономом из тамошних жителей городовой писарь греческого исповедания. Жиды ж де, как в Каневе, так и в других тамошних местечках, все при сем случае умерщвлены и ни единого нигде уже не осталось. Я, не будучи снабден ниоткуда никаким повелением на нынешний случай обстоятельств польских, следственно и сведения прямого не имею о том, что до сих дел касается; а зная, что корпус войск вашего величества, в Польше находящийся, действует оружием против злонамеренных конфедератов, то как из уведомлений, в Малую Россию присылаемых, открывается, что во всей окружности местечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, восстают против владельцев своих, и в своем возмущении приняли тут средства жесточайшие, а напротив другие, поборники римского исповедания, нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными и мирскими людьми, как недавно получен протест в полковой переяславской канцелярии от игумена монастыря Андрушевского, близ сих же мест состоящего, о разграблении сей обители собравшимися поляками и действиях при том их безчеловечных. Сам же староста каневский Потоцкий не кажется мне, чтоб когда был усердно предан интересам вашего императорского величества, по рассуждению сего, что как об нем теперь, так и о других, видать нельзя, с которой стороны находятся. И не имевши себе наставления, кого в сих близ границы лежащих местах, при нынешнем смятении защищать должно, но если-же на мне, по высочайшей вашего императорского величества воле, лежит должность охранять целость границ и жителей, дабы иногда в неведении не причинить досады добронамеренным и не попустить-бы недоброжелательствующим распространять свои озорничества не только над доброжелательными поляками, но и на самих подданных на границах живущих, осмеливаюсь при донесенни о вышеписанном вашему императорскому величеству всенижайше просить на все то высочайшего указу, дабы я по тому все точно соблюл, что к преуспеянию высочайших интересов вашего величества нужно, и как поступать по нынешним (?) каневских жителей и тому подобным, если произойдут. Но теперь, поелику не знаю, чтоб от вашего императорского величества даны были на сей случай, какие особенные поведения запорожским козакам, в моей команде находящимся, а по поступкам их, считая быть каковой либо разбойнической партии, восприял сии меры, что навидавшись, если они в показанном местечке польском и ныне находятся при своих предприятиях, предосторожно б туда, дабы они под видом повеления вашего императорского величества не произвели собою вредных следствий, отправить команду, состоящую в пятидесяти человек карабинеров и ста козаков малороссийских, при офицере, для взятия оных пристойным и тихим образом, прежде однако ж, осведомясь, для каких причин туда они пришли. Вышеобъявленным же чинам с фамилиями и жолнерам польским даны в Переяславе квартиры, и приличное благодеяние велел я оказывать [12].

Зерна свободи, посіяні М. Залізняком і іншими козацькими отаманами рясно проростали в душах людей, виявлялися в їх діях і вчинках. Спостерігалися, зокрема, численні випадки знищення юридичних документів поміщиків. У деяких селах здійснювався розподіл між селянами фольварочних полів і лісових угідь місцевої шляхти. Процес покозачення селян, звільнених від влади польських магнатів і шляхти, також охопив майже всі правобережні українські землі. Один з керівників володарських маєтків польських магнатів Мнішков докладував в червні 1768 р., що власники бігли або були знищені на території від Володарки до Староконстянтинова. У іншому документі повідомляється про припинення дії королівської влади в Богуславському, Корсунському, Канівському, Звенигородському, Черкаському, Черніговському, Білоцерковському і інших староствах, а також Смілянському, Жаботинському Косоватому, Мошинському, Межирицькому, Леснянському і Тетієвському ключах.

Безумовно, цим не обмежувалася соціальна спрямованість дій М. Залізняка. Керівник повстання виступив ініціатором створення спеціальної повстанської канцелярії, в якій вирішувалися різні господарські питання, розглядалися скарги населення і виписувалися пропуски за межу ремісникам і торговим людям. Наприклад, відомо, що в межах земель Правобережжя під надійною охороною повстанців і в цілковитій безпеці знаходилися турецькі купці (про це ми дізнаємося з листа М. Залізняка каймакану м. Балта Якуб-Ага).

У різні райони Правобережжя були розіслані універсали (листи) за підписом М. Залізняка. Їх збереглося небагато. Проте зміст цих оригінальних документів повстанців надзвичайний красномовно. У одному з них від 13 червня 1768 р. М. Залізняк призначив якогось Федора Осадчого старшим містечка Теплик і Теплицького ключа і поставив йому в обов’язок, «аби він… у доброму стані стримував, як то: аби мав владу судити, радити і у всяких випадках добрі справувати, добрим добре воздавати, а злих бунтівників смертельними киями карати…». Універсал свідчить, що представники М. Залізняка на місцях мали реальну владу і вживали її на користь народу.

У якому напрямі еволюціонували погляди М. Залізняка в ході повстання? Які нові елементи з’явилися в повстанській ідеології? Що є в даний час у розпорядженні учених документи не дають повної відповіді. Вже під час першого допиту в Каргопольському карабінерному полку (26 червня 1768 р.), тобто коли доля його була фактично вирішена наперед, М. Залізняк основне завдання своєї боротьби убачав в «викорінюванні конфедератів», що показалися в Польщі, знищенні феодалів і їх прибічників, «де скільки знайдено буде». Визнання керівника Коліївщини мало чим відрізнялося від інших повстанських отаманів. Так, Семен Неживий на допиті в Київській губернській канцелярії стверджував, що виступив разом с М. Залізняком «для захисту від поляків (шляхти.- Авт.) благочестя і недопущення до убивання, що не хочуть прийняти унію християнського народу і що нібито поляки збивають на нових російських монетах державну корону і високий е. і. в. портрет»30. На ті ж причини повстання указують в своїх свідченнях отаман Павло Таран і інші учасники Коліївщини. По-своєму ці свідоцтва правдиві. Проте, враховуючи супутні ним обставини, очевидно, сподіватися на щиросердість визнання керівників повстання не доводиться.

Правдивішими, такими, що відображають настрої і сподівання народу, були інші документи М. Залізняка і його найближчих сподвижників, створені в абсолютно інших умовах. Так, декілька місяців опісля після ліквідації основних вогнищ повстання був виявлений «Універсал до польських селян», авторство якого не встановлене. У заголовку, мабуть, складеному декілька пізніше, відмічено, що документ «знайдений під Смілою в предводителя бунтівників». Приведемо повний текст цього цікавого документа: «Громадяни Корони, що живуть в шляхетських, королівських і церковних маєтках в такому значному числі. Вже настав час звільнитися вам від рабства, скинути ярмо і тяготи, які ви до цих пір терпите від своїх безжальних панів. Бог ласкаво глянув з високого неба на вашу недолю, послухав ваші сльози і стогони, що оповістили цей край світу, і послав вам захисників, які помстяться за ваші образи. Приходите на допомогу тим, хто хоче звільнити вас — забезпечити вам має рацію і свободи. Зараз наступив час пригадати ваші образи, побої, вбивства, муки і нечувані здирства, які ви до цих пір терпіли від своїх панів. Ми посилаємо до вас ватажків, яким ви повинні вірити. Ідіть за ними, залишивши удома, дружин і улюблених дітей своїх без жалю, бо скоро побачите, що бог дасть нам, правовірним, перемогу, і будете самі собі вільними панами, коли винищите зміїне плем’я — наших панів, які п’ють вашу кров. Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити, коли ваші побратими щасливо почали на Україні і в Подолії звільнятися від рабства і ярма. Призвіть бога на підмогу і прибувайте на помощь».

У нас немає вагомих доказів участі М. Залізняка в складанні документа. Проте виключати таку можливість ми також не маємо права. Поза сумнівом, що універсал підготовлений рукою досвідченої людини (або групи людей), обізнаної життя і інтереси трудового народу. Документ звернений до всіх категорій селян і закликає їх об’єднуватися в боротьбі проти феодалів. Ряд його пунктів указує на функціонування єдиного центру повстання, який «посилає… ватажків». Певний інтерес викликають слова: «Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити…». Чи не близько це положення попередньому повстанським документам, зокрема маніфесту, знайденому в Торчині? Адже у багатьох випадках їх зміст перекликається.

Ідеологічна обробка населення в планах повстанців займала досить помітне місце. Вже з самого початку виступу, листа (універсали), розіслані М.Залізняком, показали свою дійсність. Така практика була складовою частиною діяльності і інших отаманів. Літом 1768 р. поводився з відозвою до народу М. Москаль. «Бідні і нещасні, — мовилося в документі, — ви довго страждали у своїх злих панів. Вони ведуть до загибелі вас своїм важким гнітом, вони мучать і тиснуть вас податками з поборами, захоплювали у вас все те, що було у вас і що повинне належати вам по праву. Де їх святий закон, де їх заповіді і любов до людей різного звання і стану? Вони мучать людей, а свою худобу годують кращим, ніж вас. Повставайте ж все проти цього зміїного виродка, і, якщо бог благословить вас, викорените абсолютно всі їх панські гнізда. Об’єднуйтеся все під нашими прапорами і ідіть з нами бити панів і очищати землю від них. Ви нічого не втратите, а досягнете тільки кращого для вас, дружин і дітей ваших. Панщину відбувати ніколи більше не будете, жито і всякий хліб збиратимете в свою користь, сіно коситимете тільки для себе, кабанів панських різатимете тільки собі і є скільки захочете. Достатньо вже нашим панам панувати здесь».

Обидва документи характеризують широта і радикальність гасел. На відміну від попередніх гайдамацких виступів в період Коліївщини висувалося завдання ліквідації всього пануючого стану («бити панів і очищати землю від них»). Не менш радикальний передбачалося вирішити інші соціальні питання. У разі перемоги повстання проголошувалося повсюдне скасування панщини і, видно, феодального землеволодіння («жито і всякий хліб збиратимете в свою користь»).

У оцінках характеру Коліївщини 1768 р., її керівників і в першу чергу М. Залізняка історична література, як правило, акцентує увагу на таких рисах, як стихійність, локальність виступу, відсутність чітких політичних і соціальних орієнтирів в переконаннях козацьких отаманів і т. п.». Це правда, проте далеко не повна. Не слід забувати умови того періоду і недооцінювати рівень селянсько-козацької самосвідомості. Адже М. Залізняк і інші отамани були дітьми свого часу. Ним, як і багатьом іншим предводителям народних рухів середньовіччя, властиві царські ілюзії (звідси спроби спертися на авторитет імператриці Катерини II). Навряд чи ми можемо строго судити М. Залізняка, І. Гонту, С. Неживого і багато інших за те, що вони вступали в прямі контакти з командуванням царських військ на Правобережжі.

Інша справа, що царські ілюзії, як правило, оберталися проти самих повстанців. Катерина II в маніфесті від 9 липня 1768 р., адресованому православному населенню Правобережної України, в категоричній формі заперечувала свою причетність до народного повстання. Вона називала повстанців «розбійниками, злодіями, бунтівниками спокою народу». У документі підкреслювалося, що «скрізь і до останнього таких розбійників переслідуватимуть наші військові частини, а спійманих — віддаватимуть найвищому суду для покарання, на яке заслуговують» [222-224, 7].

Тепер переповімо свідчення, почерпнуті нами із Запорозького архіву, перш ніж закінчимо чорний літопис Коліївщини. Київський генерал-губернатор як найближчий сусіда краю, де коїлися всі ці безладдя й заколоти, послав проти них три гусарських ескадрони й одночасно написав кошовому Калнишевському такий ордер: «Гайдамацька ватага, що з’явилася в Уманській, Чигиринській та Смілянській губерніях, своїми розбоями та грабіжництвом не лише багато містечок і сіл в тій околиці розорила, чимало із шляхетства й інших чинів, а також євреїв, де тільки кого дістати могла, нелюдськи мучила й умертвляла, а й своїми облудними закликами простий народ, огорнений пітьмою неуцтва, до бунту проти властей, начальників та поміщиків підбурила. Головний вождь згаданої гайдамацької ватаги називається полковником війська Запорозького низового Максимом Залізняком і при ньому нібито справді до 100 чоловік запорозьких козаків перебуває, має декілька корогов (знамен) і перначів; розголошує, що він за указом посланий проти конфедератів і, таким чином простий народ спокушаючи, спонукає до бунтів і до своєї ватаги залучає, чим немало ганьби й неслави війську Запорозькому завдає (24 червня 1768 року).

Це страшне звинувачення нажахало запорожців, тим більше спантеличених, що багато звісток із Польської України цю думку підтвердили. 2 липня того року прибулі в Січ по торгівлі уманські жителі Остап Поламаний та Остап Бочка показали в Коші білет, виданий їм від Залізняка, а якому він називає себе полковником, а свою ватагу — військом Запорозьким. По цьому білету вони через кордон комендантом Орловського форпоста майором Вульфом були пропущені. При допиті військової старшини вони показали:

“9 червня гайдамацька ватага із 1000 кіннотників при одному великому і кількох менших знаменах під проводом якогось полковника Максима Залізняка, підмовивши чотирьох сотників з Уманської губернії,— з Умані Івана Кузьменка й Ґонту, хащувацького Панка (Ярему), торговицького Власенка, і при них козаків кінних та озброєних 500чоловік, 10 червня напала на це місто (Умань), шляхтичів до 100 і євреїв до 300, в тім числі жінок і навіть немовлят, умертвила. Все міське майно, включаючи прапори і гармати, захопила й розмістилася під цим містом табором. Тіла забитих євреїв і поляків кинуті й залишаються без погребу. Ця гайдамацька ватага називає себе запорозькими козаками, але насправді вони не запорожці, а сущий набрід польських мужиків, винокурів та аргатів з Очакова і його околиць. Вони розповідають про себе, що мають якийсь указний дозвіл на винищення в Польщі ляхів та євреїв. Цей Залізняк панує над містом Уманню і всією цією губернією і над їх жителями чинить суд і розправу ”.

Донського куреня запорозький козак Лаврін Кантаржій, повернувшись у ту пору в Січ, доповів Кошу, що коли він по купецтву був у різних польських містах і вже вертав до Січі, набравши різних товарів, то 9 червня до міста Умані прибув. Тут він натрапив на загін із 2000 чоловік при 30 знаменах і з 15 гарматами (?), який називав себе Запорозьким військом. Він з’явився до полковника того війська Максима Залізняка і попрохав його заступництва, щоб ні йому, ні його товарам під час перебування в Умані й на дорозі ні від його людей, ні від інших кривди не було. Залізняк скликав своїх сотників, порадившись з ними, дав йому від себе посвідку, щоб йому скрізь, до самого російського кордону вільний був пропуск.

Інший запорожець, козак Звонецького куреня Максим Висоцький, котрий теж у справах торгівлі був в Умані на третій день після її розору гайдамаками, від одного брехуна, який назвався козаком Пашківського куреня, чув, що нібито він і ще троє козаків прибули недавно із Січі «з листом від пана кошового до полковника Залізняка, щоб порядкував добре», і запевняв Висоцького), що отамани курінні не забороняють козакам іти із Запорожжя в гайдамацтво, навпаки, говорять: «Боже помагай, ідіть, а може, опісля й ми самі підемо, тільки тепер не можна, щоб кордон без війська не залишився і ногайці напасти не могли».

2.6 Позиція Запорізької Січі відносно повстання

Ватажки, які шаленіли в Польщі, скрізь проголошували, що все Запорожжя йде за ними, і цим усе королівство переповнили страхом. Князь Яблоновський, староста чигиринський, який дуже постраждав од гайдамацьких грабунків, писав до кошового, прохаючи у нього заступництва обширним його маєткам в Польській Україні. Кошовий відповідав, що він міг би захистити князеві маєтки від наїзду гайдамаків, якби вони були в південній Росії; але за кордон без височайшого зволення військо Запорозьке виходити не може.

Зухвалість гайдамаків не меншала, незважаючи на переслідування. Граф Румянцев дав знати Кошу, що «гайдамаки не тільки примножують свою лють у Польщі, а й допускають уже напади на області ханські, як це засвідчили купці фортеці св. Єлизавети; вони говорили, що 18 червня, під час перебування в польському містечку Палієве Озеро (Подільської губернії] Балтського повіту) приїхали туди до 300 запорозьких козаків (просто гайдамаків) і поляків та євреїв, які були там, умертвили. Дехто порятувався втечею до ханського містечка Балти, то вони почали вимагати їхньої видачі звідти, а, отримавши від тамтешнього каймакана відмову в тому, ці гайдамаки з прибулою на підкріплення партією в декілька сотень чоловік із чотирма гарматами вступили з турками в бій і, напавши на саме містечко Балту, убили багатьох євреїв та поляків, які там переховувалися, і змусили звідти турків утікати, ще й погоню за ними кинули. І скрізь же ці злочинці, як у Польщі, так і по кордону турецькому розголошуюсь, ніби вони послані за ї. І.В. указом!» (2 липня 1768 року). » Події в Балті підтвердив посланий туди Кошем для розвідування про гайдамаків полковий старшина Семен Галицький, котрий саме повернувся із ханських теренів. 2 липня доповів він Кошу, що сам був свідком гайдамацьких шаленств і навіть у Балті вони його і товариша — запорожця Шульгу схопили й пограбували в метушні. Що всі вони називають себе запорожцями і показують якийсь маніфест, написаний російською із зображенням височайшого титулу і фальшивим підписом кошового Петра Калнишевського. Що коли він із двома сейменами Ягуб-аги, балтського каймакана, до гайдамацького табору прибув, аби повернути своє майно, то вони його дружньо прийняли, різними напоями частували, обіцяючи все викрадене з надлишком повернути, проте цього так і не виконали. Галицький додав, що він з ними при гарматах «під політичним наглядом» був і дуже добре бачив, що ця ватага — не запорожці, а набрід, тобто бурлаки, прості селяни, бо вони «за військовими запорозькими звичаями ні коня осідлати, ні на коня сідати, ратище в руках тримати, ні коня нав’ючити не вміють».

Кошовий і старшина опинилися в найскрутнішому становищі. Вони ясно бачили, що гайдамаки, які лиходіяли в Польщі, аби здобути собі славу, називали себе запорожцями і тим ганебні свої подвиги перекладали на військо. Вони передбачали, як усі недоброзичливці Запорожжя зрадіють, що можуть ще більше очорнити Січ в очах імператриці. Тим часом, виправдовуючись перед прикордонними начальниками, Кіш звелів усім паланкам нікого з підлеглих їм козаків та обивателів за межі війська не випускати, кожного ж неслуха чи заброду, затримавши, під вартою в Січ одсилати. А ще, озброївши свої команди, послав їх шукати грабіжників по степах, балках і лиманах, де вони, повернувшись із Польщі, переховувалися. Крім того, три великих загони під проводом заслужених військових старшин Сидора Білого, Макара Нагая та Олексія Чорного у супроводі військового довбиша Нестора Головка були відправлені до Бугу з наказом робити роз’їзди по всьому кордону, зброєю діяти проти гайдамаків і захоплених злочинців для суду передавати в руки довбиша. Незважаючи на всі ці розумні заходи, грамота імператриці грізно дала війську знати про її підозри.

«Ми з крайнім здивуванням дізнатися змушені,— сказано у височайшій грамоті, котра дійшла до нас в оригіналі,— що партія запорозьких козаків, ватажки яких називають себе і підписуються: Максим Залізняк, Андрій — отаман канівський курінний, Микита — отаман, Швачка — журилівський курінний та Андрій Односум увірвавшись недавно в Польську Україну, чинять там незліченні грабунки, насилля і вбивства, як це сталося із цілим містом Каневом, і що та партіях виводить ще з собою польських селян благочестивого віросповідання, спокушаючи їх брехливим і підступним приводом, нібито вони прислані за указом Нашим від тебе, кошового отамана і всієї старшини, для звільнення православних з-під ярма римського дворянства й барських конфедератів; бо ми зовсім не можемо собі уявити, щоб ти, Наш вірний кошовий отаман, і все Наше вірне низове Запорозьке військо могли зневажити й забути підданський і присяжний Нам обов’язок свавільною і непростимою відправкою певної частини війська вашого в сусідню дружню Нам область, якою була по цю пору й нині неодмінно є Річ Посполита польська на спустошення її вогнем і мечем у такий особливий час, коли Ми новим трактатом цілісність її вольності, законів та володінь раз і назавжди урочисто гарантували а тому справді захищаємо її силами Нашими від внутрішніх підбурювачів. Ми гадаємо ще, покладаючи надію на твою, кошового отамана, військової старшини і всього війська випробувану вірність, що партія, котра тиняється в Польщі, складається із бродяг та деяких хіба що самовільно відбулих козаків. При цій думці звеліли Ми всім Нашим у Польщі й на кордонах військовим командирам розганяти й знищувати до ноги без усякої пощади згаданий натовп справжніх розбійників, убивць і підпалювачів.

Але як, одначе, при всій справедливості цих суворих заходів не може людинолюбне й матернє Наше серце дати їм місце без внутрішньої образи і без випробування наперед найлегших засобів до скорочення зла з усяким можливим помилуванням винних: то й забагли Ми через це доручити особливій твоїй, кошового отамана, всієї старшини і всього нашого вірного війська опіці, щоб ви зі свого боку в справі, що мусить так близько зачіпати підданську вашу вірність і присягу, всі, поєднавши краще ваше розуміння і всі сили, постаралися викликати із Польщі всіх ваших козаків, бо швидке покаяння може в крайньому разі применшити до них тяжкість праведного Нашого гніву; і навпаки — з тими, хто, пропустивши нинішній час милосердя, почне повертатися до жител ваших від однієї неминучої погибелі, ви тоді повинні, пам’ятаючи обов’язок вірності й присяги, вчинити за всією суворістю ваших обрядів як зі справжніми розбійниками, порушниками народної тиші й ворогами вітчизни.

Водночас повеліваємо Ми вам відшукувати перших підмовлювачів і, посадивши їх під міцну варту, донести Нам про всі їхні обставини. Ці підбурювачі заслуговують особливої супроти інших покари як для того, що вони були причиною і знаряддям злочинства товаришів своїх і образливої на все військо неслави, так і тому, що страта їхня стала б для інших за приклад і страх.

Втім, із матернього Нашого благовоління до вірного Нашого низового Запорозького війська повеліваємо Ми йому для власної його користі й благоденства жити в спокої, тиші та добрій злагоді як між собою, так і з довколишніми народами. Слухняність війська у цьому випадку височайшої Нашої волі буде мірою зростання до нього Наших монарших щедрот, а протилежна поведінка змусить нас піти на неприємну крайність справедливого покарання, котре Ми в змозі дати завше відчути повною мірою.

Ми не очікуємо, одначе, ніколи цієї крайності і для того, сподіваючись на краще в підданському послушенстві й вірності всього Нашого низового Запорозького війська, а особливо на твою, кошового отамана, і всієї військової старшини похвальну і ревну опіку про дотримання повсюди доброго порядку, залишаємося взаємно вам усім імператорською Нашою милістю прихильні». Дано в Санкт-Петербурзі 12 липня 1768 року.

Ця грамота, одержана в Коші 29 липня, була тут же на майдані перед церквою на загальній раді прочитана і негайно були вжиті якнайсуворіші, заходи; аби виконати волю монаршу. Щонайперше Кіш повинен був довести свою непричетність до таких ганебних злодіянь. Легко було по курінних реєстрах й оповідях отаманів довести, що ніколи Андрій і Швачка не були курінними отаманами, та й Журилівського куреня у війську не було. Тим паче Залізняк не був запорозьким полковником. Отаман же куреня Тимошівського засвідчив, що у війську був запорожець Максим Залізняк 1740 року народження, син жонатого запорожця родом із польського села Івковець; близько 1757 року прибув він у Січ і був прийнятий до товариства згаданого куреня. Спершу був молодиком по різних зимівниках, опісля — у команді гармашів (артилеристом). Часто пропадав безвісти, і тоді всі були впевнені, що він «ходив у піхоту», тобто гайдамачив у Польщі. Говорили також, що він мешкав послушником у Межигірському монастирі, а найчастіше ховався в пісах коло Лебединського та Мотронинського монастирів. Тут він, за переказами запорожців, одержав благословіння від лебединського архімандрита на винищення поляків та євреїв. 1762 року никав аргатом на дніпровських рибальнях або шинкував (продавав горілку) в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині. Коли пішов у Польщу і як зібрав ватагу? Цього ні в курені, ні в Коші ніхто не знав. Про нього в народі складено з десяток дум і розповідають безліч повістей.

2.7 Придушення повстання

Невдовзі радісна звістка про винищення гайдамаків докотилася до Коша. Генерал Кречетников, прибувши до Умані, зумів спритно обманути лиходіїв, що обидва отамани розбійників Залізняк і Гонта допустили його з загоном донців стати табором поряд із ними і запропонували іти разом на конфедератів у Бердичів. Коли генерал дізнався, що гусари, драгуни й карабінери, послані від Воєйкова, а також військо польське під командою графа Браницького вже близько, то й не став зволікати із закінченням трагедії. Він попрохав Ґонту, щоб його зі штабом та своїми товаришами-ватажками той почастував у своєму селі. Гонта охоче погодився, але Залізняка в таборі вже не було. Залізняк недарма був запорожцем: як тільки побачив російського генерала й донців, збагнув, що його гетьманство й князювання скінчилися, і вночі з десятком прибічників полишив Умань і сховався в Очаківській області з боку Балти. Гонта, дізнавшись про втечу Залізняка, спантеличився, почухав чуба і сказав: «Ой, братці, не випити нам того пива, що ми наварили». Одначе ж славно пригостив Кречетникова і сам пив так жахливо, що під вечір він, всі його осавули й отамани були п’яні. Вартові, не отримавши наказів, лягли спати, попрохавши донців замінити їх. Тоді за поданою вказівкою карабінери й драгуни швидко прибули під Умань і оточили гайдамацький стан. Донці із заздалегідь приготовленими мотузами й ланцюгами ввійшли в намети і пов’язали всіх головних, злочинців, не забувши забрати все, що було в них цінного. Таким чином Гонта, його сотник Швачка та інші були схоплені живими; за Залізняком полковник Чорба з новоросійськими гусарами пустився в степ і, швидко його наздогнавши, розбив і схопив.

Про цю подію генерал Воєйков писав у Кіш таке: «Головний начальник усіх розбійників Максим Залізняк, товариші його Швачка і Неживий, а з ними чоловік 250 так званих запорожців розісланими командами вже спіймані, сюди (до Києва) приведені і тут під вартою утримуються. Журба ж, Шваччин товариш, який чинив опір команді карабінерів, спільниками його — чоловік більше 30 — убитий. У Єлизаветградській провінції розбійників більше 150 (втікачів з Умані) спіймано, а з польських підданих понад 1000 чоловік зловлено і польському генералу графу Браницькому, який понад Дністром із військом розташувався віддані» (16 липня 1768 року).

Залізняк, Неживий і всі російські піддані гайдамаки, як запорожці, так і поселяни, взяті зі зброєю в руках, були відіслані на суд до Києва, де їх і спіткала гідна страта.

Граф Браницький разом із наказам регіментарем Української партії, або дивізії, Стемпковським заснували військовий суд, і за його вироком гайдамаки — із польських підданих покарані так нелюдяно, що пам’ять про це живе досі в тому краї, і Стемпковського донині називають жорстоким. Ґонті довели, що він був призвідцем і головним знаряддям нечуваних злодіянь. Не кажучи вже про підбурення Уманського полку, грабунки і руйнування в Умані: в цьому нещасному місті Польщі налічили до 6 600 убитих, дехто ж гадає — до 12 000 (?), в тім числі духовенство, старі, жінки і діти; близько 300 лише поміщиків і посесорів, які шукали сховку в Умані, й усі родини дворян — управителів маєтків Потоцького. «Чим ми гірше Хмельницького? — сказав Гонта Браницькому на допиті.— Як і пан Богдан, ми з Залізняком різали жидів, і ляхів».— «Тим,— відповідав граф,— що Хмельницький карав винних у несправедливості до України поляків, а ти терзав і мучив самих невинних». Ґонту і його спільників привели в село Серби поблизу Могилева (на Дністрі) і там стратили: спершу протягом трьох днів здирали з живого шкіру, а потім четвертували. Мартина Білугу та Василя Шила, спустошувачів Чигирина, Канева і Сміли, спіткала така ж доля. Сотника Потапенка посадили на палю. Голови їхні, насаджені на списи, були виставлені по українських містах для споглядання народного. Стемпковський, почавши від села Серби, по всьому Поділлю, Волині і Чермній Русі повісив і зітнув голови більш як 800 гайдамакам і зовсім не багатьом подарував життя, але на яких умовах! — відрубували одну руку або ногу чи то обпалювали їм обидві руки у. просякнутому смолою клоччі.

Хоч у згаданому ордері генерала Воєйкова зазначено, що гайдамацькі ватаги знищені, відправлені до Києва і там покарані, але ми знайшли один документ зі звісткою, що Залізняк, імовірно, утік із Києва й порятувався від страти. Це «доїзне донесення» полковника Мусія Головка досить цікаве:

«Минулого червня 27 дня їхав він до Орелі сам і з ним двоє компаньйонів. Як минули Мігейський острів, то на тому боці річки Буг бачили гайдамацьку ватагу десь із 30 чоловік, які з Голти ханської всіх людей виганяли в село ханське Гедерим і худобу забирали. Як він, полковник, до берега Бугу наблизився, то з того боку до берега прискакали верхи семеро озброєних і запитали: хто іде? Було сказано, що полковник бугогардівський, причому полковник запитав в одного, хто такий, а той відповів: я, мовляв, Залізняк. Після цього полковник сказав, що, як чувати, Залізняк в Умані. На що він одказав, що його великоросійські команди вже з Умані вигнали, причому Залізняк полковника запитав: чи давно був у Січі й чи скоро поїдеш? Той відповів, що, повернувшись із Орла, поїде. То сказав Залізняк: коли поїдеш, поклонися пану кошовому, що ми будемо на тому боці Бугу і в Січі в гостях. А як він, полковник, став говорити: «Аби ви приїхали до Січі, то більше не їздили б», то Залізняк сказав: «Приїдемо ми так, що ви й інші тамтешні ні в Січі, ні деінде не втримаєтесь». Після цього зараз роз’їхалися».

Що ж це означає? Або Залізняк точно уникнув кари, цілком заслуженої, або якийсь ватажок назвався Залізняком, щоб і свою старшину, і «москалів у шори брати».

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання

Так закінчилася ця жахлива трагедія, в якій, на сором Запорожжю, брали участь до 300 його козаків, нехай простих і грубих сіромах, але вони так заплямували славу низового війська, що досі і в Росії, і в Польщі впевнені, що вся уманська різня була справою обдуманою й сповнялася через Запорожжя. Більшість із них убита або страчена в Києві, решта втекла в свої степи і тут спіймана роз’їзними командами й покарана в Січі. їхні показання є джерелом свідчень про цей предмет, котрий досі лише поляками був описаний.

Та міра тяжких випробувань для «славного Запорожжя» ще не вичерпалась. Всередині самого Коша запорожці «миром не насолоджувалися. Безначальність і непокора все більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожували громаді остаточним руйнуванням^ Ми наведемо тільки два сумних і різких приклади, аби довести, яким хитким був добробут цього застарілого ордену.

26 грудня 1768 року, тобто на другий день свята Різдва Христового, коли кошовий Петро Калнишевський на загальній військовій раді, побажавши старшині й усьому війську щасливого свята, повідомив їм монарші повеління з нагоди загрози Росії війни з Туреччиною і за звичаєм запитав: «А що, братчики, будемо робити?» — натовп озброєних козаків, здебільшого сіроми, перепинив його промову, розігнав збори й опісля з сокирами та шаблями кинувся на оселі старшин, пограбував або зруйнував їх. Тоді ввірвався до пушкарні, тобто військової в’язниці й, звільнивши звідти ув’язнених і вже засуджених Кошем (за гайдамацтво у Польщі) злочинців, озброїв їх і хотів підбурити все військо. Але до того ієромонах Володимир, начальник Січових церков, та курінні отамани, старі й заслужені козаки куренів своїх не допустили. У сум’ятті кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, й головні старшини втекли Дніпром із Січі й сховалися в Кодаку під захистом гармат і вірного товариства Кущівського куреня, а тим часом послали гінця до графа Румянцева з донесенням про таку сумну подію. Славетний генерал і суворий охоронець порядку у величезному довіреному йому краї граф Румянцев негайно відправив у Січ осавула генеральної артилерії (малоросійської) Кологривого для оголошення війську свого наказу в якому вимагав безумовної покори Кошу, осуду й видачі призвідців бунту, повернення до колишнього порядку. Разом з тим він дозволяв винуватцям викласти свої скарги на старшину, якщо вони були нею скривджені. За це обіцяв якщо не прощення імператриці, то хоч пом’якшення заслуженої кари винуватцям. Ці погрози й старання курінних отаманів знищили зло в самому його зародку.

Другий приклад ми знайшли від 1769 року, коли після першої кампанії військо повернулося в Січ на зимівлю. 7 грудня того року в Корсунському курені, коли все товариство сіло за спільний стіл і за, звичаєм стало міркувати, кому наступного року від цього куреня йти за всемилостивим жалуванням, козак Микита Дорошенко назвав свого отамана Петра Островуха й колишнього отамана Мусія Скапу зрадниками, а коли Скапа за отамана заступився, то Дорошенко і ще п’ятеро козаків встали з-за столу й почали його лаяти й докоряти золотою медаллю, котру він носив на знак того, що був депутатом у комісії для складання Нового Уложення. Не вдовольнившись цим, як тільки обід закінчився і курінний отаман вийшов, ці козаки, схопивши Мусія Сжапу, били його, мучили й, мабуть, умертвили б, якби один із товаришів козак Михайло Кабан не кинувся на лежачого і не закрив його собою. Довідавшись про це, кошовий звелів команді своїй взяти їх під варту, що, незважаючи на опір куреня, було виконано. Оскільки час був воєнний, то Кіш, прагнучи зразково покарати винних, передав їх до Новосіченського ретраншементу і попрохав російського коменданта судити їх при запорозьких депутатах. Минуло ще два місяці, і військо Запорозьке куренями виступило в похід. А 4 березня 1770 року до судді Миколи Тимофійовича Косапа, який правив у Коші, прийшли депутати від Корсунського куреня з вимогою випустити із в’язниці винних їхніх товаришів, інакше вони ні комонно (кінно) в похід, ні човнами по Дніпру не підуть. Суддя відмовив і підтвердив необхідність слухатися Коша, але вони, хоч із Січі виступили, але стояли партіями на річці Базавлук й оголосили, що вони собі іншого отамана обрати хочуть. Тоді кошовий, перебуваючи в поході і не маючи змоги повернутися в Кіш, попрохав головнокомандувача графа П.І. Паніна допомогти йому відправити цих засуджених до виключення із війська й подальшого заслання на Сиберію. З волі графа регулярні війська, які були поблизу Січі, взяли винних і відправили до Більовської фортеці, а звідти на каторжну роботу. Так зовні заспокоїлася ця справа, але невдоволення зачаїлося у війську і в березні 1770 року чимало козаків Щербинівського куреня змовилися кошового Петра Калнишевського й старшину убити, російський гарнізон з ретраншементу вигнати й, обравши кошовим Пилипа Федорова,- вже геть немічного, підкоритися Туреччині. На щастя, змовників було вельми не багато і, будучи напідпитку, вони розповіли про це одному священику, який доповів про все Кошу, і так усе було перепинено завчасно.

Проте всі ці окремі пригоди, суперечки й злочинні наміри припинилися у зв’язку із загальнонародним і національним лихом — вторгненням татар у край запорозький і розв’язаною через те війною із Туреччиною; а це поглинуло всезагальну увагу [435-444, 1].

РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИ ПОВСТАННЯ

Велике антифеодальне і національно-визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина, становить одну з найвидатніших подій в історії України. Коліївщина була кульмінаційним моментом в боротьбі, що не стихала протягом майже всього XVIII ст. і була спрямована проти феодально-кріпосницької системи, визиску та національного гноблення. В умовах Речі Посполитої, до складу якої входило у XVIII ст. українське Правобережжя, до національного гноблення долучалися і релігійні переслідування, отже, не дивно, що вся боротьба мала виразне релігійне забарвлення.

Серед різних аспектів дослідження Коліївщини особливо мало вивчене питання про зв’язки українських повстанців з експлуатованим населенням інших країн. Питання це дуже важливе і цікаве, оскільки йдеться про зародження і розвиток класової солідарності трудящих, усвідомлення спільності їхніх інтересів та завдань.

Зародження елементів класової солідарності мало місце задовго до Коліївщини і навіть до визвольної війни 1648—1654 рр. Вперше ці елементи виразно виявилися під час селянсько-козацьких повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. їх дальший розвиток залежав від ступеня розвитку класової боротьби, її організованості та масштабів і, насамперед, від усвідомлення трудящими масами причин їхнього тяжкого становища. На жаль, ми ще дуже мало знаємо про все це і, зокрема, стосовно до Коліївщини. Ми ще не маємо точного, наукового визначення причин відносно слабкої організованості повстанців 1768 р. А проте нас не може не цікавити питання, чому це повстання, відбувшись майже через сто років після визвольної війни середини XVII ст., значно поступалося їй своєю організованістю і дисципліною. Без сумніву, цей факт наклав свій карб і на процес усвідомлення трудящими України спільності інтересів з трудящими інших країн.

Щоб відповісти на це питання, необхідно всебічно вивчити умови життя народних мас, соціально-економічні, політичні і юридичні обставини формування світогляду пригноблених. Цілком зрозуміло, що в невеликій доповіді дати таку розгорнуту картину складного процесу визрівання елементів класової свідомості і, зокрема, усвідомлення спільності інтересів покріпаченого селянства України та суміжних з нею Польщі, Білорусії, Литви і Росії неможливо. Отже, спробуємо спертися на деякі вже відомі в радянській історіографії дослідження про становище народних мас на Україні XVIII ст. і характер класової боротьби пригноблених. В дослідженнях повстання на Правобережній Україні 1768 р. зрідка, але, на наш погляд, справедливо називається селянською війною. Ця назва вживається не часто, і зміст її не розкривається.

У марксистській історіографії існує класичний зразок дослідження селянської війни як певного етапу в розвитку класової боротьби. Ми маємо на увазі працю Ф. Енгельса про селянську війну в Німеччині 1525 р. Весь виклад в ній доводить, що селянська війна — явище історичне, яке виникає на певному щаблі розвитку суспільства; вона на відміну від попередніх локальних повстань виникає на всій або більшості території країни і втягує до лав повстанців відповідну кількість населення. Такі масштаби повстань робляться можливими лише в період формування в країні економічних зв’язків, обумовлених розвитком продуктивних сил. Брак всебічного дослідження соціально-економічної історії України XVIII ст. є причиною того, що термін «селянська війна» вживається стосовно до подій 1768 р. якось нерішуче, випадково і без належних висновків. Над дослідниками тяжіє ще традиція недиференційованого підходу до антифеодальних повстань, що відбувалися протягом століть. У кращому випадку в описах істориків говориться про кількісну різницю, про повстання більші і менші. Якісні відмінності не зазначаються, внаслідок чого численні повстання мають вигляд близнят. У їх характеристиках монотонно повторюються положення про стихійність, слабку організацію, локальність і безперспективність селянської боротьби. Під цю своєрідну зрівнялівку потрапила і Коліївщина, хоч подекуди, як уже зазначалось, її називають, на відміну від інших повстань, селянською війною. Брак належного обгрунтування такої назви, а в зв’язку з цим і певних висновків щодо досягнутого рівня класової боротьби, має пряме відношення до теми даної доповіді. Адже саме з переростанням локальних антифеодальних повстань у селянські війни вперше виникає потреба в об’єднанні спільних зусиль братів по класу, пригнобленого селянства різних країн, насамперед сусідніх, найближчих територіально (звичайно, при наявності спільних соціально-економічних умов існування).

Найактивнішим носієм ідеї об’єднання зусиль пригноблених різних країн була категорія населення, яку Ф. Енгельс стосовно до історії Німеччини охарактеризував як плебейську частину повсталих. Це була та категорія населення, з якої формувався передпролетаріат. Однією з рис селянської війни всюди була поява поряд з селянськими повстанцями передпролетаріату. Останній з самого початку проголошував нові гасла та ідеї, хоч ще в утопічній, фантастичній формі. Він виступав, як зазначає Ф. Енгельс, з червоним прапором в руках і з гаслом єдності на вустах В ембріональній формі передпролетаріат висував ідеї, притаманні його природі, ідеї, які розвивалися і очищалися від фантастичних рис разом з процесом перетворення передпролетаріату в зрілий пролетаріат. Серед цих ідей була й ідея міжнародного єднання трудящих мас. В наявності досить значної частини повстанців, що походила з середовища міського плебсу, численних наймитів, котрі працювали на різного роду промислових підприємствах, в мануфактурах по виробництву скла, заліза, поташу, селітри, паперу, цегли, тканини тощо, сьогодні дослідники не мають сумнівів. Загальновідомо, що саме наймити з промислів були часто керівниками повстанців, стояли на чолі гайдамацьких загонів.

Думається, що ми маємо всі підстави вважати, що Україна XVIII ст. опинилася в становищі, яке більш, ніж будь-коли раніше сприяло усвідомленню народними масами спільності інтересів трудящого люду і розумінню необхідності спільної дії з експлуатованим населенням Речі Посполитої. Політика польської шляхти і магнатів, української старшини, що домагалася нобілітації, заходи уряду по зміцненню становища панівних класів, підтримка католицьким духовенством феодально-кріпосницької системи — все це наштовхувало просту людину на думку, що пани всюди однакові. Ці самі думки визрівали і в селян Лівобережної України та Росії. Про це свідчать* численні факти участі українських селян, наймитів і козаків у повстаннях в Росії XVII— XVIII ст. і, навпаки, участі російських селян, козаків і солдатів в антифеодальній боротьбі українського народу. Особливо переконливо про це говорять факти з історії Коліївщини.

Але боротьба українського селянства відігравала важливу роль в процесі розвитку антифеодальної боротьби не лише сусідніх країн — Польщі, Білорусії і Литви. Об’єктивно вона мала значно ширше значення, займаючи місце в довгому ланцюгу повстань і війн, спрямованих проти всього європейського феодалізму. Виходячи з марксистського принципу єдності світового суспільного процесу, слід визнати, що кожне велике антифеодальне повстання в будь-якій країні завжди становило внесок у спільну справу європейського прогресу. Воно об’єктивно сприяло знищенню або ослабленню феодальної реакції і утвердженню нового, прогресивного на той час ладу, спочатку в його окремих проявах, а пізніше як системи. Не випадково феодальні уряди Франції, Швеції, Італії і Угорщини в середині XVII ст. були так налякані подіями визвольної війни на Україні. Особливо показовим є те, що Англія після буржуазної революції 1648 р. налагодила зв’язки з козацьким урядом Богдана Хмельницького в той час, як феодальна Франція запропонувала польському феодальному урядові воєнну допомогу для придушення «ребелії» на Україні. З аналогічною пропозицією звертався до польського уряду і посол Швеції. Така поведінка була продиктована цілком правомірним побоюванням, що антифеодальний рух з України може перекинутись на територію Польщі, де селянство стогнало під страшним феодальним гнітом і готове було повстати при першій можливості, а з Польщі — поширитись і на інші країни, сіючи дух непокори і боротьби. Адже, як писав в той час поет Самуїл Твардовський, «пожарище з України дуже швидко присунулося до берегів Сяну і Вісли». Повстанці в Польському Підгаллі 1651 ‘р. на чолі з Косткою Наперським з надією прислухалися до подій на Україні і чекали на допомогу козаків Хмельницького. Не приховуючи тривоги, папський нунцій Торрес радив польському королю докласти всіх сил, щоб скоріше «відірвати голову гідрі, котра може породити своїм отруйним подихом повстання не тільки в Польському королівстві, але й в інших країнах»

Аналогічна ситуація склалася на Україні і в XVIII ст., особливо коли майже безперервний гайдамацький рух на Правобережжі в 1768 р. переріс у селянську війну, в якій брали участь десятки тисяч людей. В цей час феодальні уряди Туреччини, Угорщини, Пруссії з великим занепокоєнням стежили за ситуацією на Україні. Було наказано збільшити на кордонах з Україною кількість сторожі, щоб запобігти проникненню звідти чуток про розправу кріпаків з панами. А рух тим часом ширився. Під його впливом почалися заворушення селян на Лівобережній Україні і Слобожанщині, що входили до складу Російської держави. Відбулося повстання сіроми проти старшини на Запоріжжі.

Посилився рух опришків у Галичині і Закарпатті, що, в свою чергу, відбилося на пожвавленні руху селян у польському Підгаллі, де ще жили спогади про повстання під проводом Костки Наперського в середині XVII ст.

Відомості, що так чи інакше проникали з України на сусідні території, сприяли посиленню антифеодальних рухів у Білорусії, Литві, Валахії й Угорщині. З новою силою прокидалося притаманне людям праці почуття солідарності, почуття, яке виховувалось протягом століть силою самих обставин життя. Елементи інтернаціональної свідомості, якими б малими не були, становили органічну частку світогляду трудящих мас. його ніколи не вдавалось викорінити з народної свідомості. Тут були безпорадними будь-які зусилля панівного класу, його найхитромудріші і най-підступніші заходи, зрада певної частини повстанців, зокрема представників старшини і міського патриціату, розпалювання правлячою верхівкою ворожнечі серед трудящих різних національностей.

Природні для народного світогляду інтернаціональні почуття виявлялися завжди з особливою силою саме під час великих народних повстань. У XVIII ст. антифеодальна боротьба на Правобережній Україні була найбільшим напруженням класової боротьби в Речі Посполитій взагалі. Атмосферу близької бурі в Польщі, на думку сучасників, раз-у-раз наелектризовували народні повстання і постійний рух незадоволеного рабським становищем українського селянства Під впливом широкого гайдамацького руху на Україні напередодні 1768 р., в Польщі з’явився так званий «Проект конфедерації хлопської», в якому були заклики до селян Речі Посполитої повставати проти спільних ворогів — панів-кріпосників, проти системи тиранії.

Цей документ, відомий ще під назвою Торчинського маніфесту2, був поширений на Україні в 1768 р. на польській і українській мовах. Він свідчив не лише про намагання принаймні якоїсь частини пригноблених об’єднати свої зусилля проти класового ворога, але й про наявність у повсталих певної програми дій. Адже саме ця сторона антифеодальних повстань особливо мало досліджена істориками. Нам відомі в деталях факти повстання, його причини, картина його придушення, але ми дуже мало, а то й нічого не знаємо про те, що думали повстанці, яка була мета їх дій. Думається, що саме з цим зв’язане властиве деяким історикам певне перебільшення моменту стихійності і безпорадності селянських повстань.

У ТорчинськОму маніфесті є виразно сформульована вимога ліквідації кріпосницької системи, запровадження спадкового права селян на їхній землі, права користування лісними угіддями, обмеження підводної повинності. Маніфест вимагав допуску селян до органів місцевого управління. Автори його загрожували панам знищенням і недвозначно натякали на часи Богдана Хмельницького та Костки Наперського. Сама по собі ця згадка говорить про свідоме прагнення до об’єднання антифеодальних сил України й Польщі. Автор чи автори Торчинського маніфесту відчували наближення широкої хвилі антифеодальних рухів у Речі Посполитій і, користуючись з сприятливої ситуації, звертались до селянських мас різних національностей з такими словами: «Настав час вибитися з рабського стану, якого не терплять наші брати в жодній спадковій монархії і навіть в турецьких володіннях».

Про те, що Торчинський маніфест мав під собою широку соціальну базу, інакше кажучи, був виразом думок і прагнень широких кіл населення не лише частини, але й всієї Речі Посполитої, говорять його реальні наслідки. Налякані можливістю об’єднаних дій пригноблених у Речі Посполитій, правлячі кола видали законодавчий акт про обмеження влади шляхти над селянами. Заборонялося свавільно страчувати селян. Це був перший за довгий ряд віків акт обмеження, або, принаймні, спроба обмеження влади феодалів у Речі Посполитій. Ми маємо тут яскравий приклад того, як класова боротьба поступово вносила зміни у феодальне законодавство.

Під час Коліївщини, що спалахнула 1768 р. і останні події якої припадають на 1771 р., повстання селян мали місце в районі Любліна, в Мазовії, в околицях Пшедбожа та в інших місцях Польщі. Особливо поширеною формою боротьби з давніх часів в Речі Посполитій були втечі селян, які раз-у-раз набирали масового характеру. Поступово ці втечі призвели до своєрідного обміну місцями. Якщо з Польщі селяни втікали в Білорусію, то з Білорусії вони втікали на Україну. Наявність на Україні такої «віддушини», як запорізькі степи, була однією з причин того, що Україна стала місцем зосередження втікачів з усіх інших земель Речі Посполитої. Ця обставина також сприяла вихованню почуття інтернаціональної єдності трудящих. Україна, як свідчать документи, притягала до себе «хлопів» з Польщі, Литви, Білорусії, Росії і навіть з інших, територіально віддалених країн. 1764 р. уряд Речі Посполитої став перед фактом, що Мозирський повіт обезлюднів,— селяни повтікали на Україну Природно, що тікали люди найбільш рішучі, непокірні, сміливі та ініціативні. їх приваблював дух непокори і бунтарства, що ширився по Україні козацтвом. Тут виробився своєрідний психологічний тип людини, що протистояв будь-яким зазіханням на її свободу. Говорячи про козацькі області на Україні і в Росії, В. О. Голобуцький цілком справедливо зазначав, що це були своєрідні пробоїни в феодально-кріпосницькій системі, одне з свідчень початку її занепаду Тут зосереджувалося чимало вихідців з Польщі, Молдавії, Росії, Валахії, Литви, Криму і навіть Німеччини.

Виступи польських селян у Краківському воєводстві, що почалися в 40-х роках XVIII ст., тобто в розпал гайдамацького руху на Україні, не стихали аж до 80-х років. «Збуйництвом» селян були охоплені Угорщина і Словаччина. Могутній антифеодальний рух поширився на Литву і Білорусію. Всюди слово «гайдамака» було співзвучне настроям селянства. Воно будило сподівання на визволення з-під кріпацького ярма. З цього боку український народ має ще одну підставу пишатися рухом селян і міської бідноти у XVIII ст. У цей час українські повстанці показували зразки героїзму своїм братам по долі багатьох країн.

З свого боку українські селяни і міська біднота все більше усвідомлювали необхідність об’єднаних зусиль для повалення системи феодального визиску. Яскравим і переконливим свідченням цього розуміння є другий після Торчинського маніфесту надзвичайно цікавий документ — «Універсал до польських селян», написаний на Україні, під час повстання 1768 р. «Громадяни коронні,— писалося в цьому зверненні українських повстанців до польських селян,— б’є ваш час. Ми надсилаємо до вас ватажків, яким просимо вірити. Йдіть до нас, залишаючи вдома жінок своїх коханих, дітей своїх без жалю. І ви скоро переконаєтесь, що бог дасть нам, правовірним, перемогу. Ви будете самі собі вільними людьми, якщо знищите зміїне плем’я — панів, що п’ють вашу кров. Ми застерігали вас і раніше, але ви не хотіли йняти нам віри. Тепер же, коли ваші брати почали вже успішно визволятися на Україні і Поділлі з рабського ярма, ви повірите нам». Отже, автори цього звернення добре розуміли значення прикладу українських повстанців для кріпаків Польщі. Саме життя підказало їм ці палкі слова до польських братів по класу.

В 70-х роках XVIII ст. царська Росія здригнулася під ударами селянської війни, що швидко поширилася на значній території імперії. На чолі її стояв мужній і мудрий керівник Омелян Пугачев. Сьогодні ми маємо відомості про те, що Пугачов був син українського козака. В тогочасних документах він іменується Омельком Пугачем. Народився він в українській сім’ї на Дону, але бував на Україні і, за деякими свідченнями, в Києві. Зв’язок між антифеодальною боротьбою в Росії і на Україні того часу правильно зазначив ще Д.Л. Мордовцев, підкресливши в своєму творі «Гайдамаччина», що «початок пугачовщини частково лежить в гайдамаччині» і що «гайдамаки були не останніми діячами в підготовці бунту». Відома частина імен гайдамаків, котрі брали участь у повстанні Пугачова. Серед них, зокрема, був Дударенко, що, як свідчить один з документів, «купно з малороссийскими крестьянами в начале с польскими людьми воевал», а потім, коли царські війська почали знищувати гайдамаків на Правобережній Україні, він разом з іншими козаками втік на Запоріжжя, де зв’язався з козаками, які прийшли туди з Дону, і подався на р. Яік.

Є глухі відомості про те, що у селянській війні 1773—1775 pp. в Росії брав участь видатний ватажок українських гайдамаків Максим Залізняк, а також гайдамака Дем’ян Чернявщенко, або, як його ще називали, Черняй. Відомо також, що посланці Пугачова, які агітували в російських селах за приєднання до повстання, говорили селянам для заохочення, що в лавах пугачовців бореться славнозвісний Максим Залізняк.

Омелян Пугачов бував не раз на Україні, і дослідники мають цілком логічні підстави припускати, що саме під час перебування на погайдамачченій Україні у нього і визрів план загальнонародного повстання. Так само, як царський уряд побоювався поширення гайдамацького руху на територію Росії, він боявся і поширення руху Пугачова на Лівобережну Україну, вживав заходів, щоб «злодеи Пугачова» не дісталися на Запоріжжя. Останнє в очах як російського, так і польського урядів було розсадником сваволі і бунтарства. Саме тому незабаром після придушення селянської війни 1773—1775 pp. Рада при височайшому дворі ухвалила «истребить кош», що і було здійснено в червні 1775 р.

Переляк панівних класів і урядів Польщі та Росії в зв’язку з Коліївщиною, наступним повстанням на Україні пікінерів, а також селянською війною в Росії під проводом О. Пугачова був такий великий, що все наступне століття пройшло в спогадах і побоюваннях повторення селянської війни. Панівні класи Російської імперії значною мірою враховували можливість загально-російського повстання селян, коли розроблявся проект скасування кріпосного права в 1861 р.

Особливо посилився неспокій шляхти на Україні, в Білорусії і в Польщі в зв’язку з подіями великої французької революції. Відомості про діяльність на Україні агентів революційного французького уряду в цей період підтверджуються тим, що в Конвенті не раз ставилося питання про перспективи антифеодального руху на Україні. Як свідчать різні документи, селяни в цей час частенько нахвалялися вчинити з своїми панами «по-французьки»2. Ожили спогади про мужніх керівників Коліївщини. Творилися легенди про закатованих героїв, які ніби живуть і в певний час прийдуть на Україну в ролі народних месників. Ширилися, зокрема, чутки про сина Ґонти, який прийде рятувати український народ від панщини. Щоб запобігти новій селянській війні, що всюди ввижалася панству, заборонялися будь-які «зборища» селян або міської бідноти. В зв’язку з цим були заборонені і деякі ярмарки, що з давніх-давен збиралися по містах і містечках України і на які з’їжджалася велика кількість людей як з навколишніх, так із більш віддалених місцевостей. При великому скупченні людей, зазначалося в спеціальному наказі, «могла б виникнути небезпека для цілої країни»

В країні панував терор безмірно наляканої шляхти. Було створено спеціальні комісії для розслідування кожного підозрілого факту, що міг би сприяти виникненню змови і повстання. Особливо напружена обстановка склалася на Волині. Про це говорить, зокрема, термін «волинська тривога», що ввійшов в історію. Селян хапали і ув’язнювали за кожне необережно кинуте слово, віддавали на тортури, немилосердно били тут же на місці. Серед заходів для усунення можливості повстання-була також заборона продавати українським і білоруським селянам зброю, порох, селітру, свинець, олово — все, що можна було використати для виготовлення зброї. Невідомо, чи було вжито аналогічних заходів на території Польщі, але там були інші способи утримання селян в покорі. Там здавна в кожному більш-менш значному селі стояла озброєна шляхетська сторожа. З її допомогою повстання придушувались в самому зародку. Цим значною мірою пояснюється та «довготерпеливість» польських селян, яка часом дивує людей, незнайомих з конкретними обставинами життя польських кріпаків. Щоправда, поряд з поліцейським наглядом свою роль відіграло і неминуче в таких умовах формування рабської психології, зневіра і звичка. Невипадково найбільші повстання польських селян мали місце в гірських місцевостях, де можна було легше сховатись від розправи і переслідувань, де була слабкіша кріпацька залежність та відповідно менший нагляд за селянами.

Хоч великого повстання, якого боялася шляхта, і не відбулось, у 80—90-х роках напруження класових суперечностей досягло значної гостроти. Воно свідчило про наявність глибокої загальної кризи феодально-кріпосницької системи. «Грізним явищем для феодального господарства по всій Речі Посполитій були постійні втечі і переходи селян. Протягом всієї другої половини XVIII ст. тисячі селян тікали з Малої Польщі, де був особливо жорстокий визиск, на українські землі. В свою чергу із Західної України селяни, шукаючи кращих умов життя, тікали на схід і південь України» .

Грізне повстання спалахнуло 1769 р. у Великому Князівстві Литовському в місцевості Шаулях. Селяни, обурені запровадженням панщини замість традиційного в цій місцевості чиншу, взялися за зброю. Вони заарештували представників адміністрації економії і взяли владу в свої руки. Створене ними правління закликало всіх підлеглих пана не виконувати панщини. Внаслідок зради заможних селян це повстання було придушене. Багатії села хотіли зрадою заслужити панську милість і уникнути жорстокої кари за участь у повстанні. Та, незважаючи на його трагічний кінець, в 1788 р. селяни знову взялися за зброю. На цей раз у повстанні взяло участь 10 тис. селян. Воно1′ також зазнало поразки, але пам’ять про нього живила дух опору феодальному визиску в наступних поколіннях.

Значних розмірів досягли селянські рухи в Західній Польщі, на землях, що були відторгнуті від Польської держави мілітаристською Пруссією. Загострення класової боротьби тут у другій половині XVIII ст. було зв’язане з посиленням панщини і політикою онімечення населення. Тяжкий соціальний визиск і національні переслідування в Сілезії створили умови, близькі до тих, які існували на Україні напередодні Коліївщини. Не дивно, що місцеві селяни раз-у-раз згадували гайдамаків і коліїв.

Великі селянські повстання, що відбулися в Польщі, на Україні, в Росії, Литві і Білорусії, викликали жваву реакцію в усіх шарах європейського суспільства. Кращі люди Російської держави гаряче закликали до знищення феодально-кріпосницької системи.

Добре розумів історичне місце Коліївщини і зв’язок селянських повстань на Україні з революційними подіями в процесі знищення феодалізму в Європі геніальний український поет і мислитель Т. Г. Шевченко. Він бачив зв’язок між українськими антифеодальними рухами і аналогічними рухами в Росії, між Коліївщиною і селянською війною на чолі з Пугачовим. Невипадково він зв’язував згадки про них у вірші «Москалева криниця»:

Минали літа тихо, тихо, і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом.

Жодна подія з історії України не хвилювала так поета, як гайдамаччина. Головна ідея його «Гайдамаків» — знищення кріпосництва і пропаганда нової Коліївщини. Т.. Шевченко хотів показати онукам гайдамаків шлях до визволення, шлях можливий, на його думку, тільки через нову велику селянську війну. В такій війні Шевченко вбачав загибель не лише польського і українського панства з його тиранією, але й російського царизму. «Згинув давній Вавілон, — каже поет, — згине і сучасний Вавілон».

Наростання антифеодальної селянської боротьби в 40-х роках XIX ст. пробудило активний інтерес прогресивно настроєної інтелігенції в Росії до подій на Україні XVIII ст. В зв’язку з цим цензурний комітет всіляко перешкоджав виданню шевченківських «Гайдамаків».

Велике враження Коліївщина справила на польську демократичну інтелігенцію. И. Лелевель, вчений, історик, громадський діяч і революціонер, людина, про яку з пошаною говорили К. Маркс і Ф. Енгельс, роздумуючи над боротьбою українського селянства, вважав її явищем прогресивним і необхідним не лише для України, але й для Польщі. «Магнати і старости,— писав Лелевель, — разом з єзуїтами і орендарями кували кайдани козакам. Пани і управителі звикли поводитись з селянами, як з рабами… вихід був один — повстання». І це повстання для нього було «видовищем зворушливим і прекрасним», бо це був захист прав людини, її гідності і людської цінності. Аналогічні думки висловлював і Тадеуш Кремповецький, видатний польський громадський діяч, а також інші прогресивні діячі Польщі XIX ст.

Серед польських організацій першої половини XIX ст., що мали на меті ліквідацію в країні кріпацтва, на особливу увагу заслуговує громада під красномовною назвою «Умань». Коли членам організації «Умань» закидали, що їх назва символізує возвеличення різні і розбою, вони відповідали, що їм, дітям Умані, шляхті, випало взяти ім’я цього театру жорстокостей, щоб перед небом, вітчизною і людьми сповнити покуту за провини своїх батьків.

Панівні класи не могли забути уроку 1768 р. Видатний польський поет Ю. Словацький, іронізуючи над переживаннями представників шляхетського табору, писав: «Тремтиш, коли долітає до тебе довгий сумний дзвін кіс українських, тремтиш, коли в мороці марень засвітиться старе грізне лице Келинських (Келинський швець, організатор повстання в Польщі за часів Костюшка). Може зіткнувся з примарою давнього Запоріжжя. На бога! Хто ти? Не ріж шляхту!» Коліївщина для Словацького була виявом натхненного духу вічного революціонера.

Коліївщина будила громадську думку тією або іншою мірою в усіх країнах, де ще існував феодальний визиск селянських мас. У Словаччині 1831 р. лунав заклик до селян йти за прикладом українців, а в Польщі — заклик іти за прикладом українців і словаків. В цих закликах говорилося, що «не слід боятися нових Робесп’єрів і Гонт, бо терор розчистить дорогу правді і справедливості».

Таким чином, факти свідчать, що антифеодальна і визвольна війна українського народу, що не стихала протягом всього XVIII ст. і кульмінаційним моментом якої була Коліївщина 1768 р., мала широкий розголос і вплив на антифеодальну й визвольну боротьбу інших народів. Такий вплив могла мати боротьба селян, що вийшла за рамки чисто стихійних локальних рухів. Коліївщину слід розглядати як одну з тих селянських війн, що на певному етапі історичного розвитку знаменували собою агонію феодального ладу і кріпосницької системи.

Саме тому боротьба українського селянства в 1768 р., попри її трагічний кінець, наклала свій карб на процес боротьби пригноблених у наступні десятиліття і не лише на Україні, айв Росії, Білорусії, Литві, Польщі, а також і в інших країнах Східної Європи. В ній брав участь передпролетаріат, ще молодий і несвідомий своєї історичної місії, паросток нової революційної сили, майбутнього робітничого класу. Цим обумовлюється сила натиску повсталого селянства, прагнення до об’єднання з братами по класу сусідніх країн, прагнення, яке такою мірою ще не виявлялось в історії попередніх селянських повстань.

Відійшли в минуле події тих часів, але й сьогодні народ наш шанує пам’ять про мужніх борців, що стояли біля джерел класового єднання братніх народів, соратників у боротьбі за світле майбутнє [9, 97-109].

ВИСНОВКИ

Повстання 1768 р. мало дуже велике значення у процесі боротьби українського народу за свою ідентичність, зокрема даному повстанні за релігійну ідентичність. Повстання ґрунтувалося на ряді причин та передумов, головними з яких є наступні: тяжке соціальне та економічне становище народних мас, наступ уніатства на релігійні вірування та релігійні традиції населення України. Передумови до даного повстання слід шукати зі встановленням з 2 пол. XVII ст. певних суспільно-політичних та соціально-економічних умов для розгортання селянського руху.

Про головні вимоги “коліїв” дізнаємося з грамот М. Залізняка до народу. У них йшлося про визволення селян з під гніту польських панів, конфіскацію та поділ їхнього майна між народними масами, скасування панщини й ліквідація стану феодалів.

Постать Мелхиседека Значко-Яворського є неоднозначною в історії Коліївщини. Ця постать до початку повстання була лицем активної боротьби православної церкви проти уніатської. Однак його безпосередня участь у Коліївщині ставиться під сумнів у колах дослідників.

Постать Максима Залізняка та Івана Гонти є надзвичайно важливою в історії Коліївського повстання. У цьому повстанні вони втілювали ідею народного гніву, непримиренності до існуючого ладу. Народ зробив їх героями у думах, піснях та покладав на них усі свої надії.

Однією з трагічних сторінок української історії є позиція Запорізької Січі щодо народного бунту. Козацька старшина котра не хотіла втрачати власні посади, привілеї та голови, радо втілювала в життя усі настанови російської самодержиці імператриці Катерини II, вислужуючи собі додаткові переваги над іншими. Позиція заборони Запорізькій Січі брати участь у повстанні Росією, також пояснюється тодішньою політичною ситуацією між Росією та Османською Портою, які перебували на грані війни. Росія не хотіла оголювати свої південно-західні кордони, тому тримала тут досвідчене запорозьке військо.

Повстання показало політичний ситуацію тодішньої Речі Посполитої. Ця держава постає перед нами дуже залежною від думки своїх сусідів. Влада у Польщі скоординувалася в руках польських магнатів, і централізованої абсолютистської держави не було. Політична позиція країни формувалася думками її сусідів. Вже в кінці XVIII ст. в результаті 3 поділів Польщі, Річ Посполита перестала існувати як держава, а її територія була поділена між Росією, Пруссією, та Австро-Угорської імперією.

Саме ряд цих умов дав умови для початку та поширення руху на території України. Політична слабкість Польщі створила грунт для виявлення народного невдоволення. Однак позиція Росії до повстання, та придушення нею повстання стало визначальним в історії Коліївщини.

Автор в процесі дослідження теми зіткнувся з проблемою наявності різних підходів радянських та сучасних дослідників стосовно ролі повстання в тодішньому світі, значенню у ньому окремих його дійових осіб, дослідженні передумов та причин, що певною мірою різнилися між собою. Автор зміг подолати ці труднощі поєднуючи ці два погляди, однак досить критично ставлячись до радянських дослідників.

Перспективи дослідження даної даної теми є досить широкими, оскільки в історії Коліївщини є достатня кількість білих плям.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Література

1. А.О. Скальковський Коліївщина / Історія Нової Січі або останнього коша запорозького – Дніпропетровськ, 1995. – С.432-444.

2. В.А. Смолій Коліївщина 1768 р.: малодосліджені сторінки історії // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.3-5.

3. В.М. Ричка “Цар схизматиків” // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.53.

4. В.О. Маркіна Соціально-економічні передумови Коліївщини //Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – К., 1970. Наукова думка. – С.56-66.

5. І.Л. Бутич Повстання 1768 р. // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.7-8.

6. Л.Д. Статі, Р.К. Бутенко Мелхиседек Значко-Яворський :історіографічний нарис // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.50-52.

7. Н.Ф. Котляр Герои Колиивщины // Котляр Н.Ф. История в жизнеописаниях . – К., 1990. – С. 214-218.

8. Наш Г. Коліївщина // Наш Г. Історія українського народу – К., 1993. –С. 193

9. О.С. Компан Вплив Коліївщини на антифеодальну боротьбу в Росії, Польщі, і Білорусії // Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – К., 1970. Наукова думка. – С.97-109.

Джерела

10. Письмо гр. П.А. Румянцева к президенту коллегии иностранных дел, графу Н.И. Панину, с извещением о задержании им в Переяславе перебежавших туда поляков, о причинах восстания в Украине), необходимости прекращения жестокого мщения украинским крестьянам со стороны их помещиков, посылаю им новых команд в Украину по просьбам тамошней шляхты, косвенном участии запорожского Коша в происходящем восстании и проч. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.

11. Письмо гр. П.А. Румянцева к русскому при варшавском дворе послу, князю Н.В. Репнину, с изложением действительных причин, вызвавших народное восстание в Украине, указанием на необходимость, в видах усмирения оного, умерить жестокое мщение со стороны польских помещиков и проч. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.

12. Донесение гр. П.А. Румянцева императрице Екатерине II о происходящих в Польской Украине смятениях и междоусобиях, с испрашиванием указа, как ему в этих обстоятельствах поступать и какую сторону поддерживать. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.

Александр Безыменский

Г. Лелевич

Безыменский Александр Ильич (1898–) — современный пролетарский поэт, родился в гор. Житомире. В 1916 окончил гимназию во Владимире и поступил в Киевский коммерческий институт. С 1915 — в социалистическом кружке, с 1916 — член большевистской партии. Активный участник Октябрьского переворота в Петрограде. В 1918 —первый организатор союзов молодежи Владим. губ., участник первого Всероссийского съезда комсомола и член первого ЦК РКСМ. В 1919–1920 — лектор политграмоты во Владимире и Казани. С 1921 — в Москве. С 1922 — один из активных руководителей организованного пролетарского литературного и напостовского  движения. Один из основателей группы «Октябрь» и МАПП; в 1923–1926 — член правлений МАПП и ВАПП, ближайший сотрудник «На посту». После раскола напостовства, в 1925 году, примкнул к старо-»напостовскому» меньшинству.

Первое литературное выступление Б. в 1918, в органе Владимирского комсомола. Первая книжка — повесть в стихах «Юный пролетарий» (Жизнь Мити) — явно реалистична и эпична; фабула — как рабочий-подросток стал комсомольцем. Однако героико-романтический характер пролетарской поэзии эпохи гражданской войны неизбежно повлиял и на реалистическое творчество Б. Следующие книги — сборники стихов — «Октябрьские зори» (1920) и «К солнцу» (1921) — отличаются всеми признаками поэзии «Кузницы».

В 1922, в дни острейшего кризиса революционной романтики «Кузницы», Б. выступил зачинателем и художественным лидером нового поколения пролетарских поэтов, открыл новую главу истории пролетарской литературы. Революционной романтике М. Герасимова  и В. Кириллова  Безыменский противопоставил поэзию строительных будней революции. Его стихи

«Только тот наших дней не мельче,

Только тот на нашем пути,

Кто умеет за каждой мелочью

Революцию мировую найти»

были лозунгом всего нового поколения пролетарских писателей. Рисуя строительные будни, Б. отчетливо вскрывает острейшую классовую борьбу, развертывающуюся «в обыденщине экономической». В состязании папиросников-моссельпромщиков и частника, в борьбе за влияние в домкоме, в борьбе за жилплощадь и т. д. Б. видит и «славит» все ту же «войну всемирную»

«На каждом фронте мы в окопах

Великой классовой войны».

Для Б. характерно также умение художественно увязывать любое будничное строительное дело с перспективой международной победы пролетариата. Поэзия Б. дышит бодростью и оптимизмом, но эта бодрость не вырождается в обывательское самодовольство, умиротворение и бюрократическое самоослепление. Не многие пролетарские поэты умеют так чувствовать все трудности и всю сложность нашей борьбы, как Б. Неоднократно обрисованные Лениным основные противоречия социалистической революции в отсталой и безграмотной аграрной стране нашли в творчестве Б. яркое и полное образное выражение. Ряд стихотворений и поэм («Груз», «Пути-дороги» и др.)  разрабатывает эту тему. Азиатчина, обломовщина, разгильдяйство, хамство, канцелярщина и так дал. — спутники отсталости — находят в Б. непримиримого врага и беспощадного сатирика. Он умеет резко противопоставлять пролетарский лагерь мещанскому окружению. В художественных зарисовках родственников («Портрет», «Партбилет», «Однофамильцы»), в картинах уездного мещанского быта («Городок», «Идиллия тов. Жука» и мн. др.) Б. дал синтетический обзор «уезднейшей матери — России, татарской, блатной матери, силящейся „в тиски поймать — фабрику“». Отсюда — свойственное Б. органическое ощущение насущной необходимости социалистической индустриализации, электрификации, культурной революции.

Б. — один из наиболее популярных комсомольских поэтов. Рабочая молодежь всегда привлекает его усиленное творческое внимание. В поэме «Комсомолия» Б. дал широкую эпическую картину борьбы комсомола в дни гражданской войны, но ошибочно считать Б. только комсомольским поэтом. Б. — поэт партии. Он говорит:

«Прежде всего

Я член партии,

А стихотворец потом…»

Не «скифская» стихия, а сознательная стратегия пролетарского авангарда вдохновляет Б. Он с особой чуткостью реагирует на все важнейшие события пролетарской борьбы и строительства. Органическая спаянность с большевизмом помогает Б. находить чрезвычайно яркие и сжатые определения для тех или иных общественных явлений, четкие и краткие афоризмы («за каждой мелочью революцию мировую найти», «ношу партбилет не в кармане — в себе», «умереть? — да это, брат, пустое. Жить смоги — а это тяжелей» и мн. др.). С этим связан дар символизации Б. Он превращает мелкие, будничные факты в крупные символы общественных сдвигов и конфликтов (сельскохозяйственный плакат — символ строительного пафоса («О знамени и поросенке»); шапка, полученная по ордеру в дни военного коммунизма, — символ воспоминаний о гражданской войне и ожиданий грядущего решительного боя («О шапке») и т. д.). Произведения Б. символичны, но символичность их насквозь реалистична.

Переход от революционной романтики к поэзии революционных будней ознаменовался переходом к показу живого человека наших дней. Этот новый творческий лозунг тоже был выкинут и впервые реализован Б. В программном стихотворении «Поэтам кузницы» Б. призывал «давить землю и живых людей». В своих произведениях Б. создал целую галлерею современников, вплоть до портретов, которые были названы своими именами: секретаря ЦК комсомола («Петр Смородин»), Ф. Дзержинского («Феликс»), Ленина («Владимир Ильич Ульянов»). Переход к показу  отдельных людей не означал разрыва Б. с коллективистской психологией предшествующей пролетарской поэзии. Б. прославляет органическую спаянность с рабочим классом и рабочей массой и настойчиво предостерегает от деклассирования. Но абстрактный символический коллективизм Б. заменил конкретным реалистическим коллективизмом —

«Я хочу показать одного,

Чтобы в нем говорили тысячи».

Начав с внешнего показа живого человека революции, Б. перешел к психологически углубленному показу этого человека изнутри. В цикле стихотворных миниатюр «Люди» Б. дает фрагменты психологии этого нового человека. Б. рисует новую личность в процессе ее становления, он изображает социально-психологические противоречия, борьбу старых чувств с новыми, жестоко бичует психологическое наследие прошлого: бюрократизм, карьеризм, подхалимство и т. д.

Стихотворение «Владимир Ильич Ульянов» — художественный манифест борьбы за нового человека, за новую пролетарскую психологию, за коммунистическую мораль, за новую гармоническую личность, «знающую все человеческие чувства, но в чувствах единую».

От лирики Б. через эпические фрагменты приходит к развернутому и сюжетному эпосу. В «героико-романтический» период Б. испытывает влияние символистов (подобно почти всем пролетарским поэтам того времени) и отчасти имажинистов. С переходом к реализму, потребовавшему разрушения и снижения «высоких» канонов символизма, связано увлечение Б. формами и приемами поэзии Маяковского . Дальнейшее продвижение Б. к реалистическому эпосу побудило поэта преодолеть влияние Маяковского и опереться в своих творческих исканиях на художественный опыт классиков (Пушкин и особенно Некрасов). Это сказалось в изживании чрезмерной изощренности формы и упрощении и уточнении языка.

Стихи Б. характеризуются установкой на устное произношение, на декламацию. Отсюда — примат смысловой и звуковой стороны слова над зрительной изобразительностью. Б. значительно расширил поэтический словарь, широко использовав жаргон рабочей молодежи и революционные сокращения. Стихи Б. иногда портит некоторая рассудочность, растянутость и небрежность отделки. Книги Б. разошлись во многих десятках тысяч экземпляров. Его песни — «Молодая гвардия» и «Комсофлотский марш» — поются широчайшими массами рабоче-крестьянской молодежи. Кроме того Б. опубликовал ряд статей на боевые темы пролетарского литературного движения.

Список литературы

I. Автобиография Б. помещена в книге Родова С., Пролетарские писатели, М., 1925

Книги стихов Б.: Юный пролетарий (Жизнь Мити), Казань, 1920

Октябрьские зори, Казань, 1920

К солнцу, П., 1921

Стихи о сыне, М., 1923

Как пахнет жизнь, М., 1924

2-е изд.,  Л., 1925

Иное солнце, М., 1924

2-е изд., М., 1925

Комсомолия, М., 1924

Городок, М., 1925

Груз, М., 1926

Избранные стихи, М., 1925

Партбилет № 224332, Харьков, 1925

2-е изд., М. — Л., 1927

Пути-дороги, М., 1925

Ордер на мир, собр. сочин., т. I, М., 1926

Шахматы, М., 1927

Феликс, Л., 1927. Проза Б.: Мальчики, рассказ, М., 1922. Критич. и лит.-политич. статьи Б.: Пролетарские писатели и партия, «На посту», 1923, № 4

О творческих путях, «На посту», 1924, № 1/5

Зарубки по пути, там же

Открытое письмо Московскому художественному академическому театру (МХАТ I), «Комсомольская правда» от 14/X, 1926

На чистоту, «Новый мир», 1927, № 2

О чем они плачут? «Комсомольская правда» от 5/IV, 1927.

II. Полянский В., Рецензия на книгу «К солнцу», «Печ. и рев.», 1922, № 1

Ингулов С., О живом человеке, «На посту», 1923, № 4

Лелевич Г., «На литературном посту», Тверь, 1924

Троцкий Л. Д., Предисловие к книге «Как пахнет жизнь», М., 1924

Воронский А. К., «Литературные типы», М., 1926

Коган П. С., «Пролетарская литература», Ив.-Вознесенск, 1926, стр. 69–75

Осенев А., А. Б., «На литературном посту», 1926, № 4

Ханин Д., Жив человек, «На литературном посту», 1927, № 11–12

Горбачев Г. Е., Современная русская литература, Л., 1928.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://feb-web.ru/

Ministry of education and science of Republic Kazakhstan

University of International Business

Management Department

TERM PAPER

THEME: Unemployment: reasons and main forms

prepared by: Kulusheva Anar 117 group

scientific Adviser: Tulegenov S. V.

Almaty, 2008

Plan:

Introduction

Chapter 1. All about Unemployment

1.1 What is unemployment?

1.2 How is unemployment measured?

1.3 Why are there always some people unemployed?

1.4 Working resources and its classification

Chapter 2. Unemployment in practical

2.1 Unemployment Insurance

2.2 Types of unemployment

2.3 Distribution of manpower

Conclusion

List of used literature

Introduction

Why I choose this theme?

We all are living in globalization epoch. So, slight changing in economy some countries in the one side of earth, are prove a big influence for economy all countries in the entire world.

Due to , that economy all world’s countries connected with each other and measures undertaken by this countries about getting down this problem must be coordination.

Nowadays mortgage crisis in USA influenced for many countries economy and for Kazakhstan’s economy too. And afterwards of any economy crisis is unemployment. Today this theme is very topical.

All countries need to find measure for saving economy in their country from crisis and find method to limit quantity of unemployed, because increase quantity of unemployed is aggravate crisis in all country’s economical branches.

Losing a job can be the most distressing economic event in a person’s life. Most people rely on their standard of living, and many people get from their work not only income but also a sense of personal accomplishment. A job loss means a lower living standard in the present, anxiety about the future and reduced self-esteem. It is not surprising, therefore, that politicians campaigning for office often speak about how their proposed policies will help create jobs.

A country that saves and invests a high fraction of its income, for instance, enjoys more rapid growth in its capital stock and its GDP than similar country that saves and invests less. An even more obvious determinant of a country’s standard of living is the amount of unemployment it typically experiences. People who would like to work but cannot find a job are not contributing to the economy’s production of goods and services. Although some degree of unemployment is inevitable in a complex economy with thousands of firms and millions of workers, the amount of unemployment varies substantially over time and across countries. When a country keeps its workers as fully employed as possible, it achieves a higher level of GDP than it would if it left many of its workers standing idle.

The problem of unemployment is usefully divided into two categories – the long-run problem and the short-run problem. The economy’s natural rate of unemployment refers to the amount of unemployment that the economy normally experience.

Chapter 1. All about unemployment

What is unemployment?

The answer to this question may seem obvious: an unemployed person is someone who does not have a job. But as economists we need to be precise and careful in our definition of economic categories. If you are in full-time education, for example, you do not have a full-time job in the usual sense of the word – i.e. you are not in full-time paid employment. And there is good reason: you are studying. Hence you are not available for work. What if you were not a student but were suffering from some long-term illness that meant that you were unfit for work. Again, although you would not have a job, we would not say that you were unemployed because you would not be available for work. From these two examples, it seems clear that we need to qualify our original definition of an unemployed person as ‘someone who does not have a job’ to ‘someone who does not have a job and who is available for work’.

But we still need to be clear as to what we mean by ‘available for work’. Suppose you were not in full-time employment and were looking for a job and I offered you a job as my research assistant for 50 pence a day. Would you take it? If we ignore for a moment the complication that economic research is so interesting that it is its own reward, you would probably not take the job because the wage rate offered is so low. At another extreme, suppose you won so much money on the National Lottery that you decided you would leave university and live off your winnings for the rest of your life. Would you be unemployed? No, because you would still be unavailable for work, no matter what wage rate you were offered. Thus, being unemployed also depends upon whether you are willing to work (whether you are ‘available for work’) at going wage rates.

We are now in a position to give a more precise definition of what it means to be unemployed: the number unemployed in an economy is the number of people of working age who are able and available for work at current wage rates and who do not have a job.

Normally, economists find it more convenient to speak of the unemployment rate. This expresses the number unemployed as a percentage of the labor force, which in turn can be defined as the total number of people who could possibly be employed in the economy at any given point in time. If you think about it, this must be equal to the total number of people who are employed plus the total number of people who are unemployed.

How Is unemployment Measured?

The claimant Count. One simple way is to count the number of people who, on any given day, are claiming unemployment benefit payments from the government – the so-called claimant count. Since a government agency is paying out the benefits, it will be easy to gather data on the number of claimants. The government also has a good idea of the total labour force in employment, since it is receiving income tax payments from them. Adding to this the number of unemployment benefit claimants is a measure of the total labour force, and expressing the claimant count as a proportion of the labour force is a measure of the unemployment rate.

Since the government already has all the data necessary to compute the unemployment rate based on the claimant count, is it is relatively cheap and easy to do. Unfortunately, there are a number of important drawbacks with the claimant count method.

One obvious problem is that it is subject to changes in the rules the government applies for eligibility to unemployment benefit. Suppose the government gets tougher and changes the rules so that few people are now entitled to unemployment benefit. The claimant count will go down and so will the measured unemployment rate, even though there has been no change in the number of people with or without work! The opposite would happen if the government became more lenient and relaxed the rules so that more people became eligible.

As it happens, governments do often change the rules on unemployment benefit eligibility. In the UK, for example, there have been about 30 changes to the eligibility rules over the past 25 years, all but one of which have reduced the claimant count and so reduced the measured unemployment rate based on this measure. The following are examples of categories of people who are excluded from the UK claimant count: people over the age of 55 who are without a job; those on government training programmes (largely school-leavers who have not find a job); anyone looking for part-time work; and people who have left the workforce for a while and now wish to return to employment (for example women who have raised a family). Many – if not all – of the people in these categories would be people who do not have a job, are of working age and are able and available for work at current wage rates; yet they would be excluded from measured unemployment in the UK using the claimant count method.

Labour Force Surveys. The second, and probably more reliable method of measuring unemployment is through the use of surveys – in other words, going out and asking people questions – based on an accepted definition of unemployment. Questions then arise as to whom to speak to, how often (since surveys use up resources and are costly) and what definition of unemployment to use. Although the definition of unemployment that we developed earlier seems reasonable enough, the term ’available for work at current wage rates’ may be too loose for this purpose. In the UK and many other countries, the government carries out Labour Force Surveys based on the standardized definition of unemployment from the International Labour Office, or ILO. The ILO definition of an unemployed person is someone who is without a job and who is willing to start work within the next two weeks and either has been looking for work within the past four weeks or was waiting to start a job.

The Labour Force Survey is carried out quarterly in the UK and is based on a sample of about 60,000 households. Based on the answer to survey questions, the government places each adult (aged 16 and older) in each surveyed household into one of three categories:

employed

unemployed

not in the labour force (or ’economically inactive’).

A person is considered employed if he or she spent some of the previous week working at a paid job. A person is unemployed if he or she fits the ILO definition of an unemployed person. A person who fits neither of the first two categories, such as a full-time student, homemaker or retiree, is not in the labour force (or, to use ILO terminology, economically inactive). Figure 1 shows this breakdown for the UK in the autumn of 2004.

Once the government has placed all the individuals covered by the survey in a category, it computes various statistics to summarize the state of the labour market. The labour force is defined as the sum of the employed and the unemployed:

Labour force = Number of employed + Number of unemployed

Then the unemployment rate can be measured as the percentage of the labour force that is unemployed:

Unemployment rate = (Number of unemployed/Labour force) х 100

The government computes unemployment rates for the entire adult population and for more narrowly defined groups – men, women, youths and so on.

The same survey results are used to produce data on labour force participation. The labour force participation rate measures the percentage of the total adult population of the country that is in the labour force:

Labour force participation rate = (Labour force/Adult population) х 100

This statistic tells us the fraction of the population that has chosen to participate in the labour market. The labour force participation rate, like the unemployment rate, is computed both for the entire adult population and for more specific groups.

To see how these data are computed, consider the UK figures for autumn 2004. According to the Labour Force Survey, 28.4 million people were employed and 1.4 million people were unemployed. The labour force was:

Labour force = 28.4 + 1.4 = 29.8 million

The unemployment rate was:

Unemployment rate = (1.4/29.8) х 100 = 4.7 per cent

Because the adult population (the number of people aged 16 and over) was 47.4 million, the labour force participation rate was:

Labour force participation rate = (29.8/47.4) х 100 = 62.9 per cent

Hence, in autumn 2004, nearly two-thirds of the UK adult population were participating in the labor market, and 4.7 per cent of those labour market participants were without work.

Figure 2 shows some statistics on UK unemployment for various groups within the population, broken down by ethnicity and sex, also collected by the ONS. A number of points are worth noting. First – and perhaps most striking – unemployment rates for people from non-white ethnic groups were higher than those for white people, for both men and women. Secondly, unemployment rates among ethnic groups vary widely. In 2001-02, among men, Bangladeshis had a highest unemployment rate in the UK at 20 per cent – four times that for white British men. The unemployment rate among Indian men was only slightly higher than that for white British men, 7 per cent compared with 5 per cent. Unemployment rates for all other non-white men were between two and three times higher than those for white British men.

The picture for women was similar to that for men, although the levels of unemployment were generally lower. Bangladeshi women had the highest unemployment rate of all at 24 per cent, six times greater than that for white British women (4 per cent). The rate for Indian women was slightly higher than for white women at 7 per cent.

Data on the labour market also allow economists and policymakers to monitor changes in the economy over time. Figure 3 shows the unemployment rate in the UK since 1971, calculated using the claimant count. Claimant count figures are less reliable than the Labour Force Survey figures.

Nevertheless, the figure is useful in demonstrating that the economy always has some unemployment and that the amount changes – often considerably – from year to year.

Why Are There Always some people Unemployed?

The unemployment reasons. In the western economic literature of the reason of unemployment are investigated mainly on the basis of purely economic approach. Thus unemployment is considered as a macroeconomic problem of not enough full use of a cumulative labour. Often reasons of unemployment speak imbalance of a labour market or adverse changes this market.

The most known theory explaining the reasons of unemployment, the theory of J is. M. Keynes which has replaced in the mid-thirties the theory of classics-economists (A. Smit, A. Marshall), explaining the unemployment reason high level of wages. On Keynes, unemployment is inverse function of cumulative demand. « Employment volume, — Keynes wrote, — by absolutely certain image is connected with volume of effective demand ». The insufficient volume of effective demand causes slackness of investment process and, hence, impossibility of maintenance of employment that conducts to I grow unemployment. An exit from this situation Keynes saw in increase of a role of the state in formation of cumulative demand at the expense of increase in the State expenditure, first of all – on the investment goods. Keynes’s critics, representatives of neoclassical school, see the unemployment reasons just in that state policy which the developed countries spent« under recipes» Keynes. So, for example, F. Hajek considered that unemployment « is direct result of a short-sighted full employment policy which you spent to a current of last twenty five years ». Growth of the State expenditure, on F. Hajeka’s opinions, inevitably conducts to inflation which, having reached a critical point, itself becomes the reason of the increased unemployment. An exit from this closed circle one – to stop an inflationary full employment policy. Certainly, at the first stage it will lead to sharp jump of unemployment, but it, on Hayek’s idea, will give the chance to reveal all defects in work placing, to develop and carry out not inflationary methods the program of maintenance of a high and stable occupation level. Monetarists led by M. Fridmenom have put forward the concept of «natural» unemployment. To which they carry so-called frictional unemployment. Frictional unemployment covers the workers changing for those or other reasons a place of work, for example, in search of higher earnings or work with большей by prestigious ness, more favorable working conditions, or migrating in connection with necessity of change of a residence. To natural unemployment carry also structural, caused by changes in structure of public manufacture under the influence of scientific and technical progress and perfection of the organization of productions. This type of unemployment also is time (though also more long, than frictional unemployment) as disappearances of one manufactures (branches) it is accompanied by rapid growth of others. Problem only in that, how fast the unemployed can adapt to the changed conditions on a labour market. The concept of «natural unemployment» is supported by almost all economists, including Neokeynesians. Disputes go only that causes growth of unemployment above natural level, — insufficiency of an aggregate demand or the regulating policy of the state infringing the «natural» mechanism of formation of employment and a wages in the market of work. Thus, the western economists recognize that unemployment – the integral attribute of market system of an economy, it is inevitable, and in the «natural» variant even is useful to maintenance of necessary flexibility of a labour market. But till now not one economic doctrine is not indisputable from a point of sight of an explanation of the reasons of unemployment and employment. All present sights at the unemployment reasons can be grouped in the next image.

First, rather redundant population, «superfluous» in comparison with the reached level of national production can become the unemployment reason. This factor of unemployment especially hardly affects in the developing countries.

Secondly, unemployment can be result of changes in economy structure, including – in technologies (structural unemployment). This unemployment is time as on change to old branches and productions (technologies) the new come.

Thirdly, unemployment can was temporary to increase because of natural desires of people to find work «to liking» and with the best working conditions and payments (frictional unemployment). Fourthly, especially strong increase in a rate of unemployment results from cyclic recession in economy (cyclical unemployment). This kind of unemployment is the most dangerous as there is a vicious circle: Production falling – unemployment – reduction of the general level of incomes – aggregate demand decrease – production falling – unemployment etc. Fifthly, in certain cases the unemployment generator can become active interference of the state and trade unions in relations between the hired worker and the employer that leads to market inflexibility of wages and forces businessmen to solve a problem of achievement of the maximum profit by employment reduction. All these reasons of unemployment represent without delay the factors influencing for the size and dynamics of unemployment. The basic sources of unemployment are not market proportions and the conditions developing on a labour market since a labour market only reflects proportions existing at present between demand and the labour offer, but direct sharing in their formation does not accept. These proportions depend on the processes which are outside of the market of work. The market only finds out them, shows unemployment, and does its visible for company.

Working resources and its classification

Statistics of manpower. Manpower is persons of both sexes who potentially could participate in production of the goods and services. They are significant in the conditions of market economy as integrate such categories, as the economically active population including of taken both unemployed persons, and economically inactive population at able-bodied age. Number of manpower is advanced proceeding from number of able-bodied population at able-bodied age and working persons outside of able-bodied age. The person of work possesses a main role in economic activities development, perfection of its organization and management for the purpose receptions of the greatest return from the creative work. People invent and make instruments of labour and production assets, will organise rational division and labour co-operation at various levels of productive activity, beginning from a job and finishing the organization within the limits of all national economy. The labour as set of physical and spiritual abilities of the person is main productive force of company and constitutes manpower of all enterprises and the establishments belonging to various branches of a national economy. Manpower of each made unit is represented by a part distributed on branches of a national economy of manpower. The statistical characteristic of availability of a manpower of the enterprise, establishment, association, an industry, agriculture, building or transport separately or all economic complex, is the list volume of employment in them workers. The statistics of each branch of a national economy studies the following questions connected with application of a living labour:

1. Statistics of manpower and their use.

2. Statistics of labour efficiency.

3. Statistics of wages.

The statistics of manpower is divided in turn on two parts:

1. To the statistican of a labour – the primary goals is studying of number and structure of workers, studying of change of number of workers; an estimation of security of the enterprise a manpower; studying of job management and use of workers on corresponding qualification; labour discipline studying.

2. To the statistican of working hours — problems is definition of a combined value of fulfilled time; studying of use of working hours, and revealing of losses of working hours

Statistics of structure of manpower. In force of distinction manpower the structure of workers at the enterprise is studied in following directions:

1) on a branch accessory;

2) on work plots;

3) on the functions executed in the course of production.

Depending on a branch accessory of division of the enterprises the staff of primary activity or industrial and production staff and staff of the nonindustrial organizations allocate. On executed functions workers of industrial and production staff are subdivided into six categories: workers, pupils, engineering employees, employees, junior attendants and workers of protection. The most numerous and basic part of structure of workers are workers. To workers, directly linked with production, and also the persons taken by repair and care by the equipment, material delivery persons concern jobs etc. The persons trained on production of this or that trade of workers and receiving wages concern pupils. Engineering employees constitute that part of the enterprise which carry out the organisation and a management industrial and engineering procedure. The workers performing administrative and managerial and economic functions concern employees. To junior attendants carry the workers dealing with service of industrial and non-productive premises. Depending on a role in the course of production discriminate the basic and auxiliary workers. To the cores carry the workers, directly taken by production manufacturing, leading to action machinery and plant. The workers taken by service of the basic workers concern the auxiliary, the equipment, on automation of their work. Working the basic and auxiliary are in turn characterised by degree of mechanisation and automation of their work.

The major statistics of number of workers of the enterprise is the size of average list number of workers. Average list number of workers of the enterprise or the shop, accepted for the partial working day, is estimated so: total number of the man-hours fulfilled by these workers for month, is divided into the established duration of the working day and the number of the fulfilled man-days received thus, divide into number of the working days in a month on a calendar.

For example, for a month in which on a calendar 22 working days, are fulfilled by workers of 12500 man-hours. Then at five-day working week the number of the fulfilled man-days will constitute 1524, as private from division 12500 on 8,2; т.е.12500:8,2. Average list number of the workers accepted for the partial working day (1524:22=69 the people) Will constitute 69 persons. Thus, average list number of the workers accepted for partial working week, advance as the relation of the man-days fulfilled by these Workers to number of the working days in the taken away month on a calendar. And the average list number of workers working full-time is calculated as average arithmetic simple during a certain interval of time (month, quarter, year). We will assume that for the first half of the year average list number of industrial and production staff has constituted 730 persons, and for July — 710, August 700. Average list number of industrial and production staff for January — August (8 months) Will equal: (736х6+710х1+700х1):8=5826:8=728 the economic statistics gives the Basic attention to that part of a manpower which participates in social work. Not less important problem there is a definition of the taken workers on national economy branch. Two groups of a manpower are allocated: taken by physical work and taken by intellectual labour.

Despite the fact that what the labour productivity level increased all over the world over the last 10 years, there are big ruptures in the data on industrial and to developing countries. Though the states of Southern and East Asia, and also the Central and Southeast Europe already catch up with EU and the USA on this indicator, as a whole the situation looks not in the best way. A poverty principal cause in the world the International job management (SQUANDERER) named inefficient use of a potential production of workers.

From the report containing key indicators of a labour market, published on September, 2nd the SQUANDERER it is visible that the USA still is the leader on productivity on one worker following the results of 2006. It is necessary to note essential growth of this indicator for the past of 10 years in East Asia where productivity has increased in 2 times.

Furthermore rupture in productivity between the USA where an added value on one worker (the highest in the world) has constituted $63,885, and other developed economy following States continues to increase: Ireland ($55,986), Luxembourg ($55,641), Belgium ($55,235), France ($54,609).

However Americans work more hours per year, than citizens of other developed countries. If to look at the cost added to one workers in an hour the best labour efficiency in Norway ($37,99), it follow the USA ($35,63) and France ($35,08).

The labour efficiency increase generally grows out more of an effective utilisation of a combination (combination) of work, the capital and technology. Insufficient investments in human and a fixed capital along with application of old technologies can lead to partial use of labour potential in the world. «Huge rupture between productivity and riches is at the bottom for anxiety, — the general director SQUANDERER Juan Somavija has declared. — the Increase in labour efficiency of workers with low yields in the poor countries leads to reduction of essential deficiency of a labour in the world».

In East Asia where the highest growth of a performance level is recorded, the output having on one worker, has grown with 1/8 to 1/5 from level of the industrial countries. In the report it is said also that in South East Asia and in Oceania this indicator in 7, and in Southern Asia in 8 times more low in comparison with the developed states. In Central Asia, Latin and Central America the added value having on one worker, in 3 times is less, than in the EU countries and the USA, and in the countries of the Central and Southeast Europe, in the CIS this indicator in 3,5 times more low. The biggest rupture in comparison with the states with industrial economy is observed in the Central Africa where the performance level in 12 times is less.

Thus, the next publication «Key indicators of a labour market» gives wider submission that in the SQUANDERER name «comprehensible deficiency of jobs» in the world. « Worthy »work ensures necessary productivity to the employer who in turn supports safety precautions, grants fair payment and social protection by worker and to their families, thereby promoting a normal life of company.

Hundred millions men and women work, applying all forces, however conditions in which they work, do not allow them to ensure own families to the most necessary. People continue to live below the poverty line, every day falling all below this line. The general director the SQUANDERER Mr. Somavija has declared necessity of increase in labour efficiency for the poor countries that would help people to earn more.

By data the SQUANDERER of 1,5 billion people in the world — or third of able-bodied population — not completely use the working potential. The problem consists that people in the poor countries want, but has no possibility to work. The income on one member of the family there does not exceed $2, it is catastrophically low figure. More than half of all taken are subject to threat to remain below the breadline. The majority of such people works in shadow economy and does not get practically under any protection. In the Central Africa and Southern Asia of 70 % taken are in similar position.

Besides, in the report the situation which has developed on labour markets is reflected. So, about half of able-bodied population all over the world does not leave on labour markets of the countries. Over the last 10 years the passive behavior on labour markets was more often fixed at women, rather than at men. Only 2 from 10 men do not show any activity while at women such position meets in half of cases.

«Key indicators of a labour market» into which have entered 20 various indicators reflecting a situation which have developed on a labour market with its productivity, working conditions, wages and indemnifications, represent a real picture of that as a whole occurs to a labour in the world.

Chapter 2. Unemployment in practical

Unemployment Insurance

One government policy that increases the amount of frictional unemployment, without intending to do so, is unemployment insurance (or, as it is called in the UK, national insurance). This policy is designed to offer workers partial protection against job loss. The unemployed who quit their job, were fired for just cause or who have just entered the labour force and not eligible. Benefits are paid only to the unemployed who were laid off because their previous employers no longer needed their skills.

While unemployed insurance reduces the hardship of unemployment, it also increases the amount of unemployment. The explanation is based on one of the Ten Principles of Economics. Because unemployment benefits stop when a worker takes a new job, the unemployed devote less effort to job search and are more likely to tern down unattractive job offers. In addition, because unemployment insurance makes unemployment less onerous, workers are less likely to seek guarantees of job security when they negotiate with employers over the terms of employment.

Many studies by labour economists have examined the incentive effects of unemployment insurance. In one US study, when unemployed workers applied to collect unemployment insurance benefits, some of them were randomly selected and offered each a $500 bonus if they found new jobs within 11 weeks. This group was then compared to a control group not offered the incentive. The average spell of unemployment for the group offered the bonus was 7 per cent shorter than the average spell for the control group. This experiment shows that the design of the unemployment insurance system influences the effort that the unemployed devote to job search.

Several other studies examined search effort by following a group of workers over time. Unemployment insurance benefits, rather than lasting forever, usually run out after six month or a year. These studies found that when the unemployed become ineligible for benefits, the probability of their finding a new job rises markedly. Thus, receiving unemployment insurance benefits does reduce the search effort of the unemployed.

Even though unemployment insurance reduces search effort and raises unemployment, we should not necessarily conclude that the policy is a bad one. The policy does achieve its primary goal of reducing the income uncertainty that workers face. In addition, when workers turn down unattractive job offers, they have the opportunity to look for jobs that better suit their tastes and skills. Some economists have argued that unemployment insurance improves the ability of the economy to match each worker with the most appropriate job.

The study of unemployment insurance shows that the unemployment rate is an imperfect measure of a nation’s overall level of economic well-being. Most economists agree that eliminating unemployment insurance would reduce the amount of unemployment in the economy well-being would be enhanced or diminished by this change in policy.

Types of unemployment

There are various kinds of unemployment, each of which is generated by the reasons. Today economists prefer to speak not about unemployment in general, and to allocate its specific kinds:

frictional

structural

cyclic

seasonal

voluntary

Frictional unemployment exists even in the countries enduring rough economic blossoming. Its reason consists that to the worker who dismissed from the enterprise or has left it of the own free will, some time to find a new workplace is required. It should suit it both by the nature of activity, and on payment level. Even if in the work market such places to eat, find them it is possible usually not at once. One people feel capable to perform more difficult and highly paid work and search for it, others are convinced that do not correspond to requirements of the workplace and should look for work with payment more low. In a free market society always there is a certain quantity of people which for various reasons search for itself for more suitable work Besides, on a labour market always there are unemployed who search for work for the first time (youth, the women who have grown up children, etc.). Such people also are considered at definition of level of frictional unemployment. These processes promote increase of efficiency of use of labour resources, their more rational distribution. The economic science considers frictional unemployment as the phenomenon normal and not causing alarm. Moreover frictional unemployment is simply inevitable in normally organised economy. Growth of frictional unemployment can cause a number of the reasons:

1) lack of information of people on possibility to find work on the speciality and with arranging level of payment in concrete firms;

2) the factors objectively reducing mobility of a labour. For example, the person has not found work in the city, but cannot move in other city where such work is, because of backwardness of the market of habitation or absence of a residence permit. Such situation is characteristic for Russia that is unprofitable distinguishes a domestic labour market from a labour market of the western countries.

3) Features of national character and a way of life. Frictional unemployment above in those countries which citizens prefer to live all life in the same settlement, that is differ the lowered mobility. At such way of life (characteristic and for many Russians) labour overflows between regions are reduced.

Structural unemployment. The manufacture structure cannot remain invariable. As a result of scientific and technical progress, technological changes, the labour demand structure varies also. The requirement for one kinds of trades is reduced, and other specialities disappear at all. But there is a demand for new trades. Earlier not existing. Such unemployment already where is more painful for people, than frictional.

Occurrence of structural unemployment means that many people should master new trades, to avoid structural unemployment it is impossible. It is connected by that technical progress all time gives rise to the new goods, technologies and even the whole branches (manufacture of personal computers, laser disks and fiber optics, for example, concerns them). As a result the labour demand structure strongly varies. And people with trades unnecessary more in former quantity appear out of work, recruiting of ranks of the unemployed. For example, import to Russia considerable number of personal computers has led to refusal of use of the big COMPUTERS which service needed a considerable quantity of programmers. Together with computers new «generation» of the software products, allowing to communicate with car without the intermediary – the programmer from abroad has come. To keep or get a job, programmers of old school had to be retrained, seize urgently modern languages of programming and new software packages. Changes in demand structure appear today more and more essential. The American experts, making the forecast of development of a labour market in the USA till the end of a century, have found out inevitability of serious changes on it. It has appeared that to 2000г. The number of farmers in the country will be reduced to 900 thousand persons, and the share occupied in the industry will fall from 18 % in 1990г. To 9,7 % to the XXI-st century beginning. The overwhelming part of hired workers will work in any branches of services, including 43 % — in computer science sphere. The number of workplaces for the people owning following specialties will fastest grow:

1) the bookkeeper or the auditor

2) the mechanical engineer

3) the staff nurse

4) the expert in communications of the companies with the public

5) the programmer for personal computers and the computer techniques

6) the therapist specializing on occupational diseases

7) technician on service of medical equipment.

Structural unemployment, at all morbidity, also can not excite the country, but only in the event that total number of empty seats does not concede to number of the people searching for work, though and having other specialities. If in general it is less than workplaces, it means. That in the country there was a third, most unpleasant form of unemployment — cyclic.

Cyclic unemployment is inherent in the countries enduring the general economic recession. In this case the crisis phenomena arise not on separate, and practically in all commodity markets. Difficulties are endured by the majority of firms of the country that is why mass lay-offs begin almost simultaneously and everywhere. As a result total number of free workplaces in the country appears less numbers of the unemployed. In revival and lifting phases there are new working places, and unemployment resolves. Sometimes to a category of the unemployed carry (though and it is not quite lawful) seasonal workers. They remain without work of that some kinds of activity can be carried out only during the certain periods of year. The most typical example is the agricultural workers occupied during the period of harvesting, and in the rest of the time interrupted casual earnings.

Voluntary unemployment is caused by that in any society there is a layer of people which on the mental warehouse or for other reasons do not wish to work. Also it arises in those cases when the worker leaves on own desires if it is dissatisfied with level of payment of its work, working conditions, or any other circumstances. Studying unemployment problems, the economic science has come to a conclusion: frictional and structural unemployment – the phenomena normal and do not represent threat for country development. Moreover, without them development is simply impossible. After all if all workers are occupied how to create new firms or to expand manufacture of the goods which use in the market the raised demand except that, unemployment presence forces people to be afraid of loss of the workplace and induces them to work more производительно and is qualitative. From these positions it is quite possible to name unemployment stimulus to the best work. That is why as full employment in the majority of the developed countries of the world understands absence of cyclic unemployment at existence of unemployment frictional and structural. I.e. when unemployment in the country corresponds to the natural norm. Accordingly, the full employment level is defined by the equation: the Full employment = labour Х (1 natural norm of unemployment). For each country natural norm of unemployment develops in own way, and uniform value for it does not exist. For example, in the mid-seventies the American economists considered that for their country this norm makes an order of 4 %. Today this level has risen to 5-6 % that is connected with change of demographic structure of a labour and институциональными changes. The today’s information on the unemployment scales, given by Goskomstat, underestimates an original rate of unemployment approximately in 5 times that creates additional alarm and without that to astable economy of Russia. But level understating, in the majority cases, occurs because of discrepancies in the course of gathering of the information on the unemployed.

The international organization of work (SQUANDERER) had been developed a technique reducing to a minimum of such discrepancy. It consists in the following: data gathering on the basis of monthly interrogations, about 50 thousand casually chosen family economies is made. Questions concern following problems: whether that or other individual had work last week; whether he tried to find work; what is the time it has already spent for employment; it undertook what actions with that end in view. Proceeding their answers to questions, to the unemployed carrying persons is more senior 16 years, which during the considered period: had no work (profitable employment); were engaged active in work searches; were ready to start to work. Not occupied in a social production and not aspiring to get a job persons do not consider at definition of a number of labour (that is economically active population). Many people from this category can work, but do not do it owing to those or other reasons. They are students of day branches, pensioners, housewives. Children aged till 16 years and the prisoners enduring punishment in prison are automatically excluded from a category of economically active population. The special category is represented by military men. The number of the persons consisting on the valid military service, is included into size of a cumulative labour, and at definition of the number of labour occupied in civil sector of economy, this category of economically active population is not considered. That affects in calculation of the general norm of unemployment and norm of unemployment for civil sector. These indicators reflect relative density the unemployed in number of a cumulative labour and a number of labour of the given sector accordingly.

The divergence between sizes constitutes about the tenth share of percent, and in publications there is a last indicator more often. Nevertheless the methodology of the International job management cannot overcome some discrepancies connected with measurement of level unemployment in connection with what official definition of norm of unemployment can be criticized both for reduction of real numbers of the unemployed, and for its exaggeration. One of ways avoidance of ambiguities is comparison official definition of the unemployed with concepts «idle» and «incapable to find work».

«The Unemployed and «idle». In definition practice безработного and taken essentially differ from concepts» working «and» idle «. On the one hand, many working do not get in category taken, for example, housewives. They are considered as taken only when they receive for the work monetary compensation. Besides, the number occupied does not join working children till 16 years irrespective of, whether they receive wages for work or work free of charge. On the other hand, at all each «idle» gets in a category the unemployed. It is possible to carry many people who are not doing anything to them to find to itself new work. Those who are absent during the given moment on a job because of illness or bad weather, and also so named «partially taken» (working incomplete the working days etc. are not considered as the unemployed).

«Unemployed» and «incapable to find work». These similar concepts actually also are only approximate. For example, the people temporarily dismissed from a place of service, and also the works which have found a place get to number of the unemployed and assuming to start to work within a month. Hardly it is possible to tell also about «inability to find work» at those who has left a former place in searches of the best variant.

2.3 Distribution of manpower

Manpower — a part of the population of the country, having physical development, mental faculties and the knowledge necessary for employment by socially useful work. The sizes of manpower depend on a population, a mode of its reproduction, structure on a floor and age. The basic part of manpower of the country is constituted by its population at able-bodied age, and also teenagers and persons of the pension age, capable to work Allocate still other category — the people really participating in production of goods or non-productive sphere, — economically active population. It is important to consider and a parity between an able-bodied part of the population, on the one hand, and idle (children and old men) — with other. It name demographic load. On the average in the world of 100 able-bodied people ensure the earnings of 70 children and pensioners. In developing countries such indicator frequently constitutes 100 on 100, whereas in Japan — 100 on 41. In Russia, Belarus, in Ukraine, in the Baltic States demographic load is approximately equal world average.

The crisis which has begun as bank, by degrees gets into all spheres of economy. Experts of the personnel market notice that the first wave of reductions has already begun. First of all, send in no-charge holidays so-called support staff, differently – the experts attending very wasteful for companies at present to projects with the delayed date received of profit. Reduction cost cutting also has begun, many projects were freezed.

Conclusion

As the major indicator – the indicator of is social-demographic safety the rate of unemployment acts. Unemployment occurrence is connected with development of market relations and, first of all, a labour market. As the material precondition of unemployment slump in production and structural transformations in economy act. Unemployment scales are evaluated on a number of criteria: unemployment registration in an employment service; незанятость and an active search of work irrespective of the registration fact (on methodology the SQUANDERER); absence of work, irrespective of availability of the official status of employment (in case of holidays and the partial working day at the initiative of the employer).

Obviously, the more operative and short-term character is carried by this or that problem of employment, the above probability of use of direct administrative influence. Main strategic targets of regulation of employment should be increase of economic and social efficiency of employment at the expense of change of its structure, forms, creation of conditions for development of a human capital of the country, perfection of economic relations of employment. For this purpose it is necessary to reduce level of redundant employment at the enterprises, flexibly to redistribute liberated workers in other branches and employment kinds.

The care of the state of achievement in the country of the most complete and effective employment as important social warranty for economically active population is the major aspect of state regulation of the labour market which mechanism of formation will be constantly improved with reference to new conditions of development of market economy, structural reorganization of production, formation of effective social policy.

List of used literature

Economics N. Gregory Mankiw and Mark P. Taylor

Economical mentality Heine. P 2002

Aleksey Vojlukov, it is published in «the Business journal Online», on September, 10th, 2007.

Изотопные и РЗЭ доказательства гетерогенности андезитового вулканизма.

Б.В.Иванов, В.Н.Голубев, В.А.Ляликова.

В статье приведены новые данные отношений Sr87/Sr86, Nd143/Nd144 и содержания РЗЭ в андезитах вв. Жупановские Востряки и Кизимен. Показаны четкие различия в происхождении ранее выделенных /Иванов, 1990/ толеитовых андезитов I типа мантийного происхождения и известково-щелочных II типа, мантийно-коровых. Корреляция изотопных данных с данными РЗЭ (по европию, неодиму и самарию) подтверждает заметное влияние коровой компоненты в происхождении II типа андезитов.

Рассмотрение изотопных значений Sr87/Sr86, Nd143/Nd144 и анализ содержаний РЗЭ на примере двух андезитовых вулканов Камчатки: Кизимен и Жупановские Востряки, позволяют получить новые данные, подтверждающие сделанные ранее выводы о существовании двух генетических типов андезитов [4]. Андезиты Камчатки по петрохимическим свойствам относятся к толеитовым и известково-щелочным породам нормальной щелочности, высокой глиноземности и известковостости. Сравнительный анализ петрохимических и геохимических параметров андезитов Камчатки и андезитов Тихоокеанского подвижного пояса (ТПП) свидетельствует о различных путях формирования толеитовых и известково-щелочных андезитов и об участии в генезисе вторых вещества коры. Этот анализ позволил выделить андезиты I типа (толеитовые) как мантийные производные, и II типа (известково-щелочные) как мантийно-коровые.  

Под термином «мантийный» андезитовый вулканизм понимается тип вулканизма, который характеризуется, во-первых, приуроченностью к линейным сквозькоровым разломам и рифтовым зонам; во-вторых, достаточно простым глубинным строением вулканических аппаратов, выражающемся в непосредственной связи с верхней мантией, т.е. отсутствием системы достаточно крупных (поперечником более 3-5 км) долгоживущих коровых и периферических очагов; в-третьих, широким развитием базальтоидного вулканизма и всего ряда его производных от андезито-базальтов до риолитов; в-четвертых, характерным набором типов вулканических извержений (стромболианский, вулканско-стромболианский, плинианский).

Под термином «мантийно-коровый» андезитовый вулканизм понимается тип вулканического процесса, характеризующегося, во-первых, приуроченностью к разломам корового заложения, оперяющим линейные сквозькоровые разломы, и, как правило, локализующегося в пределах кальцевых и субкальцевых вулкано-тектонических структур; во-вторых, сложным глубинным строением вулканических аппаратов, обусловленным присутствием системы долгоживущих очагов, промежуточных, глубинных коровых и периферических, как имеющих, так и не имеющих связи с верхней мантией; в-третьих, широким развитием пород среднего и субкислого составов с петрохимически двойственной природой, обусловленной процессами взаимодействия магмы с веществом коры; в-четвертых, определенным типом вулканических извержений (преимущественно вулканский, направленные взрывы).

По минералогическому составу в первом типе преобладают двупироксеновые андезиты (>50%), во втором — роговообманково-пироксеновые и роговообманковые андезиты (до 80%). Характерными петрографическими признаками андезитов I типа являются: менее кальциевый состав вкрапленников клинопироксенов, постоянное присутствие в основной массе пижонитов, безамфиболовые гомеогенные включения и небольшое количество ксенолитов. Во II типе андезитов — более кальциевые клинопироксены, субкальцвый авгит в виде микролитов и субфенокристаллов, в основной массе редко — пижонит, много ксенолитов дунит-гарцбургитовой, пироксенитовой, габбро-амфиболитовой и гранитоидной ассоциаций. Значение изотопов Sr87/Sr86 в ксенолитах 0,7037 — 0,7045, ср. 0,7042 [4]. Важной особенностью ксенолитов являются признаки взаимодействия с магматическими расплавами. К петрохимическим особенностям андезитов I типа относятся: меньший диапазон содержаний SiO2 (57-59%), Fe2O3+FeO>7%, они менее щелочные, индекс глиноземистости al’ =1,67 — 1,76, индекс фемичности >10. В андезитах II типа диапазон SiO2 (59-63%), Fe2O3+FeO< 7 андезиты более щелочные и более глиноземистые (al’ =1,76 — 2,01) с индексом фемичности <10. Андезиты I и II типов имеют заметные геохимические отличия: толеитовые обогащены Mn, V, Co, Zn, Ca, Ti, Sr, Sc; известково-щелочные — K, Na, Li, Rb, Ba. В первых устойчиво большие значения отношений Sc/Ni, Ba/Sr<1; во вторых Ba/Sr>1, более высокие значения Hf/Yb, Th/U. Изотопные отношения стронция имеют низкие значения и меньший разброс (0,7028-0,7038, среднее 0,7033) в андезитах мантийного питания, и более высокие значения и большой разброс (0,7030-0,0740, среднее 0,7035) в андезитах корово-мантийного происхождения [3]. Значение 18О в андезитах I типа от +4,1 до +7,7%, среднее +5,7%, андезитах II типа от +6,5% до 9,2%, среднее +7,7%. Значения изотопов Sr и O и их флюктуляции свидетельствуют об участии в образовании андезитов II типа корового вещества [2].

Рис. 1

 По комплексу экспериментальных, петрографических и петрогеохимических данных наиболее хорошо согласующимся механизмом образования андезитов является фракционная кристаллизация андезито-базальтовых магм с умеренным содержанием H2O (1,5 — 2%) с отделением магнетитовой ассоциации. Этот процесс идет при пониженном содержании H2O и низкой летучести кислорода в магматическом канале при образовании андезитов I типа, и повышенных содержаниях H2O, повышенной летучести кислорода и взаимодействии с веществом коры в промежуточных и глубинных коровых очагах при образовании андезитов II типа [4].

Приведенные доказательства в пользу существования двух типов андезитов нуждались в более весомых данных на изотопном уровне. Такая возможность появилась с получением значений изотопов Nd и дополнительных данных по изотопам Sr. Для сравнения были выбраны два вулкана: вулкан Жупановские Востряки и Кизимен. На первом ярко проявлены андезиты I типа, на втором — II типа. Как первый, так и второй находятся в пределах Восточного вулканического пояса. Вулкан Жупановские Востряки располагается в южной части Жупановской кольцевой структуры, вулкан Кизимен — в северной части Восточной вулканической зоны на Ю-В борту Щапинского грабена. Расстояние между вулканами 190 км. На рис. 1 и в табл. 1 представлены систематика пород вулканов на диаграмме FeO/MgO — SiO2 и химические составы пород. Совершенно ясно видно разграничение андезитов I и II типов. Это разграничение заметно также по содержаниям микроэлементов; наиболее сильно — по содержанию щелочных элементов (Rb, Li, Cs) и Ba/Sr отношениям.

Рис. 2

 На рис.2 показаны соотношения изотопов неодима и стронция в породах рассматриваемых вулканов, а в табл.2 — результаты изучения изотопного состава Sr и Nd. Из приведенного материала отчетливо видна обособленность полей по изотопным меткам Nd и Sr андезитов I и II типов. Повышенные значения Sr87/Sr86 в андезитах II типа свидетельствует об участии компонентов коры в их происхождении. Однако может появиться вопрос: не связаны ли повышенные значения изотопов Sr и Nd как в первом так и втором типах андезитов с различным составом пород верхней мантии под вулканами? Для разрешения этого вопроса нами были проведены исследования содержаний РЗЭ в тех же образцах андезитов. На рис. 3 показаны модели РЗЭ в андезитах I и II типа, а в табл. 3 — концентрации РЗЭ. При сравнении моделей РЗЭ обнаруживается их большое сходство, что свидетельствует о близком составе верхней мантии под вулканами Жупановские Востряки и Кизимен. Некоторые отличия улавливаются в значениях Eu/Eu*= Eu, где [Eu] — измеренное содержание европия, а [Eu*] — его содержание в хондритах [5]. В андезитах в.Жупановские Востряки Eu — 0,48, андезитах в.Кизимен 0,95, что свидетельствует о разной степени фракционирования расплавов андезитов I и II типов. Повышенные значения Eu также указывают на заметную роль корового материала. Отношение Sm/Nd может быть показателем степени дифференциации расплавов и процессов ассимиляции. В ходе дифференции Nd накапливается в остаточных расплавах, в то время , как концентрация Sm увеличивается незначительно, и породы, в генезисе которых участвует коровая компонента, имеют низкие Sm/Nd значения [1]. В породах Жупановские Востряки значения Sm/Nd в базальтах (0,30), андезито-базальтах (0,34) и андезитах (0,26). В андезито-базальтах и андезитах в.Кизимен значение Sm/Nd заметно ниже (соответственно 0,28 и 0,25). Значение Nd в двупироксновых андезитах I типа +9,1, в роговообмонково-пироксеновых андезитах II типа +8,6. Это означает, что андезиты II типа несут коровую нагрузку.

Рис. 3

 Проведенные исследования изотопного состав Sr и Nd в андезитах Камчатки позволяют сделать следующие выводы:

Андезиты с высокими значениями Sr87/Sr86 и низкими Nd143/Nd144 относятся к известково-щелочным породам мантийно-корового происхождения.

Андезиты с низкими значениями Sr87/Sr86 и высокими Nd143/Nd144 следует относить к толеитовым андезитам мантийного генезиса.

Корреляция изотопных данных с данными РЗЭ по европию, неодиму и самарию подтверждает вышесказанное.

Список литературы

Балашов Ю.А., Корпенко С.Ф., Филиппов Л.В. Изотопы стронция, неодима, кислорода и редкоземельные элементы как индикаторы источников и эволюции гранитоидного магматизма // Геохимия. 1982. N12. C. 1705-1716.

Иванов Б.В., Устинов В.И. Изотопный состав кислорода в андезитах Камчатки // Вулканология и сейсмология. 1988. N4. C. 26-31.

Иванов Б.В., Плюснин Г.С. Изотопный состав стронция в андезитах Камчатки // Вулканология и сейсмология. 1988. N6. C. 19-25.

Иванов Б.В. Типы андезитового вулканизма Тихоокеанского подвижного пояса. М.: Наука, 1990. C. 213.

Фор. Г. Основы изотопной геологии. М.: Мир, 1989. С. 590.

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет ім. І. Франка

Кафедра фізіології людини і тварини

Реферат на тему:

«Психофізіологічні основи емоцій»

Львів 2009

Вступ

Емоції супроводжують усі види життєдіяльності людини. Емоції – це психофізіологічний феномен, виникнення якого забезпечується комплексною взаємодією центральної та периферичної нервової системи, тому емоційні переживання значною мірою впливають на роботу всього організму в цілому, а за певних умов можуть стати каталізатором несприятливих змін психічного та навіть фізичного стану людини.

Я обрала дану тему, оскільки вважаю її однією з найбільш актуальних у сучасній психофізіології, бо незаперечним можна вважати факт впливу емоцій на самопочуття і діяльність людини. Тому у цій роботі я б хотіла розглянути механізми виникнення емоцій і закономірності їхніх проявів на фізіологічному рівні, тобто чому і яким саме чином емоції здійснюють настільки значний вплив на людську життєдіяльність.

1. Теорії емоцій

1.1 Ранні роботи Фрейда в галузі неврології

Ранні роботи З. Фрейда були присвячені нервовій системі. Він не погоджувався з усталеним у той час уявленням про мозок як про комплекс локальних спеціалізованих областей (ці уявлення спиралися на дані П. Брока та К. Верніке). Фрейд висловив власні припущення про те, як функціонує нервова система.

1. Центральна нервова система складається з двох головних відділів. Перший з них утворюють довгі волокнисті тракти, що передають імпульси від віддалених частин тіла до вищих мозкових центрів, і самі ці центри, в яких якимось чином представлена периферія тіла. Другий відділ складається з «ядерних» систем в глибині головного мозку, що регулюють внутрішній стан організму.

2. Елементи нервової системи виробляють речовини, що циркулюють в організмі і можуть збуджувати нервові клітини мозку, роблячи можливим зворотній зв’язок.

3. Мозок функціонує завдяки електричній активності нервових елементів, які, будучи достатньо збудженими, можуть розряджатися.

4. Нервові елементи відокремлені одні від одних «контактними бар’єрами» (уявлення про синапси на той час було суперечливим), і один елемент може передати збудження іншому лише тоді, коли цей «контактний бар’єр» буде подолано.

5. Нервові елементи можуть збуджуватися до такого рівня, який недостатньо високий для здійснення розрядки.

Фрейд намагався об’єднати ці уявлення в теорію, що пояснювала б роботу мозку і, зокрема, роль емоцій в процесі мислення. Він припускав, що низький рівень збудження нервових елементів в глибині головного мозку викликає підсвідоме почуття дискомфорту. Передане в кору, це почуття може викликати потребу у взаємодії з зовнішнім світом. Ця взаємодія в свою чергу призводить до зменшення першопочаткового дискомфорту, тому викликає почуття задоволення. Задоволення має властивість посилюватися, тобто зменшувати опірність «контактних бар’єрів між нервовими елементами під час наступної передачі сигналів. Повторювані розряди в одному провідному шляху з кожним разом полегшують таку передачу – відбувається научіння.

Тобто, емоції – це посилення чи зменшення відчуття дискомфорту в глибині мозку.

1.2 Концепція І.П. Павлова

Фізіологічним механізмом емоцій є діяльність підкіркових нервових центрів – гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації. Але провідну роль у вияві емоцій і почуттів відіграє кора великих півкуль, оскільки в ній здійснюється регуляція підкіркових процесів, спрямування їхньої діяльності відповідно до усвідомлення людиною своїх переживань.

Між корою та підкорковими центрами нервової системи постійно відбувається взаємодія. На думку І.П. Павлова, підкорка позитивно впливає на кору великих півкуль як джерело їхньої сили, тонізує кору мозку, надсилаючи до неї потужні потоки подразнень. Кора регулює збудження, що йдуть з підкорки, і під її впливом одні з цих збуджень реалізуються в діяльності та поведінці, а інші гальмуються залежно від обставин та станів особистості. Підтримка або порушення стійкості нервових зв’язків призводять до виникнення різноманітних емоцій і почуттів.

Один із фізіологічних механізмів почуттів – динамічні стереотипи, тобто утворені протягом життя системи тимчасових нервових зв’язків. Вони зумовлюють виникнення почуття важкості чи легкості, бадьорості чи втоми, задоволення чи прикрості, радості, відчаю тощо. «Мені здається, що такі почуття через зміни звичайного способу життя, припинення звичайних занять, втрату близьких людей… мають своє фізіологічне підґрунтя значною мірою саме в зміні, в порушенні старого динамічного стереотипу і в складності становлення нового» (І.П. Павлов) [14]

У виникненні та русі почуттів велику роль відіграє друга сигнальна система в її взаємодії з першою. Слово змінює наші настрої, викликає захоплення, глибокі переживання. Усвідомлюючи ситуацію, яка викликає певні почуття, та самі почуття, ми можемо зменшити силу переживання, стримувати, регулювати їх , але зовнішній вияв емоцій, внутрішній емоційний і почуттєвий стан при цьому зберігаються. З точки зору павлівської фізіологічної концепції усі враження, які отримує організм від середовища, виконують сигнальну функцію. Сигнал – це подразнення, що має своєрідний зміст і тому викликає певну реакцію. У роботі мозку сигнали фізичні (світло, звук тощо) перетворюються, зокрема, на сигнали хімічні, ті у свою чергу – на фізіологічні і, зрештою, на психологічні, коли в зоровій системі організму виникає образ предметного світу, який оточує організм. Оскільки сигнали можуть бути різних ступенів та змістових рівнів, вони безпосередньо та опосередковано повідомляють про характеристики предметів довколишнього середовища.

Павлов виокремив сигнали першої та другої систем. До першої належать сигнали, пов’язані з чуттєвим відображенням предметного світу, до другої – сигнали, що здійснюють опосередковане, абстрактне відображення, яке Павлов пов’язував з виникненням мовної здатності людини. Отже, така провідна здатність, як мовна, також була визначена як сигнальна функція, і, таким чином, два рівні відображення світу – чуттєво-безпосередній та абстрактно-опосередкований – дали першу сферу визначень сигнальної функції.

Сигнали виступають у кількох видах і разом із тим вони систематизуються на основі різних принципів, унаслідок чого і виникають сигнальні системи. Таке поєднання, зафіксоване як результат життєдіяльності та її певного впорядкування, було названо динамічною стереотипією в роботі головного мозку [17]. Поведінка людини, як і тварини зумовлена сформованими стереотипами, що носять динамічний характер, оскільки формуються під впливом умов середовища. Зі зміною середовища змінюється і стереотип поведінки, якщо попередній перестає бути ефективним. Підтримка, зміна, установка нового мозкового стереотипу пов’язана з певною групою емоцій. Більше того, емоції і почуття є індикатором, показником цієї зміни, її змістом [25].

2. Походження емоцій

На нейронному рівні походження емоцій можна пояснити як результат діяльності певних медіаторів і структур мозку, за допомогою яких відбувається оцінка інформації, що надходить. На афективному рівні активацію емоції можна пояснити в термінах сенсорно-перцептивних процесів, а на когнітивному – в термінах окремих мисленнєвих процесів. Проблема когнітивної активації емоцій досліджувалася значно більше, ніж два інших типи активацій: нейронні та афективні джерела емоцій.

1. Нейронні та нервово-м’язові активатори:

— гормони та медіатори, що виробляються в організмі природним шляхом;

— наркотичні препарати;

— експресивна поведінка (міміка, пантоміміка);

— зміни температури крові мозку і наступні нейрохімічні процеси.

2. Афективні активатори:

— біль;

— статевий потяг;

— втома;

— інша емоція.

3. Когнітивні активатори:

— оцінка;

— атрибуція;

— пам’ять;

— антиципація. [9]

В теорії диференційних емоцій особливо підкреслюється можливість виникнення емоції безпосередньо під впливом нейрохімічних та афективних процесів без участі когнітивних. Крім того, між специфічною емоцією та супутніми їй переживаннями існує генетично зумовлений взаємозв’язок, а їх відокремлене існування у свідомості є набутим. З цього випливає, що мімічна експресія та реакція людини на власну емоцію відіграють важливу роль у протіканні та регуляції емоційного процесу.

3. Структури мозку, що беруть участь у формуванні емоцій

В утворенні емоцій бере участь більшість структур, що відповідають за гомеостаз і фізіологічні ритми. Найважливіші з цих структур у сукупності називають лімбічної системою. Ця система відома також як тваринний мозок, оскільки її частини і функції подібні у всіх ссавців. Лімбічна система знаходиться вище стовбура, але нижче кори. Ряд структур стовбура і деякі частини кори також беруть участь у формуванні емоцій. Всі вони пов’язані між собою нервовими шляхами.

3.1 Лімбічна система

Лімбічна система включає кілька взаємопов’язаних утворень. До неї входять деякі ядра передньої частини таламуса, а також гіпоталамус. Нейрони, що специфічно впливають на активність вегетативної нервової системи, зосереджені у певних ділянках гіпоталамуса, а саме ці ділянки контролюють більшість фізіологічних змін, що супроводжують сильні емоції. Глибоко в бічній частині середнього мозку лежить мигдалина (мигдалевидне ядро). Експерименти на тваринах показали, що мигдалина відповідає за агресивну поведінку чи реакцію страху [2]. По сусідству з мигдалиною знаходиться гіппокамп. Його роль в утворенні емоцій досі остаточно не з’ясована, але його тісний зв’язок з мигдалиною дозволяє припустити, що гіппокамп теж бере участь у цьому процесі. Існують припущення, що він відіграє певну роль в інтеграції різноманітних форм сенсорної інформації. Пошкодження гіппокампа призводить до порушення до порушення пам’яті – до неспроможності запам’ятовувати нову інформацію [2].

Гіппокамп та інші структури лімбічної системи оточені поясною закруткою. Біля неї розташоване склепіння, що повторює вигин поясної закрутки і сполучає гіппокамп з гіпоталамусом. Перегородка отримує вхідні сигнали через склепіння від гіппокампа і посилає вихідні сигнали в гіпоталамус. Нервові сигнали від усіх органів чуття надходять в кору, проходячи крізь одну чи кілька лімбічних структур — мигдалину, гіппокамп чи частину гіпоталамуса. Сигнали, що йдуть від кори, також проходять крізь ці структури.

3.2 Стовбур мозку і кора великих півкуль

Важливу роль в емоціях відіграє ретикулярна формація — структура всередині моста і стовбура головного мозку. Вона отримує сенсорні сигнали по різним шляхам і діє як свого роду фільтр, пропускаючи тільки ту інформацію, яка є новою чи незвичною. Волокна від нейронів ретикулярної формації надходять в різні області кори великих півкуль, деякі – через таламус. Вважається, що більшість цих нейронів є неспецифічними. Вони передають сигнали від очей, шкіри, внутрішніх органів, інших органів і структур лімбічній системі і корі.

Деяким ділянкам ретикулярної формації притаманні більш визначені функції. Наприклад, блакитна пляма – щільна сукупність тіл нейронів, відростки яких утворюють дивергентні сіті з одним входом, і використовує в якості медіатора норадреналін. Деякі нервові шляхи йдуть угору від блакитної плями до таламуса, гіпоталамуса і багатьох ділянок кори. Інші прямують вниз до мозочка і спинного мозку. Медіатор цих спеціалізованих нейронів – норадреналін – запускає емоційну реакцію. Було висловлене припущення, що нестача норадреналіну в мозку спричиняє депресію, а його надлишок – важкі стресові стани. Можливо, норадреналін відіграє також роль у виникненні реакцій, що суб’єктивно сприймаються як задоволення [2].

Інша ділянка ретикулярної формації – «чорна субстанція» — являє собою скупчення тіл нейронів, що також належать до дивергентних сітей з одним входом, але виділяють медіатор дофамін. Він, окрім інших функцій, сприяє виникненню деяких приємних відчуттів. Відомо, що він бере участь у виникненні ейфорії. У хворих на синдром Паркінсона відбувається дегенерація нейронів чорної субстанції, яка призводить до нестачі дофаміну. L-ДОФА – лікарський препарат, який призначають цим хворим, — сприяє утворенню дофаміну, але також може викликати симптоми, подібні на шизофренію. Це дає привід вважати, що певну роль у розвитку шизофренії відіграє надлишок дофаміну [2].

Ділянки кори, що відіграють найбільшу роль в емоціях, – лобні долі, до яких надходять прямі нейронні зв’язки від таламуса. А оскільки мислення і емоції не є ізольованими процесами, в утворенні емоцій, вірогідно, беруть участь і скроневі ділянки.

Особливості функціонування лімбічної системи, стовбура мозку, кіркових структур і нервових шляхів при різноманітних емоціях у значній мірі залишається предметом гіпотез.

4. Роль вегетативної нервової системи в емоціях

Збудження, яке супроводжує емоції, породжується головним мозком, але втілюється за допомогою вегетативної (автономної) системи. Вегетативна нервова система складається з двох анатомічних відділів. Симпатичний відділ мобілізує енергію і ресурси тіла (реакція типу «боротьби або втечі»). Діяльність парасимпатичного відділу в цілому спрямована на збереження енергії і ресурсів. Рівновага між їхньою дією в даний момент визначається взаємодією вимог зовнішньої ситуації з внутрішнім станом організму [2].

В еволюційному плані симпатичний відділ розвивався пізно і поступово. На ранніх етапах філогенетичної історії нервова система слугувала переважно для акумулювання та збереження енергії.

Ендокринна система також відіграє свою роль у загальній активації, декретуючи гормони напряму у кров. У відповідь на фізичний чи психологічний стимул гіпоталамус посилає сигнал гіпофізу, змушуючи його виділяти в кров більшу кількість адренокортикотропного гормону (АКТГ). АКТГ потрапляє з кров’ю в надниркові залози і стимулює секрецію гормонів. Ці гормони в свою чергу надходять в різноманітні органи і готують їх до діяльності в екстреній ситуації.

Збудження симпатичної системи має еволюційний зміст, оскільки готують наш організм до непередбачених ситуацій. Учені встановили, що й інші аспекти нашого емоційного багажу мають свою еволюційну історію.

5. Прояви емоцій і почуттів

Переживання емоційних станів завжди характеризуються певним зовнішнім і внутрішнім проявом. Зовні емоції та почуття виражають рухи, пози, рухова та вокальна міміка, інтонації мовлення, рухи очей тощо. Внутрішні, або вісцеральні, переживання яскраво виражає ритм серцебиття, дихання, кров’яний тиск, зміна в ендокринних залозах, органах травлення та виведення [3].

Ці внутрішні переживання бувають астенічними або стенічними, тобто виявляються в пригніченні або збудженні [2].

Зовнішнє, або експресивне, вираження емоцій і почуттів помітне навіть у немовлят. Але в них воно ще мало диференційоване. З досвідом, особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресивне вираження емоцій і почуттів набуває різноманітних відтінків. У процесі набування досвіду і розвитку мовлення дитина поступово оволодіває експресивними способами висловлення емоцій, певною мірою стримує їх, та це не означає, що емоція гальмується. П.К. Анохін вважає, що при цьому пригнічуються лише ті чи інші периферійні компоненти емоцій – рухи, міміка; сама ж емоція поширюється на інші, головним чином вісцеральні компоненти [1].

Залежно від обставин і стану організму, його підготовленості до переживань, емоції і почуття можуть бути виражені по-різному. Почуття страху, наприклад, може зумовити або астенічну реакцію – скутість, шок, або ж реакцію стенічну. Горе може викликати апатію, бездіяльність, розгубленість або відповідні енергійні дії.

Отже, очевидним є тісний зв’язок між емоційним та фізіологічним станами. Ільїн визначає стан в найбільш широкому розумінні як «…реакцію функціональних систем на зовнішні і внутрішні впливи, спрямовану на отримання корисного для організму результату». При цьому «…в багатьох випадках корисний результат виражається у збереженні цілісності організму і забезпеченні його нормальної життєдіяльності в даних умовах» [9]. Однак автор підкреслює, що результат, корисний для функціональної системи може не співпадати з очікуваним людиною корисним ефектом. Тому під корисним ефектом слід розуміти насамперед біологічну доцільність виникнення стану. Наприклад, поява стану страху несприятливе для людини, однак є доцільною і корисною реакцією організму на загрозливу ситуацію.

У переживанні людиною емоцій головну роль відіграє функціональна система, яка умовно складається з трьох рівнів: психічного (в тому числі переживання людини), фізіологічного (центральна нервова система), поведінкового (психомоторні реакції, міміка тощо). Емоційна і фізична сторони стану перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, під час розвитку стану монотонії причиною посилення парасимпатичних впливів може бути відчуття апатії і нудьги, а при розвитку стану втоми причиною появи відчуття втоми можуть бути фізіологічні зміни в рухових центрах чи м’язах і пов’язані з цим відчуття [8, 22].

6. Виявлення відмінностей у впливі на організм позитивних та негативних емоцій

Вираження фізіологічних зрушень залежить не лише від інтенсивності емоційного реагування, але і від його знаку. Д. Лайкен наводить приклади експериментальних даних про зміни вегетатики, в тому числі і вмісту гормонів у крові, при переживанні людиною різних емоційних станів. Зокрема виявлено, що при емоціях стенічного типу виділяється адреналін (епінефрин), а при емоціях астенічного типу – норадреналін (норепінефрин) [26].

Однак вивчення позитивного емоційного тону утруднюється тим, в стані задоволення в організмі виникають дуже слабкі зміни. Як показали досліди А. К. Попова, приємні звуки не призводять до чітких шкірно-гальванічних і судинних реакцій, на відміну від неприємних звуків [15].

Аналогічні закономірності виявлені і під час навіюванні людині приємних чи неприємних сновидінь. За даними А.І. Мареніної, приємне сновидіння не відобразилося на даних електроенцефалограми та інших фізіологічних показниках загіпнотизованих людей, тоді як неприємне підсилило електричну активність мозку за рахунок зростання амплітуди біопотенціалів, викликало помітні зміни в організмі [12].

За даними, отриманими Н.М. Труновою, негативна емоційна реакція може викликати як зростання частоти серцевих скорочень, так і зниження. Зниження цього показника найчастіше спостерігається і при позитивній емоції, але в значно меншій мірі, ніж при негативній емоції. Таким чином, одна і та сама емоція може супроводжуватися у різних людей протилежними змінами вегетатики, а, з іншого боку, різні емоції можуть супроводжуватися однаковими вегетативними зрушеннями [18].

Лазарус ввів поняття «індивідуальний реактивний стереотип», тобто схильність людини реагувати певним чином на наявність емоційної напруги (стресу). Одна людина може постійно реагувати підвищенням артеріального тиску без зміни частоти серцевих скорочень, інша спостерігатиме пришвидшення пульсу і зниження артеріального тиску, у третьої найбільша реактивність проявиться за шкірно-гальванічною реакцією при незмінних частоті серцевих скорочень та артеріальному тиску [6].

Особливий тип емоційного реагування спостерігається у маленьких дітей у вигляді «афективних респіраторних судом», що найчастіше виявляються у віці 2-3 років під дією переляку, образи чи іншої негативної емоції. Фізіологічне пояснення такого явища полягає в тому, що під час дуже сильного збудження звужується голосова щілина для того, щоб крізь неї проходило менше повітря і тим самим менше подразнювалися закладені в голосових зв’язках рецептори. Таким чином, організм шляхом саморегуляції намагається послабити потік імпульсів, що спрямований в центральну нервову систему.

Спрямованість зміни електричних потенціалів мозку також залежить від знаку емоційного реагування. М.А. Нуцубідзе виявлено, що больове подразнення супроводжується десинхронізацією електричної активності гіппокампа, а прогладжування тварини веде до синхронізації біоелектричних потенціалів [13].

7. Функціональна асиметрія і емоції

Факти, що стосуються вивчення ролі правої і лівої півкуль головного мозку в емоційному процесі, отримані, в основному, в результаті клінічних обстежень і спостережень, що описують різноманітні випадки пошкодження головного мозку. Згідно з найпоширенішою точкою зору на цю проблему, емоційні процеси є функціями субдомінантної (правої) півкулі, а когнітивні – функціями домінантної (лівої) півкулі [21]. Так, наприклад, Галін вважає, що обробка вербальної і невербальної (наприклад, мімічної) інформації відбувається у лівій і правій півкулях відповідно, і що труднощі у розумінні повідомлень, що містять суперечливі вербальні і невербальні сигнали, можна пояснити на рівні нейронних організмів, як конфлікт між двома півкулями головного мозку[6].

Шварц і співавт. досліджували функціональну асиметрію півкуль при рішенні музичних, емоційних, вербальних і просторових завдань на основі електроенцефалограми лівої і правої півкуль мозку. Проаналізувавши відповідну літературу, автори дійшли висновку, що у правшів такі когнітивні процеси, як вербальна активність і логічні умовиводи, зосередженів лівій півкулі, тоді як музична і зорово-просторова активність є основними функціями правої півкулі. У своєму експерименті Шварц і співав. просили досліджуваних насвистувати мелодії (правопівкульне завдання), декламувати вірші (лівопівкульне завдання) і співати пісні (двопівкульне завдання). В якості індикатора активації тієї чи іншої півкулі вони використовували ЕЕГ-показник депресії а-ритму (депресія а-ритму сильніше виражена в активнішій на даний момент півкулі). Вчені виявили, що при насвистуванні мелодії спостерігається відносна депресія а-ритму в правій півкулі, при декламуванні віршів – депресія а-ритму у лівій півкулі, а під час співу – в обох півкулях. В іншому експерименті автори вивчали міжпівкульну асиметрію, реєструючи латеральні рухи очей досліджуваний, яким задавали питання вербального, просторового чи емоційного характеру. Під час відповіді на питання просторового характеру частіше спостерігалися рухи очей вліво (що свідчить про роботу правої півкулі), і те саме відбувалося при відповідях на запитання емоційного характеру. Це дозволяє припустити, що найважливіші емоційні процеси є функціями правої півкулі головного мозку [23].

Результати, отримані в серії дослідів, здійснених в Інституті еволюційної фізіології і біохімії в Ленінграді (Деглін та ін.), не узгоджуються з даними Шварца і співавт. В цих дослідженнях порівнювалися ефекти електроконвульсивних впливів на праву і ліву півкулі мозку депресивних хворих. Вплив здійснювали лише на одну з півкуль, що приводило до пригнічення її функцій на короткий проміжок часу. Було виявлено, що деякі з основних сенсорних функцій пригнічуються майже в однаковій мірі, незалежно від того, на яку з півкуль надається подразнення. Коли дослідники виявили, що пригнічення функцій правої півкулі не лише не викликає афазію, а навпаки спонукає хворого до спілкування, вони дійшли висновку, що права півкуля пригнічує вербалізацію, і припустили, що мутизм, який інколи супроводжує депресію є результатом пригнічення правою півкулею лівої [4, 5].

Низка даних привела дослідників до висновків, відмінних від висновків Шварца і співав., стосовно функціональної асиметрії півкуль і емоцій. Так, після електрошокового впливу на праву півкулю у хворих зменшувалася здатність до розпізнавання голосових інтонацій, що виражали такі емоції, як радість, печаль, гнів. Більше того, у пацієнтів після правостороннього електрошокового впливу з’являлися яскраві зміни в міміці і настрої. Радісний вираз обличчя супроводжувався відповідними висловлюваннями, інтонаціями, жестами. І навпаки, у хворих, яких піддали лівосторонньому електрошоковому впливу, відзначали сумний та переляканий вираз обличчя і відповідні висловлювання та жести [4].

Висновки Дегліна підтверджуються сучасними дослідженнями. Вивчення латералізації мозку у новонароджених показує, що вже в перші дні життя людини спостерігається певна спеціалізація функцій півкуль в афективних реакціях. Фокс і Девідсон давали дво- і триденним малюкам розчин сахарози і лимонної кислоти і реєстрували за допомогою системи кодування мімічних рухів «Max» і електроенцефалограми їх мімічні реакції і активність відчуттів. Виявилося, що солодкий смак викликає у немовлят мімічні рухи, пов’язані з емоцією інтересу, і порівняно вищу ЕЕГ-активність лівої півкулі, тоді як кислий смак частіше викликає мімічні рухи, пов’язані з емоцією відрази, і порівняно вищу ЕЕГ-активність правої півкулі. Ці ж дослідники, працюючи з десятимісячними дітьми, виявили, що вигляд людського обличчя, яке виражало негативну емоцію, викликає у дитини більшу активність правої півкулі, а позитивна емоційна експресія – більшу активність лівої півкулі [5].

Таким чином вони дійшли висновку, що переважна більшість кіркових центрів, що відповідають за формування негативних емоцій містяться у правій півкулі, а позитивних – у лівій, хоча в цілому саме у правій півкулі зосереджені нервові центри, які регулюють емоційні реакції, здатність розпізнавати емоції інших людей тощо.

Висновок

В ході даної реферативної роботи мені вдалося виокремити такі основні положення:

1. Емоції і почуття мають рефлекторне походження. Вони виникають на двох основних рівнях людського сприйняття: чуттєво-безпосередньому та абстрактно-опосередкованому.

2. Емоції обов’язково виявляються у змінах вегетативних показників (частоти серцебиття, зміні артеріального тиску чи шкірних реакціях) та психомоторних реакцій (міміки, пантоміміки тощо).

3. Регуляція емоцій відбувається на рівнях: нейронному та нервово-хімічному, афективному та когнітивному.

4. Виокремлюють два типи емоційних реакцій: стенічні (схильність до активних дій під впливом емоцій) і астенічні (тимчасове знерухомлення, розсіяність тощо).

5. Позитивні емоції у значно меншій мірі впливають на стан організму, ніж негативні.

6. Виявлено емоційну спеціалізацію півкуль головного мозку: у правій півкулі переважають центри, що відповідають за негативні, а в лівій – за позитивні емоції; але переважно регуляція емоційного стану людини здійснюється у правій півкулі.

7. Емоційний та фізіологічний стани організму перебувають у безперервній взаємодії. Так, порушення у роботі будь-якої з функціональних систем супроводжується несприятливими емоційними переживаннями. І навпаки – пригнічений емоційний стан поступово виявляється на біологічному рівні у вигляді різноманітних розладів і навіть хвороб.

Література

1. Анохин П.К. Эмоции // Большая медицинская энциклопедия. Т. 35. — М., 1964.

2.Блум Ф., Лейзерсон А., Хофстедтер Л. Мозг, разум и поведение: Пер. с англ. – М.: Мир, 1988.

3. Гельгорн Э., Луфборроу Дж. Эмоции и эмоциональные расстройства. — М., 1966.

4. Деглин В.Л. О латерализации механизма эмоциональной окраски поведения // Фармакологические основы антидепрессивного эффекта. — М., 1970.

5. Деглин В.Л., Николаенко Н.Я. О роли доминантного полушария в регуляции эмоциональных состояний // Физиология человека. — 1975. — № 3.

6. Изард К.Э. Психология эмоций. – С.-Пб., 1999.

7. Изард К. Эмоции человека. — М., 1980

8. Ильин Е.П. Проблема монотонии и пути ее решения // Психофизиологические основы физического воспитания и спорта. — Л., 1972

9. Ильин Е.П. Эмоции и чувства. — СПб: Питер, 2001. — 752 с: ил

10. Кистяковская М.К. О стимулах, вызывающих положительные эмоции у ребенка первых месяцев жизни. // Вопросы психологии, 1965, №2, 129-140.

11. Левитов Н.Д. О психических состояниях человека. — М., 1964.

12. Маренина А.И. Исследование основных явлений человеческого гипноза электрофизиологическими методами: Автореф. дис. канд. наук. — Харьков, 1961.

13. Нуцубидзе М.А. Об участии гипокампа в высшей нервной деятельности // Журнал высшей нервной деятельности. — 1964. — № 1.

14. Павлов И.П. Полное собр. соч. — М., 1951.

15. Попов В.А. и др. Частотный спектр речи как показатель степени и характера эмоциональной напряженности у человека // Журнал высшей нервной деятельности имени И.П. Павлова. — 1971.- Вып. 1. — С. 104-110.

16. Ратанова Т.А. Эмоциональная оценка звуковых стимулов разной интенсивности // Вопросы психологии. — 1986. — № 1. — С. 137-145.

17. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття. К., Либідь, 1998.

18. Трунова Н.М. Об изучении эмоций у детей // Дошкольное воспитание. — 1970. -№ 5. — С. 28-34.

19. Шапкин С.А. Межполушарная асимметрия в переработке эмоционально окрашенной информации // Вопросы психологии. — 2000. — С. 102-116.

20. Шафиева Э.И. Восприятие эмоционально-экспрессивных лиц у больных с локальными поражениями головного мозга: Автореф. дис. …канд. наук. — М., 1990.

21. Шафранская К.Д. Экспрессивные движения как индикаторы эмоционального состояния человека // Вопросы психологии познания людьми друг друга и самопознания. — Краснодар, 1977. — С. 69-78.

22. Шафранская К.Д., Сытько Т.И. Влияние интенсивности и монотонности деятельности на функциональное состояние человека // Психологическое обеспечение трудовой деятельности. — Л., 1987.

23. Шварц А.М. Чувства // Психология: Учебник. — М., 1948.

24. Шингаров Г.X Эмоции и чувства как формы отражения действительности. — М ., 1971

25. Экспериментальная нейрофизиология эмоций. — Л., 1972

26. Эмоциональный стресс: физиологические и психологические реакции / Под ред. Л. Леви. — Л.: Медицина, 1970.

Курсова робота з дисципліни: Технологія програмування та створення програмних продуктів

Тема: Розробка інтернет-магазину

Зміст

Вступ

1. Теоретичні відомості

2. Розробка програми

2.1 Загальний опис програми

2.2 Технічне завдання

2.3 Діаграма «сутність-зв’язок»

2.4 Діаграма потоків даних (DFD)

2.5 Реалізація

2.6 Програма та методика тестування

2.7 Інструкція користувача (інструкція підключення компонента)

Висновок

Література

Вступ

Інтернет-магазин (англ. online shop или e-shop) — веб-сайт, що рекламує товар чи послугу, приймає замовлення на покупку, пропонує користувачу вибір варіанта розрахунку, способу отримання замовлення та виписує рахунок на оплату.

Вибравши необхідні товари або послуги, користувач має змогу на сайті вибрати метод оплати та доставки. Сукупність відібраних товарів, спосіб оплати та доставки представляє собою кінцеве замовлення, що оформляється на сайті шляхом повідомлення мінімально необхідної інформації про користувача (покупця). Інформація про покупця може зберігатися в базі даних магазина, якщо бізнес – модель магазина розрахована на повторні покупки або відправлятися разово. Згідно даних опитування порталу mail.ru необхідність реєстрації при замовленні товару або послуги часто заважає користувачам здійснювати покупки в інтернет – магазині.

В інтернет – магазинах , що розраховані на повторні покупки, також ведеться стеження за поверненнями покупця і історія покупок. Стеження ведеться за допомогою методів веб – аналітики. Також часто надається можливість при оформленні замовлення надається можливість повідомити деякі додаткові побажання від покупця продавцю.

Інтернет – магазини створюються із застосуванням схем систем управління контентом сайту, які оснащені необхідними модулями. Відомі інтернет – магазини працюють на спеціально розроблених або адаптованих для них систем управління. Середні та малі магазини використовують типове комерційне або вільне програмне забезпечення.

Система управління контентом сайту інтернет – магазину може бути коробочним продуктом, що самостійно встановлюється на хостинг – площадку, може бути приватною розробкою веб – студії, що нею і обслуговується або може бути програмним сервісом з абонентською платою.

Потреби адміністраторів інтернет – магазину в складському, торговому, бухгалтерському та податковому обліку забезпечуються невидимою для користувачів частиною інтернет – магазину – бек-офісом. Економічно ефективною практикою створення інтернет – магазину є застосування спеціалізованих систем обліку.

Після відправки замовлення з покупцем зв’язується продавець та уточнює місце і час, коли потрібно доставити замовлення. Доставка реалізується або власною кур’єрською службою, компанією, що надає послуги доставки, по почті – посилкою або бандероллю.

Електронні товари, такі як програмне забезпечення або ключі до них, тексти, статті, фотографії, коди доступу або поповнення можуть передаватися електронними каналами – електронною поштою, доступом по FTP, доступом в захищену частину сайта. Але в цьому випадку слід бути обережним, так як довести неотримання товару електронним шляхом значно важче, ніж у випадку фізичної доставки.

Сучасні інтернет – магазини часто завантажують свої товарні пропозиції в системи порівняння та підбору товарів, що дозволяє заохотити додатковий потік покупців.

Враховуючи актуальність даного напрямку, в якості теми для курсового проекту була прийнята тема «Інтернет – магазин» та мова програмування PHP, в якості базової для реалізації.

Теоретичні відомості

Мова програмування — формальна знакова система, призначена для запису програм. Програма звичайно являє собою деякий алгоритм у формі, зрозумілої для виконавця (наприклад, комп’ютера).

Мова програмування визначає набір лексичних, синтаксичних і семантичних правил, використовуваних при складанні комп’ютерної програми. Він дозволяє програмістові точно визначити те, на які події буде реагувати комп’ютер, як будуть зберігатися й передаватися дані, а також які саме дії слід виконувати над цими даними при різних обставинах.

Із часу створення перших програмувальних машин людство придумало вже більш восьми з половиною тисяч мов програмування.

Щороку їх число поповнюється новими. Деякими мовами вміє користуватися тільки невелике число їх власних розроблювачів, інші стають відомі мільйонам людей. Професійні програмісти іноді застосовують у своїй роботі більш десятка різноманітних мов програмування.

PHP (англ. PHP:Hypertext Preprocessor — PHP:гіпертекстовий препроцесор), попередньо: Personal Home Page Tools — скриптова мова програмування, була створена для генерації HTML-сторінок на стороні веб-серверу. PHP є однією з найпоширеніших мов, що використовуються у сфері веб-розробок (разом із Java, .NET, Perl, Python, Ruby). PHP підтримується переважною більшістю хостинг-провайдерів. Проект за яким був створений PHP — проект з відкритими програмними кодами.

PHP інтерпретується веб-сервером в HTML-код, який передається на сторону клієнта. На відміну від таких скриптових мов програмування, як JavaScript, користувач не має доступу до PHP-коду, що є перевагою з точки зору безпеки, але значно погіршує інтерактивність сторінок. Але ніщо не забороняє використовувати РНР для генерування і JavaScript-кодів, які виконаються вже на стороні клієнта.

PHP — мова, яка може бути вбудована безпосередньо в html-код сторінок, які, в свою чергу коректно будуть оброблені PHP -інтерпретатором. Механізм РНР просто починає виконувати код після першої екрануючої послідовності (<?) і продовжує виконання до того моменту, коли він зустріне парну екрануючу послідовність (?>).

Велика різноманітність функцій PHP дають можливість уникнути написання багаторядкових призначених для користувача функцій на C або Pascal.

Для PHP характерно:

•Наявність інтерфейсів до багатьох баз даних

oв PHP вбудовані бібліотеки для роботи з MySQL, PostgreSQL, mSQL, Oracle, dbm, Hyperware, Informix, InterBase, Sybase.

oчерез стандарт відкритого інтерфейсу зв’язку з базами даних (Open Database Connectivity Standard — ODBC) можна підключатися до всіх баз даних, до яких існує драйвер.

•Традиційність

Мова РНР здаватиметься знайомою програмістам, що працюють в різних областях. Багато конструкцій мови запозичені з С, Perl. Код РНР дуже схожий на той, який зустрічається в типових програмах на С або Pascal. Це помітно знижує початкові зусилля при вивченні РНР. PHP — мова, що поєднує переваги Perl і С і спеціально спрямована на роботу в Інтернеті, мова з універсальним і зрозумілим синтаксисом. І хоча PHP є досить молодою мовою, вона здобула таку популярність серед web-програмістів, що на даний момент є мало не найпопулярнішою мовою для створення веб-застосунків (скриптів).

•Наявність вихідного коду та безкоштовність

Стратегія Open Source, і розповсюдження початкових текстів програм в масах, безсумнівно справили благотворний вплив на багато проектів, в першу чергу — Linux хоч і успіх проекту Apache сильно підкріпив позиції прихильників Open Source. Сказане відноситься і до історії створення РНР, оскільки підтримка користувачів зі всього світу виявилася дуже важливим чинником в розвитку проекту РНР.

Ухвалення стратегії Open Source і безкоштовне розповсюдження початкових текстів РНР надало неоціниму послугу користувачам. Додатково, користувачі РНР по всьому світу є свого роду колективною службою підтримки, і в популярних електронних конференціях можна знайти відповіді навіть на найскладніші питання.

•Ефективність

Ефективність є дуже важливим чинником при програмуванні для середовищ розрахованих на багато користувачів, до яких належить і web. Важливою перевагою PHP є те, що ця мова належить до інтерпретованих. Це дозволяє обробляти сценарії з достатньо високою швидкістю. За деякими оцінками, більшість PHP-сценаріїв (особливо не дуже великих розмірів) обробляються швидше за аналогічні їм програми, написані на Perl. Проте, щоб не робили розробники PHP, виконувані файли, отримані за допомогою компіляції, працюватимуть значно швидше — в десятки, а іноді і в сотні разів. Але продуктивність PHP цілком достатня для створення цілком серйозних веб-проектів.

SQL (англ. Structured query language — мова структурованих запитів) — декларативна мова програмування для взаємодії користувача з базами даних, що застосовується для формування запитів, оновлення і керування реляційними БД, створення схеми бази даних і її модифікація, система контролю за доступом до бази даних.. Сам по собі SQL не є ні системою керування базами даних, ні окремим програмним продуктом. Не будучи мовою програмування в тому розумінні, як C або Pascal, SQL може формувати інтерактивні запити або, будучи вбудованою в прикладні програми, виступати в якості інструкцій для керування даними. Стандарт SQL, крім того, вміщує функції для визначення зміни, перевірки і захисту даних.

SQL – це діалогова мова програмування для здійснення запиту і внесення змін до бази даних, а також управління базами даних. Багато баз даних підтримує SQL з розширеннями до стандартної мови. Ядро SQL формує командна мова, яка дозволяє здійснювати пошук, вставку, обновлення, і вилучення даних, використовуючи систему управління і адміністративні функції. SQL також включає CLI (Call Level Interface) для доступу і управління базами даних дистанційно.

Перша версія SQL була розроблена на початку 1970-х років у IBM. Ця версія носила назву SEQUEL і була призначена для обробки і пошуку даних, що містилися в реляційній базі даних IBM, System R . Мова SQL пізніше була стандартизована Американськими Держстандартами (ANSI) в 1986. Спочатку SQL розроблялась як мова запитів і управління даними, пізніші модифікації SQL створено продавцями системи управління базами даних, які додали процедурні конструкції, control-of-flow команд і розширення мов. З випуском стандарту SQL:1999 такі розширення були формально запозичені як частина мови SQL через Persistent Stored Modules (SQL/PSM).

Критики SQL включає відсутність крос-платформенності , невідповідною обробкою відсутніх даних (дивіться Null (SQL)), і іноді неоднозначна граматика і семантика мови.

Незважаючи на наявність діалектів і відмінностей в синтаксисі, в більшості своїй тексти SQL-запитів, що містять, DDL і DML, можуть бути досить легко перенесені з однієї СУБД в іншу. Існують системи, розробники яких спочатку закладалися на застосування щонайменше кількох СУБД (наприклад: система електронного документообігу Documentum може працювати як з Oracle, так і з Microsoft SQL Server і IBM DB2). Природно, що при застосуванні деяких специфічних для реалізації можливостей такої переносимості добитися вже дуже важко. Наявність стандартів і набору тестів для виявлення сумісності і відповідності конкретній реалізації SQL загальноприйнятому стандарту тільки сприяє «стабілізації» мови. Правда, варто звернути увагу, що сам по собі стандарт місцями занадто формалізований і роздутий в розмірах, наприклад, Core-частину стандарту SQL:2003 включає понад 1300 сторінок тексту.Незважаючи на наявність міжнародного стандарту ANSI SQL-92, багато компаній, СУБД (наприклад, Oracle, Sybase, Microsoft, MySQL), що займаються розробкою, вносять зміни до мови SQL, вживаної в розроблених ними СУБД, тим самим відступаючи від стандарту. Таким чином з’являються специфічні для кожної конкретної СУБД діалекти мови SQL.

2. Розробка програми (компоненту)

2.1 Загальний опис програми (компоненту)

Програмний продукт повинен забезпечувати основні функції інтернет- магазину. Продукт дозволяє зробити покупку, використовуючи стандартні форми:

•назва товару

•вартість

Також повинна існувати можливість накопичення вибраних товарів в корзині і можливість реєстрації постійних клієнтів. Крім того слід забезпечити можливість існування бек-офісу, для виконання адміністративних функцій. У адміністратора існує можливість у будь-який момент отримувати статистику сайту, що включає в себе загальну кількість користувачів, замовлень, число зареєстрованих користувачів. Також адміністратор має можливість блокування доступу до сайту користувачів з заданою IP-адресою або діапазоном адрес. Також існує можливість блокування зареєстрованих користувачів. Крім того, адміністратор має можливість виводу печаті вмісту корзину замовлень.

Крім того на сайті існує система рейтингу товарів, що задається кількістю додавань до корзини цього товару. Також користувач може у будь-якиий відмінити вміст корзини.

Також на сайті в наявності повинна бути гнучка система скидок товару. Скидка додається до сайту за допомогою бек – офісу. Вона може задаватися для окремих товарів. Також скидка повинна бути прогресивною тобто її розмір прямо порційний вартості товару.

2.2 Технічне завдання. Додаткова специфікація

1. Введення

1.1. Найменування продукту: «Інтернет-магазин»»

1.2. Призначення продукту та сфера застосування.

Програма призначена для вибору товарів по різноманітним критеріям, що занесені в базу даних та мають наступні дані:

1.2.1. Найменування

1.2.2. Вартість

1.2.3. Наявність

Також необхідне формування бази даних клієнтів з наступними даними:

1.2.4. ПІБ клієнта.

1.2.5. Адреса.

Програма надає користувачу веб — інтерфейс для формування замовлення.

2. Вимоги до програми

2.1. Вимоги до функціональних характеристик

Програма повинна забезпечувати виконання наступних функцій:

2.1.1. Виконувати пошук по наявним товарам.

2.1.2. Виконувати реєстрацію клієнтів.

2.1.3. Додавати нових клієнтів до бази даних.

2.1.4. Оформлення замовлення.

2.1.5. Забезпечувати можливість прогресивних знижок.

2.1.5. Різноманітні функції адміністрування.

2.2. Вимоги до надійності

2.2.1. Вимоги для надійного забезпечення функціонування програми.

Надійне функціонування програми повинне бути забезпечене виконанням Замовником сукупності організаційно — технічних норм, перелік яких наведено нижче:

а) організація неперервного живлення технічних засобів;

б) використання ліцензійного програмного забезпечення;

в) регулярне виконання вимог ГОСТ 51188-98. Захист інформації.

2.2.2. Інтервал відновлення після відмови

Інтервал відновлення після відмови, що викликано збоєм живлення технічних засобів (іншими зовнішніми факторами), не фатальним збоем (не крахом) операційної системи, не повинно бути більш ніж 30-ти хвилин при дотримання експлуатації технічних та програмних засобів. Інтервал відновлення після відмови, викликаного несправністю технічних засобів, фатальним збоем ( крахом) операційної системи, не повинно бути більш ніж час, необхідний для ремонту несправностей технічних засобів і пере інсталяції програмних засобів.

2.2.3. Відмови із-за некоректних дій користувача

Відмови із-за некоректних дій користувача при взаємодії з програмою через інтерфейс користувача недопустимі.

3. Вимоги експлуатації

3.1. Кліматичні вимоги до експлуатації

Кліматичні вимоги до експлуатації, при яких забезпечується робота програми повинні відповідати кліматичним умовам експлуатації наявних технічних засобів.

3.2. Вимоги до кваліфікації та численності персоналу.

Мінімальна кількість персоналу, необхідного для роботи програми, може складати одну штатну одиницю—кінцевого користувача програми — адміністратора.

3.3. Вимоги до технічних засобів

Для виконання ролі технічного засобу необхідна наявність комп’ютера , що здатний виконувати роль веб – сервера.

3.4. Вимоги до інформаційної та програмної сумісності

3.4.1 Вимоги до коду та мови програмування

Додаткові вимоги не вимагаються

3.4.2. Вимоги до програмних засобів

Системні програмні засоби,що використовуються програмою, повинні бути надані ліцензійною версією операційної системи Windows Server або будь- якою з вільних Unix-систем.

3.4.3. Вимоги до захисту інформації та програм

Вимоги до захисту інформації та програм не вимагаються

4. Вимоги до програмної документації

4.1. Попередній склад програмної документації

Склад програмної документації повинен включати в себе:

4.1.1. технічне завдання;

4.1.2. програма та методика тестування;

4.1.3. інструкція оператора;

5. Техніко – економічні вимоги

5.1. Економічні переваги розробки

Орієнтовний економічний розрахунок не проводиться. Аналогії внаслідок унікальності вимог до розробки не проводяться.

6. Стадії та етапи розробки

6.1. Стадії розробки

Розробка повинна включати в себе 3 стадії:

1. розробка технічного завдання;

2. робоче проектування;

3. впровадження.

6.2. Етапи розробки

На стадії розробки технічного завдання повинен бути виконаний етап розробки, погодження і затвердження технічного завдання.

На стадії робочого проектування повинні бути виконі наступні етапи робот

1. розробка програми;

2. розробка програмної документації;

3. тестування програми.

На стадії впровадження повинна бути виконана розробка, підготовка і передача програми.

6.3. Зміст робот по етапам

На стадії розробки технічного завдання повинен бути виконані наступні роботи:

1. постановка задачі;

2. з’ясування вимог до технічних засобів;

3. з’ясування вимог до програми;

4. з’ясування етапів, строків та стадій розробки програми та документації до неї.

5. погодження та затвердження технічного завдання.

На етапі розробки програми повинна бути виконана робота з кодування та наладки програми. На етапі розробки документації повинна бути виконана розробка програмних документів в погоджені з вимогами до складу документації.

На етапі тестування програми повинні бути виконані наступні види робіт:

1. розробка, погодження та утвердження методики тестування;

2. проведення приймально- сдавальних тестувань ;

3. коректування програми і програмної документації по результатам тестування.

На етапі підготовки до здачі програми повинна бути виконана робота по підготовці і передачі програми і програмної ддокументації в експлуатацію на об’єктах Замовника.

7. Порядок контроля та приймання

7.1. Види тестування

Приймально – сдавальне тестування повинне проводитися на об’єкті Замовника в обумовлені строки.

Приймально – сдавальне тестування програми повинне проводитися згідно інструкції, розробленої Виконавцем і узгоджене з Замовником програми і методикою тестування.

7.2. Загальні вимоги прийомки роботи

На основі Протоколу проведення тестування Виконувач разом з Замовником підписує Акт прийому-здачі програми в експлуатацію.

2.3.Діаграма «сутність-зв’язок»

Діаграма «сутність-зв’язок» відношень у системі представлена в додатку В.

2.4 Діаграма потоків даних (DFD)

Діаграма потоків даних у системі наведена в додатку С.

2.5 Реалізація

Весь процес кодування виконувався в середовищі програмування Netbeans 6.7.1 на мові програмування PHP.Концептуально важливі частини коду наведені у додатку А.

2.6 Програма та методика тестування

Враховуючи специфіку розробки веб – програм більш доречною для тестування продукту є функціональна модель тестування (або тестування «чорного ящика»).

У зв’язку з цим необхідно розбити програмний продукт на функціональні частини та розробити набор тестів для кожної із них.

Розроблений програмний продукт можна розбити на наступні частини:

•адміністративна частина

•частина користувача

Для адміністративної частини можна запропонувати наступні тести

1.Перевірка коректності вводу товарів на сайт.

2.Перевірка роботи адміністративних функцій.

3.Перевірка коректної взаємодії користувача та адміністратора.

4.Перевірка відсутності SQL-іньекцій.

5.Перевірка коректної роботи системи знижок

Для частини користувача можна запропонувати наступні тести

1.Перевірка коректного доступу на сайт.

2.Перевірка коректності замовлення і накопичення товарів в корзині.

3.Тест реєстрації на сайті.

Заданий набор тестів дозволяє протестувати всі компоненти програми та перевірити коректність обробки вхідних та вихідних даних за короткий термін, що є вкрай важливою обставиною при веб-розробці.

2.7 Інструкція користувача (інструкція підключення компонента)

Так як кінцевим користувачем програми згідно технічного завдання є адміністратор магазину, то доречним буде розробка інструкції саме для нього.

Після того, як адміністратор зареєструється на сайті і здійснить вхід, йому стане доступною адміністративна панель, зображена на рис. 1

Рис.1 — На панелі представлені наступні адміністративні функції.

Управління категоріями. Інтерфейс управління категоріями зображено на рис.2

Рис.5 — Інтерфейс управління категоріями

За допомогою цієї можливості є змога додавати нові категорії, змінювати назву вже існуючих або видаляти їх.

Корзина. Цей розділ має наступний інтерфейс(рис.3) та надає можливість продивитися вміст корзини користувачів.

Рис. 5 – Інтерфейс

Новини. Цей розділ має наступний інтерфейс(рис.4) та надає можливість додавання та редагування новин на сайті.

Система знижок. Адміністратор має можливість додавати знижки до товару, причому ця знижка може бути багаторівневою, тобто залежить від розміру товару. Інтерфейс доступу до скидки можна розглянути на рис. 5

Рис. 5 — Новини

Рис. 5 — Система знижок

Користувачі. Цей розділ має наступний інтерфейс(рис.6) та надає можливість продивитися зареєстрованих користувачів, а також змінити їх реєстраційні дані, а також заблокувати їх.

Рис.6 – Користувачі

Також слід відмітити, що є сторона користувача. В цьому випадку користування значно спрощується оскільки сайт має інтуїтивно зрозумілий інтерфейс і може бути використаним будь-якою людиною, що має навики роботи з комп’ютером. Серед основних моментів можна виділити загальний вигляд сайту (рис.7)

Рис. 7 — Загальний вигляд сайту

Висновок

В даній курсовій роботі був вивчений процес створення програмного продукта від викладення вимог до продукту до написання коду,відладки та тестування продукту. В якості базової мови для проектування було обрано мову програмування PHP, що дало змогу в короткий термін розробити повноцінний програмний продукт – «Інтернет – магазин». Таким чином були закріплені знання мови програмування PHP, принципи об’єктно – орієнтованого програмування. Також були вивчені і сторонні технології, наприклад SQL. Головним чином, були вивчені всі аспекти проектування, створення і впровадження програмних продуктів, що дає змогу працювати над серйозними проектами. У процесі виконання розроблено програмний продукт, який має наступні переваги:

скорочення витрат на впровадження проекту

велика швидкість розверстування

зручність використання

Література

Гради Буч. Об’єктно-орієнтований аналіз і проектування. Біном, СПБ, 2000. -560с.

Орлов С.А. Технология розробки програмного забезпечення. СПБ. Питер, 2002. -464 с.

Соммервилл Иан. Інженерія програмного забезпечення. М.: Вильямс, 2002. — 624с.

Давыдов В.И.б Кунгурцев А.Б. Об’єктно-орієнтоване програмування. Одеса :Автограф, 2003. — 124с.

Вигерс Карл. Разработка требований к программному обеспечению ИД «Русская редакция», 2004-576с.

Об идейной моде и убеждениях в «Отцах и детях» Тургенева

Иван Сергеевич Тургенев — первоклассный худежник-реалист, один из наиболее замечательных русских писателей XIX века. Образованнейший человек своей эпохи, гуманист, враг рабства и произвола, он многое видел и понимал, чувствуя назревающие большие перемены в России. Его позиция в условиях обострившейся классовой борьбы бО-х-70-х годов была сложна и во многом противоречива. Критически расценивая людей своего социального круга, отмечая ряд слабостей и недостатков дворянской интеллигенции, Тургенев не разделял революционных убеждений нового поколения, он понимал, что они в чем-то правы, но они были чужды ему по духу. Он не мог принять идей о необходимости революции, насильственной, коренной ломке существующих отношений, ему «претил мужицкий демократизм Чернышевского и Добролюбова». В этом причина разрыва его с «Современником». Однако Тургенев до конца жизни сохранил глубокий интерес к деятельности революционной молодежи, он внимательно следил за всеми проявлениями передовой общественной мысли. Характеризуя творчество Тургенева, Добролюбов писал, что он «быстро угадывал новые потребности, новые идеи, вносимые в общественное сознание».

В 1862 году Тургенев написал роман «Отцы и дети» — один из лучших романов, как по художественному мастерству, так и по глубине, широте и актуальности основной темы. Это не было данью идейной моде, Тургенев честно в романе попытался показать две силы: либеральное дворянство /в лице братьев Кирсановых/ и лагерь революционеров-демократов, представленный пока одиночкой Базаровым. Тургенев писал: «Вся моя повесть направлена против аристократии как передового класса».

Представители прошлого — «отцы» — изображены с беспощадной в ;рностью. Они хорошие люди, но об этих хороших людях не пожалеет Россия. Тургенева не удовлетворяют ни «отцы», ни «дети», писатель не полюбил Базарова, но признал его силу, его перевес над окружающими людьми, поэтому он принес ему полную дань уважения. В трактовке Базарова сказалась классовая ограниченность Тургенева. Человек с такими качествами, как Базаров, мог бы сделать многое, но он умирает, не сделав ничего. В этом сказались неверие Тургенева в силу разночинцев, в идеал революционной демократии. Писарев в статье «Базаров» увидел в тургеневском герое типичные черты молодого поколения и приветствовал автора романа. В разгоревшемся споре между демократическими журналами из-за понимания образа Базарова статья критика Писарева сыграла роль усиления критического отношения к Базарову на страницах журнала «Современник». Во второй статье Писарев изменил свой взгляд на Базарова и поставил его в одном ряду с героем романа Чернышевского «Что делать?» — Рахметовым. Сам Тургенев говорил, что Базаров — его «враг», к которому он чувствует невольное влечение.

Либерал-постепеновец Тургенев считал, что революционная деятельность в России не найдет отклика и поддержки в народе. Этим же сознанием он наделил и своего героя. Базаров говорит перед смертью: «Я нужен России… Нет, видно, не нужен.» В этом идейное заблуждение Тургенева. Что сказать об идейной моде и убеждениях? Если сравнить Павла Петровича Кирсанова с Назаровым, то видно, Базаров убежден в своих позициях, а Кирсанов больше рисуется, отдавая дань моде. При всех своих «либеральных выходках» и заявлениях о «любви к прогрессу» Павел Петрович консервативен, нетерпим и классово ограничен в своих взглядах. Одна деталь: он нюхает одеколон, когда разговаривает с мужиком, потому что от того «плохо пахнет». Разве это любовь к ближнему? Слова Кирсанова расходятся с делом, он либерал, потому что модно быть либералом. А что же либерального в нем? Один раз в месяц избавляет мужика от экзекуции? Но «если сливки таковы, то каково же молоко», то есть необразованное дворянство. Базаров спрашивает у Аркадия, увидев надушенного, безупречно одетого по последней моде /и это в деревне/ Кирсанова: «Что это за архаическое явление?» Павел Петрович отпускает презрительную фразу: «Кто этот волосатый?» Перед вами совершенно разные люди по воспитанию, убеждению, происхождению. Базаров критикует безделье дворянства: «Вы уважаете себя, а сидите сложа руки, какая же от этого польза?» Базаров — это «человек дела, а не фразы», он обладает не только большим умом, но и огромной силой воли. У Базарова есть важный принцип — делать то, что полезно.

Тургенев в романе показывает и карикатурных героев — это Ситников и Кукшина. Если для аристократов дань моде — казаться прогрессивными либералами, то для Ситникова и Кукшиной дань моде — считать себя нигилистами. Кукшина и Ситников ухватились за нигилизм, потому что он моден, потому что выглядеть прогрессивным человеком очень престижно. Но весь их нигилизм мелкий и показной. Ситников кричит: «Долой авторитеты!» Но перед кем кричит, в присутствии человека, перед которым раболепствует? Базарову не надо много ума, чтобы понять, что Ситников завтра может кричать обратное. Кукшина считает себя передовой, эмансипированной женщиной. Но Тургенев одной фразой дает понять, что она всего лишь глупая, несчастная женщина, у которой нет детей и мужа, и ей ничего не остается как быть «эмансипе». В ее комнате «бумаги, письма, толстые номера русских журналов, большей частью неразрезанные, валялись по запыленным столам», Это пустые болтуны, которые «держат нос по ветру», и если раньше они были просто болваны, то теперь они вдруг стали нигилистами. У них нет определенных взглядов, своих убеждений, и когда нигилизм выйдет из моды, они, безусловно, отступятся от него. У Базарова есть свои принципы, и он строго следует им. «Я ничьих мнений не разделяю: я имею свои», — говорит он. Проблема «отцов» и «детей», поиски идеала и смысла жизни во все времена стояла довольно остро. Ситуацию молодежи в обществе Маркс назвал трагедией молодого поколения, которое застает уже сформированный мир и не всегда отдает себе отчет в том, что может изменить его. Кирсанов в Базарове сразу почувствовал противника, потому что тот перечеркивал всю его «деятельную» жизнь. Базаров ясно дал понять, что «отцы» не способны решить основные проблемы эпохи. Сейчас не утихают споры о романе и не пропадает интерес к нему, потому что общество разделилось по убеждениям на две силы: лагерь демократов, которые готовы идти по новому пути, и лагерь приверженцев идеи социализма, которая не оправдала себя. За кем будущее страны? Мне кажется, пока человек духовно не возродится, не сумеют ни демократы, ни консерваторы вытащить Россию из пропасти. В споре с Добролюбовым и Чернышевским правы были Тургенев, Лев Толстой. Ни одна насильственная революция не изменит жизнь народа. Пока не будет морального совершенства. И жизнь это неоспоримо доказала.

1. General Overview of the Category of Article in English and French

1.1 Article. General notion

An article is a word that combines with a noun to indicate the type of reference being made by the noun and to specify the volume or numerical scope of that reference. Article can be also thought of as a special kind of adjective, because it combines with a noun and contributes to the meaning of the noun-phrase. Many linguists place the article in the category of determiners. M. Ia. Blokh in his book “Theoretical Grammar of the English Language” says “The article is a determining unit of specific nature accompanying the noun in communicative collocation.” The linguists L. A. Barmina and I. P. Verkhovskaya have the same idea about the article as a determiner. They attribute it to a syntactic class of words called determiners which modify a noun. The dictionary of Thesaurus gives the definition of the word “article” as a determiner that may indicate the specificity of reference of a noun phrase. Webster’s New World College Dictionary refers to the article as used as adjectives. Also in this context we would like to add the words of the linguist B. Ilyish who devoted a whole chapter of his book “Stroi sovremennogo angliyskogo eazika” to the study of the article. He remarks that the article is usually a separate unit which may be divided from its noun by other words, chiefly adjectives.

So, we may conclude that the first feature of the article can be that the article is a determiner of the noun that refers to, that is why it can have some functions of an adjective and it is used as a separate unit.

Another feature of the article is that articles, definite or indefinite, are traditionally considered to form a separate part of speech. V. L. Kaushanskaya in her book “The Grammar of the English Language” specifies the article as a structural part of speech. In E. M. Gordon’s book “A Grammar of Present-Day English” we also meet the notion of a structural word as the linguist gives the following definition of the article: “The article is a structural word specifying the noun”.

According to these two definitions we can define the second feature of the article – it is a structural word.

Judging upon the definitions given by the different linguists and the dictionaries listed above we can draw a conclusion and deduce a general definition for the article that would include all its features: An article is a structural part of speech, which is combined with a noun to determine it.

1.2 Articles in English

There are two articles in Modern English which are called the indefinite and the definite article. The absence of the article, which may be called the zero article, also specifies the noun and has significance.

The indefinite article has the forms a and an. The form a is used before words beginning with a consonant sound (a book, a table, a door). The form an is used before words beginning with a vowel sound (an apple, an hour, an aim). The article is pronounced [ə], [ən]; when stressed it is pronounced [eı], [жn].

1.2.1 The Definite Article in English

The definite article has one graphic form the, which is pronounced in two ways: [∂ı:] before a vowel sound [∂ı: ΄жpl] and [∂ə] before a consonant sound [∂ə ΄pen]. This article is used before nouns in the plural, as well as before nouns in the singular number.

1.2.2 The History of the Definite Article in English

Examining the definite article by M.A. Gashina’s book “English Grammar Higher School” we find some words about its history. The linguist says that the definite article the is a weakened form of the Old English demonstrative pronoun se (nominative se; dative ΄южm; accusative ΄юone, etc.) which in Old English, besides the function of a demonstrative, had also the function of the definite article. The form “se” was in the masculine gender, “seo”- feminine, and “южt”- neuter. http://en.wikipedia.org/wiki/English_articles source gives the information that in Middle English all these kinds of the demonstrative pronoun had merged into юe, the ancestor of the Modern English word the. It says that in Middle English the (юe) was frequently abbreviated as a ю with a small e above it, similar to the abbreviation for that, which was a ю with a small t above it. During the latter Middle English and Early Modern English periods, the letter Thorn (ю) in its common script, or cursive form came to resemble a у shape. As such the use of a у with an e above it as an abbreviation became common. This can still be seen in reprints of the 1611 edition of the King James “Version of the Bible” in places such as Romans 15:29 or in the Mayflower Compact. The article was never pronounced with a у sound, even so written.

One of the linguists who were interested in the history of the English language — Barbara M. H. Strang, in her book “A History of English” states that the definite article was by 1170 only marginally related to the pronoun system. It had two distinct types throughout the period. In most parts of the country it was indeclinable юe, later the, or at the very most it varied between singular юe and plural юa. However, in the S and SW Mid it was declinable, with three genders in the singular and up to four cases. Where it had declinable forms they were the same as those for the ‘further’- demonstrative, that, since, in fact, they had originated in a special use of that form. The forms set out below were in some parts only demonstrative, in others they had double function; they are presented for reference-purposes, but they tend to suggest far more differentiation than most speakers knew. In the masc sg there were four forms: se, subj; юene, юane, acc; юan, юene, Kt юa(Kentish), later юo, dat (i.e., some speakers reduced the case-system to three even here). The fem sg usually had three forms: seo, si (SW and SE) subj; юa, later юo, enclitic to, oblique; юer, южre, gen. The neuter (like the 3rd person pronoun) had the same form for subj and direct obj юet or юat (according to dialect, but a tended to invade e-areas, as a weak form, or by internal borrowing, or both); the dat was usually юan, the gen юes or юas . In the plural all the genders had subj-obj юa, later юo, dat or oblique юan, gen юere.

The linguist emphasizes that after the very beginning of Middle English period, and outside Kt, case and gender distinctions , in article or demonstrative, occur only patchily, and then in circumstances showing that their historical functions have been forgotten. Otherwise, except for some persistence of plural tho, the definite article has become fully indeclinable by the end of the period.

As the definite article comes from the demonstrative pronoun of Old English it had preserved its demonstrative meaning that is still felt in such expressions as nothing of the (that) kind; at the (that) time; under the (those) circumstances; for the (that) purpose; The lady (= this lady) is waiting to see you.

Thus we can draw the conclusion that the definite article takes its origin from the Old English demonstrative pronoun se which was declinable in conformity with the gender, number and case of the noun it modified. Later in the Middle English it changed into юe with nouns in singular and юa with nouns in plural that became the in the Present-day English. The definite article retained its demonstrative meaning throughout all the periods of the English language development and nowadays its first and most important meaning is one of a demonstrative.

1.3 The Article in French Grammar

The etymology of the word “article” comes from Latin articulus and it means “small member”.

According to the French linguist Maurice Grevisse article is a word placed before the noun in order to mark that this noun is taken in its complete or incomplete determined meaning; it also serves to indicate the gender and the number of the noun it precedes.

N.B. Grevisse also says in his book “Le bon usage” that the article can be arranged among the adjectives as it serves to introduce the noun.

Thus, comparing with English we see that in the French grammar the article is also placed before the noun. It also has the function of a determiner. But, as distinct from the English article the article in French besides its determination of the noun semantically has the function of determining it from the grammatical point of view. It serves to indicate the noun’s gender and number. Hence it appears the first difference between the articles in English and in French.

There are two types of articles in French: definite(dйfini) and indefinite(indйfini).

Note: it is distinguished often the third type of the article in French – the partitif article, but this one can be relevant by its forms to the definite article and by its meaning it can be belonged to the group of the indefinite article.

So, we find out the second difference between the articles of the two languages. The English and the French Languages have three types of articles and we saw that the first two types coincide in their names: definite and indefinite. Speaking about the third type of articles in both languages it should be noted that in English it is called zero article and in written speech it is rendered by the absence of the article but in French it is called the partitif article which has four forms but we will speak about them in greater length in 1.3.3

1.3.1 The Definite Article in French

Making the parallel between the English and the French grammar we can observe that in the French language articles agree with nouns they determine in gender and number.

The French definite articles (l’article dйfini) are:

le – with nouns in masculine, singular, le garзon;

la – with nouns in feminine, singular, la fille;

l’ – with nouns in masculine and feminine in the singular form

beginning with a vowel or mute h, l’arbre, l’иre, l’habitude, l’homme;

les – with nouns in masculine and feminine in the plural form, les enfants.

1.3.1.1 The History of the French Definite Article

Speaking about the French definite article one should know that it was a roman innovation. It came from Latin ille(masculine) and illa(feminine) which served as adjectives and demonstrative pronouns as well. In ancient France only the proclitic form of them was preserved that lost early their first syllable and became unstressed.

(il)li>li − Nominative case, masculine, singular

(il)lu(m)>lo was used till the end of the XIth c. and then deafened in le − Objective case, masculine, singular

illī>li, illos>los soon was replaced by les − masculine, plural;

illa>la − feminine, singular;

illas>les − feminine, plural.

The French definite article retains a long time the demonstrative and the determinative meanings:

e.g.: Tresqu’en la mer cunquist la tere altaigne. (Rol.,3)

Jusqu’а la mer il conquist la terre hautaine.

He conquered the lordly land till the sea.

This is an example of the French article’s agreement with the noun in gender, number and case; at the same time the article determines the noun being used as ancient demonstrative: “la mer” means “this sea”= ‘the sea’.

So, we notice that the development of the French language was influenced by Latin which already had some notions of gender, number and case. It should be mentioned that from the previous times the French definite article had the forms of masculine and feminine. It had differentiations between singular and plural forms. Apparently the French article had the same meaning of a demonstrative.

Since English and French are two languages from different linguistic families they were developed differently. The articles have different origins. That is why there are many differences in their characteristics.

Nevertheless, both, the English definite article and the French definite article, take their origin from the demonstrative pronoun retaining the demonstrative meaning till nowadays.

1.3.1.2 Article йlidй

One of the forms of the definite article in French is used with the apostrophe (l’) and has its own name article йlidй (fused article). It is used only with nouns that begin with a vowel or mute h in singular. The definite articles le, la lose their vowels in such cases and take the apostrophe – l’, e.g. l’arbre, l’иre, l’homme, l’habitude.

1.3.1.3 The Fused Definite Article

The second type of the French definite article is named article contractй which can be translated into English as the fused article. It comes from the usage of the definite articles in masculine, singular le and plural les with the prepositions а and de. The preposition а has the meaning of direction and the preposition de has the meaning of possession. When these prepositions are used before the definite articles they merge with each other and make new forms, preserving their meanings. The forms of the fused article are:

а + le = au Je donne le livre au professeur. (I give the book to the teacher).

а + les = aux Je donne les livres aux йlиves. (I give the books to the pupils).

de + le = du le livre du professeur (the teacher’s book).

de + les = des les livres des йlиves (the pupils’ books).

We can presume that the first two forms of the fused article can be translated into English by the form of the Dative case and are rendered by the preposition to. The forms du, des are translated into English by the Genitive case and take the form of ґs and having the same meaning of possession as in French.

1.3.2 The Indefinite Article in French

The French indefinite articles (l’article indйfini) are:

un – with nouns in masculine, singular, un garзon;

une – with nouns in feminine, singular, une fille;

des – with nouns in masculine and feminine, plural form, des enfants.

1.3.3 The Partial Article (article partitif)

The french partial article has three forms:

du – with nouns in masculine, singular, du garзon;

de la – with nouns in feminine, singular, de la fille ;

des – with nouns in masculine and feminine, in the plural form, des enfants.

The “partitif” article does not have its exact equivalent in English. It is used with mass nouns such as water, to indicate only a part or a non-specific quantity of it. As in the following example :

French : Je voudrais du lait et du pain.

English : I would like some milk and some bread.

French: Voulez-vous du cafй ?

English: Do you want (some) coffee?

We may assume that the French partial article corresponds to the English indefinite pronoun “some”.

As we mostly are interested in the definite article we will analyze and compare only its forms, its origins in both languages. Scrutinizing the definite articles of the English and the French languages we can find significant differences in their forms. First of all one should remember that the English definite article takes its origin from the Old English demonstrative pronoun se, whereas the French definite article has the Latin origin and also comes from the demonstrative pronoun (ille). Another difference is that the English definite article has one graphic form the,and the French definite article has four forms: le, la, l’, les. One of the most important differences in the definite article between the two languages is that the French definite articles agree in gender and number with the noun they belong to, which is not observed in English. The French definite article besides its four forms le, la, l’, les has another type of article that also belongs to the group of the definite article – article contractй which also has four forms (au, aux, du, des).

2. Contrastive Study of the Definite Article’s Usage in English and

French

Before speaking about the usage of the definite article with class nouns in English and French languages we would like to present first of all the functions of the definite article in both languages.

2.1 The Functions of the Definite Article in English

For revealing the functions of the English definite article we consulted the books of the following linguists as M.Ia. Blokh, E.M. Gordon and Barmina and Verkhovskaya. After studying Barmina and Verkhovskaya’s theory on the article we can ascertain some functions of the definite article. According to the linguists it can have:

the morphologic function that consists in serving as a formal indicator of the noun: the presence of the article signals that what follows is a noun.

syntactic function. The definite article may connect sentences within a text by correlating a noun it modifies with some word or a group of words in the previous context. In the example below the definite article has the connecting function.

John has brought a book. The book is interesting.

M. Ia. Blokh mentions that the definite article expresses the identification or individualization of the referent of the noun: the use of this article shows that the object denoted is taken in its concrete, individual quality. E. M. Gordon also mentions the idea of individualization. He distinguishes the following functions of the definite article.

When used with countable nouns, either concrete or abstract, the English definite article has two distinct functions:

1) It may be used with singular and plural nouns to show that the noun denotes a particular object (a thing, a person, an animal or an abstract notion) or a group of objects as distinct from the others of the same kind. In other words, the definite article serves to single out an object or several objects from all the other objects of the same class. This function is called the individualized function of the definite article.

e. g. The car stopped. Paul got out and stretched himself.

2) The definite article may also have the generic function with countable nouns.

With nouns in the singular it serves to indicate that the noun becomes a composite image of the class.

e.g. The tiger has always had the reputation of being a man-eater.

With uncountable nouns, the function of the definite article can be called restricting.

The definite article restricts the material denoted by a concrete uncountable noun to a definite quantity, portion or to a definite locality (a); it also restricts the abstract notion expressed by an uncountable noun to a particular instance (b).

e.g. a) As we came out into the cold damp air, she shivered.

b) The work seemed to consist chiefly on interviewing young women for jobs in department stores.

We are mostly concerned in the functions of the definite article with countable nouns. Thus, we learned that the definite article has two functions with countable nouns: individualized and generic functions. In the first case it distinguishes one object from the others of the same kind, in the second it serves to present an object instead of the whole class as compared to other classes.

2.2 The functions of the definite article in French

1) Speaking about the French definite article it should be known that it serves to indicate a specific noun.

Je vais а la banque. Voici le livre que j’ai lu.

I’m going to the bank. Here is the book I read.

Thus the first function of the French definite article is demonstrative function.

2) Besides its demonstrative meaning it has a possessive meaning:

Alexandre se frotta les yeux avec le revers du pouce, et porta les mains а ses reins. (R. Merle)

Alex wiped his eyes with the back of his thumb, and put his hands on his loins.

From this example is clearly seen that the French use the definite article instead of possessive pronouns in English.

3) the meaning of generalization.

e.g. L’homme est plutфt un animal bienveillant quand il n’est ni jaloux ni inquiet.(A. Maurois) – Man is rather a well-wishing animal when he is neither jealous nor anxious.

We can observe the difference in using the definite article in English and French. In French sentence we have the noun used with the definite article in its generalizing function. The noun in English variant is not used with the definite article as in this case the noun man has a generic sense and no article is used.

4) distributive meaning.

e.g. … Nous ne pouvons vous racheter cela а plus de deux cents francs le mиtre .

We can’t buy it more than two hundreds francs per meter.

The definite article used in French sentence is translated by the term per in English with the meaning of each.

5) It can indicate a usual fact that is repeated regularly.

e.g. Comme зa doit vous assommer de vous habiller devant elle, le matin.

Thus you have to assume that you have to dress up before her every morning.

In this example le matin has the meaning of every morning that is why we translate it in English with the indefinite adjective every.

6) Before cardinal numerals it can designate approximation in the meaning of “about”. This refers to the cases when the definite article precedes such nouns as heure (hour), ans, annйes (years), mois (month), etc.

e.g. Elle avais un visage si clair, un peau si tendre ; elle йtait bien jolie dans sa robe rose et menue, elle pouvait avoir dans les huit ans.

She had a bright face, a gentle skin, she was beautiful in her fine pink dress, and she was about eight years.

The definite article used in French is translated by the preposition about in the meaning of imprecise number.

After analyzing the use of the definite article in French sentences and studying their translations into English we discover some differences in the functions and meanings of the definite article in English and French. The differences appear in cases when the definite article in French is translated in English by possessive, indefinite adjectives and prepositions depending on the meaning it conveys:

possessive meaning of the French definite article;

generalizing meaning;

distributive meaning;

indication of the usual fact;

in the meaning of imprecise number.

The only similarity that exists between the functions of the definite article in both languages is that of a demonstrative that serves for denoting a single object from the others.

2.3 The Usage of the Definite Article with Class Nouns in English

As it was stated in the paragraph 1.2.1 the definite article is used before the nouns in singular and plural. The definite article can be used with different types of nouns: proper nouns and common nouns. We are mostly interested in the use of the definite article with common nouns namely the use of the definite article with class nouns. Class nouns are the nouns that denote persons or things belonging to a class. They are countable and have two numbers: singular and plural.

For defining the general rules of the definite article’s usage with class nouns we consulted the books on the English grammar of several linguists: V. L. Kaushanskaya, E. M. Gordon, Gashina, L. A. Barmina and I. P. Verkhovskaya. After looking up Kaushanskaya’s, Gashina’s and Vasilevskaya’s books we singled out the following cases of the usage of the definite article with class nouns.

The definite article can be used with class nouns:

1. When a class-noun denotes an object which is regarded by the speaker as a definite object distinct from all other objects of a certain class. The context or the whole situation shows that the speaker has a definite object in mind and therefore uses the definite article. An object is singled out in the following cases:

a) when the speaker and the hearer know what particular object is meant. No special indication is necessary.

How did you like the play?

That means that interlocutors know which play they are talking about. In this case the is a kind of indicator.

b) when the speaker uses an attribute pointing out a particular object. Such an attribute might be called a particularizing attribute. A particularizing attribute is used to single out an object from all the objects of the class, to point out one particular object or group of objects. A particularizing attribute can be expressed by an “of”-phrase or an attributive clause. It is always used in post-position.

e. g.: He knocked at the door of a very neat house.

The letters that I have here have come to me quite by accident.

When a noun is used with an attribute it is clear that one certain object from the whole group is meant. The definite article precedes the noun thus helping the reader to figure out that object.

c) when the situation itself makes the object definite.

e. g.: The wedding looked dismal. The bride was too old and the bridegroom was too young.

From this example we understand that not any bride and bridegroom are meant, but those from the dismal wedding.

When an object is singled out from all the objects of a given class the definite article retains its demonstrative meaning, and the English use the definite article much oftener than the demonstrative pronouns this or that. This can be explained by the easiness in pronunciation. Analyzing all these three instances we notice that the is used mostly in the function of a determinative to distinguish an object from a number of objects similar to it.

2. The definite article is used with class nouns which denote things considered to be unique, such as the earth, the sun, the moon. Here we have a special case: the class consists only of one representative, and therefore the object denoted by the noun is always definite in our mind.

e. g. The earth and the sky were already beginning to be enriched with the evening (Chesterton).

3. With nouns used in a generic sense.

A singular countable noun with a definite article may represent a whole class of objects, thus becoming a composite image of that class (but not a typical representative). A noun in this function is called a generic singular. A noun used in a generic sense denotes a genus taken as a whole, a thing taken as a type, a genre.

e. g. The violet is a lovely flower.

The tragedy and the comedy first appeared in Greece.

Note 1. It is also sometimes possible to use the indefinite article in similar cases.

e. g. A violet is a lovely flower.

This use of the indefinite article is not to be identified, however, with the generic function of the definite article. The indefinite article is used here in its nominating function, implying any representative of the class. Hence the use of the indefinite article is not equivalent to that of the definite article when the noun is used as a composite image of a whole class. For that reason the indefinite article is not possible in the following sentences:

e. g. Now the horse has been replaced by the tractor.

“In this lecture I am going to speak about the article in English”, said the professor.

Note 2. When the noun man in a generic sense no article is used.

e. g. Silas felt that his trust in man had been cruelly destroyed. (Eliot)

When the noun woman is used in a generic sense it is used with the definite article or occasionally without an article.

e. g. He had always been interested in that mysterious being the woman.

(Bennett)

Woman is man’s helpmate.

A noun used in a generic sense should not be confused with a noun used in a general sense.

A noun used in a general sense denotes an object regarded as an individual representative of a class.

e. g. A detective story helps to while away the time.

(Every or any detective story is meant here).

A noun in a generic sense denotes the whole class.

e. g. Conan Doyle is a master of the detective story.

(The detective story is regarded here as a certain genre).

These are all the cases of the usage of the definite article with class nouns according to Kaushanskaya. Looking over Gordon’s and Barmina’s books on grammar of the English language we can notice that they make a more detailed examination of the usage of the definite article with class nouns used with attributes. E. M. Gordon mentions that since the choice of articles is determined by the context or the general situation, we should take into consideration attributes modifying the noun. He distinguishes two kinds of attributes: limiting and descriptive.

A l i m i t i n g attribute indicates such a quality or characteristic of an object (or a group of objects) which makes it distinct from all other objects of the class.

A d e s c r i p t i v e attribute is used to describe an object (or a group of objects) or give additional information about it. This kind of attribute does not single out an object (or a group of objects) but only narrows the class to which it belongs.

The linguist states that nouns modified by limiting attributes are used with the definite article and nouns modified by descriptive attributes may be used with either the indefinite or the definite articles, as the choice of articles for countable nouns is not affected by this kind of attribute. So, we can make the conclusion that in the majority of cases when nouns are modified by a limited attribute it is used with the definite article, but it appears that it can be used with nouns modified by the descriptive attributes.

We examined all the cases when the definite article is used with nouns modified by both kinds of attributes and selected only those that refer to the usage of the definite article with class nouns.

1)The use of the definite article with class nouns modified by adjectives.

The definite article in such case is accounted for by the situation but not by the attribute:

e. g. The woman looked at me shrewdly and there was a glint of humour in the dark eyes.

Adjectives in the superlative degree, however, are always limiting attributes. That is why nouns modified by the adjectives in the superlative degree are always used with the definite article:

e.g. She was the smartest girl.

Some adjectives, adjective pronouns and adjectivized ing-forms always serve as limiting attributes. The definite article is used before the nouns modified by them. The most important of them are: right and wrong, very, only, main, principal, central, left and right, same, coming, following, present, former and latter.

e. g. My mother was the only person whom I told what had happened.

Note 1: Class nouns modified by the adjectives next and last are generally used with the definite article, especially when they are followed by an ordinal numeral the definite article is obligatory.

e. g. We shall probably eat at the next table to him.

Note 2: The definite article is used with a singular class noun modified by other if there are only two objects of the same description.

e. g. He pulled on the other glove and said he would run along to his office.

The definite article is used with a plural class noun modified by other if there is a definite number of objects divided into two definite groups.

e. g. My mother needed me more than the other members of the family.

Alongside to these kinds of adjectives proposed by Gordon Barmina and Verkhovskaya give one more case of the use of the definite article with class nouns modified by the adjectives that are postposed, i.e. they can follow the noun they qualify. Postposition is characteristic for such adjectives and adjectivized participles as absent, present, proper, involved, concerned and some others that function as limiting attributes.

e. g. The delegates present discussed the agenda of the conference.

2) The use of the definite article with class nouns modified by numerals.

If a class noun modified by a cardinal numeral is used with the definite article, this is accounted for by the situation or context.

e. g. By candlelight the two men seemed of an age if indeed not of the same family.

Ordinal numerals are usually limiting attributes, so the nouns they precede are used with definite article.

e.g. “It’s the fourth room down the corridor,” the clerk said.

Note 1: This rule does not apply to the numeral the first. The combination a first night and a

first prize are to be regarded as set phrases.

Note 2: It is important to remember the use of articles in the following patterns with nouns

Modified by cardinal and ordinal numerals: the third chapter but chapter 3 (three), the fifth page but page 5 (five).

3) The use of the definite article with class nouns modified by participles.

The definite article can be used with class nouns modified by participles but it is usually accounted for by the context or the general situation.

e.g. At the corner of the street there shone the lighted windows of a club.

4) The use of the definite article with class nouns modified by ing-forms when they have the limiting meaning.

e.g. He took the path leading to the lonely cottage.

5) The use of the definite article with class nouns modified by infinitives.

Attributes expressed by infinitives tend to be descriptive and the nouns modified by them are used with the indefinite article. Yet, sometimes, depending on the general situation or context, the infinitive may become a limiting attribute. Thus, the definite article is used.

e.g. “May be he is the man to ask about work,” she thought.

6) The use of the definite article with class nouns modified by clauses.

According to Gordon nouns can be modified by two kinds of clauses – attributive and appositive. As appositive clauses modify only certain abstract nouns we are not going to discuss them. But as for the attributive clauses Gordon divides them into non-defining clauses and defining clauses. Non-defining clauses are those that can be removed from the sentence without destroying its meaning. They are marked by a pause separating them from the principal clause. In writing they may be separated by a comma. Non-defining clauses are always descriptive and in the majority of cases are used with the indefinite article.

Defining clauses are so closely connected with the antecedent that they cannot be left out without destroying the meaning of the sentence. There is no pause between this kind of clause and the principal clause, and in writing they are never marked off by comma. Defining attributes may be limiting or descriptive, depending on situation or context.

Barmina and Verkhovskaya do not give such a classification for the clauses. They say that the attributive clauses may be limiting or descriptive.

Anyway, all the linguists come to the conclusion that when the attributive clauses are limiting, the definite article is used with the antecedent.

e.g. He took the cigarette that Robert offered him.

7) The use of the definite article with class nouns modified by nouns in the common case.

Attributes expressed by nouns in the common case are usually descriptive and the indefinite article is used. The definite article also can be used but this is accounted for by situation.

e.g. Lanny looked at the dining-room window and smiled.

8) The use of the definite article with class nouns modified by class nouns in the genitive case.

The meanings of the definite article used with nouns in the genitive case are the same as with nouns in the common case:

the specifying meaning which denotes a particular person or thing, as in: my mother’s picture, the river’s bed.

the generic meaning:

I stand in the place of the doctor. The doctor first diagnoses the patient’s disorder (=the disorder the patient suffers from), then he recommends a course of treatment.

9) The use of the definite article with class nouns modified by prepositional phrases.

A prepositional phrase consists of a preposition followed by a noun (at the window). A prepositional phrase may be used as a) a limiting or b) a descriptive attribute. Being used as a limiting prepositional phrase it requires the use of the definite article:

e.g. He always felt ill at ease among the callers at his sister’s house.

Within this type of attributes special consideration should be given to the so-called of-phrase which is very common. Kaushanskaya calls of-phrase attributes as particularizing attributes.

As limiting of-phrase express a great variety of meanings there is no point in classifying them. The most common types of combinations with the class nouns are: the house of my neighbor, the wife of a miner, the foot of a mountain, the collar of a shirt, the shadow of a tree.

If the head-noun denotes an object which is the only bearer of the property expressed by the of-phrase, the definite article is used: the president of the club, the glow of a lamp, the murderer of Caesar, the monitor of the group, etc.

But if there are many objects of the same description, the indefinite article is used.

Sometimes, however, the definite article is used, alongside of the indefinite article, even if there is more than one object of the same description. This occurs when there is a d e f i n i t e number of component parts: the (a)leg of the table, the (a)wheel of the car, the (an) ear of a dog.

The definite article is found in the following patterns in which an of-phrase is preceded by one, some, any, each, many, most, none, all, several, the last, the rest, the majority.

e.g. “One of the letters is from Tom,” she said.

2.3.1 Certain Peculiarities in the Use of the Definite Article with Class

Nouns

Besides the cases of the usage of the definite article with class nouns listed above we should remark that there are certain instances of the use of the definite article which are to be regarded as a matter of tradition. E. M. Gordon distinguishes two cases:

the definite article used by reason of locality, e.g. with reference to objects that surround the speaker (or the people and things described by him). This usually refers to objects either indoors (e.g. the corner, the window, the table, the door, the wall,etc.) or out- of-doors (e.g. the stars, the trees, the flowers, the houses, the leaves, the birds, the bees, etc.)

e.g. As I came up our street, I saw my mother and my brother waving

from the window.

The trees swayed to and fro under the grey sky.

The definite article is used with class nouns denoting objects that are normally found in a particular place. For example, when we speak about the cinema or the theatre we say: “I couldn’t find my seat and asked the attendant to help me.”

2.4 The Usage of the Definite Article with Class Nouns in French

The French definite article is used much more often than its English counterpart.

Note: When there are two or more nouns listed in a French sentence, the definite article must be listed in front of each one.

The French for the “class nouns” is les noms concrets — concrete nouns. Having consulted the book of E. K. Nikolskaia and T. Y. Goldenberg “Grammaire Franзaise” we learned that the French definite article is used:

Before concrete nouns when they designate a material in their broad sense.

Le bronze est un alliage de cuivre et d’йtain.

Bronze is an alloy of copper and of tin.

Thus we see a considerable difference between the notion of class nouns in English and noms concrets in French: the nouns of material also belong to the group of class nouns in French that is not observed in English. So there are differences in the usage of the definite article with class nouns in English and French. Another example of the different usage of the definite article in English and French can be:

L’essence est trиs chиre en France.	Gas is very expensive in France.
J’aime la glace, le chocolat et le gвteau.	I like ice cream, chocolate, and cake.

These sentences are good examples of the fact when the definite article is used in French with nouns in their general sense whereas in English the given nouns belong to the group of material nouns and they do not get any article when used in general sense.

Before concrete nouns which designate a sort.

L’hirondelle est l’avant-coureur du printemps.

The swallow is the spring forerunner.

This example coincides with the English variant when the definite article is used with the nouns in their generic sense.

Before concrete nouns in plural for designating the totality of the objects.

Et la foule de rire, surtout les enfants et les jeunes filles. (By this example the French mean that all the girls and all the children enter to this crowd.)

And the laughing crowd, especially the children and the girls.

Before the nouns that are unique : soleil (sun), lune (moon), ciel (sky), horizon (horizon) in case they are not individualized. The same case of the use we find in English as well.

La terre est verte а perte de vue.

The earth is green far and wide.

Before the nouns that indicate a certain object.

A noun can be determined by:

the context :

Comme Luc arrivait devant l’Abоme, il aperзut а l’angle du pont de bois, deux figures noires et chйtives. Son coeur se serra. C’йtait une femme, l’air trиs jeune, pauvrement vкtue, et c’йtait un enfant , de six ans environ а peine couvert, la face pвle, qui se tenait dans ses jupes. Comme Luc s’йtait arrкte а quelques pas de la jeune femme et de l’enfant, il entendit ce dernier qui disait …

This sentence presents an example of the use of the definite article when it points out a noun determined by the context.

the situation in the given circumstances: the interlocutors are familiar with the persons and the objects they are speaking about:

Oщ peut-il кtre? Au rйfectoire, а la sale de lecture?

Where can he be? Is he in the dining room or in the reading room? (The interlocutors speak about the rooms of the building where they are.)

a noun can be determined by the attributive which is expressed by a noun or infinitive used with preposition de:

Esmeralda se dirigea, а travers les spectateurs йbahis, vers la porte de la maison oщ Phoebus l’appelait, а pas lents, chancelante, et avec le regard troublй d’un oiseau qui cиde а la fascination d’un serpent .

Esmeralda made her way through the perplexed audience towards the door of the house where Phoebus was calling her, she went slowly and her look was troubled as of a bird that yielded to the snake’s fascination.

“…towards the door of the house where Phoebus was calling her” stands for ‘…vers la porte de la maison oщ Phoebus l’appelait’ . In this case the usage of the definite article coincides in both languages. In English it is the case of a prepositional phrase, namely of-phrase which requires the use of the definite article.

sometimes a noun can be determined by a relative clause:

J’ai achetй le livre que tu m’avais recommandй.

I bought the book that you recommended me.

This case of the usage of the definite article in French coincides with that in English when a noun is used with a particularizing attribute.

a noun can be determined by certain adjectives as premier, dernier, principal, essential, primordial, etc. as well as seul, unique and all the adjectives in superlative degree:

Cristophe se mit а l’abri sous le toit avanзant de la premiиre maison . (Roland)

Cristophe hid under the shade of the first house roof.

The use of the definite article in English is accounted for the presence of the ordinal numeral before the noun which has the function of limiting attribute.

a noun can be determined by the meaning of the verb:

Je revis la grande cour sиche, le prйau, la classe vide. (Fournier)

I saw again a big dry court, a yard, an empty class.

The usage of the definite article in French accounts for the meaning of the verb used in the sentence that implies a repeated action, so the nouns are used with the definite article as they are already known for the speaker. As for English the indefinite article is used as it presupposes the meaning of one.

Judging by the examples presented above we can conclude that the similar cases in the usage of the definite article in the English and the French languages are:

when it is used as a determinative of a certain object and here are some cases that coincide in both languages:

when the context and the situation itself make the noun definite;

when the noun is modified by prepositional phrases: of-phrases and other prepositional phrases in English and phrases with the preposition de in French ;

when the noun is used with a particularizing attribute;

when a noun is used in its generic sense pointing out the whole class;

with the nouns that are unique;

when a noun is used with ordinal numerals.

As for the differences in the usage of the definite article in French that we do not meet in English they are the followings:

the main difference that appears between these two languages is that in French the group of class nouns contains the nouns that denote a material whereas in English this type of nouns is classified in a separate group and does not have the same rules in the usage of the definite article.

the definite article in French can be used with the noun which is determined by the verb denoting a repeated action;

the definite article is used in French with material nouns, and it is not used in English.

But taking into consideration all the rest cases of the usage of the definite article in English there will appear many more differences as presented above.

Как выбрать CMS с открытым кодом

Баярсайхан Володя, The Register

Проекты с открытым кодом уже привычны среди операционных систем, серверов приложений и баз данных. Теперь его преимущества могут быть продемонстрированы в системах управления контентом (CMS), области, традиционно ассоциирующейся с контролем со стороны поставщиков, дорогими лицензиями и закрытыми API.

Открытый код дает доступ к CMS разработчикам и организациям, которые ранее не могли, или не хотели использовать CMS. Среди таковых — национальные и местные органы власти, а также СМИ.

Как и во всех сферах применения открытого кода, выбора открытых CMS огромен. Например, в обзор на Mashable попало более 80 CMS.

Естественно, выбор конкретной CMS зависит от вашего проекта. Например, Joomla, Drupal, Xoops, e107, Zope, eZPublish и PHP-Fusion может быть хорошим решением для сайтов, поддерживающих сообщества или социальные сети. Для такой более персональной задачи, как блог — будут лучше WordPress или MediaWiki.

Здесь мы рассмотрим восемь самых важных критериев, с точки зрения которых нужно оценить CMS, прежде чем сделать выбор.

Установка и обновление

Это должна быть простая процедура, выполняемая с помощью визарда или скрипта установки. Плохо, если процесс состоит из более чем двадцати шагов — изменения конфигурационных файлов, создания и удаления папок и т.д. Скачать, распаковать и запустить мастер установки — вот к чему должна сводиться процедура.

Обновление тоже может вылиться в проблему, и критерием хорошей CMS является частый выпуск надежных патчей или скриптов, которые легко применить.

Окружение

Если CMS является открытой, то ее окружение — операционная система, сервера приложений, язык программирования, фрэймворк и база данных, вероятно, тоже будут с открытым кодом. Наиболее популярная среда — это комбинация Linux, Apache, MySQL и PHP, обычно обозначаемая как LAMP. Но возможны варианты по каждой из позиций. Нужно знать ответы на следующие вопросы: может ли CMS работать в разных окружениях? Какое окружение является наилучшим для той CMS, которую Вы выбрали? Является ли окружение легко настраиваемым?

Большинство CMS запускаются на Linux, который сейчас доминирует (более 60% процентов серверов Интернета). Apache — самый популярный сервер приложений, но можно также рассмотреть Lighttpd и Zope, как хорошие альтернативы. Аналогичным образом, можно рассмотреть и PostgreSQL с SQLite – как альтернативу MySQL.

Лицензия

Будьте мудрым: проверьте лицензию, по которой выпущена ваша CMS. Чтобы избежать возможной путаницы и затруднений в части прав пользования, лучше сразу выбрать лицензию, не привязанную к конкретному продукту или компании, разрешающую свободное распространение кода, реинжениринг его и создание коммерческих приложений.

Персонализация

Ваша портал, блог или сайт будет использоваться людьми из разных стран? Если да, то ваши CMS должна иметь возможность локализации: поддержки нескольких переводов интерфейса и работы с различными валютами и форматами дат. Вы должны иметь возможность добавлять новые языки в ваш проект посредством нескольких простых действий: например, загрузка языковых файлов или перевод элементов интерфейса используя панель администрирования. Кроме того, поинтересуйтесь, доступны ли «скины» — изменение внешнего вида (стиля) сайта при помощи XML и CSS шаблонов.

Особо ценной является также модульная архитектура — с точки зрения удобства использования и богатства возможностей. Примером такой модульной архитектуры является Drupal. Подключаемые модули с официального сайта Drupal можно загружать и устанавливать просто путем загрузки упакованного файла на сервер и нескольких действий с помощью панели управления. Каталог модулей столь богат, что можно найти подключаемый модуль почти для любых целей.

Поддержка сообщества

Оцените уровень поддержки сообществом выбранной вами CMS. Количество активных разработчиков в сообществе будет непосредственно влиять на качество CMS, так как они смогут добавлять новые функции, исправлять ошибки и обеспечить определенный уровень поддержки. Хорошая CMS должны иметь достойные каналы поддержки, такие как официальные форумы, списки рассылки, вики и базы знаний. Короче говоря, чем больше и активное сообщество, тем лучше CMS.

Пользователи и клиенты

Поинтересуйтесь, кто использует выбранный вами продукт. Некоторые пользователи CMS поддерживают сообщество CMS посредством пожертвований, что может свидетельствовать о качестве продукта. Другие вносят свой вклад в разработку, тестирование, локализацию, темы и скины, или просто за счет рекомендаций, даваемы этому продукту.

Документация

Если и когда что-то начинает идти не так, зачастую самый быстрый способ решить проблему заключается в том, чтобы почитать документацию, а не ждать помощи от сообщества. Инструкции по установке и апгрейду, руководства пользователя, администратора и разработчика — должны быть настолько просты, чтобы нетехнический персонал мог понять их, но достаточно подробны, чтобы их легко было выполнять «пошагово».

Возраст: простота или сложность

Зрелость (возраст) системы имеет значение. Забудьте про CMS с номером версии меньше 1, поскольку таков хороший признак ее стабильности и полноты. У CMS, которая присутствует на рынке более восьми-десяти лет, возможно, тоже есть проблемы, поскольку она может оказаться очень большой, включающей в себя слишком много функций и надстроек, — с точки зрения ваших нужд. Однако, побольше функций – это может быть как раз то, что вы хотите. Все зависит от ваших потребностей: простой сайт только с новостями, событиями и статьями – или портал с возможностью регистрации пользователей, дискуссионным форумом, фотогалереей, блогом, аукционом и платежами.

Заключение

CMS с открытым кодом дает возможность работать с контентом большему количеству частных лиц и организаций с большими планами, но маленькими бюджетами. Надеемся, что эта статья содержит некоторые советы — полезные, когда речь заходит о принятии решения: какая CMS с открытым кодом лучшке всего подходит в конкретном случае.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.webplanet.ru

Содержание

Введение

Глава 1 Государственный строй Рима в период империи

1.1 Период ранней империи (принципат)

1.2 Период поздней империи (доминат)

Заключение

Список используемой литературы

Введение

Крупнейшим государством древности являлось Римское государство. Хотя оно сложилось позже других государств, насчитывавших к началу римской истории уже многие века со времени своего возникновения и обладавших сравнительно высоким уровнем культурного развития, однако достигло внушительных результатов.

История Западной римской империи насчитывает около 1200 лет. Начальной датой принято считать 754 или 753 год до н.э., то есть год основания города Рима. Конечной датой – 476 год до н.э., когда римская империя была завоевана германскими племенами. Различают период царей – VIII-VI века до н.э.; период республики – V-I века до н.э. (в свою очередь, различаются ранняя республика – V-III века до н.э. и поздняя – II-I века до н.э.); период империи – I-V века н.э. (в свою очередь, империю подразделяют на принципат I-III века н.э. и доминат IV-V века н.э.). История государства древнего Рима имела свою периодизацию, а история римского права свою, вообще говоря, не всегда совпадающую с периодизацией римского государства. Так, мы различаем государственный строй Рима в период поздней республики и принципата. В то же время римское гражданское право и с точки зрения содержания самих институтов, являлось почти общим для обоих указанных периодов.

Глава 1 Государственный строй Рима в период империи

1.1 Период ранней империи (принципат)

Как отмечено во введении, период империи принято подразделять на: раннюю (I-III века н.э.) – позднюю (IV-V века н.э.) империи.

Период ранней империи именуется «принципатом», т.к. в титулатуре императоров этого периода стояло слово PRINCEPS (во времена республики этим словом обозначали «первоприсутствующих» в сенате). Императоры еще не рассматривали себя в качестве монархов. Они называли себя лишь «первыми гражданами», которые пользуется наибольшим авторитетом — AUCTORITAS и наделены высшими полномочиями — IMPERIUM. Считалось, что император является все еще республиканским магистратом, правда, пожизненным и обладающим особой высшей (неограниченной) властью. Его именуют чаще всего «Принцепсом», но нередко – «Августом» и «Императором». Последний термин восходит ко временам республики, когда солдаты на поле битвы присваивали победоносному полководцу данный титул. В дальнейшем титул императора становится постоянным.

Сенат после смерти императора давал заключение о характере деяний последнего. Если такие деяния признавались недостойными, то сенат отменял его акты – законы и распоряжения. Кроме того, он постановлял обречь на забвение (DAMNATIO MEMORIAE) покойного, что сопровождалось вычеркиванием его имени из государственных документов. Если правление умершего оценивалось положительно, то сенат мог специальным постановлением объявить его «божественным» (DIVUS). Так было поступлено, в частности, в отношении Октавиана Августа. Важным признаком монархической власти является переход ее по наследству. Однако, в Риме не существовало закона, которым бы устанавливался порядок престонаследия. Как бы молчаливо признавалось право императора передавать власть по наследству (прямых мужских наследников у Августа не было). Нового императора юридически избирал сенат. Но эта была не более как форма. Император сам называл своего преемника в завещании. Ту же силу имел и акт усыновления императором своего преемника. Совершенно справедлива мысль о том, что в период принципата императорский престол становится игрушкой в руках армии. Первый император династии Флавиев, Веспасиан (69-79), был выдвинут легионами, расположенными в Сирии и Иудее. В иных случаях императоров выдвигала на престол преторианская гвардия – привилегированная воинская часть, своего рода «лейб-гвардия» римских императоров. Некоторые императоры в результате дворцовых заговоров были насильственно свергнуты с престола, и убиты преторианцами.

В государственном управлении все большее значение приобретает императорская канцелярия; в состав которой наряду со свободными входили и вольноотпущенники. Она состояла из нескольких отделений (SCRINIA). Одно из них заведовало официальной перепиской императора, другое – составляло ответы на прощения, третье – собирало справки для решения судебных дел, четвертое – диктовало и редактировало речи императора.

Что касается сената, то юридически он считался законодательным органом, ибо императорские указы, чтобы обрести силу закона, вносились в сенат. Но, как правило, сенатские постановления принимались по инициативе императора. Сенат обсуждал лишь те вопросы, которые уже были рассмотрены в императорском совете. Иногда принцепс лично излагал свой проект в сенате, а иногда посылал туда одного из квесторов, который и докладывал проект (ORATIO PRINCIPIS). Не было случая, чтобы сенат отклонил такой проект, что и неудивительно, т.к. сенаторы назначались и увольнялись императором. Законопроекты обычно принимались единогласно. Август установил для сенаторов огромный имущественный ценз. С течением времени полномочия сената все более суживаются. Его решения вытесняются императорскими указами, имевшими силу закона. Кроме того, император мог наложить VETO на решения сената. При Августе и последующих принцепсах за сенатом еще сохранялись некоторые финансовые, административные и судебные функции. Он, как бы по инерции, избрал старых республиканских магистратов, возбуждал уголовные дела против взяточников в провинциях, назначая при этом следственные комиссии.

Важная роль в управлении принадлежала так называемым «префектам». В период республики последний консул, оставлявший столицу, назначал градоправителя, которому именовали городским префектом (PRAEFECTUS URBIS). С появлением в 367 г. н.э. должности городского претера, назначать префектов перестали. В период принципата их назначают постоянно. Затем всех вообще должностных лиц стали титулировать префектами. В самом Риме префект ведал полицией. Ему принадлежала и судебная власть. Он выступал и в качестве аппеляционнной инстанции. Правомочия городского префекта распространялись не только на территорию собственного города, но и округу радиусом 150 км. Начиная со времени Августа, префекты становятся начальниками дворцовой стражи императора. Их именуют «префектами претерия» (FECTUS PRAETORIAE). Позднее префекты претория становятся начальниками воинских частей в пределах Италии, за исключением Рима. В начале префектов претория было два, а позднее их число колеблется от 1 до 4. Префектами претория были такие выдающиеся юристы, как Папиниан, Павел и Ульпиан. Начиная с императора Комода (180-192), они выполняют не только административные, но и судебные функции: отправляют суд от имени принцепса главным образом в качестве аппеляционнной инстанции.

Императорская власть уделяла большое внимание провинциальному управлению. В провинциях были искоренены грабежи и пиратство, а также проведены дороги, имевшие важное и торговое значение. Во времена республики провинциями управляли «проконсулы», т.е. бывшие консулы, которым сенат продлевал их империй, с тем, чтобы они могли выполнить государственное поручение. Затем термин проконсул стал прилагаться наместнику провинции, где он отправлял правосудие. Эту свою юрисдикцию он мог делегировать (IURISDICTIO MANDATA) помощнику или заместителю, действовавшему в звании «легата». Начальников провинций, считавшихся наместниками императора, именовали также «презесами». Вначале должность презеса появляется только в императорских провинциях, а позднее – в сенаторских. Презес был наделен судебными функциями по гражданским и уголовным делам. Его решение по ним было окончательным. Он командовал войском.

Вся римская территория делилась на две части: императорскую и сенатскую. Сенатские провинции – это были спокойные, замирённые провинции, где не было римских войск. Поскольку понятие «замирённые» было синонимом «разграбленные», то доходы от таких провинций были крайне малы. Сенатские провинции – это бедные области.

Так же существовало две казны – сенатская (AERARIUM) и императорская (FISCUS). В то время, как первая оскудевала, вторая пополнялась и процветала. Август похвалялся тем, что он неоднократно давал сенату крупные суммы денег.

Если императорские провинции управлялись чиновниками, назначенные принцепсом, получавшими от него хорошее жалование, целиком от него зависимыми, то в сенаторских – действовали по-прежнему магистраты. Но выбор последних теперь зависел во многом от императора. Август сам рекомендовал народному собранию кандидатов на республиканские должности, проводя тем самым своих ставленников.

В итоге следует признать, что принципат являлся монархией, маскируемой республиканскими флагами.

1.2 Период поздней империи (доминат)

В период поздней империи (домината) верховная власть в государстве принадлежала целиком и полностью одному лицу – императору. Императоры позднеримской империи совершенно порывают с республиканскими традициями и больше не называют себя «магистратами» или «принцепсами», которые формально еще признавали над собою власть народа.

Взамен титула «PRINCEPS» появляется титул «DOMINUS», т.е. «владыка». Император Аврелиан (270-275) был первым, кто назвал себя «DOMINUS ET DEUS», т.е. «владыка и Бог». Внешними признаками императорского достоинства становится диадема (белая, унизанная жемчугом повязка), а затем – корона. Император носит шелковые одежды и пурпурные ткани, украшенные золотом и драгоценными камнями. Теми же камнями была украшена его обувь.

При императорском дворе вводится пышный церемониал. Те, кто лицезрел особу императора, падал ниц. Особа императора обоготворяется. Императоры считают себя неограниченными властителями, не связанные никакими законами, действующими в государстве. Действует формула времен принципата «PRINCEPS LEGIBUS SOLUTUS EST». Все жители империи именуются теперь не «гражданами» (CIVES), а «поданными» (SUBIECTI), обязанными беспрекословным повиновение императору. Любые распоряжения императора имеют силу закона.

При императоре действовала «консистория» (CONSISTORIUM), т.е. «учреждение, где стоят вместе» (в присутствии императора члены консистории не могли сидеть), которую можно именовать «императорским советом» или «государственным советом». Это чисто совещательный орган, чьи мнения юридически не являлись обязательными для императора. Этот орган обсуждал различные вопросы касательно управления, законодательства и суда.

Государственный аппарат приобрел сугубо централизованный характер. Все учреждения, имевшие отношение к особе императора, именовались «OFFICIA». Чиновники назначались или утверждались императором на срок один год. Одни чиновники состояли в центральных органах, другие в местных. Сложилась иерархия чинов. В их числе были: «редактор» законов; заведующий императорской казной (фиском); управляющий коронными имуществами; начальник императорской канцелярии. Высшим чиновникам присваиваются почетные титулы или ранги:

«сиятельных» (ILLUSTRES-сияющие),

«великолепных» — (SPECTABILES),

«светлейших» — (CLARISSIMI).

Чиновники этих трёх рангов включаются в состав так называемого «сенаторского сословия» (ORDO SENATORIUS). Третьим подчинялись вторые, вторые – первым, а первые – только императору. Должности делились на придворные (DIGNITATES PALATINAE), гражданские (DIGNITATE CIVILES) и военные (DIGNITATE MILITARES).

Жалованье чиновникам назначалось сообразно их рангу и титулу. Чиновные ранги определялись так называемой NOTITIA DIGNITATUM, что можно назвать «табелью о рангах». Словом, это был перечень всех гражданских и военных должностей начала V века н.э. Самым высоким лицом при дворе считался министр императорского двора – MAGISTER OFFICIORUM OMNIUM. Вся эта иерархия чинов восходит к императору, который по сути дела, и сам является первым чиновником в государстве. У каждого чиновника, даже занимавшего относительно скромное место в данной системе, имелась канцелярия – OFFICIUM. Число служащих (OFFICIALES) , трудившихся в канцелярии, порой бывало весьма значительным (иногда 500, 600, 800, 1000 и более человек).

При префекте претория имелась своя канцелярия. Наместники провинций имели собственные канцелярии. Аппарат был строго централизованным, иерархическим, Нижестоящие начальники подчинялись вышестоящим. Те, в свою очередь, — начальникам более крупных областей. Последние – префекту, который отвечал за ход дел в префектуре перед самым императором.

Обычным явлением становится взяточничество, вымогательство, злоупотребления чиновников всех рангов.

Императорская власть требует от чиновников двух вещей: пополнения всеми способами фиска и соблюдения буквы закона. В провинциях гражданская власть отделяется от военной. Учреждается должностьMAGISTRI MILITUM, которая соответствовала должности преторианского префекта.

Римский сенат становится по существу лишь муниципальным органом. Сенату принадлежит чисто формальное утверждение провозглашения войском императора. Городом Римом управляют городские префекты (PRAEFECTUS URBIS) в ранге ILLUSTRES. В провинциальных городах – магистраты, назначаемые правителями провинции. Как и в период принципата, в провинциях управляют наместники императора, которых именуют то «презесами», то «ректорами провинции» (RECTOR PROVINCAE). Их судебные функции несколько ограничиваются, тат как на их решения допускались обжалование (аппеляция) на имя императора. Наместники провинций издавали эдикты (EDICTA). В результате реформ Диоклетиана и Константина (307-337) империя получает новое административно-территориальное деление. Она делится на две части: Западную- OCCIDENS (с центром в Риме) и Восточную – ORIENS (с центром в Константинополе). Такое деление фактически произошло в конце III в. до н.э.

Столицей Восточной Римской империи «Град Константина» стал в 330 году. Он был расположен на месте старой греческой колонии «Византии» (BYZANTION). В этом «Новом Риме» были построены дворец, библиотека, бани, ипподром, храмы (христианские и языческие). Жители Восточной империи называли себя «ромеями». Каждый частью империи управляет свой император. Два императора имеют каждый помощника или цезаря, которые также управляли какой-то частью империи. В составе Западной и Восточной империи имеется по 2 префектуры во главе с префектом ( всего 4 префектуры и 4 префекта). Префектуры делятся на диоцензы во главе с викариями ( заместителями префекта). Вначале было 12 диоценцов, а затем -14. Диоцензы делились на провинции во главе с ректорами или корректорами. Вначале была 101 провинция, а затем -120. Провинции делились на округа (PAGI), в которых действовало самоуправление. В муниципиях городская верхушка именовалась декурионами. Она отвечает перед центральной властью прежде всего за поступление налогов. Вторым сословием в муниципиях были так называемое августалы – жрецы культа Юлия Цезаря и Августа. Их было шестеро. Существовало два сената. Один – в Риме, другой – в Константинополе. Императоры наделяли сенаторским званием придворных чиновников или даже частных лиц. Оба сената стали не более, как муниципальными органами, управляющими столичными городами. Если доминусы и сообщали и сообщали сенатам новые законы, то не более, как для сведения. Формально сената избирал консулов, претеров и квестеров. Но такое избрание нуждалось в санкции императора. Если император передавал на рассмотрение сенат какое-нибудь уголовное дело для расследования, то оно расследуется затем под председательством городского префекта. Формальностью оставалось избрание сенатом нового императора. Сената утверждает в этой должности того, кто был уже провозглашен войском, или предназначен для этой роли в качестве цезаря.

По всем этим основанием в романистической литературе период домината характеризуются как «абсолютная монархия».

Избираемые ежегодно муниципальными собраниями дуумвиры были председателями городских «сенатов», наблюдая за городским управлением. Они наблюдали административной и судебной властью. В муниципиях они являлись высшими судьями. Однако, в период империи их юрисдикция была существенно ослаблена. Муниципальный «совет» или «сенат» именовался декурией. Вообще же под декурией понималось всякое подразделение или отделение, состоявшее из 10-ти человек. С древнейших времен существовали декурии патрициев, всадников, сенаторов. Были также и коллегии судей. Десять первых членов муниципального совета именовались децемвирами.

Со временем императора Константина городские общины стали учреждать специальных должностных лиц (дефензоров), уполномоченных защищать город от притеснений и несправедливостей со стороны императорских чиновников. Население провинций буквально изнемогало под бременем множества государственных налогов и натуральных повинностей, грабежей и вымогательства чиновников.

Заключение

Учеными по-разному трактуют значение римского права. Одни романисты говорят о кризисе римского права, другие склонны идеализировать его. Так, некоторые авторы трудов по истории римского права утверждают, будто милосердие было цветком античной культуры, и будто в уравновешенном благодаря римскому праву в римском обществе каждый класс был уверен в завтрашнем дне. Одно из предписаний римского права, данное Ульпианом, гласит: «Жить честно, не чинить вреда другому, каждому предоставлять то, что ему принадлежит».

Есть выражение, что Рим трижды покорял народы мира: вначале: силой оружия, затем христианством, и, наконец, — римским правом. И действительно, римское право – явилось наиболее развитой и законченной системой права общества, экономика которого в значительной степени была основана на рабовладении. Мы видим, что разделение властей имело место уже в период принципата.

Несомненные заслуги римского права это то, что оно способствовало ликвидации сословного характера феодального права, тормозившего развитие торговли и промышленности, развитие частной собственности. А так же, что римское право послужило одним из источников Гражданского кодекса Наполеона 1804 года, который стал образцовым сводом законов буржуазного общества и лег в основу кодификаций многих государств мира.

Однако я придерживаюсь, позиции тех романистов, которые хотя и высоко оценивали римское право, но все же не высказывались в том смысле, что римское право абсолютно непогрешимо, что дальше его идти некуда. Изречение видного германского ученого Рудольфа Иеринга: «Через римское право, но вперед, дальше его», как ничто лучше это подчеркивает.

Список используемой литературы

1. Дождев Д.В. Римское частное право. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под общей редакцией члена-корреспондента Российской Академии Наук, доктора юридических наук, профессора Нерсеянца В.С. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА∙М, 1999. — 784с.

2. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов: В 2 ч. Под общ. Ред. д.ю.н., проф. О.А. Жидкова и д.ю.н., проф. Н.А. Крашенинниковой. – 2-е изд., стер. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА- ИНФРА∙М), 2001.- 624с.

3. Римское частное право: Учебник. Под ред. проф. И.Б Новицкого и проф. И.С. Перерского. – М.: Юриспруденция. 1999. — 512с.

4. Скрипилёв Е.А. Основы римского права. Конспект лекций. – 4-е изд. –М.: ОСЬ-89, 2005. — 208с.

5. Хвостов В.М. Система римского права. Учебник. – М.: Издательство «Спарк», 1996. — 522с.

Содержание

1. Виды профессиональной деятельности на рынке ценных бумаг, их характеристика

2. Функции и организация деятельности фондовой биржи

3. Задача

Список использованной литературы

1. Виды профессиональной деятельности на рынке ценных бумаг, их характеристика

Профессиональная деятельность на рынке ценных бумаг подразделяется на следующие виды: 1) перераспределение денежных ресурсов и финансовое посредничество: — брокерская деятельность; — дилерская деятельность; — деятельность по организации торговли ценными бумагами; 2) организационно-техническое обслуживание торговли ценными бумагами: — депозитарная деятельность; — консультационная деятельность; — деятельность по ведению и хранению реестра владельцев ценных бумаг; — расчетно-клиринговая деятельность по ценным бумагам; — расчетно-клиринговая деятельность по денежным средствам (в связи с операциями с ценными бумагами). Профессиональными участниками рынка ценных бумаг являются юридические лица, включая кредитные организации, а также физические лица, зарегистрированные в качестве предпринимателей, которые осуществляют перечисленные виды деятельности. Профессиональным участникам рынка ценных бумаг нельзя совмещать свою деятельность с другими видами деятельности, не связанными с рынком ценных бумаг (например, с торговой деятельностью). Деятельность профессиональных участников подлежит обязательному лицензированию. Брокерской деятельностью признается совершение гражданско-правовых сделок с ценными бумагами в качестве поверенного или комиссионера на основе договоров комиссии и поручения либо доверенности на совершение таких сделок. Профессиональный участник рынка ценных бумаг, занимающийся брокерской деятельностью — это финансовый брокер. Дилерская деятельность — это совершение сделок купли-продажи ценных бумаг от своего имени и за свой счет путем публичного объявления цен покупки и продажи ценных бумаг с обязательством покупки и продажи этих ценных бумаг по объявленным ценам. Дилером может быть только юридическое лицо, являющееся коммерческой организацией. На российском рынке дилером является инвестиционная компания. Деятельность по организации торговли ценными бумагами — это предоставление услуг, способствующих заключению сделок с ценными бумагами между профессиональными участниками рынка ценных бумаг. Профессиональными участниками рынка, осуществляющими этот вид деятельности, являются фондовые биржи, фондовые отделы товарных и валютных бирж, организационные внебиржевые системы торговли ценными бумагами. Депозитарная деятельность — это предоставление услуг по хранению сертификатов ценных бумаг или учету и переходу прав на ценные бумаги. Эту деятельность осуществляют специализированные депозитарии, расчетно-депозитарные организации, депозитарии инвестиционных фондов. Консультационной деятельностью признается предоставление юридических, экономических и иных консультаций по поводу выпуска и обращения ценных бумаг. Этой деятельностью занимаются инвестиционные консультанты. Деятельностью по ведению и хранению реестра владельцев ценных бумаг признаются сбор, фиксация, обработка, хранение и предоставление данных, составляющих систему ведения реестра владельцев ценных бумаг. Лица, занимающиеся данным видом деятельности, именуются держателями реестра (специализированными регистраторами). Расчетно-клиринговая деятельность по ценным бумагам — это деятельность по определению взаимных обязательств по поставке (переводу) ценных бумаг участников операций с ценными бумагами. Этим видом деятельности призваны заниматься расчетно-депозитарные организации, клиринговые палаты, банки и кредитные учреждения. Расчетно-клиринговая деятельность по денежным средствам — это деятельность по определению взаимных обязательств или по поставке (переводу) денежных средств в связи с операциями с ценными бумагами. Занимаются этой деятельностью также расчетно-депозитарные организации, клиринговые палаты, банки и кредитные учреждения.

2. Функции и организация деятельности фондовой биржи

Фондовая биржа представляет собой рынок ссудных капиталов, на котором происходит торговля ценными бумагами — акциями, облигациями, паями и т.п., называемых часто более общим термином «титулы собственности» или просто титулы, а также торговля платежными документами, выписанными в иностранной валюте девизами. Торговля девизами осуществляется часто на специальной бирже, именуемой девизной или валютной. Основная роль фондовой биржи заключается в обслуживании движения денежных капиталов, которое опосредует распределение и перераспределение национального дохода как в целом в народном хозяйстве, так и между социальными группами, отраслями и сферами экономики.

Фондовая биржа выполняет следующие функции:

— мобилизацию и концентрацию временно свободных денежных накоплений и сбережений путем продажи ценных бумаг биржевым посредникам на первичном и вторичном фондовых рынках;

-кредитование и финансирование государства и частного сектора путем покупки их ценных бумаг на первичном рынке и перепродажи на вторичном, а также кредитование и финансирование биржевых спекулянтов путем осуществления сделок на вторичном рынке;

— концентрацию операций с ценными бумагами, установление на них цен, отражающих уровень и соотношение спроса и предложения.

Под первичным рынком специалисты понимают рынок, на котором происходит продажа впервые выпущенных бумаг (или новых партий таких бумаг), а под вторичным рынок, на котором ведется торговля уже обращающимися бумагами.

Биржевая котировка акций имеет важное значение для компании, так как одна из предпосылок получения кредитов и займов ею служит благоприятная картина биржевых показателей их акций (рыночный курс, дивиденды, общая прибыль на акции и т.д.).

Движение курсов акций находится под влиянием многих экономических и политических факторов, к которым относятся: доходность (текущий и ожидаемый процент по облигациям, ожидаемые размеры дивидендов и рост курсов по акциям);

— величина ссудного процента, которая в свою очередь зависит от размеров денежных накоплений и сбережений в стране, уровня деловой активности, величины государственного долга и его доли, профинансированной эмиссией ценных бумаг;

— степень риска вложений, на которую оказывает влияние устойчивость, сбалансированность и перспективы роста экономики, надежность банковской системы; Курс облигаций колеблется в менее значительных пределах по сравнению с курсом акций и зависит от соотношения между процентом, установленным по облигациям, и средним уровнем ссудного процента на данном денежном рынке, причем учитываются условия погашения займа и надежность заемщика.

Спрос на ценные бумаги со стороны инвесторов (вкладчиков в ценные бумаги) формируется исходя из прибыльности, рискованность и ликвидности (возможности быстрой реализации, то есть превращения в деньги) помещения в них средств по сравнению с другими формами инвестиций.

Формирование курса, а также сам курс, публикуемый в таблице биржевых курсов, называется котировкой. Для того, чтобы ценная бумага котировалась на бирже, она должна быть допущена к котировке решением соответствующего органа фондовой биржи.

Поскольку на бирже котируется одновременно большое количество акций и других ценных бумаг, цены на которых в целом движутся в разных направлениях, для оценки среднего изменения цен применяются обобщающие индексы курсов акций, наиболее важным из которых является индекс Доу-Джонса в США.

Фондовые биржи могут быть организованы как частные акционерные общества (Великобритания, Япония, Австрия) или как публично-правовые институты (Германия, Франция). Во Франции, например, фондовые биржи фактически являются правительственными учреждениями и подчиняются министерству финансов. В США биржи являются ассоциациями, и поэтому правительство не может контролировать непосредственно их деятельность. Особый вид регулирования деятельности организованного фондового рынка используется в Швеции, где биржи являются акционерными предприятиями, на 50% принадлежащими правительству. Фондовая биржа является юридическим лицом, и в вопросах своего устройства и работы она пользуется полной самостоятельностью. Деятельность биржи финансируется за счет взносов участников биржи, приобретших на ней «место», ежегодных взносов предприятий, котирующих на бирже свои ценные бумаги, сборов от биржевых операций и прочих выплат участниками биржи и клиентуры (например, плата за выдачу справок, регистрацию биржевых сделок, за оказание подразделениями биржи консультативных посреднических, информационных, юридический и прочих видов услуг). Помимо официальной фондовой биржи, в ряде городов, являющихся центрами биржевой торговли, существуют еще полуофициальные или неофициальные биржи. В Германии имеются два вида подобных рынков — «регулируемый» и нерегулируемый», наблюдение за которыми, однако, осуществляют официальные биржи. Членами биржи могут быть физические и юридические лица. К числу первых относятся индивидуальные торговцы ценными бумагами (специалисты по финансовым и инвестиционным вопросам, удовлетворяющие квалификационным требованиям биржи). Юридические лица представлены на бирже специализированными кредитно-финансовыми институтами, в состав которых входят, прежде всего, узкоспециализированные биржевые фирмы (брокерские фирмы и инвестиционные банки), а также универсальные коммерческие банки. Все операции на бирже осуществляются через ее членов. Члены фондовой биржи подразделяются на две категории. Одну из составляют брокеры (биржевые маклеры) — посредники при заключении сделок между покупателем и продавцами ценных бумаг, валют и других финансовых активов, получающие за посредничество определенное вознаграждение (комиссионные, или куртаж, в соответствии с установленным процентом). Ставка комиссионных вознаграждений биржевиков строится в зависимости от объема сделки.

Брокеры назначаются биржевым комитетом. Совершая посреднические сделки с ценными бумагами, брокеры действуют по поручению и за счет клиентов. В некоторых случаях они могут совершать сделки за свой счет. В настоящее время основную часть посреднических операций осуществляют крупные брокерские фирмы с широкой сетью филиалов и имеющие тесные связи с банками. Другую группу членов фондовой биржи составляют дилеры (джобберы, специалисты) — отдельные лица или фирмы, банки, занимающиеся куплей-продажей ценных бумаг. Они действуют от своего имени и за свой счет. Дилеры могут заключать сделки только между собой и с брокерами. Посредническими операциями дилеры не занимаются и, как правило, не имеют право заключать сделки непосредственно с клиентурой. Прибыль дилеров формируется за счет разницы между курсом продавца и курсом покупателя, а также за счет изменения курсов валют и ценных бумаг, то есть в конечном счете, как разность в ценах, по которым они покупают и продают ценные бумаги. Наличие джобберов в Англии и специалистов в США, имеющих право совершать сделки только за свой счет, является характерной чертой биржевых систем этих стран.

Среди биржевиков, участвующих в операциях с ценными бумагами, выделяют «медведей» и «быков». Биржевые спекулянты, играющие на понижение («медведи»), продают на срок ценные бумаги, которых еще не имеют, по курсу, зафиксированному при заключении сделки, и надеются, что незадолго до окончания срока сделки они смогут купить ценные бумаги по более низкому курсу и продать их по более высокой цене, установленной в договоре срочной сделки. Биржевики, играющие на повышение («быки»), напротив, покупают ценные бумаги на срок в ожидании повышения курса и надеются впоследствии их выгодно продать. По сравнению с биржевыми системами США и Англии системы других стран имеют некоторые отличия. Так, в Германии членами фондовых бирж являются прежде всего курсовые маклеры. По своему статусу — это государственные служащие, приведенные к присяге, в соответствии с которой они не должны осуществлять операции за свой счет. Кроме того, они не могут быть совладельцами, или участниками какой-либо коммерческой фирмы. Курсовые маклеры выступают посредниками в торговле на бирже — они осуществляют заключение торговых сделок с ценными бумагами, допущенными к официальной торговле, и фиксируют их курс. Другими участниками биржевой торговли в Германии являются специальные представители банков и так называемые свободные (частные) маклеры, действующие на бирже самостоятельно. Банковские представители выполняют операции от имени и за счет банка, который они представляют, или выступают как комиссионеры при проведении операций для клиентов банка. Лишь они передают на биржу поручения, касающиеся покупки, или продажи ценных бумаг. Биржевые агенты банков и их вспомогательный персонал составляют большинство участников бирж Германии. Свободные маклеры являются посредниками в операциях со всеми видами ценных бумаг, официально котирующимися на бирже, но не устанавливают при этом их курсов. Они регулярно публикуют цены на регулируемом и нерегулируемом рынках в пределах своих полномочий. Маклеры посредничают лишь между участниками биржевой торговли и не контактируют с частными вкладчиками. Немецкие биржи подлежат надзору со стороны правительств земель, которые, однако, не имеют права вмешиваться в биржевой процесс.

Задача

Рассчитать конечную доходность по облигации, номинал которой 500 руб., купонная ставка – 15 %, величина дисконта – 3 %, если курсовая стоимость ее – 642 руб., а n = 4 года.

Решение

По облигациям с нулевым купоном доходность определяется по формуле:

Облигации с выплатой процента по купонам в конце срока погашения приносят доход, исчисляемый в виде годовой ставки сложных процентов. Величина уровня доходности (ставка помещения) рассчитывается по формуле:

,

где СП – ставка помещения, %;

С – процент по купону;

R – курс, по которому куплена облигация;

n – срок погашения облигации.

Список использованной литературы

Алехин Б.И. Рынок ценных бумаг: Учеб. пособие для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004.

Биржевое дело: Учебник для вузов / Под ред. В.А. Галанова, А.И. Басова. – М.: Финансы и статистика, 2000.

Галанов В.А. Рынок ценных бумаг: Учебник. – М.: ИНФРА-М. – 2007.

Ильин А.Е., Соловьева Т.Н. Практикум по рынку ценных бумаг: Учеб. пособие для вузов. – М.: Финансы и статистика, 2005.

Килячков А.А. Чалдаева Л.А. Рынок ценных бумаг и биржевое дело: Учебник для вузов. – 2-е изд., изм. – М.: Экономистъ, 2005.

Практикум по рынку ценных бумаг: Учеб. пособие. – М.: Финансы и статистика, 2005.

Рынок ценных бумаг: Учеб. пособие для студентов вузов / Под ред. Е.Ф. Жукова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003.

Чалдаева Л.А. Экономика и организация фондовой биржи: Учеб. пособие для вузов. – М.: Экономистъ, 2006.

10

В России самым популярным поэтом по-прежнему остается Пушкин. Его значение столь велико, что все его творения объявляются самыми выдающимися произведениями в русской литературе.

Мои любимые произведения – это, конечно, сказки, «Капитанская дочка», «Повести Белкина». Ну, а самое любимое, несомненно, вершина творчества поэта – роман «Евгений Онегин».

Честно признаться, не очень понимая глубины пушкинских мыслей, я была сразу очарована музыкой строф.

Однажды, переключая телевизионные каналы, неожиданно попала на передачу, где критик разбирал оперу «Евгений Онегин». На экране то и дело появлялась упитанная оперная дива преклонного возраста, исполняющая партию Татьяны Лариной. Моя любимая Татьяна предстала несколько в ином образе, чем я всегда себе воображала!

А действительно, подумалось мне, сколько было лет Татьяне Лариной, когда она впервые встретила Евгения Онегина? Я взяла с полки том Пушкина и стала читать. Но никак не могла найти прямой ссылки на возраст Татьяны.

Но вот, в начале четвертой главы, появляется упоминание о возрасте:

Кому не скучно лицемерить, Различно повторять одно, Стараться важно в том уверить, В чем все уверены давно, Все те же слышать возраженья, Уничтожать предрассужденья, Которых не было и нет

У девочки в тринадцать лет! Так точно думал мой Евгений…

Эти мысли занимали Евгения после того, как он получил письмо Татьяны.

Но ведь не для рифмы же вставлено чисто тринадцать! Можно было бы тогда написать и «шестнадцать», и «семнадцать».

Нашла в романе и другие откровенные намеки на юный возраст героини:

Она в семье своей родной

Казалась девочкой чужой…

И еще:

Британской музы небылицы Тревожат сон отроковицы.

Отрок, отроковица — возраст от 7 до 15 лет, утверждает знаменитый толковый словарь Владимира Даля, а Даль был современником Пушкина.

Воспылав страстью к Онегину, девочка спрашивает у няни, была ли та влюблена?

И полно, Таня! В эти лета

Мы не слыхали про любовь; А то бы согнала со света Меня покойница свекровь.

Получается, что «в эти» (то есть Танины) лета няня уже пошла под венец. А было ей тогда 13 лет, она сама рассказывала Татьяне.

Продолжаю читать четвертую главу:

…получив посланье Тани, Онегин живо тронут был… Быть может, чувствий пыл старинный Им на минуту овладел; Но обмануть он не хотел Доверчивость души невинной.

Выходит, Евгений просто не захотел погубить невинную девочку. И потому ответил отказом. Тактично взяв всю вину на себя, чтобы не травмировать Татьяну. И в конце свидания дал девочке добрый совет:

Учитесь властвовать собою; Не всякий вас, как я, поймет; К беде неопытность ведет.

Но почему же Пушкин назначил своей любимой героине столь юный возраст? Все другие влюбленные героини были у него постарше. Но, будучи уверенным в том, что у Пушкина нет ничего случайного, можно предположить, что он сознательно сделал Татьяну такой молоденькой.

Если бы Онегин отверг любовь семнадцатилетней Лариной, то о степени его душевной черствости не возникало бы вопросов.

Но именно юным ее возрастом Пушкин смог подчеркнуть нравственность своего любимого героя, которого во многом списал с себя.

А если предположить, что текст четвертой главы, где упоминается тринадцатилетняя девочка – не более, чем лирическое отступление, что оно не относится конкретно к Татьяне Лариной?

Кроме того, если Татьяне 13 лет, то ее сестре Ольге тогда вообще неполных 12, а ее юному жениху Ленскому нет еще и 18-ти. Сватовство к 11-летней девочке даже во времена Пушкина кажется странным.

В таком возрасте девочкам полагались только детские балы. В те времена обычный возраст, в котором дворянские девушки выходили замуж, составлял 17-19 лет.

У Пушкина упоминается также:

Качая важно головою,

соседи шепчут меж собою:

пора, пора бы замуж ей!…

Неужели в 13 лет она сподвигла соседей на такие рассуждения?

Я стала читать воспоминания современников Пушкина, изучать мнение известных ученых-пушкинистов. Что они думали на этот счет?

Юрий Лотман, знаменитый литературовед, в комментариях к роману писал: «В брак молодые дворянки в начале XIX века вступали рано. Правда, частые в XVIII веке замужества 14-15-летних девочек начали выходить из обычной практики, и нормальным возрастом для брака сделались 17-19 лет».

Юрий Лотман также ссылается на переписку Пушкина с Вяземским. Князь нашел противоречия в признании героини. Поэт ответил, что это «письмо женщины, к тому же 17-летней, к тому же влюбленной!».

Меня заинтересовало мнение моих сверстников, захотелось узнать, что думают по этому поводу одноклассники. Решила провести небольшой социологический опрос. Так как предположение о таком юном возрасте Татьяны объясняет и причину отказа ей Онегиным, задавала два вопроса:

Сколько лет было Татьяне Лариной?

Почему Онегин отказал Татьяне?

Ответы были очень разнообразные, но их можно условно разделить на три группы.

В первой группе считают, что Татьяне приблизительно 15-17 лет, а причина отказа – «она ему не понравилась», «он не был влюблен». Такое мнение составили примерно 50% опрошенных.

Во второй группе возраст Татьяны обозначают в промежутке 18-20 лет. И здесь причина отказа видится несколько другой – «он не поверил в ее любовь», «ему это показалось несерьезным». Таких приблизительно 40%.

Самая малочисленная группа, около 10% считает, что Лариной было от 22 и даже до 30 лет. Причина отказа – «была некрасивая», «была странная», «боялся, что она будет преследовать его своей любовью».

Таким образом, мои сверстники тоже не имеют однозначного мнения на этот счет. Очевидно, что каждый видит в романе то, что хочет видеть, то, что наиболее точно соответствует его личным переживаниям и воззрениям.

Так сколько же лет было Татьяне Лариной?

Роман «Евгений Онегин», «энциклопедия русской жизни», изучен настолько основательно, что современному читателю, казалось бы, легко найти ответ на любой вопрос. Мнения существуют совершенно различные, порой даже самые «экзотические». Изменилась эпоха, изменилось и восприятие Пушкина. Но интерес к роману не иссякает, и каждое следующее поколение снова и снова задается вопросами: «Ну почему же Онегин все-таки отказал Татьяне?», «Сколько ей было лет?», «Почему Татьяна не ответила Онегину, ведь любила же?»

Мы ищем ответы, и находим их, а пушкинские произведения выступают в роли зеркала, в котором мы видим себя.

Ситуаційне завдання 1

Тема: Стратегічне управління персоналом організації

Ситуація.

В крупній готельній мережі «Hilton» працює близько 30 тис. чоловік. В умовах стратегічного управління готелем формується система стратегічного управління, головне завдання якої – вироблення варіантів стратегії управління персоналом на майбутні 5 років. Характеристика умов діяльності готелю на цей період, а також сьогоднішній стан його трудового потенціалу подано нижче.

Завдання: виходячи із запропонованих умов діяльності готелю і сьогоднішнього стану трудового потенціалу, розробіть загальну стратегію управління персоналом цього підприємства на 5-річний період, відобразивши в ній бажаний стан трудового потенціалу через 5 років по всіх п’яти розділах, що характеризують його стан: демографічні і професійно-кваліфікаційні структури персоналу, рівень корпоративної культури, соціальний статус персоналу, стан системи управління персоналом.

Розробка нової редакції кваліфікаційної характеристики посади начальника відділу кадрів (служби персоналу) ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид».

Кваліфікаційна характеристика на посаду начальника відділу кадрів.

Завдання та обов’язки

Очолює роботу із забезпечення підприємства працівниками потрібних професій, спеціальностей і кваліфікації згідно з цілями, стратегією та профілем підприємства, зовнішніми та внутрішніми умовами його діяльності, які змінюються, із формування і ведення банку даних про кількісний та якісний склад кадрів, його розвиток та рух.

Керує розробленням перспективних і річних планів комплектування підприємства персоналом з урахуванням перспектив його розвитку, змін складу працюючих у зв’язку з упровадженням нової техніки та технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, а також пуском виробничих об’єктів.

Організовує розроблення прогнозів, визначення поточної і перспективної потреби в кадрах і джерел її задоволення на основі вивчення ринку праці, встановлення прямих зв’язків з навчальними закладами і службами зайнятості, контактів з підприємствами аналогічного профілю, інформування робітників підприємства про наявні вакансії, використання засобів масової інформації для розташування об’яв про наймання працівників.

Бере участь у розробленні кадрової політики і кадрової стратегії підприємства.

Вирішує питання найму, звільнення, переведення працівників, контролює їх розстановку і правильність використання у підрозділах підприємства.

Забезпечує приймання, розміщення молодих працівників згідно з одержаною в навчальному закладі професією і спеціальністю, спільно з керівниками підрозділів і громадськими організаціями здійснює проведення їх стажування та виховної роботи.

Здійснює роботу з добору, відбирання і розставлення кадрів на основі оцінювання їх кваліфікації, особистих і ділових якостей; контролює правильність використання працівників у підрозділах підприємства.

Здійснює планомірну роботу зі створення резерву для висування на підставі таких організаційних форм, як планування ділової кар’єри, підготовка кандидатів на висування за індивідуальними планами, ротаційне пересування керівників і спеціалістів, навчання на спеціальних курсах, стажування на відповідних посадах.

Бере участь в атестації, розробленні заходів щодо реалізації рекомендацій атестаційних комісій, визначає коло працівників, які підлягають черговій та повторній атестації, забезпечує підготовку необхідних документів.

Організовує своєчасне оформлення приймання, переведення і звільнення працівників згідно з трудовим законодавством, положеннями, інструкціями і наказами керівника підприємства, облік особового складу, видавання довідок про теперішню і минулу трудову діяльність працюючих, збереження і заповнення трудових книжок та ведення встановленої документації з кадрів, а також підготовку матеріалів для рекомендації працівників до заохочень та винагород.

Забезпечує підготовку документів з пенсійного страхування, а також документів необхідних для призначення пенсій працівникам підприємства і їх сім’ям, а також подання їх до органів соціального забезпечення.

Здійснює методичне керівництво роботою інспекторів з кадрів підрозділів підприємства, контролює виконання керівниками підрозділів постанов, наказів і розпоряджень з питань роботи з кадрами.

Вживає заходів щодо вдосконалення форм і методів роботи з кадрами.

Вивчає та узагальнює підсумки роботи з кадрами, аналізує причини плинності, прогулів та інших порушень трудової дисципліни, готує пропозиції щодо усунення виявлених недоліків, закріплення кадрів, вживає заходів щодо працевлаштування вивільнених працівників.

Здійснює зв’язок з іншими підприємствами в питаннях добору кадрів.

Організовує табельний облік, складання і виконання графіків відпусток, контроль за станом трудової дисципліни в підрозділах підприємства і додержанням працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку, розроблює заходи щодо поліпшення трудової дисципліни, зниження витрат робочого часу, контролює їх виконання.

Забезпечує складання встановленої звітності з обліку особового складу та роботи з кадрами.

Керує працівниками відділу.

Повинен знати:

законодавчі і нормативні акти, методичні матеріали з управління персоналом; трудове законодавство;

структуру і штат підприємства;

його профіль, спеціалізацію і перспективи розвитку;

кадрову політику і стратегію підприємства;

порядок складання прогнозів, визначення перспективної і поточної потреби у кадрах; джерела забезпечення підприємства кадрами;

стан ринку праці;

системи і методи оцінювання персоналу;

методи аналізу професійно-кваліфікаційної структури кадрів;

порядок оформлення, ведення і збереження документації, пов’язаної з кадрами і їх рухом;

порядок формування і ведення банку даних про персонал підприємства;

організацію табельного обліку;

методи обліку руху кадрів, порядок складання встановленої звітності;

можливості використання сучасних інформаційних технологій у роботі кадрових служб;

передовий вітчизняний і світовий досвід роботи з персоналом;

основи профорієнтаційної роботи;

порядок розроблення планів комплектування підприємства кадрами;

положення про порядок призначення та виплати державної допомоги;

порядок оформлення приймання, переведення та звільнення працівників, ведення і зберігання їх трудових книжок та особових справ, оформлення пенсій працівникам підприємства та їх сім’ям;

організацію табельного обліку;

методи обліку просування кадрів, порядок складання встановленої звітності;

основи профорієнтаційної роботи;

основи соціології, психології праці, економіки, організації виробництва та управління;

трудове законодавство;

засоби обчислювальної техніки, комунікацій і зв’язку.

Кваліфікаційні вимоги

Повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст). Стаж роботи з управління персоналом – не менше 2 років.

Ситуаційне завдання 2

Тема: Розробка кваліфікаційної характеристики спеціаліста сучасної служби персоналу.

Завдання 1. Вивчіть і проаналізуйте зразок посадової інструкції спеціаліста відділу управління персоналом ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид». Співставте її з типовою структурою. Зробіть висновок про цю посадову інструкцію:

а) зауваження і доповнення загального характеру (за її структурою і повнотою змісту);

б) зауваження і доповнення конкретного характеру: за чіткістю і ясністю підпорядкованості даної посадової особи; цілям її діяльності; взаємозв’язкам з іншими працівниками організації; правам і відповідальності; співвідношенню обов’язків, прав і відповідальності;

в) характеристика можливих наслідків для загального процесу управління персоналом організації у випадку неякісно і неповно складеної посадової інструкції.

Висновки про наведену посадову інструкцію спеціаліста відділу управління персоналом ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид»:

а) зауваження і доповнення загального характеру (за її структурою і повнотою змісту):

Відсутній напис у верхньому лівому кутку посадової інструкції:

ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид»

___________ Є. Т. Мельник

Пункти посадової інструкції пересікаються між собою, одне й те саме прописано в декількох місцях різними словами (наприклад, п.1.1 та п.1.4);

Пункти посадової інструкції подані в хаотичній та нелогічній послідовності, що ускладнює сприйняття документу;

Права та відповідальність мають бути оформлені різними розділами, а не одним, як в наведеній посадовій інструкції;

Не повністю наведено те, що обов’язково повинен знати спеціаліст відділу управління персоналом;

В наведеній посадовій інструкції відсутні взаємовідносини (зв’язки) за посадою.

б) зауваження і доповнення конкретного характеру: за чіткістю і ясністю підпорядкованості даної посадової особи; цілям її діяльності; взаємозв’язкам з іншими працівниками організації; правам і відповідальності; співвідношенню обов’язків, прав і відповідальності;

Посадова інструкція спеціаліста відділу управління персоналом згідно з типовою структурою повинна мати наступний вигляд:

ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид»

___________ Є. Т. Мельник

1. Загальні положення.

1.1. Спеціаліст відділу управління персоналом призначається на посаду та звільняється з неї наказом директора ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид» за поданням начальника відділу управління персоналом.

1.2. Спеціаліст відділу управління персоналом підпорядковується безпосередньо начальнику відділу управління персоналом.

1.3. У своїй діяльності спеціаліст відділу управління персоналом керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, чинним трудовим законодавством України, статутом ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид», положенням про Відділ управління персоналом, правилами внутрішнього трудового розпорядку, наказами і розпорядженнями по ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид», а також цією Інструкцією.

2. Завдання та обов’язки.

Спеціаліст відділу управління персоналом:

2.1. Організовує роботу із забезпечення персоналом відповідно до загальних цілей розвитку підприємства та конкретних напрямів кадрової політики з метою найефективнішого використання, оновлення та поповнення персоналу.

2.2. Забезпечує роботу з укомплектування підприємства працівниками потрібних професій, спеціальностей згідно з кваліфікаційними рівнями і профілем отриманої ними підготовки та діловими якостями з урахуванням можливостей максимальної реалізації трудового потенціалу кожного працівника.

2.3. Безпосередньо бере участь у комісії з добору персоналу.

2.4. Оформлює прийом, переведення і звільнення працівників відповідно до законодавства про працю, положень, інструкцій, наказів керівника підприємства, вказівок керівництва відділу.

2.5. Веде облік особового складу підприємства, його підрозділів згідно з уніфікованими формами первинної облікової документації.

2.6. Готує проекти наказів по підприємству щодо управління персоналом, на особовий склад, пор відрядження і відпустки.

2.7. Організовує проведення табельного обліку, веде облік надання відпусток працівникам, здійснює контроль за складанням і додержанням графіків чергових відпусток.

2.8. Очолює роботу з організації навчання персоналу, підготовки та підвищення кваліфікації, а також мотивації ділової кар’єри працівників

2.9. Формує кадровий резерв.

3. Права.

Спеціаліст відділу управління персоналом має право:

3.1. Одержувати у встановленому порядку від структурних підрозділів відповідні показники та інформацію, необхідні для виконання покладених завдань та обов’язків.

3.2. Вносити пропозиції начальнику відділу щодо заходів з удосконалення системи управління персоналом.

4. Відповідальність.

Спеціаліст відділу управління персоналом несе відповідальність за якісне та своєчасне виконання покладених доручень начальника відділу; виконання правил внутрішнього трудового розпорядку, завдань та обов’язків покладених на нього цією Інструкцією.

5. Зобов’язаний знати:

Спеціаліст відділу управління персоналом повинен знати:

5.1. Законодавчі та нормативно-правові акти, методичні матеріали, які регламентують діяльність підприємства з управління персоналом.

5.2. Трудове законодавство.

5.3. Цілі, стратегію розвитку та бізнес-план підприємства.

5.4. Кон’юнктуру ринку праці та освітніх послуг.

5.5. Засоби добору персоналу.

5.6. Методи роботи з персоналом.

5.7. Сучасні концепції управління персоналом.

5.8. Основи соціології та психології праці.

5.9. Етику ділового спілкування.

6. Кваліфікаційні вимоги.

6.1. Освіта: повна вища освіта напряму підготовки «Менеджмент» або «Управління персоналом» (магістр, спеціаліст).

6.2. Досвід і підготовка: стаж роботи на посадах, пов’язаних з управління персоналом, не менше 3 років.

6.3. Знання, навики і здібності: знання української і англійської мов, достатні знання принципів і практики управління персоналом, відбору і призначення службовців, оцінки трудової діяльності працівників; навички роботи з програмою Microsoft Word.

7. Взаємовідносини (зв’язки) за посадою

Спеціаліст відділу управління персоналом отримує від структурних підрозділів підприємства необхідні матеріали для виконання функціональних завдань та обов’язків.

в) характеристика можливих наслідків для загального процесу управління персоналом організації у випадку неякісно і неповно складеної посадової інструкції.

Якщо посадова інструкція будь-якого працівника складена неякісно або неповно, це перешкоджає розумінню працівником своїх обов’язків, а значить, робить неможливим їх якісне виконання, що, в свою чергу, негативно відбивається на діяльності підприємства в цілому.

Завдання 2. У ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид» необхідно скласти кваліфікаційну характеристику завідувача відділу кадрів (служби персоналу) в новій редакції, що створює перепони для правильного підбору кандидата на цю посаду.

Постановка завдання. Розробити нову редакцію кваліфікаційної характеристики посади завідувача відділу кадрів (служби персоналу) ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид».

Розробка нової редакції кваліфікаційної характеристики посади начальника відділу кадрів (служби персоналу) ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид».

Кваліфікаційна характеристика на посаду начальника відділу кадрів.

Завдання та обов’язки

Очолює роботу із забезпечення підприємства працівниками потрібних професій, спеціальностей і кваліфікації згідно з цілями, стратегією та профілем підприємства, зовнішніми та внутрішніми умовами його діяльності, які змінюються, із формування і ведення банку даних про кількісний та якісний склад кадрів, його розвиток та рух.

Керує розробленням перспективних і річних планів комплектування підприємства персоналом з урахуванням перспектив його розвитку, змін складу працюючих у зв’язку з упровадженням нової техніки та технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, а також пуском виробничих об’єктів.

Організовує розроблення прогнозів, визначення поточної і перспективної потреби в кадрах і джерел її задоволення на основі вивчення ринку праці, встановлення прямих зв’язків з навчальними закладами і службами зайнятості, контактів з підприємствами аналогічного профілю, інформування робітників підприємства про наявні вакансії, використання засобів масової інформації для розташування об’яв про наймання працівників.

Бере участь у розробленні кадрової політики і кадрової стратегії підприємства.

Вирішує питання найму, звільнення, переведення працівників, контролює їх розстановку і правильність використання у підрозділах підприємства.

Забезпечує приймання, розміщення молодих працівників згідно з одержаною в навчальному закладі професією і спеціальністю, спільно з керівниками підрозділів і громадськими організаціями здійснює проведення їх стажування та виховної роботи.

Здійснює роботу з добору, відбирання і розставлення кадрів на основі оцінювання їх кваліфікації, особистих і ділових якостей; контролює правильність використання працівників у підрозділах підприємства.

Здійснює планомірну роботу зі створення резерву для висування на підставі таких організаційних форм, як планування ділової кар’єри, підготовка кандидатів на висування за індивідуальними планами, ротаційне пересування керівників і спеціалістів, навчання на спеціальних курсах, стажування на відповідних посадах.

Бере участь в атестації, розробленні заходів щодо реалізації рекомендацій атестаційних комісій, визначає коло працівників, які підлягають черговій та повторній атестації, забезпечує підготовку необхідних документів.

Організовує своєчасне оформлення приймання, переведення і звільнення працівників згідно з трудовим законодавством, положеннями, інструкціями і наказами керівника підприємства, облік особового складу, видавання довідок про теперішню і минулу трудову діяльність працюючих, збереження і заповнення трудових книжок та ведення встановленої документації з кадрів, а також підготовку матеріалів для рекомендації працівників до заохочень та винагород.

Забезпечує підготовку документів з пенсійного страхування, а також документів необхідних для призначення пенсій працівникам підприємства і їх сім’ям, а також подання їх до органів соціального забезпечення.

Здійснює методичне керівництво роботою інспекторів з кадрів підрозділів підприємства, контролює виконання керівниками підрозділів постанов, наказів і розпоряджень з питань роботи з кадрами.

Вживає заходів щодо вдосконалення форм і методів роботи з кадрами.

Вивчає та узагальнює підсумки роботи з кадрами, аналізує причини плинності, прогулів та інших порушень трудової дисципліни, готує пропозиції щодо усунення виявлених недоліків, закріплення кадрів, вживає заходів щодо працевлаштування вивільнених працівників.

Здійснює зв’язок з іншими підприємствами в питаннях добору кадрів.

Організовує табельний облік, складання і виконання графіків відпусток, контроль за станом трудової дисципліни в підрозділах підприємства і додержанням працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку, розроблює заходи щодо поліпшення трудової дисципліни, зниження витрат робочого часу, контролює їх виконання.

Забезпечує складання встановленої звітності з обліку особового складу та роботи з кадрами.

Керує працівниками відділу.

Повинен знати:

законодавчі і нормативні акти, методичні матеріали з управління персоналом; трудове законодавство;

структуру і штат підприємства;

його профіль, спеціалізацію і перспективи розвитку;

кадрову політику і стратегію підприємства;

порядок складання прогнозів, визначення перспективної і поточної потреби у кадрах; джерела забезпечення підприємства кадрами;

стан ринку праці;

системи і методи оцінювання персоналу;

методи аналізу професійно-кваліфікаційної структури кадрів;

порядок оформлення, ведення і збереження документації, пов’язаної з кадрами і їх рухом;

порядок формування і ведення банку даних про персонал підприємства;

методи обліку руху кадрів, порядок складання встановленої звітності;

можливості використання сучасних інформаційних технологій у роботі кадрових служб;

основи профорієнтаційної роботи;

порядок розроблення планів комплектування підприємства кадрами;

положення про порядок призначення та виплати державної допомоги;

порядок оформлення приймання, переведення та звільнення працівників, ведення і зберігання їх трудових книжок та особових справ, оформлення пенсій працівникам підприємства та їх сім’ям;

організацію табельного обліку;

методи обліку просування кадрів, порядок складання встановленої звітності;

основи профорієнтаційної роботи;

основи соціології, психології праці, економіки, організації виробництва та управління;

трудове законодавство;

засоби обчислювальної техніки, комунікацій і зв’язку.

Кваліфікаційні вимоги

Повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст). Стаж роботи з управління персоналом – не менше 2 років.

Ситуаційне завдання 3

Тема: Визначення потреби в персоналі.

Завдання 1. На підставі наявних вихідних даних необхідно розрахувати чисельність виробничого персоналу, використовуючи метод працеємності.

Таблиця 3.1

Показники	Вид роботи А	Вид роботи В
Працеємність виробу, год. виріб 1 виріб 2	0,8 0,3	0,5 0,4
Виробнича програма, шт. виріб 1 виріб 2	1000 1200	1000 1200
Час для зміни залишку незавершеного виробництва, год. виріб 1 виріб 2	10 170	150 120
Плановий відсоток виконання норм, %	104	105
Корисний фонд часу 1-го працівника, год.	432,5	432,5

Формула для розрахунку чисельності виробничого персоналу за методом працеємності виглядає так:

, (1)

де Пкф – корисний фонд одного працівника;

Пвп – час, необхідний для виконання виробничої програми:

, (2)

де n – кількість номенклатурних позицій виробів у виробничій програмі;

Ni – кількість виробів і-ї номенклатурної позиції;

Пі – працеємність процесу виготовлення виробу і-ї номенклатурної позиції;

Чзнв – час, необхідний для зміни величини незавершеного виробництва у відповідності з виробничим циклом виробів і-ї позиції номенклатури;

Кв – коефіцієнт виконання норм часу.

Завдання 2.

На підставі вихідних даних необхідно розрахувати чисельність адміністративно-управлінського персоналу, використовуючи метод Розенкранца (табл. 3.2).

Таблиця 2.

Організаційно-управлінські види робіт	Кількість дій по виконанню виду робіт	Час, необхідний для виконання дії, год
Розрахунок грошової маси	500	1
Облік прибутків-витрат підприємства	3000	0,5
Розрахунок зведеного фінансового балансу	300	3

Річний фонд часу одного співробітника (згідно контракту) – 1920 год.

Коефіцієнт, враховуючий затрати часу на додаткові роботи – 1,3.

Коефіцієнт перерахунку явочної чисельності у спискову – 1,1.

Коефіцієнт, враховуючий затрати часу на відпочинок співробітників – 1,12.

Формула для розрахунку чисельності адміністративно-управлінського персоналу за методом Розенкранца наведена нижче:

(3)

де n – кількість видів організаційно-управлінських робіт, визначаючих завантаження підрозділу або груп співробітників;

mi – середня кількість визначених дій (розрахунки, обробка замовлень, переговори і т.п.) в рамках і-го виду робіт за встановлений період;

ti – час, необхідний для виконання однієї дії в рамках і-го виду організаційно-управлінських робіт;

Т – робочий час одного співробітника згідно трудового договору (контракту) за відповідний проміжок календарного часу, прийнятий у розрахунках;

Кнрч – коефіцієнт необхідного розподілу часу.

Ситуаційне завдання 4

Тема: Добір та відбір персоналу

Завдання 1. Складіть професіограму і психограму для менеджера туристичної індустрії.

Результати оформляємо у вигляді таблиці. Структура професіограми наведена у табл. 4.1.

Таблиця 4.1. Структура професіограми

№	Розділ	Зміст розділу
1.	Відомості про професію	В класичному менеджменті туризму виділяють чотири періоди його розвитку: попередня фаза – до дев’ятнадцятого століття; початоква фаза – 1800 – 1917 рр.; фаза розвитку і підйому – 1917 – 1990 рр.; фаза розпаду централізованих організаційних структур туризму і створення туристичних підприємств різних форм влісності – 1990-й рік і по теперішній час. Перебудова в СРСР привела до розпаду єдиної туристично-екскурсійної системи. На її базі почали створюватися туристичні організації різних форм власності. В переважаючій більшості це приватні туристичні фірми, що займаються в основному виїзним туризмом. По суті, мова йде про відкриту систему туризму, яка постійно взаємодіє з зовнішнім середовищем. Сучасний менеджер – спеціаліст ринкової орієнтації, що самостійно організовує експлуатацію туристичних ресурсів, вивчає туристський ринок, оцінює кон’юнктуру та динаміку попиту, перебудовує організацію з урахуванням вимог ринку. У зв’язку з цим особливого значення набуває підготовка нової генерації менеджерів з туризму, від знань, умінь і компетентності яких значною мірою залежить економічний поступ країни.
2.	Процес праці	Робота в компанії міжнародного туроператора, що пропонує клієнту комплексний тур віт свого імені, на свій ризик і за свій рахунок. Продукцією є розробка туристичних маршрутів, забезпечення функціонування турів і надання послуг, рекламно-інформаційні видання, підготовка турів з метою наступної її передачі турагенствам для реалізації туристам. Основні виробничі операції: довідатися все можливе і неможливе про тури і готелі: чим і як там годують, які пропонують номери, чи існують дитячі екскурсії тощо; знайти і запропонувати досвідченим мандрівникам нові об’єкти для ознайомлення і відпочинку, створити маршрут, підібрати близько розташовані готелі, визначити, який транспорт зможе доставити туристів (літак, потяг тощо), продумати екскурсійну програму. Професійні обов’язки: Приймає участь в формуванні туристичної групи з урахуванням інтересів, туристичної кваліфікації, фізичної підготовки, віку, психологічної сумісності учасників; організовує всесторонню підготовку учасників подорожі, перевіряє наявність не обхідників навичок і знань щодо безпеки подорожі; розробляє рекомендації і вказівки для учасників подорожі; вивчає список маршрутів з описанням їх особливостей, оцінює придатність маршруту для конкретної групи; підготовлює маршрутні документи і картографічний матеріал. Знаряддя праці: комп’ютер, телефон та оргтехніка.
3.	Санітарно-гігієнічні умови праці	Робота в приміщенні, сидячи за комп’ютером; режим праці і відпочинку, медичні послуги, пільги і компенсації згідно до укладеного трудового договору.
4.	Психофізіологічні вимоги до працівника	Різноманітні особистісні якості (комунікаційні, інтеграційні, високий рівень емоційної інтелігент-тності); – прагнення до самовдосконалення; – здатність концентрувати увагу; – високі стандарти поведінки; – діяти нетрадиційно, але відповідально; – системне мислення; – вміння вчитися від інших та адаптувати рішення до ситуацій.
5.	Професійні знання і навики	Менеджер повинен знати: законодавчі та нормативно-правові акти, які регламентують туристичну індустрію; ринкову економіку; теорію і практику менеджменту і маркетингу; форми і методи ведення рекламних кампаній; основи законодавства про працю. Менеджер повинен уміти: здійснювати системний аналіз діяльності організації, моніторинг конкурентів на ринку; розробляти стратегічні напрями розвитку організації; організовувати колективну працю для досягнення цілей організації; організовувати управлінські процеси, вміти ефективно розподіляти повноваження працівників; контролювати виконання управлінських рішень; формувати і розвивати організаційну культуру та імідж підприємства.
6.	Вимоги до професійної підготовки	На посаду менеджера підприємства призначається особа, яка має вищу професійну освіту по спеціальності менеджменту туристичної індустрії або вищу професійну освіту і додаткову підготовку в області теорії і практики менеджменту туристичної індустрії і стаж роботи по спеціальності не менше двох років на посаді спеціаліста організації.

Завдання 2. У ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид» потрібен спеціаліст «менеджер відділу реєстрації та поселення». Оголошено конкурс адміністрацією на заміщення вакантної посади. Кандидати на вакантну посаду обов’язково повинні пройти співбесіду з керівництвом підприємства.

1. Питання для визначення здатності виконувати роботу.

Якими особистісними і професійними якостями, на Вашу думку, повинен володіти працівник, який обіймає посаду «менеджер відділу реєстрації та поселення»?

Чому Ви вважаєте, що справитесь з цією роботою?

Чим Ви можете бути тут корисними?

2. Питання для виявлення бажання виконувати роботу.

Що Вам відомо про нашу компанію?

Чому Ви хочете працювати в ЗАТ СГК «Дніпро-Бескид»?

Чому Ви вирішили змінити попереднє місце роботи?

Які Ваші пріоритети при виборі роботи?

З чим би Ви не хотіли зіткнутися в нашій компанії?

Які Ваші короткотермінові і довготермінові плани?

3. Питання для визначення керованості і виконавчості.

Як би Ви себе описали?

Охарактеризуйте себе як особистість?

Вам подобається працювати в «команді»?

Ви частіше погоджуєтесь чи спорите; чому?

Як Ви уявляєте ідеального керівника?

4. Спеціальні запитання, що задаються під час відбору працівників.

Які, на Вашу думку, Ваші сильні сторони?

Назвіть, якщо можливо, Ваші слабкі сторони

Чи є у Вас шкідливі звички? Які?

Ваш найбільший професійний успіх?

Як Вам вдалось справитися з якою-небудь складною ситуацією?

Якщо би у Вас було достатньо грошей, Ви би перестали працювати прямо зараз?

5. Додаткові питання, що задаються працівникам, які приймаються на посаду з реалізацією продукції і послуг.

Як ви реагуєте на стресові ситуації?

Ви працювати під тиском?

Ви би погодились працювати понаднормово? Вночі? У вихідні?

Якщо би Ви наймали людину для цієї роботи, на що би Ви звернули увагу?

6. Додаткові питання для співбесіди з молодими спеціалістами.

Розкажіть про Ваше навчання в ВУЗі.

Ви думаєте, що достатньо кваліфіковані для цієї вакансії?

Ви готові піти на курси підвищення кваліфікації?

Яка інформація про нашу компанію Вас зацікавила найбільше?

Опишіть Вашу ідеальну роботу.

Ким і в якому статусі Ви бачите себе через 5 років?

Ситуаційне завдання 5

Тема: Ділова оцінка персоналу.

Ділова гра: «Оцінка кандидата для висунення на вакантну посаду».

Опис ділової гри. У ЗАТ «Львівтурист» заступник голови Правління з персоналу в найближчі місяці йде на пенсію. На його місце претендують два кандидати: завідувач відділу кадрів і завідувач методичного відділу цієї ж організації.

Постановка завдання. Необхідно вибрати з двох кандидатів одного на заміщення вакантної посади керівника (заступника генерального директора з персоналу).

Для цього створена група «експертів» із 3 чоловік. До неї включено керівника підрозділу, в якому є вакансія, досвідчений працівник підрозділу, працівник кадрової служби.

Опис ходу ділової гри.

1. Відібрали 10 якостей, якими в найбільшій ступені повинен володіти кандидат на посаду заступника голови Правління з персоналу.

2. Потім кожен учасник будує матрицю попарних порівнянь відібраних якостей (табл. 5.1).

Таблиця 5.1. Матриця попарних порівнянь якостей заступника голови Правління ЗАТ «Львівтурист» з персоналу (експерт 1)

№	Назва якості	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	Сума в балах
1.	уміння прислухатися до критики	—	1	0	0	1	1	1	1	0	2	7
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	1	—	1	1	2	1	1	2	1	2	12
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	2	1	—	0	1	1	2	1	2	1	11
4.	вміння організувати систему управління	2	1	2	—	1	2	2	1	1	2	14
5.	уміння працювати з підлеглими	1	0	1	1	—	1	1	2	2	2	11
6.	здатність чітко формулювати доручення	1	1	1	0	1	—	2	1	1	2	10
7.	впевненість у собі	1	1	0	0	1	0	—	1	0	1	5
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	1	0	1	1	0	1	1	—	1	1	7
9.	добросовісність	2	1	0	1	0	1	2	1	—	1	9
10.	акуратність зовнішнього вигляду	0	0	1	0	0	0	1	1	1	—	4

Оцінка якостей кандидата в балах: 0 – відсутня або несуттєва, 1 – володіє нею <50%, 2 – володіє нею >50%, «–» – не визначився.

3. Будуємо зведену матрицю попарних порівнянь відібраних найбільш суттєвих якостей кандидата на посаду (табл. 5.2), в якій враховуються думки всіх експертів.

Таблиця 5.2. Зведена матриця попарних порівнянь якостей заступника голови Правління з персоналу ЗАТ «Львівтурист»

№	Назва якості	Значення в балах			Середнє арифметичне в балах	Ранг якості
		1	2	3
1.	уміння прислухатися до критики	7	8	7	7,3	7
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	12	13	12	12,3	2
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	11	10	12	11	3
4.	вміння організувати систему управління	14	15	14	14,3	1
5.	уміння працювати з підлеглими	11	9	10	10	4
6.	здатність чітко формулювати доручення	10	10	9	9,7	5
7.	впевненість у собі	5	6	7	6	9
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	7	7	6	6,7	8
9.	добросовісність	9	8	10	9	6
10.	акуратність зовнішнього вигляду	4	4	3	3,7	10

4. Визначаємо ступінь володіння ідеальними якостями кандидатами на вакантну посаду. Будуємо такі ж матриці для кожного із кандидатів (табл. 5.3, 5.4, 5.5).

Таблиця 5.3. Матриця попарних порівнянь якостей завідувача відділу кадрів на посаду заступника голови Правління ЗАТ «Львівтурист» з персоналу (експерт 1)

№	Назва якості	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	Сума в балах
1.	уміння прислухатися до критики	—	1	1	0	1	0	2	1	0	2	8
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	1	—	0	1	2	1	1	1	2	1	10
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	1	2	—	1	0	1	2	2	1	1	11
4.	вміння організувати систему управління	2	1	1	—	1	1	0	2	2	2	14
5.	уміння працювати з підлеглими	1	0	2	1	—	1	1	0	2	2	10
6.	здатність чітко формулювати доручення	2	1	1	1	1	—	0	1	1	2	10
7.	впевненість у собі	0	1	0	0	1	2	—	0	1	0	5
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	1	1	0	0	2	1	2	—	1	1	9
9.	добросовісність	2	0	1	0	0	1	1	1	—	2	8
10.	акуратність зовнішнього вигляду	0	1	1	0	0	0	2	1	0	—	5

Таблиця 5.4. Матриця попарних порівнянь якостей завідувача відділу кадрів на посаду заступника голови Правління ЗАТ «Львівтурист» з персоналу (експерт 2)

№	Назва якості	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	Сума в балах
1.	уміння прислухатися до критики	—	1	0	1	0	1	1	2	0	1	7
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	1	—	1	2	1	1	1	2	1	2	12
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	2	1	—	1	0	0	2	1	2	1	10
4.	вміння організувати систему управління	1	0	1	—	1	2	2	2	2	2	13
5.	уміння працювати з підлеглими	2	1	2	1	—	1	1	2	0	1	11
6.	здатність чітко формулювати доручення	1	1	2	0	1	—	2	0	1	1	9
7.	впевненість у собі	1	1	0	0	1	0	—	1	0	1	5
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	0	0	1	0	0	2	1	—	1	2	7
9.	добросовісність	2	1	0	0	2	1	2	1	—	2	11
10.	акуратність зовнішнього вигляду	1	0	1	0	1	1	1	0	0	—	5

Таблиця 5.5. Матриця попарних порівнянь якостей завідувача відділу кадрів на посаду заступника голови Правління ЗАТ «Львівтурист» з персоналу (експерт 3)

№	Назва якості	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	Сума в балах
1.	уміння прислухатися до критики	—	1	0	0	1	0	1	1	0	2	6
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	1	—	1	1	2	1	1	2	1	2	12
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	2	1	—	0	1	2	1	1	2	1	11
4.	вміння організувати систему управління	2	1	2	—	1	2	1	2	1	2	14
5.	уміння працювати з підлеглими	1	0	1	1	—	1	2	1	1	2	10
6.	здатність чітко формулювати доручення	2	1	0	0	1	—	2	1	1	2	10
7.	впевненість у собі	1	1	1	1	0	0	—	0	1	1	6
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	1	0	1	0	1	1	2	—	1	0	7
9.	добросовісність	2	1	0	1	1	1	1	1	—	1	9
10.	акуратність зовнішнього вигляду	0	0	1	0	0	0	1	2	1	—	5

Аналогічно побудовані матриці попарних порівнянь якостей завідувача методичного відділу на посаду заступника голови Правління ЗАТ «Львівтурист» з персоналу трьома експертами.

Виділяємо 8 ідеальних якостей кандидата на посаду (згідно табл. 5.2).

Таблиця 5.6. Зведена матриця попарних порівнянь якостей відділу кадрів на посаду заступника голови Правління з персоналу ЗАТ «Львівтурист»

№	Назва якості	Значення в балах			Середнє арифметичне в балах
		1	2	3
1.	уміння прислухатися до критики	8	7	6	7
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	10	12	12	11,3
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	11	10	11	10,7
4.	вміння організувати систему управління	14	13	14	13,7
5.	уміння працювати з підлеглими	10	11	10	10,3
6.	здатність чітко формулювати доручення	10	9	10	9,7
7.	впевненість у собі	5	5	6	5,7
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	9	7	7	8,7
9.	добросовісність	8	11	9	9,3
10.	акуратність зовнішнього вигляду	5	5	5	5

Таблиця 5.7. Зведена матриця попарних порівнянь якостей завідувача методичного відділу на посаду заступника голови Правління з персоналу ЗАТ «Львівтурист»

№	Назва якості	Значення в балах			Середнє арифметичне в балах
		1	2	3
1.	уміння прислухатися до критики	6	8	7	7
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	11	12	12	11,7
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	9	11	11	10,3
4.	вміння організувати систему управління	14	15	14	14,7
5.	уміння працювати з підлеглими	11	8	10	9,7
6.	здатність чітко формулювати доручення	9	10	9	9,3
7.	впевненість у собі	6	6	5	5,7
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	9	8	7	8
9.	добросовісність	9	8	11	9,3
10.	акуратність зовнішнього вигляду	6	4	4	4,7

5. Висновок експертної комісії про вибір найбільш вірогідного кандидата на майбутню вакантну посаду. Результати попарних порівнянь якостей кандидатів занесено у спеціальну таблицю 5.8. У таблиці вказано в дужках відхилення реальних якостей кандидатів від ідеальних.

Таблиця 5.8. Порівняння реальних якостей кандидатів на посаду заступника голови Правління ЗАТ «Львівтурист» з персоналу.

№	Назва якості	Значення ідеальних якостей в балах	Значення якостей в балах
			Завідувач відділу кадрів	Завідувач методичного відділу
1.	уміння прислухатися до критики	7,3	7 (-0,3)	7 (-0,3)
2.	почуття особистої відповідальності за доручену справу	12,3	11,3 (-1)	11,7 (-0,6)
3.	наявність кваліфікації, відповідаючій займаній посаді	11	10,7 (-0,3)	10,3 (-0,7)
4.	вміння організувати систему управління	14,3	13,7 (-0,6)	14,7 (+0,4)
5.	уміння працювати з підлеглими	10	10,3 (+0,3)	9,7 (-0,3)
6.	здатність чітко формулювати доручення	9,7	9,7 (0)	9,3 (-0,4)
8.	ініціативність, сміливість і рішучість у підтримці нововведень	6,7	8,7 (+2)	8 (+1,3)
9.	добросовісність	9	9,3 (+0,3)	9,3 (+0,3)
			+0,4	-0,6

Висновок експертної комісії: Сума відхилень у завідувача відділу кадрів складає +0,4, а в завідувача методичного відділу –0,6. Завідувач відділу кадрів у більшій мірі володіє ідеальними якостями, і тому він рекомендується експертною комісією на посаду заступника голови Правління ЗАТ «Львівтурист» з персоналу.

Список використаних джерел

Колот А.М. Мотивація персоналу: Підручник. – К.: КНЕУ, 2002. – 337 с.

Егоршин А.П. Управление персоналом: Учебник для вузов. – 4-е изд., испр. – Н. Новгород: НИМБ, 2003. – 720 с.

Виноградський М.Д., Белаєва С.В., Виноградська А.М., Шканова О.М. Управління персоналом: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 504 с.

http://www.hrliga.com

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького

Кафедра фізичного виховання

Реферат на тему

Розвиток сили та гнучкості з методичним обґрунтуванням

План

Вступ

Огляд літературних джерел

Розвиток сили та гнучкості з методичним обґрунтуванням

Комплекс фізичних вправ

3.1 Комплекс фізичних вправ для розвитку гнучкості

3.2 Комплекс фізичних вправ для розвитку сили

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Виконання фізичних вправ, або так звана «зарядка», є дієвим засобом фізичного виховання студентів. Наукові дослідження багатьох авторів свідчать про те, що систематичне виконання спеціального комплексу фізичних вправ позитивно впливає на стан здоров’я і фізичний розвиток студентів. Під впливом «зарядки» покращується кровообіг, зміцнюється нервова, дихальна, серцево-судинна системи, покращується діяльність органів травлення, стимулюється діяльність кори головного мозку, зміцнюється опорно-руховий апарат, розвиваються фізичні якості і сила волі, наполегливість, терпіння, підвищується працездатність.

Виконання вправ на відкритому повітрі, водні процедури після «зарядки» сприяють загартуванню організму. Заняття гімнастикою виховують дисциплінованість, організованість, привчають дотримуватись режиму дня, сприяють виробленню й інших корисних звичок.

Ефективність впливу гімнастики на студентів залежить від того, наскільки вони правильно виконують вправи, дотримуються послідовності у їх виконанні і кількості повторень кожної окремої вправи.

Актуальність проблеми. Зважаючи на ту обставину, що фізичні вправи мають особливе значення для людини: підвищення тонусу нервової та м’язової систем, працездатності, їх потрібно виконувати кожного дня всім студентам.

Виконання фізичних вправ для розвитку сили й гнучкості є стимулюванням ряду фізіологічних функцій організму. Це, насамперед, стосується діяльності серцево-судинної і дихальної систем. У результаті виконання вправ швидко підвищується загальний тонус організму, пожвавлюється діяльність серцево-судинної системи, внаслідок чого ліквідуються вогнища застійної, депонованої крові, зокрема, у черевній порожнині. Посилюється функція дихання: збільшується його глибина, поліпшується легенева вентиляція. Покращується також і діяльність шлунково-кишкового тракту, нирок, поліпшуються процеси обміну речовин тощо.

Вправи для розвитку сили та гнучкості — це комплекс фізичних вправ, характер яких та форма проведення різноманітні й залежать від мети занять. Якщо розглядати ці вправи як засіб підняття функціональних можливостей організму, то достатньо виконувати їх протягом 10-15 хв., застосовуючи прості вправи, які не викликають відчуття втоми.

Загальний принцип побудови комплексу полягає в тому, щоб забезпечити участь основних м’язових груп в русі, що в свою чергу активно впливає на роботу внутрішніх органів. У комплекс потрібно також включати вправи як на дихання, так і на гнучкість. Потрібно уникати виконання вправ статичного характеру, із значним обтяженням, на витривалість (наприклад, тривалий біг до втоми).

Завдання і мета. Завдання вправ для розвитку сили й гнучкості:

— стимулювати розвиток м’язів, що забезпечують правильну поставу, розвивають органи дихання, кровообігу, поліпшують обмін речовин;

— сприяти загартуванню організму студентів.

— підвищення загального рівня розвитку активної і пасивної рухомості в суглобах, зміцнення суглобів;

— розвиток максимальної амплітуди в тих рухах, які сприяють швидкому оволодінню спортивною технікою і на цій основі – покращення результатів.

1. Огляд літературних джерел

Верхошанский Ю.В. Основи спеціальної фізичної підготовки спотрсменів.— М.: ФиС, 1988.— 331 с. Подано загальні засади фізичної підготовки.

Голобородько В.А. Педагогічний підхід до РГГ //Фізична культура в ВНЗ.— 1978.— № 12.— С. 21. Розглянуто методичне обгрунтування заняття фізичними вправами

Иванов Н.Д. Навчання метання малого м’яча //Фізична культура.— 1985.— № 7.— С. 20-23. Загальна користь від фізичних вправ

Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей.— Львів: Штабар, 1997.— 207 с. Розвиток рухових якостей у студентів.

Линець М.М., Андрієнко Г.М. Витривалість, здоров’я, працездатність.— Львів, 1993.— 131 с. Користь від виконання фізичних вправ

Матвеев Л.П. Теорія и методика фізичної культури: навч. посіб. для інститутів фіз. культури — М.: ФиС, 1991.— 543 с. Методичне обгругнування теорії розвитку спортсменів

Мейксон Г.Б., Шаулин Е.Б. Самостійні заняття навчаючих по фізичній культурі.— М., 1986. Вправи для самостійних занять

Новосельский В.Ф. Методика уроку фізичної культури в старших класах: Навч. посіб.— К.: Рад. школа, 1989.—128 с. Методика ведення уроку фізичної культури

Визначення фізичної підготовленості школярів /Під. ред. Б.В.Сермеева.— М.: Педагогіка, 1973.— 104 с. Визначення фізичної підготовленості.

Петров В.А. Прикладні навчальні програми // Фізична культура в ВНЗ.— 1983.— № 10.— С. 28-29. Охарактеризовано прикладні навчальні програми для студентів ВНЗ.

2. Розвиток сили та гнучкості з методичним обґрунтуванням

Під гнучкістю розуміють морфо-функціональні властивості опорно-рухового апарату, які визначають ступінь рухомості його ланок. Іншими словами, гнучкість – це здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою. Розрізняють активну і пасивну гнучкість.

Активна гнучкість проявляється за допомогою власних м’язових зусиль. Наприклад, піднімання прямої ноги вперед (вбік) і утримання її в цьому положенні. Активні рухи виконуються за рахунок роботи м’язових груп, які проходять через даний суглоб.

Пасивна гнучкість проявляється шляхом прикладання до рухомої частини тулуба зовнішніх сил – зовнішнього обтяження; зусиль партнера і т. д. Показники пасивної гнучкості у більшості випадків вищі від показників активної гнучкості. Різницю між показниками активної і пасивної гнучкості називають «запасом гнучкості». Гнучкість відносно легко і швидко розвивається, якщо заняття носять щоденний систематичний характер. Найбільш значні темпи збільшення показників гнучкості спостерігаються з 7 до 8 та з 11 до 13 років. Потім гнучкість стабілізується і, якщо не виконувати вправи, що спрямовано впливають на гнучкість, вона вже в 16-17- річному віці починає прогресивно погіршуватися.

У дівчат та жінок рухливість у суглобах приблизно на 10 % вища, ніж у хлопців та чоловіків. У похилому віці гнучкість у жінок і чоловіків практично не відрізняється.

«Оперативний» стан гнучкості (тобто стан прояву гнучкості в той чи інший момент) залежить від багатьох факторів: зовнішньої температури середовища (з підвищенням температури гнучкість збільшується); добової періодики (у ранкові години гнучкість значно нижча); втоми (показники активної гнучкості зменшується, а пасивної збільшується); емоційного стану.

Розвиток гнучкості тісно пов’язаний з розвитком сили. Захоплення силовими вправами може призвести до обмеження рухомості в суглобах, як і прискорений розвиток гнучкості без належного зміцнення м’язово-зв’язкового апарату може призвести до розхитаності в суглобах. Звідси випливає необхідність оптимального поєднання в процесі фізичного виховання вправ, спрямованих на розвиток гнучкості, з силовими та іншими вправами, що сприятимуть гармонійному розвитку фізичних якостей.

Для виховання гнучкості застосовуються фізичні вправи, при виконанні яких амплітуда рухів доводиться до індивідуально граничної – такої, при якій м’язи і зв’язки розтягуються до можливого максимуму, не призводячи до пошкодження. Вправи такого типу отримали назву «вправи на розтягування». Переважна більшість – це гімнастичні вправи, добір яких дає можливість вибірково впливати на ланки тіла. В одних із них основними розтягувальними силами є напруження м’язів, у інших – зовнішні сили. Тому вправи на розтягування поділяються на активні і пасивні. Крім цього, є багато вправ на розтягування, ефект яких забезпечується як внутрішніми, так і зовнішніми силами без явної переваги тих або інших. Такі вправи отримали назву активно-пасивні (наприклад, пружні рухи в глибокому випаді або шпагаті).

У загальній сукупності вправ, спрямованих на розвиток гнучкості, переважають активні вправи, оскільки в реальних умовах життєдіяльності гнучкість проявляється, головним чином, в активних її формах. Разом з тим, певну цінність мають і пасивні вправи на розтягування. Вони служать ефективним засобом збільшення і збереження запасу гнучкості, сприяють збільшенню амплітуди активних рухів.

Активні вправи розрізняють за характером виконання, а саме:

— однофазні (нахил вперед) і пружні (подвійні, потрійні нахили вперед);

— махові і фіксовані (стоячи біля гімнастичної стінки махи ногами вперед, назад, в боки з фіксацією в найвищій точці маху);

— з обтяженням і без обтяження (нахили вперед зі штангою на плечах на ін.);

— статичні вправи (утримання «шпагату» та інших вправ, де є пряв максимальної амплітуди, відчуття легкого болю).

До вправ, які сприяють розвитку пасивної гнучкості належать:

— вправи з допомогою партнера (сидячи нахил вперед з натисканням руками партнера на лопатки і ін.);

— вправи з обтяженням власного тіла (з вису ззаду на перекладені – провисання).

— вправи з використанням власної сили (сидячи, нахил вперед з підтягування тулуба до ніг із захватом руками за стопи)

3. Комплекс фізичних вправ

3.1 Комплекс фізичних вправ на гнучкість

Комплекс динамічних вправ на гнучкість (на гімнастичній стінці)

1. В. п. — ліва нога убік в упорі на гімнастичній стінці, її ступня паралельна полу: повільні повороти (8-10 разів) лівої ноги в тазостегновому суглобі, тримаючись руками за жердини. Не міняючи вихідного положення, перейти до виконання вправи 2.

2. В. п. — вправи 1: пружинисті згинання лівої ноги в колінному суглобі (5-6 разів). Руками перехопити жердини, прийнявши стійке положення. Ступня лівої ноги паралельна підлоги. Не міняючи положення ніг, перейти до виконання вправи 3.

3. В. п. — вправи 2, хват руками ліворуч і праворуч від правої ступні, паралельної підлоги: повільні й плавні нахили тулуба до випрямленої лівої ноги (8-10 разів), не міняючи положення її ступні. Не опускаючи лівої ноги з гімнастичної стінки, перейти до виконання вправи 4.

4. В. п. — ліва нога убік в упорі на гімнастичній стінці, тулуб нахилені вперед, руки опираються на жердину, ступня правої ноги відставлена убік на 50-70 см від площини гімнастичної стінки під кутом до неї 45-50 градусів: з поворотом лівої ноги в тазостегновому суглобі підтягти таз вперед до гімнастичної стінки, потім прогнутися в попереку й виконати нахил тулуба вліво до прямої ноги. Виконати весь комплекс із вправ 1-4 для іншої ноги.

5. В. п. — випад правої в упорі на жердині гімнастичної стінки: згинання-розгинання ноги з упором руками на жердині. Виконати по 8-10 разів на кожну ногу.

6. В. п. — ліва нога випрямлена вперед в упорі на гімнастичній стінці: повільні пружинисті нахили тулуба вперед (6-10 разів), руки зафіксувати на ступні лівої ноги. В останньому нахилі можна зафіксувати на 10-15 секунд кінцеве положення тулуба, потім виконати вправу для іншої ноги. 7. В. п. — ліва нога убік в упорі на гімнастичній стінці: нахили тулуба до прямої опорної ноги (8-10 разів). Пальцями рук або долонями дістати підлоги. В останньому нахилі можна на 10-15 секунд зафіксувати кінцеве положення, потім виконати вправу для іншої ноги.

8. В. п. — стоячи обличчям до гімнастичної стінки в широкій стійці, ступні паралельні, руками захопити жердини на рівні грудей: почергові повороти всередину правою й лівою ногою в тазостегновому суглобі (по 8-12 разів), поступово розводячи ноги в сторони до максимуму (до поперечного шпагату). Не міняючи положення, перейти до виконання наступної вправи.

9. В. п. — як і у вправі 8: розгорнутися вліво й пружинистими рухами опуститися в шпагат лівої. Розгорнутися й перейти в шпагат іншою ногою.

10. В. п. — стоячи правим боком у гімнастичної стінки, ноги разом, правою рукою узятися за жердину: виконати 10 махів вперед випрямленою лівою ногою з поступовим збільшенням амплітуди рухів.

11. В. п. — стоячи обличчям до гімнастичної стінки, ноги разом, правою рукою узятися за жердину на рівні грудей, а лівою на рівні живота: виконати 10 махів убік випрямленою правою ногою з одночасним відхиленням тулуба вліво, ступня паралельна полу, а пальці розігнуті (носок «на себе»).

12. В. п. — стоячи правим боком у гімнастичної стінки, ноги разом, правою рукою узятися за жердину на рівні грудей, а лівою — на рівні живота й трохи поперед проекції тіла: виконати 10 махів назад випрямленою правою ногою з одночасним нахилом тулуба вперед прогнувшись, голову повернути в пів-оберту вправо й поглядом контролювати траєкторію руху п’яти. Виконати вправи 10-12 для іншої ноги.

13. В. п. — стоячи боком у гімнастичної стінки, однойменна нога, зігнута в колінному суглобі — убік, в упорі на жердині, ступня впирається в гімнастичну стінку, однойменною рукою узятися за жердину вище коліна: пружинисті нахили тулуба вперед, пальцями або долонями обох рук торкаючись підлоги. Наприкінці вправи зафіксувати кінцеве положення на 10-15 секунд. Потім повернутися в в. п. і виконати вправу для іншої ноги.

14. В. п. — стоячи спиною до гімнастичної стінки на лівій нозі, права пряма нога в упорі на жердині, її ступня паралельна полу, правою рукою узятися за жердину на рівні плеча. Подати таз вперед, прогнутися в попереку й виконати 10 поворотів назад (пронація-супінація) у тазостегновому суглобі. Потім повторити вправу для іншої ноги.

15. В. п. — стоячи спиною до гімнастичної стінки, ноги на ширині плечей, руками узятися за жердини за головою: подати таз вперед, прогнутися в попереку й виконати 8-10 максимальних нахилів тулуба назад, поступово опускаючи рівень хвата руками.

3.2 Комплекс вправ для розвитку сили

1. Згинання і розгинання рук в упорі лежачи: на стегнах; поздовжньо руки на лаві; в упорі; лежачи ззаду, руки на лаві.

2. Згинання і розгинання рук у висі лежачи, у висі.

3. Лазіння по вертикальному канату за допомогою ніг і без допомоги ніг.

Лазіння по вертикальному канату на швидкість: за допомогою ніг; без допомоги ніг; на швидкість; лазіння з обтяженням.

5. Підйом силою з вису на перекладині.

6. Підйом переворотом з вису на перекладині.

7. Вправи з гантелями: колові рухи кистями; одночасні і почергові згинання рук в ліктьових суглобах;

8. Вправи з еспандером.

9. Вправи з резиновим амортизатором

10. З різних вихідних положень повільно, з напруженням нахили, повороти і колові рухи тулуба.

11. З положення лежачи на животі відведення прямих ніг назад, одночасно піднімаючи голову, плечі, руки (прогинання).

12. З положення лежачи на стегнах на гімнастичній лаві (кінь, козел), ноги під рейкою гімнастичної стінки або утримуються партнером, нахили вперед і назад з різним положенням рук і поворотами тулуба.

13. З упору сидячи ззаду піднімання ніг до положення сидячи кутом. Теж без упору руками.

14. З сидячи кутом різні рухи ногами (одночасно і почергово).

15. Піднімання і опускання прямих і зігнутих ніг у висі на перекладині або спиною до гімнастичної стінки.

Висновки

Проаналізувавши доступну нам наукову літературу з проблеми впровадження в побут студентів вправ для розвитку сили та гнучкості ми визначили, що: питання впровадження вправ в побут студентів є недостатньо вивченим, що позначається на всьому процесі фізичного виховання студентів.

В більшості опрацьованих нами літературних джерел описується значення «зарядки», а мало уваги приділяється способам впровадження і шляхам удосконалення виконання вправ для розвитку сили та гнучкості студентами.

Недостатня увага приділяється такому питанню, як місце вчителя фізичної культури і учителів-предметників в процесі впровадження виконання вправ

Дослідження стану виконання студентами розвиваючих вправ виявило, що: переважна більшість студентів та їх батьків не виконують таких вправ.

Тестування студентів на предмет визначення їх рівня фізичної підготовленості виявило дисгармонійність у розвитку окремих фізичних якостей.

Низький рівень розвитку виявлено у таких якостях, як гнучкість, сила та спритність.

Представлені комплекси вправ для розвитку сили та гнучкості вибіркової спрямованості окрім покращення рівня показників фізичної підготовленості дають змогу сприяти заохоченню учнів до виконання вправ фізичних вправ, а аналіз загального рівня фізичної підготовленості у переконливій формі, показав значення виконання вправ і гімнастики.

Список використаної літератури

1. Верхошанский Ю.В. Основи спеціальної фізичної підготовки спотрсменів.— М.: ФиС, 1988.— 331 с.

2. Голобородько В.А. Педагогічний підхід до оцінки //Фізична культура в школі.— 1978.— № 12.— С. 21.

3. Иванов Н.Д. Навчання метанню малого м’яча в VI классе //Фізична культура в школі.— 1985.— № 7.— С. 20-23.

4. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей.— Львів: Штабар, 1997.— 207 с.

5. Линець М.М., Андрієнко Г.М. Витривалість, здоров’я, працездатність.— Львів, 1993.— 131 с.

6. Матвеев Л.П. Теорія и методика фізичної культуи: Учебн. для институтов физ. культуры — М.: ФиС, 1991.— 543 с.

7. Мейксон Г.Б., Шаулин Е.Б. Самостоятельные занятия учащихся по физической культуре.— М., 1986.

8. Новосельский В.Ф. Методика урока физической культуры в старших класах: Учебное пособие.— К.: Рад. школа, 1989.—128 с.

9. Определение физической подготовленности школьников /Под. ред. Б.В.Сермеева.— М.: Педагогика, 1973.— 104 с.

10. Петров В.А. Примерные обучающие программы // Физическая культура в школе.— 1983.— № 10.— С. 28-29.

11. Петров В.А. Примерные обучающие программы //Физическая культура в школе.— 1983.— № 10.— С. 28-29.

12. Тер-Ованесян А.А., Тер-Ованесян И.А. Обучение в спорте.— М.: ФиС, 1993.— С. 181.

13. Филин В.П. Воспитание физических качеств у юных спортсменов.— М.: ФиС, 1974.— 232 с.

14. Шитикова Г.Ф. Оценка навыков и умений у младших школьников //Физическая культура в школе.— 1977.— № 3.— С. 14-18.

15. Шиян Б.М. Методика фізичного виховання школярів.— Львів: ЛОНМІО, 1996.— 232 с.

Предпринимательская деятельность с учетом иностранного капитала

Правовое регулирование инвестиций и инвестиционной деятельности

Инвестиции — это денежные средства, ценные бумаги, иное имущество, в том числе имущественные права, иные права, имеющие денежную оценку, вкладываемые в объекты предпринимательской деятельности в целях получения прибыли и (или) достижения иного полезного эффекта (ст. 1 Закона «Об инвестиционной деятельности в Российской Федерации, осуществляемой в форме капитальных вложений» от 25 февраля 1999 г.).

Инвестиционная деятельность согласно этому Закону представляет вложение инвестиций и осуществление практических действий в целях получения прибыли и (или) достижения иного полезного эффекта.

Инвесторами, т.е. субъектами инвестиционной деятельности, осуществляющими вложение средств в форме инвестиций, являются заказчики, подрядчики, пользователи объектов капитальных вложений и другие лица.

Отношения, связанные с инвестиционной деятельностью, осуществляемой в форме капитальных вложений иностранными инвесторами на территории Российской Федерации, регулируются международными договорами РФ, Гражданским кодексом РФ, Законом РФ «Об инвестиционной деятельности в РФ, осуществляемой в форме капитальных вложений», другими федеральными законами и иными нормативными актами РФ. Если международным договором РФ установлены иные правила, чем предусмотрено вышеуказанным Законом, то применяются правила международного договора.

Иностранные инвестиции в соответствии со ст. 2 Федерального Закона «Об иностранных инвестициях в Российской Феде рации» от 9 июля 1999 г. — это вложение иностранного капитала в объект предпринимательской деятельности на территории Российской Федерации в виде объектов гражданских прав, принадлежащих иностранному инвестору, если такие объекты гражданских прав не изъяты из оборота или не ограничены в обороте в Российской Федерации в соответствии с федеральными законами, в том числе денег, ценных бумаг (в иностранной валюте и валюте Российской Федерации), иного имущества, имущественных прав, имеющих денежную оценку, исключительных прав на результаты интеллектуальной деятельности (интеллектуальную собственность), а также услуг и информации.

Правовой режим деятельности иностранных инвесторов и использования полученной от инвестиций прибыли не может быть менее благоприятным, чем предоставленный российским  инвесторам, за изъятиями, устанавливаемыми федеральными законами.

Изъятия ограничительного характера для иностранных инвесторов могут быть установлены федеральными законами только в той мере, в какой это необходимо для защиты основ конституционного строя, нравственности, здоровья, прав и законных  интересов других лиц, обеспечения обороны страны и безопасности государства.

Изъятия стимулирующего характера в виде льгот для иностранных инвесторов могут быть установлены в интересах социально-экономического развития Российской Федерации. Виды льгот и порядок их предоставления устанавливаются законодательством Российской Федерации.

Иностранный инвестор, коммерческая организация с иностранными инвестициями, созданная на территории Российской Федерации, в которой иностранный инвестор (иностранные инвесторы) владеет (владеют) не менее чем 10% доли, долей (вклада) в уставном (складочном) капитале указанной организации, при осуществлении реинвестирования пользуются в полном объеме правовой зашитой, гарантиями и льготами, установленными Федеральным законом от 9 июля 1999 г.

Российская коммерческая организация получает статус коммерческой организации с иностранными инвестициями со дня вхождения в состав ее участников иностранного инвестора. С этого момента коммерческая организация с иностранными инвестициями и иностранный инвестор пользуются правовой зашитой, гарантиями и льготами, установленными настоящим Федеральным законом.

Коммерческая организация утрачивает статус коммерческой организации с иностранными инвестициями со дня выхода иностранного инвестора из состава ее участников (при наличии нескольких иностранных инвесторов в составе ее участников — в случае выхода всех иностранных инвесторов). С этого дня указанная коммерческая организация и иностранный инвестор утрачивают правовую защиту, гарантии и льготы, установленные Федеральным законом «Об иностранных инвестициях в Российской Федерации».

Иностранному инвестору на территории Российской Федерации предоставляется полная и безусловная зашита прав и интересов, которая обеспечивается настоящим Федеральным законом, другими федеральными законами и иными нормативными правовыми актами Российской Федерации, а также международными договорами Российской Федерации.

Иностранный инвестор имеет право осуществлять инвестиции на территории России в любых формах, не запрещенных законодательством страны.

Оценка вложения капитала в уставный (складочный) капитал коммерческой организации с иностранными инвестициями проводится в соответствии с законодательством в валюте Российской Федерации.

Спор иностранного инвестора, возникший в связи с осуществлением инвестиций и предпринимательской деятельности на территории России, разрешается согласно международным договорам Российской Федерации и федеральным законам в суде или арбитражном суде либо в международном арбитраже (третейском суде).

Иностранный инвестор обязан соблюдать антимонопольное законодательство Российской Федерации и не допускать недобросовестной конкуренции и ограничительной деловой практики, в том числе путем создания на территории России коммерческой организации с иностранными инвестициями или филиала иностранного юридического лица для производства какого-либо пользующегося повышенным спросом товара, а затем самоликвидации в целях продвижения на рынок аналогичного товара иностранного происхождения, а также посредством злонамеренного соглашения о ценах или о распределении рынков сбыта товара либо об участии в торгах (аукционах, конкурсах).

Организация и деятельность предприятий с иностранными инвестициями

Правовые нормы организации и деятельности предприятий с иностранными инвестициями определены Федеральным законом «Об иностранных инвестициях в РФ» от 9 июля 1999 г., Федеральным законом «Об инвестиционной деятельности в РФ, осуществляемой в форме капитальных вложений» от 25 февраля 1999 г., Законом РФ «О соглашении о разделе продукции» от б декабря 1995г., Законом РФ «О валютном регулировании и валютном контроле» (в ред. от 29 декабря 1998 г.), а также гражданским, акционерным, налоговым, таможенным и другим законодательством.

Создание и ликвидация коммерческой организации с иностранными инвестициями осуществляются на условиях и в порядке, предусмотреных Гражданским кодексом Российской Федерации и другими федеральными законами с учетом вносимых в последние изменений и дополнений.

Юридические лица, являющиеся коммерческими организациями с иностранными инвестициями, подлежат государственной регистрации в органах юстиции в течение месяца со дня представления в соответствующий орган следующих документов:

• устава коммерческой организации с иностранными инвестициями и учредительного договора (в случаях, предусмотренных гражданским законодательством Российской Федерации);

• выписки из торгового реестра государства, в котором учрежден иностранный инвестор, или иного документа, подтверждающего юридический статус иностранного инвестора;

• документа, выданного банком, обслуживающим иностранного инвестора, о плетежеспособности последнего;

• квитанции об уплате регистрационного сбора. Коммерческой организации с иностранными инвестициями может быть отказано в государственной регистрации, если ее существование подрывает основы конституционного строя, нравственность, здоровье, права и законные интересы других лиц, безопасность государства. Отказ в государственной регистрации может быть обжалован иностранным инвестором в судебном порядке.

Филиал иностранного юридического лица создается для осуществления на территории Российской Федерации той деятельности, которую ведет за пределами Российской Федерации головная организация. Филиал может быть ликвидирован по решению иностранного юридического лица — головной организации. Государственный контроль за созданием, деятельностью и ликвидацией филиала иностранного юридического лица осуществляется посредством его аккредитации в порядке, определяемом Правительством РФ.

Филиалу иностранного юридического лица может быть также отказано в аккредитации в целях защиты основ конституционного строя, нравственности, здоровья, прав и законных интересов других лиц, обеспечения обороны страны и безопасности государства.

Головная организация представляет в федеральный орган исполнительной власти положение о филиале иностранного юридического лица и другие документы, перечень которых и требования к их содержанию утверждаются Правительством Российской Федерации.

В положении о филиале иностранного юридического лица должны быть указаны: наименования филиала и его головной организации; организационно-правовая форма головной организации;  

местонахождение филиала на территории Российской Федерации и юридический адрес его головной организации; цели создания и виды деятельности филиала; состав, объем и сроки вложения капитала в основные фонды филиала; порядок управления филиалом. В положение о филиале иностранного юридического лица могут быть включены другие сведения, отражающие особенности деятельности филиала иностранного юридического лица на территории России и не противоречащие законодательству РФ.

Оценка вложений капитала в основные фонды филиала иностранного юридического лица проводится головной организацией на основе внутренних или мировых цен в валюте Российской Федерации. Стоимостная оценка вложений капитала в основные фонды филиала должна быть указана в положении о филиале иностранного юридического лица.

Федеральный закон «О лицензировании отдельных видов деятельности» разрешает осуществлять страховую деятельность, посредническую деятельность, связанную с движением ценных бумаг, банковскую деятельность только на основании лицензии. Организация с иностранными инвестициями вправе реализовывать на территории России продукцию (работы и услуги), подлежащие в соответствий с законами Российской Федерации лиц за рубежом регламентируется Законом РФ «Об инвестиционной деятельности в РФ, осуществляемой в форме капитальных вложений» и Указом Президента РФ «О либерализации внешнеэкономической деятельности» от 15 ноября 1991 г., согласно которым инвестирование производится по лицензии в порядке, определяемом правительством. Наряду с законодательством Российской Федерации продолжают действовать нормы законодательства бывшего СССР, например постановление Совета Министров СССР от 18 мая 1989 г. № 412 (в ред. 8 октября 1990 г.), в котором сказано, что предприятия создаются за рубежом с участием российских юридических лиц с согласия Министерства внешних экономических связей РФ и регистрируются в специальном реестре. Приказом МВЭС России от 18 декабря 1997 г. № 629 был утвержден Порядок подготовки заключений о целесообразности осуществления инвестиций за рубежом резидентами Российской Федерации, отменяющий Временный порядок выдачи заключения МВЭС России о целесообразности осуществления инвестиций, включая покупку ценных бумаг и создание предприятий с участием российского капитала за рубежом от 3 февраля 1994 г. В настоящее время функции бывшего МВЭС переданы Министерству торговли.

Для таможенных органов заключение МВЭС РФ является основанием в отношении пропуска имущества, отправляемого за рубеж в качестве вклада в уставный капитал предприятия, а также необходимым документом при рассмотрении Банком России вопроса о выдаче разрешения на перевод валюты в качестве вклада в уставный капитал совместного предприятия за рубежом. Закон РФ «О валютном регулировании и валютном контроле» от 9 октября 1992 г. (в ред. от 5 июля 1999 г.) гласит, что валютные операции, связанные с движением капитала (в том числе для вклада в уставный капитал создаваемого за рубежом предприятия), осуществляются в порядке, установленном Банком России.

Наряду с разрешением МВЭС РФ на осуществление инвестиций за рубежом и лицензией Банка России на перевод средств в уставный капитал совместного предприятия необходимо внести зарегистрированное за рубежом предприятие с российским капиталом в реестр зарубежных предприятий, создаваемых с российским участием, который ведется Государственной регистрационной палатой при Министерстве экономики РФ.

Для получения разрешения на создание совместного предприятия за рубежом в МВЭС РФ необходимо представить следующие документы.

Письменное заявление на имя руководства МВЭС РФ с просьбой о предоставлении заключения и с краткой информацией о предмете деятельности юридического лица.

2. Заверенные в установленном порядке копии учредительных  документов и свидетельства о государственной регистрации юридического лица.

3. Справку уполномоченного банка Российской Федерации о наличии рублевого и валютного счетов и платежеспособности юридического лица, а также справку о наличии у него счетов в иностранных банках.

4. Согласованные с иностранными партнерами проекты необходимых по законодательству страны регистрации учредительных документов создаваемого предприятия (на русском и иностранном языках).

5. Технико-экономическое обоснование целесообразности создания предприятия за рубежом.

6. Решение полномочного органа управления российского юридического лица о создании предприятия за рубежом.

7. Документы, подтверждающие права собственности на имущество, имущественные права и права на результаты интеллектуальной деятельности, которые предполагается инвестировать.

Сведения об иностранном партнере:

• выписку из торгового реестра (или заменяющий ее документ), подтверждающую факт регистрации иностранного • партнера в качестве юридического лица по законодательству своего государства с заверенным переводом;

• документ о платежеспособности, выдаваемый банком иностранного партнера с нотариально заверенным переводом.

Поступающие в МВЭС РФ заявления направляются в Главное управление координации внешнеэкономической деятельности субъектов РФ (ГУКВД).

Срок подготовки окончательного заключения о целесообразности осуществления инвестиций и создания предприятия с участием российского капитала за рубежом — 10 дней со дня получения ГУКВД заключения от подразделений МВЭС РФ, других министерств, ведомств и организаций, а также доработанных с учетом замечаний МВЭС РФ учредительных документов создаваемого предприятия.

После получения положительного заключения Министерства внешних экономических связей РФ предприятие обязано представить в МВЭС следующие документы:

• заверенную в установленном порядке копию документа о’ регистрации предприятия за рубежом (на русском и иностранном языках

• копию свидетельства о внесении предприятия в реестр предприятий с российскими инвестициями за рубежом (выдается Государственной регистрационной палатой при Министерстве экономики РФ);

• заверенный аудиторами годовой баланс;

• нотариально заверенную копию решения высшего органа управления созданного предприятия о распределении прибыли (дивидендов) за истекший год;

• копию выписок с валютных счетов в уполномоченных банках Российской Федерации, подтверждающих зачисление на них прибыли (дивидендов) за отчетный год. Для получения лицензии Банк России на перевод средств в уставный капитал совместного предприятия, созданного за рубежом, российским партнерам необходимо представить в Банк России следующие документы.

1. Заверенные копии учредительных документов совместного предприятия, созданного за рубежом.

2. Копии документов, подтверждающих регистрацию предприятия в стране местопребывания (если такие имеются).

3. Копии документов, подтверждающих согласование создания зарубежного совместного предприятия с МВЭС РФ.

4. Копии свидетельства о занесении совместного предприятия в Государственный реестр зарубежных предприятий, создаваемых с российским участием.

5. Технико-экономическое обоснование создания предприятия за рубежом.

6. Каждый из российских участников также представляет:

• справку об отсутствии задолженности по платежам в бюджеты, выданную местным налоговым органом, где предприятие состоит в качестве налогоплательщика;

• справку из уполномоченного банка Российской Федерации о наличии у заявителя средств в иностранной валюте, достаточных для осуществления перевода;

• справку об источнике иностранной валюты у заявителя;

• справку из уполномоченных банков Российской Федерации, ведущих валютные счета предприятий, об отсутствии задолженности по обязательной продаже части валютной выручки.

7. Письмо-заявление на имя начальника Главного управления валютного регулирования и валютного контроля Банка России.

8. Иные документы, относящиеся к указанному проекту.

Организационно-правовая форма нового предприятия зависит от установленных правовых форм, в которых могут создаваться фирмы на территории зарубежного государства в соответствии с его законодательством. Наиболее распространенная форма совместных предприятий за рубежом — акционерные общества.

Создавая совместное предприятие, следует учитывать, что многие страны в целях противодействия захвату иностранными фирмами господствующего положения в производстве жестко регулируют порядок создания совместных предприятий гражданскими и торговыми кодексами, специальными законодательными актами. В большинстве стран для создания фирмы с иностранным участием предусмотрено предварительное разрешение соответствующих национальных органов.

Для успешной регистрации предприятия за рубежом требуется знать и соблюдать национальное законодательство данной страны, использовать государственные гарантии прав иностранных инвесторов, которые закрепляются в конституциях различных стран, где гарантируется неприкосновенность собственности, а также в конвенциях и соглашениях о взаимной защите и поощрении инвестиций на многостороннем и двустороннем уровнях.

В соответствии с «Конвенцией по урегулированию инвестиционных споров между государствами и гражданами других стран», действующей с 1966 г., инвесторы, происходящие из стран—участниц конвенции, в случае возникновения разногласий между ними и иностранными государствами, на территории которых они действуют, могут обратиться в Международный центр по урегулированию инвестиционных споров.

Многие зарубежные страны стали жертвами отрицательного общественного мнения о российских инвесторах как представителях преступных группировок. Последствиями неблагоприятного общественного мнения становятся ограничения деятельности фирм с участием российских инвесторов за рубежом. Участие в международных ярмарках, выставках и конференциях позволяет найти заинтересованных зарубежных партнеров для создания и успешной деятельности совместного предприятия.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://tarasei.narod.ru

Министерство образования Российской Федерации

Пензенский Государственный Университет

Медицинский Институт

Кафедра Хирургии

Реферат

на тему:

«Профессиональные вредности в работе анестезиолога»

Пенза 2009

План

Внутрибольничная инфекция

Анафилактические реакции на лекарственные препараты

Аллергия на латекс

Профессиональные вредности в анестезиологии

Литература

1. Внутрибольничная инфекция

Распространенность внутрибольничных инфекций, сопряженных с анестезией, точно неизвестна; представляется, что она невысока.

Вместе с тем существуют рекомендации относительно профилактики этих инфекций, основанные на здравом смысле и разработанные Центрами по контролю и профилактике заболеваний (Centers for Disease Control and Prevention), а также ASA. Некоторые из этих рекомендаций в несколько видоизмененном виде приведены ниже:

• Оборудование, которое находится в контакте с любым стерильным участком тела, должно быть простерилизовано перед применением.

• Оборудование, которое находится в контакте со слизистыми, но не предназначено для проникновения в глубжележащие ткани, должно быть чистым. Стерильность необязательна.

• Оборудование, обычно не входящее в контакт с больным или соприкасающееся только с неповрежденной кожей, следует обрабатывать ежедневно или при наличии видимых загрязнений.

• Оборудование, предназначенное для однократного применения, нельзя использовать повторно. Одноразовые шприцы и иглы можно применять только у одного больного.

• Лекарственные препараты, не содержащие консервант, следует готовить к применению в асептических условиях и применять только у одного больного; неиспользованные остатки следует немедленно утилизировать. Препарат, набранный в шприц и неиспользованный в течение 24 ч, должен быть уничтожен. Содержащие консервант и выпускаемые в многодозовых флаконах лекарственные препараты могут применяться у нескольких больных при условии строгого соблюдения правил асептики.

• Запорные трехходовые краны и инфузионные порты нужно поддерживать в стерильном состоянии.

• Линии для инвазивного мониторинга следует собирать по мере необходимости, а не загодя. Центральную вену необходимо катетеризировать в стерильных условиях (обработка кожи антисептиком, использование маски и стерильных перчаток, отграничивание места пункции стерильным бельем, стерильная наклейка). Место пункции следует ежедневно осматривать для своевременного выявления признаков инфекции, а капельницу и удлинительные трубки меняют каждые 72 ч.

2. Анафилактические реакции на лекарственные препараты

Анафилаксия — это аномальная, чрезмерная реакция организма на чужеродное вещество (например, лекарственный препарат, инфузионный раствор), опосредуемая реакцией антиген-антитело (реакция гиперчувствительности I типа). Распространенность анафилактических реакций составляет 1 на 5 000-25 000 анестезий. Даже низкомолекулярные лекарственные препараты могут провоцировать анафилактические реакции, связываясь с белком-переносчиком (например, с альбумином). Комплекс лекарственный препарат-переносчик стимулирует образование антител класса IgE, которые фиксируются на тучных клетках и базофилах. При повторном поступлении в организм антиген связывается с этими антителами, что приводит к высвобождению из клеток различных медиаторов, включая лейкотриены, гистамин, простагландины, кинины и фактор, активирующий тромбоциты. Эффекты этих медиаторов (табл. 1) формируют клиническую картину анафилаксии (табл. 2).

Анафилактоидные реакции напоминают анафилактические, но протекают без взаимодействия антител IgE с антигеном. Например, лекарственный препарат может активировать систему комплемента или непосредственно высвобождать гистамин из тучных клеток (например, крапивница после применения больших доз морфина сульфата). Несмотря на различия в патогенезе, анафилактические и анафилактоидные реакции нередко имеют сходную клиническую картину и в равной степени могут представлять опасность для жизни. Следует немедленно начать лечение, дифференцированное в зависимости от тяжести реакции (таблица 3).

Факторы риска анафилаксии включают молодой возраст, беременность, атопическое заболевание в анамнезе, повторное применение лекарственного препарата. При перенесенной аллергической реакции или высоком риске ее возникновения показаны лабораторные исследования: внутрикожные пробы с аллергенами, тесты дегрануляции лейкоцитов или базофилов (проба на высвобождение гистамина), радиоаллергосорбентный тест. Радиоаллергосорбентный тест представляет собой полуколичественное определение антиген-специфического IgE в сыворотке. Профилактическое применение Н1-блокаторов, кромолина натрия и кортикостероидов позволяет уменьшить тяжесть этих реакций.

ТАБЛИЦА 1. Эффекты медиаторов, опосредующих анафилактические реакции

	Лейкотриены	Гистамин	Простагландины	Кинины	Фактор, активирующий тромбоциты
Увеличение проницаемости капилляров	X	X	X	X	X
Вазодилатация	X	X	X	X	X
Бронхоспазм	X	X	X	X
Спазм коронарных артерий	X	X	X
Угнетение сократительной способности миокарда	X

3. Аллергия на латекс

Аллергия на изделия, содержащие латекс, может проявляться как легким контактным дерматитом, так и опасным для жизни состоянием. Наиболее тяжелые случаи обусловлены прямой IgE-oпoсредованной иммунной реакцией на полипептиды натурального латекса. Причиной контактного дерматита может быть реакция гиперчувствительности IV типа на химические вещества, вводимые в латекс-содержащие изделия в ходе производства. Вместе с тем считают, что возникший контактный дерматит может быть сопряжен с повышенным риском анафилаксии к латексу в будущем. Длительный контакт с латексом и анафилаксия в анамнезе повышают вероятность сенсибилизации.

К группе повышенного риска относятся медицинские работники, а также больные, которых часто подвергают процедурам с использованием латекс-содержащих приспособлений (например, повторные катетеризации мочевого пузыря, диагностические клизмы с барием). Особенно высок риск аллергии на латекс при spina bifida, травме спинного мозга и врожденных аномалиях мочеполовых органов. В ходе предоперационного обследования всем больным необходимо задавать вопрос об аллергии на латекс.

ТАБЛИЦА 2. Клинические проявления анафилаксии

Системы органов	Клинические проявления
Кровообращение	Артериальная гипотония*, тахикардия, аритмии
Дыхание	Бронхоспазм*, кашель, одышка, отек легких, отек гортани, гипоксия
Кожа	Крапивница*, отек лица, зуд

* Ключевые симптомы, позволяющие распознать анафилаксию во время анестезии

Анафилактическая реакция может развиться более чем через час после контакта с латексом, поэтому часто ее причиной ошибочно считают другие вещества (например, лекарственные средства, кровезаменители). Лечение: как при других анафилактических реакциях (табл. 3). Препарат выбора — адреналин (0,4 мкг/кг в/в).

ТАБЛИЦА 3. Лечение анафилактических и анафилактоидных реакций

Остановить введение лекарственного препарата Довести концентрацию кислорода в дыхательной смеси до 100% Ввести адреналин (0,01-0,5 мг в/в или в/м)* Перелить инфузионные растворы ( 1 -2 л раствора Рингера с лактатом) Ввести аминофиллин (5-6 мг/кг в/в) Ввести дифенгидрамин (50-75 мг в/в)

* Доза и путь введения адреналина зависят от тяжести реакции

При высоком риске аллергии на латекс проводят внутрикожные пробы, тесты дегрануляции лейкоцитов или базофилов, радиоаллергосорбентные тесты. Профилактика аллергической реакции на латекс у сенсибилизированных больных состоит в превентивном применении лекарственных препаратов и абсолютном отказе от использования латекс-содержащих изделий. Фармакологическая профилактика, эффективность которой четко не установлена, состоит во введении перед операцией Н1- и Н2-блокаторов и кортикостероидов. Латекс содержат многие приборы и принадлежности, применяемые в анестезиологии: перчатки, жгуты, эндотрахеальные трубки, меха аппаратов ИВЛ, порты внутривенных катетеров, манжетки для измерения АД, лицевые маски. Документирована аллергическая реакция, обусловленная вдыханием ничтожного количества антигена латекса, содержащегося в аэрозоле талька для перчаток. Содержащие латекс изделия должны быть соответствующим образом промаркированы. При сенсибилизации к латексу можно использовать только не содержащие латекс принадлежности и приборы: поливиниловые или неопреновые перчатки, силиконовые эндотрахеальные трубки и ларингеальные маски, пластмассовые лицевые маски). Из многодозовых флаконов перед использованием следует удалить резиновые пробки.

4. Профессиональные вредности в анестезиологии

Длительное воздействие ингаляционных анестетиков

Одним из последствий длительного нахождения в операционной является определенный риск осложнений, обусловленных длительным воздействием на анестезиолога следовых концентраций ингаляционных анестетиков. Было проведено несколько исследований, посвященных этой проблеме, но они значительно отличались по своей структуре, поэтому полученные данные оказались весьма противоречивыми и не позволили прийти к однозначным выводам. Вместе с тем можно сделать некоторые обобщения:

• У женщин-анестезиологов и анестезиологических сестер может быть немного повышен риск выкидышей и рождения детей с врожденными аномалиями.

• У женщин-анестезиологов и анестезиологических сестер может быть немного повышен риск злокачественных новообразований.

• У анестезиологов и среднего анестезиологического персонала может быть повышен риск заболеваний печени, причем не только за счет сывороточного гепатита.

• У женщин, работающих в операционной, может быть повышен риск заболеваний почек.

• У стоматологов и их помощников может быть повышен риск неврологических заболеваний вследствие постоянного контакта с закисью азота.

Необходимо подчеркнуть, что ни одно из этих обобщений не подтверждено с абсолютной достоверностью. В экспериментах на животных не удалось выявить мутагенного, канцерогенного или тератогенного действия следовых концентраций современных ингаляционных анестетиков. Тем не менее, из-за потенциального риска побочных эффектов Национальный Институт Профессиональной безопасности и Здравоохранения (National Institute for Occupatonal Safety and Health) считает допустимой концентрацию в воздухе операционной закиси азота менее 25 ppm (ppm — parts per million, т.е. количество частей газа на миллион частей смеси), а галогенсодержащих анестетиков — менее 0,5 ppm (менее 2 ppm в отсутствие закиси азота). Чтобы снизить концентрацию анестетиков в воздухе операционной до этого приемлемого уровня, необходимо использовать современные системы отвода использованных медицинских газов, обеспечить адекватную вентиляцию операционной, применять современные наркозные аппараты. Для определения следовых концентраций анестетиков в воздухе операционной необходимо специальное оборудование (например, инфракрасный анализатор, газовый хроматограф), поскольку большинство людей не может почувствовать запах ингаляционного анестетика в концентрации менее 30 ppm (особенно слаб запах закиси азота).

Инфекционные заболевания

Медицинский персонал больниц подвергается риску многих инфекционных заболеваний (например, вирусные заболевания верхних дыхательных путей, краснуха, туберкулез).

Герпетический панариций — воспаление пальца, обусловленное вирусом простого герпеса типа 1 и 2. Заражение обычно обусловлено проникновением контаминированной слюны через мелкие ранки и ссадины на руках анестезиолога. На месте входных ворот появляются болезненные пузырьки. Верификация диагноза: обнаружение гигантских эпителиальных клеток или ядерных включений при исследовании мазка материала, взятого из основания пузырьков; возрастание титра вируса простого герпеса; выявление вируса с помощью антисыворотки. Лечение: местное применение 0,5%-ной мази ацик-ловира. Профилактика: применение перчаток при манипуляциях в полости рта. Риск заболеть герпетическим панарицием особенно высок, если у больного какая-либо инфекция, иммунодефицит, злокачественное новообразование, нарушение питания.

Из дымка, образующегося при лазерном лечении кондиллом, папиллом и бородавок, выделена вирусная ДНК. В этом случае теоретически существует риск вирусной инфекции, который можно снизить системой удаления дымка, применением перчаток и высокоэффективных масок.

Очень серьезен риск попадания в кровь опасных для жизни вирусов гепатита В, гепатита С, вируса иммунодефицита человека (ВИЧ). Заражение этими болезнями может произойти при контакте с инфицированной слизистой, кожей, жидкостями организма, но чаще всего — при непреднамеренном уколе иглой, контаминированной инфицированной кровью. Риск заражения можно оценить, зная три фактора: распространенность инфекции в популяции больных; частота экспозиции (например, частота непреднамеренного укола иглой); частота сероконверсии после однократного контакта. Вероятность сероконверсии при контакте зависит от нескольких факторов: инфекционность возбудителя; тяжесть инфекции у больного; количество инфицированного материала, попавшего в организм медицинского работника; иммунный статус медицинского работника. Использование перчаток, безыгольных инъекторов и защищенных игл, позволяет снизить частоту некоторых (но не всех) повреждений.

Первая помощь при непреднамеренном уколе иглой заключается в обработке места укола антисептиком и оповещении соответствующего подразделения медицинского учреждения. Необходимо провести серологическое обследование медицинского работника и, по возможности, больного, при работе с которым произошло осложнение. Иммуноглобулин оказывает некоторое защитное действие в отношении гепатита В. Эффективность применения зидовудина для профилактики ВИЧ-инфекции точно не установлена.

Выявление серологических маркеров гепатита В у анестезиологического персонала (15-50%) в несколько раз выше, чем в общей популяции (3-5%). Риск инфицирования пропорционален стажу работы. Летальность при фульминантном гепатите (который составляет 1 % от острых форм гепатита) достигает 60%. Хронические активные гепатиты (<5% всех случаев) сопряжены с повышенным риском цирроза печени и гепатоцеллюлярного рака. Основной путь передачи инфекции — через препараты крови или жидкости организма. Диагноз подтверждают обнаружением в крови поверхностного антигена гепатита В (HBsAg). О благоприятном исходе заболевания свидетельствует исчезновение из крови антигена HbsAg и появление антител к нему (анти-HBs). Для профилактики всех анестезиологов и анестезиологических сестер настоятельно рекомендуется вакцинировать от гепатита В. Появление в крови анти-HBs антител после введения третьей дозы вакцины подтверждает успешную иммунизацию.

Еще одним важным профессиональным заболеванием анестезиологов является гепатит С. Его распространенность у медицинских работников составляет 4-8%. В большинстве случаев (30-50%) это заболевание приводит к развитию хронического гепатита, который, хотя часто и течет бессимптомно, может приводить к печеночной недостаточности и смерти. В США гепатит С является наиболее частой причиной неалкогольного цирроза печени. Вакцины против гепатита С не существует. Скрининг донорской крови на антитела к гепатиту С (анти-HCV) снизил распространенность посттрансфузионного гепатита С.

Риск заражения ВИЧ-инфекцией после однократного укола иглой, загрязненной кровью больного ВИЧ-инфекцией, составляет 0,4-0,5%. Случаи заражения медицинских работников (включая анестезиологов) ВИЧ-инфекцией от больных подтверждены документально, поэтому Центры по контролю за СПИДом разработали рекомендации относительно всех видов контакта с больным. Ниже перечислены эти универсальные меры предосторожности, которые позволяют также снизить риск заражения гепатитами В и С:

• предосторожности при обращении с иглами, в том числе запрет на их закрытие защитными колпачками после применения и немедленное помещение загрязненных кровью игл в специальные контейнеры;

• использование перчаток и других барьерных методов при контакте с открытыми ранами и жидкостями организма;

• частое мытье рук;

• применение адекватных методов дезинфекции и утилизации контаминированных материалов;

• особую осторожность должны соблюдать беременные медицинские работники. Медицинским работникам с экссудативным или мокнущим дерматитом кистей нельзя проводить манипуляции с больными.

Злоупотребление лекарственными препаратами

Анестезиология является медицинской специальностью, сопряженной с особенно высоким риском патологического пристрастия к различным лекарственным препаратам. Причины: профессиональный стресс; легкая доступность различных лекарственных препаратов, к которым легко развивается пристрастие; любопытство, вызванное наблюдением эйфории, которая часто возникает у больных после введения опиоидов или седативных средств. Факторы риска злоупотребления лекарственными препаратами: сопутствующие личные проблемы (например, семейные или финансовые затруднения); алкоголизм или злоупотребление лекарственными препаратами в семейном анамнезе.

Добровольное применение препаратов, влияющих на настроение, является заболеванием. В отсутствие адекватного лечения это заболевание часто приводит к смерти от преднамеренной или случайной передозировки. Это заболевание очень сложно выявить, потому что больной, как правило, категорически отрицает факт злоупотребления лекарственными препаратами. Изменения личности, позволяющие заподозрить заболевание, к сожалению, носят неспецифический характер и становятся очевидными уже на поздних стадиях. Они включают снижение социальной активности, незначительные изменения внешности, быструю смену настроения, изменение профессиональных привычек. Лечение начинают с составления плана вовлечения больного в какую-либо стандартную реабилитационную программу. Возможность сохранить лицензию на медицинскую практику и возобновить полноценную клиническую деятельность является мощной мотивацией для лечения. Эффективность некоторых реабилитационных программ составляет 70%. Существует ряд подходов, улучшающих результаты лечения: участие больного в работе групп поддержки (например, Анонимные наркоманы); неплановые анализы мочи на содержание препаратов, вызвавших пристрастие; назначение внутрь налтрексона (длительно действующего антагониста опиатных рецепторов). Основные принципы профилактики: ужесточение контроля за хранением и выдачей препаратов; подробное, правдивое и профессиональное информирование о тяжелых последствиях злоупотребления лекарственными препаратами.

Рентгеновское облучение

Интраоперационные рентгенологические диагностические и лечебные (например, эндоваскулярные) вмешательства подвергают анестезиолога риску осложнений, сопряженных с действием ионизирующего облучения. Существует два метода снижения экспозиционной дозы: применение барьерных способов защиты и пребывание на максимально возможном расстоянии от источника облучения. Обязательные барьерные методы защиты включают использование перегородки из просвинцованного стекла или свинцовые фартуки с воротником (последнее — для защиты щитовидной железы). Что касается защиты расстоянием, то существует следующая закономерность: интенсивность облучения убывает обратно пропорционально квадрату расстояния от источника до облучаемой поверхности. Таким образом, доза облучения человека, находящегося на расстоянии 4 м от источника, в 16 раз меньше, чем у человека, находящегося на расстоянии 1 м. Предельно допустимая экспозиционная доза облучения медперсонала не должна превышать 5 бэр/год. Эту дозу определяют с помощью специального датчика, который прикреплен к одежде сотрудников, работающих с рентгеновским оборудованием.

Литература

«Неотложная медицинская помощь», под ред. Дж. Э. Тинтиналли, Рл. Кроума, Э. Руиза, Перевод с английского д-ра мед. наук В.И. Кандрора, д. м. н. М.В. Неверовой, д-ра мед. наук А.В. Сучкова, к. м. н. А.В.Низового, Ю.Л. Амченкова; под ред. Д.м.н. В.Т. Ивашкина, Д.М.Н. П.Г. Брюсова; Москва «Медицина» 2001

Интенсивная терапия. Реанимация. Первая помощь: Учебное пособие / Под ред. В.Д. Малышева. — М.: Медицина.— 2000.— 464 с.: ил.— Учеб. лит. Для слушателей системы последипломного образования.— ISBN 5-225-04560-Х

Святитель Филарет (Дроздов) и его отношение к женскому монашеству

Прот. Максим Козлов

Следует указать в самом начале статьи, что реформа монашеских общин в течение длительного периода архиерейского служения Святителя Филарета в Москве, -с 1821 по 1867 год ,- не имела места в смысле реформ Петра Великого в 1721 году или Екатерины Великой в 1764. Кроме того, многие духовные и структурные преобразования, поборником которых был Святитель Филарет, должны были затронуть как женские, так и мужские монастыри. Тем не менее, исследование об отношениях Филарета и женских монашеских общин имеет много оснований: во-первых, о духовной жизни женских монастырей написано достаточно мало; во-вторых, именно в XIX в. возникла новая форма организации духовной жизни именно женщин — женские общины, и св. Филарет побуждал их развитие по причине их необыкновенной жизнестойкости; и в-третьих, подвижки в сторону общежительной реформы в православной религиозной жизни оказали значительное, хотя и мало изученное, влияние на народную культуру предреволюционного периода1.

В 1821 году, когда свт. Филарет стал московским архиепископом (митрополитом в 1825), в его епархию входили семь женских монастырей в Москве и три за её пределами . Это были старинные уважаемые заведения, такие как Алексеевский монастырь, основанный в 1358 году, Новодевичий, основанный в 1524 и Страстной, основанный в 1654 году. Они уцелели при сокращении монастырей во время секуляризации монастырской собственности в 1764 году, и с тех пор как частичную компенсацию за потерю своих земель и крепостных крестьян стали получать ежегодное пособие из государственной казны, предназначенное для платы священнослужителям, для покрытия монастырских нужд и на содержание определённого числа монахинь и послушниц; оттого эти монастыри получили название штатных. За долгую историю в этих монастырях сложились порядки, на которые со всё возрастающим неудовольствием взирали ревностные иерархи и представители монашества, желавшие перемен. К 1821 году в московской епархии из десяти женских монастырей ни один не был организован на общежительных началах.

Наоборот, как и по всей Российской Империи, эти монастыри были необщежительными и следовали идиоритмическому образу жизни. Упорствуя в подражании образцам монастырской жизни XVII-XVIII вв., эти монастыри не принимали режима жизни со строгим подчинением уставу и послушанием настоятельнице.

В противоположность некоторым русским монастырям, которые к этому времени уже жили более строгой аскетической жизнью, рассматриваемые монастыри оставались относительно аморфными, внутренне разобщёнными и зависимыми от вопросов собственности. Вместо того чтобы жить в общих корпусах, монахини и послушницы жили в отдельных кельях, которые считали своей собственностью. Было заведено по вступлении в монастырь покупать келью у прежней владелицы или строить свою; при переходе в другой монастырь келью можно было или продать, или разобрать. Кроме того, каждая монахиня занималась ведением своего хозяйства, закупкой съестного и приготовлением еды. Трапезная, если таковая существовала, предназначалась в основном для более бедных монахинь и послушниц, более обеспеченные предпочитали кормиться в своих кельях. При таком порядке вещей уровень общинной жизни и дисциплины был низким, а уединение было просто невозможно из-за необходимости торговать на рынке своими изделиями. Силы, которые должны были идти на духовное созидание, общинную работу или благотворительную деятельность, растрачивались на поддержание личного хозяйства.

Вдохновляясь аскетическим идеалом таких подвижников как преп. Паисий Величковский (1722-1794) и свт. Тихон Задонский (1724-1783), свт. Филарет не мог не скорбеть о состоянии дел в старых штатных монастырях. В течение почти пятидесяти лет своего предстоятельства он неопустительно занимался укреплением общежительного и молитвенного характера жизни в монастырях, подчинённых ему, и способствовал созданию новых, основанных на началах общежития, религиозных общин. И то, и другое было важным делом, но более удалось последнее по причинам, которые мы рассмотрим в данной статье.

При первоначальной попытке реформы существующих монастырей цели Филарета относительно женских монастырей были теми же, что и относительно мужских: более строгая дисциплина, большее удаление от мира, более глубокая религиозная практика, больше общежития. Идея введения общежития была не нова, Синод уже предпринимал её в.XVIIIв., но столкнулся с сопротивлением монастырей устрожению дисциплины и руководству ими извне. Архимандрит Пимен (1810-1880) в своих воспоминаниях пишет о повсеместной неприязни в штатных монастырях к общежительному правилу, а Игорь Смолич говорит, что это неприятие было столь сильным, что «даже у энергичного и талантливого митрополита Филарета» опустились руки.

При назначении настоятельниц в штатные монастыри свт. Филарет старался находить женщин, сочувствовавших делу общежительного переустройства, а затем оказывал им поддержку при сопротивлении, неизбежно вызываемом нововведениями. В 1830 году в Серпуховском Владычнем монастыре разразился скандал, когда новая игуменья Назарета с благословения свт. Филарета предприняла попытки сделать общежитие реальностью в монастыре, который с 1806 года официально имел статус киновии. Скандал, сопровождаемый жалобами монахинь-противниц общежития, направленными в Московскую консисторию, достиг такой крайности, что 4 июня 1830 года свт. Филарет издал резолюцию в поддержку общежительного устройства. Резолюция начиналась словами упрёка в адрес «нескольких монахинь и послушниц», чьё сопротивление общежитию было «противоправным и противозаконным» и тем самым «не только не имеющим достоинства в себе, но скорее достойным наказания» по следующим причинам:

1. Согласно пункту 27 монашеских правил Духовного Регламента в монастырях должно быть устроено общежитие.

2. Данный монастырь (Серпуховской Владычний) при переводе его в 1806 году из мужского в женский был предназначен к общежитию и тем самым те, кто не имеет расположения к общежитию, не должны были бы вступать в него.

3. Поскольку по пострижении каждый приносит обеты послушания и нестяжания, обеты эти обязывают его оказывать послушание настоятельнице, когда та старается об улучшении общего жития.

4. Доводы некоторых о том, что у них имеются собственные кельи, нельзя признать основательными, потому что даже в условиях общежития монахини могут оставаться в своих кельях, но при этом согласно закону и уставу данной епархии и по статусу монастыря монахи более не должны рассматривать кельи как свою собственность.

Монахиням, которые противостояли общежитию, было указано поимённо о переводе в иные монастыри: Аполлинария, лидер оппозиции, высылалась в Коломенский монастырь под надзор, Нектария и Ардалиона должны были быть переведены либо в Алексеевский либо в Хотьков монастырь. Послушницам, которые не признавали общежития, было дано три месяца на определение для себя нового места пребывания и на передачу своих келий «другим, кто имеет желание устроения жизни на общежительных основаниях». В конце концов, свт. Филарет сделал уступку пожилым послушницам из дворянства, «которым было бы трудно разделить все обязанности общежития по причине отсутствия в прошлые годы привычки к труду и к воздержанию в пище». Им было разрешено питаться отдельно, а других сестёр просили не судить их строго и не рассматривать в качестве примера. Однако впредь никто не мог быть принят в монастырь «разве что принимая обязательства подчиниться всем правилам общежития без исключения и без различия между благородными и простыми».

С общежитием в то время ассоциировалась более строгая дисциплина, упразднение личной собственности, более воздержанное питание, уменьшение сословных различий и какая-либо форма совместного труда. Кроме того, во многих случаях общежитие подразумевало наличие общего правила и строгое послушание монастырскому духовному начальству или старцу, в особенности, когда за образец принимался строгий афонский устав, сторонником которого был преп.Паисий Величковский, чьи ученики и принесли этот устав в Россию в конце XVIII — начале XIX в. В своей самой строгой и самой жизнестойкой форме общежитие и послушание старцу произвело обновление в духовной жизни в России, наиболее ярким выражением этого обновления стали всем известные преподобные старцы Оптиной пустыни и, конечно, преподобный Серафим Саровский.

Планы свт. Филарета в отношении штатных монастырей были скромнее, однако в резолюции по Серпуховскому монастырю он резко критикует тех послушниц, которые без благословения настоятельницы покинули монастырь . Поскольку у тогдашних русских монахов и монахинь было в обычае переходить с места на место, введение общежития означало для них тяжело переносимые ограничения не только на обладание собственностью, еду и ежедневные занятия, но и на свободу передвижения . И неудивительно, что в старых необщежительных монастырях столь сильно противились попыткам их реформирования со стороны ревностных настоятелей и иерархов.

И тем не менее попытки делались. Например, в 1848 году, когда умерла престарелая настоятельница Хотькова монастыря, свт. Филарет поставил на её место настоятельницу Коломенского монастыря Магдалину и побуждал новую игуменью направить усилия на превращение Хотькова в общежительный монастырь . Зная о её деловых качествах, он говорил архимандриту Троице-Сергиевой лавры Антонию, что это назначение будет на пользу делу, но также и вызовет противостояние.

Противостояние возникло скоро. Оба, и Магдалина, и Филарет, искали путей введения общежития, но свт. Филарет был больше озабочен тем, чтобы никто не был отторгнут в процессе преобразований, а Магдалина скорбела о том, что так нелегко даётся учреждение общего жития для всех четырёхсот сестёр. Филарет рассуждал о возможности ведения двух режимов жизни в монастыре — общежитие с общей трапезой и, для тех, кому это очень непривычно и кто имеет средства для содержания себя, — возможность продолжать жить в кельях и вести своё хозяйство самим. Магдалина вместо этого предложила две трапезные — общую для сестёр и настоятельскую для тех, кому попускался менее строгий стол . Ещё Магдалина хотела завести другие рясы и переобучить хор пению в более строгой манере. Когда это ей не удалось, она захотела заменить старый хор новым из особенно благочестивых сестёр . На это свт. Филарет вынужден был напомнить Магдалине о невозможности производить в монастыре полный «переворот» и о том, что она должна выбирать средства переустройства, подходящие всем и соответствующие духу монастырской жизни . Ещё через год, когда её властные приёмы продолжали вызывать протесты, свт. Филарет сказал Магдалине, что она действует не как мать, а как помещица.

Неудивительно, что в таких обстоятельствах реформа в Хотькове продвигалась медленно и неровно: свт. Филарет, принципиально находясь на позициях общежития, не решался вводить его насильно, а Магдалина и наиболее ревностные сестры постоянно сталкивались с противостоянием тех сестёр, которые не хотели расставаться со старыми порядками. После смерти Магдалины в 1856 году новая игуменья была приведена в расстройство, обнаружив в монастыре столь «разнопёрую» общину, в которой одни имели общежитие, другие жили полуобщинной жизнью, а третьи — обособившись в своих кельях. Она искала помощи Филарета, а он в свою очередь просил совета у Антония, благочинного Хотькова. Очевидно, Антоний к идее устроения общежития в Хотькове относился без должного понимания, потому что в письме от 31 января 1857 года Филарет упрекает Антония за то, что тот не уладил вопрос разнохарактерного устроения жизни в Хотькове:

«Из рассуждения Вашего заключаю, что я ошибся, предписав покойной игумении направлять монастырь к характеру общежительному. Я имел в сем опыт в меньшем виде. В Серпуховском женском монастыре владыка Платон учредил общежитие, но я, пришед в управление, нашел в нем порознь живущих более, нежели общежительных. Покойная игумения Алексеевского монастыря Назарета, предложила мне назначить туда другую Назарету, ее ученицу, для восстановления общежития, пожелав и сама там жить на покое. Так и сделалось: положено было принимать в монастырь только на правило общежития: и, таким образом, по времени число общежитндьных увеличилось, а число необщежительных уменьшилось; и общежительный характер сделался в монастыре господствующим. Я подумал, что подобное может совершиться и в Хотькове монастыре».

Из этого письма становится очевидной умеренность Филаретовских реформ — он рассматривал общежитие в качестве идеала монашеской жизни в надежде, что со временем и смертью тех, которые привыкли к старым порядкам, идеал воплотится в жизнь. Ещё в 1852 году в «Правилах благоустройства монашеских братств в Москве» свт. Филарет выражал свои пожелания умерять введение общежития осторожностью. Эти правила, которые в 1853 году применялись уже и к женским монастырям, обозначают проблему со всей ясностью:

«В монастырях штатных, каковы Московские, введенный в обычай раздел доходов между братиею производит то, что каждый по себе удовлетворяет разным своим личным хозяйственным потребностям, а отсюда происходит надобность нередкого исхождения из монастыря и сношений с мирскими людьми. Настоятель и братия, которые поревновали бы в большей силе исполнять обет нестяжания и образовались в совершенное общежитие, заслуживали бы в сем поощрение начальства; но достижению сего вскоре есть, кроме укоренившегося обычая, и другие немаловажные препятствия. При таких обстоятельствах монастырское начальство должно стараться хотя некотрым личным потребностям братии удовлетворять начальственным общим распоряжением и тем уменьшить личные заботы и развлечения» .

Кроме «глубоко укоренившихся привычек» Филарет не называет препятствий к общежитию, но я предположил бы, что они были организационного и финансового характера. У штатных монастырей в городах не было ни средств, ни необходимой организации для содержания себя. Они не были аграрными хозяйствами, и монашествующие не работали по найму. А поскольку они не производили продукты питания и бюджеты их были скромны, общая трапеза была за пределами возможностей большинства городских монастырей. Эти обстоятельства укрепляли среди монашествующих практику поисков пропитания собиранием милостыни, изготовлением и продажей разных поделок или расчетом на независимые источники финансирования в дополнение к тому скудному содержанию, которое шло из государственного бюджета.

Если смотреть на дело именно с этой точки зрения, ясно, что введение трапезной было прежде всего актом благотворительности по отношению к малоимущим сестрам. Это подтверждает Токмаков, авторитетный специалист XIX в. по русским монастырям, называя трапезную Новодевичьего монастыря благотворительным заведением . Трапезная, обслуживавшая более двухсот монахинь и послушниц, была организована в 1862 году от щедрот двух московских купцов.

Хотя общая трапезная сама по себе не могла изменить необщежительный характер монастыря на общежительный, она могла стать важным шагом на пути к общежитию и совершенствованию духовной жизни в штатных монастырях. Хорошо организованная трапезная могла бы вносить многие духовные преимущества в жизнь сестёр — совместная работа на кухне и общая трапеза уменьшали бы социальную дифференциацию в общине и укрепляли общинный дух; более строгий стол напоминал бы о воздержании, которое должно быть в монастырской жизни; силы, уходившие на ведение личного хозяйства и торговлю, можно было бы направить на молитвенный труд или работу на общее благо; устранение необходимости заниматься рыночной торговлей создало бы условия для уединения и настоящий уход из мира действительно мог стать возможным; чтения за трапезой исполняли бы задачу нравственного совершенствования и способствовали образованию сестёр.

Свт. Филарет настаивал на введении общих трапезных в штатных монастырях, но по упомянутым причинам прогресс здесь был незначителен. В 1860-х годах игуменья Антония, чьё духовное становление прошло в общежительном Спасо-бородинском монастыре, ввела общую трапезную в Страстном монастыре в Москве . В Алексеевском монастыре трапезная появилась только в 1871 году, уже после смерти свт. Филарета.

1 В этой статье рассматривается роль св. Филарета, как одного из выдающихся православных иерархов, в развитии женских духовных общин. Вопросы о возможностях автономии, образования и саморазвития, которые эти общины предлагали женщинам и в особенности крестьянкам. См. Brenda Meehan-Waters, «To Save Oneself: Russian Peasant Women and the Development of Women’s Religious Communities in Pre-Revolutionary Russia», in Russian Peasant Women, eds/ Beatrice Farnsworth and Lynne Viola (Oxford University Press). 1991.

Общежительная реформа в штатных монастырях в целом проходила болезненно и вяло. Ко времени кончины свт. Филарета в 1867 году из десяти штатных женских монастырей в его епархии, которые уже существовали в 1821 году — году назначения Филарета на кафедру, только один Серпуховской Владычний стал общежительным. Хотьковский монастырь всё ещё проходил стадию преобразований, а в Новодевичьем и Страстном удалось лишь введение общих трапезных.

Всё, о чём говорилось выше, — только половина дела и при том не самая динамичная. Где бы ни учреждались новые монастыри, они всюду учреждались на общежительных основаниях.

Гораздо значительнее то, что свт. Филарет одобрял создание полуофициальных по статусу женских религиозных общин на общежительных принципах. В конце концов многие из них официально стали монастырями . То есть в конечном счёте в XIXв. наиболее значительные преобразования в сфере монашеской жизни женщин произошли посредством создания женских общин, впоследствии становившихся монастырями, а не через преобразования в существовавших монастырях. Из 156 женских общин, созданных в Российской Империи за период с 1764 по 1894 годы, 104, т.е. 67%, стали монастырями с общежительным уставом .

Важным фактором, обусловившим создание этих женских общин, была церковная реформа 1764 года, когда была конфискована монастырская собственность и появилось штатное монастырское духовенство. Теперь, когда государство обязалось финансировать монастыри и выплачивать содержание монахам, оно стало со всем рвением сокращать «излишне многочисленное» духовенство и упразднять церкви и монастыри. В 1762 году монастырей в России было 861, из них — 678 мужских и 203 женских; реформа 1764 года сократила их более чем вдвое, доведя общее количество до 385, в том числе 318 мужских и 67 женских . В целях более рационального использования средств малые монастыри были закрыты, а их насельники, многие из которых были стары, больны или прожили на прежнем месте не один десяток лет, были переведены в большие штатные монастыри той же епархии. В результате в обществе возникла сильная дезорганизация; кроме того, некоторые люди в новых обстоятельствах попали в чуждую среду, а многие по новому бюджету оказались без окладов. В провинциальных городах и на улицах Москвы и Петербурга стали появляться бездомные монахи и монахини в поисках приюта и пропитания. Их появление в столицах вызвало неприятные чувства у Екатерины II и она издала строжайший указ, повелевая бродягам духовного сословия вернуться в свои епархии . В дополнение были приняты энергичные меры для рекрутирования излишнего духовенства в армию.

Хотя правительственные ограничения числа и месторасположения монастырей и духовенства касались и мужчин, и женщин, именно женщины отозвались на эти мероприятия почти мгновенно, начав образовывать женские общины . Самая первая была создана в городе Арзамасе в 1764 году на месте закрытого женского монастыря . Эти экономически самостоятельные сообщества, как резонно можно предположить, отвечали религиозным, дисциплинарным и общежительным требованиям и в то же время могли поддержать женщин, лишённых официальных окладов в ограниченном церковном бюджете 1764 года. За время пребывания Филарета на митрополичьей кафедре в московской епархии было учреждено пять женских общин. Спонтанный и подлинно народный характер роста этих общин был ярким свидетельством народного благочестия, местной инициативы и отвечал религиозным нуждам русских женщин той эпохи.

Первой из пяти общин в Филаретовской епархии стала Аносино-Борисоглебская община в Звенигородском уезде, основанная княгиней Евдокией Мещерской, урождённой Тютчевой — тёткой известного русского поэта Ф.И. Тютчева. В 1796 году в возрасте двадцати двух лет она вышла замуж за князя Бориса Ивановича Мещерского. Спустя три месяца после свадьбы князь умер, оставив её беременной дочерью . Княгиня удалилась в своё имение Аносино чтобы воспитывать дочь и вести благочестивый образ жизни . Пока дочь подрастала, она построила в Аносино каменную церковь, а в 1821 году в память о почившем супруге — дом призрения для бездомных женщин, заложив тем основание женской общины. В 1823 году община получила статус общежительного монастыря. К этому времени Мещерская уже выполнила свой родительский долг по отношению дочери и была пострижена свт. Филаретом в Вознесенском монастыре в монахини с именем Евгении и назначена настоятельницей новообразованного Борисоглебского монастыря.

Евгения, несмотря на заикание, имела живой ум и была известна мудростью советов; отмечали также простоту её жизни. Её внучка, которая вступила в монастырь в 1844 году, будучи дочерью сенатора, пошла по стопам своей бабки — она жила простой жизнью на природе, колола дрова, стирала бельё, готовила для трапезной и даже, по свидетельству архимандрита Пимена, ухаживала за лошадьми . К 1877 году в монастыре было 180 монахинь и послушниц, монастырь обеспечивал себя сельскохозяйственными продуктами, содержал больницу, дом престарелых для насельниц и гостиницу для приезжих . Организацией и образом жизни монастырь сильно отличался от других, необщежительных женских монастырей Москвы.

Самой заметной среди женских общин была Спасо-Бородинская, организованная Маргаритой Михайловной Тучковой, урождённой Нарышкиной, вдовой генерала Тучкова, убитого в 1812 году в знаменитом сражении при Бородино . Глубоко скорбя о своей потере, Тучкова дала обет построить в память о муже церковь на месте гибели его и других героев Отечественной войны 1812 года. Работая своему делу без устали, имея непреклонную решимость и многочисленные связи, Тучкова наконец добилась разрешения на возведение церкви и даже получила от царя пожертвование на строительство в размере десяти тысяч рублей. Но начало было таким трудным, что ей пришлось продать имеющуюся собственность и драгоценности для реализации задуманного. Во всё долгое время строительства Тучкова курсировала между стройплощадкой и домом в Москве, где она занималась образованием сына . В Бородино у неё была избушка, называемая пустынькой, и сюда стекались люди, привлекаемые славой о её благочестии и милосердии к неимущим. Как-то раз, проезжая через соседнюю деревню, она наткнулась на лежащую в телеге избитую, дрожащую женщину. Тучкова выяснила, что муж этой женщины был всем известный пьяница, который постоянно бил и терроризировал жену и двух дочерей, и возымела твёрдое намерение дать этим женщинам кров и защиту. По её настоянию местные власти разрешили увезти их, так из приюта для этих женщин постепенно выросла Спасо-Бородинская женская община.

В течение всех этих лет свт. Филарет был духовником Тучковой. Особенно важной эта роль свт. Филарета сделалась в 1826 году, когда сын Тучковой неожиданно умер от скарлатины и она впала в глубокое уныние и духовное окаменение. В это трудное время свт. Филарет оказывал Тучковой духовную поддержку, пока она не обрела мир в Спасо-Бородино в молитве, благотворении местным крестьянам, даровании совета и утешения женщинам, селившимся здесь под её духовным руководством. Долгими зимними вечерами вокруг Тучковой собирались женщины, — многие были бедны и необразованны и она читала вслух, наставляла, обсуждала с ними их духовные и иные нужды . В 1833 году, когда в общине было уже более сорока сестёр, свт. Филарет побудил общину добиваться формального признания, и началась подготовка к возведения её в статус монастыря. Он увещевал Тучкову принять постриг, что, по его мнению, помогло бы добиться положительного решения Синода. Зная также, как важно для нового монастыря быть экономически независимым, Филарет поддержал прошение Тучковой о том, чтобы её крупный пенсион вдовы генерала мог бы расходоваться на нужды монастыря . В 1838 году община была переведена официально в ранг общежительного монастыря . За литургией в Троице-Сергиевой лавре при поставлении Тучковой в игуменьи свт. Филарет совершил особый обряд посвящения ее в чин диакониссы и тем самым продемонстрировал своё желание возродить это забытое древнее служение.

Успех Спасо-Бородинской общины, в которой к 1877 году собралось около двухсот сестёр, заронил в сердца других благочестивых женщин желание образовать духовные общины в своих поместьях . Так, Анна Гавриловна Головина, урождённая княжна Гагарина, после смерти мужа стала помышлять о создании женской общины по образцу Спасо-Бородинской в старинном имении Головиных Новоспасском . Её сын одобрил эти планы и вместе они пожертвовали на их осуществление 108 десятин земли, мельницу, дававшую до 500 рублей в год и кирпичный завод в Москве с годовым доходом в 500 рублей. В 1851 году община, известная под именем Спасо-Влахернской, была официально признана, и свт. Филарет посетил её и освятил в ней церковь.

Московский святитель деятельно помогал формированию Влахернской общины. В 1854 году он отредактировал и благословил устав общежития, составленный по образцу Одигитриевской пустыни . В 1856 году, после смерти Головиной, по просьбе её сына Филарет поставил в общину мать настоятельницу, которая должна была нести дух Дивеева, знаменитой женской молитвенной общины, выпестованной преп. Серафимом Саровским в нижегородской земле . В 1861 году свт. Филарет активно поддержал возведение общины в ранг монастыря, таким образом в очередной раз увеличивая количество общежительных монастырей в своей епархии.

История происхождения и развития пятой по счёту женской духовной общины, образованной в московской епархии за время правления свт. Филарета — Крестовоздвиженской-Иерусалимской, — рисует яркую картину народного благочестия, чуждого сословных границ. История начинается с крестьянина Ивана Степановича из деревни Пахра, что примерно в тридцати верстах от Москвы. Ивана Степановича и в деревне, и в Москве среди купцов принимали за юродивого старца. Свт. Филарет знал его и относился к нему с расположением; знали Ивана Степановича и в семье купцов Саватюгиных. Когда в 1854 году купец Саватюгин умер, Иван Степанович попросил его жену пожертовать тридцать рублей маленькой группке женщин в Пахру, которые собирались вместе для чтения псалтири и которые за этот дар стали бы молитвенно поминать почившего вечно. В 1855 году эта группа выросла численно, и по смерти Николая I свт. Филарет благословил чтение неусыпаемой псалтири по почившему государю. Сама Саватюгина присоединилась к растущей общине и на свои средства построила большой дом для сестёр. Тем не менее, места в Пахре скоро стало недостаточно и к середине 60-х годов община уже присматривала место побольше.

А в это время умирает Николай Иванович Головин, который был двоюродным братом основателя Спасо-Влахернского монастыря и деверем Варвары Михайловны Головиной, ставшей впоследствии игуменьей Хотькова и Новодевичьего монастырей. Головин завещал своей жене село Лукино. Ещё раньше Головин позволил братьям Екатеринской пустыни пользоваться полями Лукино за то, чтобы те ежедневно служили литургию в деревенской церкви. Но после его смерти Головина захотела, чтобы село было в пользовании женской общины. Она обратилась за советом к свт. Филарету и они решили, что община из Пахро переедет в Лукино. В процессе юридической передачи общине своих прав на собственность в 1867 году умирают и Головина, и свт. Филарет. В 1870 году община, известная уже под именем Крестовоздвиженской-Иерусалимской, переезжает в Лукино и открывает там школу на тридцать девочек . В 1887 году община официально становится общежительным монастырем.

Хотя четыре упомянутые общины, а также значительное число из более чем двухсот женских общин, образовавшихся между 1764 — 1907 гг., были основаны вдовами, это был не единственный способ их образования. Например, Троице-Одигитриевская Зосимова пустынь возникла как объединение женщин вокруг знаменитого старца . Эта вторая по времени возникновения община в период архипастырского окормления Московской епархии свт. Филаретом.. Она была основана в 1826 году почитаемым известным духовником по имени Зосима, когда одна благочестивая вдова испросила его духовного руководства. Вскоре к ней присоединились другие — мать с дочерью — и поселились в одном сибирском селе недалеко от места подвига Зосимы. Впоследствии община переселилась в безлюдное место под селом Архангельским в Московской епархии на земли, пожертвованные вдовой Бахметьевой. В жизни общины сочетались молитвенный подвиг и сельский труд. В 1856 году свт. Филарет стал инициатором возведения общины в статус монастыря. При освящении монастырской церкви свт. Филарет с глубоким почтением говорил о любви Зосимы к тишине, умной молитве и природе и призывал сестёр следовать этому пути.

Таким образом, мы видим, что все женские общины, образовавшиеся во время пребывания свт. Филарета на митрополичьей кафедре, в результате стали общежительными монастырями; во всех пяти рассмотренных случаях цели реформы очевидны — более строгая дисциплина, большее уединение, более глубокая молитвенная жизнь и большая общежительность. Те же цели он ставил в отношении реформирования штатных монастырей, но результат был менее успешным отчасти потому, что он вовсе не был иерархом железной авторитарности, как его обычно изображают. Напротив, он был умеренным реформатором, который при возможности назначал настоятельницами женщин, разделяющих его цели, и вполне полагался на их инициативу и желание трудиться в данном направлении. Он придавал большое значение происходящему и настаивал на том, чтобы средства достижения цели соответствовали духу монашеской жизни, считая, что идеалом отношения со стороны монастырской власти должно быть материнское сострадание и ответственность за своих духовных чад. Сюда же добавлялись сдерживающие причины организационного и экономического характера, затрудняющие развитие общежития.

Когда же мы обращаем взор на женские общины, эти жизнеспособные образцы народного благочестия и инициативы, мы видим, что хотя свт. Филарет не был их инициатором, он активно поддерживал их рост. Как московский митрополит и как один из выдающихся церковных иерархов своего времени свт. Филарет давал этим полуавтономным религиозным сообществам абсолютно необходимую санкцию и юридическую узаконенность, что единственно могло обусловить их выживание в неспокойное время царствования Николая.

Не менее важно и то, что свт. Филарет разработал пути перехода женской общины в статус монастыря. Зная, что Синод отдаёт предпочтение общежительному устройству монастырей и не желает лишних расходов, Филарет добился одобрения Синодом существования общин, показав, что в статусе монастыря бывшие общины будут иметь общежительный характер и заниматься самообеспечением. Это последнее предположение свт. Филарета часто подтверждалось щедрыми пожертвованиями земли или денег . Таким образом свт. Филарет опосредованно способствовал переходу тринадцати из двадцати семи общин, образованных между 1871 — 1880 гг., в разряд монастырей и всех двадцати пяти – в период между 1891 — 1896 гг. Одобряя создание женских общин и побуждая их (иногда настоятельно) к переходу в ранг монастырей, Филарет способствовал их законному утверждению и одновременно возвращению в церковную структуру. Чем больше общин становились монастырями, тем большие изменения происходили внутри существующих монастырей под растущим влиянием женских общин. Поскольку в XIX в. женщины из духовных общин расширили свою деятельность, занимаясь благотворительностью и духовным окормлением, они изменили сам монашеский опыт в России, внеся в него черты большей диаконии и общинности. Именно путём получения официальных санкций и последующего возведения в ранг монастырей процент общежительных монастырей накануне русской революции увеличился многократно.

Каково значение для русской культуры женских общин и развития общежительного устроения монашеской жизни? Во-первых, женские духовные общины являют собой свидетельство народного благочестия, местной инициативы, религиозных потребностей женщин. Все сословия — дворянство, купцы, крестьяне приняли участие в создании пяти описанных здесь общин, а также еще ста тридцати двух других по всей России. Особо в качестве основательниц общин выделяются вдовы, общины часто служат убежищем для не нашедших себе место в мирской жизни, бездомных и пожилых женщин. Более того, общины предлагают условия, которые облегчают уход из мира и обращение к духовной жизни. В экономическом и организационном плане женские общины являются преимущественно аграрными хозяйствами с эгалитарным характером общественно-полезного труда. В отношении культурном общины перекидывали мостик между образованными женщинами из дворянской и купеческой среды и необразованными, но благочестивыми крестьянками. Так, мы видим в женских общинах такую фигуру, как дворянка Тучкова, читающая по вечерам Писание и Святых Отцов в кругу крестьянских женщин, или, хотя и не столь одаренную словом, но имеющую славу старицы Мещерскую — мудрую утешительницу всей общины.

Наконец, я решаюсь утверждать, что происходившее в XIX в. в церковной жизни движение по преобразованию монастырей в общежительные — эта новая модель и практика общинной религиозной жизни в предреволюционной России ещё ожидают своего исследователя.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта www.portal-slovo.ru/

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ УКРАИНЫ

ОДЕССКАЯ НАЦИОНАЛЬНАЯ ЮРИДИЧЕСКАЯ АКАДЕМИЯ

|Рег.№ |Дата сдачи|
| | |
| |Нач.уч.отд|
| |ела |
| |Секретарь |
| |Методист |

Симферопольский филиал

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

по дисциплине:

Уголовное право

_________________________________________________

Тема: Понятие, система, критерии систематизации и значение Особенной части уголовного права.

Выполнил:

Студент группы

_________________________

_____________________факультета

Ф.И.О._________________________________

____________________________

Проверил:

Преподаватель ___________________

____________________________

Симферополь

2002 / 2003 уч. год

ОДЕССКАЯ НАЦИОНАЛЬНАЯ ЮРИДИЧЕСКАЯ АКАДЕМИЯ

Симферопольский филиал

Рецензия на контрольную работу

Студента
________________________________________________________________________
Название дисциплины
___________________________________________________________
____________________________________________________________________________
______
Тема________________________________________________________________________
_____
____________________________________________________________________________
_______
Рецензент
________________________________________________________________________

(уч.звание, фамилия, имя, отчество)

Содержание рецензии

____________________________________________________________________________
_______
___________________________________________________________
___________________________________________________________
___________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
__________________________________________________________

Подпись рецензента __________________________________________________

«___» ________ 200_ г.