Автор: admin

СОДЕРЖАНИЕ

Введение

Структура политической системы России

Собственность как основа новой социальной и политической иерархии

Заключение

Список литературы

ВВЕДЕНИЕ

В современных политических словарях мира вряд ли можно найти более распространенного и в то же время более противоречивого термина, чем “политическая система”. О политической системе или о политической организации общества в разных странах и особенно в России сейчас говорят и пишут не столько специалисты в области гуманитарных и общественных наук, сколько так называемые “популисты”. Со страниц академических журналов и других специальных изданий тема политической системы перешла на страницы популярных и непопулярных и непопулярных газет, различных пропагандистских брошюр и журналов, а также иных изданий, рассчитанных на широкого массового читателя.

Политическая структура России представляет наибольший интерес в связи её динамичностью.

1. СТРУКТУРА ПОЛИТИЧЕСКОЙ СИСТЕМЫ РОССИИ.

Результаты многочисленных исследований последних лет свидетельствуют, что для России конца XX века характерна специфическая, как бы «двухэтажная», двухуровневая политическая система.

Верхний уровень включает в себя как официальные партии и иные политические объединения, так и избирательные комиссии, законодательные собрания, в том числе Федеральное Собрание РФ и Межпарламентскую ассамблею стран СНГ, а также формирующиеся на представительской основе разного рода совещательные органы при Президенте или правительстве (Политический консультативный совет, Общественную палату. Палату по информационным спорам и т.п.) или согласительные структуры типа «Большой четверки» и президентского «Круглого стола», — т.е. институты, связанные с новым, демократическим «дискурсом».

Нижний уровень российской политической системы во многом теневой, нелеги-тимный, неформальный. На этом уровне осуществляются согласование реальных интересов основных субъектов политики и не только подготовка большинства государственных решений, но также их фактическое принятие. Речь в данном случае идет не столько об аппаратах властных структур (поскольку полномочия аппаратов так или иначе прописаны в соответствующих регламентах и должностных инструкциях, закрепляющих подчиненное положение аппаратов государственных органов по отношению к самим органам), сколько о совокупности специфических групп и объединений, а также специальных структур, либо не предусмотренных действующим законодательством, либо имеющих ограниченные полномочия на участие в принятии политических решений. Это прежде всего различные «группы интересов» и их разновидности — «группы давления» и «группы влияния», имеющие подчас вполне определенные структуру и иерархию, но тем не менее в основном не формализованные посредством принятых в публичной политике стандартов: нет юридического статуса, государственной регистрации, формального членства и т.п. Помимо «групп интересов» к подобного рода структурам мы можем отнести также и разного рода лоббистские структуры, которые могут быть частично формализованы (бизнес-клубы, различные советы при Президенте РФ, правительстве, министерствах, губернаторах или мэрах), но даже в этом случае они формируются не на представительской, а, как правило, личностной, неформальной основе и с узкокорпоративными целями.

Сочетание формальных и неформальных, публичных и теневых, легитимных и кулуарных институтов, методов и механизмов принятия решений — нормальное состояние любой политической среды. Уникальность российской ситуации заключается в специфическом соотношении этих двух уровней политической системы.

С одной стороны, по своим формальным характеристикам российская политическая система является аналогом самых развитых европейских демократий: в России гарантированы свобода деятельности самых разных политических организаций, свободные и всеобщие выборы, многопартийность, высокая степень свободы прессы. С другой стороны, общество, политические институты и государственные органы в массе своей по-прежнему живут по правилам административной системы, авторитарного государства и распределительной экономики, предполагающих приоритеты непубличных, закулисных, антидемократических методов и механизмов управления.

Противоречие между двумя уровнями российской политической системы настолько серьезно, что именно оно, а не некие «принципиально» различные взгляды или идеологии, является основной причиной текущей политической борьбы, воспроизводясь на всех уровнях в виде конфликтов интересов — между исполнительной и законодательной властями, между «демократами» и «левопатриотической» оппозицией, «компрадорами» и сторонниками «национально ориентированной» экономики, административными и рыночными методами управления экономикой, между нарождающимся «гражданским обществом» и «олигархами»…

Двухуровневая политическая система — наследие преимущественно советского времени, с тем лишь отличием, что в СССР верхний этаж советской политической системы ≈ институт советов народных депутатов, профсоюзов и общественных организаций — был не просто формальной, но абсолютно формальной частью политической системы; основным полем продвижения групповых интересов и субъектом-объектом давления со стороны различных группировок были в то время органы КПСС и отраслевые министерства, тогда как в настоящее время — в основном структуры. исполнительной власти .

Процесс модернизации постсоветской политической системы предполагает снятие, минимизацию названного выше противоречия посредством постепенного размывания нижнего, теневого ее уровня и укрепления верхнего этажа — собственно партийно-профсоюзной системы и институтов представительной власти.

Основные критерии и ожидаемые направления изменения баланса названных двух уровней российской политсистемы в пользу верхнего этажа достаточно очевидны:

а) возрастание роли партий в организации избирательного процесса на местах: например, реальная борьба партий, а не административных, коммерческих или криминальных группировок, и не только на уровне центрального телевидения, но и в избирательных округах — даже если парламентские выборы будут проходить исключительно по мажоритарной системе;
б) формирование органов исполнительной власти федеральным парламентом и законодательными собраниями субъектов Федерации — в результате межпартийных и межфракционных соглашений;
в) перенос, таким образом, конкуренции и борьбы различных «групп интересов» из коридоров исполнительной власти в публично-правовое пространство: прежде всего — в политические партии и парламент, поскольку решающим условием влияния на процесс принятия решений должны стать не приватизация правительственных ведомств, а количество получаемых в ходе выборов голосов избирателей;
г) возрастание роли общественных организаций, а также независимых от ведущих «групп интересов» средств массовой информации.

Важным условием размывания нижнего и укрепления верхнего уровней российской политической системы является хотя бы частичный перевод деятельности «групп интересов» в правовое русло, в рамки законов и стандартов политической системы президентско-парламентского типа. В свою очередь одним из условий решения данной задачи является детальное изучение и концептуализация деятельности «групп интересов».

2. СОБСТВЕННОСТЬ КАК ОСНОВА НОВОЙ СОЦИАЛЬНОЙ И ПОЛИТИЧЕСКОЙ ИЕРАРХИИ

Основными критериями принадлежности человека к той или иной социальной группе являются его место в системе отношений владения-распоряжения и, соответственно, уровень доходов и качество жизни в целом. Критерии эти относительны, поскольку, к примеру, «новый средний класс» в России может быть соотносим лишь с некими «верхним» и «низшим» для данного общества и в данных условиях социальными слоями.

В советском обществе, как обществе административном, ключевым критерием стратификации был уровень выполняемых представителями различных социальных групп административно-распорядительных функций. В современной России к этому критерию добавился также показатель «размер собственности». На смену системе доходов, основанной на распределении, пришла система «абсолютного дохода», предполагающая получение в обмен на денежные ресурсы любых товаров и продуктов по реальной рыночной стоимости, а не из государственных закромов — по «блату», по должности или по сниженным привилегированным ценам. Уровень дохода и уровень жизни людей становятся, таким образом, ключевыми критериями их социального самочувствия и принадлежности к той или иной социальной группе.

Во всей совокупности старых и новых социальных групп можно выделить две основные «макрогруппы», связанные с распоряжением или владением двумя основными типами ресурсов — административно-политическими и собственно материальными, экономическими.

Динамика развития этих двух групп в России на протяжении последних 10 лет такова, что административно-политические группы постепенно слабеют, поскольку распорядительные функции становятся все менее значимыми, «старый политический класс» (администраторы) 2 частью размывается и сходит на нет, частью преобразуется и перетекает в «новый политический класс», а административные методы управления экономикой и обществом в целом постепенно уступают место рыночным, прежде всего — финансово-фискальным методам управления.

Соответственно, роль экономических групп и, особенно, групп новой экономики в настоящее время, наоборот, возрастает. Более того: развитие новых экономических структур опережает становление новых политических корпораций. Тезис основан на известной закономерности: люди сначала осознают свои материальные, экономические интересы, и только по мере развития общества дорастают до перевода этих интересов на политический язык.

Основным фактором развития политического процесса в современной России (в период с 1991-го по примерно 2010-2015 гг.) является складывающийся в стране РЫНОК: приватизация, развитие кредитного и фондового рынков, борьба за влияние и установление тех или иных правил на рынках ценных бумаг, недвижимости, земли и природных ресурсов. Учитывая это, а также сформулированную нами выше закономерность «опережающего развития новых экономических структур в сравнении с развитием новых политических корпораций», мы можем утверждать, что на обозначенном выше временнбм отрезке доминантными в совокупности «групп интересов», а

значит, и в политической системе в целом и будут группы, обладающие наибольшими материальными ресурсами. Разумеется, это пока еще не чисто экономические, а скорее, административно-экономические группы. Так, составной частью «групп интересов» топливно-энергетического комплекса страны являются соответствующие ведомства федерального правительства и департаменты местных администраций;

новые финансовые группы интегрированы в Минфин и Центробанк РФ, в комитеты и департаменты по управлению государственным имуществом и финансами всех уровней; а ведущие московские «группы интересов» не могли бы развивать финансовый, строительный и иные сектора столичной экономики, не составляй они единого целого с правительством Москвы.

Итак, говоря о группах, обладающих или распоряжающихся материальными ресурсами, мы можем выделить две основные подгруппы:
а) «новые экономические группы» — прежде всего финансовые, финансово-торговые и финансово-промышленные группы;

б) «старые экономические группы» — в первую очередь, отраслевые группировки, группы руководителей постсоветских монополий (включая «естественные») и крупнейших не только государственных, но также приватизируемых или уже приватизированных промышленных концернов и компаний.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Таким образом, результаты многочисленных исследований последних лет свидетельствуют, что для России конца XX века характерна специфическая, как бы «двухэтажная», двухуровневая политическая система.

Сочетание формальных и неформальных, публичных и теневых, легитимных и кулуарных институтов, методов и механизмов принятия решений — нормальное состояние любой политической среды. Уникальность российской ситуации заключается в специфическом соотношении этих двух уровней политической системы.

Важным условием размывания нижнего и укрепления верхнего уровней российской политической системы является хотя бы частичный перевод деятельности «групп интересов» в правовое русло, в рамки законов и стандартов политической системы президентско-парламентского типа. В свою очередь одним из условий решения данной задачи является детальное изучение и концептуализация деятельности «групп интересов».

Во всей совокупности старых и новых социальных групп можно выделить две основные «макрогруппы», связанные с распоряжением или владением двумя основными типами ресурсов — административно-политическими и собственно материальными, экономическими.

Основным фактором развития политического процесса в современной России (в период с 1991-го по примерно 2010-2015 гг.) является складывающийся в стране РЫНОК: приватизация, развитие кредитного и фондового рынков, борьба за влияние и установление тех или иных правил на рынках ценных бумаг, недвижимости, земли и природных ресурсов.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

1. Манов Г. Н. Государство и политическая организация общества. — М.: Изд-во “Наука”, 1998

2. Марченко М. Н. Политическая система современной России (политико-правовое исследование). — М.: Изд-во МГУ, 1997.

3. Чудинова И. М. Основы политологии. Учебное пособие. Красноярск: КГПУ, 1995.

4. Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост.: Ю. И. Аверьянов. – М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та. 2000.

5. Политология. Курс лекций: Учеб. Пособие / Под ред. М. Н. Марченко. – М.: Изд-во МГУ, 1993.

План до роботи:

Вступ

Загальне поняття права і його значення.

Об’єктивне право.

2.1 Джерела правових норм.

Юридична і соціальна природа норм права.

Принципи права, рівність і справедливість у праві.

Суб’єктивне право.

3.1 Суб’єктивне право, юридичне право суб’єкта.

3.2 Структура суб’єктивного права.

3.3 Визначення суб’єктивного права.

Співвідношення між об’єктивним і суб’єктивним правом.

Висновок.

Література.

ВСТУП

Право — одне із суспільних явищ, тому теорія права входить до складу суспільних наук. У чому специфіка права як суспільного чи явища, іншими словами, яке місце в суспільстві займає право? Відповідь на це питання визначає і місце науки про право в системі суспільних наук.

Для кожного громадянина право виступає в першу чергу як визначений порядок у суспільстві, причому такий порядок, що суспільство саме встановлює, підтримує, забезпечує його функціонування. За межами цього загального представлення думки про право в різних людей розходяться. Для одних воно уособлює їхнє положення в суспільстві, їхні права й обов’язки, для інших право зв’язується з діючими в суспільстві законами, для третіх — із захистом від злочинних зазіхань. Усі ці представлення по-своєму вірні, тому що стосуються різних сторін права. І усі вони охоплюються загальним підходом до права, як до визначеного порядку в суспільстві.

Право — складне явище. Воно охоплює як би три шари, три елементи. Перший шар — правові ідеї, правова свідомість, другий — правові норми і третій — суспільні відносини, що регулюються цими нормами. От як виглядає структура права на конкретному прикладі. У суспільстві зріє і формується ідея про недоторканість особи. Зрозуміло, ця ідея виникає тільки на визначеному етапі розвитку людської цивілізації, з’являється як реакція на сваволю над особистістю. І тільки на визначеному етапі, коли суспільство піднімається до усвідомлення недоторканості особи, ідея перетворюється в правову норму. Подібною нормою найчастіше виступає закон. З’являються закони про заборону позбавлення громадянина волі без вироку суду, про неприпустимість довільної затримки громадянина, про недоторканність житла громадянина, його особистої власності і т.д. Усі ці норми в сукупності є реалізацією правової ідеї про недоторканість особи. А потім, під впливом прийнятих законів, складаються нові суспільні відносини, що виключають можливість необґрунтованого позбавлення громадянина волі, його права на власність. Так гуманний цивілізований принцип недоторканості особи і власності пронизав всі елементи права і перетворився в складову частину суспільного порядку, гарантом якого, як ми знаємо, є право.

В цій роботі розглянуто такі поняття права як суб’єктивне та об’єктивне.

Для початку коротко їх охарактеризувати можна так: у широ­кому значенні термін “суб’єктивне право” означає все те, що випли­ває з правових норм (об’єктивного права) для особи і характеризує її як суб’єкт права. Визнання особи суб’єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об’єктивного права виступає як його учасник. У вузькому значенні суб’єктивне право розу­міється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін «об’єктивне» щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об’єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін «суб’єктивне» вказує на приналежність права певному суб’єкту, на його певні юридичне визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ ПРАВА

Термін «право» вживається у процесі спілкування людей досить часто, відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так, слово «право» означає можливості, які має соціальний суб’єкт, сукупність (систе­му) особливих правил соціальної поведінки загального ха­рактеру, відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова «право» зумовлюється тим, що воно започатковано від слова «правда», корінь «прав» є основою багатьох слів, зокрема,»правий», «справедливий», «пра­вило», «правдивий», «правильний», «правити» і т. ін. Се­ред усіх тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення, як:

а) певні можливості, що має соціальний суб’єкт;

б) сукупні системи юридичних норм, за допомо­гою яких здійснюється регуляція суспільних відносин;

в) оцінки покажчика -істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

Залежно від сфери суспільних знань, в яких використо­вується цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне і т. ін. тлумачення, що мають загальні і відмінні риси, пов’язані з особливостями предме­та наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього. Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, в якій право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відобразити його характеристики як цілісного суспільного явища, але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук взагалі.

Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на «беззаперечних» поло­женнях марксистсько-ленінської теорії розвитку суспіль­ства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-лені­нізму в науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, док­трин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні характеризується різноманітніс­тю підходів у визначенні сутності, змісту, форм існування права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Наявність плюралістичного підходу до праворозуміння об’єктивно зумовлена тим, що право тісно пов’язане з іншими соціальними явищами, як-от: державою, політи­кою, економікою, культурою суспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, тому ціліс­на його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв’язків права з соціальною дійсністю.

При нормативому підході до праворозуміння право відносять до нормативних систем суспільства. При цьому виявляються ознаки, властиві соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву), та специфічні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм. У цьому випадку право переважно розглядається як система загальнообов’язкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організовану волю народу, гарантуються і охороняються державою, виступають регу­лятором суспільних відносин.

При генетичному підході до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формуван­ня права, його соціальної детермінованості об’єктивними і суб’єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою якого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномена культури, соціальної цінності складає основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивчається у цьому випадку крізь призму її відповідності досягнутому суспільством рівню соціального прогресу, що дає можливість виділити питому вагу «права в праві», тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображує регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що пев­ним чином пов’язані між собою і утворюють єдине ціле .

Терміном «праворозуміння» позначається не тільки поняття права чи його визначення, а й уся сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, що охоплюють правову реальність та правову систему. Статичний аспект її складають норми права, правовідносини, суб’єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Соціологічне праворозуміння, на відміну від норматив­ного, як право визнає не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб’єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактич­но ісуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Право як «нормаль­на» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, що узагальнені і сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Поряд із зазначеним, в правознавстві мають місце й інші підходи до праворозуміння — аналітичний, вольовий, класовий тощо. Історія і сучасність правових вчень дає цьому багато прикладів. Разом з тим, незважаючи на певні відміни в цих підходах, між ними є і спільне — бо тією чи іншою мірою, в тій чи іншій формі вони стосуються сфери свободи людини, способів та засобів її визначення, обме­ження, оцінки, звільнення від сваволі. Саме такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призна­чення права властивий ліберальним та гуманістичним тра­диціям у праворозумінні. Деколи його позначають як філо­софський рівень пізнання права, тим самим намагаючись відрізнити від спеціально-юридичних теорій.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена. Свобода — це притаманні людині властивість і форма життя, що відображають її прагнення до самовираження, самореалі-зації, але це не означає, що свобода є можливістю здій­снення будь-яких діянь. «Якщо свобода складається взагалі з можливості робити все, що бажають, то ми можемо признати таке уявлення повною відсутністю культури дум­ки»‘, тобто це ілюзія свободи, її сурогат, свавілля. Дійсна свобода тісно пов’язана з необхідністю — об’єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і у відповідності з ними.

Свобода суб’єкта включає і свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта прий­мати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Реальний характер соціальних законо­мірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб’єкта, але обумовлює наявність свободи вибору і здій­снення певного різноманіття діянь, що в тому чи іншому випадку відображають необхідність. Право і є «царство реалізованої свободи»‘, тією її сферою, в межах якої со­ціальний суб’єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненнії.

Реальна сфера свободи соціального суб’єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах — нормах права, суб’єктивних правах і обов’язках, правових принци­пах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відображує сферу свободи того чи іншого суб’єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини). Сфера свободи є єдність протилежностей — свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обме­ження кількості цих варіантів, але й остання за своєю сутністю є свобода у тому розумінні, що розглядалося раніше. Несвободу як об’єктивно обумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме вона є протилежністю дійсної свободи — свавіллям чи несвободою, тому, якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля — випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб’єкти володіють неоднаковою спро­можністю пізнавати об’єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, що властивими їм засобами сприяють реалізації свободи суб’єктів чи протидіють проявам свавілля (зви­чаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, але й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб’єкта. Наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як «своя» сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення.

Право як певна сфера свободи характеризується тим, що воно є свободою:

а) взаємодії з іншими суб’єктами;

б) у першу чергу, діянь, що знаходять своє зовнішнє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

в) що поєднує в собі свободу суспільства і його членів;

г) межі якої визначаються суспільством, а не окремою людиною;

д) реалізація якої забезпечується, захищається юридич­ними засобами;

є) не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, типологія яких здійснюється відповідно до їх місця та ролі в суспільстві, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб’єктів.

До правової сфери свободи відносяться не всі, а лише певна частина соціальних діянь, що відзначаються:

а) соціальною значущістю, тобто вони є блага, цінність не тільки для окремого суб’єкта, але й суспільства взагалі, а звідси випливає, що ці діяння є формою взаємодії членів суспільства як між собою, так і з своїми об’єднаннями, суспільством взагалі і впливають тим чи іншим чином на їх функціонування;

б) свідомістю, тобто ці діяння є результатом і здій­снюються на основі адекватного відображення дійсності;

в) вольовим характером діянь, що виконуються добро­вільно самими суб’єктами, відображають їх відношення до дійсності;

г) соціальною обумовленістю — існують об’єктивні і суб’єктивні чинники, що викликають ці дії;

д) зовнішньою вираженістю, тобто ці діяння тим чи іншим чином впливають на оточуюче середовище, можуть фіксуватися у матеріальних об’єктах або спостерігатися іншими суб’єктами у формі дій чи бездіяльності;

е) масовістю — за певними своїми ознаками вони по­винні бути поширеними, а не оригінальними, одиничними;

є) повторністю, тобто здійснюватися як у минулому, так і теперішньому чи майбутньому часі.

Сфера свободи як суттєва риса права знаходить своє втілення:

а) у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб’єктів права;

б) у правоздатності суб’єктів, тобто їх властивості мати свободну волю, здійснювати вільний вибір;

в) у правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі взаємо­діючих суб’єктів;

г) у правових нормах-моделях поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

д) у законах та інших нормативних актах та індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначен­ня та вираження права як міри свободи;

є) у суб’єктивному праві та обов’язку — форми свобо­ди, відповідно, як можливості і необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, масштаб якої відображає харак­теристики, властивості визначати межі свободи, відокре­млювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з точки зору її відповідності об’єктивним зако­номірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право —це її міра, яка є:

1) формально-визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних припи­сах, які зовнішньо відображені в особливих письмових до­кументах (нормативних актах, договорах, судових пре­цедентах);

2) рівною — свобода різних суб’єктів визначається єди­ним способом, на єдиних засадах;

3) справедливою — відображує об’єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

4) інституціональною — у розмаїтті своїх виявів, форм складає певний соціальний інститут як феномен, само­стійне явище;

5) легітимною — загальновизнаною, сприйнятою су­спільством;

6) універсальною. — спроможною урегульовувати різні за природою соціальні відносини.

У нормативному розумінні право — це система особли­вих соціальних норм, що характеризується формальністю, визначеністю, формулює права і обов’язки, які встановлю­ються (санкціонуються), гарантуються і охороняються дер­жавою. Формальність (позитивність) права означає сфор-мульованість, відображення його норм у статтях норматив­них актів — письмових юридичних документах. Визна­ченість права відображує притаманну йому властивість точного і повного формулювання правил поведінки, в тому числі: умов, за наявності яких починає діяти норма права (гіпотеза); ознак діяння, що повинно бути здійсненим за даних умов (диспозиція); можливих заходів державного впливу у випадках невиконання вимог норм права (санкція). Норми права — це модель юридичного взаємозв’язку суб’єктів, особливістю якого є забезпечення певних можливих діянь одних суб’єктів відповідними діяннями інших.

Право тісно пов’язане з волею держави, її функціону­ванням. Держава, її органи, посадові особи встановлюють нові правила поведінки, санкціонують вже існуючі соціаль­ні норми, надаючи їм усіх властивостей норм права, гаран­тують використання, виконання чи додержання вимог норм права, створюють для цього необхідні умови, в тому числі забезпечують відновлення порушених прав суб’єктів, при­мусове виконання обов’язків чи покарання правопоруш­ників. Системність права означає, що норми права не відокремлені одна від одної, а взаємопов’язані, і у своїй сукупності становлять ієрархічну структуру.

Деякі риси норм права властиві й іншим соціальним нормам, але тільки норми права характеризуються усім комплексом цих ознак, що є достатніми для характеристи­ки їх своєрідності, специфіки. Наприклад, деякі корпора­тивні норми відображуються у статутах громадських ор­ганізацій, норми моралі можуть відображувати як права, так і обов’язки особи тощо.

Право є система норм, а це означає, що властивості права не зводяться тільки до властивостей норм права. Право має й інші ознаки, що властиві тільки йому як цілому. Право як засіб упорядкування суспільних відносин формується діяннями більшості членів суспільства, які створюють основу нормального його функціонування, на достатньо високому ступені ймовірності визначають напря­мок соціального розвитку. Поряд з цим, особливістю права є й те, що воно певною мірою формується і за участю інших діянь, волевиявленням меншості населення країни, враховує її інтереси, забезпечує цій меншості певний обсяг свободи і незалежності. Тим самим право сприяє збережен­ню цілісності суспільства, запобігає виникненню соціаль­них конфліктів, створює умови для існування суспільства взагалі.

У такому розумінні право — це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цін­ність, благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає ви­знання людини як розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що — погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини, визнання самостійності, автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегу­ляції, вважається, що член суспільства може жити пере­важно лише за нормами поведінки, встановленими держа­вою або іншими соціальними інститутами (церквою, полі­тичною партією тощо). Подібне тлумачення права спотво­рює його сутність і насправді є проявом безправності люди­ни, інструментом державного примусу, механізмом зов­нішнього власного впливу на поведінку особи.

ОБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО

Джерела правових норм

Джерелом права є матеріальні умови життя суспільства — пануючий тип виробничих відносин. Законодавець — державна влада, не робить законів, не винаходить їх, а тільки формулює. Формування права — правотворення починаються в сфері матеріальних відносин власності , на рівні сутності права третього порядку. Саме отут виникає особливий соціальний феномен у виді фактичних суспільних відносин, що по своїй природі вимагають юридичної форми й у зачатку несуть уже її найважливіші риси. Але завершується складний процес правотворення формулюванням відповідних юридичних норм за допомогою державної діяльності. Результат цієї діяльності -державні акти. Ці акти — кожний окремо або в деякій сукупності — містять юридичні норми і є формами вираження об’єктивного права, за традицією іменованими джерелами права. Якщо дійсне джерело права лежить у фактичних відносинах власності і влади, то державні акти можна вважати джерелами права в юридичному змісті.

Було б неправильно заперечувати роль держави в правотворенні, без державних актів навіть стихійне формування права в класовому суспільстві завершитися не може. Існує кілька способів участі держави в правотворенні, у формулюванні норм об’єктивного права. Відповідно розрізняють кілька видів юридичних джерел права: судова практика, санкціонування звичаїв, нормативноправові акти органів влади і керування, договори і т.п. Тому часто і саме об’єктивне право підрозділяють у залежності від його джерел на прецедентне «загальне» право, звичайне правозаконодавство, статутне право, договірне право. Юридичні джерела об’єктивного права можуть бути одночасно джерелами суб’єктивного права. В інших випадках такого збігу немає і джерелом суб’єктивного права — передумовою правовідносини, є передбачений у загальній нормі юридичний факт.

Правові звичаї з’явилися історично першої і найбільш розповсюдженої в рабовласницькому і феодальному суспільстві формою вираження права, найбільш частим його джерелом у ранні епохи класового суспільства. Норми звичаю, будучи санкціоновані державою, найчастіше судовими рішеннями, перетворювалися в правові норми. Прецедентна форма права також була сильно поширена в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Прецедентне право часом важке відрізнити від правових звичаїв, але в багатьох випадках воно є результатом не простого санкціонування звичаю, а нормотворчої діяльності судів і адміністрації, здійснюваної шляхом розгляду конкретних справ і винесення по подібних спорах або деліктам більш-менш однакових рішень на основі прецеденту, що мав місце рішення по аналогічній справі. Утвориться велика судова адміністративна практика, у якій і утримується загальна норма, але часто у формі індивідуальних судових адміністративних актів однакового характеру. Правовий звичай і особливо судовий прецедент зберігаються й у буржуазному суспільстві, наприклад- загальне право в сучасній Англії. Однак такі джерела права найбільш прийнятні для епох, що характеризуються порівняно повільним соціальним розвитком і незначною активністю нормотворчої діяльності державної влади і керування. Утім, отут багато чого залежить від конкретних обставин, традицій, методів використання судового прецеденту панівними класами.

Нормативно-правові акти держави як джерело права виникли, мабуть, пізніше правових звичаїв, але вже мали місце й у рабовласницькому, і у феодальному суспільстві (особливо в період абсолютних монархій). Поява, а потім і широке поширення таких джерел права було в основному зв’язано не тільки з прискоренням соціального прогресу, але головним чином з розвитком класової диференціації суспільства і зростанням приватних інтересів до рівня загалькласових, із тим, що йшов паралельно цьому ростом впливу держави в житті суспільства.

Роль нормативно-правових актів і насамперед закону — нормативного акта вищого представницького органа державної влади, різко зросла в період становлення і прогресивного розвитку капіталістичного суспільства. Це порозумівається поруч причин, у тому числі:

а) прискоренням темпів суспільного розвитку;

б) утворенням єдиного національного ринку і централізацією політичної влади, посиленням її ролі в охороні буржуазних відносин власності;

в) максимальною можливістю використання у своїх інтересах представницьких органів державної влади буржуазією, у той час як при відомому компромісі з дворянством органи керування і судна часто залишалися в руках останніх.

Закон стає головним джерелом права в буржуазно-демократичних республіках, а серед законів перше місце займають конституції — основні закони держави. Однак співвідношення між законом «статутом» і судовим прецедентом при формальному визнанні верховенства закону в буржуазному суспільстві в період розвитку промислового капіталізму виявляється різним в англо-американській та романо-германської родинах правових систем. Якщо системи права на континенті Європи ґрунтувалися починаючи з французької буржуазної революції на кодексах, то англо-американська правова система продовжувала ставити судовий прецедент майже на один рівень зі статутом і не знала кодексів. Загальне право Англії по масштабах значно перевершувало та й перевершує статутне, а самі закони парламенту регулюють лише деякі сторони відносин, залишаючи значне місце дії судової практики навіть у випадках, коли питання загалом відрегульоване законодавством.

В Франції, а за нею в Німеччині завжди існувало прагнення передбачити в кодексах і законах усі можливі випадки, не залишаючи місця для інших джерел права, значення яких взагалі ігнорувалося. Навпроти, в Англії і США загальне право фактично виявлялося основним джерелом права, а закон скоріше сприймалося як вилучення або доповнення до судової практики, а часом і як кошти закріплення неписаних норм загального права. До того ж акти органів влади завжди підлягали досить широкому тлумаченню суддів, що часто надавали перевагу їм, а не загальному праву. Що стосується розходжень у правових системах Англії і Франції, у тому числі різного викладу джерел права, те воно відображало особливості буржуазних революцій у цих країнах і специфічне відношення буржуазії до судових органів та й своєрідність всієї історії права в названих державах.

У ХХ столітті, у період імперіалізму, різка грань між англо-американською і романо-германською буржуазними системами права, по положенню джерел права, стирається. У країнах континентальної Європи роль закону падає, зростає значення судової практики й актів органів керування. Це порозумівається не тільки недостатньою гнучкістю правового регулювання, заснованого цілком на кодексах, але й узвишшям виконавчої влади, урядів, найбільше тісно зв’язаних з монополіями, «міністеріалізмом», протипоставленим колишній ролі парламентів. У країнах, де широко діяло загальне право, підсилюється законодавча діяльність і підвищується активність адміністрації, хоча закон і отут уже не може зайняти те місце, що він займав серед джерел права у Франції середини ХХ століття.

У міжнародному праві досить розповсюдженим джерелом права є договір — можна зустрітися з практикою висновку нормативно-правових договорів і при регулюванні відносин усередині держави. Виявлялися джерелами права і праці вчених-юристів, коли ними керувалися безпосередньо при винесенні судових рішень, санкціонуючи тим самим юридичні положення офіційно, так чи інакше від імені державної влади. У середні століття та й зараз у малорозвинених країнах джерелами права є релігійні норми, підтверджувані юрисдикціоними органами світської влади.

Історія розвитку і модифікації джерел права досить повчальна. Вона свідчить про те, що не тільки власне право, його зміст, але також джерела «форми вираження» юридичних норм залежать від характеру даної соціальної формації, є відносно самостійним продуктом суспільного прогресу. Історія свідчить і про те, що на більш ранніх ступінях суспільного розвитку в процесі створення права вирішальну роль грав звичай, що сприяв формуванню правовідносин і закріпляючих їхніх юридичних норм. У цьому аспекті звичай можна було трактувати як стихійне передбачення встановленого законом права, у той час як закон — кодификація є вже не спонтанне вираження права, а його раціональне джерело, зв’язаний з цілеспрямованою правотворчою діяльністю держави і з доданням праву чітко вираженої загальності. Законодавство дає великі можливості державі регулювати суспільні відносини, підтримувати нові порядки і бороти проти застарілих соціальних установ, традицій і звичаїв. Законодавство революційної прогресивної влади може бути серйозним знаряддям забезпечення нового ладу. Але та ж історія учить, що консервативна або реакційна державна влада використовує закони і їхнє застосування на шкоду суспільному прогресу, у цілому ряді випадків наділяє у форму закону сваволя. Тоді законодавчий акт виявляється не формою вираження права, а санкціонує беззаконня.

Юридична і соціальна природа норм права

Правові норми, що утримуються в юридичних джерелах права — це загальні правила (принципи діяльності людей або організацій, закріплені органами держави і знаходяться під його захистом). Положення норм права визначаються суспільними відносинами і роблять на них зворотний вплив, впливаючи на свідоме-вольове поводження їхніх учасників. Правові норми не можна вважати ні формами, ні змістом права, це — частки права в об’єктивному змісті.

Об’єктивне право і правова норма співвідносяться як ціле і його частина, як система і її елемент. Правова норма діє неодмінно в системі інших норм права і лише в такій системі виявляє свою класововольову природу і регулюючу роль. Будучи нормою загального характеру, правова норма є інтелектуальною моделлю суспільних відносин, вона розрахована на кількаразове застосування, виконання, і не вичерпується одиничним фактом її виконання. На відміну від інших соціальних норм загального «неперсоніфікованого» характеру, правова норма — це таке загальне правило, що регулює суспільні відносини шляхом надання їхнім учасникам суб’єктивних прав і покладання на них відповідних юридичних обов’язків. Правові норми виражають волю класів, що здійснюють державну владу, охороняються силою організованого примуса і підтримуються пануючою мораллю. Кожна норма права містить загальне правило поведінки, що формулює державну волю, зміст цієї волі дано в кінцевому рахунку характером пануючих відносин виробництва й обміну. Цьому правилу надається загальне значення і державна обов’язковість.

Завдяки юридичним нормам правове регулювання має особливу нормативність і укладає в собі ідею рівного мірила стосовно кожної людинии, який даному інституту визнає суб’єктом права. Звичайно, вузьким було коло людей, що коритсувалися рівними правами в рабовласницькому суспільстві, а феодалізм зі своєю системою станів і сваволею ставив під сумнів рівність навіть вільних від кріпацької залежності людей. Пройшли тисячоріччя, поки ідея рівності знайшла своє хоча б формальне для всіх громадян закріплення в законодавстві.

У класовому і державно організованому суспільстві не можна собі представити гарантії рівних можливостей і воль громадян без їхньої фіксації в загальних правових нормах. Без загальних норм права не можна здійснити й однакове регулювання суспільних відносин, що виключає суб’єктивний розсуд і сваволя, що забезпечує стабільний правопорядок.

Важливо мати на увазі, що регулювання за допомогою загальних масштабів – норм, у генетичному й інтелектуальному відношенні є більш високою ступінню соціального регулювання, чим індивідуальні й одиничні дії акти.

Правові норми відрізняються також своєю формальною визначеністю, точністю, деталізованістю і категоричністю, визначеність змісту правової норми доведена до такого ступеня, що воно існує тільки у формально закріпленому виді. Правові норми об’єктовані в тім змісті, що не залежать від волі окремих осіб, у тому числі і представників панівних класів, вони поширюються на всіх учасників даного виду відносин, незалежно від того, яке суб’єктивне до них відношення людей, схвалюються вони ними чи ні. У нормах права нормативна якість зведеної в закон волі пануючого класу виявляється найбільше глобально й у самому узагальненому виді, розраховано не тільки на сьогодення, але і на майбутнє, упорядковує не індивідуальний учинок людини, а широкий обсяг суспільних відносин.

Утворити у своїй системі об’єктивне право, юридичні норми створюють цілий комплекс взаємопідтримуючих один одного неперсоніфікованих масштабів поводження, що відіграє роль суспільної системи, що налагоджує і зберігає весь соціальний організм відповідно об’єктивним потребам пануючого способу виробництва. Зміст, зміст, ціль норми — упорядкувати суспільні відносини визначеного виду, підкорити їхньому визначеному режиму, сприяти їхньому розвитку.

Дуже часто норму права зводять лише до розпорядження, що обмежує поводження людини, суб’єктів суспільних відносин. Гарантованість правової норми державним примусом у такому випадку сприймається як її сама головна риса, а соціальну цінність норм права вбачають у підпорядкуванні індивідів її вимогам, у твердій регламентації поводження в системі встановлюваних нею заборон.

Безсумнівно, правові норми на відміну від інших видів соціальних норм охороняються примусовою силою держави й у цьому змісті мають пріоритет перед іншими соціальними нормами. У державно організованому суспільстві ніяка інша система норм поводження не може протиставлятися правовим нормам настільки, щоб явно паралізувати їхню дію, режим законності і правопорядку припускає дозвіл колізій між нормою права і, наприклад, звичаєм, традиціями, статутами недержавних об’єднань на користь закону , у всякому разі, поки його не скасовують компетентні органи.

Проте зводити правову норму до примуса й обмеження поводження не можна. Це не відповідає її дійсній природі і соціальній значимості.

У самій далекій стародавності, на перших ступінях історії взаємна залежність людей була такий, що людина не виділяла себе із соціального цілого і необхідна загальна спрямованість дій гарантувалася стихійно складалися звичаями і заборонами — «табу». Страх і звичка забезпечували регулятивну дію табу, що сприймалося як якась природна стихійна сила, керуюча над усім співтовариством. Заборони давніх часів не були і не могли бути розраховані на спонукання до активної діяльності людини, а сама вона не сприймала себе як самостійну особистість. Регулювання за допомогою одних лише заборон виявляється першою і нижчою формою упорядкування людського поводження.

З удосконалюванням знарядь праці і розвитком мислення з’являється соціальна можливість і необхідність доповнення заборон загальнозначущими вимогами належного поводження, що припускають уже визначену активність людини. Звичаї здобувають позитивний зміст. Однак становлення особистості знаходилося ще на такому рівні коли елементарні правила громадськості не могли вийти за рамки зовнішніх розпоряджень відповідного поводження. Правда, на відміну від заборони, загальна соціальна норма, що зобов’язувала до позитивних дій, припускала вже деяку здатність оцінювати свої вчинки як учинені, так і майбутні, деяку волю поводження. Заборони «табу» кровозмісного шлюбу, убивства, неправди і т.д. доповнювалися розпорядженнями: «піклуйся про підтримку вогню», «поважай старших», «бери участь у полюванні» і т.д.

Подальший розвиток суспільства, поступове оволодіння силами природи й активний «обмін речовин» з нею припускав подальше відокремлення в рамках співтовариства кожного індивіда і знаходження щодо більшої волі поводження. Відбувається подальше становлення особистості, усвідомлення самого себе, свого «я». Ростуть потреби суспільства, що можуть задовольнятися порівняно активною діяльністю кожного його члена, того ж вимагають знаряддя, що ускладнилися, і умови праці. Одночасно росли і потреби кожного індивіда, що зі слухняного раба звичок і традицій поступово, крок за кроком протягом тисячоріч перетворювався у свідомого учасника соціального життя, здобував деякий ступінь волі, а разом з цим і визначеною здатністю оцінювати власні потреби, інтереси і вчинки.

Більш висока ступінь виробництва, більш складні соціальні зв’язки визначали відносно велику самостійність і активність людини. Тепер вже об’єктивна потреба в упорядкуванні суспільних відносин не могла будуватися тільки на чисто зовнішнім регулюванні і на одних лише нормативних наказах про те, що заборонено і що треба робити. Формуються норми моральності — одне з найбільших завоювань людської культури. Мораль звернена вже до людини як особистості, здатної до внутрішньої оцінки своїх учинків, до саморегуляції свого поводження. Однак, будучи звернена до свідомості, почуттям, совісті людини, мораль містить найчастіше лише відправні принципи належного поводження, вона позбавлена якої-небудь формалізованої системи заборон і дозволів, надаючи можливість людині або соціальній спільності вирішувати в кожному конкретному випадку, як варто надійти і які конкретно заходу суспільного впливу почати до порушника моральних підвалин. Почуття боргу — головний спонукальний мотив морального вчинку, хоча й отут не знімається значення зовнішньої регуляції, зовнішнього впливу як суспільну думку і суспільний примус.

Диференціація обов’язків, що почалася, і прав не знаходить у моралі чіткого вираження, а право на визначені учинки швидше за усе випливає з тієї ж свідомості боргу, обов’язку перед власним “я” перед іншими людьми, перед суспільством.

Чим вище рівень розвитку продуктивних сил суспільства і складніше виробничі відносини, а на їхній основі і всі інші відносини, чим сильніше розвиваються інтелектуальні здібності людини, культура і суспільна свідомість, тим жорсткіше потреба в активній самодіяльності особистості, у її подальшому самовизначенні, у суспільному визнанні її прав і воль. Соціальна сутність людини особливо виявляється в його прагненні до активно-творчої діяльності, немислимої без волі особистого вибору варіантів поводження в границях суспільних інтересів і об’єктивних можливостей. Усі частіше відчувається об’єктивна необхідність засновувати загальнормативне регулювання суспільних відносин не тільки на обов’язках і заборонах, але і на дозволах. Принцип — ідея «що не заборонено, те дозволено» виявляються недостатніми для забезпечення особистої волі. І формуються норми, що ставлять під захист суспільства, а потім і держави визначену міру можливого поводження. Таким чином, що корениться у виробництві і діяльній сутності людської особистості потреба в загальних нормах, що визначають міру можливого поводження людей, була реалізована в праві як системі загальних норм, захищених організованим примусом. Але це означає, що формируючися в той час соціальні «неюридичні» права учасників фактичних відносин закріплювалися силою організованого примуса панівних класів.

Історично склалося так, що наступне за мораллю формування нормативного регулювання, заснованого в першу чергу на наданні гарантованих мір можливого поводження на установленні визначеного кола прав особистості «колективу», що було не меншим досягненням культури, чим поява норм моральності, виявилося сполученим з появою класової боротьби і держави. Остання обставина, природно, відсунуло на другий план той факт, що розвиток суспільства визначило доповнення норм морального боргу -«обов’язку» іншими нормами, що передбачають гарантовану соціальною організацією загальнозначущу можливість здійснення визначених дій особистістю у власному інтересі. Тепер цей інтерес визначався пануючою формою власності, фактичним володінням засобами виробництва, експлуатацією чужої праці, користуванням його результатами придушенням працюючих мас, відносинами панування і підпорядкування. Право на власність і керування іншими людьми при класовій диференціації не могло підтримуватися нормами моралі, що ґрунтувалися на суспільних коштах впливу і до того ж що не знали в той час диференціації на права й обов’язки. Виникає якісно нова система персоніфікованих і загальних соціальних норм, у якій на перший план висунуті права індивідів, що належать до імущих класів. Пануючі при даних виробничих відносинах класи рабовласників, феодалів, закріплюють у першу чергу свої права у виді загальних і обов’язкових норм, захищають ці норми державним примусом, він спочатку здійснюється самими варварськими способами. З’являється об’єктивне право.

Цілком можливо, що загальні соціальні норми, охоронювані державою, тому й одержали найменування правових, що були зв’язані з об’єктивацією прав суб’єктів. У тій мірі, у який права на засоби виробництва і на владу над іншими людьми виявляються вираженням інтересу не окремої особи, а усвідомлюються як загалькласові права й інтереси, вони зводяться в закон, здобувають загальну форму і захищаються організованою силою панівних класів, державою.

З появою норм, що надають або закріплюють відповідні права, виникають специфічні суперечки про право, випливає покарання за його порушення, виникають органи правосуддя, юрисдикція і з’являється професія юристів.

Якщо регуляція поводження шляхом заборон «табу» і обов’язків існувала давно, то регуляція ще і шляхом надання прав надаючих загальних норм, з’являється в процесі суспільного поділу праці, появи приватної власності і класів у період появи права й утворення держави.

Система загальних соціальних норм, захищених державою, тому і є правом, що в ній воля панівних класів виражена насамперед як право, із заборонами, що випливають з його, і обов’язками. Будь-яка правова норма, виражена як дозвіл, припускає відповідний обов’язок — «заборона» не порушувати надане право, виконувати те, на що має право уповноважена особа. Одночасно норми, виражені як обов’язок «заборона», мають на увазі наявність відповідного права вимагати виконання цього обов’язку. Це і дає можливість говорити про те, що будь-яка правова норма носить характер, що надає та забов’язує.

Із соціологічної точки зору, починаючи з цивілізації ніяке нормативне регулювання поводження людей не може бути ефективним, якщо воно цілком зв’язано з заборонами й обов’язками. Повне придушення волі, волі вибору всіх людських індивідів без винятку означало б руйнування самовизначення особистості, без якого вже не може бути соціальної взаємодії, що цементує суспільний організм, що привело б до протиприродного повернення людей до варварства, дикості, первісному череді. Волевиявлення в загальній нормі не тільки об’єктивовано в державних актах — джерелах права, але і внутрішньо формовано в якості правила поведінки загального масштабу, що розраховано на визначені обставини і передбачає примусовий захід на випадок порушення цього правила. Структура кожної правової норми представляє зв’язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції і санкції.

Окрема норма права й об’єктивне право співвідносяться як частина і ціле, а система загальних юридичних установлень складає право в об’єктивному змісті. Утім, термін «об’єктивне право» носить умовний характер і вживається лише в юридичній науці, підкреслюючи момент об’єктивації загальних норм і відмежовуючи поняття їхньої сукупності від суб’єктивного права наявних прав суб’єктів. Право — сукупність загальних і державно обов’язкових правил поведінки, що виражають зведену в закон і матеріально детерміновану волю панівних класів (народу) спрямовану на регулювання суспільних відносин за допомогою наділення їхніх учасників відповідними правами й обов’язками. Це визначення майже стуляється з приведеним раніше функціональним визначенням, але підкреслює, що мова йде саме про об’єктивне право. Визначення права як сукупності юридичних норм має принципове значення, а в юридичній практиці просто незамінно. З приводу приведеної дефініції варто помітити, по-перше, те, що зв’язок об’єктивного і суб’єктивного права не дає можливості добре визначити перше без згадування про другий, і навпаки. По-друге, згадування про суб’єктивне право важливо ще і тому, що відтінює особливе значення для юридичної форми гарантування визначеної міри самодіяльності учасників суспільних відносин. По-третє, включення у визначення об’єктивного права вказівки на суб’єктивні права і юридичні обов’язки показує їхню роль у здійсненні загальних юридичних установлень.

Принципи права, рівність і справедливість у праві

Загальна теорія права покликана розкривати вихідні ідеї, що лежать в основі правової дійсності кожної епохи, будь-якої суспільної формації, різних регіонів держав. Принципи права пронизують усю юридичну форму суспільних відносин, виражаючи в кінцевому рахунку основні підвалини існуючого ладу економічних відносин,базис даного суспільства. В умовах нової історії й активної законодавчої діяльності держави принципи права знаходять своє вираження в юридичних нормах законодавства, в об’єктивному праві.

Правові норми по своїй природі такі, що здатні відбити і закріпити загальні ідеї, найважливіші принципи властиві всій юридичній формі даного історичного типу виробничих відносин. Принципи права служать орієнтиром правотворчої і правозастосовчої діяльності державних органів. Їхнє дотримання забезпечує нормальний однаковий розвиток і функціонування правової системи. Навпроти, зневага принципами, їхнє порушення законодавцем або судом підривають стабільність системи об’єктивного і суб’єктивного права, правопорядку і правовідносин, негативно впливають на стан правосвідомості, здатні порушити діюче правове регулювання.

Тільки з огляду на принципи даної правової, що затвердилися, системи, діяльність по підтримці законності і забезпеченню права досягає або може досягти тих соціальних цілей, ідеалів, що перед нею висуває суспільство, існуюча епоха.

Маючи об’єктивну підставу, виражаючи потреби й інтереси, світогляд і ідеали суспільства, що панують у ньому класів, принципи права знаходять і повинні знаходити своє здійснення не тільки в самій юридичній формі, але й у тих суспільних відносинах, що вона контролює. Тільки при реалізації в дійсних відносинах і реальних інститутах принципи права, якщо мова йде про його соціальні, а не спеціально-юридичних відправних ідеях, скидають свою правову оболонку і втілюються у фактичний порядок відносин.

Принципи права не завжди лежать на поверхні і чітко формульовані в правових нормах, але вони властиві будь-якій правовій системі держав, поза залежністю від того, гарні вони або погані з погляду соціального прогресу, тих або інших співтовариств, класів і народів, з позицій окремих людей і їхніх ідеалів. Принципи права можуть бути по-різному об’єктивовані і формульовані в законодавстві, їхній дійсний зміст буває завуальований. В інших випадках вони ясно викладені, і це, звичайно, кращий варіант.

Ідеологічною основою принципів права є ідеї права, що втілюють розуміння його сутності і соціальної ролі. Ідеї права, область правосвідомості, у тому числі і юридичній науці. Ідеї права можуть передувати формуванню даної правової системи, можуть у більшому або меншому ступені знайти своє вираження в нормах і принципах діючого права. Зрозуміло, у праві можуть бути реалізовані тільки такі ідеї, що не суперечать корінним інтересам економічно і політично пануючих соціальних сил.

У принципах права будь-якого типу повинні бути закладені і такої ідеї, що відображають безсумнівну специфіку правового регулювання, то, що часом іменують правовими аксіомами «елементарними істинами» не потребуючих особливих доказів. Ми говоримо «повинні бути закладені» тому, що правові аксіоми знаходять своє вираження в принципах права лише в тій мері й у такому трактуванні, що не суперечать інтересу і волі тих, хто здійснює державну владу. Однак зовсім відкинути ці аксіоми жоден панівний клас не може, якщо він прагне в повну міру використовувати можливості правового забезпечення свого панування.

Класово спрямовані ідеї права і правові аксіоми служать ідеологічною передумовою принципів права, але самими принципами права вони стають лише тоді, коли знаходять у ньому своє закріплення.

Принцип справедливості здобуває часом навіть характер правових аксіом: ніхто не може бути засуджений двічі за те саме злочин, закон зворотної сили не має, якщо передбачає нове або більш важке покарання, немає покарання без злочину, презумпція невинності і т.д., проте сама по собі справедливість закону і судна може розумітися в різні епохи і різні класи по-своєму.

Принципи права — це ведучі початки його формування, розвитку і функціонування. Принципи права мають загальнообов’язковий для всіх характер і пронизують не тільки всю правову систему і систему прав суб’єктів суспільних відносин, але і правову реальність країни в цілому. Принципи права покликані забезпечувати органічна взаємодія об’єктивного і суб’єктивного права, норм права і правових відносин, єдність діючих у країні правових норм, інститутів і галузей права. Вони характеризують зміст права в концентрованому виді і показують, на яких початках у ньому відображаються економічні, політичні і моральні відносини, характеризують структуру права і співвідношення між джерелами права, законодавством і правосуддям, законом і державною владою, примусом і переконанням у правовому регулюванні. Не знаючи принципів даної правової системи держави, по одному лише наборі окремих її норм і інститутів важко судити про неї і про той правопорядок, що вона забезпечує.

Принципи права — несуща конструкція, навколо якої формуються його норми, інститути, галузі і вся система, вони — початок права даного історичного, що одухотворяє, типу, тому що в них відображається його конкретна класова сутність. По принципах права визначають, наскільки конкретний нормативний акт законний, дійсно є формою вираження права. Найчастіше принципи права служать відправними ідеями законодавчої діяльності, приймаючи участь у регулюванні поводження побічно втілюючи в більш конкретних юридичних нормах, але в ряді випадків вони здатні безпосередньо регулювати суспільні відносини .

Виняткове значення принципів права пояснює, чому вони завжди були і залишаються в даний час предметом гострої ідеологічної боротьби, виявляються в революційні епохи прапором політичних рухів, об’єктом класових зіткнень. Боротьба за нові принципи права ніколи не замикається юриспруденцією і по своїй суті є боротьбою за нові підвалини суспільства проти старих порядків.

Принципи права розрізняють по типі, рівню і характеру. Тип принципів права, як і самого права, визначається типом пануючих виробничих відносин. Відповідно розрізняють принципи рабовласницького, феодального, буржуазного і соціалістичного типів права. За своїм характером принципи права бувають соціальноекономічні, політичні, ідеологічн, етичн, релігійн і спеціально-юридичні. За винятком спеціально-юридичних принципів, усі перераховані принципи відображають предмет правового впливу і зміст волі панівних класів у праві. Тому зміна типу права завжди приводить до корінної зміни його соціально-економічних і політичних, а також ідеологічних принципів, до істотної зміни етичних і релігійних (якщо вони ще залишаються) принципів права.

При зміні історичних типів правових систем змінюються і спеціально-юридичні принципи правий. Спеціально-юридичні принципи відповідають на питання, як відображається в праві його фактична соціальна основа, яким образом воля панівних класів зводиться в закон і стає загальнообов’язкової, яка структура права і який характер правового регулювання суспільних відносин. У цих принципах відображаються особливості права як такого, і на їхній основі будується вся структура правової реальності даної суспільно-економічної формації.

Коль незабаром форма в кінцевому рахунку залежить від свого змісту, то при зміні історичних типів права міняються і його спеціально-юридичні принципи. Однак ці зміни зв’язані головним чином з корінною зміною їхньої службової ролі, соціальної значимості. Інакше кажучи, спеціально-юридичні принципи змінюються не стільки по своїй власній формулі, скільки по тім соціальному, економічному, політичному, етичному змісті, що у цю формулу вливається. Строго говорячи, спеціально-юридичні принципи права — це ті ж його соціальні принципи, але переведені на мову права, юридичних конструкцій, правових кошт і способів їхнього забезпечення.

До числа спеціально-юридичних принципів права можна віднести принцип загальобов’язковості норм права для всього населення країни і пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальними нормами у випадках колізії; принцип несуперечності норм, що складають діючу правову систему держави, і пріоритет закону перед іншими нормативно-правовими актами; принцип підрозділу правової системи держави на публічне і приватне право, на відносно самостійні галузі й інститути права; принцип відповідності між об’єктивним і суб’єктивним правом, між нормами права і правових відносин, між правом і його здійсненням; принцип соціальної волі, виражений у системі суб’єктивних прав учасників суспільних відносин, рівності перед законом і судом, рівноправності; принцип законності і юридичної гарантованості прав і свобод особи, зафіксованих у законі, зв’язаність нормами законодавства діяльності всіх посадових осіб і державних органів; принцип справедливості, виражений у рівному юридичному масштабі поводження й у строгій домірності юридичної відповідальності допущеному правопорушенню; принцип юридичної відповідальності тільки за винне протиправне поводження і визнання кожного невинним доти, поки провина не буде встановлена юрисдикціоним органом (судом) так називана презумпція невинності; принцип неприпустимості зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш важку юридичну відповідальність, і гуманності покарання, що сприяє виправленню засудженого.

Принципи права можна класифікувати в такий спосіб:

а) Загальні принципи : загальні для міжнародної правової системи , вони в ряді випадків мають значення і для національних правових систем, коли держава бере участь у їхньому виробленні і прийнятті, загальні для всіх правових систем держав того самого типу, для правових систем одного виду (сімейства) для всіх галузей даної правової системи держави.

б) Міжгалузеві принципи : принципи галузей, що складають публічне (міжнародна і внутрішньодержавне) і частка (міжнародне і внутрішньодержавне) право, принципи галузей матеріального права і галузей процесуального права, інші можливі міжгалузеві принципи права.

в) Галузеві принципи права, (наприклад, цивільного, адміністративного, карного і т.д.) і принципи інститутів права (наприклад, зобов’язань, принципи комплексних галузей законодавства – морського, повітряного і т.д.) і принципи комплексних інститутів законодавства (право залізничних перевезень і т.д.) .

Принципи правової системи даної держави включають принципи типу і сімейства права в якості відправних для особливих принципів права визначеної країни. Принципи галузі права відправляються від принципів правової системи. Що стосується галузей і інститутів законодавства, то їм властиві комплекси принципів, вироблених у відповідних галузях і інститутах права, нормами яких утворені відповідні законодавчі масиви.

Загальне розуміння змісту і ролі принципів діючого права визначеної країни, а тим більше історичного типу права має істотне значення. Пануючі ідеї права і принципи позитивного права, що відображають ці ідеї, відіграють величезну роль у законодавчій і правозастосовчій діяльності, у зміцненні законності і правопорядка, у правовій культурі населення. Принципи права займають або, у всякому разі, повинні займати центральне місце в системі права держав і в системі міжнародного права, поза залежністю від того, чи можна їхній вивести з цілої групи норм або вони виявляються особливо сформульованими в нормах-принципах і нормах-задачах.

Зв’язок права і справедливості заснована на тім обставині, що правове відношення може бути завжди інтерпретоване як особливий тип відносини розподілу. Об’єктом розподілу тут виступають права й обов’язки учасників взаємного соціального спілкування. І цей розподіл, у свою чергу, виявляється особливим способом закріплення пануючого в даному суспільстві розподілу між людьми життєвих благ відповідно займаному ними місцю в суспільно-класових відносинах і характеру здійснюваної діяльності. Таким чином, справедливість виявляється специфічним для права принципом, зв’язаним з його якісними особливостями і виконуваною соціальною функцією регулювання суспільних відносин.

СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО

Суб’єктивне право, юридичне право суб’єкта

Право не зводиться до сукупності юридичних норм, воно втілено в правах учасників суспільних відносин. Це юридичні, юрисдикцією забезпечені права, вони загальнозначущі і захищені державою, їм відповідають юридичні обов’язки, що разом із правами записані в загальних нормах законодавства, у судових рішеннях, сформульовані в правових звичаях. Носії юридичних прав — обов’язків, «суб’єкти права» поза діяльністю яких немає і не може бути реальної правової дійсності. Суспільні відносини можуть виражатися у виді загального соціального зв’язку членів даного співтовариства або в якості безпосереднього, прямого їхнього спілкування. Відповідно і юридична форма взаємодії суб’єктів права укладається в загальному правовому зв’язку або в конкретних правовідносинах.

Юридичні права суб’єктів іменують суб’єктивним правом тому, що вони належать суб’єктам. Таке найменування вироблене юриспруденцією, воно традиційно. Утім, поза питаннями зв’язку з об’єктивним правом можна обійтися терміном право суб’єкта, якщо тільки не забувати, що в людей (організацій) є і неюридичні, тобто соціальної властивості, права (наприклад, моральне право, права членів суспільних об’єднань і т д.).

Юридичні категорії об’єктивного і суб’єктивного права не слід змішувати з філософськими поняттями об’єктивного і суб’єктивного. Як і у випадку підрозділу юридичної форми опосередкування суспільних відносин на правові зв’язки і правовідносини, категорії об’єктивного і суб’єктивного права вироблені правознавством для того, щоб глибше пізнати юридичну надбудову.

Категорія суб’єктивного права підкреслює, що це — наявне право суб’єкта. У той же час залежність суб’єктивного права від суб’єкта відносна, коли незабаром міра юридично гарантованого можливого поводження визначена пануючим типом виробничих відносин і виражає волю пануючого класу. Відносна і незалежність об’єктивного права від учасників суспільних відносин. Суб’єкти як представники панівних класів беруть участь у формуванні об’єктивного права в законодавчій діяльності. З практичної точки зору, важлива приналежність суб’єктивного права відповідним суб’єктам, у той час як саме по собі існування об’єктивного права (юридичних норм) ще не означає, що передбачені їм юридичні можливості дійсно кому-небудь належать і можуть бути використані.

Філософська проблема об’єктивному і суб’єктивного в праві не має прямого відношення до розглянутого питання в тім змісті, що об’єктивне і суб’єктивне право однаковою мірою є надбудовними феноменами, відносяться до суб’єктивної сторони суспільного розвитку, зміст якого дано матеріальним виробництвом — об’єктивний фактор соціального руху. Якщо ж судити по відносній близькості до виробничих відносин, то виявиться, що загальні юридичні норми в принципі далі від відносин власності й обміну, чим права й обов’язки суб’єктів цих відносин.

Правові зв’язки і відносини безпосередньо наповнені соціальним змістом, що у нормах законодавства виражений в ідеологізованій і абстрактній формі. Інше питання, що абстрактне право у відповідних умовах здатно досить точно виразити об’єктивні тенденції суспільного розвитку, воно має перевагу загальності й у стані концентрувати в собі різні потреби пануючого способу виробництва. Якщо прагнути у всіх випадках давати філософську інтерпретацію юридичних категорій, то в співвідношенні об’єктивного і суб’єктивного права скоріше утілені філософські категорії абстрактного і конкретного.

Складність застосування до об’єктивного і суб’єктивного права філософських положень про співвідношення абстрактному і конкретного укладається в тім, що в генетичному плані загальні юридичні установлення виявляються результатом абстрагування від конкретних казуальних правових рішень. У той же час юридичні норми, у свою чергу, втілюються в житті через конкретні права (обов’язку), збагачуються їх повнокровним і якісно різним соціальним змістом.

Розвиток виробничих і інших фактичних відносин потребує зміну потреб, інтересів, домагань, що обумовлює формування нових прав і обов’язків, що вимагають свого закріплення в об’єктивному праві. Нові юридичні норми реалізуються в правових зв’язках і відносинах, що наповняються динамічним соціальним змістом, що породжує надалі потребу перетворення юридичної форми. Практично відбувається процес формування загальних норм права і їхньої подальшої конкретизації в суб’єктивних правах (обов’язках) відмінний від абстрагування в теорії. Наукове узагальнення приводить до утворення понять, формулює закони правознавства, у той час як правотворення завершується законами держави. Але в ідеалі законодавець також повинний відкривати об’єктивні закони права і суспільних відносин, здійснюваний їм процес абстрагування подібний створенню наукових абстракцій, хоча має безпосередньо практичну задачу. Шлях від абстрактного до конкретного в пізнанні веде до відтворення багатства конкретного в мисленні. Цей же шлях на практиці приведе до суб’єктивного права і його подальшій реалізації в життєвих відносинах. Суб’єктивне право і юридичні обов’язки, реальні правові зв’язки і правовідносини виявляються критерієм істинності юридичних норм і наших уявлень про чинне законодавство. Процес теоретичного (логічного) засвоєння права виступає аналогом практично-юридичного засвоєння фактичних суспільних відносин.

Об’єктивне право може бути інтерпретоване як абстрактне статичне вираження динамічних конкретних прав і обов’язків, правових зв’язків і правовідносин, а суб’єктивне право, як конкретний динамічний прояв загальних юридичних норм.

Правове регулювання суспільних відносин включає загальнормативний і індивідуальнонормативний вплив у їхній суперечливій єдності. Тільки синхронність між ними, між об’єктивним і суб’єктивним правом, дає результат або є однією з неодмінних умов його настання. Абстрактний характер об’єктивного права забезпечує охоплення типових відносин і повторюваних ситуацій. Конкретність суб’єктивного права дає можливість опосередкувати визначені життєві суспільні відносини і неповторну індивідуальну ситуацію в межах, передбачених загальною нормою. Те, що право у власному змісті є єдність об’єктивним і суб’єктивним, абстрактним і конкретного, є лише юридичним відображенням особливої якості предмета правового регулювання. Право регулює відносини відповідного виду, типові по своїй структурі, але, що складаються в результаті індивідуально-визначеній діяльності різних людей (організацій) у конкретних ситуаціях.

Завдяки єдності об’єктивного і суб’єктивного права правове регулювання суспільних відносин підтримується контактом пануючої об’єктивованої волі з індивідуальною волею учасників суспільних відносин, загальнормативний вплив стуляється з індивідуально-конкретним, особливо, коли законодавство дає відомий простір розсуду суб’єктів і передбачає акти застосування юридичних норм. Загальнормативне й індивідуально-нормативне правове регулювання доповнюють один одного, одне без іншого не обходиться.

Зв’язок об’єктивного права із суб’єктивним, правомочності з юридичним обов’язком проводить чітку грань між юридичними правами людей і їх моральних прав, а також іншими домаганнями, що не захищені державним примусом і юрисдикцією. Історичний матеріалізм відкидає ідею природних, вічних, незмінних прав людини і поряд з цим викриває позицію юридичного позитивізму, що не визнає правий людей поза законодавством.

Права людини зв’язані із соціальними й економічними умовами життя людей, у той час як права громадян відображають їхній статус у політично організованому суспільстві, носять формально-юридичний характер, рівноправністю прикривають фактичну нерівність.

Однієї з особливостей суб’єктивного права є його забезпеченість кореспондуючими юридичними обов’язками дотримання цього права всіма громадянами, установами, посадовими особами і державними органами, а також обов’язок виконання відповідних вимог правомочного, завдяки чому він може за захистом свого права звернутися до відповідного державного органа, що здійснює юрисдикціонну діяльність.

У літературі немає загальної думки з приводу проблеми співвідношення людини і громадянина, прав людини і цивільних прав. Одні визнають наявність прав людини неюридичного характеру, досліджують їхній генезис в економічній сфері, проводять грань між поняттями прав людини, громадянина, особи, а інші вважають розходження між людиною і громадянином ілюзією, не бачать різного змісту в правах людини і громадянина, прямо пишуть, що «соціальні права реально існують тільки в юридичній формі».

Право народжується в сфері відносин виробництва й обміну, але не всі домагання суб’єктів цих відносин одержують офіційне визнання в позитивному законодавстві, і не можна думати, що соціальні права реальні, а юридичні не мають значення. Не більше причин і для того, щоб реальними правами вважати тільки те, що закріплено в законі. Моральні права також реальні. Правові системи і правосуддя повинні бути справедливі, але не завжди такими є.

Структура суб’єктивного права

Суб’єктивне право, як і об’єктивне, має свою структуру. Можна розрізняти два рівні структури суб’єктивного права — структуру всієї системи прав суб’єктів зв’язків і відносин, що існують у даній державі, і структуру кожного наявного права суб’єкта. Власне право як єдність об’єктивного і суб’єктивного права утворить у свою чергу вищий рівень структури даного виду, але в цьому випадку нас цікавить лише структурованість суб’єктивного права .

Для системи суб’єктивних прав, так само як і для правової системи (системи норм) вирішальне значення має розподіл усіх суспільних відносин на горизонтальні і вертикальні. Система суб’єктивних прав відповідно може у визначених суспільно-економічних формаціях і при відомих історичних умовах підрозділятися на публічні і приватні суб’єктивні права. Характер встановлення або придбання, ступінь волі дій і залежності від волевиявлення суб’єктів, шляхи і міри захисту публічних і приватних суб’єктивних прав відрізняються досить істотно.

Система суб’єктивних прав підрозділяється на галузі й інститути в залежності від виду суспільних відносин, у яких бере участь той або інший суб’єкт. Коль незабаром багато суб’єктів права ,наприклад, громадяни, виявляються учасниками суспільних відносин різного виду одночасно, те вони володіють або можуть мати суб’єктивні права, зв’язаними з різними галузями права.

Система суб’єктивних прав, на відміну від правової системи держави (об’єктивного права) особливо динамічна. Суб’єктивні права здобуваються, знаходяться в тій або іншій стадії реалізації, вичерпуються , змінюються по своєму безпосередньому змісті й обсягу, виявляються юридичною підставою виникнення інших прав. Правомочні можуть не використовувати наданих прав або використовувати їхній частково, можуть звертатися або не звертатися за захистом прав, що порушуються. Суб’єктивними правами володіють і розпоряджаються мільйони громадян країни, посадові особи, величезне число підприємств і установ. Число одиничних суб’єктивних прав, наявних правомочій у суб’єктів найрізноманітніших суспільних відносин практично неозоро.

Якщо об’єктивне право — це право, що у відомому змісті відображає статику юридичної форми, і складається з визначеного числа норм, то суб’єктивне право в масштабі країни динамічно по самій своїй природі, тому що безпосередньо зв’язано з людською діяльністю у всіх сферах життя, уплетено у величезну мережу суспільних відносин і зв’язків.

Без динаміки суб’єктивного права законодавство країни відірвалося б від реального соціального руху і перетворилося в мертву схему логічно зв’язаних норм. Але у винятковій рухливості суб’єктивних прав є і свої мінуси, їхня динаміка має тенденцію до деструктуруванню юридичної форми, соціальне життя може наповнити зміст суб’єктивного права таким чином, що воно грозить підірвати правову оболонку. Стримують таку тенденцію юридичні норми, тобто об’єктивне право, вносячи в правове регулювання необхідну стійкість і міцність, вносячи в нього зміни, що заздалегідь осмислені законодавцем, будуються на відомих узагальненнях юридичної практики.

Зі змістовної сторони центральним елементом суб’єктивного права є юридична можливість власних дій. Тим більше, що саме сюди включається можливість володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними благами і цінностями, у тому числі волею.

Отже, суб’єктивне право (право суб’єкта суспільних відносин) складається з трьох елементів (правомочій): права на власні дії, права вимоги і права на захист. Тільки в органічному зв’язку ці елементи утворять суб’єктивне право. Без другого й у потенції третього елемента можливість власних дій утрачає свій юридичний характер. Право вимоги виявляється безглуздим, якщо воно не зв’язано з можливістю користування якимись соціальними благами. До того ж право вимоги також є лише різновидом власних дій правомочного. Домагання означає, що юридичні обов’язки не виконані й правомочний звертається в компетентний орган. Регулятивний вплив права досягає своєї кульмінації, у всякому разі з погляду державного забезпечення.

Від структури суб’єктивного права, характеру складових його елементів залежить можливість його реалізації поза конкретними правовідносинами або в правовідносинах.

Визначення суб’єктивного права

Часто пишуть, що суб’єктивне право — це міра юридично можливого поводження. Але якщо воно лише міра, його відмінність від об’єктивного права може звестися лише до формального.

Міра поводження в суб’єктивному праві припускає насамперед забезпечення самодіяльності учасників суспільних відносин, можливість вільного вибору образа дій. Причому суб’єктивне право не завжди виступає як границя можливих дій, його не можна розуміти як кошти обмеження самодіяльності і волі.

Суб’єктивне право не воля в рамках закону, а законом гарантована воля тобто визнана правом і тому підлягаючій неухильній охороні з боку держави можливість самостійно діяти і приймати рішення.

Визначення суб’єктивного права в юридичній науці поступово збагачувалися. Від представлень про суб’єктивне право, у яких на перше місце висувався елемент домагання, до визначень, що підкреслювали, що в змісті цієї категорії головне — у діях юридично зобов’язаної особи, і, далі до положення про те, що суб’єктивне право припускає можливість позитивної дії правомочного — такий шлях, пройдений визначеннями суб’єктивного права. Цей шлях був зв’язаний з виявленням елементів структури одиничного суб’єктивного права.

Характерно і те, що від первісних і до нинішніх визначень суб’єктивного права в них завжди зверталася увага на міру (вид) можливого поводження. В одному випадку говориться, що суб’єктивне право — охоронювані державою міра і вид можливого поводження, в іншому — суб’єктивне право визначається як можливість дозволеного державою поводження, у третьому — суб’єктивне право це можливість поводження, надана нормою права.

Разом з тим, обмежуючи вказівкою на міру поводження, на масштаб дозволеного, існуючого визначення суб’єктивного права не відображають одну надзвичайно важливу гносеологічну тонкість – воно, на відміну від об’єктивного права, існує на грані можливості і дійсності, з його починається реалізація загальних норм. Суб’єктивне право — це система наявних прав суб’єктів, їхній юридичний статус, положення, що характеризується станом волі вибору рішень і дій, без яких немає самодіяльності суб’єктів. Загальна норма абстрактна, а суб’єктивне право прив’язане до учасника суспільних відносин — діяльній особі. Володіння такими правами є одним із властивостей учасників суспільних відносин у державно організованій їхній життєдіяльності. Як відбити в короткій дефініції і сутність суб’єктивного права, і діалектичність його існування?

Можна запропонувати дві дефініції. Суб’єктивне право — це система наявних прав суб’єктів, що виражає матеріально детерміновану і зведену в закон волю панівних класів, закріплену в об’єктивному праві. Одиничне суб’єктивне право — це юридично забезпечена міра можливого поводження особи, що гарантує йому самодіяльність, волю вибору, користування матеріальними і духовними благами на основі існуючих відносин виробництва й обміну.

Співвідношення між об’єктивним і суб’єктивним правом.

Суб’єктивне право взаємопов’язане з об’єктивним пра­вом, обумовлено його змістом. Адже ті або інші юридичні права суб’єктів, що, власне, і становлять сутність суб’єк­тивного права, формулюються у чинних юридичних нор­мах, тобто в об’єктивному праві. Отже, суб’єктивне право не може виникнути без об’єктивізації у нормах права об’єктивного. З іншого боку, і об’єктивне право невід’ємне від суб’єктивного. Метою і призначенням існування норм права (об’єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а також забезпечення цього регулю­вання відповідним правовим механізмом. А правове регу­лювання здійснюється через юридичні права і обов’язки суб’єктів.

У загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноважено­му суб’єкту такі можливості:

а) поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної по­ведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії);

в) зверта­тися до держави за захистом свого юридичного права.

Для реального юридичного забезпечення таких можливостей при закріпленні в об’єктивному праві повноважень одного суб’єкта фіксуються відповідні обов’язки зобов’язаного суб’єкта. І навпаки, при фіксації конкретних обов’язків одного суб’єкта, закріплюються відповідні права іншого суб’єкта. Отже, суб’єктивному праву (можливій поведінці) одного суб’єкта (уповноваженого) з необхідністю кореспон­дують юридичні обов’язки іншого суб’єкта (зобов’язаного). Невиконання цих обов’язків є правопорушенням і тягне за собою застосування засобів державного примусу, зокрема того або іншого виду юридичної відповідальності.

Суб’єктивне право слід розглядати в єдності з інте­ресами суб’єкта. Суб’єктивне право — міра можливої по­ведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізову­вати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб’єкта. Природно, що можлива поведінка-буде перетво­рюватися на реально здійснювану лише тоді, коли вона буде сприяти задоволенню тих або інших потреб уповнова­женого, тобто, коли певна поведінка відповідатиме інте­ресам суб’єкта. Отже, інтерес виступає як своєрідний «стартер» процесу реалізації суб’єктивного права.

Конкретне суб’єктивне право як юридично встановле­на можливість поведінки, що спрямована на досягнення певного соціального блага, не може існувати без відпо­відних норм об’єктивного права, в яких воно знаходить свій юридичний вираз. Після юридичної фіксації суб’єк­тивне право існує, насамперед, як можлива поведінка, по­тенційна можливість суб’єкта поводити себе певним чином. І ця можливість, за наявності її закріплення у нормах об’єктивного права і суб’єкта, якому вона належить, існує потенційно, незалежно від того, вступає суб’єкт у пра­вовідносини для реалізації цієї можливості чи ні. Крім того, суб’єктивне право як потенційне право на певне соціальне благо, може не тільки існувати, але й реалізо­вуватись за межами правовідносин.

Практична цінність суб’єктивних прав полягає у їх ре­альності, тобто у можливості здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб’єк­тивного права. Реальність суб’єктивних прав забезпе­чується за допомогою гарантій, тобто засобів, способів і умов, спираючись на які суб’єкт досягає повного і безпе­решкодного здійснення своїх прав. Гарантії суб’єктивних прав поділяються на: економічні, політичні, ідеологічні та юридичні.

Економічні гарантії — це сукупність економічних чин­ників (матеріальні цінності суспільства, ринкова економіка, досконала система економічних відносин і т. ін.), які сприя­ють повній і безперешкодній реалізації суб’єктивних прав.

Політичні гарантії — це сукупність політичних чинників суспільного і державного життя (політична система суспільства, плюралізм та гласність у здійсненні політич­ного життя тощо), що забезпечують повну і безперешкодну їх реалізацію.

Ідеологічні гарантії — це сукупність ідеологічних і світо­глядних принципів, що обумовлюють першочергові цінності і непорушність суб’єктивних прав, їхню повну і безпереш­кодну реалізацію.

Юридичні гарантії — це сукупність тих правових інсти­тутів, що забезпечують можливість реалізації суб’єктивних прав, а також захищають і охороняють їх від будь-яких обмежень і порушень.

Соціальна цінність суб’єктивних прав з економічної точ­ки зору вбачається у тому, що їх наявність:

а) відображує можливості держави матеріально забезпечувати реалізацію певних суб’єктивних прав;

б) забезпечує суб’єктам мож­ливість активної участі в економічному житті суспільства і тим самим сприяє зміцненню його матеріального ста­новища.

З політичної точки зору соціальна цінність суб’єктивних прав виявляється у тому, що вони:

а) є мірою досягнутого в суспільстві прогресу щодо встановлення дійсного демо­кратизму, визнання і забезпечення свободи особи;

б) забез­печують громадянам активну участь у всіх сферах суспіль­ного життя і тим самим активізують соціальне-політичне життя суспільства; в) фіксують певні повноваження, сти­мулюють суспільне корисну поведінку суб’єктів.

Соціальна цінність суб’єктивних прав з ідеологічної точ­ки зору полягає у тому, що вони:

а) є втіленням пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права осо­би;

б) виступають дійсним засобом пропаганди досягнень суспільства у гуманітарній сфері;

в) є інструментом ви­криття перекручень дійсних досягнень суспільства у гу­манітарній сфері.

З юридичних позицій соціальна цінність суб’єктивних прав вбачається у тому, що вони:

а) є правовим інстру­ментом розвитку демократії у суспільстві на основі прин­ципів гуманізму і свободи особи;

б) визначають систему взаємних юридичних прав та обов’язків держави і особи;

в) виступають регулятором поведінки громадянина шляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інте­ресам суспільства;

г) є інструментом поєднання порядку і організованості з активністю і самостійністю поведінки гро­мадян.

Під особистою цінністю суб’єктивних прав слід розуміти те значення, що має для громадянина, його розвитку, задоволення інтересів і потреб наявність і реалізація пев­них повноважень, що виходять з тих або інших суб’єк­тивних прав.

Цінність суб’єктивних прав для особи з економічної точ­ки зору вбачається у тому, що вони надають можливість вимагати від держави відповідного матеріального забезпе­чення у реалізації повноважень, що випливають з того або іншого суб’єктивного права.

З політичної точки зору цінність суб’єктивних прав для особистості виявляється у тому, що вони:

а) уможливлю­ють визначення реального положення особи як вищої цін­ності у державі і суспільстві;

б) вказують особистості, в яких сферах і в якому просторі держава розглядає його як вирішальну силу політичних процесів у суспільстві.

Цінність суб’єктивних прав для особистості з ідеоло­гічної точки зору вбачається у тому, що вони дають змогу індивіду уявити, якою мірою в них виражено принципи демократії, гуманізму, справедливості, що мають загально­людську цінність.

З юридичної точки зору цінність суб’єктивних прав що­до особистості вбачається у тому, що вони: а) є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяють громадя­нину планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб’єктів; б) визначають систему конкретних повно­важень громадянина у найважливіших сферах суспільних відносин; в) є юридичним інструментом набуття громадя­нином тих чи інших соціальних благ; г) слугують основою системи юридичних та інших засобів забезпечення участі громадян у найважливіших сферах соціальних відносин.

Висновок

Право — соціальне явище. Воно породжено суспільством, і зрозуміти його можна лише розглядаючи як частину соціального організму.

Суспільна еволюція — природно-історичний процес, і право включене в нього як його складове. Говорити про державне і правове будівництво, про реформи політичної і юридичної систем виправдано лише в тій мері, у якої їхньої зміни відповідають закономірному ходу історії. Кожна ступінь у розвитку права має свої соціально-історичні передумови. Яка би зробленими ні були самі по собі Конституція й інші закони, якими б ідеальними ні представлялися політичні системи, вони залишаться незатребуваними народом і не почнуть працювати, якщо не будуть відповідати суспільним умовам і культурі мас.

Розвиток суспільства здійснюється нерівномірно, і немає єдиного центра, що визначав би об’єктивні закони еволюції, одноразово й однаково діючі у всіх регіонах земної кулі. Ні Європа, ні Америка, ні Азія не можуть служити загальнообов’язковим зразками. Будь-яка реформа в будь-якій країні відправляється насамперед від того, що в цій країні є, і реформатори користуються тільки такими коштами, що знаходяться в їхньому розпорядженні. Кожна епоха є продовження попередній навіть тоді, коли наступний етап є, здавалося б, лише радикальним запереченням попередніх суспільних форм. Завтрашній день держави і права неминуче зв’язаний із учорашнім днем тієї країни, у якій вони формуються.

Світ, суспільство упорядковані. В основі їхньої еволюції лежать універсальні закони. Однак у кожній країні вони діють по-різному, переломлюючи через призму унікальної національної своєрідності і неповторного історичного досвіду народу. У кінцевому рахунку, очевидно, усі країни пройдуть стадію ринкового господарства, але в кожній країні капіталізм буде своїм: у США — американським, у Великобританії — англійським, у Німеччині — німецьким, а в Україні — українським.

Теорія держави і права, як і всяка наука, — узагальнення світового досвіду державно-правового розвитку. І вивчення права допоможе відрізнити істину від оман, помилок, маніловщини та кон’юктури.

Література :

Алексеев С.С. Общая теория права — М.: Юрид.лит., 1981-1982. — Т.1,2.

Бабаев В.К. Теория современного советского права. – Н.Новгород, 1991.

Кленнер Г. От права природы к природе права. – М.: Прогресс, 1988.

Сурилов А.В. Теория государства и права: Учебник. – К.; Одесса, 1989.

Явич Л.С. Общая теория права. – 1976.

СОДЕРЖАНИЕ

ВВЕДЕНИЕ

1 УГРОЗА КАК ВИД ПРЕСТУПНОГО ПОВЕДЕНИЯ. ФАКТИЧЕСКОЕ ПРИМЕНЕНИЕ НАСИЛИЯ

2 ВИДЫ УГРОЗ

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

ВВЕДЕНИЕ

Право на свободу и личную неприкосновенность неотчуждаемо и принадлежит каждому от рождения (ч. 2 ст. 17,ч. 1 ст. 22 Конституции РФ). Оно предполагает недопустимость какого бы то ни было вмешательства извне в область жизнедеятельности личности и включает в себя ее физическую и психическую неприкосновенность. Гарантируя личную неприкосновенность, законодатель установил уголовно-правовые запреты, направленные на противодействие подобным посягательствам. Разновидностями нарушения психической неприкосновенности личности выступают угрозы, запреты о которых широко используются законодателем при конструировании составов конкретных преступлений. В нормах Особенной части УК РФ угроза как уголовно-правовая категория указана порядка 55 раз.

Несмотря на наличие соответствующих норм, число преступных деяний, посягающих на отношения по обеспечению личной неприкосновенности, имеет тенденцию к неуклонному росту.

Статистические данные по пяти наиболее опасным преступным деяниям, совершаемым путем угрозы (изнасилование — ст. 131 УК РФ, грабеж — ст. 161 УК РФ, разбой — ст. 162 УК РФ, вымогательство — ст. 163 УК РФ, угроза убийством или причинением тяжкого вреда здоровью — ст. 119 УК РФ), показывают, что их число превышает 535 тыс. (14% от общего числа зарегистрированных преступлений). В 2008 г. число таких посягательств превысило 500 тыс. (15% от общего числа зарегистрированных деяний). По сравнению с 2005 г. прирост общественно опасных деяний, сопряженных с применением различных видов угрозы, колеблется от 114% (по делам об изнасиловании) до 151% (по делам об угрозе убийством или причинением тяжкого вреда здоровью).

1 УГРОЗА КАК ВИД ПРЕСТУПНОГО ПОВЕДЕНИЯ. ФАКТИЧЕСКОЕ ПРИМЕНЕНИЕ НАСИЛИЯ

Угроза как вид преступного поведения представляет собой противоправное общественное опасное информационное воздействие на потерпевшего. Основанием для криминализации такого рода воздействия является способность общественно опасной и реальной угрозы нарушить личную неприкосновенность гражданина, причинить ему психическую травму или иной вред здоровью либо принудить к выполнению какого-либо действия, нарушающего его право или обязанность, либо к отказу от осуществления права или от исполнения обязанности.

Угроза как способ совершения преступления характеризуется оказанием такого воздействия на психику человека, при котором он подчиняет свою волю требованиям угрожающего, при этом расчет виновного строится на иерархии ценностей конкретного потерпевшего, выбирающего из право-охраняемых благ, поставленных в опасность причинения вреда, наиболее значимое для него.

Исходя из принятых в науке уголовного права и судебной практики дефиниций насилия, опасного и не опасного для жизни или здоровья, следует разграничивать понятия причинение вреда и применение насилия, так как не все действия, признаваемые насилием в смысле физического воздействия, влекут за собой причинение вреда.

Используемые в уголовном законе термины, обозначающие различные виды насилия, в большей степени соответствуют особенностям физического воздействия на организм человека и не учитывают специфику информационного посягательства, осуществляемого посредством разных видов угрозы, а также не в полной мере отражают субъективную направленность таких деяний.

Предлагается разграничивать понятия «угроза причинением вреда» и «угроза применением насилия». Под первой следует понимать угрозу причинением тяжкого и средней тяжести вреда здоровью потерпевшего, а также угрозу причинением легкого вреда здоровью; ко второй относится угроза нанесением побоев, а также угроза совершения действий, связанных с причинением потерпевшему физической боли либо с ограничением его свобод.

Объективная невыполнимость задачи по закреплению в уголовном законе всех возможных способов психического воздействия на потерпевшего, а также различная социальная значимость одних и тех же благ для разных категорий граждан обусловливают использование в конструкциях составов угрозы наряду с другими терминами, обозначающими виды психического воздействия, такого оценочного понятия, как «угроза причинением вреда иным правоохраняемым интересам». Указанная угроза должна использоваться в связке с угрозой уничтожением или повреждением имущества, угрозой распространения сведений, которые могут причинить существенный вред правам или законным интересам потерпевшего или его близких, а также угрозой распространения сведений, позорящих потерпевшего или его близких.

Фактором, детерминирующим включение угрозы в число квалифицирующих признаков состава преступления, выступает ее повышенная по сравнению с основным составом общественная опасность. При этом, чем опаснее вид угрозы, тем больший вред причиняется психической неприкосновенности личности и значительнее благо, которым жертвует потерпевший под влиянием действий угрожающего.

Анализ норм УК РФ позволяет установить тенденцию значительного увеличения числа случаев употребления в квалифицированных составах преступлений угроз применения различных видов насилия, особенно наиболее опасных — убийством и причинением тяжкого вреда здоровью, по сравнению с основными составами. Угрозе в таких составах свойственно не только увеличивать степень общественной опасности, но и изменять ее характер, поскольку вред причиняется не только основному непосредственному объекту, но и отношениям по обеспечению психической неприкосновенности личности.

Применительно к угрозе речь можно вести о нескольких степенях интенсивности (вредоносности):

1) угроза убийством или признанием тяжкого вреда здоровью как наиболее опасные ее виды;

2) угроза применения насилия;

3) угроза уничтожения или повреждения имущества;

4) угроза распространения сведений, которые могут причинить существенный вред правам или законным интересам потерпевшего или его близких (шантаж).

Способ совершения преступления является наиболее динамичной характеристикой преступления, которая развивается вместе с научно-техническим прогрессом. Знание конкретных способов, их видов, распространенность и повторяемость служит целям своевременной и обоснованной криминализации новых общественно опасных деяний и декриминализации утративших такое свойство явлений.

Насилие в уголовно-правовом смысле означает общественно опасное воздействие на организм человека. Другой особенностью насилия и угрозы является то, что они могут быть применены как в связи с прошедшим, настоящим, но так и будущим поведением потерпевшего. Принуждение же может касаться только настоящего и будущего поведения.

Причинение смерти как результат его применения выходит за рамки насилия, опасного для жизни или здоровья, и подлежит самостоятельной уголовно-правовой оценке. Кроме того, следует разграничивать понятия причинение вреда и применение насилия. Возможно насилие без причинения вреда, например, совершение действий, связанных с ограничением свободы потерпевшего (связывание рук, применение наручников, оставление в закрытом помещении и др.). Соответственно, следует различать понятия «угроза причинением вреда» и «угроза применением насилия». Под первой предлагается понимать угрозу причинением тяжкого и средней тяжести вреда здоровью потерпевшего, а также угрозу причинением легкого вреда здоровью; ко второй относится угроза нанесением побоев, а также угроза совершением действий, связанных с причинением потерпевшему физической боли либо с ограничением его свободы.

Вместе с тем не следует игнорировать возможность применения психического воздействия, осуществленного посредством иных угроз, не запрещенных уголовным законом под страхом наказания. Анализ уголовных дел свидетельствует о такого рода угрозах: заражения вирусом смертельной болезни, применения психического насилия к лицу, имеющему сердечно-сосудистые заболевания, похищения ребенка, супруга, родителей, изнасилования малолетней девочки, матери, жены и т.д.

2 ВИДЫ УГРОЗ

Все угрозы в зависимости от их способа делятся на:

— вербальные, т.е. передаваемые как устно, так и письменно, в том числе посредством телефонной, телеграфной (факсимильной) связи, электронной почты, сети Интернет (по материалам изученных дел встречаются в 9 из 10 случаев применения угроз);

— невербальные — оптико-кинетические, паралингвистические и экстралингвистические, использующие (или создающие) обстановку совершения преступления;

— сложные, или угрозы, сопровождаемые демонстрацией оружия (в том числе предметов, используемых в качестве оружия) или имитацией его применения, а также соединенные с совершением иных преступных действий;

— смешанные.

По характеру проявления выделяются непосредственные и заочные угрозы; по моменту приведения угрозы в исполнение — так называемые немедленная и отложенная угроза.

Общественная опасность указанного способа действия при посягательстве заключается в том, что виновный, запугивая потерпевшего причинением вреда его правоохраняемым благам, стремится к тому, чтобы вызвать у него опасение осуществимости угрозы и подчиниться требованиям угрожающего. Расчет виновного строится на иерархии ценностей конкретного потерпевшего, выбирающего из правоохраняемых благ, поставленных в опасность причинения вреда, наиболее значимое для него.

В связи с этим основным свойством общественно опасной угрозы выступает реальность (опасение ее осуществимости), которая складывается из возможности восприятия содержания и понимания значения угрозы сознанием и волей человека (субъективный фактор) и заложенного виновным в свой поступок угрожающего потенциала, рассчитанного исходя из особенностей личности потерпевшего и сопутствующих совершению преступления обстоятельств (объективный фактор). При определении реальности угрозы следует руководствоваться в равной мере как объективным, так и субъективным факторами.

Специфика угрозы как способа действия состоит в том, что виновный, угрожая, предвидит «ближайший» результат своего действия — боязнь, страх, переживания потерпевшего, отказ от свободы волеизъявления, и желает этого для наступления «отдаленного» результата (получения денежных средств, имущества, совершения требуемых виновным действий и т.д.). Для достижения такого результата он выбирает соответствующий способ воздействия на сознание потерпевшего, который может выражаться в интенсивности действий, наличии оружия, заменяющих его предметов и т.д.

Уголовное законодательство рассматривает два вида волевого отношения лица к последствиям при угрозе: а) желание запугать потерпевшего; б) желание наступления выгодного виновному результата в виде принуждения потерпевшего к выполнению какого-либо действия, нарушающего его право, свободу или обязанность, либо к отказу от осуществления права или от исполнения обязанности.

Последний вариант психического отношения виновного к угрозе законодателем отражается в конструкции состава преступления (чаще всего выступает в качестве образующего основное деяние действия). Желание же запугать потерпевшего, нарушить его психическую неприкосновенность указывается не всегда, что представляется неверным. При таком варианте отсутствует необходимая взаимосвязь вины и цели угрозы. В конечном же счете получается, что вина учитывается судом неполно при вынесении наказания за угрозу, например повлекшую физиологические изменения в организме потерпевшего.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Угроза, широко используемая законодателем в качестве способа совершения преступления, представляет собой противоправное общественно опасное информационное воздействие на потерпевшего. При этом в уголовном законе угроза применяется в значении одного из способов осуществления психического принуждения, самостоятельного способа совершения преступления и деяния.

Насилие в уголовно-правовом смысле означает общественно опасное воздействие на организм человека.

Виды угроз: вербальные; невербальные, использующие (или создающие) обстановку совершения преступления; сложные, или угрозы, сопровождаемые демонстрацией оружия, а также соединенные с совершением иных преступных действий; смешанные.

При анализе норм УК РФ отмечается следующая тенденция: значительное увеличение числа случаев употребления угрозы применением различных видов насилия, в том числе наиболее опасных — убийством и причинением тяжкого вреда здоровью в квалифицированных составах преступлений по сравнению с основными составами.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

Уголовный кодекс Российской Федерации от 13.06.1996 N 63-ФЗ(принят ГД ФС РФ 24.05.1996)(в ред. от 13.02.2009) // Консультант Плюс

Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации (постатейный) / А. В. Бриллиантов, Г. Д. Долженкова, Я. Е. Иванова и др.; под ред. А. В. Бриллиантова. — М.: Проспект, 2010. — 1392 с.

Уголовное право России. Практический курс: учеб.- прак. пособие: 3-изд., перераб. и доп. — М.: Волтерс Клувер, 2007.

Фомичева, М.А. Понятие и признаки способа совершения преступления // Право: теория и практика. 2006. №3.-

Фомичева, М.А. Угроза как способ в квалифицированном составе преступления / М.А. Фомичева // Актуальные проблемы российского права. М., 2007. №1.

Фомичева, М.А. Угроза как способ совершения преступления (основание криминализации, виды и характеристика); отв. ред. А.И. Чучаев. Владимир, 2007.