Автор: admin

ПЛАН.

Вступ

Виникнення та еволюція заочного провадження в цивільному процесі

Поняття та умови заочного розгляду цивільної справи

Умови заочного провадження

Порядок заочного розгляду справи

Перегляд, оскарження та скасування заочного рішення

Висновок

Список використаної літератури

Захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та суспільства в цілому є неможливим без належно врегульованої і організованої процедури розгляду цивільних справ.

Специфіка цивільно-процесуального права полягає в тому, що найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад можуть призвести до істотного ущемлення прав людини, інтересів всього суспільства та заподіяння шкоди авторитету держави. Не випадково основоположні принципи цивільного процесу задекларовано в цілому ряді міжнародних документів про захист прав людини.

Відродження української державності, переорієнтація інтересів суспільства на загальнолюдські цінності, процес входження України у європейське співтовариство — ці та інші об’єктивні фактори зумовили нагальну потребу суттєво реформувати чинний цивільний процес.

Питання судового захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, функціонування судової системи є традиційно актуальними, тому активно досліджуються вітчизняною і зарубіжною юридичною наукою. Нагальність удосконалення цивільно-процесуальних відносин обумовлюється також законотворчими процесами, які відбуваються в державі, а саме: реформами адміністративно-політичної, соціально-культурної сфер суспільства.

Яскравим прикладом таких перетворень є прийняття від часу набуття Україною незалежності ряду принципово нових нормативно-правових актів, перегляд концепції поділу державної влади, визначення правового статусу органів місцевого самоврядування у системі державної влади.

Відбулися зміни і в органах судової влади. Нещодавно набрали чинності законодавчі акти, що закріплюють нові правила здійснення судочинства в Україні, зокрема Верховною Радою України 18 березня 2004 року прийнято Цивільний процесуальний кодекс України.

Слід зазначити, що проблеми цивільно-процесуального законодавства, функціонування судів, захист прав, свобод людини і громадянина, юридичних осіб, держави є предметом дослідження таких учених-правників як М. Штефан, В. Комаров, І. Бородін, М. Запорожець. Разом із тим, оновлення цивільного процесуального законодавства обумовило появу нових процесуально-правових проблем, прогалин правового регулювання цивільного судочинства держави. Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України 2004 року свідчить про запровадження таких правових інститутів як заходи процесуального примусу, наказне провадження, заочний розгляд справи, розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної діяльності, розгляд судом справ про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, розгляд судом справ про розкриття банками інформації, котра містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб, судовий контроль за виконанням судових рішень.

На розгляді одного з проблемних питань Цивільного процесуального кодексу України 2004 року — питанні заочного розгляду справи — я хочу зупинитись у цій роботі.

ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Модель заочного провадження, що була введена до нового Цивільно – процесуального кодексу України (далі – ЦПК), з метою всебічного розуміння його сутності необхідно порівняти з іншими моделями заочного провадження, головним чином, із заочним провадженням, що було відображене у Статуті цивільного судочинства 1864 р. та ЦПК УССР 1924 р. Такий аналіз норм та інститутів старого процесуального законодавства має на меті збагатити сучасне цивільне процесуальне право та сприятиме правильному застосуванню на практиці невідомого ЦПК України 1963 р. заочного провадження.

Інститут заочного рішення має глибокі історичні корені. Ситуація, коли одна зі сторін не з’являлася до суду, в різні часи спричиняла різні наслідки. Суд оцінював неявку сторони, зокрема відповідача, в залежності від ролі суду в державі та можливості вплинути на недобросовісну поведінку особи. Так склалося історично, що неявка вважалася “непослухом” та посяганням на громадський порядок, що у стародавні часи, при змішуванні цивільного процесу з кримінальним, тягло за собою застосування санкцій кримінального характеру. Більше це стосувалося відповідача, оскільки вважалося, що позивачеві немає необхідності ігнорувати судовий розгляд. Іноді ухилення від явки в суд викликало з боку держави вжиття суворих заходів, навіть насильства. Водночас всі ці заходи вважалися крайніми та застосовувалися лише за безуспішність інших способів викликати відповідача.

У римському праві за неявки однієї зі сторін у суд, процес по справі мав свої особливості. Так, відсутність на місці та в час тягла для відсутньої сторони такі наслідки. Як зазначалося в Законах ХІІ Таблиць, в разі неявки однієї зі сторін на судовий розгляді, її чекали до полудня, після чого справа вирішувалася на користь прибулої сторони, що було покаранням за неявку. Іншим варіантом вирішення справи без участі відповідача було положення, згідно з яким проти сторони, що не з’явилася на процес, претор застосовував mission in bona – право користування майном відповідача, що ухиляється від суду1, а якщо сторона не з’являлася і на розгляд, то програвала процес. При цьому єдиною підставою для вирішення справи на користь позивача була відсутність відповідача під час розгляду справи, необхідності довести заявлені вимоги не пред’являлось, тому суд не досліджував докази, подані на обґрунтування позивачем своїх вимог.

Організація заочного провадження відбулася в когниційному провадженні, що змінило і порядок вирішення справи. Неявка у суд при цьому вважалося неповагою до суду, після четвертого виклику у суд з попередженням, що справа буде вирішена за відсутності сторони, а іноді і раніше, суддя приймав рішення на підставі твердження присутньої сторони, що могло і не означати шкоди для відсутнього. Тепер позивач, при неявці відповідача, допускався до доказів своїх прав, тобто був зобов’язаний навести докази, і рішення виносилось на підставі аналізу відповідного матеріалу. Засновувався такий порядок на непокорі відповідача запрошенню, що здійснювалося від імені судового магістрату. Запрошення було остаточним і супроводжувалося вказівкою на те, що неявка потягне за собою вирішення справи без участі відповідача2.

Якщо присяжному судді були відомі причини неявки відповідача, що заслуговують на увагу (наприклад, державна справа, полон, військова служба, хвороба), він міг призначити справу на інший день. Навіть після пропуску цієї відстрочки сторони могли надавати виправдовуючи їх неявку причини, і судовий магістрат був правомочний здійснити відновлення в попередній стан.

Однак при такій організації заочного провадження не передбачалася можливість оскарження відповідачем винесеного рішення у спрощеному порядку.

За німецьким правом, відповідач, що не з’явився, підлягав різним штрафам та невигодам, а за канонічним процесом – екс комунікації, тобто відлученню від церкви, поки не “стане на суд”.

Оскільки часто мета примусових заходів не досягалася, то в італійському, а надалі – й у загальнонімецькому процесах XV – XVI століть, примусові до явки заходи почали замінятися припущенням, що неявка відповідача рівноцінна litis contestation nega-tive (заявленню присутності суду позовних вимог, тобто відкриттю словесного змагання), тому позивач може допускатися до представлення своїх доказів та висновків із них, на підставі яких суд постановляв рішення. Рішення, постановлене на односторонній підставі, нерідко були несправедливими, однак згідно з тодішніми поглядами щодо непохитності судових рішень, постановлених при ухиленні від суду, вже не підлягало зміні.

Усунення цієї несправедливості відбулося з розвитком заочного провадження у французькому процесі Ордонансом 1667 р. Для запобігання незмінності рішення, заснованого на односторонніх матеріалах, вводилося правило, що в разі неявки відповідача, рішення постановлялося par defaut, тобто до та без сприйняття та розгляду доказів. Це рішення могло скасуватися простим відзивом та явкою відповідача на розгляд справи.

В історії розвитку національного цивільного процесу пеоше згадування про наслідки відсутності сторони при розгляді справи міститься у “Руській Правді”, згодом за Псковською судною грамотою (ХV – XVI ст.) позивач при неявці відповідача отримував безсудну грамоту, на підставі якої, при участі пристава, міг вимагати або негайного задоволення від відповідача, або примусити його до явки в суд або до представлення поруки. Останнє означало, що відповідач повинен бути взятий на поруки родичами з тим, щоб вони доставили його в суд, а якщо не зможуть цього зробити, то будуть відповідати за нього перед позивачем.

За “Укладенням” 1649 р. “ослушників” били батогами та ув’язнювали. Отже, виклик був не лише способом повідомлення, але й переслідуванням, притягненням до суду. При загальній безграмотності виклики проводилися усно або, хоча і посилалися відповідачеві “зазивна грамота”, однак адресат не вмів прочитати її, а також розписатися в тому, що вислухав або отримав її. За таких умов завжди можна було заперечити доставлення виклику. Тому щоб уникнути спорів, запрошувалися свідки бути присутніми при виклику.

В результаті проведеної кодифікації українського права, що закінчилася у 1743 році було підготовлено проект кодексу українського права, який називався “Права, по которым судится малороссийский народ”. Він, проте, так і не набрав чинності юридично, але застосовувався на практиці. У ньому зазначалося, що рішення постановляється в разі третьої неявки відповідача за викликом суду, при цьому відповідачеві призначався штраф за неявку.

Крім того, на Лівобережній Україні в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. діяли джерела права різних держав, зокрема Литовський статут 1588 р., “Саксон”, або “Prava polskie Maydeburskie nazywajace Speculum Saxonum” 1581 р., “Порядок”, або “Porzadek sadow y spraw mieyskich prawa Maydeburskiego w Koronie Polskiej” 1764 р., в яких йшлося про те, що кожний відповідач мусив прийти в суд або відрядити свого представника (повіреного). Свою неявку він міг виправдати тільки поважними причинами. У разі неявки відповідачеві надсилався повторний виклик. Коли відповідач чи його представник і втретє не з’являвся до суду, або коли з’явився, але не сплатив збитків, а також не хотів перебувати під арештом, тоді він втрачав своє право, а позивачу присуджувалося все те, чого той вимагав на підставі доказів. Таке рішення приймалося заочно. Суд задовольняв позов і в тому випадку, коли відповідач у суді створював тяганину, не захищався по суті справи або самовільно залишив зал засідання, не доручивши продовжувати справу своєму повіреному. У тих випадках, коли відповідач ухилявся від явки до суду і йому не можна було вручити позову – виклику, позивач міг схопити його і доставити в суд, використавши допомогу сторонніх.

Норми щодо прийняття заочного рішення містилися й у “Экстракте малороссийского права» 1767 р. після проведення судової реформи 1763 р.

Поступово ці суворі заходи перестали застосовуватися, оскільки вони суперечили характеру цивільних справ, як спорів про приватні права та інтереси, до розгляду яких ще невідомо, хто зі сторін справді правий, позивач чи відповідач. Пом’якшення способу виклику потягло за собою й менш суворі наслідки неявки, що створило передумови для виникнення заочного порядку розгляду справи.

Отож, в українських землях відзначається більш прогресивний вплив польського та німецького законодавства в силу перебування українських земель з 1648 по 1654 роки під впливом Заходу, що й відображає застосування інституту заочного рішення набагато раніше, ніж в Росії, де заочне рішення стало відомим лише з часів прийняття Статуту цивільного судочинства 1864 року. Заочне провадження вводилося на кшталт французького статуту. Якщо відповідач не з’являвся взагалі, або не з’являвся до змагання, то суд постановляв заочне рішення, що втрачало силу представленням з боку відповідача відзиву про скасування рішення, разом з відповіддю на позовне прохання. Проте на відміну від французького статуту, де заочне рішення постановлялося без розгляду доказів, за Статутом цивільного судочинства суд присуджував позивачеві лише вимоги, доведені ним, тобто на підставі наданих позивачем доказів, які повинні були розглянуті судом.

Заочним вважалося рішення, прийняте у справі без участі відповідача, що не з’явився та не просив про розгляд справи за його відсутності.

Заочне провадження при цьому полягало в наступному:

спір вирішувався на підставі дослідження односторонніх пояснень, наданих позивачем;

заочне рішення могло бути відізване відповідачем через суд, що його виніс, або оскаржене до вищестоящої інстанції.

К. Малишев згадував про два види заочних рішень: постановлене за неявкою відповідача та постановлене за неявкою позивача.

При цьому з давніх часів наслідки неявки позивача втілювалися у двох системах:

закриття провадження за позовом без розгляду його по суті та звільнення відповідача від суду за позовною вимогою;

постановлення заочного рішення по суті справи.

Говорячи про заочне рішення, постановлене за відсутності позивача, Г. Малишев виділяв два напрямки:

постановлення заочного рішення з дослідженням доказів справи, тобто з розглядом документів та інших доводів та доказів, вислуховування заперечень відповідача, з призначенням за необхідності перевірки доказів тощо;

позивачеві відмовляють у позові та вказують на неявку, не вимагаючи від відповідача будь – яких заперечень по суті позову.

Обидва напрямки не використовувалися у Статуті цивільного судочинства, однак було можливим постановлення заочного рішення на підставі дослідження справи по суті, за наявності прохання про це відповідача, але для скороченого провадження у окружних судах (яке виділялося у Статуті в особливе провадження).

У дореволюційному цивільному процесі всі рішення поділялися на:

змагальні рішення, тобто ті, що постановлялися після усного чи письмового змагання сторін;

заочні рішення, що постановлялися без участі однієї або обох сторін у провадженні.

Заочні рішення, в свою чергу, поділялися на такі види:

заочне рішення, коли права розглядалася за відсутності однієї зі сторін (не завжди позивача), без надання нею письмового пояснення. У таких випадках вважалося, що є заочне провадження та постановляються заочні рішення. Однак будь – яких особливостей це провадження та ці рішення не мали. Заяви та клопотання сторони, що з’явилася, обговорювалися за загальними правилами, а рішення підлягали оскарженню в загальному порядку;

заочне рішення, у вузькому технічному смислі, пов’язане з особливими наслідками. Це означало встановлення особливих правил, пов’язаних з необхідністю відстояти інтереси відповідача, який, у випадках, коли повістка про виклик до суду була вручена не йому особисто або коли він викликався через публікацію, міг не знати про пред’явлений до нього позов, а дізнався про постановлене рішення лише при зверненні рішення до виконання. Напевне, він не був позбавлений можливості оскаржити його до другої інстанції. Однак при цьому принципи рівноправності сторін та двох інстанцій порушуються, оскільки відповідач повинен буде надати свої заперечення відразу до суду другої інстанції. Для запобігання такого результату і вводилися особливі правила.

Заочним рішенням у вузькому смислі слова називали рішення, постановлене судом на клопотання позивача, без словесних пояснень відповідача, викликаного належним чином у засідання та такого, що не брав будь – якої участі у провадженні справи.

Виділялося чотири умови, при яких постановлялося заочне рішення:

заочне рішення постановлялося на прохання позивача, що міг заявити його усно у засіданні суду чи письмово у формі клопотання про розгляд справи за його відсутності;

воно постановлялося за відсутності відповідача, коли ж відповідач запізнився, однак прибув на судове засідання до постановлення рішення та дав словесні пояснення, то рішення не вважалося заочним. Не було воно заочним і тоді, коли відповідач перебував у залі судового засідання, однак не надав будь – яких пояснень, незважаючи на вимогу суду;

відповідач має бути викликаним встановленим у законі порядком (повісткою або через публікацію). Інакше слухання справи відкладалося;

потрібно, щоб відповідач абсолютно не брав участі у провадженні ні особисто, ні через повіреного, тобто якщо він з’явився хоча б у одне засідання з приватного питання (наприклад, з питання щодо підсудності чи забезпечення позову), або навіть якщо він подав будь – яку заяву чи прохання до суду, то рішення, постановлене за його відсутності, вже не є заочним, оскільки в такому разі виникають сумніви щодо повідомлення про пред’явлений до нього позов.

Витяг із заочного рішення посилався відповідачеві, який мав право подати на заочне рішення апеляцію на загальних підставах, або відзив у двотижневий строк з часу отримання ним витягу із заочного рішення або з часу пред’явлення йому повістки про виконання рішення. У відзиві на заочне рішення повинне було міститися прохання про визнання рішення недійсним та заперечення проти позовних вимог. Отримавши відзив, окружний суд постановляв ухвалу про його прийняття чи неприйняття. У разі прийняття відзиву призначалося засідання для повторного розгляду справи, при цьому суд постановляв нове рішення, після чого перше втрачало свою силу.

Значна увага на той час приділялась правилам визначення випадків неявки сторін у судове засідання. Так, Енгельман І.Є. зазначав, що рішення не вважається заочним, якщо суд розглянув страву за відсутності однієї або обох сторін, що не з’явились у призначений строк, однак кожна з них окремо просила суд розглянути справу за її відсутності та повідомити про рішення за місцем перебування.

У разі неявки відповідача до суду позивач мав альтернативу і міг просити суд:

— про новий виклик відповідача;

— про постановлення заочного рішення, яким йому присуджуються всі вимоги, ним доказані.

Якщо позивач просив про розгляд справи за його відсутності, то в разі неявки відповідача без такого прохання, у цій вимозі присутнє й прохання про постановлення заочного рішення: “право вимагати рішення, що не підлягає відзиву, обіймає собою право вимагати рішення, що підлягає відзиву”.

Відзив допускався лише тоді, коли заочне рішення постановлено проти відповідача, а не на його користь, і мав відповідати вимогам, які пред’являлись до апеляційної скарги.

З прийняттям відзиву призначалося нове засідання, та постановлене в ньому рішення позбавляло сил заочне. Якщо відповідач не з’явився повторно, то постановлювалося знову заочне рішення, на яке відзив не допускався, а могла бути принесена лише апеляція.

Оскільки заочне рішення могло бути постановлене лише проти відповідача, то і відзив міг подавати лише він. Позивач, який не задоволений заочним рішенням, оскільки задоволено було лише те, що доказано, міг приносити лише апеляцію.

Т. Яблочков, визначаючи причини неявки відповідача в суд, відзначив, що неявка могла бути наслідком бажання відповідача сховатися від позивача, або наслідком зловживань позивача, що умисно приховував місце проживання відповідача, щоб його не повідомили про справу.

Характеризуючи заочне рішення, А. Гольмстен стверджував, що воно завжди одностороннє, завжди недосконале та далеке від ідеалу того судового рішення, що є результатом боротьби протилежних думок, змагання сторін. Вчений виділяв дві теорії щодо поведінки відповідача:

— теорію мовчазного визнання;

— теорію суддівської перевірки.

Перша полягала в тому, що відповідач, який був присутнім, визнавав всі вимоги позивача, котрий з’явився до суду. Ця презумпція не виправдовувалася дійсністю, оскільки існувало безліч причин неявки відповідача та не було підстав надавати їй вирішального значення. До того ж визнання мало суттєве значення у цивільному процесі, щоб його можна було презюмувати, не маючи для цього підстав.

Друга теорія – суддівської перевірки, мала розумну підставу: неявка відповідача позбавляла його права на захист, однак не створювала виключного становища для позивача, оскільки він повинен був довести всі заявлені ним вимоги.

ЦПК РСФРР 1923 р. відмовився від застосування такого інституту цивільного процесу, як заочне рішення. У пояснювальній записці до проекту ЦПК РСФРР це пояснювалося тим, що після того, як волею сторін перебіг справи отримав свій початок, вона могла бути зупинена лише остаточною відмовою від позову, проста неявка в судове засідання не зупиняла розгляду справи та не створювала будь – яких особливих прав для відсутньої сторони. Будь –яких заочних рішень з особливими наслідками проект не передбачав.

Радянські вчені, коментуючи відсутність у ЦПК РСФРР заочного рішення, наголошували на тому, що у відповідача при постановленні заочного рішення було більше гарантій, ніж у позивача, що проти нього не буде постановлено неправильного рішення, та з нього присудять лише те, що з наданих позивачем доказів йому справді належить, чим відповідач ставився у привілейоване становище.

Неявка відповідача за ЦПК РСФРР 1923 р. не давала йому жодних мінусів, однак і не створювала будь – яких плюсів. Вважалося, що як не можна змусити позивача пред’явити позов, так само не можна змусити відповідача вступити у позов. ЦПК (з деякими винятками) визнавав за відповідачем право на вступ до процесу, а не обов’язок. Неявка відповідача в судове засідання без поважних причин як вперше, так і при повторному виклику не створювала для нього будь – яких презумпцій, а суд у таких випадках розглядав справу без його пояснень та на підставі даних, які були у суду.

На відміну від ЦПК РСФРР, у ЦПК УСРР, який був прийнятий 3 вересня 1924 р., інститут заочного провадження був збережений. Порівняно з положеннями дореволюційного законодавства (Статуту цивільного судочинства 1864 р.), де заочне рішення виносилося лише за умов відсутності відповідача у суді при розгляді справи, ЦПК УСРР 1924 р. розширював поняття змісту заочного рішення, фактично передбачаючи варіанти постановлення заочного рішення за таких умов:

— за відсутності відповідача;

— за відсутності позивача;

— за відсутності обох сторін;

— за участі у справі кількох позивачів або відповідачів – щодо тих, що не з’явилися, яким направлялися копії рішення.

Так, ст. 98 ЦПК УСРР закріплювала, що неявка у засідання сторін, щодо яких суду відомо, що повістки їм були вручені, не є перешкодою до розбору та рішення справи, причому, у випадку розгляду справи за відсутності однієї зі сторін (заочне рішення), копія такого рішення надсилалась стороні, що не з’явилася, у семиденний строк.

Закриття провадження у справі за неявкою сторін у судове засідання не передбачалося правилами цивільного судочинства та було недопустимим.

Суд повинен був вирішити справу на підставі всіх матеріалів, які були у справі. При недостатності матеріалів або вбачаючи необхідність особистих пояснень сторін, що не з’явилися, суд відкладав розгляд справи і надавав їм строк для подання додаткових доказів або сам, зі своєї ініціативи, якщо це було можливо та необхідно, збирав ці докази (викликав свідків, експертів, провадив огляд тощо).

ЦПК не давав відповіді на запитання: чи вважається рішення заочним в тому випадку, якщо вся справа розглядалася за відсутності сторони, або у випадку відсутності сторони лише у останньому у справі засіданні. На практиці ця ситуація була вирішена остаточно шляхом надання роз’яснень Верховним Судом УСРР, який, коментуючи конкретну справу, дійшов висновку про те, що “заочним слід вважати рішення при неучасті відповідача або представника у справі, у останньому засіданні і хоча б він вступив вже у справу та у деяких засіданнях з’являвся”.

Розгляд справи за відсутності сторони давав останній пільгу подати на заочне рішення відзив у суд, що постановив заочне рішення, протягом двох тижнів з дні вручення їй копії заочного рішення або повістки про виконання рішення.

Однак не кожне заочне рішення давало право стороні, що не з’явилася до слухання, подати відзив на це заочне рішення. Це було можливим, коли:

— заочне рішення було постановлене не на користь, а проти сторони, що не з’явилася (наприклад, якщо не з’явився позивач, а наданих ним доказів було достатньо для підтвердження позову і позов був задоволений; або не з’явився відповідач, а суд визнав позов недоведеним та відмовив у ньому – в таких випадках сторона, що не з’явилася, не могла подати відзив, оскільки у неї були відсутні підстави вимагати нового розгляду);

— неявка сторін мала бути викликана поважним причинами.

У разі, якщо причини неявки визнавалися поважними, то справа призначалася до слухання повторно, а суд постановляв нове рішення. В іншому випадку народний суддя або заступник голови окружного суду постановляв залишити відзив без розгляду, а попереднє рішення залишалося в силі. Постанова суду про залишення відзиву без розгляду оскарженню не підлягала, а стороні, що його подала, надавалося право подати на заочне рішення касаційну скаргу у загальному порядку та у загальним строк.

Заочне рішення проіснувало в Україні до 5 листопада 1929 р., тобто до прийняття ЦПК УСРР у новій редакції. Значним чином цьому сприяло законодавство РРФСР, в якому ще при прийнятті ЦПК 1923 р. заочного рішення вже не містилося. Законодавець відмовився від застосування у процесуальному законодавстві заочного провадження головним чином через нові підходи до принципу об’єктивної істини, встановити яку вважалося неможливим без участі у справі однієї зі сторін, не порушивши при цьому її прав та інтересів у соціалістичному цивільному процесуальному праві.

ЦПК УРСР 1963 р. містив норму (ст. 172), що встановлювала обов’язок сторін з’явитися в судове засідання, та передбачав накладення штрафу (для обох сторін) за неявку у судовий розгляд без поважних причин. У разі неявки як відповідача, так і позивача, суд відкладав провадження у справі незалежно від причин неявки. Несприятливі процесуальні наслідки (залишення заяви без розгляду) могли настати лише в разі повторної неявки сторін без поважних причин, що не просили про розгляд справи за їх відсутності, а пізніше (в редакції від 23 січня 1981 р.) – в разі повторної неявки позивача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки на повторний виклик із вказівкою необхідності надати особисті пояснення. Таким підходом захищалися процесуальні права відповідача. Зрозуміло, що для відповідача нічого не змінювалося і в його матеріальних правах та обов’язках, проте позивач не міг бути задоволений такими наслідками – його позовні вимоги виявлялися нереалізованими.

Законом № 1464 – ІІІ від 17 лютого 2000 р. до ст. 172 ЦПК України було внесено суттєві зміни, що спрямовувалися на захист інтересів позивача від тих відповідачів, що затягували розгляд справи, зловживаючи своїми правами тане з’являючись на неодноразові виклики суду. Суть змін зводилася до такого. Як зазначено в ч. 3 ст. 172 ЦПК, “у разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від причин, позивача або відповідача, яким повідомлено у встановленому порядку про час і місце судового засідання, суд розглядає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін”. Отже, суд був звільнений від обов’язку викликати відповідача у судове засідання до його особистої явки, а позивач міг отримати судове рішення в скорочені строки. Водночас на практиці це було можливим не за всіма категоріями справ. Наприклад, якщо справа було складною та потребувала дослідження великого обсягу доказів, виявити та дослідити які без участі відповідача у справі було важко, суд опинявся у досить незручному становищі.

Прослідкувати застосування інституту заочного рішення є можливість і на прикладі інших країн. Наприклад, у Польщі заочне рішення серед інших видів судових рішень займає особливе місце і за процедурою прийняття, і за своєю суттю. Судова процедура скорочується до мінімуму. Тут діє презумпція: мовчання відповідача евентуально підтверджує його згоду з позовом; правомірність домагання санкціонується на підставі процесуальних фактів неявки відповідача та відсутності заперечень з його боку. З позиції позивача заочне рішення не поступається звичайному та має перевагу, оскільки у позивача відсутня необхідність доказувати, спростовувати аргументи противної сторони. З огляду на те, що інтерес позивача задовольняється повністю, у нього немає приводу для незгоди та звернення зі скаргою до суду другої інстанції. При цьому постановлене судом заочне рішення не завжди відповідає справжнім обставинам справи, тобто не узгоджується з принципом судової істини.

В Англії в основу заочного рішення покладено стародавній принцип: той, хто ігнорує виклик суду, ухиляється від участі у справі, — винний, він визнає позовні вимоги і фактично сам виносить рішення проти себе. Метою заочного провадження в англійському цивільному процесі є швидке отримання рішення по суті спору, а засобом його досягнення є спрощення регламенту. Регламент при цьому фактично зведений до оголошення рішення проти бездіяльного боржника, про що інша сторона заявляє клопотання з посиланням на сплив часу для реєстрації явки чи надання належних документів. Водночас спрощеність заочного провадження є перебільшеною, про що свідчить те, що рішення постановляє не суддя, а його помічник – майстер. Він не веде будь – якого розгляду з дослідженням доказів і фактів, що належать до суті конфлікту, а лише уточнює, дотримані чи ні процесуальні формальності (наприклад, чи вручено відповідачеві повідомлення про порушення справи). Рішення суду занадто лаконічне: зазначення позовних вимог, констатація порушень сторони і декларація про програш нею спору.

2. ПОНЯТТЯ ТА УМОВИ ЗАОЧНОГО РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНОЇ СПРАВИ

Інститут заочного рішення спрямований, з одного боку, на розширення засад диспозитивності у цивільному процесі (зокрема, свободи розсуду сторін), та, з іншого боку, на запобігання можливості зловживання процесуальними правами та встановленням відповідальності за ці зловживання.

Главою 8 розділу ІІІ ЦПК України 2004 р. регламентується інститут заочного рішення, яке визначається як рішення, що ухвалюється судом у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Незважаючи на те, що глава 8 розділу ІІІ ЦПК України має назву “Заочний розгляд справи”, в ній фактично викладено правила заочного провадження. Запропонована ЦПК України назва в такому вигляді, на мою думку, сформульована некоректно, оскільки вона не відображає всього змісту закладених у главі норм. Йдеться про те, що заочний розгляд є лише однією зі складових заочного провадження, в результаті чого інші його особливості залишаються поза увагою законодавця (наприклад, порядок перегляду заочного рішення тощо).

Також слід розрізняти й поняття “заочного провадження” та “заочного рішення”, які за своїм змістом не збігаються, оскільки не кожна справа, розпочата в порядку заочного провадження, може закінчитись ухваленням заочного рішення, тоді як кожне заочне рішення завжди буде ухвалене при розгляді справи в порядку заочного провадження. Це пояснюється тим, що існує можливість звернення цивільної справи, розгляд за якою розпочався в порядку заочного провадження, до звичайного загального порядку розгляду.

В юридичній літературі дискусія з приводу збереження чи ліквідації заочного провадження точиться ще з дореволюційних часів. Так, наприклад, дореволюційний процесуаліст А. Краєвський3 вважав змагальний процес єдиним можливим способом вирішення спору, оскільки за відсутності однієї сторони спору взагалі немає. Він зазначав, що “у юридичному смислі заочне рішення є абсурдом: постановка судового рішення заочно юридично неможлива: якщо відповідач не з’явився та не надав будь – якої відповіді на позовне прохання, то проти заявленого позову з погляду суду відсутній спір, а якщо спору немає, що ж тоді суд вирішує”.

Позиції сучасних вітчизняних процесуалістів сформувалися переважно серед російських вчених, під впливом появи в російському ЦПК моделі заочного провадження ще у 1995 році одночасно з наказним провадженням.

Водночас вони більше стосуються визначення природи заочного провадження, ніж доцільності його існування у цивільному процесі. Зокрема, одні вчені, такі як С. Шишкін, вважають інститут заочного провадження процесуально – правовою санкцією, що застосовується до відповідача за недотримання ним стандартів змагання, та виражається у несприятливих, з точки зору процесу, наслідках. Можливість заочного розгляду справи повинна спонукати відповідача з’явитися за викликом до суду та активно відстоювати свої права та інтереси у змагальному порядку4.

Інші вчені, наприклад, І. Черних, розглядають можливість вирішення цивільно – правового спору у порідку заочного провадження як вимушений захід, спрямований на реалізацію права позивача на судовий захист його інтересів у разі неявки відповідача на справу5. На її думку, в основу організації заочного провадження покладене поєднання двох важливих постулатів процесу: по-перше, ніхто не повинен бути засуджений, не будучи вислуханим, та, по-друге, судовий розгляд не може бути безкінечним.

На мою думку, заочне провадження більш правильно розглядати як надання додаткових процесуальних гарантій позивачеві, який таким чином набуває захисту від несумлінного відповідача, що, зловживаючи своїми процесуальними правами, не з’являється до судового засідання та затягує розгляд справи. Крім досягнення процесуальної економії, заочне провадження має на меті дисциплінувати тих відповідачів, які фактично перешкоджають ухваленню рішення у справі.

Явка на судове засідання за викликом суду є правом, а не обов’язком для сторін цивільної справи. Їх неявка, зазвичай, негативно впливає на хід процесу, тому закон передбачає певні заходи, які б дозволили розглядати справу і за відсутності хоча б однієї зі сторін. На встановлення такого процесуального засобу спрямовані норми ЦПК України, що регулюють заочний розгляд справи.

У літературі заочний розгляд справи, або заочне провадження, інколи розглядається у загальному (широкому) і спеціальному (вузькому) аспектах6.

Загальне розуміння цього поняття полягає в тому, що під ним розглядають вирішення цивільної справи за відсутності принаймні однієї зі сторін. Наприклад, сторона може клопотати перед судом про розгляд справи без її присутності. Якщо суд вважатиме, що подальший розгляд справи можливий за наявних матеріалів і участь цієї сторони не є обов’язковою, він може розглядати справу за її відсутності в загальному порядку. При цьому припускається, що така особа присутня в залі судового засідання.

У ЦПК України поняття заочного провадження застосовується у більш вузькому значенні. Під заочним розглядом справи (у спеціальному аспекті) слід розуміти спрощене провадження у справі, під час якого суд ухвалює рішення на підставі наявних доказів за згодою позивача і при відсутності відповідача, належним чином проінформованого про час і місце судового засідання, якщо від нього не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені відповідачем причини визнані неповажними.

Заочний розгляд справи є специфічною процедурою розгляду справи в порядку позовного провадження. В його основу покладено презумпцію визнання відповідачем вимог позивача. Це вимагає особливого правового регулювання, тому положення про заочний розгляд справи зосереджені в окремій главі ЦПК України (глава 8 розділу ІІІ).

Метою встановлення інституту заочного розгляду справи є розширення засобів судового захисту прав, свобод та інтересів осіб, надання їм додаткового права діяти на власний розсуд, що відповідає принципу диспозитивності, а також усунення можливості несумлінного використання суб’єктивних прав, встановлення, в певному розумінні, відповідальності за зловживання ними.

При цьому процедура заочного розгляду справи не порушує конституційного принципу змагальності цивільного процесу, оскільки його дотримання забезпечується повною інформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання проводиться за загальними правилами, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення ще в суді першої інстанції7.

3. УМОВИ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Проведення заочного розгляду справи можливе лише у разі наявності певних умов, передбачених ст. 224 ЦПК України. Законодавець встановив, що у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Під умовами заочного розгляду справи слід розуміти обставини, наявність яких є необхідною для вирішення справи судом у порядку заочного провадження.

Виходячи зі змісту наведених положень можна виділити такі умови проведення заочного розгляду:

1) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання;

2) неявка відповідача до суду;

3) відсутність поважних причин неявки та клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності;

4) відсутність заперечень з боку позивача про розгляд справи у заочному провадженні.

Перші три умови відносно позивача є об’єктивними, оскільки від нього не залежать, а четверта – суб’єктивною, адже вона обумовлюється його волею. Розглянемо їх більш детально.

При розгляді питання щодо можливості ухвалення заочного рішення слід звернути увагу на те, що така можливість за ЦПК України пов’язується лише з неявкою в судове засідання належним чином повідомленого відповідача, тоді як ухвалення заочного рішення щодо позивача не допускається.

Питанням повідомлення зацікавлених осіб про судове засідання цивільно процесуальне законодавство приділяє достатньо уваги. Порядок судових викликів і повідомлень передбачений главою 7 ЦПК України. Виходячи з редакції ст. 74 ЦПК, можна виділити такі способи виклику відповідача до суду:

1) рекомендованим листом із повідомленням, надісланим поштою. При цьому судова повістка разом з розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається відповідачеві;

2) через кур’єрів;

3) шляхом вручення повістки стороною чи її представником, яка може бути, за їх згодою, видана судом відповідним учасникам цивільного процесу (безпосередньо у суді або повідомленням під розписку);

4) телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику;

5) через оголошення у пресі. Це стосується відповідача, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ.

Утім, на нашу думку, норма ЦПК України 2004 року, яка передбачає повідомлення відповідача про час та місце судового засідання шляхом публікації оголошення у пресі, не є досконалою, оскільки, по-перше, почасти не всі повідомлення у пресі є доступними для окремих громадян, тому не завжди вони можуть із ними ознайомитись і, по-друге, власникам друкованих видань такі публікації не завжди економічно вигідні.

Якщо зважити на досягнення новітніх інформаційних технологій, варто було б розглянути інші способи повідомлення або виклику до суду відповідного учасника процесу. Зокрема, в якості засобу повідомлення доречно використовувати електронну пошту, факс, мобільний телефон, котрі є достатньо розповсюдженими у наш час (цікаво відзначити, що дана пропозиція уже знайшла своє втілення у ст. 38 Кодексу адміністративного судочинства України).

Як правило, судові повістки направляються відповідачеві за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Якщо насправді особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.

У судовій справ повинні міститися докази вручення судової повістки відповідачеві, зокрема це може бути розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату її вручення в той самий день особами, які її вручали, яка повертається до суду після вручення судової повістки. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці її проживання, повістку під розписку вручають будь – кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності – відповідній житлово – експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду.

Можна виділити кілька моментів, що матимуть істотне значення для характеристики належного повідомлення відповідача. Так, позитивним моментом змісту судової повістки є зазначенні в ній як наслідку неявки відповідача на можливість розгляду справи за його відсутності, проте йому не роз’яснюється можливість винесення судом заочного рішення, ухвалення якого створює труднощі не лише для позивача, а й для відповідача. З іншого боку, посадові особи ЖЕО або виконкому також можуть вручити відповідачеві судову повістку після призначеної судом дати судового розгляду.

Відповідач також вважається належно повідомленим про час і місце розгляду справи у таких випадках:

1) у разі його відмови одержати судову повістку. При цьому особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду;

2) у разі вручення судової повістки представникові відповідача;

3) у разі неповідомлення відповідачем суду про зміну місця проживання судова повістка вважається доставленою за останньою відомою судові адресою, навіть якщо відповідач за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

У разі відсутності у справі доказів належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, суд повинен відкласти розгляд справи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 169 ЦПК України та не вправі ухвалювати заочне рішення.

Питання належного повідомлення осіб, які беруть участь у справі, контролюється судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Так, розгляд справи за відсутності будь – кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і передачі справи на новий розгляд (ст. 311 ЦПК України). Такі самі наслідки настають у разі виявлення відповідного порушення норм процесуального права судом касаційної інстанції (ст. 338 ЦПК України).

Тому слід визнати, що норми про повідомлення та виклики повинні бути максимально чіткими. З усіх, передбачених главою 7 розділу І ЦПК України, достовірним доказом їх отримання може бути лише підпис особи, що викликається до суду, на розписці про одержання судової повістки, яка повертається в суд. Не гарантують належного повідомлення такі способи, як телеграма, факс, вручення повістки стороною чи її представником, яка може бети за їх згодою видана судом відповідним учасникам процесу, оскільки у таких випадках виклик отримує не та особа, яка повинна з’явитися в суд. І хоча йдеться про обов’язок особи, що прийняла повістку, передати її адресату, цей обов’язок не забезпечується будь – якою відповідальністю.

Враховуючи нову термінологію цивільного процесу щодо його стадійності, окремими стадіями виділена стадія судового розгляду, що відбувається у формі судового засідання, та стадія попереднього судового засідання. Адже судова повістка направляється відповідачеві, як мінімум, двічі: першого разу – викликаючи його до попереднього судового засідання, з пропозицією подати свої заперечення проти позову, та другого разу – з викликом у судове засідання. Однак при вирішенні питання належного повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду справи мається на увазі саме другий випадок, коли буде перевірятися наявність у справ розписки саме про вручення відповідачеві повістки про виклик у судове засідання. На це прямо вказується в ст. 224 ЦПК України. Причому в таких випадках не матиме значення, чи отримав відповідач повістку про виклик до попереднього судового засідання, та чи з’являвся він до нього, або чи надавав він письмові чи усні заперечення, та подавав чи не подавав докази, що їх обґрунтовують.

Необхідно зазначити, що з моменту відкриття провадження у справі на зацікавлених особах лежить обов’язок повідомляти суд про зміну свого місця проживання. В іншому випадку їх очікує своєрідна санкція, яка отримала в теорії цивільного процесу назву “правової фікції”8. Її суть полягає в тому, що повістка або інше судове повідомлення надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться (ст. 77 ЦПК України). В літературі висловлена думка, що цей спосіб не може вважатися належним повідомленням при вирішенні питання щодо можливості розгляду справи в порядку заочного провадження. Щоб зробити точний висновок про ставлення відповідача до процесу, необхідно з’ясувати, що він про нього знає, тобто отримати другий примірник судової повістки з його підписом9.

Особливу у вагу при висвітленні цього питання хочеться звернути на нові правила подання доказів у цивільній справі, що стали суттєвою новелою нового ЦПК України. Так. Відповідно до ст. 131 ЦПК, сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Причому докази, подані з порушенням вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Звідси слід розглядати три варіанти поведінки відповідача:

1) коли відповідач з’явився у попереднє судове засідання, а на судовому розгляді був відсутній;

2) коли відповідач взагалі жодного разу не прийшов до суду, однак був належним чином повідомлений як про час і місце попереднього судового засідання, так і судового розгляду;

3) коли відповідач, не з’являючись до суду, надіслав свої заперечення разом із поданими доказами, поштою або передав їх через канцелярію суду.

У першому випадку відповідач може реалізувати значно більше своїх процесуальних прав з метою захисту проти пред’явленого до нього позову. Так, він має можливість подати письмові заперечення на позов, подати докази, а за відсутності їх у нього, заявити клопотання про витребування їх судом, повідомити суд про інші докази з метою надання судом строку для їх подання тощо.

Виходячи з нових положень ЦПК щодо строків подання доказів, за загальним правилом, до судового розгляду в справі повинні бути зібрані всі докази, необхідні для розгляду справи по суті. Тому навіть в разі явки відповідача на судовий розгляд з доказами, які він зібрав, не повідомивши про це суд заздалегідь, суд повинен відмовити відповідачеві в їх прийнятті та залученні до справи. Єдиним винятком при цьому буде поважність причин несвоєчасного подання доказів, до яких можна віднести хворобу відповідача, перебування у відрядженні, догляд за хворим членом сім’ї тощо. На мою думку, встановлення таких правил щодо доказування є передчасним для цивільного судочинства, оскільки не лише обмежує процесуальні права сторін, але й безпосередньо впливає на отриманий після розгляду справи результат – судове рішення. Йдеться про принцип об’єктивної істини цивільного процесу, що поступово трансформувався в принцип судової істини, адже суд може встановити істину, виходячи з того доказового матеріалу, що був наданий суду особами, які беруть участь у справі. Ініціатива суду у збиранні доказів виключається, що означає перенесення активності суду на активну позицію сторін у справі, від чого прямо залежить й ухвалене судом рішення.

Другою умовою заочного провадження є неявка відповідача до суду. При вивченні різних підходів до вирішення цього питання виникає тенденція до залежності неявки від її причин. Так, І. Черних10 виділяє такі презумпції причин неявки відповідача:

1) неявка відповідача означає заперечення проти позову, тобто є способом захисту відповідача;

2) неявка дає право відповідачеві розраховувати на те, що суддя сам, керуючись законодавством, виведе з обставин справи усі можливі заперечення проти позову;

3) неявка означає, що відповідач не знає про пред’явлений до нього позов;

4) неявка – це визнання позову відповідачем.

Я вважаю, що жодну із зазначених презумпцій не можна визнати підставою, що визначає природу заочного провадження. В основному причини, з яких відповідач не з’являється на розгляд справи, залишаються невідомими суду. Тому основу заочного провадження слід вбачати не у причинах неявки, а у юридичному значенні самої неявки, що представляє собою нездійснення права судового захисту.

Для з’ясування питання, які саме випадки слід вважати неявкою відповідача до судового засідання, необхідно виділити такі випадки:

1) відповідач особисто не з’явився у судове засідання та не подав будь – яких заяв;

2) відповідач до судового розгляду подав заяву про розгляд справи за його відсутності;

3) замість відповідача до зали судового засідання з’явився його представник;

4) відповідач залишив залу судового засідання;

5) відповідач з’явився, але відмовився давати пояснення;

6) відповідач з’явився, але за порушення порядку або невиконання розпоряджень головуючого був видалений із зали судового засідання в порядку ст. 92 ЦПК.

Всі наведені випадки свідчать про те, що необхідно звернутися до процесуального характеру неявки, що містить дві складові:

особиста відсутність відповідача у судовому засіданні;

відсутність усного змагання у судовому засіданні.

Відповідач може не з’явитись до суду з різних причин. Виходячи з редакції ст.224 ЦПК, суд має перевіряти не лише факт повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання, але й поважність причин неявки відповідача в судове засідання, якщо вони були ним повідомлені.

Так, щодо причин відсутності відповідача у судовому засіданні можна виділити такі випадки:

— коли відповідач повідомив суд про причини неявки та довів їх перед судом;

коли суд визнав вказані відповідачем причини неповажними;

— коли відповідач не повідомив суд про свою неявку до судового засідання.

Отже, однією з важливих складових при цьому буде критерій, яким керуватиметься суд при призначенні поважності або неповажності причин неявки відповідача.

Неявкою є фактична відсутність сторони у залі судового засідання при розгляді справи по суті. Акцентуванню підлягає та обставина, коли відповідач до початку судового засідання подав до суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності з причин, які судом визнані поважними. При цьому виключається заочність розгляду справи.

Визнання позову відповідачем або подача ним клопотання про розгляд справи за його відсутності вимагає розгляду справи у загальному порядку. При надходженні заяви про розгляд справи за відсутності відповідача останній вважається присутнім у залі судового засідання, а суд у таких випадках не з’ясовує причину неявки відповідача до суду.

При надходженні від відповідача заяви про відкладення провадження у справі за зазначеними ним причинами і заперечення проти ухвалення заочного рішення, суд також не вправі ухвалювати заочне рішення, навіть тоді, коли причина неявки в судове засідання відповідача буде визнана судом неповажною, судове рішення при цьому ухвалюється за загальними правилами ЦПК України.

Не може бути винесене заочне рішення при неявці обох сторін, що не подали заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Розглянемо випадок, коли і позивач, і відповідач подали заяви про розгляд справи за їх відсутності. Чи можливе при цьому ухвалення заочного рішення? Здається, що ні, оскільки в письмовій заяві позивача, окрім зазначеного прохання, має міститися й зазначення на те, що позивач не заперечує проти заочного розгляду справи.

Потребує вирішення й питання ухвалення заочного рішення в разі участі в справі не відповідача, а його представника. На думку В.В. Яркова11, у разі участі в справі представника відповідача, для вирішення питання про заочне провадження необхідна неявка як відповідача, так і його представника. Це означає, що в разі явки представника з належно оформленими повноваженнями, які дають йому право брати участь у справі без участі в ній сторони, суд не вправі ухвалювати заочного рішення. Належно оформлені повноваження представника дозволяють відповідачеві особисто не з’являтися до судового засідання, оскільки замість нього уповноважений вчиняти всі процесуальні дії представник. Проте така ситуація виключає заочність судового рішення.

Неявка представника відповідача не перешкоджає заочному розгляду справи, якщо в засіданні особисто присутній відповідач, адже на підставі ч. 2 ст. 169 ЦПК України неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи.

Протилежною буде ситуація, коли відповідач з’явився в судове засідання, але за порушення порядку або невиконання розпоряджень головуючого був видалений із зали судового засідання в порядку застосування до нього заходів процесуального примусу згідно ст. 92 ЦПК України. У таких випадках, на мою думку, заочний розгляд справи не допускається, оскільки інтерес до справи відповідач не втратив, а навпаки, за досить активну поведінку, пов’язану саме з реагуванням на процесуальні дії суду та інших осіб, які беруть участь в справі, був позбавлений присутності у судовому засіданні.

Мовчання відповідача, який особисто з’явився в судове засідання, однак відмовився давати пояснення по суті пред’явлених вимог, не можна розцінити як його неявку на судовий розгляд, адже відповідач ознайомлений з позовною заявою, з вимогами, що до нього ставляться, з доказами, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та є присутнім при дачі пояснень позивачем та іншими особами, які беруть участь у справі. Такий відповідач у будь – який момент може змінити свою тактику та розпочати давати свої пояснення суду. Крім того, в разі ухвалення судом заочного рішення ще й матиме реальну можливість зловживання своїми процесуальними правами щодо спрощеного порядку перегляду заочного рішення в разі незгоди з ним. Така позиція відповідача може пояснюватися запобіганням застосуванню позивачем неналежних або недопустимих доказів, встановлення судом неправдивих фактів, заперечити проти яких відповідач має реальну можливість, не доводячи справу до ухвалення судом незаконного або необґрунтованого рішення.

Відсутність усного змагання сторін у заочному провадженні полягає в тому, що відповідач позбавлений можливості не лише виступити у судовому засіданні з особистим поясненням, але й задати запитання позивачеві та іншим особам, які беруть участь у справі, а також викликаним позивачем свідкам, одночасно позбавляючи позивача права поставити запитання і йому, з метою уточнення обставин справи або з’ясування чи виявлення нових фактів як на користь однієї, так і іншої сторони, що можуть впливати на остаточну оцінку суду при ухваленні судового рішення. Не беручи участі в судовому розгляді, відповідач за своєю ініціативою позбавлений і можливості висловлення перед судом своїх доводів і міркувань як з приводу пред’явлених вимог, так і щодо встановлених у судовому засіданні фактів.

Водночас слід зазначити на реалізацію принципу змагальності сторін у заочному провадженні, взявши за основу визначення змагальності як всього процесу відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлення форма, методів і способів дослідження цього матеріалу, процесуальну діяльність суб’єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. У заочному провадженні можна говорити лише про окремі елементи письмової форми змагання між сторонами, зокрема щодо надання відповідачем суду своїх письмових заперечень проти позову, а також доказів, на які він посилається як на обґрунтування заперечень до або під час попереднього судового засідання. Неявка такого відповідача до судового засідання у справі є підтвердженням того, що відповідач, знаючи і про позовну заяву, і про заявлені вимоги, не вважає за потрібне брати участь у судовому розгляді справи.

Однак неможливо письмовими поясненнями та наданими доказами, навіть оголошеними у судовому засіданні, замінити особисту участь відповідача у судовому засіданні. Так, позивач у судовому засіданні вправі уточнити свої позовні вимоги, підтвердити їх новими доказами, які з поважних причин не зміг раніше надати або про які не знав, та на які не посилався у своїй позовній заяві. Крім того, такими правами наділені й інші особи, які беруть участь у справі. Відповідач, який відсутній в судовому засіданні, не безе участі в дослідженні доказів, не знає їх змісту, не може оцінити їх значення для справи.

Серед повноважень суду за новим ЦПК відсутнє право визнати явку сторін обов’язковою, як це було раніше. Тепер суд може викликати в судове засідання сторону, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності лише тоді, коли визнає за потрібне, щоб ця сторона дала особисті пояснення. Не були включені до нового ЦПК України і положення щодо накладення штрафу як цивільно – процесуальної санкції за неявку до судового засідання не лише відповідача та інших осіб, що беруть участь в справі, але й навіть свідків. З цього випливає, що неявка відповідача до суду не пов’язується із застосуванням до нього заходів державного примусу.

Було б помилкою вважати, що захист прав та інтересів у заочному провадженні не забезпечується. Незалежно від того, в якому порядку розглядається справа (у загальному порядку чи заочному) та незалежно від процесуального статусу особи, яка бере участь в справі, суд покликаний захищати порушені, невизнані чи оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, юридичних осіб та держави. З цією метою суд зобов’язаний встановити дійсні обставини справи та правовідносини між сторонами, та відповідно з доведеними фактами та нормами права ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Це означає, що не виключена можливість відмови в позові позивачеві у заочному провадженні, таким чином будуть захищені права та інтереси відповідача.

При розгляді справи в порядку заочного провадження судовий розгляд не обмежується участю у судовому засіданні лише одного позивача. До участі у справі можуть бути залучені або вступити треті особи. При цьому неявка в судове засідання третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, не перешкоджає розгляд у справи. Якщо у справі є третя особа, яка заявляє самостійні вимоги до обох сторін або до однієї з них (що за такою заявою є відповідачами), її явка є необхідною для розгляду справи по суті. Зрозуміло, що зазначена третя особа вправі заявити клопотання про розгляд її позовної заяви, а не заяви первісного позивача, в порядку заочного провадження. Як у такому випадку слід вчиняти суду? За правилами ЦПК України в разі першої неявки первісного позивача без поважних причин суд повинен відкласти розгляд справи (ст. 169 ЦПК), якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, а в разі повторної неявки позивача – залишити справу без розгляду. Якщо відповідачами за позовом третьої особи є як первісний позивач, так і первісний відповідач і обидва вони не з’явилися до судового засідання без поважних причин та не повідомили про причини неявки, а також до суду від жодного з них не надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності, суд також не вправі задовольнити клопотання третьої особи про заочний розгляд її позовної заяви, оскільки обидва позови – як позивача, так і третьої особи, пов’язані єдиним предметом спору, і суд, вирішуючи позов третьої особи, повинен одночасно вирішити й позов первісного позивача.

В інтересах позивача в порядку ст. 45 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, з позовною заявою можуть звернутися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи. В силу того, що ці суб’єкти наділені процесуальними правами і обов’язками позивача (крім права укладати мирову угоду) саме від них повинна виходити ініціатива про заочний розгляд справи. Однак ці органи та особи не мають матеріально – правової зацікавленості в результатах справи, і відповідно, не є суб’єктом спірного правовідношення, тому без згоди особи, право, свободу та інтерес якої вони захищають, заочний розгляд справи неможливий.

У частині 2 ст. 224 ЦПК України зазначено, що у разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів. Це положення означає, що незалежно від виду співучасті (обов’язкової чи факультативної) ухвалення заочного рішення буде можливим лише при неявці всіх відповідачів, і якщо хоча б один із них не з’явився в судове засідання, заочне рішення не виноситься. Не заперечуючи неможливість ухвалення заочного рішення при обов’язковій співучасті (коли відсутність співвідповідача може негативно вплинути на ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення), водночас навряд чи є необхідність встановлення відповідної заборони щодо співучасті факультативної. Адже в ситуації, коли немає необхідності притягувати всіх суб’єктів правовідносин щоб вирішити питання про права чи обов’язки одного з них, винесення заочного рішення, на мою думку, було б доцільним.

Останньою умовою заочного провадження є відсутність заперечень з боку позивача на розгляд справи в заочному провадженні. Якщо позивач, що з’явився в судове засідання, не погоджується на розгляд справи в порядку заочного провадження за відсутності відповідача, суд відкладає розгляд справи та направляє відповідачеві, що не з’явився, повторне повідомлення про час і місце нового судового розгляду. Пояснюється це тим, що позивачеві можуть бути відомі поважні причини неявки відповідача у судове засідання, що тягнутиме скасування заочного рішення та затягне розгляд справи в цілому. Тому суд повинен роз’яснити позивачеві наслідки винесення заочного рішення та його право на винесення звичайного рішення. Для цього, за загальним правилом, присутність позивача в судовому засіданні є обов’язковою. Однак позивач, як і відповідач, вправі просити суд про розгляд справи за його відсутності, тому коли в його заяві буде міститися згода на ухвалення заочного рішення при неявці відповідача, суд не обмежений правом винести заочне рішення.

Згода позивача на розгляд справи в порядку заочного провадження має бути висловлена чітко. В силу того, що ЦПК не визначає конкретних способів вираження та фіксації цієї згоди, вбачається, що на практиці усна заява позивача, зроблена у підготовчій частині судового засідання, має фіксуватися в журналі судового засідання. Позивач повинен врахувати, що заочне рішення надає відповідачеві додаткові гарантії захисту, тому даючи згоду на ухвалення заочного рішення, позивач повинен бути впевненим у своїй правоті, у правильності своєї позиції та наявності неспростовних доказів, що обґрунтовують його вимоги.

Крім того, суд повинен попередити позивача про певні обмеження, з якими пов’язується винесення заочного рішення, зокрема про те, що в разі ухвалення заочного рішення позивач у даному судовому засіданні не може змінити предмет або підставу позову, а також змінити розмір позовних вимог. Це права, пов’язані з реалізацією принципу диспозитивності цивільного процесу, тому позивач не взагалі позбавляється їх, а лише обмежується в користуванні ними. Відповідна можливість у позивача є, однак тоді суд повинен відкласти судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.

Виходячи з викладеного, заочне провадження – це порядок розгляду та вирішення цивільної справи, заснований на згоді позивача та відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час і місце судового розгляду, що не просив про розгляд справи за його відсутності, та якому належить право вимагати скасування заочного рішення у спрощеному порядку.

4. ПОРЯДОК ЗАОЧНОГО РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

При розгляді справи в порядку заочного провадження суд досліджує докази, подані сторонами, враховує їх доводи, міркування та клопотання та ухвалює рішення, що є заочним. Однак відсутність у судовому засіданні відповідача та неможливість заслухати його пояснення ще зовсім не означає, що позовні вимоги позивача будуть задоволені в повному обсязі, оскільки суд розглядає справу на підставі наявних в ній доказів і в разі недоведеності позову повинен відмовити у позові або задовольнити його лише у доведеній позивачем частині.

Як зазначено в ч. 2 ст. 225 ЦПК України, розгляд справи і ухвалення рішення проводиться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими главою 8 розділу ІІІ ЦПК “Заочний розгляд справи”.

З метою розмежування змагального процесу та заочного провадження, з’ясуванню підлягає порівняльний аспект застосування процесуальних засобів принципу змагальності в цивільному процесі при заочному розгляді справи. Вивчаючи історичний розвиток заочного провадження, можна виділити дві моделі заочного провадження або дві “інструкції заочного суду”: повну та скорочену.

За першою з них повністю відображені всі процесуальні дії змагального процесу, за винятком дій, що є несумісними з неявкою, тобто для здійснення яких необхідне волевиявлення особи, що не з’явилася.

У другій моделі заочного розгляду справи діяльність суду зводиться до співвідношення позовних вимог з наданими письмовими та усними матеріалами, при цьому не передбачено вжиття заходів до перевірки наданих доказів.

Зрозуміло, що суд може визначитися щодо загального чи заочного розгляду справи безпосередньо у судовому засіданні, тобто у стадії судового розгляду справи. Після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі, суд в порядку ст. 127 ЦПК України направляє відповідачеві її копію, в якій поряд з іншими реквізитами міститься пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Крім того, з цією метою відповідачу одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі надсилається і копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.

Попереднє судове засідання має бути проведене протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі, причому проводиться воно суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Суд в порядку попереднього судового засідання:

уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

визначає факти, що необхідно встановити для вирішення спору, а також які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання;

за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;

у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;

за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;

вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;

визначає час і місце судового розгляду.

Отже, суд не обмежений у виборі процесуальних дій, які він вправі вчинити в порядку попереднього судового засідання. З переліку процесуальних дій випливає, що участь сторін у попередньому судовому засіданні є обов’язковою. У статті 130 ЦПК України закладена спеціальні правила, що стосуються неявки сторін до попереднього судового засідання. Так, за заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки були визнані судом поважними. У разі неявки у попереднє судове засідання сторони без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки з’ясування обставин у справі проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів залежить від поважності причин, через які вони були подані несвоєчасно.

Закладення до нового ЦПК України подібної норми є прогресивним з огляду на необхідність вже у стадії попереднього судового засідання визначитися суду не лише з предметом доказування та забезпеченням справи доказовою базою, але й для вирішення інших процесуальних питань, що безпосередньо вплинуть на подальший розгляд цивільної справи. Саме в цій стадії суд має можливість вперше побачити сторони цивільної справи з метою уточнення позовних вимог або заперечень проти позову, для чого судом проводиться опитування позивача та відповідача. Водночас серед норм ст. 130 ЦПК України відсутня така, яка б зобов’язувала суд роз’яснювати сторонам правові наслідки неявки відповідача до судового засідання, зокрема можливість в такому разі розгляду цивільної справи в порядку заочного провадження та ухвалення заочного рішення тощо.

Суттєвою новелою ЦПК України, що матиме значення для заочного провадження, є можливість визнання відповідачем фактів, які повинні доказуватися позивачем, саме на стадії попереднього судового засідання. У такому разі визнані відповідачем факти за ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню.

При відкритті судового засідання особливості заочного провадження можуть застосовуватись, коли секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі.

При перевірці явки осіб, які беруть участь у справі, суд з’ясовує як факт явки, так і наявність відомостей щодо причини неявки, чи є у справі відмітка про направлення повістки відповідачеві, розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення, кому була вручена повістка тощо.

Якщо суд не має відомостей про причину неявки відповідача, повідомленого належним чином, або причину неявки буде визнано неповажною, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення) (ч. 4 ст. 169 ЦПК України).

З такої редакції ч. 4 ст. 169 ЦПК України випливає, що заочне рішення постановляється лише як альтернатива звичайному судовому рішенню, що ухвалюється після розгляду справи за загальними правилами судочинства. Причому в даному випадку це питання буде вирішуватися на розсуд суду, оскільки ухвалення звичайного судового рішення при розгляді цивільної справи без участі відповідача, що не з’явився до судового засідання без поважних причин, але був повідомлений належним чином про час і місце судового засідання, не потребує згоди позивача. Однак звичайне рішення буде винесено й у випадку, коли позивач заперечуватиме проти ухвалення заочного рішення. Обов’язковою умовою в усіх випадках є належне повідомлення відповідача про час і місце судового розгляду.

Головною відмінністю заочного провадження є правові наслідки, що тягне розгляд справи та ухвалення заочного рішення в такому порядку. Зокрема, в разі ухвалення судом заочного рішення встановлений не лише спрощений порядок його перегляду, але й скорочені строки для його скасування. Причому перегляд заочного рішення здійснюється тим самим судом, що його ухвалив.

При ухваленні звичайного судового рішення застосовуються загальні строки його оскарження, як і передбачений ЦПК України загальний процесуальний порядок оскарження судового рішення та розгляду справи апеляційним судом.

Підготовча частина судового засідання під час розгляду справи в порядку заочного провадження буде найбільш значущою, оскільки вона повинна закінчитися постановленням ухвали про заочний розгляд справи. Відповідно до ст. 209 ЦПК України, така ухвала постановляється в нарадчій кімнаті та має відповідати вимогам ст. 210 ЦПК України.

Починаючи розгляд справи по суті, суд після доповіді головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, з’ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги. Водночас суд при зазначенні на наслідки винесення ухвали про заочний розгляд справи роз’яснює позивачеві, що його згода на розгляд справи за відсутності відповідача є одночасною відмовою від частини своїх процесуальних прав щодо розпорядження позовними вимогами. Мається на увазі неможливість зміни позивачем предмета або підстави позову та зміни розміру позовних вимог, однак лише у даному судовому засіданні, тобто законодавець тне обмежує остаточно позивача в такому праві, а лише так би мовити “відкладає” вирішення цього питання та не дозволяє розглянути справу в порядку заочного провадження без повідомлення відповідача про відповідні зміни. Тому в ч. 3 ст. 224 ЦПК України чітко зазначено, що у разі зміни позивачем предмета або підстави позову, розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. При цьому право на заочний розгляд справи зберігається, якщо відповідач, отримавши це повідомлення, знову не з’явиться в судове засідання.

Вбачається, що така позиція законодавця є правильною з огляду на те, що при цьому зберігається певний баланс сил сторін у цивільному процесі: позивач не позбавляється своїх розпорядчих прав, а відповідач є обізнаним з пред’явленими до нього додатковими (зміненими) позовними вимогами, тобто його право на судовий захист не порушується. З іншого боку, суд задовольняє позов лише тоді, коли заявлені позивачем позовні вимоги доведені.

У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях.

Під час розгляду справи в порядку заочного провадження можуть виникнути ситуації, за яких необхідно звернути справу до загального порядку розгляду. Це значить, що ухвала про розгляд справи в порядку заочного провадження повинна втратити силу. Законодавець не зазначає, як саме в такому разі має вчинити суд: постановити ще одну ухвалу, що скасовує першу або, не постановляючи будь – яких ухвал, здійснити запис до журналу судового засідання.

Розглядаючи питання щодо заочного розгляду справи, слід звернути увагу на той момент, що в ЦПК України відсутня норма, яка б регламентувала процесуальний порядок заочного розгляду справи. Зокрема, ЦПК РФ у ст. 234 містить положення, відповідно до якого “під час розгляду справи в порядку заочного провадження суд проводить судове засідання в загальному порядку, досліджує докази, надані особами, які беруть участь у справі, враховує їх доводи і приймає рішення, що називається заочним”.

Новий ЦПК України істотно відрізняється від ЦПК України 1963 р. саме розширенням засад змагальності, зокрема звуженням повноважень суду та збільшенням самостійності у розпорядженні процесуальними правами сторін та осіб, які беруть участь у справі. Фактично це означає, що суд не вправі за своєю ініціативою вчиняти будь – які процесуальні дії, що безпосередньо впливатимуть на подальший розгляд справи. Зокрема, суд лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про:

витребування доказів;

виклик свідків;

проведення експертизи;

залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу;

судові доручення щодо збирання доказів;

вжиття заходів забезпечення позову.

Суд не вправі пропонувати сторонам подати нові або додаткові докази.

Позивач, зі свого боку, у заочному розгляді справи, вправі використовувати усі процесуальні засоби з метою збору доказів, що належать йому згідно зі статтями 27, 31 ЦПК України, тобто заявити клопотання про виклик свідків, залучення до справи третіх осіб, про витребування письмових та речових доказів, призначення експертизи.

Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі, згідно з положеннями ст. 176 ЦПК України. Далі досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів, після чого позивач виступає з промовою в судових дебатах.

При заочному розгляді справи у разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього. При цьому суд призначає день нового судового засідання або його продовження, про що ознайомлює під розписку учасників цивільного процесу, присутніх у судовому засідання. Учасників цивільного процесу, які не з’явилися або яких суд залучає вперше до участі в процесі, викликають у судове засідання на призначений день

Також при заочному розгляді справи можливо зупинення провадження у справі при виникненні обставин, передбачених ст. ст. 201, 202 ЦПК України, яке відновлюється після усунення обставин, що викликали його зупинення.

Можливість ухвалення заочного рішення ускладнюється пред’явленням відповідачем зустрічного позову. Розглянемо ситуацію, коли відповідач з’явився у судове засідання, а первісний позивач не з’явився, тоді неявку первісного позивача слід розглядати як неявку відповідача (за зустрічним позовом) та зустрічний позов розглядати в порядку заочного провадження, за яким може бути ухвалене заочне рішення. Однак можливість залишення без розгляду первісного позову з причин неявки первісного позивача виникає за ст. 169 ЦПК України лише в разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, без поважної причини або неповідомлення ним про причину повторної неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Аналіз судової практики свідчить про те, що є випадки, коли за первісним позовом рішення не постановляється (наприклад, при відмові позивача від позову), а зустрічний позов розглядається по суті з постановленням судового рішення. Неявки первісного позивача завжди залишає у суду сумніви щодо його намірів підтримувати свої позовні вимоги. Водночас у ст. 123 ЦПК України передбачено спільний розгляд первісного та зустрічного позовів, тому можливість ухвалення заочного рішення за зустрічним позовом є досить спірною.

Згідно з новими правилами ЦПК України момент пред’явлення відповідачем зустрічного позову переноситься на більш ранню стадію – на стадію попереднього судового засідання, тому у стадії судового розгляду це стає неможливим.

Якщо від первісного позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, де він просив про заочний розгляд, а зустрічний позивач при подачі своєї позовної заяви такого клопотання не заявив, однак обидві сторони у судове засідання не з’явились, суд вправі розглянути по суті первісний позов у порядку заочного провадження, доля зустрічного позову ж досить спірною.

У разі, коли як первісний позивач, так і позивач за зустрічним позовом не з’явилися в судове засідання та від них не надійшло заяв про розгляд справи за їх відсутності, суд вправі залишити заявлені позови без розгляду лише при повторній неявці обох сторін без поважних причин, тобто у випадку, зазначеному ст. 169 ЦПК України.

Закінчуючи заочне провадження, суд ухвалює заочне рішення. Можна виділити такі ознаки заочного рішення:

заочне рішення ухвалюється судом першої інстанції у судовому засіданні, призначеному для вирішення справи по суті;

заочне рішення ухвалюється при першій неявці відповідача в судове засідання;

заочне рішення ухвалюється як результат заочного розгляду справи з перевіркою законності і обґрунтованості позовних вимог позивача.

Як зазначає російський процесуаліст Уткіна І.В.13, закон допускає розгляд справи в порядку заочного провадження при першій неявці відповідача, однак на практиці зазначена норма застосовується лише в тому разі, коли відповідач не з’являється в суд два і більше разів.

За формою і змістом заочне рішення мусить відповідати вимогам, встановленим для звичайного рішення, ухваленого у змагальному процесі. Водночас заочне рішення має деякі відмінності, зокрема:

рішення повинно називатися заочним;

— описова та мотивувальна частини не будуть містити узагальненого викладу позиції відповідача та аналізу наданих відповідачем доказів;

у резолютивній частині заочного рішення мають зазначатися строк і порядок подання заяви про його перегляд.

У статті 226 ЦПК України зазначено, що “за формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 213 та 215 цього Кодексу і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд”. Тобто строк і порядок подання заяви про перегляд заочного рішення є додатковими реквізитами резолютивної частини заочного рішення порівняно з тими, що вже викладені у ч. 4 ст. 215 ЦПК України:

висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

висновок суду по суті заявлених позовних вимог;

розподіл судових витрат;

строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, а також позивачеві, якщо він заявив клопотання про розгляд справи за його відсутності, копія заочного рішення направляється рекомендованим листом із повідомленням не пізніше п’яти днів з дня його проголошення.

5. ПЕРЕГЛЯД, ОСКАРЖЕННЯ ТА СКАСУВАННЯ ЗАОЧНОГО РІШЕННЯ

Допускаючи розгляд справи в порядку заочного провадження та ухвалення заочних рішень, законодавець встановив особливу систему оскарження (перегляду) заочних рішень, яка має задовольнити вимоги судової практики. З цього випливає, що відповідачеві має бути компенсовано його невигідне становище, коли суд розглянув страву за його відсутності шляхом встановлення спрощеного порядку перегляду заочного рішення.

Хоча законодавство ряду зарубіжних країн (наприклад, Франції, Англії) і закріплює для оскарження заочних рішень специфічний спосіб оскарження – відзив на заочне рішення, це ще не означає неможливості оскарження заочних рішень шляхом подачі апеляційної скарги14.

У теорії цивільного процесуального права Росії виділяють два види апеляції: повна та неповна. Неповна апеляція являє собою перегляд судових рішень судів першої інстанції на підставі фактичних даних, що були пред’явлені особами, які беруть участь у справі, в ці суди. За загальним правилом неповної апеляції наводити нові посилання на факти або докази в ході судового розгляду в апеляційному суді не допускається, однак на певних умовах посилання на нові докази чи обставини можуть бути допущені15.

При повній апеляції особам, які беруть участь у справі, дозволяється надавати а апеляційних судах з вже розглянутими й нові докази. Апеляція при цьому “має за мету не лише виправлення упущень суду, але й помилок свідомих чи мимовільних самих сторін16.

Приймаючи у 1864 році російський Статут цивільного судочинства, законодавець передбачав закріплення неповної апеляції, однак на практиці вона була проігнорована та звела апеляційне провадження до повторного розгляду по суті тих спірних відносин між сторонами, що вже були вирішені першою інстанцією, тобто на практиці була реалізована повна апеляція17.

Необхідно зазначити, що подача апеляційної скарги на заочне рішення має практичне значення лише при повній апеляції, що дозволяє сторонам наводити в апеляційному суді нові обставини та докази, не пред’явлені в суді першої інстанції. У такому разі при подачі апеляції на заочне рішення сторони мають можливість перенести все провадження у справі до апеляційного суду, який буде самостійно вирішувати їх спір. Такий порядок вирішення спору, на думку А. Ріхтера, “робить суди першої інстанції непридатними інстанціями, тягне значні невигоди, незручності та непотрібні витрати, а також повільність внаслідок первісного розслідування справи у віддаленому суді”18.

Якщо в законі закріплена неповна апеляція, то у випадку подачі апеляційної скарги на заочне рішення, можна посилатися лише на ті обставини та докази, що були у розпорядженні суду першої інстанції при постановленні заочного рішення. Якщо відповідачу для спростування правильності рішення необхідно надати будь – які докази, то він може це зробити лише шляхом відзиву на заочне рішення. У випадку, якщо заочне рішення було постановлене проти відповідача, що не був своєчасно повідомлений про судове засідання, то апеляційний суд скасовує рішення та повертає справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Коментуючи можливість перегляду заочного рішення за ЦПК України, можна виділити два варіанти поведінки сторін, спрямованих на скасування (оскарження) заочного рішення:

подача заяви про перегляд заочного рішення – для відповідача;

подача заяви про апеляційне оскарження та надалі апеляційної скарги для позивача.

Правові наслідки при цьому будуть різні. У першому випадку розгляд заяви про перегляд заочного рішення здійснюється тим самим судом першої інстанції, що ухвалив заочне рішення. У разі скасування заочного рішення справа призначається до розгляду у загальному порядку, у тому самому суді.

Апеляційний розгляд вправи здійснюється вищестоящим апеляційним судом, який перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, а не причини неявки відповідача у судове засідання та вплив наданих ним доказів на правильне вирішення справи.

Виняток допускається для повторного заочного рішення, де згідно ч. 3 ст. 232 ЦПК України як позивач, так і відповідач наділені правом оскаржити повторне заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Положення ЦПК України свідчать про те, що, за загальним правилом, відповідач позбавлений права на апеляційне оскарження заочного рішення. Лише в разі постановлення судом ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, відповідачеві надається право оскаржити заочне рішення у апеляційному порядку.

Слід звернути увагу на те, що природа перегляду заочного рішення та його апеляційного оскарження досить різна. Звертаючись із заявою про перегляд заочного рішення, відповідач вважає заочне рішення неправильним на підставі того, що суд не зміг оцінити пояснення та докази, які могли бути надані в разі особистої присутності в залі судового засідання та особистого захисту його прав. За цією ознакою право перегляду заочного рішення надано тому самому суду першої інстанції, що ухвалив заочне рішення, а не вищестоящому.

Природа апеляції інша. У апеляційній скарзі відповідач зазначає, в чому полягає незаконність або необґрунтованість рішення, які порушення норм матеріального чи процесуального права були допущені судом або які обставини справи були недосліджені тощо.

Відповідач вправі подати заяву про перегляд заочного рішення протягом десяти днів з дня отримання його копії. Позиція законодавця така: після пропуску відповідачем строку на подачу заяви про перегляд заочного рішення подача апеляційної скарги стане для нього недоцільною. Якщо він бажав подати на розгляд суду свої доводи та докази, то вправі використати для цього лише єдиний шлях – подати заяву про його перегляд.

Проте в разі допущення судом порушення норм матеріального або процесуального права, тобто при наявності підстав для апеляційного оскарження заочного рішення, відповідач не може звернутися до суду з апеляційною скаргою на загальних підставах.

Втім можна було б надати відповідачеві право вибору порядку оскарження заочного рішення, а саме:

у загальному порядку, тобто шляхом апеляційного оскарження рішення;

шляхом подачі заяви про його перегляд.

Саме таким шляхом йде ЦПК РФ, закріпивши у главі 22 “Заочне провадження” право відповідача як на перегляд, так і на оскарження заочного рішення у касаційному порядку (у мирового судді – в апеляційному) порядку, при умові подачі касаційної (апеляційної) скарги після спливу строку на подачу заяви про перегляд заочного рішення.

Однак ЦПК України не дає такого права відповідачеві, якому пропонується лише спеціальний порядок перегляду заочного рішення, не дозволяючи водночас оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку, про що чітко зазначено у статтях 228 та 232 ЦПК України. Щодо позивача, то він навпаки, може оскаржити заочне рішення на загальних підставах, і не вправі подавати заяву про його перегляд. Отже, ЦПК України не врахував позитивний досвід ні Статуту цивільного судочинства, ні ЦПК УРСР 1924 року, які наділяли відповідача правом не лише на подачу відзиву на заочне рішення, але й на оскарження заочного рішення в апеляційному порядку (за ЦПК УРСР 1924 р. – касаційному) порядку.

Підставою для перегляду заочного рішення є обставини, що свідчать про поважність причини неявки в судове засідання, докази, що їх підтверджують, а також докази, що можуть вплинути на ухвалене заочне рішення, тобто докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача (пункти 3, 4 ч. 2 ст. 229 ЦПК України).

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка подається протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Закон встановлює певні вимоги до форми та змісту заяви про перегляд заочного рішення. Заява подається у письмовій формі та має містити наступні реквізити:

найменування суду, який ухвалив заочне рішення;

ім’я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку;

обставини, які свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;

посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;

клопотання про перегляд заочного рішення;

перелік доданих до заяви матеріалів.

Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка її подає, та подається в суд з доданням її копій за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копій всіх доданих до неї матеріалів.

За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не сплачується, тому відповідач фактично опиняється у більш вигідному становищі порівняно з позивачем.

До заяви про перегляд заочного рішення, поданої представником відповідача, додається довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.

До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила статті 121 ЦПК України.

Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.

Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п’ятнадцяти днів з дня її надходження. Суд розглядає заяву про перегляд заочного рішення в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Проте якщо у справі відсутні відомості про повідомлення, або причини неявки будуть визнані судом поважними, розгляд заяви має бути відкладено.

Головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з’явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.

Закон чітко не регламентує права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі, що з’явилися за викликом суду. Враховуючи загальні правила ЦПК України, вони мають право давати пояснення та заявляти клопотання з приводу наданих відповідачем доказів.

Розглянувши заяву про перегляд заочного рішення, суд може своєю ухвалою:

залишити заяву без задоволення;

скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження.

Скасування заочного рішення можливе при наявності двох обставин:

поважні причини неявки в судове засідання, про які відповідач не міг завчасно повідомити суд;

наявність доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення справи та можуть вплинути на ухвалене заочне рішення.

Поважними причинами неявки можуть бути хвороба, тривале відрядження, інші обставини, що об’єктивно перешкоджають явці в судове засідання, які, безумовно, повинні бути підтверджені документально відповідними доказами (додаватись до заяви про перегляд заочного рішення).

Крім того, відповідач також повинен вказати докази, які мають значення для справи, та можуть призвести до ухвалення рішення, протилежного заочному повністю або частково, або до його зміни.

Наявність вищенаведених обставин мусить бути у їх сукупності, при відсутності хоча б однієї з них заочне рішення скасуванню не підлягає.

Як випливає з п. 2 ч. 3 ст. 231 ЦПК України, в разі скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, справа призначається до розгляду, який здійснюється на загальних підставах. Це означає, що після скасування заочного рішення розгляд справи по суті ведеться за загальними правилами змагального процесу, тобто суд знову призначає попереднє судове засідання, якщо необхідно вчинити будь – які процесуальні дії, після чого знову призначає судове засідання, та повідомляє всіх осіб, які беруть участь у справі, про час і місце як попереднього судового засідання, так і наступного судового засідання.

Задоволення заяви про скасування заочного рішення та його скасування ще не означають автоматичного ухвалення рішення на користь відповідача.

Важливим моментом при цьому є склад суду, що буде розглядати справу після скасування заочного рішення. Глава 8 “Заочний розгляд справи” розділу ІІІ ЦПК України відповіді на це запитання, яке має суттєве практичне значення, не дає. Враховуючи положення ст. 21 ЦПК, де йдеться про недопустимість повторної участі судді у розгляді справи, у тому числі й при новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення, можна припустити, що справу слід розглядати іншим складом суду.

Протилежним варіантом при вирішенні питання щодо перегляду заочного рішення є залишення заяви відповідача без задоволення. У такому разі заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України, а строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення, тобто початок строку на апеляційне оскарження обчислюється з наступного дня після постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду.

Досить цікавим з практичної точки зору та новим для цивільного судочинства є введення положень не лише про заочне провадження та заочне рішення, але й положень про повторне заочне рішення. ЦПК України недостатньо регламентує таке нововведення, а лише згадує про нього у ч. 3 ст. 223 ЦПК України.

Виходячи з редакції ст. 231 ЦПК України, можна виділити два виділити заочних рішень:

заочне рішення, ухвалене при розгляді справи у заочному провадженні;

повторне заочне рішення, ухвалене при повторному заочному розгляді тієї самої справи після скасування першого заочного рішення.

З введенням до ЦПК України положення про повторне заочне рішення випливає висновок і про можливість повторного заочного провадження. На перший погляд, відповідне положення суперечить загальним засадам цивільного судочинства, зокрема цілям заочного провадження, яке спрямоване на запобігання зловживанню відповідача своїми процесуальними правами та недопущення затягування процесу.

Вбачається, що таким способом суд при призначенні справи до розгляду за загальними правилами ЦПК України надає відповідачеві всі можливості для досягнення того процесуального результату, до якого він прагне.

Водночас називати повторне рішення, ухвалене без участі відповідача, що був належним чином повідомлений про час і місце судового розгляду “заочним” навряд чи можна, оскільки не виконується його визначальна ознака – можливість спрощеного порядку його оскарження. Як зазначено в ч. 3 ст. 232 ЦПК України “повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом”, тобто в апеляційному порядку, чим право на подачу відповідачем заяви про перегляд повторного заочного рішення втрачається.

Поява повторного заочного рішення обумовлена традиціями російського дореволюційного цивільного процесу, який (у статтях 153 та 733 Статуту цивільного судочинства) також передбачав повторне заочне рішення. Проте з цього приводу К. Малишев зазначав, що у випадку постановлення другого заочного рішення за неявкою відповідача, відзиву воно не підлягає, хоча і вважається заочним щодо інших його наслідків.

Можливість повторного заочного провадження необхідно розглядати позитивним моментом з точки зору процесуального становища позивача, коли відповідач і другого різу (після скасування першого заочного рішення) не з’являється до судового засідання та ігнорує виклик суду. Цим можна запобігти сучасним затяжним процесам у цивільних справах, що тягнуться роками, причиною чого є систематична неявка належним чином повідомленого відповідача до судового розгляду та неможливість ухвалення судами законного та обґрунтованого рішення.

ВИСНОВОК

З метою вдосконалення судового захисту громадян та організацій, а також для запобігання можливості зловживання суб’єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання, у Кодексі закріплюється інститут заочного рішення. Він не порушує конституційного принципу змагальності процесу, оскільки забезпечується повною поінформованістю сторін про позицію кожного, судове засідання провадиться відповідно до загальних правил, у відповідача зберігається право на оскарження постановленого заочного рішення.

На погляд Д. Луспеника, законодавець, надаючи суду право на ухвалення заочного рішення, мав на увазі лише реальну неявку відповідача на судове засідання і ненадходження від нього заяви про розгляд справи за його відсутності, оскільки його особиста явка на судове засідання і участь у процесі не можуть бути замінені чимось іншим, – закон іншого тлумачення не надає. При ухваленні заочного рішення має братися до уваги не лише особиста неявка відповідача, але й відсутність на судовому засіданні його представника. У разі явки представника відповідача суд втрачає можливість ухвалювати заочне рішення.

Заочне провадження у цивільних справах широко застосовується у різних правових системах світу у зв’язку з необхідністю забезпечувати ефективність та своєчасність цивільного судочинства. У Цивільному процесуальному кодексі України 2004 р. (далі — ЦПК) відновлено інститут заочного розгляду справ у цивільному судочинстві (гл. 8 розд. III). Заочне провадження відповідно до ЦПК є особливим порядком розгляду та вирішення цивільної справи за відсутності відповідача, належним чином повідомленого про час та місце судового розгляду, від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або зазначені ним причини визнані неповажними, та якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи, з ухваленням заочного рішення.

Інститут заочного провадження відповідає положенням та спрямований на реалізацію Рекомендації № R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на вдосконалення судової системи. Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити доступ сторін до спрощених і більш оперативних форм судочинства та захистити їх від зловживань та затримок, зокрема, надавши суду повноваження здійснювати судочинство більш ефективно.

Інститут заочного провадження спрямований також на розвиток ч. 3 ст. 27 ЦПК про те, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.

За даними Державної судової адміністрації України в минулому році місцеві суди відповідно до ст. 224 ЦПК ухвалили 133,1 тис. заочних рішень, що становить 16,3 % від загальної кількості справ позовного провадження, розглянутих з ухваленням рішення (817,7 тис.). По регіонах України кількість та питома вага ухвалених заочних рішень є нерівномірними. Найбільший відсоток таких рішень ухвалено місцевими судами м. Севастополя — 32 % (3,2 тис.), а також областей: Івано-Франківської — 26,3 % (4,1 тис.), Харківської — 26,3 % (14,2 тис.), Донецької — 22,3 % (24,9 тис.), Луганської — 19 % (9,1 тис.), Львівської — 18,9 % (5,8 тис.). Найменший — судами областей: Вінницької — 7,9 % (2,1 тис.), Запорізької — 9,3 % (3,7 тис.), Житомирської — 9,5 % (2,3тис.), Рівненської – 9,5% (1,5тис.), Хмельницької – 9,7% (2,1тис.).

Найбільше заочних рішень було ухвалено при вирішенні спорів: що виникають із договорів – 49,7 тис. або 29% від розглянутих із ухваленням рішення; що виникають із житлових правовідносин — 27,1 тис., або 27 %; що виникають із сімейних правовідносин — 35,3 тис., або 12,9 %; щодо відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб — 5,5 тис. або 10,6 %; що виникають із трудових правовідносин – 4, 2тис. або 9,6%.

На розгляд місцевих судів надійшло 5,4тис. заяв про перегляд заочного рішення, що становить 4% від ухвалених місцевими судами рішень, з яких розглянуто 4,4тис.

Місцеві суди скасували 4,9тис. заочних рішень або 2,2% від ухвалених цими ж судами. Найбільша питома вага скасованих рішень, ухвалених місцевими судами областей: Одеської — 10,6 %, Житомирської — 4,6 %, Херсонської — 4,3 %, Вінницької — 4,1 %, а також м. Києва — 4,1 %. Однією з причин скасування заочного рішення є розгляд місцевим судом справи за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про час та місце розгляду справи — 1,5 тис. заочних рішень, що становить 52,4% від скасованих місцевими судами.

До апеляційних судів надійшло 1,4тис. апеляційних скарг про перегляд заочного рішення, з яких розглянуто 862. Задоволено 503 апеляційні скарги, або 0,4 % від ухвалених місцевими судами і 58,4 % від розглянутих в апеляційному порядку.

В апеляційному порядку скасовано 447 заочних рішень, або 0,3% від ухвалених місцевими судами, змінено 56, або 0,04%.

Не звернено до виконання 2,4тис. заочних рішень, ухвалених місцевими судами в минулому році. Основна причина — відсутність даних про вручення відповідачу копії заочного рішення. З цієї причини не звернено до виконання 1,7 тис. заочних рішень, або 71,1%. Їх питома вага у кількості розглянутих з ухваленням заочного рішення становила 1,3 %. Однак у деяких місцевих судах цей показник є знач-но більшим — в областях: Полтавській — 5,3 % (175 заочних рішень), Чернігівській — 4,5 % (107), Донецькій — 2,6 % (649), Вінницькій — 2,3 % (47), Кіровоградській — 2,3% (83), а також м. Києва – 2,3% (109).

Аналіз такої процедури як ухвалення заочного рішення дає підстави зробити висновок про наявність ряду проблем і недоліків, які можуть ускладнювати застосування цих норм процесуального права. Разом із тим, наявність одночасного права на ухвалення як звичайного, так і заочного рішень за умови неявки на судове засідання відповідача, практично нівелює значущість процесуального інституту заочного рішення і навряд чи буде сприяти захисту порушених прав та інтересів позивачів, оскільки надає можливість суду, котрий ухвалює заочне рішення, його потім скасувати і продовжити розгляд справи, що може призвести до узаконеної тяганини при її розгляді.

Таким чином, заочне провадження є додатковою гарантією позивачеві від зловживання відповідачем процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами строків розгляду справи. Проте в окремих випадках розгляд справ у порядку заочного провадження не спрощує, а ускладнює процес та дає відповідачу можливість його затягнути, оскільки він має право на скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, після чого справа розглядається в загальному порядку.

Отже, дотримання судами процесуального законодавства при ухваленні та перегляді заочного рішення є визначальним з точки зору виконання інститутом заочного провадження своєї мети — сприяти ефективному та оперативному здійсненню правосуддя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №40-41.

2. Цивільний кодекс України. – Голос України. – 12 березня 2003р. №45-463045-3046.

3. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. – 2004. – № 5.

4. Пучинский В.К. Заочное производство в английском гражданском процессе // Советское государство и право. — 1977. — № 4.

5. Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. — М., 2003.

6. Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. — М., 2000.

7. Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. – К., 1997 р.

8. Кілічава Т.М. Цивільно – процесуальне право. Навчальний помібник. – К.: Центр Учбової Літератури, 2007.

9. Андрушко А.В., Білоусов Ю.В., Бондаренко Н.Л. Цивільний процес: Навч. посіб. За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Наукова думка; Прецедент, 2004.

10. Штефан М.Й. Цивільно – процесуальне право України: Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005.

11. Безлюдько І.О., Бичкова С.С. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С.С.Бичкової. – К.: Атіка, 2006.

12. С.Я. Фурса, С.В. Щербак, О.І. Євтушенко. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи. Науково – практичний посібник. Видавець Фурса С.Я. – КНТ, К.: 2006.

13. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове рішення. – К., 1970.

14. Штефан М.Й.Цивільний процес: Підручник. – К., 2001.

60

Кубанская государственная медицинская академия

Кафедра судебной медицины и правоведения

Курсовая работа по ПРАВОВЕДЕНИЮ

на тему: Особенности административной, дисциплинарной и гражданско-правовой ответственности в медицинской практике.

Студентки II-го курса лечебного факультета

II группы

Воетлевой Бэллы

Аслановны

Майкоп, 1997 г.

Введение

В отношениях между врачами и их пациентами есть нравственное начало.
Хотя многие из этих отношений регулируются юридическими нормами, однако, большинство граждан, обращающихся к врачу, недостаточно хорошо знают свои права и обязанности. Этому способствовало то обстоятельство, что в течение долгого времени отношения врача и пациента в нашей стране регулировались в основном приказами и инструкциями Министерства здравоохранения, издаваемыми с грифом «для служебного пользования» и потому мало доступными для населения, а многие данные медицинской статистики были закрыты.

Согласно Уставу Всемирной организации здравоохранения здоровье — это состояние полного физического, душевного и социального благополучия, а не только отсутствие болезней и физических дефектов. Обладание высшим достижимым уровнем здоровья является одним из основных прав всякого человека без различия расы, религии, политических убеждений, экономического и социального положения.

Огромное значение таких благ, как жизнь и здоровье, обусловливает необходимость их всемерной охраны и исследования общественных отношений в сфере здравоохранения.

Согласно ст. 150 Гражданского Кодекса РФ жизнь и здоровье граждан являются нематериальными благами. Нематериальные блага защищаются в соответствии с ГК и другими законами в случаях и в порядке, ими предусмотренных, а также в тех случаях и тех пределах, в каких использование способов защиты гражданских прав (ст. 12 ГК) вытекает из существа нарушенного нематериального права и характера последствий этого нарушения.

Право на здоровье, в отличие от других прав человека, сравнительно недавно стало предусматриваться конституциями многих стран мира. В конституциях XVIII — XIX вв. не было упоминаний о праве на здоровье, хотя другие права человека и провозглашались. В международном масштабе право человека на здоровье было признано в 1948 г. Всеобщей декларацией прав человека (ст. 25): «Каждый человек имеет право на такой жизненный уровень, включая питание, одежду, жилище, медицинский уход и требуемое социальное обслуживание, который необходим для поддержания здоровья и благополучия его самого и его семьи».

Конституция РФ 1993 г. в ст. 42 закрепила право гражданина на охрану здоровья и медицинскую помощь. В Российской Федерации финансируются федеральные программы охраны и укрепления здоровья населения, принимаются меры по развитию государственной, муниципальной, частной систем здравоохранения, поощряется деятельность, способствующая укреплению здоровья человека, развитию физической культуры и спорта, экологическому и санитарно-эпидемиологическому благополучию.

Структура врачебного права

Врачебное (медицинское, здравоохранительное) право — отрасль законодательства, которая состоит из трех частей: социально-санитарного, врачебно-лечебного законодательства и норм, определяющих общественное положение врача. Врачебное право или право об охране здоровья — это система нормативных актов (норм), регулирующих организационные, имущественные, личные отношения, возникающие в связи с проведением санитарно- эпидемиологических мероприятий и оказанием лечебно-профилактической помощи гражданам.

К законодательству об охране здоровья примыкают этические нормы и правила. В России отсутствует единый акт, включающий этические нормы в деятельности медицинских работников. Но некоторые нормативные акты содержат и моральные правила. Так, утвержденное Министерством здравоохранения и
Министерством науки, высшей школы и технической политики в 1992 г. Обещание врача России содержит обязательство окончившего высшее медицинское учебное заведение «считать научившего врачебному искусству наравне с родителями, помогать ему в его делах и нуждах», «чисто и непорочно проводить свою жизнь и свое искусство» и др.

Некоторые представители медицинской науки считают, что отношения врача с пациентами регулируются только этическими нормами, полагая, что законодательное регулирование врачебной деятельности в ее профессиональной части — это одно, а врачебная этика — другое; что нужно доверять совести врача, так как никакие юридические законы не могут ее заменить.

Не отрицая значения врачебной этики, необходимо подчеркнуть, что в правовом регулировании нуждается не только управление здравоохранением, но и отношения, возникающие при врачевании непосредственно между, пациентом и врачом (медицинским учреждением), поскольку при этом затрагиваются интересы граждан и общества, имеющие первостепенный характер.

Контроль за деятельностью учреждений и лиц, оказывающих психиатрическую помощь, осуществляют органы местного самоуправления. Надзор за соблюдением законности при оказании психиатрической помощи осуществляется прокуратурой.

Виды ответственности медработников

Отношения, возникающие в сфере здравоохранения, регулируются многими отраслями права.

Административная ответственность предусмотрена за нарушение законодательства о труде и правил по охране труда, нарушение санитарно- гигиенических и санитарно-противоэпидемических правил и норм, незаконное приобретение или хранение наркотических средств в небольших размерах либо потребление наркотических средств без назначения врача и др.

В Уголовный Кодекс включена специальная глава о преступлениях против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности (гл. 3 УК). В уголовное законодательство включены также нормы о принудительных мерах медицинского характера (ст. 58-62 УК), незаконном врачевании (ст. 221 УК) и др. Уголовно-
Процессуальный Кодекс определяет порядок проведения судебно-медицинской экспертизы (ст. 78-82 УПК).

Гражданско-правовые нормы о возмещении вреда, причиненного здоровью граждан (гл. 40 ГК), распространяются и на отношения в области здравоохранения. Можно также указать на ст. 29 и 171 ГК, которые предусматривают признание душевнобольных или слабоумных недееспособными и охрану их прав.

Одним из важнейших правовых актов в рассматриваемой сфере являются
Основы законодательства Российской Федерации об охране здоровья граждан. В них определены основные принципы охраны здоровья граждан, задачи законодательства в области здравоохранения, основы его организации и руководства, права граждан при оказании медико-социальной помощи, обязанности и права медицинских и фармацевтических работников, порядок производства медицинской экспертизы, ответственность за причинение вреда здоровью граждан и пр.

Обжалование действий медработников

Действия медицинских работников, иных специалистов, работников социального обеспечения и образования, врачебных комиссий, ущемляющие права и законные интересы граждан при оказании им психиатрической помощи, могут быть обжалованы по выбору лица, приносящего жалобу, непосредственно в суд, а также в вышестоящий орган (вышестоящему должностному лицу) или прокурору.

Жалоба может быть подана в месячный срок, исчисляемый со дня, когда лицу стало известно о совершении действий, ущемляющих его права. Срок, пропущенный по уважительной причине, может быть восстановлен органом или должностным лицом, рассматривающим жалобу. Расходы, связанные с рассмотрением жалобы в суде, несет государство.

В юридической литературе рассматривается вопрос: может ли лечебное учреждение нести ответственность за вред, причиненный душевнобольным
(недееспособным) в то время, когда он не находился под надзором учреждения, а был выписан в состоянии неполного выздоровления. Представляется правильной точка зрения, согласно которой больница не отвечает за вред, причиненный душевнобольными другим лицам, если недееспособные были выписаны в состоянии неполного выздоровления, но не представляли опасности для общества. Но ответственность лечебных учреждений по ст. 444 ГК возможна, если медицинский персонал знал, что больной при выписке находится на такой стадии заболевания, когда он опасен для общества, и лица, требующие его выписки, не были об этом предупреждены.

Ответственность медицинских учреждений

В зависимости от характера нарушения, степени его общественной опасности, тяжести отрицательных последствий в отношении виновных лиц медицинского персонала могут применяться меры дисциплинарной, административной и уголовной ответственности. Кроме того, если в результате нарушения обязанностей медицинскими работниками будет причинен вред пациенту, то наступает гражданско-правовая имущественная ответственность лечебного учреждения перед пациентом.

Согласно ст. 444 ГК вред, причиненный личности гражданина, подлежит возмещению в полном объеме лицом (в том числе учреждением, организацией), причинившим вред, если это лицо (учреждение) не докажет, что вред возник не по его вине. Организация (учреждение) обязана возместить вред, причиненный по вине ее работников при исполнении ими своих трудовых (служебных, должностных) обязанностей.

Приведенные положения законодательства означают следующее.
Ответственность за вред, причиненный в результате повреждения здоровья пациента, несет перед ним медицинское учреждение. Такая имущественная ответственность наступает при наличии следующих условий: противоправность действий (бездействия) медицинского учреждения (его персонала); причинение пациенту вреда; причинная связь между противоправным деянием и возникшим вредом; вина медицинского учреждения. Рассмотрим эти условия (основания).

Под противоправностью действий (бездействия) медицинских учреждений понимается нарушение их работниками законов или подзаконных актов, регулирующих лечебную деятельность этих учреждений. Противоправное деяние может совершаться в форме действия или бездействия.

Действия приобретают противоправный характер при ненадлежащем исполнении обязанностей, то есть при исполнении их с отступлением от условий, определенных законом или соглашением сторон. Противоправное бездействие выражается в несовершении тех действий, которые работники медицинского учреждения обязаны были совершить.

В практике медицинских учреждений встречаются ситуации, когда вред причинен здоровью пациента в результате необеспечения наблюдения или ухода за ним (бездействие).

Уголовные, гражданские и дисциплинарные правонарушения существенно отличаются друг от друга по характеру и степени общественной опасности
(вредоносности). Гражданские правонарушения (если они одновременно не нарушают уголовного закона и не влекут уголовной ответственности) представляют меньшую опасность, чем преступления.

В практике встречаются случаи, когда уголовные дела в отношении медицинских работников подлежат прекращению за отсутствием в деянии состава преступления или когда обвиняемый оправдан, но при этом гражданская ответственность лечебных учреждений за действия своих работников не исключается.

Совершение операций в медицинских учреждениях нельзя рассматривать как сознательное причинение вреда: такой подход противоречит самой сущности лечебной деятельности. Кроме того, невозможно сопоставить благо, которому
«причиняется вред», и спасаемое благо, поскольку и то, и другое — здоровье одного человека. И, наконец, совершение лечебных действий (операций и др.) проводится с согласия пациента. Поэтому вопрос о крайней необходимости в подобных случаях вряд ли может стоять.

Другим необходимым условием возникновения ответственности медицинского учреждения является причиненный пациенту вред. Под вредом в гражданском праве понимается умаление, уничтожение какого-либо блага, наличие неблагоприятных последствий. В отношениях типа «гражданин — медицинское учреждение» восстановление поврежденного здоровья пациента полностью не всегда возможно. Если медицинское учреждение причинило вред здоровью, но он непоправим, а тем более если последовала смерть пациента, то ответственность перед ним наступает в форме денежной компенсации.

Вред, причиненный здоровью пациента в результате виновных действий
(бездействия) медицинского учреждения, может выражаться в утрате (полностью или частично) заработка, в несении каких-либо дополнительных расходов (на лекарства, усиленное питание, посторонний уход за потерпевшим и др.).

Если по вине медицинского учреждения пациент временно утратил трудоспособность, а по листку нетрудоспособности он получает денежное пособие меньше своего полного заработка (например, при отсутствии необходимого трудового стажа), то разницу между этими суммами он вправе взыскать с медицинского учреждения.

В случаях стойкой утраты трудоспособности потерпевший направляется на врачебную экспертизу, которая определяет процент утраты профессиональной трудоспособности, а если он велик, то может быть установлена группа инвалидности, и органами социальной защиты назначается пенсия. С учетом этих данных и определяется размер материального вреда, подлежащего возмещению.

При возмещении заработка или его части пенсия по инвалидности, назначенная потерпевшему в связи с увечьем, а равно другие виды пенсий, назначенные как до, так и после увечья в счет возмещения вреда не засчитываются. Также не засчитывается заработок, получаемый потерпевшим после увечья.

В ст. 459 ГК и в постановлении Пленума Верховного Суда РФ «О судебной практике по делам о возмещении вреда, причиненного повреждением здоровья» от 28 апреля 1994 г. даны примерные перечни дополнительных (помимо возмещения утраченного заработка) расходов, вызванных повреждением здоровья. К ним относятся расходы на усиленное питание, приобретение лекарств, протезирование, посторонний уход, санаторно-курортное лечение, включая стоимость проезда к месту лечения и обратно самого потерпевшего, а в необходимых случаях и сопровождающего, приобретение специальных транспортных средств, расходы, необходимые для обслуживания потерпевших в быту (стирка белья, уборка квартиры и т. п.). Необходимость в указанных дополнительных расходах должна быть подтверждена заключением судебно- медицинской экспертизы по правилам, предусмотренным для ВТЭК.

Нарушение некоторых обязанностей медицинских учреждений не сопровождается наступлением имущественного вреда, но существенно нарушает интересы гражданина, например, при разглашении врачебной тайны, причинении боли, оставлении рубцов, ожогов на теле из-за применения неправильного или нещадящего метода врачевания.

По российскому законодательству моральный (неимущественный) вред, причиненный гражданину неправомерными действиями, возмещается причинившим при наличии его вины. Под неимущественным вредом понимают такие последствия правонарушения, которые не имеют экономического содержания и стоимостной формы. Неимущественный вред может выражаться в причиненных физических и нравственных страданиях и подлежит возмещению в денежной или иной материальной форме в размере, определяемым судом. Неимущественный вред взыскивается независимо от подлежащего возмещению имущественного вреда.

При нарушении права на здоровье и причинении неимущественного вреда в форме физической боли и страданий в качестве критерия определения размера компенсации следует учитывать вид, степень тяжести повреждения здоровья.
Для этого необходимо руководствоваться заключением судебно-медицинской экспертизы, основанным на применении Правил судебно-медицинского определения степени тяжести телесных повреждений. Названные Правила предусматривают три степени тяжести телесных повреждений: тяжкое телесное повреждение, менее тяжкое телесное повреждение, легкое телесное повреждение; для квалификации каждой степени установлены признаки. В
Правилах разработаны также другие оценочные понятия, которыми можно оперировать и при определении размеров неимущественного вреда: длительное и кратковременное расстройство здоровья, значительная и незначительная стойкая утрата трудоспособности, неизгладимое обезображение лица.

Административная и дисциплинарная

ответственность медработников

Медицинские работники состоят в трудовых отношениях с поликлиниками, больницами, санаториями, институтами и другими учреждениями. Соответственно за нарушение своих трудовых (служебных) обязанностей, в том числе и по отношению к пациентам, они несут ответственность в порядке, установленном трудовым законодательством. Согласно ст. 135 КЗоТ администрация учреждения может наложить на своих работников дисциплинарные взыскания в виде замечания, выговора, строгого выговора, перевода на нижеоплачиваемую работу, смещения на низшую должность сроком до З-х месяцев или увольнения.

При применении дисциплинарного взыскания администрация должна учитывать тяжесть проступка, обстоятельства, при которых он был совершен, предшествующее поведение работника и отношение его к своим обязанностям.

Медицинские работники могут быть уволены по инициативе администрации вследствие обнаружившегося их несоответствия выполняемой работе (ст. 33
КЗоТ). Так, медсестра В. была уволена с работы за несоблюдение правил асептики и антисептики, неумение правильно определить дозу вводимого лекарства. Несмотря на большой стаж работы в других медицинских учреждениях, В., как установлено, не приобрела навыков, необходимых для надлежащего выполнения обязанностей медицинской сестры детского ревматологического отделения городской больницы, что и явилось поводом к расторжению с ней трудового договора. Суд отказал В. в иске о восстановлении на работе.

Иногда к медицинским работникам, нарушившим свой профессиональный долг, применяются меры общественного воздействия в соответствии с уставами общественных организаций. Решение суда врачебной (медицинской) чести не тождественно дисциплинарному взысканию

Должностные лица медицинских учреждений за совершение административных проступков несут ответственность в соответствии с КОАЛ (ст. 24) в форме предупреждения, штрафа, исправительных работ, назначаемых судом и др.

Уголовная ответственность медработников

В особо опасных случаях за совершение преступлений медицинские работники могут быть привлечены к уголовной ответственности.

Преступлением считается лишь такое противоправное действие или бездействие, которое совершено умышленно или по неосторожности.

Как правило, преступления медицинских работников совершаются неумышленно (без явного, намерения причинить повреждение здоровья пациенту), а по неосторожности. Преступления признаются совершенными по неосторожности, если лицо, его совершившее, предвидело возможность наступления общественно опасных (вредных) последствий своего действия или бездействия, но легкомысленно рассчитывало на их предотвращение, либо не предвидело наступления таких последствий, но могло и должно было их предвидеть (ст. 9 УК).

Уголовная ответственность наступает лишь за те действия или бездействие, которые определены законом как преступные. В УК нет специальных статей об ответственности медицинских работников. Они могут быть привлечены к уголовной ответственности по статьям УК о неосторожном убийстве, неосторожном тяжком или менее тяжком телесном повреждении, заведомом наставлении другого лица в опасность заражения ВИЧ-инфекцией, незаконном производстве аборта, подмене или похищении ребенка, о неоказании помощи больному (гл. 3 УК) — Преступления против жизни, здоровья, свободы и достоинства личности). Кроме того, получение работником учреждения, не являющимся должностным лицом, путем вымогательства незаконного вознаграждения от гражданина за выполнение работы или оказание услуги в сфере медицинского обслуживания влечет ответственность по ст. 156 УК.
Должностные лица медицинского учреждения несут уголовную ответственность за злоупотребление властью или служебным положением, халатность, получение взятки и другие должностные преступления в соответствии с нормами гл. 7 УК
(Должностные преступления).

Незаконное занятие целительством влечет административную ответственность, а в случаях, предусмотренных законодательством, — уголовную ответственность. Это положение Основ законодательства об охране здоровья граждан предполагает введение дополнительной нормы в УК, поскольку ст. 221 УК предусматривает уголовную ответственность лиц, занимающихся врачеванием как профессией и не имеющих надлежащего медицинского образования. Для целителей же медицинского образования не требуется.

Наступление имущественного вреда (потери заработка в связи с утратой трудоспособности, расходы на лекарства) в результате незаконного занятия народной медициной влечет также гражданскую ответственность целителя в порядке ст. 444 ГК.

В практике не исключены случаи невнимательного, иногда неквалифицированного отношения медицинского персонала к гражданам, нуждающийся в помощи. Это может привести, а порой, к сожалению, приводит к нежелательным результатам — ухудшению состояния здоровья граждан — и влечет юридическую ответственность.

Неосторожное убийство (ст. 106 — Неосторожное тяжкое или менее тяжкое телесное повреждение (ст. 114 УК). В процессе осуществления своих профессиональных обязанностей медицинский работник может причинить смерть или телесное повреждение пациенту по неосторожности. В уголовном законодательстве нет специального состава врачебной неосторожности. Как отмечалось, виновные в этих случаях отвечают по статьям о преступлениях против жизни и здоровья.

Неосторожное причинение смерти, телесного повреждения может быть результатом как действия (например, медсестра, не проверив этикетку, дала больному вместо необходимого лекарства ядовитое вещество), так и бездействия (прекращение в воскресные дни наблюдения за тяжелобольным в реанимационном отделении; неисполнение медсестрой предписаний врача сделать укол для снятия шока, боли, против заражения и т.п.).

Риск заражения (и соответственно риск смерти) существует при оказании помощи инфицированным (больным) СПИДом. Так, в США из 7 млн. медицинских работников при исполнении своих служебных обязанностей заразились 12 человек. В российской прессе врачей, отказавших в медицинской помощи инфицированным (больными СПИДом, называют «обывателями»). Когда установлено, что оказание медицинской помощи было опасным для жизни и здоровья врача, они могут привлекаться к ответственности по ст. 106, т УК лишь в случаях, если в момент оказания помощи они были достаточно защищены.
В некоторых штатах США приняты законы, согласно которым медицинские работники вправе отказаться от обслуживания больных СПИДом, если считают себя недостаточно защищенными от инфекции. Такой порядок заслуживает внимания: нельзя применять уголовную ответственность за отказ подвергаться смертельному риску.

Заведомое наставление другого лица в опасность заражения ВИЧ- инфекцией. С объективной стороны это преступление выражается либо в активных действиях, например, использование не стерилизованных шприцев и других инструментов, некачественное осуществление проверки донорской крови или крови лиц, проходящих освидетельствование, либо в бездействии, например, несоблюдение обязательных мер асептики и антисептики.
Преступление считается оконченным независимо от того, заразилось ли лицо, поставленное в опасность, или в силу особенностей организма избежало этого.
Субъектом этого преступления может быть любой медицинский работник, обязанный в силу своей должности принимать меры для ликвидации опасности поставления других лиц в ситуацию возможного заражения СПИДом. Вина медицинских работников проявляется в форме преступной самонадеянности.

Незаконное производство аборта (ст. 116 УК). Объектом рассматриваемого преступления является жизнь и здоровье беременной женщины. Незаконный аборт заключается в активных действиях виновного, направленных на искусственное прерывание беременности. Способы производства аборта могут быть различными
(химические, механические) и для юридической квалификации значения не имеют. Субъектом преступления, предусмотренного ч. 1 ст. 116 УК, является врач, то есть лицо, имеющее законченное высшее медицинское образование.
Закон не уточняет специализацию врача, и, следовательно, ответственность несет врач любой специальности.

Операция прерывания беременности считается незаконной, если она производится вне стационара (в поликлинике, иных служебных помещениях, на дому) или при наличии противопоказаний. Указанные условия являются исчерпывающими и не могут быть дополнены ведомственными нормативными актами.

Если аборт производится вне стационара лечебного учреждения, уголовная ответственность врача наступает независимо от обстоятельств, при которых выполнена операция. Исключение из этого правила — особое состояние, когда аборт необходимо произвести в целях устранения реальной угрозы для жизни беременной женщины или для того, чтобы избежать тяжкого расстройства ее здоровья. Врач, сделавший в этих условиях аборт, не подлежит уголовной ответственности, так как его действия правомерны.

Ответственным по ч. 2 ст. 116 УК за производство аборта лицом, не имеющим высшего медицинского образования, может быть любой гражданин, достигший 16-летнею) возраста, например, студент мединститута, лицо, относящееся к среднему медперсоналу и др.

В ч. 3 ст. 116 УК предусмотрены три квалифицирующих признака незаконного аборта: совершение его неоднократно, наступление смерти потерпевшей, наступление иных тяжких последствий.

Неоднократность совершения незаконного аборта предполагает совершение его два или более раз независимо от того, был ли виновный ранее судим за такое преступление или нет.

Смерть беременной женщины как отягчающее обстоятельство может наступить во время незаконного производства аборта или после него. Под тяжкими последствиями аборта следует понимать причинение длительного расстройства здоровья, значительную стойкую утрату трудоспособности, наступившее бесплодно и т.п. Между произведенным абортом и наступившей смертью или иными тяжкими последствиями должна существовать причинная связь.

Подмена ребенка. Под подменой понимается замена одного ребенка другим.
Преступление совершается только с прямым умыслом. Виновный сознает, что он подменивает ребенка, и желает этого. Субъектом этого преступления может быть медицинский работник родильного дома, дома ребенка, детской больницы.
Для состава похищения ребенка необходимо наличие корыстных или иных низменных побуждений. Под корыстными побуждениями понимается стремление извлечь материальную выгоду, например, предъявить в дальнейшем требования о выкупе. К иным низменным целям относятся хулиганские побуждения, месть родителям и др.

Похищение человека. Ч. 2 ст. 125 УК предусматривает ответственность за похищение несовершеннолетнего. Похищение несовершеннолетнего 1 наказывается независимо от побуждений, наличия или отсутствия насильственных действий, применения или неприменения оружия. В качестве особо квалифицирующих обстоятельств, наличие которых влечет более строгую ответственность, в ч. 3 ст. 125 предусмотрены совершение преступления организованной группой или особо тяжкие последствия.

Неоказание помощи больному (ст. 128 УК). Объект этого преступления — жизнь и здоровье человека, нуждающегося в неотложной медицинской помощи.
Согласно ч. 1 ст. 128 УК субъектом преступления является лицо, обязанное оказывать помощь больному по закону или специальному правилу. В соответствии со ст. 39 Основ законодательства об охране здоровья граждан такими лицами считаются медицинские работники, которые обязаны оказывать первую неотложную помощь гражданам в лечебно-профилактическом учреждении независимо от территориальной, ведомственной подчиненности и формы собственности, в дороге, на улице, в иных общественных местах и на дому.

Неоказание помощи больному состоит в бездействии, то есть в несовершении необходимых в конкретных условиях действий, направленных на спасание жизни, излечение, облегчение страданий Вина медицинского работника
— прямой умысел по отношений «неоказанию помощи, небрежность — по отношению к последствиям.

При наличии уважительных причин неоказания помощи больному ответственность медицинского работника не наступает. Уважительными причинами на практике признаются отсутствие стерильных средств для перевязки, стихийное бедствие, болезнь самого медработника, приглашение одновременно к другому тяжелобольному.

В ч. 2 ст. 128 УК установлена ответственность за то же деяние, если оно повлекло или заведомо могло повлечь смерть больного или иные тяжкие для него последствия.

В юридической литературе вызывает споры квалификация деяния в случае, когда бездействие медицинского работника повлекло смерть больного или иные тяжкие последствия. Практика разрешения таких дел также неоднородна. Одни считают, что ч. 2 ст. 128 УК применяется независимо от того, где и когда не была оказана медицинская помощь. Другие полагают, что субъектами преступления по ч. 2 ст. 128 УК могут быть только медицинские работники при неоказании ими помощи вне служебной деятельности (во время отпуска, в общественных местах и т. п.), при невыполнении же ими своих служебных обязанностей в рабочее время ответственность наступает по ст. 106 или 114
УК

Получение незаконного вознаграждения за выполнение работ, связанных с обслуживанием населения (ст. 156 УК). Объектом данного преступления применительно к здравоохранению являются нормальное функционирование системы медицинского обслуживания населения, законные интересы граждан.

Следует отметить, что у некоторых медицинских работников вырабатывается определенная психологическая установка на возможность получения материальных благодарностей от пациентов. Однако, не все случаи получения медицинскими работниками какого-либо вознаграждения от граждан влекут уголовную ответственность. В соответствии со ст. 456 УК преступлением признается получение медицинским работником путем вымогательства незаконного вознаграждения от гражданина за оказание услуги в сфере медицинского обслуживания, входящей в круг служебных обязанностей такого работника.

Под незаконным вознаграждением понимается незаконная выгода имущественного характера (деньги, промышленные и продовольственные товары и т.п.). При этом не имеет значения, за что и когда было получено вознаграждение — до или после выполнения желательного для граждан действия.

Вымогательством считается прямо выраженное требование медицинского работника об уплате гражданином вознаграждения за оказание определенной услуги или умышленное поставление гражданина в такие условия, при которых он вынужден уплатить вознаграждение, чтобы предотвратить наступление вредных последствий для его законных интересов. Последний вид вымогательства может выразиться, в частности, в необоснованном отказе медицинского работника от выполнения возложенных на него служебных обязанностей со ссылкой на отсутствие лекарств, недостаточность времени, невозможность выполнения работы без дополнительных затрат и т.д.

Субъектом этого преступления является не должностное лицо медицинского учреждения, в круг служебных обязанностей которого входит осуществление действий медицинского характера. С субъективной стороны получение незаконного вознаграждения предполагает прямой умысел: виновный сознает, что получает незаконное вознаграждение путем вымогательства, и желает этого.

Отягчающими обстоятельствами, предусмотренными ч. 2 ст. 156 УК, считаются совершение указанных действий неоднократно или в крупных размерах. Под неоднократным получением незаконного вознаграждения понимается совершение этих действий не менее двух раз, если при этом не истекли предусмотренные законом сроки давности привлечения к уголовной ответственности, либо одновременное получение вознаграждения от двух и более граждан, либо получение вознаграждения лицом, которое ранее было судимо за аналогичное, то есть предусмотренное ч. 1 ст. 156 УК преступление, и судимость с которого не снята и не погашена в установленном порядке.

Получение взятки (ст. 173 УК). Получение взятки — опасное преступление, подрывающее авторитет учреждений здравоохранения и порождающее представление о возможности достижения желаемого путем подкупа должностных лиц.

Взятка может быть получена, как указано в законе, «в каком бы то ни было виде» (деньги, вещи, бесплатная путевка и т.п.). Должностное лицо может лично или через посредников получить незаконное вознаграждение за выполнение или невыполнение в интересах дающего взятку какого-либо действия, которое оно должно было или могло совершить в силу своего служебного положения, например, выдача врачом-травматологом больничных
Листков трудоспособным гражданам, госпитализация главным врачом больницы вне очереди. Важно подчеркнуть, что в случае взяточничества речь идет именно о действиях, которые медицинский работник осуществляет в силу служебного положения, а не о действиях профессионального характера.

Получение взятки считается оконченным преступлением с момента принятия получателем взятки независимо от того, совершены ли действия, обещанные за взятку, или их предполагается совершить в будущем.

Субъектом получения взятки может быть только должностное лицо. В этом отличие данного состава преступления от рассмотренного ранее состава, предусмотренного ст. 156 УК (получение незаконного вознаграждения), где субъектом преступления выступают медицинские работники — не должностные лица.

Отягчающими обстоятельствами при получении взятки являются: совершение этого преступления по предварительному сговору группой лиц; неоднократность получения взятки; вымогательство при получении взятки; крупный размер взятки (ч. 2 ст. 173 УК). Особо отягчающими обстоятельствами являются: ответственное положение должностного лица; прежняя судимость за взяточничество; особо крупный размер взятки (ч. 3 ст. 173 УК).

Халатность (ст. 172 УК). Объект этого преступления — нормальное функционирование, отправление (производство) медицинской деятельности.
Халатность состоит в невыполнении или ненадлежащем выполнении должностным лицом своих обязанностей, причиняющем существенный вред государственным, общественным интересам либо охраняемым законом правам граждан.

Субъектом преступления может быть только должностное лицо: главный врач, начальник госпиталя, их заместители, заведующие отделениями, дежурный хирург, старшая медсестра и другие, занимающие должности, связанные с осуществлением организационно-распорядительных и административно- хозяйственных обязанностей.

Под ненадлежащее осуществление должностных обязанностей подпадает необоснованный отказ в госпитализации, неправильная организация санитарного режима, трудового распорядка своих подчиненных и др. Халатность совершается только по неосторожности.

Незаконное врачевание (ст. 221 УК). Преступление характеризуется как занятие врачеванием как профессией лицом, не имеющим надлежащего медицинского образования. Незаконное врачевание может выражаться в постановке диагноза, проведении процедур, назначении лекарств и т.п. независимо от наступления вредных последствий. Если же наступили опасные последствия, то ответственность наступает по ст. 221 УК и соответствующей статье об ответственности за преступление против личности.

Обязательное условие ответственности за незаконное врачевание — профессиональный характер этого занятия, что предполагает продолжительный период врачевания, получение денежного вознаграждения, являющегося основным или дополнительным источником существования, в виде денег, ценностей, продуктов и т.д. Например, по ст. 221 УК была осуждена группа лиц, изготавливающих и реализующих по высокой цене препарат, который рекламировался создателями как средство от рака и других опасных заболеваний. При продаже от пациентов и их родственников строго требовался отказ от медикаментозного лечения и хирургического вмешательства.

Субъектом этого преступления является лицо, достигшее 16- летнего возраста и не имеющее надлежащего медицинского образования. Надлежащее медицинское образование предполагает получение гражданином высшего или среднего медицинского образования в РФ, обладание дипломом и специальным званием, а на занятие определенными видами деятельности, перечень которых устанавливается Минздравмедпромом РФ — также сертификатом специалиста и лицензией. Для медицинских работников, желающих заниматься частной медицинской практикой, кроме перечисленного, необходимо разрешение, выдаваемое местной администрацией по согласованию с профессиональными медицинскими ассоциациями.

Врачебная ошибка

Специфической для юридической ответственности медицинских учреждений и их работников за причинение вреда здоровью пациентов является проблема врачебной ошибки.

При благоприятном эффективном лечении вопрос о врачебной ошибке, естественно, не возникает. Он не возникает и во многих других случаях, когда достижение положительного результата врачевания невозможна на современном уровне медицинской науки и практики в связи либо с тяжестью и стадией развития болезни, либо с возрастом пациента, а также с неизбежной ограниченностью жизни человека.

Однако в медицинской практике возможны ситуации, при которых здоровье или жизнь пациента могут быть сохранены или не сохранены в зависимости от ряда субъективных и объективных факторов. Проблема врачебной ошибки и ее юридической квалификации связана именно с такими ситуациями.

В медицинской литературе высказано несколько мнений по поводу понятия
«врачебная ошибка». Некоторые специалисты под врачебной ошибкой понимают ненаказуемое добросовестное заблуждение при отсутствии небрежности, халатности, легкомысленного отношения врача к своим обязанностям, повлекшее ухудшение состояния здоровья пациента или его смерть. Согласно другому мнению врачебная ошибка — неправильные, небрежные, недобросовестные, невежественные действия при оказании медицинской помощи или уходе за больными.

Неблагоприятные последствия для здоровья пациента могут наступить вследствие действий не только врача, но и другого медицинского персонала
(например, фельдшера, медсестры). В этих случаях применяется термин
«медицинская ошибка». Различие между названными понятиями состоит лишь в субъектах, а не по существу, и потому оба термина воспринимаются как синонимы.

В юридической литературе также нет единой точки зрения на квалификацию врачебной (медицинской) ошибки. В одних случаях ошибкой называют противоправное виновное деяние медицинских работников, повлекшее причинение вреда здоровью пациента, в других — случайное невиновное причинение вреда, а иногда — обстоятельство, смягчающее ответственность врача. Как видно из этих определений, они существенно отличаются по такому важному признаку, как наличие или отсутствие вины. А между тем единообразное юридическое понятие врачебной ошибки имеет и теоретическое, и практическое значение.

Представляется, что с юридической точки зрения среди ошибок необходимо различать противоправные виновные деяния медицинских работников
(учреждений) и случаи причинения вреда пациенту при отсутствии вины. Первое из названных деяний квалифицируется как правонарушение (преступление, проступок), влекущее уголовную, дисциплинарную, гражданскую ответственность; во втором варианте налицо случай — отсутствие вины и ответственности.

Соответственно надо выделить субъективные и объективные причины ошибок в процессе врачевания. С точки зрения субъективных причин наказуемые врачебные ошибки совершаются вследствие неосторожности или недостаточности опыта и знаний врача, например, при невнимательном обследовании, неадекватной оценке клинических и лабораторных данных, небрежном выполнении операций и других лечебно-профилактических мероприятий, небрежном уходе и наблюдении за пациентом, неудовлетворительной организации деятельности медицинских учреждений. Незаконное производство аборта, неоказание помощи больному происходят вследствие умышленных действий медицинских работников, но их отношение к отрицательным последствиям (собственно врачебным ошибкам) также может быть только в форме неосторожности.

К врачебным ошибкам, не влекущим юридическую ответственность с учетом объективных причин, следует относить действия медицинских работников
(учреждений), не нарушающие правила, установленные законом и подзаконными актами, но повлекшие повреждение здоровья или смерть, например, вследствие недостаточной обеспеченности медицинских учреждений специалистами, оборудованием, лечебными препаратами, атипичного развития болезни, аномальных анатомических особенностей пациента, неожиданной аллергической реакции, которые не могли быть предвидены медицинскими работниками.

Эта классификация и определение врачебных ошибок с учетом критерия вины медицинских работников (учреждений) подтверждается судебной практикой.
В определении по делу С., предъявившего иск к Курской больнице о возмещении вреда, судебная коллегия по гражданским делам Верховного Суда РСФСР так сформулировала общие основания ответственности лечебных учреждений:
«Лечебные учреждения не могут нести ответственность за диагностические ошибки, обусловленные сложностью заболевания и не зависящие от внимания и добросовестности персонала. Если же эти ошибки явились результатом недобросовестного отношения к работе медицинского персонала, то лечебное учреждение обязано возместить вред, причиненный здоровью больного по вине его работников при исполнении ими своих обязанностей».

Понятие врачебной ошибки как ненаказуемого причинения вреда медицинским работником (учреждением) пациенту может вызвать некоторые вопросы. Например, встречаются ситуации, когда лечебное учреждение причиняет вред здоровью пациента вследствие аномальных анатомических особенностей его организма.

Ухудшение состояния здоровья или смерть пациента могут наступить вследствие атипичного развития болезни. Академик Амосов Н. М. описывает истории болезней, когда после безукоризненно проведенных операций на сердце наступают неожиданные, непредвидимые и необъяснимые осложнения с трагическим исходом.

Таким образом, судебная практика признает отсутствие вины лечебного учреждения (его сотрудников), и юридическая ответственность не наступает, если медицинский персонал не предвидел и не мог предвидеть, что его действия причинят вред здоровью пациента.

Понятие врачебной ошибки не может использоваться для оправдания противоправных, виновных действий (или бездействия) медицинских работников.

Таким образом, понятие «врачебная ошибка» охватывает случаи причинения вреда здоровью пациента как вследствие неосторожности, так и при отсутствии вины медицинского работника (учреждения).

В современной медицинской практике все чаще применяется электронно- вычислительная техника, возможности которой будут неуклонно расширяться.
ЭВМ используются, например, для установления диагноза, наблюдения за состоянием больных, расчета диеты и в других случаях. Так, например, ЭВМ
«КАСМОН» распознает вид заболевания в среднем в 92%.

В связи с этим может возникнуть вопрос об ответственности в случаях, когда ЭВМ дала неправильные сведения, в результате чего был причинен вред здоровью пациента. Здесь вопрос об ответственности медицинских учреждений
(их работников) должен решаться по общему принципу вины. Виновное поведение медицинского персонала выразится в том, что в ЭВМ была заложена ошибочная программа. Соответственно вина изготовителя будет состоять в том, что неправильные показания электронно-вычислительная техника дала из-за промышленного дефекта. По мнению медицинских работников, окончательный диагноз должен ставить врач, а пациент вправе видеть во враче не
«диспетчера», а компетентного ведущего. Любые данные ЭВМ (в том числе и ошибочные, полученные случайно) не могут являться единственным и абсолютным основанием для определения диагноза и метода лечения. Поэтому вина врача
(медицинского учреждения) налицо в тех случаях, когда его решение основывалось только на данных ЭВМ, хотя бы и искаженных случайно. Внедрение
ЭВМ в медицинскую практику (как и в другие сферы) не только не снимает проблемы вины, но, наоборот, предполагает более тщательное исследование причин ошибочных исследований, поскольку последние могут принести значительно более серьезный вред, чем единичные неправильные поступки отдельных работников.

Определение вины медицинского учреждения или

медперсонала

Для возложения гражданско-правовой ответственности при причинении вреда необходимо установить вину медицинского учреждения.

Вина представляет собой психическое отношение лица к своему противоправному поведению и его результатам. Такое понимание вины применимо и к лечебным учреждениям (юридическим лицам).

Вина имеет форму умысла или неосторожности. Умысел означает осознание правонарушителем совершаемых виновных действий и желание наступления связанного с этими действиями результата. При неосторожной вине лицо не предвидит наступления вредных последствий, хотя может и должно их предвидеть, или же предвидит указанные последствия, но легкомысленно надеется их предотвратить.

Лечебное учреждение признается виновным, если установлена вина его работников, выражающаяся в ненадлежащем (виновном) исполнении своих служебных обязанностей по оказанию медицинской помощи.

Когда врач или иной медицинский работник был осужден судом за неправильное отношение к своим обязанностям или на него наложено дисциплинарное взыскание, то вопрос о вине лечебного учреждения не вызывает сомнения: установление вины в приговоре или приказе имеет преюдициальное значение при рассмотрении гражданского дела об ответственности лечебного учреждения.

Лечебные учреждения, возместившие вред пациенту, имеют право регресса
(обратного требования) к своим виновным работникам, но если установить конкретных виновников не удается, то право регресса отпадает.

Поскольку в гражданско-правовом смысле вина медицинских учреждений сводится к вине персонала, необходимо рассмотреть некоторые возникающие в практике вопросы, относящиеся к требованиям, предъявляемым к квалификации и опыту врачей. От оценки их в большой степени зависит установление вины.

Объективным условием наступления ответственности является наличие причинной связи между противоправным деянием медицинского учреждения и наступившим вредом.

Причинная связь — категория философская. Для юридической науки и практики важно определить, какая причинная связь может и должна приниматься во внимание, учитываться при решении конкретных дел в суде. Поскольку существует всеобщая связь явлений, постольку «поиски» причинной связи можно вести бесконечно. Например, смерть пациента наступила от некачественного лекарства; но кто-то его прописал, давал, изготовлял, контролировал качество; кто-то изготовлял оборудование для его производства, подавал энергию для всех участвующих непосредственно или косвенно в его изготовлении предприятий и работников и т.д. по нисходящим и боковым связям.

Очевидно, проблема состоит в том, где и как «вырвать» из всеобщей связи исследуемые явления — следствие (повреждение здоровья пациента) и его причину (ненадлежащие действия медицинского учреждения).

Иногда причинная связь настолько очевидна, что ее нетрудно установить.
Например, хирург в состоянии алкогольного опьянения неправильно провел операцию и причинил пациенту тяжкое телесное повреждение.

Труднее определить наличие причинной связи в случаях, когда результат не следует непосредственно за противоправным действием или когда вред вызван действием не одного какого-либо определенного лица, а целого ряда фактов и обстоятельств, которые усложняют ситуацию.

Таким образом, если определенное следствие вызвано взаимодействием многих причин, то вопрос заключается не только в том, чтобы установить, какие обстоятельства являлись причинами вредоносного результата, но и определить, какое значение имело каждое из этих обстоятельств; иначе говоря, какое из нескольких действий (бездействий) следует признать случайной или необходимой.

По делам о повреждении здоровья и причинении смерти важным доказательством является заключение судебно-медицинской экспертизы о причинах и характере повреждения потерпевшего.

Как правило, экспертное заключение по установлению причинной связи носит категоричный характер. Однако в отдельных случаях при всем опыте и знаниях медицинские эксперты могут констатировать только вероятность наличия или отсутствия причинной связи.

Согласно ст. 56 ГПК суд оценивает доказательства по своему внутреннему убеждению, основанному на всестороннем, полном и объективном рассмотрении всех обстоятельств в их совокупности, руководствуясь законом и правосознанием. Поэтому одного доказательства, в том числе заключения судебно-медицинской экспертизы, не всегда достаточно для решения вопроса об ответственности. Это положение тем более важно, когда вывод о наличии или отсутствии причинной связи имеет вероятный характер.

Страхование ответственности медработников

В связи с постоянной судебной практикой по этой категории дел и довольно высокой суммой возмещения вреда во многих странах введено страхование ответственности за ущерб. При страховании ответственности правоотношения складываются между страхователем — будущим возможным причинившим вред (врач, лечебное учреждение) и страховщиком (организацией, осуществляющей страхование). Страховым случаем является возникновение обязанности страхователя возместить вред. В соответствии с условиями страхования ущерб, причиненный страхователем, возмещает потерпевшему страховщик. Например, в Англии создан специальный Союз защиты медиков, собирающий их страховые взносы. Средний английский врач платит в кассу союза около 2% своего дохода. Американские хирурги платят около 6% своего дохода на страхование по поводу удовлетворения исков пациентов.

Страхование ответственности — перспективное для нашей страны направление совершенствования страхового законодательства, в частности, для ситуаций, когда вред причинен частнопрактикующим врачом, не имеющим достаточных средств для его возмещения. Основами законодательства об охране здоровья граждан предусмотрено, что медицинские и фармацевтические работники имеют право на страхование профессиональной ошибки, в результате которой причинен вред или ущерб здоровью гражданина, не связанный с небрежным или халатным выполнением ими профессиональных обязанностей. Нет никаких препятствий и для страхования ответственности медицинских и фармацевтических работников при наличии их вины в форме неосторожности.

Необходимость повышения квалификации

медработника

Не вызывает сомнения общее положение, что каждый медицинский работник обязан в полном объеме обладать всеми знаниями, соответствующими его специализации, званию и должности, а также уметь оказать помощь в экстренных ситуациях. Дипломированный специалист не может ссылаться на отсутствие информации, знаний, его квалификация должна в полной мере соответствовать профессиональным требованиям.

В отдельных случаях врачи сообщают пациентам (или их родственникам) что они бессильны помочь. Однако после самостоятельного обращения больного в иную специализированную клинику зачастую выясняется, что в лечении не были использованы эффективные, дающие положительный результат методы, о которых врачи просто не информированы.

С учетом важности охраняемого блага — жизни и здоровья, стремительного развития медицинской науки и существенного обновления ее методов вопрос о квалификации и опыте медицинских работников имеет серьезное значение (в том числе и для правильного разрешения проблемы вины) и налагает определенные обязанности на органы здравоохранения и на каждого медицинского работника.

Как уже отмечалось, врачи или провизоры, не работавшие по своей квалификации более 5 лет, могут быть допущены к практической или фармацевтической деятельности только после прохождения переподготовки в соответствующих учебных заведениях или на основании проверочного испытания, проводимого комиссиями профессиональных медицинских и фармацевтических ассоциаций. Медицинские работники обязаны совершенствовать свои знания по специальности также путем знакомства с медицинской литературой, участия в конференциях, консультаций с другими врачами и т. п. В обещании врача
России, принимаемом окончившими высшие медицинские учебные заведения, содержатся обязательства продолжать изучать врачебную науку и прибегать в важных случаях к советам врачей более сведущих и опытных.

Противоправные действия пациентов

В судебной практике иногда возникает вопрос об ответственности лечебных учреждений за действия пациентов, находящихся в них на лечении. В соответствии с законом нужно различать следующие категории больных: полностью дееспособные; несовершеннолетние от 14 до 18 лет; не достигшие 14 лет; признанные недееспособными. Первые две категории пациентов сами отвечают за причиненный ими вред (лица от 14 до 18 лет несут ответственность при наличии у них достаточных средств или после достижения совершеннолетия). Что касается малолетних и недееспособных, то в отношении их установлены специальные правила Если будет доказано, что несовершеннолетний причинил вред по вине родителей и лечебного учреждения, то вред возмещается по принципу долевой ответственности в зависимости от степени вины каждого.

Согласно ст. 452 ГК за вред, причиненный гражданином, признанным недееспособным, отвечает опекун или организация, обязанная нести за ним надзор, если не докажут, что вред возник не по их вине.

Об ответственности пациентов. Пациенты несут ответственность, когда они, например, виновно причиняют вред имуществу медицинских учреждений
(приборам, мебели и т.п.). В таких случаях наступает гражданская ответственность (обязанность возместить имущественный вред), а в предусмотренных законом случаях — и уголовная ответственность пациента. В ряде нормативных актов установлены санкции за невыполнение (ненадлежащее выполнение) пациентом обязанности следовать предписаниям медицинского учреждения. Так, рабочие и служащие, нарушающие режим, установленный для них врачом, или не являющиеся без уважительных причин в назначенный срок на врачебный осмотр или на освидетельствование во врачебно-трудовую экспертную комиссию, а также выехавшие в период временной нетрудоспособности в другую местность без согласия лечащего врача, лишаются пособия с того дня, когда было допущено нарушение, и на срок, установленный профсоюзным комитетом предприятия, учреждения, организации или создаваемой им комиссией по социальному страхованию, назначающими пособие.

В Правилах приема и выписки больных в областной (краевой, республиканской) городской, центральной районной больнице предусмотрена в исключительных случаях возможность выписки больного с разрешения главного врача за нарушение правил внутреннего распорядка больницы.

В процессе лечения пациенты иногда совершают противоправные деяния и проступки против медицинских работников. Такие действия вызваны предположениями пациентов, что при лечении или при постановке диагноза допущена ошибка, которая привела к ухудшению их здоровья.

В случае причинения вреда здоровью медицинских и фармацевтических работников при исполнении ими трудовых обязанностей или профессионального долга им возмещается ущерб в объеме и порядке, устанавливаемых законодательством. При наличии состава правонарушения виновные привлекаются и к уголовной ответственности.

Литература:

1) Всеобщая декларация прав человека. // Международная защита прав и свобод человека. – М, 1990.

2) Гражданский кодекс РФ. Часть первая. Принят Государственной Думой

21.10.94.

3) Гражданский кодекс РФ. Часть вторая. Принят Государственной Думой

22.12.95.

4) Малеина М. Н. Человек и медицина в современном праве. – М: БЕК,

1995.

5) Основы законодательства РФ об охране здоровья граждан. Утвержден ВС

РФ 22.07.93 № 5487-1.

6) Сборник нормативных актов по охране здоровья граждан РФ. (под ред. проф. Ю. Д. Сергеева) – М: Претор, 1995.

7) Устав Всемирной организации здравоохранения. // Всемирная организация здравоохранения. Основные документы. – Женева, 1997.

————————

[pic]

Содержание

Введение

1. Принудительное взыскание налогов

1.1 Понятие принудительного взыскания налогов и срок взыскания налога

1.2 Порядок принудительного взыскания налогов

2. Защита прав налогоплательщиков

2.1 Основные понятия при защите прав налогоплательщиков

2.2 Защита прав налогоплательщиков в арбитражном суде

2.3 Проблемы при защите прав налогоплательщиков

2.4 Защита прав налогоплательщиков в Конституционном Суде РФ

2.5 Возможность апелляций по результатам проверок

Заключение

Библиографический список используемой литературы

Введение

В странах с развитой рыночной экономикой защита прав, свобод и законных интересов граждан, в том числе выступающих в качестве налогоплательщиков, обеспечивается правовыми формами, в частности путем закрепления в нормах материального и процессуального права их статуса. Потребность в защите прав граждан и юридических лиц, как правило, обусловлена разногласиями и спорами по применению законодательства, в том числе и налогового, между субъектами соответствующих правоотношении.

В широком смысле система защиты прав налогоплательщиков и других участников налоговых правоотношений предполагает наличие четких правил налогового законотворчества, строгого надзора за деятельностью налоговых органов, простых и эффективных способов разрешения конфликтов. В узком понимании речь идет о возможности обратиться к соответствующему должностному лицу (органу) для рассмотрения законности и обоснованности требований, предъявленных к налогоплательщику налоговыми органами.

Если налогоплательщик лишен реальной возможности защитить свои права и законные интересы, налоговую систему нельзя назвать демократичной, поскольку принцип неприкосновенности и равной защищенности всех видов собственности, лежащий в основе правопорядка, в данном случае не гарантирован.

В Российской Федерации права и законные интересы граждан защищены и гарантируются Конституцией РФ (в первую очередь — гл.2), конституциями республик в составе России, конституционными законами, федеральными законами, законами субъектов РФ и другими нормативными правовыми актами. Защита прав налогоплательщиков осуществляется всеми способами защиты гражданских прав, основные из которых предусмотрены ст.12 ГК РФ, а также отдельными федеральными законами, например, Законом РФ » Об обжаловании в суд действий и решений, нарушающих права и свободы граждан». Так, нормы защиты гражданских прав, в частности, включают признание недействительным акта государственного (в том числе налогового) органа или органа местного самоуправления, возмещение убытков, причиненных налогоплательщику государством, или убытков, причиненных государству налогоплательщиком, неприменение судом актов налоговых органов, противоречащих закону, и ряд других.

Право налогоплательщика не согласиться с актом проверки налогового органа установлено также и в ст.11 Закона РФ» Об основах налоговой системы в Российской Федерации». По этому же Закону (ч.4 ст.11) неисполнение налогоплательщиком своих обязанностей влечет применение мер административной, финансовой, уголовной ответственности. Вместе с тем этот закон не установил право налогоплательщика не применять акт налогового органа в определенных законодательством случаях, поэтому для налоговых отношений особое значение имеют ст.13,15,16 ГК РФ о признании недействительным акт государственного органа или органа местного самоуправления и возмещении убытков.

Гл.4 ГК РФ» Юридические лица» (ст.48-65) позволяет дополнить налоговое регулирование в части возникновения и прекращения обязанностей юридического лица по уплате налогов. Невозможность уплаты налогов является основанием для признания юридического лица, осуществляющего предпринимательскую деятельность, банкротом и для уплаты недоимки по налогу через ликвидационную комиссию.

Ст. 49, 50 ГК РФ, определяя понятие правоспособности юридического лица, регламентируют вид деятельности налогоплательщика и соответствующую ему форму получения прибыли, финансирования, выданную лицензию, помогают определить вид налогообложения.

Ст. 124 – 126 ГК РФ позволяют определить пределы имущественной ответственности государства по налоговым правонарушениям и возмещению ущерба налогоплательщику. Государство компенсирует ущерб собственникам имущества из бюджетных средств, формируемых из конкретных видов налогов.

Российским законодательством предусмотрены два основных способа защиты прав и законных интересов субъектов налоговых правоотношений — административный и судебный. Они применяются при защите прав не только налогоплательщиков — юридических и физических лиц, но и государства. От имени последнего выступают государственные налоговые (финансовые) органы, являющиеся второй обязательной стороной всех налоговых правоотношений.

Данная тема курсовой работы является наиболее актуальной в настоящее время, так как налоговая политика страны имеет большое значение не только для федерального бюджета, но и в первую очередь для самих налогоплательщиков.

Целью работы является исследование защиты прав налогоплательщиков при принудительном взыскании налогов.

Задачи работы:

Изучить права налогоплательщиков.

Рассмотреть вопросы, связанные с принудительным взысканием налогов.

Проанализировать способы защиты прав налогоплательщиков при принудительном взыскании налогов.

Объектом исследования является Российская Федерация. Предметом исследования – права налогоплательщиков.

При написании данной курсовой работы использовались учебник А.Н.Борисова «Защита прав налогоплательщиков при принудительном взыскании налогов, пеней и санкций», учебник Н.В.Бересневой «Принудительное взыскание налоговых платежей: проблемы и практика их решения», Конституция Российской федерации, Налоговый кодекс РФ, статистические сборники.

1. Принудительное взыскание налогов

1.1 Понятие принудительного взыскания налогов и срок взыскания налога

Под принудительным взысканием следует понимать действия уполномоченного органа (налогового органа, суда), направленные на понуждение лица исполнить свои обязанности по уплате налога, пеней, штрафа. Представляется, что данный срок следует отличать от срока выставления требования об уплате недоимки, пеней, штрафа, поскольку последствием последнего может являться добровольная уплата соответствующих сумм. Кроме того, направление требования об уплате недоимки является мерой предварительного (досудебного) характера, поскольку реализовать принудительное взыскание возможно только при условии письменного извещения должника о сумме, подлежащей уплате. Однако безусловно, что срок направления требования и срок принудительного взыскания недоимки взаимосвязаны и применяются с целью обеспечения поступления соответствующего платежа в бюджет, поскольку в случае неисполнения требования в добровольном порядке срок на принудительное взыскание поглощает срок выставления требования.

Налоговое законодательство предусматривает право на принуждение к исполнению налоговой обязанности налоговым органом самостоятельно либо посредством обращения в суд.

В бесспорном порядке (самостоятельно) налоговый орган вправе взыскать с организации и индивидуального предпринимателя недоимку, пени и штраф, руководствуясь ст. 46, 47, 48, 103.1 НК РФ. В случаях, на которые указанные статьи НК не распространяются, недоимка, пени, а также штраф могут взыскиваться в судебном порядке.

Срок, в течение которого могут быть приняты меры принудительного взыскания недоимки, пеней, непосредственно в НК не указан, в связи с чем судебная практика исходит из системного толкования норм налогового законодательства и неоднозначна в его применении.

В некоторых случаях суд приходит к выводу, что срок взыскания обязательных платежей и пеней должен составлять три года со дня образования недоимки, является пресекательным и влечет отказ суда в удовлетворении требования налогового органа. Кассационные инстанции, системно толкуя ст. 23, 78, 87, 113 НК, ст. 196 ГК, п. 6 ст. 13 АПК, делают вывод о том, что давностный срок взыскания налоговых платежей объективно ограничивается тремя годами и в пределах этого разумного срока налоговые органы вправе осуществлять взыскание налога, сбора пеней. Истечение указанного срока является основанием к отказу в удовлетворении требований налогового органа во взыскании недоимки и соответствующих пеней.

В других случаях суды ориентируются на толкование, данное Конституционным Судом Российской Федерации в Постановлении от 14 июля 2005 г. N 9-П, согласно п. 3.3 которого положение уже упомянутой ст. 87 НК, определяющее, что налоговой проверкой (как камеральной, так и выездной) могут быть охвачены только три календарных года деятельности налогоплательщика, плательщика сбора и налогового агента, непосредственно предшествовавшие году проведения проверки, корреспондирует пп. 8 п. 1 ст. 23 НК, в силу которого налогоплательщик обязан в течение четырех лет обеспечивать сохранность данных бухгалтерского учета и других документов, необходимых для исчисления и уплаты налогов, а также документов, подтверждающих полученные доходы (для организаций — также и произведенные расходы) и уплаченные (удержанные) налоги.

Поскольку с истечением продолжительного времени становится невозможным надлежащее установление факта неуплаты налога, а также иных необходимых данных, связанных с выявлением налогового правонарушения, при том что штрафные санкции, определяемые в процентах от объема налоговой недоимки, могут достигать значительных размеров, установление законодателем предельных сроков глубины налоговой проверки и хранения отчетной документации служит прежде всего целям соблюдения конституционного запрета на произвольное ограничение имущественных прав налогоплательщика (ст. 35, ч. 3 ст. 55, ст. 57 Конституции Российской Федерации).

День проведения налоговой проверки указывается в решении налогового органа о ее проведении.

Выявленные факты неуплаты обязательных платежей подлежат отражению в акте выездной налоговой проверки либо указываются в требовании об уплате недоимки, направляемом должнику по результатам проведения камеральной проверки.

Снова возвращаясь к ст. 46, 47, 48 НК, отметим, что способом принудительного взыскания недоимки и пеней в бесспорном порядке является взыскание за счет средств, находящихся на счетах и иного имущества налогоплательщика (налогового агента, сборщика налогов) — организации и индивидуального предпринимателя.

В силу п. 3 ст. 46 НК решение о взыскании недоимки в бесспорном порядке может быть принято в течение 60 дней со дня истечения срока исполнения требования об уплате недоимки и пеней.

Согласно п. 7 ст. 46 НК при недостаточности или отсутствии денежных средств на счетах налогоплательщика или налогового агента или отсутствии информации о счетах налогоплательщика или налогового агента налоговый орган вправе взыскать налог за счет иного имущества налогоплательщика или налогового агента в соответствии со ст. 47 НК.

При этом ст. 47 Кодекса не устанавливает какого-либо другого срока, отличного от срока, предусмотренного п. 3 ст. 46 НК, для принятия налоговым органом решения о взыскании налога за счет иного имущества налогоплательщика или налогового агента.

Между тем следует иметь в виду, что в ст. 47 НК, так же как и в ст. 46 НК, определяются правила принудительного взыскания налога налоговым органом во внесудебном порядке. Одним из существенных условий для применения этих правил является ограничение срока, в пределах которого налоговые органы вправе взыскать налог за счет денежных средств или иного имущества налогоплательщика без обращения в суд.

Поэтому 60-дневный срок, предусмотренный в ст. 46 НК, применяется ко всей процедуре принудительного взыскания налога и пеней, осуществляемого в бесспорном порядке, как за счет денежных средств, так и за счет иного имущества налогоплательщика или налогового агента, поскольку ст. 47 НК подлежит применению во взаимосвязи с п. 7 ст. 46 указанного Кодекса.

Иное толкование закона привело бы к возможности принятия налоговым органом решения о взыскании налога за счет имущества налогоплательщика без ограничения срока

По истечении срока бесспорного взыскания недоимки и пеней, предусмотренного ст. 46 НК, налоговый орган вправе обратиться с требованием о взыскании данных сумм в судебном порядке.

В связи с вступлением с 1 января 2006г. Федерального закона от 4 ноября 2005г. N 137-ФЗ «О внесении изменений в некоторые законодательные акты Российской Федерации и признании утратившими силу некоторых положений законодательных актов Российской Федерации в связи с осуществлением мер по совершенствованию административных процедур урегулирования споров» (далее по тексту — Закон N 137-ФЗ) возникло новое толкование норм НК о порядке взыскания недоимки и пеней.

Указанный Закон не изменяет порядка принудительного взыскания недоимки и пеней, а имеет отношение лишь к принудительному взысканию штрафов, однако после принятия Президиумом Высшего Арбитражного Суда информационного письма от 20 февраля 2006г. N 105 большинство арбитражных судов восприняли разъяснения высшей инстанции однозначно — в случае обращения налоговых органов в суд с заявлением о взыскании недоимки и пеней, без вынесения решения об их бесспорном взыскании, т.е. без соблюдения досудебного порядка. Такое заявление подлежит возвращению (даже не оставлению без рассмотрения), в порядке ч. 1 ст. 129 АПК РФ, а в случае принятия к производству заявления о взыскании обязательных платежей, которые должны быть взысканы во внесудебном порядке, производство по делу подлежит прекращению на основании п. 1 ч. 1 ст. 150 АПК РФ как не подлежащее рассмотрению в арбитражном суде

Таким образом, до недавнего времени арбитражные суды первой и апелляционной инстанций возвращали заявления либо прекращали производство по делу о взыскании недоимки и пеней в отсутствие решения налогового органа о бесспорном взыскании указанных сумм, не исследовав вопрос о возможности его вынесения в порядке ст. 46 НК.

При пересмотре актов первой и апелляционной инстанций в порядке кассационного производства вопрос об обязательности вынесения налоговым органом решения о бесспорном взыскании недоимки и пеней разрешается путем указания на то, что налоговый орган вправе обратиться в суд с требованием о взыскании налога после истечения 60-дневного срока, предусмотренного п. 3 ст. 46 НК, даже если решения о его бесспорном взыскании вообще не принималось. Принятие решения о бесспорном взыскании по истечении данного срока не имеет правового смысла, поэтому требование о его обязательном наличии является правомерным

В силу п. 2 ст. 48 НК, который применяется также и в случае взыскания недоимки с организаций и индивидуальных предпринимателей, 6-месячный срок на взыскание недоимки в судебном порядке подлежит исчислению после истечения срока исполнения требования об уплате недоимки. При этом срок для обращения налогового органа в суд, установленный п. 2 ст. 48 НК, в отношении заявлений к юридическим лицам исчисляется с момента истечения 60-дневного срока, предусмотренного п. 3 ст. 46 НК для бесспорного взыскания соответствующих сумм.

1.2 Порядок принудительного взыскания налогов

Законодательство РФ предоставляет налоговой службе право взыскивать долги по налогам в бесспорном, т. е. внесудебном, порядке.

По общему правилу, налоговые органы вправе взыскивать налоговые долги, в том числе штрафы, без обращения в суд независимо от размера санкций в порядке, установленном налоговым законодательством. Судебная процедура взыскания налогов применяется в специально установленных законом случаях:

взыскание обращено на имущество гражданина, который не является индивидуальным предпринимателем;

налоговый орган пропустил срок для принятия решения о бесспорном взыскании налога;

взыскание происходит с бюджетной организации, которой открыт лицевой счет;

налоговый орган изменил юридическую квалификацию сделки или поменялся статус и характер деятельности налогоплательщика;

инспекторы взыскивают недоимки, числящиеся более трех месяцев за организациями, являющимися зависимыми обществами, с соответствующих основных предприятий в случаях, когда на счета последних в банках поступает выручка за реализуемые зависимыми обществами товары, и наоборот;

возложение солидарной ответственности по уплате налогов, сборов на правопреемников предприятия при его реорганизации (разделении, выделении) в порядке, указанном в п. 7, 8 ст. 50 НК РФ;

возложение субсидиарной ответственности по уплате налогов, пеней, сборов, штрафов на учредителей (участников) организации в случаях, указанных в п. 2 ст. 49 НК РФ, при условии, что субсидиарными должниками являются физические лица.

Процедура принудительного взыскания задолженности начинается с того, что налоговая инспекция направляет «провинившейся» организации требование об уплате определенной суммы налога (пени), сбора или штрафа.

Согласно позиции ВАС РФ выставление требования об уплате налога является мерой принудительного характера.

Выставление налогового требования — обязательная стадия, которая должна предшествовать принятию руководителем налоговой инспекции решения о бесспорном взыскании налоговой недоимки (штрафа). Если проверяющие нарушили эту норму законодательства, т. е. не направили организации соответствующее требование, они утрачивают право бесспорно списать с ее счетов сумму налоговой задолженности.

Таким образом, если законом установлена судебная процедура взыскания налога, то в случае ненаправления требования налогоплательщику исковое заявление налогового органа будет оставлено без рассмотрения.

Требование об уплате налога может быть признано недействительным в судебном порядке. Недействительность выставленного требования влечет и недействительность решения налогового органа о бесспорном взыскании налога.

Статья 70 НК РФ устанавливает сроки, в которые инспекторам необходимо уложиться с направлением требования. Так, требование об уплате налога или штрафа проверяющие обязаны направить организации или коммерсанту не позднее трех месяцев со дня выявления недоимки.

Если же контролеры обнаружили недоимку и вынесли решение о привлечении фирмы к ответственности по результатам налоговой проверки, требование рассчитаться с бюджетом должно быть направлено ими в течение 10 дней со дня вступления в силу соответствующего решения.

В результате анализа арбитражной практики можно прийти к выводу, что сам по себе факт направления требования за пределами установленных ст. 70 НК РФ сроков не влечет автоматически его недействительность.

Пропуск инспекторами установленного законодательством срока для направления налогоплательщику требования не является необходимым и достаточным условием признания недействительным требования об уплате налога, но надо учитывать, что пропуск этого срока не влияет на исчисление отведенного законом срока на принудительное взыскание налога и пеней.

Возможна ситуация, когда сумма налоговой задолженности фирмы или коммерсанта изменилась (например, инспекция пересчитала суммы налогов) уже после направления требования о расчете с бюджетом. В этом случае в соответствии с положениями п. 1 ст. 71 НК РФ проверяющие обязаны направить налогоплательщику уточненное требование. Заметим, что судебная практика не отличается единообразным подходом к тому, что следует считать изменением налоговой обязанности в терминах упомянутой статьи Кодекса6.

Если организация или предприниматель отказались исполнить выставленное требование о расчете с бюджетом по налоговым долгам, инспекторы получают возможность запустить процедуру принудительного взыскания задолженности.

Налоговый орган вправе не позднее двух месяцев после истечения срока для исполнения требования принять решение о бесспорном взыскании налога за счет денежных средств налогоплательщика, находящихся на счетах в банках (п. 3 ст. 46 НК РФ).

Этот способ является основным «оружием» в арсенале инспекторов для обеспечения принудительного взыскания налогов, сборов или штрафов. Решение о взыскании они должны довести до сведения налогоплательщика (налогового агента) — организации или индивидуального предпринимателя — в течение шести дней после его вынесения (абз. 2 п. 3 ст. 46 НК РФ).

Данное решение может быть обжаловано налогоплательщиком в судебном порядке. Суд вправе приостановить действие обжалуемого акта налогового органа по ходатайству организации до разрешения спора.

В процессе бесспорного взыскания налога за счет денежных средств компании налоговая инспекция вправе в порядке, установленном ст. 76 НК РФ, приостановить операции по счетам налогоплательщика. Данная мера является средством для обеспечения возможности принудительного взыскания налоговой задолженности. При этом контролеры не вправе производить взыскание налога за счет средств на срочном депозитном счете налогоплательщика (налогового агента), если срок действия депозитного договора не истек (абз. 4 п. 5 ст. 46 НК РФ).

Решение о взыскании, принятое после истечения срока, установленного п. 3 ст. 46 НК РФ, считается недействительным и не должно быть исполнено. Срок для принятия решения о бесспорном взыскании налога за счет денежных средств является пресекательным и не подлежит восстановлению.

Поэтому выставленное на счет налогоплательщика инкассовое поручение не подлежит исполнению, если налоговым органом нарушен 60-дневный срок, предусмотренный для бесспорного взыскания задолженности 7.

В последней ситуации контролеры смогут взыскать налог лишь в ходе судебной процедуры. Они вправе обратиться в арбитражный суд с соответствующим иском в течение шести месяцев после истечения срока для исполнения требования об уплате налога. Данный срок может быть восстановлен судом в случае его пропуска по уважительной причине. Налоговый орган обязан обосновать уважительность пропуска установленного срока для обращения в суд.

Основанием для перехода ко второму способу принудительного внесудебного взыскания задолженности перед бюджетом могут стать недостаточность денежных средств на счетах налогоплательщика для погашения налоговых обязательств или отсутствие у инспекторов информации о счетах должника (п. 7 ст. 46 НК РФ).

Налоговый орган вправе взыскать налог за счет другого имущества, в том числе за счет наличных денежных средств налогоплательщика (налогового агента) — организации или индивидуального предпринимателя — в соответствии с нормами ст. 47 НК РФ.

При этом действует специальный срок, установленный ст. 47 НК РФ. Так, налоговый орган вправе принять соответствующее решение в течение одного года после истечения срока, отведенного компании на исполнение требования.

В течение трех дней с момента вынесения такого решения налоговая инспекция принимает постановление о взыскании налога (пени), сбора или штрафа за счет имущества организации или предпринимателя, которое направляется судебному приставу для исполнения в порядке, предусмотренном Федеральным законом от 02.10.2007г. № 229-ФЗ «Об исполнительном производстве», с учетом особенностей, прописанных в ст. 47 НК РФ.

В рассматриваемом случае обязанность компании по уплате налога считается исполненной с момента реализации ее имущества (за исключением, разумеется, наличных денег) и погашения задолженности за счет вырученных сумм (п. 6 ст. 47 НК РФ).

Налоговый орган вправе наложить арест на имущество организации в качестве средства обеспечения решения о взыскании налога (пени), сбора или штрафа. Такой арест может быть применен лишь к имуществу компании и только для обеспечения взыскания задолженности в порядке ст. 47 НК РФ. При этом необходима санкция прокурора. Арест имущества может быть как полным, так и частичным.

Согласно п. 1 ст. 77 НК РФ арест имущества возможен, если налоговая инспекция имеет достаточные основания полагать, что должник попытается скрыться сам или утаит свое имущество.

Важно обратить внимание на следующее обстоятельство. Согласно абз. 2 п. 2 ст. 7 Федерального закона от 26.10.2002г. «О несостоятельности (банкротстве)» (далее — Закон о банкротстве) налоговый орган приобретает право обратиться в суд с заявлением о банкротстве налогоплательщика в случае неисполнения им в течение 30 дней решения о взыскания задолженности перед бюджетом за счет имущества, принятого в порядке ст. 47 НК РФ.

Закон устанавливает четкую последовательность действий налоговой инспекции в процессе принудительного взыскания налога. Взыскание за счет имущества организации — дополнительный способ обеспечения расчета по ее обязательствам с бюджетом, прибегать к которому контролеры вправе лишь при отсутствии или недостаточности денег в банке налогоплательщика (налогового агента) или отсутствии информации о его счетах (п. 7 ст. 46 НК РФ).

Если налоговая инспекция пропустила двухмесячный срок, отведенный законодательством для принятия решения о бесспорном взыскании налога за счет денежных средств организации, она также утрачивает возможность вынести решение о взыскании налога за счет другого имущества налогоплательщика.

Таким образом, второй важный этап процедуры бесспорного взыскания — своевременное принятие налоговым органом решения о взыскании налога (пени), сбора или штрафа за счет денежных средств должника, находящихся на счетах в банке.

В этих целях налоговая инспекция направляет в банк поручение на перечисление налога в бюджет со счета организации, которое должно быть исполнено банком в очередности, установленной гражданским законодательством РФ (п. 4 ст. 46 НК РФ).

При этом закон не устанавливает последствия пропуска срока направления указанного поручения.

2. Защита прав налогоплательщиков

2.1 Основные понятия при защите прав налогоплательщиков

Законодательство, регламентирующее деятельность налоговых органов, достаточно четко устанавливает правовые основы, принципы организации и деятельности, права и обязанности налоговых органов. Несмотря на это у предпринимателей постоянно возникают вопросы относительно правомерности деятельности налоговой инспекции и полиции по осуществлению налоговых проверок, оперативно-розыскной деятельности. Многие предприниматели даже и не подозревают, что права есть не только у налоговых органов, осуществляющих проверки, но и у налогоплательщиков, в частности, право обжалования действий и решений налоговых органов при осуществлении ими проверок.

Действующее законодательство предусматривает право проведения проверок налогоплательщиков как органами налоговой инспекции, так и органами налоговой полиции. Законодательство не регламентирует полномочия налоговой полиции (в отличие от налоговой инспекции) по организации налоговых проверок, как самостоятельно, так и совместно с ГНИ. Высший Арбитражный Суд разъяснил, что налоговая полиция вправе проводить как самостоятельные, так и контрольные проверки, то есть проверки по вопросам, которые были изучены в ходе контрольной работы налоговой инспекции.

В настоящее время налогоплательщик может подвергаться следующим видам проверок1:

камеральным проверкам (проводятся только налоговой инспекцией);

самостоятельным проверкам налогового органа и органа налоговой полиции;

совместным проверкам (в том числе с другими правоохранительными органами);

контрольным проверкам (проводятся органами налоговой полиции после проверок налоговых органов).

Государственным налоговым инспекциям, органам налоговой полиции и их должностным лицам предоставлено право применять к предприятиям, организациям и учреждениям установленные законодательством санкции, а также налагать на их должностных лиц и физических лиц, виновных в нарушении налогового законодательства, административные штрафы и направлять материалы в следственные органы для привлечения нарушителей к уголовной ответственности.

Должностные лица налоговых органов вправе осуществлять проверки и обследования на основании письменного поручения руководителя налогового органа проведение проверки конкретного налогоплательщика при предъявлении служебного удостоверения и при необходимости соответствующей формы допуска (если предприятие режимное).

При осуществлении своих полномочий работники налоговых органов вправе обследовать любые помещения и объекты, используемые для извлечения доходов либо связанные с содержанием объектов налогообложения независимо от их местонахождения (производственные, складские, торговые и иные помещения).

За оказание противодействия входу сотрудников налоговой полиции на предприятие на руководителя предприятия или на должностное лицо, оказавшее противодействие, может быть наложен штраф в размере до 100-кратного установленного законом минимального размера месячной оплаты труда (ст. 11 Закона РФ «О федеральных органах налоговой полиции»)2.

С согласия налогоплательщика проверка может проводиться и в налоговом органе. В этом случае сотрудники налоговой инспекции или налоговой полиции обязаны вручить руководителю предприятия помимо поручения на проведение проверки запрос о предоставлении документов.

Изъятие документов. Этот вопрос представляет повышенный интерес для всех налогоплательщиков, т.к. подчас работники налоговых органов злоупотребляют своими правами и без достаточных на то оснований изымают бухгалтерские и другие документы.

Согласно законодательству, основанием для изъятия бухгалтерских документов органами ГНИ является постановление должностного лица налоговой инспекции. В постановлении должен содержаться мотив изъятия (т.к. закон допускает такие действия только при наличии сведений о сокрытии (занижении) прибыли), а также перечень документов, подлежащих изъятию. Само изъятие оформляется протоколом. Срок, на который изымаются документы, не установлен законом, что затрудняет для налогоплательщика составление и представление возражений по акту налоговой инспекции.

В соответствии с законодательством, сотрудники налоговой полиции для проведения проверки не вправе изымать бухгалтерские, договорные и прочие документы налогоплательщика. Изъятие допускается только в том случае, если в ходе проверки установлены факты сокрытия налогооблагаемой базы, и есть достаточные основания полагать, что первичные документы, подтверждающие эти факты, подменены или уничтожены. Изъятие производится на основании зарегистрированного и заверенного гербовой печатью постановления, которое выносится должностным лицом, проводящим проверку. В ходе изъятия составляется протокол.

Если налогоплательщик считает, что изъятие документов произведено без достаточных на то оснований, он имеет право обжаловать действия сотрудников налоговых органов в вышестоящей инстанции соответствующего налогового органа или в судебном порядке3.

Списание денежных средств в безакцептном порядке. Решение о безакцептном списании денежных средств со счетов налогоплательщиков — юридических лиц — принимается руководителем налогового органа, выявившим сокрытие (занижение) прибыли на основании акта проверки. Органы налоговой полиции и инспекции вправе списывать в безакцептном порядке только недоимки за неуплату налогов, включая пени. Решением Конституционного Суда РФ от 17.12.03 г. признано не соответствующим Конституции РФ право налоговых органов списывать в бесспорном порядке штрафы, а также сами суммы сокрытой (заниженной) прибыли. Списание налоговых недоимок со счетов физических лиц не допускается, взыскание в данном случае возможно только в судебном порядке.

Любой налогоплательщик, не согласный с актом проверки и решением о безакцептном списании, имеет право обжаловать их как в вышестоящем налоговом органе, так и в судебном порядке.

Если списание еще не было произведено, налогоплательщик, не согласный с актом проверки, вправе подать в арбитражный суд по месту нахождения налогового органа исковое заявление о признании недействительным акта государственного органа (госпошлина составляет 10 минимальных размеров оплаты труда) и заявление об обеспечении иска, чтобы не допустить списания денежных средств до момента принятия судом решения. Если списание уже произошло, то налогоплательщик вправе требовать в судебном порядке возврата всей списанной суммы с возмещением ему убытка.

2.2 Проблемы при защите прав налогоплательщиков

Особенности становления налоговой системы Российской Федерации на современном этапе непосредственно связаны с усилением роли государства, которое является основным участником налоговых правоотношений. Механизм налогообложения включает в себя не только налоговые органы, но и в целом всю систему органов государственной власти и местного самоуправления, формирующих налоговую политику, а также судебных органов, способствующих ее реализации.

Как правило, налоговая деятельность государства охватывает четыре направления, применительно к которым возникают различные налоговые отношения4:

формированиие, правовое регулирование и обеспечение надлежащей деятельности системы налоговых органов государства («налоговой структуры государства» или «налоговой администрации»);

формирование налоговой системы государства, т.е. установление, введение, изменение и отмена посредством принятия соответствующих нормативных правовых актов налогов разного уровня;

производство взимания или уплаты налога и осуществление контроля за этими процессами со стороны налоговых органов государства;

установление финансово-правовой ответственности за нарушение налогового законодательства, установление порядка производства по делам о нарушениях налогового законодательства финансово-правового характера и привлечение лиц, виновных в налоговых правонарушениях, к соответствующей финансово-правовой ответственности.

Поскольку деятельность государства в налоговой сфере носит разносторонний характер, разработка общих принципов налогообложения в современной науке налогового права осуществляется применительно к конкретным институтам. Так, в большинстве литературных источников выделяют принципы построения системы налогов и сборов; установления налогов; принципы налоговой системы; принципы формирования системы налоговых льгот, а также принципы налогового контроля и налоговой ответственности, которые следует относить к системе принципов налогового правоприменения. В свою очередь, становление указанной системы принципов окажет значительное влияние на законотворческую деятельность и будет способствовать устранению ряда существенных недостатков, выявленных в результате анализа сложившейся правоприменительной практики.

Представляется, что формирование системы принципов правоприменения должно осуществляться по двум направлениям:

построение системы принципов налогового контроля и привлечения к налоговой ответственности;

совершенствование принципов правотворческой деятельности органов государственной власти и местного самоуправления в налоговой сфере.

Принципы налогового контроля и привлечения к налоговой ответственности не получили четкого закрепления в законодательстве о налогах и сборах. Между тем процесс совершенствования нормативной базы, регулирующей вопросы налогового контроля, зависит от наличия четко разработанной системы указанных принципов, которые могут быть использованы законодателем для внесения необходимых изменений и дополнений в нормативные правовые акты.

Налоговый кодекс РФ является основным нормативным актом, определяющим особенности осуществления процедуры налогового контроля за правильностью исчисления и своевременностью уплаты налоговых платежей. Поскольку указанная деятельность налоговых органов направлена на обеспечение потребностей федерального бюджета, она должна строиться на основе конституционных принципов налогообложения и сборов, в частности принципа законности, направленного на защиту прав налогоплательщиков в соответствии с положениями ст. 3 НК РФ.

Основой контрольной деятельности налоговых органов стала презумпция невиновности налогоплательщика, вытекающая из положений ст.3 НК РФ и позволяющая защищать интересы налогоплательщиков в судебном порядке в случае необходимости устранения коллизий правовых норм или возникновения споров с налоговыми органами.

Принцип презумпции невиновности налогоплательщика — новелла российского налогового законодательства. Его содержание раскрывается следующим образом. Во-первых, каждый налогоплательщик считается невиновным в совершении налогового правонарушения, пока его виновность не будет доказана в предусмотренном федеральным законом порядке и установлена вступившим в законную силу решением суда. Во-вторых, обязанность по доказыванию обстоятельств, свидетельствующих о факте налогового правонарушения и виновности налогоплательщика, возлагается на налоговые органы. В-третьих, все неустранимые сомнения в виновности налогоплательщика толкуются в его пользу5.

Данный принцип на практике применяется только в случае привлечения налогоплательщика к налоговой ответственности и не применяется в отношении уплаты недоимки и пени. Это правило вытекает из положения п. 5 ст. 108 НК РФ: привлечение налогоплательщика к налоговой ответственности за совершение налогового правонарушения не освобождает его от обязанности уплатить причитающиеся суммы налога и пени.

Несмотря на детальное регламентирование в Налоговом кодексе некоторых вопросов налогового контроля, все еще допускаются нарушения порядка проведения и оформления налоговых проверок, к виновным лицам не всегда принимаются надлежащие меры ответственности. Так, часто имеют место нарушения сроков проведения камеральных проверок, установленных ч. 2 ст. 88 НК РФ. Решения о проведении выездных налоговых проверок юридических лиц в ряде мест оформляются в виде поручений, а не постановлений, что не соответствует требованиям п. 1 ст. 91 НК РФ.

Несмотря на то что реализация функций налогового контроля — одна из основных задач налоговых органов всех уровней, непосредственное осуществление регулярного налогового контроля за соблюдением законодательства о налогах и сборах конкретными налогоплательщиками сосредоточено преимущественно в инспекциях МНС России по районам, городам без районного деления и районам в городах*. Поэтому деятельность судов, связанная с рассмотрением налоговых споров в новых условиях, должна строиться с учетом не только ранее названных принципов, но и принципа законности судебных решений, гарантирующего полноценную защиту прав налогоплательщика и соблюдение его экономических и правовых интересов.

С этой целью в ст. 105 НК РФ, определяющую порядок рассмотрения дел и исполнения решений о взыскании налоговых санкций, следует внести дополнение, на основании которого при рассмотрении дела о взыскании налоговых санкций арбитражные суды и суды общей юрисдикции должны проверять законность решения, вынесенного налоговым органом, устанавливать иные обстоятельства дела, имеющие существенное значение для вынесения решения.

Кроме того, необходимо существенно дополнить ст. 138 НК РФ, определяющую порядок обжалования актов налоговых органов, действий или бездействия их должностных лиц, положением, согласно которому обжалование актов налоговых органов приостанавливает их исполнение со дня подачи указанной жалобы в вышестоящий налоговый орган (вышестоящему должностному лицу) или в суд.

Анализ практического опыта, накопленного федеративными зарубежными государствами в области налогового контроля, позволяет сделать вывод о том, что необходимыми элементами высокоразвитой системы контроля за соблюдением налогового законодательства являются:

применение эффективных форм, приемов и методов налоговых проверок, основанных как на разработанной налоговым ведомством единой комплексной стандартной процедуре организации контрольных проверок, так и на прочной законодательной базе, предоставляющей налоговым органам широкие полномочия в сфере налогового контроля для воздействия на недобросовестных налогоплательщиков;

наличие эффективной системы отбора налогоплательщиков для проведения контрольных проверок, дающей возможность выбрать наиболее оптимальное направление использования ограниченных кадровых и материальных ресурсов налоговых органов, добиться максимальной результативности налоговых проверок при минимальных затратах усилий и средств, затрачиваемых на их проведение, за счет отбора для проверок таких налогоплательщиков, вероятность обнаружения налоговых нарушений у которых представляется наибольшей;

использование системы оценки работы налоговых инспекторов, позволяющей объективно учесть результаты деятельности каждого из них, эффективно распределять нагрузку при планировании контрольной работы.

Чтобы определить основные принципы налоговой ответственности (к числу которых можно отнести принцип однократности привлечения к ответственности, принцип соблюдения налоговой тайны и т.д.), надо разрешить проблему правовой природы налоговой ответственности. Важно определить налоговую ответственность как разновидность административной ответственности, а для выявления принципов налоговой ответственности необходимо обратиться к принципам административного права и административного законодательства, закрепленного в нормах Кодекса РФ об административных правонарушениях. Учитывая процессуальный характер положений ст. 108 НК РФ, следует также обратиться к принципам осуществления правосудия и защиты прав налогоплательщиков, установленных в ГПК РФ и АПК РФ. Только наиболее полный учет всех этих принципов позволит сформировать и усовершенствовать принципы налогового контроля и налоговой ответственности в России.

2.3 Защита прав налогоплательщиков в арбитражном суде

Проблема возмещения убытков, причиненных неправомерными действиями (бездействием) государственных органов, существовала всегда. Каждый, кто сталкивался с подобной ситуацией, знает, насколько трудной практической задачей является взыскание убытков с государства, несмотря на то, что такую возможность предоставляет действующее законодательство.

В соответствии со ст. 16 Гражданского кодекса РФ (далее — ГК РФ) убытки, причиненные гражданину или юридическому лицу в результате незаконных действий (бездействия) государственных органов или должностных лиц этих органов, подлежат возмещению Российской Федерацией, соответствующим субъектом РФ или муниципальным образованием6.

В статье 1069 ГК РФ предусмотрено, что вред, причиненный гражданину или юридическому лицу в результате незаконных действий (бездействия) государственных органов, органов местного самоуправления либо должностных лиц этих органов, в том числе в результате издания не соответствующего закону или иному правовому акту акта государственного органа или органа местного самоуправления, подлежит возмещению за счет соответственно казны РФ, казны субъекта РФ или казны муниципального образования.

Удовлетворяя требование о возмещении вреда в соответствии со ст.1082 ГК РФ, суд в зависимости от обстоятельств дела обязывает лицо, ответственное за причинение вреда, возместить вред в натуре или возместить причиненные убытки.

Понятие убытков раскрывается в п. 2 ст. 15 ГК РФ: под убытками понимаются расходы, которые лицо произвело или должно будет произвести для восстановления его нарушенного права, а также утрата или повреждение его имущества (реальный ущерб) и неполученные доходы, которые это лицо получило бы при обычных условиях гражданского оборота, если бы его право не было нарушено (упущенная выгода).

Поскольку деятельность налоговых органов является особым видом осуществления государственной власти, все вышесказанное в полной мере распространяется и на ситуацию, когда незаконным действием (решением) или бездействием налогового органа или соответствующего должностного лица налогоплательщику причинены убытки.

Следует учесть, что ст. 35 Налогового кодекса РФ (далее — НК РФ), которая гарантирует налогоплательщику право на возмещение убытков в налоговых отношениях, не установлено каких-либо ограничений по возмещению имущественных затрат на восстановление права, нарушенного неправомерным действием или бездействием налогового органа.

Таким образом, с учетом вышеприведенных положений ГК РФ налогоплательщик должен получить полное возмещение убытков, не исключая затраты на представительство в суде своих интересов.

Однако точка зрения Высшего Арбитражного Суда РФ (далее — ВАС РФ) на этот счет иная (см., например, Постановление Президиума ВАС РФ от 19.09.2000г. N 4144/00). Его подход к рассматриваемой проблеме, который так же прост, как и формален, заключается в следующем.

Расходы, связанные с ведением представителем налогоплательщика дел в суде, не должны возмещаться по правилам, установленным Гражданским кодексом РФ. То есть, указанные расходы, как полагает ВАС РФ, не являются убытками в том смысле, который им придают статьи 15 и 16 ГК РФ. Следовательно, данные положения к отношениям по взысканию указанных расходов неприменимы. А иных норм, предусматривающих такую возможность, ни процессуальное, ни налоговое законодательство не устанавливает. При этом ВАС РФ отвергает доводы нижестоящих судов, основанные на положениях ст. 35 НК РФ.

Путем подачи искового заявления могут быть заявлены требования о возмещении убытков, причиненных налогоплательщику в результате незаконных действий (бездействия) налогового органа или должностного лица налогового органа, об освобождении имущества от ареста, что вытекает из характера спорных правоотношений.

Заявление должно быть оформлено в соответствии с ч. 1, п. 1, 2 и 10 ч. 2, ч. 3 ст. 125, 193, 199, 209 АПК РФ и к нему следует приложить документы, указанные в ст. 126 АПК РФ. Применение ст. 126, 193, 199, 209 зависит от характера заявленных требований (о чем будет упомянуто ниже). Нет смысла цитировать содержание названных статей ввиду доступности Кодекса.

Организации и граждане, обращающиеся в арбитражный суд с заявлением, являются заявителями и пользуются процессуальными правами и несут процессуальные обязанности стороны (истца) согласно ст. 40, 44, 45 АПК РФ.

Необходимо обратить внимание на то, что заявителям следует четко сформулировать требования в соответствии с предусмотренными законом компетенцией арбитражных судов и способами защиты права.

В арбитражном суде защиту прав налогоплательщика можно осуществить путем подачи заявления7:

о признании недействительным ненормативных правовых актов налогового органа (должностного лица), не соответствующих законам и иным нормативным правовым актам и нарушающих права и законные интересы организаций и граждан в сфере предпринимательской и иной экономической деятельности, создающих препятствия для осуществления указанной деятельности;

о признании незаконными решений налогового органа (должностного лица налогового органа), не соответствующих законам и иным нормативным правовым актам и нарушающих права и законные интересы организаций и граждан в сфере предпринимательской и иной экономической деятельности, создающих препятствия для осуществления указанной деятельности;

о признании незаконными действий (бездействия) налогового органа (должностного лица налогового органа), не соответствующих законам и иным нормативным правовым актам и нарушающих права и законные интересы организаций и граждан в сфере предпринимательской и иной экономической деятельности, создающих препятствия для осуществления указанной деятельности;

о признании не подлежащим исполнению исполнительного или иного документа, по которому взыскание производится в бесспорном (безакцептном) порядке;

о возврате из бюджета денежных средств, списанных налоговыми органами в бесспорном порядке с нарушением требований закона или иного нормативного правового акта, а также процентов на эти суммы;

о возврате из бюджета денежных средств, излишне уплаченных налогоплательщиком или налоговым агентом (добровольно и самостоятельно);

о зачете излишне взысканных налоговым органом (самостоятельно уплаченных налогоплательщиком или налоговым агентом) денежных средств в счет предстоящих платежей либо задолженности по налогу, пени и штрафам;

о возмещении убытков, причиненных налогоплательщику в результате незаконных действий (бездействия) налогового органа или должностного лица налогового органа;

о признании недействующим нормативного правового акта налогового органа (должностного лица), не соответствующего Налоговому кодексу РФ или иному нормативному правовому акту, имеющему большую юридическую силу, и нарушающего права и законные интересы организаций и граждан в сфере предпринимательской и иной экономической деятельности, создающего препятствия для осуществления указанной деятельности.

Признание недействительными ненормативных актов налоговых органов. Наибольшее количество споров налогоплательщиков связано с обжалованием ненормативных актов налогового органа.

Прежде всего следует отметить, что к ненормативным актам налогового органа относятся акты, имеющие властный характер и порождающие правовые последствия (возникновение обязанностей, изъятие денежных сумм и др.). Они носят индивидуальный характер и устанавливают, изменяют или отменяют права и обязанности конкретных лиц. К таковым относятся решения, постановления, требования, уведомления (например, о переводе на уплату единого налога на вмененный доход). Они должны быть подписаны руководителем налогового органа либо его заместителем.

Акт проверки, протокол, составленные должностными лицами налогового органа, не являются ненормативными актами, которые могут быть обжалованы в суд. Они представляют собой документы, содержащие сведения об обстоятельствах дела, т. е. служат доказательствами.

Форма акта не является исключительным признаком отнесения документа к ненормативному акту, подлежащему обжалованию в арбитражный суд. Следует обращать внимание и на содержание документа, изданного должностным лицом налогового органа. Если документ устанавливает конкретные предписания и утвержден руководителем налогового органа, действующим в пределах своих полномочий, то он приобретает силу документа, обязательного для лица, которому адресован. И потому данный акт может быть признан судом недействительным.

Так, например, в арбитражный суд обратилось юридическое лицо с исковым заявлением о признании недействительным письма, подписанного руководителем налогового органа. В указанном письме налогоплательщику предлагалось внести изменения в налоговый учет по итогам первого квартала 1999г. и перейти к уплате налогов по общей системе налогообложения (в то время как предприятие осуществляло деятельность, облагаемую единым налогом на вмененный доход).

Судом исковые требования были рассмотрены по существу. Поскольку обжалуемое письмо было подписано руководителем налогового органа и принято им в порядке реализации прав, закрепленных в подп. 8 п. 1 ст. 31 НК РФ (прав требования от налогоплательщиков устранения выявленных нарушений налогового законодательства и контроля над выполнением указанных требований), оно порождало для предприятия обязанность совершить определенные действия.

Ненормативный акт налогового органа может быть обжалован полностью либо частично.

Требования заявителя по данной категории споров должны содержать просьбу о признании недействительным конкретного акта (решения, постановления и т. д.), его наименование, номер, дату издания, другие реквизиты акта, сведения об органе, его издавшем, а также указание на обжалование акта полностью либо частично. При этом, как показала практика, заявителю необходимо подробно описать, в какой именно части обжалуется акт, с указанием обжалуемых пунктов акта и размера, установленных неправомерно, на взгляд заявителя, к взысканию сумм.

Представляется, что в заявлении может быть сразу указан и иной способ защиты права, кроме требования о признании ненормативного акта недействительным. Например, требование о признании недействительным решения налогового органа об отказе в выдаче патента может сопровождаться просьбой к суду обязать налоговый орган выдать патент на применение упрощенной системы налогообложения.

2.4 Защита прав налогоплательщиков в Конституционном Суде РФ

Одним из способов защиты нарушенных прав и интересов налогоплательщика является обращение в Конституционный Суд РФ. Налогоплательщики вправе обратиться в КС РФ с запросом о проверке соответствия Конституции РФ законов и иных нормативных актов о налогах и сборах.

По итогам рассмотрения дела о проверке конституционности нормативного акта КС РФ принимает одно из следующих решений: нормативный акт признается соответствующим либо не соответствующим Конституции РФ (статьи 87, 100 Федерального конституционного закона от 21.07.94 N 1-ФКЗ «О Конституционном Суде Российской Федерации»).

Как показывает практика работы Конституционного Суда РФ, признание нормативного акта неконституционным может иметь различные правовые формы. Нормативный акт о налогах и сборах может быть объявлен ничтожным. Это означает, что положения акта, признанного неконституционным, не подлежат применению с момента его издания. Такой акт не создает правовых последствий, даже если с момента его принятия и до момента вынесения решения КС РФ прошел длительный период времени. Например, если признанный не соответствующим Конституции РФ нормативный акт ввел новый налог, то уплатившие этот налог лица вправе после вступления в силу решения КС РФ требовать возврата уплаченных сумм.

Нормативный акт может быть признан неконституционным с прекращением его действия на будущее. Возможна и такая ситуация, когда в постановлении КС РФ указано, что в отношении лица, обратившегося в Конституционный Суд РФ, закон, признанный противоречащим Конституции РФ, не влечет последствий с момента его принятия, а в отношении других лиц — только с момента вынесения постановления КС РФ.

Необходимо отметить, что позиция ВАС РФ имеет под собой некоторое основание. Действительно, АПК РФ не определяет порядок возмещения расходов на оплату юридической помощи в отличие от ГПК РСФСР, в ст. 91 которого закреплено положение о присуждении судом стороне, в пользу которой состоялось решение, расходов по оплате помощи представителя.

Рассматриваемые статьи ГК РФ (имеются в виду обжалуемые статьи 15, 16 и 1069 ГК РФ), направленные именно на реализацию права на возмещение вреда, причиненного незаконными действиями (или бездействием) органов государственной власти, не могут, таким образом, применяться в противоречие с их конституционным смыслом.

Основываясь на приведенных доводах, Конституционный Суд РФ вывод по данному делу сформулировал следующим образом. Исключение расходов на представительство в суде и на оказание юридических услуг из состава убытков, подлежащих возмещению в порядке статей 15, 16 и 1069 ГК РФ в системной связи с его ст. 1082, свидетельствует о том, что толкование указанных норм, направленных на обеспечение восстановления нарушенных прав граждан и юридических лиц, в том числе путем возмещения вреда, причиненного незаконными действиями (или бездействием) органов государственной власти (ст.53 Конституции РФ), при рассмотрении конкретного дела было осуществлено вопреки их конституционно-правовому смыслу.

Как видно, вывод Конституционного Суда РФ по данной проблеме сформулирован достаточно определенно, и в смысле приведенных в решении по данному делу суждений сомневаться не приходится.

Таким образом, в настоящее время по рассматриваемому вопросу складывается следующее положение. Налогоплательщики имеют взаимоисключающие мнения двух высших судебных органов России: в «активе» — правовые позиции Конституционного Суда РФ, в «пассиве» — мнение ВАС РФ. На какое же из приведенных мнений следует ориентироваться налогоплательщику, находящемуся на острие противостояния указанных позиций?

В этой ситуации необходимо учитывать следующее. В соответствии со ст.79 ФКЗ «О Конституционном Суде Российской Федерации» решение Конституционного Суда РФ действует непосредственно и не требует подтверждения другими органами и должностными лицами. Акты или их отдельные положения, признанные неконституционными, утрачивают силу. Решения судов и иных органов, основанные на актах, признанных неконституционными, не подлежат исполнению и должны быть пересмотрены. То есть решения Конституционного Суда РФ и, следовательно, изложенные в них правовые позиции обязательны на всей территории РФ для судов, других органов и должностных лиц в их правоприменительной практике.

2.5 Возможность апелляций по результатам проверок

Новый Налоговый кодекс направлен на гуманизацию взаимоотношений с налогоплательщиком и установил четкий регламент взаимодействия. Переход данных взаимоотношений на уровень стран с развитой налоговой культурой предполагает поиск новых методов взаимодействия с налогоплательщиками. В связи с чем, Налоговый кодекс способствует реализации прав налогоплательщика подавать апелляцию для справедливого ее рассмотрения. С введением нового Налогового кодекса министерство законодательно закрепило право налогоплательщика отстаивать свою правоту в вышестоящем органе на равных правах с налоговыми органами, принявших решение по акту проверки. В новом Налоговом кодексе заложена норма, согласно которой возможно урегулирование спора до взыскания начисленных сумм налогов, сборов и других обязательных платежей в бюджет. Налогоплательщик, выражая свое несогласие подачей апелляции, одновременно получает возможность более поздней уплаты начисленных налоговым органом налогов, сборов и других обязательных платежах в бюджет, так как подача жалобы налогоплательщика в вышестоящий налоговый орган приостанавливает исполнение обжалуемого уведомления по акту проверки до вынесения письменного решения налогового органа по истечении периода рассмотрения8.

Принятие такой нормы связано с тем, что, как правило, взысканные суммы денег при признании неправомерными решения налоговой службы зачитывались в счет уплаты налогоплательщиком других налогов или в счет обязательств по предстоящим платежам и в большинстве случаев возврата не было. Это приводило к изъятию оборотных средств предприятий. Тем самым налоговый орган дает возможность всем налогоплательщикам, особенно среднему и малому бизнесу, доказывать свою правоту и оспаривать начисленные налоговым органом суммы налоговых платежей, не обращаясь в суд и не затрачивая дополнительные суммы на уплату государственной пошлины. На сегодняшний день внесудебное рассмотрение апелляций налогоплательщиков на результаты налоговых проверок является актуальным. Актуальность данного вопроса подтверждается тем, что в судах еще не сложилась практика рассмотрения жалоб налогоплательщиков по результатам налоговых проверок. Вместе с тем налогоплательщик имеет возможность подавать жалобу для быстрого и качественного рассмотрения его доводов в территориальный налоговый орган, и одновременно, в министерство. В пользу важности создания системы действенного и качественного реагирования на апелляции налогоплательщиков свидетельствуют следующие показатели количества жалоб налогоплательщиков. Так, за 2004 год налоговыми органами рассмотрено 1235 апелляции, тогда как в судах было рассмотрено за этот же период 306 исков. Подавляющее количество жалоб находит свое разрешение в рамках административного порядка рассмотрения.

Это свидетельствует о действенности защиты налогоплательщиков, и процедура апелляции позволяет в короткие сроки разрешить налоговые споры во внесудебном порядке.

С введением нового Налогового кодекса более реальной становится возможность защиты прав налогоплательщиков по обжалованию решений налоговых органов на результаты налоговых проверок.

Заключение

С введением нового Налогового кодекса более реальной становится возможность защиты прав налогоплательщиков по обжалованию решений налоговых органов на результаты налоговых проверок.

Если налогоплательщик будет неизменно руководствоваться методическими рекомендациями и разъяснениями МНС и Минфина (которые, как известно, не являются источником права), то в принципе он сможет существенно снизить риск возникновения налоговых споров. Однако, тогда ему необходимо решить дилемму: платить законно установленные налоги или переплачивать налоги. При выборе второго варианта налогоплательщик должен будет также отказаться от эффективных законных способов налоговой оптимизации.

Формирование четкой и обоснованной системы принципов правоприменения с учетом специфики налогового права позволит рассматривать судебные споры в соответствии с основными императивными установлениями актов законодательства о налогах и сборах, а также использовать институты, понятия и термины гражданского и иных отраслей законодательства в сфере налоговых правоотношений.

Можно предположить, что налоговых споров бояться не надо, ведь экономический эффект является главным индикатором для предпринимателя. Если в результате законной налоговой экономии налоговый спор становится очевидно неизбежным, то к нему надо только заранее подготовиться, собрать необходимые письменные доказательства, документацию, аргументы и идти в бой, а грамотные, добросовестные юристы помогут выйти из него победителем.

В ближайшие годы также как и ранее наиболее актуальными будут споры по налогу на прибыль и НДС. Типичными их причинами являются чаще всего такие ошибки налогоплательщика, как необоснованное (в т.ч. экономически) завышение себестоимости продукции и как следствие необоснованные налоговые вычеты по НДС, занижение доходов и, соответственно, НДС, «роковые» ошибки при планировании и реализации экспортной сделки и невозможность возмещения экспортного НДС. Это практически неисчерпаемая жила для налоговиков. Немало споров возникает по налогу на имущество, ЕСН, ЕНВД. Скоро пойдет вал дел по «упрощенке». Достаточно большую долю налоговых споров составляют споры о привлечении налогоплательщиков к налоговой ответственности (взыскание штрафов).

Единственно верный способ решения ежедневно возникающих спорных, сложных и актуальных налоговых вопросов: систематическое обобщение, анализ и изучение устойчивой судебной практики по налоговым спорам. Практика – есть критерий истины и этим все сказано. Признаемся, что наши доводы в судах, подкрепленные многочисленными примерами из судебной практики, звучат более убедительно. Именно поэтому мы при оценке правомерности доводов налоговиков всегда помимо толкования норм права основываемся на анализе судебно-арбитражной практики и обязательно на официальном толковании норм налогового права Конституционным и Высшим Арбитражным судом РФ.

Необходимо постоянно вести контроль над схемами гражданско-правовых сделок, используемых в работе, избегать способов заманчивых оптимизаций налога в десятки и сотни раз (наверняка это уже не оптимизация, а наказуемое уклонение от уплаты налогов). Не помешает сохранять переписку с налоговыми органами, их письменные официальные разъяснения в вашу пользу. Акты налоговых проверок и решения суда следует хранить столько, сколько работает ваш бизнес или организация, — это значительно облегчает диалог с налоговыми инспекторами в последующих проверках. Одним словом, анализ и понимание конфликта помогут уцелеть в «крепких объятиях» налоговых органов.

Библиографический список используемой информации

Конституция Российской Федерации.

Налоговый Кодекс РФ (части 1,2) по состоянию на 01.01.2009.

Барышников Н.П. Налоги России в нормативных документах. М.: «Филинъ». 2008.

Береснева Н.В. Принудительное взыскание налоговых платежей: проблемы и практика их решения.– М.: Изд-во «Бухгалтерский учет», 2008.– 128 с.

Бойков О. В. О некоторых вопросах Части второй Налогового кодекса Российской Федерации. – М.: ОАО «Производственное объединение «Пресса-1», 2006.

Борисов А.Н. Защита прав налогоплательщиков при принудительном взыскании налогов, пеней и санкций – М.: Юстицинформ, 2007 – 216с.

Брызгалина А.В. Налоги и налоговое право: Учебное пособие – М.: Аналитика-Пресс, 2008 – 258с

Грачева Е.Ю., Ивлиева М.Ф., Соколова Э.Д. Налоговое право: Учебник.— М.: Юристъ, 2005 — 223 с.

Грачева Е.Ю., Соколова Э.Д. Финансовое право: Учебное пособие — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Юриспруденция, 2004. — 304 с.

Горбуновой О.Н. Финансовое право: Учебник. – М.: Юристъ, 2007 – 315с.

Еналеева И.Д., Сальникова Л.В. Налоговое право России. Учебник для ВУЗов – М.: Юстицинформ, 2006 – 300с.

Карпова В.В. Все налоги России 2007/2008, — М.: Изд. «Экономика и финансы», 2009 – 352с.

Киперман Г.Я., Белялов А.З. Налогообложение предприятий и граждан в Российской Федерации. — М.: «Статут», 2006 – 256с.

Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. М.: Юристъ, 2005 – 261с.

Медведев А.Н. «Как планировать налоговые платежи». Практическое руководство для предпринимателей. – М.:ИНФРА-М, 2004 – 152с.

Мельникова А.Ю. Комментарий к налоговому кодексу Российской Федерации части второй – М.: ЗАО Редакция журнала «Главбух», 2008.

Налоговая система Российской Федерации. Сборник нормативных документов. В 3-х т. М.: ИНФРА-М, 2009 – 158с.

Новиков А.В. Досудебное производство по фактам налоговых и административно-налоговых правонарушений. Дисс. канд. юрид. наук. М., 2002 – 210с.

Петрова Г.А. Ответственность за нарушение налогового законодательства – М.: «Инфра М». 2006 – 188с.

Россия в цифрах. 2009: Краткий стат. сб./ Росстат – М., 2008.

Черника Д. Г. Налоги: Учебное пособие. – 4-е издание, переработанное и дополненное – М.: «Финансы и статистика», 2006 – 481с.

Юткина Т.Ф. Налоги и налогообложение – М.: ИНФРА-М, 2007 – 311с.

Эриашвили Н.Д. Финансовое право: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005 – 356с.

1 Комментарий к налоговому кодексу Российской Федерации части второй, под ред., А.Ю. Мельникова, М.: ЗАО Редакция журнала «Главбух», 2008. – с. 57

2 Налоги: Учебное пособие. Под редакцией Д. Г. Черника. – 4-е издание, переработанное и дополненное – М.: «Финансы и статистика», 2006. – с. 196

3 Киперман Г. Я., Белялов А. З. Налогообложение предприятий и граждан в Российской Федерации. — М.: «Статут», 2003. – с. 364

4 Киперман Г. Я., Белялов А. З. Налогообложение предприятий и граждан в Российской Федерации. — М.: «Статут», 2003. – с. 379

5 Юткина Т.Ф. «Налоги и налогообложение»: М.: ИНФРА-М, 2007. – с. 247

6 Бойков О. В. О некоторых вопросах Части второй Налогового кодекса Российской Федерации. – М.: ОАО «Производственное объединение «Пресса-1», 2006. – с. 219

7 Бойков О. В. О некоторых вопросах Части второй Налогового кодекса Российской Федерации. – М.: ОАО «Производственное объединение «Пресса-1», 2006. – с. 251

8 Петрова Г.А. Ответственность за нарушение налогового законодательства. М.: «Инфра М». 2006. – с. 462

40

Понятие и виды процессуальных сроков

Процессуальным сроком называется отрезок времени, устанавливаемый законом или судом для совершения процессуальных действий.

Соблюдение процессуальных сроков составляет важную задачу суда. В Постановлении Пленума Верховного Суда РФ от 24 августа 1993 г. (с последующими изменениями и дополнениями) «О сроках рассмотрения уголовных и гражданских дел судами Российской Федерации», подчеркивается, что судам при осуществлении правосудия необходимо исходить из того, что несоблюдение установленных законом сроков производства по уголовным и гражданским делам существенно нарушает конституционные права граждан на судебную защиту.

Все виды сроков в гражданском процессуальном праве делятся на сроки, установленные законом, или законные, и сроки, установленные судом (судьей), или судебные.

Процессуальные сроки исчисляются часами, сутками, месяцами (ст. 128 УПК).

При исчислении начала течения процессуальных сроков не принимаются в расчет час и сутки, которыми начинается течение сроков. По общему правилу, в процессуальные сроки не включается нерабочее время (выходные и праздничные дни), за исключением случаев исчисления срока заключения под стражу, домашнего ареста и нахождения в медицинском и психиатрическом стационаре. В эти сроки включается и нерабочее время.

Срок, исчисляемый сутками, истекает в двадцать четыре часа последних суток. Срок, исчисляемый месяцами, истекает в соответствующее число последнего месяца, а если этот месяц не имеет соответствующего числа, срок оканчивается в последние сутки этого месяца. Если окончание срока приходится на нерабочий (выходной, праздничный) день, последним днем срока считается первый следующий за ним рабочий день, кроме случаев исчисления срока при задержании, содержании под стражей, домашнем аресте и нахождении в медицинском учреждении.

При задержании срок исчисляется с момента фактического задержания.

Процессуальные сроки регулируют деятельность не только субъектов уголовного процесса, но также и деятельность участников процесса. Например, срок обжалования приговора составляет 10 суток, в течение этого срока можно подать кассационную жалобу в вышестоящий суд. Жалоба, поданная с нарушением срока не принимается и не рассматривается. Однако, срок не считается пропущенным, если жалоба, ходатайство или иной документ до истечения срока сданы на почту, переданы или заявлены лицу, уполномоченному их принять, а для лиц, содержащихся под стражей или находящихся в медицинском учреждении, – если жалоба или иной документ сданы до истечения срока администрации места предварительного заключения или медицинского учреждения (ст. 129 УПК РФ).

На прокуратуру возложена обязанность обеспечения соблюдения сроков расследования уголовных дел (ст. 27 ФЗ «О прокуратуре РФ»).

Некоторые сроки (в основном регулирующие подачу жалоб, заявлений, ходатайств, предоставления дополнительных материалов), если они пропущены по уважительной причине, должны быть восстановлены. Решение о восстановлении пропущенного срока оформляется постановлением лица, производящего дознание, следователя, прокурора и судьи, определением суда, в производстве которого находится уголовное дело.

По ходатайству заинтересованного лица исполнение решения, обжалованного с пропуском установленного срока, может быть приостановлено до разрешения вопроса о восстановлении пропущенного срока.

К уважительным причинам пропуска срока могут быть отнесены: тяжелая болезнь, стихийное бедствие и иные обстоятельства, лишившие фактической возможности совершения процессуального действия.

С учетом сказанного, процессуальные сроки представляют собой одну из разновидностей уголовно-процессуальных гарантий. С этой точки зрения все сроки можно классифицировать на следующие группы:

Сроки, гарантирующие быстроту судопроизводства: разрешения вопроса о возбуждении уголовного дела (ст. 144 УПК), дознания (ст. 223 УПК), предварительного следствия (ст. 162 УПК), рассмотрения прокурором дела с обвинительным заключением (ст. 221УПК – 5 суток), обвинительным актом (ст. 226 УПК РФ – 2 суток) и др.

Сроки, гарантирующие права и законные интересы участников процесса: задержания и допроса подозреваемого (ст. 91 – 92 УПК), применения меры пресечения в отношении подозреваемого (ст. 100 УПК), предъявления обвинения и допроса обвиняемого (ст. 171 – 173 УПК), содержания под стражей (ст. 109 УПК) и др.

Сроки, гарантирующие осуществление прокурорского надзора за соблюдением законов в уголовном судопроизводстве: уведомление прокурора об обнаруженном преступлении и начатом дознании (ст. 144 УПК), направлении прокурору копии постановления о возбуждении уголовного дела (ст. 146 УПК), начала производства предварительного следствия (ст. 156 УПК), окончания или приостановления (ст. 158, 208 УПК) и др.

Эта классификация хотя и является условной, но она носит познавательный характер и вместе с тем, как представляется, наиболее точно отражает сущность процессуальных сроков.

Сроки, установленные законом

К срокам, установленным законом для процессуальных действий суда, относятся сроки подготовки гражданских дел к судебному разбирательству, рассмотрения гражданских дел, а также совершения отдельных процессуальных действий судом.

Cpoк подготовки дела к судебному разбирательству

В соответствии с ч. 1 ст. 99 ГПК подготовка гражданских дел к судебному разбирательству должна быть проведена не позднее чем в семидневный срок со дня принятия заявления. В исключительных случаях по делам особой сложности этот срок может быть продлен до двадцати дней по мотивированному определению судьи (например, по делам, требующим назначения экспертизы, направления судебного поручения и т.п.). Однако не могут продлеваться сроки подготовки по делам о взыскании алиментов, о возмещении вреда, причиненного увечьем либо иным повреждением здоровья, а также по требованиям, вытекающим из трудовых правоотношений.

Сроки рассмотрения дел в суде первой инстанции

Общий срок рассмотрения гражданского дела в суде первой инстанции установлен в один месяц со дня окончания его подготовки к судебному разбирательству (ч. 4 ст. 99 ГПК). Для отдельных категорий дел установлены сокращенные сроки. Дела о взыскании алиментов, о возмещении вреда, причиненного увечьем или иным повреждением здоровья, а также смертью кормильца, и дела, возникающие из трудовых правоотношений, должны рассматриваться не позднее 10 дней, если обе стороны находятся в одном городе или районе, а в других случаях – не позднее 20 дней со дня окончания подготовки дел к судебному разбирательству (ч. 2 ст. 99 ГПК).

Дела по жалобам на действия государственных органов, общественных организаций и должностных лиц, нарушающие права и свободы граждан, и дела по жалобам на отказ в разрешении на выезд из Российской Федерации за границу или на въезд в Российскую Федерацию из-за границы рассматриваются судом в десятидневный срок с момента подачи жалобы (ч. 3 ст. 99 ГПК).

Сокращенный десятидневный срок установлен также для рассмотрения дел об обжаловании действий государственных органов и должностных лиц в связи с наложением административных взысканий (ст. 238 ГПК). Для дел о нарушении избирательных прав установлен трехдневный срок рассмотрения (ст. 234 ГПК).

Сроки рассмотрения дел в кассационной инстанции

Срок рассмотрения дела в кассационной инстанции зависит от того, какой суд выступает в качестве кассационной инстанции, и от сложности рассматриваемого дела. Краевой, областной суд, городской суд, суд городов федерального значения Москвы и Санкт-Петербурга, автономной области и автономного округа должны рассмотреть поступившее по кассационной жалобе или протесту дело не позднее десяти дней со дня его поступления. При особой сложности дела или в других исключительных случаях председатель соответствующего суда может продлить этот срок, но не более чем на десять дней (ч. 1 ст. 2841 ГПК).

Верховный Суд РФ должен рассмотреть поступившее по кассационной жалобе или протесту дело не позднее одного месяца со дня его поступления. В исключительных случаях Председатель Верховного Суда РФ или его заместители могут продлить этот срок, но не более чем на один месяц, а по делу о назначении даты выборов представительных органов местного самоуправления и выборных должностных лиц местного самоуправления – не позднее пятнадцати дней (ч. 2 ст. 2841 ГПК).

Сроки рассмотрения протеста

В соответствии с ч. 2 ст. 328 ГПК дела по протесту на вступившее в законную силу решение, определение или постановление рассматриваются не позднее двадцати дней, а в Верховном Суде РФ – в течение одного месяца со дня их поступления с протестом (ч. 2 ст. 328 ГПК).

Сроки совершения отдельных процессуальных действий судом (судьей)

К их числу относятся сроки: для составления мотивированного решения – не более трех дней со дня оглашения резолютивной части решения (ст. 203 ГПК); для рассмотрения замечаний на протокол судебного заседания – до 5 дней со дня подачи замечаний (ст. 230 ГПК); для извещения должника о принятии заявления о выдаче судебного приказа – 3 дня (ст. 1257 ГПК); для выполнения судебного поручения – 10 дней (ст. 51 ГПК) и другие (например, срок начала принудительного исполнения и т.д.).

Сроки, установленные законом для лиц, участвующих в деле

К таковым относятся сроки для подачи в суд:

заявления о вынесении дополнительного решения – десять дней со дня вынесении решения (ст. 205 ГПК);

жалобы на действия административных органов или должностных лиц о наложении штрафа – 10 дней со дня вручения постановления о наложении или о взыскании в административном порядке штрафа;

жалоб на нотариальные действия или отказ в их совершении – 10 дней со дня, когда заявителю стало известно о совершенном нотариальном действии либо об отказе в совершении нотариального действия;

кассационной жалобы (принесения кассационного протеста) – 10 дней со дня вынесения решения в окончательной форме (ст. 284 ГПК);

заявления об отмене судебного приказа – 20 дней со дня вынесения приказа (ст. 12510 ГПК);

для предъявления своих прав на документ в делах вызывного производства – 3 месяца со дня публикации определения суда об утрате документа и запрещения производить по нему платежи (ст. 277 ГПК);

заявления о пересмотре дела по вновь открывшимся обстоятельствам – три месяца со дня установления этих обстоятельств (ст. 334 ГПК) и некоторые другие сроки в случаях, предусмотренных гражданским процессуальным законодательством.

Сроки совершений процессуальных действий другими лицами

Законодательство устанавливает сроки совершения процессуальных действии другими лицами: месяц – для принятия мер по частному определению, вынесенному судом по гражданскому деду (ст. 225 ГПК); 5 дней – для добровольного исполнения решения суда (ст. 9 Федерального закона «Об исполнительном производстве») и т.д.

Сроки, устанавливаемые судом (судьей)

Длительность сроков, устанавливаемых судом или судьей, определяется с учетом конкретных обстоятельств (ст. 100 ГПК). Судья может назначить сроки для исправления недостатков заявления (ст. 13 О ГПК); для исправления недостатков в оформлении кассационной жалобы или протеста, для представления письменных или вещественных доказательств (ст. 65, 70 ГПК) и др.

Исчисление процессуальных сроков

Процессуальные сроки для совершения процессуального действия могут определяться точной календарной датой; указанием на то событие, которое обязательно должно наступить; периодом времени.

Определение срока точной календарной даты необходимо, например, при отложении дела слушанием. Судья обязан указать дату следующего судебного заседания и заблаговременно известить об этом лиц, участвующих в деле. Срок для исправления недостатков заявления может быть определен только периодом времени.

Течение процессуального срока, исчисляемого днями, месяцами, годами, начинается на следующий день после календарной даты или наступления события, которым определено начало его течения (ч. 3 ст. 100 ГПК). Течение срока при исчислении его месяцами начинается со дня, следующего за тем, когда наступило событие, с которым закон связывает начало срока, или вынесено постановление суда, указывающее на срок какого-то действия.

Если срок исчисляется годами, то он истекает в соответствующие месяц и число последнего года срока. Срок, исчисляемый месяцами, истекает в соответствующее число последнего месяца срока. Если конец срока, исчисляемого месяцами, приходится на такой месяц, который соответствующего числа не имеет, то срок истекает в последний день этого месяца. Если последний день срока попадает на нерабочий день, днем окончания срока считается ближайший следующий за ним рабочий день (ч. 2 ст. 101 ГПК). Во всех остальных случаях ни выходные, ни праздничные дни во внимание не принимаются, срок течет непрерывно.

Процессуальное действие, для совершения которого установлен срок, может быть выполнено до двадцати четырех часов последнего дня срока. Если жалоба, документы либо денежные суммы были сданы на почту или на телеграф до двадцати четырех часов последнего дня срока, то срок не считается пропущенным, хотя эти документы и поступили в суд со значительным опозданием (ч. 3 ст. 101 ГПК).

Приостановление процессуальных сроков

Приостановление течения процессуального срока является следствием приостановления производства по делу. Согласно ст. 103 ГПК в случае приостановления производства по делу останавливается течение всех не истекших процессуальных сроков. Приостановление сроков начинается с даты возникновения обстоятельства, послужившего основанием приостановления производства по делу (смерть стороны, призыв в армию и т.п.), а не с момента вынесения судом соответствующего определения.

Продление процессуальных сроков

Продление процессуальных сроков предусмотрено статьей 104 ГПК. Если речь идет о сроках, установленных судом, возможно их продление по просьбе лиц, участвующих в деле, и по инициативе самого суда.

Разрешение на продление срока дается в том же порядке, в каком он был установлен. Если срок был установлен определением суда, его продлевает суд в коллегиальном составе.

Восстановление процессуальных сроков

Восстановление процессуальных сроков означает признание судом юридической силы за процессуальным действием, совершенным после истечения процессуального срока. В случае пропуска по уважительной причине установленного законом срока судья или суд вправе восстановить его по заявлению лица, пропустившего срок.

Заявление о восстановлении пропущенного срока подается в суд, в котором надлежало совершить процессуальное действие, и рассматривается в судебном заседании. Лица, участвующие в деле, извещаются о времени и месте заседания, однако их неявка не является препятствием для разрешения поставленного перед судом вопроса (ст. 105 ГПК).

На определение суда об отказе в восстановлении пропущенного процессуального срока может быть подана частная жалоба или принесен протест.

Процессуальные издержки

Процессуальными издержками (ст. 131 УПК РФ) являются расходы, связанные с производством по уголовному делу, которые компенсируются за счет средств федерального бюджета либо средств участников процесса.

К ним относятся:

1) суммы, выплачиваемые потерпевшему, свидетелю, их представителям, эксперту, специалисту, переводчику, понятым на покрытие их расходов по явке к месту проведения процессуальных действий и на проживание;

2) суммы, выплачиваемые работающим и имеющим постоянный заработок потерпевшему, свидетелю, их законным представителям, понятым, в возмещение недополученной ими заработной платы за время, затраченное ими в связи с вызовом в орган дознания, к следователю, прокурору или в суд;

3) суммы, выплачиваемые не имеющим постоянного заработка потерпевшему, свидетелю, их законным представителям, понятым за отвлечение их от обычных занятий;

4) вознаграждение, выплачиваемое эксперту, переводчику, специалисту за выполнение ими своих обязанностей в ходе досудебного производства по уголовному делу или в суде, кроме случаев, когда эти обязанности выполнялись в порядке служебного задания;

5) суммы, выплачиваемые адвокату за оказание им юридической помощи в случае участия адвоката в ходе досудебного производства по уголовному делу или в суде по назначению, без заключения соглашения с клиентом;

6) суммы, израсходованные на хранение и пересылку вещественных доказательств;

7) суммы, израсходованные на проведение экспертизы в экспертных учреждениях;

8) ежемесячное государственное пособие в сумме пяти минимальных размеров оплаты труда, выплачиваемое обвиняемому, временно отстраненному от должности;

9) иные расходы, понесенные при производстве по уголовному делу и предусмотренные УПК РФ (например, различные затраты на производство экспертиз, возмещение стоимости вещей, утративших свои свойства при производстве экспертиз и т.д.).

Вопрос о взыскании процессуальных издержек разрешается судом при постановлении приговора, также суд указывает в приговоре с кого и в каком размере должны быть взысканы процессуальные издержки (п. 3 ч. 1 ст. 309 УПК РФ).

По общему правилу процессуальные издержки взыскиваются с осужденных, но если у осужденного отсутствуют денежные средства, в этом случае они принимаются на счет государства (ст. 132 УПК РФ).

Суд имеет право взыскать с осужденного процессуальные издержки, за исключением сумм, выплаченных переводчику, когда он выполняет свои обязанности в порядке служебного задания, а также защитнику, если он участвует по уголовному делу без заключения соглашения с клиентом. Процессуальные издержки могут быть возложены и на осужденного, освобожденного от наказания.

Процессуальные издержки, связанные с участием в деле переводчика, принимаются за счет государства. Если переводчик выполнял свои функции в порядке служебного задания, оплата его труда возмещается государством той организации, в которой работает переводчик.

Если подозреваемый или обвиняемый заявил об отказе от защитника, но отказ не был удовлетворен и защитник участвовал в уголовном деле по назначению, то расходы по оплате труда адвоката производятся за счет федерального бюджета.

В случае реабилитации лица в порядке, предусмотренном главой восемнадцатой Уголовно-процессуального кодекса, процессуальные издержки относятся на счет федерального бюджета.

Процессуальные издержки принимаются на счет государства также и в случае имущественной несостоятельности лица, с которого они должны быть взысканы. Суд вправе освободить осужденного полностью или частично от уплаты процессуальных издержек, если их выплата может существенно отразиться на материальном положении лиц, которые находятся на иждивении осужденного (несовершеннолетние либо нетрудоспособные дети, неработающий супруг или супруга и т.д.).

Если преступление совершил несовершеннолетний в возрасте от четырнадцати до восемнадцати лет, то по общему правилу он самостоятельно несет ответственность за причиненный вред на общих основаниях.

В случае, когда у несовершеннолетнего нет собственных доходов или иного имущества, достаточных для возмещения вреда, его возмещение возлагается судом на его родителей (усыновителей) или попечителей.

Если у несовершеннолетнего до достижения восемнадцатилетнего возраста появились собственные доходы или иное имущество, достаточные для возмещения вреда, его возмещение возлагается судом на несовершеннолетнего (ст. 1074 ГК РФ).

При оправдании подсудимого по уголовному делу частного обвинения суд вправе взыскать процессуальные издержки полностью или частично с лица, по жалобе которого было начато производство. Если уголовное дело прекращается в связи с примирением сторон, то по решению суда процессуальные издержки взыскиваются с одной или обеих сторон.