Вступ 2
Розділ 1. Морфо-функціональна структура шкіряного аналізатора 4
1.1 Анатомічна будова 4
1.2 Фізіологія шкірної чутливості 8
1.3 Характеристика гендерних та вікових особливостей шкіри 11
Розділ 2. Матеріали та методи дослідження шкірної чутливості 14
Розділ 3. Аналіз впливу оточуючого середовища на шкіру та загартування шкіри 16
3.1 Негативна дія оточуючого середовища на шкіру людини 16
3.2 Основні загартовуючи чинники, їх значення, правила, умови та види загартування 31
Висновки 39
Список використаної літератури 41
Вступ
Шкірний аналізатор відіграє безумовно виняткову роль у житті людини, особливо при його взаємодії із зоровим і слуховим аналізаторами при формуванні в людини цілісного сприймання навколишнього світу. Перед усім це стосується трудової діяльності людини. При втраті зору і слуху людина за допомогою тактильного аналізатора за рахунок тренування і різноманітних технічних пристосувань може “читати”, “чути”, тобто діяти і бути корисним суспільству. Тактильною чутливістю людина зобов`язана функціонуванню механорецепторів шкірного аналізатора.
Сучасне життя людина насичене, а оточуюче природне середовище спотворене екологічною ситуацією в світі. З багатьох причин шкіра людини піддається негативному впливу різних факторів зовнішнього середовища. На даний час зростає кількість різного роду захворювань шкірного аналізатора, які можуть бути викликані як природними факторами, так і антропогенними (в тому числі і спричинені виробничим середовищем).
Мета нашої роботи з`ясувати вплив вікових та природних факторів на стан та функціонування шкірного аналізатора.
Завдання нашої курсової роботи полягає у вирішенні наступних питань:
розглянути морфологічні особливості шкірного аналізатора;
з`ясувати фізіологічні особливості функціонування шкірного аналізатора;
з`ясувати вікові та гендерні особливості шкіри;
навести матеріали для проведення дослідження тактильної чутливості шкірного аналізатора;
охарактеризувати вплив факторів природного середовища на шкіру та виникнення захворювань спричинених даними факторами;
з`ясувати значення загартування для шкірного аналізатора.
При виконанні курсової роботи були використані наступні методи дослідження: описовий, експериментальний, пояснювально-ілюстративний, аналіз та синтез, збір наукової інформації.
Розділ 1. Морфо-функціональна структура шкіряного аналізатора
1.1 Анатомічна будова
Шкіра покриває зовнішню поверхню тіла (рис. 1), складається з епідермісу — поверхневого шару та глибокого шару — власне шкіри, або дерми. Під шкірою лежить шар підшкірної основи. Загальна площа шкіри дорослої людини — 1,5— 2,0 кв.м.
Рис. 1. Будова шкіри: а — епідерміс; б — власне шкіра (дерма); в — підшкірна основа; 1, 5 — волос; 2 — сосочки власне шкіри; 3 — протока потової залози; 4, 9, ІЗ, — дотикове тільце; 6 — роговий шар епідермісу; 7— блискучий шар епідермісу; 8— корінь волоса; 10 — сальна залоза; 11 — м’яз — підіймач волоса; 12 — сумка волоса; 14 — цибулина волоса; /5 — розширена частина сумки; 16 — потова залоза; 17— вена; 18 — артерія; 19 — нерв
Епідерміс шкіри складається з багатошарового епітелію, поверхневі клітини якого ороговівають і поступово злущуються, замінюються новими. Цей шар (роговий) має неоднакову товщину в різних частинах тіла. Найбільша товщина його на долоні кисті та на підошовній поверхні стопи, найтонша — на повіках. Глибокий шар епідермісу називають блискучим, або зародковим шаром. У його клітинах накопичується особлива речовина — елеідин, що твердне, внаслідок чого в клітині зникає ядро й вона перетворюється на лусочку, яка відмирає і злущується.
В клітинах глибокого (базального) шару епідермісу міститься пігмент (меланін), який забарвлює тканини. В деяких ділянках шкіри (навколо соска молочної залози, на зовнішніх статевих органах, мошонці, в ділянці відхідника та ін.) меланін розміщується не тільки в клітинах епідермісу, а й у сполучній тканині, а тому ці ділянки мають темнішу пігментацію.
Рис. 2. Кровоносні та лімфатичні судини й капіляри шкіри:
1 — епідерміс; 2 — кровоносні капіляри; 3 — лімфатичні капіляри; 4 – вена, 5 – аптепія, 6 — лімфатична судина; 7 — підшкірна основа (клітковина); 8 — глибокий (базальний) шар шкіри; 9 — сосочковий шар шкіри
Власне шкіра — дерма складається з двох шарів: сосочкового і сітчастого. Сосочковий шар — це пухка сполучна тканина. Сосочки утворюють гребені й борозни шкіри. В сосочках розміщені кровоносні й лімфатичні судини та нервові чутливі закінчення — рецептори, які сприймають больові, дотикові й температурні подразнення. Найбільшої висоти сосочки досягають у місцях із підвищеною чутливістю — на долонній поверхні кінчиків пальців, що має велике значення при виконанні тонких трудових процесів. Виступаючи над поверхнею епідермісу, сосочки утворюють папілярний візерунок (рис. 2). Кожна людина має свій, притаманний лише їй одній папілярний візерунок. Цю ознаку використовують у судово-медичній практиці.
Найбільш розвинений сітчастий шар шкіри утворений із щільної сполучної тканини. Від цього шару залежать механічні властивості шкіри — міцність, еластичність. Міцність дерми зумовлена розташуванням у ній колагенових волокон, які в основному лежать паралельно й косо щодо поверхні шкіри, утворюючи при цьому сітку. Дерма переходить у підшкірну основу.
Різкої межі між шкірою та підшкірною основою не виявлено Підшкірна основа складається переважно з пухкої сполучної тканини, в петлях якої розміщені жирові скупчення, різні за формою та масою. В деяких місцях у підшкірній сполучній тканині жиру немає, наприклад на повіках, у раковині вуха, мошонці. Найбільше жиру відкладається в ділянці живота, грудних залоз, таза Жирова підшкірна основа краще розвинена у жінок, ніж у чоловіків. Вона захищає внутрішні органи від травм, переохолодження, а також є запасом поживних речовин, який у разі потреби використовується організмом.
Залози шкіри. В шкірі локалізується велика кількість залоз: потові, сальні та молочні. Потові залози — довгі прямі трубочки з секреторним клубочком на кінці. Отвір трубочки відкривається на поверхні шкіри. Розміщуються потові залози в глибоких шарах шкіри, кількість їх доходить до 2 млн. Найбільше їх на долонях і підошвах (до 1 тис. на 1 кв. см). У дітей потові залози розвинені ще недостатньо. Потові залози виділяють піт, до складу якого входять вода, продукти азотистого обміну, мінеральні солі. Випаровуванням води регулюється тепловіддача тіла. При м’язових напруженнях до складу поту входить також і молочна кислота — продукт обміну речовин у м’язах. Потовиділення регулюється центральною нервовою системою, в якій містяться центри потовиділення.
Сальні (альвеолярні) залози розміщені у власне шкірі. Більшість їх зосереджено в коренях волосся — волосяних мішечках. Шкірне сало, яке виділяється цими залозами, змащує волосся та всю поверхню шкіри людини. Сальні залози відсутні на долонях і підошвах.
До видозмінених сальних залоз належать мейболієві залози, які є на повіках, а також залози зовнішнього слухового проходу, що виділяють вушну сірку.
Грудні залози — парні, філогенетичне зв’язані з потовими залозами, а функціонально — зі статевими органами. Грудні залози у жінок мають складну будову. Кожна з них складається з 12 — 20 радіально розміщених часточок, оточених жировою тканиною. Протоки залоз відкриваються в молочні пазухи, які містяться навколо соска. Грудний сосок складається з гладеньких м’язів, у центрі його є отвір, крізь який виділяється молоко в період лактації, тобто під час вигодовування дитини.
Похідні шкіри — це рогові придатки: нігті й волосся. Всі вони мають епідермальне походження.
Волосся покриває все тіло, за винятком червоної частини губ, долонь, підошов і деяких частин зовнішніх статевих органів. Найбільше волосся зосереджено на шкірі голови, брів, у пахвовій западині, на лобку, у чоловіків — на обличчі (вуса, борода) й часто на грудях і ногах. Корінь волосини міститься у власне шкірі, потовщення його називається цибулиною, яка лежить у сумці волосини. Вільна частина волосини, що виступає над шкірою, називається стрижнем. Волосся росте похило до поверхні шкіри. Під мікроскопом можна роздивитися будову волосини: вона складається з мозкової м’якушевої речовини, яку оточує дещо щільніша кіркова речовина, а зверху є тверда оболонка, або кутикула. До волосяного мішечка прикріплений м’яз, що піднімає волосся. У волосяний мішечок відкривається сальна залоза. При одночасному скороченні багатьох цих м’язів волосся підіймається, і в людини утворюється так звана гусяча шкіра. Це спостерігається при переохолодженні, отруєннях, сильному болю. Зі скороченням м’язів звужуються кровоносні судини, що зменшує приплив крові й тепловіддачу. У живої людини волосся росте безперервно, але тривалість його життя незначна. Так, волосся голови змінюється через 2 — 4 роки, вій — 4 — 5 міс. За місяць волосина виростає на 1 см. Волосся має різне забарвлення — від блідо-жовтого до чорного. Забарвлення його залежить від наявності в кірковому шарі пігменту меланіну, а інтенсивність — від його кількості. При втраті пігменту волосся сивіє. Сивина пов’язана з проникненням повітря між клітини кіркового шару волосся.
Нігті розміщені на тильних поверхнях кінцевих фаланг кисті та стопи. Це тонкі ороговілі пластинки епідермісу. Найбільша частина нігтя — його тіло — закінчується вільним краєм, який називається дистальним, а проксимальним тонким кінцем — коренем — ніготь заглиблений у шкіру — ложе. На місці переходу тіла нігтя в корінь є росткова зона півмісяцевої форми білого кольору. Нігті ростуть безперервно й виростають до 4 мм за місяць. У роговому шарі нігтя відсутні кровоносні судини й нерви. Рожевий колір нігті мають за рахунок кровоносних судин, що лежать під нігтьовою пластинкою й просвічуються крізь неї. При стенозі судин і застійних явищах нігті набувають синюватого відтінку. Ніготь оточений невисоким шкірним валиком.
Рецептори шкіри. Організм контактує з навколишнім середовищем за допомогою рецепторів. Рецептори поділяються на два типи: зовнішні, або екстерорецептори, які локалізуються на поверхні тіла — в шкірі, слизових оболонках рота, носа, в органах зору, слуху та ін.; внутрішні, або інтерорецептори, які лежать в оболонках внутрішніх органів. Як зовнішні, так і внутрішні рецептори є початковою ланкою центральної нервової системи, яка, отримавши сигнал, відповідним чином реагує на нього.
Екстерорецептори розміщені на поверхні тіла в шкірі, вони поділяються на дві групи. До першої групи належать контактні рецептори: больові, температурні, дотику, тиску, тепла, холоду. З цими рецепторами подразник стикається безпосередньо. До другої групи належать просторові рецептори, органи зору, слуху та нюху, за допомогою яких сприймаються подразнення з простору, тобто з певної відстані.
Інтерорецептори також поділяються на дві групи: на пропріорецептори й вісцерорецептори. До пропріорецепторів належать рецептори м’язів, сухожилків, фасцій і суглобових сумок, а також рецептори присінково-завиткового апарата. Вісцерорецептори містяться у внутрішніх органах. Шкірні рецептори являють собою нервові закінчення, які утворюють густі сітки під епідермісом. Вважають, що нервові закінчення, вільні від мієліну, є рецепторами больового відчуття. Рецептори дотику — дотикові меніски (тільця Мейсснера), що містяться в сосочках шкіри у вигляді спірального волоконця. Дотиковими рецепторами служать і волосяні мішечки. Тиск сприймають пластичні тільця (тільця Фатера — Пачіні), які складаються з зовнішньої та внутрішньої капсул, де містяться кінцеві розгалуження нерва. Холод сприймають колби Краузе, побудовані з капсули, всередині якої міститься корзинчасте сплетення нервів. Тепло сприймають тільця Руффіні, вони нагадують веретеноподібне сплетення, яке лежить під епідермісом.
У шкірі і зв’язаних з нею структурах розміщуються механо-, терморецептори і рецептори болю. Вони не зібрані в окремі органи чуттів, а розсіяні по всій шкірі. Густота розташування шкірних рецепторів не скрізь однакова.
Механорецепція (дотик) має ряд властивостей, зокрема відчуття тиску, дотику, вібрації і лоскотання. Гадають, що кожен вид відчуття має свої рецептори. У шкірі вони розташовані на різній глибині і у різних її структурних утворах. Більшість рецепторів є вільними нервовими закінченнями чутливих нервів. Частина їх міститься у різного роду капсулах (мал. 3).
Мал. 3. Рецептори шкірної чутливості: а — тільця Руфіні, б — диски Меркеля, в — тільця Мейснера, г — тільця Пачіні, д — луковиця Краузе, е — вільне нервове закінчення
Тільця Мейснера є датчиками швидкості — подразнення сприймається під час руху об’єкту. Розташовані вони у позбавленій волосяного покриву шкірі (на пальцях, долонях, губах, язику, статевих органах, сосках грудей). Швидкість сприймають також вільні нервові закінчення, що лежать навколо волосяних цибулин.
Диски Меркеля сприймають інтенсивність (силу) тиску. Вони є у вкритій волоссям і позбавленій волосяного покриву шкірі.
Тільця Пачіні — рецептори тиску й вібрації. Вони виявлені не тільки у шкірі, але й у сухожиллі, зв’язках, брижі.
Усі названі утвори є закінченням дендритів мієлінових волокон групи Ар, швидкість проведення збудження у яких становить 30—70 м/с. Поряд з ними у кожному нерві можна виявити і немієлінізовані волокна. У деяких нервах вони становлять близько 50%. Частина їх передає імпульси від терморецепторів, інші— реагують на слабкі тактильні стимули, але більшість волокон належить до ноцирецепторів, що сприймають біль. Точність локалізації відчуття у тактильних рецепторах вказаної групи невелика, як і швидкість проведення імпульсів нервами, що відходять. Вони сигналізують про слабкі механічні стимули. Гадають, що тактильні рецептори разом із ноцирецепторами грають значну роль у зародженні відчуття лоскотання.
М’язові рецептори (рис. 4) зв’язані з безліччю рефлекторних реакцій, які забезпечують те чи інше положення тіла в просторі.
Рис. 4. Рецептори м’язів: а — вільні закінчення аферентного волокна, які обплітають кінець м’язового волокна; б — м’язове веретено; 1,4— закінчення еферентного волокна; 2 — закінчення аферентного волокна; 3 — капсула; 5 — внутрішні м’язові волокна; 6, 8 — еферентне волокно; 7 — аферентне волокно рецептор.
До м’язових рецепторів належать тільця Фатера — Пачіні, голі нервові закінчення, тільця Гольджі, м’язові веретена. Тільця Фатепа — Пачіні містяться в сухожилках, суглобових сумках, фасціях, періості. Тільця Гольджі (цибулиноподібні тільця) являють собою заповнену лімфою капсулу, в яку заходять сухожильні волокна, оточені оголеними нервовими волоконцями. При напруженні сухожилка рецептор збуджується. М’язові веретена — це посмуговані волокна завдовжки 1—4 мм, оточені капсулою, яка заповнена лімфою. В капсулі міститься від 3 до -13 волоконець. М’язові веретена відповідають і на розтягнення, й на скорочення м’язів, тому що мають подвійну іннервацію: еферентну й аферентну.
Кількість рецепторів у різних частинах шкіри різна. Так, на 10 кв. мм шкіри гомілки в середньому припадає один, а в ділянці голови — 30, тоді як на подушечках пальців їх 230.
1.2 Фізіологія шкірної чутливості
Зовнішні подразнення через кору великого мозку визначають поведінку людини й тварин, а також впливають на функції внутрішніх органів.
Шкіра людини виконує ряд таких важливих функцій, як терморегуляцію організму, захисту його від шкідливих зовнішніх впливів, виділення продуктів обміну, депонує кров. Шкіру треба оберігати від перегрівання та сонячного опромінення, що може призвести до стійких змін у кровоносних судинах. Брудна шкіра веде до закупорки потових отворів і протоків сальних залоз, що може викликати запалення волосяних фолікулів. Шкіра надзвичайно чутлива до хімічних речовин, — про це треба пам’ятати тим, хто працює на відповідних виробництвах. Часті подразнення шкіри хімічними речовинами можуть стати причиною раку шкіри. Через шкіру всмоктуються різні отруйні речовини: нікотинова кислота, анілінові барвники, сполучення хрому, препарати ртуті та ін., що може призвести до загального отруєння організму.
Під впливом механічної сили деформується мембрана рецепторів. При цьому збільшується проникність її для натрію. Внаслідок цього виникає рецепторний потенціал (РП), що має такі самі властивості, як і місцевий. Поширюючись на сусідні ділянки, він призводить до виникнення ПД у суміжнім перехваті Ранв’є. Ці процеси розвиваються в середині капсули. Потенціал, який виникає, поширюється доцентрове.
Серед механорецепторів є такі, які швидко або повільно адаптуються. Здатність їх до адаптації дозволяє людині через певний час після одягання не помічати на собі одягу. Але варто «нагадати» про одяг, як завдяки підвищенню чутливості рецепторів ми знову починаємо його відчувати.
У реальних умовах при дії на шкіру подразника ПД виникає у рецепторах декількох типів. Звідси збудження передається у спинний мозок, а потім через бокові і задні стовпи—до таламуса і кори великого мозку. На кожному із рівнів (спинний мозок, стовбур мозку, таламус, кора великого мозку) аферентна інформація аналізується. При цьому на кожному рівні можливе формування відповідних рефлексів. Для рефлекторної відповіді велике значення має рефлексогенна зона — місце нанесення подразника. Аференти, які входять у спинний мозок задніми корінцями, у кожному сегменті іннервують обмежені ділянки шкіри, що називаються дерматомами. У спинному мозку суміжні дерматоми значно перекриваються внаслідок перерозподілу пучків волокон у периферичних сплетіннях. Тому кожний периферичний нерв містить волокна від кількох задніх корінців, а кожний корінець — від різних нервів (мал. 5).
На рівні спинного мозку аферентні нейрони тісно взаємодіють як з мотонейронами, так і з вегетативними нервами (звичайно, у тих відділах спинного мозку, де вони є). Тому при дії подразника на шкіру можуть виникати рухові або вегетативні рефлекси. Виникнуть вони чи ні, якою мірою будуть вираженими, залежить від конкретних властивостей подразника, а також низхідних імпульсів тих відділів ЦНС, що розташовані вище.
Другий нейрон соматосенсорної аферентації лежить у спинному мозку або у стовбурі мозку. Волокна його доходять до вентробазальних ядер таламуса контралатеральної половини. Тут, як і у спинному мозку, є досить чітко виражене соматотопічне представництво від конкретної ділянки периферії до відповідного відділу таламуса. Від вказаних ядер таламуса імпульси спрямовані до інших ядер таламуса або до соматосенсорних зон кори великого мозку.
У кожній половині великих півкуль мозку є дві соматосенсорні зони: одна у задній центральній звивині (51), друга—у верхньому відділі бокової борозни (511), яка відокремлює тім’яну частку від скроневої.
У 51 представлена проекція протилежного боку тіла з добре вираженою соматотопічністю. Соматотопічність шкіри характерна і для 511, хоча тут вона виражена меншою мірою. Важливо й те, що у 511 є представництво обох половин тіла у кожній півкулі. Соматотопічна карта кори великого мозку значно спотворює периферичні зв’язки: шкіра найважливіших для людини відділів— рук і органів мовлення (на периферії їх рецептори розташовані дуже щільно) — має велику площу.
Мал. 5. Схема сегментарної чутливості шкіри людини.
Літерами та цифрами позначено сегменти, аферентні нерви яких іннервують метамери тіла (за даними Г. Н. Касіля). Тр — сегменти голови; г—грудні сегменти; н — поперекові сегмент; к — крижові сегменти
Нейрони у соматосенсорній корі згруповані у вигляді вертикальних колонок діаметром 0,2—0,5 мм. Тут можна виявити чітку спеціалізацію, яка виражається у тому, що колонки зв’язані з певним типом рецепторів. Ділянка 51 посилає безліч еферентних аксонів до інших ділянок кори великого мозку. Зв’язок із моторною зоною кори великого мозку забезпечує корекцію рухів за принципом зворотного зв’язку. В соматосенсорних зонах протилежної півкулі здійснюється білатеральна координація. Низхідний вплив на таламус, ядра спинного мозку забезпечують еферентний контроль висхідної імпульсації.
Але найістотнішим є те, що у корі великого мозку відбувається усвідомлення відчуття. Ушкодження її соматосенсорних зон призводить до того, що при дотику до шкіри людина не може точно дати просторову та іншу характеристику подразника. Крім того, кора великого мозку разом із нижчележачими підкірковими структурами через вищевказані низхідні впливи може брати участь і в усвідомленому контролі всіх висхідних шляхів.
Терморецептори. У шкірі розміщені також терморецептори. Крім шкіри, вони є у різних відділах ЦНС. Терморецептори беруть участь у регуляції теплообміну організму. Розрізняють два типи терморецепторів — холодові й теплові. До них із деяким застереженням можна зарахувати також терморецептори, які дають відчуй я болю при дії дуже низької або дуже високої температури.
Холодові рецептори лежать більш поверхнево у епідермісі і зразу під ним, а теплові—у верхніх і середніх шарах власне шкіри. Терморецепцію здійснюють вільні нервові закінчення. Розрізняють власне теплові рецептори і неспецифічні, що збуджуються під час охолодження і тиску. Площа поля терморецеп горів становить близько 1 мм2.
Механізм стимуляції терморецепторів пов’язаний із змінами метаболізму залежно від дії відповідної температури (зміна температури на 10 °С у 2 рази зумовлює зміну швидкості ферменгативних реакцій).
Під час тривалої дії температурного подразника терморецептори адаптуються, тобто чутливість у них поступово знижується. Тому, якщо охолодження відбувається повільно, обмороження можна й не помітити.
Висхідні шляхи від терморецепторів спрямовані у ретикулярну формацію стовбура мозку або у вентробазальний комплекс таламуса. З таламуса вони можугь іти в соматосенсорні зони кори великого мозку.
Пропріорецептори. До сприйняття стану окремих частин тіла причетні її пропріорецептори — м’язові веретена, сухожильні органи і суглобні рецептори. За допомогою їх без участі зору можна досить точно визначити положення окремих частин тіла у просторі.
Пропріорецептори беруть участь в усвідомленні напрямку й швидкості руху кінцівок. За функцією вони нагадують рецептори вестибулярного аналізатора.
Поряд із механо- і терморецепгорами шкіри. Пропріорецептори дозволяють правильно оцінити не тільки положення окремих частин тіла, а й побудувати тривимірний чуттєвий світ. Головним джерелом інформації при цьому служить рука, якщо вона рухається, дотикаючись до предмета і обмацуючи його. Наприклад, як можна без руху і обмацування виявити такі якості, як рідкий, клейкий, твердий, еластичний, гладенький тощо.
1.3 Характеристика гендерних та вікових особливостей шкіри
Структурні й анатомічні особливості. Структура чоловічої шкіри більш груба, роговий шар і дерма товща, ніж у жінок, а підшкірно-жирова клітковина тонше. Шкіра чоловіків тоншає поступово починаючи з 12 років, у той час як у жінок до п’ятдесятьох років вона істотно не міняється, і тільки потім починає прогресивно тоншати.
Взаємозв’язок колагену дерми зі статтю очевидна. Доведено зв’язок між товщиною шкіри і вмістом колагену в чоловіків у всіх вікових групах, у жінок же подібний взаємозв’язок виявляється лише в осіб старше шістдесяти років. У тому самому віці і при однакових кліматичних умовах зморшки сильніше виражені в чоловіків, чим у жінок. Щільність колагену, яка обчислюється як відношення колагену дерми до її товщини, тісно пов’язана з віком як у чоловіків, так і в жінок, але вона істотно нижче в жінок у всіх вікових групах. Встановлено, що хронологічне старіння пов’язане з загальним вмістом колагену. Споконвічно більш низький вміст колагену є, можливо, однією з причин того, чому шкіра жінок старіє раніше, ніж чоловіча. Можливо, одним з факторів, що впливають на гендерні розходження вмісту колагену, є рівень продукції андрогенів.
Установлено залежність лінійного зменшення колагену від старіння. Темп зменшення однаковий в осіб обох статей і складає 1% протягом кожного року дорослого життя.
Гендерні особливості старіння встановлені і для різних топографічних частин тіла. Так, старіння шкіри в області передпліч у жінок починається з 35 років, а в чоловіків — з 45 років.
До 12 років істотних гендерних розходжень у будові підшкірно-жирової клітковини немає. У дівчинок підшкірно-жирова клітковина продовжує збільшуватися з пубертатного періоду, а в хлопчиків вона істотно не змінюється. У чоловіків підшкірно-жирова клітковина з віком має тенденцію до нагромадження в області живота і верхньої частини тіла, а в жінок — в області стегон і сідниць. Активність ліпаз ліпопротеїнів у жінок вище, особливо в області підшкірно-жирової клітковини живота і сідниць, у чоловіків же вона істотно нижче і більш висока в області живота. Ці топографічні і гендерні відмінності в активності ліпаз ліпопротеїнів лежать в основі диференціації розподілу жиру і служать одним з факторів розвитку целюліту в жінок.
Біохімічні особливості. У чоловіків склад сфінголіпідів рогового шару не залежить від віку, на відміну від жінок, у яких у препубертатному і зрілому віці істотно підвищений вміст церамідів I і ІІ типів і зменшений — III і VI типів. Після пубертата зменшується вміст церамідів II типу і збільшується — церамідів III типу. Доведено, що саме ці ліпіди відіграють важливу роль у зволоженні шкіри і бар’єрної функції епідермісу.
Визначені розходження виявлені й у вмісті металів у волоссі: у жінок концентрація останніх істотно вище, ніж у чоловіків, і змінюється з віком. Так, концентрація міді у волоссі у жінок з віком збільшується, у чоловіків же вона залишається незмінної протягом усього життя.
Механічні властивості. Клінічна оцінка гідратації рогового шару і ступеня лущення не виявила істотних відмінностей у чоловіків і жінок.
Функціональні властивості шкіри й адгезія корнеоцитів не відрізняється в чоловіків і жінок у різних топографічних частинах тіла й у різному віці.
Розтяжність шкіри ідентична, однак після гідратації вона збільшується тільки в жінок. Тому що шкіра жінок тонша, видалення рогового шару сприяє швидкому розтягуванню шкіри. Доведено явний позитивний вплив естрогенів на гідратацію шкіри обличчя, при якому ступінь виразності дрібних зморщок зменшується.
Функціональні особливості. У чоловіків рівень екринової секреції потових залоз удвічі вище, а поту на 0,5 нижче, ніж у жінок. Пубертатна пітливість на долонях і підошвах більш виражена в жінок, з віком ці розходження зникають. Гендерні відмінності чоловічої і жіночий екринової секреції обумовлені ефектом необоротної генної експресії в більшому ступені, ніж наслідком впливу полових гормонів (андрогенів).
Реакція на екзогенні впливи. Чоловіки частіше страждають контактним дерматитом і роздратуваннями шкіри. Установлено більш високий рівень трансепідермальної втрати води в жінок, що, можливо, пов’язано з рівнем секреції естрогенів. Відзначимо, що результати деяких досліджень свідчать, що у віці 18-39 років рівень трансепідермальної втрати води нижче в жінок, ніж у чоловіків.
Мікроциркуляція шкіри. Установлено вплив гормональних факторів на судинні припливи і швидкість циркуляції крові в судинних сплетіннях дерми. Доведено розходження мікроциркуляції шкіри в чоловіків і жінок у репродуктивному віці й у жінок у різних фазах менструального циклу. У жінок циркуляція крові в поверхневих судинних сплетіннях уповільнена, але це пов’язане із симпатичним тонусом, а не зі структурними чи функціональними особливостями судин.
У жінок мікроциркуляція шкіри міняється протягом менструального циклу: вона нижче в лютеїнову фазу і вище — у передовуляторну. Найбільша холодово-індуційована конструкція і найменше відновлення відзначаються в лютеїнову фазу. Ці зміни необхідно враховувати при визначенні термінів оперативних косметологічних втручань.
Доведено прямий вплив статевих гормонів на стінки судин. Естрогени впливають на симпатичну нервову систему, індукуючи вазоконструкцію шляхом впливу на альфа-2-адренорецептори. Доплерівська судинометрія виявила уповільнення шкірної мікроциркуляції в молодих жінок порівняно з чоловіками і жінками старше 50 років. Відповідна реактивна гіперемія в молодих жінок менша, ніж у чоловіків і в жінок старше 50 років. Саме тому жінкам старше п’ятдесятьох років доцільно обмежувати кількість теплових процедур для обличчя.
Чуттєва функція. Шкіра чоловіків менш чуттєва до болю і зміни температури. Установлена також більш виражена асиметрія чутливості між руками з перевагою відповідної реакції на шкірі лівої руки. У жінок асиметрія менш виражена і переважає відповідна реакція на правій руці.
Забарвлення шкіри. При рівних етнічних, кліматичних і соматичних умовах шкіра чоловіків більш темна, що обумовлено не гормональним впливом (тестостерон, естрогени), а кількістю меланіну, гемоглобіну і каротину. У жінок колір шкіри більш гомогенний. Колориметричні дослідження показали, що пігментація і червоність шкіри в чоловіків у віці 65-88 років більш виражені, ніж у жінок такого віку, але таких розходжень немає в молодих людей (18-26 років).
Гормональні впливи. Усі перераховані вище розходження можуть бути пов’язані з впливом гормонів. Вміст колагену в дермі контролюється естрогенами, чи тестостероном, чи обома гормонами. У чоловіків шкіра містить більше колагену, ніж шкіра жінок того ж віку, хоча темп зменшення його вмісту однаковий і складає 1 % протягом кожного року дорослого життя зі зміною співвідношення колагену I і III типів. При замісній гормональній терапії вміст колагену дерми в жінок збільшується на 48%. Для чоловіків подібних препаратів поки немає.
Сально-волосяні структури. Сальні залози і волосяні фолікули є гормонально залежними як у чоловіків, так і в жінок у всіх вікових періодах. У чоловіків більш високий рівень сальної секреції у віці 20-69 років. У віці 50-70 років секреція сальних залоз у чоловіків істотно не міняється, у те час як у жінок вона значно знижується, що, можливо, пов’язано зі зменшенням оваріальної активності.
Нема кореляції між вмістом у крові тестостерону і рівнем сальної секреції.
Розподіл волосся на тілі в чоловіків і жінок різний. Найбільш значимі гендерні розходження полягають у тім, що в чоловіків волосся менш густе і відсоток волосся у фазі телогена вищий. Вплив андрогенів на ріст волосся у визначених топографічних частинах тіла відзначено як у чоловіків, так і в жінок. Андрогени впливають на клітини волосяного фолікула, на які, у свою чергу, впливають меланіностимулюючий гормон, гормони щитовидної залози, пролактин, особливості харчування. Високий рівень тестостерону пригнічує клітини сосочкової частини волосяного фолікула і кератиноцити, у меншому ступені діє на фибробласти. У той час як низький рівень тестостерону подібних ефектів не виявляє. Дія естрогенів і ципротерону протилежна.
Розділ 2. Матеріали та методи дослідження шкірної чутливості
Матеріали та обладнання: волоски Фрея (набір), циркуль, естезіометр Вебера, лінійка, кульки розміром з горошину; три посудини з водою (температура води в посудині №1 10 – 15 0С, в посудині №2 25 – 30 0С, в посудині №3 40 – 45 0С) термометр; спиртівка, булавки, лід, дистильована вода.
Визначення порогу дискримінації.
Для визначення порогу дискримінації користуйтесь циркулем з двома ніжками або естезіометром Вебера. Доторкайтеся до шкіри ніжками циркуля, розсовуючи чи зсовуючи їх. При певному ступені зближення ніжок циркуля досліджуваний починає сприймати два подразника як один. Це і є поріг дискримінації.
Визначте поріг дискримінації для шкіри передпліччя, лобу, кінчика носа, пальців руки. Розмістіть назви областей шкіри в порядку збільшення порогу дискримінації. Заповніть таблицю. Зіставте пороги тактильної чутливості у студентів групи і зробіть висновки щодо індивідуальних її коливань. Від чого вони залежать?
Дослідження просторового порога тактильної чутливості
| Досліджувана ділянка
| Поріг дискримінації |
| Кінчик носа
| |
| Лоб
| |
| Пальці рук
| |
| Передпліччя
| |
Естезіометр Вебера.
Виявлення тактильних, теплових, холодових і больових точок шкіри.
На тильній поверхні кисті і променевозап’ястного суглоба намалюйте квадрат, сторона якого 1 см, потім за допомогою набору Фрея, нагрітою і охолодженою булавочними головками найдіть кількість тактильних, теплових і холодових точок, а вістрям булавки найдіть і відмітьте больові точки (ноцирецептори).
Підрахуйте частоту розміщення теплових, холодових, тактильних і больових точок на 1см2 поверхні шкіри. Замалюйте шкіру з усіма рецепторами.
Виявлення температурної адаптації шкіряних рецепторів.
Опустіть праву руку в посудину №1 (температура води 10 — 15 0С), а ліву – в посудину №3 (температура води 40 – 45 0С). Через 1-2 хвилини перенесіть обидві руки в посудину №2 (температура води 25 – 30 0С).
Відмітьте різницю у сприйнятті цієї температури правою і лівою руками. Поясніть отримані результати.
Дослід Аристотеля.
Покладіть на стіл кульку, доторкніться до нього сусідніми ділянками шкіри кінцевих фаланг вказівного і середнього пальців і покатайте його по столу. Перехрестіть обидва пальці; доторкніться до кульки так, щоб він виявився між перехрещеними пальцями, і знову покатайте його по столу. В першому випадку буде відчуття однієї кульки, у другому – двох.
Перехрещеними пальцями доторкніться до кінчика носа – будете відчувати два кінчика носа. Поясніть отримані результати.
Розділ 3. Аналіз впливу оточуючого середовища на шкіру та загартування шкіри
3.1 Негативна дія оточуючого середовища на шкіру людини
Дія оточуючого середовища на шкіру людини в більшості випадків має негативний характер. Оскільки руйнування озонового шару спричиняє все меншу захищеність від ультрафіолетових променів. Дія сонячного випромінювання несе в собі більш негативний ефект ніж позитивний. Постійне потепління клімату викликає зростання температур. Внаслідок безпосередньої дії на шкіру різних зовнішніх подразників механічного, фізичного, хімічного, біологічного характеру виникають запалення шкіри. Виділяють безумовні, абсолютні хвороботворні фактори, при потраплянні котрих на шкіру обов’язково виникав запальна реакція (кислоти, основи, деякі органічні сполуки, великі дози сонячного, ультрафіолетового та рентгенівського проміння, висока і низька температура та ін.), і факультативні, які спричиняють запальні явища не у всіх людей, а тільки в осіб з підвищеною чутливістю до цього подразника (алергену). До них відносяться різні речовини рослинного і тваринного походження (пилок квітів, сік рослин, волосся, лусочки шкіри тварин та ін.), хімічні сполуки (солі нікелю, хрому, миючі і косметичні засоби, фарби, лаки, політури, медичні препарати та ін.).
Простий дерматит виникає тільки на ділянках дії подразника. Прояви запальної реакції шкіри можуть бути різноманітними і залежать від. тривалості контакту і сили чинника, захисної здатності шкіри. Дерматит проявляється висипом червоних плям, вузликів, пухирців, пухирів і некрозом (відмиранням). Часто це тільки почервоніння і пухирці. При дії сильних подразників виникають глибокі виразки, які загоюються з утворенням рубця. Суб’єктивно турбує біль, паління, свербіж. Після усунення безумовного чинника дерматит зникає і без повторного подразнення не виникає.
Потертості серед простих дерматитів трапляються найчастіше. Вони з’являються на долонях при одноманітній фізичній праці, особливо інструментом чи реманентом з погано обробленою ручкою, держаком, на стопах при непідігнаному взутті, невміло намотаній онучі. Виникають почервоніння, водяні пухирі, набряк, садна. Крім того, потертості іноді розвиваються від тертя двох стичних поверхонь шкіри великих складок у вигляді почервоніння, а у гладких осіб нерідко приєднується мокнення і гноячкова інфекція. У немовлят у перші місяці життя може розвиватися пелюшковий (сповитковий) дерматит від тертя грубих пелюшок і дії продуктів розкладу сечі й калу. У розвитку таких дерматитів відіграють роль мікроби, наявні на шкірі.
Дерматит внаслідок дії фізичних факторів виникає в побутовій і виробничій обстановці. Навесні дерматит часто зумовлює сонячне опромінення.
Через 2—4 год після першого перебування на сонці відкриті ділянки шкіри червоніють, злегка набрякають, інколи з’являються дрібненькі пухирці з прозорим вмістом, а при передозуванні сонячних ванн — пухирі. Суб’єктивно турбує значне паління, біль, свербіж. На 2 — 4-й день починає лущитися епідерміс і шкіра буріє. В осіб із ніжною білою шкірою після сонячних опромінень з’являються загальна стурбованість, спрага; підвищення температури тіла, які тривають 3 — 5 днів. Зловживання сонячними опроміненнями спричиняє не тільки дерматит, а й виникнення ластовиння, розростання бородавок, раннє старіння шкіри (на ній з’являються зморшки), її атрофію та ін. Щоб цього не сталося, слід звикати до сонячних променів поступово. У перші дні перебування на сонці бажано змащувати шкіру сонцезахисними кремами «Луч», «Антилюкс», «Щит» та ін.
Вплив високої температури призводить до опіків, прояв яких залежить від стану діючого фактора, температури і тривалості дії. Найперша допомога при опіках будь-якого характеру, особливо в побуті — прикласти холод на ділянку ушкодження (лід, холодна вода та ін.). Якщо трапився опік розтопленим смальцем, олією, молоком чи окропом, необхідно негайно обпечену ділянку підставити під струмінь холодної води, а через декілька хвилин прикласти змочену в спирті чи горілці марлю (4 — 6 шарів), вату. Якщо спирту немає, марлю можна змочити 1 — 3 % розчином борної кислоти або 0,5 % (інтенсивно забарвлений) розчином калію перманганату. При опіках з появою пухирів слід звернутися до лікаря чи викликати швидку допомогу.
Вплив на організм низької температури веде до відмороження. Йому передує прихований період, який характеризується похолоданням, побілінням і втратою чутливості. Найчастіше відморожуються відкриті і кінцеві ділянки тіла — пальці рук і ніг, ніс і щоки, вуха. У тих, хто працює на холоді і вітрі, ці місця мерзнуть до посиніння, набрякають. Інколи на таких вогнищах з’являються вузлики і вузли. Суб’єктивно турбує пощипування, поколювання, біль, свербіж, у деяких випадках утрачається чутливість.
Можливість відмороження посилюють підвищена вологість, вітер, тісне взуття, зниження опірності окремих тканин (наявність відмороження раніше, підвищена пітливість, поранення та ін.) і всього організму (фізична і нервова перевтома, нестача вітамінів, ослаблення організму після гострих хронічних захворювань, велика втрата крові, алкогольне сп’яніння тощо). В ослабленої людини обмороження може статися навіть при плюсовій температурі (+5…+8 °С). Перша допомога при відмороженні: потерпілого влаштовують у теплому приміщенні, обморожені ділянки поступово зігрівають, злегка розтирають камфорним, саліциловим спиртом, гліцерином, горілкою, застосовують теплі ванни, змащують уражені ділянки жиром, роблять пов’язку з ватою і поліетиленовою чи целофановою плівкою. При глибоких ураженнях слід звернутися в медичний заклад. Профілактика: захищати відкриті ділянки від холоду (теплі шкарпетки, рукавиці, навушники тощо), постійно загартовуватись фізкультурою, масажем, обливанням холодною водою, обтиранням снігом, повноцінно харчуватися.
Дерматит, зумовлений дією кислот і основ, проявляється почервонінням, пухирями і змертвінням глибоких тканин. Клінічна картина розвивається залежно від концентрації подразника, його інтенсивності, експозиції. При дії сильних (плавикова, азотна, сірчана та ін.) концентрованих кислот і основ омертвіння настає негайно, а при малих концентраціях прояви наростають через декілька годин і навіть днів. Запобігання ураженням кислотами, основами та іншими сильнодіючими сполуками полягає в чіткому виконанні інструкцій з безпеки праці.
Дерматит внаслідок дії паливно-мастильних матеріалів найчастіше виникає в осіб, які стикаються з ними,—у заправників, мастильників, трактористів, комбайнерів та ін. Ураження шкіри бензином, гасом, газоліном, соляркою виникає внаслідок подразнювальної дії хімічного характеру. При цьому шкіра знежирюється, пересихає, виникають підвищене лущення епідермісу, часом тріщини, в які проникають хвороботворні мікроби і спричиняють піодермії. У деяких осіб на розгинальних поверхнях передпліч, стегон з’являються твердуваті вузлики — мастильні фолікуліти. Подібні ураження шкіри розвиваються внаслідок недотримання санітарно-гігієнічних правил, забруднення спецодягу, порушення технологічного виробничого процесу, незадовільних умов праці тощо. Профілактичні заходи спрямовуються на виконання вимог техніки безпеки, елементарних правил санітарії і гігієни особистого і загального характеру.
Дерматит біологічного походження спричиняють деякі рослини, гусінь, комахи, кліщі, мікроорганізми, серед яких трапляються облігатні й алергічні подразники. Хвороботворна дія на шкіру деяких рослин залежить від грунту, клімату, кількості сонячного світла, опадів тощо. Дерматит рослинного походження зумовлюють уколи колючок, шпичок, проникнення в шкіру гострих волосинок, внаслідок чого в глибокі шари потрапляють алкалоїди, глікозиди, ефірні масла рослин. Вони сенсибілізують організм, і при повторному контакті з рослинами розвивається алергічний дерматит. На нього найчастіше хворіють городники, хмелярі, садівники, працівники ботанічних садів, оранжерей та ін.
Дерматит можуть спричиняти пастернак, петрушка, конопля, хміль, помідори (листя і стебло), кукурудза, тютюн, соняшник, спаржа, а також оранжерейні рослини (нарцис, герань та ін.), бур’яни, трави.
Дерматит рослинного походження інколи набуває масового характеру на сінокосі, у піонерському таборі. На ділянках стикання з рослинами шкіра червоніє і з’являються пухирі відразу чи через 2—4 год. прихованого періоду. Зміни на шкірі значною мірою залежать від виду рослини, тривалості контакту з нею, температури повітря, погоди (сонячно, хмарно), а також від загального стану організму, його захисних і пристосувальних механізмів, функціональної особливості імунної системи. Після усунення подразників одужання настає протягом 4—7 днів.
Профілактика полягає в обмеженні контакту з хвороботворними рослинами, особливо при росі і сонячній погоді вранці, після дощу. Слід своєчасно лікувати ушкодження шкіри, піодермію. При диспансерних медоглядах необхідно усувати від роботи з алергізуючими рослинами осіб, які хворіють на хронічну екзему, нейродерміт, кропив’янку, бронхіальну астму та ін. Для запобігання запаленню шкіри внаслідок підвищення її чутливості під впливом сонячних променів і рослин рекомендують перед роботою змащувати відкриті ділянки захисними кремами.
Алергічні захворювання шкіри
В їх основі лежить алергія, яка проявляється підвищеною індивідуальною чутливістю організму до повторних впливів на нього алергенів (чужорідних речовин білкової чи хімічної природи). Перші стикання з алергеном зумовлюють вироблення в організмі антитіл без порушення стану здоров’я, д повторні — виникнення реакції алерген — антитіло з розвитком різних хворобливих змін у шкірі та інших тканинах і органах. Цей складний процес тісно пов’язаний з функціональним станом шкіри, нервової системи, ендокринних залоз, внутрішніх органів і систем.
Нині вивчена велика кількість факторів, які спричиняють сенсибілізацію (підвищену чутливість). Серед них близько 90 % хімічних алергенів і тільки 10 % — біологічних та інших. Незважаючи на профілактичні заходи, кількість алергічних уражень шкіри останнім часом зросла, що зумовлено широким впровадженням різних хімічних речовин у промисловості, сільському господарстві і побуті. Крім того, доступність великої кількості ліків і їх часте вживання, нерідко без призначення медичного, працівника і достатньої потреби збільшують кількість випадків медикаментозної алергії.
Алергічний дерматит розвивається від дії на шкіру факультативних подразників (алергенів). Він зумовлюється спадково-конституційними чи набутими розладами в діяльності нервової системи та внутрішніх органів і не виникає при першому стиканні з алергеном. Найчастіше розвивається через 5 — 20 днів на ділянці повторного стикання з подразником. Він може не дуже відрізнятися від простого дерматиту, але інколи нагадує екзему. На відміну від простого дерматиту алергічний має тенденцію поширюватися за межі дії подразника. Суб’єктивно турбує паління, свербіж. При усуненні чинника алергічного дерматиту настає одужання.
У наш час надзвичайно зросла кількість хімічних алергенів на виробництві і в побуті. Найчастіше алергічні дерматити спричиняють хімічні сполуки — солі хрому, нікелю» полімери, синтетичні смоли; побутові миючі матеріали — пасти, емульсії,, порошки; медикаменти—антибіотики, новокаїн, сульфаніламіди, аміназин, препарати йоду; косметичні засоби — фарби, тіні, губна помада, креми, пудра та ін. Особливо збільшилась кількість алергенів у сільському господарстві: хімічні добрива, пестициди, гербіциди, інсектициди тощо. Алергічний, дерматит найчастіше розвивається в осіб, які не виконують інструкції з техніки безпеки. Лікують алергічний дерматит у медичному закладі після обстеження хворого. Профілактика вимагає насамперед негайного усунення алергену.
Лікарський дерматит проявляється ураженням шкіри, слизових оболонок, а також внутрішніх органів і систем. Його розглядають як симптом медикаментозної хвороби. Розрізняють лікарську токсикодермію (токсико-алергічний дерматит) і лікарський алергічний контактний дерматит. Останній виникає внаслідок стикання шкіри з зовнішнім подразником (алергеном-медикаментом), суттєве значення в його розвитку має порушення загального стану здоров’я, зміна реактивності, зумовлена хронічними захворюваннями. Клінічна картина при медикаментозному дерматиті відрізняється від простого контактного дерматиту тим, що запалення шкіри поширюється за межі стикання з подразником, появою пухирців, мокнення, схильністю до рецидивів і тривалим перебігом. При повторному стиканні з алергеном-медикаментом лікарський дерматит може перетворитися в екзему. Лікуватися слід у медичному закладі. Профілактика передбачає насамперед усунення контакту з алергеном, а також загартування організму за допомогою фізичної культури, водних процедур, дотримання елементарних гігієнічних вимог, відмову від вживання спиртного, куріння.
Токсикодермія, або токсико-алергічний дерматит,— гостре запалення шкіри, а іноді й слизових оболонок, спричинюване різними подразниками, які проникають в організм через дихальні шляхи, травний канал, уливання в вену, введення під шкіру, в м’язи. Нерідко токсикодермія виникає від лікарських речовин, а також від споживання недоброякісних харчових продуктів. Для токсикодермії характерний поширений по всій шкірі плямистий дрібновузликовий, пухирцевий висип, який часом зливається у великі вогнища і нагадує клінічну картину кору чи скарлатини на початковому етапі їх розвитку. При тяжкому перебігу з’являються великі пухирі, гнояки і вузли. Суб’єктивно турбує свербіж, паління, біль. У деяких хворих розвиваються загальне нездужання, висока температура, пропадає апетит, настає безсоння. Лікування проводять у медичному закладі. Передусім слід негайно припинити контакт з подразником і вжити заходів для швидкого виведення його з організму.
Екзема — захворювання нейроалергічного характеру, яке проявляється запаленням верхніх шарів шкіри і епідермісу, нерідко з мокненням, інтенсивним свербежем, симетричним розміщенням вогнищ ураження і часто поширенням процесу на значні ділянки тіла. Серед хвороб шкіри вона найпоширеніша. Уражаються грудні діти, юні, дорослі, літні, жінки і чоловіки. Назва захворювання походить від грецького «екзео» — закипати і відображає одну із головних ознак — рясний пухирцевий висип і краплеподібне мокнення. Перебіг переважно хронічний з частими рецидивами і ремісіями. Виникнення і розвиток екземи пояснюють численні теорії. Найбільш прийнятні — нейрогенна і алергічна. Екзема спричиняється дією різнопланових зовнішніх і внутрішніх подразників (алергенів) при наявності особливої природженої чи набутої індивідуальної схильності. До зовнішніх належать хімічні — фарби, лаки, скипидар, солі нікелю, хрому, отрутохімікати; біологічні — пилок і соки рослин, бактерії; до внутрішніх чинників — функціональні розлади нервової системи, захворювання різних органів, особливо печінки, шлунка, кишок, ендокринних залоз. За тривалістю перебігу екзему поділяють умовно на гостру і хронічну.
Починається екзема на будь-якій ділянці шкіри, але найчастіше на руках, ногах, обличчі виникають розсіяні поодинокі червоні плями, які через декілька годин чи днів швидко з’єднуються і утворюють великих розмірів вогнища почервоніння, набряклості шкіри без чітких меж. Згодом на цих ділянках з’являються вузлики, пухирці. Внаслідок розчухування чи під тиском серозного вмісту вони розриваються, оголюючи маленькі ерозії, на поверхні котрих з’являється лімфа у вигляді краплинок. Пізніше лімфа зсихається в кірочки.
Через деякий час гострі явища згасають: мокнення припиняється, вогнища вкриваються кірочками. Після їх відпадання залишаються ніжні лусочки. Почервоніння зменшується і зовсім зникає. Настає видужання з повним відновленням властивості і функції шкіри. Хронічна екзема розвивається поступово з гострої і характеризується тривалим перебігом, інфільтрацією ураженої шкіри, грубим її малюнком, нормальні складки і борозенки поглиблюються, з’являються зморшки, буро-синє забарвлення. При хронічному перебігу спостерігаються спалахи захворювання у вигляді висипу вузликів, ерозій, мокнення.
Залежно від місця розташування екзематозний процес має деякі клінічні особливості. На волосистій частині голови екзема часто ускладнюється гноячковою інфекцією, внаслідок чого шкіра дуже червоніє, виділяється велика кількість лімфи і настає значне мокнення. Волосся склеюється в товсті пучки — ковтуни, від яких неприємно тхне. Лімфа і гній зсихаються в масивні крихкі кірки, що вкривають усю поверхню голови, як шолом. З волосистої частини голови екзема часто поширюється на вушні раковини, обличчя, шию. Лімфатичні вузли на шиї, під нижньою щелепою збільшуються, вони болючі при прощупуванні, нерідко підвищується температура тіла. Одужання настає повільно. На місці уражених ділянок залишається тимчасове лущення.
Екзема у ділянці зовнішніх статевих частин має торпідний перебіг і супроводиться нестерпним свербежем. Гостра екзема найчастіше уражає мошонку, яка червоніє і дуже набрякає, складки її розгладжуються, вона збільшується. На її поверхні виникають пухирці, які згодом розриваються. Утворюються ерозії і великі вогнища мокнення. Запальний процес з мошонки поширюється на статевий член, пахвинні і стегнові складки та на промежину. При хронічній екземі статевих частин шкіра потовщується, складки її поглиблюються, нерідко утворюються дрібні тріщини, з’являються поодинокі пухирці, настав помірне лущення. Суб’єктивно турбує інтенсивний свербіж, особливо вночі. У жінок гостра екзема статевих органів починається почервонінням великих соромітних губ. Звідти запальний процес поширюється па малі соромітні губи, лобок, стегнові складки, де на почервонілій шкірі з’являються вузлики, пухирці, ділянки мокнення. Хронічна екзема у жінок часто обмежується великими і малими соромітними губами, які потовщуються, збільшуються, іноді на них з’являються невеликі ділянки мокнення, після чого утворюються кірочки, починається лущення. У багатьох хворих екзема поширюється на промежину і ділянку відхідника.
У дітей екзема виникає на 2—3-му місяці життя і є одним із проявів ексудативного діатезу. Захворювання характеризується торпідним перебігом, інтенсивним свербежем, погано піддається лікуванню. Найчастіше екзема у дітей починається почервонінням і набряком шкіри на щоках, поверхня якої стає напруженою і блискучою. Такий стан триває протягом декількох днів або тижнів, а потім на тлі почервоніння висипають дрібні точкові пухирці, іноді скупчуючись у вогнища значних розмірів. Пухирці швидко лопаються або немовля розриває їх, внаслідок чого утворюються ділянки ерозій і мокнення. Згодом лімфа зсихається в крихкі потовщені жовтуваті кірочки. В окремих дітей може приєднуватися гноячкова інфекція, і все обличчя вкривається кірочками, нагадуючи маску. Екзематозний процес нерідко поширюється на волосисту частину голови, шию, вушні раковини, тулуб і кінцівки, набуваючи тотального характеру. У багатьох хворих збільшуються лімфатичні вузли, особливо підщелепні, шийні, потиличні, підвищується температура тіла, пропадає апетит. Хворому немовляті великих страждань завдає інтенсивний безперервний свербіж, який зумовлює безсоння, постійно збуджений стан, нерідко розлади функції травного каналу.
Перебіг екземи у дітей затяжний, багатомісячний, а у деяких хворих багаторічний. Однак при старанному лікуванні часто на 3-му році життя дитини періоди поліпшення стають тривалими, а загострення слабкими, і, нарешті, настає видужання. Причиною екземи у дітей вважають харчову інтоксикацію, або харчову сенсибілізацію. Спостереження показують, що суттєве значення у розвитку екземи належить спадково-конституційній схильності, яка передається по прямій лінії від матері чи батька. Важливу роль у профілактиці дитячої екземи відіграє правильне харчування не тільки немовляти, а й матері, вагітної, їх необхідно оберігати від інтоксикацій, категорично забороняється вживати алкоголь, палити.
Професійну екзему спричиняють хімічні чи біологічні алергени, з якими людина стикається в процесі трудової діяльності. її виникнення і розвиток підтримують хронічні хвороби нервової системи та внутрішніх органів, розлади діяльності потових і сальних залоз, рогового шару епідермісу. Хвороба починається, як і звичайна екзема, з ураження відкритих ділянок шкіри, на які діють виробничі подразники. При усуненні їх настає видужання. Але повторний контакт в подразником зумовлює рецидив професійної екземи. Для виявлення чинника екзематозного процесу застосовують шкірні проби, за допомогою яких установлюють ступінь чутливості шкіри на той чи інший передбачуваний подразник. Профілактика професійної екземи вимагає проведення громадських та індивідуальних заходів. Вона проводиться в такому ж напрямі, як і профілактика професійних дерматитів. Важливу роль відіграє професійний медичний відбір.
Себорейна екзема розвивається переважно у людей, хворих на себорею. Ця форма екземи майже завжди починається з ураження волосистої частини голови, лоба, брів, носо-губних складок і згодом спускається на шию, спину, груди, зовнішні статеві органи, під пахви. На волосистій частині голови спочатку з’являються невеликі рожево-жовтуваті плями, вкриті лусочками. Через декілька тижнів чи місяців плями з’єднуються і утворюють великі вогнища уражень з неправильними обрисами і більш-менш чіткими межами. На поверхні нагромаджуються лусочки у вигляді крихких товстих кірок. При себорейній екземі мокнення спостерігається рідко, переважно в складках. Перебіг і закінчення захворювання сприятливіші, ніж звичайної екземи. Суб’єктивно — помірне свербіння. Правильне і своєчасне лікування в медичному закладі забезпечує повне видужання, але порушення призначеного лікарем режиму харчування, а також вживання спиртних напоїв та інших подразників нерідко призводить до загострення хвороби.
Мікробна екзема виникає і розвивається внаслідок дії мікробного фактора, переважно стафілокока і стрептокока. Обриси вогнищ запалення чіткі. Вони найчастіше розміщуються в складках, біля рубців, ран, навколо трофічних виразок (нерідко асиметрично). Свербіння порівняно незначне.
При старанному систематичному лікуванні настає повне видужання.
Профілактика різних клінічних форм екземи полягає в дотриманні елементарних гігієнічних правил догляду за шкірою, униканні контакту з зовнішніми і внутрішніми подразниками, своєчасному лікуванні захворювань нервової системи та внутрішніх органів. Мікробній екземі можна запобігти якісною дезинфекцією травм шкіри з порушенням її цілості, кваліфікованим лікуванням гноячкових процесів; професійній — дотриманням санітарно-технічних заходів. При повторенні загострень професійної екземи з втратою працездатності хворого переводять на іншу роботу. Запобігання загостренням хронічної екземи передбачає диспансерний нагляд за хворими, періодичні обстеження і лікування їх. Враховуючи порушення функції травлення у значної кількості хворих на екзему, вирішальну роль у профілактиці загострень має дотримання дієти з категоричною забороною вживання гострих, подразнюючих страв. Медичні працівники спрямовують зусилля на усунення або послаблення шкідливого впливу навколишнього середовища, підвищення опору і захисних сил організму, а також зниження алергічної реактивності. Для закріплення одержаного позитивного ефекту при лікуванні хронічної екземи в періоди ремісій деяким хворим можна рекомендувати курорти з сірководневими та радоновими джерелами: Любінь Великий, Немирів, Сочі, П’ятигорськ, Хмельнпк, Миронівка, Біла Церква, Цхалтубо та ін.
Нейродерміт — хронічне захворювання шкіри, яке характеризується обмеженим чи поширеним інтенсивним свербінням і різноманітними висипами. Виникнення хвороби підтримують алергічна реактивність, інтоксикації, нейроендокринні розлади і порушення обміну речовин. Спочатку хворих турбує свербіння, згодом з’являються висип, розчухи, садна, почервоніння, вузлики. Шкіра уражених ділянок потовщується, її рельєф і малюнок помітно грубішають внаслідок поглиблення складок і борозенок, колір поступово стає сіруватим, нерідко з бурувато-синюватим відтінком. Обмежений нейродерміт найчастіше виникає на задній і бічних поверхнях шиї, в ліктьових і підколінних ямках, на внутрішніх поверхнях стегон, промежині, зовнішніх статевих органах. Часом обмежений нейродерміт перетворюється у поширений. Сильне свербіння позбавляв хворих спокою, порушує сон, працездатність. Перебіг нейродерміту торпідний, з періодами загострення і тимчасового поліпшення. Влітку хворі почувають себе задовільно, взимку — гірше. Жінки хворіють частіше, ніж чоловіки.
Сильні загострення нейродерміту настають під час статевого дозрівання і клімаксу. У старечому віці захворювання часто проявляється свербежем усієї шкіри без значних висипів. Нейродерміт виліковується, але може повторюватися. Лікування призначають з урахуванням результатів обстеження нервової системи, внутрішніх органів, ендокринних залоз. Широко використовують фізіотерапевтичні заходи, призначення дієти з вилученням алкогольних напоїв, гострих і пряних страв, обмеженням солі. Профілактика передбачає лікування насамперед нервової системи, захворювань внутрішніх органів і ендокринних залоз.
Кропив’янка проявляється раптовим висипанням обмежених, з різкими обрисами рожевих набряків різних розмірів і форми, які дуже сверблять. Висип може виникнути на будь-якій ділянці шкіри і слизових оболонок. Хворіють особи з підвищеною чутливістю організму до зовнішніх подразників (кропива, хміль, пастернак, листя і стебла помідорів, листя кукурудзи тощо; гусінь, укуси комарів, ґедзів, комах). Внутрішніми чинниками бувають харчові продукти, а також глистяна інвазія, лямбліоз жовчних шляхів, порушення обміну речовин, функції ендокринних залоз та ін.
Інколи кропив’янку спричиняють лікарські препарати, а у деяких людей навіть психоемоційне перевантаження. Перебіг кропив’янки переважно гострий. Часом висип супроводиться головним болем, підвищенням температури тіла, болем у суглобах, розладом травлення. При повторенні кропив’янки слід лікуватися у лікаря. У випадках поширеного ураження шкіри, слизових оболонок ротової порожнини і дихальних шляхів слід негайно звернутися за медичною допомогою. Профілактика передбачає своєчасне усунення хвороботворних факторів, відвернення повторних контактів з ними, проведення лікувальної фізкультури, загартування водними процедурами, повітряними ваннами, помірними сонячними опроміненнями.
Фотодерматоз. Це група запальних захворювань шкіри, зумовлених підвищеною чутливістю організму до сонячного світла — одного з найважливіших чинників навколишнього середовища, які діють на людину.
Фотодерматоз характеризується різноманітними клінічними проявами як з боку шкіри, так і всього організму. Розглянемо найпоширеніші з фотодерматозів.
Сонячний свербець уражає переважно жінок (від 3 до 55 років). Виникає на відкритих ділянках шкіри після сонячного опромінення і проявляється почервонінням, вузликами, обмеженими набряками, пухирцями і мокненням. Суб’єктивно турбує інтенсивне свербіння. Припинення інсоляції веде до швидкого видужання. На місці вогнищ ураження залишаються бурувато-рожеві плями, часом багато рубців. Може уражатися червона кайма губ, частіше нижньої. Захворювання повторюється щорічно з появою перших сонячних днів.
Сонячна екзема дуже схожа на сонячний свербець і відрізняється від нього більш вираженим набряком і мокненням вогнищ уражень. Клінічні прояви такі, як і звичайної екземи, тільки вона загострюється навесні і влітку і. самовиліковується восени і взимку.
Сонячна кропив’янка виникає раптово на відкритих ділянках тіла у вигляді невеликих чи значних набряків шкіри рожевого кольору, з чіткими обрисами. В деяких випадках можуть розвиватися глибокі набряки. Цей фотодерматоз часом передує сонячному свербцю, екземі, світловій віспі.
Світлова віспа з’являється ранньою весною і минає восени. Починається найчастіше в дворічному віці. Хворіє декілька членів сім’ї, що вказує на важливу роль спадково-конституційного чинника. Уражаються тільки відкриті ділянки тіла. Перші ознаки захворювання з’являються на обличчі, вушних раковинах, тілі кистей у вигляді блідо-рожевих плям, плоских вузликів, у центрі котрих — пухирці з прозорим вмістом і пупкоподібним вдавленням. Згодом поверхня комбінованого висипу пляма — вузлик — пухирець вкривається кіркою темно-червоного кольору з синюшним відтінком, яка через 2 тижні відпадає. На її місці залишається рубчик, дуже схожий па віспяний знак. Суб’єктивно турбує паління, свербіння. Часом порушується загальний стан: спостерігаються збудження, нудота, хворого морозить, у нього пропадає апетит. У деяких хворих висип на шкірі супроводиться світлобоязню, сльозоточивістю, запаленням слизової оболонки очей. В 20—30-річному віці загострення хвороби зовсім припиняються чи значно послаблюються.
Порфирія шкірна пізня проявляється переважно після 35—40 років утворенням пухирців і пухирів па тильній поверхні кистей, передпліч, рідше — па обличчі, вушних раковинах, задній поверхні шиї. Вміст пухирів прозорий або з домішками крові. Шкіра навколо них нормального забарвлення, але у деяких пацієнтів червона і набрякла. При пошкодженні пухиря оголяється ерозія, па поверхні якої міжтканинна рідина засихає в буру чи темно-буру кірку. Через 1—2 тижні кірка відпадає. На її місці залишається ніжний атрофічний рубець буро-рожевого чи синюшного кольору. Загальний стан здоров’я задовільний, але під час загострення інколи спостерігаються підвищення температури, нездужання, біль у м’язах і суглобах, у животі, часом землистий колір обличчя. Сеча має оранжове забарвлення. Частіше хворіють чоловіки, у яких уражена печінка головним чином спиртними напоями, а також продуктами нафти. Провокують захворювання сонячні опромінення і травми.
Фотодерматит медикаментозний виникає внаслідок підвищення чутливості організму до ультрафіолетових (УФ) променів різними ліками (фотосенсибілізаторами) при зовнішньому чи внутрішньому вживанні. Крім того, фотосенсибілізуючі властивості мають деякі косметичні засоби, до складу яких входять еозин, хлорпромазин тощо.
Лікують хворих на фотодерматоз у медичному закладі. Профілактика фотодерматозів ґрунтується на диспансеризації пацієнтів з лікуванням їх не тільки під час загострення хвороби, а й у період ремісії, їм рекомендують носити широкі брилі, червоні чи коричневі вуалі, окуляри із темними скельцями. Необхідно усунути стикання з фотосенсибілізаторами внутрішньої чи зовнішньої дії (дьоготь, асфальт, креозот, етакридин, еозин, резорцин, анестезин, фурокумарини, сік пастернака, петрушки, інжиру тощо). Хіміко-фармацевтична промисловість пропонує велику кількість світлозахисних кремів, мазей, паст для нанесення їх на шкіру обличчя і рук.
3.2 Основні загартовуючі чинники, їх значення, правила, умови та види загартування
Минуло не одне тисячоліття з того часу, як людство довідалося про цілющу силу трьох великих лікарів природи: сонця, повітря і води. Саме вони — вода, повітря і сонце — залишаються і досі основними загартовуючими чинниками. До того ж, використані людиною у сполученні з фізичною культурою та правильно поставленою руховою активністю, ці чинники є певним гарантом вашого здоров’я, можуть запобігти багатьом хворобам.
Багато з вас вже чули про інфекційні захворювання, що спричиняються мікроскопічними організмами: бактеріями, вірусами, грибками тощо. Збудники цих захворювань передаються від хворих людей чи тварин до здорових, призводячи до епідемій. Згадайте з історії про епідемії чуми і холери, що «викошували» жителів міст і сіл, спустошуючи цілі держави.
Завдяки досягненням біології і медицини багато інфекційних захворювань, які в минулому були смертельними для людей або ж залишали важкі наслідки на все життя, сьогодні в результаті застосування щеплень майже не трапляються. Згадаймо віспу, скарлатину, поліомієліт, правець, кашлюк (коклюш) — колись такі поширені хвороби. Зараз вони або ліквідовані повністю, або трапляються як поодинокі випадки.
Однак ще і сьогодні існують такі інфекційні хвороби, від яких досі не винайдено надійного захисту. Серед них чільне місце посідають грип і гострі респіраторні вірусні інфекції, або, як кажуть, простудні захворювання. Річ у тім, що у збудників цих захворювань, переважно вірусів, дуже швидко відбуваються мутації (зміни генотипу). Це зводить нанівець зусилля медиків і мікробіологів виготовити ефективну вакцину для профілактики цих захворювань. Ось чому тільки висока функціональна активність імунної системи та адаптаційних механізмів, що досягається в результаті постійного тренування (загартовування), робить організм стійким до цих мікроорганізмів, і тому хвороба не розвивається або швидко перебігає у легкій, майже непомітній, формі.
Особливо цінним є загартовування в дитячі та юнацькі роки. Адже чим раніше починають застосовувати природні загартовуючі фактори, тим стійкішим стає організм до дії несприятливих умов довкілля. Прикладом цього може слугувати життя нашого славетного співвітчизника Порфирія Корнійовича Іванова, його послідовників та прихильників розробленої ним системи природного оздоровлення.
Коли довкілля має достатньо подразників, ми говоримо «інформаційно збагачене навколишнє середовище». Воно сприяє розвиткові організму, пробуджує його адаптаційні та захисні механізми. Відомо, наприклад, що водне середовище порівняно з повітряним є для організму людини інформаційно збагаченішим, оскільки неоднорідні контрастні впливи інформаційно багатші.
Нагадаймо, що процеси інформаційного впливу мають велике значення не тільки в період росту організму, але й впродовж усього життя. Організація всіх фізіологічних процесів в органах і тканинах забезпечується нервовими стимулами від центральної нервової системи. Тому дуже важливо, щоб ця система «заряджалась» інформацією з довкілля. Саме це і відбувається за дії фізичних чинників довкілля на організм, оскільки інформаційні впливи при цьому надходять до організму в найбільш «чистому» вигляді.
Цивілізація «вилучила» сучасну людину з природного середовища, помістивши її у «футляр» будинків, одягу, автомобілів, і відгородила її від усього багатства природних інформаційних процесів: подиху свіжого вітру, променів сонця, численних і особливо цінних в інформаційному відношенні кліматичних контрастів. Проте в нашому організмі потреба в інформаційно насичених впливах закладена генетичне. Організму людини потрібні і холод, і тепло, і механічні подразники, і багато іншого, та особливо цінним е спільна комбінована дія цих чинників.
Використовуючи контрастну дію під час переходу від одного фізичного холоду, від спокою до механічного тиску на шкіру, від перебування на сонці до занурення у воду — середовища з іншою щільністю, температурою, теплоємністю і т. д.), ми насичуємо організм потоками найціннішої в біологічному відношенні інформації, яка є «концентратом» навколишнього середовища.
Використання різноманітних водних процедур (від компресів і обтирань до плавання і купання), сонячних променів, тепла і холоду (від сауни до моржування), а також багатьох інших варіантів та поєднань (наприклад, циркулярний душ, підводний масаж, парна лазня з віником чи масажем) з давніх-давен забезпечувало людям універсальну можливість формування, збереження та зміцнення здоров’я і оптимального розвитку організму
Правила, умови та види зартування. Починати загартовування доцільно навесні чи влітку, поступово знижуючи температуру води чи повітря. Ефективність загартовування вища, якщо воно проводиться у комплексі з фізичними вправами. Виходячи із фізіологічних механізмів загартовування, його необхідно проводити регулярно, підбирати оптимальну тривалість процедур. Наприклад, ефективніше проводити щоденне охолодження по 5 хвилин, ніж охолодження через день по 10 хвилин.
Якщо в процесі загартовування відбулась перерва, особливо тривала, організм поступово втрачає набуті властивості адаптаційних реакцій до дії несприятливих чинників довкілля (різкі зміни температури повітря, атмосферного тиску, вологості, сильний вітер і ін.). Тому при відновленні загартовування необхідно знову дотримуватися поступовості й послідовності процедур.
Підсумовуючи вищесказане, ми можемо сформулювати 4 правила загартовування.
Перше правило — точне дозування загартовуючих чинників, кожна температурна дія повинні відповідати індивідуальним можливостям організму. Чим сильніша охолоджуюча процедура (наприклад, чим холодніша вода і більша швидкість вітру), тим меншою повинна бути її тривалість. Основна мета суворого дозування загартовуючих чинників — забезпечити будь-якій людині (від новонародженого до людини похилого віку) посильне для неї температурне навантаження.
Друге правило — систематичність дії загартовуючих чинників. Міцний і стійкий загартовуючий ефект виникає в результаті тренування, тобто системи повторних навантажень, кожне з яких діє на організм в стані нової набутої збільшеної здатності до охолодження. Ось чому дуже важливо не припиняти загартовуючі процедури, адже кожна перерва означає втрату вже досягнутого рівня опірності організму. Тому навіть при хворобі або поганому самопочутті потрібно не припиняти процедури, а лише зменшити їхню інтенсивність і тривалість.
Трете правило — поступовість збільшення загартовуючих чинників, причому це збільшення має бути східцеподібним. Це означає, що кожне відчутне посилення холодового навантаження має підкріплятися протягом деякого часу для того, щоб організм мав змогу пристосуватися до досягнутої інтенсивності подразнення. Потому температурне навантаження можна знову збільшити працездатність, в організмі стимулюється синтез вітаміну «В», який має велике значення для формування кісткової тканини (особливо у дітей та підлітків), мінеральному обміні, функціонуванні нервової системи.
При застосуванні сонячних ванн необхідно особливо суворо дотримуватись принципів дозування і поступовості. Кращим часом для інсоляції є ранкові години. Тривалість перших сонячних ванн 3-5 хвилин. Збільшуючи час на 2-3 хвилини, можна довести тривалість цієї процедури до 30-40 хвилин. Сонячні ванни необхідно завершити обмиванням водою або купанням.
Не можна допускати передозування інсоляції, оскільки ультрафіолетове проміння мас здатність накопичуватись (акумулюватися) в організмі протягом усього життя й у людей старшого віку може стати причиною виникнення раку шкіри. Крім цього, нерозумне і невміле застосування сонячних ванн може призвести до опіків, загального перегрівання організму, сонячного удару тощо. Кожна людина повинна вміти надавати допомогу при сонячних ураженнях.
Особливо суворого дозування інсоляції необхідно дотримуватися в південних районах України, в Криму (внаслідок зменшення товщини захисного озонового шару атмосфери Землі), а також на територіях, забруднених радіонуклідами внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Четверте правило індивідуальність підбору загартовуючих чинників із врахуванням віку, стану здоров’я, навіть астрологічних особливостей.
Види загартовування. Найпростішим і найдоступнішим видом загартовування є повітряні ванни (або перебування на відкритому повітрі).
Починати краще з теплих повітряних ванн, поєднуючи їх з рухливими іграми або фізичними вправами, поступово збільшуючи тривалість і зменшуючи температуру повітря. Ефективність повітряних ванн збільшується, якщо після них проводити водне обтирання або обмивання.
Сонячне опромінення (інсоляція). У сонячному спектрі виділяють два види променів ультрафіолетові та інфрачервоні. Загартовуючі властивості сонячних променів забезпечуються переважно ультрафіолетовою частиною спектра.
Під дією сонячних променів покращується обмін речовин, збільшується кількість еритроцитів в крові, нормалізується діяльність нервової системи, підвищується.
Виключно велике значення для загартування мають водні процедури. Під час водних процедур відбувається послідовне звуження і розширення кровоносних судин, що зумовлює перерозподіл крові між шкірою та внутрішніми органами. Тренування кровоносних судин дає змогу організму ефективніше адаптуватися до температурних змін довкілля. Крім цього, подразнюючи температурні рецептори шкіри, вода тонізуюче впливає на нервову систему.
Загартування організму водою також доцільніше розпочинати теплої пори року. Водні процедури слід починати з температури + 30…+ 31°С, поступово знижуючи її та збільшуючи тривалість процедури.
Одним із найпоширеніших видів загартовування водою є обтирання. Воно проводиться рушником, губкою або тканиною, змоченою у воді й трішки віджатою. Починають обтирання тіла з рук у напрямку від пальців до тулуба, а потім обтирають шию, груди, живіт, спину й ноги. Після цього сухим рушником розтирають шкіру до почервоніння і появи відчуття тепла. Перші процедури починають з температури води + ЗО °С.
Обливання має вираженіший ефект, ніж обтирання, оскільки при цьому вода діє на більшу частину тіла. Найкраще проводити обливання, використовуючи душ.
Добрі результати дає щоденне миття ніг холодною водою. Після обмивання слід обтерти ноги сухим рушником і відразу ж одягнутись.
Чудову загартовуючу дію мають літні купання у відкритих водоймах. Під час купання на організм впливає вода, повітря, сонце. Дія холодної води при купанні найсильніша. При цьому відбувається інтенсивне і швидке звуження кровоносних судин і переміщення крові до внутрішніх органів, поглиблюється дихання.
Доцільніше починати купання, коли температура води досягає + 20 … 22 °С, а температура повітря — + 24 … 26 °С. Тривалість перших купань — 3-5 хвилин. Вона поступово може бути доведена до 15 хвилин. Під час загартування пониженою температурою в організмі відбувається інтенсивне теплоутворення. Купаючись у водоймах, слід завжди пам’ятати правила поведінки на воді та вміти надавати першу медичну допомогу за нещасних випадків.
Хочемо вас також попередити про небезпеку смертельного ушкодження спинного і головного мозку під час стрибків із висоти у воду (при ударі головою об дно, камінь, колоду тощо).
Не слід купатися у стоячих водоймах, де живуть пацюки. Вони є носіями дуже небезпечного (часто смертельного) захворювання лептоспірозу. Особливо велика небезпека зараження цією хворобою, коли на шкірі чи слизових оболонках є пошкодження (порізи, подряпини), через які лептоспіра (мікроорганізм — збудник лептоспірозу) може легко проникнути у кров і призвести до захворювання!
Проте загартування можна проводити не тільки пониженою температурою, а й підвищеною. Для цього людство впродовж 2,5 тис. років використовує лазні.
Існує багато різноманітних типів лазень. В Україні найбільшої популярності набула парна лазня і сауна. У парній лазні температура сягає + 45 °С (при відносній вологості повітря 60 — 100 відсотків). У сауні температура на верхніх полицях може сягати + 115 … + 120 °С при вологості повітря всього 10-13 відсотків.
Після нагрівання в термокамері (до інтенсивного потовиділення) слід охолодити організм на повітрі або під холодним душем чи в басейні. Тренування кровоносних судин, інгаляція настоїв трав або фітоаерозолі з березових віників, інтенсивне потіння, яке очищає організм від шлаків, масаж — ось далеко не повний комплекс загартовуючих чинників лазні і сауни. Перед заходом у термокамери необхідно добре помитися теплою водою з милом, щоб очистити шкіру від бруду і жиру, прочистити вивідні протоки потових залоз.
Переходити з нижніх полиць на верхні (що дає змогу регулювати температуру повітря від + 60 … +70 °С до + 100…+115 °С) потрібно поступово, щоб дати змогу організмові адаптуватися.
Після сауни впродовж 45 — 60 хвилин потрібно відпочити, дати можливість тілу охолонути, поповнити в організмі запаси рідини, яка вийшла під час потіння. Добру адаптогенну дію мають настої лікарських трав, які дають змогу відновити в організмі разом із рідиною запас мікроелементів і вітамінів.
Широке застосування знайшла сауна як ефективний метод відновлення працездатності й зняття втоми при інтенсивних фізичних і розумових навантаженнях. Відновлююча дія сауни пояснюється тим, що за її умов з м’язів виходить молочна кислота, яка накопичується в них у результаті тривалої роботи і гальмує відновлювальні процеси, викликаючи больові відчуття.
Висновки
Шкіра покриває зовнішню поверхню тіла, складається з епідермісу — поверхневого шару та глибокого шару — власне шкіри, або дерми. Під шкірою лежить шар підшкірної основи. Загальна площа шкіри дорослої людини — 1,5— 2,0 кв.м. В шкірі локалізується велика кількість залоз: потові, сальні та молочні. Організм контактує з навколишнім середовищем за допомогою рецепторів. Рецептори поділяються на два типи: зовнішні, або екстерорецептори, які локалізуються на поверхні тіла — в шкірі, слизових оболонках рота, носа, в органах зору, слуху та ін.; внутрішні, або інтерорецептори, які лежать в оболонках внутрішніх органів. Як зовнішні, так і внутрішні рецептори є початковою ланкою центральної нервової системи, яка, отримавши сигнал, відповідним чином реагує на нього.
Відмінності чоловічої шкіри від жіночої до 12 років незначні. Потім з віком і під впливом ендогенних і екзогенних факторів формуються істотні розходження. Чоловіча і жіноча шкіра розрізняються в структурних і анатомічних, біохімічних, механічних, функціональних особливостях, відповідною реакцією на екзогенні фактори, мікроциркуляцією крові в судинах шкіри, чуттєвої функції, фарбуванні, гормональному впливі, особливостях сально-волосяних структур.
Під впливом негативних природних та антропогенних факторів виникають різного роду подразнень. Переважно виникають дерматити спричинені хімічними, фізичними, біологічними, температурними подразниками. Вплив на організм низької температури веде до відмороження. Йому передує прихований період, який характеризується похолоданням, побілінням і втратою чутливості. Найчастіше відморожуються відкриті і кінцеві ділянки тіла — пальці рук і ніг, ніс і щоки, вуха. У тих, хто працює на холоді і вітрі, ці місця мерзнуть до посиніння, набрякають. Інколи на таких вогнищах з’являються вузлики і вузли. Суб’єктивно турбує пощипування, поколювання, біль, свербіж, у деяких випадках утрачається чутливість.
В своїй роботі ми пропонуємо матеріал та методи дослідження тактильної чутливості шкірного аналізатора.
Минуло не одне тисячоліття з того часу, як людство довідалося про цілющу силу трьох великих лікарів природи: сонця, повітря і води. Саме вони — вода, повітря і сонце — залишаються і досі основними загартовуючими чинниками. До того ж, використані людиною у сполученні з фізичною культурою та правильно поставленою руховою активністю, ці чинники є певним гарантом вашого здоров’я, можуть запобігти багатьом хворобам.
Використовуючи контрастну дію під час переходу від одного фізичного холоду, від спокою до механічного тиску на шкіру, від перебування на сонці до занурення у воду — середовища з іншою щільністю, температурою, теплоємністю і т. д.), ми насичуємо організм потоками найціннішої в біологічному відношенні інформації, яка є «концентратом» навколишнього середовища.
Загартовування відіграє надзвичайно важливу роль у розвиткові організму людини, формуванні, збереженні та зміцненні її здоров’я. Загартування має також значні лікувальні властивості. Тому загартовуванням, як і всякими ліками, слід користуватися помірковано і вміло. Звичка до загартовуючих процедур, яку ви виробите в себе в юнацькі роки, стане основою здорового способу життя в дорослому віці.
Список використаної літератури
Амосов М.М. Роздуми про здоров’я. – К.: Здоров’я, 1990.
Анатомия человека. /Под ред. Сапина М.Р. – М.: Медицина, 1993.
Батуев А. С. Введение в физиологию сенсорных систем. — М.: Наука, 1988. – 247с.
Владимиров В.В. Диагностика и лечение кожных болезней. – М., 1995. – 328 с.
Войтенко В.П. Здоровье здоровых. – К.: Здоров’я, 1991.
Воробьева Е.А. Анатомия и физиология. – М.: Медицина, 1988.
Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия. – М., Медицина,1985.
Гласс Д.Ж. Жить до 180 лет. – М.: Физкультура и спорт, 1991.
Гальперин С.И. Физиология человека и животных. Висшая школа, 1970 – 656 с.
Гуминский А.А. и др. Руководство к лабораторным занятиям по общей и возрастной физиологии. – М.:Просвещение, 1990. – 239 с.
Данилова Н.Н., Крылова А.Л. Физиология высшей нервной деятельности. – Ростов на Дону.: Феникс,1999.
Доннер К.Тайны анатомии. – М.: Мир, 1988.
Заколюжний М.М. та ін. Посібник з анатомії і клінічної термінології. – К.: Здоров’я, 1993.
Кожа (стороение, функция, общая патология и терапия). / Под ред. А.М. Чернуха. – К., 1982. – 328 с.
Князева М.А. Ключ к самосозиданию. – М.: Молодая гвардия, 1990.
Лященко І.Н. Захворювання шкіри. – К., 1991. – 102 с.
Небылицин В.Д. Основные свойства нервной системы человека. – М., 1966.
Нормальна фізіологія. / За ред В.І. Філімонова. – К.: Здоров`я, 1994. – 604 с.
Отрощенко П.Г. и др. Хочу быть здоровым. – К.: Либідь, 1991.
Самусев Р.П., Семин Ю.М. Анатомия человека. – М.: Медицина, 1990.
Сауляк-Савицька М.М. Анатомія людини. – К., 1966.
Свиридов О.І. Анатомія людини. /За ред. Бобрика І.І. – К.: Вища школа, 2000.
Смирнов В.М. Нейрофизиология и высшая нервная деятельность детей и подростков: Учебное пособие, — М: изд. Центр «Академия», 2000. – 400 с.
Хоменко Б.Г. Анатомія людини. – К.: Вища школа, 1991.
Хомская Е.Д. Нейропсихология. – М., 1987.
Шеперд Г. Нейробиология. – М., 1987.
Юдин Г.Н. Главное чудо света: анатомия челвека. – М.: Педагогика, 1991.
Яновский І.І, Ужако П.В. Фізіологія людини і тварин. Практикум. – К.: Вища школа, 1991. – 174с.
Физиология человека и животных: 2 т. / Коган А.Б. и др. — М.: Высшая школа, 1984.- 360 с.
Хоменко Б.Г. Анатомія людини. – К.: Вища школа, 1991.
Хоменко Б.Г. Анатомія людини. – К.: Вища школа, 1991.
Нормальна фізіологія. / За ред В.І. Філімонова. – К.: Здоров`я, 1994. – 604 с.
Нормальна фізіологія. / За ред В.І. Філімонова. – К.: Здоров`я, 1994. – 604 с.
Кожа (стороение, функция, общая патология и терапия). / Под ред. А.М. Чернуха. – К., 1982. – 328 с.
Кожа (стороение, функция, общая патология и терапия). / Под ред. А.М. Чернуха. – К., 1982. – 328 с.
Отрощенко П.Г. и др. Хочу быть здоровым. – К.: Либідь, 1991.
Лященко І.Н. Захворювання шкіри. – К., 1991. – 102 с.
Отрощенко П.Г. и др. Хочу быть здоровым. – К.: Либідь, 1991.
Лященко І.Н. Захворювання шкіри. – К., 1991. – 102 с.
Лященко І.Н. Захворювання шкіри. – К., 1991. – 102 с.
Кожа (стороение, функция, общая патология и терапия). / Под ред. А.М. Чернуха. – К., 1982. – 328 с.
(1)
, де p=0.01
(4)
, де p=0,01
(5)
(6)
(7)
(8)
0.432
(9)
(10)
(11)
(12)
(13)
та 
З цього співвідношення можна отримати v :
(16)
(17)
— навантаження, обслужене всіма D лініями повнодоступного пучка при заданих втратах р, Ерл.
-навантаження, обслужене всіма D=109 лініями повнодоступного пучка при заданих втратах р.
(18)
(v обчислине за четвертою формулою Ерланга)
. 
, то кількість блоків становить 
, 
, (23)
(25)
(
, бо система дволанкова)
— навантаження, обслужене всіма D
=51 лініями повнодоступного пучка при заданих втратах р(з першої формули Ерланга).
1*3*55
(26)
– навантаження, яке обслуговується повнодоступним пучком з mqн=165 ліній(за першою формулою Ерланга).
– втрати пучка ліній;
– імовірність того, що пучок ліній вільний;
) – імовірність зайнятості шляху.
(27)
(30)
(31)
< z кількість ланок рівна z.
(32)
(33)
(34)
, N=M=2320
=135 
. (35)
(36)
ПЛАН
