Автор: admin

Зміст

Вступ ………………1

I. Права і обов’язки сторін, що беруть участь в процесі :

1.Загальна характеристика осіб, що беруть участь в цивільному процесі ..…5

2.Сторони в цивільному процесі …..…6

3. Поняття принципів цивільно-процесуального права ………8

4.Склад, система і класифікація принципів цивільного процесуального права …9

4а. Конституційні принципи цивільного процесуального права …10

4б. Принципи цивільного процесуального права закріплені в галузевому законодавстві

………….13

5.Поняття принципа процесуального рівноправ’я сторін ……16

6. Права та обов’зки сторін в цивільному процесі

.…….18

7. Загальна характеристика захисту інтересів відповідача в цивільному процесі та зустрічного позову ………….21

II. Захист інтересів відповідача:

1.Розпорядження позовними засобами захисту прав та інтересів……23

2.Забезпечення позову ……………27

3.Загальна характеристика заперечень позивача ……………29

4. Заперечення проти виникнення процесу ………………30

5. Процесуальні заперечення відповідача з окремих питань …………..40

6. Матеріально-правові заперечення відповідача ……….……45

7.Зустрічний позов

.…………..47

Висновки ………56

Вступ.

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільстсво характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому акті — Конституції, без їх правового забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених
Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення бридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Зокрема ст. 55 Конституції України говорить:

Права і свободи людини захищаються судом

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб

Кожен має право звернутись за захистом своїх прав до Уповноваженого при Верховній Раді України по правам людини.

Кожен має право посля використання всіх національних засобів правового захисту- звертатись за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові інститути або у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких являється Україна.

Кожен має право будь-якими не забороняючим законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань

Міжнародний пакт про цивільні і політичні права зобов’язує державу забезпечити будь-якій особі ефективні засоби правового захисту у випадку порушення його прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка цього потребує, забезпечується державою, його компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами влади.

Серед цих засобів захисту суб’єктивних прав і свобод людини особливо відповідальна та ефективна роль належить суду. Демократичні принципи судового процесу являються захистом від некомпетентності чи можливої суб’єктивної оцінки відповідних осіб. Для прикладу, в цивільно- процесуальному законодавстві передбачено, що будь-яка зацікавлена особа вправі в порядку, всановленому законом, звернутись в суд за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого законом інтереса. Сторони в суді- позивач і відповідач мають рівні процесуальні права, незалежно від того, щопозивачем може бути громадянин, а відповідачем орган державної влади в особі його представника.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним та третейським судом, а у випадках, окремо передбачених законом, захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку
(ст.6 Цивільного кодексу України).

Суди розглядають:
. справи по спорам, які виникають із цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін в спорі являється громадянин, за виключенням випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом для вирішення інших органів;
. справи, які виникають із адміністративно- правових відносин, перерахованих в ст.236 Цивільного процесуального кодексу (деякі порушення закона на виборах, скарги на дії посадових осіб та інш.);
. справи окремого призначення, перераховані в ст. 254 Цивільного процесуального кодекса (визнання громадянина безвісно відсутнім чи померлим, усиновлення дітей, встановлення фактів, які мають юридичне значення та інш. )

Суди також розглядають справи, в яких приймають участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст.
24 Цивільного процесуального кодексу).

На арбітражний суд покладено вирішення всіх господарчих спорів, які виникають між юридичними особами, державними і іншими органами (ст.1 Закону
“Про арбітражний суд”), зокрема, при укладенні, зміні, припиненні і виконанні господарчих договорів і на інших підставах, а також в спорах про визнання недійсними акти ненормативного характеру (ст.12
Арбітражного процесуального кодексу України).

Захист прав, які виникають із шлюбно-сімейних відносин, здійснюється судом, органами опіки і піклування і органами запису актів громадського стану, а також товариськими судами, трудовими колективами, та іншими суспільними організаціями у випадках і в порядку, передбаченому законодавством (ст. 6-2 Кодексу законів про шлюб і сім’ю України)

Індивідуальні трудові спори розглядаються комісіями по трудових спорах і районними (міськими) судами (ст.221 Кодекса законів про працю України), при цьому комісії по трудовим спорам являються первинним органом розгляду трудових спорів, які виникають на підприємствах, організаціях, крім незначних випадків (ст.224 Кодексу законів про працю України).

Земельні спори розглядаються виконкомами сільських, селищних, міських
Рад, створюваними ними узгоджуваними комісіями, судом, арбітражним чи третейським судом в порядку встановленим Земельним кодексом та іншими актами законодавства України ст. 103 Земельного кодексу України, ст.33
Закону України “Про місцеве самоврядування ”.

Товариські суди розглядають деякі в справи громадян по трудовим відносинам (порушення трудової дисципліни), сімейним відносинам
(невиконання обов’язків батьками, піклувальника, опікуна — обов’язку по вихованню дітей), житлові правовідносини (використання допоміжних приміщень) цивільним та іншими правовідносинам (ст.7 Положення про товариські суди).

Третейські суди вирішують передані на їх розгляд громадянами будь-які спори, які виникли між ними, з єдиним виключенням спорів по трудовим і сімейним відносинам (ст.1 Положення про третейський суд).

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються (ст.213 Кодекса про адміністративні правопорушення України):

. Адміністративними комісіями при виконкомах місцевих Рад

. Виконкомами сільських, селищних Рад

. Районними (міськими ) судами (суддями);

. Органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій і іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на це законодавством

України.

Можливість застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян і організаціій постійно розширяється, про що свідчить встановлена підвідомчість суду справ по трудовим, земельним, державним, адміністративним і фінансовим відносинам.

Судова влада по захисту суб’єктивних прав та законних інтересів громадян та організацій-провосуддя здійснюється в порядку цивільного та кримінального судового провадження, а також арбітражного процесу.

Арбітражний суд здійснюється судову владу в справах, які виникають при укладенні, зміні, виконанні та припиненні господарчих договорів, врегулюванні цивільним законодавством, тобто спорів по цивільним правовідносинам. Розмежування компетенції між загальними юрисдикціями здійснюється у відповідності до ст. 23 Цивільного процесуального кодексу України і ст. ст.12-14 Арбітражного процесуального кодекса

України наведені тільки на основі суб’єктивного складу спірних матеріальних правовідносинах, в зв’язку з чим арбітражний процес являється різновидом цивільного судового провадження підлягає включенню в його систему. Єдність судової влади викликано необхідністю уніфікацією судової системи на основі сворення єдиного і рівноправного для всіх громадян і організацій державного суду з покладеним на нього здійснення функцій правосуддя по справам, виникаючи із правовідносин, врегулюваними нормами цивільного, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права в певному єдиному процесуальному порядку.

З проблемою здійснення судовою владою тісно пов’язані питання і здійснення цивільної процесуальної форми, яка в юридичніій літературі не є однакового визначення. Вона здійснюється з основними принципами цивільного процесуального права, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається формою процесульних документів.

Виходячи із діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдність змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судовим провадження можна розглядати умовно, в тому плані, що нею забезпечується життя ( реалізація, захист ) цивільного права (зміст), однак слід мати на увазі, що цивільне судове провадження має свою притаманну йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільній процесуальній формі — об’єктивне (зовнішнє) вираження здійснення, закріплення і оформлення відповідної діяльності, наприклад, діяльність суду по розгляду справи складається із сукупності дій, направлених на дослідження доказів при допомозі певних законом засобів доказів. Така діяльність здійснюється з додержанням певному порядку, по встановленим правилами, в установленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії здійснюються в певній процесуальній формі і фіксуються в певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відображається в деяких нормах

Цивільного процесуального кодекса України: ст. 137- позовна заява подається до суду в письмовому вигляді; ст.211- винесене судом рішення виражається в письмовому вигляді; ст.159- розгляд справи проходить в судовому засіданні; ст.160- розгляд справи проходить безпосередньо, усно і при незмінному складі суду.

Таким чином, під цивільною процесуальною формою, необхідно розуміти встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній спосіб здійснення процесуальних дій, виконуючих по встановлених правилам, в певному порядку судом, органом судового виконання і всіма учасниками процеса при розгляді і вирішенні справи, перевірки законності і обгрунтування поставленого по ньому рішенні і його примусовому виконанні, а також закріплення процесуальних дій в передбаченому процесуальних документах.

Процесуальна форма відносно процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут, вона виражає гарантії, що забезпечує законність і обгрунтованість в застосуванні судом права і його реалізації учасниками процеса.

Значення процесуальної форми в тому, що вона існує не сама по собі, а вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичноій єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма обумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, який базується на закріплених в нормах цивільного права принципах, оптимально об’єднуючи в собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона призвана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судове провадженння.
Право на захист як одна з правомочностей суб’єктивного цивільного права до останнього часу вважалось мало дослідженим теоретичним питанням. Відомо, що будь-яке суб’єктивне право, не забезпечене необхідними засобами захисту, втрачає свої відмінності ознаки і риси, перестає бути гарантією для його здіснення. Цікаві думки були висловлені В.Грибановим.[1]

Вказаний автор, відзначаючи велике теоретичне і практичне значення цього питання, підкреслює, що право на захист являє собою тих можливостей, які закон надає особі для захисту того або іншого права.

Поняття права на захист В.Грибанов зв’язує з наявністю у правомочної особи сукупності ряду таких можливостей, як можливість здійснити право своїми діями вимагати певної поведінки від зобов’’зальної особи, звернутись до компетентних державних або громадських органів з вимогою захисту порушеного або оспорюваного права.

Справедливо не погоджується В.Грибанов з висловлюваними в літературі думками про те, що захист суб’єктивних прав притаманний лише органам держави, не враховуючи при цьому чітких вказівок у законі (ст.6 ЦПК
України) про різні форми захисту суб’єктивного права органами громадськості.[2] Проблему права захисту необхідно розглядати в різних аспектах.

Право на захист (для позивача) — це право на звернення до юрисдикційного органу з вимогою про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права. Право на захист (для відповідача) – це використання ним процесуальних і матеріально-правових засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів . Захист відповідача проти позову являє собою оспорювання тих обставин (в широкому значенні цього слова), які зробили для позивача можливим зверненням з позовом до суду. Як справедливо вказувалося в нашій літературі, проблема права на захист у загально-теоретичному плані звичайно зво диться до питання про право на позов[3].

У науці цивільного процесуального права одним з найбільш спірних питань є питання про право на позов. У зв’язку з різним підходом до аналізу цього поняття у нього вкладається найрізноманітніший зміст. Одні вчені розглядають право на позов як єдине поняття, але розрізняють в ньому матеріально-правову і процесуальну сто-

рони. Навіть у межах цієї групи вчених немає єдиної думки з приводу співвідношення цих двох сторін позову.

Одні (проф. Вільнянський С. І.) поняття на позов зводили лише до матеріально-правової вимоги позивача до відповідача[4].

Другі (проф. Юдельсон К. С.) вирішальну ознаку права на позов вбачають у його процесуальному значенні [5].

Нарешті, треті (проф. А. О. Добровольський, О. П. Клейнман) у поняття права на позов вкладають як матеріально-правові, так і процесуальні можливості захисту права. Цьому загальноприйнятому єдиному поняттю права на позов протистоїть ще одна точка зору, згідно з якою слід розрізняти право на позов у матеріальному значенні і право на позов у процесуальному значенні[6].

На мою думку, більш чітко це питання розв’язане в роботах А. О.
Добровольського. А. О. Добровольський вважає, що позов має дві сторони, відносно самостійні. Отже, і право на позов слід розглядати і вивчати у двох аспектах: з процесуального боку і матеріально-правового.

У процесуальному значенні право на позов — це право на порушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні—це право на задоволення позову. Дія цивілістів позов важливий як засіб здійснення права. Для процесуалістів як засіб порушення процесу[7]. Чітке розуміння поняття права на позов дозволяє нам уявити і побудувати конструкцію захисту відповідача проти пред’явленого до нього позову.

Відомо, що захист проти позову може здійснюватися у вигляді заперечення, шляхом пред’явлення зустрічного позову[8]. Заперечення як засіб захисту полягає в тому, що відповідач просто не визнає, заперечує заявлену до нього вимогу позивача.

При запереченні позовних вимог обов’язок доказу обгрунтованості позову лежить на позивачі[9]. Якщо ж відповідач, не обмежуючись простим запереченням позову, наводить мотиви свого заперечення, то це вже буде заперечення проти позову. У своїх запереченнях відповідач може посилатися на фактичні обставини, які підтверджують відсутність у позивача спірного права. Він також може заперечувати проти своєї відповідальності за позовом, посилаючись на юридичні обставини. Обов’язковість доказу цих обставин покладається на відповідача.

Отже, заперечення проти позову — це пояснення відповідача з приводу правомірності виникнення і розвитку процесу, проти заявлених вимог позивача по суті Як вже відзначалося вище, право на позов включає у себе дві сторони: право на пред’явлення позову і право на задоволення позову. З врахуванням цього слід розрізняти: процесуальні заперечення відповідача і заперечення матеріально-правові.

В своїй роботі я використавув архівні матеріали, та Постанови
Верховно Суду колишнього СРСР, вважаючи , що розроблені рекомендації та вказівки , що були ним проведені зберегли свою актуальність і важливість до цього часу

1.Загальна характеристика осіб, що беруть участь в цивільному процесі.

Порушення цивільних справ проходить у випадку виникнення спорів між громадянами, організаціями та різними юридичними особами. Разом з тим, крім безпосередньо сперечаючих сторін, які беруть участь в процесі, як носії суб’єктивних прав та обов’язків, в ньому беруть участь і інші особи, які не мають юридичної зацікавленості у результаті справи.

Хто ж саме бере участь в цивільному процесі, і відповідно будуть вказані в кожному судовому протоколі, а також рішенні та ухваліі суду. Це позивач і відповідач, треті особи, прокурор, свідки, експерти, перекладачі, органи державного управління і особи, захищаючи від свого імені права інших громадян, наприклад, органи опіки, в справах поруючих інтереси дітей, представниики громадськості

Органи внутрішніх справ наділені правами юридичної особи- райвідділ — трудової установи, частини внутрішніх військ МВС, підрозділи пожежної охорони, лікувально- трудові профілакторії, підрозділи конвойної служби можуть бути в цивільній справі: позивачем, наприклад, по спору про відшкодування шкоди, спричиненої неправомірними службовими, діями посадових осіб міліції при охороні громадського порядку. Всі учасники цивільного процесу по конкретній справі можна виділити на дві великі групи.
В першу входять ті, які мають самостійний юридичний інтерес до результату розгляду судом справи; до –другої ті, що сприяють здійсненню правосуддя, але не мають самостійної заінтересованості в результаті справи.

Перших- закон називає “особами, які беруть участь в справі” (ст.98 ЦПК
України), других- “учасниками процесу сприяючих правосуддю”. До першої групи відносяться, наприклад, позивач, який починає процес, щоб досягти захисту свого матеріального права або інтересу.

До – другої групи відносяться — свідок, який лише інформує суд про те, що йому відомо, наприклад, про взаємовідносини відповідача з особою, яка порушила справу. Позивач наділений процесуальними правами. Здійснюючи їх він активно впливає на хід процесу. Свідок же, тільки являючись учасником процесу, ніякого впливу на його розвиток вплинути не може — його роль в процесі пасивна.

Отже, до осіб, які беруть участь в процесі, відносяться всі ті учасники процеса, які захищають свої цивільні права та законні інтереси чи захищають від свого імені права та інтереси інших осіб. Вони наділені з цією ціллю процесуальними правами і обов’язками, виконання яких і впливає на хід і розвиток процесу.

У відповідності до ст.98 ЦПК України до осіб, які беруть участь у справі відносяться: треті особи, прокурор, органи державного управління інші кооперативні організаці їх об’єднання чи окремі громадяни у випадках, коли вони по закону вони можуть звертатись в суд за захистом прав та інтересів третіх осіб, а також заявники та зацікавлені особи, органи державного управління, державні організації кооперативи, по справам окремого провадження і справах, які виникають із адміністративно- правових відносин.

Особи, які беруть участь в справі, наділені широкими процесуальними правами стаття 99 ЦПК України перераховуються ці права.

До них відносяться: Право знайомитись з матеріалами справами, робити виписки із них, робити копії, заявляти відводи, пред’являти докази, представляти докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим учасникам процесу, заявляти клопотання, давати пояснення суду, давати свої висновки і доводи по всіх питаннях, виникають в ході судового розгляду, заперечувати проти нових клопотання, доводів і висновків інших осіб, які беруть участь в справі, оскаржувати рішення і ухвали рішення і ухвали, користуватись іншими правами, нааними цим Цивільно-процесуальним кодексом України.

2.Сторони в цивільному процесі.

Майже в кожній цивільній справі перед суддями постають люди з протилежними інтересами, цілі, яких відрізняються одна від одної. Ми вже говорили, що особа, яка звертається до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, вважає, що вони несправедливо порушені — називається позивачем, а його опонента – відповідачем. Двоє вони називаються сторонами. В справах окремого провадження сторін немає. В суд з’являється громадянин чи представник юридичної особи, яких закон називає заявниками.

Від інших осіб, які беруть участь в справі, сторони відрізняються тим, що процес ведеться від їх імені в захист їх суб’єктивних прав і інтересів, на сторони поширюються в повній мірі законна сила судового рішення, сторони несуть судові витрати, у випадку вибування з процесу однієї з сторін його місце займає правонаступник (так, буває, як правило, коли позивач чи відповідач помирає, ліквідується юридична особа, яка являється стороною по справі), сторони мають права по розпорядженню об’єктом процесу.

Позивач вправі змінити підстави чи предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову. Відповідач вправі визнати позов, сторони можуть завершити справу мировою угодою. Всі ці дії знаходяться під контролем і при безпосередній участі судді.

Сторони користуються рівними процесуальними правами. На сторону, яка недобросовістно заявила позов чи спір проти позову. З метою затягування чи ускладнення процесу, судом може бути накладений обов’язок виплаті іншій стороні винагороди за фактичну втрату робочого часу у відповідності до середнього заробітку, але не більше 5% від задоволеної суми позову.
Ведення процесу від свого імені і в захист суб’єктивних прав та інтересів, поширення на учасників процесу сили судових рішень, несення судових витрат характерне також для “скаржників” і заявників з непозовних справа.
Відмінність складається в тому, що по справах які виникають з адміністративно-правових відносин, не стягуються судові витрати, а по справам окремого провадження, за загальним правилом захищається не суб’єктивне право, а законний інтерес.

В справі можуть брати участь декілька позивачів чи відповідачів, заявників, наприклад Пленум Верховного Суду СРСР в Постанові № 2 від
3.04.’87р — звернув увагу на те, що при розгляді позовних вимог громадянина чи заяви прокурора про визнання ордера недійсним суд зобов’язаний притягнути до участі з відповідачем і виконком на якого повинен бути покладений обов’язок надати інше жиле приміщення основою для співучасті служать однорідність вимог і їх тісний взаємозв’язок.

Ціль такої співучасті — економія часу, судових витрат і праці судді.
Однорідні рішення аналогічних питаннях не виносяться одне за іншим в декількох провадженннях, сукупність справ розглядається одночасно.

Співучасть може бути необхідна, коли окремий розгляд однорідних вимог неприпустимим. Основою обов’язковою співучасті є загальне право чи борг, наприклад, при пред’явленні позову батьком, до одного із своїх дітей про витребуванні коштів на прожиття, суд в якості відвідувачів може притягнути і інших дітей.

Кожен з учасників-самостійний суб’єкт процесу, він не позв’язаний волею інших і не зв’язує їх в свою чергу. Єдиний виняток- випадок, коли один з співучасників оскаржив рішення, але воно в силу ст.296 ЦПК України, може бути розглянуто і у відношенні осіб, не подавших скаргу. Крім того, співучасники які виступили на тій стороні, що й сторона яка подала скаргу можуть приєднатись до скарги, не вносячи відповідного державного мита.

Ще одним варіантом ускладнення процеса, крім участі в ньому співпозивачів, а інколи і тих інших одночасно, являється заміна неналежної сторони.

Пленум Верховного Суду СРСР в постанові № 8 від 18 04 ’86р “Про застосування судами законодавства при розгляді спорів виникаючих із авторських правовідносин”- вказав, що справам про авторство (співавторство) на твір належним відповідачем, являється особа, яка по твердженню позивача присвоїла твір, якщо до неї пред’явлена вимога про захист порушеного авторського права. В необхідних випадках, організація , яка випустила в світ твір, може бути притягнута до справи в якості відповідача і по ініціативі суду.

Належна сторона — власник чи спірних прав чи спірних обов’язків.

Неналежна сторона — особа, по відношенні до якої по матеріалам справи виключається твердження про те, що вона являється суб’єктом спірних матеріалів правовідносин.

У відповідності до ст.105 ЦПК України суд встанов під час розгляду справи, що позивач чи відповідач неналежні, може не зупиняючи справу замінити зі згоди позивача первісного позивача чи відповідача — належним.
Якщо первісний позивач не бажає вибути із процеса, належного позивача суд сповіщає про можливість вступу в справу в якості третьої особи з самостійними позовними вимогами.

Коли первісний позивач не згідний вибути із процеса, а належний не хоче вступити в нього, справа продовжується без заміни, суд в позові відмовляє. При вступі нового позивача в процес суд веде процес з двома позивачами і в залежності від обставин виносить рішення застосовуючи до позивача належному; неналежному же позивачу відмовляє в позові.

При вибутті неналежного позивача із процесу і вступі в нього належного в процес починається знову на заміну відповідача також вимагається згода позивача, якщо вона отримана, суд звільняє первісного відповідача від участі в справі і притягує нового. Процес починається спочатку. Якщо позивач не погоджується на заміну відповідача, суд залишає зі своєї сторони в справі, притягує належну, проводить процес з двома відповідачами і виносить заключне рішення.

Від заміни неналежної сторони слід відрізняти процесуальне правонаступництво. Основа його – правонаступництво в матеріальних правовідносинах, які являються і предметом спору, перехід на протязі процеса прав та обов’язків по спірних правовідносинах до іншої особи- внаслідок спадку чи ліквідації юридичної особи, з переходом прав і майна до іншої організації. Цей випадок носить назву загального правонаступництва.
Можлива і часткове правонаступництво по причині переводу боргу чи уступки вимог права вимоги до іншої особи.

Правонаступництво допустиме в будь-якій стадії процесу. Процес продовжується з того моменту, коли виник спір про правонаступництво, а не спочатку.

3. Поняття принципів цивільно-процесуального права.

В принципах права відображається відношення людей до права в якості соціальної цінності. Тому в них як у фокусі сконцентровано відображається зацікавленість певної групи осіб наділити своє право такими рисами, які б в найбільшій ступені могли задовільнити їх потреби принцити складають основу будь-якої системи права і кожної його галузі.

Не являється винятком і цивільно-процесуальне право, яке є самостійною галуззю права, і якій характерні як загальні риси так і визначена специфіка, що характерна лише для окремої галузі.

Радикальні зміни в політичній і економічній системі України потребують належного правового забезпечення. Одночасно і сама правова система вимагає в обновленні змісту, організаційних форм і методів функціонування. Не останню роль в цій роботі відводиться і тим основностворюючим началам, на яких будуються судова система і її діяльність- принципам.

Про поняття принципів в науці цивільно-процесуального права висловлені різні думки. Суть одного з них складається в тому, що принципи визначаються основостворюючі начала, на яких будується цивільний процес і які виражають завдання правосуддя по цивільним справам, характеризують методи їх здійснення. З точки зору, наприклад, професора В.М.Семенова, принципи — це якісні особливості, які складають ідейно-політичні начала права і виражають класову направленість, конкретний соціальний тип, специфічні особливі права.[10]

Всі принципи цивільного процесуального права отримали законодавче закріплення в його нормах. Однак з позицій юридичної техніки вони виражені в законах по-різному. Одні з них — їх більшість- сформулювані законом в окремих статтях, наприклад принцип гласності судового розгляду, незалежності суддів та інші. Деякі принципи виражаються в змісті окремих норм та інститутів і випливають з них шляхом теоретичного аналізу та узагальнення. Наприклад, суть принципу диспозитивності — наука цивільно- процесуального права випливає із змісту ст. 160 ЦПК України та інших статей.

4.Склад, система і класифікація принципів цивільного процесуального права.

Сукупність принципів цивільного процесуального права в їх тісному взаємозв’язку утворює чітку систему. Взаємозв’язок принципів проявляється по-різному: одні з них розвиваються та доповнюють положення інших принципів; у інших випадках одні принципи являються гарантіями інших, сприяють перетворенню їх в практику і т.д. Повнота здійснення кожного принципу залежить від послідовності дотримання інших однаково значимих положень. Їх взаємозв’язок визначається єдністю вираженню в них ідеях, цілеспрямованістю до досягненню єдиної мети.

В єдиній системі принципів кожен з них відіграє самостійну роль. Ті чи інші принципи можуть мати певне значення і знаходять найбільше проявлення в одній із стадій цивільного процесу або окремих інститутах, але загальне значення кожного принципу визначається його взаємозв’язком з іншими, комплексним впливом принципів на діяльність правосуддя по цивільних справах.

Класифікація принципів цивільного процесуального права може бути проведена по різним ознакам (критеріям) і в певній мірі має суб’єктивний характер. Підтвердженню цьому — різні точки зору на проблему класифікацію принципів. Однак, слід мати на увазі, що будь-яка класифікація принципів цивільного права умовна, так як вони взаємопов’язані і взаємообумовлені.

В той же час класифікація принципів дає можливість визнати роль, місце і значення кожного з них. Традиційною, вважається класифікація принципів по джерелам їх нормативного забезпечення: відповідно виділяють:

. принципи, закріплені у Конституції України

. принципи закріплені в законодавстві про судоустрій та судове провадження.

М.А. Гурвич, поділяючи погляди угорського процесуаліста Л.Неваі, за основу класифікації принципів цивільного процесуального права взяв критерій
— роль цих принципів в здійсненні правосуддя. В залежності від неї він вів розмову про організаційні та функціональні принципи судового провадження[11]. Пізніше, удосконаюючи дану класифікацію, він запропонував інший критерій-об’єкт врегулювання, виділив дві групи принципи загального значення: принципи визначаючі демократизм цивільного права, і принципи, які виражають законність в процесі. К.С..Юдельсон стосовно до принципів цивільного процесуального права виразив класифікацію принципів, запропоновану С.С. Алексєєвим в загальній теорії права, в залежності від того, яку область правових відносин вони поширюються[12]:

. загально-правові принципи, виражаючі склад цивільного процесуального права;

. міжгалузеві принципи, одночасно характерні цивільно-процесуальному праву та суміжним з ними галузями;

. принципи цивільно- процесуального права, які виражають зміст саме цієї галузі права (галузеві принципи);

. принципи правових інститутів, які виражають зміст і особливості кожного інституту цивільно- процесуального права.

В учбовій та науковій літературі можна зустрітити і інші варіанти класифікації приципів. Класифікація принципів цивільного процесуального права по джерелу їх закріплення (а саме виділенні конституційних принципів) має певний зміст, оскільки вказані принципи впливають на весь зміст цивільно-процесуального права, так як Конституція України — це юридична база для всього українського законодавства. Однак виділення конституційних принципів не означає приниження інших, прямо сформулюваних в
Конституції. Всі принципи однаково важливі та обов’язкові.
Конституційними принципами цивільного процесуального права являються:

. здійснення правосуддя по цивільним справам тільки судом;

. незалежність суддів і підкоренню їх тільки Закону;

. гласність судового розгляду;

. рівність перед законом та судом

. змагальність

. рівність сторін.

До галузевих принципів цивільного процесуального права, закріпленні в законодавстві про судопровадження відносять:

. врахування одноособового та колегіального розгляду цивільних справ в судах;

. національна мова судового провадження;

. участь громадськості в судовому провадженні ;

. безпосередність в дослідженні доказів;

. безперервність судового розгляду.

4а. Конституційні принципи цивільного процесуального права.

Здіснення правосуддя по цивільним справам тільки судом Правосуддя в
Україні здійснюється тільки судом (ст.124 Конституції України). Судову систему в Україні складає Коституційний Суд Укрїани, суди загальної юрисдикції та арбітражні (господарські) суди. Їх діяльність направлена на розгляд кримінальних та цивільних справ і тому завжди пов’язана з необхідністю застосування державного примусу. В цьому полягає особлива роль суду серед інших правозастосовуючих та правоохоронних органів.

Крім того, судові органи в силу специфіки організації і процесуальної форми діяльності поставлені в особливі умови, що дає їм можливість розібратись в найскладніших ситуаціях кримінального злочину, чи цивільного правопорушення, правильно тлумачити і застосовувати закон, та винести законне, обгрунтоване, справедливе рішення. Все це має важливе принципове значення для виконання функцій правосуддя. Оскільки держава поклада здійснення правосуддя тільки на судом, вона категорично забороняє кому б то не було займатись судовою діяльністю і застосовувати примус до правопорушників в формі правосуддя.

Розгляд деяких категорій цивільних справ у випадках, вказаних в законі, третейськими судами, а також іншими державними органами і громадськими організаціями не явлється правосуддям, тому що суд і тільки суд- єдний державний орган, здійснюючий правосуддя в певній процесуальній формі, чітко регламентуючих законом, тільки суд має право позбавити громадянина його особистих, майнових та інших прав.

Чітко визначений процесуальний порядок розгляду та вирішення цивільних справ характерний лише для судового провадження розгляд цивільних справ іншими органами і організаціями не обмежується жорсткою процесуальною формою.
Дія даного принципу проявляється :

1. В праві контролю суда за законністю дій адміністративних органів і посадових осіб у випадку застосуваннням ним цивільного законодавства;

2. В контролю суду за законністю рішення третейських судів при їх виконанні;

3. В примусовому виконанні, як правило, судовим виконанням під контролем суду рішень і постанов всіх органів, здійснюючих захист прав;

4. У винесенні заключного рішення судом у випадках розгляду певного спору про право декількома органами, в число яких входить і суд.

Незалежність суддів і підкоренню їх тільки Закону.

Судді незалежні і підкоряються лише Конституції та Законам України ( ст.8 ЦПК України). Їм забезпечуються умови для безперешкодного та ефективного здійснення своїх прав і обов’язків. Будь-яке втручання в діяльність суддів по здійсненню правосуддя недопустиме і тягне за собою відповідальність по Закону.

Незалежність суддів і підкоренню їх тільки закону-це два погодженні, органічно пов’язані між собою начала. Вони складають єдиний принцип, так як незалежність суддів зумовлена їх підкоренню тільки Закону, а підкорення
Закону в свою чергу, можливе лише при умові, що судді дійсно незалежні.

У відповідності з даним принципом ніхто не вправі впливати в судову діяльність по рішенню конкретних справ ніякі державні органи, громадські організації чи посадові особи не мають права здійснювати будь-який прямий чи непрямий вплив, давати вказівки суддям, як вирішити конкретну судову справу. Таке втручання в правосудну діяльність антиконституційне.

Основні правові гарантії незалежності суддів передбачені в в ст. 126
Конституції України та Законом України “Про статус суддів”.

Незалежність судді забезпечуються передбачена Законом:

. процедурою здійснення правосуддя, забороною під погрозою відповідальності по здійсненню правосуддя;

. встановленим порядком зупинення та закриття повноважень судді;

. правом судді на відставку, недоторканістю судді;

. системою органів судівської спільності;

. надання судді за рахунок держави матеріального та соціального забезпечення, відповідно до його високого статусу.

Ряд правових гарантій незалежності суддів, закріплений в цивільно- процесуальному законодавстві, регулюючому діяльність суддів при розгляді цивільних справ: порядок розгляду всіх питань цивільної справи і право судді на окрему думку; таємниця нарад суддів (ст. 210 ЦПК України)

Будь-яке втручанння в діяльність суддів по здійсненню правосуддя переслідується по Закону. У відповідності з Законом України “Про статус суддів” передбачена відповідальність за вплив у будь-якій формі на суддів з ціллю протидіянню всесторонньому, повному і об’єктивному розгляду конкретній справі чи досягти винесенню незаконному судовому рішенню

Закріплення розгляду принципу незалежності є відміна строку повноважень судді і правила про незміність та неприторканність судді.

Гласність судового розгляду.

Розгляд судової справи у всіх судах відкрите (ст.129 Конституції
України та ст. 10 ЦПК України). Розгляд справи в закритому засіданні суду допускається лише у випадках, встановлених Законом, з дотриманням при цьому всіх правил судового провадження.

Принцип гласності судового розгляду важливий для забезпечення виховних функцій правосуддя по відношенню як до присутніх в залі судового засіданя, так і учасників судової справи. Разом з тим, в силу даного принципу громадяни мають можливість контролювати діяльність суду, а виборці
– ще й за діяльністю народних засідателів. Гласність судового розгляду являється одним із яскравих виявів демократії в області здійснення правосуддя. Досягнення таких завдань, як захист прав громадян, виявлення причин, породжуючих правопорушень, попередження правопорушеь і становить можливість завдяки гласності судових процесів

Закритий судовий розряд цивільних справ допускається у відповідності зі ст.10 ЦПК:

1. В цілях запобігання розголошенню державної таємниці

2. В цілях запобігання розголошенню даних про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь в справі, а також забезпечення таємниці усиновлення (ст.112 Кодексу законів про шлюб і сім’ю

України).

В цих випадках виноситься мотивована ухвала з вказанням обставин, які свідчать про необхідність проведення закритого судового засідання.

Інших випадків закритого розгляду судових справ закон не передбачає, і тому не допускається видалення із залу судебного розгляду громадян, якщо ними не порушений порядок

Слухання справи в закритому засідання ведеться у всіх випадках публічно.
Рівноправність перед судом і законом.

В Конституції України стаття 129- закріплено положення про рівність всіх перед законом і судом і конкретизує, що на рівність громадян не впливають їх походження, соціальне та майнове положення національна та расова приналежність, вік, освіта, мова, відношення до релігії, характер занять, місце проживання та інші обставини.

Рівність перед закономі судом забезпечується тим, що кожна судова справа розглядається в одному і тому ж порядку, в одних і тих же процесуальних формах і однаковий об’єм гарантій для осіб, які беруть участь в справі. Цим досягається можливість рівного задоволення законних вимог громадян, зацікавлених в результаті справи і рівна для них можливість відстоювати свої права перед судом.

Правосуддя по цивільним справам здійснюється єдиним для всіх судом.

Принцип здійснення правосуддя начал рівності громадян перед законом і судом і має двоякий зміст: в ньому виражається положення про єдиний суд положення про єдність права. Встановлена Конституцією України і законодавством про судоустрій судова система являється єдиною для всіх громадян.

Матерільною основою рівності прав та свобод громадян служить те, що всі вони юридично рівні по відношенню до знарядь і засобів виробництва. Це визначає їх політичну рівність і рівноправність у всіх інших областях.

Змагальність

Судове провадження в Україні здійснюється на основі змагальності ( ст. 15 ЦПК України). Застосовуючи до правосуддя по цивільних справах це означає, що судовий розгляд справи проходить у формі змагальності між сторонами, джерелом якого являється протилежність їх матеріально-правових інтересів. Процесуальне положення сторін характеризується пред’явлення їм широких можливостей відстоювати свою точку зору шляхом активного участі в судовому розгляді з використанням процесуальних засобів захисту.

Сторони та інші особи, які беруть участь в справі, в цілях захисту своїх прав та інтересів посилаються на фактичні обставини справи, представляють докази, беруть участь в їх дослідженні, виражають точку зору на справу в цілому і по окремих питаннях. У відповідності з принципом змагальності особам, які беруть участь в справі, надається достатній об’єм процесуальних прав, які забезпечують кожному з них реальність і дійсність судового захисту.

Даний принцип невід’ємний від процесуальної рівності сторін, який є його основою, поскільки саме наділення рівними правами і обов’язками дається сторонам можливість змагатись перед судом. Найбільш яскраво цей принцип проявляється в стадії судового розгляду в суді першої інстанції, але характерний і таким стадіям цивільного процесу, як касаційне провадження, перегляд по нововиявленим обставинам та ін.

Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового матеріалу, наявність яких являється важливою умовою встановлення обставин по справі.

В галузевому законодавстві закріплений ряд правил, розкриваючий зміст принципу змагальності:

1. Кожна сторона повинна доказати ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог і заперечень; відстоювати свою позицію в справі;

2. Суд може запропонувати сторонами надати додаткові докази;

3. Сторони вправі посилатися на різні юридичні факти, які лежать в основі їх вимог та заперечень
Рівність сторін.

Судове провадження здійснюється на основі рівності сторін (ст.129
Конституції України). Принцип рівності тісно пов’язаний з принципом рівності перед законом і судом. Його суть виражається в установленому законом і забезпечується судом рівних можливостей сторін реально використовувати процесуальні засоби судового захисту прав та інтересів.
Завдяки дії даного принципу сторони можуть знайомитись з матеріалами справи, робити з них виписки, задавати питання іншим учасникам процесу, свідкам і експертам, давати усні та письмові роз’яснення суду, давати свої висновки по всім питанням в судовому процесі, заперечувати проти доводів і висновків іншої сторони, брати участь в судових дебатах, оскаржувати судові акти у вищестоящий суд.

Зміст принципу рівності сторін розкривається в ряді статей ЦПК. Так у відповідності зі ст.103 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Їм забезпечується також інша рівна можливість брати участь в розгляді справ в судовому засіданні: сторони повідомляються про місце і час судового засідання або скоєнні певного процесуальної дії; після викладенні справи справи по суті, суд заслуховує роз’яснення сторін та інших учасників процесу ( ст.180 ЦПК України).

Маючи рівні процесуальні права, сторони несуть і рівні процесуальні обов’язки. В ч.2 ст.99 ЦПК України. Це важливе положення сформулювано так: особи, які беруть участь в справі, до яких закон відносять і сторони, зобов’язані добросовісно користуватись всіма належними їм процесуальними правами.

4б. Принципи цивільного процесуального права закріплені в галузевому законодавстві.

Диспозитивність

Поняття “диспозитивність” походить від лат “dispositivus”- “маю в розпорядженні”. Юридичний термін “диспозитивність” означає можливість особи на свій розсуд розпоряджатись суб’єктивними правами. Принцип диспозитивності заключається у можливості осіб, які беруть участь у справі, мати в розпорядженні свої матеріальні та процесуальні права, а також засоби їх захисту. Так у відповідності до ст.103 ЦПК України, позивач має право змінити зміст чи предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог або відмовитись від позову. Відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою.

Свобода осіб, які беруть участь у справі, розпоряджатись наявними матеріальними права і процесуальними засобами їх захисту обумовлена свободою особистості в Україні. Воля сторін в дозволених законом межах розпоряджатись належним їм правами в цивільному процесі не протирічать цілям правосуддя по цивільним справам, так як діяльність суда, його процесуальні відносини з учасниками цивільної справи будуються з врахуванням самостійності, відомої автономії, розпоряджень, які належать учасника цивільних правовідносин. Цивільний процесуальний закон в цілях здійснення судового захисту суб’єктивних цивільних прав які надаються кожному суб’єкту права і визначаються процесуальними засобаим, яким останній може вільно розпоряджатись в процесі.

Диспозитивність в області цивільного процесу являється продовженням і наслідком диспозитивного начала, характерного для цивільних матеріальних правовідносин. Початок диспозитивності Пронизує все цивільне судове провадження – від порушення конкретної справедливо виконавчого провадження.

Зміст принципу дистозитивності характеризується тими широкими правами, якими закон наділяє сторони та інших осіб в справі. В Цивільному процесуальному кодексі України вони закріплені в ст.103 . Особи, які беруть участь у справі мають широкі і різносторонні процесуальні повноваження, але зміст принципа диспозитивності включає лише ті з них, якими пов’язані з предметом судової діяльності і здійснення яких впливає на рух процесу.

В змісті принципа диспозитивності з точки зору його нормального вираження і здійснення входять повноваження пов’язані з розпорядженням сторонами матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, відносяться: пред’явлення позову та зустрічного позову, заяви, скарги, певного характеру і об’єму позовних вимог і заперечень; можливість їх змін; відмова від позову; визнання позову, заключення мирової угоди.

По своєму характеру принцип диспозитивності являється специфічним галузевим, тому що в цивільному процесі сторони можуть вільно розпоряджатись предметом судового провадження (спірним матеріальним правом
) і процесуальними засобами, тобто, своїми діями на рух процесу.

Разом з тим за судом зберігається право контролю за деякими розпорядчими діями сторін: наприклад, за заключенні мирової угоди або визнання відповідачем позову. Суд контролює ці дії з тим, щоб вони не протирічили закону і не порушували права інших (крім сторін) осіб.

Усність судового провадження

В цивільному судовому провадженні викладення процесуального матеріалу здійснюється в двох формах- усній і письмовій. Кожна з них має свої позитивні та негативні сторони. Усна форма необхідна там, де процес здійснюється гласно і переслідує мету завдань виховання. Тому найбільш прогресивним і демократичним визнається принцип усності в тому змісті, що спілкування суду з учасниками процесу повинен проходити усно і незалежно від форми повідомленого матеріалу. Тільки при цій умові процес може бути сприйнятий всіма присутніми в залі судового засідання, оскільки усна форма полегшує безпосередність сприйняття доказів судом і особами, які беруть участь у справі, прискорює процес розгляду справи.

Разом з тим при усній формі легше к онтролювати діяльність суду особами, які беруть участь в справі.

Згідно ч. ст.160 ЦПК України розгляд справи проходить усно. Це означає, що весь процесуальний матеріал (факти і докази), які використовуються судом при розгляді справи, повиннні бути викладені в судовому засіданні в усній формі .Усно повинно бути викладені роз’яснення сторін і покази інших учасниуів процесу; всі письмові матеріали (письмові заяви сторін, позовні заяви, письмові докази, письмові заключення експерта і т.д.) обов’язково повинні зачитуватись в судовому засіданні. Усно задаються питання членами суда і членами суда і особами які беруть участь у справі, постанови суду обов’язково зачитуються. Вищевикладене дає висновок зробити висновок, що найбільш повно принцип усності виражений в нормах, які регулюють судовий розгляд: відкриття судового засідання і оголошення про те те, яка справа розглядається; роз’яснення обов’язків перекладачу, прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі та інш.
Безпосередність у дослідженні доказів.

Контакти суду з учасниками процеса передбачає як усну форму повідомленого процесуального матеріалу, так і безпосередність його сприйняття судом. Тільки при цій умові він буде правильно зромілим і зможе визвати у потрібних випадках відповідну реакцію зі сторони суду у формі продовжуючого спілкування з учасниками процеса.

У відповідності з ч.1 ст.160 ЦПК суд першої інстанції при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо досліджувати докази по справі: заслухати роз’яснення сторін, які беруть участь по справі, покази свідків, заключення екперта, ознайомитись з письмовими доказами, оглядати письмоивх доказів. Принцип безпосередності по своєму характеру має дві сторони: суб’єктвну та об’єктивну.

З суб’ктивної сторони безпосередність заключається в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи обов’язково особисто (тобто безпосередньо) досліджуватиме докази по справі: заслуховування роз’яснення сторін, які беруть участь у справі, показів свідків, висновків експертів, ознайомиться з письмовими доказами, огляду речевих доказів.
З об’єктивної сторони докази повинні бути, як правило, взяті із першоджерела, безпосередньо відображаючи достовірними цими факти.

Застовування принципу безпосередності важливо перш за все у відношенні усного матеріалу, роз’яснень сторін, показів свідків, які повинні бути вислухані і допитані саме судом. Але не менше значення має дотримання безпосередності і при дослідженні письмових документів, а також при огляді і дослідженні речевих доказів. Принцип безпосередності, передбачений в ст. 160 ЦПК, відноситься до доказової діяльності суду, направленої на встановлення фактів, необхідних для розгляду справи.

Зміст принципу складається із слідуючих положеь:

. суд зобов’язаний вирішити лише на тих доказах, які були досліджені їм публічно в судовому засіданні, так як тільки в цьому випадку може буди обгрунтованим;

. при дослідженні обставин справи суд повинен отримати інформацію із безпосереднього джерела. Саме при умові безпосереднього особистого сприйманняя необхідних суду відомостей може бути забезпечена об’єктивність рішення;

. суд повинен прагнути до використанняя так званих первісних доказів які утворились під впливом безпосередніх впливів певних фактів.

Наявність перерахованих фактів обумовлено тим, що різні фактичні дані можуть стати судовими доказами тільки при використанні їх на основі принципу безпосередності. З врахуванням цього законодавець встановив в ЦПК чіткий порядок дослідження справи в судовому засіданні

Але як би важко не здійснювався принцип безпосередності, не у всіх випадках надається можливість його дотримання. Тому цивільно-процесуальний кодекс передбачив можливість встановлення деяких винятків із дії даного принципу, виходя з того, що безпосередність в цих випадках буде дотримана.

Одним з умов, забезпечуючих дію принципу безпосередності, являється правило про незмінність складу суду. У відповідновсті з яким кожна справа від початку і до кінця повинна бути розглядатись одним і тим же складом суду. Якщо будь-хто із суддів буде позбавлений можливості продовжувати участі в судовому розгляді, він замінюються іншим суддею і розгляд справи починається з початку.(ст. 22 ЦПК ). В протилежному випадку виявилось би, що новий суддя не ознайомлений з обставинами справи безпосередньо.

Безперервність судового розгляду

Сприйнятий в процесі матріал повинен бути збережений у свідомості як суддів так і в учасників процесу, спостерігаючих за ходом процесу в залі засідання. Тільки при дотриманні цієї умови процесуальний матеріал по цивільнісй справі виявиться цілісним, здатним служити загальній оцінці.
Принцип безперервності судового розгляду, має велике значення для формування внутрішніх переконань,сконцентровуючи увагу судді на одній справі, забезпечуючи врахування судом всіх його обставин, правильну кваліфікацію правовідносин і винесення законного і мотивованого рішення.

Судове засідання по кожній справі, включаючи винесення рішення проходить безперевно, тобто суд почав слухання справи, доводить його до кінцевого розгляду. Розгляд суддями інших цивільних справ не допускається. Судді не вправі розглядати одночасно декілька справ. Це негативно відображиться на встановленні об’єктивної істини по справі, так як розсіюється увага судді, заважає аналізу, оцінці доказів.

Судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, визначеного для відпочинку. Тривалість перви судового засідання визначає суд в залежності від тих чи інших обстваин.
Оголошення перерви суд може не тільки для відпочинку, але й для деяких інших цілей:

1. Якщо сторони заперечують проти одноособового розгляду справи ;

2. Якщо суд прийняв рішення допитати свідків, вони можуть являтись в судове засідання лише через деякий час, але в той же день;

3. Якщо учасникам процесу необхідно підготуватись до дебатів.

Порушення безперервності процесу може привести до того, що безпосередність сприйняття суддями доказів буде послаблено емоціями, отриманими під час слухання нової справи. Пооорушення безперервності процесу в значній мірі понижує його виховне значення. Розглянувши цивільну справу під час обідньої перерви, оголошеного при слуханні іншої справи, являється порушенням принципу безперервності процесу і у зв’язку з цим- мотивованої відмови до відміни судового рішенння.

Дія принципа безперервності потребує, щоб судове рішення виносилось після закінчення розгляду справи, суд видаляється для винесення рішення в нарадчу кімнату і повинен скласти повну мотивоване рішення , відповідаюче по змісту всім вимогам закону. Однак у виняткових випадках при розгляду особливо важких справ суд вправі відкласти складання мотивованого рішення на строк не більше трьох днів (ст.199 ЦПК). При цьому резолятивна частина рішення повинна бути оголошена в тому ж засіданні, в якому закінчилось судовий розгляд.

Детальне дотримання судами принципів цивільного процесуального права в цивільному судовому провадженні являється гарантією вірного розгляду і вирішенню цивільних справ.

5.Поняття принципа процесуального рівноправ’я сторін.

Одним із керуючих положень цивільного процесуального права, закріплючого однакові можливості здійснення і захист прав сторін в цивільному процесі і виключаючи будь-які переваги у цьому відношенні одної сторони перед іншою, одних осіб, які беруть участь в справі, перед іншими, являється принцип процесуального рівноправ’я, тобто таке нормативно- керівне начало, яке забезпечує сторонам рівне процесуальне положення перед судом при здійснення правосуддя.

Цей принцип відноситься до специфічних (функціональних) принципів цивільного процесу, яке характеризує діяльність судів по розгляду і вирішенню цивільних справ і базуючому на більш загальному організаційно- функцональному чи конституційному принципу рівності громадян перед законом і судом. Одночасно він являється і виявом останнього в цивільному судопровадженні. Конституційний принцип рівності громадян перед законом і судом нормативно закріплює загальну рівність громадян у всіх областях- політичному, економічному, соціальному і культурному житті, тобто принцип соціальної справедливості у чіткій відповідності з яким повинні будуватись суспільні відносини.

Здійснення правосуддя на основі рівності всіх громадян перед законом означає застосування судом норм єдиної системи права однаково по відношенню до всіх громадян. Недопустимі також винятки судом тих чи інших положень закону під виглядом яких-таки особистих чи соціальних розбіжностей громадян, по відношенню до яких і ведеться судовий процес. Суд виходячи з даного принципу, вирішує конкретну цивільну спрву з врахуванням того, що всі закони і інші нормативні акти в рівній ступені обов’язкові.

Рівність громадян перед судом означає, що розгляд судом та вирішення справ всіма судами і у відношенні всіх громадян здійснюється в одному і тому ж порядку, незалежно від расової та національній приналежності, соціального та службового, майнового стану релігійних переконань позивача, відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Найбільш повно принцип процесуального рівноправ’я проявляється у позовному провадженні.

Як відомо, для позовного провадження характерно:
. наявність правової вимоги, яка випливає із порушеного чи оспореного права і підлягає до розгляду в повному порядку встановленому законом

(наявність позову)
. наявність спору про право;
. наявність двох сторін з протилежними юридичними інтересами яким представлені широкі можливості по захисту своїх прав і законних інтересів у виникнувшій суперечності[13]

Отже: в позовному провадженні, найбільш яскраво проявляється три специфічних (функціональних) принципа цивільного процесу — диспозитивності, змагальності та процесуального рівноправ’я сторін. Ці принципи знаходяться в тісному взаємозв’язку. Диспозитивними правоздатними однієї сторони кореспондуються аналогічні права другої. Наприклад, праву на пред’явлення позову позивачем відповідно є право відповідача на пред’явлення зустрічного позову.[14] Визнання позову. Дві сторони мають рівне право на укладення мирової угоди.

Принцип процесуальної рівності сторін забезпечується змагальною формою судового провадження, яка надає їм можливість в рівній мірі змагатись перед судом, особливо в стадії судового розгляду і вирішення справи. Витоки змагальності знаходяться в протиріччях матеріально-правових інтересів сторін, спірних правовідносин, але в суді матеріально-правовий спір набирає форму процесуальних прав.

Зв’язок між рівністю процесуальних прав і обов’язків сторін і змагальною формою їх виявлення настільки тісна, що В.М. Семенов об’єднав два начала в один принцип- процесуального рівноправ’я сторін при змагальній формі судового провадження.[15]

В зміст принципу процесуального рівноправ’я сторін входять:
. закріплення в законодавстві рівності процесуальних прав і обов’язків;
. процесуальні гарантії, забезпечуючі однакові можливості для здійснення прав і виконання обов’язків;
. рівна процесуальна допомога суду.

Такий метод має об’єктивну основу в економічному характері суспільних відносин. Правова рівність проявляється в двох напрямках:

По-перше: ніхто з учасників цивільних правовідносин не може перекладати обов’язки на іншого.

По-друге: у випадку виникнення спору між учасниками правовідносин ні один не може прийняти рішення, обов’язкове для іншого[16]. Цей характер цивільних правовідносин об’єктивно проявляється і в процесуальному праві.

Права і обов’язки, які визначаються матеріальним правом, без існування процесуального права не можуть бути реалізованими.

Таким чином, одним із принципів, на яких головна можливість цивільного процесуального права виконують свою функцію пред’явлення захисту права, являється принцип процесуальної рівності осіб, які займають однакове процесуальне становище в процесі.

6. Права та обов’зки сторін в цивільному процесі.

Сторонами в цивільному процесі називаються особи, від імені яких ведеться процес і матеріально- правовий спір який повинен вирішити суд.
Сторонами в цивільному процесі- позивачем і відповідачем модуть бути громадяни, громадяни-підприємці, державні підприємства, кооперативні організації, громадські організації і інші суб’єкти, які користуються правами юридичних осіб. В якості сторін можуть виступати іноземні громадяни і фірми, особи без громадянства. В кожній справі позовного провадження завжди є дві сторони. Позивач — особа, в захист прав і інтересів якого порушується цивільна справа.

Порушення справи може сама зацікавлена особа, може це здійснити прокурор, а у випадку передбачених в законі, справу може бути порушена по ініціативі органів державних та громадських організацій, а також окремих громадян (ст.4 ЦПК). Позовну сторону прийнято називати активною, оскільки дія в захист її прав і інтересів тягне за собою виникнення процеса. Однак це не завжди суб’єктивна активність саме позивача. Якщо справу порушено прокурором чи організаціями або громадянами, які мають на це право згідно ст.4 ЦПК, зацікавлена особа повинно бути повідомлені про це і брати участь в якості позивача (ст.118 ЦК).

Відповідача — особа, яка притягується до відповіді по позову, оскільки на нього не вказується в позові як на порушника. В багатьох випадках причиною пред’явленого позову являється дія чи бездіяльність самого відповідача (несплата боргу в установлений термін, оспорювання права авторства, завдання шкоди та ін.) . Однак в окремих випадках відповідач може сам ніяких дій, ущемляючих права і інтереси позивача, не завдавати (володілець джерела підвищеної небезпеки, неповнолітній спадкоємець, до якого пред’явлений позов про визнання заповіту недійсним і т.д.), але об’єктивно відмовити суб’єкту спірних матеріальних правовідносин на так званих пасивної сторони.

Спірні матеріальні правовідносини- об’єкт процесу по конкретній цивільній справі, а його суб’єкти являються сторонами. Питання про існування або неіснування цих правовідносин, його зміст, чи в якій мірі права позивача порушені і повинні за це нести відповідальність відповідачем, будуть вирішені судом тільки після розгляду справи по суті.

Однак вже в момент порушення справи очевидні слідуючі ознаки сторін:

Від імені сторін ведеться провадження по справі, вони персоніфікують цивільну справу. Це має більш практичне значення, оскільки закон забороняє пред’явлення і не розглядає вже вирішення справи між тими ж сторонами, про той же предмет і по тих же підстав ( п. 4 ст.136ЦПК);

Відносини між сторонами в результаті пред’явлення позову придбають офіційний характер. Завдання суду полягає в тому, щоб ці відносини врегулювати;

Сторони — cуб’єкти спірного матеріального правовідносин- мають в справі матеріально-правовий інтерес. Судове рішення визначить їх матеріальні права: вони або набувають будь-які матеріальні блага, або позбаляться їх;

Вступивши в процесуальні правовідносини з судом, сторони мають в справі процесуальну заінтересованість, складаються у можливості захисту своїх прав, у прагненні отримати сприятливе рішення і реалізувати його.;

Сторони являються головними учасниками процесу, сторони зобов’язані нести судові витрати.

В сукупності вказані вище ознаки притаманні лише сторонам, а саме сукупність цих ознак дозволяє відмежувати сторони від інших осіб, які беруть участь у справі. Поняття сторін застосовується в справах позовного провадження. Учасниками справ окремого провадження, а також виникаючих із адміністративних правопорушень, являються заявники, скаржники і зацікавлені особи. Ці особи користуються правами сторін за окремими винятками, встановлені законом.

Процесуальні права та обов’язки сторін.

Закон встановлює, що сторони користуються рівними процесуальними правами (ч.3 ст. 99 ЦПК). Відповідно вони несуть і рівні процесуальні обов’язки. Всі процесуальні права сторін випливають із установленого ст. 55
Конституції права на судовий захист. Вся система цивільного судового провадження являється по-суті конкретизацією цього конституційного положення, реальним механізмом його здійснення.

Процесуальні права сторін різноманітні, і в даному випадку необхідно зроьити їх загальний огляд. Сторони, перш за все володіють правом на безпосередню участь в справі. Вони вправі брати участь у всіх судових засіданнях по справі, присутні при здійсненні процесуальних дій, знайомитись з матеріалами справами, робити виписки з них, робити копії.
Сторони мають право попередньо оцініювати неупередженість членів суду їм надано право заявлення відводів. Сторони, являється матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначати об’єм захисту своїх прав та інтересів, а також вносить, зміни в заявлених вимогах. Так, позивач може відмовитись від позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути заключена мирова угода. Позивач може змінити, основу та предмет позову і т. д. А тепер розглянемо права і обов’язки сторін детальніше.

Широту права сторін по використанню процесуальних засобів судового захисту. Сторони мають право пред’являти докази і брати участь у дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь в справі, а також свідкам і експертам, заявляти різні клопотання, представляти свої доводи і заперечувати на доводи протилежні сторони. Відповідач має право крім заперечення на позов використовувати в якості захисту зустрічний позов.

Сторони мають право перевірки законності і обгрунтованості рішення.
Вони можуть оскаржити рішення в касаційному порядку, порушувати питання про його перегляду по нововиявленим обставинами про перегляд рішення в порядку нагляду. Кінцева реалізація рішення (його виконання) залежить від здійснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рішення.

Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав: можуть вести справу особисто або через представників, просити про забезпечення позову, вимагати відшкодування судових витрат і т.д.

Процесуальні обов’язки сторін діляться на загальні і спеціальні. В ряді загальних зобов’язань важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов’язані добросовісно виконувати
(ч.2 ст.99 ЦПК). В більшості випадків цей обов’язок виконується добровільно, однак на сторону, недобросовісно заявившу необгрунтований позов чи спір або систематично протидіючу розгляду і вирішенні справи, суд може накласти штраф на користь іншої сторони винагороджуючи за фактичну втрату робочого часу у відповідності з середнім заробітком, але не більше
5% від задоволеної частки позову.

Сторони зобов’язані підкорятись процесуальній регламентації, здійснювати процесуальні дії в установленому законом чи судом строки, своєчасно оплачувати витрати по справі, пред’являти процесуальні документи по встановленій законом формі. Не дотримання цих вимог позбавляє сторону права здійснювати відповідні процесуальні дії. Що ж стосується загальних зобов’язань сторони бути в ході процесу, то на мій погляд, цей обов’язок має моральний , а не правовий характер.

Спеціальні процесуальні обов’язки покладаються на сторони в зв’язку з необхідністю здійснення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, особа, яка подала клопотання перед судом про витребування письмових доказів від осіб які брали і не брали участь по справі, повинні вказати причини, які перешкоджають самостійному йому отриманню і основи, по яких воно рахується у даної особи чи організації.

Належна сторона в справі

Заміна неналежної сторони. Право на судовий захист належить кожному громадянину. Цим же право можуть скористатись і іноземці і особи без громадянства.організації, які мають цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність, також мають право.таким чином, будь-яку правоздатну особу може заняти процесуальне положення сторони. Однак для участі в даній справі необхідно мати конкретну матеріально- правову зацікавленість саме в цій справі, тобто бути належною стороною. Якщо віндикаційний позов пред’явлений не самим власником чи законним володільцем речі, а його сином (власник живий)- такий позов пред’являється неналежним позивачем.

Пред’являючи позов, позивач повинен представити суду дані, із яких було б видно, що він являється належним відповідачем, а притягуюча особа являється належним відповідачем. Позивач повинен легімітувати себе і відповідача. Легімітація забезпечується винесенням рішення по відношенню дійсно матеріально зацікавлених осіб. Якщо позов пред’явлений прокурором чи організаціями або громадянами, порушуючих справу в інтересах інших осіб, прокурор і ці організації повинні також легімітувати позивача і відповідача.

Отже, належні сторони в цивільному процесі являються особи, по відношенню яких є дані про те, що вони можуть бути суб’єктами спірного матеріального правовідношення.

Належна сторона визначається судом на основі норм матеріального права.
Вже при прийманні позовної заяви суд повинен встановити, приналежність позивачу права вимоги і чи являється відповідач тією особою, яка повинна відповідати по позову (ст.137 ЦПК). Участь у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обгрунтованому вирішенню спору. В зв’язку з цим виникає проблема заміни неналежної сторони..

На превеликий жаль, справа не завжди порушується належним позивачем, а в якості по позову не завжди притягується належний відповідач.
Процесуальний закон (ст.137 ЦПК) не передбачає відмови в прийнятті заяви від неналежного позивача чи відмови в прийнятті позову звернення до неналежного відповідача. Неналежний відповідач чи позивач повинні бути замінені в належниму порядку. Однак заміна неналежних позивачів чи відповідача може бути тільки зі згоди позивача.

Для заміни неналежного (первісного) позивача необхідно не тільки його згода на вибуття із справи, але і згода належного позивача на вступ в процес. При наявності їх обопільної згоди проходить заміна. Якщо позивач не згідний на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу в якості третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє цю особу. Якщо первісний позивач готовий на вибуття із справи, а належний не бажає в нього вступати, в справі не залишається позивача — суд повинен припинити провадження по справі в порядку ст.105
ЦПК. Незгода первісного позивача на вибуття і відмови належного позивача на вступ в справу повинні потягти розгляд справи по суті і винесення рішення про відмову у позові.

Для заміни неналежного відповідача також потребує згоди позивача. При згоді на таку заміну суд звільняє первісного відповідача від участі в справі і притягує нового відповідача. У випадку незгоди відповідача на заміну відповідача іншою особою суд притягує цю особу в якості другого відповідача (ч.3 ст.105 ЦПК України.)

Заміна неналежної сторони проходить в тому ж процесі без припинення чи призупинення провадежння. Якщо заміна проходить в засіданні суду, останній може відкласти слухання справи тому, щоб дати час належній стороні вступити в справу і підготовитись до захисту своїх інтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справи проводиться з самого початку, тобто з стадії підготовки справи до судового розгляду. Заміна неналежної сторони може бути проведена тільки в суді першої інстанції. Заміна неналежної сторони повинна проводиться судом у відкритому судовому засіданні, з обов’язковою участю всіх осіб, що беруть участь у справі.

7. Загальна характеристика захисту інтересів відповідача в цивільному процесі та зустрічного позову.

Процесуальна рівність сторін і в процесі забезпечується надання можливості відповідачу захисту проти пред’явленого йому позову, висуваючи необхідні заперечення. Змагальна форма процесу дозволяє йому не чекати початку розгляду по суті, ознайомитись з позовною заявою, вивчити наявні у позивача докази із врахуванням отриманої інформації визначити своє відношення на пред’явлену позивачем вимогу. Відповідач вправі визнати позов, якщо вважає що вимоги позивача законні та обгрунтовані. Коли відповідач намірений парирувати, він може використати дві форми захисту: заперечення та зустрічний позов.

Заперечення проти позову – аргументовані докази, доводи, які спростовують пред’явлений позов. За своїм характером заперечення вони можуть бути процесуальними і матеріально-правовими.

Процесуальні заперечення завжди спрямовані на те, щоб довести неправомірність виникнення самого процесу по справі у вигляді відсутності у позивача права на позов чи порушення їм порядку пред’явлення позову.
Відповідач прагне досягнення залишення заяви без розгляду чи припинення провадження по справі. Наприклад, вказуючи на порушення позивачем порядку пред’явлення позову, відповідач доводить, що справа суду непідсудна, заява подана представником позивача який не має повноваження на ведення справи тощо. В якості фактів, які свідчать про відсутність у позивача права на позов, відповідач може може вказати неправоздатність позивача, непідвідомчість справи суду, наявність спеціальної заборони на розгляд справи, яке по загальному правилу підвідомче суду, наявності по тотожному позову вступившого в законну силу рішення суду і т.д.

Матеріально-правові запереченння направлені на спростування фактів, складаючих основу пред’явленого позову і засвідчуюча про незаконність чи необгрунтованість вимог позивача. Доказуючи незаконність позову, відповідач, як правило, посилається на неправовий характер заявленої вимоги
(повернення карточного боргу), на те, що спірне правовідношення виникло до видання відповідного нормативного акту, який звороної сили не має, чи угод сторін являється протизаконною (купівля-продаж громадянами наркотичних речовин)- відповідач також вправі стверджувати, що норма, яка покладена в основу пред’явленого позову, втратила силу.

Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про найбільш частіші посилки відповідача на необгрутованісті пред’явленої вимоги (неповнота юридичного складу, недостатність та необгрунтованість доказів). Наприклад, оспорюючи позов про визнання права на власність на жилий будинок, відповідач стверджує, що договір купівлі-продажу відсутній, а маюча у позивача боргова розписка видана на отримання завдатку в рахунок незаключеної угоди. Заперечуючи вимоги про відшкодування арендної плати за складське приміщення, відповідач посилається не неправдивість представленого позивачем договору оренди.

В інших випадках відповідач використовує в якості контаргументів посилку на наявність правопоглинаючих фактів. Наприклад, заперечення проти позову про відшкодування збитків, відповідач вказує, що на наявність вини самого позивача (умисел чи грубу необережність). Спростовуючи позов про визнання недійсним фіктивний шлюб, відповідач заявляє, що що через рік після регістрації шлюбу між ним і позивачкою виникнувші шлюбні відносини перестали бути фіктивними. В якості заперечення проти позову про стягненні суми по договору займу відповідач називає безгрошів’я і наявності у позивача розписки, яка була отримана шляхом шантажу.

Інколи відповідач оспорює розмір заявленого позивачем вимогу, посилаючись на завищену ціну позову. Так, якщо боржник частково виконав зобов’язання перед кредитором позов може бути пред’явлений в частині, яку боржник не виконав. Стягнення пені, неустойки, завдатку, упущеної вигоди як правило, можлива при наявності згоди сторін відповідної вказівки на застосування санкції за невиконання обов’язків.

Більш складнішим і рідше застосовуючим на практиці являється такий спосіб захисту відповідача, як зустрічний позов.

Зустрічний позов — самостійна вимога відповідача до позивача пред’явлена в суд для одночасного і об’єднаного розгляду по справі по позову позивача. Оскільки позов відповідача характеризується в якості зустрічного позову, вимогу позивача прийнято називати в даному випадку первісною. Вимога відповідача може бути прийнята для об’єднаного розгляду першоначального позову тільки в трьох випадках, прямо передбачаючих законом: якщо зустрічна вимога направлена залік первісної вимоги. Залік має місце, коли обидва позова носять майновий характер. Якщо ціна зустрічного позову вища, чим у первісного, суд проводячи взаємне погашення їх, стягне на користь відповідача лише неотриману суму. Аналогічним шляхом суд вирішить, якщо ціна первісного позову позову буде вища ціни зустрічного, присудивши позивачу суму, яка складає різницю в ціні позовів.
При однаковій ціні обох вимог суд проводить взаємозалік, не присуджуючи будь-яких сум ні одній із сторін. Процесуальна економія, яка досягається в результаті розгляду таких вимог підлягаючих заліку, проявляється в стадії виконання. При окремому розгляді таких вимог спочатку по виконавчому листі буде стягнута сума, яка вимагається позивачем. А потім пройде фактично зворотнє стягнення по вимозі відповідача. При спільному ж розгляді позові, між якими можливий залік буде виданий один виконавчий лист в користь стягувача, ніякої взаємної передечі грошових коштів не буде.
Однак прийняти до розгляду в одному процесі з первісній зустрічній вимозі по мотиву можливого їх заліку- право, а не обов’язок суду. В якості вимог, направлених на залік, достатньо привести одне з типових умов договору оренди нежилого приміщення. Орендар вправі вимагати заліку в орендну плату сум, які були витрачені по покращенню орендуємого приміщення;

Якщо задоволення зустрічного позову виключається повністю або в частині задоволення первісного позову. В даному випадку зустрічна вимога направлена на повну чи частковий підрив основи первісної вимоги, по своєму характеру взаємовиключаючи один одного. Їх окремий розгляд неможливий, поскільки це потягло б винесення протирічущих один одному рішень і порушення правила преюдикційності. Одне з такиз вимлг чи вони рбидва носять немайновий характер. Найбільш типовим з прикладів зустрічного позову, які пре’являються по вказному підставі, пред’являються
:

. позов про стягнення аліментів і зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитини в оргаргах РАГСу

. позов про розподіл жилої площі і зустрічний позов про визнання первісного позивача втратившого право на жилу площу.

Суд зобов’язаний прийняти подібні вимоги до об’єднаного розгляду і винести по ним одне з рішень: якщо між зустрічним і першочерговим позовами має місце взаємний зв’язок і їх спільний розгляд приведе до більш швидкому та правильному розв’язанні спору, тут все залежить від суду- чи визнає він за необхідність взаємні вимоги чи ні. На момент прийняття зустрічного позову дуже важко припустити до якого результату приведе процес, зовсім не виключено його ускладнення і затягування, винесення неправильного рішення. На практиці судді підходять обережно до такого об’єднання позовів, що звичайно закономірно. В якості прикладу застосування вказаного приводу (підстави) для прийняття зустрічного позову можна назвати випадок розгляду справи про розірваня шлюбу вимог відповідача про стягнення з позивача аліментів і про розподіл спільного майна.

Зустрічний позов може бути пред’явлений до постанови рішення по первісному позову, практично — до виходу суда в нарадчу кімнату для винесення рішення. Пред’являється він по загальним правилам: подається в суд позовну заяву з дотриманням вимог, передбаченими ст.140 ЦПК, заява оплачується держмитом. Прийняття зустрічного позову оформляється ухвалою судді. Підсудність зустрічного позову обумовлена його зв’язком з первіснии позовом, внаслідок чого він пред’являється в суд по місцю розгляду первісного позову (ст.141 ЦПК). Якщо підставою для прийняття позову відповідача як зустрічного відсутні, суд чи суддя виносить ухвалу про відмову його в прийнятті для спільного розгляду з первісним. Така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки не перешкоджає пред’явленню самостійного позову[17]. Якщо суддя чи суд відмовляють в прийнятті заяви у позивача по підставам, передбачені в ст.136 ЦПК, ухвала може бути оскаржена.

Резолятивна частина судового рішення повинна містити окремі висновки по первісному та зустрічному позовам: яке право визнано за кожною стороною, хто, які дії і в чию користь повинні виконати. Фактично це буде єдиним рішенням по двом різним вимогам, де кожна із сторін займає становище позивача і відповідача одночасно.

II. Захист інтересів відповідача

1.Розпорядження позовними засобами захисту прав та інтересів.

Керуючись принципом диспозитивності, сторони вправі на власний погляд визначити об’єм і засоби суб’єктивних прав і охороняючих законом інтересів. Заява матеріально-правова вимога може бути змінена в силу різних обставин ( юридичне незнання сторін, яка не дала змоги на момент звернення в суд правильно визначити елементи позову; вияснення нових обставин справи в ході судового розгляду; досудове врегулювання сторонами виникнувшого спору і т.д.).

Форми розпорядженням позовом та засобами закріпленими в ст.103 ЦК, у відповідності з яким позивач вправі змінити причину та предмет позову, збільшити чи зменшити розмір вимог чи відмовитись від позову. Відповідач вправі визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою.
Конкретний зміст кожного із перерахованих розпорядчих дій заключається у слідучому.

Зміна позову позову можливий у формі трансформації первісного зазаначеного предмету, причини, ціни, суб’єктивного складу. Змінюючи предмет позову, позов по-новому визначає об’єм і форму захисту свого суб’єктивного права, змешуючи чи розширюючи кордони досліджуваних обставин справи, змінюючи характер витребуваного у суда рішення. Наприклад, до первісного заявленого позову про визнання авторства він вправі приєднати вимоги про присудженні відповідача до виконання яких-небуть дій чи вимог про трансформацію тих правовідносин, із-за яких виник спір. Так, пред’явивши позов про визнання авторства, позивач може додати його вимоги про відшкодування авторської винагороди. Первісно заявлена вимога про відшкодування арендної плати позивач вправі додати позов про розірвання договору оренди.позивач на влсний розгляд може взагалі замінити предмет позову, висунувшинову вимогу. Наприклад, представивши позов про розірвання шлюбу, позивач потім просить визнати цей шлюб недійсним. Однак всі видозміни предмету позову повинні залишатись в межах того спору про розгляд якого просив позивач. Неможна наприклад, замість первісно заявленої вимоги про стягнення за відповідача аліментів вимог про втрату права на жилу площу. Це вже новий позов, він повиненн бути пред’явлений по загальним правилам.

Основа позову видозмінюється шляхом посилок на нові обставини і додаткового пред’явлення нових доказів в підтверджені нових доказів в підтвердженні наведених основаних фактів. Позивач вправі виключити будь- який факт із основи позову, замінити одні факти іншии. Подібні перетворення в основі позову невідворотні, якщо змінюється сам предмет позову. Наприклад, вимагаючи замість розірвання шлюбу визнання його недійсним, позивач повинен замінити причину позову, оскільки обставини, дозволяючи суду вирішувати ці вимоги — різні.

Доповнюючи предмет позову, позивач називає додатково і нові факти, які свідчать про правомірність другої вимоги. В судовій практиці і в процесуальній теорії тривалий час залишалось спірне питання про можливість одночасного зміни позивачем предмета та основи позову. Верховний Суд СРСР в огляді судової практики роз’яснив, що така одночасна зміна неможливо “ так як фактично це означало би пре’явленню нового позову”[18].
Дане роз’ясненню потребує в одному важливому уточненню. Неможна проводити одночасну заміну елементів позову. А при зміні предмету позову відповідно перетворенню проходить із обставинами, вказаними в основі позову.
Наприклад, доповнюючи позов про поновленню на роботі вимоги про стягнення заробітної плати, позивач доповнюючи позов, посилається на факт вимушеного прогулу і на спричинений майновий збиток. Позивач вправі на власний розсуд змінити і склад учасників спору. У відповідності ст.137 ЦПК дає йому можливість визначити число відповідачів по справі. Первісному пред’явленню позову до одного відповідача не позбавляє позивача права наполягати, потім на притягнення в процес інших зобов’язаних осіб.
Використовуючи право на зміну елементів позову, позивач забезпечує більш повний та кваліфікований захист свого суб’єктивного права і охороняючого законом інтересу. Суду це дає можливість досягнути процесуальної економії, оскільки відпадає необхідність в порушенні нової справи по зміненому позову.

Змінюючи розмір заявленого позову, позивач знову визначає об’єм захисту свого суб’єктивного права. Така диспозитивність правомочність можливо, коли вимоги носять майновий характер. Якщо позивач в момент пре’явлення позову має певні труднощі з визначенням ціни позову, наприклад позов про відшкодування шкоди, завдної здоров’ю, то в ході судового розгляду він може уточнити розмір своїх вимог, збільшивши ціну позову.
Інколи, ціна позову свідомо завищується позивачем, тому при розгляді справи розмір вимог також буде уточняться і позивач назве дійсний розмір, зменшивши первісну витребувану суму. Заява позивача про зміну елементів позову, його ціни і складу учасників спору може також вимагати притягнення в процес нових матеріалів, додаткової підготовки відповідача до захисту проти зміненого позову. Суд чи суддя вправі в такому випадку перенести судовий розгляд. Право на зміну позову мож бути реалізовано позивачем в стадії порушення справи і в стадії його підготовки шляхом подачі відповідповідного додатку до позовної заяви. В ході розгляду справи це фактично здійснюється до постанови судом чи суддею рішення (до виходу у нарадчу кімнату). Але звичайно позиція позивача по відношенню зміни позову виясняється судом чи суддею після доповіді по справі. Всі дії по зміні позову повинні бути відображені в протоколі судового засідання.

Заявлені позивачем вимоги можуть бути додані по ініціативі самого суду шляхом виходу за межі таких вимог. Наявність такого права у суда зовсім не означає, зміна предмета чи основи позову можливе на власний розсуд суда[19]. Суд може вийти за межі означених позивачем елементів позову, розширив тим самим кордони надаючи позивачу захисту.

Збільшення судом по своїй ініціативі розміру позових вимог в процесуальній теорії і в судовій практиці завжди розглядалось в якості безспірного випадку. Але в подібні дії правомірні, якщо в рішенні по справі вони достатньо аргументовані. Наприклад, при поділі майна, яке являється спільною сумісною власністю подружжя з врахуванням інтересів неповнолітніх дітей, чи тих оставин, що інший чоловік ухиляється від суспільної праці і витратив загальне майно в збиток інтересів сім’ї. Суд зобов’язаний привести в рішенні мотиви відступу від початкової рівності долей подружжя в їх спільному майні[20].

Суд вправі збільшити розмір позовних вимог, коли по справі буде установлено, що позивач неправильно визначив ціну позову і вона не відповідає дійсній ціні. Так, не враховуючи від вимог сторін можливо стягнення штрафа, пені, неустойки та інших сум, присудження яких прямо передбачено законом.

Поза межами предмета заявленого позивачем вимоги суд може вийти лише при наявності спеціальної нормативної вказівки (дозволу). А саме, при позбавленні відповідача батьківських прав суд зобов’язаний одночасно вирішити питання про стягнення з його аліментів незалежно від пред’явленого такого позову[21]. При розірванні шлюбу між подружжям, які мають неповнолітніх дітей, суд в залежності, суд в залежності від встановлених обставин справи вправі стягнути аліменти на утримання дітей незалежно від пре’явленого цього в позові. Користуючись правил ст.105ЦПК, суд може одночасно з додатком предмета позову притягти в процес нових учасників і вирішити питання про їх права і обов’язки. Суд вправі також доповнити причини позову посилкою на нові обставини, встановлені в ході судового розгляду. В силу принципа об’єктивної істини по кожному цивільній справі суд зобов’язаний з’ясувати всі обставини, для справи, повністю чи частково названі вони в заяві позивача. Мова йде про доповнення кола встановлюваних фактів, а не про зміну причин позову. Вихід за межі причин позову повмнні бути мотивовані судом в прийнятому по справі рішенні[22]. Зміна позову позивачем можуть мати різне процесуальне оформлення. Якщо волевиявлення позивача викладено в спеціальному документів, воно підшивається до розглядуваної справи. Розпорядження позовом в ході судового розгляду відображається в протоколі судового засідання, під цією запискою повинна бути підпис позивача. Свої висновки по доповненні розглядуваного позову суд чи суддя відображає в рішенні по посилці на мотиви такого доповнення.

Відмова від позову — розпорядча дія позивача, які мають ціллю припинення початого процесу. Позивач, відмовляється від прохання про розгляд судом, який виник у нього з відповідачем матеріально-правового спору і від судового захисту свого суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Мотивами подібних дій може бути добровільне виконання відповідачем обов’язків перед відповідачем програвати процес. Позивач вправі відмовитись від позову повністю чи частково. Прийнявши часткову відмову від позову, суд в залишившій частині позову вирішує справу по суті і виносить рішення. Відмова від позову може бути виражені в окремій заяві, яке підшивається до матеріалів справи. Заявлений в ході судового розгляду відмова від позову відображається в протоколі судового засіданні, під ціє заявою повинна бути підпис позивача. Суд чи суддя, розглядаючий справу, зобов’язаний роз’яснити позивачу наслідки відмови від позову, про що також робиться запис в протоколі судового засідання.

Прокурор та інші суб’єкти, які порушили в суді справи в захист прав і інтересів інших осіб (ст.120 ЦПК), вправі відмовитись від позову, що не позбавляється самих цих осіб можливості вимагати розгляду справи по суті.
Прийняті судом відмова від позову, що не позбавляє самих цих осіб можливості вимагати розгляду справи по суті. Прийняті судом відмови оформлюється ухвалою суда чи судді про закриття провадження по справі.
Повторне порушення справи по такому позову не допускається.

Визнання позову — заявлена відповідачем згода з позовними вимогами, які як правило, тягне за собою винесення рішення про задоволення позову.
Мотивами визнання позову можуть бути необгрунтовані заперечень відповідача і переконання в справедливості вимог відповідача, повністю чи частково відмова відповідача від приналежного йому суб’єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір.

Визнання позову відповіч припиняє матеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачу виграш процесу.

Визнання позову буває різним по формі і змісту. По формі це: або окрема заява відповідача, підшивається до матеріалів справи, або запис в протоколі судового засіданні, підтверджуючого підписом відповідача. По змісту воно може бути повним чи частковим, простим чи кваліфікованим. При частковому визнанні позову матеріально-правовий спір зберігається в тій частині вимог позивача, яка відкидається відповідачем. Просте визнання- згода з пред’явленим позовом без будь-яких застережень. Кваліфіковане робиться завжди з застереженнями, не дозволяючими рахувати вимоги позивача безспірним. Наприклад, відповідач признає наявність між ним і позивачем договора позики, але стверджує, що вимагючу суму він повернув, не отримав від позивача зустрічного розпису. Суд вправі не прийняти визнання позову, якщо воно протирічить закону або порушує права і охоронювані інтереси інших осіб. Визнання позову оцінюється судом в сукупності зі всіма які маються в справі матеріалами із врахуванням вияснених в судовому засіданні обставин справи. Процес у такому випадку не зупиняється, справа розглядається по суті з винесеним рішенням. В судовому рішенні повинна міститься оцінка визнання позову. В основу задоволення позову воно може бути лише при відсутності сумнівів в його правомірності.
Свою незгоду з признанням позову суд повинен мотивувати.

Мирова угода- розпорядча дія сторін по взаємному врегулюванню матеріально- правового спору на взаємноприйнятних умовах і припинення виникнувшого судом справи. Зустрічне волевиявлення сторін базується при цьому на взаємних поступках, оскільки вони самі визначають об’єм суб’єктивних прав, реалізуючих по досягнутій згоді. А саме, позивач, не маючи достатніх доказів в підтвердженні заявлених вимог, може засобами мирової угоди з відповідачем отримати більшу частину матеріального блага, залишивши будь-яку долю відповідачу, хоча при нормальному розвитку процесу міг відмовитись від позову. Одночасно сторони розпоряджаються і процесуальним засобами захисту своїх прав, добиваючись припинення процеса в розрахунку на виконання досягунтої мирової угоди, яка заміняє собою рішення суду.

Мирова угода може заключати сторони того матеріально-правовових відносин, з приводу якого виник спір, що розглядається судом. Це й позивач, відповідач і треті особи, які мають самостійні вимоги на предмет спору ( доля предмету спору вирішується подібні згоди). Не можуть заключатись мирова згода третіми особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурор та інші суб’єкти, які пред’явили позов в захист прав позивача.

Детальніше роз’яснення по питанню вирішення судом всіх моментів, пов’язаних з мировою угодою, подано в постанові № 10 Пленуму Верховного
Суду СРСР від 1 грудня 1983 р. “О применении процесуального законодательства при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции”. Суду запропоновано в залежності від характеру спору в необхідних випадках сприяти закінченню справи шляхом заключення сторонами мирової угоди. “Можливість вирішення спору заключенням мирової угоди повинна виявитись і в процесі підготовки справи до судового розгляду, а також в стадії виконавчого провадження.

У випадку заяви позивача і відповідача про те, що вони бажають заключити мирову угоду по виникнувшому між ними цивільно-правовому спору, суд роз’яснює їм наслідки затвердження мирової угоди” (п.12)[23] .

Умови мирової угоди можуть бути викладені в окремому спільному документі сторін, адресованому суду. Ця згода підшивається до матеріалів справи, про що робиться відмітка в протоколі судового засідання. Якщо сторони заключають мирову угоду, знаходячись в залі судового засідання, умови згоди заносяться в протокол судового засідання; позивач і відповідач повинні пдписати його. Суд чи суддя, що розглядає справу роз’яснює сторонам наслідки заключення мирової угода, про що також робиться запис в протоколі судового засідання. Суд контролює цю важливу розпорядчу дію сторон і вправі не затверджувати мирову угоду, якщо вона протирічить закону чи порушує права і охоронюючи законом інтереси інших осіб. Неприпустимо, наприклад, затвердження мирової угоди, коли її умови порушують трудові права громадян (замість поновленні на роботі адміністрація погоджуються прийняти позивача на роботу з заключенням нового трудового договору) чи в обхід закону направлені на звільнення осіб від матеріальної відповідальності за збитки, причинені при виконанні їми трудових обов’язків. Шляхом заключення мирової згоди сторони не вправі змінювати розмір відшкодування за шкоду, спричинену здоров’яю при виконанню трудових обов’язків, а також розміру аліментів, встановлених законом. Не може стверджуватись мирова угода по справам про встановлення батьківства.

Відмовляючи у твердженні мирової угоди, суд чи суддя виновсить ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. У цьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Окрема ухвала виноситься і у випадку затвердженні мирової угоди, одночасно суд чи суддя припиняють провадження по справі. Справа по такому позову не може бути почата знову.
Питання, які торкаються мирової угоди, вирішується судом (суддею) в нарадчій кімнаті.

2.Забезпечення позову.

Забезпечення позову — це діяльність суді чи суду по застосуванню передбачених законом мір, гарантуючих реальне виконання майбутнього рішення по справі в тому випадку, якщо позов буде задоволений.

Забезпечення позову допускається у будь-якому становищі справ, якщо неприйняті міри забезпечення може бути ускладнить чи зробить неможливим виконання рішень суду. Міри по забезпеченню позову приймаються судом чи суддею по заяви клопотанню осіб, які беруть участь у справі, чи по своїй ініціативі (ст. 156 ЦПК.) Прохання осіб, які беруть участь у справі, про забезпечення позову може бути як письмовою так і усною (наприклад, позивач вправі вказати про це в позовній заяві, заявити в ході судового засідання клопотання, звернутись до судді чи суду з окремою заявою про забезпеченню позову). Будь-яких спеціальних вимог до виконання такого прохання закон не передбачає. Суддя одноособово вирішує питання про забезпечення позову в момент порушення цивільної справи і їх стадії підготовки, а також в ході судового розгляду, якщо справа розглядається не в колегіальному складі. При колегіальному розгляді справи клопотання про запезпечення позову можливе лише по порушеній справі. Тому при залишенні зави без руху (ст.139 ЦПК) прохання про залишення позову не може бути розглянуто і фактично залишається без розгляду. Заява про запезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає справу, в той же день без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь по справі.
Така оперативність необхідна, оскільки відповідач може анулювати предмет спору (продати, сховати, привести в непридатність і т.д.). З приводу забезпечення позову виноситься ухвала суду (судді), яке виконується для виконання рішень суду.(ст.156 ЦПК). Після винесення ухвали суду негайно передається судовому виконавцю виконавчий лист для виконання, здійснюючого по загальним правилам.

Мірами по забезпеченню позову можуть бути:
. накладення арешту на майно чи грошова сума, яка належить відповідачу і знаходиться у нього чи у третіх осіб. В необхідних випадках майно чи грошова сума повинна вилучатись негайно;
. заборона відповідачу здійснювати скоєння певних дій (наприклад, заборона окремо проживаючому батькові забирати дітей з дитсадка);
. заборона іншим особам передавати майно відповідачу чи виконуватипо відношенню до нього їх зобов’язання (наприклад, заборна повертати відеоапаратуру, передану відповідачем відеосалону по договору майнового найму;)
. призупинення реалізації майна у випадку пред’явленню позову про звільнення його від арешту (так як майно, передане для реалізації в комісійний магазин, знімається з продажу);

Призупинення стягнення по виконавчому листі, оспорюваному боржником в судовому порядку, якщо таке оспорювання допускається законом (так, виконавчий напис нотаріуса, виданий на стягнення заборгованості по квартплаті, може бути оскаржений у позовному порядку, коли боржник не згідний з розміром суми, яка підлягає утриманню). В необхідних випадках може бути допущена декілька видів забезпечння позову (ст.154 ЦПК).
Допускається заміна одного виду забезпечення позову іншим. Питання про заміну видів забезпечення позову вирішується в судовому засіданню. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою розгляду питання про заміну видів забезпечення. При забезпеченню позову про стягнення грошової суми відповідач вправі у міру допущених мір забезпечення внести на депозитний рахунок витребувану позивачем суму (ст.154 ЦПК). З моменту винесення ухвали про заміну виду забезпечення першочергової ухвали втратившу силу, до негайного виконання звертається нова ухвала.

Прийняті міри забезпечення позову можуть бути відмінені судом. Це питання також вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь в справі, про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою для розгляду питання. Новою ухвалою суд відміняє дію тої міри забезпечення позову, припиняючи тим самим дію першочергової ухвали
(ст. 154 ЦПК). Оскільки ухвала про заміну виду забезпечення позову або про відмову забезпеченню позову можуть бути порушені інтереси інших сторін, подача приватної скарги чи протест на них призупиняє виконання ухвали.
Першочергово прийняті міри забезпечення позову зберігають свою дію до тих пір, поки вищестоячий суд не залишить без змін нову ухвалу. Подача скарги або винеесння протксту на всі інші ухвали на всі інші ухвали по питанням забезпечення позову не призупиняють виконання ухвали. Якщо ухвала про забезпечення позову було винесено без повідомлення особи, яка подала скаргу, строк для подачи скарги обчислюється з дня відомого дня, коли йому стало відомо ця ухвала (ст.157 ЦПК). Закон допускає можливість оскарження всіх ухвал по питанням забезпечення позову не випадково, тут сутєво порушуються матеріальні інтереси сторін, кожна з сторін може понести збитки із-за несвоєчасних чи неправомірних дій суду. Забезпечення захисту інтересів позивача, цивільне процесуальне законодавство одночасно надає відповідачу право на відшкодування збитків, спричинених йому забезпеченням позову. З цією ціллю суд чи суддя, допускає наданя забезпеченню можливих для відповідача збитків. Відповідач після вступу у законну силу рішення, яким в позові відмовлено, вправі вимагати від позивача відшкодуання збитків, спричинених йому мірами по забезпеченню позову, допущені по проханню позову.

По справам, які суддя розглядає одноособово, всі питання по забезпеченню позову також вирішується одноособово.

3.Загальна характеристика заперечень позивача

Заперечення. Роз’яснення відповідача, здатні слугувати його захисту, можуть відноситься:

. правомірності виникнення процесу чи його продовження , тобто можуть бути направлені проти самого розгляду судом даної справи;

. бути направлені проти заявлених позивачем вимог по суті.

. роз’яснення направлені проти розгляду судом справи, мотивовані неправомірністю виникнувшого цивільного процеса або його продовження- називається процесуальними запереченнями.

Процесуальні заперечення можуть складатись у вказівці суду на відсутність права на пред’явлення позову ( в силу, наприклад, непроінформованості справи судовими органами чи відсутністю іншої посилки права на пред’явлення позову) і в основному на такій вказівці вимоги припинити справу провадження. Процесуальне заперечення відповідач може звернути увагу суду і на порушення позивачем порядку пред’явлення позову
(наприклад, на непідсудності справи даном суду) і вимагати у суду прийняття у встановлених таких випадках мір: відкладення засідання, призупинення справи провадження, передачі його в інший суд по належній підсудності та ін.

Процесуальні заперечення в цивільному процесуальному праві, вказують на такі недоліки процеса, які суд зобов’язани врахувати по власній ініціативі. Тим не менше надання сторонам можливості звертатись на них увагу суду слугує суттєвою гаратієютого, що вони будуть усунуті.

Інший вид роз’яснень відповідача, направлених на захист його прав і законних інтересів, складають роз’яснення, відносячи їх по суті пред’явлених до нього позовних вимог.

Якщо позива доказів основного позову не пред’явить, то відповідач вправі вказати на це, обмежуючись запереченням відповідних фактів. Таке так зване заперечення факту, обов’язок доказування яких лежить на позивачу. Всі ж, як правило, заперечення, звичайно обгрунтовуються відомими висновками, які наводяться відповідачем аналізом і спростуванням доказів, які наводились позивачем. Якщо наприклад, позивач в позові про розірвання договору купівлі- продажу будинку посилається на виявленні їм в цій будівлі недоліки (несправність водопроводу, обігрівання), то відповідач заперечуючи проти позову, може доказувати , що представлені позивачем акти, ніби-то свідчать про неліки будівлі, складені неправильно.

Заперечення фактів основи позову може підтверджуватись приведеними відповідачем доказаними фактами, не сумісними з фактами основи позову.
Наприклад, факт батьківства відповідача, що стверджується позивачем, може заперечуватись фактом походженя дитини від іншої особи; факт спричинення відповідачем шкоди – фактом присутності відповідача в момент причинення шкоди в іншому місці (алібі) і т.д.

Роз’яснення відповідача можуть відноситись і до правильного обгрунтування позивачем своїх вимог, мати посилки на закони та інші постанови, їх змісту, значення їх застосування в даному випадку. Від заперечення фактів і правових доводів слід відрізняти ті роз’яснення, які самі обгрунтовуються на юридичних фактах, що приводяться відповідачем. Такі роз’яснення називаються запереченнями у власному, чи тісному змісті (ст.180
ЦПК).

Отже, заперечення у власному змісті називаються направлені на повалення позовних вимог роз’яснень відповідача, основані на юридичних фактах, наведених відповідачем.

Заперечення у власному змісті можуть мати подвійний зміст та значення:

1.Вони можуть заперечувати факти основи позову. Так, наприклад, проти позову про відшкодування шкоди, Причиненого майну, відповідач може заперечувати, вказуючи на те, що він був уповноважений на причинену шкоду чи що шкода в дійсності виникла після вини самого позовача..
3. Відповідач може, не заперечуючи фактів основи позову, з якими позивач пов’язує свої позовні вимоги, навести інші факти, анульовуючі значення фактів основи позову. Він може привести факти, які перешкоджають виникнення позовних вимог (так звані правоперешкоджаючі факти), наприклад, заперечуючи проти дії договора, зробити посилку на недієздатність одної із сторін при відсутності участі законного представника. З такою ж ціллю відповідач може привести факти, які тягнуть за собою припинення раніш виникнутого права позивача (так звані правопоглинаючі факти). Так, відповідач, заперечуючи проти позову про стягнення з нього грошових коштів може зробити посилку на сплату їм боргу чи на погашені строку позовної давності.

Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівці суду на неправомірність виникнення і розвитку процесу, на порушення позивачем порядку пред’явлення позову, відповідач може вимагати у суду реалізацій його гарантій по захисту проти позову. Процесуальні заперечення відповідача звичайно стосуються порушення судом цивільних процесуальних норм, порушення, які мають бути усунені самим судом. Однак, ініціатива відповідача по усуненню порушень процесуальних норм служитиме гарантією реалізації ним своїх прав[24].

Матеріально-правові заперечення—заперечення відповідача проти задоволення позову. Матеріально-правові заперечення—це підтверджувані аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися і посилань позивача на певні правові норми, на правильність їх тлумачення. Деякі відступи від традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально- правові припускає А. О. Добровольський. До матеріально-правових заперечень він відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадує про процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами[25], хоча говорить саме про процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О.
Добровольського пояснюється його структурою права на позов. По суті тут має місце вживання різної термінології. Суть залишається та сама.
Процесуальні заперечення відповідача утворюють певну систему. Це, передусім, заперечення, які стосуються правомірності виникнення процесу, а також заперечення з приводу окремих процесуальних дій позивача або суду.

4. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУ

Практично дуже важливим засобом захисту відповідача проти позову є його заперечення проти самого виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільно-правового спору. Не торкаючись ще питань обгрунтованості переконливості матеріально-правової вимоги, заявленої йому позивачем, відповідач прагне довести суду незаконність звернення позивачем з позовом у суд, неможливість розгляду цієї вимоги судом.

Відомо, що за діючим цивільним процесуальним законодавством (ст. 4 ЦПК
УРСР) будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Метою такого звернення є вимога про розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи і одержання по ній сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїть протилежна кінцева мета відповідача — спростувати вимоги позивача. Це спростування переслідує передусім досягнення найближчої мети—доказ незаконності (неправомірності) виникнення самої цивільної справи у суді[26].

Широка можливість у зверненні з позовом до суду (ст. 4 ЦПК ) однак не означає, що будь-яка адресована до суду вимога автоматично приводить до виникнення процес). Існує ряд обставин (передумов права на пред’явлення позову і умов прийняття позовної заяви судом), які у кожному конкретному випадку дозволяють точно визначити правомірність виникнення цивільної справи у суді, правильність прийняття судом позовної заяви до свого судо чинства[27]

Саме на ці обставини і може посилатися-відповідач, оспорюючи законність (правомірність) виникнувшої у суді справи. Наука цивільного процесуального права розрізняє два види передумов права по пред’явленню позову: позитивні і негативні.

Позитивні передумови — це такі обставини, наявністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Негативні передумови — це обставини, відсутністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Природно, що обидва види передумов мають велике практичне значення як для позивача, так і для відповідача. Однак питання про розподіл обов’язку доказу цих передумов для сторін розв’язуватиметься по-різному. Це визначається однією з найважливіших ознак сторін — протилежністю їх інтересів.

Для того, щоб суд прийняв до свого провадження позовну заяву, позивач повинен довести наявність позитивних передумов (підвідомчість справи суду та інше — відсутність негативних передумов (відсутність судового рішення по тотожньому позову та ін.). Зовсім протилежний обов’язок доказу у відповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач ж повинен довести відсутність позитивних передумов (наприклад непідвідомчість справи суду та ін.) і наявність негативних передумов
(наявність судового рішення за тотожнім позовом та ін.).

Одним з достоїнств цивільного процесуального законодавства є те, що в законі точно визначено перелік підстав, по яких суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви (ст. 136 ЦПК). Дуже важливо, що цей перелік є вичерпним [28] і надто широкому тлумаченню не підлягає.

Чітке визначення в законі підстав до відмови у прийнятті позовної заяви має велике практичне значення для суду, позивача, відповідача. Суддя може відмовити у прийнятті позовної заяви лише у випадках, вказаних у законі (ст. 136 ЦПК ). З врахуванням тих же підстав позивач має право наполягати на прийнятті його заяви сдоч. У випадку відмови судді у прийнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав відповідача Посилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність, відповідач здійснює своє право на заперечення проти виникнувшої проти нього цивільної справи. Відзначаючи ці дуже істотні права відповідача, ми звертаємо особливу увагу на те. що тут мова йде саме про процесуальні заперечення. Матеріально-правові стадії прийняття позовної заяви розв’язуватися не можуть, бо обгрунтованість позовних вимог підлягає розв’язанню у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не одноосібне суддею[29].

Які ж обставини входять у предмет доказування відповідача, який заперечує проти виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільної справи.

А. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність виникнення процесу у зв’язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові у судових органах. Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття
«вимога не підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено.
Під ним розумілася лише непідвідомчість справи судовим органам[30].

Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча і тут немає єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про те, що не підлягають розглядові у судових органах справи суду непідвідомчі.
До цих справ відносяться такі справи, вимоги по яких підлягають правовому захисту, але не судовим, а якимось іншим шляхом (громадськими організаціями, арбітражем і т. д.). Загальні правила підвідомчості, як відомо, закріплені нормами цивільних процесуальних кодексів та іншими нормативними актами (Цивільним кодексом, кодексом про шлюб і сім’ю і т. д.).

Заперечення відповідача з питань підвідомчості можуть стосуватися як суб’єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту (ст. 24
ЦПК). Чітке знання судом найважливіших правил підвідомчості і активна допомога відповідачу в цьому питанні, створить реальну можливість останньому оспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно до заперечення відповідача з питань підвідомчості, важливо звернути увагу на правила альтернативної підвідомчості, коли за діючим законодавством окремі вимоги можуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися іншим шляхом.

Як і за будь-якої альтернативи, право вибору підвідомчості належить позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільність зробленого позивачем вибору (розірвання шлюбу в суді, якщо у сторін є можливість розірвати шлюб в органах РАГСу).[31]

Однак в інших випадках альтернативної підвідомчості, коли порядок розгляду спору визначається згодою сторін (співвідношення компетенції і товариського суду з деяких майнових спорів) у відповідача вже, природно, відсутнє право цього процесуального заперечення. Поняття “справа не підлягає розглядові у судових органах “ включає у себе також спори з неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли вимога все ж підлягає правовому захисту (але не судовому), тут мова йде про вимоги, які взагалі нашим правом не захищаються. Не мають правового захисту вимоги, позбавлені такого прямою вказівкою у законі. Сюди відноситься, наприклад, справа про встановлення батьківства по відношенню до дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р.[32] Крім того, до неправових вимог відносяться такі, які за очевидним своїм змістом не захищаються ні в судовому, ні якомусь іншому порядку[33].

З приводу цього процесуального заперечення в літературі висловлені різні думки. Так, проф. О. П. Клейнман вважає, що на цих же підставах
(неправова вимога за змістом) відповідач може заперечувати проти виниклого проти нього процесу3. Іншу точку зору висловлює професор М. Гурвич. Він вважає, що суддя повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви лише тоді, коли прямою вказівкою закону вимога вважається неправовою. Розповсюдження цієї рекомендації на інші випадки означало б, на його думку, обхід принципу колегіальності судового розгляду справи і порушення ст. 129 ЦПК
[34].

Позиція Л. А. Гурвича глибоко не переконує, бо при очевидності неправового характеру заявленої вимоги немає ніякого смислу приймати справу до судочинства. Про це свідчать і матеріали судової практики. Так, наприклад, за змістом ст. 309 ЦК не підлягають судовому розгляду Спори про обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правах особистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення з метою вилучення внутрікімнатних надлишків жилої площі5, позови повнолітніх працездатних братів, сестер, про стягнення алиментів, позови до правозаступників після закінчення роботи комісії по припиненню діяльності організації, що ліквідується [35].

Слід відзначити, що в цих питаннях у судовій практиці іноді зустрічаються помилки. Управління робітничого постачання пред’явило позов до Успенської про відшкодування витрат у зв’язку з навчанням відповідачки на торгово -кулінарних курсах. Після закінчення навчання Успенська до роботи не приступила, в зв’язку з чим і виникла справа у суді.

Суд позов задовольнив. Касаційна інстанція рішення суду скасувала і вказала, що діючий закон не передбачає обов’язку робітників і службовців відшкодовувати витрати, пов’язані з їх навчанням на професійних курсах.
Однак замість припинення справи, бо дана вимога неправова, касаційна інстанція винесла нове рішення по справі, відмовивши позивачу у позові[36]. Посилання відповідача на неправомірність виникнення процесу може мати місце і тоді, коли закон на певний час створює перешкоди позивачу на звернення до суду.

Так, згідно з ст. 14 Кодексу законів про шлюб і сім’ю чоловік не вправі без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини.

Як ми бачимо у цьому випадку, справа не підлягає розгляду судом до закінчення певного часу. З цією обставиною і зв’язана можливість заперечення відповідача проти виникнення процесу2.

У літературі і судовій практиці виникло питання про те, чи може відповідач заперечувати проти виникнення процесу, якщо він по суті вимогу позивача не оспорює, (відсутній спір про право), але своїми пасивними діями перешкоджає позивачу у здійсненні його права.

Під час шлюбу подружжям В. І. та Н. Л.І. Самощенків було споруджено будинок і зареєстровано на ім’я чоловіка — Самощенка В. І. Через деякий час подружжя припинило шлюб, майно (в тому числі і домоволодіння) розділено не було. Самощенко вирішив подарувати свою половину племіннику. Однак нотаріус відмовив у посвідченні договору на дарування половини будинку, бо у правоустановчом) документі власником всього будинку було вказано
Самощенка В. І., який і не приховував, що фактично він є власником лише половини. Його колишня дружина не згодна була провести розділ позасудовим шляхом. Самощенко В. І. звернувся з позовом до суд. Представник Н.
М.Самощенка під час підготовки справи до судового розгляду посилався на незаконність виниклого процесу, бо між сторонами був відсутній спір про право. Суд на цій підставі припинив судочичство, вказавши, що справа не підлягає розгляду в судових органах в зв’язку з відсутністю спору про право.[37]

Я вважаю, що в даному випадку суд діяв неправильно. Пасивне ставлення відповідача в даному випадку служило перешкодою для позивача у здіиснелні його пава, і суд повинен був по суті вирішити дане питання.
Слід відзначити, що у подібних випадках Верховний Суд СРСР займав інколи протилежну позицію.

Б. Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу можуть стосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної категорії справ попереднього позасудового розв’язання спору.

Ці заперечення відповідача мають певні межі. Передусім з приводу цих підстав відповідач може заперечувати проти виникнення процесу, якщо для даної категорії справ законом встановлено цей позасудовий порядок. Всі ці випадки передбачені спеціальними нормативними актами і довільно вирішуватися це питання не може. Так, у практиці відомі випадки, коли відповідач вказує на необхідність позасудового урегулювання спору, вимагає визнання процес неправомірним, хоча закон для цієї категорії справ позасудового порядку урегулювання спору не встановлює Так, наприклад, в практиці відомі випадки закриття справи за клопотанням відповідача з посиланням на неправомірність вининення процесу.

До Шевченківського районного народного суду надійшла заява від громадянки Зембицької до подружжя Будник про виселення їх через неможливість спільного проживання. Суд закрив судочинство, вказавши, що дана справа виникла в суді неправомірно, бо позивачка до звернення з позовом у суд не зверталася з подібними вимогами до товариського суду[38].

Для правильної конструкції заперечення на цій підставі відповідач у своїх доказах повинен вказувати, що хоча позивач, можливо, і виконав вимогу закону про позасудовий порядок урегулювання спор), але звертався до того органу, у який слід було б.

Помилкове визначення органів, до яких позивач має звернутися для досудового врегулювання спору, виникає іноді в позовах за участю транспортних організацій. Симферопольський міжколгоспбуд звернувся до суду з позовом до Ільвенського рейду тресту «Камлісосплав» і Західно- уральському управлінню по постачанню та збуту лісоматеріалів про стягнення
1989 крб. за нестачу лісу. Пред’явлені міжколгоспбудом претензії були залишені Ільвенським рейдом і Західно-ураліспостачзбутої незадоволеними.
В судовому засіданні представник відповідача вказав, що позивач повинен був пред’явити претензію і до транспортних організацій. Погоджуючись з доказами відповідача, суд визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду[39].

Недодержання попереднього, досудового порядку рішення окремих питань зустрічається іноді і у справах про потраву посівів. Городоцький районний народний суд Хмельницької області вирішив по суті позов радгоспу їм.
Жданова про стягнення 648 крб. збитків, у зв’язку з потравою птицею посівів ячменю. Неправомірність виникнення процесу полягає тут в тому, що питання про відшкодування збитків у зв’язку з потравою посівів повинно було спочатку бути розв’язаним виконкомом місцевої Ради. Тому суди мають право приймати такі позови лише у випадку відмови від виконання рішення виконкому[40].

Послідовно провадиться у життя судовою практикою і вимога закону про необхідність додержання попереднього позасудового порядку, вирішення спорів, які випливають з трудових правовідносин.

Галай та інші працівники позавідомчої охорони звернулися до суду з заявою про стягнення з підприємства процентної надбавки за вислугу років.
Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви, оскільки дане питання не розглядалося комісією по трудових спорах. Судова колегія у цивільних справах Верховогого Суду РРФСР за скаргою позивачів у своїй ухвалі вказала, що обов’язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, крім спорів про відновлення на роботі, є комісії по трудових спорах. Таким чином, законом встановлено для даної категорії справ обов’язковий позасудовий порядок їх розгляду.

Отже, процесуальні заперечення відповідача про правомірність виникнення процесу визначаються, передусім, тим, що такий порядок має бути додержаний і що позивач звертався саме до потрібного органу. У процесуальній літературі досить детально розглядалося питання про вплив строку на додержання позасудового порядку урегулювання спору. Це питання має велике практичне значення для розв’язання питань позасудовим порядком.

Однак для заперечення відповідача проти правомірності виникнення даного процесу він значення не має[41].

В. Певне місце у судовій практиці займають процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу у зв’язку з поданням позивачем тотожнього позову.

Цивільний процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) припускає це процесуальне заперечення відповідача, якщо вже є рішення суду по цьому позову або ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому.
Необхідно передусім звернути увагу на деяку неточність п. З ст. 136 ЦПК .
Згідно з п.З 136 ЦПК відповідач може заперечувати проти пред’явленого позову лише тоді, коли за цим позовом рішення або ухвала суду вступила у законну силу.

Вступ рішення або ухвали у законну силу не може тут мати вирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута і вирішена судом, є підставою для відповідача заперечувати проти повторного пред’явленого позову. Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях має бути тотожність позову. Теорія цивільного процесуального права чітко визначає ознаки тотожнього позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава і той же предмет позову. Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в практиці особливих труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у своїх запереченнях те, що позов до нього був пред’явлений саме цим позивачем. Однак в практиці і тут іноді зустрічаються спірні питання.

Громадянин Фесенко Б. П. пред’явив позов про виселення наймача
Зарубіна Н. І. у зв’язку з неможливістю з ним спільного проживання.
Народний суд позов задовольнив. До виконання рішення позивач Фесенко Б. Н. помер. Рішення не було виконане. Через два роки такий же позов пред’явила дружина померлого Фесенка Н. В. За запереченнями відповідача суд закрив провадження справи в суді, посилаючись на те, що тотожній позов був уже розглянутий судом, отже, процес по другій справі виник незаконно. За скаргою позивачки касаційна інстанція скасувала ухвалу суду і вказала, що другий позов не є тотожнім першому. Хоча позивачка як спадкоємець померлого по суті заявила такий же позов, стороною у справі є інша особа, а тому суд був зобов’язаний розглянути справу по суті. Заперечення відповідача тут були безпідставними[42].

Тотожній позов за суб’єктивним складом передбачає, що такими є позови, у яких той самий позивач і той самий відповідач. Якщо у новій справі сторони міняють процесуальне положення, такі позови тотожніми визнавати не можна. Тому слід погодитись з думкою авторів Науково-практичного коментаря ЦПК, які вважають, що позов особи про анулювання запису батьком дитини не повинен розглядатися як тотожній, якщо вже відбулося рішення суду про стягнення з цієї особи аліментів [43]. Передусім, сторони тут займають процесуальне становище (відповідач за первісним позовом став позивачем). Більше того—діюче сімейне законодавство позв’язує можливість звернення до суду з позовом про анулювання запису батьком дитини лише із закінченням певного строку. Та й природа цього строку матеріально- правова, не впливає на можливість виникнення процесу по справі.

Звичайно у судовій практиці суди чітко визначають тотожність підстав позову — повний збіг юридичних фактів, з яких позивач висуває свої вимоги.
Однак і тут в практиці судів зустрічаються помилки, коли суди при визначенні тотожності підстав позову не враховують строку, який істотно змінює підставу позову. Наприклад, суд виносить рішення про відмову у позові про розірвання шлюбу. Через деякий час позивач знову звертається з цим же позовом до суду про розлучення. Суди відмовляють іноді у прийнятті заяви, посилаючись на тотожній позов. З такою практикою погодитися не можна, бо закінчення певною строку (за інших однакових підстав позову) по суті змінює цю підставу (із закінченням строку поглиблюється або стирається розлад в сім’ї)[44].

Нарешті, заперечуючи проти виникнення процесу за тотожнім позовом, відповідач повинен довести тотожність предмету позову, тобто матеріально- правова вимогу, пред’явлену до нього позивачем. Це питання не створюватиме труднощів для судової практики, якщо під предметом позову ми розумітимемо матеріально-правову вимогу позивача до відповідача[45]. Якщо ж під предметом позову розуміють іноді спірні матеріально-правові відношення
[46], це багато в чому ускладнює питання відмежування одного позову від іншого.

З питанням неможливості нового розгляду тотожніх позовів пов’язана проблема співвідношення компетенції народних і товариських судів, преюдіційна сила актів товариського і народного суду. Ст. 136 ЦПК дає передумову для заперечення відповідача проти виникнення процесу, вказуючи на неприпустимість одночасного знаходження у судочинстві тотожніх позовів.

Практично навіть важко собі уявити, щоб в одному й тому ж суді знаходилися два тотожніх позови. Однак, практика ставить життєво-важливе питання: чи може відповідач заперечити проти пред‘явленого до нього позову у народному суді, якщо подібна вимога знаходиться вже у судочинстві товариського суду. Відповідь на це питання має бути лише позитивною. У даному випадку маються на увазі вимоги, які можуть розглядатися за правилами альтернативної підвідомчості. І якщо вже позивач (заявник) скористався правом вибору і звернувся або в суд, або в товариський суд, він не порушуючи цієї альтернативи, не може з даною вимогою звернутися в суд
(якщо до цього пред’явив вимогу товариському суду). Дальша демократизація нашого судочинства, посилення ролі громадськості у розгляді і розв’язанні цивільних справ надають особливого значення рішенням товариських судів з точки зору їх винятковості. На підставі ст. 136 ЦПК відповідач може заявляти процесуальне заперечення проти процесу, якщо вимога позивача розглянута товариським судом і товариський суд у межах своєї компетенції виніс по ній рішення.

Отже, рішення товариської суду має ознаку винятковості лише за певних умов[47].

На відміну від актів судових органів, які завжди мають ознаку винятковості, рішення товариських судів мають таку ж ознаку, якщо вони винесені судом у межах його компетенції. Якщо ж товариський суд перевищує свою компетенцію, рішення його вважається юридичне недійсним і не перешкоджає розглядові даної справи народним судом.

Важливою особливістю винятковості рішення товариського суду є і те, що народні суди можуть розглядати цивільні справи, не чекаючи перегляду, в установленому законом порядку рішень товариського суду[48].

Цим правилом дещо ускладнюється заперечення відповідача, бо він мусить довести, що товариський суд при розгляді справи вийшов за межі своєї компетенції. Змінюється предмет доказу відповідача тоді, коли товариський суд розглянув і розв’язав підвідомчу йому справу, але розв’язав її неправильно. У цьому випадку у позивача з’явиться, право звернутися в суд лише після перегляду рішення товариського суду. Відповідач і повинен довести незаконність або необґрунтованість рішення товариського суду.
Своєрідністю заперечення відповідача з даних питань є і те, що він не може заперечувати проти виникнення справи в народному суді із посиланням на те, що дана справа підлягає розгляду в товариському суді. Свого часу в судовій практиці було багато помилок в цьому питанні, усуненню яких сприяло керівне роз’яснення Пленуму Верховного Суду СРСР Пленум вказав, що цивільно-правові спори підвідомчі товариським судам, підвідомчі і судам[49].

Компетенція товариських судів чітко визначена Положенням про товариські суди. Тому при процесуальних запереченнях проти процесу відповідач і повинен посилатися на порушення товариським судом правил про його компетенцію[50].

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без достатніх до того підстав ототожнюють поняття “компетенції“ товариських судів з поняттям їх «підсудності». Помилковість такого ототожнення пояснюється тим, шо до діяльності товариських судів поняття «підсудність» застосовуватися не може. Підсудність — категорія, яка відноситься до певної судової системи. Товариські суди, як відомо, є громадськими організаціями і до складу судової системи не входять[51].

Важливо звернути увагу на те, що відповідач, заперечуючи проти виникнення процесу, повинен довести, що товариським судом розглянуто у межах його компетенції дана вимога, на тих же підставах, між тими ж сторонами. Тому, якщо позивач пред’являє в суд позов на інших підставах
(не на тих, які були в товариському суді), таке пред’явлення позову вважається правомірним, і відповідач не вправі заявляти по ньому заперечення.

Кірілова і Герасенкова пред’явили позов до Інсарова про визначення порядку користування земельною ділянкою. Суд відмовив у прийнятті заяви, вказавши, що даний спір вже був розв’язаний товариським судом. У вищестоячій судовій інстанції було встановлено, що справді свого часу товариський суд розділив присадибну ділянку. Однак нині змінилося співвідношення часток у жилому домі. Тому позов пред’явлено на новій підставі і має бути розглянуто народним судом у загальному порядку. Інший приклад, Сокара пред’явив позов до Сунгуру про встановлення меж користування присадибною земельною ділянкою. Суд позов задовольнив.
Вищестоячими судовими інстанціями (за скаргою відповідача) було встановлено, що свого часу земельна ділянка була розділена між тими ж сторонами на тих же підставах рішенням товариського суду, тому суддя не вправі був приймати цей позов до свого судочинства. Отже, в цьому випадку заперечення відповідача проти виникнутого процесу були обгрунтовані.

Діючий процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) ознакою винятковості наділяє лише рішення товариських судів, а не інших громадських організацій.
Ленінський районний народний суд м. Львова закрив судочинство за позовом
Лопушанського до Шалейського про стягнення 130 крб. у відшкодування збитків, завданих знищенням посаджених позивачем городніх культур
(порушення права землекористування на колективних городах) на тих підставах, що цей спір розв’язаний вже місцевим профспілковим комітетом.
Тут очевидна судова помилка, бо місцевий комітет профспілки не може розглядати такі спори, а тому і заперечення відповідача проти виниклого процесу є предметним[52].

Г. Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також у зв’язку з порушенням позивачем правил про підсудність. Ці заперечення відповідача не зустрічаються у питаннях родової підсудності, Со згідно з сі. 123 ЦПК всі справи, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними (міськими) народними судами2.

Отже, процесуальні заперечення відповідача мають практичне значення для територіальної підсудності. Однак і тут ці заперечення не завжди можуть мати місце. Виключаються заперечення відповідача при договірній підсудності (ст. 129 ЦПК), бо цей вид територіальної підсудності визначається згодою сторін. І якщо відповідач дав свою згоду на розгляд пред’явленого до нього позову в певному суді, то, природно, і заперечувати проти цього відповідач не може. Не можуть бути припушені процесуальні заперечення відповідача і у справах з винятковою підсудністю (ст. 130 ЦПК), бо в цих випадках місце розгляду і розв’язання справи заздалегідь визначається законом. Такі ж висновки з’являються і при аналізі підсудності кількох зв’язаних між собою справ (ст. 131 ЦПК ).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача з питань підсудності можуть мати місце передусім у справах з альтернативною підсудністю. Відомо, що в зазначених у законі випадках, позивач може пред’явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем його тимчасового проживання або за останнім відомим постійним місцем проживання відповідача (ст. 126 ЦПК ).

І ось у таких випадках відповідач з врахуванням наданих йому законом прав (ст. 133 ЦПК) може заперечувати проти обраного позивачем місця розгляду цивільно-правового спору.

Тут, як відомо, відповідач повинен довести у своїх запереченнях, що справа може бути розв’язана в іншому суді, де є більше можливостей для повного і всебічного дослідження матеріалів справи. Відповідач, місце проживання якого не було відоме в –момент подання позову, може також просити суд про розгляд справи за його справжнім місцем проживання.
Природно, що ці заперечення відповідача повинні бути достатньою мірою обгрунтовані.

Д. Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого процесу, якщо позов пред’явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб’єктивного складу і підстав. За суб’єктивним складом спірних правовідносин розрізняють цивільну процесуальну дієздатність соціалістичних організацій і окремих громадян. Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті організації, які мають ознаки юридичної особи.

Тому в своїх запереченнях відповідач повинен доводити неправомірність виникнення процесу в зв’язку з тим, що позов пред’явлено організацією, яка не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатність громадян визначається або віком, або станом здоров’я. За віковою ознакою доказ недієздатності позивача особливих труднощів не являє. Щодо недієздатності осіб за станом здоров’я (слабоумкість або важке психічне захворювання), то тут вже відповідач обмежений у засобах доказу цього стану позивача.

Відомо, що особа може бути визнана недієздатною лише за рішенням суду.
Тому єдиним засобом доказу недієздатності позивача може бути лише судове рішення, яке вступило в законну силу. Відсутність дієздатності у позивача може спричинитися до різних наслідків (ст. 136 ЦПК ), припинення судочинства (ст. 221 ЦПК ), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК ).
Однак, незалежно від можливих наслідків при відсутності у позивача процесуальної дієздатності, заперечення відповідача спрямовані на досягнення загальної (для нього головної) мети — доказу неправомірності виниклого процесу нині з даної конкретної справи.

Е. Процесуальні заперечення відповідача проти виниклої цивільної справи можуть стосуватися випадків пред’явлення позову особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Вказане у законі поняття, “відсутність повноважень на порушення справи” слід розуміти у двох значеннях. Передусім, маються на увазі випадки, коли цивільна справа порушується представником сторони, який повноважень на ведення

справи не має. Під час прийняття позовної заяви від представника позивача суддя зобов’язаний перевірити у нього наявність повноважень. Якщо таких повноважень немає, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Процесуальні заперечення відповідача проти пред’явленого до нього позову представником позивача без повноважень і спрямовані на те, щоб довести неправомірність виниклої цивільної справи.

Громадянин Дідик О.О звернувся до суду з позовом до Мариняк А.О. в інтересах своєї сестри Кос О.А. про відібрання майна, яке їй нале жить. У судовому засіданні з’ясувалося, що у позивача не було повноважень на ведення справи своєї сестри. За запереченням відповідача суд цілком правильно визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без розгляду.

Важливо звернути увагу на те, що відсутність повноважень на ведення справи закон зв’язку з моментом пред’явлення позову. Отже, якщо позивач сам пред’явив позов, але представник, що з’явився у судове засідання, не матиме належних повноважень, він просто не буде допущеним судом до участі в справі. На прохання позивача суд може відкласти слухання справи, запропонувавшії представнику оформити свої повноваження.

Порушення цього правила спричиняється іноді до порушення державних інтересів. Київський районний відділ соціального забезпечення пред’явив позов до громадянина Ш. про стягнення незаконно одержаної пенсії.» У судовому засіданні з’ясувалося, що представник відділу соціального забезпечення не має повноважень на ведення справи.

Суд залишив позов без розгляду [53]. З формальної точки зору заперечення відповідача досягли своєї мети. Однак суду необхідно було з урахуванням інтересів держави відкласти слухання справи, запропонувавши представнику позивача належним чином оформити свої повноваження.

Поняття “пред’явлення позову особою, яка не має повноважень” застосовується тоді, коли особа (організація або окремий громадянин) пред’являють позов на захист інтересів інших осіб з порушенням вимог закону
(ст. 5 ЦПК ).

Відомо, що організації і окремі громадяни можуть пред’являти позови в інтересах інших осіб лише у випадках прямо вказаних у законі (ст. 121
ЦПК). Цивільне процесуальне законодавство ці питання не регулює. Відповідь на них ми знаходимо у нормах матеріального права. Так, наприклад, державні і громадські організації можуть в інтересах дітей порушувати справу про позбавлення батьківських прав (ст. 71 Кодекс про шлюб і сім’ю), окремі громадяни можуть бути ініціаторами справ про визнання усиновлення недійсними (ст. 121 Кодекс про шлюб і сім’ю) державні, громадські організації, окремі громадяни можуть порушувати справи про скасування усиновлення (ст. 125 Кодекс про шлюб і сім’ю ).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача зводяться до чого, щоб в одному випадку зіслатися на відсутність повноважень судового представника (або їхнє неналежне оформлення), а в другому випадку — вказати на відсутність правової норми, яка припускає пред’явлення позову особою в чужих інтересах.

Природно, що в питаннях судового представництва ми маємо на увазі лише добровільне (статутне) представництво. Ці питання не виникають при законному представництві, бо для законного представництва ніяких повноважень не потрібно[54].

5. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА З ОКРЕМИХ ПИТАНЬ.

Процесуальні заперечення відповідача визначаються тими широкими гарантіями, якими закон забезпечує його для захисту проти пред’явленого до нього позову.

Не заперечуючи вже проти виниклого процесу (як це було раніше) відповідач може користуватись окремими процесуальними правами, забезпечувати собі реальну можливість захисту проти позову. Встановлені законом процесуальні права захисту проти позову, їх реалізація повинні поєднуватися з активністю суду, який має вживати всіх заходів до того, щоб у відповідності з принципом рівності відповідач не був поставлений у гірше становище, ніж позивач.

Цивільне процесуальне законодавство (ст. 143 ЦПК) покладає на суддю обов’язок викликати відповідача на бесіду лише в необхідних випадках Таким чином, суддя сам повинен визначити так необхідність, виходячи з актуальності і складності справи.

Під час бесіди з відповідачем суддя повинен роз’яснити його процесуальні права, допомогти йому виробити заперечення проти пред’явленого позову. Суддя зобов’язаний також проявити активність у захисту прав та інтересів відповідача, сприяти правильному поєднанню тих прав з інтересами суспільства в цілому[55]. У судовій практиці провадиться чіткий напрямок в тому, що виклик відповідача слід визнати необхідним у тих випадках, коли із змісту позовної заяви вже видно можливі заперечення відповідача з істотних питань позову. Виклик відповідача на бесіду може за певних умов привести до ліквідації між сторонами цивільно-правового спору шляхом укладання мирової угоди. У процесуальній літературі висловлювалися практично важливі рекомендації з приводу викликуа відповідача у найбільш складних цивільних справах. Вказувалося, що, наприклад, у справах про встановлення батьківства виклик відповідача на бесіду є обов’язковим.
Оскільки відповідач не подав добровільної заяви у РАГС про те, що він є батьком дитини, то, мабуть, він заперечує проти позову, і з’ясування його заперечень дасть можливість суду правильно побудувати і забезпечити доказову діяльність у справі[56].

Отже, правильно організована і проведена бесіда з відповідачем створить останньому реальну можливість захисту проти пред’явленого позову.

Важливе значення для процесуальних заперечень відповідача проти позову має питання про процесуальну співучасть на відповідній стороні. Іноді для відповідача не байдуже залучення на його бік співвідповідачів, про що він має право заявити клопотання перед судом. У необхідних випадках суд зобов’язаний ці клопотання задовольнити.

Леушкін А. Д. пред’явив позов до свого сина і невістки про стягнення
2760 крб., мотивуючи тим, що він виконував для відповідачів роботу по спорудженню будинку. У судовому засіданні позивач підтримував позовну вимогу лише до сина. Леушкін В. А. (син) позов визнав повністю.

Наглядова інстанція, скасовуючи судову постанову, вказала, що суд зобов’язаний був з’ясувати причину відмови позивача від залучення як відповідачки Леушкіної і перевірити, чи не порушує ця відмова позивача її права і інтересу, який охороняється законом. Як згодом з’ясувалося, згода
Леушкіна А. Д. із своїм сином була фіктивною, а позов був пред’явлений з метою зменшення частки відповідачки у спільному майні3.

На цьому прикладі видно, що незалучення до справи особи як співвідповідача, може істотно порушити його інтереси. На захист свого права відповідач і заявляє заперечення. Заперечення відповідача за позовом можуть полягати також у тому, що він наполягає на залученні на його боці співвідповідачів, заінтересованих в результаті справи.
Так, велике значення для відповідача має це правило за позовами про виселення в порядку ст. 62 ЦК України. Якщо відповідач підлягає виселенню з наданням іншого жилого приміщення, право на нову житлову площу мають всі члени його сім’ї . Тому вони повинні бути для захисту своїх справ залучені у справі як співвідповідачі.

Процесуальні заперечення відповідача можуть проявлятися у вимогах про залучення на його стороні третьої особи, що не заявляє самостійної вимоги.
Так, згідно з ст. 238 ЦК при пред’явленні до покупця позову про відібрання купленої ним речі, покупець (відповідач у справі) для захисту в майбутньому від позову в порядку зворотньої вимоги може просити суд про залучення на його боці продавця як третьої особи, що не заявляє самостійних позовних вимог (ст. 108 ЦПК). Незалучення продавця третьою особою у справі може мати невигідні наслідки для покупця (відповідача). Істотніми слід визнати заперечення відповідача за позовом при судових дорученнях по збиранню доказів (ст. 33 ЦПК). Порушення прав відповідача зводяться тут до того, що при порушенні правил територіальної підсудності позивачем, суди замість виправлення цієї помилки опитують відповідача шляхом судових доручень, істотно зачіпаючи при цьому його права.

На ці помилки судів неодноразово зверталася увага при узагальненні судової практики. Так, в Постанові Пленуму Верховного Суду від 28 лютого
1968 р. вказувалося, що у справах, прийнятих до судочинства за місцем проживання позивача з порушенням правил про підсудність, судам даються доручення заслухати пояснення відповідача, який проживає в іншому населеному пункті, замість того, щоб розглянути справу за місцем проживання, тобто відповідно до закону, надавши таким чином відповідачу реальну можливість захисту своїх інтересів.

Іноді при судових дорученнях інтереси відповідача зачіпаються ще й тим, що суди розглядають справи, не повідомляючи про це відповідача.
Кадирова С.С. звернулася до суду з позовом до Гініатуліна про встановлення батьківства і стягнення алимектів на сина. Позов був задоволений.

При розгляді справи вищестоячими судами було встановлено, що справа була розглянута у відсутності відповідача, пояснення у якого були одержані у порядку судового доручення судом за його місцем проживання, причому у справі немає відомостей про те, чи направлена йому судова повістка.
Однак одержані в порядку судового доручення пояснення не звільняють суд, який розглядає справу по суті, від обов’язку повідомити відповідача про час і місце судового засідання. Не повідомивши відповідача про розгляд справи, суд істотно порушує його права1.

Як відомо, закон (ст. 144 ЦПК ) припускає об’єднання в одному судочинстві кількох позовних вимог з метою найшвидшого і найправильнішого їх розгляду та розв’язання. Однак не завжди суд може об’єднати позови. Не припускається об’єднання позовів; якщо це суперечить інтересам відповідача, істотно зачіпає його права.

Типовим прикладом об’єднання позовів є можливість- у справах про розірвання шлюбу розгляду так званих супутніх питань — при кому з батьків залишаються діти, їх матеріальне забезпечення, розділ майна між подружжям, про дошлюбне прізвище одного з подружжя (ст. 137, ЦПК).

Зустрічаються у судовій практиці випадки, коли суди не додержуються умов об’єднання позовів, припускаючи при цьому порушення прав відповідача. Так, наприклад, при розірванні шлюбу не може бути розв’язаним питання про розділ майна (вкладу), якщо на це майно претендують треті особи. Порушенням прав відповідача будуть також випадки, коли суд об’єднує позови, що випливають з різних правовідносин, при цьому спільний їх розгляд не може бути допущений.

Назарова звернулася до суду з позовами до Назарова про розірвання шлюбу і про виселення, обгрунтувавши позовну вимогу тим, що відповідач систематично приходить додому нетверезим, виражається нецензурними словами.
Народний суд, об’єднавши позовні заяви в одне судочинство,

розірвав шлюб між Назаровими і виселив Назарова з будинку, який належав позивачці на праві особистої власності. Вищестояча інстанція, скасовуючи рішення по справі, вказала, що, виносяче рішення про розірвання шлюбу, суд повинен визначити долю дітей, у необхідних випадках розділити майно між подружжям, вирішити питання про дошлюбове прізвище (ст. ст. 34, 36 Кодексу про шлюб і сім’ю ). Оскільки в одне судочинство можуть бути об’єднані лише вказані вимоги, суд не вправі був об’єднати вимогу Назарової про розірвання шлюбу і виселення відповідача.

Відомо, що в певних випадках закон припускає альтернативну підвідомчість, тобто можливість звернення за захистом свого права в один з кількох органів. Для захисту інтересів відповідача йому небайдуже, у який саме орган звернувся з вимогою позивач, і де вона розглядатиметься. У судовій практиці виникли принципово важливі питання захисту інтересів відповідача у зв’язку з правом суду передавати цивільні справи на розгляд, товариських судів. Право народного суду на передачу справи товариському суду сумнівів не викликає. Виникає лише складне питання про згоду сторін на цю передачу.

У процесуальній літературі була висловлена думка, що народний суд може передати справу на розгляд товариського суду лише за взаємною згодою сторін або на прохання про це позивача. Це залежить від категорії справ.
Однак Є. Філіпов висловлює тут надто сумнівні рекомендації. Він пише, що позиція відповідача (згода або незгода розглянути спір у товариському суді
) правового значення не має, якщо згоду на передачу справи у товариський суд висловлює лише позивач. З подібною думкою погодитися не можна.
Необхідно виходити з того, що відповідач може заперечувати проти передачі справи товариському суду, посилаючись на переконливі підстави
(некомпетентність членів товариського суду, їх заінтересованість у результаті справи та ін.)

Тому слід вважати припустимою передачу справи в товариський суд лише за згодою обох сторін. Цим самим будуть гарантовані права та інтереси заінтересованих у результаті справи осіб (сторін). Переконливі аргументи висловлені з цього питання стосовно до передачі товариським судам справ про дрібні правопорушення[57]. Істотним порушенням права на захист відповідача є розгляд і розв’язання цивільної справи у його відсутність без належного повідомлення часу і місця розгляду справи. Токарський звернувся до суду з позовом до Токарської про визнання заповіту і договору дарування недійсними. Народний суд у порушення вимог процесуального закону розглянув справу без відповідачки, позбавивши її тим самим права захищати в суді свої інтереси.

Наглядова інстанція на цих підставах скасувала рішення, вказавши, що рішення належить скасуванню, якщо справа розглянута судом у відсутність когось з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання. Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися також у заяві клопотання про відводи.

Інститут відводу, як відомо, покликаний забезпечити об’єктивний розгляд і розв’язання справи шляхом усунення з процесу тих його суб’єктів, неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які беруть участь у справі. Захищаючись проти пред’явленого до нього позову, відповідач може заявляти клопотання про відвід складу суду, прокурору, секретарю судового засідання, експерту, перекладачу. Правильне розв’язання цих клопотань судом гарантуватиме захист процесуальних прав відповідача[58].

Своєрідні риси мають процесуальні заперечення за обставин, які ускладнюють нормальний розвиток і рух процесу з конкретної цивільної справи. Звичайний рух цивільної справи передбачає розгляд і розв’язання її в одному судовому- засіданні з винесенням рішення по суті спору. Однак наше процесуальне законодавство з урахуванням потреб судової практики припускає відхилення від звичайного руху справи—справа може бути відкладена, судочинство у справі може бути зупинено, закрито, позов може бути залишений судом без розгляду.

Ці ускладнення процесу можуть істотно зачіпати інтереси відповідача і тут також можуть проявитися його процесуальні заперечення. При відкладенні слухання справи, якщо у судовому засіданні були присутні всі особи, які беруть участь у справі, суд може допросити свідків і на наступні судові засідання їх не викликати (ст. 176 ЦПК ).

Відсутність у наступному судовому засіданні допрошених свідків може вплинути на реалізацію відповідачем його права заперечення проти позову.
Відповідач може наполягати на повторному виклику цих свідків до суду. З приводу умов застосування ст. 176 ЦПК УРСР в нашій літературі були висловлені різні точки зору.

Так, О. Селезнєв вказував, що ст. 176 ЦПК не забороняє суду допитувати свідків і в тому випадку, коли в судове засідання не з’явився хтось з осіб, які беруть участь у справі. Інше розуміння правил ст. 176 ЦПК О. Селезнєв вважав формальним[59].

З позицій захисту інтересів відповідача з такою думкою погодитися не можна. Допит свідків у відсутність відповідача істотним чином торкатиметься його прав на захист проти позову. Більше того, в даному випадку будуть порушені основні вимоги принципів безпосередності та змагальності. Допит свідків, природно, можливий тоді, коли справа не відкладається, а слухається судом без участі відповідача, що не з’явився.
Однак це може мати місце лише тоді, коли у суду немає даних про причину неявки відповідача або причини неявки визнані судом неповноважними, у справі є досить матеріалів про права і взаємовідносини сторін у випадках повторної неявки відповідача у судове засідання[60].

У судовій практиці виникло питання — чи можна використати показання свідків, допитаних при відкладенні справи, якщо при новому розгляді зміюється склад суду[61], На це запитання повинна бути дана позитивна відповідь, бо закон (ст. 185 ЦПК УРСР) цим показанням надає доказового значення.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися зупиненням судочинства по справі На перший погляд створюється враження, що відповідач завжди заінтересований у зупиненні судочинства, бо при цьому відкладається на майбутнє винесення судом можливого несприятливого для нього рішення по справі. Однак це не так, у судовій практиці зустрічаються випадки, коли відповідач заперечує проти зупинення судочинства по справі, однак суд його думку не враховує.

Смирнов В. завідував майстернею на одному з підприємств. За розпорядженням військкомату він був призваний на збір командного складу.
Підчас інвентаризації майстерні була виявлена нестача на суму 156 крб. У своїх письмових поясненнях за позовом відповідач визнавав позовні вимоги і просив суд розглянути справу у його відсутність. Однак суд на підставі ст.
222 ЦПК УРСР зупинив судочинство у справі[62].

У даному випадку у суду не було достатніх підстав для зупинення судочинства.
Іноді в судовій практиці суди нібито стають на захист інтересів відповідача, однак при зупиненні судочинства у справі припускають порушення закону.

Овчинникова звернулася до суду з позовом про розторгнення шлюбу з
Овчинниковим, посилаючись на те, що він був засуджений до одного року позбавлення волі і нині відбуває покарання.

Відповідач, повідомлений судом про день розгляду справи, про сив суд зупинити судочинство до його повернення з місця позбавлення волі. Суд зупинив судочинство у справі. Верховний Суд, скасовуючи ухвалу суду, вказав, що знаходження відповідача у місцях позбавлення волі не є підставою зупинення судочинства у справі.

Процесуальні заперечення відповідача можуть бути спрямовані на закриття судочинства у справі.

Зарицький П звернувся з позовом у суд до Зарицької О. про надання йому можливості бачитися з сином. У позовній заяві позивач вказував, що після припинення спільного проживання з відповідачкою, остання позбавила його можливості бачитися з сином. У зв’язку з цим він просить суд зобов’язати відповідачку не перешкоджати йому зустрічатися з сином.
Відповідача проти позову не заперечувала. Рішенням Дзержинського районного народного суду м. Харкова позовні вимоги були задоволені.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду рішення суду скасувала і судочинство по справі закрила. У своїй ухвалі колегія вказала, що Зарицький П. можевпливати на процес виховання дитини лише через органи опіки і піклування, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у побаченнях з сином та його вихованні . У позивача було б право звернутися до суду, якщо б відповідач не виконував вказівок органів опіки і піклування про умови спільного виховання дитини.

Своєрідними рисами характеризуються процесуальні заперечення, спрямовані на залишення позову без розгляду. Як відомо, ст. 229 ЦПК встановлює дві групи підстав залишення позову без розгляду. Такими підставами, передусім, будуть обставини, які свідчать про неправомірність виникнення процесу (п. 1, 2,3, 5ст. 229 ЦПК). Стосовно до цих обставин процесуальні заперечення відповідача зводитимуться до того, щоб довести відсутність у позивача передумов права на пред’явлення позову або умов здійснення цього права. Другу групу підстав становлять обставини, які підтверджують недоцільність розгляду і розв’язання справи у випадках дворазової, неявки у судове засідання позивача або обох сторін (п. 4 ст.
229 ЦПК ).

За певних обставин (ст. ст. 172, 173 ЦПК ) неявка сторін у судове засідання не є перешкодою для розгляду справи. Однак, якщо відповідач доведе, що позивач вдруге не з’являється до суду без поважних причин, позов має бути залишеним без розгляду[63]. Природно, інтереси відповідача будуть гарантовані лише в тому випадку, якщо при залишенні позову без розгляду суд суворо керуватиметься приписанням закону з цього питання[64].

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися про розв’язанні судом питань, зв’язаних з судовими витратами. Лученков звернувся до суду з позовом до Лазька про визнання договору купівлі-продажу автомашини «Волга» недійсним. У судовому засіданні позивач подав заяву про відмову від позову, бо відповідач виконав своє зобов’язання (передав йому автомашину). Суд, прийнявши відмову від позове, судочинство закрив. Питання про повернення йому сум державної пошлини позивач не ставив. Після цього позивач звернувся до суду із заявою про повернення державної пошліни, яку він сплатив при поданні позовної заяви. Суд виніс ухвалу, якою у поверненні пошліни і розподілу судових витрат відмовив. Вищестояча судова інстанція скасувала цю ухвалу суду і запропонувала розглянути питання по суті. Вважаєю , що вищестояча інстанція зробила неправильно.

Питання про судові витрати повинно бути розглянуте під час розгляду справи тією судовою інстанцією, яка закрила судочинство у справі. Виходячи з закону (ст. 78 ЦПК), суд повинен був розв’язати питання про витрати при наявності спеціального про це прохання позивача. Під час відмови від позову позивач такого прохання не висловлював. Закон не передбачає можливості стягнення з відповідача судових витрат “за заявою” позивача, а говорить лише про можливість такого прохання у момент закриття судочинства

у справі. Незрозумілий і характер судочинства, на яке орієнтує вищестоячий суд по викладеній справі.

6. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА.

Як вже відзначалося вище, матеріально-правові заперечення відповідача
— це заперечення його проти пред’явленого позову по суті.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішальне вплине на зміст судового рішення у справі — буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено. Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом які і є виникнення цивільно-правового спору в суді .

Наука цивільного процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривний зв’язок між матеріальним і процесуальним. Правом, процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно стикаються матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі.

Матеріально-правова сторона питання полягає в тому, що належні сторони
— це справжні учасники спірних правовідносин. Процесуальна сторона питання
— чи справді позивачем і відповідачем по виниклій в суді справі виступають суб’єкти спірних матеріально-правових відносин. Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред’явлений неналежним позивачем або те, що він е неналежним відповідачем у справі.

Громадянин Максимов, який управляв автомашиною «Побєдой», зіткнувся з автомашиною, яка належала фабриці. У результаті зіткнення машина “Побєда” була пошкоджена і за ремонт Максимов сплатив 175 карбованців; після ремонту Максимов пред’явив позов до фабрики про відшкодування збитків. За заявою представника відповідача у суді було встановлено, що автомашина належить не Максимову, а його родичу Кириллову, який і може бути належним позивачем у справі1.

Заперечення відповідача проти неналежної позивача, природно, мають тимчасовий характер Якщо відповідач є зобов’язаною особою по спірним правовідносинам, він всерівно принципі повинен нести матеріально-правову відповідальність.Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди.

Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або належний позивач пропустить строк позовної давності, або зустрічатиме певні утруднення у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може доводити, що він є неналежним, не він повинен нести відповідальність перед позивачем. Тимофєєв —водій таксі порушив правила вуличного руху, в результаті чого збив велосипедиста Юр’єва, пошкодивши при цьому велосипед.
За позовом Юр’єва суд стягнув з Тимофєєва 35 крб. на відшкодування матеріальна збитків. Однак належним відповідачем у справі повинен був виступити не Тимофєєв, а таксомоторний парк, якому належить машина.
Заперечення відповідача можуть полягати також і в тому, що він повинен нести відповідальність, але не перед позивачем, а перед іншою особою, яка є належним позивачем у справі. В цих випадках відповідач не вибуває з, процесу, а суд змінює його процесуальне становище. —

У наведеному вище прикладі водій Тимофєєв не вибуває з процесу, а повинен бути притягнений як третя особа, що не заявляє самостійних позовних вимог, на боці відповідача.

Неналежному відповідачу легше довести непричетність до даної справи, якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного Суду чітко визначають, хто повинен бути’ належним відповідачему справі.
Так, за позовом на захист честі і гідності (ст. 7 ЦК України) належними відповідачами повинні бути як автор відомостей, які не відповідають дійсності, що оспорює позивач, так і той друкований орган, який опублікував ці відомості[65].

У справах про звільнення майна від арешту позови пред’являються до боржника і стягувача. Якщо арешт проведено в зв’язку з конфіскацією майна, як відповідач притягаються засуджений і відповідний фінансовий орган.
Якщо заарештоване майно вже реалізоване, відповідачем у справі суде також особа, якій передано це майно2.

Недодержання цієї вимоги може істотним чином зачіпати права та інтереси відповідача[66].

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі виступає неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Велике практичне значення в процесуальній діяльності по захисту проти позову є посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності. Якщо б позовна давність була поняттям лише матеріально-правовим і не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності погашав би саме суб’єктивне цивільне право, а відновлення строку означало б відновлення суб’єктивного права. Відновлення строків давності в той же час означає можливість процесуальної перевірки обгрунтованості позовних вимог позивача.

Відомо, що одним з наслідків пропуску строку позовної давності є те, що із закінченням строку ускладнюється процес доказу як підстави позову, так і заперечень проти нього.

Тому відповідач прямо може посилатися на те, що через давність подій у нього не збереглося доказів заперечень проти позову по суті. Для відповідача небайдуже і питання про відновлення пропущеного позивачем строку давності, бо він може вважати причини пропуску позивачем строку неповажними [67].

Питання позовної давності цікавлять процесуалістів, бо з ними пов’язане питання про право на позов. Про вплив строку позовної давності на право на позов у юридичній літературі були висловлені різні точки зору.
Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності погашає право позивача на розгляд справи по суті [68].

Друга група авторів вважає, що пропуск строку позовноїдавності погашає і право на пред ‘явлення позову і право на його задоволення.
Більшість вчених вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на пред’явлення позову, але погашає право на задоволення позову і саме спірне матеріальне право[69].

І, нарешті, остання група авторів вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає права на звернення до суду, не пога шає саме матеріальне право,.а лише право на задоволення позову[70].

Нібито підбиваючи підсумки висловленим точкам зору, А. А.
Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає, що питання про відновлення пропущеного строку позовної давності повинно розв’язуватися в самостійному процесі. Якщо позивач пропустив строк позовної давності, суддя повинен відмовити йому у прийнятті позовної заяви і запропонувати звернутися до суду з заявою про відновлення пропускного строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися до судочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява не повинна прийматися.

Така конструкція хоча іноді значною мірою ускладнює процесу справі, однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йому заперечує О.
С. Іоффе, який показує, що давність не погашає права на звернення до суду.
“Суддя, — пише О. С. Іоффе,—зобов’язаний прийняти позовну заяву навіть у тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позов пред’являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є формальною. Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися, а перевірити з повною достовірністю факт наявності або відсутності цих обставин можна лише в результаті розгляду справи “[71].

Детально аналізуючи докази О. С. Іоффе, А. О. Добровольський, на мою думку, приходить до правильного висновку про те, що питання про відновлення строку необхідно вирішувати в окремому судочинстві. Якщо суд не відновить пропущеного строку, він не повинен приймати позову до розгляду по суті, бо при пропуску строку давності без поважних причин дальший розгляд справи непотрібний, оскільки суд всерівно повинен відмовити в позові через пропущення строку давності. Така конструкція питання А. О. Добровольським повинна бути визнана — найбільш переконливою, такою, що забезпечує гарантію прав відповідачау справі.

7. ЗУСТРІЧНИЙ ПОЗОВ

Зустрічний позов Боржник, до якого, інколи сам має до кредитора- позивача- право вимоги, яке по своєму змісту може бути протилежне праву вмиоги кредитора.

Потреба до протиставлення зустрічних вимог кредитора була викликана створенням в цивільному процесуальному праві інституту зустрічного позову.

Зустрічним називається позов, заявлений відповідачем у вже виникнувшому процесі по першоначальному позову, який підлягає спільному з первісним позовом розглядом у суді .

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом сумісного розгляду першоначального і зустрічних вимог більш повно врахувати правові відносини сторін. Він відповідає вимогам процесуальної економії, сприяючи швидкому відпрвленні правосуддя з можливо меншими затратами учасників процеса сил, засобів і часу.

Протипоставлення зустрічного позовним вимог першоначальному передбачає співвідношення між ними, зв’язку, від якої залежить можливість протипоставити їх один одному (ст 140 ЦПК). При відсутності такого зв’язку розгляд в одному процесі зустрічного позову разом з першоначальним не знаходило б виправдання і тільки уповільнювало б роботу суду, перешкоджаючи вирішенню кожного з них.

Вказаний зв’язок може бути обумовлений різними причинами і відповідно мати різний зміст: а) відповідачу протистоїть вимога позивача однорідної вимоги, строк якому вже настав, пред’являючи його для заліку основної вимоги (п.1 ст.140
ЦПК). Такий, наприклад, випадок пред’являючи відповідачем до позивача зустрічного позову про відшкодування причиненого позивачем майнової шкоди прти первісного позову про стягнення даних відповідачу в позичку і в строк неповернутих їм грошей.

Зустрічний позов направлений і в тому випадку на залік первісного позову в цілому чи в частині, в залежності від співвідношенняїх розмірів.
Можливість заліку визначаються правилами Цивільного кодексу (глави 9 ст 229-
231 ЦК). Залік може бути в процесі здійснення також у формі заперечення..
Така заява відрізняється від зустрічного позову не тільки по своєму змісту, але й по своїм наслідкам: якщо суд по будь-яким причинам в основному позову відмовить (наприклад, так як ненастання строку чи умови вимоги позивача), то заява відповідача про залік, не оформлена як зустрічний позов, залишиться без розгляду, а складові його зустрічної вимоги-незадоволеними; між тим зустрічний позов повинен судом обов’язково розглянутий і вирішений незалежно від того, як буде вирішений основний позов; б) задоволення зустрічної вимоги (позову) виключається повіністю чи частині задоволення первісного і зустрічного позову. Таке співвідношення первісного та зустрічного позову часто викликається їх несумісністю- задоволення позову може бути лише один, чи інший. Наприклад, відповідач до якого пред’явлений позов про сплату аліментів на утримання дитини, інколи вимагає передачі дитини йому на виховання. При задоволенні такої вимоги відповідача відпадає первісний позов про стягнення аліментів.

Виключення задоволенні першоначального позову при задоволенні зустрічного — характерно і для тих випадків, коли вимоги відповідача заперечується основою первісного позову. Так, проти позову про виселенню з дому на основі договору жилого приміщення і факту порушення відповідачем його обов’язків сплачувати квартирну плату пред’явлений позов про визнання за відповідачем права власності на дім. в) Закон допускає і інші випадки, коли їх спільний розгляд приводить до більш швидкого і правильного розгляду спору (ст.144 ЦПК). Так, зв’язок між зустрічним та першоначальними вимогами може обумовлюватись і тим, що обоє витікають із одного і тих ж правовідносин. Наприклад, такого зустрічного позову може слугувати позов про розділ вкладу- грошей, які були нажиті в період шлюбу, проти позову про розірвання шлюбу.

Згідно ст. 128 ЦПК БССР зустрічний позов обов’язковоо приймається до провадження, коли він був направлений на залік чи мають ціллю відхилення від первісної вимоги. В інших випадках прийняття зустрічного позову золежить від того, чи визнає суд (суддя) доцільним спільний розгляд позовів.

Пред’явлення зустрічного позову складає окремий випадок пред’явленню позову взагалі і тому підкоряється загальним правилам пред’явленню позову (ст. 137 ЦПК): наявності права на пред’явленню позову, зокрема, належної форми позовної заяви, сплата державного мита.

Однак по відношенню зустрічного позову законом передбачені і деякі спеціальні правила. Вони полігають в наступному : а) відсутності зв’язку зустрічної вимоги з первісним приводить до відмови в прийнятті даного позову тільки як зустрічного, не перешкоджає пред’явленні його як первісному в окремому процесі. Помилкове, при відсутності даної посилки, прийняте судом зустрічного позову приводить тому не до припинення справи провадженнм, а до виділенню провадження по зустрічному позову в порядку розподілу справ. б) Згідно ст.121 ЦПК, зустрічний позов пред’являється в суді по місцю розгляду первісного позову; поскільки ж цим місцем, як правило являється місце проживання відповідача, осільки дане правило зі всіма основами розглядається як льгота, яка надається відповідачеві. в) Згідно ст. 140 ЦПК пред’явлення зустрічного позову допускається до винесення судом рішення, практично до відлучення суду в нарадчу кімнату для винесення рішення; після цього право на пред’явлення зустрічного позову припиняється..

Згідно ст. 141 ЦПК України пред’явлення зустрічного позову допускається не пізніше ніж за три дня до судового розгляду.

Прийнявши зустрічний позов, суд зобов’язаний його вирішити дав на нього відповідь в своєму рішенні по справі. Необхідність зв’язку між зустрічним та першоначальними вимогами не позбавляє самостійного характеру зустрічного позову.

Практично це проявляється в наступному: а) хоча задоволення зустрічного позову звичайно веде за собою відмову в первісному позові, не виключена можливість відмови в основному позові, в якому по причинам, не маючих відношення до зустрічного позову, в якому суд також відмовляє за його незаконність чи необгрунтованість. Наприклад, може бути відмовлено в позові про виселення відповідача в силу неможливості спільного з ним проживання, з одночасною відмовою у зустрічному позову про визнання за ним частки в праві загальної власност на спірну будівлю; б) в силу самостійного характеру зустрічного позову суд зобов’язаний його вирішити і у тому випадку, якщо по первісному позову рішення не виноситься- первісному та зустрічному- повинен бути даний в загальному рішенні по справі окрема відповідь з відносячих до цього мотивовування по відношенню того, що саме присуджується першоначально і зустрічному позивачу і в якій частині.

Радянським цивільним процесуальним законодавством, гарантується і забезпечується можливість звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права. Відповідач, притягнений судом за пред’явленим позовом,-
.має право на захист проти вимог позивача і при цьому має окремі процесуальні і матеріально-правові засоби захисту.

Відомо, що до таких засобів відносяться заперечення і зустрічний позов. Вибір необхідного засобу захисту визначається метою, яку переслідує відповідач і характером спірних матеріально-правових відносин.

Визначаючи основні процесуальні права сторін, не вказує такого права для відповідача, як пред’явлення зустрічного позову, однак вказівка тут на те, що сторони можуть здійснювати і інші процесуальні дії, передбачені законом, не викликає сумнівів,-у можливості захисту відповідача проти вимог позивача шляхом пред’явлення зустрічного позову.

Необхідно звернути увагу на те, що зустрічний позов являє собою найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє більш повному і всебічному розгляду та розв’язанню цивільної справи. Однак не будь-яка зустрічна вимога відповідача може бути визнана зустрічним позовом і обов’язково повинна розглядатися в одному судочинстві з .позовом первісним. Природно, прийняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес, збільшує коло питань, що розглядаються. Тому в кожному конкретному випадку з урахуванням необхідних вимог пред’явлення зустрічного позову, процесуальної економії часу і засобів, суд має розв’язувати питання про доцільність спільного розгляду зустрічного і первісного позову.

У процесуальній літературі немає єдиного визначення поняття зустрічного позову. Під зустрічним позовом більшість авторів розуміє позов відповідача до позивача, заяву у вже виниклому процесі для спільного розгляду з позовом первісним. Зустрічний позов являє собою самостійну вимогу відповідача до позивача[72]

Інші автори при визначенні зустрічного позову включають туди і процесуальну мету зустрічного позову. Так, С. Н. Абрамов зустрічним позовом називає зустрічну самостійну вимогу відповідача

до позивача, поглинання або погашення прав позивача[73]. Своєрідно визначає зустрічний позов Н. І. Клейн. Під зустрічним позовом вона розуміє передусім право захисту проти первісного позову або тільки можливий зв’язок його спільністю правової підстави[74].

Останні два визначення зустрічного позову справедливо піддавалися критиці в нашій літературі, бо доповнення визначення зустрічного позозу не розкриває всієї його суті, а обмежує його застосування в першому випадку зарахуванням, поглинанням або погашенням права позову, в другому — захистом проти первісного позову або правовим зв’язком з ним.

По суті зустрічний позов використовується відповідачем як засіб захисту значно ширше. Він є як засобом захисту проти першого позову, так і засобом здійснення відповідачем самостійних вимог до позивача.[75]

Вдале визначення зустрічного позову, яке відповідає його правовій природі, дано проф. М. А. Гурвичем. Він пише, що зустрічний позов — це звернення відповідача до суду з просьбою про захист самостійної вимоги до позивача шляхом розгляду спору про цю вимогу в тому ж процесі[76].

Можливість пред’явлення позивачу зустрічного позову дає відповідачу ряд переваг.
Передусім, це стосується питань територіальної підсудності. Зустрічний позов може бути пред’явлений відповідачем за своїм місцем проживання, тобто в тому суді, де- пред’явлено перший позов за загальною територіальною підсудністю (ст. ст. 125, 131 ЦПК).

Можливість розгляду зустрічного позову разом з першим сприяє ліквідації в одному процесі всіх спірних питань між позивачем і відповідачем. Якщо відповідач використовує зустрічний позов для захисту проти первісного, задоволення зустрічного-позову виключає задоволення вимог позивача (повністю або до. деякої міри). Одночасний розгляд первісного і зустрічного позовів виключає можливість винесення судом, рішень, які протирічаїь„один одному, дозволяє суду повніше, глибше і правильніше з’ясувати справжні взаємовідносини сторін[77]

Зустрічний позов характеризується певними ознаками.

Передусім, зустрічний позов як звичайний позов являє собою звернення відповідача до суду за захистом своїх прав та інтересів. У зв’язку з тим, що позивач свого часу порушив права відповідача, у останнього виникає процесуальна заінтересованість в одержанні сприятливого для себе судового рішення. Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не лише обов’язки перед позивачем, а й процесуальні права на звернення із своїми вимогами суду[78]. Своє право на захист відповідач реалізує в; уже виниклому проти нього процесі. Тому при зустрічному позові сторони змінюють своє процесуальне положення.

Позивач по первісному позову стає відповідачем по зустрічному позову; відповідач по первісному позову виступає в процесуальному положенні позивача.

Насонов пред’явив позов про визнання недійсним ордера, виданого ЖКВ тресту «Житлобуд» Примаку на дві кімнати. Трест «Житлобуд» позову не визнав, посилаючись на те, що ордер свого часу був виданий «Холодильником
№ 1», якому не належить дана житлова площа. В свою чергу трест
«Житлобуд» пред’явив позов про визнання цього ордеру недійсним, бо
«Холодильник» не мав права на розпорядження житловою площею3.

У даному випадку позов пред’явлено відповідачем по первісному позову і заявлений у вже виниклому процесі для спільного розгляду. Не є зустрічним позовом вимога, хоча і заявлена відповідачем у виниклому процесі, але пред’явлена не до позивача, а до іншої особи. Подружжя
Нікіфорових звернулися з позовом до Бараннікова про вилучення у нього двох кімнат, в яких вони раніше проживали. Як співвідповідач був притягнутий до справи і відділ обліку та .розподілу житлової площі. Відділ розподілу житлової площі пред’явив позовну вимогу до Бараннікова про вилучення цих двох кімнат на тих підставах, що Баранніков систематично здає ці кімнати в піднайм. Цим позовом відділ розподілу житлової площі заявив свої самостійні вимоги на спірні кімнати, однак не позивачем, а відповідачем у справі. Тому такі вимоги зустрічним позовом бути не можуть.

За процесуальної співучасті зустрічний позов може бути пред’явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного із співпозивачів. Питання про процесуальне положення сторін при співучасті вирішується значно ширше. Припускається пред’явлення зустрічного позову не лише до позивача, а й до особи, яка не є позивачем по первісному позову, і тут створюється видимість зустрічного позову, хоча такого по справі немає.

Райжитловідділ пред’явив позов про визнання відповідача таким, що втратив право житлову площу, а відповідач пред’являє позов не лише до позивача, а й вимагає виселення особи, яка зайняла спірну житлову площу за розпорядженням райжитловідділу. З урахуванням суб’єктивного складу житлових правовідносин подібний позов зустрічним г взжати не можна, бо він пред’явлений до особи, яка не є позивачем по первісному позову.

На своєрідну особливість процесуальних.прав сторін при зустрічному позові звернув свого часу увагу Верховний Суд СРСР. В одній із своїх ухвал
Верховний Суд СРСР вказав, що коли взаємні вимоги сторін випливають з однієї підстави і по них пропущений строк позовної давності, то суд, відновивши строк давності одній стороні, не повинен відмовляти у такому відновленні другій стороні.

Зустрічний позов за загальним правилом є засобом захисту проти позову. Він включає в себе як ознаки процесуального захисту, так і матеріально-правового. Зустрічні вимоги відповідача можуть бути вимогами про присудження, визнання, перетворення.

При пред’явленні зустрічного позову відповідач прагне до досягнення подвійної мети: захисту свого права і захисту від попередніх вимог позивача. Однак цілком припустимі випадки, коли зустрічні позови не переслідують мети захисту проти позову.

Савельєва звернулася з позовом до Свистуненка про розірвання шлюбу.
Відповідач пред’явив зустрічний позов про розділ вкладу в ощадній касі, посилаючись на те, що вклад є їх спільним майном. Як видно, цей зустрічний позов не спрямований на спростування первісного позову, не служить відповідачу засобом захисту, а пред’явлений для одночасного розгляду взаємозв’язаних вимог. Зустрічний позов пред’являється у вже виниклому процесі по первісному позову і для спільного з ним розгляду. Тому не буде зустрічним позов відповідача, пред’явлений до позивача під час судочинства у справі, але не для спільного розгляду, а для розгляду в іншому процесі.
Вимоги відповідача, заявлені в зустрічному позові, можуть бути предметом самостійного процесу.

Це можливо в тих випадках, коли первісний позивач не пред’явив чомусь позову, а можливому відповідачу необхідно захистити свої права. Тоді відповідач заявляє’свої вимоги уже не у зустрічному, а в самостійному позові Природно, вимоги відповідача можуть мати самостійний характер і тоді, коли первісний позов уже розглянуто, але відповідач не пред’явив зустрічного позову або позов за мотивами доцільності спільного розгляду не був прийнятий судом. Розгляд зустрічного позову в одному процесі буде і тоді, коли зустрічний позоз пред’явлено при новому розгляді справи по скасованому рішенню, якщо навіть при первісному розгляді справи зустрічний позов не пред’являвся. Від подібних випадків слід відрізнять ті коли відповідач після скасування рішення суду подає заяву про повернення йому майна, присудженого позивачу по скасованому рішенню у справі. В цьому випадку відповідач пред’являє не зустрічний позов, а подає заяву про поворот виконання скасованою рішення. Ця заява має бути

розглянута судом при новому розгляд; справи, але вже не за правилами розгляду зустрічного позову, а з певними процесуальними особливостями.

Природно, не буде зустрічним позовом позов відповідача до позивача, які розглядаються тим самим і судом, у той же день, але в іншому процесі.
Якщо зустрічний позов розглядати як засіб захисту проти первісного позову, він повинен бути з ним у певному зв’язку, тобто неприпустимо, щоб з даної справи суд розглядав незв’язані між собою вимоги. Це зробить неможливим винесення по справі законного та обгрунтованого судового рішення.

Таким чином, зустрічний позов ми розглядаємо передусім як засіб захисту проти первісного позову (з матеріально-правовими і процесуальними ознаками), а також незалежно від цього захисту, якщо у відповідача є самостійні вимоги до позивача вимоги, міцно пов’язані з пред’явленим позовом. Слід відзначити, що не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засіб захисту від первісного позову, роблячи наголос на самостійний характер вимог відповідача до позивача[79].

Заперечення або применшення значення ознак засобів захисту у зустрічному позові утруднює з’ясування його справжньої правової природи, його значення для захисту прав відповідача.

Якщо ми розглядаємо зустрічний позов як засіб захисту відповідача, виникає питання про його відмінність від заперечення проти позову.
Зустрічний позов і заперечення проти позову об’єднує їх процесуальна цілеспрямованісгь.[80]

Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач, захищаючись проти позову, ту ж саму незгоду з вимогами позивача процесуальне заявляє або у вигляді заперечень, або у вигляді зустрічного позову. Це, зокрема, зустрічається за позовами про стягнення алиментів на утримання дітей . В одному випадку відповідач оспорює своє батьківство за допомогою заперечень, добиваючись рішення про відмову позивачу в позові, в другому — пред’являє зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитини.

У житлових правовідносинах за позовами про виселення від- повідачі відстюють своє право на житлову площу або шляхом заперечень або шляхом пред’явлення зустрічного позову.

У процесуальній літературі немає єдиної думки про співвідношення заперечень проти позову3 зустрічним позовом. Одні автори вважають, що процесуальне здійснення права можливе не лише шляхом пред’явлення зустрічного позову, а й шляхом заперечення, яке протиставляється первісному позову.

На мою думку, відповідач не може скористатися запереченням проти позову, якщо його право потребує судового підтвердження. В даному випадку обов’язково має бути пред’явлено зустрічний позов[81].

Слід визнати більш переконливою другу точку зору. Якщо відповідач не тільки заперечує проти позову, а й заявляє самостійну вимогу до позивача, ці вимоги для судового підтвердження мають бути висловлені лише в формі зустрічного позову.

Вказані міркування підтверджуються і практичними. Без пред’явлення зустрічного позову суд не вправі присуджувати первісного позивача до цілком певних дій по відношенню до відповідача, а може лише відмовити первісному позивача в позові. Не можна не звернути уваги і на те, що при запереченні проти позову позивач прагне (і повинен) довести правомірність своїх вимог.
При пред’явленні ж зустрічного позову він має захищатися проти заявленої вимоги. Якщо ми не враховуватимемо наслідків заперечення проти позову
(відмова позивачу в позові) і зустрічного позову (присудження позивача до цілком певних дія) ми зазда легідь ставитимемо позивача у явно невигідне для нього процесуальне становище. Щоправда, до деякої міри можна б погодитися з думкою, яка критикується, коли б автори робити обмовку про те, що заперечення проти позову може виключити пред’явлення зустрічного позову, якщо вимога відповідача буде не про присудження або перетворення, а лише про визнання.

Погоджуючись з думкою про те, що як заперечення проти позову, так і зустрічний позов спрямовані проти позов) первісного, слід все ж провадити між цими засобами захисту у прав відповідача певні відмінності. При запереченні проти позову найвигідніші наслідки для позивача можуть полягати лише у відмові йому в позові. Присуджувати з нього якихось дія на користь відповідача суд не вправі. При зустрічному ж позові відповідача не задовольняє лише відмова в позові позивачу. У нього є своя самостійна вимога, підтвердження якої він і добивається у суду. На таких позиціях стоїть і судова практика.

Якщо ж зустрічний позов відповідачем не пред’явлений, позивач ніколи не може бути поставлений у гірше становище порівняно з тим, в якому він знаходився до виникнення процесу. Ця ж відмінність зустрічного позову від заперечень виявляється і у справах, де розв’язання спору відбувається шляхом зарахування. Якщо сума зустрічної вимоги не перевищує суми вимог за основним позовом, зарахування може бути проведено і шляхом заперечення проти позову. Якщо ж вимоги відповідач перевищують вимоги позивача, зарахування можливе лише при пред’явленні зустрічного позову.

Зустрічний позов відрізняється від заперечень проти позову своєю самостійністю.

Заперечення проти позову цілком залежить від долі первісного позову, рух якого залежні від розсуду позивача, суду. Так, наприклад, при відмові від позову, при зупиненні, припиненні судочинства по справі заперечення відповідача втрачає своє значення, бо воно вже цілком залежить від процесуальних результатів розгляду первісного позову. Якщо відповідач свою вимогу висловлює у вигляді заперечення добиваючись відмови у позові, суд може відмовити позивачу в позові на інших підставах, не вирішуючи питання з урахуванням заперечення відповідача. Свої заперечення в цих випадках відповідач може заявити у суд шляхом самостійного позову. Якщо ж вимога відповідача виражена у вигляді зустрічного позову, суд зобов’язаний винести по ньому рішення незалежно від долі позову первісного.

При відмові позивача від позову, зупиненні або закритті судочинства по справі суд може лише виділити вимогу по зустрічному позову в окреме судочинство.

Нарешті, зустрічний, позов відрізняється від заперечення проти позову формою і часом його пред’явлення. Заперечення проти позову може бути заявлено у. письмовій та усній формі у будь-якій стадії процесу до ухвали судом рішення по справі. Зустрічний же позов може бути пред’явлений у певний час (ст. І40 ЦПК ) за загальними правилами пред’явлення позову (ст. 137 ЦПК ).

Розглянувши найпринциповіші відмінності між запереченням і зустрічним позовом, необхідно ще раз підкреслити, що коли вимога відповідача формулюється у вигляді визнання за ним певного права {позов-про визнання), захист відповідача проти позову може здійснюватися як у формі заперечення проти позову, так і у формі зустрічного позову.

Вибір цієї альтернативної форми захисту залежить від тієї процесуальної мети, яку переслідує відповідач.

Для прийняття зустрічного позову з метою спільного розгляду його з первісним необхідні певні умови. Ст. 141 ЦПК встановлює, що зустрічний позов може бути прийнятий до спільного розгляду, коли обидва позови взаємно пов’язані і спільний їх розгляд є доцільний. Тут же розкривається поняття взаємного зв’язку обох позовів. Позови вважаються взаємно зв’язаними, якщо обидва вони випливають з одного правовідношення або вимоги по них здатні до зарахування. Взаємний зв’язок первісного і зустрічного позову може виявлятися в тому, що зустрічка вимога виключає вимогу первісну. Після визнання шлюбу недійсним між Серкіним і
Сальниковою, остання залишила Серкіну дитину і поїхала до іншого міста.
Через три роки вона повернулася і стала вимагати передачі їй дитини на виховання. Серкін звернувся до суду з позовом про те, щоб дитина залишилася у нього. Сальникова пред’явила зустрічний позов про відібрання дитини.
Суд, розглянувши справу, позовну вимогу позивача задовольнив, а в задоволенні зустрічного позову відмовив.

У даному випадку відповідачка просила визнати за нею наявність певних прав, що мало спричинитися до відмов в позові первісному.

Отже, в цьому випадку відповідач переслідує мету не тільки відмови позивачу в позові, а й присудження позивача до цілком певних дій.

У спорах, які випливають із житлових правовідносин, подібні випадки зустрічаються тоді, коли позивач вимагає виселення відповідача , через неможливість спільного проживання, а відповідач у зустрічному позову вимагає виселення позивача як такого, що не має права на житлову площу.

І тут ми бачимо , що задоволеная зустрічною позову спричиняється до відмови в задоволенні позову первісного. Взаємна пов’язаність обох позовів позовів може полягати і в тому, що зустрічний позов спрямований на підрив підстав первісного позову.

Федотова пред’явила до Григор’євої позов про повернення майна, яке залишилося після смерті батька. На підтвердження своїх позовних вимог
Федотова представила свідоцтво про правона спадщину. Григор’єва пред’явила зустрічний позов про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.
Судом був задоволений зустрічний позов, в задоволенні первісного було відмовлено.

У даному прикладі первісний позов був заснований на праві спадкоємства. Визнання ж цього свідоцтва недійсним не тільки викликало відмову у задоволенні первісного позову, а призвело до заперечення всіх прав, заснованих на свідоцтві про право на спадщину і виключило повністю всі майбутні домагання на цій же підставі. Взаємний зв’язок первісного і зустрічного позову може виявлятися в тому, що обидва випливають з однієї підстави. Припущення спільного розгляду обох позовів тут пояснюється тим, що взаємний зв’язок підкреслює однорідність обставин виникнення взаємних матеріально-правових вимог між позивачем і відповідачем. У даному випадку для спільного розгляду обох позовів були однакові юридичні факти.

Степанова пред’явила позов до Смоленцової про виселення з будинку, який їй належав, за мотивом особистої потреби в житлі. Смоленцева пред’явила зустрічний позов про стягнення 900 карбованців — вартості зробленого нею капітального ремонту будинку.

Тут у підставі первісного і зустрічного позову є спільні юридичні факти, бо спір виник з приводу одного й того ж будинку. Первісний і зустрічний позов можуть бути взаємозв’язаними і тоді, коли підстава зустрічного позову паралізує підставу первісного позову , а тому задоволення вимог відповідача виключає задоволення вимог позивача.
У судовій практиці подібні випадки зустрічаються досить часто.
Задоволення зустрічного позову про визнання неправильним запису батьківства органами РАГСу паралізує вимогу первісного позову про стягнення алиментів на утримання дитини. Такі характерні види зв’язку між первісним і зустрічним позовом.

Зустрічний позов може бути прийнятий судом до спільного розгляду і тоді, коли він спрямований до зарахування первісної вимоги Для здійснення зарахування матеріально- правова вимога відповідача до позивача повинна відповідати умовам, вказам в ст. 217 ЦК України.

Однак і за наявності цих умов не будь-яка вимога відповідача може бути пред’явлена до зарахування. Так, наприклад, зарахування не припускається для погашення вимог за позовами про стягнення аліментів.
Цивільні процесуальні кодекси союзних республік до прийняття нового процесуального законодавства по-різному розглядали зустрічний позоз як засіб зарахування.

Так, у цивільних процесуальних кодексах України, Азербайджану , Грузії
, Туркменії було прямо вказано, що для здійснення зарахування необхідно пред’явлення зустрічного позову. Цивільний процесуальний кодекс Росії та інших республік для здійснення зарахування не вимагали пред’явлення зустрічного позову. Тут зарахування може бути здійснено шляхом заперечення проти позову, якщо пред’явлення зарахування вимога була меншою або рівнозначною первісному позову. Коли ж зараховувана сума була більше ціни первісного позову, то зустрічний позов має бути пред’явлений на суму, яка перевищує ціну первісного позову.

За діючим процесуальним законодавством для здійснення зарахування обов’язкове пред’явлення зустрічного позову. Зарахування , як відомо, не настає автоматично. Для припинення зобов’язання шляхом зарахування необхідна заява про це хоча б одного учасника спірного правовідношення.
Згода іншої сторони не потрібна, бо зарахування- це одностороння угода. В той же час зарахування не виключає і взаємної згоди сторін і зобов’язань з цього приводу.[82]

У судовій практиці зарахування зустрічних вимог відбувається таким шляхом: менша за сумою вимога погашається повністю, а більша припиняється в частині, рівній меншій вимозі. Пред’явлення зустрічного позову відбувається за загальними правилами позовного судочинства. У зустрічній позовній заяві повинні бути вимоги про реквізити позовної заяви (ст.137 ЦПК України) загальними правилами зустрічної позовної заяви. Велике практичне значення має строк пред’явлення зустрічного позову. Необхідність встановлення строку для пред’явлення зустрічного позову диктується інтересами судової практики.. ст. 140 ЦПК України – встановлює загальне правило про те, що зустрічний позов може бути пред’явлений не пізніше 3-х днів до судового засідання по справі. Вказані в законі строки забезпечують можливість для відповідача своєчасно подати зустрічний позов, попереджують необхідність відкладання слухання справи, бо позивач може підготуватись до захисту за зустрічним позовом. Припинення зустрічного позову після вказаного строку залежить від розсуду судді або суду.

Отже: прийняття зустрічного позову за три дні до судового засіданняя
(при наявності необхідних умов)- це обов’язок судді. Прийняття зустрічного позову пізніше- це вже не обов’язок судді, а право. Кінцевим строком пред’явлення зустрічного позову буде, природно вихід суду до нарадчої кімнати.

Висновки.

В руслі поступового розвитку всього права успішне розв’язання завдань подальшого удосконалення норм цивільного процесу нероздільно пов’язано з дослідженням важливих проблем науки цивільно-процесуального права, до числа яких належить і проблема захисту відповідача проти позову в цивільному судовому провадженні. Глибше і всестороннє дослідження питання захисту цивільних прав стало особливо актуальним з прийняттям
Конституції України 28 червня 1996 року – де закріплено право громадян на звернення за захистом (ст.51).Розмежовується право на звернення за захистом і право на судовий захист від посягань на честь і гідності, життя і здоров’я та ділової репутації, на особисту свободу та майно.

В науці цивільного процесуального права питанню судової цивільно- правового захисту приділено велику увагу ( М.А. Гурвич, А.А.
Добровольський, Р.Е. Гукасян, П.Ф. Елісейкін, А.Ф. Козлов, С.В. Курильов,
А.А. Мельников, В.М. Семенов, Н.А. Чечина, Д.М. Чечот, М.С. Шаканян, В.М.
Щеглов, К.С. Юдельсон та інш.). Однак потреба в подальшій розробці питання захисту цивільних прав не тільки зберігається, а й стає більш актуальною. Теоретична розробка проблеми захисту проти позову відстає від рівня дослідження позову, права на позов. Правове забезпечення функції захисту відповідача проти позову значно слабші правового забезпечення фукції підтримки позову, що проводиться позивачем. Вивчення практики показує, що судові органи мають потребу у вирішенні цілого ряду питань, пов’язаних із здійсненням права відповідача на захисні дії проти позову.

Все вищевикладене і привело мене до до вибору цієї теми моєї дипломої роботи. Проблема захисту відповідача проти позову достатньо широка, якщо вирішити її стосовно до всіх стадій процесу, до всіх юридичних органів. Своє завдання я обмежив дослідженням захисту відповідача в цивільному судовому провадженні. Правосуддя по цивільним справам являється основною, найбільш досконалою формою захисту порушених як прав які оспорюється так і прав, що охороняється законом інтересів громадян і організацій.

Метою дослідження являється удосконалення теоретичних положень захисту відповідача проти позову в цивільному судовому провадженні, виявлення ефективного правового регулювання захисної діяльності відповідача в суді першої інстанції.

В ході дслідження я спробував вирішити слідуючі завдання – на основі чинного законодавства та практичного матеріалу проаналізувати судовий захист суб’єктивних матеріальних прав і охороняючих законом інтересів, питання закінчення справи без винесення судового рішення, а також право відповідача на захисні дії проти позову і процесуальні засоби захисту відповідача;

Аналіз норм цивільного судового провадження і судової практики приводить до висновку, що одним із способів цивільно правового захисту виступа є відмова у позові. Визнання захисту прав і інтересів являється складовою частиною захисту цивільних прав і поглиблює знання про механізм цивільно-правового захисту, допомогає вирішенню спірних питань про співвідношення захисту цивільних прав і охорони цивільних прав, про поняття об’єкту, способах реалізації цивільно-правового захисту, передумовах здійснення права на захист в матеріальному змісті.

Існування права на захист в матеріальному змісті, пов’язується з наявністю цивільної охоронюючої правоздатності. Дослідження передумов виникнення і умов здіснення права на захист в матеріальному змісті має пряме відношення до науки цивільного процесуального права, чи приводить до необхідності розглядати ефективність функціонування цивільного процесуального правовідношення як умови на реалізаію права на захист в матеріальному змісті. Висновки про про існування в цивільному процесі захисту в процесуально-правовму змісті дозволяє розкрити суть і значення провадження по справі і залишення позову без розгляду і уточнення основи позову ст.139 ЦПК України.

Розглядаю захист як висновок суду по існуванню правового спору, необхідно відрізняти судовий захист від захисних дій відповідача. Захисні дії відповідача в суді першої істанції можуть бути направлені на повне чи часткове відхилення заявленого позову, чи на відхилення процесу без винесення судового рішення. Право відповідача захищатись проти позову розглядається в його динаміці, починаючи з порушення цивільної справи і до відправлення складу суду у нарадчу кімнату для винесення рішення. При цьому потрібно підкреслити, що здійснення права відповідача захищатись проти позову в значній мірі залежить від діяльності суду по роз’ясненню прав і сприяння відповідачу, як і позивачу, в застосуванні їх прав.

Застосовуючи до цілей функціонування відповідача в суді першої інстанції виділяють три групи процесуальних засобів захисту відповідача :

. Матеріально- правові заперечення і зустрічний позов;

. Процесуальне заперечення (процесуальний відвід);

. Інші процесуальні засоби.

Захист судом суб’єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу являється складовою частиною цивільно-правового захисту. Захист права являє собою висновок юрисдикційного органу про визнання права позивача чи застосування в його користь інших передбачених законом способів захисту, висновок юрисдикційного органу про відмову в прийнятті поданого позову, а також дії по примусовому виконанню винесеного рішення..

Реалізація судом мір цивільно-правової відповідальності являє собою захист цивільних прав. Обов’язок суду захистити порушене чи оспорюване суб’єктивне право чи охоронюваний законом інтерес несе суд чи інший юрисдикційний орган- цим визначається охоронювана природа захисту цивільних прав. Захист може бути реалізований тільки в рамках процесуальних відносин, які при цьому і виникають.

Не погоджуюсь з думкою, що цивільно-правовий захист зводиться тільки тому, хто за ним звернувся (позивач), можна прийти до висновку про існування об’єкту захисту і у випадку пред’явлення необгрунтованого позову. Для них це є – суб’єктивне право чи охоронюваний законом інтерес відповідача. Відхилення позову може означати визнання відповідачем володарем оспорюваного права, чи його підтвердження (заперечувальний позов про визнання). Рішенням про відмові в закритті чи зміні правового відношення захищається юридичний інтерес відповідача. Юридичний інтерес відповідача подягає у відхиленні позову . Отже, в своєму змісті являє собою захист чи суб’єктивного матеріального права, чи охоронюваного законом інтересу. При такому захисті усувається спірність права, підтверджується суб’єктивне право відповідача і відповідний обов’язок відповідача, відновлюється правове положення відповідача, яке порушене необгрунтованим позовом. Це дозволяє виділити відхилення позову в самостійний спосіб захисту цивільних прав .

Цілями цивільно-правового захисту є :

. стійкість цивільних правовідносин, внесення ясності і правового положення суб’єктів ;

. зупинення і видалення цивільних правопорушень;

. попередження правопорушень.

Розгляд цілей захисту цивільних прав і взаємозв’язку з способами її здійснення, дозволяє зробити висновок, що надання стійкості цивільним правовідносинам, внесення ясності в правове положення суб’єктів досягається визнанням, зупиненням чи зміною правового положення і відхиленням позовів.
Присікання і вилучення цивільних правопорушень забезпечується відновленням того стану, який існував до порушеного права, присудженням виконання в натурі, стягнення спричинених збитків з правопорушника, а у випадках, передбачених законом чи договором – неустойки (штраф, пеня) і іншими способами. Попередження правопоршників досягається внесенням ясності в правове положення суб’єктів (а) і усуненню цивільних правопорушень, відновлення порушених прав (б). Виховання і перевиховання правопорушників досягається застосування мір цивільно-майнової відповідальності, а також гласностю процесу і активним участю громадськістю в захист цивільних прав .

Право відповідача на захист в матеріальному змісту являє собою можливість отримання рішення юрисдикційного органу повне чи чатскове відхилення позову. Узагальнив погляди, які які були висловлені в літературі по проблемі права на матеріально-правовий захист, можна прийти до висновку, що право на захист в матеріальному змісті самостійне за своїм характером.

Правоздатність суб’єктів цивільного процесу не вичерпується здатністю стати володарем суб’єктивного матеріального права. Воно включає можливість суб’єкта отримати захист у випадках порушення чи оспорювання права, неясності об’єму і змісту цивільних правовідносин і у інших випадках. Ці правові можливості існують не ізольовано один від одного.
Виникають і втрачається вони одночасно. Не виникає сумнів, що виявлення права на захист в матеріальному змісті, як всякого суб’єктивного права, можливо лише на основі правоздатності. Можливість домінування означає як здатність мати права і обов’язки, так і здатність захистити своє право чи охоронюваний законом інтерес.

Якщо охоронювана правоздатність являється першою передумовою права на захист в матеріальному змісті, то другою передумовою складає охоронювана правоздатність. Так, з виникненням права власності на річ, у суб’єкта виникає охоронюване повноваження на захист шляхом визнання права чи іншої потреби в його захисту у суб’єкта проявляється можливість отримати захист іншими методами, поряд з визнанням, способами . На основі розроблених в літературі критеріїв розглядаються такі категорії, як правоздатність, суб’єктивне право і одностороння правоздатність ( М.А.
Гурвич, В.Н. Щеглов, Д.М, Чечот) я розглядаю охоронюване повноваження тільки як можливість певної особи отримати захист. Його виділення обумовлене принципом диспозитивності цивільного права: тільки з зверненням до юрисдикційного органу заінтересованої особи виникає суб’єктивне право на захист в матеріальному змісті. Виключенням складають випадки оспорювання позивачем обов’язків в правовідношенні і звернення за захистом охоронюваного законом інтересу. З порушенням цивільного права по негаторному позову про визнання і притягненні особи в якості відповідача його охоронююча правоздатність на захист трансформується в право на захист в матеріальному змісті. У всіх інших випадках право відповідача на матеріально-правовий захист виникає на основі цивільної охоронюючої правоздатності. Розпоряджатись можливістю отримати захист порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права, чи охоронюваного законом зацікавленості суб’єкту суб’єктивного права і після порушення цивільної справи, за виключенням випадків, коли ці дії протирічать закону чи порушують будь-чиї інтереси.

Право на матеріально-правовий захист виникає із звернення особи з позовом чи зустрічним позовом, з зверненням з позовом прокурора, органів державного управління і інших осіб, і про притягненні особи в ролі відповідача. Право на захист являється категорією, що охороняє, оскільки його існування обумовлено наявністю матеріального закону і передбачених юридичних фактів.

Захист в процесуальному змісті являє собою закінчення цивільної справи без винесення судового рішення. Ухвала суду про закриття справи чи про залишенні позову без розгляду як акт захисту містить висновок суду по питанню про захист по процесуальним підставам. Потреба в процесуально- правовому захисті може бути обумовлена чи відсутністю у позивача права на пред’явлення позову і помилкою судді по порушенні справи (п.9 ст.136 ЦПК
України) чи недотримання зацікавленою особою умов реалізації права на пред’явлений позов(п.2 ст.136 ЦПК України), також які призвели до помилкового порушення процесу. Процесуально-правовий захист може бути також наслідком неможливісті продовження правомірно виникнутого процесу так як позивач відмовився від позову, заключенню сторонами мирової згоди, пред’явлення позову недієздатною особою і по іншим підставам (п.8 ст.136
ЦПК України). Об’єктом захисту в процесуальному змісті виступає інтерес відповідача в закінченні справи без судового рішення, і тим самим до залишення без вирішння матеріально-правової вимоги взагалі, чи в даному процесі.

Аналіз діючого процесуального законодавства, судової практики і судової практики і висловлених в літературі суджень приводить до висновку
, що потребують у виділенні в якості самостійних підстав закриття провадження по справі обставин. Припинення провадження по справі по п1-9 ст. 136 ЦПК України настає або у вигляді неусвідомленості справи справи судовим органам, чи у наслідок прямого заборонення закона приймає вимоги до захисту, чи внаслідок відсутності у сторони цивільної процесуальної правоздатності, чи відсутності юридичного інтересу у особи, яка звернулась за захистом. Порушення правил підвідомчості робить рішення незаконним. Приняття до провадження непідвідомчої справи може призвести і до неправильного його розв’язання судом (ст.132 ЦПК України)

Захист інтересів відповідача припинення провадження по справі прямої заборони законом приймати вимоги по захисту обумовлені тим, що виносить рішення по неохоронюючим законом вимогам недопустимо.

Припинення провадження по справі може бути наслідком відсутності цивільної процесуальної правоздатності у підприємства, організацій, установ, при цьому навряд чи можна погодитись, що цивільна процесуальна правоздатність юридичної особи являється специфічною — інакше прийшлось би визнати право оспорювати об’єму процесуальної правоздатності юридичної особи як сторону процесу.

Припинення провадження по справі може бути обумовлено відсутністю у особи, яка пред’явила позов процесуальної зацівленості. Заінтересованим являється особа, яка звертається за захистом свого права чи охоронюваного законом інтересу, або вимагаючого захисту прав іншої особи на основі повноважень, яке надає повноваження довіреністю чи законом.

Звертаючись до процесуально-правової сторони позову захисту -то ним не охоплюють всі випадки пред’являється судом захисту так як тотожні заявлених вимоги. Спір в частині майнових стягнень може бути вирішений в порядку кримінального судового провадження і третейсим судом, але по діючому законодавстві вирок суду, що вступив в законну силу в частині цивільного позову і рішення третейського суду по тотожному позову, не являється перешкодою до порушення цивільної справи в суді і внаслідок не тягунть припинення помилкового виникнення провадження по справі.

Підставами, які зумовлюють виникнення у відповідача права на захист та залишення позову без розгляду, свідчать про помилкове виникнення справи
, чи неможливості продовження правомірно виникнувшого процесу.

Аналіз підстав процесуально-правової захисту залишення позову без розгляду показує , що не осягненні всі випадки залишення судом позову без розгляду у вигляді тотожності заявлених вимог заявлених вимог в справах по спору між тими ж сторонами, по тому ж предметі і за тих же підстав: може бути порушено, але ще не розглянуто третейськими судами. Можливо також, після розв’язання особами, які беруть участь по справі їх прав і обов’язків сторонам виражають згоду на передачу спору в третейський суд, і укласти договір третейського запису. Передбачається, що обставина, яка перешкоджає розгляду справи і відповідно, яка виступає в якості підстави процесуально-правового захисту залишення позову без розгляду являється порушення справи про розірвання шлюбу при відсутності згоди жінки на на розлучення під час вагітності і на протязі одного року посля народження дитини, виходя з цього положення потрібно доповнити ст 136 ЦПК і доповнити цим положенням

Право відповідача в захист свого права чи охоронюваного законом інтереса запезпечує відповідачу здіснити функції захисту захисту проти позову, яка протистоїть функції підтримки позову, що здійснюється позивачем. Право відповідача на захисні дії проти позову в цивільному судовому провадженні необхідно вирівняти з правом услякої зацікавленої особи з встановленням порядку в суді за захистом порушеного чи оспорюваного права чи охороняючого судом інтересу. Проводячи опитування серед відповідачів – лише 53% респондерам було роз’яснено їх процесуальні права і обов’язки. Не в повній мірі використовують суди можливість письмового роз’яснення відповідача, хоча воно являється одним з доказів по справі.
Необхідно передбачити надання відповідачем письмової відповіді по особливо важким справам.

Ефективність захисної діяльності в цивільному судовому провадженні залежить від забезпеченні відповідачу рівності в процесі, якщо справа буда порушена за позовом прокурора.

Порушення цивільних справ по заяві прокурора і інших осіб, тобто осіб, як правило, що мають спеціальні знання, досвідом ведення судових справ і авторитетом державних органів- утруднює для відповідача захист проти позову. По таким справам бажана участь представника із числа колегії адвоката. Задача адвоката, як представника відповідача, буде залючатись в тому, щоб використати всі передбачені законом засоби захисту відповідача.

Захисні дії відповідача в суді першої інстанції – це його діяльність з використанням наданих можливостей законом процесуальних засобів, направлені на повне чи часткове відведення судом заявлених вимог чи на закінчення процесу без винесення рішення. Захисні дії відповідача проти позову базуються на багаточисельних повноваженнях. До числа яких відносяться: право заявляти матеріально-правові чи процесуальні заперечення, пред’являти зустрічний позов направлений на руйнування основи первісного позову, наводити докази і вчиняти інші процесуальні дії, щоб преконати суд в необгрунтованості позову.

Процесуальними засобами захисту відповідача в цивільному процесі являється: матеріально-правові заперечення, зустрічний позов, заявлення клопотання відповідачем.

Матеріально-правові заперечення являє собою заява відповідача про повне чи часткове невизнання позову і необхідності відхилення позову судом.
Підставою матеріально-правових заперечень являє собою все те, на чому будується твердження відповідача про необгрутованість позову (юридичну, доказові факти, норми права.)

По характеру захисної діяльності відповідача в цивільному процесі заперечення діляться на “активні”і “пасивні” (заперечення). Виділення заперечення як різновидності матеріально-правових заперечень обумовлене потребою розрізняти в теорії і на практиці дії відповідача проти позову, підстав висунутих фактів (юридичних чи доказових), які він зобов’язується доказувати, та захист, не пов’язаний з таким обов’язком..

В залежності від характеру доказової діяльності відповідача, оспорюючого позов, в склад “активних” матеріально-правових запречень, заперечуючий позов доказами:

1. Юридична необгрунтованість позову;

2. Фактична необгрунтованість, яка в свою чергу включає :

. посилку відповідача на правопоглинаючі факти і їх доказування;

. заперечення фактів, які були вказані позивачем, доказуванням нових обставин, чи заперечень доказів позивача.

По поставленій цілі “активні” заперечення діляться на заперечуючі позов і направлені за залік вимог сторін. Заперечення, направлені на залік, відповідач пред’являє зустрічний позов, не перевищує по розміру первісного позову і намагається обгрунтувати його фактами і посилками на закон. Ціллю такого заперечення являється в кінцевому рахунку, залік що проводиться в результаті задоволення позову і зустрічних вимог відповідача, пред’явлених заперечень. Залік можливий тільки при задоволені одночасно і позову і зустрічної вимоги. Якщо ж заперечення направлене на залік, буде визнаним обгрунтованим, а позов – відхилений, суд не може задовольнити вимоги відповідача так як не був пред’явлений позов. В цьому і полягає недолік запереченя, направленого до заліку. Підстави матеріально-правових заперечень знаходяться в прямій залежності від того, що оспорює відповідач. Юридичне обгрунтування позову може оспорюватись відповідачем на тій підставі, що позивачем не врахований нормативний акт, регулюючий спірні правовідносини сторін, або що позивачем помилково була тлумачена правова норма, або що відсутній закон, що регулює спірні відносини сторін, чи що закінчився строк дії нормативного акту. Оспорюючи фактичну обгрунтованість позову що полягати у запереченні відповідачем фактів виникнення, зміни чи припинення правовідносин, чи в доказуючих фактах виконання обов’язків або заперечення виникнення цивільно-правових обов’язків. Матеріально-правові заперечення можуть бути використані відповідачем і для відхилення судом вимог внаслідок звернення з позовом неналежного позивача(ст.105 ЦПК)

Проаналізувавши викладені в літературі погляди на поняття зустрічного позову, можна прийти до висновку, що під зустрічним позовом необхідно розуміти звернення до юрисдикційного органу -є вимога відповідача про захист його суб’єктивного матеріального права або охороняючого законом інтересу, що підлягає спільному розгляду з первісним позовом.

Виходячи із позицій відповідача в цивільному процесі розрізняються:

. зустрічні позови, що направлені на заперечення первісного позову;

. зустрічні позови, не переслідуючі такої цілі

На основі аналізу зустрічних позовів, можна зробити висновок, що засобом захисту відповідача проти позову являється зустрічний позов відповідача, задоволення якого повністю чи в частині задовільняє первісний позов. На прикладах із судової практики, можна переконатись що руйнівницька дія зустрічного позову виражається в тому, що заперечується фактична обгрунтованість первісного позову; заперечуються факти виникнення, зміни чи припинення правовідносин, чи доказова приналежність відповідачу спірного права.

Предметом зустрічного позову, пред’явленого у відповідності з ст.141
ЦПК, являється відхилення первісного позову рішенням суду і один із інших способів витребуваного позивачем захисту (наприклад, відхилення позову про виселення з визнанням права відповідача на спірну жилу площу). Підставами зустрічного позову можуть слугувати юридичні факти, що підривають підстави первісного позову і норми права.

Зустрічними позовами не передбачені цілі захисту проти первісного позову і слугують:

. зустрічні вимоги відповідача направлені на залік вимог;

. зустрічна вимога, заявлена для більш швидкого і правильного розгляду спорів

Зустрічний позов направлений на залік, не підриває основу первісного позову, хоча відповідач може, обгрунтовуючи свою позовну вимогу, оспорити первісний позов на основі його фактичної та правової необгрунтованості.
Зустрічний позов, заявлений для більш швидкого та правильного розгляду справи відповідач здійснює самостійні вимоги, хоча і пов’язані з вимогами позивача, від нього не залежні. Пред’являючи зустрічні позови, не переслідуючи мети заперечення первісного позову, відповідач може одночасно захищатись проти позову матеріально-правовими запереченнями.

Зустрічні позови пред’являються в письмовій формі. Спільний розгляд первісного та зустрічного позовів обумовлено ухвалою судді про об’єднання в одне. Хотів би внести пропозицію, щоб розширити ст.141 ЦПК з тим , шоб у всіх частинах судового рішення був матеріал, що відноситься до первісного позову.

В залежності від поставлених цілей можна розрізняти:

. заперчення направлені на припинення провадженя по справі;

. заперечення, якими заперечується те, що стверджує інша сторона, третя особа чи інші учасники, що беруть участь у справі.

Процесуальним засобом, що може слугувати меті створення умов для захисної діяльності проти позову являється відвід судді, прокурора, інших учасників процесу. Заявляючи відвід відповідач прагне замінити іншою незацівленої особою у вирішенні справи.

Мета створення умов для ведення справ може слугувати клопотанням відповідача (призупиненні провадження по справі, або відкласти судовий розгляд). В свою чергу оспорюється процесуальний відвід чи клопотання, заявлене іншою особою, що бере участь у справі, відповідач вправі заперечувати.

Безперечно, що моя дипломна робота не претендує на вичерпне висвітлення такого об’ємного та цікавого питання, щодо зайняття стратегічної лінії, яку займає відповідач у цивільному процесі, проте автор цієї роботи має надію, що дана праця внесла хоч деяку ясність і чіткість, щодо зайняття даної позиції відповідачем. Хотів би звернути увагу, що дана тема буде актуальною завжди, так як практика довела , що ідеально суспільства не існує, а значить будуть виникати суперечності, а при виникненні суперечності завжди є дві сторони в тому числі і особа, яка буде відповідати за свої поступки…………

Література

1. Аносова С.Д. “Замена ненадлежащей стороны в советском гражданском процесе”Москва 1960г.
2. Алексеев С.С. “Общая теория права” москва 1982г.
3. Авдеенко Н.И. “Иск и его виды в советском гражданско-процесуальном праве” Ленинград 1951г
4. Авдеенко Н.М. “Иск и его виды в советском гражданском процесуальном праве” Автореферат. Львов’51
5. Бутнев В.С. «Спор о праве- организационного-охранительные правоотношение и проблема защиты субъективеных прав в советском процесуальном гражданском праве» Ярославль 1981г.
6. Братусь С.Н. “Субъекты гражданского права” Москва 1950г
7. Васильева Г.Д. “Защита ответчика против иска в гражданском судопроизводстве ”Томс .1980г
8. Васильченко “Процесуальное положения ответчика в гражданском судопроизводстве” Харьков 1979г
9. Викут М.А. “Стороны- основные лица искового производства” Саратов

1968г.
10. Викут М.А. “Субъективные гражданские процесуальные права (понятие и виды)” Саратов 1984г.
11. Васильева Г.Д. “Защита ответчика против иска в гражданском судопроизводстве” Красноярск 1982г.
12. Васильченко М.М. “Заперечення проти позову”. Харків 1973р.
13. Гукасян. Р.А. “Проблемы интереса в советском гражданском процесуальном праве” Саратов 1970г
14. Гурвич М.А. «Учение об иске» Москва 1981г.
15. Гурвич М.А. “Право на иск” Москва. 1978г.
16. Гурвич М.А. “Лекции по гражданскому процесу” Москва 1950г
17. Гурвич М.А. «Принципы советского гражданского процесуального права»

СЮ № 12 1974 г
18. Гражданский процес. Учебник для вузов под ред. Комиссарова і проф.

Ю.К.Осипова. Москва 1996р
19. Елисейкин П.Ф. “Предмет судебной деятельности в советском гражданском процесе (его понятие, место, значение).” Автореферат.
20. Елисейкин П.Ф. «Процесуальное понимание спора о праве и его критика и проблемы защиты субъективных прав и советская критика Ярославль 1974г
21. Елисейкин П.Ф. “Защита субъективных прав и интересов, компетенция суда в советском гражданском процесе”. Владивосток.1969г
22. Добровольський А.А., Иванова С.А. «Основные проблемы исковой формы защиты права» М.1979г
23. Логинов П.Ф. «Понятие иска и исковой формы защиты права».СП. №2 1983г
24. Кожухарь А.Н. «Право на судебную защиту в исковом производстве».

Кишинев 1989г.
25. Осокина Г.Л. «Право на защиту в исковом производстве» Томк. 1990г.
26. Осокина Г.Л. “Проблемы иска и права на иск” Томск.1989р
27. Зайцев И.М. «Сущность хозяйственных споров». Саратов 1974 г
28. Клейн Н.И. “Встречній иск в суде и арбитраже” Москва.1964г
29. Клейман А.Ф. “Новейшие течения в науке гражданского процесуального права” Москва 1967г
30. Советское гражданское процесуальное право . под ред. проф. Гурвича М.А.

Москва . 1964г
31. Резниченко И.М. “Психологические аспекты искового производства”

Владивосток.1989г
32. Мельников А.А. “Правовое положение личности в советском гражданском процесе” Москва 1969г
33. Мицкевич А.В. “Субъекты советского права” Москва 1962г
34. Пащук А.Й. “Позов в радянському процесуальному праві” Львів.1997р.
35. Пушкар Е.Г. “Конституционное право на судебную защиту” Львов 1982г
36. Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 26 01 90р “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи”
37. Фурса С.Я. “Окреме провадження, як складова частина цивільного процесу”. Практикум. Київ 1998 р.
38. Шакарян М.С. «Учение о сторонах в советском процесуальном процесе».

Москва. 1983г
39. Шакарян М.С. “Субъекты советского гражданского процесуального права

” Москва 1970г
40. Штефан М.Й. “Захист прав соціалістичних організацій в суді”
41. Штефан М.Й. ”Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства”
42. Штефан М.Й. “Гражданская процесуальная ответственность повышение роли гражданской правовой ответсвенности в охране прав и интересов граждан и организаций” Киев 1988г.
43. Штефан М.Й. “Теория и практика на судебную защиту и ее реализации в гражданском процесе” Сар.’91г
44. Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. Київ. 1997 р
45. Щеглов В.Н. “Иск о судебной защите гражданского права” Томск 1987г
46. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар.

Київ.1990р.
47. Чечина Н.А.“Предмет гражданского судопроизводства” Ярославль 1985г.
48. Якубов С. “Права и обязаности сторон в советском гражданском процесе”

Ленинград 1961г

————————
[1] В.П. Грибанов. Право на захист, як одна з правомочностей суб’єктивного цивільного права. Вісник МГУ “Право” №3
[2] Н.І. Матузов. Суб’єктивні права громадян СРСР. Саратов 1966р стор.45-
46
[3] ВП. Грибанов. Вказана робота стор.18
[4] С.І. Вільянський. Лекції по радянському цивільному праву. Харків.
1958, стор 179-181.
[5] Радянське цивільне процесуальне право під ред. Проф. К.С. Юдельсона
.М. 1968 р.стор.190
[6] М.А. Гурвич. Право на позов . М.-Л. Видавництво АН СРСР, 1949р
.стор.46,145
[7] А.О. Добровольський. Позовна форма захисту права. М.., 1965р., стор.29. О.П. Клейман. Новітні течії у радянській науці цивільного процесуального права. М.,1967р. стор.30-32
[8] А.О. Добровольський. Позовна форма захисту права. М.., 1965р., стор.89.
[9] раяднський цивільний процес. Під редакцією професора О.П. Клеймана. М.
1964р., стор.126
[10] Семенов В.М.Конституционні принципи гражданского судопроизводства.М.,1982. С59-60
[11] Совесткое граждаснкое процессуальное право (под ред. М.А.Гурвича)
М.1964, с.29
[12] Гражданский процес (под ред.К.С. Юдельсона) М.,1972 с.33-35
[13] Добровольський А.А. Иванова С.А., Основны проблем мсковой формы защиты права. Москва.1979. с.24
[14] Пятилетов. Встречый иск-одна из гарантий принципа равноправия сторон.Основы граждансткого производства.Бюллетень Верховного Суда СССР.
Москва. 1986г №1 с.5
[15] Семенов В.М.Специфические отраслевые принципы советского процесуального права с.239-240
[16] Бопнер А.Т.Принцип диспозитивности советского гражданского процесуального права. Москва. 1987г.с.22
[17] П.6 поставления №2 Пленума Верховного Суда від 14 апреля 1988г ” О подготовке гражданских дел к судебному разбиртельству” БВС1988г № 7 с.8-11
[18] БВС СССР 1978 № 2 .с38
[19] БВС РСФСР 1983. №9 с.1; 1981 №8 с.10; 1985 №5 с.12

[20] п.16 постановление Пленуму Верховного Суда СССР від 28 ноября 1980г.
«О практике применения судами законодательства при рассмотрении дел о расторжении брака»// БВС СССР 1981 №1 с.15 1987г №4
[21] П.17 постановления Пленума Верховного Суда СССР от 7 декабря 1979г.
«О практике применения судами законодательства при разрешении споров, связаних с воспитанием детей» // БВС СССР 1980г. №1с.33
[22] БВС СССР 1980 №4 с.25-26
[23] БВС СССР 1983г № 6 1987 №3
[24] М.А. Гурвич. Цивільні процесуальні відносини і процесуальні дії.
Праці. ВЮЗІ.,т. ІІІ М. 1965р, стор.72
[25] А.О. Добровольський. Вказана робота, стор. 39.

[26] Є. Пушкар, “До питання про закриття провадження у цивільних справах”
Радянське право, 1968 р., № 2.
[27] В. Пучинський. Прийняття заяв по цивільних справах. “Радянська юстиція “ 1966 р. № 1.
[28] Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 11 жовтня 1965 р. Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду СРСР 1924— 1970 р., стор. 203 (надалі “Збірник…”).
[29] Бюлетень Верховного Суду СРСР. 1963 р., № 6, стор. 3.
[30] С. Н. Абрамов, Радянський цивільний процес. Держвидав,Москва, 1952 р., стор. 164.
[31] “Радянське цивільне процесуальне право”. Під загальною редакцією проф.
К. С. Юдельсона, М., 1965 р., стор. 202.
[32] Див Закон Союзу РСР про затвердження «Основ законодавства Союзу РСР й Союзних республік про шлюб і сім’ю» від 27 червня 1968 р Зб-Основи зиконодавстаа Союзу РСР і Союзних республік». ЛІ., 1971, стор. 345.
[33] В. П у ч и н с ь к й й, Вказана робота, стор. 14.
[34] Радянський цивільний процес, під редакцією проф. Клеймана А.Ф. вид-во
МДУ, 1964 стор.125
[35] М.А.. Гурвич, «Право на пред’явлення позову в теорії і судовій практиці останніх років». Правознавство. 1961 р., № 2.
[36] Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1965, №10, стор. 2.
[37] Архів Харківського районного народного суду . 1971 р
[38] Є Пушкар. Вказана робота, стор. 33
[39] Бюлетень Верховного Суду РРФСР, 1969 р., № 1, стор. 6—7.
[40] Див. Л. Кретова. Розгляд справ про потрави посівів, «Радянське право», 1971, № 4, стор. 25
[41] В. Н. Щеглов Питання закінчення цивільної справи без винесення судового рішення. «Труди Томського держуніверситету», т. 159, 1965, стор.
111. М. Т у п ч і є в. Закриття цивільних справ. “Соціалістіїчнз законність”, 1964р., № 5, стор. 53—54.

[42] Архів Валківського районного суду Харківської області, 1970 р.
[43] Науково-практичний коментар до ЦПК РРФСР, М., 1965, стор. 160.
[44] В. І. Тертишников. Автореферат кандидатської дисертації. Харків,
1972.
[45] А О Добровольський Позовна форма захисту права М. 1965, стор 146
[46] «Радянський цивільний процес». Під редакцією проф. Ч А. Гурвича , стор. 119.
[47] Бюлетень Верховного Суду СРСР, 1962, № 12, стор. 15. 1966 р., № 3, стор 14.
[48] В Воложанін. “Законна сила рішень товариського суду у цивільнтх справах “ Радянська юстиція, 1963 р., № 3, стор. 10.
[49] Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 9 квітня 1965 р. “Про практику передачі справ і матеріалів на розгляд товариських судів”. Зб. ст
25
[50] А Фельдман. Відносно компетенції товариських судів у цивільно- правових спорах. «Радянське право». 1966 р , Кї 2, стор. 73 Його ж
«Правове

значення рішення товариського суду» «Радянське право», 1963, № 2, стор. 35.
[51] ЛІ П Чередниченко. “Товариські суди Української РСР” «Наукова думка»,
Київ, 1969 р., стор. 51.
[52] Радянське право . 1968 р., № 2, стор 34

[53] Є. Пушкар, Наслідки подання позову без належних повноважень
“Радянське право”, 1972 р.,№ 2, стор 41.
[54] Л А н и с и м о в а. “Залишення позовів без розгляду”. “Радянська юстиція ” , 1960 р , №6, стор 53.
[55] В Ф. Ковін. Підготовка цивільних справ до судового розгляду.
Автореферат кандидатської дисертації, Свердловськ, 1971 р.
[56] Л. В о лохова. Докази у спорах про встановлення батьківства
“Радянська юстиція”, 1969 р., № 18, стор. 12.
[57] Р. Ч е р т к о в. Особливості передачі деяких справ на розгляд товариських судів «Радянське право», 1965 р., № 6, стор. 51—62.
[58] Г. Любарська, Відводи “Радянська юстиція”, 1969р., № 14, стор. 21.
[59] О. Селезнєв. Деякі питання застосування нового цивільного процесуального кодексу УРСР «Радянське право», 1964 р., № 4
[60] Я Штутін, Коментар до ст. 176 ЦПК УРСР «Радянське право», 1965 р , №
1, стор 68
[61] Про розв’язання питань, які виникли у судовій практиці при застосуванні ЦПК «Радянська юстиція», 1965, Л’з 2, стор 5
[62] Архів Харківського районного суду, 1971 р
[63] Є Пушкар Деякі питання залишення позову без розгляду «Радянське право», 1969 р , № 3, стор. 50.
[64] М. Гурвич Залишення позову без розгляду, “Радянська юстиція», 1964 р,
№ 6, стор. 10.
[65] Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР 19 березня 194? р. Про судову практику у справах про виключення майна з опису (звілльнення майна від арешту) з редакції Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 червня
1960 р. Збірник … стор. 71
[66] Судова практика у справах про звільнення майна від арешту »Радянська юстиція», 1969 р. Кї 8, стор. 5. Див. М. Сл ес а ре вс ь к й й, Розгляд справ про виключення майна з опису «Радянське права:». 1969 .р. № 9. стор.
43
[67] М. П. Ринг. Позовна давність та її значення в зміцненні господарського розрахунку «Питання радянського цивільного права», М., 1955,ст. 89—93.
[68] “Питання загальної теорії права”, М., 1960, стор. 207
[69] О. С. Іоффе, Курс цивільного права. Вид. ЛДУ, 1958, стор. 250.
[70] А. О. Добровольський. Вказана робота, стор. 105—109.
[71] О. С. Іоффе, Вказана робота, стор. 261.
[72] Радянський цивільний процес. Під редакцією проф. Клеймана О. Ф.. 1954 р., стор. 16і; Радянський цивільний процес. Під редакцією професора
Юдельсона , 1956, стор. 221. Радянське цивільне процесуальне право. Учбовий посіб;.’их під редакцією Гурвича М. А. 1957 р. ст. 181—183.

[73] С. Н. Абрамов. Радянський .цивільний процес, М., 1952, стор. 169.
[74] Н. І. Клейн. Зустрічний позов у радянському цивільному про- цесі.
Автореферат кандидатської дисертації, 1951 р. стор. 10.
[75] А. Т. А рапо в. Про поняття і процесуальну природу зустрічного позову.
Праці Тульського державного університету ім. В. В. Куйбишева. Збірник робіт юридичного факультету, том 159, 1965 р., стор. 95.
[76] Радянське цивільне процесуальне право, Учбовий посібник під редакцією проф. Гурвича М. А., ЛІ., 1957 р., ст. 181.
[77] Н. І.Кл е й н. Зустрічний позов у суді та арбітражі, М., 1964 р.. стор. 11:
[78] М. А. Гурвич, Право на позов, М., 1949, стор. 49.
[79] «Радянський цивільний процес». Під редакцією проф К. С. Юдельсона, М
1956 о . стор 221 Диз Радянське цивільне процесуальне прач»

Під редакцією проф. М.А, Гурвича М . 1957 р, стор 181.
[80] Л . І. Анисимова , Зустрійчний позов і заперечення проти позов ..
“Правознавство” 1961 р., ,№ 1, стор. 143.
[81] Д . Швейне р Зустрічний позов «Соціалістична законність’ 1957 р., №
1, стор 44 Б С Антипов, Л. С. Герзон Адвокат у радянському цивільному процесі. 1954 р , стор. 77.

[82] Іоффе О.С. Радянське цивільне право (загальна частина) ЛДУ 1958року.

Министерство высшего и среднеспециального образования по делам культуры и спорта.

Ташкентский Государственный Технический Университет

имени Беруни.

РЕФЕРАТ

На тему: Экологическое право.

Выполнил: Файзуллин Альберт

Группа: 107-08 АУ

ТАШКЕНТ 2008

ПЛАН

Понятие, предмет и объекты экологического права.

Понятие экологической системы.

Понятие экологической ответственности.

Международно–правовая охрана окружающей среды.

Понятие, предмет и объект экологического права.

Экологическое право – одна из отраслей права Республики Узбекистан, регулирующая общественные (экологические) отношения в сфере взаимодействия общества и природы в интересах настоящего и будущего поколений людей.

Слово «экология» (от греч. «oicos» — дом, жилище, местопребывание и «logos» — учение) означает учение о доме, о месте, где ты живешь. Впервые в научную терминологию слово «экология» было введено немецким ученым Эрнестом Геккелем в1866 г., длительное время оно использовалось лишь в узком значении – в рамках биологии. И только во второй половине ХХ в. Данный термин вошел в широкий научный оборот. Из общей экологии выделяется её важнейшая часть – социальная экология как учение о взаимодействии общества с окружающей его природной средой обитания.

В социальную экологию составной частью входит правовая экология как совокупность норм, регулирующих общественные отношения в сфере взаимодействия общества и природы.

Источником экологического права признаются нормативно – правовые акты, в которых содержатся правовые нормы, регулирующие экологические отношения. К источникам экологического права относятся законы, указы, постановления и распоряжения, нормативные акты министерств и ведомств.

Понятие «окружающая природная среда» складывается из понятий «природа» и «окружающая среда». Под природой действующим законодательством понимается природная среда в узком смысле этого слова как объективная реальность, как следствие объективного эволюционного развития материального мира, состоящая из естественных экологических систем. В узком понимании – это естественная среда обитания человека. Под окружающей человека средой понимается та часть природной естественной среды, которая преобразована в процессе деятельности человека.

Понятие экологической системы.

Специфика эколого – правового регулирования обусловлена наличием особых экологических систем, каждой из которых присущи некоторые общие признаки.

Составными элементами экосистемы являются объекты естественного происхождения.

Любая экосистема характеризуется замкнутостью, т.е. самостоятельным, без посторонней помощи функционированием.

Все экосистемы взаимосвязаны. Забвение этих взаимосвязей приводит к отрицательным последствиям. Так, борьба химическими средствами с сорняками ведёт к гибели почвенной и иной фауны, вырубка леса – к обмелению рек, озёр и т. д.

Каждая экосистема отличается биопродуктивностью: почва – плодородием; фауна – размножением особей, деревья плодами, семенами и т. д.

Экологическое законодательство должно учитывать, что природная среда это взаимосвязанная система экологических систем, и поэтому оно должно быть системным и целостным. Подобное пока не достигнуто, и нормы экологического права, в том числе относящихся к другим отраслям законодательства.

Таким образом, природный объект – это составная честь природной среды, охраняемая действующим законодательством, обладающая признаками естественного происхождения, состояния в экологической цепи природных систем, способная выполнять экологические, экономические, культурные и оздоровительные функции и обеспечивать качество среды обитания человека.

Понятие экологической ответственности.

Ответственность в области экологии – это ответственность государства, общества, человека перед обществом, настоящим и будущими поколениями людей, перед конкретным человеком и природопользователем. Эколого-правовая ответственность – это разновидность общеюридической ответственности. Она означает обязанность претерпевать неблагоприятные последствия за совершенное экологическое правонарушение в соответствии с санкцией нарушенной нормы права.

Экологическая ответственность – это экономико – правовой комплекс, содержащий в себе нормы, соответствующие им отношения по возмещению и предупреждению вреда окружающей среде.

Экологическая ответственность выполняет три функции:

стимулирующую

компенсирующую

превентивную

Стимулирующая функция проявляется в наличии экономических и правовых стимулов, понуждающих к охране экологических процессов. Компенсирующая функция направлена на восстановление потерь природной среды в форме натуральной или денежной компенсации. Превентивная функция принудительно воздействует на поведение участников экологических отношений путем применения мер наказания и взыскания ущерба.

Экологическая ответственность имеет две формы – экономическую и юридическую.

Экономическая форма базируется на правомерной деятельности и регулируется экономическими методами, прежде всего материальной заинтересованностью загрязнителя экологии в сокращении отходов.

Юридическая ответственность порождается неправомерными деяниями и регулируется административно – правовыми методами. В целом эти формы образуют институт экологической ответственности.

Основания экологической ответственности. Эколого – экономическая ответственность, в отличие от юридической, которая наступает по факту правонарушения, возникает по факту причинения вреда.

Экологическое (эколого-правовое) правонарушение – это виновное, противоправное деяние (действие, бездействие), посягающее на установленный в Узбекистане экологический правопорядок и причиняющий вред природной среде либо создающий реальную угрозу такого причинения. В его состав входят: субъект (субъекты), субъективная сторона, объект, объективная сторона, последствия правонарушения и причинная связь между нарушением закона и наступившим результатом.

Экологическим преступлением следует считать виновное общественно опасное деяние, посягающее на установленный в Узбекистане экологический правопорядок экологическую безопасность общества и причиняющий вред природной среде и здоровью человек. Узловыми пунктами содержания понятия экологического преступления: являются экологический правопорядок и вред природной среде и здоровью человек.

Экологический правопорядок – это система экологических правоотношений по реализации экологических требований природоохранительного законодательства.

Составной частью экологического правопорядка является экологическая безопасность. Экологическая безопасность представляет собой состояние защищённости и жизненно важных экологических интересов человека и прежде всего окружающую природную среду.

Причиняемый экологическими преступлениями вред может быть экономическим и экологическим.

Экономический вред причиняется природопользователю, его имуществу, доходам.

Экологический вред выражается в загрязнении, истощении и разрушении природной среды, ее отдельных природных объектов, природных экологических систем в целом.

Международно-правовая охрана окружающей среды.

Природа Земли едина, её законы всеобщи. Она не знает государственных и административных границ. Осознание объективной необходимости объединить усилия всего мирового сообщества для решения глобальных экологических задач приходило постепенно, по мере нарастания угрозы экологического кризиса в масштабах всей планеты.

Международно – правовая охрана окружающей среды – одна из функций межгосударственного сотрудничества. На базе существующего международного экологического законодательства сформировалась правовая структура – международное экологическое право. Это совокупность норм права, регулирующих на основе общепризнанных принципов и норм международного права межгосударственные общественные отношения по сохранению, рациональному использованию международных экологических ресурсов и защите прав человека на благоприятную окружающую среду.

Международно – правовые принципы охраны окружающей среды выработаны совместными усилиями членов международного сообщества – государств и международных организаций. Они изложены в отдельных решениях Генеральной Ассамблеи ООН, решения Стокгольмской конференции ООН по окружающей среде, Заключительном акте Совещания по безопасности в Европе, Всемирной Хартии природы, решениях Международной конференции ООН по окружающей среде и развитию. В обобщенном виде данные принципы формулируются следующим образом:

Приоритетность экологических прав человека;

Суверенитет государства на природные ресурсы своей территории;

Недопустимость экологического благополучия одного государства за счет другого;

Экологический контроль на всех уровнях;

Свободный обмен международной экологической информацией;

Взаимопомощь государств в чрезвычайных обстоятельствах;

Разрешение эколого – правовых споров мирными средствами.

Государства обязуются компенсировать экологический ущерб от загрязнения окружающей среды и развивать сотрудничество в целях разработки мер международной ответственности за негативные последствия экологического ущерба.

Использованная литература:

«Основы государства и права» А. Саидов, Ташкент 2002 г.