Автор: admin

Санкт-Петербургский институт внешнеэкономических связей, экономики и права

Контрольная работа

на тему: Понятие правоотношения и его элементы

Дисциплина: Правоведение

Студентки Романовская М.Ю.

Группа

Преподаватель

Калининград

2009

Содержание

Введение

1. Понятие правоотношения

1.1 Признаки правоотношений

1.2 Элементы (структура) правоотношения

1.2.1 Субъекты правоотношений

1.2.2 Объекты правоотношений

1.2.3 Субъективное право и юридическая обязанность

1.2.3.1 Субъективное право

1.2.3.2 Юридическая обязанность

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Правовые отношения, проблема их понятия и содержания является одной из фундаментальных проблем теории права и юридической науки в целом. Это определяется тем, что любая правовая проблема есть в конечном итоге проблема правовых отношений, проблема правовых связей субъектов правоотношений. И для того, чтобы ясно представить себе механизм действия правового отношения, необходимо, прежде всего, овладеть знанием о понятии и структуре правоотношения.

Общественный характер правоотношения в юридической науке признан давно. Но в исследованиях внутреннего строения (структуры) правоотношения его единая с общественными отношениями природа прослеживается не всегда. В итоге, зачастую упускается из вида тот факт, что правоотношения есть, прежде всего, отношения между людьми, а не просто отношения между их правами и обязанностями. Именно с этой точки зрения в настоящей работе рассматривается такой феномен общественных отношений, как правоотношение.

1. Понятие правоотношения

Правоотношение – это урегулированное нормами права общественное отношение, участники которого являются носители субъективных прав и обязанностей, охраняемых и гарантированных государством.

Следует отметить: в теории права толкование правоотношения неоднозначно, что обусловлено различным пониманием его взаимосвязи и соотношения с юридическими нормами. На этом основании выделяют два смысла правоотношения – в широком и узком понимании.

В широком смысле под правоотношением понимается особая форма социального взаимодействия, при которой участники наделяются взаимными правами и обязанностями. При этом осуществление правоотношения обеспечивается самими участниками, а не государством.

Реализация субъективных прав и обязанностей не должна противоречить воле государства и происходит в особом порядке. В этом случае правоотношения возникают не в результате воздействия на общественные отношения норм права, а по причине естесвенноисторической необходимости. В качестве подобного основания признаются естественные права человека, коренящиеся в его природе, в требованиях разума.

Правоотношения в узком смысле рассматриваются как разновидность социального отношения, возникающая в результате воздействия нормы права на фактические общественные отношения. Право выступает мощным организующим фактором, вносит особую определенность и устойчивость в соответствующую сферу общественной и государственной жизни. Категория «правоотношение» позволяет уяснить, каким образом право воздействует на поведение людей. В рамках правоотношений “жизнедеятельность общества приобретает цивилизованный, стабильный и предсказуемый характер”. В этом случае правоотношения представляют собой специфический результат воздействия права на фактическое общественное отношение, которое нуждается в правовой регламентации со стороны государства.

В качестве результата подобного воздействия выступает индивидуализированная юридическая связь между лицами, возникающая на основе норм права и характеризующаяся наличием у них субъективных прав и обязанностей. Следовательно, правоотношение, устанавливаемое на основе юридической нормы, представляет собой форму реализации государственной и проявляющейся в стремлении государства взять определённые отношения под свою юрисдикцию и защиту.

Воля государства, содержащаяся в норме права и выступающая в форме правила общего характера, через правоотношения превращается в эффективное средство правовой регламентации норм права, поскольку благодаря им установления общего характера переводятся в конкретные субъективные права (управомоченное лицо) и обязанности (обязанное лицо). Подобное узкое понимание правоотношения, урегулированного нормой права, преобладает в юридической науке, поскольку на практике оно составляет содержание большинства социальных взаимодействий.

Таким образом, под правоотношением автор понимает урегулированное правом общественное отношение, участники которого имеют охраняемые государством субъективные права и юридические обязанности.

1.1 Признаки правоотношений

Признаки правоотношений:

1. Правоотношения представляют собой такую форму фактического общественного отношения, которая складывается на основе правовых норм. В нормах права содержатся общие (безличные) юридические права и обязанности людей — типовые образцы тех общественных отношений, которых люди могут или должны придерживаться в соответствии с правовыми предписаниями. Они реализуются тогда, когда люди выполняют предписания правовых норм, т. е. вступают в правоотношения. Посредством правоотношений правовые нормы воплощаются в жизнь.

2. Участники правоотношений наделяются взаимными юридическими правами и обязанностями. Если один субъект наделен правом, то на другого возлагается обязанность.

3. Правоотношения носят волевой характер. Это проявляется в том, что правоотношения возникают на основе правовых норм, которые являются результатом сознательной деятельности людей. Участники правоотношений реализуют предусмотренные юридическими нормами права и обязанности посредством своих сознательных действий.

4. Правоотношения гарантируются государством и охраняются, когда в том возникает потребность, принудительной силой. Государство создает необходимые экономические, социальные и другие условия для полной реализации правовых норм. Если нарушается мера свободы правомочных или обязанных лиц, вступивших в правоотношения, то государство принимает принудительные меры к их обеспечению.

5. Правоотношения носят двусторонний характер, т. е. это всегда связь между его участниками через их субъективные права и юридические обязанности.

6. Правоотношения играют регулирующую роль, определяя конкретное поведение сторон и внося упорядоченность в общество.

1.2 Элементы (структура) правоотношения

Структура правоотношения — основные элементы правоотношения (субъекты) и целесообразный способ связи между ними на основе субъективных юридических прав, обязанностей, полномочий и ответственности по поводу социального блага или обеспечения каких-либо интересов.

Структура правоотношения включает в себя четыре необходимых элемента: субъект, объект, субъективное право и юридическую обязанность.

1.2.1 Субъекты правоотношений

Субъекты (или стороны) правоотношений — это участники (индивиды и организации) правовых отношений, обладающие взаимными правами и обязанностями.

К индивидам, как субъектам правоотношений, относятся граждане данного государства, иностранные граждане и лица без гражданства, а также лица с двойным гражданством, находящиеся на территории данного государства. Граждане правового государства реально пользуются всей полнотой прав, свобод и обязанностей, установленных законодательством. Иностранные граждане и лица без гражданства — за некоторыми изъятиями. К организациям (коллективным субъектам правоотношений) относятся государственные, общественные и частные организации и государство в целом. Права и обязанности организаций определены законом.

Субъектами права являются индивиды или организации, которые на основании юридических норм могут быть участниками правоотношений, т. е. носителями субъективных прав и обязанностей.

В настоящее время огромное многообразие субъектов правоотношений можно сгруппировать в две основные группы: индивидуальные и коллективные.

Все индивидуальные субъекты – граждане определённого государства, иностранные граждане, лица без гражданства и лица с двойным гражданством – объединяются понятием “физическое лицо”. В современном понимании “физическое лицо” как субъект права отождествляется, по существу, с живым человеком, обладающим правоспособностью и дееспособностью. Физическое лицо, писал Г. Ф. Шершеневич, “это субъект права, совпадающий с человеком”.

Граждане – самые многочисленные субъекты права. Они могут вступать в разнообразные правовые отношения: трудовые, семейные, избирательные, налоговые, и т.д. Правовое положение граждан России в целом характеризуется наличием у них правового статуса, который включает в себя правосубъектность и основные права, свободы и обязанности, закреплённые в актах международного права. В силу ст. 17 Конституции РФ основные права и свободы человека неотчуждаемы и принадлежат каждому от рождения. Согласно ст. 18 они являются непосредственно действующими. Права и свободы определяют смысл, содержание и порядок применения законов, деятельность законодательной и исполнительной власти, местного самоуправления.

Иностранные граждане и лица без гражданства могут быть также участниками разнообразных правовых отношений, но они не имеют избирательных и других политических прав, на них не распространяется воинская обязанность. Так, в ст. 15 ФЗ “О правовом положении иностранных граждан в Российской Федерации” записано: “Иностранный гражданин не может быть призван на военную службу (альтернативную гражданскую службу), не может поступить на военную службу в добровольном порядке и не может быть принят на работу в Вооруженные Силы Российской Федерации, другие войска, воинские формирования и органы в качестве лица гражданского персонала”.

Коллективные субъекты правоотношений представлены организациями.

Организации как субъекты права могут быть как государственными, так и негосударственными. Особой организацией выступает само государство в целом.

Государственные организации создаются для выполнения разнообразных функций. Как субъектов права их можно подразделить на три группы:

1) органы государства, выполняющие функции управления и обладающие властными полномочиями. Чаще всего они выступают субъектами административных, земельных, уголовно-правовых, процессуальных правоотношений. Правовое положение органов государства характеризуется компетенцией, т.е. совокупностью прав и обязанностей, предусмотренных соответствующими нормативными актами;

2) учреждения, занимающиеся социально-культурной деятельностью, не связанной с властными полномочиями. Такие учреждения (школы, больницы, вузы, библиотеки, театры, музеи и т.д.) состоят на бюджете государства, наделяются комплексом прав и обязанностей для выполнения своих функций;

3) предприятия, занимающиеся хозяйственной деятельностью, действующие на праве хозяйственного ведения (унитарные предприятия) или на праве оперативного управления (казённые предприятия). Государство несёт субсидиарную ответственность по их обязательствам (п. 3 ст. 56 и п. 5 ст. 115 ГК РФ).

Права юридических лиц получают и многие негосударственные организации (хозяйственные товарищества и общества, производственные и потребительские кооперативы, общественные, религиозные организации и т. д.).

Негосударственные организации действуют не только в сфере хозяйства, но и в сфере политики (партии), защиты прав граждан (юридические консультации, общества охраны прав потребителей, профсоюзы), выступают в качестве субъектов права в государственно-правовых, административно-правовых, трудовых, процессуальных и иных отношениях.

Государство в целом выступает в качестве субъекта права в государственно-правовых (межгосударственные, между республиками и Федерацией) и некоторых имущественных (при выпуске облигаций внутригосударственного займа, в отношении права собственности на бесхозяйное имущество, на клады и т. д.) взаимосвязях, является собственником предприятий промышленности, транспорта, связи и др.

Социальные общности (народ, нация, население региона, трудовой коллектив) являются субъектами права в особых, предусмотренных законом случаях. Например, народ непосредственно осуществляет свои права путем всенародного голосования (референдума). В соответствии со ст. 130 Конституции Российской Федерации местное самоуправление обеспечивает самостоятельное решение населением вопросов местного значения, владения, пользования и распоряжения муниципальной собственностью. Однако чаще всего социальные общности действуют через государственные и общественные организации.

К коллективным субъектам правоотношения относятся также административно- территориальные единицы (города, округа, области, районы), субъекты федеративного государства, избирательные округа, религиозные организации, иностранные фирмы.

Таким образом, субъектами права могут быть индивиды (граждане РФ, иностранные граждане, лица без гражданства, лица с двойным гражданством), организации (государственные и негосударственные) и социальные общности (народ, нация, население региона, трудовой коллектив).

1.2.2 Объекты правоотношений

Объект правоотношения — это то, по поводу чего возникает и существует правоотношение.

Объектом правоотношения могут быть: действия людей, акты определенного их поведения (действия продавца и покупателя по передаче и приему денег и вещей, перевозка пассажиров; явка лица по вызову суда и др.); материальные блага (деньги, ценности, вещи, другое имущество, что характерно для гражданско-правовых отношений); нематериальные блага (жизнь, здоровье, честь и достоинство человека, являющиеся объектом охраны в уголовно-правовых, трудовых и др. правоотношениях); культурные ценности и другие нематериальные результаты труда (произведения литературы и искусства, изобретения и др. — они являются объектом гражданско-правовых и др. отношений).

Объект правоотношений – в теории права, материальные, духовные и иные блага, по поводу которых субъекты права вступают в правоотношения и осуществляют свои субъективные права и обязанности. Таким образом, назначение понятия “объект правоотношения” состоит в том, чтобы раскрыть смысл существования правоотношения, показать, для чего субъекты вступают в правовое отношение и действуют в нём, реализуя свои права и обязанности.

В юридической науке существуют по меньшей мере две теории, различно объясняющие, что может выступать в качестве такого объекта. Одна из них называется монистической (теория единого субъекта), другая – плюралистической (теория множественности объекта). В соответствии с первой теорией объектом правоотношения является то, на что направлено или на что воздействует правоотношение. Но воздействовать право может только на поведение людей. При этом как субъективные права, так и юридические обязанности направлены на обеспечение в интересах управомоченного определённого поведения обязанного лица. То поведение обязанного лица, на которое вправе притязать управомоченный, и составляет по этой теории юридический объект правоотношения.

Подобный подход подвергся критике в научной литературе в связи с тем, что он не может быть применён ко всем правоотношениям. Поэтому плюралистическая теория объекта правоотношения не сводит последний только к поведению обязанного лица, понимает под объектом различные социальные блага (социальные ценности). Это могут быть как материальные блага – вещи, продукты творчества, так и нематериальные блага – жизнь, здоровье, честь, достоинство человека, само поведение участников правоотношения и результаты поведения (доставка груза к месту назначения по договору перевозки, возврат долга). Такую теорию объекта точнее было бы назвать не “плюралистической”, а ценностной. Действительно, поскольку правовое отношение представляет собой интерсубъективное отношение, то объектом такого отношения будет то, на что направлены действия участников отношения по реализации своих прав и обязанностей. Поскольку действия правообязанного направлены на удовлетворение интересов есть несомненная ценность, то и общим объектом правовых отношений являются самые разнообразные ценности. Например, по жилищному законодательству для нанимателя объект — жилое помещение, необходимое ему для проживания. В соответствии со ст. 35 Конституции РФ каждый вправе иметь имущество в собственности, владеть, пользоваться и распоряжаться им единолично или совместно с другими лицами. В силу ст. 36 Конституции граждане, их объединения могут иметь в собственности землю.

По ранее действовавшему законодательству в условиях господства социалистических общественных отношений государство имело монополию на владение многими объектами. Только оно имело и могло иметь на праве собственности землю, промышленные предприятия, предприятия транспорта, связи, школы, больницы и многое, многое другое. Гражданин же не мог владеть перечисленными объектами, да и имущественные права его были жестко регламентированы и ограничены.

Объектами правоотношений выступают предметы духовного творчества (например, объект авторского права — созданное автором произведение), различные нематериальные блага (право на личную и семейную тайну, тайну переписки, телефонных переговоров, почтовых, телеграфных и иных сообщений и т. д.).

В юридической литературе встречаются мнения о том, что и личность человека может в отдельных случаях выступать объектом права другого лица. Примером приводят брак, в котором взаимный интерес супругов состоит не только в их взаимном поведении, но и в личных качествах супругов, а также качествах детей для родителей. Важно при этом, чтобы “господство одного лица” не исключало личной свободы другого, признавалось также право на собственную личность.

В действующем праве признаётся неприкосновенность личности. Однако она, так же как и свобода личности, вступает в правовой практике скорее в качестве тех неотъемлемых прав человека, посягательства на которые недопустимы. Лишь в уголовном праве они выступают как объекты посягательства (преступления).

Одно и то же благо может быть объектом разнообразных правоотношений. Так, вещь может быть объектом права собственности, правоотношений купли-продажи, залога, наследования, страхования и т. д.

Признавая более близкой к реальности плюралистическую теорию, объект правоотношения можно определить как явление внешнего мира, способное удовлетворить интерес управомоченного и выступающее в виде вещи, услуги, продукта духовного творчества или личного нематериального блага, ради которого и действуют субъекты правоотношения в рамках своих юридических прав и обязанностей.

Категорию “объект правоотношения” следует отличать от категории “объект права”. Под объектом права понимается социальная сфера, подвергаемая правовому воздействию. Объект права — это общественные отношения, которые и регулируются системой норм (правил). Объект правоотношения — это различные блага, которые стремятся получить управомочные субъекты, это состояния, которых они стремятся достичь, это то поведение, которого они ждут от обязанных субъектов и т.д.

Таком образом, под объектом правового отношения следует понимать то, по поводу чего субъекты права вступают в юридические связи, а именно те материальные и духовные блага, предоставлением и использованием которых удовлетворяются интересы управомочной стороны правоотношения.

1.2.3 Субъективное право и юридическая обязанность

Субъективное право и юридическая обязанность — системные элементы правоотношений, придающие конкретному общественному отношению особое качество. Гражданское правовое общество предполагает, что права одних членов общества удовлетворяются через обязанности других, причем права и обязанности выступают той мерой свободы, которая обеспечивает максимальную справедливость в общественной жизни.

1.2.3.1 Субъективное право

Субъективное право — это предоставляемая и охраняемая государством возможность (свобода) субъекта по своему усмотрению удовлетворять те интересы, которые предусмотрены объективным правом. Субъективное право реализуется в трех разновидностях: в возможности положительного поведения обладателя субъективного права в целях удовлетворения своих законных интересов; в возможности требовать определенного поведения от обязанных лиц в целях удовлетворения своих законных интересов; в возможности обратиться к компетентным государственным органам за защитой своих прав.

Признаки субъективного права:

субъективное право есть мера возможного поведения. Мера означает границу, предел проявления чего-нибудь. Применительно к субъективному праву мера включает в себя вид и размер возможного поведения. Например, закон, регулирующий право на оплачиваемый отпуск (ст. 114, 115 ТК РФ), определяет и вид поведения (ежегодный отпуск с сохранением места работы и среднего заработка), и его размер (продолжительность отпуска). Субъективное право — это возможное поведение, т. е. носитель субъективного права всегда имеет выбор: действовать определенным образом или воздержаться от действий.

содержание анализируемого права устанавливается нормами права и юридическими фактами.

осуществление субъективного права обеспечено обязанностью другой стороны. В одних случаях эта обязанность состоит в воздержании от действий, нарушающих субъективное право другой стороны, в других — данное право обеспечивается исполнением обязанности, т. е. активными действиями обязанного лица.

субъективное право предоставляется управомочному лицу для удовлетворения его интересов; при отсутствии последнего стимул для осуществления субъективного права теряется.

данное право состоит не только в возможности, но и в юридическом или фактическом поведении у правомочного лица.

Субъективное право является сложным образованием, имеющим определённую структуру. Элементами субъективного права являются правомочия:

а) возможность обладать на основе данного права определённым благом (правомочие обладания благом). Например, право собственности включает такие специфические именно для него правомочия, как владение, пользование и распоряжение определённым имуществом;

б) возможность дозволенного поведения самого управомочного лица, т. е. правомочие совершения активных действий;

в) возможность требовать известного поведения от обязанного лица (правомочие требования выполнения обязанных действий). Например, арендодатель имеет право потребовать от арендодателя выполнения последним обязанностей, обусловленных договором.

Кроме того ряд юристов выделяет ещё и четвёртый элемент – притязание, под которым понимается юридическая возможность в необходимых случаях прибегнуть к принудительной силе государства. Это предложение не может считаться оправданным. Обеспеченность принудительной силой государства – внутреннее свойство всякого права, в какой бы форме оно не выступало, и поэтому охватывается его определением. “Субъективное право не было бы правом, если бы его осуществление не обеспечивалось мерами государственного принуждения, — писали О. С. Иоффе, М. Д. Шаргородский. – Поэтому возможность прибегнуть в необходимых случаях к принудительной силе государственного аппарата существует не параллельно с другими закреплёнными в субъективном праве возможностями, а свойственна им самим, так как без этого не были бы юридическими возможностями.”

1.2.3.2 Юридическая обязанность

Юридическая обязанность — предусмотренная законодательством и охраняемая государством необходимость должного поведения участника правоотношения в интересах управомоченного субъекта. Юридическая обязанность осуществляется путем: необходимости совершать активные положительные действия в интересах других участников правоотношений (продавец обязан передать покупателю в собственность вещь); в необходимости воздерживаться от совершения действий, запрещенных нормами права (соблюдение уголовно-правовых норм).

Признаки юридической обязанности:

это мера необходимого поведения, точное определение того, каким оно должно быть. Соблюдение такой меры обязательно, ибо обязанность обеспечена возможностью государственного принуждения (если обязанность состоит в уплате долга, то точно должны быть определены размер долга, срок уплаты и т. д.). Отказ от исполнения юридической обязанности является основанием для юридической ответственности.

она устанавливается на основе юридических фактов и требований правовых норм.

обязанность устанавливается в интересах управомочной стороны — отдельного лица или общества (государства) в целом.

обязанность есть не только (и не столько) долженствование, но и реальное фактическое поведение обязанного лица.

у обязанного лица нет выбора между исполнением и неисполнением обязанности. Невыполнение или ненадлежащее выполнение юридической обязанности является правонарушением и влечет меры государственного принуждения.

Структура юридической обязанности корреспондирует со структурой субъективного права. Её элементами являются:

а) необходимость совершить определённые действия либо воздержаться от них;

б) необходимость для правообязанного отреагировать на законные требования управомочного;

в) необходимость нести ответственность за неисполнение или ненадлежащее исполнение этих требований;

г) необходимость не препятствовать контрагенту пользоваться тем благом, в отношении которого он имеет право.

Юридическая обязанность имеет три основные формы: воздержание от запрещенных действий (пассивное поведение); совершение конкретных действий (активное поведение); претерпевание ограничений в правах личного, имущественного или организационного характера (мер юридической ответственности).

Однако главное, что необходимо подчеркнуть, так это то, что правоотношения утратило бы свои качественные характеристики, если бы в нём отсутствовало необходимое единство субъективных прав и юридических обязанностей.

Субъективные права и юридические обязанности находятся в тесной взаимозависимости, обусловлены друг другом. Если кто-либо имеет субъективное право, то неизбежно на ком-то другом лежит юридическая обязанность.

И наоборот, если на ком-то лежит юридическая обязанность то, следовательно, есть лицо, которое обладает правом требования исполнения этой обязанности.

Тем самым всегда, когда есть субъективное право и соответствующая ему юридическая обязанность, субъекты оказываются связанными между собой, и эта связь представляет собой правоотношение.

Заключение

На основании всего вышеизложенного можно заключить, что правоотношение не является чем-то особенным. Это те же необходимые для существования людей общественные отношения, только получившие через законодателя и другие правотворческие органы свою юридическую оценку и тем самым взятые под охрану государства.

Правоотношения имеют сложное строение и охватывают: субъекты; объекты; содержание правоотношений.

Субъектами правоотношения считают тех участников, которые являются носителями субъективных прав и юридических обязанностей. Субъекты правоотношения можно разделить на: физических и юридических лиц; государственные и общественные организации; разные общности (трудовой коллектив, нация, народ, население соответствующего региона и др.).

Субъекты правоотношения должны владеть правосубъектностью, т.е. способностью быть носителями прав и обязанностей, осуществлять их от своего имени и нести юридическую ответственность за свои действия.

Объекты правоотношения — те реальные социальные блага, которые удовлетворяют интересы и потребности людей и по поводу которых между субъектами возникают, меняются или прекращаются субъективные права и юридические обязанности. Их разделяют на материальные, духовные блага, действия субъектов правоотношения, результат их деятельности.

Содержание правоотношения характеризуется синтезом фактического и юридического содержания.

Юридическое содержание — субъективные права и юридические обязанности субъектов правоотношения, т.е. возможность определенных действий уполномоченных субъектов и необходимость соответствующих действий обязанных субъектов.

Фактическое содержание — само поведение субъектов, их деятельность, в которой реализуются субъективные права и юридические обязанности сторон.

Содержание субъективного права кроет в себе возможности: действовать в соответствии со своим желанием; требовать определенных действий от обязательной стороны: пользоваться социальным благом, которое закреплено субъективным правом; обратиться к компетентному органу или должностному лицу за защитой своего права.

Юридические обязанности — закрепленная нормами права мера необходимого, наиболее умного и целесообразного поведения лица (субъекта), направленная на удовлетворение интересов носителя субъективного права и обеспеченная возможностью государственного принуждения.

Таким образом, правоотношение есть логически связанная конструкция всех элементов, где главными полюсами связи являются его субъекты, реализующие субъективные юридические права, субъективные юридические обязанности, полномочия и субъективную юридическую ответственность ради достижения результата этой связи.

Список использованной литературы

Иванова З. Д . Законность — основа правоотношений в деятельности милиции. — М., 1987.

Иоффе О. С., Шаргородский М. Д. Вопросы теории права. – М., 1964.

Теория государства и права: Учебник / Под ред. проф. В. В. Лазарева. – М.: Новый Юрист, 1997.

http://koi.www.uic.tula.ru/school/ob/pusk.html

Министерство образования Российской Федерации

Московский Государственный Индустриальный Университет

Сергиевопосадский филиал

(СПФ МГИУ)

КУРСОВАЯ РАБОТА

По предмету «Гражданское право РФ»

«Проблемы акционирования средств массовой информации»

Выполнил: Ермилов Ю.А., гр. 8722

Сдано «____»__________________ 2002 года.

Научный руководитель: проф. Гончаров А.А.

Проверено «____»______________ 2002 года.

СЕРГИЕВ ПОСАД

2002

ПЛАН РАБОТЫ.

Введение…………………………………………………………………………..2

Акционирование СМИ как способ их перехода в частную собственность…………………………………………………………………….5

Неудача попыток акционирования СМИ в контексте сохранения ими независимости и объективного освещения событий………………………7

Основные проблемы учреждения акционерного СМИ по современному российскому законодательству………………………………………………16

Фирменное наименование (брэнд) средства массовой информации. Режим собственности на фирменное наименование и интеллектуальную собственность в СМИ……………………………….…19

Феномен гипертрофирования влияния общего собрания акционеров в акционированных СМИ………………………………………………………..23

Феномен слияния акционеров и кредиторов акционированных СМИ в одном лице………………………………………………………………………27

Заключение…………………………………………………………………….. 30

Список использованной литературы и нормативных правовых актов..31

1. Введение.

Свобода слова является одной из ключевых гарантий, жизненно необходимых для реализации идей демократии и планомерного развития социума. Как известно Конституция РФ1 в статье 29 закрепила свободу мысли и слова в рамках запрета агитации, возбуждающей социальную, расовую, национальную или религиозную ненависть и вражду. Пятый пункт указанной статьи постулирует свободу массовой информации и запрет цензуры. В условиях тоталитарного режима эта естественная и, казалось бы, не могущая быть ущемленной свобода человека нарушалась различными способами. Среди них – общая установка на недопустимость именно инакомыслия, отрицание права человека иметь мысли и мнения, идущие вразрез с господствующей идеологией, отвергающие так называемые ценности социализма. Однако свобода слова без своей практической составляющей, а именно – без четко регламентированной и прописанной в соответствующих нормативных правовых актах государственной позиции в области развития и правового статуса средств массовой информации (СМИ) – ничто.

Очевидно, что СМИ, являясь, с одной стороны, выражающим и формирующим общественное мнение политическим (а следовательно – и социальным) институтом, с другой стороны – выступают активным участником хозяйственных, равно как и других имущественных правоотношений. Иными словами, в своей деятельности СМИ практически всегда сталкиваются с действующими нормами гражданского законодательства. Это очевидно, как очевидно и то, что все субъекты, осуществляющие тот или иной вид общественно полезной деятельности, так или иначе сталкиваются с гражданскими отношениями.

Для нашей страны, развитие которой все последнее десятилетие характеризовалось сменой собственников и постоянным переделом самой собственности, акционирование как форма оформления прав «новых хозяев» приняла поистине гигантские масштабы. Не обошла стороной эта «мания акционирования» и СМИ, которые враз оказались без государственной поддержки, без малейшего представления о конкуренции на информационном рынке, о самом информационном рынке как таковом. Единственным способом выжить для «четвертой власти» стала возможность акционирования, но эта возможность скрывала и незамеченные мс первого взгляда, но оттого – не менее многочисленные подводные камни. В первую очередь я имею виду феномен «олигархизации» средств массовой информации, т.е. скупку их акций (а, следовательно, самих изданий) группой наиболее политически и экономически влиятельных людей – т.н. олигархов.

Интересно и то, что говоря об акционировании предприятий, мы прежде всего понимаем под эти процессом пресловутую приватизацию. Приватизацию, которая считается происходящей или происшедшей в России, называют преступной, мафиозной, безнравственной, угрозой миру. Реже встречаются ее положительные оценки. Нет надобности спешить присоединяться к тем или другим. Спешка суда здесь только упрочивает главную и в конечном счете решающую черту ситуации: то, что реформы зачастую проводятся вслепую. Здесь нет двух мнений. Видный или ведущий деятель приватизации, недавно отошедший от дел, выразил пожелание, чтобы она велась более продуманно. Запоздалость этого пожелания говорит о том, что сам размах этой непродуманности тоже был не продуман. Понятным образом кажется, что обстоятельное планирование оказалось бы достаточным для хорошего успеха. Но возможно, что десять лет назад пошел процесс по на уровне, которого план, проект достигнуть в принципе не может. Однако итоги этого процесса в каждой из отраслей того, что когда-то называлось «народным хозяйством», осмыслить никогда не поздно. Однако до сих пор делались весьма скромные попытки на этом поприще, а в ситуации со СМИ никто и не пытался разобраться.

А ведь в случае со СМИ имел место совершенно особый механизм. Сама идея акционирования СМИ имела, по сути своей, совершенно другую задачу. Цель перехода в частную собственность отнюдь не ставилась, упор делался на коллективную собственность, на идею «народных газет». Теоретикам этого процесса хотелось лишь увести СМИ из-под государственного идеологического и материального контроля. Правда, при этом они почему-то так и не поняли, что уйдя из-под контроля государства, они не смогут стать полностью самостоятельными в исконном смысле этого слова – независимыми ни от чьей точки зрения. Очень скоро место государства занял крупный акционер, фактически заставивший СМИ формировать угодное ему общественное мнение. Таким вот образом карта «свобода слова» была бита более крупным козырем – «свободой капиталов».

Специфика этой курсовой работы будет заключаться в том, что автор попытается проследить наиболее явные пробелы и проблемы современного российского акционерного законодательства с точки зрения учреждения и функционирования СМИ в форме закрытого акционерного общества. Будет проведена попытка выявить плюсы и минусы такой организационно-правовой формы именно для СМИ, именно для специфики их деятельности.

Еще одной особенностью данной работы будет очень поверхностное освещение наиболее общих проблем акционирования СМИ, внимание будет в значительно большей степени заострено на изменении практического содержания прав акционера в акционированном средстве массовой информации.

2. Акционирование СМИ как способ их перехода в частную собственность.

90-е годы XX cтолетия начались для нашей страны неимоверными социальными, военными, политическими, идеологическими и экономическими потрясениями. Тематика работы не позволяет, впрочем, останавливаться подробно на всех этих кризисных явлениях. Тем не менее тот факт, что они в значительной мере подтолкнули СМИ у смене формы собственности, очевиден.

В Советском Союзе газеты (равно как и журналы, радио, телевидение) находились фактически все в государственной собственности. Разумеется, существовали СМИ, подчинённые, например, Политическому бюро ЦК КПСС; газеты комсомольских и пионерских организаций. С точки зрения формально-юридической они не были подчинены органам государственной власти, но в условиях пресловутого сращивания партийного и государственного аппаратов фактическая сторона дела как бы подминала под себя юридическую. Историки делают вывод, что все влиятельные газеты общественного тиражирования в СССР так или иначе подчинялись КПСС и её организациям в регионах. В условиях командно-административного тоталитаризма подобная «централизация управления» имела, безусловно, значительные преимущества в формировании общественного мнения. Тем более, что материальная база и предоставляемые ресурсы вполне позволяли работникам и «менеджерам» — управленцам СМИ (хотя тогда и не существовало подобного понятия) решать поставленные перед ними партией и Правительством задачи. Что и говорить, печать играла огромную роль и в разжигании «холодной войны», и в истерии вокруг «гонки вооружений» и в нагнетании опасности со стороны надуманного «внешнего врага». Впрочем, либеральная западная пресса действовала в этих моментах точно также.

Однако с печально известными событиями 1991 года: во-первых, с неудавшейся попыткой государственного переворота (август) и, во-вторых, с развалом СССР (ноябрь-декабрь) – пресса была поставлена в совершенно новые социально-политические рамки. С запретом КПСС (после подавления Путча) с одной стороны провозглашённый Президентом Союза М.С. Горбачёвым курс на гласность приобрёл, наконец, логически завершённую концепцию. Т.е. фактическая цензура партийных органов, их манипуляции с материалами и репортажами, наконец прекратились. И это было очевидным благом как для станы, так и для СМИ. Но существовала ещё и оборотная сторона – получившие свободу газеты и журналы одновременно лишились мощных влияний, без которых они попросту не умели функционировать. Наши СМИ не знали фактически ничего ни о информационном рынке, ни о конкуренции на нём. Они не имели ни малейшего представления о том, как будут зарабатывать деньги. Поэтому в новых условиях крах поджидал большинство региональных газет, да и крупные московские — переживали отнюдь не лучшие времена.

Ввиду разрушения значительной части национальной экономики заказы на рекламу (которые, особенно у печатных СМИ, составляют львиную долю доходов) практически сошли на нет. Местные газеты вообще существовали, не зная, что будет завтра. Впрочем, подобная патовая ситуация продолжалась недолго. Местная власть, осознав, что ценность печатного слова отнюдь не в доходной его части, а в психологическом давлении на читателя, попыталась взять часть СМИ районного и городского масштаба под свой контроль. Для этого были созданы муниципальные газеты. Центральная пресса была вынуждена метаться между двух огней: либо принять спонсорскую поддержку (стало быть – попасть под влияние) крупных корпораций, возникших в результате приватизации и последовавшего за ней передела собственности, либо попытаться привлечь внешние капиталы каким-либо другим образом. Этот другой образ на деле означал лишь одно – акционирование.

3. Неудача попыток акционирования СМИ в контексте сохранения ими независимости и объективного освещения событий.

В чём притягательность акционерного общества и что позволило именно этой организационно-правовой форме так распространиться в других странах, так прижиться в условиях принципиально отличающихся друг от друга правовых систем? Основополагающая положительная сторона акционерных обществ — в их способности в быстрой концентрации свободного капитала для решения значительных задач. Обычно акционерными обществами оформляются предприятия, для перевода которых на рельсы самоокупаемости и рентабельности требуются мощные финансовые вливания. Но необходимо также, чтобы эти самые предприятия после таких инвестиций могли бы начать приносить постоянный и достаточно неплохой доход. Ведь акция, как ценная бумага, даёт её держателю не только право на участие (пусть и очень опосредованное) в управлении обществом, но и право на получение процентной части дохода – дивидендов. При этом отношения между предприятием и его акционером носят почти исключительно обязательственный характер (кроме случаев раздела оставшегося после ликвидации и удовлетворения требований кредиторов имущества). А риск рядового акционера ограничивается той суммой, за которую о эти акции приобрёл, или той, за которую хотел продать, но не успел. При сравнении с другими организационно-правовыми формами юридических лиц достоинства акционирования, как говорится, на лицо. Есть, безусловно, и недостатки, но о них мы не будем говорить, т.к. не они предопределили крах затеи акционирования СМИ с параллельным сохранением их творческой самостоятельности.

Все СМИ, находившиеся в собственности КПСС, с запретом деятельности и фактической ликвидацией последней оказались в «подвешенном» состоянии. Материальная база, результаты интеллектуальной деятельности (статьи, очерки, репортажи и т.д.) фактически лишились собственника. Поэтому проходила спешная перерегистрация СМИ и владельцем всего имущества, равно как и владельцем «брэнда» (названия, под которым выходило печатное издание – продуктом интеллектуальной собственности) объявлялся журналистский коллектив в целом, либо – редакция. В любом случае это были люди, далёкие в большинстве своём от организаторской работы и от понимания тех трудностей, с которыми им предстоит столкнуться в условиях жёсткой конкуренции и новых экономических реалий. Это, кстати, было ещё одним обстоятельством, спровоцировавшим кризис СМИ в начале 90-х годов. Однако опять же рамки этой работы не позволяют нам исследовать причины вышеуказанного кризиса.

Медленно, но неумолимо приходило понимание того, что без денежных влияний дальнейшее существование прессы чисто физически очень проблематично. И вот мы вплотную подошли к самой идее акционирования.

Её выбрали те издания, которые считали, что такая форма собственности позволит им избежать подчинения газеты какому-либо правительственному или экономическому клану. Предполагалась одна очень действенная в теории схема – указать в Уставе вновь создаваемых акционерных обществ максимальное число акций, которые могли бы принадлежать одному человеку. Таким образом, достигалось бы «распыление интересов», т.е. присутствовало бы значительное число мелких акционеров, а реальная власть над творческой стороной процесса продолжала бы оставаться в руках самого журналистского коллектива. Так всё выглядело в теории, на практике же получилась совершенно другая картина.

Происходила постоянная ревизия законодательства вообще и гражданско-правовых норм – в частности. Существовавшее ещё с союзных времён «Положение об акционерных обществах» от 1990 г. действительно юридически разрешало прописывать в Уставе конкретного общества максимальное число акций, которые могли бы принадлежать одному акционеру. Но принятый в 1994 г. Гражданский кодекс РФ и изданный в соответствии с ним Закон «Об акционерных обществах» (1996 г.) поставили подобного рода ограничения вне российского правового поля. Предложенный этими нормативными правовыми актами механизм, разумеется, ставил определённые барьеры перед крупными акционерами, затруднял до известной степени выкуп ими контрольного акта акций, но не запрещал сам факт такого выкупа. Таким образом, уже к концу 1994 года предложенный редакциями механизм своего акционирования стал попросту противозаконным. Приводя свои Уставы в соответствие с принятыми новыми нормами, учредители были вынуждены избавиться от норм, запрещающих акционерам иметь больше акций, чем указано в Уставе. В противном случае акционерное общество было бы ликвидировано в судебном порядке, по иску Государственной налоговой службы. Однако ликвидация подобных уставных ограничений на деле открывала возможность контроля за газетными публикациями, ведь владелец контрольного пакета акций был способен навязать свою субъективную точку зрения редакции. Таким образом, попытка введения в действие этакого механизма «сдержек и противовесов», основанного на большом количестве акционеров, и примерно равных малых пакетов акций, им принадлежащих, провалилась. Но лишь «благодаря»законодательным изменениям. Может сложиться впечатление, что это и было камнем преткновения. Однако уже в самом начале идея акционирования СМИ явила свою бесперспективность в плане одновременного решения материальных затруднений и сохранения журналистской независимости.

Существовал еще ряд моментов, и одновременно – ряд диалектически вытекающих друг из друга причин и следствий, существование которых не было учтено «идеологами» акционирования СМИ:

Низкий уровень предлагаемых дивидендов. Доказанным и подробно описанным в соответствующей юридической литературе является тот факт, что рядовые акционеры (держатели, как правило, небольших пакетов акций) заинтересованы отнюдь не в тех полномочиях управленца, которые дает акция, а в гораздо большей степени в доходах, которые получила компания-эмитент. Оговоримся, что параллельно с процессом акционирования российской экономики, ведущих и вспомогательных предприятий (и СМИ – как хозяйствующих субъектов), протекал процесс создания всевозможных акционерных финансовых пирамид. Здесь предлагались баснословные (особенно по меркам развития мирового акционерного сектора экономики) дивиденды – например, АО «МММ» гарантировало повышение курса собственных акций на 400 рублей в неделю1 (в масштабе цен первой половины 1994 года), АО «Гермес-Союз» и АО «ТНК «Гермес»» – на 500 рублей в неделю (при том что номинал обыкновенных акций обеих корпораций составлял 10 тысяч рублей за одну акцию). Надо ли говорить, что даже с учетом угрожающе высоких темпов инфляции, характерных для Российской Федерации того времени, прибыли получались просто нереально огромными. Этот феномен, естественно, не нов в международной экономической, юридической и судебной практике, но для России первой половины 90-х годов «пирамиды» (расцвет их акционерной формы пришелся на 1993-1994 года, совпав, и совпав не случайно, с ваучерной эпопеей Правительства и дикой приватизацией практически всего народного достояния) были открытием. Низкий уровень юридической грамотности, практически полное отсутствие хоть какого-то понимания экономических и внутренних механизмов акционирования населением, явная (путем заявлений о том, что все в порядке, выдачи государственных, в том числе — валютных кредитов на стабилизацию) и скрытая (путем укрывания от законного расследования многих хищнических фактов) государственная поддержка вышеупомянутым преступным «акционерным обществам» — все это, в сущности, и предопределило падение Колосса «финансовых пирамид». Он просуществовал всего лишь около трех лет, но успел значительно подорвать веру населения в рыночную экономику, государство и акционерное будущее нашей промышленности. В период расцвета таких махинаций население, естественно, не могло знать тех недостатков складывающейся псевдоэкономической системы, о которых сегодня мы говорим как об очевидных. Все прельщались на посулы «разбогатеть за считанные дни».

На этом фоне всеобщей истерии предложения СМИ в смысле дивидендов выглядели не просто смешно, а скажем прямо – противоестественно. Чтобы сделать мысль более понятной и обоснованной, вернемся ненадолго к экономическому анализу деятельности, например, печатных СМИ (при этом не будем брать в расчет те издания, которые специализировались на рекламе, либо носили узкопрофильный или ведомственный характер). Почему именно печатных? Да хотя бы потому, что именно эти СМИ приватизировались в первую очередь, в то время как радио и телевидение государство отдать в частные руки не решилось (и, как оказалось в последствии, правильно сделало) и продолжало оказ0ывать им бюджетную поддержку. Основные статьи доходов СМИ – реклама (в газетах и журналах, обладающих «раскрученным» – т.е. широко известным и популярным у населения – брэндом, она приносит 60-70% доходной части каждого номера) и оставшаяся, а как видно – меньшая, часть покрывается за счет распространения номеров в розничной торговой сети и по подписке. Отметим также, что большинство изданий и сейчас, по прошествии почти десятилетия с момента описываемых событий, с трудом сводят концы с концами, имея зачастую задолженности и перед сотрудниками редакций, и перед коммунальными организациями и т.д., а у ж о размерах кризиса, который переживала пресса в те дни мы уже упоминали. На все это накладывался еще и негативный отпечаток политической неопределенности в стране, неуверенности в будущем, постоянным то затухающим, то возгорающимся вновь политическим и правительственным кризисом. Такая обстановка просто по определению не может привлечь значительных инвесторов и в куда более солидные предприятия, сулящие ощутимые прибыли. В общем, положение печатных СМИ было просто аховым и в ближайшей перспективе, что немаловажно, улучшаться особенно не собиралось. Какие дивиденды могли быть предложены в таких условиях? Очевидно, что не просто очень скромные, а прямо-таки нищенские. Особенно – при сопоставлении с предложениями той же «МММ». Более того, заранее сообщалось, что в первые 4-5 лет (именно такой срок прогнозировался до выхода печатных СМИ на самоокупаемость и даже прибыль6ность) вопрос о дивидендах в связи со сложнейшей экономической ситуацией и необходимостью ее скорейшего улучшения – вообще не стоит. Лучшей «антирекламы» начатому делу в глазах простых, потенциальных акционеров сложно даже представить! Естественно, что на практике акции не находили сбыта у той самой категории населения, на которую планировалось опереться – у «простых граждан».

Скупка акций самим журналистским коллективом. Этот феномен вызвало к жизни как раз то обстоятельство, что акции не пользовались спросом у мелких капиталодержателей. С одной стороны это было каким-никаким, но решением проблемы. Журналисты, как люди, работающие в самой редакции, не предъявляли особенно высоких требований к дивидендам, к скорости наступления периода их выплат. Здесь вступал в игру человеческий фактор, принцип «газетного патриотизма» в том смысле, что люди, столько лет проработавшие вместе, просто не могли представить своего существования вне газеты, вне сложившегося и устоявшегося творческого коллектива. Однако такое решение было лишь поверхностным, визуальным. Ведь и до начала акционирования большинство газет имело своими учредителями редакцию, а сложившаяся ситуация, когда непосредственные газетные работники выкупали акции — лишь переводила имеющие место отношения на юридически иной, отличный от первоначального, уровень. При этом журналисты, естественно, не могли (в силу объективных причин материального характера) и не имели права (в силу существовавших уставных ограничений) выкупить всю эмиссию акций. Получался замкнутый круг.

Крупные инвесторы и политическая лояльность СМИ. Давайте чуть более подробней обсудим, почему же акционирование СМИ пришло именно к такому своему завершению и было ли это логичным, вытекающим из существа проблемы, исходом? Всей своей предыдущей аргументацией я старался последовательно подвести читателя к той ситуации, с которой столкнулись наши СМИ (в первую очередь – печатные) в первые годы последнего десятилетия XX века. Сейчас я представлю эту ситуацию тезисно, обрисую самые общие (но – характерные для подавляющего большинства СМИ) проблемы. Итак, список основных трудностей таков:

С ликвидацией КПСС партийные и околопартийные (имеются ввиду – пионерские, комсомольские) газеты потеряли мощный источник финансирования, который на протяжении нескольких десятилетий брал на себя львиную долю расходов;

Отсутствие четко ограниченного и регламентированного правового поля, норм, регулирующих новые явления на информационно рынке, вообще в сфере гражданских и даже конституционных правоотношений вкупе с юридической безграмотностью породили множество трудных и проблемных случаев, связанных, в большей степени, с интеллектуальной собственностью1;

Неумение работать на информационном рынке в условиях нарождающейся конкуренции среди изданий ввиду полного отсутствия понятия среди редакторов о таковом;

Развал Союза ССР как единого государства повлек за собой разрушение сложившихся за фактически несколько веков (считая со времен Российской Империи) экономических связей, основанных на специализации регионов. Распалась и единая система СМИ, единые институты подписки, распространения в розничной торговой сети, изготовление на месте (в регионах) и т.д. иными словами – значительно сузился (в первые 2-3 года – до пределов исключительно границ РФ) рынок сбыта изданий;

Отсутствие идеологического контроля и всякой цензуры привело к сильному «пожелтению» ряда некогда влиятельных СМИ и к падению их авторитета;

Значительное сокращение тиражности стало, по сути, массовым явлением;

Распад коснулся и журналистских коллективов – многие профессионалы вынуждены были искать другие места работы, а ведь любой коллектив – это больше чем простая механическая сумма составляющих его индивидов, это качественно новое образование, которое формируется отнюдь не за несколько месяцев и даже лет.

Если присовокупить ко всему этому еще и низкий уровень жизни в целом по стране, то становится понятно, что концепция «акционирования СМИ» и превращения их в общества со значительным распылением акций (а только при такой ситуации могли сложиться условия, при которых редакция реально была бы независима от навязывания точек зрения своих акционеров) в самой своей сути была неисполнима.

Сразу же столкнувшись с проблемой отсутствия спроса на низкодивидендные, а потому – малопривлекательные для рядовых граждан акции, общества были в итоге обречены пойти по пути продажи значительных пакетов крупным инвесторам. Только такой, вновь складывающийся капитал, мог позволить себе приобретение заведомо бесперспективных в ближайшем будущем акций. Потому что понимал, что ценность «карманного» издания (особенно – общероссийского масштаба) определяется совсем не процентной ставкой дивидендов по акциям, а – реальным политическим влиянием, которое может обеспечить СМИ.

Круг замкнулся. Попытка уйти от идеологического закабаления через механизмы акционирования в тех исторически сложившихся условиях не могла быть и не стала успешной. Став перед выбором: «независимость» или «существование» большинство газет и прочих СМИ выбрали второе. Были, разумеется, исключения: например, известная «Независимая газета», которые существовала лишь на собственные средства, но, во-первых, это издание было очень молодым (основано лишь в конце 80-х годов XX столетия), во-вторых, объем его корреспондентских работ редко выходил за границы даже не то что МКАД, а и – Кремля, и, в-третьих, газета эта обанкротилась к концу 1994 года, просуществовав столь «длительный» срок на энтузиазме своих работников в большей степени, чем на их материальной заинтересованности. Причем после ликвидации (учредители газеты принципиально не хотели договариваться с кредиторами о реструктуризации задолженности путем акционирования и привлечения внешних инвестиций) брэнд «Независимой газеты» был куплен одной из крупнейших российских «полугосударственных» корпораций. То есть, фактически произошло то же самое, что и с другими изданиями.

Итак, подводя итог под первой – «историко-теоретической» частью нашей работы, скажем, что неизбежность акционирования СМИ в условиях исторической реальности начала 90-х годов XX века в России была очевидной. Без привлечения сторонних, внешних инвестиций, невозможно или крайне затруднительно было бы продолжать работу. Даже вариант с государственной поддержкой для печатных СМИ был неприемлем в связи с фактическим отказом до середины 90-х годов от развития государственных изданий. Были лишь неправильно расставлены акценты. Неточная оценка реалий заставила «идеологов» думать, что возможно акционирование путем привлечения мелких капиталов и значительного распыления акций. Ошибочность этой точки зрения мы попытались продемонстрировать в первой части работы. Так что приобретение контрольных (от 30% акций) и тотально контрольных (от 80% акций) пакетов акций, и фактическое идеологическое подчинение СМИ крупным монополистам было логичным завершением короткой борьбы СМИ за сохранения своей реальной объективности и реальной независимости в условиях экономики рушащегося государства. Процесс перехода из «идеологической кабалы государства» к «идеологической кабале крупного капитала» подошел к своему логическому завершению.

4. Основные проблемы учреждения акционерного СМИ по современному российскому законодательству.

Правовое положение СМИ в нашей стране определяется, как известно, в самом общем виде – Конституцией РФ, ну а конкретно – Законом Российской Федерации «О средствах массовой информации» от 27 декабря 1991 года №2124-1 (в дальнейшем – Закон о СМИ). Излишне говорить, что акт этот морально устарел, т.к. принимался в условиях совершенно иной социально-экономической и, что немаловажно, политической ситуации, что он грешит многочисленными правовыми пробелами и недоработками и что сама юридическая техника его разработчиков явно оставляет желать лучшего. Этот закон действует, хотя и подвергается постоянному изменению, «латанию дыр», а раз так – нужно с этим считаться.

Ст.7 указанного Закона (по состоянию на 02.03.1998 года) в своем первом абзаце говорит, что учредителем СМИ может быть гражданин, объединение граждан, предприятие, учреждение, организация, государственный орган. А в ст.18 постулируется, что учредитель может выступать в качестве редакции, издателя, распространителя, собственника имущества редакции. Из всего вышесказанного можно сделать два вывода:

Организационно-правовая форма учредителя никак не оговорена, а это значит, что таковой имеет право выбирать в ом числе и акционерную форму;

Совмещение учредителя и остальных «субъектов производства СМИ» не запрещено и может иметь место в любых вариантах и комбинациях. Оговоримся, что для современной России для крупных СМИ общегосударственного масштаба и частной формы собственности наиболее характера структура холдингового типа: единый учредитель (как правило, в форме ООО или ЗАО) контролирует целый ряд изданий – газеты, журналы, радиостанции и телеканалы1.

Однако перед будущими учредителями неизбежно встает вопрос: какую форму акционерного общества предпочесть? Мы знаем, что существующие типы – открытого и закрытого акционерного общества имеют значительные различия. Надо отметить, что в сегодняшней России большая часть акционерных СМИ выбрала закрытый тип, и этот факт легко объясним. Основополагающую роль здесь играет то обстоятельство, что учредители СМИ хотят иметь как можно более полный идеологический контроль за деятельностью редакций. Основная особенность открытого типа акционерного общества – неограниченная по кругу лиц продажа акций – едва ли может позволить учредителям чувствовать себя спокойно. В то время как тип закрытого акционерного общества с его усложненным механизмом продажи акций «на сторону» – наиболее оптимален для достижения целей существования печатного или иного органа информации.

То, что сама форма АО слабо подходит для втискивания в ее рамки СМИ – очевидно. Ст.96 ГК РФ и ст.2 Закона «Об акционерных обществах» от 1996 года (далее – Закон об АО) прямо говорят, что акционерное общество – коммерческая организация, а стало быть основная цель деятельности такой организации (в соответствии со ст.50 ГК РФ) – получение прибыли. В то же время основной целью деятельности СМИ является поиск, получение, производство и распространение массовой информации, не запрещенной к массовому тиражированию в соответствии с действующим законодательством (такой вывод можно сделать из содержания ст.1 Закона о СМИ). Две указанные цели не то чтобы совершенно несовместимы, однако общего у них, согласитесь, мало. Безусловно, процесс поиска, получения и т.д. информации носит возмездный для журналистов характер. Разумеется, издания зарабатывают определенные денежные суммы на продаже тиража, но все это не носит целеполагающего характера. В данном случае можно сказать, что получение материальных ценностей непосредственно для газеты и иного СМИ – задача вторичная. СМИ по своей сути не могут являться коммерческими организациями. Тем не менее эти соображения не нашли отклика у наших законодателей, а посему вопрос о принадлежности СМИ к коммерческой или некоммерческой организации до сих пор определяется по организационно-правовой форме, что, увы, не с самой лучшей стороны характеризует юридическую технику и понимание ряда проблем самими законотворцами.

Интересны механизмы акционирования СМИ. Ст.8 Закона об АО говорит, что общество может быть создано путем учреждения вновь и путем реорганизации существующего юридического лица (слияния, присоединения, разделения, выделения, преобразования). Однако акционирование СМИ проходило по совершенно иному, третьему, варианту. На деле получается интереснейший симбиоз: образовывалась некая фирма, которая скупала акции нескольких изданий. Таким образом получалась реорганизация СМИ, а не создание нового хозяйствующего субъекта. Но новая фирма была лишь недавно созданной, получалось, что это создание нового хозяйствующего субъекта. За первой реорганизацией следовала еще одна – СМИ становились дочерними или зависимыми обществами от головного холдинга, а чаще всего – перерегистрировались в автономные некоммерческие организации с единственным учредителем, в роли которого выступал, как нетрудно догадаться, головной холдинг. Таким образом увести издание из под контроля этого самого холдинга против его воли становилось практически невозможно. Единственный путь – покупка всей организации, всего издательского дома.

Естественно, что СМИ в форме акционерного общества (как и в любой другой) являются юридическим лицом. К ним, таким образом, применимы все основные положения о юридических лицах, а именно (ст.48 п.1 ГК РФ):

Юридическое лицо должно иметь в собственности обособленное имущество, учитываемое на его самостоятельном балансе;

Может от своего имени приобретать имущественные и иные права и нести обязанности;

Может быть истцом и ответчиком в суде.

5. Фирменное наименование (брэнд) средства массовой информации. Режим собственности на фирменное наименование и интеллектуальную собственность в СМИ.

Ст.54 п.4 ГК РФ, ст.4 Закона об АО обязывают общество иметь фирменное наименование, с указанием его организационно-правовой формы, а также названия, индивидуализирующего его.

Выбор фирменного наименования осуществляется обществом самостоятельно, но с соблюдением ряда условий, из которых для нас в контексте нашей работы наиболее актуальны два:

Общество не может использовать фирменное наименование, под которым зарегистрировано другое юридическое лицо;

В соответствии с Постановлением Верховного Суда РФ от 14 февраля 1992 года «О порядке использования наименований «Россия», «Российская Федерация» и образованных на их основе слов и словосочетаний в названии организаций и других структур»1, указанные наименования могут использоваться лишь с согласия Правительства РФ и в установленном им порядке.

Нормы о фирменных наименованиях применительно к СМИ, несмотря на их кажущуюся простоту и очевидность, вызывают очень большое количество правовых двусмысленностей. Дело в том, что понятия СМИ (как периодического печатного издания, радио-, теле-, видеопрограммы, кинохроникальной программы, иной формы периодического распространения массовой информации) и редакция СМИ (как организация, учреждение, предприятие либо гражданин, объединение граждан, осуществляющие производство и выпуск средства массовой информации) – согласно ст.2 Закона о СМИ принципиально, как мы видим, различны. В данном случае мы имеем некую двойственность в определении границ применения норм Закона об АО, регулирующих фирменное наименование.

Редакция СМИ (исходя из темы нашей работы – организованная и функционирующая в форме акционерного общества) – это юридическое лицо и, как таковое, обязано полностью подчиняться требованиям, которые к нему предъявляет закон, в том числе – и требования о фирменном наименовании. Однако само СМИ – лишь предмет деятельности редакции, предмет, имеющий свое собственное наименование – брэнд2. Совпадение фирменного наименования учредителя СМИ и брэнда самого печатного органа возможно и, в принципе, не является столь уж большой редкостью. Но совпадение фактического, буквенного написания двух юридически абсолютно различных названий не означает, естественно, автоматического синтеза правовых норм, регулирующих их статус.

Брэнд (наименование СМИ) – это фактически название газеты, телепрограммы, телеканала и т.д. он является объектом интеллектуальной собственности, а стало быть регулируется нормами об интеллектуальной собственности, а не о положении отдельных видов предприятий и организаций. Вопрос о праве собственности на брэнд логично решить отдельным договором (или простым соглашением, оформленном в письменном виде) между учредителями и всеми остальными заинтересованными лицами. Следует также вспомнить, что обществу, наряду с материальными благами, могут принадлежать и нематериальные, то есть брэнд вполне может находится и в собственности учредителя СМИ (или соучредителей), как в собственности самого общества (например, внесено в его уставный капитал в качестве платы за акции), так и в собственности третьих лиц (неважно кого – сотрудников редакции, журналистов, или просто лиц, не имеющих непосредственного отношения к работе с данным СМИ и вообще в этой области). В последнем случае правила пользования брэндом устанавливаются путем заключения двустороннего договора между его собственником и редакцией. Естественно, что на него распространяются правила об уникальности (запрет на использование уже существующих брэндов без согласия их собственников), правила использования наименований «Россия», «Российская Федерация» и иных (к их числу следует отнести флаг, герб, гимн России, флаги, гербы и гимны субъектов Российской Федерации, официальные символы муниципальных образований и т.д.), правовой режим которых определяется специальными нормативными актами. Но все же следует различать, повторим еще раз, фирменное наименование общества и брэнд СМИ. Если не провести между ними четкой границы, то может возникнуть опасная с точки зрения правоприменительной практики ситуация: ведь фирменное наименование общества суть средство его идентификации, закрепленное в соответствующих документах и на печати, а возможная путаница его с брэндом может повлечь за собой серьезные неприятности для редакции, вплоть до судебных разбирательств.

Еще одной характерной особенностью существования и деятельности СМИ является постоянная работа с результатами интеллектуального труда. Статьи, фельетоны, интервью, репортажи, иллюстрации, видеозарисовки, шаржи и карикатуры, опросы общественного мнения и комментарии к ним (оформленные в виде статьи), теле- и радиопрограммы – все это интеллектуальная собственность, итоги труда журналиста или коллектива журналистов. Они принадлежат не СМИ, а непосредственно их создателю, творцу. Что касается писем и иных поступающих в редакцию материалов, то их режим частично определен ст.42 Закона о СМИ. В частности, письмо, адресованное в редакцию, может быть использовано в сообщениях и материалах данного СМИ, если при этом не искажается смысл письма и не нарушаются требования действующего законодательства. Однако статус рукописей, получаемых редакцией от своих внештатных сотрудников, совершенно не определен. В связи с этим возникает правовой вакуум, разрешить который, как мне кажется, было бы вполне логично, исходя из духа, или, говоря по научному, из «общих основ гражданского законодательства». А именно: внештатный сотрудник редакции изначально обладает правом собственности на результаты своего труда, нашедшие воплощение в интеллектуальной собственности, в то же время он самостоятельно несет ответственность за точность статистических выкладок, названий географических мест и использования прочих имен собственных, цитат и т.д. после же опубликования материала и выплаты автору гонорара (авторского вознаграждения), все права на данную интеллектуальную собственность, равно как и вся ответственность по вышеуказанным позициям переходит непосредственно к редакции. Такой порядок наверняка помог бы избежать ненужных и изматывающих судебных разбирательств по вопросам права собственности на результаты интеллектуального труда между его автором – внештатным сотрудником СМИ и самим СМИ (вернее – его редакцией), фактически (по правовому характеру складывающихся между этими субъектами правоотношений), купившим эту собственность и опубликовавшим ее уже в качестве своей.

6. Феномен гипертрофирования влияния общего собрания акционеров в акционированных СМИ.

Конечно, говорить о какой-то «гипертрофированности» общего собрания акционеров, которое и так является высшим органом управления обществом (согласно ст.47 п.1 Закона об АО), вроде бы не очень принято. И тем не менее такой феномен существует и касается не только лишь акционированных СМИ, но и целого ряда предприятий. Причем наиболее характерен он для закрытых акционерных обществ. Почему – будет понятно из дальнейшего содержания. При рассмотрении данного вопроса необходимо оттолкнуться от самой сути общего собрания акционеров, от места этого органа в иерархичной и субординированной системе органов управления акционерным обществом.

Какую же роль играет общее собрание? Анализируя положения главы VII Закона об АО, можно сделать вывод о такой роли, а вкратце охарактеризовать ее по следующим двум позициям:

Общее собрание акционеров – высший орган управления обществом. Системный анализ компетенции общего собрания (которое, согласно ст.48 Закона об АО, не носит завершенного характера) позволяет лишь сделать вывод о подтверждении этого тезиса. Перечень прав поистине огромен, необъятен. Можно сказать даже больше того – он слишком велик для органа, собирающегося при нормальном функционировании организации – раз в год. Часть полномочий вполне можно было бы делегировать Совету директоров, что предусмотрено рядом статей, имеющих оговорки типа «если отнесение этих вопросов Уставом общества не отнесено к компетенции Совета директоров». Нельзя не сказать, что остальные органы управления обществом либо прямо (как Совет директоров — Наблюдательный совет), либо косвенно (директорат) формируются волей акционеров, выраженной путем прямого, равного, тайного и всеобщего голосования на общем собрании.

Общее собрание – высший орган целеполагания. Если провести анализ полномочий общего собрания не системно, а конкретно, то получается несколько отличная от первой картина. А именно – большинство вопросов, отнесенных к ведению общего собрания акционеров, носят не то чтобы «неуправленческий» характер, но все же – скорее общий, глобальный, нежели конкретный. Собрание ставит далеко направленные, стратегические цели, своего рода намечает «генеральную линию» развития общества. Воплощением же этих целей в жизнь как раз уже и занимается более «практический» орган – Совет директоров.

На самом деле, если сопоставить нормы Закона об АО, касающиеся компетенции общего собрания (глава VII) и компетенции Совета директоров (часть главы VIII), то напрашивается вывод о приблизительном равенстве этих органов в управлении обществом. А вот теперь мы вплотную подошли к вопросу о гипертрофированной роли общего собрания и даже – о некоем новом качестве самого этого органа, а, стало быть, и всей системы управления обществом.

СМИ – орган в некотором роде и до известной степени «капризный» в том смысле, что за ним нужен постоянный контроль, постоянное наблюдение. Каждая лишняя инстанция, каждое лишнее звено в цепочке управления затрудняют этот процесс, лишают его оперативности или сильно ограничивают ее. Значит – теряется драгоценное время. А в деятельности СМИ иногда смена курса проходит за секундные по историческим меркам периоды – несколько дней. Стало быть, совмещение в одном лице функций общего собрания и Совета директоров – необходимая процедура с точки зрения повышения конкурентоспособности издания и эффективности его работы.

Разрешает ли закон подобные метаморфозы? Да, действительно, ст.64 п.1 абзац 2 Закона об АО говорит, что «в обществе с числом акционеров – владельцев голосующих акций менее пятидесяти устав общества может предусматривать, что функции Совета директоров общества (Наблюдательного совета) осуществляет общее собрание акционеров». В большинстве же акционированных СМИ число «акционеров-владельцев голосующих акций» редко превышает нескольких, пардон, штук. Для СМИ, таким образом, эта норма открывает отличное поле для деятельности. Собрание акционеров фактически и юридически гипертрофируется, сращивается с Советом директоров и подминает под себя практически все управление обществом. В сфере отношений, где прибыль и всяческие гражданско-правовые действия, с ней связанные, не являются основополагающей целью, подобное сращивание представляется жизненно необходимым. Таким образом меняется структура управления акционированным СМИ. Она, как и раньше, носит трехзвенный характер, но роль и название компонент значительно изменились:

Общее собрание акционеров. Фактически единственный реальный управляющий орган, совмещающий «стратегический и тактический штаб» в одном лице. Обладает крайне широкими полномочиями.

Комиссия по созыву общего собрания акционеров. Единоличный (или коллегиальный) орган, созданный во исполнение положений ст.64 п.1 Закона об АО. Абсолютно декоративное, формальное звено, решающее лишь вопрос о проведении общего собрания акционеров. Даже возможность разработки повестки дня этого самого общего собрания не придает этому органу сколько-нибудь реальной значимости.

Исполнительный орган (директорат). При описываемой ситуации в сложившихся отношениях и с учетом специфики СМИ как хозяйствующего субъекта (о которой было сказано выше), ему отводится фактически роль «завхоза».

Справедливости ради надо отметить, что функции ревизионной комиссии (ревизора) общества и ликвидационной комиссии не изменяются, равно как и их роль. Но в контексте тех споров на уровне ученых-цивилистов о том, относятся ли вышеупомянутые органы к органам управления обществом, или нет, это не имеет решающего значения. Ведь в этих спорах до сих пор стороны не могут придти к согласованному мнению о том, считать ли ревизионную и ликвидационную комиссии органами управления, или лишь специфическими учреждениями, решающими конкретный круг задач, ничего общего с управлением не имеющих? Сам автор, кстати, склоняется ко второй точке зрения.

Что же касается феномена «гипертрофирования» роли общего собрания, то, как мы показали – он вполне логичен и не имеет законодательных запретов.

Феномен слияния акционеров и кредиторов акционированных СМИ в одном лице.

Оговоримся сразу – феномен этот отнюдь не является исключительным проявлением акционирования СМИ. Исходя из определения кредитора, данного в ст.307 п.1 ГК РФ, других норм ГК РФ и норм Закона об АО, можно сделать вывод, что совпадение кредитора и акционера в одном лице вполне возможно. Его лишь необходимо отличать от одного из оснований прекращения обязательств – от прекращения обязательства совпадением должника и кредитора в одном лице (ст.413 ГК РФ). Данная конструкция неприменима здесь уже потому, что акционер отделен от общества (такой вывод можно сделать на основании ст.2 п.1 и ст.3 п.2 Закона об АО, закрепивших, что акционеры не несут ответственности по обязательствам общества, при условии, что полностью оплатили акции, а общество, в свою очередь, не несет ответственности по обязательствам акционеров). Таким образом акционер вполне может выступать в роли кредитора (как, впрочем, и должника) общества. Другое дело, что экономическая целесообразность кредитования акционерами «своего» общества (этот процесс принято называть «внутренним кредитованием») во многих случаях представляется необоснованным, так как подобное «сотрудничество» может лишить общество экономической самостоятельности. Впрочем, применительно к акционированным СМИ есть некоторые особенности, о которых мы попытаемся поговорить подробнее.

Очевидно, что кредиторам нужны гарантии, особенно – кредиторам «внешним», тем, которые не сталкиваются непосредственно с обществом, не связаны с ним, не имеют каких-то конкретных общих интересов. Как известно, основной гарантией интересов кредиторов акционерного общества является его экономическая стабильность. Она обеспечивается в первую очередь за счет создания уставного капитала, который определяется как минимальный размер имущества общества, гарантирующего интересы кредиторов (ст.25 Закона об АО); поддержания его на необходимом уровне, в том числе – путем осуществления контроля за состоянием чистых активов общества1 и т.д.

Мы уже оговаривались, что СМИ как хозяйствующий субъект (и в первую очередь это относится к печатным средствам массовой информации) в нашей стране в редких случаях прибыльны. Гораздо чаще – убыточны. Говорили мы, что ценность их для учредителей представляется отнюдь не в возможности получения значительной прибыли, а в формировании общественного мнения, в создании необходимой социальной конъюнктуры. Их нормальное функционирование возможно лишь в условиях постоянного кредитования. Но ни одна уважающая себя кредитная организация не даст значительных кредитов, если не получит таких гарантий, из которых в случае невозврата кредита, можно было бы погасить свои потери. В случае со СМИ такой гарантией может выступать либо брэнд (при учете его популярности у населения, его авторитета и т.д.), либо имущество редакции. Потеря и того и другого в одинаковой мере ставит крест на данном СМИ. Следует также отметить, что в случае невозврата кредита возможно также и возбуждение процедуры признания общества несостоятельным (банкротом), при наличии у него указанных в законодательстве признаков несостоятельности и получения удовлетворения своих требований из имущества ликвидируемого общества (ст.64 и 65 ГК РФ). Так дело обстоит со «внешними» кредиторами. Как мы видим, для СМИ брать кредиты «со стороны» в современных условиях – очень опасное дело.

Однако мы отличали и другую особенность современных СМИ – их тесную связь с крупным капиталом, развившуюся в результате акционирования. Все более-менее значимые СМИ имеют в составе своих учредителей или акционеров (для закрытых акционерных обществ, в виде которых, как указывалось, существуют большинство СМИ, эти категории практически совпадают) либо государственные органы, либо российские или зарубежные предприятия. В основном – связанные с добывающими отраслями экономики1. Поэтому возможна выдача «внутренних» кредитов, т.е. выдаваемых внутри одного холдинга. Здесь гораздо проще оговорить условия, сроки возврата и т.д. да и все это не имеет такого уж принципиального значения, как при «внешнем кредитовании». Законодательство по этому вопросу заняло выжидательную позицию: с одной стороны, они идут вразрез с представлениями о свободном и конкурентоспособном финансовом рынке, а с другой, позволяют СМИ продержаться в условиях нездоровой экономической ситуации.

Заключение.

Автор не пытался «объять необъятное», описать все нюансы ситуации, возникшей при акционировании СМИ. Он лишь постарался дать представление о наиболее ярких пробелах российского законодательства, о несовместимости СМИ с любой формой коммерческой организации. Была проведена попытка осветить самые общие недоработки наших законодателей, обратить внимание на некоторые белые пятна акционированные СМИ в лишь некоторое подобие акционерных обществ, а по сути своей – в странный симбиоз коммерческой и некоммерческой организации.

Многое осталось за кадром. Часть аспектов не попала вы данную работу. Но – это уже в силу ограниченности объема.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ И НОРМАТИВНЫХ ПРАВОВЫХ АКТОВ.

«Конституция Российской Федерации», М., издательство «Юридическая литература», 1997.

Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право России: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – м.: Юристъ, 2000. – 520 с.

Постановление Конституционного Суда Российской Федерации №10-П от 19 мая 1993 года. // «Вестник Конституционного Суда Российской Федерации», №2-3, 1994:

«Ведомости Верховного Совета Российской Федерации», 1992, №10, ст.470.

Приказ Минфина РФ от 05.07.1996 г. №71. // «Экономика и жизнь», 1996, №40:

«Свое, собственное» В.В. Бибихин (кандидат философских наук, старший научный сотрудник ИФ РАН) // «Вопросы философии», №2, 1997, с.71-81.

Федеральный Закон «Об акционерных обществах» от 24 ноября 1995 года (с изменениями и дополнениями).

Закон Российской Федерации «О средствах массовой информации» от 27 декабря 1991 года №2124-1 (с изменениями и дополнениями).

Федеральный закон «Об акционерных обществах» практический комментарий к применению. – М.: АО «Центр деловой информации» еженедельника «Экономика и жизнь», 1996. – с.156.

Г.С. Шапкина. Арбитражно-судебная практика применения федерального закона «Об акционерных обществах». – М.: «Центр деловой информации» еженедельника «Экономика и жизнь», 1997. – с. 176.

Гражданское право. Учебник. Часть I / Под ред. А.П. Сергеева и Ю.К. Толстого. – М.: Проспект, 1998. – 632 с.

Гражданское право. Часть первая: Учебник / Под ред. А.Г. Калпина, А.И. Масляева. – М.: Юристъ, 1997. – 472 с.

Гражданское право: в 2 т. Том I: Учебник / Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е издание, переработанное и дополненное.–М.: Издательство БЕК, 1998.–816 с.

Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории 1941-1991. Учебное пособие / Под ред. А.К. Соколова. – М.: Высшая школа, 1991. – 414 с.

История России. XX век / А.Н. Боханов, М.М. Горинов, В.П. Дмитриенко и др. – М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. – 608 м., ил.

Верт Н. История Советского государства. 1900 – 1991: Пер. с фр. 2-е изд. – М.: ИНФРА•М, Издательство «Весь мир», 1998. – 544 с.

1 «Конституция Российской Федерации», М., издательство «Юридическая литература», 1997.

1 Сам термин «гарантированное повышение цен на акции» не имеет ничего общего с рыночной экономикой и с механизмами, которые действуют на фондовом рынке. Именно эти механизмы и регулируют цену (по биржевому – котировки) акций. Здесь мы имеем обычное действие спроса и предложения, а, стало быть, чтобы регулировать цену и гарантировать ее повышения, необходимо проводить некие спекулятивного характера операции, стимулировать интерес, или попросту – за счет компании проводить скупку акций на фондовом рынке, имитируя тем самым повышенный спрос и дефицит предложения. Все это, естественно, вызовет повышение цены, но долго такой механизм, как и любая другая афера, продолжаться не может.

1 Как, например, дело о газете «Известия», когда фактически государственной издание попытались присвоить себе журналисты: коллектив редакции, используя материальную базу издания «Известия Совета народных депутатов СССР» и его брэнд (фактически – торговую марку, хотя в том законодательстве представления и о первом и о втором были развиты очень слабо) и аргументируя свои действия ликвидацией указанного государственного органа, прекратившего сове существование вместе с государством, которое он представлял – СССР, учредил частную независимую газету «Известия». При этом были грубо нарушены права на имущество и брэнд правопреемника Совета народных депутатов СССР – Совета народных депутатов РСФСР. (См. «Вестник Конституционного Суда Российской Федерации», №2-3, 1994 г: Постановление Конституционного Суда Российской Федерации №10-П от 19 мая 1993 года.)

1 например, Издательский Дом «Аргументы и факты» является учредителем более десятка различных печатных изданий, а группа «Медиа-Мост» до недавнего времени контролировала 3 телеканала (НТВ, ТНТ и спутниковую сеть НТВ+), 1 радиостанцию («Эхо Москвы») и несколько печатных СМИ (например, газеты «Сегодня» и «Коммерсантъ»). Обе названные корпорации существуют в форме закрытых акционерных обществ.

1 «Ведомости Верховного Совета Российской Федерации», 1992, №10, ст.470.

2 Брэнд (от англ. brand-марка, ярлык) – достаточно новое понятие в российском гражданском праве и в законодательстве об интеллектуальной собственности. Под брэндом понимается, идея и ее техническое воплощение названия продукта, товара, услуги, распространением и производством которых занимается данная организация. Брэнд является объектом интеллектуальной собственности и подлежит государственному регистрации. Для брэнда необходимым качеством является выраженная индивидуальность.

1 Чистыми активами признается величина, определяемая путем вычитания из суммы активов акционерного общества суммы его обязательств, принимаемых к расчету (Приказ Министерства финансов Российской Федерации от 5 августа 1996 года №71, «Экономика и жизнь», 1996, №40).

1 Во многих СМИ проскакивали сообщения о «даровом» фактически кредитовании РАО «Газпром» своей подконтрольной «Газпром-медиа», о подобных вещах со стороны «ЛУКОЙЛА» по отношению к «RENTV», о кредитовании «Медиа-Моста» за счет «Мост-банка» и «Сбербанка» и т.д.

40

проф. Кузнєцова Наталія Семенівна

Тема 1. Цивільне право в системі приватного права

Поняття і ознаки приватного права. Критерії відмежування приватного і публічного права

Розвиток та система приватного права

Соціальна цінність цивільного права. Цивільне право і громадянське суспільство

Предмет сучасного цивільного права

Сучасна методологія цивільного (приватного) права

Принципи, функції, система цивільного права

Поняття і ознаки приватного права. Критерії відмежування приватного і публічного права

Цивільне право бере свій початок з римського приватного права. Процес рецепції римського права призвів до виникнення цивільного права, як частини правової системи держави.

Цивільно-правові відносини виникають, як правило, ініціативно, по волі самих учасників, котрі визначають зміст і правові наслідки зміни і припинення цих відносин. Учасники відносин керуються власними приватними інтересами.

Учасникам цивільно-правових відносин надається можливість саморегулювання їх. Держава повинна застосовувати засоби охорони учасників цих відносин від зловживань 3-х осіб і спонукає до дотримання публічного інтересу – консолідованого інтересу групи осіб.

Нормальний правопорядок має ґрунтуватися на відмінностях приватно-правового і публічно-правового регулювання.

Цивільне право як основна частина приватного права спрямоване на регулювання приватно-правовової сфери на основі юридичної рівності та незалежності учасників.

Синайський: межа, яка розділяє приватне і публічне право безумовно необхідна, бо будь-який спір розглядається уповноваженими органами, але відмінність між приватним і публічним правом досить умовна.

Ульпіан: «публічне право – це те, що відноситься до користі Римської держави, приватне право – це те, що відноситься до користі особи» (Дігести).

У ХІХ столітті активно розвивається наука римського права і цивільного права.

Але сам по собі інтерес не може становити основу розмежування приватного і публічного права.

Далі в основу розмежування клали матеріальний критерій – зміст відносин.

Також пропонували в основу розмежування покласти формальний критерій – хто розглядає спори.

«Юриспруденція інстинктивно сприймає поділ права на приватне і публічне», – И.О. Покровский, березень 1917 року, «Основные проблемы гражданского права».

Публічне право має вертикальну систему, де є центр, який визначає статус всіх інших учасників.

Приватне право має горизонтальну систему, всі учасники юридично рівні.

Покровський визначав спосіб регулювання відносин як критерій розмежування приватного і публічного права. Для публічного права характерний метод юридичної централізації. Для приватного права характерний метод юридичної децентралізації.

Цивільне право не може існувати без публічного, в якому зосереджені всі значимі засоби захисту.

Тихомиров: «публічне право є функціонально-структурною системою права, яка відтворює державні, міждержавні і суспільні відносини».

Предмет публічного права: устрій та функціонування держави і її інститутів, інституту громадянського суспільства, основи правової системи правотворчості та правозастосування (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне право, судоустрій), принципи, норми та інститути міждержавних відносин.

Для публічного права характерний специфічний юридичний порядок.

Принципи публічного права:

відмінності у правовому статусі суб’єктів;

ієрархічність положень і різний обсяг владних повноважень суб’єктів;

наявність власної відомчої юрисдикції.

Метод юридичної децентралізації – багато різних центрів саморегулювання.

Приватне право регулюється з врахуванням також інтересів інших осіб (публічних інтересів). Приватне право визначає основним своїм принципом юридичну рівність суб’єктів (+ майнову незалежність, адміністративна автономія). Відносини створюються на підставі власного волевиявлення суб’єктів. Диспозитивна норма не заважає суб’єкту реалізувати його власну волю.

Принцип диспозитивності ≠ диспозитивному характеру правових норм.

Агарков «Предмет и система гражданского права» (стаття видана в 1940 році).

Розвиток та система приватного права

Історія приватного права починається з римської давнини.

І період: формування приватного права як цілісного нормативного системного утворення (римське приватне право). Приватне право виникло у вигляді досить досконалої правової системи. Кодекс Юстиніана, основну частину якого складають Дігести (вислови римських юристів) і Інститути Гая (давньоюрдичний підручник права);

ІІ період: Середньовіччя. У європейський університетах з’явилися вчені дослідники, які називалися глосаторами. Поширилося коментування і доповнення механізмів правового регулювання (живим звичаєвим правом). Це був період «Університетського розвитку»;

ІІІ період: початок ХІХ століття – період кодифікації, 1904 рік – Кодекс Наполеона. Кінець ХІХ століття – Німецьке, Австрійське, Швейцарське цивільне уложення. З цього моменту починає розвиватися власне цивільне право;

IV період: сучасний – характеризується уніфікацією і гармонізацією.

Зараз працює комісія по підготовці Європейського цивільного кодексу. До цього періоду відноситься і прийняття нового Цивільного кодексу України.

Приватним відносинам обов’язково має бути притаманна юридична рівність суб’єктів.

До приватних належати: цивільне право, сімейне право, трудове право, міжнародне приватне право, частково земельне право.

Важливим є спосіб встановлення відносин, зв’язків між суб’єктами. З цієї точки зору приватне право засноване на вільному волевиявленні суб’єктів.

Сьогодні сформувалися так звані галузі права «другого ешелону»: космічне право і т.д. Це не є галузі права в повному розумінні.

Навіть коли в основі певних відносин лежить адміністративно-правовий акт, це не факт, що ці відносини є публічно-правовими.

Соціальна цінність цивільного права. Цивільне право і громадянське суспільство

З проведенням глобальних економічних, політичних реформ почали переглядатися погляди на державу і право. У радянські часи панувала позиція другорядності права: право слідує за державою. Така позиція ґрунтувалася на формальній ознаці.

З 90-х років ця позиція почала переглядатися.

Алексєєв: в основі досліджень лежить право. Він звернув увагу на те, що здавна юридичні приписи почали охоплювати не лише всі сфери життєдіяльності людей (практичні сфери), але вони набули значення джерела і носія механізму правової регуляції (соціальне регулювання). Право – вища школа соціального регулювання.

Через сферу приватного права ще в часи Античності відбулося значне інтелектуальне збагачення права. В зв’язку з потребами юридичної практики використовувалися вже існуючі здавна юридичні конструкції.

Цивільне право найближче стоїть до людини.

Саме в цивільному праві ще в римські часи були закладені механізми, які ще й досі використовуються.

Саме цивільне право у вигляді системних цивільних законів заклало основи сучасного громадянського суспільства. Якщо політичні принципи нового часу закладені в конституціях, деклараціях, то саме Французький Цивільний кодекс 1984 року здійснив незамінну роботу по формуванню і утвердженню не лише законів громадянського суспільства. У кодексі були закріплені принципи священності і недоторканості приватної власності, різноманітність договорів цивільного обороту (всього обороту майнових благ).

Сергеев: в качестве исходной основы выступает гражданское право.

Соціальна цінність цивільного права проявляється через його основні інститути: право власності, інтелектуальна власність, спадкове право.

На сьогодні в процесі кодифікації в різних країнах проявилися всі риси сучасного цивільного права як серцевини правової основи громадянського суспільства.

Громадянське суспільство – особливий характер, стан розвитку суспільства; суспільство яке відповідає критеріям, які відпрацьовані історичним досвідом.

Поняття громадянського суспільства було відокремлено від держави. Громадянське суспільство – те, що існує поза безпосереднім впливом держави.

Держава не може втручатися у приватне життя людей.

Гегель: громадянське суспільство – система потреб, що засновані на приватній власності, а також релігії та моралі.

Громадянське суспільство виникло як відповідь на питання про найбільш доцільний і розумний устрій людського життя.

В громадянському суспільстві мають бути забезпечені відносини власності, природні права людини.

Ознаки громадянського суспільства:

економічна свобода різноманітної форми власності, реалізація ринкових відносин;

соціальні: безумовне визнання і захист природного права людини і громадянина;

легітимність і демократичний характер влади;

рівність усіх перед законом і правосуддям;

надійна юридична захищеність особи;

правова держава, заснована на поділі і взаємодії влади;

політичний і ідеологічний плюралізм, а також легальна опозиція;

свобода слова, думки, незалежність ЗМІ;

невтручання держави в приватне життя громадян, їх взаємні обов’язки і відповідальність;

класовий мир, партнерство, наукова згода;

ефективна соціальна політика.

Врегулювання відносин власності – основа громадянського суспільства.

Другим чинником громадянського суспільства є права людини.

В умовах формування громадянського суспільства вдосконалення механізму цивільно-правового регулювання відіграє дуже важливу роль.

Предмет сучасного цивільного права

Предмет цивільно-правового регулювання – відносини, які регулюються нормами цивільного права.

Традиційно до предмету цивільного права відносять майнові і пов’язані з ними немайнові відносини. У Цивільному кодексі 1963 року відносини майнового характеру були присутні у якості формальної ознаки. Вони були насичені адміністративними нашаруваннями.

Монополія державної влади призвела до того, що в Цивільному кодексі з’явились об’єкти, які були виключно державною власністю (об’єкти, вилучені з цивільного обороту).

У новому Цивільному кодексі ці всі обмеження були зняті.

Кооперативні відносини були виведені за предмет регулювання з Цивільного кодексу. Відносини, пов’язані з обігом цінних паперів були поновлені в об’єкті цивільного права, був поновлений оббіг векселів.

Предмет цивільного права був розширений за рахунок зняття адміністративних обмежень, поновлення об’єктів, вилучених з цивільного обороту. На сьогодні залишається неоднозначною позиція, стосовно підприємницьких відносин і їх регулювання в Цивільному кодексі. ст.9 ЦК – співвідношення між Цивільним кодексом і Господарським кодексом у регулюванні підприємницьких відносин.

Сучасна методологія цивільного (приватного) права

Метод цивільно-правового регулювання.

Відбувається реалізація методу юридичної координації.

Реалізація принципу диспозитивності – ст.6 ЦК.

Реалізація принципу повного відшкодування шкоди, принципу захисту цивільних прав у суді.

Юридичні факти значно розширили свій діапазон.

Принципи, функції, система цивільного права

Принципи цивільного права.

В Цивільному кодексі закріплено принцип регулювання відносин із застосуванням аналогії права.

Якщо відносини не врегульовані законом, то вони врегульовуються, враховуючи основні положення, засади цивільного законодавства. І це практичне значення закріплення принципів у Цивільному кодексі.

Функції цивільного права:

компенсаційна;

відновлювальна;

регулятивна;

охоронювальна, яка включає компенсаційну, відновлювальну функцію.

Тема 2. Джерела цивільного права України

Поняття та загальна характеристика цивільного законодавства. Система цивільного законодавства України

Поняття та форми систематизації цивільного законодавства

Кодифікація цивільного законодавства дореволюційної Росії

Перша кодифікація радянського цивільного законодавства

Друга кодифікація цивільного законодавства СРСР, УРСР

Впорядкування цивільного законодавства України на сучасному етапі. Розробка та прийняття нового Цивільного кодексу України

Концепція та структура Цивільного кодексу України 2003 року

Інші джерела цивільного права

Поняття та загальна характеристика цивільного законодавства. Система цивільного законодавства України

Система цивільного права:

кодекс;

інші нормативно-правові акти (ЗУ «Про власність»);

рівень досконалості законодавства;

наявність прогалин;

повнота цивільного права.

Рівень досконалості законодавства, наявність прогалин, повнота цивільного права – з цією метою виникло поняття «система цивільного права».

Система цивільного законодавства – існує реально – це великий за обсягом нормативний масив, який складається із нормативно-правових актів різної юридичної сили, які розміщені у певній ієрархічній послідовності.

Основою цивільного законодавства є Цивільний кодекс, який за своїм змістом відповідає засадам громадського суспільства. Цивільний кодекс має великий потенціал. Відомче законодавство: в радянські часи кожне міністерство приймало нормативно-правові акти, зараз також певні відомства – центральні органи виконавчої влади зі спеціальною компетенцією мають право приймати акти (наприклад, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Комісія з цінних паперів, НБУ).

Чинники, що стримують неконтрольований зміст відомчого законодавства: процес їх реєстрації у Мін’юсті.

Поняття та форми систематизації цивільного законодавства

Систематизація.

Способи впорядкування:

інкорпорація – об’єднання у збірники, зведення нормативних актів, що стосуються певної сфери діяльності;

консолідація;

кодифікація.

Кодифікація – не лише структурне оновлення нормативного масиву, а й змістовне оновлення (тривалий процес).

Консолідація – різновид інкорпорації, не відбудовується у змістовні зміни.

Декодифікація – починають змінювати положення кодексу і іншими законами.

Новелізація законодавчих актів – коли в результаті внесення змін формується нова редакція.

Кодифікація цивільного законодавства дореволюційної Росії

Університетського періоду не було.

Користувалися звичаєвим правом.

Ідея кодифікації в Російській імперії існувала у XVIII столітті. Але робота комісії за часів Петра І була малоефективна. Це пояснювалося тим, що кожній комісії ставилися різні завдання.

На початку ХІХ століття за часів Олексія І кодифікації було покладено на вченого Сперанського. В цей час спостерігається сильний французький вплив – це полонило російський простір. Тому проект Цивільного кодексу Сперанського схожий на французький Цивільний кодекс.

1812–1815 роки – перемога на Французькій революції, Сперанського відправили на заслання, ідея кодифікації відходить на другий план.

1826 рік – Сперанський знову закликає до роботи, пов’язаної з кодифікацією діючого права – Сперанський зробив.

Січень 1833 року – були санкціоновані як повні зібрання законів.

Частина І тому 10 – Закони цивільні.

Вирішуючи завдання кодифікація Сперанський здійснив обмежену кодифікацію.

Це означало віддалення від завдання зробити новий «нормальний» кодекс.

В момент прийняття такий закон не відповідав дійсним потребам суспільства.

1882 рік – утворено комісію для створення нового Цивільного кодексу. Розробники не були пов’язані чинними законами. Завдання: змістовно змінити законодавство.

1861 рік – відміна кріпосного права.

17 років комісія випускала розроблений проект частинами.

1899 рік – підготовлено проект зобов’язального права.

1903 рік – решта частин підготовлена.

В судові, урядові, наукові установи розіслано.

1905 рік – на підставі зауважень друга редакція.

1905-1907 рік – революція, імперія під загрозою.

1913 рік – в Держдуму внесено проект зобов’язального права.

1914 рік – початок І світової війни. Тому проект над яким детально працювали був завершений тоді, коли він був вже нікому не потрібний.

26.07.1991 року – були прийняті «Основи цивільного законодавства».

1917 рік – перемога нових політичних сил. Відбувається поступове знищення приватної власності. Всі основні матеріальні цінності були націоналізовані.

Право почало трансформуватися з дореволюційного в капіталістичне.

Доктрина почала вважати право непотрібним і зайвим в державі. Право називали більше опіумом для народу, ніж релігією. Юрист Стучка, автор роботи «Революционное право и государство», все ж таки стояв на позиції необхідності права в державі.

З 1922 року – в економіці реалізуються засади приватної власності.

Зародилася ідея суцільного планування. Поширеним стає не принцип координації, а принцип субординації.

Заснування дискримінації кредитно-грошових відносин.

Перша кодифікація радянського цивільного законодавства

Процес першої кодифікації був пов’язаний з розвитком правової думки.

В цей час активно розвивається радянська правова доктрина.

На першому етапі підготовки нового Цивільного кодексу СРСР значну роль відіграла «мінова концепція» Пашуканіс. З точки зору цієї концепції право – система правовідносин, які являли собою юридичну форму юридичних відносин і виникають безпосередньо з останніх.

Цивільне право в той час називалося господарським.

Не спостерігалася тенденція відділення господарського права від цивільного.

Кодекс називався Цивільним, але право було господарським.

З 30-х років почався натиск на цивільне законодавство. Цьому періоду (НЕПу) передувала реанімація кооперативних засад. Мова йшла про об’єднання праці і управління. Хоча праця ще не відділялася від капіталу.

Після НЕПу радянська політична ідея відступила.

Далі настав період індустріалізації, а потім і капіталізації стали нищівним ударом по засадах приватної власності.

Ленін дуже критикував Цивільний кодекс. І не безпідставно, адже він був дуже буржуазним.

1931 рік – з’їзд марксистів-державників. Головним доповідачем виступає сам Пашуканіс, який критикує свої попередні позиції. Право – форма регулювання та закріплення виробничих та інших суспільних відносин класового суспільства. Спирається на апарат державної влади пануючого класу і відбиває інтереси цього класу. Правові відносини виводяться не з товарного обігу, а безпосередньо з виробництва.

На з’їзді були піддані критиці і погляди Стучки. Був покладений початок агресії на всі перспективні, прогресивні явища, які могли завадити ідеям радянської держави.

Цивільне право розглядається як система юридично закріплених цивільних відносин.

Стучка пропонує теорію «двосекторного права». Вона полягає в тому, що в економіці радянського суспільства існує два сектора – приватний і соціалістичний.

Відповідно існують і дві галузі права: цивільне і адміністративно-господарське.

За Стучкою ці дві галузі права за своєю природою є соціалістичними, але роль цивільного права зменшується у зв’язку зі знищенням приватної власності.

1927–1931 роки – Стучка «Курс радянського цивільного права».

Пашуканіс пропонує теорію «єдиного господарського права».

1931 рік – у вступі до «Збірки матеріалів з господарського і адміністративного права» Вінсбург оспорює концепцію Стучки. Він вважає, що існує лише господарське право, в яке слід включати як норми господарського права, так і норми цивільного права (власність, спадкове право та інші). Про це свідчить і система інститутів: суб’єкти, правочини, право власності, позовна давність.

1931–1935 роки – теорія «єдиного господарського прав» була панівною.

1938–1955 роки – у радянській правовій науці триває дискусія про систему радянського права.

1938 рік – перша нарада наукових працівників права. Вперше пролунала теза, що право – це система норм. Визначається науковий підхід до дослідження системи права, її галузей. Вперше говорять про метод. Було поставлене завдання відмежування цивільного права від адміністративного. В ході цієї дискусії С.М. Братусь зробив спробу в сенсі поділу права згадати про поділ права на публічне і приватне.

1954–1955 роки – на сторінках журналу «Радянська держава і право» була розгорнута дискусія, присвячена саме цивільному праву. Її розпочав Венедиктов. Він запропонував інститут «оперативного управління». Він визначив коло відносин, які входять в предмет цивільного права, серед яких він визначив і особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими (не пов’язані з майновими він відкидав).

Венедиктов, Алексєєв активно використовували критерії предмета і метода правового регулювання.

1947 рік – Братусь «Юридические лица в советском гражданском праве».

Наслідки першої дискусії:

в колі відносин, які регулює Цивільний кодекс включаються поряд з майновими особисті немайнові, пов’язані з майновими відносини;

майнові відносини завжди засновуються на законі вартості, незалежно від того, чи вони пов’язані з виробництвом, чи з оборотом;

поряд з предметом правового регулювання розвиток отримав і метод.

Друга кодифікація цивільного законодавства СРСР, УРСР

В період підготовки до нової кодифікації була проведена Друга дискусія.

Виникає питання співвідношення цивільного права з трудовим, земельним, сімейним. Була визначена самостійність трудового, колгоспного, сімейного і земельного права.

Ставилося питання про співвідношення цивільного і господарського права. Кінець 50-х років – була заснована сучасна концепція господарського права.

1961 рік – «Основи цивільного законодавства».

1963 рік – прийняті республіканські Цивільні кодекси.

В ці роки вдалося пристосувати цивільне право до потреб тоталітарної держави.

Цивільне право стало субстратом цивільного та адміністративно-господарського права. У кодекси була закладені основи підвищення ролі підзаконних нормативних актів.

Був зроблений важливий крок по «централізації» цивільного законодавства. Пріоритет надавався союзному законодавству по відношенню до законодавства союзних республік.

Впорядкування цивільного законодавства України на сучасному етапі. Розробка та прийняття нового Цивільного кодексу України

Після Другої кодифікації почало значно зростати так зване «відомче» законодавство. Прогрес: структурування системи права. З 1964 року цивільне законодавство у його застосуванні з нормами інших галузей права виконувало обслуговуючу роль для підтримання планової дисципліни. З 1965 року держава визнає, що ступінь регулювання суспільних відносин є неефективним.

Постанови Ради Міністрів мали спроби реформування саме управлінських відносин.

Кінець 80-х років – «перебудова» призвела до реалізації основних засад планової економіки.

Була згодом створена робоча група по створенню Господарського кодексу.

Листопад 1992 року – була створена робоча група під головуванням міністра юстиції по створенню цивільного кодексу у складі спочатку 20, а згодом 12 чоловік (3 представники нашого університету).

25.08.1996 року – кодекс переданий у КМУ для передачі у ВРУ.

16.01.2003 року – прийнятий новий Цивільний кодекс (введений в дію 01.01.2004 року).

У період між прийняттям Цивільного кодексу і його підписанням Президентом у кодекс неконтрольовано вносились зміни, Секретаріатом ВРУ.

Концепція та структура Цивільного кодексу України 2003 року

Цивільний кодекс відбиває основні засади, які забезпечують розвиток економічних особистих немайнових відносин і забезпечують формування громадянського суспільства.

Новий Цивільний кодекс вирішив питання цивільно-правового регулювання у принципово інший спосіб.

Він не знижує рівень регулювання до підзаконних нормативно-правових актів, кодекс повинен мати обов’язкову характеристику, стабільність статики цивільного обороту, речових відносин.

Процес адаптації законодавства до норм нового Цивільного кодексу значно затягнувся.

Інші джерела цивільного права

На сучасному етапі актами цивільного законодавства не вичерпуються джерела цивільного права.

ст.6 ЦК + ст.7, 8, 10 ЦК.

В них закріплені джерела, які виходять за межі цивільного законодавства.

ст.7 ЦК – джерелом цивільного права визнає звичаї і звичаї ділового обороту.

Звичай – правило поведінки, не встановлене актами законодавства, але стає установленим для регулювання певних суспільних відносин.

Найпоширенішими є торговельні звичаї і звичаї ділового обороту.

До торговельних звичаїв відносять Інкотермс. Однак звичай виконуючи компенсаторну функцію не повинен суперечити законодавству.

Одним із різновидів звичаєвих норм є узвичаєння. Воно ґрунтується на однаковій практиці застосування тих чи інших норм.

Узвичаєння – правила, які закріплюються для уніфікації (УНІДРУА).

Торговельні звичаї – поділяються на писані і неписані.

В доктрині практично не розроблено питання при звичай як джерело регулювання певних відносин.

Другим джерелом цивільного права є цивільно-правовий договір. На відміну від норм права положення договору не містять ознаки нормативності і загальної обов’язковості.

Особливим видом договорів є установчі договори: вони розширюють коло осіб, для яких вони є обов’язковими і є підставою для подальшої локальної нормотворчості.

У договорі можуть встановлюватися такі правила поведінки, такі права і обов’язки, які не передбачені законом, тим самим виконуючи компенсаторну функцію. Звичай регулює відносини на загальному рівні, а договір – на конкретному.

Джерелом цивільного права є також міжнародні договори.

З моменту ратифікації норми міжнародних договорів стають частиною національного законодавства.

Актуальними сьогодні є також питання про роль прецедентів у цивільному праві.

Прецедент (Р. Давид) – це рішення по конкретній справі, яке є обов’язковим для суду цієї, або іншої інстанції.

Ознаки:

рішення по справі;

нормативність;

загальнообов’язковість;

казуїстичність (максимальна конкретність).

Тема 3. Загальна характеристика цивільного права зарубіжних країн

Основні правові системи сучасності

Співвідношення цивільних та торговельних кодексів у зарубіжних правових системах

Загальна характеристика Французького цивільного кодексу

Загальна характеристика Німецького цивільного уложення

Характеристика цивільного права Великобританії та США

Цивільний кодекс Нідерландів

Цивільний кодекс провінції Квебек

Цивільний кодекс Російської Федерації. Цивільне законодавство країн СНД

Основні правові системи сучасності

Кожна національна правова система – це прояв національного суверенітету. Кожне національне законодавство є завжди своєрідним. Незважаючи на зовнішню різноманітність, строкатість національних правових систем, їх все ж можна звести до якогось спільного знаменника (за способом їх створення і т.д.). Так формується загальний підхід до поняття «правова сім’я».

Виділяють романо-германську (континентальну) правову сім’ю. Для країн цієї правової сім’ї доктрина складається і розвивається на основі римського права: пріоритет отримують норми права, які розглядаються як стандарти моралі і справедливості, правила поведінки. Менше уваги приділяється відправленню правосуддя, процедурним моментам.

З ХІХ століття активна роль відводиться закону, а основою цивільного законодавства стають цивільні кодекси. У правових системах романо-германської правової сім’ї найбільшого розвитку отримало саме цивільне право.

Сім’я романо-германських правових систем виникла в Європі. Велику роль у її формуванні відіграли середньовічні університети.

Колонізація кінця ХІХ – початку ХХ століття призвела до поширення романо-германської системи на інші території. На цей процес впливало і звичаєве право. Були приклади також добровільної рецепції.

Значно меншою за територією, але досить сильною за традиціями стала сім’я загального права. Вона виникла у Великобританії. Англійське загальне право йде від регулювання тих ситуацій, які виникають у суспільстві. Вся правова система зосереджується на вирішенні конкретних питань шляхом правосуддя. Основну роль у цій системі відіграють суди. Але все одно, обидві ці правові сім’ї відіграють роль регулятора суспільних відносин.

Правозастосовний процес романо-германської системи пов’язаний із застосуванням правового тлумачення норми. Правова норма як соціальний регулятор має значно більше значення, ніж прецедент. У прецедентному праві регулювання суспільних відносин є реальним, конкретним, ситуативним. Виникає проблема пошуку конкретного прецеденту із значної їх маси. Завданням науки є так звана «приватна кодифікація».

На сучасному етапі у романо-германської системи значно підвищується роль судової практики, але прецедент при цьому не виникає. Законодавець не намагається регулювати застосування судами правових норм, не звужувати можливість застосування судом правових норм. Рівень юридичної абстракції підносить норму до можливості безмежного застосування.

У англосаксонській системі спостерігається збільшення питомої ваги статутного права. Мова не йде про кодифікацію нормотворчості. Значно розширюється поле для застосування правових актів.

Сьогодні спостерігається процес зближення цих двох правових систем.

Складно проходить процес адаптації європейського права у різних країнах.

Р.Давид виділяє ще одну правову систему – соціалістичне право, в основі якого лежить революційна правосвідомість.

Ще виділяють самостійно іудейське право, мусульманське право і т.д.

Співвідношення цивільних та торговельних кодексів у зарубіжних правових системах

Цю проблему називають «проблемою монізму і дуалізму» в цивільному праві.

На початку ХІХ століття існували доволі розвинуті відносини торговельного обороту. Виник прошарок населення, який займався торговельним оборотом і мав специфічний статус. Процес допуску до торговельної діяльності був формалізованим.

У Франції було прийнято рішення відокремити норми приватного права, які регулювали правове положення комерсантів, укладення ними угод у окремий нормативний акт і назвати його Торговельним кодексом. У ньому немає приписів владно-розпорядчого характеру. Детально регламентуються лише деякі питання діяльності комерсантів.

1804 рік – прийнятий ЦК Франції.

1807 рік – прийнятий Торговельний кодекс Франції.

Норми Торговельного кодексу є більш динамічними, порівняно з нормами ЦК, які законодавець намагався максимально стабілізувати.

Кінець XVIII століття – Німеччина є роздробленою напівфеодальною державою.

60-ті роки XVIII століття – спроба об’єднати німецької землі шляхом створення єдиного законодавства (Німецьке цивільне уложення, Німецьке торговельне уложення).

Новітні кодифікації Нідерландів, Квебеку прийняли єдині ЦК. Для них це була історична данина. Мова йде про приватні кодифікації, які склалися історично, як відповідь на проблему статусу суб’єктів торговельної діяльності.

В загальному в законодавстві панує нахил до монізму і лише в деяких країнах, – до дуалізму (Німеччина).

Загальна характеристика Французького цивільного кодексу

Загальна характеристика французького Цивільного кодексу.

Прийняття французького Цивільного кодексу засвідчило вступ світової спільноти до нового етапу розвитку.

21.03.1804 рік – був прийнятий французький Цивільний кодекс.

Це почався ІІІ етап розвитку цивільного права.

Римське право було основою в створенні французького Цивільного кодексу.

Всі норми приживалися за допомогою звичаєвого права, зокрема, Парижа. Звичаї – кутюми.

Королівські ордонанси (укази) також сприяли консолідації права (Ордонанси Кольбера).

З 1790 року були спроби створити проекти кодифікованого нормативно-правового акта.

Була створена комісія з 4 юристів-практиків (суддів): 2 представники Північної Франції (поширені кутюми) і 2 представники Південної Франції (поширене римське право). Ці особи і склали проект Кодексу Наполеона. Наполеон був присутній на 62 засіданнях Державної ради по прийняттю Цивільного кодексу зі 102. Він скоротив склад Трибунату до 52 чоловік, бо Цивільний кодекс довго не міг бути прийнятий.

Французький Цивільний кодекс закріпив свободу приватної власності, визнавши це право священним і недоторканним.

ст.544 французького Цивільного кодексу: право власності – найбільш повне і абсолютне серед речових прав. Обмеження – закон.

Французький Цивільний кодекс на перше місце серед об’єктів права власності поставив нерухомість (насамперед, замлю).

Французький Цивільний кодекс закріпив формальну юридичну рівність суб’єктів.

Рівень закріплення права власності характеризується тим, що воно є священним і недоторканним і має абсолютний характер.

Кодекс називався ще «Кодексом имущих», бо захищав, насамперед, права осіб, які мали у власності майно.

Французький Цивільний кодекс обмежував обсяг прав дружини, в порівнянні з обсягом прав чоловіка. Такі обмеження проіснували аж до 1938 року.

Французький Цивільний кодекс не передбачав статусу юридичної особи. Французи негативно ставилися до будь-яких союзів і товариств. Боялися реанімації станових корпорацій.

Сам термін «юридична особа» з’явився у французів лише наприкінці ХІХ століття.

Була закріплена в Французькому ЦК практично абсолютна свобода договору.

Він складався з 3-х книг. Така система запозичена з інституції Гая і називається «інституційною структурою».

Передує книгам Вступний розділ, опублікування та застосування цивільних законів.

Книга 1: «Про особу». Визначає правове положення фізичної особи, містить норми сімейного права.

Книга 2: «Про майно та різні видозміни власності».

Книга 3: «Зобов’язальне право».

+ є положення про спадкове право та статті про позовну давність.

Обсяг французького Цивільного кодексу – 2283 статті.

Юридична техніка французького ЦК.

Французький ЦК був написаний зрозумілою мовою, бо був розрахований на сприйняття основною масою населення. Статті за обсягом невеликі.

Французький ЦК здебільшого формулює загальні положення без надмірної деталізації.

Впливу французького цивільного права найбільше піддалися європейські країни. У штаті Луїзіана (США) також був сприйнятий Французький ЦК.

У французьких колоніях (наприклад, Алжирі) також діяв Французький ЦК.

Франція – країна приватно-правового дуалізму.

1807 рік – прийнятий французький Торговельний кодекс, який регулював відносини між комерсантами.

1673 рік – виданий Ордонанс про торгівлю.

1681 рік – виданий Ордонанс торговельного мореплавства.

Ці ордонанси були покладені в основу французького Торговельного кодексу. На момент прийняття французький Торговельний кодекс складався з 4 книг.

І книга «Загальні положення»: статус індивідуальних торговців і торговельних товариств і т.д.

ІІ книга «Морська торгівля»: статус морських суден.

ІІІ книга «Банкрутство і неплатоспроможність».

IV книга «Торговельна юрисдикція».

Французький Торговельний кодекс містив як матеріальні так і процесуальні норми. Функції загальних положень для французького Торговельного кодексу відіграє французький ЦК.

Французький ЦК – субсидіарний нормативний акт стосовно комерційних відносин.

На відміну від французького Цивільного кодексу французький Торговельний кодекс не здійснив такої шаленої рецепції. Він за юридичною технікою значно поступався французькому ЦК.

Французький ТК – сукупність законодавчих актів, які регулюють відносини в сфері посередницької діяльності (сьогодні). Французький ЦК сформульований доволі широко, що потребує тлумачення. Він має інституційну систему.

Рене Давид:

суддям у рішенні заборонено формулювати нове правило;

судова практика відіграє надзвичайно важливу роль.

Загальна характеристика Німецького цивільного уложення

Німецьке цивільне уложення виконало ґрунтовну правову роботу, пов’язану з подальшим розвитком цивільного права.

1896 рік – прийняття Німецького цивільного уложення. З 01.01.1900 року набрало чинності Німецьке Цивільне уложення.

Німецьке Торговельне уложення було прийняте одночасно.

З метою об’єднання Німецьких земель у 1869 році були прийняті нормативні акти, які об’єднали німецьке вексельне (Вексельний статут 1847 року) і торговельне право (1861 рік перше Німецьке Торговельне уложення).

Німецьке Цивільне уложення почало створюватися після об’єднання земельні Німеччини. Савін’ї був проти загальної Німецької кодифікації.

Більше 20 років працювали над Німецьким Цивільним уложенням і були схвалені проекти Німецького Цивільного уложення і Німецького Торговельного уложення.

За правовою технікою ці уложенні відрізнялися казуїстичністю і детальністю.

Німецьке Цивільне уложення побудоване на пандектним принципом – 5 книг.

І книга «Загальна частина».

ІІ книга «Зобов’язальне право».

ІІІ книга «Речове право».

IV книга «Сімейне право».

V книга «Спадкове право».

Наявний великий за обсягом «Вводний закон».

Німецьке Цивільне уложення – перший кодифікований акт епохи імперіалізму.

У ньому є наука обмежень принципу недоторканності приватної власності (особливо об’єктів нерухомості).

З’явилися оціночні поняття «добросовісність», «розумність» і т.д.

1975 рік у Східній Німеччині був прийнятий Німецький Цивільний кодекс.

Німецьке Цивільне уложення писалося для юристів – мало багато складних формулювань.

Не відбулося значної рецепції Німецького Цивільного уложення.

Японія стала прибічником, у ній практично діє рецептоване німецьке право. Запозичення з Німецького Цивільного уложення можна зустріти в Австрії, Швейцарії.

Німецьке Торговельне уложення були прийняте в 1896 році і мало 4 книги:

Книга І «Торговці».

Книга ІІ «Торговельні товариства».

Книга ІІІ «Торговельні угоди».

Книга IV «Морське право».

Судова практика допомагає конкретизувати правові норми. Кожного року видається новий коментар Німецького Цивільного уложення, щоб відобразити динаміку судової практики.

Характеристика цивільного права Великобританії та США

Цивільне право Великобританії.

Англосаксонська система права характеризується відсутністю писаного права, а основне місце в системі права займає судотворення.

Едвард Дженкс: по суті сучасний світ знав лише дві правові системи: римське і англійське право.

Специфіка англійського права: основною його частиною є неписане прецедентне право.

Не все рішення по справі, яке виносить суд є прецедентом.

Прецедент – формула, де відбиті основні положення. Ця формула і є обов’язковою для застосування.

Структура прецедентного права: загальне право і право справедливості.

Загальне право виникло і сформувалося в ХІІІ–XIV столітті. Королівські судді, які розглядали справи, керувалися місцевими звичаями. Поширене було виїзне судочинство. Поступово судді почали відбирати звичаї, які більше підходять для конкретної справи. Ці відібрані, а вже не місцеві звичаї почали використовуватися на виїзних сесіях. Так поступово виникла система загального права.

Місцевий звичай => вибраний звичай => загальне право.

Згодом у Великобританії сформувалася система судових наказів. Шляхом тлумачення вже існуючих наказів суддя міг створювати нові.

1285 рік – заборонено створення нових наказів.

Спочатку спори, які не підпадали під дію існуючих судових наказів, розглядалися королем (лордом-канцлером). Це робилося у виключних випадках, якщо:

засоби загального права не давали взагалі ніяких вказівок щодо даної справи;

засоби в загальному праві існували, але були недостатніми.

Судочинство лорда-канцлера отримало назву «право справедливості». Суди лорда-канцлера створили власну систему прецедентів.

У XVIII столітті панівним став суд лорда-канцлера.

1873 рік – якщо є колізія між прецедентами судів загального права і суду канцлера – перевага надавалася останнім (Закон «Про судочинство»).

«Право справедливості» має свої особливі інститути, наприклад, довірча власність. Воно має менше значення для договорів.

З 1873 року Закон «Про судочинство», система загального права і «права справедливості» були об’єднані. Але фактично прийшло злиття процесуальної частини (судів), а не матеріальної.

якщо подаємо позов у межах «common law», можемо використовувати засоби передбачені «common law»;

«common law» не давало засобів для належного захисту, тому право справедливості компенсувало в цій частині.

Формально суддя не може створювати нового прецеденту, він повинен відшукати в межах існуючого.

Статутне право. Складається шляхом уніфікації законів: Закон «Про продаж речей» (1893 рік), Закон «Про вексель» (1882 рік), Закон «Про власність» (1925 рік), Закон «Про компанію» (1948 рік).

Самі закони – це уніфіковані прецеденти.

Статутне право Великобританії як і право справедливості, виконувало субсидіарну роль до «common law».

Проблема тлумачення і законів, і прецедентів.

Приватні кодифікації тематичного характеру: передбачають прецеденти, які кодифікуються за інститутами, за хронологічним характером і т.д.

Для англійської судової практики не має значення, як широко застосовується прецедент, але він не втрачає свого значення.

Американське прецедентне право.

Первісно початок американському прецедентному праву дали англійські прецеденти – «common law».

Специфічні риси: США складається з штатів, кожен із яких формально має відокремлену судову систему, тому кожен суд штату має власну прецедентну систему. Крім того є федеральні суди, які теж мають свою прецедентну систему.

Проблема в тому щоб знайти норму права, а не знати.

Щорічно публікується 350 томів судових рішень.

1885 рік – Американська асоціація адвокатів встановила, що в першому томі містилося 79 рішень, в яких було посилання на 449 рішень.

Проблема внутрішнього конфлікту законів, тобто колізій.

Правила найбільш тісного зв’язку норм із правовідносинами.

З 1808 року у штаті Луїзіана діє Французький Цивільний кодекс.

Приватні кодифікації відіграють велику роль в США: наприклад, присвячений конкретному праву, агентуванню.

Питома вага статутного права на сучасному етапі збільшилася в США (уніфіковані) з питань партнерства, векселю, коносаменту.

Уніфікований Торговельний кодекс США був прийнятий в 50-х – 60-х роках окремими штатами.

Це основний регулятор торговельних, іноді цивільних відносин. Все інше виконує субсидіарну роль. Відіграє роль загальних положень.

Цілі Уніфікованого Торговельного кодексу:

прагматична: привести норми, що регулюють торговельний оборот до потреб сучасності;

історична: виділити ці норми від постійного впливу англійського права.

В 90-х роках була спроба перенести Уніфікований Торговельний кодекс на землі України. Фінансування і переклад здійснювався українською діаспорою в США.

Інвестиційне законодавство потужне в США, тобто статутне право.

Антимонопольна (антитрестове) законодавство розвинуте + банківське законодавство.

Цивільний кодекс Нідерландів

Цивільний кодекс Нідерландів.

1811 рік – в Нідерландах було рецептовано Французький Цивільний кодекс. Нідерланди стали частиною Французької імперії. Після звільнення цих територій, починаючи з 1815-1816 років почалося формування власного Цивільного кодексу, який прийнято у 1830, а зміни в 1835 році, тому остаточно прийнято в 1838-1840 роках.

Ідеї реформування кодексу.

З 1838 по 1940 роки до кодексу не вносилися зміни.

1947 рік – прийнято Королівський декрет, що уповноважив професора Майерса здійснити перегляд Нідерландського Цивільного кодексу.

Почав з того, що адресував 52 запитання парламентарям, як вони бачать новий Цивільний кодекс.

Підготовлено за життя Майерса 4 книги з різними ступенями готовності. Після смерті залучено до роботи послідовників професора, проте процес втратив динаміку.

Уряд призначив до роботи суддю Верховного суду – Снайдерса – комісара з підготовки Цивільного кодексу.

Його призначення допомогло згуртувати комісію й направити роботу в одному напрямку.

Приймався частинами, окремими книгами поступово.

В атмосфері норм ситуації приймався, на відміну від ЦК (різні економічні відносини).

Особливість – почав діяти до того, як його прийняли (на стадії проекту).

Структура. Складається із 10 книг (останні книги були найпроблемнішими – право інтелектуальної власності, міжнародне приватне право). Приклад еклектики (зібрання) – ЦК Нідерландів, але в кращому розумінні. Ввібрав у себе елементи і Французького ЦК і Німецького ЦУ.

Книга 1: Право осіб і сімейне право.

Книга 2: Юридичні особи.

Книга 3: Майнове право. Загальна частина (інколи звучить назва як Загальна частина спадкувального права). Крім загальних положень – набуття і реєстрація майна. Реєстрація: набуття і припинення прав на майно, володіння, управління чужим майном, спільне майно, узуфрукти, застави, іпотеки.

Книга 4: Спадкове право.

Книга 5: Речові права (загальне визначення власності, право власності на нерухомі речі, земельні сервітути, інші права на чужі речі – право забудови, довгострокова оренда, право власності на рухомі речі.

Книга 6: Положення загальної частини зобов’язального права. Види зобов’язань, наслідки невиконання зобов’язань, способи забезпечення, деліктні зобов’язання, договори.

Книга 7: Окремі види договорів. Купівля-продаж, майновий найм, доручення, посередництво, зберігання, порука як спосіб забезпечення.

Книга 8: Договори перевезення та транспортування.

Книга 9: Право промислової та інтелектуальної власності.

Книга 10: Міжнародне приватне право.

Грудень 1996 року – вперше поданий до парламенту.

Не пандектна система, бо немає загальної частини, але й не інституційна.

Нідерландський Цивільний кодекс має свій власний стиль, який виріс з загальних засад європейського, континентального цивільного права (ближче стоїть до Німецького ЦУ).

Нідерландський Цивільний кодекс відкриває широкий простір для суддівського розсуду (засади доброчесності, розумності, справедливості).

В Нідерландському Цивільному кодексі відбиті ідеї міжнародних уніфікованих правових актів (в тому числі – «Lex mercatoria»).

Нідерландський Цивільний кодекс має завданням захист слабкої сторони (особливо неповнолітніх, споживачів, малолітніх дітей, жінок, осіб, що є жертвами незаконних актів).

Суддівський розсуд і застосування оціночних категорій (доброчесність, справедливість, розумність) не ведуть до свавілля. Концепція розумності і справедливості відіграла значну роль у формуванні громадянського суспільства. Суддя не може бути абсолютно вільним, він пов’язаний.

Нідерландський Цивільний кодекс широко використовує принципи розумності і справедливості.

Подібні норми закріплені і в ст.3 ЦК України під впливом Нідерландського Цивільного кодексу.

Цивільний кодекс провінції Квебек

Цивільний кодекс провінції Квебек.

Квебекський Цивільний кодекс – переклад сучасної кодифікації.

04.06.1991 рік – був прийнятий Квебекський Цивільний кодекс.

01.01.1994 року – набрав чинності.

Попередній кодекс діяв з 1866 року.

Спочатку Канада знаходилася під протекторатом Франції (називалася «Нова Франція). Тут діяли паризькі кутюми і давнє французьке цивільне право (глосатори, постглосатори).

Середина XVIII століття – території відійшли під протекторат Англії, а в провінції Квебек збереглася дія французького законодавства.

Лише в провінції Квебек є кодифіковане цивільне право.

1867 рік – створення Цивільного кодексу і Цивільно-процесуального кодексу Нижньої Канади.

З 1966 року почався перегляд Цивільного кодексу провінції Квебек.

Одному професору доручили провести роботу по перегляду. Він залучив 150 осіб, які були об’єднані в 30 комітетів, які працювали 12 років.

1978 рік – результатом роботи комітетів стала доповідь, адресована міністру юстиції. Ця доповідь і була проектом нового Цивільного кодексу.

За обсягом Квебекський Цивільний кодекс складається з 3168 статей. Немає загальної частини.

Структура – 10 книг:

Книга 1: «Про особи»;

Книга 2: «Про сім’ю»;

Книга 3: «Про спадкування»;

Книга 4: «Про майно»;

Книга 5: «Про зобов’язання»;

Книга 6; «Про іпотеку»;

Книга 7: «Про доказування»;

Книга 8: «Про давність»;

Книга 9: «Про гласність прав» (реєстраційні процедури);

Книга 10: «Про міжнародне приватне право».

Квебекський Цивільний кодекс має 2 офіційні мови: французьку і англійську, які є автентичними, але не співпадають.

Квебекський Цивільний кодекс також регулює трудові відносини, на відміну від Французького чи Німецького Цивільного кодексу.

По стилістиці і законодавчій техніці Квебекський Цивільний кодекс – це досить складний нормативний акт з короткими статтями.

Квебекський Цивільний кодекс регулює і сімейні відносини, як і Французький ЦК і Німецький ЦК.

Є статті про роздільне майно подружжя.

Цивільний кодекс Російської Федерації. Цивільне законодавство країн СНД

Цивільний кодекс Російської Федерації і країн СНД.

В 1991 році (26 липня) були прийняті Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік. З’явилася приватна власність і регулювання підприємницьких відносин.

Виникло 2 глобальних питання:

1) чи може існувати приватна власність на засоби виробництва?

2) чи може власник використовувати найману працю?

Виділили державну власність, власність колективну (юридичної особи) та індивідуальну (згодом – приватна). Приватна власність є односуб’єктною.

Не відразу дали позитивну відповідь на 2 вищевказаних питання.

1987 рік – Закон «Про кооперацію в СРСР», який закріпив ідею, що є члени кооперативу, а є наймані працівники.

Все це сприяло тому, що виникла необхідність перегляду цивільного законодавства. Основи цивільного законодавства 1991 року були визнані чинним нормативним актом і почалися роботи по підготовці нового Цивільного кодексу.

1992 рік – створений Дослідницький центр приватного права при Президентові РФ. Він об’єднав багатьох вчених.

Ідея підготовки нового Цивільного кодексу не зустріла належної підтримки, адже на перший план виступало регулювання зовсім інших відносин (політичних).

До весни 1993 року роботи по підготовці нового Цивільного кодексу проходили дуже повільно. Виникла ідея підготовки окремо Торговельного кодексу. Одним з ініціаторів був професор Лаптєв, як представник господарсько-правових поглядів.

Розробники Цивільного кодексу прийшли до висновку про прийняття нового Цивільного кодексу частинами.

І частина ЦК була винесена на розгляд Уряду в жовтні 1993 року. Потім розглядалася Адміністрацією Президента, а зокрема С.С. Алексєєвим і Б.М. Єльциним. Обоє були зі Свердловська, добре знали один одного, проект ЦК був прийнятий.

У травні 1994 року відбулося перше читання ЦК.

Багато хто виступав проти прийняття нового ЦК з декількох причин:

небажання змінювати тіньові відносини на законодавчо врегульовані;

ідеологічне несприйняття нового ЦК;

в Росії були сепаратистські настрої, пов’язані з державним устроєм, повноваженнями суб’єктів федерації.

21 жовтня 1994 року – Державна Дума прийняла І частину ЦК, яка складалася з:

Загальної частини;

Права власності (+ право приватної власності на землю);

Загальних положень про зобов’язання (+ загальне вчення про договір).

30.11.1994 року – І частину підписав Президент.

З 01.01.1995 року І частина введена в дію (але не повністю). Положення, що стосуються права приватної власності на землю були введені в дію з прийняттям Земельного кодексу РФ.

З 1994 року у РФ діяли всі види юридичних осіб, визначені кодексом, діяла приватна власність на засоби виробництва, були закладені основи обороту (торгівлі і т.д.).

І частина ЦК заклала ґрунтовні підвалини для подальшого розвитку законодавства.

У квітні 1995 року був готовий проект ІІ частини ЦК.

У травні відбулися парламентські слухання. До розробників ЦК залучилася група фахівців країн СНД (Довгерт, Шевченко, Кузнєцова).

У грудні 1995 року була прийнята ІІ частина ЦК – окремі види зобов’язань (набрала чинності з 01.03.1996 року).

Значення ІІ частини: були закріплені засади цивільного обороту.

1995-2001 роки – робота над ІІІ частиною ЦК. Проблематичним виявився інститут права інтелектуальної власності. Проти регулювання ЦК цих відносин виступало ВОІВ і ВТО.

У 2001 році була прийнята ІІІ частина ЦК (спадкове право, міжнародне приватне право). Але до цієї частини так і не увійшов інститут права інтелектуальної власності, який по суті регулювався старим ЦК.

26.11.2006 року – прийняли IV частину ЦК (Медведєв).

Тема 4. Наука цивільного права. Розвиток сучасної цивілістичної доктрини

Поняття, предмет і завдання науки цивільного права

Розвиток науки цивільного права в дожовтневу добу

Розвиток науки цивільного права в період 1917-1955 років (1955 рік – дискусія про цивільне право, яку розпочав Венедиктов)

Розвиток цивілістичної думки в КНУ

Поняття, предмет і завдання науки цивільного права

Наука цивільного права вивчає та досліджує закономірності цивільно-правового регулювання відносин, тенденції розвитку цивільного права як галузі.

Результати цього дослідження втілюються у вчення про цивільне право, яке складається з системи взаємопов’язаних і взаємоузгоджених понять, висновків, теорій і т.д. Тут є і узагальнення дискусій, і систематика понять.

Предмет науки цивільного права:

цивільно-правові норми (законодавство);

практика застосування законодавства;

історія розвитку окремих інститутів цивільного права.

Наука цивільного права – система знань про основні цивільно-правові явища.

Наука концентрує увагу на правових явищах, які не отримали прямого законодавчого закріплення, але мають дуже важливе значення. Поняттями, які є суто цивілістичними, але використовуються в актах іншого характеру є: правовідношення, вина, юридична особа і т.д.

Але в законодавчих актах практично не можливо розкривати значення понять.

Предмет науки цивільного права є ширшим, ніж предмет галузі права.

Завдання науки цивільного права: через проведення дослідження найбільш актуальних, гострих проблем, відібраних практикою, підвищити ефективність правового регулювання.

Методологія наукових досліджень.

Методологія – сукупність прийомів і способів вирішення наукових завдань.

Методи поділяються на: загальнонаукові – науково-філософська методологія (методи наукового пізнання повинні відображати об’єктивні закономірності реальної дійсності); метод комплексного аналізу; метод системного аналізу; метод порівняльного законодавства; метод конкретних соціологічних досліджень (застосування статистичних даних, експертна оцінка, анкетування); порівняльно-історичний метод.

Розвиток науки цивільного права в дожовтневу добу

Україна як самостійна держава не існувала. Частина була під пануванням Російської імперії, частина – під пануванням Австро-Угорщини, частина – під пануванням Польщі.

До середини ХІХ століття власне науки цивільного права як галузі в Росії просто не існувало. Викладалося римське право.

Істотний вплив на розвиток науки цивільного права мала судова реформа 1864 року.

Після 1812 року повністю була змінена європейська традиція у російській правосвідомості. В якості орієнтира після Франції з’являється Німеччина.

У німецькі університети після закінчення російських університетів направлялися на стажування за державний кошт найкращі студенти з метою формування достойного викладацького корпусу. Першими за кордон поїхали Неволін, Мейер, Мітюков, Краєнфільд, Муромцев, Шершеневич.

Особи, які направлялися на навчання за кордон обирали собі самостійно декілька спецкурсів.

У Петербурзі кафедру цивільного права очолював Петражицький, у Москві – Соколовський, які проходили стажування в Берлінському університеті.

Олександр Львович Маковський – очолює в Росії групу по розробці Цивільного кодексу. Написав вступну статтю до роботи Покровського Йосипа Олексійовича. Цікаво, що коли готували книжку не знайшлося жодної фотографії Покровського.

Дітріх Іоаннович (Дмитро Іванович) Мейер. Народився у 1819 році в сім’ї музикантів. Після закінчення навчання в Росії він 2 роки навчався в Берлінському університеті.

З Мейера формально почалася наука цивільного права в Росії («Гражданское право России»).

1856 року – помер. «Фикции в гражданском праве» – підручник написаний дуже зрозумілою мовою.

Його учень, професор Віцин за студентськими конспектами видав цей підручник, відредагувавши їх. Жодного разу процесор Віцин не дозволив собі поряд з прізвищем Мейера поставити своє прізвище.

Учні Мейера: Гамбаров, Гуляв, Шершеневич.

1855 рік – завідував кафедрою цивільного права.

Габріель Феліксович Шершеневич. Народився в 1863 році в Херсонській губернії. Закінчив Казанський університет.

1906 рік – обраний депутатом Держдуми. «Учебник русского гражданского права», «Курс гражданского права», підручники з торгового права.

1912 року – помер.

Після Жовтневої революції наука пристосовувалася до нових умов.

Флейцинд, Генкен були представниками цього періоду.

Після ІІ світової війни ситуація в розвитку науки цивільного права стабілізувалася.

З 1955 року пройшли загально радянські дискусії про місце, предмет і метод цивільного права.

1951 рік – Новицький «Сделки. Исковая давность».

1947 рік – Братусь.

1955 рік – Матвеев «Вина в советском гражданском праве».

1955 рік – Иоффе «Ответственность в гражданском праве».

Новицкий «Солидарность интересов в гражданском праве».

За часів Петра з’являються ідеї створення юридичних навчальних закладів.

1755 рік – створення Московського університету. Юридична освіта набула регулярну основу.

1803 рік – Дерптський (Тартуський) університет.

1804 рік – Казанський університет.

1805 рік – Харківський університет.

1819 рік – Санкт-Петербурзький університет.

1834 рік – Університет Святого Володимира.

1865 рік – Решельєвський ліцей в Одесі реорганізований в Новоросійський університет.

1859 рік – Варшавський університет.

1888 рік – Томський університет (1898 рік – юридичний факультет).

До 1917 року функціонувало 11 імператорських університетів.

1863 рік – навчалося 1476 студентів, через 10 років – 3345 студентів.

Кінець ХІХ століття – кількість студентів зменшується – зменшується набір.

Практично всі університети діяли на підставі Статутів, які приймалися в 1804 році, 1835 році, 1863 році, 1884 році.

Статут 1804 року передбачав саморегулювання університетів.

Статут 1835 року скасував ідеї самоврядування. Призначалися «попечителі», які виконували функції контролю і нагляду за діяльністю університету.

Погіршувалася і якість юридичної освіти. Перестало викладатися природне право. Плавно перейшли від права до законодавства.

«Законоведение» стало основною навчальною дисципліною.

На деяких юридичних факультетах діяли «камеральні відділення».

«Камералістика» – уряд здійснює тотальний нагляд за багатьма сферами життя.

І чверть ХІХ століття – права в університетах не вимагали.

1863 року – Олександр ІІ поновив пізніше в університетах кафедри філософії. Орієнтуються на Західні стандарти юридичної освіти.

З Московського університету був звільнений професор Ковалевський за негативне ставлення до державного ладу. З Харківського університету був звільнений професор Детякін за «політичну неблагонадійність».

1884 рік – прийнятий найбільш консервативний варіант статуту під тиском Міністра освіти Каткова. Університетська автономія стала неприпустимою. Була скасована діяльність університетських колегій. Внесені зміни в перелік предметів. Були ліквідовані кафедри іноземних, слов’янських законодавств. Вважалося недоцільним ознайомлення з Конституціями зарубіжних країн.

Все це не сприяло розвитку науки.

Петражицький, Шершеневич, Гриш, Муромцев виступали за відновлення університетської автономії.

Організація юридичної освіти.

Склад університету:

юридичний факультет;

медичний факультет;

фізико-математичний факультет;

історико-філософський факультет.

Статут 1863 року: на юридичному факультеті було 7 кафедр:

енциклопедія (проблеми + загальний огляд системи «законоведения»);

римське законодавство та його історія;

цивільних законів, які поділялися на загальні, особливі, місцеві;

законів благоустрою і благочиння;

закони про фінанси і державні податі;

закони поліцейські і кримінальні;

засади загальнонародного правознавства.

Статут 1884 року – 12 кафедр:

римського права;

державного права;

поліцейського права;

фінансового права;

міжнародного права;

кримінального права;

церковного права;

законів цивільних;

цивільного процесу;

історії російського права;

місцевих прав;

політичної економії і статистики.

Випускники університетів здібні могли бути залишеними на кафедрі на 2 роки. Деякі утримувалися за державний кошт, деякі – ні. Направляли в іноземні університети. Після повернення особи мали скласти майстерський іспит і захистити майстерську дисертацію.

Магістрант – особа, яка здала лише іспит, але не захистила дисертації.

Хто склав іспит і захистив дисертацію міг йти на державну службу з присвоєнням 9 класного чину.

Магістр мав право на заміщення посади доцента, приват-доцента, екстраординарного професора.

До 1804 року було 3 наукових ступеня: кандидат, магістр, доктор; після 1804 року – магістр і доктор.

До 10 російських університетах в 1808 році було 115 вакантних місць.

Екстраординарний професор – початковий ступінь. Була і посада ординарного професора.

Університетська освіта в Росії (дореволюційній) була виключно платною, хоча були і державні стипендії, які було важко отримати.

Основна форма занять – лекції. Дехто критикував лекційну форму і називав її пасивною. Вважалося, що краще займатися практикою (практичні заняття). Інші вважали, що «усне слово лектора звернене до студента не може бути замінене навіть найрозумнішою книжкою». Безумовною проблемою викладання була мова викладання: використання значної кількості незрозумілих для студента термінів.

Ще однією традицією було записування лекцій, на основі чого потім видруковувалися конспекти.

Особливість: в університети жінок не приймали.

Перед революцією були створені жіночі Вищі юридичні курси.

Також в університет не приймали одружених, і в період навчання не можна було одружуватись.

Розвиток науки цивільного права в період 1917-1955 років (1955 рік – дискусія про цивільне право, яку розпочав Венедиктов)

На сторінках журналу «Советское государство и право» розгорнулася дискусія за участю видатних цивілістів: Агаркова М.М., Венедиктова А.В. та інші. Венедиктов Анатолій Васильович займався дослідженням юридичної особи, але його найважливіша праця пов’язана з державною власністю в СРСР.

В 40-60 роках розпочали роботу професор Генкек, Аскназій С.І.

Генкен «Гражданские и торговые права зарубежных капиталистических стран», 1949 року.

В 50-ті роки почали працювати Лунц («Міжнародне приватне право»), С.М. Братусь (першим запропонував відновити поділ права на публічне і приватне, «Юридические лица в советском гражданском праве», «Субъекты гражданского права», «Юридическая ответственность и законность в гражданском праве»), Іван Борисович Новицький («Сделки. Исковая давность», 1950 року), Халфіна Р.О.

В 70-80 роки приходить нова плеяда цивілістів: В.П. Грибанов («Осуществление и защита гражданских прав»), Октябрь Олексійович Красавчиков (завідувач кафедрою цивільного права Свердловського юридичного інституту «Юридические факты в советском гражданском праве» – запропонував поділити заходи негативного впливу на заходи відповідальності і заходи захисту). Райхер (Москва), Брагинський Михайло Ісакович – закінчив Київський університет, фахівець з договірного права, Яковлєв Веніамін Федорович – «Метод гражданско-правового регулирования общественных отношений».

4. Розвиток цивілістичної думки в КНУ

1835 рік – в університет був перший набір. Функціонувало 7 кафедр, серед яких: кафедра римського права, яку очолював Міцкевич і кафедра російських цивільних законів, яку очолював Орнадський (а згодом – Федотов-Чеховський, Демченко). Римська цивілістика була на високому рівні. Читалася історія римського права, джерела римського права, система римського права.

Кафедра законів цивільних займалася вивченням діючого на той час цивільного законодавства.

Каленик Андрійович Мітюков в 1851 року захистив дисертацію «Спадкування за римськими законами», був деканом, а потім і ректором. Визнання як вченого Мітюкову приніс рідкісний талант лектора: точність формулювань, жвавість мови.

35 років Мітюков читав лекції в КНУ. У 1884 році написав підручник «Курс римського права». Ініціював у 1877 році створення при університеті Товариства, яке очолювали вчені юридичного факультету.

Удінцев – відома особистість.

Професор Сінайський «Нариси з римського землеволодіння», приват-доцент Казанцев – це учні Мітюкова.

Професора Покровського можна також віднести до школи професора Мітюкова. Він також був романістом.

Однак, розвивалася не лише романістика, а й власне цивілістика. Розвивалося торговельне право, в тому числі банківське право, промислове право і т.д.

В.В. Демченко зробив важливий вклад в розвиток цивілістики.

Професор Сінайський займався розробками і римського, і цивільного права.

Неволін «История русских гражданских законов» – перший російський вчений-юрист, який був обраний до Академії наук.

Андрій Каленикович Мітюков, професор Петражицький також деякий час працювали в КНУ.

Діяв гурток з цивільного права, публікувалися праці членів-студентів цього гуртка. Студент Чельцов навіть отримав золоту медаль за одну зі своїх доповідей.

Після 1913-1914 років наука цивільного права була найбільш потужною.

В кінці ХІХ століття сформувалася потужна цивілістична школа в КНУ.

КНУ важався одним із найавторитетніших навчальних закладів серед західних держав.

На юридичному факультеті було 13 кафедр, а в КНУ взагалі – 57 кафедр.

1917-1918 роки – читалося поліцейське право і т.д.

1918-1919 роки – найбільший набір на юридичний факультет – 500 чоловік.

1920 рік – скасована плата за навчання.

1919 рік – скасоване викладання богослов’я.

1920 – в межах реформи КНУ був закритий і на його базі був медичний інститут і інститут народної освіти.

Університет був закритий аж на 13 років.

1933 рік – була відновлена діяльність університету.

1937 рік – відновив роботу юридичний факультет. Почав викладати Сашути Наумович Ланков, Г.К. Матвєєв.

1938 рік – відновлена кафедра цивільного права, яку очолював С.Н. Пантков.

На кафедру цивільного права прийшов і Пантелеймон Андрійович Індиченко – фахівець по земельному праву.

У 1941 році університет був евакуйований.

16.01.1944 року – робота університету була відновлена.

Тема 5. Механізм цивільно-правового регулювання

Загальна характеристика механізму правового регулювання. Особливості механізму цивільно-правового регулювання

Цивільно-правові норми в механізмі цивільно-правового регулювання

Особливості реалізації цивільних прав та обов’язків

Ефективність цивільно-правового регулювання

Загальна характеристика механізму правового регулювання. Особливості механізму цивільно-правового регулювання

Напрями розвитку теорії держави і права:

удосконалення законодавства;

підвищення ефективності вже діючих (без зміни законодавства).

Що таке вплив правової норми на життя суспільства?

Адже правове регулювання є вужчим за поняття правового впливу + правова культура, правова ідеологія, правове виховання.

Правове регулювання – одна із форм правового впливу за допомогою специфічних правових засобів (правові норми, правовідношення, акти реалізації права).

Александров, Алексєєв.

Форми правового впливу в загальній теорії держави і права – права заборони, правовий статус (певний обсяг правоздатності, правова компетенція, конкретні правовідносини. Механізм правового регулювання відбиває активну сторону переведення прав з етапу нормативності у впорядкованість суспільних відносин. Шлях від об’єктивного до суб’єктивного. Правовідношення відмирає, воно трансформується (більше впливу набувають регулятивні норми).

Стадії процесу регулювання:

утворення норм – регламентація правових відносин (визначення правового режиму);

виникнення суб’єктивних прав та обов’язків;

реалізація цих прав та обов’язків, втілення їх у конкретну фактичну поведінку учасників суспільних відносин;

застосування права (спеціальні суб’єкти) – фізична особа не може застосовувати норму, вона може лише виконувати застосування у примусовому порядку, на відміну від норм моралі.

Елементи механізму:

норми права;

конкретні правовідносини;

акти реалізації прав та обов’язків;

акти застосування прав.

В нормі права завжди закладається модель належної поведінки.

Правовідношення – головний засіб, за допомогою якого визначається хто і як буде виконувати норму права. Саме у правовідношенні загальна модель, яка вже конкретизується через суб’єктивні права і обов’язки відповідних суб’єктів.

Норма права не має конкретного адресата, а у правовідношенні є конкретні суб’єкти.

Акти реалізації – фактична поведінка суб’єктів.

Акти застосування права – відповідні владні розпорядження компетентних органів, які гарантують і забезпечують виконання норм права.

Функції права через механізм:

регулятивна (стадія застосування може і не настати);

охоронна (не застосовує право).

Механізм цивільно-правового регулювання:

особливість предмету цивільно-правового регулювання;

метод цивільно-правового регулювання.

Елементи цивільно-правового механізму:

норми;

правовідносини;

юридичні факти;

основні заходи примусу.

Цивільно-правові норми в механізмі цивільно-правового регулювання

Норми:

їх дозвільна спрямованість – дозволи, а не заборони (як виняток);

диспозитивність (ст.6 була написана уже після написання всієї глави. ст.6 застосовується лише до договірних відносин.

За рахунок наявності імперативних норм має забезпечувати максимум правової визначеності.

Особливості цивільно-правових відносин. Класифікація правовідносин:

загальне (і конкретне) правовідношення – такий вид правового зв’язку між суб’єктами, за допомогою яких встановлюються загальна можливість суб’єктів правовідношення (правоздатність і дієздатність). Запис події та дії – державний реєстр юридичних осіб;

особисті немайнові і майнові;

абсолютні і відносні за структурою правових зв’язків;

регулятивні та охороню вальні.

Особливості структури правовідносин, особливості прав та обов’язків, їх симетричність.

Конкретні правовідносини – власні, особисті немайнові, творчі і т.д.

Цивільно-правові відносини поділяються на майнові і особисті немайнові.

За методом дихотомії (подвійного поділу) цивільні правовідносини поділяються на абсолютні і відносні.

Абсолютні: право в управомоченої особи, а обов’язок в усіх інших осіб. Це, наприклад, особисті немайнові правовідносини (право реалізується через активну поведінку), правовідношення власності та інших речових прав, відносини авторства.

Відносні правовідносини: вся увага зосереджена на боржнику як зобов’язаній особі, яка повинна вчинити певні дії; кредитор у цих відносинах є пасивним. У цих відносинах завжди визначений суб’єктний склад. Вимоги кредитор адресує конкретній особі – боржнику.

Цивільно-правові відносини за функцією поділяються на регулятивні і охоронні. Більшість цивільно-правових відносин мають регулятивний характер (наприклад, всі договірні відносини). У разі порушення, як правило абсолютних прав, їх відновлення відбувається за допомогою охоронюваних правовідносин (компенсація і т.д.). Порушення прав у відносних правовідносинах не тягнуть виникнення особливих охоронюваних відносин, відповідальність передбачається і реалізується в межах самого регулятивного правовідношення. У позадоговірних зобов’язаннях охоронюване правовідношення у вигляді права на відшкодування виникає з моменту вчинення порушення.

Механізм цивільно-правового регулювання зумовлений особливістю норм.

Цивільні правовідносини як спосіб реалізації цивільно-правових норм звертають особливу увагу на юридичні факти.

Юридичні факти – правочини, адже цивільне право регулює як правило нормальне життя, яке не порушує загальних засад функціонування суспільства.

Юридичні факти поділяються на:

дії;

події;

Лише цивільне право пов’язує виникнення правовідносин з подіями (народження, смерть, форс мажорні обставини і т.д.).

Переважну більшість все ж складають юридичні факти, які мають вольовий характер – дії. Дії поділяються на:

правомірні;

неправомірні – делікти.

Правомірні дії є основою і за метою поділяються на:

цілеспрямовані (юридичні акти);

нецілеспрямовані (юридичні вчинки).

Юридичні вчинки: створення об’єктів інтелектуальної власності.

Вчинків значно менше від актів. Серед юридичних актів правочин посідає провідне місце.

Юридичні акти – рушійна сила, яка запускає цивільні правовідношення.

Законодавець надає особливе значення правовій нормі, порівняно з іншими соціальними нормами. Законодавець передбачає примусове виконання правових норм.

Примусові заходи в механізмі цивільно-правового регулювання важливі і необхідні, і мають свої особливості.

Цивільне право – приватне право, але має також свої публічні фрагменти. Публічно-правові норми реалізуються в цивільному праві через заходи примусу, зокрема, виходячи з того, що вони використовуються судом.

Особливості реалізації цивільних прав та обов’язків

Особливості:

заходи відповідності мають майновий характер;

санкції встановлюються на користь потерпілої особи;

хоча це заходи примусу, застосовуються вони виключно з ініціативи потерпілої сторони;

хоча вони застосовуються публічним органом – судом, але встановлюватися вони можуть не лише законом, а й договором.

Отже, публічність дозволяє гарантувати публічно-правові права учасникам цивільного обороту.

Цивільне право більше тяжіє до диспозитивності, але механізм водночас, залишається механізмом правового регулювання і таким, що забезпечує реалізацію саме правових норм, має на меті встановлення адекватного порядку в приватноправовій сфері. Держава в цьому процесі правового регулювання відіграє мінімально потрібну роль (встановлює заходи примусу і забезпечує їх і т.д.).

Ефективність цивільно-правового регулювання

Ефективність цивільно-правового регулювання визначається, коли дають відповідь на питання:

чи діє норма, встановлена законодавством, чи використовують її, чи не є вона мертвою? (соціологічне дослідження);

якщо норма застосовується, то наскільки вагомими є порушення цієї норми. Слід проаналізувати, чому мають місце порушення цієї норми, чим вони обумовлені, наскільки адекватними є заходи примусового впливу і чи попередять вони в майбутньому порушення правових норм. Слід досліджувати судову практику.