Автор: admin

ЛЮДИ И СОБЫТИЯ СМУТНОГО ВРЕМЕНИ

ЦАРЬ БОРИС ФЁДОРОВИЧ ГОДУНОВ И САМОЗВАНЕЦ

В Роковую ночь с 17 на 18 марта 1584 г. в своих кремлёвских покоях, изнемогая от страшной боли, уже целый год железными тисками сковывавшей позвоночник, умирал всесильный царь Иван Васильевич Грозный… Последние дни его были отягощены не только физическими страданиями, но и мучительными размышлениями о своём преемнике. Выбор у царя был невелик. После трагической смерти старшего сына Ивана, собственноручно убитого им в порыве необузданного гнева, наследовать престол могли его второй сын царевич Фёдор или младший сын царевич Дмитрий. Однако личность первого заставляла серьёзно сомневаться в его способностях управлять государством. Последний же находился ещё в младенческом возрасте.
Воспитанный в мрачной атмосфере Александровской слободы, постоянно подвергавшийся издевательствам отца, безвольный царевич Фёдор не отличался ни задатками государственного мужа, ни подобающим для этого отменным здоровьем. С детства он был «слаб в ногах» — болел водянкой. На лице его нередко блуждала повергавшая всех в растерянность бессмысленная улыбка.
Основными занятиями царевича были долгие истовые молитвы в уединении, посещение монастырей и совершение разного рода церковных обрядов. Хорошо зная характер сына. Грозный назначил ему в помощь для управления государством регентский совет из числа наиболее влиятельных представителей знати того времени.
Сразу же после церемонии венчания на царство не обладавшего политической силой нового монарха, состоявшейся 31 мая 1584 г., в его окружении развернулась борьба за влияние на царя. На волне этих дворцовых интриг, сопровождавшихся коварными заговорами и кровавыми стычками, одним из первых по степени влияния в Кремле оказался близкий родственник нового царя —
Борис Годунов. Годуновы вели свою родословную от исконных костромских бояр, издревле служивших московским князьям, но не входивших в число высшей знати
Московского государства.
Восхождение Бориса Годунова началось после того, как он, будучи мало кому известным и незнатным дворянином, вступил в опричнину и сблизился с любимцем Ивана Грозного — Малютой Скуратовым. При покровительстве последнего он получил придворные чины сначала «стряпчего» при самом царе, а затем и «постельничего» у Грозного. Дружеские отношения с Малютой обеспечили ему прекрасную партию: вскоре Борис женился на дочери главного царского опричника. Несколько позже царевич Фёдор выбрал сестру Годунова
Ирину своей невестой. Это только упрочило положение зятя Скуратова при дворе и гарантировало ему получение боярского чина.
И вот теперь царь Фёдор жаловал своего шурина: Годунов стал ближним боярином, наместником Казанского и Астраханского царств, получил большие земельные владения, исключительные права на взимание различных казённых сборов. Постепенно росло и укреплялось влияние Годунова на политику государства. Это многим не нравилось, особенно представителям известнейших аристократических фамилий — князьям Мстиславским и боярам Шуйским. В развернувшейся между ними и Борисом схватке не на жизнь, а на смерть последний сумел одержать верх. К 1598 г. все его наиболее серьёзные противники были либо уничтожены, либо пострижены в монахи, что было равнозначно политической смерти.
Однако угроза для единоличной власти царского шурина хотя и отступила, но продолжала существовать в лице царевича Дмитрия. Родившийся за два года до смерти Ивана Грозного, малолетний царевич с матерью Марией Нагой, ближайшими родственниками и свитой в 1584 г. был выслан в завещанный отцом удел — город Углич. Там он пребывал под неусыпным наблюдением московских властей. Общий надзор за сановной семьёй осуществлял дьяк Михаиле
Битяговский, соглядатай Бориса, приставленный к угличскому двору в качестве главного казначея, который ведал деньгами, выделявшимися на содержание царевича.
Современники, знавшие малолетнего наследника, отмечали в нём те же черты характера, которые были присущи его покойному отцу. Так, Дмитрий любил смотреть, как резали домашний скот, и сам иногда потехи ради забавлялся тем, что до смерти забивал палкой бродячих собак. Кроме того, царевич страдал падучей (эпилепсией). Приступы, во время которых он падал на пол без сознания и бился в судорогах, повторялись со зловещей регулярностью.
Были и другие симптомы душевного расстройства.
Однако история не дала возможности развиться его садистским наклонностям.
При невыясненных обстоятельствах царевич Дмитрий погиб во дворе своей угличской резиденции 15 мая 1591 г. Как только скорбная весть, о кончине наследника престола достигла столицы, в Углич была спешно направлена следственная группа под началом боярина Василия Ивановича Шуйского.
Проведённое расследование вскрыло следующую картину происшествия.
В тот день в 6 часов пополудни царица с сыном возвратились из церкви. Пока готовилось застолье, мамка (т.е. нянька) царевича боярыня Василиса Волохова позвала Дмитрия гулять, благо во дворе дети играли в «тычку». Она взяла
Дмитрия за руку и собственноручно вывела его во двор.
Что происходило дальше, доподлинно неизвестно. Факт заключается в том, что
Дмитрий был убит или же погиб вследствие трагической случайности на глазах у Василисы Волоховой. Ударили в набат. Выбежавшая из сеней царица увидела окровавленного мальчика. Когда народ сбежался к княжескому двору, царица билась в истерике над ещё не остывшим телом сына. Мария указывала на стоявших поблизости сына дьяка Михаилы Битяговского — Даниила, племянника
Битяговского — Никиту Качалова и сына Василисы Волоховой — Осипа Волохова как на убийц Дмитрия. Появившийся в этот момент Михайло Битяговский пытался как-то совладать с ситуацией, разогнать толпу, унять звонаря, продолжавшего бить в набат. Однако всё оказалось тщетно. Народ принялся ловить убийц.
Последние попробовали скрыться, но это только усилило ярость толпы. Все они были пойманы и убиты.
Таким образом, прибывшие московские следователи не имели возможности допрашивать самих обвиняемых, довольствуясь лишь показаниями непосредственных свидетелей обвинения. Те дали несколько иные показания: почти единодушно они повторяли слово в слово то, что сообщил главный свидетель по делу, игравший с царевичем в «тычку» Петрушка Колобов:
«…Играл-де царевич в тычку ножичком на заднем дворе, и пришла на него болезнь, падучий недуг, и набросился он на нож».
Эти показания и легли в основу выводов следственной комиссии, квалифицировавшей происшедшее как несчастный случай. Однако такой вывод убедил отнюдь не всех. В народе стали поговаривать о политическом убийстве.
Тень руководителя и организатора заговора легла по сути на единственное, как казалось, заинтересованное в таком исходе событий лицо — царского шурина.
В довершение всего в 1598 г. безвременно ушёл из жизни, не оставив наследника, царь Фёдор Иванович. Разразился династический кризис. Чтобы как- то преодолеть его, многие потребовали венчать на царство царицу Ирину.
Однако она неожиданно для всех постриглась в монахини. Тогда-то патриарх
Иов высказал мысль о венчании на царство Бориса Годунова. Поначалу Борис наотрез отказался от этой идеи. Иов продолжал упорствовать и даже предложил собрать Земский собор для утверждения своего предложения авторитетом «всей земли». Но и добившись требуемого постановления Земского собора, патриарх не смог убедить Годунова взойти на престол. Лишь угрозы отлучить его от церкви заставили Бориса изменить своё решение. 21 февраля 1598 г. после организованного патриархом в этих целях крестного хода Годунов сделал выбор.
По случаю его восшествия на престол в столице были проведены большие празднества, объявлена всеобщая амнистия. Вдовы, сироты, нищие получили от царя щедрую милостыню. На некоторое время были прекращены все казни. Однако не многие были удовлетворены правлением нового государя. Да и в народе
Годунов не получил широкой поддержки. Защищая интересы дворян-помещиков,
Борис издал непопулярные указы о прикреплении крестьян к земле. Все попытки сделать это на помещичьих землях вызывали отпор. Крестьяне целыми сёлами покидали обжитые места и уходили в дальние земли Поволжья и Восточной
Сибири.
В дополнение ко всем бедам в Центральной России 1602 и 1603 гг. выдались очень неурожайными. Хлеб из-за поздних заморозков вымерз на корню. Страна наполнилась толпами голодных и нищих. И несмотря на то что Борис открыл государственные закрома и раздавал деньги на пропитание нуждающимся, напряжение в обществе росло. В народе сложилось убеждение, что «Борис-де несчастен в царстве…».
И вот в этот напряжённый момент, как раз в начале 1604 г., на русско- шведской границе было перехвачено письмо одного иноземца из Нарвы, где чёрным по белому было написано, что будто бы сын Ивана Грозного Дмитрий не был убит в 1591 г., а счастливо спасся, сейчас находится у казаков и скоро собирается в Москву с большим войском.
Согласно первым свидетельствам о Лжедмитрии I, этот человек на рубеже
XVI—XVII вв. появился в Киеве в монашеском одеянии. Далее след будущего самозванца обнаруживается в городе Гоще на Волыни. Там жили тогда известные деятели польской духовной оппозиции — отец и сын Гойские. Оба были приверженцами так называемой арианской секты и всемерно распространяли основные положения этого учения. В этих целях они содержали в Гоще две духовные школы. Тут и провёл будущий самозванец три года перед тем, как попасть в свиту богатого польского магната Адама Вишневецкого.
Тогда-то и возникли слухи о том, что скромный молодой человек из свиты вельможного польского пана — это сам счастливо спасшийся русский царевич.
После того как такая сногсшибательная новость стала известна князю Адаму, он поделился ею со своим братом князем Константином Вишневецким, и уже вдвоём они повезли самозванца в дом к тестю последнего, сандомирскому воеводе пану Юрию Мнишку. В доме Мнишка Лжедмитрию были оказаны поистине царские почести, а весть об этом событии полетела дальше и вскоре достигла столицы Речи Посполитой — Кракова.
Пребывавший в то время на польском престоле король Сигизмунд III был ярым поборником католической церкви и находился под влиянием иезуитов. Они-то и убедили короля, что благодаря появлению самозванца король может сыграть решающую роль в утверждении католицизма в православной России. Король повелел привезти молодого человека в столицу.
В конце марта 1604 г. самозванец был доставлен в Краков, и иезуиты занялись им вплотную. В конце концов Лжедмитрий после длительного общения с ними согласился принять католическое причастие и обещал в случае достижения русского трона разрешить строительство костёлов в России, а позже обратить всю страну в католическую веру. Одновременно с этим за оказанную помощь самозванец дал Сигизмунду слово подарить ему Смоленск и новгород-северские земли. Те же территории были им обещаны и пану Мнишку, дочери которого,
Марине, молодой человек сделал официальное предложение. Юрий Мнишек в связи с этим взял с самозваного царевича не только обязательство жениться на
Марине и отдать ей во владение новгородские и псковские земли, но и оплатить его, Мнишка, собственные старые долги и поездку свадебного кортежа до Москвы.
Ещё ранее, когда слух о появлении самозванца лишь достиг Москвы, царское правительство провело собственное расследование, чтобы установить его личность. Согласно выводам этого расследования, самозванцем был не кто иной, как беглый монах Чудова монастыря Григорий (в миру — Юрий) Отрепьев.
Вот вкратце история этого человека. Он происходил из обедневшего дворянского рода. Предки Юрия приехали в Россию из Литвы. Отец его, Богдан
Отрепьев, находился на государевой военной службе, дослужился до чина стрелецкого сотника и впоследствии нелепо погиб в пьяной драке в Москве, в
Немецкой слободе. Поэтому Юрий с малолетства воспитывался матерью. Позже он отправился в Москву, где попал на подворье бояр Романовых. После того как один за другим все представители этого рода по мужской линии попали в опалу, Юрий постригся в монахи под именем Григория. Приняв постриг, он стал скитаться по разным монастырям и пустыням. В конце концов Отрепьев опять оказался в столице, в стенах Чудова монастыря.
Здесь его заприметил сам патриарх Иов. Он взял Григория к себе для книжного дела и даже посвятил чернеца (т.е. монаха) в дьяконы. Добившись расположения патриарха, Отрепьев получил доступ в царский дворец и был в курсе всех придворных сплетен и интриг. В 1602 г. он тайно бежал за рубеж.
Следы его теряются где-то на русско-польской границе… И появляется самозванец. Вряд ли возможно доказать, что он и беглый дьякон Чудова монастыря — одно и то же лицо.
Тем не менее на сегодня именно это предположение и является наиболее научно аргументированным. Однако помимо этого в разное время разные историки в самозванце видели то поляка или литовца по происхождению, чуть ли не сына польского короля, специально подготовленного иезуитами; то неизвестного русского, засланного для этой роли самими боярами, чтобы сместить Бориса Годунова; то истинного представителя великокняжеской династии Рюриковичей («счастливо спасшегося» царевича Дмитрия).

ЛЖЕДМИТРИЙ I

В августе 1604 г. войска Лжедмитрия, состоящие из польских наёмников, перешли русско-польскую границу. Повсюду к ним присоединялись недовольные правлением Бориса Годунова. 18 октября без боя сдался Моравск. 26 октября перед самозванцем открыл ворота Чернигов. 11 ноября войска самозванца осадили Новгород-Северский. Здесь Лжедмитрия постигла первая военная неудача. Предпринятый им штурм города встретил стойкое сопротивление осаждённых.
А тем временем на выручку осаждённым спешила правительственная армия из
Брянска.
Решительное сражение произошло 21 января 1605 г. недалеко от города Севска.
Армия самозванца была наголову разбита. Уверившись в своей полной победе, царские воеводы занялись карательными операциями, полагая, что Лжедмитрий был убит в сражении. Такая беспечность воевод позволила самозванцу беспрепятственно добраться до Путивля. Узнав, что его противник жив, Борис
Годунов приказал своим военачальникам продолжить преследование самозванца.
Армии Василия Шуйского и Фёдора Шереметева соединились под Кромами и приступили к осаде города.
В это время сам царь Борис разительно переменился. Обычно активный и деятельно участвовавший в управлении страной, он всё более и более отходил от дел. Всё чаще давала о себе знать его застарелая болезнь — подагра. Мало того, окружающие стали замечать ранее несвойственную ему раздражительность и мнительность. Всё больше времени царь посвящал молитвам, во дворце появились ведуньи и предсказатели, которых царь расспрашивал о своём ближайшем будущем и будущем своей семьи.
13 апреля 1605 г. Борис Годунов умер при невыясненных обстоятельствах у себя во дворце в Кремле. После присутствия на дипломатическом обеде с иноземными послами в Золотой палате Борис поднялся на балкон в верхних покоях своего дворца. Здесь его и настиг, по официальной версии, апоплексический удар. Кровь хлынула изо рта, носа и ушей. Прибежавшие лекари уже ничем не смогли помочь ему. Царь успел лишь благословить на царство своего сына Фёдора.
Присяга новому царю прошла в Москве без особых осложнений. Для принятия аналогичной присяги в войсках туда был послан воевода Пётр Басманов.
Появившись в действующей армии под Кромами, он переметнулся в лагерь образовавшейся там оппозиции. Как только это произошло, заговорщики подняли мятеж. По их сигналу осаждённые в городе казаки, поддерживавшие самозванца, совершили дерзкую вылазку и ударили по лагерю правительственных сил. В возникшей панике оставшиеся верными семейству Годуновых части не смогли организовать отпор мятежникам, и военный лагерь осаждающих перестал существовать.
Самозванец же вновь начал поход на Москву. Впереди себя он высылал гонцов с письмами, в которых призывал народ поддержать его. Напряжение в столице продолжало нарастать. Годуновы готовились к отпору Лжедмитрию. 1 июня 1605 г. в подмосковное село Красное прибыли посланники самозванца Гаврила Пушкин и Наум Плещеев. Они и спровоцировали давно зревший мятеж. Вооружившись, жители села двинулись к столице, смяли крепостную стражу и, проникнув в
Китай-город, заняли Красную площадь. Здесь Гаврила Пушкин с Лобного места принародно зачитал «прелестные грамоты», в которых Лжедмитрий обещал свои милости всем жителям столицы. Посланные на разгон толпы стрельцы не смогли справиться с этой задачей. Возбуждённая толпа ринулась в Кремль. Фёдор был низложен и вместе с матерью посажен под домашний арест, а впоследствии задушен.
20 июня этого же года самозванец торжественно въехал в столицу. Москва встречала его колокольным звоном. Для того чтобы убедить москвичей в том, что он тот, за кого себя выдаёт, Лжедмитрий встретился с инокиней Марфой (в миру Марией Нагой, последней женой Ивана Грозного и матерью царевича
Дмитрия). Бывшая царица признала в нём своего сына и обошлась с ним ласково. Вскоре после этого состоялось венчание его на царство.
Поведение нового царя в период его краткого одиннадцатимесячного правления со всей очевидностью свидетельствует против того портрета лукавого чернеца
Григория Отрепьева, который был нарисован пропагандой Бориса Годунова.
После традиционной в подобных случаях раздачи милостей своим сторонникам и возвращения утраченных почестей тем, кто был в опале при прежнем режиме,
Лжедмитрий вскоре даровал прощение оставшимся в живых Годуновым и их приверженцам.
С самого начала царствования новый монарх энергично принялся за переустройство своего государства. Прежде всего он стал бороться с мздоимством чиновников: под страхом смерти запретил им брать взятки, одновременно повысив должностные оклады. Каждый день царь присутствовал на заседаниях Боярской думы и деятельно участвовал в её работе, чем поражал даже видавших виды думных дьяков. Два раза в неделю, по средам и субботам, он лично принимал челобитные, и все могли беспрепятственно объясняться с ним по своим делам.
Нарушив вековой русский обычай послеобеденного отдыха, царь часто прогуливался по московским улицам, заходил в лавки ремесленников, разговаривал с купцами и торговцами, что-то выспрашивал у мастеров. Как и прежние цари, он любил охоту. Однако в отличие от своих предшественников, обычно лишь участвовавших в общей травле зверя, он лично ходил с рогатиной на медведя и удивлял подданных своей ловкостью.
В своих беседах с боярами Лжедмитрий не уставал говорить о том, что нужно дать народу образование, убеждал их путешествовать по Европе и посылать своих детей за границу для обучения. Он даже высказывал желание открыть в
Москве университет. Часто в таких беседах царь сводил лицом к лицу католических и православных священнослужителей и вовлекал их в свободные диспуты.
Почти через год в Москву прибыла Марина Мнишек в сопровождении своего отца, воеводы Юрия Мнишка, и отряда из 2 тыс. польских шляхтичей.
8 мая 1606 г. она была предварительно коронована, а затем совершилось бракосочетание. 15 мая, в самый разгар свадебных торжеств, какие-то люди донесли Басманову, что в Москве зреет заговор. Тот сразу же доложил об этом царю. Однако Лжедмитрий не придал этому сообщению должного внимания. Эта беспечность ему дорого стоила.

ПРАВЛЕНИЕ ВАСИЛИЯ ШУЙСКОГО

Бояре-заговорщики во главе с Василием Шуйским в ночь с 16 на 17 мая 1606 г. тайно выпустили из московских тюрем всех уголовников и раздали им оружие. На рассвете тревожно зазвонили московские колокола. Народ хлынул на
Красную площадь, где в полном боевом вооружении уже ждали бояре. Они послали толпу на расправу с поляками, расквартированными в городе. Шуйский с ближайшими помощниками направился в Кремль. В поднявшейся суматохе стража не смогла оказать серьёзного сопротивления, и заговорщики проникли в царские покои. Самозванец пытался бежать, но был схвачен и зарублен мечами.
Когда с самозванцем было покончено, «народ» на Красной площади выкликнул царём Василия Шуйского. 1 июня 1606 г. Василий венчался на царство, а 3 июня в Москву были спешно перевезены из Углича и выставлены на всеобщее обозрение в Архангельском соборе мощи царевича Дмитрия. Он был канонизирован как новый русский святой, дабы положить конец череде его
«воскрешений».
Однако все эти меры не внесли успокоения в общество. Мало того, спустя два месяца на юге разнёсся слух, что Дмитрий вовсе не погиб в Москве. Хотя самого Дмитрия никто не видел, вскоре вся Северская земля, Белгород, Елец,
Оскол провозгласили Дмитрия царём. Ратные люди, собранные под Ельцом, отказывались подчиняться Шуйскому. На юго-западе даже появился некий человек, заявивший, что он — воевода Дмитрия, посланный им для организации нового войска. Казака этого звали Иван Болотников.
Центром нового похода на Москву стал Путивль. Именно оттуда в июле 1606 г. отряды Болотникова направились к Москве. Ряды восставших против Шуйского ширились, и восстание охватывало всё большую территорию. За один месяц восстание охватило почти все города Курско-Орловского края. Оно начинало приобретать масштабы народной войны. В армии повстанцев были казаки, крестьяне и дворянские отряды.
Остановить продвижение восставших к Москве удалось с большим трудом.
Болотников отступил к Туле и обосновался там. Сам царь Василий Шуйский во главе огромной армии направился к Туле, чтобы покончить с восставшими.
Взять город штурмом не удалось. Тульский кремль, где обосновались повстанцы, был блокирован. Чтобы принудить восставших к сдаче, Шуйский велел перегородить плотиной протекающую в городе речку Упу, которая, разлившись, его затопила. Наконец, израсходовав все имевшиеся в городе резервы продовольствия, осаждённые согласились сдаться. Когда правительственные войска взяли город. Болотников и другие руководители движения были схвачены. Самого «царского воеводу» сослали в Каргополь, ослепили и утопили.
Не успели ещё отгреметь последние залпы этой кампании, как некто, личность которого до сих пор остаётся неустановленной, летом 1607 г. в городе Стародубе объявил себя новым Дмитрием, вторично спасшимся от рук наёмных убийц. В истории этот человек получил имя Лжедмитрия II. Вокруг него не замедлило собраться новое разношёрстное воинство искателей приключений. Здесь были польско-литовские отряды, пришедшие в Россию ещё с первым самозванцем, беглые крестьяне и холопы, стрельцы и казаки во главе с атаманом Иваном Заруцким.
К весне 1608 г. Северская земля снова присягнула очередному самозванцу.
Укрепившись и почувствовав силу, вновь «воскресший» Дмитрий двинул свою армию на Москву. Спешно собранная для отпора войску нового самозванца московская рать во главе с братом царя Дмитрием Ивановичем Шуйским была наголову разбита в сражении под Волховом. В начале июня того же года
Лжедмитрий II уже стоял под стенами столицы. Однако Москву он захватить не смог и закрепился со своими отрядами в подмосковном селе Тушине, почему и получил в истории прозвище «Тушинский вор».
Все попытки Василия Шуйского разгромить Тушинский лагерь успеха не имели.
Наоборот, на некоторое время Тушино превратилось в подобие второй столицы государства. Здесь были: свой царь — Лжедмитрий II, своя «Боярская дума», свой патриарх, своя армия. Убедившись в невозможности одолеть противника, московский царь обратился за помощью к шведскому королю. Тот охотно согласился предоставить в распоряжение Василия Шуйского 5-тысячный экспедиционный корпус в обмен на уступку Швеции Россией города Корела с уездом.
Шведы прибыли в Новгород весной 1609 г. и совместно с русскими войсками начали успешно освобождать земли, захваченные «тушинцами». Численность шведов втрое превышала предусмотренную по договору. Польский король — а
Польша находилась в состоянии войны со Швецией — усмотрел в приглашении шведов в Россию недопустимое усиление своего врага и сам с многотысячной армией вторгся в русские пределы.
Польские войска не смогли взять Смоленск и, осадив его и оставив далеко позади себя, стремительно приближались к Москве. 40-тысячное московское войско, возглавляемое всё тем же Дмитрием Шуйским, братом царя, и усиленное шведами, было наголову разбито у села Клушино между Вязьмой и Можайском.
По стране продолжали рыскать и отряды Лжедмитрия П. Всё это окончательно решило судьбу боярского царя Василия Шуйского. 17 июля 1610 г. он был низложен, выдан польскому королю в качестве заложника и умер в плену.
Страной стала править Боярская дума, состоявшая тогда из семи человек и потому получившая в народе ёмкое название «Семибоярщина», или «Семибоярская дума».
Новые правители России больше опасались возмущения собственного народа, нежели поражения от иностранного неприятеля. Поэтому они ночью 21 сентября
1610 г. тайно впустили поляков в Кремль и согласились венчать на русский престол польского королевича Владислава. Однако жадный и недальновидный польский монарх Сигизмунд III отказался подписать такое соглашение, рассудив, что для его сына быть царём России — это слишком много. Война продолжалась…

В отличие от московских бояр русский народ упорно сопротивлялся захватчикам. Героическую оборону держали защитники осаждённого Смоленска.
Полякам удалось захватить его ценой огромных потерь и неимоверных усилий лишь спустя два года после начала осады. Обличал предательство московских властей сам престарелый патриарх Гермоген. Его речи пробуждали в людях патриотические чувства, звали к борьбе. Было создано Первое земское ополчение. Однако его попытки освободить Москву от поляков не увенчались успехом.

ЗЕМСКОЕ ОПОЛЧЕНИЕ МИНИНА И ПОЖАРСКОГО. ОСВОБОЖДЕНИЕ МОСКВЫ ОТ ПОЛЯКОВ.
В Нижнем Новгороде возникло народное движение, направленное на освобождение русской земли от интервентов. Возглавил его нижегородский земский староста, купец Кузьма Минин, получивший впоследствии всенародную известность как
«выборный от всея земли человек». Не раз выступая перед нижегородцами на площади перед съезжей избой в центре города, он призывал жителей подняться на борьбу с иноземными захватчиками за освобождение Российского государства, за православную веру, не жалеть жизни своей, а на содержание ратных людей отдать «всё злато и серебро и, если надо будет, продать имущество, заложить жён и детей своих». Призывы Минина были услышаны и получили поддержку. В городе начали собирать средства на создание нового ополчения. Размер налога на эти цели составил пятую часть всего имущества каждого горожанина.
Военной стороной движения руководил опытный воевода князь Дмитрий
Пожарский, который к тому времени залечивал раны, полученные в предыдущих боях, в своём родовом имении Мугрееве. Ко времени начала похода в феврале
1612 г. о своей поддержке движения заявили многие русские города и земли:
Дорогобуж, Вязьма, Коломна, Арзамас, Казань и др. Ратные люди из многих областей страны со своим вооружением и обозами вливались в состав ополчения.
В середине февраля 1612 г. передовой отряд ополчения направился в
Ярославль. В конце марта туда подошли и основные силы во главе с князем
Дмитрием Пожарским. Путь войска пролегал через города Юрьевец, Кинешму,
Кострому. Ополчение пробыло в Ярославле четыре месяца. За это время были сформированы руководящие органы движения, создан «Совет всей земли» и временные приказы (органы управления) при нём.
Когда земское войско подошло к Троице-Сергиевой лавре, его руководители впервые узнали о том, что на помощь засевшим в Москве польским войскам движется корпус под командованием гетмана Ходкевича. Было решено спешно продолжить марш ополчения к столице.
Передовые отряды ополченцев подошли к Москве немногим ранее поляков и расположились полукругом от Тверских до Пречистенских ворот. Первое столкновение между противниками произошло 22 августа близ Новодевичьего монастыря. В ходе этого боя полякам удалось переправиться через Москва- реку, и лишь вмешательство казацких сотен князя Трубецкого, стоявших под
Москвой ещё задолго до прихода Минина и Пожарского и выступивших на их стороне, спасло положение. Не ожидавшие флангового удара польские роты вынуждены были отступить за реку к Поклонной горе.
В ночь с 23 на 24 августа отряд из 500 человек, посланный Ходкевичем, под покровом темноты проник в осаждённый Кремль. Усиленные этим отрядом, засевшие там поляки совершили дерзкую вылазку из ворот Китай-города, переправились через реку и овладели позициями ополченцев близ церкви
Святого Георгия. В то же время Ходкевич двинул свои полки к Донскому монастырю, стараясь зайти в тыл ополченцев с незащищённой, юго-восточной стороны. Однако земская пехота остановила продвижение поляков. Завязался упорный бой, в котором колоссальные потери были с обеих сторон, но удача всё же сопутствовала полякам. Ополченцы вынуждены были отступить на левый берег Москва-реки. Польские роты начали преследование и также переправились на левый берег.
В этот момент Кузьма Минин снова обратился к казакам с просьбой помочь в отражении атаки. Казаки ринулись в бой и опрокинули боевые порядки наступавших поляков. Пока шло это сражение, Минин сам вместе с отборной дворянской дружиной переправился на другой берег Москва-реки и ударил в тыл польским войскам. В стане Ходкевича поднялась паника. Бросив весь обоз, артиллерию и провиант, гетман спешно отступил из русской столицы. В значительной степени это предрешило судьбу польского гарнизона в Кремле. 26 октября 1612 г., убедившись в своей обречённости, он капитулировал.
Земская рать со стороны Арбата торжественным маршем, с развёрнутыми знаменами, под шум ликующей толпы горожан проследовала на Красную площадь.
Там она соединилась с участвовавшими в освобождении столицы отрядами князя
Трубецкого. Войска сошлись возле Лобного места и через Спасские ворота вошли в Кремль. Москвичи праздновали победу.
А в 1613 г. на заседаниях Земского собора (одного из самых известных в истории России) был избран на царство представитель новой династии — Михаил
Романов. Таким образом окончание Смутного времени было закреплено в России юридически.
Смута была испытанием Московского государства на жизнестойкость.
Подточенное внутренними конфликтами, расшатанное натиском интервентов, оно чуть было не рухнуло, чуть было не распалось… Однако в этот критический момент русскому народу хватило сил и мудрости «собрать землю», вывести её из состояния всеобщей войны и хаоса, отстоять свою независимость и государственность. В результате войны Московское государство было унижено, ограблено, потеряло многие свои территории, в том числе Смоленск, но оно выстояло и показало тем самым свою небывалую, колоссальную внутреннюю прочность. И это явилось главным залогом его блестящего будущего.

Финансово-экономический факультет

РЕФЕРАТ

По дисциплине «Налоги и налогообложение»

на тему: «Налоговые реформы Петра Великого. Подушная система налогообложения»

Выполнила студентка

3 курса финансово-экономического факультета

заочного отделения

фамилия, имя, отчество

Преподаватель

_____________________

фамилия, имя, отчество

Москва

2010

Содержание

Введение

Преобразования Петра Великого

Налоговые реформы Петра Великого

Усиление налогового гнёта

Введение подушной подати

Реформа налоговой системы

Заключение

Список использованной литературы

Введение

В истории русского государства период, обычно именуемый Петровской эпохой, занимает особое место. В этот небольшой отрезок времени, охватывающий последние годы XVII — первую четверть XVIII столетия, свершились преобразования, носившие всеобъемлющий характер, затронувшие все сферы и оказавшие огромное влияние на развитие политической, экономической и культурной жизни страны. Они были подготовлены предшествующим развитием государства и особенно значительными сдвигами, прошедшими во второй половине XVII века.

Именно в XVII столетии начался новый период русской истории это было переходное время, характеризуемое прежде всего постепенным формированием нового общественного познания, время, тогда стало очевидным экономическое и культурное отставание русского государства от передовых стран Западной Европы и возникла острая необходимость преобразований. В результате энергичной и целеустремленной деятельности Петра I и его ближайших помощников было построено много промышленных предприятий, возникли новые отрасли производства (отметим особенно рост металлургической промышленности), расширилась внутренняя и внешняя торговля.

Преобразования в социально-экономической и идейно-политической жизни выступают одной из важнейших характеристик переживаемого ныне периода-периода реформ, ведущих к рынку, и правовым, налоговым, конституционным формам общественной жизни и государства. Предпосылками петровских реформ явились преобразования конца XVII века. Во второй половине этого столетия изменяется, становясь более централизованной, система государственного управления.

Но несмотря на то, что почти всем реформам Петра Великого предшествовали те или иные государственные начинания XVII в., они имели безусловно революционный характер.

Преобразования Петра Великого

Эпох Петра характеризуется постоянной нехваткой финансовых ресурсов из-за многочисленных войн, крупного строительства и пр. Для пополнения казны вводились все новые налоги (гербовый сбор, подушный налог с извозчиков и т.д.). Но в то же время был принят ряд мер для обеспечения справедливости налогообложения, была введена подушная подать.

В последней трети XVIII в Европе активно разрабатывались проблемы теории и практики налогообложения.

В 1770 г. министр финансов Франции Тэрре писал : «Я больше стараюсь добиться равенства в распределении налога, чем точной уплаты десятины» и, хотя Тэрре был вынужден вводить новые налоги (в связи с финансовым кризисом), он отдавал предпочтение косвенным налогом, которые дифференцировались исходя из того класса, к которому принадлежал предмет (товар первой необходимости, товар роскоши и т.д.).

В это же время в России прямые налоги в бюджет играли второстепенную роль по сравнению с косвенными ( где основную роль играли отчисления от казенной питейной продажи).

Создавалась теория налогообложения. Ее основоположником считается шотландский экономист и философ А. Смит.

В вышедшей в 1776 г. книге «Исследование о природе и причинах богатства народов» он сформулировал основные принципы налогообложения:

1)Принцип справедливости, утверждающий всеобщность обложения и равномерность распределения налога между гражданами соразмерно их доходам.

2)Принцип определенности, требующий , чтобы сумма, способ и время платежа были точно заранее известны плательщику.

3)Принцип удобности предполагает, что налог должен взиматься в такое время и таким способом, которые представляют наибольшие удобства для плательщика.

4)Принцип экономии, заключающийся в сокращении издержек взимания налога, в рационализации системы налогообложения.

Именно в конце XVIII в. закладывались основы современного государства, проводящего активную экономическую, в том числе финансовую и налоговую, политику. При Петре I были образованы 12 коллегий, из которых 4-е заведовали финансовыми вопросами. Екатерина II(1729-1796) преобразовала систему управления финансами, а 1802 г. манифестом Александра I «Об учреждении министерств» было создано Министерство Финансов и определена его роль.

На протяжении XIX в главным источником доходов оставались государственные прямые (главный налог — подушная подать и оброк) и косвенные (главный налог — акцизы) налоги. Отмена подушной подати началась с 1882 г. Кроме государственных прямых налогов существовали земские сборы, специальные государственные сборы и пошлины

В 80-х гг. XIX в. начало внедряться подоходное налогообложение. Был установлен налог на доходы с ценных бумаг и т.д.

В Петровскую эпоху происходит резкое разграничение страны на две зоны ведения феодального хозяйства — неурожайный Север, где феодалы переводили своих крестьян на денежный оброк, зачастую отпуская их в город и другие сельскохозяйственные местности на заработки, и плодородный Юг, где дворяне-землевладельцы стремились к расширению барщины.

Также усиливались государственные повинности крестьян. Их силами строились города, мануфактуры, мосты, дороги; проводились ежегодные рекрутские наборы, повышались старые денежные сборы и вводились новые. Главной целью политики Петра все время являлось получение как можно больших денежных и людских ресурсов для государственных нужд.

Были проведены две переписи — в 1710 и 1718 гг. По переписи 1718 г. единицей обложения становилась «душа» мужского пола, вне зависимости от возраста, с которой взималась подушная подать в размере 70 копеек в год.

Это упорядочило податную политику и резко подняло доходы государства.

Налоговая реформа Петра Великого

Для покрытия дополнительных расходов Петр Великий ввел чрезвычайные налоги: деньги драгунские, рекрутские, корабельные, подать на покупку драгунских лошадей. Вводятся прибыльщики — чиновники, которые должны «сидеть и чинить государю прибыли», придумывать новые виды податей. По инициативе прибыльщиков были введены: подушная подать, гербовый сбор, налоги с постоялых дворов, налоги с пеней, налоги с плавных судов, налоги с арбузов, налоги с орехов, налоги с продажи съестного, налоги с найма домов, ледокольный налог и др.

В ходе реформы подворное налогообложение было заменено подушной податью, введены новые виды налогообложения — горная подать, гербовые сборы, пробирная пошлина, знаменитый налог на бороды. Реформирована организационная система сбора налогов: финансовые приказы заменены финансовыми коллегиями. Были заложены основы системы местного самоуправления и местных налогов и сборов. Широкое развитие получила система взимания налогов через откупщиков.

Подушная подать представляла собой вид прямого личного налогообложения, взимаемого с «души» (кроме привилегированных сословий) в размерах, не зависящих от величины дохода и имущества. Объектом налогообложения становится не двор, а ревизская (мужская) душа.

Податная реформа Петра I стала важным событием в истории России XVIII в., оказавшим значительное влияние па развитие страны. Останавливаясь на финансовом значении реформы, необходимо подчеркнуть, что, с одной стороны, она явилась естественным продолжением фискальной политики самодержавия предшествующей поры. В основе этой политики лежал принцип усиления тяжести налогообложения путем увеличения числа и объема налогов, расширения контингента налогоплателыциков. Следствием преемственности фискальной политики при осуществлении реформы и было увеличение (хотя и не столь значительное, как считали некоторые исследователи) тяжести обложения и вовлечения в тягло новых групп населения.

С другой стороны, податная реформа стала новым этапом финансовой истории страны. В результате ее осуществления произошло существенное изменение всей системы прямых налогов. Важнейшей чертой нового налогообложения явилось то, что был введен единый денежный налог — подушная подать, заменивший десятки мелких подворных сборов и повинностей. Подушная подать в размере 70 коп. взималась на протяжении более семи десятилетии.

Появление постоянного, прямого налога позволило стабилизировать и унифицировать финансы в целом, ибо теперь правительство в своих расчетах могло опираться на более реальные нежели прежде бюджетные данные. Это в свою очередь позволило обеспечить постоянными средствами нужды регулярной армии, значительная часть которых в годы Северной воины удовлетворялась путем взимания экстраординарных налогов и контрибуции. Унификация налогообложения в ходе реформы коснулась не только корпуса налогов и повинностей, а также единицы обложения, но и системы сбора налогов. Сбор был изъят из ведения местных властей и передан в руки земских комиссаров — выборных от помещиков, чьи крестьяне являлись плательщиками, а также полковых командиров. Несомненно, это преобразование в сочетании с размещением полков в уездах, откуда они получали средства на свое содержание делало налоговую систему более гибкой, оперативной, сокращало путь денег из карманов плательщиков в полковые кассы.

Податная реформа позволила расширить сферу действия налогообложения путем привлечения к несению налогов значительно большего, чем прежде, числа потенциальных плательщиков. Это было достигнуто не только за счет включения в тягло новых групп населения, но преимущественно за счет изменения единицы обложения. Двор как единица подворного обложения теперь не играл никакой роли в системе налогообложения. Плательщики, практиковавшие на протяжении ряда лет различные способы утайки дворов, подверглись в ходе реформы своеобразному фискальному «налету» и попали в подушное тягло. Весь порядок проведения податной реформы был направлен на максимальный охват тяглом населения. Ocoбенно это относится к организации свидетельства душ, осуществленного военными ревизорами, главнейшей целью которых было выявление утайки душ в целом податная реформа стала невиданной по масштабам и строгости проверкой всего наличного населения страны. Именно здесь финансовый и социальный аспекты реформы соприкоснулись. Реализация принципов налогообложения являлась во многом реализацией принципов социальной политики. Социально-классовый аспект податной реформы наиболее отчетливо проявился в деятельности ревизоров по свидетельству населения и в законодательстве, регламентировавшем эту деятельность. Жестокое преследование беглых и их держателей, освобождение дворянства от податных обязанностей, поголовное превращение почта всех категорий населения в плательщиков подушной подати и многие другие шаги правительства Петра — все это ярко характеризует классовый характер податной реформы, организаторы которой наряду с интересами государства заботились об интересах господствующего класса.

Уточнение податного статуса каждой категории населения, осуществленное в ходе реформы, стало решающим фактором в определении их места в сословной структуре тогдашнего общества. Это вело к прикреплению налогоплательщиков к тяглу. В свою очередь прикрепление к тяглу и контроль за отправлением плательщиками повинностей стали основой для введения в стране жесткого полицейского режима. Он характеризуется установлением системы паспортов и созданием разветвленной сети контроля за передвижением населения. В целом социальные мероприятия, осуществленные в ходе податной реформы, были направлены на укрепление господствующего строя, консервацию тех отношений, которые обеспечивали незыблемость власти абсолютистской монархии и дворянства на протяжении длительного периода. Все это и обусловило сохранение подушной системы Петра в течение полутора веков после смерти ее создателя.

Усиление налогового гнёта

Расходы продолжали расти. Поэтому Пётр прибегнул к обложению налогами всех статей хозяйственной жизни, какие только возможно было обложить. Для этого в 1705 году было учреждено новое ведомство – Ингермандландская канцелярия во главе с А.Д. Меншиковым. В результате появились налоги на частную рыбную ловлю, бани, постоялые дворы, мельницы, пчельники, конские заводы и площадок, где производился торг лошадьми. Продолжали брать пошлину со старообрядцев за право ношения бороды, брали с них двойной налог за приверженность к старым обрядам, обложили особым сбором дубовые колоды, которые шли на поделку гробов, ввели обязательное использование гербовой бумаги. В общем было до 30 разных видов налогов.

Ещё с 1710 года Петру стали поступать различные проекты путей выхода из финансового кризиса. Один из первых таких проектов принадлежал Савве Рагузинскому. Он подчёркивал, что назначение новых налогов с крестьянства приведёт к тому, что земля останется без крестьян. Рагузинский предлагал увеличить казну путём разных финансовых операций: займа внутри страны и за границей или путём введения налогов, которым бы облагалось платёжеспособное население страны, а не разорённые крестьяне. Автор также высказывал мысль о двойном увеличении обложения земли в городах, но эту тяготу, которая пала бы на торгово-промышленное сословие, можно было бы облегчить, дав больше свободы в торговле: оставив соль, вино, табак, поташ, соболей в казённой продаже, всё остальное предлагалось отдать на волю. Пётр воспользовался кое-какими указаниями этого проекта, разрешив торговлю всем и став советовать младшим детям в дворянских семьях заниматься торговлей и промыслами. Это, конечно же, вызвало недовольство купечества.

В других проектах правительству рекомендовалось обратить особое внимание, во-первых, на торговлю казёнными товарами, число которых предлагалось ограничить, во-вторых, на косвенные налоги.

Введение подушной подати

С 1716 года Пётр снова серьёзно занялся вопросами финансовой политики и экономики. В 1716-1717 годах на политику царя оказывали значительное влияние идеи меркантилизма. Это выразилось прежде всего в создании новых мануфактур и разработке естественных богатств страны – полезных ископаемых.

Наряду с этими проблемами снова был поднят вопрос о более тщательном подсчёте количества налогоплательщиков. Очень волновал вопрос резкого снижения населения страны, которую показала перепись 1710 года. Однако в дальнейшем выяснилось, что основной причиной «демографического кризиса» в стране стало простое стремление налогоплательщиков избежать налогового гнёта. Если крестьяне спасались от налогов побегами, то помещики повсеместно искусственно уменьшали количество плательщиков. Поиски новых источников пополнения государственного бюджета привели к коренной реформе всей налоговой системы – введению единой подушной подати, при которой учитывалось всё мужское население. Мысль о такой реформе была не новой. Еще царевна Софья желала осуществить реформу податного обложения, заменив подворную подать подушной. При Петре I эту идею отстаивал обер-фискал Алексей Нестеров. Он считал, что налогообложение, основанное на подворной подати само по себе несправедливо: в одних дворах могло жить по 20-30 человек, а в других — 5-10. Для последних налоговый гнёт значителен, так как у них меньше рабочих рук. Поэтому Алексей Нестеров предложил собирать подати, сборы и повинности не со дворов, а с рабочих душ. В дальнейших предложениях предлагалось ввести особую полицию и паспортную систему в деревне, что значительно уменьшило бы побег крестьян.

Все проекты советовали, во-первых, подсчитать всё мужское население страны без различия возраста, во-вторых, подсчитать требуемую казне сумму, кроме кабацких и таможенных сборов, в-третьих, определить количество сборов с каждого человека путём деления суммы доходов на количество душ.

Большое влияние на введение подушной подати в России оказала налоговая системы европейских стран, прежде всего Франции. 26 ноября 1718 года указом Петра I была начата перепись населения. В январе 1720 года Пётр распорядился производить перепись не только крестьянского населения, но и дворовых людей, холопов и церковников.

С января 1722 года было начато распределение полков в губерниях и также ревизия – пересмотр переписи. Для производства ревизии по губерниям были разосланы генералы с прикомандированными к каждому офицерами, которые и должны были произвести пересмотр переписи на месте. Эта работа был закончена только в 1727 году, но уже в 1724 году было выяснено общее число податного населения: его оказалось 5 570 458 против 2 874 685 человек по переписи 1710 года. В 1724 году было назначено брать по 80 копеек с души, но в 1725 году эта цифра была снижена до 74 копеек, а после смерти Петра – до 70 копеек. Сверх того, государственные крестьяне, которые не платили оброка владельцам, были обложены дополнительным сбором в 40 копеек. Посадское население должно было платить государству 1 рубль 20 копеек. Поэтому подушная подать способствовала увеличению доходов государства по сравнению с доходом от прежнего сбора.

Осуществление податной реформы имело не только финансовое, но также и серьёзные социальные последствия, распространив податную повинность на ранее свободные от податей категории населения («гулящие люди», вольные холопы) и одновременно образовав новый социальный слой внутри крестьянства (государственные крестьяне). Тяжесть подушной подати была и в том, что она никогда не была податью, взимаемой, так сказать, с живой души. Душа была счётной – между ревизиями умершие не исключались из податных списков, новорождённые не включались.

Реформа налоговой системы

В соответствии с количеством долей производилась разверстка по губерниям государственных повинностей. Управителем каждой доли (кроме дел городского управления) назначался особый ландрат. С ландратов, высылавших меньше предусмотренного окладом, жалование взыскивалось обратно. На созданный в 1711 г. Правительствующий Сенат были возложены задачи высшего распоряжения и надзора за управлением, в первую очередь финансовым. Тем же указом было определено «учинить фискалов во всяких делах». Доносительство было прямой служебной обязанностью фискалов всех уровней. Указом 12 декабря 1715г. было образовано 9 коллегий. Денежными делами ведала Камер-коллегия, счет и рассмотрение всех государственных приходов и расходов было возложено на Ревизион-коллегию, Штат-контора занималась расходами и предоставляла ежегодно генеральный экстракт, где «на одной странице все доходы кратко означены:а на другой странице листа все расходы : також вкратце объявлены быть имеют». Однако действия отдельных коллегий и канцелярий не были согласованы, что вызывало массу неувязок. Право налагать подати согласно Регламенту имел право только Сенат, а Камер-коллегия должна была выдвигать предложения и высказывать свое мнение по соответствующим проектам. В 1719 г. были произведены реформы в местном управлении. Губернии теперь делились на провинции, заменившие ландратские доли. Во главе провинций были поставлены воеводы, которым подчинялись земские камериры, ответственные за сбор казенных доходов. Принятый в 1724 г. Таможенный тариф, жестко защищал российскую промышленность от иностранных конкурентов, одновременно открывая дорогу на рынок дефицитным товарам. Так, парусина облагалась по ставке 75% от цены, голландское полотно и бархат — 50%, шерстяные ткани и писчая бумага — 25% и так далее. Однако главным способом упрочнения государственных финансов явилось введение подушной подати, для чего в ноябре 1718 г. указано было «чтоб правдивые принесла, сколько у кого в которой деревне душ мужска пола». Несмотря на решительное нежелание помещиков делить доходы от использования труда прикрепленных к земле крестьян с государством, подготовительная работа по введению подушной подати через 6 лет была закончена. Размер подушной подати определялся исходя из потребностей содержания войска и данных переписи и был установлен в 74 коп. Уже при Екатерине I он был понижен до 70 коп. Взамен владельческих податей государственные крестьяне должны были платить по 40 коп., а городские тяглые обыватели по 1 рублю 20 коп. Переход к подушной подати, несмотря на недоимку в 18%, в 1724 г. принес казне дополнительно 2 млн. руб., а с учетом переходящего остатка средства казны увеличились на треть по сравнению с 1720-1723 гг. и составили 10 млн. руб. На практике «подушина» обнаружила немало отрицательных черт: единую норму налога должны были платить крестьяне, работающие в разных по природно-климатическим и хозяйственным условиям районах, наличные трудоспособные работники платили за беглых и больных, стариков и детей, а также умерших между ревизиями — «ревизских душ».

Заключение

За сорок лет царствования Петра объем средств в распоряжении государства с учетом двукратного падения покупательной способности рубля увеличился как минимум в 3 раза. Это было обусловлено хозяйственным подъемом с 1678г. по 1701г., позволившим увеличить поступления таможенных и кабацких сборов, и давшим возможность эксплуатации монетной регалии. Однако хозяйственный рост существенно замедлился с началом Северной войны, и последующие два десятилетия прошли в напряженных, разорительных для хозяйства и, в конечном итоге, малоуспешных поисках выхода из финансового кризиса. Хотя в последние годы Северной войны была воссоздана централизованная система управления финансами и преобразован местный административный аппарат, только в самом конце правления Петра с введение подушной подати финансы России получили прочное основание. Когда крестьянин перестал быть прикреплен к какой-либо податной единице, «сохе» или «двору», была ликвидирована причина сокращения крестьянином запашки. Посевные площади в освоенных районах стали увеличиваться, а с ними и благосостояние, и численность населения. Таким образом, хозяйственный рост — главная цель финансовой реформы, был достигнут

Список литературы

1. Артёмов В.В. История отечества с древнейших времён до наших дней. М.., Академия, 1999.

2. Павленко Н.И. Пётр Великий. М., Мысль, 1990.

3. Павленко Н.И. Полудержавный властелин. М., изд., Мысль, 1991.

4. История отечества 9 – 20вв. Брянск, СПб., 1994.

5. История России с древнейших времён до наших дней. Учебник. М.., Проспект, 1999.

6. Основы курса истории России М., Простор, 1997.

7. Пётр Великий Санкт – Петербург, Пушкинский фонд, 1993.

8. Громыко М. М. Западная сибирь в 18 веке. Новосибирск, 1965.

9. Воскресенский А.Н. Законодательные акты Петра І М. 1945.

10. Анисимов Е.В. Податная реформа Петра І. – Л., 1982

11. Заозерская Е.И. Рабочая сила и классовая борьба на текстильных мануфактурах в 20 –60- х гг.18в. М., 1960.

12. Маньков А.Г. Развитие крепостного права в России во второй половине 18 века. М.; Л., 1962.

13. Водарский Я. Е. Население России в конце 17 – начале 18 века. М., 1977.

14. Кабузан В. М. Народонаселение России в конце 17 –19 века. М., 1963.

Реферат:

Брак в Древнем Риме

Содержание

Введение

1. Значение брака в Древнем Риме

2. Мотивы и предпосылки для вступления в брак

3. Помолвка и свадьба (дата, наряд, церемония, расходы)

4. Брачный договор, развод, новый брак, уклонение от брака

5. Виды брака

5.1 Брак «cum manu»

5.2 Брак «sine manu»

5.3 Другие виды брака

5.4 Брак между разными сословиями

6. Мораль и брак

6.1 Сексуальность и мораль

6.2 Измена

7. Римский брак в культуре

7.1 Божества, покровители брака

7.2 В искусстве

7.3 В литературе

Заключение

Литература

_{Введение}

Древний Рим¹. Более двенадцати столетий (с VIII в. до н.э. до V в. н. э) вбирает в себя история Древнего Рима. Она оставила человечеству богатейшее культурное и художественное наследие: грандиозные архитектурные ансамбли, новые типы инженерных сооружений, реалистические скульптурные портреты, замечательные фрески, мозаики, произведения декоративно-прикладного искусства, поэтические творения Вергилия и Горация, Овидия и Катулла, сатиры Марциала и Ювенала, ораторские шедевры Цицерона, интереснейший опыт в области театральных и зрелищных представлений, систему римского права…

Своей величественной структурой римское право обязано кодификации Юстиниана². До этого времени законодательство отличалась крайней беспорядочностью. Ряд важных вопросов закон обходил молчанием, власть была раздроблена и, кроме того, сама система законодательства отличалась размытостью, т.к происходила из массы разнородных источников. Источники права, признанные судами, делились на две основные группы: работы классических юристов со времени правления Августа³ и до времен Севера⁴ и императорские конституции. Труд юристов был непомерно огромен. Некоторые работы доходили в объеме до 3.000.000 строк, т.е. были в 20 раз длиннее Дигестов⁵ Юстиниана.

Римское право включало частное право и публичное право. Содержало стройную разработанную систему норм, регулировавших различные виды имущественных отношений, вещных прав.

В данном реферате пойдет речь о браке в Древнем Риме.

_{1. Значение брака в Древнем Риме}

Брак — семейный союз мужчины и женщины, порождающий их права и обязанности по отношению к друг другу и к детям. Брак в Древнем Риме считался священным таинством и опорой государства. Большинство браков в богатых семьях Древнего Рима заключалось по расчёту: для продолжения рода (лат. matrimonium — брак, от лат. mater — мать), для объединения владений, а также для укрепления политических союзов. Среди бедного населения, скорее всего, также преобладал расчёт, однако не исключались браки по любви.

Авторы времён Римской империи⁶ считали республику периодом расцвета римского брака за то, что мужчины строго контролировали мораль жён. Партнёрство супругов в современном понимании считалось не только ненужным, но и невозможным: в Древнем Риме считалось, что жена должна была посвятить свою жизнь поддержке мужа и заботе о нём.

Если желавшие заключить брак находились во власти главы семьи (арх. — лат. pater familias), им нужно было получить его разрешение. Брак также мог состояться по инициативе главы семьи, например, в целях укрепления политического или торгового партнёрства. Согласие детей было выражением «расположения к браку» (лат. affectio maritalis), «решения соединить жизнь» и тесно связано с почитанием друг друга как мужа и жены (лат. honor maritalis). Юридический характер браку придавала эта моральная сторона, а не формальная и не физическая. II титул XXIII книги Дигесты «De ritu nuptiarum» в собрании трудов римских юристов открывается словами Модестина: «Брак есть супружеский союз мужа и жены, общность всей жизни, единение божеского и человеческого права«, что, по мнению учёных, подходит лишь к раннеримскому браку.

В свободном браке также присутствовал сакральный элемент, и брачные обряды также именовались «священными». Римские юристы конца республики уделяли большее внимание «человеческому», чем «божественному» праву, а в ^{ИнституцияхИнституции — (наставление) название элементарных учебников римских юристов. Наиболее древние – институции Гая. Гай (2 в) , римский юрист. Юстиниана} римское определение брака выглядит так: «Законный брак заключают между собой римские граждане, которые сходятся, следуя предписаниям законов».

_{2. Мотивы и предпосылки для вступления в брак}

Мотивы. Родители занимались поисками подходящего жениха уже вскоре после рождения девочки. Сенека писал о том, что отцы семейства выбирали иногда неподходящих супруг, так тщательнее [родители] выбирают скот и рабов, а о всех недостатках будущей жены жених узнаёт лишь на свадьбе.

Одной из важных причин для вступления в брак являлось заключение политических альянсов. Так, известны многочисленные примеры таких союзов в I веке до н.э., в которых невеста выступала залогом стабильности политических объединений. Для мужчины брак служил сохранению богатства и статуса и их передачи законным наследникам. Кроме того, пока длился брак, муж мог распоряжаться денежной составляющей приданого и ожидать от семьи супруги финансирования его карьеры.

Не менее важным было рождение законных наследников, которые тем самым сохраняли положение в обществе из поколения в поколение. Иногда отец жениха посылал к будущей супруге повивальную бабку, чтобы осмотреть её и узнать, способна ли она к деторождению.

Предпосылки для вступления в брак.

Возраст девочки могли быть отданы замуж с достижением совершеннолетия, то есть в возрасте 12 лет (девушка считалась лат. viri potens — «в состоянии принимать мужчин»), мальчики в 14 лет (лат. pubes). Причинами рано выдавать дочь замуж были ранняя смертность женщин и детей и более низкая ожидаемая продолжительность жизни. Иногда девочки до этого возраста отводились в дом жениха, однако обязанности жены наступали строго по закону. По мнению учёных, в действительности девушки выходили замуж в возрасте между 17-23 годами, а мужчины женились в среднем в 27 — 30 лет. Один из современников императора Траяна⁷ считал, например, рекомендованный Гесиодом возраст для вступления в брак (18 лет), по «сегодняшним меркам», довольно поздним. Разница в возрасте супругов иногда доходила до 30 лет.

Родственные связи. Супруги не должны были состоять в родстве. Браки, в которых муж и жена являлись родственниками до 4 колена, считались инцестом и карались смертной казнью (позднее ссылкой). Также были запрещены браки между приёмными детьми и родителями. В течение веков условие о родственных связях между супругами стало менее строгим: с I века до н.э. был разрешён брак между двоюродными братьями и сёстрами. Такой брак, заключённый в 171 году до н.э., описывает Тит Ливий. В III веке н.э. было разрешено вступать в брак также дядям и племянницам. Брак между братьями и сёстрами встречался в Римском Египте также среди простого населения, что для римлян являлось нарушением закона, но местными обычаями разрешалось.

Согласие. Для заключения брака требовалось согласие отца семьи. В ранний период Рима не требовалось согласие детей, однако позднее глава семьи не мог повлиять на решение сына. Для обручения и брака дочери, по словам Ульпиана, формально требовалось её согласие. Девушка могла не согласиться на свадьбу только в том случае, если отец выбрал для неё недостойного (например, по характеру или поведению) или «запятнанного позором» жениха. Более взрослые дети часто сами выбирали себе супругов, а с введением законов Августа дети могли обратиться к магистрату, если отец не давал разрешения на брак.

Статус. Право заключать брак (лат. conubium) имели лишь свободные римские граждане. Брак был запрещён лицам, занимавшим определённые должности и имевшим определённый статус: например, опекуну и подопечным, магистратам провинций во время исполнения должности, солдатам и иноземцам, рабам.

Приданое⁸. О приданом (лат. dos) отцы жениха и невесты обычно договаривались во время помолвки, однако соглашения могли заключаться и после брака. Оно могло состоять из имущества, денег, драгоценных металлов, дорогих тканей, прав, обязательств (например, женщина, выходившая замуж за своего должника, могла оставить ему этот долг как приданое).

Отец девушки должен был выплатить приданое в течение 3 лет после свадьбы. Муж мог использовать его во время брака: «Приданое, будучи связано с браком, служит его тяготам и общим детям…». При разводе муж был обязан выплатить всё приданое, если муж прежде умирал, жена также получала приданое обратно, так как, как писал римский юрист Помпоний, «для государства важно, чтобы приданое сохранялось для женщины, ибо крайне необходимо, чтобы женщины были с приданым ради рождения потомства и пополнения гражданства детьми». Муж не имел права распоряжаться личным состоянием женщины. «Исходное приданое», данное отцом дочери, возвращалось отцу в случае смерти дочери «вместо утешения» (лат. solacii loco), «чтобы, потеряв дочь, он не страдал ещё и от денежного убытка», приданое, данное матерью, оставалось у мужа умершей дочери как «пришлое».

Обычай выдавать дочерей и сестёр замуж без приданого большей частью не только не приветствовался, но и осуждался: «Но какой скандал — девицу выдать без приданого». В богатом городском доме власть жены объясняется, по мнению учёных, ролью её приданого: принесённые женщиной в дом мужа средства давали ей право требовать внимания со стороны мужа, что иногда рассматривалось мужьями как посягательство на их свободу. Так, один из героев комедии Плавта признается, что, «взяв деньги, власть он продал за приданое…».

_{3. Помолвка и свадьба (дата, наряд, церемония, расходы)}

Помолвка. Свадьбе могла предшествовать церемония помолвки (лат. sponsalia, от лат. spondere — «обещать»), на которой отцы договаривались о предстоящей свадьбе. Этот обычай соблюдался, прежде всего, в семьях высшего сословия и в юридическом плане являлся лишь праздником. Будущий жених вручал невесте наряду с дарами в знак верности железное кольцо (лат. anulus pronubus) без камня (в более позднее время — золотое кольцо). Кольцо носила только невеста на безымянном пальце левой руки, так как римляне полагали, что оттуда идёт вена к сердцу. Помолвка во времена империи скреплялась ещё и поцелуем. Во времена поздней республики и Римской империи праздник с приглашёнными гостями и подарками был скорее обычным делом и устраивался, чтобы упрочить уважение в обществе. Помолвка могла быть в любое время расторгнута словами: лат. conditione tua non utor — «твоим предложением не воспользуюсь».

Возрастных ограничений для помолвки не существовало. По закону Августа, от наказаний освобождались помолвленные холостяки, вследствие чего многие мужчины стали использовать это правило для уклонения от брака: устраивалась помолвка с совсем маленькими детьми. Август постановил, что помолвка считается недействительной, если свадьба не происходит через 2 года после помолвки.

Свадьба была большим семейным праздником, а для невесты свадьба являлась формальным «переходом» от девочки к женщине. Из письменных источников известны обычаи подготовки и проведения свадьбы в высших сословиях Древнего Рима, о традициях в семьях крестьян, торговцев, ремесленников точно ничего не известно.

Дата бракосочетания выбиралась с учётом религиозных традиций и праздников, верований в счастливые и несчастливые дни…

Наряд. Вечером перед свадьбой девушка жертвовала ларам свои старые игрушки и детскую одежду, тем самым, прощаясь с детством. Накануне свадьбы невесте повязывали голову красным платком и надевали на неё длинную прямую белую тунику с шерстяным поясом (лат. tunica recta), предназначавшуюся и для дня свадьбы. Пояс из овечьей шерсти (лат. cingillum) завязывался двойным геркулесовым узлом, который должен был предотвратить несчастье.

Волосы невесты также накануне вечером укладывались наконечником копья (лат. caelibari hasta) в 5 прядей. Затем волосы скреплялись шерстяными нитями (лат. vittae) и собирались в конусообразной форме.

Свадебный наряд невесты представлял собой длинное платье — паллу (лат. palla gelbeatica), ярко-красного цвета, надеваемое на тунику. На голову накидывали покрывало огненного, жёлто-красного цвета (лат. flammeum), немного спуская его на лицо, а со времён поздней республики надевали венок из цветов (вербены и майорана, позднее из цветов апельсинового дерева и мирта), собранных самой невестой. Обувь должна была быть того же цвета, что и flammeum. К украшениям относился, прежде всего, браслет. Об особенном наряде для жениха не сохранилось сведений, возможно, он надевал обычную белую тогу и венок (по греческой традиции). Дома невесты и жениха украшались венками, зелёными ветвями, лентами и цветными коврами.

Церемония. Утром в день свадьбы процессия, которую возглавляла распорядительница (лат. pronuba), женщина, служившая невесте примером, так как лишь один раз была замужем, направлялась к храму или домашнему атриуму. Затем пару подводили к алтарю, на котором в жертву приносилась свинья (реже овца или вол), чтобы по внутренностям узнать у богов, будет ли брак счастливым. Если предсказание было удачным, то давалось согласие на брак.

Затем подписывался брачный договор (лат. pacta dotalia), пара произносила «да» и обменивалась кольцами. В качестве знака верности и как символ дружеского и сердечного единения (а не как скрепление договора) жених и невеста подавали друг другу правую руку (лат. dextrarum iunctio). Затем просили благословения у пяти богов: у Юпитера как гаранта союза, у Юноны как богини брака, Венеры как богини любви, Фидес как олицетворения верности и Дианы как богини-матери

После брачной церемонии начиналось обильное застолье (лат. cena nuptialis). Вечером после пира девушка окончательно покидала своих родителей: начиналась церемония «отведения» (лат. deductio) — проводы невесты в дом жениха. Невесту «похищали» в память о древних традициях: «делать вид, будто девушку похищают из объятий матери, а если матери нет, то ближайшей родственницы».

Затем пару отводили в дом мужа в сопровождении насмешливых, а также непристойных песен (лат. versus Fescennini — так назывались, возможно, потому, что считалось, что они оберегают от колдовства (лат. fascinum), песен, гимнов, шуток.

Невесту вели за руки двое мальчиков, третий нёс перед ней факел из терновника (лат. spina alba), который зажигали от огня на очаге дома невесты. За невестой несли прялку и веретено, как символы женских занятий в доме мужа. Прохожим раздавали (бросали) орехи как знак плодородия, которые должны были обеспечить новой семье обильное потомство.

Муж переносил жену через порог нового дома, чтобы жена не споткнулась о него, что считалось плохим знаком. После этого жена оборачивала дверной косяк шерстью и смазывала жиром (по словам Плиния Старшего, использовался волчий жир, как воспоминание о волчице, вскормившей Ромула и Рема) и маслом, что, возможно, должно было отпугивать злых духов в первую ночь. Гости уходили и продолжали праздновать в другом месте.

Жену раздевали женщины, которые лишь единожды состояли в браке, и отводили к кровати мужа.

На следующий день жена появлялась впервые в наряде матроны и ещё раз приносила жертвы ларам и пенатам, а также получала подарки от мужа. В этот день молодая семья устраивала праздничное застолье у себя дома в кругу близких родственников и друзей (лат. repotia).

Расходы. Роскошь свадебных праздничных пиров император Август пытался ограничить законодательными мерами: затраты на свадьбу и последующее торжество не могли превышать 1000 сестерциев. Сумма слишком маленькая, поэтому, этот закон, вероятно, не соблюдался. Сумма увеличивалась ещё и за счёт того, что гостям в благодарность за оказанную дому честь, преподносили денежный подарок. Пары, не желавшие шума и больших растрат, предпочитали жениться в сельской местности.

_{4. Брачный договор, развод, новый брак, уклонение от брака}

Брачный договор (лат. tabulae nuptiales) не являлся обязательным для заключения брака, однако такой договор часто составлялся, так как он регулировал вопросы, связанные с приданым и формальностями его выплаты в случае развода. Во время свадьбы договор зачитывался вслух, а затем десять свидетелей ставили свои печати.

Засвидетельствование брака. Для брачного союза не существовало специальных юридических церемоний. Античные юристы рассматривали брак как обоюдное согласие на брак и совместное проживание. Так, Модестин писал: «Долговременную связь свободной женщины следует понимать не как конкубинат⁹, но как брак, если только она не промышляла своим телом».

Должна была присутствовать также склонность к браку — лат. affectio maritalis, что означало что пара признаёт друг друга как мужа и жену и соответственно ведёт себя. Другое важное обстоятельство: жена должна быть отведена в дом мужа, и согласно античным юристам, именно с этого момента начинался брак.

Также для того, чтобы брак был признан законным, должны были выполняться условия (лат. conubium), указанные в семейном праве (см. раздел 2 (Мотивы и предпосылки для вступления в брак)), достигнут совершеннолетний возраст и получено согласие сторон.

Непризнание брака влекло за собой два последствия:

Дети от него считались не имеющими отца и не состоящими в его власти;

В случае прекращения неразрешённого брака никакие претензии по поводу приданого не принимались.

Развод. Во времена республики для развода требовались существенные основания, которые обсуждались на семейном совете. Развод в период ранней республики встречался редко, а первый случай датируется 306 годом до н.э. у Валерия Максима (когда Луций Анний развелся с женой, за что цензорами был исключен из сената) либо 231 (или 227) годом до н.э. у Сервия Сульпиция (когда консул Спурий Карвилий с согласия цензоров развелся с женой из-за её бесплодия).

К началу нашей эры разводы стали встречаться всё чаще. Женщины также разводились, однако в большинстве случаев инициатива исходила от мужчин. Разводы встречались в высшем сословии чаще, чем в низших сословиях. Разводы не были исключением и во времена империи, несмотря на законы императора Августа. Древнейшее требование о разводе встречается в Законах XII таблиц: «приказал своей жене взять принадлежащие ей вещи и, отняв ключ, изгнал».

Уже во II веке развод превратился в средство избавления от надоевшей жены. Валерий Максим пишет о следующих причинах для «быстрого» развода: жена вышла на улицу с непокрытой головой (второй развод в Риме, Сульпиций Галл); жена пошла в цирк, не спросив разрешения мужа (третий развод в Риме, Публий Семпроний Соф); жена остановилась поговорить с отпущенницей, о которой шла дурная слава.

…некий римлянин, разводясь с женой и слыша порицания друзей, которые твердили ему: «Разве она не целомудренна? Или не хороша собою? Или бесплодна?» — выставил вперед ногу, обутую в башмак, и сказал: «Разве он нехорош? Или стоптан? Но кто из вас знает, где он жмёт мне ногу?» В самом деле, по большей части не значительные или получившие огласку проступки жены лишают её мужа, но мелкие, частные столкновения, проистекающие из неуступчивости или просто от несходства нравов, даже если они скрыты от посторонних глаз, вызывают непоправимое отчуждение, которое делает совместную жизнь невозможной.

При браке sine manu женщины располагали полной свободой развода. Расторжение брака могло состояться по обоюдному согласию или по воле одного из супругов, при этом участие государственных чиновников или юристов не являлось обязательным. Возможными причинами для развода могли стать бездетность, недостойное поведение одного из супругов или желание жить с другим партнёром. Традиционная форма выражения желания развестись звучала: «У меня есть для тебя твои вещи» (лат. tuas res tibi habeto) или «Заботься о своих делах» (лат. tuas res tibi agito) и исходила, возможно, из понятия брака как имущественного отношения. К таким «вещам» также относилось приданое, которое муж должен был вернуть жене в полном размере. Единственным исключением был случай, когда при наличии доказательств измены жены муж был вправе (в зависимости от тяжести ситуации) оставить себе всё приданое или его часть. При этом мужчина, уличённый в неверности, по закону ни в чём не «проигрывал».

Отец мог развести дочь с мужем, лишь при Антонине Пие было запрещено «разлучать живущих в согласном браке». Позднее и односторонний свободный развод, инициированный супругой, стал восприниматься как норма. Плутарх приписывает Ромулу регламентацию развода: жене не дозволялось уйти от мужа, а мужу позволялось прогнать жену, виновную в отравлении детей, подделке ключей или прелюбодеянии.

С ростом коррупции в среде чиновников увеличилось количество разводов и распространилась легкомысленность при вступлении в брак. Так, император Тиберий снял с поста квестора, так как он женился на женщине за день до распределения мест (чтобы получить должность, для которой необходимо быть женатым), а на следующий день развёлся. Браки, длившиеся долгое время, были редки, что становилось поводом для сатиры у римских философов и поэтов. Сенека пишет, например, что «ни одна женщина не постыдится развестись, потому что женщины из благородных и знатных семейств считают годы не по числу консулов, а по числу мужей. Они разводятся, чтобы выйти замуж, и выходят замуж, чтобы развестись», а Ювенал, что некоторые женщины разводятся, когда ветви, украшавшие двери дома молодых супругов, ещё не завяли.

Некоторые тонкости разводов в Древнем Риме:

Умалишённая не могла дать развод своему мужу ни сама, ни через попечителя, но её отец мог направить к её мужу «посланца». Получить же развод она могла, так как «считалась находящейся на положении той, с которой разводятся без её ведома».

Вольноотпущенница, вышедшая замуж за хозяина, также не имела права на развод, если муж хотел, чтобы она оставалась его женой.

За разводом должно было стоять серьёзное намерение разойтись, поэтому «если жена, сгоряча пославшая разводную, вскоре вернулась, то считается, что развода и не было».

Чтобы развод был признан действительным, нужно присутствие семи взрослых римских граждан, среди которых не должно быть отпущенников инициатора развода (включая вольноотпущенников его отца, деда и т.д.).

Новый брак. Вступление в новый брак проходило без особых церемоний. Вдовы и разведённые женщины должны были снова выйти замуж в течение 6 месяцев (по закону Августа), позднее — до 12 месяцев по закону Папия Поппея¹⁰. Если при вступлении во второй брак не была расторгнута первая помолвка, то претор мог наложить на этого гражданина — лат. infamia, то есть гражданин терял свою честь.

В Риме классического периода женщина, состоявшая лишь один раз в браке, называлась лат. univira и была особо почитаема как своего рода идеал брака.

Хотя развод и новый брак были довольно частыми явлениями, разведённые женщины не всегда приветствовались в обществе. По мнению учёных, вдовы, напротив, не испытывали такого рода общественного отчуждения при вступлении в новый брак. По традиции, идущей, по мнению Овидия, ещё от Ромула, вдова была обязана соблюдать траур в течение 10 месяцев, что писатель объясняет 10 месяцами беременности. Мужчины не были обязаны хранить траур по умершей жене.

Уклонение от брака и законы Августа. Упадок семейных добродетелей и разорительная роскошь римских дам снижали в мужчинах склонность к семейной жизни. Число холостых и бездетных среди знати и даже в среднем сословии быстро увеличивалось, а вместе с ним снижалось число детей. К концу римской республики положение настолько ухудшилось, что Август и последующие императоры пытались изменить ситуацию путём принятия законов, ограничивавших гражданские права холостых граждан (санкции в случае безбрачия могли повредить cursus honorum и политической карьере) и предоставлявших некоторые привилегии женатым гражданам, преимущественно многодетным.

Поначалу сенат не соглашался принять закон, поэтому Август зачитал речь цензора Квинта Метелла Македонского, который около века до того также пытался повысить рождаемость и говорил о женщинах как о «неизбежном зле», без которого не может существовать государство. В сенате разразились споры о женской распущенности как одной из причин нежелания вступать брак и моральном поведении самих сенаторов. Всё же закон, направленный на укрепление брака и семьи в сословиях всадников и сенаторов, был принят. Тем самым, впервые в римской истории император лишил главу семьи традиционной власти и поставил брак под защиту государства.

Законы императора Августа о браке предусматривали, что мужчина был обязан жениться между 25-60 годами, а женщины — между 20-50 годами. В случае нарушения закона они не имели права наследовать, отлучались от общественных игр и празднеств (последний пункт отменил сам Август в 12 году до н. э).

Гражданам также вменялось иметь детей. По закону о безбрачии и бездетности не имевшие детей женщины, которым исполнилось 20 лет, наказывались штрафом, мужчины платили штраф за бездетность по достижении 25 лет. После рождения третьего ребёнка женщина больше не платила налогов с личного имущества в соответствии с законом трёх детей (лат. ius trium liberorum) и освобождалась от власти мужа.

_{5. Виды брака}

_{5.1 Брак «cum manu»}

Поначалу доминировала форма брака лат. cum manu — «с рукой», что означало, что женщина, покидая родной дом, уходила из-под власти главы своей семьи, лат. pater familias, и попадала во власть (лат. patria potestas) мужа или главы семьи мужа. Женщина при этом не могла распоряжаться приданым и принесённым богатством. Однако, в отличие от афинских женщин, римская матрона была значительно самостоятельнее и пользовалась большим уважением. Она могла принимать участие в праздничных обедах, ходить в театр и на игры, в термы, имела доступ к искусству, образованию и науке.

К этой форме брака относились следующие ритуалы:

конфарреация (лат. confarreatio) — торжественный ритуал, проводившийся в основном в семьях патрициев. Обряд совершали главный жрец (лат. pontifex maximus) и фламин Юпитера (лат. flamen Dialis): зачитывались прошения к богам, в жертву приносился хлеб из полбяной муки (лат. far — «полба», отсюда название ритуала). В ходе церемонии в жертву Церере и Теллусу приносились также овца и фрукты. Обязательным было присутствие десяти свидетелей. Установление этой традиции Дионисий Галикарнасский приписывал Ромулу. Плиний писал, что «Ничего не было священнее уз брака, заключённого таким образом». Невеста передавалась из рук отца в руки жениха — это подчеркивало полную зависимость римской патрицианки. Этот обряд не допускал развода — на труднейшую процедуру расторжения подобного брака решались только тогда, когда не оставалось никакого другого выхода. При заключении других видов брака женщина получала больше прав и возможностей. По этим причинам такая форма брака постепенно вышла из употребления, и в 23 году н.э., по словам Тацита, нельзя было найти даже трёх кандидатов на должность жреца Юпитера, которые должны были происходить от родителей, сочетавшихся путём конфарреации, и сами находиться в браке, заключённом таким же образом.

coemptio («купля») — при этом ритуале для более простых граждан и плебеев времён начала республики, девушка в присутствии пяти свидетелей символически «выкупалась» женихом у её отца за один асс, при этом женщина становилась как бы собственностью мужа, причём «мужчина спрашивал, хочет ли женщина стать матерью семейства; она отвечала, что хочет. Также и женщина спрашивала, хочет ли мужчина стать отцом семейства». Эта форма брака также исчезла к середине I века до н.э. .

При браке в форме usus («по привычке, давности»), женщина, прожившая безотлучно в доме своего фактического мужа один год, признавалась его законной женой, находившейся в его manus. При этом важное значение имело само выражение намерения стать мужем и женой, иначе такое совместное проживание считалось конкубинатом. Такая форма заключения брака была особенно популярна у римлянок, так как женщина очень просто и законно могла освободиться от господства своего мужа: ей стоило провести три ночи в году вне дома (лат. trinoctium). Брак в такой форме редко заключался уже при Цицероне, и законами Августа был формально упразднён.

_{5.2 Брак «sine manu»}

В поздний период Римской республики распространилась форма брака лат. sine manu — «без руки», при которой жена не находилась под властью мужа (лат. sine in manum conventione) и оставалась во власти отца или опекуна. Когда брак sine manu вытеснил все остальные формы, эта опека стала терять своё значение. Так, уже в конце республики опекаемой было достаточно пожаловаться на отлучку своего опекуна, продлившуюся хотя бы один день, и она могла выбрать себе другого по собственному желанию. По законам Августа, женщина, имевшая троих детей, освобождалась от опеки. О пожизненном пребывании женщины под властью отца, мужа, опекуна Гай писал: «В старину хотели, чтобы женщины и в совершенных годах находились по причине своего легкомыслия под опекой». Фактически замужняя женщина уже к концу республики пользуется в частной жизни такой же свободой, как и её муж: распоряжается самостоятельно своим имуществом, обладает свободой подать на развод.

_{5.3 Другие виды брака}

В фиктивный брак вступали, например, бедные мужчины за плату, и это, возможно, было нередким случаем в Древнем Риме. Такой брак заключался, чтобы избежать законов о незамужестве и получить неограниченную свободу. Фиктивный брак упоминается Сенекой в книге о браке, а Тертуллиан пишет о терпении «купленных мужей».

Заочный брак. Выйти замуж можно было и в отсутствие жениха, если женщина по его письму или его посланцем будет отведена в дом мужа. Жениться на отсутствующей невесте было невозможно, так как для этого «необходимо введение (жены) в дом мужа, как бы в брачное жилище, а не (мужа) в дом жены». Заочный брак (так и не ставший фактическим) обязывал женщину оплакивать мужа, если тот погибнет.

Конкубинат (лат. concubinatus) встречался в зажиточных семьях высшего сословия, а также в других слоях населения. Так, женщины в сенаторском сословии иногда жили в конкубинате с вольноотпущенными мужчинами, так как в случае заключения брака она теряла свой статус (по той же причине сенаторы жили с вольноотпущенными женщинами в конкубинате). Такую форму «брака» можно было встретить среди солдат, рабов, сенаторов и вольноотпущенниц. Сенатор не мог сделать вольноотпущенницу законной женой, что считалось позором и для него, и для всей его семьи, однако, отношения в конкубинате не налагали на него никакого пятна.

К конкубинату были такие же требования, как и к браку: жизнь с одним партнёром, жена должна быть верна партнёру и также исполнять свои обязанности. Конкубинат и распространённый «брак рабов» (лат. contubernium), часто поощрявшийся хозяевами, признавались обществом как форма сожительства.

Древнеримский юрист Марциан так писал о конкубинате:

Находиться в конкубинате может и вольноотпущенница другого лица, и свободнорождённая, и, главным образом, такая (женщина), место рождения которой неизвестно или которая продавала своё тело. Если же кто-либо предпочтёт иметь конкубиной женщину честной жизни и свободнорождённую, то это не разрешается без заявления перед свидетелями. Но необходимо или взять эту женщину в качестве жены, или же при отказе от этого вступить с ней во внебрачную связь.

В таких отношения римляне вступали также и по другим семейным обстоятельствам, например, в случае, если отец семейства не хотел жениться во второй раз, чтобы не ущемлять права на наследование детей из первого брака.

_{5.4 Брак между разными сословиями}

Поначалу брак между патрициями и плебеями был запрещён, он стал возможным благодаря закону Канулея 445 года до н.э. Жена из дома патрициев при этом оставалась во власти своего отца, который имел право расторгнуть брак в любое время (правило просуществовало до II века). Однако, такие браки не получили широкого распространения и стали скорее реальностью для богатых и уважаемых плебеев.

Брак женщин других сословий с вольноотпущенниками встречался реже, чем брак бывшей рабыни и бывшего хозяина. Установленный одним из законов Августа запрет на то, чтобы вольноотпущенница замужем за господином могла развестись против его воли, имел силу ещё в праве Юстиниана.

С введением законов Августа сенаторам (а со времён Марка Аврелия и до трёх поколений потомков сенатора) запрещалось жениться на вольноотпущенниках / (цах), актёрах или актрисах или их детях, проститутках, сутенёрах или сводницах и их бывших рабах, осуждённых преступниках. С середины I века н.э. рабам был разрешён брак, до этого рабы просто жили вместе в непризнанном законом союзе (лат. contubernium). Сохранилось множество свидетельств таких браков между рабами императоров и свободными женщинами.

Также брак между римскими свободными женщинами и солдатами не считался законным и формально являлся сожительством, а дети из такого брака — незаконнорождёнными. Брак между «иностранцами» (не гражданами Рима) формально не воспрещался, но и не приветствовался. Император Траян разрешил ветеранам жениться на дочерях варваров, дети от таких браков признавались законнорождёнными.

_{6. Мораль и брак}

Цицерон в одном из писем писал, что считает жизнь холостяков самой прекрасной на свете, а греческий философ II века Секунд (лат. Secundus) на свой же вопрос, что такое женщина, отвечал, что это «порча мужчины, ненасытное животное, оплот уничтожения, гибельная гадюка». По мнению учёных, большинство женщин всё же были порядочными. Возможно, в глазах критиков жизнь женщины, чья роль отличалась от традиционной, ограниченной домом и детьми, казалась уже скандальной. Всё же образы и истории женщин в произведениях римских писателей не выдуманы, и некоторые женщины своим распутством отчасти создали атмосферу интриг и неспокойствия в обществе. Римскими поэтами и писателями также восхвалялся идеал толерантной женщины, не «мешавшей» любовным похождениям мужа. Выдающийся римский юрист Домиций Ульпиан считал неправильным, что муж вправе требовать от жены моральных добродетелей, которым сам не соответствует. Так, идеалом мужественности считалось самообладание, в действительности же насилие было частым в семье. Надписи на гробницах и саркофагах сообщают о жёнах, имевших одного мужа, или о женщинах, которые оставались вдовами, не выходили вторично замуж, храня верность своему первому мужу. Верность являлась качеством, которое особо прославляют надписи. От жён также ожидалось, что они будут вести домашнее хозяйство и выполнять традиционные женские обязанности, быть для мужа всегда на месте. Во время принципата идея об ограничении женских инстинктов сменилась представлением о возможности воспитания жены. Брак, таким образом, стал выполнять и педагогическую функцию, поэтому также ценилась жена, которая не только подчинялась мужу, но и была способна принять другую «форму», то есть измениться.

_{6.1 Сексуальность и мораль}

Чувственная любовь и сексуальное удовольствие в римском браке считалась нежелательными, и к этому супруги не стремились. С юридической точки зрения, близость в браке не являлась обязательной, её прекращение и даже жизнь врозь не прерывали течение брака с юридической точки зрения. Однако супружеская любовь, доходящая до самопожертвования, прославлялась римскими моралистами.

Так как женщине приписывалась способность влиять на мужчин, внешняя дистанция между супругами, по крайней мере, во времена республики, являлась признаком мужской стойкости и моральной чистоты. Например, Катон Старший обнимал свою жену только тогда, когда гремел гром, и исключил из сената претора за то, что тот в присутствии дочери поцеловал свою жену. Плутарх пишет, что мужчины хотели с почтением относиться к жёнам, а не как с куртизанками, поэтому «при свете дня не предавались плотским утехам». Муж должен был скорее «сдерживать» женскую сексуальность.

_{6.2 Измена}

Ещё в анналах цензоров 154 года до н.э. Кассия (лат. C. Cassius) и Мессалы (лат. M. Messalla) и консула в 133 году до н.э. Луция Пизона (лат. Lucius Calpurnius Piso Frugi) написано, что целомудрие в Риме уничтожено. Гораций, например, писал, что женской морали в Риме не найти, а Овидий — «целомудренна та, которой никто не домогался». Сенека младший писал, что «кажется, женщины имеют мужей, чтобы соблазнять любовников», а Тацит восхваляет германцев за то, что они не соблазняют и не позволяют себя соблазнить.

Женщин, обвинявшихся в нарушении целомудрия, если отсутствовал общественный обвинитель, по старой традиции должны были судить родственники. Так, Катон Старший выражает мнение, что муж вправе безнаказанно убить жену, если застанет её изменяющей ему, женщина же не может даже посметь коснуться неверного мужа. Другие тексты говорят о праве отца, но не мужа, убить прелюбодейку и её любовника в своем доме или доме зятя, муж же имел право убить любовника жены, но лишь, если тот был актёром или вольноотпущенником, и сразу развестись с женой.

По указанию императора Веспасиана Сенат постановил, что женщины, которые вступили в связь с рабами, должны считаться рабынями. Несовершеннолетняя невеста (до 12 лет), «уведённая в дом» будущего мужа, по закону не отвечала за прелюбодеяние, совершённое до наступления прав жены. Лишь после рескрипта Септимия Севера и Каракаллы ответственность за прелюбодеяние распространилась на невест, «потому что не дозволяется оскорблять ни какой бы то ни было брак, ни надежду на брак».

По закону Августа все сексуальные отношения с замужними вне брака (даже если пара была помолвлена) и конкубината нарушали закон и наказывались ссылкой на остров, если доказывалась измена и инцест (отношения между родственниками, не разрешённые законом), то лат. deportatio — пожизненная ссылка, также отбиралось имущество и гражданские права. Однако, при этом совместное проживание без доказательства сексуальных отношений не наказывалось. Измена мужчин с проститутками, актрисами и прочими порочными женщинами (лат. probnosae) юридически не наказывалась.

Такие нравы осуждали, например, стоики (Музоний Руф (лат. Musonius Rufus), I век н.э.), которые обличали измену вне зависимости от того, кто её совершил, и выступали против такой двойной морали римлян. Однако традиционно большинство женщин всё же воспринимало поведение мужей как должное, считая, что мужчины имеют большую сексуальную свободу.

_{7. Римский брак в культуре}

_{7.1 Божества, покровители брака}

Конкордия — богиня согласия и покровительница супружеского мира.

Юнона — богиня брака, семьи и материнства.

Церера — следила за правами замужних женщин.

Гименей — в греческой мифологии божество брака, также олицетворение брачных песен, который также почитался в Древнем Риме. Так, сохранилась фреска из Помпей, изображающая Гименея стройным нагим юношей в шафранном плаще, с факелом в одной и венком в другой руке.

Пикун и Пилумн (лат. Pilumnus et Picumnus) — в римской мифологии братья, боги брака и рождения.

_{7.2 В искусстве}

Сохранились немногочисленные фрагменты фресок с изображением dextrarum junctio в римских колумбариях

римские фрески, украшавшие дома, например, в Риме — античная фреска «Свадьба Альдобрандини» (Ватиканская апостольская библиотека), некоторые учёные считают фрески с виллы Мистерий в Помпеях, также изображением свадебных обрядов. Значительно больше сохранилось фресок по греческому образцу на тему свадьбы богов, например, свадебная процессия Посейдона и Амфитриты (Помпеи), свадьба Геры и Зевса.

римские мраморные саркофаги с изображением свадебных ритуалов, например, свадебного шествия, или где изображены жених и невеста, соединяющими правые руки, при этом в левой руке жених держит свиток (брачный договор). Часто за парой изображена дружка невесты (иногда с чертами богини — покровительницы брака Юноны), которая соединяет руки супругов. Произведений искусства, посвящённых другим свадебным ритуалам римской свадьбы не сохранилось.

_{7.3 В литературе}

Эпиталама (Свадебная песня)

Девушка так же: невинна пока — бесплодно стареет.

Если ж, для брака созрев, достойно в супружество вступит,

Мужу дороже и меньше родителю в тягость.

Гимен, о Гименей, Гимен, явись, Гименей!

Девушка, ты не перечь такому супругу. Нельзя ведь,

Право, перечить тому, за кого сам отец тебя выдал.

Мать и отец заодно — их воле должна быть послушна.

Девство не все ведь твое, а отчасти родителей также:

Треть в нём отцовская есть, материнская треть в нём другая,

Треть лишь одна в нём твоя. Потому не перечь ты обоим,

Тем, что права передали свои и приданое зятю.

Гимен, о Гименей, Гимен, явись, Гименей!

Катулл

Сохранилась «Свадебная песня» (стих 62) Катулла, написанная на манер греческих эпиталам, представляющая собой попеременное пение юношей и девушек перед наступлением брачной ночи. Стих 61 посвящён свадьбе Юнии Аурункулеи и Манлия Торквата (лат. Junia Aurunculeia, Manlius Torquatus), в котором можно найти подтверждение известных древнеримских традиций вступления в брак: выбор даты свадьбы, наряд невесты, обряд похищения, проводы в дом мужа.

Одними из тем эпиграмм римского поэта Марциала были любовь, брак и распутство.

В своих комедиях Плавт демонстрирует представления римлян об идеальной женщине и о её зависимом положении в семье, рисует портреты честных и верных жён. Молодые женщины выступают носительницами взглядов на брак как на союз, не зависящий от имущественных условий: «Не за деньги отдавал ты нас, за человека же…».

В VI сатире Ювенал описывает слабости и пороки современных ему женщин. Ювенал выступает против брака, описывая женщин-блудниц, «прелестниц пьяных», спальни, «полные перебранок», Рим, где царят «все преступленья и всевозможный разврат».

Апулей в «Метаморфозы, или Золотой осёл» описывает подготовку к свадьбе.

_{Заключение}

В Византийской империи долгое время (до предписания Алексея I Комнина в 1092) заключение брака регулировалось нормами римского права, которое требовало юридического оформления (заключения письменного договора) только для высших сословий.

Из Канонических ответов митрополита Киевского Иоанна II (1078-1089) видно, что русский народ считал венчание принадлежностью брака князей и бояр, продолжая придерживаться при вступлении в брак языческих обычаев умыкания и купли невест. Подобная практика встречалась до конца XVII века.

Римское право было заимствовано многими странами Западной Европы. Римское гражданское право, стало, по сути, языком общения юристов разных стран, позволяющим воспринимать и профессионально оценивать конкретные законодательные решения различных правовых систем. До сих пор многие новейшие юридические конструкции как из кирпичиков складываются из основных, элементарных понятий и категорий, разработанных именно в римском праве.

Семейное право — отрасль права, регулирующая личные и имущественные отношения супругов, детей и других членов семьи. В современной России семья находится под защитой государства. Знание принципов и норм семейного права способствует укреплению семьи, лучшей ориентации ее членов в семейных отношениях, повышает их ответственность за сохранность семьи.

_{Литература}

1. Советский энциклопедический словарь. М. Советская энциклопедия. 1985

2. Церковный брак http://ru. wikipedia.org/

3. Новицкий И.Б. «Римское право», Москва 1993.

4. Джонс А.Х.М. Гибель античного мира. — Ростов-на-Дону, Изд-во «Феникс», 1997, 576 с

5. Поиск корней Источник www.krasreferent. narod.ru

ЗМІСТ

Вступ

Уроки петра першого сучасникам і нащадкам

Петро Великий очима сучасників і істориків

Оцінка істориками ходу реформ

Оцінка історичної суті реформ

Висновок

Список літератури

Вступ

Мій інтерес до теми роботи викликаний тим, що вісімнадцяте століття продовжує викликати різкі спори істориків, публіцистів, філософів — продовжує тому, що з часу підстави Петром Великим нової столиці це сторіччя виявилося пов’язаним з радикальним перетворенням російського життя, що почалося, яке не могло не викликати запеклого опору з боку ревнителів старизни, до якої відносився і син Петра — царевич Олексій. Після смерті Петра і вдови Катерини, що успадкувалайому, і була зроблена спроба повернути столицю до Москви, та все ж столичний статус Петербургу був відновлений, що дозволило продовжити справуПетра — залучення Росії до культури європейської Освіти. У результаті Росія пройшла за сто років шлях, який на Заході тривав чотири століття, і вже на початку XIX сторіччя по рівню розвитку культури вона стала врівні з країнами Заходу.

Петро, писав В.О. Ключевський, не переношував до Росії «готові плоди чужого знання і досвіду, теорії і техніку», а прагнув «пересаджувати саме коріння на свій грунт, щобвони удома проводили свої плоди… Це була повсякчасна думка Петра, основна і плодотвірна думка його реформи».

Оцінка діяльності царя-реформатора — а по думках деяких істориків навіть «революціонера» або «першого більшовика» — і самій його особі була, природно, украй суперечливою і залишається такий понині: одні захоплюються ним як геніальним політичним діячем, що переламав хід російської історії, і обходять мовчанням ті методи, за допомогою яких він це зробив, інші гнівно засуджують саме за ці методи, за самоволодіння, а часом і самодурство, за тисячі жертв при будівництві Петербургу, за вбивство власного сина, дорікають йому у відсутності світських манер, в знущанні з людей, нерозвиненості естетичного смаку, пияцтві і розпусті, а в одній з книг, що недавно вийшли, історики заявляють, що всі дії Петра були породжені турботою не про розвиток Росії, а тільки про «зміцнення його самодержавного престолу».

Неважко зрозуміти, що цю протилежність оцінок породжували принципові розбіжності історіософських поглядів, що сходили до полеміки «західників» і «слов’янофілів» і відродилися у наш час. Сьогодні, як і триста років тому, відношення до Петра і до досконалої їм культурній революції виникає кінець кінцем з погляду на взаємини релігії і освіти: хоча Петро не був, зрозуміло, ні атеїстом, ні, тим більше, богоборцем, його прозвали саме антихристом, тому що відставання Росії від Європи він бачив в перешкоді пануючій релігійній ідеології розвитку світського мислення, науки, філософії і матеріального виробництва, що ґрунтувалося на них. На вершині його ієрархії цінностей знаходилося не православ’я, а освіта.

Цей радикальний поворот російської історії, хоча він і готувався в кінці XVII ст. у правління царя Олексія Михайловича зусиллями його наближених, був здійснений Петром, що зробив справжню культурну революцію. У специфічно російських умовах революція ця не могла бути безкровною і ненасильницькою — Петро був розумним політиком і розумів, що подолати чотирьохвікове запізнення виходу країни з Середньовіччя неможливо поступово, як на Заході, що рухався до Освіти через Відродження, Реформацію і перші досліди подолання монархічного самоволодіння республіканською організацією суспільства (але і там, як ми знаємо, процес цей містив в собі і війни, і революції і контрреволюції, і криваву ніч Варфоломєєвськую…). І мали рацію російські мислителі, що не раз помічали, що коли б не реформи Петра, Росія і в XIX, і в XX ст. залишалася б на рівні Персії і Китаю.

Вже перша зарубіжна поїздка молодого царя, показує сенс його інтересу до сучасної західноєвропейської культури — залучити Росію до досягнень європейської цивілізації. Після відвідин одних з лейденських музеїв цар залишив запис: «Петро, що був тут ради деяких наступающих подів». Хорошим коментарем до цих наступаючих справ може служити підстава російської друкарні на вимогу царя під час тієї ж поїздки до Амстердама для широкого видання книг і подальшій їх перевезення до Росії. Ідею створення власної — російської — Академії наук він вивіз зцієї ж подорожі; тоді ж зародилася у Петра думкапро будівництво «свого міста, яке з’явилося б виразником оновленій Росії».

Таким чином мета моєї роботи – вивчення Петра Великого в розрізі поглядів сучасників і істориків.

Виходячи з метироботи мною вирішуватимуться наступні завдання:

У першому розділі роботи я розгляну і виділю основні уроки для нас нащадків що підносяться нам епохою Петра Першого.

У другому розділі приведу порівняльний аналіз реформ Петра Великого на підставі досліджень і поглядів істориків.

В заключенні підведу загальні підсумки виконаної роботи і зроблю виводи.

Уроки Петра першого сучасникам і нащадкам

Сьогодні існують два образи Петра Великого — справжній і уявний. У масовій свідомості міцно укорінявся офіціозний Єлизавето- сталінський міф про безгрішного царя — «перетворювач Вітчизни». Його основа була закладена істориком В.Н. Татіщевим, сподвижником Петра, що створив образідеального, харизматичного самодержця-реформатора. При Сталіні міф знайшов друге дихання. Головну роль в реанімації іміджу зіграв талановитий роман Олексія Толстого «Петро I». Після його екранізації в однойменному фільмі кінематографічний для літератури билинний образ Петра Великого, «першого російського більшовика, революціонера на троні», залишився надовго відображеним в свідомості радянських людей. Цей образ не тільки художньо і морально виправдовував і ушляхетнював політику Сталіна, направлену на прискорену модернізацію з використанням наджорстких мір примушення, але і допоміг створити патріотичний підйом в роки Великої Вітчизняної війни.

В наші дні міф отримав вже третє дихання. Багато в чому завдяки засобам масової інформації наступив «петровский ренесанс». Він почався з повернення Ленінграду імені Санкт-Петербург, затвердження штандарту Петра як офіційний державний прапор, відновлення петровских нагород як вищі державні відзнаки, перейменування ракетного крейсера «Юрій Андропов» в «Петро Великий» і закінчився пишним святкуванням підстави Північної Пальміри — батьківщини нинішнього президента Росії.

Проте пора відійти від міфів і легенд і показати справжню історичну роль Петра Великого. Це важливо ще і тому, що у російських істориків роль, значення і ціна його реформ, а також реальні альтернативи його перетворенням оцінюються у вельмиширокому діапазоні: від апологетики С. Соловьева, критичних оцінок В. Ключевського до повного розвінчання діяльності першого російського імператора П. Мілюковим. Ці суперечні оцінки найчастіше залежать від ідейно-політичних позицій і, на жаль, суто кон’юнктурних моментів. Суперечкаця може бути нескінченною, тим паче, що кожен з великих істориків використовує свою систему відліку.

Звичайно ж, Петро далек від ідеалу. Але справа не тільки в позитивних і негативних рисах його натури. Для нас, його нащадків, що живуть на початку XXI ст., актуальні і важливі питання: як російський імператор почав здійснювати тотальну європеїзацію Московського царства, які шляхи і способи (по нинішній термінології, які «технології») їм були випробувані, яку ціну заплатили народи Росії за нестримний ривок до висот європейської цивілізації того часу і чи можна було цієї плати уникнути? Як видимий, цей «запитальник» дає можливість поглянути на діяльність і зовнішність царя-реформатора досить об’єктивно і виділити в безбережному матеріалі, присвяченому його епосі і царюванню, вузлові точки, які дозволять уловити найістотніше в тому складному і суперечливому процесі, який ми іменуємо «європеїзацією Росії».

Петро Великий вніс найбільший внесок до європейської історії того часу. В період його правління Росія, що знаходиться на східній периферії Старого Світла і перетворена їм в імперію, почала грати провідну роль в Європі. Від позиції Петербургу багато в чому залежав напрям, хід і результати розвитку європейських народів. Його внесок в розвиток нашої Вітчизни вельми великий і незаперечний. Завдяки петровским перетворенням Росія зробила могутній модернізаційний ривок. Це дозволило наший країні встати в першу низку провідних європейських країн: Франції, Англії, Священній Римській імперії німецької нації, а також уникнути реальної загрози її розділу між Швецією, Мовою Посполитою, Османом імперією і Персією.

Ці результати були досягнуті завдяки величезним зусиллям самого монарха і всього народу. Петро Великий провів чотири війни, які істотно змінили політичну карту Євразії. З 00 років правління пануючи більше 00 припало на війни. У них склало голову близько ста тисяч російських солдатів. Чотириста тисяч воїнів стали інвалідами і були звільнені з армії унаслідок поранень. Така ціна перемоги в битвах петровської епохи.

Російсько-турецька війна була успішною. До Росії відійшов місто-фортеця Азів, прилегла до нього територія, а також Запорізька Сікти. Проте Прутський похід закінчився невдало. Тому Блискучою Порту довелося повернути Азов і Запоріжжя. В результаті перемоги в Північній війні до Росії відійшли землі Інгерманландії, Ліфляндії і Естляндії, а також Західній Карелії, губернії і Моонзундськие острова Виборгськой. Територія наший країни збільшилася, де проживало близько трьохсот тисяч жителів. В ході успішного Персидського походу до складу імперії були включені території Дербентського, Бакинського, Ширванського, Гилянського ханств, Мазандеранськой і Астрабадськой провінцій, де проживало понад сімсот тисяч жителів. Геополітичне положення Росії корінним чином змінилося. Вона отримала вихід в Балтійське море, а Каспійське море стало внутрішнім російським озером. Територія наший країни збільшилася, де проживав близько мільйона чоловік. До кінця правління Петра вона склала значно більшою. Населення Росії за роки його правління збільшилося в півтора рази. Слід зазначити, що війни, освоєння нових земель і особливе будівництво Петербургу коштували життя більше трьохсот тисяч російських людей . Така була людська і фінансова ціна петровских реформ. Тому не випадково, що багато істориків, формально оцінюючи його діяння і не враховуючи в належній мірі загальний історичний контекст, пред’являли занадто завищені вимоги до результатів петровских перетворень, вважаючи, що вони не тільки не сприяли європеїзації країни, а навіть підсилили її азіатські, деспотичні риси. Образно кажучи, вони вважали, що Петро на дике, східне самодержавство, що дісталося нам від Золотої Орди, накинув європейський мундир правової, регулярної держави.

Проте насправді всі процеси, які відбувалися з Московським царством за час діяльності Петра, мали складніший і суперечливий характер, ніж представляється деяким історикам і публіцистам. Вони володіли внутрішньою логікою розвитку і до цих пір не розшифрованою ще загадковою інтригою, пов’язаною з таємними пружинами деспотичної влади. Природно, що великі перетворення були немислимі без вдосконалення всієї системи управління країною. Петро Великий вніс великий внесок до будівництва російської державності. Він провів цілу серію реформ в області державного управління, на основі раціоналізації, централізації і бюрократизації. Він скасував такі важливі інститути станово-представницької монархії, як Боярська Дума, патріаршество, і заснував замість них у дусі абсолютизму Сенат Правітельствующий, колегій і Священний Синод, а також прокуратуру, фіск, Таємну канцелярію і постійні посольства за кордоном. Петро в істотних рисах перетворив інститути царської влади Московської держави в імперську систему управління. Самодержець став не тільки носієм, але і джерелом необмеженої вищої влади. Сам Петро вельми дотепно і афористично сформулював її суть: «Паную закон не писаний, він сам їх пише». Слід зазначити, що він особисто написав більше шести тисяч указів і розпоряджень. Він вважав, що «надлежит укази і закони писати ясно, щоб їх не перетлумачували». Слідуючи кращим європейським стандартам управління, абсолютний монарх заснував, об’єднавши їх в генерал-губернаторських, перейшовши тим самим до територіального ділення країни і ліквідував залишки феодального сепаратизму. Дана реформа багато в чому співзвучна з адміністративними перетвореннями російських територій, що відбуваються у наш час. Петро особисто розробив і утвердив Табель про ранги, раціоналізував, модернізував і уніфікував військову, морську, цивільну і придворну структуру посад, звань і чинів. Тому не випадково, що і сучасні реформатори, почавши адміністративні перетворення, готують новий Табель про ранги державних чиновників і службовців. Слід зазначити, що при Петрові налічувалося всього біля трьох тисяч чиновників на мільйонів населення, або чиновник на жителів. В наші дні в Російській Федерації один державний службовець доводиться на десять жителів, а їх загальне число дорівнює кількості всього населення Російської імперії в роки царювання Петра.

Завдяки зусиллям імператора склалася цілісна і струнка система адміністративного і бюрократичного управління, військово-поліцейського контролю над країною за допомогою дворянства служивого і чиновницької бюрократії. По суті, Петро з’явився родоначальником вельми ефективної «командно-адміністративної» системи авторитарного управління. І в цьому сенсі він був, за словами поета Максиміліана Волошина, «першим російським більшовиком», передвісником нещадного революціонера Леніна. Самодержець вважав, що за допомогою державного терору і насильства можна, потрібно і повинне прискорено модернізувати російське суспільство, інакше воно стане легкою здобиччю хитрих і підступних сусідів.

Як глава держави Петро з’явився засновником регулярних, боєздатних і професійних озброєних сил: російської армії і російського флоту. За визначенням відомого військового історика XIX ст. генерала від інфантерії Р. Леєра, «він був великим полководцем, який умів, міг і хотів все зробити сам». Цар суміщав в собі таланти гнучкого політика, спритного дипломата, геніального стратега і блискучого тактика. Це рідкісне поєднання зустрічається тільки у двох великих полководців — Фрідріха Великого і Наполеона, доля яких закінчилася сумно. Якщо Карл XII, головний супротивник російського самодержця, вів Північну війну багато в чому «ради військової слави», то у Петра I вона цілком була підпорядкована його великодержавній політиці. Останній нічого не робив дарма і керувався лише інтересами увіреної йому держави.

Карл ХII ст. отримав шведську армію у відмінному вигляді від отця. Петро створив свої озброєні сили з розрізненого конгломерату дворянської кінноти, стрільців, козаків, городових військ і полків іноземного ладу. Вони налічували тисяч кадрових і професійних воїнів.

У їх склад входили гвардія, піхота і артилерія, а також кавалерія, де були легкі гусари, рейтари і драгуни і козачі частини і війська внутрішньої служби. Він з нуля побудував другий в світі за чисельністю військово-морський флот, що налічує більше трьохсот кораблів, зокрема фрегатів, лінійний корабель, галер, бригантин і більше сотні інших судів, де служили моряки. Петро умів добиватися від підлеглих надлюдських зусиль. У разі потреби солдати і матроси переносили на руках десятки кораблів за сотні верст. Проте він ніколи не витратив їх сил даремно і прагнув, за його власними словами, «до того, що бере славної Вікторії могутнім ударом, малою кров’ю і на чужій землі».

Так, в Північній битв тільки три відбулося на території наший країни. Всього в цій війні загинули тисячі росіян і тисячі ворожих солдатів. Наприклад, в знаменитій Полтавській битві, яка вирішила результат військової кампанії, наша армія втратила всього убитих і поранених, а шведи і українські козаки — убитих, причому воїнів було узято в полон. Як стратег, Петро правильно вибрав місце нової столиці в гирлі річки Неви, оточивши Петербург потрійним кільцем фортець і створивши могутній морський флот. Тим самим він розрізав шведські володіння в Балтії, а потім витіснив їх війська з Естонії і Фінляндії.

Петро з’явився засновником «стратегічної оборони», розрахованої на вимотування ворога, на виграш часу з метою створення сприятливих умов для переходу в настання і розгром супротивника. Як тактик, Петро першим ввів кінну артилерію, польову фортифікацію, бойовий резерв, в піхоті — підрозділи гренадер і драгунські полиці, а також тактику повної взаємодії, своєчасної підтримки, активної виручки і синхронності дій різних частин і пологів військ в битвах і в битвах. Він з’явився родоначальником тактики «активної оборони», а також універсального використання гвардійських і драгунських частин. Наприклад, преображенці і семеновці могли успішно діяти як сапери, піхота і гренадери — в стійкій обороні, а потім як кіннота в настанні при переслідуванні військ супротивника. Це було наочно продемонстровано в Полтавській битві, коли масована атака шведської армії швидко захлинулася в редутах і шанцях російських військ. Петро обгрунтував тактику рукопашного бою, коли після залпу з рушниць завдавався могутнього штикового удару по супротивникові, підкріплений діями гренадер. Крім того, Петро I був видатним військовим теоретиком і істориком. Його перу належать цілий ряд фундаментальних робіт. Серед них особливий інтерес представляють «Інструкція Брюсу», «Установа до бою по теперішньому часу» і «Фрідріхштатськая інструкція», а також капітальна «Історія Свейськой війни». Цар особисто склав, відредагував і видав «Статут Військовий», а через чотири роки «Морський Статут». Вони на ціле століття визначили організацію, стратегію і тактику озброєних сил Росії. Петровськие статути були початковими військово-теоретичними документами для його послідовників — Румянцева і Суворова, Орлова і Ушакова. Суворовська «Наука перемагати» заснована на Статуті не тільки за змістом, але і по манері викладу. Статути написані простою, дохідливою мовою, з ясними і точними формулюваннями. Петро заснував перші військові учбові заклади, ввів єдиний порядок у військових чинах, званнях і посадах, закріплений в Табелі про ранги. Він, по суті, з’явився родоначальником професійного російського офіцерського корпусу, генералітету і адміралітету. Багато в чому це пояснюється тим, що його вчителями були знаменитий воєвода А.С.Шєїн, відомий адмірал Ф.Я. Лефорт, бравий генерал Партрік Гордон, а також хоробрий король Карл ХII. Цар зумів творчо з’єднати кращі традиції російського військового мистецтва і європейські новації. Государ виховав цілу плеяду чудових російських полководців: першого генералісимуса А.Д. Меншикова, генерал-фельдмаршалів Ф.А. Головіна, Б.П.Шереметева, А.І. Репніна, М.М. Голіцина, генерал-адмірала Ф.М. Апраксина і інших. Він особисто заснував. біло-синьо-червоний прапор, Андріївський штандарт. Вони проіснували, були відновлені в і є сьогодні державними прапорами Російської Федерації і ВМФ. У результаті російському імператорові вдалося створити вельми боєздатну і по-європейськи сучасну сухопутну армію і військово-морський флот.

Петро Великий чудово розумів, що результат битв визначається не тільки кількістю і якістю озброєних сил, але і станом етичного і патріотичного духу військовослужбовців. Государ надавав велике значення моральним стимулам. Він, по суті, з’явився родоначальником сучасної масової нагородної системи. Цар особисто утвердив перехід від того, що подарувало золотими і срібними рублями до справжніх медалей. Він розробив і упровадив більше п’ятдесяти видів нагород. Серед них слід виділити багато пам’ятних медалей, що вручаються за мирні і ратні успіхи, які вписані золотими літерами в літопис російської слави: «За узяття Нотебурга», «В пам’ять підстави Санкт-Петербурга», «За узяття Нарви», «За перемогу під Калішем», «За перемогу під Лісовою», «За Полтавську баталію», медаль «Іуди для зрадника Мазепи», «За узяття Виборга», «За Вазськую баталію», «За перемогу при Гангуте», «За перемогу при Гренгаме», «В пам’ять Ніштадтського миру» і «За участь в Персидському поході» . Вельми сучасно звучить відома думка Петра: «Перемогу вирішує військове мистецтво, хоробрість полководців і безстрашність солдатів. Вони — захист і фортеця Вітчизні».

Знаменні перемоги російської зброї були б немислимі без істотних перетворень в господарському і економічному житті країни. Молодий цар зрозумів це ще в самому початку свого правління, після поїздки до Європи. Він вніс величезний внесок до розвитку економіки, торгівлі, фінансів і промисловості. Монарх відкрив першу в Росії біржу і заснував митницю по європейському зразку. Була успішно проведена грошова реформа. Він ввів регулярну чеканку золотої монети: одинарних, подвійних червонців і два рублів. По його указу була налагоджена регулярна емісія крупної банкової срібної монети гідністю в один рубель, полтиник і півполтиника, а також розмінної срібної монети: гривеників, п’ятачків, алтин, гроша і копійок. Крім того Петро успішно ввів в грошовий обіг мідні монети номіналом в п’ять, дві і одну копійки, а також гріш, півшеляга і півпівшеляга. Більш того карбували мідні рублі, полтиники, півполтиника і гривни.

Золоті червонці і срібні рублі відповідали по своїх вагових характеристиках голландським гульденам і німецьким талерам, які були загальноєвропейськими грошовими одиницями того часу. Тому нові петровскі монети стали першою твердою конвертованою російською валютою. Вони високо цінувалися на європейських біржах і сприяли швидкому розвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі, а також широкому залученню іноземних фахівців для роботи в Росії. Цар послідовно проводив політику меркантилізму, добився позитивного сальдо в торгівлі із зарубіжними країнами і забезпечив помітну притоку золота і срібла на внутрішній російський ринок.

При Петрові для потреб армії, флоту і двору було відкрито більше двохсот крупної мануфактури, фабрик і заводів, де трудилися 00 тисяч робочих, а об’єм продукції перевищував 0 млн крб. По суті, цар став засновником російського військово-промислового комплексу — основної кузні російської зброї. Тільки у Петербурзі він особисто заклав чотири верфі, Ливарний і Смоляний двори, а також тютюнову, оксамитову, шпалерну, шовкову, позументну мануфактура, три порохових і два горілчані заводи. Самодержець з’явився засновником казенної промисловості. Слід також відзначити, що він значну частину казенної мануфактури передав в приватну власність найбільш заповзятливим промисловцям, тим самим, ставши основоположником крупної приватної промисловості. Найбільших успіхів досягли шерстяна і льняна мануфактура, залізне і шкіряне виробництва, а також смалокуренні. Був налагоджений експорт дешевих і високоякісних товарів: сукна, юхти, полотна, вірьовок і канатів, смоли, сала і заліза. Цар послідовно проводив політику заступництва розвитку промисловості. Казна позичала приватним підприємцям безпроцентний капітал, забезпечувала їх інструментами, знаряддями виробництва, виписувала іноземних майстрів. Власті приписували селян цілими селами до промислових закладів, надаючи їм великі пільги і привілеї.

Петро проводив революційну європеїзацію Росії в області побуту, звичок, моди, способу життя дворянського стану. Цар ввів в ужиток європейський стиль одягу і правила етикету, якими ми користуємося до цих пір. Він відкрив перший в наший країні музей — знамениту Кунсткамеру, два ботанічні сади і три госпіталі. Відвідини музеїв цар зробив безкоштовними, а після виходу з них одаровував благородних відвідувачів чаркою горілки. Він схвалив проект видатного просвітителя Лейбніца і заснував Академію наук, Санкт-петербурзький університет, гімназію, призначивши її президентом Л.Л. Блюментроста. За замовленням Петра відомий хірург і анатом Н.Л. Бідлоо почав виготовляти перші хірургічні інструменти, а також видав підручники «Зеркало анатомії» і «Анатомічний театр». Государ велику увагу приділяв географічним дослідженням. По його вказівці картограф-самоучка С.У. Ремізів склав «Креслення всього Сибіру» — перший російський атлас, а Корнелій Крюйс видав карти річки Дону, Азовського і Чорного Морея. А. Бековіч-черкасський по указу царя зробив експедицію до Хиву і Бухари. За наслідками його досліджень була видана карта Каспійського моря. В цей час геодезисти І.М. Еврєїнов і Ф.Ф. Лужін склали докладну карту Камчатки і Курильських островів. Цар розпорядився послати експедицію Вітуса Берінга для виявлення проходу між Азією і Америкою. У результаті була створена докладна карта Північно-східного Сибіру. І.К. Кирілов опублікував перший в Росії науковий довідник «Квітучий стан Всеросійської держави, в який початок привів і залишив непрореченими працями Петро Великий, отець Вітчизни». В області розвитку геології Петро заснував Наказ рудокопних справ, який перетворив в в Берг-коллегію на чолі з Я.В. Брюсом. Було відкрито більше двохсот родовищ корисних копалини. Була заснована перша в Росії астрономічна обсерваторія в Сухаревой башті, а наступного року початий випуск щорічника «Календар, або місяцеслов», що містить відомості про астрономію, фізику і метеорологію. Петро з’явився також основоположником російської технічної думки. Він фундирував пушкарську школу і пізніше перетворює її у Військово-інженерну академію. Цар засновує перший крупний Каменський металургійний завод на Уралі. По його замовленню А.К. Нартов побудував перший в світі токарний верстат з самохідним супортом, а через десять років виходить перша книга по механіці Г.Г. Ськорнякова-пісарева.

Цар був основоположником світської і професійної освіти в наший країні. Він відкрив пушкарську, математичну, медичну і навігацьку школи, які пізніше перетворив в артилерійську, інженерну, медичну і морську академії, що існують і понині. Государ заснував в Росії першу газету «Відомості про військових і інших справах, гідного знання і пам’яті, що трапилися в Московській державі і в інших навколишніх країнах». Він був її першим видавцем, редактором і журналістом. Цар відкрив першу в Росії кав’ярню, де безкоштовно лунали «Відомості» і пропонували кавові напої. Недавні ювілейні торжества із цього приводу остаточно поховали міф більшовицької пропаганди про початок історії журналістики в наший країні з часів ленінської «Правди».

В області правопису і культури цар провів сміливу реформу російської мови і заснував цивільний шрифт, яким ми, з невеликими змінами, користуємося до цих пір. Він заохочував діяльність першого російського сатирика А.Д. Кантеміра. При нім був заснований жанр батального живопису. Декілька пізніше І.Н. Никітіним була намальована знаменита картина «Петро I на смертному ложі». Самодержець заснував на Червоній площі перший в Росії публічний театр, а також заснував «хор півчих дяків» і придворний оркестр. Тут цар сам любив співати і грати на барабані. За замовленням Петра Олексійовича його друг Феофан Прокоповіч написав і поставив для нового театру першу вітчизняну п’єсу «Владимир».

Петро з’явився також засновником нового стилю — «петровского бароко» — в російському мистецтві. У нім природно і органічно поєднувалися російські народні традиції з кращими зразками західноєвропейського мистецтва: перш за все голландського, французького і англійського. У Росії завдяки турботам Петра розцвіла діяльність швейцарського архітектора Домінико Трезіні, що побудував прекрасний Літній палац в Петербурзі, знаменитий собор і будівля Петропавловський, а також почалася плідна діяльність Бартоломео Растреллі. Петро I приділяв виняткову увагу розвитку архітектури і образотворчого мистецтва. Він прагнув якомога ефективніше і ширше використовувати монументальну архітектуру і скульптуру для оформлення столичних і заміських резиденцій, садів, кораблів, храмів, вельможних палаців, тріумфальних арок і обелісків. Нове життя на противагу замкнутості, властивої колишньому побуту, обмеженому етикою «Домострою», була насичена широкою публічністю. Асамблеї, маскаради, театральні уявлення, урочисті ходи військ, морські паради, ілюмінації, святкові фейєрверки на честь перемог — все це вимагало масштабного і яскравого художнього оздоблення. Живопис, архітектура і скульптура в буквальному розумінні були винесені на вулиці і «заговорили» на злободенні політичні теми і сюжети, пов’язані з подіями, учасниками і творцями яких були всі шари суспільства. Міста, фортеці почали будуватися згідно «генеральним першпективам». У них раціонально і зручно розташовувалися прекрасні палаци і монументальні собори, величні державні і суспільні будівлі, військові казарми і манежі, торгові ряди, приватні особняки, затишні садиби і удома, а також зелені алеї, тінисті бульвари, регулярні парки і річкові канали. Отже, царські перетворення в області освіти і культури не тільки сприяли європеїзації Росії, але і підготували грунт для розквіту подальшого золотого століття російської культури.

У спадок від своїх попередників молодому цареві дісталися не тільки придворні, внутрішньополітичні, але і зовнішньополітичні проблеми. Він був вимушений продовжити неабияк тривалу війну з імперією Османа за вихід в південні моря. Його перший похід на Азов закінчується невдачею. Наступного року російське військо і флот, штурмом беруть Азовську фортецю. Так належало початок славної історії російського флоту. Петро засновує Таганрог. Боярська Дума ухвалює: «Російському флоту бути». На зібрані від населення гроші було побудовано. Досвід азовських походів показав цареві, що російська армія і флот потребують корінного оновлення. Він розуміє, що європейці пішли вперед в технічних і організаційних відносинах в порівнянні з царським військом. Петро у складі Великого посольства відвідує країни Західної Європи. У Бранденбурзі він навчається артилерійській справі і отримує атестат вогнепального майстра, в Голландії і Англії — корабельного майстра і корабела. Він старанно вивчає польську і голландську мови. Передові досягнення культури, побачені їм в Європі, потрясли царя. Він вирішує провести швидку модернізацію Росії на європейський зразок, щоб відстале Московське царство не стало легкою здобиччю європейських держав. Заколот стрільців змусив Петра терміново виїхати до Росії. На слідстві розкрилися зв’язки між повсталими і царівною Софією. Більше тисячі стрільців була страчена, причому Петро з найбільшим задоволенням особисто рубав голови непокірним і вішав їх трупи на стінах Новодевічьего монастиря під вікнами опальної царівни.

Початок ХVIII сторіччя ознаменувався введенням нового літочислення, святкуванням Нового року, а також носінням нового плаття, голінням борід і введенням самоврядування посадника. Так почалися грандіозні петровскі перетворення. Їх наслідки до цих пір грають величезну роль в російській, європейській і світовій історії. У новому сторіччі цар ухвалює два доленосні рішення: укласти мир з Туреччиною, оскільки Росія відвоювала побережжя Азовського моря, і почати війну з Швецією з метою виходу Росії на Балтіку.

Приїзд російського посольства до Стамбулу на фрегаті «Фортецю» провів приголомшуючий ефект на турецького султана Мустафу II. Він вимушений був укласти мир на російських умовах. По особистому указу Петра було проведено декілька залпів «сильного пороху» всіма знаряддями, із застосуванням особливих фейєрверків. За умовами мирного договору до Росії відійшов Азов і прилегла до нього місцевість. Імперія Османа визнала владу Москви над Запорізькою Січчю.

Боротьбу з Швецією, яку підтримували Англія і Голландія, сучасники прозвали Великою Північною війною. З боку Росії це була визвольна боротьба за повернення споконвічно російських земель, втрачених по Столбовському миру, коли шведські війська, викликані на прохання царя Василя Шуйського для боротьби з польськими інтервентами, обманом і хитрістю захопили Новгород і Псков. Петро забезпечив собі дипломатичну підтримку низки європейських країн. Він уклав союз з Данією, Мовою Посполитої, Саксонією, Пруссією і Ганновером для сумісних дій проти шведської гегемонії на Балтіке. Проте кампанія склалася невдало. Під Нарвой шведське військо розбило тисячну російську армію. Сам Петро напередодні битви спішно виїхав до Пскова, щоб поквапити російські полиці, що йдуть до Нарве. Командувач, перший російський генерал-фельдмаршал герцог Карл-Євгеній де Круа, не зміг перешкодити паніці, що охопила російські війська, і здався без бою. Нарвська баталія змінила характер пануючи. З того часу він перестав довіряти іноземцям-командувачам і вирішив в стислі терміни підготувати нову, більш боєздатну і дисципліновану армію, за прикладом Преображенського, Семеновського полків і дивізії Вормса. Вони з невеликими втратами відбили численні шведські атаки і вийшли під барабанний бій з розгорненими прапорами з поля бою. Шведи відпустили росіян увязнених, оскільки не могли забезпечити їх зміст. Перші невдачі багато чому навчили молодого царя. Він почав розуміти, що успіх військової кампанії залежить від багатьох обставин. Для досягнення перемоги важливі особистий приклад, майстерність воєначальників і виучка солдатів, злагодженість бойових сил, а також наявність сучасної зброї і резервів. Тому в подальших кампаніях Петро особисто керував основними битвами і битвами. він штурмував шведський місто- фортеця Нотебург, який перейменував до Шліссельбурга (Ключ-місто). Петро і Меншиков на човнах захопили в гирлі Неви два шведські бойові кораблі. Це були останні ворожі кораблі в акваторії Неви. серпня. Петро з ходу оволодів містом-фортецею Нарвой, переодягнув своїх гвардійців в шведську форму. Військова хитрість блискуче вдалася. Петро з тисячами драгун також з ходу напав і розгромив тисячний корпус генерала Льовенгаупта у села Лісовою, коли він переправлявся через річку Леснянка. Росіяни втратили тисячу солдатів, а шведів було убито тисяч, останні потрапили в полон. російські війська під керівництвом Петра наголову розбили шведів під Полтавою. Через три дні тисячний корпус Меншикова, що переслідував Карла ХII, розбив і захопив в полон шведських солдатів і казну в тисяч талерів корпусу Льовенгаупта. У . Петро особисто бере участь в штурмі неприступної фортеці Виборгськой. По його наказу корпус Апраксина, пройшовши по льоду Фінської затоки, раптово захоплює місто, після п’ятиденного артилерійського обстрілу замку, його гарнізон ганебно капітулював. Були узяті в полон 0 тисяч шведів, захоплено мортир, гаубиць і гармата. Так під безпосереднім керівництвом Петра була повністю знищена сама краща європейська армія того часу. цар командує розгромом шведського флоту при Гангуте. Петро призначається командуючим російським, данським, англійським, голландським флотами і в десять днів очищає Балтійське море від шведських каперов. Бойова потужність шведського флоту була остаточно підірвана. Швеція зводиться на положення другорозрядної сухопутної і морської держави. У французький король Людовик ХV нагороджує самодержця персональною медаллю, в якій Петро Олексійович іменується Царем-Государем Російської імперії. Цю медаль цар дбайливо зберігав у себе до кінця життя як знак визнання величі Росії з боку Франції.

Шведи, що підбурюються Англією і Голландією, проте тягнули з укладенням миру, хоча Петро неодноразово висував мирні пропозиції. В середині травня в Швеції висадився російський десант. Він пройшов переможним маршем більше трьохсот кілометрів по шведських дорогах, розігнав всі гарнізони, захопив багато судів і різних трофеїв. мир був підписаний. Результати Північної війни для наший країни мали величезне значення. Перемога повернула їй спрадавна належне обширне прибалтійське побережжя. Вона забезпечила Росії життєво необхідний вихід до моря. Росія вийшла на широку міжнародну арену, перетворилася на впливову світову державу, без якої вже не вирішувалися загальноєвропейські проблеми.

А ось із завоюванням побережжя Чорного моря Петро Олексійович зазнав фіаско, хоча плани його були одночасно і реалістичні, і грандіозні. Цар заручився підтримкою господарей Молдавії і Валахиі, а також сприянням Польщі. Вони обіцяли виставити тисячне військо. Петро зібрав тисячну армію. Вона була поділена на три групи. Государ виступив на чолі тисячної армії на територію Молдавії і зайняв місто Ясси. Турецький султан Ахмет III, побоюючись повстання християнських народів, запропонував Петру мир за посередництва патріарха Єрусалимського і господаря Валахиі Бранкована. Блискуча Порту пропонувала Росії всі землі ка Дунаю. Проте Петро відповів відмовою. Він переоцінив свої сили, допомога союзників і зробив найкрупнішу помилку свого царювання. Бранкован і польський король Серпень II відхилилися від участі у війні, а молдавський господар Кантемір не заготовив продовольства для російських військ і замість 00-тисячного війська зміг зібрати погано озброєних селян. Великий візир Балтаджі спорядив тисячне військо і оточив тисячний російський загін на річці Пруть. Петро вирішив дати останній бій і підписав указ Сенату, щоб у разі його полонення ніякі його розпорядження не виконувалися. Спроби яничар з ходу захопити укріплений табір російських військ були відбиті. Почалися переговори. Чоловіка Петра, Катерина, пожертвувала всі свої особисті прикраси на подарунок Великому візиреві. В той же час яничари, зазнавши відчутних втрат, вимагали припинення війни і відмовилися брати участь в бойових діях. Карл ХII, навпаки, наполягав на розгромі російської армії і полоненні Петра. Великий візир і Петро підписали Прутський договір: Росія повертала Азов з його округом, знищувала зміцнення на Дніпрі і Доні, а також таганрозьку фортецю. Петро відмовлявся втручатися в польські справи і давав пропуск Карлу ХII до Швеції. Невдача Прутського походу відсунула на півстолітті звільнення північного причорномор’я і на півтора століття Валахиі і Молдавії від ярма Османа. Погодься Петро на первинні пропозиції султана, межа з Туреччиною проходила б по Дунаю, а замість ворожої Румунії у складі імперії знаходилися б дружні молдавські князівства. На жаль, провалом закінчилася і інша південна експедиція князя Бековича-черкасского, коли його тисячний загін був знищений із-за підступності Хивінського хана. Вдалішим був персидський похід. Цар зібрав тисячне військо і весною попрямував до Персії по берегу Каспійського моря. Російська армія без бою зайняла все побережжя, а до складу Росії увійшло дев’ять ханств. Пізніше, після смерті Петра, за наказом тимчасового виконавця Бірона російські війська були виведені, а все побережжя перейшло під владу персидського шаха. Тільки через сто років російські війська займуть північний Азербайджан.

Очевидно, що європеїзація і модернізація російської армії в першій чверті XVIII ст. заклали основи майбутніх військових успіхів наший країни. З іншого боку, необхідно відзначити, що військові перетворення Петра були багато в чому непослідовні і хаотичні. Це зумовило суперечність військових реформ в майбутньому.

Тривалі військові кампанії виснажували тяглове населення, лягали непідйомним вантажем на господарське життя Росії. У три рази зріс податковий тягар, з’явилися нові податки і повинності. Селяни, люди посадників і купці розорялися, по купецькому стану сильно ударило введення торгових монополій. У була проведена перша ревізія, під час її проведення відбулася остаточна уніфікація різних соціальних груп, завершилося прикріплення всіх піддатних станів до державного тяглу і була введена паспортна система. Вона збереглася до цих пір як пережиток крепостнического будуючи.

Посилення государно-податного гніту викликало цілу серію крупних повстань і заколотів. Серед них слід зазначити стрілецький бунт в Москві, озброєні виступи людей посадників і робочих, стрільців, солдатів в Астрахані а також козацьке повстання К.І. Булавіна в селянські хвилювання в Башкирії і інших частинах країни. Всі вони були жорстоко пригнічені, активні учасники повішені і заслані до Сибіру. Соціальні суперечності посилювалися наявністю релігійного розколу і утисками інакодумців. Серед старовірів, які піддалися жорстоким переслідуванням, почалися масові самоспалення. Цар Петро був оголошений ними антихристом, а його царювання ознаменував-де початок кінця світу. Слід зазначити, що такі новації, як гоління борід, носіння яких почиталося на Русі як символ образу Божія, активна участь Петра в «Всепьянейшем і Всешутейном соборі», введення нових свят на європейський лад, конфіскація церковних дзвонів для литва гармат і інші дії влади — все це створювало сприятливий грунт для обурення і бунтів. Почалася масова втеча з центральних районів на околиці, яке привело до зубожіння центру Росії. Більше селян числилося в перегонах. Щоб подавити бунташні настрої, Петро вводить закон про поселення полків. Тепер вся армія розміщувалася на постій по всіх провінціях країни. Військове командування стежило за збором подушної податі, інших податків і зборів, а армія виконувала численні поліцейські функції. Вона наглядала також і за дотриманням паспортного режиму. Ці заходи, а також перехід на подушну подати привели до того, що доходи бюджету виросли.

Імператор став новатором і в новій для своїх сучасників області. При особистій участі Петра Олексійовича Феофаном Прокоповічем була розроблена патріотична ідеологія «служіння Вітчизні», викладена їм в трактатах «Слово про владу і честь царської» і справді волі монаршої». Цар вважав, що він перший працівник на благо Вітчизни, а всі останні — від генералісимуса і канцлера до солдатів, матросів, селян і міщан — винні, не щадивши своїх животів, постійно і неухильно виконувати свій обов’язок перед державою Російським. Так були закладені конструкції культу держави, який в разних обличях і модифікаціях проіснував до цього дня, що несли.

Жорстокість пануючи, його ригоризм викликали незадоволеність частини боярства, яке виразилося в змові царевича Олексія. Реальний Олексій, на відміну від літературного і кінематографічного героя, був копією отця. Проте у них не склалися особисті відносини. Після насильницького весілля з Шарлоттой-Кристиной-Софией Брауншвейг-вольфенбюттельськой у Олексія народився син Петро, майбутній імператор. Тоді ж цар зажадав від Олексія або змінити свою поведінку, або відректися від престолу і піти в монастир. У серпні Олексій біг до Австрії, де правив його свояк Карл VI. За дорученням царя граф П.А. Толстой заманив в Олексія на корабель в Неаполі і відправив до Москви. На вимогу царя Олексій офіційно відрікся від престолу і видав п’ятдесят своїх спільників. Цар жорстоко розправився з ними, особисто піддав колесуванню А.В. Кикина. царевич після жорстоких тортур помер.

У особистому житті, як і в державній діяльності, Петро був повний суперечностей. Цар вів як розмірене, так і розгульне життя. Вставав в чотири години ранку, сам готував собі їду, розводив вогонь і одягався. Потім в шість годинників відправлявся на верфі, в казарми, в сім годинників приступав до вирішення державних справ в Сенаті, через дві години керував роботою Військової ради, а ще за годину обходив колегії, караючи недбайливих чиновників важкою тростиною. Під час дня куштував просту їжу. Після обіду відпочивав дві години, потім працював в кабінеті, писав і редагував укази, листи, записки. Всього їм написано більше тисяч документів, зокрема законів. Вечори проводив або за роботою в своїй майстерні, або на офіційних прийомах. Після семи годинників цар влаштовував асамблеї і прийоми, де в неофіційній обстановці вирішувалися складні і лоскітливі справи. Після дев’яти годинників, коли починалася загальна вакханалія, цар мовчки, по-англійськи йшов спати. Наступного дня, незалежно від кількості випитого, він вставав зі свіжою головою, енергійний і повний найграндіозніших планів.

Такий бурхливий спосіб життя підточив могутнє здоров’я імператора. До того ж він не відмовляв собі в жіночій ласці і мав неофіційно цілий гарем коханок, яких любив потім видавати заміж за своїх сподвижників. Так, наприклад, в браку Марії Матвєєвой, колишній пасії Петра, і Олександра Румянцева народився майбутній прославлений полководець Петро Румянцев-задунайський, якого сучасники вважали сином пануючи.

Петро I зумів з’єднати в одне суперечливе ціле східну деспотію Московського царства і західну бюрократію, створити новий тип суспільства, де все було підпорядковано інтересам імперської держави, що динамічно розвивалася. Інший порок петровских реформ полягав в тому, що його перетворення в першу чергу проводилися на користь дворянського стану і вищої бюрократії, для переважної більшості населення імперії вони були надмірно обтяжливими і незрозумілими. Процес європеїзації у той час був обтяжений багатьма забобонами, поспішними і непродуманими рішеннями, що відображали імпульсну і деспотичну натуру головного перетворювача. На жаль, історичний досвід, позитивні уроки і нагадування про негативні наслідки цих перетворень не завжди були затребувані подальшими реформаторами. Як справедливо говорив В.О. Ключевський, « історія пані строга і за незнання її законів карає зі всією строгістю і нещадною».

Петро Великий очима сучасників і істориків

Епоха Петра Першого в історії Росії, особа цього видатного державного діяча, полководця, дипломата користується увагою як у вітчизняній, так і в зарубіжній історичній науці.

Вивчення цієї епохи має багату традицію — адже почалося воно ще за життя найбільшого реформатора; зараз же література про Петра Великому і його часу може скласти цілу бібліотеку. Великі досягнення в багатьох областях суспільного і державного життя, перетворення Росії з розташованої на задвірках Європи країни у велику світову державу, що стало свого роду феноменом історії, пояснюють стійкий підвищений інтерес до епохи Петра в світовій історичній науці.

Майже всі найбільші учені — історики, фахівці з історії Росії за кордоном, починаючи з вісімнадцятого сторіччя і до наших днів, так або інакше відгукувалися на події петровского часу. Зарубіжній літературі про Росію епохи Петра Великого, не дивлячись на відмінності в підході вчених до оцінки подій того часу, властиві деякі загальні риси. Віддаючи належне правителеві, тим успіхам, які були досягнуті країною, іноземні автори, як правило, з деякою недооцінкою або з відкритою зневагою судили про допетровскої епохи в історії Росії. Великого поширення набули погляди, згідно яким Росія зробила стрибок від відсталості, дикості до більш передових форм суспільного життя за допомогою «Заходу» — ідей, запозичених звідти, і численних фахівців, що стали помічниками Петра Першого в проведенні перетворень.

Таку ж давню традицію має поширене в зарубіжній, і частково вітчизняній історичній науці зіставлення Росії і країн Заходу, антитеза «Росія — Захід», «Схід — Захід». Зображення Росії і СРСР як антипод Заходу, європейській культурі, часто крім історичної мало і політичну спрямованість (особливо під час «Холодної війни»).

Варто відзначити, що це відноситься не тільки до праць недавнього минулого, існувала така точка зору і в до-революціонний період. До цих пір можна зустріти твердження про кардинальну відмінність історичного шляху Росії порівняно із західними країнами, «різному корінні» їх історичних традицій, відсталому «азіатському» характері господарства, суспільному житті, культури Росії на відміну від передової європейської цивілізації, що ніби то представляла якусь єдність і що протистояла тому, що було і є у відсталій Росії. Ці два світи являют де дві «протистоячі» друг-другу культури.

Уявлення про фатальну розбіжність історичних шляхів Росії і Західної Європи (та і всього Заходу взагалі) харчуються, серед іншого, концепціями, згідно яким на формування російської державності сильний або навіть вирішальний вплив зробили візантійські традиції, монголо-татарске ярмо, які зіграли свою роль в тому, що розвиток Русі а потім Росії пішов убік, протилежну від Європи. Прихильники так званої «Євразійської теорії», коріння якої сходить до державної школи і слов’янофілів, проповідує ідеї про те, що Росія, будучи «сумішшю східного і західного» залишається мостом між Сходом і Заходом.

Звідси твердження про добродійну дію Золотої Орди на еволюцію державності в Північно-східній Русі, про якийсь симбіоз Орди і Русі, що поклав сильний відбиток на всю подальшою історію Росії царської і імператорської епох. (До істориків, що розділяють цю думку належить, наприклад, Л.Н. Гумільов.) У даній роботі розглядатимуться позиції росіян учених «государників», таких як Солов’їв, Богословський. Їх можна згрупувати не по історіографічних напрямах і класових установках, а по характеру, змісту їх праць (спеціальні вони або ж загальні), по позиціях авторів, одні з яких розглядають епоху Петра на тлі попереднього періоду російської історії, інші порівнюючи з положенням в тодішній Європі, треті в плані її значення для подальшого розвитку Росії.

Оцінка істориками ходу реформ

Друга з найвиразніше поставлених проблем в загальній дискусії про реформи Петра містить в собі питання: якою мірою для реформаторської діяльності були характерні планомірність і систематичність?

У Соловьева реформи представлені у вигляді строгого послідовного ряду ланок, складових всесторонньо продуману і заздалегідь сплановану програму перетворень, жорстку систему чітко сформульованих цільових установок, що має в своїй основі: «У цій системі навіть війні відведено заздалегідь певне місце в числі засобів реалізації загального плану». В цьому відношенні праця Соловьева випробувала вплив такою, що передувала його написанню історіографії і публіцистики. Його основні ідеї можуть у багатьох випадках прослідкувати до робіт безпосередньо посляпетровский епохи. Задовго до Соловьева загальною стала думка, що діяльність Петра і її результати були породженням майже надлюдського розуму – здійсненням диявольського плану або проявом вищої мудрості, реформатор традиційно характеризувався як «антихрист» (розкольниками) або «людина, Боові подібний» (М.В. Ломоносовим).

Але не всі історики дотримуються такого утішного для Петра погляду на ре-форму. Точка зору щодо очевидної безплановості і непослідовності перетворень Петра розділяється В.О. Ключевським, який підкреслює, що рушійною силою перетворень була війна. Ключевський вважає, що структура реформ і їх послідовність були цілком обумовлені потребами, нав’язаними війною, яка, на його думку, теж велася досить нетямущо.

В протилежність Соловьеву Ключевський заперечує, що Петро вже в ранній період свого життя відчував себе покликаним перетворити Росію; лише у останнє десятиліття свого царювання Петро, на думку Ключевського, почав усвідомлювати що створив що — те нове, одночасно і його внутрішня політика почала втрачати риси скороспішності і незавершеності рішень.

Цей погляд поклав початок ряду інших точок зору, більш зусереджений на різних нюансах реформ. У радянській історіографії з питання планомірності реформ теж не існувало єдиного погляду. Як правило передбачався глибший сенс перетворень, ніж тільки підвищення ефективності військових дій. З іншого боку, поширеною була думка, що хід війни мав вирішальний вплив на характер і спрямованість петровских перетворень. Наголошувалося і те, що реформи набували все більш виразного характеру планомірності і послідовності у міру неухильно зростаючої переваги Росії над Швецією в Північній Війні. Для авторів таких досліджень характерним є прагнення провести межу між першою «гарячковою» фазою війни, коли внутрішні реформи мали хаотичний і незапланований характер, і останнім десятиліттям життя Петра, коли уряд мав в своєму розпорядженні достатню кількість часу для обдумування перспективніших рішень. До цього періоду і відносяться найефективніші і істотніші перетворення.

Оцінка історичної суті реформ

Існує ще одна тема, що викликає сильні розбіжності, — це історична суть реформ. У основі розуміння цієї проблеми лежать або переконання, засновані на марксистських поглядах, тобто що вважають, що політика державної влади заснована і обумовлена соціально — економічною системою, або позиція, згідно якої реформи — це вираз єдино-особистої волі монарха. Ця точка зору типова для «державної» історичної школи в дореволюційній Росії. Перший з цієї безлічі поглядів — думка про особисте прагнення монарха європеїзувати Росію. Історики, що дотримуються цієї точки зору рахують саме «європеїзацію» головною метою Петра.

На думку Соловьева зустріч з європейською цивілізацією була природною і неминучою подією на шляху розвитку російського народу. Але Солов’їв розглядає європеїзацію не як самоціль, а як засіб, перш за все стимулюючий економічний розвиток країни. Теорія європеїзації не зустріла, природно, схвалення у істориків, прагнучих підкреслити спадкоємність епохи Петра по відношенню до передуючого періоду.

Важливе місце в спорах про суть реформ займає гіпотеза про пріоритет зовнішньополітичних цілей над внутрішніми. Гіпотеза ця була висунута вперше Мілюковим і Ключевським. Переконаність в її непогрішності привела Ключевського до виводу, що ре-форми мають різний ступінь важливості: він вважав військову реформу початковим етапом переобразовальній діяльності Петра, а реорганізацію фінансової системи — кінцевою його метою. Решта реформ же була або наслідком перетворень у військовій справі, або передумовами для досягнення згаданої кінцевої мети.

Самостійне значення Ключевський надавав лише економічній політиці. Остання точка зору на цю проблему — «ідеалістична». Найяскравіше вона сформульована Богословським — реформи він характеризує як практичну реалізацію сприйнятих монархом принципів державності. Але тут виникає питання про «принципи державності» в розумінні пануючи. Богословський вважає, що ідеалом Петра Першого була абсолютистська держава, так звана «регулярна держава», яка своїм всеосяжним пильним піклуванням (поліцейською діяльністю) прагнула регулювати всі сторони суспільного і приватного життя відповідно до принципів розуму і на користь «загального блага».

Богословський особливо виділяє ідеологічний аспект європеїзації. Він, як і Солов’їв, бачить у введенні принципу розумності, раціоналізму радикальний розрив з минулим. Його розуміння реформаторської діяльності Петра, яке можна назвати «освічений абсолютизм», знайшла безліч прихильників серед західних істориків, які схильні підкреслювати, що Петро не був видатним теоретиком, і що перетворювач під час своєї зарубіжної подорожі брав до уваги перш за все практичні результати сучасною йому політичної науки. Деякі з прихильників цієї точки зору стверджують, що петровская державна практика зовсім не була типовою для свого часу, як це доводить Богословський.

У Росії при Петрові Великому спроби утілити в життя політичні ідеї епохи були набагато більш послідовними і такими, що далеко йдуть, ніж на Заході. На думку таких істориків російський абсолютизм у всьому, що стосується його ролі і дії на життя російського суспільства займав абсолютно іншу позицію, чим абсолютизм більшості країн Європи. В той час, як в Європі урядову і адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, в Росії мав місце зворотний випадок — тут держава і політика, що проводиться ним, формували соціальну структуру. В зв’язку з цим потрібно відзначити і те, що в дискусії про суть російського абсолютизму, що зав’язалася в радянській історіографії, знайшлися прихильники тієї точки зору, що державна влада в Росії займала значно сильнішу позицію по відношенню до суспільства, чим європейські режими. Але ця точка зору в радянській історіографії домінуючої не була.

Радянські історики, які прагнули дати петровскому державі і його політиці свою характеристику, як правило приділяли особливу увагу економічним і соціальним перетворенням; при цьому відносини класів служили відправною крапкою. Єдине в чому тут були розбіжності — це в поні-манії характеру класової боротьби і співвідношення протиборчих сил в цей період. Першим, хто спробував визначити суть реформ Петра з марксистських позицій був Покровський. Він характеризує цю епоху як ранню фазу зародження капіталізму, коли торговий капітал починає створювати нову економічну основу російського суспільства. Як наслідок переміщення економічної ініціативи до купців, влада перейшла від дворянства до буржуазії (тобто до цих самих купців). Наступила так звана «весна капіталізму». Купцям необхідний був ефективний державний апарат, який міг би служити їх цілям як в Росії так і за кордоном. Саме по цьому, на думку Покровського, адміністративні реформи Петра, війни і економічна політика в цілому, об’єднуються інтересами торгового капіталу.

Деякі історики, надаючи торговому капіталу велике значення, пов’язують його з інтересами дворянства. І хоча теза про домінуючу роль торгового капіталу була знехтувана в радянській історіографії, можна говорити про те, що думка щодо класової основи держави залишалася в радянській історіографії з середини до середини років пануючим. У цей період загальновизнаною була точка зору, згідно якої петровское держава вважалася «національною державою поміщиків» або «диктатурою дворянства». Його політика виражала перш за все інтереси феодалів — кріпосників, хоча увага приділялася і інтересам буржуазії, що набирає силу. В результаті аналізу політичної ідеології і соціальної позиції держави, що проводиться в цьому напрямі, утвердилось думку, що суть ідеї «загального блага» демагогічна, їй прикривалися інтереси правлячого класу. Хоча це положення розділяють більшість істориків, є і виключення.

Наприклад, Сиричників, в своїй книзі про петровском державу і його ідеологію, повністю приєднуються до даної Богословським характеристики держави Петра як типово абсолютистської держави тієї епохи. Новим в полеміці про російське самодержавство стала його інтерпретація класового фундаменту цієї держави, яка базувалася на марксистських визначеннях передумов Європейського Абсолютизму. Сиричники рахує, що необмежені повноваження Петра грунтувалися на реальній ситуації, а саме: протиборчі класи (дворянство і буржуазія) досягли в цей період такої рівності економічних і політичних сил, яка дозволила державній владі добитися відомої незалежності по відношенню до обох класів, стати свого роду посередником між ними. Завдяки тимчасовому поляганню рівноваги в боротьбі класів, державна влада стала відносно автономним чинником історичного розвитку, і дістала можливість отримувати вигоду з суперечностей, що посилюються, між дворянством і буржуазією. Те, що держава стояла таким чином у відомому сенсі над класовою боротьбою, у жодному випадку не означало, що воно було повністю неупереджене. Поглиблене дослідження економічної і соціальної політики Петра Великого привело Сиромятникова до виводу, що переобразовальна діяльність царя мала в цілому антифеодальну спрямованість, що «виявилася, наприклад, в заходах, проведених на користь міцніючої буржуазії, а також в прагненні обмежити кріпацтво».

Ця характеристика реформ, дана Сиромятниковим, не знайшла значного відгуку у радянських істориків. Взагалі радянська історіографія не прийняла і критикувала його виводи (але не фактологію) за те, що вони були дуже близькі до знехтуваних раніше положень Покровського. До того ж багато істориків не розділяють думку про рівновагу сил в петровский період, не всі визнають буржуазію, що ледве народилася в 00 столітті, реальним економічним і політичним чинником, здатним протистояти по-місцевому дворянству. Підтвердилося це і в ході дискусій, що йшли у вітчизняній історіографії в 00-х роках, в результаті яких було досягнуто відносно повна єдність думок щодо непридатності тези про «нейтральність» влади і рівновагу класів стосовно специфічних російських умов.

Проте, деякі історики, в цілому не погоджуючись з думкою Сиромятникова, розділяють його погляд на петровске єдиновладність, як відносно незалежне від класових сил. Вони обгрунтовують незалежність самодержавства тезою про рівновагу в новому варіанті. В той час, як Сиричники оперує виключно категорією соціальної рівноваги двох різних класів — дворянства і буржуазії, Федосов і Троїцкий розглядають як джерело самостійності політичної надбудови суперечність інтересів усередині правлячого класу. І, якщо Петро Перший зміг провести в життя такий обширний комплекс реформ всупереч інтересам окремих соціальних груп населення, то пояснювалося це напруженням тієї самої «внутрікласової боротьби», де з одного боку виступала стара аристократія, а з іншої — нове, бюрократизоване дворянство. В той же час, буржуазія, що народжується, підтримувана реформаторською політикою уряду, заявила про себе, хоч і не так вагомо, виступаючи в союзі з останньою з названих протиборчих сторін — дворянством.

Ще одна спірна точка зору була висунута А.Я. Аврехом, зачинає дебатів про суть російського абсолютизму. На його думку абсолютизм виник і остаточно зміцнився при Петрові Першому. Його становлення і небачене міцне положення в Росії стало можливим завдяки відносно низькому рівню класової боротьби у поєднанні із застоєм в соціально — економічному розвитку країни. Абсолютизм слід було б розглядати як форму феодальної держави, але відмінною рисою Росії було прагнення проводити всупереч явній слабкості буржуазії саме буржуазну політику, і розвиватися у напрямі буржуазної монархії. Природно, ця теорія не могла бути прийнята в радянській історіографії, бо суперечила деяким марксистським установкам. Це дозвіл проблеми не знайшов особливого визнання і в ході дискусії радянських істориків, що продовжувалася, про абсолютизм.

Проте Авераха не можна назвати нетиповим учасником цієї полеміки, яка характеризувалася по-перше явним прагненням акцентувати відносну автономію державної влади, а в других одностайністю учених в питанні про неможливості характеризувати політичний розвиток тільки за допомогою простих висновків, без урахування особливостей кожного періоду історії. Поза зв’язком з дискусією про абсолютизм історики обговорювали проблему особистого внеску царя Петра в реформи. Фігура Петра давно приковувала увагу багатьох авторів, але більшість з них обмежувалася загальними, і преобладающі позитивними психологічними портретами суперечливої особи пануючи (причому такі роботи з’являються і в західній історіографії). Майже всі ці характеристики виникли на основі припущення, що неабияка особа Петра наклала відбиток на всю політичну діяльність уряду і в позитивному, і в негативному сенсі.

Хоча подібна оцінка достатньо цікава сама по собі, вона лише зрідка знаходить підтвердження в серйозних дослідженнях, ступеня, що стосуються, і характеру впливу Петра на процес перетворень. Частіше ж учені задовольняються визначеннями ролі монарха, заснованими на уявленнях про наявність або відсутність рамок, що обмежують діяльність великих людей, і їх функції в історичному процесі (тут цікаво відзначити, що спроби відтворити психологічний портрет Петра Першого робилися навіть на основі записів його снів.) Першим відкрито засумнівався у величі Петра п.Н. Мілюков.

Грунтуючись на виводах свого дослідження преобразовательній діяльності у фіскальному — адміністративній області, яку він вважав цілком репрезентативним для оцінки особистого внеску пануючи в реформи, Мілюков стверджує, що сфера впливу Петра була вельми обмеженою, реформи розроблялися колективно, а кінцева мета перетворень усвідомлювалася царем лише частково, да і то опосередковано його оточенням. Таким чином, Мілюков, в ході свого дослідження виявляє довгий ряд «реформ без реформатора».

Свого часу, точка зору Мілюкова привернула велику увагу, проте поширеною вона стала пізнішою, коли з’явилися узагальнювальні праці М.Н. Покровського, в яких Петро предстає вже зовсім безвольним знаряддям капіталу. Виклик, кинутий Мілюковим, був прийнятий іншими істориками.

Наприклад, вже російський історик Павлов-сильванський опублікував дві роботи з абсолютно протилежною оцінкою ролі Петра в перетвореннях. Одна з цих двох робіт присвячувалася темі відношення пануючи до ряду проектів реформ, інша — законодавчій діяльності Верховної Таємної Ради безпосередньо після смерті Петра. Ці архівні дослідження дозволили Павлову-сильванському зробити вивід, що в області реформ саме цар Петро, і ніхто інший, був спонукальною і рушійною силою. Петро часто діяв без урахування думок своїх радників; більш того, після смерті царя його найближчі прижиттєві помічники часто поводилися як принципові супротивники реформ.

Але, якщо Павлов-сильванський, як і Мілюков, досліджував порівняно обмежені архівні комплекси, то радянський історик Н.А. Воськресенський присвятив все своє життя вивченню величезної маси законодавчих актів петровскої епохи, в ході якого він прагнув за допомогою аналізу проектів і чернеток встановити, які конкретно особи, адміністративні органи і соціальні групи робили вплив на формування окремих законоположень. Ця вельми примітна в методологічному відношенні робота укріпила позиції Павлова-сильванського, оскільки в ній Воськресенський прийшов до висновку, що кабінет, тобто особиста канцелярія пануючи, робив на законодавство вирішальний вплив, роль самого монарха в переобразовательної діяльності була «керівної, багатобічної, повної енергії і творчості. Ним були формулюванні всі найбільш важливі норми, що відобразили основні тенденції, завдання, зміст і прийоми реформ, що робляться ним». Воськресенський не міг, природно, в ході своєї роботи зібрати матеріали, що все відносяться до теми, освітлюючі питання про той, хто був ініціатором створення багатьох законоположень, і полеміка про особисту роль Петра у виробленні окремих законів епохи перетворень продовжується.

Вплив Петра на зовнішню політику держави не став предметом систематичних досліджень, але, згідно загальноприйнятій думці, імператор використовував велику частину свого часу і енергії саме на те, щоб змінити відносини Росії і навколишнього світу; крім того, багато істориків документально, на основі зовнішньополітичних матеріалів підтвердили активну і провідну роль Петра в цій області державної діяльності.

Висновок

Підводячи підсумки розкриваної в рефераті теми, відзначу за своє тридцятиліття правління країною Петро зробив те, що і хотів зробити за допомогою Європи. Він бажав не купувати у Заходу готові плоди тамтешньої техніки, а засвоїти її, пересадити до Росії самі виробництва з їх головним важелем — технічним багажем.

Трудове покоління, якому дістався Петро, працювало не на себе, а на державу і після тривалої і важкої роботи пішло чи не бідніше за своїх батьків. Сам Петро не залишив після себе ні копійки державного боргу, не витратив жодного робочого дня у потомства, навпроти заповідаючи наступникам рясний запас засобів, якими вони довго користувалися, нічого до них не додаючи. Його перевага перед ними в тому, що він був не боржником, а кредитором майбутнього.

Петровські перетворення через різні причини опинилися, на жаль, не позбавленими ряду суперечностей, серед яких є і такі, яких можна було, напевно, не допустити.

Тому за наслідками роботи я можу зробити виводи:

Широко привертаючи іноземців до перетворень, маючи в підпорядкуванні численну рать іноплемінника, Петро в той же час ніколи не помилявся щодо дійсних намірів і обіцянок західних союзників. Іноземних радників тримав у відомому страху. Не було в Петрові і наївної підлесливості перед Заходом. Опора робилася на внутрішні ресурси; спроби вивозу капіталу, — а Петро почав чеканити для пожвавлення грошового звернення в Росії банкову монету, — каралися нещадно. І хоча в запобіганні вивозу капіталу він так і не досяг успіху, але повчальне те, що Петро всіма доступними йому силами з цим боровся.

Для масштабних перетворень потрібний вольовий і відповідальний державний діяч, що володіє згуртованою командою професіоналів. Під важкою долонею Петра росла разом з ним когорта «пташенят гнізда Петрова».

Розробка технології реформаторства. На дотик, звіряючи задуми з результатами, «і мореплавець, і тесляр, і академік, і герой» формував структуру нової влади — головний інструмент перетворень. Не займаючись піаром, він будував оновлену Росію не як прожектер, а як майстровий. Реформи для Петра були не самоціллю, а лише знаряддям зміцнення її потужності і посилення її впливу в Європі.

Після смерті Петра відсутність спадкоємності влади в лічені роки багато в чому знецінила багато зусиль титану. І лише після перемоги російської армії в Семирічній війні наша країна зуміла відновити свою роль в Європі.

Одна з основних і нерозв’язних суперечностей полягала в тому, що Петро, на думку істориків, сподівався грозою влади викликати, збудити самодіяльність народу в суспільстві, що поневолило, і через рабовласницьке дворянство встановити в Росії європейську науку, народну освіту як необхідну умову суспільної самодіяльності, «хотів, — по словах О.В. Ключевського, — щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо і вільно. Проте, сумісна дія деспотизму і свободи, освіти і рабства — це політична квадратура круга, загадка, що вирішувалася у нас з часів Петра два століття і досі нерозв’язна».

Зі всього сказаного видно, що поглядів на Петра, його епоху — велика кількість. Мабуть, жодна особа у вітчизняній історії не викликала стільки запеклих суперечок. У діяльності Петра неможливо виділити однозначно позитивні або негативні сторони, бо те, що одні вважають найбільшим благом, інші вважають непоправним злом. Вряд чи — в даний час можна говорити про категоричне переважання якого — або погляду. У спорах про петровских діяння на перший план виходить глибина історичного аналізу, об’єктивність ученого — історика. Взагалі, спори про Петра великому — щось більше, ніж спори про один окремий період російської історії, одного готельного правителя. Це — безперервний вже сторіччя спор між західниками і слов’янофілами, норманістами і антинорманістами, церквою і світським миром. Але у будь-якому випадку, найнаочнішим свідоцтвом величі Петра, грандіозності його часу, значущості його реформ, на мій погляд, є самі ці спори, безперервні вже впродовж трьох сторіч.

На закінчення я хочу закінчити свій реферат словами англійського історика Яна Гріючи «Успіхів в економічному розвитку досягали багато диктаторських режимів. Проте завжди встає головне питання — якою ціною здобуті успіхи, яку перспективу відкривали для країни, була диктатура прогресивним явищем або вела суспільство в безвихідь?»

Як сказав великий філософ Ніцше: «Оскільки ми неодмінно повинні бути продуктами колишніх поколінь, ми є в той же час продуктами і їх помилок, пристрастей і помилок і навіть злочинів, і неможливо абсолютно відірватися від цього ланцюга».

Тому діяльність Петра Великого зрозуміла і близька нам, по тій простій причині, що ми неначе переживаємо її в поколіннях, в діяльності різних політичних і історичних осіб. Ймовірно, це відчуття знайоме багатьом, нашим бабусям і дідусям, нашим батькам, а зараз і нам самим.

Тема історичного аналізу петровских реформ цікава і багатогранна, в кінці роботи я привожу список літератури, по якій вона може бути вивчена додатково, а так само в Додатку 0 представляю ілюстративний матеріал по вивченій темі.

Список літератури

1. Анісимов е.В. «Час петровских реформ. Про Петра 0». Ленінград,

2. Баггер Ханс «Реформи Петра Великого». Москва,

3. Ключевський В. О. Соч. У 0-ти томах. М.,

4. Ключевський В.О. «Історичні портрети». Москва,.

5. Ключевський В.О. «Курс російської історії». Москва,

6. Лебедев В.І. «Реформи Петра Першого». Москва,

7. Петро Великий: pro et contra. Особа і діяння Петра I в оцінці російських мислителів і дослідників: Антологія. — Спб.: Вид-во РХГИ,

8. Поляков Л.В. Кара-Мурза В. «Реформатор. Росіяни про Петра Першому». Іваново,

9. Пушкин А.С. Повне зібрання творів — Т.00. Історія Петра. Записки Моро-де-бразе. Нотатки про Камчатку. — М.: Воскресіння,

10. Збірка: «Росія в період реформ Петра Першого» Москва,

11. Соловьев С.М. «О історії нової Росії». Москва,

12. Соловьев С.М. «Публічні читання по історії Росії». Моськва,

13. Соловьев С.М. Твори — Т.0-00. Історія Росії з якнайдавніших часів: Отв. ред. І.Д.Ковальченко, С.С.Дмітрієв — М.: Думка.

39