Автор: admin

Тема 1. Туризм як багатограннне суспільне явище. Основні поняття, функції та форми організації

1.1 Сучасні підходи до визначення туризму

У сучасному світі туризм – це багатогранне явище, тісно пов’язане з економікою, історією, географією, архітектурою, медициною, культурою, спортом та іншими науками. Однак жодна з них не може повністю і вичерпно характеризувати його як об’єкт власних досліджень, жоден з існуючих соціально-економічних інститутів не в змозі самостійно розв’язати комплекс його проблем.

Існує багато поглядів на туризм як на галузь господарства, на міжгалузевий комплекс або ринок, де туристське підприємство з продукції різних галузей формує туристський продукт.

Туризм як окремий випадок подорожі має власні понятійно -термінологічні обмеження та характеристики. Одне з перших і найбільш точних визначень туризму, яке в своїй основі й сьогодні використовується для найбільш суттєвих характеристик, що відрізняють його від інших видів діяльності, було сформульоване професорами Бернського університету (Швейцарія) Хунзикером і Крапфом і пізніше було прийняте Міжнародною асоціацією наукових експертів з туризму. Ці вчені визначили туризм як ряд явищ і взаємовідносин, які виникають в результаті подорожування людей до тих пір, поки це не приводить до постійного перебування і отримання будь-якої вигоди. Таке визначення не стосується екскурсій, не пов’язаних з ночівлею, а також ділових подорожей, які передбачають отримання доходу, навіть якщо його отримують не в країні перебування. З часом базова концепція туризму розширилася.

В сучасній науковій літературі описано багато підходів до визначення поняття “туризм”. За різними ознаками ці підходи можна об’єднати в декілька груп:

туризм як особлива форма пересування людей за маршрутом з метою відвідування конкретного об’єкта або задоволення своїх інтересів та повернення на постійне місце проживання. Поняття “туризм” почало формуватися з початком масовості, тобто переміщень значної кількості людей з метою змістовного проведення дозвілля;

туризм як рух (переміщення) людей, перебування за межами постійного місця проживання та тимчасове перебування на об’єкті зацікавлення. Рух є невід’ємною потребою організму, тому людині завжди було властиве подорожування;

туризм як форма розвитку особистості, яка реалізується через його соціально-гуманітарні функції (виховну, навчальну, оздоровчу та спортивну);

туризм як форма організації відпочинку, проведення дозвілля;

туризм як галузь господарства пов’язана з обслуговуванням людей, які тимчасово знаходяться поза межами постійного місця проживання;

туризм як сегмент ринку, на якому сходяться підприємства галузей господарства таких як транспорту, харчування, готельного господарства, культури, торгівлі тощо;

туризм як явище, яке виходить за межі традиційних уявлень, які асоціюються виключно з відпочинком.

Цілий ряд вчених розглядають туризм передусім як форму міграції населення; під туризмом прийнято розуміти одну з форм міграції населення, що характеризується тимчасовим його переміщенням з одного району країни до іншого, або з однієї країни до іншої; під туризмом розуміють всі види пересування, не пов’язані зі зміною місця проживання і роботи.

Вчені-правознавці додають сюди також правовий аспект, визначаючи туризм, зокрема міжнародний як систему подорожей, що здійснюється на підставі міжнародних угод з урахуванням діючих міжнародних звичаїв.

Туризм розглядається і як форма розумового та фізичного виховання, що реалізується через соціально-гуманітарні функції: виховну – формування почуття колективізму, моральних та естетичних якостей; освітню – закріплення та розширення знань з краєзнавства та країнознавства, природознавства, топографії, історії, знайомство з культурою та традиціями країн і народів світу; оздоровчу – дотримання оптимального режиму навантажень, використання сприятливого впливу природних факторів на стан організму, дотримання правил особистої та суспільної гігієни, розвиток адаптаційних можливостей, підтримка організму на достатньо високому рівні фізичної підготовки; спортивну – створення бази загальної фізичної підготовки, спеціальна підготовка з туристської техніки, досягнення максимальних результатів у туризмі.

Під туризмом розуміють популярну форму організації відпочинку, проведення дозвілля. Часто туризм розглядається як різновид рекреації, активний відпочинок, під час якого відновлення працездатності поєднується з оздоровчими, пізнавальними, спортивними й культурно-розважальними цілями розширеного відтворення сил людини.

У більшості визначень знаходить місце соціокультурна функція туризму: туризм – це система й форма використання вільного часу і за допомогою сфери послуг у подорожах, що поєднує відпочинок зі зміцненням здоров’я людини, підвищенням її загальної культури і освіти і справляє на неї виховний вплив, ефективний засіб пізнання, підвищення культурного рівня особистості.

Манільська декларація світового туризму (Філіппіни, 1980 р.) визначає його як один з видів активного відпочинку, що являє собою подорож, яка здійснюється з метою пізнання тих чи інших районів, нових країн і поєднується в ряді країн з елементами спорту. Крім того, туризм розглядається як діяльність, що має важливе значення в житті народів з огляду на безпосередній вплив на соціальну, культурну, освітню та економічну області життя держав та їх міжнародні відносини.

Організація Об’єднаних Націй визначає туризм як активний відпочинок, що впливає на зміцнення здоров’я, фізичний розвиток людини, пов’язаний з її пересуванням за межами постійного місця проживання. Туризм висвітлюється і як вид подорожі, що здійснюється для відпочинку, освітніх, ділових, любительських та спеціалізованих цілей.

Вчені-економісти розглядають туризм як галузь економіки нематеріальної сфери (індустрія туризму) з обслуговування людей, що знаходяться поза місцем постійного проживання; як суспільно-організовану економічну діяльність, спрямовану на виробництво товарів і послуг для задоволення потреб людей, що знаходяться за межами постійного місця проживання. До таких визначень належать і ті, що характеризують туризм як вид споживання, вид зовнішньої торгівлі, експорт інформації і вражень. Найбільш загальним у ряді економічних характеристик туризму є визначення російського вченого В.І. Азара, який визначає туризм як велику економічну систему з різноманітними зв’язками між окремими елементами в рамках як народного господарства окремої країни, так і зв’язків національної економіки зі світовим господарством у цілому. Вважається, що туризм як економічне явище охоплює попит (турист), пропозицію (туристська індустрія) і туристський продукт, на який спрямовано інтерес туриста. Крім того, туризм розглядається як сегмент світового ринку, на якому сходяться підприємства традиційних галузей господарства (транспорт, ресторанне господарство, готельне господарство, культура, торгівля тощо) з метою пропозиції своєї продукції та послуг туроператорам – підприємствам з формування, просування та реалізації туристського продукту. Туризм можна визначити як сукупність явищ та взаємних відношень, що виникають при взаємодії туристів, постачальників (виробників), органів влади та місцевого населення в процесі туристичної діяльності

Найбільш універсальне, уніфіковане визначення туризму використовується в його статистиці. Згідно з цим визначенням, туризмом вважається діяльність осіб, які подорожують і перебувають у місцях, що знаходяться за межами їхнього звичайного середовища протягом періоду, що не перевищує одного року підряд, з метою відпочинку, діловими та іншими цілями.

Це визначення, прийняте Всесвітньою туристською організацією, використовується в усіх країнах-членах ВТО, в тому числі в Україні. У Законі України “Про туризм” записано: “Туризм – тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання з оздоровчою, пізнавальною або професійно-діловою метою без заняття оплачуваною діяльністю”.

1.2 Основні поняття і терміни у туризмі

Важливе значення має розуміння різниці між поняттями «подорожуючий», «відвідувач», «турист» та «екскурсант»

Подорожуючий – будь-яка особа, яка здійснює подорож за межі середовища свого постійного проживання незалежно від мети подорожі та транспортного засобу, що використовується.

Згідно визначення ВТО, відвідувач – це особа, яка здійснює подорож в будь-яке місце, що знаходиться поза межами звичного середовища перебування, на термін, не більше 12 місяців підряд, без зайняття оплачуваною діяльністю з джерел відвідуваної країни з будь-якою метою.

Це визначення охоплює дві категорії:

1) туристи – відвідувачі, які здійснюють не менш ніж одну ночівлю в колективних або індивідуальних засобах розміщення відвідуваної країни з будь-якою метою, крім зайняття оплачуваною діяльністю. Туристами також вважають екіпажі літаків та суден, які прибувають в країну та використовують засоби розміщення країни перебування;

2) одноденні відвідувачі (екскурсанти) – відвідувачі, які не здійснюють ночівлі в країні перебування. До них відносять: пасажирів круїзних суден, які ночують на борту, незалежно від часу зупинки; особи, що здійснюють подорож протягом одного дня; екіпажі, які залишаються в країні на один день для відпочинку, але не ночують; власники і пасажири яхт (якщо вони ночують на яхті).

До категорії туристів не включають і відповідно не враховують у статистиці туризму:

– осіб, які працюють у країні перебування і отримують за це грошову винагороду – іноземних робітників;

– мігрантів, в тому числі утриманців і супроводжуючих;

– осіб, які прибувають з метою навчання на строк понад шість місяців;

– військовослужбовців, їх утриманців та членів сімей, за винятком прибуття з метою туризму;

– працівників дипломатичних служб, а також утриманців, членів сімей, обслугу працівників дипломатичних служб;

– біженців і кочовиків, примусових переселенців;

– мешканців прикордонних територій, які постійно мігрують з метою пошуку роботи;

– осіб, які залишаються на постійне проживання у країні перебування;

– осіб, які здійснюють подорожі з метою державної служби (державні діячі, члени делегацій, дипломатії, торговельні місії, військовослужбовці та ін.);

– учасників наукових експедицій;

– осіб, які в юридичному значенні не в’їхали до країни (наприклад, пасажири авіалайнерів, які не залишають транзитної зони аеропорту) – транзитні подорожуючі;

– учасників подорожі транспортним засобом (потягом, автобусом тощо), які ночують в транспортному засобі;

– члени екіпажів морських та повітряних суден, залізничних потягів, які ночують на судні або у вагоні потягу, або не проводять ніч в місці відвідування;

– подорожуючі, які проїжджають через країну без зупинки, навіть якщо їхня подорож триває понад 24 години.

Туристична діяльність – діяльність з надання різноманітних туристичних послуг відповідно до вимог чинного законодавства. Іншими словами – це сфера праці, де виробляється і реалізовується туристичний продукт і організується його споживання – обслуговування туристів

Суб’єкти туристичної діяльності – підприємства, установи, організації (незалежно від форм власності) , а також фізичні особи, що зареєстровані у встановленому порядку і мають ліцензію на здійснення діяльності, пов’язаної із наданням туристичних послуг.

Туристична фірма – суб’єкт підприємництва, що займається створенням, реалізацією та організацією споживаннятуристичного продукту і має ліцензію на таку діяльність

Туристична індустрія – це сукупність виробництв різних галузей господарства, закладів культури, освіти та науки, щозабезпечують створення матеріальної бази туризму, підготовку кадрів, виробництво, збут і споживання туристичного продукту. Сюди входять туристичні фірми та фірми-перевізники, заклади розміщення і харчування, навчальні заклади, інформаційні та рекламні туристичні організації, орзани управління туризмом, пілприємства – виробники товарів турист ського попиту, будівельні компанії та ін.

Туристський продукт – попередньо розроблений комплекс туристських послуг, який поєднує не менш ніж дві такі послуги, що реалізується або пропонуються для реалізації за визначеною ціною, до складу якого входять послуги перевезення, послуги розміщення та інші туристські послуги, не пов’язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань об’єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо).

Туристичні ресурси – сукупність природних і створених людиною предметів та явищ довкілля, що вмкористовуються в сфері туризму як об’єкти туристичного зацікавлення й компоненти для створення туристичного продукту. Поділяються на природно-кліматичні, історико-культурні та соціально-економічні.

1.3 Фактори, що впливають на розвиток туризму

Будучи складною соціально-економічною системою, туризм схильний до впливу з боку чисельних факторів, роль яких в кожний момент може бути різною. Тому їх облік об’єктивно необхідний для організації ефективної туристської діяльності.

Основні фактори, що впливають на розвиток туризму, поділяються на статичні й динамічні.

До статичних відносять сукупність природно-географічних факторів, які мають незмінне значення. Людина лише пристосовує їх до туристських потреб, робить більш доступними для використання.

До динамічних факторів відносять: демографічні, соціально-економічні, матеріально-технічні й політичні фактори, які можуть мати різну оцінку, значення, що змінюються в часі й просторі.

Фактори, що впливають на розвиток туризму також підрозділяються на:

зовнішні (екзогенні);

внутрішні (ендогенні).

Зовнішні фактори впливають на туризм за допомогою змін, що відбуваються в житті суспільства, і мають неоднозначний вплив на різні елементи системи туризму.

До зовнішніх факторів відносяться:

— природно-географічні;

— культурно-історичні;

— економічні;

— соціальні;

— демографічні;

— політико-правові;

— технологічні;

— екологічні.

Природно-географічні (моря, гори, ліси, флора, фауна, клімат і т. ін.) і культурно-історичні (пам’ятники архітектури, історії і культури) фактори як основа туристських ресурсів, є визначальними при проектуванні перспективних програм турів.

Економічні фактори і розвиток туризму мають найтісніший зв’язок, оскільки від економічного розвитку країни залежать доходи населення, рівень розвитку матеріально-технічної бази туризму і його інфраструктури. Держави з розвинутою економікою, як правило, лідирують за кількістю туристських поїздок.

До числа економічних факторів також відносяться: падіння валового внутрішнього доходу, інфляція, відсоткові банківські ставки, коливання обмінних курсів валют. Помічено, що зростання відносної собівартості поїздки на 5% приводить до зменшення попиту на туристський продукт до 10%.

Соціальні фактори – це збільшення вільного часу (скорочення робочого часу, збільшення тривалості відпусток) в поєднанні з поліпшенням життя людей приводить до сплеску зростання в туризмі.

Крім того, на розвиток туризму мають вплив і такі соціальні фактори, як рівень освіти, відношення людей до духовних цінностей замість матеріальних і т. ін.

Демографічні фактори чисельності населення, розміщення їх по різних місцевостях, стато вікової структури (з виділенням працездатних пенсіонерів, людей, що навчаються), сімейного стану, складу сім’ї,.

Збільшення чисельності населення впливає на збільшення числа туристів. Найбільшу схильність до активного туризму мають 18-30-річні, проте загальну активність в рухливості людей досягають 30-50-річні.

До групи демографічних факторів відноситься урбанізація. Вона досягла в США 77%, в Європі 71%. У результаті урбанізації скорочується чисельність населення, яке проживає в невеликих населених пунктах і займається сільським господарством. А це основні постачальники туристів.

У демографічній структурі населення відбуваються наступні зміни: старіння населення, зменшення чисельності 15-24-річних; збільшення працюючих жінок і бездітних пар; збільшення чисельності самотніх людей.

Політико-правові фактори – політичні обставини в світі і в окремих країнах, політика відкриття / закриття кордонів, пом’якшення адміністративного контролю у сфері туризму, уніфікація податкової і грошової політики.

Зниженню темпів розвитку туризму вплинули події в країнах Ірану, Іраку, Афганістану, США, Персидської затоки та ін. Екстремізм, тероризм негативно впливають на розвиток туризму.

Техногенні фактори пов’язані з прогресом у техніці й технологіях. Розвиток науки і техніки (транспорту, інформаційних систем, МТБ засобів розміщення) позитивно впливають на розвиток туризму. Проте НТП має іноді руйнівний характер: руйнує середовище, погіршує екологію.

Екологічні фактори – це фактори, пов’язані із станом довкілля, погіршення цього стану негативно впливає на туризм.

Внутрішні фактори – це ключові явища і тенденції, що виявляються безпосередньо в його сфері. До них відносяться матеріально-технічні фактори, пов’язані з розвитком засобів розміщення, транспорту, ресторанного господарства, торгівлі, закладів дозвілля тощо. Внутрішні фактори – це насамперед фактори ринку: Дю них належять:

– процеси попиту, пропозиції;

– сегментація ринку, в якому розвивається туристський продукт;

– власне маркетинг;

– туристський приватний сектор;

– людський фактор.

Перераховані вище фактори, в свою чергу, підрозділяються на екстенсивні, інтенсивні й стримуючі (негативні).

До екстенсивних факторів відносять: зростання чисельності робітників, збільшення кількості залучених до обороту матеріальних ресурсів, будівництво нових об’єктів туризму з технічним рівнем існуючих.

Інтенсивні фактори: підвищення кваліфікації персоналу, розвиток професійно-кваліфікаційної структури; технічне удосконалення матеріальної бази за рахунок впровадження досягнень і результатів науково-технічного прогресу, включаючи реалізацію цільових програм покращення культури і якості обслуговування, індустріалізації, технологізації і комп’ютерізації туризму, раціональне використання наявних матеріальних ресурсів, об’єктів, маршрутів

До стримуючих факторів, що впливають на розвиток туризму негативно, відносяться: кризи, мілітаризація економіки, зростання зовнішньої заборгованості, політична нестабільність, зростання цін на предмети споживання, безробіття, фінансова нестабільність, зменшення обсягів споживання, несприятливе екологічне становище, банкрутство туристських підприємств, невиконання турфірмами своїх зобов’язань та ін.

Особливе місце серед факторів, що мають вплив на розвиток туризму, займає сезонність, яка виступає як найважливіша специфічна проблема.

Сезонність — це властивість туристських потоків концентруватися в певних місцях протягом невеликого періоду часу. З економічної точки зору вона пов’язана з коливаннями попиту, що повторюється. У країнах Північної півкулі з помірним кліматом основними («високими») сезонами є літній (липень-серпень) і зимовий (січень-березень). Крім того, виділяються міжсезоння (квітень-червень, вересень) і «мертвий сезон» (жовтень-грудень), при яких туристські потоки загасають і попит знижується до мінімуму.

Кліматичні фактори пов’язані з тим, що в більшості регіонів світу погодні умови для подорожей, відпочинку, лікування, занять спортом розрізняються за місяцями року.

Соціальні фактори обумовлені тим, що велика частина шкільних канікул припадає на літні місяці. Тому батьки прагнуть приурочити свою відпустку до цього часу і відпочивати разом з дітьми. Високий рівень попиту на туристські поїздки влітку пов’язаний і з поширеною в європейських країнах практикою, зупинки підприємств на профілактичний ремонт у липні-серпні (місяці якнайменшої продуктивності праці).

Згладжування сезонності в туризмі дає великий економічний ефект, дозволяючи збільшити терміни експлуатації матеріально-технічної бази, підвищити ступінь використання праці персоналу протягом року, збільшити надходження від туризму.

1.4 Функції туризму в суспільстві

За своєю сутністю туризм – явище багатофункціональне. Він активно впливає на життя людей організацію їх праці та відпочинку, а відтак – на економічний і соціальний розвиток суспільства. Роль туризму в сучасному світі визначається передусім тим, що він є частиною соціальної сфери, виконуючи функції соціального характеру.

1) туризм являє собою вид відпочинку, сприяє відновленню сил і працездатності людини і відповідно психофізіологічних ресурсів суспільства;

2) туризм сприяє раціональному використанню вільного часу людини;

3) важливу роль туризм виконує у сфері зайнятості й підвищення життєвого рівня місцевого населення;

4) туризм можна вважати екологічно безпечною сферою діяльності людини;

5) туризм збагачує соціально-економічну інфраструктуру і міжрегіональну співпрацю країн, держав і народів.

Головною соціальною функцією туризму є оздоровча, або рекреаційна. Суть її в тому, щоб відновлювати сили й внутрішні ресурси людини, витрачені під час праці та виконання повсякденних побутових обов’язків. При чому оздоровчий ефект поділяється на лікувальний і профілактичний. Відпочинок при цьому має активний характер, включає різноманітні розваги, які допомагають змінити вид діяльності, оточення, познайомитися з іншими людьми, новою культурою, традиціями, звичаями, узнати невідомі природні особливості і явища.

Ритми сучасного життя більшості індустріально розвинених держав супроводжуються збільшенням виробництва, урбанізацією, нерідко погіршенням екологічного становища, ізоляцією мешканців міст від природи, надходженням значного обсягу інформації. Вищевказані фактори сприяють тому, що людина відчуває стомленість, яка має фізичний і психологічний характер, що, у свою чергу, призводить до збільшення конфліктних ситуацій в побуті і на виробництві, погіршення здоров’я, знижує життєву активність. Подолати ці негативні наслідки допомагає туризм, який є ефективною формою повного і всебічного оновлення, бо людині надається можливість тимчасово покинути місце постійного проживання, трудової діяльності, змінити оточення і спосіб життя.

Ця функція туризму є пріоритетною з точки зору туристів.

Соціокультурна функція туризму впливає на суспільне життя країни, яка приймає туристів. Інтерес туристів до історії та культури країни викликає в її громадян зосередити увагу на власних історичних традиціях, досягненнях національної культури, почуття гордості за свою країну. Туризм сприяє культурному обміну між різними народами, релігіями та культурами

Науково-технічний прогрес і автоматизація виробництва сприяють збільшенню вільного часу працюючих, проблема його раціонального використання також належить до числа соціальних. Вирішити цю проблему можна за допомогою туризму, бо громадяни можуть провести своє дозвілля на екскурсіях, у походах, подорожах.

Розвинена туристська галузь дозволяє вирішувати таке важливе завдання, як зайнятість місцевого населення. Розвиток туристської інфраструктури сприяє залученню трудових ресурсів, спрямовуючи їх на обслуговування туристів. Туризм, який має відносно швидку окупність і високу прибутковість, вирішує ще одну проблему соціального плану – сприяє підвищенню життєвого рівня місцевого населення як прямо так і побічно.

Близькою до соціокультурної є освітньо—виховна функція туризму, яка дозволяє розглядати його як форму розумового та фізичного виховання. Туризм сприяє всебічному розвитку особистості, формуванню почуття патріотизму, колективізму, моральних та естетичних якостей, закріпленнюта розширення знань з краєзнавства та країнознавства, природознавства, топографії, історії, знайомство з культурою та традиціями країн і народів світу; створення бази загальної фізичної підготовки.

Економічна функція Окрім функцій соціального характеру, туризм має велике значення у вирішенні економічних проблем суспільства. Туризм впливає на економіку в таких аспектах:

є джерелом доходу для місцевого населення туристських центрів; стимулює розвиток галузей, пов’язаних з випуском предметів народного вжитку, бо приплив туристів підвищує попит на багато видів товарів, завдяки чому виробництво розвивається;

сприяє розвитку пізнання і розважального бізнесу, бо зі сторони місцевої влади приділяється велика увага “ресурсам гостинності”, збереженню культурної спадщини (пам’ятників, музеїв, архітектурних ансамблей), побудові різноманітних атракціонів для розваг;

дає прибуток і сприяє розвитку транспортних підприємств і організацій;

стимулює розвиток підприємств зв’язку, бо підтримуючи контакти з місцем постійного проживання, туристи використовують пошту, телеграф, телефон;

обумовлюють зростання попиту на вироби місцевої промисловості, сувеніри, які є рекламою для туристського центру;

сприяють припливу до країни іноземної валюти.

Економічне значення туризму в масштабі держави полягає в можливості надходжень до державного і місцевих бюджетів через податки, а також поповнення позабюджетних фондів.

Політична функція туризму проявліється в тому, що він став формою «народної дипломатії». Засобами туризму здійснюється активнее спілкування зі світом. Суспільство стає відкритішим, вільніше інтегрується у світову співдружність. Туризм – це активна форма людського спілкування, що допомагає взаємопізнанню націй, розвитку взаєморозуміння та встановленню культурно-економічних зв’язків між народами. Міжнародні туристичні зв’язки є однією із форм міжнародних відносин, що активно впливає на політику держав світу. «Туризм – шлях до миру».

Проте не слід забувати і негативну сторону розвитку туризму У наші дні масовий туризм породжує цілий ряд проблем.

У багатьох країнах під масовим напливом відвідувачів поступово руйнуються цінні історичні пам’ятки (Тадж-Махал, єгипетські піраміди, наскельні розписи і фрески тощо).

Туризм призводить до забруднення довкілля, вилучення цінних земель під об’єкти інфраструктури, витоптування рослинності, грунтової ерозії, скорочення чисельності флори і фауни.

Спілкування з іноземними гостями інколи згубно впливає на місцеву культуру та систему цінностей. Наплив туристів може призвести до втрати культурної самобутності та зруйнувати традиційний спосіб життя місцевого населення. Місцеві жителі часто зіштовхуються з негативною стороною туризму, оскільки туристи роблять те, чого вдома, серед родичів та друзів, ніколи б собі не дозволили. Аморальна поведінка туристів породжує чималі проблеми.

Багаті туристи, котрі приїздять у країни, що розвиваються, прямо чи посередньо призводять до негативних змін у житті місцевих громад. Нерідко задля власного комфорту туристи привозять зі собою різні дорогі речі, про які місцеві мешканці можуть лише мріяти. Бажання мати такі речі змушує багатьох людей робити великі зміни у своєму житті й інколи навіть штовхає до злочинів.

Місцеві жителі часто незадоволено зустрічають туристів, особливо великі групи, а, інколи, і вороже. Причина в тому, що за рахунок місцевого населення туристам створюються найсприятливіші умови. Шум, перенаселеність, забруднення навколишнього середовища, втрата особливостей місцевої культури, пошкодження історичних, архітектурних та релігійних об’єктів – все це виникає внаслідок масового напливу туристів.

З огляду на все це при плануванні та розвитку туризму в конкретних країнах необхідно правильно розуміти можливі негативні екологічні та соціальні наслідки і здійснювати таке планування виключно на засадах стійкого розвитку туризму.

1.5 Туристські потреби і мотиви туризму

Вважається, що при класифікації туристичних подорожей вирішальне значення має їхня ціль (мотив). Подорожуючи, турист має перед собою не одну мету, але в залежності від індивідуальних потреб туриста одна з них стає головною і домінуючою.

За своїм змістом туристичні потреби включають необхідність у психо-фізіологічному і духовному розвитку сил. Психофізіологічні потреби людини реалізуються через харчування, сон і рух, а духовно-інтелектуальні – через пізнання, спілкування і оздоровлення.

Задоволення потреб вимагає певного арсеналу засобів. В туризмі засобами для задоволення потреб виступають різноманітні блага – туристичні об’єкти, які мають позитивну суспільну користь, а також туристичні продукти і послуги.

Під терміном «мотиви туризму» розуміють ті спонукальні причини, які визначаються біологічними і соціальними потребами і примушують людей задовольняти їх, купуючи туристичний продукт

До основних мотивів туризму відносять:

1. Природні та кліматичні мотиви. Ці мотиви туризму переважно є визначальними для туристів. Вони визначаються природними об’єктами, явищами (клімат, повітря, вода, рослинність, гори, ліси), властивостями місцевостей та територій. Такими елементами, наприклад, є природні фактори. Усі вони відіграють важливу роль у розвитку різних видів туризму (зокрема спортивного, гірського, лижного і.т.д.).

2. Культурні мотиви. До даного виду мотивів туризму належать об’єкти, які складають культурну спадщину країни. До таких елементів відносяться історичні місця, археологічні пам’ятники, музеї, картинні галереї, театри, народне мистецтво та ін.

3. Економічні мотиви. До даного виду мотивів туризму належать усі ті економічні фактори, які охоплюють вартість подорожі. Цей вид мотивів туризму відіграє важливу роль при формуванні недорогих турпакетів. Економічні мотиви туризму мають суттєвий вплив на велику кількість туристів, які належать до класу з середніми доходами та нижче.

4. Психологічні мотиви. До цього виду мотивів належать внутрішні мотиви туристів. Ці мотиви зумовлені психологічними потребами, які відчувають туристи. Необхідно зазначити, що зі збільшенням доходів приватних осіб психологічні мотиви туризму більшою мірою впливають на вибір нових туристських місць призначення.

Крім перерахованих вище основних видів мотивів туризму існують більш спеціалізовані види. Їх необхідно враховувати, оскільки це буде сприяти формуванню кращої туристської політики та розвитку економіки туризму в туристських місцях призначення. Жоден продукт неможливо вдало просувати на ринку, якщо він не був створений у відповідності з потребами споживачів. Саме в індустрії туризму просування продукту та послуг залежить від розуміння мотивів, якими керуються туристи, відвідуючи певні туристські регіони.

Мотиви ведуть туриста до кінцевої мети – здійснити подорож до визначеного місця призначення. Тому необхідно показати переваги цього місця, які дозволять туристу вирішити, що саме це місце він хоче відвідати.

Основу міжнародного туристського обміну складають подорожі з метою відпочинку, рекреації та розваг. Найпоширенішими мотивами є:

— необхідність звільнитися від повсякденної роботи;

— можливість відпочити та розслабитися;

— бажання змінити обстановку та клімат;

— пошук романтики;

— можливість зайнятися спортом та ін.

1.6 Система класифікації в туризмі

Туризм проявляється у різних явищах, зв’язках та відносинах, що обумовлює необхідність його класифікації. Класифікація туризму полягає у групуванні його за окремими однорідними ознаками, які залежать від певних практичних цілей.

В залежності від напрямку туристичних потоків туризм поділяється на два великі класи: внутрішній і міжнародний.

До внутрішнього туризму відносяться подорожі мешканців якої-небудь країни по території цієї країни. У міжнародному туризмі виділяють дві його форми — в’їздний і виїзний, які розрізняються по напрямку туристського потоку. Один і той же турист може бути класифікований як в’їзжаючий і виїзжаючий одночасно в залежності від того, відносно якої країни описується його переміщення.

До в’їзного туризму відносяться подорожі по якій-небудь країні осіб, які не є її мешканцями. До виїзного туризму відносяться подорожі мешканців якої-небудь країни до іншої країни.

Внутрішній, в’їздний і виїзний туризм можуть по-різному поєднюватися, утворюючи, крім міжнародного, національний туризм і туризм у межах країни.

Національний туризм включає внутрішній і виїзний туризм і співвідноситься з категорією національного виробництва (валового національного продукту).

Туризм у межах країни охоплює внутрішній і в’їздний туризм і відповідає сукупному внутрішньому туристському споживанню, тобто сумарним витратам внутрішніх і іноземних туристів.

Форми туризму виділяють за різними ознаками:

За характером організації

організований (плановий)

неорганізований (самодіяльний)

За суб”єктами діяльності

груповий (колективний)

індивідуальний

сімейний

За тривалістю перебування

короткостроковий

довгостроковий

За територіальною ознакою:

Внутрушній:

близький

дальній

Міжнародний:

внутріконтинентальний

міжконтинентальний

навколосвітній

прикордонний

За інтенсивністю туристичних потоків

постійний

сезонний (одно сезонний, двосезонний)

За віком

дитячий

молодіжний

дорослих

третього віку

За економічним принципом:

Елітарний і масовий туризм

Комерційний і соціальний туризм

Види туризму виділяють:

За способом пересування

автомобільний

автобусний

мотоциклетний

авіаційний

водний

залізничний

велосипедний

пішохідний

комбінований

інші

За метою подорожі

рекреаційний

лікувально-оздоровчий

культурно-пізнавальний

релігійний

діловий

етнічний

соціальний

спортивний

пригодницький

екологічний

сільський

інші

Тема 2. Державне та міжнародне регулювання туристичної діяльності

2.1 Мета й основні завдання регулювання туристської діяльності на міжнародному рівні

Постійне розширення міжнародного туристського обміну зумовило потребу його міжнародно-правової регламентації і створення спеціалізованих міжнародних туристських організацій. Туристські обміни пов’язані з перетинанням державних кордонів, а перебування туристів на території іноземної держави і переміщення нею, з позицій єдиного підходу, повинно регулювати міжнародне право.

Міжнародне регулювання – це міжнародна система впливу і комплекс заходів, спрямованих на ефективне керування певними видами міжнародної діяльності відповідно до визначених міжнародних принципів, норм і стандартів.

Міжнародне регулювання має на меті впровадження заходів націлених на підтримку стабільності, упорядкування та розвиток певних явищ і процесів.

Міжнародне регулювання туристської діяльності передбачає розробку і реалізацію комплексу міжнародних заходів з метою:

– підтримки сталого розвитку туризму;

– упорядкування туристської діяльності;

– ефективного керування окремими секторами туристської індустрії, забезпечення їх взаємодії;

– стандартизації туристського обслуговування.

Із зростанням обсягів надаваних туристських послуг, розширенням географії туризму, а також з розвитком засобів транспорту і включенням до маршрутів туристських подорожей декількох країн одночасно, потребує спрощення правил туристських поїздок, що об’єктивно обумовлює необхідність міжнародного регулювання туристської діяльності.

2.2 Міжнародні організації, які координують туристську діяльність

Міжнародні організації – це об’єднання державних і національних організацій неурядового характеру, створених для досягнення загальних цілей у певній сфері людської діяльності (у сферах політики, економіки, соціального і культурного життя, туризму та ін.).

Міжнародні організації є однією з важливих і найбільш ефективних форм багатостороннього співробітництва між державами, які є їх членами. Міжнародні організації поділяються на міжурядові (членами є тільки держави)й неурядові (членами є організації неурядового характеру, національні об’єднання, союзи і асоціації)

До міжурядових міжнародних об’єднань відносяться Організація Об’єднаних Націй (ООН) і ряд спеціалізованих організацій, що утворюють систему ООН. Організація Об’єднаних Націй є організацією універсального характеру із загальною компетенцією, головна мета якої полягає в підтримці й зміцненні миру, безпеки і розвитку співробітництва між державами.

Багато спеціалізованих утворень системи ООН мають безпосереднє відношення до забезпечення необхідних умов для розвитку міжнародного туризму. До таких організацій відносяться:

– Економічна і Соціальна Рада ООН (ЕКОСОС);

– Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО),

– Міжнародна організація праці (МОП);

– Всесвітня організація охорони здоров’я (ВОЗ);

– Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР;

– Міжнародний валютний фонд (МВФ);

– Міжнародна організація цивільної авіації (МОЦА);

– Міжнародна морська організація (ММО);

– Всесвітня метеорологічна організація (ВМО);

– Продовольча й сільськогосподарська організація Об’єднаних Націй;

– Світова організація торгівлі (СОТ);

– інші організації.

Процес створення всесвітніх, континентальних і регіональних організацій, покликаний займатися регулюванням туризму та подорожей, почався в 20-ті роки XX ст. За цей період склалася ціла система міжнародних туристських організацій різного рівня і компетенції. Тепер їх нараховується понад 200, більше чверті з них – активні й впливові в міжнародній індустрії туризму.

Міжнародні туристські організації можуть мати назви: “організація”, “союз”, “асоціація”, “група асоціацій”, “федерація”, “конфедерація”, “об’єднання”, “асамблея”, “комісія”, “комітет”, “фонд”, “рада”, “центр”, “бюро”, “інститут” і “агентство”. Найпоширенішою міжнародною туристською структурою є асоціація – об’єднання на добровільній основі національних організацій і підприємств туристської індустрії, а також фізичних осіб з метою вирішення конкретних завдань у сфері туризму.

Залежно віж масштабів діяльності туристичні об’єднання поділяються на світові (міжнародні) і регіональні. В залежності від спрямованості і сфери діяльності – на організації загального характеру, галузевого характеру, спеціалізовані та особливі

Цілями і завданнями світових міжнародних туристських організацій загального характеру є представництво і захист інтересів організацій та компаній туристської індустрії; визначення політики у сфері туризму; формування основних напрямів розвитку світового туризму; забезпечення взаємовигідного співробітництва між країнами – членами цих організацій і практичне сприяння їм у вирішенні проблем розвитку туріндустрії та економічного зростання країн.

До них відносяться:

– Всесвітня туристська організація;

– Всесвітня рада з подорожей і туризму;

– Міжнародна асоціація світового туризму;

– Міжнародний туристський союз;

– Міжнародний туристський альянс;

Всесвітня асоціація з питань дозвілля і відпочинку та ін.

Метою і завданнями світових міжнародних туристських організацій галузевого характеру є: представництво і захист інтересів своєї галузі на міжнародному рівні і визначення тенденцій і шляхів її розвитку; розвиток і координація співробітництва організацій і компаній галузі між собою і з організаціями та компаніями інших галузей туристської індустрії; розробка і впровадження єдиних принципів, норм і стандартів якості обслуговування у своїй галузі, підготовка для неї фахівців, а також вирішення актуальних проблем її розвитку; інформаційна, видавнича і маркетингова діяльність.

До них належать:

– Міжнародна асоціація повітряного транспорту;

– Міжнародна організація цивільної авіації;

– Міжнародна готельна і ресторанна асоціація та ін.

Регіональні туристські організації створюються з метою та завданнями, аналогічними до вже вказаних. Але їх сфера впливу розповсюджується на певний регіон, до якого можуть входити декілька країн, одна країна або частина країни.

Цілями і завданнями регіональних туристських організацій загального характеру є: представництво і захист інтересів туристської індустрії свого регіону на міжнародному рівні.

До них належать:

– Європейська комісія з туризму;

– Європейська туристська група;

– Бюро організацій – членів ЛІТ у Європейському союзі;

– Асоціація з розвитку і координації європейських туристських обмінів;

– Туристська асоціація країн Азії і Тихого океану;

– Туристська асоціація країн Східної Азії;

– Асоціація туристської індустрії Америки;

– Конфедерація туристських організацій Латинської Америки;

– Карибська туристська організація;

– Арабський туристський союз;

– Панафриканська туристська організація;

– Африканська асоціація подорожей та ін.

Метою і завданнями регіональних туристських організацій галузевого характеру є: представництво і захист інтересів своєї галузі на певному регіональному рівні і визначення тенденцій і шляхів її розвитку у регіоні;

До регіональних туристських організацій галузевого характеру належать:

– Міжамериканська готельна асоціація;

– Арабський готельний союз;

– Комітет готельної і ресторанної індустрії Європейської спілки;

Асоціація азіатських авіакомпаній;

– Асоціація європейських авіакомпаній та ін.

Спеціалізовані туристські організації у своїй діяльності орієнтуються, як правило, на певні види туризму. До спеціалізованих туристських організацій належать:

– Міжнародне бюро соціального туризму;

– Міжнародна асоціація ділового туризму;

– Міжнародна асоціація з конгресів і з’їздів;

– Міжнародне бюро з молодіжного туризму і обміну;

– Асоціація спеціалістів з організації корпоративних поїздок.

Особливі туристські організації мають непряме відношення до туризму, але сприяють суттєвому впливу на його розвиток. До особливих туристських організацій належать:

– Міжнародна федерація журналістів і письменників з питань туризму;

– Всесвітня асоціація з професійної освіти в туризмі;

– Міжнародна асоціація гідів з супроводження;

– Міжнародна асоціація наукових експертів з туризму.

Найбільш впливовою з перелічених організацій є Всесвітня туристська організація (ЮНВТО). Розглянемо діяльність цієї організації. Датою “народження” ВТО вважають 2 січня 1975 р.. ВТО утворилася в результаті реорганізації створеного в 1925 р. Міжнародного Союзу Офіційних Туристських Організацій (МСОТО).

Статут ВТО було прийнято 27 вересня 1975 р. і починаючи з 1980 р. цей день проголошений як Всесвітній день туризму. У 1976 р. ВТО одержала статус виконавчого агента Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй, а в 1977 р. було підписано офіційну угоду між ВТО і ООН.

На своїй шостій сесії (17–26 вересня 1985 р., м. Софія) ВТО затвердила “Хартію туризму” і “Кодекс туриста”, а також прийняла спеціальні резолюції щодо ролі молодіжного туризму і туризму взагалі.

1 грудня 2005 р. в Дакарі (Сенегал) Генеральна асамблея ВТО затвердила нову скорочену назву своєї організації. Тепер Всесвітня туристська організація називається “ЮНВТО” (UNWTO). Таким чином, до скороченої назви цієї провідної міжнародної організації у галузі туризму додалося скорочення ООН (United Nations – Організація Об’єднаних Націй, UN).

2.3 Інструменти регулювання міжнародної туристської діяльності

Інструменти регулювання міжнародної туристської діяльності – це правові акти й офіційні документи, спрямовані на установлення певного порядку, норм, правил, принципів і підходів у здійсненні туристської діяльності. Вони слугують цілями інформації, орієнтації, просування та реалізації на практиці заявлених і проголошених ідей, принципів, концепцій і стратегій.

До таких інструментів відносяться міжнародні декларації, конвенції, резолюції, угоди, протоколи, рекомендації, прийняті на міжнародних конференціях і форумах.

Міжнародні декларації – це офіційні заяви міжнародних організацій учасників чи міжнародних конференцій, що проголошують основні принципи політики або програмні положення діяльності організацій в якій-небудь конкретній сфері міжнародних відносин, наприклад у сфері туризму.

Міжнародні конвенції – це один з видів договорів. Вони установлюють взаємні права й обов’язки держав у певній галузі людської діяльності. Багато конвенцій розробляють і приймають спеціалізовані міжнародні організації.

Низка міжнародних договорів, конвенцій і декларацій міжнародних організацій формулюють основи міжнародно-правового регулювання системи туризму і міжнародних подорожей:

До міжнародних актів, що безпосередньо регулюють туристську діяльність, відносяться:

– “Загальна резолюція з розвитку туризму”, прийнята у 1963 р. на конференції ООН по міжнародному туризму і подорожам (Рим);

– “Манільська декларація по світовому туризму”, прийнята у 1980 р. Всесвітньою конференцією з туризму (Філіппіни);

– “Документи Акапулько”, прийняті у 1982 р. на Всесвітній нараді з туризму при ВТО (Мексика);

– “Хартія туризму” і її складова частина “Кодекс туриста”, прийняті у 1985 р. на сесії Генеральної асамблеї ВТО (Софія);

– “Гаагська декларація з туризму”, прийнята у 1989 р. на міжнародній конференції з туризму, що проводилася ВТО і Міжпарламентським союзом, є розвитком “Хартії туризму”.

– “Резолюція міжнародної конференції по статистиці подорожей і туризму”, прийнята у 1991 р. ВТО й Урядом Канади.

Основні заходи з координації і регулювання туристської діяльності – це конференції, асамблеї, зустрічі, форуми, конгреси, семінари, що проводяться міжнародними організаціями.

Однією з важливих міжнародно-правових форм регулювання і координації діяльності держав у галузі туризму є конференції ООН з туризму, конференції UNWTO, форуми міжнародних туристських організацій.

Практика й процедури регулювання міжнародної туристської діяльності реалізуються у приєднанні держав до міжнародних конвенцій, декларацій і договорів з питань міжнародного туризму, участі їх в міжнародних туристських програмах і проектах, укладанні міжурядових угод про співпрацю, а також у додержанні основних положень і принципів міжнародних документів при формуванні національних концепцій розвитку туризму й розробці національного туристського законодавства.

Міжнародна співпраця в туристській сфері здійснюється на основі двосторонніх і багатосторонніх міжурядових угод про співпрацю в області туризму. Уряди двох або декількох країн в угоді заявляють про те, що підтримуватимуть і розвиватимуть туристські зв’язки, сприятимуть обміну на взаємовигідній основі співпраці між національними туристськими компаніями, транспортними, туроператорськими, турагентськими та іншими фірмами.

Часто міжурядові угоди містять статті, в яких уряди приймають зобов’язання щодо спрощення формальностей в оформленні туристських поїздок громадян своїх країн.

Міжнародні правові акти знаходять відображення в національних офіційних документах, спрямованих на регулювання туризму і туристської діяльності. У багатьох країнах прийняті закони про туризм і туристську діяльність. Рекомендації знаходять своє відображення і розвиток у національних законодавствах.

Разом із законами про туризм багато країн мають окремі самостійні закони, які враховують специфічні особливості країн і регулюють окремі аспекти туристської діяльності з урахуванням міжнародних норм і стандартів.

2.4 Державні органи регулювання туристської діяльності в Україні

Вітчизняна туристична галузь відіграє надзвичайно важливу роль у соціально-економічному житті країни. Зростає її статус та зацікавленість держави в подальшому розвитку галузі, посилюється вплив туризму практично на всі сфери життя і діяльності людини. Прийнятий Верховною Радою України 15 вересня 1995 року Закон «Про туризм» констатує: «Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності.»

Основними цілями державного регулювання в туризмі є:

– забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і зміцнення здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав;

– безпека туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб’єктів туристської діяльності та їх об’єднань, прав та законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок, будівель та споруд;

– збереження цілісності туристських ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних і громадських інтересів при плануванні й забудові територій;

– створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму, підтримка пріоритетних напрямів туристської діяльності.

Основні пріоритетні напрямки державної політики в галузі туризму є:

Удосконалення правових засад регулювання відносин у галузі туризму

Забезпечення становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України; заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток туристичної індустрії

Розвиток в’їзного та внутрішнього туризму, сільського, екологічного (зеленого) туризму

Розширення міжнародного співробітництва, утвердження України на свтовому туристичному ринку

Створення сприятливих умов для розвитку туризму шляхом спрощення та гармонізації податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів регулювання

Забезпечення доступності туризму та екскурсій для дітей, молоді, людей похилого віку, інвалідів і малозабезпечених громадян

Регулювання в галузі туризму здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Центральним органом виконавчої влади в галузі туризму, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також іншими органами в межах їх компетенцій.

До виключних повноважень Верховної Ради України в галузі туризму належать:

Визначення основних напрямків державної політики в галузі туризму

Визначення правових засад регулювання відносин у галузі туризму; їх удосконалення та адаптація до загальновизнаних норм міжнародного права;

Визначення в Законі про Державний бюджет України обсягів фінансового забезпечення туристичної галузі.

Закон України «Про туризм» констатує, що центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму є Державний комітет України по туризму, повноваження якого визначаються цим законом та положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Але у зв’язку з неодноразовою реорганізацією структурних підрозділів уряду Державний комітет України по туризму було реформовано, спочатку у Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму шляхом об’єднання з іншими комітетами, .в 2002 році – в Державну туристичну адміністрацію України, а в 2006 році у у складі Міністерства культури і туризму створена Державна служба туризму і курортів, яка стала правонаступником вищезгаданих формувань і реалізує державну політику в галузі туризму.

Отже на сьогодні центральний орган виконавчої влади в галузі туризму — Державна служба туризму і курортів. Цей орган здійснює наступні напрямки діяльності:

Цей орган державної виконавчої влади бере участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань туризму. У межах своїх повноважень він:

розробляє і затверджує нормативні акти, узагальнює практику застосування законодавства і вносить пропозиції щодо його вдосконалення;

визначає перспективи й напрями розвитку внутрішнього й міжнародного туризму, його матеріально-технічної та соціальної бази, забезпечує їх виконання;

координує діяльність міністерств і відомств, туристських підприємств та організацій незалежно від форм власності у питаннях, пов’язаних з прийомом та обслуговуванням туристів в Україні та організацією туристських поїздок за кордон;

організовує інформаційну, рекламну й видавничу роботу з питань туристської діяльності;

сприяє розвитку конкуренції на ринку туристських послуг, створює рівні можливості на ньому для всіх суб’єктів підприємництва незалежно від форм власності;

здійснює ліцензування (позбавляє ліцензій) діяльності суб’єктів підприємництва незалежно від форм власності, які надають туристські послуги.

разом із Державним комітетом України з стандартизації, метрології та сертифікації встановлює державні стандарти у сфері туристських послуг, проводить сертифікацію та атестацію туристських підприємств, контролює виконання ними умов та правил прийому і обслуговування туристів;

організовує здійснення контролю за якістю надання туристичних послуг;

організує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації туристських кадрів, проведення науково-дослідних робіт у галузі туризму;

проводить дослідження туристичного ринку, готує і поширює інформацію про Україну та її туристичні можливості на міжнародному туристичному ринку

надає суб’єктам туристичної діяльності методичну, консультативну та іншу допомогу;

поширює соціальну рекламу в галузі туризму тощо.

бере участь у зовнішньоекономічній діяльності в галузі туризму, представляє інтереси України з питань туризму в інших країнах та міжнародних організаціях, укладає відповідно до чинного законодавства міжнародні угоди, відкриває туристські представництва за кордоном;

Інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень:

Забезпечують реалізацію державної політики в галузі туризму

Здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації державної політики в галузі туризму;

Беруть участь у створенні організаційно-правових та економічних механізмів реалізації державної політики в галузі туризму.

Тема 3. Теорія ТУРИСТичного ПРОДУКТу

3.1 Визначення тур продукту та його особливості

Турпродукт – попередньо розроблений комплекс туристських послуг, який поєднує не менше двох таких послуг, що пропонуються для реалізації або реалізуються за певною ціною, до складу якого входять послуги з перевезення, послуги розміщення та інші туристські послуги, не пов’язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідування об’єктів культури, відпочинку, розваг, реалізації сувенірної продукції тощо).

Можливий перелік видів послуг, що можуть входити до турпродукту:

транспортні послуги (перевезення різними видами транспорту);

розміщення в різних за рівнем, типом та місцем розташування готелях;

харчування: повний або напівпансіон, або зовсім без харчування; екскурсії; дозвільно-розважальні послуги;

спортивні послуги;

курортні послуги;

візові послуги;

послуги страхування,

послуги гідів-перекладачів,

послуги побутового обслуговування тощо.

Особливості туристичного продукту:

Велика глибина взаємозв’язків між його складовими елементами.

У сфері туризму працює багато туристських підприємств і організацій, які для своєї стабільної діяльності пови-ні постійно контактувати між собою.

Комплексність — до продукту входить відразу кілька товарів і послуг, що разом формують єдиний пакет і доповнюють один одного

Сильний вплив людського фактора, безпосередній контакт споживача з виробником та надавачем послуг

Нерозривність виробництва і споживання. Товар в матеріальному вигляді (одяг, побутова техніка) існує незалежно від його виробника, туристський продукт (а це теж товар) не відділяється від джерела його створіння. Тобто для того, щоб ним скористатися, споживача спочатку треба доставити в місце виробництва.

Неможливість зберігання, складування туристського продукту «про запас».Життєвий цикл тур продукту відрізняється від життєвого циклу матеріального товару, а саме в ньому відсутній етап зберігання

Невідчутність. Туристську послугу неможливо побачити при укладенні договору, спробувати на смак. Складність у роботі менеджера туристської фірми полягає в тому, щоб переконати покупця у вигідності саме його послуги, адже якість туристського продукту коливається у широких межах і залежить не тільки від постачальників, але і від часу та місця пропозиції.

Сезонність, тобто залежність обсягу туристських послуг від природнокліматичних умов.

3.2 Структура туристичного продукту

Туристський продукт – комплексне поняття, що охоплює 3 основні види можливої пропозиції туристського підприємства на ринку: тур, туристсько-екскурсійні послуги і туристські товари.

Typ – первинна одиниця туристичного продукту, яка реалізується споживачу як єдине ціле. Це комплекс різних видів туристських послуг, об’єднаних на базі головної мети подорожі, що надаються по ходу проходження маршруту в певні терміни для задоволення потреб туриста. Тур оформляється у вигляді путівки або ваучера.

Додаткові туристсько-екскурсійні послуги – це послуги, не передбачені ваучером чи путівкою, що доводяться до споживача в режимі його вільного вибору.

Туристські товари – включають товари специфічного туристського попиту (карти, листівки, буклети, сувеніри, туристське спорядження та ін.), тобто характерні туристські товари, і неспецифічні, тобто супутні туристські товари, до яких відносяться товари загального призначення (рушники, парасольки, купальники та ін.).

Характерні туристські послуги й товари – послуги й товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких значно скоротиться без їх реалізації туристам.

Супутні туристські послуги й товари – послуги й товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких несуттєво скоротиться без їх реалізації туристам.

У туристській практиці діють поняття основних і додаткових послуг. З погляду споживацьких якостей і властивостей яких-небудь відмінностей між ними немає. Так, екскурсії, якщо вони включені в комплексне обслуговування і в ціну туру, вважаються основними послугами, але якщо турист за своїм бажанням придбає ще яку-небудь екскурсію до сплаченого туру, ця послуга стає вже додатковою. Таким чином, різниця між основними й додатковими послугами полягає в їх відношенні до спочатку придбаного туристом пакету або комплексу послуг (туру).

Основні послуги – це набір послуг, що складають програму обслуговування у рамках туру (транспортування, проживання, харчування, програмні послуги). Програмні послуги являють собою комплекс екскурсійних, розважальних, пізнавальних та інших послуг, що формуються у відповідності із цільовим призначенням туру. Основний комплекс послуг є обов’язковим елементом кожного туру, незалежно від того, на кого цей тур орієнтований. Набір послуг включається до туру і не підлягає заміні або відмові споживача від них. Основний комплекс послуг формує основу вартості туру.

Додаткові послуги – важливий компонент туру, що включає будь-які послуги, що можуть бути надані споживачеві за його бажанням і відповідно до його інтересів за додаткову плату. Додаткові послуги надаються у доповнення до основних. Додаткові послуги можуть бути запропоновані споживачу в момент придбання туру і будуть враховані у вартості туру, а можуть пропонуватися в ході туру і оплачуватися туристом самостійно. Слід враховувати, що додаткові, послуги не можуть підміняти або замінювати собою основний комплекс послуг туру. Разом з тим широка пропозиція додаткових послуг в рамках одного туру дозволяє туристському підприємству зробити стандартний тур більш індивідуальним і таким чином більш повно задовольнити особисті потреби кожного із споживачів.

Туристичний пакет – це розроблений туроператором основний (обов’язковий) стандартний набір послуг, що надаються під час подорожі за індивідуальним чи груповим планом, який має серійний характер і пропонується в широкий продаж. Турпакет включає 4 обов’язкових елементи: туристичний центр (місце локалізації турпослуг), транспорт, послуги гостинності (засоби розміщення) і трансфер.

3.3 Види турів і туристичних маршрутів

За формою організації тури поділяються на комплексні та індивідуальні. Індивідуальний тур передбачає забезпечення подорожування відповідно до побажань туриста. Комплексний тур формується туристичною фірмою, включає певний набір попередньо узгоджених з туристом послуг, вартість яких сплачується в повному обсязі.

Індивідуальний (замовлений) тур. При продажу замовлених турів формування програми і комплектування складу послуг проводяться за бажанням і при безпосередній участі туриста. Йому пропонують на вибір різні варіанти обслуговування по кожному з видів послуг в передбачуваному ним місці відпочинку:

розміщення – різні за рівнем, типом і місцем розташування готелю;

харчування – різні варіанти (повний пансіон або напівпансіон, або зовсім без харчування), шведський стіл або «а ля карт» з обслуговуванням і т. ін.;

екскурсії, дозвільно-розважальні послуги на вибір;

транспортні послуги – варіанти авіаперельоту, залізничного проїзду, оренда автомашини і т. ін.;

спортивні й курортні послуги – користування такими програмами на вибір;

візові послуги, а також послуги страхування (в необхідних випадках) і т. ін.

Турист сам бере участь у складанні програми свого відпочинку або подорожі. Вибрані туристом послуги формуються у програмі

Інклюзив-тур (інший варіант — пекідж-тур) – це тур з жорстким, наперед запланованим набором послуг, зорієнтованим на певний вид відпочинку або туризму, а також на соціальний клас туристів і їх вік, який продається туристу як єдиний неподільний не елементи товар. Найпоширенішими інклюзив-турами можна назвати маршрутні тури, коли на автобусі група туристів здійснює подорож по декількох містах і країнах. Особливості підготовки і проведення такого туру (єдина для всіх програма, строго пов’язана з терміном і графіком подорожі) не дозволяють зробити його замовленим. Склад послуг на інклюзив-тури при реалізації не міняється. Турист має право купити його повністю або взагалі відмовитися від нього. Інклюзив-тури організуються і пропонуються на популярних маршрутах у відомі місця туризму й відпочинку, що користуються стійким попитом. Велику частину вартості інклюзив-турів складає оплата транспорту і розміщення, меншу – оплата харчування. Витрати на решту послуг, у тому числі екскурсійні складають невелику частку в загальній вартості. Інклюзив-тури дають можливість розраховувати на спеціальні авіаційні тарифи, що надаються авіакомпаніями туристським підприємствам саме для цих турів. Загальна вартість інклюзив-турів зазвичай є меншою, ніж вартість окремих послуг, що входять до нього.

Пекідж-тур – будь-який тур (індивідуальний або груповий), що включає в себе деякий набір послуг (перевезення, розміщення, харчування, екскурсії тощо), загальна вартість продажу якого дорівнює вартості його елементів. Це поняття є дещо ширшим, ніж попереднє, хоч і не має принципової відмінності

Класифікація турів (за Любіцевою, 2008)

Ознаки	Види турів
1. Мотивація	— курортно-лікувальний — рекреаційний — культурно-пізнавальний — спортивний — діловий — науковий, конгресний — релігійний — етнічний — інші
2. Організаційні засади	— пекидж-тур — інклюзив-тур
3. Форми організації	— організований — самодіяльний
4. Кількість учасників	— груповий — індивідуальний
5. Сезонність	— цілорічний — сезонний
6. Термін подорожування	— короткостроковий — середньостроковий — довгостроковий
7. Клас обслуговування	— V.І.Р. — люкс-апартамент — люкс — перший — туристський — кемпінг
8. Набір послуг	— повний пансіон — напівпансіон — ліжко/сніданок
9. Маршрут	— лінійний — кільцевий
10. Засоби долання	— транспортні — пішохідні
11. Види транспорту	— наземні: автомобільний, автобусний, залізничний, мотоциклетний, велосипедний, кінний та інші; — водні: річковий, морський, підводний; — повітряні: авіаційний, повітряні кулі, інші види
12. Масштаби	— міжнародний — внутрішній
За відношенням до життєвого циклу продукту	-основні -підтримуючі -стратегічні -тактичні

Основою для розробки і реалізації туристського продукту як сукупності споживацьких вартостей, що виявляються під час подорожі, є туристський маршрут.

Туристський маршрут – наперед спланований шлях пересування туристів протягом певного періоду часу з метою надання їм послуг, передбачених програмою обслуговування. Туристські маршрути класифікують за різними ознаками.

За метою маршрути підрозділяють на такі види:

– тематичні – з переважанням екскурсійного обслуговування і пізнавальної спрямованості;

– похідні – з активними способами пересування;

– фізкультурно-оздоровчі – з переважанням вище перелічених чинників.

За характером пересування маршрути підрозділяють на такі види:

– лінійні – маршрути з відвідуванням одного або декількох пунктів (окрім початкового), що знаходяться на трасі, тобто початок і закінчення марш-

руту відбуваються в різних пунктах;

– радіальні – маршрути, під час яких туристи постійно перебувають в одному пункті, реалізуючи програму поїздок і екскурсій в інших пунктах і повертаючись назад;

– кільцеві – маршрути, що починаються і закінчуються в одному пункті.

Залежно від способу пересування маршрути бувають таких видів:

– автомобільні;

– автобусні;

– теплоходи (морські, річкові);

– авіаційні;

– залізничні;

– комбіновані.

За територіальною ознакою маршрути класифікують на:

– міжнародні;

– внутрішні (у межах країни);

– регіональні;

– місцеві.

Важливою умовою ефективного обслуговування туристів є ретельна розробка маршрутів.

Тур повинен бути підкріплений відповідною програмою обслуговування.

Туристське обслуговування – це сукупність видів діяльності, що забезпечують туристам різні зручності при покупці й споживанні послуг і товарів під час подорожі й перебування зовні постійного місця проживання.

На підставі переліку послуг, що включені до турпакету, формується програма обслуговування туристів.

Програма обслуговування – це набір послуг, що надаються туристам відповідно до їх потреб і тематики туру, наперед сплачене й розподілене за часом проведення туру.

Для позначення якості послуг застосовують клас обслуговування. Нормативні документи з встановлення класів турів і програм обслуговування відсутні. Проблема полягає в тому, що туристський продукт в більшості випадків є комплексним і складається з набору послуг (розміщення, транспорт, харчування та ін.), що мають свої особливі внутрішні ознаки. При визначення класу обслуговування враховуються:

Розміщення

Харчування

Екскурсійне обслуговування

Анімаційне обслуговування

Послуги гідів-перекладачів

Транспортні послуги

Зустрічі-проводи, трансфер

Послуги носія тощо.

На практиці класи обслуговування стосовно туру умовно позначають наступними категоріями: “люкс”, перший, туристський, економічний.

Клас “люкс” передбачає надання послуг найвищого рівня якості, розміщення в готелях категорії 5 зірок або розкішних некатегорійних готелях, переліт першим класом, харчування у престижних ресторанах, індивідуальні перевезення на автомобілях класу “люкс”, індивідуальні послуги гіда і т. ін. Такого роду тури орієнтовані головним чином на VIP-обслуговування.

Перший клас припускає достатньо високий рівень обслуговування (розмі-щення в готелях категорій 4-5 зірок, переліт першим або бізнес-класом, відмінну кухню і широкий вибір блюд, індивідуальні перевезення, кураторство гіда).

Туристський клас передбачає розміщення в готелях категорій 2-3 зірок, переліт економічним класом регулярних авіарейсів (допускаються чартери), групові перевезення. Обслуговування по туристському класу найбільш широко використовується при організації масових туристських подорожей.

Економічний клас – найдешевший варіант обслуговування. Звичайно ним користуються студенти і малозабезпечені верстви населення. Програми обслуговування передбачають мінімум послуг, що характеризуються невисокою якістю (розміщення в готелях категорій 1-2 зірок, в хостеллах, гуртожитках; харчування може не надаватися взагалі; переліт, як правило, чартерними авіарейсами; перевезення можуть бути організований на громадському транспорті).

3.4 Життєвий цикл туристичного продукту

Кожен туристичний продукт проходить у своєму розвитку 4 послідовних стадії:

1) упровадження — початкова стадія життєвого циклу турпродукта, період високих витрат на виробництво і маркетинг (дуже великі витрати на рекламу), завоювання потенційних клієнтів. Торгівля турпродуктами на цьому етапі звичайно збиткова. Характерний повільний темп росту обсягу продажів;

2) ріст — свідчення визнання покупцями туристського продукту і швидке збільшення попиту на нього. Продаж і прибутковість ростуть, витрати на рекламу стабілізуються. Високі прибутки залучають конкурентів до створення аналогічного продукту, тому туристська організація повинна на цьому етапі серйозно працювати над удосконалюванням свого продукту;

3) зрілість — характеризується тим, що більшість потенційних покупців уже придбало турпродукт, відбувається насичення ринку. Тому темпи росту продажу падають, прибуток росте повільніше через збільшення витрат на маркетингові заходи. На стадії зрілості основні зусилля організації зосереджують на збереженні своєї ринкової частки і збільшенні обсягу продажів. Вони знижують ціни, проводять активні рекламні компанії, диференціюють продукт, поліпшують його якість. У противному випадку продукт швидко утрачає свої позиції на ринку і виявляється на стадії спаду;

4) спад — період різкого зниження продажів і прибутку. Він часто обумовлений зміною потреб чи покупців появою на ринку нових більш зроблених турпродуктів. За допомогою удосконалювання турпродукта, надання додаткових турпослуг, зниження ціни й інших мір стимулювання збуту туристським організаціям вдається у визначених випадках запобігти повний спад. Однак в остаточному підсумку повний спад настає і турпродукт знімають, на його місце приходять нові удосконалені тури.

3.5 Єдині вимоги до турпродукту

Загальні вимоги до туристських послуг, визначені відповідними міждержавними стандартами. Стисло розглянемо їх зміст.

Відповідність призначенню. Туристські послуги повинні відповідати очікуванням і фізичним можливостям споживачів, яким адресується послуга.

Точність і своєчасність виконання. Туристські послуги, що надаються споживачеві за обсягами, термінами й умовами обслуговування, повинні відповідати вимогам, передбаченим в путівках, квитках, квитанціях і т. ін.

Комплексність. Надання туристських послуг повинне забезпечувати можливість отримання не тільки основних, але і додаткових послуг (побутових, послуг зв’язку, торговельних та ін.), що створюють нормальні умови для життє-

забезпечення споживачів.

Етичність обслуговуючого персоналу. Обслуговуючий персонал повинен дотримувати етичні норми поведінки. Споживачеві повинно бути гарантовано ввічливість, доброзичливість, комунікабельність персоналу.

Комфортність. Туристські послуги повинні надаватися у комфортних умовах обслуговування, створених для споживача (зручне планування приміщень, раціональне їх устаткування, обробка, оснащення і т.ін.).

Естетичність. Художнє оформлення будівель, території туристського підприємства, просторова організація маршруту, оформлення інтер’єрів приміщень, обслуговування повинні відповідати вимогам композиційної гармонійності і архітектурної цілісності. Зовнішній вигляд і культура мовлення обслуговуючого персоналу повинні відповідати вимогам естетичності.

Ергономічність. Тривалість обслуговування, тривалість і складність туристських і екскурсійних маршрутів, що надаються туристам, спорядження і інвентар, транспортні засоби, меблі та інші предмети оснащення, що викорис- товуються, повинні відповідати фізіологічним і психологічним можливостям туристів.

Тема 4. Туристичне підприємство як суб’єкт господарської діяльності

4.1 Поняття про туристське підприємство

Туристська діяльність пов’язана з організацією усіх форм виїзду людей з місця постійного мешкання з оздоровчою метою, для задоволення пізнавальних інтересів або з професійно-діловою метою без заняття оплачуваною діяльністю в місцях тимчасового перебування. Особлива роль у здійсненні такої діяльності належить туристським підприємствам.

Туристичне підприємство – це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи, здійснює комерційну й науково–дослідну діяльність в сфері туризму з метою отримання прибутку.

Всю діяльність туристських підприємств у загальному вигляді можна звести до виконання трьох функцій:

організаційної (формування комплексних маршрутів для туристських груп та туристів-індивідуалів на основі договорів між підприємствами туристської індустрії);

посередницької (комплектування і продаж послуг і товарів туристського призначення за дорученням підприємств-постачальників туристських послуг);

торговельно-банківської (операції з обміну валют, страхування майна, здоров`я та життя туристів).

Основною метою функціонування туристських підприємств є задоволення потреб споживачів у туристських послугах. Основним видом їх діяльності є комплектація і реалізація туристського продукту – комплексу туристських послуг, що задовольняють потреби туристів під час їх подорожей.

Головними завданнями діяльності туристського підприємства є: створення і доведення до споживачів туристських продуктів, відповідних потребам туристів, підтримка пропозиції на рівні попиту, а також збереження конкуренто-спроможності туристського продукту

За змістом і характером своєї діяльності туристські підприємства є своєрідним посередниками між споживачами (туристами) та виробниками окремих туристських послуг (засобами розміщення туристів, транспортними організаціями, підприємствами ресторанного господарства тощо).

Туристські підприємства відносяться до основних виробничих одиниць туризму. Потреба в них виникає там, де учасник туризму бажає забезпечити себе певними умовами, які він не може повністю придбати самостійно або одержує їх з великими витратами часу і коштів.

Роль туристських підприємств з погляду розвитку туризму проявляється перш за все в наступному:

активна дія на засоби розміщення, підприємства ресторанного господарства, транспортні організації та інші складові туристської індустрії для підвищення якості послуг. що надаються, і пристосування їх до окремих видів туризму;

вплив на потоки відвідувачів в окремих регіонах і туристських центрах, забезпечення більш рівномірного розподілу відвідувань по всіх територіях, придатних для туризму, а також розподіл відвідувань за часом з метою зменшення дії чинника сезонності й оптимального використання туристської інфраструктури;

пропаганда туризму, залучення до участі в подорожах широких кіл населення.

Значення діяльності туристських підприємств з погляду туриста полягає в таких перевагах:

економія часу мандрівників;

можливості значного скорочення матеріальних витрат туристів завдяки дії більш низьких цін на транспорт і розміщення, що пропонуються туристським підприємствам відповідними виробниками послуг;

отримання консультаційних послуг. при виборі готелю, ресторану, туристського центру, що найкращим чином відповідають потребам туриста.

Виділяють внутрішнє і зовнішнє середовище туристичного підприємства.

Внутрішнє середовище складається з різних компонентів і представлене функціональними областями, загальними для всіх типів фірм (дирекцією підприємства, відділом управління персоналом, бухгалтерією, відділом продажів, службою маркетингу і т.ін.).

Зовнішнє середовище – це те, що оточує підприємство і впливає на нього (споживачі, конкуренти, партнери і постачальники, урядові і інші державні установи і організації, суспільні й професійні об’єднання, представництва іноземних держав, союзи і інші об’єднання споживачів).

Середовище ніколи не буває стабільним. Певний склад, структура і стан як внутрішнього, так і зовнішнього середовища туристського підприємства визначають систему його можливостей із задоволення потреб споживачів на даний момент.

4.2 Види туристських підприємств та їх особливості

Класифікацію підприємств туристської індустрії можна здійснити залежно від мети діяльності, форми власності, розміру, ступеня домінування на ринку конкурентної стратегії тощо. Класифікація туристських підприємств наведена на рис. 5.3.

Діяльність туристських підприємств розрізняється за специфікою виконуваних функцій, обсягами діяльності й задіяних ресурсів, що обумовлюють їх класифікацію та типізацію.

На практиці за функціональною ознакою виділяють такі типи комерційних туристських підприємств: туроператори, турагенти, туристичні бюро, екскурсійні бюро, інші підприємства сфери туризму. Ці підприємства функціонують у різних організаційно-правових формах, на різних сегментах ринку туристських послуг (в’їзний туризм, виїзний туризм, організація екскурсій, рекламно-інформаційна робота тощо).

Туроператори — юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристського продукту, реалізація та надання туристських послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність;

Основним завданням туроператора є створення туру, підкріпленого програмою обслуговування

Туроператор є свого роду оптовим підприємством, продукти якого реалізуються через мережу роздрібних турагентств.

Туроператори мають різноманітну класифікацію. За видом діяльності туроператори поділяються на:

1. Оператори масового ринку. Вони продають турпакети в місця масового туризму.

2. Спеціалізовані оператори – це туроператори, що спеціалізуються на певному продукті або сегменті ринку (на певній країні, на певному виді туризму і т. ін.). У свою чергу вони можуть бути:

туроператорами спеціального інтересу (наприклад, спортивно–пригодницького туризму, організації сафарі в Африці і т. ін.);

туроператорами спеціального місця призначення (наприклад поїздки до Англії, Франції і т. ін.);

туроператорами певної клієнтури (для молоді, сімейних пар, бізнесменів і т. ін.);

туроператорами спеціальних місць розміщення (в будинках відпочинку, на турбазах і т. ін.);

туроператорами, що використовують певний вид транспорту (теплоходи, поїзди і т. ін.).

За місцем діяльності розрізняють такі групи туроператорів:

Місцеві (внутрішні) туроператори – це туроператори, які складають турпакети за маршрутами в межах країни мешкання.

Виїзні туроператори орієнтують турпакети в іноземні країни.

Туроператори на прийомі – це туроператори, які базуються у країні призначення і обслуговують туристів, що прибувають в цю країну.

Крім того, прийнято розділяти туроператорів на ініціативних і рецептивних.

Ініціативні туроператори – це оператори, що відправляють туристів за кордон або в інші регіони за домовленістю з приймаючими (рецептивними) операторами або напряму з туристськими підприємствами. Відмінністю їх від туристських агентств, які займаються виключно продажем чужих турів, є те, що вони займаються комплектацією туристського продукту,. Класичний ініціативний туроператор формує складні маршрутні тури, комплектуючи їх з послуг місцевих туроператорів в різних місцях відвідування, забезпечує проїзд до місця початку подорожі і назад і організовує надання внутрішньомаршрутного транспорту.

Рецептивні туроператори – це туроператори на прийомі, які комплектують тури і програми обслуговування в місці прийому і обслуговування туристів, використовуючи прямі договори з постачальниками послуг (готелями, підприємствами ресторанного господарства, досугово–розважальними установами і т. ін.).

У реальному туристському підприємництві найбільш часто зустрічається поєднання функцій, що характерні для туристського ринку. По відношенню до деяких своїх продуктів туристська фірма може виступати і як рецептивний, і як ініціативний туроператор, а в деяких випадках – і як турагент з продажу готових турів, сформованих іншим туроператором.

Сполучною ланкою між туроператором і споживачем на ринку туристських товарів і послуг виступає турагентство.

Турагенти — юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність з реалізації туристського продукту туроператорів та туристських послуг інших суб’єктів туристської діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на турагентську діяльність;

Туристські агентства – підприємства, які займаються роздрібною реалізацією турпродуктів, створених туроператорами, та окремих туристських послуг (транспортних, екскурсійних та інших). Основними функціями турагентств є надання туристських послуг, інформування клієнта, надання консультацій щодо мети подорожі та організації подорожі.

На ринку туристських послуг функціонують ще інші комерційні підприємства, основною діяльністю яких є надання туристських послуг.

Бюро екскурсій – це фірма, яка організовує і проводить екскурсії. Бюро реалізації туристсько-екскурсійних послуг здійснює реалізацію туристських та екскурсійних путівок. Бюро подорожей та екскурсій організовує тури, транстури і екскурсії.

Важливе значення має класифікація підприємств за формою власності. За цією ознакою туристські підприємства поділяються на державні, приватні, колективні, комунальні, спільні, іноземні, сімейні.

За організаційно-правовою формою відрізняють такі типи підприємств.

повне товариство

командитне товариство.

товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ)

товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ)

акціонерне товариство (відкрите (ВАТ) або закрите (ЗАТ))

виробничий кооператив.

державне і комунальне унітарне підприємство

споживчий кооператив

громадська організація (об’єднання)

За розмірами підприємства поділяються на великі, середні й малі. Великими підприємствами вважаються ті, що обслуговують за рік понад 100 тис. туристів, середніми – 30–100 тис. за рік, а малими є такі, що обслуговують не більше 30 тис. клієнтів.

За регіонами діяльності розрізняють:

міжнародні туристські підприємства, які пропонують свої продукти в декількох країнах,

міжрегіональні ( охоплюють декілька регіонів),

регіональні (пропонують свої послуги в межах певної географічної території)

місцеві.

Усі туристські підприємства можна поділити за ступенем їх домінування на туристському ринку. Це:

підприємства-лідери, що характеризуються найкращим використанням конкурентних переваг і мають найбільшу ринкову частку;

підприємства, що мають міцну конкурентну позицію,

підприємства, що мають слабку конкурентну позицію,

підприємства-аутсайдери (мають найменшу частку на туристському ринку)

Підприємства можна класифікувати залежно від стратегії, якої вони дотримуються.

Підприємства-комутанти – це невеликі підприємства з універсальним профілем діяльності, що прагнуть до задоволення невеликих за обсягами, а іноді й короткочасних потреб певних груп споживачів.

Підприємства-експлеренти – це підприємства з експериментальним профілем діяльності, стратегія яких пов’язана зі створенням нових чи радикально змінених існуючих сегментів ринку. Головна їх перевага у впровадженні принципових нововведень.

Підприємства-віоленти – це підприємства з масовим профілем виробництва, що функціонують у сфері стандартного виробництва й реалізації туристського продукту (як правило, туроператори). Головна їх конкурентна перевага у високій продуктивності праці та реалізації порівняно дешевих і достатнього рівня якості турпродуктів.

Підприємства-патієнти – це підприємства, що дотримуються стратегії вузької спеціалізації. Такі підприємства надають для вузького кола споживачів послуги, що мають високу якість та ціну, і прагнуть до оволодіння максимальною часткою невеликого ринкового сегменту.

4.3 Етапи створення туристського підприємства

Підприємницька діяльність в Україні регулюється Господарським і Цивільним кодексами України, окремими законами і підзаконними нормативними актами.

Основними суб’єктами на туристському ринку, які здійснюють виробництво і реалізацію послуг, виступають окремі підприємці – фізичні особи і підприємства – юридичні особи.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, законодавство визнає загальні і спеціальні умови їх створення.

Загальні умови поширюються на організацію створення усіх форм підприємств. Вони визначені законами України ”Про підприємства”, “Про підприємництво”, Господарським і Цивільним кодексами, які регулюють загальні умови створення юридичної особи, в тому числі і підприємства. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі види.

Процедура створення туристського підприємства як юридичної особи передбачає багато етапів. Найважливішими елементами створення туристського підприємства є:

вибір організаційно-правової форми;

складання протоколу намірів учасників (засновників);

розробка проектів установчих документів;

проведення установчих зборів;

підготовка установчих документів для реєстрації;

правова реєстрація підприємства;

постановка на облік та реєстрація в податкових, статистичних органах, Пенсійному фонді, Фонді соціального страхування та інших установах.

організаційні процедури, пов’язані з відкриттям рахунків у банківських установах, виготовлення печатки, штампу фірмових бланків.

Порядок створення і реєстрації визначається чинним законодавством України, що передбачає певний порядок і умови реєстрації юридичної особи.

При виборі організаційно-правової форми діяльності підприємства потрібно визначити необхідний рівень і кількість його можливих прав і зобов’язань,що залежить від профіля і змісту майбутньої діяльності, можливого кола партнерів, існуючого в країні законодавства.

Пдприємства можуть бути засновані на приватній, колективній, державній і змішаних формах власності. У зв’язку з цим в туристському бізнесі можуть діяти приватні, колективні, державні, сумісні й іноземні підприємства. Суб’єктами господарювання можуть виступати фізичні і юридичні особи.

Ринкова економіка припускає діяльність суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм. Розрізняють некомерційні організації (що утворюються для задоволення духовних або інших нематеріальних потреб; звичайно переслідують соціальні, добродійні, культурні, освітні та інші суспільно корисні цілі) і комерційні (що утворюються з метою отримання прибутку).

До некомерційних організацій відносять споживчі кооперативи, громадські й релігійні організації (об’єднання), фонди, установи, об’єднання юридичних осіб (асоціації і союзи). До комерційних організацій відносять господарські товариства (повні й командитні), господарські товариства, виробничі кооперативи й унітарні підприємства.

Розробка засновницьких документів, державна реєстрація і організаційне оформлення туристського підприємства

В Україні протягом останніх років діє типова схема створення і реєстрації підприємства. Одним з найважливіших документів, що оформлюються при створенні підприємства, є протокол намірів. Протокол намірів доцільно оформити для більш чіткого визначення мети і завдань створюваного підприємства, погодження організаційно-правової форми, розміру статутного капіталу, розподілу доручень між учасниками, вирішення інших організаційних питань. Він не входить до числа обов’язкових засновницьких документів, формально особи, які його підписали, не несуть відповідальності за невиконання взятих зобов’язань. Разом з тим цей протокол є основою установчого договору і єдиним документом, який об’єднує засновників до моменту реєстрації.

До обов’язкових засновницьких документів належать:

Установчий договір, підписаний засновниками (учасниками)

Статут, прийнятий загальними зборами засновників

Наступний етап – проведення установчих зборів. Підготовка зборів проводиться ініціативною групою в порядку виконання рішень протоколу намірів. Погоджений із засновниками порядок денний офіційно вручається всім учасникам не менше ніж за два тижні до початку зборів. У зборах мають право взяти участь всі засновники або їх довірені особи. У порядок денний вносяться такі питання: про створення підприємства; обговорення статуту й установчого договору; вибори органів управління та затвердження виконавчих органів; затвердження аудиту та ревізійних органів; інші питання (обговорення бізнес-плану, рекламної компанії).

Після проведення зборів установчі документи готують для реєстрації. Правова реєстрація підприємства проводиться виконавчими комітетами міських і районних Рад або уповноваженими органами. Реєстрація відбулася, якщо відповідний запис внесений в Державний реєстр, а підприємству видане свідоцтво про реєстрацію відповідної форми.

Після цього настає процедура взяття на облік в органах статистики, податковій адміністрації, Пенсійному фонді, Фонді соціального страхування та ін. Наступним організаційним заходом є відкриття розрахункових рахунків у банківській установі. Одночасно з процедурою відкриття рахунків треба отримати дозвіл Управління внутрішніх справ на виготовлення печатки і штампів, підготувати їхні ескізи й замовити фірмові бланки, іншу друковану продукцію.

Одночасно з вказаними етапами необхідно виконувати роботи з оформлення офісу й формування трудового колективу туристського підприємства.

Одним з найважливіших етапів створення туристського підприємства є розробка програми його економічної діяльності. Це – основа фінансового менеджменту як для підприємства, яке створюється, так і для діючої фірми.

Наступним етапом є вибір географії бізнесу. Якщо майбутня основна діяльність пов’язана тільки з реалізацією внутрішніх турів, то необхідно визначити район прийому-відправки туристів. Якщо підприємство буде займатися міжнародним туризмом, то мають бути вибрані ті країни й регіони, де буде реалізований і спожитий туристський продукт.

Далі необхідно дослідити ринок туристських послуг і обрати свій сегмент туристського бізнесу й довести конкурентоспроможність власного турпродукту.

Визначивши регіон ринку збуту туристських послуг, необхідно провести розрахунок максимально можливих пропозицій та попиту цього ринку на перспективу за роками, місяцями, сезонами, днями тижня, а вже потім проаналізувати конкурентне середовище. При цьому вивчають статистику чисельності туристських фірм, зареєстрованих у регіоні, обсяги реалізації ними туристських послуг, цінові фактори, наявність монополістів, відмінність власного туристського продукту від аналогічного продукту конкурентів та ін..

Важливими етапами діяльності туристського підприємства є:

планування виробництва туристських послуг і контроль за якістю туристського продукту. Це питання підготовки турів, їх методичне забезпечення, підготовка договірної документації, робота зі страховими та іншими зацікавленими організаціями;

визначення способу (технології) реалізації туристського продукту. Це може бути самостійна реалізація або через інші фірми, комісійний продаж через посередників або створення розгалуженої дилерської мережі;

способи стимулювання продажів. Сюди належать ярмарки, виставки, конкурси, аукціони, туристські лотереї, надання сезонних пільг, пільг для постійних клієнтів, дітей, рекламні тури та ін;

підбір та управління персоналом туристського підприємства. Це розрахунок необхідної кількості працівників, формування штатного розпису, розробка посадових інструкцій, форми оплати праці, регламенту роботи підприємства

та ін.

4.4 Організаційна структура туристичного підприємства

Ефективність діяльності туристичних підприємств багато в чому залежить від їх організаційної структури. Вона посідає особливе місце у внутрішньому середовищі туристичного підприємства.

Організаційна структура — це впорядкована сукупність взаємозв’язаних елементів, які знаходяться між собою в стійких відносинах, що забезпечують їх функціонування і розвиток як єдиного цілого.

Елементи структури – це окремі працівники, служби та інші ланки, задіяні в діяльності фірми, а відносини між ними підтримуються завдяки зв’язкам, які прийнято поділяти на горизонтальні і вертикальні.

Горизонтальні зв’язки мають характер погодження і є, як правило, лднорівневими. Вертикальні зв”язки – це зв’язки підпорядкування, необхідність в них виникає при ієрархічності управління (при наявності декількох рівнів управління.

Організаційна структура закріплює функції управління за структурними підрозділами і встановлює раціональні взаємозв’язки між ними, визначаючи цим ефективність функціонування системи, її техніко-економічні результати.

Туристські підприємства будують свою організаційну структуру залежно від масштабів і змісту діяльності, регіональних особливостей ринку, фінансово-економічного положення.

Побудова організаційної структури залежить від:

–організаційно-правової форми підприємства,;

– форми власності;

– виду підприємства (туроператор, турагент);

– технології формування, просування і реалізації туристського продукту.

На туристичних підприємствах в основному застосовують лінійну, функціональну і комбіновану (лінійно-функціональну) структури управління.

Лінійна організаційна структура характеризується тим, що всі функції управління зосереджені в лінійних ланках – кожний працівник підпорядковується одному керівнику і одержує вказівки тільки від нього. Це виключає отримання підлеглими суперечливих і не зв’язаних між собою розпоряджень, підвищує відповідальність керівників за результати роботи свого підрозділу. При цьому керівник кожної ланки відповідає за весь об’єм роботи увіреного йому підрозділу. У зв’язку з цим керівник підрозділу в лінійній організаційній структурі повинен бути висококваліфікованим і компетентним у всіх питаннях, що стосуються безпосередньої діяльності підрозділу, яким він керує.

Лінійна ОСУ є логічно стрункою і формально визначеною (єдиноначальність, узгодженість дій виконавців, чітко виражена відповідальність, швидкість і достовірність інформації, несуперечність завдань, можливість контролю за виконанням доручень), але відрізняється відносно невеликими можливостями вирішення функціональних проблем і високими вимогами до знань керівників, необхідними для керування об’єктом. Як правило, застосування лінійної організаційної структури виправдано для невеликих туристських підприємств.

Функціональна організаційна структура заснована на диференціації функцій управління, що розділяють бізнес-процеси на окремі операційні відрізки, а управлінські дії – на дії за функціями. Подібна організаційна структура є класичним варіантомрозподілу праці по вертикалі.

Функціональна структура припускає розподіл всієї діяльності туристичного кого підприємства за напрямками, кожний з яких (наприклад, відділ продажів, бухгалтерія і т. ін.) очолює функціональний керівник. При цьому передбачається, що функціональні керівники не втручаються у справи один одного, а їх діяльність координується директором підприємства або його заступником. При такій структурі управління підвищується ефективність управління за рахунок участі в роботі кваліфікованих фахівців, обізнаних у конкретній області діяльності підприємства і управління. Вона дозволяє диференціювати роботу, розвантажити лінійних керівників, звільнити їх від необхідності детально знати всі сторони управління підприємством.

Разом з тим при функціональній структурі управління порушується принцип єдиноначальності, знижується відповідальність за роботу, оскільки виконавець може одержувати вказівки від декількох функціональних керівників. Виникає проблема узгодження цих розпоряджень, що створює додаткові труднощі. Функціональна організаційна структура є найпоширенішою в туристському бізнесі.

Лінійно-функціональна організаційна структура є одночасно розвитком і комбінацією двох попередніх структур управління. Вона забезпечує такий розподіл праці, при якому керівники лінійних ланок ухвалюють рішення і управляють, а функціональні керівники – консультують, інформують, планують і координують діяльність підприємства. В основу організації функціональних ланок покладено лінійний принцип. Керівник функціонального відділу є одночасно лінійним керівником підлеглих йому працівників. У загальному вигляді лінійно-функціональна структура управління показана на рисунку. Використання лінійно-функціональної структури або окремих її елементів характерно для крупних туристських підприємств.

Існують також інші види організаційної структури управління підприємством: лінійно-штабна, матрична, дивізійна. Вони у сфері туризму застосовуються рідше.

Організаційна структура управління фіксується у структурній схемі управління, у штатних розписах, положеннях про підприємство і структурні підрозділи, а також в посадових інструкціях.

Штатний розпис– це документ, що визначає структуру підприємства і чисельність посад по кожному найменуванню в конкретних підрозділах і в цілому по організації, що розробляється підприємствами самостійно, складається за встановленою формою і затверджується за станом на 1 січня щорічно. Порядок розташування у штатному розписі структурних підрозділів і посад визначається керівником. У кожний структурний підрозділ повинні включатися штатні посади по всіх категоріях персоналу з вказівкою спеціальності, починаючи з вищої ланки і закінчуючи нижніми ланками у структурі підприємства. Загальна кількість посад за штатним розписом повинна відповідати розрахунковій чисельності за фондом заробітної плати, передбаченому в кошторисі.

Посадова інструкція – основний організаційно-правовий документ, що визначає функції, основні обов’язки і відповідальність співробітників підприємства при здійсненні ними службової діяльності згідно з посадою. Метою розробки посадових інструкцій є:

створення організаційно-правової основи службової діяльності співробітників;

підвищення відповідальності співробітників за результати діяльності, здійснюваної на основі трудового договору (контракту);

забезпечення об’єктивності при атестації співробітників, їх заохоченні й накладанні на них дисциплінарного стягнення.

Посадову інструкцію розробляють виходячи із завдань і функцій, покладених на конкретний структурний підрозділ підприємства, відповідно до його штатного розпису. Цей документ повинен складатися по кожній штатній посаді підприємства і мати неособистий характер. Він надається для ознайомлення співробітнику під розписку при укладенні контракту.

4.5 Вимоги до офісу й персоналу туристського підприємства

Офіс туристського підприємства значною мірою впливає на перші враження клієнта про діяльність турфірми. Він призначений для діяльності персоналу і прийому клієнтів, їх консультування і продажу туристських послуг. Тому у виборі й обладнанні офісу важливо все: місце його розташування; наявність зовнішньої рекламної вивіски з позначенням найменування (логотипу) підприємства, яке вказане в засновницьких документах; під’їзні шляхи, наявність стоянки для автомобілів; чистота, затишок; зручність розташування меблів і оргтехніки як для персоналу підприємства, так і для споживачів туристських послуг.

Розглянемо основні вимоги до офісу (приміщення) туроператора і турагента, які надають туристські послуги.

На вивісці туристського підприємства повинні міститися такі відомості: повне фірмове найменування туроператора або турагента, юридична адреса, графік роботи.

Необхідні зручні підходи (під’їзні шляхи) до офісу.

Турпідприємство у будь-який момент повинно пред’явити документи на право користування офісом (частіше за все договір оренди приміщення).

В офісі турпідприємства необхідно підтримувати оптимальні параметри температури й вогкості.

Турпідприємства повинні мати в своєму розпорядженні ефективні засоби міжнародного і міжміського зв’язку (телефакс, телефон, телекс), що використовуються для взаємного обміну інформацією, термінового бронювання квитків і місць, зміни рейсів, кількості учасників групи, підтвердження платежів і т.ін. Для реалізації цих завдань турпідприємство повинно мати в офісі один або декілька комп’ютерів, що дозволяють працювати з електронною поштою і використовувати інформаційні ресурси глобальної мережі Інтернет.

Офіс туристського підприємства повинен бути обладнаний сучасною комп’ютерною технікою, що використовується для розробки і бронювання турів, обліку їх реалізації, оформлення туристської документації, обліку продажу місць в турах, розрахунків з клієнтами, бухгалтерського і касового обліку і т. ін.

В офісі турпідприємства повинна знаходитися достатня кількість розмножувальної техніки. Туристські підприємства у своїй рекламній і інформаційно-довідковій роботі часто використовують так званий оперативний друк, тобто листівки, інформаційні листи, прес-релізи та ін., які виготовляють безпосередньо на туристському підприємстві на розмножувальній техніці. Крім того, частина виробничих матеріалів – типові контракти, програми подорожей, туристські маршрути, опис об’єктів показу, пам’ятки туристам та ін. – також підлягає тиражуванню за допомогою розмножувальної техніки.

Оформлення приміщень для відвідувачів і персоналу припускає також наявність у туристського підприємства устаткування для зберігання грошових коштів і бланків строгої звітності (сейфи, шафи, що не згоряють та ін.), технічних засобів для здійснення банківських і касових операцій, стільців (крісел) для відвідувачів. Важливим моментом в оформленні офісу є наявність у туристського підприємства інформаційно-довідкових матеріалів: рекламних проспектів, каталогів та ін., які повинні бути розміщені в доступному для відвідувачів місці і підібрані за турами; розкладів і тарифів на всі види пасажирських перевезень на міжнародних і внутрішніх лініях; цін на готельні та інші туристські послуги в країні і за кордоном; адрес і телефонів туристських агентств, готелів, транспортних підприємств; туристських путівників, карт, планів міст; телефонних довідників; календарів проведення туристських виставок, бірж, ярмарків; спеціальних газет і журналів з питань туризму та ін.

Інформація для споживачів повинна розташовуватися в доступному для огляду місці. До такої інформації відносяться:

копія свідоцтва про державну реєстрацію туристського підприємства;

копія ліцензії на здійснення туристської діяльності;

копію довідки банківської або іншої кредитної установи про підтвердження фінансового забезпечення відповідальності туристського підприємства;

загальні правила реалізації туристського продукту;

бланки документів, що оформляються при реалізації туристського продукту;

закон, що регулює діяльність туристської сфери;

закон, що регулює захист прав споживачів; положення, що регулює видачу ліцензій туристським підприємствам;

відомості про працівників: прізвище, ім`я, по батькові керівника, його заступників, головного бухгалтера, менеджерів;

адреси й телефони центрального і місцевого органів виконавчої влади в галузі туризму, територіального управління у справах захисту прав споживачів, перелік номерів телефонів, факсів туристського підприємства.

У разі закриття службового приміщення (офісу) (ремонт, санітарна обробка, зміна місцезнаходження, зупинення туристської діяльності тощо) туристське підприємство не пізніше як за 5 днів повідомляє про це споживачів туристських послуг, з якими укладено договори про туристське обслуговування, вивішує відповідне оголошення при вході до службового приміщення і в десятиденний термін письмово повідомляє про це орган ліцензування.

Туристські підприємства відносяться до тих підприємств, успішна робота яких значною мірою залежить від якості роботи персоналу. У сфері туризму якість послуг перш за все визначається кваліфікацією виконавців і їх умінням працювати з клієнтами.

Персонал туристського підприємства повинен відповідати наступним вимогам:

мати професійну підготовку і кваліфікацію, наявність спеціальної освіти (основної або додаткової), отриманої в навчальному закладі, що має ліцензію на право ведення навчальної діяльності в області основної або додаткової освіти у сфері туризму з видачею документів державного зразка (диплома, свідоцтва, посвідчення);

знати законодавчі й нормативні акти, формальності міжнародних норм у сфері туризму, матеріали й документи міжнародних туристських організацій, іноземну мову в обсязі, відповідному виконуваній роботі;

уміти дати чіткі, точні відповіді на поставлені відвідувачами питання;

володіти інформацією, необхідною для споживача, і постійно її активізувати;

підвищувати свою кваліфікацію (на курсах, семінарах та ін.) не рідше одного разу на рік;

мати стаж роботи в туризмі або суміжних з ним областях діяльності;

знати свої посадові обов’язки.

В Україні встановлено наступні вимоги до персоналу туристських підприємств:

керівник туроператора, керівник філії, іншого відокремленого підрозділу туроператора повинен мати вищу освіту і стаж роботи в галузі туризму не менше 3 років;

у штаті туроператора повинно налічуватися не менше 50 відсотків фахівців, які мають стаж роботи в галузі туризму не менше 3 років або вищу освіту в галузі туризму;

керівник турагента чи керівник філії, іншого відокремленого підрозділу турагента (юридичної особи) повинен мати стаж роботи в галузі туризму не менше 3 років або освіту в галузі туризму;

у штаті турагента (юридичної особи) повинно налічуватись не менше 30 відсотків фахівців, які мають стаж роботи в галузі туризму не менше 3 років або освіту в галузі туризму;

турагент – суб’єкт підприємницької діяльності–фізична особа повинен мати освіту в галузі туризму.

5. основи туроперейтингу

5.1 Функції туроператорів та тур агентів

Функціонально виробничо-обслуговуюча діяльність туроператорів передбачає:

формування (комплектацію) турів;

просування турів;

гуртову реалізацію турів;

забезпечення обслуговування туристів в межах програми туру;

контроль і оперативний супровід турів;

відповідальність за виконання робіт.

До основних функцій туроператорів відносять:

вивчення потреб потенційних туристів на тури та туристичні програми;

складання маршрутів та перспективних програм обслуговування туристів;

взаємодія з постачальниками послуг;

розрахунок вартості туру та визначення ціни;

реалізація турів;

методичне забезпечення турів;

забезпечення туристів необхідним та спеціальним спорядженням, cувенірною та рекламно-інформаційною продукцією;

підготовка, підбір та призначення спеціалістів на маршрути подорожей (екскурсоводи, інструктори, гіди-перекладачі тощо);

рекламно-інформаційна робота по просуванню туристичного продукту до споживачів;

контроль за якістю, надійністю та безпекою туристичного обслуговування.

Туроператори виконують провідну роль в туризмі, оскільки вони формують пакети туристичних послуг, тури, турпродукт і продають їх різним користувачам (агентам) для реалізації туристам (Рис. 4). Коли туроператор продає послуги поокремо іншим операторам, які формують свої індивідуальні пакети, він стає оптовим ділером туристичних послуг.

Туроператори комплектують пакети туристичних послуг, домовляючись про спеціальні тарифи в авіакомпаніях, бронюючи блоки номерів в готелях, укладаючи угоди з наземними службами і працюючи з іншими місцевими постачальниками туристичних послуг. Завдяки такій діяльності створюється продукт, який є предметом ринкових відносин туроператора з іншими суб’єктами туристичної діяльності: гуртового та роздрібного продажу.

Туроператори продають основні компоненти своїх турів великій кількості туристів за фіксованими цінами напряму або через турагентів. Як оптовики, вони мають можливість обумовити з постачальниками туристичних послуг зниження вартості певного туру до максимально можливого рівня, оскільки отримують значні знижки.

Отже, ключовим елементом діяльності туроператора будь-якого типу є пакетування різноманітних послуг. Діяльність туроператора по комплектації послуг, які ним самим не виробляються (послуг готелів, транспортних компаній, дозвіллєво-розважальних закладів і т.ін.) у туристичний пакет, тур, турпродукт — називається туроперейтингом.

Підприємства-туроператори найчастіше організовують зв’язок зі споживачами через турагентів. Останні на договірній основі отримують від туроператорів права на реалізацію сформованого турпродукту. Набір функцій тураген-та залежить від угоди з туроператором. Головними серед них є 2 функції: надання інформаційних послуг потенційним покупцям та збут туристичних послуг, що надають різні підприємства туристичної індустрії.

Фактично, виконуючи роль посередників, турагенти — невеликі фірми з незначним капіталом і обмеженим ринком, залежать від діяльності крупних туроператорів і транспортних компаній. Однак, вони відіграють важливу роль на ринку, оскільки саме через них продається, доводиться до кінцевого споживача переважна більшість турів — туропродукту, що формується туроператором. Серед підприємств в галузі туризму туроператорів не більше 5%, турагентів — 95%. Отже, активно діючий турагент — це вирішальний елемент агентської мережі туроператора.

Процес взаємодії між туроператором і турагентом має наступний вигляд:

публічної оферти туроператора;

укладання договору між туроператором і тур агентом

розсилка туроператором пропозиції у вигляді прайс-листів та рекламних матеріалів;

замовлення турагентства на бронювання туристичного продукту;

підтвердження замовлення туроператором і виставлення рахунку;

оплата рахунку турагентом і передача туроператору документів туриста ( в разі оформлення в’їзних віз до країни подорожі).

5.2 Етапи формування тур продукту

За О.Любіцевою (2008) методика розробки туру передбачає 3 основні етапи:

Передпроектний

Проектний

Ринковий

Передпроектний етап передбачає:

Моніторинг ринку, оцінку конкурентоспроможності туристичного підприємства

Вибір ринкової стратегії та тактики виходу на туристичний ринок

Оцінка обраного ринкового сегменту

Попереднє визначення параметрів туру

Проектування туру включає

Власне розробка схеми туру

Організаційно-технічні заходи

Визначення економічних параметрів турпродукту

Розробка туру включає такі етапи: вибір пунктів маршруту, ієрархізація пунктів, визначення початкового і кінцевого пунктів, розробка схеми маршруту та його оптимізація, програмне забезпечення туру

Організаційно-технічні заходи передбачають: визначення класу обслуговування, укладання угод з постачальниками туристичних послуг:

Угода з готелем

Угода з підприємством харчування

Угоди з транспортними підприємствами

Угода з екскурсійним бюро

Угола з музеєм тощо

Ринковий етап можна поділити на такі складові:

Етап просування туру на ринок, пошук споживачів і реалізація

Етап організації подорожі

Етап після здійснення подорожі (удосконалення туру та його окремих складових)

Процес формування турпродукту є виробничою функцією туроператора.

Залежно від його спеціалізації, масштабів діяльності, сезонності пропонованих турів і їх новизни цей процес має більш менш постійний характер і припускає ряд послідовних етапів:

– розробка задуму (ідеї) туру;

– пошук і відбір партнерів і постачальників;

– формування основного і додаткового комплексів послуг;

– експериментальна перевірка туру.

На першому етапі розробляється задум (ідея) туру, визначається його цільова спрямованість з орієнтацією на певного споживача, вибирається сезон, напрям по країнах і зразкове наповнення основного комплексу послуг.

Для здійснення робіт на цьому етапі використовують найрізноманітніші методи. Одним з них, що отримав досить широке розповсюдження не тільки в туризмі, є метод “мозкового штурму”. Суть цього методу стисло можна подати у вигляді цілеспрямованого процесу генерації нових ідей для формування їх максимально широкого кола, з подальшим аналізом і відбором найперспективніших. Другим напрямом формування ідеї майбутнього туру є спостереження. Знайомлячись з діяльністю туристських компаній інших держав, інших регіонів керівники і фахівці туроператора можуть перейняти частково або повністю ідею туру, адаптувавши її до місцевих умов і потреб цільових споживачів. Третім напрямом у формуванні ідей може стати особистий досвід туроператора, його знання потреб ринку, уміння прогнозувати і передбачати розвиток споживацьких запитів..

Після того, як сформована ідея майбутнього туру, туроператор проводить аналіз і вивчення можливостей її реалізації на практиці. Аналіз і дослідження проводяться в декількох напрямах:

відповідність ідеї туру споживацьким очікуванням;

вивчення можливого ринку;

оцінка конкуруючих турів інших туристських підприємств;

виявлення можливості пошуку і відбору партнерів і постачальників туристських послуг для реалізації ідеї туру;

оцінка внутрішніх можливостей підприємства.

Як правило, на цьому етапі дослідження проводять за декількома ідеями з метою остаточного відбору найпривабливіших з них, які стають основою для розробки нових турів.

Для реалізації найпривабливіших ідей здійснюють пошук і відбір постачальників і партнерів. Пошук перспективних партнерів полягає в тому, що з великого їх числа потрібно вибрати тих, хто виявить цікавість до співпраці. При цьому вони повинні відповідати інтересам і вимогам туроператора відносно обслуговування туристів. Для пошуку партнерів і постачальників можна використовувати різні довідники, Інтернет та інші засоби комунікації. Традиційним є встановлення контактів з постачальниками послуг під час спеціалізованих виставок, ярмарків і т. ін. Вибираючи партнерів у готельному і транспортному бізнесі, важливо пам’ятати, що працювати тільки з одним партнером небажано. Наявність в регіоні подорожі і відпочинку декількох готелів і транспортних організацій значно розширює їх вибір і до того ж служить альтернативою при виникненні непередбачених і конфліктних ситуацій. Те ж відноситься і до іншихвидів постачальників послуг.

Постачальників послуг підбирають за регіональним інтересом, видом туризму, змістом програм обслуговування, а також за сегментами споживачів у віковому, соціальному і економічному плані. Важливе значення мають їх ділові якості і репутація. Уникнути помилок і прорахунків у будь-якому випадку дозволяє цілеспрямований підхід до пошуку і відбору постачальників, що ґрунту-

ється на наступних принципах:

– туристське підприємство повинне орієнтуватися не на миттєві вигоди, а на довгострокову співпрацю;

– співпраця повинна бути взаємовигідною для обох сторін і мати перспективи розвитку;

– партнер повинен мати у розпорядженні свій певний досвід надання туристських послуг на конкретному ринку або ринках, близьких до нього за своїми характеристиками;

– послуги, що надаються партнером, повинні повністю відповідати тим критеріям якості, що пред’являють до них цільові споживачі;

– послуги, що надаються різними виробниками, повинні відповідати одному рівню і стандарту обслуговування і сприйматися споживачем як схожі і взаємодоповнюючі один одного.

Рецептивний туроператор несе відповідальність перед туристами за всі послуги, як ті, що входять до пакету туру, так і ті, що надаються додатково. Ініціативний туроператор відповідає перед туристом за основні послуги, а також за додаткові, якщо вони надаються його офіційним партнером (рецептивним туроператором), з яким укладено контракт на обслуговування туристів. Ініціативний туроператор зобов’язаний мати повну інформацію про номенклатуру, зміст і якість усіх додаткових послуг приймаючого партнера, перевіряти їх особисто перед початком сезону і інформувати про це туристів при продажу туру.

Після того, як туроператор визначив коло своїх партнерів і постачальників для реалізації задуму туру, він приступає до формування основного й додаткового комплексів послуг, що включаються в тур. Цей етап передбачає дії з комплектації туру з послуг партнерів або постачальників на основі їх реальної пропозиції. На етапі формування створюється конкретний пакет туристської пропозиції, орієнтований на реальний попит. Таким чином, утворюється основа туру, що, як правило, включає наступні елементи:

цільове призначення туру,

розробку туристичного маршруту,

планування послуг мешкання, харчування, транспортування, медичне страхування туристів,

програму туру та ін.

Процес формування комплексу послуг здійснюється на підставі конфіденційних тарифів, наданих партнерами в рамках діючих угод, тому на даному етапі виконується визначення і коректування ціни майбутнього туру.

Ключовий чинник, що впливає на успіх туристського пакету, це його ціна. Можливістю найбільшої гнучкості в ціноутворенні володіють спеціалізовані туроператори, що мають єдиний, у своєму роді унікальний, турпакет. Вони визначають його ціну, в основному орієнтуючись на витрати з придбання послуг і покриття інших витрат плюс включення певного відсотка прибутку.

Туроператори масового ринку більше орієнтовані на ціни конкурентів, особливо в той час, коли попит на турпослуги падає.

Визначаючи ціну турпакету, туроператори орієнтуються на ціни лідера ринку. Крупні туроператори зменшують витрати і таким чином не дають своїм суперникам шансів на успіх в ціноутворенні. Найбільш часто при визначенні методу ціноутворення використовують ціни, орієнтовані на витрати, тобто розраховується собівартість туру і додається певний відсоток прибутку. Прибуток, що закладається в ціну пакету туру на покриття інших витрат і чистий прибуток, складає від 15 до 30%.

При витратному методі розрахунку цін туроператори, використовуючи дані маркетингу, орієнтуються також на середньоринкові ціни. Це необхідний інструмент конкуренції і виживання на ринку.

На етапі формування основного і додаткового комплексів послуг також розробляють основні підходи і тематику майбутньої рекламної кампанії, визначають канали збуту і їх учасників.

Експериментальна перевірка туру – заключний етап його формування, на якому практично готовий туристський продукт підлягає своєму опробуванню. Формою експериментальної перевірки туру, яка часто зустрічається, є так звані рекламні тури і стаді-тури.

Рекламний тур призначений для ознайомлення з новим туристським продуктом представників засобів масової інформації, осіб, авторитетних для цільових споживачів, а також представників турагентів, які згодом братимуть участь у продажах даного туру. Він повинен розглядатися як частина рекламної кампанії відносно даного продукту. Основною метою рекламних турів є широке інформування цільової аудиторії про існування нового продукту, демонстрація його споживацьких властивостей і конкурентних переваг. Рекламні тури проводяться, як правило, за рахунок самого туристського підприємства

Другою формою експериментальної перевірки туру, що часто використовується, є стаді-тури (навчальні тури), мета яких полягає у формуванні уявлення про властивості туру, його переваги й недоліки в співробітників служб продажів самого туристського підприємства і представників турагентств, які братимуть участь у реалізації цього туру. Стаді-тур включає не тільки виконання усіх програмних заходів, передбачених туром, але й ознайомлення з технологічними особливостями надання тих чи інших послуг партнерами і постачальниками. Тому часто у ході стаді-турів їх учасники зустрічаються з керівниками і співробітниками готелів, ресторанів, екскурсійних бюро, вивчають процес обслуговування туристів і особливості надання послуг, що входять до туру.

Часто до процесу експериментальної перевірки турів відносять так звані пробні продажі, які організуються для відносно невеликих груп туристів до початку сезону масових продажів. Звичайно до участі в таких групах залучають постійних клієнтів туристської компанії з метою перевірки туру в реальних умовах, а також вивчення відгуків споживачів про якість розробленого туру, його переваг і недоліків. Як правило, для пробних продажів туристська компанія встановлює спеціальні пільгові ціни, а в деяких випадках надає окремі туристські послуги за свій рахунок.

Етап експериментальної перевірки дозволяє внести необхідні корективи як до складу послуг, включених в тур, так і в процес його реалізації. На цьому__ етапі відпрацьовуються не тільки якість послуг, що надаються, але і робота персоналу, пов’язаного з продажами туру, готовність рекламної літератури і візуального оформлення туру, організаційна взаємодія усіх служб і структур.

На стадії формування турів туроператор складає календарний графік на сезон. Можна визначити наступні принципи, якими при цьому доцільно керуватися:

– регулярність поїздок (1 раз на тиждень, кожного місяця, 2 рази на місяць і т. ін.);

– тривалість перебування (від декількох днів до декількох тижнів);

– залежність від піку сезону;

– залежність від погодних умов;

– залежність від зайнятості населення (час відпусток, канікул);

– залежність від часу проведення суспільних заходів (характерно для організації ділового і конгрессного туризму).

5.3 Вимоги до проектування турів

Проектування туру як туристичної послуги здійснюється згідно з вимогами наступних міждержавних стандартів:

ГОСТ 28681.1-95 «Туристично-екскурсійне обслуговування.. Проектування послуг»;

ГОСТ 28681.2-95 » Туристично-екскурсійне обслуговування. Туристичні послуги. Загальні вимоги»;

ГОСТ 28681.3-95 » Туристично-екскурсійне обслуговування. Вимоги до забезпечення безпеки т уристів і екскурсантів».

Основою для розробки туристської послуги є її стислий опис – набір вимог, виявлених у результаті дослідження ринку, погоджених із замовником послуг з урахуванням можливостей виконавця послуги.

Керівництво туристського підприємства затверджує порядок і процедури розробки конкретної послуги, організації надання послуги і визначає відповідальність кожного учасника процесу проектування послуги.

Проектування туристської послуги здійснюється в такій послідовності:

1) встановлення нормованих характеристик послуги;

2) встановлення технології процесу обслуговування туристів;

3) розробка технологічної документації;

4) визначення методів контролю якості;

5) аналіз проекту;

6) подання проекту на затвердження.

Для кожної характеристики послуги повинні бути вказані прийнятні для споживача і виконавця значення. Конкретні характеристики послуги повинні бути не нижчими від вимог державного стандарту на відповідний вид послуги.

Проект повинен містити конкретні вимоги щодо забезпечення безпеки, мінімізації ризиків для споживачів послуги та їхнього майна, обслуговуючого персоналу і навколишнього середовища.

Документація, що деталізує вимоги до процесу обслуговування туристів, повинна включати:

– опис процесів, форм і методів обслуговування туристів;

– значення характеристик процесу обслуговування туристів;

– вимоги до типу, кількості і пропускної здатності устаткування, що буде використовуватися;

– кількість необхідного персоналу і рівень його професійної підготовки;

– договірне забезпечення постачань виробів та послуг;

– гарантії,

– необхідні узгодження (з власниками рекреаційних ресурсів, органами

санітарно-епідеміологічного та пожежного нагляду, державтоінспекцією та ін.).

Проектування процесу обслуговування туристів здійснюють за окремими етапами надання послуги (наприклад, надання інформації про послугу, надання послуги, розрахунки за послугу) і складання для кожної з них технологічних карт.

Значну увагу при проектуванні туристських послуг необхідно приділяти контролю якості послуг. У документації з контролю якості повинні бути встановлені форми й методи організації контролю за здійсненням процесу обслуговування туристів з метою забезпечення його відповідності проекту.

Проектування контролю якості включає:

визначення ключових моментів у процесі обслуговування, що істотно впливають на характеристики послуги;

визначення методів коригування характеристик послуги;

визначення методів оцінювання контрольованих характеристик, які контролюються

Аналіз проекту є завершальним етапом проектування і має на меті підтвердити, що:

характеристики проектованої послуги забезпечують безпеку для життя і здоров’я туристів і охорону навколишнього середовища;

вимоги до процесів обслуговування туристів відповідають запроектованим характеристикам послуг;

методи контролю якості забезпечують об’єктивну оцінку характеристик процесів обслуговування.

Аналіз проекту здійснюють представники відповідних функціональних підрозділів туристського підприємства. Він спрямований на виявлення і своєчасне усунення невідповідностей у проекті. Результатом аналізу є уточнений зміст технологічної документації туристського підприємства.

Затвердження проекту є завершальним етапом проектної розробки. Документацію на спроектовані туристські послуги і процеси обслуговування туристів затверджує керівник туристського підприємства за узгодженням із замовником. Зміна проекту допускається тільки в обґрунтованих випадках за узгодженням із замовником і затверджується керівником туристського підприємства.

Розглянемо проектування окремих видів туристських послуг.

Порядок проектування послуги “Туристська подорож” передбачає 2 етапи:

проектування кожної послуги, що включається в “Туристську подорож” відповідно до програми обслуговування туристів;

проектування послуги “Туристська подорож” у цілому.

Проектування туру, здійснюване туристським підприємством, передбачає узгодження можливостей туристського підприємства із запитами туристів.

Стислий опис послуги “Туристська подорож” складають на основі вивчення потреб і платоспроможного попиту населення на види і форми туристських подорожей і можливостей рекреаційних ресурсів у конкретному районі.

Стислий опис послуги конкретизують у проекті програми обслуговування туристів.

Розробка програми обслуговування включає визначення:

маршруту подорожі;

переліку туристських підприємств – виконавців послуги;

періоду надання турів кожним підприємством — виконавцем послуги;

складу екскурсій і визначних об’єктів;

переліку туристських походів, прогулянок;

комплексу дозвільних заходів;

тривалості перебування в кожному пункті маршруту;

кількості туристів, що беруть участь у подорожі,

видів транспорту для внутрішньомаршрутних перевезень;

потреби в інструкторах-методистах з туризму, екскурсоводах, гідах-перекладачах, іншому обслуговуючому персоналі й необхідній додатковій їхній підготовці;

необхідної кількості транспортних засобів;

форм і підготовки рекламних, інформаційних і картографічних матеріалів, опису подорожі для інформаційних листків до туристських путівок.

Результатом проектування послуги “Туристська подорож” є такі техноло-гічні документи туристського підприємства:

технологічна карта туристської подорожі;

графік завантаження туристського підприємства;

інформаційний листок до туристської путівки, що дається споживачеві.

Проектування послуги “Туристський похід” передбачає:

проведення експедиційного обстеження району і маршруту туристського походу;

підготовку проектів розміщення й устаткування туристських притулків і стоянок на трасі туристського походу;

розрахунок необхідної кількості туристського інвентарю, спорядження і транспортних засобів;

визначення потреби в інструкторах-методистах з туризму, іншому обслуговуючому персоналі й організацію їхньої підготовки;

підготовку рекламно-інформаційних матеріалів з описом траси походу;

визначення заходів для безпеки послуги “Туристський похід”.

Розробка трас походів повинна здійснюватися по територіях зі сприятливими природними умовами, що відповідають екологічним і санітарно-гігієнічним нормам і вимогам, установленим у діючій нормативній документації (стандартах в області охорони природи), а також з урахуванням реальних можливостей розвитку конкретного виду туризму.

Документальною основою проектування послуги “Туристський похід” є звіт про проведення експедиційного обстеження маршруту туристського походу, а також матеріали соціологічного вивчення побажань туристів щодо обслуговування на даній трасі.

Основним результатом проектування послуги “Туристський похід” є паспорт траси туристського походу. Паспорт траси туристського походу повинен бути погоджений з наступними організаціями:

органами санітарно-епідеміологічної служби;

іншими організаціями, які контролюють переміщення транспортних засобів (автоінспекцією, водною інспекцією і т. ін.);

органами управління (власниками) земельними угіддями, по яких проходить траса туристського походу.

Крім паспорту траси маршруту для послуги “Туристський маршрут” розробляють такі документи, як інформаційний листок, графік завантаження туристського підприємства та ін.

5.4 Програмне забезпечення в туризмі

Програмне обслуговування в туризмі – це надання певного, нормативно вивіреного набору послуг, який гарантує змістовну рекреаційну діяльність туриста згідно з його потребами та метою подорожі.

Крім основних складових турпакету – розміщення, харчування, транспортування — до змісту програмного обслуговування входять туристичні заходи різних видів, вибір яких залежить передусім від виду туризму (за метою подорожі, складом учасників, транспортом тощо). Спеціалізовані туристичні фірми орієнтуються на запити клієнтів певного класу – відповідно до спеціалізації. Оператори масового туристичного ринку пропонують широкий спектр програмних заходів, але більшість із них — у вигляді додаткових послуг.

Програмне забезпечення туру є його якісною ознакою

Існують програмні заходи таких видів:

екскурсійна-інформаційні – екскурсії, різноманітні за тематикою, засобом пересування та місцем проведення. Це оглядові й тематичні екскурсії, пішохідні, автобусні, на пароплаві, літаку, трамваї, навіть на верблюді; екскурсії по місту, заміські, на об’єкти (до музеїв, пам’яток, підприємств і установ). Крім екскурсій, до цього виду належать також лекції, бесіди, кінолекторії та круглі столи;

культурно-видовищні – відвідання концертів, театрів, фестивалів мистецтв, фольклорних програм, організація культцентрів;

розважальні – різноманітні конкурси, атракціони, ігри, вікторини, аукціони та свята. До них також належать відвідування розважальних закладів — аква- та тематичних парків і розважальна гастрономія;

спортивно-оздоровчі — заняття та навчання спорту різних видів; оздоровча фізкультура (зарядка на пляжі, теренкури й стежки здоров’я); масаж і голкотерапія, різноманітні фізіопроцедури, відвідання сауни та басейну, фітнес-центру; організація спортивних змагань, забавних рухливих конкурсів та ігор; річкові й морські прогулянки; одно- та багатоденні походи, а також досить екзотичні: рафтінг, яхтінг, дайвінг тощо;

соціальні — такі, що допомагають краще пізнати суспільне життя країни відвідування: вечори та зустрічі дружби, форуми й мітинги, відвідання спецоб’єктів – промислових підприємств, сільськогосподарських, навчальних і дитячих закладів та інших установ, відвідання сімей, участь у трудових акціях (збір плодів і квітів, насадження дерев, створення художніх виробів тощо).

Усі заходи вказаних видів використовуються при формуванні програм перебування туристів і присутні в них у тому обсязі, що є необхідним для змістовної діяльності туриста відповідно до його потреб та мети подорожі.

Програма перебування — це набір запланованих туристичних послуг, розподілений за днями та годинами їх надання.

Як правило, програми закордонних подорожей та маршрутів, що включають відвідання декількох пунктів, складаються за днями перебування. У кожному пункті маршруту програмні заходи розписують погодинно.

До складу програм входять такі елементи:

цільові — заходи, зумовлені метою подорожі;

додаткові — заходи, що включаються до програми з метою її урізноманітнення;

супутні — час, який відводиться на сон, харчування, відпочинок, самостійну діяльність туристів;

технологічні — час на очікування, доїзди тощо.

Програми можуть створюватись на весь маршрут і на кожний пункт відвідування окремо. При створенні програм дотримуються певних принципів і вимог.

Правило 1. При виборі закладу розміщення туристів слід враховувати тип підприємства, його категорійність та розрядність номерів

Правило 2. При виборі типу харчування туристів слід враховувати тип підприємства харчування, його розміщення та клас обслуговування, вид меню, кількість разів прийому їжі, національні особливості кухонь народів світу та ін.

Правило 3. Складання програми починається з розподілу за днями туру кількості ночівель та кількості разів прийому їжі, які в комплексі мають складати певну кількість туроднів.

Правило 4. При складанні програми перебування слід враховувати час, відведений на супутні та технологічні елементи. Загальний ліміт часу програмного забезпечення становить залежно від контингенту туристів 12-14 годин.. Молодші та стращі вікові групи повинні мати більше часу на відпочинок вночі та можливість відпочинку вдень.. При складанні програм треба керуватися нормативними витратами часу на поселення (включаючи трансфер), харчування (сніданок – 30 хв., обід – 60 хв., вечеря – 45 хв.), екскурсійне обслуговування (тривалість екскурсії коливається від 1-3 год. На оглядові до 6-10 год. на виїздні), дозвіллєві заходи (тривалість спектаклю, концерту тощо). Програмою повинен забезпечуватись відпочинок мінімум 8 год. Вночі та після харчування).

Правило 5. При включенні екскурсій до програм турів слід зважити, що першою з них, зазвичай, є оглядова екскурсія по місту, участь у якій дозволяє не тільки ознайомитися з визначними місцями, але й надає можливість туристам повернутися до тих місць, які їм найбільше сподобалися, та вільно орієнтуватися в межах міста.

Правило 6. Не рекомендується включати більш ніж дві екскурсії тривалістю 2-3 години, або однієї заміської екскурсії тривалістю 6-12 годин на один екскурсійний день.

Правило 7. При створенні програми перебування враховуються можливості міста (курорту, країни). До програми вносяться найбільш значимі заходи та найвідоміші об’єкти. При плануванні екскурсійної програми слід уникати однотипності об’єктів показу, в той же час варто передбачити можливість взаємозамінності об’єктів показу.

Правило 8. Програми створюються з урахуванням сезонності подорожі. Так, влітку доцільно планувати річкові прогулянки чи прогулянки по акваторії морського порту, відвідання парків, заповідників чи садів, відкритих басейнів, аквапарків, пікніки на свіжому повітрі тощо; узимку ж перевага надається закритим об’єктам.

Правило 9. Програмне обслуговування найкраще починати із загально-інформаційних заходів. Наприклад, відразу по прибутті до першого пункту подорожі з туристами проводять «інформаційний коктейль», під час якого інформують групу про основні місця відвідування та час збору на екскурсії, уточнюють дати екскурсій і рекомендують, що саме можливо відвідати у вільний від програмних заходів день, а також дають настанови щодо купівлі сувенірів, обміну валюти та відповідають на запитання туристів.

Правило 10. Підбір програмних заходів обумовлюється метою подорожі та залежить від складу її учасників. Так, у подорожах на відпочинок екскурсійні та розважальні заходи можуть бути майже цілком віднесені до додаткових послуг; в пізнавальних програмах екскурсії займають основне місце, додатково плануються розважальні заходи. У програмах для дітей значне місце приділяється пізнавально-виховним та розважальним заходам.

Для зручності роботи на масовому ринку туристичні фірми розробляють так звані типові програми перебування на різні маршрути або у місті на різні терміни (3-, 4-, 5-денні). Ці програми відображають певний стандарт прийому, який може бути запропонований середньому споживачеві та при необхідності скоректований згідно побажань клієнта.

У наш час набувають популярності поширені в зарубіжній практиці екскурсійні програми типу «Каскад». Вони створюються для використання при індивідуально-груповій формі туризму, коли пакет послуг турист купує індивідуально, а екскурсійне обслуговування організовується в групі.

Створення програм для туристів у місцях їх довготривалого перебування (курортні готелі, молодіжні бази і табори, круїзні судна тощо) має свої особливості. У таких випадках туристи мають безліч вільного часу і роль фірми — запропонувати туристу варіанти його раціонального заповнення за рахунок різноманітних розважальних (анімаційних) заходів. Програми створюються на тривалий термін (декілька тижнів, місяць) і включають такі види заходів:

індивідуальні заходи — це заходи, в яких турист може взяти участь згідно зі своїм бажанням індивідуально (спортивні та розважальні ігри, відвідування бібліотеки, концертів чи танцювальних вечорів тощо);

групові заходи — це заходи, які відбуваються за умови, якщо буде зібрано необхідну кількість учасників. Здебільшого це екскурсії, поїздки на цікаві об’єкти, походи й подорожі на природу тощо;

масові заходи — це заходи, які вимагають масової участі туристів (різного роду турніри, конкурси, свята, вечори країн, навчання танцям, мові, ігри та вікторини, лотереї тощо).

Структура турів, а відповідно і програм перебування, що пропонуються турфірмами потенційним туристам, залежить від ряду факторів, які можливо виділити у 4 основні групи.

5.5 Визначення вартості туру

На ціноутворення впливає характер попиту, розвиненість ринку туристичних послуг, місце туристичної фірми на ньому та оцінка конкурентного середовища, обрана маркетингова стратегія тощо. Ціна туру відтворює економічний бік діяльності суб’єкта господарювання і відбиває його комерційну політику на ринку туристичних послуг.

Ціна туру коливається в межах від собівартості до продажної ринкової ціни. Ці коливання відбивають попит на даний турпродукт. Коливання попиту мають часовий (літній, зимовий періоди, міжсезоння), видовий (на окремі види туризму) та територіальний (на певні регіони) зрізи.

Ціна туру залежить від класу обслуговування, терміну та сезону подорожі, її виду та форми. На неї впливає кон’юнктура ринку та характер обраної маркетингової стратегії (реклама, канали реалізації тощо). Зокрема, на ціну туру впливає характер угод туроператора з турагенціями, оскільки ці угоди визначають умови реалізації і комісійні винагороди турагента, що реалізуються через систему націнок та знижок. При цьому туроператор може виступати оптовим продавцем, який в подальшому не контролює цінову політику турагента з реалізації своїх турів (тобто турагент сплачує вартість турів, визначену туроператором, і встановлює свою власну ринкову ціну при їх реалізації), або залишити за собою право контроля цінової політики і надати турагенту відповідні знижки як оптовому покупцеві певного турпакета (тоді турагент повинен дотримуватись тієї роздрібної ціни, яка визначена туроператором, а його прибуток є різницею між оптовою та роздрібною ціною турів).

Нижньою межею вартості туру є його собівартість, яка включає зафіксовану в угодах ціну основних послуг за обумовленими параметрами туру та поточні витрати на їх реалізацію та організацію споживання..

Собівартість туру є сумарною ціною складових: (проживання, харчування, транспортування, екскурсійне обслуговування та ряд додаткових послуг, які, на думку туроператора, якісно підвищують конкурентоздатність пакета, медичне страхування та візова підтримка) відповідно до сезону та регіону (сезонні націнки практично на всі види послуг, націнки на послуги в популярних туристсько-рекреаційних центрах), терміну (чим довший тур, тим він дорожчий), обраного виду подорожування (авіа-, автобусний тощо), його форми (індивідуальні тури дорожчі за групові в розрахунку на одного туриста і чим численіша група, тим менша ця вартість), складу учасників групи (багато послуг надається певним категоріям споживачів на пільгових умовах, наприклад, дітям дошкільного віку та школярам, пенсіонерам, військовим).

До складу групи входять також особи, що організують споживання послуг (супроводжувач, гід-перекладач), отримуючи за це заробітню плату.

Основні статті витрат по туру можна поділити на фіксовані (податки, наприклад, на додану вартість, на землю, транспортний збір, готельний збір; сплати в бюджет, наприклад, за кредит; аренда приміщень, техніки, транспортних засобів тощо; комунальні послуги та інше) та довільні, які залежать від діяльності фірми (заробітня плата, видатки на організацію туру, його рекламу, реалізацію, маркетинг турпродукту тощо). В залежності від способу визначення статті витрат поділяються на прямі, що відносяться на одиницю послуг, та опосередковані, що розподіляються по видах за певною ознакою, наприклад, пропорційно нормам витрат.

Таким чином, основні витрати по туру складаються з собівартістості (сумарної вартості основних та додаткових послуг турпакету) та розрахунків з державою. Додатковими витратами по туру є вартість додаткових послуг, які пропонуються туристам на вибір і за їх бажанням можуть бути включені до остаточної ціни турпакету чи сплачуватись в місці споживання. До собівартості тура часто не включають вартість перевезення до початку подорожі, особливо коли є варіанти такого транспортування.

Ціна на турпродукт обраховується методом нормативної калькуляції. При визначенні калькуляції собівартості одиниці послуг слід виходити з їх споживчої вартості, але мати на увазі мінливість послуг (залежно від рівня кваліфікації персонала, технічного забезпечення та інших складових обслуговування).

Ціна туру повинна покривати видатки на його організацію і реалізацію та приносити суб’єкту ринкової діяльності певний прибуток, який би давав можливість для розвитку. В той же час ціна повинна бути гнучкою, щоб забезпечувати діяльність в умовах ринкової конкуренції (як цінової так і якісної) і відповідати попиту.

В ціну турпакета обов’язково закладається прибуток туроператора, який встановлюється в процентах до собівартості і залежить від рентабельності туру, що планується. Тобто відповідно до маркетингу даного турпродукту, туроператор встановлює норму рентабельності (%) і чим вона вища, тим більша сума прибутку. Норма рентабельності коливається в широких межах (від 5% до 100 і більше) і залежить від кон’юнктури попиту та конкурентного сердови-ща на ринку даного цільового сегменту. Ціна, таким чином, визначається в обрахунку на одного туриста як добуток витрат по туру і норми прибутку.

Вартість туристичної путівки (ваучера) можна обрахувати за формулою:

де W — вартість турпакета для одного туриста (в національній валюті або в $$ залежно від напрямку тура:);

С — вартість основних послуг за умовами тура;

Д — вартість додаткових послуг, включених до ваучера за бажанням туриста;

П — податки та інші види обов’язкових сплат;

Н — прибуток туроператора

3 — знижки, що надаються туроператором туристу з окремих видів послуг турпакета; К (+/-) — комісійна винагорода турагента, де (+) є націнкою до ціни турпакета, визначеною туроператором, а (-) означає знижку, що надається туроператором турагенту;

Ч — чисельність туристів в групі;

Р — кількість осіб, що супроводжують групу за даним маршрутом.

Визначення вартості туру є основою проведення певної цінової політики на ринку туристичних послуг. Цінова політика — інструмент маркетингу, залежний від обраної стратегії, що грунтується на певній концепції управління маркетингом. Розглянутий метод ціноутворення на основі визначення собівартості за схемою «собівартість + надбавка» придатний при всіх практично концепціях маркетингу.

За концепції соціально-етичного маркетингу все більшого значення набувають методи ціноутворення на основі визначення цінності товару та урахування поведінки конкурентів. Схема ціноутворення на основі визначення цінності турпродукту обернена до схеми ціноутворення на основі визначення собівартості: якщо ціноутворення на основі визначення собівартості турпродукта грунтується на визначенні видатків виробника, то ціноутворення на основі визначення цінності турпродукта спирається на оцінки споживачем цінності пропонованого товару, отримані в результаті аналізу споживацьких потреб і кінцева ринкова ціна відбиває саме уявлення споживачів про цінність даного турпродукту.

Ціноутворення, основане на ціновій поведінці конкурентів, також не відбиває реальних видатків турфірми на певний турпродукт, оскільки при формуванні власних цін орієнтується на ціни конкурентів на аналогічну продукцію в більшій мірі, ніж на реальний попит.

ПЛАН

1. ВВЕДЕНИЕ
2. ВОЗНИКНОВЕНИЕ ОЛИМПИЙСКИХ ИГР
3. ВОЗРОЖДЕНИЕ ОЛИМПИЙСКИХ ИГР
4. ЗАКЛЮЧЕНИЕ
5. СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

ВВЕДЕНИЕ

Физическая культура — часть общей культуры общества, одна из сфер социальной деятельности, направленная на укрепление здоровья, развитие физических способностей человека и использование их в соответствии с потребностями общественной практики. Основные показатели состояния физической культуры в обществе: уровень здоровья и физического развития людей; степень использования Физической культуры в сфере воспитания и образования, в производстве, быту, структуре свободного времени; характер системы физического воспитания, развитие массового спорта, высшие спортивные достижения и др.
Основные элементы физической культуры: физические упражнения, их комплексы и соревнования по ним, закаливание организма, гигиена труда и быта, активно-двигательные виды туризма, физический труд как форма активного отдыха для лиц умственного труда.
В обществе физическая культура, будучи достоянием народа, является важным средством «воспитания нового человека, гармонически сочетающего в себе духовное богатство, моральную чистоту и физическое совершенство». Она способствует повышению социальной и трудовой активности людей, экономической эффективности производства, физкультурное движение опирается на многостороннюю деятельность государственных и общественных организаций в области физической культуры и спорта.
Спорт — составная часть физической культуры, а также средство и метод физического воспитания, система организации и проведения соревнований по различным комплексам физических упражнений и подготовительных учебно-тренировочных занятий. Исторически сложился как особая сфера выявления и унифицированного сравнения достижений людей в определённых видах физических упражнений, уровня их физического развития. Спорт в широком смысле охватывает собственно соревновательную деятельность, специальную подготовку к ней (спортивную тренировку), специфические социальные отношения, возникающие в сфере этой деятельности, её общественно значимые результаты. Социальная ценность спорта заключается в том, что он представляет собой фактор, наиболее действенно стимулирующий занятия физической культурой, способствует нравственному, эстетическому воспитанию, удовлетворению духовных запросов.
В сферу спорта исторически вошли разнообразные элементы человеческой деятельности. Виды спорта, имеющие многовековую историю, развились из самобытных физических упражнений, форм трудовой и военной деятельности, использовавшихся человеком в целях физического воспитания ещё в глубокой древности — бег, прыжки, метания, поднятие тяжестей, гребля, плавание и т. д.; часть видов современного спорта сформировалась в 19—20 вв. на базе самого спорта и смежных сфер культуры — игры, спортивная и художественная гимнастика, современное пятиборье, фигурное катание на коньках, спортивное ориентирование, спортивный туризм и др.; технические виды спорта— на базе развития техники: авто-, мото-, велоспорт, авиационные виды спорта, подводное плавание и др.
Физическая культура — неотъемлемая часть жизни человека. Она занимает достаточно важное место в учебе, работе людей. Занятием физическими упражнениями играет значительную роль в работоспособности членов общества, именно поэтому знания и умения по физической культуре должны закладываться в образовательных учреждениях различных уровней поэтапно. Немалую роль в дело воспитания и обучения физической культуре вкладывают и высшие учебные заведения, где в основу преподавания должны быть положены четкие методы, способы, которые в совокупности выстраиваются в хорошо организованную и налаженную методику обучения и воспитания студентов.
Физическая культура народа является частью его истории. Ее становление, последующее развитие тесно связано с теми же историческими факторами, которые воздействуют на становление и развитие хозяйства страны, ее государственности, политической и духовной жизни общества. В понятие физической культуры входит, естественно, все, что создано умом, талантом, рукоделием народа, все, что выражает его духовную сущность, взгляд на мир, природу, человеческое бытие, на человеческие отношения.
Слова древнегреческого поэта Пиндара, написанные два тысячелетия назад, не забыты по сей день. Не забыты потому, что Олимпийские состязания, проводившиеся на заре цивилизации, продолжают жить в памяти человечества.
Каждые Олимпийские игры превращались в праздник для народа, своего рода конгресс для правителей и философов, конкурс для скульпторов и поэтов.
Дни олимпийских торжеств – дни всеобщего мира. Для древних эллинов игры были инструментом мира, облегчавшим переговоры между городами, способствовавшим взаимопонимания и связи между государствами.
Олимпиады возвеличивали человека, ибо Олимпиады отражали мировоззрение, краеугольным камнем которого были культ совершенства духа и тела, идеализация гармонично развитого человека – мыслителя и атлета. Олимпионику – победителю игр – соотечественники воздавали почести, каких удостаивались боги, в их честь создавались памятники при жизни, слагались хвалебные оды, устраивались пиры. Олимпийский герой въезжал в родной город на колеснице, одетый в пурпур, увенчанный венком, въезжал не через обычные ворота, а через пролом в стене, который в тот же день заделывали, чтобы олимпийская победа вошла в город и никогда не покидала его.

ВОЗНИКНОВЕНИЕ ОЛИМПИЙСКИХ ИГР
Нет числа мифам – один прекраснее другого! – о возникновении Олимпийских игр. Почетнейшими родоначальниками их считают богов, царей, правителей и героев. Установлено с очевидной бесспорностью одно: первая известная нам Олимпиада с древности проходила в 776 г. до нашей эры.
Центром олимпийского мира древности был священный округ Зевса в Олимпии – роща вдоль реки Алфей при впадении в нее ручья Кладей. В этом прекрасно городке Эллады почти триста раз устраивались традиционные общегреческие состязания в честь бога-громовержца.
Своей поныне сохранившейся славой Олимпия всецело обязана Олимпийским играм, хотя проводились они там лишь раз в четыре года и длились считанные дни.
Во время летнего солнцестояния участники соревнований и организаторы, паломники и болельщики воздавали почести богам, зажигая огонь на алтарях Олимпии. Победитель соревнований по бегу удостаивался почести зажечь огонь для жертвоприношения. В отблесках этого огня происходило соперничество атлетов, конкурс художников, заключалось соглашение о мире посланцами от городов и народов.
Вот почему была возобновлена традиция зажжения огня, а позднее и доставки его к месту проведения состязаний.
Среди олимпийских ритуалов особой эмоциональностью окрашена церемония зажжения огня в Олимпии и доставки его на главную арену игр. Это одна из традиций современного Олимпийского движения. За волнующим путешествием огня через страны, и даже – иногда- континенты, с помощью телевидения могут наблюдать миллионы людей.
Впервые олимпийское пламя вспыхнуло на Амстердамском стадионе в первый день игр 1928 года. Это бесспорный факт. Однако до последнего времени большинство исследователей в области олимпийской истории не находят подтверждения тому, что этот огонь был доставлен, как велит традиция, эстафетой из Олимпии.
Начало факельным эстафетам, доставлявшим огонь из Олимпии в город летней Олимпиады, было положено в 1936 г. С тех пор церемонии открытия Олимпийских игр обогатились волнующим зрелищем зажжения на главном олимпийском стадионе огня от факела, пронесенного эстафетой. Бег факелоносцев – торжественный пролог Игр в течение более четырех десятилетий. 20 июня 1936 г. в Олимпии был зажжен огонь, совершивший затем 3075 километровый путь по дороге Греции, Болгарии, Югославии, Венгрии, Чехословакии и Германии. А в 1948 г. факел впервые совершил морское путешествие.
ГРЕЧЕСКИЕ ИГРЫ
Отличительной особенностью древних греков был агон, т.е. состязательное начало. Знатные аристократы в поэмах Гомера состязаются в силе, ловкости и упорстве, победа приносит славу и почет, а не материальные блага. Постепенно в обществе утверждается идея о победе в состязании как высшей ценности, прославляющей победителя и приносящей ему почет и уважение в обществе. Формирование представлений об агоне дало начало различным играм, носившим аристократический характер (участвовать в играх рабы, полусвободные и иноземцы не могли). Древнейшими и самыми важными были игры впервые устроенные в 776г.до н.э. в честь Зевса Олимпийского и с тех пор повторявшиеся каждые четыре года (метом проведения была Олимпия в Пелопоннесе). Они продолжались пять дней и на это время провозглашался священный мир по всей Греции. Наградой победителю была лишь оливковая ветвь. Атлет, трижды одержавший победу в играх («олимпионик»), получал право на установку своей статуи в священной роще храма Зевса Олимпийского. Атлеты состязались в беге, кулачной борьбе, гонках на колесницах. Позже к олимпийским играм добавились Пифийские игры в Дельфах (в честь Аполлона) — награда — лавровый венок, Истмийские (в честь бога Посейдона) на Коринфском перешейке, где наградой был венок из сосновых веток, и, наконец, Немейские игры (в честь Зевса). Участники всех игр выступали нагими, поэтому женщинам под страхом смертной казни запрещалось присутствовать на играх. (в Спарте нагими выступали и юноши и девушки).Прекрасное обнаженное тело атлета стало одним из самых распространенных мотивов древнегреческого искусства.
Программа игр представляла:
Бег на короткую дистанцию в один стадий (192,27 м), С 724 г.до н.э. добавили бег на дистанцию в 2 стадия (384,54 м).
В 720 г.до н.э. была введена длинная дистанция — круг длиной в стадий (стадион) надо было пробежать 24 раза (4614 м).
С 708 г.до н.э. — пятиборье (пентатлон): прыжки, бег, метание диска, метание копья (дротика), борьба;
С 688 г.до н.э. — кулачный бой;
С680 г.до н.э. — состязания на колесницах, запряженных четверкой лошадей; в середине VII в.до н.э. добавился панкратий — борьба, в которой были разрешены любые приемы.
В 632 г.до н.э. допустили молодежь на соревнования по бегу, борьбе, кулачному бою. Впоследствии — гонки воинов в полном вооружении на колесницах с парой лошадей, скачки на жеребятах.
РИМСКИЕ ИГРЫ
С раннего времени различные празднества и представления играли важную роль в общественной жизни Рима. На первых порах общественные представления были вместе с тем и религиозными церемониями, они были непременной частью религиозных праздников.
В VI в. до н. э. стали устраивать представления светского (не религиозного) характера, а за их проведение стали отвечать не жрецы, а должностные лица. Местом проведения таких представлений был уже не алтарь того или иного бога, а цирк, расположенный в низине между Палатинским и Авентинским холмами.
Самым ранним римским гражданским праздником был праздник Римских игр. В течение нескольких столетий это был единственный гражданский праздник римлян. С III в. до н.э. учреждаются новые представления. Большое значение приобретают Плебейские игры. В конце III — начале II в. до н. э. были учреждены также Аполлоновы игры, игры в честь Великой матери богов — Мегаленские игры, а также флоралии — в честь богини Флоры. Эти игры были ежегодными и регулярными, но кроме них могли устраиваться также и экстраординарные игры в зависимости от удачной войны, избавления от нашествия, данного обета или просто желания магистрата.
Игры длились от 14 — 15 дней (Римские и Плебейские игры) до 6 — 7 дней (флоралии). Общая продолжительность всех праздничных дней этих игр (ординарных) достигла 76 дней в году.
Каждое празднество состояло из нескольких отделений: 1) торжественное шествие во главе с магистратом-устроителем игр, называвшееся помпой, 2) непосредственно состязания в цирке, ристания колесниц, конские скачки и т. д., 3) сценические представления в театре пьес греческих и римских авторов. Заканчивались представления обычно пиром, массовым угощением, порой на несколько тысяч столов. Устройство игр требовало больших денег. Например, на проведение Римских игр было выделено в середине I в. до н. э. 760 тыс. сестерций, Плебейских игр — 600 тыс., Аполлоновых -З80тыс. Как правило, денег, выданных из казны, не хватало и отвечающие за устройство игр магистраты вносили собственные деньги, иногда превышающие выделенную сумму.
ГЛАДИАТОРСКИЕ БОИ
Необычайное развитие получают в Риме гладиаторские бои. Гладиаторские бои устраивались в этрусских городах еще с VI в. до н. э. От этрусков они проникли в Рим. Впервые в 264 г. в Риме был устроен бой трех пар гладиаторов. В течение последующих полутора столетий гладиаторские игры устраивались на поминках знатных лиц, назывались погребальными играми и носили характер частного представления. Постепенно популярность гладиаторских боев растет.
В 105 г. до н. э. гладиаторские бои были объявлены частью публичных зрелищ и об их устройстве стали заботиться магистраты. Наряду с магистратами имели право давать бои и частные лица. Дать представление гладиаторского боя — значило приобрести популярность у римских граждан и быть избранным на государственную должность. А так как желающих получить магистратскую должность было много, то число гладиаторских боев растет. На арену уже выводят по несколько десятков и даже сотен пар гладиаторов стоимостью в несколько сот тысяч сестерций. Гладиаторские бои становятся излюбленным зрелищем не только в городе Риме, но и во всех италийских, а позже и в провинциальных городах. Они были настолько популярны, что римские архитекторы создали специальный, ранее не известный тип здания — амфитеатр, где устраивались гладиаторские бои и травля зверей. Амфитеатры были рассчитаны на несколько десятков тысяч зрителей и в несколько раз превышали вместимость театральных зданий.
Число представлений, как частных, так и публичных, в Риме и других городах и их продолжительность постоянно увеличивались, а их значение все более и более росло. В конце Республики магистраты и государственные деятели считали проведение публичных представлений важной частью их государственной деятельности. В условиях аристократической республики, где вся власть была сосредоточена в руках узкой верхушки класса рабовладельцев, правящая группировка считала устройство публичных представлений одним из средств, способствующих отвлечению широких масс римского гражданства от активной государственной деятельности. Неудивительно, что рост публичных представлений сопровождался упадком значения народных собраний и их политической роли.
В 394 г. н. э. Римский император Феодосий 1 издал указ, запрещающий дальнейшее проведение Олимпийских игр. Император принял христианство и решил искоренить антихристианские игры, прославляющие языческих богов. И полторы тысячи лет игры не проводились. В последующие века спорт потерял то демократическое значение, которое придавали ему в Древней Греции. Надолго он стал привилегией «избранного» мошенничества, престал играть роль наиболее доступного средства общения между народами.

ВОЗРОЖДЕНИЕ ОЛИМПИЙСКИХ ИГР
С наступлением эпохи Ренессанса, восстановившей интерес к искусству Древней Греции, вспомнили про Олимпийские игры.
Во второй половине 19 в., благодаря созданию первых международных федераций (гимнастов, 1881, гребцов, 1892, конькобежцев, 1892) и проведению мировых чемпионатов и международных встреч, спорт становится одним из важнейших элементов межгосударственного общения, способствующих сближению народов.
Инициативу Кубертена на учредительном конгрессе в Париже (1894) поддержали представители 12 стран. Был создан руководящий орган олимпийского движения Международный олимпийский комитет (МОК) и утверждена разработанная бароном Олимпийская хартия свод правил и положений МОК.
Впоследствии Олимпийская хартия стала основой уставных документов Международного олимпийского комитета. В ее первом разделе даны описание и статут Олимпийского флага (утвержден МОК в 1913 по предложению П. де Кубертена) белое полотнище с олимпийским символом, представляющим собой пять цветных переплетенных колец (по количеству континентов). Олимпийский символ также предложен Кубертеном и утвержден МОК в 1913 году. С 1920, наряду с символом, составной частью олимпийской эмблемы является олимпийский девиз Citius, altius, fortius («Быстрее, выше, сильнее»). В 1928 была воплощена идея Кубертена, высказанная им еще в 1912, зажигание Олимпийского огня от солнечных лучей (с помощью линзы) у храма Зевса в Олимпии и его доставка факельной эстафетой на Олимпийский стадион к церемонии открытия Игр по специальному маршруту, разработанному оргкомитетом очередных игр совместно с Национальными олимпийскими комитетами (НОК) стран, по территории которых он проходит.
Согласно Олимпийской хартии, честь проведения Олимпийских игр предоставляется городу, а не стране. Решение об избрании столицы Олимпийских игр принимается МОК не позднее чем за 6 лет до начала игр.
С 1970-х гг. в рекламных и коммерческих целях используется так называемый олимпийский талисман изображение животного, признанного общественностью страны-организатора наиболее популярным, например, на Московских Олимпийских играх 1980 талисманом был медвежонок Миша.
В уставе МОК записано, что «Олимпиаду можно не проводить, но ни в коем случае нельзя менять ее порядковый номер, сроки и место ее проведения».
За 100 лет (1896-1996) было проведено 23 Олимпиады и трижды (1916, 1940, 1944) игры не состоялись из-за Первой и Второй мировых войн.
В начале 19 в. Спорт получил в Европе всеобщее признание и возникло стремление организовать нечто подобное Олимпийским играм. Некоторый след в истории оставили локальные игры, организованные в Греции в 1859, 1870, 1875 и 1879 годах. Хотя они и не дали ощутимых практических результатов в развитии международного Олимпийского движения, но послужили толчком к формированию Олимпийских игр современности, обязанных своим возрождением французскому общественному деятелю, педагогу, историку Пьеру Де Кубертену. Рост экономического и культурного общения между государствами, возникший в конце 18 в., появление современных видов транспорта, подготовили почву для возрождения Олимпийских игр в международном масштабе. Именно поэтому призыв Пьера Де Кубертена: «Нужно сделать спорт интернациональным, нужно возродить Олимпийские игры!», нашел должный отклик во многих странах.
23 июня 1894 г. в Париже в Большом зале Сорбонны собралась комиссия по возрождению Олимпийских игр. Ее генеральным секретарем стал Пьер Де Кубертен. Затем оформился Международный Олимпийский Комитет – МОК, в который вошли наиболее авторитетные и независимые граждане разных стран.
По решению МОК игры первой Олимпиады были проведены в апреле 1896 г. в столице Греции на Панафинийском стадионе. Энергия Кубертена и энтузиазм греков преодолели многие препятствия и позволили выполнить намеченную программу первых игр современности. С восторгом принимали зрители красочные церемонии открытия и закрытия возрожденного фестиваля спорта, награждение победителей соревнований. Интерес к соревнованиям был так велик, что на мраморных трибунах Панафинийского стадиона, рассчитанных на 70 тысяч мест уместилось 80 тысяч зрителей. Успех возрождения олимпийских игр подтвердили общественность и пресса многих стран, с одобрением встретившие начинание.
Однако еще в начале подготовки Игр в Афинах выявились трудности, связанные с экономической слабостью Греции. Премьер-министр страны Триконис сразу же заявил Кубертену, что Афины не в состоянии осуществить столь крупное международное мероприятие, связанное с большими затратами средств и объемами работ для переустройства города и спортивных сооружений. Лишь поддержка населения помогла преодолеть это препятствие. Видные общественные деятели Греции образовали Организационный комитет и изыскали средства. В фонд подготовки игр поступали частные взносы, образовавшие крупные суммы. Были выпущены почтовые марки в честь Олимпийских игр. Доход от их реализации пошел в фонд подготовки. Энергичные меры оргкомитета и участие всего населения Греции принесли желанные плоды.
И все же явная неподготовленность Греции к серьезным мероприятиям подобного масштаба сказалось прежде всего на спортивных результатах соревнований, которые были невысоки даже по оценкам того времени. Причина тому была одна – отсутствие должным образом оборудованных сооружений.
Знаменитый Панафинийский стадион был одет белым мрамором, но его вместимость оказалась явно недостаточной. Спортивная арена не выдерживала никакой критики. Слишком узкая, имеющая уклон у одному краю, она оказалась плохо приспособленной для соревнований легкоатлетов. Мягкая гаревая дорожка к финишу имела повышение, а виражи были слишком круты. Пловцы соревновались в открытом море, где старт и финиш были обозначены растянутым между поплавками канатами. В таких условиях о высоких достижениях не приходилось даже мечтать. Стало ясно, что на примитивной арене стадиона атлеты не могут достичь высоких результатов. Кроме того, невиданный приток туристов, устремившихся в Афины, выявил необходимость приспособления городского хозяйства для их приема и обслуживания.
В настоящее время Мраморный стадион в Афинах для соревнований не используется, оставаясь памятником первых игр. Естественно, что организация современных олимпийских игр под силу лишь экономически развитым странам, города которых имеют необходимые спортивные сооружения и достаточно благоустроены, чтобы должным образом принят необходимое количество гостей. Вынося решение об очередных играх 1900-1904 годав Париже в Сент-Луисе МОК исходил из того, что в этих городах в тоже время проводились всемирные выставки. Расчет был прост – избранные города во Франции и США уже имели минимально необходимые спортивные сооружения, а подготовка к всемирным выставкам обеспечивала условия для обслуживания туристов и участников игр.
К прославленным Парижским ансамблям подготовка игр 2 Олимпиады не добавила ничего существенно нового.
На соревнованиях Игр 2 Олимпиады в Париже были показаны довольно высокие результаты. Однако расчеты на использование уже существующих сооружений и совмещение Игр со Всемирной выставкой себя не оправдали. Соревнования проходили на аренах, далеко расположенных друг от друга и не рассчитанных на большое количество зрителей. Легкая атлетика проводилась в Булонском лесу на грунтовых дорожках Ресинг клуба, плавание – в Аньере, гимнастика в Венсенском лесу, фехтование в Тьюильри, теннис на острове Пюто. Парижские игры стали частью программы третьей Всемирной выставки. Они привлекли мало зрителей, были слабо отражены в прессе.
Еще менее эффективными оказались игры 3 Олимпиады, проведенные впервые на Американском континенте в Сент-Луисе. Их также приурочили к всемирной выставке 1904 года. Подавляющее большинство участников составили сами американцы. Соревнования проводились главным образом на спортивных площадках Университета Вашингтона, рассчитанных на 40 тыс. мест. Беговая дорожка стадиона имела прямую – 200 м. Пловцы стартовали в искусственном русле реки на территории выставки с наспех сколоченного плота. Эти игры оставили малозаметный след в истории олимпийского движения.
Организаторы IV Олимпиады в Лондоне учли ошибки предшественников. В столица Великобритании за короткий срок был возведен стадион White-city с трибуной на 100 тыс. мест. На его территории разместили также стометровый плавательный бассейн, арену для соревнований борцов и каток с искусственным льдом.
Олимпийские игры в Лондоне положили начало сооружению специальных спортивных комплексов дли их проведения. Правильность такого решения подтвердили высокие результаты, показанные соревнующимися атлетами на стадионе «White-city», и большой интерес к играм, проявленный любителями спорта и прессой многих стран. При постройке “White-city” архитекторы впервые поставили проблему создания комплекса спортивных сооружений на одной территории.
Популярность современного олимпийского движения подкрепили игры V Олимпиады в Стокгольме. Их четкая организация, а главное специально построенный королевский стадион принесли играм заслуженный успех. Малый размер стадиона, деревянный козырек над трибунами создавали хорошую видимость и акустику. Стадион был снабжен круговыми проходами и тоннелями. Все последующие игры оставили в истории олимпийского движения неизгладимый след не только в виде высоких спортивных достижений, но и в форме уникальных произведений зодчества, оснащенных прогрессивными техническими устройствами, способствующими высоким достижениям атлетов, усовершенствованием структуры городов – столиц олимпийских игр.
Игры VII олимпиады 1920 года состоялись в бельгийском городе Антверпене. Олимпийский стадион был решен как сооружение городского назначения. Здесь любители спорта впервые наблюдали за хоккейными матчами, проводимыми на искусственном льду. Для соревнования велосипедистов был оборудован большой велодром «Garden-city». Участок канала Вильбрек преобразился в водный стадион для соревнований по гребле. Футбольный турнир проходил на стадионе «Биршот». На олимпийском стадионе во время церемонии открытия олимпийских игр был поднят белый флаг с пятью переплетенными кольцами, символизирующими единство спортсменов всех континентов, и прозвучала олимпийская клятва.
В 1924 году отмечалось тридцатилетие олимпийского движения. Честь организации игр VIII олимпиады была предоставлена Парижу. На этот раз Париж тщательно готовился к проведению Олимпийских игр. С этой целью был объявлен архитектурный конкурс на лучший проект Олимпийского стадиона. Победитель конкурса М. Фор-Дюжарик разработал проект современного стадиона с трибунами на 100 тысяч мест, с комплексом спортивных сооружений для соревнований по различным видам спорта и олимпийскую деревню для 2 тысяч спортсменов. Хотя реализовать проект не удалось, но он послужил стимулом для создания подобных комплексов в будущем. В предместье Парижа был построен стадион «Коломб» с трибунами на 40 тыс. мест, отвечающий требования того времени, но не отличающийся особой красотой и удобством для зрителей. Пловцы соревновались в бассейне «Турель». Игры прошли с большим успехом. Были показаны высокие спортивные результаты. На соревнованиях присутствовали более 600 тыс. зрителей.
К этой олимпиаде построили жилище для части атлетов. Это были деревянные одноэтажные дома с санузлами и душами.
Игры IX олимпиады (1928 г.) состоялись в Амстердаме – крупном экономическом и культурном центре Нидерландов. В пределах города к играм был построен стадион, который примыкал к городскому парку. В подтрибунном пространстве оборудованы вспомогательные помещения. Стадион на 40 тыс. мест отличала башня над трибунами, имитирующая ветреную мельницу.
Игры X олимпиады в американском городе Лос-Анджелесе (1932 год) отмечены началом формирования олимпийского комплекса города, включившего стадион, плавательный бассейн, Олимпийскую деревню. Построенный в античном стиле стадион «Колизей» (1923 г.) к олимпиаде был реконструирован, его трибуны стали вмещать свыше 100 тысяч зрителей. Для того времени стадион являлся высшим достижением спортивного зодчества. Над центральной аркой стадиона горел олимпийский факел. Наметив большую программу Игр, организаторы столкнулись с необходимостью рассредоточить места проведения соревнований по различным видам спорта. Так, гребцы соревновались на специально выстроенном канале в Long Beach, велосипедисты – в городе Пассадене, где был построен временный велотрек, который после Игр разобрали. Соревнования по конному спорту проводились за городом.
Для расселения спортсменов впервые была сооружена олимпийская деревня. Она состояла из 700 сборных жилых домиков, расположенных в ней общественного центра. Организация деревни обеспечила благоприятные условия для тесных контактов и нахождения взаимопонимания между спортсменами разных стран.
Однако отдаленность места проведения Игр европейских стран и недостаточное развитие транспортных связей отрицательно сказались на числе участников.
В 1932 году было решено провести Игры 11 Олимпиады в Берлине. В 1933 году в Германии к власти пришли нацисты . они стали использовать подготовку Олимпиады в своих пропагандистских целях. Для проведения Игр в Берлине был возведен комплекс, отличавшийся чрезмерной пышностью. Проект архитектора Вернера Марха на играх был удостоен золотой медали. Главная арена стадиона вмещала 100 тысяч зрителей. Еще 150 тысяч наблюдало за соревнованиями, проходившими в плавательном бассейне, спортивном зале и на стадионе, предназначенном для хоккея.
Игры 14 Олимпиады, проведенные в 1948 году в Лондоне, воочию показали, как велика тяга людей к миру и взаимному сотрудничеству. Организованные в условиях жестокого послевоенного режима экономии, они тем не менее привлекли рекордное для того времени число стран — участниц (59) и множество туристов.
Новых спортивных сооружений к играм не построили. Старый олимпийский стадион, построенный к играм 1908 года, был непригоден из-за плохой беговой дорожки. Главным спортивным сооружением олимпиады стал Имперский стадион в Уэмбли на 60 тыс. мест. Впервые в Лондоне соревнования по плаванию проводились в крытом бассейне.
На стадионе «Уэмбли» с энтузиазмом была встречена торжественная церемония открытия послевоенных игр. В ту пору, естественно, на них не приходилось ожидать ни высоких спортивных результатов, ни пышности оформления, ни особых забот о повышенной комфортности для приехавших в Англию любителей спорта. Но сам факт проведения всемирного праздника физкультуры вскоре после завершения II Мировой войны стал подтверждением жизни олимпийского движения.
Игры XV олимпиады 1952 года в Хельсинки оказались еще более представительными. Именно там в числе 69 национальных команд впервые на олимпийскую арену вышли спортсмены Советского Союза. Дебютанты вопреки прогнозам добились поразительных успехов. В неофициальном зачете они по очкам разделили первое и второе места с общепризнанными фаворитами – спортсменами США.
Высокие спортивные результаты, достигнутые спортсменами на олимпиаде-52 во многом явились следствием оптимальных условий соревнований, созданных на специально построенных для проведения игр сооружениях.
Стадион включает беговую дорожку (400 м), футбольное поле, легкоатлетические секторы. Главная трибуна укрыта козырьком. Под ней располагаются вспомогательные помещения.
1956 год ознаменовал собой новый этап в развитии олимпийского движения. Игры XVI олимпиады были впервые проведены на Австралийском континенте в Мельбурне. Отдаленность новой олимпийской столицы от подавляющего большинства развитых стран, своеобразные климатические условия создавали определенные трудности для участников и гостей игр, прибывших на «зеленый континент». Но организаторы приложили много стараний, чтобы преодолеть эти препятствия. Высокие спортивные достижения показанные посланцами разных стран, стали лучшей оценкой деятельности оргкомитета.
Подготовка к играм XVI олимпиады стала выдающимся событием для архитекторов Австралии и во многом определила характер дальнейшего развития зодчества на континенте.
Игры XVII олимпиады 1960 года в Риме по праву можно считать началом нового направления в организации подготовки последующих олимпиад. Впервые была сделана попытка охватить в целом весь круг вопросов, подлежащих решению организационного комитета. Наряду с подготовкой и строительством спортивных комплексов и отдельных сооружений большое внимание уделили совершенствованию инфраструктуры олимпийской столицы – Рима. По древнему городу проложили новые современные автомагистрали, ряд старых зданий и сооружений снесли. Символизируя связь нынешних игр с Древнегреческими некоторые древнейшие памятники архитектуры Рима были переоборудованы для проведения в них соревнований по отдельным видам спорта.
Некоторые представления о масштабах подготовки дает простое перечисление олимпийских объектов, которые были использованы для проведения в них соревнований и размещения участников Игр.
Возглавил список главный олимпийский стадион «Стадио Олимпико» вместимостью 100 тысяч зрителей. На нем проходили церемонии открытия и закрытия игр, а также соревнования по легкой атлетике и конному спорту.
Одним из наиболее примечательных объектов был признан «Велодромо Олимпико», на треке которого соревновались велосипедисты. Это сооружение и в наши дни считается одним из лучших велодромов мира.
После олимпиады в Риме специалисты стали придавать большое значение возможности использования сооружений в послеолимпийский период.
Примечательны Игры Римской олимпиады еще и тем, что с них велись телевизионные передачи в некоторые страны Европы. Хотя передачи шли по радиорелейным и кабельным линиям, но это уже было знамением вступления на спортивные арены научно технической революции.
При подготовке Игр XVIII олимпиады в Токио (1964 г.), было израсходовано 2 668 млн. $, в том числе на обеспечение материально технической базы игр – 460 млн. $, остальные средства пошли на организационные цели и на развитие инфраструктуры города.
Организаторы первых олимпийских игр на Азиатском континенте подготовили более 110 различных объектов для соревнований и тренировок спортсменов. Огромная столица Японии преобразилась. Появились новые линии метро и монорельсовая городская железная дорога. Были снесены ветхие строения и расширены улицы. Для решения транспортной проблемы города через него проложили скоростные магистрали. Уличные развязки соорудили путем строительства путепроводов и мостов. Значительно пополнилось гостиничное хозяйство японской столицы. Подлинным центром токийской олимпиады стали крытые сооружения – спортивные залы в парке «Йойоги». Их архитектурный облик был заимствован из природы.
Олимпийское строительство во многом предопределило дальнейшее направление градостроительства Японии.
Характерной чертой токийских игр стало полновластное вступление электроники на олимпийские арены. Ее применение в спортивном судействе многократно увеличило его точность и оперативность. Новый этап в развитии средств массовой информации открыли телевизионные передачи через космос, которые перешагнули границы континентов и приобщили немыслимое ранее количество зрителей к происходящему на олимпийских аренах. Возможность видеть олимпийские игры любому человеку на земле неизмеримо увеличила популярность олимпийского движения.
В 1968 году олимпийские игры были впервые проведены на территории Латинской Америки. Город Мехико с честью выполнил почетную обязанность хозяина Игр XIX олимпиады. Этому во многом благоприятствовал растущий поток туристов из разных стран, оказывающий благотворное влияние на экономику Мексики, на расширению международных контактов, способствующих расширению национальной культуры.
Организаторы игр XX олимпиады в Мюнхене учли опыт Рима, Токио и Мехико и сделали все возможное, чтобы превзойти достижения предшественников. Прежде всего было проведено усовершенствование инфраструктуры столицы олимпиады – 72. Заново соорудили грандиозный олимпийский комплекс спортивных сооружений «Обервизенфельд». В него вошли: оригинальной конструкции стадион, универсальный дворец спорта, крытые велотрек и бассейн. Кроме того построили стрелковый комплекс, гребной канал, ипподром и ряд других спортивных сооружений. Организаторы Игр объявили Мюнхен олимпийским центром коротких расстояний и зеленых ландшафтов.
Учитывая необычный приток туристов, организаторы произвели реконструкцию центра города, соорудили линии метро, проложили новые подъездные пути к городу, в 10 раз увеличили гостиничный фонд. Для размещения спортсменов возвели огромные корпуса олимпийской деревни, в которой могло поселиться 10-15 тыс. временных жителей.
При проведении двадцать второй Олимпиады в Москве, которая проходила с 19 июля по 3 августа в 1980году участвовало 5,5 тыс. спортсменов из 81 страны. В связи с вводом советских войск в Афганистан группа государств по инициативе США объявила бойкот играм в Москве и не прислала свои команды. Впервые в истории Олимпиад специально к Играм было построено шесть крупных спортивных центров спорткомплекс «Олимпийский» на проспекте Мира, велотрек в Крылатском, конноспортивная база в Битце, Универсальный спортивный зал в Измайлово, спортзал «Дружба» в Лужниках, футбольно-легкоатлетический манеж в ЦСКА на Ленинградском проспекте, а также комфортабельный жилой массив на юго-западе города «Олимпийская деревня». Всего было разыграно 203 комплекта медалей по 21 виду спорта. Было установлено 74 олимпийских и 36 мировых рекордов. 24 спортсмена выиграли по две или три золотые медали.
Последняя двадцать шестая Олимпиада состоялась в Атланте (США), с 19 июля по 4 августа 1996. В ней участвовало около 10 тыс. спортсменов из 197 стран мира. Впервые самостоятельными командами выступали Россия, Украина, Белоруссия, Латвия, Литва, Эстония и другие бывшие союзные республики СССР. Впервые в программу были включены соревнования по пляжному волейболу. В третий раз подряд чемпионом игр стал российский борец Александр Карелин. Герои игр бегунья Светлана Мастеркова, пловцы Александр Попов и Денис Панкратов, фехтовальщик Станислав Поздняков. Свою девятую золотую медаль завоевал выдающийся американский легкоатлет Карл Льюис (прыжки в длину). Сборная США уверенно заняла первое место в командном зачете (44 золотых, 32 серебряных, 25 бронзовых).

ЗАКЛЮЧЕНИЕ
На современном этапе решается задача превращения массового физкультурного движения в общенародное, базирующееся на научно обоснованной системе физического воспитания, которая охватывает все социальные слои общества. Существуют государственные системы программно-оценочных нормативов и требований к физическому развитию и подготовленности различных возрастных групп населения.
Обязательные занятия физической культуры по государственным программам проводятся в дошкольных учреждениях, во всех типах учебных заведений, в армии.
С древних лет олимпийские игры были главным спортивным событием всех времен и народов. В дни проведения олимпиад на всей земле воцарялось согласие и примирение. Войны прекращались и все сильные и достойные люди соревновались в честной борьбе за звание лучшего.
За много веков олимпийское движение преодолело много препятствий, забвение и отчуждение. Но несмотря ни на что олимпийские игры живы и по сей день. Конечно это уже не те соревнования, в которых принимали участие обнаженные юноши и победитель которых въезжал в город через пролом в стене. В наши дни олимпиады одно из крупнейших событий в мире. Игры оснащены по последнему слову техники – за результатами следят компьютеры и телекамеры, время определяется с точностью до тысячных долей секунды, спортсмены и их результаты во многом зависят от технического оснащения.
Благодаря средствам массовой информации не осталось ни одного человека в цивилизованном мире. Которой не знал – бы что такое олимпиада или не видел бы соревнования по телевизору.
За последние годы олимпийское движение приобрело огромные масштабы и столицы Игр на время их проведения становятся столицами мира. Спорт играет все большую роль в жизни людей.
Ознакомление с богатым культурным наследием древнего Рима, которое явилось результатом синтеза и дальнейшего развития физических культурных достижений народов древности (древнего востока и древней Греции), дает возможность глубже понять основы европейской цивилизации, показать новые аспекты в освоении античного наследия, установить живые связи между античностью и современностью, глубже понять современность.
Мы видим, что рукопашный бой является одним из старейших видов физической культуры. За многие тысячелетия своего развития и существования он стал не только методом самозащиты, но и способом духовного и физического самосовершенствования людей. Невозможно перечислить количество видов и стилей рукопашного боя, каждый из которых имеет под собой собственную историко-философскую базу. К сожалению в последнее время духовные основы боевых искусств забываются, во внимание принимается главным образом физическая подготовка и практическое применение, в то время как невозможно достичь совершенного владения тем или иным видом боевого искусства без знания приемов концентрации и самопознания.

Список использованной литературы

1. Хавин Б. Все об Олимпийских играх. М., 1979.
2. Штейнбах В. От Афин до Москвы. М., 1979.
3. Олимпийская энциклопедия. М., 1980.
4. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта. М., 1982.
5. Твой олимпийский учебник. М., 1996.
6. История физической культуры в СССР с древнейших времен до конца 18 века: Хрестоматия. — М. ФиС, 1940.
7. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта : Пер. Свенгер. М.: Радуга, 1982..
8. Оливова В. Люди и игры. У истоков современного спорта. — М.: ФиС,1985.
9. В. Барвинский, С. Вилинский «Рождено Олимпиадой»; Москва 1985.
10. Б. Базунов «Эстафета олимпийского огня»; Москва 1990.

Розглядається загальний стан туризму та сільський зелений туризм в Україні в якості інноваційного методу підвищення добробуту місцевого населення, поліпшенню соціально-економічного клімату, поповненню регіонального та місцевого бюджетів.

Наводиться тлумачення терміну “сільський зелений туризм” ,“продукт сільського туризму” пропонується нове інноваційне рішення щодо подальшого розвитку сільського зеленого туризму.

Постановка проблеми у загальному вигляді

Інноваційна діяльність у туризмі спрямована на практичне використання наукового результату й інтелектуального потенціалу, з метою одержання нового турпродукту або покращення чи удосконаленння існуючого, задоволення потреб суспільства у певному виді відпочинку та відповідному обслуговуванні.

Різноманітний за своїми різновидами туризм поступово стає невід’ємною складовою сучасного життя. В усьому світі він визнаний як вагомий чинник економічного розвитку.

Туризм є соціальним явищем за своєю природою. В умовах підвищення життєвих стандартів і збільшення часу для відпочинку працюючого населення туристська активність має тенденцію до зростання і охоплення дедалі більших верств суспільства.

Сучасний стан сільського зеленого туризму в Україні характеризується наступними проблемами:

1.Недосконала законодавча база.

2.Низький рівень розвитку інфраструктури.

3.Недостатній рівень популяризації сільського зеленого туризму в Україні як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках.

4.Відсутня система оцінки якості послуг.

5.Недостатня увага з боку органів місцевого самоврядування до розвитку сільського зеленого туризму.

Україна має значні природні, кліматичні та рекреаційні ресурси для розвитку зеленого туризму, оцінку яких в Україні лише почали проводити. Студентський туристичний клуб кафедри менеджменту зовнішньоекономічної діяльності і туризму Харківського державного університету харчування та торгівлі також долучився до цієї роботи і розробляє проекти розвитку осередків зеленого туризму та заходи щодо інноваційного розвитку туристично-рекреаційних зон.

За даними Адміністрації Держприкордонслужби України протягом 9 місяців 2007р. Україну відвідали 17,9 млн. в’їзних (іноземних) туристів, що на 24 % або майже на 3,4 млн. осіб більше, ніж за аналогічний період 2006 року. Збільшення обсягів в’їзного потоку за 9 міс. 2007 р. відбулося за рахунок зростання кількості поїздок з приватною метою та з організованого туризму (відповідно на 26 % та 24 %). Збільшення обсягів в’їзного потоку за 9 міс. 2007 р. відбулося за рахунок зростання кількості поїздок з приватною метою та з організованого туризму (відповідно на 26 % та 24 %).

Збільшення подорожей з приватною метою спостерігається з таких країн: Росія (на 10% або на 465,5 тис. осіб), Білорусь (на 39% або на 517,6 тис. осіб), Молдова (на 37 % або на 784,1 тис. осіб), Узбекистан (на 127 % або на 32,4 тис. осіб), Азербайджан (на 61 % або на 17,7 тис. осіб), Таджикистан (на 203 % або на 14,4тис. осіб), Румунія (на 263 % або на 558,0 тис. осіб), Словаччини (на 32,3 % або на 94,2 тис. осіб). Зростання кількості поїздок з організованого туризму відбулося з Росії (на 112 % або на 285,2 тис. осіб), Молдови (на 111 % або на 8,5 тис. осіб), Італії (на 17 % або на 3,2 тис. осіб), Туреччини (на 25 % або на 3,7 тис. осіб), Великобританії (на 16 % або на 3,0 тис. осіб), Вірменії (на 45 % або на 0,9 тис. осіб). Однак, з Угорщини та Словаччини зменшилась кількість організованих туристів відповідно на 87 % (або на 76,9 тис. осіб) та 83 % (або на 28,0 тис. осіб), з Румунії на 36 % (або на 1,4 тис. осіб).

Виїзний турпотік за 9 міс. 2007 р. збільшився (за рахунок поїздок з організованого туризму та приватних подорожей), порівняно з 9 міс. 2006 р. на 4 % або на 462,1 тис. осіб та становив 13,3 млн. осіб.

Збільшення організованого туризму відбулося за рахунок зростання кількості подорожуючих за такими напрямами: Білорусь (на 25 % або на 9,4 тис. осіб), Польща (на 525 % або 253,1 тис. осіб), Австрія (на 53 % або на 7,8 тис. осіб), Туреччина (на 30 % або на 36,1 тис. осіб), Єгипет ( на 45 % або на 27,3 тис. осіб).Приватні поїздки збільшились за рахунок зростання кількості виїжджаючих українців до Молдови (на 18 % або на 100,1 тис. осіб), Румунії (на 209 % або на 191,3 тис. осіб), Словаччини (на 44 % або 39,5 тис. осіб), Єгипту (на 136 % або на 21,0 тис. осіб), Туреччини (на 23 % або на 58,0 тис. осіб), Італії (на 43 % або на 9,0 тис. осіб) [3].

На світовому рiвнi характерною ознакою туризму останніх років є досить висока динамічність i стабільність його розвитку, а також його активний вплив на економіку багатьох країн, що мають сприятливі рекреаційні ресурси.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

В роботах вітчизняних та зарубіжних вчених висвітлено досвід створення і функціонування туристично-рекреаційної діяльності, орієнтованої на внутрішніх та зарубіжних споживачів.

Серед дослідників потрібно виділити: О.О. Бейдика, Ю.А. Вєдєніна, Е.А. Котлярова, В.С. Кравців, М.П. Крачило, О.О. Любіцеву, Н.С. Мироненка, Г.Б. Муніна, В.І. Куценко, Л.Г. Богуш, Д.М. Стеченка, І.Т. Твердохлєбова, Т.І. Ткаченко, Я.Б. Олійника, Н.В. Фоменко [1].

У той же час потребують дослідження питання регулювання українського ринку туристично-рекреаційних послуг, оцінки ефективності туристичної діяльності в сільській місцевості України, розвиток різних видів сільського туризму.

Мета дослідження

З’ясувати суть і стан розвитку сільського зеленого туризму в Україні як напряму підвищення рівня життя та доходів сільського населення, запропонувати нове інноваційне рішення щодо подальшого розвитку сільського зеленого туризму.

Виклад основного матеріалу дослідження

Сільський туризм – це діяльність сільського населення, пов’язана із сільським середовищем, сільським будинком і заняттями, в центрі яких природа і людина. Сільський туризм не шкодить оточуючому природному і культурному середовищу, на відміну від масового, і у той же час робить істотний внесок у регіональний розвиток. Він дозволяє використовувати існуючий житловий фонд і не вимагає значних інвестиційних витрат.

Продукт сільського туризму — пакет, який складається з туристичних атракцій сільської місцевості, послуг ночівлі, харчування та організації відпочинку В туристичній діяльності України сільський туризм розглядається як нове явище, в якості інноваційного рішення, що сприяє підвищенню рівня життя та доходів сільського населення. Враховуються усі види сільського туризму: зелений туризм, відпочинок (проживання) в сільських будівлях (агрооселях), агротуризм, науково-пізнавальний туризм, спортивно-оздоровчий (пішохідний, лижний, гірський, велосипедний, кінний), релігійний туризм. [2].

В сільській місцевості України в 2008 р. нараховувалося 6,1 млн житлових будинків, з яких 99,3% – у приватній власності [4, с. 16, 21]. Однак значна частина поселень не забезпечена окремими комунальними послугами – з 28,6 тис. сіл водопровід функціонує в 6,3 тис., каналізацію має 744 населених пункти, постачання природним газом – 11,7 тис. [5, с. 427]. Середньорічна кількість працездатного населення, що проживає в сільській місцевості, становить 10,82 млн. осіб, з них 6,95 млн. зайнятих (94,2%), значна кількість не працевлаштована (6,1%), або частково зайнята [5, с. 354]. Кількість сільського зайнятого населення зросла порівняно з 2000 р. на 4,7%. Особливо важливим фактором розвитку сільського туризму є розширення можливостей реалізації продукції особистого селянського господарства, причому реалізації її на місці. Отже, сільський туризм є невід’ємною складовою частиною комплексу соціального, економічного розвитку села, одним із засобів вирішення багатьох сільських проблем, серед яких брак робочих місць, зростаючий надлишок робочої сили тощо.

Проведені дослідження виявили, що кожний регіон України характеризується своїм напрямом розвитку сільського зеленого туризму.

Західний регіон займає провідне місце. Найбільш популярний район Карпат, який охоплює чотири області: Івано-Франківську, Закарпатську, Львівську та Чернівецьку. Основне, що приваблює туристів тут під час відпочинку узимку – це гірські лижі, можливість зустріти Новий рік та різдвяні свята, влітку – незвичайні ландшафти, чисте повітря, вода гірських рік. Найбільш популярні центри зеленого туризму у Карпатах – Яремче, Татаров, Верховина, Косів, Путила, Вижниця, Яблучниця, Ясиня, Рахов, Сколе, Славко.

Другим за популярністю є південний регіон. «Родзинкою» Криму є його багатоетнічність. Завдяки сільському зеленому туризму Ви зможете доторкнутися до життя общин кримських татар, болгарів, німців, греків, пізнати їх культуру та побут, спробувати страви традиційних кухонь, та, звісно, відвідати відомі пам’ятники природи та культури. Найбільш популярні центри зеленого туризму у Криму – Алушта, Форос, Мухалатка, Коктебель, Партеніт, Рибаче, Лобановка, Чорнопілля, Олександрівка.

Центральний та східний регіон заслуговує окремої уваги. Тут окрім областей, цікавих своїм ландшафтом, багато історичних місць, які приваблюють туристів з усього світу. Головні центри зеленого туризму:

Полтавська область: Великі Сорочинці та Диканька – місця, пов’язані з великим Гоголем, а також столиця українського гончарства – село Опішня Зіньковського району;

Дніпропетровська область: с. Могильов, с Петриківка (Царичанського району) – місце, де можна поринути у часи козацтва;

Черкащина: м. Корсунь-Шевченківський — батьківщина Тараса Шевченка та центр козацтва

Харківщина: містить у собі велику кількість пам’ятників різних століть, чималу історико-архітектурну цінність представляють сади та парки (серед них найстаріший в Україні університетський ботанічний сад, Лісопарк, комплекс меморіалу слави).

Поділля. Основу цієї історичної території складають три області – Тернопільська, Хмельницька та Вінницька. Незвична ця місцевість своїм ландшафтом, сформованим невеликими горами – Кременецькими, Товтрами, Вороняками, Гологорами, Опилям та глибоким каньйоном Дністра, Південного Бугу з багаточисельними притоками. Тут залишилося багато пам’ятників оборонної архітектури, серед яких Каменець-Подільська та Хотинська фортеці. Поділля відоме своїми печерами, яких нараховується біля сотні (наприклад, печера «Оптимістична» занесена у Книгу рекордів Гінеса, як рекордсмен за довжиною у Європі, протяжністю 207 км).

Висновки. Враховуючи те, що в умовах загальноекономічної кризи економічні і соціальні проблеми села надзвичайно загострилися, широке розповсюдження і розвиток сільського зеленого туризму в Україні є особливо бажаними, тому що, сільський зелений туризм — дієвий інструмент стабільного соціально-економічного розвитку села. Сільський туризм відкриває можливості як для поліпшення наповнюваності бюджетів місцевих органів самоврядування, так і для зближення міських і сільських жителів. Він розширює сферу зайнятості сільського населення, позитивно впливає на економіку та екологію районів України, сприяє відродженню, збереженню та розвитку місцевих народних звичаїв, промислів, пам’яток історико-культурної спадщини.

За результатами дослідження пропонується створення нових турів у сільському туризмі України, яка передбачає надання туристичним групам відпочинку у вигляді кінних подорожей по історико-культурним місцям. Найбільш актуальна, ця послуга для турфірм, які знаходяться у областях з багатим ландшафтом, історико-культурною спадщиною (наприклад, для Закарпатської, Івано-Франківської, Хмельницької, Полтавської, Львівської областей, Республіки Крим, Луганської обл. ).

У підсумку це може бути, наприклад, проект «Туристична послуга: організація кінного туризму», який потребує десь 50 тис. грн, термін окупності якого 10 місяців у межах окремої організації. Введення у якості інновації даної послуги є доцільним, так як прибуток проекту за рік складатиме до 60 тис. грн.

Інноваційне рішення сприятиме зниженню соціальної напруги, поліпшенню іміджу держави на світовому ринку туристично-рекреаційних послуг. Тому підприємствам необхідно розвивати зелений туризм, який сприятиме розвитку села, відкриє можливості наповнюваності бюджетів місцевих органів самоврядування, розширить сферу зайнятості сільського населення, позитивно вплине на економіку та екологію районів України, сприятиме відродженню, збереженню та розвитку місцевих народних звичаїв, промислів, пам’яток історико-культурної спадщини.

Список літератури

Любіцева О.О. Ринок туристичних послуг (геопросторові аспекти). – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: “Альтепрес”, 2003. – 436 с.

Рутинський М.Й., Зінько Ю.В. Сільський зелений туризм.Навч.посібник. К: 2006

Туризм в Україні /[Електронний ресурс] — Режим доступу / www.turizm.ru

Житловий фонд України у 2006 році. Статистичний бюлетень. – К: Держкомстат України, 2007. – 346 с.

Статистичний щорічник України 2006 р. – Державний комітет статистики України. – К.: “Консультант”, 2007. – 552 с