Автор: admin

Понятие государственного контроля. Соотношение правовых терминов «контроль», «надзор», «анализ», «мониторинг».

а) Определения и комментарии к ним

б) Примеры нормативно-правовых актов и комментарии к ним

Основные стадии, функции, принципы, средства государственного контроля.

Субъектная классификация государственного контроля.

В данной работе рассмотрены основные принципы одной из важнейших форм осуществления государственной власти – государственного контроля. Необходимо обозначить (как общую тему) теоретическое понятие государственного контроля вообще, а также исследовать деятельность отдельных субъектов, осуществляющих эту функцию.

Следует отметить, что контрольно-надзорная деятельность государства приобретает все более важный характер. В демократически развитых государствах она выделяется в новую ветвь власти наряду с законодательной, исполнительной и судебной.1 Можно сказать, что вопрос государственного контроля остается «вечно» актуальным, так как без него невозможно реализовать функцию государственного управления – неотъемлемую составляющую государственной власти. Применительно к постсоветским, развивающимся государствам актуальным является процесс видоизменения, трансформации сущности, функций и средств государственного контроля. В частности, в процессе преобразования авторитарных государственных систем в демократические уделяется больше внимания таким объектам государственного контроля как права человека. Например, в СССР отсутствовали традиционные парламентские методы контроля над соблюдением прав человека (право депутатского запроса, парламентские расследования).2 Так как в современной Украине все эти институты появились сравнительно недавно, они всё еще продолжают развиваться и совершенствоваться. В качестве примера можно привести институт омбудсмена – Уполномоченного Верховной Рады по правам человека, важнейшего органа в системе парламентского контроля над соблюдением прав человека. На сегодняшний день лицу, занимающему пост Уполномоченного Верховной Рады по правам человека, не запрещено также быть членом политических партий и фракций, однако ведется дискуссия о политической независимости омбудсмена, так как ставится под сомнение его возможность без предубеждений вести свою деятельность (защищать права человека), находясь под влиянием политической силы, членом которой он является.3

Рассмотрим общие определения понятий «контроль» и «надзор». В частности в словаре русского языка С.И. Ожегова. Так, контроль определяется следующим образом:

проверка, а также наблюдение с целью проверки;

учреждение, ведающее такой проверкой;

лица, занимающиеся этим делом, контроллёры.4

В настоящей работе рассматриваются все три варианта этого определения. Первый вариант относится к общему теоретическому понятию контроля, а второй и третий – к субъектам, его осуществляющим.

Общее понятие надзора определяется как:

наблюдение с целью присмотра, проверки;

группа лиц, орган для наблюдения за кем-либо, чем-нибудь.5

Таким образом, оба понятия практически отождествляются в данном источнике, однако правовые термины «контроль» и «надзор» все-таки имеют отличия в своей сущности, о чем пойдет речь далее.

Аналогичные понятия в украинском языке – «контроль» и «нагляд» (которые применяются непосредственно в нормативных актах) определяются в толковых словарях следующим образом. «Контроль» определяется как:

1) проверка, учёт деятельности кого–, чего–нибудь, надзор за кем–то, чем–то;

2) заведение, которое осуществляет надзор за кем-то, чем-то, или проверяет кого-нибудь.6

В обоих случаях содержанием контроля является надзор («нагляд»). В то же время «наглядати» (надзирать) определяется как «следить за кем– чем-нибудь для контроля, обеспечения порядка и т.д.»7 Из этого следует вывод о примерной тождественности общих понятий «контроль» и «надзор». Однако следует сказать и о различии этих понятий. Этот вопрос будет рассмотрен в данной работе после определения понятия «государственный контроль».

Определение понятия «государственный контроль».

Рассмотрим, как понятие государственного контроля раскрывалось в советских источниках. Большая советская энциклопедия даёт определение государственного контроля, присущее «социалистическим государствам» – «государственный контроль, означает контрольную деятельность Верховного Совета СССР, его Президиума и постоянных комиссий, Верховных Советов союзных и автономных республик, их президиумов и постоянных комиссий, местных Советов, Советов Министров СССР, союзных и автономных республик, а также контроль, осуществляемый министерствами и др. органами государства». Вместе с тем в СССР, как и в др. социалистических государствах, имеются государственные органы, основной обязанностью которых является контроль от имени и в интересах государства. Государственный контроль рассматривается как инструмент строительства социалистического государства, в частности «государственный контроль, позволяет систематически проверять исполнение постановлений центральной власти, укреплять государственную дисциплину и законность, изучать обоснованность и реальность решений центральных органов государства, помогать совершенствовать практику разработки и принятия таких решений». В то же время дается негативная оценка традиционным парламентским методам контроля (право депутатского запроса, парламентские расследования), сейчас же в демократических государствах – это один из важнейших методов государственного контроля за соблюдением прав человека. Указывается, что «в связи с кризисом парламентаризма получили распространение внепарламентские, но действующие от имени парламентов контрольные инстанции (например, институт омбудсменов)»8.

Следующим рассмотренным источником советского периода является Советский энциклопедический словарь. В нём государственный контроль в СССР определён как «проводимый представительными, исполнительно-распорядительными и специальными контрольными органами контроль за соблюдением законодательства, трудовой и государственной дисциплины, общественного порядка государственными и общественными организациями и их должностными лицами, гражданами».9 Государственный надзор определяется как система государственных органов и инспекций, осуществляющих надзор и контроль за соблюдением законодательства, других норм и правил в отдельных отраслях народного хозяйства. Характерно и то, что в отдельный разряд выделен народный контроль – «система органов, сочетающих государственный контроль с общественным контролем трудящихся на предприятиях организациях».10 Народный контроль формировался Советами народных депутатов.

Рассмотрим, современные определения понятия «государственный контроль». В них, в частности, есть такие: «Государственный контроль – одна из форм осуществления государственной власти, обеспечивающая соблюдение законов и др. правовых актов, издаваемых органами государства. Государственный контроль реализуется различными органами: парламента­ми, счетными палатами, конституционными судами, омбудсманами, избирательными комиссиями, контрольно-инспекционными органами правительств и министерств и др. Соответственно выделяют парламентский контроль, финансовый контроль, конституционный контроль и т.д.»11. В этом определении выделена сущность государственного контроля – форма осуществления государственной власти, то есть государственный контроль признается обязательным и неизбежным условием существования государства. В то же время указывается один из признаков государственного контроля – разделение по субъектам (например, таким субъектом является парламент). Таким образом, государственный контроль – это одна из форм выражения сущности государственной власти, которая при помощи государственного контроля управляет обществом с помощью авторитета, силы, принуждения.12 Посредством контроля государство осуществляет внутренние функции: экономическую, экологическую, охраны правопорядка, финансового контроля и т.д.13 Исходя из данного определения можно классифицировать государственный контроль по объектам контролирования. В данном случае это – экономика государства, его экология, финансовая среда. В соответствии объекту регулирования можно выделить субъект в системе государственных органов, который преимущественно занимается контролем «своей» сферы. Например, финансы и бюджет контролируют Счетная палата, НБУ, налоговая администрация и т.д. А субъектом, охраняющим правопорядок следовательно являются органы охраны правопорядка – милиция, Служба Безопасности.

Государственный контроль на практике принимает форму контрольно-надзорной деятельности. Это правовая форма деятельности органов государства, которая выражается в совершении юридических действий по наблюдению и проверке соответствия исполнения и соблюдения подконтрольными субъектами правовых предписаний и пресечения правонарушений определенными организационно-правовыми средствами. Юридическим результатом контрольно-надзорной деятельности является контрольно-правовой акт (решение, постановление, представление, предостережение, частное определение, сообщение и др.), который содержит предписания констатирующего порядка, т.е. установленные вследствие проверки положительные моменты, а наряду с ними правоохранительные предписания по устранению обнаруженных правонарушений.14

Если рассматривать контроль, как форму государственного управления, то ее можно отнести к прямым методам воздействия, наряду с которыми существуют и косвенные, такие как метод налогообложения (метод косвенного регулирующего воздействия). Методом государственного контроля обеспечивается соблюдение законов и других правовых актов, издаваемых государственными органами. Функциональная сущность контроля вытекает из объективной необходимости отношений руководства и исполнения как особой функции, обусловленной общественным разделением труда. Следовательно, объектом контроля в самом широком понимании этого слова является поведение (действия) людей — участников общественного процесса. Среди ученых, исследовавших сущность контроля, имеют место четыре направления. Первое из них представлено в работах многих юристов, социологов и экономистов, исследующих контроль как сферу деятельности органов государственного и хозяйственного управления. Они обычно определяют контроль как метод или форму управленческой (исполнительно-распорядительной) деятельности. Второе направление в трактовке сущности контроля характерно для позиции многих специалистов по теории управления. Они часто выделяют три стадии управленческой деятельности: стадию проектирования и определения цели; организацию выполнения принятого решения; контроль исполнения. Следовательно, контроль трактуется здесь как особая стадия управленческого цикла. Такой подход справедлив, если рассматривать контроль с узких позиций проверки исполнения каждого конкретного управленческого решения, а не в качестве целенаправленного и относительно обособленного вида управленческой деятельности. Третье направление в характеристике сущности контроля отражено в трудах ряда исследователей, взявших на вооружение арсенал кибернетической терминологии. С позиций кибернетики контроль представляет собой форму обратной связи, посредством которой управляющая система получает необходимую информацию о действительном состоянии управляемого объекта и исполнении управленческих решений. Конечно, с точки зрения информационных аспектов процесса управления контроль есть форма обратной связи. Но при такой трактовке контроль искусственно отрывается от процесса принятия управленческих решений, не видна важнейшая черта контроля — возможность и необходимость активного воздействия на происходящие хозяйственные процессы. Бесспорно, узкокибернетический подход к определению сущности контроля не вызывает возражений формального характера. Однако при данной интерпретации на первый план выдвигаются технические аспекты контроля, а не социально-экономические, которые должны быть доминирующими. В литературе по контролю и ревизии широко распространено четвертое направление. Для него характерно мнение, что сущностью контроля являются регулярная проверка соблюдения хозяйственного законодательства, выявление нарушений государственной дисциплины. Такая позиция представляет собой правовую концепцию сущности контроля, поскольку она сводит его лишь к способу обеспечения законности, к проверке соблюдения правовых норм. С учетом всего сказанного можно сделать вывод, что контроль как одна из функций управления представляет собой систему мониторинга процесса функционирования управляемого объекта с целью оценить обоснованность и эффективность принятых управленческих решений, выявить отклонения от этих решений и осуществлять корректировку действий.

Контролю как функции управления присуща та специфическая черта, что эта функция осуществляется всеми государственными органами, независимо от их основных задач и вида деятельности, которые они осуществляют. Но поскольку контроль не выступает в изолированном виде, а реализуется применительно к конкретному предметному содержанию, объем контрольной деятельности, формы и методы ее проявления дифференцируются в зависимости от сферы или отрасли управления, а также от места органа, осуществляющего контрольные полномочия, в общей системе государственного механизма.15

Отличия понятий «контроль» и «надзор»

Рассмотрим различие понятий «контроль» и «надзор», а также их соотношение. С помощью контроля выявляются отклонения в управляемой системе от заданных параметров и принимаются меры для приведения её в состояние. Этим контроль, в частности отличается от надзора, где надзирающий только констатирует отклонение и информирует соответствующие инстанции, компетентные принимать управленческие решения.16

Иногда контроль называют родовым понятием по отношению к надзору. То есть надзор в этом случае является производным от контроля и имеет ряд характерных признаков: проверку соответствия специальным правилам, установленных для объектов, которые находятся под надзором; объекты проверки организационно не подчинены субъекту, осуществляющему надзор. Надзор в данном случае рассматривается как отдельный вид контроля. 17 Понятие контроля можно дополнить такими однородными понятиями как мониторинг и аудит. Термин «мониторинг» можно обозначить как пассивную форму контроля. При этом отсутствует прямая форма воздействия на объект мониторинга, а применяются методы наблюдения и анализа. Термин «аудит», как понятие родственное контролю, преимущественно используется при проверке финансово-хозяйственной деятельности для определения достоверности отчетности, учета, их соответствия действующему законодательству. Как видим, анализ, как общенаучный метод, находит свое место и в сфере государственного контроля. Если непосредственно в контрольной деятельности, анализ является лишь одной из стадий, после которой следует прямое воздействие на объект контроля, то в случае надзора, мониторинга или аудита, субъект контроля может ограничиваться лишь анализом и не воздействовать непосредственно на его объект. Можем привести как пример прокурорский надзор. В случае нарушения действующего законодательства, прокурор не оказывает прямое воздействие на нарушителя, а косвенно реагирует путем обращения в суд. Здесь уместно говорить не о контроле со стороны прокурора, а надзоре, сущностью которого является анализ правомерности действий его объектов.

Примеры нормативно-правовых актов и комментарии

В следующей части данной работы будут рассмотрены применение терминов «контроль» и «надзор» в нормативно-правовых документах, их отличия. Автор провёл поиск нормативно-правовых документов Украины, в которых используются вышеуказанные термины.

Следует сказать, что в Конституции Украины (редакция от 01.01.2006) слово «контроль» упоминается всего 10 раз, а «нагляд» – 4 раза.18 Почти все упоминания термина «контроль» относятся к регулированию финансовой сферы, контролю расхода бюджетных средств государства. Так, например, статья 85 определяет контроль исполнения Государственного бюджета Украины как одну из функций Верховной Рады. А статья 98 Конституции Украины определяет, что «Контроль от имени Верховной Рады Украины над поступлением средств в Государственный бюджет Украины и их использованием осуществляет Счетная палата». Статья 100 также относится к финансовому регулированию, но в этот раз субъектом этого регулирования выступает Совет Национального банка Украины, который «разрабатывает основные принципы денежно-кредитной политики и осуществляет контроль над их проведением». Кроме финансовой сферы термин «контроль» упоминается в статье 101, которая определяет, что «Парламентский контроль над соблюдением конституционных прав и свобод человека и гражданина осуществляет Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека». Что же касается термина «нагляд», то есть надзора, то, преимущественно, этот термин употребляется в связи с деятельностью прокуратуры. В статье 121, указывается, что для прокуратуры определяются следующие функции:

а) надзор за соблюдением законов органами, которые проводят оперативно-розыскную деятельность, дознание, досудебное следствие (то есть надзор над действиями милиции, Службы Безопасности);

б) надзор над соблюдением законов при исполнении судебных решений в уголовных делах;

в) надзор над соблюдением прав и свобод человека и гражданина, соблюдением законов по этим вопросам органами исполнительной власти, органами местного самоуправления.

Фактически, этим и определяются в Украине основы функции «прокурорского надзора».

Для поиска нормативных документов автором данной работы была использована база данных информационной системы Верховной Рады Украины «Загальне законодавство»19. Был задействован поиск ключевых слов в названиях нормативно-правовых актов. Следует сказать, что термины «контроль» и «надзор» встречаются в отечественных нормативно-правовых документах достаточно часто. Среди всех внесенных в базу данных (больше 98 тысяч) число найденных документов со словом «контроль» превысило границу конкретного поиска (больше 1000), а поиск в названиях термина надзор дал 600 документов, что составляет около 0,61%, среди имеющихся в базе нормативно-правовых актов. В дальнейшем область поиска была сужена. Был осуществлён контекстный поиск законов со словом «контроль» в названии. На 27 января 2007 г. в базе данных украинского законодательства20 было всего 22 закона, непосредственно содержащих слово «контроль» в названии закона. Среди них содержатся различные нормативные акты, регулирующие разносторонние сферы контроля, в частности: «О государственном контроле над использованием и охраной земель», «О демократическом гражданском контроле над Военной организацией и правоохранительными органами государства», «О государственном контроле над международными передачами товаров военного назначения и двойного использования», «Об антидопинговом контроле в спорте», «Об осуществлении контроля над уплатой сбора на обязательное государственное пенсионное страхование и сбора на обязательное социальное страхование».

Рассмотрим, например, Закон «О государственном контроле над использованием и охраной земель». Этот закон определяет правовые, экономические и социальные основы организации осуществления государственного контроля над использованием и охраной земель. Он направлен на обеспечение рационального использования и воссоздания природных ресурсов и охрану окружающей среды. В этом законе конкретно указан объект государственного контроля (статья 4): «Объектом государственного контроля над использованием и охраной земель являются все земли в пределах территории Украины»21. Далее статья этого закона указывает субъекты контроля – специальные уполномоченные органы исполнительной власти. Статья 9 конкретизирует субъекты контроля в зависимости от конкретной стороны объекта, который рассматривается. Это – Государственная инспекция по контролю над использованием и охраной земель, Государственная экологическая инспекция и Государственная служба охраны плодородности грунтов. В данном законе также используется термин «мониторинг» в отношении конкретного объекта, которым являются грунты украинских земель. То есть, прямо на состояние объекта контроля (плодородность грунтов) субъект контроля (специальные органы исполнительной власти) не влияет, присутствует пассивная форма контроля, применяются методы наблюдения и анализа. В рассматриваемом законе также раскрыты способы практической реализации государственного контроля (статья 9): проведение проверок, рассмотрение обращений физических и юридических лиц, участие в работе комиссий при принятии в эксплуатацию мелиоративных систем и рекультивированных земель, рассмотрение документации по землеустройству. Таким образом, можно сделать вывод, что в рассмотренном нормативно-правовом акте, определяющем функцию государственного контроля в сфере использования и охраны земель, конкретно выделены составляющие контроля: его субъекты, объект и способы реализации контроля.

Среди нормативно-правовых актов, относящихся к государственному надзору, рассмотрим Закон Украины «Об административном надзоре над лицами, освобожденными с мест лишения свободы», Декрет Кабинета Министров Украины «О государственном надзоре над соблюдением стандартов, норм и правил и ответственность за их нарушение».

Рассмотрим закон “Об административном надзоре над лицами, освобожденными с мест лишения свободы”. Данный закон определяет условия и порядок установления и осуществления административного надзора над отдельными категориями ранее осужденных лиц и их обязанности. Поскольку согласно статье 2 заданием административного надзора является «предотвращение совершения преступлений отдельными лицами, освобожденными с мест лишения свободы»22, то объектом надзора в широком смысле в данном случае является правопорядок. Конкретный объект надзора этот закон устанавливает в статье 3 «Лица, относительно которых устанавливается административный надзор»: совершеннолетние осужденные, попадающие под конкретную характеристику. Субъект административного надзора определяется в статье 7: «Административный надзор осуществляется милицией». В статье 7 также указывается практическое содержание административного надзора: «Сотрудники милиции обязаны систематично контролировать поведение этих лиц, предостерегать нарушения ими общественного порядка и прав других граждан и останавливать их, проводить розыск лиц, которые избегают административного надзора». В свою очередь милиция и её деятельность в отношении административного надзора являются объектом надзора прокуратуры согласно статье 13 рассматриваемого закона: «Наивысший надзор за соблюдением и правильным применением законодательства об административном надзоре осуществляется Генеральным прокурором Украины и подчиненными ему прокурорами».

Следующий рассматриваемый нормативно-правовой акт относится к Декретам Кабинета Министров, которые имеют в Украине силу закона, были изданы до принятия действующей Конституции. Это Декрет Кабинета Министров Украины «О государственном надзоре за соблюдением стандартов, норм и правил и ответственность за их нарушение». Этот нормативно-правовой акт устанавливает правовые основы государственного надзора над соблюдением стандартов, норм и правил субъектами предпринимательской деятельности (предпринимателями), определяет их ответственность за нарушение этих стандартов, норм и правил. Государственный надзор определяется в статье 1 Декрета, как «деятельность специально уполномоченных органов исполнительной власти по контролю над соблюдением предпринимателями стандартов, норм и правил при производстве и выпуске продукции (выполнении работ, предоставлении услуг) с целью обеспечения интересов общества и потребителей в её соответствующем качестве…».23 Субъекты, осуществляющие государственный надзор указаны в статье 2 «Органы государственного надзора»: «Государственный надзор за соблюдением технических регламентов по подтверждению соответствия, технических регламентов, стандартов, норм и правил, состояния средств измерений…осуществляют …государственные центры стандартизации, метрологии и сертификации, а также другие специально уполномоченные органы». Объекты государственного надзора устанавливаются в одноименной статье 3: продукция производственно-технического предназначения, товары народного потребления, продукция импортная и экспортная и т.д. В этой же статье указаны критерии государственного контроля в этой сфере – «соответствие стандартам, нормам и правилам». Формы практической реализации надзора прописаны в статье 4 «Формы государственного контроля»: «Государственный надзор осуществляется…в форме проверки соблюдения: стандартов, норм и правил,…стабильности качества сертифицированной продукции, правил проведения испытаний продукции». Итак, можем сделать вывод, что в рассмотренном нормативно-правовом акте определены все базовые составляющие контроля: субъект, объект, критерии и форма.

Рассмотренные нормативно-правовые акты можно отнести к регулирующим сферу государственного контроля, поскольку их содержания отвечают определению государственного контроля, который является проверкой уполномоченным на то субъектом соответствия (несоответствия) объекта контроля тем законным требованиям, которые к нему предъявляются.24 Присутствуют все составляющие определения: объект контроля; субъект, его контролирующий; и требования, предъявляемые к объекту.

Классификация и принципы государственного контроля

Рассматривая государственный контроль как общее теоретическое понятие следует выделить основные критерии, с помощью которых можно характеризовать тот или иной вид контроля. В частности, существует разделение контроля во времени, то есть наличие определенных стадий контроля, следующих одна за другой и взаимозависимых. Первая временная стадия любой контрольной деятельность – информационная, то есть сбор, получение информации об объекте контроля. Здесь следует сказать, что получение сведений может быть активным, когда субъект государственного контроля самостоятельными усилиями получает информацию об объекте, или пассивным, когда объект контроля (надзора) сам предоставляет информацию о себе субъекту, его контролирующему. Причём, эта обязанность – передавать информацию субъекту контроля, закреплена законодательно, например, налоговая администрация проводит информационную стадию контроля на основании обязательных отчетов предпринимателей25. Данная стадия контроля соответствует таким видам деятельности как аудит и мониторинг, целью которых, в том числе, является получение информации об объекте аудита или мониторинга, а для аудита – ещё и определение выводов, то есть оценочная стадия контроля или анализ. Таким образом, можно сказать, что мониторингу соответствует первая временная стадия контроля – информационная, аудиту – первая и вторая стадия (информационная и оценочная). Говоря о надзоре, мы обычно включаем в это понятие как сбор информации (информационная стадия), так и анализ (оценочная стадия). Что же касается третьей стадии контроля – то применительно к надзору, следует сказать, что «надзирающий» субъект тоже может выполнять регулятивную функцию, однако в этом случае она имеет пассивную форму, так как объект надзора не подчинен непосредственно субъекту, невозможно активное влияние субъекта надзора на объект. В качестве примера приведём прокурорский надзор: прокурор не может отменить действие нормативно-правового акта местных властей, но в его компетенции – подать протест, представление или обратится в суд по этому поводу26, например, прокурор Харьковской области опротестовал решение горсовета о присвоении русскому языку особого статуса.27 Заключающей стадией контроля (собственно практическая реализация) является регулятивная стадия. В этой стадии субъект контроля оказывает регулирующее воздействие на объект контроля, целью которого является установление соответствия объекта тем правомерным требованиям, которые к нему предъявляются.28 Таким образом, регулятивная стадия характерна только для контроля (в отличие от надзора, мониторинга, аудита), однако включающего и другие стадии, предшествующие регулятивной фазе (схема 1).

Схема 1. Временны́е стадии государственного контроля

В демократических государствах основополагающим при осуществлении государственного контроля является принцип верховенства права. Принцип верховенства права – основополагающий принцип демократического государства, является выражением идей примата права над государством, приоритета прав человека в обществе, проявляется в верховенстве Конституции и правовых законов.29 В сфере государственного контроля этот принцип определяет преимущество, первоочередность прав человека по отношению к желаемым результатам контроля. В качестве примера можно привести рассмотренный выше закон “Об административном надзоре над лицами, освобожденными с мест лишения свободы”: цели надзора, установленные этим законом не могут достигаться в ущерб правам лиц, являющихся объектом надзора. Обязательным при осуществлении государственного контроля является принцип законности. Правовая законность – это точное и неуклонное соблюдение и исполнение требований правового закона всеми субъектами права.30 Применительно к государственному контролю, например, можно говорить о недопустимости противопоставления законности и целесообразность, когда достижение результатов контроля важнее, чем соблюдение законов, регулирующих контрольную деятельность. Презумпция добропорядочности, по аналогии с презумпцией невиновности, означает предположение о законопослушности, добропорядочности лица до тех пор, пока не доказано обратное. В данном контексте презумпция добропорядочности должна применяться по отношению к объекту контроля. В противном случае все объекты контроля будут «подозреваемыми», а сам контроль может свестись к поиску «виноватых», что скорее характерно для тоталитарных «полицейских» государств и недопустимо для демократических. функции («коммуникативная», «сигнальная», «превентивная»)

Субъектная классификация государственного контроля

В следующей части данной работы государственный контроль будет рассмотрен как деятельность уполномоченных на проведение контроля субъектов. Следует сказать, что разделение видов контроля по субъектам с учетом объектов контроля является условным, так как один субъект может оказывать контролирующее воздействие в разных сферах. И в то же время, один объект могут контролировать несколько субъектов. Контрольными структурами Украины являются: Президент, Кабинет Министров, Конституционный суд, Уполномоченный по правам человека, прокуратура, Счетная палата законодательного органа, аудиторские структуры Центрального банка Украины, налоговая администрация и др. Контрольную деятельность осуществляют органы законодательной, исполнительной и судебной власти, однако она производится как в разном объеме, так и в различных вопросах и сферах правового регулирования.31 Рассмотрим основные субъекты государственного контроля в Украине (схема 2).

Схема 2. Субъекты государственного контроля Украины

Верховная Рада Украины, являясь единственным законодательным органом, осуществляет общий государственный контроль в рамках своих полномочий (статья 85 Конституции Украины), как-то: принятием законов (пункт 3), контроль над деятельностью Кабинета Министров (п. 13), установлением руководящего кадрового состава государственных органов (п. 17-21). Исходя из этого, можно сказать, что парламент осуществляет контроль над деятельностью исполнительной власти. Также важным есть то, что парламент Украины является субъектом инициирования конституционного контроля. Согласно закону «О Конституционном Суде Украины» субъектами права на конституционное представление («подання») по вопросам конституционности законов и других правовых актов Верховной Рады Украины, актов Президента Украины, актов Кабинета Министров Украины, правовых актов Верховной Рады АРК являются (в парламенте) не менее 45-ти народных депутатов, а также Уполномоченный Верховной Рады по правам человека (омбудсмен).32 Что касается омбудсмена, то украинский вариант этого органа (Уполномоченный Верховной Рады по правам человека) относится к так называемым «законодательным» омбудсменам, назначается парламентом, причём такая практика действует в большинстве стран.33 Поэтому деятельность отечественного омбудсмена можно отнести к парламентскому контролю. Это также устанавливается статьей 101 Конституции: «Парламентский контроль над соблюдением конституционных прав и свобод человека и гражданина осуществляет Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека». Юридическим результатом контрольно-надзорной деятельности омбудсмена являются акты реагирования Уполномоченного – конституционные представления и представления. Конституционное представление – «акт реагирования в Конституционный Суд Украины относительно решения вопроса о соответствии Конституции Украины закона Украины или другого правового акта…». Представление Уполномоченного – «акт, который вносится Уполномоченным в органы государственной власти, органов местного самоуправления, объединений граждан, предприятий…для принятия соответствующих мер…для устранения установленных нарушений прав и свобод человека и гражданина».34

Парламентский контроль также охватывает такую важную сферу государственной жизни как бюджетная. Статья 98 Конституции Украины гласит, что: «Контроль от имени Верховной Рады Украины за поступлением средств в Государственный бюджет Украины и их использованием осуществляет Счетная палата. Таким образом, можно сказать, что парламентский контроль в бюджетной сфере осуществляет специальный орган в структуре высшего законодательного органа Украины – Счетная палата. Этот орган, подотчётный Верховной Раде осуществляет такие функции как: контроль над исполнением Государственного бюджета Украины, финансированием общегосударственных программ; контроль эффективности управления средствами Государственного бюджета Государственным казначейством Украины.35

Являясь гарантом Конституции (ст. 102 Конституции Украины), Президент Украины имеет право обращения в Конституционный Суд по вопросам конституционности нормативно-правовых актов. Таким образом, Президент инициирует конституционный контроль. Кроме того, президент назначает или вносит представления о назначении руководства ряда государственных органов, деятельность которых связана с государственным контролем в разных сферах, например: Генеральный прокурор, половина состава Совета НБУ, Главы СБУ и т.д. (статья 106 Конституции Украины).

Важным субъектом, осуществляющим надзорную деятельность в Украине, является прокуратура. Объектами прокурорского надзора согласно закону «О прокуратуре» являются: Кабинет министров, центральные органы исполнительной власти, органы государственного и хозяйственного управления и контроля, местные Советы, военные части, политические партии, гражданские организации, предприятия, учреждения, организации, граждане и др. Среди надзорных функций прокуратуры также можно выделить: а) надзор над соблюдением законов органами, которые проводят оперативно-розыскную деятельность; б) надзор над соблюдением законов при исполнении судебных решений в уголовных делах; в) надзор над соблюдением прав и свобод человека и гражданина органами исполнительной власти, органами местного самоуправления, их должностными и служебными лицами (статья 121 Конституции Украины). Фактически, можно сказать, что прокурорский надзор за соблюдением и правильным использованием законов относится к деятельности всех юридических и физических лиц в Украине.

Согласно Конституции Украины (статья 116) Кабинет Министров Украины «направляет и координирует работу министерств, других органов исполнительной власти». Закон «О Кабинете Министров Украины» уточняет, что он также «контролирует деятельность этих органов».36 Таким образом, Кабинет Министров осуществляет в Украине государственный контроль в сфере исполнительной власти. В свою очередь, в системе исполнительной власти существуют органы, основной деятельностью которых является контроль, например: налоговая администрация, контрольно-ревизионное управление и т.д. Государственная налоговая администрация Украины является центральным органом исполнительной власти. Она осуществляет контроль над своевременностью, достоверностью, полнотой расчета и уплаты налогов и сборов, контроль над валютными операциями, над соблюдением порядка проведения наличных расчетов за товары (услуги) в установленном законом порядке, а также контроль наличия свидетельств о государственной регистрации и лицензий; контроль над соблюдением исполнительными комитетами поселковых и сельских советов порядка принятия и учета налогов и т.д.37 В составе исполнительной власти можно привести пример еще одного органа, основной деятельностью которого является контроль – Главное контрольно-ревизионное управление (КРУ) при Министерстве финансов Украины. Главными функциями КРУ являются: ревизии финансово-хозяйственной деятельности, использования и сохранения финансовых средств; государственный финансовый аудит исполнения бюджетных программ, деятельности бюджетных заведений, субъектов хозяйствования государственного сектора экономики.38 Из этого можно сделать вывод, что если Счетная палата осуществляет общий контроль над поступлениями в бюджет, распределением доходов, то КРУ контролирует использование финансовых ресурсов. Государственный финансовый контроль осуществляется КРУ в формах государственного финансового аудита и инспектирования.

Важную роль для развития конкурентоспособной рыночной экономики в Украине играет Антимонопольный комитет Украины (АМК) – государствен­ный орган со специальным статусом, целью которого является государственная защита конкуренции в предпринимательской деятельности. АМК подконтролен Президенту Украины и подотчетен Верховной Раде. Основными заданиями АМК являются: государственный контроль над соблюдением законодательства о защите экономической конкуренции; контроль над концентрацией, согласованными действиями субъектов хозяйствования и регулированием цен на товары, которые производятся субъектами природных монополий.39

Национальный банк Украины осуществляет регулирование и банковский надзор соответственно положениям Конституции Украины, Закона Украины «О Национальном банке Украины», других законодательных актов и нормативно-правовых актов Национального банка Украины. Согласно статье 100 Конституции Украины: «Совет Национального банка Украины разрабатывает основные принципы денежно-кредитной политики и осуществляет контроль над её проведением». Согласно закону «О Национальном банке Украины» Национальный банк Украины является центральным банком Украины, особенным центральным органом государственного управления. Национальный банк Украины является экономически самостоятельным органом, который осуществляет расходы за счет собственных доходов в пределах утвержденной сметы, а в определенных законом случаях – также за счет Государственного бюджета Украины. Национальный банк является юридическим лицом, имеет отдельное имущество, которое является объектом права государственной собственности и находится в его полном хозяйственном ведении. Национальный банк не отвечает по обязательствам органов государственной власти, а органы государственной власти не отвечают по обязательствам Национального банка, кроме случаев, когда они добровольно берут на себя такие обязательства.40 Таким образом, Национальный банк Украины осуществляет контролирующее воздействие в сфере денежно-кредитных и финансовых отношений в государстве.

Обязательным условием сохранения демократии в государстве является соблюдение законодательства, регулирующего волеизъявление народа. Специальным государственным органом, обеспечивающим контроль в этой сфере, является Центральная избирательная комиссия (ЦИК). В компетенцию данного органа входят обеспечение организации подготовки и проведения выборов и референдумов в Украине; обеспечение реализации и защиты конституционных избирательных прав граждан Украины. Закон определяет такие полномочия ЦИК как: контроль над соблюдением требований законодательства Украины о выборах и референдумах вообще, и контроль над соблюдением этого законодательства субъектами избирательного процесса (например, политическими партиями) в частности. Также ЦИК контролирует целевое использование бюджетных средств, выделенных на подготовку и проведение выборов, порядок поступления, учета и использования средств избирательных фондов политических партий.41

Кроме того, можно выделять государственные органы, объектом контроля которых являются правопорядок – милиция; государственная безопасность – СБУ.

Список использованных источников и литературы

Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні: організаційно – правові засади. — К.: Наукова думка, 2004.

Большая советская энциклопедия. В 30 т. Т. 7, 3-е издание. Гл. ред. Прохоров А.М. — М.: издательство «Советская энциклопедия», 1972.

Большой юридический словарь /[В.А.Белов, В.В.Бойцова, Л.В.Бойцова и др.]; Под ред.: А.Я.Сухарев, В.Е.Крутских . -2-е изд., перераб. и доп. — М. :ИНФРА-М, 2003.

«Вечерний Харьков», газета. 31 мая 2006 г. №58. //<http://vecherniy. kharkov.ua/print.php?Division=authority&id=4299>

Государственное управление: основы теории и организации. Учебник. В 2 т. Т.2/ Под ред. В.А. Козбаненко. Изд. 2-е, с изм. и доп. — М.: «Статут», 2002.

Гроші та кредит: підручник. За заг. ред. М.І. Савлука. 3-е видання. — К.: КНЕУ, 2002.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення”. Відомості Верховної Ради, 1993, № 23, ст. 247.

Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”. Відомості Верховної Ради, 1994, № 52, ст. 455.

Закон України “Про Антимонопольний комітет України”. Газета “Голос України” від 21.12.1993.

Закон України “Про державний контроль за використанням та охороною земель”. Відомості Верховної Ради, 2003, № 39, ст. 350.

Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”. Газета “Голос України” від 02.03.1993.

Закон України “Про державну податкову службу в Україні”. Відомості Верховної Ради, 1991, № 6, ст. 37.

Закон України “Про Кабінет Міністрів України ”. Газета “Голос України” від 02.02.2007, № 19.

Закон України “Про Конституційний Суд України”. Газета “Голос України” від 22.10.1996.

Закон України “Про Національний банк України”. Відомості Верховної Ради України від 23.07.1999 — 1999 р., № 29, стаття 238.

Закон України “Про прокуратуру”. Відомості Верховної Ради, 1991, № 53, ст. 793.

Закон України “Про Рахункову палату”. Газета “Голос України” вiд 29.10.1996 — № 204.

Закон України “Про Уповноваженного Верховної Ради з прав людини”. Газета “Голос України” від 20.01.1998.

Закон України “Про Центральну виборчу комісію”. Газета “Голос України” від 09.07.2004. № 125.

Законодательная база информационной системы Верховной Рады Украины (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi)

Конституція України. Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 — 1996 р., № 30, стаття 141.

«Корреспондент», журнал. 2 декабря. 2005 г. – <http://www.kor­respondent.net/ main/137992>

Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. Монографія. — Х.: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004.

Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства: Учебник для вузов. — М.: Издательство НОРМА, 2002.

Новий тлумачний словник української мови. У 4 т. 2 т. — К.: Аконіт, 1999.

Опенышев С.П., Жуков В.А. Доктрина государственного контроля. Бюллетень Счетной палаты Российской Федерации № 11, 1999 г. // Официальный сайт Счетной палаты РФ. – <http://www.ach.gov.ru/bulletins/1999-11.php>.

Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. — Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 2000.

Словарь русского языка. Под ред. Ожегова С.И. 4-е изд. — М.: Гос. изд-во иностранных и национальных словарей, 1960.

Советский энциклопедический словарь. Гл. ред. Прохоров А.М. . — М.: издательство «Советская энциклопедия», 1990.

Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). — Х.: НУВД, 2006.

1 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. — Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 2000. — С. 551.

2 Большая советская энциклопедия. В 30 т. Т. 7, 3-е издание. Гл. ред. Прохоров А.М. — М.: издательство «Советская энциклопедия», 1972. — С. 171.

3 Правозащитные организации призывают Карпачеву уйти в отставку. //Журнал «Корреспондент».– <http://www.korrespondent.net/main/137992> (6 дек. 2005 г.)

4 Словарь русского языка. Под ред. Ожегова С.И. 4-е изд. — М.: Гос. изд-во иностранных и национальных словарей, 1960. — С. 285.

5 Там же. — С. 365.

6 Новий тлумачний словник української мови. У 4 т. 2 т. — К.: Аконіт, 1999. — С. 318.

7 Там же. — С. 729.

8 Большая советская энциклопедия. В 30 т. Т. 7, 3-е издание. Гл. ред. Прохоров А.М. — М.: издательство «Советская энциклопедия», 1972. — С. 171.

9 Советский энциклопедический словарь. Гл. ред. Прохоров А.М. . — М.: издательство «Советская энциклопедия», 1990. — С. 332.

10 Там же. — С. 874.

11 Большой юридический словарь/[В.А.Белов, В.В.Бойцова, Л.В.Бойцова и др.]; Под ред.: А.Я.Сухарев, В.Е.Крутских . -2-е изд., перераб. и доп. — М. :ИНФРА-М, 2003.

12 Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). — Х.: НУВД, 2006. — с. 23.

13 Там же. — С. 28.

14 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. — Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 2000. — С. 551.

15 Опенышев С.П., Жуков В.А. Доктрина государственного контроля. Бюллетень Счетной палаты Российской Федерации № 11, 1999 г. // Официальный сайт Счетной палаты РФ. – <http://www.ach.gov.ru/bulletins/1999-11.php>.

16 Государственное управление: основы теории и организации. Учебник. В 2 т. Т.2/ Под ред. В.А. Козбаненко. Изд. 2-е, с изм. и доп. — М.: «Статут», 2002. — С. 33-34.

17 Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні: організаційно – правові засади. — К.: Наукова думка, 2004. — С. 91—92.

18 Конституція України. Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996 — 1996 р., № 30, стаття 141.

19 Законодательная база информационной системы Верховной Рады Украины (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi)

20 Законодательная база информационной системы Верховной Рады Украины (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi)

21 Закон України “Про державний контроль за використанням та охороною земель”. Відомості Верховної Ради, 2003, № 39, ст. 350.

22 Закон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”. Відомості Верховної Ради, 1994, № 52, ст. 455.

23 Декрет Кабінету Міністрів України “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення”. Відомості Верховної Ради, 1993, № 23, ст. 247.

24 Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). — Х.: НУВД, 2006. — с. 67.

25 Закон України “Про державну податкову службу в Україні”. Відомості Верховної Ради, 1991, № 6, ст. 37. (стаття 11 “Права органів державної податкової служби”).

26 Закон України “Про прокуратуру”. Відомості Верховної Ради, 1991, № 53, ст. 793. (стаття 20 “Полномочия прокурора”).

27 Газета «Вечерний Харьков». 31 мая 2006 г. №58. //<http://vecherniy.kharkov.ua/print.php?Division=authority&id=4299>

28 Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). — Х.: НУВД, 2006. — с. 67.

29 Шульга А.М. Теория государства и права. (Учебное пособие для подготовки к государственному экзамену). — Х.: НУВД, 2006. — с. 84.

30 Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства: Учебник для вузов. — М.: Издательство НОРМА, 2002. — с. 530.

31 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. — Харьков: Консум; Университет внутренних дел, 2000. — С. 551.

32 Закон України “Про Конституційний Суд України”. Газета “Голос України” від 22.10.1996.

33 Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. Монографія. — Х.: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. — С. 349.

34 Закон України “Про Уповноваженного Верховної Ради з прав людини”. Газета “Голос України” від 20.01.1998.

35 Закон України “Про Рахункову палату”. Газета “Голос України” вiд 29.10.1996 — № 204.

36 Закон України “Про Кабінет Міністрів України ”. Газета “Голос України” від 02.02.2007, № 19.

37 Закон України “Про державну податкову службу в Україні”. Відомості Верховної Ради, 1991, № 6, ст. 37.

38 Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”. Газета “Голос України” від 02.03.1993.

39 Закон України “Про Антимонопольний комітет України”. Газета “Голос України” від 21.12.1993.

40 Закон України “Про Національний банк України”. Відомості Верховної Ради України від 23.07.1999 — 1999 р., № 29, ст. 238.

41 Закон України “Про Центральну виборчу комісію”. Газета “Голос України” від 09.07.2004. № 125.

31

План:

Вступ.

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування.

Класифікація доказів та їх джерел

а) Показання свідків.

б) Показання підозрюваного та обвинуваченого.

в) Висновок експерта.

г) Речові докази.

д) Протокол.

Висновок.

Список використаної літератури.

Рецензія

Вступ

Як об’єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими орга­нами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування (нерідко його називають су­довим, але це, на наш погляд, неточно відображає суть цього поняття), під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й об­ґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нор­мативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є дока­зове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і прак­тичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.

За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесу­альне доказування являє собою різновид людського піз­нання дійсності Воно не є науковим у тому розумінні, що не ставить собі за мету пізнання закономірностей розвитку природи й суспільства, але в плані встановлення окремих фактів, явищ дійсності воно має багато спільного з науковим пізнанням, насамперед історичним. У кримінально-процесуальному доказуванні як пізнавальній ді­яльності застосовуються (звичайно, з урахуванням його специфіки) всі закони й категорії діалектичної і формаль­ної логіки. Ця специфіка зумовлена передусім об’єктом, завданням і засобами пізнання, колом його суб’єктів, процесуальними строками і процесуальною формою.

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального дока­зування, можна виокремити два його види, або аспекти: і доказування як дослідження фактичних обставин справи, що полягає в діяльності відповідних органів і осіб по збиранню, перевірці та оцінці доказів і доказування як логічне й процесуальне обгрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі. Це важливо, зокрема, для законодавчого регулювання й теоретичного дослідження питання про обов’язок доказування. Доказування являє собою сплав практичних дій і мис­лення, фізичної і розумової діяльності суб’єктів кримі­нального процесу. Його елементами є збирання (форму­вання), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На прак­тиці ці елементи злиті воєдино, тісно й нерозривно пере­плітаються один з одним. Виділяються ж вони з єдиного процесу доказування в наукових, навчальних, нормотворчих і практичних цілях.

Нерідко в юридичній літературі як самостійний еле­мент процесу доказування виділяють закріплення доказів. Гадаємо, що правильніше буде включати процесуальне закріплення доказів до їх збирання, бо готових доказів насправді немає, а є лише матеріальні або ідеальні сліди якоїсь події як можлива доказова інформація, і щоб вони стали доказами в справі, треба обов’язково не тільки вчинити передбачені законом процесуальні дії, а й закрі­пити, зафіксувати їх у відповідній процесуальній формі Саме через це збирання доказів як елемент кримінально-процесуального доказування було б, можливо, точніше називати формуванням доказів та їх процесуальних дже­рел, яке включає провадження й процесуальне оформ­лення слідчих (судових) та інших процесуальних дій слід­чих органів дізнання, прокурора й суду з виявлення, одержання й фіксації доказової інформації.

Висловлені також міркування, що побудова слідчих версій та обгрунтування висновків у справі є самостійними елементами процесу доказування. На наш погляд, побудову (висунення) слідчих (як і судових) версій не можна вважати елементом кримінально-процесуального доказування. Версія (в логіці вона називається гіпотезою) як форма мислення, розвитку людських знань не є про­цесуальною категорією і не регулюється нормами права. Тим часом кримінально-процесуальне доказування, — це діяльність правова, врегульована нормами КПК. Що ж стосується обгрунтування висновків у справі, то його більш правильно розглядати як складову частину оцінки ; доказів і одночасно — доказування як логічного обґрунтування певної тези.

1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування.

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав гро­мадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення криміналь­них справ у суді — це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування — це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуаль­них джерел, обгрунтування висновків з метою встанов­лення об’єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

У кримінально-процесуальній науці немає однознач­ного визначення поняття предмета доказування. Наприк­лад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє вик ладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здо­бути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказу­вання має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяль­ності — криміналістичною і процесуальною; сутність кри­міналістичної діяльності становить пізнання, а криміналь­но-процесуальної — доказування1. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування пого­дитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому кримі­налістична діяльність, що неврегульована нормами пра­ва, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуаль­ного доказування ширше, виділяючи два його види: до­казування як дослідження фактичних обставин і доказу­вання як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі. При цьому, за­значає В. М. Савицький, доказування тези завжди звер­нено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком вірною, однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у моно­графічній, так і в навчальній літературі.

Кримінально-процесуальне доказування як досліджен­ня — це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов’язані, тісно та нерозрив­но переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та прак­тичних цілях.

Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування мож­на вважати отриманим лище після фіксації здобутої інфор­мації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі.

Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій. На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія — це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права. С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова і діяльність — це самостійна процесуальна категорія, Що ‘ перебуває за межами понять судового доказування і не є і його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі зби­рання та закріплення доказів4. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.

Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід роз­глядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел.

Щодо другого виду доказування в кримінальному про­цесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.

Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних фор­мах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом. Розглянемо докладніше елементи доказування.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а та­кож у поданні доказів учасниками процесу, підприємства­ми, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка прова­дить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводить­ся лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержан­ня норм, встановлених КПК, забезпечують як зберіган­ня доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об’єктивно пе­ревірити особа, яка провадить дізнання — слідчий, проку­рор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а та­кож шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з’ясу­вання питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних фор­мах зі встановлення достовірності чи недостовірності до­казів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка про­вадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукуп­ності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недо­стовірний висновок — це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино мож­ливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирі­шення, тобто відповідає об’єктивній істині.

Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим мо­ментом доказування у кожній окремій справі. Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дос­лідженню і встановленню в кримінальній справі для її пра­вильного вирішення, називають предметом доказування.

При провадженні дізнання, досудового слідства і роз­гляді справи в суді доказуванню підлягають:- подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);- винність обвинуваченого у вчиненні злочину і моти­ви злочину;- обставини, що впливають на ступінь тяжкості зло­чину, а також обставини, що характеризують особу обви­нуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання;- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Щодо поняття предмета доказування існують різні по­гляди. Наприклад, Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування — це сис­тема обставин, які виражають якості і зв’язки досліджува­ного об’єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства». А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, — це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення. В. О. Бакін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування — це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників проце­су з виявлення і встановлення у злочинних подіях обста­вин, потрібних для вирішення завдань кримінального су­дочинства» Останнє визначення є складним і, так би мо­вити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дос­лідження в кримінальному процесі.

З предметом доказування тісно пов’язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібра­них по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повин­но бути з’ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину досліджен­ня всіх істотних обставин справи. Правильне встановлен­ня меж доказування передбачає:

а) забезпечення з необхідною повнотою з’ясування об­ставин, що складають предмет доказування;

б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначи­ти, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує: «Межі доказування — це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі». Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юри­дичній літературі та було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування — поняття хоч і взає­мозв’язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визна­чити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в ціло­му правильна), що предмет і межі доказування співвідно­сяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його зву­ження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказо­вому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встанов­леними в результаті недостатньої глибини їх досліджен­ня, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактич­них даних, що не стосуються справи.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про все­бічне, повне й об’єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через по­шуковий, дослідницький характер процесуальної діяль­ності на цих стадіях, а також невірне або неточне визна­чення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.

2. Класифікація доказів та їх джерел

Кримінально-процесуальні докази — це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають зна­чення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, вис­новок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судо­вих дій, протоколи з відповідними додатками, складени­ми уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обґрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.

В юридичній літературі вживають поняття доказуван­ня, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у по­няття доказування.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізня­ється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь суджен­ня за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суд­жень». Доказ складається з трьох елементів:

тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

— демонстрації (це логічний зв’язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в логічному розумінні теж ши­роко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, ух­вал, вироків).

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які йдеться в законі, не знайшло одностай­ного розв’язання в юридичній літературі. Одні вчені вва­жають, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це й те, й інше. Розуміння «фактичних да­них» як відомостей про факти, обставини справи, що одернуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесу­альних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слуш­ним. Факти — це події, явища дійсності, які не можна приєднати до справи». Через те при доказуванні в кри­мінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відо­мостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джере­лах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході проваджен­ня слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесу­альними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом поряд­ку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, таким, що по­вністю відповідає закону і потребам практики. Наприк­лад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувально­го висновку слідчий зобов’язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки зло­чину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред’явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом’якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає
доказуванню:

а) прямі;

б) непрямі.

2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом’якшу­ють відповідальність:

а) обвинувальні;

б) виправдувальні.

3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класи­фікуються як докази, так і їх джерела):

а) первинні;

б) похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив ме­талевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шап­ку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непря­мими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пре­д’явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій до­вести, що вони мають відношення до події злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе зна­чення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов’язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обста­вин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події зло­чину не було, або що дана особа до неї не причетна. На­приклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першо­джерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, ори­гінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інпіих осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело по­відомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутка­ми тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосуєть­ся і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичай­но, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засо­бами процесуального пізнання, зокрема при перевірці по­вноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу доку­мента).

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і їх процесуальних джерел. На дум­ку В. Д. Арсеньєва, який обстоює двояке розуміння кримі­нально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, докумен­ти, місце знаходження та вилучення речових доказів2. Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій зако­ном формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.

В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підоз­рюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду пред­мета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М. К. Треушніков також зазначає: «джерелами доказів є об’єкти матеріально­го світу, які зберігають інформацію про факти. Ними мо­жуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі».

Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допо­могою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуаль­ного доказування. Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуаль­ним джерелом доказів.

Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що кла­сифікація доказів та їх джерел у працях вчених і прак­тичних працівників розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуального законо­давства джерелами доказів є:

показання свідків, потерпілого, підозрюваного, об­винуваченого;

висновок експерта, речові докази;

протоколи слідчих та судових дій;

протоколи відповідних додатків, що складені упов­новаженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

інші документи.

Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним. Щоб ширше розкрити це питання, дамо коротку характе­ристику джерел доказів, оскільки докладніше розгляда­тимемо їх у темі «Провадження слідчих дій».

Показання свідків.

Показання свідків — це найбільш поширений вид дже­рел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підляга­ють встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).

Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім’ї, близьких родичів, усиновителів підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім’ї, зобо­в’язані роз’яснити їм право відмовитись давати показан­ня, про що зазначається в протоколі допиту чи в прото­колі судового засідання.

Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат скла­дає адвокатську присягу і згідно з нею йому заборо­няється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв’язку з виконанням ним обов’язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивіль­ного відповідача.

У деяких випадках як свідок може бути допитана осо­ба, яка раніше займала інше процесуальне становище по даній справі.

За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим. Наприк­лад, у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.

Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судово­го розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.

Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприяз­них стосунках, родичі потерпілого тощо. Всі ці обстави­ни, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись при кінцевій оцінці показань зазначених свідків.

Показання потерпілого

Про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьо­му особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя вино­сять постанову, а суд — ухвалу. Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша шко­да: моральна, фізична або майнова.

Давати показання — право, а не обов’язок потерпілого, проте якщо він погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих по­казань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.

Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним.

Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потер­пілий, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.

Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з усіма Обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може бути обґрунтовано супе­речливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обстави­нами справи могли бути наслідком помилкового сприй­няття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він пере­бував у стані сп’яніння, за підозрою потерпілого, що ви­никли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим. Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний допит, не може бути визнано доказом у справі.

Показання підозрюваного та обвинуваченого.

Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчиненні злочину, а також особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).

Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів» що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвину­вачений має право давати показання по пред’явленому йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є в справі.

Давати показання і відповідати на запитання — це пра­во, а не обов’язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх пока­зань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова — це показання підозрюваного або обвину­ваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчи­нений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи пере­більшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим* якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об’єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на дея­кий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних зло­чинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслі­дування, юридична необізнаність, бажання «прогуляти­ся» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в ко­лонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвину­ваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого зло­чину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідаль­ності або применшити свою вину, помста, бажання сприя­ти розкриттю злочину, заслужити прихильність праців­ників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.

Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваче­ного про те, що він не міг бути виконавцем інкримінова­ного злочину, бо в момент його вчинення перебував у іншому місці. Обов’язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не зобов’язані, наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спро­стовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.

При оцінці показань обвинувачуваного слід враховува­ти, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтвер­джені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показан­ня обвинуваченого, який викриває іншу особу, підляга­ють ретельній і критичній перевірці. Слід особливо кри­тично ставитись до показань одного обвинуваченого про­ти іншого, що спрямовані на усунення чи пом’якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатись доведе­ним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого об­винуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений — активні учасники кримінального процесу. їхні показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інте­ресів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань свідка дуже істотно відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Все це також слід враховувати при оцінці показань зазначених осіб.

Висновок експерта.

Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановле­них у результаті досліджень матеріальних об’єктів, про­ведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесу­ального порядку. Дослідження виконується за спеціаль­ним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).

Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він:

а) є результатом дослідження;

б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження;

в) складається з додержанням встановленого процесуаль­ного порядку;

г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок лише за умови безпосередньо­го дослідження матеріальних об’єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на основі матері­алів справи. Правдивість висновків експерта, який вико­ристовував відомості з протоколів допитів, інших письмо­вих матеріалів, певна річ, залежить від достовірності ос­танніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкла­дає не тільки результати дослідження ним відповідного об’єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства…». З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об’єктом експертизи є факт, який не можна безпосеред­ньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), ек­сперт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, доку­ментах тощо.

Експертне дослідження виконується в процесі доказу­вання та є його складовою частиною й підпорядковане тим

самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнан­ня, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують його впродовж уеього процесу доказування.

У ході експертизи, на відміну від інших процесуаль­них дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, про­курора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити» чому законодавець встановив систему спеціальних проце­суальних гарантій, додержання яких має сприяти вірогі­дному, повному та об’єктивному встановленню фактів ек­спертом і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Су­купність цих гарантій утворює процесуальну форму, особ­ливості якої відрізняють експертизу від інших способів доказування.

Норми процесуального права, що регламентують про­ведення експертизи» визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов’язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв’язку з прове­денням ним досліджень.

Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій окремий висновок.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов’язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КІШ).

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про су­дову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. № 8 наголосив, що при дослідженні вис­новку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надавати. перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної ус­танови або тим, який має більший досвід експертної робо­ти тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови)1.

Речові докази.

Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті зло­чинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути за­собами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відпові­дальності обвинуваченого (ст. 78 КІТО), Серед цих пред­метів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).

Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транс­портних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються зна­ряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, неза­конне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов’язано з вчи­ненням дій, що входять до об’єктивної сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного ек­спертного дослідження, бо вони пов’язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допо­міжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, вияв­ляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та про­вадженні деяких інших слідчих дій» їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрю­ваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники про­цесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уваж­но оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і доку­ментів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це немож­ливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнан­ня, слідства і суду або передаються для зберігання відпо­відному підприємству, організації чи установі. При пере­дачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення спра­ви в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком закон­ної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові до­кази повинні зберігатися весь чає при справі, а заінтере­сованим особам, підприємствам, установам чи організаці­ям за їх клопотанням видаються копії цих документів (ча­стини 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі виникнення спору про право власності на пред­мети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80 КПК).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ух­валою чи постановою суду або постановою органу дізнан­ня, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним ус­тановам або знищуються;

речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм;

гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шля­хом, передаються в дохід держави;

гроші, цінності та інші речі, що були об’єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено — переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають повернен­ню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформ­лені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесу­альні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджу­ються обставини і факти, що мають значення для вирі­шення справи (ст. 82 КПК).

Протокол.

Протокол — це документ про проведення слідчих і су­дових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).

У протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що прово­дять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз’яснення їх прав і обо­в’язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закі­нчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення да­них про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 523 КПК.

Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз’яснюється їх пра­во робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайоми­тися з протоколом особисто.

Вставки і поправки повинні бути застережені в прото­колі перед підписами.

Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих осіб через1 фізичні вади або з інших причин не може особисто підпи­сати протокол, то для підписання протоколу запрошуєть­ся стороння особа. До протоколу можуть бути додані фо­тознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що поясню­ють його зміст.

Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в про­токолі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.

Протокол судового засідання в суді першої та апеляцій­ної інстанцій веде секретар судового засідання. У прото­колі зазначаються:

місце та час початку і закінчення судового засі­дання;

назва і склад суду;

справа, яка розглядалась;

секретар;

сторони;

особи, які не з’явились в судове засідання, та причи­ни їх неявки;

дані про особу підсудного;

дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;

дані про роз’яснення підсудному та іншим учасни­кам процесу їх прав та обов’язків;

ухвали та постанови суду, прийняті без видалення
до нарадчої кімнати;

всі розпорядження головуючого і дії суду, в тому
порядку, в якому вони відбувались;

всі клопотання і заяви учасників процесу;

докладний зміст записаних у першій особі показань
підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання;

послідовність і короткий зміст судових дебатів;

короткий зміст останнього слова підсудного;

проголошення вироку та роз’яснення порядку і строку
його оскарження.

Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання, він повинен бути виготовле­ний не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгляду справи, про що повідомляються учасники судового роз­гляду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК).

Протоколи відповідних додатків, складені уповноваженими органами за результатом оперативно-розшукових заходів. Верховна Рада України у червні—липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.

Згідно із Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2535-ІП ч. 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-роз­шукових заходів визнаються доказами, якщо вони, безпе­речно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.

Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи, додатки до них, в законі не вказа­но. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто орга­ни, перелічені в ст. 101 КПК.

Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні оперативно-розшукових заходів, а також виконанні дору­чень слідчого, прокурора, судді (суду) по кримінальній справі складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і при цьому вилучає різні речі (наприклад, порошок, схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки до них після правильного процесуального оформ­лення можуть стати джерелами доказів.

Документи

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій, наприклад, зна­ряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення саме його зміст, а не якісь інші його якості.

Формулювання «інші документи», що використовуєть­ся для визначення одного із видів джерел доказів у кри­мінальному судочинстві, на наш погляд, є вдалим. Законодавець, вказуючи у ст. 65 КПК на інші, документи, підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами доказів також є інші документи. У ст. 83 КПК відсутнє слово «інші», а сама стаття називається «Доку­менти».

Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при ви­значенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.

Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті дже­рела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець, акцен­тувавши увагу на понятті документа, не згадав про його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, пере­творення і передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в кримінально-процесуальній літе­ратурі.

Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як мате­ріальний об’єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови.

Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової інформації — формулювати як матері­альний носій, який містить відомості, що мають значення для справи, через те, що таке розуміння документа зазда­легідь надає йому статус речового доказу.

У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД, прийнятому в 2000 р. на сьомо­му пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї дер­жав—учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст. 157 розділу IV було дано поняття документа як дже­рела доказів у кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для збереження, перетворення, передачі, засвідчення відомостей, що можуть мати значення для справи. На наш погляд, таке поняття документа як джерела доказів більш повно охоплює його значення для кримінального судочин­ства, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його до­цільно застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень нового КПК.

Визначати документ як будь-який запис на паперово­му, електронному або іншому носії уявляється дещо не­правильним. Акцентувати увагу на тому, що документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним смисловим елементом структури поняття доку­мента як джерела доказів є його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об’єктом пізнання та оцінки в кримінальній справі у ході її розслідування.

Документ як джерело доказів у кримінально-процесу­альному розумінні — це матеріальний об’єкт, що у зафік­сованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, уста­новою, організацією, одержаний у встановленому поряд­ку органами розслідування або судом і доданий до мате­ріалів кримінальної справи.

Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру кри­мінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:

документ завжди є матеріальним об’єктом;

документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та фак­ти, що мають значення для правильного вирішення кримі­нальної справи;

зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальні» й «опи­сові» досить умовний, оскільки документ, що засвідчує факти, обов’язково їх описує (точніше викладає відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути використаний для їх засвідчення. Йдеться про відмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;

відомості, що містяться в документі, фіксуються будь яким способом, що дозволяє людині однозначно їх відтво­рювати, передавати і тлумачити за допомогою технічних засобів або усної мови;

відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадо­вої компетенції або, якщо документ виходить від грома­дянина, в межах повноважень і фактичної поінформо­ваності;

— документ має бути одержаний в установленому кри­мінально-процесуальному порядку органами розслідуван­ня або судом і доданий до матеріалів справи.

Таке розуміння сутності документа як джерела доказо­вої інформації, на нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу.

Висновок

Отже, підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, ‘що елементами процесу доказування як дослідження є збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. Найважливішими елементами другого виду, або аспекту доказування в кримінальному процесі є письмове або усне формулювання певної тези (наприклад, обвину­вальної чи виправдувальної) і наведення аргументів для її обгрунтування. Цей вид доказування близький до того, що існує у формальній логіці.

Загальне поняття доказування в кримінальному про­цесі можна визначити таким чином: це — діяльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню (форму­ванню), перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обгрунтування.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються дока­зовим правом. До системи норм доказового права входять:

а) насамперед норми глави 5 КПК «Докази», які регулю­ють, зокрема, предмет доказування в4 кримінальній спра­ві, поняття та оцінку доказів і їх процесуальні джерела;

б) норми-принципи кримінального процесу;

в) норми, які передбачають права й обов’язки суб’єктів криміналь­ного процесу; г) норми, що регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів;

д) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обгрунтування процесуальних рішень.

Доказове право вивчається теорією доказів (вона ще називається вченням про докази) як складовою частиною науки кримінального процесу, причому не тільки в його

Список використаної літератури

Конституція України 28.06.1996

Кримінально – процесуальний кодекс України від 28.12. 1960 в редакції від 03.04.2003

Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України К., «АСК» 1999

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу К., 2003

Закон України «Про судоустрій України» 07.02.2002

Закон України «Про статус суддів» 15.12.1992

Закон України «Про прокуратуру» 05.11.1991

Закон України «Про органи суддівського самоврядування» 02.02.1994

Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально – процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002.

Жеребкін В.С. Логіка: Підручник. Київ – Харків. – 1993.

Рецензія: