Автор: admin

Реферат: Численные методы

Posted on by admin

МЕТОДИ РОЗВ’ЯЗАННЯ СИСТЕМ ЛІНІЙНИХ АЛГЕБРАЇЧНИХ РІВНЯНЬ.

Розглянемо чисельні методи розв’язання систем лінійних алгебраїчних рівнянь

Ax=f T

(1) де A — матриця m*m, x = ( x1, x2 , … ,xm ) — шуканий вектор,

Т f =(f1, f2, … , fm) -заданий вектор.

Припускаємо, що [pic]та визначник матриці А відмінний від нуля, так що існує єдиний розв’язок х. З курсу алгебри відомо, що систему (1) можна розв’язати за формулами Крамера*. Для великих m цей спосіб практично нереалізований тому, що потребує порядку m! aрифметичних дій. Тому широко використовуються інші методи розв’язання, наприклад, метод Гаусса**, який потребує [pic] дій.

Методи чисельного розв’язання системи (1) поділяються на дві групи:

-прямі методи;

-ітераційні методи.

У прямих (або точних) методах розв’язок x системи (1) відшукується за скінченну кількість арифметичних дій. Внаслідок похибок заокруглення прямі методи насправді не приводять до точного розв’язку системи (1) і назвати їх точними можливо лише залишаючи осторонь похибки заокруглення.

Ітераційні методи (їх також називають методами послідовних наближень) полягають у тому, що розв’язок x системи (1) відшукується як границя при
[pic] послідовних наближень [pic]де n- номер ітерації. Як правило, за скінченну кількість ітерацій ця границя не досягається.

______________________

* Крамер Габрієль (1704-1752)- швейцарський математик.

** Гаус Карл Фридрих (1777-1855)- німецький математик, астроном, фізик, геодезист, професор Гетінгенського університету.

МЕТОД ГАУССА .

Запишемо систему (1) у розгорнутому вигляді: а11×1+a12x2+…+a1mxm=f1 ,

a21x1+a22x2+…+a2mxm =f2 ,

(2)

……………………………….. am1x1+am2x2+…+ammxm =fm .

Метод Гаусса розв’язання системи (2) полягає у послідовному вилученні невідомих x1, x2, …, xm-1 з цієї системи.

Припустимо, що a11[pic]0 . Поділив перше рівняння на a11, одержимо x1+c12x2 +…+c1m xm =y1 ,

(3)

де : c1j=a1j /a11 ; j=2,m ; y1=f1/a11 .

Розглянемо тепер рівняння системи (2), що залишилися

ai1x1+ai2x2+…+aimxm=fi ; i= 2,m .
(4)

Помножимо (3) на ai1 та віднімемо одержане рівняння з і-го рівняння системи (4), i=2,m.

У результаті одержимо наступну систему рівнянь:

x1+c12x2+…+c1jxj+…+c1mxm =y1 ,

(1) (1) (1)

(1) a22x2+… +a2jxj+…+a2mxm=f2 ,

……………………………………..

(5)

(1) (1) (1)

(1) am2x2+…+amjxj+…+ammxm=fm .

Tут позначено:

(1) (1) aij=aij-c1jai1; fi=fi -y1ai1; i,j=2,m .
(6)

Матриця системи (5) має вигляд:

[pic].
Матриці такої стуктури заведено позначати так:

[pic]

де хрестиками позначені ненульові елементи.

У системі (5) невідоме х міститься тільки в першому рівнянні, тому у подальшому достатньо мати справу із скороченою системою рівнянь:

(1)
(1) (1) (1) a22x2 +…+a2jxj +…+a2mxm =f2 ,

………………………………………. (7)

(1) (1)
(1) (1) am2x2 +…+amjxj +…+ammxm =fm .

Тим самим ми здійснили перший крок методу Гаусса . Коли [pic], то з системи
(7) зовсім аналогічно можна вилучити невідоме x2 і прийти до системи, еквівалентній (2),що має матрицю такої структури:

[pic]
При цьому перше рівняння системи (5) залишається без зміни.
Вилучая таким же чином невідомі х 3, х4 ,… ,x m-1 , приходимо остаточно до системи рівнянь виду: x1 +c12x2 +…+c1,m-1xm-1+c1mxm =y1, x2 +…+c2,m-1xm-1+c2mxm =y2 ,

………………………….. xm-1+cm-1,mxm=ym-1, xm=ym
,

що еквівалентна початковій системі (2) .

Матриця цієї системи

[pic] містить нулі усюди нижче головної діагоналі. Матриці такого виду називаються верхніми трикутними матрицями. Нижньою трикутною матрицею називається така матриця, у якої дорівнюють нулю усі елементи, що містяться вище головної діагоналі.

Побудова системи (8) складає прямий хід методу Гаусса. Зворотнiй хід полягає у відшуканні невідомих х1, … ,хm з системи (8). Тому що матриця системи має трикутний вигляд, можна послідовно, починаючи з хm, відшукати всі невідомі. Дійсно, xm=ym, x m-1 =ym-1 -cm-1,m x m i т. д.
Загальні форми зворотнього ходу мають вигляд: m

xi =yi — ( cijxj ; i=m-1,1; xm =ym .

(10)

j=i+1

При реалізації на ЕОМ прямого ходу методу Гаусса немає необхідності діяти із змінними x1 ,x2 ,… ,xm. Досить вказати алгоритм,за яким початкова матриця А перетворюється до трикутного вигляду (9), та вказати відповідне перетворення правих частин системи.

Одержимо ці загальні формули.

Нехай вже здійснені перші к-1 кроків, тобто вже вилучені змінні x1 , x2,…, xk-1 .

Тоді маємо систему: x1+c12 x2 +…+c1,k-1xk-1+ c1kxk+….+c1mxm =y1 , x2 +…+c2,k-1xk-1+ c2kxk+….+c2mxm =y2 ,

………………………………………. xk-1+ck-1,kxk+…+ck-1,mxm=yk-1

, (11)

(k-1) (k-1) (k-1) akkxk+…+akmxm =fk ,

……………………….

(k-1) (k-1) (k-1) amkxk+…+ammxm =fm .

Розглянемо К-те рівняння цієї системи:

(k-1) (k-1) (k-1)

akkxk+…+akmxm=fk ,

та припустимо, що [pic] . Поділивши обидві частини цього рівняння на
[pic] , одержимо

xk+ck,k+1xk+1+…+ckmxm=yk ,

(12)

(k-1) (k-1)
(k-1) (k-1) де ckj=akj / akk ; j=k+1,m ; yk=fk / akk .

Далі помножимо рівняння (12) на [pic] та віднімемо одержане співвідношення з i-го рівняння системи (11). У результаті остання група рівнянь системи (11) набуває наступного вигляду:

x k+ck,k+1xk+1 +…+ ckmxm=yk,

(k) (k)

(k) ak+1,k+1xk+1+…+ ak+1,mxm=fk+1,

…………………………………

(k)
(k) (k) am,k+1xk+1+… + ammxm=fm ,

(k) (k-1) (k-1) (k)
(k-1) (k-1) де: aij =aij — aikckj ; i,j=k+1,m ; fi= fi — aikyk ; i=k+1,m
.

Таким чином, у прямому ході методу Гаусса коефіцієнти рівнянь перетворюються за наступним правилом

(0) akj =akj ; k,j=1,m ;

(k-1) (k-1) ckj=akj /akk ; j=k+1,m ; k=1,m ;
(13)

(k) (k-1) (k-1) aij =aij — aikckj ; i,j=k+1,m ; k=1,m .

(14)

Обчислення правих частин системи (8) здійснюється за формулами:

(0) (k-1) (k-1) fk=fk ; yk = fk / akk ; k=1,m ;

(15)

(k) (k-1) (k-1)

fi = fi — aikyk ; k=1,m .

(16)

Коефіціенти cij і праві частини yi ; i=1,m ; j=i+1,m зберігаються у пам’яті ЕОМ і використовуються при здійсненні зворотнього ходу за формулами (10).

Основним обмеженням методу є припущення, що усі елементи [pic] , на які здійснюється ділення, відрізняються від нуля. Число [pic]називається провідним елементом на К-му кроці вилучення. Навіть, якщо деякий провідний елемент не дорівнює нулеві, а просто є близьким до нуля, в процесі обчислень може мати місце нагромадження похибок. Вихід з цієї ситуації полягає в тому, шо як провідний елемент вибирається не [pic] , а інше число ( тобто на К-му кроці вилучається не xk, а інша змінна xj , [pic])
. Така стратегія вибору провідних елементів здійснюється в методі Гаусса з вибором головного елементу, який буде розглянуто пізніш.

А тепер підрахуємо число арифметичних дій, що необхідні для розв’язання системи за допомогою методу Гаусса. Оскільки виконання операцій множення і ділення на ЕОМ потребує набагато більше часу, ніж виконання додавання і віднімання, обмежимось підрахуванням числа множень і ділень.

1.Обчислення коефіцієнтів [pic] за формулами (13) потребує:

[pic](m-k)=1+2+…+(m-1)= [pic] ділень .

2.Обчислення усіх коефіцієнтів [pic] за формулами (14) потребує

[pic] множень (тут ми використовуємо легко перевіряєму за індукцією рівність
[pic] ).

Таким чином, обчислення ненульових елементів [pic] трикутної матриці С потребує

[pic] операцій множення і ділення.

3.Обчислення правих частин yk за формулами (15) потребує m ділень, а відшукання [pic] за формулами (16)

[pic] множень. Разом, обчислення правих частин перетвореної системи (8) потребує

[pic] дій множення і ділення.

Усього для реалізації прямого ходу методу Гаусса необхідно виконати

[pic] дій.

4.Для реалізації зворотнього ходу методу Гаусса за формулами (10) необхідно

[pic] множень.

Всього, для реалізації методу Гаусса необхідно виконати

[pic] дій множення і ділення, причому основний час витрачається на прямий хід.
Для великих m число дій множення і ділення у методі Гаусса близьке до
[pic] За витратами часу та необхідній машинній пам’яті метод Гаусса придатний для розв’язання систем рівнянь (2) загального вигляду з кількістю змінних m порядку 100.

Курсовая работа: Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя

Posted on by admin

Профессиональная деятельность учителя включает следующие компоненты, которые им реализуются в разной степени, что и определяет уровень и качество его работы:

1) исследовательский (умение находить, ставить и разрешать проблемные ситуации, формулировать цели и задачи, определять предмет и объект исследования, выбор методов исследования, их использования, делать выводы из результатов исследования);

2) информационный (умение воспринимать информацию, собирать и анализировать ее, систематизировать, конструировать, обобщать, визуализировать, вербализировать, трансформировать и транслировать информацию);

3) интеллектуальный (умение систематизировать, анализировать и обобщать учебный материал и результаты учебной деятельности, синтезировать, сравнивать, выделять главное и определяющее в учебном процессе);

4) прогностический (умение прогнозировать ход учебного процесса и его результат, осуществлять целеполагание с формулировкой целей, задач. гипотезы, умение выяснять условие реализации прогноза, осуществлять поиск резервов с учетом аудитории, закономерностей, проводить верификацию прогноза с учетом результатов практики и обратной связи);

5) креативный (умение осуществлять типизацию, включать воображение, умение ставить акценты и осуществлять модернизацию элементов учебного процесса);

6) аксиологический (умение выбирать объекты, формы и методы контроля, отбор значимых параметров учебного процесса, обладание способностью к самоорганизации);

7) диагностический (умение проводить диагностирование, выбирать оптимальные методы диагностирования, обрабатывать на основе современных математических методов результаты учебной деятельности);

8) коммуникативный (умение устанавливать контакты с аудиторией и коллективом, строить и реализовывать стратегию взаимодействия с обменом информацией);

9) проектировочный (умение осуществлять процедуру целеполагания, планировать и конструировать учебный процесс на основе его математического моделирования с учетом реальных условий его реализации);

10) управленческий (учение организовывать коллектив учащихся на выполнение поставленных целей, умение прогнозировать, проектировать, информировать, контролировать, отслеживать результаты деятельности и своевременно их корректировать, умение реализовывать мотивации).

Представлялось небезынтересным выявить наиболее важные с точки зрения ряда учителей (экспертов) компоненты их профессиональной деятельности, оценить степень согласованности их мнений (степень конкордации мнений).

Для этого была составлена матрица рангов для оценки значимости каждого из десяти указанных выше компонент профессиональной деятельности учителя и проведены необходимые математические операции с экспертными оценками значимости каждой из компонент.

Их результаты сведены в таблицу:

Факторы

X1

X2

X3

X4

X5

X6

X7

X8

X9

X10

Сумма

рангов

 7

8

20

48

35

25

16

32

47

37
Квадраты отклонений

110,25

420,25

56,25

420,25

56,25

6,25

132,25

20,25

380,25

90,25

Место

факторов

 1

2

4

10

7

5

3

6

9

8

Итак, по значимости учителя-эксперты расположили факторы-компоненты учебной деятельности в следующем порядке: исследовательский, информационный, диагностический, прогностический, аксиологический, коммуникативный, креативный, управленческий, проектировочный, прогностический. Естественно, другие эксперты могут дать другое место факторам, однако исследования предполагают демонстрацию общих методов проведения статистических оценок педагогической деятельности учителей.

Обращает на себя внимание тот факт, что сумма рангов у четвертого компонента (прогностический элемент) существенно выше, чем у остальных (исключение составляет лишь проектировочный элемент). Может показаться, что этот результат сомнителен, хотя его можно объяснить недостаточной подготовленностью учителей к решению соответствующих проблем. Для проверки «сомнительности», то есть в известном смысле аномальности, используем критерий получения аномальных результатов по результатам исследований. Согласно соответствующей процедуре упорядочим ряд из оценок суммы рангов в порядке возрастания результатов этих экспертных оценок:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя,

то есть получим следующий ряд: 7 8 16 20 25 32 35 37 47 48.

Проверим нулевую гипотезу Н0, альтернативную Н1, для случая х10, считая его максимально аномальным. Тогда критериальная статистика вычисляется по формуле:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, где Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя.

Распределение и процентные точки получены К. Пирсоном и Н.В. Смирновым.

Для нашего случая Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, S = 13,01, D10 = 1,576.

По заданному уровню значимости (Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя) по таблице критических значений статистики Dn находим критическое значение Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя: оно для Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя=0,05 и объема выборки n = 10 равно 2,294.

Так как Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, то гипотеза H0 об аномальности оценки x10 не подтверждается, т.е. x10 уклоняется от среднего значения незначительно.

Исследуем согласованность мнений экспертов. С этой целью воспользуемся методами математической статистики и определим коэффициент конкордации, позволяющий выявить, хорошо ли согласуются ранжировки друг с другом. В рассматриваемом случае эксперты приписывают факторам разные номера, и совпадающих номеров нет. Тогда ранги равны приписываемым номерам и являются целыми числами. Коэффициент конкордации вычисляется по формуле:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя,

где S – наблюдаемая сумма квадратов отклонений, k – количество экспертов, n – число членов выборки (факторов), тогда W = 0,821.

Проверим значимость W. Если ранжировки независимы, то величина Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя имеет примерно F-распределение с числом степеней свободы Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя (v1 = 9), Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, v2 = 34. Находим, что величина Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя значима для уровня Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя. Следовательно, можно утверждать, что существует неслучайная согласованность мнений экспертов: их мнения согласуются.

Представляет определенный интерес проанализировать согласованность и взаимную корреляцию оценок отдельных пар экспертов. Для этого вычислим коэффициенты ранговой корреляции Спирмена, определяемые следующим образом:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя,

отсюда

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя

Проанализируем Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя для первых двух мнений экспертов. Первый эксперт проанализировал компоненты учебной деятельности в порядке возрастания их значимости следующим образом:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя

Соответственно, в порядке возрастания рангов можно записать:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Этим рангам соответствуют ранги 2-го эксперта:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя 1 2 3 4 5 8 6 7 9 10

Тогда для пары первый-второй эксперт Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя.

По таблицам распределения Стьюдента для n = 10. и Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя верхнее критическое значение коэффициента Спирмена, равное 0,745. Так как найденное значение Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя меньше критического, то «нуль-гипотеза» (Н0) отклоняется, и значит мнения первого и второго экспертов коррелированны.

Вообще говоря, можно было бы сделать вывод о корреляции мнений и по другому методу.

Дело в том, что если Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя больше нуля, то корреляция положительная, а если Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя меньше нуля – она отрицательная.

Для корреляции мнений 1-го и 3-го экспертов Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, то есть мнения 1-го и 3-го экспертов коррелированны.

Для 1-го и 4-го экспертов Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, то есть мнения 1-го и 4-го экспертов коррелированны.

Для 1-го и 5-го экспертов Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, то есть мнения 1-го и 5-го экспертов коррелированны.

Помимо коэффициента ранговой корреляции Спирмена при статистической обработке результатов исследований пользуются коэффициентом ранговой корреляции Кендалла.

В соответствии с этим методом определения корреляции рассмотрим упорядоченные по Y ранги: 1, 2, 3, …, n и соответствующие им ранги X: q1, q2, q3, …, qn.

Коэффициент ранговой корреляции Кендалла вычисляется по формуле:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя

или по эквивалентной формуле:

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя,

где Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя называется статистикой Кендалла, Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя — сумма инверсий для рангов X.

Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя.

Если Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя, то корреляция положительная, а если Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя — отрицательная.

Анализ корреляции мнений экспертов позволяет получить:

1-й — 2-й эксперты: Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя – корреляция положительная.

1-й — 3-й эксперты: Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя – корреляция положительная.

1-й — 4-й эксперты: Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя – корреляция положительная.

1-й — 5-й эксперты: Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя; Статистические методы оценки значимости компонент педагогической системы учителя – корреляция положительная.

Таким образом, в результате использования статистических методов выявления значимости компонент учебного процесса, степени согласованности мнений экспертов и выявления корреляции между мнением 1-го эксперта и каждого последующего (по Спирмену и Кендаллу) получено согласованное заключение экспертов о том, что наиболее значимыми для успешного проведения учебного процесса являются умение учителя организовывать урок таким образом, чтобы он представлял собой для ученика цепь проблемных ситуаций с четко поставленными целями и задачами урока.

Урок должен быть логически завершенным с четкими выводами по результатам исследования того или иного физического явления. В этом отношении просматриваются особая роль физического эксперимента и компьютерных дидактических материалов.

Важным компонентом урока должна быть его информативность, опирающаяся на умение учителя собирать, анализировать, систематизировать, визуализировать и вербализировать учебную информацию. В этой работе нельзя переоценить значимость компьютерно-ориентированных технологий, тем более, что их роль в проведении диагностических операций и обработке результатов с использованием современных математических методов очень высока.

Нельзя не отметить, что экспертные оценки могут быть и иными, что вполне возможно и зависит от многих причин и условий проведения педагогического эксперимента, и, в первую очередь, от выбранной для обучения педагогической системы, ее системообразующего фактора и реализующей ее идеи педагогической технологии, традиций, целевой направленности и т.д.

Однако выявление уровня значимости набора компонент учебного процесса может быть в каждом конкретном случае проведено на основе строгих математических (в данном случае – статистических) методов, значимость которых велика как в естественнонаучных исследованиях, так и в педагогических.

Дипломная работа: Вибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводів

Posted on by admin

Вуглезавантажувальні вагони

різні вуглезавантажувальні конструкцій вагонів

Вуглезавантажувальні вагони є основними машинами для обслуговування коксових печей.

Вони пересуваються, по верху коксової батареї по рейкових шляхах, покладеним на металевих опорах. Вуглезавантажувальні вагони діють у комплексі з іншими коксовими машинами—коксовиштовхувачами, дверезнімальними машинами і гасильними вагонами, робота яких визначається графіками видачі коксових печей.

Вуглезавантажувальний вагон сучасної конструкції виконує визначена кількість операцій. Ці операції, віднесені до обслуговування однієї печі, утворять цикл роботи завантажувального вагона. Нижче приводяться елементи циклу, виконувані в заданій технологічній послідовності:

1) установка вагона по осі затворів вугільної вежі;

2) відкривання затворів вугільної вежі;

3) включення пневмообрушення (при необхідності) ;

4) заповнення бункерів вагона шихтою і зважування;

5) вимикання пневмообрушення;

6) закривання всіх затворів вугільної вежі;

7) пересування вагона до печі;

8) установка вагона по осі печі, що завантажується;

9) зняття люкознімами двох крайніх кришок;

10) опускання телескопів і відкривання шиберів двох крайніх бункерів;

11) спуск шихти в піч із крайніх бункерів;

12) підйом телескопів і закривання шиберів крайніх бункерів;

13) збирання шихти в крайніх люків;

14) установка люкознімами двох крайніх кришок;

15) зняття люкознімами середньої кришки;

16) опускання телескопа і відкривання шибера середнього бункера;

17) спуск шихти в піч із середнього бункера і планування;

18) підйом телескопа і закривання шибера середнього бункера;.

19) збирання шихти в люка середнього бункера;

20) установка люкознімальної середньої кришки;

21) чищення двох стояків;

22) обслуговування двох стояків (кришки стояків, клапани і крани);

23) пересування вагона до вугільної вежі.

Відповідно до хронометражних даних, отриманими при іспиті вагона на Жданівському коксохімічному заводі, загальний час на обслуговування однієї печі коливається від 600 до 900 сек. Велика тривалість відноситься до випадку, коли одна вугільна вежа обслуговує чотири батареї. При цьому шлях пересування вагона значно збільшується, а час на пересування складає приблизно 40% загального часу на обслуговування однієї печі, для виконання перерахованих операцій вуглезавантажувальний вагон має наступні вузли і механізми:

1) механізми для відкривання-закривання шиберів бункерів і опускання-підйому телескопів;

2) прийомні бункери заданої ємності;

3) механізми пересування всієї машини;

4) ваговий механізм;

5) механізм для чищення стояків;

6) механізм для струшування шихти;

7) механізм для відкривання-закривання затворів вугільної вежі;

8) механізм для зняття й установки кришок завантажувальних люків і чищення їх від нагару;

9) механізм для відкривання-закривання кришок стояків і кранів паро інжекції;

10) пристрій для автоматичного включення пневмообрушення шихти в бункерах вугільної вежі;

11) пристрою для автоматизації набору шихти в бункери вуглезавантажувального вагона і вивантаження її в коксову піч;

12) датчики для точної установки вуглезавантажувального вагона по осі коксової печі, що обслуговується;

13) установку для створення штучного клімату в кабіні машиніста (по окремому замовленню);

14) силове електроустаткування, електровимірювальну апаратуру, а також устаткування для керування блокуваннями, сигналізацією і висвітленням;

15) металоконструкцію, що складає основний каркас машини зі сход, огородженнями і площадками.

Крім того, на вуглезавантажувальному вагоні встановлені дві кабіни керування. Коксові печі завантажуються шихтою за графіком, звичайно безпосередньо за видачею з печі коксу. Відповідно до правил технічної експлуатації розривши в часі між видачею коксу і завантаженням шихти не повинний перевищувати 15 хв .

Перед завантаженням коксової печі шихтою вуглезавантажувальний вагон повинний бути встановлений так, щоб осі випускних отворів бункерів збігалися з осями завантажувальних люків печі. Точність установки вуглезавантажувального вагона, тобто розбіжність осей, що допускається, повинна знаходитися в межах ±25 мм. Під час завантаження телескопи повинні бути опущені і щільне прилягати до завантажувальних люків. Цим забезпечується гарний напрямок шихти в піч і усувається висипання її через щілини. Кількість бункерів на вагоні визначається кількістю завантажувальних люків коксової печі, тобто .її конструктивними особливостями.

Необхідна ємність бункерів вагона визначається корисним обсягом коксової печі і коливається в межах від 16 до 38,2 м3. На коксохімічних заводах працюють трьох і чотирьох бункерні вуглезавантажувальні вагони, значно рідше застосовуються п’яти бункерні. Типовим вагоном у даний час вважається трьох бункерний з максимальною корисною ємністю бункерів 26 м3. Однак у зв’язку з будівництвом нових коксових печей великої ємності корисна ємність бункерів нового трьох бункерного вагона збільшена до 38 м3.

Вуглезавантажувальний вагон керується одним машиністом. Режим роботи трьох змінний.

Температурні умови на верху коксових печей, особливо влітку (55—65°), дуже важкі для обслуговуючого персоналу і для роботи електроустаткування і механізмів.

Вугільний і абразивний коксовий пил, а також шкідливу, зухвалу корозію металу, гази є постійним середовищем, у якій працюють вуглезавантажувальні вагони.

Окремі частини вагона (бункера, шибери, телескопи й ін.) піддаються дії полум’я, що виривається з коксової печі в період її завантаження. При проектуванні механічної й електричної частин вуглезавантажувального вагона необхідно враховувати всі ці обставини. Маючи у виді тяжкі умови експлуатації, для обслуговування двох коксових батарей з 61 піччю в кожній установлюють три вуглезавантажувальних вагони, з яких два є робітниками, а третім-резервним. При чотирьох батареях установлюють п’ять вуглезавантажувальних вагонів, з яких чотири є робітниками, а п’ятий — резервним.

Трьох бункерний вуглезавантажувальний вагон конструкції КБ Коксохіммаша. Вагон обладнаний ваговим механізмом, що дає можливість контролювати вагу шихти, що завантажується в коксові печі.

Операції відкривання-закривання шиберів вагона й опускання-підйому телескопів здійснюються електромеханічними приводами 3 і, таким чином, цілком механізовані.

На головних балках 4 металоконструкції вагона розташовані індивідуальні електроприводи механізму пересування 5, зубчасті передачі яких працюють у сталевих корпусах, що забезпечує їхню надійну роботу і змащення. Плавна зупинка машини виробляється за допомогою гідроелектричного гальма.

Запропоновані інженера Б. В. Березіним механізми для чищення стояків 6 дають можливість машиністу здійснювати цю операцію, не виходячи з кабіни вагона.

Дві кабіни 7, де зосереджена керування механізмами вагона, забезпечують машиністу гарну видимість при пересуванні машини в обидва боки і поліпшує умови для безпечної роботи, особливо в нічний час.
Нагорі бункерів 8 установлені регульовані телескопічні лійки 2.

Механізми шиберів і телескопів обладнані трьома електромеханічними приводами для роздільного кнопкового керування кожним шибером і телескопом.

Механізм чищення стояків з вільним падінням настовбурчуючи системи інж. Б.В. Березіна. Кількість механізмів установлюється по кількості газозбірників на батареї, що обслуговується.

Гальмова система механізму пересування — гідроелектрична.

Змащення — централізована, від ручного привода.

Електроустаткування і пускова апаратура — закритого виконання.

Спочатку встановлені на вуглезавантажувальному вагоні досвідчені люко-знімні машини з пневматичними приводами виявилися при іспиті недостатньо працездатними і згодом були замінені люко-знімними машинами з електромеханічними приводами.

Конструкція вуглезавантажувального вагона фірми Копперс. По корисній ємності бункерів, по розмірах колії і габаритам вагон цілком пристосований для обслуговування вітчизняних типових коксових печей.

Вуглезавантажувальний вагон постачений ручним приводом для відкривання-закривання шиберів і .підйому-опускання телескопів, а також механізмом для чищення стояків, що вимагає застосування ручної праці. Кабіни керування розташовані під робочою площадкою.

Вуглезавантажувальний вагон фірми Копперс люкознімом і механізмом для чищення гнізд люків не обладнаний. Установлені на вагоні ваги вантажопідйомністю до 20 т зменшують габарити верхньої обслуговуючої площадки, що в наших умовах утрудняє експлуатацію вагона,

Механізм пересування вагона складається з двох індивідуальних електроприводів, зубчасті передачі яких закриті кожухом з листової сталі. Гальмо механізму пересування -гідроелектричний. Для поліпшення сходу шихти з бункерів на кожнім бункері встановлений електровібратор.

Трьох бункерний вуглевантажний вагон нової конструкції КБ Коксохіммаша.

Вагон призначений для обслуговування типових коксових печей. На відміну від описаних вище конструкції новий вуглезавантажувальний вагон обладнаний:

1) люкознімами машинами з пневмо-скребковим збиранням шихти (виконують операції

знімання-установки кришок, чищення кришки, що ущільнює поверхонь, і рами завантажувального люка, а також збирання шихти в люків з однієї установки куті вагона, з установки, при якій виробляється завантаження коксової печі шихтою);

2) механізмом обслуговування стояків і кранів паро інжекції;

3) пристроями для автоматизації набору шихти в бункери вуглезавантажувального вагона і вивантаження її в коксову піч;

4) датчиком для точної установки вуглезавантажувального вагона по осі коксової печі, що обслуговується;

5) новими механізмами для чищення стояків;

6) кабіною для машиніста, розташованої внизу, під робочою площадкою;

7) новими механізмами для відкривання-закривання затворів вугільної вежі;

8) установкою для кондиціонування повітря в кабіні машиніста.

Вуглезавантажувальний вагон нової конструкції КБ Коксохіммаша виготовлений Слов’янським машинобудівним заводом коксохімічного устаткування.

Вуглезавантажувальний вагон для коксових печей великої ємності виготовлений але проекту КБ Коксохіммаша на Слов’янськом машинобудівному заводі коксохімічного устаткування. Такі вагони призначаються для нових коксових печей великої ємності, побудованих по проекті Гіпрококсу на Ясиновським коксохімічному заводі і Кузнецьком металургійному комбінаті, і мають по трьох бункера загальною корисною ємністю 3-8,2 м3.Всі основні процеси по завантаженню бункерів і вивантаження шихти в коксові печі механізовані й автоматизовані. Для Кузнецького металургійного комбінату вуглезавантажувальний вагон виготовлений з нижнім розташуванням, кабіни для машиніста.

Дані, необхідні при проектуванні вуглезавантажувального вагона

При проектуванні вуглезавантажувальних вагонів необхідно враховувати наступні дані:

1) корисну максимальну ємність бункерів (у кубічних чи метрах у тоннах);

2) кількість бункерів;

3) вологість шихти;

4) насипна вага шихти;

5) граничні габарити машини (висоту, довжину і ширину);

6) колію вагона (відстань між осями рейок);

7) тип рейок;

8) висоту стояка максимальну (при застосуванні похилих газозбірників);

9) кількість механізмів для чищення стояків (по числу газозбірників);

10) відстань між осями завантажувальних люків коксової камери, а також між осями крайніх завантажувальних люків і стояків;

11) припустиме навантаження на ходове колесо (у тоннах);

12) рід струму (постійний чи перемінний);

13) робоча напруга;

14) розташування тролейних проводів для харчування струмом машини;

15) крок печей;

16) конструкцію завантажувального люка і кришки печі;

17) конструкцію шиберів вугільної вежі;

18) відстань між осями затворів вугільної вежі. Крім того, повинні бути враховані і спеціальні вимоги замовника до вуглезавантажувального вагона.

КОНСТРУКЦІЯ І РОЗРАХУНОК МЕХАНІЗМУ ПЕРЕСУВАННЯ ВУГЛЕЗАВАНТАЖУВАЛЬНОГО ВАГОНА

Пересування вуглезавантажувального вагона на коксовій батареї здійснюється по залізничних рейках типу 1а нормального прокату.

Механізм пересування вуглезавантажувального вагона є одним з найбільш відповідальних на машині. З огляду на значимість цього механізму і дуже тяжкі умови, у яких він працює, питанню проектування механізму пересування вагона повинне бути приділена особлива увага. Аналіз експлуатаційних умов, у яких працює вуглезавантажувальний вагон, показує, що напруженість роботи механізму пересування залежить головним чином від того, як розташована вугільна вежа стосовно коксових батарей.

Схеми розташування коксових батарей з однією вугільною вежею на чотири і на дві коксові батареї. З порівняння схем видно, що при обслуговуванні першої чи четвертої батареї вуглезавантажувальний вагон в одному випадку проходить шлях майже вдвічі більший, ніж в іншому. При одній вугільній вежі на чотири батареї максимальна довжина шляху вагона складає близько 205 м, а при одній вугільній вежі на двох батарей близько 110 м.

Механізм пересування вуглезавантажувального вагона конструкції КБ Коксохіммаша

Механізм вагона складається з двох роздільних приводів, з’єднаних між собою електричним валом.

Кожен привод складається з електродвигуна, редуктора, ходового колеса, що має подвійні реборди. На другому кінці двигуна встановлене гідроелектричне гальмо. До гальмового шківа прикріплений на фланці квадратний хвостовик, за допомогою якого механізм може приводитися в рух вручну (аварійний привод). Корпус редуктора виготовляють з литої сталі зі спеціальною площадкою для установки електродвигуна. За допомогою кронштейна сполучна вісь зв’язує редуктор з головною балкою вагона . До нижньої частини припливів на корпусі редуктора прикріплюють окремі букси. Навантаження від головної балки сприймають чотири пружини, установлені на верхніх площинах припливу.

Пружини є амортизаторами, що зм’якшують поштовхи й удари, що охороняє кладку печей від руйнування. Таким чином, нижня частина корпуса редуктора з кронштейном і припливами є як би балансирною рамою механізму.

Усі шестірні редуктора працюють у масляних ваннах. Механізм змонтований на підшипниках кочення. Якщо потрібно відокремити механізм пересування від іншої частини вагона, знімають вісь . Коли виникає необхідність викотити тільки ходове колесо із шестірнею, знімають болти кріплення окремих букс, кришки і нижню частину корпуса редуктора .

МЕХАНІЗМИ ШИБЕРІВ І ТЕЛЕСКОПІВ ВУГЛЕЗАВАНТАЖУВАЛЬНОГО ВАГОНА

Процес завантаження коксової камери шихтою завжди зв’язаний з відкриванням шиберів і опусканням телескопів, установлених на вихідних отворах кожного бункера.

Після того як печі завантажать, шибери закривають, а телескопи піднімають.

Керування шиберами і телескопами на багатьох вуглезавантажувальних вагонах старої, конструкції здійснюється машиністом вагона вручну. На вагонах нової конструкції ці операції цілком механізовані й автоматизовані.

Відповідно до діючого технічними умовами керування шиберами і телескопами повинне бути роздільне. Роздільне керування шиберами і телескопами створює великі зручності в роботі. Часто один з бункерів розвантажується швидше іншого і зайвий час піддається впливу полум’я. Це приводить до швидкого виходу з ладу бункера і механізмів, що знаходяться на ньому. При роздільному керуванні створюється можливість закрити шибер, підняти телескоп, закрити кришкою завантажувальний отвір печі і тим самим охоронити деталі бункера від впливу полум’я.

Схема керування шиберами і телескопами повинна забезпечувати наступну послідовність роботи механізмів: опускання телескопа; відкривання шибера; закривання шибера; підйом телескопу.

При цьому необхідно, щоб кожна наступна операція починалася тільки після закінчення попередньої; наприклад, доти, поки цілком не опуститься телескоп, шибер не повинний відкривати вихідного отвору бункера, чи навпаки, поки шибер цілком не закриється, телескоп не повинний підніматися, і т.д. Якщо ж шибер буде відкриватися в той час, коли телескоп ще не опустився і не прикрив люка, то шихта буде висипатися на крайки люка, і це перешкодить правильній установці телескопа.

Відповідно до правил технічної експлуатації, що передбачають рівномірне завантаження коксових печей, прийнятий наступний порядок розвантаження бункерів вагона.

1. При трьох бункерах опускаються всі телескопи, а потім одночасно відкриваються шибери всіх бункерів із включенням струшуючих пристроїв. Спуск шихти із середнього бункера припиняють після вивантаження половини його ємності. Після припинення сходу шихти з крайніх бункерів включається планер. Під час планування в піч подається залишок шихти із середнього бункера.

У момент закриття шиберів у всіх бункерів з чи шихтою в одного з них повинне виключатися і струшуюче пристрій (якщо струшуюче пристрій має загальний привод). У противному випадку шихта усередині бункерів утрамбується, що утруднить подальше її вивантаження.

2. При чотирьох бункерах зберігається такий же порядок розвантаження, як і при трьох, з тим лише розходженням, що одночасно закривають шибери двох середніх бункерів.

Опис конструкції шибера і телескопа

Конструкція шибера і телескопа складається з наступних деталей.На вихідному отворі кожного бункера приварений прямокутний фланець, до якого на болтах прикріплюють литий чавунний корпус шибера. Корпус шибера складається з двох частин, верхньої і нижньої, що утворюють паз, по якому може рухатися прямокутний плоский шибер. До нижньої частини корпуса шибера прикріплений болтами литий циліндричний патрубок, внутрішній діаметр якого дорівнює 430 мм. Зовнішня поверхня циліндричного патрубка служить направляючої для рухливого циліндричного патрубка, називаного телескопом.

До верхньої частини корпуса шибера прикріплюють литі чавунні кронштейни, на яких монтують важелі для привода шибера і телескопа. Шибер виготовляють з листової сталі товщиною 16 мм.

Конструкція листового шибера виключає розсипання шихти при пересуванні вагона і прийнята як типова для всіх машин, що знову виготовляються.

Як буде показано нижче, загальна довжина листового шибера виконується різної в залежності від кінематики механізму шиберів і телескопів.

Нижче приводиться опис гідравлічного, пневматичного й електромеханічного приводів і кінематики для механізмів шиберів і телескопів.

Гідравлічний привід механізмів шиберів і телескопів

Ручне відкривання шиберів і телескопів є дуже трудомісткою операцією, особливо якщо врахувати умови роботи машиніста при високій температурі, наявності шкідливих газів і великої кількості коксового і вугільного пилу.

Уперше механізація операцій відкривання-закривання шиберів і підйому-опускання телескопів була зроблена по проекті конструкторського бюро Коксохіммаша в 1949 р. за допомогою гідроприводів.

Схема гідравлічного пристрою для приводу шиберів і телескопів чотирьох бункерного вагона. За цією схемою нагорі робочої площадки вагона установлюють вісім гідро циліндрів /, по двох на кожен бункер, з яких один гідро циліндр служить для приводу шибера, іншої для приводу телескопа.

Робоча рідина від гідронасоса, що приводиться в рух електродвигуном, надходить на розташований у кабіні машиніста пульт керування. Безпосередньо в насосної установки, а також у кабіні встановлені манометри, що показують тиск у гідравлічній системі.

Під час переключення кранів на пульті керування робоча рідина направляється у верхню чи нижню частину гідро циліндра, роблячи відповідне переміщення поршня і штока.

Для спуска повітря на кожнім гідро циліндрі встановлений кран. Регулювання подачі робочої рідини в циліндри для включення муфти механізму чищення стояків здійснюється краном. Крім того, на гідросистемі установлений вентиль, запобіжний клапан і зворотний клапан. Робоча рідина з пульта керування надходить у живильний бак. До цього ж бака підключена усмоктувальна труба насоса.

Гідравлічна система має другий (резервний) привод, що складається з насоса й електродвигуна, підключений до загальної системи.

Оскільки гідравлічний привід для керування шиберами і телескопами проектувався як досвідчений, проектом передбачалася також можливість приведення в дію механізмів при: допомоги ручних пристроїв.

Шток гідро циліндра виконаний із труби. На виступаючу з гідро циліндра частина штока встановлена траверса, до якої кріпляться тяги чи шиберів телескопів. Тяги надіваються на траверсу вільно, із зазором, що допускає гойдаючий рух тяги щодо нерухомої траверси. Гідроциліндр жорстко кріпиться за допомогою фланця до металоконструкції вагона. Підведення йди відвід робочої рідини до циліндра виробляються через отвори, зроблені в корпусі циліндра.

Експлуатація гідравлічних приводів механізмів шиберів і телескопів

Відповідно до умов роботи механізму на вуглезавантажувальному вагоні робоча рідина повинна бути непаленої і не замерзаючої при температурі мінус 20—30° С (для південних заводів), а також недорогий, що складається з недефіцитних матеріалів. Спочатку проектом передбачався склад робочої рідини, що складає із суміші гліцерину, спирту і водяного конденсату. Однак унаслідок відносної дорожнечі і великих утрат цієї рідини при експлуатації як робочу рідину була використана веретенне мастило.

Через невеликий проміжок часу в результаті витоку олії з комунікації і гідро циліндрів на вагоні утворилася визначена кількість шихти, просоченої олією, що послужило причиною запалення її. Як робочу рідину в теплу пору року була застосована вода. Застосування води зажадало установки гідронасосів з виносними підшипниками (для можливості їхнього змащення). У зимовий час як робочу рідину використовують веретенне мастило, приймаючи міри до максимального ущільнення комунікації. Оскільки вуглезавантажувальний вагон безупинно знаходиться в русі, підтримка гідро комунікації в належному стані представляє визначених труднощів. Крім того, насос і електродвигун гідравлічної системи, встановлені в кабіні машиніста, під час роботи створюють значний шум, що заважає машиністу і люковому обмінюватися необхідними вказівками.

Пневматичний привод механізмів шиберів і телескопів

З огляду на незадовільний досвід експлуатації гідравлічного приводу шибера використання гідравлічного приводу шибера і телескопа, Орський машинобудівний завод запроектував і виконав пневматичний привід для цих механізмів.

Замість двох гідроприводів на кожнім бункері встановлюють два пневматичних циліндри: для привода механізму шибера і для привода механізму телевідколу. Циліндри монтують на хитних опорах за допомогою кронштейнів, приварених до корпуса бункера. Пневмо циліндри через гнучкі шланги з’єднують із трубами. Керування пневмо-циліндрами здійснюється з кабіни машиніста за допомогою спеціальних кранів.

Повітря від компресора, надходить у два повітрозбірники, а потім по трубі діаметром 30 мм подається до пульта керування, розташованому в кабіні машиніста. Повітря надходить у компресор, пройшовши попередньо через фільтр і мастиловіддільник. У кабіні машиніста встановлений манометр.

Повітряна комунікація підводиться до пневмо-циліндрів шиберів і телескопів, а також до пневмо-вібраторів, пневмогальмам і для керування механізмами стояків.

Для керування пневмо системою встановлено дев’ять кранів, а також запобіжні, редукційні і зворотний, клапани, запірний вентиль і опускні крани. Повітрозбірник звареної конструкції, корпус з листової сталі а= 10 мм, плоскі днища з листової сталі а= 20 мм, обсяг кожного повітрозбірника 0,21 м3.

Хитний циліндр для привода шибера має робочий хід 180 мм при відповідному збільшенні габаритних розмірів по довжині. Вага пневмо-циліндра 70,5 кг.

Перший досвід експлуатації вагона з пневматичним приводом після усунення ряду конструктивних недоліків показав задовільні результати роботи. Пневматичний привод у порівнянні з гідравлічним має та перевага, що не вимагає застосування дорогої робочої рідини. Однак витрата електроенергії при цьому приводі в порівнянні з гідравлічним і електромеханічним збільшується в 2,5—3 рази.

У виконаному варіанті, як видно зі схеми пневматичного привода, мається тільки одна компресорна установка, від якої залежить робота всіх механізмів вагона: шиберів, телескопів, керування механізмами чищення стояків, що струшують пристроїв у всіх бункерів, гальм механізму пересування. Вихід з ладу компресора, що працює у винятково тяжких умовах, паралізує роботу усього вагона, а велика кількість пневмо-циліндрів і кранів керування ускладнює обслуговування механізмів.

Кінематична схема механізму для привода шибера і телескопа

При гідравлічному і пневматичному приводах механізмів шиберів і телескопів для виконання заданого циклу роботи на кожнім бункері встановлюють по двох самостійних привода: один для опускання і підйому телескопа, іншої для відкривання і закривання шибера. Таким чином, на трьох бункерному вагоні для керування шиберами і телескопами повинні бути встановлені шість окремих приводів з відповідною підоймовою системою, а на п’ятьох бункерному вагоні десять. Відповідно кількості приводів у кабіні машиніста встановлюють така ж кількість кранів для керування. Очевидно, що велике число приводів ускладнює експлуатацію й обслуговування таких механізмів.

Нижче приводиться опис кінематичної схеми механізму привода шибера і телескопа. Схема працює від одного привода і забезпечує роздільне керування шибером і телескопом. Кінематична схема забезпечує обов’язкову умову правильної роботи механізму: кожна нова операція починається тільки після повного закінчення попередньої.

Кінематична схема, розроблена конструкторським бюро Коксохіммаша, перевірена в експлуатації і прийнята як типова для всіх вуглезавантажувальних вагонів.

Конструкція і розміри корпуса шибера, циліндричного патрубка і телескопи залишаються без зміни, збільшується тільки довжина шибера на 150 мм. На цю величину переноситься вліво отвір на шибері. На вісь обертання важеля телескопа установлюється на шпонці профільний важіль, по якому котиться завзятий ролик, закріплений на головному важелі механізму. Один кінець головного важеля шарнірно з’єднаний з тягою, що йде до привода механізму, а інший кінець також шарнірно з’єднаний за допомогою ланки із шибером.

На важелі телескопа установлюється контр вантаж з таким розрахунком, щоб телескоп надійно опускався під дією власної ваги.

Буває три положення шибера і телескопа в залежності від положення головного важеля. Положення I (вихідне): шибер закритий, телескоп піднятий вагон може пересуватися. Положення ІІ: телескоп цілком опущений, шибер закритий. Положення III: телескоп цілком опущений, шибер цілком відкритий. У вихідному положенні механізму шибер закритий і знаходиться в крайнім лівому положенні; завзятий ролик притискає профільний важіль і цим утримує телескоп у крайньому верхньому (піднятому) положенні.

З моменту руху головного важеля нагору починає рухатися шибер і одночасно під дією власної ваги опускатися телескоп. При цьому профільний важіль знаходиться в безупинному зіткненні з завзятим роликом, чим забезпечується плавне опускання телескопа.

При повороті головного важеля на визначений кут телескоп цілком опускається. За цей час шибер проходить шлях 150 мм

Тому що шибер подовжений проти старої конструкції на 150 мм і на цю же величину пересунений вліво отвір у шибері, висування його на 150 мм не відкриває проходу для шихти. Відкривання шибера починається тільки
після повного опускання телескопа, для повного відкривання шибера. Останній повинний пройти шлях 610 мм.

При зворотному русі головного важеля спочатку відбувається закривання шибера. Для цей шибер повинний пройти шлях 460 мм. Наприкінці цього шляху завзятий ролик входить у зіткнення з профільним важелем і натискаючи на нього при подальшому русі, піднімає телескоп. Таким чином, весь механізм знову приводиться у вихідне положення.

Механізми для роздільного керування шиберами і телескопами приводяться в рух від електромеханічних приводів. Кожен привід складається з електродвигуна, черв’ячно — гвинтового редуктора, приводного важеля і тяги. Черв’ячно — гвинтовий редуктор і електродвигун установлені на хитній рамі і з’єднані спеціальною фрикційною муфтою, що може бути відрегульована на заданий момент, що крутить.

У випадку збільшення зусилля понад заданого і необхідних для того, щоб відкрити шибер і підняти телескоп, муфта автоматично відключить механізм і цим запобіжить поломці його деталей. Хитна рама встановлюється на основній рамі на двох шарнірах. Шток черв’ячно- гвинтового редуктора шарнірно в крапці А з’єднаний із приводним важелем.

При русі штока приводиться в рух тяга і зв’язана з нею підоймова система.

Хід штока черв’ячно — гвинтового редуктора обмежений кінцевим вимикачем. Робота кінцевого вимикача забезпечується лінійкою, що приводиться в рух від приводного важеля.

Кінцевий вимикач забезпечує блокування механізму шибера телескопа з механізмом пересування вагона, тобто не дає можливості включити механізм пересування вагона, якщо телескоп не знаходиться в крайнім верхнім положенні.

Крім обмеження ходу штока за допомогою кінцевого вимикача, установлені ще два упора верхній і нижній. Ці упори передбачені на той випадок, якщо по будь-якій причині не спрацює кінцевий вимикач.

Виступаючий другий кінець черв’яка редуктора закінчується квадратним хвостовиком, призначеним для ручного аварійного привода механізму шибера і телескопа.

Машини для зняття установки кришок завантажувальних люків коксових печей і збирання шихти

Достоїнством такого варіанта є можливість установки люкознімів без переробки вже працюючих машин. Вуглезавантажувальний вагон не затрачає часу на зняття -установку кришок завантажувальних люків і на виконання інших допоміжних операцій.

Недоліками першого варіанта варто читати необхідність збільшення штату машиністів для керування новою машиною і неможливість забезпечення бездимного завантаження коксових печей, тому що завантажувальні люки можуть бути закриті тільки після вивантаження ялиці з усіх трьох бункерів і пересування вагона убік від оброблюваної печі.

Другий варіант. Установка люкознімальних машин на краю вуглезавантажувального вагона. Достоїнствами цього варіанта є можливість установки люкознімів на старих вуглезавантажувальних вагонах без істотної їхньої переробки і відносна простота конструкції.

Істотні недоліки цього варіанта:

1) необхідність триразової перестановки вугільного вагона при завантаженні кожної коксової печі, що збільшує загальний час обслуговування однієї печі й ускладнює роботу машиніста;

2) неможливість забезпечення бездимного завантаження печей (так само, як і при першому варіанті) і

3) труднощі точної установки вагона по осі печі, що обслуговується, при сильному загазованості особливо у вітряну погоду.

Третій варіант. Установка люкознімальних машин у випускних отворів бункерів вуглезавантажувального вагона.

При цьому всі операції по зняттю й установці кришок завантажувальних люків виконуються з однієї установки вагона, при якій виробляється завантаження коксової печі шихтою; у порівнянні з другим варіантом зменшується час обслуговування кожної печі; полегшується робота машиніста, тому що відпадає необхідність додатково з великою точністю (±20 мм) установлювати два рази вуглезавантажувальний вагон вагою приблизно 65—80 т.

Установка люкознімів по третьому варіанті забезпечує можливість бездимного завантаження коксових печей, тому що завантажувальні
люки можуть закриватися в заданій технологічній послідовності в міру спорожнювання кожного бункера.

Недоліками третього варіанта є відносна складність конструкції люкознімальної машини і необхідність модернізації діючих машин з установкою телескопів нової конструкції (трьох ланка замість двох ланок).

Аналізуючи достоїнства і недоліки перерахованих вище варіантів люкознімальних машин, Гіпрококс, КБ Коксохіммаша і коксохімічні заводи прийшли до висновку, що третій варіант найбільшою мірою відповідає вимогам нормальної експлуатації коксових печей і тому він був рекомендований для широкого впровадження.

Люкознімальні машини по першому варіанті, установлені на окремому візку, не виготовлялися. Люкознімальні машини по другому і третьому варіантах виготовлялися з різних конструктивних виконаннях, опис яких приводиться нижче, і випробувалися у виробничих умовах.

Люкознімальні машини зі збиранням шихти конструкції КБ Коксохіммаша

За пропозицією автора дійсної роботи, конструкторське бюро Коксохіммаша розробило проект люкознімальної машини зі збиранням шихти. Такий люкознім установлюється на вуглезавантажувальному вагоні і виконує в заданій технологічній послідовності з однієї установки вагона, при якій виробляється завантаження коксової печі шихтою, що випливають операції:

1) зчеплення голівки захоплення з кришкою завантажувального люка;

2) зривши кришки, тобто розрив тимчасових зв’язків, що утворилися за період коксування між кришкою і рамою завантажувального люка;

3) зняття кришки з одночасним підйомом і відводом її убік;

4) збирання шихти в завантажувального люка, що просипалася при завантаженні коксової печі:

5) очищення і притирання поверхонь кришки, що ущільнюють, і рами люка;

6) установку кришки про одночасний поворот і опускання її в раму люка.

Кожна люкознімальна машина обслуговує один завантажувальний люк і має самостійний електропривод і керування. Машина складається з наступних основних вузлів: електропривода із двоступінчастим черв’ячним редуктором, підоймової системи, телескопічного приводу, що направляє труби, консольного циліндричного редуктора для люкознімальної частини машини, консольного циліндричного редуктора для збирання шихти, голівки захоплення кришки, пристрою для збирання шихти, опорної рами машини, кульової підвіски машини, командно-апарату і захисного телескопічного кожуха.

Конструкція двоступінчастого черв’ячного редуктора дає можливість одночасно приводити одні частин люкознімальної машини в обертальний рух, а інші за допомогою кривошипа і з’єднаної з ним підоймової системи в зворотно-поступальний рух. Конструкція редуктора забезпечує автоматичну синхронізацію операції обертання голівки захоплення кришки і механізму збирання шихти з операціями підйому чи опускання і повороту вертикально рухаються частин машини. При такій конструкції привод машини працює від одного електродвигуна, компактний по габаритах і надійний у роботі.

Загальний вид привода і підоймової системи люкознімальної машини, а також конструкція двоступінчастого черв’ячного редуктора цього привода. При роботі електродвигуна приводиться в рух швидкохідний вал черв’яка першої черв’ячної пари редуктора. Продовження вертикального вала черв’ячного колеса одночасно є черв’яком другої черв’ячної пари редуктора.

На шпонці нижнього кінця цього вала укріплена вилка шарнірні муфт. На двох шпонках тихохідного горизонтального вала черв’ячні колеса другої черв’ячної пари встановлений кривошип, на якому жорстко укріплений палець. За допомогою пальця 6 приводиться в рух шатун. Шатун має на кінці прорізу, через які він з’єднується з важелем, закріпленим шпонками на валу. Вал змонтований на двох підшипниках, установлених на опорній рамі. На цьому ж валу жорстко закріплений важіль з вилкою, на кінцях якого шарнірно підвішені дві тяги.

Точність положення окремих вузлів машини фіксується електромагнітним гальмом .

Шліцьовий вал приводиться в обертальний рух за допомогою шарнірної муфти. Через рухливе шліцьове з’єднання шліцьовий вал надає руху порожньому валу, що знаходиться між опорами усередині рухливої труби . Внутрішня частина порожнього вала використовується як резервуар для олії, яким змазується шліцьове з’єднання, коли рухлива труба з порожнім валом знаходяться в крайнім верхнім положенні. (На рис. 4 показане крайнє нижнє положення рухливої труби і рухливого вала). Мастило у внутрішню частину порожнього вала 4 подається через отвір з різьбленням 7, зроблене в рухливій трубі 6 і закрите гвинтом.

На шпонках 8 порожнього вала 4 установлюються приводна циліндрична шестірня, від якої рух передається шестірням двох консольних циліндричних редукторів. Останні приводять в обертальний рух голівку захоплення кришки і пристрій пневмо-скребкового збирання шихти.

Дві цапфи 9 корпуса 10 шарнірно з’єднані з тягами (див. поз. 13, рис.3). До корпуса 10 на завзятих підшипниках 11 підвішена рухлива труба 6. Ця труба може переміщатися усередині нерухомої направляючої труби 12, жорстко закріпленої на болтах 13 до нижньої частини опорної рами.

На рухливій трубі 6 на зварюванні укріплений штир 14, що заходить у фасонні прорізи 15 направляючої труби 12. Для напрямку штиря 14 у фасонні прорізи 15 установлений фрикціон, нижня частина 16 якого укріплена на верхній частині рухливої труби 6, а верхня частина 17 із пружиною 18 установлена на верхній частині вертикального шліцьового вала.

Рух по вертикалі рухливих частин машини — рухливої труби 6 із двома консольними циліндричними редукторами, голівкою захоплення кришки і механізмом збирання шихти — здійснюється за допомогою кривошипа і з’єднаної з ним підоймової системи.

При вертикальному русі рухливої труби і зв’язаних з нею вузлів відбувається її поворот на задані кути, і голівка захоплення чи кришки механізм збирання шихти встановлюються в потрібному положенні по осі завантажувального люка.

Важіль з вилкою в крайнім нижнім положенні спирається на регульований пружинний буфер, установлений на опорній рамі люкознімальної машини і сприймаючий зусилля від ваги рухливої труби й укріплених на ній вузлів.

Ручний аварійний привод люкознімальної машини здійснюється за допомогою спеціального квадрата, зробленого в другому кінці швидкохідного черв’ячного вала. Відповідно до правил технічної безпеки квадрат закритий зверху кожухом.

Така конструкція люкознімальної машини забезпечує мінімальне навантаження від вертикально рухаються частин (50—80 кг) на кришку завантажувального люка при її чи знятті установці. Завдяки цьому полегшується робота голівки захоплення, а також охороняються від руйнування з’єднання рам завантажувальних люків з верхньою будівлею коксової батареї.

Конструкція голівки захоплення, що плаває, кришки. Верхній фланець голівки захоплення кріпиться болтами до кінцевої шестірні консольно-циліндричні редуктори. У верхній частині фланця установлений верхній універсальний шарнір, продовження якого виконане у виді шліцьового валика, з’єднаного зі шліцьовою втулкою. На нижній частині втулки укріплений другий кільцевий універсальний шарнір, до якого прикріплений однозахідне плоске захоплення із двух конусним уловлювачем. У верхній своїй частині уловлювач має циліндричну втулку, що є другою опорою кришки, розташованої на захопленні.

Рухливе шліцьове з’єднання між верхньою і нижньою частинами голівки захоплення компенсує різниця рівнів між фактичним розташуванням кришки на верху коксової батареї і можливим нижнім положенням голівки захоплення. Це пристрій додатково сприяє усуненню передачі навантаження вертикально рухаються частин машини на раму завантажувального люка.

Для запобігання нижньої частини голівки захоплення від перекосів вона підвішена на трьох ланцюжках до верхнього фланця. Така конструкція голівки захоплення забезпечує можливість надійно захоплювати кришку люка при відхиленнях між віссю кришки і віссю захоплення в межах ±75 мм у горизонтальній площині і 4-35 і -40 мм у вертикальній площині (від розрахункової оцінки верха печі після росту кладки). Конструкція голівки захоплення дає можливість працювати між піднятим телескопом вуглезавантажувального вагона і верхи кладки коксової печі, а отже, виконувати всі робочі операції з однієї установки вагона (при який виробляється завантаження шихтою коксової печі).

Істотною перевагою люкознімальної машини конструкції КБ Коксохіммаша є ще і те, що вона дозволяє робити бездимне завантаження коксових печей.

При цьому не тільки скорочується втрата коштовного коксового газу, але і значно поліпшуються умови праці на верху коксової батареї.

Одночасно така конструкція полегшує працю машиніста, тому що скорочується до мінімуму кількість необхідних перестановок вагона і загальний час завантаження кожної печі.

Механізм збирання шихти в завантажувальних люків складається з наступних основних вузлів: підоймової системи вмикання-вимикання механізму, що само встановлюються фасонних шкребків з підведенням до них стиснутого повітря, опорної обертової рами для підвіски шкребків, кільцевого нерухомого розподільного пристрою для повітря, пристрою для вмикання-вимикання обертання шкребків, важелів для чи підйому опускання шкребків і трубопроводу для підведення стиснутого повітря до шкребків. Кожен шкребок укріплений шарнірно на важелі, виготовленому з труби, через яку стиснене повітря подається до сопел.

Шарнірні вузли кріплення шкребків установлені на опорній рамі. Остання приводиться в обертальний рух при включенні зубцюватої деталі і зубцюватої деталі, що має внутрішнє зачепленням укріпленої на шестірні. Це відбувається, коли при повороті, механізму «на збирання шихти» важіль доходить до упора, установленого на опорній рамі машини, і стискає пружини пристрою, роблячи при цьому підйом зубцюватої деталі. Одночасно піднімається склянка, важелі повертаються щодо осей і шкребки під дією власної ваги опускаються.

Стиснене повітря по трубопроводу надходить у нерухомий кільцевий розподільний пристрій, а відтіля через шарнірні з’єднання і виготовлені з труб важелі — до сопел.

При обертанні шкребки скидають основну частину шихти у відкритий завантажувальний люк. Надходить із сопіло стиснене повітря робить остаточне збирання, здуваючи в люк тонкий шар шихти, що залишилася після шкребків.

МЕХАНІЗМИ ДЛЯ ЧИЩЕННЯ СТОЯКІВ

Механізми для чищення стояків установлюють на робочій площадці вуглезавантажувального вагона. Вони служать для очищення внутрішніх поверхонь стояків від графіту перед кожною видачею коксу. Чищення стояків порожніх печей забороняється.

У процесі коксування камера коксової печі з’єднується з газозбірником за допомогою литої чавунної коробки, усередині якої встановлений перекидний клапан, що приводиться в рух від важеля. Коробки з’єднується з чавунним коліном, що має кришку. Кришка за допомогою важеля з’єднана з коліном, як показано на розрізі /—/. Коліно у свою чергу з’єднано зі стояком.

Стояк являє собою зварену трубу, виготовлену з листової сталі товщиною 6—8 мм. На верхньому кінці труби приварюється фланець 9, за допомогою якого стояк з’єднується з коліном. Для зменшення тепловіддачі труба, що утворить корпус стояка, усередині футерується вогнетривким матеріалом.

Внутрішній діаметр стояка після футерівки складає 376 мм. Коли процес коксування закінчується, коксову піч перед видачею коксу відключають від газозбірника. Для цього перекидний клапан ставлять у положення, (клапан закритий).

Одночасно з цим відкривається кришка, коксова камера з’єднується з атмосферою, а стояк підготовляють для чищення.

Поворотні механізми для чищення стояків вимагають застосування ручної праці для напрямку настовбурчуючи (вантажу) у стояках і тому менш зручні в експлуатації. Однак вони мають ту перевагу, що їхній габарит значно менше по висоті (майже в два рази) у порівнянні з механізмом системи інж. Б. В. Березина. Тому при малій висоті для проходу вагона під вугільною вежею можлива установка тільки механізмів чищення стояків з поворотною стрілою. Конструкції цих двох типів механізмів можуть виконуватися з вільним падінням настовбурчуючи (вантажу) чи без такого.

В даний час до типових механізмів для чищення стояків висувають наступні вимоги.

1. Опускання настовбурчуючи повинне здійснюватися під дією сили ваги (вільне падіння).

2. Можливість підйому настовбурчуючи повинна бути забезпечена в найбільш важких умовах його роботи. Виходячи з досвідчена даних, вантажопідйомність лебідки приймають рівної 500 кг.

3. Розташування механізмів для чищення на робочій площадці вагона повинне бути таким, щоб вісь механізмів і вісь печі, що завантажується, знаходилися друг від друга на відстані, кратному кроці печей. Для типових машин ця відстань приймається рівним двом крокам печі, тобто 1143-2286мм.

Таке розташування механізмів дає можливість при визначенні графіка роботи коксових печей здійснювати чищення стояків одночасно про завантаження печі.

4. Мінімальна висота вільного падіння настовбурчуючи до входу його в стояк повинна складати 300—400 мм, щоб йорж у момент заходу в стояк придбав визначену живу силу.

5. Керування механізмами чищення стояків повинне здійснюватися з кабіни машиніста.

Механізм для чищення стояків з поворотною стрілою

Механізм чищення стояків з поворотною стрілою без вільного падання настовбурчуючи складається з електродвигуна, еластичної муфти, електромагнітного гальма, черв’ячного редуктора, на тихохідному валу якого насаджений барабан. Ланцюг, закріплений на барабані і направляє трьома роликами, з’єднує барабан з йоржем, що служить для чистки стояків.

Поворотна стріла з вильотом 1280 мм укріплена на нерухомій колоні. Поворот стріли здійснюється від руки за допомогою черв’ячної передачі. З метою полегшення повороту опорна частина виконана на підшипнику кочення. Черв’ячна передача закрита кожухом. На другий кінець електродвигуна надає хвостовик, за допомогою якого може здійснюватися ручний (аварійний) привід усього механізму.

При русі вуглезавантажувального вагона поворотна стріла 9 знаходиться у вихідному положенні, як показано в плані. При цьому положенні стріли блокувальний ланцюг кінцевого вимикача дає можливість уключити механізм пересування вагона.

Механізм чищення стояків у направляючою стрілою

На вуглезавантажувальних вагонах нової конструкції КБ Коксохіммаша встановлений механізм чищення стояків з направляючою стрілою при вільному падінні настовбурчуючи. Цей механізм успішно пройшов виробничі іспити.

У порівнянні з пристроєм інж. Б. В. Березина новий механізм конструктивно простіше, має менші габарити і вагу.

Кінематична схема механізму чищення стояків нової конструкції показана на малюнку. Механізм складається з електродвигуна, з’єднаного муфтою з редуктором, що за допомогою зубцюватої муфти з’єднаний з барабаном. Умикання-вимикання барабана виробляється електромагнітом. На швидкохідному валу редуктора 3 установлений електро-гальмо. Барабан ланцюгом через направляючі блоки і з’єднаний з йоржем П. На металоконструкції вуглезавантажувального вагона шарнірно на двох опорах установлена направляюча стріла. При роботі стріла опускається в крайнє нижнє положення, до упора, після чого відбувається вільне падіння настовбурчуючи в стояк. Перед початком руху вагона стріла з йоржем встановлюються в крайнім верхнім положенні й утримуються в такому стані захопленням, що працює від електромагніта. Крайнє верхнє положення стріли обмежується пружинним буфером і кінцевим вимикачем.

На рис. 14 показаний загальний вид механізму чищення стояків з направляючою стрілою конструкції Орського машинобудівного заводу. Механізм складається, з електродвигуна 1, безпосередньо з’єднаного з планетарним редуктором 2 і далі через зубцювату муфту 3-з барабаном 4. Керування барабаном виробляється пневмо-циліндром 5 (відключення для вільного падіння настовбурчуючи). Барабан утримується у включеному положенні пружиною 6. За допомогою ланцюга 7, перекиненої через напрямні ролики 8, барабан з’єднаний з йоржем 9. Направляюча стріла 10 у вузлі 11 шарнірно з’єднана з рамою 12, закріпленої на робочій площадці вуглезавантажувального вагона. У крайнім нижнім положенні (при роботі механізму) стріла лягає на упор 13. Крайнє верхнє положення (при русі вагона) обмежується упором 14 і кінцевим вимикачем 15.

Механізм приводиться в рух електродвигуном типу АТ-42-6 потужністю 1,7 кет при п=840 про/хв. Передаточне число планетарного редуктора I=73. Швидкість підйому настовбурчуючи 14,1 м/хв.

Механізм для чищення колін стояків

Графить зі стінок колін стояків на всіх коксохімічних заводах донедавна видаляли вручну. Ця була дуже важка і шкідлива для здоров’я робітника операція.На Дніпродзержинськом коксохімічному заводі був виготовлений, механізм для видалення (чищення) графітних відкладень зі стінок колін стояків. Механізм установлюється на робочій площадці вуглезавантажувального вагона з прилягаючий до стояків сторони. Основними вузлами і деталями механізму є: опорна стійка, на якій шарнірно закріплений сектор з контр вантажами. До сектора шарнірно прикріплена рама, виготовлена з двох швелерів. На ній також шарнірно встановлена рама з електродвигуном потужністю 1,7 кВт і п=1420 про/хв.

На цій же рамі встановлений підшипник, для робочого вала. Один кілець вала через муфту, з’єднаний з електродвигуном, а на іншому кінці жорстко укріплений диск, по периметрі якого на шарнірах укріплені різці. Механізм за допомогою гальма утримується в заданому положенні педаллю.

Керування механізмом виробляється в такий спосіб. Натискаючи на педаль, робочий звільняє сектор від дії гальма. Потім важелем весь пристрій повертається щодо опорної стійки.

При цьому робочий вал з диском, вводиться в горловину стояка. При включенні електродвигуна вал, що з’єднується безпосередньо з ним, починає обертатися зі швидкістю 1420 об/хв, шарнірно укріплені так диску різці під дією відцентрової сили розходяться, вдаряють о стінки коліна стояка, очищаючи їх від графітних відкладень.

Такий механізм успішно діє на Дніпродзержинськом і Запорізькому коксохімічних заводах, значно полегшуючи працю робітника й одночасно поліпшуючи якість очищення коліна стояка. Недолікам механізму є ручне керування.

Механізація керування кришками і клапанами гідро затворів стояків

У процесі експлуатації коксових печей необхідно робити відкривання і закривання кришок і клапанів гідро затворів стояків.

На всіх коксохімічних заводах у даний час це виконується вручну. За останні роки були випробувані зразки механізмів, що повинні механізувати й автоматизувати зазначені операції. Для здійснення такої механізації необхідно, було також розробити підоймову систему, що погоджує рух кришки і клапана.

Як відомо, технологія роботи печей вимагає, щоб при закритій кришці стояка клапан гідро затвора був відкритий для з’єднання коксової печі з газовідбірником. Перед видачею коксу з печі кришка стояка відкривається і камера коксування з’єднується з атмосферою. При цьому клапан гідро затвора повинний автоматично закриватися, відключаючи пекти від газозбірника.

На рис.15 приведена кінематична схема підоймової системи стояка. Як показано жирними лініями при закритій кришці 1 клапан 2 гідро затвори відкриті. При цьому приводний важіль 3 знаходиться в крайнім нижнім положенні. Коли за допомогою спеціального механізму, опис якого приводиться нижче, важіль 3 піднімається в крайнє верхнє положення, кришка 1 стояка відкривається, а клапан 2 гідро затвори закривається (показане на рис.15 умовними лініями).

Така схема підоймової системи стояка застосовна до діючого коксовим батареям. Для нових коксових батарей Гіпрококсом розроблена конструкція стояка про підоймову систему і пружинами. Між кришкою і стояком передбачене ущільнення «залізо по залозу».

Механізм для відкривання-закривання кришок і клапанів таких стояків, запропонований КБ Коксохіммаша, установлюється на вуглезавантажувальному вагоні з боку, що прилягає до стояків. Механізм складається з електродвигуна, гальма і редуктора, на тихохідному валу якого закріплений універсальний шарнір. Останній передає обертання валу і далі через універсальний шарнір валу, що має дві опори на металоконструкції вуглезавантажувального вагона. На валу жорстко закріплений приводний важіль, на кінці якого шарнірно укріплений робочий орган, утримуваний у робочому положенні за допомогою пружин. Коли зусилля, задане для відкривання-закривання кришки і клапана, буде прикладено до приводного важеля підоймової системи стояка, пружини робочого органа стиснуться. Важіль буде продовжувати рух до заданого положення, поки механізм не зупинить шляховий вимикач 12. Проектом передбачується, що робочий орган при своєму русі буде за допомогою важеля робити і відкривання-закривання кранів паро інжекції.

Виробничі іспити механізму показали, що для успішної його роботи необхідно змінити конструкцію ущільнень між кришками і стояками.

Нові конструкції кришок стояків, не потребуючі заливання для ущільнення (по типі Жданівського чи Запорізького коксохімічних заводів), повинні одержати широке поширення, тому що забезпечують можливість механізації операцій по відкриванню-закриванню кришок і клапанів стояків. Опис конструкцій стояків із кришками, що самоущільнюються, приводиться в цій книзі. Керування, механізмами обслуговування стояків виробляється з кабіни машиніста. Робота механізму реверсивна. Силові ланцюги і ланцюги керування харчуються перемінним струмом напругою 380 в. Захист електродвигуна від перевантаження і струмів короткого замикання здійснюється автоматичним повітряним вимикачем.

Механізм встановлюється у вихідне положення (важіль унизу) командно-апаратом і дублюється кінцевим вимикачем.

Електрична схема передбачає блокування, що забороняють пересування вуглезавантажувального вагона під час роботи механізмів обслуговування стояків і включення цих механізмів під час роботи ручним аварійним приводом.

Затвори вугільної вежі

На вихідних отворах бункерів вугільної вежі встановлюються затвори, при відкриванні яких шихта самопливом надходить у бункери вуглезавантажувального вагона. На кожен відсік типової вугільної вежі встановлюється три затвори. Це. забезпечує з однієї установки вагона завантаження трьох його бункерів. Нова конструкція двох секторного затвора вугільної вежі (проект Гіпрококса) передбачає індивідуальне керування кожним затвором. Затвор може працювати в двох варіантах. По першому варіанті за допомогою механізму, установленого на вуглезавантажувальному вагоні, здійснюється примусове відкривання і закривання кожного
затвора, а по лише примусове відкривання. Закривання ж затвора відбувається під дією ваги його і контр вантажу, що кріпиться до одному із секторів. Найбільше поширення одержав перший варіант, що забезпечує більш надійне відкривання і закривання затворів вугільної вежі. Затвор складається з чавунної лійки, що має у верхній частині фланець, за допомогою якого затвор кріпиться на болтах до випускного отвору бункера вугільної вежі. Нижній отвір лійки закривається двома секторами. Сектори встановлені шарнірно на цапфах, закріплених на бічних поверхнях лійки, Відкривання-закривання затвора виробляється за допомогою приводного важеля, шарнірно з’єднаного тягою із приводним сектором затвора. При повороті приводного сектора на відкривання другий сектор, зв’язаний із приводним зубцюватим зачепленням, також повертається убік відкривання.

Приводний важіль затвора встановлюється на металевій рамі, закріпленої болтами на нижній частині бункерів вежі.

Нижні частини приводного важеля з’єднуються між собою за допомогою «качалки», що при роботі входить у зіткнення з вилкою механізму відкривання-закривання затвора.

Габаритний розмір затвора 970X770X490 мм. Живий перетин проходу відкритого затвора 500Х500 мм. Допуск на величину проходу відкритого затвора ±20 мм. Зусилля на відкривання одного затвора 450 кг. Вага одного затвора 238 кг.

Механізм відкривання-закривання затвора вугільної вежі конструкції КБ Коксохіммаша

Для механізації операцій по відкриванню-закриванню затворів вугільної вежі КБ Коксохіммаша розроблений механізм з електромеханічним приводом.

Кожен механізм розрахований на відкривання-закривання одного затвора вугільної вежі. Кількість механізмів, установлюваних на вагоні, повинне відповідати кількості бункерів. Так, на типовому трьох бункерному вагоні встановлюють три механізми. Кожний з них кріпиться до верхньої частини бункера вуглезавантажувального вагона, але так, щоб не заважати нормальному сходу шихти з бункера вугільної вежі і повному використанню корисного обсягу кожного бункера.

Конструкція механізму з електромеханічним приводом забезпечує надійне примусове відкривання і закривання кожного затвора вугільної вежі, а також дає можливість автоматизувати роботу механізмів.

Керування електродвигуном механізму здійснюється з кабіни машиніста за допомогою контактора типу КТ 32/ЗБ і електромагнітних реле. На типовому трьох бункерному вагоні силовий ланцюг і ланцюг керування харчуються перемінним струмом напругою 380 а. Електрична схема керування передбачає можливість роботи механізмів на двох режимах: налагоджувальному й автоматичному. При цьому забезпечується одночасне автоматичне відкривання затворів вугільної вежі трьома механізмами і роздільне закривання кожного затвора при наповненні бункерів шихтою
по чи обсязі вазі.

Імпульс на відкривання чи закривання затвора вугільної вежі механізм одержує від спеціальних датчиків, установлених на вуглезавантажувальному вагоні. Для того щоб механізми відкривання-закривання затворів вугільної вежі почали працювати, необхідно щоб вуглезавантажувальний вагон був точно встановлений по осі випускних отворів бункерів вугільної вежі, з яких намічається заповнення шихтою вуглезавантажувального вагона.

Загальний вид механізму відкривання-закривання затворів вугільної вежі показаний на рис.5. Механізм складається з електродвигуна 7, з’єднаного за допомогою муфти 2 з черв’ячно-циліндричним редуктором 3. На тихохідному валу редуктора 3 установлений кривошип 4, що за допомогою пружинної тяги 5 з’єднаний з робітником органом-вилкою 6, шарнірно закріпленої на осі 7.

Електрична схема механізму передбачає блокування, що забороняють пересування вуглезавантажувального вагона при відкритих затворах вугільної вежі, а також відкривання-закривання затворів при роботі ручного аварійного привода.

Весь механізм установлений на звареній рамі 8. Для точної фіксації положення робочого органа — вилки 6 на швидкохідному валу редуктора встановлене електромагнітне гальмо 9. До другого кінця тихохідного вала редуктора на муфті 10 підключений командно-апарат 11, за допомогою якого механізм автоматично зупиняється в заданих положеннях.

При роботі механізму вилка 6 повинна ввійти в зачеплення з «качалкою» 12 приводного важеля затвора вугільної вежі. Точність установки качани 6 по довжині «качалки» ±100 мм. У залежності від напрямку руху качани 6 відбувається відкривання чи закривання затвора вугільної вежі.

Цикл роботи механізму — повне відкривання і повне закривання затвора вугільної веж-здійснюється при повороті кривошипа 4 на 360°.

Пристрою для автоматичного наповнення і спорожнювання бункерів вуглезавантажувального вагона

В даний час на більшості коксохімічних заводів операції по наповненню шихтою бункерів вуглезавантажувального вагона і вивантаженню шихти в камеру коксування виробляються машиністом вагона. Він послідовно включає необхідні чи механізми пристрої, що забезпечують виконання різних операцій (відкривання затворів вугільної вежі, включення при необхідності пневмо-обрушення шихти, закривання затворів вугільної вежі, включення люкозніма для зняття кришки завантажувального люка, опускання телескопа і відкривання шибера і т, д.). Для автоматизації цих операцій у типовому проекті вуглезавантажувального вагона конструкції КБ Коксохіммаша встановлені спеціальні датчики-сигналізатори. Датчики забезпечують включення і. вимикання необхідних механізмів і пристроїв у заданій технологічній послідовності.

По проекті на кожнім бункері вуглезавантажувального вагона встановлені наступні пристрої;

1) датчик-сигналізатор сходу шихти з бункера вугільної вежі;

2) датчик-сигналізатор заповнення шихтою бункера вуглезавантажувального вагона;

3) сигналізатор повного сходу шихти з бункера вуглезавантажувального вагона;

4) датчик-сигналізатор примусового сходу шихти з бункера вагона;

5) датчик вивантаження шихти з бункера вагона в заданій послідовності.

Датчик-сигналізатор сходу шихти з бункера вугільної вежі призначений для сигналізації чи сходу зависання шихти. При необхідності датчик дає імпульс на автоматичне включення пристрою для пневмо-обрушення шихти в бункері вугільної вежі.

Датчик-сигналізатор складається з робочого органа, шарнірно з’єднаного за допомогою системи важелів а вузлом кінцевого вимикача. Робочий орган установлений на опорі і може повертатися щодо осі, що спирається на два підшипники кочення.

Опора і кінцевий вимикач кріпляться верхньої частини бункера вуглезавантажувального вагона. Кінцевий вимикач типу ВКЦ-411 міститься в герметично закритому металевому корпусі.

Підведення електропроводки здійснюється через трубу, а підключення — при знятій кришці. У корпусі на двох опорах установлений вал. На валу за допомогою шпонки закріплений профільний кулачок. При відповідному повороті вала кулачок чи включає виключає кінцевий вимикач. На одному кінці вала установлений важіль з контр вантажем. Другий кінець через підоймову систему з’єднаний з робочим органом датчика-сигналізатора.

Такий кінцевий вимикач застосовується як типовий для всіх датчиків-сигналізаторів, установлених на бункерах вуглезавантажувального вагона.

В окремих випадках на цьому вузлі не ставиться ричать з контр вантажем .

Датчик-сигналізатор сходу шихти з бункера вугільної вежі працює в такий спосіб. У процесі заповнення бункера вуглезавантажувального вагона шихтою потік шихти з бункера вугільної вежі впливає на робочий орган сигналізатора, повертаючи його при цьому на осі опори. Це рух через підоймову систему передається на профільний кулачок вузла кінцевого вимикача, що робить замикання контакту в ланцюзі сигнальної лампи, розташованої на спеціальному табло в кабіні машиніста. При нормальному сході шихти з бункера вугільної вежі сигнальна лампа загоряється. У випадку припинення потоку шихти з бункера вугільної вежі (у результаті чи зависання відсутності шихти в бункері) робочий орган повертається у своє вихідне положення. При цьому розмикається контакт кінцевого вимикача і гасне сигнальна лампа в кабіні машиніста. Контакт кінцевого вимикача замикається і включає пневмо-обрушення у відповідному бункері вугільної вежі. При наявності шихти в бункері вугільної вежі включення пневмо-обрушення звичайно негайно відновлює потік шихти в бункер завантажувального вагона.

Датчик-сигналізатор заповнення шихтою бункера вуглезавантажувального вагона призначений для сигналізації про заповнення бункера до заданого обсягу, а також для дачі імпульсу на автоматичне закривання затвора бункера вугільної вежі, через який надійшла шихта.

Датчик-сигналізатор заповнення шихтою вуглезавантажувального вагона встановлюється також на верхній частині бункера. Він складається з робочого органа і типового вузла. Коли шихта заповнить заданий обсяг бункера вагона, робочий орган під дією шихти повертається. Н. с. контакт кінцевого вимикача замикається і через проміжне реле включає сигнальну лампу на табло в кабіні машиніста. При заповненні бункера до заданого обсягу сигнальна лампа запалюється. Одночасно реле подає імпульс на закривання затвора вугільної вежі.

Сигналізатор повного сходу шихти з бункера вуглезавантажувального вагона, передає на табло в кабіну машиніста сигнал, що показує, що шихта цілком вивантажена в камеру коксування. Він встановлюється в нижній частині бункера, у його вихідного отвору.

Сигналізатор складається з робочого органа і типового вузла. Для установки робочого органа в бункері робиться виріз, що прикривається козирком.

Сигналізатор повного сходу шихти з бункера вагона працює в такий спосіб. При заповненні бункера шихта притискає робочий орган до тіла бункера . Н. с. контакт кінцевого вимикача розмикається і сигнальна лампа на табло в кабіні машиніста гасне.

Після повного, сходу шихти з бункера контр вантаж повертає робочий орган сигналізатора у вихідне положення. При цьому контакт кінцевого вимикача замикається і включає сигнальну лампу.

Датчик-сигналізатор примусового сходу шихти, з бункера вуглезавантажувального вагона автоматично підключає електровібратор чи електромагнітний кран пневмо-обрушення, за допомогою яких здійснюється примусовий сход шихти з бункера вагона.

Робочий орган—«пелюсток» датчика-сигналізатора примусового сходу шихти встановлюється на вихідному отворі бункера. Він жорстко укріплений на валу, що має дві опори. На продовженні вала установлений контр вантаж і важіль про, що за допомогою системи важелів з’єднаний з типовим вузлом кінцевого вимикача.

При закритому шибері бункера вуглезавантажувального вагона робочий орган установлюється контр вантажем у горизонтальне положення. Коли шибер бункера відкритий, що рухається шихта, впливаючи на робочий орган, установлює його у вертикальне положення.

Якщо сход шихти з бункера припинився в результаті зависання шихти, робочий орган встановлюється в горизонтальне положення. Одночасно подається імпульс на включення електровібратора чи електромагнітного крана пневмо-обрушення (у залежності від схеми примусового сходу шихти, прийнятої на даному вагоні). Після того як шихта знову початку сходити, робочий орган встановлюється у вертикальне положення. При цьому через підоймову систему приводиться в профільний кулачок вузла кінцевого вимикача, що автоматично виключає електровібратор.

Датчик вивантаження шихти з бункера вуглезавантажувального вагона в заданій послідовності. служить для припинення вивантаження шихти в коксову піч після сходу з бункера вагона заданої частини шихти, що міститься в ньому.

Для цієї діли застосовується сигналізатор. При спрацьовуванні цього сигналізатора контакт кінцевого вимикача замикається.

Одночасно відбувається замикання контакту в ланцюзі керування електродвигуном механізму шибера і телескопа, що приводить до закривання шибера вуглезавантажувального вагона без підйому телескопа. Після витримки протягом заданого часу датчик дає імпульс на відкривання шибера і завантаження шихтою камери коксування продовжується.

Бездимне завантаження коксових печей

При завантаженні коксових печей шихтою з камери, в атмосферу велика кількість газів і вугільного пилу.

При цьому створюються багато праці для обслуговуючого персоналу. Крім того, гази і пил забруднюють атмосферу населених пунктів. Усе це вимагає не сповільнювач того рішення ряду технічних питань, що забезпечують припинення виділення з камер коксування газу і пилу. За останні роки з метою визначення найкращого методу бездимного завантаження коксових печей проведений ряд експериментальних робіт на Нижньо-Тагільському металургійному комбінаті, Запорізькому, Харківському, Московському коксогазовому і інших заводах. У проведенні
досвідів брали участь працівники Гіпрококсу, Ухина і Вухина.

Відомо, що для зменшення виділення газів в-атмосферу при, завантаженню печей уже тривалий час заводи застосовують парову інжекцію. Однак застосування тільки парової інжекції при заданих параметрах пари 7—8 атм не дає належних результатів, якщо строго не дотримувати визначених методів завантаження печей.

Слід зазначити, що впровадження тонкого здрібнювання шихти і застосування парової інжекції на коксових печах ускладнило роботу механізованих освітлювачів і викликало погіршення якості смоли по показниках зольності. Упровадження парової інжекції на коксових печах привело до збільшення кількості стічних вод і до підвищення змісту окису азоту в коксовому газі, що є небажаним, особливо при передачі коксового газу на переробку азотоперероблюючим заводам.

У результаті проведення експериментальних робіт з визначення кращого методу бездимного завантаження коксових печей б. Міністерством чорної металургії прийняте рішення рекомендувати метод роботи, випробуваний на Московському коксогазовому заводі. Тоді ж була розробила «Технологічна інструкція з бездимного завантаження коксових печей, обладнаних двома газозбірниками».

Інструкція встановлює завантаження камер коксування в наступній послідовності:

1. Вуглезавантажувальний вагон установлюється так, щоб вісь випускних отворів бункерів збіглася з віссю завантажувальних люків.

2. За допомогою люкознімів знімаються кришки першого і третього завантажувальних люків (при трьох бункерному вагоні).

3. Закриваються кришки стояків з коксової і машинної сторін батареї.

4. Включається парова інжекція.

5. Шихта з завантажувального вагона випускається в наступному порядку:

а) одночасно опускаються телескопи і відкриваються шибери першого і третього бункерів;

б) після випуску шихти з крайніх бункерів піднімаються телескопи, закриваються шибери і встановлюються люкознімами кришки крайніх завантажувальних люків;

в) за допомогою люкознімів знімають кришку середнього завантажувального люка і шихту із середнього бункера направляють у камеру;

г) планерна штанга подається в піч у момент припинення сходу шихти із середнього бункера. Для прискорення процесу планування дозволяється подача в піч планерної штанги одночасно зі спуском шихти із середнього бункера. Планування шихти повинне продовжуватися доти, поки шихта не буде цілком випущена із середнього бункера і не забезпечиться вільний прохід газів у стояки по всій довжині камери коксування.

Основною умовою ефективності, бездимного завантаження є прийом такої кількості шихти в кожен бункер, щоб після спорожнювання крайніх бункерів мався вільний прохід газів від середини камери в стояки. Інструкція рекомендує наступне зразковий розподіл шихти по бункерах завантажувального вагона: у крайніх по 6,8—7 т, у середньому 3,2—3,5 т. При зменшенні вологості шихти нижче 6% рекомендується скоротити набір шихти в середній бункер до 2,5 т.

Інструкція з бездимного завантаження передбачає проведення ряду заходів але механізації й автоматизації процесу завантаження, а також по його прискоренню. Найголовнішими заходами такого роду є:

1) проведення всіх операцій по завантаженню печей з однієї установки вуглезавантажувального вагона;

2) збільшення швидкості планування шихти до 90 м/хв;

3) механізація й автоматизація знімання й установки кришок завантажувальних люків;

4) розширення планерних штанг до 280—320 мм;

5) збільшення діаметра випускних отворів бункерів завантажувальних вагонів те 470—500 мм;

6) автоматизація .набору заданої кількості шихти в бункери завантажувального вагона;

7) автоматизація випуску шихти з бункерів завантажувальних вагонів при завантаженні печей у заданій послідовності;

8) автоматизація роботи планерних штанг;

9) автоматизація сходу шихти з бункерів вуглезавантажувального вагона;

10) забезпечення сталості вологої шихти;

11) забезпечення тиску пари для паро інжекції не нижче 7 атм;

12) індивідуальне (роздільне) керування затворами і телескопами бункерів вуглезавантажувального вагона;

13) індивідуальне (роздільне) керування люкознімами.

Представляє також інтерес новий метод бездимного завантаження коксових печей, запропонований інж. Н.К. Кулаковим. По цьому методі передбачається послідовний спуск шихти з бункерів завантажувального вагона. У кожен даний момент шихта завантажується в піч тільки через один люк. Два інших завантажувальних люки повинні бути закриті доти, поки не закінчиться, сход шихти з бункера, що вивантажується.

Новий спосіб бездимного завантаження придатний як для печей, що мають два газозбірники, так і для печей з одним газозбірником.

Метод бездимного завантаження за пропозицією інж. Н. К. Кулакова є безумовно ефективним, тому що створює гарні умови для евакуації газу в процесі завантаження коксової камери.

Зовсім очевидно, що новий метод завантаження вимагає і більшого часу на обслуговування кожної печі, для чого рекомендується збільшити швидкість планування до 90 м/хв і звужити планерну штангу до 280-320 мм (це в даний час прийнято на всіх нових коксовиштовхувача).

Новий метод бездимного завантаження коксових печей передбачає необхідність виконання всіх операцій люкознімальної машини з однієї установки вуглезавантажувального вагона (що здійсненно при застосуванні типових люкознімів конструкції КБ Коксохіммаша), а також ряду інших заходів, здійснення яких доступно для більшості діючих заводів. На думку автора пропозиції й у результаті проведених експериментів переваги нового способу бездимного завантаження полягають у наступному:

1) досягається повна бездимність завантаження коксових печей; .

2) усі печі завантажуються по обсязі однаково;

3) через однаковий обсяг завантаження по кожнім завантажувальному люку цілком усуваються перевантаження під люками коксової і машинної сторони, у результаті чого значно поліпшуються умови прогріву завантаження і розподіли температур у верхній частині коксового пирога;

4) сегрегаційні смуги, що спостерігаються, на стиках потоків шихти між люками по лінії двох-одного-двох опалювальних каналів зміщаються і перетинають кілька опалювальних каналів під кутом 45-600; тому проти цих каналів смуги не спостерігаються.

Змащення механізмів вуглезавантажувального вагона

Усі деталі черв’ячно — гвинтових редукторів механізмів шиберів і телескопів черв’ячна пара, гвинт, гайка, підшипники кочення працюють у масляних ваннах. Чи поповнення заміна змащення виробляється через спеціальні мастильні отвори в корпусі редуктора.

Для змащення тяг редукторів і опор хитних рам установлені підшипники з графітовим змащенням.

Усі шестірні і підшипники редукторів механізмів пересування вагона і механізмів чищення стояків працюють у масляних ваннах і додатковому підведенні змащення не вимагають.

Для підшипників ходових коліс передбачене централізоване змащення з ручним приводом.

Шарніри підоймової системи механізмів шиберів і телескопів, розташовані під робочою площадкою вагона, часто піддаються
безпосередньому впливу полум’я, що виривається з завантажувальних люків, а також безупинному впливу вугільного і коксового пилу. У цих умовах практично неможливо удержати звичайне змащення в шарнірних з’єднаннях, а тому ці вузли працюють без змащення. У результаті вони піддаються швидкому зносу.

Для збільшення їхнього терміну служби пальці шарнірних з’єднань рекомендується виготовляти із сирої сталі, а у вушко тяг запресовувати втулки з робочою поверхнею. Зазор між втулкою і пальцем приймають не менш0,3 мм на діаметр. Цим заходом передбачається заміна тільки сирих пальців, вартість і трудомісткість виготовлення яких невелика.

На одному з вагонів працівники конструкторського бюро у виді досвіду установили на шарнірних вузлах механізмів шиберів і телескопів втулки з графітовим змащенням.

Правила завантаження коксових печей

1. Шихта що завантажуються, печей повинна зважуватися. Коливання у вазі разового завантаження не повинні перевищувати +200 кг від заданої величини завантаження.

2. Печі завантажують слідом за видачею коксу. Відставання завантаження від видачі допускається на одну піч тільки при, переході з однієї на іншу. Розрив між видачею і завантаженням не повинний перевищувати 1.5 хв.

3. Завантажувальні люки необхідно очищати від глини і графіту. Чищення люків роблять перед кожною видачею коксу.

4. Залишки шихти і флюсів можна закидати в піч тільки після її. завантаження, при плануванні.

5. У момент початку завантаження включають інжектуючий пристрій. По закінченні завантаження інжекцію виключають.

6. Перед завантаженням дверей повинні бути ретельно ущільнені з обох сторін.

7. Планер установлюють на висоті, що забезпечує максимальне разове завантаження.

8. По закінченню планування шихти завантажувальні люки зразу закривають люками, заливають рідким розчином глини з домішкою шихти і для герметизації розшивають спеціальним ножем.

9. Чищення стояків роблять перед кожною видачею коксу, а чищення кришки, сідловини і горловини після видачі коксу.

10. Після заливання люків пекти негайно включають у газозбірник і кришки стояків закривають.

11. При перервах у завантаженні завантажувальний вагон негайно відводять на кінцеву чи площадку до вугільної вежі.

12. Забороняється:

а) закидати фуси і залишки шихти в порожню піч;

б) недовантажувати камери коксування;

в) робити завантаження печей без планування;

г) довантажувати печі чи шихтою змітати шихту з верха печей у люки після планування;

д) чистити стояки .порожніх печей;

е) закривати люк з коксової сторони до забезпечення вільного проходу газу в стояк;

ж) працювати на завантажувальному вагоні, що не має телескопів і механізмів для чищення стояків;

з) затримувати завантажувальний вагон при завантаженні над відкритими люками печі більш 3—4 хв.;

и) допускати проїзд вуглезавантажувального вагона при порушенні необхідних чи габаритів при несправних рейкових шляхах, як наприклад, при сполучних планках, що лопнули, на стиках рейок, зрізаних болтах на планках, розширенні .колії шляху більш ніж на 50 мм чи звуженні колії більш ніж на ,30 мм, що лопнули рейках і т.д.;

к)прикріплювати рейки завантажувального вагона до поперечних анкерних болтів.

Вибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводів

Рис.3. Привід і важільна система люкознімальної машини.

Вибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводівВибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводів

Рис.4. Конструкція вузла вала, рухомої і нерухомої труб люкознімальної машини.

Вибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводів

Рис.5. Загальний вид механізму відкривання-закривання затворів вугільної вежа конструкція КБ Коксохіммаша

Вибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводів

Рис. 14. Механізм чищення стояків з направляючою стрілою конструкції Орського машинобудівного заводу.

Вибір вуглезавантажувальних вагонів при проектуванні коксохімічних заводів

Рис. 15 Кінематична схема важільної системи стойки.

Дипломная работа: Автоматизація процессу сушки деревини

Posted on by admin

Зміст

Вступ

Характеристика підприємства

1 Особливості процесу сушіння деревини

1.1 Процес сушіння

1.2 Способи сушіння деревини

1.2.1 Сушіння в рідинах

1.2.2 Конденсаційний спосіб сушіння

1.2.3 Атмосферне сушіння

1.2.4 Камерне й атмосферно-камерне сушіння

1.2.5 Ротаційний спосіб сушіння

1.2.6 Вакуумний спосіб сушіння

1.3 Технологічний процес сушіння деревини

1.4. Волога в деревині

1.4.1                            Основні способи визначення вологості деревини

1.5                        Контроль за вологістю деревини і внутрішніми напруженнями у процесі сушіння

1.6                        Якість сушіння пиломатеріалів. Закінчення процесу сушіння

1.7                        Вплив сушіння деревини на її міцність

1.8                        Особливості розрахунку продуктивності за врахуванням роботи сушильних камер

1.9                        Вдосконалення схеми

1.10                   Рекомендації з проведення камерного сушіння

2. Дослідження динамічних властивостей об’єкту автоматизації

2.1 Лісосушильна камера як об’єкт регулювання

2.2 Розрахунок контуру регулювання температури

3 Проектування автоматизованої системи керування процесом сушіння деревини

3.1 Вибір та обґрунтування структури системи управління та її опис

3.2 Вибір комплексу технічних засобів

3.2.1 Давачі температури

3.2.2 Сенсор відносної вологості

3.2.3 Центробіжний вентилятор

3.2.4 Електрокалорифер

3.2.5 Циркуляційний насос

3.3 Вибір мікроконтролера

3.3.1 Характеристика мікроконтролера

3.3.2 Особливості мікроконтролерів PIC16F87X

3.3.2 Система команд мікроконтролера

3.4 Структура та метрологічні характеристики каналів контролю і регулювання

4 Функціональна структура системи управління

4.1 Опис алгоритму роботи системи

5 Проектування пристрою

5.1 Загальні відомості про систему проектування друкованих плат P-CAD

5.2 Графічний редактор принципових схем P-CAD Schematic

5.3 Графічний редактор друкованих плат, P-CAD РСВ

5.4 Структура бібліотек P-CAD

5.5 Особливості проектування пристрою4

6 Охорона праці

6.1 Організація ОП при автоматизації лісосушильної камери

6.2 Загальні вимоги до обладнання, що працює під тиском

6.3 Безпека при експлуатації парових і водогрійних котлів

6.4 Техніка безпеки при транспортних роботах в сушильних цехах

6.5 Техніка безпеки при обслуговуванні сушильних камер і протипожежні заходи

6.6 Інженерні рішення з охорони праці

7 Розрахунок економічної ефективності від вдосконалення і автоматизації сушіння деревини

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сушіння матеріалів є енергоємким процесом, зв’язаним зі значною витратою палива, пару, а також електроенергії, а отже використання високоточної автоматики дозволить значно скоротити термін сушіння та знизити енергетичні затрати. Сушать деревину у виді пиломатеріалів (дошок, брусів, заготовок), шпону (тонколистового матеріалу), трісок, стружки і волокон. Також поширеним є сушіння круглих лісоматеріалів (деталі опор ліній електропередачі, зв’язки, будівельні деталі).

Деревину висушують з метою: попередження розміро- і формозмінності деталей; запобігання псуванню і загниванню; збільшення питомої міцності; підвищення якості обробки і склеювання.

Широке впровадження систем автоматизації дає народному господарству разом з прямим економічним ефектом значний організаційний ефект, тому що вимагає фахівців високої кваліфікації і підвищує загальний рівень організації виробництва, поліпшує стиль і ефективність керівництва. Тому рівень механізації та автоматизації виробничих процесів є одним з важливих показників науково-технічного прогресу в країні.

На даний час проблема автоматизації сушіння деревини вирішувалась шляхом використання застарілих, як морально так і в фізичному плані приладів. Для контролю технологічних параметрів використовувались аналогові прилади з малим класом точності та технічними показниками, що не відповідають сучасним вимогам.

Паралельно з застарілим обладнанням, останнім часом, на ринку автоматики з’явились засоби автоматизації, розроблені провідними брендовими фірмами. Ці засоби цілком задовільняють вимогам, поставленим перед автоматизацією процесу сушки, але негативним є той фактор, що ціни на них залишаються недоступними.

Отже застарілість, як моральна так і фізична, існуючого обладнання поруч із дороговизною і недоступністю сучасних засобів автоматизації робить процес сушки деревини, досить складним, вимагає високої кваліфікації працівників та обслуговуючого персоналу.

Метою даного дипломного проекту є розробка системи автоматичного керування процесом сушки в триступеневій сушарці деревини з мінімальними матеріальними затратами на розробку, та простим інтуїтивним інтерфейсом для користувача-оператора, також з оптимальними технічними показниками та високою ступінню надійності. Процес трьохступеневого сушіння вимагає контролю основних параметрів його протікання, а саме: температури та вологості у вакуумній камері, вологості висушуваного матеріалу; керування ходом процесу висушування шляхом зміни подачі нагрітого повітря та вентилювання камери для створення необхідної вологості.

Для вирішення питань контролю параметрів в дипломному проекті передбачається. Для більш якісного збору технологічних параметрів запроектувати використання декількох давачів температури, вологості в камері та вологості пиломатеріалів. Для уникнення можливої похибки вимірювання пов’язаної з неоднорідністю середовища в камері кінцеве значення вимірюваних параметрів буде зручно вираховувати як середнє значення показників давачів. Це дасть змогу точніше, і головне швидше реагувати на зміну стану об’єкта автоматизації. Також доцільним буде використання електронних давачів вологості та температури, що дозволить усунути ряд похибок, тим самим зробить процес вимірювання вологості швидшим та значно точнішим.

Для вирішення питань автоматизованого управління буде запроектованою мікроконтролерну систему на базі сучасного мікро контролера, який буде здійснювати збір всіх основних показників роботи сушарки та регулювати протіканням процесу за наперед заданою програмою.


Характеристика підприємства

Відкрите акціонерне товариство «Будматеріали» (далі — Товариство) засновано у 1994р шляхом приватизації державного майна Острозького магазину «Укрторгбудматеріали»

Місцезнаходження Товариства: 265610, Україна, Рівненська обл., Острозький р-н, с. Оженіно.

Метою діяльності Товариства є одержання прибутку від виробничо-комерційної діяльності на принципах самоокупності, самофінансування та повного госпрозрахунку, запровадження нових технологій, залучення іноземних інвестицій для насичення споживчого ринку та задоволення потреб населення в продукції підприємства. Предметом діяльності Товариства є:

— оптова торгівля;

— роздрібна торгівля;

— виробництво товарів народного вжитку;

— надання послуг по замовленню державних, колективних, спільних, приватних підприємств та індивідуальних замовників за напрямком діяльності підприємства;

— створення мережі торгових точок та магазинів;

— посередницька та комісійна діяльність;

— ремонт будов та споруд невиробничого призначення ;

— ремонт та будівництво житла за замовленнями населення ;

— виробництво будівельних деталей з деревини і плит на деревній основі;

— інші види діяльності не заборонені чинним законодавством України.

На даному підприємстві працює понад тридцять чоловік, функціонують три цехи: пилорамний, сушильний та столярний. Пилорамний цех відповідає за розрізку колод на дошки, сушильний — за сушіння дошки для виготовлення кінцевої продукції, а столярний цех виготовляє продукцію, таку як віконні та дверні блоки, дошку для підлоги, плінтус та ін.

1. Особливості процесу сушіння деревини.

 

1.1 Процес сушіння

Сушіння матеріалів є енергоємким процесом, зв’язаним зі значною витратою палива, пару, а також електроенергії, а отже використання високоточної автоматики дозволить значно скоротити терміни сушіння та знизити енергетичні затрати.

На підприємствах сушіння деревини здійснюють у виді пиломатеріалів (дошок, брусів, заготовок), шпону (тонколистового матеріалу), трісок, стружки і волокон. Інколи має місце сушіння круглих лісоматеріалів (деталі опор ліній електропередачі, зв’язки, будівельні деталі).

У результаті сушіння деревина з природної сировини перетворюється в промисловий матеріал, що відповідає найрізноманітнішим вимогам, які висуваються до нього в різних виробничих і побутових умовах. При зниженні вологості деревини поліпшуються її фізико-механічні й експлуатаційні властивості. Відомо, що при зміні вмісту вологи в деревних сортаментах змінюються їхні розміри і форма. У тих випадках, коли при експлуатації виробів з деревини необхідна сталість розмірів і форми деталей, їхня вологість повинна бути заздалегідь доведена до визначеного рівня, що відповідає умовам експлуатації цих виробів, тобто до експлуатаційної вологості. Деревина, що містить велику кількість вологи, легко вражається грибами, у результаті чого вона загниває. Суха ж деревина відрізняється великою стійкістю. Зниження вологості деревини приводить до зниження її маси та одночасного підвищення міцності. Суха деревина, на відміну від сирої, легко клеїться, добре піддається обробці. Контроль за кінцевим показником вологості є головним чинником в процесі сушки [4,102].

Таким чином, деревину висушують з метою: попередження розміро- і формозмінності деталей; запобігання псування і загнивання; збільшення питомої міцності; підвищення якості обробки і склеювання.

Вибір способу сушіння і сушильного устаткування визначається рядом факторів: породним і сортаментним складом пиломатеріалів, що висушуються, вартістю енергоносія, необхідною продуктивністю, умовами й інвестиційними можливостями споживачів. Сушильна камера з енергозберігаючими технологіями – обов’язкова умова рентабельної роботи.

На даний момент на ринку сушильних камер 90-95% класичного типу – конвективні з різними системами приточно-витяжної вентиляції і видами теплоносія. Їхні переваги: невеликі капітальні витрати, простота процесу сушіння, зручність технічного обслуговування.

Циркуляційна система сушки повинна забезпечувати необхідну швидкість і рівномірність розподілу сушильного агента по матеріалу для різних порід з метою одержання вищої якості й оптимальної тривалості процесу. Для спонукання циркуляції сушильного агента використовують осьові і, в окремих випадках при великому опорі циркуляційного тракту, відцентрові вентилятори. До цього устаткування повинні пред’являтися жорсткі вимоги по його надійності при експлуатації в середовищі з підвищеною температурою і вологістю.

Теплова енергія для сушарок виробляється в котельнях. Теплоносієм є пара чи гаряча вода. Електроенергію, внаслідок високої ціни, використовують у рідких випадках. Хоча останнім часом значна частина матеріалу висушується в камерах, що працюють на електроенергії.

Параметри середовища в сушильній камері, як правило, вимірюють психрометром. Керування і регулювання процесу сушіння здійснюється автоматично.

Поряд із традиційними конвективними сушарками певне поширення одержали вакуумні і конденсаційні сушарки.

Вакуумні сушарки доцільно використовувати для сушіння деревини твердих листяних порід великих перетинів (50 мм і більше), коли тривалість процесу є важливим чинником. При купівлі таких камер не можна забувати про великі капітальні вкладення.

Конденсаційні сушарки використовують у тих випадках, коли електроенергія, як енергоносій, найбільш дешева в порівнянні з іншими видами. ККД таких сушарок найбільш високий при температурі сушильного агента до 45° С. При цих параметрах собівартість процесу невелика, зате термін сушіння значний.

Раніш основний обсяг сушіння здійснювався на деревообробних і лісопильних підприємствах, де споруджувалися великі сушильні цехи продуктивністю до 100 тис.м3 умовного матеріалу в рік, зараз основна маса деревини переробляється на малих підприємствах, потреба яких може бути забезпечена одною — двома камерами невеликої завантажувальної ємності.

Меблеві і деревообробні підприємства оснащені лісосушильними камерами застарілих конструкцій, що знаходяться в аварійному стані і не можуть забезпечити якісне сушіння матеріалу. Разом з тим ринок висуває високі вимоги до якості виробів з деревини.

Сучасні лісосушильні камери дозволяють досягти високої якості сушіння. Вони оснащені системою автоматичного керування процесом і є складним комплексом устаткування, що вимагає кваліфікованого обслуговування.

Винятково велике значення має якісне сушіння деревини, без чого неможливий випуск високоякісної продукції. Низька якість сушіння, обумовлена незадовільним технічним станом сушильного устаткування і слабкою технологічною підготовкою обслуговуючого персоналу, приводить до прихованого браку — нерівномірності розподілу кінцевої вологості, що довгий час може залишатися непоміченим і позначитися тоді, коли виріб знаходиться в експлуатації.

 

1.2 Способи сушіння деревини

Класифікація способів сушіння ґрунтується на особливостях передачі тепла матеріалу, що висушується, і за цією ознакою можна виділити наступні види сушіння: конвективне, кондуктивне, радіаційне, електричне [2,10]. У табл.1.1 приведені види і способи сушіння.

Таблиця 1.1.
Види та способи сушіння деревини
Вид сушіння

Сушильні

агенти

Спосіб сушіння

Основні особливості процесів

Конвективно-атмосферне

Повітря

Повітря

На корені

Атмосферна

Сушіння з використанням з

сущої сили крони живого

дерева

Сушіння на відкритих складах

чи під навісами

Конвективно- теплове

Повітря, Топковий газ, водяна пара і їхні суміші

Рідини

Газопарова

Ротаційна

Вакуумна

У рідинах

Сушіння в нагрітому газовому

середовищі при атмосферному тиску

Газопарове сушіння з додатковим використанням

відцентрового ефекту

Газопарове сушіння при

тиску середовища нижче

атмосферного

Сушіння з використанням

нагрітих рідких сушильних

агентів

Кондуктивне

Повітря

Кондуктивне

Сушіння з передачею тепла

матеріалу за допомогою теплопровідності при контакті

с нагрітими поверхнями

Радіаційне

Повітря

Радіаційне

Сушіння передачею тепла

матеріалу випромінюванням

Електричне

Повітря

Діелектричне

Сушіння в електромагнітному

полі ТВЧ чи СВЧ із передачею

тепла матеріалу за рахунок

діелектричних втрат

Електричне

Повітря

Індукційне

Сушіння в електромагнітному

полі промислової частоти з передачею тепла матеріалу від розташовуваних всередині штабелю феромагнітних шляхів що нагрівають індуктивними струмами.
Все работы, похожие на Дипломная работа: Автоматизація процессу сушки деревини

Реферат: Синонимия и антонимия в поэзии

Posted on by admin

Харківський державний педадогічний університет ім. Г.С.Сковороди

На правах рукопису

Василенко Валентина Анатоліївна

Синонімія і антонімія у поезіях

Ігоря Муратова

Спеціальність – 10.02.01-українська мова

Дисертація

на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Лисиченко Лідія Андріївна

Харків – 1999

ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. Ігор Муратов і загальна характеристика мови його поезій 7

РОЗДІЛ 1 Теоретичні засади дослідження 29

РОЗДІЛ 2 Лексичні синоніми як засіб виразності в поезії І. Муратова

34

2.1. Лексико-семантична характеристика синонімів у творах поета 34

2.1.1. З історії питання лексичної синонімії 34

2.1.2. Ідеографічні синоніми в поетичній тканині творів І. Муратова 40

2.1.3. Емоційно-експресивні синоніми в мові поезій І. Муратова 58

2.1.4. Вживання різностильових синонімів 68

2.1.5. Контекстуальні синоніми 76
2.2. Стилістичні функції синонімів у поетичній творчості І.Муратова 82

2.2.1. Функція уточнення в поезіях І.Муратова 84

2.2.2. Заміщення як спосіб використовування синонімів 87

2.2.3. Синонімічне протиставлення – засіб формування контексту 90
2.3. Роль синонімів в організації тексту в поезіях І.Муратова 94

Висновки 106

Розділ 3 Антонімія і її стилістичні функції в поезіях І. Муратова 108

3.1. Лексико-семантична характеристика антонімії в поетичному мовленні

І. Муратова 108

3.1.1. Поняття лексичної антонімії 108

3.1.2. Антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять у поезії І. Муратова 115

3.1.3. Комплементарні антоніми у поезіях І.Муратова 127

3.1.4. Антоніми – контративи в поетичних текстах І.Муратова 131

3.1.5. Антоніми і контекст 136
3.2. Стилістичне використовування І. Муратовим лексичних антонімів у поезії 141
3.3. Способи включення антонімічних пар у текст 158
3.4. Взаємозв’язок синонімії та антонімії в поезії Ігоря Муратова 162

Висновки 166

Загальні висновки 169

Список проаналізованих джерел 172

Бібліографія 173

Лексикографічні видання 187

ВСТУП

Творчість Ігоря Муратова є цікавим явищем як з погляду змісту чи поетичної форми, так і з погляду мови. Однак І. Муратов належить до тих українських поетів, яким мало пощастило щодо висвітлення їх художньої творчості. Мовно-стилістичні особливості творів поета досі не були предметом вивчення лінгвістів.

Поетична мова Ігоря Муратова дуже багата мовними (лексичними, синтаксичними та ін.) і стилістичними засобами її використання.

Дослідження мовних явищ у творах І.Муратова має важливе значення для розвитку поетичного стилю й української літературної мови взагалі. Воно допомагає глибше зрозуміти стилістичні можливості української мови, її функціонально-диференційні особливості.

Багатство мовних засобів і стильових прийомів у поетичній тканині творів Муратова не дає можливості охопити їх у цілому. Тому робота присвячена одному з аспектів поетичного мовлення цього письменника – лексичному, переважно з погляду синонімічних та антонімічних засобів мови.

Актуальність теми дослідження визначається тим, що воно:
1) належить до кола робіт, які висвітлюють проблеми цілісного аналізу слова в поетичній мові. Для розв’язання цього питання важливим є дослідження мови кожного поета, особливо такого своєрідного, як

І. Муратов;
2) присвячене вивченню лексичної системи поета в межах функціонального підходу, що дозволяє виявити важливі особливості лексичних мікросистем, які не можуть бути виявлені за інших підходів;
3) присвячене дослідженню синонімічних та антонімічних засобів, що становлять інтерес як для мовознавців, так і для літературознавців, оскільки висвітлюють цілу низку питань індивідуального поетичного мовлення.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження проводилося згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри української мови ХДПУ ім.Г.С.Сковороди, який координується з Інститутом української мови НАН України.

Об’єктом дослідження виступають лексичні синоніми й антоніми, що функціонують у мовній системі І. Муратова. Ці лексичні явища аналізуються з погляду лексико-семантичної системи мови і з погляду лінгвопоетичного.

Методологічною основою дослідження є найважливіші філософські положення загального мовознавства про взаємозв’язок мови, мислення і реальної навколишньої дійсності, сучасні наукові положення про мовну картину світу взагалі і про зв’язок мови поета з його психічним складом. У дисертації застосовано методи функціонального й описового лінгвопоетичного аналізу з елементами компонентного.

Предметом цього дослідження є лексика поетичних творів І. Муратова.

Мета дисертаційної роботи – виявити особливості лексичної організації поетичного мовлення І. Муратова, зокрема визначити особливості функціонування синонімів та антонімів у контекстах, що є однією з суттєвих ознак ідіостилю поета.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання більш конкретних завдань:
1) визначити корпус лексичних синонімів та лексичних антонімів у поезії

І.Муратова;
2) виділити основні типи названих явищ та встановити їх основні функції у поетичному мовленні;
3) схарактеризувати способи стилістичного використовування синонімів і антонімів у мові поезій І.Муратова;
4) з’ясувати взаємозв’язок і взаємодію синонімії та антонімії у поетичних текстах Муратова.

Наукова новизна дослідження зумовлюється тим, що творчість Ігоря
Муратова з погляду характеристики його ідіостилю досліджується вперше.
Здійснюється цей аналіз на матеріалі поетичних творів автора.

Науково-теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній розвивається вчення про функціональні особливості синонімів і антонімів у поетичному тексті. Дисертація є певним внеском у дослідження механізму виникнення художньо-образного тексту. Результати роботи можуть знайти застосування у розв’язанні актуальних проблем лексикології та стилістики.

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її положень і результатів у наукових дослідженнях з проблем тексту, при викладанні вузівських курсів “Лінгвістичний аналіз тексту”, “Стилістика тексту”, при укладанні підручників. Результати дослідження можуть бути також актуальними для літературознавчих розробок.

Матеріалом дослідження стали поетичні твори Ігоря Леонтійовича
Муратова (1931-1973). Картотека містить понад 500 одиниць.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження доповідались на семінарах кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, на ІХ Міжнародній конференції з питань семантики тексту (Харків, 1999 р.), а також використовувалися в шкільній практиці під час викладання лінгвостилістичних спецкурсів у Сумській класичній гімназії з поглибленим вивченням англійської мови.

У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Основні положення дисертації висвітлені в публікаціях:
1. Синоніми як засіб експресивності в поезіях І.Муратова // Лінгвістичні дослідження. Науковий вісник.– Випуск 3.– Харків: ХДПУ.– 1997.– С.22-

27.
2. Індивідуально-авторські метафоричні словосполучення у віршах Ігоря

Муратова (на матеріалі збірки “Надвечірні птахи”) // Наукові записки

Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Серія літературознавство.– Випуск 4 (9).– Харків: ХДПУ.– 1997.– С.52-

58.
3. Антоніми в поезіях Ігоря Муратова //Засоби навчальної та науково- дослідної роботи: Збірник наукових праць.– Випуск 5.– Харків: ХДПУ ім. Г.С. Сковороди.– 1998.– С.152-159.
4. Мовні засоби експресії в поезії І. Муратова // Наукові записки

Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

Серія літературознавство.– Випуск 5 (16).– Харків: ХДПУ.– 1998.– С.90-

95.

1. Ігор Муратов і загальна характеристика мови його поезій

Творчість Ігоря Муратова посідає важливе місце в українському літературному процесі і, як зазначає М. Ільницький, вона стосується не тільки минулого, а входить і в сучасний літературний процес, втілюючи спадкоємність художніх традицій [Ільницький, 5]. Масштабність художнього мислення, громадянський пафос, філософська глибина і висока культура поетичної думки – ці найголовніші риси творчої індивідуальності поета є визначальними в його літературній спадщині. Твори І. Муратова художньо відображають етапи драматичної історії нашої держави, живим свідком і активним учасником якої був письменник. Так, О. Галич пише: “І. Муратов – постать неоднозначна і у його художній біографії були свої припливи і відпливи, періоди творчого піднесення змінювалися періодами депресії і зневіри” [Галич, 89].

Із розповіді про нього дружини Наталії Андріївни, дітей Олексія та
Ольги, друзів і знайомих І. Муратова у Харкові, Донецьку, Чернівцях і Києві ми дізнаємося, яка він людина. І сьогодні можемо уявити його блискавичний погляд, швидку ходу, дотепну і влучну репліку. І. Муратов був людиною могутнього темпераменту, який, за класифікацією І.П. Павлова, можна назвати сильним і рухливим. Цей динамізм особистості поета знаходить виявлення і в його поетичному мовленні. Тому мова поета – це і джерело вивчення його особистості.

І. Муратов був талановитим поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, він належав до покоління поетів другої генерації радянського часу. А.І. Кацнельсон згадує, що “серед “призовників” у літературі, які в тридцяті роки прийшли із шахт, заводів, Ігор Муратов був одним із найталановитіших” [Кацнельсон, 3].

І. Муратов народився 28 липня 1912 року в Харкові в сім’ї службовця. У юні роки він працював робітником ливарного цеху на Харківському тракторному заводі.

У 1930 р. він закінчив хімічну профтехшколу, працював на заводі
“Електросталь”. Учився на вечірньому відділенні філологічного факультету
Харківського університету, який закінчив 1939 року, уже будучи відомим поетом, автором кількох книг.

Життя поета було часткою життя країни, а творчість – часткою української літератури ХХ ст.

Початок тридцятих років у поезії І.Муратова позначений впливами лефівських “теорій”: проповідь фактографізму, плакатності й заперечення класики. Це відбилося на ранніх поезіях І. Муратова, зокрема першій поетичній збірці “Комсографік” (1933). У другій поетичній книжці “Загибель синьої птиці” (1934) теж відчувалися залишки цих впливів. Звернення до
Метерлінка було спробою пов’язати нові потреби, нові світоглядні критерії з класикої, отже, встановити наступність поетичних пошуків із традиціями.

Молодий поет у цей час створює вірші й поеми з робітничого життя, але йому не вистачало художньої майстерності. Дослідники цей період називають
«передісторією» творчого розвитку І. Муратова.

Справжня історія його поетичної творчості починається із середини тридцятих років, коли постало питання про підвищення змістової якості творчості, про художню культуру, яка неможлива без освоєння класичної спадщини. У цей період спостерігалось повернення до класики, що стало школою художньої майстерності. І. Муратов у цей час активно перекладає вірші О.С. Пушкіна українською мовою. Під впливом поем Пушкіна й Шевченка були написані поеми “Зелені Зозулі” (1935) і “Остап Горбань” (1938). Однак
І. Муратов шукає власного голосу. У цьому процесі спостерігається зростання впливів класичної традиції, зокрема відчутна Шевченкова інтонація.

Поет прагне простоти і ясності і в пошуках цих властивостей звертається до народнопоетичних джерел.

Аналізуючи творчість І. Муратова, М.М. Ільницький говорить, що “можна відзначити принаймні три чинники, під впливом яких формувалося творче обличчя І. Муратова: поезія В. Маяковського й П. Тичини і пов’язане з нею тяжіння до акцентного вірша, щедре введення у тканину творів розмовних інтонацій; українська й російська поетична традиція; стихія фольклорної поетики” [Ільницький, 7].

“У творчому розвитку І. Муратова немає несподіванок і випадковостей.
Як поет – він син свого часу і частка своєї літератури”, – так писав Леонід
Первомайський [Первомайський, 16]. Ми відчуваємо це в кожному рядку його віршів від початківських спроб до створеного в роки мужності і зрілості. Це відбивається і в тематиці його творів, і в стилістичних мовних шуканнях митця.

З початком Великої Вітчизняної війни Ігор Муратов став солдатом.
Сталося так, що в лісах Білорусії він був тяжко контужений і потрапив у полон, а потім – у фашистський концтабір у німецькій Прибалтиці. Незважаючи на злигодні концтабірного життя, він тримається мужньо, гідно. Під страхом смерті поет створює вірші, на основі яких через багато років написав поему
“Розчахнута брама”. Цю поему дослідники визнають одним із кращих творів в українській поезії про війну, про фашистстську неволю.

Після війни І. Муратов став головним редактором газети “За повернення на Батьківщину”. Повернувшись у Харків, поринає в літературну роботу, видає кілька нових книг. Події в житті країни та його власного збагатили поета духовно, зросла його поетична майстерність, поглиблюється, стає більш різноманітним зміст творів. Як згадує Радій Полонський, збірки І. Муратова тих років були не схожі одна на одну: “Щоразу, коли я розгортав нову його книжку, – я відкривав і нового Муратова, новий світ. Він був невичерпний і ніколи не повторювався” [Полонський]. Творчість І. Муратова відзначається високою поетичністю, що виявляється і в складності його поетики. Складність поетики цього письменника знаходить виявлення в мові і її поетичних ресурсах. Леонід Первомайський зазначав, що для І. Муратова не існує дилеми: поезія серця – поезія інтелекту, “його поезія інтелектуальна і в той же час глибоко емоціональна” [Первомайський, 24].

Творчість І. Муратова пройнята гуманізмом, ліризмом. Поет був безстрашним і безкомпромісним, непримиренним до виявів несправедливості, фальші, зла. Ці психічні властивості поета відбиваються в мові його творів.

У поетичному мовленні поета зіштовхуються лексичні засоби різного емоційного забарвлення. Він вживає архаїзми, нову газетну лексику та прозаїзми.

Дослідники відзначають у духовному світі поета протиборство між прагненням до зображення предметного світу і намаганням виразити психічний стан. Таке зіткнення виявляється і в мові поета: вона насичена антитезами, що ґрунтуються на антонімії чи на протиставленні синонімів за диференційними ознаками. Вірші І. Муратова відзначаються вибухами пристрасного ставлення до навколишнього. Енергія, експресивність поезій відповідають душевному станові І. Муратова.

Поет сильний в громадянській ліриці і разом із тим він тонкий лірик у інтимній поезії. Біль і радість, печальні й світлі ноти відчуваються і в піднесено публіцистичній, напружено пафосній громадянській поезії (“Чую голодних”, “Чорний син” і т.д.), і в памфлетно-сатиричній (“Жовта преса”,
“Саркастична балада” і т.д.), і в інтимній ліриці (“Музико довколишнього світу…”, “Прагну сонця” і т.д.).

Високий рівень емоційної напруги – неодмінна риса лірики І. Муратова.
Мовний світ поета, нервовий, напружений, динамічний, відповідає його психічному світові. Звідси і його лірика бурхлива й тривожна, як-от:
«Колобродять, і шаліють, і шукають тайну слова, А воно – мов та зернина».
(154)[1].

Як слушно зауважує Н. Вишенська, ліричні вірші І. Муратова, “як правило, двопланові: за кожною конкретною картиною дійсності ховається життя людської душі” [Вишенська, 210-211].

У поетичному мовленні письменника багатогранно виявляється закон контрастів – один із провідних законів у мистецтві. Цілком природно, що творча енергія митця передається мовним засобам, які він використовує.

Як відомо, І. Муратов автор кількох повістей і романів. Якось у приватній розмові з Радієм Полонським Муратов сказав: “Я пишу і п’єси, і романи, але розумію і відчуваю себе найперше поетом. Поезія – моє життя. А вже потім – проза, а ще потім – драматургія і, може, критика” [Полонський].
На думку дослідників, ця «поліфонічність» відбиває багатогранність творчої натури І. Муратова.

Справді, І. Муратов є великим майстром поетичного слова. Йому властива широта і несподіваність вираження почуттів і думок, і разом із тим він залишається на реальному ґрунті української мови.

Загальна характеристика мови поезій І.Муратова. Перш ніж перейти до розгляду питання про синоніми й антоніми в поетичному мовленні І.Муратова необхідно хоч би в загальних рисах схарактеризувати мову його поетичних творів узагалі.

Слово, як відомо, займає центральне місце в мові художньої літератури, є основним матеріалом, що направляє рух уявлень, почуттів, думок.

Лексика поетичних творів І. Муратова настільки різноманітна, що аналізувати її слід, розчленовуючи весь корпус лексем на окремі розряди.
Такий поділ слід проводити з урахуванням функцій, що вони виконують у тексті.

Головна особливість мовного матеріалу І.Муратова – високий інтелектуалізм. Його поетичне мовлення продовжує традиції попередників і разом із тим вносить свій струмінь у розвиток українського поетичного мовлення.

Характерною ознакою поетичної мови І.Муратова є те, що в ній взаємодіють найдавніші шари української лексики і найновіші лексеми сучасної епохи. Поет творчо трансформує фольклорні мовні засоби. На думку
Леоніда Первомайського, «звернення до народнопоетичних джерел пояснюється свідомим прагненням поета до простоти і ясності» [Первомайський, 1972, 18].

У мові письменника спостерігаємо різні способи поетичного освоєння фольклорних джерел: а) включення в поезію пісенних текстів, як, наприклад:
«Дівка в сінях стояла, на козака моргала…» (249); б) використовування сюжету народної пісні, як-от: «Бери, бери, осене, ще й цю мою прикрасу,
Летючую окрасу: все до пори, до часу» (248); в) трансформація пісенного твору, наприклад: «Коли від сну зимового Розбудить гай весна – Зрости б мені черемхою Коло твого вікна…» (25).

Для перенесення фольклорних мотивів на ґрунт сучасної літературно- мовної традиції Муратов часто використовує такий засіб, як народний символізм. Відомо, що в свідомості кожного народу живуть певні поняття- символи, що відбивають своєрідне розуміння речей і подій. Ця система понять- символів органічно ввійшла в поетичне бачення Муратова і позначилася на словесно-образній структурі його творів.

Яскравим прикладом цього є такі рядки: «Вітер січня – Уподобав гарненьку берізку, Підкотився до неї, навприсядки хвацько пустився. А тоді
– як війне, Як гілки трусоне, Плаче голенька, сумує, А дубочки-брати: «Ну, чого ти, ну, сестро, чого ти?» (236). Символом людської сили виступає дуб, символом ніжності – берізка, символом мінливості – вітер.

Майстерність поета виражається в тому, що він традиційні слова-символи вдало ставить у новий семантичний контекст. Так з’являються нові, суто авторські образи. Як, наприклад: «І верби – як скорботні неньки, й тополь засніжених салют» (235), де символом суму, скорботи є верба, а тополя – символом самітності.

Список лексем-символів, використаних Муратовим, можна продовжити, але слід зауважити, що часто вони виступають і не в складі тропів; у такому разі слова-символи зберігають пряме, номінативне значення: «Цвіт вечоровий
– калина, сяйво просвічених лип…» (248) (калина – народний символ дівочої краси); «А живії [ґави] на морозі, … лементують у тривозі, накликаючи пургу» (235) (ґава, ворона, сова – символ нещастя, смерті). Безперечно, лексеми-символи калина, ґава вжиті в прямому значенні, але з підкреслено символічною паралеллю між людиною і відповідною реалією навколишньої дійсності.

Можна відзначити й невипадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: «Ось [вітер] голубочком ніжним висне»
(103) (голуб – символ ласки, подружньої вірності). Або такі, цілком витримані у народному дусі, але з оригінальним авторським перевтіленням:
«Схочу… ручаєчком потечу» (205); «І думка про можливу смерть куняє у нетрях мозку нестрашною тінню» (165). Живомовного колориту наведеним фрагментам надає використання слів-символів фольклорного походження – голубочком, ручаєчком, тінню.

Як в українській вишивці символічно поєналися червоний і чорний кольори, так у поезії Муратова переплелися слова, що виражають любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу ще дохристиянських вірувань і які єднають поета з його народом, мову його поезій із мовою народною.

Доказом прекрасного володіння скарбами народної мови є вживана письменником фразеологія. І.Муратов з його баченням дійсності орієнтувався на той смисловий рівень поняття, явища або предмета, який відповідав його внутрішньому стану. Тому цілком логічним є те, що він вплітає в тканину поетичного твору такі ФО, які характеризують його могутній темперамент і напруженість його життя: «Я пройшов і труби мідні, і Крим, і Рим…» (77);
«Ми пройшли вогонь і воду і не зчулись, як зима ледве чутно підійшла…»
(30).

Часто вживаються в поета фразеологічні сполуки, що включають розмовні слова й навіть згрубілі: «І з першим коханням розбито глека» (305); «Й під три чорти ці каганцеві німби» (299); «Набалкав дурних компліментів – сто пудів гречаної вовни» (236); «В зухвалій відвазі – чи пан, чи пропав»
(129); «Навчи мене, сувора нене, як… за роги брати нездійсненне» (315);
«Космічна Ера – плетиво століть… В баранячий – силом – не скрутиш ріг»
(291); «Тримаю на вузді домашнього себе» (291); «Давно вже не течуть молочні ріки для мене в киселевих берегах…» (174). Використання таких номінацій яскраво характеризує внутрішній світ, настрій автора. Традиційні фразеологізми поєднуються з новітньою інтелектуальною лексикою: «космічна ера» – «скрутити в баранячий ріг», «за роги брати» – «нездійсненне» тощо.

Аналогічними прикладами поезія Муратова дуже багата. Одначе і ті, котрі були наведені, дозволяють зробити висновок, що, вводячи у віршовану канву ФО, автор оновлює форму ФО, а це справляє зворотний вплив на їх семантику.

Один із прийомів введення фразеологізмів у поетичний твір – трасформація ФО. Наприклад: «І в сьомім небі птахи реактивні оберігають спокій переджнив’я» (74); «Бачиш сьоме небо чиїхсь надій і невимовних дум…» (363). Як бачимо, на основі традиційного сполучення «бути на сьомому небі», що трактується: бути дуже задоволеним, І.Муратов створює нові номінації: в сьомім небі, сьоме небо. Зазвичай фразеологізм «бути на сьомому небі» в реченні виконує роль присудка, але в наведеному фрагменті сполучення в сьомім небі виконує роль обставини, а сполучення сьоме небо – додатка. Зміна синтаксичної ролі, зміна граматичної форми відповідно змінює і семантику ФО. Через словесний образ «неба» автор реалізує художній простір у вертикальній площині «небо» – «земля» у першому прикладі, «світ»
– «людина» у другому, бо, як писав М.М. Бахтін: «Усі елементи, тобто стихії, підпорядковані певному порядку верху й низу» [Бахтин, 1965, 394].
Зображення сьомого неба у Муратова має позитивну емоційно-оцінну характеристику, бо оцінювання релії відбувається через призму психологічного авторського сприймання: таке далеке, недосяжне сьоме небо і водночас близьке. Ускладнена мовна експресія, інтелектуальна гра, що ведеться як на рівні змісту, так і на рівні форми відповідає індивідуальній картині світу Муратова.

Заслуговують на увагу також твори, в яких наявні ідіоми, мотивовані на основі функцій деяких органів людського організму: «З мадам Іронією в парі не покладаю білих рук» (273); «На відсіч вам голову дам» (83). Особливість використаних ФО у тому, що вони одухотворені присутністю автора. Традиційно смислова одиниця такого фразеологізму конструюється дієприслівниковою формою – не покладаючи рук, а у Муратова – першою особою дієслова у формі однини теперішнього часу – не покладаю рук. Як бачимо, на основі традиційних ФО поет створює нові оригінальні образи.

Зустрічаємо також у поетичних творах І.Муратова і використання релігійної лексики, біблійної символіки. На їх основі поет створює оригінальні тропи, зокрема, метафори, епітети, порівняння: «О світлий раю, гречний світе білих» (71); «Щедрий вечір… це все – забобони» (335); «А мати сподівалась… бог з тобою!» (356); «До білої святині причащай моїх братів, органна алілуйя!» (71). Часто герої його творів послуговуються усталеними біблійними зворотами: «Всемилостевий Христе, дай снаги, благослови пісенного месію!» (71); «Воістину воскрес, немов росою вмився»
(125).

Ефектним поетичним прийомом є зведення назв релігійного символу до образу знака, притчі, як, наприклад, образ ріки Іордань: «І не сміє всихати надій Іордань» (378); «Й ген-ген за околичну річку – розгрішень моїх
Іордань» (313). У наведених уривках поет розгортає образ-знак ріки Іордань
(за біблією, Іордань – священна річка, з якою пов’язаний обряд водохреща), що є прикладом релігійної ремінісценції.

Зауважимо, що біблійні аналогії, біблійна лексика для поета – це засіб опоетизування образів.

Слід відзначити у творчості І. Муратова як поета інтелектуального ремінісценції з інших письменників. Вони вливаються в авторський текст, розширюють і поглиблюють його шляхом включення нових асоціацій.

Шевченкова інтонація вчувається, наприклад, у таких рядках: «А той
Славута, що реве і стогне…» (118); «Гасло, гасло сонце й закотилось, встала Мотря – в ноги повалилась» (24); «І знову мучаюсь собою, переглядаю все життя» (312). Або Довженкова: «Хлюпа бережно у берег Зачарована Десна»
(340), чи Коцюбинського: «Юності fata morgana, рідне село Бабаї!» (249); «І присмерк цей – як музика органна. І мерехтить в очах fata morgana» (337). У інших рядках – перегук із «Наталкою Полтавкою» І. Котляревського: «Стояла на Полтавському шляху… Й назустріч незрадливому Петру співала «Віють вітри» на вітру?» (38); «Видно, видно шлях Полтавський…» (221). У
«Революційній кантаті» читаємо гнівні рядки: «Повтали гнані та голодні…»
(214), що є ремінісценцією з «Інтернаціонала» французького поета Е. Потьє, а заключним акордом цього вірша є цитата з поезії П. Грабовського: «Уперед, хто не хоче конати…» (215).

Із цього приводу можна виділити триптих «На крилах Літани». Тут ремінісценції із «Слова о полку Ігоревім» і творів П. Тичини: «Я везу в літаку ясен світ, сіверянку-коханку…» (330); «Й хтось на чатах стоїть… за дрімливим Дінцем…» (330). Цікаво, що поет уміє «добути» із запозичених образів, тем, сюжетів ідеї, співзвучні часові, художньому спрямуванню своїх творів. Упадає у вічі орнаментальність фрази із вірша О.С. Пушкіна «К А.П.
Керн», що процитована Муратовим російською мовою: «Я помню чудное мнгновенье, передо мной явилась ты» (75). Поет схиляється перед величчю класика російської літератури, твори якого стали взірцем поезії.

Досі йшлося про використання Муратовим тих багатств, які закладені в надрах самої мови. Загляньмо ж тепер у ту частину його творчої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми.

Досить часто поет вдається до такого стилістичного прийому, як повтор.
Особливим виявом експерсивної ознаки в поезії Муратова позначені повтори- тавтології.

Тавтологія, як відомо, – це повторення того самого кореня в іншій словотвірній формі [Ганич, Олійник, СЛТ, 1985, 302]. Тавтологія в поетичній мові Муратова характеризується надзвичайно строкатою лексико-граматичною, художньо-композиційною організацією.

Розгляньмо, наприклад, лексико-морфологічний повтор на частиномовному рівні. Як правило, такий повтор не існує сам по собі, а входить у ширшу
(семантичну, синтаксичну) структуру, додаючи лише відповідний штрих, нюанс до загальної (смислової, стилістичної) домінанти. У Муратова тавтологія найчастіше виступає як сполучення однокореневих слів: «Що там у грудях кипнем скипає?» (382); «І кусень блакитний зубами кусну…» (172).
Зустрічаємо також складні лексичні утворення, побудовані за принципом тавтології: «Рано-вранці, … викликаю птаство на розмову…» (372); «Віями- віялами озеро бездонних очей затіняло» (39). Наявні в поезії і тавтології, утворені від омонімічних та паронімічних форм: «Все – земне. Все людське і вселюдське» (104); «Та зліва й справа – … погані справи» (56); «Де догму і канон обстоюють запекло …, що пекло – то є пекло» (128).

Із наведених прикладів видно, що кожна із тавтологічних сполук має певне смислове і стилістичне навантаження. Така фігура допомагає авторові поглибити психологізм оповіді або перевести її в інший емоційно- експресивний план.

Особлива, динамізуюча, інтенсифікуюча роль у поетичному тексті належить дієслівно-іменниковій тавтології: «Буттям живих мені світає світ»
(323); «Змурувать в єдиний мур» (71); «Ви чуєте? Трембіти трембітають»
(172). Аналізована модель набуває символічного звучання у контексті твору.

Поезії Муратова характерні також тавтології, що становлять цілі експресивні комплекси в художній тканині твору: «Ой, та не крячте чорні круки: нас не стуманить ваш туман!» (64); «Мені з утоми сни не снились, я в завірюсі сніжній сліп, я жить хотів і знав, що право віднині маю вже на те і що метелиця лукава мені шляху не замете» (56). Наведені дистантні лексико- морфологічні повтори-тавтології творять своєрідні семантико-стилістичні поля. Образне розгортання, що ґрунтується на послідовному вживанні відповідних однокореневих слів, йде в напрямі від динамічної ознаки атрибута до внутрішньо-характеристичної, що міститься в самому номінанті.
Сам автор активний учасник динамічних подій. З кожною тавтологічною фразою темпоритм оповіді зростає. Саме така висока експресія властива пристрасній натурі І. Муратова.

Розгляньмо тепер тавтології іншої граматичної організації: «Старіють люди, старіють міста, старіють пророцтва забутих пророків» (107); «Я не сам по собі – я рушинка чарівного руху, я без нього – ніщо… Всесвіт знає мене» (238). Як бачимо, тавтологічна контамінація того самого слова у формах різних відмінків має інший характер. Здвоєння іменних слів у формі називного і родового відмінків (пророцтво пророків, рушинка руху) – своєрідний засіб вираження посиленої якісної характеристики предмета, вдало використаний Муратовим. Крім того, експресію підсилюють інші лексичні повтори. У першому прикладі повторюється дієслово старіють, а в другому – займенник я. Обидва уривки містять у собі таку стилістичну фігуру, як лексична анафора, тобто повторення слів на початку віршованих рядків.
Анафора у Муратова пов’язує окремі речення в більш умовну єдність і надає текстові певного експресивного забарвлення. Цікаво, що автор, уживаючи всі ці фігури, акцентує увагу читача не лише на елементах конструкції, а й на підтекстових смислах. Поет протиставляє гармонійний простір, всесвіт і дисгармонію людського буття. Старіє все: і людина, і міста, і святі пророки з їх пророцтвами – все смертне, вічний лише Всесвіт. Ніби сумні мотиви звучать у цих рядках, але через світобачення автора у читачів виникають позитивні емоції, бо людина не просто рушинка руху, а чарівного руху у всесвіті.

Окремо варто виділити прислівниково-дієслівні тавтології, що відіграють важливу естетичну функцію при сприйнятті цілісного художнього образу: «Я Чорне море – теплоходом, А Віслу вплав перепливав» (56); «Ой, дарма шляхи курили курно, їхав ти до сина в гості дурно…» (25). Така модель налаштовує читача на почуття тривоги, зажури, посилює звучання теми страждання, напруженого очікування чогось фатального.

Слід сказати і про контактні словоповтори дієслівно-віддієслівних форм, які мають інтенсифікуюче значення: «Пощо про співане співати? Були ж і Пушкін, і Тарас…» (379). На використанні лексичних, синтаксичних повторюваних мовних засобів базується в поета лейтмотив оповіді. Таким чином виникає асоціативна канва твору, яка спрямовує розуміння тексту та підтексту в річище авторського задуму.

До лексико-граматичних повторів-тавтологій належать також ті, неодмінною характеристикою яких є конденсація якісної ознаки, що дістає абстрактне чи узагальнене вираження: «І ти схилилась над роялем, о давня давнина!» (52); «Де муза його, неомузена ним?» (386); «Поетова доля, його невиснажна снага» (388); «Повзли в неволі ніч за ніччю, та дивним дивом марив я» (144). Така прикметниково-іменникова тавтологія виражає експресивно-оцінне значення і здатна за своєю семантикою характеризувати ліричного героя (в наших прикладах позитивно).

Отже, тавтологія у віршах І. Муратова регулює темпоритм оповіді, виділяє найсуттєвіші моменти у сюжеті, поглиблює психологізм твору. Навіть у порівняно невеликих конткестах спостерігаємо численні вживання лексико- морфологічних тавтологій, де одна пара чергується з іншою, розвиває, узагальнює висловлене, творячи таким чином експресивну композиційну єдність.

Як відомо, І. Муратов протягом років утвердив за собою репутацію аналітичного письменника, який здатний на глибокий образний синтез думки в поезії. Активний характер думки у його творах, її динамічний, напружений розвиток виявляється у постійному шуканні зіставлень. Тому Муратов досить часто використовує такий стилістичний засіб, як порівняння. Порівняння допомагають поетові розкрити характер зображуваної дії, передати форму, внутрішню якість, настрій тощо.

Найчастіше Муратов вживає загальноприйняті в літературній мові граматичні засоби вираження порівняння. Однак спостерігаємо у поета індивідуальні прийоми їх використання. Це проявляється у намаганні зробити порівняння органічною частиною образної, а звідси і смислової структури віршованого тексту або його фрагменту.

Значне місце у мовотворчості поета посідають порівняльні звороти у складі простих речень: «Летять, наче птиці ясні» (24); «Суне ніч моя зимна, як глетчер» (43); «Ідем і підемо ще далі, мов та лавина» (46); «Думки, немов зрадливі тіні» (50). Порівняльні звороти поет приєднує за допомогою підрядних сполучників мов, немов, наче, як. Наведені порівняння виступають у своєму традиційному значенні – називають динамічну ознаку, пов’язану з предикатом. Таку ж граматичну структуру мають і порівняльні звороти, в яких уточнюється атрибутивна ознака в семантичному комплексі присудка, а завдяки цьому посилюється, увиразнюється емоційна напруга: «І став легкий, мов тая птиця» (2); «А у хижі – мудра, як змія, гарна, мов казкова королева, ждала мужа пращурка твоя» (135).

Особливо виразно виявляється подвійна залежність порівняльного звороту від означуваного іменника та дієслова у сполученні його з прикладкою, що також є досить активною конструкцією у Муратова: «Вітер виє, мов пес, на незнаних зірок таємничість» (122); «Замріяне серце, як факел, нести для
Прекрасної Дами» (122); «І вже линуть думки, мов лелеки» (120); «Мені колись ввижалося безсмертя, як пантеон» (81); «І підстелять, як рядна, піщанії коси» (106). З наведених прикладів видно, що конструкцію порівняльного звороту можна легко трансформувати у прикладкову: вітер-пес, серце-факел, думки-лелеки, безсмертя-пантеон, коси-рядна. Використання саме таких структур, що вирізняються гнучкістю і естетичністю форми, властиве художній натурі поета .

Досить поширена в митця інша граматична структура порівнянь – предикативні структури. Серед них зустрічаємо повні і неповні речення, що приєднуються до головного семантичними сполучниками мов, немов, наче, ніби, як: «На галяві світло, мов зорі попадали в трави» (138); «Мов кинута у сухолист жарина – нестерпний, гострий дотик милих рук» (210); «Як яблуко падає з гілки, дозрівши, – в дорозі впаду» (357); «Дерзайте. Говоріть. Всю душу виверніть, як вивернув колись я для вас» (267). Як бачимо, повні порівняльні речення служать для розкриття змісту головного речення.
Використовуючи таку структуру, автор посилює змістову і стилістичну ємкість тексту, при цьому художні образи зорі, жарини, яблука і самого ліричного героя стають гранично зримими.

Неповні порівняльні речення поет вводить, прагнучи окреслити композиційно стрункі, чіткі і разом із тим насичені сполуки з епічною просторовістю і глибиною змісту: «Ласкавість їх – у грязь, у прах впаде пройдисвітові в ноги, як на морозі мертвий птах» (143); «Й приватні вілли вздовж ріки, де задихаються жінки, мов на піску гарячім риби» (170);
«Забуття, наче крейду ганчірка, може вмить їх безжально зітерти» (209); «З віт падають ритмічно жолуді, як дні у вічність» (45).

Типовими для стилю І.Муратова є структури з орудним порівняльним або словотвірною метафорою. Звичайно, за семантикою вислови пнеться лисом- пролазою, блищали лускою, ридали дзвоном, вибухне кригою – це метафори, бо порівняння приховані, а за функцією – художні означення до дії. Щоб не порушувати традиції, називатимемо такі конструкції орудним порівняльним.
Поет використовує порівняння, утворені за звуковими асоціаціями: «Гонгом гудуть барабанні перетинки» (163), а також ті, у семантиці яких присутній елемент порівняння за формою, розміром: «І здався крізь нічні вогні нам корпус ТЕЦу вдалині чотиритрубним пароплавом» (23). Вживаються також анімалістичні порівняння, що лежать в основі зорових асоціацій за подібністю функції: «І прихильно, приборканим левом гарчить реактивна епоха» (244). Цей вислів вбирає в себе семантичне поле об’ємної субстанції простору і часу, що притаманне поезії І.Муратова. Таке зіставлення епохи з твариною, левом, ми схильні розглядати як індивідуально-авторське.

Індивідуально-авторськими є також порівняння, що стосуються плину часу: «Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин…» (241).
Традиційне сполучення рій думок у поета переходить у рій секунд, оскільки автор сам перебуває у відносному русі, швидкоплинному, як секунди, і хаосному, як рій.

Ліричний струмінь вносить у структуру орудного порівняльного музична лексика: «Вітав [Харків] того, чия висока пісня до нас летіла беркутом з
Карпат» (217); «А звуки сухозлотом облітають» (172). Порівнюючи пісню з беркутом, а музичні звуки із сухозлотом, автор поєднує світ музики з природою. Зливаючись воєдино, музика і природа створюють художній образ – почуттєвий і пластичний.

Для створення динамічної картини поет підбирає порівняння, що підсилюють стрімкий, напружений характер дії: «Ракетами, пущеними з катапульти, летіли наші серця в роки майбутні» (97).

Одним із поетичних засобів у письменника є вживання безсполучникових конструкцій при вираженні порівнянь. Така граматична структура у І.Муратова відзначається експресивністю і на письмі передається за допомогою двокрапки або тире: «А в мозкові – жорстокий джміль: мотив» (180) (джміль, як мотив);
«А ось вже й сам він [перевертень] – ніжний голубочок» (151) (перевертень, як ніжний голубочок).

Метафоричні образи-порівняння притаманні не лише поезії І.Муратова, це характерна особливість його художньообразного мислення.

Однією з характерних рис творів майстра художнього слова можна вважати тісне поєднання в одному фрагменті різних за граматичною структурою порівнянь: «Із очиць – вузьких розколин – камінці летіли, немов громохкі сльози» (90). Поєднанням безсполучникового порівняння (очиці, [мов] вузькі розколини) та порівняльного звороту (камінці, немов громохкі сльози) автор досягає стислості, виразності, експресивності тексту.

Або інший комплекс, де взаємодіють повне порівняльне речення і, споріднений з прикладкою, порівняльний зворот: «Коли дочка, мов яблуня моя, цвіла не гірш, як подруги цвітуть» (142). Особливістю такого поєднання є те, що в обох порівняльних структурах метафоризується об’єкт дії, і тому мікротекст легко трансформується в просте речення: Дочка-яблуня цвіла не гірш, як подруги.

Слід зауважити, що, крім граматичних структур порівнянь, у поета зустрічаються порівняння, виражені лексичними засобами, тобто так звані семантичні структури порівнянь, наприклад: «Я пливу, а за мною кошлаті запінені спалахи, кривосмужні сліди» (200). У цьому тексті прослідковується порівняння кривосмужні сліди, мов кошлаті запінені спалахи, але відсутні граматичні засоби вираження порівняння. Такі зразки відносимо до порівнянь, утворених за допомогою семантики слів у контексті. Вони складні в семантичному відношенні, бо не завжди метафора, що лежить в основі порівняння, може виступати прозоро.

Метафоричне вживання порівнянь, семантично ускладнені порівняльні структури – особливості поетичного стилю І.Муратова.

Дослідники відзначають, що метафора – це ознака художнього стилю.
Метафорами перейнята і мова творів Муратова, у художній метафорі поета відбивається характер образного мислення, вміння побачити у звичному незвичне. Кожним віршем митець відкриває читачеві нові глибини багатого метафоричного світу, у якому він вільно оперує словами, що виражають переживання ліричного героя, як, наприклад: «І, мов голуб, сидить сизий вечір мені на плечі. І дрімає печаль» (307); або «Летить повз мене день на синіх лижах, рум’яний день, колись ровесник мій» (308).

Психічний стан людини, а також стан природи у творах І.Муратова передаються метафорами, в яких семантика дієслів пов’язана із звуковими асоціаціями: «І щоб серце моє вибухало щомить за тебе відплатною міною»
(264); «Чути, як у трепетнім сні вічний голод зубами лящить» (264); «Аж поки в неба на тарелі не загарчало сонце: гріх!» (266); «І приборканим левом гарчить реактивна епоха» (244).

На різноманітних асоціаціях створюються і метафори, що базуються на семантиці дієслів фізичної дії: «Наростало … страхом зоряна ніч вагітна»
(243); «Під бруківкою … трава. Прихилятиметься і ховатиметься …
Пробиватиметься, пробиватиметься» (241). Подібні метафоричні структури у поета частіше пов’язані з явищами природи.

І.Муратов звертається і до традиційних метафор із компонентами сонце, небо, ліс, місяць та ін., вводячи їх у нові семантичні зв’язки: «Ліс мовчить, йому байдуже» (240); «Сонце прощає небо голубе» (240); «Ліс, мов шапку набакир, нап’яв космате сонце» (240); «Тумани сонце ловлять в ятері»
(245); «Місяць … – немов пожежну каску на зірку хтось нап’яв» (263).

Неодноразово метафоризується у віршах І.Муратова традиційний образ поезії – вогонь (символ оновлення життя). Цей оновлений символ вогню поет проносить через поему «Прометеєве віче», де головний герой – захисник людей, богоборець і поборник справедливості – Прометей. Прометей – один із найвеличніших образів у світовій літературі. До нього зверталися Т.
Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін. У своїй поемі І. Муратов прославляє священні людські почуття – дружбу, мужність, братерство, що живуть у серцях волелюбних народів, розбуджених до нового життя вогнем
Прометея: «І Вічна Мати – волелюбний дух розбудженого людства на планеті – його вогонь благословила» (267). Слово вогонь у художній системі Муратова символізує також боротьбу добра і зла, бунту і покори: «Комусь вогнем помажуть губи, щоб відблиск бунту був на них, самодіяльні вогнелюби» (274);
«Бурани, полярні вандали, гасили щодня наш вогонь» (235); або є знаком творчого самовираження особистості: «А повинен би вдень і вночі на високім вогні самострати боліти» (264).

Слово вогонь у тексті може замінятися назвами суміжних понять
(багаття) або синонімами (полум’я). Стійка асоціація вогонь кохання мотивує появу почуття великого кохання-горіння, яким сповнене серце ліричного героя у вірші «Сентиментальна сюїта». Це почуття передається метафоричними засобами, що відтворюють радість життя, бажання працювати і творити.
Характерними для поета є метафоричні рядки з цього вірша, що виражають авторське кредо: «Перейду всю планету, світ од краю до краю, на багаттях епохи згорю без жалю» (265). Дієслово згорю опосередковано символізує образ: життя – вогонь.

Структуру метафоричних образів у поезії І. Муратова часто становлять іменникові словосполучення. Серед них найпоширенішою структурою, що метафоризується, є генітивна конструкція, в якій метафоризоване слово виступає у формі залежного родового відмінка: роки любові, крик стихії, плід інтелекту, пергамент долоньки, сум перегарів, холод листів, печаль очерету, обійми душі, криниці безпораддя, горбатість гір. Семантичне ядро іменникового словосполучення нерідко поширюється, уточнюється за рахунок залежних прикметників.

Для прикладу візьмімо знайомі вже нам рядки: «Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин» (241). У сполученні часу подрібнений плин прикметник уточнює якісну ознаку метафоризованого іменника, виступаючи щодо нього в ролі метафоризуючого, а іменник плин через розширення значень понять час і подрібнений зазнає подвійної метафоризації. Завдяки поєднанню словесного образу і зорової асоціації це словосполучення набуває пластичності.

Велику кількість іменникових метафор, що використовує Муратов, можна умовно поділити на дві групи. Метафори першої групи означають стан людини, вони ніби виступають у контрасті з самим контекстом, що лише посилює їх зміст: розпука ревнощів, атака згадок, музика сну, барліг зневіри. Метафори другої групи означають явища природи, що впливають на почуття людини: падолиста рух, сяйво зеніту, райдуга світу, рулади солов’їв. У подібних сполученнях поєднуються традиційні й оригінальні авторські образи.

Іменникові словосполучення з метафоричним змістом – це концентрована форма вираження ознак предмета через зіставлення його з іншими ознаками.
При цьому зміст слова, що називає предмет, у процесі метафоризації розширюється. Основою порівняння, зіставлення в іменникових метафорах
Муратова можуть виступати звичайні розмовні слова: тарель неба, чобіт лиха, чарка грошей, глеки віри, сміття спогадів. Якщо в таких метафорах семантична основа порівняння явищ, предметів прозора, то інші (зокрема ті, що включають книжну лексику) будуються на віддалених, більш психологічних асоціаціях: іпостась душі, руки матері зорі. У подібні образи Муратов вкладає власне переосмислення явищ і цим сприяє метафоричному збагаченню поетичної мови.

Майстерність поета в доборі влучних іменникових метафор спостерігаємо на прикладі цілісного уривку із поеми «Прометеєве віче», який становить розгорнуту метафору, сконструйовану із цілого ряду іменникових метафоричних словосполучень: «Я несу Душі безгрішної моєї Верижну муку і красу, Жаги бунтарської окрасу: Мій жарт, солоний мій талант, Відплату серця, помсту часу.» (245).

Часто у структурі метафоричного образу, що вдало створює поет, головну роль відіграють прикметники або дієприкметники. Виконуючи експресивно- образну функцію, метафоричні епітети створюють емоційний настрій, увиразнюють почуття. Наприклад, у сполученні з іменником сміх прикметники вишневий, рум’яний, продуманий, базарний передають найтонші відтінки емоційного сприйняття його ознак. Зокрема переносне вживання якісних і відносних прикметників, сприяє поглибленню асоціативних образів: сонний дзвін, печальний очерет, радісна райдуга, бідна совість, убивчі очі, безкомпромісні брови, фривольні вії.

У способі метафоризації ознак, що виражені за допомогою прикметників, виділяються кольороназви. Вони є характерними для поетичної мови взагалі, але в поезії Муратова вирізняються індивідуальністю, неповторністю. Автор має свою улюблену гаму кольорів. У нього часто асоціюються з певним колом понять слова, що виражають різні відтінки синього, голубого, сірого, золотого, рожевого, чорного кольорів. Вони виявляють багатозначність, у якій тісно переплітаються загальномовні і власне авторські поетичні смислові відтінки: золотий мандат, золоті очі, золоті фарби; синій птах, безжальність синя, сині лапки; тиша рожево-синя; голубий силует; сірі береги; рожевий напій; чорна хмара, чорна біда, чорний птах, байдужість чорна. Поет вкладає в метафоричний зміст таких словосполучень власне переосмислення явищ оточуючого світу, естетично збагачуючи поетичне мовлення асоціативними явищами, на ґрунті яких виникають індивідуально- авторські метафоричні словосполучення.

Поетичній мові І.Муратова властиве широке використання абстрактної лексики, переважно такої, що виражає почуття людини: біль, ненависть, злість, горе, щастя, любов, віра, біда; розкриває риси характеру особистості: байдужість, розкованість, вірність, хтивість, цнотливість, фривольність, терпіння. У багатьох випадках зустрічаємо нагромадження абстрактної лексики, що підпорядковане творчому задумові автора, як-от, – розкрити духовний потенціал солдата-захисника: «Усе б віддав, щоб одвернуть од згуби цю місячність, і зоряність, і вірність, сумирну і бентежну неймовірність» (165).

Джерелом поповнення абстрактної лексики є, як відомо, іншомовні слова.
І.Муратов вживає переважно такі, що вже ввійшли в українську мову:
«Екзотики в ливарні дуже мало» (349); «Машина пророкує нам старт і фініш торжества» (348); «Ні галюцинацій. Ні ілюзій. Все в натурі» (345); «Інтимна дачна благодать, до катаклізмів непричетна» (317). У використовуванні абстрактної та іншомовної лексики ми бачимо творчу підоснову: глибокий психологізм, притаманний переважній більшості творів поета, для якого головне – людина з її духовним світом.

Характерна ознака індивідуального стилю І. Муратова – його словотворення. Художнє мислення вимагає не просто форм, адекватних змістові, а й розвитку художньої мови як складної системи зображувальних засобів. Талановитий митець часом відчуває брак засобів, їх обмеженість, і це дає йому право експериментувати в ідейно-художніх пошуках лексичних новацій. Найуживаніший засіб словотвору у Муратова – морфологічні новоутворення. Особливо часто поет звертається до творення складних слів.
Великим майстром поєднання, здавалось би, різнопланових за змістом слів у одне був Т.Г. Шевченко. І. Муратов плідно продовжує цю традицію. Найбільш поширеною моделлю у поета є складні іменники, здебільшого прикладки: траєкторія-струна, сумніви-мучителі, леле-зозуля, досвіт-пора, сокіл-сонце, зайди-громовиці, дозрілість-окраса, голуб-дим, відьма-пам’ять, муляр-титан, одуд-фанатик, руїнник-час, чужинець-щур, перетинки-зупинки, сон-береги, мучитель-орел, горе-віщун, філософи-шамани, скнари-божества, жахи- лихоліття, білограй, сухозлот.

Порівняно рідше поет звертається до творення складних прикметників, що передають відтінки кольорів: «Пивши просто в степу жовто-білий, бражно- пінявий гострий кумис» (110); «Здавалось не чорним в отій чорноті, а безбарвним, смертельно-ніяким, нічим» (121); або подвійність почуття як наслідок якоїсь події, чи, навпаки, вияв того самого почуття взаємно доповнюваними формами: «І з очей їх зворушливо-щирих випромінюється те величне, єдине» (293); «До матері землі навік прикуті не пафосом екстазно- молитовним, обов’язком залізним» (118); «Відлежалась весна … на перекатних, кучеряво-пінних … хвилях-кручах» (115).

Зустрічаємо у Муратова й композити-прикметники, складені з трьох основ, наприклад: «Ти – моя …, може, треба тебе величати на «ви», простоту перевести в ключі давньовічнобаладні?» (224). Оригінальні також новоутворені прикметники-означення з іншомовною часткою ультра-: «Віриться в щастя – … узаконене кодексом ультраінтимних поезій» (160); «І гумор, і сатиру всіх сторіч йому вдихнула в ультрачуйне вухо [ніч]» (259).

У творах поета знаходимо кілька новоутворень прислівникових складних слів: «І вже підливаній під вишні, [воді] стоусто всмоктаній у прах» (107);
«А я тебе кохаю многотисячно, без ліку многовесно, многорічно» (224).

З афіксальних неологізмів у Муратова найчастіше зустрічаються префіксально-суфіксальні: неомузена муза, омажорений вир, окришталені каштани, нерозлюбна пора. Цікаві суфіксальні неологізми, що містять у собі певну інформацію понятійного і власне естетичного характеру: «Нерозгадне надвечір’я, вечорінь кленових крон» (375); «Над Кузнечною – захід – вулкан, полум’яр» (378); «Вже хтось шепоче синьоокій … компліментарне – їй утішно!» (89).

Чи не найвиразніша ознака Муратового словотворення – прислівникові новотвори, що несуть у собі емоційно-експресивний заряд: «Й тобі цвинтарний обеліск – і той освідчиться органно» (380); «А тут майово стало від мужніх строф» (380); «І моторошно стало, і молодо мені» (373); «Іще спогади мертво, мемуарно не вистигли» (361); «Мої згадки про тебе вітрильно пливуть» (361); «У купелі турбот лелію великодньо не рід – увесь народ»
(281); «А я не звик, не звик до логіки, коли мені казково» (227).

Новотвори І. Муратова розсувають рамки лексичної семантики, відтінюють її, реалізують приховане, глибинне в слові, розширюють виражальні можливості поетичної мови.

Ми схарактеризували тільки деякі мовні особливості поетичного мовлення письменника, однак із них видно, що мова поезій І. Муратова – це рухлива, динамічна система, в якій відображаються уподобання і світобачення творця.

Однією з мовних рис його поезій, рис, що впадають в око відразу, є насиченість творів синонімами й антонімами. Саме цей мовний аспект ми й обираємо для дослідження.

РОЗДІЛ 1

Теоретичні засади дослідження

Одним із суттєвих питань сучасної лінгвістики є вивчення художнього тексту як одиниці комунікативного акту. На думку В.П. Григор’єва,
“лінгвістика та дослідження літератури, мабуть, одна з найважливіших проблем філології ХХ століття” [Григорьев, 1979, 22][2].

Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по- різному розв’язувалася в залежності від рівня розвитку мовознавства і суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника. У сучасному мовознавстві навколо категорій лінгвістична поетика, поетична мова, мова художньої літератури, а також теорія поетичної мови, художня мова та ін. ведеться боротьба ідей [Григорьев, 1979, 5]. Причину розбіжностей у поглядах учених з указаних проблем слід шукати не тільки у відсутності розробки загальних методологічних основ вивчення мови художньої літератури, що відзначається мовознавцями, наприклад, Н.К. Соколовою: “Не розв’язані повністю, – пише вона, – такі кардинальні проблеми лінгвістичної поетики, як методика і методологія лінгвостилістичних досліджень» [Соколова, 1985,
13]. Розходження в поглядах цілком правомірні, бо художній твір і його мова є явищем складним і багатомірним, через що може досліджуватися в багатьох аспектах, які тільки сумарно можуть дати цілісне уявлення про явище. Тому пошуки істини повинні відбуватися не в конфронтації різних поглядів, а в їх синтезі.

Так чи інакше вказаним проблемам присвячена значна кількість робіт
(див. Т.Г. Винокур, 1959; І.Г. Чередниченко, 1962; В.В. Виноградов, 1963;
З.І. Хованська, 1975; Л.Ф. Тарасов, 1976; В.П. Григор’єв, 1979;
В.А. Чабаненко, 1984). Однак при різноманітності підходів майже всі дослідники намагаються вирішити проблеми аналізу художнього тексту, не виходячи за межі понять “поетична мова”, “мова художньої літератури”,
“стиль”.

Розглянемо питання аналізу художнього тексту детальніше. За Шанським, метою лінгвістичного аналізу тексту є “вивчення різних елементів мови… в тій мірі, в якій вони пов’язані з розумінням літературного твору як такого”
[Шанський, 1975, 111]. Але термін «лінгвістичний» стосовно такого аналізу, на думку більшості вчених, є не зовсім адекватним. Так, М.О. Рудяков називає аналіз мовних засобів, спрямований на виявлення своєрідності стилю автора, стилістичним, протиставляючи його літературознавчому аналізові, при якому твір розглядається не тільки з погляду мови, але і з погляду образного змісту, в історико-літературному контексті [Рудяков, 1977].
Оскільки названі види аналізу так чи інакше спрямовані на той самий об’єкт
– зміст тексту, то між лінгвістичним, стилістичним і літературознавчим аналізом не може бути абсолютно чітких меж, вони певною мірою «розмиті». У той же час завдання, які виконують вказані види аналізу, не збігаються повністю: те, що є метою лінгвістичного аналізу, є засобом для стилістичного, а те, що є метою літературного, – один із засобів стилістичного аналізу. У цілому ж лінгвістичний, стилістичний і літературознавчий види аналізу досліджують текст, його змістову структуру.
І тому розгляд теорій, які так чи інакше торкаються категорії змісту тексту, вважаємо необхідним. Характеризуючи сутність цієї категорії, зазначимо, що умовно всі концепції, які розглядають питання змісту тексту, можна звести до двох основних. Прихильники першої теорії визначають зміст тексту як те, що безпосередньо закладене в ньому. При цьому, як пише
І.В. Арнольд, головним є не те, “що автор хотів сказати, а те, що дійсно сказано в тексті” [Арнольд, 1973, 27]. За цією теорією аналіз мови твору часто стає додатковим і не обов’язковим етапом вивчення тексту. Завдання такого підходу до аналізу змісту тексту – виявити так звані “художні особливості” твору.

На противагу першій, друга теорія розглядає зміст твору як систему дій, операцій, але не систему застиглих компонентів. Прихильники цієї концепції твердять, що зміст тексту слід розкривати в процесі мовної діяльності, тобто в акті комунікації. За словами О.О. Леонтьєва, тут “ми маємо справу зі складною… постійно змінною під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів системою психологічних зв’язків слів” [Леонтьев, 1971,
7]. Отож різниця між цими двома теоріями полягає в різному підході до аналізу змісту тексту: перша розглядає його як систему компонентів, друга – як мислительний процес.

Слід зауважити, питання про те, що зміст тексту не може розглядатися поза актом комунікації, було сформульовано ще в працях таких видатних лінгвістів минулого, як В. Гумбольдт (1859) та О.О. Потебня (1976), пізніше це положення розвивалося в наукових роботах М.М. Правдіна (1976),
М.О. Рубакіна (1977), Ю.О. Сорокіна (1985) та ін.

Цілком правомірно, що дві названі теорії не суперечать одна одній, а взаємодоповнюються, бо розглядають текст у різних аспектах.

Дослідники вказують, що для художньої літератури характерні специфічні мовні властивості. Як зазначав Г.О. Винокур, “немає такого факту поетичної мови, який не був би відомим поза поетичним контекстом, як мова взагалі.
Але в цій новій, поетичній ролі кожна мовна дата набуває особливих властивостей” [Винокур, 1959, 391].

Відображення дійсності в художньому тексті передбачає зв’язок двох тісно пов’язаних систем – мови і мислення [Якобсон, 1964, 12]. Звідси можна виділити два аспекти в змісті текстових одиниць: аспект «образно-понятійних відношень» (властивість слова відображати явища, ситуації об’єктивного світу) і аспект «власне мовних відношень» (властивість вербального образу збуджувати інші вербальні образи) [Степанченко, 1989, 10]. Образно- понятійний та мовний рівні змістової структури тексту взаємодіють один з одним. Із цього приводу слід згадати слова відомого психолога А.Р. Лурії:
“Поезія народжує не уявлення, а смисли: за образами криється внутрішнє значення, підтекст; слід абстрагуватися від конкретного образу, щоб зрозуміти її переносне значення, інакше вона не була б поезією” [Лурия,
1968, 66].

Відповідно до цього стилістичний аналіз художнього твору базується на образно-понятійній моделі структури змісту тексту на відміну від лінгвістичного аналізу, при якому дослідник оперує лише вербальними образами [Степанченко, 1989, 12].

Отже, доповнюючи один одного, стилістичний та лінгвістичний аналізи дозволяють глибше дослідити об’єкт. Отож комплексний підхід до аналізу змісту твору дає можливість повніше характеризувати ідіостиль поета.

Аналіз художнього тексту прийнято називати лінгвостилістичним, якщо він “розглядає використання мовних елементів у тексті художніх творів, де вони набувають ідейно-естетичної значимості” [СЛТ, 1985, 291]. Для свого дослідження ми обираємо лінгвостилістичний аспект аналізу поетичного тексту, бо саме такий аспект, як уявляється, є провідним, оскільки в ньому, незважаючи на наявність аналізу ритму, синтаксису та ін., які відіграють важливу роль у формуванні поетичного тексту, на першому плані стоїть аналіз лексичних засобів мови як головних “збуджувачів” одиниць образно- понятійного рівня змісту тексту.

У сучасному мовознавстві спостерігається велика зацікавленість проблемами лінгвостилістики, оскільки вивчення мовних явищ зближує лінгвістику з такими галузями, як літературознавство, психологія, естетика, етика [Чабаненко, 1984, 5].

Українська лінгвостилістика, як відомо, започаткована працями
О.О. Потебні в другій половині минулого століття, який зробив спробу визначити основні напрямки лінгвістичної стилістики. Але як окрема наукова галузь, лінгвостилістика утвердила свої права лише в 20-30-ті роки нашого століття [Ващенко, 1973, 129]. Тоді у філологічній науці стало загальноприйнятим вивчати природу художнього мовлення не тільки на рівні лексичних значень і їх різних видозмін, але й на рівні значень синтаксичних, граматичних. В. Жирмунський у роботі «Задачи поэтики» зазначає, що в основу аналізу поетики «повинна бути покладена класифікація фактів мови, яку дає нам лінгвістика» [Жирмунський, 1977, 28]. Значний внесок у розробку питань лінгвостилістики зробила також чехословацька
«функціональна лінгвістика», функціонально-стилістичні дослідження якої повернули інтереси лінгвістики до вивчення структури мови та її функціонування [Пражский лингвистический кружок, 1967]. Досить вагомою лінгвостилістичною роботою стала книга В.С. Ващенка «Стилістичні явища в українській мові» [Ващенко, 1957]. Однак у роботі дослідження проведене не за всіма рівнями і підрівнями мови, а лише на рівні фонетики, граматики і словотвору. Поява лінгвістики тексту, на думку мовознавців, пов’язана із загальним посиленням інтересу лінгвостилістичної науки до комунікативного аспекту мовлення [Ахманова и т.д. 1966, 7-8]. Так, І.І. Ковалик підкреслює:
«Як засоби вираження художнього образу можуть використовуватися всі рівні мовної системи» [Ковалик, 1969, 158]. Відповідні твердження знаходимо і в роботах інших мовознавців: В.І. Кононенка [Кононенко, 1976, 117],
В.А. Чабаненка [Чабаненко, 1973, 5].

Найбільш повно в українській філології відбито стилістичне використання фактів мови як системи в колективній монографії «Сучасна українська літературна мова. Стилістика». Це дослідження присвячене функціональній стилістиці, проте у більшості авторів «стилістичний аналіз здійснюється на лексичному, фразеологічному, фонетичному, морфологічному, словотворчому і синтаксичному рівнях» на матеріалі художньої літератури
(перш за все розділи, які написали І.К. Білодід, В.С. Ващенко,
С.Я. Єрмоленко, Г.П. Їжакевич, В.В. Коптілов, А.В. Лагутіна,
М.М. Пилинський) [СУЛМ: С, 1973, 3].

Спираючись на досягнення вітчизняного і зарубіжного мовознавства, українські вчені Л.А. Булаховський, І.К. Білодід, М.А. Жовтобрюх,
В.М. Русанівський, М.М. Пилинський, С.Я. Єрмоленко та багато інших у своїх наукових роботах визначили предмет і завдання української лінгвостилістики, розв’язали численні важливі її теоретичні питання, зокрема проблему формування лінгвостилістичної системи національної мови. Завданням української лінгвостилістики є вивчення таких фундаментальних проблем мовознавчої теорії, як сутність мови (соціальна природа мови, взаємозв’язок її структурного і функціонального аспектів, закономірності функціонування).

Як відомо, важливу роль у системі будь-якої мови, а тим більше її поетичного стилю виконує лексика. Виходячи з цього, предметом розгляду в дисертації є синонімічні та антонімічні лексичні засоби мови, які використовує І. Муратов у своїх поетичних творах, з погляду лексико- семантичного та лінгвопоетичного.

РОЗДІЛ 2

Лексичні синоніми як засіб виразності в поезії І. Муратова

2.1. Лексико-семантична характеристика синонімів у творах поета

2.1.1. З історії питання лексичної синонімії

Однією з характерних ознак поезій І.Муратова є висока частотність уживання синонімічності слів. Синоніми як один з найважливіших лінгвостилістичних засобів розглядаються у лінгвостилістиці, у поетиці віддавна.

Ще давні греки дійшли висновку, що саме в синонімах виражається багатство мови. Римські вчені усвідомили не тільки схожість слів-синонімів, але й різницю між ними. Так, наприклад, М. Квінтиліан писав: “Так як у різних речей назви різні – або більш точні, або більш красивіші, або більш виразніші, або краще звучать, – то всі вони повинні бути не тільки відомі, але й наготові і, так би мовити, на виду, щоб, коли вони знадобляться тому, хто говорить, можна було легко відібрати з них найкращі” [M. Quintilianus,
149].

У XVII ст. успішно працювали над визначенням природи синоніма французькі вчені. У 1718 р. вийшла у світ об’ємна і досить значна за змістом праця Жирара під назвою “Правильність французької мови, або різниця значень слів, що можуть бути синонімами”. Француз Бозе зібрав і видав в одній книзі французькі синоніми; через декілька років абат Рубо видав
“Большой синонимический словарь” французької мови. Із німецьких учених
XVIII ст. синонімами цікавились Аделунг і Ебергардт, із англійських –
Джонсон. Першою українською працею, що якоюсь мірою торкалася проблеми синоніма, була “Лексикон словеноросский и имен толкование” П.Беринди, яка вийшла у Києві у 1627 р.

У сучасній лінгвістичній літературі існує чимало визначень понять синоніма і синонімії. Щодо самого існування явища лексичної синонімії деякі дослідники висловлюють сумнів, вважаючи, що синонімія – це взагалі винайдене лінгвістами поняття: “Синонімії, як вона традиційно витлумачується, у мові взагалі немає. Це одна з фікцій, що рудиментарно існує в науці про мову” [Звегинцев, 1963, 137-138]. Л. Блумфілд заперечував наявність дійсних синонімів, оскільки між словами завжди існують деякі відмінності: “Якщо які-небудь форми фонетично відмінні, ми вважаємо, що їх значення також відмінні… Коротше кажучи, ми вважаємо, що насправді синонімів не існує” [Блумфилд, 148].

Ми гадаємо, що явище, яке ми називаємо лексичною синонімією і синонімами, існує і його необхідно досліджувати. Інша річ, що мають на увазі під цим терміном ті, хто заперечує існування синонімії.

Зважаючи на велику кількість дослідників, які користуються нерідко різною термінологією і методикою аналізу мовних явищ, належачи до різних напрямків і шкіл у лінгвістиці, існують і різні типи визначень. Які ж основні групи визначень існують у мовознавчій літературі?

А.П. Євгеньєва так характеризує синоніми: “Синонімом слід вважати таке слово, яке визначилось у відношенні до свого еквівалента (до іншого слова з тотожним чи максимально близьким значенням) і може бути протиставленим йому за якоюсь лінією: за тонким відтінком у значенні, за вираженням експресії, за емоційним забарвленням, за стилістичною приналежністю, за сполучуваністю, і, відповідно, займає своє місце в лексико-семантичній системі літературної мови” [Евгеньева, 1970, 11]. Приблизно такого ж погляду дотримується і А.Б. Шапіро: “Синонімами є різні за своїм звуковим складом слова, які визначають одні і ті ж поняття, у вираження яких вносяться додаткові відтінки значення” [Шапиро, 1955, 75]. М.Ф. Палевська розгортає цю дефініцію: “…синонімами слід вважати, – пише вона, – слова та еквівалентні їм фразеологічні звороти, які при різному звучанні називають одне і те ж явище об’єктивної дійсності і розрізняються відтінками основного , спільного для кожного з них значення або віднесеністю до різних мовних стилів, або тим і другим одночасно, здатністю до словотворення, утворення форм суб’єктивної оцінки та сполучення з іншими словами” [Палевская, 1967, 67]. В.С. Ващенко характеризує синоніми як
“усталені у мовному вжитку ряди лексичних одиниць, співвідносних з одним чи кількома пов’язаними між собою поняттями, певною мірою близьких за своїми семантико-стилістичними властивостями” [Ващенко, 1981, 13].
Ж.П. Соколовська, аналізуючи синонімічні зв’язки прикметників із значенням узагальненої позитивної якісної оцінки, висуває тотожність первинних семантичних елементів предметно-логічної частини значення як критерій синонімічності. Дослідниця характеризує синоніми як “семами, тотожні за первинними семантичними елементами своєї смислової структури , але не тотожні в цілому, які розрізнюються додатковими елементами, експресивно- стилістичною характеристикою, граматичною оформленістю, лексичною та синтаксичною сполучуваністю” [Соколовская, 1970, 7-8]. На обмеженість сполучуваності близькозначних слів указує також Ф.Р. Палмер [Palmer, Р.44].

Однак існують і визначення іншого типу, які характеризують лексичні синоніми не через значення слова, а через їх “поведінку” в тексті. При цьому основною ознакою синонімів вважається їх взаємозамінність у текстах.
Л.А. Булаховський відносить до синонімів слова, тотожні за значенням:
“Слова, здатні в тому ж контексті або в контекстах, близьких за змістом, заміняти одне одного без відчуття помітної одмінності у змісті, мають назву синонімів” [Булаховський, 1955, 32]. Взаємозамінність є ознакою синоніма і у визначенні Б.В. Горнунга: “…синонімами є слова, взаємозамінні у певних контекстах, що перебувають у суворому співвідношенні одне з одним, але не в будь-яких контекстах” [Горнунг, 1965, 98]. Названі типи визначення мало суперечать одне одному. Однак спроби дати визначення синонімії тільки через взаємозамінність або ввести це явище (взаємозамінність) у систему ознак синонімів не здобули в лінгвістиці останніх років достатньої підтримки, бо визначення синонімів як слів, що мають семантичні відмінності, не передбачає їх обов’язкової взаємозамінності [Лисиченко, 1977, 84-85]. Майже всі названі визначення, на думку дослідників, відрізняються переважно ступенем розкриття поняття «значення слова».

У 70-90-х роках у визначення поняття “синонім” вводиться розуміння значення слова як структури і запроваджуються елементи компонентного аналізу. Такі визначення ми бачимо, наприклад, у працях Д.М. Шмельова, який зазначав, що “…синоніми – це слова, відмінними семантичними ознаками яких є тільки такі ознаки, які можуть усталено нейтралізуватися в певних позиціях. Чим більше таких позицій, тим вищий ступінь синонімічності відповідних слів, тим частіше може здійснюватись їх взаємозамінність”
[Шмелев, 1973, 130]. У цьому визначенні взаємозамінність вважається не причиною, а наслідком синонімічності і проявом різного її ступеня. Автор підкреслює, що відмінним у синонімів є тільки ознаки, які можуть нейтралізуватися, отже, не є денотатом чи сигніфікатом, тобто найсуттєвішими компонентами значення. Через взаємозамінність (із залученням компонентного аналізу) дає визначення синонімів і Л.О. Новиков: “Два (чи більше) ЛСВ є синонімами, якщо вони, маючи різні знаки (лексеми), здатні завдяки тотожності або схожості значень заміщати одне одного у всіх або певних контекстах, не змінюючи змісту висловлення” [Новиков, 1982, 228]. Як бачимо, цей автор вважає, що синоніми можуть мати тотожні або схожі значення і заміщати одне одного частково або повністю.

На підставі ступеня близькості значень двох слів Ю.Д. Апресян поділяє синоніми на точні і квазісиноніми. Точні синоніми – це слова, семантичний обсяг яких повністю збігається, у квазісинонімів семантичний обсяг збігається частково [Апресян, 1988, 509]. Для того, щоб квазісиноніми
(“неточні синоніми”) були взаємозамінними, необхідно, “щоб їх семантичні відмінності в ряді позицій могли нейтралізуватися” [Апресян, 1995, 235].
Те, що Ю.Д. Апресян називає квазісинонімами, є власне синонімами за їх сутністю і функцією. Ю.Д. Апресян до основних ознак синонімів відносить однакову предметно-понятійну віднесеність, приблизно однакову сполучуваність (валентність), належність до однієї частини мови [Апресян,
1974, 223].

Оригінальний підхід до лексичних синонімів застосував С.Г. Бережан.
Синонімами він називає “слова, які збігаються семантично і розрізняються лише стилістичними особливостями або особливостями використання” [Бережан,
1973, 87]. Отже, за С.Г. Бережаном, синоніми мають тільки стилістичні відмінності або особливості використання при тотожності семантики. Однак це визначення стоїть у вченого в іншому контексті, де протиставляються не просто синоніми, а слова названої С.Г. Бережаном групи іншим словам з різним ступенем близькозначності, які охоплюють інші загальновизнані групи синонімів. Тому в сукупності вимальовуються все ті ж групи синонімів і особливості їх протиставлення.

Дослідники української мови визначають синоніми як “слова, що означають назву того самого поняття, спільні за своїм основним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивним забарвленням (або тим і іншим одночасно)” [СУЛМ: ЛФ, 60]. М.А. Жовтобрюх,
Л.А. Лисиченко також вказують на спільну предметно-понятійну основу синонімів і відмінності у відтінках значеня слів: “Слова, що відрізняються одне від одного звуковим складом, але означають назву того самого поняття з різними значеннєвими відтінками чи емоційним забарвленням, називаються синонімами” [Жовтобрюх, 1984, 66); “синоніми – це слова що називають одно поняття і відрізняються відтінками в значенні” [Лисиченко, 1977, 70].

Як бачимо, визначення українських дослідників ґрунтуються на визнанні спільності предметно-понятійного компонента при наявності семантичних відмінностей, які називають відтінками значення, семами або диференціальними ознаками.

У сучасній зарубіжній літературі синоніми також розглядаються як близькозначні слова, що мають певні смислові відмінності [Soule, 1981,
Р.11].

Отже, за вихідний пункт нашого дослідження візьмемо традиційне визначення лексичного синоніма: “Синоніми – слова, що означають назву одного й того ж поняття, спільні за основним лексичним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивними забарвленням (чи тим і тим водночас), або сферою стилістичного використання чи можливостями поєднання з іншими словами” [СЛТ, 1985, 249].

Одним із суттєвих питань цього розділу є класифікація синонімів.
Існують різні спроби їх семантичної класифікації. Найбільш поширеним, якого дотримуємося і ми, є поділ синонімів на ідеографічні (логічні), емоційно- експресивні та стилістичні [Лисиченко, 1973, 43-45; Коваль, 1987, 37-39].
Деякі дослідники поділяють синоніми на семантичні (ідеографічні, понятійні), семантико-стилістичні та стилістичні [СУЛМ, 1993, 117; СУЛМ:
ЛФ, 1973, 69-70; Палевская, 1964, 34].

Проте ми зазначили тільки загальну класифікацію синонімів, у межах кожного з підрозділів якої може бути своя диференціація.

У подальшому викладі будемо користуватися термінами ідеографічні, емоційно-експресивні та стильові.

2.1.2. Ідеографічні синоніми в поетичній тканині творів

І. Муратова

Як показують наші дослідження, найчисленнішу групу у поезіях
І. Муратова складають синоніми ідеографічного типу: у процентному відношенні це близько 50%, 40% складають емоційно-експресивні синоніми, і лише 10 % – стилістичні.

Співвідношення 40% – емоційно-експресивні й 10% – стилістичні є до певної міри умовне, оскільки, як відомо, групи емоційно-експресивних і стилістичних взаємно пов’язані: емоційні слова пов’язуються з певними стилями.

Що ж до значної переваги ідеографічних синонімів, то, на нашу думку, це зумовлене естетичними настановами автора, своєрідністю його творчої манери, особливостями спрямування віршів: для нього важливо передати найтонші відтінки явища, чому й сприяють ідеографічні синоніми.

На думку М.Ф. Палевської, семантичні, або ідеографічні синоніми – це
“стилістично нейтральні слова, що відрізняються один від одного відтінками основного, спільного для кожного із них значення” [Палевская, 1964, 34].
А.П. Євгеньєва вказує, що характерною особливістю ідеографічних синонімів є тотожність сполучуваності [Евгеньева, 1966, 16]. Ю.Д. Апресян у статті “До проблеми синоніма” зазначає, що в мові при наявності адекватних слів відбувається диференціація значень; кожне слово виникає ніби у відповідь на певну потребу [Апресян, 1957, №6, 67]. Розвиваючи цю думку, Л.А. Лисиченко вважає, що ідеографічні синоніми “виникають внаслідок фіксування в слові диференціальних ознак поняття. Вони відрізняються тим, що в синонімічному слові фіксується якась нова риса самого явища, риса, що в значення синонімічних слів, які існували до цього, не включалася” [Лисиченко, 1977,
71]. У інших дослідженнях читаємо: “Характерна особливість понятійних синонімів полягає в тому, що вони, означаючи те саме поняття, різняться між собою додатковими значеннєвими відтінками, тобто обсягом семантики, яка притаманна кожному з них” [СУЛМ: ЛФ, 1973, 69].

Таким чином, можливість передавати відтінки того самого поняття забезпечується тим, що для його позначення в мові існує кілька слів; з другого боку, потреба передавати семантичні відтінки зумовила виникнення кількох слів для позначення того самого поняття, тобто спричинилася до виникнення ідеографічних синонімів.

Як зазначають мовознавці, якихось істотних відмінностей в емоційному забарвленні чи стилістичному використанні між ідеографічними синонімами не існує,зате додаткові семантичні відтінки їх часом досить прозорі.
Погоджуючись із думкою вчених, вважаємо, що основне призначення ідеографічних синонімів у мові – служити засобом точного вираження думки в кожному конкретному випадку мовного вживання.

Залежно від компонента, яким відрізняються значення двох синонімів, розрізняють такі підгрупи ідеографічних синонімів [Евгеньева, 1970, 11;
Лисиченко, 1977, 71-73].

1. Синоніми, що служать для підкреслення і виділення певної ознаки того ж поняття, яка з погляду мовця є істотною.

2. Синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану.

3. Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану.

4. Синоніми, що підкреслюють якусь особливість.

5. Синоніми, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів синонімічного ряду (СР), або з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти.

Дотримуючись думки Л.А. Лисиченко, зазначимо, що останню підгрупу синонімів ми відносимо до ідеографічних, бо “відмінності їх значення пов’язані також з відмінностями в понятті, але такими, що знаходять виявлення в системі мовної структури” [Лисиченко, 1973, 45].

Синоніми, що служать для підкреслення і виділення певної ознаки того ж поняття, яка з погляду мовця є істотною. Серед ідеографічних синонімів у поезії І. Муратова переважають синоніми, у значенні яких виділяється певна сторона, ознака, риса названого словом явища, яка в значенні інших членів
СР відсутня. Синоніми першої підгрупи у поета можна поділити на такі семантичні групи:
1) іменникові синонімічні слова, що репрезентують різну міру абстрактності ознаки: полум’я – огонь (47, 167), заграви – барви

(1969, 20), пахощі – запах (23), наосліп – навмання (47), край – рубіж

– межа (1980, 132), образи – кривди (160), безмов’я – тиша (149, 177)

, точність – влучність (180), ключі – джерела (180), безгоміння – тишина (376), тиша – мовчання (397);
2) іменники-синоніми з додатковими ознаками конкретних явищ: вокзали – порти (52), димом – пеленою (55), знак – емблема (63), траса

–шосейність (88), шлях – стежина (106), прах – тлін (120), намети – шатра (242), урвища – обрив (381).

З дослідження видно, що до цієї підгрупи належать переважно іменникові синонімічні пари. Так, у семантичній групі, до якої входять іменникові синоніми, що позначають різну міру абстрактності ознаки, помітно вирізняється синонімічний образ тиша (тишина) – безмов’я (мовчання, німота, безгоміння): «З пахучого безмов’я квітки – плід. А з тиші зоряної – мрії
Злітають і сідають край води» (149); «Ніби шелест полотна, – Серця радість домоткана… Щезло й це! Сама луна. Безгоміння. Тишина.» (376); «І щось було у цім бездонне, Немов являла тиша ця Мовчання кругові кордони (397).
Іменники тиша – безмов’я відрізняються різною мірою абстрактності ознаки, як, наприклад, у цьому тексті: «Вечір. Тиша. Примружився всесвіт. Ніч.
Безмов’я. Задумався світ». (177). Лексичні значення цих слів настільки близькі, що різняться лише специфічними значеннєвими ознаками. У тому й відчувається рука великого майстра, щоб уміло протиставити близькі поняття.
Вечірня тиша – лише безвітря, затишшя. У цьому спокої “примружився всесвіт”, чекаючи ночі, яка принесе повну, глибоку тишу – безмов’я. І в цьому мовчанні “задумався світ”. Поет протиставляє всесвіт і світ, а разом з цими антонімами у протиставні відношення вступають ідеографічні синоніми тиша – безмов’я. Якщо розглядати це глибше, то побачимо, що митець, протиставляючи, об’єднує поняття, і перед читачами постає єдиний безмежний простір, у якому ліричний герой почуває себе вільним, упевненим у собі.

Розгляньмо інші фрагменти, які демонструють місце синонімічних слів першої семантичної групи серед синонімів аналізованої підгрупи: «В південних пахощах ночей Відчув я моря запах млосний» (23); «Повзуть мізерні осуди й огуди, Щоб ти мене убила у собі…» (354). Так, слова запах і пахощі відрізняються тим, що запах, крім приємних пахощів, передбачає ще й неприємні запахи; осуди й огуди вказують на негативне відношення до суб’єкта, але слово осуд пов’язане в основному із несхваленням вчинків, а огуда – з неславленням. Тож, як бачимо, у значенні наведених синонімів підкреслюється певна ознака поняття, яка з точки зору того, хто говорить, є істотною.

У творах І. Муратова синоніми такого типу дуже часто вживаються поруч, доповнюючи один одного: «Я славлю інших мов із рідною співзвучність: Беру й вертаю знов музичність, точність, влучність» (180). Поет намагається наблизити абстрактні синонімічні поняття точність – влучність до конкретних завдяки поєднанню з антонімічною парою дієслів конкретного значення беру
–вертаю. Та на відміну від попереднього прикладу, де близькість антонімів надає уривку протиставності, протиставлення не проявляється, а навпаки, яскраво проступає об’єднання смислових відтінків двох ідеографічних синонімів. Ми спостерігаємо, як накладаються смисли двох слів, де точність уособлює в собі пунктуальність, правильність, визначеність, а влучність має ще один нюанс – попадання прямо в ціль без промаху.

Аналіз даної поезії показує, що вибір тих чи інших синонімів залежить ще й від потреб віршування – від необхідності витримувати певний ритм, і, звичайно, риму, що відповідає творчому задумові поета. Отже, одним із технічних чинників використання ідеографічних синонімів є внутрішнє римування. Один із синонімів (влучність) як рима увиразнює семантику іншого
(точність), який впливає на функціонально-художній фактор у тексті.

Неабияке мистецьке вміння виявляє поет, використовуючи інший найбільш уживаний СР вогонь (огонь) – полум’я, бо лексичне значення цих логічнозмістовних синонімів досить близьке: «Та нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в полум’ї і димі, На згарищах чужих руїн… Ми знали – йти в огонь не страшно.» (47).

Як було вже зазначено, поетичному стилеві І. Муратова притаманна метафорика. Серед синонімічних слів аналізованої групи вирізняються метафоричні сполучення, що поглиблюють асоціативні образи. Візьмімо для прикладу такий текст: «Ще юні – вже напівживі, Ще й не жили, а вже існують… Ну як вогонь вселити в них, Цілюще полум’я натхнення» (167).
Слова вогонь і полум’я в мові дуже близькі значеннєвими відтінками і можуть заміняти один одного. Але в даному контексті кожен із цих синонімів займає свою, єдино правильну нішу. Переносне значення вогню як вогняної стихії, що повинна вселитися в юних, відповідає задумові поета тільки в сполученні з дієсловом вселити. У цьому сполученні втілено динамізм і енергію покоління
І.Муратова, яке прагне передати гарячу енергію вогню юним. Для поета вогонь
– не абияка вогняна стихія, а цілюще полум’я натхнення, полум’я пристрасті, у якому згорають без останку. На думку автора, сила вогню могутня, але сила полум’я ще могутніша. Отож метафоричні синоніми вогонь і полум’я, виконуючи свою експресивно-образну функцію, створюють емоційний настрій тексту.

Слід відзначити, що різниця між метафоричними словами-синонімами, що входять до першої підгрупи, смислові відмінності їх один від одного проступають у тих випадках, коли вони певним чином протиставляються або зіставляються у тексті. Саме при зіставленні або протиставленні посилюється образність, виникають потрібні авторові художньо-естетичні асоціації.
Інколи він поєднує з синонімами слова, які зазвичай не поєднуються: «Знов люблю і забуду відразу Все, що в муках для себе відкрив: Безотруйну вчорашню образу І трутизну сьогоднішніх кривд» (161). Поет зіставляє значення синонімічних слів образа і кривда: образа – сильніша, але безотруйна, а кривда (рос. обида) легша, але отруйна. Якщо ми уважно розглянемо смислові відмінності синонімів образа і кривда, то відмітимо зростання негативного відтінку в слові кривда, бо значення слова образа інтерпретується як приниження, скривдження, а значення слова кривда – як спаплюження, загадження, що містить у собі більш негативний компонент у порівнянні із семантикою синоніма образа. Крім того, І. Муратов цікаво поєднує з іменником образа прикметник безотруйна, які за звичайно не можуть поєднуватися, бо не може бути безотруйної образи. Образа завжди несе з собою негативні емоції, вона завжди отруйна. Отож у результаті цього поєднання утворюється складна і свіжа оксиморонна метафора.

Оксиморон, метафоричність – важливі чинники поетичного стилю
І. Муратова, які зумовлені динамічною, імпульсивною натурою митця.

Розгляньмо і проаналізуймо синоніми другої групи, що включає в себе іменникові синонімічні слова з додатковими ознаками конкретних явищ.
Семантично місткі й образно глибокі, вони сприяють творенню оригінальних поетичних образів, як-от: «Хай ніхто не ступав ще до мене На цей прах, на цей тлін, Але ж так і мене перемеле Отой млин-часоплин» (120). Якщо ми поглянемо на значення слів прах – тлін, то побачимо, що обидва синоніми виражають одне поняття – “останки”, але, крім цього, кожен з них має іще додаткові семантичні елементи значення. Автор розташовує синоніми у тексті так, що вони доповнюють один одного: тлін – це не тільки останки кісток, тіла, а вже зітлілі останки всього живого, що може гнити, розкладатися, від найнижчого одноклітинного організму і до найвищого класу живих істот.

Аналізучи ідеографічні синоніми першої підгрупи, ми дійшли висновку, що найуживанішими у поета є іменникові синоніми на позначення різної міри абстрактності ознаки: безмов’я (мовчання, німота, безгоміння) – тиша
(тишина), полум’я – вогонь (огонь). Синоніми такого типу у поетичних творах
І. Муратова часто вживаються поруч, у зіставленні, ніби доповнюючи один одного. Відповідно зіставлення синонімічних слів робить відчутною їх різницю, виставляючи на перший план те, що залишається за рамками їх лексичної рівнозначності.

Синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану. Кількісно поступаються, але не менш оригінальні в творах І. Муратова ідеографічні синоніми другої підгрупи. Це синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану. Сюди належать слова, що називають ознаку, якість або стан. Згрупуємо синоніми цієї підгрупи за семантичними ознаками:

1) прикметникові, прислівникові та іменникові синонімічні слова, що відтворюють психічний стан людини: жагуче – пристрасне (53), принадний

– звабний (85), оманне – облудне (365), смутно – журно (139), сутужно

– скрутно (140), гірко – сумно (290-291), твердо – туго (377), тривогою – журбою (1980, 157), горе – біда (197);

2) прикметникові та дієприкметникові синоніми, що характеризують явища соціального порядку: незнайомих – невідомих (56), вічний – незмінний

(173), покірний – слухняний (135), сьогочасний – сучасний (251), грізна – лиха (1980, 140), пробитих – прострелених (289), славетні – уславнені (386);

Матеріали показують, що до даної підгрупи належать переважно прикметники та дієприкметники. У такі ж відношення між собою вступають прислівники та іменники, яких значно менше в цій підгрупі, ніж прикметникових синонімів.

Індивідуальна палітра митця засвідчує постійний пошук найпотрібнішого слова в художньому цілому. Як бачимо, у цій підгрупі ідеографічних синонімів поет надає перевагу синонімічним словам на позначення психічного стану людини, серед яких домінує образ тривога – журба, горе – біда, гірко
– сумно: «І хоч бувало гірко нам і сумно, Нас не гнітив одвічний давній біль» (290-291), «Перше слово прийшло. Буде й друге… Котресь вляжеться твердо і туго У своїм непорушнім гнізді» (377), «Овіяний тривогою, журбою
Чи радістю розбуджений, кажу: Любов до нього в серці збережу, Аж поки серце б’ється» (1980, 157).

Стилістична виразність більшості прислівників, вжитих І. Муратовим для розкриття психологічної характеристики людини, пов’язана з відчуттям новизни, що посилюється завдяки можливим асоціативним зіставленням. Читач ніби чекає на звичайне слово, а поет вражає його незвичним: «І смутно так, журно зробилось мені. Сів та сиджу на зогнилому пні, Над іржавим болотом…» (139). Звичніша для читача прикметникова форма – засмучений, зажурений – поетові здається не досить виразною в цьому динамічному контексті. Даний контекст вимагає вираження ознаки дії або ознаки ознаки, властивих прислівникам, а не просто ознаки, що характерна прикметникам.
Спільне значення синонімів смутно – журно можна визначити одним словом: сумно. Але поетові замало цього, він розгортає ознаку дії, щоб розкрити перед читачем достовірнку картину: ліричному герою смутно, тобто неспокійно, тривожно, непевно. Та цього не досить для поета, щоб картина психічного стану героя була повною, тому він додає синонім журно, який виражає спільне значення по-іншому, можливо, м’якше: герою не так тривожно, як просто тужливо від безвиході його становища в даний момент. Як бачимо,
СР смутно – журно І. Муратов будує за принципом спадання міри ознаки.

Візьмімо інший приклад прислівникового СР: «Від спогадів на серці завжди смутно: Отут – було… І там – було… О, хоч би як було сутужно й скрутно, – Хай буде з кореня щодня нове стебло» (140). Слова сутужно – скрутно означають міру психічного стану людини в критичний момент. Утворені від різних основ, прислівники по-різному передають це спільне значення: слово сутужно, на відміну від слова скрутно має ще й іншу міру якості – туго. Ми спостерігаємо спадне розташування слів-синонімів, що говорить про наявність оціночних елементів. Отож сутужно – це неймовірно туго і складно, а от у наступному синонімі сема ”дуже-дуже” відсутня: скрутно – це просто важко.

Таким чином, об’єднуючи лексеми, що викликають переживання або усвідомлення неприємних ситуацій, поет створює СР того самого емоційного наповнення. Смислова функція таких СР, де слова розташовуються у спадному напрямку значень, досить прозора: називаючи явище душевного стану поруч двома синонімічними прислівниками, автор ніби приглушує їх негативне забарвлення.

Серед ідеографічних синонімів, які ми відносимо до першої семантичної групи, вирізняються традиційні синоніми-іменники: кривда – ганьба, горе – біда, сум – туга, що підкреслюють образну й лексичну сконденсованість поезій. Стилістичну вагу таких синонімів-іменників демонструє текст: «Але й тоді на відстані предальній Від наших днів, – чи горе, чи біда, – Життя б віддав у сутичці тотальній» (197). На перший погляд слова горе і біда називають одне явище, виражають одне поняття. Спільне значення цих слів, об’єднання їх смислів посилює, увиразнює негативні емоції, що охоплюють читача, для якого вказані синоніми – уособлення лиха, душевного болю. Та якщо уважно подивитися на зіставлення синонімів горе – біда, то помітимо відмінності в характеристиці предметно-понятійного ядра слів: крім спільного, вже названого значення, іменник горе має ще додатковий семантичний елемент, що уточнює синонім біда – зло.

Поверхнева структура прикметникових ідеографічних синонімів на позначення психічних явищ у І. Муратова, як правило, ускладнена глибинною семантикою і спирається на несподівані метафоричні зв’язки: «І все ж було мені потрібно: Кав’ярні, пляжі і причали, Красунь незнаних сміх принадний,
Очей вологих заклик звабний» (85). Прикметники принадний – звабний об’єднані значенням: привабливий. Відрізняються ці слова лише відтінками значень, котрі так чи інакше вказують на позитивні емоції ліричного героя, що мріє бути заманеним у тенета звабних очей і принадного сміху незнаних красунь. Недарма поет розташовує синонімічні слова в такій послідовності, де наступний синонім має вищу ознаку якості, ніж попередній: герой бажає, щоб його спочатку заманили, привабили, на що натякає прикметник принадний, а потім спокусили чарівністю звабних вологих очей.

Як уже зазначалося, синоніми-прикметники переважають серед ідеографічних синонімів другої підгрупи. Вони мають широку семантику, що і демонструють синонімічні пари другої тематичної групи.

І. Муратов уміє відчути слово в усіх його семантичних і стилістичних зв’язках, тому і з’являються серед ідеографічних синонімів, що позначають явища соціального порядку, яскраві прикметникові та дієприкметникові синоніми: «Для геніїв накреслено трасу До музеїв, а не в день сьогочасний?!
Як це добре: й у кожусі, Тарасе, Ви наш геній – абсолютно сучасний!» (251),
«Вони в пробитих касках…, В прострелених смугастих концтабірних халатах»
(289), «…Тоненькі книжечки – Славетні строфи й тропи малозначні,
Уславлені й осміяні рядки» (386), «Мені здавалось – все, що я люблю,
Повинно бути вічним і незмінним» (173), «Адже в годину грізну і лиху В розбурханій глобальній завірюсі Вони на магістральному шляху Нам не були затримкою у русі» (1980, 140).

Розгляньмо один із яскравих фрагментів: «Ніч минає. Близько день незнаний… Хай незнаний – тільки б не слухняний, Не покірний темряві страхіть!» (135). Загальне значення слів не слухняний – не покірний: не смиренний, не податливий, однак у кожному із них ступінь даної якості різний. Не слухняний – це той, що не виконує певні правила, але це не значить, що він не сумирний, бо саме таким відтінком якості відрізняється слово не слухняний від слова не покірний. Не покірний темряві день – це не просто не податливий, але не принижений день. У цих рядках чітко проступають філософські мотиви вірша – боротьба світла і темряви, дня і ночі, де обов’язково повинно перемогти добре, світле начало. Саме такий філософський підхід до вирішення сучасних проблем пропонує І. Муратов.
Цьому сприяють уміло підібрані художньо-стилістичні засоби, зокрема, ідеографічні синоніми-прикметники, що відповідають інтелектуальному рівню поета.

Як показує аналіз, ідеографічні синоніми другої підгрупи включають у себе дві семантичні групи, які використовуються автором для урізноманітнення семантично односпрямованих одиниць, що в його творах використовуються перш за все для психологічної характеристики особи.

Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану. Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану, входять до третьої підгрупи ідеографічних синонімів. Вона за кількістю майже не поступається найбільш чисельній серед ідеографічних синонімів – першій підгрупі, яка включає синоніми, що служать для підкреслення певної ознаки поняття, відсутньої в значенні інших членів СР.

Цілком природно, що в цій підгрупі І. Муратов використовує переважно дієслова-синоніми, оскільки саме ця частина мови виражає дію чи стан:
1) на позначення життєво важливих для людини дій та процесів: мислення, мовлення, бажання, спостереження, горіння: здумати – згадати (183), добрав – збагнув (350), думав – гадав (1980, 206), не відаю – не знаю

(111), не побачу – не помічу (256), не звинувачуйте – не нарікайте

(199), горю – палаю (278), пильную – вартую (197), пильнуй – стеж

(278), волів – жадав (314), жадав – прагнув (42, 342), жадаєш – хочеш

(395);
2) на позначення дії чи стану з відтінком досягнення результату: поширеності чи повторюваності: побив – понищив (61), вижив – вистояв

(62), загинув – сконав (181), погинуть – щезнуть (103), станеться – збудеться – буде (321), зник – щез (335);
3) на позначення повноти чи неповноти дії: пригасло – примеркло (121), сховати – приховати (219);
4) на позначення переміщення у просторі: не омини – не обійди (1980,

140), гойдає – колише (1980, 143).

Як бачимо, найбільш уживані у цій підгрупі синонімічні дієслова на позначення життєво важливих для людини дій і процесів. Значне місце серед цих дієслів займають СР, що позначають процес мислення: думав (здумав, збагнув) – гадав (згадав, добрав), та бажання: жадати – прагнути (воліти, хотіти): «Як же мені стрінуть вас…, Є про що нам здумати, Є про що згадати…» (183), «Я так скажу, щоб він таки добрав, Щоб він збагнув своїх конвульсій марність…» (350), “…Серце прагне бруньок?.. Цвіту жадає?”
(42), «Моїх нездійснених бажань Непереможене тяжіння. Цього волів, того жадав, А де ж воно?» (314), «А чого ж іще жадав і прагнув У нищівнім кратері війни, – Щоб єдину в світі нашу правду Понесли із рук моїх сини»
(342), «Але ж ти не жадаєш нічого незвичного: Хочеш тільки любові…»
(395).

Дослідження показує, що у словниковому складі творів І. Муратова переважають ідеографічні синоніми-дієслова на позначення процесу мислення.
Серед таких синонімічних слів зустрічаються навіть традиційні пари синонімів, включені в новий контекст, як-от: «Ти, може, думав, що мені немило Терпіти лихо з голубом своїм? Гадав: коли б і справді був гладким Та пишним паном – я б тебе любила?!» (1980, 206). При цьому вони вживаються дистантно і виражають більш розчленоване поняття, ніж традиційне фолькльорне думати – гадати.

Зрозуміле прагнення митця уникнути трафаретності й надати як своїй, авторській, розповіді, так і мові персонажів свіжості. Для кожного конкретного випадку позначення акту мислення Муратов шукає найбільш точне й виразне слово. Загальновживане дієслово мислі думав, що служить для простої фіксації акту мислення, у творах поета зустрічається не так часто.
У художньому творі поет не може обмежитись простою констатацією, а прагне відтворити характер протікання процесу мислення з усією різноманітністю відтінків значення. Так, дієслово думав виступає в парі з дуже близьким до нього синонімом гадав. Дослідженя переконливо свідчать, що І. Муратов використовує їх диференційовано: синонім гадав з’явився тоді, коли потрібно наголосити, що думка має характер припущення.

Крім того, дієслівні синоніми, що позначають важливі для людини дії і процеси, у стилістичному відношенні виразні й різноманітні. Розгляньмо, наприклад, СР на позначення процесів горіння та спостереження: «Який я червонястий! Горю весь час, Палаю скрізь. Та, мабуть, скоро згасну. Так і пильнуй ввесь час і стеж, Аби не заплювали» (278 ). У даному фрагменті переплітаються два дієслівних СР, які , доповнюючи один одного, глибоко і повно розкривають зміст уривку. Вдало підібрані дієслова-синоніми дають можливість гостріше відчути внутрішню форму звичайних і властивих поетичній мові слів, а також усвідомити їх необмежені можливості. Метафоризовані синоніми горю і палаю, що в даному тексті характеризують стан поета, об’єднані спільним значенням – давати вогонь, полум’я, світло, але слово палаю характеризує більш інтенсивну дію, ніж слово горю. До того ж , дієслово палаю, згідно зі стилістичним задумом автора, надає поетичним рядкам високохудожнього пафосу. Динамічна напруга, задана синонімами горю- палаю, спадає завдяки присутності антоніма згасну. Отож ми спостерігаємо стилістично виправданий синонімічно-антонімічний трикутник.
Використовування синонімічно-антонімічних блоків – одна з характерних рис поезії І. Муратова, що вирізняє його твори серед поезій інших письменників.
Друга пара синонімів – пильнуй – стеж доповнює, уточнює семантику контексту: щоб не згаснути, не втратити вогню, ліричний герой повинен оберігати полум’я, пильнувати і стежити, “аби його не заплювали”. Тому на перший план виступає різниця у відтінках значення синонімів пильнуй – стеж, бо пильнувати – значить уважно, пильно стежити за процесом, що відбувається. Майстерність письменника виявляється в тому, що кожний із цих синонімів підпорядковується ідейно-художньому замислові автора і його вживання виправдане відповідними умовами його фразового оточення.

Широкий діапазон конкретно-образних дієслів-синонімів, що входять до другої тематичної групи, дозволяє І. Муратову максимально уточнювати загальне поняття – відтворювати найтонші його відтінки в кожному окремому випадку, як-от: «Чимоло нас побив, понищив той фугас Американський, що без цілі Влучав в усі об’єкти цілі…» (61). Синонімічні слова побив – понищив відрізняються відтінком значення і водночас доповнюють одне одного.
Страхіття війни поет передає двома синонімами – побив і понищив, акумулюючи їх в одне поняття – смерть. Синонім побити має значення: зруйнувати, зламати життя, а понищити містить у собі додатковий відтінок – не просто позбавити життя, а зробити це з особливою люттю й ненавистю.

Синоніми-дієслова, що становлять другу тематичну групу слів, втілюють у собі семантичні риси конкретних дій і станів і тому не потребують детальних розшифрувань: «Товаришу… Genosse… Camarado… Погинуть, щезнуть зненависть і зрада! Коли у людства є такі слова!» (103); «Був дивосвіт, і зник… Був щедрий дух. І щез» (335).

До третьої семантичної групи відносяться синонімічні дієслова на позначення повноти чи неповноти дії, наприклад: «То, значить, від зрячих нічого не можна Ані сховати, ані приховати У наймогильнішому мовчанні?»
(219). У цьому фрагменті дієслівні синоніми охоплюють і значення повноти дії (сховати), і значення неповноти дії (приховати). Такий прийом поет використовує з метою концентрації уваги на самій дії, тобто суттєвим є спільне значення цих синонімів. Крім того, повторювана частка ані підсилює семантичні відношення слів сховати – приховати у тексті з запереченням.

Четверта група дієслівних синонімів, як і попередня, у поета малочисельна, але багата на оригінальні словесні образи, які виникли внаслідок розвитку метафори. У тексті: «Хмара, як хоче, гойдає, колише серце моє…” (1980, 143) синоніми на позначення переміщення у просторі гойдає – колише мають метафоричне значення. Семантика цих синонімічних слів досить близька. Контактне розташування синонімів підсилює позитивний компонент значень слів, надає відповідного емоційного забарвлення художньому текстові.

Здійснений аналіз ідеографічних синонімів третьої підгрупи свідчить, що майстерність поета в доборі синонімів не обмежується якими-небудь окремими групами дієслів: поряд з багатою і гранично точною синонімікою дієслів на позначення процесів мислення, мовлення, бажання, спостереження
І. Муратов широко використовує синоніми-дієслова, що позначають дії і стани з відтінком поширеності чи повторюваності, а також дієслівні синоніми на позначення переміщення у просторі та повноти чи неповноти дії.

Синоніми, що підкреслюють якусь особливість. До четвертої підгрупи ідеографічних синонімів належать синонімічні слова, що виражають відмінності в характері дії. Дослідження виявило, що серед синонімів ідеографічного типу ця підгрупа найбагатша у художньо-образній системі поезій І. Муратова. У цілому вона включає:
1) синонімічні слова на позначення психічного стану людини: сміх – регіт

(90), плачуть – ридають (325), тужать – плачуть (185), глузуйте – насміхайтесь (365), вагались – терзались (154), приборка – пригасить

(347), манить – зве (323), кличе – манить (44).
2) іменники-синоніми, що образно відтворюють різні явища природи: завірюха – метелиця (56), хуртовина – завірюха (55).

Перша семантична група, до якої входять синоніми, що позначають психічний стан людини, кількісно переважає другу. У ній домінують СР плачуть-ридають – тужать, сміх (насміхатись) – регіт (глузувати), манить – зве (кличе): «Не глузуйте, зайди-блискавиці, Насміхатись годі.» (365), «І вчорашнє у безвість пливе, І кубельце на затишній гілці, Як учора, не манить, не зве» (323), «Кличе музика в сад, Манить в затишок присмерк вечірній» (44), «Гайда-люлі – його діти, Вже не плачуть, не ридають, Батька в небі виглядають» (321).

Художник поетичного слова виявляє неабияке мистецьке вміння, об’єднуючи дієслова-синоніми на позначення різного психічного стану людини в СР навколо слова плачуть: «Гайда-люлі – його діти, Вже не плачуть, не ридають, Батька в небі виглядають» (321), «Десь на рейді тужать пароплави У приморськім сивім тумані. Я і сам заплакав би з досади, та не можна плакати мені» (185). Розгляньмо СР плачуть – ридають – тужать. Плач, як правило, є наслідком збудження чи сильного переживання, або й фізичного болю. Причини, що викликають плач, здебільшого не однакові за своїм характером, тому й інтенсивність плачу різна. Дієсловом ридають поет передає сильний плач, судомний, внаслідок туги дітей за своїм батьком.

В іншому тексті протиставляються синоніми тужити-плакати, де для увиразнення опису афективного стану героя, який “заплакав би з досади”, поет вживає метонімічний вираз “тужать пароплави”. Саме значення дієслова тужать відповідає сполученню його з іменником-додатком пароплави, бо тужити означає не просто плакати вголос, а протяжно плакати, що нагадує сумний протяжний гудок пароплава. Як відомо, ідеографічні синоніми плачуть, ридають, тужать відрізняться характером дії: плакати можна і беззвучно, ридати – тільки вголос і судомно, а тужити – вголос і протяжно. Згідно зі стилістичною заданістю, такі ідеографічні синоніми надають поетичним рядкам образної динамічності, створюють картину, в якій поет і світ виступають ніби в єдиному емоційному ключі і разом із тим відрізняються.

На позначення стану задоволення поет використовує синонімічні іменники сміх – регіт: «Зачувся сміх. Я озирнувся: скрізь Мовчали скелі і гули провалля. А сміх лунав, а сміх зростав дедалі І вже на дикий регіт переріс» (90).

Використовуючи ці синоніми, поет не випускає з поля зору їх розрізнювальні відтінки і ставить кожен із них на своє місце. Поряд із словом сміх поет вживає слова, що доповнюють і деталізують характеристику такого стану: сміх спочатку зачувся, потім лунав, зростав і насамкінець переріс у регіт. Автор розташовує синоніми у послідовному наростанні їх семантчних якостей, бо регіт – це вже голосний сміх, а дикий регіт – надзвичайно голосний сміх. На цьому прикладі І.Муратов демонструє народження експресії сарказму.

Проаналізувавши ідеографічні синоніми четвертої підгрупи, яка представлена в основному дієслівною синонімікою на позначення психічного стану людини, вважаємо, що добір і застосування таких синонімів поет проводить з почуттям міри і художнього смаку, використовуючи синонімічні слова в тканині поетичних творів як словесні штрихи до передачі психічних особливостей людини. У виборі того чи іншого синоніма з наведених пар
Муратов орієнтується не тільки на їх смислову відмінність (вона досить виразна), а на доречність його застосування у сполученні з іншими словами фрази.

Синоніми, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів синонімічного ряду (СР), або з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. П’яту підгрупу ідеографічних синонімів складають синонімічні слова, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів СР.

На думку дослідників, різна сполучуваність – це досить характерна ознака ідеографічних синонімів, бо вона “відрізняє їх один від одного і за широтою обсягу означуваного поняття, і за сферою вживання в мові” [СУЛМ:
ЛФ, 1973, 72]. До цієї підгрупи віднесемо також, за Л.А. Лисиченко, ті синоніми, відтінки значення яких пов’язані з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. Кількісно такі слова поступаються іншим підгрупам ідеографічних синонімів як у поезії І. Муратова, так і в українській мові взагалі.

Проаналізуймо спершу синонімічні слова, які відрізняються характером сполучуваності. Цей тип синонімічних відношень у поезіях І. Муратова спостерігається переважно в іменниковій та прикметниковій синонімії.

Розгляньмо іменниковий СР: «У присмерку лиш контури існують – Домів… дерев… Без суті. Без єства.» (383). Іменник єство відрізняється від синонімічного суть тим, що сполучається переважно з іменниками – назвами осіб.

Відповідна залежність представлена і в прикметниках, де синоніми мають різні можливості поєднання з іншими словами. Наприклад: «Подалі від байдужих і інертних!.. Біографам щось віри я не йму» (390). Так, прикметник байдужий, що означає бездіяльний, відрізняється від синонімічного інертний тим, що сполучається переважно з іменниками назвами осіб. У подібному тексті нейтралізується диференціальна сема, зумовлена сполучуваністю, тому слова набувають більш близького значення й можуть виступати, як однорідні: байдужі – інертні.

Така ж обмеженість у сполучуваності властива слову неживий порівняно з синонімічним мертвий: «Без всіх живих, що стануть неживі На цій землі, коли над мертвим її тілом…, Стерильно зацарює небуття» (397). Неживі – не обов’язково мертві, адже нежива природа ніколи не була живою. Мертвий – той, що був живий.

Вживання подібних синонімів в одному контексті потрібне авторові не тільки для лексичного урізноманітнення тексту, а насамперед для розкриття властивостей людини.

Обмеження в сполучуваності синонімів пов’язані з відмінностями в самих явищах, які виражаються словами, відмінностями в значеннях слів. Така синонімія, вважаємо, має велике стилістичне значення, бо передає своєрідний авторський акцент на певному явищі чи його особливості.

До синонімів, що входять у п’яту підгрупу, відносять і ті, відтінки значення яких пов’язані з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. Цей тип синонімів у Муратова представлений в основному іменниковою синонімією на позначення психічного стану особи: зрада – омана (44), хиби – помилки (65), фантазії – химери (101), вигадка – неправда (210), тортури – муки (346); рідше дієслівною: калатай – бий (379) та прикметниковою: заповітна – завітна (382).

Візьмімо для аналізу іменникові пари, що домінують у цьому типі відношень: «І він повів тоді про інше, Про найболючіше, найгірше: Про наші хиби, й помилки…» (65), «Ані зради не було, ні омани, Щастя не розбив їй третій хтось» (44). Аналіз словотворчих можливостей кожного з іменників показує, що до іменника хиба є відповідні дієслова хибувати, схибити, а в синонімічного помилка таких відповідників не існує. З двох іменників зрада і омана перший має в сучасній мові дієслово (зрадити) і форму дієслова
(зраджений), а другий таких співвідносних слів не має. Як видно з прикладів, цей тип синонімічних відношень у І. Муратова спостерігається переважно в іменників, що виражають психічні якості чи властивості людини.

Отже, наше дослідження свідчить, що в поетичній мові Муратова переважають ідеографічні синоніми, вживання яких зумовлюється тим, що вони виражають певні особливості в самому явищі, особливості, які враховуються в значенні одного синонімічного слова і не виражаються в другому. Значне місце серед цих синонімів посідають такі, що відрізняються мірою, ступенем виявлення дії чи психічного стану особи.

2.1.3. Емоційно-експресивні синоніми в мові поезій І. Муратова

Другу велику групу синонімів, поширених у поезії І.Муратова, становлять емоційно-експресивні. Ми зупиняємося саме на цьому терміні, хоч наукова література знає й інші – понятійно-стилістичні та семантико- стилістичні.

Словники звичайно визначають, що емоційно-експресивні синоніми – це
“синонімічні слова, що відрізняються додатковими значеннєвими відтінками і стилістичною забарвленістю” [СЛТ, 1985, 250].

Подібне визначення цього типу синонімів знаходимо, наприклад, у
М.Ф.Палевської: “Семантико-стилістичні синоніми – це слова та їх еквіваленти, що означають одне і теж явище об’єктивної дійсності та відрізняються не тільки стилістичним забарвленням, а й відтінками загального для кожного з них значення” [Палевская, 1964, 48].

У сучасній українській лінгвістичній літературі емоційно-експресивні синоніми трактують як “такі, що розрізняються значеннєвими відтінками, семантичним обсягом, емоційно-експресивним забарвленням” [СУЛМ:ЛФ, 1973,
70].

Справді, розташувавши емоціонально-експресивні синоніми в порядку градації, легко виявити, що кожне наступне слово не тільки виражає дещо більшу міру ознаки, інтенсивності дії тощо, а й має додаткове емоційне забарвлення.

Заслуговує на увагу також тлумачення зазначеного типу синонімів у
Л.А.Лисиченко. Дослідниця зазначає, що так звані емоціонально забарвлені
(або експресивні) – це синоніми, значення яких відрізняється від інших слів
СР емоціональним компонентом, що виявляє ставлення особи чи колективу до цього явища [Лисиченко, 1977, 75]. Мовознавець вважає, що в даному разі не йдеться про слова, в яких оцінний елемент є предметно-понятійною основою значення, а тільки про ті, що в них емоціональне забарвлення не пов’язане із самим явищем, а виявляє ставлення до нього [Лисиченко, 1973, 45].

Таким чином, емоціональні синоніми в СР пов’язуються в складну систему, що диференціюється за експресією. Отож, не можна досліджувати емоціонально-експресивні синоніми, не звертаючись до проблеми мовленнєвої експресії.

За В.П.Григор’євим, експресія – це виразність, те, що передбачає вираження нетривіального змісту [Григорьев, 1979, 137]. Г.М.Колесник вбачає в експерсії “те, що протиставляється стандарту, марковане, характерне”
[Колесник, 1978, 93]; виразністю висловлення називають експресію
Т.Г.Винокур [Винокур, 1980, 57], В.Д.Дєвкін [Девкин, 1979, 217], В.М.Телія
[Телия, 1988, 28], С.Я.Єрмоленко [Єрмоленко, 1976, 34], М.М.Пилинський
[Пилинський, 1982, 46].

На думку О.С.Ахманової, експресія – це “виражально-зображальні якості мовлення, що відрізняють його від звичайного (або стилістично нейтрального) і надають йому образності та емоційного забарвлення” [Ахманова, 1966, 524].
Майже таке ж тлумачення цієї категорії дають Д.Е.Розенталь і М.О.Теленкова
[Розенталь, Теленкова, 1976, 535].

Із цих і подібних визначень можна зробити висновок, що мовленнєва експресія – це складна лінгвостилістична категорія, яка спирається на цілий комплекс психічних, соціальних та внутрішньомовних факторів. Вона уявляється як інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення впливової сили вислову, надає мовленню образності та емоційного забарвлення, особливої психологічно мотивованої піднесеності.
Експресивність та емоційність – нероздільні поняття. Експресивний відтінок у слові нашаровується на його емоціонально-оцінне значення, причому в одних словах переважає експресія, в інших – емоціональне забарвлення. Тому розмежувати емоціональну та експресивну лексику практично неможливо. Це ускладнюється ще й тим, що “типологія виразності поки що, на жаль, відсутня” [Головин, 1980, 188]. Отож емоціонально-експресивні синоніми – невичерпне джерело експресивності.

Природна експресивність емоціонально-експресивних синонімів у поезії поєднується з емоціональним забарвленням.

Дослідники виділяють два типи емоціональних значень емоційно- експресивних синонімів:

1. Синоніми, емоціональний, оцінний елемент в яких пов’язаний із сутністю самого явища.

2. Синоніми, в яких характеризується не саме явище, а особливості його сприймання [Лисиченко, 1993, 58-59].

Крім того, більшість мовознавців об’єднують близькі за експресією слова в лексичні групи: слова, що виражають позитивну оцінку або характеристику понять; слова, що виражають їх негативну оцінку.

У Л.А.Булаховського читаємо: “До складу слів, що супроводжуються більш або менш виразним емоційним забарвленням… обов’язково входить оцінний момент – визнання позитивності чи, навпаки, негативності того смислового змісту, який становить значення слова” [Булаховський, 1955, 53].

Усередині цих груп існує свій розподіл за диференціальними семами.
Так, І.Б.Голуб до першої підгрупи відносить слова високі, пестливі, жартівливі, іронічні, несхвальні, лайливі та ін. [Голуб, 1986, 105]. У
М.М. Кожиної знаходимо більш докладну диференціацію. Серед позитивних відтінків вона виділяє урочистий, піднесений, близький до риторичного та піднесено-поетичний, у яких переважає власне експресивна оцінка, а також слова з емоційно-оцінним наголосом – схвальні, пестливі, жартівливі; до слів з негативними відтінками відносить – несхвальні, презирливі, докірливі, іронічні, зневажливо-фамільярні, лайливі та ін. [Кожина, 1983,
122-123].

Найбільш докладна і струнка класифікація позитивних і негативних диференціальних ознак дається в С.Г.Бережана. Він деталізує позитивність – на пестливість і піднесеність; негативність – на зневажливість, іронічність, лайливість [Бережан, 1973, 140]. Досить часто ці нюанси важко вловити, до того ж вони змінюються як історично, так і в залежності від контексту: нейтральні слова можуть сприйматися як високі і урочисті, висока лексика за певних умов набуває жартівливо-іронічної забарвленості; часом навіть лайливе слово може прозвучати лагідно, а лагідне – зневажливо. Отож поява у слові в залежності від контексту додаткових експресивних відтінків значно розширює зображувальні можливості лексики.

Аналіз емоційно-експресивних синонімів у мові поезій І.Муратова доводить, що автор частіше за все відбирає із можливих синонімів саме ті, які виражають почуття й емоціональну оцінку явища, бо введення в текст таких синонімів сприяє вираженню переживань автора, що є обов’язковою умовою забезпечення емоційного впливу поетичного твору на читача.

Особливістю емоціонально-експресивної лексики є те, що емоціональне забарвлення “накладається на лексичне значення слова, але не зводиться до нього”, “функція чисто номінативна ускладнюється тут оцінністю, ставленням того, хто говорить, до явища, яке називає” [Кожина, 1983, 121].

Емоціональне забарвлення – одна із складових частин лексичного значення. Воно особливо чітко виявляється в протиставленні емоціонально нейтральних і емоціонально забарвлених слів, що досить помітне при зіставленні значень емоціонально-експресивних синонімів.

У художньому тексті зіставлятися й протиставлятися можуть: позитивно забарвлені синонімічні слова, негативно забарвлені та нейтральні в синонімічному ряді і в контексті.

Емоційно-експресивні синоніми із позитивним забарвленням. До цієї групи в поезіях І.Муратова належать переважно дієслівні синоніми: «Не надивлюсь, не намилуюсь, Як гай зимовий занімів» (84), «Ще й пахучі кущі, –
Хай їх миють цілющі дощі, Огортають сніги, сповивають гудінням хрущі…»
(151), «Ще не видно сонця, та вже світиться, Ставши проти сходу, березняк…, Ну, а що – недаром гай проміниться Як і влітку, дивлячись на схід» (392); а також іменникові: «Сурмить собі у синьому безмежжі, В розораному вітром безбережжі …» (115), «Ще довго, заплющивши очі, жадібно
Вдихати святе, неймовірне пахіття – Цілющу духмяність життя і жита» (190); та синонімічні словосполучення: «Я, забуваючи про втому, Трудився ревно й трудно жив, Та з дальнім обрієм дружив, І до ясної високості Іду господарем
– не в гості» (99).

У поетичних текстах І.Муратова знаходимо різні способи поєднання слів у СР з позитивним емоціональним забарвленням: синонімічна «індукція» значень слів, введення в СР неологізмів, метафоричних і метонімічних значень, а також градація та складання смислів синонімічних слів.

Проаналізуймо деякі приклади: «Отож не підкорюсь, Ногою тупну, На хвилю переллюсь Та й перехлюпну!» (1980, 147). Слова переллюсь – перехлюпну відрізняються тим, що значення слова переллюсь позбавлене емоціонального компонента або, як говорять, його значення є емоційно нейтральним, а смислові слова перехлюпну, яке є розмовним і більш інтимізуючим, властивий додатковий відтінок позитивного почуття та приємна звукова асоціація з хлюпанням води. У такому разі відбувається синонімічне “зараження” або синонімічна “індукція” значень слів на рівні емоціональних компонентів, тобто нейтральне слово, вживаючись поряд з емоційно забарвленим синонімом, теж набуває емоціонального значення.

Такий же спосіб поєднання слів спостерігаємо у наступній синонімічній парі: “Як же мені стрінуть вас, дужих та здорових?” (183). У парі синонімів дужий – здоровий перше слово (дужий) має відтінок піднесеності, що індукується на другий синонім (здоровий) і цим надає піднесеного звучання усьому текстові.

Для вираження позитивних емоцій автор також вдається до творення емоційно наснажених неологізмів, наприклад: «Дивокраю, чаросвіте ж ти мій,
Помираю у тривозі німій…» (354). Синоніми чаросвіт – дивокрай втілюють у собі позитивний емоціональний компонент, який підкреслюється першою частиною композитів, належність якої до поетичної лексики (диво, чари) підсилює почуття поваги, пошани, любові, властиве словам, що виражають поняття «батьківщина».

Колоритними в поезії І.Муратова є емоціонально-експресивні синоніми, що виражають вищий ступінь ознаки чи інтенсивності дії і супроводжуються певним емоціональним компонентом: «Осінь. А було ж, а цвіло, Шумом яріло, буянням кипіло, Серце розчуливши – кожне стебло!» (299). У СР цвіло – яріло – кипіло важко виявити, у якому з синонімів ознака виражена дужче, важко встановити градацію сили вираження властивості, оскільки вона однаковою мірою виражена в усіх словах. Тільки цвіло виділяється, так би мовити, “нульовою” характеристикою за ступенем виявлення ознаки й емоціональністю: цей синонім є точкою, від якої виміряється інтенсивність дії в усіх інших словах ряду. Наявність синонімів цвіло, яріло, кипіло із високою мірою ознаки дії й емоціональним компонентом дозволяє авторові замінювати їх у тексті, цим самим позбавляючи текст одноманітності. І разом з тим, складаючи смисл і емоціональну наснагу кожного з синонімічних слів, поет створює текст, який передає його пристрасть.

Характерним, як уже відмічалося, для поетичного стилю І.Муратова є поєднання узуальних і метафоричних, метонімічних значень у СР, як-от: “Як розрадно розгадувать вас, міріади людських таємниць, океани надій…”
(157), «Цілуються, христосуються. Дзвони Розгойдують повітря повітове»
(212). У синонімічних парах міріади – океани, цілуються – христосуються слова океани, христосуються надають поетичним рядкам піднесеності, урочистості, що підкреслюється у першій парі метафоричним уживанням слів, яке виражає велику кількість, у другій – метонімічним перенесенням властивостей з її носія на інший предмет.

Емоціонально-експресивні синоніми з негативним забарвленням. До негативно забарвлених синонімічних слів у поета належать іменникові пари:
«Я не рівня вітру штормовому, І мене розколини суворі Та бездонні урвища не кличуть» (31), «Всього зазнає: чорну зливу І згубний шквал свинцю та диму,
А їх немудрі переливи У серці вічно берегтиме» (34), «А нагадай – ще й гуми вріже Наш “капо”, зрадник із своїх, Що взяв з ворожих рук батіг» (61); а також дієслівні: «Гуде і тяжко стогне мряка, Готуй гранати й автомат» (66),
«Я не в претензії до ворогів: Нехай сичать – не раз їм дошкулив, Нехай шаліють – так їм і належиться …» (152), «Хурделиця вчорашня втекла й даленіє…, Десь казиться, шаліє в розколинах камінних» (172); рідше зустрічаються прикметникові: «Й полинеш ти у високость, І хрест на все нудне і сіре!» (166).

Серед негативно забарвленої емоційної лексики у І.Муратова виділяються слова, емоціональний компонент яких пов’язаний або з сутністю самого явища, або з його оцінкою. На принципову різницю між цими типами емоційно- експресивних синонімів вказували мовознавці Д.М. Шмельов, К.Ф. Петрищева,
М.М. Баженов, О.М. Галкіна-Федорук, В.І. Петровський. Так, К.Ф. Петрищева відмічала: «Оціночні слова принципово відмінні від слів, котрі лише називають явища.., не включаючи у себе інформації про оцінку цих явищ»
[Петрищева, 1965, 51].

Розгляньмо спершу СР, що включають слова, лексичні значення яких містять негативну оцінку явищ. Негативні емоції викликає текст, у якому взаємодіють негативно забарвлені лексичні значення слів іменникового та прикметникового СР: «Мов ті потворні близнюки, Химерні чорні слизняки, Як твань болотна» (57). З наведеного фрагмента видно, що поєднання негативних лексичних значень двох рядів синонімічно вжитих слів – потворні – химерні та слизняки – твань, підсилює негативну сему та надає текстові відтінку зневажливості і презирства.

Візьмімо інший зразок, де синонімічні слова також містять негативні відтінки значення, але пов’язані з сутністю самого явища. Розповідаючи про зрадника в концтаборі, який продав свою честь і Батьківщину, підписавши згоду вступити в “РОА”, поет підбирає відповідні синоніми: «І був автограф той огидний, Такий самотній, жалюгідний» (65). Синонімічні слова огидний – жалюгідний вжиті з відтінком зневаги й осуду. Обидва слова характеризують поняття у вищій мірі негативно, бо оцінний елемент у них пов’язаний із сутністю самого явища.

Як бачимо, емоційно-експресивні синоніми несуть у собі якусь оцінку явищ (позитивну чи негативну), що допомагає яскравості, виразності зображення, підвищує стилістичну якість оформлення думки.

Індивідуальну палітру поета збагачують і фразеологічні звороти, що виступають у поета переважно еквівалентами до слів-синонімів з негативним емоційним забарвленням. Фразеологічні звороти зазвичай відрізняються від відповідних їм нейтральних слів віднесеністю до розмовного, рідше до книжного стилю, а також різняться від синонімічних їм слів відтінками значення. Ці відтінки виникають на базі того образу, який лежить в основі фразеологізму. Оскільки питання фразеологічної синоніміки в лінгвістичній науці піднято не так давно, у деяких питаннях думки мовознавців розходяться, зокрема в питанні, до якого типу синонімів слід відносити фразеологічні синоніми. Т.А. Бертагаєв та В.І.Зимін стверджують, що
“фразеологічні словосполучення найбільш охоче вступають з окремими словами не в ідеографічну, а стилістичну синонімію” [Бертагаев, Зимин, 1960, №3,
5]. Слушно не погоджується з цим М.Ф.Палевська, до думки якої пристаємо і ми: “Фразеологічний зворот та синонімічне йому слово слід розглядати як семантико-стилістичні синоніми” [Палевская, 1964, 51].

У контексті творів І.Муратова фразеологічні звороти в якості еквівалентів до синонімічних слів сприймаються як щось закономірне, виправдане, увиразнююче думку. Розгляньмо фрагменти, які набули негативного забарвлення завдяки присутності ФО з відтінком згрубілості: «Колись він був людина, Та у душі дрібній плекав єдине: Дожить без мрій, без жертв та без ідей Для себе лиш, аби наївсь від пуза Й натупцювавсь у барі досхочу»
(193). Слово досхочу і фразеологізм від пуза мають спільне основне значення: робити щось вволю, вдосталь. Фразеологізм відрізняється від синонімічного йому слова приналежністю до розмовного стилю і відтінком значення: не мати ніяких обмежень. Фразеологізми, що належать до розмовного стилю, виражають авторське негативне ставлення до зображуваного, а згрубіле, навіть брутальне “від пуза” виявляє ще й зневагу, презирство поета.

ФО виступають яскравим виражальним засобом, особливо у поезіях із зростаючою експресивністю, з градацією наростання інтенсивності дії:
“Насміхайтеся з мене, глузуйте ви, аматори модних химер! .. Шкірте зуби з інтимних печер” (77). Автор розташовує синоніми у послідовному наростанні їх семантичних якостей: насміхайтесь – глузуйте – шкірте зуби. Загальне значення цих слів виражає негативну оцінку. У ступені якості спостерігаємо градацію: глузуйте має вищу міру ознаки, ніж насміхайтесь, крім того, воно має додатковий відтінок зневаги, а у фразеологічному звороті шкірте зуби це значення відчувається ще сильніше, бо фразеологізм цей має сему згрубілості і вживається тільки для вираження високої міри негативно-емоційного стану.

Фразеологічні звороти в СР поезій І.Муратова передають авторське ставлення до сказаного. Використані поетом фразеологізми, що вступають у синонімічні зв’язки з словами, як правило, визначають поняття образно, афористично і за своєю природою є негативно забарвленими.

Як було вже зазначено, до цього типу синонімів, крім позитивно і негативно забарвлених, належать також синоніми нейтральні в синонімічному ряді і в контексті.

Емоційно-експресивні синоніми нейтральні в ряді і в контексті. У цій групі І. Муратов надає перевагу дієслівним синонімічним парам: «…Чую: –
Це місяць тебе посріблив. Чи ти за хвилину ще дужче посивів?» (96), «Жевріє свічка, Ледве жаріє… Пану Ісусе! Матко Маріє!» (123); та іменниковим синонімічним парам: «І ледве чутні пахощі пустельні, Ще й бездиханність тундри, й джунглів дух» (1969, 62), «Боюсь безлюддя вулиць велелюдних,
Самотності в життєвому бою» (1980, 146), «Як нам почуть річкову річ, Коли над ними товща криги… А ти вгадай незримі рухи І ті джерела серцем слухай: Що їм кайдани льодові?» (70). Ці синоніми в мовному узусі емоційно нейтральні. Однак поет включає їх у такі тексти, де вони вживаються метафорично і набувають образного й емоціонального смислу. У поезії такі слова набувають емоціональності завдяки тому, що стоять за смислом поруч і підсилюють одне одного. Наприклад: «І, немовби неждані й непрохані, Вже навідались перші закохані» (161). Самі по собі нейтральні синоніми неждані і непрохані, поєднуючи у поетичному тексті свої значення, набувають емоціональності. Смисл одного слова підсилює смисл іншого, бо синоніми стоять поруч: перші закохані були нежданими тому, що вони непрохані.

Аналогічне явище спостерігаємо і в наступних текстах: «Всім злигодням на злість, наперекір, – Я ще тоді любив тебе, повір» (38), «Та коли ж ти, грушо моя дичка, Червоно спахнула, зайнялася» (357), «Колись – не знаю, зараз – я поет, Бо я люблю, бо я збагнув прекрасне, Й воно вже не потьмариться, не згасне…» (361). СР на злість – наперекір, спахнула – зайнялася, не потьмариться – не згасне завдяки контактному вживанню, нагромадженню семантичних значень переходять із нейтральних слів у експресивно забарвлені пари.

Слід відзначити, що засобом експресивності у нейтральних синонімів, які вживає І. Муратов, є використання експресивних епітетів, що супроводжують нейтральні за значенням синоніми і надають їм емоційно- експресивного відтінку значення: «Було все відомо зарані, Й мовчало воно до пори, До вічно печальної грані – Фіналу недовгої гри» (357). Синоніми грань
– фінал самі по собі нейтральні, тобто не мають емоційної наснаги, але, прагнучи надати контексту емоціонального забарвлення, поет ставить поруч саме такий епітет, який відповідає мовній ситуації, який найточніше, найвиразніше, найсильніше передає виявлену ознаку – сумний кінець, завершення стосунків з коханою. З арсеналу епітетів поет підбирає найбільш еквівалентний висловлюваній думці епітет печальний, який передає найтонші нюанси при характеристиці сумного явища розтавання двох колись закоханих людей. Так, взаємодія експресивного епітета та емоційно нейтральних синонімів робить текст емоціонально насиченим.

Як відомо, емоційне забарвлення синонімів і їх стильова характеристика тісно пов’язані між собою. Слова з позитивним забарвленням, як відомо, властиві книжним стилям: “Аж не вмістить очам його суцвіття, не осягнуть усіх одтінків віття…” (229); “І не вгаває квач невидимий – розписує, малює” (368). Емоціонально нейтральні слова не вмістить, малює вживаються поряд із позитивно забарвленими не осягнуть, розписує. І навпаки, синоніми, що вживаються переважно в розмовному стилі, – слова з негативним забарвленням: “А він з’явивсь не з підземелля… дурний базіка, пустомеля, убивця вашої снаги” (199). Слова з яскравим негативним забарвленням часто пропонують вилучити з СР [Клюева, 1956, 7], проте це питання, як цілком слушно зазначають дослідники, вимагає ще докладного вивчення з використанням широкого матеріалу. Можливо, воно і не здобуде однозначної відповіді для всіх випадків.

Емоціонально-експресивні синоніми як позитивні, негативні, так і нейтральні, вдало використані І. Муратовим, стилістично виразні й досконалі, зрозумілі читачеві, органічно вмонтовуються в текст, збагачують експресивну палітру письменника і створюють неповторний лексичний фон його віршів.

2.1.4. Вживання різностильових синонімів

Вживаючи властиві художньому стилеві української мови синоніми,
І. Муратов не оминає і різностильових елементів, бо, як стверджує
Л.А.Булаховський, “у розпорядженні тих, хто говорить і пише певною мовою, синоніми являють собою стилістичні паралелі або варіанти” [Булаховський,
1955, 36]. Тому нерідко поет звертається навіть до розмовних, просторічних слів. Такі слова у тексті, як правило, стоять поруч із книжними і єдина відмінність між ними полягає в різній стильовій характеристиці.

Отож виділяємо у поетичній мові І. Муратова також тип синонімів, пов’язаний із стильовою диференціацією лексики, з місцем слова у стилістичній системі.

На думку Д.М. Шмельова, цей клас синонімів «відрізняється в основному
«стилістичним забарвленням», сферою застосування» [Шмелев, 1977, 197].
Майже таке тлумачення стилістичних синонімів знаходимо у М.Ф. Палевської
[Палевская, 1964, 42].

Як зазначають українські мовознавці, «для стилістичних синонімів основним є протиставлення не за відмінностями в понятті, а за вживанням слова переважно в тому чи іншому функціональному стилі» [Лисиченко, 1977,
74]. За СЛТ стилістичні синоніми – “це тотожні за значенням слова, але різні за експресивно-емоційним забарвленням, сферою вживання, приналежністю до функціональних стилів мови” [СЛТ 1985, 250].

На думку дослідників, до стилістичних належать:
1) синоніми, що вживаються переважно в різних функціональних стилях мови;

2) синоніми, що відносяться до одного й того ж функціонального стилю, але мають різні емоціональні та експресивні відтінки.

Так, І.Б. Голуб вважає, що “внутрішньостильова синоніміка, особливо розвинена в розмовній мові, значно багатша та яскравіша, ніж міжстильова”
[Голуб, 1986, 47]. Як відомо, синоніми цього типу неоднорідні. Усередині цієї групи існує свій розподіл за диференціальними семами, або гіпосемами.
Так, М.Д.Кузнець у статті “Стилістичні функції синонімів” дає таку їх класифікацію: за смисловими відтінками, за стильовим забарвленням (високі або знижені), за емоційною напругою, за милозвучністю (евфемістичністю) і немилозвучністю (дисевфемістичністю), синоніми іншомовні, ідіоматичні синоніми, архаїчні, поетичні, діалектні, фігуральні вирази [Кузнец, 1940].

Ця класифікація, як видно з переліку рубрик, робиться за різними ознаками, тому окремі частини її неоднорідні і не співмірні.

У Ф.К. Гужви знаходимо більш струнку диференціацію стилістичних синонімів:
1) слова з різним стилістичним забарвленням – загальновживані та книжні, розмовні, просторічні та лайливі;
2) слова, що відносяться до різних історичних періодів існування мови, – застарілі і нові;
3) слова, що вживаються в різних сферах, – загальнонародні та діалектні, професіональні, жаргонні;
4) слова, різні за походженням, – суто російські та іншомовні;
5) слова з прямим значенням та евфемізми;
6) фразеологізми та слова [Гужва, 1978, 113-114]

У нашій роботі ми спираємося на дослідження С.Г. Бережана, який найповніше визначає ієрархію диференціальних сем, що становлять систему протиставлення значень синонімів. До першого рівня він відносить розрізнення за стилістичними ознаками, часову маркованість, емоціональне забарвлення, образність змісту [Бережан, 1973, 139]. Кожна з цих ознак у свою чергу поділяється на пару інших опозитивних рис: стилістичне – на розмовність і книжність, часове – на архаїчність і неологічність, емоційне забарвлення – на позитивність і негативність, образність – на метафоричність і метонімічність. Декотрі з ознак другого рівня піддаються й дальшій деталізації. Так, розмовність поділяється на фамільярність, регіональність, арготичність; книжність – на офіційність, науковість, патетичність; позитивність – на пестливість і піднесеність; негативність – на зневажливість, іронічність, лайливість [Бережан, 1973, 140]. Декотрі семи ми бачили в розглянутих нами прикладах при аналізі емоційно- експресивних синонімів. Зокрема був зроблений аналіз позитивно і негативно забарвлених синонімічних слів.

Для дослідження стильових синонімів, що вживає І. Муратов, скористаємося, як уже зазначалось, класифікацією С.Г. Бережана. За цією класифікацією синоніми в поезіях І. Муратова поділяються на такі семантичні групи:

1) Книжні: а) наукові: «Над Кузнечною – захід – вулкан, полум’яр»
(378), «І от війнуло чимсь первозданним В юнацькі душі нам, городянам, І усміхнулось сільським намистом Щось рідне в очі нам, урбаністам…» (308-
309), «Поважаю завзятих колекціонерів: Нумізматів … філателістів … Я люблю збирачів цигаркових» (292); б) офіційні: «Згадаймо непарадно соратників колишніх…, Вони у списках славних, в реєстрах невідомих»
(289); в) патетичні: «Коли вогонь, то хай вогонь – не вогник, А якщо повінь
– не болотна сирість, А той Славута, що реве і стогне…» (118), «Ну хай не голосом пророка – Хай кличем ратника в бою Дай оспівать мені високу,
Жорстоку молодість твою» (112), «Я короля оспівував так гучно, Що став багатієм із жебрака…, Я короля звеличував так часто, Що до душі припала підла гра» (181);

2) Розмовні: а) зневажливі: «Не ремствував на час, не скарживсь на добу, Узятого на горб не накидав нікому» (1980, 168), «І зник у зоряність захмарну, Де фіміам і божий рай. І віщий день запав за тучу, І вечір виринув із тьми» (126); б) згрубілі: «Не виснажений і не замордований
Бруківкою безбарвного життя Мій добрий смуток…» (111), «Мене навчили задротовані Пекельні їхні табори, Брати і сестри замордовані…» (41),
«Тортури, війни-м’ясорубки, Концтабори і душогубки…, Коли в ім’я отця і сина Сини зрікалися батьків» (127), «Невірне світло каганця В віконці коливалась мляво, І раптом ніч відлюдна ця Здригнулась: лемент… гук – облава!» (54), «Десь близько вагони Буферами мов плещуть йому, Наче б’ють у залізні долоні» (335), «Ні, Несміяно, ти – юрба; Ти юрмище, бездарне зроду,
Що кирпу гне і дотепер» (260); в) жаргонні: «В його очах стара ненависть,
Але й нове щось є в них … Страх? І ми збагнули: амба, крах…» (62); г) лайливі: «І націляв слова юнацькі влучні В опудала кошлатих літ старих; У чортовиння й мороки болота…» (1980, 161), «А він з’явивсь не з підземелля, А з нерозбудної нудьги – Дурний базіка, пустомеля, Убивця вашої снаги» (199), «Дивився я на зморшкувате тіло Скелястого диявола… – Ти хочеш знати, що я за один? – Спитав потворний бескид… З вулканового дна пекельний гість, – По-західному звусь я Мефістофель, А по-кавказьки – Дев моє звання. Ну, словом, – дідько… Отож вельможний сатана Накреслив план перебудови…» (90-91); д) побутові: «Я врятую усіх наречених… Од відьомського звабного чару, Що підказує зраду й ганьбу, І спокус безчабанну отару Пожену в далечінь голубу…» (335), «Глевкого шмат, та кусень сала,
Та ще криничної ковток. Хмаринна крига не скресала – Уже молився до зірок»
(124), «На долоні підкину я дерця, Ще скуштую якесь, погризу» (366), «Чи жде весни гілля зимове? А може, зовсім і не жде, А білу нитку снів пряде…
Сновійне прядиво веде» (232-233); е) пестливі: «І в космічних світах, у тім зорянім вічнім спокої, Теж частинка твоя – крихта владної мислі людської!»
(80).

3) Серед колористичних синонімів у поезіях І. Муратова особливо привертають увагу: а) іронічні: «– А чому ти саме нас на це покликав Віче?
Таке збіговисько – сам чорт йому не рад: Модерних мертвих душ рясний конгломерат» (273); б) саркастичні: «Здоровий глузд – ясна пересторога…
Та заздрощам кордони ці нестерпні, Й тому, не розбираючи путі, Усе нікчемне пнеться у безсмертні, Все блудогрішне лізе у святі» (150).

Як бачимо, синоніми стилістично нерівноцінні. Одні сприймаються як книжні, інші – як розмовні; одні надають мовленню урочистості, інші звучать іронічно. Як писав В.В.Виноградов: “Уся різноманітність значень, функцій і смислових нюансів слова зосереджується та об’єднується в його стилістичній характеристиці” [Виноградов, 1972, 32].

Наведемо деякі приклади використовування в поезії синонімів наукового та офіційно-ділового стилю, в яких відбувається явище семантичного узгодження слів за стилем. Так, відтінок розмовності можуть набувати деякі літературні слова, якщо вони стоять у парі з книжними іншомовними або термінологічними словами: «Поважаю завзятих колекціонерів: Нумізматів … філателістів … Я люблю збирачів цигаркових» (292). Синонім колекціонер термінологічного характеру, тяжіє до наукового стилю, і за СУМ це «той, хто збирає колекції» [СУМ, 1973, ІV, 218]. Слово збирач літературне, але, як загальновживане воно сприймається у дещо нижчому стильовому відношенні, ніж колекціонер, бо означає «той, хто збирає які-небудь матеріали і т.ін.»
[СУМ, 1972, ІІІ, 437]. Поза текстом слово збирач може і не бути синонімічним до слова колекціонер, тому що збирачем можна назвати і людину, яка збирає зерно і т.ін. Та у поета поряд із словом збирач вживається прикметник цигарковий, що дає нам право вважати вищеназвані слова синонімами.

Відмінність у стильовій характеристиці може супроводжуватися й різними смисловими відтінками. Це видно на прикладі слів легенда-вигадка: З легенди чую гнів і крик його … – Будь проклят той, хто винен У вигадці, що він усім простив! (179). Термінологічне легенда за СУМ значить «народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою» [СУМ, 1973, ІV, 460]. Отож слово легенда має значення чогось постійного, того, що справді визнане, а слово вигадка розмовного характеру, у ньому підкреслюється відтінок вимислу, чогось придуманого. СУМ подає слово вигадка, як «те, що створене в уяві, чого немає» [СУМ, 1970, І, 370].
Отже, синоніми легенда-вигадка не тільки різностильові, а й відрізняються смисловими характеристиками.

Це ж саме можна сказати і про синонімічні слова списки – реєстри:
«Вони у списках славних, В реєстрах невідомих» (289). Загальновживане списки має більш широкі стилістичні можливості, ніж офіційно-ділове реєстри.

У стилістичних синонімах, що властиві мові поезії Муратова, також протиставляються слова міжстильові і більш-менш фіксовані щодо певного стилю.

Як синоніми до слів міжстильових (стилістично нейтральних) виступають слова книжної лексики. Наприклад, книжному щедроти протиставляється стилістично нейтральне дарунки: «А ромашки шепчуть: «Нам щедроти, нам оті дарунки ні до чого» (203). Або: А я його слухав, і рідні ввижались тополі,
І виділись рідні гаї (364). Виділись – розмовне слово, ввижались – книжне.
У цьому тексті вони дещо відрізняються семантикою, а не тільки стилем: ввижатись – значить «поставати в уяві» [СУМ, 1979, Х, 366], а видітись має більш конкретну дію, яка може поставати не тільки в свідомості, а й наяву – сприйматися очима.

Щоб надати текстові емоційно-експресивної наснаги поет вдається до семантичного узгодження синонімів за експресією. Зокрема розгляньмо протиставлення метафоричного слова розмовного стилю з відтінком зневажливості і стилістично нейтрального: «Бо нащо ж ти, боже мій, глузд мені дав, Коли його давлять, і чавлять, і мучать» (129). У парі давлять – чавлять перше слово є стилістично нейтральним, а друге має відтінок розмовності та метафоричне значення. Різниця між ними ще й у тому, що чавити мається на увазі не тільки справляти тиск (давити), а «роздавлювати, знищуючи» [СУМ, ХІ, 1980, 260]. Оскільки одне з синонімічних слів вжите метафорично (чавити), то воно ніби містить більшу експресивність.

Такого ж типу синонімічні слова прийшов – забрів: «А я прийшов, а я забрів До чорних кіс, до чорних брів» (146). Синонім забрести відрізняється і стильовою характеристикою, бо належить до розмовного стилю, і має семантичну відмінність, оскільки СУМ для нього дає значення «заходити куди- небудь, бродячи без певної мети» [СУМ, 1972, ІІІ, 28].

У цей же ряд входять й інші пари стилістичних синонімів: «Звалилося на рінь Мале горобеня…, Упало та й кона» (370-371), «Як чезнуть битви рукопашні Кудись в туман, Відходять пристрасті вчорашні на задній план»
(239). У синонімічних парах звалилось – упало, чезнуть – відходять слова звалилось, чезнуть належать до розмовного стилю, а їм синонімічні упало, відходять є книжними словами.

Є випадки, коли письменник використовує навіть згрубілі синоніми, бо виникає потреба не тільки назвати якесь явище дійсності, а й висловити своє ставлення до нього, дати йому емоційну оцінку. Між такими синонімами відбувається явище семантичного узгодження за оцінкою. З цього приводу у
Д.М.Шмельова читаємо: “До стилістичних синонімів зазвичай відносять такі слова, у значеннях яких містяться оціночні елементи” [Шмелев, 1977, 77].
Як, наприклад, у цьому тексті: «Зирнути у жовті від жаху щілини І тішитись, тішитись, тішитись довго… І – далі, і вдертись в їх затишні житла, Де сині арійські баньки з колисок… О люди!.. Як очі мої гострозорі Не витекли кров’ю-ганьбою?» (190-191). Метафоричне вживання слова щілини, де мається на увазі щілини очей, досить поширене у художній літературі для опису вузьких очей. Зневажливе слово баньки, що означає очі, – це вульгаризм. І зневажливе воно через те, що мова йдеться саме про «арійські баньки». Заключається весь фрагмент синонімом очі, де поет говорить про свої очі гострозорі, які бачили всі ці страхіття війни і ледве «не витекли кров’ю-ганьбою».

З проведеного аналізу стилістичних синонімів видно, що у тексті поруч із літературними словами можуть вживатися і жаргонізми: «В його очах стара ненависть, Але й нове щось є в них … Страх? І ми збагнули: амба, крах..».
(62) На відміну від літературного крах, слово амба жаргонне. Воно ще більше підкреслює кінечність якоїсь дії, бо синонім амба не сприймається тут як недоречне, через те, що мовиться про війну, про воєнні події, коли у мові багатьох, особливо солдатів, такі слова були досить поширеними.

Також зустрічаємо у Муратова приклади синонімічних пар суто побутових, так би мовити «заземлені» синоніми, хоч вони вживаються й у літературній мові: «Вночі, коли спить все спокійне, наїдене, сите,.. я чую, як стогнуть мої невидимі сусіди» (112); або «Прошелестіли сани проти ночі повз вікна хат, паркани і тини» (235). Синоніми наїдене – сите обидва побутові, так як і інша пара паркани – тини. Останні у вжитку існують здавна, але в одних регіонах, де немає лісу, роблять тини, а в інших, де є ліс, ставлять паркани. У СУМ читаємо: «Тин – огорожа, сплетена з лози, пліт» [СУМ, 1979,
Х, 114]; «Паркан – дерев’яна стіна, що обгороджує що-небудь» [СУМ, 1975,
VІ, 70].

Явище узгодження слів-синонімів з відтінком пестливості спостерігаємо в таких рядках: «Дощ іде скупенький, невеличкий Роздає намистечка дешеві»
(203). У даному разі маємо справу з такими формами як скупенький – невеличкий, оскільки суфіксальне утворення з -еньк, -ичк розглядається як слова розмовного або народнопоетичного стилю. У наведеному прикладі зважаємо на те, як І. Муратов використовує емоціональне узгодження слів: якщо автор вживає в одному синонімі суфікс на позначення зменшено-пестливої форми слова, то й інше слово має такий же суфікс (скупенький – невеличкий).

Вдається І.Муратов і до традиційних евфемістичних засобів вираження:
«А що, як зробимось сліпими? Тоді у балку нас, на дно, Де вапна з’їла вже давно Незрячих з тисячу…» (60). Слово незрячі як евфемізм не тільки залишок глибокої давнини, але вживається і в сучасній літературній мові.
Неприємним, тяжким явищем є сліпота. Тому слово сліпий поет заміняє синонімом незрячий. Якщо розглядати синонім сліпий, що за СУМ «позбавлений зору» [СУМ, 1978, ІХ, 361], то воно і термінологічне, і книжне.

Крім того, у Муратова можуть співвідноситися загальнолітературне слово і слово з переносним значенням розмовного характеру, як у тексті: «Було нас зовсім мало: жменя» (49). Слово мало загальнолітературне, як і слово жменя, але останнє у значенні кількості належить до розмовного стилю. У даному тексті слово жменя вжите в переносному значенні і означає воно: «незначна кількість кого-небудь (чого-небудь)» [СУМ, 1971, ІІ, 538].

Із сказаного можна зробити висновок: І.Муратов вдало використовує різностильові синоніми з певною стилістичною метою. Різностильові елементи, зокрема просторічні й розмовні слова, вульгаризми, жаргонізми, для поета є додатковим джерелом для вираження оцінки явища, особливо негативної, емоцій, викликаних ним.

В.В. Виноградов свого часу зазначав, що “мова національної художньої літератури не цілком співвідноситься з іншими стилями, типами або різновидами книжно-літературного та розмовно-народного мовлення. Вона використовує їх, включає в себе, але в своєрідних комбінаціях та у функціонально перетвореному вигляді” [Виноградов, 1955, №1, 85]. Це яскраво виявляється в синоніміці поезій І. Муратова.

2.1.5. Контекстуальні синоніми

У рамках лексичної синонімії розглядаються контекстно близькі слова, котрі “характеризують одно поняття, явище чи ознаку та використовуються разом, щоб по можливості повніше змалювати його, бо кожне із них окремо не характеризує його достатньо точно” [Гвоздев, 1955, 343-344]. Таке тлумачення поняття про такі синоніми знаходимо й у Г.Я. Сіміної [Симина,
1957, 137].

Звернути увагу на контекстно зумовлене вживання цілого ряду слів пропонує М.Ф.Палевська, яка зазначає, що “при контекстно зумовленому вживанні розширяються семантичні межі слова, підвищується його експресивність, виразність” [Палевская, 1964, 77]. Відомий російський лінгвіст Д.М.Шмельов вважає, що для таких слів доцільно застосувати термін
“контекстні синоніми” [Шмелев, 1977, 200].

Ми в роботі користуємось терміном контекстуальні синоніми, під яким розуміють “слова, які зближуються своїми значеннями і вступають в синонімічні зв’язки лише в умовах певного контексту” [СЛТ, 1985, 250].
Оскільки контекстуальні синоніми виявляються тільки в певному контексті, то це явище належить не до системи мови, а до мовлення. Аналіз цього типу значень має особливу вагу при розгляді художнього тексту. Виникнення синонімії цього типу зумовлене семантичними процесами, які виникають при взаємодії значень слів у тексті, тобто синонімічним зближенням.

Оскільки досліджуються лінгвостилістичні особливості поетичних творів
І. Муратова, то не можна не звернутися до аналізу явища синонімічного зближення і виникнення контекстуальних синонімів, що характерне для мови поезій цього автора.

Як відомо, синоніми виникають з необхідності фіксувати в слові нові відтінки явища, уявлення чи поняття. З другого боку, такі слова можуть характеризувати не саме явище, а своєрідне бачення, оцінку його, ставлення до нього. Відомо, що в тексті одні і ті ж об’єктивні властивості явища характеризуються різними словами в залежності від точки зору і оцінки мовця. Часто ці слова не є синонімами в мовній системі, але близькі до них за значеннями, бо в оточенні синонімічних слів переймають на себе певні їх ознаки, і тому сприймаються як синонімічні. У такому разі відбувається зближення значень слів у тексті, які в мові не є синонімами. Синонімічне зближення може виникати між родовими і видовими поняттями, між словами однієї тематичної групи.

Слід зауважити, що Л.А.Булаховський, який хоч і визначав синоніми через взаємозамінність, застерігав від надто широкого розуміння зближення понять видових і родових, від змішування логічних і лінгвістичних категорій: “Одна з поширених помилок, – зближення відношення слів- показників, як широких обсягом, з іншими словами того самого синонімічного ряду, звичайно конкретнішими, – з відношеннями родових понять до видових.
Треба зразу ж виразно визначити, що таке зближення не прийнятне і не дається провести практично, бо підміняє логічні відношення… тими…, які існують в природі мови” [Булаховський, 1955, 247]. Таке розширення розуміння синонімів неодноразово заперечувалося у літературі: «У мовленні нерідко одні слова вживаються замість інших, означаючи в семантичному плані суміжні поняття або поняття, що перебувають у родо-видових відношеннях, приналежність до однієї тематичної групи і т.п.

Проте ці слова не можуть бути віднесені до розряду синонімів.
Підставою до того, щоб вважати слова синонімами, може бути лише замінність, яка являє собою єдність двох взаємозв’язаних, що випливають одна з другої – семантичної сторони і слововживання тих чи інших слів. Наявність же тільки однієї з названих ознак – взаємозамінності – або смислової, або слововживання з двох або кількох слів – ще не дає підстави вважати ці слова синонімами» [Синонимы рус.яз. и их особенности.– Л. – 1972, 14-115].

Більшість лінгвістів наших днів розмежовує категорії логічні і лінгвістичні і не включає в синоніміку слова, що називають різні поняття. У ряді робіт визначається, що не є синонімами слова, об’єднані однією темою, видові і родові поняття, видові назви між собою. Правда, В.М. Клюєва називає слова, що об’єднані спільною темою або ж називають видові поняття, тематичними синонімами [Клюева, 1956].

Разом із тим, ми пристаємо до думки Д.М. Шмельова, який стверджує, що
“немає сенсу заперечувати проти позначення контекстно зближених слів терміном ”контекстні синоніми” або “ситуативні синоніми”, але слід при цьому чітко уявляти собі, що в такому разі відмічаються не системні відношення, які існують у лексиці, а (майже безмежні) можливості використання різноманітних слів з різною метою” [Шмелев, 1977, 202].

Для поезії І. Муратова з її емоціональним напруженням, із багатоманітними асоціативними зв’язками синонімічне зближення слів і контекстуальна синонімія є одним із суттєвих виражальних засобів. Таке синонімічне зближення потрібне , щоб не втратити емоційності висловлювання, якщо синонімів немає або СР обмежений: “Стою собі замріяний піїт.
Розгублений… Трибуном би, трибуном! Оракулом… Пророком… Сурмачем!
(1980, 98). У ряд синонімів оракулом – пророком включаються слова трибуном та сурмачем, які обрамляють СР і переймають на себе їх ознаки, а також самі впливають на них: поет мріє, що він не просто оратор-трибун, він перший серед перших сурмить пророчі слова своєму народові. У такий спосіб відбувається семантичне зближення названих слів, або синонімічна “індукція” слів, які в мовній системі не є синонімами.

Синонімічне зближення слів цінне тим, що суттєво збільшує виразові можливості української синоніміки, робить місткішими СР. Слова, що входять до СР, пов’язані між собою синонімічними зв’язками і являють собою не просту сукупність синонімів, а певним чином організовані групи. Завдання ряду таких синонімів у тексті полягає, наприклад, у тому, щоб описати інтенсивність прояву дії: “Ви й прощайте сказати не встигли (я самотній на сходах стою) і пішли. Подалися. Побігли” (1972, I, 69). Пішли і подалися як синоніми виражають різний ступінь інтенсивності: податися – піти більш інтенсивно. При такому зростанні інтенсивності дії (пішли, подалися) цілком логічним є вживання наступного слова побігли, яке в тексті синонімічно зближується з попередніми словами. Слова пішли, подалися, побігли передають зростання інтенсивності руху і одночасно наростання хвилювання як ліричного героя, так і героїні поезії.

Наведемо інші яскраві приклади синонімічного “зараження” слів, де завдання СР полягає в розкритті різноманітності ознак: “А в серці – спогадів моїх чудесний сплав, відсіялося з них все другорядне, нещире, випадкове і дрібне” (101). У тексті відбувається ніби складання смислу декількох слів, що створює експресивність оповіді: ліричний герой відкидає зі своїх спогадів все другорядне, дрібне і на цій підставі (тобто за негативною ознакою) “відсіює” нещире і випадкове. Слова другорядне, нещире, випадкове, дрібне семантично зближуються в тексті, бо вони мають спільний семантичний компонент з ознакою “негативно”.

Синонімічні групи в поезії І. Муратова можуть бути побудовані як СР: в порядку зростання інтенсивності дії. Інший тип відношень полягає в протиставленні синонімів через домінанту: кожне слово пов’язане з домінантою і тільки завдяки цьому синонімічні слова співвідносяться між собою. Зв’язок слів через домінанту ми бачимо в наступному прикладі, де синонімічна “індукція” слів надає можливість розширити семантичний обсяг явища: “У мовчазнім натхненні ліс мішає фарби на палітрі. О літній бунт!
Безладдя гам! Відтінків шал!” (83). Тут виділяються окремі семи: бунт – безладдя, бунт – шал, бунт – гам. Завдяки такому зв’язку художник слова зміг передати яскраві фарби осіннього лісу, не називаючи жодного кольору.

Слід сказати, що зв’язки через домінанту особливо виявляються у контекстуальних синонімів, які в поетичному мовленні створюють багатобарвний веєр значень.

Із наведених прикладів видно, як на основі асоціативного зв’язку виникають ряди однорідних членів, які не є синонімами, але об’єднуються якоюсь спільною семою, що створює враження спільності їх змісту.

Як бачимо, І. Муратов глибоко відчував величезні стилістичні можливості контекстуальних синонімів, їх оцінну силу, поняттєву, пізнавальну й естетичну їх місткість, і майстерно використовував їх можливості.

“Уміле користування синонімами, тобто вміння поставити те слово і саме на тому місці – невід’ємна прикмета хорошого стилю, доконечна риса справжнього майстра” [Рильський, 1959, 217]. І.Муратов саме такий майстер.

Здійснений аналіз типів лексичних синонімів дає право зробити певні висновки:

1) у поезіях І.Муратова виявлено три типи синонімів: ідеографічні, емоційно-експресивні, стилістичні;

2) найбільш уживаними є ідеографічні синоніми: а) зокрема кількісно виділяється перша підгрупа, до якої належать слова, що підкреслюють певні ознаки того ж поняття; серед них переважають синоніми першої групи, що репрезентують різну міру абстрактності ознаки: тиша (тишина) – безгоміння (безмов’я, німота, мовчання); полум’я – вогонь
(огонь); б) мало поступаються в кількісному відношенні ідеографічні синоніми другої підгрупи, куди входять слова з різним ступенем ознаки, міри, якості або стану. У ній переважають синоніми, що дають психологічну характеристику особи: горе – біда, сутужно – скрутно, смутно – журно, принадний – звабний;

в) синоніми третьої підгрупи, що відрізняються інтенсивністю дії або стану, представлені багатою синонімікою дієслів на позначення процесу мислення (думав (здумав, добрав) – гадав (згадав, збагнув)), спостереження
(пильнуй – стеж (вартуй)), бажання (жадав – волів (прагнув, хотів)), та точною дієслівною синонімікою, що відтворює дію чи стан з відтінком досягнення результату (побив – понищив, погинуть (загинув, сконав) – щезнуть (щез, зник)); г) синоніми четвертої підгрупи, до якої входять слова, що виражають різний характер дії, включають переважно дієслівну синонімію на позначення психічного стану людини: плачуть – ридають – тужать, сміятись – глузувати; д) порівняно невеликою групою слів представлена у письменника п’ята підгрупа синонімів, до якої входять слова, відмінності в значенні яких пов’язані з відмінностями в понятті, що знаходять виявлення в словотвірній системі. Цих синонімів небагато і в мовній системі. Домінуючою у цій підгрупі є семантична група на позначення психічних якостей чи станів людини: байдужий – інертний, зрада – омана, вигадка – неправда, хиби – помилки;

3) у поетичних творах І.Муратова велику групу становлять емоційно- експресивні синоніми, що включають позитивно забарвлені синонімічні слова, негативно забарвлені та нейтральні в синонімічному ряді і в контексті: а) особливістю вживання синонімів із позитивним забарвленням є поєднання узуальних і метафоричних (міріади – океани), метонімічних
(цілуються – христосуються) значень слів, введення неологізмів у СР
(чаросвіт – дивокрай); б) серед негативно забарвлених синонімів виділяються ті, емоціональний елемент яких пов’язаний або з сутністю явища (огидний – жалюгідний), або з його оцінкою (шаліють – сичать), для синонімів цього типу характерне введення в СР фразеологічних зворотів (насміхайтесь – глузуйте – шкірте зуби); в) синоніми нейтральні в СР і в контексті у поета набувають емоційного забарвлення завдяки метафоричному вживанню (крига – кайдани льодові), нагромадженню семантичних значень слів (неждані – непрохані), використанню експресивних епітетів (фінал – печальна грань);

4) поезії І.Муратова властиве також вживання різностильових синонімів.
Це переважно книжні (наукові, офіційні, патетичні) та розмовні (зневажливі, згрубілі, жаргонні, лайливі, побутові, пестливі), менше зустрічаються колористичні (іронічні, саркастичні) синонімічні слова.

Цьому типові синонімів характерне семантичне узгодження за стилем
(збирач – колекціонер), за експресією (давлять – чавлять), за оцінкою (очі
– баньки – щілини);

5) особливістю поетичної мови І.Муратова є використання контекстуальних синонімів, синонімічне зближення слів. Поет вживає такі синоніми, щоб описати інтенсивність прояву дії (пішли – подалися – побігли), показати зростання міри ознаки (другорядне – нещире – випадкове – дрібне) або її спадання (гудуть – шумлять – шепчуть), розширити семантичний обсяг явища
(бунт – безладдя – гам – шал).

2.2. Стилістичні функції синонімів у поетичній творчості І.Муратова

Як показують дослідження, мова поетичних творів І.Муратова відзначається багатством синоніміки. Синоніми справедливо вважають показником розвинутості та гнучкості як літературної мови в цілому, так і ідіостилю письменника. А.І.Єфімов, розглядаючи синоніміку та прийоми її використання, зазначає, що “за кожним синонімом стоїть смислова та стилістична своєрідність, тобто тонкі, досить специфічні відтінки” [Ефимов,
1961, 252]. Погоджуючись із цією думкою, М.Ф.Палевська додає, що синоніми, відрізняючись відтінками значень і стилістичною забарвленістю, “виконують у мові цілий ряд функцій: сприяють точності і ясності висловлювання, фонетично урізноманітнюють мову, обумовлюють різноманітність і багатство стилів усного та писемного мовлення” [Палевская, 1964, 64].

Питання про функції синонімів розв’язується в лінгвістичній літературі неоднозначно: переважна більшість дослідників
(Л.А. Булаховський, В.І. Клюєва, Р.О. Будагов, М.М. Шанський,
А.П. Євгеньєва, Л.А. Лисиченко), виходячи із розуміння синонімів як слів, різних за звучанням і близьких за значенням, як слів, що називають одне й теж поняття, але відрізняються відтінками значення, виділяють дві основні функції їх у мові – функцію уточнення і стилістичну. Так, А.П. Євгеньєва зазначає: “Дві функції – “уточнююча” (акцентування того чи іншого відтінку поняття) і стилістична – і є основними, характеризуючими, такими, що зумовлюють лексичну синоніміку мови” [Евгеньева, 1972, 11]. Р.О. Будагов пише: “Основна функція синонімів може бути названа диференціюючою, уточнюючою” [Будагов, 1965, 60].

Але існують й інші погляди. Лінгвіст А.Чорч вважає функцію заміщення чи не самою основною функцією рівнозначних слів-синонімів, яка лежить в основі інших функцій: “Якщо два імені є синонімами (мають у всіх відношеннях один і той же зміст), то завжди можна одно замінити іншим, не змінюючи змісту цілого” [Черч, 1960, 18]. Однак цей автор, як і деякі інші, дуже звужує явище синоніміки, бо в мові небагато слів, яким властива така повна замінність.

З погляду функціонального підходу до вивчення мовних явищ,
Л.О. Новиков розглядає синоніми “як слова, що реалізують у контексті функції заміщення, уточнення й стилістичного протиставлення” [Новиков,
1968, 23].

Беручи до уваги різні теоретичні і практичні висновки, до яких прийшли науковці, вважаємо, що синоніми, як мовний засіб, мають п’ять основних функцій у мові: функцію уточнення, функцію заміщення, функцію синонімічного протиставлення, оцінну та стилерозрізнюючу функцію. Ми дотримуємося погляду, що синоніми в мовній системі виконують дві основні функції – уточнення і заміщення, а всі інші є похідними від них і залежать від контексту.

У творах І.Муратова синоніми виконують усі п’ять функцій, але найбільш характерні для стилістики цього поета функції уточнення, заміщення та протиставлення. Основною функцією, що використовує Муратов, є функція диференціації, або уточнення. Майже не поступаються їм синонімічні слова, в яких реалізується функція заміщення та синонімічного протиставлення.

Перевага функції диференціації зумовлена потребою виразити найтонші семантичні, емоційно-експресивні, стильові і стилістичні відтінки поняття.

2.2.1. Функція уточнення в поезіях І.Муратова

Найпоширенішою функцією синонімів, як показує дослідження, у поетичних текстах І.Муратова є диференціація: уточнення, деталізація зображуваного, де перехід від одного синоніма до другого дає нову, додаткову інформацію про предмет, його ознаки чи властивості.

Розгляньмо використання цієї функції на конкретних прикладах: «Я очима благаю: зостаньтесь! Заклинаю: ні кроку від мене!» (1972, I, 68). Слово благати значить “дуже просити”, а заклинати виражає ще вищий ступінь просьби. Сполучення таких двох синонімічних слів у сукупності виявляють високе напруження стану поета. Такий стилістичний хід дуже характерний для пристрасної натури І.Муратова: він вживає два синонімічних слова, чим підсилює виразність кожного з них. У поетичному творі відбувається ніби складання значень двох слів, що створює експресивність тексту: я не просто благаю, я заклинаю, отже, синоніми виражають крайню межу почуття ліричного героя.

Саме семантичне підсилення характерне для дієслівних синонімів, що протиставляються за додатковими семами. Уживання таких синонімічних слів підкреслює інтенсивність дії, що відбиває і певні психічні риси поета – динамізм, емоційність: “Звучи, лунай над тупотом племен” (71). Друге слово уточнює смисл першого: не просто звучи, а у високій мірі лунай (лунати – значить розноситись). Або: “Голублю, пещу і кляну скривавлену горобину”
(102). Автор відчуває недостатність сказаного голублю і одразу ж посилює значення цього слова синонімом пещу, цим самим створюючи враження градації.
Чи візьмімо прислівникові уточнюючі синоніми: “Несподівано, зненацька… до мене прийде повноліття…” (48). Синонім несподівано підсилюється додатковим відтінком раптовості, що несе в собі синонім зненацька.

Зустрічаємо також у І.Муратова уточнюючі синоніми, що мають відтінок причини: “Й ця шулерська, підступна гра когось та й приведе в “РОА” (65).
Чому шулерська гра? – Тому що підступна. Крім того, влучне поєднання смислів двох слів, одне з яких іншомовне, є засобом піднесення емоціонального впливу на читача. Або: “Заспівала хлопчику пісень, колискових, ніжних” (35) (колискова пісня, бо ніжна); “Як добре, що лишиться після мене цей незбагненний, світлий, добрий світ!” (137)
(світлий, бо добрий світ).

Здебільшого уточнюючі синоніми вживаються як однорідні члени речення з метою диференціації сказаного тим додатковим відтінком, який властивий другому синоніму: “Можливо, так чиїсь синіють плечі під цим сліпим, присонячним дощем” (365); або: “І на свято жадань моїх, мрій моїх парус несе” (238).

Функція диференціації у поезіях І.Муратова може бути зумовлена не тільки потребою уточнення, а й обмеження, звуження меж певної семантеми:
«А тополі – тихі, не шелеснуть, А хмарки над ними – тануть, чезнуть» (131).

Синоніми в таких випадках виконують таку ж функцію, як повторення одного слова, вони у поета можуть і сполучатися з повторенням: «Ходить геній між нами: – Погину, погину, помру, Бо несила мені животіти З такими нездарами» (1969, 72). Уся суперечливість і складність долі героя підкреслюється вживанням синонімів погину – помру і повтором слова погину разом з антонімічною парою геній-нездара. Така конструкція виступає тут засобом організації тексту.

Вживання в одному тексті лексичного повтору і лексичних синонімів найчастіше мотивується у І.Муратова диференціацією, яка зумовлена потребою виразити відтінки поняття: взаємного уточнення, наростання ознаки, коли кожний наступний синонім виступає як деталізуючий щодо попереднього, а кожний наступний повтор увиразнює експресію тексту: «…Кричу, сповіщаю,
Потойбічною пам’яттю лещу: Не прощав, не простив, не прощаю, Не дозволю простить, Не прощу!» (115). Однак наявність синонімів з фоновими семами
(колись сповіщали голосом: виголошували) і повтору дієслова прощати виражає в тексті не тільки інтенсивність дії, а й вносить додатковий семантичний компонент: не просто кричу, а в такий спосіб іще й сповіщаю.

І.Муратов майстерно використовує в одному творі синоніми не тільки одного, а й кількох СР. Включення в той самий контекст компонентів кількох
СР збільшує експресивну силу висловлення, допомагає повніше розкрити тему:
«Чому мені смутно й тривожно? Падають зорі. Минають життя мого дні. Падають зорі у вічність, у безвість назавше. Гаснуть, зникають, мільйони сторіч відпалавши…» (43). У наведеному фрагменті переплітаються і взаємодіють три СР смутно – тривожно, вічність – безвість, гаснуть – зникають. Кожна пара синонімів є уточнюючою по відношенню одна до одної. Синоніми смутно – тривожно, що виражають душевний стан людини, об’єдналися в СР того самого емоційного наповнення, смислова функція якого полягає в посиленні значення: так смутно, аж тривожно почуває себе ліричний герой. А причиною цієї тривоги є зорі, що падають не просто у вічність, а у безвість. І посилюється відчуття тривоги і смутку ще й тим, що зорі, падаючи у безвість, гаснуть, та не просто гаснуть, а зникають назавжди. Усі синонімічні лексеми позначають ускладнення, що викликають переживання, усвідомлення неприємної ситуації. Така констркуція дає можливість поетові виразити сутність філософських роздумів.

Ця функція випливає щоразу, коли поет вибирає з синонімічної парадигми слова, необхідні для позначення певного предмета чи явища, а читач, сприймаючи це слово, ставить його в ряд з іншими, близькими за смислом словами, уточнюючи позначений ним зміст. У цьому смислі, як зазначає
Л.О.Новиков, кожний правильно, оптимально вжитий синонім може розглядатися як результат уточнення думки [Новиков, 1968, 23].

2.2.2. Заміщення як спосіб використовування синонімів

Поширеним способом використовування синонімів у поезіях І.Муратова, як і взагалі в поезії, є заміщення (уникнення тавтології). На думку
Л.А.Булаховського, заміщення потрібне “як засіб урізноманітнювати мову”
(Булаховський, 1955, 37). Кожина М.М. вважає, що “функція заміщення
(“чистого”, уточнюючого смислу, або з експресивно-стилістичним завданням) є основною функцією синонімів” (Кожина, 1983, 113). Стилістична функція заміщення дуже важлива, як зазначає І.Б.Голуб, “коли необхідно уникнути повторення слів” (Голуб, 1986, 50). Відомо, що субституція мовних одиниць являє собою один із прийомів дослідження їх значень, один із шляхів вивчення семантичної синонімії (Ullmann, 1959, 108).

У поетичних творах І.Муратова, які відзначаються добрим смаком і вишуканістю форми, синоніми виконують не тільки суто смислову уточнюючу функцію, а й естетичну, покликану сприяти фонетичній різноманітності тексту, його милозвучності. Наприклад: «Моїх нездійснених бажань
Непереможене тяжіння. Цього волів, того жадав, А де ж воно?» (314), «Ось хуртовина перестане… – Старий, дай руку, прощавай! Я не загину в завірюсі» (55), «Кличе музика в сад, Манить в затишок присмерк вечірній»
(44), «Всьому буває край: грозі й навальним зливам, Рубіж і для сльоти, і для вітрів лихих…» (1980, 132).

Функція заміщення характерна перш за все для слів, які володіють близьким смисловим об’ємом, через що вільно заміщують один одного: волів – жадав, кличе – манить, край – рубіж, хуртовина – завірюха.

Спостереження над синонімічним слововживанням у віршах Муратова показує, що синоніми, які реалізують функцію заміщення, поет частіше вживає в одному синтаксичному цілому чи в одному творі з метою активного формування стилістичного контексту і рідше в одному реченні для фонетичного урізноманітнення мови. Для прикладу порівняймо такі рядки: «Я: Посовітаюся з тополями, Спитаю ради в ясенів» (175), «Дерев’яні черевики Б’ють камінну путь, Чорна курява над шляхом – Карняки ідуть» (186). У першому фрагменті
І. Муратов вживає слово посовітаюся і синонімічне йому словосполучення спитаю ради з метою уникнення фонетичного повтору. У другому прикладі синоніми путь – шлях зв’язують складові частини тексту в одне речення за смислом і цим самим передають розвиток думки, її рух. У такий спосіб поет майстерно використовує синоніми для реалізації міжфразових зв’язків.

Приклади доводять, що І.Муратов дуже тонко відчуває нюанси синонімів.
Їх уживання у письменника ґрунтується на доборі із словникового складу мови найбільш відповідного слова з погляду його смислу та виразності, наприклад:
«До високої скелі піхотинець іде. Невідома дорога, незнайоме село. З фронтової тривоги посмутніло чоло» (28), «І ти зітхнеш, і ти згадаєш Крим,
І скель брунатних кам’яну підкову, І понад морем кременисту путь» (31).
Загальне, що лежить в основі синонімів невідоме – незнайоме, кам’яна – кремениста, дозволяє вжити в мові одно слово замість другого. Але поет, добираючи прикметники з ряду синонімічних, зважає на те, наскільки цей прикметник сполучний із значенням означуваного ним іменника. Використані синоніми поруч із диференціальною функцією мають додаткові смислові відтінки: кам’яна підкова скель – підкова з каменю, а кремениста путь асоціюється ще з додатковим прихованим – «важка». Тому кожний із синонімів придатний для сполучення тільки з певним іменником, хоч вони відтворюють в основному, власне, ту ж саму ознаку. Якщо прикметник невідомий вдало поєднується з іменником дорога, то не зовсім придатний він для сполучення з іменником село, таким же не досить доречним буде означення кам’яна до іменника путь. Замінюючи одне синонімічне слово іншим, письменник звертає увагу на різницю у відтінках їх значень.

Іноді з метою формально-стилістичного урізноманітнення думки Муратов вживає різностильові синоніми: «Не ремствував на час, не скарживсь на добу,
Узятого на горб не накидав нікому» (1980, 168). Поет використовує розмовне ремствувати і книжне скаржитись, щоб уникнути повторень у межах неширокого контексту і саме цим підносить естетичну вартість фрази. Крім того, поруч із функцією заміщення проявляється і диференціальна функція: ремствувати – висловлювати невдоволення, а скаржитись – ще й намагатися викликати співчуття.

Тому можна сказати, що заміщення передбачає й уточнення. З цього приводу читаємо у Г.Фреге: “Навіть у таких системах, де знак має одно, певне значення, поряд з функцією заміщення може виступати й інша функція – функція уточнення” (Frege, 1892, 25).

Наведемо інший художній фрагмент, у якому також можна спостерігати, як поет дбає про “технічну” сторону твору: “Глевкого шмат, та кусень сала, та ще криничної ковток” (124). Важко зафіксувати будь-які відтінки, за якими можна було б визначити семантичну відмінність між цими цілком ідентичними синонімами (шмат – кусень). Обидва слова вживаються в літературній мові, обидва розмовного характеру з дещо зниженим забарвленням.

Часто такі синоніми не тільки урізноманітнюють текст, але є носіями конкретного емоційного забарвлення: “В південних пахощах ночей відчув я моря запах млосний” (23). Іменник пахощі емоційно забарвлений і несе в собі відтінок ніжності, а щоб надати такого відтінку синонімічному запах, митець добирає до нього епітет-означення млосний з яскравим позитивним емоційним значенням. Завдяки цьому весь фрагмент набуває приємного ніжного емоціонального забарвлення.

Таким чином, заміщення як спосіб використовування синонімів, що мотивується вимогою формально-стилістичної різноманітності мовлення, реалізується в поезії Муратова завдяки наявності різних за звучанням і за структурою слів і виразів, які обов’язково розрізнюються ще й внутрішньою образністю.

2.2.3. Синонімічне протиставлення – засіб формування контексту

Досить часто зустрічаємо у поетичних творах І.Муратова використання функції синонімічного протиставлення слів. Вона не менш яскраво і оригінально реалізується поетом для активного формування семантико- стилістичного контексту, аніж проаналізовані функції синонімів – уточнення та заміщення.

Протиставляти синоніми один одному дозволяє відмінність у їх значенні.
З цього приводу слушно зауважує О.М. Гвоздєв: “Синоніми, означаючи одно поняття, можуть висувати різні особливості або відмічати різне ставлення до означеного ними предмета чи явища, внаслідок чого синоніми іноді не тільки не замінюють один одного, а протиставляються один одному; в цих випадках особливо яскраво вимальовується їх різниця в значенні та експресії”
(Гвоздев, 1955, 58). Такої ж думки дотримується про питання синонімічного протиставлення і Д.М. Шмельов, який відзначає, що “різниця між словами- синонімами, смислові та експресивні відмінності їх один від одного проступають у тих випадках, коли вони певним чином протиставляються у тексті”(Шмелев, 1977, 198).

Аналіз показує, що протиставлення синонімів в поетичній мові
І.Муратова виражається різними синтаксичними засобами: протиставні сполучники, заперечні частки і т.ін. і реалізується в основному синонімами:
«І я пішов у темний ліс, Ні, не пішов: поліз житами» (47), «Скільки їх могло пройти безслідно… Навіть не пройти, а промайнути» (221),
«Горобчисько і той за вікном не пищить, не цвірінькає, А співає натхненну свою горобецьку осанну» (237). Роль дієслів, як відомо, в образному відтворенні дійсності особливо велика. Як зазначає О.М. Толстой: “Рух і його вираження – дієслово – є основою мови. Знайти потрібне дієслово для фрази – це означає дати рух фразі” (Толстой, 1954, 377).

Дієслівні синоніми зазвичай виступають у реченні в ролі присудків при різних підметах: “Бринить поезією світ, лунає музикою всесвіт” (380).
Синоніми бринить і лунає є присудками двох речень, підметами яких виступають антонімічні в контексті “світ” і “всесвіт”. Таке сполучення синонімів з антонімічними підметами не тільки підкреслює протиставлення синонімів-дієслів, а й створює протиставлення двох речень і разом об’єднує їх, малюючи єдину картину, в якій виражається буття у його суперечностях.

Іноді дієслова-синоніми у поета можуть виступати в суміжних реченнях як присудки при синонімічних підметах: «Буря вщухне, вітер перевіє. Все кругом лишиться, як було…» (367). У такому тексті протиставлення ніби унаочнюється через зіставлення чи протиставлення підметів-синонімів буря – вітер.

Дієслівні синоніми можуть протиставлятися як однорідні присудки при одному підметі, наприклад: “І я пішов у темний ліс, ні, не пішов: поліз житами” (47). Протиставляючи синонім пішов іншому синоніму поліз за інтенсивністю вираженої ознаки, автор досягає різної мети. Дієслово поліз поставлене в такі контекстуальні умови, які змушують його вступати у синонімічні відношення з дієсловом пішов. Така синонімічна паралель відтворює багатогранність відтінків у характері здійснення процесу руху: не просто пішов, що означає поважний рух, а поліз, значення якого – рух, утруднений тими чи іншими обставинами. Саме тому тут важливе заперечення не. Використовуючи прийом протиставлення синонімів з різним стилістичним забарвленням, поет підкреслює різницю в значеннях слів, що умовно залишалася поза увагою читачів.

Або візьмімо іншу синонімічну пару. Співвідношення між дієсловами пищить, цвірінькає та співає характеризується експресивно-стилістичним забарвленням перших. І на цьому підкреслено специфічному забарвленні будується така антитеза: «Горобчисько і той за вікном не пищить, не цвірінькає, А співає натхненну свою горобецьку осанну» (237). Емоційно- експресивні цвірінькає-пищить служать ніби тим фоном, на якому нейтральне співає в оточенні емоційно-поетичних слів «натхненну», «осанну» набуває додаткових експресивних відтінків значення.

Іноді зустрічається протиставлення іменників-синонімів: легіт – ураган
(375), гімн – ода (79), присвята – ода (79). На основі семантичного протиставлення іменникових синонімів у І.Муратова може бути побудована навіть ціла поезія, як це ми бачимо у ліричній мініатюрі “Підлещується легіт до осички”, де протиставлення леготу і урагану з притаманними їм ознаками створюють напружену драматичну колізію: «Підлещується легіт до осички. Прилащується ніби мимохіть.., Аж поки в ньому лють не зареве, І, ставши ураганом, цю осику Він геть із грунту вирве, розірве» (375). Як бачимо, досить чітко зазначена функція проявляється в протиставленні синонімів легіт – ураган, яке підкреслюється дієсловами підлещується – прилащується в сполученні з словом легіт, вирве – розірве при синонімічному слові ураган, а також формами “осички” і “осики”. Такі синоніми можуть пов’язуватися з різними словами, але при цьому не тільки не втрачати смислових зв’язків між собою в тексті, а навпаки, зв’язувати в єдине ціле за значенням весь текст.

Аналогічне явище можна простежити у вірші “Мати й сонце”: «В небі перше встало сонце, На землі ж найперша – мати. Сонце небо відкриває,
Відчиняє мати вікна – Сонце йде понад землею, По землі проходить мати…,
Сонце гріє нас безмовно, І без слів кохає мати…» (149-150). Перед нами розгортається поетична картина, побудована на протиставленні двох образів – матері і сонця, земного і небесного. Три пари синонімічних слів пронизують увесь текст: відкриває (сонце) – відчиняє (мати), йде (сонце) – проходить
(мати), безмовно (гріє сонце) – без слів (кохає мати). Усередині кожної синонімічної пари відбувається протиставлення, однак, протиставляючи синоніми, митець уживає їх для оформлення структури цілого поетичного тексту: синонімічне протиставлення ряду слів підводить до синонімічного зближення слів сонце і мати. Такі ускладнені прийоми характерні для стилю
І.Муратова.

Отже, можна констатувати, що І.Муратов семантичним протиставленням синонімів підкреслює експресивно-стилістичні відмінності слів-синонімів, показує своє ставлення до змальованого, а також формує стилістику тексту.

Аналіз стилістичних функцій синонімів переконливо свідчить, що:

1) найбільш характерними для стилю І.Муратова є функції уточнення, заміщення та семантичного протиставлення;

2) найуживанішою серед них є функція уточнення, оскільки саме ця функція зумовлена потребою виразити найтонші семантичні, експресивні і стилістичні відтінки значення синонімічних слів.

Для реалізації функції диференціації поет використовує такі прийоми, як складання значень слів (благаю – заклинаю, жадання – мрії), протиставлення за додатковими семами (звучи – лунай, несподівано – зненацька), зіставлення слів з відтінком причини (шулерська – підступна, колискова – ніжна), поєднання лексичного повтору і лексичних синонімів
(погину – погину – помру), вживання кількох СР в одному фрагменті (смутно – тривожно, вічність – безвість, гаснуть – зникають);

3) синоніми, що виконують функцію заміщення, не тільки дають можливість уникнути повтору в невеликому тексті (путь – шлях, посовітаюся – спитаю ради), а й допомагають схарактеризувати поняття з різних сторін
(пахощі – запах, край – рубіж);

4) функцію синонімічного протиставлення поет використовує переважно для активного формування семантико-стилістичного контексту. Протиставлення реалізується в основному дієслівними синонімами з різним стилістичним забарвленням (пищить – цвірінькає – співає).

Характерним для поетичного стилю І.Муратова є протиставлення дієслівних синонімів як присудків при різних підметах (бринить світ – лунає всесвіт), при синонімічних підметах (вщухне буря – перевіє вітер), як однорідних присудків при одному підметі (я пішов – поліз).

На основі синонімічного протиставлення у поета може бути побудована ціла поезія («Підлещується легіт до осички», «Мати й сонце»).

2.3. Роль синонімів в організації тексту в поезіях І.Муратова

При характеристиці стилістичної ролі синонімів у художньому тексті мало визначити їх функцію, а необхідно ще й виявити способи введення синонімів у текст.

У стилістиці звичайно визначають такі способи використовування синонімів: контактне розміщення, дистантне, рамочне, градація.

Як відомо, під контактним розуміють розташування слів у безпосередній близькості одно від одного; дистантне розташування мовних одиниць означає що вони стоять на певній відстані; рамочна конструкція передбачає, що синонімічні слова починають текст або фрагмент і закінчують його, а під градацією мають на увазі таке розташування слів, при якому кожне наступне містить у собі підсилення (чи послаблення) смислового або емоційно- експресивного значення.

У поетичних творах І.Муратова зустрічаємо всі зазначені способи стилістичного використовування синонімів. До того ж у поета знаходимо й інші прийоми введення синонімів у текст: потрійне і більше використання синонімічних структур, здвоєння синонімів.

Дистантне розташування синонімів. Найбільш широко представлене в поезіях митця дистантне розміщення синонімів, при якому синоніми стоять на відстані один від одного, але при цьому не втрачають смислових зв’язків між собою в тексті і виступають засобами його організації: «Чи ви дивились коли- небудь На дальній обрій крізь траву … визираю Крізь хащі свіжого зела:
Ось візерунки небокраю…» (1972, I, 139). Здавалось би проста річ – лежить людина у траві і дивиться на горизонт… Саме це й сказано в першому рядку.
Але ж вона не просто дивиться, а визирає і не через щоденну траву, а через хащі свіжого зела і бачить не просто горизонт, а широкий обрій, небокрай.
І, здавалось би, така буденна картина спалахує яскравмим барвами небуденності і поетичності.

Саме в таких текстах, де синоніми вживаються для формування структури поезії, де вони становлять основу конструкції, що потім обростає нейтральною лексикою з вкрапленням народнопоетичної або умовно поетичної, можна чітко простежити вертикаль вірша: дивились обрій траву визираю зела небокраю

У поезії Муратова синоніми – це не принагідна прикраса, а невід’ємна складова частина його бачення світу і відповідно – мовної палітри. Він ніби побачив предмет або явище, назвав його і відкрив у ньому ще одну грань, яка потребує іншої назви; він назвав явище, але не виразив повністю свого сприймання, тому через відстань дав ще одну назву: “Куди поділась денна тиша, соснових просік німота?” (205). Денна тиша і сосен німота – складові частини однієї картини природи: сосновий шум – це ніби мова дерев, а тиша – це їх німота. Разом із тишею дня вони й створюють одну картину. Ужиті дистантно синоніми тиша – німота виконують у тексті функцію уточнення.

Особливо часто зустрічаємо дистантне вживання синонімів у текстах, де вони виконують роль підметів або присудків предикативних одиниць: «А серце прагне звершень…, А дух воліє крил!» (174), «Парує лан. Клубочаться яри»
(320), «У присмерку лиш контури існують – … Лиш обриси уявні торжествують» (364).

Пристрасній натурі поета близькі й милі безмір океану, обшир, безбережжя, глибини й т.ін., які відбивають його душевний світ: “Мені б не серце – безмір океану, захмарне безбережжя й глибину…” (218). Розділені обставиною і означенням синоніми безмір, безбережжя не втрачають своїх якостей, а навпаки, завдяки дистанції між ними у читача розширюються просторові уявлення.

Рамочне розміщення синонімів. Цікаві й інші способи стилістичного використання синонімів, зокрема рамочний: «Лопухи… Забуяли і не скаржаться На свою плебейську суть. Їх давило вже машинами, М’яло колесом хребти… Їм же, бачте, лопушиними Любо квітами цвісти» (377). Синонімічні слова забуяти –цвісти починають поезію і закінчують її. Поряд із цим СР включено інший СР давило – м’яло, який розташовано всередині вірша. Завдяки такій конструкції синоніми забуяти – цвісти, що обрамляють текст, конденсують у собі позитивні емоції, незважаючи на те, що пропускають через себе негативний зміст синонімічної пари давити – м’яти.

Таким чином, використання двох СР з протилежною оцінною семою в одному фрагменті зумовлює наростання ознаки через перехресне уточнення, що підвищує експресивну силу висловлювання.

У поезії “Сьогодні все фальшиве: сонні гави…” спостерігаємо інше явище. Тут увесь текст розгортається на осі СР: вдають – придурюється – видає – прикинулася: «Сьогодні все фальшиве: сонні гави Вдають, що заклопотані вони; Придурюється місяць, що цікаво У двір наш зазирати з вишини; За срібну видає себе калюжа, Дрібненька ціль – за обрії мети, Й до мене, ось вже стільки літ байдужа, Ревнивою прикинулася ти» (357).
Синонімічні слова вдавати – придурюватися – видавати – прикидатися виражають семантичну концентрацію понять, що створює високу динамічність фрагменту. Розташування цих чотирьох синонімів нагадує рамку, за межами якої міститься вже інший поетичний простір. Вжиті семантичні синоніми виконують функцію заміщення, що дає можливість стилістично урізноманітнити, збагатити виклад думки. Всередині рамки знаходимо ще один СР: ціль – мета.
Ці синоніми автор вводить, щоб підкреслити облудність намірів кожного з персонажів вірша, показати, що їх мета фальшива, а ціль дрібна. Як видно з прикладу, синоніми можуть служити смисловому оформленню, завершеності цілого поетичного тексту, пронизаності синонімами, які проходять через твір як яскравий пунктир.

Контактне розміщення синонімів. У поезіях І.Муратова поширене також контактне вживання синонімів. Таке сполучення синонімічних слів є засобом піднесення емоціонального впливу на слухача, а також має ритмо-мелодійне значення. На рівні структурної будови контактне використання синонімічних слів означає, що слова стоять поруч, а отже, мають тісні контактні зв’язки між собою. Здебільшого такі синоніми вживаються як однорідні члени речення з метою підсилення сказаного: «…І не вгаває квач Невидимий – розписує, малює, А сокіл-сонце на чайок полює» (368), «Всі боління і тривоги
Пережитих нами літ… Ще первоцвіт, а не цвіт» (30), «Як же мені стрінуть вас, Дужих та здорових? Руки вам потиснути, Міцно обійняти…» (183-184).
Наведені приклади яскраво демонструють, як контактна синонімія, з одного боку, підсилює емоційність фрагменту, а з другого, впливає на ритмомелодику вірша: не просто розписує, а малює; не просто дужі, а здорові; не просто боління, а ще й тривоги.

Крім того, контактне вживання синонімічних слів дозволяє поетові підкреслити ту чи іншу думку, створити певний настрій, підвищити виразність оповіді, як-от: “Ну й намело, накучугурило! Кругом – Говерли снігові”
(148); або “Гурман від поезії любить, щоб усе було модно, модерно” (1980,
134). Як бачимо з наведених прикладів, контактні синоніми вживаються з метою уточнення або визначення ступеня ознаки, дії або стану: синонім накучугурило має вищий ступінь дії, ніж синонім намело (накучугурило –
“дуже-дуже” намело) та ще й містить елемент результату, а слово модерно означає вищу ознаку, ніж слово модно (модерно – “дуже-дуже” модно).

Відомо, що контактні синоніми як однорідні члени речення з’єднуються сполучником або безсполучниково. Однак у І.Муратова зустрічаємо досить оригінальний контактний зв’язок дієслова та дієслівної форми: «Ворота відчини свої дубові, Оті, що ти за мною зачинила, Замкнувши їх на засуви залізні!» (1969, 60). Такий спосіб потрібен авторові для вираження певного змісту конкретної дії. Ліричний герой вимагає зачинити ворота, та не звичайні ворота, а дубові, міцні. У такому оточенні синонім зачинити набуває надзвичайної сили і твердості. Але поет підсилює динаміку дії цього слова, ставлячи поряд дієприслівник замкнувши, і знову сполучає слово із значенням залежних від нього слів “засуви залізні”, і в такий спосіб досягає експресії тексту, що характерне для індивідуального стилю цього поета.

Градація. Створенню емоційно-експресивного ефекту сприяє також градація семантично односпрямованих одиниць. За СЛТ, градація –
“стилістична фігура, що полягає в такому розташуванні частин висловлення, при якому кожна наступна містить у собі підсилення (чи послаблення) смислового або емоційно-експресивного значення” [СЛТ, 1985, 52]. Таким чином, синоніми, пов’язані між собою відношенням градації, становлять СР, у якому кожний наступний член виражає більш високий (або низький) ступінь виявлення певної характеристики, ніж попередній.

Слід зауважити, що у СР, компоненти якого протиставляються оцінним елементом (який, як відомо, може бути позитивним чи негативним), слова можуть розташовуватися у двох напрямках щодо домінанти – у висхідному
(позитивне забарвлення) і у спадному (негативне забарвлення). Тобто градація може бути висхідна, коли слова “розташовуються у порядку підсилення їх значення” або спадна, коли слова “розташовуються у порядку послаблення їх значення” [СЛТ, 1985, 52]. У таких випадках виникає взаємне або перехресне уточнення, коли кожен із синонімів виступає як деталізуючий до другого.

Розгляньмо спершу висхідне вживання синонімів, або висхідну градацію:
«І не прийшла до них чужа зажура, – Прийшли свої і жаль, і біль, і щем»
(336). Синонімічне слово біль не вказує конкретно, який саме біль відчуває людина, але якщо уточнити це поняття синонімом щем, то можемо допустити, що це гострий тривалий біль. Отож значення слів біль – щем виражають одне поняття, але, крім цього, слово щем має додатковий семантичний елемент.
Щоб створити емоційну напругу в тексті, автор складає смисл не двох, а трьох слів. Такий прийом отримав назву “нанизування” синонімів, а нанизування синонімів спричиняє градацію. Включення в ряд слова жаль переносить весь синонімічний ряд у площину вираження не фізичного, а психічного стану, чим створюється складна метафора.

Візьмімо інший приклад висхідної градації: “Ти ж повертайся, вертайся додому… додому… Ждане повернення вибори, вимоли, виболій…” (109). З кожним наступним контекстуальним синонімом ступінь дії зростає, поверення додому герой повинен не просто вистраждати, а виболіти всією душею.
Підсилює експресію в цій конструкції повторення слів вертайся та додому, що разом задає ритм поезії і напругу дії.

Яскравим зразком надзвичайно вимогливого підходу Муратова до слова, кропіткого і вдумливого зважування його смислових і стилістичних нюансів може служити і наступний фрагмент: «Бражним духом відгонить смородини листя сухе, Захмелію, згадаю все прикре, болюче, лихе» (151). Поет використовує експресивні синоніми прикре – болюче – лихе з метою підкреслення, підсилення негативної ознаки. Він розгортає значення слова прикре, додаючи до нього значення слів болюче і лихе, цим самим створюючи у тексті емоційну напругу.

Таке нагромадження, нагнітання синонімічних слів із зростаючою експресивністю, з градацією наростання міри ознаки, інтенсивності дії є мовною фігурою, стилістичним засобом, що називається ампліфікацією [СЛТ,
1985, 15].

Емоціональний елемент значення пов’язується також і зі спадною градацією. Наприклад: «Насміхайтеся з мене, глузуйте Ви, аматори модних химер! Перед власним блюзнірством плазуйте, Шкірте зуби з інтимних печер»
(77), «Зазирнути у жовті щілини І тішитись, тішитись, тішитись довго… І – далі, і вдертись в їх затишні житла, … Де сині арійські баньки з колисок… О люди! Як очі мої гострозорі Не витекли кров’ю-ганьбою?» (190-191). Якщо зобразити спадну (негативну) градацію наведених зразків за схемою, то маємо: насміхайтесь > глузуйте > шкірте зуби; очі > баньки > щілини.

Наведемо ще один приклад, де компоненти СР протиставляються негативним оцінним елементом: «Юрба мовчить. Говорить Прометей: – Усі прийшли, хто скаржився? Сповзлися? Придибали? Дерзайте. Говоріть.» (267). Вимальовується група із трьох синонімів прийшли – придибали – сповзлися, які відрізняються характером здійснення процесу руху і розташовані в порядку зростання негативної ознаки. Дієслово прийшли означає процес урочистого руху, потім ускладнюється обставинами і переходить у процес дибання (придибали) і в кінці кінців набуває найвищої точки негативного забарвлення й переростає в синонім сповзлися, що позначений відтінком зневажливості. Градуальні синоніми поет використовує, щоб показати зневажливе ставлення головного персонажа до зрадників, нікчем, які оточують його. Синоніми в даному разі розташовані у спадному напрямку щодо домінанти (прийшли). Схематично це виглядає так: придибали > сповзлися > прийшли.

Використовування потрійних і більше синонімічних структур. Для синонімів, що вживає І. Муратов, характерна “тріада” – використовування синонімів по три, зокрема це стосується контекстуальних синонімів.

У поезіях І. Муратова такі «тріади» нерідко служать для створення певного ритмічного малюнка: “На заході барвисто, ясно, ягідно. Отак би – вік” (304); “Колобродять, і шаліють, і шукають тайну слова” (151); “Щастя не знає зупину, й це ж бо – … рух, і дерзання, і дія!” (42); “Іду до вас вождем і братом, іду пророком-сіячем, у скруті підіпру плечем” (72).

Не менш оригінальні й інші цитати, де потрійне вживання синонімів поет використовує для вираження внутрішнього напруження: «Нам віриться: високій нашій мрії Підвладні будуть кожна ера й мить: І пристрасті, й шаленства і стихії…» (228), А я й не знав, що світ увесь бузковий, Геть до кінця казковий, фіалковий» (229), «Пишатися так легко – не своїм, Казковим, небувалим, незбагненним» (294), «І лірика лиш випадково Нам прикрашала час ударний, Передвоєнний, грозохмарний» (86), «Ні, неправда: лиш тобі одній
Безоглядно, щедро, неймовірно Вірю я без спогадів і мрій» (1980, 25), «Ніч прожену, розвію. Подолаю Навалу ненависних сновидінь» (140), «Зосталася від неба тільки крихітка Блакитного жалю, жалоби, жалості» (1980, 87).

Кожний фрагмент демонструє синонімічне зближення трьох слів, які утворюють ряд однорідних членів. Завдяки контактному вживанню синоніми підсилюють семантичне значення один одного і створюють внутрішнє напруження тексту. Така синонімічна «тріада» надає поетичному творові високої експресії.

Або візьмімо фрагменти, де потрійні структури використовуються для організації вірша: початок цитати – кінець, пронизування тексту: «Упала туча грозова… Вона гримить і стогне – ні, Дарма безсило б’ється в грані»
(32), «Старіють боги, і красуні втрачають окрасу,– І тільки вона – невичерпна, Непідвладна руїннику-часу: Революція наша безсмертна!» (107),
«А сосни що ж?.. Гудуть. Шумлять собі, мов сотні веретен… І шепчуть…»
(104).

Пронизуючи текст, потрійні синонімічні сполуки зв’язують, скріплюють його в єдиний емоційно-експресивний вузол. У таких СР можна спостерігати зростання міри ознаки (невичерпна – непідвладна – безсмертна) чи інтенсивності дії (гримить – стогне – б’ється), або її спадання (гудуть – шумлять – шепчуть).

Експресія тексту може підсилюватися вживанням двох рядів синонімічних трійок: “Вітер січня – джигун, донжуан, живоїд. Підлабузник, підлиза, слухняний прислужник ревматичної скнари-зими, уподобав гарненьку берізку, чепуруху в коштовній оздобі…” (236). Загальна картина оповіді побудована на контрасті негативного (вітер) і позитивного (берізка) образів.
Семантичної напруженості, ритмічності оповіді надає вживання потрійних лексичних структур. Слова джиґун, донжуан, живоїд не є синонімами, але в тексті всі вони набувають значення “спокусник”. Цей “спокусник” дуже жорстокий, тому наступний рядок нагнітає інтенсивність негативної ознаки за допомогою “тріади” експресивних синонімів: “Підлабузник, підлиза, слухняний прислужник ревматичної скнари-зими…” Потім картина змінюється, і на поетичній сцені з’являється позитивний образ “берізки”. Напруга спадає завдяки парі слів гарненька і чепуруха, які які набувають сем, що надають словам синонімічних смислових зв’язків у тексті.

Синоніми є одним із важливих засобів експресії в поезії І. Муратова, тому зустрічаємо в його поезії не тільки ряди із трьох синонімічних слів, а й такі, що включають чотири й більше синонімів, у тому числі й контекстуальні: «Катуйте мене, убивайте, І пам’ять про мене топчіть, І сад мій до пня вирубайте, Та тільки про совість мовчіть!» (1980, 190), «В усьому, що несе добро, А не хорали й не догмати Є сенс, є корінь, є ядро, Є мисль – душі сувора мати» (1980, 150), «Помру і воскресну, згнию – відроджуся стократно, Щоб світ задротований, чорний, тюремний, загратний заднів після ночі…» (113), «Непорушне вістря тополеве Протинає небо полудневе. Чом же так суворо, а не втішно? Буряно, бентежно, а не ніжно? Не дрімотно в тиші, а турботно?» (131), «Якби ж нам – і волі, й миру, Щоб буряно, й законно, Щоб і грізно, і безкровно – Полюбовно, молитовно?» (71),
«Так і буде, повір, І на мить не знекрилиться, Не стьмяніє, не зблякне, не згасне повік, Поки неміч глуха… Не припинить цим радощам трепетний лік»
(1980, 172).

У кожному прикладі спостерігаємо, як автор доточує смисловий ряд словами, близькими за значенням до синонімів, бо поет, охоплений задумом твору, почуттями і знайденим ритмом, не може зупинитися на малому, його почуття і думка сягають далі, і це виливається в ряд близькозначних або синонімічних слів. Він ніби висловив думку, але не повністю, не вилив чуття, а потім вхопив іще одну її грань і виражає це новим словом. Такі чотирислівні СР надають висловлюванню вагомішого змісту, бо відбувається складання смислів слів.

Як бачимо, СР, де наявні три і більше синонімів, роблять текст більш емоціонально насиченим, сприяють створенню ритму поезії або, навпаки, самі є одним із засобів ритмізації, як, наприклад, у тексті: “Була я чиста, доброчесна, безгрішна, майже безтілесна” (167). Синоніми чиста, доброчесна, безгрішна, безтілесна задають певний ритм, інтонацію при читанні: кожне наступне слово вимагає піднесення інтонації порівняно з попереднім або додаткового акценту.

Прийом здвоєння синонімів. Слід зауважити, що І. Муратов часто використовує попарні синоніми, що створює певний перегук його творів з фольклором, сформованим на ґрунті усномовної експресії. У поетичній тканині творів І.Муратова знаходимо попарно вжиті: а) іменникові пари: «І, шляху-дороги не питавши, В темну ніч, за голосом дівочим, Полетів я вітру навперейми» (31), «Із тиші поля – житній шелест-шум, Із тишини пташиного яєчка – голосні Дзвіночки-жайвори і ластівки нестримні» (149), «Чорний кіт та й перебіг нам путь-доріжку,
Завернули ми назад баскії коні (1980, 101), «Та не чуть ні голосу, Ні ходи людської. Сам-один у лісі я З думою важкою» (184); б) дієслівні пари: «Хуртовиною гони Занесло-замело, Партизанські загони Покидають село» (1980, 19), «Як мені хочеться Зрости аж урівень з тією старою вербою, Що все літо шумить-шелестить над тобою» (139).

Такі сполучення синонімічних слів є засобом підненсення емоціонального впливу на слухача. Попарні зв’язки слів-синонімів мають також ритмо- мелодійне і смислове значення. Смислова функція таких сполучень полягає в посиленні значення шляхом повторення: називаючи явища поруч двома синонімічними словами, автор ніби складає смисл, значення двох слів: не просто “занесло” або “замело”, а занесло-замело – дуже-дуже занесло і замело; не просто «шумить» або «шелестить», а шумить-шелестить – дуже-дуже шумить і шелестить.

На таку особливість вживання синонімів у народній поезії вказував
Л.А.Булаховський: “Народна поезія виявляє нахил до здвоєння синонімів, ніби намацуючи цим прийомом, з одного боку, точне значення відповідного поняття, а з другого – емоціонально насичуючи його тим, що становлять нарізно взяті синонімічні слова” [Булаховський, 1955, 32-33].

Нам уявляється, що в таких парах не просто намацується точне значення, а відбувається своєрідне складання смислів синонімів, додавання до значення першого слова тієї різниці (відтінку значення), що властива другому. Таке складання випливає з відчуття читачем відмінностей у значеннях синонімічних слів, а, як стверджує Л.А.Лисиченко, “синоніми, що відрізняються мірою виявлення ознаки, властивості чи характером дії, дуже часто вживаються поруч для уточнення, підсилення, нагнітання ознак” [Лисиченко, 1977, 76].

Підтвердження цієї думки знаходимо і у О.М.Гвоздєва, який говорить, що
“таке нагнітання синонімів використовується з метою підкреслення, розгорнутого визначення тих чи інших явищ” [Гвоздев, 1965, 48].

Слід наголосити, що складання смислів слів спостерігається переважно в синонімах із дуже слабко вираженими відмінностями, тому цей прийом властивий переважно ідеографічним синонімам.

Проаналізувавши такі способи стилістичного використовування синонімів, як дистантне, контактне, рамочне розміщення слів, висхідну і спадну градацію в поетичних творах І.Муратова, зауважимо, що контактне вживання синонімічних слів дозволяє письменникові підкреслити, уточнити ту чи іншу думку і, відповідно, створити певний настрій. Дистантна синонімія, виступаючи засобом організації тексту, підвищує експресивну силу висловлення. Рамочне вживання завдяки своїй структурі передбачає семантичну концентрацію понять і служить смисловому оформленню цілого поетичного тексту. Градація як висхідна, так і спадна сприяє створенню високої емоційно-експресивної наснаги тексту.

Особливість мови І. Муратова – потрійне і більше використовування синонімів. Таке вживання синонімів потрібне для вираження внутрішньої напруги, емоціональної напруги думок і почуттів, а також для організації вірша.

Як видно з аналізу, І. Муратов не байдужий до прийому здвоєння синонімів, що приводить до складання смислів слів, нагнітання, бо це створює враження градації і відповідає його емоційній натурі.

Використовування І. Муратовим усіх цих стилістичних способів свідчить про те, що митець не тільки прагне до конкретного, виразного, насиченого життєвими фарбами й деталями відображення дійсності, а й уміє це виразити яскравими мовними засобами, зокрема синонімами.

Таким чином, можна зробити висновок, що:

1) у поетичних творах І.Муратова зустрічаються різні способи використовування синонімів: дистантне, контактне, рамочне, градація а також здвоєння синонімів, потрійне і більше вживання синонімічних структур;

2) найбільш широко в поезії І.Муратова представлена дистантна синонімія. Розташовані на відстані синоніми виступають переважно в ролі предикативних одиниць (контури існують – обриси торжествують, парує лан – клубочаться яри);

3) рамочне розміщення синонімів характеризується взаємодією двох і більше СР, що виконують різні семантичні функції (буяти – цвісти і давити – м’яти);

4) контактні синоніми виступають переважно як однорідні члени речення, що з’єднуються сполучником або безсполучниково (намело, накучугурило; боління і тривоги), рідше зустрічаються інші способи контактного зв’язку
(зачинила, замкнувши);

5) «нанизування» синонімів, градація (висхідна і спадна) у поета спричиняє ампліфікацію (вибори – вимоли – виболій);

6) поетичному стилеві І.Муратова властиве також уживання трьох і більше синонімічних слів, у тому числі й контекстуальних, для вираження і зняття внутрішнього напруження (гримить – стогне – б’ється, гудуть – шумлять – шепчуть), для організації тексту (сенс – корінь – ядро – мисль).

Характерним для поезії І.Муратова є використання в одному фрагменті двох рядів синонімічних трійок;

7) поет вдається також до попарного вживання слів синонімів, яке властиве народній поезії, при цьому він застосовує прийом складання смислів синонімічних слів (занесло-замело, шумить-шелестить).

Висновки

Проведений аналіз доводить, що поетичному мовленню І.Муратова властива висока концентрація синонімічних лексичних засобів. Поет використовує всі типи синонімів: ідеографічні, стильові й емоційно-експресивні.
Найчисельнішими у поезії І.Муратова є синоніми ідеографічного типу, у межах якого існує своя диференціація.

Серед ідеографічних синонімів за продуктивністю переважають ті, в значенні яких виділяється певна сторона, ознака чи риса названого словом явища, що в значенні інших членів СР відсутня. Добір таких синонімів письменник проводить з почуттям художнього смаку, орієнтуючись на їх смислову відмінність.

Досить широко представлений тип емоційно-експресивних синонімів, до якого входять позитивно та негативно забарвлені синоніми, нейтральні в СР і в контексті. Стилістично виразні й досконалі, синоніми цього типу не тільки збагачують експресивну палітру поета, а й виражають експресію його натури.

Аналіз стильових синонімів показав, що у І.Муратова найбільш вживані з художньою метою такі семантичні групи синонімічних слів, як книжні, розмовні та колористичні.

Названі три основні типи синонімів за значенням тісно між собою пов’язані. Дуже часто зустрічаються в мові поезій Муратова синоніми, які протиставляються одночасно і за предметно-понятійним ядром, і за емоційним забарвленням або стильовою характеристикою. Нерідко в одній синонімічній парі протиставляються всі три компоненти смислової структури лексико- семантичного варіанта слова.

Синоніми, що вживаються І.Муратовим, реалізують у тексті усі властиві синонімам функції: уточнення, заміщення та стилістичного протиставлення.

Основною функцією синонімів у І.Муратова, як і в поезії взагалі, є функція уточнення, яка зумовлена потребою виразити найтонші відтінки поняття. Навіть функція заміщення, мотивована вимогою формально- стилістичного урізноманітнення мовлення, та функція семантичного протиставлення, що передбачає активне формування семантико-стилістичного контексту, реалізуються завдяки наявності різних за звучанням і за структурою слів, які обов’язково розрізняються певними ознаками.

Способи стилістичного включення в текст синонімів у поетичній мові
І.Муратова різноманітні. Його поезіям властиві і контактне, і дистантне, і рамочне розташування синонімів, і градація, і здвоєні синонімічні структури, і потрійне й більше вживання синонімів.

Особливість мови І. Муратова – використовування трьох і більше синонімів, при цьому й контекстуальних. У поезії І.Муратова спостерігаються процеси синонімічного зближення, або синонімічної «індукції» значень слів, які в мовній системі не є синонімами. Крім того, такі синоніми виражають зняття внутрішнього напруження, а також є важливим засобом організації вірша.

Однак визначальною рисою мовної палітри письменника є дистантна синонімія, що виступає засобом формування тексту, допомагає ширше і глибше розкрити тему, а також рамочне використовування синонімів, завдання якого служити смисловій завершеності поетичного твору: синоніми починають і закінчують текст або пронизують його. У таких конструкціях у І.Муратова чітко проступає вертикаль вірша.

Розділ 3

Антонімія і її стилістичні функції в поезіях І. Муратова

3.1. Лексико-семантична характеристика антонімії

в поетичному мовленні І. Муратова

3.1.1. Поняття лексичної антонімії

Важливе місце у поетичному мовленні І. Муратова посідають лексичні антоніми як художній засіб експресивного підсиленння вираження почуття і думки. Мовознавча література поняттю антоніма дає різноманітні лінгвістичні тлумачення.

Як відомо, лексика мови являє собою певним чином організовану систему, елементи якої (слова, значення) пов’язані різноманітними відношеннями.
Одним із багатьох проявів системних відношень у лексиці є антонімія.

Академік М.М. Покровський ще на зорі розвитку семасіології писав, що слова та їх значення живуть «не окремим один від одного життям», а незалежно від нашої свідомості об’єднуються «в різні групи, причому основою для групування служить схожість або пряма протилежність за основним значенням» [Покровский, 1959, 82].

А відомий французький лінгвіст Ш. Баллі вважав протиставлення логічних понять природним нахилом людського розуму. Він відмічав, що в свідомості людини такі «абстрактні поняття закладені парами, причому кожне із слів такої пари завжди так чи інакше викликає уявлення про інше» [Балли, 1961,
139].

Традиційно антоніми характеризують як слова, що мають протилежне значення [Реформатский, 1967, 95; СУЛМ: ЛФ, 1973, 95].

Однак Л.А. Булаховський підкреслював, що під антонімією слід розуміти лише «протиставлення… значень, виражених різними коренями» [Булаховський,
1953, 45]. Таке звужене розуміння антонімії відповідало нерозробленості цих питань у науковій літературі того часу.

Своєрідною реакцією на такого роду обмеження в розумінні і визначенні антонімів були статті О.О. Киреєва у 1954 році та В.М. Клюєвої у 1956 році.
Останнім часом антоніми дедалі більше привертають увагу дослідників, відповідно і питання про обсяг антонімії вивчене докладніше.

Суттєву поправку до визначення антонімії робить М.М. Шанський, зазначаючи, що «антонімами є різні за звучанням слова, які виражають протилежні, але співвідносні один з одним поняття» [Шанский, 1964, 63].

Через десять років Д.М. Шмельов дає визначення антонімів, яке відповідає новим методам аналізу семантичної структури слова і відношень слів у лексичній системі: «Найбільш повне протиставлення слів розцінюється як антонімія. Антонімічними можуть бути визнані слова, що протиставляються за найбільш загальною і суттєвою для їх значення семантичною ознакою, причому перебувають на крайніх точках відповідної лексико-семантичної парадигми» [Шмелев, 1973, 131]. Близьке до традиційного (хоч у новій термінології) визначення дає Л.О. Новиков: «Два чи більше ЛСВ є антонімами, якщо у них різні знаки (лексеми) і протилежні значення (семеми)» [Новиков,
1982, 247]. Дослідник визначає антонімію як відношення крайнього заперечення між двома лексичними одиницями, які розрізняються однією дистинкцією – протилежними семами [Там же, 246].

Проте в лінгвістичній літературі вказувалися й на інші, власне лінгвістичні ознаки, антонімів. Так, В.М. Комісаров до таких ознак відносить, по-перше, регулярне протиставлення слів-антонімів у мовленні, зокрема вживання їх поруч як однорідних членів речення, по-друге, однакову сферу лексичної сполучуваності, тобто властивість слів-антонімів сполучатися з одним і тим же колом слів [Комиссаров, 1957, №2, 55-56].
Спробу описового визначення антонімів через перерахування їх різних властивостей зробила і Л.О. Введенська у вступі до «Словника антонімів російської мови» [Введенская, 1971, 4-35].

Як видно з наведених вище та інших визначень, центральним і ключовим поняттям мовної антонімії є поняття протилежності. Однак протилежність ця семантично неоднорідна. Отож питання про те, які поняття (контрарні чи контрадикторні) утворюють логічну основу антонімії, розв’язується в науковій літературі по-різному. Так, О.В. Ісаченко вважає, що з погляду формальної логіки антонімами слід вважати «лише контрадикторні протиставлення, одержані на основі екстенсіоналу («обсягу») понять»
[Исаченко, 1963, №2, 47]. Такий підхід до обґрунтування логічної основи антонімії веде до обмеження системи антонімів, оскільки за її межами залишається велика група контрарних протиставлень.

Ми поділяємо поширений у сучасному мовознавстві погляд, що логічну основу антонімії утворюють контрарні поняття і та частина контрадикторних, у яких протиставлення перейшло в протилежність [Михайлов, 1987, 9-10;
Новиков, 1966, №4, 79-87; Родичева, 1968, 284-296]. Визнання логічною основою антонімії контрарних і контрадикторних понять дає можливість відносити до антонімів як різнокореневі лексеми (смислове протиставлення в них не має формального вираження, воно передається семантикою слова), так і однокореневі (протиставлення у них має марковане вираження: заперечні частки, префікси із заперечним значенням) [Новиков, 1973, 218-219; Шанский,
1964, 62-67; Шмелёв, 1973, 131-142].

Крім різнокореневих і однокореневих антонімів, виділяється третій структурний тип – енантіосемія, під якою мається на увазі протилежність значень всередині однієї лексеми [Новиков, 1971, 58]. Явище енантіосемії, на нашу думку, недоцільно розглядати в межах антонімії, оскільки для виникнення протиставних відношень необхідна наявність двох слів. У зв’язку з цим вважаємо, що енантіосемія правильно класифікується деякими вченими як частковий вияв омонімії [Шанський, 1964, 154].

Не залишаються поза увагою дослідників і факти міжчастиномовної антонімії, яка висуває питання про співвідношення граматичних класів слів – частин мови та семантичної категорії слів-антонімів.

Систематична розробка теми “Міжчастиномовна антонімія” розпочата
Є.М.Міллером у 1978 році [Миллер, 1978, 19]. Але окремі відомості про неї як про явище знаходимо у В.Д. Дєвкіна в рецензії на посібник В.М.Зав’ялової
“Антоніми”: “Безумовно справедливе положення про те, що слова-антоніми повинні належати до однієї частини мови. Та чи слід сприймати це так беззастережно? Хіба не антонімічні, наприклад, субстантивна прийменникова група і прислівник…” [Девкин, 1970, 81]. Л.А.Введенська в теоретичному вступі до другого видання словника антонімів пише, що “в окремих випадках антонімічну пару утворюють іменник і субстантивований прикметник…”
[Введенская, 1982, 7-8]. Розглядаючи об’єм лексико-семантичних полів,
Ю.М.Караулов включає в них поряд із загальноприйнятими антонімами “також ті, що потрапили у поле слова та належать до різних частин мови, але відносяться до “сфери антонімії” [Караулов, 1976, 212]. Досліджуючи факти міжчастиномовної антонімії, Є.М.Міллер стверджує, що “відмінність граматичних форм не заважає збереженню в словах загального для них лексичного значення” [Миллер, 1990, 61]. Такої ж думки дотримуються
В.М.Жирмунський [Жирмунский, 1976, 76] і В.М. Мігірін [Мигирин, 1973, 50].

Об’єктивність існування міжчастиномовних антонімів виявляється також при порівнянні їх із контекстуальними: другі на відміну від перших поза текстом неантонімічні. Міжчастиномовні антоніми позначають реально існуючі протилежності, незважаючи на асиметрію граматичних форм і значень.

Цікаво, що міжчастиномовні антоніми можуть мати відповідності в одночастиномовній антонімії. Однак, як показує спостереження,така відповідність не завжди має місце, і саме тому слід розрізняти кілька типів опозицій міжчастиномовних антонімів [Миллер, 1990, 66].

Та нас більше цікавить не суперечка про різночастиномовні антоніми, а їх роль у художньому тексті як засобу вираження протиставлення.

Ми вважаємо, що антоніми – це слова, які належать до однієї частини мови, але не можна ігнорувати систематичне вживання у художньому тексті поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів.

До питань, які мають різне тлумачення в теорії антонімії, належить питання про належність до антонімів слів із часткою не. Такі слова, як молодий-не молодий Л.О. Новиков розглядає як послаблену протилежність, яка не виражає дійсної антонімії. Учений вважає, що антоніми «не тільки заперечують одне одного, але і характеризуються своїм позитивним змістом», тобто стверджують протилежну ознаку [Новиков, 1973, 30]. Деякі інші дослідники вважають, що завдяки частці не виникають відношення повної протилежності [СУЛМ, 1993, 125]. Автори монографії «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» слова, утворені за допомогою частки не, відносять до антонімів, але зазначають, що такі слова виражають протилежну ознаку пом’якшено і з меншою мірою протиставлення, ніж антоніми різнокореневі: «Антоніми – це протиставлення слів за їх семантикою, тому до антонімів не належать такі протиставлення, які утворюються звичайним додаванням заперечної частки не… Слова з часткою не вступають в антонімічні відношення тільки тоді, коли ця частка виступає не простим запереченням, а творить, як і будь-який інший префікс, нове слово з новою семантикою»
[СУЛМ: ЛФ, 1973, 98]. Відомо, що ще Л.А. Булаховський свого часу звертав увагу на те, що не слід плутати протилежність значень із запереченням: «Під антонімією розуміють не просте протиставлення, яке можна передати, додаючи заперечення…, а протиставлення значень» [Булаховський, 1955, 39]. Однак пізніше стали розрізняти частку не і префікс не- і питання про належність слів-корелятивів із часткою не або префіксом не- набуло більш конкретного тлумачення: слова з заперечною часткою не до антонімів не належать, а із префіксом не- вступають в антонімічні зв’язки з безпрефіксними однокореневими словами. Таким чином, антонімія пов’язана не із запереченням, яке теж є однією із форм виявлення суперечливості явищ, а із ствердженням протилежного поняття або ознаки.

Із запропонованих дослідниками лінгвістичних критеріїв виділення слів- антонімів за основу приймаємо такі:
1.Лексико-семантичні: а) семантична спільність, яка виявляється в тому, що антоніми виражають одне й те саме родове поняття, характеризують явище одного плану, тобто мають архісему, або «спільну сему»; б) наявність протилежної семантики. Для називання сем, які взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну, надаючи відношенням між словами антонімічного характеру, вживається термін «контрарні семи». Наявність цих сем забезпечує діаметральну опозицію між словами-антонімами.
2. Граматичні: повний або частковий збіг валентності слів-антонімів, тобто здатність їх вживатися в однаковому, аналогічному контекстуальному оточенні, що випливає з критерію семантичної спільності – характеристики явища одного плану.
3. Функціональні: регулярне протиставлення в мові і мовленні. Віднесення до диференційних ознак слів-антонімів вимоги стилістичної одноплановості здається неправомірним, оскільки остання, як свідчить матеріал, може виступати релевантною рисою лише антонімів мови; у мовленні з певною стилістичною метою можуть об’єднуватися в антонімічну пару і лексеми з неоднаковим стилістичним забарвленням, що є своєрідним джерелом експресії.

Беручи до уваги названі семантичні, граматичні й функціональні ознаки, антоніми можна визначити як регулярно протиставлювані в мові й мовленні лексеми, які позначають взаємно протилежні (наявність контрарних сем) співвідносні (наявність спільної семи) предмети, властивості й процеси об’єктивної дійсності.

Одним із важливих питань дослідження є питання про класифікацію антонімів за характером протиставлення. Зауважимо, що поділ антонімів за типологічними ознаками перебуває в полі зору дослідників. Цілий ряд питань, так чи інакше пов’язаних з типологією антонімії, обговорюється на матеріалі різних мов як у вітчизняній, так і в зарубіжній лінгвістичній літературі.
Цю проблему ставили такі відомі вчені, як Л.Ю. Максимов (1958), В.М. Клюєва
(1956), В.М. Комісаров (1957, 1962, 1964), М.М. Шанський (1964),
Д.М. Шмельов (1964), А.В. Калінін (1971), А.О. Уфімцева (1968),
Є.І. Родічева (1968), Л.О. Новиков (1973), Є.М. Міллер (1990), Й. Філіпець
(1961), М. Форман (1960), О. Духачек (1967), Дж. Лайонз (1969),
А. де Вінценз (1963), Л. Вальд (1970).

Останнім часом здійснені спроби намітити ряд різновидів протилежності.
А.О.Уфімцева, говорячи про антонімічні відношення слів, виділяє два типи протиставлення: власне антонімію і конверсію [Уфимцева, 1968, 192-193].
Дж.Лайонз у своєму “Вступі до теоретичної лінгвістики” поряд із власне антонімією виділяє два інших типи протилежності: додатковість
(комплементарність) і конверсію [Lyons, 1969, 460-470].

Однак Л.О. Новиков, узагальнюючи існуючі в науковій літературі погляди розробив найбільш повну класифікацію антонімів, якої дотримуємося і ми.

Звичайно виділяються три ознаки, за якими антонімічні слова вступають у відношення опозиції: 1) градуальність / неградуальність ознаки; 2) спрямованість / неспрямованість дії чи ознаки; 3) відповідність одному явищу чи процесові (тобто одному денотатові) – відповідність різним денотатам [Новиков, 1973, 195-243].

Основні класи антонімів, які виділяються, відповідають названим трьом типам опозиції.

Перший клас представляють антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять. Це ті слова, які стоять на крайніх точках шкали, що виражає різний ступінь певного явища.

Другу групу антонімів представляють слова, які означають протилежну спрямованість дії або ознаки. Найбільш широко цей тип антонімії представлений дієсловами.

Третій клас представляють антоніми, що відтворюють комплементарну протилежність, тобто протилежність понять, що доповнюють одне одного.

Нарешті, четвертий клас, який виділяється в багатьох працях, представляють антоніми-конверсиви. Під конверсією мається на увазі протиставлення слів, що називають відношення, в яке вступають дві сторони і яке для кожної із них має протилежне значення. Однак, на думку Л.О.
Новикова, антоніми-конверсиви не утворюють висхідного класу, бо «вони утворюються за рахунок особливого вживання слів, що володіють конверсивними властивостями, із трьох попередніх класів» [Новиков, 1973, 238].

Для нашої роботи особливо суттєвим є питання про контрарну, комплементарну та векторну антонімію як найбільш виявлені у розглянутих нами поезіях І. Муратова.

3.1.2. Антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять у поезії І. Муратова

Досліджений матеріал дає право зазначити, що цей тип антонімів у
І. Муратова помітно переважає над іншими: у процентному відношенні контрарні антоніми складають близько 80%, 10% – комплементарні антоніми, і приблизно 10% – векторні антоніми. Характерною особливістю цього класу антонімів є те, що він об’єднує слова, які не виражають спрямованість дії чи ознаки, але виявляють градуальність опозицій. Під градуальними
(ступінчатими) опозиціями розуміємо, як вважав М.С. Трубецькой, такі опозиції, «члени яких характеризуються різним ступенем або градацією однієї й тієї ж ознаки…Член опозиції, котрому властива наявність крайнього
(максимального чи мінімального) ступеню даної ознаки, називається крайнім або зовнішнім; інші члени є середніми» [Трубецкой, 1960, 83].

Градуальність даних ознак виявляється в тому, що між антонімічними лексемами існують слова, що називають проміжні ступені. При даному типі антонімії сума значень антонімів не вичерпує всього родового поняття, оскільки між цими двома поняттями розміщається цілий ряд перехідних ознак.

Схематично відношення антонімів, що виражають градуальну протилежність, Л.О. Новиков позначає як коло, між протилежними секторами якого існує проміжне поле, на якому розміщуються перехідні ступені
[Новиков, 1973, 30].

З погляду зовнішнього вираження така опозиція має декілька різновидів.
Перш за все виділяються антонімічні протиставлення, що охоплюють цілі парадигми градуально розташованих антонімів, за термінологією Й. Філіпця їх називаємо «ступінчаті групи» [Filipeс, 1961, 222]. Опорою такого протиставлення є основні нейтральні слова, останні ж члени парадигми, хоч вони й виражають різний ступінь вияву ознаки, нашаровуються на це протиставлення й виступають як синоніми для вираження інтенсифікації або як експресивні синоніми. Власне їх значення, як відмічає Д.М. Шмельов, зумовлене їх співвідношенням із нейтральними словами [Шмелёв, 1964, 148].

Слід відзначити, що антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять, реалізують контрарну протилежність. Це найбільш «класичний випадок вираження протилежностей», бо саме «контрарність утворює логічну основу антонімії» [Новиков, 1966, №4,
“Р.яз. в шк.”].

Погоджуючись із Г. Клаусом, зазначимо, що два поняття контрарні, «якщо між явищами, в них мислимими, існує найбільша різниця в межах, встановлених родовим поняттям» [Клаус, 1960, 213].

Аналізований клас антонімів у поезіях І. Муратова представлений перш за все якісними прикметниками і співвідносними з ними іменниками та прислівниками, а також займенниками та словами категорії стану і деякими іншими категоріями слів, що виражають координаційні поняття.

Цей тип антонімів у нашого автора є найбільш значним за кількістю і різноманітним за тематикою, бо він утворює ядро антонімії “… і представляє її в найбільш яскраво вираженому вигляді» [Новиков, 1973, 225].

Проведені дослідження дали змогу зробити тематичну класифікацію антонімів цього класу. За допомогою таких слів у І. Муратова позначаються:
1) психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану: турботи- забави (29), сумував – радів (29), надії – розчарування (31), любов – ненависть (34, 41, 98), сміються – плачуть (34), печаль – радість (34,

99, 364, 389), муки – радощі (34, 42), горе – щастя (81, 192), щастя – муки (78), радість – тривога (56), радість – смуток (81, 205), радість

– біль (86, 364), відрада – печаль (189), відрада – біль (137), радість – туга (101), горе – радість (203), милий – немилий (38), розпач – надія (173), мовчання – гук (38), мовчання – сміх (38), смуток – сміх (81), сміюсь – плачу (101), смутно – радісно (1980,

100), приємне – неприємне (101), сумирна – бентежна (165), сумні – безжурні (86), плачуть – сміються (104), кохають – ненавидять (104), пекло – рай (91);
2) система координаційних понять: ночі – дні (57, 179, 206), вдень – вночі (59), вечір – світанок (150), звечора – зрання (34), вечірні – ранні (61), нічні – денні (61), вздовж – впоперек (59), здалека – зблизька (102), зблизька – здаля (1980, 151), Захід – Схід (50), сьогодні – завтра (113), сучасне – минуле (95), колись – зараз (38), там – тут (49, 140), до – після (1980, 147), ніщо – все (136), завтра

– нині (112), правий – лівий (56, 112);
3) етична та естетична оцінка: нове – старе (111, 178), святиня – гріх

(1980, 25), свято – будні (112, 146), непомітне – величне (1980, 167), хвалить – гудить (1980, 134), творю – руйную (62);
4) оцінка явищ природи та станів погоди: сонце – мряка (21), туман – сонце (176), розбурхані – тихі (137), глибина – мілина (78), похмурі – ясні (188), притихне – шурхоне (33), безвітря – круговерть (147), згасання – горіння (147), суховійний – вологий (173), сіра – райдужна

(372);
5) оцінка кількості, порядку розташування предметів (явищ), часу подій: немало – одна (56), остання – перша (1980, 131), давнє – недавнє

(1980, 206), тоді – зараз (47), навік – на хвилинку (52), ера – мить

(228), безмежність – мить (1980, 151), мить – вічність (73, 105, 207);
6) фізичні якості, властивості чи стани предметів та сприйняття їх людиною: низькім – високім (130), безгоміння – гук (147), тиша – рев

(147), розбудити – заколисати (147), крик – мовчання (190);
7) характеристика соціальних явищ: чорт – бог (93), хлоп – газда (123), фараон – раб (179), крах – слава (179), пасерб – син (319), раб – володар (319), рабство – свобода (291);
8) оцінка характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини: цей – той (78), нитик – бешкетник (78), юність – старість

(97), пустотливі – серйозні (89), невразливі – нервозні (89), слоноподібні – тендітні (89), стрункі – горбаті (133), славетні – безславні (133), потворні – гарні (133).

Ілюстрація характерних тематичних груп показала, що антонімія якісних та координаційних слів знаходить об’ємне відображення в поетичній творчості
І.Муратова. Цікаво, що в деяких тематичних групах виділяються свої підгрупи найбільш уживаних антонімічних пар.

Психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану. У цій тематичній групі помітно виділяється опорний антонімічний образ щастя – горе. У цей антонімічний ряд автор включає і синоніми: щастя – радість, відрада; горе – печаль, мука, біль, тривога, туга, смуток, сум: «Не хочу я у затишнім кутку, Глухий, мов пень, зіпершись на ковіньку, Дивитися безтямними очима На муки і на радощі людські.» (34), «Я знав найніжнішу любов до жінки, До сина, до сивих своїх батьків, До рідної вулиці, до будинку, В якому не раз сумував і радів» (29), «Всі надії потаємні І гіркі розчарування – Ще не вечір, а світання, Ще первоцвіт, а не цвіт!» (31),
«Але ніде я не зазнав Такої радості й тривоги, Коли повірив, що дорога До друзів може привести.» (56), «О, скільки треба щастя й скільки муки,
Зазнать з народом, щоб у дні негод Промовити ровесникам і внукам: Я єсть народ!» (78), «І пісня в гуркоті не тане, Коли в вагонах то сміються, То плачуть полкові баяни» (34), «Хвилини радості і смутку Це все – моє, і все
– навік.» (81), «З туману колишніх радощів і болів, З напівзабутих видноколів Я незнайомку звав кохану.» (86), «– Примари прожену – Сто літ щасливий проживу Печаллю й радістю земною.» (99), «Простіть мені, жінки кохані й друзі, Хай вас не засмутить недбалість отака, Що з писаного вами і рядка Не процитую в радості чи тузі.» (101), «І мислі віддаю не по частинках – … Всього себе – отим незнаним суддям, Що матимують свої відради й біль…» (137), «То чого ж ти хочеш, серце, Безтурботного спокою? Не волій цього, не треба, Бо не зможеш одрізнити, Де відрада й де печаль.» (189),
«Пам’яте! Чесною будь і не слухай Підступного серця:… Сонячним веснам радій, вірячи в тисячі версій Щастя людського, але й горя його не забудь.»
(192), «Немов дві гілки на розлогім клені,… Одним життям на світі прожили І горе й радість рівно поділяли» (203).

З наведених прикладів бачимо, що виділені ряди слів виступають у поета в різних текстах у різній комбінації: відбувається заміна одного з компонентів словом, яке виражає не повне значення антонімічного слова, а лише певну ознаку щастя чи горя: щастя – радість – сміх (сміються) – надія – радіти
– відрада горе – печаль – сльози (плачуть) – розчарування – сумувати – біль.

Слід сказати, що градуальна опозиція щастя-горе представлена лише двома членами (не враховуючи їх синонімів), бо середній або проміжний член у даній опозиції не має спеціального вираження, він існує тут, за термінологією С.К.Шаумяна, на генотипічному рівні [Шаумян, 1965, 100].

І.Муратов тонко розумів психологію людини. Тому його поезії властива життєва мудрість, а ліричний герой поета відчуває і вміє майстерно відтворити мовними засобами кожний подих, кожний біль і радість, що відлунюють у його серці: «Мовчання, й гук, і сміх – Хрещатий цвіт і шелести у нім – Не радощі, не смуток і не біль» (205), «Я слухав Шопена… І виділись рідні гаї, І краяли, й тішили серце – Печалі, радощі й болі»
(364). У цих рядках відчувається властивий І.Муратову філософський зв’язок понять щастя – горе із суміжними й більш віддаленими явищами, що виражаються відповідними синонімічними та антонімічними парами, які підсилюють контраст і надають текстові емоційної насиченості і напруженості. Індивідуальне сприймання й переосмислення антонімічно- синонімічних образів смутку (болю) – радості, метафоризованої антонімічно- синонімічної тріади мовчання (гук) – сміх та печаль (біль) – радість, експресивної антонімічної пари краяли – тішили – це не тільки і не стільки художні засоби, скільки ознаки внутрішнього стану поета. У першому прикладі він протиставляє мовчання і смуток (біль); радощі і сміх (гук) і досягає протиставлення завдяки частці не. Сполучаючи синонімічні й антонімічні ряди, автор домагається високої експресії в тексті. У другому тексті спостерігаємо злиття двох рядів: антонімічного (краяли – тішили) і антонімічно-синонімічного (печаль (біль) – радість) в один об’ємний образ, у якому кожна антонімічна пара виражає тісне єднання протилежностей (краяли і тішили; печалі, радощі і болі).

Але художній простір поета незамкнений, він відкритий не тільки по горизонталі (дороги, туманні низовини, рідні гаї), а й по вертикалі (аж до космічних сфер). Думки письменника сягають далі, його мрія – разом з
“пісенними братами” прокласти шлях “до казкових ер”. Саме в цьому митець вбачає роль поета і поезії: «Що дано українському поету… Що всепланетні радощі й печалі – З пісенними братами відтепер Накреслювати має на скрижалі
Робочу трасу до казкових ер» (389). У першому рядку висловлюється думка в загальному вигляді: що може поет, земна людина, а далі конкретизується завдання поета і поезії: це не тільки нести земні печалі й радощі, а й
“накреслювати… робочу трасу” до казкових космічних ер. Ця поезія має певний внутрішній ритм: від більш конкретного до абстрактного (людина – земля – космос), що виражається, зокрема, й антонімами.

Розгляньмо тепер використання в художньому тексті І.Муратова іншої найуживанішої пари антонімів з градуальною протилежністю – любов – ненависть: «Хвала нещира здимиться, Образи теж забуду я, Та не затьмариться, не зміниться Любов і зненависть моя.» (41), «О юності суворий вітер, Ти чуєш? Я благославляю Любов і зненависть твою!» (98). Зауважимо, що взагалі в мові антонімічний ряд любов – ненависть представлений трьома словами любов – байдужість – ненависть, де слово байдужість відіграє роль проміжного члена, що нейтралізує крайні протилежності. Але аналіз наведених віршів дає право сказати, що у І.Муратова це антонімічна пара, яка не передбачає середнього члена опозиції, у нього немає перехідних тонів, а є або любов, або ненависть. Такий підхід до розкриття образу ще раз підкреслює, що І.Муратов – натура динамічна, сповнена експресії.

Система координаційних понять. Наступна тематична група, яка поступається попередній лише за кількістю, – це слова, що позначають координаційні поняття. Координаційним антонімам, які вживає І.Муратов, властиві і пряма просторова протилежність (захід – схід, вздовж – поперек, здалека – зблизька, там – тут, лівий – правий) і часова віднесеність
(сьогодні – завтра, нині – завтра, сучасне – минуле, вдень – вночі, вечір – світанок, денний – нічний, день – ніч, колись – зараз, до – після). Як видно з аналізу творів письменника, координаційні антоніми включають у себе слова різних частин мови: прислівник, іменник, прикметник, прийменник.
Опорним образом цієї групи в І.Муратова є градуальна опозиція день – ніч, що включає й інші відрізки часу в добі: «То плачуть полкові баяни. Хто чув їх звечора і зрання…» (34), «Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні.» (57), «Як бомбовозові мотори Перед нальотом – вдень, вночі Реве чуже Балтійське море, У берег хвилями б’ючи.»
(59), «А ще ж нальоти повітряні – Нічні, вечірні, денні, ранні.» (61),
«Нехай із тупістю папуги, Без шани й без любові, – день і ніч Імення ваше ген за виднокруги Несли гучні реклами для сторіч» (179), Я вірші не пишу. З усіх боків Диктують їх мені то вечір, то світанок, А я лише записую слухняно» (150). Наведені уривки з віршів демонструють, як повно поет використовує у своїх художніх текстах ряд перехідних позицій між крайніми точками день і ніч: він образно змальовує вечір і світанок, нальоти вечірні і ранні (вечір – ранок), плач баянів звечора і зрання, використовуючи не тільки іменники, а й похідні від них прикметники та прислівники.

Особливо яскраві поетичні фрагменти, де автор використовує координаційні градуальні опозиції метафорично: «Ви чуєте? Стогнуть голодні.
Розчавимо війни сьогодні, сьогодні, сьогодні, І завтра ж удосвіта в поле –
Засіймо пустелі» (113). Антонімічний ряд сьогодні – завтра у цій поезії
Муратова не передбачає іншої форми опозиції, це тільки пара. У нього не може бути вчора чи післязавтра, а тільки “сьогодні, сьогодні, сьогодні”.
Саме повторення цього слова забезпечує розуміння невідворотності подій: війни треба знищити саме сьогодні, бо “стогнуть голодні” і завтра вже буде пізно. У цьому тексті антонімічні слова визначають функціональне навантаження в більшій мірі, ніж його змістове наповнення: завдання автора полягає в тому, щоб наголосити, що слід вирішувати сьогодні, а що – завтра.

Етична та естетична оцінка. Тематична група, до якої входять градуальні опозиції, що реалізують етичну та естетичну оцінку явищ, подій і т.ін., у І.Муратова досить яскрава. Можна констатувати, що розглянуті антонімічні пари відіграють важливу роль у здійсненні експресивної функції мови. У цій групі виділяємо такі опорні образи, як старий – новий, свято – будні. Навколо них і розгортається боротьба контрастів у віршах.

Найбільш значимим, напевно, є образ чорне – біле, який, уживаючись метафорично, втілює в собі етичне й естетичне начало, а також філософський задум: «Пам’яте, світлою будь! Умій відрізнити тверезо Чорне від білого й біле від сірого теж.» (192). Справді, між протилежностями наведених антонімів існує ряд перехідних тонів від чорного через різні відтінки сірого до білого. Градуальні антоніми чорне – біле, біле – сіре вжиті у творі для підсилення контрасту. Слово сіре не є антонімом ні до слова чорний, ні до білий, але за негативною оцінкою воно вступає в протиставні відношення із словом білий.

Як ми вже відзначали, досить часто у І.Муратова зустрічаємо такі приклади, коли важко визначити проміжний член у градуальних антонімів, але він відчутний. Такі зразки опозицій можна простежити і в даній тематичній групі. Наприклад: «Щось буває таке непомітне І величне таке водночас, Що буття первородно коритне Відступає від нього, від нас.» (167, 1980). Між непомітним і величним звичайно існує ще якась грань або якийсь етап. Поет так поєднує ці протиставлення, щоб читач відчув, що є ще й інші члени опозиції, які доповнюють семантичний зміст цієї антонімічної пари, але для автора вони не існують або, точніше, несуттєві. Він поєднує лише непомітне і величне.

Оцінка явищ природи та станів погоди. За допомогою слів, які ми віднесли до четвертої групи, позначають оцінку явищ природи та станів погоди. Використані поетом у цій групі антонімічні образи досить різнобарвні й оригінальні. Проаналізуймо для прикладу такий уривок: «Я б світ прокляв, почувши від пророків Що вже навік не буде по мені Ані гірських розбурханих потоків, Ані струмочків тихих навесні.» (137).
Антонімічною тут є опозиція розбурхані – тихі, але у даному контексті слід аналізувати не цю окрему пару, а сполучення розбурхані потоки і тихі струмочки, бо саме у цьому поєднанні слова потоки і струмочки, що поза текстом розглядаються як синоніми, протиставляються (за інтенсивністю і розміром плину води). І ця ознака їх виступає основою антонімічності. Тому антонімами тут є не тільки прикметники розбурхані і тихі, а й іменники потоки – струмочки через сполучення слів розбурхані потоки, тихі струмочки.

Або візьмімо для аналізу інший фрагмент: «Ну що за вітер передгірний,
Хитрун з ординської облоги: То войовничий, то сумирний, То суховійний, то вологий!» (173). У цьому тексті антонімами войовничий – сумирний, суховійний – вологий дається оцінка явища природи (вітру), де одна пара антонімів, що належать до комплементарних, може характеризувати тільки стан вітру (сухий – вологий), а друга, що належить до градуальних, – це переосмислення фізичних якостей людини (войовничий – сумирний). Саме завдяки останній парі антонімів створюється експресія всього антонімічного блоку, бо саме в ній концентрується емоційно забарвлена ознака явища.

Заслуговує на увагу також текст, де І.Муратов, використовуючи метафоричне значення антонімів, демонструє, як одна протилежність виходить з іншої: «Поклявся: зважу кожен крок І на руїнах помилок До смерті й хвильки не змарную… Аби хоч трохи уночі Світить і невідступно тих
Виводити на сонце з мряки, Хто сам його збагнуть не встиг.» (21). У цьому уривку спостерігаємо метафоричне переосмислення, при якому “форма мовної одиниці чи оформлення мовної категорії переноситься з одного референта на другий на основі тієї чи іншої схожості останніх при відображенні в свідомості мовця” [Тараненко, 1989, 108]. Метафоричне переосмислення вислову “виводити на сонце з мряки” поєднується з розширенням значення і перегукується з іншою антонімічною парою – світло – тьма. Поет вбачає своє завдання у тому, щоб виводити на сонце з тьми тих, хто без підказки чи допомоги не в змозі цього зробити. Як видно з тексту, антонімічна пара сонце – мряка є центром, навколо якого будується весь текст. За задумом автора, – це вірш-настанова молодим, тим, хто тільки-но вступає в доросле життя, від досвідченої людини, яка знає ціну кожній хвилині, ціну життю.

Оцінка кількості, порядку розташування предметів (явищ), часу подій. У п’ятій тематичній групі виділяємо антонімічні опозиції, що характеризують часові реалії. Серед них особливе місце займає антонімічний образ мить – вічність: «Одумайтесь! В лакиз немає часу. Жить. Вижить. Пережить. Прожить.
Пропить. Безмайбуття їм креслить п’яну трасу, І вічність в них вимінює за мить.» (73), «О, як ждали ми звісточки з вирію В нетривкому лютневому інеї!
Кожну мить свою вічністю міряли, А не звичкою, а не півтінями» (105, 1980),
«Дароване безмежністю і миттю, Вдихаю вдячно зблизька і здаля…» (151,
1980), «Земля як пахне! Як пахтить земля!… І так вони стояли тільки мить, А їм здалося – вічність.» (207, 1980), «Нам віриться: високій нашій мрії
Підвладні будуть кожна ера й мить:» (228).

Підкреслені полярні поняття стали темою і назвою однієї з найкращих збірок І.Муратова “Мить і вічність”, яку відкриває вірш, побудований на контрасті. Розгляньмо невеликий фрагмент із цієї поезії: «І дріма у Гномі
Велет, І в незнане стежку стелять Мить і Вічність, Мить і Вічність» (325).
Текст насичений антонімічними опозиціями Гном – Велет, Мить – Вічність, ступінь експлікації протилежних значень у яких неоднаковий: спостерігаємо у першій опозиції протилежність у протилежності (“у Гномі Велет”), а в другій
– єднання протилежностей, кон’юнкцію значень. Але обидві пари антонімів позначають динаміку протилежностей, які існують у об’єктивному світі.
Антоніми Мить – Вічність дають можливість авторові охопити все часове поле, показати широту часових кордонів і водночас об’єднати протилежні поняття.

Фізичні якості, властивості чи стани предметів та сприйняття їх людиною. Тематична група, яка включає в себе слова, що оцінюють фізичні якості, властивості чи стани предметів, у І.Муратова зосереджується на синонімічних та антонімічних рядах тиша (безгоміння, мовчання) – крик (гук, рев): «Волав я про волю, і – вільний. Гей, люди! Я на фронті перед штурмом
Ніч не спав од безгоміння, А в годину канонадну Засипав під гук гарматний»
(147), «Отак би гукати і разом з криком Вихаркувать чорне гидке мовчання»
(190), «Тиша здатна розбудити, Дикий рев – заколисати» (147). Візьмімо для аналізу останній текст, у якому градуальна опозиція тиша – рев побудована на протиставленні протилежностей. До того ж антонімічна відстань підсилюється поєднанням з іншою парою антонімів розбудити – заколисати.
Звернімо увагу, що у Муратова тиша будить, а рев заколисує, тобто тиша, рев виступають у нього як певні стани, які можуть викликати протилежну, неочікувану дію. Як бачимо, у цьому фрагменті відбувається нагнітання протилежностей: між двома рядами антонімів (тиша – рев, розбудити – заколисати) та між підметами і присудками, що мають антонімічні відношення
(тиша – розбудити, рев – заколисати). Така концептуальна напруга в поетичній тканині творів відповідає напруженому темпераментові митця.

Характеристика соціальних явищ. У поезіях І.Муратова, який не обмежувався інтимною лірикою, а хвилювався й суспільними болями, значне місце посідає громадянська лірика і відповідно лексика на позначення соціальних явищ. Серед цих слів, як і взагалі в поезії цього письменника, багато антонімів. У цій групі антонімів на передній план виступають традиційні антонімічні пари володар – раб, володар – невільник, фараон – раб, газда – хлоп, свобода – рабство. Для поета ці антонімічні поняття дуже актуальні: вони виражають соціальні контрасти і не мають кордонів, не обмежені у просторі і часі.

Розгляньмо фрагмент: «Я слів володар і невільник, Творіння їхнє і творець» (359). Об’єднуючи протилежні компоненти володар і невільник, автор хоче показати, що у творенні образу рівноцінно беруть участь обидва слова, що тут відсутній опорний компонент. У таких прикладах, як слушно зауважує
В.П.Жуков, “ступінь участі компонентів в утворенні цілісного значення, єдиного образу приблизно однаковий” [Жуков, 1978, 97]. Поет називає себе одночасно володарем і невільником своїх слів, підтверджуючи це ще й у наступному рядку (“творіння їхнє і творець”). Такий прийом допомагає розкрити цілісність образу і уникнути зайвих коментарів. Градуальна опозиція володар – невільник у Муратова не передбачає проміжних членів, вона має право на існуванні у його поезії тільки в такій формі, як антонімічна пара.

Емоційний лад при змалюванні соціальних контрастів відчувається і в наступних рядках: «Чи відомо вам, Що слава пірамід не фараонам Належить, а безвісним їх рабам» (179); «Чом з мене хлопа, Не буде ґазди? Горе та клопіт
– Мої гаразди» (123). Антонімічні ряди фараони – раби, хлоп – ґазда у поета не передбачають інших членів опозиції, оскільки проміжний член протиставлення семантичного змісту таких антонімічних пар існує тільки на генотипічному рівні. Як видно з прикладів, у словесній тканині творів
І.Муратова антоніми на позначення соціальних явищ виступають лексико- семантичною опорою текстів.

Оцінка характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини. Остання тематична група антонімів, виявлена у нашого автора, вміщує слова на позначення оцінки характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини. Проаналізуймо один із фрагментів, що включає антонімічні пари цієї тематичної групи, з якого видно, як плідно, широко, багатоманітно виявляється у творах І.Муратова закон контрастів: «Щоб синові діти й дітей його діти Могли по землі своїх предків ходити – Стрункі і горбаті, славетні й безславні, Потворні і гарні, та всі – рівноправні»
(133). У центрі твору три антонімічних пари, кожна з яких побудована на зіставленні контрастних понять. Доповнюючи одна одну, ці антонімічні опозиції ніби підсумовують усе сказане, інакше кажучи, вносять концептуальну розрядку у текст. Антоніми стрункі – горбаті, славетні – безславні, потворні – гарні загострюють увагу на проблемі рівноправності, спадкоємних стосунків між поколіннями, на загальнолюдських відносинах, на патріотичних почуттях незалежно від індивідуальних особливостей людини.

Досліджені нами градуальні антоніми дають підставу сказати, що, на відміну від інших їх типів, формою протиставлення у цих антонімів є градуальна опозиція. І протилежність у ній представлена в її найбільш
“чистому вигляді”— як якісна контрарність (у нашій роботі 1, 3, 4, 5, 6, 8 тематичні групи) і протилежність основних координаційних понять (тематична група 2).

3.1.3. Комплементарні антоніми у поезіях І.Муратова

Цей клас антонімів представлений у І.Муратова порівняно невеликою кількістю антонімічних пар. Серед них є антоніми-іменники (десь 80%), антоніми-прикметники та антоніми-прислівники (приблизно 20%).

У загальній класифікації Л.О.Новикова антоніми цієї групи визначаються негативно: вони не можуть відповідати одному і тому ж денотату, не виражають спрямованість і не утворюють градуальних опозицій [Новиков, 1973,
200].

Д.М.Шмельов називає цей тип антонімів “особливим…, що представлений парами слів, між значеннями яких “без залишку” розподілена певна семантична область; члени такої пари абсолютно протиставлені один одному” [Шмелев,
1977, 205-206].

“Сутність комплементарності, – пише Л.О.Новиков, – полягає в тому, що два протилежних значення (в логіці – видових понять, підмножинності), які характеризуються кожне своїм позитивним значенням, доповнюють одне одного до вираження меж прояву тієї чи іншої властивості, стану або відношення”
[Новиков, 1973, 233].

Погоджуючись з Л.А.Лисиченко, зазначимо, що антоніми-комплементативи відтворюють “протилежність понять, що характеризуються кожне своїм значенням і доповнюють одне одного до вираження всього родового поняття”
[Лисиченко, 1997, 113].

Антоніми цього типу протиставляються попарно, між ними не може бути слова, що відбиває проміжний стан. Графічно комплементарну антонімію зображують, як коло або квадрат, поділений навпіл: усе, що не відповідає поняттю, названому одним з антонімів, називається другим: усе, що не є живим, є мертвим; усе, що не є прямим, є кривим; усе, що не є вірним, є помилковим.

Доречно буде сказати, що питання про комплементарні антоніми, що протиставляють живі істоти за статтю, ще недостатньо вивчене і не має однозначного розв’язання. В.М.Клюєва включає в антоніми даного типу не тільки назви понять, пов’язаних з біологічною статтю, а і назви національностей і мешканців міст (монгол – монголка, москвич – москвичка), але вилучає назви професій [Клюева, 1956, 82]. Слова-корелятиви типу брат- сестра розглядає як окремий тип антонімів О.С.Ахманова [Ахманова, 1966, 5], з певним обмеженням – Л.О.Новиков [Новиков, 1973, 235]. Розглядаються вони як окремий вид антонімів і в “Сучасній українській літературній мові.
Лексика і фразеологія” [СУЛМ: ЛФ, 1973, 96]. Проте існує й інший погляд, згідно з яким слова, що виражають протиставлення понять за статтю, не є антонімами. Це питання потребує ще поглибленого вивчення як у плані теоретичному, так і при конкретному дослідженні антонімів в українській мові.

Як ми вже відзначали, комплементарній протилежності властиве відношення диз’юнкції, тому заперечення одного з комплементарних слів- антонімів веде до ствердження другого. Щодо граматичних особливостей антонімів цього класу, то дослідники відзначають, що антоніми-прикметники та прислівники цього класу не утворюють ступенів порівняння і не виступають у порівняльних конструкціях, на відміну від відповідних слів попереднього класу.

Згрупуємо комплементарні антоніми, що використовує І.Муратов, за морфологічними ознаками, оскільки саме такий поділ, на нашу думку, є найбільш прийнятним щодо цього типу антонімів:
1) іменникові антонімічні пари: правда – неправда (24, 68), правда – кривда (68, 290), життя – смерть (34, 262, 375), мир – війна (68,

355), життя – потойбічність (144), поразка – перемога (173), поразка – звитяга (182), мрії – звершення (178), спільність – одмінність (180), година – негода (30);
2) прикметникові антонімічні пари: живі – мертві (98, 144, 226), смертне

– безсмертне (84, 154), несказане – сказане (40), хвора – здорова

(256);
3) прислівникові антонімічні пари: нарізно – разом (39), наяву – в сні

(50), безглуздо – мудро (158).

Як показує дослідження, наскрізними опорними антиноміями у визначених групах комплементарних антонімів є парадигми життя – смерть, живий – мертвий, смертний – безсмертний.

Іменникові антонімічні пари. Значне місце серед антонімічних пар, які ми відносимо до першої групи (антоніми-іменники), займають традиційні контрастивні образи життя – смерть, правда – кривда, війна – мир.

Парадигма життя – смерть має відношення до ліричного героя і є вираженням протиборства в його душі, як, наприклад, у цьому тексті: «Мені смерть і життя Розпетляли таїни доріг… Мить лишилась мені. Але встигну…» (262). У цій поезії протилежність життя – смерть переводиться із особистісного плану в соціальний. Враховуючи більш широкий контекст, у якому ліричний герой виступає як поет, котрий повинен дивитися на світ розплющеними очима, одразу стане зрозумілою мотивація образу життя – смерть
– прозріння героя, правдивий погляд на світ.

Протиставлення правда – кривда І.Муратов часто подає через антонімічно-синонімічний трикутник з метою підсилення контрасту, як-от:
«Неправда, що у правди сто облич, Що можуть ґендлярі за могорич На правду кривду перелицювати» (68). Фрагмент починає антонімічна пара неправда – правда, яка ніби дає поштовх для роздумів і разом з тим запевнення в тому, що правда є правда й іншого обличчя в неї немає. Ця впевненість підтверджується наступною антонімічною парою правда – кривда, де слово кривда має сильніший вияв протилежності, ніж неправда. Поєднання однокореневої і різнокореневої антонімії в одній парадигмі надає текстові, з одного боку, ніби емоційної стриманості, а з другого, категоричності і впевненості: правда ніколи не стане кривдою.

Таким чином, розвиток антиномій життя – смерть, правда – кривда пов’язаний із загальним рухом від проективності до концептуальності, до гармонійного єднання обох начал.

Прикметникові антонімічні пари. Комплементарні антоніми-прикметники позначаються у поета чіткістю протиставлення парадигм, і неабияку роль у цьому відіграють сполучники ні (ані), що привносять значення заперечення чи невизначеності, або сполучник чи із значенням диз’юнкції. Наприклад: » –
Спи, зірко, спи. Ти думаєш, я вірю, Що ти – планета, мертва чи жива?»
(226), «Там дочка його, мов зоря, Мов печальниця вечорова, Ані хвора, ані здорова…» (256). Крайні протилежні значення антонімів хворий – здоровий, мертвий – живий мають контрадикторні відношення. Пара антонімів мертвий – живий зосереджена у міркуваннях філософського характеру. Автор роздумує, він впевнений, що зірка – це не планета, але це щось таємниче, надосяжне.
Поет наголошує, що не важливо “мертва” чи ” жива” зірка, а головне – вона є, існує.

Прислівникові антонімічні пари. Контрадикторні відношення у прислівників, що становлять третю групу комплементарних антонімів, можна проілюструвати на такому прикладі: «Й не боюсь я Повторювати те ж саме: – Я люблю! – Бо і нарізно, ми були з нею разом.» (39). Спостерігаємо досить тісне зіткнення двох протилежних явищ нарізно – разом, які у тексті становлять одне поняття. Тільки велике земне почуття любові може об’єднати те, що протиставляється, тільки заради безмежного кохання можна і нарізно бути разом. І.Муратов дуже тонко підмічає ці нюанси людських почуттів, вдало використовує спосіб поєднання комплементарно протилежних компонентів.
Таким чином, саме в цих рядках експлікується концептуальний рівень змісту вірша.

Аналіз комплементарних антонімів показує, що цей тип протилежності
І.Муратов вживає не дуже часто. Але серед них є такі образи, які проходять через усю поетичну творчість митця (життя – смерть, правда – кривда, війна
– мир, поразка – перемога). Як бачимо, протиставлення комплементарних слів- антонімів базується не на якісній ознаці, а на функції розмежовування ознак. Саме цю особливість антонімів-комплементативів відбивається в експресивних образах-контрастах, підсилюючи тим самим концептуальний елемент структури тексту.

3.1.4. Антоніми – контративи в поетичних текстах І.Муратова

Антоніми-контративи складають у мові поезій І.Муратова малочисельну групу (приблизно 10%) антонімічних пар, вжитих письменником у поетичних творах.

Відомо, що до цього типу належать антоніми, які виражають протилежну спрямованість дій, ознак та властивостей і представляють векторну протилежність [Новиков, 1973, 237].

Антоніми цього класу характеризуються вираженою спрямованістю і позначають дві однакові, протилежно направлені дії, де диференціальна ознака реалізується як протилежна спрямованість. До окремого розряду слів, що “позначають різноспрямовані дії, одна з яких знищує результати другої”, відносить такі антоніми і Д.М.Шмельов [Шмелев, 1977, 204]. Тотожні визначення знаходимо і в українських мовознавців [Лисиченко, 1977, 104;
1997, 112].

У мовознавчій літературі відзначається, що найбільш широко цей антонімічний клас представлений дієсловами. Крім дієслів з їх розгалуженою системою форм (дієприслівники, дієприкметники), до нього входять прикметники та іменники з дієслівними коренями, а також деякі прийменники.
Значення протилежності тут виражається як кореневими, так і афіксальними морфемами. При цьому значна кількість дієслів-антонімів має семантично співвідносні з ними дієприкметники (рідше прикметники) та іменники, що виражають протилежні властивості (якості).

Формою опозиції у антонімів, що виражають протилежну спрямованість дій, ознак і властивостей, є антонімічна пара.Це протилежність двох дій, ознак чи властивостей, у котрій можна виділити декілька підтипів. Перш за все, симетричні відношення, коли обидві дії (ознаки) спрямовані одна проти другої, і несиметричні відношення, де одній дії (ознаці) протистоїть друга, спрямованість якої не виражена.

Щодо характерних особливостей вживання антонімів цього класу, то слід звернути увагу на властивість виражати протилежність при віднесенні дій
(ознак) до однієї й тієї ж особи. Питання про належність слів з протилежною спрямованістю дії до антонімів поки що мало розроблене.

Проведене дослідження переконує, що переважна більшість антонімів- контративів у Муратова представлена дієсловами або їх формами, кількість антонімів-іменників – незначна.

Антоніми, що реалізують векторну протилежність, у Муратова можна поділити на такі основні тематичні розряди:
1) антоніми, що характеризують соціальні явища, взаємовідносини людей у суспільстві та ін.: гомоніли – помовкли (24), зустріти – розпрощатися

(148), класти – брати (156), терпів – повставав (177), беру – вертаю

(180), беручи – віддавши (180), зло – добро (299, 323);
2) антоніми-дієслова, що відтворюють рух предмета у просторі: встала – повалилась (24), злітають – сідають (149), прийшов – пішов (168), упаду – підведусь (357);
3) антоніми-дієслова, що позначають різного роду конкретні дії: воскрес – конаю (1969, 18), відчини – зачини (1969, 60), воскрес – щез (1980,

197), помру – воскресну (113), згнию – відроджуся (113);
4) антоніми-дієслова, які позначають явища природи: дмуть – перестануть

(1969, 13), ростуть – тануть (1969, 13), бринять – завмирають (45), не уповільнюй – не прискорюй (269);
5) антоніми-дієслова, що виражають емоції, почуття, волю: проженеш – покличеш (1969, 18), захолодив – зігрій (168).

Антоніми, що характеризують соціальні явища, взаємовідносини людей у суспільстві. З аналізу видно, що антоніми першої тематичної групи переважають над іншими, бо проблеми взаємовідносин людей у суспільстві, боротьба добра і зла, честь і безчестя – центральні проблеми, больове поле поезії І.Муратова. Тому пристрасні монологи поета побудовані на наскрізному контрасті: «Ніч. Безмов’я. Задумався світ. Він терпів і молився улесливо.
Повставав і конав від безчестя» (177). Антоніми терпіти – повставати
(конати) – слова із зарядами плюс і мінус, наскрізь перейняті відчуттям драматичних суперечностей у світі, у людській душі. У цих рядках автор відтворює складне і суперечливе буття людини ХХ століття. Векторна протилежність допомагає дати емоційну оцінку світу людей, причім суперечність тут носить експліцитний характер, підтекст відсутній. Із фрагменту видно, що три антоніми терпіти, повставати, конати створюють експресивну атмосферу вірша.

Мовно-предметний зріз іншого художнього тексту розкриває внутрішній світ людини, яка воліє захистити себе від безчестя: «Чи то правду кажуть, чи неправду, що без мене Гурйович родився?..– Зеленіли клени та й пожовкли, гомоніли люди та й помовкли» (24). Основне семантико-стилістичне навантаження припадає на антонімічну опозицію гомоніли – помовкли, в яку поет вкладає не тільки проблему соціального лиха, а й внутрішньо- психологічної біди – брак доброти, чесності, порядності в людях. За допомогою антонімів-контративів письменник осмислює категорії людської моралі, які для нього надважливі у сучасному суспільстві. Друга пара антонімів зеленіли-пожовкли підкреслює час, що минає, поки змовкли людські розмови. Таке вживання пари антонімічних пар з метою підсилення протиставлення характерне для І.Муратова.

Антоніми-дієслова, що відтворюють рух предмета у просторі. Поняття моральності пронизують і другу тематичну групу слів, які означають рух у просторі: «– Чи ти не думала, як мало Тобі дає любов моя? Прийшов – пішов… – О, це жахливо!» (168). Симетричні антоніми прийшов – пішов однокореневі і значення протилежності в них виражається не коренями слів, а афіксальними морфемами (префіксами). Антонімія такого типу найбільш властива дієсловам руху. В антонімічній парі прийшов – пішов сконцентровано концептуальний зміст уривку: за допомогою кількох влучних антонімічних штрихів художник дає змогу відчути добу, в якій живуть його герої, їхній емоційний мовно-понятійний світ.

Антоніми-дієслова, що позначають різного роду конкретні дії.
Заслуговують на увагу також антоніми, що означають різного роду конкретні дії: «Помру і воскресну, Згнию – відроджуся стократно. Щоб світ задротований, Чорний, тюремний, загратний Заднів після ночі…» (113). Дві пари векторних антонімів помру – воскресну, згнию – відроджуся підсилюють почуття, увиразнюють контраст понять, стисло і виразно виражають конфлікт героя з оточенням. В цих словах смерть і безсмертя злилися воєдино. Поет використовує ще одну пару антонімічних слів “заднів після ночі”, які виражені різними частинами мови: дієсловом -присудком заднів та іменником- додатком ночі. Ця різночастиномовна пара надає пафосу всьому текстові, бо містить у собі позитивний заряд полярних настроїв. У цьому тексті оцінювання реалій відбувається через призму психологічного авторського сприймання. Це справді вистраждані слова, яким поет знає ціну.

Антоніми-дієслова, які позначають явища природи. Послідовність контрастів, зумовлену сюжетним стрижнем, спостерігаємо в наступних рядках:
«І певності ні в чому більш нема: Ні у вітрах – то дмуть, то перестануть;
Ні у заметах – то ростуть, то тануть» (1969, 13). Пари антонімів дмуть – перестануть, ростуть – тануть належать до четвертої тематичної групи слів, що характеризують явища природи. Для поета стихія вітру – не абстрактний знак ідеї, а конкретний образ, який передає настрій суму, зневіри, непевності. Вітри “то дмуть, то перестануть”, тому замети “то ростуть, то тануть”. Ця непостійність дратує ліричного героя, від непостійності у природі змінюється і його настрій: упевненість переходить у непевність. Щоб показати змінний характер героя, поет використовує прийом неповної протилежності, вживаючи із значенням послідовності сполучники то-то.
Співвідношення парадигм «природа» – «ліричний герой» у цьому вірші визначаються особливостями певних символів, зокрема зимового вітру (то дме, то перестане) та снігових заметів (то наростають, то зникають), за допомогою антонімів-контративів.

Антоніми-дієслова, що виражають емоції, почуття, волю. Аналогічний прийом використання векторних антонімів спостерігаємо і в останній тематичній групі, що включає в себе дієслова на позначення емоцій та почуттів. Наприклад: «То геть проженеш, то покличеш, Не знаючи пестощам меж, То років розлучних не лічиш, То день самоти проклянеш» (1969, 18).
Ритмічний малюнок поезії створюють пари антонімів проженеш – покличеш, роки
– день разом із повторюваним сполучником то. Поет ніби прислухається до вимовленого слова, чує, як відлунює воно в контексті інших слів (пестощі, розлука, самота, прокляття). Антонімічна пара проженеш – покличеш задає тон усій поезії, в якій контрастують міцний сплав аналітичної думки і палкого почуття. Ці антоніми урівноважують суперечності, закладені у смислі поетичного твору.

Таким чином, антоніми, що представляють векторну протилежність, у
І.Муратова діляться на п’ять тематичних розрядів, кожен із яких має своєрідний акцептуаційний образ (починаючи з соціального і закінчуючи індивідуальним, внутрішнім світом). І водночас це рухлива, динамічна система з виразними уподобаннями у слововживанні, яка базується на пристрасті, а пристрасть поета виросла з любові до людей, до рідного краю, до рідної мови.

3.1.5. Антоніми і контекст

Поряд з антонімами, протилежність значень яких пізнається як у тексті, так і поза ним, нерідко зустрічаємо в Муратова слова, що вступають в антонімічні відношення тільки у певному тексті, тільки у визначеній ситуації. Частіше за все такі слова вживаються у переносному, образному смислі і поза текстом не мають протилежного значення, тобто в загальному вжитку не є антонімами.

Торкаючись цього питання, М.Р.Львов слушно зауважує, що “такі протиставлення використовуються в мові для створення яскравого художнього образу, тому їх називають індивідуально-стилістичними антонімами” [Львов,
№3, 1970, 75]. Г.П.Мельников використовує інший термін – “ситуативні багатоаспектні антоніми” [Мельников, 1971, №5, 58]. Але більшість мовознавців називають їх контекстуальними антонімами. Так, у Л.О.Новикова читаємо: “Контекстуальними антонімами слід вважати такі слова, які за своїми первинними функціями в мові відносяться до різних тематичних груп і входять своїми вторинними функціями в загальну тематичну групу, при цьому їх значна різниця нейтралізується контекстом, стає в даному вживанні несуттєвою” [Новиков, 1966, №4, 85; Новиков, 1973, 75]. Відмежовує від
“власне мовних” антонімів “контекстно протиставлювані слова” і відомий лінгвіст Д.М.Шмельов [Шмелев, 1977, 207]. Є.М.Міллер також називає
“опозиції, які протиставляються в мові не за своїм головним (прямим) значенням і не входять в одне лексичне поле, контекстуальними антонімами”
[Миллер, 1990, 183]. Крім того, мовознавець зазначає, що “контекстуальні антоніми… являють собою одночастиномовні опозиції, які антонімами мови як системи не виступають” [Там же, 65]. Продовжуючи цю дефініцію,
Л.А.Лисиченко подає таке визначення: “Слова, протилежність значень яких пов’язана з певним текстом, певним лексико-семантичним оточенням, називаються контекстуальними антонімами… Оскільки вони виникають в одиничних текстах, то такі значення називають іще оказіональними”
[Лисиченко, 1993, 97].

Беручи до уваги розглянуті теоретичні положення, зазначмо, що контекстуальні антоніми виникають внаслідок переносного вживання слова в значенні, яке не закріплене в мові, а з’являється тільки в певному контексті. Виходячи з цього, користуватимемось у нашій роботі терміном контекстуальні антоніми.

Дослідження показує, що найбільш частотними в поезії І.Муратова є контекстуальні антоніми-іменники (вогонь – крига, мир – смерть, хиби – просвітлення, яскравість – імла, вершини – прірви, тлін – памолодь), менше
– прикметникові (молоді – посивілі, світлі – скорботні, підступне – чесне, справжнє – парадне) та дієслівні (ненавидів – ждав, скресає – воскресає, зроста – погаса, зрівнює – нагромаджує). Наведені пари контекстуальних антонімів набувають значення протилежності лише в контексті. Письменник у даному разі використовує смислове перетворення слів у залежності від змісту тексту, від слова, яке характеризується антонімами. Морфологічна класифікація контекстуальних антонімів відповідає співвідношенню різних частин мови в антонімах у І.Муратова взагалі.

Зазначимо, що Муратов іноді використовує так звані “загальні” антоніми, які в результаті частого і загального вживання в мові стали фактами мови, тобто як лексичні засоби мови стоять поряд з повними антонімами. Наприклад: «Щоб в піснях ми лишились такі, Мов та крига, що з громом скресає, Мов той світ, що в огні воскресає» (67), «Й тоді на полі битви чи у полі, Де гній парує, щоб буяла парость, Стикаються в твоїм магічнім колі Вогонь і крига. Молодість і старість» (118). Із текстів видно, що смислова різниця слів вогонь – крига нейтралізується контекстом.
У результаті транспозиції знаків вони утворюють експресивний ряд протиставлень вторинного порядку: вогонь і крига (гаряче і холодне).

Виникає вторинна функція образного характеру і між антонімічною парою яскравість – імла (світло – тьма): «На скронях терпко нили Пекучі свіжаки тернових ран… І в них уже була Не мук яскравість, а тупа імла…» (179).
Як протилежні сприймаються ознаки яскравість – імла у цьому тексті, бо не тільки антоніми “працюють” на текст – “розсіювальна” дистрибуція, але і текст “працює” на антонімічну опозицію – “концентруюча” дистрибуція. Тому попередній зміст тексту сигналізує і в певній мірі конституює антонімію.

Аналогічне явище спостерігаємо і в наступному фрагменті: «Над простором усім – Щось незриме шугає… І віщує, віщує Або – мир, Або – смерть» (130). Мир і смерть не є антонімами поза даним текстом, а в ньому вони як ознаки добра і зла, життя і смерті вступають в антонімічні відношення і сприймаються як антоніми. Отож, текст (його фрагмент) достатньо однозначно експлікує антонімію, хоча і асиметричну, через додатковий відтінок значення в слові мир (у рамках даного антонімічного протиставлення) – «життя».

Досить характерним для мови Муратова є використання кількох пар контекстуальних антонімів для вираження внутрішнього напруження: «…Друже мій… Як я ненавидів світанки! Як ночі ждав, щоб ніч така Думки про волю навівала!» (60). Два словосполучення (ненавидів світанки, ночі ждав), що включають у себе контекстуальні антонімічні пари (ненавидів – ждав, ночі – світанки), протиставляються відповідним текстом, який підкріплює протиставлення. Контекстуальні антоніми тут є основою, навколо якої автор будує текст. Парадигми, в котрі включені лексеми з відповідними конотативними асоціаціями, взаємодіючи, утворюють емоційно-експресивне поле, енергія якого заряджає весь текст.

Отже, контекстуальні антоніми є ознакою індивідуального мовлення, ознакою стилю письменника, бо зумовлюють підкреслено емоційне бачення явищ дійсності художником, який мислить і оцінює їх крізь призму своїх почуттів, своєї пристрасності. Кожний контекстуальний антонім у І.Муратова передає не тільки особливості явища, дії, а й почуття автора, відтіняє певним чином характер поета. У вмілому використанні, збагаченні існуючих антонімічних рядів, у віднайденні нових контекстуальних антонімів особливо яскраво виявляється мовна майстерність І.Муратова.

Як висновок, можна зазначити, що:

1) у поезії І.Муратова виявлено три типи антонімів: градуальні, антоніми-комплементативи, антоніми-контративи;

2) найбільш уживаними серед них є градуальні (близько 80%) антоніми, до яких належать слова, що реалізують контрарну протилежність. Цей тип антонімів включає вісім тематичних груп, серед яких: а) домінують антонімічні пари на позначення психічної та фізіологічної характеристики людини та її стану. У ній поет надає перевагу градуальним опозиціям горе (печаль, мука, сум, біль, тривога) – щастя (радість, відрада), любов – ненависть; б) мало поступаються першій групі антонімічні пари, що позначають координаційні поняття. Опорним образом цієї групи є градуальна опозиція день – ніч; в) невеликою кількістю слів представлені інші тематичні групи, що включають:
. градуальні антоніми, які реалізують етичну й естетичну оцінку явищ. У цій групі виділяється опозиція старий – новий;
. антонімічні слова, що характеризують явища природи та стани погоди з опорним образом сонце – туман (мряка);
. градуальні опозиції на позначення кількості, порядку розташування предметів, часу подій, серед яких домінуюча – мить – вічність (ера, безмежність);
. антонімічні пари, що позначають фізичні якості, властивості чи стани предметів з опорною опозицією тиша (мовчання, безгоміння) – крик (рев, гук);
. градуальні опозиції, що характеризують соціальні явища з домінуючим антонімічним образом володар (ґазда) – раб (хлоп, невільник);
. антоніми на позначення оцінки характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини, серед яких виділяється опозиція юність – старість;

3) менш чисельними, ніж градуальні є комплементарні антоніми (близько
10%), які включають антонімічні пари, що характеризуються кожне своїм значенням і доповнюють одне одного до вираження всього родового поняття.
Антоніми-комплементативи, що використовує І.Муратов, поділяються на три групи за морфологічними ознаками: іменникові, прикметникові та прислівникові. У визначених групах наскрізний опорний образ – життя (живий, безсмертний) – смерть (мертвий, смертний, потойбічний);

4) антоніми-контративи, як і антоніми-комплементативи, представлені у поезії І.Муратова порівняно невеликою групою антонімічних пар (близько
10%). Цей тип антонімів включає слова, які представляють векторну протилежність і діляться у І.Муратова на п’ять тематичних груп: а) антоніми, що характеризують соціальні явища (зло – добро); б) антоніми на позначення руху предмета у просторі (прийшов – пішов); в) антоніми, що відтворюють різного роду конкретні дії (відчини – зачини); г) антоніми, які характеризують явища природи (дмуть – перестануть); д) антоніми, що виражають різні емоції, почуття (захолодив – зігрій).
У поета переважають антоніми, що виражають почуття, внутрішній стан, емоції, а не матеріальні явища;

5) поетичній мові І.Муратова властиве вживання контекстуальних антонімів, переважно іменникових (вогонь – крига, мир – смерть).
Характерним є використання кількох пар контекстуальних антонімів для розбудови тексту, для вираження чи зняття внутрішнього напруження. Діапазон порівнюваних, зіставлюваних та протиставлюваних понять надзвичайно широкий і водночас існує коло домінуючих тематичних груп і образів в кожному із типів антонімів.

3.2. Стилістичне використовування І. Муратовим

лексичних антонімів у поезії

Семантична природа антонімів, що передбачає вираження протилежностей, дозволяє широко використовувати їх як яскравий виразний засіб у художній мові. Антоніми, що використовує Муратов, відтворюють його темперамент, бо саме за допомогою антонімів поет може звести і протиставити полярні почуття і настрої. Митець бачить життя у контрастах, що свідчить не про протиріччя, а про цілісність сприйняття ним дійсності.

Дослідження показує, що основна стилістична функція антонімів – бути лексичним засобом вираження антитези – у поетичній мові І.Муратова значно переважає над іншими. Слід підкреслити, що стилістичні фігури, основою яких є протиставлення, утворюються за рахунок не тільки лексичних антонімів, але й контекстуальних. Як стверджує Я.І. Гельблу, “антитеза як явище стилістики
– дуже часто плід індивідуального, авторського слововживання” [Гельблу,
1965, 4-5]. З іншого боку, зображувальні функції антонімів не обмежуються тільки антитезою. Антоніми можуть виражати, наприклад, підсилення, постійність дій або станів, їх зміну чи послідовність [Давыдова, 1970, 151-
152]. Такої ж думки дотримується і І.Б.Голуб, у якої читаємо: “Стилістичні функції антонімів не вичерпуються вираженням контрасту, протиставлення.
Антоніми допомагають письменникам показати повноту охоплюваних явищ, широту часових меж” [Голуб, 1986, 64]. Л.О.Новиков також вважає, що “протилежності можуть у тексті не тільки протиставлятися, але й “складатися”, з’єднуватися, зіставлятися, розділятися, чергуватися, порівнюватися, доповнювати один одного і т.д.” [Новиков, 1973, 126]. Усе це дає можливість для вираження в мові за допомогою спеціальних лексичних засобів найрізноманітніших семантичних відношень: кон’юнкції, диз’юнкції, зіставлення і протиставлення, чергування, позначення всеохоплюваності, суперечності, взаємного перетворення протилежностей.

Слід відзначити, що у І. Муратова знаходимо усі зазначені види семантичних відношень в опозиціях протилежності. Розгляньмо тепер більш детально стилістичні фігури, яким наш поет надає перевагу.

Антитеза. Одним із надзвичайно емоціональних художніх засобів, який широко використовує Муратов, є антитеза, тобто протиставлення крайніх точок протилежностей. Під антитезою розуміють “стилістичну фігуру, що полягає в зіставленні протилежних явищ, образів, думок чи понять для підсилення виразності” [СЛТ, 1985, 16]. Основне призначення антитези полягає, з одного боку, в тому, щоб яскраво протиставити різні за своїми якостями та властивостями сутності або протилежні прояви однієї й тієї ж сутності, а з другого, – щоб уточнити їх принципову різницю, зробивши їх семантичним фокусом фрази: «Повільно течуть на чужині Для мене літа на межі…, Де недруг між друзів блукає І в норах сичить потайних: Ось плаче над страченим катом, За жертву його видає…» (42).

Антитеза за своїм характером може бути нерозгорнутою і розгорнутою. За
Л.О.Новиковим, перша – це просте протиставлення пари або декількох пар антонімів; у другій – антонімічні слова отримують додаткові визначення, їх зміст, характеристика розкриваються, розгортаються семантично за допомогою інших слів (у тому числі антонімів) [Новиков, 1973, 249].

Прокоментуймо, спершу, приклади нерозгорнутої антитези: «Було – спливло. Часів новітніх помело Старе без сліду вимітає» (92), «Відродивсь
– і знову помираю. Давить дим, петлястий, як ласо» (159). Один із фрагментів демонструє просте протиставлення двох окремих пар антонімів було
– спливло, новітнє – старе, при якому кожна із опозицій семантично не пов’язана з другою. Вони незалежно одна від однієї виконують свою роль у тексті. У другому фрагменті протиставляється антонімічна пара відродивсь – помираю, яка не потребує допомоги інших слів для розкриття змісту протиставлення.

На відміну від нерозгорнутої розгорнута антитеза включає в себе дві і більше взаємопов’язані антонімічні опозиції: «Скрипки грають в унісон.
Мовкнуть скрипки. Тишина… Та лишилась первозданна Звуку тінь недоторканна, Ніби шелест полотна, – Щезло й це! Сама луна. Безгоміння.
Тишина.» (375-376). Антоніми грають-мовкнуть отримують додаткову характеристику через протиставлення антонімічних слів тишина (безгоміння) – шелест (звук). Така «підтримка» підкреслює контраст антитези.

Зустрічаємо у Муратова і структурно складну антитезу, у якій протиставляються не окремі слова, що утворюють антонімічні пари, а цілий ряд відповідно протилежних слів, які складають одне ціле і відповідають одному образу: «»Пиши про все: про тишу й буруни, Про більма рабства й гострозорість волі» (1980, 140). Протиставлення змісту позначається тут не одним окремим, а двома залежними словами. Відбувається ніби уточнення поняття рабство – воля другою антонімічною парою більма – гострозорість.
Складна антитеза підсилює експресію тексту, допомагає розкрити суперечливу сутність явища.

Антитеза у І.Муратова може відзначатися різним контрастним протиставленням. У наведених уривках антонімічні пари ніби виключають одна одну, а в наступному випадку протиставлення не так різко виражене і зіставлення протилежностей дозволяє авторові стисло і виразно сказати про всеохопність явища: «Щоб розігнать одвічну тьму безправ’я! Вогонь для всіх.
. . Для дужих і безсилих, Видющих і сліпих, крилатих і безкрилих, Безвірних в істину і вірячих у ню…» (268). Цей фрагмент поетичного твору побудований на протиставленні антонімів, що характеризують людину як особистість. У першому рядку сконцентровано мету, чому “вогонь для всіх”:
«Щоб розігнать одвічну тьму безправ’я!». А в наступних рядках за допомогою контрастних епітетів автор конкретизує слово “всіх”: дужих і безсилих, видющих і сліпих, крилатих і безкрилих, безвірних і вірячих. Слід звернути увагу, як автор розташовує антонімічні пари. Спочатку вживає антоніми, що характеризують фізичні властивості людини, а потім – її духовний світ, цим самим підкреслюючи метафоричність перших двох пар.

Відзначимо, що вживання слів, які утворюють антитезу, завдяки особливому контексту може виступати у поета як засіб реалізації їх експресивно-переносного значення: «Вершини. Прірви. Самозабуття. Овації. І квіти. І присвяти. Ішли на сцену, як ідуть на свято…» (1969, 46). Життя актора митець зумів розкрити лише двома словами, вжитими в переносному значенні (вершини – прірви): вершини означає злети творчої майстерності, а прірви – падіння, розчарування. Тому антитеза є тут особливим стилістичним прийомом, якому надана особлива роль змістовного контрастного протиставлення, яке підкреслюється рядом слів, що розкривають сутність вершин: самозабуття, овації, квіти, присвяти.

Нерідко у Муратова цілі поетичні твори або їх фрагменти побудовані на протиставленні антонімів(антитезі), у тому числі й контекстуальних: «Чи буває день без ночі? Сміх без сліз? Життя без смерті? Віра без розчарування? Без ненависті любов?» (189), «Стикаються в твоїм магічнім колі Вогонь і крига. Молодість і старість. Ненависть і любов. Смутне й відрадне. Підступне й чесне. Справжнє і парадне.» (118). У цих фрагментах концентровано, стисло розкрито сенс життя людини. Виразно сказано про всеосяжність, загальність явищ, що відбуваються в людському житті. Поет називає протилежні точки серед видових явищ і тим виражає родове значення з більш високим ступенем абстракції.

Творам І. Муратова притаманна антитеза через градацію назв часових і просторових: «Нема початку і нема кінця Матерії: існує, хоч ти лусни, І при тобі й без тебе штука ця Небесна і земна, зірки й капуста… Усе – рухливе, і воно ж – інертне, Усе – мінливе, й вічне водночас, Все – рівно навпіл:
Смертне і безсмертне» (154). Автор називає крайні протилежні точки початок і кінець, небесне і земне і тим виражає більш високий ступінь абстракції часу і простору. Перший елемент матерії – символізує космічне явище
(зірки), другий – земне (капуста). Обидва явища рухливі та інертні, мінливі та вічні, але остання антонімічна пара смертне і безсмертне символізує людину в космічному світі. Ця поезія має, крім ритму вірша і ритму антитези, ще й певні внутрішні ритми: за широтою вираження явищ від більш широкого до більш вузького й конкретного (небесне – земне), і за ступенем узагальнення чи конкретизації від більш конкретного до більш абстрактного
(земне – небесне). І ці два ритми теж протиставляються і перебувають у взаємодії. У цих поетичних рядках виражена діалектика життя: зв’язок загального і часткового, зв’язок абстрактного і конкретного, оточуючої дійсності й людини.

Іноді антонімічні опозиції, які утворюють антитезу, служать обрамленням цілої тематичної групи слів, що характеризують градацію якоїсь якості чи закономірності: «Гірка й щаслива доля однолюба: Усе з тієї ж квітки він бере Отруту й мед. Вона – любов, і згуба» (1980, 78).
Вимальовуються такі ряди контекстуальних синонімів: згуба – гіркий, отрута; любов – мед, щастя. Коло замкнулося, бо це закономірність для закоханої людини. Тут антонімічні пари гірка – щаслива, отрута – мед, любов – згуба, об’єднані в одну тематичну групу, взаємодіють одна з одною, утворюючи канву твору. І. Муратов – майстер таких складних конструкцій. Ще давньогрецький філософ Геракліт відзначив: “Одне і теж у нас – живе і мертве, бадьоре і спляче, молоде і старе. Та це, змінившись, є те, і зворотно, те, що, змінившись, є це” (“Матер.Др.Грец.”, 1955, 49). І цей закон суперечностей і їх взаємодії використовується в мові, особливо поетичній, для зображення суперечливої сутності явища, діалектики самого життя. І незамінним мовним засобом для вираження таких явищ є антоніми, що якраво виражено в поезії
І.Муратова.

Важливим засобом вираження антитези є інтонація протиставлення. У синтагматичних опозиціях з інтонацією різкого протиставлення в І. Муратова особливо чітко виділяються два типи. У першому властивості, якості, дії і т.д. співвідносяться з однією й тією ж особою (предметом), у другому – з різними особами та предметами. Диференціюючу роль у структурі таких семантично протилежних компонентів виконує сполучник а: «Удень ходив коло овець…, А поночі, як тінь, зникав із хати» (53), «Одним усе видиться чорним, потворним, А другим – гарним та неповторним» (69). Таке протиставлення протилежностей також служить засобом актуалізації поняття, на яке автор хоче звернути особливу увагу. У першому прикладі важливими для автора є події, що відбуваються уночі (поночі) і стосуються однієї особи, а в другому – яким усе видиться іншим (другим), що підкреслює співвіднесення з різними особами. Крім того, у другому тексті спостерігаємо, як значення протиставлення одних антонімів (одним – другим) підкреслюється контрастністю других (потворним – гарним), які пов’язані з першим контекстом слів.

Протиставлятися у поета можуть як нейтральні слова, так і експресивно- синонімічні. Своєрідна експресія виникає при вживанні одного з членів антонімічної пари із запереченням: «Не донжуану – однолюбу заздрю Й мовчу про це, бо й сам такий давно» (1980, 78). Подібне з’єднання антонімів підкреслює значення одного з них, вжитого без заперечення (однолюб).
Протиставлення не має такої гостроти, бо випав один із його елементів
(сполучник протиставності), та саме його відсутність і надає підсилення смислу слова однолюб, наголошує на позитивності цього образу.

Відсутність сполучника виконує конструктивну функцію і в наступному фрагменті, в якому реалізується протиставлення: «Юрба мовчить. Говорить
Прометей» (267). Цей стилістичний прийом забезпечує чітку контрастну характеристику образів і надає можливість робити акцент на тому антонімічному явищі (говорить), яке поет вважає важливішим за друге
(мовчить).

Кон’юнкція. Кон’юнкція поширена в поезіях І. Муратова, коли антонімічні пари виступають як антонімічна єдність. Цей тип опозицій протилежності зазвичай виражається за допомогою сполучника і (й): «О ні, не знав Іов, що тим гріхом правічним Грішили споконвік володарі-царі Небесні і земні» (128), «Над книжкою безсонною порою В очах пекла ночей безсонних сіль… Над хибами й просвітленнями їх» (1980, 161), «У садочку, в лісі, в лузі Стебла й руки верховіть, Вічні недруги і друзі В давній спразі, у напрузі» (174). Такий вид семантичних відношень, як кон’юнкція, має значення об’єднання протилежностей в одне ціле, і сполучник і тут виступає у своїй основній функції. Члени синтагматичних опозицій небесні – земні, хиби – просвітлення, недруги – друзі утворюють своєрідні об’єднання контрастних за значенням слів.

Використовування антонімів у цій стилістичній функції іноді приводить до нанизування антонімічних пар: «Провесінь. Віриться в щастя – Передбачене і стихійне, Ортодоксальне і дискусійне, У банальне й оригінальне, У суспільне й у персональне…» (160). Такий прийом має велику художньо- виразову силу. Образ щастя у різноманітних його ознаках сприймається з більшою повнотою на тлі протилежних ознак, виражених антонімами.

Антонімічний контраст із повторюваним сполучником і, що експресивно підкреслює деякі з тих значень, котрі властиві словам у синтагматичній опозиції кон’юнкції, особливого значення набуває в контексті зі словом
“все”. Тоді із значення кон’юнкції випливає значення загальності, глобальності охоплення об’єкта: «Де все підвладне пристрасті одній – Віки й хвилини, думність і буремність» (1980, 140), «Змішалося усе: буденне і святкове, Гудрону дзеркало і придорожній пил, Накреслене у плані й випадкове» (1980, 181). Значення повноти обсягу стало основою для створення словесних образів, глибоких за своїм змістом і яскравих, оригінальних за мовною формою.

І. Муратов використовує також стилістичний прийом, який підсилює значення кон’юнкції. Його сутність не в протиставленні антонімів, а в запереченні, у нейтралізації їх, у відштовхуванні від крайніх ступенів прояву якої-небудь якості: «Пиши і не шукай Ані благословінь, ані прокльонів» (1980, 140), «І лихим суховієм обдерті, Мов дерева, забуті дощем, Ми не смієм ні жити, ні вмерти» (185). І.Муратов іноді користується цим прийомом для зображення невизначеності явища: ні благословіння – ні прокльони; ні жити – ні вмерти. Вживання антонімів із запереченням потрібне для того, щоб підкреслити в описаному явищі відсутність чітко вираженої ознаки чи дії. Синтагматичні опозиції з часткою ні (ані) мають яскраво виражене значення підсилення заперечення і являють собою трансформ антонімічного контексту із запереченням (не шукай і благословінь, і прокльонів; не смієм і жити, і вмерти).

Часто подібне вживання антонімії вказує на такі поняття, котрі у мові не мають точної назви: «Гасне в поросі колісне гуркотіння, Сяє сонечко не здалека й не зблизька» (1980, 102). Якщо частка ні (ані) вносить значення підсилення в семантичні відношення антонімів у тексті з запереченням, то частка не виступає як безпосереднє заперечення самих якостей і властивостей, виражених антонімами здалека – зблизька.

Позначення всеохоплюваності. Як ми вже бачили, в поезії І.Муратова поширені конструкції, в яких семантичні відношення протилежності охоплюють увесь клас предметів, явищ чи властивостей: «Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні» (57), «О щире слово, що в душі єси Й карбуєшся для свят і буднів Друком» (112), «Нам віриться: високій нашій мрії Підвладні будуть кожна ера й мить» (228). Антонімічні опозиції ночі й дні, свята і будні охоплюють суцільний час, усередині якого змінюються ночі й дні, свята й будні, а пара антонімів ера й мить демонструє всеосяжність часу. Так, наведені експресивні антонімічні пари створюють цілісну картину опоетизованого навколишнього світу. Безмежність часу і простору спостерігаємо і в таких рядках: «Як пахтить земля! Дароване безмежністю і миттю Вдихаю вдячно зблизька і здаля» (1980, 151). Поета захоплюють динамічні контрасти, бо разом з ними рухається його дух, його думка через мить і безмежність у широкий простір, далекий і близький.

Отже, використання цієї форми протиставлення дає поетові можливість охопити всю сутність слів, розділених на протилежності. Такі конструкції у
Муратова відзначаються мажорним світосприйманням, філософічністю.

Суперечність. Цікавий тип семантичних відношень представлений у наступному фрагменті: «Я з тобою ходив на недільники світлі й скорботні,
Коли очі смутили руїни, безокі, мертвотні…» (79). Контекстуально обумовлене значення суміщення протилежностей світлі – скорботні можна визначити як значення суперечності, тобто з’єднання протилежних начал. Як видно з тексту, цей тип відношень базується на оцінному (релятивному) характері семантики антонімів (ширше – членів протиставлення світлі – скорботні).

Взаємне перетворення протилежностей. Характерними для мови І.Муратова є різного роду стилістичні фігури, що базуються на «зближенні» протилежних слів у тексті, які співвідносяться з одним і тим же фактом, подією. Такі незвичні протиставлення оцінних слів спостерігаємо, наприклад, у наступних текстах: «Довіку до тебе не звикну, не звикну: Останньої. Першої. Згубної»
(1980, 131), «Тінь розлуки на спітканні, Перші втіхи – вже й останні»
(325). Позначення одного й того ж словами перший – останній створює експресивно підкреслене значення «єдиний», бо «семантична відстань» між цими антонімами в тексті практично дорівнює нулю: це і початок, і кінець, тобто щось єдине.

Одна протилежність перетворюється в другу і в тексті: «Ви нас на свій повертаєте слід Підсумків мудрих… І безсумнівною вірою в те, Котре, залишене літом у спадок, З тліну на памолодь перецвіте» (1969, 59).
Тотожність протилежностей тлін – памолодь представлена як реальність, бо пов’язана з «безсумнівною вірою» в силу весни. У такому контексті підкреслюється не протиставлення, а зближення, перехід протилежностей одна в другу.

Зіставлення. Зустрічаємо у Муратова також контрастне антонімічне зіставлення: «То нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в полум’ї і димі» (47). Ця модель позначена особливим виявом експресивної ознаки, бо обидва компоненти мають однакове спрямування: тоді – як зараз.
Зіставляючи протилежності, автор досягає концентрації думки саме на антонімічному образі: читач зосереджує увагу на тому, що зіставляють (а якими ж бої були тоді?).

Або візьмімо інший текст: «…Герої наших колискових Живуть коло антен телевізійних. І прижились до їх тремтінь нервових, Як до тополь безвітряно спокійних» (302). Антоніми нервовий – спокійний оживляють думку підкресленим зіставленням своїх полярних сторін. Цікаво, що антонімічна опозиція знаходиться у порівняльній конструкції і тому загальне значення, яке реалізує антонімічна пара нервовий – спокійний, зводиться до порівняння протилежностей, до різного роду характеристик того, що їх розрізняє
(нервові тремтіння антен, безвітряно спокійні тополі).

Як бачимо, головним у розглянутих вище синтагматичних опозиціях є значення кон’юнкції, яке в залежності від характеру синтаксичного та лексичного контексту отримує значення зіставлення, протиставлення, різкого протиставлення через різного роду модифікації (підсилення, заперечення і т.д.).

Чергування. Нерідко зустрічаємо в поезіях І. Муратова синтагматичні опозиції, що відображають послідовність (чергування) дій: «Вибагливий вогонь: то жевріє він тихо, То полум’ям зроста, то зовсім погаса» (1980,
27), «Вітер легко переносить На шлях завої снігові, То їх зрівня, то перекосить, То нагромаджує нові» (55). Із фрагментів видно, що одна дія не може відбуватися одночасно з другою, вона виключає другу, але можлива після неї: спочатку зрівня, а потім нагромаджує; спочатку полум’ям зроста, а потім погаса. Головне в такій опозиції не сам факт, що позначає протилежність, а зображення послідовності, чергування протилежностей.

Диз’юнкція. Поезії І.Муратова властиве також уживання антонімів для вираження семантичних відношень протилежності із значенням диз’юнкції. У поезіях Муратова виявлено диз’юнкцію двох типів: розділювальна (сильна) диз’юнкція та з’єднувально-розділювальна (послаблена) диз’юнкція. Під послабленою розуміють диз’юнкцію, при якій необхідний вибір одного із взаємовиключаючих членів відношення [Кондаков, 1971, 131; Новиков, 1973,
107]. Тобто антоніми “утворюють архісему, з якої виключається все, що складає специфіку кожного поняття і зберігається їх загальне значення”
[Лотман, 1972, 81]. При сильній диз’юнкції подібна трансформація неможлива, тому що зміст речень стає іншим. Розділювальна диз’юнкція реалізується тоді, коли члени опозиції виключають один одного [Новиков, 1973, 108].

Прикладами сильної диз’юнкції в творах І.Муратова можуть бути: «То я, панове, надмажорний? А ліру – геть? І геть – красу?.. Мені замовкнуть? Чи плекати Чужі слова?» (383), Наді мною, над гаєм…, Щось незриме шугає…,
І віщує, віщує Або – мир. Або – смерть» (130). Зміст і ритміка першого уривка переконують читача в тому, що ліричний герой не вагається у виборі – чи замовкнути, чи плекати слова, у нього одна-єдина позиція. У другому фрагменті антонімічний контраст створюють повторювані сполучники (або мир, або смерть). Така синтагматична опозиція має значення підсилення, що підкреслює взаємовиключаючі начала. Антонімічні слова мир – смерть у
Муратова набувають значення контрадикторних завдяки диз’юнкції, яка не передбачає нейтралізації відношень проміжним членом. Трансформація антонімів – характерна риса поезії І.Муратова, пов’язана з динамічним темпераментом митця.

Приклади, які демонструють послаблену диз’юнкцію, показують, що семантичні відношення членів такої опозиції наближаються до з’єднувальних відношень (кон’юнкції), бо відмінність понять у таких контекстах нейтралізується: «Чернігівські гармати, Ви слава чи неслава Для правнучих століть?» (338), «Коли він це відчув – увечері чи вранці? На з’їзді, на трибуні чи в садку…» (389). В обох текстах за змістом зберігається загальне значення антонімів. Увага зосереджується на виборі слава чи неслава; увечері чи вранці. Цікаво, що Л.О.Новиков відношення з’єднувально- розділювальної диз’юнкції і кон’юнкції вважає “синонімічними, але не тотожними семантично, бо у перших на відміну від других ясніше виступає на передній план значення зіставлення” [Новиков, 1973, 108]. Тому у першому прикладі можлива трансформація типу: слава чи неслава ( (і) слава і неслава. Кожне із понять слава – неслава втрачає свою специфіку, протилежності нейтралізуються. Інтонаційно у тексті відчувається відтінок сумніву: “Чернігівські гармати, ви слава чи неслава…” Звернімо увагу, що у другому прикладі опозиція увечері чи вранці більш схиляється до розділювальних відношень з відтінком байдужості і тому синонімія з контекстом з’єднувального значення неможлива.

Отже, конструкції з сильною та з послабленою диз’юнкцією у Муратова не можна інтерпретувати однозначно, а слід розрізняти інтонацію з’єднання, протиставлення чи зіставлення, бо різні семантичні відношення відображають різні смисли диз’юнкції.

Оксиморон. Особливої виразності у поетичнії мові І. Муратова набуває оксиморон. За СЛТ, “оксиморон – стилістична фігура, в якій поєднуються протилежні за змістом, контрастні поняття, що спільно дають нове уявлення”
[СЛТ, 1985, 165]. Характерною особливістю оксиморона лінгвісти називають
“неповну, неяскраву антонімічність його компонентів”, “фокус, перехрещення і взаємопроникність протилежностей” [Халиков, 1982, 100; Новиков, 1973,
253]. Антонімічні поняття, що логічно виключають одне одного “зустрічаються й у вигляді словосполучення, й у вигляді словотворчої конструкції”
[Степанова, Фляйшер, 1984, 225].

Найбільш виявлені в поетичній мові Муратова оксиморони – міжчастиномовні антоніми. На думку М.М.Халікова, цей тип антонімічного співвідношення слів, що утворюють оксиморон, “відкриває безмежні можливості синонімічного варіювання компонентів оксиморона” [Халиков, 1982, 100]. Так, у поезіях Муратова найчастіше зустрічаємо слова, що мають протилежні значення, які поєднуються як означуване і ознака, тобто одно з явищ є ознакою другого: «Нам треба знищити страхіття, Щоб окупилося в віках
Невічне наше довголіття» (1969, 6), «На хвилях сонячних симфоній, Краплина буряних гармоній У оркестровому строю» (20), «З відкритого вікна,
Вересневий світлий смуток, Не випитий до дна» (52), «Але без нього й дня прожить не хочу я… Без болю золотого за незвіданим» (111), «І з лютеранських кірх кричали Беззвучним криком нам на страх…» (59), «Хто злічив би відданих меті… Тиходомів пастки золоті» (116), «О, таким же, таким будь навік, неповторне повторення» (141), «Плачте, мої нестрашні бармалеї, Плачте сльозами, наївні дияволи!» (163), «Напевно, в тім і є жорстока добрість, Щоб вічно нас манив далекий обрій…» (174), «…Аби хоча б на мить В солодких пазурах її побути» (179), «Чого я жду? Яких іще прекрасних катастроф» (297), «У стотисячний раз неймовірність Притулю наче добру змію» (356), «Таке збіговисько – сам чорт йому не рад: Модерних мертвих душ рясний конгломерат» (273).

Слід сказати, що сполучення антонімів у “чистому вигляді” в оксимороні, як, наприклад, неповторне повторення, у поета зустрічається дуже рідко, як і в мові взагалі. Як видно з розглянутих прикладів, у взаємодії протилежностей в оксимороні виникають нові відтінки смислу, нові, більш місткі значення. В основі таких оксиморонів лежать асиметричні опозиції, бо в кожній оксиморонній структурі один із компонентів містить додатковий відтінок значення, що послаблює або посилює значення другого: «А що було в моїй торбині, В отій чарівній домовині?» (20), «І вірити, і знати, що назавше Мені судився світлий цей полон.»(26). Сполучення чарівна домовина, світлий полон несумісні як складові частини у звичайному мовленні, але в поезії, утворюючи нове поняття, є основою експресивного ефекту. Іменники домовина, полон самі по собі мають негативно-оцінне значення, та, поєднуючись з позитивно забарвленими прикметниками чарівна, світлий, набувають нового, позитивного відтінку.

Велика виражальна сила концентрується і в оксиморонних словосполученнях типу: «Любов’ю сплетені вінки… Зотлівши, світяться нетлінно» (98), «І раптом згасає невгасне, Стає своїм часом невчасне»
(138), «П’ю з дитячих очей Живину заповітного трунку» (157), «Коли обмеження приходять До необмежених сердець, Шалені згадки колобродять, До прірви кличуть навпростець» (1980, 156), «В ту ж мить я відчую, Що від щастя вмираю» (171), «Прости, матусю. Помираю. У пеклі юдиного раю» (261),
«Він на німому клавесині Собі й богам беззвучно грав» (297), «Яке це щастя
– Плакати від щастя» (393). У підкреслених сполученнях відбувається таке тісне зіткнення двох протилежних явищ, що особливо виразно виступає їх несумісність і разом із тим виникає ще додатковий смисл, відсутній при простому протиставленні.

Отож, у поетичному мовленні І.Муратова оксиморон є одним із поширених засобів образності. Він глибоко розкриває суть позначеного в його складному протиріччі, а також особливості темпераменту поета.

Різночастиномовна антонімія. Оскільки ми торкнулися питань антонімії різних частин мови в оксиморонних сполученнях, то слід сказати, що спостереження над мовою поетичних творів І.Муратова показують, що протиставляються і утворюють протилежні смисли слова різних частин мови у поета не тільки в оксимороні. У І.Муратова з його контрастним сприйманням світу дуже часто використовується протиставлення значень слів різних частин мови з метою посилення контрасту. Тому ми, розглядаючи функції антонімічних слів, розглянемо і такі конструкції.

У художньому тексті вживаються поряд із одночастиномовними антонімами різночастиномовні, які є явищем мовлення, а не мовної структури.

Приймаючи подану Є.М. Міллером структуру міжчастиномовних засобів вираження протилежності [Миллер, 1990, 66], виділяємо в поезії І.Муратова такі типи міжчастиномовних опозицій:

1) нові антонімічні одиниці і нові антонімічні опозиції, які одночастиномовну антонімію не утворюють: «Безжурний чи охоплений журбою, Не знаючи тебе, я завжди знав: я твій… Стою, як є – я весь перед тобою»
(38), «І думаєш: не всім щастить дожити До мудрої прощальної пори, Коли з минулим днем ви ще не квити, А вже його женуть сучасності вітри…» (137),
«Під бомбами не падав на ріллю; Тоді ще я дивився в очі зрячі Матусі, що засліпла у війну» (173). Антонімічні одиниці безжурний – журбою, минулий день – сучасність, зрячі – засліпла можливі тільки в міжчастиномовній антонімії, бо слова необмежених, зрячі, безжурний, минулий одночастиномовну антонімію не утворюють;

2) нові опозиції з антонімічними смислами, які утворюють опозиції з іншими антонімічними смислами: «Щоб міцно у спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця» (36), «Я за те, щоб на землі Все родюче пліднилось, Щоб у мороці-імлі Все ясне розвиднілось» (1980, 154), «А в юності, давно по цьому схилу… Чи вдячні будемо йому? Скажи, подумай, мила: На мить оце? На довгі дні?» (75), «Хіба й собі в осіннє полум’я Жбурнути юнь липневих снів? Ронити цвіт при сонці й поночі» (175). Антонімічні одиниці цієї групи утворюють такі антонімічні опозиції: сонце – поночі (вдень – вночі); морок-імла – ясне (тьма – світло); мить – довгі дні (мить – вічність); подвиг – діло буденне (свята – будні);

3) опозиції, що мають відповідності в одночастиномовній антонімії:
«Вночі я ждав приходу дня, А вдень безсонними очами Шукав на полі тінь нічну» (47), «Воістину воскрес, немов росою вмився… Обрав старий як світ єдиний символ віри: Безсмертя – яко смертний вічний дух» (125), «Ми – добрі. Не маємо злості, Уміємо щиро прощать» (75), «А як всохнеш? Про це я не думаю! Ще ж такий молодий з мене паросток, Не до смутку мені, не до старості» (139), «Не надивлюсь, не намилуюсь, Як гай зимовий занімів. Він – спокій ввесь, а я – хвилююсь» (84). Дані антонімічні опозиції реально мають відповідні їм одночастиномовні молодий – старість (старий – молодість); добрі – злості (добро – злі); спокій – хвилююсь (хвилювання – заспокоююсь); вдень- – ічну (вночі – денний); безсмертя – смертний (смерть – безсмертний).

Дослідження творів І.Муратова показує, що серед протиставлень, виражених різними частинами мови, у них найчастіше зустрічаються антонімічні опозиції, що утворюють прикметники та іменники (десь 70%), рідше – прикметники та дієслова, іменники та дієслова, іменники та прислівники, і зовсім мало – прислівники та прикметники. Як бачимо, міжчастиномовна антонімія представлена у поета різноманітними опозиціями номінативних одиниць.

Такі антоніми є своєрідним будівельним матеріалом при описі розвитку подій: «Юрба глухо гуде. Говорить Забутий пророк: – Я живий. Я помер. Все довколишнє – тільки уява» (271). Антонімічне сполучення прикметника і дієслова живий-помер складають ніби каркас, основу опису сцени зустрічі народу з лжепророком, який завдяки різночастиномовним антонімам розкриває перед нами свою справжню сутність – це живий мрець, це мара, це те, чого насправді не існує. Різке протиставлення, виражене міжчастиномовною опозицією, єдино можливий прийом у цьому тексті, який дає можливість автору розкрити суперечливу сутність “Забутого пророка” і відкрити людям правду про нього.

Або візьмімо інший образно-емоційний фраагмент: «Щороку, щоліта і сухо, і зливи, І ясно, й туманно, і все по-новому, І все наче вперше…»
(245-246). У цьому фрагменті взаємодіють дві антонімічні пари сухо – зливи, ясно – туманно, які працюють на створення одного образу – літнього пейзажу.
Перша пара – антоніми різні частини мови (прислівник та іменник), вони задають ритм усьому текстові, координують напрямок думки. Поет вживає замість одночастиномовних антонімів сухо-волого опозицію сухо – зливи, яка має інший антонімічний смисл, більш конкретний, образний і опоетизований.
Наступна пара антонімів ясно – туманно підсилює й уточнює попереднє протиставлення.

Найчисельнішою антонімічною опозицією, як було вже зазначено, є опозиція іменник – прикметник. У поета такі пари позначені високою емоційно- експресивною енергією, яку вони передають усьому текстові: «Щоб міцно у спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця» (36). У вірші контрастують іменник подвиг і сполучення діло буденне, бо перший у мові не має одночастиномовного антоніма. За СУМ,
“подвиг – важлива своїм значенням дія, вчинок, здійснюваний у важких, небезпечних умовах; героїчний, самовідданий вчинок” [СУМ, 1975, т.6, 736].
Отже, найвища експресивна точка тексту зосереджена в контрастному образі подвиг – діло буденне, який і визначає функціональне навантаження тексту.

Таким чином, міжчастиномовні антоніми, як засіб мовного вираження протилежних явищ, у поетичній мові І.Муратова займають значне місце, бо саме така антонімія дає змогу письменникові при відсутності одночастиномовного антоніма повно і глибоко розкривати суперечливі явища або протилежності, які перебувають у протиборстві і взаємодії.
Підсумовуючи, можна зробити і більш загальний висновок, що міжчастиномовна антонімія є одним із мовних виражень суперечності як універсального, всезагального принципу розвитку.

Здійснений аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій, що властиві поетичній мові І.Муратова, дає право зробити певні узагальнення:

1) найбільш поширеним явищем, за допомогою якого поет досягає яскравого стилістичного забарвлення антонімічних опозицій, є антитеза
(нерозгорнута, розгорнута, структурно складна), яка може виступати у поета як засіб реалізації експресивно-переносного значення слів, служити обрамленням цілої тематичної групи антонімів, характеризувати градацію якоїсь якості чи закономірності або градацію назв часових і просторових;

2) в антонімічних текстах поета реалізуються такі види семантичних відношень (значень), як: а) кон’юнкція (антонімічна єдність), яка знаходить вираження у поета за допомогою сполучника і (й), що підкреслює деякі із значень і об’єднує протилежності в одне ціле (віки й хвилини), і заперечних часток не, ні
(ані), що підкреслюють відсутність чітко вираженої ознаки чи дії (ні жити – ні вмерти); б) охоплення всього класу предметів, розділених на протилежності. Такі конструкції в І.Муратова характеризують здебільшого безмежність часу і простору (ера (безмежність) – мить); в) суперечність (поєднання протилежних начал), що базується у поета на оцінному характері значень переважно прикметникових антонімів (світлі й скорботні); г) взаємне перетворення, тотожність протилежностей, що дає змогу з’єднати протилежності в щось єдине. Особливо виділяються у поета прикметникові опозиції (перший – останній); д) зіставлення, яке досягає у поета особливо високої концентрації в порівняльній конструкції (тоді – як зараз); е) чергування (послідовність), що у письменника виявляється переважно в дієслівній антонімії й підкреслюється сполучником то (то зрівня – то нагромаджує); є) диз’юнкція (сильна і послаблена), антонімічний контраст якої в
І.Муратова створюють здебільшого повторювані сполучники (або) – або, (чи) – чи (або мир – або смерть);

3) одним із поширених засобів образності в поетичних творах І.Муратова є оксиморон, що зустрічається переважно в поєднанні означуваного й ознаки
(беззвучний крик, невічне довголіття);

4) широке використання різночастиномовних антонімів, що дають можливість особливо глибоко розкрити сутність позначеного в його складному протиріччі – одна із стильових ознак І.Муратова. Такі антоніми у поета поділяються на три типи: а) антонімічні опозиції, які не утворюють одночастиномовну антонімію
(зрячі – засліпла); б) антонімічні опозиції, які утворюють конструкції з іншими антонімічними смислами (подвиг (свята) – діло буденне (будні)); в) антонімічні опозиції, що відповідають одночастиномовній антонімії
(безсмертя – смертний, добрі – злість).

Найчисельнішою різночастиномовною опозицією в поетичній мові
І.Муратова є опозиція прикметник – іменник.

3.3. Способи включення антонімічних пар у текст

При аналізі стилістичних функцій синонімів у поезіях І.Муратова говорилося, що в поетичному творі має важливе значення не тільки семантика слів, а і способи їх введення в художній текст. Це положення стосується і антонімів. Поетична майстерність І.Муратова виявляється не тільки в нових смислових зв’язках антонімічних слів у тексті, а і в способах їх введення в текст.

Одним із поширених у поета прийомів є уживання антонімів з антонімічними епітетами з метою посилення протиставлення: «Неокупною ціною мирні вижили човни, І туманні низовини Й радість першої стеблини, Й сум осіннього зела» (340). У наведеному тексті антонімічні епітети-означення перший – осінній (оказіональне значення «останній») підкреслюють антитезу радість – сум. Антоніми-означення створюють навколо антитези певний семантичний ореол, який конкретизує її мовне значення, крім того, антонімічні епітети надають симетрії поетичній структурі.

Інший фрагмент демонструє взаємодію вже не однієї, а кількох пар антонімів з парою антонімічних епітетів: «Щоб за любов мої кохані друзі І за ненависть недруги лукаві, Над тілом бездиханним стоячи, По щирості ридали і раділи» (34). Протиставлення друзі – недруги, любов – ненависть зв’язується в тісний вузол антонімічними епітетами-означеннями кохані – лукаві і разом вони підсилюють контраст явища, що відбувається. Наступна антонімічна пара паронімів ридали – раділи вносить концептуальну розрядку в текст і надає йому завершеності.

Другим способом включення антонімів у текст у поезіях І.Муратова є антонімічний паралелізм. Відомо, що паралелізм – “тотожне чи подібне розташування мовних елементів, однакове розташування подібних членів речення в двох чи більше сусідніх реченнях, у межах віршованої строфи, які створюють поетичну фігуру” [СЛТ, 1985, 178].

Візьмімо такий приклад: «Я бачив горе, а співав про щастя, Я чув
“рятуйте”, а кричав «ура!» (81). З тексту видно, як одна антонімічна пара горе – щастя підкреслюється другою “рятуйте” – “ура!”, симетричною парою.
Такий антонімічний паралелізм підсилює протиставлення, увиразнює суперечність.

Характерним для стилю Муратова є сполучення кількох антонімічних пар, які узгоджуються за смислом і конотацією. Серед них часто зустрічаються іменникові пари, які служать для організації тексту – початок-кінець: «Коли кордони світла й тьми стираються, Пірнає місяць, золотий карась, У плеса туману, щоб сонцю дать дорогу…» (176). Антонімічна пара світло – тьма починає текст, а пара сонце – туман закінчує його. Обидва антонімічні ряди складають градуальні антоніми, лексичні значення яких досить близькі. З поезії видно, що смисл другої антонімічної опозиції доповнює смисл першої, яка, в свою чергу, втілює в собі філософський задум твору: світло й пітьма протилежні, але разом із тим перебувають у залежності (посилюється світло – зникає пітьма).

У поезіях І.Муратова виділяються також симетричні і несиметричні іменникові антонімічні пари, що стоять поруч і підсилюють протиставність явищ, які вони називають: «Щоб сю ніч в нерівному двобої Розпачу й надії, світла й тьми Зірку провідну перед собою Бачили у темряві, як ми» (1980,
173), «І не знаю: де мій спокій? Де шукати рівновагу? У безвітрі, у згасанні Чи в горінні, в круговерті» (147).

Поєднання прислівникових і прикметникових, прислівникових і дієслівних антонімічних пар дає змогу авторові повніше розкрити суперечності людського буття: «Що – завтра? Нині правий берег круто І з лівим, низовим, стає на прю» (1980, 112), «Бараки.Табір. Поле чисте, Не стать на ньому, ані сісти,
Бо вздовж і впоперек – дроти» (59). Перший фрагмент демонструє тісну взаємодію часових реалій завтра – нині із координаційними – лівий – правий.
Тут відбувається злиття часу і простору. Другий – сполучення антонімів конкретної дії не стать – ані сісти і антонімів, що вказують на причину цієї дії вздовж – впоперек (дроти). Таке інтегрування надає текстові динамічності й експресивності.

Слід відзначити, що І.Муратов надає перевагу сполученню двох дієслівних антонімічних пар, як-от: «Творю, руйную, мучусь і люблю, І не спинюсь, аж поки серцем стихну» (178), «О Нерінго! Ноги могутні твої Твердо стоять на землі…, Тут плачуть, сміються, кохають, Вірять, ненавидять, творять» (104). Нагнітання дієслів, серед них антонімічних, створює враження динаміки, руху, емоційного напруження. Дієслівні антоніми творю – руйную, мучусь – люблю, плачуть – сміються, кохають – ненавидять цементують текст, підкреслюють єдність руху і віддзеркалюють темперамент поета.

Особливість мови І.Муратова – нанизування трьох і більше антонімічних пар з метою підсилення протиставлення. Поет вживає одну пару антонімів, але йому здається, що цього замало для контрасту, і він додає другу, чим створює експресію, а потім вплітає в тканину твору ще одну антонімічну пару, щоб завершити антонімічний акорд, як, наприклад: «Куди ви – у життя чи в потойбічність, В земне буття чи в мороки нірвани, Наївні й мудрі, як думки про вічність, Пустельних жахів свідки-каравани?» (144). Текст пронизують три пари антонімів, серед яких дві пари слів-антонімів (життя – потойбічність, наївні – мудрі) і одна пара антонімічних словосполучень
(земне буття – мороки нірвани). Перші дві антонімічні пари між собою синонімічні (життя – земне буття; потойбічність – мороки нірвани), тому вся ця антонімічно-синонімічна конструкція містить у собі високий емоційно- експресивний заряд. І тільки завдяки третій антонімічній парі (наївні – мудрі) виникає розрядка напруги в тексті.

Антонімічні пари, як і синоніми, можуть створювати в поезіях
І.Муратова ампліфікаційні ряди. Явище ампліфікації спостерігаємо в наступних поетичних рядках, де поет нагромаджує декілька антонімічних рядів, нанизує їх один на одного, дбаючи про те, щоб висловлювана думка сприймалася в усій повноті контрасту: «Добро і Зло в тривозі важу, Гріхи й розгрішення земне, Братерства міць і силу вражу, І вічне, й те, що геть майне» (323), «Ось почула і до причалу повернула: До них – відомих, не відомих, До друзів і до ледь знайомих, До пустотливих і серйозних, До невразливих і нервозних, Слоноподібних і тендітних – До всіх своїх двадцятилітніх» (89). Із цих текстів видно, що нагнітання кількох пар антонімів підсилює характеристику явища, створює враження великого загалу.
Вживання таких лексичних структур, до складу яких входять три і більше антонімічні пари, надає оповіді семантичної напруженості, робить текст місткішим, сприяє створенню ритму поезії.

Підсумовуючи, зазначимо, що для поетичного стилю Муратова характерно:

1) уживання антонімів з антонімічними епітетами, що підкреслює протиставлення (недруги лукаві – друзі кохані);

2) використання такої поетичної фігури, як антонімічний паралелізм, з тією ж метою (бачив горе – співав про щастя, чув «рятуйте» – кричав

«ура!»);

3) ампліфікація, нанизування антонімічних пар, що посилює контраст явища

(відомі – невідомі, друзі – ледь знайомі, пустотливі – серйозні, невразливі – нервозні, слоноподібні – тендітні);

4) уживання синонімічно-антонімічних блоків з метою створення концептуальної напруги чи розрядки (життя (земне буття) – потойбічність (мороки нірвани)).

3.4. Взаємозв’язок синонімії та антонімії в поезії Ігоря Муратова

Мову І.Муратова не можна вивчати тільки статично, бо в його мові переплітаються різні мовно-стилістичні засоби. Зокрема це помітно там, де в антонімічні зв’язки вступають синоніми. Такі антонімічно-синонімічні взаємозв’язки у художніх творах поетах є не спорадичним явищем, а зустрічаються постійно. Це одна із стильових ознак поезії І.Муратова.

На взаємодію між синонімічними і антонімічними відношеннями вказувалось неодноразово [Шмелев, 1973, 134-135].

На думку дослідників, семантичні зв’язки синонімів і антонімів найбільш відчутно постають у взаємодії двох протилежних СР [Иванова, 1982,
48], об’єднаних опозиційними зв’язками. Ф.П. Філін з цього приводу зазначив: “Синонімічні і антонімічні відношення – два важливих види семантичних зв’язків слів у рамках тієї чи іншої лексико-семантичної групи…” [Филин, 1982, 237]. Але це особливо виявляється в художніх текстах.

Оскільки синонімія і антонімія тісно пов’язані, то між ними існує складна система залежностей. Так, В.М.Русанівський звертав увагу на те, що
“синонімічний ряд слів разом з антонімами до кожного члена ряду утворює семантичне поле, яке межує з іншими семантичними полями, частково й накладається на них” [Русанівський, 1991, 3]. Про те, що слова, які складають семантичне поле, пов’язані різного роду відношеннями, відмічав
Ф.П.Філін. Дослідник характеризував їх, як відношення «синонімії, антонімії, всякого роду уточнення, диференціації й узагальнення близьких чи тотожних значень» [Филин, 1957, 536]. Л.О.Введенська вважає, що
“взаємодіють антоніми з синонімами насамперед тоді, коли члени одного ряду синонімів вступають в антонімічні відношення з одним якимось або з усіма словами другого ряду” [Введенская, 1971, 14].

Як уже зазначалося, для мови Ігоря Муратова характерне вживання в одному тексті і синонімів, і антонімів, що створює, так би мовити, два ряди нагнітання і тим самим підсилює образ.

Частіше за все поет використовує зв’язок антонімії з синонімією як спеціальний образний прийом: «Я короля оспівував так гучно, Що став багатієм із жебрака…, Я короля звеличував так часто, Що до душі припала підла гра» (181). У цьому тексті синоніми оспівував – звеличував обрамляють опозицію багатій – жебрак, тобто антонімічний ряд розділяє синонімічний, що дає змогу кожному із цих лексичних засобів чітко виконувати свої функції: синоніми заміщують один одного, щоб уникнути повтору в невеликому фрагменті, а в антонімічному ряді спостерігаємо, як одна протилежність виходить з іншої, чим підкреслюється контраст явища.

Характерне для поезій І.Муратова і вживання поруч двох рядів синонімів і антонімів: «Вагались, як і я, в жорстокій творчій тиші, Терзались, як і я, у гомонах життя» (1980, 154), «За ніч блага: «Помстіться, рідні, а мертвих відплатіть, живі!» (50). В обох прикладах дієслівні синоніми вагались – терзались, помстіться – відплатіть виконують функцію уточнення, а пов’язані з ними антоніми тиша – гомін, мертві – живі підсилюють емоційну образність тексту.

Цікаві також приклади взаємодії синонімів і антонімів, які поєднуються з такою стилістичною фігурою, як повтор: «Захмелію, згадаю все прикре, болюче, лихе… В’яне сад мій і знову цвіте… Ах, забуду, забуду все прикре, болюче, лихе!» (151). Таке нагромадження антонімів і синонімів
(згадаю – забуду, в’яне – цвіте; прикре – болюче – лихе) письменник використовує, щоб виділити, звернути увагу читача на головне – страждання ліричного героя. А повтор антонімічного слова забуду та синонімів прикре – болюче – лихе допомагає повніше відобразити цей схвильований і напружено емоційний стан ліричного героя. Особливої виразності текстові надає кільцевий синонімічний повтор (прикре – болюче – лихе), який починає і закінчує фрагмент.

Знаходимо у поета і такі конструкції, які утворюють синонімічно- антонімічний трикутник, що дає змогу стисло і виразно розкрити концептуальний зміст поезії: «Овіяний тривогою, журбою Чи радістю розбуджений кажу: Любов до нього в серці збережу…» (1980, 157), «Вночі, коли спить все спокійне, наїдене, сите… Я чую, …як світ потрясають могутнім воланням голодні» (112),», «Найкраща всохла яблуня моя, А ще ж торік на ній буяла цвіть! Квітує все. А яблуня моя Одна в садку безрадісно стоїть» (141). Як видно з поезій, антоніми, як вершини трикутників, допомагають виявити і розрізнити значення синонімічних слів: журба, тривога
– радість; наїдене, сите – голодні; буяє, квітує – всохла.

Складне переплетіння антонімії і синонімії відбувається і в наступному тексті: «Непорушне вістря полудневе. Чом же так суворо, а не втішно?
Буряно, бентежно, а не ніжно? Не дрімотно в тиші, а турботно?» (131). Тут спостерігаємо своєрідний паралелізм трьох антонімічних рядів суворо – втішно; буряно, бентежно – ніжно; дрімотно – турботно, які вступають між собою ще й у синонімічні відношення. Так, вимальовуються два СР: суворо – буряно – бентежно – турботно; втішно – ніжно – дрімотно. У наведеному прикладі антонімічні слова не тільки утворюють “власну” мікросистему, але й включаються як одна із основних координат у загальну схему тематичної класифікації лексики, вступаючи у тісний органічний зв’язок із синонімами тієї ж тематичної групи.

Залежність між антонімією і синонімією особливо чітко проступає, коли розглянути вертикаль вірша: «Від спогадів на серці завжди смутно: Отут – було… І там – було… О, хоч би як було сутужно й скрутно,– Хай буде з кореня щодня нове стебло І плід на нім новий, щоб мали право люди Сказати:
«Тут вже є, А там – ще буде!» (140).

Вертикаль: смутно

Отут там сутужно скрутно кореня плід

Тут там

Або: «Вже й сили брак – а серце прагне звершень, Вже й ніч твоя – а дух воліє крил! Напевно, в тім і є жорстока добрість Буття і мрій – ревнивої рідні, Щоб вічно нас манив далекий обрій І залишавсь у вічній далині» (174).

Вертикаль: прагне воліє жорстока добрість

Буття мрій далекий обрій далині

Проаналізувавши зв’язок синонімів і антонімів у поетичній тканині творів І.Муратова, можна констатувати, що цей зв’язок виявляється:
1) у загальних закономірностях уживання синонімів і антонімів: поет частіше використовує ряди синонімів і ряди антонімічних пар, рідше окремі синонімічні пари й окремі антонімічні пари;
2) у широкому використанні і в синонімах, і в антонімах контекстуальних синонімів і антонімів: коли одно слово виступає в лексичному

(словниковому) значенні, і воно наводить (індукує) відповідно синонімічне чи антонімічне значення на інші синонімічні чи антонімічні слова;
3) у включенні до ряду синонімів або антонімів слів, які не є синонімами чи антонімами, але завдяки синонімічному або антонімічному

“зараженню”, індукції значень стають ними.

Висновки

Дослідження антонімів у поетичній тканині творів І.Муратова переконує, що це один із найважливіших мовних засобів, який дозволяє розкрити сутність позначеного, “схопити” протилежності в їх діалектичній єдності.

Беручи до уваги семантичні й граматичні ознаки антонімічних слів, найбільш виявленими у розглянутих нами поезіях є такі типи антонімів:
. антоніми-квалітативи і координативи (антоніми, що виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять) (близько

80%);
. антоніми-комплементативи (антоніми, що виражають комплементарність)

(близько 10%);
. антоніми-контративи (антоніми, що виражають протилежну спрямованість дій, ознак чи властивостей (близько 10%).

Найпродуктивнішим і найрізноманітнішим за тематикою у поета є клас антонімів – квалітативів та координативів, бо саме цей тип антонімів утворює ядро антонімії. Цей клас включає сім тематичних груп, які представляють антонімічні опозиції, що виражають градуальну якісну контрарність, і одну тематичну групу, яку представляють антонімічні опозиції, що репрезентують протилежність основних координаційних понять.

У межах тематичної класифікації антонімів цього класу превалює перша група, утворена із антонімічних слів, що позначають психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану. У тематичних групах виділяються опорні антонімічні образи, серед яких домінують щастя – горе, любов – ненависть, день – ніч, мить – вічність. Антоніми-квалітативи та координативи у різних текстах утворюють різні семантичні поля і, як показує дослідження, експлікують фундаментальні поняття не тільки матеріального, а й духовного світу світу.

Менш продуктивними у І.Муратова є антоніми-комплементативи, які за лексико-граматичними ознаками поділяються на три розряди: іменникові, прикметникові та прислівникові антонімічні пари. Поет дуже вдало використовує особливість комплементарних антонімів (розмежовувати ознаки) для творення експресивних опорних образів-контрастів: життя – смерть (живий
– мертвий, безсмертний – смертний); правда – кривда; війна – мир; поразка
– перемога, які пробуджують дію уяви у читачів, динамізують оповідь.

Ще менш численними у поетичних творах І.Муратова є клас антонімів- контративів, до якого входять дієслова, що реалізують векторну протилежність. Антоніми-контративи у поета виявляються в п’яти тематичних розрядах. Серед них центральне місце посідає тематична група, що позначає соціальні явища, взаємовідносини людей у суспільстві, оскільки виражає боротьбу добра і зла, честі і безчестя, тобто все, що становить больове поле поезії І.Муратова.

Ознакою стилю письменника, що зумовлює підкреслено емоційне бачення дійсності, є вживання контекстуальних антонімів. І.Муратов не цурається так званих “загальних” антонімів, що вже стали фактами мови (вогонь – крига) і творить нові контекстуальні антоніми (мир – смерть, ненавидів – ждав), що підкреслює мовну майстерність поета і особливості сприймання ним світу.

У функціональному плані антоніми, використані Муратовим, реалізують семантичні відношення протиставлення, зіставлення, кон’юнкції, диз’юнкції
(сильної і послабленої), чергування, перетворення, всеохоплюваності, суперечності. Поет надає перевагу семантичним значенням протиставлення, кон’юнкції і диз’юнкції як таким, що дають змогу найяскравіше відобразити контрастні смислові відношення.

Найуживаніший художній засіб протиставлення у поета – антитеза, як проста (нерозгорнута і розгорнута), так і складна. Ця важлива стилістична фігура створена за рахунок не тільки лексичних антонімів, але й контекстуальних і міжчастиномовних. Антитеза у поета виступає як засіб реалізації емоційно-експресивного значення слів. Уживання в одному великому поетичному фрагменті кількох пар антонімів, які утворюють антитезу, характеризує мову поезій І.Муратова.

Значне місце в поезії І.Муратова посідає оксиморон, який, як відомо, відзначається великою виражальною силою. Оксиморон у Муратова утворює нові відтінки смислу і є важливою складовою частиною експресивності його поезій.

Антонімія різних частин мови у митця представлена трьома типами міжчастиномовних опозицій, рівних між собою у кількісному відношенні. До найтиповіших моделей міжчастиномовних антонімів відносимо антонімічні опозиції, що утворюють прикметники та іменники. Як засіб вираження протиставлення, така антонімія більш повно розкриває динамічну натуру автора.

Використовування різних способів введення антонімів у текст: ампліфікації, нагромадження антонімічних пар для посилення контрасту явища, антонімічного паралелізму для підкреслення протиставлення, уживання як антонімів синонімічних слів, уживання антонімів з антонімічними епітетами, введення синонімічно-антонімічних блоків для конструктивної організації вірша, для вираження внутрішнього напруження чи розрядки – особливість мови
І.Муратова.

Одна із стильових ознак поезії І.Муратова – антонімічно-синонімічні взаємозв’язки. Найбільш характерним для мови поета є вживання поруч двох і більше рядів синонімів і антонімів, введення в текст синонімічно- антонімічних трикутників, використання синонімічного та антонімічного повтору.

Загальні висновки

Мова поезій І.Муратова багата й різноманітна, як і його життя, відображене в творчості. Разом із країною він пройшов складний шлях, переживаючи її злети й падіння, вболіваючи за її долю, відбиваючи життя, своє сприймання його від молодечого запалу до філософських роздумів зрілого віку. Цей складний шлях знайшов вираження не тільки в ідейно-тематичному й емоціональному змісті поезій, а і в мові.

Поетичне мовлення І.Муратова дуже багате: воно вміщує складні й багатоманітні словникові глибини української літературної мови другої половини ХХ століття, і чисті джерела народнопоетичної мови та мови української літератури ХІХ – ХХ століть.

Крізь сучасну лексику науки, культури, техніки у поета просвічується народна першооснова його поетики. Посьменник використовує різні способи поетичного освоєння фольклорних джерел: включення в поезію пісенного тексту, використання сюжету народної пісні, трансформація пісенного твору, введення народної символіки в новий семантичний контекст, поєднання традиційних фразеологізмів з новітньою інтелектуальною лексикою, вживання релігійної лексики та біблійної символіки для створення оригінальних поетичних образів.

Інтелектуальні асоціації виявляються в літературних ремінісценціях, які органічно вливаються в авторський текст, зокрема із «Слова о полку
Ігоревім», Т.Г. Шевченка, О.С. Пушкіна, І.П. Котляревського,
П.А. Грабовського, М.М. Коцюбинського, О.П. Довженка, П.Г. Тичини.

Своєрідність мови поезій І.Муратова полягає не тільки в багатстві словникового складу, а і в способі його використовування відповідно не тільки до предмета зображення, а й до психічного складу поета, зокрема його психічного типу й темпераменту, які позначені пристрасністю й динамізмом.

У поетичному мовленні це знаходить вираження в побудові тексту, у способі включення в текст тих чи інших мовних елементів. Так, вираженню емоціонального світу поета відповідають лексико-морфологічні повтори, переважно дієслівно-іменникові; порівняння, серед яких виділяються предикативні порівняльні структури (повні і неповні), структури з орудним порівняльним, безсполучникові і семантично ускладнені порівняльні конструкції; індивідуально-авторські метафоричні словосполучення.

Більшості творів поета притаманне використовування абстрактної та іншомовної лексики на позначення психічних якостей чи станів людини.

Характерною ознакою індивідуального стилю І.Муратова є його словотворення, зокрема морфологічні неологізми, що включають прикладки та композити-прикметники. Відзначаються оригінальністю також афіксальні новоутворення і прислівникові оказіоналізми.

Особливості психічного складу поета знаходять виявлення в багатстві й способах уживання синонімів.

Якщо оцінювати мовне явище з лінгвістичного погляду, то треба відзначити, що в поезії І.Муратова переважають синоніми ідеографічного типу.

З погляду семантики привертають увагу синоніми (у тому числі й контекстуальні), що позначають явища внутрішнього світу людини: почуття, настрої, переживання.

У поетичних творах І.Муратова синоніми, як мовний засіб, виконують усі п’ять основних функцій, але для стилістики цього поета найбільш характерні функції уточнення (диференціації), заміщення та протиставлення. Серед них кількісно виділяється функція диференціації, оскільки вона дає можливість виразити найтонші семантичні, стильові й емоційно-експресивні відтінки поняття.

Одна із стильових ознак поезії І.Муратова – широке використання різних стилістичних способів введення синонімів у текст. Однак поет надає перевагу дистантному та рамочному способу розташування слів.

Визначальною рисою поетичного мовлення І.Муратова є вживання трьох і більше синонімічних слів у СР. Часто поет вплітає в тканину твору декілька таких СР.

Поетичному мовленню І.Муратова властивий високий ступінь антонімічності лексичних засобів, оскільки антоніми як засіб експресивного вираження почуттів і думок відбивають своєрідність психічного складу поета.

За семантикою й граматичними ознаками в поезії І.Муратова домінують антоніми, що виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять. Серед них привертають увагу антоніми, що входять до семантичної групи на позначення психічних якостей людини.

Оцінюючи стилістичні особливості вживання антонімів, слід відзначити, що поет надає перевагу тим, які найяскравіше відображають контрастні смислові відношення – протиставлення, кон’юнкцію, диз’юнкцію. Найуживанішим художнім засобом протиставлення у поетичному мовленні І.Муратова є антитеза, яка завжди у поета супроводжується експресивним компонентом.

Динамізм особистості письменника знаходить виявлення і в способах використовування антонімів. Для підкреслення, посилення протиставлення поет вводить у текст три і більше антонімічні опозиції, цим самим створюючи ампліфікаційні ряди.

Уживання синонімічно-антонімічних блоків для вираження чи зняття концептуальної напруги – одна із характерних ознак поетичного мовлення
І.Муратова.

Таким чином, можна підсумувати, що висока частотність синонімічних та антонімічних мовностилістичних засобів у мові поезії І.Муратова, які надають можливість розкрити всю глибину й діалектичну єдність контрастивних думок, є проявом могутнього темпераменту поета.

Список проаналізованих джерел

1. Муратов І. Вибрані поезії: У 2-х томах.– К.: Дніпро, 1972.– 385 с.
2. Муратов І. Надвечірні птахи. Вірші 1967-1968 років.– К.: Радян. письменник, 1969.– 253 с.
3. Муратов І. Поезії.– К.: Радян. письменник, 1980.– 286 с.
4. Муратов І. Твори: У 4-х томах. Т.І.– К.: Дніпро, 1982.– 415 с.

Бібліографія

1. Апресян Ю.Д. Английские синонимы и синонимический словарь // Англо- русский синонимический словарь.– М.: Русский язык, 1988.– С.500-543.
2. Апресян Ю.Д. Избранные труды. Том І. Лексическая семантика.

Синонимические средства языка.– М.: Школа «Языки русской культуры».

Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1995.– 472с.
3. Апресян Ю.Д. К проблеме синонима // Вопросы языкознания.– 1957.– №6.–

С.67-74.
4. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка. – М.:

Наука, 1974.– 367с.
5. Арнольд И.В. Стилистика современного английского языка (стилистика декодирования).– Л.: Просвещение, 1973.– 303с.
6. Ахманова О.С., Натан Л.Н., Полторацкий А.И., Фатющенко В.Н. О принципах и методах лингвостилистического исследования.– М., 1966.– С.7-8.
7. Баженов Н.М. Современный русский литературный язык.– К.: Рад. школа,

1954.– С.85-93.
8. Балли Ш. Французская стилистика.– М.: Изд-во иностр. л-ра, 1961.– 394с.
9. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и

Ренессанса.– М.: Прогресс, 1965.– 404 с.
10. Бережан С.Г. Семантическая эквивалентность лексических единиц.–

Кишинев: Штиинца, 1973.– 372с.
11. Бертагаев Т.А., Зимин В.И. О синонимии фразеологических словосочетаний в современном русском языке // Русс. язык в школе.– 1960.– №3.– С.5-6.
12. Білодід І.К. Про порівняльну стилістику східнослов’янських мов //

Теоретичні проблеми лінгв. стилістики.– К.: Наукова думка, 1972.– С.3-

21.
13. Блумфилд Л. Язык. Перевод с английского.– М.: Прогресс, 1968.– 607с.
14. Брюгген В. На передньому краї // Прапор.– 1972.– №7.– С.91-101.
15. Брюгген В. Ворог – байдужість // Звичайний хліб мистецтва. Літературно- критичні статті.– К.: Радян. письм., 1969.– С.189-200.
16. Будагов Р.А. Введение в науку о языке.– М.: Просвещение, 1965.– 492с.
17. Булаховский Л.А. Введение в языкознание. Часть ІІ.– М.: Учпедгиз,

1953.– С.44-45.
18. Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства.– К.: Рад. школа,

1955.– 307с.
19. Васильев Л.М. Современная лингвистическая семантика.– М.: Высшая школа., 1990.– 175с.
20. Ващенко В.С. Про становлення й самовизначення лінгвостилістики як науки // Українська народна лексика.– Дніпропетровськ: Вид-во

Дніпропетров. ун-ту, 1973.– С.129-135.
21. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові.– Харків, 1958.
22. Ващенко В.С. Українська семасіологія: Типологія лексичних значень.–

Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетров. ун-ту, 1981.– 68с.
23. Введенская Л.А. Словарь антонимов русского языка. 2-е издание, испр. и доп.– Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1982.– С.7-8.
24. Введенская Л.А. Словарь антонимов русского языка.– Ростов: Изд-во

Ростов. ун-та, 1971.– 166с.
25. Виноградов В.В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопросы языкознания.– 1955.– №1.– С.60-87.
26. Виноградов В.В. Русский язык. Грамматическое учение о слове .– М.:

Высшая школа, 1972.– 614с.
27. Винокур Т.Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц.– М., 1980.– С.57-64.
28. Винокур Т.Г. Избранные работы по русскому языку .– М.: Учпедгиз, 1959.–

С.391- 403.
29. Винокур Т.Г. Синонимия и контекст // Вопросы культуры речи.– М., 1964.–

Вып.5.– С.21.
30. Выготский Л.С. Мышление и речь // Избранные психологические произведения.– М.: Изд-во АПН РСФСР, 1956.
31. Вишенська Н. Мудрість серця // Вітчизна.– 1965.– №2.– С.210-211.
32. Галич О. «І не спинюсь, аж поки серцем стихну» // Українська мова і література в школі.– 1990.– №9.– С.89-92.
33. Галкина-Федорук Е.М. Современный русский язык. Лексика.– М.: Учпедгиз,

1954.– С. 136-140.
34. Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка. Издание 2.– М.:

Учпедгиз, 1955.– С.343-344.
35. Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка. Издание третье.– М.:

Просвещение, 1965.– 407с.
36. Гельблу Я.И. Способы выражения антонимичности в современном немецком языке. Автореферат дисертации … канд. филолог. наук.– Л., 1965.
37. Головин Б.Н. Основы культуры речи.– М., 1980.– С.188-199.
38. Голуб И.Б. Стилистика современного русского языка. Учебное пособие для вузов. Издание второе, перераб. и доп.– М.: Высшая школа, 1986.– 336с.
39. Горнунг Б.Ю. О природе синонимии в языке и теоретических предпосылках составления синонимических словарей // ВЛ.– 1965.– №5.– С.95-99.
40. Григорьев В.П. Поэтика слова.– М.: Наука, 1979.– С.22-137.
41. Гужва Ф.К. Современный русский литературный язык. Часть I. Издание второе, перераб. и доп.– К.: Выща школа, 1978.– 247с.
42. Гумбольдт В. О различии организмов человеческого языка и влияние этого различия на умственное различие человеческого рода.– Спб, 1959.
43. Давыдова М.К. Антонимия как художественно-выразительное средство в романе М. Шолохова «Поднятая целина» // Ученые записки Хабаровского пед. ин-та (серия русс. яз.).– 1970.– Т.29.– С.150-159.
44. Девкин В.Д. Немецкая разговорная речь. Синтаксис и лексика.– 1979.–

С.217-231.
45. Девкин В.Д. Рецензия на книгу: Антонимы (пособие по лексике немецкого языка) // М., 1969 / Иностр. яз. в школе.– 1970.– №2.– С.79-81.
46. Дідківська Л.П., Родніна Л.О. Словотвір, синонімія, стилістика.– К.:

Наук. думка, 1982.– 170с.
47. Дослідження з лексикології та лексикографії.– К.: Наук. думка, 1965.–

271с.
48. Дятчук В.В., Пустовіт Л.О. Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови.– К.: Наук. думка, 1983.– 156с.
49. Евгеньева А.П. Введение // Словарь синонимов русского языка.– Т.I.– Л.:

Наука, 1970.– С.5-19.
50. Евгеньева А.П. Основные вопросы лексической синонимии // Очерки по синонимике современного русского литературного языка.– М.– Л.: Изд-во АН

СССР, 1966.– С.4-29.
51. Єрмоленко С.Я. Естетична природа слова в народній пісні // Укр. мова і літ. в школі.– 1976.– №7.– С.34-45.
52. Єрмоленко С.Я. Слово, оновлене часом // Культура слова.– К.: Наукова думка, 1976.– Вип. 11.
53. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова.– К.: Наукова думка, 1987.–

245с.
54. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. Издание второе.– М.: Изд-во

МГУ, 1961.– С.252-258.
55. Жирмунский В.М. Задачи поэтики // Теория литературы. Поэтика.

Стилистика.– Л., 1977.– С.28-31.
56. Жирмунский В.М. Общее и германское языкознание // Избранные труды.– Л.,

1976.
57. Жовтобрюх М.А., Кулик В.М. Курс сучасної української мови.– К.: Вища школа, 1972.– 407с.
58. Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова.– К.: Наук. думка, 1984.–

255с.
59. Жуков В.П. Семантика фразеологических оборотов.– М.: Наука, 1978.–

С.91-97.
60. Журавель Н.В. Засіб експресії – антонімія // Культура слова.– К.: Наук. думка, 1981.– Вип.20.– С.32-34.
61. Залевская А.А. Понимание текста как актуальная психолингвистическая проблема // Литературный текст: проблемы и методы исследования.–

Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1987.
62. Звегинцев В.А. Замечания о лексической синонимии // Вопросы теории и истории языка.– Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1963.– С.25-40.
63. Звегинцев В.А. Семасиология.– М.: Изд-во Москов. ун-та, 1957.– 321с.
64. Звегинцев В.А. Теоретическая и прикладная лингвистика.– М.:

Просвещение, 1968.– 336с.
65. Иванова В.А. Антонимия в системе языка.– Кишенев: Штиинца, 1982.– 162с.
66. Изард К. Эмоции человека.– М.: Изд-во Москов. гос. ун-та, 1980.– 427с.
67. Ільницький М.М. Художній літопис часу // Муратов І. Твори у 4-х томах.–

К.: Дніпро, 1982.– Т.І.– С.5-18.
68. Исаев А.В. К вопросу о соотношении лингвистического и логического в учении об антонимах // Научн. докл. высш. школы. Филологические науки.–

1972.– №1.– С.49-56.
69. Исаченко А.В. Бинарность, привативные оппозиции и грамматическое значение // Вопросы языкознания.– 1963.– №2.– С.39-56.
70. Калашник В.С. Особливості слововживання в поетичній мові.– Харків: Вид- во Харків. держ. ун-ту, 1985.– 68с.
71. Калинин А.В. Лексика русского языка.– М.: Изд-во МГУ, 1971.– С.59-61.
72. Караулов Ю.Н. Общая и русская идеография.– М.: Наука, 1976.– 355с.
73. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность.– М.: Наука, 1987.–

261с.
74. Кацнельсон А.І. Вічності й хвилини голоси // І. Муратов. Поезії.– К.:

Радян. письм., 1980.– С.3-16.
75. Киреев А.А. Об антонимах // Русс. яз. в школе.– 1954.– №3.– С.10-13.
76. Клаус Г. Введение в формальную логику.– М.: Изд-во иностр. лит., 1960.
77. Клименко Н.Ф. Словотворча структура і семантика складних слів у сучасній українській мові.– К.: Наукова думка, 1984.– 252с.
78. Клименко Н.Ф., Пещак М.М., Савченко І.Ф. Формалізовані основи семантичної класифікації лексики.– К.: Наукова думка, 1982.– 250с.
79. Клименко Н.Ф. Як народжується слово // Мовознавство.– 1992.– №3.–

С.20-24.
80. Клюєва В.Н. Краткий словарь синонимов русского языка.– М.: Учпедгиз,

1956.– 279с.
81. Ковалик І.І. Про типологічну інтерпретацію художнього слова та вияв майстерності у Словнику мови творів І. Франка // Українське літературознавство.– Львів, 1969.– Вип. VII.– С.158-161.
82. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови.– К.: Вища школа, 1987.– 351с.
83. Ковальов В.П. Вимовна експресія художньої прози // Мовознавство.–

1973.– №1.– С.31-40.
84. Ковальов В.П. Виражальні засоби українського художнього мовлення.–

Херсон: Херсонська міська друкарня, 1991.– 125с.
85. Ковальов В.П. Експресивне використання антонімів в українському художньому мовленні // Укр. мова і література в школі.– 1986.– №9.–

С.48-51.
86. Кожина М.Н. Стилистика русского языка. Издание второе, перераб. и доп.–

М.: Просвещение, 1983.– 224с.
87. Колесник Г.М. Мова газети в епоху НТР // Науково-технічний прогрес і мова.– К., 1978.– С.93-95.
88. Комиссаров В.И. Проблема определения антонимов // Вопросы языкознания.–

1957.– №2.– С.49-58.
89. Кондаков Н.И. Логический словарь.– М.: Наука, 1971.– С.131.
90. Кононенко В.І. Стилістичний аспект синтаксису / Слово і труд.– К.,

1976.– С.117-121.
91. Кузнец М.Д. Стилистические функции синонимов // Ученые записки

І ЛГПИИЯ. Т.I.– Л.: Изд-во ЛГПИИЯ, 1940.
92. Леонтьев А.А. Психологическая структура значения // Семантическая структура слова.– М.: Наука, 1971.– С.7-15.
93. Лисиченко Л.А. Антоніми в сучасній українській мові // Українська мова і література в школі.– 1976.– №1.– С.26-33.
94. Лисиченко Л.А. Бесіди про рідне слово: Слово і його значення.– Харків:

ХДПУ, 1993.– 136с.
95. Лисиченко Л.А. Лексикологія сучасної української мови: Семантична структура слова.– Харків: Вид-во Харків. ун-ту, 1977.– 116с.
96. Лисиченко Л.А. Лексико-семантична система української мови.– Харків:

ХДПУ ім. Г.С. Сковороди, 1997.– 129с.
97. Лисиченко Л.А. Типи синонімів за значенням // Українська мова і література в школі.– 1973.– №11.– С.58-64.
98. Лосев А.Ф. Терминологическая многозначность слова и символа // Языковая практика и теория языка.– М.: Наука, 1978.– С.4-9.
99. Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста.– Л.: Просвещение, 1972.– С.81.
100. Лурия А.Р. Маленькая книжка о большой памяти.– М.: Изд-во Московского ун-та, 1968.– С.66-69.
101. Львов М.Р. К вопросу о типах лексических антонимов // Русс. яз. в школе.– 1970.– №3.– С.71-76.
102. Максимов Л.Ю. Антонимия как один из признаков качественности прилагательных. Автореферат диссертации … канд. филол. наук.– М., 1958.
103. Максимов Л.Ю. Частица не и приставка не- с краткими прилагательными //

Русс. яз. в школе.– 1957.– №2.– С.7-17.
104. Материалисты древней Греции.– М.: Госполитиздат, 1955.– С.49-53.
105. Мацько Л.І. Інтер’єктивація в українській мові // Укр. мовознавство.–

1979.– Вип.7.– С.21-27.
106. Мельников Г.П. О типах дуализмов языкового знака // Научные доклады высшей школы. Филологические науки.– 1971.– п.5.
107. Мигирин В.М. Язык как система категорий отображения.– Кишинев, 1973.
108. Миллер Е.Н. Антонимия в лексике и фразеологии: На материале немецкого и русского языков.– Алма-Ата, 1978.
109. Миллер Е.Н. Природа лексической и фразеологической антонимии.–

Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1990.– 223с.
110. Михайлов В.А. Генезис антонимических оппозиций (антонимия и отрицание). Учебное пособие.– Л., 1987.
111. Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови.– К.: Наукова думка, 1977.– 237с.
112. Мурзин Л.Н., Штерн А.С. Текст и его восприятие.– Свердловск: Изд-во

Уральского ун-та, 1991.– 172с.
113. Муравицкая М.П. Психолингвистический аспект взаимодействия лексического в слове // Вопросы языкознания.– 1984.– №5.– С.108-115.
114. Муромцева О.Г. Розвиток лексики української мови в другій половині

ХІХ – початок ХХ ст.– Харків: Вища школа, 1985.– 152с.
115. Никитин М.В. Лексическое значение слова (структура и комбинаторика).–

М.: Высшая школа, 1983.– 127с.
116. Никитин М.В. Основы лингвистической теории значения.– М.: Высшая школа, 1988.– 167с.
117. Нечитайло О.І. Синоніми в лексикографії.– К.: Наукова думка, 1987.–

131с.
118. Новиков Л.А. Антонимия в русском языке.– М.: Изд-во Моск. ун-та,

1973.– 290с.
119. Новиков Л.А. Антонимия, ее типы и место в лексико-семантической системе языка // Тезисы докл. научн конф. Вопросы описания лексико- семантической системы языка. Ч.II.– М., 1971.– С.57-60.
120. Новиков Л.А. Логическая противоположность и лексическая антонимия.

Рус. язык в школе.– 1966.– №4.– С.79-87.
121. Новиков Л.А. Семантика русского языка.– М.: Высшая школа , 1982.–

272с.
122. Новиков Л.А. Синонимические функции слов (семантическая синонимия) //

Русс. яз. в школе.– 1968.– №1.– С.11-23.
123. Общая психология / Под ред. А.В. Петровского, – М.: Просвещение,

1986.– 463с.
124. Общее языкознание. Внутренняя структура языка.– М.: Наука, 1972.–

265с.
125. Осипенко З.М. Про сучасні тенденції розвитку лексики // Мовознавство.–

1981.– №4.
126. Паламарчук Л.С. Лексична синоніміка художнів творів М.М.Коцюбинського.

– К.: Вид-во АН УРСР, 1957.– 92с.
127. Палевская М.Ф. Проблема синонимического ряда, его границ и возможности выделения доминанты // Лексическая синонимия.– М.: Наука, 1967.– С.94-

104.
128. Палевская М.Ф. Синонимы в русском языке.– М.: Просвещение, 1964.–

128с.
129. Пентилюк М.І. Синонімічні засоби української мови. // Укр. мова і л-ра в школі.– 1977.– №2.– С.76-83.
130. Первомайський Л. Розчахнуте серце // Про І. Муратова. Літературно- критичні статті.– К.: Рад. письм., 1972.– С.5-37.
131. Передрій Г.Р., Смолянінова Г.М. Лексика і фразеологія української мови.– К.: Рад. школа, 1983.– С.15-129.
132. Петрищева Е.Ф. Об эмоциональной окрашенности слов в современном русском языке (Опыт лингвистического эксперимента) // Развитие лексики современного русского языка.– М., 1965.– С.46-58.
133. Петровский В.И. О стилистической дифференциации лексики современного русского языка.– Львов, 1959.– С.34-43.
134. Пилинський М.М. Мистецьке слово і мова // Мовознавство.– !982.– №6.–

С.46-58.
135. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль.– К.: Наукова думка, 1976.– 287с.
136. Плющ П.П. Історія української літературної мови.– К.: Вища школа,

1971.– 424с.
137. Покровский М.М. Избранные работы по языкознанию.– М.: Из-во АН СССР,

1959.– С.82.
138. Полонський Р. Незабутні на верховинах духу // Літературна Україна.–

1992.– 3 вересня.– С.4.
139. Поляков М. Вопросы поэтики и художественной семантики.– М.: Сов. писатель, 1978.– 446с.
140. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.– Харьков, 1905.– 652с.
141. Потебня А.А. Эстетика и поэтика.– М.: Искусство, 1976.– 302с.
142. Правдин М.Н. Анализ содержательной структуры текста // Сборник научных трудов / МГПИИЯ им. М. Тореза.– М., 1976.– Вып.103.
143. Пражский лингвистический кружок // Тезисы Пражского лингвистического кружка.– М., 1967.– 74с.
144. Реформатский А.А. Введение в языковедение. Издание 4.– М.:

Просвещение, 1967.– С.95-98.
145. Родичева Э.И. К проблеме антонимии // Семантические и фонологические проблемы прикл. Лингвистики.– М.: Из-во МГУ, 1968.– С.284-296.
146. Розенталь Д.Э. Практическая стилистика русского языка.– М.: Высшая школа, 1974.– 352с.
147. Рильський М.Т. Передмова до «Матеріалів до синонімічного словника української мови» А.Багмета // Вітчизна.– 1959.– №2.– С.217.
148. Рубакин Н.А. Психология читателя и книги.– М.: Книга, 1977.
149. Рудяков Н.А. Стилистический анализ художественного произведения.– К.:

Выща школа, 1977.
150. Русанівський В.М. Естетика художнього слова // Культура слова.– К.:

Наукова думка, 1976.– Вип.2.– С.5-17.
151. Русанівський В.М. Збагачення і оновлення мови // Укр. мова і л-ра в школі.– 1976.– №8.– С.47-57.
152. Русанівський В.М. Семантична глибина слова // Мовознавство.– 1991.–

№2.– С.3-7.
153. Русанівський В.М. Слово в поезії // Рідне слово.– 1972.– Вип.6.– С.50-

53.
154. Русские писатели о языке. Хрестоматия / Под общ. ред. А.М.Докусова.–

Л., 1954.– С.377-390.
155. Сеченов И.М. Избранные философские и психологические произведения.–

М.: Госполитиздат, 1947.– 647 с.
156. Симина Г.Я. Из наблюдений над языком и стилем романа Ф.М.Достоевского

«Преступление и наказание» // Изучение языка писателя.– Л.: Просвещение,

1957.– С.82-87.
157. Синонимы русского языка и их особенности.– Л.: Наука, 1972.– 273 с.
158. Соколова Н.К. Слово как фактор лирического текстообразования и конституент индивидуального поэтического стиля. Автореф. дис … д-ра филол. наук.– Л., 1985.– С.13-18.
159. Соколовская Ж.П. Проблемы системного описания лексической семантики.–

К.: Наукова дума, 1990.– 184 с.
160. Соколовская Ж.П. Синонимические связи имен прилагательных со значением обобщенной положительной качественной оценки (На материале современного русского литературного языка). Автореф. дис … канд филол. наук.– К.,

1970.– 23 с.
161. Соколовская Ж.П. Система в лексической семантике (Анализ семантической структуры слова).– К.: Выща школа, 1979.– 189 с.
162. Сорокин Ю.А. Психолингвистические аспекты изучения текста.– М.: Наука,

1985.
163. Степанов Ю.С. Методы и принципы современной лингвистики.– М.: Наука,

1975.– 696 с.
164. Степанова М.Д., Фляйшер В. Теоретические основы словообразования в немецком языке.– М.: Высшая школа, 1984.– 264 с.
165. Степанченко И.И. Поэтический язык Сергея Есенина (Анализ лексики).–

Харьков: ХГПИ, 1991.– 189 с.
166. Степанченко И.И. Стилистический анализ стихотворений С.Есенина:

Учебное пособие.– Харьков: ХГПИ, 1989.– 107 с.
167. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка.– К.: Вища школа, 1993.– 365 с.
168. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / За заг. ред. І.К.Білодіда.– К.: Наукова думка, 1973.– 440 с.
169. Сучасна українська літературна мова. Стилістика / За заг. ред.

І.К.Білодіда.– К.: Наукова думка, 1973.– 588 с.
170. Тараненко О.О. Деякі аспекти теорії синонімії в плані створення синонімічного словника // Мовознавство.– 1980.– №3.– С.48-54.
171. Тараненко А.А. Языковая семантика в ее динамических аспектах (Основные семантические процессы).– Киев: Наукова думка, 1989.– 254 с.
172. Тарасов Л.Ф. Поэтическая речь (типологический аспект).– Харьков: Выща школа, 1976.
173. Телия В.Н. Метафора как модель смыслопроизводства и ее экспрессивно- оценочная функция //Метафора в языке и тексте.– М.: Наука.– 176 с.
174. Трубецкой Н.С. Основы фонологии.– М.: Из-во иностр. л-ра, 1960.
175. Українські письменники про літературу та мову.– К.: Рад. школа, 1961.–

462с.
176. Уфимцева А.А. Лексическое значение. Принципы семиологического описания лексики.– М.: Наука, 1986.– 239 с.
177. Уфимцева А.А. Роль лексики в познании человеком действительности и в формировании языковой картины мира.– М.: Наука, 1988.– С.110-140.
178. Уфимцева А.А. Слово в лексико-семантической системе языка.– М.: Наука,

1968.– С.190-196.
179. Уфимцева А.А. Типы словесных знаков.– М.: Наука, 1974.– 205 с.
180. Филин Ф.П. О лексико-семантических группах слов // Езиковедски исследования в чест на акад. Стефан Младенов.– София, 1957.– С.536-539.
181. Филин Ф.П. Очерки по теории языкознания.– М.: Наука, 1982.– 336 с.
182. Філософські питання мовознавства.– К.: Наукова думка, 1972.– 198 с.
183. Фридрак В.П. Синонімія складних слів // Мовознавство.– 1987.– №2.–

С.32-38.
184. Халиков М.Н. Оксюморон: уровни текстовой реализации и средства языкового выражения (На материале немецкого языка) // Вестник Ленингр. ун-та. №14. История. Язык. Литература.– Л., 1982.– Вып. 3.– С.97-102.
185. Хованская З.И. Принципы анализа художественной речи и литературного произведения.– Саратов: Из-во Саратов. ун-та, 1975.
186. Худяков И.К. Эмоционально-оценочная лексика как важнейшее средство выражения семантическо-стилистических коннотаций // Актуальные вопросы лексики и грамматики современного русского языка.– Тула, 1976.– С.33-41.
187. Чабаненко В.А. Основи мовної експресії.– К.: Вища школа, 1984.– 168с.
188. Чабаненко В.А. Теоретичні засади дослідження експресивних засобів української мови // Мовознавство.– 1984.– №2.– С.11-18.
189. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови.– К.: Рад. школа, 1962.– 496с.
190. Черч А. Введение в математическую логику.– М.: Изд-во иностр.

л-ра, 1960.– Т.1.– С.18-25.
191. Шанский Н.М. Лексикология современного русского языка.– М.:

Просвещение, 1964.– 316с.
192. Шанский Н.М. Очерки по русскому словообразованию.– М.: Просвещение,

1968.– 246с.
193. Шанский Н.М. Программа курса «Лингвистический анализ художественного текста» // Анализ художественного текста. Выпуск 1.– М.: Педагогика,

1975.– С111-123.
194. Шапиро А.Б. Некоторые вопросы теории синонимов (на материале русского языка) // Доклады и сообщения Института языкознания АН СССР.– М., 1955,

Т.8.– С.69-87.
195. Шмелев Д.Н. Очерки по семасиологии русского языка.– М.: Просвещение,

1964.– 244с.
196. Шмелев Д.Н. Проблемы семантического анализа лексики (на материале русского языка).– М.: Наука, 1973.– 279с.
197. Шмелев Д.Н. Современный русский язык. Лексика.– М.: Просвещение,

1977.– 285с.
198. Якобсон П.Я. Психология художественного восприятия.– М., 1964.
199. Ducha?ek O. Precis de semanticque franзais.– Brno: Univ. J.E. Purkyn?,

1967.– 262p.
200. Filipec J. ?eska synonimaz hlediska stylistiky a lexikologie.– Praha,

1961.– P.217-223.
201. Forman M. Antonyma // Rusky jazyk.– 1960.– №5.– C.206-214.
202. Frege G. ?ber Sinn und Bedeutung. // Zeitschrift fьr Philosophie und philosophische Kritik.– 1892.– Bd.100.– P.25-50.
203. Lyons J. Introduction to Theoretical Linguistics.– London ets.:

Cambridge univ., 1969.– P.460-470.
204. Palmer F.R. Semantics. A new outline.– M.– Высшая школа, 1982.– 111с.
205. Quintilianus M. Institutio oratoria, ed E. Bonnell.– Lipsial, 1866.– vol.II.– 149 p.
206. Soule R. A dictionare of English synonyms and synonymous expressions designed as a guide to apt and varied diction.– Toronto ets.: Bantam,

1981.– 528p.
207. Ullman S. The Principles of Semantics.– Glasgow ets.: Oxford univ.,

1959.– P.70-108.
208. Vincenz A., de. Les structures antonymiques. Synchronie et diachronie

// Opera slavica.– Gцttingen, 1963.– Bol. IV.– P.233-259.
209. Wald L. Antonimele оn sistemul lexical // Sistemele limbii.–

Bucure?ti, 1970.– P.75-84.

Лексикографічні видання

210. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов.– М.: Изд-во «Сов. энциклопедия», 1966.– 524с.
211. Ахманова О.С. Словарь синонимов русского языка.– М.: Изд-во «Сов. энциклопедия», 1976.– 448с.
212. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.– К.: Вища школа, 1985.– 360с.
213. Деркач М.П. Короткий словник синонімів української мови.– К.: Рад. школа, 1960.– 209с.
214. Лингвистический энциклопедический словарь.– М.: Сов. энциклопедия,

1990.– 285с.
215. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т.Гром’яка,

Л.І.Коваліва та ін.– К.: ВЦ «Академія», 1997.– 752с.
216. Полюга Л.М. Словник антонімів.– К.: Рад. школа, 1987.– 172с.
217. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов.– 1976.
218. Русско-украинский словарь синонимов / Под ред. Н.Н. Пилинского.– К.:

Освіта, 1995.– 271с.
219. Словник української мови: В 11-и томах.– К.: Наук. думка, 1970-1980.–

Т.І-11.
220. Філософський словник / За ред. В.І. Шинкарука.– К.: Гол. ред. УРЕ АН,

1973.– 600с.
221. Фразеологічний словник української мови.– К.: Наук. думка, 1993.– Т.1-

2.– 984с.

————————
Примітка.
[1] Тут і далі цитуємо за виданням: Муратов І. Твори: У 4-х томах. Т. І.–
К.: Дніпро, 1982. Інші видання позначаються роком.
Примітка.
[2] У дужках подається номер джерела та сторінкка.

Курсовая работа: Расчет рентабельности ОАО ПО «ИСКОЖ»

Posted on by admin

Введение

В условиях рыночной экономике производитель должен быстро и точно реагировать на изменяющуюся конъюнктуру рынка и своевременно внедрять новую технологию и технику, что способствует обновлению ассортимента продукции. Принятие решений о внедрении технических инноваций должно базироваться на плановых расчетах цены изделия и прибыли от реализации продукции.

Цена продукции складывается из затрат на производство (себестоимости) и прибыли. Себестоимость новой продукции рассчитывается по статьям затрат. Если на новом оборудовании планируется производить сравнимую продукцию, себестоимость новых изделий может быть определена на основе учета факторов снижения себестоимости. Решение об объеме производства и цене изделия производитель принимает исходя их анализа конъюнктуры рынка, цены на аналогичную продукцию конкурентов, необходимости достижения окупаемости капитальных вложений в рациональные для предприятия сроки. В курсовой работе поставлены следующие задачи:

1) рассчитать затраты на производство продукции на основе учета факторов снижения себестоимости продукции;

2) сформировать оптовую цену изделия исходя из желаемого уровня рентабельности продукции;

3) определить прибыль предприятия;

4) определить — срок окупаемости капитальных вложений и в случае необходимости провести корректировку цены с целью достижения желаемого для предприятия срока окупаемости;

5) на основе построение графика безубыточности определить объем производства, при котором достигается безубыточность предприятия.

Технико-экономические показатели предприятия:

Показатели

Обозначения

Выпуск продукции в отчетном году. тыс. шт.

Ао

700
Выпуск продукции в плановом году. тыс.шт

Апл

790
Себестоимость ед. продукции. отчетная. руб.

Со

24
Плановый рост производительности труда, %

ΔПТ

15,0
Плановый рост заработной платы работающего, руб,%

ΔЗП

1,0
Доля заработной платы в себестоимости

узп

0,30
Постоянная часть косвенных расходов в себестоимости продукции, %

а

15

Цена единицы материала в отч. году. руб:

Материал А

Материал Б

 Цот

8

7

Цена единицы материала в плановом году.руб:

Материал А

Материал Б

 Цпл

8,5

7,5

Норма расхода ед. материал в отч. году.руб:

Материал А

Материал Б

 Nот

0,6

1,1

Норма расхода ед. материала в план году:

Материал А

Материал Б

 Nпл

0,5

1,0
Капитальные вложения в плановом году.тыс. руб.

К

1200
Ставка дивидендов, %

д

6
Розничная цена единицы продукции конкурента. руб

Цр

45
Приемлемый срок окупаемости, лет

Тхр

6

1. Общая часть

1.1 Краткая характеристика ОАО ПО «ИСКОЖ»

ОАО ПО «ИСКОЖ» образовано 30 декабря 1970 года, как завод спутник Волжского автозавода по обеспечению обивочными материалами автомобилей «Жигули».

Сейчас — это многопрофильное производственное объединение, имеющее в своем составе следующие производственные площади:

производство тканей с ПВХ — покрытием;

трикотажный участок;

швейный участок;

фабрика обивочных трикотажных материалов;

прядильное производство;

цех по производству пенополиуретана (поролона).

производство прокладочных материалов с термоклеевым покрытием;

ткацкий участок;

носочный участок;

участок паккарда;

участки изготовления товаров народного потребления.

Четкое понятие о подразделениях предприятия дает нам «Организационная структура управления Акционерным обществом Нефтекамским производственным объединением».

Основные направления деятельности ОАО ПО «ИСКОЖ» указаны в Уставе предприятия, с изменениями и дополнениями производство и реализация искусственных кож, пленочных материалов, пенополиуретана, линолеума, клеенки, трикотажных полотен, пряжи, обивочных материалов, прокладочных материалов, ткани и товаров народного потребления. Объединение является одним из самых крупных в СНГ поставщиков технических трикотажных полотен, бельевого трикотажа, прокладочных материалов.

— винилискожи обивочные в самой широкой и модной цветовой гамме для наземных видов транспорта (легковых и грузовых автомобилей, автобусов, троллейбусов, трамваев, тракторов, железнодорожных вагонов и т.д.), а также авиационной техники; для обивки детских колясок, мебели, искожи для галантерейных изделий, обуви, одежды; ПВХ — пленку; клеенку бытового назначения;

— линолеум на трикотажной основе, тканевой основе, нетканой основе, дублированной пенополиэтеленом, без подосновы;

— отбеленные и гладкоокрашенные бельевые и технические трикотажные полотна в широком ассортименте;

— трикотажные обивочные материалы для изготовления чехлов и обивки сидений всех видов транспорта и мебели: «бархат», «плюш», «капровелюр».

— прокладочные материалы для швейной и обувной промышленносте;

— ткани технические;

— пенополиуретан неогнеопасный и мебельный;

— пряжу хлопковискозную и хлопкополиэфирную для трикотажного производства;

— полотно гардинное гладкоокрашенное товары народного потребления из трикотажного полотна, пенополиуретана, ПВХ – пленки, кожи и т.д. Искусственные кожи кроме целевого назначения по своим свойствам – прочность на разрыв, высокая морозоустойчивость, хорошая растяжимость и др. — могут быть использованы для производства всевозможных кожухов и чехлов (например, кожух для рычага переключения скоростей в автомобиле), пошива сумок, обивок для дверей помещения (как с утеплителем, так и без него) и др.

Кожи выпускаются пористые, монолитные, пористые – монолитные (а также двупористые, двумонолитные) разной толщины. Предусматривается широкий выбор всевозможных расцветок, различные типы отделки лицевого слоя, печатных рисунков. Разработан большой ассортимент обувной искож для пошива обуви различного назначения: кроссовок, летней, осенней, зимней. Кожи выпускаются в зависимости от назначения с поливинилхлоридным (ПВХ) и поливинилхлорид-полиуретановым покрытием (ПВХ-ПУ) с применением в качестве основы трикотажных полотен гладких и с начесом, тканевых основ. Предусматривается возможность дублирования кож пенополиуретаном, пенополиэтиленом. Линолеум и столовая клеенка выпускаются различных расцветок, с разными рисунками.

ОАО ПО «ИСКОЖ» – член международного клуба «Лидеров торговли». Неоднократно награждалось многочисленными дипломами и призами, среди которых международный приз за качество продукции. На выставке «100 лучших товаров России» в 2001 году четыре вида продукции объединения стали призерами. В 2002 году объединение было удостоено престижной наградой «Ника». Продукция ОАО ПО «ИСКОЖ» пользуется спросом не только в России и СНГ, но также поставляется за границу.

Сегодня предприятие выпускает более 1200 наименований продукции. ОАО ПО «ИСКОЖ» гарантирует своим покупателем высокое качество и широкий ассортимент предлагаемой продукции. На каждый вид продукции имеются паспорта качества и гигиенические сертификаты.

ОАО ПО «ИСКОЖ» имеет свои представительства в г. Москве, Нижнем Новгороде, Ижевске, Минске, Запорожье и др.

В декабре 2000 г. ОАО ПО «ИСКОЖ» отметил свой 30 — летний юбилей. Все эти годы объединение сохраняло за собой репутацию солидного предприятия и надежного партнера.

В ОАО ПО «ИСКОЖ» есть своя торговая служба, имеющая фирменную торговую сеть (продовольственные и промтоварные магазины, столовые). Кроме того, осуществляется выезднаяг торговля.

В 2003 году предприятие увеличило объемы выпускаемой продукции за счет согласованной работы служб снабжения, производства и сбыта продукции. Истекший период характеризуется нормальной ликвидностью, рентабельностью и удовлетворительными показателями прибыльности. Эти результаты достигнуты благодаря четко организованной и согласованной работе большого коллектива – это основные и вспомогательные производства, отделы и службы объединения.

За текущий период объем выпущенной продукции для реализации на сторону в действующих ценах составил 1 580 373 тыс. руб. (113,3% по отношению к соответствующему периоду прошлого года: в т.ч. 106,3% за счет роста объемов производства и 106,6% за счет роста цен). Объем выпущенной продукции с внутризаводским оборотом за отчетный период составил 1894 410 тыс. руб. – это 116.3% по отношению к соотвутствующему периоду прошлого года.

Себестоимость в отчетном периоде составила 836 496 тыс. руб., рентабельность 17,5%.

Товарооборот фирменной торговли и общественного питания объединения за 2003 год составил 177,8 млн. руб., выполнение – 116,8% рост к уровню 2002 года – 101,4%. Индекс физического объема товарной продукции за 2002 год составил 106,3%.

Загрузка производственных мощностей в целом по объединению — 61,0%

В целом задание по реализации собственной продукции выполнено на 112,3%, рост реализации собственной продукции к уровню 2002 года составил 135,9%.

География оптовых покупателей разнообразна, но большую часть составляют близлежащие с Башкортостаном регионы. Отдел маркетинга работает с большинством регионов: от Западной Украины до Владивостока, от Сибири до регионов Средней Азии и Кавказа. Активизируется работа с Украиной, восстановлены связи с «АвтоЗАЗ-ДЭУ» г. Запорожье, активно ведется работа с крупными потребителями в Харькове и в других городах Украины. Более активно ведется работа с Казахстаном, Узбекистаном, Азербайджаном.

Большое внимание уделяется рекламной и выставочной деятельности. Так ежегодно ОАО ПО «ИСКОЖ» принимает участие в 6-8 федеральных и региональных выставках. Отделом маркетинга проводится работа по внедрению новых видов продукции, расширению ассортимента выпускаемой продукции.

Балансовая прибыль от основной деятельности за отчетный период получена в размере 146 554 тыс. руб. Начислен налог на прибыль (с учетом льгот в соответствии со статьей 1 Закона РБ от 24.07.2001 г. № 225-3) – 35 548 тыс. руб. Прибыль, оставшаяся в распоряжении предприятия, составила 345 006 тыс. руб. и использована полностью.

Показатели баланса характеризуются:

коэффициент общей ликвидности 5,856;

коэффициент текущей ликвидности 5,876;

коэффициент автономии 5,987;

коэффициент платежеспособности 0,857;

коэффициент обеспеченности собственными средствами 0,760.

За отчетный период произошло увеличение коэффициентов ликвидности и финансовой устойчивости, что является положительной тенденцией для предприятия.

Численность промышленно – производственного персонала в 2003 году составила 3617 человек. В целях повышения эффективности производства и производительности труда произведено сокращение 190 человек. Производительность труда одного работающего за год составляет 440,8 тыс.руб. – 123,3% к предыдущему году.

В объединение ведется планомерная работа по повышению качества выпускаемой продукции, ужесточены требования к внешнему виду, физико-механическим показателям. В целом, 2003 год был плодотворным для объединения, и в этом заслуга всего коллектива.

1.2 Формирование цен на продукцию

Во многих словарях цена трактуется как денежное выражение стоимости единицы товара. Можно встретить и такой: «Цена – это сумма денег, за которую покупатель готов купить товар, а производитель – продать».

В условиях рыночных отношений резко возрастает роль цены для любой коммерческой организации. Это обстоятельство обусловливается многими причинами.

От уровня цены зависят:

• величина прибыли коммерческой организации;

• конкурентоспособность организации и ее продукции;

• финансовая устойчивость предприятия.

Выбор правильной ценовой политики является достаточно не простым делом и требует создания маркетинговых служб.

Цена как экономическая категория выполняет ряд важнейших функций.

Учетная функция цены отражает общественно необходимые затраты труда на выпуск и реализацию той или иной продукции. Цена определяет, сколько затрачено труда, сырья, материалов, комплектующих изделий на изготовление товара. В конечном счете, цена отражает не только величину совокупных издержек производства, но и размер прибыли.

Распределительная функция цены состоит в том, что государство через ценообразование осуществляет перераспределение национального дохода между отраслями экономики, государственным и другими ее секторами, регионами, фондами накопления и потребления, социальными группами населения.

Функция сбалансирования спроса и предложения выражается в том, что через цены осуществляется связь между производством и потреблением, предложением и спросом. Цена сигнализирует о диспропорциях в сферах производства и обращения и требует принятия мер по их преодолению. Она служит гибким инструментом для достижения соответствия спроса и предложения. Функция цены как средства рационального размещения производства проявляется наиболее полно в условиях рыночной экономики. С помощью механизма цен происходит перелив капиталов в секторы экономики и производства с более высокой нормой прибыли.

Стимулирующая функция цены проявляется в том, что цена при определенных условиях может стимулировать ускорение НТП, улучшение качества продукции, увеличение выпуска продукции и спроса на нее. Это связано с тем, что цены дифференцированы в зависимости от технического уровня и качества продукции. По этим же причинам цены могут оказывать и дестимулирующее воздействие на производство.

Таким образом, цены играют исключительно важную роль в развитии экономики страны в целом и для каждого отдельно взятого субъекта хозяйствования. Отсюда вытекает значимость политики в области ценообразования.

В зависимости от характера обслуживаемого оборота различают три основных вида цен на промышленную продукцию.

Оптовая цена предприятия – цена, которая предусматривает возмещение текущих затрат производства и получение прибыли. На основании этой цены определяются:

выручка от реализации продукции как произведение цены на количество;

прибыль на единицу продукции как разница между оптовой ценой и ее себестоимостью.

Оптовую цену предприятие определяет по формуле:

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ",

где Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" — полная плановая себестоимость единицы продукции, руб.;

РОЗНИЧНАЯ ЦЕНА

Отпускная цена предприятия

 Текущие издержки прибыль торговых организаций

НДС

Оптовая цена предприятия

 НДС

Полная себестоимость

единицы продукции

Прибыль

предприятия

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" — уровень рентабельности, рассчитанный по себестоимости т.е. прибыль, полученная от реализации годового объема продукции, приходящейся на 1руб. годовых текущих затрат, которую можно определить по формуле:

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ",

где Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"— уровень рентабельности предприятия в долях единицы;

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"— среднегодовая стоимость производственных фондов, т.е. основного и оборотного капитала;

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"-полная плановая себестоимость годового объема производства и реализации продукции.

Отпускная цена предприятия формируется на основе оптовой цены предприятия и дополнительного включения в цену налога на добавленную стоимость:

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ",

где МЗ- фактическая или плановая стоимость материальных затрат на единицу продукции;

НДС- налог на добавленную стоимость (15% при реализации по рыночным ценам).

Розничная цена является конечной ценой, по которой товары народного потребления и некоторые орудия и предметы труда реализуются через торговую сеть, и отражает процесс нарастания общественно необходимых затрат по всем стадиям производства и реализации товаров. Она представляет собой сумму следующих составляющих: отпускная цена предприятия (Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"), текущие издержки (ТЗ) и прибыль торговых организаций (ПР), НДС:

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ".

Процесс ценообразования на предприятии можно представить следующими основными этапами:

• постановка цели (задачи) ценообразования;

• определение уровня спроса на данный вид продукции;

• оценка издержек производства и степени регулирования цен на продукцию;

• анализ цен и товаров конкурентов;

• выбор метода ценообразования;

• расчет исходной цены изделия;

• учет влияния на цену изделия дополнительных факторов;

• установление окончательной цены.

На практике в зависимости от конкретных условий и целей предприятия используются различные методы расчета предполагаемой цены на товар. Все эти методы объединяются в две группы:

• методы, основанные на затратном подходе;

• методы, основанные на «целевом ценообразовании».

Первая группа методов отличается простотой расчетов. Основной принцип этих расчетов заключается в прибавлении к издержкам на производство товара определенной суммы прибыли, которую планирует получить фирма. Имеется несколько разновидностей расчета цен, основанных на затратном подходе.

По методу «полных затрат» в калькуляцию издержек производства включаются переменные и постоянные затраты. Размер прибыли может быть как фиксированным, так и переменным. При определении цен по этому методу предполагается, что учет условий и требований рынка не имеет большого значения. Таким образом, фирма уверена в реализации своего товара.

Метод «усредненных затрат» заключается в том, что при установлении цены в калькуляцию включаются не полные, а средние затраты на производство единицы продукции. Усредненные затраты чаще всего определяются за период экономического цикла. Величина усредненных затрат будет тем меньше, чем больше объем выпускаемой продукции, поскольку средние постоянные затраты находятся в обратной зависимости от объема производства.

При методе «стандартных издержек производства» затраты рассчитываются до начала процесса производства. Калькулирование себестоимости производится на основе установленных нормативов затрат сырья, топлива, материалов, амортизации и т.д. Весь расчет ведется применительно к стандартному, или нормальному, объему загрузки производственных мощностей (обычно 85-90%). Этот метод применяется в основном в высокомонополизированных отраслях промышленности. В частности, в США он используется в химической промышленности, сельскохозяйственном машиностроении, черной металлургии.

В условиях рыночной экономики цена является одним из наиболее важных синтетических показателей, существенно влияющих на финансовое положение предприятия. Это объясняется тем, что от уровня цены зависит величина прибыли коммерческой организации, конкурентоспособность предприятия и его продукции. Цена является важнейшим инструментом внутрифирменного планирования и служит ориентиром принятия хозяйственных решений.

В условиях рынка сохраняется необходимость государственного регулирования ценообразования. Это объясняется необходимостью контроля над ценами отраслей и предприятий-монополистов, стремлением государства обеспечить социальную защиту населения.

Цена на продукцию зависит от многих факторов: спроса на продукцию, государственного регулирования цен, издержек, конкуренции и др.

Учет влияния всех факторов в комплексе позволит предприятиям выработать гибкую и эффективную политику ценообразования.

В первые годы перехода на рыночные отношения наиболее сильнодействующим фактором ценообразования в российской экономике был, и во многом остается сейчас, фактор затрат. Предприниматели стремились любое увеличение затрат переложить на покупателя. Но сейчас, по мере насыщения рынка и в условиях конкуренции, предпринимателям все чаще, чтобы реализовать продукцию и обеспечить устойчивое финансовое положение, приходится изыскивать резервы по снижению издержек.

2. Расчётная часть

2.1 Планирование затрат на производство

В этом разделе проекта рассчитывается плановая себестоимость единицы продукции на основе учёта влияния факторов её снижения. К таким факторам относятся:

1) изменение объёма производства:

2) изменение производительности труда и его квалификации:

3) изменение цен на материалы:

4) изменение норм расхода материалов:

Если при расчёте изменения себестоимости под влиянием какого- либо фактора получается отрицательный результат, это свидетельствует о снижении себестоимости этого фактора: если положительный знак о повышении затрат на производство продукции. Алгебраическая сума % изменения себестоимости по всем фактора определяет общие изменения плановой себестоимости по сравнению с базовой.

2.2 Изменение себестоимости под влиянием изменения объём производства

Изменение объёма производства не изменяет общую сумму постоянной части косвенных расходов. К косвенным расходам относятся статьи себестоимости, исчисляемые пропорционально основной заработной платой основных рабочих. Часть косвенных расходов, которая остается постоянной при изменении объема производства, называется условно – постоянной. Величина условно – постоянных расходов, приходящих на единицу продукции, при увеличении объёма производства уменьшается, а при сокращении объёма производства – увеличивается. Изменение себестоимости продукции под влиянием изменения объёма производства Хоб рассчитывается по формуле:

Хоб=Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр9] (1)

Хоб= Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"%

ΔА = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр9] (2)

ΔА = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"

2.3 Изменение себестоимости продукции под влиянием роста производительности труда

Рост производительности труда вызывает сокращение времени на обработку единицы продукции, что приводит к снижению трудоёмкости продукции. Поэтому для определения изменения заработной платы под влиянием изменения производительности труда, сначала рассчитывают снижение трудоёмкости продукции ΔТр по зависимости:

ΔТр = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр9] (3)

ΔТр =Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"

Повышение производительности труда на 15% привело к снижению трудоёмкости на 13,04%. а, следовательно, и к снижению заработной платы на 13,04%.

Повышение производительности труда сопровождается ростом квалификации рабочих и, следовательно, ростом заработной платы. Реальное снижение заработной платы составит:

ΔТр+ΔЗП = -13,04+(+1) = -12,04% [11,стр9] (4)

Поскольку для заработной платы в себестоимости продукции уЗп 0,3, то снижение себестоимости под влиянием роста производительности труда составит:

Хзп = (ΔТр+ΔЗП)Ч уЗп [11,стр9] (5)

Хзп = -12,04Ч0,30 = -3,61%

Так как отчисление соц. Фонды составляют 26% от з/п, то при снижении з/п уменьшается и величина этих отчислений Хотч:

Хотч = Хзп*26%= — 3,61*0.26= -0,94%

2.4 Изменение себестоимости под влиянием изменения норм расхода материалов (Хнорм)

Хнорм = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"ЧРасчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр10] (6)

где k – число видов материалов, по которым изменились нормы расхода материалов

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"=Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"=0,52%

Хнорм =(Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ")Ч0,52 = -6,24%

2.5 Изменение себестоимости под влиянием изменения цен на материалы (Хцен)

Хцен = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"ЧРасчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр10] (7)

где k – число видов материалов, по которым изменились цены

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" – доля затрат на материалы в себестоимости продукции, на которые изменились цены

Хцен = (Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ")Ч0,52 = 3,54%

Общий процент изменения себестоимости единицы продукции в плановом году составит:

ΔС = -1,71-3,61-0,94-6,24+3,54 = -8,96%

Абсолютное значение себестоимости единицы продукции в плановом году составит:

Спл = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"руб. [11,стр10] (8)

3. Формирование начальной цены

Формирование начальной цены проводится на основе, рассчитанной во втором разделе себестоимости и желаемого уровня рентабельности продукции.

Рентабельность продукции есть отношение прибыли к себестоимости. При уровне рентабельности 20% оптовая цена Цопт составит:

Цопт = 21,85Ч1,2= 26,22руб.

Розничная цена Цр включает, помимо оптовой цены, налог на добавленную стоимость (18%)и торговую надбавку (25%)

Цр = 26,22Ч 1,18Ч 1,25 = 38,67 руб.

Исходя из того, что розничная цена на аналогичное изделие конкурентов находится на уровне 46 руб., полученную розничную цену на наше изделие можно считать приемлемой (в противном случае потребовалось бы снижение рентабельности продукции или уменьшение торговой надбавки).

Определяем затраты на рубль товарной продукции 3Р, которые определяются отношением себестоимости к оптовой цене:

ЗР = С /Цопт = 21,85:26,22= 0.83руб. [11,стр10] (9)

4. Планирование и распределение прибыли, и расчёт срока окупаемости капитальных вложений

Определение годового объёма прибыли на единицу продукции П и годового производства продукции Апл.

П = Цопт — С = 26,22-21,85 = 4,37 руб. [11,стр11] (10)

Прибыль годовая составит:

Пгод = П* Апл = 4,37Ч 790000 = 3452300 руб. [11,стр11] (11)

Распределение прибыли следует провести для того, чтобы определить, достаточно ли у предприятия остаётся прибыли для своевременной замены оборудования. Другими словами, требуется определить при планируемом объёме прибыли хозрасчетный срок окупаемости. В общем виде срок окупаемости капитальных вложений Т определяется как отношение величины капитальных вложений к годовой прибыли

Т = 12000000: 3452300 = 3,5 года.

Однако предприятие может использовать, на реновацию основных фондов не всю прибыль, а только ее часть, направляемую в фонд производства ФРП.

Кроме того, источником средств для приобретения нового оборудования являются амортизационные отчисления АО. Исходя из этого, реальный срок окупаемости капитальных вложений, т.е. хозрасчётный срок окупаемости Тхр определяется:

Тхр = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр11] (12)

Для определения ФРП проведём распределение прибыли (1595,1 тыс. руб.)

1. Налог на прибыль- 24%.

Прибыль предприятия- 76%:

П = 3452300 Ч 0,76 = 2623748 руб.

2. Резервный фонд- 10 % прибыли предприятия:

2623748Ч 0,1=262375 руб.

3. Прибыль к распределению (на дивиденды и фонды экономического стимулирования ФЭС) составит:

2623748-262374 = 2361373 руб.

4. При ставке дивидендов- 6% (внимание 6 % от стоимости капитальных вложений, а не от прибыли) на их выплату от прибыли должно быть направленно:

12000000Ч0,06= 720000 руб.

5. Следовательно, ФЭС составит:

2361374 — 720000= 1641373 руб.

Эта сумма должна быть направлена в фонд развития производства ФРП, фонд материального поощрения ФМП и фонд социального развития ФСР.

6. По условиям проекта в ФРП направляется 69% фонда:

1641373Ч0,69= 1132547 руб.

7.На ФМП и ФСР остается сумма в размере:

1641373 – 1132547 =508826 руб.

Хозрасчетный срок окупаемости составит:

Тхр =Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"= 5,1лет

Такой большой срок окупаемости неприемлем, следовательно, необходим большой объем средств, направляемых в ФРП. Предприятие должно поставить задачу получить такую прибыль, которая бы обеспечила окупаемость не более 5 лет. Для этого должна быть проведена корректировка цены изделия.

5. Корректировка оптовой цены изделия

Увеличение массы прибыли может быть достигнута двумя путями:

1) повышение цены на изделие;

2) увеличение объёма производства, что способствует увеличению выручки от реализации прибыли; (третий путь- снижение себестоимости продукции – здесь не рассматривается, так как считаем, что все резервы снижения себестоимости уже учтены во втором разделе проекта).

Рассмотрим первый путь. Определим ту цену продукции, которая обеспечит заданный срок окупаемости, равный 5 годам. Для этого проведём, обратный расчет Тхр.

1. Так как в формуле расчета Тхр величины капитальных вложений и амортизационных отчислений являются постоянными, определим, каков должен быть ФРП. чтобы срок окупаемости составил 5 лет.

Тхр = Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр12] (13)

Тхр =Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"= 5,1

ФРП = Тхр =Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"= 5,1

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ" [11,стр12] (14)

Отсюда ФРП = 800000 руб.

2. Определим сумму фондов экономического стимулирования ФЭС.

ФЭС= 800000+508826 = 1308826 руб.

3. Чтобы определить прибыль к распределению, нужно к ФЭС прибавить дивиденды, которые в нашем примере составляют 720 тыс. руб. Прибыль к распределению равна:

720000+1308826= 2028826 руб.

4. Так как резервный фонд составляет 10 % прибыли предприятия, сама прибыль предприятия составит:

2028826:0,9= 2254251руб.

5. Так как прибыль предприятия равна 24% годовой прибыли, последняя равна:

2254251: 0,76= 2966120 руб.

6. Прибыль на единицу продукции составит:

2966120 : 790000 = 3,75 руб.

7. Оптовая цена, обеспечивающая получение прибыли, достаточной для своевременного обновления основных фондов, равна:

Цопт = С+П = 21,84 + 3,75 =25,59 руб.

8. Розничная цена составит:

Цр = 25,59Ч1,18Ч 1,25 = 37,75 руб.

Сопоставление полученной цены с ценой конкурентов свидетельствует о её конкурентоспособности.

В том случае, если бы расчётная цена превышала цену конкурента, следовало бы искать пути ее снижения. К ним относится: 1) снижение издержек производства; 2) уменьшение торговой надбавки путём договорённости с торгующими организациями или созданию сети собственных магазинов, в которых торговая надбавка входит в меньших размерах.

6. Построение графика безубыточности

Для использования второго способа увеличения прибыли — за счет увеличения объёма производства – целесообразно построить график безубыточности. Для построения такого графика необходимо в себестоимости продукции выделить постоянные и переменные затраты. График безубыточности (рис. 6.1) представлен двумя линиями, каждая из которых может быть выражена уравнением.

Точка пересечения линий выручки и линий затрат – корень решений уравнений, определяющих при каком объёме производства суммарные затраты (т.е. себестоимость всей продукции) равны выручке. В этой точке прибыль равна 0: справа от проекции этой точки на оси X находятся объёмы производства, которые обеспечивают получение прибыли; слева — область убыточных объемов производства.

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"Выручка

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"

Суммарные затраты

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"Переменные затраты

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"Постоянные затраты

Расчет рентабельности ОАО ПО "ИСКОЖ"

0 338 790

Рис. 6.1. График безубыточности

С помощью графика безубыточности могут быть решены следующие задачи:

1. При каком объеме выпуска продукции выручка от ее реализации равна затратам на ее производство, т.е. при каком объеме выпуска продукции производство становится безубыточным при данной цене и себестоимости единицы продукции.

2. Какова должна быть минимальная цена изделия, обеспечивающая безубыточность производства – при заданном его объеме себестоимости продукции.

3. Каков должен быть выпуск продукции, обеспечивающий желаемый объем прибыли при заданной цене и себестоимости.

На графике линия выручки (прямая) определяется уравнением

В = ЦоптЧА

Линия затрат:

З = Зпост+ЗперЧА

Где В – выручка от реализации продукции за год

А – годовой объем выпуска продукции

Зпост – условно-постоянные затраты на годовой объем выпуска продукции

Зпер – переменные затраты на годовой объем выпуска продукции

З – суммарные затраты на производство (себестоимость)

Постоянные затраты на единицу продукции составляют 8% себестоимости и равны:

21,84Ч0,15 = 3,28 руб.

На весь выпуск эти затраты составляют:

Зпост = 3,28Ч790000 = 2591200 руб.

Зпер = 21,84Ч0,85 = 18,56 руб.

Оптовая цена единицы продукции:

Цопт = 21,84Ч1,18 = 25,77 руб.

Прибыль, которая необходима для предприятия, определена выше. Она составляет 2966120 руб.

Запишем каждое из уравнений

Выручка от реализации продукции: В = 26,21ЧА

Затраты:

З = 3,28Ч790000+18,56ЧА

Так как прибыль есть разница между выручкой от реализации и затратами на производство, составим уравнение и решим его:

П = В-З

2966120 = 26,21ЧА – (2591200+18,56ЧА)

2966120+2591200 = 26,21ЧА-18,56

А = 726447 изд.

Таким образом, при первоначальной установленной оптовой цене 26,21руб. необходимая сумма прибыли в размере 2966120руб. может быть получена при увеличении выпуска продукции с 726447 тыс. изд. до 790000 изд. На основании графика безубыточности может быть определена точка безубыточности, соответствующая тому объему производства, при котором выручка равна затратам.

В = З

ЦоптЧА = Зпост+ЗперЧА

26,21ЧА =2591200 +18,56ЧА

А = 338719 изд.

Проверка: В = 26,21Ч338719 = 8877,8 руб.

З = 2591200+18,56Ч= 338719

Заключение

В условиях рыночной экономики производитель должен быстро и точно реагировать на изменяющиеся конъюнктуры рынка и своевременно сверить новую технику и технологию производства. Принять решение о внедрении технических изменений и усовершенствование оборудования, уменьшение издержек производства, а также не производственных расходов, для этого необходимо рассчитать прибыль от реализации продукции, а так же проанализировать какие факторы повлияли на изменение плановой цены от фактической цены изделия, рассчитать окупаемость капитальных вложений.

Для этого я провела расчеты:

1. плановой себестоимости, единицы продукции на основе факторов снижения себестоимости продукции на предприятии, общий процент изменений себестоимости составил: -8,96%. Абсолютное значение себестоимости единицы продукции в плановом году составляет 21,85 рубля;

2. формирования оптовой цены изделия на основе желаемого уровня рентабельности продукции, которая составляет 26,22 рубля. Тем самым розничная цена составила: 38,67 рубля. Цена конкурента составляет: 46 рублей. Из этого можно сделать вывод, что наша продукция является конкурентоспособной;

3. сроков окупаемости капитальных вложений, которые составили 5,1 года. И на основе этих данных произвела корректировку оптовой цены изделия с целью достижения желаемого для предприятия срока окупаемости, который составил не более 5 лет;

4. ожидаемой прибыли предприятия при сроке окупаемости 5 лет, которая составила 2966120 рублей;

5. выпуска продукции при ожидаемой прибыли предприятия 2966120 рублей, которая составила 726447 изделий.

На основе всех этих данных я составила график безубыточности, на котором наглядно видно, что предприятие не понесет убытков, но и не получит прибыли (т.е. суммарные затраты будут равны выручке), если будет произведено 338719 изделий в год.

Тем самым можно сделать вывод, что предприятие будет работать рентабельно только в том случае, если объем продукции будет превышать 338719 изделий в год.

Литература

Зайцев Н.Л. Экономика промышленного предприятия: Практикум: Учеб. пособие — 4-е изд., — М: ИНФРА-М, 2006. -224с. (Серия «Высшее образование»).

Экономика предприятия: Учебник для вузов / Под ред. проф. О.И.Волкова и доц. О.В.Девяткина.- 5-е изд., перераб. и доп. — М.:ИНФРА-М, 2008 — 601с. (Серия «Высшее образование»).

Экономика предприятия: Учебник для вузов /Под ред. проф. В.Я. Горфинкеля, проф. В.А.Швандара. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ЮНИТИ-ДАНА,2006.-718с.

Жиделева В.В., Каптейн Ю.Н. Экономика предприятия: Учебное пособие; 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ИНФРА-М, 2006.- 133с.( Серия «Высшее образование»).

Сергеев И.В. Экономика предприятия: Учебное пособие; 4-е изд., перераб. и доп. — М.: Финансы и статистика, 2006. — 304 с.

Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности: Учеб. пособие. – 3-е изд. – М.: ИНФРА-М, 2007. – 272с.

Баканов М.И., Шеремет А.Д. Теория экономического анализа — Москва: Финансы и статистика, 2007., 294 с.

Ковалев А.К., Привалов В.П. Анализ финансового состояния предприятия — Москва: Центр экономики и маркетинга, 2007. 192 с.

Экономический анализ: Учебник для вузов / Под ред. Л. Т. Гиляровской. – 2-е изд. доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. 356 с.

Ковалев В. В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика, 2006. – 512 с.

Методические указания по выполнению курсовой работы. — 18с.

Доклад: Получение обжигового газа из колчедана

Posted on by admin

Получение обжигового газа из колчедана

     Суммарную реакцию обжига колчедана можно представить в виде реакции (I), где ∆Н=-853,8 кДж⁄моль FeS2, или 7117 кДж ⁄кг. Фактически она протекает через несколько последовательно-параллельных стадий. Сначала происходит медленная эндотермическая реакция термического разложения дисульфида железа, а затем начинаются сильно экзотермические реакции горения паров серы и окисления сульфида железа FeS.

     Часть кислорода воздуха расходуется в реакции на окисление железа и поэтому максимально возможная концентрация диоксида серы в обжиговом газе в этом случае ниже, чем при сжигании серы.

     Колчедан, применяемый для обжига, предварительно обогащают флотацией. Флотационный колчедан кроме пирита FeS2 содержит ряд примесей ( в частности, соединения мышьяка, селена, теллура, фтора), которые при обжиге переходят в состав обжигового газа в виде оксидов As2O3, SeO2,TeO2 и фторсодержащих газообразных соединений HF, SiF4. Наличие этих соединений обусловливает необходимость последующей очистки газа.

     В состав обжигового газа входит также небольшое количество триоксида серы SO3, так как оксид железа при высоких температурах является катализатором окисления SO2 в SO3.

     Обжиг колчедана – типичный гетерогенный процесс в системе «газ – твердое», который можно описать моделью с фронтальным перемещением зоны реакции. В соответствии с этой моделью процесс включает ряд диффузионных стадий и саму химическую реакцию, также многостадийную. Для увеличения скорости процесса стремятся прежде всего уменьшить сопротивление диффузионных стадий, т. е. не проводить обжиг колчедана в диффузионной области. Это может быть достигнуто измельчением твердой фазы и интенсивной турбулизацией потока. Наиболее удобным аппаратом для этой цели является печь с псевдоожиженным слоем колчедана (печь «кипящего слоя» КС).

     Температура процесса должна быть достаточно большой для обеспечения высокой скорости реакции. При низких температурах (ниже 500˚C) не может протекать эндотермическая реакции термического разложения дисульфида железа. Однако проведение обжига при очень высоких температурах может вызвать нежелательный физический процесс спекания частиц горящего материала, приводящий к увеличению их размеров. Следствием этого явится увеличение времени полного превращения твердых частиц  τп и понижением производительности печи. Температура спекания колеблется в зависимости от состава (сорта) колчедана в пределах от 800 до 900˚C. Проведение процесса в адиабатическом режиме привело бы к разогреву до более высоких температур. Поэтому часть теплоты обжига приходится отводить внутри печи. Удобнее всего это сделать в печах КС, так как в псевдоожиженном слое твердого материала достаточно велик коэффициент теплоотдачи от колчедана к поверхности охлаждающих элементов [~ 1000 кДж/(м²·ч·К)] и  в «кипящей» слой можно ввести змеевики охлаждения.

     Для обжига колчедана применяют несколько типов непрерывно действующих печей, в которых по разному решен вопрос о характере движения твердой фазы. В старых сернокислых установках можно встретить механические (подовые) печи. Измельченный колчедан находиться в таких печах на нескольких подах и сгорает по мере перемещения его гребками с одного пода на другой. В печах пыливидного обжига частицы колчедана сгорают во время падения в полой камере. В циклонные печи колчедан подают тангенциально вместе с горячим воздухом с большой скоростью; колчедан сгорает, вращаясь в печи вместе с воздухом: расплавленный огарок вытекает через специальные отверстия.

      В настоящее время в сернокислой промышленности для обжига колчедана применяют в основном печи кипящего слоя с псевдоожиженным слое твердого материала. В псевдоожиженном слое обеспечивается высокая скорость диффузионных и теплообменных процессов (подвод кислорода к поверхности колчедана, отвод диоксида серы в газовый поток, отвод теплоты от поверхности сырья к газовому потоку). Отсутствие тормозящего влияния масс – и теплообмена позволяет проводить обжиг колчедана в таких печах с высокой скоростью. Печи КС характеризуются максимальной интенсивностью в сравнение с другими конструкциями, применяемые для обжига колчедана. К недостаткам печей КС можно отнести высокую запыленность обжигового газа. 

При подготовке данной работы были использованы материалы с сайта http://www.studentu.ru

Контрольная работа: Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Posted on by admin

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Ефективний шлях багаторазового зведення за модулем – використання методу Монтгомері, який було запропоновано в 1985 році. Цей метод особливо ефективний при апаратній реалізації алгоритмів. Дуже зручно відмовитися від операцій множення і ділення та замінити їх операціями додавання. Метод полягає в наступному.

Нехай Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень – непарне число, потрібно помножити лишки.

Розглянемо алгоритм: R = 0;

for i = 0 until i < n do begin

if ai = 1 then R = R + B;

if R — непарне then R = R + N;

R = R / 2;

end

if R і N then R = R — N.

Суть даного алгоритму в тому, що в силу рівності

A = Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

множення числа В на число А зводиться до обчислення

AB = Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

зведення модуль многочлен множення

Воно виконується за Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень кроків, на кожному з яких здійснюється додавання до поточного значення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень значення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень з наступним діленням на Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Завдяки цьому діленню отримані значення завжди знаходяться в інтервалі Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. У результаті роботи даного алгоритму виходить число Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Тепер для одержання числа Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень необхідно застосувати ще один раз даний алгоритм до чисел Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Оскільки число Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень обчислюється за допомогою зрушень і відрахувань зі складністю Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень двійкових операцій (його можна обчислити заздалегідь і зберігати отримане значення), а алгоритм також виконується за Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень операцій, тo загальна трудомісткість обчислення добутку оцінюється величиною Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень двійкових операцій.

Наприклад:

А = 1ґ20 + 0ґ21 + 1ґ22 + 0ґ23 + 1ґ24 = 1 + 4 + 16 = 21 (10101) У = 18 N = 41

Зрозуміло, що АВ(mod N) = 21ґ18 (mod 41) = 9.

Обчислимо добуток цих чисел за допомогою вищезазначеного алгоритму.

R = 0 a0 = 1 R = R + B = 0 + 18 = 18;

R — парне;

R = R / 2 = 9.

a1 = 0;

R — непарне;

R = R + N = 9 + 41 = 50;

R = R / 2 = 25;

a2 = 1 R = R + B = 25 + 18 = 43;

R – непарне;

R = R + N = 43 + 41 = 84;

R = R / 2 = 42;

a3 = 0; R – непарне; R = R + N = 1 + 41 = 42;

R = R / 2 = 21;

a4 = 1 R = R + B = 21 + 18 = 39;

R — непарне;

R = R + N = 39 + 41 = 80;

R = R / 2 = 40.

Це ми одержали 2-n AB(mod N)

Тепер ми повинні ще раз скористатися цим алгоритмом для обчислення АВ (mod N).

A’ = 22n (mod N) = 22 ґ5(mod N) = 1024(mod 41) = 40 = 0ґ20 + 0ґ21 + 0ґ22 + 1ґ23 + 0ґ24 + 1ґ25

B ’= 40;

N = 41.

R = 0 a0 = 0 R — парне;

R = R / 2 = 0.

a1 = 0; R — парне;

R = R / 2 = 0;

a2 = 0 R — парне;

R = R / 2 = 0;

a3 = 1; R = R + B = 0 + 40 = 40;

R — парне;

R = R / 2 = 20;

a4 = 0; R — парне;

R = R / 2 = 10;

6. a5 = 1; R = R + B = 10 + 40 = 50;

R = R — N = 50 — 41 = 9.

Звертання

Для заданого числа Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, знаходимо за допомогою розширеного алгоритму Евкліда числа Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, що задовольняють рівності Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Якщо Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, тo як зворотний можна взяти Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Таким чином, звертання в кільці лишків можна виконати за Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень бітових операцій.

Ділення

Оскільки Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, то ділення у кільці лишків виконується зі складністю Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Обчислення з многочленами

Між обчисленнями в кільці многочленів над довільним кільцем Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і в кільці цілих чисел, записаних у будь-якої системи числення багато спільного. Вони виконуються за схожими формулами, а різниця лише в тому, що для чисел необхідно враховувати знаки переносу від молодших розрядів до старших, у той час як у випадку многочленів ніяких переносів при операціях з коефіцієнтами не виникає – і вихідні величини і значення лежать у кільці Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Складність операцій з многочленами, звичайно, оцінюють кількістю ариф-метичних операцій кільця Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, які виконуються над його коефіцієнтами. Якщо відомо бітову складність операцій у полі, то можна оцінити результуючу бітову складність операцій з многочленами. Щоб відрізняти арифметичну складність від бітової в оцінках ми використовуватимемо символи Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Обчислення значень многочленів.

Нехай Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень – довільне кільце. Розглянемо добре відомий алгоритм Руфіні — Горнера для обчислення значень многочлена над кільцем Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень у точціВикористання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Останнє число Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, і буде шуканим значенням многочлена. Арифметична складність алгоритму, мабуть, дорівнює Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Бітову складність у випадку, коли кільце Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень розглядається як кільце цілих чисел, можна оцінити виразом Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, де через Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень позначений максимум із двох чисел: числа двійкових знаків у запису найбільшого з коефіцієнтів і числа Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень , а число Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень означає число двійкових знаків у запису найбільшого з чисел Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень . У такий спосіб виходить оцінка Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Алгоритм Руфіні-Горнера дозволяє отримати не тільки значення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Як показує наступна теорема, величини Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень є в точності коефіцієнтами многочлена, що є лишком від ділення многочлена Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень на Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Теорема 1

Справедлива рівність

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Доведення

Маємо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Методи множення

Для зручності ми думатимемо, що ми оперуємо із цілими числами, вираженими у двійковій системі числення. У нас є два Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень-розрядних числа Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, то можна записати

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

де Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень – Інайбільш значуща половинаІ числа Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, а Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень – Інайменш значуща половинаІ; подібним же чином Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Ця формула зводить задачу множення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень— розрядних чисел до трьох операцій множення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень розрядних чисел: Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень плюс деякі прості операції зсуву і додавання. Цю формулу можна використовувати для множення з подвійною точністю, коли результат потрібно отримати із четверною точністю. За допомогою цієї формули можна визначити деякий рекурсивний процес для множення, значно більш швидкий, ніж уже знайомий нам метод, коли Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень– велике та час виконання порядку Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Якщо Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень– час, необхідне для виконання множення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень-розрядних чисел, то ми маємо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень для деякої константи Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, оскільки в правій частині співвідношення потрібно виконати тільки три операції множення плюс деякі операції додавання і зрушення. З останнього співвідношення за індукцією випливає, що

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень,

якщо вибрати Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень– достатньо великим, для того, щоб ця нерівність виконувалася при Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, отримаємо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Тобто час, затрачуваний на множення, можна скоротити з величини порядку Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень до величини порядку Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, і, звичайно, при великому Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень цей алгоритм набагато швидше.

Схожий, але більш складний метод виконання множення із часом порядку Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень був уперше запропонований А. Карацубою.

Час виконання можна скоротити ще більше, якщо помітити, що тільки що розглянутий метод є окремим випадком (при Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень) більш загального методу, що дає

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

для будь-якого фіксованого Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Цей більш загальний метод можна отримати в такий спосіб. Розіб’ємо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

на Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень частин:

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

де кожне Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і кожне Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень є Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень розрядними числами. Розглянемо многочлени

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

і покладемо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Оскільки Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, то ми маємо Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, і тому, якщо знати коефіцієнти Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, можна легко обчислити Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Завдання полягає в тому, щоб знайти гарний спосіб обчислення коефіцієнтів Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, виконуючи лише Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень операцій множення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень— розрядних чисел плюс деякі додаткові операції, для яких час виконання пропорційно Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Цього можна досягти, обчислюючи

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Коефіцієнти будь-якого многочлена степені Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчисленьможна записати у вигляді лінійної комбінації значень цього многочлена в Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень різних точках. Час, необхідний для узяття такої комбінації, якнайбільше пропорційно Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. У дійсності добутком Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень є, точно кажучи, не добутками Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень-розрядних чисел, а добутками чисел, розряд яких не перевищує Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, де Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень– фіксована величина, що залежить від Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Легко скласти програму множення для Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень – розрядних чисел, що вимагає виконання лише Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень операцій, тому що при фіксованому Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень два добутки Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень-розрядних чисел на Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень-розрядні можна одержати за Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень операцій. Можна показати, що для цього методу

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Теорема 2

Для кожного Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень існує така постійна Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень і такий алгоритм множення, що число елементарних операцій Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, які необхідно виконати, щоб помножити два Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень— розрядних числа, відповідає оцінці Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Ця теорема ще не найкращий результат. Для практичних цілей великий недолік, що метод різко ускладнюється при Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень тобто Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Ця теорема незадовільна й з теоретичної точки зору, тому що в ній не повною мірою використовується лежачий у її основі метод багаточленів.

Перш ніж розглянути алгоритм Тоома-Кука, розберемо один приклад. На цьому прикладі не можна побачити ефективність методу, оскільки ми маємо справу з невеликими числами. Але можна побачити деякі корисні спрощення, що застосовні в загальному випадку.

Приклад

Припустимо, нам потрібно помножити Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень на Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

У двійковій системі числення Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень на Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Нехай Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Багаточлени Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Звідси знаходимо Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень:

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень (3.1)

Тепер, використовуючи п’ять останніх величин, знайдемо п’ять коефіцієнтів багаточлена Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень.

Для перебування коефіцієнтів багаточлена

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

при заданих значеннях Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень можна скористатися одним цікавим невеликим алгоритмом. Спочатку запишемо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень,

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Позначаючи ліву частину виразу через Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень ми бачимо, що

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Отже, коефіцієнти Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень можна обчислити за допомогою дуже простого методу, якому можна продемонструвати для багаточлена Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, визначеного співвідношеннями (3.1):

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Крайній стовпчик складається із заданих значень Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень; щоб одержати Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень-ту колонку, потрібно обчислити різниці між сусідніми величинами попереднього стовпчика і розділити їх на Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень. Коефіцієнти Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень розташовуються в колонках зверху; так, Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, тому ми маємо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

У загальному вигляді можна записати

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

ця формула показує, яким чином з коефіцієнтів Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень можна отримати коефіцієнти Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень:

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Послідовно виходять коефіцієнти багаточленів

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Відповідно до останньої таблиці ми маємо

Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень

Отже, відповіддю до нашої вихідної задачі буде Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень де Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень виходить у результаті дій додавання і зрушення. Крім того, якщо коефіцієнти багаточлена Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень – ненегативні, то такими будуть і числа Використання модульної арифметики. Обчислення з многочленами. Методи множення. Складність обчислень, а тоді всі проміжні результати, одержувані в процесі проведення обчислення, є ненегативними.

Лабораторная работа: Создание приложений на AJAX

Posted on by admin

Кафедра: АСОИиУ

Лабораторная работа

На тему: Создание приложений на AJAX

Душанбе, 2009

Обзор Ajax

Использование Ajax начинается с JavaScript-объекта, называемого XMLHttpRequest. Как и предполагает имя, он позволяет в клиентской части вашего кода выполнять HTTP-запросы и анализирует ответ XML-сервера. Первый шаг в изучении Ajax — создание данных объекта XMLHttpRequest. Метод протокола HTTP при использовании для запроса (GET или POST) и пути затем устанавливаются в объекте XMLHttpRequest.

Теперь вспомните, почему «а» в слове Ajax обозначает «асинхронный»? Когда вы посылаете HTTP-запрос, вы не хотите, чтобы браузер повис, ожидая ответа сервера. Вместо этого вы хотите также реагировать на действие пользователя на странице и работать с ответом сервера, когда тот в конечном итоге придет. Чтобы выполнить это, вам нужно зарегистрировать функцию обратного вызова с помощью XMLHttpRequest и послать асинхронно запрос XMLHttpRequest. Контроль останется за браузером, а функция обратного вызова будет вызвана, когда придет ответ сервера.

На Web-сервере запрос придет так же, как и любой другой HttpServletRequest. После анализа параметров запроса, сервлет выполнит все необходимые действия для приложения, сериализует его запрос в формате XML и вписывает его в HttpServletResponse.

Возвращаясь к клиенту, функция обратного вызова, зарегистрированная в XMLHttpRequest, теперь выполняется для того, чтобы обработать XML-документ, возвращаемый сервером. Наконец, пользовательский интерфейс обновляется в соответствии с данными сервера, используя JavaScript-код для преобразования страницы. Рисунок 1 — диаграмма последовательности изучения Ajax.

Создание приложений на AJAX

Рисунок 1. Обзор Ajax

Я начну с самого начала: создание XMLHttpRequest и отправка его из браузера. К сожалению, метод создания XMLHttpRequest отличается от браузера к браузеру. Функция в JavaScript в листинге 2 сглаживает эти трудности разных браузеров, определяя корректный подход для данного браузера и возвращая XMLHttpRequest готовым к использованию. Лучше всего думать об этом как о коде-шаблоне: простое копирование его в вашу библиотеку JavaScript и его использование, когда вам понадобится XMLHttpRequest.

Листинг 2. Создание XMLHttpRequest для разных браузеров

/*

* Возвращает новый XMLHttpRequest объект или false, если браузер его не поддерживает

*/

function newXMLHttpRequest() {

var xmlreq = false;

if (window. XMLHttpRequest) {

// Создадим XMLHttpRequest объект для не-Microsoft браузеров

xmlreq = new XMLHttpRequest();

} else if (window. ActiveXObject) {

// Создадим XMLHttpRequest с помощью MS ActiveX

try {

// Попробуем создать XMLHttpRequest для поздних версий

// Internet Explorer

xmlreq = new ActiveXObject(«Msxml2. XMLHTTP»);

} catch (e1) {

// Не удалось создать требуемый ActiveXObject

try {

// Пробуем вариант, который поддержат более старые версии

// Internet Explorer

xmlreq = new ActiveXObject(«Microsoft. XMLHTTP»);

} catch (e2) {

// Не в состоянии создать XMLHttpRequest с помощью ActiveX

}

}

}

return xmlreq;

}

Позже мы обсудим технические приемы для браузеров, которые не поддерживают XMLHttpRequest. А сейчас примеры предполагают, что функция newXMLHttpRequest из листинга 2 всегда возвращает значение XMLHttpRequest.

Возвращаясь обратно к сценарию примера корзины покупателя, я бы хотел воспользоваться Ajax для случаев, когда пользователь нажимает Add to Cart кнопку для каталога продуктов. Оператор onclick, вызванный addToCart(), ответственен за обновление состояния корзины в Ajax-вызове (см. листинг 1). Как показано в листинге 3, первое, что необходимо сделать addToCart(), — получить данные XMLHttpRequest с помощью вызова функции newXMLHttpRequest() из листинга 2. Следующим шагом он регистрирует функцию обратного вызова для получения ответа сервера, (я объясню это подробно позже, смотрите листинг 6).

Поскольку запрос изменит состояние на сервере, я буду пользоваться методом HTTP POST, чтобы это выполнить. Отправка данных методом POST выполняется в три шага. Во-первых, мне необходимо открыть соединение с источником сервера, с которым я соединяюсь, что в данном случае является сервлетом, занесенным в cart. do страницы. Далее я устанавливаю заголовок в XMLHttpRequest, говорящий о том, что содержимое запроса — закодированные данные. И, наконец, я посылаю запрос с закодированными данными в теле содержимого.

Листинг 3 показывает все эти шаги вместе.

Листинг 3. Посылаем XMLHttpRequest для кнопки Add to Cart

/*

* Добавляет продукт, определенный его кодом,

* в корзину покупателя

* itemCode — код продукта для добавления.

*/

function addToCart(itemCode) {

// Возвращает содержимое XMLHttpRequest

var req = newXMLHttpRequest();

// Оператор для получения сообщения обратного вызова

// из объекта запроса

var handlerFunction = getReadyStateHandler(req, updateCart);

req. onreadystatechange = handlerFunction;

// Открываем HTTP-соединение с помощью POST-метода к сервлету корзины покупателя.

// Третий параметр определяет, что запрос асинхронный.

req. open(«POST», «cart. do», true);

// Определяет, что в содержимом запроса есть данные

req. setRequestHeader(«Content-Type»,

«application/x-www-form-urlencoded»);

// Посылаем закодированные данные, говорящие о том, что я хочу добавить

// определенный продукт в корзину.

req. send(«action=add&item=»+itemCode);

}

После всего этого вы поняли первую часть в механизме Ajax — собственно создание и передача HTTP-запроса от клиента. Следующим шагом будет код сервлета на языке Java для обработки запроса.

В начало. Обработка запроса сервлета

Обработка XMLHttpRequest с помощью сервлета такая же, как и обработка обычного HTTP-запроса из браузера. Закодированные данные, отсылаемые в содержимом запроса POST, могут быть получены с помощью вызовов HttpServletRequest. getParameter(). Ajax запрашивает участие в HttpSession, такой же, как и в регулярных Web запросах из приложения. Это полезно для примера сценария корзины покупателя, поскольку позволяет мне заключить состояние пользовательской корзины покупателя в JavaBeans и удерживать это состояние во время сессии между двумя запросами.

Листинг 4 — часть простого сервлета, который обрабатывает Ajax запросы, чтобы обновить корзину покупателя. Cart получается из сессии пользователя и его состояние обновляется в соответствии с параметрами запроса. Cart затем сериализуется в XML-формате, а XML образуется в ServletResponse. Важно установить тип содержимого запроса в application/xml, в противном случае XMLHttpRequest не будет анализировать содержимое ответа.

Листинг 4. Код сервлета для обработки Ajax-запросов

public void doPost(HttpServletRequest req,

HttpServletResponse res)

throws java. io. IOException {

Cart cart = getCartFromSession(req);

String action = req. getParameter(«action»);

String item = req. getParameter(«item»);

if ((action! = null) &&(item! = null)) {

// Добавить или удалить продукт из Cart

if («add». equals(action)) {

cart. addItem(item);

} else if («remove». equals(action)) {

cart. removeItems(item);

}

}

// Сериализуем состояние Cart в XML-формате

String cartXml = cart. toXml();

// Записываем полученный XML в запрос.

res. setContentType(«application/xml»);

res. getWriter(). write(cartXml);

}

Листинг 5 показывает пример XML-кода, полученный с помощью метода Cart. toXml(). Сделать это достаточно просто. Запомните атрибут generated в cart элементе, который является временной меткой, полученной с помощью System. currentTimeMillis().

Листинг 5. Пример сериализации в XML-формате объекта Cart

<? xml version=»1.0″? >

<cart generated=»1123969988414″ total=»$171.95″>

<item code=»hat001″>

<name>Hat</name>

<quantity>2</quantity>

</item>

<item code=»cha001″>

<name>Chair</name>

<quantity>1</quantity>

</item>

<item code=»dog001″>

<name>Dog</name>

<quantity>1</quantity>

</item>

</cart>

Если вы взглянете на Cart. java в источнике приложения, доступном в секции Загрузка, вы увидите, что XML получается просто с помощью соединения строк вместе. Примененный в примере, этот способ — зачастую самый худший способ получить XML из кода на языке Java. Я предложу приемы интереснее и лучше в следующей части этой серии.

Теперь вы знаете, что CartServlet запрашивается с помощью XMLHttpRequest. Следующим шагом будет возвращение к коду клиента, где вы можете увидеть, как ответ в XML-формате будет использоваться для обновления состояния страницы.

Запрос, обрабатывающийся с помощью JavaScript

readyState свойство XMLHttpRequest — числовое значение, которое определяет статус цикла запроса. Оно изменяется от 0 для «неопределенного» и до 4 для «завершенного». Каждый раз, когда меняется readyState, появляется событие readystatechange и вызывается с помощью onreadystatechange свойства оператор.

В листинге 3 вы увидели, как вызывалась функция getReadyStateHandler() для создания оператора. Этот оператор затем приписывается свойству onreadystatechange. getReadyStateHandler() использовал тот факт, что функции — объекты первого класса в JavaScript. Это обозначает, что функции могут быть параметрами к другим функциям и могут также создавать и возвращать значения других функций. Обязанности getReadyStateHandler() — возвращать значение функции, которая проверяет, завершился ли XMLHttpRequest и был отослан ли ответ в XML-формате в оператор, определенный вызовом. Листинг 6 — код для getReadyStateHandler().

Листинг 6. Функция getReadyStateHandler(). /*

* Возвращает функцию, которая ожидает, чтобы закончился

* определенный XMLHttpRequest, затем передает его ответ в XML-формате

|——-10———20———30———40———50———60———70———80———9|

|—— — XML error: The previous line is longer than the max of 90 characters — ———|

* заданному оператору * req — это XMLHttpRequest, чье состояние изменяется

|——-10———20———30———40———50———60———70———80———9|

|—— — XML error: The previous line is longer than the max of 90 characters — ———|

* responseXmlHandler — функция, передаваемая запрос XML

*/

function getReadyStateHandler(req, responseXmlHandler) {

// Возвращает неопределенную функцию, которая считывает

// данные XMLHttpRequest return function () {

// Если требуется статус «закончен»

if (req. readyState == 4) {

// Проверяем, пришел ли успешный ответ сервера

if (req. status == 200) {

// Передает XML оператору

responseXmlHandler(req. responseXML);

} else {

// Возникла ошибка HTTP

alert(«HTTP error: «+req. status);

}

}

}

}

О getReadyStateHandler()

getReadyStateHandler() — относительно сложный кусок кода, особенно если вы ранее не знали JavaScript. Но с другой стороны преимущество в том, что с помощью включения этой функции в вашу библиотеку JavaScript вы можете спокойно обрабатывать Ajax-запросы сервера без работы с данными XMLHttpRequest. Важно также, что вы понимаете, как использовать getReadyStateHandler() в вашем собственном коде.

В листинге 3 вы видели getReadyStateHandler(), вызванный так: handlerFunction = getReadyStateHandler(req, updateCart). Функция, возвращаемая с помощью getReadyStateHandler(), в этом случае проверит, выполнен ли XMLHttpRequest в переменной req и затем вызовет функцию, называющуюся updateCart, с помощью запроса в формате XML.

Данные корзины

Листинг 7 — собственно сам код updateCart(). Функция запрашивает XML-документ корзины покупателя, используя DOM-вызовы и обновляя Web-страницу (см. листинг 1) для того, чтобы показать новые элементы содержимого новой корзины. Обратите здесь внимание на вызовы, использованные для того, чтобы достать данные из XML DOM. Атрибут generated элемента cart, созданный, когда Cart был сериализован в формате XML, проверяется, чтобы удостовериться, что более новые данные корзины не перезаписаны более старыми данными. Ajax-запросы по своей сути асинхронны, поэтому эта проверка предохраняет против ответов сервера, которые прибывают в беспорядке.

Листинг 7. Обновление страницы с отображением XML документа корзины

function updateCart(cartXML) {

// Получить корневой » cart» элемент из документа

var cart = cartXML. getElementsByTagName(«cart») [0] ;

// Проверим, что более ранний документ корзины не был обработан еще

var generated = cart. getAttribute(«generated»);

if (generated > lastCartUpdate) {

lastCartUpdate = generated;

// Очистим список HTML, необходимый для отображения содержимого корзины

var contents = document. getElementById(«cart-contents»);

contents. innerHTML = «»;

// Соединяем продукты в корзине

var items = cart. getElementsByTagName(«item»);

for (var I = 0; I < items. length; I++) {

var item = items [I] ;

// Достаем ключевые понятия из имени и элементов количества

var name = item. getElementsByTagName(«name») [0]

. firstChild. nodeValue;

var quantity = item. getElementsByTagName(«quantity») [0]

. firstChild. nodeValue;

// Создаем и добавляем список продуктов, HTML элемент для этого продукта

var li = document. createElement(«li»);

li. appendChild(document. createTextNode(name+» x «+quantity));

contents. appendChild(li);

}

}

// Обновляем итого в корзине, используя значение из документа корзины

document. getElementById(«total»). innerHTML =

cart. getAttribute(«total»);

}

После того, что мы проделали, путешествие в Ajax закончено, хотя вы могли бы захотеть получить Web-приложения и увидеть их в действии (смотрите секцию Загрузка). Пример очень прост, многие строки в нем еще можно улучшить. К примеру, я включил код сервера, чтобы убрать продукты из корзины, но не сделал доступ к ним из интерфейса. Для вас будет хорошим упражнением попытаться построить в приложении существующего JavaScript-кода данную функциональность.

Задачи использования Ajax

Как и во многих других технологиях, в Ajax есть множество способов сделать ошибки. Некоторые из проблем, которые я обсуждаю здесь, в данный момент имеют удачные и легкие решения, но могут быть улучшены в качестве Ajax-продуктов. Поскольку сообщество разработчиков дает опыт в разработке Ajax-приложений, лучшие практики и справочники будут записаны.

Польза XMLHttpRequest

Одной из важных задач, встающих перед лицом Ajax-разработчиков, является вопрос, как ответить, когда XMLHttpRequest недоступен. В то время как большинство современных браузеров поддерживают XMLHttpRequest, всегда есть пользователи, у которых XMLHttpRequest не поддерживается или чья безопасность браузера не дала выполниться XMLHttpRequest. Если вы разрабатываете Web-приложение, которое применимо в корпоративной сети, вероятно, у вас есть преимущество в определении, какие браузеры поддерживаются и когда XMLHttpRequest всегда доступен. Если вы разрабатываете для публичной сети, то вы должны знать, что, предполагая, что XMLHttpRequest доступен, вы отрекаетесь от пользователей более старых браузеров, браузеров людей с закрытым доступом или легковесных браузеров с сервисом против выполнения вашего приложения.

Поэтому вам необходимо попытаться сделать ваше приложение с «изящным ухудшением», чтобы остаться функциональным даже в браузерах без поддержки XMLHttpRequest. В примере корзины покупателя лучший способ ухудшить приложение — кнопки Add to Cart, выполняющие обычную роль, обновляя страницу для нового статуса корзины. С помощью Ajax можно добавить в страницу через JavaScript-код, когда страница загружена, прикрепить оператор JavaScript к каждой кнопке Add to Cart, если только доступен XMLHttpRequest. Другой способ — определить XMLHttpRequest, когда пользователь вошел, и затем обеспечить любую Ajax версию приложения или версию, основанную на обычных формах, если понадобится.

Относительно функциональности (usability)

Некоторые из задач функциональности в Ajax — достаточно общие. К примеру, может быть, важно позволить пользователям узнать, что их ввод зарегистрирован, поскольку обычный механизм обратной связи («песочные часы» курсора и «крутящийся браузер») не применим для XMLHttpRequest. Выход — заменить кнопки Подтвердить сообщением «Обновляется…», чтобы пользователи не нажимали несколько раз на кнопки в ожидании запроса.

Другая задача состоит в том, что пользователи могут не заметить, что части страницы, которые они видят, уже обновлены. Вы можете решить эту проблему, используя множество визуальных техник и приемов, например, нарисовать глаз пользователя к обновленным местам страницы. Другие задачи, вызванные обновлением страницы при Ajax, включают в себя нерабочую кнопку возвращения обратно, некорректное отображение адреса или невозможность добавить в избранное. Смотрите секцию Ресурсы для статей, которые специализируются на задачах функциональности в Ajax-приложениях.

Перегрузка сервера

Выполнение Ajax-интерфейса в месте, где действуют обычные формы, может привести к тому, что неожиданно возрастет количество запросов к серверу. К примеру, обычный Google Web-поиск вызывает один запрос на сервер, когда пользователь нажимает кнопку поиска. Однако, Google Suggest, который пытается автоматически закончить ваше действие поиска, посылает несколько запросов к серверу, пока пользователь печатает. Когда вы разрабатываете Ajax-приложение, помните, сколько запросов вы отошлете серверу, и возникнет ли из-за этого перегрузка сервера. Вы можете уменьшить перегрузку сервера, храня запросы на стороне клиента и пряча запросы в клиенте, если это возможно. Вы можете также попытаться разработать Ajax-приложения так, чтобы большая часть действия могла быть выполнена в клиентской части вашего кода без необходимости соединения с сервером.

Разбираясь с асинхронностью

Очень важно понять, что нет гарантии, что XMLHttpRequest закончатся в той самой очередности, в которой они были отправлены. В самом деле, вам необходимо допустить, что они не вернутся так, и разработать ваше приложение с учетом этой поправки. В примере корзины покупателя время отметки последнего обновленного продукта раньше гарантировало, что более новые данные корзины не могут быть переписаны более старыми, (см. листинг 7). Этот недоработанный подход работает для сценария корзины покупателя, но может не выполняться в других сценариях.

Заключение

Вы, должно быть, сейчас хорошо понимаете основные принципы программирования в Ajax и особенности компонент сервера и клиента, которые имеют место в Ajax. Это фундамент Ajax-приложения на языке Java. В добавление к сказанному вам следует понимать некоторые из задач разработки более высокого абстрактного уровня, которые появляются с техническими приемами в Ajax. Создание успешного Ajax-приложения потребует общего подхода, начиная с разработки интерфейсов с помощью JavaScript-кода и заканчивая архитектурой сервера, но вы теперь вооружены основными принципами программирования в Ajax, необходимыми для рассмотрения всех этих аспектов.

Очень хорошо, если вы чувствуете уныние из-за сложности написания больших Ajax-приложений с использованием приемов, продемонстрированных здесь. Такие структуры, как Struts, Spring и Hibernate, развиваются, разрабатывая мелкие детали Servlet API и JDBC, поэтому появляются средства для облегчения Ajax-разработки. Некоторые из них сфокусированы исключительно на проблемах клиентской стороны кода, находя легкие пути для добавления визуальных эффектов к вашим страницам или тщательно анализируя использование XMLHttpRequest. Некоторые идут дальше, разрабатывая средства для автоматической генерации Ajax-интерфейсов со стороны сервера. Эти структуры выполняют тяжелую работу за нас, поэтому вы можете сконцентрироваться на подходах более высокого уровня. Я рассмотрю некоторые из них в этой серии.

Сообщество Ajax быстро развивается, и здесь есть большое количество важной информации. Перед тем как читать следующую часть этой серии статей, я бы рекомендовал вам ознакомиться со статьями в секции Ресурсы, особенно если вы — «новичок» в Ajax или в разработке клиентской части кода. Также вам понадобится время разобраться с примером кода и подумать о способах его улучшения.

В следующей статье этой серии я рассмотрю XMLHttpRequest более детально и предложу способы создания XML сразу из вашего JavaBeans. Я также покажу вам альтернативы к XML для передачи Ajax-данных, такие как нотация JSON.

Реферат: Влияние циано- и тетразольных производных цитозина и тимина на резистентность эритроцитов

Posted on by admin

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

САМАРСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ФИЗИОЛОГИИ ЧЕЛОВЕКА И ЖИВОТНЫХ

ВЛИЯНИЕ ЦИАНО- И ТЕТРАЗОЛЬНЫХ ПРОИЗВОДНЫХ ЦИТОЗИНА И ТИМИНА НА

РЕЗИСТЕНТНОСТЬ ЭРИТРОЦИТОВ

Дипломная работа

Специальность 011600 – «Биология» специализация – «Физиология человека и животных»

САМАРА 2002

Содержание

Введение 3
1. Обзор литературы 5
1.1. Строение и функции эритроцитарной мембраны 5
1.2. Понятие резистентности и разрушение эритроцитов 8
1.3 Реакции красной крови на воздействие химических факторов 11
2. Экспериментальная часть 15
2.1. Материалы и методика исследования 15
2.2. Результаты исследования 17

2.2.1. Влияние цитозина на резистентность эритроцитов 17

2.2.2. Влияние цианоцитозина на резистентность эритроцитов 22

2.2.3. Влияние цитозинтетразола на резистентность эритроцитов 28

2.2.4. Влияние тиминтетразола на резистентность эритроцитов 33
2.3. Обсуждение результатов 39
Выводы 42
Список использованных источников 43

П Р И Л О Ж Е Н И Е 51

Введение

При изучении биологической активности химических веществ особое значение приобретают сведения о влиянии их на систему крови, которая является важной составной частью внутренней среды организма. Благодаря своей реактивности ,она играет основополагающую роль в резистентности и развитии адаптации при действии на организм как различных внешних раздражителей, так и при нарушениях внутренней среды организма [23, 35, 86,
87].

Кровь отвечает количественным и качественными изменениями своего состава на любые экзогенные и эндогенные воздействия в целях поддержания гомеостазиса [6, 38].

Изучение количественных характеристик периферической крови несомненно дает представление о влиянии исследуемых факторов на систему красной крови, но без оценки качественных изменений не позволяет в полной мере охарактеризовать реакцию последней. Тем более, что отдельные химические вещества при действиях в субтоксических дозах могут не вызывать резких изменений в количестве и морфологии эритроцитов.

Согласно утвердившемуся мнению цитоплазматическая мембрана играет главную роль в адаптации клетки к действию различных факторов [8, 44, 63].
А это означает, что влияние химических веществ на физико-химическое состояние мембран может существенным образом изменять их устойчивость к неблагоприятным воздействиям. Между тем известно, что клетки, являясь конечным пунктом сложных адаптационных реакций, не только отражают общий уровень сопротивляемости организма, но и обеспечивают его [5, 57, 58, 70,
80].

Настоящая работа выполнена в рамках совместных исследований, проводимых кафедрой физиологии человека и животных и кафедрой органической химии Самарского государственного университета, целью которых является синтез и анализ физиологической активности различных органических соединений, в т.ч. азолов и пиримидинов. Интерес к этим группам веществ обусловлен той значительной ролью, которую они играют в процессах жизнедеятельности, участвуя в важнейших метаболических процессах, взаимодействуя с огромным числом ключевых ферментных систем, внося решающий вклад в функционирование центральной нервной системы [9, 28, 33, 45, 53,
87].Сегодня многие производные азолов и пиримидинов – это разнообразные высокоэффективные лекарственные средства. [1, 2,10, 17, 36, 41, 43, 53, 62,
84, 85, 93, 95].

Задачей нашего исследования явилось изучение влияния на физико- химические свойства эритроцитов цитозина, цианоцитозина и тетразольных производных цитозина и тимина.

1. Обзор литературы

1.1. Строение и функции эритроцитарной мембраны

Эритроцит обладает развитым мембранным комплексом и совершенным рецепторным аппаратом [12, 18, 20, 42, 61, 92, 89, 99-101]. Мембрана служит барьером проницаемости с повышенной степенью избирательности, обеспечивая таким образом поддержание клеточного гомеостазиса в условиях больших различий химического состава цитоплазмы клеток и среды [42, 88, 99-
101]. Перенос веществ через мембрану совершается в зависимости от их химических свойств различными способами: диффузией, путем проникновения через липидные участки, либо взаимодействуя с встроенными в мембрану белками переносчиками [40, 59, 72, 92].

Мембрана эритроцитов отражает особенности биохимического строения мембран различных тканей, а именно представляет пластичную молекулярную мозаику, состоящую из белков, липо- и гликопротеинов и, возможно, чисто липидных участков [88, 91]. В липидном бислое содержатся холестерин, фосфотидилсерин, фосфотидилэтаноламин, фосфотидилхолин, сфингомиелин, цереброзиды и другие липиды [12]. Липиды в мембране эритроцита находятся исключительно в виде бислоя. В эритроците человека таких липидов не менее
97%. Существует как трансмембранная, так и планарная гетерогенность их распределения. Трансмембранная гетерогенность обуславливается тем, что аминофосфолипиды расположены в цитоплазматической половине бислоя, а остальные фосфолипиды в наружном. Планарная гетерогенность выражается в том, что в биологических мембранах присутствуют белки, с которыми липиды могут устанавливать более сильные нековалентные взаимодействия [12, 40].

Преобладающий по весовым параметрам холестерол своими гидроксильными группами примыкает к полярным головкам фосфолипидных молекул и является фактором, определяющим текучесть мембран и механическую прочность бислоя
[59, 98].

Белки в эритроцитарной мембране расположены неравномерно. Основная часть мембранных белков располагается на внутренней (цитоплазматической) стороне мембраны и образует сеть филаментов, которая служит для поддержания двояковогнутой формы эритроцита. К таким белкам относятся: спектрин, гликофорин (рецепторный белок), каталитический белок — «band 3- гликопротеин», являющийся и интегральным белком мембраны, участвующим в транспорте ионов. Поверхностный цитоскелет (строма) эритроцита включает такие белки, как синдеин, анкирин, «band-3», «band-4.1», «band-2.1» [34,
40].Кроме того, гликофорин и белок полосы III являются трансмембранными белками. Последний формирует ионные каналы [12, 15, 69, 70].

Углеводная составляющая эритроцитарных мембран представлена в виде олигосахаридных цепей, ковалентно присоединенных к белкам (гликопротеины) и в меньшей степени к липидам (гликолипиды) и располагающихся на стороне мембраны, контактирующей с цитоплазмой. Функция их заключается в стабилизации пространственной структуры гликопротеина [60, 81].

Фактор стабильности липидного бислоя определяется липидными порами.
Эти поры образуются в местах дефектов жидкокристаллической структуры липидного бислоя. Если липидная пора не превышает некоторый критический размер, то структура сохраняется. Минимальные размеры липидных пор могут стать сравнимыми с размерами избирательных белковых каналов, регулирующих в норме ионную проницаемость клеточных мембран [3, 59, 60, 96].

Фактор целостности мембраны определяется биохимическими процессами.
При рассмотрении энзимов основного энергетического процесса в эритроците — гликолиза — в первую очередь, выделяют каталазу и глюкозо-6 фосфатдегидрогеназу. Защитная роль каталазы заключается в предотвращении окисления гемоглобина до метгемоглобина, а также предохранении гемоглабина от расщепления под действием перекиси водорода. Сходным эффектом обладает глутатионпероксидаза. Эритроциты, лишенные этих ферментов, становятся весьма чувствительными к действию радиации [56, 59, 94, 97]. Глюкоза-6- фосфатдегидрогеназа катализирует реакцию образования НАДФ(Н); последний в свою очередь способствует функционированию глутатионредуктазы, которая регулирует уровень восстановленного глутатиона. Глутатион необходим для нормального протекания реакций гликолиза. Система глутатина рассматривается как буферная, защищающая эритроциты от деструктивного действия окислителей.
Нарушение синтеза глутатиона, увеличение его распада, а также нарушение систем регулирования его уровня приводит к гемолизу [39].

1.2. Понятие резистентности и разрушение эритроцитов

Морфофункциональные характеристики, обеспечивающие целостность эритроцитов, могут изменяться при воздействии ряда внешних и внутренних факторов. Нормальный эритроцит способен до определенного предела противостоять действию осмотических, механических, химических, температурных влияний. Это характеризуется понятием резистентности. Эта способность крови зависит от возраста форменных элементов и уменьшается по мере их старения [13, 50, 78].

При уменьшении резистетности эритроцитов до минимума начинается процесс гемолиза. Гемолизом называется процесс разрушения мембран эритроцитов, сопровождающийся выходом гемоглобина в плазму крови. Плазма при этом окрашивается в красный цвет («лаковая кровь»). Гемолиз может проходить in vivo и in vitro.

В зависимости от природы разрушающего агента различают осмотический гемолиз (разрушение эритроцитов в гипотонических растворах), механический
(разрушение вне организма по воздействием сильных механических воздействий), химический (разрушение эритроцитов под влиянием химических соединений: кислот, щелочей, солей и т.д.), температурный (под влиянием температур, отклоняющихся от оптимального диапазона). Гемолиз может быть вызван действием ультрафиолетового, ионизирующего, рентгеновского излучения
[27]. К этиологическим факторам, вызывающим развитие гемолитического процесса, относятся некоторые медикаментозные средства (хинин, хинидин, фенацетин, сульфаниламидные препараты и др.), бактериальные токсины.Отдельные растения (альпийская фиалка, лютик, пыльца бобовых, горошек, дрок и др.), как и большинство медикаментозных препаратов могут обусловить развитие гемолитического синдрома токсико-аллергической природы.Не исключена роль и наследственного фактора при развитии некоторых видов гемолитических анемий [68].

Независимо от типа гемолиза можно наблюдать, что распаду эритроцитов предшествует их сферуляция и разбухание до определенного предела, допустимого оболочкой клетки. Исходя из этого специалисты утверждают, что результатом процесса гемолиза является превышение внутриклеточной осмотической концентрации над наружной и разрыв оболочки внутренним осмотическим давлением [56, 73].

По данным И.А.Терского и И.И.Гительзона [21], при гемолизе эритроцит проходит ряд этапов:

1. прегемолитическая стадия;

2. стадия осмотического гемоглобинолиза;

3. стадия химического гемоглобинолиза;

4. стадия полного разрушения клеточных структур, которая включает в себя

2 фазы – фазу стромопороза и стромотолиза.

В прегемолитической стадии происходит выход ионов калия из клетки в окружающую среду а также сферуляция эритроцитов.

В стадии осмотического гемоглобинолиза эритроцит набухает за пределы критического объема, что приводит к повреждению поверхности и выходу большей части гемоглобина в плазму. Химический состав эритроцита на данном этапе не претерпевает заметных изменений, а электрохимические и коллоидно- осмотические свойства стромы почти не отличаются от свойств неповрежденных эритроцитов [66].

Третья стадия – стадия химического гемоглобинолиза – характеризуется полным отщеплением гемоглобина и переходом части стеринов (около 30-40%) в окружающую среду. Несмотря на то, что на данном этапе гемолиза нарушение морфологической целостности не происходит, изменяется химический состав клетки, что приводит к изменению. электрохимических и коллоидно- осмотических свойств эритроцитов.

В следующей стадии наблюдается разрушение клеточных структур эритроцитов. В ней различают две фазы: o 1 фаза стромопороза, в которой морфологическая целостность форменных элементов еще сохраняется, хотя клетки уже свободно пропускают электрический ток; o 2 фаза строматолиза, когда происходит полный распад стромы эритроцитов.

Специалистами было показано, что при химическом гемолизе сферуляции и разбуханию эритроцитов предшествует этап проникновения гемолитика в клетку[21,71,76]. Возможны два варианта этого процесса: мембрана может быть проницаема и непроницаема для гемолитика. В первом случае гемолитик свободно проникает внутрь клетки, нарушает упорядочение протоплазматических структур и переводит большую часть молекул в растворенное состояние.
Распадается также упорядоченная упаковка гемоглобина. Переход в раствор молекул гемоглобина повышает осмотическую активность внутриклеточного содержимого, мелкие освобожденные молекулы и ионы выходят наружу. Крупные липоидные и белковые молекулы остаются в клетке, так как оболочка для них непроницаема. В результате этих процессов осмотическое давление внутри клетки увеличивается. Далее гемолиз развивается по осмотическому пути.

Если же оболочка клетки непроницаема для действующего агента, к процессу гемолиза добавляется еще один этап. Проникновение гемолитика в клетку предшествует повреждение оболочки. В результате этого мембрана эритроцитов утрачивает непроницаемость для молекул лизина, после чего процесс развивается по ранее описанному пути [21, 77].

1.3 Реакции красной крови на воздействие химических факторов

Известно, что любые воздействия на организм находят свое отражение в изменениях системы крови, которая включает в себя как кроветворные органы, так и периферическую кровь. Реакция на воздействие различных агентов может колебаться в различных пределах от резко выраженного токсического до стимулирующего эффекта, а исследуемые характеристики могут как существенно отклоняться от нормы, так и не выходить за ее пределы.

Независимо от химической природы первым патогенным звеном воздействия химических факторов является мембраноповреждающий эффект, сопровождающийся нарушением функции каскада митохондриальных и микросомальных ферментов – оксигеназ, гидролаз, участвующих в детоксикации и элиминации патогенного начала [30, 90]. Многие агенты воздействуют на белки мембран, способствуя их окислению, денатурации и, как следствие, образование пор в ней.
Например, этанол способствует денатурации белков мембраны, гемин вызывает как быстрый, так и медленный гемолиз, окисляя мембранные белки [3, 59].
Ртуть и ее органические соединения вызывают повреждение мембраны за счет блокады сульфогидрильных групп белковых молекул, входящих в состав биомембран [22].Подавляющее большинство гемолитических агентов вызывает повреждение мембраны, нарушая расположение молекул липидов в ней. Так олеиновокислый Na и желчные кислоты повреждают оболочку эритроцита, растворяя в ней лецитин, при этом повреждаются более глубокие части мембраны [59]. Активные формы O2, H2O2, органические перекиси взаимодействуют с липидами мембран, образуют перекиси липидов, что приводит к структурным нарушениям и изменению проницаемости [2]. Ретиноиды индуцируют переход эритроцитарных липидов из бислойной фазы в гексагональную. Следовательно, стойкость эритроцитов нарушается [52]. При карбомилировании мембран эритроцитов цианат связывается с фосфотидилхолином и фосфотидилсерином, таким образом размер пор и их количество возрастает.
Адреналин вызывает процесс перекисного окисления липидов [14]. Структурные и функциональные изменения мембраны эритроцитов были обнаружены при действии толуола и выражались в ослаблении связей между липидными и белковыми компонентами [37].

И.И.Гительзон и И.А.Терсков [21] показали, что катионы Mg2+ и в меньшей степени Ca2+ увеличивают стоикость эритроцитов, а Na+ и K+ практически не изменяют ее. Из анионов SO42- очень резко увеличивают сстойкость эритроцитов, а PO43- снижают ее. Исследованиями А.К.Гулевского
[26] показано, что при предварительном низкотемпературном воздействии наблюдается следующий эффект: Na+, Ca2+, Mg2+ сорбируясь на мембране, меняют ее проницаемость для воды и ионов, а также механические свойства.
Ионы K+ и Ca2+ снижают устойчивость мембраны.

Антигемолитическим действиям обладают 2-гидроксиламониевые соли арил-, тио- и арилсульфонилуксусной кислот [59]. Л.Гринбер и А.М. Аллахвердиев обнаружили повышение резистентности эритроцитов после добавления формиата
Na и обработки промахином.

Лекарственные препараты также были исследованы на гемолитическое действие. Н.М.Митрохин с сотрудниками [4] исследовали вещества, применяемые в медицинской практики. Они установили, что более 70% исследованных препаратов вызывают деформацию эритроцитов. Катионы вызывают преимущественно стоматолиз клеток. Таким механизмом действия обладают димедрол, аминазин, промедола гидрохлорид и некоторые другие препараты.
Анионы вызывают эхиноцитоз эритроцитов. Такое влияние характерно для всех барбитуратов, карцеина, мединала.

В последние годы специалисты уделяют большое внимание разработке средств, модулирующих иммунные реакции организма. Стало очевидным, что положительное действие разных лекарственных веществ можно объяснить их способностью повышать общую сопротивляемость организма или его неспецифический иммунитет, а также влиять на специфические иммунные реакции
[65].Отражением неспецифической резистентности является система крови.
Последняя играет роль эффектора и участвует благодаря особой реактивности в реализации адаптационно-трофических влияний для сохранения постоянства внутренней среды организма [21, 23-25, 51, 74, 86].

Повышение общей сопротивляемости организма отмечено под влиянием ряда стимулирующих препаратов. К веществам, проявляющим данную способность, относят производные пиримидиновых оснований [41, 49] В литературе имеются сведения о том, что соединения данного класса способствуют синтезу нуклеиновых кислот, белков, увеличивают активность иммунной системы.

Производные пиримидинов являются антиоксидантами. Механизм их антиоксидантного эффекта связан с подавлением перекисного окисления жирных кислот, а также с нарушением образования супероксидных радикалов. Данные препараты обладают защитным эффектом на цитоплазматическом и субклеточном уровне по отношению к свободным радикалам, продуцируемые активированными клетками (макрофагами, нейтрофилами). Лечебными препаратами этой группы являются пентаксил, метилурацил, оротовая кислота, сафинор и др. [77, 90].

Рядом исследователей была изучена также способность азолов стимулировать иммунологические процессы и повышать общую сопротивляемость организма. В практике нашли применение в этой связи дибазол, левамизол и др. [7, 41, 49]. Однако отмечается дозозависимость эффекта, так как при повышении доз возможно не иммунно-стимулирующее а иммунно-депрессивное действие [16].

Наряду с положительным влиянием азольных соединений нельзя не обратить вынимание на наличие побочных эффектов от их применения. Среди последних выделяют гематологические – анемия и биохимические – гипонатриемия и гиперлипидиемия [17].

Таким образом, при воздействии различных химических веществ на живой организм возникает выраженная ответная реакция со стороны красной крови, причем, характер и сила их влияний весьма многообразны.

2. Экспериментальная часть

2.1. Материалы и методика исследования

Влияние производных пиримидиновых оснований на устойчивость эритроцитов к дезинтегрирующему фактору изучали методом кислотных эритрограмм.

Исследовали свойства соединений, имеющие следующее химическое строение:

Наблюдения проводили in vivo. Было поставлено две серии экспериментов, в которых использовали 36 нелинейных крыс весом 200-250г. В каждой серии были сформированы две опытные и одна контрольная группа.

В первой серии опытов крысам одной опытной группы пятикратно внутрибрюшинно с интервалом в 48 часов вводили по 1 мл раствора цитозина в разовой дозе 1 мг/100 г массы животного, другой группы раствор цианоцитозина в той же дозе таким образом, что суммарная доза вводимого вещества в обеих группах составила 5 мг на 100 г массы животного. Во второй серии опытов в аналогичных условиях особями одной опытной группы инъецировали цитозинтетразол, другой – тиминтетразол.Крысам обеих контрольных групп вводили физиологический раствор в равном объеме.

Кровь для анализа брали в утренние часы перед кормлением животных из кончика хвоста до начала введения растворов исследуемых веществ – исходные значения, через 2,5 и 24 часа после каждого введения, а затем на 3, 5, 7 и
14 сутки после окончания инъекций. Для проведения исследования 20 мкл крови смешивали с 20 мл физиологического раствора, получая таким образом взвесь эритроцитов в разведении 1:1000.

Все исследования проводились при комнатной температуре.

Измерения оптической плотности взвеси эритроцитов производили на фотоэлектроколориметре КФК-2 УХЛ 42 при красном светофильтре. В кювету рабочей ширины 10 мм вливали 2 мл взвеси эритроцитов из отдельной пробы и добавляли к ней в качестве гемолитика 2 мл 0,004 н HCl. После этого кювету помещали в кюветодержатель прибора. С момента введения во взвесь эритроцитов гемолитика величина светопропускания исследуемого раствора начинала изменятся в связи с разрушением клеток крови. Каждые 30 секунд отмечали показания прибора по шкале экстинкции (Ео). Измерение вели до получения двух совпадающих показаний, т.е. до завершения гемолиза (Еn). В результате получали ряд убывающих экстинкций, каждая из которых соответствовала степени гемолиза к моменту отсчета. По значениям оптической плотности вычисляли процент разрушенных эритроцитов за каждые 30 секунд, принимая разность Ео-Еn за 100%.

Уровень значимости различий определяли по таблице стандартных значений критерия Стьюдента.

2.2. Результаты исследования

2.2.1. Влияние цитозина на резистентность эритроцитов

Результаты проведенных исследований показали, что цитозин при многократных введениях животным не оказал существенного влияния на исходные качественные характеристики эритроцитов. Об этом позволяют судить данные таблиц 1 и 2 (Приложение), в которых представлены усредненные показатели оптической плотности взвесей разрушающихся в ходе гемолиза эритроцитов особей опытной и контрольной группы. Как видно из таблиц, в отдельные сроки в течение длительного периода наблюдений имели место колебания функционального состояния эритроцитов по сравнению с исходным уровнем у животных обеих групп. Обращает на себя внимание идентичный характер и незначительные пределы сдвигов показателей у контрольных и подопытных особей.

О физико-химическом состоянии эритроцитов, подвергшихся воздействию гемолитика, до и на фоне введения животным цитозина позволяют судить кислотные эритрограммы (рис. 2.1, 2.2).

Первоначальное распределение по степеням стойкости к гемолитику эритроцитов интактных крыс отражает исходная эритрограмма. Согласно графику, процесс разрушения эритроцитов начинается через 1,5 минуты после добавления к их взвеси гемолитика, наибольшей интенсивности достигает к 3,5 минутам и заканчивается через 7,5 минут.

Как известно, состав эритроцитарной популяции неоднороден. В соответствии с хронологическим возрастом эритроцитов положение начальной части кривой определяется содержанием в периферической крови старых малостойких клеточных форм, средней части – основной массы среднеустойчивых клеток, и ее конечной части – наличием устойчивых молодых форменных элементов [20, 38].

Рис. 2.1. Кислотные эритрограммы крови крыс на фоне пятикратного введения цитозина в разовой дозе 1 мг/100 г массы

1-5 – последовательность введения

исходная гистограмма через 2,5 часа через 24 часа

Рис. 2.2 Кислотные эритрограммы крови крыс в отставленные сроки наблюдения после пятикратного введения цитозина

1-4 – на 3, 5, 7 и 14 сутки соответственно

исходная гистограмма опытная кривая

Рис. 2.3 Кинетика гемолиза крови крыс на фоне пятикратного введения цитозина в разовой дозе 1 мг/100 г массы

1-5 – последовательность введения

исходная гистограмма через 2,5 часа через 24 часа

Рис. 2.4. Кинетика гемолиза эритроцитов крыс на фоне пятикратного введения цитозина в разовой дозе 1 мг/100 г массы

1-4 – на 3, 5, 7 и 14 сутки соответственно

исходная гистограмма после окончания введений веществ

Анализ эритрограмм на фоне пятикратного введения животным цитозина не выявил заметного перераспределения эритроцитов по степени их устойчивости к дезинтегрирующему агенту. Во все сроки наблюдения интенсивность их разрушения под действием соляной кислоты и общая продолжительность лизиса мало различались с их исходными показателями и почти полностью совпадали с таковыми у контрольной группы.

Отсутствие выраженного эффекта действия цитозина на резистентность эритроцитов отражают также кривые кинетики гемолиза, которые характеризуют динамику разрушения клеток крови под влиянием гемолитика (рис.2.3, 2.4).
Кривая процесса гемолиза у интактных крыс характеризуется S-образной формой. Она медленно нарастает в своей начальной части, затем круто поднимается вверх в интервале от 2,5 до 5,5 минут, после чего переходит в плато и заканчивается на 7,5 минуте.

Как видно из приведенных графических материалов, на фоне пятикратного введения растворов пиримидина и в течении двух недель после прекращения инъекций форма кривой практически не отличается от исходных характеристик.

2.2.2. Влияние цианоцитозина на резистентность эритроцитов

В серии опытов с многократным введением животным цианоцитозина выявлена способность последнего определенным образом изменять базовые свойства эритроцитов. Усредненные данные по динамике показателей оптической плотности взвесей разрушающихся эритроцитов у животных этой группы представлены в таблице 3 (Приложение). Сравнительный анализ исследований крови опытных и контрольных особей показали, что циановое производное пиримидинового основания оказало заметное влияние на функциональное состояние эритроцитов. При относительно слабых колебаниях устойчивости к гемолитику форменных элементов крови контрольных крыс, которым длительное время инъекцировали физиологичес-

Рис. 2.5. Кислотные эритрограммы крови крыс на фоне пятикратного введения цианоцитозина в разовой дозе 1 мг/100 г массы

1-5 – последовательность введения

исходная гистограмма через 2,5 часа через 24 часа

Рис.2.6. Кислотные эритрограммы крови крыс в отставленные сроки наблюдения после пятикратного введения цианоцитозина

1-4 – на 3, 5, 7 и 14 сутки

исходная кривая опытная кривая

кий раствор, отмечены достаточно выраженное и закономерное усиление резистентности эритроцитов, обусловленное влияние цианоцитозина. Динамику качественных изменений клеток крови под влиянием исследуемого вещества позволяют проследить кислотные эритрограммы на рис.2.5, 2.6.

Как видно из эритрограмм, смена их положений относительно первоначального указывает на тенденцию к усилению устойчивости эритроцитов к гемолитику. Это находит отражение в сдвиге эритрограмм в сторону больших временных значений. Уже на фоне первых трех инъекций растворов цианоцитозина вершина кривой смещается с 3,5 до 4,0-х минут, а при последующих введениях до 5,0 минут (p

Доклад: Классификация и понятие валютных операций коммерческих банков России

Posted on by admin

Классификация и понятие валютных операций коммерческих банков России

Классификация банковских валютных операций может осуществляться как по критериям, общим для всех банковских операций (пассивные, активные операции), так и по особым классификационным признакам, свойственным только валютным операциям. Основополагающий вариант классификации валютных операций вытекает из закона РФ от 9 октября 1992 г. «О валютном регулировании и валютном контроле». Он состоит в следующем: все операции с иностранной валютой и ценными бумагами в иностранной валюте подразделяются на:

текущие валютные операции;

валютные операции, связанные с движением капитала.

В настоящее время более широкое значение приобрели текущие валютные операции. При этом отсрочка платежа предоставляется на минимальный срок. Ограниченный круг валютных операций, связанных с движением капитала, обосновывается большими рисками при их осуществлении, а также более сложным оформлением (получение разрешения ЦБ РФ на данные операции). Необходимо уточнить, что все валютные операции тесно взаимосвязаны, поэтому очень сложно четко отклассифицировать все операции с иностранной валютой. Тем более, что операции могут быть отнесены к нескольким основным видам валютных операций.

Открытие и ведение валютных счетов клиентуры

Данная операция включает в себя следующие виды:

открытие валютных счетов юридическим лицам (резидентам и нерезидентам); физическим лицам; начисление процентов по остаткам на счетах; предоставления овердрафтов (особым клиентам по решению руководства банка); предоставление выписок по мере совершения операции; оформление архива счета за любой промежуток времени; выполнение операций, по распоряжению клиентов, относительно средств на их валютных счетах (оплата предоставленных документов, покупка и продажа иностранной валюты за счет средств клиентов);

контроль за экспортно-импортными операциями

Неторговые операции коммерческого банка

К неторговым операциям относятся операции по обслуживанию клиентов, не связанных с проведением расчетов по экспорту и импорту товаров и услуг клиентов банка движением капитала. Уполномоченные банки могут совершать следующие операции неторгового характера:

покупку и продажу наличной иностранной валюты и платежных документов в иностранной валюте;

инкассо иностранной валюты и платежных документов в валюте;

осуществлять выпуск и обслуживание пластиковых карточек клиентов банка;

производить покупку (оплату) дорожных чеков иностранных

банков;

оплату денежных аккредитивов и выставление аналогичных аккредитивов.

Неторговые операции, в разрезе отдельных видов, получили широкое распространение для предоставления клиентам более широкого спектра банковских услуг, что играет немаловажное значение в конкурентной борьбе коммерческих банков за привлечение клиентуры. Без операций, а именно осуществления переводов за границу, оплаты и выставления аккредитивов, покупки дорожных чеков, практически невозможна повседневная работа с клиентами. Хотя последние две операции не получили широкого распространения. Выпуск и обслуживание пластиковых карточек — одна из новых операций, которая дает возможность занять еще свободные «ниши рынка» по данному виду операций, привлечь дополнительных клиентов и удержать старых клиентов, поднять престиж банка и занять более высокое положение в конкурентной борьбе между банками. Операция покупки и продажи наличной валюты является одной из основных операций неторгового характера. Деятельность обменных пунктов коммерческих банков служит рекламой банка, средством привлечения клиентов в банк, и, самое главное, приносит реальный доход коммерческому банку.

Установление корреспондентских отношений с иностранными банками

Эта операция является необходимым условием проведения банком международных расчетов. Принятие решения об установлении корреспондентских отношений с тем или иным зарубежным банком должно быть основано на реальной потребности в обслуживании регулярных экспортно-импортных операций клиентуры.

Для осуществления международных расчетов банк открывает в иностранных банках и у себя корреспондентские счета «Ностро» и «Лоро». Счет «Ностро» — это текущий счет, открытый на имя коммерческого банка у банка-корреспондента. Счет «Лоро» — это текущий счет, открытый в коммерческом банке на имя банка-корреспондента.

Конверсионные операции

Конверсионные операции представляют собой сделки покупки и продажи наличной и безналичной иностранной валюты (в том числе валюты с ограниченной конверсией) против наличных и безналичных рублей Российской Федерации.

Под оборотом по операциям покупки (продажи) иностранной валюты за отчетный день понимается объем купленной (проданной) в течение отчетного дня иностранной валюты.

Сделка с немедленной поставкой (наличная сделка -: cash) — это конверсионная операция с датой валютирования, отстоящей от дня заключения сделки не более, чем на два рабочих банковских дня. При этом под сделкой типа «today» понимается конверсионная операция с датой валютирования в день заключения сделки.

Сделка типа «tomorrow» представляет собой операцию с датой валютирования на следующий за днем заключения рабочий банковский день.

Под сделкой типа «spot» понимается конверсионная операция с датой валютирования на второй за днем заключения сделки рабочий банковский день.

Срочная (форвардная) сделка (forward outriqht) — это конверсионная операция, дата валютирования по которой отстоит от даты заключения сделки более, чем на два рабочих банковских дня. Срочные биржевые операции (типа фьючерс, опцион, своп и проч.) Не являются конверсионной операцией.

Сделка СВОП (swap), — это банковская сделка, состоящая из двух противоположных конверсионных операций на одинаковую сумму, заключаемых в один и тот же день. При этом одна из указанных сделок является срочной, а вторая — сделкой с немедленной поставкой.

Операции по международным расчетам, связанные с экспортом и импортом товаров и услуг

Во внешней торговле применяются такие формы расчетов, как документарный аккредитив, документарное инкассо, банковский перевод.

Документарный аккредитив — обязательство банка, открывшего аккредитив (банка-эмитента) по просьбе своего клиента-приказодателя (импортера), производить платежи в пользу экспортера (бенефициара) против документов, указанных в аккредитиве.

При расчетах по экспорту в форме документарного аккредитива иностранный банк открывает его у себя по поручению фирмы-экспортера и посылает банку об этом аккредитивное письмо, в котором указывается вид аккредитива и порядок выплат по нему. На каждый аккредитив открывается досье.

В расчетах по форме документарное инкассо — банк-эмитент принимает на себя обязательство предъявить предоставленные доверителем документы плательщику (импортеру) для акцепта и получения денег.

При применении банковских переводов в расчетах вся валютная выручка зачисляется на транзитные счета в уполномоченных банках. После поступления ее на транзитный валютный счет в поручение о переводе поступившей суммы или части ее на текущий счет указывается и продажа части экспортной выручки на внутреннем валютном рынке в порядке обязательной продажи.

Операции по привлечению и размещению банком валютных средств

Эти операции включают в себя следующие виды:

1) привлечение депозитов:

физических лиц;

юридических лиц, в том числе межбанковские депозиты;

2) выдача кредитов:

физическим лицам;

юридическим лицам;

3) размещение кредитов на межбанковском рынке.

Эти операции являются основными для коммерческих банков РФ и по доходности, и по значимости в обслуживании клиентов банка.

Проанализировав расходы одного из московских банков по процентам, уплаченным за I квартал 1996 г. и имея примерную структуру привлечения средств в банке, можно изобразить структуру привлечения средств клиентов по валютным депозитам. Проценты выражены в годовых процентных ставках

Проанализировав доходы, полученные в I квартале, попытавшись распределить данные доходы по видам основных валютных операций, взвесив их в общем объеме доходов и расходов, можно представить (в процентах), какой доход приходится на данный вид операции. Общая сумма дохода, которая принята за 100%, составляет 1009969  долл. США.

Необходимо кратко рассмотреть расшифровку статей дохода, отнесенных к определенным видам операций. Доходы по валютным счетам клиентов включают в свой состав комиссии за оформление паспортов сделок, а также комиссию за обналичивание иностранной валюты (так как ведение валютного счета клиентов складывается из комиссий по каждой сделке, которые относятся к разным видам валютных операций). Это и составляет основной доход по данной операции. К доходам от размещения средств относятся: проценты за кредиты выданные (краткосрочные, долгосрочные), депозиты размещенные; размещение средств в валютные ценные бумаги и доход по ним. К доходам по международным расчетам относятся: комиссия за переводы, инкассо платежных документов в иностранной валюте, открытие и выставление аккредитивов.

Доходы по конверсионным операциям включают:

доходы по открытой валютной позиции;

доходы от операции на ММВБ по фьючерсным и форвардным контрактам.

К доходам по неторговым операциям относятся: комиссия, взымаемая с клиентов за обслуживание пластиковых карточек, доходы по покупке-продаже наличной иностранной валюты.

При подготовке данной работы были использованы материалы с сайта http://www.studentu.ru

Реферат: Астрономические основы летосчисления

Posted on by admin

Введение

1. Некоторые сведения из астрономии

2. Главные единицы измерения времени: сутки, месяц, год

3. Возникновение и развитие способов измерения времени. Современная служба времени

Вывод

Список литературы

ВВЕДЕНИЕ

Одним из важнейших условий работы по восстановлению закономерного процесса развития человеческого общества является точная датировка исторических событий. На ранних стадиях развития исторической науки этому вопросу не придавали большого значения. Без проверки за истинные данные принимали те, которые значились в источниках, а если они указывались в старых системах летосчисления, то их очень приблизительно переводили на современные.

Постепенно выяснилось, что точная датировка событий— дело не столь простое, как это могло казаться. Почти у каждого народа была не только своя календарная система, но и своя исходная точка времясчисления. Для того, чтобы точно перевести даты, выраженные в источниках, на современную систему счета времени нужна большая предварительная работа.

1. Некоторые сведения из астрономии

Время—одна из форм существования материи. Мы редко вспоминаем это определение. Повседневное восприятие времени кажется таким естественным, не требующим раздумий. А вместе с тем, говоря словами академика А. Е. Ферсмана, «трудно представить себе более простое и вместе с тем более сложное понятие, чем время…». Развитие общества, все явления окружающего мира, наши действия и поступки—все протекает во времени. Современная жизнь, процессы нашего развития и познания немыслимы без измерения времени.

Измерять время можно с помощью любых периодически повторяющихся явлений природы, но наиболее удобными для этого являются видимые чередования во взаиморасположении небесных светил и Земли. Чтобы понять, каким образом эти перемены связаны со счетом времени, необходимо вспомнить некоторые из сведений астрономии.

Современная наука дает представление об истинных размерах нашей солнечной системы, о ее месте во Вселенной. Однако при простом наблюдении все небесные тела выглядят одинаково далекими, как бы расположенными на внутренней поверхности огромного шара—небесной сферы, окружающего Землю. Абстрактное понятие «небесная сфера» используется в астрономии. При этом, поскольку наблюдателю открыта только половина сферы, существует условное ее деление на видимое и невидимое полушария.

Основанием полусферы служит условная плоскость, ограниченная линией горизонта. Перпендикуляр, восстановленный в месте наблюдения к плоскости горизонта, пересекает небесную сферу в точке, именуемой зенитом.

Вращение Земли вокруг оси с запада на восток приводит к видимому вращению всей небесной сферы в противоположном направлении вокруг условной оси мира, параллельной земной оси.

Точки условного пересечения оси мира и небесной сферы называются полюсами мира. На нашем рисунке представлен только северный полюс мира, который для жителей большинства территорий северного полушария нашей планеты отождествляется с Полярной звездой (а Малой Медведицы). Чем ближе к земному полюсу будет располагаться наблюдатель, тем большей будет высота Полярной звезды над горизонтом, а на северном полюсе она стоит в зените. Следовательно, по высоте полюса мира над горизонтом но измерить широту для точки наблюдения.

Линия, оставленная на земной поверхности условно проведенной плоскостью через точку наблюдения и земную ось, называется земным меридианом. Линию, условно проходящую через астрономическую обсерваторию в Гринвиче (Англия), считают нулевым, или начальным, меридианом. Положение наблюдателя относительно начального меридиана характеризуется долготой, т. е. углом между воображаемыми плоскостями гринвичского меридиана и меридиана места наблюдения. Долгота измеряется в градусах к западу и востоку от нулевого меридиана (от 0 до 180°), или в часах (от 0 до 12 часов).

Проекция земного меридиана на небесную сферу образует небесный меридиан. Вследствие кажущегося вращения небесной сферы вокруг оси мира (а в действительности из-за вращения Земли вокруг оси) каждая точка на ней в течение суток дважды пересекает небесный меридиан. Такие моменты называются кульминациями. Прохождение любой звезды через небесный меридиан к югу от северного полюса мирасчитается верхней ее кульминацией. Нижняя ее кульминация происходит в северной части меридиана и может быть ниже линии горизонта, т. е. быть невидимой.

Земля, вращаясь вокруг оси, одновременно движется вокруг Солнца. С этим обстоятельством связан ряд явлений, имеющих важное значение для измерения времени.

Солнце помещено в центре небесной сферы, ось мира расположена вертикально и разделена- по центру большим кругом — небесным экватором. Для земного наблюдателя вращение Земли вокруг Солнца . отмечается видимым перемещением Солнца на небесной сфере. Путь Солнца среди звезд совершается в течение года по кругу, именуемому эклиптикой. Двигаясь вдоль эклиптики, Солнце последовательно проецируется на 12 созвездий, расположенных вдоль эклиптики и составляющих так называемый Зодиакальный пояс: Водолей, Рыбы, Овен, Телец, Близнецы, Рак, Лев, Дева, Весы, Скорпион, Стрелец, Козерог. В каждом из зодиакальных созвездий Солнце находится около месяца.

Плоскость эклиптики наклонена к плоскости небесного экватора под углом 20°. Противолежащие точки их пересечений Си Е называются точками весеннего и осеннего равноденствий. В международном календаре им соответствуют даты около 21 марта и около 23 сентября. Точная привязка этих астрономических моментов календарю невозможна из-за явления так называемой прецессии — перемещения этих точек на небесной сфере за счет слабого колебания земной оси и связанного с этим смещения полюсов мира. Однако изменения, связанные с прецессией, незначительны и не оказывают влияния на счет земного времени1.

На эклиптике фиксируются еще две противолежащие точки А и Д: самая северная — точка летнего солнцестояния (около 22 июня) и самая южная — точка зимнего солнцестояния (около 22 декабря).

Видимый суточный путь движения Солнца на небесной сфере неодинаков, так как зависит от годичного и суточного вращения Земли.

Важную роль в счете времени у многих народов играли и видимые изменения Луны. Луна, обращаясь вокруг Земли, одновременно движется и вокруг Солнца. Поскольку Луна светит только отраженным от Солнца светом, ее облик зависит от взаиморасположения Земли, Луны и Солнца.

Движение Луны вокруг Земли является очень сложным. Оба небесных тела вращаются вокруг общего центра тяжести и одновременно вокруг Солнца. Поэтому для практического измерения времени пользуются не периодом оборота Луны вокруг Земли, а периодом видимого обращений Луны по отношению к Солнцу, т.е. сменой лунных фаз. Этот период (от новолуния до новолуния) проходит за 29,53 средних солнечных суток и называется синодическим месяцем2.

2. Главные единицы измерения времени: сутки, месяц, год

Люди очень рано начали использовать астрономические явления для измерения времени. Намного позднее они поняли, что основные единицы такого измерения не могут быть установлены произвольно, так как зависят от определенных астрономических закономерностей.

Одной из первых единиц измерения времени, естественно, были сутки, т. е. то время, в течение которого Солнце, появившись на небосклоне, «обходит» Землю и вновь появляется в первоначальной -точке. Деление суток на две части — дневную и ночную облегчало фиксацию этого отрезка времени. У разных народов время смены суток связывалось со сменой дня и ночи. Русское слово «сутки» происходит от древнего «сутыкать», т. е. соединять две частив целое, в данном случае соединять ночь и день, свет и тьму. В древности началом суток часто считался восход Солнца (культ Солнца), у мусульман— заход Солнца (культ Луны), в наше время наиболее распространенной границей между сутками служит полночь, т. е. время, условно соответствующее нижней кульминации Солнца на данной территории.

Вращение Земли вокруг своей оси происходит равномерно, однако целый ряд причин затрудняют выбор критерия для точного определения суток. Поэтому существуют понятия: звездные сутки, истинные солнечные и средние солнечные сутки.

Звездные сутки определяются промежутком времени между двумя последовательными верхними кульминациями одной звезды. Их величина служит эталоном для измерения так называемого звездного времени, имеются соответственно и производные звездных суток (часы, минуты, секунды) и специальные звездные часы, без которых не обходится ни одна обсерватория в мире. Астрономии необходимо учитывать звездное время.

Обычный распорядок жизни тесно связан с другими, солнечными сутками, с солнечным временем. Солнечные сутки измеряются отрезком времени между последовательными верхними кульминациями Солнца. Продолжительность солнечных суток превышает звездные в среднем на 4 минуть Кроме того, солнечные сутки из-за неравномерности движения Земли по эллиптической орбите вокруг Солнца имеют переменную величину. Пользоваться ими в быту неудобно. Поэтому за эталон приняты абстрактные средние солнечные сутки, определяемые расчетным равномерным движением воображаемой точки («среднего Солнца») по небесному экватору вокруг Земли со средней скоростью движения истинного Солнца по эклиптике.

Промежуток времени между двумя последовательными кульминациями такого «среднего Солнца» называется средними солнечными сутками.

Все часы в повседневной жизни отрегулированы по среднему времени, среднее время лежит и в основе современных календарей. Среднее солнечное время, отсчитываемое от полуночи, называется гражданским временем.

В результате наклона эклиптики по отношению к плоскости небесного экватора и наклона оси вращения Земли по отношению к плоскости Земной орбиты продолжительность дня и ночи в течение года меняется. Только в период весеннего и осеннего равноденствий на всем земном шаре день равен ночи. В остальное время высота кульминаций Солнца ежедневно меняется, достигая для северного полушария максимума в период летнего солнцестояния и минимума в период зимнего солнцестояния.

Средние солнечные сутки, так же как и звездные, делятся на 24 часа, в каждом из которых по 60 минут, в минутах 60 секунд.

Более дробное деление суток впервые возникло в Древнем Вавилоне и основано на шестидесятиричной системе счета3.

Поскольку сутки — сравнительно короткий промежуток времени, постепенно вырабатывались более крупные единицы его измерения. На первых порах счет велся с помощью пальцев. В результате этого появились такие единицы измерения времени, как десятидневки (декады) и двадцатидневки. Позднее утвердился счет, основанный на астрономических явлениях. За единицу измерения времени был принят промежуток между двумя одинаковыми фазами Луны. Так как легче всего было заметить появление после безлунных ночей узкого лунного серпа, этот момент было принято считать за начало нового месяца. Греки называли его неоменией, т. е. новолунием. Сутки, в течение которых наблюдался первый заход молодой Луны, считались началом календарного месяца у народов, ведущих счет по лунному календарю. Для хронологических расчетов важен промежуток времени, отделяющий истинное новолуние от неомении. В среднем он равен 36 часам.

Средняя продолжительность синодического месяца равна 29 дням, 12 часам, 44 минутам и 3 секундам. В практике построения календарей использовалась продолжительность в 29,5 суток, а набегавшая разница устранялась специальным введением дополнительных дней.

Месяцы солнечного календаря не связаны с фазами Луны, поэтому их продолжительность была произвольной (от 22 до 40 суток), но в среднем была близка (30—31 сутки) к продолжительности синодического месяца. Это обстоятельство до некоторой степени способствовало сохранению счета суток неделями. Семидневный отрезок времени (неделя) возник не только из-за почитания семерки богов, соответствовавших семи блуждающим небесным телам, но и потому, что семь суток составляли приблизительно четвертую часть лунного месяца.

Принятое в большинстве календарей количество месяцев в году (двенадцать) связано с двенадцатью зодиакальными созвездиями эклиптики. В названиях месяцев часто прослеживается их связь с определенными временами года, с более крупными единицами времени — сезонами.

Третья основная единица измерения времени (год) была менее ощутима, особенно в землях, лежащих ближе к экватору, где нет большой разницы между сезонами. Величина солнечного года, т. е. промежутка времени, за которое Земля совершает оборот вокруг Солнца, была с достаточной точностью рассчитана в Древнем Египте, где сезонные изменения природы имели исключительное значение в хозяйственной жизни страны. «Необходимость вычислять периоды подъема и спада воды в Ниле создала египетскую астрономию».

Постепенно была определена величина так называемого тропического года, т. е. промежутка времени между двумя последовательными прохождениями центра Солнца через точку весеннего равноденствия. Для современных расчетов используется продолжительность года в 365 суток, 5 часов, 48 минут и 46 секунд.

В некоторых календарях счет лет идет по лунным годам, связанным с определенным количеством лунных месяцев и не имеющим отношения к тропическому году.

В современной практике широко применяется деление года не только на месяцы, но и на полугодия (6 месяцев) и кварталы (3 месяца).

3. Возникновение и развитие способов измерения времени. Современная служба времени

История не в состоянии ответить на вопрос о том, когда люди научились измерять время. Очевидно, первым способам измерения должно было предшествовать развитие абстрактного представления о времени, возникновение потребности измерять его. Нет сомнения, что эти предпосылки появлялись в процессе первичных коллективных действий, в трудовых операциях, связанных с периодическими явлениями природы. Наконец, чтобы измерить время, человек уже должен был уметь считать.

Учет времени, так же как и возникновение счета, можно отнести к разряду конвергентных явлений, т. е. таких, которые возникали независимо друг от друга у разных народов под влиянием сходных условий и требований развивающихся обществ. Судя по совершенству первых календарных систем, появившихся у многих народов уже в период неолита, начальные стадии процесса счета времени следует относить к более ранним периодам. Косвенным подтверждением этому может служить наличие первичного счета в эпоху верхнего палеолита.

Первой единицей измерения времени были сутки любопытный счет дням в VI в. до н.э. у персов описывает Геродот. Царь Дарий, отправляясь в поход на скифов, оставил воинам, охранявшим переправу через Дунай, своеобразный календарь — ремень с завязанными на нем узлами. Развязывая ежедневно по узлу, воины вели счет дням, прошедшим с начала похода. Оставшиеся узлы означали дни до планируемого возвращения царя. Разумеется, в эпоху Ахеменидов персам были знакомы и более совершенные системы счета времени, но для простых воинов пользование таким первобытным календарем было понятнее4.

Очень рано возник и счет времени по чередованию фаз Луны. Но и оборот. Луны, лунный месяц, — сравнительно небольшая мера времени. Потребности древней хронологии были удовлетворены с появлением в счете лунного и солнечного годов. Счет дней внутри года, разделенного на двенадцать приблизительно равных периодов (месяцев), позволял создавать простейшие приспособления: деревянные, костяные, керамические таблицы — календари. У многих народов они сохранялись в быту вплоть до начала XX в., да и наши современные передвижные календарные таблицы восходят к этим простейшим приспособлениям..

Наряду с портативными приспособлениями в древности создавали и монументальные календарные устройства, своеобразные каменные обсерватории, позволявшие сверять счет времени с астрономическими показателями. Таковы сооружения III тысячелетия до н. э. в Стоунхендже (Англия), каменный календарь близ г. Куско (Перу) и др.

В древности появились и первые способы измерения времени в пределах суток. Само восприятие времени в прошлом значительно отличалось от современного. Сегодня мы привыкли измерять время минутами и секундами, а средневековые часы имели на циферблате только часовую стрелку, минутная появилась в середине XVI в., а секундной еще не знали современники Пушкина.

Различные народы в разные эпохи делили сутки по-разному. Современная система деления их на 24 часа зародилась в Вавилоне, хотя официально ее ввел александрийский астроном Клавдий Птолемей, живший во II в. н.э.

Первые способы измерения времени в течение суток были связаны с Солнцем. Древнейшим и самым простым прибором, позволяющим измерить время по Солнцу, был гномон — вертикальный столб. По длине отбрасываемой им тени можно было определить время суток. Первое упоминание гномона относится -кVI в. до н. э.

Дальнейшее развитие идеи измерения времени по Солнцу представляет скафис — солнечные часы, указывающие время направлением тени, отбрасываемой на специальный циферблат вертикальной осью — стрелкой. Первый скафис был построен жрецом Беросом из Вавилона в III в. до н. э. Усовершенствование скафиса привело к изобретению горизонтальных солнечных часов, в которых осью — стрелкой служит ребро прямоугольного треугольника, ориентированного острым углом, равным широте места, где установлены часы, на юг.

У народов Азии с глубокой древности использовались песочные часы, где время измерялось количеством песка, пересыпающегося из одного сосуда в другой. Такие часы не связаны с Солнцем, они измеряют определенные небольшие промежутки времени, сосчитав которые можно установить время суток. Для отсчета коротких промежутков времени песочные часы используются в медицине и сейчас.

В Китае применялись так называемые огненные часы, где ход времени определялся равномерным сгоранием специальной свечи. Свечи с часовыми делениями знала и средневековая Европа, а на Руси короткие временные отрезки измеряли количеством сгоревших лучин.

В I тысячелетии до н.э. многие страны применяли водяные часы или «клепсидры». С использованием этих часов связаны сохранившиеся до наших дней латинские обороты речи, звучащие в русском языке как «не надо лить воду», или «с тех пор много воды утекло».

Все описанные системы не отличались точностью, были неудобны, но до определенного времени удовлетворяли общество. Однако с развитием производительных сил, с появлением новых задач возникла потребность в более совершенных способах измерения времени. Важным шагом в этом отношении был переход к механическим часам, первое упоминание о которых встречается в византийских источниках в 578 г. Широкое практическое использование механических (колесных) часов в Европе относится к XI—XII вв. Обычно их устанавливали на башнях ратуш, связывая механизм часов с устройством звона или боя. Недостатком колесных часов была их громоздкость и малая точность хода. В России первые колесные часы были установлены в Московском Кремле в 1404 г. Часы Спасской, башни Кремля установил в 1624 г. при царе Михаиле Федоровиче механик Галловей. В 1706 г. по приказу Петра I они были заменены голландскими курантами, которые действуют и ныне.

Замена в колесных часах приводного груза пружиной позволила создать в началеXVI в. первые портативные экземпляры. Наконец, в 1640 г. Галилей предложил конструкцию маятниковых часов, которые вошли в обиход после смерти ученого1.

Маятниковые часы, повысившие точность хода до нескольких секунд в сутки, стали важным орудием в руках ученых, помогли астрономам произвести расчеты, определившие форму и размеры Земли.

Изобретение в середине XVIII в. англичанином Д. Гарисоном хронометра позволило определять точное время не только на суше, но и на море, что очень важно для выяснения долготы местоположения корабля. В большинстве современных бытовых часов используется принцип хронометра.

В настоящее время кварцевые, молекулярные, атомные и другие системы сверхточных устройств используются в специальных научных целях. Современные астрономические часы могут обеспечить точность хода До 0,002 секунд в сутки. Ведутся работы и по дальнейшему усовершенствованию приборов, измеряющих время.

Повседневный распорядок жизни людей земного шара согласован с суточным ходом времени. При этом определение средних солнечных суток связано с конкретным местом наблюдения за кульминациями Солнца. Следовательно, среднее солнечное время имеет разное значение для разных меридианов Земли. Это обстоятельство рождает проблему так называемого местного времени. Поскольку в течение суток небесная сфера совершает полный оборот, а сутки состоят из 24 часов, то в угловых единицах можно вычислить 360°: 24 =15°, т.е. за час небесная сфера совершает поворот на 15°. Значит, два пункта на Земле, отстоящие друг от друга на 15° долготы, будут иметь разницу в местном времени на 1 час.

В 1878 г. канадец С. Флеминг предложил ввести так называемое поясное время. Вся поверхность земного шара условно подразделялась на 24 часовых пояса, ограниченных меридианами, проведенными с интервалом в 15°. Для каждого пояса (от 0 до 23-го) устанавливалось местное время, соответствующее его среднему меридиану. За нулевой принят пояс, средним меридианом которого является гринвичский. Восточнее нулевого лежит первый пояс, затем второй и т. д. Поясное время изменяется скачком на 1 час при переходе из одного пояса в смежный.

Поясное время было принято на Международном астрономическом конгрессе и введено в 1883 г. в Канаде и США, а затем и в европейских странах. В СССР поясное время (от 2 до 12 пояса) было введено постановлением СНК от 17 января 1924 г.

С 1 марта 1957 г. введены границы часовых поясов, следующие не строго по меридиану, а совпадающие с границами краев и областей.

Во многих странах из экономических соображений вводят поправки в поясное время, переводя часы вперед на 1 и более часов. В нашей стране декретом Совнаркома СССР от 16 июля 1930 г. в целях более рационального использования рабочего дня и экономии электроэнергии также было введено так называемое декретное время. Оно опережает поясное на 1 час. Следовательно, если в Гринвиче (нулевой пояс) воемя 20 часов, в Москве (второй пояс) время: 20 + 2=22 часа + 1 декретного времени = 23 часа.

С 1981 г. в дополнение к декретному времени на территории СССР введен ежегодный сезонный перевод стрелок часов (с 1 апреля по 1 октября) на 1 час вперед. Местное время в указанный весенне-летний период будет опережать истинное поясное на 2 часа5.

С часовыми поясами связана и так называемая линия перемены дат. Новые сутки повсеместно измеряют с полуночи. Чтобы избежать путаницы в счете дней, международным соглашением установлено: меридиан с долготой в 180° (12 часов), разграничивающий западное и восточное полушария Земли, ‘считать линией перемены дат. На кораблях, пересекающих эту линию с запада на» восток, один и тот же день считают дважды, а на судах, идущих в обратном направлении, пропускают один календарный день.

Вывод

Всякое действие в природе и обществе обладает пространственной и временной характеристикой, а следовательно, хронология абсолютно необходима для познания исторических процессов. В этих же положениях, четко выражена возможность познания не только общих свойств хронологии, таких, как длительность, асимметричность, необратимость, нецикличность, но и ее особенных свойств, присущих хронологии истории человеческого общества, позволяющих датировать события в единицах земного времени

Список литературы

Бережков Г. Хронология русского летосчисления. – М., 1963;

Володомонов Н. Календарь: прошлое, настоящее, будущее.. – М., 1976;

Володомонов Н. Календарь: прошлое, настоящее, будущее. – М., 1977;

Янин В. Л. Хронология. – М., 19

1Янин В. Л. Хронология. Стр. 15

2Володомонов Н. Календарь: прошлое, настоящее, будущее. Стр. 128

3Володомонов Н. Календарь: прошлое, настоящее, будущее. Стр. 88

4Володомонов Н. Календарь: прошлое, настоящее, будущее. Стр. 99

5Янин В. Л. Хронология. Стр. 28

Реферат: Сталь и чугун

Posted on by admin

ПРИЛОЖЕНИЕ (краткое изложение)

ПРОИЗВОДСТВО ЧУГУНА

Сырье: железная руда.

Вспомогательные материалы: кокс (иногда природный газ), воздух, обогащенный кислородом, флюсы (известняк, доломит).

Основной химический процесс: содержащийся в руде оксид железа (III) восстанавливается оксидом углерода (II):

[pic]

Кокс сгорает до оксида углерода (IV), при этом выделяется теплота, необходимая для расплавления железа, шлаков, а также проведения самой реакции:

[pic]

Оксид углерода (IV) восстанавливается коксом до оксида углерода (II):

[pic]
Побочные процессы: одновременно восстанавливаются оксиды других элементов, содержащихся в железной руде:

[pic]

Содержащаяся в руде тугоплавкая примесь (оксид кремния) удаляется в виде шлака взаимодействием с оксидом кальция:

[pic]

Оксид кальция образуется при разложении известняка или доломита:

[pic]

Особенности технологического процесса: чугун получают в специальных печах — домнах. В верхнюю часть домны (колошник) подают последовательно сырье и вспомогательные материалы, в нижнюю (горн) продувают противотоком воздух, предварительно нагретый в регенераторе за счет сжигания колошникового газа. Производство непрерывное (однако засыпание шихты и выпуск чугуна производятся периодически), используются теплота реакции и принцип противотока.

Основной продукт: чугун.

Состав: сплав железа, содержащий более 2,5% С; 0,3—5% Si; до 1% Mn;
0,1% S и 0,2% Р, иногда легирующие металлы (Аl, Сr, Ni и др.).

Свойства: самый дешевый металлический материал, обладает хорошими литейными и антифрикционными свойствами, износостойкостью, способностью гасить вибрации. Различают передельный, литейный и легированный чугун.
Легированный чугун отличается жаростойкостью и коррозионной стойкостью.

Применение: передельный чугун — для производства стали; литейный — для изготовления поршней, цилиндров, тормозных барабанов, шестерен, деталей автомобилей (задний мост, картер, ступицы и др.); легированный — для изготовления дверец мартеновских печей, колосников, деталей паровых котлов, печной арматуры, футерованных плит, газотурбинных установок.

Побочные продукты: шлак, колошниковый газ.

Утилизация побочных продуктов: шлак используют при производстве гравия, щебня, цемента, шлаковой ваты, колошниковый газ — для обогрева воздухонагревателей.

ПРОИЗВОДСТВО СТАЛИ

Сырье: чугун, металлолом, оксиды железа.

Вспомогательные материалы: воздух, обогащенный кислородом, добавки
(например, оксид кальция, ферромарганец).

Основной химический процесс: содержащиеся в жидком чугуне элементы
(углерод, кремний, марганец, фосфор и сера) окисляются кислородом:

[pic]

Образовавшийся оксид железа (II) тоже принимает участие в окислении примесей:

[pic]

Оксиды кремния и фосфора с известью образуют шлак:

[pic]

Побочные процессы: для удаления образующегося оксида железа (II) добавляют ферромарганец (так называемый раскислитель):

[pic]

Оксид марганца (II) переходит в шлак:

[pic]

Особенности технологического процесса:

1) кислородно-конверторный способ. Окисление примесей проводят в специальных аппаратах— конверторах продуванием воздуха через расплавленный чугун (нижнее дутье) или кислорода над расплавом (верхнее дутье);

2) мартеновский способ. Примеси окисляют в мартеновских печах, пропуская предварительно нагретый в регенераторах воздух и топочные газы над расплавленным чугуном. Производство периодическое.

Основной продукт: сталь.

Состав: сплав железа, содержащий менее 2% С, 0,35% Si, 0,6% Mn, 0,06%
S, 0,07% Р, легирующие металлы (Со, Cr, Ni, W, A1 и др.).

Свойства: высокая прочность, пластичность, свариваемость, жаростойкость, износостойкость.

Применение: конструкционные материалы, в строительстве, производстве труб для газо- и нефтепроводов, деталей машин и механизмов (оси, шестерни, пружины, коленчатые валы), аппаратов и деталей в химическом машиностроении.

Побочные продукты: шлак, отходящий газ.

Утилизация побочных продуктов: шлак, содержащий фосфор, используют в качестве минеральных удобрений.

Новейшим направлением в производстве стали является прямое восстановление железной руды водородом, природным или генераторным газом, минуя доменные процессы. При этом получают губчатое железо, состав которого в отличие от доменного чугуна очень близок к стали. Мартеновский способ в настоящее время также устарел. Гораздо более прогрессивными являются конверторный и электроплавильный. Происходит бурное развитие технологии непрерывной разливки стали благодаря ее исключительно высокой эффективности. Основными направлениями экономического и социального развития до 2000 г. предусмотрено увеличить выплавку конверторной стали и электростали в 1,3—1,4 раза, разливку стали непрерывным способом не менее чем в 2 раза и выпуск металлических порошков более чем в 3 раза.

Курсовая работа: Технічний контроль на машинобудівних підприємствах

Posted on by admin

Курсова робота

на тему: «Технічний контроль на машинобудівних підприємствах»

Зміст

Введення

1. Опис об’єкта контролю і його службове призначення

2. Опис роботи об’єкта в машині або складальній одиниці

3. Технічні вимоги до деталі

3.1 Вимоги геометричної точності деталі і якості поверхні

3.2 Вимоги фізико-хімічних властивостей матеріалу деталі і її елементів

4. Мета й завдання розробки й організації процесу контролю. Статус контролю

5. Вихідні дані для розробки технологічного процесу контролю

5.1 Технологічний маршрут обробки зубчастого колеса

5.2 Визначення типу виробництва й виду технологічного процесу контролю

6. Групування елементів об’єктів контролю по контрольованих ознаках

7. Групування елементів об’єктів контролю по метрологічних ознаках

8. Вибір типового процесу ТК

9. Розробка технологічного маршруту процесу ТК

10. Розробка технологічних операцій ТК

11. Визначення об’єму контролю. Плани контролю

12. Вибір методів і засобів контролю

13. Розробка спеціального засобу контролю

14. Оформлення документації ТПК

Висновок

Список джерел

Введення

В умовах конкуренції й боротьби за споживача будь-якому машинобудівному підприємству вигідніше робити якнайбільше якісної продукції. Чим більш якісний продукт того або іншого підприємства, тим більше його авторитет, а, отже, воно одержує більше прибутки.

Для того щоб відбракувати негідну продукцію, необхідно зафіксувати дефектні вироби. Для цього на підприємства існує такий етап як контроль.

Технічний контроль — це найважливіша частина системи керування якістю продукції на машинобудівному підприємстві. Система технічного контролю (об’єкти контролю, контрольні операції і їхня послідовність, технічне оснащення, режими, методи, засоби механізації й автоматизації контрольних операцій) є невід’ємною частиною виробничого процесу, а окремі елементи системи розробляються одночасно з розробкою технології виробництва й в обов’язковому порядку фіксуються в затверджених технологічних процесах.

Технічному контролю на машинобудівних підприємствах властиві:

розмаїтість об’єктів контролю й відповідно контрольованих параметрів, як по номенклатурі, так і за значенням і допусками;

велика кількість методів і засобів контролю;

значні витрати на технічний контроль.

Метою даного курсового проекту є розробка технологічного процесу приймального контролю деталі «зубчасте колесо» і активний контроль на операції шліфування отвору.

1. Опис об’єкта контролю і його службове призначення

Об’єктом технічного контролю є складова частина редуктора циліндричного співвісного двоступінчастого двох поточного — зубчасте колесо.

Циліндричні зубчасті колеса служать для передачі обертового руху між валами з паралельними й перехресними осями.

Циліндричне зубчасте колесо – косо зубне.

Один з механізмів, у якому застосовують циліндричне косо зубне колесо, є редуктор.

Перевага плавності передачі й зменшення шуму косо зубних коліс через більше високий коефіцієнт перекриття, але в теж час ускладнюється монтажна схема редуктора.

За ДСТ 1643-81 установили сьомий ступінь точності передачі зубчастого колеса.

При виготовленні зубчастих коліс високого ступеня точності (7) важливо забезпечити необхідне відхилення від перпендикулярності торця до осі центрального отвору на операціях до зубонарізування.

Силові зубчасті передачі служать для передачі зі зміною частоти валів.

Основні вимоги до силових передач — зносостійкість, плавність і безшумність роботи передач. Чим вище окружність швидкості коліс, тим точніше вони повинні бути зроблені, тому що в противному випадку будуть велике зношування й шум.

Матеріал зубчастих коліс повинен мати однорідну структуру, що сприяє стабільності розмірів після термічної обробки, особливо розмірів отвору й кроку коліс.

Даний виріб виготовляється зі сталі 45 ДЕРЖСТАНДАРТ 1050.

Технічні характеристики зубчастого колеса:

1 Модуль m = 2,5;

2 Число зубів z = 61;

3 Кут нахилу β = 30045/13//;

4 Напрямок лінії зуба праве;

5 Допуск на радіальне биття зубчастого вінця Fpr = 0,052;

6 Граничне відхилення кроку зачеплення fpb = ±0,016;

7 Допуск на погрішність профілю зуба ff = 0,020;

8 Ділильний діаметр d = 136,50;

9 Допуск на напрямок зуба Fβ = 0,016.

Робоче креслення зубчастого колеса представлений у графічній частині.

2. Опис роботи об’єкта в машині або складальній одиниці

Деталь зубчасте колесо входить до складу редуктора циліндричного співвісного двоступінчастого двох потокового.

Редуктор призначений для привода різних виконавчих механізмів машин. Як правило, редуктор знижує частоту обертання приводного двигуна, при цьому підвищуючи момент сили.

Редуктор зі співвісним розташуванням вхідного й вихідного валів застосовують у тих випадках, коли осі валів двигуна й робочої машини доцільно розташувати на одній лінії.

Рух від електродвигуна передається на швидкохідний вал за допомогою муфти. Швидкохідний вал являє собою циліндричну косо зубу вал-шестірню, що приводить в обертання колесо, що сидить на проміжному валу. На проміжному валу нарізані зубчастий вінець, зуби якого зачіпаються із зубчастим колесом. Зубчасте колесо сидить на тихохідному валу рух, від якого передається на робочу машину. Тому що всі зубчасті колеса в редукторі косо зубі, те всі вали встановлені на конічних роликових підшипниках. Підшипникові вузли закриті кришками, наприклад, лівий підшипник швидкохідного вала перебуває в отворі, де закритий кришкою й через дистанційну втулку сприймає попереднє осьове зусилля. У кришці для ущільнення кришки з валом установлена манжета. Правий кінець вала, що перебуває в такому ж підшипнику, що входить у проміжну опору, установлену в припливі корпуса редуктора.

Проміжний вал також змонтований у конічних підшипниках, із двох сторін закритий глухими кришками, тому що вали не виходять назовні, а працюють для передачі руху від швидкохідного вала до тихохідного усередині корпуса.

Редуктор призначений працювати з рідким мастилом, що заливається в корпус, є масло покажчик. Порожнини отворів, у яких установлені підшипники, відкриті зсередини, для того щоб мастило попадало на підшипники. Масло заливається, так щоб більші зубчасті колеса поринали в нього й при обертанні розприскували масло. Таким чином, масло попадає на підшипники, зуби зубчастих коліс.

У двоступінчастих передачах можливе зменшення розмірів зубчастих передач, а також зниження величини модуля передачі, що дозволяє підвищити точність виготовлення, поліпшити розподіли навантаження по ширині зубчастого вінця й відповідно збільшити переданий момент, що крутить.

Перевага редуктора циліндричного співвісного двоступінчастого є їхня симетрична конструкція щодо осі. Редуктори даного типу приводяться в рух від одного або двох двигунів.

3. Технічні вимоги до деталі

3.1 Вимоги геометричної точності деталі і якості поверхні

З урахуванням механічної обробки на зубчасте колесо варто накласти певні вимоги форми й розташування поверхні, тому що при обробці деталі виникають погрішності не тільки лінійних розмірів, але й геометричної форми, а також погрішності у відносному розташуванні осей, поверхонь і конструктивних елементів колеса. Ці відхилення в більшості випадків впливають на працездатність деталі.

Допуски форми й розташуванні вказують на кресленні колеса:

1 Допуск відхилення циліндру й круглості повинен бути дорівнює половині допуску Н7 для O40;

2 Допуск симетричності шпонкового паза: ? 0,104;

3 Допуск паралельність осі шпонкового паза щодо осі отвору задають для обмеження перекосу: // 0,026;

4 Допуск радіального биття задають для обмеження радіального зсуву:

– радіальне биття зубчастого вінця / 0,05;

– биття маточини / 0,055;

– торцеве биття / 0,02;

5 Допуск діаметральних розмірів деталі задають для обмеження відхилення від заданих параметрів: O157,5h14, O26H14, O60h14, O132h14, O40H7;

6 Допуск лінійних розмірів деталі задають для обмеження відхилення від заданих параметрів: висоти маточини 64h9, 29h9.

Чимало важливим показником, відповідальним за якість поверхонь, є шорсткість:

– допуск шорсткості поверхонь зубчастого колеса Rа = 3,2, Rа = 12,5;

– допуск шорсткості внутрішньої поверхні колеса Ш40 Rа = 1,6;

– допуск шорсткості зубів вінця Rа = 0,080.

3.2 Вимоги фізико-хімічних властивостей матеріалу деталі і її елементів

Матеріал зубчастих коліс повинен мати однорідну структуру, що сприяє стабільності розмірів після термічної обробки, особливо розмірів отвору й кроку коліс.

Даний виріб виготовляється зі сталі 45 ДЕРЖСТАНДАРТ 1050. Сталь 45 ставиться до групи конструкційних якісних сталей і широко застосовується в різних галузях машинобудування для виробництва деталей машин.

Таблиця 1 — Хімічний склад і механічні властивості стали

З, %

Si, %

Cr, %

Mn, %

HB

σв
Мпа

кг/мм2
0,42–0,5

0,17–0,37

до 0,25

0,5–0,8

197

610

61

Таблиця 2 — Режими термообробки

Температура

загартування, 0С

Температура

відпустки, 0С

 Твердість після відпустки, не більше HRCЭ
830……860

160……180

37…42…42

4. Мета й завдання розробки й організації процесу контролю. Статус контролю

У даному курсовому проекті технічним завданням передбачена розробка етапів процесу приймального контролю деталі редуктора циліндричного співвісного двоступінчастого — зубчасте колесо й активний контроль на операції шліфування отвору.

Методи активного й приймального контролю взаємно доповнюють один одного, сполучаються. Активний контроль являє собою специфічний процес обробки, пов’язаний з його регулюванням, метод одержання розмірів деталей. Усякий же процес обробки деталей повинен закінчуватися їхнім контролем, тим більше що засобу активного контролю працюють у ненормальних метрологічних умовах (вплив температурних погрішностей, динамічних факторів і т.д.). Разом з тим, якщо за допомогою засобів активного контролю технологічний процес стає більше стабільним і стаціонарним, то можна обмежитися вибірковим приймальним контролем.

Приймальний контроль має на меті встановити придатність до поставки або використання бездефектних укомплектованих виробів. Ціль контролю досягнута, якщо після виконання процедури контролю з поточної продукції або партії, представленої для контролю, вилучені дефектні вироби, характеристики яких не відповідають заданим значенням.

Основними методами досягнення мети контролю є наступні:

1 Системна підготовка контролю відповідно до ЕСТПП, що використовує досягнення науки в області типізації процесів, підвищення точності, продуктивності й надійності технологічних систем, застосування розрахунково-аналітичних методів і показників;

2 Додання технології контролю попереджуючого характеру;

3 Застосування сучасних інформаційних технологій, що вирішують завдання автоматизованого керування технологічними процесами, розвитку попереджувального контролю на основі застосування автоматизації регулювання технологічних процесів за результатами контролю.

Для досягнення поставленої мети необхідно побудувати технологічний процес контролю на базі типових технологій контролю й забезпечити цим оптимальний рівень витрат на контроль.

Конкретизуючи загальну мету, можна виділити окремі завдання приймального контролю, у число яких входить перевірка:

1 Якості складання, налагодження, регулювання експлуатаційних характеристик готових виробів;

2 Наявності передбаченої супровідної документації, що підтверджує приймання деталей;

3 Маркування, консервації, упакування й тари;

4 Комплектності готових виробів.

Статус контролю визначає, що продукція:

не пройшла контроль;

пройшла контроль і прийнята;

пройшла контроль, не прийнята й очікує ухвалення рішення;

пройшла контроль і забракована.

Ідентифікація статусу контролю забезпечує виконання необхідного контролю в процесі виробництва, що гарантує відправлення споживачеві тільки тієї продукції, що пройшла необхідний контроль.

Ідентифікація статусу контролю на підприємстві виробляється шляхом таврування (якщо це передбачено) і оформлення супровідної документації.

5. Вихідні дані для розробки технологічного процесу контролю

5.1 Технологічний маршрут обробки зубчастого колеса

Завдання проектування технологічного маршруту виготовлення деталі складається в знаходженні для даних виробничих умов оптимального варіанта переходу від напівфабрикату до готової деталі. При виборі технологічного маршруту необхідно вибрати такі операції обробки, при яких якість виробу буде високим, а собівартість найменшої. Технологічний маршрут виготовлення зубчастого колеса представлений у таблиці 3.

Таблиця 3 — Технологічний маршрут виготовлення зубчастого колеса

Номер операції

Найменування, зміст операцій

Устаткування
Операція 000

Заготівельна

Молот
Операція 005

Підрізати торець 1, проточити поверхні 32,157,5 попередньо з підрізуванням відповідних фасок, просвердлити отвір 40 мм із наступним розточуванням

Токарський верстат зі ЧПУ мод. 16А20Ф3
Операція 010

Проточити поверхні  60,132,157,5 мм із підрізуванням відповідних торців і фасок

Токарський верстат зі ЧПУ мод. 16А20Ф3
Операція 015

Свердлити 6 отворів  26

верстат 2Н135
Операція 020

Простягнути шпонковий отвір  40 мм

Горизонтально-протяжний верстат мод. 7Б55
Операція 025

Фрезерувати зуби на поверхні  157,5 мм

Зубофрезерний верстат мод. 53А50
Операція 030

Слюсарна

Операція 035

Закруглити зуби на поверхні  143,5 мм

Зубофрезерний верстат мод. 53А50
Операція 040

Шліфувати отвір 40 мм

Верстат мод. 3М151
Операція 045

Промивна

Операція 050

Контрольна

5.2 Визначення типу виробництва й виду технологічного процесу контролю

Для визначення типу виробництва використовуємо заданий річний об’єм випуску зубчастих коліс і масу виробу.

У відповідності з довідковою літературою вибираємо серійне виробництво, тому що річний об’єм випуску циліндричних коліс становить 17000 шт.; маса — 2,48 кг.

Кількість виробів у партії для одночасного запуску визначаємо по формулі:

Технічний контроль на машинобудівних підприємствах,

де N — річний об’єм випуску виробів, шт.

а — число днів, а яке необхідно мати запас виробів,

F — число робочих днів у році.

У нашім випадку: N = 17000 шт., F = 250 днів, а = 10 днів.

Технічний контроль на машинобудівних підприємствахшт.

Виробництво характеризується виготовленням виробів періодично повторюваними партіями. У виробництві встаткування розташовують відповідно до послідовності виконання етапів обробки заготівель. За кожною одиницею встаткування закріплюють кілька технологічних операцій, для виконання яких проводять переналагодження встаткування. Застосовують спеціалізовані й універсальні засоби технологічного оснащення. Розмір виробничої партії в виробництві звичайно становить від декількох десятків до кілька сотень деталей.

В умовах виробництва технологія контролю розробляється з маршрутним і операційним описом. Застосовується вибірковий операційний контроль статистичними методами, суцільний операційний контроль для відповідальних і високоточних деталей, складальних одиниць; профілактичний контроль першої деталі. Приймальний контроль в основному суцільній. Застосовують універсальні засоби контролю, калібри, шаблони, спеціальні контрольні пристосування. На окремих операціях використовують механізовані, напівавтоматичні й автоматичні засоби контролю. Організують контрольні пункти стаціонарного контролю. Кваліфікація контролерів в основному середня.

в умовах виробництва, коли виробу безупинно надходять на контрольний пункт у послідовності, у якій вони виробляються (спосіб «потік»), а формування окремих партій для контролю неможливо або недоцільно, застосовують безперервний приймальний контроль. Плани контролю вибирають відповідно до ДЕРЖСТАНДАРТ 50779 — 73 «Статистичний приймальний контроль по альтернативній ознаці. плани контролю». Порядок вибору приймального рівня дефектності такий же, як при приймальному контролі партій. Число виробів одного виробничого циклу вибирають із міркувань, аналогічних вибору об’єму партії. Стандарт визначає три рівні контролю (загальних), з яких звичайно використовують рівень II, у більше відповідальних випадках — рівень III і в менш відповідальних — рівень I. За цим даними за допомогою таблиць, наведених у стандарті, визначають параметри плану контролю й здійснюють процедуру безперервного контролю як чергування періодів суцільної й вибіркової перевірок.

6. Групування елементів об’єктів контролю по контрольованих ознаках

Важливими критеріями високої якості деталей машин є фізичні, геометричні й функціональні показники, а також технологічні ознаки якості: відсутність неприпустимих дефектів типу порушення цілісності матеріалу, відповідність фізико-механічних властивостей і структури основного матеріалу й покриття, геометричних розмірів і чистоти обробки поверхні необхідним технічною документацією. Тому необхідно проводити угруповання елементів об’єкта, головне завдання якої складається в попереднім формуванні (надлишкової) сукупності кількісних і якісних ознак, які можуть бути обрані в якості контрольованих.

Таблиця 4 — Групування елементів об’єктів контролю по контрольованих ознаках

Контрольований параметр

Елементи об’єкта контролю
Допуск круглості

Внутрішня циліндрична поверхня Ш40 мм

Допуск симетричності й

паралельності

Поверхня шпонкового паза
Допуск на напрямок зуба

Поверхня зубчастого вінця
Допуск на відхилення кроку зачеплення

Поверхня зубчастого вінця
Допуск радіального биття

Поверхня зубчастого вінця
Поверхня маточини
Поверхня торців
Допуск діаметральних розмірів

Зовнішня циліндрична поверхня Ш157,5 мм
внутрішня циліндрична поверхня Ш40 мм
Допуск лінійних розмірів

Поверхня маточини 64h9
Поверхня маточини 29h9
Шорсткість

Циліндричні поверхні
Поверхня зубів вінця

7. Групування елементів об’єктів контролю по метрологічних ознаках

Одним з головних метрологічних ознак є точність, з якої проводяться виміри. У ході процесу ТК зубчастого колеса контролюються різні параметри: шорсткість поверхні, допуски форми й розташування поверхонь, розмірні характеристики. Ці параметри контролюються за допомогою різних технічних засобів, що мають різну точність (ту, з якої необхідно провести відповідний вимір). Визначимо, які засоби виміру для контролю яких параметрів зубчастого колеса будуть використовуватися в розроблювальному процесі ТК.

Таблиця 5 — Групування елементів об’єктів контролю по метрологічних ознаках

Засіб контролю

Контрольований параметр
Пневмонічна пробка

Круглість поверхні Ш40 мм
Калібр для розташування паралельності й симетричності шпонкового паза за ДСТ 24109–80

Паралельність і симетричність осі шпонкового паза щодо осі отвір
Крокомір

Граничне відхилення кроку зачеплення
Прилад для контролю напрямку зуба

Напрямок зуба
Пристосування для контролю радіального биття зубчастого вінця циліндричних коліс

Радіальне биття зубчастого вінця
Стійка центрова з вимірювальною голівкою за ДСТ 10197–70

Торцеве биття
Биття маточини
Скоба по ТУ 2–034–227–87

Діаметральні розміри: Ш157,5 мм
Калібр-пробка гладкий прохідної з насадками за ДСТ 14815–69

Діаметральні розміри Ш40 мм
Шаблон-Скоба

Висоти маточини 64h9, 29h9
Зразки шорсткості

Шорсткість циліндричних поверхонь
Шорсткість зубів вінця (Rа = 0,80)
Шорсткість внутрішньої циліндричної поверхні (Ra = 1,6)

8. Вибір типового процесу ТК

Для побудови процесів тк користуються схемою класифікації деталей, що виготовляються штампуванням, і класифікатором. Структуру типового процесу ТК переносять у типові операційні карти механічної обробки для об’єктів високих категорій контролю й відомість операцій технічного контролю.

Для зубчастого колеса (клас деталей ПЛ, категорія контролю 3) типовий процес технічного контролю буде виглядати відповідно до таблиці 6.

Таблиця 6 — Типовий процес ТК зубчастого колеса

Операція ТК

Засоби контролю

Число операцій ТК
Універсальні

Спеціальні

Приймальний контроль заготівель на відповідність кресленням:

– Лінійних розмірів квалітетів:

12-14

15-17

– Форми

Штангенциркулі

Вимірювальні лінійки, рулетки

—

—

—

Шаблони, ШРД

 1

Приймальний контроль готових деталей виробництві здійснює контролер БТК, виробничий майстер.

9. Розробка технологічного маршруту процесу ТК

Технологічний маршрут ТК у виробництві розробляється з урахуванням маршруту обробки виробу. Технологічний маршрут процесу ТК зубчастого колеса при прийманні представлений у таблиці 7.

Таблиця 7 — Технологічний маршрут ТК зубчастого колеса

№ операції

Найменування операції

Зміст операції

Використовуване встаткування
000

Контрольна

Контролювати шорсткість

Зразки шорсткості
005

Контрольна

Контролювати допуск на напрямок зуба

Прилад для контролю напрямку зуба
010

Контрольна

Контролювати граничне відхилення кроку зачеплення

Крокомір
015

Контрольна

Контролювати відхилення вимірювального відстані за один оборот колеса на зубі

Прилад для комплексної перевірки зубчастих коліс моделі МЦМ – 160
020

Контрольна

Контролювати круглість поверхні Ш 40 мм

Пневмонічна пробка
025

Контрольна

Контролювати паралельність і симетричність осі шпонкового паза щодо осі отвору

Калібр для розташування паралельності й симетричності шпонкового паза за ДСТ 24109–80
030

Контрольна

Контролювати биття

зубчастого вінця

 Пристосування для контролю радіального биття зубчастого вінця
035

Контрольна

Контролювати биття маточини й торцеве биття

Стійка центрова з вимірювальною голівкою за ДСТ 10197–70
040

Контрольна

Контролювати розмір поверхні Ш157,5 мм

Скоба по ТУ 2–034–227–87
045

Контрольна

Контролювати розмір поверхні Ш 40 мм

Калібр-пробка гладкий прохідної з насадками за ДСТ 14815–69
050

Контрольна

Контролювати лінійний розмір 64 мм

Шаблон-Скоба
055

Контрольна

Контролювати лінійний розмір 29 мм

Шаблон-Скоба

10. Розробка технологічних операцій ТК

Під технологічною операцією ТК розуміється закінчена частина процесу контролю, виконувана на одному робочому місці, яка характерна сталістю застосовуваного засобу контролю при перевірці одного або декількох контрольованих ознак в одного або декількох певних об’єктів контролю.

При проектуванні операцій ТК прагнуть до дотримання конструкторських, технологічних і вимірювальних баз. При розробці операцій ТК повинне забезпечуватися:

1 Впровадження прогресивних методів контролю й оцінки якості продукції;

2 Систематичне підвищення продуктивності праці;

3 Зниження трудомісткості контролю з важкими й шкідливими умовами.

Всі операції розроблювального в даному курсовому проекті процесу ТК проводяться над готовим виробом, тому що приймальний контроль має на увазі контроль готової продукції. Приймальний контроль заготівель, деталей, вузлів, виробів у процесі виробництва здійснює контролер ОТК, закріплений за даною ділянкою виробництва. На приймальний контроль продукцію пред’являє виробничий майстер даної ділянки виробництва при виконанні всіх операцій відповідно до технологічного процесу й після прийняття продукції контролером ОТК на кожній операції, на підставі виписаній накладній і відомості матеріалів, технологічного процесу, креслення. Виробничий майстер несе повну відповідальність за дотримання послідовності технологічного процесу. На приймальному контролі контролер ОТК візуально контролює виконання всіх операцій відповідно до технологічного процесу.

Контроль шорсткості проводять візуально, порівнюють зі зразками.

Приладом для контролю напрямку зуба перевіряють напрямок зуба.

Контролюють крок зачеплення за допомогою крокоміра.

Технічний контроль на машинобудівних підприємствах

Малюнок 1 — Схема контролю кроку зачеплення

Для комплексної перевірки зубчастого колеса використовують прилад для комплексної перевірки зубчастого колеса прилад для комплексної перевірки зубчастих коліс моделі МЦМ — 160.

Технічний контроль на машинобудівних підприємствах

Малюнок 2 — Схема контролю комплексної перевірки зубчастого колеса 1- вимірюване колесо; 2 — еталонне колесо

Контроль діаметрів зовнішній циліндричної поверхні Ш157,5 мм, здійснюється за допомогою скоби.

Технічний контроль на машинобудівних підприємствах

Малюнок 3 — Схема контролю діаметрів зовнішніх поверхонь

Контроль діаметра внутрішньої циліндричної поверхні Ш40 мм, здійснюється калібром-пробкою.

Технічний контроль на машинобудівних підприємствах

Малюнок 4 — Схема контролю діаметра внутрішньої поверхні

Контроль радіального биття зубчастого вінця здійснюється пристосуванням для контролю радіального биття зубчастого вінця циліндричного колеса представлений у графічній частині.

11. Визначення об’єму контролю. Плани контролю

Визначення об’ємів контролю здійснюється з метою раціонального призначення вибірок у партії об’єктів контролю. Визначення об’ємів контролю здійснюється з метою раціонального призначення вибірок у партії об’єктів контролю. Вибірки можуть відбиратися під час комплектування партіями або після комплектації всіх одиниць, що представляють собою партію. Відібрані вироби повинні бути опломбовані. Кількість повинне відповідати числу, установленому в нормативній документації на продукцію. виробам, Що Надійшло на контроль, привласнюється позначення відповідно до вимог нормативної документації.

Під планом контролю розуміють сукупність значень об’ємів вибірок, приймальних і бракувальних чисел. Для визначення плану контролю варто встановити тип плану контролю, показник якості й об’єм вибірки.

Для визначення об’єму й плану контролю скористаємося ДЕРЖСТАНДАРТ 50779-73 «Якість продукції. Статистичний приймальний контроль по альтернативній ознаці. Одноступінчасті й двоступінчасті плани контролів».

Темою даного курсового проекту передбачається 3 категорія контролю, який відповідає перевірка об’єктів контролю з вимогами економічно оптимальної якості й найбільший ефективності. Як режим контролю встановлюється нормальний режим, тому що даний режим застосовується при сталому процесі виробництва.

Вибираємо одноступінчастий план контролю, тому що він характеризується найбільшим об’ємом вибірки, і його варто застосовувати в наступних випадках: вартість контролю виробу є невеликий, тривалість контролю є занадто тривалою й партія не може бути затримана до моменту закінчення контролю.

Партією вважають деталі одного типу, виготовлені в тих самих технологічних умовах за період не більше 30 доби. Тому зубчасте колесо пред’являють до приймання партіями об’ємом 68 шт. Приймаємо другий ступінь контролю, тому що він забезпечує досить ретельний процес проведення контролю зубчастого колеса. При другому ступені контролю код об’єму вибірки — 10. Задаємо приймальний рівень якості для трьох класів дефектів (таблиця 8).

Таблиця 8 — Плани контролю

Клас дефектів

Приймальний рівень якості в%
Критичні

0,10
Значні

0,25
Малозначні

0,4

Визначаємо об’єми вибірок, приймальні й бракувальні числа (таблиця 9).

Таблиця 9 — Бракувальні й приймальні числа

Клас дефектів

Об’єм вибірки

Приймальні й бракувальні числа
Критичні

125

0/1
Значні

200

1/2
Малозначні

125

0/1

12. Вибір методів і засобів контролю

При виборі засобів контролю необхідно враховувати велику кількість різних факторів, серед яких наступні:

Відповідність точності й габаритів приладу технічним умовам креслення контрольованої деталі;

Наявність необхідного приладу або можливість його замовлення;

Вартість приладу й ресурс;

Оптимальне застосування прогресивних і автоматизованих, універсальних і стандартизованих засобів контролю для даних умов;

Систематичне підвищення продуктивності праці й зниження трудомісткості контролю;

Можливість переналагодження й багаторазового використання.

При виконанні перерахованих вище умов обраним засобом контролю значно підвищується ефективність процесу контролю, скорочуються витрати часу фінансів, ресурсів і виробничих факторів.

Під методом виміру розуміють сукупність прийомів використання принципів і засобів виміру, обраний для рішення конкретного вимірювального завдання.

Метод безпосередньої оцінки — метод виміру, у якому значення величини визначають безпосередньо по звітному пристрої вимірювального приладу прямої дії, заздалегідь градуйованого в одиницях вимірюваної фізичної величини.

Метод порівняння з мірою — метод виміру, у якому вимірювану величину порівнюють із величиною відтвореною мірою.

У таблиці 10 наведені контрольовані параметри зубчастого колеса, а також методи й засоби контролю цих параметрів.

Таблиця 10 — Вибір методів і засобів контролю

Засіб контролю

Контрольований параметр

Метод контролю
Зразки шорсткості

Шорсткість поверхонь

Метод порівняння з мірою
Прилад для контролю напрямку зуба

На напрямок зуба

Метод безпосередньої оцінки
Крокомір

Граничне відхилення кроку зачеплення

Метод безпосередньої оцінки
Прилад для комплексної перевірки зубчастих коліс моделі МЦМ – 160

Відхилення вимірювального відстані за один оборот колеса на зубі

Метод безпосередньої оцінки
Пневмонічна пробка

Круглість поверхні Ш40 мм

Метод безпосередньої оцінки
Калібр для розташування паралельності й симетричності шпонкового паза за ДСТ 24109–80

Паралельність і симетричність осі шпонкового паза щодо осі отвору

Метод безпосередньої оцінки
Пристосування для контролю радіального биття зубчастого вінця циліндричних коліс

Радіальне биття

зубчастого вінця

 Метод безпосередньої оцінки
Стійка центрова з вимірювальною голівкою за ДСТ 10197–70

Торцеве биття

Метод безпосередньої оцінки
Биття маточини

Метод безпосередньої оцінки
Скоба по ТУ 2–034–227–87

Діаметральний розмір Ш157,5 мм

Метод безпосередньої оцінки
Калібр-пробка гладкий прохідної з насадками за ДСТ 14815–69

Діаметральний розмір Ш40 мм

Метод безпосередньої оцінки
Шаблон-Скоба

Висоти маточини 64h9, 29h9

Метод безпосередньої оцінки

13. Розробка спеціального засобу контролю

Вибір засобів контролю здійснюється з обліком його метрологічних характеристик (межі виміру, межі показання, ціна розподілу й точність виміру), конструктивних особливостей деталей (габарити, маса, твердість, шорсткість поверхонь), економічних міркувань, а також з урахуванням поліпшення праці контролерів.

Однієї з важливих характеристик зубчастого колеса, контрольованих у ході технологічного процесу, є радіальне биття зубчастого вінця. Для здійснення точного контролю даного параметра можна застосувати пристосування для контролю радіального биття зубчастого вінця циліндричних колемо, представлено в графічній частині.

Вимірювальний пристрій пристосування змонтований на поворотній каретці, що дозволяє встановити вимірювальний наконечник перпендикулярно вінцю зубчастого колеса.

Технічні характеристики пристосування:

1 Відстань між центрами L 150 – 300 мм;

2 Висота центрів над кареткою Н 150 мм.

14. Оформлення документації ТПК

Під оформленням технологічного документа розуміють комплекс процедур, необхідних для підготовки й твердження технологічного документа відповідно до порядку, установленим на підприємстві. До підготовки документа ставиться його підписання, узгодження й т.д.

Технологічні документи на технічний контроль застосовують:

при розробці маршрутних, маршрутно-операційних і операційних технологічних процесів ТК;

для реєстрації результатів технічного контролю.

Форми таких документів установлюються стандартами Єдиної системи технологічної документації (ЕСТД).

Правила оформлення документів на технічний контроль регламентує ДЕРЖСТАНДАРТ 3.1502-85. Даний ДЕРЖСТАНДАРТ передбачає розробку двох видів документів:

1 Операційна карта технічного контролю (ОКТК). Її ціль — опис змісту технологічної операції ТК із вказівкою змісту й послідовності переходів, методів і прийомів їхнього виконання, а також даних про засоби контролю (пристосуваннях, приладах і інструментах). В ОКТК указують норми часу, а також об’єм контролю і його періодичність. ОКТК розробляють, як правило, для складних операцій контролю з більшим числом переходів.

2 Відомість операцій технічного контролю (ВОК). Її ціль — опис технологічного процесу ТК, а також для вказівки переходів, технологічних режимів, норм часу, об’єму й періодичності контролю. Також дана відомість містить перелік і опис всіх операцій технічного контролю, виконуваних в одному цеху в технологічній послідовності із вказівкою даних про встаткування, оснащення й вимоги до контрольованих параметрів. ВОК розробляють у випадку, якщо технологічний процес містить велику кількість операцій контролю, а самі операції складаються із двох-трьох переходів (тобто нескладні операції).

Раціональність вибору ОКТК і ВОК визначає технолог для кожного випадку окремо.

Технологічні документи на ТК, як правило, по розсуду підприємства підписують крім технологів працівники технічного контролю й метрологічної служби. Оцінку про узгодження із цими службами проставляють на полях документів або у вільних графах (ДЕРЖСТАНДАРТ 3.1103-82).

для реєстрації результатів ТК застосовують супровідні й накопичувальні форми документів. Супровідні документи супроводжують виріб протягом усього технологічного процесу. До супровідних документів ставляться: технологічний паспорт, карта вимірів, технологічна бирка, супровідний ярлик.

Супровідний ярлик використовують як супровідний документ при виготовленні партії або одиничних виробів, заготівель, деталей, вузлів і окремих приладів.

Технологічний паспорт (ПТ) призначений для вказівки змісту виконуваних при виготовленні виробу операцій, а також для підписів виконавців і контролюючих осіб. Правила оформлення ПТ установлює ДЕРЖСТАНДАРТ 3.1503-74. Карта вимірів (КИ) призначена для реєстрації результатів виміру контрольованих параметрів при ТК, а також для вказівки підписів виконавців і контролюючих осіб, відповідальних за правильність вимірів. Правила оформлення карти вимірів установлює ДЕРЖСТАНДАРТ 3.1504-74.

До накопичувальних документів відносять журнали контролю. Журнал контролю технологічного процесу (ДЕРЖСТАНДАРТ 3.1505 — 75) призначений для запису обмірюваних значень контрольованих параметрів технологічного процесу, а також для вказівки підписів виконавців і контролюючих осіб, відповідальних за якість технологічного процесу. ЖКТП становлять по встановлених формах для різних видів робіт у випадках, коли недотримання технологічного режиму впливає на якість виробу.

Ступінь застосовності форм документів при приймальному контролі наведена в таблиці 11.

Таблиця 11 — Ступінь застосовності форм документів при приймальному контролі

ДЕРЖСТАНДАРТ ЕСТД

 Застосовність документів при приймальному контролі, %
3.1502–85. Форми й правила оформлення документів на технічний контроль

50–100
3.1503–74. Правила оформлення документації контролю. Паспорт технологічний

50–100
3.1504–74. Правила оформлення документації контролю. Карта вимірів

10–50
3.1505–75. Правила оформлення документів контролю. Журнал контролю технологічного процесу

0–10

Висновок

Проектування контрольно-іспитових технологій має велике значення для підвищення якості продукції.

У цей час операції й процеси технічного контролю розглядаються як невід’ємна частина технології й тому при системному проектуванні технічного контролю використовуються досягнення в області типізації процесів, підвищення точності, продуктивності й надійності технологічних систем, організації системного проектування технологічних процесів. До його переваг ставляться одночасна й взаємозалежна діяльність всіх служб підготовки виробництва виробів, скорочення строків і витрат на проектування, забезпечення росту продуктивності праці й спеціалізації проектних робіт, підвищення їхньої якості.

У даній курсовій роботі описане робота зубчастого колеса в редукторі; визначені технічні вимоги до деталі; описані мета, завдання й статус процесу контролю; викладені вихідні дані для розробки технологічного процесу контролю; наведене групування елементів об’єктів контролю по контрольованих ознаках і метрологічних ознаках; зроблений вибір типового процесу ТК; розроблено технологічний маршрут процесу ТК; розроблені технологічні операції ТК; визначена об’єм контролю й обраний план контролю; розроблений спеціальний засіб контролю; викладені вимоги до оформлення документації ТПК.

Список джерел

Кутай, А.К., Сорочкин, Б.М. Точність і виробничий контроль у машинобудуванні. – К., 2004

Маталін, А.А. Технологія машинобудування: Підручник для машинобудівних вузів. – К., 2000

Орлів, П.І. Основи конструювання: Довідково-методичний посібник / Під ред. П.И. Орлова. – К., 1987

Чупырин, В.Н. Технологія технічного контролю в машинобудуванні [Текст]: Довідковий посібник / Під общ. ред. В.Н. Чупырина. М.: Видавництво стандартів, 1990. 340 с.

Чупирін, В.Н., Никифорів, А.Д. Технологічний контроль у машинобудуванні [Текст]: Довідник проектувальника. – К., 2000

Якушев, А.И. Справочник контролера машиностроительного завода. Допуски, посадки, линейные измерения / Под ред. А.И. Якушева. 3-е издание. М.: Машиностроение, 1980. 395 с.

ГОСТ 50779–73 «Статистический приемочный контроль по альтернативному признаку. Планы контроля»

Методические указания по оформлению пояснительной записки к курсовым и дипломным работам (проектам) Курск. гос. техн. ун-т; сост.: Л.А. Суворова, А.Е. Паточкин. Курск, 2003. 28 с.

Справочник контролера машиностроительного завода. Допуски, посадки, линейные измерения / А.Н. Виноградов, Ю.А. Воробьев, Л.Н. Воронцов и др. / Под ред. А.И. Якушева. 3-е изд. М.: Машиностроение, 1980.

Справочник нормировщика / А.В. Ахумов, Б.М. Генкин, Н.Ю. Иванов и др. / Под общ. ред. А.В. Ахумова. – Л.: Машиностроение, Ленингр. отд-ние, 1986. – 458 с., ил.

Реферат: Проектирование мотоустановки среднемагистрального пассажирского самолета

Posted on by admin

Содержание

Стр.
|ВВЕДЕНИЕ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | |
|. . . . . . . . . . . . . . . | |
|1. ОПИСАНИЕ КОНСТРУКЦИИ МОТОГОНДОЛЫ . . . . . . . . . . . . . . . | |
|2. СИЛОВОЙ РАСЧЕТ ВОЗДУХОЗАБОРНИКА . . . . . . . . . . . . . . . . . | |
|. | |
| 2.1. |Исходные данные для силового расчета . . . . . . . . | |
| |. . . . | |
| 2.2 |Распределение расчетных аэродинамических нагрузок по | |
| |длине воздухозаборника . . . . . . . . . . . . . . . | |
| |. . . . . . | |
| 2.3. |Распределение нагрузок по длине и по сечениям | |
| |воздухозаборника . . . . . . . . . . . . . . . . . . .| |
| |. . . . . . . . . . | |
| 2.4. |Распределение аэродинамических нагрузок по внутренней | |
| |поверхности воздухозаборника . . . . . . . . . . | |
| 2.5. |Определение равнодействующей по сечениям | |
| |воздухозаборника от внешних и внутренних | |
| |аэродинамических нагрузок . . . . . . . . . . . . . . | |
| |. . . . . . . | |
| 2.6. |Нагрузки на болты крепления воздухозаборника к | |
| |проставке . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . | |
| |. . . . . . . . . . . . | |
| 2.7. |Проверка прочности воздухозаборника самолета . . . . .| |
| |. | |
| 2.8. |Автоматизация расчета аэродинамических нагрузок | |
| |воздухозаборника . . . . . . . . . . . . . . . . . . .| |
| |. . . . . . . . . . | |
|3. Технологический процесс изготовления воздухозаборника канала | |
|сотовой звукопоглощающей конструкции . . . . . . . . . . . . . . . . | |
|. . . . | |
|3.1. Технологичность конструкции воздухозаборника . . . . . . . . . .| |
|. . . . . | |
|3.2. Применяемые материалы и оборудование . . . . . . . . . . . . . .| |
|. . . . . . | |
|3.3. Технологический процесс сборки обшивок и элементов каркаса | |
|3.4. Использование в конструкции воздухозаборника композиционных | |
|материалов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .| |
|. . . . . . . . . . . . . . . . | |
| 3.4.1|Методы получения ПКМ . . . . . . . . . . . . . . . . .| |
| |. . . . . . | |
|4. ОХРАНА ТРУДА И ОКРУЖАЮЩЕЙ СРЕДЫ . . . . . . . . . . . . . . . . . | |
|5. ЭКОНОМИКА И ОРГАНИЗАЦИЯ ПРОИЗВОДСТВА . . . . . . . . . . . . | |
|ЛИТЕРАТУРА | |
|ПРИЛОЖЕНИЕ | |
| | |

ВВЕДЕНИЕ

На летательном аппарате с воздушно-реактивными двигателями применяются различные входные устройства.

Они служат для торможения потока воздуха перед поступлением его в двигатель, а основными требованиями, предъявляемыми к входным устройствам, являются:

– обеспечение высоких значений коэффициента сохранения полного давления;

– создание равномерного потока на входе в двигатель или желаемой
(допустимой) неравномерности;

– минимальное аэродинамическое сопротивление;

– обеспечение устойчивой и эффективной работы во всем требуемом диапазоне режимов полета и режимов работы двигателя.

Выбор входного устройства во многом зависит от расчетного числа М полета летательного аппарата, потребного диапазона отклонения чисел М от расчетного, места расположения силовой установки на летательном аппарате, типа применяемых двигателей и ряда других факторов.

На самолете Ту-334 двигатели размещены на хвостовой части фюзеляжа
(рис. 1), что позволяет: а) обеспечить аэродинамически «чистое» крыло с максимально возможным использованием его размаха для размещения средств механизации (закрылков, предкрылков и т.п.) с целью получения высокого аэродинамического качества крыла и высоких значений Сy при взлете и при посадке; б) создать необходимые условия для работы воздухозаборников, если достаточно далеко отодвинуть их от фюзеляжа, чтобы обеспечить слив пограничного слоя. Изменение угла подхода воздушного потока к воздухозаборнику двигателя, расположенного на хвостовой части фюзеляжа, примерно вдвое меньше изменения углов атаки крыла (или изменения угла тангажа самолета), в то время как у заборников, поставленных под крылом или у передней кромки крыла, это изменение угла подхода воздушного потока больше, чем изменение угла атаки крыла; в) улучшить характеристики продольной путевой и поперечной устойчивости за счет:

Положение мотоустановок на самолете

Рис. 1

– работы гондол двигателей и их пилонов как дополнительного горизонтального оперения;

– малого разворачивающего момента двигателей при остановке одного из них; г) улучшить комфорт и повысить безопасность пассажиров за счет уменьшения шума в кабине (низкочастотного от выхлопной реактивной струи и высокочастотного от воздухозаборников и воздушных каналов) и за счет размещения двигателей позади герметической кабины; е) повысить пожарную безопасность, вследствие того что:

– двигатели удалены от пассажирской кабины и от топливных баков; ж) повысить эксплуатационные характеристики силовой установки и всего самолета в целом за счет:

– обеспечения возможности замены целиком всей гондолы вместе с двигателем;

– создания достаточно хороших условий для подхода к двигателям; з) предохранить двигатели от попадания в них воды и посторонних предметов при работе двигателей на земле благодаря достаточно высокому расположению заборников от земли и от попадания камней из под шасси за счет прикрытия заборников крылом и закрылками; и) обеспечить возможность установки двигателей с большей тягой (при сохранении или при небольшом увеличении их веса) вследствие малого плеча тяги относительно центра тяжести самолета; к) улучшить работу устройств для реверсирования тяги двигателей по сравнению с двигателями, размещенными в корне крыла.

В зависимости от расчетной скорости полета входные устройства можно разделить на два типа:

1) дозвуковые – для дозвуковых летательных аппаратов;

2) сверхзвуковые – для сверхзвуковых летательных аппаратов.

К дозвуковому диффузору ТРД относится не только сам внутренний канал, по которому воздух поступает к двигателю, но и примыкающая к нему входная часть – заборник воздуха. Заборник должен иметь плавное очертание входных кромок, что необходимо для предотвращения срыва потока на входе.

Внутренний канал у таких диффузоров является расширяющимся. При движении дозвукового потока воздуха по расширяющемуся каналу происходит уменьшение его скорости и увеличения давления. Интенсивность процесса торможения определяется степенью изменения площади канала. Чем больше увеличивается площадь канала, тем интенсивнее должен быть процесс торможения.

Одной из актуальных задач создания современных самолетов является снижение шума двигателя. В том время, как самолеты с большой дальностью полета являются наиболее шумными из-за большой мощности установленных на них двигателей, самолеты со средней и малой дальностью полета более многочисленны и любое мероприятие по снижению шума этих самолетов также имеет большое значение.

Существует три основных способа достижения этой цели: применение малошумных двигателей, более совершенные приемы эксплуатации самолетов и двигателей и рациональная установка двигателей на самолете.

В авиационных двигателях шум порождается вентилятором ДТРД
(компрессором ТРД), реактивной струей и внутренними источниками (прежде всего турбиной). Основным источником шума ДТРД с малой и особенно с большой степенью двухконтурности является вентилятор, причем общий уровень шума
ДТРД ниже, чем ТРД.

Наибольшее влияние на уровень шума оказывает скорость истечение газа, поэтому действенным способом снижения шума является переход в пассажирской авиации от ТРД к двухконтурным двигателям, шум реактивной струи которых меньше из-за существенно меньшей ее скорости. Однако главным источником шума у ДТРД стал вентилятор. В настоящее время разработаны следующие основные способы снижения шума одноступенчатого вентилятора: отказ от ВНА вентилятора, пониженная окружная скорость рабочего колеса, оптимальное соотношение чисел лопаток выходного направляющего аппарата и рабочего колеса, увеличенное расстояние между этими рядами лопаток. Следует отметить, что, хотя применение турбовентиляторов с высокой частотой вращения позволяет снизить массу двигателя, требование по уровню шума заставляет ограничивать частоту вращения значениями, соответствующими окружным скоростям вентиляторов 400–450 м/с. Кроме того, рассматриваются другие предложения по снижению шума вентилятора одним из которых является способ снижения шума в процессе распространения его из воздухозаборника и выходного устройства. Этот способ включает облицовку стенок проточной части звукопоглощающими конструкциями (ЗПК). Пример применения таких конструкции в мотогондоле двигателя RB.211 для самолета L-1011 показан на рис. 2.
Применение ЗПК важно и тем, что при этом в конструкцию двигателя никаких изменений не вносится.

Акустически обработанная мотогондола двигателя пассажирского самолета

[pic] а – мотогондола с ЗПК; б – многослойная звукопоглощающая конструкция;

1 – перфорированная обечайка; 2 – сотовый заполнитель; 3 – опорная поверхность.

Рис. 2

1. ОПИСАНИЕ КОНСТРУКЦИИ МОТОГОНДОЛЫ

На самолете установлены мотогондолы с использованием в конструкции композиционных материалов (звукопоглощающие панели воздухозаборника).

Мотогондола (рис. 3) состоит из:

– передней части воздухозаборника;

– задней части (створки мотогондолы);

– панелей крепления створок мотогондолы.

Передняя часть мотогондолы состоит из носка, канала и обечайки. Носок крепится по внутреннему контуру к каналу воздухозаборника, а по внешнему – к обечайке.

Канал – трехслойная оболочка. Внутренняя обшивка (перфорированная) выполнена из алюминиевого сплава Д19чАТВ толщиной 1,8 мм, нагруженная обшивка – из сплава Д19чАТ = 1,2 мм.

Заполнитель: ТССП-Ф-10П, сотовый, с шестигранной ячейкой а = 10 мм.

Толщина панели – 20 мм.

Внешняя поверхность воздухозаборника – обечайка представляет собой клепанную оболочку с обшивкой из материала Д16-АТВ (травленая) с толщиной обшивки 1,8 мм, под двумя подкрепляющими до толщины равной 1,2 мм между ними.

Обшивка в обечайке в передней плоскости крепится к стеночному шпангоуту передней губы воздухозаборника, а по задней – к торцевому стеночному шпангоуту в районе фланца двигателя.

Воздухозаборник закреплен на переднем фланце двигателя двенадцатью быстросъемными соединителями (накидными болтами М10), воспринимающими осевые усилия, а также моменты вертикальных и горизонтальных осей.

Силовое воздействие в плоскости, определяемой указанными осями, воспринимается цилиндрическим пояском на фланце двигателя, по которому осуществляется и центровка воздухозаборника.

В конструкцию воздухозаборника встроена противообледенительная система
(ПОС) с отбором горячего воздуха от третьей ступени компрессора высокого давления двигателя.

Внешняя обшивка и панели объединены первым и четвертым силовыми шпангоутами. Четвертый шпангоут воздухозаборника выполняет функции поперечной противопожарной перегородки.

Носок воздухозаборника отштамованный из нержавеющей стали состоит из четырех частей, сваренных между собой встык.

Носок воздухозаборника состоит из обшивки, поперечной диафрагмы, на которой крепится коллектор с частью трубы ПОС и шпангоута № 1. Шпангоут № 1 сборной конструкции имеет кольцевую форму и состоит из стенки, усиленной поясами и диафрагмами.

Коллектор входит в конструкцию противообледенительной системы воздухозаборника (ПОС). Звукопоглощающая канальная панель (ЗПК) конструктивно выполнена в виде двух дюралюминиевых обшивок, между которыми вклеен сотовый заполнитель. Со стороны проточной части обшивка перфорирована. ПО торцам панели приклеены профили для стыковки с носком по шпангоуту № 1 и со шпангоутом № 4 воздухозаборника.

2. СИЛОВОЙ РАСЧЕТ ВОЗДУХОЗАБОРНИКА

В конструкциях современных самолетов можно наблюдать большое разнообразие типов, форм и расположений воздухозаборников. Это связано с тем, что они должны обеспечивать наиболее эффективное использование кинетической энергии набегающего потока и вместе с тем иметь минимальное лобовое сопротивление. Форма внутреннего канала должна обеспечивать возможно малые потери энергии на трение, но одновременно отвечать условиям лучшей компоновки самолета.

В случае отсутствия аэродинамических продувок по воздухозаборникам нагрузки на них можно приближенно определить, исходя из двух режимов полета самолета. Получаемые нагрузки будут несколько завышены по сравнению с действительными и пойдут в запас прочности.

Поскольку профили гондол и капотов подобны профилю крыла и обтекаются воздушным потоком на режимах, соответствующих большим углам атаки крыла, на них возникают значительные аэродинамические нагрузки.

В эксплуатации встречаются различные случаи нагружения гондол.
Наибольший интерес представляют два случая, учитывающие полета при максимальных скоростях и маневрах самолета.

2.1. Исходные данные для силового расчета

Аэродинамические нагрузки на мотогондолу приведены в табл. 1,
(xy и xz даны в долях длины мотогондолы. В носке мотогондолы х = 0).

Таблица 1

Характеристика расчетных случаев А’ и Д’ для установок под двигатели
| | |
|Расчетные |Значения характеристик |
|случаи |nyэ |(, |(, |(звнутр|q, |yэмг , |xy |zэмг, |xz |
| | |град|град|, град |кг/м3 |кг | |кг | |
|А’ |2,5 |10 |0 |0 |2000 |1600/ |0,16( |(190 |0,16(|
| | | | | | |1100 |0,83 | | |
| | | | | | | | | |0,55 |
|Д’ |-1,0|-4 |0 |0 |2000 |-2210/ |0,16( |(160 |0,16(|
| | | | | | |-1810 |90,55 | | |
| | | | | | | | | |0,55 |

Нагрузки распределяются по внешней поверхности следующим образом:
– избыточное давление по поверхности определяется по формуле (1.1)

(Pэ = pq ,

(1.1)

где (Pэ – избыточное давление на поверхности; q – скоростной напор; p – рассчитывается по формуле:

p = p1+ py + pz .

(1.2)

Величина p1 определяется по графику на рис. 4

Величина py для случая Д’ дается на прилагаемом графике (рис. 5). Для других режимов величина py пересчитывается пропорционально Yмг.

Значение pz определяется по формуле:

pz = pz( + pz( .

(1.3)

Распределение pz( по контуру и длине воздухозаборника дается на графике (рис. 6). При этом pz( определяется по выражению:

pz( = (z(()мг/q)Kz( .

(1.4)

В случаях А’ и Д’ z(()мг = zмг, в других расчетных случаях следует принимать z(()мг = (180 кг. Kz( определяется по графику на рис. 6.

Распределение pz( по контуру принимается таким же как и для pz(. При этом:

pz( = ((zмг – 180)/q)Kz( .

(1.5)

где zмг – берется из таблиц;

Kz( – определяется по графику на рис. 7.

2.2. Распределение расчетных аэродинамических нагрузок по длине воздухозаборника

Нагрузки на внутреннюю поверхность воздухозаборника представлены в таблицах 2 и 3.

Таблица 2

Расчетные значения нагрузок в случае А’
|х |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|0 |-1105 |-545 |564 |+1105 |545 |-564 |
| | |-804 |305 | |804 |-305 |
|0,05 |-940 |-464 |476 |+940 |464 |-476 |
| | |-679 |261 | |679 |-261 |
|0,1 |-774 |-383 |391 |+774 |383 |-391 |
| | |-553 |221 | |553 |-221 |
|0,153 |-597 |-296 |302 |+597 |296 |-302 |
| | |-431 |167 | |431 |-167 |

Таблица 3

Расчетные значения нагрузок в случае Д’
|х |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|0 |+442 |207 |-235 |-442 |-207 |235 |
| | |-12 |-454 | |12 |454 |
|0,05 |+376 |177 |-199 |-376 |-177 |199 |
| | |-3 |-379 | |3 |379 |
|0,1 |+310 |146 |-164 |-310 |-146 |164 |
| | |2 |-308 | |-2 |308 |
|0,153 |+239 |113 |-127 |-239 |-113 |127 |
| | |-1 |-241 | |1 |241 |

2.3. Распределение нагрузок по длине и по сечениям воздухозаборника

2.3.1. Несимметричное распределение нагрузки

Характер несимметричного распределения максимальных нагрузок по длине воздухозаборника в случае А’ показан на рис. 8, а по сечению воздухозаборника на рис. 9

Распределение нагрузок по длине воздухозаборника

Рис. 8

Изменение максимальных нагрузок по сечению воздухозаборника

[pic]

Рис. 9
Расчетные нагрузки в случае А’ и Д’ определяются по формуле:

p = f·q?·(z/q)· Kz(

(1.6)

Нагрузки по длине мотогондолы определим, подставляя значения для случая А’:

p = 2·2000?·(±190/2000)· Kz( = ±380Kz( .

В случае Д’:

p = 2·2000?·(±160/2000)·Kz( = ±320Kz( .

Нагрузки по контуру мотогондолы определим, подставляя значения для случая А’:

p = ((±190 – 180)/2000)·2·2000·Kz( = (20;-740)Kz( .

В случае Д’:

p = ((±160 – 180)/2000)·2·2000·Kz( = (-40;-680)Kz( .

Суммарные нагрузки:

В случае А’:

p = ±380 Kz( Kz(·(+20;–740) .

В случае Д’:

p = ±320 Kz( Kz(·(-40;–680) .

2.3.2. Равномерное распределение нагрузки

Характер распределения нагрузки p1 по сечениям воздухозаборника приведен на рис. 10

Характер распределения нагрузки p1 по сечениям воздухозаборника

[pic]

Рис. 10

Таблица 4

| |Угол |Для всех углов |
| | |Расчетный случай |
| | |А’ |Д’ | | |
| | |скоростной напор – q, кг/м2 |
|х |Д’ |2000 |2000 |680 |2000 |
|0 |1,66 |-6640 |-6140 | | |
|0,05 |1,02 |-4080 |-4080 | | |
|0,1 |0,86 |-3440 |-3440 | | |
|0,153 |0,76 |-3040 |-3040 | | |

2.3.3. Распределение py по воздухозаборнику

Характер распределения нагрузки py приведен на рис. 11.
Величина нагрузки py по воздухозаборнику:

py = (1600/2210)·2·2000 = 2895,93py* .

Распределение py по воздухозаборнику

[pic]

Рис. 11

Значения py* приведены в табл. 5.

Таблица 5

Значение нагрузки py*
|Сечение | |( |
|х |py* |0 | | | | | |
|0 |0,435 |-1259 |-630 |630 |1260 |630 |-630 |
|0,05 |0,370 |-1072 |-536 |536 |1072 |536 |-536 |
|0,1 |0,305 |-883 |-442 |442 |883 |442 |-442 |
| | |-883 |-883 |883 |883 | | |
|0,153 |0,235 |-681 |-681 |681 |681 |341 |-341 |
|0,1716 |0,210 |-608 |-608 |608 |608 |304 |-304 |

Коэффициент пересчета для случая Д’:

Л = -1,3812 и py = -4000py*

2.3.4. Распределение нагрузки по воздухозаборнику от силы pz

Для случая А’

pz = ±380 Kz( ·(+20;-740) Kz(

Таблица 5

Распределение нагрузки по длине и по контуру от силы pz
| | | |( |
|х |Kz( |Kz( |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|0 |0,55 |0,395 |0 |-174 |-174 |0 |174 |174 |
| | | | |-72 |-72 | |72 |72 |
|0,05 |0,51 |0,325 |0 |-162 |-162 |0 |162 |162 |
| | | | |-40 |-40 | |40 |40 |
|0,1 |-0,42 |0,260 |0 |-134 |-134 |0 |134 |134 |
| | | | |-28 |-28 | |28 |28 |
|0,153 |-0,27 |0,205 |0 |-85 |-85 |0 |85 |85 |
| | | | |-42 |-42 | |42 |42 |

Суммарные аэродинамические нагрузки на воздухозаборник приведены в табл. 6, 7, 8 и 9

Таблица 6
Суммарные аэродинамические нагрузки на воздухозаборник в случае А’ и

L = 3,8 м (Рр, кг/м2)
| |(, град |
|х |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|0 |-7900 |-7444 |-6184 |-5380 |-5836 |-7096 |
| | |-7342 |-6082 | |-5938 |-7198 |
|0,05 |-5752 |-4778 |-3706 |-3008 |-3382 |-4454 |
| | |-4656 |-3584 | |-3504 |-4576 |
|0,1 |-4323 |-4016 |-3132 |-2557 | | |
| | |-4457 |-2691 | |-2864 |-3748 |
| | |-3910 |-3026 | | | |
| | |-4351 |-2585 | |-2970 |-3854 |
|0,153 |-3721 |-3806 |-2444 |-2353 |-2614 |-3296 |
| | |-3763 |-2401 | |-2657 |-3339 |
|0,1716 |-3528 |-3581 |-2315 |-2312 |-2563 |-3171 |
| | |-3591 |-2375 | |-2553 |-3161 |

Таблица 7
Суммарные аэродинамические нагрузки на воздухозаборник в случае Д’ (р =
±3200, и Kz(·(-40;-680) Kz(

| | | |( |
|х |Kz( |Kz( |0° |60° |120° |180° |240° |300° |

Продолжение табл. 7

|0 |-0,55 |0,395 |-6640* |-166 |-166 |0 |166 |166 |
| | | |0 |-80,2 |-80,2 | |80,2 |80,2 |
|0,05 |-0,51 |0,325 |-4080* |-152,5 |-152,5 |0 |153 |153 |
| | | |0 |-50 |-50 | |50 |50 |
|0,1 |-0,42 |0,260 |-3440* |-1254 |-1254 |0 |125,4 |125,4 |
| | | |0 |-36,7 |-36,7 | |36,7 |36,7 |
|0,153 |-0,27 |0,205 |-2920* |-82 |-82 |0 |82 |82 |
| | | |0 |-46 |-46 | |46 |46 |
|0,1716 |-0,17 |0,185 |-2560* |-54 |-54 | |54 |54 |
| | | |0 |-62 |-62 | |62 |62 |

*) Указаны значения равномерного распределения р1 по сечениям и по длине воздухозаборника

Таблица 8
Суммарные аэродинамические нагрузки на воздухозаборник в случае Д’

(К = -1,3812, py = -4000·py* (кг/м2)
| |( |
|х |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|0 |1740 |870 |-870 |-1740 |-870 |870 |
|0,05 |1486 |740 |-740 |-1486 |-740 |740 |
|0,1 |1220 |610 |-610 |-1220 |-610 |610 |
| | |1220 |-1220 | | | |
|0,153 |941 |941 |-941 |-941 |-471 |471 |
|0,1716 |840 |840 |-840 |-840 |-420 |420 |

Таблица 9
Суммарные расчетные аэродинамические нагрузки на воздухозаборник в случае
Д’
| |( |
|х |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|0 |-4900 |-5936 |-7676 |-8380 |-7344 |-5604 |
| | |-5850 |-7590 | |-7430 |-5690 |
|0,05 |-2600 |-3493 |-4973 |-5560 |-4667 |-3187 |
| | |-3390 |-4870 | |-4770 |-3290 |
|0,1 |-2220 |-2955 |-4175 |-4660 | | |
| | |-2345 |-4785 | |-3925 |-2705 |
| | |-2867 |-4087 | | | |
| | |-2257 |-4697 | |-4013 |-2793 |
|0,153 |-2100 |-2181 |-4063 |-3980 |-3429 |-2487 |
| | |-2145 |-4027 | |-3465 |-2523 |
|0,1716 |-2080 |-2134 |-3814 |-3760 |-3286 |-2446 |
| | |-2142 |-3822 | |-3278 |-2438 |

2.4. Распределение аэродинамических нагрузок на внутренней поверхности воздухозаборника

Нагрузки в канале от py в случае А’:

q = 2000 кг/м2, Dвх = 1,6 м, f = 2,0, ( = -10°;

Sвх = (r2 = 2,01 м2, (‘ = 0,1745;

Y = Sвх·q·( = 2,01·2·2000·0,1745 = 1403 кг .

Нагрузки в канале от py в случае Д’:

q = 2000 кг/м2, Dвх = 1,6 м, f = 2,0, ( = -4°;

Sвх = (r2 = 2,01 м2, (‘ = 0,0698;

Y = Sвх·q·( = -2,01·2·2000·0,0698 = -561 кг .

В случае А’:

pz = (20;-740)Кz( ; py = (1403/2210)·2·2000·py* = 2539,3py* (кг/м2)

В случае Д’:

pz = (-40;-680)Кz( ; py = (-561/2210)·2·2000·py* = -1015py* (кг/м2)

Таблица 10

Значения нагрузок в случае А’ и Д’ при ( = 0°
| | |Расчетный случай |
| | |А’ |Д’ |
|х |Кz( |pz = (20;-740), |pz = (-40;-680), |
| | |кг/м2 |кг/м2 |
|0 |0,395 |8 |-16 |
| | |-292 |-269 |
|0,05 |0,325 |7 |-13 |
| | |-241 |-221 |
|0,1 |0,260 |5 |-10 |
| | |-192 |-177 |
|0,153 |0,260 |4 |-8 |
| | |-152 |-140 |

Таблица 11

Значения нагрузок в случае А’ и Д’ при ( = 90°
| | |Расчетный случай |
| | |А’ |Д’ |
|х |py* |py = 2539,2 |py = -1015, |
| | |кг/м2 |кг/м2 |
|0 |-0,435 |1105 |-442 |
|0,05 |-0,370 |940 |-376 |
|0,1 |-0,307 |774 |-310 |
|0,153 |-0,235 |594 |-239 |

Таблица 12

Нагрузки на внутреннюю поверхность воздухозаборника в случае А’
| |(p = pycos( + pzsin( |
| |( |
|x |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|0 |-1105 |-552 |557 |1105 |557 |-552 |
| | |7 |7 |0 |-7 |-7 |
| | |-252 |-252 | |252 |252 |
|( |-1105 |-545 |564 |1105 |545 |-564 |
| | |-804 |305 | |804 |-305 |
|0,05 |-940 |-470 |470 |940 |470 |-470 |
| | |6 |6 |0 |-6 |-6 |
| | |-209 |-209 | |209 |209 |
|( |-940 |-464 |476 |940 |464 |-476 |
| | |-679 |261 | |678 |-261 |
|0,1 |-774 |-387 |387 |774 |387 |-387 |
| | |6 |4 |0 |-4 |-4 |
| | |-166 |-166 | |166 |166 |
|( |-774 |-383 |391 |774 |383 |-391 |
| | |-553 |221 | |553 |-221 |
|0,153 |-597 |-299 |299 |597 |299 |-299 |
| | |3 |3 |0 |-3 |-3 |
| | |-132 |-132 | |132 |122 |
|( |-597 |-296 |302 |597 |296 |-302 |
| | |-431 |167 | |431 |-167 |

Таблица 13

Нагрузки на внутреннюю поверхность воздухозаборника в случае Д’
| | |(p = pycos( + pzsin( |
| | |( |
| | |0° |60° |120° |180° |240° |300° |
|х |pycos( |442 |221 |-221 |-442 |-221 |221 |
|0 |pzsin( | |-14 |-14 | |14 |14 |
| | | |-233 |-233 | |233 |233 |
| |( |442 |207 |-235 |-442 |-207 |235 |
| | | |-12 |-454 | |-12 |454 |
| |pycos( |376 |188 |-188 |-376 |-188 |188 |

Продолжение табл. 13
|0,05 |pzsin( | |-11 |-11 |0 |11 |11 |
| | | |-191 |-191 | |191 |191 |
| |( |376 |177 |-199 |-376 |-177 |199 |
| | | |-3 |-379 | |3 |379 |
| |pycos( |310 |155 |-155 |-310 |-155 |155 |
|0,1 |pzsin( | |-9 |-9 | |9 |9 |
| | | |-153 |-153 | |153 |153 |
| |( |310 |146 |-164 |-310 |-146 |164 |
| | | |2 |-308 | |-2 |308 |
| |pycos( |239 |120 |-120 |-239 |-120 |120 |
|0,153 |pzsin( | |-7 |-7 | |7 |7 |
| | | |-121 |-121 | |121 |121 |
| |( |239 |113 |-127 |-239 |-113 |127 |
| | | |-1 |-241 | |1 |241 |

2.5. Определение равнодействующих нагрузок по сечениям воздухозаборника от внешних и внутренних аэродинамических нагрузок

Суммарное распределение нагрузки в поперечном сечении воздухозаборника

[pic]

Рис. 16

Расчет нагрузок от внешних аэродинамических сил (для нижних значений pz производится по формулам:

[pic] , (1.7)

[pic] . (1.8)

Принимаем значение (r = 2,826 м;

Рассчитанные значения нагрузок по формулам (1.7) и (1.8) представлены в табл. 14, 15

Таблица 14

Суммарные значения нагрузок в случае А’
|х |pycos( |pzsin( |qy |qz |q(, кг/м |(, град |
|0 |-1260cos( |-83sin( |-3561 |-235 |-3569 |3,8 |
|0,05 |-1072cos( |-47sin( |-3029 |-133 |-3032 |2,5 |
|0,1 |-883cos( |-33sin( |-2495 |-93 |-2497 |2,13 |
| | | |-2838 | |-2840 |1,88 |
|0,153 |-681cos( |-49sin( |-1925 |-138 |-2143 |3,7 |
| | | |-2138 | | | |

x = 0,1; -1589,4 – 2495·0,5 = -2838 кг/м; х = 0,153; -1226 – 1925·0,5 = -2139 кг/м.

Таблица 15

Суммарные значения нагрузок в случае Д’
|х |pycos( |pzsin( |qy |qz |q(, кг/м |(, град |
|0 |1740cos( |-93sin( |4917 |-263 |4924 |3,06 |
|0,05 |1481cos( |-58sin( |4185 |-164 |4188 |2,25 |
|0,1 |1220cos( |-42sin( |3448 |-119 |3450 |1,98 |
| | | |3893 | |3895 |1,75 |
|0,153 |941cos( |-53sin( |2659 |-150 |3028 |2,84 |
| | | |3024 | | | |

x = 0,1; 0,5·3448 + 2169 = 3893 кг/м; х = 0,153; 0,5·2659 + 1694 = 3024 кг/м.

2.6. Нагрузки на болты крепления воздухозаборника к проставке

Воздухозаборник, соединенный болтами со средней частью гондолы двигателя, работает на изгиб по схеме консольной балки.

2.6.1. Определение нагрузок на болты крепления в случае А’

Для определения нагрузок на болты крепления воздухозаборника к проставке примем:

– число болтов n = 12;

– Dокр. болтов = 1440 мм;

Распределение суммарной погонной нагрузки в точках Д, С, В, А определяем как:

qД = 3835 + 3777 = 7607 кг/м; qС = 3157 + 3046 = 6203 кг/м; qВ = 2526 + 2425 = 4951 кг/м; qА = 2000 + 1977 = 3977 кг/м.

Распределение суммарной погонной нагрузки по длине представлено на рис. 17

Распределение суммарной погонной нагрузки по длине воздухозаборника

[pic]

Рис. 17

Величина суммарной приведенной нагрузки R в центре давления определяется как:

R = ((7607 + 6703)/2 + (6203 + 4956)/2)·0,19 + ((4956 + 3977)/2)·0,202 =

= 3274 (кг).

Для определения координаты центра давления определим суммарный изгибающий момент МА:

МА = 6203·0,19·0,487 + 4956·0,19·0,297 + 3977·0,202·0,101 +

1404·0,19·0,5·0,518 + 1247·0,19·0.5·0,329 + 979·0,202·0,5·0,135 = 1056 кг·м.

Координата центра давления хц.д.= 1056/3274 = 0,3225 м .

Расчетные нагрузки на болты определяем по формулам [6]:

Рmax = 4M/nDокр.б. ,

(1.9)

Рmax = (4·0,3235·3274)/(12·1,44) = 245 кг .
Срезающая нагрузка буртика (зуба) проставки:

Рсрр = 3274 кг .

Вес воздухозаборника Gв-ка = 93 кг, хц.т. = 350 мм вперед от плоскости крепления к проставке.

Нагрузки на болты крепления воздухозаборника от инерционных нагрузок представлены на рис. 18.

[pic]

Рис. 18

Задаемся коэффициентом перегрузки n = 1,5, тогда

Ринрц = Gв-ка·n = 93·1,5 = 140 (кг) .

М = 0,35·140 = 49 (кг·м) .

Рб = (4·43)/(12·1,44) = 11,34 (кг) .

Суммарный Мизг = [pic]= 1059,271 (кг·м) .

Максимальная растягивающая нагрузка на болт Рболт = 245,2 кг.

Схема расположения крепежных болтов по контуру и суммарные действующие нагрузки приведены на рис. 19

Схема расположения крепежных болтов по контуру и суммарные действующие нагрузки

[pic]

Рис. 19

2.6.2. Определение нагрузок на болты крепления в случае Д’

Расчетные нагрузки на воздухозаборник по сечениям и по длине, точки приложения равнодействующих, рассчитанные значения моментов и перерезывающих сил приведены на рис. 20.
Максимальное растягивающее усилие на болт:

Рmaxр = 4М/4d = (4·0,392·2400)/(12·1,440) = 218 кг.
Срезающая нагрузка воспринимается буртиком проставки – Рсрр = 2400 кг.

2.7. Проверка прочности воздухозаборника самолета

2.7.1. Исходные данные для расчета

Внутренняя обшивка: ( = 1,8 мм, материал: сплав Д19, перфорация – диаметром 2 мм.

Расчетные нагрузки на воздухозаборник в случае Д’

Рис. 20

Заполнитель: ТССП-Ф-10П (ТУ-596-258-87), удельный весь заполнителя – (
= 35±5 кг/м3; (сж = 15 кг/см2. Параметры заполнителя и перфорированной обшивки приведены на рис. 21.

Параметры заполнителя и перфорированной обшивки

[pic]

Рис. 21

Внешняя обшивка: ( = 1,2 мм, материал: сплав Д19.

Обечайка изготовлена из Д16Т, ( = 1,8 мм, травленная с ( = 1,8 мм до (
= 1,2 мм. Максимальный размер клетки 101 на 120 мм. Характерные размеры и сечения представлены на рис. 22

Типовое сечение обечайки
[pic]

Рис. 22

2.7.2. Расчет сечения в районе проставки в расчетном случае А’

Размеры рассчитываемого сечения приведены на рис. 23

Рис. 23

Находим момент инерции сечения:

I = ((0,4D3() = 0,4·142,53·0,12 + 0,4·1923·0,12 + 0,4·138,53·(пр =

638037,84 см4 .

Приведенная толщина внутренней общивки:

(пр. внутр. обш. = [(((·138,5)/12,0208)·0,2·0,18 – (·138,5·0,18]/((·138,5)

.

Нормальные напряжения от изгиба воздухозаборника:

( = (М·d)/J·2 = (3948·192·38,2)/(638037,84·2) = 22,69 (кг/см2),

Избыток прочности

( = 2750/22,69 – 1 >> 1.

М = Р·l ; Р = 3948 кг; l = 38,2 см. q = 22,69·0,12 = 2,72 кг/см

Проверяем ячейку травления на устойчивость от q = 2,72 кг/см. Схема нагружения ячейки приведена на рис. 24. Принимаем, что длинные края ячейки обшивки оперты

Схема нагружения ячейки обшивки

[pic]

Рис. 24

Величина a/b = 101/120 = 0,841; К = 3,6.

(кр = 2750 кг/см2,

( = 2750/355 – 1 = 6,746 ,

( >> 1

2.7.3. Проверка прочности внутреннего канала на осевое сжатие

Проверку прочности внутреннего канала на осевое сжатие проведем по методике изложенной в [6]:

Тдейств. = [P·l·(d + d1)((в + (н)((d + d1)]/2J = [3948·38,22(138,5 +

142,5)2(0,12 + + 0,15)·3,14]/(638037,94·4) = 3958 (кг)

Действующая сжимающая нагрузка от qp равна 2000·1,5 = 3000 (кг/м2).

Т = ((/4)(1922 – 1382)·0,3 = 4198,74 (кг).

Суммарная нагрузка: (Т = 8157 кг.
Заполнитель маложесткий. Расчетные формулы для трехслойных панелей (6):

(зап < 1,21qEпр ,

Li = E1H/E1B = 1,

( = (C + 1/[2,6(1 + 50)],

[pic]

b = 1,21qEпр/Gзап

С1 = D1рас/D1

D1 = 4(z0 – h – (н)3 + 4(H – z0)3 + 4li[z03 – (z0 – (н)3] ,

z0 = [(в2 + 2(в((н + h) + li(н2]/[2((в + li(н)] .

Расчет по приведенным выше формулам дает:

z0 = [0,152 + 2·0,15(0,12 + 2,8) + 1·0,122]/[2(0,15 + 1·0,12] = 1,246 ,

D1 = 4(1,246 – 2,8 – 0,12)3 + 4(2,27 – 1,246)3 + 4·1(1,2463 – (1,246 –

1,123) = = 3,652 ,

B2 = 0,15 + 0,12 = 0,27 (мм) .

Епр = 6,8·105 кг/см2. Принимаем для маложесткого заполнителя К = 0,2.

D1рас = (в3 + li(н3 = 0,153 + 0,123 = 0,00513 .

C1 = 0,005103/3,652 = 0,001397 . q = [2,0(1 – 0,001397)·(0,27·3,652]/[70,25(2,0 + 2,27)2] = 0,001548 .

Приведенный модуль сдвига:

Gзап = Gxz = 1,5·((c/t)·Gм ,

Gзап = Gyz = ((c/t)·Gм ,

Модуль сдвига заполнителя: Gм = Ем/[2(1 + ()],

Gм = 6000/[2(1 + 0,25)] = 2400 (кг/см2) .

Gзап = Gxz = 1,5·(0,025/1,732)·2400 = 52 (кг/см2) ,

Gзап = Gyz = (0,025/1,732)·2400 = 35 (м/см2),

Gзап = (52·35 = 42,7 (кг/см2)

42,7 < 1,21·0,001548·6,8·105;

42,7 < 1273,7 т.е. заполнитель маложесткий.

b = 1273,7/42,7 = 29,83

( = (0,001397 + [1/2·29,83·(1 + 5 – 0,001397)] = 0,054025

Критическая осевая сила Ткр:

Ткр = 2·(·К·Епр(ВzD1 ·( = 2·(·0,2·6,8·105(0,27·3,652 ·0,054025 = 45842 кг.

Избыток прочности

( = 45842/8157 – 1 = 4,62 .

Расчет напряжений во внутренних и наружных слоях трехслойной панели проведем в соответствии с [6]. Схема нагружения представлена на рис. 25.

Схема нагружения трехслойной панели

[pic]

Рис. 25

qв = q(1/(1 + ()); qн = q(q/(1 + ());

( = l·((н/(в) , l = E1н/Е1в = 6,8·105/6,8·105 = 1 , q = 8157/((·140,5) = 18,48 (кг/см2),

( = 1·(1,2/1,5) = 0,8 , qв = 18,48(1/(1 + 0,8)) = 10,27 (кг/см)

[(02] = 27,5 (кг/мм2). qн = 18,48(0,8/1,8) = 8,21 (кг/см),

(вн = 1027/0,15 = 68,5 (кг/см2),

(н = 8,21/0,12 = 68,42 (кг/см2) .

Избыток прочности:

( = 27,5/0,685 — 1 = >> 39,14 .

2.7.4. Проверка прочности внутреннего канала на внешнее давление

Расчетные нагрузки:

1. Установившийся режим Н = 0; М = 0;
Разрежение на входе в заборник распространяется на всю длину канала:

(p( = -0,645 кг/см2 ; (ст.соты = 0,04 ;

(м = 2400 кг/см2 ; (xz = 83 кг/см2 ;

Gyz = 55,42 кг/см2 ;

Gзап = (35,4·83 = 67,8 кг/см2 .

Определяем Ркр для несимметричной трехслойной оболочки с мягким средним слоем (рис. 26)

[pic]

Рис. 26

[pic]

li = 1 = Eн/Ев ; К = 0,8 .
Заполнитель маложесткий: g = h·B1/l·R0,5 ,

[pic]

a = 5g·Eпр/Gзап , с1 = D2рас/D2 ,

D2рас = (в3 + li(н3 = 0,153 + 0,123 = 0,00513 (см3) .

D2 = 4(z0 – h – (н)3 + 4(H – z1)3 + 4li[z03 – (z0 – (н)3] , z0 = [(в2 + 2(в((н + h) + li(н2]/[2((в + li(н)] . z0 = [0,152 + 2·0,15(0,12 + 2,8) + 0,122]/[2(0,15 + 0,12] = 1,2461 .

D2 = 4(1,246 – 2,8 – 0,12)3 + 4(2,27 – 1,246)3 + 4·1(1,2463 – (1,246 –

1,123) = = 3,6515 , с1 = 0,005103/3,6515 = 0,0013975 .

[pic] = 6,627·10-4 .

Gзап = 67,8 кг/см2 . а = 5·6,627·10-4·6,8·105/67,8 = 33,22.

Заполнитель маложесткий:

Gзап 40 |200 |

При конструировании и изготовлении защитного устройства должны быть учтены особенности конкретного пресса и условия работы на нем.

Винтовой фрикционный пресс должен быть оборудован: а) двуруким управлением. Рычаги (кнопки) двурукого управления должны быть сблокированы между собой так, чтобы включение пресса могло происходить только при одновременном воздействии на оба рычага (кнопки) и чтобы исключалась возможность включения пресса при заклинивании одного из них; б) тормозным устройством, обеспечивающим надежное удержание ползуна в верхнем нейтральном положении маховика; в) ограждением, удерживающим маховик при случайном срыве его со шпинделя и оборвавшуюся фрикционную обкладку маховика в случае ее повреждения; г) амортизирующими упорами, предотвращающими ход ползуна выше установленного предела и исключающими удар маховика о горизонтальный вал; д) предохранительным устройством (фиксатором), обеспечивающим держание ползуна в верхнем положении; е) сервоприводом (гидравлическим или пневматическим) для осуществления нажатия диска на маховик, если усилие пресса более 160 т.

Винтовые прессы с балансирами должны иметь ограждения пути, проходимого этими балансирами.

Меры безопасности, предусматриваемые конструкцией штампа
(механизация и автоматизация подачи заготовок и удаления отходов и деталей за пределы опасной зоны; закрытые штампы; огражденные штампы и др.), должны определяться в зависимости от условий и характера производства (единичное, мелкосерийное, серийное, массовое), габарит- ных размеров материала, заготовок и назначения самого штампа. При наличии устройства для автоматической подачи заготовок в штамп и удаления из штампа отходов и деталей рабочее пространство пресса необходимо ограждать, чтобы исключить доступ рук в опасную зону. Ограждение не должно мешать наблюдению за процессом штамповки. В условиях крупносерийного и массового производства для подачи заготовок в штамп и удаления деталей и отходов за пределы опасной зоны следует применять средства механизации и автоматизации, устанавливаемые на прессе или встроенные в штамп (механические руки, автоматические сбрасыватели, воздушная сдувка и др.).

При штамповке мелких деталей небольшими партиями подачу заготовок в штамп следует осуществлять с применением средств малой механизации
(лотков, шиберов или других устройств с механической или ручной подачей).
Для удаления деталей и отходов из рабочей зоны штампа необходимо предусматривать надежные средства, обеспечивающие безопасность.
Допускается укладывание заготовок в рабочую зону штампа пинцетом, но с обязательным применением защитного устройства, обеспечивающего безопасность (двурукое управление, фотоэлементная защита, ограждение опасной зоны пресса и др.).

На плите штампа или на прикрепленной к штампу табличке должны быть изложены четкие указания о том, с какими устройствами безопасности следует работать. На плитах особо опасных штампов по всей длине фронтальной их стороны на носится полоса желтого цвета шириной 10 — 25 мм в зависимости от габаритных размеров плиты.

Подача заготовок в штамп и удаление отштампованных деталей из штампа вручную допускается только при наличии на прессе эффективных защитных устройств (двурукое включение, фотоэлементная защита, ограждение опасной зоны пресса и др,), исключающих травмирование рабочих, или при применении штампов безопасной конструкции, выдвижных или откидных матриц, сблокированных с включением пресса.

На небольших штампах ,применяемых на прессах с малым ходом ползуна для исключения возможности травмирования пальцев, должны предусматриваться зазоры безопасности между подвижными и неподвижными их частями ; не более 8 мм между верхним подвижным съемником и матрицей , между неподвижным нижним съемником и пуансоном при нахождении ползуна в верхнем положении; не менее 20 мм между нижним съемником или прижимом и пуансонодержателем, между втулками (в штампах с направляющими колонками) и съемником при на- хождении ползуна в нижнем положении. На прессах с большим ходом ползуна указанный зазор безопасности в штампе не менее 20 мм должен быть увеличен с таким расчетом, чтобы кисть руки не могла быть зажата при нижнем положении ползуна. Если по условиям работы (установка штампа на прессе с большим или нерегулируемым ходом ползуна) нельзя выдержать зазоры (расстояния) безопасности между подвижными и неподвижными частями, то опасные зоны должны быть ограждены.

Штампы, при работе с которыми имеется повышенная опасность травмирования, вследствие поломки их отдельных частей (чеканочные штампы , штампы для выдавливания, штампы с рабочими элементами из твердого сплава и т. п.), должны быть оборудованы предохранительными кожухами, исключающими возможность травмирования отлетающими осколками и под- вижными частями.

Для сборки штампов необходимо предусмотреть надежные способы крепления всех деталей. Должна быть исключена возможность самоотвинчивания винтов и гаек, крепящих выталкиватели, съемники, выбрасыватели, а также вырывания матриц и пуансонов из мест их крепления во время работы штампа (пресса).

Крепление штампов на прессах должно быть надежным и обеспечивать удобство подачи заготовок и съема изделий. Применение всевозможных шайб и случайных подкладок при креплении штампов запрещается.

Лотки, применяемые для подачи заготовок в штамп, должны иметь направляющие линейки с открытым пространством между ними, позволяющими наблюдать и при необходимости ориентировать положение перемещающихся заготовок. Удаление застрявших в штампе деталей и отходов должно осуществляться только с помощью соответствующего инстру- мента при выключенном прессе.

Удаление отштампованных деталей и отходов из межштампового пространства должно допускаться только при нахождении ползуна в верхнем мертвом положении или при наличии на прессе защитного устройства. Во избежание образования на штампуемых деталях заусенцев, вызывающих порезы рук, применение матриц и пуансонов с затупленными режущими кромками не допускается.

4.2. Обеспечение чистоты производственного процесса.

Работа на прессе не сопровождается: а) загрязнением воздуха значительными вредными выделениями

(ядовитыми газами ,парами); б) значительными вибрациями ; в) воздействием на рабочего электромагнитными полями;

Отходы, при работе на прессе, необходимо удалять за пределы цеха, а также в специальные помещения в зависимости от габаритов, веса, материала.

В складских помещениях должны быть предусмотрены безопасные , хорошо освещенные проходы и проезды между стеллажами, входными и выходными проемами.

5. Расчет технико — экономической эффективности изготовления воздухозаборника из композиционных материалов.

К новым конструкционным материалам, которые по прочности, жесткости и другим физико-механическим свойствам значительно превосходят известные конструкционные сплавы, относятся так называемые композиционные материалы (КМ), или, иначе, композиты.

В процессе эксплуатации конструкций из КМ были выявлены основные преимущества:

— Малая масса по сравнению с традиционными типами подкрепленных пластин и оболочек.

— Экономичность по сравнению с традиционными конструкциями.

— Хорошие теплоизолирующие свойства.

В расчете экономической части определяем стоимость изготовления металлического и композитного канала воэдухозаборника на двигателе самолета.

Себестоимость канала воздухозаборника определяем по формуле :

С = М + ПФ + Зо + Зд + Зсс + НРу, (1.10)

где М -стоимость материалов;

ПФ -стоимость полуфабрикат;

Зо -зарплата основная;

Зд -зарплата дополнительная;

Зсс-отчисление на соцстрахование;

НРу-накладн. цеховых расходов.

Веса деталей канала воздухозаборника приведнны в табл. 32

ЛИТЕРАТУРА

1. C.М. Егер ‘Проектирование самолетов’ 1983г.

2. A.Н. Глаголев ‘Конструкция самолетов’ 1975г.

3. C.И. Зоншайн ‘Аэродинамика и конструкция летательных аппаратов’ 1966г.

4. И.А. Максимов, В.А. Секистов ‘Двигатели самолетов и вертолетов’

1977г.

5. Сборник трудов ‘Теория и практика проектирования пассажирских самолетов‘ 1976г.

6. В.Т. Лизин ,В.А. Пяткин ‘Проектирование тонкостенных конструкций’.

Приложение

Листинг программы расчета аэродинамических нагрузок на мотогондолу

real*8 fi,Po(14)/1.65,1.69,1.67,0.98,0.88,0.82,0.78,0.56,

* .35,.23,.17,.15,.14,.15/ real*8 Py(14)/3.4,3.4,3.4,3.3,2.5,1.1,

* .7,.55,.55,.55,.56,.45,-2.,-1./,

* Pza(14)/.26,.26,.26,.26,.26,.26,.26,.27,.43,.67,

* .91,.9,.6,0./,

* Pzb(14)/3.95,3.95,3.9,3.75,2.7,1.6,1.2,.62,.4,.3,

* .2,.15,.12,0./,

* X(14)/0.,.0125,.025,.05,.1103,.15,.181,.3,.4304,

* .55,.65,.774,.9,1./ real*8 gamm(14)/44.,24.,16.,7.,5.,2.,1.5,-2.,-8.,-10.,-
11.,

* -12.,-12.,-12./ real*8
R(14)/1.,1.06,1.11,1.145,1.2,1.21,1.225,1.24,1.16,

* 1.15,1.07,.95,.815,.72/ real*8 alf,bett,q,t,Ln,Lk,ref,fin,sh,dfi,r1ef,r2ef,fif,

*
Myx(5),Mzx(5),L,Pyc(5),Pxc(5),Pzc(5),P(5),Xc(5),Xcc(5),xt,pi write(*,*) ‘Введите начальное значение угла Fi’ read(6,*) fin write(*,*) ‘Введите конечное значение угла Fi’ read(6,*) fi write(6,*) ‘Введите начальную Xотн’ read(6,*) Ln write(6,*) ‘Введите конечную Xотн’ read(6,*) Lk write(*,*) ‘Введите значение угла BETTA’ read(*,*) bett write(*,*) ‘Введите значение угла ALFA’ read(*,*) alf write(*,*) ‘Введите значение q’ read(*,*) q pi=4*datan(1) fi=fi*pi/180. fin=fin*pi/180. alf=alf*pi/180. bett=bett*pi/180.

L=5.6 sh=.003 dfi=2.*pi/1257. xt=Ln do 4 i=1,13 if(xt.lt.x(i)) goto 5

4 continue

5 i=i-1 do 103 ik=1,5

Pyc(ik)=0.

Pzc(ik)=0.

Pxc(ik)=0.

Myx(ik)=0.

Mzx(ik)=0.

Xc(ik)=0.

103 Xcc(ik)=0. write(*,*) ‘Номер участка’,i gamm(i)=gamm(i)*pi/180. do 1 t=Ln,Lk,sh if(xt.gt.x(i+1)) then i=i+1 write(*,*) ‘Номер участка’,i gamm(i)=gamm(i)*pi/180. endif do 2 fif=fin,fi,dfi c write(*,*) fif*180./pi,xt,r(i) c Учет пилона **********************************

C if((xt.gt.x(5).and.xt.lt.x(6)).and.

C * (fif.lt.1.449.or.fif.gt.1.693)) goto 6

C if((xt.gt.x(6).and.xt.lt.x(7)).and.

C * (fif.lt.1.344.or.fif.gt.1.798)) goto 6

C if(xt.gt.0.1103.and.(fif.gt.1.2915.and.fif.lt.1.85))

C * goto 3

6 continue r1ef=dcos(fif+dfi/2.) r2ef=dcos(fif+dfi/2.) if(xt.gt.0.1103.and.(fif.gt.0..and.fif.le.pi/2.))then r1ef=1. r2ef=1. c write(*,*) ‘1 *********’,fif c pause endif if(xt.gt.0.1103.and.(fif.gt.pi/2.and.fif.le.pi))then r1ef=-1. r2ef=-1. c write(*,*) ‘2 *********’,fif c pause endif c write(*,*) fif*180./pi,xt,r1ef,r2ef c PAUSE’ ‘

P(1)=(Po(i)+Py(i)*alf*dsin(fif+dfi/2.)+Pza(i)*alf*r1ef

* -Pzb(i)*bett*r2ef)*q*L*dfi*R(i)*sh c write(*,*) P/(sh*L*R(i)*dfi),xt,fif c pause

P(2)=Po(i)*q*L*dfi*R(i)*sh

P(3)=Py(i)*alf*dsin(fif+dfi/2.)*q*L*dfi*R(i)*sh

P(4)=Pza(i)*alf*r1ef*q*L*dfi*R(i)*sh

P(5)=-Pzb(i)*bett*r2ef*q*L*dfi*R(i)*sh do 1000 ik=1,5

Pyc(ik)=Pyc(ik)+P(ik)*dsin(fif+dfi/2.)

Pzc(ik)=Pzc(ik)+P(ik)*dcos(fif+dfi/2.)

Myx(ik)=Myx(ik)+P(ik)*dsin(fif+dfi/2.)*xt

Mzx(ik)=Mzx(ik)+P(ik)*dcos(fif+dfi/2.)*xt

Pxc(ik)=Pxc(ik)+P(ik)*dtan(gamm(i))

1000 continue

3 continue

2 continue xt=xt+sh

R(i)=R(i)+sh*L*dtan(gamm(i))

1 continue do 100 ik=1,5 if(dabs(Pyc(ik)).gt.1.d-10) then

Xc(ik)=Myx(ik)/Pyc(ik) else write(*,*)ik,’Myx=’,Myx(ik) endif if(dabs(Pzc(ik)).gt.1.d-10) then

Xcc(ik)=Mzx(ik)/Pzc(ik) else write(*,*)ik,’Mzx=’,Mzx(ik) endif write(*,*) ‘Значения аэр. сил в Ц.Д.’

100 write(*,12) Pxc(ik),Pyc(ik),Pzc(ik),Xc(ik)*L,Xcc(ik)*L

12 format(1x,’Pxc=’,f10.2,/,1x,’Pyc=’,f10.2/,1x,’Pzc=’,f10.2/,

* 1x,’Xyc=’,f15.7,/,1x,’Xzc=’,f15.7) open(1,file=’aer.res’) write(1,*) ‘Начальное значение угла Fi’ write(1,*) fin*180./pi write(1,*) ‘Конечное значение угла Fi’ write(1,*) fi*180./pi write(1,*) ‘Начальная Xнач’ write(1,*) Ln*5.6 write(1,*) ‘Конечная Xкон’ write(1,*) Lk*5.6 write(1,*) ‘Значение угла BETTA’ write(1,*) bett*180./pi write(1,*) ‘Значение угла ALFA’ write(1,*) alf*180./pi write(1,*) ‘Значение q’ write(1,*) q write(1,*) ‘Значения аэр. сил в Ц.Д.’ do 102 ik=1,5

102 write(1,12) Pxc(ik),Pyc(ik),Pzc(ik),Xc(ik)*L,Xcc(ik)*L close(1) stop’ ‘ end

Сочинение: Литература эпохи войн и Революций

Posted on by admin

Литература эпохи войн и Революций

Реферат выолнила Полетаева Татьяна

Мир литературы — это сложный удивительный мир, и в то же время очень противоречивый. Особенно на рубеже веков, где вновь вливающиеся, новое сталкивается с тем, что подчас усматривает или становиться образцовым, классическим. Либо одна формация заменяется другой: соответственно меняются взгляды, идеология, бывает, даже мораль, рушатся устои (что и происходило на рубеже 19 — 20 веков). Все изменяется. И сегодня, на пороге 21 века мы это ощущаем на себе. Неизменным остается только одно: память. Мы должны быть благодарны тем писателям, которые после себя оставили когда-то признанный, а порой, непризнанный труд. Эти произведения заставляют нас задуматься над смыслом жизни, вернуться в то время, посмотреть на него глазами писателей разных течений, сравнить противоречивые точки зрения. Эти произведения — живая память о тех художниках, которые не оставались обыкновенными созерцателями происходившего. «Сколько в человеке памяти, столько в нем и человека», — пишет В. Распутин. И пусть нашей благодарной памятью художникам слова будет наше неравнодушное отношение к их творениям. Многие имена за последнее время возвращаются в литературу.

На смену прежнему — краткому курсу русской литературы пришел полный, с именами тех писателей, о которых современный читатель знал понаслышке, произведения либо давно не переиздавались, либо вообще не печатались.

Ни одна страна в мире не знала сразу три революции в начале века: 1905 январь, 1918 февраль, октябрь. Литература развивалась в преддверие надвигающийся трагедии. Рождались новые идеалы, шла бурная переоценка ценностей. Предметом внимания становятся такие вопросы философского характера, как «общество и человек», «Революция: эксперимент, трагедия или творчество идеалов», «Для чего живет человек, какова его роль в истории, в чем тайна его бытия ?» Но новая формация требовала однозначное отношение к происходящим событиям: безоговорочное принятие революционных идей.

Что это — снова угроза

Или мольба о пощаде ?

( Н. Гумилев )

И вот наградой таланта становится его преследования. Подвергается гонениям творчество Б. Пастернака; вокруг его поэзии обостряются споры, положение в литературе осложнялось. А вышедший за рубежом роман «Доктор Живаго» еще более усугубляет судьбу писателя. Он отказывается от Нобелевской премии, присужденной за это произведение. Рассуждение автора о бессмысленном кровопролитии на фронтах революции и гражданской войны, о голоде, разрухе, насилии, — властям не нужны. Имя писателя предается забвению, стихи почти не печатаются, роман увидит свет в нашей стране лишь в 1988 году. В стихотворении «Нобелевская премия» Б.Л. Пастернак выражает надежду

 … Верю я, придет пора,

Силу подлости и злобы

Одолеет дух добра.

В произведениях Б. Пильняка торжествует разум человеческий. Он за сильную личность, но личность которая во главу всего ставит не насилие, а человечность. О его произведениях («Красное дерево» и др.) говорилось, что опубликовали «по ошибке», или вообще на родине не печатались (повести публиковались за рубежом). В 1938 году по сфабрикованному доносу Пильняк арестован и расстрелян. Не услышан голос предупреждения в романе Е. Замятина « Мы » . Люди в построенном из стекла и бетона городе не имеют лица в буквальном и, конечно, в переносном смысле, они носят на золотых пряжках номера, и, чтобы все были счастливы, в городе, все идет по намеченному расписанию: работа, отдых, даже любовь. Критики назвали этот роман «злобным памфлетом на советское государство», а именем талантливого писателя пугали и читателей, и писателей того времени.

В этой надвигающейся ломке «страшного мира» трагедия истинных художников становится какой-то жестокой закономерностью. Безжалостно отвергается творчество К. Бальмонта, И. Бунина, А. Куприна, и др., хотя они являлись продолжателями литературных традиций Л.Н. Толстого, А.П. Чехого, традиций гуманизма, отрицания насилия над личностью, истинной любви к отечеству, и к его прошлому. Считается, что не время писать о любви, природе, философствовать о внутренних переживаниях человека. Мы читаем строки И. Бунина о сказочной птице вирь:

В испуге бьется средь ветвей

Тоскливо стонет и рыдает,

И тем тоскливей, там грустней,

чем человек больней страдает…

Не случайно это стихотворение заканчивается словами о страданиях человека. Поэт-гуманист, И. Бунин не раз еще коснется этой темы. К. Бальмонт в глубоких переживаниях человека раскрывает непознанный высший смысл жизни. Жажда божественного совершенства владеет поэтом:

День догорает. Закат загорается.

Шепотом, ропотом рощи полны.

Новый восторг воскресает для

жителей

Сказочной светлой свободной

страны.

***

Кривда с Правдою сходилась,

Кривда в споре верх взяла.

Правда в солнце превратилась,

В мире чистый свет зажгла.

Л. Андреев глубоко ощущает разлад человека с самим собой.. А. Куприн говорит в своих рассказах о многочисленных противоречиях сущего. Его поэтическое, взволнованное повествование, казалось, не должно было бы оставить читателей равнодушными (Мне очень тяжело поверить, что Куприн был запрещен. Почему? Из-за того что не писал про колхоз?)

Эмигрируют: И. Бунин; К. Бальмонт; остается в Финляндии Л. Андреев, где в своих последних записках рисует охваченный безумием мир; будучи противником насилия с отступающими белыми войсками покидает Россию А. Куприн.

«Иуда по пальцам вычислял достоинства того, кого он продает»

(Л. Андреев, «Иуда Искариот»)

А о достоинствах и таланте перечисленных писателей не рассуждали, их имена просто вычеркнули из русской литературы. Только в последнее время на книжных полках магазинов стали появляться вновь изданные произведения, в которых любовь, смерть и подвиг объединялись в общечеловеческое понятие добра милосердия и благородства. Никому было невдомек, что русский интеллигент внутренне не мог принять марксизм, ибо учение о классовой борьбе и насилии никак не сочеталось с духовным наследием, где во главу всего ставилось человеколюбие. Отвергалось религия, проповедовалась мысль о том, что нравственно лишь то, что служит делу коммунизма. Высокие и вечные ценности: гуманизм, свобода духа, права личности, общечеловеческие законы, стремительно забывались, многое толковалось как буржуазные предрассудки.

Душа молчит. В холодном небе

Все те же звезды ей горят.

Кругом о злате и о хлебе

Народы шумные кричат.

Новый режим печатает выборочно. Только отчасти признаться творчество А. Блока, его поэма «Двенадцать», которую кстати в наше время можно трактовать и как пародию на революцию, на ее безжалостное и жестокое отношение к тем, кто против:

Запирайте етажи,

Нынче будут грабежи!

А. Блок пророчески предупреждает: нельзя утвердить торжество мировой справедливости на крови и страданиях людей. Не узнают современники М. Горького о его «Несвоевременных мыслях», полностью напечатанных только в 80-е годы. Из поэзии В. Маяковского популярными будут только революционные марши, поэмы о вожде, а о «смятении чувств поэта», о его размышлениях в поэмах «Люблю», «Про это» умолчат. Эти поэмы придут к читателю только в наше время. И многое в творчестве этих писателей будет нами переосмыслено.

И все-таки, несмотря ни на что, передается эстафета памяти, идет поиск истины. В сатирических повестях и рассказах Зощенко мы видим условия жизни послереволюционного времени. Высмеиваются ограниченные житейские интересы обывателей. В стихотворениях В. Маяковского осуждается подлость, клеветничество, трусость.

Новая литература громко заявляет о себе. Весь литературный процесс представлял единое целое , но в истории нашего государства это долгое время почему-то отрицалось. Литературу поделили на тех, кто принимал социалистическую революцию, и на тех, кто не принимал, сомневавшихся безоговорочно причисляли к последним.

Так зарождалась пролетарская литература. Появляется организация Пролеткульта, представители которой стараются создать культуру только силами рабочих и крестьян (Ф. Шкулев « Кузнецы » , Д. Бедный, его агитационные стихи и др.)

Мы — табун, «все» в нас едино —

Отвращенье, обожанье;

Тот чужой, кто в час забавы

Не подхватит наше ржанье.

Прогрессивным признается творчество М. Горького, из которого по существу делают икону. Фразы сказанные им искажаются и приобретают иной смысл. Наступает время, которым диктуются строгие песни:

…старый мир разрушим

до основанья,

А затем — мы наш,

мы новый мир построим….

И забывалось о том, что революция-стихия — это пафос смерти, разрушения, мести.

Не замечается порода тех, кто приспосабливается, использовавшие революционные лозунги как оправдание. Вспомним отряд Стрельникова из романа «Доктор Живаго», революция в его глазах оправдывала все: и насилие, и грабежи, и убийства. В произведениях И. Бабеля перед читателем раскрывались все ужасы войны. В «Донских рассказах» М. Шолохова идет братоубийственная война. И несмотря на то, что писатель отчасти на стороне действующего закона: «Ваше слово товарищ маузер!» или «В огне брода нет!», он показывает читателю, как развенчивает революционное насилие в человеке родственные узы, толкает людей на преступление («Родинка», «Шибалково семя», «Червоточина»). И получается, что лишнее говорить — себе вредить.

Вот как просто попасть в богачи ,

Вот как просто попасть в первачи ,

Вот как просто попасть в палачи :

Промолчи , промолчи , промолчи !

 ( « Старательский вальсок ».)

Имена В. Брюсова, Н. Гумилева причисляются к чисто декадентской культуре. А эта культура — «культура упаднических настроений и не более того » . Анне Ахматовой после внезапного расстрела мужа Н. Гумилева, сын которой более14 лет проводит в сталинских лагерях, предлагают писать о колхозах, а не о душевных переживаниях. Да, для писателей декадентов действительно характерен уход в себя, неприятие окружающей жизни, но многие ищут самовыражение, новые поэтические формы. Для каждого из направлений (символизм, футуризм и др.) были характерны определенные эстетические взгляды, принципы, все они были связаны с именами крупнейших представителей в литературе: А. Ахматова, В. Брюсов, Н. Гумилев, М.Цветаева, О. Мандельштам, В. Маяковский и др.

Моим стихам, как

драгоценным винам

Настанет свой черед … ,-

писала М. Цветаева. Многие имена в те дни были вычеркнуты из литературы только лишь по идейным соображениям. Забыли о том, что — это неразрывная связь времен. Но шла борьба добра и зла, и на этом кровавом поле битвы ожесточались сердца, черствели души, разрывались родственные узы, менялись человеческие ценности.

Добро и Зло — древние, но вечно живые понятия и между ними идет вечная борьба. М. Булгаков еще в своей повести «Собачье сердце» предупреждал о роковых экспериментах в обществе. Создается новый тип человека — «гомосоветикус», он не просто приспособился к новой власти, он увидел в ней что-то свое, родное. Откуда и появляется повышенная агрессивность, вера в собственную непогрешимость и безаппеляционность суждений. Шарик превращается в человека; для М. Булгакова сюжет «очеловечивания» собаки — аллегорическое осмысление современности, торжества хамства, приобретшего форму государственной политики. Шариков напичкан социальной демагогией, он исповедует идею уравниловки. В повести благополучный конец: Шарик возвращен « в первоначальное состояние». Но в истории цена, заплаченная за невиданный в истории социальный эксперимент, оказалась непомерной для России и русского народа.

Повести М. Булгакова, А. Платонова, «Котлован» и др. продолжают мысли писателей о трагических экспериментах в истории первого социалистического государства. Поначалу эти произведения читаются смешно, но потом становится страшно. Кто решает судьбы, почему все должно строиться только коллективом и обязательно для осчастливнивания будущих поколений. Разве можно насильно сделать людей счастливыми, ведь это уже не добро, а зло:

«Не будь побежден злом,

но побеждай зло добром»-

— сказано в Библии, помни, что ты человек. Нравственные начала звучат в пьесе Горького « на дне». Помни о том, что для человечества важно не насильственное счастье, а понимание человека, его внутреннего мира, богатства его души. Главное не счастье, а достижение счастья через счастье других (я счастлив лишь тогда, когда счастливы вы).

Преследуйте всегда счастье, но никогда не достигайте его, ибо вы рискуете стать жертвой скуки, убедившись, что оно далеко не соответствует вашему желанию.

 (Д. Дидро)

Страшно, когда за бортом «на дне» оказываются люди загнанные жизнью угол. Нет работы, жилья, средств для существования, и общество отвергает их, но забывает, что и у этих людей теперь нет никаких обязательств перед обществом. А это может закончится очень плачевно. «На дне» — это пьеса, которая до сегодняшнего дня не утрачивает своей актуальности. Важнейшим в ней являются проблемы правды и лжи, добра и зла, свободной воли и воздействия обстоятельств:

«пошлость обыденной жизни не должна парализовать ум человека, совесть, не должна заставлять его отгораживаться от настоящих проблем».

Как бы мы не делили литературу на «тех» и «этих», тревога за сохранение человеческого в человеке слышна в устах писателей, оказавшихся в гуще событий начала 20 века. Их приемники продолжают начатое дело. Романы Ч. Айтматова, В. Астафьева и др. постоянно поднимают проблемы сохранения сострадания в человеке. Роман Ч. Айтматова «Плаха» — это тревога за утрату веры в высокие идеалы, за падение нравов уже в конце 20 века, это тревога за человека.

Предупреждением звучат слова древнего философа Сократа из глубины веков:

«Никому нельзя пытаться читать Вселенную, пока не прочтешь свою собственную душе и не помешает тебе обратить все остальное во зло».

***

…Если звезды зажигают,

Значит, это кому-нибудь

нужно… ,-

читаем мы у Маяковского. Конечно нужно. Звезды нам освещают путь, их загадочное мерцание заставляет задуматься над смыслом бытия человеческого. Это нужно не «кому-нибудь», а всем. Пусть к добру, благородству, счастью не должен быть проторен кем-то, кто захотел всех сделать счастливыми, добрыми и т.п. Во-первых, это невозможно, в чем вы убедитесь прочитав все перечисленные выше романы. Во-вторых, что путь «к звездам» (а в нашем понимании, к добру, справедливости и т.д.) не так прост, но постарайтесь найти его, потому что ничто не является для человечества более ценным , чем борьба за справедливость на земле.

Реферат: Экономические основы валютных операций коммерческих банков РФ

Posted on by admin

Экономические основы валютных операций коммерческих банков РФ

Для того чтобы раскрыть сущность и содержание понятия «валютные операции», необходимо дать определение основным, ключевым терминам данной темы. Прежде всего это — иностранная валюта.

Иностранная валюта включает:

денежные знаки в виде банкнот, казначейских билетов, монеты, находящиеся в обращении и являющиеся законным платежным средством в соответствующем иностранном государстве или группе государств, а также изъятые или изымаемые из обращения, но подлежащие обмену денежные знаки;

средства на счетах в денежных единицах иностранных государств и международных денежных или расчетных единицах.

К валютным ценностям относятся:

иностранная валюта;

ценные бумаги в иностранной валюте — платежные документы (чеки, векселя, аккредитивы и др.), фондовые ценности (акции, облигации) и другие долговые обязательства, выраженные в иностранной валюте;

драгоценные металлы — золото, серебро, платина и металлы платиновой группы (палладий, иридий, радий, рутений и осмий) в любом виде и состоянии, за исключением ювелирных и других бытовых изделий, а также лома таких изделий;

природные драгоценные камни — алмазы, рубины, изумруды, сапфиры и александриты в сыром и обработанном виде, а также жемчуг, за исключением ювелирных и других бытовых изделий из этих камней и лома таких изделий.

Порядок и условия отнесения изделий из драгоценных металлов и природных драгоценных камней к ювелирным и другим бытовым изделиям и лому изделий устанавливаются Правительством Российской Федерации.

Валюта РФ включает:

находящиеся в обращении, а также изъятые или изымаемые из обращения, но подлежащие обмену рубли в виде банковских билетов (банкнот) ЦБ РФ и монеты;

средства в рублях на счетах в банках и иных кредитных учреждениях в Российской Федерации;

средства в рублях на счетах в банках и иных кредитных учреждениях за пределами Российской Федерации на основании соглашения, заключаемого Правительством Российской Федерации и ЦБ РФ с соответствующими органами иностранного государства об использовании на территории данного государства валюты Российской Федерации в качестве законного платежного средства;

ценные бумаги в валюте Российской Федерации — платежные документы (чеки, векселя, аккредитивы и др.), фондовые ценности (акции, облигации) и другие долговые обязательства, выраженные в рублях.

Для определения субъектов, осуществляющих операции с национальной и иностранной валютой, необходимо дать определение важнейшим основным понятиям системы валютного регулирования «резидент» и «нерезидент».

Понятие «резидент» включает в себя следующие категории граждан и организации:

лица, имеющие постоянное местожительство в Российской Федерации, в том числе временно находящиеся за пределами Российской Федерации;

юридические лица, созданные в соответствии с законодательством Российской Федерации, с местонахождением в Российской Федерации;

предприятия и организации, не являющиеся юридическими лицами, созданные в соответствии с законодательством Российской Федерации, с местонахождением в Российской Федерации;

дипломатические и иные официальные представительства Российской Федерации, находящиеся за пределами Российской Федерации;

филиалы и представительства резидентов, находящиеся за пределами Российской Федерации. К нерезидентам относятся:

физические лица, имеющие постоянное местожительство за пределами Российской Федерации, в том числе временно находящиеся в Российской Федерации;

юридические лица, созданные в соответствии с законодательством иностранных государств, с местонахождением за пределами Российской Федерации;

предприятия и организации, не являющиеся юридическими лицами, созданные в соответствии с законодательством иностранных государств, с местонахождением за пределами РФ;

находящиеся в Российской Федерации иностранные дипломатические и иные официальные представительства, а также международные организации, их филиалы и представительства;

находящиеся в Российской Федерации филиалы и представительства нерезидентов.

Под валютными операциями следует понимать:

операции, связанные с переходом права собственности и иных прав на валютные ценности, в том числе операции, связанные с использованием в качестве средств платежа иностранной валюты и платежных документов в иностранной валюте;

ввоз и пересылку в РФ, а также вывоз и пересылку из РФ валютных ценностей;

осуществление международных денежных переводов. Необходимо отметить, что валютные операции не исчерпываются выше перечисленными.

Валютными следует считать не только сделки с валютными ценностями, но и другие рублевые операции. Следовательно, понятие «валютные операции» охватывает, согласно Закону «О валютном регулировании и валютном контроле», как операции с валютными ценностями, так и совершаемые в валюте РФ сделки, включающие «иностранный элемент» в том или ином виде.

Операции с иностранной валютой совершаются согласно Закону «О валютном регулировании и валютном контроле», указам Президента России, постановлениям Правительства, нормативным документам ЦБ РФ и Министерства финансов России.

Банкам запрещается осуществлять операции по производству и торговле материальными ценностями, а также по страхованию всех видов, за исключением страхования валютных и кредитных рисков.

Банковские операции в нашей стране могут осуществляться уполномоченными банками, т.е. коммерческими банками, получившими лицензии ЦБ РФ на проведение операций в иностранной валюте, включая банки с участием иностранного капитала и банки, капитал которых полностью принадлежит иностранным участникам. Уполномоченные банки осуществляют контроль за соответствием проводимых клиентами валютных операций действующему валютному законодательству и представляют в ЦБ РФ отчетность о проводимых валютных операциях по установленным формам.

С заявкой на получение лицензии на операции в иностранной валюте могут обращаться коммерческие банки, функционирующие не менее года, т. е. закончившие полный финансовый год и подготовившие официальный годовой отчет.

Для получения лицензии банк должен представить следующие документы:

копию утвержденного устава банка;

обоснование экономической целесообразности и готовности банка к осуществлению операций в иностранных валютах;

организационную структуру банка с описанием подразделений, занимающихся операциями с иностранной валютой;

справки о руководителях банка, ответственных за осуществление операций с иностранной валютой;

копию письма уполномоченного банка о согласии подписать корреспондентское соглашение;

справку об организации внутрибанковского контроля;

баланс банка и справку о соблюдении нормативов по операциям в рублях на последнюю дату;

отчет о прибылях и убытках на последнюю дату;

годовой отчет на конец финансового года (баланс, форма № 2, отчет о распределении прибыли, отчет по труду, справка о составе фондов, пояснительная записка);

аудиторское заключение;

для банков, обращающихся за генеральной лицензией — справку о возможных зарубежных партнерах по заключению корреспондентских соглашений.

Для получения банками лицензий на проведение операций в иностранной валюте ЦБ РФ предъявляет ряд квалифицированных и технических требований:

1) Ведение текущих валютных счетов клиентов принципиально не отличается от ведения счетов в рублях. Особенностью ведения таких счетов является обязанность банка исполнять функции агента валютного контроля за операциями своих клиентов.

Для ведения текущих валютных счетов необходимо:

знание порядка и условий открытия и ведения расчетных счетов организаций в рублях;

знание инструкции о порядке открытия и ведения валютных счетов;

знание нормативных документов и правил продажи части валютной выручки предприятий;

наличие или согласование на открытие корреспондентского валютного счета в иностранном банке или в банке, имеющем счет в иностранном банке.

2) Для получения лицензии на проведение неторговых операций в иностранной валюте ЦБ РФ предъявляет следующие требования:

знание законодательных и нормативных актов, регулирующих порядок использования иностранной валюты на территории России;

знание инструкций: по проведению валютных неторговых операций, кассовой работе с валютными ценностями, о порядке открытия и ведения счетов в иностранной валюте и рублях российских и иностранных организаций и частных лиц, о работе обменных пунктов;

наличие работников, имеющих опыт проведения операций с наличной валютой;

знание разновидностей платежных документов в иностранной валюте и рублях и особенностей работы с ними;

наличие корреспондентского счета в иностранной валюте;

владение оборудованием кассового помещения, обеспечивающим сохранность ценностей;

оснащенность оборудованием по счетной технике и оргтехнике;

наличие необходимых бланков строгого учета, штампов и печатей.

3) Одним из необходимых условий для получения лицензии на проведение банком международных расчетов является наличие корреспондентских отношений с иностранными банками. Для организации корреспондентских отношений с иностранными банками центральный банк предъявляет следующие квалификационные и технические требования:

знание иностранных языков, позволяющее вести банковскую и коммерческую переписку;

знание основных тенденций современных международных экономических отношений, основ экономического анализа для оценки экономического и финансового положения отдельных банков;

знание основных положений межбанковских корреспондентских соглашений;

наличие каналов оперативной международной связи.

4) Получение лицензии на проведение операций по международным расчетам, связанным с экспортом товаров и услуг, также требует выполнения банком определенных условий, а именно:

знания законодательства России по чекам и векселям, унифицированных правил и обычаев Международной Торговой палаты по инкассо, аккредитивам и гарантиям, инструкции Внешэкономбанка СССР по международным расчетам;

знания иностранного языка и соответствующей банковской терминологии, практических навыков ведения коммерческой банковской переписки на иностранном языке;

знания порядка выверки расчетов и урегулирования несквитованных сумм;

наличия средств международной связи;

оснащения техникой ключевания и шифрования платежных инструкций, наличия образцов подписей и таблиц ключей для шифрования передаваемых сообщений;

оснащения компьютерными терминалами.

5) Получение лицензий на проведение операций по продаже и покупке иностранной валюты на внутреннем валютном рынке технически не представляет сложности, но связано с определенными рисками, а потому требует:

знания валютного законодательства России, в частности инструкции о порядке ведения уполномоченными банками открытой валютной позиции и инструкции об обязательной продаже части экспортной валютной выручки;

знания конъюнктуры валютных рынков, тенденций изменений валютных курсов;

практических навыков оценки возникающих рисков, умения распределить эти риски;

наличия средств в разных валютах на счетах клиентов.

6) Одним из наиболее сложных и рискованных видов операций коммерческих банков с иностранной валютой являются кредитные операции в иностранной валюте. При этом размещение банками валютных средств производится на внутреннем или международном рынке.

К получению лицензии на проведение кредитных операций в иностранной валюте предъявляются те же требования, что и к операциям по продаже-покупке иностранной валюты, а именно:

знание тенденции изменения процентных ставок на национальном и мировом валютном рынках;

знание особенностей международных кредитных соглашений, правил их оформления;

опыт работы с иностранными банками и фирмами;

оснащение компьютерной техникой и современными каналами связи.

7) Существует и еще один вид международных банковских операций, требующий специальной лицензии, а также тщательной подготовки кадров и современного технического оснащения — это депозитные и конверсионные операции на международных рынках капитала. К этим операциям предъявляются те же требования, что и к кредитным операциям плюс знание обычаев и традиций поведения на международных рынках капиталов, оборудование специального операционного зала и оснащение системой, например «Рейтер», позволяющей осуществлять дилинг.

Рассмотрев заявку коммерческого банка на получение лицензии и соответствующие документы, ЦБ РФ принимает решение о выдаче или отказе в выдаче лицензии.

Лицензии, выдаваемые ЦБ РФ, подразделяются на:

разовые, дающие право на проведение конкретной банковской операции в иностранной валюте;

внутренние, дающие право на открытие счетов резидентов в иностранной валюте, открытие корреспондентских счетов в иностранной валюте с российскими банками полного или ограниченного круга банковских операций в иностранной валюте на территории России;

расширенные, предоставляющие коммерческим банкам право открывать корреспондентские счета в иностранной валюте с ограниченным числом зарубежных банков и обслуживать нерезидентов;

генеральные, гарантирующие право на совершение коммерческими банками полного круга банковских операций в иностранной валюте как на территории России, так и за ее пределами. Банк может открывать столько корреспондентских счетов, сколько сочтет необходимым.

Банк, получивший лицензию на совершение операций в иностранной валюте, именуется в дальнейшем уполномоченным банком и выполняет функции агента валютного контроля за валютными операциями своих клиентов.

Таким образом, получившие лицензию банки могут производить следующие банковские операции и сделки:

привлекать вклады (депозиты) и предоставлять кредиты по соглашению с заемщиком;

осуществлять расчеты по поручению клиентов банков — корреспондентов и их кассовое обслуживание;

открывать и вести счета клиентов и банков — корреспондентов;

финансировать капитальные вложения по поручению владельцев или распорядителей инвестируемых средств, а также за счет собственных средств банка;

выпускать, покупать, продавать и хранить платежные документы и ценные бумаги (чеки, аккредитивы, векселя, акции, облигации и другие документы), осуществлять иные операции с ними;

выдавать поручительства, гарантии и иные обязательства за третьих лиц, предусматривающие исполнение в денежной форме;

приобретать права требования по поставке товаров и инкассировать эти требования (форфейтинг), а также выполнять эти операции с дополнительным контролем за движением товаров (факторинг);

 покупать у советских и иностранных юридических и физических лиц и продавать им наличную иностранную валюту и валюту, находящуюся на счетах и во вкладах;

покупать и продавать в РФ и за ее пределами драгоценные металлы, камни, а также изделия из них;

привлекать и размещать драгоценные металлы во вклады, осуществлять иные операции с этими ценностями в соответствии с международной банковской практикой;

привлекать и размещать средства и управлять ценными бумагами по поручению клиентов (доверительные (трастовые) операции); оказывать брокерские и консультационные услуги, осуществлять лизинговые операции;

производить другие операции и сделки по разрешению ЦБ РФ, выдаваемому в пределах его компетенции.

Все операции, перечисленные выше могут производиться как в рублях, так и в иностранной валюте при наличии генеральной лицензии.

Кроме того, банк может формировать часть своего уставного капитала в иностранной валюте. Внутренняя лицензия предоставляет коммерческим банкам право на совершение полного или ограниченного круга банковских операций на территории РФ в иностранной валюте, а именно: 1) открытие и ведение счетов в иностранных валютах юридических и физических лиц, резидентов и нерезидентов, а также рублевых счетов нерезидентов. Установление корреспондентских отношений с российскими банками, имеющими генеральную лицензию ЦБ РФ; 2) проведение расчетов, связанных с экспортно-импортными операциями клиентов банка в иностранных валютах в форме документарного аккредитива, инкассо, банковского перевода; 3) валютное обслуживание физических лиц, включая куплю и продажу иностранных валют в соответствии с действующим законодательством; 4) приобретение и продажу иностранных валют за рубли у юридических лиц; 5) привлечение и размещение средств в иностранных валютах юридических лиц в форме кредитов, депозитов и других формах, а также выдачу гарантий в пользу клиентов банка в пределах собственных средств банка в иностранных валютах.

Расширенная лицензия также предоставляет коммерческим банкам право» совершать на территории РФ эти же операции в иностранной валюте, а также дополнительно дает возможность открывать ограниченное число корреспондентских счетов в конкретных иностранных банках. Например, для федерального депозитного банка, у которого расширенная лицензия, максимальное количество счетов «Ностро» должно быть не больше шести.

Любые сделки по покупке и продаже иностранной валюты за рубли между резидентами, а также между резидентами и нерезидентами, осуществляемые минуя уполномоченные банки, являются недействительными.

Юридические лица-резиденты могут приобрести иностранную валюту на внутреннем валютном рынке только для осуществления расчетов с нерезидентами. Покупка юридическими лицами-резидентами валюты в целях проведения расчетов с резидентами запрещается, за исключением случаев расчетов с уполномоченными банками, связанных с погашением полученных кредитов.

Иностранная валюта, приобретенная юридическими лицами-резидентами на внутреннем валютном рынке, должна быть переведена нерезиденту через уполномоченные банки в соответствии с условиями контрактов, договоров и соглашений между ними.

Банки ведут учет операций в иностранной валюте в соответствии с письмом ЦБ РФ от 15 января 1996 г. № 226 «О ведении учетных операций по некоторым счетам в иностранной валюте», указаний ЦБ РФ от 10 августа 1996 г. № 15 «О порядке переоценки валютных счетов и статей бухгалтерского баланса банков в иностранной валюте». Учет этих операций ведется на счетах раздела V баланса «Иностранная валюта и расчеты по иностранным операциям» в двойной оценке: в иностранной валюте по ее номиналу и в рублях по текущему курсу, устанавливаемому ЦБ РФ, на отдельных лицевых счетах, сгруппированных по виду валюты.

ЦБ РФ может отозвать выданную лицензию в следующих случаях:

обнаружения недостоверных сведений, на основании которых была выдана лицензия;

предоставления банком недостоверных данных в отчетности, предусмотренной статьей 31 Закона РСФСР «О Центральном банке РСФСР (Банке России)»;

выявления нарушений банком требований антимонопольного законодательства России;

признания банка неплатежеспособным. Отзыву лицензии должны предшествовать предупредительные меры, направленные на устранение указанных нарушений.

При подготовке данной работы были использованы материалы с сайта http://www.studentu.ru

Авторский материал: Из книги «Богема: опыт общества»

Posted on by admin
 
Из книги «Богема: опыт сообщества»
 
 
1848 год: революция, воображение, иллюзия
 
Роман Анри Мюрже «Сцены из жизни богемы» (позже именно он послужил основой для либретто знаменитой оперы Пуччини) принято считать чуть ли не первым «официальным документом», засвидетельствовавшим существование богемы как особой социальной группы. Симптоматично, что этот роман вышел в свет в 1848 году, когда представители богемы, в том числе и сочувственно-романтически описанные Мюрже художники и поэты Латинского квартала, оказались непосредственными участниками революционных событий, произошедших в Париже. Описывая этот же исторический момент в своей классической работе «Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта» Карл Маркс дает иную, жесткую характеристику той же социальной группы (характеристику, от которой Мюрже сознательно уходит): «…Бродяги, отставные солдаты, выпущенные на свободу уголовные преступники, беглые каторжники, мошенники, фигляры, лаццарони, карманные воры, фокусники, игроки, сводники, содержатели публичных домов, носильщики, писаки, шарманщики, тряпичники, точильщики, лудильщики, нищие, – словом, вся неопределенная, разношерстная, бродячая масса, которую французы называют богемой». В этом описании обращает на себя внимание то, что ни художники, ни поэты, ни газетчики (персонажи Мюрже) не включены Марксом в список. Однако описание Маркса открыто, то есть характеристики богемы как «неопределенной», «бродячей», «разношерстной» являются для него более существенными, чем многочисленные конкретные ее представители, им перечисленные. Способность быть бродягой, быть человеком улицы, человеком толпы – придает черты богемности представителю любого класса. Но это лишь одна из особенностей, которая ничего не стоит без учета других. Пока клошар только клошар, а художник только художник, они еще не богема. Наряду с «внешней» привязкой к городу, к улице, необходимо учитывать и некоторые те характеристики, которые эту связь обеспечивают. Одной из важнейших характеристик по Марксу является заговорщичество. Именно на этом марксовом тезисе делает акцент Вальтер Беньямин, анализируя парижское общество времен Второй империи в своей работе о «О некоторых мотивах Бодлера».
Вот каков ход рассуждений Маркса, на которые опирается Беньямин. Возникновение тайных пролетарских организаций делает труд не главной потребностью их членов. Они становятся заговорщиками от случая к случаю. Во время основной работы они конспирируют свое участие в тайных собраниях, но постепенно начинают уделять внимание только им… Социальная позиция этой группы предопределена ее характером. Их неопределенное существование, которое зависит более от случая, чем от их собственной активности, жизнь, застающая их в винных тавернах, где постоянно встречаются конспираторы, а также во многих других «сомнительных» местах, – все это обуславливает связь этих «внутренних заговорщиков» с самым «чревом Парижа». Именно эти люди в конце концов стали называться богемой.
Беньямина мало интересуют «пролетарские корни» богемы в ее марксовом понимании. Он обращает внимание именно на «внутренний заговор» против политического порядка, который на примере Бодлера вырастает в заговор против порядка вообще. В этой части он, несомненно, усиливает позицию Маркса, негативное отношение которого к богеме достаточно очевидно. Марксу необходима богема для анализа исторических событий 1848 года, но на пути его проницательных наблюдений встает собственная богемность. Беньямин мягко замечает, что с богемой, с этой средой профессиональных конспираторов, Маркс тесно соприкасался сам. Однако можно сказать и более конкретно: Маркс был представителем той самой богемы… Кочующий по Европе заговорщик, тайный борец с существующим порядком, безденежный интеллектуал-газетчик, носящий внутри себя страсть по революциям и баррикадам, Маркс – один из многих представителей этой среды, так и оставшихся в тени. 1848-й, год выхода «Манифеста коммунистической партии» и год революций, можно вполне условно назвать годом перехода Маркса из «профессиональных заговорщиков» в «профессиональные революционеры», годом его выхода из «подполья». Он старательно (политически и бессознательно) дистанцируется от богемы, и, возможно, поэтому в своем длинном списке ее представителей интеллектуалов не упоминает вовсе. Хотя – и роман Мюрже, и очерки де Нерваля явные тому свидетельства – уже в то время начинает складываться представление о богеме как prolétaires intellectuels. Отмечая то, что именно богема привела к власти Луи Бонапарта, который сам – ее характерный представитель, Маркс все же пытается выявить, прежде всего, классовые противоречия, лежащие в основании революционных событий, а при таком подходе вопиющая случайность богемы становится фактором, который надо скорее игнорировать, чем учитывать.
Что касается Беньямина, то его исторический взгляд таков, что случайность, мимолетность, фрагментарность оказываются знаками истории повседневности, которую всегда разрушает теоретическая концепция. Они интересуют его как эффекты самостирания исторического времени, следы, остающиеся от эпохи после превращения ее в Историю. Используя работы Маркса, Беньямин отказывается иметь дело с концепцией. Он извлекает из Маркса не марксизм, но некоторую специфику взгляда на исторические события, взгляда, всегда открытого дополнительным интерпретациям. Эта открытость, с которой не справляется сам Маркс, постоянно пытающийся превратить Историю в новую теологию.
Рассмотрим, к примеру, описание событий, спровоцировавших революцию 1848 года, как их представляет Маркс, в другой своей работе – «Классовая борьба во Франции с 1848 по 1950 г.» Здесь нет никаких упоминаний о богеме как действующей силе этой революции. Однако из сказанного ранее о ней достаточно, чтобы многие факты, приводимые Марксом, обрели дополнительный смысл. Так, Маркс не раз упоминает значение налога на вино, в результате которого крестьянству якобы пришлось поддержать Луи Бонапарта, который в свою очередь был приведен к власти городской богемой (согласно тому же Марксу). Что такое «налог на вино» для богемы? Пожалуй, он находится в одном ряду с «законом о запрещении клубов» и «законом о печати», проанализированными в этой же работе Маркса. Что же объединяет вино, клубы и периодическую печать? Все эти факторы, формирующие некое гетерономное место представителя богемы в городе. Это место, где происходит десубъективация личности, и, напротив, коллектив, толпа обретает функции субъекта. Это место, где революции совершаются в воображении, где опьянение порождает свободу не как абстрактную цель, а как иллюзию, конкретность и осязаемость которой выше, нежели вещный мир, становящийся недоступным и неощутимым.
Характерные цитаты из Бодлера: «Чтобы не быть рабами, которых терзает Время, опьяняйтесь, опьяняйтесь непрерывно». «Вино, хвала тебе! Ты – гордость бедняков…» (пер. Эллиса).
Иллюзия общности, соединяющая воедино совершенно различных людей, также обретает свою силу и свои материальные очертания в бесформенной толпе. Когда Габриэль Тард отмечает «необыкновенную склонность толп к разбитым стеклам, к шуму, к ребяческому разрушению; это одна из многочисленных сходных черт между толпой и пьяницей, для которого величайшее удовольствие, опорожнив бутылку, разбить ее…», фактически, указывает на тот момент эротизма, который со-присутствует в высвобожденном желании, вышедшем из-под социальных табу, и желанием быть с другими, как другие, соответствовать их встречным желаниям.
Вообще «толпа» является одним из важных понятий, которые описывают нечеткую социальную группу. Связи в толпе разомкнуты, она представляет собой случайное единение, выражающее некую общность («мы»), которая для каждого индивида, находящегося в ней приобретает решающее значение, становясь источником ее (толпы) движения. Богема же представляет собой похожий организм, только это – толпа невидимая, интериоризованная. Между ними существует мимическая связь, причем, скорее всего, аффекты общности, обнаруживаемые богемой, оказываются социально проявлены в толпе.
Вернемся, однако, к Марксу. Характерно, что способ взимания налога на вино был аналогичен как для дорогих, так и для дешевых вин, а потому он имел именно аристократическую ориентацию (выгодно было продавать и производить только очень дорогие вина). Маркс утверждает, что такой налог порождает фальсификацию и подделку вина, «и таким образом вызывает систематическое отравление трудящихся классов». Возможная логика такова: пролетарии (и богема), отравленные абсентом и поддельным вином, создают тот галлюцинаторный образ Города, где революция становится естественной. Или же, напротив, образ Парижа без дешевого вина во много раз сильнее воздействует на горожанина? Эти варианты интерпретаций, по крайней мере, не менее значимы, чем чисто экономическая: невозможность крестьянину продать вино в городе, на которой останавливает свой выбор Маркс.
Вино – это не только легкий наркотик, который, наряду с абсентом, опиумом и гашишем, порождает постоянные «революции в воображении», где «героем» и «гением» становится каждый. Вино – не только посредник в единении, разрушении дистанций, что позволяет оказываться в таверне людям разных слоев общества, являясь тем самым своеобразным средством конспирации. Остаться без вина в таверне может только заговорщик, пришедший сюда не только за вином. Таким образом, косвенно, налог на вино угрожал полулегальности богемы, грозил лишить ее мест естественной конспирации, сделать видимой. Помимо этого, вино (абсент и т.д.) определенным образом формирует зрение парижанина, делая его рассеянным и незаинтересованным, превращая вещи, объекты потребления в декорацию. Оно вводит чувственный и природный элемент в то пространство, которое было присвоено и рационализировано капиталистическим обществом – в пространство города. Но и эти возможные подходы к бессознательному некоей социальной группы – всего лишь варианты разнообразных объяснений внутри исторического повествования. Однако все их объединяет то, что вино – важная экстатическая составляющая исторического события. Вопрос о смысле налога на вино (как он поставлен у Маркса) возвращает нас к ситуации исторического нарратива («как было»), хотя здесь, возможно, не менее важным оказывается само внимание к вину как одному из игнорируемых революционных факторов. Разнообразие возможных интерпретаций винного вопроса подводит нас к тому, что сама эта тема находится уже вне рамок рационального объяснения исторического момента. Эта тема отмечает состояние незавершенного (пассивного) действия в направлении выхода за пределы разумного порядка. Вино (и это можно обнаружить в анализе Маркса) – атом анархии, отложенная революция.
Система вино–город, таким образом, является своеобразным указателем на место богемы в Революции. Налог же на вино – один из способов конституировать властные полномочия (в нашем примере – буржуазии). Другой способ – упразднение клубов, которые, как пишет Маркс, «были сборными пунктами революционного пролетариата, его конспиративными квартирами». И то и другое преследовало вычленение индивида из сообщества. Но если пролетария таким способом можно было превратить в послушного рабочего, то для богемы все эти налоги, указы и законы обладали своеобразным обратным действием. Они лишь упрочивали ее внутреннюю антибуржуазность и делали ее еще более отделенной от формируемого общества потребления, еще более изощренной в способах самосокрытия.
В этом смысле заслуживает особого внимания принятый партией власти закон о печати. Маркс особенно выделяет в нем то, что «каждая газетная статья должна быть снабжена подписью автора». Он пишет: «Пока ежедневная печать была анонимной, она являлась органом широкого и безыменного общественного мнения; она была третьей властью в государстве. Подписывание каждой статьи превращало газету в простой сборник литературных произведений (курсив мой. – О.А.) более или менее известных лиц. Каждая статья опустилась до уровня газетного объявления. До сих пор газеты обращались в качестве бумажных денег общественного мнения, теперь они превратились в более или менее сомнительные соло-векселя, доброкачественность и ходкость которых зависели не только от кредита векселедателя, но также и от кредита индоссанта». В этом пассаже, помимо его чисто исторической привязки к событиям Второй республики, неявно заложена критика самого института авторства, как проводящего политику буржуазии. Богема же организуется как сообщество принципиально анонимное и открытое. Личность (автор) уступает место индивидуальности, которая характеризуется своим пограничным и крайне противоречивым положением – это не выделяемая часть сообщества, видимая только изнутри него как нечто особенное, но извне опознаваемая только как его элемент. Другими словами, индивидуальность характеризуется, с одной стороны, определенной случайностью вовлеченности в групповые связи, а с другой – немыслима именно без этих связей. Парадоксальность богемы в том и состоит, что это – собрание индивидуальностей, каждая из которых не может проявиться в качестве личности, но при этом культивирует свою частную со-единенность с другими, и при этом описывается всегда через других. Богема представляет собой такой тип сообщества, который противостоит буржуазному пониманию социальной общности, выраженному в таких понятиях как «семья», «народ», «государство», «общество». Удел представителя богемы – одиночество, то, что его привлекает – толпа, самое тайное желание – революция, самое продуктивное действие – иллюзорный коммуникативный образ.
 
 

Город и деньги

 
Несмотря на то, что исторические истоки богемы принято относить к началу ХIХ века, однако сегодня порой возникает ощущение, что это понятие исторически универсально, что богема уже существовала в том или ином виде и в предыдущие эпохи. Тем не менее, есть вещи, без которых богему представить себе крайне трудно. Это, например, город. Мы не можем себе вообразить богемную жизнь крестьянина, поскольку его жизнь прочно ассоциируется для нас с «настоящим» трудом. Сезонная работа, конкретные результаты крестьянского труда, от которых зависит благополучие всей его семьи, традиционный уклад его жизни – все это очень далеко от любых форм богемного существования. Это абсолютно иной мир, в своей основе имеющий связь с землей, создающую ту естественную устойчивость мира, которая в пространстве города теряется. Можно сказать, что любой горожанин уже несет в себе богемный элемент – некоторую изначальную незакрепленность. Оторванность от земли превращает каждого жителя города немного в кочевника. Это один из внеисторических истоков богемы, который лежит на поверхности. Другой – связан с тем, что город создает иные системы закрепления людей, создает для них новые ценности, которые обретают характер не просто стабильных и устойчивых, но даже вечных. Такими ценностями становятся деньги, товары и… может быть самой важной – потребление. Труд горожанина не может быть самодостаточен. Он не может подобно крестьянину обеспечить себя всем необходимым для проживания, он вынужден участвовать в товарообмене, вступать в отношение купли–продажи, которые тем самым становятся фундаментальными общественным отношением. Хорошо известны строки из «Капитала» Маркса: «Те отношения между производителями, в которых осуществляются их общественные определения труда, получают форму общественного отношения продуктов труда. <…> Таинственность товарной формы состоит просто в том, что она является зеркалом, которое отражает людям общественный характер их собственного труда как вещный характер самих продуктов труда, как общественные свойства данных вещей, присущие им от природы. <…> Это – лишь определенное общественное отношение самих людей, которое принимает в их глазах фантастическую форму отношения между вещами. <…> Предметы потребления становятся вообще товарами лишь потому, что они суть продукты не зависимых друг от друга частных работ». Этот общественный характер труда порождает ситуацию, которую Маркс назвал «товарным фетишизмом», указав на тот тип не замечаемых, но невольно разделяемых всеми ценностей, характерных для существования в капиталистическом мире середины прошлого века. Кто отказывается от этих ценностей? Бродяги, люмпены, воры – один вариант богемы, революционеры-заговорщики – другой. Кроме них еще художники и поэты. Всякий, стремящийся к описанию богемы как социального феномена, так или иначе, но имеет дело с одной из этих разновидностей людей. При этом и клошар, и революционер, и представитель художественного мира в каждом конкретном случае крайне редко соответствуют образу человека богемы. Их отказ от общественно признанной формы производства и потребления не носит радикального характера. Их неприятие буржуазного порядка недейственно, оно пассивно, а пассивность человека ассоциируется для нас с действием самой природы. Такова эта странная социальная форма, которая является порождением города и тех «природных» сил, что продолжают жить и изнутри разрушать город как отлаженную социально-экономическую машину. Богема, таким образом, представляет собой не определенную социальную группу, а некую неорганизованную и случайную соединенность вместе разных людей, чье независимое и совместное сосуществование говорит нам только об одном – о границах нашего представления о сообществе.
Отсюда следует двойственное отношение к богеме. Это как подозрительность (граничащая порой с презрением) к праздности, возведенной в жизненный принцип, так и неподдельный интерес (вплоть до умиления), который возникает по отношению к любому естественному проявлению жизни.
Бальзак, вводя жесткое различие между жизнью трудовой и элегантной, зафиксировал два полюса восприятия действительности, характерные для того общества, где классовое расслоение не надо было доказывать, где производство товаров (труд) и их потребление (досуг) были атрибутами различных социальных групп. В «Трактате об элегантной жизни» он пишет: «Человек, привыкший к труду, не в силах постичь, что такое элегантная жизнь». И тут же он приводит промежуточный пример, то, что он называет «богемным существованием»: «Художник – исключение: для него праздность – это работа, а работа – отдых…»
Остановимся на «праздности». В каком смысле праздность может быть работой? Какое дело делается в ситуации праздности? Бальзак не останавливается на этом, поскольку его интересуют в большей степени законы элегантной жизни, то есть аристократические традиции поведения и хорошего вкуса, впитываемые буржуазией, а точнее, «покупаемые» ею вместе с дворянскими титулами. Это целая технология досуга, которая продолжает другую технологию – труда. Сами умения одеваться, беседовать, принимать гостей, покупать вещи, тратить деньги становятся своеобразными товарами, потребление которых принципиально не отличается от потребления других вещей. Однако это искусство быть на виду, быть в обществе не есть общение. Отчужденность элегантной жизни воплощена именно в том, что это общество формируется через определенный товар, каковым становится «чувство элегантности». Именно этот товар и покупается буржуазией. И несмотря на то, что богемное существование порой имеет некое подобие элегантной жизни, но оно базируется на тех вещах, которые товаром еще не стали, которые уклоняются от потребимости.
Экстравагантность представителя богемы – становится своего рода обманкой для буржуазии, принимающей ее за элегантность. Обнищавшая аристократия продает свои элегантные манеры, а богема участвует в своеобразной социальной мимикрии, весело предлагая свой бессмысленный товар, скрывающий то, что никогда не может быть продано.
«Конспиративность», охраняющая некую тайну этой жизни (тайну некоторого преступления закона), «анонимность», то есть опознание не через имя, а через внешние атрибуты, по которым устанавливается принадлежность группе, и, наконец, «праздность», жизнь вне категорий труда и потребления, вне категорий бедности и богатства, сформировавших определенное историческое представление о человеке – таковы координаты, в которых богема может быть зафиксирована. Она в том или ином виде встречается с обществом и государством, и никогда не идет у него на поводу. Скорее наоборот, общество нуждается в богеме, как указателе возможных зон свободы. В каком-то смысле Гюго в «Отверженных» дает аллегорию этого отношения в неразлучной паре Вальжан–Жовер, преследуемый и преследователь, находящийся вне закона и представитель закона, они уже не могут друг без друга, они ощущают ту самую, внеморальную общность, зависимость друг от друга, когда уже не важна цель действий и принципы, ради которых совершаются эти действия, важна только сама эта аффективная связь. Но таковы же и условия любого другого сообщества, ориентированного не на социальные связи, а на прото-социальные жесты, на желания, для которых социум и политика постоянно ставят преграды. Таковы влюбленные и террористы. Таковы зеваки, бесцельно блуждающие горожане, рассеянно и не заинтересованно взирающие на успехи общества потребления.
«Нет существа, менее похожего на человека, чем человек с улицы», пишет Бальзак. Анализ именно этого человека, праздно шатающегося по улицам, человека толпы, фланера, предпринятый Беньямином, добавляет некоторые важные дополнительные штрихи к образу представителя богемы: «Фланер стоит еще на пороге и мегаполиса, и класса буржуазии. Ни тот, ни другой еще не одолели его. Ни там, ни тут он не ощущает себя как дома. Он ищет прибежища в толпе. Ранние рассуждения о физиогномике толпы можно найти у Энгельса и По. В толпе город – то пейзаж, то жилая комната. Из них потом возводится универмаг, который использует фланера для повышения товарооборота. Универмаг – последняя проделка фланера.
В обличии фланера на рынок выходит интеллигенция. Как ей кажется, чтобы посмотреть на него, а в действительности, чтобы найти покупателя. На этой промежуточной стадии, когда у нее еще есть меценаты, но она уже начинает осваиваться на рынке, она выступает как богема…» (В.Беньямин. Париж, столица ХIХ века).
Пребывание в промежутке, в состоянии перехода из одного социального состояния в другое, выводит богему за пределы социального вообще. Именно поэтому, в отличие от элементов элегантной жизни, праздность не становится в данном случае товаром, несмотря на то, что и она стремится быть поглощенной рационализмом буржуазии. Когда фланер включен в рынок, когда он использован существующим экономическим порядком, он становится членом общества и лишается своей богемности. Однако асоциальность представителей богемы, на которой постоянно концентрирует внимание Беньямин, причудливым образом сочетается с особым родом связности в единое сообщество, не вписываемое ни в какую социальную градацию. Обычно те, кого мы считаем представителями богемы, оказываются таковыми лишь в какой-то момент, в неопределенном динамическом состоянии незахваченности экономическими силами рынка.
Это состояние можно было длить и даже культивировать в ХIХ веке, но сегодня оно оказывается уже практически неуловимым. Этот момент богемности зачастую просто не опознается как таковой, при этом многие и многие группы гордо именуют себя богемой.
Что же обнажает это пребывание в пространстве разрыва экономических потоков? Что является той энергией, которая заставляет постоянно (и по сегодняшний день) чувствовать особую соединенность этих асоциальных индивидуумов? Это контакт не на уровне слов и даже не на уровне некоторых возможных «знаков богемности» (что само по себе, в свете всего вышесказанного, выглядит достаточно абсурдным), это то сообщничество в котором выражено «чистое» общение, вне коммуникации посредством языка, превращенного в еще один товар буржуазного мира.
Материальными элементами такого общения являются вещи, за которыми еще сохраняется статус неконтролируемых культурой, статус вещей природных, а не произведенных, такие, например, как внешность, поза, походка, манера говорить и способ смотреть. То есть все то, что элегантная жизнь стремится сделать искусством, или, другими словами, технологией. Однако в случае элегантной жизни в них нет намерения к общению, но есть способ опознания себя в среде как своего, как подобного. Миметизм здесь лишь кажущийся, поскольку в нем на поверку нет объекта подражания. Скорее походит на то, что Роже Кайуа описывает как непрямую мимикрию в природе, когда животные, принадлежащие различным видам в ходе взаимоприспособления и конвергенции вырабатывают нечто вроде «профессионального сходства». Только если биологи склонны приписывать этому определенные цели (что порой доказать достаточно трудно), то у богемы нет никакой другой цели, кроме утверждения ценности самой этой бесполезной связи. Это один из слабых аффектов общности.
Постепенно подобные элементы жизни оказываются на периферии мира коммуникации, где на первый план выходят вещи близкие, кажущиеся подобными, но сконструированные в соответствии с все более и более изощренными экономическими требованиями времени. Когда бесполезное в общении становится также некоторым сообщением о потребностях, то это значит, что общение уже вписано в систему того языка, на котором осуществляется коммуникация. (В ХIХ веке таким языком становится язык денег.) Язык, превращенный в вещь, сам оказывается проводником такой коммуникации par exellence. Каким образом можно противостоять этому миру? Где точка сопротивления (или иначе, свободы), не позволяющая превращать в потребление все, даже общение. Это место, где коммуникация носит характер не общения, но совместного общения – со-общения. И это «со», отсылающее нас к бытию-с-другим, есть то, что противостоит технологии собирания смысла сообщества, указывая на до-социальный уровень наших общественных связей. То есть «мы», в каком-то смысле, предшествует «я», всегда стремящемуся к обособлению, к такой точке взгляда на общество, при котором последнее оказывается объектом. Мы используем здесь слово «со-общение», чтобы подчеркнуть особенность и незавершенность этой коммуникации, где не слово и не знак являются ее проводниками. Со-общение – это пауза, в которой уже нет «я», а есть только «другой» в своей изначальной возможности контакта и постоянной его ненаходимости.
Итак, со-общение – это не диалог. В диалоге устанавливаются межличностные процедуры понимания, процедуры коррекции взгляда и коррекции смысла. Со-общение – открытость бессмысленному, обращенность к неличностному в другом. В каком-то смысле можно сказать, что со-общение ориентировано на невидение сущности вне совместности.
Именно размыкание связей, разрыв в общении как некотором действии обнажает то, что не исчезает – совместность, со-общение.
Сообщество, понимаемое таким образом, это и не множественность (собрание индивидов), и не единство (социальная группа), но некое динамическое образование, переход, при котором обнажаются те границы, в которых всегда организуется наше представление о социуме.
Человек богемы (проявленного сообщества) – принципиально децентрирован. Его место всегда в сферах, не присвоенных господствующим языком власти (дискурсом). Логика его движения – ускользание от этого языка. Однако это не столько сознательная стратегия, сколько определенная социальная неспособность, неумение войти в отношения собственности (и обрести себя в качестве личности) и присвоения (не только вещей, но и чужого языка как своего собственного).
Близкую интуицию можно найти у Бальзака в «Теории походки»: «Человек общественный должен постоянно двигаться от центра к разным точкам, расположенным на окружности; у него тысяча страстей, тысяча идей, и существует такое несоответствие между его сущностью и кругом его действий, что он в любой момент может быть уличен в слабости». Однако то, что Бальзак называет слабостью – это и есть форма сопротивления. Но это сопротивление, в том числе, и действию, и борьбе, и революции. Всему тому, что рано или поздно должно быть кем-то присвоено, и стать элементом политического процесса.
 
 

Собственность и присвоение

 
Возможно, что ни одна фраза так не была созвучна времени, как та, что появляется на самых первых страницах трактата Пьера Жозефа Прудона «Что такое собственность?»: La propriété c’est le vol. Собственность – это кража.
Эта формулировка лишь выглядит парадоксальной, но только в том виде, в каком она высказана и доказывается Прудоном. Смысл фразы неизбежно прочитывается через привнесенный временем ценностный и моральный момент, когда собственность священна (и неважно, частная она или общая), а воровство противозаконно. Если мы рассматриваем эту фразу как социально-экономический тезис, то ее интерпретация неизбежно примешивает к возможной экономической логике и господствующую политику морали: все, что ты имеешь, кроме своего тела, ты у кого-то украл. Не случайно Прудон так долго и тщательно описывает разные способы присвоения вещей и денег, показывая в каждом из них момент кражи. Не случайно, пытаясь обойти буржуазную экономику воровства, он приходит к совершенно абсурдной и несостоятельной в данном типе экономики, идее «дарового кредита». Прудон не может отрешиться от морального аспекта воровства, но попытка преодолеть аморальность экономики неожиданно приводит его к логике дара, которая, фактически, является экономической логикой мира, где действуют не индивидуализированные субъекты, и не социальные группы, и не классы, борющиеся друг с другом, а сообщества (общности неподвластные ни праву, ни моральному закону). Сообщество тем и отличается от общества, что логика его поведения, действия производит мораль, а не пользуется ею. Так происходит потому, что это не логика приоритета собственного я, которое готово к бесконечному присвоению, а потому ограничено правом, а логика иная, в которой сама идея собственности отсутствует, поскольку сообщество устанавливается через абсолютный приоритет другого, данный в аффективности существования, а не предписанный моральным законом.
Кража – это не просто присвоение того, что принадлежит кому-то другому, а нечто более общее, выходящее за рамки только экономического и юридического права. В каком-то смысле кража отрицает священность (записанную в праве) собственности. Но кража не есть присвоение. Это – неприсвоенное несобственное. И в этом смысле кража лишь обеспечивает циркуляцию предметов в обществе, обнаруживая специфическую первобытную логику обмена, продолжающую действовать в мире современной экономике подспудно, и проявляющейся в неустранимости преступлений, несмотря на священность заповедей.
В одной из цыганских притч говорится о том, что по пути на Голгофу, цыган украл гвоздь, которым должны были прибивать к кресту тело Христа. И Бог позволил цыганам немножко воровать.
Здесь Бог становится участником обмена, входит в коммуникацию как субъект экономики обмена, дарящий цыгану право на то, что тот и так совершает, получая взамен любовь (и веру), ставящие под сомнение его заповеди. Кажется, что в этой логике ни одна из сторон не выигрывает. Успех здесь в обнаруживаемой общности, становящейся источником возможного морального действия. Богу важно показать, что казавшееся кражей – поступок для другого, цыгану важно уверовать в это.
Георг Зиммель говорит об обмене как первичной форме социальной жизни. Обмен – пространство не индивидуальное, а межиндивидуальное. В обмене нет и не может быть равенства. Вместе с утверждением капитализма обмен стал пониматься чисто экономически и был сведен к меновой стоимости. Однако, рассматривая его вне категорий стоимости, мы можем обнаружить в обмене как первичном коммуникативном жесте нечто иное, а именно – логику дара. В этой логике, которая была в свое время детально проанализирована Марселем Моссом, экономика – не движение капитала, а движение предметов (характерный пример – потлач у индейских племен); она считается архаичной, но только потому, что вытеснена на периферию расчетом, здравым смыслом и экономикой денег, непосредственно связанных уже с идеями собственности. Но эта логика реанимируется заново, когда мы пытаемся проследить опыт существования богемы. Кажется, что изначальная бедность уже не предполагает возможность дарения, а уж тем более возможность траты. Кажется, что деньги и дар несовместимы как экономические категории. И действительно, логика денег такова, что акт дарения в современном мире уже не носит характер экономический и становится актом моральным. И кража, в данном случае, лишь оборотная сторона дара. И то, и другое находятся вне экономики потребления, вне экономики, ориентированной на собственность. И дар, и кража, в каждом случае по-своему, утверждают ценность отказа от собственного, в пользу несобственного, отказа от присвоения в пользу, отсвоения (говоря хайдеггеровским языком), отказа «я» в пользу другого. Такова неразрывность этики и экономики общности.
Прудон, осуждающий одновременно и собственность и общность, возражает Руссо, для которого общность ассоциировалась с равенством. Он пишет: «Общность есть неравенство, но в совершенно ином смысле, чем собственность. Собственность ведет к эксплуатации слабого сильным, общность же – к эксплуатации сильного слабым». Однако здесь вряд ли проходит такая сильно упрощенная гегелевская схема диалектики раба и господина, когда в своей неотделимости друг от друга, в своей зависимости друг от друга, они меняются местами, и господин оказывается зависимым от самой системы господства, т.е. оказывается невольным рабом раба. Раб же в своем труде реализует тот опыт, который должен привести его к той или иной форме господства, но господство это всегда потенциальное, отложенное. Слабый не может эксплуатировать сильного именно потому, что он слаб, а для эксплуатации требуется именно количественно преобладающая сила. Сила слабого в хитрости, в умении приспосабливаться к режиму действия господствующих сил, и ускользать из-под их влияния.
Неравенство, выводимое из общности, такая же иллюзия, как и равенство, ибо неравенство предшествует общности и в каком-то смысле является его условием. Да, можно согласиться с тем, что в общности слабый «эксплуатирует» сильного, что очень наглядно демонстрирует пример с богемой, предлагающей себя на рынке и «продающей» всегда не то, что покупается. Но это такая эксплуатация, которая не приносит никаких результатов ни тому, ни другому, кроме как позволяет сильному периодически сталкиваться с непонятными для него и презираемыми им ценностями слабости.
Можно сказать, что если общество – это определенная организация социальных сил, ставших, фактически, политическими (кланов, наций, профессиональных групп, классов и т.д.), то общность – это постоянно обнаруживаемая в социуме лакуна политики, то место, где она еще не установила свой регламент. В общности сильный теряет свою силу, поскольку он перестает принадлежать к определенной группе, оказываясь в каком-то смысле десоциализированным, заложником прото-социальных жестов, желания или веры. Эксплуатация ли это? Скорее, это приостановка режима присвоения даже тем, кто убежден в наличии у него собственности.
Богема – лишь одно из многих незримых сообществ, которые сопротивляются собственности. Его особенность заключается в том, что она умудряется «выйти на сцену», прочертить свою границу сцены, разыграть ситуацию обмена, приводящую логику потребления к абсурду. И это сообщество постоянно реагирует иные прото-социальные жесты, формирующие иные сообщества, проявиться которым гораздо труднее. Пример одного из таких сообществ – женщины.
Устойчивый стереотип буржуазного века, что мужчина и женщина связаны друг с другом, как производство и потребление вполне недвусмысленно стоит за словами Прудона «мужчина одарен силой действия, а женщина – силой очарования». Феминизация общества начинается с того, что «действие» и «очарование» теряют свои устойчивые половые характеристики. Богема бездействует, пребывая в праздности и иллюзиях, и вся логика ее социального существования заключается в том, что она устанавливает в отношении себя некоторые правила восприятия, которые можно назвать, именно очарованием, или «работой очарования».
Но примерно то же самое происходит с женщинами. Проститутка меняет свой статус. Из чистого объекта мужского потребления она становится участником развлечения, соблазнения, общения. Она вдруг оказывается «действующей», постоянно заявляя о себе (с помощью нарядов и кокетства), постепенно превращаясь в роскошь. Это уже не полная невзгод жизнь Флоретты из «Отверженных», а судьба бальзаковских героинь «Блеска и нищеты куртизанок», «Дамы с камелиями» Дюма-сына или «Травиаты» Верди. В этих и многих других произведениях все еще сильна традиция романтического оплакивания женской доли, но очевидно, что здесь женщина становится уже чем-то иным. Она уже не собственность, она не вещь, а, скорее, роскошь, куда вкладываются деньги. А роскошь – это то, что нельзя присвоить в полной мере, поскольку она обладает неким неприсваиваемым избытком, не связанным только с деньгами, что, кстати, и привлекает так к ней собственников.
В роскоши есть тот момент избыточности, который удачно описывается в логике не потребления, а дара. Роскошь в качестве объекта потребления бессмысленна, она требует демонстрации. Также роскошь нельзя рассматривать как вложение денег (это обычно слишком неустойчивая, ситуативная, временная ценность). Так женщина начинает свой путь освобождения. И начинается этот путь с того, что мужчина обнаруживает в ней некий неприсваиваемый избыток, любовь или дружбу. Женщина теперь участвует в общности наравне с другими представителями богемы, интригующими буржуазию, своими бессмысленными и роскошными жестами, позами, осанкой.
Именно поэтому проститутка постепенно уступает место куртизанке, а куртизанки уже выходят в свет, начиная не просто зарабатывать деньги, а участвовать в превращении денег в капитал. Конечно, потребление при этом не приостанавливается, но теперь женщина становится субъектом экономического процесса, располагаясь в межиндивидуальном пространстве обмена. Такова неожиданная роль капитала в судьбе женщин. Ведь капитал, как попытался показать Маркс, это как раз то, через что удается соединить собственность и общность, он – «коллективный продукт и может быть приведен в движение лишь совместной деятельностью многих членов общества, а в конечном счете только совместной деятельностью всех членов общества» (К.Маркс, Ф.Энгельс. Манифест коммунистической партии).
И женщина, будучи десоциализированной, и, получив возможность выйти на рынок капитала, начинает вести себя по правилам богемы, что точно подмечает Тард в «Социальной логике»:
«Самая прискорбная сторона цивилизованной жизни заключается в том, что она, к несчастью, прекрасно умеет подделывать дружбу или любовь и распространяет эти подделки. Но даже и тут поступает согласно с социальной логикой. Огромное расстояние отделяет небольшое число любезных людей или красивых женщин, которые могут внушить любовь и или дружбу, от того неизмеримого числа людей, которые чувствуют потребность и в том и в другом. С этой точки зрения любовь является особенно обильным источником всяких раздоров; она распространяет в среде общества противоположные и противоречивые чувства, сильные желания, наталкивающиеся на непобедимые сопротивления, чувства обожания, превращающиеся в чувства презрения. Кокетство с теми призрачными надеждами, которое оно порождает кажется как бы нарочно изобретенным для установления равенства, хотя бы только кажущегося, между этим предложением и чувством любви, столь горестно несоизмеримыми друг с другом. Отсюда – его столь быстрый прогресс благодаря городской и цивилизованной жизни».
Кокетство лишь часть того спектакля, в котором участвуют женщины и богема. Само возникновение этого театра симуляций, где пересекаются деньги и чистый межиндивидуальный обмен дарами, говорит нам общности. И все это зрелище формируется общностью. В этом смысле не может быть «общества зрелища» – это всего лишь поверхностный политический эффект того социально радостного единства, того веселого и иллюзорного сообщничества, которое всегда ощущается сферой общественной политики как угроза (государству, ценностям, нравственности). Поэтому ловится каждый момент экстатизаса этой неоформленной общности и превращается социальной логикой в зрелище. Так женщина становится куртизанкой или гризеткой, так любовь заменяется кокетством, так действие заменяется позой, и, в конце концов, так богемность становится модной, поскольку именно в богемной бедности заключен тот ex-satsis свободной общности, который должен быть превращен в зрелище, представ в романтизированном, романизированном, оперном виде.
 

Реферат: Ухищрения, применяемые осуждёнными для совершения побега

Posted on by admin

УПРАВЛЕНИЕ ПО КОНВОИРОВАНИЮ

СТАВРОПОЛЬСКОГО КРАЯ

(г. Пятигорск)

РЕФЕРАТ

на тему:

«Ухищрения, применяемые осужденными

для совершения побега»

Выполнил:

Стажер на должность младшего инспектора

1 отдела 3 отделения

Чебулаев Дмитрий Михайлович

Г. Пятигорск, 2002 г.

В целях совершения побега из-под охраны осужденные обычно прибегают к различным ухищрениям. Для преодоления инженерно-технических заграждений они используют специально приготовленные лестницы, трапы, доски, бревна, веревки с прикрепленными к ним крючьями и другие подручные средства. Причем побег путем преодоления ограждения осужденные совершают тогда, когда личный состав служебных нарядов контролеров слабо осуществляет надзор за их поведением и действиями; территория объекта, особенно вблизи внутренней запретной зоны, своевременно не очищается от стройматериалов, отходов производства, мусора и других предметов; инженерно-технические средства охраны используются неправильно или выведены из строя, а лица караула проявляют беспечность и недобросовестно выполняют свои обязанности.

Во многих случаях осужденные отвлекают внимание часовых различными маскировочными действиями: инсценируют пожары и драки, разжигают костры и задымляют секторы наблюдения, выводят из строя светильники. Известны случаи, когда осужденные совершали побеги, используя воздушные коммуникации
(линии электропередачи, провода телефонно-телеграфной связи и др.). Это позволяло им, не соприкасаясь со средствами обнаружения, быстро выйти за пределы запретной зоны и скрыться незамеченными.

Для приближения к запретной зоне, преодоления контрольно-следовой полосы (КСП) осужденные применяют различные отвлекающие действия. Они прибегают к маскировке, используя самодельные маскхалаты, простыни (в зимнее время), накидки из подручных средств, и под прикрытие строений, участков территории зоны, захламленных или покрытых растительностью, незамеченными приближаются к ограждению внутренней запретной зоны, а затем преодолевают ее, КСП и линию охраны. Нередко осужденные прибегают к изготовлению лестниц-стремянок и других сооружений, применяя которые они преодолевают ограждения.

Если нет возможности совершить побег указанными способами, осужденные чаще всего делают проломы и прорезы в ограждениях сплошного заполнения с помощью багров, пил и ножовок, а в проволочных ограждениях — с помощью различных металлорежущих инструментов или путем раздвигания смежных нитей и поднятия их над землей рогатками.

Оборудованные инженерно-техническими средствами охраны запретные зоны осужденные стремятся преодолевать такими способами, которые позволили бы вывести из строя системы обнаружения, быстро пройти сложные противопобеговые заграждения. Изучая устройство линейной части технических средств, они используют ее конструктивные недостаткиv отключают токонесущие провода, устраивают всевозможные перемычки, изолируют контактные части электромеханических датчиков, зажимая обрезанные концы проводов специальными зажимами.

Внедрение новых инженерно-технических средств охраны позволило надежно прикрыть запретную зону и свести до минимума возможность ее преодоления осужденными. Тогда осужденные стали изыскивать ухищрения для побегов с объектов через КПП. В наибольшей мере они стремятся использовать неправильно оборудованные проходные коридоры, двери, смотровые окна, места осмотра транспорта и контрольные площадки, непросматриваемые часовыми КПП нижние части проходных коридоров, глубокие колеи, образовавшиеся от колес проходящего транспорта под воротами, незакрытые калитки или ворота для выхода на контрольные площадки, выходящий с объекта транспорт.

Готовясь к совершению побега через КПП, осужденные тщательно изучают, как организована служба часовых, замечают, а затем используют малейшую небрежность, неточность и особенно беспечность в их действиях для совершения побега.

Наиболее распространенными—ухищрениями, применяемыми осужденными для совершения побега через КПП, являются:

— изготовление фальшивых пропусков, справок и иных документов;

— использование подлинных документов, похищенных на объектах у вольнонаемных рабочих, с последующей заменой фотокарточек;
1. переодевание в военную форму, гражданское платье и даже

в женскую одежду;
2. попытки проникнуть через КПП под видом расконвоированных осужденных;
3. использование подставлял лиц, согласившийся при выводе

осужденных на работу (съеме с работы) встать вместо них в строй.

Значительное количество побегов через КПП осужденные совершают с использованием транспортных средств. Чаще всего они укрываются в вывозимых грузах, рассчитывая воспользоваться недостаточной бдительностью лиц служебных нарядов контролеров и администрации, осуществляющих контроль за погрузкой и сопровождение транспорта до КПП охраняемых объектов.

В ряде случаев осужденные пытаются выехать за пределы объекта, укрывшись под капотами, сиденьями и кузовами транс: портных средств, в топливных баках грузовых и багажниках легковых автомобилей, в цистернах, в ящиках и фургонах специальных машин.

При наличии времени и условий осужденные делают на транспортных средствах, бесконтрольно оставленных на территории объекта, дополнительные приспособления: пристраивают ящики к днищам кузовов, стенам и крышам фургонов, приделывают дополнительные «топливные баки», тщательно все маскируя.

Осужденные могут укрываться также в сыпучих грузах, вывозимых с объектов, а чтобы предохранить себя от удара щупом при проверке транспорта, они прикрываются твердыми предметами или укрываются в специально подготовленных, спрятанных под грузом ящиках.

Когда попытки тайно выехать через КПП не удаются, осужденные используют оставленные без присмотра или захватывают

силой автомобили, паровозы и другие транспортные средства для

тарана ограждения объекта или ворот КПП.

Одним из распространенных ухищрений осужденных для скрытого проникновения за линию охраны является использование подземных коммуникаций, и прежде всего таких, которые не охраняются или надежно не прикрыты различными заграждениями и не блокированы предупредительной сигнализацией. Обычно осужденные разбирают кладку в колодцах водоотводных и канализационных устройств, перерезают заградительные решетки теплопроводов и обогревательных систем, используют ненадежно закрывающиеся входы в коллекторы и другие коммуникации, проходящие через объект.

Если на объектах подземные коммуникации отсутствуют или их использование невозможно, осужденные в ряде случаев пытаются совершить побеги путем проделывания подкопов. Использование подкопов и подземных коммуникаций для совершения побегов относится к числу наиболее квалифицированных ухищрений. Подкопы чаще, всего сооружаются из производственных и хозяйственных помещений, бань, прачечных и мест, которые расположены вблизи ограждения и посещаются незначительным кругом лиц. При этом осужденные умело маскируют извлекаемый из подкопов грунт, смешивая его с опилками, цементом, шлаком и т.п, а затем под видом производственных отходов вывозят его с охраняемых объектов. Нередко грунт прячут в чердачных и подсобных помещениях, выбрасывают в водосточные трубы, откуда он смывается сточными водами. Лазы в подкоп закрываются листами железа, досками и плитами, на которые для маскировки ставятся ящики, производственная продукция, набрасывается мусор или другие предметы.

Использование подкопов и подземных коммуникаций позволяет преступникам скрытно выходить за линию охраны без предварительного преодоления инженерно-технических средств. О побегах, совершенных таким образом, становится известно лишь через определенное время, за которое осужденные имеют возможность значительно оторваться от розыскных нарядов и надежно укрыться.

Немало случаев, когда осужденные укрываются на объектах работ, рассчитывая на неправильные действия караула в период съема, и ожидают удобного Момента для совершения побега. Виды тайников для укрытия и методы их изготовления зависят от характера объекта. Там, где производятся строительные и монтажные работы, осужденные могут укрываться в штабелях стройматериалов, в каркасно-засыпных сооружениях, стенах кирпичной кладки, под лестничными клетками и полами, на чердаках, в печах и дымоходах. На лесобиржах и лесозаготовительных участках (ЛЗУ) тайники сооружаются в штабелях лесоматериалов, в связках леса, подготовленных для вывоза с объекта, в корнях больших деревьев, под пнями и кучами хвороста.

Скрывающиеся преступники и их пособники хорошо маскируют места расположения тайников, тщательно обрабатывают подходы к ним веществами, которые раздражающе действуют на обоняние служебных собак; заранее создают необходимые запасы воды, продуктов питания и других предметов, необходимых на время пребывания в тайнике и для действий после побега.

Для совершения побегов с лесоучастков осужденные применяют те же ухищрения, что и для выхода с других объектов. Особыми ухищрениями являются попытки преодоления просеки с помощью шестов, а в зимних условиях — переход запретной зоны в снегоступах или с использованием фанерных листов и заранее изготовленных матов из подручных средств, проделывание подкопов в толще снежного покрова, валка деревьев на просеку участка, по которым его и преодолевают, а также другие ухищрения, суть которых сводится к тому, чтобы пересечь линию охраны объекта, не оставляя следов.

Ухищрения, применяемые осужденными для совершения побегов с объектов работ, расположенных на реках и водоемах, характерны использованием бревен
(или изготовленных макетов) и других подручных предметов. Осужденные выдалбливают в бревне гнезда для головы, плеч или тела человека, а затем сбрасывают бревно вместе со спрятавшимся в воду для сплава. Для устойчивости такого тайника на воде к нему прикрепляются жерди или тяжелые предметы.

Нередко осужденные пытаются выплыть за линию охраны под прикрытием бревен и плотов, прикрепившись к ним и маскируясь, а при совершении побега вплавь под водой используют резиновые трубки для дыхания, водонепроницаемые костюмы из брезента, пропитанного различными лаками и красками.

Значительное количество побегов осужденные совершают в период выхода
(входа) из жилых зон и с производственных объектов или в пути следования при конвоировании пешим порядком и на транспортных средствах.

Для совершения побегов в период выхода из жилых зон и с производственных объектов применяются ухищрения, сущность которых сводится к тому, чтобы нарушить нормальную работу караула и сбить его со счета. Для этого осужденные преднамеренно нарушают порядок построения при выводе из охраняемого объекта, давая этим возможность выйти из жилой зоны лишнему, при выходе из производственного объекта, наоборот, пытаются оставить там укрывшегося осужденного. Наиболее характерные в этих случаях ухищрения — это самовольный переход осужденных из одних шеренг в другие, выход осужденных из строя, скученное следование бригад, имитация драк, ускорение или замедление темпа движения и т. п.

Пользуясь ослаблением бдительности, отсутствием четкого взаимодействия часовых с начальником караула и между собой, неорганизованностью их действий, осужденные пытаются приблизиться к линяй охраны (оцепления), чтобы потом выйти за ее пределы под видом вольнонаемных сотрудников колонии, расконвоированных осужденных, представителей администрации хозорганов, водителей автомобилей и других лиц.

Ответственным моментом является посадка осужденных на транспортные средства. Нарушение правил посадки и осмотра транспорта может стать одной из основных причин побега преступников при конвоировании.

При посадке в автомобили (вагоны) осужденные могут внезапно и незаметно для караула «нырнуть» под кузов машины или платформу вагона, спрятаться на раме или на тележке и таким образом выехать за линию охраны.
Затем они пытаются постепенно сблизиться с посторонними лицами, находящимися за линией охраны, или вплотную приблизиться к местным предметам и под их прикрытием совершить побег.
[pic]

На рисунке 1 приведен порядок конвоирования осужденных на транспорте

Имеют свои специфические особенности и ухищрения, применяемые осужденными при перевозке их на транспортных средствах. Например, устройство различных тайников с целью остаться в кузове автомобиля
(вагоне), а после высадки из него осужденных выйти незамеченными и скрыться; прорезов и проломов в днищах и стенках транспортных средств и использование их на вынужденных остановках, а также во время замедленного движения транспорта на поворотах, подъемах, спусках, неисправных участках пути, при следовании по многолюдным местам.

. Среди ухищрений, которые применяют осужденные для совершения побегов во время конвоирования пешим порядком, следует выделить прежде всего такие, как попытки спрятаться под настилами лежневой дороги, под мостиками, в ручьях. и кюветах, в складках местности и зарослях кустов.

В некоторых случаях осужденные пытаются совершить побег «на рывок», т. е. внезапно преодолеть линию охраны. Чаще всего побег таким способом совершается в условиях ограниченной видимости (ночью, в туман, дождь и снегопад) в направлении автомобильных и железных дорог, чтобы можно было воспользоваться транспортными средствами для быстрого ухода от преследования; в сторону леса, посевов и зарослей, затрудняющих преследование в наблюдение забежавшими, а также в места скопления граждан, нахождения огнеопасных и взрывоопасных объектов, где невозможно или затруднено применение оружия.

На этот случай существуют специальные правила конвоирования пешим порядком. Часовые выставляются но обе стороны колонны на расстоянии, предусмотренном планом охраны. Каждому часовому указываются ряды осужденных, за которыми он должен вести постоянное наблюдение. Помощник начальника караула находится впереди, а помощник начальника караула по службе собак (дрессировщик) с розыскной собакой — в месте, позволяющем вести наблюдение за осужденными и своевременно переходить на преследование в случае побега.

Перед началом движения колонны начальник караула, проверив наличие осужденных и расположение их в колонне, объявляет: «Осужденные. Вы находитесь в подчинении караула. Во время движения запрещается переходить из ряда в ряд, громко разговаривать, курить, передавать посторонним лицам или принимать от них что-либо. Предупреждаю: В случае побега будет применено оружие». Затем командует: «Шагом — МАРШ» — и следует в 7—10 м за колонной осужденных.

Колонны осужденных должны двигаться по правой стороне дороги.
Конвоирование пешим порядком по улицам населенных пунктов (кроме лесных и сельских), а также на расстояние свыше 2 км, в условиях плохой видимости, по неосвещенным маршрутам запрещается. В ночное время во избежание несчастных случаев караул должен иметь сигнальные фонари, а в дневное время
— сигнальные флажки. (рис. 2)

[pic]

Одно из самых коварных ухищрений осужденных — это стремление их войти в доверие к лицам караула и использовать их беспечность и ротозейство для реализации своих преступных замыслов. Практика знает немало примеров, когда преступники в целях совершения побега и овладения оружием нападали на тех часовых и лиц служебных нарядов, которые нарушали правила несения боевой службы, разрешали осужденным выходить за линию охраны за дровами, водой, позволяли им производить уборку помещения, где размещается караул, рубить дрова, разводить костер, проявляли беспечность и вступали в разговоры с осужденными, принимали от них мелкие подачки, нарушали установленные расстояния между собой и ими.

Пользуясь недостаточным контролем за режимом содержания во время работ на производственных объектах, некачественным обыском при выходе с них, осужденные изготовляют холодное и даже огнестрельное оружие и применяют его при нападении на часовых.

Но любые ухищрения будут своевременно разгаданы и пресечены теми караулами и войсковыми нарядами, которые несут боевую службу бдительно, умело и в соответствии с требованиями действующего законодательства, нормативных актов МЮ РФ.

Статья: Принцип наочності в молодшій школі

Posted on by admin

Принцип наочності диктується як особливостями психології дітей молодшого шкільного віку, так і всім комплексом навчально – виховних завдань на уроках. Ефективність її застосування забезпечує активізацію різних органів чуття. Тому вона має бути настільки різноманітною, щоб на основі слухових, здорових і моторних відчуттів викликати в учнів яскраві враження. Тому моїм життєвим кредом і планом дій як класовода стали слова В. Короленка „Учень – це факел, який потрібно запалити”.

Використання наочних посібників у початковій школі як за кількістю так і за формою різне. Практика показує, що класовод не повинен задовольнитися тим, що вихованець лише пасивно слухає його, — ефективність навчання в такому разі буде мінімальною. Засвоєння нових знань та вмінь має спиратися на активну діяльність самого учня.

Так, працюючи з дітьми 6-річного віку, вчителі повинні чітко знати, що відмінною рисою шестирічної дитини є активна пізнавальна діяльність. У цьому віці у дітей наочно – дійове мислення і дитина знаходить відповіді на запитання „Чому?” і „Як?” тільки в результаті виконання відповідних практичних дій з предметами. Тому головним в процесі навчання дітей даного віку є практичний метод навчання. Цей метод дає можливість повніше і глибше зрозуміти учнями матеріал в процесі багаторазового повторення практичних дій.

Тому вчителеві треба вміло поєднувати наочність з індивідуальним дидактичним матеріалом.

Практика довела, що пояснення вчителя при використанні навіть найрізноманітнішого наочного матеріалу не дасть позитивного результату, якщо все, що робиться біля дошки, кожен учень не проробить на своєму робочому місці. З цієї метою я разом з батьками виготовила індивідуальні наочні посібники. Це і „віяло” з нумераційним рядом чисел, набір лічильного матеріалу, набір геометричного матеріалу, набір фішок для звукового аналізу слів.

Наочність допомагає вчителеві перевіряти і закріплювати вивчений матеріал та пояснювати новий матеріал, створюючи на уроці атмосферу захопленості і емоційного піднесення. Учитель вводить наочність в ході занять таким чином, щоб у складний момент допомогти школярам краще збагнути і запам’ятати певне правило чи положення, усвідомити його практичну потребу чи закономірність.

Період опанування грамоти один з найважливіших і найвідповідальніших у житті дитини, у розвитку її мислення та мовлення, пізнанні та осягненні навколишнього світу, загалом у формуванні особистості кожного учня. У шестиліток переважають емоції, образне уявлення та сприйняття речей. Скажімо, для них велику роль в опануванні слова відіграє графічне зображення речень. Класовод пропонує і діти охоче позначають початок речення вертикальною рискою, а кожне слово – окремою горизонтальною лінією. В кінці речення ставимо крапку, і тільки тоді можна розпочинати нове речення. Школярі звертають увагу на те, що кількість ліній у реченні точно відповідає кількості слів.

Наприклад : Настала весела весна.

|_____ _____ ____ .

Опановуючи навички звукового аналізу слів, учні ділять слова на склади, будують відповідні моделі. Перед цим вихованці ознайомилися з голосними та приголосними звуками, твердими та м’якими приголосними, пробували самостійно абстрагувати звуки, базуючись на їх класифікації. А починали з простого позначення звука „віконцем“ у рамці — скільки звуків у слові, стільки й „віконець”.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Тримаючи рамку з чотирма „віконцями”, звертаюся до учнів:

— Дітки, послухайте слово „сова”. Промовте його самі і послухайте перший звук. Школярі протяжно вимовляють звук (с), далі швидко веду указкою по решті „віконець” і запитую :

Який перший звук ? А тепер послухаємо другий (затримую указку на другому „віконці”).

Учні повторюють слово „сова”, протяжно вимовляючи звук (о).

Так діти слухають усі чотири звуки у слові, щоразу вимовляючи його цілком. У підсумку визначаємо, що звуків у слові „сова “ – 4.

Для зіставлення кількості букв та звуків знову можна використовувати рамки з певною кількістю „віконець”.

Наступний етап – графічне зображення голосних та приголосних звуків. Перший з них зображений на картці – квадратику з магнітом на зворотному боці чорним кружечком. У дитини він асоціюється з вільним струменем видихуваного повітря через рот. Одна рисочка у квадратику символізуватиме перепону на шляху того струменя, а дві рисочки – сильну, ніби подвійну перешкоду, що виникає при вимові м’якого приголосного порівняно з твердим.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Орієнтуючись на звукові моделі складів і слів, першокласники роблять їх частковий або повний аналіз.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

П Е НЬ К И

Навчаючи учнів зливати звуки у склади, користуюся не лише таблицею готових складів, а й таким наочним посібником як планка з оргскла. На дошці у вертикальному положенні прикріплюю цю планку, де записані вивчені літери, що позначають голосні звуки.

Букви розташовані за порядком їх опанування. Беру картку, наприклад, з літерою Н, приєдную спершу до а, що на планці, пропоную прочитати утворений склад на, потім – до о (склад но) і т.д. Цей же посібник можна використовувати і для закріплення вміння читати склади – злиття з іншими літерами, що позначають приголосний.

Корисним дидактичним матеріалом є таблиці зі збігом кількох приголосних та голосного : ППГ, ПППГ ( на зразок сл – сло, бр – бро, кн. – кни, спр – спра, стр – стра), що полегшує шестиліткам читання.

З метою полегшення запам’ятовування і вміння характеризувати звуки виготовила такий наочний посібник, як „Звукові села“, „Голосне село”, „Дзвінке село”, „Глухе село”, „Німе село “(6). Цей посібник постійно знаходився перед очима дітей і ефективно допомагав аналізувати звуки до повного їх запам’ятовування.

Щоб навчитися писати великі та малі букви, я використовувала виготовлені власноруч таблиці серії „Азбука в картинках“. Такі таблиці дають можливість за допомогою яскравої ілюстрації відтворювати в пам’яті дитини назви відповідних букв. Таблиця використовується також і на письмі. Вона знаходиться в куточку „Сьогодні на уроці” і таким чином, учні добре запам’ятовують букву, яка вивчалася. В процесі роботи я прийшла до висновку, що один і той же посібник можна використовувати в різних іграх на різних уроках. Так, працюючи з первачками, з’явилися такі універсальні посібники як „Казковий будиночок”, „Кубики”, „Потяг”, „Електровікторина” та інші. Детальніше розповім про деякі з них. Під час навчання грамоти такий наочний посібник як „Казковий будиночок”, значною мірою допомагає вчителеві у роботі.

Так за допомогою цього наочного посібника діти з великим інтересом працюють над значенням слів, що не лише збагачує словник дитини, але й допомагає засвоїти те, що слово – це назва предмету. З цією метою проводяться ігри „Знайди зайвого мешканця”, „Засели весь будиночок”, „Назви одним словом” полягає в слідуючому. У віконечках виставлені малюнки із зображенням предметів, які об’єднані однією темою. Мешканцями будинку можуть бути свійські і дикі тварини, іграшки, посуд, їжа, меблі і т.д. Діти повинні вірно назвати не лише предмети, а й дібрати одне спільне слово, яке їх визначає. Гра поступово ускладнюється. Учням пропоную знайти „зайвого мешканця” і серед запропонованих карток знайти „потрібного мешканця”, вставити її у пусте віконечко. І знову ж таки на цьому не зупиняємось, ускладнивши завдання. Пропоную розділити слова : картопля, буряк, полуниця, яблуко, груша, лимон на три тематичні групи: фрукти, овочі, ягоди. Діти поселяють слова на три поверхи.

Велику допомогу надає „Будиночок” у проведенні вправ на розвиток фонематичного слуху, удосконаленню вмінь учнів поділяти слова на склади. В цьому випадку доцільно провести гру „Розсели по поверхах”. Вона полягає в тому, щоб діти розставили картки по поверхах у відповідності з кількістю складів у словах. Але, починаючи з першого класу, я ставлю перед собою мету, не лише навчити дітей ділити слова на склади, визначати кількість складів у словах, а й під моїм керівництвом робити перші кроки у доборі споріднених слів. Перед учнями ставлю завдання – змінити одне слово так, щоб у ньому стало не два, а три склади. Якщо діти відразу не розуміють завдання, можна допомогти запитаннями : як лагідно можна назвати звіра? Як назвати дітей цього звіра? ( миша).

Таким чином учні добирають споріднені слова, не знайомлячись з цим граматичним поняттям, і , що не менш важливо, спостерігають за зміною лексичного значення слова.

Аналогічні вправи проводяться з метою визначення кількості звуків і складів. Такі вправи дають можливість розвивати у дітей вміння слухати звуки слова. Таким же чином можна побудувати і роботу над визначенням наголосу, коли учні поєднують у групи слова з наголосом на першому, другому і третьому складах. Допомагає наочний посібник і під час знайомства із звуками і буквами, у формуванні поняття „твердий і м’який приголосний звук”, у вмінні зливати звуки у склади, склади у слова.

Отже, наочний посібник „Казковий будиночок” може бути використаний на будь–якому етапі уроку, в різних іграх з різноманітними цілями. „Відпочити“ на уроці „Казковому будиночку” допомагає „Поїзд”. Цей наочний посібник доцільно використовувати під час закріплення вмінь визначити тематичні групи слів, виділяти в словах звуки, склади, знаходити наголошені звуки.

Подобається дітям працювати з „Кубиками”. Це великі демонстраційні кубики, які використовуються на уроках навчання грамоти з різноманітною навчальною метою. Використовуючи кубики так само, як і будиночок і поїзд, можна організувати роботу для вправ у визначенні складів, у виділенні звуків із слова у вірному визначенні наголосу.

Як і більшість колег, я також використовую прийом присутності на уроці казкових героїв: Незнайки, Буратіно, лікаря Айболита та інших, які з’являються на урок з різноманітними цікавими завданнями для учнів. Це здійснює атмосферу емоційного піднесення, що підвищує ефективність даного уроку. На уроках часто з’являється лікар Айболить, який звертається до дітей з проханням вилікувати хворих звірів, а хвороба полягає в тому, що звірі розучилися вірно вимовляти свої назви, щось в них змішують. Цю гру я використовую для розвитку фонематичного слуху. Діти уважно слухають слова, які вчитель вимовляє невірно, визначають „діагноз”, тобто визначають, що змінено в слові (звук, злиття, склад, твердий звук замінений м’яким, глухий на дзвінкий і навпаки), потім „лікують” звіра, вірно вимовляючи слово, і розповідають, як „лікували”: додали чи замінили звук, злиття, склад.

На наших уроках з’являються і такі казкові герої, як Самодєлкін, якому необхідно допомогти зібрати гвинтики, Левеня, котрому знаходимо кісточки на обід, Золота рибка і т.д.

Не можна не згадати про такий наочний посібник, як телевізор. В ньому я показую ілюстрації, „демонструю“ фільми ( разом з дітьми), зроблені із старих книжок , які ті озвучують їх вивченими віршами. „Телевізор” використовується і далі на уроках читання під час гри „Диктор телебачення” з метою визначення кращого читача.

Такі наочні посібники допомагають підтримувати інтерес до навчання, що є основною умовою навчання дітей першого класу.

Не менш важлива роль унаочнення і в формуванні початкових математичних уявлень та понять. Провідним розділом курсу математики у 1 класі є „Нумерація чисел першого десятка”. Тут корисним унаочненням стають таблиці „Числа та цифри 1-10” ( мал.. с. 43 , № 7, 91р).

Ліворуч – друкована цифра, праворуч – писемна. На уроках діти поступово ознайомлюються з властивостями натурального ряду чисел, вчаться послідовності від 1 до 10 у прямому та зворотному порядку, називають місце будь–якого числа, не повторюючи всього ряду. На дошці прикріплено довгу смужку з рядом цифр від 1 до 10 зі знаками „плюс” та „мінус”.

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі на на

Такий посібник незамінний для добору дій у розв’язуванні задач.

При вивченні другого десятка корисним ілюстративним матеріалом служать картки з кількісним позначенням виучуваного числа – кружечками двох кольорів.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Ще ефективнішим, на мій погляд, є посібник „Кубики”.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Це склеєні між собою 10 різнокольорових кубиків, зі зворотного боку смужки – магніти. Окремо виготовлені ще кубики, які можна додавати другим (верхнім) рядом.

Ефективним є посібник при опануванні теми „Письмова нумерація чисел 11 – 20” – „Телевізор”.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Цифри, що позначають десяток, червоного кольору, окремі одиниці – синього. У кожного учня є свій телевізор. Завдання може бути довільним, скажімо, покласти на парті десяток червоних квадратиків та 2 синіх. Яке число одержали? Позначити його на „телевізорі”. Діти роблять це залюбки і краще запам’ятовують дії та результат.

Велику увагу я приділяю вправам на засвоєння складу числа. Для цього користуюся такими таблицями. Наприклад, склад числа 8.

7

1
6

2
5

3
4

4
3

5
2

6
1

7

Принцип наочності в молодшій школі Принцип наочності в молодшій школі

Подібну таблицю застосовую і для з’ясування взаємозв’язку додавання та віднімання, для знаходження невідомого доданку.

Починаючи з 1 класу, діти отримують перші уявлення про геометричні фігури – точка, пряма лінія, відрізок, крива, круг, прямокутник, квадрат, трикутник, п’ятикутник, шестикутник. Для цього в кожного учня на парті є пенал з різноманітними фігурами, цифрами, знаками.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Для постійного зв’язку „учень – учитель” використовую „світлофор”. Скажімо, при перевірці самостійно розв’язаних задач, прикладів, якщо діти згоджуються з відповіддю товариша, то показують зелений сигнал „світлофора”, якщо ні – червоний.

Звичайно, не можна не сказати про такий наочний посібник, як набірне полотно. Воно використовується для демонстрування трафаретів, малюнків, карток із зображенням різних предметів, цифр тощо. Необхідний на уроці математики такий наочний посібник, як віяло, за допомогою якого здійснюється взаємозв’язок „учень” – „вчителю”. Користуючись віялом можна виконувати завдання типу:

а) покажіть картку, на якій написано число, що є відповіддю до даного прикладу;

б) покажіть число, яке більше (менше) від числа..;

в) покажіть парні (непарні) числа і т.д.

Віяло можна використовувати і під час читання віршів, загадок, де зустрічаються числа. Картки можуть також використовуватися як сигнальні.

Різні види наочності мають забезпечувати поступовий перехід від предметно – образного сприймання явищ і фактів до їх формального вираження в моделях, схемах і таблицях. Так, працюючи в 3 класі, використовую наочні посібники, які сприяють узагальненню знань учнів з математики. Важко написати про всі посібники. Перш за все це такі таблиці як: „Особливі випадки додавання і віднімання”, „Дія множення”, „Знаходження невідомого множника”, „Дія ділення“, „Знаходження невідомого діленого, дільника” та інші. Зупинюсь лише на тих, де доводиться більше звертати уваги зі сторони учнів

Перед очима учнів до повного її запам’ятовування, знаходиться в „Довіднику” таблиця „Особливі випадки дії множення і ділення”.

а•1=а

0•1=0
7•1=7

0•6=0
1•а=а

а•0=0
1•7=7

6•0=0
а:1=а

0:а=0
7:1=7

0:6=0
а:а=1

7:7=1

Цей наочний посібник дає можливість не допускати помилок в обчисленні під час множення і ділення.

Також під час вивчення порядку дій у прикладах на 2 та 3 дії використовую таблицю :

Принцип наочності в молодшій школі

Краще засвоїти частину від числа та число за його частиною допомагають ось такі наочні посібники.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Внаслідок їх детального опрацювання, учні безпомилково розв’язують задачі.

Під час вивчення дробів діти користуються таблицею :

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Ознайомлюючи учнів з нумерацією трицифрових чисел, незамінним демонстраційним посібником є класна рахівниця. На ній зручно пояснити, наприклад, що кожне наступне число утворюється з попереднього додаванням до нього одиниці або віднімання одиниці від наступного числа. Під час ознайомлення учнів з новими числами на рахівниці можна виконувати велику кількість практичних вправ: відкладати відповідну кількість кісточок, збільшувати або зменшувати числа на кілька одиниць, порівнювати числа, зображувати склад числа, розкладати його на розрядні доданки.

Допомагає засвоїти нові поняття і терміни: розряди, класи, сума розрядних одиниць такий ще наочний посібник, як таблиця розрядів і класів.

Як показує практика, школярі з великими труднощами засвоюють перетворення іменованих чисел. Тому для кращого засвоєння одиниць маси, довжини площі, та часу користуюся відповідними таблицями.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Звичайно, виготовлення таких таблиць займає багато часу, але якщо вони вже є, то служать довгий час.

Що стосується розв’язування задач, то тут теж слід вміло користуватися схемами, малюнками чи коротким записом умови задачі, які можна оформити у вигляді книжки – розгортки або таблиці. Так довелося виготовити таблиці на теми: „Прості задачі, які розв’язуються дією додавання”, „Прості задачі, які розв’язуються дією віднімання”. Наприклад :

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі1.

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі2.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Можна намалювати ілюстрацію до задачі. Але будь – яка ілюстрація тільки тоді допоможе учням знайти розв’язок , коли її виконують самі діти. Бо тільки у цьому разі вони аналізуватимуть задачу самостійно. Отже, треба вчити учнів виконувати ілюстрації. Ознайомлюючи учнів із задачами нового виду, навчаю їх коротко записувати задачу. Отже, використання схем, таблиць та короткого запису допомагає учням у розв’язуванні задач.

Велика кількість наочних посібників використовується під час усної лічби, якій у початкових класах приділяється багато уваги. Це зумовлено необхідністю озброїти дітей практичними навичками лічби, потрібними їм у житті, а також допомогти дітям глибше зрозуміти суть математичних обчислень. Успіх обчислень значною мірою залежить від того, чи багато учні числа, над якими виконують дії. Якщо учні сприймають числові дані на слух, вони повинні тримати числа в пам’яті, а це ускладнює обчислення. Найкраще виконувати усні обчислення за допомогою наочних посібників. Це такі, як динамічна таблиця, цікаві квадрати, картки із зображенням чисел, смужки з числами, таблиці для складання задач, ігри: „Естафета”, „Влучний рибалка”, „Кругові приклади”, „Увімкни світло “, таблиці для усної лічби. Ось деякі з них.

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школі

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Різні види наочності, що використовуються на уроках математики, сприяють активізації навчання, розвиває в учнів інтерес до предмета. Але при цьому слід пам’ятати: надмірне використання на уроках математики наочності стримує формування розумових операцій узагальнення, абстрагування тощо.

Кожен урок читання розпочинаю з вправ для розвитку й контролю дихання, дикції та голосу, розширення читацького поля зору. Наприклад:

Спочатку учні читають прислів’я на одному мовному видиху. Після короткого видиху – паузи – вдиху читають прислів’я повністю і повторюють 2-3 рази:

Осінь усьому рахунок веде

Осінь іде й за собою – дощ веде.

Після цього працюю зі складовою таблицею № 2. Спочатку показую зразок читання складів із буквою „н”: на – ан, ня – ян, ну – ун, ню – юн, не – ен, нє – єн, ні – ін, ін; на, ня, ну, ню, не, нє, ні; ан, ян, ун, юн, ен, єн, ін, їн. Вчитель може керувати темпом читання (нормально, швидше, швидко, повільно, повільніше, швидше).

Інші таблиці можуть бути на великих аркушах і використовуватися на будь–якому етапі уроку.

Для вироблення інтонаційних навичок читання пропоную школярам читати прислів’я, скоромовки, вірші, використовуючи азбуку почуттів (малюнки гномів, які показують різний настрій):

Принцип наочності в молодшій школіМіміка гномів допоможе учням вибрати правильний тон читання. Наприклад опрацьовуючи вірш Т.Г. Шевченка “ Минає літо” виразно читаю вірш, запитую, який настрій виникає в учнів після його прослуховування. Учні можуть керуватися “гномиками” або таблицею вираження почуттів. Така таблиця виготовлена на великому аркуші паперу.

Таблиця вираження почуттів

Радість

Смуток

Сум

Жаль

Гнів

Сором

Біль

Страх

Повага

Задоволення

Захоплення

Співчуття

Обурення

Гордість

Ніжність

Тривога

Протест

Лагідність

Незадоволення

Здивування

Вдячність

Розчарування

Заздрощі

Зневага

Життєрадісність

Віра (в..)

Любов ( до..)

Таблиці для вироблення інтонаційних навичок читання також необхідні, тому що діти навчившись читати, і нарощуючи темп читання, не звертають уваги на виразність, інтонацію читання.

З цією метою виготовила ось таку таблицю.

Таблиця для вироблення інтонаційних навичок читання

Темп читання Тон читання :

спокійний схвильований

нормальний роздратований

повільний переляканий

швидкий радісний

помірний добрий

сповільнений дружній

захоплений

Гучність голосу ніжний

звичайно спокійний

тихіше, ніж звичайно розповідний

голосніше, ніж звичайно офіційний

голосно байдужий

дуже голосно впевнений

крик грубий

тихо злий

дуже тихо

пошепки

Так, опрацьовуючи пісню „Ходить гарбуз по огороду” вчитель запитує в учнів

Який настрій пісні? ( Вона весела, жартівлива).

У якому темпі потрібно її читати (У нормальному, пришвидшеному)

Яким тоном потрібно читати слова автора? Дійових осіб?

(Слова автора потрібно читати розповідним тоном; слова гарбуза – добрим, інших овочів – радісним, захопленим тоном).

Давати відповіді на запитання учням допомагає звичайно, таблиця, яку з часом вони запам’ятовують і майже до неї не звертаються.

На уроках читання необхідно мати під руками ще й пам’ятки, такі як : “Взявши в руки книжку, прочитай : “ Ти прочитав книжку”, “ Вчись читати правильно!”, “Вчись читати виразно!”, “Вчись переказувати близько до тексту”, “ Короткий переказ”.

Наведу приклад однієї з пам’яток.

Вчись читати правильно!

1.Стеж за словами в рядку, не переставляй їх.

2.Намагайся зрозуміти те, про що ти читаєш.

3.Під час читання будь уважним до кожного слова.

4.Читаючи мовчки, намагайся не шепотіти і не ворушити губами.

Звичайно, наочні посібники допомагають провести урок цікаво та емоційно. Вивчаючи творчість поетів письменників, композиторів і розповідаючи про їх життєвий шлях, неможливо обійтися без портрету даного автора. Перевіряючи, як діти запам’ятали дати і події, виготовила картки, на яких зазначені ці події. Такий вид роботи дає можливість не лише перевірити знання учнів, а й краще їх засвоїти.

Вивчаючи теми „В осінні барви шати вдяглись ліси й поле”, „Ось прийшли морози і зима настала”, „Прийди, весно, з радістю!”, „Надходить літо” неможливо обійтися без ілюстрації, які чітко відтворюють ту чи іншу пору року.

„Чарівна паличка” також є гарним наочним посібником, який допомагає проводити різноманітні вправи, одна з яких „Голосно – тихо” (вправлення у зміні сили холоду і темпу вимовляння) . Коли вчитель піднімає „чарівну паличку” угору – діти промовляють слова скоромовки голосно, з поступовим підсиленням. А коли поволі опускає – говорять зі зниженням сили голосу:

В сінокосах, в срібних росах

Заросився бусол босий

Сонце блисне – бусол висхне.

Щоб вибрати вірну інтонацію читання, знайомлю учнів з новою позначкою – стрілкою, яка показуватиме пониження чи підвищення голосу. Для цього виготовляю таблицю, на якій написаний уривок байки з розставленими паузами та стрілками, підкресленими словами . Ось частина таблиці :

Принцип наочності в молодшій школі У степу, | в траві пахучій, |

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

Коник, | вдатний молодець, |

Принцип наочності в молодшій школіПринцип наочності в молодшій школі

І веселий, | і співучий, ||

Принцип наочності в молодшій школі

І проворний стрибунець ||…

Учні визначають, що на початку байки коник веселий, безтурботний, тому початок потрібно читати бадьорим голосом, у пришвидшеному темпі. Учитель звертає увагу на незавершеність думки, позначену крапками. Тут потрібно зробити довшу паузу, щоб зацікавити слухача наступними подіями, останнє речення цього уривка читають у сповільненому темпі, щоб показати голосом зміни в поведінці коника. Наступні рядки байки вчаться читати за підручниками.

Така система вправ і завдань дає можливість розвивати мовлення і пам”ять учнів, збагачувати словниковий запас, розвивати спостережливість від чуття краси рідної природи, розвивати техніку читання та удосконалювати якість читання.

Неможливо на папері описати всі ті наочні посібники, якими користуєшся в повсякденному життя на кожному уроці. Але не можна не сказати про наочність, яку використовую на уроках української мови. Звичайно, урок української мови специфічний тим, що на ньому більшою мірою учні працюють з підручником, з різноманітним дидактичним матеріалом, який дає можливість краще перевірити знання. Це різноманітні індивідуальні картки перфокарти, сигнальні картки, завдання для оперативної перевірки знань та інше. Така перевірка дає можливість швидко і ефективно перевірити рівень знань учнів. Під час колективної роботи , яка відбувається при поясненні нового матеріалу, як і всі вчителі, користуюся таблицями фабричного виробництва, але їх завжди не вистачає. Тому виготовляю власноруч. Як показала практика, діти краще засвоюють той чи інший матеріал, якщо працюючи з таблицею, самостійно роблять висновки, складають правила, які потім вивчають за підручником. Для кращого запам’ятовування правил, виготовляю таблицю – схему, де коротко записую це правило. Наприклад : „Частини мови“, „Будова слова”, „Написання слів з подвоєнням”, „Апостроф”, „Члени речення“ і т.д. Такі таблиці розміщую у куточку „Запам’ятай”. Деякий час вони знаходяться перед очима учнів до повного їх запам’ятовування, а потім змінюються на інші.

Починаючи з першого класу, на передній стінці біля дошки постійно знаходиться таблиця „Пиши красиво і вірно”, де каліграфічно записані всі букви алфавіту та де які їх з’єднання. Учні частенько звертаються до таблиці, щоб вірно і каліграфічно написати ту чи іншу літеру.

Підсумовуючи сказане, підкреслю головне – діти набагато легше засвоюють навчальний матеріал – це головне, заради чого не варто шкодувати часу на виготовлення унаочнення. Не таємниця й те, що самому вчителеві теж легше працювати з різноманітним дидактичним матеріалом.

Таким чином, різноманітне унаочнення привертає увагу школярів до виучуваного предмета, явища, стимулює навчально-пізнавальний інтерес, здійснює особистісно орієнтований підхід, поступово допомагає осягати науковий підхід до засвоєння знань, зрештою, надає привабливості самому процесу роботи.

Додаток 1

Українська мова

Тема уроку: Змінювання іменників за родами. Спостереження за родовими закінченнями слів.

Мета уроку: Закріплювати знання учнів про роди іменника. Формувати вміння визначити роди іменників. Розвивати увагу, мовлення, спостережливість, кмітливість. Виховувати самостійність, каліграфічність письма. Сприяти вихованню бережного ставлення до хліба.

Хід уроку.

Повідомлення теми і мети уроку.

Щоб дізнатися про що ми будемо говорити на сьогоднішньому уроці, я пропоную вам відгадати загадку:

Хата мною багата,

Людям брат я і друг.

І коли вже я в хаті –

Буде й пісня навкруг.

( Хліб )

Отже, сьогодні ми поговоримо про хліб, який завжди був і є багатством людини. Але найголовніше завдання нашого уроку – вправлятися у визначенні роду іменників, спостереження за родовими закінченнями слів, а разом з тим ми спробуємо виростити хліб.

Що таке хліб ? ( буханка, борошно, зерно, пшеничний лан, колосок

Чи багато треба зусиль, щоб виростити ось такий колосок? (показую).

Давайте сьогодні спробуємо виростити колосок. Адже недаремно народна мудрість говорить : „Людину пізнають по колосу пшениці, яку вона посіяла і виростила “. У кожного із вас на партах лежать зернинки. Наш колос буде важкий і зернистий, якщо ми будемо вірно визначити роди іменників, їх родові закінчення, будемо активно працювати, вірно відповідати, старанно писати. Тому наш урок пройде під девізом :

Діти Мову рідну я вивчаю,

Разом. ЇЇ люблю, не забуваю,

Рідну мову буду знати,

Берегти і поважати.

І так починаємо.

Повторення знань про роди іменника.

В Україні говорили „Поможи, Боже, рано почати й рано закінчити – хай легко почнеться і ще легше скінчитися “.

Почнемо з підготовки „грунту“. Щоб це зробити, треба перевірити домашнє завдання. ( впр. 391 )

Прочитайте іменники чоловічого роду. ( зір, слух, скарб ).

Прочитайте іменники жіночого роду ( можливість, людина ). Доведіть, що це іменник жіночого роду.

Як ви визначили іменник середнього роду ? Прочитайте їх ( середовище, спілкування ).

Ви добре справилися з домашнім завданням, тому „грунт“ готовий. Знайти шлях до поля допоможе „Чарівна паличка“. Якщо ми виконаємо її завдання, враз опинимося на полі.

( Учні передають „чарівну паличку“ один одному, називаючи ланцюжком іменники 1 ряд – чоловічого роду, 2 ряд – жіночого роду, 3 ряд – середнього роду).

Ось і поле. В народі кажуть „Посієш вчасно, збереш рясно“. Час

Настав засіяти зернину в землю. ( Сію зерно в підготовлений на дошці ( таблиця ) „грунт“ ).

Робота з сигнальними картками.

Щоб зернина проросла, треба вірно визначити рід іменників.

Гра „Визнач рід“.

( Хліб, пшениця, поле, зерно, колос, земля, жито, сонце, дощ, врожай, нива ).

Індивідуальна робота за перфокартами ( під час роботи з сигнальними картками 3 учні працюють індивідуально ).

Завдання: визначити рід іменників.

Молодці, ви добре працювали, дружно і наша зернина проросла, дала свої сходи. „Де кожний вміло робить, там і пшениця родить”. Для перевірки вашої працьовитості пропоную виконати наступне завдання.

(Учні відкривають зошити, повторюють правила вірної посадки. Лічилка.)

Зошит свій я відкриваю

І під нахилом кладу.

Ручку я ось так тримаю,

Сяду вірно не зігнусь.

Якщо сяду я рівненько,

Напишу усе гарненько!

Чисто, правильно, красиво

Всім товаришам на диво.

Вибірковий диктант ( малюнковий)

Завдання виконується у вигляді гри „Спіймай свій іменник”.

Я буду загадувати загадки, а ви будете записувати відгадки.

1 ряд – ім. жін. роду, ІІ ряд – ім. сер. роду., ІІІ ряд – ім. чол.. роду.

Сторожем не служить, а всіх рано будить ( Півник).

А я пташка зозуляста,

Поряд з півником живу.

Діточкам маленьким гарним

Яйця я завжди несу. (Курка)

3. „Ме – ме – ме” – співаю я

Звуть мене всі ( козеня)

4.Ой, яка ж вона гарненька

Пишно хвоста і руденька

Вгору, вниз, на гілку, з гілки

Хто це буде діти? ( Білка)

5.Я на сонечку лежу, умиваюсь і мурчу ( Кіт)

6. Попищало, попищало

Швидко просо поклювало,

І до матері стрибочком

Покотивсь жовтий клубочок ( Курча)

7. Біле як сніг, надуте як міх

Лопатами ходить, рогом їсть ( Гусак)

8. Звуть мене усі Пушок,

Гарний в мене кожушок,

Стережу і хату й двір

Відгадайте, хто цей звір ? ( Собака)

9. Ніс в сметані в нього, й ротик

Відгадайте, хто це ( Котик)

І ряд – ч.р. : півник, кіт, гусак

ІІ ряд – ж.р. : курка, білка, собака

ІІІ ряд – с.р. : козеня, кошеня, курча.

( Оцінюється 6 учнів).

( Учні за вірні відповіді виставляють зернини в колосок).

4. Робота за підручником.

Оскільки ми сьогодні частково відчуваємо себе хліборобами, то давайте помандруємо на поле. Але на поле незвичайне, яке допомагає нам навчатися української мови. Відкрийте підручник і знайдіть впр. 392.

„Колоски у полі дозрівають

Хліборобів в поле закликають”.

Виконання вправи 392 ( самостійно). Після фізхвилинки.

а) Коротке слово вчителя про рушник.

Рушник – це символ українського народу. У народі говорять : „Дім без рушників, як сім’я без дітей”. Він був неодмінним атрибутом обрядів. Без рушника, як і без пісні не обходяться сьогодні ніякі свята, урочисті події. Що ви про це знаєте ?

(Відповіді учнів).

І учень . З рушником зустрічають дорогих гостей.

ІІ учень. З рушником раніше виходили в поле, справляли обжинки.

ІІІ учень. Молоді стають на рушник під час шлюбу.

ІУ учень. З рушником проводжали в останню путь.

( Під час виконання вправи 3 учні працюють біля дошки.).

(Оцінюється 6 учнів. Зернятка прикріплюють до колоска).

Мандрівка по полю продовжується.

Виконання вправи 395.

І. Самостійне читання завдань вправи.

Що треба зробити у вправі?

Читання тексту вправи вголос.

Яка головна думка тексту ?

( Туга за рідною домівкою ).

Навіщо Максимові колосок ?

(Він засумував за рідною домівкою, колосок нагадуватиме йому про рідне село, про широке поле, про рідну хату).

3.Колективне виконання 2 завдання.

Випиши виділені іменники, познач їх рід і закінчення ( 1 учень біля дошки).

Море, поле, колосок , конверт , нива, хатою.

Що ви помітили ? Яке закінчення мають іменники ч.р., ж.р., с.р. ?

( З зошити на перевірку. Оцінюється 4 учні). Колосок поповнюється зернинками.

Фізхвилинка.

А ми зерно сіяли, сіяли

У земельку свіжую, свіжую

І з’явились перші листочки

А з них повні, гарні колосочки!

До сонечка повернулись

І донечку усміхнулись.

Вітер колоски хитає

До зерняток промовляє :

Ви і повні, і хороші,-

Буде урожай хороший.

Виконання впр. 394 ( усно).

Яке прислів’я стосується нашої теми ?

Знайдіть і назвіть іменники лише чол.. роду.

А колосок наш все наливається зерном.

Гра „Знайди домівку”.

( У грі приймають участь діти, які пасивно працювали на уроці).

Завдання : посіли слова у будиночки за родами.

У першому будиночку живуть – лише ім. чол.. роду, у ІІ – жін.роду, у ІІІ – сер. роду. ( салтів’янин, річка, селище, ліс, вулиця, поле, міст, школа, небо).

Перевірка і оцінювання завдання.

Розвиток мовлення. Усне складання розповіді про наше село.

( Моє селище називається Старий Салтів. Йому виповнилося 302 роки. В селищі протікає річка Сіверський Дінець. По ліву сторону річки – сосновий ліс, а по праву –листяний. Центральна вулиця селища – вулиця Перемоги. На ній розміщена наша школа. Я дуже люблю своє селище, бо я маленька (маленький ) салтів’янка.

ІІІ. Закріплення і узагальнення знань .

1.Робота з перфокартами багаторазового використання.

Завдання І. Знайдіть помилку.

А Б В

Ж.р. с.р. с.р.

Калина вінок колоссся

Завдання 2. Знайдіть іменник сер. роду

Учениця життя тато

Завдання 3. Знайдіть ім. жін. роду

Життя калина край

(Перевірка, вірна відповідь).

У кого доріжка пряма, підійдіть до мене.

Ви виконали все вірно, тому можете поповнити колосок зернятками.

ІV. Підсумок уроку.

Погляньте на плоди своєї праці. Колосок виріс на ваших очах. Але ви розумієте, що справжні колоски так швидко не ростуть. Для цього потрібна довга, важка і копітка праця хліборобів, бо трудяться вони над вирощуванням хліба протягом цілого року. Недарма в народі кажуть „Хлібові ціни немає”. Спасибі, Вам, любі діти, за роботу, шануйте хліб, бережіть його !

Що найбільше запам’яталося вам на уроці?

Що сподобалося ?

ІІ. Домашнє завдання.

Вправа 396, відгадати загадки, записати іменники відгадки і визначити їх рід, доречі, подібну роботу ми з вами сьогодні виконували.

Додаток № 2

Читання

Тема уроку: Обряди і звичаї. Жниварські пісні „Говорила нивка”, „Там у полі Криниченька”, „Жали женчики жали “, „Наша господиня не жала”, „Ой вижали житечко в добрий час”, „Ходить гарбуз по городу”.

Мета уроку : Розширювати знання школярів про народні звичаї та обряди, пов’язані зі жнивами; формувати вміння зіставляти зміст прочитаного та малюнки, продовжувати формувати вміння читати текст в особах, передавати найтонший відтінки дій, розвивати навички виразного читання, пам”ять ,увагу, допитливість.

Виховувати інтерес до народної творчості.

Обладнання: чарівна паличка, ілюстрації до творів, таблиця з потішкою, складова таблиця №2, малюнок серпа, колоски пшениці, жита, ячменю, вівса.

Хід уроку

1.Вправи з розвитку й контролю дихання, дикції, голосу.

Учитель вивішує таблицю з потішкою. Школярі вчаться читати цілу фразу на одному видиху. Секундний видих – пауза – вдих. Літерою (У) вказано, де потрібно робити зупинку й набирати повітря.

Калачі

Я печу, печу, печу Запікайтесь калачі

Дітям всім по калачу, З натопленій печі

Зверху маком потрушу, Буду Васю, буду Нату

В піч гарячу посаджу Калачами частувати.

2.Робота зі складовою таблицею № 2. Учитель показує зразок читання складів із буквою „н”:

на-ан, ня –ян, ну-ун, ню – юн, не – ен, нє – єн, ні –ін; на, ня, ну, ню, не, нє, ні; ан, ян, ун, юн, ен, єн, ін, їн.

Аналогічно читають склади з буквою „л”.

Учитель керує темпом читання ( нормально, швидше, швидко, повільно, повільніше, швидше).

ІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

Бесіда – розповідь про обряди зажинок, обжинок.

З давніх давен за розповідями старших людей, 21 липня, на Прокопа, починали зажинки, або свята першого снопа. Вийшовши в поле на зажинки, господиня розстеляла скатертину або рушник із хлібом – сіллю та свічкою. На узбіччі вона зупинялася, тричі кланялася ниві, промовляючи : „Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати”. Косити починав найповноважніший у селі чоловік у так звані „легкі” дні – вівторок, п’ятницю. Перший сніп ставили в хаті на почесному місці під образами – на покуті. Обмолочувався він окремо. Зерна з цього снопа святили в церкві. Соломою першого снопа годували корів, щоб не хворіли. Про зажинки є прислів’я і приказки:

На Прокопа приготуй плечі для снопа.

Квітує жито – почалося літо, а прихилився

Колос вусатий — починай його жати.

Коли закінчувалися жнива, то святкували обжинки. Женці збиралися гуртом, в’язали останній сніп, прикрашали його калиною, квітами, стрічками. Дівчину чи жінку, яка відзначилася під час жнив, обирали царівною, їй на голову одягали пишний вінок із колосся й квітів і йшли селом. На полі залишали перев’яз ану червоною стрічкою жменю нескошеного колосся, поряд – скибку хліба із сіллю і водою. Цю своєрідну композицію називали „спасовою бородою” й вважали її притулком для польового духу. Коли йшли селом, то співали обрядову пісню :

Котився віночок із поля,

З поля на дорогу,

А з дороги на стодолу,

Зі стодоли на комору,

Із комори – до світлиці

На пухкій палиці.

ІІІ. Читання обрядових пісень.

1. „Говорила нивка”. Текст читає вчитель.

Поясніть значення слова женчик ( жнець, той, хто жне серпом).

(Учитель показує малюнок серпа).

Як ви розумієте слово загін?

(Це смуга, ділянка поля, яку жне одна людина).

2. Читання тексту пісні вголос. ( кілька учнів).

3.Виразне читання тексту „Там у полі криниченька”.

Який настрій викликала у вас ця пісня ?

З якою інтонацією потрібно її читати?

( Робота з таблицею для вироблення інтонаційних навичок читання).

(Пісню слід читати у нормальному житті, радісним тоном, бо працювали дівчата й хлопці весело і дружно).

Відшукайте й зачитайте пестливі слова.

Як ви гадаєте, чому в пісні так багато пестливих слів ?

(Бо народ добре ставився до праці женців, поважав їх).

4.Самостійне опрацювання тексту пісень „Жали женчики, жали” та „Наша господиня не жала”.

— Як ви гадаєте, тут схвалюється чи осуджується поведінка господині?

А що підкреслено словами: „на біленько ручки помила”, „вареничків повен стіл”?

5.Фізхвилинка „Добре”.

Добре те, що сонце світить,

Добре те, що віє вітер.

Добре те, що цей ось ліс.

Разом з нами ріс і ріс.

Добре гратися надворі.

Добре вчитися у школі,

Добре плавать у ставку,

Добре те, що я живу!

Опрацювання пісень „Ой вижали житечко в добрий час”.

Читання пісні ланцюжком.

Аналіз тексту.

Як ви вважаєте, що пісню співали на початку жнив чи після їх закінчення ? Доведіть свою думку рядками пісні. Як господар має подякувати женцем? Які побажання висловлювали женці господареві.

ІУ. Розвиток кругозору школярів.

Як зветься хліб випечений з жита?

Жито – житній ( вчитель дописує)

Доповніть далі ( і показує колоски)

Пшениця — ….

Ячмінь — …

А що таке книги? ( Вид білого хліба із загорнутими всередину краями, змащеного салом або олією.)

Розгляд таблиці з хлібними колосками.

Ось – озима пшениця,

Ось – пшениця яриця,

Далі жито, зерном налито,

Поруч – просо, хоче в покоси.

Он ячмінь – колосій,

Там овес – рясносій.

( Олександр Матійко)

Гра „З’єднай слова”.

Щоб хліб прийшов до столу, він проходить певний шлях.

Стрілочкою з’єднайте пари слів, встановіть послідовність (таблиця)

оре землю пекар

вносить добрива мірошник

посів зерна продавець

жнива тракторист

елеватор, млин хіміки

хлібозавод шофер

магазин комбайнер

стіл сім’я

Робота над народною піснею „Ходить гарбуз по городу “.

Інецинівка пісні.

Діти, до нас на урок зараз завітають особливі гості. ( Чути стук у двері). Просимо, заходьте!

( Заходить хлопчик – Вересень. У нього в руках чарівна паличка0.

Вересень : Доброго дня усім! Чи впізнали ви мене ? Я продекламую вірш, і ви відразу згадаєте, хто я.

У вересня щедра рука.

Заходьте! – він з двору гука.

І яблука трусить з гілок,

І сипле в портфелі сливок,

Солодкий зрива виноград, —

І кожен з вас вересню рад.

Бо щедра, ой щедра рука

В вересня – садівника.

( Т. Коломієць)

(Декламуючи вірш учень показує ілюстрацію „Щедра осінь” із зображенням фруктів).

Вересень. Згадали ? Так, я ваш знайомий – місяць Вересень – садівник та городник. Я не сам до вас завітав, а привів ще й своїх друзів. Ось чарівною паличкою змахну – вони і з’являться.

(Змахує паличкою. Виходять учні з коронами овочів: Гарбуз, Диня, два огірочки, морква, два Буряки, Бараболя, квасоля, Біб). Вони читають в особах, українську народну пісню „Ходить гарбуз по городу”.

Вересень : Чи сподобалися вам мої друзі?

Назвіть дійових осіб пісні. Як розумієте слова свояк (родич), перістий ( рябий).

Самостійне читання тексту.

Визначення настрою ( веселий, нормальний, пришвидшений), тону слів автора (розповідним тон), слова гарбуза (добрий), інший овочів (радісний, захоплений).

Визначення близьких родичів

Гарбуз,….. ( диня, огірочки)

Квасоля,… ( біб, горох)

Морква,….(буряк)

Картопля, … ( помідор)

У. Підсумок уроку.

1.Відгадування загадок.

Відгадайте загадки з бабусиної грядки.

Зелене, а не дуб, кругле, а не місяць, з хвостиком, а не миша. ( Гарбуз).

Довгий, зелений, добрий солоний, добрий і сірий.

Хто він такий ?

(Огірок)

Товстий Гнат, при землі не взнать. Сам червоний, а чуб зелений. ( Буряк).

Під землею птиця кубло звила і яєць нанесла. ( Картопля).

Які ще назви овочів та фруктів знаєте?

Ми сьогодні читали жниварські пісні.

Одвічно так велося : життя хлібороба, його достатки й добробут залежали від урожаю. З давніх давен селяни казали „Один жнивний день рік годує”. Доповніть наступні прислів’я

Посієш вчасно — … ( вродить рясно)

Хочеш їсти калачі -…. ( не сиди на печі)

Глибше брати — … ( більше хліба мати).

УІ. Домашнє завдання.

Читати виразно жниварські пісні, пісні в особах народну пісню.

Контрольная работа: Приемы программирования на JavaScript

Posted on by admin

Контрольная работа 12

Тема: «Приемы программирования на JavaScript»

Пример 1. Программа выдачи простого предупреждения при выборе гипертекстовой ссылки. Схема URL — JavaScript

<HTML>

<HEAD>

<title>Самый первый пример JavaScript</title>

</HEAD>

<BODY>

<center>

<h1>Мой первый пример JavaScript</h1>

<hr>

</center>

В текст этого документа внедрена гипертекстовая ссылка

<a href=»javascript:window.alert(‘Do you speak English?’)»>

«Don`t click here»

</a>.

Любопытно, что будет, если все-таки выбрать?

</BODY>

</HTML>

В данном примере среди текста документа расположена гипертекстовая ссылка «Don`t click here». Если ее выбрать при просмотре (кликнуть мышкой), то на экране появится окно-предупреждение с вопросом: «Do you speak English?».

Генерация этого окна осуществляется специальным методом window.alert, который выполняется при выборе гипертекстовой ссылки. Если быть более точным, то в качестве URL информационного ресурса, который следует загрузить при переходе по данной гипертекстовой ссылке, используется схема JavaScript — расширение спецификации URI для программирования сценариев просмотра гипертекстовых документов World Wide Web. В этом случае выполнение JavaScript-программы происходит при выборе гипертекстовой ссылки, а сам код программы записан как URL.

Добиться такого же эффекта можно и другим способом, не прибегая к новой схеме URL. Для этой цели можно использовать событие, которое генерируется программой-навигатором при выборе гипертекстовой ссылки — Click.

Пример 2. Программа выдачи простого предупреждения по событию Click при выборе гипертекстовой ссылки

<HTML>

<HEAD>

<title>Самый первый пример JavaScript</title>

</HEAD>

<BODY>

<center>

<h1>Мой первый пример JavaScript</h1>

<hr>

</center>

В текст этого документа внедрена гипертекстовая ссылка

<a href=»javascript:void(0)» onClick=»window.alert(‘Do you speak

English?’)»>»Don`t click here»</a>. Любопытно, что будет,

если все-таки выбрать?

</BODY>

</HTML>

Обойтись без новой схемы URL здесь также не удается, но она используется только для того, чтобы после выбора гипертекстовой ссылки в рабочем поле программы навигатора не появлялось пустой страницы, или не приходилось загружать вновь старую страницу. Для обработки события используется конструкция onClick, которая реализует обращение к обработчику (handler) данного события, который в свою очередь вызывает выполнение кода, записанного вслед за onClick.

Размещение кода программы на JavaScript непосредственно в тагах HTML является обычным делом, но не всегда бывает удобным. Наиболее часто JavaScript-код выносят в специальный HTML-контейнер SCRIPT(</script>…..</script>). Для того, чтобы продемонстрировать применение этого подхода, видоизменим наш пример следующим образом:

Пример 3. Применение контейнера SCRIPT для размещение JavaScript-кода

<HTML>

<HEAD>

<title>Самый первый пример JavaScript</title>

<script language=»JavaScript»>

<!— Start the text of programme

function question()

{

window.alert(«Do you speak English?»);

}

// —>

</script>

</HEAD>

<BODY>

<center>

<h1>Мой первый пример JavaScript</h1>

<hr>

</center>

В текст этого документа внедрена гипертекстовая ссылка

<a href=»javascript:void(0)» onClick=»question()»>»Don`t click

here»</a>. Любопытно, что будет, если все-таки выбрать?

</BODY>

</HTML>

Данный пример развивает применение JavaScript-кода для обработки события Click. Но только в этом случае мы не размещаем весь код обработки события в атрибуте onClick. В данный атрибут помещается только вызов функции, которая будет обрабатывать это событие. Само тело функции размещено в заголовке HTML-документа внутри тагов <script …> и </script>

Для того, чтобы защитить текст функции от интерпретации браузерами, которые не поддерживают JavaScript, мы поместили код в HTML-комментарий. При этом последняя строка этого комментария должна начинаться как комментарий JavaScript, чтобы браузер, понимающий JavaScript, не интерпретировал ее как часть JavaScript-кода.

Различные браузеры поддерживают разные версии JavaScript, что накладывает определенные ограничения при написании сценариев JavaScript. Для того, чтобы максимально адаптировать свою программу к конкретному типу программного обеспечения, часто включают проверку версии и имени программы-браузера в JavaScript.

Пример 4. Получение типа программы просмотра HTML-страниц

<HTML>

<HEAD>

<title>Test of Browser name</title>

</HEAD>

<BODY>

<h1 align=center>Проверка имени типа браузера;</h1>

<hr>

Для того, чтобы получить имя вашей программы просмотра

выберите кнопку «Browser»<br>

<center>

<form name=kuku>

<input type=button name=browser value=Browser

onClick=»window.alert(window.navigator.appName)»>

</form>

</BODY>

</HTML>

Данная программа в точности повторяет пример 2.10, но в окне предупреждения выдает имя программы просмотра HTML-страниц (window.navigator.appName). Вообще говоря, в простом сообщении о типе программного обеспечения большого смысла нет, но если вставить проверку данного имени в текст HTML-страницы и реализовать условную компиляцию страницы, то тогда обращение к данной конструкции JavaScript будет оправданным:

Пример 5. Условная генерация текста страницы по типу программы просмотра

<HTML>

<HEAD>

<title>Test of Browser name</title>

</HEAD>

<BODY>

<h1 align=center>Проверка имени типа браузера</h1>

<hr>

<script language=JavaScript>

<!—

if(window.navigator.appName == «Netscape»)

{

document.write(«<br><center><font color=steelblue size=+5>»);

document.write(«У вас хороший навигатор.»);

document.write(«</font></center>»);

}

else

{

document.write(«<font color=red size=+3>Необходим Netscape Navigator

версии 3.0 и выше.</font>»);

window.alert(«Down load new version of your browser now.»);

}

// —>

</script>

</BODY>

</HTML>

В данном примере текст JаvaScript-программы размещен непосредственно в теле документа. При его загрузке, когда HTML-интерпретатор доходит до контейнера SCRIPT, вызывается JavaScript-интерпретатор. В этот момент будет проверяться условие, которое содержится в операторе if. В зависимости от результата проверки этого условия остальной текст страницы примет тот или иной вид в зависимости от типа программы просмотра.

Вообще говоря, проверить тип программы просмотра можно на сервере протокола HTTP и передать программе просмотра уже готовую страницу без условной генерации ее содержания. Но это возможно только в том случае, когда автор страницы имеет возможность программировать на машине где установлен сервер и имеет возможность администрировать этот сервер. В ряде случаев, когда место под Website арендуется и в договоре аренды нет пункта, обеспечивающего управление ресурсами сервера, в этом случае программы с условной генерацией содержания страниц бывают чрезвычайно полезными. Другой случай — это работа в локальном режиме без сервера. Здесь JavaScript является единственным средством управления просмотром. Существует еще ряд случаев, когда применение контейнера SCRIPT в теле документа является вполне оправданным, но на них мы остановимся позже в контексте решения конкретных задач управления сценариями просмотра.

Однако, чаще всего, текст JavaScript-кода размещают в виде описания функций в заголовке документа, что делает использование такого кода более удобным. Связано это с двумя моментами, которые следует учитывать при написании JavaScript-программ: область действия описания программы (из каких частей документа или страницы она видна, а следовательно, на нее можно сослаться как на функцию, и принципы интерпретации кода при просмотре документа.

Если код размещается в теле документа, то он интерпретируется только в случае переразметки отображаемого документа (загрузка, изменение параметров окна, перезагрузка). Если текст размещен в заголовке, то на него можно сослаться из любого места документа, а точнее из любого обработчика событий, которые указываются как атрибуты HTML-тагов.

Пример 6. Размещение скрипта в отдельном файле (netscape.jsc)

<HTML>

<HEAD>

<title>Test of Browser name</title>

</HEAD>

<BODY>

<h1 align=center>Проверка имени типа браузера</h1>

<hr>

<script language=JavaScript src=netscape.jsc>

</script>

</BODY>

</HTML>

В данном случае текст условной генерации страницы размещен во внешнем файле. При загрузке страницы этот текст докачивается программой просмотра и исполняется так же, как если бы он размещался в документе. Любопытно, что при просмотре текста документа через опцию «View Source» текст скрипта не отображается, что дает возможность скрыть его содержание от пользователя. В самом файле, который содержит конструкции JavaScript, HTML-таги не используются:

Пример 7. Содержание файла netscape.jsc, ссылка на который установлена в атрибуте SCR тага <SCRIPT >.

if(window.navigator.appName == «Netscape»)

{

document.write(«<br><center><font color=steelblue size=+5>»);

document.write(«У вас хороший навигатор.»);

document.write(«</font></center>»);

}

else

{

document.write(«<font color=red size=+3>Необходим Netscape Navigator

версии 3.0 и выше.</font>»);

window.alert(«Down load new version of your browser now.»);

}

На этом можно закончить вступительную часть, посвященную примерам JavaScript-кода, и перейти к более планомерному изложению приемов программирования на JavaScript, если бы не одно «но». Дело в том, что любой автор, который собирается излагать программирование на JavaScript, встречается с проблемой постепенного наращивания сложности примеров. Материал надо начинать излагать «от печки», но вот этой самой печки нет. Все программы на JavaScript (Client-site JavaScript) — это в той или иной мере программы обработки событий, которые связаны с теми или иными информационными объектами. Без изучения этих объектов нельзя начинать ничего программировать.

Однако, существует лазейка в этом заколдованном круге, которой мы и воспользуемся. Это схема JavaScript универсального локатора ресурсов (URL). В наших примерах мы уже использовали эту схему. Она помогала нам открывать окно-передупреждение при выборе гипертекстовой ссылки и избегать перезагрузки страниц. Мы будем пользоваться этой схемой вызова JavaScript-кода до тех пор, пока не появится в нашем рассмотрении объект (контейнер HTML) с атрибутом обработки события.

После этого небольшого отступления начнем рассматривать приемы программирования на JavaScript в соответствии с иерархией объектов этого языка, начиная с самого старшего объекта и двигаясь вглубь дерева объектов: от объекта «окно» к элементам формы.

Рекомендуемая литература

«Информатика и образование», №8, 2000 Е. В. Давыдова.

Пайк М. «Internet в подлиннике» СПб.: BHV-Санкт-Петербург, 1996.

Перри П. Дж. «Секреты World Wide Web» Киев: Диалектика, 1996.

Шарф Д. «HTML 4.0: Справочник» СПб: Питер, 1998.

Вуд Л. «Web-графика: Справочник» СПб: Питер, 1998.

11

Доклад: Антарктика

Posted on by admin

Антарктика

Это южная полярная область Земли, противоположная Арктике. Кроме материка Антарктиды она включает примыкающие к ней части Атлантического, Тихого и Индийского океанов и острова. Этот район называют теперь Южным Ледовитым океаном. Площадь Антарктики — около 52,5 млн. км2, материка Антарктида — около 14 млн. км2

В Антарктиде нет ни лесов, ни рек, отсутствуют какие-либо географические зоны, кроме одной — ледяной. Весь материк покрыт ледниковым щитом, в котором «заморожено» 24 млн. км2 воды, почти 90% объема пресных вод на поверхности Земли. Впрочем, над ледником, мощность которого достигает 4,3 км, кое-где возносятся горные цепи с острыми гребнями. Есть даже действующий вулкан Эребус. Встречаются участки свободной ото льда суши и озера, где температура воды у дна достигает +25 С. Но таких мест совсем мало.

Жизнь в Антарктиде существует в очень суровых условиях. На свободных ото льда участках суши встречаются лишь лишайники и мхи, микроводоросли и бактерии. Однако у берега в некоторых местах располагаются колонии пингвинов, удивительных антарктических птиц. Они не умеют летать, неуклюже переваливаясь, передвигаются по берегу, плавают же очень ловко. В Южном океане животный мир намного богаче: киты, тюлени, морские львы и леопарды, различные виды рыб, в том числе известная у нас ледяная. Особое богатство антарктических вод — криль — мельчайший рачок. Его необычно много, этого ценного пищевого продукта. Встречаются морские птицы: снежные буревестники, поморники. Они строят свои гнезда только на побережье, но бывает, что залетают за несколько сотен километров в глубь материка.

Предполагают, что первыми с ледяными просторами Антарктики познакомились древние жители островов Новой Зеландии, предки современных полинезийцев — маори. А в январе 1773 г. Южный полярный круг пересек английский мореплаватель Джеймс Кук. В следующем году он достиг рекордной широты 71 10′. Перед ним простирался сплошной плавучий лед. Кук сказал: «…ни один человек никогда не решится на большее, чем сделал я… Земли, что могут находиться на юге, никогда не будут исследованы». Но заявление это оказалось излишне самоуверенным. В 1820 г. русская экспедиция Ф. Ф. Беллинсгаузена и М. П. Лазарева на шлюпах «Восток» и «Мирный» проникла далеко на юг. Моряки встретили, как писал М. П. Лазарев, «матерый лед чрезвычайной высоты». .Это были не плавучие льды, остановившие Кука на целый градус широты севернее, а берег нового континента, покрытый мощным ледяным панцирем. Продолжая свой путь к югу и востоку, моряки «всегда встречали ледяной материк». 28 января 1820 г. — день открытия Антарктиды, шестого континента Земли.

Но только спустя почти 80 лет, в 1899 г., здесь, на мысе Ад эр, впервые высадились люди — 10 человек во главе с норвежцем Карстеном Борхгревинком. Эти люди впервые отважились провести антарктическую зимовку. И хотя она оказалась нелегкой, было установлено: жить в Антарктиде можно. Одна за другой отправляются туда экспедиции: английские, немецкие, шведская, французская, норвежская. 15 декабря 1911 г. норвежец Р. Амундсен, а 18 января 1912 г. англичанин Р. Скотт достигли Южного полюса. Теперь там работает постоянная научная станция Амундсен — Скотт, организованная США. Туда регулярно приезжают туристы из разных стран мира. В период проведения Международного геофизического года (1957— 1959) ученые 67 стран мира изучали по согласованной программе земной шар в целом. Антарктида стала тогда гигантской природной лабораторией: ее покрыла целая сеть научных станций.

С тех пор каждый год высаживаются на берегах Антарктиды все новые и новые экспедиции из различных стран мира. Научные станции — подлинные «очаги жизни». В наши дни на ледяном материке их насчитывается около 40, среди них — 5 российских. Мирный, Молодежная, Беллинсгаузен, Новолазаревская — располагаются по побережью, а станция Восток — внутри материка, на высоте более 3000 м над уровнем моря. Время от времени некоторые станции закрываются, консервируются, но потом на них снова приходят исследователи. Трудно приходится зимовщикам, особенно в саннотракторных походах в глубь ледяного континента, во время зимовок на станциях, когда температура воздуха опускается до минус 90 С. На таком морозе металл становится хрупким, а бензин густеет и перестает течь. Страшна в Антарктиде пурга. В ее «белой тьме» исчезает мир, и один неосторожный шаг в сторону может стать гибельным. Для преодоления всех этих трудностей от людей требуется поистине героическая работа.

Антарктида — континент, на котором нет государственных границ. Антарктида принадлежит науке. В Антарктиде в 520 км от Южного полюса нашли окаменевшие кости черепа и позвонки какого-то очень древнего животного. Исследования показали, что эти останки принадлежат древнему крокодилу, обитавшему на шестом континенте около 200 млн. лет назад. Находка еще раз подтверждает гипотезу о том, что в давние времена южный материк был покрыт тропическими лесами и болотами. Многое узнали люди о единственном необжитом материке планеты. Выявлен скрытый подо льдом рельеф, а по геологическому строению установлено, что вместе с Австралией, Африкой, Южной Америкой Антарктида когда-то входила в состав одного огромного континента — Гондваны. Он начал распадаться 50 — 60 млн. лет назад, а потом произошел разрыв Антарктиды с Австралией. В образовавшийся пролив хлынули холодные воды течения, окружающего теперь континент сплошным поясом. Около 30 млн. лет назад в результате похолодания начали формироваться ледники. Течение вокруг полюса вовлекло в движение огромную толщу воды, до дна. Это холодное течение, самое мощное во всем Мировом океане, образовало могучий барьер, не допускающий проникновения тепла к закованному в лед материку. Оно охраняет ледниковый щит от разрушения. Это очень важно, потому что если весь антарктический лед вдруг растает и превратится в воду, то уровень Мирового океана поднимется на 60 м и затопит прибрежные территории, с расположенными на них крупнейшими портовыми городами. Исчезнет колоссальный источник холода на планете, и произойдет глубокая перестройка всей природы Земли. Средняя температура планеты без ледяной Антарктиды была бы выше примерно на 8 С. Много тепла отнимает Антарктида у Земли, но этим она спасает Землю от перегрева. Благодаря ее ледниковому щиту климаты нашей планеты отличаются друг от друга, а это — условие более полного расцвета жизни, ее многообразия. В последние годы всеобщее беспокойство вызывает обнаруженное над Антарктидой уменьшение концентрации озона, газа, защищающего Землю от опасных ультрафиолетовых лучей Солнца. «Озоновая дыра» является результатом постоянно идущего загрязнения атмосферы промышленными отходами. Для исследования этого и других явлений выезжают в Антарктиду специальные международные экспедиции ученых.

Список литературы

Почивалов Л. В. Белые сны Антарктиды. М.: Дет. лит., 1986.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.5.km.ru/

Доклад: Небесная сфера

Posted on by admin

Давайте мысленно перенесемся на 12 000 лет назад. Вот перед нами человек, кото-рый обязан знать больше своих соплеменников. Мир, окружающий первобытного философа, представляется ему достаточно жестоким, и в то же время – прекрасным. Он уже много ЗНАЛ об этом мире. Но знания эти достались ему не по волшебству и не от рождения, а были добыты в жесточайшей борьбе за выживание. Чувственные восприятия (или просто чувства), данные нам от рождения, а так же память, позволяют нам накапливать опыт. Опыт дает нам знания. Знания представляют собой не столько фиксацию последовательности событий, сколько понимание качественного различия этих событий. Любые природные явления представляют собой ряд некоторых событий, следующих одно за другим, и чтобы познать законы этих явлений, мы заставляем работать свое мышление и воображение. И здесь круг замыкается – мышление и воображение возможны только при наличии знаний. Чтобы добывать знания, мы можем:

1.Вести целенаправленные наблюдения за событиями.

2.Проводить научные эксперименты и наблюдать полученные результаты.

Небесная сфера Небесная сфера

Но наш первобытный философ еще не проводил экспериментов, он покаместь только созерцал окружающий его мир, и некоторые явления этого мира вызывали у него недоумение. Он знал, что, если выронить какой-нибудь предмет из рук, то этот предмет всегда падает вниз, но он видел, что, по непонятным для него причинам, над ним движутся Солнце и Луна, и множество Звезд светят ночью, и ничто из них не собирается падать. Правда, некоторые звезды все же падают, оставляя за собой яркий след. И первобытный философ, опираясь на свои знания, попытался объяснить это. И у него все выглядело просто и логично – Земля окружена Океаном, а над Океаном опрокинуто Небо, как некая хрустальная полусфера, в которую вкраплены Звезды. На этой полусфере есть дорога, по которой движутся Солнце, Луна и некоторые Звезды, которые он назвал Планетами. Пути Солнца, Луны и Планет – называются траекториями движения.

Итак, наш философ пришел к выводу, что Земля накрыта неподвижной хрустальной полусферой, в которую вкраплены Звезды. Но дальнейшие его созерцания указали ему на его заблуждение. Он заметил, что и Звезды перемещаются по небу – медленно, но все же достаточно для того, чтобы это заметить.

Небесная сфера

И тогда философ пересматривает свои выводы. Теперь у него Земля окружена сферой, которую он назвал Небесной сферой, и эта Небесная сфера вращается вокруг Земли. Звезды также продолжают быть вкрапленными в Небесную сферу и поэтому движутся вместе с ней. Размеры Небесной сферы, считал наш философ, настолько огромны, что этого даже нельзя себе вообразить. Столь оригинальное представление о Большом мире, сформировавшееся у древнего философа, было, как видно, настолько удачным, что оно дошло и до наших дней. С некоторыми изменениями и мы пользуемся понятием “Небесная сфера”. Дадим определение этому понятию: Небесная сфера – это воображаемая сфера произвольного радиуса. Центр ее в зависимости от решаемой задачи совмещают с той или иной точкой пространства. В частности, о видимой нами небесной сфере можно сказать, что это воображаемая сфера сколь угодно большого радиуса, в центре которой находится глаз наблюдателя.

Но, введя в обиход понятие “Небесная сфера”, наш философ столкнулся с очередной трудностью, которую он пока что не мог разрешить. Если принять за основу понятие о небесной сфере, то получается, что Солнце, Луна и Планеты должны были бы быть так же прикреплены к ней, однако наш наблюдатель отчетливо видел, особенно это касалось Лу-ны, что каждую ночь Луна, например, появляется вблизи различных звезд. При более на-стойчивых наблюдениях, это можно было сказать и о Планетах. О перемещении Солнца можно было судить по косвенным признакам.

Значит, сказал философ, надо попробовать определить закономерности в движении этих светил, иначе представление о Мире у нас будет не полным. И для реализации столь грандиозного замысла люди начали вести систематические наблюдения за движением Солнца, Луны и Планет среди Звезд. Но чтобы эти наблюдения не пропадали даром и были понятны другим наблюдателям, ученые договорились о способах фиксации увиденного или, другими словами, были определены:

Единицы, в которых проводились измерения положения светил.

Системы отсчета, относительно которых проводились измерения.

Курсовая работа: Анализ зависимости между уровня комплемента в крови больных системной красной волчанкой и степенью тяжести поражения почек

Posted on by admin

Санкт-Петербургский Государственный Университет

Факультет прикладной математики – процессов управления

Кафедра диагностики функциональных систем

Анализ зависимости между УК в крови больных СКВ и степенью тяжести поражения почек

Курсовая работа

Варламова

Александра

Александровна

Научный руководитель

доктор медицинских наук, профессор Шишкин В.И.

Санкт-Петербург 2008

Содержание

§1. Введение

§2. Постановка задачи

§3. Используемые методы

1. Дисперсионный анализ по одному признаку для проверки равенства нескольких средних

2. Непараметрический дисперсионный анализ по одному признаку с применением критерия Краскала-Уоллиса для нескольких независимых выборок

3. Непараметрический дисперсионный анализ по одному признаку с применением критерия Джонкхиера для нескольких выборок, упорядоченных по возрастанию влияния фактора

§4.Вывод

§5. Список литературы

§1. Введение

Формулировка проблемы

Изложим проблемную ситуацию, имеющую место в настоящее время в решении задач обработки результатов исследований. Известно, что в распоряжении исследователей имеется большая и постоянно растущая в объеме база данных результатов измерений из разных областей естествознания: астрономии, экспериментальной физики, экономики, биологии, медицины.

По мнению автора, сформировавшемуся вследствии ознакомления с содержанием официальных высказываний ведущих политиков и ученых мира, наибольшего развития в 21 веке среди других наук достигнут биология и медицина. Известно и напечатано, например, в книге Е.В. Гублера «Информатика в патологии, клинической медицине и педиатрии» [1] , что в этом аспекте решение задач обработки результатов измерений приобретает ключевое значение . Следуя рекомендациям пособия «Кандидатская диссертация» [2] выполним критический анализ ситуации, сложившейся в настоящее время в России в решении задач обработки результатов наблюдений. Уже на предварительном этапе исследования имеет место противоречивая ситуация: с одной стороны – обработка найденных в медицине результатов измерений является актуальной задачей в современной науке, с другой стороны – известно, что в медицинских ВУЗах математика, как дисциплина учебного процесса , практически не изучается. Следовательно, то что методы обработки данных медицинских исследований стали предоставляться математикам-специалистам, создает прецедент выдвижения медицины в число приоритетных направлений Российской науки.

Изложив проблемную ситуацию, перейдем к определению цели и объекта исследования.

§2. Постановка задачи

Предварительные замечания

Системные заболевания соединительной ткани, такие как системная красная волчанка , характеризуются прежде всего выраженной патологией по иммунологической компоненте. Мониторинг этого контингента больных позволяет отнести системные заболевания к числу крайне тяжелых недугов, поражающих людей в наиболее деятельный возрастной период ( в среднем 30-50 лет )[8] и приводящих к ранней инвалидизации, а порой и к летальным исходам. Усиливающееся год от года неблагоприятное воздействие окружающей среды приводит к росту иммунодефицитов различной этиологии, в том числе возрастает заболеваемость системными вариантами иммунокомплексных патологий.

В иммунокомплексных патологиях система комплемента играет важную, хотя и не всегда ясную, роль. Таким образом изучение динамики комплемента приобретает ключевое теоретическое и практическое значение. В связи с этим нами предпринят анализ зависимости уровня комплемента с тяжестью течения классического иммунокомплексного заболевания системной красной волчанкой.

Объект, предмет, цель и задача исследования

В качестве исходных данных для исследования даны выборки численных значений медико-биологических показателей человеческого организма, а именно: уровня комплемента в крови больных системной красной волчанкой ( в дальнейшем – СКВ) и степенью тяжести поражения почек. . В целях полноты изложения приведем необходимое определение : «Комплемент — система сывороточных белков, которая активируется комплексом антиген — антитело с образованием биологически-активных веществ, способных вызывать необратимые повреждения клеточных мембран. Комплемент является одним из факторов естественного иммунитета и широко применяется в диагностических иммунологических реакциях.»[3, ст. 57]

Объектом нашего исследования являлись выборочные данные результатов измерений уровня комплемента ( в дальнейшем — УК), причем изучаемые данные представляют собой пять столбцов чисел ,в первом из которых представлены данные без нефрита, во втором с нефритом слабовыраженным, в третьем с нефритом средней выраженности, в четвертом с нефротическим синдром, а в пятом- с почечной недостаточностью.

Предмет исследования определяем, как нахождение зависимости УК в крови больных СКВ и степенью тяжести поражения почек.

§3. Используемые методы

Будем использовать методы биометрического анализа, основанные на проверке гипотез однородности выборок.[9]

  1. Дисперсионный анализ по одному признаку для проверки равенства нескольких средних

Во многих случаях практики интерес представляет вопрос о том, в какой мере существенно влияние того или иного фактора на рассматриваемый признак [9]. В данном случае фактором является степень поражения почек, а признаком — УК.

Научное обоснованное решение подобной задачи при некоторых предположениях составляет предмет дисперсионного анализа , введенного математиком- статистиком Р. А. Фишером.[10]

Статистическая модель

Выборки производятся из нормальных совокупностей. Первая выборка производиться из совокупности со средним, вторая — со средним , k-я из совокупности со средним . Все наблюдения независимы. Будем считать распределение данной мне совокупности нормальным.

Гипотезы №1.

Н0 : = =…=

Н1: не все средние равны. все средние равны.

Критическая область.

Верхняя 5%-ная область Fk-1.N—k -распределения. В нашем случае F4,474 -распределения, так как k=4, а =n1 + n2 + n3 + n4 + n5 =479. Эта область определяется неравенством F>2.37. ( Определяется по таблице, см. Таблица А.4а на стр. 334 «Справочника по вычислительным методам статистики» Дж. Поллард [6] )

Вычисление значения критериальной статистики

Будем рассматривать исходные данные, представленные Таблицей №1.

Таблица №1. Значения УК в зависимости от тяжести ГН.

.Нет нефрита

Выборка объема

n1= 210

Слабый нефрит

Выборка объема n2= 101

Средний нефрит

Выборка объема n3= 98

Нефротический синдром

Выборка объема

n4 = 45

Почечная недостаточность

Выборка объема

n5 = 25
36

11

7

10

20
38

35

27

5

20
40

37

6

6

21
31

15

5

15

24
33

40

40

20

3
33,8

0

5

25

12
37

33

45

28

10
38

33

45

32

0
33

5

46

46

18,2
37

40

45

33

46
48

25

24

44

10
40

33

24

25

0
42

50

43

22,5

20
35

25

24,5

24,5

30,4
15

20

20,5

38

0
35

50

9

12

33,3
48

50

12

54,7

14,7
45

18

32

20,7

34,1
38

20

43

0

22,4
15

33

35,5

26,1

17,8
13

43

44

11

33,5
40

10

50

11,7

29,6
40

12

34

34,4

13,6
38

23

12

0

35
32,7

34

0

0

37
60

30

25,1

42

50

35

22,5

32,3

51

22

31

16

45

22,2

33

32,5

25

20

41,9

39,3

33

21

41,7

40,2

33

22

37,1

0

39

10

33,4

39,1

35,8

37,4

33

37,7

41,7

22,4

34,3

33,5

38,2

35

33

43,8

37,4

37,3

36,9

16

10

39,6

41

16

37,9

0

33

31

39,3

32,8

32,15

52

37,2

24

38,8

51

37,8

25

48,1

33,5

49,1

38

0

48

36,15

29

0

27

43,8

32

26,6

48

40

32

52,8

40

20

27

36

32,3

13,6

45

10

10

43,5

33,9

19,5

35

45,74

51,2

35

0

40,4

19,5

49,1

46,05

24,2

38

0

33

0

25,2

40,4

43,5

28

30

32,3

27

36

41

35

10

40

29

25

29,7

50

30

30

20

32

27,6

0

31

21,4

15,6

45

23

35

20

34,3

0

45

18

46

15

50,4

59,2

30,4

48,2

0

50

37,3

22,5

46

35

0

35

25

24

15

20

45

18

38

28,9

28

47,5

30,5

36,7

37,9

45,5

47,8

40,3

43

39,2

60

34,7

36,5

34,1

32,6

32

46,7

38,4

45,7

39

37,15

46,9

31,4

39

15,6

32

52,15

34,1

42

52,2

44,7

43,8

0

26,5

39,1

0

36,6

16

0

30,3

26,5

33

47

43

43

50

36,9

46,6

52,2

29,4

59,3

38,5

30,6

0

41

35,6

15,5

40

38,7

21,2

45

38,2

22,8

25,5

26,1

28,3

27,7

43,2

28,15

22,5

46

38,5

45

35,6

26

33

32,4

48,3

50

47,5

50

32

50

35,6

33,5

56,9

28,9

40

35,2

42,5

50

46,2

52,7

49,1

38

33,7

32,6

30

28,9

44,4

48,2

38,15

42

28,4

33,5

39,4

38,6

34,3

37,7

27,3

39,2

29,2

39,2

33,5

18

31,2

23,4

36,9

57,3

45

45,3

16,5

34,9

43,1

30,8

0

34,5

28

16

28,9

23

27

41,6

43,4

36

49

25

41,5

35,5

35

33,1

41,7

39,15

30,8

45,7

35,4

35,8

27

19,5

29,4

33,3

36,6

42,6

30

36,1

43

33,3

28,7

28,7

45,1

31,8

33

39,1

29

46,7

41,05

29,9

50

47

34,4

11

20,6

36,6

38,6

29,48

25

0

38

34,7

38,2

43,8

40,3

38,5

60

50

36

55

33,5

25,1

24,8

Всего:Т1=7502,38

Т2=3157,44

Т3=2819,55

Т4=1223,50

Т5=505,60

Т = Т1 + Т2 + Т3 + Т4 + Т5

Т=15208,47, Т2 = 231297559,74, N = 479

Средние значения выборок:

=35,6

= 31,1

= 28,7

= 26,38

= 19,8

Возведем в квадрат значение всех наблюдений и просуммируем их [6].

Вычисляем:

=567988,11

Общая сумма квадратов будет следующей:

— /N = 85112,2

Находим сумму квадратов между выборками:

(/n1 +….+/nk ) – T2/N = 8470,35

Теперь можно заполнить таблицу дисперсионного анализа [6].

Таблица №2. Дисперсионный анализ по одному признаку.

Компонента дисперсии

(1)

Сумма квадратов

(2)

Степень свободы

(3)

Средний квадрат

(4)=(2)/(3)
Между выборками

()-/N

k-1

 (определяется делением)
Остаточная

(определяется вычитанием)

N-k
Полная

N-1

 ——

Получаем:

Таблица №2а. Дисперсионный анализ по одному признаку. Результаты.

Компонента дисперсии

(1)

Сумма квадратов

(2)

Степень свободы

(3)

Средний квадрат

(4)=(2)/(3)
Между выборками

8470,35

4

2117,59
Остаточная

76641,85

474

161,69
Полная

85112,2

478

——

Значение критериальной статистики равно:

F = средний квадрат между выборками / остаточный средний квадрат = 2117,59 / 161,69 = 13,09

Сравним F и Fкритич : 13,09>2,37

Вывод. Следовательно, мы отвергаем гипотезу Н0 ,то есть можно предположить, что при 5%-ном уровне значимости УК в крови больных СКВ зависит от степени тяжести поражения почек.

Мы не знаем, какое распределение имеют наши выборки. Описанный метод применяется , как это было описано в статистической модели, для нормальных совокупностей. В связи с этим будет правомочно применить непараметрический метод для выяснения равенства нескольких средних.

2. Непараметрический дисперсионный анализ по одному признаку с применением критерия Краскала-Уоллиса для нескольких независимых выборок

Для проверки совпадений нескольких средних часто применяется непараметрический критерий, свободный от распределения. Его можно использовать, когда рассматриваемые совокупности не являются нормально распределенными [7].

Статистическая модель

Имеется k совокупностей, в нашем случае 5 совокупностей. Каждая выборка извлекается из своей совокупности. Все наблюдения независимы.

Гипотезы

Н0 : все k совокупностей одинаково распределены.

Н1 : нулевая гипотеза не верна.

Критическая область

Верхняя 5%-ная область распределения 2k-1. В нашем случае 24 , что соответствует значению критерия , превышающему 9,49. Данное число взято из Таблицы А.2 на стр. 331 «Справочника по вычислительным методам статистики» Дж. Полларда. [6]

Вычисление значения критериальной статистики

Для этого наблюдения xij заменяются их рангами rij .Все n наблюдений упорядоченны по возрастанию от 1 до n. Находим сумму рангов R1, R2,…, Rk для k групп. Вычисляем критерий [4]:

H= ( R21/n1 +….+ R2k/nk ) – 3 ( N + 1 )

Значения комплемента упорядочены по возрастанию. Они иногда совпадают, тогда ранг принимает среднее значение.

Далее, используя Таблицу №1, присваиваем каждому значению комплемента соответствующий ранг в данных пяти выборках и получаем сумму рангов [5] .

Таблица №3. Таблица рангов наблюдений.

Нет

нефрита

Выборка объема n1 = 210

Слабый

нефрит

Выборка объема

n2 = 101

Средний

нефрит

Выборка объема

n3 = 98

Нефротический синдром

Выборка объема

n4 = 45

Почечная недостаточность

Выборка объема

n5 = 25
УК

Ранг

УК

Ранг

УК

Ранг

УК

Ранг

УК

Ранг
36

282

11

45

7

33

10

39

20

86
38

315,5

35

264

27

144,5

5

28,5

20

86
40

352,5

37

296,5

6

31,5

6

31,5

21

95,5
31

188,5

15

59,5

5

28,5

15

59,5

24

115
33

220

40

352,5

40

352,5

20

86

3

26
33,8

242

0

13

5

28,5

25

126,5

12

50
37

296,5

33

220

45

405,5

28

28

10

39
38

315,5

33

220

45

405,5

32

197,5

0

13
33

220

5

28,5

46

420,5

46

420,5

18,2

77
37

296,5

40

352,5

45

405,5

33

220

46

420,5
48

436,5

25

126,5

24

115

44

396,5

10

39
40

352,5

33

220

24

115

25

126,5

0

13
42

375,5

50

453,5

43

383

22,5

105,5

20

86
35

264

25

126,5

24,5

119,5

24,5

119,5

30,4

181,5
15

59,5

20

86

20,5

92

38

315,5

0

13
35

264

50

453,5

9

34

12

50

33,3

231
48

436,5

50

453,5

12

50

54,7

471

14,7

56
45

405,5

18

74,5

32

197,5

20,7

94

34,1

247
38

315,5

20

86

43

383

0

13

22,4

102,5
15

59,5

33

220

35,5

273,5

26,1

137,5

17,8

72
13

53

43

383

44

396,5

11

45

33,5

237
40

352,5

10

39

50

453,5

11,7

47

29,6

171
40

352,5

12

50

34

244,5

34,4

252,5

13,6

54,5
38

315,5

23

110

12

50

0

13

35

264
32,7

210

34

244,5

0

13

0

13

37

296,5
60

478

30

176,5

25,1

132,5

42

375,5

50

453,5

35

264

22,5

105,5

32,3

204

51

462,5

22

99,5

31

188,5

16

68

45

405,5

22,2

101

33

220

32,5

207

25

26,5

20

86

41,9

373

39,3

345,5

33

220

21

95,5

41,7

371

40,2

359

33

220

22

99,5

37,1

299

0

13

39

334

10

39

33,4

233

39,1

337

35,8

278,5

37,4

304,5

33

220

37,7

306,5

41,7

371

22,4

102,5

34,3

250

33,5

237

38,2

323

35

264

33

220

43,8

393,5

37,4

304,5

37,3

302,5

36,9

293

16

68

10

39

39,6

346

41

365

16

68

37,9

309,5

0

13

33

220

31

188,5

39,3

343,5

32,8

211

32,15

202

52

465

37,2

301

24

115

38,8

332

51

462,5

37,8

308

25

126,5

48,1

439

33,5

237

49,1

445

38

315,5

0

13

48

436,5

36,15

286

29

165

0

13

27

144,5

43,8

393,5

32

197,5

26,6

141

48

436,5

40

352,5

32

197,5

52,8

470

40

352,5

20

86

27

144,5

36

282

32,3

204

13,6

54,5

45

405,5

10

39

10

39

43,5

390,5

33,9

243

19,5

79

35

264

45,74

417

51,2

464

35

264

0

13

40,4

362,5

19,5

79

49,1

445

46,05

424

24,2

118

38

315,5

0

13

33

220

0

13

25,2

134

40,4

362,5

43,5

390,5

28

152,5

30

176,5

32,3

204

27

144,5

36

282

41

365

35

264

10

39

40

352,5

29

165

25

126,5

29,7

172

50

453,5

30

176,5

30

176,5

20

86

32

197,5

27,6

149

0

13

31

188,5

21,4

98

15,6

64,5

45

405,5

23

110

35

264

20

86

34,3

250

0

13

45

405,5

18

74,5

46

425

15

59,5

50,4

461

59,2

475

30,4

181,5

48,2

440,5

0

13

50

453,5

37,3

302,5

22,5

105,5

46

420,5

35

264

0

13

35

264

25

126,5

24

115

15

59,5

20

86

45

405,5

18

74,5

38

315,5

28,9

161,5

28

152,5

47,5

432,5

30,5

183

36,7

291

37,9

309,5

45,5

414

47,8

434

40,3

360,5

43

383

39,2

341

60

478

34,7

255,5

36,5

287

34,1

247

32,6

208,5

32

197,5

46,7

427,5

38,4

325

45,7

415,5

39

334

37,15

300

46,9

429

31,4

192

39

334

15,6

64,5

32

197,5

52,15

466

34,1

247

42

375,5

52,2

467,5

44,7

399

43,8

393,5

0

13

26,5

139,5

39,1

337

0

13

36,6

289

16

68

0

13

30,3

180

26,5

139,5

33

220

47

430,5

43

383

43

383

50

453,5

36,9

293

46,6

426

52,2

467,5

29,4

168,5

59,3

476

38,5

327

30,6

184

0

13

41

365

35,6

276

15,5

63

40

352,5

38,7

331

21,2

97

45

405,5

38,2

323

22,8

108

25,5

135

26,1

137,5

28,3

156

27,7

150

43,2

388

28,15

155

22,5

46

420,5

38,5

327

45

105,5

35,6

276

26

136

33

220

32,4

206

48,3

442

50

453,5

47,5

432,5

50

453,5

32

197,5

50

453,5

35,6

276

33,5

237

56,9

473

28,9

161,5

40

352,5

35,2

271

42,5

378

50

453,5

46,2

425

52,7

469

49,1

445

38

315,5

33,7

241

32,6

208,5

30

176,5

28,9

161,5

44,4

398

48,2

440,5

38,15

321

42

375,5

28,4

157

33,5

237

39,4

345

38,6

329,5

34,3

250

37,7

306,5

27,3

148

39,2

341

29,2

167

39,2

341

33,5

237

18

74,5

31,2

191

23,4

112

36,9

293

57,3

474

45

405,5

45,3

413

16,5

71

34,9

257

43,1

387

30,8

185,5

0

13

34,5

254

28

152,5

16

68

28,9

161,5

23

110

27

144,5

41,6

369

43,4

389

36

282

49

443

25

126,5

41,5

368

35,5

273,5

35

264

33,1

229

41,7

371

39,15

339

30,8

185,5

45,7

415,5

35,4

272

35,8

278,5

27

144,5

19,5

79

29,4

168,5

33,3

231

36,6

289

42,6

379

30

176,5

36,1

285

43

383

33,3

231

28,7

158,5

28,7

158,5

45,1

412

31,8

193

33

220

39,1

337

29

165

46,7

427,5

41,05

367

29,9

173

50

453,5

47

430,5

34,4

252,5

11

45

20,6

93

36,6

289

38,6

289

29,48

170

25

126,5

0

13

38

315,5

34,7

255,5

38,2

323

43,8

393,5

40,3

360,5

38,5

327

60

478

50

453,5

36

282

55

472

33,5

237

25,1

132,5

24,8

121

Всего:

R1=

57877

R2=

23298.5

R3=

21259.5

R4=

8789

R5=

3072

N = 479

k = 5

R1 = 57877

n1 = 210

R2 = 23298,5

n2 = 101

R3 = 21259,5

n3 = 98

R4 = 8789

n4 = 45

R5 = 3072

n5 = 25

Теперь можно полученные суммы рангов подставить в формулу и получить значение критериальной статистики Краскела-Уоллиса [4] :

Н=23,03

Полученный результат не является незначимым, поэтому нельзя считать, что выборки извлечены из одинаково распределенных совокупностей и что средние значения совокупностей совпадают. Но этот вывод является приближенным, так как в нашей таблице есть много совпадающих значений. Для учета влияния связей можно воспользоваться модифицированной формой статистики Краскела-Уоллиса [4]:

Н` =

, где g – число групп совпадающих значений, Тj = (t — t), t– число совпадающих наблюдений в группе с номером j .

Таблица №4. Группы совпадающих наблюдений.

Повторяющиеся значения УК

Кол-во повторений t j

Значение Tj
0

25

15600
5

4

60
6

2

6
10

9

720
11

3

24
12

5

120
13,6

2

6
15

6

210
15,6

2

6
16

5

120
18

4

60
19,5

3

24
20

11

1320
21

2

6
22

2

6
22,4

2

6
22,5

4

60
23

3

24
24

5

120
24,5

2

6
25

10

990
25,1

2

6
26,1

2

6
26,5

2

6
27

6

210
28

4

60
28,7

2

6
28,9

4

60
29

3

24
29,4

2

6
30

6

210
30,4

2

6
30,8

2

6
31

4

60
32

8

504
32,3

3

24
32,6

2

6
33

17

4896
33,3

3

24
33,5

7

336
34

2

6
34,1

3

24
34,3

3

24
34,4

2

6
34,7

2

6
35

13

2184
35,5

2

6
35,6

3

24
35,8

2

6
36

5

120
36,6

3

24
36,9

3

24
37

4

60
37,3

2

6
37,4

2

6
37,7

2

6
37,9

2

6
38

10

990
38,2

3

24
38,5

3

24
38,6

2

6
39

3

24
39,1

3

24
39,2

3

24
39,3

2

6
40

12

1716
40,3

2

6
40,4

2

6
41

3

24
41,7

3

24
42

4

60
43

7

336
43,5

2

6
43,8

4

60
44

2

6
45

12

1716
45,7

2

6
46

6

210
46,7

2

6
47

2

6
47,5

2

6
48

4

60
48,2

2

6
49,1

3

24
50

14

2730
51

2

6
52,2

2

6
60

3

24

g = 88

Теперь можно полученные результаты подставить в модифицированную формулу и получить уточненное значение критериальной статистики Краскела-Уоллиса :

Н` = 23,037

Вывод. Скорректированное значение Н` статистики Краскела-Уоллиса несущественно отличается от значения Н, т.о. мы можем отвергнуть гипотезу Н0 на минимальном уровне значимости. Следовательно , мы подтвердили результат полученный ранее : существует зависимость между УК в крови больных СКВ и степенью тяжести поражения почек .

3. Непараметрический дисперсионный анализ по одному признаку с применением критерия Джонкхиера для нескольких выборок, упорядоченных по возрастанию влияния фактора

Нам заранее известно, что имеющиеся группы результатов упорядочены по возрастанию влияния фактора.. В нашем случае фактором является степень тяжести ГН. В таких случаях целесообразно использовать критерий Джонхиера , более чувствительный против альтернатив об упорядоченном влиянии фактора [5].

Статистическая модель

Имеется k совокупностей, в нашем случае 5 совокупностей. Каждая выборка извлекается из своей совокупности. Все наблюдения независимы. имеющиеся группы результатов упорядочены по возрастанию влияния фактора . 1-й столбец Таблицы №1 отвечает наименьшему уровню фактора, последний – наибольшему, а промежуточные столбцы получили номера, соответствующие их положению. В нашем случае фактором является степень тяжести поражения почек [4] .

Гипотезы

Н0 :==…= ( влияние фактора упорядоченно.)

Н1 : …

Критическая область

Верхняя 5% область F-распределения, что в нашем случае соответствует значению критерия, превышающему значение 2,21. Данное число взято из таблицы А.4 на стр. 334 [6].

Вычисление значения критериальной статистики

Вычислим статистику Манна – Уитни. Сравниваем k способов обработки, в нашем случае 5. Поступим следующим образом : для каждой пары натуральных чисел u и v , где 1Ј u < v Ј k , составляем по выборкам с номерами u,v статистику Манна – Уитни [4].

U = , y)

Определим так же статистику Джонхиера как :

J =

Для нахождения значений статистики Манна – Уитни будем использовать программу,( так как мы имеем выборки большого объема) написанную на языке Fortran Power Station для Windows , версия 4.0 .Выбор данного языка программирования связан с тем, что он максимально приближен к общепринятому языку математических формул. [11].

implicit real*8 (a-h, o-z)

dimension a1(210), a2(101),a3(98),a4(45),a5(25)

open (unit=11, file=’1.dat’, access=’sequential’, status=’old’)

open (unit=12, file=’2.dat’, access=’sequential’, status=’old’)

open (unit=13, file=’3.dat’, access=’sequential’, status=’old’)

open (unit=14, file=’4.dat’, access=’sequential’, status=’old’)

open (unit=15, file=’5.dat’, access=’sequential’, status=’old’)

open (unit=16, file=’res.dat’,access=’append’,status=’unknown’)

do 2222 i=1,210

read (11, 21) a1(i)

21 format(e8.1)

2222 continue

do 2223 i=1,101

read (12, 21) a2(i)

2223 continue

do 2224 i=1,98

read (13, 21) a3(i)

2224 continue

do 2225 i=1,45

read (14, 21) a4(i)

2225 continue

do 2226 i=1,25

read (15, 21) a5(i)

2226 continue

u12=0

do 101 i=1,210

do 91 j=1,101

if (a1(i)<a2(j)) then

u12 = u12+1

elseif (a1(i).eq.a2(j)) then

u12= u12+0.5

else

u12= u12+0.0

endif

91 continue

101 continue

u13=0

do 102 i=1,210

do 92 j=1,98

if (a1(i)<a3(j)) then

u13 = u13+1

elseif (a1(i).eq.a3(j)) then

u13= u13+0.5

else

u13= u13+0.0

endif

92 continue

102 continue

u14=0

do 103 i=1,210

do 93 j=1,45

if (a1(i)<a4(j)) then

u14 = u14+1

elseif (a1(i).eq.a4(j)) then

u14= u14+0.5

else

u14= u14+0.0

endif

93 continue

103 continue

u15=0

do 104 i=1,210

do 94 j=1,25

if (a1(i)<a5(j)) then

u15 = u15+1

elseif (a1(i).eq.a5(j)) then

u15= u15+0.5

else

u15= u15+0.0

endif

94 continue

104 continue

u23=0

do 105 i=1,101

do 95 j=1,98

if (a2(i)<a3(j)) then

u23 = u23+1

elseif (a2(i).eq.a3(j)) then

u23= u23+0.5

else

u23= u23+0.0

endif

95 continue

105 continue

u24=0

do 106 i=1,101

do 96 j=1,45

if (a2(i)<a4(j)) then

u24 = u24+1

elseif (a2(i).eq.a4(j)) then

u24= u24+0.5

else

u24= u24+0.0

endif

96 continue

106 continue

u25=0

do 107 i=1,101

do 97 j=1,25

if (a2(i)<a5(j)) then

u25 = u25+1

elseif (a2(i).eq.a5(j)) then

u25= u25+0.5

else

u25= u25+0.0

endif

97 continue

107 continue

u34=0

do 108 i=1,98

do 98 j=1,45

if (a3(i)<a4(j)) then

u34 = u34+1

elseif (a3(i).eq.a4(j)) then

u34= u34+0.5

else

u34= u34+0.0

endif

98 continue

108 continue

u35=0

do 109 i=1,98

do 99 j=1,25

if (a3(i)<a5(j)) then

u35 = u35+1

elseif (a3(i).eq.a5(j)) then

u35= u35+0.5

else

u35= u35+0.0

endif

99 continue

109 continue

u45=0

do 110 i=1,45

do 100 j=1,25

if (a4(i)<a5(j)) then

u45 = u45+1

elseif (a4(i).eq.a5(j)) then

u45= u45+0.5

else

u45= u45+0.0

endif

100 continue

110 continue

U=u12+u13+u14+u15+u23+u24+u25+u34+u35+u45

22 format(2x,’u12=’,f10.3)

23 format(2x,’u13=’,f10.3)

24 format(2x,’u14=’,f10.3)

25 format(2x,’u15=’,f10.3)

26 format(2x,’u23=’,f10.3)

27 format(2x,’u24=’,f10.3)

28 format(2x,’u25=’,f10.3)

29 format(2x,’u34=’,f10.3)

30 format(2x,’u35=’,f10.3)

31 format(2x,’u45=’,f10.3)

32 format(2x,’U=’,f10.3)

write(16,22)u12

write(16,23)u13

write(16,24)u14

write(16,25)u15

write(16,26)u23

write(16,27)u24

write(16,28)u25

write(16,29)u34

write(16,30)u35

write(16,31)u45

write(16,32)U

end

Обработав таким образом результаты наблюдений, получаем значения статистики Манна – Уитни:

u12= 8441,000

u13= 7793,500

u14= 3172,500

u15= 888,000

u23= 4637,500

u24= 1928,500

u25= 648,500

u34= 2054,500

u35= 805,500

u45= 411,000

Подставив в формулу полученные значения получаем результат для статистики Джонхиера:

J= 30780,5

Значение статистики Джонхиера очень велико, что свидетельствует в пользу гипотезы Н1 об упорядоченном влиянии фактора , в нашем случае – зависимости УК в крови больных СКВ от степени поражения почек. То есть мы снова подтвердили результат, полученный ранее.

Но поскольку предложенные выборки велики, то можно проверить полученный результат, подсчитав приближенную статистику J* для большой выборки [4].

Вычислим величину:

J* = ( J – MJ ) /

Где MJ = ( N2 — ) , DJ = ( N2 ( 2N + 3 ) — ( 2nj + 3))

В результате вычислений мы получаем значение J* = 5,9.

Вывод. Полученный результат превышает критическое значение, что позволяет отклонить гипотезу Н0, и принять гипотезу Н1. Таким образом мы подтверждается результат, полученный с помощью статистики J – влияние фактора в предложенных выборках упорядоченно.

§4. Вывод

Целью данной курсовой работы был анализ зависимости между УК в крови больных СКВ и степенью тяжести поражения почек. Исходные данные были подвергнуты методам статистического анализа, независимым между собой. Результатом является доказательство наличия зависимости УК в крови больных СКВ и степенью тяжести поражения почек в каждом из использованных методов, что позволяет сформулировать окончательный вывод : УК в крови больных СКВ зависит от степени тяжести поражения почек, причем УК уменьшается с возрастанием степени тяжести поражения почек.

§5. Список литературы

  1. Гублер Е.В. Информатика в патологии, клинической медицине и педиатрии. –Л.: Медицина, 1990.-176с.

  2. Кузин Ф.А. Кандидатская диссертация . Методика написания, правила оформления и порядок защиты. Практическое пособие для аспирантов и соискателей ученой степени. –5-е изд., доп.-М.:Ось 89, 2000.-224с.

  3. Энциклопедический словарь медицинских терминов: В 3-х томах. Около 60000 терминов.-М.: Советская энциклопедия, — Т.2. 1983.-448с.

  4. Тюрин Ю.Н. , Макаров А.А. Статистический анализ данных на компьютере .-М.: Инфра – М., 1982.-528с.

  5. Холлендер М., Вулф Д.А. Непараметрические методы статистики.-М.: Финансы и статистика., 1983.-518с.

  6. Поллард Дж. Справочник по вычислительным методам статистики.-М.: Финансы и статистика., 1982.-344с.

  7. Айвазян С.А., Енюков И.С., Мешалкин Л.Д. Прикладная статистика. Исследование зависимостей.-М.: Финансы и статистика,-Т.2. 1985.-488с.

  8. Шишкин В.И., Кудрявцева Г.В. Регуляторная роль функциональной системы «Комплемент – простагландиды – пентозофосфатный путь обмена углеводов» в патогенезе основных ревматологических заболеваний.-СПб.: НИИХ. 2002.-38с.

  9. Колмогоров А.Н. Теория вероятности и математическая статистика.-М.:Наука.,1986.-535с.

  10. Фишер Р.А. Статистические методы для исследователей.-М.:Госстатиздат.,1982.-344с.

  11. Фишер Ф.П., Суиндл Д.Ф. Системы программирования.-М.:Статистика.,1971.-606с.

Курсовая работа: Факторинг: поняття і сфера застосування

Posted on by admin

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФАКТОРИНГУ

1.1 Сутність факторингу

1.2 Переваги застосування факторингу

1.3 Види факторингу

РОЗДІЛ 2. Здійснення факторингових операцій

2.1 Вимоги до факторингових операцій

2.2 Схема факторингу

РОЗДІЛ 3. СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ ФАКТОРИНГУ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Конкуренція на товарних ринках і ринках послуг примушує йти на гнучкіші взаємини між постачальником і покупцем. Зниження цін, поліпшення якості товарів і послуг, розширення товарної номенклатури, організація безкоштовної доставки, бонуси і тому подібне це лише деякі із заходів, до яких вимушений удаватися постачальник в сучасних умовах в прагненні знайти і утримати покупця. До перерахованого ряду також можна віднести надання постачальником відстрочень платежу за товар, що продається, і послуги, що надаються.

Факторинг є симбіозом фінансових, страхових і інформаційних послуг, направлених на підтримку зростання об’ємів продажу клієнтами товарів, робіт, послуг. Застосування факторингу дуже актуально в наш час. Факторинг є операцією, орієнтованою на конкуруючий сегмент ринку: якщо на ринку є конкуренти, значить, підприємствам потрібна ця послуга. В першу чергу факторинг вигідний виробникові продукції, який шукає ринок збуту і поспішає отримати оплату за товар з тим, щоб пустити ці засоби в оборот. По-друге, факторинг вигідний крупно оптовим торговим компаніям, які, реалізовуючи свій товар, не можуть довго чекати оплати постачань, оскільки їм необхідно щонайшвидше купити товар у виробника. Сьогодні по факторинговим схемам працює харчова промисловість (особливо кондитерська, ринки закусок, пиво і води), тари і упаковки, друкарська галузь, фармацевтика, підприємства сфери освіти, сільського господарства, лізингові компанії.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФАКТОРИНГУ

1.1 Сутність факторингу

Одним з найперспективніших видів банківських послуг є факторинг – ризикований, але високоприбутковий бізнес, ефективне знаряддя фінансового маркетингу, одна з форм інтеграції банківських операцій, які найбільш пристосовані до сучасних процесів розвитку економіки. Термін «факторинг» походить від англійського — посередник, агент.

Факторинг — комплекс фінансових послуг, що надаються клієнтові в обмін на поступку дебіторської заборгованості. Іншими словами, викупляючи заборгованість дебіторів клієнта, фактор (факторингова компанія або банк, що надає факторингові послуги) надає йому комплекс взаємозв’язаних послуг, зокрема:

— фінансування постачань з відстроченням платежу;

— покриття кредитних і процентних ризиків, ризику ліквідності;

— управління дебіторською заборгованістю;

— інформаційне обслуговування клієнта.

Факторинг дає можливість покупцеві відстрочити платежі, а постачальникові отримати основну частину оплати за товар відразу ж після його доставки [6, ст. 32].

Метою факторингового обслуговування є своєчасне інкасування боргів для скорочення втрат, внаслідок затримки платежу, і запобігання появі сумнівних боргів, підвищення ліквідності і зниження фінансового ризику для клієнтів, які не хочуть брати на себе роботу по перевірці платоспроможності своїх контрагентів, по веденню бухгалтерського обліку відносно своїх вимог і зацікавлені, по можливості, в найбільш швидкому отриманні грошей по рахунках.

В основі факторингу лежить покупка банком (факторською компанією) рахунків-фактур клієнта на умовах негайної оплати частини вартості (70-90%) от фактурованних постачань і оплати решти частини (за вирахуванням відсотка за кредит) в строго обумовлені терміни незалежно від надходження виручки від дебіторів. Тому факторингові операції називають також кредитуванням продаж постачальника або наданням факторингового кредиту постачальникові.

Отже, факторинг – придбання права на стягнення боргів, на перепродаж товарів і послуг з подальшим отриманням платежів по них. При цьому йдеться, як правило, про короткострокові вимоги. Іншими словами, факторинг є різновидом посередницької діяльності, при якій фірма-посередник (факторингова компанія) за певну платню одержує від підприємства право стягувати і зараховувати на його рахунок тих, що належать йому від покупців суми грошей (право інкасувати дебіторську заборгованість). Одночасно з цим посередник кредитує оборотний капітал клієнта і приймає на себе його кредитний і валютний ризики.

1.2 Переваги застосування факторингу

Факторингові операції виникли на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочення платежу за продані товари. Факторинг є порівняно новою ефективною системою поліпшення ліквідності і зменшення фінансового ризику при організації платежів. Комерційні банки, розвиваючи ці операції, доповнюють їх елементами бухгалтерського, інформаційного, рекламного, збутового, юридичного, страхового і іншого обслуговування клієнтів. Це дозволяє розширювати круг клієнтів банку, підсилювати зв’язок з ними, збільшувати прибуток банку за рахунок розширення операцій.

Якщо компанія – виробник або оптовий продавець, працює на ринку з високим рівнем конкуренції – бажає розвивати і збільшувати частку ринку й прибуток, зацікавлена в страхуванні своїх кредитних, операційних, інфляційних, валютних ризиків, але внутрішні ресурси не можуть на 100% забезпечити щораз більші потреби, коли вона має велику кількість покупців в Україні та за її межами, то факторинг стане актуальним бізнесом і дасть змогу:

значно збільшити обсяги продажу (в середньому упродовж півроку-року в 2—3 рази);

вчасно поповнювати обігові кошти: отримання коштів відразу після доставки;

одержувати беззаставне й відновлювальне фінансування;

пришвидшити обіговість коштів;

ліквідувати касові розриви;

поліпшити структуру балансу;

залучити нових покупців;

віднести на собівартість витрати на сплату комісійної винагороди за факторингом [4, ст. 67].

1.3 Види факторингу

Існує декілька класифікацій ділення факторингу на види. Основне ділення — регресний і безрегрессний факторинг.

— регресний факторинг. Фактор набуває у клієнта права на всі суми, що винен боржник, проте у разі неможливості стягнення з боржника сум в повному об’ємі клієнт, що переуступає такий «недоброякісний» борг, зобов’язаний відшкодувати фактору бракуючі грошові кошти. Якщо ж з боржника отриманий надлишок в порівнянні з тією, що належить фактору сумою, то надлишок повертається клієнтові.

— безрегрессний факторинг — фактор набуває у клієнта права на всі суми, що винен боржник. При неможливості стягнення з боржника сум в повному об’ємі фінансовий агент потерпить збитки. По суті, це означає повний перехід права власності на право вимоги клієнта до боржника.

Залежно від країни знаходження учасників факторингової операції факторинг ділиться на:

— факторинг внутрішній

— факторинг міжнародний

Факторинг називається внутрішнім (domestic factoring), якщо сторони за договором купівлі-продажу знаходяться в межах однієї країни. В операціях внутрішнього факторингу зазвичай беруть участь три сторони: постачальник, покупець і фактор.

Якщо ж постачальник і покупець є резидентами різних держав, то мова йде про міжнародний факторинг (international factoring).

Факторинг буває відкритим (з повідомленням дебітора про поступку) і закритим (без повідомлення).

Також він буває реальним (грошова вимога існує на момент підписання договору) і консесуальним (грошова вимога виникне в майбутньому).

За участю одного фактора в операції факторинг називається прямим, за наявності двох факторів — взаємним.

Існує ще слідуюча класифікація факторингу: з умовою про кредитування постачальника у формі попередньої оплати (до 80% боргових вимог), або оплати вимог до певної дати. Основною перевагою попередньої оплати є те, що її розміром є фіксований відсоток від суми боргових вимог. Таким образом, постачальник автоматично отримує більше коштів при збільшенні обсягів своїх продаж. За відсутністю попередньої оплати сума перезданих боргових вимог (за мінусом витрат) перераховується постачальникові на певну дату або після закінчення певного терміну [2, ст. 12].

РОЗДІЛ 2. Здійснення факторингових операцій

2.1 Вимоги до факторингових операцій

Факторингові операції не проводяться по борговим зобов’язанням фізичних осіб, філіалів та відділень підприємств. У цьому випадку банку важко оцінити кредитний ризик або невигідно брати на себе підвищений обсяг робіт, а також додатковий ризик, який виникає при переуступці таких вимог, оплата, яких може бути не виконана в строк з причин невиконання постачальником своїх договірних зобов’язань.

Крім цього, постачальник має виробляти товари чи надавати послуги високої якості, мати перспективи швидкого розширення виробництва та збільшення прибутку та тимчасові причини недостатності грошових коштів – через несвоєчасне погашення дебіторами чи недостатній рівень прибутку.

Відповідно до конвенції про міжнародний факторинг, операція вважається факторингом в тому випадку, якщо вона задовольняє яку-небудь з наступних чотирьох ознак:

1. Наявність кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог.

2. Ведення бухгалтерського обліку постачальника.

3. Інкасування його заборгованості.

4. Страхування постачальника від кредитного ризику [10].

2.2 Схема факторингу

Схема факторингу виглядає досить просто (рис. 1). Постачальник відвантажує продукцію покупцеві на умовах відстрочення платежу. Накладні передаються у факторингову компанію. Вона у свою чергу платить компанії по накладним за відвантажений товар від 50% до 90% боргу покупця (розмір цієї суми залежить від величини операції, тривалості відстрочення оплати, ризиків, пов’язаних з роботою клієнта, і кількості відвантажуваного товару). Пізніше покупець переводить на рахунок факторингової компанії гроші у розмірі вартості товарів, поставлених компанією на умовах відстрочення платежу. Після цього факторингова компанія переводить залишок суми постачальникові [4, ст. 72].

Факторинг: поняття і сфера застосування

Рис. 1. Схема роботи факторингу

Розглянемо схему взаємодії постачальника, покупця і факторингової компанії на числовому прикладі. Постачальник переуступає факторинговій компанії грошові вимоги до своїх клієнтів на суму 1000 грн. Згідно з угодою, факторингова компанія після надання документів, підтверджуючих виконання зобов’язань постачальника перед покупцями (постачання товарів або надання послуг), перечислює постачальникові перший платіж, наприклад, у розмірі 80% від суми перезданих грошових вимог, мінус комісія, наприклад, у розмірі 3%. Таким чином, постачальник отримує 770 грн (1000*0,8-1000*0,03). Суму (200 грн), що залишилася, факторингова компанія перераховує на рахунок постачальника після отримання грошей від покупців.

Комісія, яку стягує факторингова компанія, зазвичай включає:

1) відсоток від обороту постачальника;

2) фіксований збір за обробку документів по кожній доставці;

3) відсоток за користування грошовими ресурсами (повністю відноситься на собівартість продукції);

4) крім цього факторингова компанія може стягувати і інші платежі, наприклад, за кожен день прострочення платежу покупцями.

РОЗДІЛ 3. СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ ФАКТОРИНГУ

Застосування факторингового обслуговування найефективніше для малих і середніх підприємств, що мають перспективи збільшення об’ємів виробництва і що стикаються з проблемою тимчасового браку грошових коштів через невчасне погашення боргів дебіторами і труднощі, пов’язані з виробничим процесом.

Постачальник повинен виробляти товари або надавати послуги високої якості, мати перспективи швидкого розширення виробництва і збільшення прибутків, і суто тимчасові причини браку грошових коштів.

Факторинговому обслуговуванню не підлягають:

— підприємства з великою кількістю дебіторів, заборгованість кожного з яких виражається невеликою сумою;

— підприємства, що займаються виробництвом нестандартної або вузькоспеціалізованої продукції;

— будівельні або інші фірми, що працюють з субпідрядниками;

— підприємства, що реалізовують свою продукцію на умовах післяпродажного обслуговування, практикують компенсаційні операції;

— підприємства, що уклали зі своїми клієнтами довгострокові контракти, які пред’являють рахунки після закінчення певних етапів робіт або до здійснення доставки (авансові платежі) [6, ст. 48].

Факторингові операції також не проводяться по боргових зобов’язаннях фізичних осіб, філій або відділень підприємств.

ВИСНОВОК

Факторинг — це комплекс банківських послуг, що припускає придбання банком прав грошових вимог на виручку за товари, поставлені клієнтом на умовах товарного кредиту.

Факторинг містить наступні етапи:

1. Відвантаження товарів покупцеві з відстроченням платежу.

2. Передача продавцем банку документів, підтверджуючих відвантаження товарів.

3. Виплата банком авансу продавцеві (до 90% від суми постачання).

4. Здійснення покупцем розрахунків з банком.

5. Перевод банком продавцеві залишку засобів від суми постачання.

Основні переваги для кожного суб’єкта факторингових відносин:

1. Постачальник, який здійснив відвантаження продукції споживачеві, може відразу отримати від фактора плату за відвантажений товар, не чекаючи терміну розрахунку з покупцем, що запобігає тривалим касовим розривам, дозволяє збільшити обсяги продаж і конкурентоспроможність, надаючи покупцям пільгові умови оплати товару під надійну гарантію. Застосування факторингу дозволяє отримати кредит 80-90 % від вартості товару, що доставляється;

2. Покупець отримує товарний кредит (продавець поставляє товар з відстроченням платежу під гарантії в середньому до 3-х місяців); збільшує обсяг закупівель; зводить до мінімуму ризик отримання неякісного товару і прискорює оборотність засобів;

3. Банки та інші кредитні організації і спеціалізовані організації, що викупляють грошові вимоги (фінансові агенти), розширюють за допомогою факторингу круг послуг, що надаються, отримують додатковий прибуток. Так фінансовий агент отримує не тільки прибуток по кредиту, комісійну винагороду за дострокове фінансування, але і комісію за надання інших фінансових послуг в рамках факторингового обслуговування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бударіна Н.А. Міжнародні фінанси. Навч. посібник. – Донецьк, 2002. – 232 с.

Внукова Н. Основи факторингу: Навч. посіб. — К., 1998. — 252 с.

Макогон Ю.В. Зовнішньоекономічна діяльність: організація, управління, прогнозування: Підручник. – Донецьк: Альфа-прес, 2004. – 344 с.

Петрашко Л. П. Валютні операції: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 204 с.

Шелест Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник/За заг. Редакцією А.А. Мазаракі. – К.: Київ нац. торг.-екон. Ун-т, 2000. – 244 с.

Лизинговые, факторинговые, форфейтинговые операции банков. – М.: 2003р. – 130 с.

Міжнародні валютно-фінансові відносини/ Під ред.. Філіпченко. – К.: Либідь, 1997р.

Міжнародні організації: Навчальний посібник/ За редакцією Ю.Г.Козака, В.В.Ковалевського. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 288 с.

Михайлів З.В., Галатян З.П., Горбань Н.І. Міжнародні кредитно-розрахункові відносини та валютні операції: навч. посібник. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2004 р. – 244 с.

Конвенция УНИДРУА о международном факторинге, 1988 г.

www.factoring.ru

www.factoring.com.ua

Курсовая работа: Технологический процесс производства окатышей

Posted on by admin

Курсовая работа по дисциплине: «Основы технологических процессов металлургии»

Студентка группы ЭУ-02 Русс Е.А.

Московский Государственный Вечерний Металлургический Институт

Москва 2004г.

Введение

К концу нынешнего века благополучно затихли споры о соперничестве различных схем металлургии, где часто пророчили упадок доменному производству. Однако, доменная печь была и остаётся чрезвычайно эффективным агрегатом для производства чугуна, а для достижения стабильных высоких результатов требуется подготовленное сырьё. В России доля окатышей в общем объёме окускованного сырья составляет в среднем 30%. Высок интерес стран с развитой металлургией к железорудным окатышам, как к одному из основных видов сырья для доменного производства, так, например, в Швеции до 100% окатышей составляют железорудную часть доменной шихты, в США и Канаде – 70-80%.

Сейчас металлурги рассматривают железорудные окатыши с точки зрения качественного сырья, приближающегося по однородности свойств к агломерату, а также с позиций перспективности сырья, способного транспортироваться на любые расстояния без потерь ими металлургических свойств. С другой стороны, фабрики по производству окатышей испытывают трудности, связанные с отсутствием или низким качеством бентонита, повышающего свойства сырых окатышей и их термостойкость.

Окатывание (или производство окатышей) является сравнительно новым, быстро развирающимся способом окускования рудных материалов. Окатыванием называют процесс получения окатышей из влажных концентратов в окомкователях с последующей сушкой и упрочняющим обжигом окатышей в обжиговых агрегатах.

Окатыши – рудный материал, полученный из мелкой (пылевидной) руды или тонкоизмельченных концентратов, в виде шарообразных гранул диаметром 2-3 до 30 мм (обычно 10-15 мм). Железнорудные окатыши применяются главным образом в доменной плавке.

Технология производства окатышей.

Окатыши.

Окатыши – твердые шарообразные тела, полученные путем окомкования тонкоизмельченных рудных материалов с добавкой связующих веществ с флюсами или без них с последующим упрочнением способами обжига, цементации или автоклавирование.

По соотношению содержания основных и кислых пород (основности) окатыши разделяют на отфлюсованные (частично или полностью) и неотфлюсованные (окисленные). Производство окисленных окатышей включает окомкование шихты (получение сырых окатышей) в барабанных, тарельчатых или чашевых окомкователях и упрочнение их обжигом или безобжиговыми методами. В зависимости от использования добавок различают железнорудные, железномарганцевые, железноникелевые и другие окатыши. Железнорудные окатыши, в которых часть оксидов железа (до 95%) восстановлена до металла, называются металлизированные (используются, главным образом, в электросталеплавильных печах для получения качественной стали).

Качество окатышей выражают большим перечнем показателей, отражающих их свойства и функциональные признаки. Обычно их группируют на следующие четыре признака: 1) химико-минеральный состав; 2) механические свойства; 3) физико-химические свойства и 4) стабильность качественных параметров.

По химико-минеральному составу окатыши делят на неотфлюсованные, отфлюсованные и доломитизированные.

Параметрами качества, выражающих механические свойства окатышей являются: крупность, прочность на разрушаемость и истираемость, содержание лимитируемого класса < 5мм и пористость.

В группу физико-химических свойств входят следующие признаки: 1) восстановимость; 2) прочность при восстановлении (при различных температурах: а – 600-800 oС; б – 800-950 oС); 3) газодинамические свойства расплава, измеряемые путем перепада давления при восстановлении; 4) размягчаемость; 5) набухаемость.

Стабильность качественных параметров оценивают по их колебаемости, которую регламентируют указанием двух величин: пределами колебаний (±% от среднего значения) и количество проб, укладываемых в обозначенные пределы.

Технология производства окатышей.

Основные операции технологического процесса следующие:

Подача пульпы концентрата с обогатительной фабрики

Сгущение и усреднение концентрата в жидком виде

Фильтрация концентрата

Измельчение известняка

Бункерование

Дозирование компонентов шихты

Смешивание компонентов шихты

Окомкование шихты (получение сырых окатышей)

Грохочение сырых окатышей

Сушка и предварительный нагрев сырых окатышей

Обжиг окатышей

Грохочение обожженных окатышей

Охлаждение обожженных окатышей

Складирование и отгрузка готовых окатышей Для производства окатышей в цехе используют железорудный концентрат, доломитизированный известняк, глину бентонитовую, активированный торф и газообразное топливо. Подготовка концентрата. Пульпа подается по пульпопроводу, магнитно флокируется и поступает в сгустители, где. взвешенные твердые частицы (с содержанием твердого 30…45%) осаждаются на дно и сгребаются к центру разгрузочной воронки. Сгущенный продукт-пульпа с плотностью 55 … 65 %. удаляется со дна сгустителя насосами и размагничивается. Затем перегоняется в резервуары с механическими мешалками для усреднения. Из резервуаров насосами пульпа перегоняется в распределитель принудительной подачи. Для поддержания постоянного давления в распределителе приводы насосов имеют бесступенчатую регулировку. Подача пульпы на фильтр регулируется автоматически, так чтобы количество поступающей пульпы соответствовало производительности фильтра. Для каждой технологической линии предусмотрено 10 фильтров, в том числе один резервный. Влажность кека составляет 9.5%. Концентрат подается в дозировочные бункера, а распределение по бункерам производится при помощи плужковых сбрасывателей. Дозирование и смешивание компонентов шихты. Концентрат, известняк, бентонит и торф при помощи автоматических весодозаторов выдаются на сборный конвейер в заданной пропорции. Смешивание осуществляется в роторном смесителе, установленном на ленте, а затем однородная шихта поступает в барабанные окомкователти. Окомкование шихты. За счет перекатывания материалов и поверхностного натяжения воды, которая впрыскивается для регулирования процесса окомкования в барабане. Рост размера гранул прекращается, когда в барабане не остается мелких частиц. Дальнейшее перекатывание материала в окомкователе обеспечивает механическое уплотнение окатышей, для транспортировки, загрузки на решетке и тепловой обработки на ней без разрушения. Для получения нео6ходимой влажности шихты, предусматривается подача воды в окомкователь. После окомковання окатыши проходят грохочение на роликовом грохоте с разделением на 2 класса: минус 9,5мм и плюс 9,5мм. Окатыши с размером менее 9,5мм ленточными конвейерами возвращаются в окомкователь для дальнейшей доработки. Сырые окатыши размером крупнее 9,5 мм. подаются на роликовый грохотукладчик с помощью которого производится дополнительно отделение мелочи и укладка кондиционных окатышей на колосники движущейся решетки равномерным слоем высотой около 180 мм. Мелочь после роликового укладчика возвращается на конвейер концентрата после фильтров. Сушка и предварительный нагрев окатышей осуществляется на движущейся колосниковой решетке. Окатыши проходят три зоны: сушка в восходящем потоке, сушка в нисходящем потоке и предварительный подогрев в нисходящим потоком. При сушке в восходящем потоке горячие газы с температурой 400oС нагнетаются в слой окатышей снизу, выпаривают из окатышей влагу и нагревают слой до средней температуры примерно 230oС. Увлажненные газы, покидающие слой после сушки в восходящем потоке, охлаждаются в слое приблизительно до 93oС и после очистки пыли до санитарных норм выбрасываются в атмосферу. При сушке в нисходящем потоке газы с t 400oС просасываются через слой сверху вниз. Целью этой операции является обеспечение удаления влаги с верхнего слоя окатышей для предотвращения разрушения их в зоне предварительного нагрева. При предварительном нагреве газы с температурой 1040…….1050 oС просасываются через слой сверху вниз. Целью этой операции является получение необходимой прочности окатышей, при которой они могут быть подвергнуты обжигу во вращающейся печи без заметного разрушения. Средняя температура окатышей после решетки -980 oС. Тепловая обработка окатышей на решетке осуществляется горячими газами, отходящими из вращающейся печи. Перекачка газов по зоне решетки осуществляется тремя технологическими вентиляторами, из которых два просасывают газ сверху вниз через слой окатышей в зоне предварительного нагрева, сушки нисходящим потоком и подают его в зону сушки восходящим потоком и один вентилятор отсасывает газ из колпака указанной зоны. Схемой предусмотрена возможность сброса излишков газа, поступающего из вращающейся печи в зону предварительного нагрева и подаваемого в зону восходящим потоком (байпасная система). Решетка оснащена промежуточной сухой газоочисткой, установленной перед вентиляторами зоны предварительного нагрева (циклоны), мокрой очистки (скруббер) перед сбросным вентилятором зоны сушки восходящим потоком. Обжиг окатышей осуществляется во вращающейся печи диаметром –

6700 мм, длинной – 45720 мм. Для обжига применяется природный газ, который сжигается в торцевой горелке, установленной на разгрузочном конце печи. Обжиг окатышей в печи происходит за счет излучения факела горелки и раскаленной футировки печи, а также конвекционного теплообмена между газовым потоком циркулирующим противопотоком, через печь, огнеупорной футировкой и поверхностью слоя окатышей. Печь оборудована вентилятором для подачи воздуха на сжигание газа и газорегуляторной станцией, обеспечивающей давление газа перед горелкой не более 2кг/cм2. Окатыши перемещаются вдоль печи за счет ее вращения, при этом происходит постоянное пересыпание слоя окатышей и равномерный их обжиг при оптимальной температуре 1260 + 15-30 oС. После печи окатыши попадают на станционный охлажденный грохот, с помощью которого удаляются спеки окатышей или настыли с вращающейся печи крупностью 200 мм и более. После грохочения окатыши подаются на охлаждение в кольцевой охладитель. Кольцевой охладитель представляет собой решетку в форме кольца шириной 3111.5 мм и средний диаметр (полу суммой внешнего и внутреннего диаметров) 20116.8 мм. В загрузочной части охладителя установлена разравнивающая стенка для формирования равномерного слоя окатышей высотой 762 мм. Охладитель имеет привод бесступенчатой регулировки скорости, за счет чего осуществляется автоматическая регулировка высоты слоя окатышей. Охладитель вращается в горизонтальной плоскости и конструктивно разделен на три зоны: рабочая зона, где происходит охлаждение окатышей, составляет 303 градуса окружности; загрузочная зона — дуга в 25 градусов, разгрузочная зона-дуга в 32 градуса. Охлаждение окатышей осуществляется продувом холодного воздуха снизу вверх. Рабочая зона подразделяется, в свою очередь, на две зоны: зона рекуперационного охлаждения, в которой от окатышей отбирается 70….80 % тепла и зона окончательного охлаждения, в которой температура окатышей доводится до 120 oС. Из зоны рекуперационного охлаждения нагретый воздух передается во вращающуюся печь частично через загрузочный желоб охладителя и частично по отдельному газопроводу, соединяющему свод рекуперационной зоны охлаждения с разгрузочной частью печи. Из зоны окончательного охлаждения газы сбрасываются в атмосферу без предварительной очистки с содержанием пыли не более 60 мг/м3. Забор охлаждающего воздуха осуществляется с атмосферы. Работу кольцевого охладителя обеспечивают два охлаждающих вентилятора, по одному на каждую зону охлаждения. Охлажденные окатыши подаются на вибропитатель-грохот, где производится отделение класса плюс 50 мм, который убирается пластинчатым конвейером через специальный желоб, за пределы цеха в открытый штабель. Класс минус 50 мм (кондиционные окатыши), системой ленточных конвейеров транспортируется на склад или на отгрузку. Схемой грузопотоков предусматривается возможность подачи окатышей на склад, непосредственно на погрузку в баржи или в железнодорожные вагоны, а также одновременная подача окатышей на погрузку непосредственно с фабрики и со склада в железнодорожные вагоны или в баржи. Укладка готовых окатышей на склад и отгрузка его со склада осуществляется соответственно одноконсольным штабелеукладчиком и роторным заборщиком напольного типа на рельсовом ходу импортной поставки.

Машины и агрегаты фабрик по производству окатышей.

Устройство фабрики по производству окатышей.

Фабрика по производству железорудных окатышей состоит из отделений подготовки шихты, окомкования и обжигового. Транспортная связь между машинами и агрегатами отделений осуществляется ленточными конвейерами. Основным компонентом для производства окатышей является тонко измельченный влажный концентрат. Перевозка его обычным железнодорожным транспортом сопряжена с существенными трудностями при разгрузке, особенно в зимнее время. Поэтому фабрики окатышей стремятся располагать непосредственно поблизости от обогатительных фабрик, что позволяет выдаваемый ими концентрат направлять на окомкование конвейерным транспортом.

Технологический процесс производства окатышей 

РИС.1. Принципиальная схема производства окатышей.

1 – бункера, 2 – питатели, 3 – конвейер, 4 – смесительный барабан,

5 – конвейер, 6 – чашевый окомкователь, 7 – бункер, 8 – питатель,

9 – конвейер, 10 – укладчик, 11 – питатель, 12 – машина упрочняюще-восстановительного обжига, 13 – грохот.

Холодные окатыши имеют высокую прочность, что позволяет их транспортировать на большие расстояния к доменным цехам. Принципиальная схема технологического процесса представлена на РИС. 1. Концентрат, известняк и возврат поступают в бункера 1, откуда питателями 2 в определенных соотношениях выдаются на конвейер 3, направляющий шихтовые материалы в смесительный барабан 4, по выходе из которого шихта конвейером 5 транспортируется в гранулятор 6. Перед окомкователем к шихте добавляют бентонит, подаваемый из бункера 7 питателем 8. В окомкователе происходит образование окатышей, чему в значительной степени способствует вода, подаваемая в гранулятор через распыляющую форсунку. Выходящие из окомкователя сырые окатыши транспортируются конвейером 9 к укладчику 10. С помощью укладчика окатыши подаются в питатель 11, который загружает их на машину 12 упрочняющего или упрочняюще-восстановительного обжига. После охлаждения готовые окатыши перед отправкой на склад подвергаются рассеву на грохоте 13.

Грануляторы.

Для окомкования шихты используют барабанные или чашевые грануляторы. Барабанный гранулятор принципиально не отличается от окомкователя агломерационной шихты. В отличие от барабанного рабочий орган чашевого гранулятора представляет собой наклоненную к горизонту под углом 45 – 55 градусов чашу с плоским днищем, которая вращается вокруг своей оси.

На РИС. 2 изображены схемы процессов образования окатышей в барабанном (а) и чашевом (б) грануляторах.

Технологический процесс производства окатышей

РИС. 2. Схемы процессов образования окатышей в барабанном (а)

и чашевом (б) грануляторах.

Во вращающийся барабан (чашу) непрерывно подается шихта, которая в присутствии распыленной воды окомковывается, превращаясь в круглые

тела – окатыши. По мере перемещения в барабане (чаше) окатыши увеличиваются в диаметре, выходят из барабана через разгрузочное отверстие (пересыпаются через борт чаши) в разгрузочный латок и из него поступают на ленточный конвейер.

На РИС. 3 показаны механизмы вращения и наклона чаши чашевого гранулятора, который состоит из чаши, привода, опоры, рамы, механизмов вращения, наклона и очистки.

Технологический процесс производства окатышей

РИС. 3. Механизмы вращения и наклона чаши чашевого гранулятора:

1 – чаша; 2 – вращающаяся ось; 3 – опора; 4 – электродвигатель постоянного тока; 5 – муфта; 6 – коническо-цилиндрический редуктор; 6а – шестерня;

7 – зубчатый венец; 8 – валики; 9 – две стойки; 10 – поперечная балка;

11 – лоток; 12 – конвейер; 13 а – тяга-винт; 13 б – тяга винтовая пара;

13 в – червячная передача.

Чаша 1 сварной конструкции выполнена для удобства транспортировки из двух половин, соединенных между собой болтами. Опора 3 представляет собой жесткую сварную раму со смонтированной в ней на подшипниках качения вращающейся осью 2, на верхнем коническом хвостовике которой неподвижно закреплена чаша 1. Осевые усилия воспринимают установленные в нижней части рамы упорные подшипники.

Привод вращения чаши, смонтированной на опоре 3, состоит из электродвигателя 4 постоянного тока, муфты 5, коническо-цилиндрического редуктора 6 и тахогенератора, связанного с валом электродвигателя кинематической зубчатой передачей. На выходном валу редуктора расположена шестерня 6а, находящаяся в зацеплении с зубчатым венцом 7, который закреплен на чаше и вращает ее при включении электродвигателя. Опора 3 валиками 8 шарнирно закреплена на раме, состоящей из двух  стоек 9, которые жестко соединены между собой поперечной балкой 10.

Механизм наклона чаши состоит из тяги-винта 13а, связывающего между собой балку 10 и часть опоры 3, к которым шарнирно прикреплены тяги винтовой пары 13б и червячной передачи 13в. При вращении вала червяка вручную винт, связанный гайкой с червячным колесом, совершает поступательное движение, изменяя угол наклона чаши.

Внутреннюю поверхность борта и днища чаши очищают от налипшего материала механизмом очистки, состоящим из бокового и шести регулируемых радиальных ножей.

Увлажнение поступающей в чашу шихты производят форсунками с индивидуальными трубопроводами, выполненными в виде гибких шлангов с вентилями для регулирования расхода воды.

Из чаши готовые окатыши выгружают на конвейер 12 при помощи лотка 11, прикрепленного к каркасу. Мощность двигателя вращения чаши 95 кВт. Скорость вращения чаши 6 – 9 об/мин. Производительность гранулятора 30-40 т/ч.

Окатыши обжигают на конвейерных обжиговых машинах, в агрегатах решетка – трубчатая печь либо в шахтных печах. Шахтные печи начали получать промышленное применение только в последние годы.

Конвейерная обжиговая машина.

Конвейерная обжиговая машина по своему устройству подобна агломерационной машине, но в отличии от нее имеет более низкий вакуум под решеткой ввиду высокой газопроницаемости слоя окатышей и разделенную по длине на технологические зоны ленту; первое отличие машины позволяет вместо эксгаустеров использовать высокотемпературные вентиляторы.

Ввиду более высокого нагрева колосниковой решетки тележек она разделена по высоте на две части: подколосниковые балки и колосники.

Технологический процесс производства окатышей

РИС. 4. Технологическая схема процесса обжига окатышей на конвейерной обжиговой машине:

1 – зона сушки; 2 – зона нагрева; 3 – первая зона обжига; 4 – вторая зона обжига; 5 – зона охлаждения; 6 – отходящие газы в зону нагрева; 7 – подсос холодного воздуха из атмосферы; 8 – отходящие газы в зону сушки; 9 – отходящие газы в дымовую трубу.

На РИС. 4 представлена технологическая схема конвейерной обжиговой машины. Машина снабжена верхними укрытиями-камерами, соответствующими технологическим зонам: зонам сушки и нагрева, первой и второй зонам обжига и зоне охлаждения.

Обжиг окатышей производят продуктами горения газа, сжигаемого при помощи газовых горелок, установленных в укрытиях-камерах зон обжига. Отходящие газы из второй зоны обжига поступают в зону сушки, а из зоны охлаждения – в зону нагрева.

Для непрерывной подачи на обжиговую машину сырых окатышей применяют роликовые питатели. Питатель представляет собой конвейер с гладкими роликами, вращающимися в одну сторону.

Весьма широко применяются качающиеся питатели-укладчики, при помощи которых сырые окатыши равномерно распределяются по ширине роликовых питателей или колосниковых решеток обжиговых машин. Питатель-укладчик представляет собой качающийся в горизонтальной плоскости наклонный конвейер с бесконечной резино-тканевой лентой.

Технические характеристики конвейерных обжиговых машин конструкции УЗТМ:

Модель
ОК6-108

ОК1-306
Активная рабочая площадь, м2 . . . . . . . . . . . . . . . .

108

306
Ширина рабочей поверхности, м . . . . . . . . . . . . . .

2

3
Скорость движения обжиговых тележек, м/мин

0,5 – 3,0

0,63 ¸ 3.78
Наибольшая толщина слоя окатышей на колосниковой решетке, мм . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

250

300

Электродвигатель привода тележек:

мощность, кВт . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 20

32×2
скорость вращения, об/мин . . . . . . . .

580

730

Электродвигатель привода разгрузочной части:

мощность, кВт . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

7

20
скорость вращения, об/мин . . . . . . . . .

670

570
Производительность, т/ч . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

90 — 110

260

Шахтная печь.

На РИС. 5 показана принципиальная схема получения металлизованных окатышей с использованием шахтной печи. Сырые окатыши из бункера 1 поступают на грохот-питатель 2 и далее направляются в скип 3, которым подают окатыши на колошник шахтной печи 4.

Технологический процесс производства окатышей

РИС.5. Принципиальная схема получения металлизированных окатышей в шахтной печи.

Упрочняюще-восстановительный обжиг, происходящий в верхней половине печи (зона I), достигается за счет омывания опускающегося столба окатышей идущим навстречу ему горячим восстановительным газом, поступающим в печь по магистрали 10. Выходящий из печи по газопроводу 5 колошниковый газ предварительно очищают от пыли в скруббере 6, а затем газодувкой 7 направляют в смеситель 11, куда по газопроводу 15 поступает также природный газ. Процесс конверсии последнего осуществляют в аппарате 9. Физическое тепло, необходимое для протекания процесса, получают за счет сжигания части колошникового газа, поступающего по газопроводу 8, и природного газа, идущего по газопроводу 13. Воздух для горения нагнетают воздуходувкой 16 по магистрали 17. Отходящие из аппарата 9 по газопроводу 12 продукты горения проходят через теплообменник 14.

Упрочненные и восстановленные окатыши в нижней половине печи (зона II) охлаждают в противопотоке холодного газа, подаваемого в печь газодувкой 18. Охлаждающий газ циркулирует в замкнутом контуре, в состав которого входит скруббер 19.

Выгружаемые из печи окатыши поступают на грохот 20. Надрешетный продукт направляют в доменный цех или на склад готовой продукции, а подрешетный идет на переработку.

Производительность шахтных печей достигает 500 тыс. т окатышей в год.

Вывод.

Внедрение новых технологий производства высокометаллизованных окатышей позволяет отказаться от доменных процессов в металлургической промышленности, тем самым делая его более экономически рентабельным и экологически чистым.

Список литературы

1. Маерчак Ш. Производство окатышей. Пер. со словац. – М.: Металлургия. 1982.232с.:ил.

2. Корогнч В. II. Основы теории и технологии подготовки сырья к доменной плавке: Учебн. для вузов. – М.: Металлургия. 1978. – 208 с.: ил.

3. Целиков А.И. Машины и агрегаты металлургических заводов I том: Учебн. для вузов. – М.:Металлургия.1976. – 416 с.:ил.

Реферат: Способи словотвору

Posted on by admin

Вступ

Вічним двигуном у мові є словотвір, який діє без перепочинку щохвилини, щосекунди. Двигун словотвору діяв, діє і діятиме повсякчас, поки з’являтимуться нові предмети, народжуватимуться нові слова і мислі.

Слово – дуже важлива мовна одиниця. Воно широке у побудові своєї форми, глибоко наповнене змістом та гнучке у своїх різноманітних функціях. Його можливості виконувати комунікативно-виразові вимоги мовців потенціально невичерпні і необмежені. Велика складність і місткість слова обтяжує його та створює сплетіння численних словоутворюючих властивостей, по-різному пов’язаних з різними фактами мовного буття. Слово, безперечно, дуже складна одиниця і в своїй формі і в семантичній сутності. Різні слова по-різному виявляють свої властивості та по-різному пов’язуються з іншими словами та цілими мовними контекстами. Слово як номінативна одиниця у своєму значенні служить для вираження інтелектуального та емоціонального поняття. Це саме й робить таку одиницю самостійною в найбільш характерних рисах. І через те його треба розглядати в системі мовних одиниць, що служать носіями окремих складників комунікативно-виразового акту. Слово не ізольоване від інших одиниць, як і від іншого мовного контексту, і не замкнене в собі. Всі слова взаємопов’язані і за формою, і за змістом та співвідносяться між собою. Кожне слово посідає своє місце у лексичному запасі мови, а всі разом вони творять її лексичну систему, певним чином організовану, та становлять велику цілість, на якій утримується складна мовна побудова.

Словотвір. Способи словотвору

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. (Т. Г. Шевченко)

Словотвір, або дериватологія (від лат. derivacio – відхилення, утворення), – це розділ мовознавства, який вивчає закони утворення похідних слів від інших спільнокореневих слів.

У сучасній мові можна визначити слова двох типів: первинні, або непохідні, значення яких не мотивується іншим словом; та вторинні слова, або похідні, значення яких мотивується значенням іншого спільнокореневого слова. Непохідним називається слово, яке не утворене від іншого слова, а відтворюється у нашій свідомості цілісно, наприклад: ліс, сон, читати, синій. Похідним називається слово, що утворене від іншого слова або на базі інших слів за існуючими у мові зразками (схемами), наприклад: лісовий ← ліс, сонний ← сон, читач ← читати, синіти ← синій, життєдайний ← дає життя.

Слово, значення якого пояснюється (мотивується) іншим спільнокореневим словом, називається мотивованим, а слово, що пояснює (мотивує) значення першого, називається мотивуючим. Відповідно називаються і основи цих слів. Мотивуюче і мотивоване слово становлять словотвірну пару. Відношення між компонентами словотвірної пари називається словотвірним зв’язком, або відношенням словотвірної похідності.

Способи словотвору — структурно різні шляхи і прийоми творення нових слів у результаті використання всіх наявних у цій мові словотворчих ресурсів (І.І. Ковалик). Виділяють морфологічні і неморфологічні способи словотвору, які встановлюються відповідно до того, які засоби використовуються для вираження словотвірного значення похідного слова.

До морфологічних способів словотвору належать:

афіксальний:

суфіксальний;

префіксальний;

постфіксальний;

префіксально-суфіксальний;

суфіксально-постфіксальний;

префіксально-постфіксальний;

префіксально-суфіксально-постфіксальний;

безсуфіксний.

основоскладання – творення слова від основ двох або більше слів: високосортний, фотолюбитель, верстатоскладаль- ник.

абревіація – творення складноскорочених слів шляхом:

усічення кількох основ: облвиконконком (обласний виконавчий комітет);

усічення одного чи більше слів і додавання іншого повного слова: сільрада (сільська рада), райдержадміністрація (районна державна адміністрація);

складання початкових букв твірних слів: УТН(Українські телевізійні новини), ЛПУ (Ліберальна партія України);

складання початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно (обласний відділ народної освіти), СУ-15 (Сухий — прізвище конструктора).

До неморфологічних способів словотвору належать:

морфолого-синтаксичний;

лексико-синтаксичний (зрощення);

лексико-семантичний.

Морфолого-синтаксичний

Морфолого-синтаксичний спосіб – це спосіб творення слів, при якому слово утворюється внаслідок переходу однієї частини мови в іншу. Причиною такого переходу стає зміна словом синтаксичної функції у реченні: якщо слово, що первинно є прикметником, а отже виступає в реченні означенням і відповідає на питання який? яка? яке? (Військовий чоловік зупинив машину.), змінює свою синтаксичну функцію і виступає у ролі підмета або додатка та відповідає на питання хто? що? або кого? чого? (Військовий зупинив машину. Машина проминула військового.), що характерно для іменника як частини мови, то в такому разі фіксується перехід прикметника у іменник. Для української мови такий спосіб словотвору найхарактерніший для іменників та прислівників:

перехід прикметників в іменники: хворий (який?) → хворий (хто?), набережна (яка?) → набережна (що?), майбутнє (яке?) → майбутнє (що?), головатий (який?) → Головатий (прізвище, хто?). Новоутворений іменник переймає флексію мотивуючого прикметника;

перехід іменників у прислівники: іменник стрілою (чим?) → прислівник стрілою (як?), іменник ранком (чим?) → прислівник ранком (коли?), при цьому іменники втрачають здатність відмінюватися і стають незмінними словами. Новостворені прислівники відповідають на питання як? коли?

Для визначення частиномовної характеристики такого слова необхідно використовувати контекст: Милуватися (чим? іменник) ранком. Приїхати (коли? прислівник) ранком.

Морфолого-синтаксичний спосіб охоплює похідні, які виникають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої.

“Цей спосіб називається морфолого-синтаксичним тому, що в процесі його реалізації новоутворене слово набуває нових морфологічних категорій і як таке виконує нові синтаксичні функції у реченні” (І.І. Ковалик).

У мовознавчій літературі цей спосіб ще називають семантико-морфологічним (за М.М. Шанським), конверсією (за О.І. Смирницьким).

Конверсія – спосіб словотворення, при якому словотворчим засобом виступає лише парадигма слова: сучасне, черговий.

Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно, супроводжуються такими основними змінами:

зміною лексичного значення;

граматичних значень;

синтаксичних функцій;

структури слова: бігом (ім.) і бігом (присл.).

Цей спосіб має кілька різновидів:

субстантивація – явище переходу слів з різних частин мови в іменники: майбутнє, чайна, бобові, вихідні;

ад’єктивація – перехід у прикметники: учений, освічена людина, сидяча робота;

прономіналізація – вживання в ролі займенників: цілий світ (у зн. весь), певна мелодія (у зн. якась);

адвербіалізація – перехід у прислівники: часом, стрілою, йти не поспішаючи;

нумералізація – перехід у числівники: тисяча, сила;

інтер’єктивація – перехід у вигуки: Боже, горенько, Матінко моя та інші різновиди.

Лексико-синтаксичний

словотвір морфологічний синтаксичний зрощення

Лексико-синтаксичний спосіб, або зрощення, – це спосіб творення нових слів шляхом зрощення двох або більшої кількості слів одного словосполучення: добра ніч → добраніч, не чуй вітер → Нечуйвітер (прізвище). Результатом лексико-синтаксичного способу словотвору є складне слово, оскільки воно має два і більше коренів. Твірною базою у такому способі творення виступає не будь-яке сполучення слів, а тільки синтаксична одиниця – словосполучення: два або більше слів, між якими встановлюється залежний зв’язок, тобто від одного слова до іншого можна поставити питання: добра яка? ніч, не чуй кого? що? вітер. Складне слово, утворене лексико-синтаксичним способом, переймає флексію другого слова словосполучення, тому флексія не визначається у словотвірній структурі мотивованого: перекоти поле → перекотиполе.

За характером словотвірної бази зрощення подібне до осново складання та до словоскладання, тому їх потрібно відрізняти.

Лексико-синтаксичний спосіб відрізняється від способів складання тим, що: 

при осново складанні використовується складання не слів, а основ, які до того ж можуть усікатися, і додатково застосовується інтерфіксація або суфіксація: сільське господар(ств)о → сільськогосподарський, а при зрощенні в одне слово сполучаються два цілих слова, причому без використання інтерфіксів та суфіксів; 

при словоскладанні утворюються складні слова на базі двох слів, які не утворюють словосполучення, тобто між цими словами нема залежного зв’язку, між ними не можна поставити питання: батько і мати → батько-мати, сон і трава → сон-трава. Слова, утворені способом словоскладання, переважно пишуться через дефіс. 

Нові слова виникають шляхом злиття колись уживаного словосполучення: пополудню – по + полу + дню. Цим способом утворюються:

іменники: горицвіт, Новгород;

прикметники: нижчепідписаний;

прислівники: бозна-що;

числівники: двісті, обидва.

Словотвірне значення в зрощеннях виявляється через втрату синтаксичних ознак словосполучення і появу граматично оформленого слова, що належить до певної частини мови.

Лексико-семантичний

Лексико-семантичним називається такий спосіб, при якому звукова оболонка твірного слова залишається незмінною, набуває нового значення і стає похідним, наприклад: лебідь (птах) і Лебідь (прізвище).

При цьому способі не застосовуються спеціальні словотворчі засоби, а формантом є зміна семантики.

Похідне слово з’являється семантичним шляхом – через розщеплення багатозначного слова і поступове утворення омонімів (В.В. Виноградов, М.М. Шанський, І.І. Ковалик). Наприклад: перо – пір’їна і знаряддя для писання.

Лексико-семантичним способом утворюються переважно іменники, серед них:

терміни: лопатка;

найменування нових предметів, понять: супутник;

власні назви (закладів, установ, періодичних видань, дитсадків, цукерок тощо): “Киянка” (назва швейної фабрики), “Дзвін” (журнал) та ін.

У процесі лексико-семантичного способу словотвору слово не змінює своїх фонетичних та граматичних характеристик, змінюється лише його лексичне значення. В такому випадку слово стає похідним (ручка означає вже не маленьку руку, a те, за що беруться рукою (ручка лопати, ручка від дверей) або й інструмент для письма (кулькова ручка). Цей спосіб полягає в тому, що наявні в мові слова використовуються для позначення нових предметів, явищ. В основі лежить метафора, метонімія, синекдоха.

Лексико-семантичний спосіб словотвору – один з основних способів поповнення номінативних засобів мови, при якому звукова форма твірного слова (мотиватора), залишаючись незмінною, набуває нового значення і стає семантично похідною (мотивованою). Лексико-семантичний спосіб словотвору активно виявляється в системі номінації власних назв. Основними механізмами лексико-семантичного способу словотвору в цій підсистемі мови є:

онімізація (перехід загальної назви у власну);

трансонімізація (перехід власної назви з одного класу назв до іншого);

онімотрансонімізація (комбіноване використання різновидів способу за моделлю: онімізація + трансонімізація).

Кожен з цих різновидів пов’язаний із семантичними і граматичними змінами мовних одиниць. Збереження мотиваційних зв’язків між базовим словом і семантичним новотвором дозволяє відносити лексико-семантичний спосіб словотвору в системі номінації власних назв до явищ синхронічного плану.

Наявність у мовній системі типових, регулярних і закономірних мотиваційних зв’язків уможливлює виділення таких різновидів семантичного способу словотвору, як дериваційна метафора і дериваційна метонімія. Метонімія визнається найбільш важливим джерелом номінації як у кількісному плані, так і щодо різноманітності мотивацій для називання

Висновок

Основне значення багатьох слів може поширюватися і поглиблюватися, варіювати досить численними відгалуженнями та відтінками. При цьому слово може фіксувати називання найдрібніших фактів інтелектуального й емоціонального світу, їх деталей, хоч яких витончених явищ об’єктивної дійсності, але усвідомлених людиною. Слово як значеннєву одиницю треба розглядати всебічно, відповідно до його різноманітних функцій у мовному процесі, не тільки в основному, загальному значенні, а в усій складності, в зв’язку з конкретним його осмисленням. Словниковий склад мови не можна розглядати як просту “сукупність” слів, так само не можна й значеннєві складники одного слова розглядати як просту їх “суму”. Подібне до цього окреслення його було б не тільки дуже загальним, а й спрощеним. І весь лексичний склад мови і кожне слово у всіх його значеннях – все разом строго організовано, кожна складова частина пов’язана зі своїм більшим цілим та з іншою частиною. Твориться відповідно до цього й ціла лексична система мови і певна система значень слів, а також значень кожного слова, внутрішньо організована і вмотивована мовним життям. Лексична система мови багатослівна у своєму складі, а більшість слів характеризується багатозначністю (полісемією). Так твориться велике багатство мови на лексичному ґрунті, що задовольняє найвищі вимоги сучасного мовця.

Список використаної літератури

Вакарюк, Л., Панцьо, С. Українська мова. Морфеміка і словотвір. — С.99 – 118.

Горпинич, В.О. Українська словотвірна дериватологія. – Дніпропетровськ, 1998. – С.124-130.

Карпенко, Ю.О. Синхронічна сутність лексико-семантичного способу словотвору // Мовознавство. – 1992. – № 4. – С.3-9.

Клименко, Н.Ф. Як народжується слово. – К.: Рад. шк., 1991. – С.82-97.

Ковалик, І. І. Вчення про словотвір. – Львів, 1961. – С.15-20.

Питання словотвору. – К.: Вища школа, 1979. – С.3-13.

Словотвір сучасної української літературної мови. – К.: Наук. думка, 1979. – С.29-33.

Реферат: Проблема супружеской измены

Posted on by admin

МИНИСТЕРСТВО ВЫСШЕГО И ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

ДАЛЬНЕВОСТОЧНЫЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

Факультет психологии и социальной работы

Кафедра психологии

Специальность: психолог

       

 Реферат

на тему:

» Проблема супружеской измены»    

                Студентки 5-го курса

                Смеховой А.А.

                Руководитель:

                Лысова А.В.

                                                     

Владивосток – 2001


Статистика измен

Измены являются довольно распространенным явлением, о чем говорят многие исследования. Вот данные одного из последних по времени: 76% мужчин в течение супружеской жизни имеют хоть одну внебрачную связь. У женщин такой показатель — 21%.

Согласно результатам другого исследования:

60,7% мужей не верны своим женам,

41% жен не верны своим мужьям.

— 65% мужей и 68% жен считают, что внутрисемейные факторы являются главными причинами супружеской неверности. А вот подступом, первым шагом к измене, думаю, являются фантазии и сновидения. Оказалось, что очень часто — почти ежедневно — фантазируют о нарушении брачных уз 15,9% мужчин и 25,5% женщин, а эпизодически — уже 65,4% и 55,9% соответственно. Получается, что около 80% супругов активно изменяют друг другу в фантазиях, во время снов…

— Так почему же все-таки нарушаются узы Гименея?

Основные мотивы нарушения супружеской верности. Первый среди них — угасание чувства, вытеснение его новым. По этой причине изменяют 7,2% мужей и 19,9У0 жен (здесь и дальше проценты от общего числа изменяющих, а не от всех семейных пар). Объяснение перевеса в сторону прекрасного пола, думаю, можно найти в мире чувств, эмоциональных оценок, которые все же больше характерны для женщин.

Мужчина может изменить чисто плотски, словно механически. Как правило, путь женщины к неверности лежит через духовное отторжение мужа, ее начинает притягивать другой человек. А вот следующий мотив — желание испытать что-то новое — более характерен для мужчин: 34,8%, но и представительниц прекрасного пола в этой категории немало — 19,1%.

— Хотя мы и говорили, что основная причина измен — внутрисемейные отношения, но все же, наверное, поведение друзей и знакомых тоже сказывается?

— Нет, исследования показывают, что стиль жизни окружающих, друзей мало влияет на нравственность. По этой причине изменяют 0,6% мужей и 1,5% жен. Но здесь есть другой важный фактор: образ жизни родителей. Он-то как раз сильно влияет на взаимоотношения супругов. Если изменяли оба родителя, то вероятность, что их сын или дочь тоже не будут отличаться верностью, доходит до 80%. Если неверна была только мать, то это тоже в значительной степени отражается на сыне и на дочери. Если же изменял отец, то с большей вероятностью на путь неверности может встать только сын. Интересно, что на дочь стереотип отцовского поведения почти не оказывает влияния.

Изменой за измену супруга мстят 1,1% мужей и 10,3% жен. Разницу, судя по всему, можно объяснить тем, что женщина все-таки больше знает о своем муже, а сама более скрытна.

Мы часто встречаемся с человеческой агрессией, словесной и физической… Агрессия, грубость порождают отчужденность, двойную мораль, желание найти компенсацию. Грубое отношение партнера причиной измены назвали 6% мужей и 9% жен. В конфликтных ситуациях употребляют не только слова типа «дурак, кретин, сволочь, скотина», но и очень часто мужья покрывают матом жен (16%), а жены мужей (4%). Ужасно, но треть супругов матерятся при детях. Иногда дело одними словами не ограничивается…

Половая неудовлетворенность в браке служит мотивом измены для 8,8% мужей и 12,5% жен. Скука — нередко постоянный спутник секса, если речь идет о браке, которому больше 5 лет. Эти цифры, я думаю, характеризуют изменения в морали, роль секса. В прошлом женщина была зажата сословными и религиозными установками. Когда-то в России на женщину могли даже наложить епитимью — запрет на какое-то время заниматься половой жизнью, если узнавали, что она активна со своим мужем в постели. С тех пор наши нравы, конечно, изменились…

Длительное отсутствие партнера (командировка, отъезд на курорт одного из супругов, болезнь) толкает на измену 11,6% мужей и 9,6% жен.

Среди других мотивов измены, не требующих особых комментариев, назову попытку проверить свои сексуальные возможности, убедиться в собственной привлекательности (10% мужей и 6% жен). Измена под воздействием «случайных» обстоятельств: спиртное, гулянка в компании — 12% мужчин, 5% женщин.

— Скажите, а где будущие любовники чаще всего знакомятся?

— По месту работы. Именно там находят себе любовниц 28,7% мужей, любовников — 31,3% жен. Но часто и на отдыхе: 20,7% мужчин и 34% женщин. А в командировках — всего 9,8% мужчин и 2,6% женщин. Немного приключений и по месту жительства: 4% мужей имеют любовниц-соседок и 10% жен — любовников-соседей…

Любовники часто встречаются там, где, казалось бы, нельзя: дома, когда отсутствует один из супругов. Здесь происходит до 50% зимних встреч! А летом, в благоприятных климатических условиях 30% предпочитают встречаться «на природе». Более осторожные, а таких около 20%, — на квартире у знакомых.

Исследования показали, что у 55% мужчин любовницами являются замужние женщины. У 71% женщин любовник — женатый мужчина. Лишь по 10,3% неверных супругов изменяют с холостыми. Кстати, оказалось, что за время жизни в законном браке одну любовницу имели 18,8% мужей и одного любовника 44% жен. То есть фактически около половины женщин изменили своим благоверным только с одним человеком.

В анонимном опросе, женщины раскрыли глаза многим непосвященным на количество мужчин, с которыми у них были интимные отношения: более 96 мужчин имели 10% женщин, от 16 до 25 — 9%, от 11 до 15 любовников — 11%, от 6 до 10 — 20% и от 0 до 5 — 49%. Если верить этим ответам, то по числу «рекордсменок секса» мы успели «переплюнуть» многие страны.

Получается, что не на ровном месте возникают анекдоты, подобные этим:

Двойной стандарт

В ряде исследований взгляды на внебрачные связи выяснялись раздельно — по отношению к лицам своего и противоположного пола.

Выяснилось, что мужчины в отношении себя придерживаются более «разрешающих» взглядов, чем в отношении женщин, то есть мужчины проявили себя как сторонники традиционной «двойной морали», «двойного стандарта», поведения — разрешающего для мужчин и запрещающего для женщин.

Женщины придерживались более «равноправной» морали, предъявляя почти одинаковые требования как к себе, так и к мужчинам. Женщины проявили и несколько большую консервативность в отношении внебрачных связей, «запрещая» их для обоих полов в большей мере, чем мужчины. Это показывает, что в известной степени современная женщина еще сохраняет позиции «хранительницы домашнего очага».

В обеих группах весьма высок удельный вес лиц, затруднившихся ответить на вопрос, то есть не сумевших или не пожелавших высказать свои взгляды, либо не имеющих определенной точки зрения на этот счет. Это указывает на недостаточную сформированность подобных представлений в общественном сознании.

Двойной стандарт в отношении к изменам супругов в средневековье проявился в изобретении «пояса верности», который представлял собой стилизованные железные трусики, запирающиеся на замок. Считалось, что их надевали на своих дам сердца рыцари, отправляясь в поход. Для отправления естественных надобностей в ободе были сделаны дырочки, впрочем, недостаточно большие для того, чтобы можно было через них изменить.

Сейчас многие ученые утверждают, что никаких » поясов верности» не существовало вовсе, и их придумали только как иллюстрацию к нравам, царившим в «темное время». Может, и придумали. Но они вовсю продаются как сувениры во многих туристических центрах, например, в Праге.

В домашних условиях, полагаем, можно изготовить все, в том числе и пояс верности. Прежде чем надеть ярмо, советуем один ключ отнести в домоуправление как копию квартирного. Тогда в случае необходимости не надо будет звать слесаря для взлома.

Изменение семейной идеологии

Результаты проведенных исследований показали, что «запретительной» позиции в отношении внебрачных связей придерживаются не более 1/4- 1/3 опрошенных. Большинство же либо допускают их возможность, либо относятся к ним неопределенно. Таким образом, 60- 70% людей, состоящих в браке, не поддерживают традиционной семейной идеологии. Объясняется это изменяющейся ролью брачных отношений в жизни человека, развитием супружеской автономии.

Изучение фактического внебрачного поведения показало, что в большинстве случаев люди, выражающие мнение до допустимости внебрачных связей, придерживаются этой позиции и в поведении. Однако полного совпадения не происходит: примерно каждый пятый из имеющих внебрачные связи в принципе их осуждает и наоборот: среди осуждающих часть их фактически имеет.

Похождения Одиссея

Помните, как это было? Одиссей носился по свету, любезничал с волшебницами, посещал экзотические страны, а его жена Пенелопа сидела во дворце на острове Итака и препиралась с толпой волокит. Официально утверждается, что она сохранила верность мужу. Ни одного молодца не допустила до постели. Почему тогда Одиссей всех поубивал, когда возвратился? Более правдивой кажется неофициальная версия легенды. Она гласит, что Пенелопа не была столь бесчувственной к своим поклонникам. Некоторых она даже приглашала в спальню.

Удивительно, что Одиссей не наказал жену. Она ведь допустила нарушение по крайней мере двух стереотипов супружеской любви.

Стереотип 1

Верность жены стоит на страже достоинства мужа.

Обратной зависимости нет. Супруг, имеющий приключения на стороне, воспринимается как «неплохой петух». Обманутой жене достается лишь сочувствие. Однако если она изменяет, то называется «разрушительницей очага», а он — «рогачом».

Обманутая жена хочет познакомиться со своей соперницей, сравниться с нею, отгадать, «что он в ней нашел». Обманутый муж, наоборот, делает все, чтобы не оказаться лицом к лицу с любовником жены.

Хорошая жена должна принимать это во внимание. Она может чувствовать себя усталой от многолетней совместной жизни. Она может захотеть «минут забвения». Однако если она не хочет разрушить свой брак, то должна подумать, как муж прореагирует на известие об ее измене.

Стереотип 2

Мужчина — собственник, т.е. владелец выбранной женщины. И это способствует его самоутверждению.

Мотивы измены у мужей

Чем же люди мотивируют вступление во внебрачные связи? Обратимся к данным социологического опроса. Мужчины чаще всего объясняют это половой потребностью. Большей частью эта потребность, не связываемая с какими-либо эмоциональными и духовными сторонами общения, удовлетворяется со случайными, малознакомыми партнершами (такие связи составили около 1/3 всех внебрачных контактов) либо в кратковременных, «мимолетных» связях с давними знакомыми, сослуживицами, женами друзей и т.д. (1/4 всех связей).

Того же происхождения и половые связи, провоцируемые временным отсутствием жены — отъездом в командировку, в отпуск и т.д. Отъезд жены расценивался частью опрошенных как достаточное основание для поисков временной ее замены.

Алкогольное опьянение, особенно легкая его степень, усиливает половое влечение и ослабляет внутренние запреты. Это состояние многие мужчины считали прямой причиной внебрачной связи. Правильнее расценивать его как способствующее этому обстоятельство.

На третьем месте (по убывающей степени значимости) — любовь к другой женщине. На это обстоятельство указал каждый десятый из мужчин, имеющих такие связи. Не настаивая на какой-либо точности цифр, все же можно утверждать: роль любви как мотива внебрачных связей невелика.

Любопытство свойственно не только молодым людям, впервые вступающим в половые отношения: оно движет каждым десятым из мужчин, имеющих внебрачные связи.

В ряде случаев мужчины вступают во внебрачные связи во время ссор с женой, сгоряча, из желания отомстить и самоутвердиться.

Некоторые из ответивших стали, по их словам, «жертвой » настойчивости женщин. Но самую большую группу (более 1/3) составили все же те, кто не ответил на вопрос, то есть не смог или не захотел проанализировать, что побудило их к внебрачным связям.

Естественно думать, что стимулировать внебрачную активность должна неудовлетворенность отношениями в браке. Для мужчин, как выяснилось, этот мотив не слишком значим: его указали только 10% имевших внебрачные связи. То же подтвердилось и данными об их поведении: среди имевших внебрачные связи более половины были вполне удовлетворены отношениями в браке. Те, кто вступил во внебрачные связи, будучи неудовлетворенным в браке, в качестве основных мотивов этой неудовлетворенности указали недостаток взаимного чувства и неопытность жены как сексуального партнера.

Мотивы измены жены

Ответы женщин достаточно отчетливо отличались от ответов мужчин. На первый план здесь выступило то, что для мужчин было сугубо второстепенным: неудовлетворенность в браке. Значимость этого мотива для женщин подтверждается и другими данными: среди имевших внебрачные связи женщин только 1/3 удовлетворенных браком и 2/3 — неудовлетворенных.

С этим вполне согласуется и гораздо больший вес любви к внебрачному партнеру как мотива внебрачной связи: не удовлетворенная в браке женщина ищет серьезной привязанности во внебрачных отношениях…

Однако внебрачные отношения существенно осложняют возможности урегулирования проблем в браке и нередко приводят к его распаду. Оправдан ли этот риск? Насколько удовлетворяют мужчин и женщин внебрачные связи в сравнении с браком?

Ответ на этот вопрос получен в исследовании. Несмотря на более широкий диапазон ласк, оргазма во внебрачных связях женщины достигали реже, чем в браке. Это вполне объясняется более высокой степенью приспособленности супругов друг к другу. В целом удовлетворенность внебрачными связями была ниже, чем в браке, особенно у мужчин. Может быть, действительно синяя птица счастья живет в нашем собственном доме?

Чем отличаются неверные мужья от неверных жен

Согласно данным М. Ханта, большинство неверных мужей считает свой брак вполне удачным, в то время как большинство неверных жен считают его несчастливым. Эти данные были подтверждены также и другими психологами.

Большинство мужчин ищут в супружеских, изменах сексуальное приключение: они жаждут свежего ощущения, нового тела (как правило, более молодого) — всего того, что вновь возбудит их кровь.

Большинство женщин ищет в супружеских изменах чувство и дружбу: вначале они обычно привязываются эмоционально, а не физически. Из женщин, имеющих любовников на службе, 81% поставили на первое место дружбу и доверие любовника и лишь на втором месте оказался секс.

У женатых мужчин внебрачные связи, как правило, многочисленные, но непродолжительные — только для секса.

К своей измене женщины идут дольше, чем мужчины.

Средняя женщина не может изменять только телом и поэтому не может понять поведения мужчины. Не верит, что он действительно не помнит имени девушки, с которой переспал в прошлом месяце после выпитой бутылки вина. Он помнит марку вина, которое пил, но была ли это Таня, Маша или Оля — не помнит. Женщина же помнит имя своего любовника даже спустя пятнадцать лет. Дело в принципиальной разнице в подходе к физической близости.

Отношение к семье

Хочет ли неверная жена выйти замуж за любовника? Разные исследования показали, что лишь от 13 до 35% их сделали бы это, если такая возможность представится. Более половины женщин определенно не променяли бы мужа на любовника.

Приверженность мужей уже существующему браку еще более сильная.

Как видим, и мужья, и жены преимущественно желают оставить все как есть дома и иметь связь на стороне. Несмотря на существенное различие: мужчина в измене первостепенное значение отдает сексу, а женщина — эмоциям.

С кем изменяют

Неверные жены разительно отличаются от неверных мужей, в частности тем, что большинство изменяющих мужчин стараются отдавать предпочтение одиноким женщинам.

Как показали исследования, подавляющее большинство неверных жен изменяет только с женатыми мужчинами. Одна из причин этого — женатый мужчина более безопасный, спокойный, не будет угрожать существованию ее нынешней семьи.

И еще одно отличие: женщина очень долго приглядывается к мужчине, прежде чем стать его любовницей. Мужчина более решительный.

Почему изменяют мужья

Причин этого несколько:

1) Жена не выполняет своих обязанностей (плохой секс, отсутствие внимания, однообразие).

2) Месть (за унижение, за измену).

3) Самоутверждение: мужское самолюбие тешится числом сексуальных побед.

4) Более острые ощущения, разнообразие впечатлений.

5) Долгая разлука с женой, частые командировки.

Разговаривают два соседа:

— Слушай, — говорит один, — вчера всю ночь у вас светились окна… Что, были гости?

— Нет. Завтра жена возвращается из санатория, и у нее может возникнуть вопрос, почему так мало накрутил электросчетчик.

6) Инициатива женщины — мужской «кодекс чести » не позволяет оскорбить даму отказом, а самому — расписаться в «неспособности».

7) Чтобы удостовериться в своих сексуальных возможностях (особенно, когда жена не возбуждает желания или упрекает «в слабости»).

8) Как утверждение своей независимости, свободы.

Эволюция взглядов

Почти все женщины начинают с мысли, что останутся верными своим мужьям. Различные опросы и исследования показывают, что для невест верность в супружестве остается непререкаемым идеалом.

Женщин в браке разочаровывает, что муж не оказывает эмоциональной поддержки, не уделяет жене ни времени, ни внимания, не выражает любви, не помогает в домашних делах.

Женская неверность — это бегство от не устраивающих женщину супружеских отношений. Она как бы ищет поддержки. Один очень хороший американский психоаналитик говорил, что женщины вне супружества ищут не секса, а эмоциональной поддержки, но за эту эмоциональную поддержку они вынуждены платить своим телом. Потому что кто же из мужчин окажет эмоциональную поддержку женщине, не уложив ее в постель или по крайней мере не получив надежду на это?

Причины неверности жен:

неудовлетворенность браком, V месть мужу за его измену,

способ почувствовать себя вновь любимой,

ощутить свою значимость, повысить самооценку,

продлить ощущение молодости, «зажечь» себя,

почувствовать свою власть над мужчиной, S испытать сильные чувства,

удовлетворить сексуальный голод, если таковой накопился,

развеять скуку,

удовлетворить любопытство,

поменять старого мужа на нового,

чтобы сделать карьеру.

Предрасположенность к внебрачным связям

Таковая имеет место в случаях, когда женщина:

считает неверность оправданной,

ее мать изменяла мужу,

есть знакомая, которая изменяет мужу,

любит мужа меньше, чем он ее,

она фактически глава семьи,

имела богатый сексуальный опыт до замужества,

более образованна, нежели муж,

находится в критическом возрасте или в полосе неудач,

переживает внезапную смерть родителя, , S в частых разлуках с мужем,

мечтает о любовном романе,

имеет давнего друга — мужчину,

желает независимости.

Требования к любовнику

Любовник должен:

сделать так, чтобы она почувствовала себя не только желанной, но и любимой,

быть противоположностью мужу,

уметь делать комплименты,

всегда слушать с вниманием и сочувствием,

одобрять женщину и воодушевлять ее,

быть настойчивым и смелым.

Секс «на стороне»

Любовники более старательные в постели, поэтому им чаще удается разбудить страсть в партнере.

В браке романтики отношений уже нет, а в отношениях с любовником — есть.

Незаконная связь сопровождается опасениями быть разоблаченными. Исследованиями же установлено, что состояние тревоги повышает в человеке сексуальность: наибольшее сексуальное возбуждение появляется после прохождения определенного порога тревоги. Поэтому секс любовника дает большее наслаждение и по этой причине.

Кроме того, переступив закон добропорядочности, человек чувствует себя свободным и от других моральных запретов, в частности становится более раскованным и в сексе, что очень важно для полного удовлетворения.

В семье занимаются сексом, когда переделаны все дела. Женщине мешает получить максимум удовольствия от секса усталость от этих дел, а мужчине — однообразие, ибо у жены уже нет сил на «фантазии».

Измены и любовь

У женщины более серьезные отношения во внебрачных связях, чем у мужчин. Романы жен длятся обычно дольше, чем романы мужей.

Для неверных мужей секс и любовь, как правило, вещи разные. Многие рассуждают так: любовница — для секса, любовь или дружба — для жены.

Женщине же, как правило, трудно отделить чувство от секса. Они часто и мучительно обдумывают свою связь, переживая по ее поводу много больше, чем мужчины.

Девушки практически не признают секса без любви. Становясь старше, они уже допускают мысль, что могли бы переспать с милым парнем, не вовлекая сюда чувство. Женщины после 40 лет готовы эти идеи превратить в действие.

По мере развития связи мужчины становятся все счастливее, женщины — все несчастнее.

Чувство вины

Исследования показывают, Что неверные жены более отягощены чувством вины. Мужья же чувствуют себя заслуживающими немного секса на стороне: они уверены, что потребность в этом заложена в самой мужской природе (кстати, в последнее время появился ряд публикаций, оправдывающих с биологических позиций этот тезис, о чем будет речь ниже). Поэтому их меньше беспокоит необходимость лгать и скрывать.

К тому же у них больше уверенности в себе и есть моральная поддержка других мужчин. Женщине же приходится скрывать это от всех.

Мужская и женская сексуальность

Разница мужской и женской сексуальности запрограммирована природой — обеспечить продолжение рода. Мужчины могут без труда и нравственных мук вступать в сексуальные контакты со многими женщинами и не привязываться при этом ни к одной из них, поскольку такое поведение обеспечивает оплодотворение многих женщин и высокие темпы размножения.

Но оплодотворенная женщина не могла вступать в сексуальные контакты по причине рождения ребенка. А чтобы обеспечить себе и ребенку защиту и пропитание от мужчины, она вынуждена была держаться этого мужчины, то есть зависеть от него.

Таким образом, мужское начало обеспечивает изменчивость вида, а женское — постоянство и преемственность.

2. http://big-love.narod.ru

3. http://sexology.hut.ru

Дипломная работа: Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках «Я і Україна»

Posted on by admin

Дипломна робота

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках

«Я і Україна»

Зміст

Вступ

Розділ 1. Психолого-педагогічні основи проблеми формування пізнавальних інтересів першокласників під час вивчення курсу „Я і Україна”

1.1 Вікові особливості першокласників шестирічного віку

1.2 Основні педагогічні вимоги до підготовки й проведення уроків “Я і Україна» в 1 класі

Роз.діл 2. Методика формування в учнів пізнавальних інтересів під час вивчення курсу „Я і Україна» в 1 класі

2.1 Аналіз процесу формування пізнавальних інтересів у першокласників у практиці роботи сучасної початкової школи

2.2 Методи і прийоми формування пізнавальних інтересів у першокласників

2.3 Підсумки експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. В методиці викладання курсу „Я і Україна» для шестирічних першокласників мають відобразитися загальні вимоги до організації навчання у початковій школі. Слід зазначити, що особливості ознайомлення шестиліток із природою зумовлені їхнім віком. Це, насамперед, те, що джерелом знань шестирічних першокласників про природу є довкілля. Формування уявлень і понять про об’єкти навколишньої дійсності, що відбувається на уроках „Я і Україна» продовжується під час екскурсій, прогулянок, у позакласній роботі. Слід відзначити взаємозв’язок навчальної діяльності дітей з ігровою. З метою активізації пізнавального інтересу першокласників учителю постійно на уроці потрібно включати ігри та ігрові ситуації, цікаві пізнавальні завдання. Вони дають можливість не тільки закріплювати здобуті знання, але й відпрацьовувати окремі вміння і навички.

Активізація пізнавальної діяльності і як результат цього — поява пізнавального інтересу — складний процес. Методикам його формування властивий індивідуально-особистісний ефект, що часто суперечить груповим формам організації навчання і завжди потребує співвіднесення цілей, ситуацій навчання зі способом його організації.

Викладаючи курс „Я і Україна» вчителю потрібно працювати творчо, з метою розвитку пізнавальних інтересів учнів застосовувати найрізноманітніші види інтелектуальної діяльності. При цьому потрібно враховувати вікові особливості учнів, рівень розвитку їх мислення, загальну теоретичну і практичну підготовку та індивідуальні особливості шестирічних першокласників. Чим молодший вік, тим цікавішими мають бути завдання і процес навчання в цілому. Цікава робота полегшує її виконання, вчить краще працювати.

Як зробити навчання цікавим — це залежить від майстерності вчителя. Як правило, найцікавішими для дітей є ті завдання, які максимально розвивають самодіяльність дітей, будять їхню думку. Уміння творчо розв’язувати проблемні питання пізнавального змісту, викликати в школярів пізнавальний інтерес, любов до предмета, примушувати їх мислити, активно працювати, міркувати — найважливіше у майстерності вчителя.

Формувати пізнавальні інтереси шестирічних першокласників на уроках із курсу „Я і Україна» можна за допомогою різних методів і засобів навчання, а саме: створення проблемно-пошукових ситуацій, постановка пізнавальних завдань, організація самостійної діяльності учнів тощо.

Слід виділити особливості ознайомлення першокласників із навколишнім світом під час вивчення курсу „Я і Україна”:

джерелом знань про природу є перш за все сама природа, що оточує дитину. Формування уявлень про пори року, рослини тварини найближчого оточення, працю людей не обмежуються уроками, а відбуваються і під час цільових прогулянок, екскурсій;

короткочасне перебування учнів у стінах класу під час уроків використовується вчителем для узагальнення і поглиблення знань, набутих внаслідок безпосереднього спілкування з природою;

провідним методом пізнання природи є спостереження, які проводяться переважно під безпосереднім керівництвом учителя, а також ігрова діяльність дітей. Використовуючи інші методи навчання (бесіду, розповідь, роботу з підручником, наочними посібниками), вчитель постійно спирається на життєвий досвід дітей, а також включає їх у ігрові ситуації, забезпечує активізацію пізнавальної діяльності, доступність засвоєння навчального матеріалу.

Уроки з курсу „Я і Україна» потрібно будувати так, щоб вони були захоплюючими, цікавими, щоб успіхи в навчанні породжували в учнів почуття радості, пізнавальні інтереси. Дитяча допитливість і цікавість поступово має переростати у практичний інтерес до знань.

Аналіз психолого-педагогічних та методичних досліджень свідчить про те, що в сучасній школі є всі можливості для вдосконалення і створення нових ефективних засобів розвитку пізнавальних інтересів дітей молодшого шкільного віку до навчання, для виявлення закономірностей, що допомагають спрямовувати їхню навчальну діяльність.

На вихованні пізнавальних інтересів молодших школярів позначаються:

використання наочних посібників;

глибоке знання вчителем свого предмета і любов до нього, прагнення до постійного вдосконалення педагогічної майстерності;

залучення всіх учнів до роботи шляхом створення проблемно-пошукових ситуацій, дослідницького підходу до засвоюваного навчального матеріалу;

формування загально-пізнавальних умінь (аналізувати, порівнювати, виділяти головне, узагальнювати) у молодших школярів;

створення в класі атмосфери справжньої захопленості предметом;

індивідуалізація підходу до дітей і диференціація вимог до них.

Постійне створення умов, за яких виникає зацікавленість, забезпечить розвиток глибоко пізнавального інтересу, що значною мірою гарантує успіх у навчанні.

Найвиразніше дидактичні особливості уроку „Я і Україна» в 1 класі виявляються в його структурі. Зокрема, на уроках широко представлені ігрові форми навчання, тривалість уроку скорочена до 35 хвилин, обов’язково проводяться динамічні паузи, немає домашнього завдання, а є розгорнуте повторення, інакше оцінюються результати навчальної праці. В структурі уроку виділяють такі основні етапи: повторення, підготовка до засвоєння нового матеріалу, робота над новим матеріалом, первинне закріплення, висновок з уроку.

Останнім часом зацікавленість проблемою формування пізнавального інтересу на уроках „Я і Україна» в учнів перших класів значно зросла, тому що оволодіння учнями певними знаннями, уміннями, їх розвиток не можливі без зацікавленості учнів тим чи іншим видом пізнавальної діяльності.

Проблема активізації пізнавальних інтересів учнів у процесі навчання розглядалась прогресивною педагогікою дуже давно. Я.А. Коменський, Ж. — Ж. Руссо, А. Дістервег, К. Ушинський зробили значний внесок у розвиток педагогічної науки, намагаючись правильно розкрити і пояснити процес навчання й розвитку особистості дитини, психологічних закономірностей пізнавальних інтересів, ролі активності й самостійності у навчанні.

Проблемою виникнення пізнавального інтересу в учнів здавна займалися видатні педагоги і психологи, які досліджують певні невідкладні питання, висувають свої теорії, обґрунтовують дослідження. Серед них такі педагоги як Н. Бібік, Б. Друзь, В. Онищук, О. Савченко, Н. Коваль та інші.

Основні етапи процесу формування пізнавального інтересу виявили дослідження психологів О. Скрипченко, Г. Щукіної, Л. Божович, Є. Коломинського, О. Панько та інших.

Добірку цікавих творчих вправ для формування в учнів пізнавальних інтересів із природознавства у педагогічній літературі запропонувала З. Друзь. Крім того, автор рекомендує використовувати на уроках додаткову інформацію, яка містить нове і цікаве порівняно з програмовим матеріалом.

Дану проблему вивчають також вчителі-практики А. Охріменко, А. Огійчук, І. Осадченко, Г. Яцевська та інші. Вони організовують навчальний процес таким чином, щоб збуджувати інтерес до навчання, допомогти учням свідомо, творчо, радісно оволодіти знаннями, виявити свій розум, реалізувати знання, творчу силу. Позитивні наслідки роботи передових учителів значною мірою обумовлені саме особистісно орієнтованим підходом до побудови навчально-виховного процесу.

Разом із тим, у психолого-педагогічній та методичній літературі ще недостатньо уваги приділено питанню формування пізнавальних інтересів в учнів 1 класу під час вивчення курсу „Я і Україна».

Недостатня розробка цієї проблеми, її актуальність визначили та обумовили вибір теми дослідження: „Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках «Я і Україна»”.

Відповідно до досліджуваної проблеми об’єктом нашого дослідження є пізнавальні інтереси першокласників, а предметом — процес формування пізнавальних інтересів в учнів 1 класу на уроках „Я і Україна».

Мета дослідження полягає в тому, щоб визначити та експериментально перевірити ефективність методів і прийомів формування пізнавальних інтересів першокласників під час вивчення курсу „Я і Україна”.

Відповідно до об’єкта, предмета та мети дослідження визначені такі завдання:

Проаналізувати стан досліджуваної проблеми у психолого-педагогічній та методичній літературі.

Проаналізувати сучасний стан проблеми в практиці роботи початкової школи.

Визначити методи та прийоми, які будуть запорукою ефективності формування пізнавальних інтересів першокласників.

Експериментально перевірити доцільність використання дидактичних ігор, інтерактивних технологій навчання, пізнавальних та нестандартних завдань у процесі формування пізнавальних інтересів в учнів 1 класу.

Виходячи із мети дослідження, в основу дипломної роботи покладено гіпотезу: формування пізнавальних інтересів першокласників під час вивчення курсу „Я і Україна» буде більш ефективним, якщо на уроках систематично будуть використовуватися дидактичні ігри, пізнавальні та нестандартні завдання, посильні для шестирічних учнів, а також будуть використовуватися інтерактивні технології навчання.

Для досягнення поставленої мети і розв’язання завдань нашого дослідження ми використали теоретичні та емпіричні методи:

теоретичні: вивчення і аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури, нормативної документації;

емпіричні: спостереження за навчально-виховним процесом, анкетування вчителів, тестування учнів, бесіди з ними, педагогічний експеримент, кількісний і якісний аналіз результатів дослідження.

Наше експериментальне дослідження носило теоретично-практичний характер і проводилось в три етапи.

На першому, констатувальному, етапі ми здійснили аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури, анкетування вчителів, вивчення передового педагогічного досвіду, бесіди з учнями.

На другому, формувальному, етапі проводився педагогічний експеримент, спостереження та аналіз уроків „Я і Україна”, обробка результатів анкетного опитування вчителів, використовувалися методи математичної та статистичної обробки даних контрольних зрізів.

На третьому, підсумковому, етапі узагальнювались результати експериментального дослідження, формулювалися висновки.

Структура дипломної роботи відображає логіку експериментального дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Загальний обсяг роботи — 96 сторінок.

Розділ 1. Психолого-педагогічні основи проблеми формування пізнавальних інтересів першокласників під час вивчення курсу „Я і Україна”

1.1 Вікові особливості першокласників шестирічного віку

Вступ дитини до школи — це різка зміна її життя і діяльності. Дитина йде до школи з фізичною і психологічною готовністю до цієї зміни.

За віковою періодизацією, прийнятою психологами і педагогами, час життя дітей від шести до одинадцяти років називається молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховуються особливості психічного і фізичного розвитку дітей, береться до уваги їх перехід від ігрової діяльності до учбової, яка стає у цьому віці провідною.

Молодший шкільний вік визначається як вік інтенсивного формування навчальної діяльності. В цьому віці провідною діяльністю стає навчання. Щоб успішно реалізувати особистісно орієнтоване навчання вчитель повинен добре знати особливості індивідуально-психологічного та вікового розвитку дитини 6-річного віку. Адже педагог повинен не лише підібрати найновіші методи і форми навчання, набагато важливіше і складніше ефективно застосувати їх у навчально-виховному процесі. Тим більше, що в індивідуальному підході до кожного учня передбачено враховувати його психологічні особливості, а не лише навчальні здібності, особливості засвоєння навчального матеріалу. Про це свідчать дослідження Н. Менчинської, Д. Богоявленського, В. Крутецького, З. Шабаліна, Г. Люблінської, В. Мухіної та інших. Учитель не повинен обмежуватися знаннями тільки того, що засвоєно і не засвоєно окремим учнем (як це часто буває).

Розглянемо особливості розвитку навчальної діяльності дитини крізь призму вікових індивідуально-психологічних та фізіологічних характеристик дитини шестирічного віку.

У дітей, що народилися в 90-х роках, учені Л. Богуславська, С. Гончаренко, Л. Кондратенко [10] відзначають певні характерні вікові відмінності порівняно з попередніми поколіннями. Це переважно позитивні особливості, які дають учневі змогу сприйняти, осмислити, усвідомити та зрозуміти більш складні явища за спрощеної форми подачі інформації. Діти цього вікового періоду дуже цікавляться всім і ця природна цікавість за позитивного стимулювання стає для дитини важливою рушійною силою у самопізнанні та самовдосконаленні. І тут найважливішим є постійне створення умов для формування навчально-пізнавальних потреб дитини, які сприймалися б нею як потреби самовдосконалення.

Сучасний учень молодшого шкільного віку потребує найпростіших знань про свою психіку та особисті утворення. За їх відсутності потреба у самовдосконаленні не усвідомлюється учнем і не стимулює виникнення потреби в створенні себе в ролі суб’єкта пізнавальної діяльності. Систематичне висвітлення позитивних надбань дитини на організаційному етапі — психолого-педагогічна умова успішної реалізації будь-якої форми здійснення навчального процесу. За такого підходу ефективними стають парні й групові форми роботи, що дають змогу учневі ототожнити себе з більшістю встигаючих учнів, мета яких — самовдосконалення за рахунок навчальної діяльності.

Як вже зазначалося, що провідним видом діяльності молодших школярів є навчання. Навчальна діяльність формується в дітей від 6 до 10 років. На її основі у молодших школярів виникає теоретична свідомість і мислення, розвиваються відповідні здібності (рефлексія, аналіз, мислене планування); у цьому віці у дітей відбувається також становлення потреби і мотивів навчання, підкреслює Г. Костюк [34].

О. Леонтьєв [37] зауважує, що провідна діяльність обумовлює найважливіші зміни особистості дитини в тому чи іншому періоді розвитку. Її характеризують такі ознаки:

1) від провідної діяльності залежать основні психічні зміни дитини в той чи інший віковий період;

2) у ній виникають і диференціюються інші види діяльності;

3) формуються і перебудовуються різні психічні процеси.

Що стосується вікових особливостей розвитку дитини шестирічного віку, то на увагу вчителя заслуговують особливості сприймання, мислення, уваги, емоційно-вольової сфери, від яких безпосередньо залежить ефективність засвоєння навчального матеріалу.

Діти, що приходять до школи, відрізняються словниковим запасом, темпом письма, типом нервової системи, станом здоров’я, віком. Узагальнення педагогічних досліджень і передового досвіду дає можливість визначити сукупність умов, за яких навчання стає ефективним. Це відбувається, якщо вчитель:

враховує готовність дітей до майбутньої діяльності;

уміє передбачати труднощі, що виникають у дітей;

використовує диференційовані завдання індивідуального та групового характеру;

проводить перспективний аналіз планування завдань [39].

Фізіологи відзначають, що початок навчання дітей у школі практично співпадає з періодом фізіологічної кризи, яка проявляється в тому, що в організмі дітей цього віку проходять різні ендокринні та інші фізіологічні зрушення, зокрема: бурхливий ріст тіла; збільшення внутрішніх органів; підвищення втомленості; нервово-психічна ранимість. Проте, відмічається більш успішна, у порівнянні із дошкільником, здатність до адаптації [10].

Протягом молодшого шкільного віку відбувається подальше зростання організму дитини. З 6 років у дітей настає період рівномірного росту, який триває до 9 років у дівчаток і до 11 — у хлопчиків.

Кістково-сполучний апарат молодших школярів відзначається гнучкістю, оскільки в їхніх кістках ще багато хрящової тканини. На це треба зважати, щоб запобігти можливому викривленню хребта, яке негативно позначається на кровообігу, диханні й тим самим ослаблює організм. Зазнають зміни і розвиток таза, кістки якого починають зростатися. Проте зв’язкова система їх ще м’яка і гнучка. Тому важливо стежити, щоб меблі у школі відповідали зросту дитини. Дрібні м’язи кисті руки розвиваються повільніше. Першокласникові важко писати в межах рядка, координувати рухи руки, не робити зайвих рухів, які спричиняють швидку втому. Тому в 1 класі слід проводити фізкультхвилинки, які знімають напруження дрібних м’язів пальців і кисті руки.

Продовжується ріст м’язового апарата серця. Артерії у школяра дещо ширші, ніж у дорослої людини, і саме цим пояснюються особливості артеріального тиску. Частота серцевих скорочень у молодшого школяра стійкіша, ніж у дитина дошкільного віку. Але під впливом різних рухів, позитивних і негативних емоцій вона швидко змінюється. Радість, смуток, задоволення, незадоволення, біль, злість тощо позначається на роботі серця дітей. Тому важливо позбавити першокласників негативних переживань за їх навчальні успіхи.

Маса мозку першокласника наближається до маси мозку дорослої людини. У молодших школярів збільшується рухливість нервових процесів, що дає змогу дітям швидко змінювати свою поведінку до вимог учителя, але як зазначають фізіологи, найбільш специфічні відділи головного мозку першокласника, які відповідають за програмування, регуляцію і контроль складних форм психічної діяльності, ще не завершили свого формування. Саме тому, на думку дослідників, регулюючі і гальмуючі впливи кори на підкоркові структури виявляються недостатніми. Цим фізіологи і психологи пояснюють те, що молодший школяр (особливо учень 1 класу) легко відволікається, не здатний до тривалого зосередження, збудливий, емоційний. Продуктивність роботи у молодших школярів приблизно у половину нижча, ніж у старшокласників.

У дітей добре розвинені всі органи чуття, але деякі з них мають свої особливості. Зокрема, їхні очі, завдяки еластичності кристалика, можуть швидко змінювати свою форму залежно від пози під час читання і письма. Якщо не врахувати цієї особливості органів зору молодших школярів, то це може призвести до підвищення очного тиску, до нечіткості зображень на сітківці і до виникнення короткозорості.

Що стосується особливостей мислення, то дитина 6-річного віку зазвичай мислить конкретними категоріями, спираючись на наочні якості конкретних предметів і явищ.

Вік першокласників, на думку відомого швейцарського психолога Ж. Піаже, припадає на перехід від доопераційного мислення до мислення на рівні конкретних операцій. Діти цього віку здатні встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, якщо вони можуть безпосередньо спостерігати за зміною об’єкту.

Під впливом навчання в мисленні молодшого школяра змінюються співвідношення його образних і понятійних, конкретних і абстрактних компонентів. Ці зміни відбуваються по-різному, залежно від змісту навчання. Завдання його полягає в тому, щоб забезпечувати розвиток не тільки конкретного, а й абстрактного мислення молодших школярів. Виконуючи завдання на визначення об’єктів, першокласники на початку навчального року здебільшого виділяють функціональні їхні ознаки, тобто ознаки, пов’язані з призначеннями предметів (“будинок, щоб жити», “ніж, щоб різати”, “корова дає молоко” тощо). Під впливом навчання в учнів стає дедалі менше таких визначень. З’являються визначення, в яких перелічуються істотні й неістотні ознаки об’єктів (“кавун — плід, він росте, зверху зелений або ж темний, а всередині червоний, смачний, є насіння”), а потім загальні й істотні ознаки, властивості окремих предметів.

Як зазначає В. Мухіна [44], учні 1 класу застосовують переважно практично-дієвий та образно-мовний аналіз. Діти порівняно легко розв’язують задачі, коли можна використати практичні дії із самими предметами, наприклад, паличками, кубиками або виділити ознаки частин предметів, спостерігаючи їх. Спочатку аналіз є елементарним. Так, першокласники на початку навчального року схильні аналізувати тільки одну частину предмета (у розповіді під час опису картини вони визначають одну-дві події, не виділяючи головної). Поступово аналіз набирає комплексного характеру, стає повнішим, оскільки учні розглядають більш-менш усі частини чи властивості пізнавального предмета, хоч ще не встановлюють взаємозв’язків між ними.

Аналіз і синтез у молодших школярів поєднуються в порівнянні об’єктів. Розвиток порівнянь у молодших школярів значною мірою залежить від того, наскільки часто даються учням завдання на порівняння різних об’єктів, їх груп і класів, як визначаються орієнтири для зіставлення об’єктів, виділення їх істотних подібних і відмінних ознак, зазначають Г. Кагальняк, О. Савченко та інші. Молодші школярі можуть учитися порівнювати. Здатність формувати вміння порівнювати підносить на вищий рівень їх аналітико-синтетичну діяльність.

Є індивідуальні відмінності у кількості ознак, за якими порівнюються предмети, загалом же вони збільшуються з віком учнів. Кількість ознак, за якими першокласники порівнюють предмети, наприкінці навчального року зростає у 1,8 разів порівняно з тією, яка була на початку навчального року, зазначає А. Румянцева.

Для успішного навчання першокласників надзвичайно важливо враховувати вікові особливості розвитку уваги. Як стверджують М. Задесенець і Т. Лисянська [10], у першокласників увага мимовільна, вони активно реагують на все нове, яскраве і незвичайне. Їм важко довільно керувати своєю увагою. Першокласник вже здобувши знання про правила поведінки на уроці, може, порушувати їх (голосно сказати щось іншому учневі), заважаючи іншим учням, але це робиться переважно через те, що він не може розподілити свою увагу одночасно на виконання завдання і контроль власної поведінки.

Слабкість довільної уваги і занадто розвинена мимовільна увага у молодших школярів можуть спричинити до лінощів і слабовілля. Розвиток довільної уваги у молодших школярів здійснюється успішно, якщо створюються умови для їх цілеспрямованої роботи, за яких вони привчаються керуватись самостійно поставленою метою. У дослідженнях М. Добрині, М. Горбач, М. Лила та інших встановлено, що розвиток довільної уваги у дітей іде від керування цілями, які ставлять дорослі, до реалізації цілей, які ставлять учні, від постійного контролю дій учня вчителем до контролю дій учня вчителем до контролю дитиною своїх однокласників, а потім і до самого контролю.

Увага молодших школярів тісно пов’язана із значущістю для них навчального матеріалу. Усвідомлення учнями необхідності, важливості його засвоєння, інтерес до його змісту є умовою стійкості їх уваги. Увага залежить від доступності навчальних завдань, поставлених перед ними. Діти із захопленням працюють над тим, що є нелегким, але доступним для них. Увага молодших школярів значною мірою залежить від уміння вчителя організовувати їх учбову діяльність у класі так, щоб охопити нею всіх учнів. Увага учнів залежить не тільки від згаданих чинників та методів і способів навчання, а й режиму роботи школярів. Так, за даними досліджень Т. Артемової, А. Ковальової [3] та інших, стійкість уваги дітей наприкінці уроку знижується. Протягом навчання вона також змінюється. Правда, її можна стимулювати різними засобами, але варто пам’ятати, що тут поряд із позитивним існує і негативно-розумова втомлюваність молодших школярів.

Серед молодших школярів є діти з дефіцитом уваги, тобто нездатні довго зосереджуватись на об’єктах навчального предмету. Для багатьох таких дітей характерна ще і гіперактивність. Це діти, які нездатні на протязі навчального часу сидіти, як переважна більшість дітей і тому постійно одержують зауваження від вчителя. Така комбінація ознак у американських психологів визначається синдромом дефіциту уваги і гіперактивності. Діти з таким синдромом, як правило, погано встигають з багатьох предметів з тієї причини, що не приділяють достатнього часу на учіння. Для таких дітей необхідний особливий індивідуальний підхід, як у класі, так і вдома. Суть його полягає в тому, щоб зменшити кількість та інтенсивність факторів, які відволікають дитину, підвищити якість пояснень і чіткість постановки конкретних завдань. Необхідно спрямувати зусилля батьків, учителів, шкільних психологів на формування у таких дітей впевненості в самому собі та у самоповазі. Без копіткої індивідуальної роботи з таких дітей можуть вирости замкнуті люди з делінквентною поведінкою, стверджує Г. Крайг [35].

У шестиліток переважає довільне запам’ятовування, причому головна роль у цьому процесі належить зацікавленості. Дитина легко і надовго запам’ятовує те, що викликало у неї підвищений інтерес, чимось вразило, було пов’язане з власними сильними переживаннями.

Довільна пам’ять належить до новоутворень шестилітнього віку. В її розвитку З. Істоміна [14] виділила три рівні. Для першого рівня характерна відсутність мети запам’ятовування або пригадування; для другого — наявність такої мети, але без застосування будь-яких засобів, спрямованих на її здійснення; для третього — наявність усвідомленої мети запам’ятовування і пригадування. Відомості про сформованість третього рівня довільної пам’яті у шестиліток достатньо суперечливі й, найшвидше, його наявність або відсутність безпосередньо залежить від цілеспрямованої роботи дорослих над його розвитком. За всіх умов довільне запам’ятовування функціонує краще у випадках його достатньої стимуляції, коли мнемічна діяльність призводить до досягнення значущого для дитини результату.

У шестиліток ще невеликий обсяг механічної пам’яті, він містить приблизно п’ять-шість одиниць інформації. Хоча діти цього віку відносно непогано справляються із задачами на розпізнавання, їм погано дається відтворення з пам’яті. Навіть такий прийом, як повторення про себе, становить для них певні труднощі [30].

Майже до дев’яти років діти рідко групують отриману інформацію, запам’ятовуючи матеріал шляхом його безсистемного багаторазового відтворення. Групи слів, цифр, фактів поєднуються асоціативно, а не смислово. Якщо дитині шести років для запам’ятовування дати 10 слів, наприклад, вишня, трамвай, слива, груша, літак, автомобіль, поїзд, яблуко, автобус, апельсин, то вона не зможе самотужки розділити на дві легкі для запам’ятовування групи — овочі і транспортні засоби, а намагатиметься запам’ятати їх у тому порядку, як вони були їй запропоновані. Дуже важко шестиліткам проводити семантичну обробку інформації, що запам’ятовується. На жаль, частина вчителів початкової школи нездатність дитини проводити семантичну обробку сприймають як небажання думати. Проте потрібно пам’ятати, що починаючи з 9-11 років діти автоматично починають реконструювати текст за змістом, а молодші школярі ще не набули цієї здатності.

У молодших школярів суттєво змінюється зоровий і дотиковий вибір заданої фігури серед інших фігур, про що свідчить зменшення часу, потрібний на зоровий і дотиковий їх пошук. Результати їх виконання завдань на вибір форм поліпшуються під впливом перцептивного тренування у зоровій диференціації форм фігур. При цьому не тільки зменшується час на пошук фігур, але й звужується діапазон індивідуальних відмінностей у виконанні таких завдань.

Як зазначають О. Скрипченко, Л. Волинська, З. Огороднійчук [15], у процесі тренування помітно підвищується рівень перцептивного розрізнення форм об’єктів. У першокласників трапляються труднощі в сприйманні форми та її відображення. Деякі з них допускають помилки в зображенні фігур, написанні цифр чи букв. У перші тижні навчання 12,3% першокласників “перевернуто” цифру 6; 10,6% — букву Я; 19,2% — букву Б. Більшість цих дітей відчуває труднощі і в сприйманні розміщення предметів у просторі. Спостерігається, що в одних дітей швидко проходять такі особливості у сприйманні і відтворенні об’єктів, а в деяких вони створюють труднощі у читанні і письмі. Частина таких дітей відноситься до групи учнів із дисграфією (з надмірними труднощами в оволодінні письмом), або до групи дітей із дислексією (з надмірними труднощами в оволодінні читанням). Але не тільки згадані особливості сприймання і відтворення об’єктів визначають дітей-дисграфіків і дислексиків. Спостереження показують, що таких дітей ні в якому разі не можна відносити до розумово відсталих. Г. Крайг та інші наводять багато фактів, коли з таких дітей виростали видатні особистості. Наприклад, Т. Едісон, Н. Рокфеллер, Г. Андерсен та багато інших відомих людей у молодших і частково у середніх класах зараховувались до дислексиків. Велика кількість таких дітей у процесі переборення труднощів читали хоч і повільно, але вдумливо, набували віри у свої сили і ставали видатними особистостями.

Про якісні зміни процесу сприймання у молодших школярів, передусім зорових, можна робити висновки з даних про те, як вони сприймають предмети в утруднених умовах (наприклад, при поступовому збільшенні їх освітлення). У таких умовах процес сприймання подовжується, що дає можливість простежити утворення перцептивних образів. У їх категоризації важливу роль відіграють гіпотези, підкреслюють Г. Костюк, Г. Люблінська [34; 39]. Адекватні гіпотези прискорюють процес утворення образів, неадекватні — затримують. За даними Л. Обухової, з віком в учнів 1-4 класів помітно зростає кількість адекватних гіпотез при сприйманні предметів в утруднених умовах [48].

У молодших школярів спостерігаються значні індивідуальні відмінності у здатності диференціювати кольорові тони та їх відтінки, словесно їх означати. Розрізнення молодшими школярами кольорів, їх відтінків залежить не тільки від вікових особливостей дітей, а й від робіт, які проводять дорослі. Так, за свідченням Б. Нємевського, японські вчителі надають особливої уваги розвиткові кольорової чутливості учнів. У цій країні є своєрідна колористична грамота. Вона, на думку японських психологів і педагогів, дає змогу ширше і глибше розвивати не тільки органи чуття, а й мислення і творчі можливості дітей. Завдяки увазі японських вчителів і батьків до колористичної грамоти дітей, молодші школярі вміють розрізняти близько 36 кольорів.

У японських школах з першого класу програмою передбачені такі заняття, які звуться “милуванням», зазначає Б. Нємевський. У гарну погоду відміняються уроки, й учні ідуть спостерігати, милуватися красою природи.

У процесі навчання у школярів розвивається сприймання форм предметів. При цьому в сприйманні першокласників часто форма предметів чітко не виділяється. Зокрема, наприклад, О. Галкіна пропонувала учням 1 класу намалювати форми деяких предметів. У 40% випадків першокласники малювали предмети з притаманними їм ознаками, але форма предметів дітьми ігнорувалася. Хустинку вони малювали з каймою і візерунками, але не квадратної форми [39].

Учням молодшого віку важко сприймати перспективу. Дослідженням Н. Четверухіна встановлено, що малюючи такі предмети, як стіл, будинок, літак тощо, першокласники виділяють об’ємні ознаки, але ще не передають перспективу [10]. Вони правильно визначають місце предметів (праворуч, попереду, позаду тощо), осмислено сприймають предмети, які знаходяться справа-зліва, попереду-позаду від іншої людини, правильно називають праву і ліву руку людини, яка стоїть навпроти нього. Школяр цього віку може уявити себе на місці цієї людини, визначити, де від неї буде правий бік, а де — лівий. Першокласники здатні визначити просторові відношення різних предметів, якщо поставлене перед ними завдання має конкретний, наочний характер. Якщо ж даються завдання визначити просторові відношення поза наочною ситуацією, то чимало учнів не можуть правильно його виконати.

Із приходом дитини до школи суттєво змінюється соціальна ситуація її розвитку. Навчальна діяльність і основні психічні новоутворення цього періоду стають провідними факторами не тільки для інтелектуальної сфери, але й для особистості дитини, визначаючи шляхи і специфіку їх розвитку.

Знання себе, усвідомлення своїх взаємовідносин із тими, що їх оточує, передбачають аналіз, внутрішнє обґрунтування своїх дій, вчинків, тобто певний рівень розвитку рефлексії, яка є одним із найважливіших психічних новоутворень молодшого шкільного віку. Особливості формування рефлексії, самоконтролю і самооцінки в першокласників являють собою велику цікавість для педагогів і психологів.

Актуальною, сучасною є вимога до будови навчання у школі — навчити дитину вчитися. У широкому розумінні “вміння вчити себе” означає здатність людини долати власну обмеженість не тільки у сфері практичних дій, навичок, але в будь-якій сфері діяльності та людських відносин. У традиційній школі таке завдання ніколи не висувалося, бо головним вважалося “уміння організувати себе і своє робоче місце». Тому формування здібності навчити самого себе, а значить, змінити себе в бік поліпшення (розвитку, подолання лінощів, своєї обмеженості) є новаторським, творчим підходом до учня як до суб’єкта навчально-виховного процесу. Не менш важливим для цього є такий засіб, як рефлексія, за допомогою якого учень встановлює та розширює межі свого пізнання. Він допомагає виявляти мету і засоби їх наближення, виконання.

Процес формування рефлексивної поведінки є поетапним і, як указують учені, “існує загальний закон переходу певної дії від дорослого до дитини: те, що вчитель спочатку робить щодо учня (ставить мету, планує, контролює, оцінює), учень потім починає здійснювати щодо іншого, і тільки після цього — щодо себе.

Дослідження Д. Ельконіна [67] підтверджують, що при певному типі навчання здатність до рефлексії — необхідна умова вміння вчитися — може бути сформована вже в учнів молодшого шкільного віку.

Г. Цукерман [63] зазначає, що центральним психологічним механізмом такої поведінки учнів є рефлексія як здатність встановлювати межі своїх можливостей та ініціювати спільний пошук знань, яких не вистачає. Вчені впевнилися в тому, що розвинути рефлективність та навчальну ініціативність дитини шести-дев’яти років у ситуації, коли зону її рефлексивного розвитку будує тільки дорослий, неможливо. Вони замислилися над тим, яка спільність ровесників необхідна для виховання дитини, яка вміє вчити себе за допомогою дорослого та інших дітей. Будь-яку спільність треба розглядати як розміщену між двома полюсами: полюсом симбіозу, нерефлексивної єдності всіх членів спільності та полюсами рефлексивної побудови відносин окремих індивідів.

Дослідження Г. Цукерман [63] довели, що для розвитку рефлексії дитини принциво важливі:

а) системна організація понятійного змісту навчання;

б) навчальне співробітництво вчителя з класом, яке не визнає ні репродуктивної, ні ігрової поведінки дітей, але вимагає від учнів пошуку невідомих їм способів дій;

в) навчальне співробітництво дітей один з одним, при якому мета відомого та невідомого матеріалізована для дитини як межа її власних дій та дій партнера.

В. Давидов зазначив також, що для навчальної діяльності характерне її колективне виконання групами дітей, всім класом. У колективній навчальній діяльності здійснюються діалоги, дискусії, тобто постійна та розгорнута “соціальна взаємодія» учнів між собою, учнів та вчителя. Навчальні дискусії допомагають школярам засвоювати поняття, цінності, уміння, які виражають загальні і культурні норми. У колективній навчальній діяльності у школярів поступово виникає бажання та вміння вчитися, це свідчить про формування у них індивідуальної навчальної діяльності.

Під рефлексією розуміють розгляд людиною причин власних дій. Залежно від того з якою метою проводиться такий розгляд, що при цьому передбачається встановити, доцільно розрізняти два види або два рівні рефлексії: формальну й змістовну.

Рефлексія формується і розвивається у молодших школярів в основному при виконанні ними навчальних дій контролю і оцінки. У разі, якщо вчитель організовує ці дії відносно часткових ситуативних особливостей і причин, то в дітей формується переважно формальна рефлексія. Однак, якщо вчитель спеціально слідкує за тим, щоб учні контролювали і оцінювали відповідність виконуваних навчальних дій їх узагальненим основам, суттєвим умовам їх виконання, в такому разі у дітей формується, як правило, змістовна рефлексія.

Проте в психолого-педагогічній літературі зустрічаємо неоднозначне ставлення до необхідності формування рефлективності в молодшому шкільному віці. Хоча можливість її доведена численними дослідженнями засновників розвивального навчання, деякі психологи і педагоги вважають, що попереду в учня не один навчальний рік, і він зможе розвинути вміння вчитися пізніше. Таким чином, розвиток рефлективності учнів потрібно починати від початку навчання у школі. Закладення основ уміння вчитися збільшує можливість його реалізації до закінчення початкової школи.

Навчальна робота передбачає такі етапи: постановка завдання (цілепокладання), пошук засобів і способів її вирішення, власне вирішення (виконавська частина навчальної роботи), контроль і оцінка ходу і результатів роботи. Зрозуміло, що вміння вчитися передбачає здатність самостійно, без допомоги дорослого виконувати всі ці дії. Перш за все, дитина самостійно може впоратися з виконавськими діями. При їх засвоєнні співробітництво вчителя і учня обумовлюється законами поступовості і поетапності. Г. Цукерман виділяє також ті сфери навчальної роботи, в яких дитина залежна від учителя: цілепокладання, контроль і оцінка. Перелічені компоненти є найбільш рефлексивними й вимагають урахування меж своїх знань і вмінь. Таким чином, для того щоб успішно реалізувати особистісно орієнтоване навчання вчитель повинен добре знати особливості індивідуально-психологічного та вікового розвитку дитини. У процесі навчання важливо не тільки озброювати учнів певним запасом знань, способів дій, але й формувати у них критичне ставлення до своїх можливостей і успіхів, учити контролювати власні дії в навчально-пізнавальній діяльності.

1.2 Основні педагогічні вимоги до підготовки й проведення уроків “Я і Україна» в 1 класі

Процес навчання “Я і Україна» здійснюється в різних організаційних формах. Перш ніж назвати і охарактеризувати їх, слід чітко уявити сутність педагогічної категорії — форми організації процесу навчання.

У методиці курсу “Я і Україна» серед методистів існує єдина думка щодо форм організації навчання цього курсу. Вони виділяють такі форми: урок, позаурочну та позакласну роботу [4; 8; 19; 47; 51]. Кожна з форм організації характеризується певною структурою, принципами упорядкування її структурних елементів та взаємозв’язками між ними.

Розглянемо урок, оскільки він є основною формою організації процесу навчання “Я і Україна». Ще Я.А. Коменський визначив найхарактерніші ознаки уроку: учитель працює з групою учнів одного віку і постійного складу протягом певного часу і за визначеним розкладом [57].

Готуючись до уроку, вчитель передусім осмислює і визначає його цілі. На кожному уроці є основна мета, якій підпорядковані проміжні. Не потрібно дрібнити цілі уроку, не повторювати з уроку в урок ті формулювання, що стосуються постійних або довготривалих цілей. Особливо це стосується виховного і розвивального потенціалу засвоєного матеріалу.

Цілі уроку повинні стосуватися як роботи класу в цілому, так і окремих учнів (останнє, як правило, вчителі обходять). Вступаючи до школи, 6-літня дитина включається в нову систему соціальних і особистісних відносин. В очах близьких людей вона стає дорослішою, у неї з’являється відповідальність за виконання постійних обов’язків. А це сильний мотив для саморегуляції поведінки.

Тому на уроці доречні такі виховні цілі: виховувати почуття відповідальності, витримки, заохочувати вольові зусилля, вчити працювати спільно та ін. Виховний потенціал змісту всіх уроків “Я і Україна» створює сприятливі передумови для виховання інтересу до рідної мови, своєї місцевості, шанобливого ставлення до людей, народних традицій, бережливого ставлення до природи, розуміння краси в природі, предметах побуту, праці, людських взаєминах.

Необхідно пам’ятати, що виховання дитини триває багато років і не лише в межах школи. Тому треба продумувати конкретні виховні завдання, які посильні для розв’язання на даному уроці. Скажімо, ”пробуджувати почуття…», “зміцнювати бажання…», “заохочувати до праці…», “зміцнювати товариські стосунки…» тощо.

Орієнтирами у визначенні розвивальних цілей є програма з формування загально-навчальних умінь і навичок, яка повністю зберігає свій зміст і в нових умовах навчання. Крім того, аналіз результатів навчання з кожної освітньої галузі підкаже вчителю, які є можливості, щоб розвивати через зміст саме даного предмета розум, почуття, творчі здібності дітей.

Н. Бібік та Н. Коваль [6] виділяють такі особливості ознайомлення першокласників із навколишнім світом під час вивчення курсу „Я і Україна”:

джерелом знань про природу є перш за все сама природа, що оточує дитину. Формування уявлень про пори року, рослини тварини найближчого оточення, працю людей не обмежуються уроками, а відбуваються і під час цільових прогулянок, екскурсій;

короткочасне перебування учнів у стінах класу під час уроків використовується вчителем для узагальнення і поглиблення знань, набутих внаслідок безпосереднього спілкування з природою;

провідним методом пізнання природи є спостереження, які проводяться переважно під безпосереднім керівництвом учителя, а також ігрова діяльність дітей. Використовуючи інші методи навчання (бесіду, розповідь, роботу з підручником, наочними посібниками), вчитель постійно спирається на життєвий досвід дітей, а також включає їх у ігрові ситуації, забезпечує активізацію пізнавальної діяльності, доступність засвоєння навчального матеріалу.

Особливості виявляються у засобах навчальної діяльності та в структурі: на уроках широко представлені ігрові форми навчання, тривалість уроку скорочена до 35 хвилин, обов’язково проводяться динамічні паузи (фізкультхвилинки), немає домашніх завдань, а є розгорнуте повторення, інакше оцінюються результати навчальної праці.

Як зазначає О. Савченко [58], з досвіду роботи вчителів початкової школи, які успішно працюють із шестилітніми першокласниками, можна використати деякі поради щодо заощадження часу:

1) кожний урок обов’язково розпочинати одразу після дзвінка;

2) майже всі записи на дошці робити заздалегідь;

3) навчальне обладнання має бути “під рукою”;

4) запитання до класу ставити однозначно, конкретно, не провокувати дітей на перепитування, емоції, вигуки;

5) довести до мінімуму зауваження, що стосуються порушень дисципліни (особливо недоцільні вони під час пояснення матеріалу, читання, розгляду картин);

6) уникати багатослівних інструкцій щодо наступної роботи, не повторювати їх;

7) проведення дидактичних ігор ретельно продумувати, щоб не було потреби уточнювати правила і пояснювати особливості використання реквізиту.

Відповідно і в структурі уроку виділяють такі основні етапи: організаційний момент, повторення, підготовка до засвоєння нового матеріалу, робота над новим матеріалом, закріплення, підсумок.

На початку уроку для організації і настрою учнів на урок доцільно відвести 0,5 хв. На етап повторення — 4-5 хв, під час якого повторюється попередній матеріал і проводиться підготовка до сприймання нового матеріалу.

Центральним етапом уроку є робота з новим матеріалом (18-20 хв). Логіка процесу засвоєння нових знань шестилітніми дітьми на уроках ознайомлення з навколишнім зберігає таку послідовність:

сприймання деяких фактів (ознак, властивостей предметів, явищ, об’єктів);

спостереження, аналіз і виділення за допомогою вчителя істотних повторюваних ознак;

усвідомлення через різноманітні вправи;

первинне елементарне узагальнення, яке може бути у формі уявлення, поняття, зразка висловлювання, міркування, способу дії.

Вивчати курс “Я і Україна» необхідно керуючись вимогами, що сформульовані у чинній навчальній програмі, зокрема в пояснювальній записці до неї.

На кожний урок визначається такий обсяг нового матеріалу, який можна всебічно і глибоко опрацювати з шестирічними учнями за 35 хв. Пояснення і закріплення здійснюються, як правило, на одному занятті. Однак уроки варто доповнювати матеріалом для закріплення і систематизації знань, його вчитель за потребою добирає самостійно.

Матеріал для заняття треба добирати такий, який розвивав би дитячу допитливість, інтерес, давав можливість оволодіти досконалими способами навчальної діяльності, приносив би учням задоволення від процесу пізнання.

На етапі роботи над новим матеріалом важливу роль відіграють наслідувальні дії учнів. Тому зразок — економний і доступний засіб тоді, коли учень засвоює новий спосіб дії за вчителем: “Порівняйте малюнки, які бачите на дошці. Що не так? Який малюнок зайвий? ”; “Рослини, що я виклала на дошці належать до фруктів, знайдіть їх серед інших рослин».

Дитина шести-семи років одночасно тяжіє до двох видів діяльності: ігрової і навчальної. Тому в структурі уроку місце дидактичної гри, її тривалість визначаються завданнями уроку і змістом самої гри. Протягом уроку вчитель може ввести 2-3 короткочасні ігрові ситуації різної тривалості, а може весь урок побудувати у вигляді сюжетно-рольової гри.

Дидактична гра має свої особливості: навчання ведеться засобами активної й цікавої для дітей діяльності, до якої вносяться елементи новизни, здивування, змагання. Вона залучає до активної розумової діяльності пасивних учнів, знижує втому дитини. В учнів під час гри виникають позитивні емоції (задоволення, радість, здивування).

На уроках “Я і Україна» доцільно чергувати завдання, що вимагають різних типів сприймання: слухову роботу замінюють практичними діями; фронтальну роботу з учителем — індивідуальною. На кожному уроці обов’язково слід знаходити час для самостійних завдань переважно практичного характеру [59].

У 1 класі, як правило, доцільна самостійна робота з опорою на різні форми сприймання і пам’яті.

На уроках можна проводити такі види самостійної роботи:

складання за малюнком оповідання;

створення малюнків, аплікацій;

розфарбовування предметів;

розглядання наочності (рослин, тварин, об’єктів неживої природи);

розв’язання пізнавальних завдань тощо [6].

Плануючи обсяг самостійних робіт та їх тривалість, слід врахувати, що дуже короткочасна робота неефективна, бо малюки не одразу починають працювати. Вони кілька разів перекладають зошит, змінюють позу, заглядають до сусіда, чекають від учителя особистого звертання. У 1 класі, як правило, доцільна самостійна робота тривалістю 4-5 хвилин.

Виконанню самостійних завдань мають передувати чітка інструкція, концентрація уваги першокласників на найважливіших моментах роботи, фіксований у часі початок роботи, стимулювання темпу роботи.

Ефективною формою виконання самостійних завдань для першокласників, на думку О. Біди [8], є робота в парі і в малій групі (3-4 учні). Наприклад, дати учням завдання: “Поміркуй і скажи, куди зникли взимку комахи? «.

Протягом уроку обов’язково слід проводити динамічні паузи. У практиці розповсюджений такий варіант: 3 хвилини після 10-12 хвилин уроку і 2 хвилини десь після 20 хвилин. Проте це лише один із можливих підходів. Потрібно вчасно помічати спад інтересу, працездатності, враховувати провідну діяльність на уроці. Безумовно, чим більше статичне навантаження, тим частіше і активніше треба робити фізкультурні вправи, так звані фізкультхвилинки. У фізкультурних паузах треба протягом дня цілеспрямовано навантажувати й розслабляти різні групи м’язів, особливо плечей, спини, тазостегнових суглобів; обов’язково давати відпочинок очам, використовувати імпровізацію рухів під музику, пропонувати дітям відобразити типові рухи тварин.

Завершує структуру уроку етап підбиття підсумків, який є обов’язковим. Дітям доцільно знову подивитися на план уроку, пригадати, що вони робили на початку уроку, які завдання виконували, чому навчилися, яке завдання сподобалося найбільше, чия відповідь запам’яталася. Це потрібно і для узагальнення зробленого і для виділення того, що потрібно запам’ятати.

Бажано завершити урок дидактичною грою. Це знімає втому і залишає радісне враження від уроку.

Стимулюванню навчальної діяльності молодших школярів сприяє педагогічна оцінка. Для шестирічних першокласників передбачена одна форма оцінювання знань та вмінь — оціночне судження.

Значним стимулом розвитку пізнавального інтересу є заохочення. Воно особливо важливе для учнів, які не встигають, бо заохочується не тільки результат (він не завжди позитивний у них), а й зусилля, старанне ставлення. Учителеві потрібно бути дуже обережним під час оцінювання учнів. Особливо гостру неврозогенну реакцію викликає у школярів несправедливо занижена оцінка.

Гостро травмує психіку школярів також зневага до них з боку вчителя, приниження їхньої гідності. Так, вигнання з класу, грубі окрики, ображання створюють психотравмуючі ситуації. Учень гостро відчуває недоброзичливість вчителя і це спричиняє нехтування навчальним предметом, зниження успішності, грубість у відповідях. І навпаки, доброзичливість педагога, вчасно сказане слово підбадьорення і похвали, справедлива, хоч і сувора оцінка, прихильне ставлення до школярів формують те, що називається благополучним психологічним кліматом у класі.

Активне сприймання в молодших школярів триває протягом 15-20 хвилин, а потім настає процес гальмування. Перехід одного виду діяльності до іншого сприяє зниженню стомлюваності.

Наприкінці вивчення курсу “Я і Україна» в 1 класі діти повинні знати:

своє ім’я, прізвище, домашню адресу;

правила безпечного переходу від дому до школи;

місця, де небезпечно гратися;

основні правила шкільного розпорядку;

основні правила поведінки на вулиці, громадських місцях і транспорті;

назви, зовнішні особливості найрозповсюдженіших рослин і тварин найближчого оточення;

правила поведінки в природі.

Учні повинні вміти:

прибирати своє робоче місце, ігровий куточок;

дотримуватись основних правил особистої гігієни;

обслуговувати себе в різноманітних ситуаціях;

уміти поводити себе під час занять, культурно звернутися до дорослого і ровесника, культурно поводитися за межами школи [54].

Отже, в методиці викладання курсу “Я і Україна» для шестирічних першокласників мають відбитися загальні вимоги до організації навчання у початкових класах. Проте слід відмітити, що особливості ознайомлення шестирічних першокласників із природою зумовлені їхнім віком. Обов’язковою передумовою якості навчання є всебічне вивчення дитячих можливостей, знання індивідуальних характеристик кожної дитини. Тому важливо, щоб вчитель не лише спостерігав за дітьми, а й використовував усі дані, одержані шляхом поступового вивчення результатів першокласників у різних видах діяльності. Саме у різних, а не вузько предметних. З метою активізації пізнавальної діяльності першокласників учитель постійно на уроці включає дидактичні ігри та ігрові ситуації. Вони дають можливість не тільки закріплювати здобуті знання, але й відпрацьовувати окремі вміння і навички. Особливо важливими є динамічність і водночас цілеспрямованість уроку, чіткий розподіл часу, взаємозв’язок навчальної діяльності дітей з ігровою.

Роз.діл 2. Методика формування в учнів пізнавальних інтересів під час вивчення курсу „Я і Україна» в 1 класі

2.1 Аналіз процесу формування пізнавальних інтересів у першокласників у практиці роботи сучасної початкової школи

Одним із завдань нашого дослідження було проаналізувати стан процесу формування пізнавальних інтересів першокласників у практиці роботи сучасної початкової школи. З цією метою ми:

1) провели анкетування вчителів початкової школи для отримання об’єктивних даних про використання на уроках “Я і Україна» пізнавальних завдань, дидактичних ігор, ігрових ситуацій, які сприяють формуванню пізнавальних інтересів учнів;

2) проаналізували чинні навчальні програми з курсу “Я і Україна» [54] та підручник “Я і Україна. Віконечко» для 1 класу [7] ;

3) спостерігали за ходом навчального процесу, аналізували уроки “Я і Україна» в 1 класі та проводили бесіди з учнями.

Нами було опитано 30 вчителів початкових класів загальноосвітніх шкіл міста Тернополя з метою отримання інформації про те, які методи і прийоми роботи вони використовують на уроках “Я і Україна» для формування у дітей пізнавальних інтересів (див. додаток А).

Аналіз результатів анкетування свідчить, що вчителі приділяють увагу головним чином лише тим пізнавальним завданням, які вміщені у підручнику, а також в основному тим, які спрямовані на відтворення вивченого. Практично вчителі не використовують завдань проблемно-пошукового, практичного, дослідницького характеру, хоча саме ці завдання сприяють формуванню пізнавальних інтересів учнів молодшого шкільного віку. Лише 15,6% опитаних вчителів дали позитивні відповіді на всі запитання. Тобто ці вчителі використовують дидактичні ігри, ігрові ситуації, цікаві пізнавальні вправи, практичну, дослідницьку і проблемно-пошукову роботу під час вивчення курсу “Я і Україна”. А це, в свою чергу, сприяє формуванню і розвитку пізнавальних інтересів. Також було з’ясовано, що більшість учителів (80,2%) не використовують систематично різні види ігор, цікаві пізнавальні вправи (ребуси, кросворди, шаради, чайнворди, анаграми та інші), цікавий матеріал на уроках “Я і Україна”.5,0% учителів використовують лише ті завдання, які є в підручнику, не добираючи додаткових ігор, пізнавальних вправ, практичної дослідницької роботи, урок проводять переважно у формі бесіди. За такої форми проведення уроку учні втрачають інтерес до предмету “Я і Україна». Але саме на цьому уроці вчитель може використати багато наочності, пізнавальних вправ, ігор, ігрових ситуацій і зробити урок таким, щоб першокласники із задоволенням відвідували його. Анкетування показало, що майже всі вчителі дали негативну відповідь на запитання про використання індивідуального підходу до дітей і диференціації вимог до них саме на уроці “Я і Україна». А щодо системності використання ігор, ігрових ситуацій, пізнавальних вправ, цікавого матеріалу на уроці, то позитивну відповідь дали лише 15,3% опитаних вчителів.

Безперечно, систематичне використання вчителем пізнавальних завдань вимагає врахування ними таких дидактичних вимог:

1) завдання повинні відповідати змісту програмового матеріалу;

2) завдання мають бути посильними для учнів даної вікової групи;

3) складність завдань та способів їх виконання мають поступово зростати;

4) завдання повинні позитивно впливати на формування пізнавальних інтересів у молодших школярів.

Саме через ці вимоги вчителі іноді ігнорують різні форми пізнавальних завдань, і не використовують їх у навчальному процесі взагалі, і при вивченні курсу “Я і Україна» зокрема. Зважаючи на це, використання пізнавальних завдань, за допомогою яких формуються пізнавальні інтереси учнів потребують детальної розробки.

Аналіз чинних навчальних програм для початкової школи засвідчив, що провідною метою курсу “Я і Україна» є формування в учнів потреби до пізнання світу і людини в ньому як біологічної та соціальної істоти; засвоєнню духовних цінностей у різноманітних сферах: екологічній, пізнавальній, моральній, діяльнісно-вольовій, емоційній, естетичній, комунікативній; вихованню патріотизму; створенню теоретичної бази для інтелектуального розвитку молодших школярів [54].

У процесі навчання в учнів формуються уявлення та поняття про цілісність світу; природне і соціальне оточення як середовище життєдіяльності людини, її належність до природи і суспільства; засвоюються емпіричні та узагальнені уявлення і поняття, які відображають основні властивості й закономірності реального світу, розширюють і впорядковують соціальний та пізнавальний досвід.

Розвивальний аспект цього предмета полягає у формуванні досвіду творчої діяльності учнів, розвитку загально-навчальних (організаційних, загально-мовленнєвих, загально-пізнавальних, контрольно-оцінних) умінь; оволодінні узагальненими способами дій; моделюванні стандартів поведінки в різних ситуаціях; у розвитку емоційної сфери дітей; їхньої пізнавальної активності та самостійності шляхом засвоєння узагальнених способів самоуправління (самомотивація, постановка цілей, самопланування самоорганізація, самоперевірка та самооцінювання (самоконтроль), самокоригування); у пізнанні школярами своїх можливостей.

В змісті курсу “Я і Україна» знайшли відображення актуальні проблеми, які інтегрують елементи знань із різних галузей. Суспільствознавчий напрям курсу “Я і Україна» охоплює знання про людину як складно організовану, моральну і самооцінну істоту; знання про українське суспільство; довкілля в якому живе дитина; способи пізнання і орієнтації у навколишньому житі; передбачає активне спілкування дітей із соціальним і природним оточенням; розкриває взаємодію людей у сім’ї, колективі, суспільстві; накопичення досвіду особистісного ставлення до системи цінностей українського суспільства, зокрема, етнічних, загальнонаціональних, загальнолюдських.

Природознавчий напрям охоплює систему знань про об’єкти живої і неживої природи, взаємозв’язки і залежності між ними; поглиблює і розширює уявлення, елементарні поняття та закономірні зв’язки і залежності між ними; ознайомлює учнів із різноманітністю природи, господарською діяльністю населення, охороною і збереженням природи рідного краю, України; з системою цінностей у ставленні до природи, до людей, до самого себе; спрямовує практичну діяльність учнів, пов’язану з охороною природи та свого здоров’я.

До змісту програми, крім перелічених, включено знання, що сприяють розвитку мислення дитини, спостережливості, самостійності, активності. А також особистісне, які виражають ставлення до отримуваних знань, створюють міжсуб’єктивність спілкування в процесі пізнавальної, комунікативної діяльності і виявляються у переживаннях, смислотворчості учнів та є потужним джерелом мотивації їхнього навчання.

Важливе значення в процесі формування пізнавальних інтересів у молодших школярів має також і підручник. Засобом засвоєння основного змісту підручника виступає система навчально-пізнавальних та практичних завдань, які передбачають формування в учнів уявлень про органи чуття; збереження здоров’я дитини в різних небезпечних ситуаціях; уявлень про професії батьків; про історію назви населеного пункту, вулиці, вмінь користуватися спеціальними методами вивчення об’єктів та явищ навколишньої природи.

Для активізації процесу засвоєння основного змісту, його систематизації, узагальнення та посилення практичної спрямованості до підручника „Я і Україна. Віконечко» введено різноманітні рубрики: спостерігай, досліди, виконуй завдання, працюй у парі або групі, відгадай, народна мудрість. Завдяки цьому урізноманітнюється пізнавальна діяльність дитини, підтримується інтерес до предмету.

Проаналізувавши підручник “Я і Україна. Віконечко» для 1 класу за видами текстів, вміщених у ньому, ми отримали такі результати (див. табл.1).

Таблиця 1

Види текстів у підручнику

№

Тексти, які вміщені в підручнику

к-сть

%
1.

Навчальні тексти

36

37,9
2.

Вірші

21

22,1
3.

Загадки

16

16,8
4.

Народна мудрість (прислів’я, приказки, мирилки, лічилки, заклички)

20

21,1
6.

Казки, оповідання

2

2,1
Всього текстів

95

Як видно з таблиці в підручнику переважають в основному навчальні тексти, як правило, невеликі за обсягом (37,9%). Також до підручника введено багато віршів (22,1%), загадок (16,8%), народної мудрості (21,1%), проте нажаль автори підручника мало використали казок, дитячих оповідань (2,1%), які добре сприймаються шестирічними дітьми. Також ми проаналізували види пізнавальних завдань у підручнику “Я і Україна. Віконечко» для 1 класу (див. табл.2).

Таблиця 2

Види пізнавальних завдань, вміщених у підручнику для 1 класу

№

Види пізнавальних завдань

к-сть

%
1.

Завдання і запитання репродуктивного характеру

90

61,2
2.

Завдання творчого характеру

21

14,3
3.

Завдання, що виконуються в парі чи групі

13

8,8
4.

Практичні завдання

18

12,2
5.

Дидактичні ігри

5

3,4

Із таблиці видно, що підручник містить переважно репродуктивні завдання (61,2%), які спрямовані на відтворення одержаної інформації з різних джерел. Ці завдання спрямовані на:

встановлення послідовності явищ і подій (Що з чого; що за чим);

встановлення причинно-наслідкових зв’язків (Чому люди шанують хліб; звідки нам відомо про гірке і солодке);

виявлення чемності і вихованості дітей в особистій поведінці та у ставленні до людей (як повинен звернутися хлопчик до перехожого, щоб дізнатися, котра година, як треба поводитися у храмі, в бібліотеці);

виявлення життєвої позиції щодо інших (що ти скажеш хлопчикові, який поламав дерева);

виявлення милосердя, чуйності, розуміння дитиною стану інших людей (що ти скажеш, якщо твій друг забився і йому боляче) тощо.

Мало в підручнику практичних завдань (12,2%). Діти проводять досліди з повітрям, водою, ґрунтом. На нашу думку, кількість практичних завдань потрібно збільшити. Адже ці завдання сприяють формуванню і розвитку пізнавальних інтересів в учнів 1 класу. Саме практичні завдання викликають у них найбільшу зацікавленість. Адже під час проведення дослідів та виконання практичних робіт шестирічні першокласники можуть не лише почути, а й побачити і відчути на дотик, на смак те, що досліджується.

Підручник повинен приваблювати шестирічну дитину неадекватністю постановки навчальних завдань, які спрямовані на організацію пошуково-дослідницької роботи. Зокрема, у підручнику “Я і Україна. Віконечко» вміщено запитання і завдання творчого характеру, коли учні розмірковують: „Чому хмарного дня прохолодніше?», „Чому влітку вранці та ввечері прохолодніше, а в полудень — спекотно? ”, „Яка вода падає з хмар на землю влітку?», „Навіщо потрібна вода? ” „Що люди одержують від тварин?», „Чому треба охороняти тварин?». Проте їх кількість незначна — 14,3%.

У підручнику мало завдань, які передбачають спільну роботу шестирічних першокласників, тобто виконуються в парі чи групі (8,8%), Поодинокими є завдання, що передбачають спільну роботу з батьками чи іншими членами родини. Орієнтуючи батьків на співпрацю з дитиною, вчитель розкриває важливість такої співпраці. З одного боку, підвищується здатність дитини до адаптації у різних умовах, з іншого-обізнаність батьків у шкільних справах дитини. Було б доцільним, аби вчитель доніс до батьків думки В. Сухомлинського [61] щодо їхньої участі у розвитку і вихованні дитини. Педагог стверджував, що гармонійний, всебічний розвиток можливий лише там, де два вихователі — школа і сім’я — не тільки діють одночасно, ставлячи перед дітьми ті самі вимоги, а й є однодумцями, поділяють ті самі переконання, завжди виходять з тих самих принципів, не допускають ніколи розходжень ні в меті, ні в процесі, ні в засобах виховання.

Завдання для спільного виконання з дорослими, що введені до підручника, конкретні й доступні. Наприклад: „Обговоріть з мамою, як краще розуміти зошити, книжки, пенал, фарби, пластилін у ранці»; „Хай батьки тобі розкажуть, якими іграшками вони гралися”; „Розпитай своїх дідусів, бабусь, які страви вони їли в дитинстві»; „Якими були твої мама і тато в дитинстві» тощо.

Варто звернути увагу на те, що у підручнику практично немає цікавих пізнавальних завдань таких як кросвордів, ребусів, шарад, монограм тощо.

Оскільки основним методом накопичення конкретних знань із курсу ”Я і Україна» є безпосередні спостереження учнів, практична та дослідницька діяльність, то основна роль підручника повинна полягти у систематизації знань учнів, навчанні школярів зв’язувати окремі факти в ціле, розкривати їх у взаємозв’язках і взаємозалежностях, формувати пізнавальні інтереси шестирічних першокласників

Що стосується ставлення учнів 1 класу до вивчення курсу „Я і Україна», то в ході індивідуальних бесід було з’ясовано, що в основному їм подобаються різні форми цікавих пізнавальних завдань і вони із задоволенням працюють на уроках “Я і Україна”, якщо вчитель пропонує учням цікаві форми роботи під час повторення, активізації розумової діяльності учнів, вивчення нового матеріалу, закріплення матеріалу. Тому щоб формувати в учнів пізнавальний інтерес, вчителям необхідно використовувати різні форми пізнавальних завдань.

У результаті дослідження з’ясовано, що близько 70% учням важко включитись у нове завдання після дидактичних ігор, ігрових ситуацій, 18% учнів, граючись, забували про правила гри, а 10% — не розуміють і не вміють розв’язувати пізнавальних завдань (ребусів, кросвордів, шарад та ін.), близько 2% учням невідома така форма роботи як використання цікавого матеріалу („цікавинок”) на уроці “Я і Україна».

Узагальнюючи вище сказане можна зазначити, що в практиці роботи сучасної початкової школи приділяється недостатньо уваги проблемі формуванню пізнавальних інтересів першокласників. Цей факт є підтвердженням того, що у шестирічних дітей із часом зникає бажання відвідувати школу і працювати на уроках.

2.2 Методи і прийоми формування пізнавальних інтересів у першокласників

На основі аналізу теоретичних основ процесу формування пізнавальних інтересів в учнів 1 класу та практики роботи сучасної початкової школи ми виявили можливості вдосконалити цей процес. Враховуючи об’єктивну сутність поняття „пізнавальний інтерес» і зважаючи на вікові особливості дітей шестирічного віку, ми визначили методи і прийоми, які, на нашу думку, забезпечать ефективність процесу формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках „Я і Україна».

У педагогічній літературі, знаходимо немало підтверджень фактам, що ефективність формування пізнавальних інтересів учнів залежить від зовнішніх умов і причин, які мають для учнів значення об’єктивних факторів: ”Як сонце всьому живому, так і розвитку мотивації навчання потрібні середовище, що стимулює, і цілеспрямований вплив через систему педагогічних прийомів” [58].

Саме мотивовані ситуації, спеціальні прийоми, які прямо орієнтовані на стимулювання інтересу учнів, усунення негативних факторів у навчанні деколи діють сильніше, ніж множини об’єктивно цінних впливів.

Дослідниками, вчителями-практиками зафіксовано немало таких прийомів, які сприяють активному пізнавальному орієнтуванню учнів, підтримують і поглиблюють їхні інтереси до пізнання, створюють “внутрішнє середовище” для цілеспрямованого впливу. Це ситуації зв’язку з життєвим досвідом дітей, моральних переживань, участь у суб’єктивно привабливій діяльності (грі, драматизації, дослідженні тощо).

Діалектика навчального процесу така, що слабкі внутрішні ресурси є наслідком зовнішньої організації, і навпаки. Тому доцільно розглядати їх у єдності, взаємозумовленості.

Мотивація пізнавальної діяльності, і, як результат, поява пізнавального інтересу — складний процес, який розвивається в перспективі часу. Як показує аналіз психолого-педагогічної літератури, всім відомим методикам формування мотивації властивий індивідуально-особистісний ефект, що часто суперечить груповим формам організації навчання і завжди потребує співвіднесення цілей, ситуацій навчання та способів його організації.

Одним із важливих показників методики, орієнтованої на формування пізнавальних інтересів, є швидкість включення дитини в навчальну діяльність, ступінь стійкості інтересу до неї і наполегливості в досягненні результату праці.

Це означає орієнтацію педагога в загальних вимогах до структури, темпу і ритму навчальної діяльності, вибору та поєднання методів і прийомів навчання, які забезпечують активність і різноманітність форм сприймання. До них належать:

дидактичні ігри;

інтерактивні технології;

постановка і розв’язання пізнавальних та нестандартних завдань.

Все це допоможе на уроках „Я і Україна» заохотити дітей до навчання і утворити у них хоча б елементарний запас знань.

Для того щоб перевірити ефективність використання цих методів і прийомів формування пізнавальних інтересів першокласників під час вивчення курсу „Я і Україна» ми вдалися до формувального експерименту.

Формувальний експеримент проводився впродовж 2007-2008 н. р. на базі першого класу Ценівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Козівського району Тернопільської області. Експериментальним навчанням було охоплено 24 учні. Відповідна кількість учнів контрольного класу — 25 учнів першого класу НВК „Школа-дитячий садок» № 32 м. Тернополя — була обрана для порівняння результатів навчання за експериментальною та традиційною методиками організації навчального процесу. Експериментальний і контрольний класи ми підібрали приблизно з однаковим складом учнів як за навчальними можливостями, так і за ставленням до навчання.

До спеціальних методів, які стимулюють пізнавальний інтерес відносять дидактичну гру, яка спирається на створення у навчальному процесі ігрових ситуацій. У них містяться такі елементи діяльності: ігрове завдання, ігрові мотиви, навчальне вирішення завдання. На відміну від прямої постановки проблеми, як це проходить на уроці, у грі вона виникає як ігрова проблема самої дитини, а способи її вирішення є навчальними.

Оскільки однією з актуальних вікових потреб учнів 1 класу є прагнення до пізнання дійсності і виявлення власної активності у формі гри, то ми вважали за доцільне посилити увагу до педагогічної організації ігрової діяльності дітей цієї вікової групи. Гра може зробити дитяче шкільне життя цікавим, радісним, емоційним, плідним, а навчально-виховну роботу — творчою, цікавою, ефективною. Тому, на нашу думку, в 1 класі ігрова діяльність та ігрові ситуації повинні широко використовуватися у навчально-виховному процесі, забезпечуючи ефективне формування пізнавальних інтересів, виховання, навчання й розвиток молодших школярів. Гра переслідує дві цілі: навчальну та ігрову. Важливо, щоб ігрове завдання збігалося з навчальною метою.

На уроках „Я і Україна» в експериментальному класі ми використовували такі дидактичні ігри, організація яких не потребує від вчителя багато часу на приготування відповідного обладнання, а від учнів — запам’ятовування громіздких правил. Перевагу ми віддавати тим іграм, які передбачають участь у них більшості дітей класу, швидку відповідь, зосередження довільної уваги.

Крім того, добираючи дидактичні ігри для уроків „Я і Україна» та розробляючи методику їх використання як методу формування пізнавальних інтересів молодших школярів, ми керувалися такими положеннями:

а) визначення місця дидактичних ігор та ігрових ситуацій у системі інших видів діяльності на уроці;

б) доцільність цілеспрямовано й систематично використання їх на різних етапах уроку;

в) розробка методики проведення дидактичних ігор з урахуванням дидактичної мети уроку та рівня підготовки учнів;

д) передбачення способів стимулювання учнів, заохочення в процесі гри тих, хто найбільше відзначився, а також для підбадьорення відстаючих.

Вподовж експериментального навчання на кожному уроці „Я і Україна» в експериментальному класі використовувалися дібрані нами дидактичні ігри (див. додаток Б). Вони використовувалися на різних етапах уроку:

під час повторення вивченого матеріалу;

з метою актуалізації знань учнів та повідомлення теми уроку;

у процесі вивчення нового матеріалу;

під час закріплення знань, умінь і навичок учнів.

Розглянемо використання дидактичних ігор в експериментальному класі за допомогою фрагментів декількох проведених нами уроків.

Зокрема, на уроці на тему „Твої руки” для того, щоб учні навчились визначати предмети на дотик і описувати їх ми проводили гру „Відгадай, що в руці”.

Хід гри. У мішечку знаходяться предмети (овочі, фрукти). Діти по черзі з кожної групи підходять до мішечка, опускають у нього руку, беруть якийсь предмет і, не виймаючи руки з мішечка, описують його. Учасники інших команд повинні відгадати, що ж це за предмет. Програє та команда, яка неправильно опише чи вгадає предмет.

Вивчаючи тему: „Усі професії потрібні” ми використовували на етапі вивчення нового матеріалу дидактичну гру „Впізнай професію».

Хід гри. Вчитель читає уривки з віршів. З’ясовує, про які професії йдеться, чим вони корисні:

Першим стрічає він сонце у місті.

Двір наш і вулиця — глянь, які чисті!

Будеш на вулиці, біля будинку —

Знаю: не кинеш ти навіть смітинку! (Двірник)

Твій одяг вийде мов картинка:

Все по тобі — рукав і спинка.

Тож на примірці — так годиться —

Стій рівно і не смій крутиться! (Кравець)

Хто розносить нам листи,

Телеграми і газети?

Ой, важка у нього ноша!

Діти, хто він? (Листоноша)

Він нам, як мама, дорогий,

Він хоче нас навчити

Любити край чудовий свій —

Це мудрий наш… (учитель)

У пору літню, в час осінній,

Навесні — в гарячий час

Косять, жнуть вони і сіють,

Орють лан у котрий раз! (Хлібороби)

На цьому ж уроці під час закріплення знань, умінь і навичок учнів ми провели гру “Ким бути?». Мета цієї гри: на основі знань про зміст і особливості праці дорослих, які виробляють речі та предмети повсякденного користування, навчити оцінювати її результати; виховувати у дітей почуття вдячності тим, хто створює такі необхідні речі; формувати звичку бережливо ставитися до речей.

Обладнання. Предмети повсякденного використання: одяг, взуття, посуд, предмети туалету, меблі, іграшки і т. ін. Сюжетні малюнки із зображенням трудової діяльності людей, котрі виробляють ці предмети. Предметні малюнки, на яких зображені інструменти людей різних професій.

Хід гри. Учні класу поділяються на групи по 3-4 чоловіка. Кожна група вибирає для гри по одному предмету. При цьому діти думають про те, що вони розкажуть про цей предмет, згадують відповідні вірші або загадки. Тим, хто виконає цю умову, учасники гри дозволяють виставити предмети на столі або біля дошки. Решті допомагають скласти розповідь про вибраний предмет, разом згадуючи вірші, загадки. Коли всі предмети виставлені, діти групують їх за місцем виробництва: меблі — на меблевій фабриці; одяг — в ательє або на швейній фабриці; посуд — на фарфоровому заводі; іграшки — на іграшковій фабриці і т.д. Потім вибирають сюжетні картинки із зображенням трудової діяльності людей, які виробляють ці предмети, і виставляють їх поряд із відповідною групою предметів. Далі діти підбирають інструменти (предметні картинки), які необхідні для людей тих професій, які зображені на сюжетних картинках. Діти можуть взяти той предмет, який їм сподобався лише в тому випадку, якщо розкажуть, хто і як його зробив. Виграє та команда, у якої буде більше предметів.

На уроці на тему „Школа ввічливості. Гостини» ми використали дидактичну гру „Так потрібно поводитися у гостях». Мета цієї гри — з’ясувати сутність понять ”ввічливий», “уважний”, “байдужий”, ”грубий», “чемний», “нечемний» та ознайомити дітей із правилами етичної поведінки в гостях, з ознаками гостинності (привітністю, тактовністю, щирістю, ввічливістю, завбачливістю).

Хід гри. Діти стають у коло. Учитель комусь із них кидає м’яч і при цьому запитує: „Вітаєшся з присутніми?». Той, до кого летить м’яч, ловить його, якщо це правильний вчинок і відповідає: „Так”. Якщо ж не можна так поводитися у гостях, м’яч не треба ловити і сказати: „Ні”.

На уроці на тему „Що належить до природи. Жива і нежива природа» з метою формування в учнів уміння групувати об’єкти природи за вказаними ознаками на етапі закріплення знань, умінь та навичок ми проводили дидактичну гру „Вибери».

Діти, зараз ми з вами пограємо в гру, яка називається „Вибери». Я буду читати вірш, а ваше завдання таке:

учні, що сидять у першому ряду повинні запам’ятати і назвати тіла живої природи;

учні, що сидять у другому ряду — тіла неживої природи;

учні, що сидять у третьому ряду — речі, зроблені руками людей.

Отже, будьте уважні.

Синє небо, синє море,

Білий парус вдалині.

Понад морем гори

Й білі хмари, наче сніг.

На матросах білий одяг

Тільки сині комірці

І біленька ляля

Ходить з синім м’ячиком в руці.

Під час вивчення теми „Сонце. Чому буває літо, осінь, зима, весна» ми використали гру “Пори року». Її мета вчити дітей розрізняти ознаки сезонних змін в погоді, в житті рослин, поведінці тварин та праці людей.

Обладнання. Великий, розміром на всю дошку, диск, що крутиться, — „Цілий рік”, розділений на чотири сектори різного кольору: білий — зима, зелений — весна, червоний — літо, жовтий — осінь. Серії сюжетних малюнків пір року:

1 серія: сезонні зміни в природі (весна — сонце, проталини, бруньки, що розпускаються; літо — теплий, пройнятий сонячними промінцями дощ, мокрі, але радісні діти під дощем; осінь — листопад, туман, мрячить дощ; зима — снігопад, завірюха);

2 серія: квіти (із врахуванням місця проживання дітей): весняні — проліски, фіалки, тюльпани, півонії, нарциси; літні — троянди, ромашки, іриси, дзвоники; осінні — айстри, жоржини, майори, чорнобривці. Плоди: весняні — редиска, зелена цибуля, щавель, черешня; літні — полуниця, помідори, огірки, картопля, дині, кавуни, сливи; осінні — виноград, хурма, гарбузи, яблука, груші.

3 серія: тварини: весна — птахи звивають гнізда, висиджують пташенят, дикі і свійські тварини з малятами; літо — птахи годують пташенят, пташенята вчаться літати, плавати; осінь — косяки птахів перед відльотом, білка запасає горіхи на зиму в дупло, зграї водоплавних птахів у водоймах; зима — ведмідь у барлозі, птахи біля годівниць.

4 серія: люди: весняні роботи в саду і в полі; літні роботи в саду і в полі; осінні роботи в саду і в полі; зимові роботи в саду і в полі.

5 серія: розваги дітей: весна — діти граються у класи, стрибають через мотузку, пускають кораблики в струмочку; літо — діти купаються в річці, катаються на човнах, збирають ягоди в лісі; осінь — діти йдуть до школи, збирають листя, гриби; зима — катаються на санчатах, лижах, ковзанах, розвішують годівниці для птахів.

Хід гри. Обертаємо диск „Цілий рік» під читання віршів, загадок про сезонні зміни в природі. Діти обговорюють кольори чотирьох секторів круга, їх відповідність різним сезонам і вирішують, який сезон буде позначати кожний сектор. Малюнки серіями розміщені на столі. З першої серії малюнків діти вибирають ті, які їм до вподоби, і розміщують їх по секторах. Інші діти аналізують, чи співпадає сезон, зображений на малюнку, із сезонним кольором сектора. З другої серії малюнків діти також вибирають ті, що їм сподобались і розміщують їх в тому секторі-сезоні, коли ці квіти розкриваються, а плоди дозрівають. Діти обговорюють і оцінюють вибір один одного. Далі послідовно вибирають і розміщують по секторах малюнки інших серій. В результаті діти переконуються, як багато різних явищ і подій пов’язано з різними порами року.

Вивчаючи тему „Повітря. Вітер» на етапі вивчення нового матеріалу ми проводили дидактичну гру „Добери слова».

Хід гри. Учні класу поділяються на групи по 3-4 чоловіка. Кожна група до слова „вітер” повинна дібрати слова-родичі. Є підказка: одна крапочка — це одна літера. Переможе та команда, яка швидше і правильно виконає завдання.

Вітер.

В… … (вітерець)

В… … (вітрисько)

В… … (вітрище)

Вивчаючи тему „Якою буває вода. Що може вода” ми вважали за доцільне провести гру „Склади зі складів речення”:

Діти, а зараз ми з вами пограємо гру „Склади зі складів речення». Хто швидше складе речення, той і буде переможцем. На картках написано склади. Я їх виставляю, ви уважно їх читаєте і стараєтесь скласти речення.

да во по всім тріб на (Вода потрібна всім)

При вивченні теми „Охорона тварин. Турбота про тварин” на етапі вивчення нового матеріалу ми запропонували учням дидактичну гру „Хто ким стане? «.

Обладнання. Навчальні картини із зображенням тварин та їх малят.

Хід гри. Учні класу поділені на три команди (по рядах). Вчитель називає маля тварини, діти по одному учаснику з команди називають дорослу тварину. Якщо відповідь правильна, то учасник команди підходить до столу, шукає серед малюнків пару і вивішує малюнки на дошці. Переможе та команда, яка дасть більше правильних відповідей.

Білченя — Каченя —

Лисеня — Ягня —

Оленя — Курча —

Зайченя — Порося —

Ведмежа — Лоша —

Вовченя — Лелеченя —

Ластів’я — Жабеня —

На етапі закріплення знань, умінь та навичок на цьому ж уроці ми провели гру „Де живе. Яку користь приносить”.

Хід гри. Вчитель показує малюнок із зображенням тварин і запитує: „Хто це? Де живе? Яку користь приносить? «.

За кожну правильну відповідь учень отримує кольоровий кружечок (фішку). У кого з дітей буде більше кружечків, той і стане переможцем.

Із наведених прикладів видно, що дидактична гра виконує різні функції і може застосовуватися на різних етапах уроку, але домінує мотиваційна функція; саме із цих позицій ми оцінювали переваги гри порівняно з іншими методами навчання.

Останнім часом для формування пізнавального інтересу застосовують інтерактивні технології навчання. О. Пометун і Л. Пироженко зазначають, що інтерактивне навчання — “це спеціальна форма організації пізнавальної діяльності, яка має конкретну, передбачувану мету — створити комфортні умови навчання за яких кожен учень відчуває інтерес до навчання, свою успішність, інтелектуальну спроможність” [53]. Сутність інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес відбувається тільки шляхом постійної, активної взаємодії всіх учнів.

Це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень, і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб’єктами навчання, розуміють, що вони роблять, рефлексують з приводу того, що вони знають, уміють і здійснюють. Учитель в інтерактивному навчанні виступає як організатор процесу навчання, консультант, який ніколи не „замикає” навчальний процес на собі. Головними у процесі навчання є зв’язки між учнями, їх взаємодія і співпраця. Результати навчання досягаються взаємними зусиллями учасників процесу навчання, учні беруть на себе взаємну відповідальність за результати навчання.

Важливим в інтерактивних технологіях є те, що їх використання дозволяє максимально наближати теоретичні основи навчального предмета до практики, використовувати під час аналізу проблемних ситуацій власний досвід учнів. Це значно підвищує рівень пізнавальної активності учнів і є важливим чинником розвитку пізнавального інтересу.

Розглянемо зразки уроків, проведених нами в експериментальному класі із використанням інтерактивних технологій.

Тема уроку. Рослини. Значення рослин

Очікувані результати:

Після цього уроку учні зможуть:

знаходити відмінне і подібне між кущами, деревами, трав’янистими рослинами;

назвати пристосування рослин до поширення плодів і насіння;

пояснити будову рослин;

розповідати про збереження природи.

Обладнання: таблиця „Дерева, кущі, трав’янисті рослини», тексти на картках, „Червона книга України», таблиця „Пристосування рослин до поширення плодів і насіння”.

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

Діти, чи потрібні на нашій планеті рослини?

Що дають нам рослини?

II. Оголошення теми та очікуваних результатів.

Дійсно, без рослин не можуть існувати ні люди, ні тварини. Тому сьогодні ми будемо говорити про царство рослин, що нас оточує. Ми навчимося знаходити відмінності і подібності між кущами, деревами і трав’янистими рослинами. Ознайомимось з будовою рослин та дізнаємось, як пристосувалися рослини до поширення на Землі.

III. Вивчення нового матеріалу.

1. Використовуючи таблицю „Дерева, кущі, трав’янисті рослини» вчитель розповідає про поділ всіх рослин на три групи. За участю учнів визначають спільні і відмінні ознаки у кущів, дерев і трав’янистих рослин.

2. Інтерактивні вправи.

Завдання 1.

Робота в групах. На дошці розміщені 3 види малюнків: дерева, кущі, трав’янисті рослини. Учням необхідно відібрати:

I група — малюнки із зображенням дерев;

II група — малюнки із зображенням кущів;

III група — малюнки із зображенням трав’янистих рослин.

Обґрунтувати свій вибір за методом „прес».

Завдання 2.

Технологія „Навчаючи — вчуся». Презентація результатів.

На окремих кольорових аркушах надруковані тексти на теми:

а) Пристосування рослин до поширення на Землі (жовтий колір);

б) Збереження рослинного світу (зелений колір);

в) Як використовує рослини людина (блакитний колір);

г) Про рослини культурні і дикорослі (білий колір).

Тексти розподілені на логічно завершені фрагменти. Фрагменти пронумеровані. Аркуші розрізані на ці фрагменти і роздаються учням у будь-якому порядку. Діти збираються в групи за кольором.1 хвилину вивчають свій текст, а потім за номерами переказують іншим членам групи. Діти сідають на місця і вчитель пропонує переказати те, що запам’ятали.

Чи всю інформацію висловили?

Хто хоче доповнити?

Які думки викликала у вас заслухана інформація?

IV. Підсумок уроку.

Метод „незакінченого речення»: „На уроці я дізнався… «, „Тепер я знаю, що…»

Тема уроку. Тварини. Значення тварин

Очікувані результати:

Після цього уроку учні зможуть:

порівнювати родові і видові ознаки тварин;

групувати тварин за основними ознаками;

встановлювати взаємозв’язки між рослинами і тваринами.

Обладнання: малюнки із зображеннями тварин (комахи, звірі, птахи, риби, земноводні, плазуни), таблиця „Тварини», картки із завданнями для груп.

Хід уроку

I. Мотивація навчальної діяльності.

Технологія «Мікрофон»

Що хотіли б ви дізнатися про тварин?

Для чого потрібні нам знання про тварин?

II. Оголошення теми та очікуваних результатів.

Ми познайомимось із різноманітним світом тварин, навчимося об’єднувати тварин у групи; будемо вчитись встановлювати зв’язок між рослинами і тваринами, порівнювати і аналізувати побачене і почуте.

III. Вивчення нового матеріалу.

1. Розповідь вчителя про тварин (енциклопедичні дані).

2. Інтерактивні вправи.

Завдання 1.

Клас об’єднується у 3 групи: комахи, птахи, звірі.

Кожна група опрацьовує відповідну частину статті підручника с.32-.33.

Представник кожної групи розповідає про прочитане.

Вчитель повідомляє, що є ще такі види тварин як риби, земноводні, плазуни. Про них ми будемо вчити в наступних класах.

Завдання 2.

Робота в групах. Клас формується в 4 групи. Кожна група виконує завдання за картками:

I група: Розподіліть тварин на птахів і звірів: олень, вівця, бобер, миша, індик, іволга, метелик, щиглик, заєць, дикий кабан, їжак, сойка, лебідь, лисиця, ведмідь, кажан.

Яка тварина зайва? Чому?

II група: Розподіліть тварин на комах і птахів: мураха, сонечко, голуб, павук, гуска, синиця, метелик, щиглик, бабака, бджола, горобець, іволга, соловей, жук-олень.

Яка тварина зайва? Чому?

III група: Розподіліть тварин на комах і звірів: сонечко, заєць, лисиця, комар, собака, джміль, лебідь, бабка, миша, колорадський жук, лев, муха, вовк.

Яка тварина зайва? Чому?

IV група: Виберіть із ряду тварин тільки звірів: лось, голуб, лисиця, сорока, сонечко, бабка, ведмідь, гуска, карась, дятел, їжак, миша, орел, кріт, бджола, ластівка, слон, дикий кабан.

Яка з перерахованих тварин належить до риб?

Час підготовки — 4 хвилини. Групи вибирають представника, який доповідає про результат роботи.

Завдання 3.

Робота в парах. Робота з підручником с.36. Діти читають самостійно і переказують один одному.

Завдання 4.

Технологія „Два — чотири — всі разом”.

Запишіть на аркушах паперу, яких ви знаєте свійських тварин.

Діти працюють в парі, потім об’єднуються в четвірки і доповнюють перелік тварин. Кожна група записує назви тварин на аркуші паперу і вивішує на дошці результати своєї роботи.

ІV. Підсумок уроку.

Метод „Рефлексія”

Чи досягли ми того, що очікували?

Уявіть, що ви зустріли людину, яка ніколи не бачила тварин. Що ви їй розповісте?

Обґрунтування необхідності використання пізнавальних завдань під час організації процесу формування пізнавальних інтересів в учнів початкової школи міститься у працях Н. Бібік, В. Зикової, З. Калмикової, Н. Коваль, І. Лернера, Н. Менчинської, О. Савченко та інших вчених.

У науковій літературі описані різні типи пізнавальних завдань. Їх класифікація проводилась за різними ознаками. Ми вважали за доцільне під час експериментального навчання використати класифікацію пізнавальних завдань, в основі якої лежать прийоми розумової діяльності. Це пояснюється тим, що розвиток прийомів розумової діяльності є важливим засобом ефективного засвоєння навчального матеріалу та формування у молодших школярів пізнавальних інтересів.

Включенню в процес розв’язання пізнавальних завдань сприяють також індивідуальні завдання, які готують учнів до участі в пошуковій діяльності. Учням зі слабко розвиненими пізнавальними інтересами можна пропонувати завдання, які потребують простого відтворення побаченого факту, переказу конкретної події. Наприклад, треба дізнатися, що росте у вас на городі? З чого мама варить борщ? Як виглядала твоя колиска? Яку колискову співала мама? Хто придумав для тебе ім’я? — і т.д. Використання відповідей на запитання забезпечують активну участь у колективній діяльності, спонукають учнів до виконання складніших завдань: яких птахів ти бачив у дворі? З працею людей яких професій зустрівся по дорозі до школи? Що зараз цвіте? Що дозріває? Що вже дозріло? Урожай яких овочів чи фруктів вже зібрали?

Для учнів, пізнавальні інтереси яких особливо виявляються в ситуаціях, коли можна продемонструвати свій життєвий досвід, виділитися серед інших цікавою інформацією, можна збільшувати питому вагу завдання на встановлення причинно-наслідкових зв’язків у природі. Наприклад: Чому у звірів взимку шерсть стає густою, пухнастою, а навесні — рідшає? Чому лише наприкінці зими, на початку весни у звірів народжуються малята?

Для учнів, які характеризуються стійким пізнавальним орієнтуванням, прагненням до систематизації, узагальнення знань, доречними є завдання, які спрямовують їх мислення на усвідомлення способу дій, пошуки взаємозв’язку явищ. Наприклад: Чому замерзають калюжі? Кого називають хоробрим? Яким хочуть тебе бачити батьки? та інші.

Включення таких завдань у канву уроку важливо супроводжувати використанням “живих фактів”, життєвих спостережень, введенням дійових осіб — дітей чи улюблених казкових персонажів.

Під час формувального експерименту учням пропонувались пізнавальні завдання як колективна, групова та індивідуальна робота на різних етапах уроку. Основними формами були запитання, логічні вправи, тести.

Розглянемо зразки пізнавальних завдань, які ми використовували під час уроків „Я і Україна» в 1 класі.

Тема уроку. Ти — школяр

1. Склади портфель.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

2. Познач у кружечках, як правильно поводитися з книжкою.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Тема уроку. Чим ми розпізнаємо смак

1. Пронумеруй, що який має смак.

1 — гіркий2 — солодкий3 — солоний4 – кислий

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Тема уроку. Що можна навчитися робити самому

1. Підкресли.

Щоб речі довго тобі служили, треба:

чистити взуття, писати по парті,

прати білизну, обмальовувати стіни,

нищити підручники, обгортати зошити,

відривати ґудзики, ламати іграшки,

складати все на своє місце.

Що ти ще робиш, щоб зберегти речі? ____________________

2. Допиши правила.

Поламав — відремонтуй.

Замастив — ________________Розірвав — _________________

Насмітив — ________________Порозкидав — ______________

Тема уроку. Професії твоїх батьків

1. Запиши, хто що робить?

Лікар — __________________Кравець — _________________

Вчитель — ________________Продавець — _______________

Муляр — _________________Доярка — __________________

Водій — __________________Пекар — ___________________

2. Запиши, хто користується цими знаряддями?

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Тема уроку. Чи вмієш ти ввічливо розмовляти

1. З’єднай стрілками, як потрібно слухати співрозмовника.

Слухати співрозмовника потрібно

●

•

Мовчки.

•

●

Негарно слухати співрозмовника
•

Поглядати у різні боки.

•

•

Відволікатись, щоб побачити, що діється навкруги.

•

•

Частіше перебивати розповідь.

•

•

Уважно.

•

•

Дивитися на співбесідника.

•

•

Час від часу вставляти доречні слова.

•

•

Показувати, що тобі цікаво.

•

Тема уроку. Що належить до природи. Жива і нежива природа

1. Закресли зайве в кожному рядку. Запиши, де тіла природи, а де речі, виготовлені людиною.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Це — __________________________________

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Це — __________________________________

2. Закресли зайве в кожному рядку. Запиши, де рослини, а де тварини.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Це — __________________________________

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Це — __________________________________

Тема уроку. Вода

1. Допиши речення, якою буває вода.

Вода ллється, бо вона _____________. Якщо воду заморозити, вона стане _____________________. Якщо воду нагрівати, вона перетворюється на _____________________________.

Отже, вода буває:

1. _________________

2. __________________

3. __________________

2. Проведи досліди і зроби висновок.

Кинь в одну склянку з водою ложку цукру, а в другу — солі і розмішай. Куди зникли цукор і сіль?

Вони _________________________. Отже, вода ___________ речовини.

Тема уроку. Повітря

1. Проведи досліди і зроби висновок.

Опусти соломинку у воду і подуй.

Кинь у склянку з водою грудочку ґрунту або цукру-рафінаду.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

У воді з’являються ____________________. Це — ________________

2. Допиши речення, користуючись малюнками.

Повітря забруднюють ____________________________

Очищають повітря _______________________________

3. Познач у кружечках, де корисна, а де шкідлива робота вітру.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Тема уроку. Ґрунт

1. Встав пропущені слова.

Верхній шар землі, в якому ростуть __________ і живуть _____________, називається __________________.

У ґрунті є:

__________________________________

Ґрунт потрібний:

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot; Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

__________________________________________

2. Розмалюй малюнок. Допиши речення.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

У ґрунті живуть: __________________________________________

Пухким і родючим ґрунти роблять ___________________________

Крім того, пізнавальні завдання, що використовувалися на уроках, мали форму кросвордів або ребусів, загадок, розв’язання яких вимагало творчої самостійної пошукової діяльності учнів, застосування набутих знань у нових ситуаціях, незалежності мислення дитини, винахідливості.

Наприклад, вивчаючи тему „Ґрунт” під час закріплення знань, умінь і навичок учнів ми запропонували дітям розв’язати такий кросворд:

Щоб обробити ґрунт, треба виконати дуже багато роботи. Доводиться копати, згрібати, обгортати, прополювати, поливати. Тут на допомогу людині приходять різні інструменти. Назвіть їх, і тоді розв’яжете кросворд.

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

А на уроках на теми „Рослини. Значення рослин” і „Тварини. Значення тварин” на етапі закріплення знань, умінь та навичок учнів ми запропонували розгадати такі кросворди:

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Зазначимо, що позитивний вплив пізнавальних завдань можливий лише за умови, якщо завдання буде прийняте кожним учнем. “Втрата запитання», неприйняття завдань, як відомо, виключає учня із пошукової ситуації. Тому важливо задіяти комплекс методичних засобів, застосовування яких допомагає зробити завдання суб’єктивно значущим і посильним для розв’язання дітьми з різним рівнем сформованості пізнавальних інтересів. З цією метою необхідно:

забезпечити педагогічно доцільне поєднання елементів пошукової діяльності з дітьми за зразком;

передбачити індивідуальні підготовчі завдання;

використовувати засоби конкретизації завдань шляхом наближення до індивідуального досвіду дитини;

подати пізнавальні завдання у формі ігрової ситуації.

Як відомо, пізнавальний інтерес може виникнути й згаснути, якщо перед учнем стоїть непосильне завдання і його спроби у розв’язанні не матимуть успіху. Це породжує зневіру в своїх силах, зумовлює пасивність у пізнаванні, тому сам факт участі дітей у розв’язанні завдань має стати стимулом їхньої актуальної активності й забезпечувати прагнення до пошукових дій.

Засобом формування і стимулювання пізнавальних інтересів молодших школярів на уроках “Я і Україна» також є нестандартні завдання. Зміст пошукової діяльності першокласників складають різноманітні завдання у формі нестандартних задач, творчих вправ, логічних завдань, проблемних запитань, задач-проблем, розв’язання яких вимагає від учнів різного рівня пошукової діяльності. Творчим або пошуковим (нестандартним) називають завдання, приступаючи до виконання якого учні не знають заздалегідь ні способу її розв’язання, ні того, на якому навчальному матеріалі ґрунтується розв’язання. Щоб виконати таку вправу, треба всебічно врахувати взаємозв’язки між даним і шуканим, правильно оцінити окремі компоненти завдання, поданого в нестандартній формі, зрозуміти властивості об’єктів та взаємозв’язки і залежності між ними.

Таким чином, завдання вважається нестандартним, якщо його розв’язування вимагає від учнів певної незалежності мислення, творчих пошуків, оригінальності, винахідливості. Такі завдання ми формували як проблемні запитання. Наприклад:

Поміркуй і скажи, куди зникли взимку комахи.

Чому деякі птахи відлетіли у вирій?

Чому у снігову зиму птахів, що у нас зимують, потрібно підгодовувати?

Як ти вважаєш, чому заєць взимку змінює колір свого хутра?

Поясни, як ти це розумієш: „Людина погано одягнена тоді, коли її одяг не відповідає порі року та погоді”.

Розглянь ситуацію: „У Галинки є улюблена блузка з короткими рукавами. Тому вона вирішила одягти її на новорічне свято». Поміркуй, чи правильно вчинила дівчинка.

Вибери одяг на ляльку для прогулянки, коли:

тріщить мороз і йде сніг;

пригріває весняне сонечко;

спекотне літо;

дощова, похмура осінь.

Вбрання: плащ, панамка, хутряна шапка, сонцезахисні окуляри, куртка, футболка, шуба, босоніжки, шорти, черевики, сарафан, рукавички, парасоля, панамка, чобітки, вовняні шкарпетки.

Як ти гадаєш, чому так кажуть: “Ніщо не дається людині так дешево і не цінується так дорого, як ввічливість».

Поміркуй, чи буде ввічлива людина сміятися над чужими помилками або незграбністю. Наведи власні приклади.

Поміркуй, кого ти вважаєш гарним співрозмовником: „Гарний співрозмовник той, хто вміє слухати уважно, а розповідати цікаво і … Пригадай власні приклади на підтвердження цих думок.

Пригадай, у якій казці вовк попросив коваля, щоб той викував йому лагідний голосочок. Для чого вовку потрібен був приємний лагідний голос? Тощо.

Готуючи відповіді на такі запитання, діти встановлюють зв’язки між предметами і явищами навколишньої дійсності, що сприяє встановленню причин і наслідків подій.

На уроках “Я і Україна» доцільно чергувати завдання, що вимагають різних типів сприймання: слухову роботу замінюють практичними діями; фронтальну роботу з учителем — індивідуальною. На кожному уроці обов’язково слід знаходити час для самостійних завдань переважно практичного характеру. У 1 класі, як правило, доцільна самостійна робота з опорою на різні форми сприймання і пам’яті. Можна провести такі види самостійної роботи:

складання за малюнком оповідання;

створення малюнків, аплікацій;

розфарбовування предметів;

розглядання наочності (рослин, тварин, об’єктів неживої природи);

розв’язання пізнавальних завдань тощо.

Запропонована робота пройшла експериментальну перевірку в 1 класі й дозволила зробити висновки, що використання в комплексі на уроках визначених методів та прийомів (дидактичних ігор, інтерактивних технологій навчання, пізнавальних та нестандартних завдань) є ефективним засобом формування пізнавальних інтересів першокласників. Крім цього, спостерігався позитивний вплив на рівень мовлення та мовленнєвої культури учнів, творче самовираження як головної форми діяльності (розповіді учнів стали більш змістовними, поширеними, логічними), на створення сприятливого психологічного мікроклімату в класі та покращення успішності молодших школярів із курсу “Я і Україна”.

2.3 Підсумки експериментального дослідження

Одним із завдань нашого дослідження було експериментально перевірити доцільність використання дидактичних ігор, інтерактивних технологій навчання, пізнавальних та нестандартних завдань у процесі формування пізнавальних інтересів першокласників. Ми ставили за мету порівняти результати роботи експериментального і контрольного класів, які мали відмінності в організації навчального процесу.

Найвиразніший показник предметної спрямованості та характеру пізнавальної активності та пізнавальних інтересів учнів шестилітнього віку, як стверджують дослідники, — їхні запитання. Вони є своєрідною „потаємною лабораторією процесу пізнання»; аналізуючи їх, можна встановити внутрішні імпульси пізнавальної діяльності дітей, що вони готові сприймати, як ставляться до певної пізнавальної інформації, чого досягли дорослі в їх розвитку [5]. Розглядаючи з цієї точки зору запитання дітей, вчені (Н. Бібік, Н. Морозова, А. Макарова, А. Кондратюк) вичленили серед них:

непродуктивні запитання (на розпізнавання, уточнюючі);

продуктивні запитання (оцінні, на з’ясування функцій предметів, встановлення зв’язків у навколишньому середовищі).

На основі цієї класифікації запитань ми проводили педагогічні спостереження, індивідуальні бесіди з учнями перших класів у процесі експериментального дослідження. Їх метою було визначити характер запитань, що переважають в учнів експериментального та контрольного класів, та рівні сформованості у них пізнавальних інтересів, і тим самим встановити, як впливає сукупність визначених нами методів і прийомів на ефективність формування пізнавальних інтересів у першокласників.

Дані, отримані впродовж педагогічного спостереження, показали, що найбільша кількість запитань шестилітніх учнів — на розпізнавання („Що це? Чому так називається? ”), що підтверджує відзначений у ряді досліджень дитячий „голод фактів”. Такі запитання — орієнтування на нове, незвичне: „Що таке фарфор? Чиє це дупло? Що таке рій? У що вдягнений космонавт? ” та ін. У дослідженнях вчених зазначається, що подібні запитання виникають, як правило, без всякого стимулювання, імпульсивно; їх адресати — всі діти без винятку. Таким чином, запитання на розпізнавання — найхарактерніші для дітей шестилітнього віку.

Також учні задавали уточнюючі запитання („Чи так це? А так можна? Як треба? ”) свідчать про реакцію учнів на незнайому обстановку і нову для них діяльність. Цей тип запитань, як правило, без „пізнавального ядра». Учні з першого разу приймають план дій, перепитують, уточнюють, не розуміють смислу діяльності тощо („Чому я часто витираю дошку, а Оксана рідко? Чи скоро буде вихідний? Чому не може бути урок стільки, скільки хочеш? Чому учні носять форму? Коли я буду чергувати? А можна малювати не те, що ви сказали? ” і т.ін.) Чимало запитань, які свідчать про перехід дитини на певну соціальну позицію в оцінці речей, інших людей і самого себе. Наприклад: „Чому є дівчатка й хлопчики? Чому я не вмію малювати, а Іванко вміє? Хто в нашому класі добре вчиться, а хто погано? Хто у нас вміє берегти книжки, а хто ні? Кого ви любите? ” та ін.

І, нарешті, діти задавали запитання — не просто орієнтування на знову побачене, а бажання проникнути у сутність явища, зрозуміти, як зроблено, як діє, чому, як виникає дане явище тощо Запитання для з’ясування сутності предметів та їх функцій мають чітку предметну спрямованість: праця дорослих, інструменти, предмети побутового використання: „Як зроблена лялька? З чого виготовляють одяг? Звідки взялась електрика? Як роблять асфальт? Що всередині кульки, як вона літає? Як працює трактор? Як утворюється? ” і т. ін.

Найбільшу цінність зі всіх запитань, що задавали учні, складають запитання на встановлення причинно-наслідкових зв’язків у навколишньому світі, зокрема такого типу: „Чому м’яч швидко сохне, а я після купання сохну довго? Як Сонце ходить небом: то сходить, то заходить? Для чого цвітуть дерева? Чому у фіалок такі маленькі хвостики? Скільки квітів, як вони разом з’явились? Як птахи знають, що пора летіти у вирій? Чому на асфальті не росте трава? Чому гойдалка не росте, хоча закопана в землю? ”. Найбільша кількість таких запитань — природознавчого характеру.

Як бачимо, запитання учнів виявляють різнобічність їхнього пізнавального орієнтування. За змістовою спрямованістю це найближче оточення дитини: школа, навчання, праця порослих, природа, міжособистісні стосунки. Вдалося встановити деякі залежності: характер і кількість запитань учнів залежать від їхньої пізнавальної активності, допитливого ставлення до навколишнього, тобто в шестилітньому віці зовнішній вияв активності часто збігається з внутрішнім. Варто зазначити також неоднакову цінність зафіксованих запитань. Були запитання „замкнені”, які не породжують ланцюжок інших запитань, а є запитання „із саморозвитком». Останній тип характерний для найактивніших дітей. Чим вища активність дитини, тим розгалуженішою стає структура запитання. Одне запитання породжує інше, наприклад: „Чия це нора? А як кріт риє землю? Чим він риє? А як очі собі не засипле? Якщо він сліпий, то як бачить, куди йому рити? ” тощо.

На основі зіставлення типів запитань із різноманітними виявами, які характеризують пізнавальний інтерес за широтою, глибиною, дієвістю, стійкістю, Н. Бібік [5] виділяє групи шестилітніх учнів, які відрізняються рівнем їх вираження.

До першої групи відносяться учні, які виявляють допитливість стосовно широкого кола предметів і явищ навколишнього світу. У їхніх запитаннях відображено прагнення одержати обґрунтування спостереженням з власного досвіду, встановити причини та їх наслідки, зрозуміти закономірності. Вони свідчать про пізнавальний пошук дитини задаючи запитання, вона прагне дізнатися про щось нове, зрозуміти невідоме. В класі діти з переважаючим пізнавальним спрямуванням, часто активізують пізнавальну діяльність усього класу.

Другу групу дітей, як і попередніх, характеризує широка предметна спрямованість інтересів. Проте аналіз їхніх запитань свідчить про більш поверхове освоєння предмета інтересу. Вони часто задовольняються первинною інформацією, мотив „дізнатись” у них виявляється епізодично, часто у поєднанні з бажанням виділитись, одержати схвалення дорослих.

У дітей третьої групи пізнавальне зацікавлення спрямоване найчастіше на нові, яскраві об’єкти, їх зовнішній бік. Запитання у цих учнів виникають здебільшого внаслідок прямого або опосередкованого стимулювання (участь у хвилинці „Чомусиків», обговорення нового об’єкта, перегляд мультфільмів та ін.).

Для четвертої групи характерні запитання, які стимулюються дорослими у прямій формі (що б ти хотів дізнатися про…?; Що тобі тут незрозуміле? Ти хочеш довідатися про…?). Для цієї групи запитання не є показником пізнавального інтересу, оскільки вони не виявляли бажання запитати з власної ініціативи, їх запитання відтворювали почуте від учителя або інших учнів.

Крім того, в кожному класі, як правило, зустрічаються діти з відкритою пасивністю, які не задають запитань, як в умовах спеціальної, так і мимовільної стимуляції. Вони становлять п’яту групу учнів.

Відповідно до цих характеристик виділяють рівні сформованості пізнавальних інтересів першокласників:

1 рівень — спрямованість;

2 рівень — заглибленість;

3 рівень — допитливість;

4 рівень — зацікавленість;

5 рівень — відсутність інтересів.

На основі визначених характеристик запитань учнів внаслідок індивідуальних бесід з учнями експериментального і контрольного класів та спостережень за навчально-пізнавальною діяльністю учнів на уроках „Я і Україна» ми визначили рівні сформованості у них пізнавальних інтересів на кінець навчального року (див. табл.3).

Таблиця 3

Рівні сформованості пізнавальних інтересів першокласників

Рівень сформованості пізнавальних інтересів

Експериментальний клас

Контрольний

клас
к-сть учнів

%

к-сть учнів

%
1 рівень — спрямованість

5

20,8

2

8,0
2 рівень — заглибленість

6

25,0

4

16,0
3 рівень — допитливість

10

41,7

13

52,0
4 рівень — зацікавленість

3

12,5

5

20,0
5 рівень — відсутність пізнавальних інтересів

0

0,0

1

4,0

Як свідчать дані таблиці наприкінці навчального року в результаті проведення експериментального навчання можна зробити висновок про те, що в учнів експериментального класу пізнавальні інтереси сформовані на вищому рівні, ніж в учнів контрольного класу. В них підвищився інтерес до курсу „Я і Україна» після проведення різноманітних видів дидактичних ігор, ігрових ситуацій, використання пізнавальних завдань. Учні експериментального класу із задоволенням відвідували уроки „Я і Україна”, насичені різноманітним цікавим матеріалом, з нетерпінням чекали дня, коли буде проводитися урок.

Разом із тим, під час спостережень за учнями експериментального класу ми виявили, що для них характерними були:

виражений інтерес до інформації природничого і суспільствознавчого характеру;

бажання зрозуміти сутність явищ, визначити їх взаємозв’язки та зв’язки між минулим і сучасним, сучасним і майбутнім;

відтворення природничої і суспільствознавчої тематики в інших видах діяльності (грі, малюванні, ліпленні, аплікації, конструюванні);

прагнення до корисних самостійних дій (доглянути дерево, кімнатну рослину, протидіяти тим, хто шкодить природі, допомагати дорослим підтримувати затишок в оселі, піклуватися про молодшого братика або сестричку, допомагати немічним, полагодити бібліотечну книжку тощо);

зростання пізнавальної активності дітей в усіх видах організованої діяльності щодо засвоєння програмового матеріалу; виникнення інтересу до способів досягнення результату;

широке орієнтування в природному і соціальному середовищі; усвідомлення необхідності дбайливого ставлення до природи, результатів праці дорослих; усвідомлення важливості шанувати традиції українського народу.

Слід зазначити, що внаслідок такої пізнавальної діяльності спостерігалися відмінності і в рівнях сформованості знань учнів із цього предмету. Про це свідчать дані оцінювання, проведені вчителями обох класів наприкінці навчального року.

Співвідношення рівнів сформованості знань учнів покажемо за допомогою діаграми (див. рис.1).

Формування пізнавальних інтересів першокласників на уроках &amp;quot;Я і Україна&amp;quot;

Рис.1. Співвідношення рівнів сформованості знань учнів

Аналіз даних діаграми свідчить, що кількісні показники наприкінці навчального року в експериментальному класі на всіх рівнях кращі, ніж у контрольному. Зокрема, якщо у контрольному класі високого рівня сформованості знань досягли 20,0% учнів, то в експериментальному класі цей показник становить 33,3% учнів. Позитивним є також той факт, що в експериментальному класі кількість учнів із середнім і низьким рівнями сформованості навчальних досягнень менша, ніж у контрольному класі.

Таким чином, дані експериментального дослідження показали, що при систематичній, послідовній і цілеспрямованій роботі вчителя початкових класів із використанням на уроці різних методів і прийомів навчання на різних етапах уроку, сприяє підвищенню рівня засвоєння учнями навчального матеріалу, удосконаленню відповідних умінь і навичок молодших школярів, а також зацікавлює учнів навчальним матеріалом, формує у них позитивну навчальну мотивацію та пізнавальні інтереси.

Висновки

Проведене експериментальне дослідження дає підстави зробити такі висновки.

У шестилітніх першокласників переважає довільна пам’ять. Вони з легкістю запам’ятовують тільки те, що викликає у них інтерес. Коли навчання цікаве, тоді воно й ефективне! Маленьким школярам не завжди легко розібратися у змісті навчального предмета „Я і Україна» про навколишній світ та українське суспільство. У процесі його вивчення перед учнями постають певні труднощі. Їм часом важко осягнути все багатство людських стосунків, визначитися у ставленні до самих себе, до інших людей, до природного і соціального оточення. Але й дуже спрощений варіант світобудови їх не приваблює.

Цікаво дітям навчатися тоді, коли вони, ніби граючись, розглядають ймовірні й неймовірні життєві ситуації, обирають правильну відповідь серед цілого ряду можливих варіантів, включаються у рольове моделювання з метою набуття власного досвіду. Для успішного засвоєння матеріалу, вивченого на уроках “Я і Україна”, великі потенційні можливості мають дидактичні ігри, ігрові ситуації, пізнавальні та нестандартні завдання. Вони надають вчителеві можливість закріпити знання, загально-пізнавальні уміння і навички, а також перевірити готовність дітей застосовувати їх у повсякденному житті.

На уроках „Я і Україна» долаються організаційно-педагогічні бар’єри, що значно полегшує період адаптації першокласників до нових умов навчання, знижує тривожність дітей, впливає на їхній емоційний стан, працездатність, здоров’я. Вивчення цього курсу допоможе розвантажити інші дисципліни від питань, які не мають до них безпосереднього відношення таких як: формування культури поведінки, бережливого ставлення до природи, речей, дадуть можливість вчителю сконцентруватись на специфічних завданнях кожного предмету. Зокрема, одним із важливих питань навчального курсу „Я і Україна» є формування і розвиток пізнавальних інтересів першокласників.

Для реалізації змісту курсу „Я і Україна» в 1 класі необхідно враховувати загальні вимоги щодо структури, темпу та ритму навчальної діяльності першокласників, вибрати і поєднати методи й прийоми навчання, оскільки цей предмет на відміну від інших, щодо методики не має ні аналогів, ні традицій. Обов’язковим має бути взаємозв’язок навчальної діяльності з ігровою, опора розумових дій на практичні, поступовий перехід від співпраці з вчителем до самостійної роботи. Потрібна продумана насиченість уроку системою дидактичних ігор, ігрових ситуацій, цікавих пізнавальних вправ на різних етапах навчально-пізнавальної діяльності дітей.

В результаті аналізу психолого-педагогічної літератури з питань формування пізнавальних інтересів в учнів початкової школи та практики роботи сучасної початкової школи ми виявили можливості вдосконалити цей процес. Враховуючи об’єктивну сутність поняття „пізнавальний інтерес» і зважаючи на вікові особливості дітей шестирічного віку, ми визначили методи і прийоми, які, на нашу думку, забезпечать ефективність процесу формування пізнавальних інтересів учнів під час вивчення курсу „Я і Україна» в 1 класі.

До них належать:

дидактичні ігри;

інтерактивні технології;

постановка і розв’язання пізнавальних та нестандартних завдань.

Для перевірки ефективності процесу формування пізнавальних інтересів в учнів 1 класу за допомогою визначених методів і прийомів була розроблена програма експериментального навчання, яка передбачала цілеспрямовану роботу над формуванням пізнавальних інтересів першокласників на уроках „Я і Україна».

Обґрунтованість теоретичних положень дослідження та ефективність використання на різних етапах уроку дидактичних ігор, інтерактивних технологій, пізнавальних та нестандартних завдань, перевірено експериментально. В процесі обробки результатів формувального експерименту було виявлено, що наприкінці навчального року в учнів експериментального класу пізнавальні інтереси сформовані на вищому рівні, порівняно з учнями контрольного класу. Зокрема, 20,8% учнів експериментального класу досягли високого рівня сформованості пізнавальних інтересів (рівня спрямованості), тоді як у контрольному класі цей показник становить 8,0%. Учнів, у яких пізнавальні інтереси сформовані на низькому рівні — рівні зацікавленості, — в експериментальному класі 12,5%, а в контрольному — 20,0%. Крім того, в 4,0% учнів контрольного класу виявлено відсутність пізнавальних інтересів.

Дані, отримані наприкінці навчального року в результаті проведення експериментального навчання, підтвердило, що саме проведення різноманітних видів дидактичних ігор, використання пізнавальних і нестандартних завдань, інтерактивних технологій на уроках сприяло формуванню в учнів експериментального класу пізнавальних інтересів. Учні експериментального класу із задоволенням відвідували уроки „Я і Україна”, насичені різними цікавими видами роботи, з нетерпінням чекали дня, коли буде проводитися урок.

Така методична робота сприяє також всебічному розвитку першокласників. Вона дозволяє залучати учнів до активного оперування програмовим матеріалом, що сприяє його міцному й осмисленому запам’ятовуванню.

Список використаної літератури

Активизация познавательной деятельности младших школьников / Осипова М.П., Медведская В.Н., Качановская Н.Ш. и др. — Минск: Народная асвета, 1987. — 111 с.

Амонашвили Ш.О. В школу с шести лет. — М.: Советская школа, 1976. — 266 с.

Артемова Т., Ковалева А. Проблемы обучения детей шестилетнего возраста // Народное образование. — 1998. — № 9-10. — С.5-8.

Байбара Т.М. Методика навчання природознавства в початкових класах: Навчальний посібник. — К.: Веселка, 1998. — 334 с.

Бібік Н.М. Формування пізнавальних інтересів молодших школярів. — К.: Віпом, 1987, — 97 с.

Бібік Н.М., Коваль Н.С. Особливості ознайомлення першокласників з навколишнім світом // Навчання і виховання учнів 1 класу / Упор.О.Я. Савченко. — К.: Початкова школа, 2002. — С.298-326.

Бібік Н.М. Коваль Н.С. Я і Україна. Віконечко: Підручник для 1 класу загальноосвітніх шкіл. — К.: Ґенеза, 2007. — 112 с.

Біда О.А. Природознавство і сільськогосподарська праця: Методика викладання. — Київ: Ірпінь.: ВПФ “Перун”, 2000. — 400 с.

Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. Психологическое исследование. — М.: Просвещение, 1986. — 463 с.

Богуславська Л.О., Гончаренко С.А., Кондратенко Л.О. Особливості психофізіологічного розвитку дітей шестилітнього віку // Навчання і виховання учнів 1 класу / Упор О.Я. Савченко. — К.: Початкова школа, 2002. — С. 19-25.

Бровкина Е.Т., Козлова Т.А., Герасимова В.А. Ознакомление с окружающим миром. Природоведение: Методика преподавания в младшей школе. — М.: Академия, 2000. — 224 с.

Варакута О.М. Пізнавальні завдання для формування природничих понять // Початкова школа. — 1999. — № 8. — С.53-36.

Выготский Л.С. Проблема обучения и развития в школьном возрасте // Хрестоматия по психологии. — М.: Просвещение, 1987. — 381 с.

Вікова психологія / За ред.Г.С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1976. — 272 с.

Вікова та педагогічна психологія: Навчальний посібник / О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. — К.: Просвіта, 2001. — 416 с.

Вікторенко І. Формування пізнавального інтересу до природознавства засобами усної народної творчості // Початкова школа. — 2004. — № 12. — С.54-55.

Волков Б.С. Психология младшего школьника: Учебное пособие. — М.: Педагогическое общество России, 2002. — 128 с.

Головань Г.С. Пізнавальний інтерес як чинник підвищення ефективності процесу навчання // Рідна школа. — 2004. — № 6. — С.15-17.

Горощенко В.Т., Степанов И.А. Методика преподавания природоведения. — М.: Просвещение, 1984. — 159 с.

Друзь Б.Г. Виховання пізнавальних інтересів молодших школярів у процесі навчання. — К.: Радянська школа, 1978. — 126 с.

Друзь З.В. Пізнавальні завдання з ознайомлення з навколишнім світом у 1-2 класах чотирирічної початкової школи: Посібник для вчителів. — К.: Радянська школа, 1990. — 128 с.

Жаркова І.І., Мечник Л.А. Я і Україна. Зошит для 1 класу. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. — 64 с.

Жорник О. Формування пізнавальної активності учнів у процесі спільної ігрової діяльності // Рідна школа. — 1999. — № 3. — С.37-39.

Задесенець М.П. Вікові особливості розвитку та виховання дітей. — К.: Радянська школа, 1973. — 152 с.

Заперченко Н. Цікаві завдання з природознавства // Початкова школа. — 2006. — № 1. — С.26-28.

Зінченко Н. Емоційне стимулювання навчально-пізнавальних потреб школярів // Початкова школа. — 1999. — № 10. — С.5-7.

Казанский Н.Г., Назарова Т.С. Дидактика (Начальные классы). — М.: Просвещение, 1978. — 224 с.

Кирьянен Е.Н. Занимательные упражнения на уроках природоведения // Начальная школа. — 2003. — № 4. — С.16-17.

Кисельов Ф.С. Методика викладання природознавства в початкових класах. — К.: Вища школа, 1975. — 176 с.

Коломинский Е.Л., Панько Е.А. Учителю о психологии детей шестилетнего возраста. — М.: Просвещение, 1988.

Компанець Н. Дидактичні ігрові ситуації для адаптації дитини в школі і розвитку розумових процесів // Початкова школа. — 1999. — № 11. — С.10-13.

Коробко С.Л. Шестирічний учень. — К.: Знання, 1986.

Косоротова Ю. Використання творчих завдань на уроках природознавства // Психолог. — 2004. — № 22. — С.94-100.

Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. — К.: Радянська школа, 1989. — 452 с.

Крайг Г. Психология развития. — СПб.: Питер, 2002. — 992 с.

Кудыкина Н.В. Дидактические игры и занимательные задания для первого класса. — К.: Радянська школа, 1989. — 142 с.

Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. — М.: Изд-во МГУ, 1981. — 584 с.

Лозова В.І. Пізнавальна активність школярів: Навчальний посібник для педагогічних інститутів. — Харків: Основа, 1990. — 87 с.

Люблинская А.А. Учителю о психологии младшего школьника: Пособие для учителей. — М.: Просвещение, 1977. — 224 с.

Макаренко А.С. Гра // Твори: в 7-ми тт. — Т.4. — К.: Радянська школа, 1954. — С.367-373.

Миронов А.В. Методика изучения окружающего мира в начальных классах. — М.: Педагогическое общество России, 2002. — 360 с.

Монгалина Л.И. Развитие познавательной активности учащихся на уроке природоведения // Начальная школа. — 1987. — № 3. — С.41-43.

Морозова Н.Г. Учителю о познавательном интересе. — М.: Знание, 1999. — 57 с.

Мухина В.С. Шестилетний ребенок в школе. — М.: Просвещение, 1986. — 144 с.

Навчання і виховання учнів 1 класу: Методичний посібник для вчителів / Упор.О.Я. Савченко — К.: Початкова школа, 2002. — 464 с.

Навчання і виховання шестирічних першокласників. Зб. статей / Упор.К.С. Прищепа. — К.: Радянська школа, 1990. — 320 с.

Нарочна Л.К., Ковальчук Г.В., Гончарова К.Д. Методика викладання природознавства. — К.: Вища школа, 1990 — 320 с.

Обухова Л.Ф. Детская возрастная психология: Учебное пособие для студентов вузов. — М.: Педагогическое общество России, 1999. — 442 с.

Общая психология / Под ред. А.Н. Петровского. — М.: Просвещение, 1977. — С.477-484.

Охитина Л.Т. Психологические основы урока. В помощь учителю. — М.: Просвещение, 1977. — 96 с.

Пакулова В.М. Кузнецова В.И. Методика преподавания природоведения. — М.: Просвещение, 1990. — 192 с.

Подгорная Н.И., Бибик Н.М., Скрипченко Н.Ф. Дидактические игры и познавательные задания в 1 классе. — К.: Радянська школа, 1988. — 63 с.

Пометун О., Пироженко Л. Сучасний урок. Інтерактивні технології навчання. — К.: А.С.К., 2004. — 192 с.

Програми для середньої загальноосвітньої школи.1-4 класи. — К.: Початкова школа, 2006. — С.246-276.

Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. — СПб.: Питер, 1999. — 720 с.

Рудакова Т.І. Дидактична гра — дієвий засіб активізації пізнавальної активності учнів // Початкова школа. — 2005. — № 16. — С.7-13.

Савченко О.Я. Дидактика початкової школи: Підручник для студентів педагогічних факультетів. — К.: Ґенеза, 1999. — 368 с.

Савченко О.Я. Дидактичні вимоги до підготовки і проведення уроків // Навчання і виховання учнів 1 класу / Упор О.Я. Савченко. — К.: Початкова школа, 2002. — С.41-50.

Савченко О.Я. Сучасний урок у початкових класах. — К.: Магістр-S, 1997. — 256 с.

Скаткін М.М. Методика викладання природознавства в початковій школі: Посібник для вчителів. — К.: Радянська школа, 1953. — 227 с.

Сухомлинський В.О. Вибрані твори в 5-ти томах. — Т.1: Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості. Духовний світ школяра. — К.: Радянська школа, 1976. — 654 с.

Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. — К.: Радянська школа, 1974. — 390 с.

Цукерман Г.А. Как младшие школьники учатся учиться? — М., Рига: „Эксперимент”, 2000. — 224 с.

Чуприкова М.И. Умственное развитие и обучение: Учебно-методическое пособие. — М.: Издательство МПСИ: МОДЕК, 2003. — 320 с.

Шушара Г. Активізація навчально-пізнавальної діяльності учнів — вимога сьогодення // Рідна школа. — 2003. — № 2. — С.11-14.

Щукина Г.И. Педагогические проблемы формирования познавательных интересов учащихся. — М.: Педагогика, 1988. — 142 с.

Эльконин Д.Б. Детская психология. — М.: Учпедгиз, 1960. — 328 с.

Додатки

Додаток А

Анкета для вчителів початкової школи

Школа _________________________ Клас ___

1. Чи систематично Ви використовуєте наочні посібники під час вивчення курсу „Я і Україна”?

а) так; б) ні;

в) свій варіант ____________________________________________.

2. Як часто відбувається залучення всіх учнів до роботи, шляхом створення проблемно-пошукових ситуацій?

а) часто; б) постійно; в) рідко.

3. Як часто відбувається залучення учнів до роботи, шляхом створення дослідницького підходу до засвоюваного матеріалу?

а) часто; б) постійно; в) рідко.

4. Чи часто створюється в класі атмосфера справжньої захопленості предметом „Я і Україна”?

а) так; б) ні;

в) свій варіант ______________________________________________.

5. Чи використовується індивідуалізація підходу до дітей і диференціація вимог до них?

а) так; б) ні;

в) свій варіант ___________________________________________.

6. Чи проводите Ви на уроках „Я і Україна» різні види ігор: дидактичні, пізнавальні, інтелектуальні, ігри-розваги, народні ігри, сюжетно-рольові ігри, ігри-драматизації, театралізовані ігри, ігри-мандрівки, ігри з елементами праці, конкурси-аукціони? (Підкресліть необхідне)

7. Які нестандартні завдання: кросворди, ребуси, чайнворди, вікторини, загадки, шаради, метаграми, логогрифи, анаграми, Ви використовуєте для опитування і активізації розумової діяльності учнів? (Підкресліть необхідне)

8. Чи проводиться на уроках „Я і Україна» робота з використанням цікавого матеріалу (цікаві факти з історії, науки, уривки з науково-популярної літератури, вислови відомих вчених, повідомлення про неймовірне у природі і житті людей)?

а) так; б) ні;

в) свій варіант _____________________________________________.

9. Чи проводиться робота над прислів’ями, народними прикметами?

а) так; б) ні;

в) свій варіант _____________________________________________.

10. Чи використовуються для пояснення нового матеріалу міфи, легенди, інші жанри народної творчості?

а) так; б) ні;

в) свій варіант _____________________________________________.

11. Чи достатньо, на вашу думку, у підручнику для 1 класу завдань, які сприяють формуванню пізнавальних інтересів у школярів?

а) так; б) ні; в) не у всіх темах;

г) свій варіант ____________________________________________.

12. Чи достатньо у підручнику практичних завдань, дослідів?

а) так; б) ні, не достатньо;

в) свій варіант _____________________________________________.

13. Чи пропонується домашня робота учнів у співпраці з батьками?

а) так; б) ні;

в) свій варіант _____________________________________________.

Додаток Б

Дидактичні ігри для уроків „Я і Україна» в 1 класі

Розділ „Про тебе самого»

Гра „Що змінилося? ”

За сигналом учень заплющує очі. У цей час треба заховати якийсь предмет або переставити речі. Учень має сказати, що змінилося.

Гра „Впізнай за голосом»

Діти стають у коло. Один з учнів (ведучий) виходить на середину і заплющує очі. Решта рухається по колу і співає пісні. За сигналом діти зупиняються, хтось з учасників гри говорить (можна змінити голос): „Ти загадку відгадай, хто покликав тебе, впізнай! ”. Ведучий розплющує і називає ім’я того, хто говорив. Якщо ім’я названо правильно — той, кого назвали, стає в середину кола.

Гра „Впізнай за смаком”

Заплющивши очі, учень відкриває рота. Йому кладуть до рота щось смачненьке. Треба впізнати, що це і розказати: який має смак, колір, форму тощо.

Гра «Вгадай, що в руці»

Діти вчаться виділяти суттєві ознаки овочів, фруктів, визначати за частинами ціле. У ході гри, коли діти опускають руки в мішок (не дивлячись у нього), беруть предмет (овочі чи фрукти), який там знаходиться, описують його, інші учні відгадують. Програє той, хто неправильно опише чи вгадає предмет.

Гра „Чи буває так?»

Вчитель читає вірш. Діти повинні помітити те, чого насправді не буває, і довести свою думку. (Вчитель зачитує по два рядки, а діти пояснюють, чого насправді не буває)

Що у зими на порозі

Цвітуть маки на морозі.

А у літа на печі

Замерзають калачі.

А у весни в кінці поля

Листя скинула тополя.

А в осені коло стежки

Вбрались верби у сережки.

А ми стали коло хати

Та й не можем розібрати, —

Кому іти рибу пасти,

Кому воду в копи класти,

Кому піски молотити,

Кому сніги волочити.

Гра „Хто яку роботу любить”

Діти стають у коло. На середину виходить учень. Він тихенько повідомляє вчителеві своє улюблене заняття й дістає кольоровий жетон. А учні жестами, пантомімою показують свою відгадку (гру в футбол, з ляльками, читання книжки, малювання, гімнастику тощо), а учень, який стоїть у колі, вручає жетон тому, хто відгадав його улюблене заняття. Учень із жетоном виходить на середину. Гра продовжується.

Гра „Хто заховався”

Учні під музику або спів ходять по колу, повторюючи різні рухи за ведучим. Потім той стає в круг, закриває очі, а один з учнів ховається. Ведучий відкриває очі і говорить, кого немає. Гру проводять доти, поки кожний не побуває у середині круга.

Розділ „Родина, рідня, рід”

Гра „Що нам треба знати й мати? ”

Ведучий промовляє до учнів слова:

Щоб підлогу підмітати,

Що нам треба знати й мати?

Все, що знаєш, розкажи,

Що умієш — покажи!

Один учень розказує, а інший показує, як підмітати підлогу.

Коли діти лінуються після себе прибирати, то приказують:

Ой чим же я не хазяйка,

Чим не господиня?

Сім днів хати не мела,

Сміття не носила.

Гра „Хто це зробив? ”

На столі лежать картинки зображенням донизу. Вчитель дає дітям завдання: „Розкажіть, хто працював, щоб виготовити той предмет, який зображений на картинці? ”; „Як називається професія людини, яка це зробила? «.

Малюнки підбираються відповідно до теми. За правильну відповідь учні отримують бали.

Гра „Відгадай, що ми робимо?»

Ведучий виходить за двері. Інші учні домовляються між собою, що вони будуть робити (шити, рубати дрова, грати на скрипці, співати пісню).

Ведучий повинен відгадати, що зображають діти. Якщо він не відгадав, то знову іде за двері. Якщо відгадав — діти кричать: „Правильно! ” — і втікають, а ведучий їх ловить. Той, кого він спіймає і буде ведучим.

Розділ „Людина серед людей”

Гра „Будь ласка»

Учні стають у коло. Вони повинні виконувати дії тільки тоді, коли вчитель скаже „будь ласка». Той, хто помилився, виходить з гри.

Гра „Хто більше скаже чарівних слів»

Діти починають грати, пригадуючи відомі їм ввічливі слова і вирази (будь ласка, вибачте, дозвольте, дякую вам та ін). Пригадують чарівні слова і вислови з казок.

Гра „Приходьте в гості, я вас чаєм пригощу»”

Біля кожного столу стоять господині (дівчата класу). Приходять гості, вітаються, поздоровляють господинь із святом. Господині запрошують гостей до столу, де вони п’ють чай. На наступний раз гостей приймають хлопці.

Гра „Навчальне приладдя»

На демонстраційному столі — портфель, книжка, зошит, олівець, ручка, пенал, лялька, лінійка, іграшковий автомобіль тощо. Учитель пропонує назвати речі, а потім запитує: „Які із цих предметів не потрібні для навчання? Як їх назвати одним словом? Що учень візьме із собою до школи? ”. З допомогою вчителя першокласники усвідомлюють, що речі, необхідні їм у школі, називаються навчальним приладдям. Учитель пропонує назвати інші відомі предмети з виучуваного ряду.

Гра „Для чого це? ”

Вчитель говорить дітям: „У нашому класі є все необхідне для навчання. Давайте перевіримо, учні якого ряду краще знають, що нам потрібно для навчання і для чого воно призначене». Із кожного ряду вибирається по одному учню. Вони по черзі називають предмети, які знаходяться в класі, а учні із їхніх рядів відповідають, для чого вони призначені. Наприклад, учень із першого ряду назвав слово „дошка”. Учні цього ж ряду відповідають: „На ній пишуть, вивішують картини». За кожну правильну відповідь вчитель відкладає червоний кружечок, за неправильну — синій. Переможцем буде той ряд, у якого буде більше червоних кружечків.

Гра „Відшукайте своє місце в кінотеатрі»

Уявіть собі, що перед вами великий зал кінотеатру. (Вчитель показує на набірне полотно) Кожна окрема кишенька набірного полотна — це стілець.

Ви всі купили квитки до кінотеатру. (У кожного учня на парті квиток, на якому зазначено ряд і місце) На квитку написано два числа. Розгляньте їх. Перше число вказує на ряд, друге — на місце. У якому ряду і на якому місці має сидіти кожний із вас у залі кінотеатру? (Вибирається контролер. Учні по черзі підходять до нього, називають ряд, місце і кладуть квиток у відповідну кишеньку. Усі інші учні перевіряють, чи правильно знайдено місце)

Розділ „Природа навколо нас»

Гра „Що спочатку, що потім?»

Перед проведенням цієї гри підбираються картинки із зображенням різних періодів того чи іншого сезону, покласти у конверти. За командою вчителя діти дістають картинки з конвертів і швидко розкладають їх по порядку. Виграє той, хто швидко і правильно виконає завдання.

Гра „Незвичайна подорож порами року»

Вчитель використовує картинки з попередньої гри, а також маленькі картинки із зображенням явищ неживої природи, рослин, тварин, праці людей, ігор дітей у різні сезони, кружечки червоного та жовтого кольорів. Склала коротенькі оповідання про пори року.

За правильну відповідь учитель дає дитині кружечок червоного кольору, за неправильну — жовтого. Виграє той, у кого найбільше червоних кружечків.

Вчитель повідомляє, що діти разом з нею здійснять подорож уявну за порами року. Вчитель — керівник подорожі, діти — мандрівники. Допоможуть їм пейзажні картинки про пори року, а також маленькі картинки із зображенням явищ природи, тварин, рослин… Вчитель зачитує опис пори року. Наприклад: “Сонце світить все менше і менше, дні коротшають, а ночі довшають. Небо стає похмурим, іде дрібний, холодний дощ. Вночі замерзають калюжі. Відцвітають квіти. Пожовкли трави. Перелітні птахи відлітають у вирій».

Діти уважно слухають, потім пояснюють яка це пора року. Якщо відповідь правильна, то учень прикладає маленьку картинку до великої і одержує червоний кружечок, а за неправильну — жовтий.

Гра „Впізнай за описом”

Учні класу поділяються на команди (залежно від кількості рядів у класі). Вчитель викликає по черзі до дошки по два учні з кожної команди, дає кожному ілюстрацію із зображенням тварини (так, щоб не бачили інші учні класу) і пропонує описати її середовище існування та зовнішній вигляд так, щоб можна було впізнати зображену тварину. Той, хто впізнає, називає описану тварину. Перемагає та команда, у якої впізнали більше тварин.

Гра „Зоопарк”

Обладнання. Відомі дітям дикі тварини і птахи. Клітки, будівельний матеріал, каса, квитки, гроші, талони дозволу на ловлю тварин, сітка; картинки з зображеннями їжі тварин (м’ясо, фрукти, овочі, зерно).

Дітей ділять на дві групи. Одна група бере сітку й талони і вирушає в поле, ліс, джунглі, до водойм для вилову тварин (розмішені в різних місцях кімнати). Друга — створює зоопарк: клітки, касу, вхід — з будівельного матеріалу. Пропонуйте дітям зайнятися підрахунком брусків і побудованих із них кліток, а також спійманих тварин. Зоопарк готовий. Клітки різного розміру розміщені так, щоб між ними можна було переміщати тварин; є майданчик для молодняку. Діти, які повернулися з подорожі, розміщують тварин по клітках, рахують їх, порівнюють кількість тварин різного виду. Клітки вибирають з таким розрахунком, щоб тваринам було зручно.

Тепер до зоопарку приходять відвідувачі. Працівники зоопарку годують тварин, а мисливці перевіряють, чи правильно підібрано їжу. Відвідувачі зоопарку рахують, скільки в кожній клітці тварин, обговорюють чи зручно їм, порівнюють за зовнішнім виглядом, розмірами.

Варіант. Запропонуйте дітям вивести дитинчат тварин на майданчик для молодняку. В цей час працівники зоопарку прибирають клітки, розширюють їх, якщо це необхідно і т. ін. При поверненні з прогулянки тварин ще раз рахують, намагаються розмістити зручніше, ніж раніше.

Гра „Що де росте? ”

Учитель прикріплює на класні дошці малюнки із зображеннями городу, саду та іншого. Дітям роздає конверти з невеличким картинками із зображенням різних рослин. Діти класифікують рослини на групи — залежно від того — де вони ростуть. Тому, хто правильно виконав завдання, вчитель дозволяє посадити рослину там, де вона росте, тобто закрити квадрати на великому малюнку картками. Виграє той, хто швидше і без помилок виконає завдання.

Гра „Хто де живе”

Під час проведення цієї гри вчитель пропонує розкласти малюнки дітям так: перший ряд — свійські тварини, тобто там будуть жити ці тварини; другий — дикі.

Виконуючи завдання «Розклади малюнки в два ряди», діти в перший ряд викладають рослини, що ростуть в саду, в другий — ті, що ростуть у лісі.

Розділ „Твій рідний край”

Гра „Посилка із села”

Обладнання. Колоски хлібних злаків, овочі, фрукти або їх зображення у вигляді картинок, дрібних виробів.

В школу прийшла посилка. Здається, її приніс чоловік, котрий приїхав із села. Що в ній може бути? Попросіть дітей здогадатися. Потім відкрийте посилку. По черзі виймаючи подарунки, діти повинні детально описати їх, розповісти, хто виростив (хлібороб, овочівник, садівник). Потім вони, пропонують другим відгадати смак подарунка.

Варіант.д.іти розповідають про подарунок, іншим дають покуштувати його (шматочок, не весь), згадують відповідні загадки. Малята повинні відгадати, що це і в приготуванні яких страв використовується.

Можна створити проблемні ситуації: на кухні не знайшлося овочів і борошна — без яких страв залишаться діти? В магазині купили лише картоплю (або капусту, або моркву) — що можна приготувати на сніданок, обід і т.д.

Гра „Збір урожаю”

Діти розбиваються на дві групи — „овочі” та „фрукти». Кожна дитина грає роль моркви, картоплі, сливи, абрикоса тощо. Для проведення гри обирають садівника, креслять два кола. Перше коло — „город”, друге — „сад”. Діти вільно бігають навколо. Садівник говорить: „Зберу я овочі в городі та фрукти в саду, добре зиму проведу». Після цього діти стараються попасти у своє коло та втекти від садівника. Кого спіймає садівник той і отримує фант, за яким виконує завдання: розповісти про свій овоч чи фрукт, який представляє. Гра проводиться кілька разів.

Реферат: Основные типы систем управления

Posted on by admin

ДАЛЬНЕВОСТОЧНАЯ АКАДЕМИЯ ГОСУДАРСТВЕННОЙ СЛУЖБЫ

ЗАОЧНОЕ ОТДЕЛЕНИЕ

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

По курсу: ИССЛЕДОВАНИЕ СИСТЕМ УПРАВЛЕНИЯ

На тему: ОСНОВНЫЕ ТИПЫ СИСТЕМ УПРАВЛЕНИЯ: СОДЕРЖАНИЕ, ЛОГИЧЕСКОЕ

ПОСТРОЕНИЕ, РАЗЛИЧИЕ

Студента 2 курса 3 г/о

Группы № 124 вз

Антипова Виктора Ивановича

2000 год

ПЛАН

Вступление 2

Типы систем по взаимодействию с внешней средой 2

Типы систем по взаимодействию подразделений 2

Типы систем по взаимодействию с человеком 2

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ 2

Вступление

«Системы управления организацией», или «организационная система управления»
(ОСУ) — одно из ключевых понятий менеджмента, тесно связанное с целями, функциями, процессом управления, работой менеджеров и распределением между ними полномочий. В рамках этой структуры протекает весь управленческий процесс (движение потоков информации и принятие управленческих решений), в котором участвуют менеджеры всех уровней, категорий и профессиональной специализации. Структуру можно сравнить с каркасом здания управленческой системы, построенным для того, чтобы все протекающие в ней процессы осуществлялись своевременно и качественно. Отсюда то внимание, которое руководители организаций уделяют принципам и методам построения структур управления, выбору их типов изучению тенденций изменения и оценкам соответствия задачам организаций.
Под структурой управления понимается упорядоченная совокупность устойчиво взаимосвязанных элементов, обеспечивающих функционирование и развитие организации Kak единого целого. ОСУ определяется также как форма разделения и кооперации управленческой деятельности, в рамках которой осуществляется процесс управления по соответствующим функциям, .направленным на решение поставленных задач и достижение намеченных целей. С этих позиций системы управления представляется в виде системы оптимального распределения функциональных обязанностей, прав и ответственности, порядка и форм взаимодействия между входящими в ее состав органами управления и работающими в них людьми.
Ключевыми понятиями структур управления являются элементы, связи
(отношения), уровни и полномочия. К структуре управления предъявляется множество требований, отражающих ее ключевое для менеджмента значение. Они учитываются в принципах формирования ОСУ, разработке которых было посвящено немало работ отечественных авторов в дореформенный период. Практически это означает, что попытки слепо копировать структуры управления, успешно функционирующие в других социально-культурных условиях, не гарантируют желаемого результата.
Реализация этих принципов означает необходимость учета при формировании
(или перестройке) структуры управления множества различных факторов воздействия на ОСУ. Главный фактор, «задающий» возможные контуры и параметры структуры управления, — сама организация. Известно, что организации различаются по многим критериям. Большое разнообразие организаций в Российской Федерации предопределяет множественность подходов к построению управленческих структур. Подходы эти различны в организациях коммерческих и некоммерческих, крупных, средних и малых, находящихся на разных стадиях жизненного цикла, имеющих разный уровень разделения. и специализации труда, его кооперирования и автоматизации, иерархических и
«плоских», и так далее. Очевидно, что системы управления крупными предприятиями более сложна по сравнению с той, какая нужна небольшой фирме, где все функции менеджмента подчас сосредоточиваются в руках одного — двух членов организации (обычно руководителя и бухгалтера), где соответственно нет необход имости проектировать формальные структурные параметры. По мере роста организации, а значит, и объема управленческих работ, развивается разделение труда, и формируются специализированные звенья (например, по управлению персоналом, производством, финансами, инновациями и т.п.), слаженная работа коих требует координации и контроля. Построение формальной структуры управления, в которой четко определены роли, связи, полномочия и уровни, становится императивом.

Типы систем по взаимодействию с внешней средой

В современной теории менеджмента выделяются два типа управления организациями: бюрократический (механический) и органический. Они построено на принципиально различных основаниях и имеют специфические черты, позволяющие выявлять сферы их рационального использования и перспективы дальнейшего развития. Исторически первым сформировался бюрократический тип.
Соответствующую концепцию подхода к построению организационных структур разработал в начале XX столетия немецкий социолог Макс Вебер. Он предложил нормативную модель рациональной бюрократии, кардинальным образом менявшую ранее действовавшие системы коммуникации, отчетности, оплаты труда, структуры работы, отношений на производстве. В основе этой модели — представление о предприятиях как об «организованных организациях», предъявляющихжесткиетребования.как к людям, так и системы, в рамках которых они действуют. Ключевые концептуальные положения нормативной модели рациональной бюрократии таковы: 1) четкое разделение труда, использование на каждой должности квалифицированных специалистов; 2) иерархичность управления, при которой нижестоящий уровень подчиняется и контролируется вышестоящим; 3) наличие формальных правил и норм, обеспечивающих однородность выполнения менеджерами своих задач и обязанностей: 4) дух формальной обезличенности, характерной для выполнения официальными лицами своих обязанностей: 5) осуществление найма на работу в соответствии с квалификационными требованиями к данной должности, а не с субъективными оценками. Главные понятия бюрократического типа структуры управления — рациональность, ответственность и иерархичность. Сам Вебер считал центральным пунктом концепции исключение смещения «человека» и «должности», ибо состав и содержание управленческих работ должны определяться исходя из потребностей организации, а не людей в ней работающих. Четко сформулированные предписания по каждой работе (что необходимо делать и какими приемами) не оставляет места для проявления субъективизма и индивидуального подхода. В этом принципиальное отличие бюрократической структуры от исторически предшествовавшей ей общинной, где главная роль отводилась партнерству и мастерству. Бюрократические структуры управления показали свою эффективность, особенно в крупных и сверхкрупных организациях, в которых необходимо обеспечивать слаженную четкую работу больших коллективов людей, работающих на единую цель. Эти структуры позволяют мобилизовать человеческую энергию и кооперировать труд людей при решении сложных проектов, в массовом и крупносерийном производстве. Однако им присущи недостатки, особенно заметные в контексте современных условий и задач экономического развития. Очевидно, прежде всего, что бюрократический тип структуры не способствует росту потенциала людей, каждый из которых использует только ту часть своих способностей, которая непосредственно требуется по характеру выполняемой работы. Ясно также: коль скоро вопросы стратегии и тактики развития организации решаются лишь на высшем уровне, а все остальные уровни заняты исключительно исполнением «спускаемых сверху» решений, теряется общий управленческий интеллект (который рассматривается сегодня как важнейший фактор эффективного управления). Еще один изъян структур бюрократического типа — невозможность с их помощью управлять процессом изме нений, направленных на совершенствование работы.
Функциональная специализация элементов структуры приводит к тому, что их развитие характеризуется неравномерностью и различной скоростью. В результате возникают противоречия между отдельными частями структуры, несогласованностью в их действиях и интересах, что замедляет прогресс в организации. Второй упомянутый — органический тип структур управления имеет сравнительно недолгую историю и возник как антипод бюрократической организации, модель которой перестала удовлетворять многие предприятия, испытывающие необходимость в более гибких и адаптированных системах. Новый подход отвергает представление об эффективности организации как
«организованной» и работающей с четкостью часового механизма: напротив, считается, что эта модель проводить радикальные изменения, обеспечивающие приспособляемость организации к объективным . требованиям реальной действительности. Исследователи этой проблемы подчеркивают; постепенно вырисовывается иной тип организации, в которой импровизация ценится выше, чем планирование; которая руководствуется возможностями гораздо больше, чем ограничениями, предпочитает находить новые действия, а не цепляться за старые; которая больше ценит дискуссии, чем успокоенность, и поощряет сомнения и противоречия, а не веру. В исходном определении органического типа структуры подчеркивались такие ее принципиальные отличия от традиционной бюрократической иерархии, как более высокая гибкость, меньшая связанность правилами и нормами, использование в качестве базы групповой
(бригадной) организации труда. Дальнейшие разработки позволили существенно дополнить перечень свойств, характеризующих органический тип структуры управления. Речь идет о следующих чертах. Во-первых, решения принимаются на основе обсуждения, а не базируются на авторитете, правилах или традициях.
Во-вторых, обстоятельствами, которые принимаются во внимание при обсуждении проблем, являются доверие, а не власть, убеждение, а не команда, работа на единую цель, а не ради исполнения должностной инструкции. В-третьих, главные интегрирующие факторы — миссия и стратегия развития организации. В- четвертых, творческий подход к работе и кооперация базируются на связи между деятельностью каждого индивида и миссией. В-пятых, правила работы формулируются в виде принципов, а не установок. В-шестых, распределение работы между сотрудниками обусловливается не их должностями, а характером решаемых проблем. В-седьмых, имеет место постоянная готовность к проведению в организации прогрессивных изменений. Рассматриваемый тип структуры предполагает существенные изменения отношений внутри организации: отпадает необходимость в функциональном разделении труда, повышается ответственность каждого работающего за общий успех. Реальный переход к органическому типу структуры управления требует серьезной подготовительной работы. Прежде всего компании принимают меры к расширению участия работающих в решении проблем организации (путем обучения, повышения уровня информированности, заинтересованности и т.п.), ликвидируют функциональную обособленность, развивают информационные технологии, радикально пересматривают характер взаимоотношений с другими компаниями (вступая сними в союзы или образуя виртуальные компании, где реализуются партнерские отношения). Необходимо отметить, что органический тип структуры управления находится лишь в начальной фазе своего развития, и в «чистом» виде его используют пока немногие организации.

Типы систем по взаимодействию подразделений

Бюрократический тип систем управления имеет много разновидностей, но наиболее распространенной является линейно-функциональная организация, до сих пор широко используемая компаниями всего мира. Основу линейно- функциональной структуры составляет «шахтный» принцип построения и специализация управленческого персонала по функциональным подсистемам организации. По каждой подсистеме формируются «иерархия» служб («шахта»), пронизывающая всю организацию сверху донизу. Результаты работы любой службы аппарата управления оцениваются показателями, характеризующими реализацию ими своих целей и задач. Например, работа служб, управляющих производством,
— показателями выполнения графика выпуска продукции, затрат ресурсов, производительности труда, качества, использования производственных мощностей. Для оценки служб, осуществляющих управление персоналам,
Используются такие параметры, как текучесть кадров, дисциплина труда и другие. Соответственно строится и система материального поощрения, ориентированная прежде всего на достижение высоких показателей каждой службой. При этом конечный результат работы организации в целом становится как бы второстепенным, ибо считается, что все службы в той или иной мере работают на его достижение. Многолетний опыт использования линейно- функциональных структур управления показал, что они наиболее эффективны там, где аппарату управления приходится выполнять множество рутинных, часто повторяющихся процедур и операций при сравнительной стабильности управленческих задач и функций: посредством жесткой системы связей обеспечивается четкая работа каждой подсистемы и организации в целом. В то же время выявились и существенные недостатки, среди которых в первую очередь отмечают следующие: невосприимчивость к изменениям, особенно под воздействием научно-технического и технологического прогресса; закостенелость системы отношений между звеньями и работниками аппарата управления, обязанными строго следовать правилам и процедурам; медленную передачу и переработку информации из-за множества согласований (как по вертикали, так и по горизонтали); замедление прогресса управленческих решений.
Аналогичные характеристики имеет и так называемая линейно-штабная системы управления, тоже построенная по принципу функционального разделения управленческого труда, используемого в штабных службах разных уровней.
Главная задача линейных руководителей здесь — координировать действия функциональных служб и направлять их в русло общих интересов организации.
Еще одной разновидностью бюрократического типа является системы, которая в зарубежной литературе получила название дивизиональной. Формирование этого вида структур за рубежом связано с процессами «разукрупнения» гигантских корпораций в 60-е годы. Стремясь повысить гибкость и приспособляемость к изменениям во внешней среде, крупнейшие компании начали выделять из своего состава производственные отделения с предоставлением им определенной самостоятельности в осуществлении оперативного управления. При этом все важнейшие общекорпоративные функции управления оставались в ведении центрального аппарата управления, который разрабатывал стратегию развития организации в целом, решал проблемы инвестирования, научных исследований и разработок. В СССР введение этого типа системы управления сопрягалось с формированием объединений. В их состав включались различные предприятия и организации, которые отчасти сохраняли свою самостоятельность. Управление объединениями строилось исходя из предпосылки органической взаимосвязанности их составных частей, реализующих общую цель. Однако имело место существенное различие в уровнях централизации: наряду с объединениями, в которых управление было полностью централизовано и осуществлялось аппаратом головного предприятия (или специально созданным органом), практиковались и децентрализованные структуры, особенно там, где предприятия сохраняли свою хозяйственную и юридическую самостоятельность.
Ключевыми фигурами в управлении организациями сдивизиональной структурой становятся не руководители функциональных подсистем, а управляющие производственными отделениями. Структурирование организации по отделениям производится, как правило, по одному из трех критериев: по видам выпускаемой продукции или предоставляемых услуг (продуктовая специализация), по ориентации на те или иные группы потребителей
(потребительская специализация), по обслуживаемым территориям
(территориальная или региональная специализация). Такой подход обеспечивает более тесную связь с потребителями и рынком, существенно ускоряя реакцию организации на изменения, происходящие во внешней среде . Мировая практика показала: с введением дивизиональных принципов структура управления организацией (и входящими в нее,отделениями) в основе своей остается линейно-функциональной, но одновременно усиливается ее иерархичность, то есть управленческая вертикаль. В результате существенно уменьшается нагрузка На верхний эшелон управления, который сосредоточивается на стратегическом менеджменте организации в целом. В то же время отделения, обретающие оперативно-хозяйственную самостоятельность, начинают работать как «центры прибыли», активно использующие предоставленную им свободу для повышения эффективности своей деятельности. И все же в целом системы управления оказывается усложненной, прежде всего за счет промежуточных
(средних) уровней менеджмента, созданных для координации работы различных отделений. Дублирование функций управления на разных уровнях в конечном счете вело к росту затрат на содержание управленческого аппарата.
Аналогичные в принципе результаты продемонстрировали и отечественные объединения, применявшие такой же вид структуры. Сохранение линейно- функционального построения управления усиливало недостатки по всей цепи принятия управленческих решений, удлиняло сроки согласований и потоки циркулирующей управленческой информации. Но самым главным негативом оказалось то, что не произошло ожидаемого прорыва в области научно- технического прогресса. Вся система управления объединениями и входящими в их состав предприятиями и организациями нацеливала прежде всего на выполнение краткосрочных и оперативных планов и задач. Перспективные же цели, в том числе научно-технические, как правило, отодвигались на второй план; на них не хватало ни времени, ни средств. Не было и прямой заинтересованности в их постановкой решении, ибо оценка работы производилась, как и раньше, по итогам текущей производственно- хозяйственной деятельности. Все это отрицательно сказалось на производительности труда и эффективности работы объединений. Переход к более простым и гибким системам, лучше приспособленным к динамичным изменениям в экономике, стал объективной и настоятельной необходимостью.
Проектные структуры формируются при разработке организацией проектов, охватывающих любые процессы целенаправленных изменений в системе (например, модернизацию производства, освоение новых изделий или технологий, строительство сложных объектов). Управление проектом включает определение его целей, формирование структуры, планирование и организацию выполнения работ, координацию действий исполнителей. Одна из форм проектного управления — создание специального подразделения — проектной команды
(группы), работающей на временной основе, то есть в течение времени, необходимого для реализации заданий проекта. В состав группы обычно включаются различные специалисты, в том числе по управлению работами.
Руководитель проекта наделяется так называемыми проектными полномочиями, охватывающими ответственность за планирование, составление графика и ход выполнения работ, расходование выделенных средств, а также за материальное поощрение работающих. В связи с этим большое значение приобретает умение руководителя разработать концепцию управления проектом, распределить задачи между членами группы, четко наметить приоритеты и конструктивно подойти к разрешению конфликтов. По завершении проекта системы распадается, а сотрудники переходят в новую проектную команду или возвращаются на свою постоянную должность. При контрактной работе они увольняются в соответствии с условиями соглашения.
Рассматриваемого типа структуры обладают большой гибкостью, достаточно просты и экономичны. К тому же они позволяют организации параллельно разрабатывать несколько проектов, не меняя привычной структуры управления.
Правда, при этом возникает проблема распределения ресурсов (в том числе персонала специалистов) между проектами, а от руководителей проектов требуются не только умелое управление всеми стадиями жизненного цикла разработки, но и учет той роли, которую они играют в сети проектов данной организации. Для облегчения проблем координации в организациях создаются штабные органы управления из руководителей проектов или используются матричные структуры. Матричная структура управления может быть охарактеризована как «решетчатая» организация, построенная на основе принципа двойного подчинения исполнителей: с одной стороны, непосредственному руководителю функционального подразделения, которое предоставляет персонал и другие ресурсы руководителю проекта (или целевой программы), с другой, — руководителю временной группы, который наделен необходимыми полномочиями и несет ответственность за сроки, качество и ресурсы. При такой организации руководитель проекта взаимодействует с двумя группами подчиненных: с членами проектной группы и с другими работниками функциональных подразделений, подчиняющимися ему временно и по ограниченному кругу вопросов (причем сохраняется их подчинение непосредственным руководителям подразделений — отделов, служб). Переход к матричным структурам охватывает не всю организацию, а лишь ее часть, причем успех здесь в значительной мере зависит от того, в какой степени руководители проектов обладают профессиональными качествами менеджеров и способны выступить в проектной группе в роли лидеров. Масштабы применения матричных структур в организациях довольно значительны, что говорит об их эффективности, хотя система двойного ( а в ряде случаев даже множественного) подчинения вызывает немало проблем с управлением персоналом и его эффективным использованием. В нашей стране проектные и матричные структуры успешно использовались в тех случаях, когда наряду с ними внедрялись новые экономические взаимоотношения между подразделениями предприятий и объединений с целью повышени их заинтересованности в реализации проектов и целевых программ.

Типы систем по взаимодействию с человеком

В корпоративная организациях, или, в корпорациях, рассматривается взаимодействие как особая система связи между людьми в процессе осуществления ими совместной деятельности. Такое понимание корпорации следует отличать от понимания корпорации как субъекта права — юридического лица, часто ассоциируемого с формой акционерного объединения. Корпорации как социальный тип организации представляют собой замкнутые группы людей с ограниченным доступом, максимальной централизацией и авторитарностью руководства, противопоставляющие себя другим социальным общностям на основе своих узко корпоративных интересов. Корпорация — это древнейшая форма человеческого объединения, Использовавшаяся еще охотничьими группами до образования парной семьи. Своего рода корпорациями были семья и род, обеспечившие процесс воспроизводства определенных отношений внутри группы.
Корпоративные структуры были достаточно характерны для античного азиатского общества, когда люди не мыслили себя вне специфического замкнутого в большей или меньшей степени сообщества, организованного по профессиональному, кастовому или другому принципу. В средневековой Европе они существовали в виде городских ремесленных цехов и купеческих гильдий.
Позже таковыми стали хозяйственные монополистические объединения, профессиональные организации и политические партии. В России в силу ее специфики корпорации существуют в хозяйственной и культурной жизни в основном в форме различных государственных (министерства, ведомства и псевдоприватизированные естественные монополии) и общественных (союзы, общества, академии и политические партии) институтов. Благодаря объединению ресурсов, и в первую очередь людских, корпорация как форма организации совместной деятельности людей предоставляет и обеспечивает возможность для самого существования и воспроизводства той или иной социальной группы, профессий касты и т.п. Однако объединение людей в корпоративной организации происходит через их разделение по социальным, профессиональным) кастовым и другим (классовым и расовым) критериям. Помимо объединения ресурсов, важным орудием корпоративной организации в борьбе за выживание является монополия, и главным образом, монополия на информацию. Поддерживая монополию, корпорация стремится стандартизировать свою деятельность и ее результаты, не допускать разрушительной для нее внутренней конкуренции. Поддержка слабых и ограничение сильных — основной принцип в борьбе против внутренних конкурентов. Отсюда — тенденция к уравниловке. Объединение людей через их разделение и поддержание монополии невозможно в корпоративной организации, если в ней не доминируют иерархические властные структуры. Так, интересы
“разделенных” людей согласовываются лидерами корпораций. Это и является основным источником их власти. В основе данной схемы лежит принцип
“разделяй и властвуй”. • Важным условием и способом поддержания существования корпоративной организации является постоянное поддержание в ней дефицита тех или иных ресурсов, а если необходимо, то и обострение дефицита. Распределение в условиях монополии лидерами корпорации этого дефицита служит для них еще одним важным источником власти. Из понятия корпорации видно, что субъектом интереса в ней является сама группа или вся организация. Персонализация индивида осуществляется за счет деперсонализации других индивидов. В соответствии с этим устанавливается приоритет в целях, характеризуемый преобладанием целей организационных над индивидуальными. У индивида могут быть свои, отличные от организационных, личные интересы или цели, но чтобы получить от корпорации условия поддержания своего существования, он способен на самопожертвование ради группы/организации, отождествляя их с собой. Отсюда —ложная солидарность, квазипатриотизм, групповщина и прочая корпоративная атрибутика. Внешне кажется, что организация выступает как единое целое. Создается обманчивое впечатление ее мощи и всесильности. На деле же нередко случается, что это “колосс на глиняных ногах”. Корпоративная организация берет на себя ответственность за своих членов, за человека. Это позволяет ей быть свободной в своих действиях по отношению к человеку. Существует суверенитет организаций. В резуль-тате организация или все ее члены становятся над каждым отдельным человеком. Та- кая “коллективная” ответственность ставит человека в сильную зависимость и практически лишая его самостоятельности. Действует принцип
“организация всегда права” Принятие решения в корпоративной организации строится принципу большинства или старшинства. Борьба меньшинства свое мнение нередко заканчивается его уходом из организации Стремление завоевать поддержку большинства вынуждает руководителя к популистским действиям. Так, например, введенная в ходе перестройки в СССР выборность руководителей предприятий существенным образом повлияла на перекачивание денег из прибыли предприятий в фонды заработной платы и стимулирования в ущерб техническому развитию. Борьба за сторонников в организации больше развивает политические способности у руководителя, чем профессиональные и деловые навыки и умения.
В корпоративной организации интересы производства (или любой другой ее деятельности) определяют интересы воспроизводства самого работника.
Создаются условия, в которых работники организации во все большей степени не способны обеспечить себя в работе необходимыми ресурсами, в особенности информацией. Интересы работника существуют всегда в “завтра”, а интересы корпорации — в “сегодня”. Корпоративной организации соответствует определенная мораль. Последняя выступает как двойная мораль в поведении — мораль индивидуалистская и мораль корпоративная. Индивидуализм врамках корпоративной идеологии не имеет права на существование и поэтому как бы не регламентируется. На деле же он часто выступает в извращенной форме, игнорируя правила цивилизованного, а порой и законного поведения. Отсюда, например, коррупция и взяточничество. Корпоративная мораль действует только в тех случаях, когда есть заинтересованные в ней лица. Многие могут брать взятки. Но если кто-то попался, то на него изливается гнев всех членов организации. Межличностные отношения порой опосредствуются антисоциальными ценностными ориентациями. В корпоративных системах доминирует лояльность по отношению к организации, приветствуются послушание и исполнительность, рождающие в конечном счете безответственность. Противоположным корпоративному является индивидуалистский тип организации. Это тоже объединение людей, осуществляющих совместную деятельность, но объединение свободное, открытое добровольное. Сама организация представляет собой совокупность или сообщество полуавтономных образований. Например, коллективная собственность в таких организациях — это не собственность всех, а собственность каждого члена коллектива. Монополия в индивидуалистской организации заменяется сочетанием конкуренции и кооперации в деятельности ее членов.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

1. Афанасьев В.Г. Общество, системность, познание, управление. М., 1982 г.
2. Ансофф И. Стратегическое управление. М., 1989 г.
3. Валуев С.А., Игнатьев А.В. Организационный менеджмент. М., 1993 г.
4. Виханский О.С., Наумов О.И. Менеджмент: человек, стратегия, организация, процесс., М., 1995 г.
5. Мильнер Б.З. Системный подход к организации управления. М., 1983 г.
6. Доблаев В.Л. Теория организации. М., 1995 г.

Курсовая работа: Социальная ситуация развития ребенка

Posted on by admin

Министерство образования и науки РФ

Красноярский государственный педагогический университет им. В.П.Астафьева

Институт психологии, педагогики и управления образованием

Кафедра практической психологии

Курсовая работа

Социальная ситуация развития ребенка

Научный руководитель:

старший преподаватель кафедры

практической психологии С.М. Колкова

Выполнила: студентка 2 курса

вечернего отделения

И.Л. Васюкявичюте

Красноярск, 2004

Содержание

Введение

1. Социальная ситуация развития младенца

2. Социальная ситуация развития в раннем возрасте

3. Социальная ситуация развития в дошкольном возрасте

4. Социальная ситуация развития в подростковом возрасте

4.1 Социальная ситуация развития в подростковом возрасте в условиях семьи

4.2 Социальная ситуация развития в подростковом возрасте в школе

Заключение

Литература

Введение

Понятие социальная ситуация развития было введено Л.С. Выготским [1] как единица анализа динамики развития ребенка, т.е. совокупность законов, которыми определяется возникновение и изменения структуры личности ребенка на каждом возрастном этапе. Социальная ситуация развития обусловливает образ жизни ребенка, его «социальное бытие», в процессе которого им проявляются новые свойства личности и развиваются психические новообразования. Являясь продуктом возрастного развития, новообразования появляются к концу возрастного периода и приводят к перестройке всей структуры сознания ребенка, к изменениям системы его отношений к миру, другим людям, себе самому. Появление новообразований есть особый знак распада старой социальной ситуации развития и складыванием новой социальной ситуации развития, что сопровождается кризисами возрастного развития. Понятие социальная ситуация развития было определено Б.Г. Ананьевым и по его мнению оно направлено на преодоление представлений о среде как о факторе, механически определяющем развитие личности. В дальнейшем это понятие получило развернутый анализ в макросоциально-психологическом контексте и применялось для описания, например, онтогенетического развития личности ребенка Л.И. Божовичем [2], Д.Б. Элькониным [3], который определял возраст характеризующийся следующими главными показателями: 1) определенной социальной ситуацией развития – той конкретной формой отношений, в которые вступает ребенок со взрослыми в данный период; 2) основным или ведущим типом деятельности; 3) основными психическими новообразованиями, приобретаемыми на данном этапе развития (от отдельных психических процессов до свойств личности). А так же как относительно замкнутый период, значение которого определяется прежде всего местом на общей кривой детского развития. [4].

Таким образом социальная ситуация развития является специфической для каждого возрастного периода, определяющейся системой отношений субъекта в социальной действительности, отраженная в его переживаниях и реализуемая им в совместной деятельности с другими людьми.

Объект исследования: дети от периода младенчества до подросткового возраста.

1. Социальная ситуация развития младенца

Анализ социальной ситуации развития показал, что она характерна для любого возрастного периода, в том числе и для младенчества. На первый взгляд может показаться, что младенец совершенно не социальное существо. Он еще не владеет основным средством человеческого общения (речью), его жизнедеятельность ограничивается удовлетворением простейших жизненных потребностей, он скорее является объектом ухода, чем субъектом социальной жизни. Отсюда легко возникает впечатление, что младенец представляет собой чисто биологическое существо, лишенное всех специфических человеческих свойств.

На самом деле младенец живет в совершенно специфической и глубоко своеобразной социальной ситуации развития. Эта ситуация определяется полной беспомощностью младенца и отсутствием каких бы то ни было средств к самостоятельному существованию, к удовлетворению своих потребностей. Единственным таким «средством» является другой человек – взрослый, который опосредует абсолютно все проявления младенца. Что бы ни происходило с младенцем, он всегда находится в ситуации, связанной с ухаживающим за ним взрослым. Предметы появляются и исчезают из поля зрения ребенка всегда благодаря участию других людей; ребенок передвигается в пространстве всегда на чужих ногах и руках; устранение мешающих младенцу раздражителей и удовлетворение его основных потребностей всегда совершается через других людей. Объективная зависимость младенца от взрослых создает совершенно своеобразный характер отношения ребенка к действительности (и к самому себе). Эти отношения всегда опосредованы другими, всегда преломляются через призму отношений с людьми. Поэтому отношение ребенка к действительности с самого начала есть социальное отношение. В этом смысле Л.С. Выготский [1] называл младенца «максимально социальным существом». Всякое, даже самое простое отношение ребенка к вещам или вообще к внешнему миру всегда осуществляется с помощью или через другого человека.

Взрослый человек – центр всех ситуаций в младенческом возрасте. поэтому удаление его сразу означает для ребенка резкое изменение ситуации, в которой он находится. В отсутствии взрослого младенец попадает с ситуацию полной беспомощности: его активность как бы парализована или в высшей степени ограничена. В присутствии взрослого для ребенка открывается самый обычный и естественный путь для реализации его активности – через другого человека. Вот почему смысл всякой ситуации для младенца определяется прежде всего присутствием взрослого – его близостью, отношением к ребенку, вниманием к нему и т.д.

С объективной социальной ситуацией развития младенца связано и своеобразие ее отражения ребенком. Л.С. Выготский высказал предположение, что физически отделяясь от матери, ребенок не отделяется от нее ни биологически, ни психологически. Эта слитость с матерью продолжается до конца младенческого возраста, пока ребенок не научается самостоятельно ходить, а его психологическая эмансипация от матери наступает еще позднее. Поэтому основное новообразование младенческого возраста он обозначает термином «пра – мы», и подразумевает под ним изначальную психическую общность матери и ребенка. Это первоначальное переживание слитости себя и другого предшествует возникновению сознания собственной личности, т.е. осознанию своего отдельного Я. Эту точку зрения Л.С. Выготский аргументировал двумя известными фактами [1].

Первый факт касается представлений младенца о собственном теле: вначале ребенок не выделяет своего тела из окружающего мира вещей. Он раньше воспринимает и осознает внешние предметы. Сначала он рассматривает руки и ноги как посторонние предметы и только потом приходит к осознанию того, что это части его собственного тела.

Второй факт, подтверждающий эту точку зрения, заключается в зависимости реакций ребенка от пространственного положения вещей. физическое отдаление предмета означает и его психологическое отдаление. отдалившись на определенное расстояние, привлекательный ранее предмет теряет всякий интерес для младенца. Предмет на расстоянии как бы вовсе не существует для него. Но интерес оживает с новой силой, как только рядом с предметом – в одном оптическом поле с ним – появляется взрослый человек. Это чрезвычайно важный феномен. Казалось бы, в предметной ситуации ничего не изменилось: ребенок воспринимает предмет столь же удаленным и недостижимым, как и раньше. Но аффективная привлекательность предмета, находящегося на расстоянии, зависит от присутствия взрослого рядом с этим предметом. Причем ребенок еще не понимает, что он может обратиться к взрослому, чтобы получить нужный предмет. Взрослый здесь нужен не для того, чтобы достать недоступный предмет, а чтобы этот предмет стал привлекательным для ребенка.

Если первый факт характеризует неспособность младенца выделить из окружающего мира и осознать свое собственное тело и свое автономное существование, то второй говорит о том, что социальное отношение ребенка и его отношение к внешним предметам неразделимы для ребенка: предметное и социальное содержания еще слиты для ребенка. Оба факта могут свидетельствовать о том, что собственная психическая жизнь ребенка осуществляется не иначе, как при условии психической общности, в условиях сознания «пра – мы».

Такой взгляд на социальную ситуацию развития младенца коренным образом меняет представление о его развитии. В традиционных научных представлениях младенец рассматривался как совершенно автономное существо, не знающее ничего, кроме себя, и целиком погруженное в мир собственных переживаний. Согласно этому взгляду, неразвитая психика ребенка максимально изолирована, неспособна к социальным отношениям и реагирует лишь на примитивные раздражения внешнего мира. Только в последствии младенец становится социальным существом, социализируя свои желания, мысли и поступки. Л.С. Выготский категорически опровергает такое представление [1].

Психика ребенка с первого момента его жизни включена в общее бытие с другими людьми. Ребенок первоначально реагирует не на отдельные ощущения, а на окружающих людей и именно через них воспринимает и познает окружающий мир. Младенец живет не столько среди безжизненных внешних раздражителей, сколько во внутренней общности с другими людьми. Взрослый для младенца не внешняя среда, не воспринимаемый и познаваемый объект внешнего мира, но внутренне содержание его психической жизни. Сначала младенец как бы живет в другом, он слит с ним изнутри. И лишь в дальнейшем происходит постепенно психологическое отделение его от взрослого.

Автономность, независимость и самостоятельность ребенка – результат его дальнейшего развития. Но в первые месяцы жизни он живет (воспринимает окружающий мир и себя, передвигается в пространстве, удовлетворяет свои потребности и т.д.) только в своей непосредственной общности с близким взрослым.

Этой психологической общностью можно объяснить склонность маленьких детей к подражанию. Ребенок как бы непосредственно сливается в своей деятельности с тем, кому он подражает. Замечено, что ребенок никогда не подражает движениям неодушевленных предметов (например качанию маятника, катанию мяча и т.д.). Его подражательные действия возникают только тогда, когда есть персональная общность между младенцем и тем, кому он подражает. Прочем движения, воспроизводимые вслед за взрослым, могут значительно опережать собственные возможности ребенка.

В этом существенная разница между подражанием у животных и у детей. Подражание животного всегда ограничено пределами его собственных возможностей, поэтому оно не может научиться ничему новому через подражание. У ребенка, наоборот, с помощью подражания возникают новые для него действия, которые раньше никогда не встречались в его опыте. Поэтому маленькие дети многому учатся именно через бессознательное подражание взрослому.

Многочисленные исследования взаимодействия матери и ребенка выявили специфическую активность ребенка в этой паре. Младенец способен не просто пассивно подчиняться матери, но и активно регулировать свое взаимодействие с ней. Он может привлекать к себе ее внимание, направлять ее взгляд на определенный предмет, управлять ее действиями.

Во взаимодействии матери и младенца наблюдается удивительная согласованность и взаимность. Множество исследований свидетельствуют о взаимности между взглядами, вокализациями, мимикой матери и ребенка.

Гармоничность и синхронность взаимодействия матери и ребенка являются важнейшим фактом психологии младенчества. Это факт говорит о том, что не только ребенок «приспосабливается» к матери, но и она подстраивается по действия ребенка. Ребенок и мать взаимно изменяют и развивают друг друга. В этой способности к гармоничному взаимодействию и в общей настроенности на общение со взрослым и проявляется активность младенца.

2. Социальная ситуация развития в раннем возрасте

В конце первого года жизни ситуация слитности ребенка и взрослого взрывается изнутри. В ней появляются два противоположных, но взаимосвязанных полюса – ребенок и взрослый. К началу раннего возраста ребенок, приобретая стремление к самостоятельности и независимости от взрослого, остается связанным со взрослым и объективно (поскольку ему необходима практическая помощь взрослого) и субъективно (поскольку нуждается в оценке взрослого, его внимании и отношении). Это противоречие находит свое разрешение в новой социальной ситуации развития ребенка, которая представляет собой сотрудничество, или совместную деятельность ребенка и взрослого.

Общение ребенка со взрослым начинает опосредоваться предметами уже во второй половине младенчества. Однако ребенок вычленяет только отдельные предметы и самого взрослого он рассматривает как интересный предмет. Первоначально его привлекают физические свойства предметов, а не способы действия с ними. Со всеми предметами он действует примерно одинаково, независимо от их назначения и функций. Младенец еще не выделяет способа действия с предметом и его назначения, а взрослый является для него «источником» интересных предметов и ярких впечатлений. Он лишь показывает и дает ребенку различные предметы, а манипулирует с ними младенец по своему, самостоятельно и независимо от взрослого.

На втором году жизни содержание предметного сотрудничества ребенка со взрослым коренным образом меняется. Содержанием их совместной деятельности становится усвоение общественно-выработанных способов употребления предметов. Своеобразие новой социальной ситуации развития, по словам Д.Б. Эльконина [3], заключается в том, что теперь ребенок живет не вместе со взрослым, а через взрослого, с его помощью. Взрослый делает не вместо него, а совместно с ним. Взрослый становиться для ребенка не только источником внимания и доброжелательности, не только «поставщиком» самих предметов, но и образцом человеческих, специфических предметных действий. И хотя на протяжении всего раннего возраста форма общения со взрослым по прежнему остается ситуативно-деловой, характер делового общения существенно меняется. Такое сотрудничество уже не сводится к прямой помощи или к демонстрации предметов. Теперь необходимы соучастие взрослого, одновременная практическая деятельность с ним, выполнение одного и того же дела. В ходе такого сотрудничества ребенок одновременно получает и внимание взрослого, и его участие в действиях ребенка, и главное, новые, адекватные способы действия с предметами. Взрослый теперь не только дает ребенку в руки предмет, но вместе с предметом «передает» способ действия с ним.

В таком сотрудничестве общение перестает быть ведущей деятельностью, оно становится средством овладения общественными способами употребления предметов. Ребенком движет деловой мотив, стремление действовать с предметами, а взрослый выступает как условие этого действия, как образец для подражания. Общение со взрослым протекает на фоне практического взаимодействия с предметами.

3. Социальная ситуация развития в дошкольном возрасте

Отделение ребенка от взрослого к концу раннего возраста приводит к новым отношениям дошкольника с ним и к новой ситуации развития. Впервые ребенок выходит за пределы своего семейного круга и устанавливает новые отношения с более широким миром взрослых людей.

Общение ребенка с взрослыми усложняется и приобретает новые формы и новое содержание. Дошкольнику уже недостаточно внимания взрослого и совместной деятельности с ним. Благодаря речевому развитию значительно расширяются возможности общения с окружающими. Теперь ребенок может общаться по поводу не только непосредственно воспринимаемых предметов, отсутствующих в конкретной ситуации взаимодействия. Содержание общения становится внеситуативным, выходящим за пределы воспринимаемой ситуации.

М.И. Лисина выделяла две внеситуативные формы общения, характерные для дошкольного возраста, — познавательную и личностную [5].

В первой половине дошкольного возраста (3 – 5 лет) появляется внеситуативно-познавательная форма общения ребенка со взрослым. В отличие от предыдущей (ситуативно-деловой) она вплетена не в практическое сотрудничество со взрослым, а в «теоретическое». Обостренная познавательная потребность ребенка и расширение его познавательных интересов ведут к тому, что он начинает задавать взрослому многочисленные вопросы, поэтому детей этого возраста иногда называют «почемучками».

Эти вопросы чрезвычайно разнообразны и охватывают практически все области знаний о мире, природе и обществе. Все, что ребенок слышит от взрослого и что видит сам, он пытается привести в порядок, установить закономерные отношения, в которые укладывается наш непостоянный и сложный окружающий мир. Ведущий для этой формы мотив общения — познавательный. Взрослый начинает выступать перед ребенком в новом качестве – как источник новых знаний, как эрудит, способный разрешить сомнения и ответить на вопросы. А поскольку в ходе «теоретического сотрудничества» обсуждаются темы, непосредственно не связанные с окружающей обстановкой, общение впервые приобретает внеситуативный характер.

Для внеситуативно-познавательной формы общения характерно стремление ребенка к уважению взрослого. Очень важной для них становится оценка взрослого; любое замечание дети начинают воспринимать как личную обиду. Исследования показали, что дети с познавательными мотивами общения демонстрируют повышенную обидчивость и чувствительность к замечаниям. Аффективные вспышки особенно свойственны детям среднего дошкольного возраста (среди младших детей многие еще остаются на уровне ситуативно-деловой формы общения). Таким образом, для внеситуативно-познавательной формы общения характерны познавательные мотивы и потребность в уважении взрослого. Главным средством такого общения является речь, поскольку только она позволяет выйти за пределы ситуации и осуществить внеситуативное общение.

Внеситуативно-познавательное общение позволяет детям значительно расширить рамки мира, доступного для их познания, и приоткрыть взаимосвязь явлений. Однако мир природных, физических явлений вскоре перестает соответствовать интересам детей; их все больше привлекают события, происходящие среди людей.

К концу дошкольного возраста складывается новая и высшая для дошкольного возраста – внеситуативно-личностная формаобщения. В отличии от предыдущей ее содержанием является мир людей, а не вещей. Если в 4 – 5 лет в разговорах ребенка со взрослым преобладают темы о животных, машинах, явлениях природы, то старшие дошкольники предпочитают говорить о правилах поведения, о себе, о своих родителях и т.д. Ведущими мотивами становятся личностные. Это значит, что главным побудителем общения, как и в младенческом возрасте, является сам человек независимо от его конкретных функций. Внеситуативно-личностное общение (как и ситуативно-личностное) не является стороной какой-то другой деятельности (практической или познавательной), а представляет собой самостоятельную ценность. Однако в отличии от младенческого возраста взрослый выступает для ребенка как конкретный человек и член общества. Ребенка интересуют не только его ситуативные проявления (его внимание, доброжелательность, физическая близость), но и самые различные аспекты его существования, которые не видны в конкретной ситуации не как не касаются самого ребенка (где он живет, кем работает, есть ли у него дети и т.д.). Столь же охотно он рассказывает и о себе самом (о своих родителях, друзьях, радостях и обидах).

Для старших дошкольников характерно стремление не просто к доброжелательному вниманию и уважению взрослого, но и к его взаимопониманию и сопереживанию. Для них становится особенно важным достичь общности взглядов и оценок со взрослым. Совпадение своей точки зрения с мнением старших служит доказательством ее правильности. Потребность во взаимопонимании и сопереживании взрослого является главной для внеситаутивно-личностного общения. Что касается средств общения, то они, как предыдущем этапе остаются речевыми.

Между двумя внеситуативными формами общения нет четких возрастных границ: нередко случается, что внеситуативно-личностное общение не возникает до 6 – 7 лет, а иногда в упрощенном варианте оно встречается уже у трехлеток. Однако общая возрастная тенденция все же свидетельствует о последовательном появлении этих форм общения в онтогенезе.

Социальная ситуация развития дошкольника не ограничивается не ограничивается его контактами с окружающими взрослыми. Кроме реально окружающих ребенка взрослых в жизни и в сознании дошкольника появляется еще один – идеальный взрослый.

Он идеален, во-первых, потому, что существует только в сознании ребенка как идея, а не как конкретный реальный человек; а во-вторых, потому, что воплощает в себе совершенный образ какой-либо общественной функции: взрослый – папа, доктор, продавец, шофер и т.д. Причем этот идеальный взрослый не только представляется или мыслится ребенком, но становится мотивом его действий. Дошкольник хочет быть таким, как этот идеальный взрослый. Его главная потребность – быть членом взрослого общества, жить и чувствовать себя вместе со взрослыми. Но реально включиться во взрослую жизнь современный дошкольник, конечно, не может в силу сложности этой жизни и своих ограниченных возможностей.

Противоречие социальной ситуации развития ребенка – дошкольника как раз и заключается в разрыве между его стремлением быть как взрослый и невозможностью реализовать это стремление непосредственно. Единственной деятельностью, которая позволяет разрешить это противоречие, является сюжетно-ролевая игра. В такой игре ребенок берет на себя роль взрослого как носителя общественных функций и вступает в определенное отношение с другими «идеальными взрослыми». Взрослый в ролевой игре присутствует не непосредственно, а опосредованно, через ту роль, которую берет на себя ребенок. Поведение ребенка в игре, его отношения к вещам и другим детям, выполняющим другие роли, опосредованы образом идеального взрослого и направляется им.

Именно поэтому, что ролевая игра дает ребенку возможность вступить во взаимодействие с такими сторонами жизни, которые недоступны ему в реальной практике, она и является ведущей деятельностью дошкольника. В ней, с одной стороны, благодаря речевому действию происходит усвоение норм общественных отношений, а с другой – формирование самого механизма личностного поведения, т.е. подчинение своего поведения идеальному образу, ставшему мотивом деятельности ребенка. Основным мотивом игровой деятельности ребенка является возможно лучшее выполнение взятой на себя роли, действовать «как взрослый». Это мотив подчиняет себе непосредственные побуждения ребенка и является ведущим. С этой точки зрения, дошкольный возраст может быть понят как период интенсивного усвоения человеческих отношений – норм и правил поведения, которые существуют в мире взрослых.

Кроме взрослого в социальной ситуации развития ребенка в дошкольном возрасте все большую роль начинают играть сверстники. Общение и отношения с другими детьми становятся не менее значимыми для ребенка, чем его взаимоотношения со взрослыми.

Итак, социальная ситуация развития ребенка в дошкольном возрасте усложняется и дифференцируется. Взрослый человек остается центром жизни ребенка, но отношения с ним существенно меняются. Если в раннем возрасте социальная ситуация определялась исключительно отношениями ребенка с его близкими взрослыми, то начиная с дошкольного возраста ребенок вступает в отношения с более широким социальным миром. Человеческие отношения, которые существуют в мире взрослых, становятся предметом игровой деятельности детей, где взрослый присутствует опосредованно, в идеальной форме. Общение с реальными близкими взрослыми приобретает внеситуативный характер и побуждается новыми потребностями. Выделяется новая сфера социальных контактов ребенка – его отношения со сверстниками.

4. Социальная ситуация развития в подростковом возрасте

Социальная ситуация как условие развития и бытия в отрочестве принципиально отличается от социальной ситуации в детстве не по внешним обстоятельствам, а в большей мере по внутренним причинам. Подросток продолжает жить в семье, он продолжает учиться в школе, он окружен по большей части теми же сверстниками. Однако сама социальная ситуация трансформируется в его сознании в совершенно новые ценностные ориентации – подросток начинает интенсивно рефлексировать на себя, на других, на общество. Теперь уже иначе расставляются акценты: семья, школа, сверстники обретают новые значения и смыслы. Для подростка происходят сдвиги в шкале ценностей. Все освещается проекцией рефлексии; и прежде всего самые близкие: дом, семья.

4.1 Социальная ситуация развития в подростковом возрасте в условиях семьи

Подросток по-прежнему продолжает жить вместе со своей семьей. Он вошел в семью через свое рождение, привык к близким так, как привыкают к ним в детстве. Теперь наступает пора взаимных оценок.

Обычно семья относиться к подростку в соответствии со сложившимися семейными традициями. Здесь мы найдем продолжение тех же стилей воспитания, которые были направлены на конкретного ребенка в детстве.

Семья с высокой рефлексией и ответственностью отличается пониманием того, что ребенок взрослеет, и что с этим надо считаться, изменяя стиль взаимоотношений. К подростку начинают относиться с учетом появившегося у него чувства взрослости. Не навязывая своего внимания, родители выражают готовность обсудить его проблемы. Главное в такой семье – сохранение столь желанного для отрочества чувства самоуважения.

Характер подростка из семьи с высокой рефлективностью и ответственностью развивается вполне благополучно. Преимущественно он строит свои отношения с окружающими по адекватно лояльному типу.

Семья отчужденная. В этой семье к подростку относятся так же, как и в детстве – им мало интересуются, избегают общения с ним и держаться от него на расстоянии. Отчужденные родители уже сделали свой вклад в развитие характера своего ребенка: он или тоже стал носителем отчужденных форм поведения и обладателем отчужденной души, или у него сложился горький комплекс собственной неполноценности. Тенденции развития его характера как способа взаимодействия с другими людьми уже отчетливо проявляют себя: превалируют нигилистические реакции, агрессия или неадекватная лояльность, пассивный стиль поведения.

Подросток в такой семье чувствует себя лишним. По большей части он устремляется на улицу к своим сверстникам, где ищет удовлетворения в общении. Стиль общения со сверстниками дублирует, как правило, способы его взаимодействия в семье.

Семья авторитарная по сложившимся стереотипам продолжает предъявлять подростку те же жесткие требования, что и в детстве. Обычно, если это было принято ранее, здесь продолжают применять и физические наказания. В авторитарной семье подросток так же одинок, несчастен и неуверен в себе, как и в детстве. Однако тенденции развития его характера уже отчетливо вырисовываются: он становится носителем авторитарного способа взаимодействия с людьми или, напротив, демонстрирует униженную неадекватную лояльность, пассивность, за которой стоит высокая невротизация неуверенного в себе подростка.

Семья с попустительским отношением. В такой семье продолжает действовать принцип вседозволенности: подросток уже давно «сел на голову» родителям и хорошо освоил способы манипулирования ими. Эгоизм и сопутствующая ему конфликтность – основные характеристики характера подростков из таких семей. Здесь подросток несчастлив вдвойне: сам по себе возраст — уже кризис личностного развития плюс еще недостатки, сформированные в его личной позиции отношениями вседозволенности, чего ему никогда не предложит действительная жизнь.

Подросток из семьи с попустительским стилем отношения к нему обычно не усваивает позитивных форм общения: адекватная лояльность ему неизвестна. Он опирается на те способы воздействия на других, которые успешно питали его эгоизм все годы жизни в семье – агрессию и нигилизм.

Семья гиперопекающая. Подросток в такой семье вырос под пристальным вниманием и заботой родителей, у которых масса своих внутренних проблем, возникающих по большей части на основе личных трагедий и комплексов. С подростком родители по прежнему не расстаются, опекают его не только извне, но стремятся завладеть и его душевными переживаниями. Здесь подросток, как и в детстве, неуверен в себе. Он пассивен, принужденно лоялен. В случае необходимости он не может дать отпор, но и не может сам построить позитивные отношения. Он инфантилен по своим социальным реакциям т на эту его особенность уже реагируют сверстники, дающие ему детские прозвища типа «Малыш», «Маменькин сынок», «Детский сад», и д.р.

Описанные стили отношений к подростку демонстрируют лишь тенденции условий развития личности в отрочестве. Реальная может быть мягче, благополучнее, но и жестче, ужаснее, непостижимее. В семье может быть одновременно множество разнообразных стилей общения, обусловленных неоднородностью культурных уровней ее членов. Подросток может стремиться к идентификации со своими родителями, но может занимать отчужденную позицию.

Вероятность жить в идеальных условиях семьи для подростка весьма затруднительна еще и потому, что он теперь сам начинает продуцировать свои способы общения, усвоенные в семье, что нередко настораживает и изумляет родителей. Привыкнув к полной зависимости своего ребенка в детстве, родители на первых порах не согласны выпустить своего отрока с отведенного для него места. Однако нормальные, здоровые психически, любящие родители все-таки стремятся решать возникающие проблемы со своими детьми. Они всеми силами стараются обеспечить подростку чувство защищенности, условия для нормального существования и развития.

В то же время отрок, отчуждаясь от родителей и одновременно любя их по прежнему учиться учитывать очень разные планы человеческих чувств и поступков. Он учиться заново – теперь уже на уровне возрастной отчужденности – строить новые отношения со своей семьей. Через жизненные Колизеи в семье подросток открывает, что мир не делится на «белое» и «черное», что нельзя просчитать отношения чисто арифметически. Конечно же, к этим простым открытиям подросток подходит не вдруг. Но он начинает накапливать опыт и учиться пониманию и компромиссам.

Подростки, живущие в деградирующих семьях, где родители дерутся, принимают алкоголь, наркотики, распутничают, обычно заражаются этими недугами еще в детстве. Подросток может быть причислен к алкоголизирующей или наркотизирующей группе, если подобные поступки повторяются достаточно часто. Но даже если он только попробовал из рук потерявших контроль родителей запретного зелья, он переступил тем самым нормативные общественные запреты. Для подростка еще не вкусившего запретного зелья, мотивационная готовность к употреблению алкоголя или наркотиков так же чрезвычайно велика. В отдельных счастливых случаях подросток из алкоголизирующей, наркотизирующей или распутной семьи начинает столь активно противостоять деградации, что ему хватает духовных сил вырваться из предложенных жизнью условий существования и идти своим путем.

В неполной семье ребенок начинает чувствовать себя особенно некомфортно. Ведь именно в этот период возникает острое чувство потребности в отце, ибо половая идентификация у подростков осуществляется в соотнесении себя с родителями обоего пола. Кроме того. Для подростка очень значима его общая социальная ситуация, которая формируется помимо прочего, и составом семьи. Наличие обоих родителей положительно представляет подростка в среде ровесников. Отсутствие отца ослабляет его социальную позицию.

Подросток в приемной семье – особая проблема в отрочестве, особенно если он знает, что его отец и мать не являются биологическими родителями. Если же ему повезло и он обрел хорошую семью, он все – таки постоянно испытывает внутреннее напряжение и неуверенность в том, как к нему относятся приемные родители. В то же время его волнует и то, как оценивают лично его сверстники в связи с тем, что он не имеет кровной семьи.

Особая проблема в современной российской семье – взаимоотношение по поводу финансовой зависимости подростка. До недавнего времени подростки в подавляющем числе случаев полностью зависели от финансового положения семьи и от педагогических взглядов родителей относительно карманных денег подросшего гада. Взрослые нередко пользовались этим «рычагом», стремясь привести своего ребенка к повиновению. Подросток зачастую попадал в тупиковое положение: он жаждал свободы и не мог избавиться от столь обидной финансовой зависимости. Последствия такой ситуации оказывались печальными: они приводили к побегам из дома, к воровству, к групповому ограблению, случалось и к попыткам самоубийства. Конечно, не только финансовые проблемы были и остаются источником конфронтации в семье взрослых и подростка.

Сегодня экономическая ситуация – иная; подростки могут сами честно работать, продавая газеты, моя машины, работая курьерами и т.д. Однако возможность подрабатывать самостоятельно может внести в семейные отношения и определенную напряженность. Родители, подогревающие мысль о том, что «мы тебя кормим и поим, одеваем и обуваем», рискуют тем, что однажды, почувствовав себя «экономически самостоятельным», подросток, громогласно, с циничной ухмылкой, предложить возместить расходы, или отделиться – и питаться и одевать себя отдельно. Кроме того, напряженность в семье могут вызвать и внешние, социальные проблемы. Обретение финансовой самостоятельности в наше время весьма опасно для подростков с социальной и психологической точек зрения. В России для них нет пока традиционных способов зарабатывания денег. Подросток может легко оказаться втянутым в теневые финансовые отношения взрослых. Поэтому проблема «Дети и деньги» весьма актуальна для каждой семье, в которой подрастают дети.

Особые условия жизни в отрочестве – пребывание в учреждениях интернатного типа. Если подростки находятся здесь с первых лет и раннего возраста, они адаптируются к жизни в таком учреждении. Они достаточно хорошо чувствуют специфику взаимоотношений служащих здесь взрослых, ориентируются в официальной и неофициальной их иерархии и, исходя из реального их поведения, хорошо знают им цену. В то же время подросток, живущий в интернате, достаточно тонко ориентируется в иерархии межличностных отношений и интуитивно стремится в ней найти свое место. Как об этом уже говорилось выше, еще в детстве у детей стихийно складывается детдомовская солидарность, выражаемая в позиции «Мы». Это психологическое образование хотя и возникает в детстве, но по настоящему формируется только в отрочестве. «Свои» пользуются защитой вне дома перед теми, кто из семьи – это «чужие». Здесь своя особая нормативность: чужого можно провести. При этом детдомовский подросток вполне отдает себе отчет в возможных последствиях.

У подростков, лишенных родительского попечительства, масса проблем, которые неведомы их сверстникам из нормальной семьи. Эти подростки психологически отчуждены от людей, и это дает им свободу к правонарушениям. Скученность во всех помещениях приводит к необходимости постоянно контактировать с другими, что создает эмоциональное напряжение, тревожность и, одновременно, усиливает агрессию. В условиях интерната у подростков складывается агрессивный, игнорирующий или пассивный тип поведения и эмоционального реагирования. Адекватный лояльный тип поведения формируется крайне редко, если подросток обладает внутренней силой и его ценностные ориентации направляют его внутреннюю идентификацию с идеалом или с реальным человеком, счастливо встреченным им.

Подросток, попавший в интернат из хорошей семьи в результате трагических обстоятельств, оказывается вдвойне несчастным: с одной стороны, он страдает из-за столь трагического сиротства, с другой – из-за новых, неведомых для него условий существования. Подросток в силу малого жизненного опыта, несформированности его как личности, ощущает свое пребывание в интернате как крах всей своей жизни. Чувствуя принципиальное отличие новенького, прибывшего из благополучной семьи, собственно интернатовские подростки могут начать притеснять его, мстя ему за благополучную прежнюю жизнь. Здесь много нюансов – ведь каждый вновь поступивший привносит в общение сверстников свою культуру, свою особую личность из другой, так же особой жизни. Однако сильный духовно, лидер по натуре, новенький может повести за собой своих сверстников из детского дома.

Как бы ни складывались условия жизни в подростковом возрасте, ориентация на семью и потребность в ней в этот период жизни чрезвычайные.

4.2 Социальная ситуация развития в подростковом возрасте в школе

В отрочестве, как и в детстве, подросток продолжает посещать школу. Однако в отрочестве меняется внутренняя позиция по отношению к школе и учению. Так, если в детстве, в младших классах, ребенок был поглощен самой учебной деятельностью, то теперь подростка в большей мере занимают собственно взаимоотношения со сверстниками. Именно взаимоотношения становятся основой внутреннего интереса в отрочестве.

Подросток, не игнорируя ученье, придает особое значение общению. В общении со сверстниками он расширяет границы своих знаний, развивается в умственном отношении, делясь своими знаниями и демонстрируя освоенные способы умственной деятельности. Общаясь со сверстниками, подросток постигает разные формы взаимодействий человека с человеком, учится рефлексии на возможные результаты своего и чужого поступка, высказывания, эмоционального проявления.

Если в детстве игра – это особая школа социальных отношений, то в отрочестве общение становится самой этой школой. Именно в этот период подросток учится осмысливать свои конформные и негативные реакции на предполагаемые ситуации, отстаивать право на самостоятельный выбор возможного поведения, учится подавлять импульсивного действия.

Так как большую часть времени подросток проводит в школе, то правильно считать, что в стенах школы создаются условия для развития его личности. Эти условия могут формировать взрослые. Взрослый друг, взрослый кумир – довольно редкое явление в индивидуальной жизни подростка. В этом возрасте уважаемый взрослый чаще всего достояние подростковой группы, если это учитель, руководитель спортивной секции, научного объединения и др. другое дело – массовый кумир. Он является предметом обожания многих, объединяя их одной общей эмоцией, что чрезвычайно ценно для подростков. И в том и в другом случае взрослые выступают для отроков в качестве некого значимого человека, который становится предметом группового обожания и подражания. Очень важно поэтому, кто из взрослых занял этот пьедестал.

И все таки для отрока наиболее значим другой отрок. Подростки рвутся друг к другу, они жаждут общения. И самые сладкие часы в их жизни, когда, наконец-то, они могут вновь встретиться. Это обычно происходит после школы. Вторая часть дня может проходить для подростков в более разнообразных условиях: дома, в спортивных клубах, в творческих объединениях, а так же в местах скрытых от контролирующего ока общественного мнения – будь то двор, лестничная площадка, дома или полона в лесу. Главное – сумерки, и наступающая ночь не только обогащают эмоциональные чувства романтикой времени суток, но и подтверждают взрослость отрока, который оторвался от детства и теперь уже может позволить себе не идти спать, а быть с приятелями.

Конечно же, каждое историческое время дарует нам светлых отроков, которые размышляют о смысле жизни, о духовном в человеке, о своем предназначении в жизни, как и обо всем другом, ценном человечеством во все времена. Ведь подростков окружает живопись, музыка, книги и прекрасные люди, готовые раскрыть перед ними духовное богатство человечества. Едва притронувшись к возвышенному, отрок тут же стремится поделиться своими чувствами и мыслями со сверстниками. Он же может не делиться – делиться это его сущностная особенность.

В то время каждое историческое время формирует подростков, тяжелых для себя и окружающих; подростков, которые идут по жизни через темные стороны человеческого бытия. Они кучкуются возле злачных мест, присваивая агрессивные формы воздействия на окружающих. И здесь они делятся друг с другом своим опытом.

Для некоторых подростков именно в этом возрасте судьба как бы уже представлена: разнополюсные ориентации в отрочестве уже определили жизненный путь, внутреннее отношение к себе и другим. Но жизнь в действительности куда сложнее: неожиданные катаклизмы в один момент могут сломать отрока или долго не давать ему прийти в себя; в то же самое время в жизни отрока может произойти такое событие, в результате которого он как бы заново увидит мир, в его сознании произойдет переворот и он станет «другим человеком».

Безусловно, социальная ситуация жизни отрока во многом определяет его становление как личности. Но в ней самой нет тех определенных условий, конкретных людей и обстоятельств, которые бы всякий раз со всей определенностью оказывали бы на отрока исключительно благотворное или исключительно негативное влияние. Да и сами отроки крайне редко бывают однозначно чистыми и духовными или «грязными» и «неизменными»: сколь разнообразны условия жизни, столь многогранны и отроки.

Конкретное время, безусловно, определяет во многом ориентации сенситивного к нему отрочества: «каковы веки, таковы и человеки». Однако время «сегодня» в действительности несет в себе пласты культуры предшествующих поколений, в то же время вбирая в себя утопии и антиутопии, создаваемые человечеством, обращенным в будущее. Все это создает общий фон социальной ситуации, влияющей на развитие личности отрока.

Социальная ситуация обладает тонким разнообразием условий и всевозможных провокаций для испытания подростком самого себя, что взрослый в силу уже сложившихся ценностей подчас не может даже их себе представить. Подросток может стремится к самому прекрасному достоянию человеческого духа. Для этого он идет в консерваторию, в картинную галерею, в разнообразные музеи, едет в экспедиции в поисках памятников архитектуры, путешествует и т.д. он же может обследовать катакомбы, искать контакты с бездомными в предвкушении неизведанного, изучая меру человеческого падения. Можно сказать, что в отрочестве происходит чрезвычайное расширение социальных условий бытия подростка: и в пространственном отношении, и в плане увеличения диапазона духовных проблем. В отрочестве человек стремится пройти через все, чтобы затем обрести себя. Конечно, это опасное стремление для несформировавшейся личности. На этом пути без поддержки со стороны взрослого друга подросток может остаться в асоциальном пространстве, так и не поднявшись на высоты духовной жизни.

Заключение

Независимо от возрастного периода развития ребенка социальная ситуация является определяющей и обуславливающей процесс жизни ребенка, в ходе которого у него проявляются новые свойства личности и развиваются психические новообразования, что в свою очередь приводит к перестройке всей структуры сознания ребенка, к изменениям системы его отношений к миру, другим людям, себе самому.

Социальная ситуация являясь единицей позволяет наиболее точно отследить возникновение и изменения структуры личности ребенка на каждом возрастном этапе.

Таким образом, социальная ситуация развития является системой отношений субъекта в социальной действительности, реализуемая им в совместной деятельности с другими людьми.

Литература

Выготский Л.С. Психология. М.: Издательство ЭКСМО – Пресс, 2000 – 1008 с. (Серия «Мир психологии»).

Божович Л.И. Проблемы формирования личности: Под редакцией Д.И. Фельдштейна. 2-е издание. М.: Издательство «Институт практической психологии», Воронеж: НПО «МОДЭК», 1997 – 352 с.

Обухова Л.Ф. Возрастная психология. Учебник. – М.: Педагогическое общество России, 2001 – 442с.

Психология. Словарь / Под ред. А.В. Петровского – М., (1987), 1990г.

Лисина М.И. Общение, личность и психика ребенка. / Под редакцией Рузской А.Г. – М.: Издательство «Институт практической психологии», Воронеж: НПО «МОДЭК», 1997 – 384 с.В.С. Мухина. Детская психология. – М.: ООО Апрель Пресс, ЗАО Издательство ЭКСМО – Пресс, 2000 – 352 с. (Серия «Мир психологии»)

Е.О. Смирнова. Детская психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений. – М.: Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС, 2003 – 368 с.

Реферат: Женщина и ценности западноевропейской индустриальной цивилизации

Posted on by admin

Женщина и ценности западноевропейской индустриальной цивилизации

Реферат выполнила студентка 12 гр.ФМЄ Каранфил В.Г

Министерство образования науки Украины

Одесский государственный экономический университет

Кафедра: ГПУ

Одеса ОГЭУ 2003

Необходимость концептуального анализа проблемы «женщина и исходные ценности западноевропейской цивилизации» связана с рядом взаимосвязанных факторов.

Прежде всего западноевропейская цивилизация, пытающаяся глобализовать свои ценностно-мировоззренческие установки, экономоцентрична. Как отметил Р. Инглхарт, «экономический рост стал приравниваться к прогрессу, и в нем стали видеть признак преуспевающего общества» [I]. При этом человек «понимает, чувствует, переживает мир как хозяйство, а мощь человечества как богатство преимущественно в экономическом смысле слова»Подобная ценностно-мировоззренческая парадигма, сформулированная мужчинами, привела к тому, что «иметь» стало означать «быть». С. Булгаков писал, что в XX веке человек стал «верить в богатство, верить даже больше, чем в человеческую личность» [2, с. 8]. Опасность подобной социокультурной парадигмы проистекает из того, что, по словам Б. Рассела, «обогащение, главный двигатель капиталистической системы, безусловно, — самый могучий человеческий мотив, более сильный, чем желание утолить голод» . И «сколько бы вы ни накапливали, вы всегда будете желать лучшего», так что «пресыщение подобно мечте, всегда от вас ускользающей», а «соперничество при этом проявляется с еще большей решимостью» .

Приведенные положения принадлежат исследователям, представляющим различные социально-философские установки, обнажают ценностно-мировоззренческую интенцию западноевропейской цивилизации. В ней мир предстает как хозяйство, которым руководит экономический человек с целью самоутверждения на основе обогащения. Подобная логика характеризует мужскую модель цивилизации. Образ такого экономически ориентированного общества формируют мужчины, чей высокий социальный статус неоспорим в силу их определяющего влияния на производительность труда, которая характеризует уровень развития социума.

При этом под производством главным образом понимается производство материальных благ. Именно роль мужчин в различных сферах экономики, особенно в промышленности, дает возможность отождествить благополучие общества с деятельностью мужчин. Мужчина выступает главным субъектом исторического процесса, тогда как женщине отводится роль объекта. Обладание объектом превращается в установку культуры, формируемой мужчинами. При этом обладание носит тотальный характер и не ограничивается сексуальной сферой. Как отметил известный немецкий социолог и философ Г. Зиммель, «культура человечества не является по своему чистому объективному содержанию чем-то как бы бесполым и вследствие своей объективности отнюдь не находится по ту сторону различия между мужчиной и женщиной. Напротив, наша объективная культура является — за исключением очень немногих областей — только мужской» .

Это естественно, поскольку мужчины внесли наибольший вклад в создание промышленности и науки, технологии и искусства, торговли и государственных институтов. Подобное утверждение применимо и к вкладу мужчин в создание таких смыслообразующих культурных форм, как философские концепции и мировые религии. Именно ведущая роль в формировании государственных институтов, ведущих форм человеческой деятельности — экономики, промышленного производства, торговли, а затем науки и технологии — позволили отождествить «человека» и «мужчину» до такой степени, что во многих языках оба понятия выражаются одним словом.

Можно согласиться с П. Бурдье, что в основании многих функционирующих в культуре оппозиций оценок лежит противостояние мужской-женский: «когда вы слышите теоретический/практический, буржуазный/народный или господствую’ щий/подчиненный, вы не думаете мужской женский. Тем не менее речь идет именно об этом» .

Подобная оппозиция явно или неявно пронизывает всю культуру и весь ее категориальный ряд, поскольку понятия качество/количество, разум/интуиция, дух/плоть, сакральный/профанный, нацеленный на будущее/сиюминутный и другие (ряд можно продолжить в самые разные сферы) сопрягаются с мужским и женским [б]. Характерно при этом, что первая часть оппозиции наделяется более высоким статусом, нежели вторая. Первая часть выступает основанием, детерминантой по отношению ко второй части оппозиции. Такая оценка статуса элементов указанного категориального ряда настолько сильно вошла «в кровь и плоть» современной культуры, что воспринимается как само собой разумеющееся. При том, что следует специально отметить: так воспринимается ситуация не только мужчинами, но и большинством женщин.

И поскольку сформировавшийся на таких оппозициях язык транслирует определенные ценностные установки, европейской культуре стоит значительных усилий концептуализировать и проблематизировать вопрос о поле в его глубинно-метафизическом и практическом планах. До сих пор сама гендерная проблематика является периферийной в мыслительном пространстве даже тех стран, которые добились определенных результатов в осознании статуса проблем пола в трансформирующейся индустриальной цивилизации.

Можно предположить, что именно недостаточное внимание к проблеме пола как одной из основных проблем кризисной цивилизации провоцирует феминистские концепции, которые получили значительное распространение на Западе. Феминизм в общесоциологическом плане — реакция женщин на доминирование мужского начала (норм, оценок, моделей поведения, форм разрешения возникающих в культуре вопросов и т. д.) в современной цивилизации. Однако феминистки, пытаясь обратить внимание общества на несправедливое распределение ролей, во многом ведут себя, как мужчины новоевропейской традиции. Существенное различие лишь в том, что женщинам-феминисткам приходится самоутверждаться в жесткой мужской культуре, тогда как мужчины, строя свое общество, не встречали такого сопротивления. При этом характерно также, что стремление женщин-феминисток к радикальному пересмотру роли женщин в структуре современной цивилизации не находит поддержки не только у абсолютного большинства мужчин, что в определенной мере объяснимо, но и у значительной части женщин (см. [7]), чьи взгляды сформировались в рамках мужской цивилизации.

Представляется, что парадигмальные установки различных вариантов феминизма содержат один концептуально уязвимый момент, а именно, будучи зеркальным отражением асимметричной мужской цивилизации, они в конечном итоге борются не столько за женщин, сколько против мужчин. Между тем подобная, вполне объяснимая позиция не снимает необходимость поиска такой модели культуры, где мужчины и женщины при всех различиях не подавляли бы, а дополняли друг друга.

Между тем большинство женщин, достигших вершин власти в рамках мужской цивилизации, — это, если можно так выразиться, «улучшенные мужчины», т. е. женщины, усвоившие правила игры в мужской культуре лучше, последовательнее, чем сами мужчины. Типична в этом смысле карьера «железной леди» М. Тэтчер. Характерно, что мало кто заметил, сколь несовместимы в подобной культуре «женщина», тем более «леди», и «железо». Тэтчер — государственный деятель, которая, не задумываясь о жертвах, отстояла интересы Англии в далеких от нее Фолклендских островах с помощью военной мощи. Следуя нормам этой цивилизации, Тэтчер дала умереть ирландским политзаключенным, объявившим голодовку. И мало кто обратил внимание на то, что такое жесткое поведение принадлежит женщине-политику. Это, видимо, можно объяснить тем, что Тэтчер воспринималась скорее как политик, реализовавший нормы мужской культуры, а не как женщина, способная на диалог и компромиссы для сохранения жизни людей, объявивших голодовку.

Стремление к силовому решению возникающих проблем, а равно и к обладанию, столь близкое европейской ментальности, имеет мужскую природу. Такая черта восходит, видимо, к неолитической эпохе, когда впервые человек перестает приспосабливаться к природе и начинает активно изменять ее, адаптируя к своим потребностям. Впоследствии, когда экономико-хозяйственная деятельность начинает занимать ведущее место в структуре социума, мужчины получают реальную возможность предопределять нормы жизнедеятельности всех членов общества.

Подобная логика развития событий имела определенное оправдание и смысл в культуре, зависимой непосредственно от тех типов деятельности, где доминируют отрасли производства, требующие физической силы, например сельское хозяйство, машиностроение и др.

В конце XX века, когда информация становится ведущим элементом общественного развития и все больше осознается стратегическая несостоятельность «стремления к обладанию», требуется новая парадигма, основанная не на «иметь», а на «быть», парадигма, предполагающая единство рационального и эмоционально-интуитивного. Подобному императиву больше отвечают женщины, поскольку у них от природы, генетически, более гармоничная структура и есть возможность учесть принципиальные недостатки цивилизации, основанной на обладании и силе. В пользу данного тезиса говорит и то обстоятельство, что женщины «по определению» не смогут идти по пути силы и вынуждены будут исправлять сложившуюся критическую ситуацию.

Проблемы пола актуализируются тогда, когда цивилизация сталкивается с принципиальными трудностями (проблема в переводе с греческого и означает трудность, преграда), неразрешимыми в рамках функционирующих норм, культурных установок. Именно неблагополучие в основаниях индустриальной цивилизации, нашедшие выражение в различных областях, заставили общество обратиться к гендерной проблеме. И это не случайно, поскольку мужчины всегда в трудных ситуациях, порожденных ими, обращаются к женщинам (характерно, что проблема пола стала социально осознанной относительно недавно, в последние 100-150 лет).

Согласно Ю. Рюрикову, именно «в последние сто лет интерес к полу стал всемирным: никогда еще в искусстве, в науке, в публичной жизни он не взлетал так высоко» [8]. По его мнению, «этот всемирный интерес — новая и очень сложная проблема, которую выдвинула перед человечеством сама история» [8]. И с этим можно согласиться, поскольку, спрашивая о том, что такое женщина, мы одновременно всегда имеем в виду явно или неявно и другой вопрос: что такое мужчина? — ведь именно в их взаимодействии едва ли не главная интрига истории. Не случайно восточная мудрость всегда подчеркивала принципиальную целостность бытия как единства инь и ян (женского и мужского начал). Они комплементарны, преувеличение в культуре роли инь или ян деформирует целостность. Подобно соотношению анаболизма и катаболизма, эти два начала скорее взаимодополнительны как в природе, так и в культуре. Преувеличение роли одного из начал искажает природу сущего. Манифестация бытия не в женщине и не в мужчине самих по себе, а в богатстве их отношений, многообразии искр при их встрече. Высшее торжество бытия в любви мужчины к женщине и женщины к мужчине, которую не смогли исчерпать ни поэты, ни писатели, ни художники, ни философы. Вот почему смысл жизни в определенном отношении — любовь мужчины и женщины. Как говорил поэт: «Влюбляйтесь, люди! Влюбленные не могут быть плохими!».

Естественно, проблема любви — особая, самостоятельная тема. Главное то, что природные, бытийные различия находят отражение и в любви. При этом особенность женской любви в том, что женщина непосредственно дает начало новой жизни. Как отметил О. Шпенглер, «мужчина делает историю, женщина же и есть история… она равнозначна самой жизни. В ней тоже имеются своя борьба и свой трагизм. Женщина одерживает свою победу родами. У ацтеков, этих римлян мексиканской культуры, рожающую женщину приветствовали как храброго воина, а умершую родами хоронили с теми же почестями, что и павшего в битве героя» . В этих словах подчеркнуто глубинно-космическое предназначение женщины, носительницы жизни. Ф. Ницше, не очень доверявший женщинам, тем не менее признавал, что во всякого рода женской любви проступает и элемент любви материнской. Может, это имел в виду и Э. Ремарк, когда писал, что сокровенная тайна женщин в том, что они любят беспомощных мужчин.

Можно выделить несколько черт, характеризующих специфику восприятия мира женщиной и мужчиной. Знание и учет этих особенностей расширит пространство смысла, в котором живет современная цивилизация и будет способствовать поиску нового, более гармоничного социума.

По мнению Шпенглера, «…женское начало ближе к космическому. Оно глубинным образом связано с Землей и непосредственно включено в великие кругообращения природы. Мужское мировоззрение подвижнее также и в смысле ощущения и понимания, оно бодрей и напряженней» . Также и согласно С. Булгакову, «мужчина деятелен, логичен, полон инициативы; женщина инстинктивна, склонна к самоотдаче, мудра нелогической и неличной мудростью простоты» .

Характеризуя особенности мужского и женского восприятия происходящих событий на языке современной концепции самоорганизации, можно сказать, что в мужском доминирует логичность, рациональность, завершенность, стремление к монологичности и редукции сложных процессов к простым, тогда как в женском присутствуют сложность, единство рационального и эмоционально-интуитивного, умение функционировать в условиях неопределенности и открытости.

В этой связи не случайно, что господствовавшие длительное время в европейской научной и философской мысли представления о линейности, прогрессивности, стабильности отражают особенности мужского восприятия событий, равно как и примат анализа над синтезом, стремление к редукционистской парадигме, превращение всего в объект и преклонение перед числом. Все эти методологические правила — продукт социокультурной модели, созданной мужчинами.

Вместе с тем ошибочно противопоставление мужчины и женщины. Как отмечает Шпенглер, «непостижимая тайна космических перетеканий, называемых нами жизнью, — разделение ее на два пола. Уже в привязанных к Земле потоках существования растительного мира, как это обнаруживается в символе цветка, жизнь устремляется в две различные стороны: выделяется нечто, этим существованием и являющееся, и нечто, его поддерживающее» . Тем самым двойственность укоренена в самой природе. Она — данность, с которой человек должен считаться в своей деятельности. Глубина проникновения в «непостижимую тайну» разделения мира на женщин и мужчин — один из существенных уровней постижения человеком себя и своего положения в мире. Вот почему следует подчеркнуть следующие обстоятельства. Женщина и мужчина — отдельные, самостоятельные, но не самодостаточные сущности. Они взаимопредполагают и взаимоисключают друг друга. Взаимопредполагают от природы. Бога, априори, как инь и ян в восточной философской мысли. Взаимоисключают в силу той же природы, психологических особенностей, характера мировосприятия. Культура — поиск наиболее гармоничных для самопроявления женщин и мужчин форм взаимоотношений. Поэтому прав немодный сегодня в отечественной мысли К. Маркс, утверждавший, что «непосредственным, естественным, необходимым отношением человека к человеку является отношение мужчины к женщине. В этом естественном родовом отношении отношение человека к природе есть непосредственным образом его отношение к природе, его собственное природное предназначение… на основании этого отношения можно, следовательно, судить о степени общей культуры человека» .

Европейская культурная матрица создана мужчинами искренне для всех, но преимущественно под себя. Видимо, это начинается с греков. Греки, давшие Европе, а потому в определенном смысле и миру философию, не допускали женщин к участию в общественной жизни: «В Афинах времен Софокла… в этом культурнейшем центре Древней Греции, женщины были начисто выключены из общественной и культурной жизни, они не получали никакого образования, они были некультурны (исключение составляли гетеры, но они все были иногородними, не афинянками)» . Не случаен и пересказанный Гесиодом миф, где женщина — Пандора — олицетворяет собой зло.

Доминирование мужского видения сущего находит отражение также в мировых религиях. В текстах мировых памятников культуры освящается доминация мужчин и закрепляется их приоритет в семье, социуме, жизни.

Подобные оценки распространены в европейской культуре. Вот как решает данную проблему отечественный религиозный мыслитель: «Гениальность есть мужское, зачинательное начало в творчестве, это — дух; талантливость — женское, воспринимающее и рождающее начало, душа. Психея». Поэтому: «Гений есть сама независимость и самобытность; талантливость же как способность к духовному вынашиванию всегда имеет перед собой уже данную тему или мотив, который и выполняет с большей или меньшей степенью совершенства» .

Другой фактор, позволивший мужчине занять доминирующую роль в обществе, — насилие и необходимость защиты от него. Если женщине судьбой предназначено рождение жизни, то мужчина рождается, чтобы быть солдатом. Доминирование мужчин в военной области помогало и помогает им занимать ведущие позиции в самых разных сферах человеческой деятельности, поскольку войны сопровождают человека на протяжении всей его жизни. Мужская цивилизация нуждается в войнах для своего самоутверждения, для поддержания идеи о необходимости силы в целях защиты от возможной агрессии. При этом почти не ставится вопрос о том, чтобы исключить войны из жизни общества, хотя они в условиях наличия сверхмощных форм уничтожения ставят будущее человечества под вопрос. Примечательно, что в мире нигде нет «министерства нападения» и все министерства, разрабатывающие новейшие средства войны, носят названия «министерств обороны». Источник такой ситуации — укорененное в культуре недоверие человека к человеку.

Характерно, что на протяжении всей письменной истории было всего несколько десятков лет, когда люди не воевали. Это дало основание Б. Диденко утверждать:

«Единственное, что бесспорно выделяет человека из всех видов высших животных, — это масштабность нанесения зла ближнему», о чем свидетельствуют более 14, 5 тыс. войн, 4 млрд убитых… и лишь несколько «безвоенных лет» за всю историю человечества. Люди практикуют 9 видов насилия и 45 их разновидностей .

Природе человеческой жестокости посвятил ряд специальных исследований и Э. Фромм. По его мнению, история человечества дает картину невероятной жестокости и деструкции, которая явно во много раз превосходит агрессивность его предков. Можно утверждать, что в противоположность большинству животных человек — настоящий «убийца» . Фромм считает возможным предположить, что «только человек получает удовольствие от бессмысленного и беспричинного уничтожения живых существ» и «только человек бывает деструктивным независимо от наличия угрозы самосохранению и вне связи с удовлетворением потребностей» [14, с. 163].

Не входя в детальный анализ этого аспекта проблемы, чтобы не уклониться от основной темы, отметим два момента. Во-первых, исследователи говорят о деструктивности не столько мужчин, сколько человека вообще, хотя следует считаться с тем, что в ряде случаев смысл понятия «человек» и смысл понятия «мужчина» совпадают. Во-вторых, в литературе представлена и другая позиция по данному вопросу. Так, А. Назаретян обосновывает тезис о наличии в истории определенной закономерности, которую можно назвать законом техногуманитарного баланса.

В целом западноевропейская традиция сформировала культуру, в которой предпочитают, любят сильных, удачливых, умеющих вовремя адаптироваться к изменяющейся ситуации. И это не плохо, если речь идет о необходимости адаптации к изменяющимся естественным условиям, а не о беспринципности, аморализме, безответственности. Такая культура — результат преимущественно мужской, новоевропейской традиции, когда человек стал надеяться больше на себя, чем на Бога, коллектив, Другого.

Между тем женщина по природе — существо сочувствующее, умеющее сострадать, жалеть, даже любить из жалости. Видимо, это заложено в ней глубоко, ибо без этого нельзя вырастить беспомощного ребенка и воспитывать его. Вот почему для женщины в определенном отношении слабость естественна. В слабости, с этой точки зрения, нет ничего предосудительного. Человек приходит в мир слабым и уходит из мира таким. Сильный на работе, он может быть слабым дома или наоборот. Не случайно время от времени появляется необходимость быть слабым, «расслабиться».

В слабости есть свои достоинства, поскольку она не агрессивна, умеет прощать и не столь самодовольна, как сила. Слабость считается с другими, нуждается в других, тогда как сила агрессивна, стремится подавлять, заставить другого, других жить по своим правилам.

При этом сказанное не гимн слабости как таковой, а гимн женской слабости, тому оттенку смысла, мерцающего за данным словосочетанием, который фиксирует неагрессивное начало в женщине, сочетание в ней таких качеств, как терпение, твердость, умение считаться с другим и, если нужно, подчинить другого, подчиняясь ему. Интересно, что мужчины, говоря о женщине «слабый пол», не всегда отдают себе отчет, что их сила в чем-то ущербна, поскольку эти «слабые» женщины более выносливы, реально работают не меньше мужчин, да и живут дольше. Истинное величие человека и культуры не в силе, вернее, не в силе, которая разрушает, а в силе, которая созидает, оно — в знании того, когда и как следует употреблять силу.

XX век внес существенные изменения в культуру общества, в том числе и в культуру взаимоотношений мужчины и женщины. Иным стало экономическое, политическое положение женщины. Она теперь более независима в экономическом отношении, что привело в экономически ориентированном обществе к значительным позитивным последствиям, например возросли возможности женщины самостоятельно выбирать свою судьбу.

Парадигмальная установка, выработанная мужчинами, не изменилась. Обществом экономически и политически по большому счету продолжают руководить мужчины, прибегающие к силе везде, где им кажется это необходимым, а женщины остаются в основном на вторых политических ролях. При этом ситуацию чаще всего реально не меняют эпизодические вхождения женщин во власть в разных социокультурных традициях, поскольку окружение и ценностно-мировоззренческий климат, пропитанный «духом мужчин», остается. Для существенных культурных сдвигов необходимы действительные радикальные изменения установок общества, иное отношение к женщине, признание женщины как изначальной ценности, проистекающее из ее природы носителя эмоционально-духовного начала. Мужчины зачастую видят происходящие процессы через искажающую призму власти. При такой ценностно-мировоззренческой установке власть становится самоцелью. Появляется «наркотическая» зависимость от власти, которой подчиняются профессиональные знания и личные качества. Преобладание мужских черт в культуре столь же опасно для нее, как и их недостаток. Инь и ян взаимодополнительны и предполагают друг друга на всех уровнях. Проблемы возникают там, где имеет место нарушение динамического равновесия. Женщины более мудры от природы, поскольку они рождают жизнь, непосредственно с малых лет видят, чувствуют, как формируется индивид, личность. Рождение новой жизни и участие в формировании человека навсегда остается в памяти женщины. Отсюда ее природная мудрость и доверчивость. Редкость доверчивости в рассудочной культуре — свидетельство господства мужских представлений о жизни, поскольку доверчивость представляется мужчинам признаком отсталости и недалекого ума. Между тем доверие — основа контакта, диалога, возможности понимания Другого.

Разумеется, в демократических странах мира женщина имеет больше прав, однако здесь проблема «женщины и общество» не решена. И в этих странах женщинам приходится приспосабливаться к мужскому миру, достижения женщин обусловлены не только и не столько успехами женского движения, сколько тем, что в этих странах лучше защищены права человека. Между тем без радикальной переоценки сложившихся в новоевропейской культуре ценностно-мировоззренческих установок, в том числе и по проблеме статуса женщины в этой цивилизации, трудно надеяться на решение глобальных проблем. Новую интригу самой гендерной проблематике придает начавшийся переход индустриальной цивилизации к новой постиндустриальной цивилизации, которая лишит мужчин одного из их козырей, поскольку характер производства существенно изменится и основной ценностью станет информация. В этих условиях мужчины могут сохранить доминирующие позиции в обществе только с помощью традиций и… силы, что предполагает конфликт с системой открытых, демократических институтов. Поэтому, чтобы обеспечить решение глобальных проблем, мужчины должны сами поставить вопрос о новой, более гармоничной модели цивилизации, учитывающей реальное положение женщин в мире.

Список литературы

1. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // Полис. 1997. 4. С. 9.

2. Булгаков С. Н. Философия хозяйства. М., 1990.

3. Рассел Б. Какие мотивы человеческого поведения влияют на политику? Нобелевская лекция // Бертран Рассел, Уинстон Черчилль. Избранные страницы. М., 1998. С. 117.

4. Зиммель Г. Женская культура // Избранное. М., 1996. Т. 2. С. 235.

5. Бурдье П. Университетская докса и творчество: против схоластических делений // Socio’ Logos-96. Альманах Российско-французского центра социологических исследований Института социологии РАН. М., 1996. С. 16.

6. Козлова Н. Н. Гендер и вхождение в модерн. Гендерный анализ и методология социального знания // Общественные науки и современность. 1999. 5.

7. Женщина — Президент России? // Общественные науки и современность. 2000. 2.

8. Рюриков Ю. Б. Любовь: ее настоящее и будущее // Философия любви. М., 1990. Ч. 1. С. 268.

9. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1998. Т. 2.

10. Булгаков С. Н. Свет невечерний//Русский эрос или философия любви в России. М., 1991. С. 315.

11. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956. С. 387.

Реферат: Киста обеих почек

Posted on by admin

1. Паспортные данные

Ф.И.О.:______

Пол: женский

Возраст: 58 лет (9.08.1948 г.)

Постоянное место жительства:____________

Место работы, должность: пенсионерка

Дата поступления: 04.09.2006

Дата начала курации: 12.09.2006

2. Жалобы

Жалобы на тупые боли в поясничной области с правой и левой сторон, усиливающиеся при физической нагрузке, наклонах, поворотах тела; а также при изменении положения тела в пространстве; на усталость, повышенную утомляемость.

3. История заболевания

(Anamnesis morbi)

Считает себя больной в течение последних 10 лет, когда стала отмечать появление сильных болей в позвоночнике, по поводу которых проходила не однократное лечение в ЦРБ г. Сердобска. Особенно частые обострения отмечает в 2005 году, в течение которого проходила многократное лечение в ЦРБ по поводу обострений со стороны позвоночника. В январе 2006 г., при плановом прохождении УЗИ были обнаружены кисты обеих почек. Больная была направлена на прием к урологу в поликлинику ОКБ. После чего направлена на стационарное лечение в урологическое отделение, где и находится в настоящий момент.

4. История жизни

(Anamnesis vitae)

Краткие биографические данные: рождена от первого брака, вторым ребенком из двоих в семье. Психическое и физическое развитие соответствует норме. Росла и развивалась в соответствии с возрастом.

Семейно-половой анамнез: в 1969 году вышла замуж, имеет двоих дочерей, троих внуков.

Трудовой анамнез: работала с 1969 года по 2003 год начальником отдела сбыта, с 2003 по 2005 год – контролером по сбору финансов.

Бытовой анамнез: жилищные и санитарно-гигиенические условия быта благоприятные.

Питание: полноценное, регулярное, 3 раза в день.

Вредные привычки: отрицает.

Перенесенные заболевания: В 1962 году – аппендэктомия, С 1969 г – операция по удалению пупочной грыжи (грыжесечение), в 1976 г. – операция по поводу внематочной беременности. В 2006 году – кистэктомия слева.

Эпидемиологический анамнез:

Перенесла ветряную оспу, корь, краснуху эпидемический паротит; болела ангиной, гриппом.

Инфекционный гепатит, брюшной и сыпной тифы, туберкулез, малярия, венерические болезни, ВИЧ-инфекция в анамнезе отсутствуют. В контакт с инфекционными больными не вступала, гемотранфузия не проводилась.

Аллергологический анамнез:

Аллергические реакции (вазомоторный ринит, крапивница, отек Квинке, сывороточная болезнь), а также бытовая и пищевая аллергии отсутствуют. Непереносимость лекарственных препаратов: индометацин.

Стаховой анамнез: инвалидность III группы, с 23 января 2006 года; остеохондроз, спонгилоартроз шейно-грудного, поясничного отделов позвонков, узловой зоб.

Наследственность:

Не отягощена.

5. Настоящее состояние (status praesens)

Общий осмотр

Состояние удовлетворительное. Сознание ясное. Положение активное. Тип телосложения гиперстенический. Осанка сутуловатая, походка медленная. Рост 165 см, вес 85 кг. ИМТ – 31,48 кг/м2

Температура тела 36,7 оС. Выражение лица спокойное. Кожные покровы бледно-розовые, высыпаний и трофических изменений нет, влажность нормальная. Тип оволосения – по женскому типу. Рубцы: на передней брюшной стенке, в правой подвздошной области, размером 6,5 см, безболезненный; левая боковая сторона в области 10 межреберья, размером 6,5-7см, болезненный. Трофических изменений (язв, пролежней, видимых опухолей) не выявлено. Ногтевые пластинки не изменены. Видимые слизистые бледно-розового цвета. Кровоизлияний, расчесов, “сосудистых звездочек”, ангиом нет. Подкожная клетчатка: развитие подкожной жировой клетчатки чрезмерное, места наибольшего отложения жира (на животе, руках, бедрах). Толщина кожной складки в области нижнего угла лопатки– 4 см.

Болезненность при пальпации подкожно-жировой клетчатке не наблюдается. Лимфатические узлы: подчелюстные – диаметром 1см, округлой формы, эластичные, гладкие, безболезненные, подвижные, не спаянные с окружающей тканью, кожа над лимфатическими узлами не изменена; затылочные, задние шейные, околоушные, передние шейные, подъязычные, подмышечные, над-, подключичные, локтевые, паховые, подколенные – не пальпируются.

Слизистая полости рта и твердого неба розовая, умеренно влажная, высыпаний нет. Десны розовой окраски, не гиперемированы, не кровоточивы, не разрыхлены. Язык влажный, обложен серым налетом, выраженность сосочков в пределах нормы. Трещин, прикусов, язвочек нет. Слизистая зева розовой окраски, влажная, высыпаний и налетов нет. Слизистая глотки розового цвета, влажная, гладкая, блестящая, налетов, изъязвлений, рубцов нет.

Мышечная система развита удовлетворительно. Конфигурация суставов, объем активных и пассивных движений в норме. Околосуставные ткани без изменений.

Система органов дыхания

Форма носа: не изменена, дыхание через нос свободное

Гортань: не изменена

Голос: громкий, четкий

Грудная клетка: гиперстеническая, над-, и подключичные ямки выполнены подкожной клетчаткой, межреберные промежутки узкие. Эпигастральный угол – тупой. Лопатки и ключицы умеренно выступают, переднезадний размер увеличен, приближается к поперечному.

Тип дыхания: грудное

Симметричность дыхательных

движений: симметричные

Частота дыхания 16 в минуту

Глубина дыхания: глубокое

Ритм дыхания: ритмичный

Пальпация грудной клетки: болевых точек не обнаружено, эластичность грудной клетки сохранена, голосовое дрожание проводится одинаково над симметричными участками грудной клетки.

Перкуссия легких: перкуторный звук ясный, легочный, одинаковый над симметричными участками.

Топографическая перкуссия легких:

Высота стояния верхушек легких

Границы

Слева

Справа
Спереди

3 см

3 см
Сзади

Ниже уровня седьмого шейного позвонка на 0,5 см с обеих сторон

Ширина полей Кренига 6 см с обеих сторон

Нижняя граница легких по линиям

Границы

Правое легкое

Левое легкое
Окологрудинная линия

5 межреб.

—
Среднеключичная линия

6 ребро

—
Переднеподмышечная линия

7 ребро

7 ребро
Среднеподмышечная линия

8 ребро

8 ребро
Заднеподмышечная линия

9 ребро

9 ребро
Лопаточная линия

10 ребро

10 ребро
Околопозвоночная линия

остистый отросток 11 грудного позвонка

Аускультация легких:

Основные дыхательные шумы: дыхание везикулярное

Побочные дыхательные шумы: хрипы, крепитация, шум трения плевры, плеврокардиальный шум отсутствуют.

Бронхофония: над симметричными участками грудной клетки одинакова с обеих сторон.

Система органов кровообращения:

При осмотре: синдром пляски каротид, симптом Мюссе отсутствуют. Верхушечный толчок не визуализируются. Эпигастральная пульсация обусловлена пульсацией брюшного отдела аорты. Пульсации во втором межреберье около грудины не обнаруживается. При пальпации верхушечный толчок локализован в области пятого межреберья слева, на 1,5 см кнутри от среднеключичной линии, средней силы, локализованный. Сердечный толчок не определяется. Верхушечный толчок расположен на 1,5 см кнутри от левой срединно-ключичной линии, средней силы, ограниченный.

Систолическое и диастолическое дрожания не пальпируются.

Перкуторно границы относительной сердечной тупости:

Правая – 1 см кнаружи от правого края грудины в 4 межреберье.

Левая – 1 см кнутри от левой срединно-ключичной линии в 5 межреберье.

Верхняя – 3 ребро, 1 см кнаружи от левой грудинной линии.

Поперечный размер сердца 13 см.

Размер сосудистого пучка 6 см.

Границы абсолютной тупости сердца:

Правая – по левому краю грудины.

Левая – 2 см кнутри от левой границы относительной тупости сердца.

Верхняя – на уровне 4 ребра.

При аускультации: сердечные тоны четкие, ритмичные. Число сердечных сокращений 74/мин.

Первый тон громкий. Лучше выслушивается на верхушке сердца. Второй тон лучше выслушивается на аорте. Дополнительных тонов не обнаружено. Шумов нет.

Исследование сосудов: в яремной ямке определяется пульсация аорты. Пульс на лучевых артериях обеих рук одинаковый, ритмичен, умеренного наполнения и напряжения. Артериальное давление 140 и 80 мм рт. ст.

Система органов пищеварения:

Язык влажный, обложен беловато-серым налетом. Зубы санированы. Живот симметричный, участвует в акте дыхания. Окружность живота – 90 см. Выпячивание пупка отсутствует. Расширенных подкожных вен нет. Есть рубец после удаления грыжевого образования.

Аускультация:

Кишечные шумы не выслушиваются.

Перкуссия:

Над всей поверхностью брюшной полости определяется тимпанический перкуторный звук. Асцит не определяется.

Пальпация:

Поверхностная ориентировочная пальпация: живот мягкий, болезненность, мышечное напряжение отсутствует, наличие грыжи белой линии, пупочной грыжи не выявлено. Симптом Щеткина-Блюмберга отрицательный. Поверхностно локализованные опухолевидные образования отсутствуют.

Методическая глубокая скользящая пальпация по Образцову-Стражеско: сигмовидная кишка пальпируется как безболезненный, плотноватый, гладкий цилиндр, размером около 2-3 см, урчание не определяется. Слепая кишка эластичной консистенции, безболезненная, размером около 3 см. Поперечная кишка мягкой эластической консистенции, безболезненная, легко смещается, не урчит, размер 5-6 см. Восходящие и нисходящие отделы толстой кишки пальпируются в форме цилиндра плотной, эластичной консистенции, размером 2-3 см., большая кривизна и привратник желудка не пальпируются.

Печень и желчные пути.

Выпячивания и деформации в области печени отсутствуют.

Перкуссия:

Границы печени по Курлову:

Верхняя граница абсолютной тупости печени:

по правой срединно-ключичной линии – VI ребро.

Нижняя граница абсолютной тупости печени:

по правой срединно-ключичной линии – на уровне реберной дуги;

по передней срединной линии – на границе верхней и средней трети расстояния от пупка до мечевидного отростка;

по левой реберной дуге – на уровне левой парастернальной линии.

Симптом Ортнера – отрицательный.

Пальпация:

При пальпации печени границы соответствуют границам, выявленным по методу Курлова. Край печени эластичный, безболезненный, заостренный, гладкий.

Размеры печени по Курлову:

по правой срединно-ключичной линии – 8 см;

по передней срединной линии – 7 см;

по левой реберной дуге – 11 см.

Желчный пузырь не пальпируется. Симптомы Кера, Мерфи, Лепене, Мюсси – отрицательные.

Аускультация

Шум трения брюшины не выслушивается.

Селезенка:

При перкуссии продольный размер селезёнки – 6 см, а поперечный – 4 см.

Селезёнка не пальпируется.

Поджелудочная железа.

Пальпация:

Поджелудочная железа при пальпации в области ее проекции на переднюю брюшную стенку безболезненна, не увеличена.

Мочевыводящая система.

Осмотр:

При осмотре почек в поясничной области покраснение, болезненность при ощупывании и ощущение зыбления (флюктуации) не выявлены. При осмотре области мочевого пузыря – выбухание в надлобковой области не выявляется.

Перкуссия:

Симптом Пастернацкого (поколачивание по поясничной области) положительный.

При перкуссии мочевого пузыря после его опорожнения выявляется тимпанический перкуторный звук.

Пальпация:

Почки не пальпируются. Отмечается болезненность при пальпации в области почек с правой и левой сторон. Мочевой пузырь не пальпируется.

Болезненность при пальпации в реберно-позвоночной точке и по ходу мочеточников (мочеточниковые точки) отсутствует.

При пальпации с обеих сторон поясничной области определяется увеличенная почка в виде опухолевидной массы.

6. Предварительный диагноз

На основании данных жалоб (жалобы на тупую боль в поясничной области с обеих сторон), анамнеза (условия работы связаны с переохлаждением, риском развития заболевания), данных УЗИ (отмечены кисты паренхимы на обеих почках), осмотра (отмечается болезненность при пальпации в области почек с правой и левой сторон, определяются увеличенные почки в виде опухолевидной массы), выставлен предварительный диагноз: киста обеих почек.

7. Данные лабораторных и инструментальных методов исследования

Общий анализ крови (ОАК) (5.09.06 г.)

Результат

Норма
Гемоглобин

150

120,0–166,0 г/л
Эритроциты

4,6

3,5-5,0*1012 л
Цветовой показатель

0,98

0,8–1,1
Лейкоциты

6,6

4,0–9,0*109 л
Нейтрофилы:

палочкоядерные

сегментоядерные

эозинофилы

базофилы

лимфоциты

моноциты

5

46

3

1

45

1

1–6 %

45–70 %

0–5 %

0–1 %

18–40 %

2–9 %
СОЭ

22

1 – 16 мм/час

2. Биохимический анализ крови (5.09.06 г.)

Результат

Норма
Общий белок

70

65–85 г/л
Альбумин

32

40–50 г/л
Мочевина

4,8

2,5–8,3 ммоль/л
Креатинин

80

44–132 ммоль/л

Глюкоза 5,2 3,5-5,5 ммоль/л

Билирубин 10,5 8,5-20,5 ммоль/л

3. Общий анализ мочи (5.09.06 г).

Физико-химические свойства:

Количество: 200 мл

Цвет: соломенно-желтый

Прозрачность: прозрачная

Реакция: кислая

Плотность: 1015

Белок: отр.

Глюкоза: отр.

Ацетон: отр.

Желчные сегменты: отр.

Микроскопическое исследование

Эпителий:

плоский: 5 – 6 в п./зр. (поле зрения)

переходный: 0 – 1 в п./зр.

Лейкоциты: 3 – 4 в п./зр.

Эритроциты: 0-1 в п/зр.

4. ЭКГ:

Ритм – синусовый:

положительный зубец Р предшествует каждому комплексу QRS;

форма зубца одинаковая в одном и том же отведении.

Ритм правильный:

продолжительность интервалов R – R одинаковая на протяжении всей ЭКГ.

Частота сердечных сокращений (ЧСС):

ЧСС = 600/8 = 75 в минуту

Положение электрической оси сердца – горизонтальное положение.

<a = + 120 0

Анализ зубцов, интервалов, сегментов.

Зубец Р: продолжительность – 0,08 с; амплитуда – 1,5 мм.

Интервал Р – Q (R): продолжительность – 0,14 с.

Зубец Q: продолжительность – 0,02 с, амплитуда – 1 мм.

Зубец R: амплитуда – 17 мм (II стандартное отведение), продолжительность – 0,04 с.

Зубец S: амплитуда – малая.

Комплекс QRST: продолжительность – 0,08 с.

Сегмент RS – T: находится на изолинии.

Зубец Т: продолжительность – 0,16 с, амплитуда – 4 мм.

Заключение: патологические изменения на ЭКГ отсутствуют.

5. УЗИ почек: (07.06.2006 г.)

Левая почка: 105ґ51, ТПС 18, в в/з синуса – двухкамерное, жидкостное образование, 72ґ57 мм., спинки ровные, тонкие, содержимое нормальное. В с/з паренхиме – киста 26 мм; контуры неровные; ЧЛС уплотнена; деформирована; подвижна. Правая почка: 120ґ56, ТПС 18, в вз – киста 77ґ67 мм; в сз – в диаметре 23 мм; в нз – двухкамерная киста – 39ґ 22 мм; контуры почки неровные, ЧЛС – уплотнена, деформирована

Заключение: кисты обеих почек.

Проведение пункции кист обеих почек не показано из-за не эффективности последующего прогноза и лечения.

6. Рентгенологическое исследование: (08.09.2006)

На экскреторной урограмме (5-12-25 мин) почки расположены обычно, контуры их неровные; верхние отделы почек на снимках «срезаны»; чашечки в верхних отделах почки слева не видны, справа оттеснены книзу, деформированы.

Лоханки с обеих сторон оттеснены книзу, чашечки нижних групп с обеих сторон контрастированы слабо, деформированы. Мочеточники и мочевой пузырь не изменены.

Заключение: киста обеих почек; патология мочеточников, мочевого пузыря не выявлено.

8. Клинический диагноз:

Киста обеих почек.

Диагноз поставлен на основании:

жалоб: Больную беспокоят тупые, ноющие боли поясничной области с правой и левой сторон, усиливающиеся при физической нагрузке, изменении положения тела в пространстве; на усталость, повышенную утомляемость.

Данные анамнеза: Впервые патология со стороны почек была обнаружена при плановом прохождении УЗИ в январе 2006 года, с целью проверки общего состояния, (до этого момента состояние почек не беспокоило), при исследовании было обнаружено наличие кист на обеих почках. Больная Петрова была направлена на прием в поликлинику к специалисту, после чего переведена на стационарное лечение в урологическое отделение ОКБ в сентябре 2006 года. После обследования ей был поставлен диагноз: киста обеих почек. После проведенного обследования было установлено: Левая почка: 105ґ51, ТПС 18, в в/з синуса – двухкамерное, жидкостное образование, 72ґ57 мм., спинки ровные, тонкие, содержимое нормальное. В с/з паренхиме – киста 26 мм; контуры неровные; ЧЛС уплотнена; деформирована; подвижна. Правая почка: 120ґ56, ТПС 18, в вз – киста 77ґ67 мм; в сз – в диаметре 23 мм; в нз – двухкамерная киста – 39ґ 22 мм; контуры почки неровные, ЧЛС – уплотнена, деформирована. Лоханки с обеих сторон оттеснены книзу, чашечки нижних групп с обеих сторон контрастированы слабо, деформированы.

перкуссии, пальпации области почек: Симптом Пастернацкого (поколачивание по поясничной области) положительный с правой и левой сторон. Отмечается болезненность при пальпации в области почек. При пальпации в поясничной области с обеих сторон определяется увеличенная почка в виде опухолевидной массы. Данный симптом не является специфическим, но позволяет уточнить диагноз.

УЗИ почек: Киста обеих почек.

9. План лечения

Оперативное лечение. Согласие больной получено.

Протокол операции

Дата: 11.09.2006 г.

Начало: 1000

Конец: 1100

Показания к операции: Больная поступила в отделение урологии с жалобами на наличие тупых болей с обеих сторон. При обследовании:УЗИ почек, ЭУ – выявлены множественные кисты обеих почек. Справа киста верхнего полюса 72ґ52 мм, в средней трети киста 2ґ2 см. Планируется кистэктомия слева. Согласие больной на операцию получено.

Операция: Кистэктомия слева.

Вид обезболивания: КЭН: АТА + N2O + O2

Степень анестезиологического риска: III

Описание операции:

Под ЭТН, разрезом по Топчебашеву, в 10 межреберье пк обнажено забрюшинное пространство. Из окружающих тканей выделена почка, последняя размерами 12ґ6 см, в области верхнего полюса кистозное образование 7ґ5 см с прозрачным содержимым, в средней трети по задней поверхности киста 2ґ2 см с прозрачным содержимым Произведено сечение стенок кисты и прошивание их с тампонадой ложа кисты жировым сальником на ножке. Тоже самое произведено с кистой средней трети. Гемостаз – сухо. Установлен дренаж в рану. Послойный шов раны. Асептическая повязка.

Оперировал:______

Ассистировала:_________

Анестезиолог:___________

Операционная сестра:_______

10. Дневники наблюдения

4.09.06 год Уролог 17 отделения ОКБ им. Бурденко.

Больная принята в 17 отделение ОКБ им. Бурденко на стационарное лечение. Состояние удовлетворительное, жалобы на боли в поясничной области с обеих сторон.

5.09.08.06 год

После проведенного обследования, был поставлен диагноз: киста обеих почек. Состояние удовлетворительное. Дыхание везикулярное. Тоны ясные, ритмичные. АД 120 и 74 мм.рт.стб. ЧСС – 72 ударов в минуту. Температура 36,80 С.

7.09.06 год

УЗИ почек: проведение пункции кист обеих почек не показано, из-за не эффективности последующего прогноза и лечения.

Предложено оперативное лечение. Согласие больной получено. Операция назначена на 11.09.06. Название операции: кистэктомия слева.

10.09.06 год Анестезиолог

Планируется кистэктомия слева под КЭН. С анамнезом ознакомлен. Без выраженной сопутствующей патологии. Аллергия на индометацин.

Кожные покровы и видимые слизистые бледно-розовые.

Дыхание везикулярное, хрипов нет. АД 130 и 85 мм.рт.стб. Пульс – 80 в мин.

Печень у края реберной дуги.

Операционно-анестезиологический риск – III степени.

Назначения:

На ночь и утром в 800 – по 1 таблетке димедрола и сибарина.

За 30 минут до операции в/м:

S. Atropini 0,1 % — 0,6 ml

S. Dimedroli 1 % — 2,0 ml

S. Promedoli 2 % — 1,0 ml

11.09.06 год День операции

С целью премедикации в/м:

S. Atropini 0,1 % — 0,6 ml

S. Dimedroli 1 % — 2,0 ml

S. Promedoli 2 % — 1,0 ml

905 – в присутствии врача Горина В.В.больной введено: S. Promedoli 2 % — 1,0 в/м;

1500 – 2100 – с целью обезболивания: S. Promedoli 2 % — 1,0 в/м.

12.09.06 год

Первые сутки после операции: больную беспокоит тупая, ноющая боль в области послеоперационной раны.

Температура – 37,10С.

АД 120 и 85 мм.рт.стб. Пульс – 100 в мин.

Дыхание везикулярное, хрипов нет.

Живот не вздут, при пальпации мягкий, незначительно болезнен в области послеоперационной раны. Симптома раздражения брюшины нет.

Не мочилась. По дренажам скудное серозно-гнойное отделяемое. Повязка сухая.

Назначения:

с целью обезболивания: S. Promedoli 2 % — 1,0 в/м.

лечебный массаж;

медикаментозная терапия:

Симптоматическая терапия:

щадящий режим, диета, меры по восстановлению водно-электролитного баланса, борьба с гипертонией.

13.09.06 год Обход с заведующим отделения.

Состояние средней степени тяжести. Активных жалоб не предъявляет.

Кожные покровы и видимые слизистые чистые, бледно-розовые. АД 120 и 80 мм рт ст. ЧСС – 66 ударов в минуту. Температура 37,4 0 С.

Дыхание везикулярное, хрипов нет.

Больную беспокоит тупая, ноющая боль в области послеоперационной раны.

Назначения:

с целью обезболивания: S. Promedoli 2 % — 1,0 в/м.

Продолжена консервативная терапия.

14.09.06 год

Состояние удовлетворительное. Активных жалоб не предьявляет.

Кожные покровы чистые, незначительная потливость. Периферические лимфоузлы не увеличены, безболезненные. Дыхание везикулярное, сердечные тоны ритмичные, ясные.

АД 110 и 70 мм.рт.ст. ЧСС – 75 ударов в минуту. Температура 37 0 С.

Продолжена консервативная терапия.

Показано: Повторное плановое лечение: кистэктомия справа, через полгода.

Прогноз в отношении жизни благоприятный. Неблагоприятным прогностическим признаком является обострение пиелонефрита, что может привести к нефросклерозу и недостаточности оперированной почки. Больная нуждается в обязательном диспансерном наблюдении.

Рекомендации:

1. Диспансерное наблюдение;

2. Диета с ограничением жидкости, поваренной соли, специй, копченостей. Запрет алкоголя;

3. Избегать охлаждения, работы в условиях сырости;

4. Ограничение физической нагрузки;

5. Строгое соблюдение лечебных назначений.

10. Лечение

Диета (стол № 1)

Инфузионно-трансфузионная терапия

Антибиотикотерапия

Витамины

Спазмолитики

18

Топик: Maslenitsa

Posted on by admin

Maslenitsa

There are many holidays and traditions in Russia. One of them is Maslenitsa. This holiday lasts for a week. Russian people celebrate it at the end of February or at the beginning of March. They say «goodbye» to winter on this holiday. During «Maslenitsa week» we always cook pancakes.

It is a tradition to cook pancakes and eat them with fish, sour cream, caviar, honey, sugar, butter. Our family likes to invite our friends to come to see us. We buy cakes, fruits, cook pancakes.

It is interesting to eat pancakes and to have a talk. During this holiday we celebrate the beginning of spring.

Usually this holiday is celebrated in our parks. People prepare fires and burn straw scarecrows of winter.

I like this gay Russian holiday, because I like to eat pancakes and I like spring.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://nota.triwe.net/

Курсовая работа: Испытания смонтированного оборудования трубопроводов

Posted on by admin

Содержание.

1. Введение.

2. Испытания смонтированного оборудования трубопроводов:

2.1. Подготовка к испытаниям и приёмка смонтированных трубопроводов.

2.2 Гидравлическое испытание стальных трубопроводов.

2.3 Пневматическое испытание трубопроводов.

2.4. Промывка и продувка трубопроводов.

2.5. Приёмно-сдаточная производственная документация.

3. Методы неразрушающего контроля качества сварных соединений.

4. Охрана труда при изготовлении и монтаже трубопроводов:

4.1. Сварочные работы и термическая резка.

4.2. Монтаж и испытание трубопроводов.

5. Вывод.

6. Литература.

Введение.

Изготовление и монтаж технологических трубопроводов в настоящее время имеет огромное значение в промышленности. Такого рода работы имеют место при строительстве предприятий нефтяной, химической, пищевой, металлургической промышленности, а также объектов по производству минеральных удобрений.

В общем объёме монтажных работ стоимость монтажа технологических трубопроводов достигает 65% при строительстве предприятий нефтяной и нефтехимической промышленности, 40% м – химической и пищевой, 25% – металлургической.

Технологические трубопроводы работают в разнообразных условиях, находятся под воздействием значительных давлений и высоких температур, подвергаются коррозии и претерпевают периодические охлаждения и нагревы. Их конструкция в связи с расширением единичной мощности строящихся объектов год от года делается всё более сложной за счёт увеличения рабочих параметров транспортируемого вещества и роста диаметров трубопроводов.

Для сооружения технологических трубопроводов, особенно в химической и пищевой промышленности, всё шире начали использовать полимерные материалы. Увеличение объёмов и области применения указанных труб объясняется их высокой коррозионной стойкостью, меньшей массой, технологичностью обработки и сварки, низкой теплопроводностью и, как следствие, меньшими затратами на теплоизоляцию.

Всё это требует от монтажников более глубоких знаний, чёткого соблюдения требований применения разнообразных материалов, выполнения правил и специальных технологических требований по изготовлению и монтажу трубопроводов.

В последние годы в широких масштабах внедряются индустриальные методы производства трубопроводных работ, что обеспечивает на 40% повышение производительности труда и в 3-4 раза снижает объём работ, выполняемых непосредственно на монтажной площадке, при этом сроки монтажа трубопроводов сокращаются в три раза. Сущность индустриализации трубопроводных работ заключается в перенесении всех трубозаготовительных работ в заводские условия, имея в виду превратить строительное производство в комплексно-механизированный процесс монтажа объектов из готовых узлов и блоков заводского изготовления.

Испытания смонтированного оборудования трубопроводов.

Подготовка к испытаниям и приёмка смонтированных трубопроводов.

Технологические трубопроводы сдают в эксплуатацию, как правило, одновременно с технологическим оборудованием, к которым они относятся после окончания работ по их монтажу. Исключением могут служить межцеховые трубопроводы, обслуживающие несколько объектов или установок, которые сдают в эксплуатацию самостоятельно по окончании всех относящихся к ним монтажных работ. Окончанием работ по монтажу трубопроводов и оборудования следует считать завершение индивидуальных испытаний и подписания рабочей комиссией акта их приёмки. Порядок и сроки проведения индивидуальных испытаний и обеспечивающих их пусконаладочных работ должны быть установлены графиками, согласованными монтажной и пусконаладочной организациями, генподрядчиком, заказчиком и другими организациями, участвующими в выполнении строительно-монтажных работ.

К индивидуальным испытаниям трубопроводов относят их испытание на прочность и герметичность. Трубопроводы, транспортирующие горючие, токсичные и сжиженные газы, подвергают также (в период пусконаладочных работ) дополнительным испытаниям на плотность с определением падения давления во время испытания. При испытании на прочность в трубопроводе создают рабочее давление, при котором производят осмотр и обстукивание с целью выявления неплотности системы в виде сквозных трещин, отверстий и т. д. При испытании на плотность в трубопроводе создают рабочее давление, которое выдерживают не менее 12ч. При этом по манометру определяют величину падения давления за время испытания, по которой судят о плотности системы. Этот вид испытания позволяет выявить мельчайшие неплотности трубопровода.

При испытаниях на прочность и герметичность давление измеряют двумя манометрами, один из которых контрольный. Манометры должны иметь класс точности не ниже 1,5 (ГОСТ 8625-77Е), диаметр корпуса не менее 150мм и шкалу на номинальное давление около ѕ измеряемого давления. Цена деления шкалы термометров, применяемых при пневматическом испытании, должна быть не более 0,1оС.

При подготовке к испытанию разрабатывают схему трубопровода, на которой указывают места подключения временных трубопроводов для подачи воды или воздуха, установки опрессовочных агрегатов, врезки спускных линий, установки воздушников и временных заглушек, а также определяют порядок и последовательность заполнения трубопроводов и их опорожнения. Испытываемый трубопровод отключают от оборудования и неиспытываемых участков трубопроводов инвентарными заглушками, а в отдельных случаях применяют приварные заглушки и днища. Использование для этой цели установленной на трубопроводе запорной арматуры не допускается. Для герметизации гладких концов испытываемых трубопроводов применяют инвентарные заглушки. Для испытаний трубопроводов с Dу=80…700мм на давление до 2,5 Мпа и спользуют инвентарныю заглушку с круглым резиновым кольцом. При завинчивании гаек диски подтягиваются один к другому и своими конусами разжимают манжету, которая плотно прилегает к стенке трубы, обеспечивая полную герметичность. Воду подают через штуцер. Для предохранения от выдавливания заглушек из труб устанавливают 3-4 ( в зависимости от диаметра трубы) упорные струбцины. Для испытания трубопроводов с Dу=100…1000мм на давление до 2,5 МПа применяют инвентарные заглушки с конусным или резиновым кольцом. Их отличительная особенность состоит в наличии разрезной цанги, которая упирается в стенки трубы и предотвращает выдавливание заглушки под действием внутреннего давления жидкости. Для герметизации концов трубопроводов с фланцами применяют винтовые и межфланцевые заглушки.

Испытанию следуют по возможности подвергать всю линию трубопровода. Разделение (в случае необходимости) трубопроводов на участки производит монтажная организация, если отсутствуют соответствующие указания в рабочей документации. Перед испытанием трубопроводов производят проверку законченности всех монтажных работ, выполненных в соответствии с проектом, а также готовности к проведению испытаний, при этом проверяют:

правильность выполнения всех монтажных работ и их соответствие проекту, включая термообработку и контроль качества сварки;

соответствие заданных уклонов трубопроводов и типов установленной арматуры;

правильность монтажа арматуры и дистанционных приводов к ней, легкость открывания и закрывания арматуры;

законченность и правильность расположения и установки дренажей, воздушников, сливных линий, штуцеров и диафрагм;

отсутствие защемления трубопроводов в опорах и строительных конструкциях, перекрытиях и стенах;

наличие и соответствие проекту расстояний между параллельно проложенными трубопроводами, между трубопроводами и строительными конструкциями;

наличие контрольно-измерительных приборов и автоматики;

наличие площадок и лестниц для обслуживания арматуры, расположенной в труднодоступных местах;

соответствие проекту типов опор и подвесок, мест их расположения и правильность их установки и закрепления;

комплектность и правильность оформления монтажной механической документации.

Проверка производится представителями монтажной организации и заказчика. После устранения выявленных недоделок монтажная организация должна получить от заказчика письменное разрешение на проведение испытаний трубопровода.

Трубопроводы пара горячей воды (трубопроводы 1-й категории с Dу > 70мм, а также 2-й и 3-й категории с Dу > 100мм) до пуска их в эксплуатацию подлежат техническому освидетельствованию, которое заключается в проверке монтажной технической документации, наружном осмотре и проведении гидравлического испытания. Техническое освидетельствование проводится инспектором местного органа Госгортехнадзора.

Испытания трубопроводов на прочность и герметичность обычно производят гидравлическим или пневматическим способом, а испытание на плотность – только пневматическим. Пневматический способ допускают в следующих случаях: когда опорные конструкции или газопровод не рассчитаны на заполнение его водой; если температура воздуха отрицательная и отсутствуют средства, предотвращающие замораживание системы. Пневматические испытания на прочность не допускаются для трубопроводов, расположенных в действующих цехах; расположенных на эстакадах, в каналах и лотках рядом с действующими трубопроводами; при давлении более 0,4 МПа, если на трубопроводе установлена арматура из серого чугуна.

Вид и способы испытаний, продолжительность и оценку результатов испытаний принимают в соответствии с рабочей документацией. При отсутствии этих указаний способ испытаний (гидравлический или пневматический) выбирает монтажная организация и согласовывает с заказчиком, а вид и значения испытательных давлений принимают в соответствии с правилами Гостехнадзора (табл.1).

Смонтированные трубопроводы, как правило, испытывают до их изоляции. Разрешается проводить испытания трубопроводов из бесшовных труб или заранее изготовленных и испытанных блоков независимо от вида труб с нанесенной тепловой или антикоррозионной изоляцией при условии, что сварные монтажные стыки и фланцевые соединения оставляют неизолированными и доступными для осмотра. Трубопроводы пара и горячей воды испытывают с нанесенной изоляцией (кроме сварных и фланцевых стыков) после получения разрешения местного органа Госгортехнадзора. В случае выявления в процессе испытания трубопроводов дефектов, допущенных при производстве монтажных работ, испытание должно быть повторено после устранения дефектов.

Табл.1. Испытательные давления для стальных трубопроводов общего назначения.

Назначение трубопровода

Испытательное давление, МПа
на прочность

на герметичность
Трубопроводы с рабочим давлением до 0,5МПа при температуре среды до 400оС

1,5 Рр, но не менее 0,2

Рр
Трубопроводы с рабочим давлением до 0,5МПа и выше при температуре среды до 400оС

1,25 Рр, но не менее 0,8

Рр
Трубопроводы с рабочей температурой среды выше 400оС независимо от рабочего давления

1,5Рр, но не менее 0,2

Рр
Трубопроводы для пара и горячей воды*

1,25Рр

Рр

Трубопроводы для горючих, токсичных и сжиженных газов с рабочим избыточным давлением, МПа:

до 0,005

свыше 0,0051 до 0,05

>0,051 > 0,1

–

–

–

0,02

Рр +0,03

Рр, но не менее 0,085

* Трубопроводы для пара и горячей воды подвергают только гидравлическим испытаниям.

Гидравлическое испытание стальных трубопроводов.

Гидравлическое испытание трубопроводов, как правило, проводят одновременно на прочность и герметичность при положительной температуре окружающего воздуха, обычно не ниже 5оС.

Процесс гидравлического испытания трубопровода состоит из следующих операций:

заполнение трубопровода водой, при этом все воздушники держат открытыми до появления в них воды, что свидетельствует о полном вытеснении воздуха из трубопроводов;

осмотр трубопровода при заполнении водой с целью выявления течи через трещины и неплотности в соединениях;

спуск воды и устранение выявленных дефектов;

вторичное заполнение трубопровода водой и постепенный подъем давления до рабочего, предусмотренного рабочей документацией и повторный осмотр трубопровода;

подъем давления до испытательного и выдержка при этом давлении в течение 5 мин (испытание на прочность);

снижение давления до рабочего и окончательный осмотр трубопровода с легким обстукиванием сварных швов на расстоянии 15…20мм по обе стороны шва молотком массой не более 1,5кг (испытание на герметичность).

Время проведения испытания на герметичность при отсутствии указаний в рабочей документации должно определяться продолжительностью осмотра трубопровода. Трубопровод считается выдержавшим гидравлическое испытание на прочность и герметичность, если во время испытаний не произошло падения давления по манометру и не обнаружено течи и запотевания в сварных швах, фланцевых соединениях, на корпусах и сальниках арматуры, на поверхности труб и деталей трубопроводов, нет признаков разрывов и видимых остаточных деформаций. Дефекты устраняют только после снижения давления в трубопроводе до атмосферного. Обнаруженные дефекты сварных швов подчеканкой исправлять не допускается. Все участки сварных швов, подвергавшиеся исправлению, проверяют радиографическими методами контроля. Трубы и детали с дефектными продольными швами заменяют новыми. При обнаружении течи в разъемных фланцевых соединениях их разбирают, определяют причину течи и устраняют ее.

После устранения дефектов (повреждений или неплотностей), обнаруженных во время окончательного осмотра трубопровода, испытания повторяются, включая этап подъема давления до испытательного на прочность, выдержку под ним, снижение до рабочего, повторный осмотр. По окончании испытания воздушники должны быть обязательно открыты, и трубопровод полностью освобожден от воды.

Для создания испытательного давления в трубопроводе применяют наполнительно-опрессовочные насосы (табл.2), используют действующую водопроводную сеть или эксплуатационные насосы. При испытании в летний период нельзя оставлять трубопровод длительное время заполненным водой, так как от нагрева солнечными лучами или окружающим воздухом давление в трубопроводе может повышаться. В осенне-зимний период, а при соответствующих технических требованиях и в другие времена года трубопроводы после их испытания и опорожнения должны быть продуты воздухом.

Табл.2. Технические характеристики насосов для гидравлического испытания трубопроводов.

Показатель

НР-15

НШ-40

НП-600

МГН-720/200
Максимальное рабочее давление жидкости, МПа

45/4

1,6

63

0,1/10
Рабочий объём насоса, мс3

3,2/36

16

12

140/16
Объёмная подача, м3/ч

–

1,08

0,25

0,63/0,063
Привод

Ручной

Электрический
Мощность электродвигателя, кВт

–

2,2

7,5

2,2
Габаритные размеры, мм

Ш465х570

640х320х295

1420х390х630

800х635х800
Масса, кг

28

51

293

193

Примечание: В числителе даны характеристики при низком давлении, в знаменателе – при высоком.

При необходимости проведения испытания трубопровода при отрицательных температурах окружающего воздуха должны быть приняты меры против замерзания воды в трубопроводе, обеспечивающие надежное освобождение его от воды, а именно:

предварительный прогрев трубопровода паром или прокачиванием горячей воды и испытание его горячей водой с температурой не выше 60оС (все дренажные штуцеры и спускные линии должны быть при этом утеплены);

испытание трубопровода с применением водных растворов, имеющих температуру замерзания ниже 0оС, например раствора хлористого кальция, с последующей промывкой трубопровода горячей водой и продувкой воздухом.

Температура замерзания раствора хлористого кальция:

Содержание хлористого кальция в растворе, %

11,5

16,5

18,9

20,9

22,8

25,7
Температура замерзания, оС

-7,1

-12,7

-15,7

-19,2

-23,3

-31,2

Испытывать трубопровод с применением раствора хлористого кальция следует ограниченными участками при Dу трубопровода до 100мм– не более 1000м, при Dу < 250мм – не более 250м, и при Dу > 300мм и более – 150м. Использованный раствор хлористого кальция собирают в специальную ёмкость. Объем воды или растворов, необходимых для проведения гидравлических испытаний трубопроводов наиболее часто применяемых наружных диаметров и толщины стенок труб, приведены в табл.3.

Табл.3. Объём воды в 1м трубы, л.

Dн, мм

18

32

45

108

219

377

820
Толщина стенки трубы, s, мм

2

0,154

0,616

1,32

8,495

–

–

–
2,5

0,133

0,573

1,256

8,332

–

–

–
3

0,113

0,531

1,195

8,171

–

–

–
3,5

0,095

0,491

1,134

8,012

36,3

–

–
4

0,079

0,452

1,075

7,854

34,97

–

–
4,5

–

0,415

1,018

7,698

34,64

106,4

–
5

–

0,38

0,962

7,543

34,31

105,8

515,3
6

–

0,314

0,855

7,238

33,65

104,6

512,8
8

–

0,201

0,661

6,648

32,37

102,4

507,7
10

–

–

0,491

6,082

31,1

100,1

502,7
12

–

–

–

5,542

29,86

97,87

497,7
14

–

–

–

5,027

28,65

95,66

492,7
16

–

–

–

4,536

27,46

93,48

487,7
18

–

–

–

4,071

26,3

91,33

482,7

Пневматическое испытание трубопроводов.

Пневматическое испытание трубопроводов проводят для проверки их прочности. Испытание на плотность с определением падения давления производят только после предварительного их испытания на прочность любым способом. При пневматическом испытании на прочность предельное давление и длина испытываемого участка трубопровода при наземной прокладке не должна превышать величин, указанных в следующей таблице:

Dy, мм

Предельное испытательное давление, МПа

Наибольшая длина участка трубопровода, м
внутреннего

наружного
До 200

2

100

250
От 200 до 500

1,2

75

200
Свыше 500

0,6

50

150

В исключительных случаях можно проводить пневматическое испытание трубопроводов на прочность с отступлением от приведенных в таблице данных. При этом испытание необходимо проводить в соответствии со специально разработанной инструкцией, обеспечивающей надлежащую безопасность работ.

Пневматическое испытание производят воздухом или инертным газом, для чего используют компрессоры или воздухогазонадувки. Если испытательное давление превышает давление воздуха или газа в действующей сети, можно заполнять испытываемый трубопровод от действующей сети, а подъем давления до требуемого производить от передвижного компрессора. В процессе заполнения трубопровода воздухом или инертным газом и подъема давления необходимо постоянно наблюдать за испытываемым трубопроводом. Утечки обнаруживают по звуку. При обнаружении значительных утечек во фланцевых соединениях или сальниках арматуры испытание прекращают, снижают до атмосферного и устраняют обнаруженные дефекты. Обстукивание молотком трубопроводов, находящихся под давлением, при пневматическом испытании не допускается.

До начала пневматических испытаний должна быть разработана инструкция по безопасному ведению испытательных работ в конкретных условиях, с которой должны быть ознакомлены все участники испытания.

При пневматическом испытании давление в трубопроводе поднимают постепенно с осмотром на следующих ступенях: при достижении 60% испытательного давления – для трубопроводов, эксплуатируемых при рабочем давлении до 0,2МПа, и при достижении 30 и 60% испытательного давления – для трубопроводов, эксплуатируемых при рабочем давлении 0,2МПа и свыше. На время осмотра подъем давления прекращается. Испытательное давление выдерживают в течение 5мин, после чего его снижают до рабочего и окончательно осматривают трубопровод, при этом не допускается увеличения давления. Если пневматическому испытанию предшествовало гидравлическое, трубопровод следует продуть воздухом для удаления оставшейся воды.

При испытании выявляют дефекты обмазкой соединений трубопровода мыльным раствором (40г мыла или мыльного порошка на 2л воды); чтобы раствор не высыхал, в него добавляют несколько капель глицерина. Сварные стыки и разъемные соединения обмазывают с помощью кисти, а в недоступных местах – с помощью краскораспылителя и следят за появлением пузырей. За соединениями, недоступными для визуального осмотра, наблюдают через небольшие зеркала. При испытании трубопроводов в зимнее время при температуре окружающего воздуха до –25оС мыльные растворы следует приготовлять на незамерзающих растворителях (460г глицерина, 515г воды и 35г мыла). Результаты пневматического испытания считаются удовлетворительными, если за время испытания в сварных швах, фланцевых соединениях и сальниках не обнаружено утечек и пропусков.

Трубопроводы, по которым транспортируют сильнодействующие ядовитые вещества и другие продукты с токсическими свойствами (сжиженные нефтяные газы, горючие и активные газы, а также легковоспламеняющиеся и горючие жидкости, транспортируемые при температурах, превышающих температуру их кипения), как правило, подвергают дополнительному испытанию на плотность, определяя падение давления за время испытания (об этом делается указание в проекте). Пневматическое испытание внутрицеховых трубопроводов с определением падения давления производят в процессе комплексного опробования объекта совместно с оборудованием после завершения всех монтажных работ (испытаний на прочность и герметичность, промывки, продувки, установки измерительных диафрагм). Межцеховые трубопроводы подвергают дополнительному испытанию на плотность отдельного оборудования. Длительность дополнительного испытания на плотность с определением падения давления за время испытания принимается не менее 12ч. Утечка воздуха (газа) в трубопроводе за это время:

100 (1 – Pкон Тнач/Pнач Ткон)

Испытания смонтированного оборудования трубопроводовP =

n

Где Р — утечка за 1ч,%; Р нач и Р кон – сумма манометрического и барометрического давления соответственно в начале и конце испытания, МПа; Тнач и Ткон– абсолютная температура воздуха (газа) соответственно в начале и конце испытания, оС; n – продолжительность испытания трубопровода, ч.

Трубопровод признают выдержавшим дополнительное испытание на плотность, если процент падения давления (от испытательного) составляет: для трубопроводов внутрицеховых, транспортирующих токсичные продукты, не более 0,05%, а межцеховых с Dу < 250мм – не более 0,1%; для трубопроводов внутрицеховых, транспортирующих взрывоопасные, легковоспламеняющиеся, горючие и сжиженные газы – не более 0,1%, а межцеховые с Dу 250мм – не более 0,2%. При испытании межцеховых трубопроводов с Dу > 250мм нормы падения давления определяют умножением приведенных выше цифр на коэффициент К=250/Dв (Dв– внутренний диаметр трубопровода, мм).

Если испытываемый трубопровод состоит из участков труб различных диаметров, средний внутренний диаметр трубопровода определяют по формуле:

D2в1 L1 + D2в2 L2 +…+ D2вn Ln

Испытания смонтированного оборудования трубопроводовDср =

Dв1 L1 + Dв2 L2 +…+ Dвn Ln

где Dв1, Dв2, Dвn – внутренние диаметры участка трубопровода, мм;L1, L2,…,Ln –длины соответствующих участков трубопровода, мм.

Давление во время испытания на плотность замеряют после выравнивания температур внутри трубопровода, для чего в начале и конце испытываемого участка устанавливают термометры. При пневматических испытаниях трубопроводов с определением падения давления применяют пружинные манометры с диаметром корпуса не менее 160мм, классом точности 0,5 или 1, предназначенные для работы в эксплуатационных условиях при температуре окружающей среды от –50 до 60оС, а при испытательных давлениях ниже 0,1МПа – ртутные или водяные манометры. При наблюдении за изменением барометрического давления используют данные метеорологических станций или показания барометров.

Во время проведения пневматических испытаний на прочность как внутри помещения, так и снаружи, необходимо ограничить охраняемую зону и отметить ее флажками. Минимальное расстояние от испытываемого трубопровода до границы зоны в любом направлении должно составлять при надземной прокладке 25, а при подземной 10м. Для наблюдения за охраняемой зоной устанавливают контрольные посты. Во время подъема давления в трубопроводе и при испытании его на прочность должно быть исключено пребывание людей в охраняемой зоне. Компрессор, используемый при проведении испытаний, должен находиться вне охраняемой зоны. Подводящую линию от компрессора к испытываемому трубопроводу предварительно проверяют гидравлическим способом на прочность. Осмотр трубопровода разрешается лишь после того, как испытательное давление снижено до рабочего.

Промывка и продувка трубопроводов.

Промывку или продувку трубопроводов производят по окончании монтажа и испытания трубопроводов с целью очистки внутренней поверхности от механических загрязнений или удаления влаги и выполняют обычно в период пусконаладочных работ. Эти операции производят согласно разработанным схемам, предусматривающим их технологическую последовательность. О выполнении промывки и продувки составляются акты.

Промываемый или продуваемый трубопровод должен быть отделен от других трубопроводов заглушками. Промывать трубопроводы следует достаточно интенсивно, обеспечивая скорость воды в трубопроводе 1…1,5м/с, до появления чистой воды из выходного патрубка или устройства, диаметр которых должен быть не менее 50% сечения промываемого трубопровода. Во время промывки все запорные органы на трубопроводах полностью открывают, а регулирующие и обратные клапаны вынимают.

На всасывающем патрубке трубопровода устанавливают временный фильтр или конусную сетку с размерами ячейки или диаметром отверстий 4мм. Размеры конуса и число отверстий выбирают с таким расчетом, чтобы суммарная площадь отверстий (живое сечение) была в 2…3 раза больше площади поперечного сечения всасывающей трубы.

Во время промывки обстукивают такие участки трубопровода, где возможна задержка грязи (переходы, отводы и др.). Обычно промывку ведут в 3–4 этапа с перерывами. Каждый этап промывки продолжают 10…15мин. Продувают трубопроводы воздухом под давлением, равным рабочему, но не более 4МПа. Продолжительность продувки, если нет особых указаний в проекте, составляет не менее 10мин.

После окончания промывки или продувки восстанавливают проектную схему трубопровода, демонтируют временный промывочный трубопровод, осматривают и очищают арматуру, установленную на спускных линиях и тупиках. Монтажные шайбы, временно установленные в контрольно-измерительных приборах, вынимают и заменяют их диафрагмами.

Приемно-сдаточная производственная документация.

Приемно-сдаточную производственную документацию по монтажу технологических трубопроводов оформляют и комплектуют по линиям. Производственная документация на трубопроводы пара и горячей воды должна соответствовать правилам и нормам Госпроматомнадзора.

При сдаче в эксплуатацию технологических трубопроводов на Ру до 10МПа монтажная организация должна передать рабочей комиссии следующую производственную документацию: акт освидетельствования скрытых работ при монтаже трубопроводов (укладку футляров, очистку внутренней поверхности, предварительную растяжку компенсаторов, промывку и продувку и др.); журнал сварочных работ (только для трубопроводов I и II категории); список сварщиков и термистов; журнал учета и проверки качества контрольных стыков (только для трубопроводов I и II категории); журнал термической обработки; исполнительные чертежи трубопроводов (только для трубопроводов I категории). В качестве исполнительных чертежей трубопроводов должны, как правило, использоваться аксонометрические (деталировочные) чертежи этих трубопроводов с внесением в них фактических данных и подписанных ответственным представителем монтажной организации.

При производстве трубопроводных работ монтажная организация совместно с другими участниками строительства при необходимости составляет и оформляет оперативную документацию, в которую входят: журнал учета качества сварочных материалов и защитных газов для сварки трубопроводов; протокол проверки внешним осмотром и измерением размеров сварных соединений; протокол вырезки производственных сварных стыков; список дефектоскопистов по контролю качества сварных соединений, протокол механических испытаний и металлографических исследований образцов сварных соединений; заключение о результатах и журнал радиографического, ультразвукового контроля и цветной дефектоскопии.

Для регистрации трубопровода пара и горячей воды монтажная организация представляет в местные органы Госгортехнадзора: паспорт трубопровода, содержащий данные о его характеристике, рабочих параметрах, результатах освидетельствования и др.; свидетельство о качестве изготовления узлов трубопроводов; свидетельство о качестве монтажа трубопроводов; аксонометрическую схему трубопровода.

Свидетельство о качестве изготовления узлов и монтажа трубопроводов содержит: сертификаты на металл труб и всех деталей трубопроводов; паспорта арматуры; сертификаты на применяющиеся при монтаже электроды; удостоверения и данные о результатах проверки электросварщиков; денные о результатах испытаний пробных образцов сварных стыков; журнал термообработки сварных стыков из легированной стали; протокол испытания сварных стыков неразрушающими методами контроля; журнал измерений диаметров паропровода для наблюдения за ползучестью металла; журнал фиксации оси трубопровода; журнал исходных измерений положения паропровода по реперам термического перемещения.

На аксонометрической схеме трубопровода, в качестве которой обычно используют исполнительные деталировочные чертежи линий трубопроводов, должны быть указаны: диаметр и толщина стенки труб; расположение опор и подвесок, сварных стыков с указанием клейм сварщиков, выполняющих эти стыки; расположение арматуры, спускных продувочных и дренажных устройств; нумерация точек для наблюдения за ползучестью. Разрешение на пуск в эксплуатацию вновь смонтированных трубопроводов, подлежащих освидетельствованию и регистрации местными органами Госпроматомнадзора, выдается инженером-контролером Госпроматомнадзора на основании акта приемки трубопровода заказчиком и произведенного им технического освидетельствования.

Методы неразрушающего контроля качества сварных соединений.

Рентгеновский контроль. Рентгеновские лучи обладают свойством проникать через непрозрачные тела. Пронизывая сварной шов и встречая на своём пути дефекты, они изменяют интенсивность, что фиксируется на рентгеновской плёнке.

Для просвечивания сварных швов применяют рентгеновские аппараты типа РУП. Так, аппарат РУП-120-5-1 используют для просвечивания сварных соединений из стали толщиной до 25мм и лёгких сплавов толщиной до 100мм.

При контроле источник излучения (рентгеновскую трубку) помещают на определенном расстоянии от шва. С противоположной стороны шва размещают кассету с рентгеновской пленкой и усиливающими экранами.

При просвечивании пленку выдерживают под лучами определенное время, называемое экспозицией. Она зависит от толщины металла, фокусного расстояния, интенсивности излучения и чувствительности пленки. Усиливающие экраны служат для уменьшения экспозиции.

Затем пленку вынимают из кассеты и проявляют. На полученном изображении участка шва степень потемнения отдельных мест будет неодинаковой. Лучи, попавшие на пленку через дефект, поглотятся в меньшей степени по сравнению с лучами, прошедшими через плотный металл, поэтому сварочный дефект на пленке будет выглядеть как более темное место.

При просвечивании рядом со швом, со стороны источника излучения, устанавливают дефектометр, который служит для определения величины дефекта и глубины его нахождения в шве. Дефектометр – это пластинка, изготовленная из того же материала, что и просвечиваемый металл. Толщина пластинки должна быть равна усилению шва. На дефектометре имеются канавки различной глубины. По рентгенограмме величину дефекта (по высоте) определяют, сравнивая его потемнение с потемнением канавок дефектометра.

С помощью рентгеновского контроля можно обнаружить большинство внутренних дефектов: непроваров, пор, включений, трещин.

Гамма-контроль. Гамма-лучи, так же как и рентгеновские, представляют собой электромагнитные волны. Некоторые элементы (уран и др.) обладают свойствами самопроизвольно испускать лучи. Это явление называется радиоактивностью.

Для просвечивания применяют искусственные радиоактивные изотопы кобальт-60, тулий-170, иридий-192 и др. Из-за вредного действия гамма-лучей на организм человека радиоактивные изотопы хранят в специальных контейнерах. Техника просвечивания сварных соединений гамма-лучами аналогична рентгеновскому контролю.

По сравнению с рентгеновским гамма-контроль имеет следующие преимущества: контейнер с радиоактивным изотопом можно установить в таких местах, где не помещается громоздкая рентгеновская установка; с помощью гамма-лучей возможен одновременный контроль нескольких деталей, а также кольцевых швов изделий; этот метод удобен в полевых условиях; затраты на гамма-просвечивание меньше, чем на просвечивание рентгеновскими лучами.

Препарат радиоактивного изотопа кобальт-60 безотказен в работе и может использоваться свыше 5 лет.

Недостаток просвечивания гамма-лучами – более низкая чувствительность к выявлению дефектов в швах толщиной меньше 50мм, чем при рентгеновском контроле.

Ультразвуковой контроль. Ультразвуковой метод контроля основан на способности ультразвуковых волн отражаться от границы раздела двух сред, обладающих разными акустическими свойствами.

Ультразвук представляет собой упругие колебания материальной среды с частотой колебания более 20кГц. Для ультразвукового контроля сварных швов используются более высокие частоты – от 0,5 до 5 мГц.

Существует несколько способов получения ультразвуковых колебаний. Наиболее распространёнными является способ, основанный на пьезоэлектрическом эффекте некоторых кристаллов (кварца, сегнетовой соли) или искусственных материалов (титаната бария). Этот эффект заключается в том, что если на противоположные грани пластинки, вырезанной из кристалла, подавать разноименные заряды, то она будет изменять свои размеры в такт изменению знаков заряда. Изменяя знаки электрических зарядов с частотой более 20 тысяч колебаний в секунду, получают механические колебания пьезоэлектрической пластинки той же частоты, передающиеся в виде ультразвука.

Для ввода ультразвуковых колебаний в сварной шов используют приборы, которые называют пьезоэлектрическими преобразователями. Они могут также принимать ультразвуковые колебания, отражённые от дефекта сварного шва, которые фиксируются соответствующим сигналом на экране.

При помощи ультразвука можно выявить трещины, непровары, шлаковые включения, поры в сварных швах, а также расслоения в листах металла. Вместе с тем ультразвуковой контроль имеет существенный недостаток, заключающийся в очень сложной расшифровке и оценке обнаруженных дефектов. Эту работу может выполнять только оператор высокой квалификации, обладающий большим опытом.

В настоящее время созданы приборы, в которых информация об обнаруженном дефекте представляется в цифровой форме или на специальной ленте.

Магнитный контроль. Магнитные методы контроля основаны на принципе использования магнитного рассеяния, возникающего над дефектом при намагничивании контролируемого изделия. Если сварной шов не имеет дефектов, магнитные силовые линии по сечению шва распределяются равномерно. При наличии дефекта в шве вследствие меньшей магнитной проницаемости дефекта магнитный силовой поток будет огибать дефект, создавая магнитные потоки рассеяния.

В зависимости от способа фиксирования потоков рассеяния существуют метод магнитного порошка и индукционный метод. В первом случае неравномерность поля определяют по местам скопления ферромагнитного порошка, нанесённого на поверхность изделия. Во втором случае потоки рассеяния улавливает индукционная катушка. Изделие намагничивают электромагнитом, соленоидом или пропусканием тока непосредственно через сварное соединение.

Магнитопорошковый контроль проводят двумя способами: сухим и мокрым. В первом случае магнитный порошок находится в сухом виде (сурик, железные опилки и др.), во втором – магнитный порошок находится в жидкости (керосин, вода).

Сухой способ используют для выявления дефектов в глубине и на поверхности, мокрый – преимущественно на поверхности.

Метод магнитного порошка пригоден для контроля только ферромагнитных материалов. Этим методом можно обнаружить поверхностные и внутренние трещины, а также непровары на глубине до 6мм.

Магнитографический контроль. Магнитографический способ основан на записи полей рассеивания, возникающих над дефектами, на магнитную ленту с последующим воспроизведением на магнитографическом дефектоскопе. Этим способом выявляют в сварных швах дефекты, расположенные на глубине не более 15мм.

Люминесцентная и цветная дефектоскопия. При этих способах в полость дефекта вводят флюоресцирующий раствор или ярко-красную жидкость, которую затем удаляют с поверхности. Под действием ультрафиолетовых лучей происходит свечение раствора, находящегося в полости дефекта. При цветной дефектоскопии дефекты выявляются с помощью белой проявляющейся краски (на белом фоне появляется красный рисунок, соответствующий форме дефекта).

С помощью этих методов определяют поверхностные дефекты, главным образом трещины в различных сварных соединениях, в том числе из немагнитных сталей, цветных металлов и сплавов. Для цветной дефектоскопии используют готовые комплекты ДАК-2Ц.

Охрана труда при изготовлении и монтаже трубопроводов.

Сварочные работы и термическая резка.

При выполнении указанных работ, а также при термической обработке и контроле качества сварных стыков следует выполнять требования: ГОСТ 12.3.003-86, ГОСТ 12.3.004-75, ГОСТ 12.1.013-78, ГОСТ 12.1.004-85, ГОСТ 12.2.007.8-75; Санитарных правил при сварке, наплавке и резке металлов, утверждённых Минздравом; Правил пожарной безопасности при производстве сварочных и других огневых работ. К выполнению сварочных работ и термической резки допускают рабочих не моложе 18 лет, прошедших медицинский осмотр, специальное техническое обучение и получивших квалификационную группу по электробезопасности или удостоверение на право работы с газогенераторами, баллонами и другим оборудованием. Обслуживание электрооборудования для сварки и резки разрешается производить только электромонтёрам не ниже третьего разряда, имеющим удостоверение на право обслуживания электроустановок напряжением до 1000В.

В соответствии с ГОСТ 12.0.003-74 основными опасными и вредными производственными факторами при сварочных работах и термической резке являются: возможность поражения электрическим током; выделение мелкодисперсной пыли и вредных газов; искры и брызги расплавленного металла; интенсивность светового и ультрафиолетового излучения. В электросварочных аппаратах и источниках их питания должны быть предусмотрены и установлены надёжные ограждения элементов, находящихся под напряжением. Защитное заземление всех видов сварочного оборудования должно осуществляться в соответствии с требованиями ГОСТ 12.2.007.0-75. Каждый сварочный аппарат должен иметь отдельный заземляющий провод, подсоединяемый непосредственно к заземляющей магистрали. Запрещается использование технологического оборудования, конструкций электроустановок и контура заземления в качестве обратного провода. При отлучке с рабочего места даже на короткое время необходимо отключить оборудование от источников энергопитания. По окончании работы необходимо полностью обесточить оборудование; перекрыть вентили баллонов, газоразборных постов и воды; отключить местную вентиляцию; убрать провода, шланги и оснастку; проверить противоположную сторону металлических поверхностей на предмет отсутствия очагов пожара.

Участки огневых работ в трубозаготовительных цехах должны быть изолированы путём устройства кабин, щитов (ширм) из несгораемых материалов высотой не менее 2м, оставляя между обшивкой кабины и полом зазор не менее 50мм (при сварке в защитных газах или термической резке – 300мм). Рабочие места электросварщиков и плазморезчиков необходимо ограждать переносными щитами или ширмами высотой не менее 0,8м. При сварке на открытом воздухе такие ограждения следует устанавливать при одновременной работе нескольких сварщиков и на участках интенсивного движения людей.

Предельно допустимые концентрации аэрозолей и газов, наиболее часто встречающихся в воздухе сварочных участков, должны устанавливаться в соответствии с ГОСТ 12.1.005-88. Рабочие места сварщиков и резчиков должны оборудоваться местной вентиляцией, которая должна уносит до 75% аэрозолей, остальная их часть падает на общеобменную вентиляцию трубозаготовительного цеха. Требования к применению средств индивидуальной защиты сварщиков должны соответствовать ГОСТ 12.3.003-86, ГОСТ 12.4.011-87, ГОСТ 12.4.034-85.

Для защиты глаз и лица электросварщики и плазморезчики должны использовать щитки и маски по ГОСТ 12.4.035-78, а газосварщики, газорезчики и вспомогательные рабочие – защитные очки по ГОСТ 12.4.013-85Е. Для защиты от воздействия теплового излучения, искр и брызг расплавленного металла, контакта с нагретыми поверхностями, а также пониженных температур наружного воздуха рабочие должны быть обеспечены спецодеждой и спецобувью. При производстве сварочных работ и термической резки на высоте на деревянных настилах они должны быть защищены несгораемыми материалами. При резке должны быть приняты меры против случайного падения отрезанных элементов конструкций.

Места производства электросварочных и газопламенных работ на данном, а также на нижерасположенных ярусах должны быть освобождены от сгораемых материалов в радиусе не менее 5м, а от легковоспламеняющихся или взрывоопасных материалов и установок (в том числе газовых баллонов)– не менее 10м. Запрещается производство электросварочных работ во время дождя или снегопада при отсутствии навесов над рабочим местом. Не разрешается также выполнять огневые работы на высоте при скорости ветра более 10…12м/с, гололёде или тумане. Запрещается производить огневые работы на изделиях и деталях, покрытых краской (особенно на свинцовой основе), одновременно с малярными, изолировочными и облицовочными работами. Перед резкой, сваркой трубопроводов, в которых находились горючие жидкости или кислоты, должны быть произведены их очистка, промывка горячей водой и раствором каустической соды, просушка и последующая проверка на отсутствие опасной концентрации вредных, взрыво- и пожароопасных веществ.

При прокладке или перемещении сварочных проводов или газопроводящих рукавов должны быть приняты меры против повреждения их изоляции и соприкосновения с водой, маслом, стальными канатами и горячими трубопроводами. Расстояние от сварочных проводов до горячих трубопроводов и баллонов с кислородом должно быть не менее 0,5м, а с горячими газами – не менее 1м. размещение и эксплуатация газовых баллонов должны осуществляться строго в соответствии с ГОСТ 12.2.003-74 и Правилами устройства и безопасной эксплуатации сосудов, работающих под давлением, утверждёнными Госгортехнадзором. Газовые баллоны должны предохраняться от ударов и действия прямых солнечных лучей, а также находиться от отопительных приборов на расстоянии не менее 1м. Пи эксплуатации, хранении и перемещении кислородных баллонов должны предусматриваться меры против соприкосновения их со смазочными материалами, одеждой и обтирочными материалами со следами масел. Перемещение газовых баллонов следует осуществлять только на специальных тележках и носилках, обеспечивающих их устойчивое положение.

При проведении контроля качества сварных соединений с помощь рентгеновских аппаратов и гамма-дефектоскопов необходимо руководствоваться требованиями: ГОСТ 12.3.023-80; Основных санитарных правил работы с радиоактивными веществами и другими источниками ионизирующих излучений; Санитарных правил по радиоизотопной дефектоскопии; Норм радиационной безопасности, утверждённых Минздравом. При проведении дефектоскопических работ следует устанавливать и маркировать радиационно-опасную зону, в пределах которой мощность дозы излучения превышает 0,3мР/ч. Граница этой зоны должна обозначаться знаками радиационной опасности. При контроле качества сварных швов ультразвуком необходимо выполнять правила по технической эксплуатации электроустановок.

Монтаж и испытание трубопроводов.

Все работы по монтажу трубопроводов должны производиться в строгом соответствии с проектом производства работ (ППР), технологическими картами и записками, разработанными и утверждёнными в установленном порядке. ППР должен содержать конкретные указания и технические решения по всем вопросам обеспечения безопасности работ и производственной санитарии с учётом реальных условий строительства. На участке, где ведутся трубопроводные работы, должны быть созданы безопасные условия труда не только слесарей-трубопроводчиков, но и окружающих их рабочих других специальностей.

Расконсервация подлежащих монтажу трубопроводов и изделий должна производиться в предусмотренной зоне на специальных стеллажах или подкладках высотой не менее 100мм без использования пожаро- и взрывоопасных материалов. Очистку подлежащих монтажу трубопроводов от грязи, наледи следует производить до их подъёма.

Запрещается нахождение людей под монтируемыми трубопроводами до установки их в проектное положение и закрепления с обеспечением их устойчивости и геометрической неизменяемости. Запрещается вести монтаж трубопроводов на высоте в открытых местах при скорости ветра 15м/с и более, при гололедице, тумане, когда исключена видимость фронта работ. Применяемые при монтаже трубопроводов грузоподъёмные механизмы, средства малой механизации, такелажная оснастка по техническим характеристикам должны соответствовать массе конструкций трубопроводов, а их размещение не должно создавать опасности для работающих.

Трубы, арматуру, узлы и секции трубопроводов необходимо стропить так, чтобы при подъёме они были уравновешены и при присоединении их к аппаратам или другим узлам не требовалось производить перестановку. Запрещается стропить: сборочные единицы трубопроводов – за бурты, ответвления, в непосредственной близости от сварных швов; арматуру – за штурвал, шпиндель, рычаг и другие выступающие части. Во время перерывов в работе запрещается оставлять поднятые конструкции трубопроводов на весу. Расстроповку их следует производить после постоянного или временного надёжного закрепления.

Запрещается осуществлять работы по монтажу трубопроводов одновременно на нескольких этажах (ярусах), не имеющих надёжных перекрытий и расположенных по одной вертикали. При выполнении работ на высоте от 1,5м и выше без применения лесов и подмостей, а также верхолазных работ рабочие должны иметь проверенные и испытанные предохранительные пояса и специальную обувь с нескользящей подошвой. Предохранительный пояс дожжен прикрепляться с помощью карабина к надёжным и неподвижным элементам конструкций сооружений в местах, предварительно указанных лично бригадиром. Запрещается производить на монтажных лесах, подмостях, вышках гибку труб, подгибку отводов и другие подгоночные работы – они должны выполняться на устойчивых поверхностях.

При монтаже трубопроводов, особенно на высоте, необходимо пользоваться только исправным инструментом, хранящимся в специальном переносном ящике. Запрещается оставлять инструмент, материалы, спецодежду и другие предметы внутри и снаружи монтируемого трубопровода, на различных конструкциях и подмостях даже на короткое время. Запрещается сбрасывать инструмент и другие предметы с высоты.

При работах вне помещений во всех случаях, а в помещениях – в условиях повышенной опасности поражения работающих электрическим током – необходимо применять ручные электрические машины II и III классов защиты от поражения электрическим током по ГОСТ 12.2.007-75. При работе с электрическими машинами II класса необходимо применять средства индивидуальной защиты. При возможности особо опасных поражений электрическим током следует пользоваться только электрическими машинами III класса с применением диэлектрических перчаток, бот и ковриков. Ручные машины, а также понижающие трансформаторы должны подключаться только через специальные штепсельные разъёмы, имеющие контакт для присоединения заземляющего проводника.

Запрещается хождение по трубам, уложенным в траншеях и каналах. При работе в колодцах, камерах и тоннелях один из рабочих должен быть наверху для наблюдения за возможной опасностью для работающих в колодце. Перед спуском в колодцы, камеры, тоннели необходимо удостовериться в отсутствии в них вредных газов. Работа в них при повышенной температуре (до 40оС) без устройства приточной вентиляции запрещается. При химической очистке, огрунтовке, окраске и склеивании трубопроводов следует строго соблюдать производственные инструкции и првила обращения с вредными химическими веществами. Организация и выполнение всех видов указанных работ должны быть безопасными на всех стадиях.

К испытаниям смонтированных трубопроводов разрешается приступать только после детального изучения технологической документации и только после письменного разрешения подрядчика и заказчика на основе оформленных актов технической готовности трубопроводов или их участков к испытаниям. Перед испытаниями необходимо: провести проверку состояния изоляции и заземления электрической части, наличия и исправности пусковых и тормозных устройств, контрольно-измерительных приборов и заглушек; оградить и обозначить соответствующими предупредительными знаками зону испытаний; осмотреть временные заглушки, люки и фланцевые соединения; определить места и условия безопасного пребывания лиц, занятых испытанием; привести в готовность средства пожаротушения и обслуживающий персонал. К проведению испытаний смонтированных систем трубопроводов допускаются только лица, прошедшие соответствующую подготовку и инструктаж на рабочих местах о способах удаления воздуха из системы, порядке постепенного повышения и снижения давления, недопустимости исправлений в системе, находящейся под давлением, и повышении давления против установленного проектом, о приёмах простукивания сварных швов.

Перед промывкой и продувкой трубопровода необходимо удостовериться в надёжном его закреплении на опорах, в работоспособности запорной арматуры. Пневматические испытания проводят только в соответствии с указаниями проекта или технических условий с соблюдением специальных требований по технике безопасности, связанных с опасностью разрыва системы и возможного поражения работающих. Производить осмотр трубопроводов разрешается только после снижения испытательного давления до рабочего. Устранение недоделок, обнаруженных в процессе испытаний, необходимо производить под непосредственным руководством ответственного инженерно-технического работника после отключения системы и полной остановки оборудования.

Вывод.

Я, Телушко Роман Владимирович, учащийся Минского государственного профессионально-технического училища №31, обучался навыкам по специальности «монтажник наружных трубопроводов, электрогазосварщик».

Во время практики на предприятиях г.Минска приобрёл навыки монтажных и сварочных работ.

Приношу свою благодарность мастерам производственного обучения Лащуку Г.С., Осипову М.Ю и консультанту БеганскомуИ.И.

Литература.

1. Виноградов Ю.Г., Орлов К.С. Материаловедение для слесарей-монтажников. М. 1983

2 Лупачёв В.Г. Ручная дуговая сварка. Мн. 2006

3. Тавастшерна Р.И. Изготовление и монтаж технологических трубопроводов. М. 1985

4.Тавастшерна Р.И. Монтаж технологических трубопроводов. М.1980

5. Тавастшерна Р.И, Бесман А.И., Позднышев В.С. Технологические трубопроводы промышленных предприятий. Справочник строителя. М. 1991

Изложение: Генрих фон Клейст. Разбитый кувшин

Posted on by admin

Генрих фон Клейст. Разбитый кувшин

Действие пьесы происходит в начале XIX в. в голландской деревне Гуйзум, близ Утрехта, в январе. Место действия — судная горница. Адам, сельский судья, сидит и перевязывает себе ногу. Заходит Лихт, писарь, и видит, что у Адама все лицо в ссадинах, под глазом багровый синяк, из щеки вырван клок мяса. Адам объясняет ему, что утром, встав с постели, он потерял равновесие, упал головой прямо в печку и вдобавок вывихнул себе ногу. Писарь Лихт сообщает ему, что в Гуйзум из Утрехта едет с ревизией член суда, советник Вальтер. Он проверяет все суды в округе. Накануне он побывал в соседней с Гуйзумом деревне Холл и после проверки отрешил от должности местных судью и писаря. Судья рано утром был найден в овине висящим на стропилах. Он повесился после того, как Вальтер посадил его под домашний арест. Однако кое-как удалось его вернуть к жизни. Появляется слуга советника Вальтера и объявляет, что его хозяин прибыл в Гуйзум и скоро явится в суд.

Адам встревожен и приказывает принести его одежду. Оказывается, что парика нигде не могут найти. Служанка заявляет, что парик в данный момент находится у парикмахера, а второго уже вчера, когда в одиннадцать часов вечера судья Адам вернулся домой, на его голове не было. Голова была вся в ссадинах, а служанке пришлось стирать с нее кровь. Адам опровергает её слова, говорит, что она перепутала, что домой он вернулся в парике, а ночью его со стула стащила кошка и окотилась в нем.

Входит Вальтер и после приветствия выражает желание начать судебное разбирательство. Адам на некоторое время уходит из зала. Входят истцы — Марта Рулль и её дочь Ева, а вместе с ними Фейт Тюмпель, крестьянин, и его сын Рупрехт. Марта кричит, что разбили её любимый кувшин и что она заставит обидчика Рупрехта за это заплатить. Рупрехт заявляет, что его свадьбе с Евой не бывать, и обзывает её распутной девкой. Вернувшись и увидев всю эту компанию, Адам начинает тревожиться и про себя думает, уж не на него ли самого ему будут жаловаться? Ева дрожит и умоляет мать поскорее уйти из этого страшного места. Адам говорит, что от раны на ноге его мутит и он судить не может, а лучше пойдет и ляжет в постель. Лихт его останавливает и советует спросить разрешения у советника. Тогда Адам тихо пытается выяснить у Евы, зачем они пришли. Когда узнает, что только по поводу кувшина, то несколько успокаивается. Он уговаривает Еву не говорить лишнего и грозит, что иначе её Рупрехт отправится в Ост-Индию вместе с армией и там погибнет. Вальтер вмешивается в их разговор и заявляет, что со сторонами бесед вести нельзя, и требует публичного допроса. После долгих колебаний Адам все же решается открыть заседание.

Первой давать показания вызывается истица — Марта. Она заявляет, что кувшин разбил Рупрехт. Адама это вполне устраивает, он объявляет парня виновным, а заседание закрытым. Вальтер крайне недоволен и просит вести дело со всеми формальностями. Тогда Марта начинает во всех подробностях рассказывать о достоинствах этого кувшина, о его истории, чем, в конце концов, выводит всех из себя. Затем она переходит к описанию событий прошедшего вечера. Рассказывает, что в одиннадцать часов уже хотела погасить ночник, как вдруг из Евиной комнаты услышала мужские голоса и шум. Она испугалась, прибежала туда и увидела, что дверь в комнату выломана и из нее доносится брань. Войдя внутрь, она увидела, что Рупрехт как бешеный ломает Еве руки, а посреди комнаты лежит разбитый кувшин. Марта притянула его к ответу, но он стал утверждать, что кувшин разбит кем-то другим, тем, кто только что сбежал, и начал оскорблять и поносить Еву. Тогда Марта спросила дочь, кто на самом деле тут был, и Ева поклялась, что только Рупрехт. На суде Ева говорит, что вовсе не клялась. Складывающаяся ситуация начинает тревожить Адама, и он вновь дает Еве свои наставления. Вальтер их пресекает, высказывает свое недовольство поведением судьи и выражает уверенность в том, что даже если бы сам Адам разбил кувшин, то не мог бы усердней валить все подозрения на молодого человека. Приходит очередь Рупрехта давать свои показания. Адам всеми способами оттягивает этот момент, рассказывает о своей больной курице, которую он собирается лечить лапшой и пилюлями, чем окончательно выводит Вальтера из себя. Рупрехт, получивший наконец слово, заявляет, что в обвинении против него нет ни слова правды. Адам начинает отвлекать от него всеобщее внимание, так что Вальтер уже намеревается посадить писаря Лихта на место судьи. Адам, испугавшись, дает Рупрехту возможность продолжить показания. Молодой человек рассказывает, что вечером, около десяти часов, он решил отправиться к Еве. Во дворе её дома он услышал скрип калитки и обрадовался, что Ева еще не ушла. Вдруг он увидел в саду свою девушку и кого-то еще вместе с ней. Разглядеть он его не смог из-за темноты, однако подумал, что это Лебрехт, сапожник, еще осенью пытавшийся отбить у него Еву. Рупрехт пролез в калитку и притаился в кустах боярышника, откуда слышал болтовню, шепот и шутки. Затем те оба прошли в дом. Рупрехт стал ломиться в дверь, уже запертую на задвижку. Приналег и вышиб её. Она загремела, с карниза печки полетел кувшин, а в окно кто-то поспешно выпрыгнул. Рупрехт подбежал к окну и увидел, что беглец все еще висит на прутьях частокола. Рупрехт огрел его по голове дверной задвижкой, оставшейся у него в руке, и решил было побежать за ним, но тот бросил ему в глаза горсть песка и исчез. Затем Рупрехт вернулся в дом, обругал Еву, а чуть позже в комнату вошла и Марта с лампой в руке.

Следующей должна говорить Ева. Перед тем как дать ей слово, Адам опять запугивает её и убеждает не говорить лишнего. На выпады матери о её распутстве Ева уверяет всех, что чести своей она не осрамила, но что кувшин ни Лебрехт и ни Рупрехт не разбивали. Адам начинает уверять Вальтера, что Ева не способна давать показания, она бестолкова и слишком молода. Вальтера же, наоборот, разбирает желание докопаться до истины в этом деле. Ева клянется в том, что Рупрехт кувшина не разбивал, а настоящего виновника назвать отказывается и намекает на какую-то чужую тайну. Тогда Марта, негодуя на дочь за её скрытность, начинает подозревать её и Рупрехта в более страшном преступлении. Она высказывает предположение о том, что накануне принятия военной присяги Рупрехт вместе с Евой собрались бежать, изменив родине. Она просит призвать в свидетельницы тетку Рупрехта, Бригитту, которая якобы в десять часов, раньше, чем был разбит кувшин, видела, как молодые люди спорили в саду. Она уверена, что её показания в корне опровергнут слова Рупрехта, утверждающего, что он вломился к Еве в одиннадцать. Посылают за Бригиттой. Лихт уходит. Адам предлагает Вальтеру во время перерыва немного освежиться, выпить вина, закусить. Вальтер, что-то заподозрив, начинает подробно допрашивать судью Адама о том, где он ударился. Адам по-прежнему отвечает, что у себя дома о печку. Парик же, как он теперь утверждает, сгорел, когда он, уронив очки и низко нагнувшись за ними, задел свечу. Вальтер спрашивает у Марты, высоко ли от земли находятся окна Евы, у Рупрехта — не в голову ли он ударил беглеца и сколько раз, у Адама — часто ли он бывает в доме у Марты. Когда и Адам, и Марта отвечают, что очень редко, Вальтер оказывается немного сбитым с толку.

Входят Бригитта с париком в руке и Лихт. Бригитта нашла парик на частоколе у Марты Рулль перед тем окном, где спит Ева. Вальтер просит Адама во всем сознаться и спрашивает, не его ли парик женщина держит в руке. Адам говорит, что это тот парик, который он восемь дней назад отдал Рупрехту, с тем чтобы Рупрехт, отправляясь в город, отдал его мастеру Мелю, и спрашивает, почему Рупрехт этого не сделал. Рупрехт же отвечает, что он его мастеру отнес.

Тогда Адам, рассвирепев, заявляет, что здесь пахнет изменой и шпионством. Бригитта же заявляет, что в саду у Евы был Не Рупрехт, поскольку девушка разговаривала со своим собеседником, как с нежеланным гостем. Позже, уже ближе к полуночи, возвращаясь с хутора от двоюродной сестры, она увидела, как в липовой аллее у сада Марты перед ней вырос кто-то лысый с конским копытом и промчался мимо, от него пахло серным и смоляным дымом. Она даже подумала, что это сам черт. Затем вместе с Лихтом она проследила, куда ведет этот след людской ноги, чередующийся с конским следом. Он привел прямо к судье Адаму. Вальтер просит Адама показать ногу. Он показывает свою здоровую левую ногу, а не правую, хромую. Затем всплывает несоответствие в словах судьи о том, куда подевался его парик. Лихту он сказал одно, а Вальтеру — другое. Рупрехт догадывается, что вчера с Евой был сам судья, и нападает на него с оскорблениями. Адам объявляет Рупрехта виновным и приказывает посадить его в тюрьму. Тогда Ева не выдерживает подобной несправедливости и признается, что вчера с ней был сам Адам и домогался её, угрожая, если она не согласится, отправить её жениха на войну. Адам убегает. Вальтер успокаивает Еву, убеждая, что Адам её обманул и что солдат набирают только во внутренние войска. Рупрехт, узнав, что Ева была с Адамом, перестает ревновать и просит у невесты прощения, Фейт предлагает назначить свадьбу на Троицу. Вальтер смещает Адама с должности и назначает на его место писаря Лихта. Марта, так и не успокоившись, спрашивает у советника, где ей в Утрехте найти правительство, чтобы наконец «добиться правды насчет кувшина».

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://briefly.ru/

Доклад: Бородин Александр Порфирьевич

Posted on by admin

Бородин Александр Порфирьевич

(1833-87)

Русский композитор, учёный-химик, общественный деятель. Получил разностороннее домашнее, в т. ч. и музыкальное, образование. Окончил петербургскую Медико-хирургическую академию (1856). Доктор медицины (1858). Профессор (с 1864), заведующий кафедрой химии (с 1874), академик (1877) Медико-хирургической академии. Один из организаторов (1872) и педагогов (до 1885) Женских врачебных курсов. Дружба с прогрессивными учёными — Д. И. Менделеевым, И. М. Сеченовым, Н. Н. Зининым (педагог Бородина) и др., а также изучение статей В. Г. Белинского и А. И. Герцена способствовали формированию передовых общественных взглядов Бородина — просветителя-шестидесятника. Много времени отдавал он музыке, самостоятельно постигнув композиторское искусство. В 1860-х гг. стал членом «Могучей кучки». Под влиянием М. А. Балакирева, В. В. Стасова, а также общения с А. С. Даргомыжским сложились музыкально-эстетические взгляды Бородина как последователя М. И. Глинки. В эти годы написаны 1-я симфония, опера-фарс «Богатыри» (пародия на псевдоисторическую оперу), романс «Спящая княжна» и др. Большая занятость научной, педагогической работой и в то же время высокая требовательность к композиторскому творчеству обусловили длительность работы над каждым музыкальным сочинением. Так, музыка 2-й симфонии (впоследствии названной Стасовым «Богатырской») написана в основном в течение 2 лет, но завершение партитуры потребовало ещё несколько лет. Над оперой «Князь Игорь» Бородин работал 18 лет (не была завершена, её дописали по материалам Бородина и дооркестровали Н. А. Римский-Корсаков и А. К. Глазунов).

Творческое наследие Бородина невелико по объёму. В его сочинениях нашли воплощение любовь к родине, идея величия русского народа, свободолюбие. Центр, место в музыке Бородина занимают богатырские образы русской истории, героического эпоса, к которым он обращался, чтобы понять современность. Эпическая широта сочетается у Бородина с глубоким лиризмом. Его лирика — мужественная, уравновешенная и в то же время страстная, трепещущая. Наряду с чутким проникновением в характер русского музыкального фольклора композитор постигал музыку народов Востока. В его произведениях соседствуют русские образы и восточные — пленительные, полные неги и воинственные.

Не только для образного содержания, но и для всего музыкального стиля Бородина характерна эпичность. Музыкальная драматургия его произведений основана на принципе неторопливого развёртывания музыкального материала, длительного пребывания в одном эмоциональном состоянии. Мелодии близки русским обрядовым народным песням (по своему строению, ладовым признакам). Отличительные черты метода Бородина — при опоре на народную музыку обобщённое воспроизведение её характерных признаков через оригинальные музыкальные образы; отсутствие фольклорных цитат; использование классических форм. Для гармонического языка, в основе своей диатоничного (хотя композитор использует и изысканный хроматизм), характерна мелодичность насыщенность, идущая от русской народной подголосочной полифонии.

Наиболее значительное сочинение Бородина, образец национального героического эпоса в музыке — опера «Князь Игорь» (по «Слову о полку Игореве»). В ней объединены черты эпической оперы и исторической народно-музыкальной драмы. Бородин — один из создателей русской классической симфонии. Его симфонии (1-я написана одновременно с первыми образцами этого жанра у Н. А. Римского-Корсакова и П. И. Чайковского) знаменовали героико-эпическое направление в русском симфонизме, вершиной которого стала 2-я симфония. Бородин был также одним из творцов русского классического квартета (особенно выделяется своей лиричностью 2-й струнный квартет). Бородин явился новатором и в области камерно-вокальной лирики. Первым ввёл в романс образы русского богатырского эпоса. Наряду с эпическими романсами-балладами («Море», «Песнь тёмного леса») ему принадлежат также сатирические песни. Тонкий художник романса, он создал неповторимую по глубине и трагичности чувства, благородству выражения элегию «Для берегов отчизны дальней». Яркое самобытное творчество Бородина оказало плодотворное воздействие на всю последующую русскую, а также и зарубежную музыку.

Сочинения:

оперы-

Богатыри (опера-фарс, 1867, Большой театр, Москва.), Млада (опера-балет, 4-е действие, 1872), Князь Игорь (либретто Бородина по «Слову о полку Игореве», 1890, Мариинский театр, Петербург);

для оркестра-

3 симфонии (№ 1, Es-dur, 1867; № 2, Богатырская, h-moll, 1876; № 3, a-moll, 1887, не окончена, 1-я и 2-я части записаны по памяти и оркестрованы А. К. Глазуновым), музыкальная картина В Средней Азии (A-dur, 1880);

камерно-инструментальные ансамбли-

струнное трио на тему песни «Чем тебя я огорчила» (g-moll, 1854-55), струнное трио (Большое, G-dur, до 1862), фортепианное трио (D-dur, до 1862), струнный квинтет (f-moll, до 1862), струнный секстет (d-moll, 1860-61), фортепианный квинтет (c-moll, 1862), 2 струнных квартета (A-dur, 1879; D-dur, 1881), Серенада в испанском роде из квартета B-la-f (коллективное сочинение, 1886) и др.;

для фортепиано в 2 руки-

Патетическое адажио (As-dur, 1849), Маленькая сюита (1885), Скерцо (As-dur, 1885) и др.; для фортепиано в 3 руки- Полька, Мазурка, Похоронный марш и Реквием из Парафраз на неизменяемую тему (коллективное сочинение Бородина, Н. А. Римского-Корсакова, Ц. А.Кюи, А. К. Лядова, 1878);

для фортепиано в 4 руки-

Скерцо (E-dur, 1861), Тарантелла (D-dur, 1862) и др.;

для голоса и фортепиано-

Разлюбила красна девица, Слушайте, подруженьки, песенку мою. Что ты рано, зоренька (50-е годы), Красавица-рыбачка (1854-55), на слова Бородина- Спящая княжна (1867), Морская царевна (1868), Песня тёмного леса (1868), Фальшивая нота (1868), Море (1870), Отравой полны мои песни (1868), Из слез моих (1871), Арабская мелодия (1881), Для берегов отчизны дальней (слова А. С. Пушкина, 1881), У людей-то в дому (слова Н. А. Некрасова, 1881), Спесь (слова А. К. Толстого, 1884-85), Чудный сад (Septain, 1885);

вокальный ансамбль-

мужской вокальный квартет без сопровождения Серенада четырёх кавалеров одной даме (слова Бородина, 1868-72).  

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.muzlit.narod.ru/

Реферат: Из опыта работы военно-учебных заведений россии второй половины ХIХ — начала ХХ веков

Posted on by admin

Из опыта работы военно-учебных заведений россии второй половины ХIХ — начала ХХ веков

Н. С. Панарский

Совсем недавно российская военная школа отметила свое трехсотлетие. Не все было гладко в процессе становления и развития системы подготовки командных кадров для вооруженных сил России. За прошедшие годы военное образование знало и значительные взлеты, и периоды упадка. Тем не менее, главным итогом проделанной за три столетия работы стал накопленный богатейший опыт, который можно с успехом использовать и в современных условиях.

В настоящее время военная школа переживает не лучшие времена. Наряду с финансовыми и хозяйственными, встают проблемы чисто педагогического характера. Среди них наиболее остро -задача повышения качества знаний и умений будущих офицеров. Отзывы о молодых офицерах, получаемые из частей, свидетельствуют, что выпускники вузов зачастую имеют весьма посредственную подготовку и не справляются с возложенными на них обязанностями.

Причин создавшегося положения предостаточно. Не секрет, что в результате произошедших в обществе перемен резко снизился уровень подготовки учащихся средней общеобразовательной школы. Во многих школах отсутствует мотивация учеников на хорошую учебу, поэтому значительная часть курсантов, вчерашних школьников, не выработала целевой установки на получение прочных знаний. В лучшем случае их интересует отметка, которая пойдет в диплом, но никак не конкретные знания или умения. Они учатся по инерции, с трудом переходя с курса на курс.

Положение осложняется еще и тем, что, как показывают исследования, проведенные в одном из ярославских военных учебных заведений, свыше одной трети курсантов не находят прямой связи между качеством своей учебы и успешностью будущей службы. Более того, значительная часть обучаемых считает, что карьерный рост зависит в основном от влиятельности родственников или личных связей с «нужными людьми». Много претензий в этой связи предъявляется к педагогам военно-учебных заведений. Уровень их квалификации в современных условиях не может не вызывать тревоги. Об этом говорят и социологические исследования. Так, если в условиях академического образования, по самым скромным подсчетам, до 30% преподавателей не имеют специального педагогического образования, то в отдельных военных институтах и филиалах университетов эта цифра достигает 80%, а более половины кафедр возглавляют офицеры, не имеющие научно-педагогической квалификации [1].

Все вышесказанное, наряду с длинным перечнем других причин, в конечном итоге снижает уровень профессиональной подготовленности офицерских кадров, а, следовательно, и боевую готовность армии и флота. И это при том, что современным Вооруженным Силам необходимы выпускники вузов, адаптированные к изменившимся условиям жизнедеятельности войск, способные творчески решать новый тип практических и познавательных задач, осознавать и усваивать культурные ценности, выработанные обществом. Проблема повышения качества получаемого образования не нова, она стояла и перед нашими предшественниками. В разные годы она решалась по-разному и с различной степенью успеха. Видимо, будет небезынтересно рассмотреть некоторые из путей решения этой проблемы, приводившие к положительным результатам.

По свидетельству специалистов, своего качественного пика военное образование России достигло во второй половине XIX века, когда в результате проведенных реформ значительно улучшилось качество подготовки специалистов для армии и флота. Учитывая, что современные Вооруженные Силы России находятся в состоянии реформирования, этот период вызывает наибольший интерес исследователей. Обратимся к нему и мы.

Стало уже азбучной истиной положение о том, что качество подготовки специалистов зависит, прежде всего, от качественного состава преподавателей. Именно в вопросе обеспечения военной школы высококвалифицированным преподавательским составом во второй половине XIX века был сделан качественный скачок. Как известно, университетский устав 1863 года предоставил высшей школе значительную автономию, в том числе право выбора ученым советом университета ректора и проректора, избрание по конкурсу профессоров, избрание на советах факультетов деканов и др. Все эти нововведения с учетом военной специфики внедрялись и в военной школе. Анализ системы подготовки профессорско-преподавательского состава в дореволюционной России наглядно показывает, что ее создатели пытались целенаправленно противодействовать попыткам занять должность преподавателя некомпетентными специалистами. С другой стороны, также целенаправленно велась политика повышения социального статуса военного педагога. На обеспечение этих главных задач была направлена вся совокупность мероприятий, проводившихся по отбору, подготовке, повышению квалификации и стимулированию преподавателей для военно-учебных заведений. Во второй половине XIX века подготовка военно-педагогических кадров осуществлялась по следующим направлениям:

— в военно-педагогических заведениях России. В указанный период таковыми являлись Учительская семинария и Педагогические курсы, образованные при Московском училище военного ведомства в 1864 году;

— через систему отбора профессорско-преподавательского состава для средних и высших военно-учебных заведений.

В семинарию и на курсы принимались в первую очередь лица, имеющие высшее образование. На оставшиеся вакансии могли претендовать офицеры, прослужившие в частях армии не менее 2-х лет.

Объем знаний, навыков и умений, полученных семинаристами и слушателями педагогических курсов, давал им возможность успешно решать учебно-воспитательные задачи в средних общеобразовательных военно-учебных заведениях.

При нехватке педагогических кадров на должности преподавателей производился отбор из числа наиболее способных и талантливых офицеров и гражданских преподавателей. Основная масса кандидатов допускалась к преподаванию в военных и юнкерских училищах только после успешной сдачи экзамена и проведения пробных лекций. Исключение составляли лишь профессора, адъюнкты и преподаватели военных академий. Для высших военно-учебных заведений (академий) отбор профессорско-преподава-тельского состава был еще более жестким [2]. Военные педагоги имели ряд льгот по сравнению с войсковыми офицерами, что способствовало престижности их службы, повышало ответственность за качество и результаты своего труда и одновременно являлось мощным стимулом к развитию профессиональных качеств. В частности, офицер-педагог получал жалование на ступень выше при исчислении срока службы (каждые 5 лет службы в училище засчитывались за 7 лет), ему предоставлялось право обучать своих детей за казенный счет и ряд других льгот. Выше было и жалование. В результате такой целенаправленной работы даже в средних военно-учебных заведениях сосредотачивались лучшие педагогические и научные кадры страны [3].

К сожалению, в начале царствования Александра III Педагогические курсы (1883 г.) и семинария Военного ведомства (1885 г.) были закрыты. Гражданские воспитатели были заменены офицерами, в большинстве своем не имевшими педагогических навыков, хорошего строевика предпочитали педагогу. Эта тенденция стала доминирующей в вузах Русской Армии, поэтому очень скоро качественный состав преподавателей претерпел изменения далеко не в лучшую сторону, особенно в провинциальных учебных заведениях. По воспоминаниям А. А. Игнатьева [4], за исключением 4-5 преподавателей Киевского кадетского корпуса, «все остальные педагоги были ничтожества и смешные карикатуры» [5]. Тенденция замещения преподавательских должностей офицерами-практиками, не имеющими педагогического образования, была характерна также и для вузов Советской Армии [6]. В настоящее время она продолжает оставаться доминирующей в военно-учебных заведениях Российской Армии. Более того, по сравнению с недавним прошлым положение ухудшилось.

Конечно, перестройка системы подготовки педагогических кадров потребует значительных материальных затрат и времени, но если мы не хотим лишить свою армию и флот всесторонне образованных и высокопрофессионально подготовленных офицеров, начинать ее необходимо уже сейчас. В то же время в опыте наших предшественников есть и находки, претворение которых в жизнь не потребует значительных издержек, но может принести при правильном использовании значительный эффект. Каждое военно-учебное заведение в выборе форм и методов учебно-воспитательного процесса обладало некоторой степенью самостоятельности, но при этом все они руководствовались правилом, что «общая цель воспитания состоит в том, чтобы развить в душе питомца нравственную норму во всей ее чистоте и привести в строгое согласие с этой нормой все его действия, затем развить духовные способности воспитанника и преподать ему требуемые знания и умения…» [7]. Одним из лучших учебных заведений России середины XIX века заслуженно считался Морской корпус [8]. Он являлся основным учебным заведением, готовящим кадры флотских офицеров. Учебно-воспитательная работа в корпусе всегда была на высоте. Курс обучения, по отношению к армейским учебным заведениям, был значительно сложнее, особенно в отношении математики, иностранных языков и морского дела. Благодаря этому из стен Морского корпуса вышли знаменитые флотоводцы, великие путешественники, а также немало и тех, кто составил славу русской науке и искусству.

Успехам питомцев корпуса в немалой степени способствовал умело поставленный воспитательный процесс. Конечно, некоторые методы воспитания в современных условиях воспринимаются не более как занимательный курьез, большинство же других способов улучшения учебно-воспитательного процесса заслуживают самого пристального внимания. Так, во времена обучения в корпусе великого русского композитора Н. А. Римского-Корсакова [9] за прилежание кадеты в качестве премии получали яблоки и груши, имена отличившихся заносились на «красную доску», провинившихся же ставили «под лампу», то есть под люстру в огромном зале, и давали в обед лишь хлеб и щи. Воспитанников младших классов, получавших по двенадцатибалльной системе по наукам «0» либо «1», наказывали розгами каждую субботу [10].

Наибольший же интерес вызывает следующее: подавляющее большинство офицеров − выпускников Морского корпуса обладали умением быстро ориентироваться в сложной обстановке, самостоятельно принимать правильное решение, проявлять инициативу. В немалой степени этому способствовал такой (незначительный на первый взгляд) элемент жизни учебного заведения, как распорядок дня.

По свидетельству академика А. Н. Крылова [11], в описываемый период он представлял собой следующее:

Побудка

6 ч. 30 м. утра

Утренняя гимнастика

7 ч. 15 м.-7 ч. 30 м.

Утренний чай

7 ч. 30 м. — 7 ч. 45 м.

Первый урок

8 ч. 00 м. — 9 ч. 25 м.

Второй урок

9 ч. 30 м.-11ч. 00 м.

Завтрак и свободное время

11ч. 00 м.-11ч. 30 м.

Строевые учения

11ч. 30 м.-1ч. 00 м.

Третий урок

1ч. 00 м.-2 ч. 30 м.

Свободное время

2 ч. 30 м. — 3 ч. 30 м.

Обед

3ч. 30 м.-4 ч. 00 м.

Свободное время

4 ч. 00 м. — 7 ч. 00 м.

Приготовление уроков

7 ч. 00 м. — 9 ч. 00 м.

Вечерний чай

9 ч. 00 м.-9 ч. 15 м.

Желающие ложиться спать

9 ч. 15 м.

Всем ложиться спать

11ч. 00 м.

Крылов поясняет: «Время с 7 до 9 ч. практически было также свободное, номинально оно предназначалось для «приготовления уроков», т. е. надо было сидеть у своей конторки и не разговаривать, а заниматься чем угодно, не мешая другим, хотя бы решением шахматной задачи, чтением любой книги или журнала, но не развернутых во весь лист газет.

Это обилие свободного времени [12], не раздробленного на малые промежутки и не занятого чем-нибудь обязательным, способствовало развитию самостоятельности и самообразования, поэтому громадное большинство занималось по своему желанию тем, что каждого в отдельности интересовало: многие изучали историю, особенно военно-морскую, читали описания плаваний и путешествий, литературные произведения, занимались модельным делом или постройкой шлюпок и т. п.» [13]

И далее «…общее направление преподавания было… «какможно меньшему учить, как можно большему учиться самим»[14]. Другими словами, уже в то время руководители Морского корпуса хорошо понимали педагогическую истину: «ничему нельзя научить, можно только научиться» и умело выполняли главную задачу учебного заведения — создать условия, способствующие этому. Такая установка при отличном подборе преподавателей давала сугубо положительный эффект. Из стен корпуса выходили отличные моряки, в которых не был угашен дух независимости, способные на принятие самостоятельных решений в обстановке различного уровня сложности.

К сожалению, с ужесточением общего курса в системе образования претерпел изменение и жизненный уклад воспитанников училищ. Стараясь избежать вольнодумства среди будущих офицеров, командование вузов стремилось различными мерами сократить свободное время юнкеров. Наиболее ярко эта тенденция проявилась в военных училищах, готовивших офицеров для сухопутных войск. Распорядком дня жизнь юнкера в училище была строго регламентирована, при этом на личные нужды ему отводилось очень мало времени [15]. Такая заведомо порочная практика сохраняется и ныне. Современные распорядки дня военно-учебных заведений предусматривают всего около полутора часов свободного времени для курсанта, тем самым значительно урезая его возможности получать знания самостоятельно и повышать свой культурный и общеобразовательный уровень. При этом чтение художественной литературы в часы самостоятельной подготовки к занятиям также, мягко говоря, не приветствуется. Важным стимулом к учебе в военных учебных заведениях дореволюционной России служил также ведущийся с начала обучения список учащихся. Это был своеобразный рейтинговый лист, в котором учитывались оценки каждого кадета (юнкера) и выставлялся средний балл. Список размещал всех выпускников в зависимости от их успеваемости и дисциплинированности с первого до последнего, а в целом делил всех на три разряда. Окончившие училища по 1-му разряду (не менее 8 баллов [16] в среднем по военным предметам, не менее 6 по остальным и не менее 9 по поведению и знанию строевой службы) выпускались подпоручиками [17], а лучших могли прикомандировывать к гвардейским частям для перевода в них после годичного испытания и по представлению гвардейского начальства. Окончившие курс по 2-му разряду (не менее 7, 5 и 8 баллов соответственно) выпускались прапорщиками [18], а по 3-му разряду (все прочие) — направлялись в полки юнкерами на 6 месяцев, после чего производились в офицеры без дополнительного экзамена и сверх вакансий [19].

Другими словами, от успехов в учебе и дисциплине напрямую зависел дальнейший служебный, а чаще всего и жизненный путь молодого офицера. Более того, подобная система выпуска предполагала определенную справедливость в выборе места службы, вне зависимости от происхождения, поэтому и отношение к учебе было несколько иным, чем сейчас. Вот как описывал процесс разбора вакансий А. И. Деникин [20]: «Перед выходом в последний лагерь происходил важный в юнкерской жизни акт —разбор вакансий. В списке по старшинству в голове помещались фельдфебеля, потом училищные унтер-офицеры, наконец, юнкера по старшинству баллов. На юнкерской бирже вакансии котировались в такой последовательности: гвардия (1 вакансия), полевая артиллерия (5-6 вакансий), остальные пехотные. Помню, какое волнение и некоторую растерянность вызывал в нас акт разбора вакансий. Ведь, помимо объективных условий и личных вкусов, было нечто провиденциональное в этом выборе тропинки на нашем жизненном пути, на переломе судьбы. Этот выбор во многом предопределял уклад личной жизни, служебные успехи и неудачи — и жизнь, и смерть. Для помещенных в конце списка остаются лишь «штабы» с громкими историческими наименованиями — так назывались казармы в открытом поле, вдали от города, «кавказские урочища» или стоянки в отчаянной сибирской глуши» [21].

Особую важность выбору части придавало сложившееся в русской армии положение, при котором офицеры, поступая в тот или иной полк, за редким исключением, служили в нем до отставки. Переводы из части в часть практиковались крайне редко, и поэтому выбор вакансии значил для любого молодого офицера очень много.

Конечно, современная офицерская жизнь не так драматична. Начало службы в отдаленном гарнизоне не означает, что офицер проведет всю свою жизнь именно в этой части. Но возможность определять свою судьбу своими же успехами в учебе и службе была бы не лишней и сейчас. Более того, зависимость стартовых возможностей не от прихоти начальника или от занимаемого положения ближайших родственников значительно повысила бы интерес всех категорий курсантов к учебе и дисциплинированному поведению. В то же время необходимо заметить, что существующая ныне четырехбалльная система оценки знаний («отлично», «хорошо», «удовлетворительно» и «неудовлетворительно») недостаточно точно отражает уровень успеваемости обучаемых относительно друг друга, и часто одинаковые отметки ставятся за очень разные по силе ответы курсантов. Преподавателям для дифференцирования оценки приходится прибегать к своеобразным уловкам и определять уровень знаний обучаемых как на «четыре с минусом», «пять с плюсом» и т. п.

Поэтому при возможном введении рейтинговой градации курсантов необходимо будет изменить и систему оценки их знаний в сторону увеличения количества получаемых баллов. При этом для обязательных предметов понятие «зачет» теряет свой смысл и возможно лишь для факультативных дисциплин. Оптимальным мне представляется вариант, когда каждая из существующих отметок разбивается на три части. Таким образом, мы получаем все ту же двенадцатибалльную систему, которая существовала в высших и средних учебных заведениях России до 1917 года. Это позволит более гибко и точно оценивать уровень знаний и умений курсантов, а в целом способствовать повышению заинтересованности их в успешной учебе.

Сейчас ни у кого не вызывает возражения тезис о том, что офицерский корпус является становым хребтом вооруженных сил любой страны. Историческим опытом неоднократно была доказана истина: «каковы офицеры — такова и армия». И поэтому успех проводимой в России военной реформы во многом зависит от того, какими будут офицеры обновленной армии и смогут ли они достойно ответить на вызов времени. Для этого необходимо значительное улучшение качества их обучения и воспитания, серьезные изменения в системе военного образования, так как, говоря словами русского военного писателя Н. Морозова, «… победа или поражение армии на полях сражений вовсе не является делом случая, не приходит извне, а лежит в самой армии, подготовляется всей ее жизнью в период мира. И в зависимости от того пути, по которому идет воспитание армии в мирное время, ждут ее на войне или блестящие победы, или позорные неудачи» [22].

Список литературы

1. Желтобрюх С. П. Профессионально-педагогическая подготовка преподавателей военно-учебного заведения: Монография. Ярославль: Изд-во ЯФВФЭУ, 2001. С.6.

2. Подробнее об этом см. Желтобрюх С. П. Указ. соч. С. 10—30.

3. В разное время в военно-учебных заведениях преподавали известные ученые: Д. И. Менделеев, А. Н. Крылов, М. В. Остроградский, В. Ф. Буняковский и др.

4. Игнатьев Алексей Алексеевич (1877—1954) — русский военный дипломат и писатель. В 1891—1894 гг. обучался в Киевском кадетском корпусе.

5. Игнатьев А. А. Пятьдесят лет в строю. М.: Воениздат, 1988. С. 37.

6. Исключение составляли преподаватели социально-гуманитарных дисциплин. Их подготовкой занимался педагогический факультет Военно-политической академии им. В. И. Ленина.

7. Инструкция по воспитательной части для военных гимназий и прогимназий. СПб., 1881. С.3.

8. Одно из старейших военно-учебных заведений России. Морской корпус ведет свое происхождение от учрежденной в 1701 г. в Москве Школы математических и навигацких наук и основанной в 1715 г. в Санкт-Петербурге Академии морской гвардии. Сам корпус образован в 1752 г. под названием Морского шляхетского корпуса. С 1867 по 1891 гг. назывался Морским училищем.

9. Римский-Корсаков Николай Андреевич (1844—1908) — русский композитор, дирижер, музыкально-общественный деятель. В 1856-1862 гг. обучался в Морском корпусе.

10. См. Е. Абрамов, В. Солодахин, М. Краснов. Моряк, композитор, дирижер // Морской сборник. 1994. №

1 Л ОС J. 1_*. ОО.

11. Крылов Алексей Николаевич (1863—1945) — выдающийся кораблестроитель, математик, механик, академик Российской академии наук с 1916 г. (академик АН СССР). В 1878—1884 обучался в Морском училище (Морском корпусе)

12. В общей сложности 6—8 часов свободного времени.

13. Крылов А. Н. Мои воспоминания. Л.: Судостроение, 1984. С.64.

14. Там же.

15. См. Коровин В. М., Свиридов В. А. «Настоящая честь военного человека состоит в благородном поведении» / Военно-исторический журнал. 2002. № 9. С.37.

16. По 12-балльной системе.

17. Звание «подпоручик» соответствует современному воинскому званию «лейтенант».

18. Звание «прапорщик» соответствует современному воинскому званию «младший лейтенант».

19. См. Волков С. В. Русский офицерский корпус. М.: Воениздат, 1993. С.112.

20. Деникин Антон Иванович (1872—1947) — военачальник, военный писатель, генерал-лейтенант (1916). В 1890—1892 гг. обучался в Киевском юнкерском училище.

21. Деникин А. И. Путь русского офицера. М.: Современник, 1991. С.51, 52—53.

22. Морозов Н. Воспитание генерала и офицера как основа побед и поражений. Исторический очерк из жизни русской армии эпохи наполеоновских войн и времен плац-парада. СПб., 1910. С. 11.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.yspu.yar.ru

Изложение: Кетхен из Гельброна. фон Клейст Генрих

Posted on by admin

Кетхен из Гельброна. фон Клейст Генрих

КЕТХЕН ИЗ ГЕЙЛЬБРОНА Драма Кетхен- женский образ, в котором символически воплощена любовь. Прототип К. заимствован из английской народной баллады, получившей известность в Германии в последней трети XVIII в. благодаря обработке поэта Г. А. Бюргера под названием «Граф Вальтер».

К. — дочь оружейного мастера, полюбившая знатного рыцаря, и уже сама эта ситуация, в которой девушка не может рассчитывать на брак по причине своего простого происхождения, представляет любовь как особое явление, не подвластное ни здравому рассудку, ни каким-то другим чувствам; она имеет абсолютную силу. Любовь К. тем более безнадежна, что на протяжении длительного времени безответна: у героини есть счастливая соперница Кунигунда, принадлежащая к высокому дворянскому роду. Таким образом, девушка унижена вдвойне и обречена на страдания. Но страдание не может ослабить страстную привязанность К. к рыцарю Вет-теру фон Штралю. Постоянно находясь возле него вопреки его воле, она стоически переносит его жестокое и оскорбительное обращение; не пробуждается у нее в ответ на это и чувство гордости. Гордость, как и потребность не подвергать себя страданиям, — это то, что сопутствует земному, обыденному существованию людей, любовь же — чувство неземное, принадлежащее к миру иррационального.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://lib.rin.ru/cgi-bin/index.pl

Контрольная работа: Развлекательная культура России

Posted on by admin

Федеральное государственное образовательное учреждение

Высшего профессионального образования

«Калининградский Государственный Технический Университет»

Контрольная работа по дисциплине

«КУЛЬТУРОЛОГИЯ»

ТЕМА: «Развлекательная культура России»

Работу выполнила:

Студентка группы 07 з «БУ»

Петрова А.А.

Калининград

2007г.

Содержание

Введение

1 Русская музыка в контексте ритуалов и церемоний, празднеств и развлечений

2 Занимательная литература; искусство факиров; «штрихи к портрету»; обеды «к случаю», бал в культуре и т. д.

Заключение

Список используемой литературы

ВВЕДЕНИЕ

В данной теме мне бы хотелось показать:

1. Каким образом развивалась «Развлекательная культура Руси – России»;

2. Как она проникла в наше время;

3. Что на это могло повлиять, какие факторы;

4. Какую роль играет человек в развитии культуры;

1 Русская музыка в контексте ритуалов и церемоний, празднеств и развлечений

Музыка как средство смысловой организации звука составляет неотъемлемую сторону обрядов ритуальных богослужений.

Согласно мифами легендам многих народов музыка имеет божественное происхождение. Слово «музыка» в европейских языках происходит от названия греческих богинь – муз, ответственных за воспитание высших, божественных начал в человеке, которые всегда мыслились как начала разумные.

Музыкальная культура имеет богатую и древнюю историю. Исторические памятники, наскальные рисунки, музыкальные инструменты, найденные при раскопках, свидетельствуют о том, что музыка была неотъемлемой частью жизни народов еще в глубокой древности. Творцом и бережливым хранителем музыкальных ценностей был народ. Он донес до наших дней древнейшие образы песен, танцев, инструментальных пьес.

Музыкальный гений народа проявлял себя не только в фольклоре, но и в развитии музыки церковной и светской.

Особенно процветало хоровое пение. Великолепные хоры без сопровождения звучали не только в церквах, они исполнялись и в светских концертах.

Успешному развитию музыкальной культуры могла препятствовать политика социального и национального угнетения, которая проводилась правительством царской России. Но никакие трудности не могли погасить такое сильное стремление народов к созданию своего национального искусства.

Язык национального искусства – это, прежде всего мелодии, интонации, ритмы, которые веками шлифовали народные творцы.

Иерархия проникала во внутрь произведений изобразительного искусства, организовывала его художественное пространство, одним фигурам отводила передний план, другим – центральный, а другим совсем отдалённый (иногда даже фоновый). Лица фигур их позы и жесты, их одежды и символические предметы, которые их окружали, — всё это указывало на принцип их иерархического положения и соподчинения.

История народа, его сказания, предания, легенды, страницы героической борьбы за свободу и независимость оживали в первых классических образах профессиональной музыки.

От сюда можно сделать вывод что, все в большей степени, музыка гордо выступала на передний план.

«Вместе с тем её функция оставалась неизменной и в глазах того времени ни сколько не снижала её престижности. Таким образом, качество любой категории можно познать только по её отношению к категории более высокого порядка. И так, ступень за ступенью вплоть до неощутимого прикосновения к мистическому понятию Бога (мысль И.Канта)».[1]

«Объективными проекциями такого восхождения в церковной жизни был ритуал, а в придворной светской жизни – церемониал. В субъективно-психологическом плане каждый духовный шаг наверх воспринимался как индивидуальный или же общественный праздник». [2]

Возникновение у общества праздничного настроения вызывало к жизни функции и формы увеселения и развлечения.

В музыкальном искусстве России XVIII века музыкальные жанры функционировали в различных контекстах: в церковном православном ритуале, в придворном и мелкопоместным церемониале, в обстоятельствах интимно-личного, узкосемейного или же всенародно-общественного праздника, в условиях изысканных увеселений или же суетно-грубоватых развлечений.

Можно сказать о том, как в очень значительной понятийной устойчивости, так и в изумляющей разум функциональной изменчивости кардинальных для нашего очерка категорий возникает – «церемониал» и «праздник». Например, спонтанно возникший праздник порой становился традиционным из-за многократности его повторений, он обрастал ритуальными атрибутами, затем был признан и узаконен Высочайшим повелением или вводился в состав какого-то церемониала или сам превращался в церемониал. И наоборот – широко известный и распространенный повсюду церемониал начинал влиять на саму структуру человеческого мышления и сразу отображался в деталях самого интимного праздника, самого мелкого развлечения.

Неотъемлемым качеством музыки, являлось с гордостью выраженное чувство подданного великой Империи. И подобная «имперкость» мышления выражалась по разному. [3]

В ценностно-эстетической плоскости приоритет без всяких сомнений оставался за музыкой духовной. Традиция православного пения а acapella, насчитывавшая к XVIII веку несколько столетий своего существования, открыто объединилась в самом начале царствования Екатерины II с традициями западноевропейских певческих школ, что не смогло не вызвать редкостного по силе подъема русского хорового искусства. Стоит заметить, что ближе к XVII-XVIII веку появляются такие знаменитые музыкальные композиторы, как Иоганн Себастьян Бах, Вольфганг Амадей Моцарт и т.д., а к XIX веку широкую известность получили хоры таких композиторов, как Шебалина, Тормиса, Свиридова и т.д.

Следующим по значимости после хорового нужно назвать жанровый пласт сочинений для музыкального театра, в числе которых выделился жанр русской комической оперы.

Общее число театров Российской империи второй половины XVIII века, в которых ставились комические оперы, превышало 500. Среди этих театров были любительские, императорские, публично-коммерческие, а больше всего усадебно – крепостные.

Помимо категории «праздника» русская комическая опера также была неразрывно связана со знакомыми нам уже понятиями «ритуала» и «церемониала», но только уже по-новому.

Ритуал привносился в неё вместе со свадьбами, циклами девишника, гаданиями, циклами подлинных народных песен, гуляний в день Троицы и в ночь Ивана Купала.

Черты самобытности национальной оперной драматургии и многие конкретные драматургические идеи прямым образом восходят к народному ритуалу, который проникал в оперу с народными песнями как бы изнутри, а церемониал, в свою очередь, будто обволакивал оперу снаружи.

Чем ближе к императорскому двору находился театр по своему иерархическому положению, тем сильнее были выражены в его художественной практике и театральных обычаях тенденции церемониала.

Концертная жизнь в российских столицах практически не была отделена от театральной. Концерты не составляли самостоятельного годового сезона и давались преимущественно в дни Великого поста со сцен тех же театров.

Следующий по значимости вид музыкального искусства связан с личной жизнью купцов, дворян, мещан эпохи Просвещения – с жанрами салонного или домашнего музицирования в кругу друзей из горожан или же в обществе соседей по окрестным поместьям.

Русская крестьянская песня постепенно входила в дворянский быт, а западноевропейская оперная ария еще более уверенно утверждалась в мещанской и купеческой среде.

Застольных песен было очень много по их жанровым разновидностям. Они были галантными, уличными и духовно-возвышенными, о мужской дружбе и о любви к женщинам, да и вообще о чем угодно. Застольные песни при всей их внешней простоте, содержали в себе несколько примечательных качеств драматургического плана, которые обеспечивали очень большую популярность и поразительную силу внутреннего эмоционального воздействия.

В завершении, можно сказать о том, что музыка включает в себя такие элементы как: ритм, мелодию, гармонию, тембр, жанры. Именно из этого и складывается язык музыки. Она окружает человека с детства, и с ранних лет он привыкает связывать музыкальные впечатления с определёнными явлениями действительности. Колыбельная песня связывается с представлением о ночной тишине и покое, марш – с шествием, парадом, танец – с весёлым праздником. Вот так и закрепляются в нашем сознании первые, самые элементарные образы.

2 Занимательная литература; искусство факиров; «штрихи к портрету»; обеды «к случаю», бал в культуре и т.д

Занимательность для русской литературы явление довольно типичное. Русский писатель – это традиционно человек обстоятельный и идейный, который стремится прийти к читателю с важной проблемой. Поэтому занимательность – это опора на сюжетные ходы и композиционные приемы, поддерживающие в напряжении внимание читателя при изложении проблем, но это являлось достаточно редким явление в произведении писателей России вплоть до конца XVIII века.

Но существуют некоторые исключения. Например, в эпоху Петра I был всплеск общественной жизни. Именно тогда начали появляться первые элементы занимательного повествования, которыми насыщены популярные в то время произведения об одаренном и энергичном молодом человеке, который преодолевает множество сословных и других предрассудков, чтобы завоевать свое место под солнцем в новой российской действительности.

Пройдет петровское время, и исчезнут все занимательные истории, а писатель станет прежним серьезным «грудником слова».

Понадобится почти век, пока изменится это положение. Русский писатель XVIII века — это, прежде всего придворный, который зарабатывает себе на жизнь переводами и получает за свой оригинальный авторский труд лишь табакерки и перстни. Их собственные произведения, по существу, — это заказ влиятельных меценатов на какой-то торжественный случай, православная проповедь или подробное изложение тех или иных поучительных историй. С этим связаны и названия жанров: жития, поучения, сказания, летописи — они во многом отражают эту ситуацию.

Писатель—это учитель, серьезный и ответственный; философ; пророк истин дековых, и т.д.

Ситуация заметно меняется к концу XVIII века, когда
сентиментализм в лице Н. Карамзина выдвинул на первый план повествование о сокровенных чувствах личности, важности ее переживаний. С легкой руки Н. Карамзина в обществе возникает интерес к проблемам индивидуальной жизни.

Первое десятилетие XIX века — это время господства переводного романа приключений, «готического романа тайн и ужасов» и исторического романа, где история подается, говоря пушкинскими словами, «домашним образом». Это время медленно прокладывающего себе дорогу романтизма с его культом творческой личности, которая противостоит инертной действительности, это период брожения в обществе различных идей, неистовых споров вокруг традиционных форм и новых увлечений.

В России XIX века появляется массовый требовательный читатель, который создан эпохой Просвещения. В тоже время появляется и издатель, заинтересованный в реализации своей книжной продукции Литературные кружки и просто светские вечера и салоны сократили расстояние между читателем и писателем, они утвердили авторитет словесного творчества и интерес к нему.

Но ни занимательная переводная литература, ни новая общественная ситуация, ни новый взгляд на человека и писателя, который начинает считать свой труд профессией, которая способна обеспечить достаток, — никто не может уничтожить сложившихся вековых традиций дидактической подчиненности художественной литературы практическим целям государственной жизни. Занимательность как принцип используется очень поверхностно и практично, и лишь со временем появляется оригинальная русская занимательная художественная литература. Особенно заметно это проявляется в историческом романе, созданном на основе детально выписано нравоописательности, соединенной с авантюрным повествованием. При этом авантюрные ситуации, положения чаще всего становятся средством доведения до читателя той или иной этической задачи, которая имеет дидактическую цель.

Пионером в этой занимательно – дидактической литературе в России стал В. Нарежный, который заслужил титул «первого русского романиста». Он шел непроторенной дорогой, создавая на основе популярной переводной литературы авантюрно-исторические произведения. Для возбуждения читательского интереса В.Нарежный использует чисто авантюрные элементы повествования, случайные встречи и перестрелки, драматическое положение героя, который находится между двумя противоборствующими историческими силами.

Интерес к истории отражают также и исторические романы И.Лажечникова, занимавшие внимание читателей в 30-е годы.

Вместе с авантюрными романами исторического жанра в русской романтической литературе появляются новые жанры — рассказы и повести. В основе их сюжетов — таинственные, иногда мистические загадки жизни людей, фантастическое закулисье обыденной действительности. Между этими пластами русской литературы в 30-е годы XIX века начинается процесс взаимодействия.

Так, если И. Лажечников во многом сближается с романтизмом в изображении исторических личностей, то такой популярный представитель романтизма, как А. Погорельский, по конечным целям сближается с дидактичностью исторического романа.

Вторая половина XIX века становится настоящим водоразделом истории занимательной литературы. Писатель первой половины столетия во многом поверхностно использовал те элементы занимательности, которые пришли к нему вместе с переводной литературой «готического», исторического и ицаописательного романов, вместе с новыми вкусами, модой, литературными требованиями. Он пользовался часто неуклюже – подражательно. Теперь же писатель стремился органично вплести эти элементы в свою художественную канву.

В 50-е годы это новое качество проявилось в творчестве ровесника М. Лермонтова — В. Вонлярлярского, смертельная болезнь которого парадоксально пробудила в нем литературный талант «занимательного писателя», она заставила взяться за перо и на одном дыхании написать несколько примечательных романов, которые завоевали огромную популярность. В его произведениях действие развивается довольно медленно, но автор в него помещает элементы, которые должны были обязательно привлечь читательское внимание.

Романы и повести Ф. Достоевского-это сочетание сложной формы, значительности замысла и непременной занимательности интриги.

Стиль его, необычный и лихорадочный, порой сбивчивый, насыщенный отголосками реальных событий, почерпнутых из современной журнальной хроники, необработанных, порой натуралистических, помогает создавать атмосферу достоверности происходящего.

ИСКУССТВО ФАКИРОВ

В Европе издавна было принято называть всех фокусников, которые приходят с Востока, дервишами или факирами. В переводе с персидского «дервиш» обозначает «бедный» и относится к нищенствующим мусульманским монахам. «Факир» в переводе с арабского – «нищий» и относится к монахам-фанатикам, которые ведут аскетический образ жизни и скитаются по дорогам Индии.

Искусство дервишей и факиров основывается на способности управлять скрытой психической энергией, которая дремлет в подсознании человека. Кроме того, придерживаясь учения Йогов, проповедуя самопознание и самоуглубление, позволяющие проникнуть в таинственные сферы мироздания, с помощью длительных и изнурительных тренировок эти удивительные люди нередко достигают феноменальных умений.

История факирского искусства, лениво бродившая тысячелетия по жарким каменистым дорогам восточных стран, в XIX веке неожиданно оказалась в поле зрения европейских путешественников, исследователей, ученых, артистов. С этого времени появляются номера факиров и гипнотизеров, с каждым годом завоевывая все большую популярность у зрителей.

Во второй половине XIX века в Европе факирское искусство обретает вторую жизнь. Этому во многом способствует деятельность Елены Блаватской, создательницы религиозно-философского учения «теософия». В возрасте 17 лет Елена отправилась в скитания по Турции, Египту, Европе и Америке. Она была героиней многочисленных романов, и в том числе с известным в те годы медиумом Юмом, выступала цирковой фокусницей и наездницей. В своих путешествиях Блаватская познакомилась с искусством факиров. В 1870 году она основала в Каире спиритический кружок и рассказывала о том, что провела семь лет в недоступных местах Гималаев у таинственных старцев, которые способны читать мысли и вызывать видения на каком угодно расстоянии. При этом Блаватская выдавала себя за ученицу этих мудрых старцев, якобы посланную им, чтобы возвестить «учение посвященных». Подтверждая истинность своих слов, она показывала различные чудеса. В 1873 году Блаватская познакомилась с полковником Генри Олькоттом, увлекавшимся гипнозом. Вместе они организовали «Теософическое общество». В 1877 году Блаватская издает двухтомное сочинение «Разоблаченная Изида». Здесь описываются чудесные явления, связанные с удивительными способностями индийских факиров.

Самой колоритной фигурой среди европейских факиров был «загадочный и таинственный факир, и дервиш Димитриус Лон-Го». Его судьба была поразительна, а жизнь полна горечи и обид. Его творчество совпало с периодом взлета и гибели факирского искусства на российской сцене и манежах.

Артист Лон-Го выделялся из всех факиров и дервишей европейского происхождения не только выдающимся артистизмом, мастерством, мудростью, но и глубоким проникновением в сокровищницу восточной культуры. Он в совершенстве владел многими восточными языками, увлекался литературой, превосходно разбирался в живописи и сам рисовал, был тончайшим знатоком антиквариата и ювелирного мастерства.

Необходимо указать на то, что физические и психологические нагрузки, испытываемые цирковыми факирами, несколько больше чем, у бродячих дервишей во время выступлений. Это объясняется тем, что в Европе факиры, как правило, гастролировали в одиночку или с ассистентами, но при этом вся нагрузка ложилась на плечи одного ведущего исполнителя. У себя на родине факиры обычно объединяются в группы, демонстрируя перед публикой целые представления.

Исходя из всего выше сказанного, хотелось бы отметить то, что цирковые факиры, дервиши для того, чтобы облегчить себе ежедневное исполнение различных трюков, применяли различные хитрости. И в этих случаях от артистов требовалось умение в нужный момент волевым усилием мобилизовать скрытые защитные системы организма, что им и удавалось делать.

«ШТРИХИ К ПОРТРЕТУ»

Король, император, царь и тому подобное, оказывает влияние на эстетические вкусы своей страны в данную эпоху.

Вместе с тем вкусы, пристрастия, привычки государя, как бытовые, так и эстетические и прочие во многом формируются под воздействием общей, существующей на этикет, на мнение о репрезентативности того или иного явления и так далее.

Однако некоторые привычки и пристрастия правителей закладываются еще в ранние годы их жизни, и затем они становятся яркой отличительной чертой их личности, бросая отсвет на многое, происходящее вокруг них. Значит, чтобы лучше понять определенные явления, и частности, культурно-эстетической жизни интересующей нас эпохи и страны, нужно пристальнее рассмотреть одного из законодателей «эталонов», то есть правителя.

С именем Анны Иоанновны связывается ощущение мрачного времени, чего-то очень гнетущего, атмосферы душевной черствости и жестокости. И это, естественно, должно было сказаться и на культурно-эстетическом климате и во всей стране, и, конечно, непосредственно вокруг самой императрицы.

Царствования Анны Иоанновны, имело огромное значение особенно для развития русской культуры. Именно в это десятилетие произошел на Руси органичный синтез «восточного» и «западного», совершилась ассимиляция новых веяний, начавшаяся задолго до этого, еще в конце XVII века. Но долгие годы многие явления и веяния культуры, которые приходили с Запада, не прививались совершенно, «соскальзывали» с еще «гладкой» поверхности самобытной планеты «Руси», хотя, несомненно, они оставляли следы, которые все углублялись.

Росла и формировалась Анна Иоанновна в атмосфере необычно двойственной. С одной стороны, ее мать, царица Прасковья Федоровна, приверженная русской допетровской старине; она, живя с дочерьми в основном и селе Измайлово, развлекалась по старинке рассказами сказателей, пением я пляской простонародной бандурщины хороводами местных сельских девок, выходками юродивых и нищих, содержавшихся при ней целыми толпами.

В 1710 году Петр I выдал свою племянницу Анну за герцога Курляндского, прожить с которым ей довелось считанные месяцы. Однако, овдовев, она осталась жить в Курляндии, в Митаве, при маленьком, но все-таки европейском дворе, окруженная русскими и иностранными придворными, до 1730 года.

С легкой руки Петра ей привилась любовь к неженским: развлечениям: она увлекалась охотой и вообще стрельбой, достигнув в ней известного искусства; любила игру на бильярде; обожала военные экзерциции, знала в них толк и объявила себя «полковником» трех лейб-гвардейских полков, из которых Измайловский учредила сама.

Анна Иоанновна, вероятно, не случайно в нашей истории — последняя истинно русская царица. Она не только императрица этого десятилетия России, то есть 1730-х годов, она — его символ.

Сквозь западноевропейский лоск проглядывают черты диковатые, простонародные, совсем нецивилизованные. Она действительно царица-баба: любит посплетничать, посудачить, в этом, безмерном желании ее не смущают расстояния — она шлет письма-сплетни, сплетни-запросы в Москву своему родственнику С. А. Салтыкову, который спешит угодить государыне-кумушке. Она по-бабьи любит вмешиваться в чужую личную жизнь и делает это с бестактнейшим удовольствием, даже злорадством.

«Играючи» устраивать чужую личную жизнь, «тешась» распоряжаться человеческими судьбами, «забавляясь» решать важнейшие вопросы – все эти пристрастия Анны Иоанновны, нуждались в средствах их исполнения, и она окружала себя подходящими для этого людьми и очень благоволила к шутам.

Наличие шутов не являлось новшеством в придворном быту, они исстари находились и при западноевропейских, и при русских дворах.

Диапазон шутовского репертуара при Анне Иоанновне необычайно широк: от самых диких и неизменных выходок, которые напоминали далекую «варварскую» старину, до галантно-изощренных театрализованных проделок шутов-поэтов и шутов-музыкантов.

Различая две линии, два направления в шутовских пристрастиях и в шутовском окружении императрицы Анны Иоанновны — старую и новую, «восточную» и «западную», «варварскую», низменную, и галантную, изысканную, нужно сказать что они, существуя раздельно, все-таки часто смешивались, смещались одна в сторону другой; происходила ассимиляция этих двух. Полюсов и образовывалось нечто совсем новое, как и во многом другом в культурно-эстетической жизни этого времени.

ОБЕДЫ «К СЛУЧАЮ»

В 1788 году, за год до Великой Революции, в Париже открылся первый роскошный ресторан. Его держателем был легендарный повар принца Конде — месье Роберт. Это событие можно тоже назвать революцией, которая ознаменовала начало принципиальных перемен во взглядах на торжественный обед. Раньше даже в иных богатых домах открытые обеды давались, как правило, раз в неделю, в фиксированный день и являлись частью установленного, житейского уклада.

Одной из наиболее ярких примет этих, перемен была унификация сервировки парадного стола. Именно появлению ресторанов мы обязаны столовым этикетом, доставляющим неискушенным столько хлопот на разнообразных торжественных приемах. Как бы парадоксально это не казалось на первый взгляд, но столовый этикет, устанавливающий порядок смены тарелок, правила использования приборов, сосудов для напитков и прочее, который теперь воспринимается как дань старинным ритуальным условностям, появился не более полутора века назад, и именно вследствие разрушения ритуала обеда.

Вряд ли удастся установить точную дату появления настольных украшений в России. Достоверно можно говорить лишь о том, что во второй половине XVII века они использовались за царским столом. Об этом свидетельствуют не только описания нескольких трапез с «сахарными садами и птицами» царя Алексея Михайловича в Коломенском, приведенные Н. И. Костомаровым и И.Е Забелиным, но и серебряные аугсбургские настольные фонтаны той поры, сохранившиеся до настоящего времени в Оружейной палате московского Кремля.

Но, так или иначе, к началу XVIII столетия настольные украшения уже вошли в российский быт вне всякой связи с петровскими преобразованиями.

В то же время появление некоторого регламента в сервировке заставило русский двор заинтересоваться престижными и новомодными предметами, требуемыми для «учреждения стола».

К середине XVIII века настольные композиции перестают быть прерогативой двора и ближайших вельмож. Даже средний по состоятельности дворянский дом стремится обзавестись своим кондитером.

Уникальный десерт Шувалова имел довольно известный прецедент. В 1719 году в Дрездене был выпущен альбом гравюр, запечатлевших обручение сына Августа II, будущего короля Августа III. Главным украшением свадебного банкета стала фигуративная композиция из саксонского горного хрусталя и траганта, изображающая деятельность горняков.

Изготовление настольных украшений из фарфора приняло такие масштабы, что самым решающим образом сказалось на развитии фарфоровой пластинки как вида искусства.

Можно сказать, что три четверти европейских фарфоровых статуэток XVIII века были созданы для украшения стола, во всяком случае, они использовались, так или иначе, для этой цели.

В елизаветинское время саксонские фигуративные настольные украшения при русском дворе уже были в порядке вещей.

Естественно, что подобное искусство уже не могло существовать на праздничном столе, который мыслился не как единичный, а как постоянный, за которым можно было оказаться всегда. Такой «континуальный» и был создан культурой ресторанов. А постоянный праздник подразумевает жесткую атрибутику, благодаря которой он может быть узнаваем как праздник.

БАЛ В КУЛЬТУРЕ РОССИИ

Балы относятся к числу импортированных элементов западной культуры. В России они впервые появились в XVII века при Лжедмитрии I и охватили лишь узкий слой лиц, непосредственно причастных к Кремлю и включенных в новомодные царские забавы.

Бал, охватывая лиц с различным социальным достоинством, существенно уменьшал сословную дистанцию и делал минимальной внутрисословную дистанцию.

В петровские времена бал являлся откровенным мучением для большинства участников. Новая непривычная одежда, масса совершенно незнакомых лиц – выходцев из разных сословий, крайне непривычные движения, наконец, присутствие государя и прямой контроль царственной особы за качеством выученного танца – такие источники не положительных эмоций можно еще множить и множить.

На балу была возможность танцевать даже с членами царствующего дома. Бал использовался как место для обсуждения деловых вопросов, когда их решение в обычной должностной обстановке по тем или иным причинам оказывалось затруднительным. Он был местом встречи чиновников, разделенных должностной иерархией, которая не позволяла обращаться непосредственно к вышестоящему начальству.

Однако бал являлся не только местом для встречи мужчин и женщин, танцующих танцы, но и уникальным местом демонстрации инициативного выбора женщиной мужчины.

Эмансипация бала в российской культуре изменение его функций и закрепление в коммуникативной практике различных сословий, не означали исчезновения «черного пятна», отрицательной области в его культурной семантике.

Во второй половине XIX века бал незаметно смещается на периферию культурной жизни. Великосветские балы, продолжаются, но массовым их вариантом становятся танцевальные вечера, «рауты с танцами», имеющие совершенно другую лексику и далекие какой-либо церемонности. Новая обиходная реальность, впитав в себя основные принципы бальной культуры, породила новую танцевальную практику, которая постепенно становилась все более массовой, но при этом опиралась на профессиональный фундамент, имевший мало общего со школой профессионального балетного театра. Произошла автономизация бытового танца, который вошел в качестве самостоятельного элемента в формирующуюся развлекательную культуру России.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

XVIII век в России – это время взлета общественного самосознания русского народа, общественной и философской мысли.

Развлекательная культура Руси-России прошлых времен сохранилась и до сих пор, только немного в ином ее отражении. Ведь это все является результатом исторического развития того, что человек произвел и передал от поколения к поколению. Все ритуалы и церемонии, празднества и развлечения переходили и переходят к нам из прошлых веков в наше время. До сих пор соблюдаются ритуалы, обряды, которые появлялись в то время и это говорит нам и наводит нас на, то каким образом сохранились человеческие ценности и идеалы.

Именно в то время у человека формируются такие качества человека как: воображение, память, способность к творчеству и общество начинает стремиться к современному миру, к абсолютной гармонии и возникает – искусство, которое делает свое отражение в литературе, изобразительном искусстве, манере общения с окружающими и т.д. Вся культура того времени показывает эмоциональное и духовное состояние общества в целом.

Осваивая культуру, общество обобщает, сохраняет в знании прежний опыт, осмысливает достигнутое и прорывается в новые сферы того, чего еще не поведал и начинает реализовывать на новом уровне свои возможности творения, которое преобразуется при помощи разума и творческих способностей.

Список используемой литературы

1. Бондаренко Т.О. «Праздники христианской Руси». М., 1995г.

2. Кондаков И.В. « Введение в историю русской культуры». М., 1997г.

3. Панченко А. « О русской истории и культуре». С-Пб., 2000г.

4. Панкеев И. « Обычаи и традиции русского народа». М., 1999г.

5. Рыбаков Б.А. « Язычество древних славян». М., 1997г.

6. Семенова М. « Быт и верование древних славян». С-П., 2001г.

7. Развлекательная культура России XVIII – XIX в.в. М., 2001г., С-П. Редактор составитель Е.В. Дуков.