Автор: admin

Тема курсовой работы:

СОДЕРЖАНИЕ

Введение

1. Муниципальная собственность как один элементов местного самоуправления

1.1 Понятие и структура муниципальной собственности

1.2 Формирование муниципальной собственности

1.3 Проблемы и перспективы управления муниципальной собственностью

2. Управление движимой муниципальной собственностью г. Тюмени

2.1 Деятельность Департамента имущественных отношений

Администрации г. Тюмени

2.2 Организация и учет объектов движимого имущества, находящихся в муниципальной собственности г. Тюмени

2.3 Аренда муниципального движимого имущества

2.4 Мероприятия по продаже объектов муниципальной движимой

собственности в г. Тюмени

Заключение

Список использованных источников

Приложения

ВВЕДЕНИЕ

Поставленной целью данной курсовой работы является рассмотрение системы управления муниципальной собственностью.

В соответствие с поставленной целью можно выделить следующие задачи:

разобрать понятие и состав муниципальной собственности;

рассмотреть процесс формирования муниципальной собственности;

рассмотреть роль департамента имущественных отношений

администрации г. Тюмени в управлении муниципальным имуществом;

охарактеризовать процесс аренды муниципальной собственности в

г. Тюмени.

5) рассмотреть некоторые направления и результаты деятельности по

управлению муниципальной собственностью.

Объектом является муниципальная собственность и ее составные элементы, предметом – основные направления деятельности органов местного самоуправления г. Тюмени по управлению муниципальным имуществом.

Курсовая работа состоит из введения, двух глав, заключения, списка использованных источников.

Во введении обосновывается актуальность выбранной темы, определяются цель, задачи, предмет и объект.

В первой главе курсовой работы рассмотрены понятие «муниципальной собственности»; субъекты и объекты права муниципальной собственности, а также формы осуществления муниципальной собственности.

Во второй главе рассмотрено управление муниципальной собственностью в г. Тюмени: основные функции департамента имущественных отношений администрации г. Тюмени, учет объектов движимого имущества, а также результаты деятельности за 2005 год в области управления муниципальной собственностью.

В заключении сделаны выводы по данной курсовой работе.

В качестве методологической базы в процессе написания курсовой работы были использованы труды различных авторов по муниципальному праву, таких как Киричук С.М., Кутафин О.Е, Фадеев В.И и другие.

Основу эмпирической базы составляют Гражданский кодекс РФ, Федеральный закон «Об общих принципах организации местного самоуправления Российской Федерации», Положение о Департаменте имущественных отношений Администрации города Тюмени.

1. Муниципальная собственность – как один элементов местного самоуправления

1.1 Понятие и структура муниципальной собственности

Экономическую основу местного самоуправления составляют находящиеся в муниципальной собственности имущество, средства местных бюджетов, а также имущественные права муниципальных образований.

Под муниципальной собственностью понимается имущество, принадлежащее на праве собственности городским и сельским поселениям, а также другим муниципальным образованиям[3. Ст. 213].

Муниципальная собственность признается и защищается государством наравне с иными формами собственности.

Муниципальная собственность имеет, в отличие от частной собственности; публичного собственника, и при этом муниципальная собственность не является разновидностью государственной собственности.

В состав муниципальной собственности городов входят:

средства местного бюджета, средства внебюджетных (в том числе валютных) фондов;

ценные бумаги и другие финансовые активы, не обремененные правами собственности иных лиц;

муниципальные финансово-кредитные организации;

муниципальные земли и другие природные ресурсы (недра, леса, водные и другие ресурсы), находящихся в муниципальной собственности;

муниципальный жилищный и нежилой фонды;

муниципальные предприятия, учреждения (организации);

муниципальное имущество, находящееся в законном ведении, управлении, пользовании у юридических и физических лиц, вклады, доли (паи или их части, акции) в уставном капитале хозяйствующих субъектов, если иное не предусмотрено законодательством;

иное имущество, признаваемое или признанное в установленном действующими законодательством порядке муниципальной собственностью[15. С. 163].

Субъектами права собственности на муниципальное имущество являются соответствующие муниципальные образования, от лица которых права собственника осуществляют органы местного самоуправления в соответствии с представленной компетенцией.

Муниципальное имущество имеет три вида правового режима:

закрепление за муниципальными предприятиями на праве хозяйственного ведения;

закрепление за муниципальными учреждениями на праве оперативного управления;

незакрепленное имущество — муниципальная казна.

Между органами самоуправления муниципального образования как представителя собственника устанавливаются следующее разделение полномочий:

представительный орган (Дума, собрание депутатов и т.п.) устанавливает порядок управления и распоряжения муниципальной собственностью на основе действующего законодательства, в том числе порядок и условия ее приватизации, а также в установленном порядке согласовывают отчуждение объектов муниципальной собственности;

права собственника в отношении имущества, входящего в состав муниципальной собственности, от имени муниципального образования осуществляет Глава самоуправления муниципального образования непосредственно или уполномоченное им лицо — департамент имущественных отношений администрации или другие структурные подразделения администрации в пределах представленных им полномочий, иные представители органов местного самоуправления могут иметь полномочия законного владельца муниципальной собственности на правах оперативного управления или иных договорных условиях, определяемых Главой местного самоуправления или комитетом по управлению имуществом в пределах представленных ему полномочий.

Глава самоуправления муниципального образования или, при делегировании им соответствующих полномочий, комитет по управлению имуществом вправе:

осуществлять полномочия собственника;

передавать в пользование на договорных условиях, отчуждать, сдавать в аренду юридическим и физическим лицам или распоряжаться на иных условиях объектами муниципальной собственности;

принимать решения в соответствии с действующим законодательством по делам о несостоятельности (банкротстве) .муниципальных предприятий и учреждений;

совершать с имуществом, находящимся в муниципальной собственности, иные сделки;

определять в договорах и соглашениях условия использования приватизируемых или передаваемых в пользование объектов муниципальной собственности;

создавать за счет имеющихся средств муниципальной собственности муниципальные предприятия, учреждения, утверждать их уставы, участвовать в учреждении предприятий иных форм собственности, а также ликвидировать муниципальные предприятия, учреждения, участвовать на деловых началах в создании предприятий с иностранными лицами, страховые, кредитные, иные коммерческие и некоммерческие организации;

объединять на добровольной основе средства муниципальной собственности со средствами иной формы собственности для финансирования строительства, ремонта и содержания объектов производственной, социальной инфраструктуры и иных программ, для обеспечения нормальной деятельности муниципального образования[15. С. 164-165].

Департамент имущественных отношений, комитет по управлению имуществом от имени муниципального образования могут осуществлять права собственника в отношении муниципальной собственности г. Тюмени (за исключением денежных средств).

Закрепление имущества на праве хозяйственного ведения и оперативного управления осуществляется в соответствии с нормами гл.9 ГК РФ части первой. За предприятиями и учреждениями на праве хозяйственного ведения и оперативного управления закрепляется имущество, предназначенное для обеспечения их уставной деятельности. Имущество закрепляется приказами департамента имущественных отношений и актами закрепления имущества.

Результаты хозяйственного использования муниципального имущества в виде плодов, продукции и доходов, включая имущество, приобретенное муниципальным предприятием или учреждением по договорам или иным основаниям, поступают соответственно в хозяйственное ведение или оперативное управление предприятия, или учреждения, отражаются в бухгалтерских документах и являются муниципальной собственностью.

1.2 Формирование муниципальной собственности

Формирование муниципальной собственности началось в соответствии с Постановлением Верховного Совета Российской Федерации «О разграничении государственной собственности в Российской Федерации на федеральную собственность, государственную собственность республик в составе Российской Федерации, краев, областей, автономной области, автономных округов, городов Москвы и Санкт-Петербурга и муниципальную собственность» и «Положением об определении пообъектного состава федеральной, государственной и муниципальной собственности и порядке оформления прав собственности», утвержденным распоряжением Президента Российской Федерации от 18.03.92 г.

Процесс формирования муниципальной собственности происходил за счет передачи объектов жилья, коммунально-бытового и социально-культурного назначения, т.е. социальных объектов от приватизированных и приватизируемых предприятий.

Муниципализация социальных объектов приватизированных предприятий есть регламентированный федеральными нормативными актами процесс разгосударствления социальных объектов, находившихся на балансе предприятий до их приватизации, и последующей передачи этих объектов в муниципальную собственность.

Передача социальных объектов муниципалитету не может рассматриваться как добровольное решение одной из сторон, это обязательное условие приватизации, согласно которому ни жилье, ни детские сады, ни объекты здравоохранения, ни другие аналогичные объекты не могли переходить в собственность акционерных обществ и приватизироваться вторыми лицами.

Важно подчеркнуть, что социальные объекты до приватизации предприятий не были их собственностью (предприятие лишь содержало социальные объекты на балансе в режиме хозяйственного ведения), а были собственностью государства, и правоотношения по поводу муниципализации таких объектов есть преимущественно отношения государства в лице соответствующих органов государственной власти и муниципалитетов.

Передача социальных объектов в муниципальную собственность является фактически одним из самых крупных институциональных преобразований в социальной сфере, сопряженным с коренными изменениями отношений собственности, с принципиальными переменами в схемах финансирования социальных объектов, с перераспределением предметов ведения, полномочий и ответственности между федеральными и муниципальными органами, с необходимостью в этой связи обновления нормативно-правовой базы. Предприятия в этом случае освобождаются от ежегодных затрат на содержание и ремонт этих объектов, т.е. создаются реальные предпосылки для начала их экономического роста.

Наряду и одновременно с этим возникла проблема финансирования переданных в муниципальную собственность социальных объектов. Предприятия не обеспечивали финансирование необходимых объемов ремонта и надлежащее обслуживание объектов, что привело к их крайней запущенности вплоть до аварийного состояния.

По установленному в России порядку объекты, находящиеся в аварийном или предаварийном состоянии, относятся к категории «ветхого жилья» и других сверхнормативно изношенных объектов. Такие объекты в принципе не должны передаваться с баланса на баланс, они должны быть предварительно или полностью восстановлены или снесены и заново построены.

Проблемы, связанные с передачей в муниципальную собственность городов объектов жилья, коммунально-бытового и социально-культурного назначения являются многоаспектными. Для нахождения оптимальных путей их разрешения необходимы обширные и масштабные исследования на стыке макроэкономики и экономики конкретных предприятий, финансово-бюджетной политики, государственного регулирования экономики и местного самоуправления, т.е. они в принципе неразрешимы в рамках одного конкретного муниципального образования. В настоящее время (т.е. в период существенного замедления темпов муниципализации социальных объектов) местное самоуправление сталкивается со следующими проблемами (рассмотрим их на примере г. Тюмени):

1. Необходимость приемки ветхих, подлежащих сносу или реконструкции домов и инженерных сетей.

2. Необходимость подбирать «брошенные» объекты, число которых с каждым годом растет.

3. Необходимость безусловной приемки жилищного фонда от предприятий-банкротов в соответствии с ФЗ «О несостоятельности (банкротстве)», значительный объем в котором составляет также ветхое жилье и инженерные сети[15. С. 162].

Проблему осложняет и отмеченная выше критическая ситуация, когда предприятия полностью прекращают содержать числящиеся на их балансе дома, инженерные сети, котельные, тепловые пункты (реже — детские дошкольные учреждения, спортивные сооружения и другие объекты). «Брошенные» жилые дома и общежития и иные объекты в связи с обращениями граждан, как правило, приоритетно принимаются на баланс Управляющими компаниями ЖКХ города и включаются в состав реестра муниципальной собственности, отодвигая тем самым бюджетное финансирование других объектов на второй план. Муниципальные органы идут на это потому, что считают себя ответственными за все, что происходит в социальной сфере города.

Начиная с 1999г. обострилась проблема, связанная с необходимостью безусловной приемки в муниципальную собственность объектов жилья, социально-культурного и коммунально-бытового назначения от предприятий — банкротов в соответствии с постановлениями арбитражных судов (ФЗ «О несостоятельности (банкротстве)»).

Так в 2000г. в г. Тюмени было необходимо принять от предприятий-банкротов не менее 600 квартир, большая часть которых находится в аварийных и предаварийных жилых домах, подлежащих сносу.

Содержание предприятиями социальных объектов экономически целесообразно только в трех случаях:

если эти объекты приносят прямой доход (прямая экономическая выгода);

если льготное пользование этими объектами в условиях дефицита квалифицированных кадров позволяет более тесно соединить интересы работника и предприятия и задействовать тем самым социально-мотивационные механизмы управления (опосредованная экономическая выгода);

если содержание социальных объектов позволяет реализовать выгоды юридически установленных форм благотворительности (косвенная экономическая выгода).

В настоящее время в большинстве предприятий ни одна из этих выгод не может быть реализована. Содержание всех видов социальных объектов убыточно: население оплачивает всего от 20 до 60% затрат на их содержание, причем само предприятие иногда доплачивает своим работникам по этому поводу.

В ближайшие годы возможен прирост муниципальной собственности за счет строительства (реконструкции) социальных объектов, финансируемых из бюджета. Медленно, но происходит обновление ветхого муниципального жилищного фонда в связи с активным строительством современных жилых многоэтажных домов силами акционерных обществ — застройщиков.

Прирост муниципальной собственности осуществляется также за счет инвестиций застройщиков в развитие инженерной и социальной инфраструктур города, с целью обеспечения вводимых в эксплуатацию объектов электроэнергией, теплом, водой, канализацией, объектами социально-культурного назначения.

1.3 Право хозяйственного ведения и право оперативного управления как формы осуществления права муниципальной собственности

Для эффективного использования, имущество, находящееся в собственности муниципального образования, за муниципальными предприятиями и учреждениями закрепляется на самостоятельных, хотя и ограниченных, вещных правах хозяйственного ведения (ст. 294 ГК РФ) или оперативного управления (ст. 296 ГК РФ), а за предприятиями и учреждениями других форм собственности — на праве аренды или безвозмездного пользования.

Средства местного бюджета и иное муниципальное имущество, не закрепленное за муниципальными предприятиями и учреждениями, составляют муниципальную казну соответствующего городского, сельского поселения или другого муниципального образования [3. П. 3 ст.215].

Такое разделение муниципального имущества важно прежде всего для обоснования раздельной имущественной ответственности муниципального образования и созданных им предприятий и учреждений по их долгам.

Муниципальное унитарное предприятие, которому имущество принадлежит на праве хозяйственного ведения, владеет, пользуется и распоряжается этим имуществом в пределах, определяемых в соответствии с Гражданским кодексом Российской Федерации.

Предприятие не вправе продавать принадлежащее ему на праве хозяйственного ведения недвижимое имущество, сдавать его в аренду, отдавать в залог, вносить в качестве вклада в уставный (складочный) капитал хозяйственных обществ и товариществ или иным способом распоряжаться этим имуществом без согласия органов местного самоуправления, осуществляющих от имени муниципального образования право собственника муниципального имущества. Остальным имуществом, принадлежащим муниципальному предприятию, оно распоряжается самостоятельно, за исключением случаев, установленных законом или иными правовыми актами.

Согласно Гражданскому кодексу Российской Федерации муниципальные учреждения в отношении закрепленного за ними имущества на праве оперативного управления осуществляют права владения, пользования и распоряжения им в соответствии с целями своей деятельности, заданиями собственника (от его имени выступают органы местного самоуправления) и назначением имущества. Органы местного самоуправления, осуществляющие от имени муниципального образования права собственника, вправе изъять излишки, неиспользуемое либо используемое не по назначению имущество и распорядиться ими по своему усмотрению. Учреждение не вправе отчуждать или иным способом распоряжаться закрепленным за ним имуществом и имуществом, приобретенным за счет средств, выделенных ему по смете. В том случае, когда собственником учреждению предоставлено право осуществлять приносящую доходы деятельность, доходы, полученные от такой деятельности, и приобретенное за счет этих доходов имущество поступают в самостоятельное распоряжение учреждения и учитываются на отдельном балансе, но могут использоваться только на цели, предусмотренные уставом учреждения.

Федеральный закон «Об общих принципах организации местного самоуправления в Российской Федерации», регулируя отношения органов местного самоуправления с предприятиями, учреждениями и организациями, находящимися в муниципальной собственности, устанавливает, что органы местного самоуправления:

определяют цели, условия и порядок деятельности муниципальных предприятий, учреждений и организаций;

осуществляют регулирование цен и тарифов на их продукцию (услуги);

утверждают их уставы;

назначают и увольняют руководителей данных предприятии, учреждений и организаций и строят взаимоотношения с ними на контрактной основе в соответствии с трудовым законодательством;

заслушивают отчеты руководителей муниципальных предприятий, учреждений и организаций.

Органы местного самоуправления не вправе выступать участниками хозяйственных обществ и вкладчиками в товариществах на вере, если иное не установлено законом [3. Ст. 66, 142]. Поэтому муниципальное имущество не может быть передано указанным обществам и товариществам, кроме специально оговоренных законом случаев. Но учреждения могут быть участниками хозяйственных обществ и вкладчиками в товариществах с разрешения собственника, если иное не установлено законом. То есть муниципальные учреждения с разрешения органов местного самоуправления вправе вносить в качестве вклада находящееся в оперативном управлении муниципальное имущество, если закон прямо не запрещает этого.

Часть прибыли муниципальных предприятий, учреждений и организаций зачисляется в доходы местных бюджетов.

Гражданский кодекс Российской Федерации, определяя ответственность по обязательствам муниципальных образований, устанавливает также некоторые отношения по поводу муниципальной собственности между муниципальными образованиями и созданными ими юридическими лицами при наступлении ответственности [3. Ст. 126]. Муниципальные образования отвечают по своим обязательствам только тем имуществом, которое не закреплено за созданными ими юридическими лицами на праве хозяйственного ведения или оперативного управления, а также не отвечают по обязательствам созданных юридических лиц, кроме случаев, предусмотренных законом. В свою очередь, юридические лица, созданные муниципальными образованиями, не отвечают по их обязательствам.

2. УПРАВЛЕНИЕ МУНИЦИПАЛЬНОЙ СОБСТВЕННОСТЬЮ Г. ТЮМЕНИ

2.1 Задачи и функции Департамента имущественных отношений г. Тюмени в управлении муниципальным имуществом

Департамент имущественных отношений Администрации города Тюмени является структурным подразделением Администрации города Тюмени.

Департамент в своей деятельности руководствуется Конституцией Российской Федерации, федеральными законами, указами и распоряжениями Президента Российской Федерации, постановлениями и распоряжениями Правительства Российской Федерации, нормативными правовыми актами федеральных органов исполнительной власти, законами и нормативными правовыми актами Тюменской области, Уставом города Тюмени, иными муниципальными правовыми актами города Тюмени, а также настоящим Положением.

Основными задачами Департамента являются:

эффективное управление муниципальным имуществом города Тюмени, обеспечивающее увеличение доходной части местного бюджета;

осуществление контроля за использованием по назначению и сохранностью объектов муниципальной собственности;

выработка и реализация единой политики в области использования объектов муниципальной собственности города Тюмени;

правовая защита имущественных интересов города.

Функции Департамента по формированию муниципального имущества:

1. Ведет реестр муниципальной собственности города Тюмени.

2. Является держателем казны города Тюмени за исключением средств городского бюджета.

3. Осуществляет подготовку и оформление документов для проведения государственной регистрации права муниципальной собственности на недвижимое имущество и сделок с муниципальной собственностью.

4. Выступает заказчиком при проведении технической инвентаризации бесхозяйных объектов недвижимости, расположенных на территории города Тюмени, и объектов недвижимости, находящихся в муниципальной собственности.

5. Выступает от имени города Тюмени при приобретении в собственность города имущества в соответствии с действующим законодательством и на основании распоряжений Главы города.

6. Заключает договоры безвозмездной передачи имущества в муниципальную собственность муниципального образования городской округ город Тюмень.

Функции Департамента по управлению муниципальным имуществом:

1. Утверждает уставы (изменения и дополнения к ним) муниципальных учреждений, учредителем которых согласно распоряжениям администрации города определен Департамент, согласовывает уставы иных муниципальных учреждений.

2. Осуществляет контроль за отчетностью руководителей муниципальных унитарных предприятий, муниципальных учреждений, в части использования объектов муниципальной собственности муниципальными унитарными предприятиями, учреждениями в соответствии с установленным порядком.

3. Осуществляет контроль за финансово-хозяйственной деятельностью муниципальных унитарных предприятий, муниципальных учреждений, находящихся в ведении Департамента.

4. После согласования с Главой города закрепляет в установленном порядке объекты муниципальной собственности на праве хозяйственного ведения и оперативного управления за муниципальными унитарными предприятиями и муниципальными учреждениями, на правах держателя муниципальной казны — за структурными подразделениями администрации города Тюмени.

5. Осуществляет контроль за использованием (в т.ч. по назначению) и сохранностью муниципального имущества, переданного в установленном порядке в пользование муниципальным унитарным предприятиям, муниципальным учреждениям и иным лицам.

6. На основании решений Главы города в установленном порядке передает муниципальное имущество в аренду, безвозмездное пользование, доверительное управление, залог и совершает иные действия по управлению и распоряжению муниципальным имуществом в пределах предоставленных Департаменту полномочий.

7. Управляет и распоряжается пакетами акций (долями, паями) хозяйственных обществ, находящимися в муниципальной собственности города Тюмени, от имени города Тюмени осуществляет права акционера.

8. На основании решений комиссии по предоставлению льгот по платежам в бюджет за пользование муниципальным имуществом и в соответствии с распоряжением Главы города заключает договоры безвозмездного пользования и дополнительные соглашения о предоставлении льгот за пользование муниципальным имуществом к договорам аренды.

9. Рассматривает представленные документы и принимает решение о разрешении списания муниципального имущества в порядке, установленном муниципальными правовыми актами города Тюмени.

Департамент возглавляет директор, который

обеспечивает организацию работы и руководство деятельностью Департамента;

осуществляет координацию работы подразделений и сотрудников Департамента в выполнении возложенных на них задач и функций;

обеспечивает соблюдение финансовой и учетной дисциплины в Департаменте;

осуществляет иные права и обязанности, предусмотренные законодательством Российской Федерации, Тюменской области, муниципальными правовыми актами города Тюмени, настоящим Положением, должностной инструкцией.

Департамент имеет следующую структуру:

— отдел приватизации и продаж муниципальной собственности;

— отдел приема заявлений о приватизации и оформления договоров;

— отдел экспертизы документов;

— административный отдел;

— юридический отдел;

— бухгалтерия;

— отдел по формированию реестра муниципальной собственности;

— отдел арендных отношений;

— отдел управления муниципальными предприятиями;

— отдел торгов;

— отдел внеконкурсного размещения муниципального заказа;

— отдел анализа и информационного сопровождения муниципального

заказа;

— отдел контроля;

— отдел правового сопровождения муниципального заказа[8].

Таким образом, Департамент от имени муниципального образования осуществляет права собственника в отношении муниципальной собственности г. Тюмени.

2.2 Аренда муниципального имущества

Предоставление муниципального имущества по договору аренды регулируется главами 27-29 ГК РФ, Положением «Об аренде муниципального имущества», Методикой расчета платежей за пользование муниципальным имуществом и др.

Полномочия арендодателя при сдаче в аренду муниципальной собственности осуществляет Департамент имущественных отношений г.Тюмени.

Структурные подразделения Администрации г. Тюмени, территориальных управлений Администрации г. Тюмени, муниципальные унитарные предприятия и учреждения, имеющие на своем балансе объекты муниципальной собственности, именуются балансодержателями[7].

Сдача в аренду движимого муниципального имущества, закрепленного за муниципальным унитарным предприятием на праве хозяйственного ведения, на срок не более одного года осуществляется муниципальным унитарным предприятием самостоятельно, а на больший срок — Департаментом.

Муниципальное учреждение вправе самостоятельно сдавать в аренду учитываемое на отдельном балансе движимое имущество, приобретенное на доходы, полученные от разрешенной в соответствии с его учредительными документами предпринимательской деятельности.

Образовательные учреждения вправе сдавать в аренду имущество в порядке, определяемом Главой города.

Объекты муниципальной собственности предоставляются в аренду физическим лицам, являющимся индивидуальными предпринимателями без образования юридического лица, и юридическим лицам — арендаторам — в соответствии с поданной заявкой целевым назначением, а также по результатам аукциона или коммерческого конкурса.

Преимущественным правом на получение объектов муниципальной собственности целевым назначением пользуются:

— предприниматели без образования юридического лица и юридические лица, осуществляющие переработку сельскохозяйственной продукции для

г. Тюмени, производящие продукты питания, товары народного потребления и оказывающие услуги населению;

— предприниматели без образования юридического лица и юридические лица, деятельность которых направлена на экологическую и социальную защиту населения г. Тюмени;

— общественные организации инвалидов и созданные ими коммерческие организации;

— учреждения и организации образования, здравоохранения, культуры, физической культуры и спорта;

— государственные органы власти и управления;

— органы местного самоуправления г. Тюмени, структурные подразделения Администрации города Тюмени.

Аукционы и конкурсы по сдаче в аренду объектов муниципальной собственности проводятся в соответствии с Положением о проведении аукционов и конкурсов по сдаче в аренду объектов муниципальной собственности, утвержденным Главой города.

Аукцион — форма торгов на право заключения договора аренды имущества, при котором победителем торгов становится участник, предложивший наибольшую цену. Договор, заключаемый по результатам аукциона, может содержать условия инвестиционного характера и прочие подобные условия, но предложения по этим условиям не рассматриваются и на результаты аукциона не влияют. Предложенная цена является единственным критерием определения победителя аукциона.

Вид аукциона определяется формой предложения цены (закрытая и открытая) и формой определения цены (предварительный взнос либо размер арендной платы).

Конкурс — форма торгов на право заключения договора аренды имущества, при котором победителем торгов становится участник, предложивший наиболее выгодные предложения по условиям конкурса[7].

Заявка на получение права аренды объекта муниципальной собственности целевым назначением оформляется арендатором в форме, установленной Департаментом, с обязательным приложением следующих документов:

копий учредительных документов, всех изменений и дополнений к ним, зарегистрированных на момент подачи заявки, или копии свидетельства о регистрации предпринимателя без образования юридического лица, заверенных нотариально;

свидетельства о постановке на налоговый учет в г. Тюмени, заверенное нотариально;

справки банка о наличии счета (ов);

при заключении договора филиалом — подлинника или нотариально заверенной копии доверенности на право заключения договора от имени юридического лица.

Перечень необходимых документов, может быть расширен.

По результатам аукциона или конкурса заключается договор аренды, который является основанием для занятия и использования объектов муниципальной собственности и определяет взаимоотношения Департамента, балансодержателя и арендатора на период действия договора аренды.

Краткосрочный договор аренды заключается на срок менее одного года и не требует государственной регистрации обременения права собственности.

Долгосрочный договор заключается на срок более одного года до пяти лет по решению Департамента имущественных отношений (на срок более пяти лет по решению Главы города) и требует государственную регистрацию права собственности и обременения права собственности [15. С.168].

В работе с долгосрочными договорами при их заключении требуется участие большего числа работников и занимает больше времени, чем по краткосрочным договорам.

Методика расчета арендной платы за пользование муниципальным имуществом утверждается Тюменской городской Думой.

Платежи за пользование муниципальным имуществом направляются в Департамент имущественных отношений администрации г. Тюмени на текущий счет специального назначения для зачисления средств городского бюджета от сдачи в пользование муниципального имущества.

Департамент имущественных отношений администрации г. Тюмени обязан по средствам от арендной платы, поступившим ежедневно производить их перечисление в размере 100% в департамент финансов администрации

г. Тюмени.

В целях сохранения муниципального имущества, сданного в аренду, и получения гарантии возмещения убытков от возможных аварий систем коммуникаций, пожаров, катастроф, а также причинения вреда третьими лицами (кражи, хищения) муниципальное имущество, сданное в аренду, подлежит страхованию.

Движимое муниципальное имущество, переданное в аренду, подлежит страхованию в случаях, если его стоимость не менее 20 минимальных размеров оплаты труда, установленных действующим законодательством Российской Федерации.

2.3 Учет объектов муниципального имущества, находящихся в муниципальной собственности г. Тюмени

Учет имущества, находящегося в муниципальной собственности города Тюмени, осуществляется Администрацией города Тюмени в Реестре

Муниципальной собственности [9].

Функции учета собственности муниципального образования город Тюмень возложены на структурное подразделение администрации города Тюмени – Департамент имущественных отношений Администрации города Тюмени.

В соответствии с действующим Положением о реестре муниципальной собственности, утвержденным распоряжением Администрации города Тюмени от 09.08.2002 №2685, первичными объектами учета реестра муниципальной собственности г.Тюмени являются имущественные комплексы муниципальных унитарных предприятий, муниципальных учреждений, подразделений администрации г.Тюмени и находящиеся в муниципальной собственности г.Тюмени акции (доли, вклады) хозяйственных обществ и товариществ.

К вторичным объектам учета отнесены объекты, включаемые в имущественные комплексы предприятий, учреждений, подразделений администрации:

недвижимое имущество, в том числе незавершенное строительством;

муниципальный жилищный фонд;

земельные участки, находящиеся в муниципальной собственности г.Тюмени.

В настоящее время в реестр муниципальной собственности г.Тюмени внесены 231 объект первичного и 7617 объектов вторичного учета. При этом в число объектов вторичного учета жилищного фонда включены квартиры.

Управление муниципальной собственностью характеризуется высоким уровнем мобильности, отсюда необходимость отслеживания юридической судьбы каждого объекта недвижимости. И именно по этой причине формирование реестра муниципальной собственности идет по пути увеличения числа самостоятельных объектов учета. В этой связи, инженерные сети так же включаются самостоятельными объектами учета.

Таким образом, в настоящее время в реестр муниципальной собственности включено:

3339,3 км сетей теплоснабжения, водопровода, канализации, электроснабжения и газоснабжения т.е. в общей сложности около 90% инженерной инфраструктуры города;

3285 жилых домов;

3146 нежилых сооружений, в том числе нежилых помещений 1234, 1912 отдельно стоящих зданий, сооружений;

5 земельных участков.

Особое место в системе учета муниципальной собственности занимает надлежащее оформление права собственности на муниципальную недвижимость. В настоящее время право муниципальной собственности оформлено надлежащим образом только на 30% объектов.

Причинами такого положения дел является и отсутствие технической документации на недвижимое имущество, и неоформленность земельных участков, и, в конечном итоге, отсутствие государственной регистрации права муниципальной собственности.

Действующим положением о реестре муниципальной собственности г.Тюмени, предусмотрен порядок предоставления информации об объектах учета реестра муниципальной собственности заинтересованным лицам. На основании запроса о предоставлении информации о муниципальной собственности, заинтересованные лица получают соответствующие сведения из реестра муниципальной собственности города Тюмени. Так, например, в 2005 году выдано 11 190 выписок из РМС и 600 справок об объектах учета.

В настоящее время Департаментом имущественных отношений открыт конкурс на поставку и внедрение информационной системы «Реестр муниципальной собственности г. Тюмени», содержащей актуальную информацию об объектах муниципальной собственности, что повысит эффективность управления муниципальной собственностью.

ИС «Реестр муниципальной собственности г. Тюмени» должна обеспечить органы местного самоуправления интегрированной информацией, необходимой для:

— осуществления комплексного анализа муниципальной собственности с целью эффективного управления ею;

— оценки объектов недвижимости с целью повышения доходной части бюджета;

— улучшения инвестиционного климата путем обеспечения инвесторов достоверной информацией для принятия решений[10].

ИС «Реестр муниципальной собственности г. Тюмени» должна автоматизировать технологические процессы ведения учета муниципального имущества, пополнения данных сведениями балансодержателей муниципального имущества, структурных подразделений Администрации г.Тюмени.

Ожидаемые результаты внедрения ИС «Реестр муниципальной собственности г.Тюмени»:

создание (обновление существующей) эффективной системы учета объектов муниципальной собственности;

обеспечение оперативного предоставления общедоступной аналитической информации.

2.4 Результаты деятельности в области управления муниципальной собственностью

По итогам работы за 2005 год в области управления муниципальной собственностью и земельными ресурсами в бюджет города поступило 463086,0 тыс. руб., что на 45600,0 тыс. руб. больше, чем в 2004 году (417486, тыс. руб.). На 1.01.2006 в реестре муниципальной собственности учтено имущества на сумму 31740026,7 тыс. руб., что на 1455801,7 тыс. руб. больше, чем в 2004 году, в том числе: в хозяйственном ведении — 17232435,0 тыс. руб.; в оперативном управлении — 12207142,0 тыс. руб.; в муниципальной казне — 2300449,7 тыс. руб.

В течение 2005 года реестр муниципальной собственности пополнился имуществом за счет средств бюджета города по программе капитального строительства — 893600,1 тыс. руб.; приобретения основных средств муниципальными унитарными предприятиями, муниципальными учреждениями, управлениями, комитетами администрации города — 1585418,3 тыс. руб.; безвозмездной передачи из государственной собственности автономного округа от организаций и предприятий различных организационно-правовых форм — 41848,3 тыс. руб.

Из реестра муниципальной собственности за 2005 год исключено имущество на общую сумму 340076,9 тыс. руб. в результате списания и продажи движимого и недвижимого имущества, что на 127667,2 тыс. руб. больше, чем за аналогичный период прошлого года.

За 2005 год в бюджет города поступило 1497,0 тыс. руб. в виде дивидендов от акций, находящихся в муниципальной собственности. Снижение размера дивидендов к соответствующему периоду прошлого года составило 780,0 тыс. руб. или 34,3% в связи с уменьшением чистой прибыли, полученной закрытым акционерным обществом «Нижневартовский городской акционерный банк «Ермак» по итогам работы общества за 2004 год.

В течение 2005 года проводился анализ поступления доходов, полученных муниципальными учреждениями от предпринимательской деятельности по итогам работы за 2004-2005 годы по 139 муниципальным учреждениям, который показал, что ожидаемые доходы составят 286737,4 тыс. руб., что на 18,4% больше уровня прошлого года.

В 2005 году в бюджет города поступили платежи части прибыли от использования муниципального имущества, находящегося в хозяйственном ведении муниципальных унитарных предприятий, в сумме 37495,5 тыс. руб., что в 2,5 раза больше, чем в 2004 году.

При формировании проекта бюджета города на 2006 год проверены и согласованы проекты смет доходов от предпринимательской деятельности по 62 муниципальным учреждениям (планируемый прирост доходов к факту прошлого года – 10,3%).

В счет доходов от объектов муниципальной собственности в 2005 году планировалось получить 107220,0 тыс. руб., фактически поступило 112826,5 тыс. руб.(105,2 %). За аналогичный период 2004 года в бюджет было перечислено 120574,2 тыс. руб. Уменьшение доходов, составившее по сравнению с прошлым годом 7747,7 тыс. руб., обусловлено более низкой стоимостью приватизированных в отчетном году объектов, а также уменьшением числа объектов недвижимости, передаваемых в аренду.

На 1 января 2006 года юридической силой обладают 432 договора, в том числе: 308 договоров аренды нежилых помещений, 8 договоров аренды движимого муниципального имущества (оборудования и т.п.), 117 договоров на право распространения наружной рекламы.

В 2005 году планировалось получить доход по всем вышеперечисленным видам договоров в сумме 103000,0 тыс. руб., фактически получено 109572,4 тыс. руб. (106,4 %).

В 2005 году компенсированы расходы арендаторам на капитальный ремонт за счет средств бюджета города по пяти объектам недвижимости площадью 442 кв. м на общую сумму 667,9 тыс. руб., что ниже, чем в 2004 году на 395,4 тыс. руб.

Шестнадцать объектов муниципальной собственности, общей площадью 2896 кв. м, отремонтированы за счет собственных средств арендаторов, без возмещения понесенных ими затрат из средств бюджета города. Сумма инвестиций в муниципальные объекты составила 6268,5 тыс. руб.

В течение 2005 года организовано проведение одиннадцати открытых аукционов по продаже муниципального имущества, семь аукционов были признаны несостоявшимися в связи с отсутствием заявок на участие в торгах. Доходы, поступившие в бюджет города от приватизации четырех объектов недвижимого имущества, составили 3120,3 тыс. руб. В соответствии со ст. 28 Федерального закона «О приватизации государственного и муниципального имущества» приватизация здания арочного склада по улице Кузоваткина, дом 29, строение 1 осуществлялась одновременно с отчуждением покупателю земельного участка, на котором этот объект расположен. Стоимость выкупа земельного участка, перечисленная в полном объеме в бюджет города, составила 126,7 тыс. руб.[11].

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

Конституция Российской Федерации (принята всенародным голосованием 12.12.1993).

«Земельный кодекс» от 25.10.2001 №126-ФЗ.

«Гражданский кодекс (часть первая)» от 30.11.1994 №51-ФЗ.

«Гражданский кодекс (часть вторая)» от 21.01.1996 №14-ФЗ.

Федеральный закон «О финансовых основах местного самоуправления в Российской Федерации» от 25.09.1997 №126-ФЗ.

Федеральный закон «Об общих принципах организации местного самоуправления Российской Федерации» от 06.10.2003 №131-ФЗ.

Аренда нежилых помещений как один из важнейших экономических методов управления муниципальной собственностью (теория и практика применения)/ С.А. Шамшин, А.В. Свистунов// Современное управление. – 2005. – №11.- С. 3-26.

Выдрин И.В., Кокотов А.Н. Муниципальное право России. Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА. М), 2000. – 368 с.

Кирилов Л. Внимание к управлению муниципальной собственности //Проблемы теории и практики управлении. – 2005. — №4. – С. 70-76.

Киричук С.М. Управление муниципальным образованием: Курс лекций. – Тюмень: Изд-во «Вектор Бук», 2003. – 400с.

Кутафин О.Е, Фадеев В.И. Муниципальное право Российской Федерации: учеб. – 3-е изд., Изд-во Проспект, 2006. – 672 с.

Муниципальный заказ как действенный экономический метод управления муниципальной собственностью (рекомендации по применению)/ С.А.Шамшин, А.В.Свистунов//Современное управление. – 2005. — №11. – С. 27-46.

Муниципальное право России: учеб. Для студентов, обучающихся по специальности «Юриспруденция»/А.Н.Коротков, А.С.Саломаткин. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва: Юрист, — 2006. – 382 с.

Муниципальное право Российской Федерации: Учебник для вузов / Под ред. Проф. Н.С.Бондаря. – 2-е изд. перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2002, — 559 с.

Некоторые проблемы управлению муниципальной собственностью/А.Егоров//Муниципальное право. – 2005. – С. 16-17.

Рой О.М. Система государственного и муниципального управления. 2-е изд. – Спб.: Питер, 2005. – 336 с.

Способы эффективного управления муниципальной собственностью в рамках нового законодательства/ З.З.Муллагалеева// Имущественные отношения в Российской Федерации. – 2005. — №9. – С. 30-37.

Федорович В.О. Управление государственной и муниципальной собственностью / В.О.Федорович// ЭКО. – 2005. — №3. – С. 89-97.

Контрольная работа

Структура Совета Федерации

2008

Содержание

Введение

1. Совет Федерации – палата Федерального Собрания

2. Формирование Совета Федерации

3. Комитеты и комиссии Совета Федерации

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Парламентское право — совокупность письменных и обычных норм, которым следуют члены парламентов и их палат в индивидуальных и коллективных действиях, «внутренний закон» парламента, его исключительная компетенция. Главным источником парламентского права является регламент парламента (палаты парламента).

Совет Федерации является верхней палатой законодательного органа российского парламента – Федерального Собрания. Совет Федерации Федерального Собрания Российской Федерации является палатой, обеспечивающей представительство субъектов России в законодательном органе федеративного государства.

Структура – это взаиморасположение и связь составных частей чего-либо, строение, устройство.

В данной работе рассмотрим структуру Совета Федерации Российской Федерации.

1. Совет Федерации – палата Федерального Собрания

Федеральное Собрание является двухпалатным органом. Такая структура закреплена в ст. 11 гл. 1 Конституции РФ, что означает недопустимость ее изменения в рамках действия Конституции РФ. Двухпалатная структура парламента является характерным признаком федеративных государств мира.

Основные преимущества двухпалатной системы: 1) обе палаты взаимно сдерживают друг друга в сфере власти; 2) двухпалатный парламент более эффективно сдерживает исполнительную власть; 3) двухпалатный парламент обеспечивает более широкое представительство избирателей, особенно в многонациональных странах (например, в России); 4) наличие второй палаты обеспечивает более тщательную проработку законопроектов; 5) вторая палата действует в качестве гаранта конституции, поскольку удлиняются сроки прохождения спорных законопроектов, что дает дополнительное время для рассмотрения законопроекта и его общественного обсуждения. Недостатки двухпалатной системы: 1) однопалатный парламент работает более эффективно, поскольку наличие второй палаты может излишне усложнять и затруднять законодательный процесс; 2) вторая палата нередко выступает как тормоз на пути демократии, особенно когда ее члены не избираются или же избираются посредством непрямых выборов; 3) в самой двухпалатной системе заложена возможность возникновения конфликтов в структурах власти; 4) двухпалатный парламент может сужать доступ к процессу определения политики, так как окончательная выработка законодательных актов находится в руках объединенных комитетов; 5) вторая палата способствует консерватизму в политике, поскольку она поддерживает существующие конституционные устройства и иногда отражает интересы лишь правящей элиты.

Разделение Федерального Собрания РФ способствует уравновешиванию законодательной власти. В этом смысле Совет Федерации выступает элементом внутрипарламентской системы сдержек и противовесов. По выражению Б.Л. Вишневского, в современной России, решившей реализовать подобную модель, к «законодательному двигателю» в лице Государственной Думы приставили «законодательный тормоз» в образе Совета Федерации. Даже в инициированном самим Советом Федерации процессе повышения его роли в законотворческой деятельности усматривается проявление того самого сдерживающего, тормозящего начала. Реализуя его, Совет Федерации вынуждает Государственную Думу действовать осмотрительнее.

Таким образом, необходимо отметить, что Совет Федерации выражает федеративный характер государственного устройства России, соединяет в единое целое интересы федерального центра и регионов. Одновременно Совет Федерации — это орган, обеспечивающий в структуре Федерального Собрания РФ внутреннее равновесие палат.

2. Формирование Совета Федерации

В соответствии с ч. 2 статьи 95 Конституции России в Совет Федерации входят по два представителя от каждого субъекта Российской Федерации: по одному от законодательного (представительного) и исполнительного органов государственной власти субъекта Российской Федерации. Общее число его членов составляет 178 человек.

Первый состав Совета Федерации, сформированного в 1993 г., избирался в соответствии с Положением о выборах депутатов Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации в 1993 г., утвержденным Указом Президента Российской Федерации от 11 октября 1993 г.

Согласно этому Положению выборы депутатов Совета Федерации осуществлялись гражданами Российской Федерации на основе всеобщего равного и прямого избирательного права при тайном голосовании. Право избирать депутатов Совета Федерации принадлежало каждому гражданину Российской Федерации, достигшему 18-летнего возраста. Депутатом Совета Федерации мог быть избран гражданин Российской Федерации, достигший 21-летнего возраста.

В Совет Федерации избирались по два депутата от каждого субъекта Российской Федерации на основе мажоритарной системы по двухмандатным (один округ — два депутата) избирательным округам, образуемым в рамках административных границ субъектов Российской Федерации. При выборах в Совет Федерации каждый избиратель подавал голос за двух кандидатов. Кандидаты в депутаты Совета Федерации выдвигались группами избирателей и избирательными объединениями, включающими региональные организации общефедеральных политических партий, общефедеральных политических движений, уставы которых были зарегистрированы Министерством юстиции РФ, политические движения в субъектах Федерации, уставы которых были зарегистрированы соответствующими органами юстиции, или блок таких общественных объединений, создаваемый на период проведения выборов.

Организацию и проведение выборов депутатов Совета Федерации осуществляли Центральная избирательная комиссия по выборам в Государственную Думу, утвержденная Указом Президента Российской Федерации от 29 сентября 1993 г., окружные избирательные комиссии по выборам депутатов Совета Федерации, сформированные Центральной избирательной комиссией, а также участковые избирательные комиссии по выборам депутатов Совета Федерации, которыми являлись участковые избирательные комиссии, образованные в соответствии с Положением о выборах депутатов Государственной Думы в 1993 году, утвержденным Указом Президента РФ от 1 октября 1993 г.

В Положении о выборах депутатов Совета Федерации устанавливалось, что число избирательных округов по выборам депутатов Совета Федерации равно числу субъектов Российской Федерации. На территории каждого субъекта Федерации образовывался один избирательный округ. Вот почему избирательные округа, образованные в краях или областях, имеющих в своем составе автономные округа, не охватывали территории этих округов. И следовательно, депутаты Совета Федерации, избранные от таких краев и областей, не представляли интересы избирателей автономных округов, входящих в состав этих краев и областей.

В соответствии с «Заключительными и переходными положениями» Конституции РФ Совет Федерации первого созыва, сформированный в 1993 году, был избран сроком на два года.

Таким образом, порядок выборов Совета Федерации первого состава был исключением из общего принципа формирования этой палаты, установленного ст. 95 и 96 Конституции РФ.

5 декабря 1995 г. был принят Федеральный закон «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации». Согласно этому Закону в Совет Федерации входили по два представителя от каждого субъекта Федерации: глава законодательного (представительного) и глава исполнительного органов государственной власти, по должности. В двухпалатном законодательном (представительном) органе субъекта Российской Федерации совместным решением обеих палат определяется его представитель в Совет Федерации.

В соответствии с Федеральным законом от 5 августа 2000 г. «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации» в Совет Федерации Федерального Собрания Российской Федерации входят по два представителя от каждого субъекта Российской Федерации: по одному от законодательного (представительного) и исполнительного органов государственной власти субъекта Российской Федерации.

В соответствии с Федеральным законом «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации» членом Совета Федерации может быть избран (назначен) гражданин Российской Федерации не моложе 30 лет, обладающий в соответствии с Конституцией РФ правом избирать и быть избранным в органы государственной власти.

Кандидатура для избрания представителя в Совете Федерации от однопалатного или двухпалатного законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации вносится на рассмотрение этого органа его председателем или председателями палат. Альтернативную кандидатуру может вынести также группа депутатов численностью не менее 1/3 от общего числа депутатов законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта РФ.

Избрание представителя законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации в зависимости от структуры этого органа может проходить по-разному. Если в субъекте Федерации однопалатный законодательный (представительный) орган государственной власти субъекта Российской Федерации, тогда представитель от этого органа избирается этим же органом на срок его полномочий. Обычно это 4 года. Если — двухпалатный, то такой представитель избирается поочередно от каждой палаты на половину срока полномочий соответствующей палаты.

Кроме того, при формировании законодательного (представительного) органа субъекта Российской Федерации путем ротации представитель законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта РФ избирается на срок полномочий однократно избранных депутатов этого органа. Данный способ избрания является правильным, так как имеет своей целью предотвращение бюрократизации этого органа государственной власти субъекта Федерации.

Решение об избрании представителя в Совете Федерации принимается тайным голосованием и оформляется постановлением указанного органа, а двухпалатного законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта РФ — совместным постановлением обеих палат.

Что касается представителя от исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации, то он назначается высшим должностным лицом субъекта Федерации (например, президентом республики, губернатором, главой администрации) на срок его полномочий. Согласно Федеральному закону от 6 октября 1999 г. № 184-ФЗ «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» срок исполнения обязанностей глав субъектов Федерации не может быть более 5 лет.

Решение высшего должностного лица субъекта Российской Федерации о назначении представителя в Совете Федерации от исполнительного органа государственной власти субъекта РФ оформляется его указом (постановлением), который в 3-дневный срок направляется в законодательный (представительный) орган государственной власти субъекта РФ. Законодательный (представительный) орган государственной власти субъекта Российской Федерации на очередном или внеочередном заседании рассматривает представленную кандидатуру и принимает свое решение голосованием. Названный указ главы субъекта Федерации вступает в силу, если 2/3 от общего числа депутатов законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации не проголосуют против назначения данного представителя в Совете Федерации от исполнительного органа государственной власти субъекта РФ.

После принятия решения об избрании представителя законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта РФ и о назначении представителя от исполнительного органа государственной власти субъекта РФ в Совет Федерации РФ, не позднее чем на следующий день после дня вступления решения в силу, орган государственной власти субъекта Российской Федерации, принявший это решение, телеграммой уведомляет Совет Федерации о содержании решения, о дате его вступления в силу и не позднее пяти дней со дня вступления решения в силу направляет его в Совет Федерации.

Избранный (назначенный) член Совета Федерации РФ слагает с себя полномочия, несовместимые со статусом члена Совета Федерации, о чем ставит в известность Совет Федерации, направив туда копию приказа (иного документа) об освобождении от таких обязанностей.

Полномочия члена Совета Федерации начинаются со дня принятия Советом Федерации решения о подтверждении полномочий данного члена Совета Федерации.

В настоящее время указанный в комментируемой статье способ формирования Совета Федерации, как представляется, приводит к полной зависимости верхней палаты российского парламента от исполнительной власти и существенному искажению принципов парламентаризма и разделения властей.

Федеральным законом от 11 декабря 2004 г. № 159-ФЗ «О внесении изменений в Федеральный закон «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» и в Федеральный закон «Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации» был изменен порядок замещения должностей глав исполнительной власти субъектов РФ. Если ранее они избирались непосредственно населением соответствующего региона, то после принятия указанного Федерального закона наделение полномочиями руководителя высшего исполнительного органа субъекта РФ осуществляется по представлению Президента РФ законодательным (представительным) органом государственной власти субъекта Российской Федерации. На практике это означает прямое назначение глав регионов Президентом РФ. Новый механизм замещения должностей глав регионов существенно усиливает влияние Президента РФ на органы власти субъектов РФ.

Увеличение количества человек в парламенте приводит к препятствиям для депутатов участвовать в обсуждении законопроектов. Как пример — Съезд народных депутатов РФ (1989 — 1993 гг.), высший орган государственной власти РФ, состоявший из 1068 депутатов. Всекитайское собрание народных представителей — верховный орган государственной власти, в составе которого должно быть не более 3 тыс. чел. В настоящее время в нем около 3 тыс. депутатов. В такой коллегии трудно вести деловое обсуждение, заседания зачастую приобретают парадный, заранее отрегулированный характер.

Количественный состав представительного органа должен обеспечивать все параметры его функционирования, исключать какие-либо препятствия для депутатов участвовать в обсуждении законопроектов. Обсуждение законопроекта — один из этапов формирования государственной воли как равнодействующей волеизъявлений депутатов. Поэтому процессуально должна быть обеспечена возможность выступления (участия в дискуссии) в любой момент любого депутата, выразившего такое желание.

Членом Совета Федерации может быть избран (назначен) гражданин Российской Федерации не моложе 30 лет, обладающий в соответствии с Конституцией РФ правом избирать и быть избранным в органы государственной власти.

Член Совета Федерации — представитель от законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации избирается законодательным (представительным) органом государственной власти субъекта Российской Федерации на срок полномочий этого органа, а при формировании законодательного (представительного) органа субъекта Российской Федерации путем ротации — на срок полномочий однократно избранных депутатов этого органа.

Член Совета Федерации — представитель от двухпалатного законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации избирается поочередно от каждой палаты на половину срока полномочий соответствующей палаты.

Кандидатуры для избрания представителя в Совете Федерации от законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации вносятся на рассмотрение этого органа его председателем.

Группа депутатов численностью не менее одной трети от общего числа депутатов законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации может внести на рассмотрение этого органа альтернативные кандидатуры для избрания представителя в Совет Федерации.

Представитель в Совете Федерации от исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации назначается высшим должностным лицом субъекта Российской Федерации (руководителем высшего исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации) на срок его полномочий.

Решение законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации об избрании представителя в Совете Федерации от законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации принимается тайным голосованием и оформляется постановлением этого органа, а двухпалатного законодательного (избирательного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации — совместным постановлением обеих палат.

Решение высшего должностного лица субъекта Российской Федерации (руководителя высшего исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации) о назначении представителя в Совете Федерации от исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации оформляется указом (постановлением) высшего должностного лица субъекта Российской Федерации (руководителя высшего исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации). Указ (постановление) в трехдневный срок направляется в законодательный (представительный) орган государственной власти субъекта Российской Федерации.

Указ (постановление) о назначении представителя в Совете Федерации от исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации вступает в силу, если на очередном или внеочередном заседании законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации две трети от общего числа его депутатов не проголосуют против назначения данного представителя в Совете Федерации от исполнительного органа государственной власти субъекта Российской Федерации.

Решения об избрании (о назначении) членов Совета Федерации направляются в Совет Федерации принявшими их органами государственной власти субъектов Российской Федерации не позднее пяти дней после вступления в силу этих решений.

Члены Совета Федерации — представители по должности от субъектов Российской Федерации в Совете Федерации будут продолжать исполнять свои полномочия после вступления в силу нового закона впредь до вступления в силу решений об избрании (о назначении) членов Совета Федерации — представителей от законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти соответствующих субъектов РФ.

Со дня вступления в силу решений об избрании (о назначении) членов Совета Федерации — представителей от законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации полномочия членов Совета Федерации — представителей по должности от соответствующих субъектов Российской Федерации прекращаются.

В соответствии со ст. 21 Постановления Совета Федерации «О регламенте Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации» Совет Федерации рассматривает предложения Президента Российской Федерации и готовит заключение о назначении или отзыве дипломатических представителей Российской Федерации в иностранных государствах и международных организациях.

Порядок деятельности Совета Федерации, его органов и должностных лиц определяется Конституцией РФ, федеральными законами, Регламентом Совета Федерации, принятым Советом Федерации Федерального Собрания Российской Федерации, и решениями Совета Федерации.

Деятельность Совета Федерации основывается на принципах коллективного свободного обсуждения и решения вопросов. Основной формой работы Совета Федерации являются его заседания, проводимые открыто. В случаях, предусмотренных Регламентом Совета Федерации, палата вправе проводить закрытые заседания.

Совет Федерации избирает из своего состава тайным голосованием Председателя Совета Федерации и его заместителей. Председатель и его заместители не могут быть представителями одного субъекта Российской Федерации.

Для обеспечения оперативного и коллегиального обсуждения неотложных вопросов деятельности Совета Федерации, связанных с его постоянным функционированием, образуется Совет палаты, являющийся постоянно действующим коллегиальным органом Совета Федерации.

В его состав входят Председатель Совета Федерации, его заместители, председатели комитетов Совета Федерации и Комиссии по регламенту и парламентским процедурам.

Председатель Совета Федерации, в частности, представляет на рассмотрение Совета палаты проект повестки дня ее заседания; организует работу Совета палаты; ведет заседание палаты; подписывает постановления Совета Федерации; созывает, в том числе по предложению Президента РФ, Правительства РФ, субъекта РФ либо по предложению комитета Совета Федерации, группы членов Совета Федерации численностью не менее одной пятой от общего числа его членов, внеочередное заседание палаты; ведает внутренним распорядком деятельности палаты; направляет для рассмотрения в соответствующие комитеты Совета Федерации законы, принятые Государственной Думой, а также законопроекты, которые предполагается внести в Государственную Думу; направляет Президенту РФ для подписания и опубликования федеральные конституционные и федеральные законы, принятые Государственной Думой, после их одобрения Советом Федерации; решает вопросы распределения обязанностей между своими заместителями; представляет палату во взаимоотношениях с органами государственной власти Российской Федерации, субъектами Российской Федерации, общественными объединениями, а также с парламентами зарубежных государств; решает иные вопросы организации деятельности Совета Федерации.

Заместители Председателя замещают Председателя в его отсутствие, а также осуществляют другие полномочия по вопросам внутреннего распорядка деятельности палаты в соответствии с распределением обязанностей между ними.

Председатель Совета Федерации и его заместители могут быть освобождены от занимаемых должностей решением Совета Федерации, принимаемым большинством не менее двух третей голосов от общего числа членов палаты.

Заседания Совета Федерации проводятся в Москве. По решению Совета Федерации место проведения заседаний может быть изменено.

Решением палаты на ее заседания приглашаются представители государственных органов, общественных объединений, научных учреждений, независимые эксперты, ученые и другие специалисты для предоставления необходимых сведений и заключений по рассматриваемым Советом Федерации вопросам. Присутствие представителей средств массовой информации на открытых заседаниях палаты регулируется Пресс-службой Совета Федерации.

На открытых заседаниях Совета Федерации вправе присутствовать депутаты Государственной Думы, члены Правительства РФ.

Президент РФ, полномочный представитель Президента РФ в Совете Федерации, Председатель Правительства РФ и члены Правительства, Председатель Конституционного Суда РФ и члены Конституционного Суда, Председатель Верховного Суда РФ и члены Верховного Суда, Председатель Высшего Арбитражного Суда РФ и члены Высшего Арбитражного Суда, Председатель Счетной палаты РФ, его заместитель, Уполномоченный по правам человека, Генеральный прокурор РФ, Председатель Центральной избирательной комиссии вправе присутствовать на любом открытом или закрытом заседании палаты. Другие лица могут присутствовать на закрытых заседаниях палаты только по специальному приглашению, выдаваемому за подписью Председателя Совета Федерации или Руководителя Аппарата Совета Федерации.

Заседания Совета Федерации проводятся в период с 16 сентября по 15 июля.

Внеочередные заседания Совета Федерации могут созываться по предложению Президента РФ, Председателя Совета Федерации, Правительства РФ, субъекта Российской Федерации, комитетов Совета Федерации либо по предложению не менее одной трети от общего числа членов Совета Федерации. Деятельность Совета Федерации планируется.

Совет Федерации создает Аппарат, который состоит из Секретариата Председателя Совета Федерации, секретариатов заместителей Председателя Совета Федерации, подразделений правового, информационного, аналитического, организационного, документационного и финансово-хозяйственного обеспечения, кадровой службы, аппаратов комитетов Совета Федерации, комиссии по регламенту и парламентским процедурам, других подразделений.

Основными задачами Аппарата Совета Федерации являются правовое, информационно-аналитическое, организационное, документационное и финансово-хозяйственное обеспечение деятельности Совета Федерации и его органов, членов Совета Федерации; правовое и организационное обеспечение согласительных процедур, используемых для разрешения разногласий между Советом Федерации и Государственной Думой, Президентом РФ, Правительством РФ, а также межпарламентских связей.

Структура и штаты Аппарата Совета Федерации утверждаются постановлением палаты.

3. Комитеты и комиссии Совета Федерации

В соответствии со ст. 101 Конституции РФ Совет Федерации и Государственная Дума образуют комитеты и комиссии, являющиеся постоянно действующими органами соответствующих палат.

Комитеты палат по вопросам, отнесенным к их ведению, осуществляют подготовку и предварительное рассмотрение законопроектов; организуют проводимые палатами парламентские слушания; решают вопросы организации своей деятельности; рассматривают иные вопросы, относящиеся к ведению палат.

Кроме того, комитеты Совета Федерации осуществляют подготовку заключений по принятым Государственной Думой федеральным законам и способствуют реализации положений Конституции РФ и федеральных законов.

Согласно своему Регламенту (ст. 15) Совет Федерации образует:

Комитет по конституционному законодательству и судебно-правовым вопросам; Комитет по вопросам безопасности и обороны; Комитет по бюджету, налоговой политике, финансовому, валютному и таможенному регулированию, банковской деятельности; Комитет по вопросам социальной политики; Комитет по вопросам экономической политики; Комитет по международным делам; Комитет по делам Содружества Независимых Государств; Комитет по аграрной политике; Комитет по науке, культуре, образованию, здравоохранению и экологии; Комитет по делам Федерации, Федеративному договору и региональной политике; Комитет по делам Севера и малочисленных народов.

Состав комитетов Совета Федерации утверждается палатой большинством голосов от общего числа членов палаты. Председатель комитета, его заместители избираются на его заседании большинством голосов от общего числа членов комитета. Председатель комитета утверждается Советом Федерации большинством голосов от общего числа членов палаты. Председатель комитета, его заместители не могут быть представителями от одного субъекта Российской Федерации. Численный состав каждого комитета определяется Советом Федерации, но не может быть менее 8 членов палаты.

Все члены Совета Федерации входят в состав комитетов, за исключением Председателя палаты и его заместителей. При этом член Совета Федерации может быть членом только одного комитета палаты.

Совет Федерации вправе создавать постоянные и временные комиссии. Деятельность временных комиссий ограничивается определенным сроком и (или) конкретной задачей. Задачи комиссии, срок ее деятельности, полномочия и персональный состав определяются постановлением палаты.

Согласно Регламенту Совета Федерации образуется Комиссия по регламенту и парламентским процедурам. Эта Комиссия является постоянно действующим органом Совета Федерации.

Комиссия по регламенту и парламентским процедурам: а) готовит заключение по принятым Государственной Думой федеральным законам по вопросам, регулирующим статус члена Совета Федерации, и нормативные правовые акты, регламентирующие деятельность Совета Федерации; б) анализирует и обобщает предложения, поступающие от комитетов Совета Федерации, членов Совета Федерации, вырабатывает рекомендации и вносит на рассмотрение Совета Федерации предложения о внесении изменений и дополнений в Регламент Совета Федерации; в) консультирует руководство Совета Федерации, комитетов, комиссий палаты, членов Совета Федерации, руководителей Аппарата Совета Федерации, руководителей структурных подразделений Аппарата Совета Федерации по положениям Регламента Совета Федерации; г) проверяет соответствие документов, подтверждающих полномочия членов Совета Федерации, положениям Федерального закона «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации»; д) готовит заключения и вносит на заседание Совета Федерации проекты постановлений Совета Федерации о подтверждении, прекращении (досрочном прекращении) полномочий членов Совета Федерации; е) готовит заключения по представлению Генерального прокурора Российской Федерации о лишении члена Совета Федерации неприкосновенности; ж) организует аналитическую работу по проблемам парламентских процедур в Совете Федерации, в том числе с использованием опыта парламентов иностранных государств, государств — участников Содружества Независимых Государств, законодательных (представительных) органов государственной власти субъектов Российской Федерации.

В настоящее время действует комиссия по энергетике, основными задачами которой являются осуществление мониторинга государственной политики в сфере регулирования тарифов и хозяйственных отношений в энергетике, проведения реструктуризации энергетического комплекса; подготовка в качестве законодательной инициативы законопроектов по вопросам государственного регулирования энергетики.

Действует временная комиссия по вопросам государственной молодежной политики для выработки согласованной позиции Совета Федерации и органов по вопросам государственной молодежной политики.

Заседание комитета, комиссии Совета Федерации правомочно, если на нем присутствует более половины от общего числа членов комитета, комиссии. Заседание проводит председатель комитета, комиссии или его заместитель. Заседания комитета Совета Федерации проводятся по мере необходимости, но не реже одного раза в месяц.

Внеочередное заседание комитета, комиссии Совета Федерации созывается председателем комитета, комиссии как по своей инициативе, так и по поручению Председателя Совета Федерации, его заместителя, координирующего работу данного комитета, либо по предложению не менее одной четверти от общего числа членов комитета, комиссии. О заседании комитета Совета Федерации его председатель уведомляет членов комитета и других участников заседания за 72 часа.

Депутат обязан присутствовать на заседаниях комитета, комиссии, членом которых он является. На заседаниях комитета, комиссии Государственной Думы и Совета Федерации могут принимать участие с правом совещательного голоса депутаты (члены), не входящие в состав данных комитета, комиссии.

Решение комитета, комиссии принимается большинством голосов от общего числа членов комитета, комиссии, присутствующих на заседании, если иное не установлено Регламентом палаты.

Комитеты, комиссии имеют право вносить предложения по повестке дня заседания палаты. Представители комитета, комиссии имеют право выступать на заседаниях палаты, заседаниях других комитетов и комиссий своей палаты с докладами и содокладами по вопросам, относящимся к ведению представляемого ими комитета, комиссии.

На заседании комитета, комиссии палаты вправе присутствовать полномочный представитель Президента РФ, полномочный представитель Правительства РФ, приглашенные представители иных заинтересованных государственных, а также общественных органов и организаций. Комитеты, комиссии палат вправе проводить совместные заседания.

Для подготовки рассматриваемых вопросов и организации парламентских слушаний комитет, комиссия может создавать рабочие группы из числа членов этого комитета, комиссии, других депутатов (членов) палаты, представителей министерств и ведомств, иных государственных органов и общественных объединений, научных учреждений, а также специалистов. Комитет, комиссия вправе привлекать к своей работе экспертов, назначать независимую экспертизу законопроектов.

На заседание комиссии могут быть приглашены эксперты, а также представители заинтересованных государственных органов и общественных объединений, средств массовой информации.

Комитеты и комиссии палат вправе запрашивать документы и материалы, необходимые для их деятельности, у руководителей государственных органов и иных организаций.

Согласно Конституции РФ (п. «м» ст. 83) Президент РФ назначает и отзывает дипломатических представителей Российской Федерации в иностранных государствах и международных организациях после консультаций с соответствующими комитетами или комиссиями палат Федерального Собрания.

Комитет Совета Федерации по конституционному законодательству и судебно-правовым вопросам в соответствии с Регламентом Совета Федерации проводит предварительное обсуждение кандидатур для назначения на должности судей Конституционного Суда РФ, Председателя, заместителей Председателя Верховного Суда РФ, членов Президиума Верховного Суда РФ, Председателя и членов Кассационной коллегии Верховного Суда РФ, судей Верховного Суда РФ, Председателя, заместителей Председателя Высшего Арбитражного Суда РФ, судей Высшего Арбитражного Суда РФ, судей Экономического Суда Содружества Независимых Государств, Генерального прокурора РФ и его заместителей, заместителя Председателя Счетной палаты Российской Федерации и половины состава ее аудиторов, членов Центральной избирательной комиссии Российской Федерации.

Для обеспечения деятельности комитетов и комиссий палат создаются рабочие аппараты комитетов, действующие на постоянной основе. Формирование аппаратов комитетов осуществляется соответствующими комитетами.

Рабочий аппарат комитета палаты осуществляет правовое, организационное, информационное, документационное и другое обеспечение деятельности соответствующего комитета палаты, проводимых им парламентских слушаний. Аппарат комитета участвует в подготовке законопроектов, проектов решений комитета и экспертных заключений по законам, подлежащим рассмотрению комитета, в пределах своих полномочий ведет делопроизводство комитета, готовит и рассылает необходимые для членов комитета материалы, справки, обеспечивает техническую обработку его документов.

Заключение

В Совет Федерации входят по два представителя от каждого субъекта Российской Федерации: по одному от законодательного (представительного) и исполнительного органов государственной власти субъекта Российской Федерации. Общее число его членов составляет 178 человек.

Совет Федерации образует комитеты и комиссии, являющиеся постоянно действующими органами. Для обеспечения оперативного и коллегиального обсуждения неотложных вопросов деятельности Совета Федерации, связанных с его постоянным функционированием, образуется Совет палаты, являющийся постоянно действующим коллегиальным органом Совета Федерации. В его состав входят Председатель Совета Федерации, его заместители, председатели комитетов Совета Федерации и Комиссии по регламенту и парламентским процедурам.

Порядок деятельности Совета Федерации, его органов и должностных лиц определяется Конституцией РФ, федеральными законами, Регламентом Совета Федерации, принятым Советом Федерации Федерального Собрания Российской Федерации, и решениями Совета Федерации. Заместители Председателя замещают Председателя в его отсутствие, а также осуществляют другие полномочия по вопросам внутреннего распорядка деятельности палаты в соответствии с распределением обязанностей между ними.

Заседания Совета Федерации проводятся в Москве. Решением палаты на ее заседания приглашаются представители государственных органов, общественных объединений, научных учреждений, независимые эксперты, ученые и другие специалисты для предоставления необходимых сведений и заключений по рассматриваемым Советом Федерации вопросам. Присутствие представителей средств массовой информации на открытых заседаниях палаты регулируется Пресс-службой Совета Федерации.

Совет Федерации создает Аппарат, который состоит из Секретариата Председателя Совета Федерации, секретариатов заместителей Председателя Совета Федерации, подразделений правового, информационного, аналитического, организационного, документационного и финансово-хозяйственного обеспечения и др.

Список использованной литературы и источников

Конституция Российской Федерации. Принята всенародным голосованием 12.12.1993.

Федеральный закон от 05.15.1995 «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации». СЗ РФ. 1995. № 50. Ст. 4869.

Федеральный закон от 05.08.2000 № 113-ФЗ (ред. от 25.07.2006) «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания». Федеральный закон от 11.07.2001 № 95-ФЗ «О политических партиях»

Федеральный закон от 05.09.2000 «О порядке формирования Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации». СЗ РФ. 2000. № 32. Ст. 3336.

Федеральный закон от 6.10.1999 г. № 184-ФЗ «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» (в редакции от 11 декабря 2004 г. № 159-ФЗ)/Правовая система КонсультантПлюс.

Указ Президента Российской Федерации от 29 сентября 1993 г. «О Центральной избирательной комиссии по выборам в Государственную Думу». Собрание актов Президента и Правительства Российской Федерации. 1993. № 40. Ст. 3743.

Указ Президента Российской Федерации от 11 октября 1993 г. » Об утверждении Положения о выборах депутатов Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации в 1993 г.». Собрание актов Президента и Правительства Российской Федерации. 1993. № 42. Ст. 3994.

Постановление СФ ФС РФ от 30.01.2002 № 33-СФ «О регламенте Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации.

Постановление Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 20 декабря 2000 г. «О плане мероприятий на первое полугодие 2001 года по реализации полномочий Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации» // СЗ РФ. 2000. № 52. Ст. 5063.

Вишневский Б.Л. Должны ли губернаторы быть федеральными политиками // Независимая газета. 2000. 1 февраля.

Гранкин И.В. Регламентное регулирование деятельности палат Федерального собрания РФ//Журнал российского права. № 1. 2003//Правовая система КонсультантПлюс.

Комментарий к Конституции России/ Под ред. Садовникова Г.Д. Изд. 3-е, исправл. и доп. Юрайт-Издат. 2006.

Конституция Российской Федерации. Научно-практический комментарий(постатейный)/Под ред. Ю.А. Дмитриева. Изд. ЗАО Юстицинформ, 2007.

Конституционное право России: Учебник. Издание 3-е перераб. и доп.Юрист. 2004//Правовая система КонсультантПлюс

Міністерство освіти і науки України

Донбаський державний технічний університет

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

РЕФЕРАТ

З дисципліни: “Політологія ”

На тему: “ Держава — головний інститут політичної системи суспільства ”

Виконав:

Перевірив: доцент, канд. гум. наук

Алчевськ 2009

ЗМІСТ

1 Сутність та основні ознаки держави

1.1 Сутність держави

1.2 Основні ознаки держави

1.3 Основні концепції походження держави

1.4 Функції держави

2 Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади

2.1 Вищі органи сучасної держави

2.2 Поділ державної влади

3 Форми держави

3.1 Форми державного правління

3.2 Форми державного устрою

Висновки

Перелік посилань

1 СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ

1.1 Сутність держави

Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об’єктивно утруднюють з’ясування та визначення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.

Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення. У цьому розумінні поряд з поняттям «держава» вживаються терміни «країна», «суспільство», «вітчизна» тощо. Політична організованість населення в межах визначеної території має незалежний від інших територіально-політичних утворень характер. З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «територіально організоване і політичне незалежне суспільство», а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення.

1.2 Основні ознаки держави

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Територія держави може охоплювати величезні ділянки земної поверхні, наприклад територія Росії, Китаю, Канади, США, Бразилії, навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися з одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако) однак за будь-яких умов вона є необхідною для існування держави. Хоча могутність держави визначається не стільки розмірами її географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність владного контролю за якоюсь частиною території є виявом слабкості держави.

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб’єктами державотворення.

Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інтегрованість населення держави дозволяє визначати його як народ. Представники одного народу навіть за наявності етнічних відмінностей між ними мають почуття належності до однієї спільноти завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Як і територія, народ також є атрибутивною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу. Проте можуть існувати народи без власної держави, наприклад єврейський народ до утворення держави Ізраїль (1948), цигани, палестинський народ або курди, які й досі не мають своєї державності.

Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов’язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології.

Держава в політологічному розумінні — це політичний інститут, складова політичної системи суспільства. Як політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві вона характеризується наявністю системи органів — парламенту, уряду, судів тощо, які реалізують функції державної влади і складають державний апарат, що є однією з основних політичних ознак держави.

Однією з найважливіших характеристик держави є суверенітет.

Суверенітет (від франц. souverainete’ — самостійність, верховна влада) держави — це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх відносинах.

Поєднання двох начал — незалежності й верховенства — означає як право держави на незалежність і свободу від посягань іззовні і зсередини, так і право владарювати, панувати, управляти всередині країни. Універсальність суверенітету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основоположні принципи, як єдність і неподільність території недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.

Суверенітет держави, отже, має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній — у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у відносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організаціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов’язання. Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечення елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету.

Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу.

Примусовість як ознака держави полягає, зокрема, в тому, що вона є процесом свідомого, нерідко насильницького, створення та збереження державою структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо. Це знаходить свій формальний вияв у таких, наприклад, явищах, як громадянство, рабство, кріпосництво, расовий або кастовий поділ, військова повинність, стягнення податків, утвердження офіційної ідеології та ін.

Примусовість держави проявляється також у тому, що вона є політико-владним засобом об’єднання населення. У державі людей примушують існувати спільно не кровно-родинні зв’язки, як за родового устрою, а належність до певної території. Межі цієї території визнаються межами дії влади держави. Територіальні повноваження влади і кордони держави збігаються.

Примусовість полягає і у встановленні державою загальнообов’язкових правил поведінки, тобто права. Тільки держава наділена правом видання законів та інших нормативних актів, дія яких поширюється на всю її територію і які є обов’язковими для всього населення. Створена таким чином система права є атрибутивною характеристикою держави. Держава не може існувати без системи права, а право встановлюється, охороняється та забезпечується державою.

Право — це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу.

Право є одним із головних засобів організованості й порядку в суспільстві. За допомогою права держава регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов’язкового характеру.

Держава може делегувати окремі свої повноваження на видання нормативно-правових актів недержавним інститутам та організаціям. Однак ці акти не мають загальнообов’язкового характеру. Передавання правотворчих повноважень санкціонується і контролюється в кінцевому рахунку самою державою та її органами на основі раніше прийнятих правових норм. Недержавні політичні інститути та організації, окремі громадяни також можуть володіти правом законодавчої ініціативи.

Характер і ступінь монополізму держави на видання законів значною мірою визначаються формами державного устрою і правління, специфікою політичного режиму, а також міждержавними відносинами і суб’єктами, які можуть впливати на законодавство країни.

Функціонування держави, її органів, утримання зайнятих у них працівників потребують значних коштів, які отримуються за рахунок податків. Податки є головним джерелом надходжень до державного бюджету. Право на встановлення і стягнення податків є монополією держави. Як обов’язкові виплати населення і суб’єктів економічної діяльності, податки стягуються державою примусово, у певних розмірах і у фіксовані терміни. Стягнення податків зумовлюється не тільки потребами утримання державного апарату, а й необхідністю вирішення низки важливих соціальних завдань — фінансування систем освіти та охорони здоров’я, забезпечення непрацездатних тощо. Сучасна держава перерозподіляє через бюджет значну частину валового внутрішнього продукту, зокрема з метою вирівнювання доходів різних верств населення та уникнення соціальної поляризації суспільства. Правильне проведення податкової політики сприяє зростанню виробництва і піднесення добробуту населення. І навпаки, надмірні податки стримують виробництво, знижують трудову активність, породжують соціальне напруження, викликають інші негативні наслідки.

1.3 Основні концепції походження держави

Розуміння сутності держави, її соціального призначення і функцій значною мірою залежить від того, з якої концепції держави виходити. Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завоювання, класова і психологічна. Одна з найдавніших серед них — теологічна (від грецьк. theos — бог і logos — вчення). У ній поява держави пов’язана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими. Така влада є «від Бога» і повинна здійснювати його волю на Землі. Подібні погляди на походження і призначення держави представлені в найдавніших релігіях і покликані освячувати існуючі порядки: оскільки влада від Бога, то вона має право на існування і є непорушною. У філософії теологічну концепцію походження держави створив один із найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелій Августин.

Згідно з патріархальноюконцепцією походження держави, біля витоків якої стояли ще Конфуцій та Арістотель, держава є результатом розвитку сім’ї. Так, Арістотель розглядав виникнення держави як природний процес розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об’єднуються в сім’ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава. Вона є формою спілкування людей, які користуються певним політичним устроєм і підпорядковуються владі закону.

За Арістотелем, людина за своєю природою є політичною істотою. В усіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, зробив для людства велике благо. Людина, котра знайшла своє завершення в державі, — найдосконаліша серед живих істот, а та, що живе поза державою і законом, — найгірша з усіх.

Конфуцій вважав, що держава — це велика сім’я, і відносини в ній мають будуватися за аналогією з сімейними. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні стосунки, де молодші залежать від старших; піддані мусять слухатися правителя, як діти батьків, а правителі мають дбати про підданих, як батьки про дітей.

Велику роль у розвитку політичної думки й демократичної державності відіграла договірна, або конвенціональна, теорія походження держави, творцями якої були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін. За цією теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природному, додержавному стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави с турбота про спільне благо. Наділивши державу владними повноваженнями, люди свідомо пішли на самообмеження своєї свободи на користь спільних інтересів.

Договірна теорія походження держави значною мірою сприяла формуванню сучасних демократичних держав і донині справляє глибокий вплив на політичні уявлення їх громадян. На основі цієї теорії у другій половині XVIII ст. в Західній Європі та Північній Америці була започаткована практика свідомого державотворення, цілеспрямованого визначення форм держави та принципів її взаємовідносин з громадянами. У цей період були прийняті перші конституції (США — 1787 р., Франція — 1791 р.), які стали правовою формою суспільного договору.

У XIX ст. набули поширення концепції походження держави, які пов’язували її виникнення з насильством, завоюванням. Ідейну основу таких концепцій склала модна тоді теорія соціального дарвінізму, якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висунення принципів природного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосованих як визначальних чинників суспільного життя. Представники теорії завоювання — Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський та інші — доводили, що держави виникли в результаті завоювання одних народів іншими.

Так, найвідоміший представник теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Людвік Гумплович (1838—1909) виходив з того, що рушійною силою суспільного розвитку є боротьба людських спільнот, які він називав «расами», за існування. Зіткнення між расами призводить до підкорення слабких сильними. Панування однієї раси над іншою мало бути певним чином організоване. Такою організацією є держава. Вона заснована на нерівності і є організацією панування меншості — «вищої раси» над більшістю — «нижчою расою». Насильство виступає не тільки причиною виникнення держави, а й найважливішим чинником її існування. Війни між державами неминучі, оскільки є результатом одвічних біологічних законів. Держава повинна рішуче використовувати силу і всередині країни, придушуючи революційні рухи.

Класову, або соціально-економічну, теорію походження і сутності держави створив марксизм. Вона викладена, зокрема, у працях «Походження сім’ї, приватної власності і держави» Ф. Енгельса, «Держава і революція» В. І. Леніна і є однією з найбільш науково обґрунтованих. За цією теорією держава існувала не завжди. Вона є результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався виокремленням різних видів праці та появою приватної власності.

За первіснообщинного ладу характерними рисами життя людей були колективна власність і спільна праця членів громади, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Громада діяла на основі повного самоврядування. Таке суспільство не потребувало держави як спеціального інституту управління й регулювання людських відносин.

З часом примітивні знаряддя праці були замінені більш досконалими, які давали можливість окремим сім’ям набувати економічної самостійності. На основі нового ступеня розвитку матеріального виробництва відбувся поділ праці у формі відокремлення землеробства від скотарства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батьківського права власності, успадкування дітьми батьківського майна і поява приватної власності. Первісна громада перетворилася на селянську, засновану вже не на колективній, а на приватній сімейній власності на засоби виробництва.

Приватна власність зумовила економічну нерівність сімей і посилення влади вождів та воєначальників. З’явилися зародки спадкової влади. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи — класи імущих і неімуших, і постала потреба в організації, яка б придушувала опір неімуших і малоімущих і закріпила право влади. Такою організацією і стала держава.

Використовуючи органи родового ладу, клас власників засобів виробництва створив спеціальний апарат для управління всім суспільством у власних інтересах. Завдяки державі економічно пануючий клас стає політичне пануючим класом. І хоч би як у подальшому змінювалася держава, головною її функцією залишається захист інтересів пануючого класу. Ф. Енгельс наголошував, що держава «за загальним правилом, є державою наймогутнішого, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також політичне пануючим класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу». В. І. Ленін писав: «Держава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи». Вказуючи на класовий характер держави, К. Маркс і Ф. Енгельс водночас зазначали, що вона є і формою організації всього суспільства, виконує в ньому низку необхідних функцій щодо управління суспільними справами, узгодження соціальних інтересів.

Навіть за негативного ставлення до марксизму доведеться визнати в силу його очевидності класовий характер, наприклад рабовласницької чи феодальної, держави. Так само не можна не бачити, що основний обсяг діяльності сучасної демократичної держави складає виконання саме загальносуспільних, а не суто класових завдань (що, однак, не означає її надкласового характеру). Вираження державою тих чи інших соціальних інтересів вирішальною мірою залежить від співвідношення в суспільстві класових сил. Зосередження в руках меншості основних засобів виробництва само по собі не робить її політичне пануючою, оскільки в сучасному суспільстві існують масові і впливові політичні партії та громадсько-політичні організації найманих працівників і демократичні механізми, які дозволяють цим організаціям справляти відчутний, іноді й вирішальний вплив на здійснення державної влади.

Головний зміст різновидів психологічної концепції походження держави складає обґрунтування її виникнення та існування психологічними причинами. Йдеться, зокрема, про те, що за своїм психічним складом люди поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспільним життям.

Очевидно, що кожна з охарактеризованих концепцій походження держави має право на існування як така, що розкриває якусь особливість, сторону виникнення та функціонування цього суспільного інституту. Навіть далека від науки теологічна концепція має певний сенс хоча б тому, що обґрунтовує необхідність сильної державної влади.

У сучасній науці вирізняють здебільшого такі основні причини виникнення держави.

По-перше, розвиток виробництва й суспільного поділу праці, ускладнення суспільної організації і як наслідок — виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці, поява особливої групи людей, що здійснює управлінські функції. Держава виникає в період розкладу родоплемінного ладу, державна влада формується з додержавних форм — влади старійшин родів, жерців, вождів племен чи союзів племен тощо, які виконували управлінські функції в первісних спільнотах.

По-друге, майнова диференціація населення, виникнення приватної власності, утворення класів і становлення способу виробництва, заснованого на позаекономічному примусі до праці та експлуатації. Це вимагало створення держави як знаряддя примусу і придушення опору класу поневолених. Так виникла, наприклад, рабовласницька держава.

По-третє, воєнно-територіальна експансія, завоювання одних народів іншими, що створювало умови для соціальної нерівності різних народів, реальні можливості для відкритого присвоєння продуктів чужої праці й потребувало створення і зміцнення інститутів насильства та управління для підтримання такого способу існування.

По-четверте, демографічні причини, які полягали в переході від кочового до осілого способу життя і збільшенні щільності населення, що вимагало створення механізмів регулювання та вирішення територіальних проблем.

1.4 Функції держави

Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне призначення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Є різні підходи до розрізнення функцій держави. Найпоширеніший у науковій літературі поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розрізняються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова. Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. Реалізується вона через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання законодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення і проведення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій і стимулів тощо. Розпоряджаючись загальнонаціональною власністю, держава виступає і як підприємець. У різних суспільствах економічна функція держави здійснюється в неоднаковому обсязі, та вона є значною у будь-якому разі.

Соціальна функція держави полягає передусім в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства. Держава вирішує також низку важливих завдань щодо задоволення різноманітних потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров’я, забезпечення житлом, відпочинку та ін.

Оскільки держава є політичним інститутом, то кожна з її функцій тією чи іншою мірою має політичний характер. Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов’язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.

Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Реалізується вона через державне фінансування культурно-освітніх закладів, законодавче встановлення вимог до освітньої підготовки, підтримку розвитку мистецтва тощо.

Головним засобом здійснення державою її функцій є право. За допомогою права держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Дотримання правових норм контролюється і забезпечується спеціальною системою державних правоохоронних органів, до якої входять суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, податкової поліції, митного контролю, юстиції, безпеки тощо. Правова, а точніше, правотворча і правоохороннафункція є однією з найважливіших функцій держави.

Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені. Їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об’єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов’язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер. Залежно від цілей, засобів, характеру виконуваних класових завдань можливі й інші підходи до виокремлення функцій держави.

Аналіз ознак і функцій держави засвідчує, що в держави є такі властивості, які виокремлюють її з-поміж інших політичних організацій та об’єднань у суспільстві і роблять основою всієї політичної системи, головним політичним інститутом. Держава, по-перше, виступає як універсальна, всеохоплююча організація, що поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, які на ній перебувають. Держава «офіційно» представляє суспільство. По-друге, держава є верховним носієм публічної влади й підпорядковує собі всі прояви інших суспільних влад. Держава застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. Лише вона має матеріальні атрибути примусу — військово-поліцейський чиновницько-бюрократичний і судовий апарат. По-третє держава за допомогою права регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов’язкового характеру. По-четверте, завдяки наявності спеціального професіонального апарату держава виконує основний обсяг управління справами суспільства й розпоряджається його людськими, матеріальними та природними ресурсами. Нарешті, по-п’яте, держава представляє суспільство у зовнішніх зносинах, проводить зовнішню політику від імені всієї політичної системи. Основні функції політичної системи виконуються за допомогою держави.

2 ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

2.1 Вищі органи сучасної держави

У кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб’єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади, органи виконавчої влади суб’єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.

Дослідивши функціонування вищих органів законодавчої і виконавчої влади, можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється державна влада, на яких засадах організований і діє державний механізм.

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.

Майже в усіх країнах світу глава держави одноособовий, і лише в декількох функції його здійснюються колегіальними органами — президіями вищих представницьких органів у країнах соціалізму. Федеральною Радою у Швейцарії, колективним монархом в Об’єднаних Арабських Еміратах, спільно духовним керівником держави і президентом в Ірані.

У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правовий статус якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридичне вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Монарх владарює (абсолютно чи обмежено) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. По-друге, влада монарха є спадковою, вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого в установленому законом порядку. Спадковий принцип є переважним для всіх монархій, хоча історії відомі випадки, коли монархи обирались (Польське королівство, Германська імперія до 1806 р- та ін.). У наш час існує «виборна монархія» в Малайзії.

У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент, який завжди обирається (за винятком випадків, коли ця посада займається в результаті державного перевороту). Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. Можна виокремити три основних системи обрання президента: 1) прямі вибори, за яких главу держави обирають усі виборці країни без участі парламенту; 2) непрямі вибори, за яких волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (США) і за певних умов — парламентом; 3) багатоступеневі вибори президента, коли виборці обирають спочатку парламент, а той — президента.

Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми державного правління, впровадженої в тій чи іншій країні. Однак за будь-якої форми правління статус глави держави характеризується такими властивостями, як невідповідальність незмінюваність і нейтральність. Невідповідальність проявляється в тому, що глава держави не несе ні політичної, ні юридичної відповідальності за свою діяльність. Притягнення президента до юридичної відповідальності в порядку імпічменту може бути лише у разі скоєння ним тяжкого кримінального злочину, а не за результати діяльності як глави держави.

Незмінюваність означає, що глава держави законним шляхом не може бути усунутий з посади до його смерті (монарх) або до закінчення терміну повноважень (президент, за винятком процедури імпічменту). Нейтральність глави держави полягає в тому, що він є (повинен бути) виразником загальнонаціональних інтересів і стоїть поза політичною боротьбою.

Глави держав формально наділяються широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади. Основними з таких повноважень можуть бути:

а) у сфері законодавчої влади: скликання, відкриття й закриття чергових і позачергових сесій парламенту; достроковий розпуск парламенту або однієї з його палат і призначення позачергових виборів; підписання та обнародування законів; вето на закони, прийняті парламентом; повернення законів до парламенту для повторного розгляду; законодавча ініціатива; видання власних нормативних актів; призначення членів верхньої палати парламенту;

б) у сфері виконавчої влади: участь у формуванні уряду;

відправлення уряду у відставку; керівництво адміністративним апаратом і збройними силами;

в) у сфері судової влади: призначення на судові або вищі судові посади; помилування, пом’якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом; проголошення амністії.

Значними можуть бути зовнішньополітичні повноваження глави держави. Формальна і особливо реальна наявність повноважень залежить передусім від форми державного управління. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди має широкі й реальні владні повноваження. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. У парламентарних республіках глава держави отримує мандат від парламенту і зазвичай не має істотних владних повноважень. Загалом президент може посідати різне становище в системі влади: бути главою лише держави (наприклад, у ФНР); бути главою одночасно держави й виконавчої влади (США); бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності прем’єр-міністра (Франція); бути складовою частиною парламенту (Індія). Аналогічним може бути й становище монарха.

Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.

Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб’єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.

Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб’єктів федерації у федеративних державах. На кінець 1996 р. двопалатні парламенти діяли у 18 з 22 федеративних держав і в 40 із 150 держав унітарних.

Найважливішими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.

Парламентські фракції утворюються за ознакою належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, представленої у парламенті. Фракції звичайно формуються із членів однієї політичної партії, хоча в деяких країнах існує практика утворення спільних фракцій із представників кількох партій, що проводять єдину або близьку лінію в політиці. Утворення фракцій на непартійній основі зазвичай забороняється, хоча є й такі країни, де крім партійних фракцій, у парламентах функціонують об’єднання депутатів за іншими ознаками — спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо. Перехід депутатів з однієї партійної фракції в іншу унеможливлюється за допомогою різних засобів як юридичних, так і політичних.

Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентів є їхні керівні органи, які можуть бути одноособовими або колегіальними. В одних країнах керівництво палатами здійснюється одноособове їхніми головами. В англомовних країнах одноособовий голова парламенту або нижньої палати називається «спікером» (англ. speaker, від speak — говорити). Основне завдання голови — організація функціонування парламенту і проведення його сесійних засідань. У більшості країн світу керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи — президія, бюро, правління тощо.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (в англомовних та деяких інших країнах вони називаються комітетами), які бувають кількох видів. Основними з них є постійні комісії, головна функція яких — детальний розгляд законопроектів. У двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат. Постійні комісії звичайно мають спеціалізований характер, їхня предметна компетенція у цілому відповідає загальній структурі уряду. В багатьох країнах утворюються також постійні комісії, діяльність яких пов’язана з роботою самого парламенту, наприклад комісії з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо.

Крім постійних комісій, у парламентах створюються також спеціальні, слідчі та деякі інші комісії, які здебільшого діють на тимчасовій основі.

Порядок формування парламентів часто перебуває у прямій залежності від їхньої структури. Нижні палати парламентів так само, як і однопалатні парламенти, майже завжди формуються шляхом прямих виборів. Загальнонаціональний представницький характер парламентів (нижніх палат) часто відбивається у їх назвах: «національні збори», «народні збори», «державні збори», «палата представників», «палата громад», «палата депутатів» тощо. Верхні палати, які найчастіше мають назву «сенат», можуть формуватися шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, а також комбінації цих способів. Причому чим далі процес формування верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції.

До найважливіших функцій парламентів належать законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які мають супутнє значення.

Основним завданням парламентів є прийняття законів. Теоретично лише парламент має суверенне право приймати закони. Проте в сучасних державах законотворча діяльність парламенту втратила суверенний характер. Частина законодавчих повноважень делегована уряду і главі держави. У країнах з парламентарними формами правління центром нормотворчості фактично є уряд, який через парламентську більшість визначає роботу парламенту.

Одним із найважливіших повноважень парламенту є контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі основні методи парламентського контролю за діяльністю уряду: 1) постановка питання про довіру урядові. Може бути ініційована як парламентом, так і урядом. Винесення вотуму недовіри уряду в цілому або окремому міністрові викликає їх відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи парламенту. Правові наслідки прийняття резолюції осуду такі самі, що й у разі винесення вотуму недовіри; 3) інтерпеляція (від лат. interpellation — переривання промови, порушення) — це звернена до уряду чи окремого міністра вимога групи депутатів дати пояснення щодо проводжуваної ним внутрішньої або зовнішньої політики чи з якого-небудь конкретного питання. Може спричинити постановку питання про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів. Використовуються ці методи, як правило, в країнах з парламентарними формами державного правління.

Похідним від поняття «парламент» є поняття «парламентаризм». За визначенням українського правознавця В. М. Шаповала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу».

Парламентаризм означає не просто наявність парламенту, а його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в системі вищих органів державної влади. Парламентаризм не може існувати без парламенту, його основою є саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він може й не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів.

Юридичними проявами парламентаризму є розмежування законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого виборчого законодавства, чітку політичну структурованість парламенту, формування у ньому сталої більшості, жорстку партійну дисципліну. За відсутності необхідних умов становлення парламентаризму парламент може перетворитися на безплідну говорильню, а депутатський мандат використовуватиметься ніким не контрольованими депутатами для вирішення особистих справ.

Парламенти були і є ареною для узгодження соціальних інтересів, розв’язання наявних у суспільстві соціальних і політичних суперечностей. Вони активно використовуються політичними партіями для пропаганди й реалізації своїх програм та демократичної боротьби за владу.

Уряд — це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.

Найпоширеніші назви урядів — «рада (кабінет) міністрів», «державна рада», «федеральна рада» тощо — відбивають їхній колегіальний характер.

Залежно від форми державного правління та обсягу повноважень парламенту щодо формування уряду розрізняються дві основні моделі формальної процедури створення уряду: парламентська і позапарламентська. У країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами правління застосовується парламентський спосіб, за якого парламент безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні процедури. Повноваження на формування уряду має та партія чи партійна коаліція, яка за результатами виборів отримала більшість місць у парламенті. Процедури формування уряду передбачають спільні дії парламенту і глави держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають різними.

За політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним. Однопартійним уряд буває тоді, коли одна з політичних партій отримала в результаті виборів абсолютну більшість місць у парламенті чи його нижній палаті й може сформувати уряд. Коаліційним уряд буває за умови, коли жодній із партій у результаті виборів не вдалося отримати в парламенті чи його нижній палаті абсолютної більшості місць, і формування уряду є результатом згоди між партіями про спільну урядову програму. Безпартійний уряд створюється в тому разі, коли політичним партіям у парламенті не вдалося домовитися про створення коаліції, а розпускати парламент (нижню палату) небажано. Такий уряд включає фахівців, які можуть бути членами тієї чи іншої партії, але їхня партійна належність значення не має. Безпартійний уряд називається ще службовим, діловим або чиновницьким. Можливе створення й уряду меншості, який спирається на вибіркову підтримку неурядових партій у парламенті. Він може бути однопартійним чи коаліційним, але в будь-якому разі партії, які входять в уряд, більшості в парламенті не мають.

Позапарламентський спосіб формування урядів застосовується в президентських республіках, де уряд формується президентом. Роль парламентів при цьому навіть юридичне є незначною. Глава держави формує уряд, як правило, з представників своєї партії, хоча іноді в тих чи інших політичних цілях він включає в уряд окремих представників інших партій.

До складу уряду, крім його глави, звичайно входять державні міністри, міністри, міністри без портфеля, державні (статс)-секретарі. Інститут глави уряду, якого в більшості країн називають прем’єр-міністром, тобто першим міністром (від франц. Premier — перший), існує лише за парламентарних чи змішаних республіканських форм правління, оскільки в президентських республіках його функції виконує глава держави. Повноваження глави уряду досить широкі. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, призначає на військові й цивільні посади тощо. У країнах зі змішаною республіканською формою правління роль центру урядової організації та діяльності розподіляється між главою уряду і президентом.

Назва «державний міністр» є досить невизначеною. В одних країнах ранг державного міністра вищий від звичайного, в інших — нижчий, у третіх — державними міністрами називаються всі члени уряду. В деяких країнах, крім міністра, для керівництва міністерством призначається державний статс-секретар (від нім. Staat — держава), який або виконує функції заступника міністра, або відає певною ділянкою роботи всередині даного відомства. Міністри без портфеля не керують якими-небудь відомствами, але на засіданнях уряду мають право вирішального голосу. Іноді вони виконують окремі доручення прем’єр-міністра, координуючи роботу групи міністерств і відомств.

Структурними одиницями уряду є міністерства. У значній більшості країн структура й кількісний склад уряду жорстко не фіксуються. Вони визначаються кожного разу при створенні нового уряду або його реорганізації. Існує певний «класичний» перелік міністерств, які обов’язково входять до складу уряду. Це насамперед міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції.

Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від форми державного правління. Однак за будь-якої форми він виконує такі основні функції: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення зовнішньої політики.

2.2 Поділ державної влади

У демократичних суспільствах функціонування державної влади відбувається на засадах її поділу.

Поділ влади — це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами.

Ідея поділу влади висувалася ще античними (Арістотель) та середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. Як самостійне вчення вона була обґрунтована в середині XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск’є. Він доводив, що політична свобода можлива лише там, де виключена можливість зловживання владою, для чого в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу її полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках і зловживання нею. Необхідно, щоб різні гілки влади могли взаємно стримувати одна одну.

Принцип поділу влади вперше і найбільш послідовно був утілений в Конституції США 1787 р., де три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну через так звану систему стримувань і противаг. За цієї системи законодавча, виконавча і судова гілки влади розділені не тільки організаційно, а й формально і цілком незалежні одна від одної. Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають їй можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження і складають систему стримувань і противаг. Жодна з гілок влади не має ні формального, ні фактичного верховенства над іншими.

Законодавча влада у США зосереджена в конгресі — парламенті, який складається з двох палат: Палати Представників і Сенату. Виконавча влада передана президенту країни як главі держави і одночасно главі уряду, а судова влада — верховному суду, а також судам, створеним конгресом. Конгрес приймає закони, на які президент може накласти вето. Президент призначає міністрів, інших вищих посадових осіб, суддів верховного суду, послів, але «за порадою і згодою» Сенату. Він наділений правом укладати міжнародні договори, які підлягають схваленню Сенатом. Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у разі скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд наділений функцією конституційного контролю і може оголосити неконституційними акти конгресу і президента.

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної з її гілок і відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у президентській республіці. Інший характер має поділ влади за парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує урядом і контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Відокремленість судової гілки в системі поділу державної влади проявляється передусім у принципах незалежності судів і суддів та підпорядкування Їх лише конституції і законам, безстроковості (довічності) обрання або призначення суддів та їх недоторканності. Формування суддівського корпусу відбувається з участю вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально, представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою.

Поділ влади — це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади і сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість представляють різні партійно-політичні сили. Іноді це протистояння доходить до відкритої збройної конфронтації, як це сталося, наприклад, у 1993 р. в Росії.

Ефективність державної влади залежить не тільки від її поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, які у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

3 ФОРМИ ДЕРЖАВИ

Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада, апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних конкретних формах.

Форма держави — це сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади.

У політології є три основних категорії, які розкривають форму держави: «форма державного правління» (інституціональні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики організації влади). Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.

3.1 Форми державного правління

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління — монархія і республіка.

Монархія (грец. monarchia — єдиновладдя, від monos — один, єдиний і arche — влада) — це така форма правління, за якої верховна державна влада юридичне належить одній особі — монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. У республіці глава держави — президент — є виборним і змінюваним, а його влада виступає похідною від представницького органу (парламенту) або виборців.

У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії — абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об’єднаних Арабських Еміратах та ін.

Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежується конституцією. Конституційна монархія існує у двох видах — дуалістичної і парламентарної, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія характеризується наявністю одночасно двох політичних установ — монархії і парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридичне і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним. Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду, парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати. Нині дуалістична монархія зберігається в Йорданії, Кувейті, Марокко та ін.

У парламентарній монархії влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він, як кажуть, «царює, але не править». Юридичне за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично далеко не всіма ними він може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення глави уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, бо сформований іншим чином уряд не отримає вотуму довіри у парламенті й не утвердиться.

Формально уряд вважається урядом монарха, проте ніякої відповідальності перед монархом він не несе. Уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є основною відмінною ознакою парламентарної монархії. Звичайно це повноваження парламенту врівноважується правом уряду запропонувати монархові розпустити парламент і призначити нові вибори. Глава держави вимушений прийняти й виконати цю пропозицію, тому що в противному разі парламентська більшість, на основі якої сформовано уряд, заблокує роботу парламенту. У випадку висловлення парламентом вотуму недовіри урядові останній або йде у відставку, або через главу держави розпускає парламент і призначає позачергові вибори.

Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контрасигнування (від лат. contrasignature — міністерський підпис), тобто скріплення його актів підписом глави уряду та (або) окремого міністра, без якого вони не набувають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, оскільки сам монарх відповідальності за свої дії не несе.

На відміну від дуалістичної монархії у парламентарній монархії центральне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, а уряд, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через парламентську більшість) всю діяльність парламенту. Парламентарна монархія нині існує у ряді розвинених країн — Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії та ін.

Специфічні риси має монархічна форма правління в тих країнах, які в минулому були домініонами Великобританії, а пізніше увійшли до британської співдружності націй — Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін. Власних монархів вони не мають. Главою держави в кожній з цих країн формально вважається монарх Великобританії, а фактично його функції здійснює генерал-губернатор, котрий призначається британським монархом за поданням уряду країни з числа її жителів.

Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слабкою політичною установою, яка не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади, загалом на сьогодні вона існує в 44 країнах світу, в тому числі 11 європейських. У 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії. На референдумі, проведеному 1999 р. в Австралії, виборці висловилися на користь збереження монархічної форми правління.

Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду. Монархи забезпечують наступництво в політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.

Республіка (лат. respublica, від res — справа, publica — суспільний) — це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Республіка — найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу — членів 00Н більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом.

У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов’язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту.

За змішаної форми державного правління — парламентарно-президентській чи президентсько-парламентарній — уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.

Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління докладніше.

Основними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем’єр-міністра; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність6.

Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки та деяких інших. Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою. У президентській республіці виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади.

Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем’єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.

Парламентарно-республіканська форма правління досить поширена в розвинених країнах. На європейському континенті парламентарна республіка існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії, ФРН та Югославії. На відміну від президентської республіки за парламентарно-республіканської форми правління президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

У парламентарних республіках, як і в парламентарних монархіях, фактичним центром здійснення державної влади виступає не президент і не парламент, а уряд, глава якого фактично стає першою особою в державі. Усі важелі реальної влади тут знаходяться в руках керівників тих політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті і які формують уряд. Тому в політологічній літературі парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партій».

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана — парламентарно-президентська, або президентсько-парламентарна — форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридичне та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду — основна ознака змішаної республіканської форми правління.

Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем’єр-міністр. За змішаної республіканської форми правління президент має більше повноважень, ніж глава держави у президентській республіці. Він наділяється, зокрема, ще й правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентській республіці.

Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Окремі країни, наприклад Австрія, Ірландія, Ісландія, Словенія, мало чим відрізняються від парламентарних, інші — Польща, Румунія — від президентських республік.

Кожній із трьох основних форм республіканського правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська республіка є досить гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу парламенту й не залежить від розкладу у ньому політичних сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у парламентарних країнах, оскільки не залежить ні від глави держави, ні від уряду.

Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-парламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване указне право, підвищує ризик одноосібного прийняття не виважених політичних рішень, які мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади. Недоліки президентської форми республіканського правління особливо наочно проявляються у так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки й монократичних республіках Африки, де майже вся державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що стали незалежними державами.

Тут постає питання про те, чому ж тоді США вдається уникати більшості іманентне притаманних президентсько-республіканській формі правління недоліків, зокрема авторитаризму глави держави? Відбувається це завдяки дії в країні низки демократичних чинників політичного життя. По-перше, досконала система стримувань і противаг, яка урівноважує різні гілки влади. По-друге, жорсткий правовий нагляд за діяльністю всіх ланок законодавчої і виконавчої влади з боку судової влади. По-третє, розвинена двопартійна система, яка забезпечує потужну опозицію президентові з боку однієї з партій. По-четверте, демократична політична культура американського суспільства. Це суспільство не знало станового поділу і сформувалося з вільних і рівних громадян, які не терплять найменших зазіхань на їхні права і свободи й не сприймають будь-якої диктатури. Опозиція розглядає діяльність президента, осіб з його оточення і навіть їхнє особисте життя, образно кажучи, крізь збільшувальне скло. Навіть найменші прорахунки президента, відхилення від правових чи моральних норм, не кажучи вже про його відверті зловживання владою, негайно стають не лише надбанням громадськості, а й предметом судового розгляду.

Парламентарна форма республіканського правління позбавлена зазначених недоліків президентської форми, проте вона ефективна лише за наявності у країні розвиненої системи політичних партій і представництва в парламенті небагатьох із них. У разі коли в парламенті представлено багато політичних партій, гостро постають проблеми визначення парламентської більшості, формування на її основі уряду й забезпечення стабільності його діяльності. Відсутність у парламенті чітко визначеної і сталої більшості, слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють нестабільність уряду, а у зв’язку з цим — і самого парламенту, який може бути розпущений з ініціативи уряду. Міністерські пости стають об’єктом виснажливого й не завжди чесного міжпартійного торгу, іноді їх обіймають далекі від професіоналізму у відповідній галузі партійні функціонери. Внаслідок особливостей розкладу в парламенті партійно-політичних сил невиправдано велику роль у здійсненні державної влади можуть відігравати другорядні політичні партії, як, наприклад, у ФРН. Наочним прикладом урядової нестабільності може бути Італія, де за повоєнні роки змінилося більш як півсотні урядів. У сприятливій соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не викликають важких негативних наслідків, однак у кризових ситуаціях урядова нестабільність може спричинити дезорганізацію державного управління і руйнування владних структур.

Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених недоліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.

3.2 Форми державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

Якщо форма державного правління — це відносини між вищими органами держави, то форма державного устрою — це відносини між різними органами влади, що існують у територіальних одиницях держави, з центральними органами державної влади.

Хоча форми державного устрою різноманітні і в кожній країні мають свої особливості, розрізняють дві основних форми — унітарну і федеративну.

Унітарною (франц. unitaire — єдиний, від лат. unitas — єдність) є така держава, територія якої складається з адміністративних або політика-адміністративних одиниць.

Відмінність між адміністративними й політико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності і виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Правовий статус автономних одиниць відмінний від статусу звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається лише окремим частинам держави, хоча існують і такі країни, вся територія яких складається з автономних утворень (Іспанія, Італія).

У кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницькі органи автономій формують виконавчі органи, які несуть перед ними політичну відповідальність. Діяльність таких органів контролюється центральними органами державної влади. Зміст та обсяг повноважень органів автономій у різних країнах неоднакові.

З урахуванням історичних і географічних чинників автономії можуть утворюватися за адміністративним та національним принципами. В Іспанії, наприклад, більшість автономних областей утворено за адміністративним принципом, а Басконію й Каталонію — за національним. Національні автономії існують також у Молдові, Узбекистані та деяких інших державах.

За ознакою централізації політичної влади унітарні держави поділяються на децентралізовані, відносно децентралізовані і централізовані. У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою й територіальними одиницями вищого рівня. Відносно децентралізованими унітарними державами є такі, в яких вищі територіальні одиниці мають винятково або головним чином адміністративний характер, а самоврядний характер мають лише низові одиниці. У централізованих унітарних державах місцевої автономії немає взагалі, а функції влади на місцях здійснюють тільки призначені центральною владою адміністратори.

З особливостями територіального устрою пов’язані інші ознаки унітарної держави. Це, по-перше, єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень або обмежень. По-друге, єдина система вищих органів державної влади, юрисдикція яких також поширюється на територію всієї країни. По-третє, єдина система права. Місцеві органи управління зобов’язані застосовувати у відповідних адміністративних і політико-адміністративних одиницях нормативні акти, які приймаються центральними органами державної влади. Їхня власна нормовстановлююча діяльність має суто підлеглий характер. По-четверте, єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни, керуючись єдиними нормами права; судові органи, що створюються в територіальних одиницях, є ланками єдиної централізованої судової системи. По-п’яте, єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну належність. Ніякі адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Унітарні, зокрема, більшість держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федерація — це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держави складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні — складними.

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у 20 країнах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН, Швейцарії та ін. Державні утворення, які складають федерацію, є її суб’єктами і мають свої органи влади і власний адміністративно-територіальний поділ. Території суб’єктів федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія, Югославія), кантони (Швейцарія).

Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки:

1. Територія федеративної держави в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб’єктів федерації. У деяких федераціях поряд з державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці, які не є суб’єктами федерації і не входять до їх складу. Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон.

Державні утворення, які складають федерацію, не є державами у повному розумінні слова, оскільки вони не мають такої обов’язкової ознаки держави, як суверенітет, тобто верховенства на своїй території і незалежності у зовнішніх зносинах. Верховенство на території суб’єктів федерації мають центральні (федеральні) органи державної влади. Суб’єкти федерації не можуть мати власної грошової одиниці, армії, виступати суб’єктом міжнародного права. У разі порушення загальнофедеральної конституції або загальнофедерального законодавства центральна влада має право застосування примусових заходів стосовно суб’єктів федерації. За суб’єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток становили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

2. У більшості федеративних держав поряд із загально-федеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб’єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. Суб’єкти федерації наділяються правом видання законодавчих актів у межах конституційне встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на території суб’єкта федерації й повинні відповідати федеральному законодавству.

3. У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб’єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб’єктів федерації. Загальною закономірністю є те, що організація органів влади суб’єктів федерації майже завжди копіює федеральну форму правління.

4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня палата забезпечує представництво суб’єктів федерації.

5. У більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує і громадянство суб’єктів федерації. Тут ідеться не про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою отримання громадянства суб’єкта федерації є наявність, загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб’єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус.

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб’єктами про створення нового державного об’єднання з перетворенням учасників договору у суб’єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб’єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі — штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб’єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п’яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб’єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб’єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об’єднані Арабські Емірати).

Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою.

Конфедерація — це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Конфедерація, отже, є не особливою формою державного устрою, а формою об’єднання суверенних держав.

У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1787 р., Швейцарія з 1815 до 1848 р., Германський союз з 1815 до 1867 р., з 1958 до 1961 р. конфедерацію Об’єднана Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. Сенегал і Гамбія утворювали конфедерацію Сенегамбія. Хоча нині Швейцарія офіційно називається конфедерацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією. Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія — об’єднання двох держав під спільним правлінням одного монарха. У XIX ст. унія існувала між Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 р. — між Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. — між Данією та Ісландією. Нині відоме тільки одне об’єднання держав з ознаками конфедерації — Європейський Союз, до складу якого входять 25 європейських держав. Деякі ознаки конфедерації наявні у Співдружності Незалежних Держав, хоча вона не є конфедеративним утворенням.

Конфедеративна форма об’єднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів; 2) суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу; 4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; 5) у конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб’єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.

Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Іншими словами, розвиток міждержавних відносин може відбуватися у напрямі переходу суверенних держав спочатку до союзу держав (конфедерації), а потім до союзної держави (федерації), як це було у США і Швейцарії. Можливий також рух у зворотньому напрямі: спочатку від федерації до конфедерації, а потім до цілком незалежних держав. Нарешті, можливий перехід від унітарної держави до федеративної (Бельгія) і навпаки.

Для ряду країн, наприклад Німеччини, США, Швейцарії, федерація була історично необхідною як форма подолання політичної роздрібненості. Становлення федеративного устрою було в них тривалим і поступовим процесом, а політико-територіальний поділ не пов’язувався з національним складом населення. Такі федерації виявилися найбільш стійкими і життєздатними. Менш стійкими виявилися федерації, побудовані за національним принципом (СРСР, СФРЮ, ЧССР); вони розпалися. Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни. У країнах, що розвиваються, а також у країнах Латинської Америки федеративна форма державного устрою має значною мірою штучну природу, оскільки федерації там звичайно утворювалися за рішенням центральних органів влади. При цьому форму державного устрою змінювали іноді по кілька разів (Аргентина, Мексика). В результаті деякі з таких федерацій мало чим відрізняються від унітарних держав з поділом на автономії (Іспанія, Італія).

Федерації є відносно молодими утвореннями. Історично передували імперії.

Імперія (від лат. imperium — влада, панування) — це велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав.

Імперії створювалися з головної держави — метрополії і кількох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор.

Імперії відомі в усі історичні епохи. Хоча деякі з них існували тривалий час (наприклад, Римська, Візантійська, Російська, стародавні східні імперії), в цілому вони виявився нестійкими утвореннями і припинили своє існування. Причини розпаду імперій багатоманітні: зовнішні завоювання, внутрішній соціальний розклад, формаційні соціально-економічні перетворення тощо. Паралельно з існуванням імперій і на основі їх розпаду відбувався процес утворення національних держав. Нині імперських утворень у світі не існує. Однак хоча час імперій безповоротно закінчився, проблема адекватності державного, національного й соціально-економічного розвитку залишається актуальною для багатонаціональних і навіть однонаціональних держав із компактно розселеними національними меншинами. Загострення цієї проблеми, особливо пов’язане з тим чи іншим видом соціальної нерівності, породжує сепаратизм, який є найбільшою загрозою єдності країни.

ВИСНОВКИ

Центральним елементом політичної системи суспільства, основним носієм політичної влади виступає держава. Тому воно є головним суб’єктом і одночасно головним об’єктом політичної діяльності і політичних відносин.

Держава з моменту своєї появи грає величезну роль в житті суспільства, в регулюванні класових взаємин і суперечностей, в забезпеченні має рацію і свобод особи. Звідси зрозуміла та увага, яка приділяється проблемі держави у філософській, соціологічній, політологічній літературі. Різні погляди висловлені вченими з питань походження і суті держави, співвідношення суспільства і держави, діяльності державного апарату, взаємовідношення особи і держави і ін.

Держава — це форма організації класового суспільства, що є по своєму пристрою багатоаспектною соціальною освітою. Воно з’являється на певному етапі історичного розвитку разом з виникненням приватної власності, розшаруванням первісного суспільства на класи і соціальні групи з різними інтересами, розподілом праці, що ускладнився, і необхідністю регулювання відносин, що з’явилася, в суспільстві між соціальними групами і особами, налагодження владного, примусового управління. Однією з важливих причин появи держави є необхідність зміцнення і охорони форм власності, перш за все тих засобів виробництва і багатств, які з’явилися у незначної, але вельми впливової частини суспільства.

Слід зазначити і такий чинник, як істотні зміни у відтворенні самої людини і в регулюванні статевих відносин. Таким чином, держава виникла тоді, коли відтворення самої людини і матеріальних основ його життя переросло рамки замкнутої в собі общини. Походження держави — це не одноразовий акт, а тривалий процес розпаду первісного самоврядування.

У нашій країні держава, зосередивши в своїх руках основну масу засобів виробництва і вироблюваного продукту, різко обмеживши демократичні інститути, затулило собою цивільне суспільство, підпорядкувало його інтересам правлячої партійно-бюрократичної еліти. В даний час найважливішим завданням є відтворення цивільного суспільства, забезпечення демократичної форми його функціонування. Пріоритет повинен бути відданий не державі, а суспільству, особі. Ще Дж. Локк писав, що суспільство набагато важливіше держави і переживе його. Розпад держави не спричиняє за собою розпад суспільства. Якщо ж зникне суспільство, ніякій державі напевно не встояти. Ця думка перекликається з виведенням марксизму про відмирання держави в комуністичному суспільстві.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

Шляхтун П. П. “Політологія” (теорія та історія політичної науки): Підручник.-К.: Либідь, 2002.

Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. — К: “Академія”, 2001.

Політологія: Навчальний посібник / За ред. С.А.Матвеєва. – Х.: “Одисей”, 2004.

Політологія: Підручник // За загальною редакцією проф.. Кременя В.Г., проф. Горлач М.І. – Харків “Єдиноріг”, 2001.

Политология: Учебник для вузов / Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002.

Политология: Учеб. пособ. / Н.И.Азаров, Г.С.Андрияш, Т.В.Бакулина и др.; Под ред. Б.И.Кретова. – М.: Высш. шк., 2001.

Право собственности не является единственной правовой формой реализации экономических отношений собственности, в том числе и земельной. Они могут быть оформлены и с помощью иных, разнообразных вещных, а также обязательственных прав.

Вещные права отличает особое содержание, они носят бессрочный характер. Вещные правоотношения являются абсолютными, виды, способы приобретения вещных прав, форма и условия их действительности строго определены законодательством.

В отличие от обязательственных, вещные права имеют всегда индивидуально-определенный объект, устанавливаются независимо от воли субъектов, не являющихся носителями таких прав. При столкновении вещных и обязательственных прав последние уступают место первым. Иск в защиту вещных прав может быть направлен против каждого лица, нарушающего право.

Вещные права защищаются с помощью абсолютных исков, а обязательственные — преимущественно обязательственно-правовыми средствами. Есть и иные различия в характеристике вещных и обязательственных прав.

Важнейшими вещными правами на землю являются:

право собственности;

право пожизненного наследуемого владения земельным участком;

право постоянного пользования земельным участком;

земельные сервитуты.

Среди обязательственных прав в науке земельного права выделяют:

аренду;

рентное право;

право доверительного управления земельным участком и ряд других.

Двойственную правовую природу имеют залоговые правоотношения, которые включают и обязательственно-правовые и вещно-правовые элементы. По этой причине залог земли относят к числу как вещных, так и обязательственных прав.

Появление вещных прав на землю, углубление их содержания связано с приватизацией земли. Под приватизацией земель следует понимать обращение их в частную собственность и как процесс перехода владения, пользования и распоряжения землей от государства к частным лицам и их коллективным образованиям. Кроме передачи (продажи) земли в собственность, формами ее приватизации служат также пожизненное наследуемое владение землей пользование землей и аренда земельных участков.

Понятие “владение” в обыденной жизни известно каждому гражданину. Оно обозначает физическое господство над вещью. Данное понятие не ново для правовой системы. История создала юридические формы владения и держания и право землевладения, отличное от права собственности. Еще в римском праве были известны такие “права на чужие вещи”, как эмфитевзис и суперфиций (долгосрочное пользование чужим земельным участком, передаваемое по наследству, и вещное, отчуждаемое, передаваемое по наследству право возведения строения на чужом городском участке и право пользования этим строением). Своеобразность этих институтов состояла в том, что право владения землей практически приближалось к праву собственности.

Понятия “землевладение”, “землевладелец” были известны дореволюционному русскому и зарубежному праву. В то время они практически были адекватны собственности на землю и правам собственников земли. В обиходе “владение” и “право собственности” употребляются как тождественные понятия. В этой связи следует различать право владения как правомочие собственника и как самостоятельный независимый институт, существующий наряду с институтом собственности. Владение — один из элементов многих правоотношений (вещных и обязательственных), в которых фактическим владельцем выступает несобственник, обладающий вещами, принадлежащими собственнику.

В Республике Беларусь появление права землевладения было осуществлено “сверху” — путем принятия Основ земельного законодательства Союза ССР и союзных республик от 28 февраля 1990 г. В соответствии со ст.5,9,20 данного Закона Республика Беларусь могла предусмотреть лишь дополнительные случаи (цели) предоставления земельных участков во владение, а также установить предельные размеры земельных участков, предоставляемых во владение, дополнить основания их изъятия. Остальные же вопросы правового регулирования землевладения были отнесены к компетенции Союза ССР.

Право землевладения как правовой институт охватывает систему норм, определяющих круг правомочий землевладельцев, условия и порядок использования земли на праве землевладения, основания возникновения, изменения и прекращения этого права.

Право землевладения как субъективное право представляет собой предусмотренные нормами земельного права правомочия конкретного субъекта права землевладения. Его можно рассматривать не только как совокупность прав и обязанностей землевладельцев, но и как особое правоотношение по землевладению, и как самостоятельный правовой титул — использование земли на праве землевладения.

Кодекс о земле регулирует отношения граждан в области пожизненного наследуемого владения землей. Оно, по представлению цивилистов, представляет собой особое вещное право граждан бессрочно владеть и пользоваться земельным участком установленного размера в предусмотренном законом порядке с определенной хозяйственной или потребительской целью. Аналогично как право владеть и пользоваться земельным участком, передаваемые по наследству данные права определяют и представители науки земельного права1.

Право пожизненного наследуемого землевладения граждан является самостоятельным институтом современного земельного права и имеет свои отличительные черты.

Общими принципами права землевладения граждан являются:

производность и зависимость от права государственной собственности на землю;

устойчивость, стабильность;

самостоятельность и рациональность;

целевой характер;

платность.

Производность и зависимость права землевладения от права государственной собственности на землю состоит в том, что право землевладения возникает в порядке, установленном государством; его формы и виды закреплены законодательно; наряду с предоставлением и изъятием земель государство устанавливает условия пользование ею; государство контролирует надлежащее использование земельных участков.

Устойчивость, стабильность права землевладения выражается прежде всего в том, что его прекращение может иметь место только в случаях, прямо предусмотренных законом. В частности, если землевладельцы не нарушают правил использования земли, установленных государством, то они не могут быть лишены права пользования ею. Землевладение граждан является пожизненным, хотя такое право носит фактически бессрочный характер, нельзя его приравнять к пожизненной (долгосрочной) наследуемой аренде. Право землевладения — самостоятельное право, существенно отличное от права землепользования и иных вещных прав на землю, а также от обязательственных прав на нее (например, от аренды).

Право землевладения — одно из правовых средств обеспечения рационального использования земли, его отличает самостоятельность, целевой характер, состоящий в том, что государство при предоставлении земель всегда называет цели их использования на праве пожизненного наследуемого землевладения.

Использование земельных участков в строгом соответствии с их целевым назначением является важнейшей обязанностью землевладельцев. Землевладелец может использовать ее для всех видов деятельности, не нарушающих основное целевое назначение земельного участка.

В целях обеспечения экономическими методами рационального использования земель, формирования средств для осуществления мероприятий по землеустройству, повышения качества земель и их охраны, а также социального развития территории установлены платежи за землю. Плата за землю обязательна для всех землевладельцев, за исключением случаев, предусмотренных законодательством Республики Беларусь.

Понятие субъекта права землевладения следует отличать от более широкого понятия субъекта земельных правоотношений, которыми могут быть как собственники земли, так и землепользователи. В отдельных случаях пользователь земельного участка может стать землевладельцем, землевладелец — собственником земли. Обратного же процесса не происходит. Владение может быть законным или незаконным. Законное владение землей, принадлежащей другим лицам, может реализовываться на основе договоров (аренды или иных).

Необходимыми признаками землевладельца как участника особых отношений являются: наличие земельной правоспособности и реализация этой правоспособности путем получения земельного участка во владение на законных основаниях.

Анализ целей землевладения показывает, что право землевладения граждан носит в основном аграрную направленность. Это — фермерство, ведение личного подсобного хозяйства, коллективное садоводство. Исключение составляют индивидуальное жилищное строительство, дачное строительство и традиционные народные промыслы.

Действующее законодательство о земле сделало попытку уйти в характеристике земельной правосубъектности граждан от их принадлежности к определенной социальной категории. Так, Земельный кодекс 1970 года, действовавший до принятия данного закона, различал земельную правосубъектность рабочих и служащих, других граждан, проживающих в сельской местности, а также горожан. Кроме колхозников, рабочих и служащих совхозов, пенсионеров, инвалидов, выделялись учителя, врачи, другие специалисты, работающие и проживающие в сельской местности, постоянные рабочие и служащие, проживающие в сельской местности, но не связанные с сельским хозяйством. Такие различия были обусловлены различным положением граждан в общественном производстве и сфере жизни общества. Если социальное положение рабочего, служащего сельскохозяйственного предприятия менялось или работник переходил из единой сферы производства в другую, изменялся и его земельно-правовой статус, размеры приусадебных участков, или же он вообще лишался прав на пользование землей (см. ст.71,72,76,77,78 и др. Земельного кодекса 1970 года).

Разнились земельная правоспособность горожан и лиц, проживающих в сельской местности. Так, например, рабочий, проживающий постоянно в городе и работающий сельским механизатором, не мог получить приусадебного земельного участка по месту работы. Житель села не мог иметь садового участка, даже если он проживал в многоэтажном и многоквартирном жилом доме и нуждался в земле. Действующее земельное законодательство таких различий в правовом статусе граждан не содержит.

Реализация гражданами своего права землевладения осуществляется как индивидуально, так и в составе коллективов, например садоводческих или дачно-строительных кооперативов и др. Особым субъектом права землевладения является крестьянское (фермерское) хозяйство.

Гражданам, владельцам земельных участков, выдаются государственные акты на земельный участок. Такое право возникает с момента получения документов, его удостоверяющих. В отдельных случаях по ходатайству землевладельца соответствующий исполнительный и распорядительный орган может разрешить использование земельного участка до выдачи указанного документа при условии определения границ земельного участка в натуре (на местности).

Граждане Республики Беларусь, имеющие земельные участки для строительства и обслуживания жилого дома, ведения личного подсобного хозяйства, предоставленные им до принятия Кодекса о земле 1999 года, и не получившие документов, удостоверяющих их право на земельные участки, владеют и пользуются этими земельными участками до получения документов, удостоверяющих право на пожизненное наследуемое владение этими участками.

Объектом права землевладения является земельный участок. Размеры земельных участков, предоставляемых гражданам во владение, строго нормированы.

Согласно Кодексу о земле земельные участки гражданам Республики Беларусь предоставляются в пожизненное наследуемое владение в следующих размерах:

для ведения крестьянского хозяйства — до 100 гектаров сельскохозяйственных земель;

для дачного строительства — 0,15 гектара на одного члена дачного кооператива;

для коллективного садоводства — 0,15 гектара на одного члена кооператива в зависимости от местных условий и особенностей;

для строительства и обслуживания жилого дома в городах — от 0,05 до 0,15 гектара;

для этих же целей в сельских населенных пунктах, поселках городского типа — от 0,15 до 0,25 гектара.

Гражданам Республики Беларусь (одному из членов семьи), проживающим в сельских населенных пунктах, поселках городского типа, сельским (поселковым) исполнительным и распорядительным органом предоставляются в пожизненное наследуемое владение дополнительные участки для ведения личного подсобного хозяйства в размерах до 1 гектара с учетом площади земельного участка, предоставленного для строительства и обслуживания жилого дома.

Гражданам Республики Беларусь для ведения личного подсобного хозяйства в зависимости от местных условий могут предоставляться в аренду земельные участки в размере до 3 гектаров.

Отказ в предоставлении земельного участка может быть обжалован в судебном порядке.

Размеры земельных участков, предоставляемых в пожизненное наследуемое владение для традиционных народных промыслов, устанавливаются соответствующими исполнительными и распорядительными органами в зависимости от местных условий и особенностей при наличии обосновывающих материалов.

Граждане, ведущие крестьянское (фермерское) хозяйство, могут для производственных целей дополнительно арендовать земельные участки.

Мелкие земельные участки, образовавшиеся в результате упорядочения использования земли, которые невозможно использовать для нужд государства или передать во владение другим гражданам, могут быть присоединены к основному земельному участку землевладельца.

Следует иметь в виду, что данный правовой институт — пожизненного наследуемого владения земельным участком — в законодательстве Российской Федерации в настоящее время существенно ограничен. Такое право в силу ст.21 Земельного кодекса Российской Федерации 2001 года сохранено только за гражданами, которые приобрели его до введения Земельного кодекса в действие, т.е. до 30 октября 2001 г?, Предоставление земельных участков гражданам на праве пожизненного наследуемого владения после введения в действие Земельного кодекса не допускается. Частью 2 ст.21 Земельного кодекса Российской Федерации уточнено, что распоряжение земельным участком, находящимся на праве пожизненного наследуемого владения, не допускается, за исключением перехода прав на земельный участок по наследству. Гражданам, обладающим земельными участками на таком праве, предоставлено право однократно и бесплатно приобрести их в собственность (ч.3 ст.21 Земельного кодекса РФ).

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

Конституция Республики Беларусь 1994 года. Принята на республиканском референдуме 24 ноября 1996 года (с изменениями и дополнениями, принятыми на республиканских референдумах 24 ноября 1996г. и 17 октября 2004г) Минск “Беларусь” 2004г.

Гражданский кодекс Республики Беларусь: с комментариями к разделам / Комментарии В.Ф. Чигира. — 3-е изд. — Мн.: Амалфея, 2000. -704с.

Кодекс Республики Беларусь о земле от 23 июля 2008г. № 425. Принят Палатой представителей 17 июня 2008 года. Одобрен Советом Республики 28 июня 2008 года. Юридическая база “ЮСИАС”.

Колбасин Д.А. Гражданское право. Общая часть. — Мн.: ПолиБиг. По заказу общественного объединения “Молодежное научное общество”. 1999. — 360с.

Станкевич Н.Г. Земельное право Республики Беларусь. Учебное пособие. – Мн.: Амалфея, 2000. – 480с.