Автор: admin

Курсовая работа

на тему: «Отраслевая государственная политика в области высокотехнологичных отраслей»

Введение

Целью данной курсовой работы является получение теоретических и практических знаний в области государственной отраслевой политике на примере авиапромышленности.

Перед собой я поставила следующие задачи:

рассмотреть цели отраслевой политики государства;

рассмотреть методы отраслевой политики государства;

показать основные барьеры входа-выхода отрасли;

рассмотреть современное состояние высокотехнологичного комплекса России;

представить основные направления государственного регулирования авиапромышленности.

Отраслевая государственная полтика в авиапромышленности является очень важной для населения. В настоящее время в авиапромышленности наблюдается следующая проблема:

проблема структурного характера – несоответствие масштаба и структуры существовавшей в стране авиационной промышленности, ее научно-технического и производственного потенциала объему платежеспособного спроса на продукцию отрасли, – как гражданского, так и военного назначения. Замедление вследствие указанного структурного несоответствия процессов разработки, производства и сбыта авиационной техники, а во многих случаях и их практическая остановка, привели к неизбежному в таких условиях падению технологического уровня производства и проектирования, устареванию основных производственных фондов и большим кадровым потерям – как в количественном отношении, так и в отношении владения современными конструкторскими и производственными навыками. Аналогичные процессы развивались и в авиационной науке.

Нам необходимо развивать отечественную авиацию. Это подтверждается следующими обстоятельствами:

1. Военная авиация является одним из основных компонентов системы обороны и безопасности страны. Переход к импорту авиационных вооружений, и, как следствие, к иностранной зависимости в этой сфере для России неприемлем.

2. Авиапромышленность является отраслью высокотехнологического сектора, которая обладает потенциалом «интеллектуализации» структуры ВВП, отхода от сырьевой модели развития экономики страны, опережающего развития экспорта машино-технической продукции и импортозамещения.

3. Стабильная работа авиапромышленности создает предпосылки для сохранения и развития целого ряда других высокотехнологичных отраслей промышленности ввиду большой длины и разветвленности технологических цепочек, образующихся в процессе создания современной авиатехники.

4. Авиапромышленность и ее смежные отрасли играют важнейшую социальную функцию, обеспечивая сохранение высококвалифицированных рабочих мест в научно-исследовательских институтах, конструкторских бюро, на производстве, в ВУЗах и техникумах.

Приведенные выше причины подтверждают актуальность моей темы.

В первой главе «Отраслевая политика государства» рассмотрены цели и методы отраслевой политики государства, а также регулирование государством барьеров входа-выхода в отрасль. Во второй главе «Государственное регулирование авиапромышленности» рассмотрена стратегия государства по развитию авиапромышленности и ее поддержки в настоящее время. В ходе работы я проанализировала деятельность государства в области авиапромышленности, сделала выводы.

1 Отраслевая политика государства

1.1 Цели и методы отраслевой политики государства

отрасль высокотехнологичный авиапромышленность стратегия

К целям отраслевой политики государства относятся три главные концепции, которые образуют базис направления воздействия правительства на деятельность фирмы.

Способствовать экономической эффективности

Согласно данной концепции конкуренция (или любая другая эффективная рыночная структура) не есть благо само по себе, но лишь способ достижения экономической эффективности общества с учетом статической эффективности аллокации ресурсов и динамического межвременного выбора всех экономических агентов. Конкуренция рассматривается как средство создания среды, благоприятной для снижения издержек, производства, создания новых продуктов, новых фирм, новых видов деятельности, новых методов производства и организации, развития НИОКР, технического прогресса и инноваций. При выработке отраслевой конкурентной политики от государства требуется учет краткосрочных и долгосрочных последствий его воздействия на экономику.

Способствовать оптимизации поведения экономических агентов

Данная цель исходит из того, что поиски конкуренции – это процесс, а не результат. То есть не следует опираться на застывшие структуры рынка для увеличения общего благосостояния. Конкурентный процесс позволяет фирмам использовать свою частную информацию и организовывать дело для получения прибыли и обеспечения собственного роста – позволяет им самостоятельно оптимизировать свое поведение. Поскольку глобальное долгосрочное равновесие в экономике не может быть достигнуто с помощью государства, так как рынки находятся в процессе постоянной эволюции из-за наличия частной информации (которой располагают только фирмы), внешних шоков (воздействие которых на экономическую систему невозможно предугадать) и отдельных непредвиденных инноваций (которые могут изменить направления развития производства самым непредсказуемым образом), отраслевая политика должна только создавать условия, благоприятные для конкуренции: свобода входа – выхода с рынка, стимулы к инновациям, поддержка определенной степени соперничества между фирмами, что в конечном счете и приведет фирмы к оптимальному с точки зрения экономики в целом поведению.

Способствовать лучшему функционированию общества в целом

Отраслевая политика правительства в данном случае должна преследовать более общие общественные интересы, к которым относятся:

– защита национальной промышленности;

– помощь фирмам и отраслям в трудных ситуациях;

– развитие регионов;

– защита занятости;

– стимулирование фирм-лидеров;

– защита от иностранного капитала;

– развитие мелкого и среднего бизнеса;

– защита интересов потребителей;

– установление правил добросовестной конкуренции.

В тех случаях, когда несовершенство рыночных структур приходит в противоречие с конкурентной политикой государства, приоритет должен отдаваться общественным интересам, даже если в краткосрочном периоде отраслевая политика может вести к возникновению рыночной власти отдельных фирм.

Методы отраслевой политики государства

К основным методам государственного воздействия относятся следующие:

Предельное ценообразование

В тех отраслях, где установление цены на уровне предельных издержек (оптимальный вариант свободной конкуренции) ведет к потерям, поскольку из-за субаддитивности издержек естественного монополиста кривая предельных издержек расположена выше кривой средних издержек на всем протяжении выпуска и цена, равная предельным издержкам, оказывается выше средних издержек производства товара.

Если совокупные издержки равны C=F+mY, где F – постоянные издержки (велики для естественной монополии); m – предельные издержки; Y – объем производства, то при цене P(Y)=C’=m прибыль фирмы оказывается отрицательной n=(-F) <0. Поэтому, если государство избирает данный способ ценообразования, для удержания фирмы в отрасли правительству приходится предоставлять регулируемому монополисту субсидию в размере негативной прибыли.

Ценообразование Рамсея на рынке однопродуктового монополиста

Для того чтобы фирма не несла потерь при ценообразовании по предельным издержкам, величина цены определяется средними издержками: Р=АС. Эта цена носит название «цена (или ценообразование) Рамсея». Здесь фирма не получает прибыли, но и не несет убытков. Однако потери «мертвого груза» – чистые потери благосостояния общества в результате сокращения реального выпуска отрасли по сравнению с потенциальным (максимально возможным, исходя из условий свободной конкуренции) – остаются, как и в условиях нерегулируемой монополии. Хотя, безусловно, величина чистых потерь оказывается меньше за счет роста объема производства до уровня, соответствующего равенству цены и средних издержек.

Ценообразование Рамсея па рынке многопродуктового монополиста

В данном случае целью государства при регулировании поведения фирмы является максимизация чистой разницы между совокупной полезностью выпуска многопродуктового монополиста и его издержками производства.

MaxMV (Y1,…, Yn) – C (Y1,…, Yn). При ограничении

EPiYi = C (Y1,…, Yn), где Pi – цена i-того товара.

Тогда максимизация методом множителей Лагранжа дает результат:

[Рi-МС;]/Рi = к/еi, где к – коэффициент пропорциональности.

Ценообразование Рамсея для многопродуктового естественного монополиста ведет к тому, что отклонение цены каждого товара от его предельных издержек должно быть обратно пропорционально эластичности спроса на этот товар. Экономическим обоснованием этому служит’такой факт: если цена товара должна отклоняться от его предельных издержек для естественного монополиста, то лучше, чтобы это отклонение вызывало минимально возможные искажения спроса. То есть самые большие отклонения должны приходиться на товары с наименьшей эластичностью.

Конкуренция за рынок монополии (конкуренция Демсеца)

Здесь государство организует конкуренцию за франчайзинговые права по обслуживанию рынка естественной монополии, (тендер). Хотя цена может превышать уровень предельных издержек, дополнительная прибыль поступает государству в виде франчайзинговой платы доступа к рынку монополии. Однако здесь есть опасность сговора между участниками тендерных торгов, в результате чего предполагаемый эффект устранения монопольной прибыли не достигается. В то же время при большом числе участников и отсутствии сговора в долгосрочном периоде достигается результат Рамсея: цена устанавливается на уровне средних издержек, величина прибыли равна нулю. Роль государства помимо организации конкурентных торгов заключается в установлении минимальных стандартов качества поставляемых услуг (товара), иначе снижение цены будет достигнуто за счет одновременного понижения качества товара.

Внедрение конкуренции на рынок монополии

Разновидностью конкуренции Демсеца является политика внедрения конкуренции непосредственно на рынок, где действуют условия, отличные от конкурентных. Это возможно либо за счет создания условий, облегчающих вход фирм в отрасль (например, через уменьшение барьеров входа за счет эффекта масштаба), либо путем реорганизации отрасли с помошью разделения монопольного производства на несколько фирм. И в том и в другом случаях меры принимаются тогда, когда они дают значительный выигрыш распределительной эффективности даже при потере технологической эффективности.

Ценовая дискриминация на рынке со стороны государства

При проведении государством политики ценовой дискриминации на неконкурентном рынке происходит установление двух уровней цен: P]=AC=TC/Y для тех потребителей, для которых MV1>P1, где MV – предельная ценность товара (предельная полезность товара для потребителя, выраженная в денежном виде, при неизменной предельной полезности денег), и Р2=МС для тех потребителей, для которых P1>MV2>P2 Таким образом, услуга (товар) предоставляется любому покупателю, кто готов оплачивать, по крайней мере, величину предельных издержек. Доход от цены для первой категории потребителей (P1) покрывает совокупные издержки (VC+FC) выпуска товара, так что нет необходимости в субсидировании потребителей второй категории (Р2). Этим достигается эффективное решение, так как совокупный выпуск здесь равен конкурентному уровню (q при Р=МС), прибыль будет нулевая, но и убытков нет.

Нелинейное ценообразование

В данном случае цена меняется в зависимости от объема покупки, так что средние расходы покупателя на единицу товара тоже изменяются. Предусматривается введение двухчастного тарифа:

– постоянная часть e=F/N, где F – постоянные издержки; N – число покупателей;

– переменная часть m=f(Y), зависит от объема покупки Y.

Совокупные издержки производства товара тогда будут равны C(V’)=F+mY. Общие расходы покупателя составят величину e+mY. Причем каждая дополнительная единица товара оплачивается по предельным издержкам. Совокупная выручка фирмы равна TR=N (e+mY)=F+NmY, прибыль при этом будет нулевая.

Ценообразование многопродуктовой фирмы

Предположим, фирма выпускает два вида товара с общими постоянными издержками. Совокупные издержки фирмы равны:

C=F+mIY1+m2Y2,

где Y и Y2 – выпуск товаров первого и второго вида;

F – постоянные издержки фирмы; m1 и m2 – переменные издержки производства товара соответствующего вида.

Если применить принципы предельного ценообразования (Р1=m1, Р2=m2), то фирма будет нести убытки в размере постоянных издержек: n=(-F)<0. Следовательно, необходимо каким-либо образом распределить постоянные расходы между видами товаров.

Пусть f1 и f2 – доли общих расходов, приходящихся на каждый товар, так что f1+f2=l. Цена должна быть такой, чтобы доход от продажи товара покрыл все издержки: PiYi=fiF+miYi. Каким образом выбрать fi?

Способы распределения постоянных расходов между видами товаров могут быть такими:

1) пропорционально выручке, приходящейся на каждый вид товара:

f1/f2 = P1Y1/P2Y2;

2) пропорционально физическому выпуску товаров:

f1/f2=Y1/Y2;

3) пропорционально переменным издержкам:

f1/f2 = m1Y1/m2Y2

Пиковое ценообразование

Пиковое ценообразование применяется в неконкурентных отраслях тогда, когда присутствуют два условия: есть сильные колебания спроса во времени и выпуск нельзя хранить (например, телефонные услуги, транспорт).

Пусть t = 1,…, Т – период времени; Yt – выпуск фирмы; b – дополнительные издержки использования капитала в период пика спроса. Вне пика (точки максимального спроса) Ь=0.

Тогда совокупные издержки фирмы по выпуску товара будут равны:

C=AVC Yt + bmaxYj. = – Прибыль, фирмы составит:

n=PtYt – С.

При обычном спросе – Yt < maxYj – ценообразование вне пика дает следующее условие максимизации прибыли:

dn/dYt = Рt – AVC = 0.

Откуда:

Pt = AVC.

Так что вне пика потребители оплачивают только переменные издержки, которые и являются их собственными издержками потребления товара.

Ценообразование в период пика (при максимальном спросе – Yt=maxYj) приводит к такому результату:

dП/dYt = Pt – AVC – b = 0,

откуда Pt = AVC + b.

To есть постоянные издержки оплачиваются потребителями в период пика. Это и естественно, так как в действительности дополнительные мощности нужны только в период пиковой нагрузки оборудования –■ для тех дополнительных потребителей, которые предъявляют или увеличивают спрос в подобные периоды времени.

Таким образом, каждый потребитель оплачивает только свои предельные издержки:

dC/dY1 = AVC;

dC/dY2 = AVC + b,

где (AVC+b) – предельные издержки увеличения производственных мощностей при росте выпуска в период пиковой нагрузки.

Контроль качества товара регулируемого предприятия

Регулируемая фирма может увеличивать средние (и совокупные) издержки производства для обоснования роста регулируемой цены за счет ухудшения качества выпускаемого товара. Кроме того, у такой фирмы нет стимулов улучшать качество, так как дополнительная прибыль от продажи более качественного товара через корректировки цен пойдет государству, а не самой фирме, а ухудшение качества при отсутствии конкуренции на рынке не отражается на положении фирмы. Поэтому ценовое регулирование поведения естественной монополии должно сопровождаться контролем качества товара фирмы, например, посредством установления минимальных стандартов качества товара или предоставляемых услуг, или посредством периодической проверки реальных характеристик поставляемой продукции, или через учет жалоб потребителей на изготовляемые естественной монополией изделия.

Регулирование инвестиционных решений

При установлении государством нормы доходности капитала или регулируемой заработной платы естественной монополии с целью воздействия на ее затраты или в качестве меры субсидирования производства при назна-чении цены на уровне предельных издержек может возникнуть эффект Аверча-Джонсона, суть которого заключается в следующем. Если государственная регулируемая цена фактора производства превышает его рыночную цену, то этот фактор производства будет использоваться в непропорционально большом объеме. Рыночная цена ресурса показывает альтернативные издержки его использования в другом месте (в другой отрасли). Поэтому рыночную цену можно рассматривать в качестве инструмента оптимального распределения ресурсов по отраслям. При государственном регулировании нормы доходности на фактор производства искажаются воспроизводственные пропорции: в данную отрасль идет слишком много ресурса, цена которого регулируется.

Степень искажения пропорций производства зависит от эластичности технологического замещения факторов производства, которая определяет излишне большое и излишне малое использование ресурсов, и от ценовой эластичности спроса на конечный продукт, которая ограничивает совокупное искажение объемов.

1.2 Государственная политика в области высокотехнологичных отраслей

Цель и задачи государственной политики в области развития науки и технологий

Развитие науки и технологий служит решению задач социально-экономического прогресса страны и относится к числу высших приоритетов Российской Федерации.

Базой развития науки и технологий являются:

1) научно-технический комплекс, представляющий собой совокупность организаций различной организационно-правовой формы и формы собственности, осуществляющих научную, научно-техническую деятельность и подготовку научных работников, в том числе кадров высшей квалификации;

2) фундаментальная наука, имеющая признанные научные школы и достижения мирового уровня, а также развитая система высшего образования;

3) важнейшие прикладные исследования и разработки, промышленный потенциал, уникальные производственные и иные технологии, научно-технический задел;

4) высококвалифицированные кадры научных работников и специалистов, информационная инфраструктура, материально-техническая и опытно-экспериментальная база;

5) опыт концентрации усилий на решении сложных научно-технических и технологических проблем национального масштаба;

6) богатые природные сырьевые ресурсы, развитая транспортная и коммуникационная инфраструктура.

Целью государственной политики в области развития науки и технологий является переход к инновационному пути развития страны на основе избранных приоритетов.

Для достижения цели государственной политики в области развития науки и технологий должны быть решены следующие основные задачи:

создание организационных и экономических механизмов для повышения востребованности инноваций отечественным производством, обеспечения опережающего развития фундаментальной науки, важнейших прикладных исследований и разработок;

совершенствование нормативно-правовой базы научной, научно-технической и инновационной деятельности;

адаптация научно-технического комплекса к условиям рыночной экономики, обеспечение взаимодействия государственного и частного капитала в целях развития науки, технологий и техники;

рациональное сочетание государственного регулирования и рыночных механизмов, мер прямого и косвенного стимулирования научной, научно-технической и инновационной деятельности при реализации приоритетных направлений развития науки, технологий и техники;

совершенствование системы подготовки научных и инженерных кадров высшей квалификации в области науки и технологий;

поддержка научных исследований и экспериментальных разработок в приоритетных направлениях развития науки, технологий и техники с учетом мировых тенденций в этой сфере;

укрепление научно-исследовательского сектора Высшей школы;

активизация деятельности по передаче знаний и технологий между оборонным и гражданским секторами экономики, развитие технологий двойного применения и расширение их использования;

ускоренная реализация научных и научно-технических достижений, способствующих предотвращению возникновения военных конфликтов, техногенных и экологических катастроф и снижению ущерба от них;

разработка и модернизация вооружения, военной и специальной техники, содействие развитию оборонно-промышленного комплекса;

совершенствование технических средств, форм и способов борьбы с терроризмом, в том числе с международным.

Важнейшими направлениями государственной политики в области развития науки и технологий являются:

развитие фундаментальной науки, важнейших прикладных исследований и разработок;

совершенствование государственного регулирования в области развития науки и технологий;

формирование национальной инновационной системы;

повышение эффективности использования результатов научной и научно-технической деятельности;

сохранение и развитие кадрового потенциала научно-технического комплекса;

интеграция науки и образования;

развитие международного научно-технического сотрудничества.

Основные меры государственного стимулирования научной, научно-технической и инновационной деятельности

Основными мерами государственного стимулирования научной, научно-технической и инновационной деятельности в приоритетных направлениях развития науки, технологий и техники являются:

1) в области финансов:

финансирование за счет средств федерального бюджета научных исследований и экспериментальных разработок на уровне, обеспечивающем реализацию целей и задач настоящих Основ;

направление ежегодного прироста ассигнований по статье федерального бюджета «Фундаментальные исследования и содействие научно-техническому прогрессу» на фундаментальные исследования и обеспечение научного сопровождения важнейших инновационных проектов государственного значения;

обеспечение эффективного использования средств федерального бюджета, выделяемых на финансирование фундаментальных исследований и содействие научно-техническому прогрессу;

целевое выделение бюджетных средств для реализации научного сопровождения важнейших инновационных проектов государственного значения, концентрация бюджетных ресурсов на реализации приоритетных направлений развития науки, технологий и техники, критических технологий федерального значения;

поиск и эффективное использование внебюджетных источников для финансирования научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ, проводимых по заказам федеральных органов исполнительной власти и органов власти субъектов Российской Федерации, а также для вовлечения в хозяйственный оборот научных и научно-технических результатов, полученных за счет бюджетов всех уровней;

стимулирование деятельности благотворительных организаций и иных хозяйствующих субъектов, направленной на финансирование фундаментальных исследований;

обеспечение государственной поддержки наукоградов за счет бюджетов всех уровней;

стимулирование развития малого научно-технического и инновационного предпринимательства, включая поддержку за счет бюджетов всех уровней инфраструктуры малого бизнеса, стимулирование развития венчурного инвестирования, лизинга, кредитования и страхования рисков наукоемких проектов, подготовки специалистов по инновационному менеджменту, а также поддержки на конкурсной основе научно-технических и инновационных проектов;

2) в области сохранения и подготовки научных кадров:

повышение престижа и привлекательности научно-технической деятельности;

изменение системы оплаты труда работников бюджетных научных учреждений, включая предоставление права руководителям государственных научных организаций устанавливать работникам, внесшим значительный вклад в развитие российской науки, разработку и освоение наукоемких технологий и техники, должностные оклады без ограничения их максимального размера;

пересмотр системы государственного премирования, включая существенное увеличение размера премий за выдающиеся достижения в области науки и техники;

увеличение размеров доплат за ученую степень кандидатам и докторам наук, работающим в государственных научных организациях и государственных высших учебных заведениях;

создание условий для закрепления молодежи в сфере науки и технологий, включая подготовку молодых специалистов по приоритетным направлениям развития науки, технологий и техники;

доведение до трех процентов от объема средств, выделяемых из федерального бюджета на фундаментальные исследования и содействие научно-техническому прогрессу, для целевого финансирования поддержки научных школ, а также исследований и разработок по приоритетным направлениям развития науки, технологий и техники, осуществляемых молодыми учеными и студентами;

расширение объемов строительства жилья для молодых ученых, в том числе с привлечением ипотечного кредитования;

улучшение пенсионного обеспечения ученых высшей квалификации (кандидатов и докторов наук) путем создания негосударственных пенсионных фондов;

осуществление персональной поддержки ученых-ветеранов, внесших выдающийся вклад в развитие приоритетных научных направлений, создание новой техники и технологий;

3) в области совершенствования структуры государственного сектора науки и высоких технологий, укрепления материально-технической базы науки, повышения эффективности использования государственного имущества:

проведение инвентаризации научно-технического комплекса, в том числе наукоградов, включая изменение (в необходимых случаях) организационно-правовой формы и формы собственности научных организаций;

совершенствование академического сектора науки за счет концентрации ресурсов на решении фундаментальных научных проблем, оптимизации системы управления научной и научно-технической деятельностью, уточнения количества подведомственных научных организаций и численности сотрудников;

придание государственным научным центрам Российской Федерации функций ведущих организаций по важнейшим направлениям развития технологий и техники;

реализация излишнего имущества и незавершенных строительством объектов, высвобождаемых в процессе реструктуризации научно-технического комплекса, с использованием получаемых средств для дополнительного финансирования мероприятий по укреплению материально-технической базы научных организаций;

использование в установленном порядке части основных фондов научных организаций, высвобождаемых в процессе реструктуризации научно-технического комплекса, для поддержки малого научного и инновационного предпринимательства, создания научных и технологических парков, инновационно-технологических центров и других объектов инновационной деятельности;

совершенствование действующей системы аккредитации научных организаций, переход к их аттестации и сертификации с учетом международных стандартов качества;

доведение целевого финансирования развития приборной базы, содержания уникальных стендов и установок, используемых при проведении исследований и разработок по приоритетным направлениям развития науки, технологий и техники, до пяти процентов от объема средств, выделяемых из федерального бюджета на фундаментальные исследования и содействие научно-техническому прогрессу;

предоставление бюджетных компенсаций государственным научным организациям и государственным высшим учебным заведениям по уплате налогов на имущество (уникальное научное оборудование, стенды, установки и сооружения) по перечню, утверждаемому Правительством Российской Федерации;

снижение таможенных пошлин на ввозимое специализированное научное оборудование, не имеющее отечественных аналогов (в рамках общей стратегии снижения таможенных платежей на ввозимое технологическое оборудование);

увеличение бюджетных ассигнований на научные исследования и экспериментальные разработки гражданского назначения в связи с зачислением в федеральный бюджет доходов от сдачи в аренду научными организациями имущества, находящегося в федеральной собственности;

4) в области эффективного использования результатов научной и научно-технической деятельности и создания условий для их коммерциализации:

завершение создания нормативно-правовой базы, необходимой для вовлечения в хозяйственный оборот объектов интеллектуальной собственности и иных результатов научной и научно-технической деятельности, обеспечение баланса интересов всех субъектов правоотношений, связанных с этим процессом;

обеспечение эффективной реализации государственными заказчиками научно-технической продукции прав Российской Федерации на объекты интеллектуальной собственности и иные результаты научной и научно-технической деятельности;

обеспечение координации деятельности федеральных органов исполнительной власти по выявлению и пресечению нарушений прав Российской Федерации на объекты интеллектуальной собственности и иные результаты научной и научно-технической деятельности;

определение порядка переуступки прав Российской Федерации на объекты интеллектуальной собственности и иные результаты научной и научно-технической деятельности, полученные за счет средств федерального бюджета, российским и иным инвесторам, реализующим эти результаты на территории Российской Федерации за счет внебюджетных средств;

регламентация передачи за рубеж прав Российской Федерации на объекты интеллектуальной собственности и иные результаты научной и научно-технической деятельности, полученные за счет средств федерального бюджета.

2 Государственное регулирование авиапромышленности

2.1 Стратегия государства по развитию авиапромышленности

Под Стратегией развития авиационной промышленности понимается взаимосвязанная по задачам, срокам осуществления и ресурсам совокупность целевых программ, отдельных проектов и внепрограммных мероприятий организационного, правового, экономического и политико-дипломатического характера, обеспечивающая эффективное решение проблемы динамичного развития авиационной промышленности.

Реализация настоящей Стратегии должна обеспечить вклад авиационной промышленности в решение следующих общенациональных задач современного этапа экономического развития России:

Удвоение ВВП за десятилетний период. Для этого за счет высоких темпов роста (не менее 12–15% в год) отрасль должна обеспечить свой вклад в дополнительный прирост темпов экономического развития страны сверх тех значений, которые могут быть достигнуты с помощью инструментов макроэкономического регулирования в преимущественно сырьевой экономике.

Удовлетворение потребности российских Вооруженных Сил в новейшем авиационном вооружении, как в количественном, так и в качественном отношении, при одновременном сохранении позиций России на мировом рынке вооружений.

Решение двух из семи системных проблем, определенных «Основными направлениями деятельности Правительства Российской Федерации до 2008 года», а именно:

преодоление технологического отставания России от ведущих стран мира, низкого уровня значительной части научно-технических разработок, недостаточной инновационной активности российских компаний;

развитие высокотехнологичного сектора российской экономики с точки зрения национальной безопасности и конкурентоспособности.

Развитие взаимодействия государства и отраслевого бизнеса (частно-государственного партнерства). Расширение роли заинтересованного в подъеме отрасли бизнеса не должно сдерживаться ничем, кроме рационально определяемых ограничений, связанных с обороной и безопасностью страны.

Таблица 1 – Основные показатели реализации Стратегии

Обоснование направления решения проблемы и оценка рисков

Выбор направления решения проблемы, или, другими словами, траектории движения отрасли к достижению выше сформулированного результата, определяется принятием решений по двум принципиальным вопросам:

1. Сохранение и расширение государственного владения и управления отраслью ИЛИ развитие частно-государственного партнерства.

2. Самостоятельное (анклавное) развитие отрасли ИЛИ расширение всех форм международного кооперационного и инвестиционного сотрудничества.

Выбор первого решения на обеих «развилках» (усиление роли государства + анклавное развитие) означает выбор одного варианта (направления) развития отрасли. Курс на развитие частно-государственного партнерства и международной интеграции приводит к реализации альтернативного варианта.

Направление 1. Выбор этого направления означает, что ответственность за успех или неуспех в достижении амбициозной цели превращения российского авиапрома в один из немногих мировых центров авиастроения практически целиком ложится на государство. В этом варианте государство берет на себя функции определения продуктового ряда, ответственность за правильность этого определения и, соответственно, за коммерческий успех бизнеса. На бюджет в этом случае ложится обязанность финансирования не только фундаментальных исследований и опережающих разработок «прорывных» продуктов, но и опытно-конструкторских разработок, подготовки производства, а также систем поддержания продуктов в эксплуатации для всего ряда коммерческих продуктов, предлагаемых на рынок. Неизбежным последствием принятия решения о развитии отрасли по первому направлению станет ее фактическая национализация. При этом государство не обладает ни мотивированными кадрами, ни технологиями управления предпринимательской деятельностью, ни возможностями по привлечению инвестиций, необходимых для реализации сложных бизнес-проектов. Вышеизложенное дает основание для заключения о невысокой вероятности достижения ожидаемого результата реализации Стратегии при выборе первого направления развития отрасли.

Направление 2. Альтернативным способом решения проблемы антикризисного развития авиапромышленности является объединение усилий государства и отечественного бизнеса при одновременном активном вхождении российской авиационной промышленности в международную кооперацию. Предлагаемая в рамках этого направления модель развития основана на принципах тесного взаимодействия государства и частного бизнеса, позволяющего эффективно сочетать государственные возможности концентрации ресурсов на необходимых направлениях и мотивированность частных собственников в отношении конечных результатов бизнеса. Финансовые ресурсы, необходимые для развития по данному направлению, окажутся примерно такими же, что и при реализации первого направления, однако нагрузка на бюджет может быть существенно снижена за счет все возрастающего финансирования авиастроительных проектов из внебюджетных источников – собственных средств предприятий и их иностранных партнеров, коммерческих кредитов, стратегических и портфельных инвестиций. Кроме того, по сравнению с первым направлением существенно повышается вероятность более эффективного управления финансовыми ресурсами и авиастроительными активами за счет вовлечения высокопрофессиональных и хорошо мотивированных менеджеров, работающих в негосударственном секторе экономики. Однако повышение уровня внебюджетного финансирования не произойдет скачкообразно. Частные инвестиции в российскую авиационную промышленность в ее нынешнем состоянии еще длительное время будут оставаться высокорискованными и низкорентабельными, с длительным сроком окупаемости (не менее 7–12 лет), что обусловлено не только состоянием отрасли, но и объективно продолжительным циклом создания новой, конкурентоспособной авиатехники. Глубина кризиса отечественного авиастроения и специфика отрасли как таковой требуют сбалансированной государственной поддержки в различных формах, принятых в современной мировой практике. В рамках предлагаемой по второму направлению модели развития государству отводится важнейшая роль в решении проблем обороны и безопасности, в поддержании и развитии научно-исследовательской базы авиационной промышленности, в решении задачи подготовки высококвалифицированных специалистов, в поддержке реализации перспективных, «прорывных» проектов, в выстраивании системы частно-государственного партнерства, включая содействие бизнесу в организации инфраструктуры авиационного рынка, в развитии международных кооперационных связей и в продвижении продукции отрасли на мировые рынки. Ответственность за определение продуктового ряда коммерческой продукции, за успех коммерческих проектов на внутреннем и мировом рынках, за привлечение в отрасль внебюджетных инвестиций, в том числе на основе разделения рисков с зарубежными партнерами, возлагается на бизнес. Развития отрасли по второму направлению затрудняется несовершенством российского законодательства, ограничивающего привлечение негосударственных инвестиций и международную интеграцию.

Финансирование Стратегии

Общая потребность в финансовых ресурсах для реализации Стратегии оценивается на основе представления о необходимости параллельного финансирования:

модернизации авиационной компоненты Вооруженных Сил и создания перспективного продукта для мировых рынков авиационных вооружений;

создания конкурентоспособных гражданских продуктов и системы их продвижения на авиарынки;

модернизации научно-исследовательской, конструкторской и производственной инфраструктуры авиационной промышленности.

Оценка необходимого финансирования для возврата России на мировой рынок в качестве одного из мировых центра авиастроения проводится, исходя из предположения о начале структурных преобразований в отрасли, предполагающих ликвидацию разобщенности комплексов и выработку на основе частно-государственного партнерства перспективной политики привлечения и распределения финансовых ресурсов.

Привлечение внебюджетных ресурсов для выполнения программы осуществляется в рамках отдельных проектов. Общим принципом привлечения внебюджетных ресурсов является снижение доли государственного участия по мере снижения внешних рисков проектов. В соответствии с этим принципом предполагается паритетное участие государства и частного бизнеса в проектах поддержки продвижения на рынок серийной авиатехники в условиях, когда основные конструкторские и производственные риски сняты. При этом ожидается, что в софинансировании проектов примут участие инвестиционные институты, как уже участвующие в финансировании российских частно-государственных лизинговых компаний, так и аналогичные новые структуры. В проектах доведения до рыночных требований «нишевых» продуктов участие государства варьируется в пределах 20–100% их стоимости. Софинансирование осуществляют компании-производители, в том числе производители компонентов. Привлечение внебюджетных средств в создание новых продуктов на базе современных технологий будет происходить в рамках риск-разделенного партнерства. В соответствии с мировой практикой, объем внебюджетных средств может составлять от 30 до 60% стоимости проектов, с увеличение доли внебюджетного финансирования по мере снятия технологических рисков. Такая динамика изменения долевого участия государства и бизнеса в новых проектах учтена в рамках мероприятий по созданию новой авиатехники. Участниками таких проектов на основе риск-разделенного партнерства являются, прежде всего, иностранные и российские производители компонентов авиатехники, в том числе двигателей и авионики. Перспективные новые проекты будут строиться и на основе риск-разделенного партнерства с иностранными производителями финальной продукции. Финансирование рискованных технологических разработок и развитие научно-исследовательской инфраструктуры является преимущественно сферой ответственности государства.

С учетом низкой стартовой инвестиционной привлекательности отрасли, ожидается, что общий объем внебюджетного софинансирования Стратегии до 2015 г. составит от 25 до 40% общего объема финансирования. С выходом российской авиастроительной промышленности на запланированные конкурентные позиции, внебюджетное финансирование должно стать основным источником ее развития по крайней мере в сфере гражданской авиации. Достижение заявленной в настоящей Стратегии амбициозной цели о выходе отрасли на объем продаж авиатехники порядка 7 млрд. долл. в год к 2015 г. потребует общего объема инвестиций из всех источников в пределах 20 млрд. долл. в период до 2015 г. включительно, в том числе из бюджета порядка 12 млрд. долл. на безвозвратной основе, не считая закупок военной техники в интересах Минобороны России. Обеспечение ежегодного бюджетного финансирования развития авиационной промышленности в соответствующем объеме в период до 2015 г. будет стимулировать привлечение необходимых средств из внебюджетных источников.

2.2 Государственная политика поддержки авиапромышленности

Для сохранения авиационного потенциала в рамках стратегии повышения его конкурентоспособности необходима государственная поддержка авиационной отрасли. Но ресурсы государства для развития авиапромышленности (АП) крайне ограничены и не имеют другой более-менее эффективной альтернативы, кроме как выделить приоритетные направления и сосредоточиться на них. Необходима экономически обоснованная селекция сначала этих направлений, конкретных проектов, а затем и предприятий, распределение выделяемых государственных средств только среди эффективно работающих.

Тактика распыления финансовых потоков ведет к тому, что оздоровление всех предприятий в результате «гомеопатического» способа инвестирования не происходит. Нужна полномасштабная поддержка ограниченного числа технологически сбалансированных производств в рамках выбранных направлений и проектов. Другие, излишние производства должны приспосабливаться, рассчитывая на собственные силы, или же им необходимо предоставлять адресную поддержку для перепрофилирования их деятельности на основе конкурса соответствующих предложений. Предложения могут быть не обязательно капиталоемкими, цели могут достигаться и другими способами, например, путем изменения формы собственности, включения предприятий в другие технологические контуры и т.д.

Основной формой прямой финансовой поддержки АП являются федеральные целевые программы. Так, общий объем финансирования ФЦП «Развитие гражданской авиационной техники России на 2002–2010 годы и на период до 2015 года» составляет 158188,6 млн руб. Из федерального бюджета намечено выделить 35686,1 млн руб., а внебюджетные средства должны составлять 122502,5 млн руб. Объемы и источники финансирования программы будут ежегодно уточняться, исходя из реальных возможностей федерального бюджета и привлечения внебюджетных источников.

Кроме того, возросшие финансовые возможности государства позволяют развивать авиационный лизинг, капитализируя лизинговые компании путем покупки государством контрольного пакета их акций, субсидировать платежи этих компаний и авиаперевозчиков по кредитам, полученным в российских банках для приобретения российских пассажирских самолетов.

В 2001 г. на конкурсной основе определены лизинговые компании и проекты, которым будет обеспечена необходимая государственная поддержка для приобретения и передачи авиакомпаниям отечественных самолетов. Через участие государства в акционерном капитале победители конкурса «Ильюшин-финанс» и «Финансовая лизинговая компания» (ФЛК) получили возможность использования дополнительных финансовых ресурсов. По условиям федерального тендера средства госбюджета распределены следующим образом: «Ильюшин Финанс» получила 80 млн долл. на лизинговые операции по проекту самолета Ил-96, а ФЛК – 50 млн долл. для реализации проекта лизинга самолета Ту-214.

Помимо лизинга в пользу российских авиаперевозчиков необходимо создавать и систему экспортного кредитования продаж российской авиатехники. Еще одним направлением государственной поддержки АП является реализация совместных проектов создания новой гражданской авиатехники. Таких программ достаточно много. Существуют и многочисленные программы кооперации иностранных и российских авиапредприятий, которые имеют пока незначительные объемы работ. Важна тенденция. Перемены, происходящие в АП России, открывают новые горизонты перед этим направлением ее деятельности. Государственная поддержка может оказываться и масштабными программам в области военной авиации, которые наряду с гражданскими программами способствуют сохранению науки, технологий и конкурентоспособности.

Россия не может отказаться от производства военных самолетов в интересах обеспечения своей национальной и технологической безопасности. Считается, во-первых, что без истребителя пятого поколения Россия будет вытеснена с рынка вооружений (продажа авиатехники составляет значительную часть всего отечественного оружейного экспорта, выручка от которого в 2002 г. составила 4,5 млрд. долл.) и, во-вторых, за счет модернизации парка авиации невозможно перевести АП на новый качественный уровень.

Программа создания нового истребителя является наиболее значительной как в оборонном аспекте, так и по наукоемкости и требуемому финансированию. Ее реализация даст возможность существенно поднять научно-технический и технологический уровень отечественной авиапромышленности. В случае выполнения программы будет во многом обеспечено техническое перевооружение АП, включая проведение фундаментальных и прикладных исследований, в том числе в области организации и координации работ, широкое внедрение информационных технологий по всем направлениям разработки, производства и управления, а также ликвидацию технологического отставания и технологической зависимости в электронике. Следует отметить, что подобный способ модернизации технологической базы экономики через реализацию грандиозных и высокорисковых военных программ довольно часто используется теми же США. Можно вспомнить, например, программу «звездных войн»: оружия в космосе как не было, так и нет, а разработанные технологии позволили США уйти в технологический отрыв от Европы в авиации и ПРО, в области космоса, с высокоточным оружием, с системами мониторинга, управления и информационных коммуникаций, и т.д. Их результаты заведомо непредсказуемы: первые компьютеры создавались в рутинных вычислительных целях (ЭВМ), а оказалось, что их основное предназначение – многоцелевое хранение, преобразование и передача информации, виртуальное проектирование. И главное у них еще впереди. Что будет придумано в ходе выполнения новых программ, сейчас никто не сможет сказать. США при финансовой поддержке семи стран приступили к крупнейшей в истории военной авиации программе – разработке истребителя будущего F-35, который в 2008 году начнет поступать на вооружение (пробный полет его российского конкурента планируется не ранее 2010 г., а до начала серийных поставок пройдет еще 4–5 лет). Эта программа общей стоимостью 400 млрд. долл. предусматривает производство более пяти тысяч истребителей, в том числе двух тысяч на экспорт. Страна, совершенно несопоставимая с Россией по уровню военных расходов, приложила (и продолжает прикладывать) огромные усилия для привлечения в программу F-35 партнеров. Ожидается, что их число увеличится.

По оценке АВПК «Сухой», для того чтобы производство нового самолета стало рентабельным, объем поставок должен быть не менее 500–600 машин с отпускной стоимостью на мировом рынке порядка 35–40 млн. долларов за каждую (для своих Вооруженных Сил отпускная цена будет несколько ниже). Предусматривается финансирование из трех источников. Первый – бюджетное финансирование, которое не обеспечивает реализацию программы в полном объеме. Второй источник – это средства предприятий, которые сегодня зарабатывают за счет экспортных программ и которые заинтересованы в том, чтобы иметь долгосрочную стратегию своего развития. Третий источник финансирования возникнет, если программе будет придан международный характер. Анализ экономических аспектов программы истребителя пятого поколения показывает, что ее стоимость соизмерима с оборонным бюджетом России. Это не может не настораживать: кроме авиации есть и другие виды Вооруженных сил, которые тоже должны перевооружаться на новую технику. Поэтому необходима жесткая увязка возможностей закупки нового истребителя с другими долгосрочными программами Минобороны РФУвязка бюджетов всех программ в единый бюджет технического переоснащения Минобороны РФ должна адекватно стыковаться с прогнозируемым экономическим развитием России, ростом валового национального продукта и реалистичными бюджетными планами и прогнозами на ближайшие 20 лет.

Оценки некоторых факторов восстановления и реформирования авиапромышленности. Таким образом, существует ряд противоречивых факторов и условий, формирующих исходную базу принятия управленческих решений при воссоздании и реформировании АП. Одни из них диктуются внешним окружением АП, другие вызваны внутренним состоянием самой АП: неэффективностью и слабыми адаптивными свойствами ее организационной и технологической структуры, старением производственного аппарата, недостатком или отсутствием собственных и кредитных источников инвестиционных ресурсов и т.д.

Приведенные выше особенности состояния и тенденций функционирования АП позволяют сформулировать некоторые оценки, из которых необходимо исходить при прогнозировании перспектив отечественной АП и при ее реформировании как системообразующей отрасли с точки зрения решения проблемы повышения уровня технологизации и ускорения роста всей российской экономики. Перечислим главные, на наш взгляд, из них, а также, по возможности, приведем их краткое качественное обоснование.

Новый облик АП будет формироваться под воздействием платежеспособного спроса на ее продукцию, как со стороны государства, так и со стороны внутреннего и внешнего рынков. Резкое снижение уровня жизни населения и тарифная политика на авиаперевозки привели к многократному сокращению пассажиропотока (средняя цена авиабилета сопоставима со среднемесячной зарплатой). Стремительный рост пассажиропотока может быть обусловлен только столь же динамичным ростом доходов основной массы населения и снижением внутренних издержек авиакомпаний, что недостижимо при сырьевой ориентации и сложившейся структуре экономики. Более вероятен другой сценарий – за приближением внутренних цен на энергоресурсы к общемировым последует рост издержек во всех отраслях, сокращение доходов и рабочих мест. По показателю ВВП на душу населения Россия отстает в несколько раз не только от ведущих, но и многих развивающихся стран.

Низкое качество жизни и незначительная емкость российского внутреннего рынка авиаперевозок (ими пользуются всего 3% населения) являются препятствием к возрождению конкурентоспособного авиастроения. Создалась ситуация, блокирующая развитие АП: расширение рынка авиаперевозок невозможно без резкого повышения благосостояния населения и снижения внутренних издержек авиаперевозок. Мелкосерийное же производство обречено на низкую эффективность. Мощности Ульяновского предприятия «Авиастар» позволяют выпускать ежегодно до 60 самолетов Ту-204. Высокая эффективность производства в современных условиях обеспечивается серией 300–500 авиалайнеров в год. В советский период таких серий в России не было, сейчас же ей такое количество новых самолетов пока и не требуется.

Следовательно, стратегия развития АП и воздушного транспорта должна соотноситься с общей стратегией социально-экономического развития страны. Только исходя из темпов роста общественного благосостояния, необходимо строить прогноз и формировать рынок авиаперевозок и структуру авиационного парка.

При прогнозировании динамики объема авиаперевозок следует учитывать высокую степень корреляции этого показателя с показателями динамики ВВП, реальных денежных доходов населения и среднегодового пассажирского тарифа на внутренних авиалиниях. Последние показатели не дают оснований для особо оптимистического прогноза роста авиаперевозок в ближайшие 10 лет при всех сценариях развития, в том числе и при самом рациональном – структурной реформе экономики.

Перекос в социальных и промышленных приоритетах в сторону последних, разрыв в цепи, связывающей непосредственных потребителей услуг и объем их платежеспособного спроса с производителями авиатехники, может привести к ситуации неэффективности инвестирования.

Аналогичные требования и оценки следует поставить во главу подхода к развитию военной авиации. Вопрос о том, сможет ли общество позволить себе осуществлять крупномасштабные (хотя и отложенные по времени) закупки дорогостоящей авиатехники для ВВС, остается без ответа, поскольку нет сколько-нибудь достоверных прогнозов развития экономики страны, формирования ее бюджета и военной его составляющей в среднесрочной и долгосрочной перспективе. Между тем, уже сейчас известны чрезвычайно высокие стоимостные параметры военных самолетов нового поколения при сомнительном повышении их эффективности по сравнению авиатехникой предшествующего поколения. Если в настоящее время российский военный бюджет не позволяет осуществлять даже единичные закупки освоенных в производстве самолетов, то не поддается объяснению оптимизм по поводу массовых закупок супердорогостоящей техники новых образцов даже в случае удвоения военного бюджета. Но удвоение ВВП за предстоящее десятилетие не предвидится и даже теоретически не прогнозируется. Следовательно, расчет делается на новый виток милитаризации экономики.

Для минимизации издержек необходимо соотнести долгосрочную программу вооружений с оборонительными потребностями страны и вооруженных сил, с системной интеграцией различных видов оружия. Вполне возможно, что для этого уже сейчас необходимо создавать фронт работ по альтернативным способам решения задач, возлагаемых на новые типы оружия, то есть, например, о военных самолетах шестого поколения, которые, как утверждают некоторые эксперты, будут беспилотными.

Кроме того, хотя российская АП пока чувствует себя достаточно уверенно в военном сегменте мирового рынка авиатехники (а именно – боевых самолетов и некоторых видов вертолетов), но этот фактор ее развития носит конъюнктурный характер и в долгосрочной перспективе не может быть единственной и фундаментальной основой ее благополучия и технико-экономического прогресса: уже в ближайшем будущем начнется лицензионное производство поставляемых за рубеж образцов техники. Новая же военная техника может не найти рынка сбыта – российская программа создания истребителя пятого поколения отстает от аналогичной программы США на 5–7 лет, к тому же стоимость новой авиатехники может быть неприемлемой для зарубежных покупателей.

Очевидная коллизия недееспособности целостного существования АП без государственной поддержки (в виде государственного заказа и частичного финансирования научных исследований разработок в рамках федеральных и региональных целевых научно-технических программ), с одной стороны, и отсутствия необходимых финансовых средств для саморазвития отрасли, с другой стороны, не может быть разрешена без переориентации большой части предприятий на другие (неавиационные) сферы деятельности.

Недостаточный уровень госбюджетного финансирования АП выдвигает на первый план в качестве наиболее актуальной задачи поиск альтернативных государству заказчиков и источников финансирования разработки и производства авиатехники. Поддержание и развитие потенциала АП может и должно осуществляться на основе диверсификации каналов инвестиционного обеспечения отрасли, стабильного наращивания ее коммерческого сектора. В опережающем развитии нуждается система эксплуатационного сопровождения авиатехники, недостатки которой существенно влияют на уровень ее конкурентоспособности на фоне достижений в этой области зарубежных авиастроительных корпораций.

АП не может выжить, производя все типы самолетов, существующих в разработках. В конце концов, даже найдя средства для инвестирования в новые разработки, соответствующие не только современным, но и перспективным требованиям к авиационной технике, трудно представить процесс их окупаемости при отсутствии возможностей у эксплуатирующих организаций в приобретении этой техники. Это касается и гражданских, и военных потребителей продукции АП. Необходим отбор наиболее востребованных и прибыльных проектов с последующим полномасштабным ресурсным обеспечением. Ускоренная реализация этих проектов увеличит финансовую и инвестиционную базу промышленности и авиационного транспорта, что позволит приступить и к другим перспективным проектам, в том числе и для внешнего рынка.

Требуется активизировать процесс структурной (организационной, производственной и финансовой) консолидации, который не отвечает современным требованиям интеграции ни по масштабам (остается большое число конкурирующих между собой фирм), ни по времени (внешние конкуренты все дальше уходят вперед в научно-техническом и технологическом развитии, наращивая свой отрыв).

Реструктуризация отрасли, осуществляемая по двум моделям, – на основе административных методов «сверху» (когда держателем госпакетов акций и распорядителем финансов назначается некая управляющая компания) и на основе экономических стимулов «снизу» (когда предприятия консолидируются вокруг признанного предприятия-лидера и добровольно, с учетом своих интересов создают интегрированную структуру) – свидетельствует о тупиковом характере и высокой конфликтности первого пути, зачастую не учитывающего экономических интересов всех экономических агентов – участников интеграции. Конфликтующие с управляющей компанией предприятия успешно работать не могут. Из теории управления проектами известно, что если хотя бы один из участников не заинтересован в реализации проекта, то такой проект подлежит пересмотру.

Внутриотраслевые потоки финансовых средств и капитала, слабо ориентированные на повышение эффективности всей цепочки «наука – производство – эксплуатация» авиатехники, ведут к тому, что у предприятий, научной и опытно-экспериментальной базы нарушается процесс воспроизводства и повышения эффективности мощностей, получения новых знаний, их материализации в технических и технологических новшествах. Существуют и достигли критического уровня проблемы развития научного и старения кадрового потенциала, и т.д. В результате создаются многочисленные системные и кумулятивные эффекты. Так, например, если сейчас отсутствие финансовых средств влечет за собой нарушение процесса воспроизводства новых научных знаний и технологий, то уже в ближайшем будущем этот фактор будет оказывать все возрастающее влияние на понижение существующего уровня конкурентоспособности авиапромышленности вследствие недостатков научно-технического и кадрового потенциала. При оценке имеющегося потенциала авиационной отрасли и его возможностей необходимо учитывать, что экономический рост должен быть поддержан не только наличием соответствующих институтов рынка, но и факторами самоорганизации и саморазвития предприятий. Быстрое восстановление авиационного потенциала России на качественно новой основе и в новом структурном оформлении, способном противостоять современным ТНК («Boeing», «Airbus»), представляется в краткосрочной перспективе достаточно иллюзорным.

АП приходится восстанавливаться в условиях, когда российские авиакомпании пополняются все большим количеством западных авиалайнеров (сказывается отсутствие отечественных, сертифицированных по международным постоянно ужесточаемым нормам ICAO). Превентивной мерой, сдерживающей эту тенденцию, является, на первый взгляд, установление таможенных барьеров. На самом же деле здесь нужна более взвешенная политика, поскольку таможенные барьеры не только защищают авиастроителей, но и лишают российские авиакомпании хороших возможностей зарабатывать на международных авиалиниях. Большие, чем у соперников, затраты на импортную технику ослабляют их конкурентоспособность, ведут к потерям в бизнесе. Выходом из создавшегося положения является не ограничение на ввоз техники, а на срок, на который она ввозится, поскольку авиакомпании также имеют право на защиту и их уход с международных авиалиний способен еще более осложнить положение АП.

Уровень тарифов и рентабельности на загранлиниях существенно выше, чем на внутренних линиях, что делает зарубежную технику выгодной в эксплуатации. С другой стороны, это же обстоятельство является трудно устранимым препятствием для использования зарубежной техники внутри страны и стимулом к увеличению объема перевозок отечественной авиатехникой. Требование сохранения АП на первый взгляд подразумевает безусловное строительство авиалайнеров. Но сейчас у этого сценария развития российской АП появилась достаточно убедительная альтернатива, суть которой в том, чтобы адаптировать авиастроение к новым условиям глобального рынка, отказавшись от завершающих его стадий, и занять достойное место на рынке авиационных компонентов. Производство комплектующих в рамках международной кооперации не менее (а по некоторым оценкам и более) рентабельно, чем окончательная сборка самолетов, кроме того, возможно лицензионное производство (такое уже было в истории отечественной авиации в 20–30-е годы и во время войны – ЛИ-2).

Такой сценарий развития АП ранее был невозможен вследствие блокового противостояния, вряд ли он будет главенствовать и впредь. Но как дополнение к собственному авиастроению по полному жизненному циклу самолетов у этого направления имеются очень большие потенциальные возможности.

При создании гражданской авиатехники необходимо гармонизировать коммерческий и технократический подходы. Разрабатываться должна заведомо востребованная техника, а не та, которая отвечает техническим возможностям. Чтобы изменить ситуацию, предприятиями должен управлять менеджмент, несущий ответственность за продажи. Ему должна принадлежать главная роль в определении стратегии бизнеса, в выявлении потенциальных рыночных ниш, конкурентных преимуществ и заказчиков новшества. И лишь после этого, имея заделы и технико-экономические параметры новшества, к работе должны приступать конструкторы.

Структуру отрасли необходимо привести к потребностям бизнеса. В России больше ОКБ и, соответственно, типов летательных аппаратов, чем их осталось во всем мире: Ил, Ту, Як, Бе, Су, МиГ, ЭМЗ, Ан, Ми, Ка и др. Это не только соперничество фирм, но и неоправданные параллельные разработки, распыление ресурсов, проблемы с унификацией, обслуживанием и т.д. Фирмы конкурируют между собой, вместо того, чтобы консолидироваться для внешней конкуренции. Известно, например, что на мировом рынке присутствуют всего две корпорации по производству магистральных самолетов – Boeing и Airbus.

Внутренняя конкуренция в российской АП не позволяет укреплять ее традиционно ничтожные позиции на рынках развитых стран. Выход видится в создании международной кооперации, облегчающей выход на рынки взаимодействующих стран.

Одним из сдерживающих факторов развития АП является ее зависимость от производителей электронных компонентов. Научно-технический уровень современной авиатехники во многом определяется так называемой «элементной базой» авиационных электронных систем, от которых зависят технико-экономические, тактико-технические и эксплуатационные характеристики образцов авиатехники. Использование импортных компонентов в некоторых образцах вооружений исключено в принципе. Следовательно, возникает задача адекватных капиталовложений в развитие научной и производственной базы электроники, которая уже длительное время не находит своего решения.

Таким образом, оценивая макро- и мезоэкономические условия функционирования отечественной АП, можно заключить, что сложившаяся в ней сложная и противоречивая ситуация представляет собой совокупный результат сочетания особенностей и достижений ее прошлого развития, реалий периода десятилетия реформ российской экономики и проблем, обусловленных необходимостью адаптации к условиям прежде всего глобализационных процессов в современной мировой экономике.

Характер проявления всей совокупности различных тенденций и факторов, имеющих отношение к перспективному (с точки зрения решения задач ускорения и изменения качества роста, технологизации всей экономики) потенциалу АП, не предоставляет возможности принятия в ее отношении простых и безболезненных стратегических решений. Их экономический аспект заключается в том, чтобы с максимальной выгодой распорядиться наследством прежней экономической системы: научно-конструкторскими и технологическими школами, экспериментальными базами, производствами, кадрами, системами авиаперевозок и т.д.

Перспективы развития российской АП, ее роль на мировом рынке авиатехники будут в дальнейшем определяться ее способностью адекватно оценивать ситуацию и реагировать на меняющуюся геополитическую обстановку в мире, способностью критического осмысления своего прошлого пути развития, успешностью выхода из современного кризисного состояния, способностью и решительностью интеграции в мировое экономическое пространство, владения современными методами управления и механизмами технологического развития.

Наиболее рациональный путь решения проблем собственного развития российской авиапромышленности лежит через развитие внутреннего рынка авиатехники и услуг воздушного транспорта, а также через стабильное финансирование возрастающего государственного заказа. Тогда и благоприятная конъюнктура мирового рынка сыграет свою положительную стимулирующую роль.

Заключение

В результате проделанной работы я получила теоретические и практические знания в области государственной отраслевой политике, лучше поняла проблемы авиапромышленности, разобрала пути их решения.

Комплекс мер, предусмотренных в рамках стратегии государства, позволит обеспечить динамичное развитие российской авиапромышленности на основе частно-государственного партнерства, современных механизмов корпоративного управления, совершенствования правовой базы и новых методов государственной поддержки. Это позволит принципиально изменить стратегическую конкурентную позицию авиапромышленности России на мировом авиарынке, что фактически приведет к ее возвращению на этот рынок в качестве мирового центра авиастроения, продвигающего новую конкурентоспособную авиатехнику.

Список использованных источников

Авдашева С.Б. Анализ структур товарных рынков, 1998 г.;

Вурос А.В. Экономика отраслевых рынков, 2000 г.;

Глазьев С.Ю. Теория долгосрочного технико-экономического

развития, 1993;

Тарамуха Ю.В. Экономика отраслевых рынков, 2002 г.;

Ойкен В. Основные принципы экономической политики, 1995;

Хэй Д. Теория организации промышленности, 1997 г.;

Шанин С.А. Экономическая оценка влияния НТП на потенциал электросбережения в отраслях народного хозяйств, 2003;

Шерер Ф.М. Структура отраслевых рынков, 1997 г.;

Бендиков М.А., Некоторые направления повышения эффективности российских высоких технологий // Менеджмент в России и за рубежом №5, 2000;

Бендиков М.А., «Рынки высокотехнологичной продукции: тенденции и перспективы развития // Маркетинг в России и за рубежом, №2, 2001;

Кузовкин А., Потенциал энергоснабжения // Экономист №5, 2000;

Фоломьев А. «Высокотехнологичный комплекс в экономике России», Экономист, №5, 2004 г.

Яковец Ю.В. Рынок, изобретения и инновации./ «Вопросы изобретательства», №1, 1991 г.

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 СУТНІСТЬ КАПІТАЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІДТВОРЕННІ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

1.1 Економічна сутність капітальних інвестицій, їх види і форми здійснення

1.2 Джерела фінансування капітальних інвестицій, їх формування та використання

1.3 Економічна сутність відтворення основних засобів, знос та амортизація капітальних інвестицій

РОЗДІЛ 2 СТАН ЗДІЙСНЕННЯ КАПІТАЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІДТВОРЕННІ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ В ТОВ „ЗЕЛЕНЬКІВСЬКЕ”

2.1 Аналіз здійснення капітальних інвестицій у відтворенні основних засобів в ТОВ „Зеленьківське”

2.2 Амортизаційні відрахування, як джерела відтворення основних засобів в ТОВ „Зеленьківське”

2.3 Особливості капітальних інвестицій в ТОВ „Зеленьківське” у зв‘язку з бюджетною формою фінансування

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ КАПІТАЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІДТВОРЕННІ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

3.1 Основні напрямки раціонального використання основних засобів

3.2 Контроль капітальних вкладень у відтворенні основних засобів

3.3 Шляхи підвищення ефективності використання основних засобів підприємства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

На сучасному етапі розвитку економіки сільського господарства воно потребує значної підтримки у процесів відтворення ресурсного потенціалу. Серед основних факторів економічного зростання сільського господарства важливе місце належить стану ресурсів галузі, зокрема, основним засобам. З множини джерел їх відтворення, важливим є кредитне забезпечення. Об’єктивна необхідність застосування кредиту для відтворення основних засобів зумовлена специфікою відтворювального процесу в галузі, що має сезонний характер. На даний час, за умов обмеженості власних коштів сільськогосподарських підприємств, низької інвестиційної привабливості галузі, значного спаду виробництва, спрацьованості більшості основних ресурсів кредитне забезпечення відтворення основних засобів є реальним джерелом формування матеріальної бази сільськогосподарського виробництва.

Кредитне забезпечення сільськогосподарських підприємств є дієвим заходом виходу економіки із кризи. Це особливо актуально для періоду, коли економіка галузі перебуває в спаді, а стабілізація і розвиток гальмуються через відсутність чітких пріоритетних програм.

Становлення кредитного забезпечення аграрного сектора економіки України, що відбувається останнім часом, характеризується сукупністю норм, які регулюють відносини, що виникають у сфері створення, функціонування а розвитку кредитної інфраструктури, в тому числі відносин, що виникають у процесі ринкових перетворень аграрного сектора.

Проте на сучасному етапі недостатньою є розробка науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення визначення кредитного потенціалу для забезпечення відтворення ресурсів, особливо основних засобів сільськогосподарських підприємств. Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язання наступних завдань: оцінити сучасний стан забезпечення відтворення основних і оборотних засобів галузі кредитами, визначити тенденції і вплив факторів, що визначають їх розвиток та уагальнити методичні засади визначення кредитного потенціалу сільськогосподарських підприємств.

Найбільш вагомим у даному питанні є дослідження Н. Зарук та Д.Мурзіна. Ними встановлено, що розрізняють кредитний потенціал банківский — надлишкові резерви банку чи банківської системи та підприємств – можливість додаткового залучення кредитних ресурсів. Кредитні потенціали позичальника і кредитора взаємовиключають один іншого. У кредитора він залежить від ресурсів, а в позичальника – від здатності погасити зобов’язання.

Сучасні методики оцінки кредитоздатності дають змогу оцінити поточний фінансовий стан сільськогосподарських підприємств та його найближчу перспективу. Проте, найчастіше у підприємств виникає потреба оцінити обсяг кредитних засобів, які необхідні для фінансування витрат і капітальних вкладень. Отже, дана робота присвячена вивченню явища капітальних інвестицій. Це питання є дуже актуальним на сьогоднішній день, зважаючи на сезонність сільськогосподарського виробництва і спричинена нею нерівномірність одержання аграрними підприємствами готової продукції та надходження грошових коштів від її реалізації зумовлюють необхідність залучення ними короткострокових кредитів для поповнення обігових коштів з метою забезпечення своєчасного здійснення поточних господарських операцій.

Мета даної бакалаврської роботи полягає у вивченні теоретичних аспектів капітальних інвестицій, які виникають при здійсненні підприємницької діяльності в сільському господарстві, обґрунтування шляхів покращення законодавчого та фінансового впливу держави в цьому процесі. Важливість та необхідність якнайскорішого вирішення вказаних питань для досягнення зазначеної мети ставляться наступні завдання:

-дати характеристику економічної сутності капітальних інвестицій у відтворенні основних засобів сільськогосподарського підприємства;

-дослідити і проаналізувати капітальні інвестиції, які характерні для аграрного сектору;

-проаналізувати роль держави в розвитку капітальних інвестицій;

-висвітлити сутність і еволюцію капітальних інвестицій сільськогосподарського виробництва;

-знайти основні шляхи підвищення ефективності діяльності капітальних інвестицій.

Об’єктом дослідження є ТОВ „Зеленьківське” розташоване в селі Ромашки, смт. Рокитне Рокитнянського району Київської області.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні методики оцінки кредитоздатності дають змогу оцінити поточний фінансовий стан сільськогосподарських підприємств та його найближчу перспективу. Проте, найчастіше у підприємств виникає потреба оцінити обсяг кредитних засобів, які необхідні для фінансування витрат і капітальних вкладень.

РОЗДІЛ 1

СУТНІСТЬ КАПІТАЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІДТВОРЕННІ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

1.1 Економічна сутність капітальних інвестицій, їх види і форми здійснення

Відновлення основного капіталу на діючих підприємствах здійснюється за рахунок капітальних вкладень. За визначенням Лайко П.А. капітальні інвестиції – витрати на створення нових, розширення, реконструкцію та модернізацію діючих основного капіталу. До капітальних інвестицій на підприємствах відносяться: витрати на зведення будівель, споруд та інших об’єктів, включаючи будівельно-монтажні роботи, вартість обладнання та інвентаря, які входять до кошторисів будівництв; витрати на придбання машин та обладнання, які не входять до кошторисів будівництва; витрати на придбання транспортних засобів, обчислювальної техніки та інше; витрати на будівництво й обладнання житлових будинків, дитячих дошкільних установ, об’єктів культурно-побутового призначення та інше [6, 9].

Крім цього, до складу капітальних витрат відносяться: проектно- пошукові витрати; витрати на відтворення земельних ділянок та переселення в зв’язку з будівництвом; витрати на технічний нагляд за будівництвом; витрати на науково-дослідницькі роботи, а передбачені в кошторисах на будівництво; витрати на утримання керівництва підприємств, які будуються; інші витрати, які не відносяться до монтажних та будівельних виробів, передбачені зведеним кошторисом на будівництво.

Основним видом витрат, які належать до капітальних вкладень у будівництві, є будівельно-монтажні роботи. При цьому до складу будівельних робіт входять: роботи по зведенню, розширенню та реконструкції постійних і тимчасових будівель та споруд, а також повязані з ними роботи з монтажу залізобетонних, металевих та інших будівельних конструкцій; облаштування та розробка підкранових шляхів; зведення зовнішніх і внутрішніх мереж водопостачання, каналізації, теплофікації, газифікації та енергопостачання; пристрій основ, фундаментові опорних конструкцій під обладнання; озеленення та впорядкування території забудівлі; інші будівельні роботи.

До складу монтажних робіт відносяться: збирання і встановлення технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного, насосно-компресорного й іншого обладнання на місці його постійної експлуатації; пристрої підводок води, повітря, пари до обладнання; ізоляція та фарбування обладнання і трубопроводів; інші роботи.

Поняття «капітальні вкладення» є тотожним поняттю «інвестиції». У зв’язку з цим поняття «капітальні вкладення» розглядається як інвестиції, які спрямовані на створення нового, розширення, реконструкцію та модернізацію діючого основного капіталу [5, 7].

Основний капітал- це вартість матеріально-речових цінностей, що використовуються підприємствами у виробничій і невиробничій сферах діяльності протягом тривалого часу (більше року).

У відповідності до діючої типової класифікації основний капітал групується в залежності від його функціонального призначення, галузевої належності, речового натурального складу та інше.

Показники, що бактеризують стан основного капіталу та ефективність його використання, можуть бути:

— рівень забезпечення підприємства основним капіталом;

— стан основного виробничого капіталу;

— ефективність використання основного виробничого капіталу.

До показників, що характеризують рівень забезпечення підприємства основним виробничим капіталом, відносяться: частка основного виробничого капіталу у майні підприємства; капіталоозброєність і капіталомісткість. Частка основного виробничого капіталу визначається відношенням його вартості до вартості майна підприємства. Це співвідношення (коефіцієнт) повинно складати не менше 0,5.

Капіталоозброєність – показник, що характеризує рівень забезпеченості основним виробничим капіталом промислово-виробничого персоналу підприємства. Розраховується капіталоозброєність праці (КОп), грн., за та кою формулою:

КОп = СВОВК : Чр,

де СВОВК- середньорічна вартість основного капіталу, грн.;

Чр- середньоспискова чисельність робітників.

Зростання рівня капіталоозброєності – шлях до підвищення продуктивності праці. Але необхідно слідкувати за тим, щоб темпи її зростання не випереджали темпи росту продуктивності праці.

Капіталомісткість — показник, що характеризує рівень середньорічної вартості виробничого капіталу на одиницю вартості виробленої валової продукції. Розраховується капіталомісткість продукції (КМп), грн., за та кою формулою:

КМп = СВОВК : Вп,

де Вп- вартість виробленої валової продукції.

Вважається нормальним, коли капіталомісткість має тенденцію до зниження. Але зниження коефіцієнта капіталомісткості повинно проходити за рахунок зниження вартості основного виробничого капіталу та вартості виробленої валової продукції, а за рахунок більш низьких темпів росту вартості основного виробничого капіталу порівняно з темпами росту вартості валової продукції.

Стан основного виробничого капіталу характеризується такими показниками: коефіцієнтом оновлення; коефіцієнтом вибуття; коефіцієнтом приросту; коефіцієнтом зносу; співвідношенням основного виробничого та невиробничого капіталу.

Коефіцієнт оновлення основного виробничого капіталу- показник, що відображає часку знову введених цих фондів у звітному році в загальній їх вартості на кінець цього року. Показник показує рівень введення в експлуатацію нового основного виробничого капіталу у вартісному виразі. Розрахунок коефіцієнта оновлення основного виробничого капіталу (Ко) можна провести за такою формулою:

Ко = ВК зв : ВК кр ,

де ВК зв – вартість знову введеного в експлуатацію основного виробничого капіталу у звітному році.

ВК кр — вартість основного виробничого капіталу на кінець року.

Збільшення Коефіцієнта оновлення основного виробничого капіталу- явище позитивне. Однак, воно повинне супроводжуватися ростом фондовіддачі цих фондів.

Коефіцієнт вибуття основного виробничого капіталу — показник, що відображає часку вибулого у звітному році капіталу у загальній їх вартості на початок цього ж року. Розрахунок коефіцієнта вибуття (Кв) основного виробничого капіталу проводиться за такою формулою:

Кв = ВК в : ВК пр.

де ВК в — вартість основного виробничого капіталу,що вибув, у звітному році.

ВК пр. — вартість основного виробничого капіталу на початок звітного року.

Позитивним у роботі підприємства є стан, коли обсяг основного виробничого капіталу,який вибув у звітному році, менший обсягу знову введеного в експлуатацію в цьому році.

Відносне збільшення основного виробничого капіталу порівняно з їх вибуттям у звітному році визначається розрахунком коефіцієнта його приросту ( Кпр):

Кпр = ( ВКзв – ВКв) : ВК кр,

де ВКзв, ВКв, ВК кр — — вартість основного виробничого капіталу: знову введених, тих, що були, і на кінець звітного року відповідно.

В умовах ринкової економіки розрізняють два види інвестицій: реальні та фінансові.

Реальні (прямі) інвестиції-це вкладення в створення засобів виробництва. Фінансові інвестиції-це вкладення капіталу в цінні папери, а також його розміщення в банках, або-це активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку, зростання вартості капіталу або іншого зиску для інвестора [8, 12].

Найрозвиненішою формою інвестицій в наш час є реальні (прямі) інвестиції, пов’язані з відновленням основних фондів у формі нового будівництва, реконструкції, розширення та технічного переозброєння діючих підприємств і об’єктів невиробничої сфери, придбання транспортних засобів, земельних ділянок і об’єктів природокористування та інше.

Капітальні вкладення залучені, в створення та відновлення основного капіталу, підрозділяються: на капітальні вкладення виробничого і невиробничого призначення.

До капітальних вкладень виробнчого призначення відносяться витрати на об’єкти, що після завершення будівництва будуть функціонувати у сфері матеріального виробництва: в промисловості, сільському господарстві і заготівлях, водному і лісовому господарствах, на транспорті , у будівництві, зв’язку, торгівлі і громадському харчуванні, в матеріально-технічному забезпеченні та збуті. Конкретніше можна сказати, що до капітальних вкладень виробничого призначення віднесено витрати (інвестиції), вкладені в будівництво виробничих будівель і споруд, реконструкцію, технічне переозброєння і модернізацію діючих підприємств, придбання машин і устаткування, транспортних засобів, обчислювальної техніки та інше.

До складу капітальних вкладень невиробничого призначення відносяться витрати на створення об’єктів житлового і комунального господарства, закладів охорони здоров’я, соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, фізкультури, а також науково-дослідних та інших організацій, пов’язаних з розвитком науки (житлових будинків, гуртожитків, лазень, поліклінік, лікарень, шкіл, бібліотек, клубів, дитячих дошкільних закладів, будинків відпочинку, оздоровчих таборів для дітей та інше).

У залежності від джерел фінансування капітальні вкладення бувають:

— державні-інвестиції, спрямовані на створення та відновлення основного капіталу, джерелом фінансування яких є кошти Державного бюджету, державних підприємств і організацій, а також місцевих бюджетів;

— державні централізовані-інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основного капіталу і фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету і бюджетних кредитів;

— недержавні-інвестиції, що фінансуються за рахунок коштів інвесторів з недержавними формами власності, а саме:

— власні фінансові ресурси інвестора ( прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження та заощадження громадян, юридичних осіб і т.д.);

— позикові фінансові кошти інвестора;

— залучені фінансові кошти інвестора ( кошти, отримані від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян, юридичних осіб);

— безкоштовні та добродійні внески, пожертвування громадян, підприємств та організацій;

— кошти іноземних інвесторів ( іноземні інвестиції як прямі, так і портфельні, капітальні трансферти, кредити);

— капітальні трансферти-інвестування капітальних вкладень шляхом переказу іноземної валюти в Україну і передачі права володіння іноземними цінними паперами;

Змішані капітальні вкладення-інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основного капіталу, у загальному обсязі яких є частка державних коштів.

Виступаючи однією з форм інвестицій в економіку як окремих підприємств, так і країни в цілому, капітальні вкладення повинні бути безперервними і достатніми для забезпечення нормального функціонування кожного господарюючого суб’єкта і суспільства в цілому.

Розширення основного капіталу виробничого призначення може здійснюватися за рахунок нового будівництва виробничих об’єктів, реконструкції та переозброєння діючих підприємств.

До нового будівництва належить спорудження комплексу об’єктів основного, підсобного та обслуговуючого призначення новостворюваних підприємств, будівель, споруд, а також філій і окремих виробництв, що здійснюється на нових майданчиках з метою створення нової виробничої потужності і які після введення в експлуатацію будуть знаходитись на самостійному балансі.

Якщо будівництво підприємства або споруди намічено здійснювати не відразу, а по черзі, то до нового будівництва відносяться перша і наступні черги аж до введення в дію всіх запроектованих потужностей для повного розвитку підприємства (споруди).

До нового будівництва належить також спорудження на новому майданчику підприємства такої ж або більшої потужності і подальшу експлуатацію якого з технічних та економічних причин визнано недоцільним, а також у зв’язку з необхідністю, викликаною виробничо-технологічними або санітарно-технічними вимогами.

До розширення діючих підприємств належить будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві (споруді), а також зведення нових і розширення діючих окремих цехів і об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення (на території діючих підприємств або на майданчиках, що до них прилягають), з метою створення додаткових або нових виробничих потужностей [4, 10].

До розширення діючих підприємств належить також будівництво філій і виробництв, що входять до їх складу, які після введення в експлуатацію не будуть рахуватися на самостійному балансі.

До реконструкції діючих підприємств належить переобладнання діючих цехів і об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення, як правило, без розширення діючих будівель і споруд основного призначення, пов’язане з удосконаленням виробництва та підвищення його техніко-економічного рівня на основі досягнень науково-технічного прогресу та здійснюване, у цілому, з метою збільшення виробничих потужностей, поліпшення якості та для зміни номенклатури продукції головним чином без збільшення чисельності працівників при одночасному поліпшення умов їх праці й охорони навколишнього середовища.

До технічного переозброєння діючих підприємств належить комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко — економічного рівня окремих виробництв, цехів і дільниць на основі впровадження передової техніки і технології, механізації й автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого і фізично зношеного устаткування новим, більш продуктивним, а також для удосконалення загальнозаводського господарства і допоміжних служб.

Технічне переозброєння діючих підприємств здійснюється, як правило, без розширення виробничих площ за проектами і кошторисами на окремі об’єкти або види робіт, що розробляються на основі техніко-економічного обгрунтування.

Обсяги капітальних вкладень (інвестицій), як у цілому, так і за їх окремими видами, підприємства визначають щорічно, виходячи з потреби в них і наявних джерел фінансування.

1.2 Джерела фінансування капітальних інвестицій, їх формування та використання

Капітальні вкладення підприємств-інвесторів забезпечуються фінансовими ресурсами з різних джерел. Фінансові ресурси можуть бути сформовані за рахунок таких джерел:

— власних джерел фінансових ресурсів інвесторів;

— позикових джерел фінансових ресурсів інвесторів;

— залучених джерел фінансових ресурсів інвесторів;

— бюджетних інвестиційних асигнувань;

— коштів позабюджетних фондів;

— інших власних джерел фінансових ресурсів інвесторів;

— коштів іноземних інвесторів.

Склад джерел фінансування, що спрямовуються на капітальні вкладення, залежить від рівня централізації здійснюваних капітальних вкладень, а також від того, хто є інвестором і яку форму власності він представляє [12, 16].

Інвестор юридична (фізична) особа, яка приймає рішення про вкладання власних, позикових або залучених коштів у формі капітальних вкладень в об’єкти будівництва[6, 9].

У випадках, коли інвесторами державних капітальних вкладень є органи державної влади всіх рівнів, то їх джерелами фінансування є кошти відповідних бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів. Бюджетні кошти на фінансування об’єктів виробничого призначення підприємствам виділяються у тих випадках, коли ці об’єкти включені до складу цільової комплексної програми, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Обсяги бюджетних коштів, які виділяються на фінансування відповідних видів державних капітальних вкладень, передбачаються в бюджетах відповідних рівнів.

Обсяги позабюджетних фондів, що спрямовуються на фінансування державних капітальних вкладень, встановлюються при розподілі коштів відповідних позабюджетних фондів. Обсяги позикових коштів, які спрямовуються на фінансування державних капітальних вкладень, визначаються у вигляді різниці між передбачуваним обсягом відповідного виду державних капітальних вкладень і наявних джерел їх фінансування.

Державні підприємства та організації, а також ті, які засновані на колективній формі власності, забезпечують капітальні вкладення власними, залученими і позиковими джерелами фінансових ресурсів. При цьому власні джерела фінансування складаються з внесків засновників, амортизаційних відрахувань, прибутку та інших джерел. Внески засновників формуються в обсягах, передбачених установчою угодою. Внески засновників, що надійшли в грошовій формі, вкладаються спочатку, як правило, в придбання основного капіталу, тобто використовуються у вигляді джерела фінансування створюваного основного капіталу [7, 12].

Прибуток як одне з основних власних джерел фінансування розширення капітальних вкладень підприємств, які працюють у ринкових умовах, спрямовується на фінансування відповідних витрат по розширенню основного капіталу в обсягах, що передбачаються підприємствами при його розподілі. Проте, державні підприємства та організації проводять відрахування від прибутку, що залишається в їх розпорядженні, на фінансування витрат з технічного переустаткування виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів, з нового будівництва виробничих об’єктів у межах нормативів, встановлюваних вищим органом управління майном, що знаходиться в державній власності. Розміри цих відрахувань індивідуалізуються по кожному підприємству і складають від 30% до 80% суми прибутку,що залишається в підприємства.

Амортизаційні відрахування є основним власним джерелом фінансування простого відтворення основного капіталу підприємств. Розмір амортизаційних відрахувань на повне відновлення капіталу визначається множенням встановлених норм амортизації на балансову вартість відповідних груп основного капіталу, що використовуються у виробничому процесі підприємства. Проте,фактично на відновлення основного капіталу спрямовується не 100% амортизації, що нараховується, а тільки 80% у зв’язку з застосуванням понижуючого коефіцієнта в розмірі 0,8.

При здійсненні капітальних вкладень господарським способом у підприємств утворюються додаткові власні джерела фінансування капітальних вкладень. До них відносяться: планові нагромадження; економія по будівельно-монтажних роботах; мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві. Їх обсяг як джерел фінансування капітальних вкладень таким чином.

Планові нагромадження в будівництві, що виконується господарським способом, визначаються відповідно до встановленого розміру надходжень і вартості будівельно-монтажних робіт, які проводяться господарським способом.

Економія від зниження собівартості будівельно-монтажних робіт, що виконується господарським способом, визначаються в розмірі встановленого відсотка від суми собівартості будівельно-монтажних робіт, які проводяться господарським способом.

Сума мобілізації внутрішніх ресурсів у будівництві визначається співставленням суми нормативу оборотних активів у будівництві з джерелами його забезпечення, а також розміру кредиторської заборгованості по розрахунках у капітальному будівництві на початок і кінець запланованого року.

При цьому нормативи власних оборотних активів по будівельних і допоміжних матеріалах, а також устаткуванню розраховуються відповідно до діючого на цей рахунок положення. У складі джерел забезпечення нормативу власних оборотних активів враховується вартість перехідних на початок запланованого року залишків будівельних матеріалів і устаткування.

Розмір кредиторської заборгованості по розрахунках у капітальному будівництві, яке виконується господарським способом, на початок запланованого року визначається за даними бухгалтерського звіту за рік, що передує йому, а на кінець року вона розраховується провізорної з урахуванням середньої кредиторської заборгованості за попередні роки і зміни обсягів будівництва в запланованому. При цьому до складу кредиторської заборгованості з будівництва, здійснюваного господарським способом, враховується заборгованість постачальникам за будівельні матеріали, устаткування, конструкції, будівельним робітникам та службовцям з оплати праці, залишок резерву майбутніх витрат і платежів у будівництві.

Різниця між встановленим нормативом власних оборотних активів у будівництві і джерелами його забезпечення, а також між розміром кредиторської заборгованості на початок року та її розміром на кінець запланованого буде свідчити про потребу в прирості оборотних активів у капітальному будівництві.

Перевищення наявності джерел забезпечення нормативу оборотних активів у капітальному будівництві над встановленим нормативом, а також розміру кредиторської заборгованості на кінець запланованого року над її сумою на початок цього року буде являти собою додаткове джерело фінансування капітальних вкладень, здійснюваних господарським способом.

До інших власних джерел фінансування капітальних вкладень підприємств можна віднести кошти, одержані від продажу зайвих і непотрібних машин, устаткування, а також від продажу цінних паперів та інше.

У складі позикових коштів джерелом фінансування може бути довготермінових кредит. Він надається, як правило, тим інвесторам, у яких немає або недостатньо власних коштів для технічного переозброєння, реконструкції та розширення виробництва, придбання устаткування, яке не входить у кошториси будівництва, а також на будівництво нових підприємств і споруд.

Розмір позичок,що видаються, і терміни, на які вони видаються, залежать від вартості заходів, що кредитуються, тривалості їх здійснення, часу окупності витрат, фінансового стану інвестора та його кредитоспроможності, а також від виду та рівня наданого забезпечення кредиту, що видається.

Обсяг довгострокового кредиту в джерелах фінансування державних капітальних вкладень порівняно невеликий. Перехід до ринку і розвиток ринкових відносин у народному господарстві країни повинні створювати умови для розширення кредитних відносин у сфері капітального будівництва.

Джерелом фінансових ресурсів для капітальних вкладень виступають і різноманітні фонди, створювані в останні роки в Україні.

Передбачені обсяги джерел фінансування капітальних вкладень повинні бути забезпечені відповідним розміром коштів, акумульованих, як правило, в установах банків.

Кошти бюджетів і позабюджетних фондів, що виділяються для фінансування капітальних вкладень, а також виділений довгостроковий кредит концентруються в банках на відповідних окремих рахунках.

Власні кошти підприємств, що виділяються на фінансування капітальних вкладень, концентруються й зберігаються, як правило, на їх основних поточних рахунках. Це створює підприємствам і організаціям умови для оперативного маневрування власними коштами. У той же час, на прохання підприємств і організацій на договірних умовах і за відповідну плату банки можуть відкрити їм окремі рахунки для ведення обліку власних коштів та їх використання на капітальні вкладення. Це має сенс у випадках, коли інвестор здійснює значний обсяг капітальних вкладень у точному обліку коштів, передбачених для цієї мети.

Відокремлення власних коштів інвесторів виділених на капітальні вкладення на окремих рахунках проводиться при змішаному фінансуванні, коли поряд із бюджетними асигнуваннями використовуються його власні кошти. Перерахування власних коштів підприємств і організацій на окремі рахунки в зазначених вище випадках, їх розміри і строки не повинні створювати фінансової напруги для них, а терміни мають бути приурочені до проведення розрахунків за виконані роботи і надані послуги.

В умовах значного зниження інвестиційних можливостей як бюджетів усіх рівнів, так і підприємств і організацій, викликаного кризою в економіці, на перший план висуваються проблеми фінансового забезпечення капітальних вкладень для структурної перебудови економіки, конверсії і модернізації виробництва, впровадження нових технологій. Часткове вирішення цієї проблеми може бути досягнуте за рахунок таких джерел, як розширення емісії акцій і облігацій, залучення іноземних інвестицій, використання частини коштів, отриманих від приватизації майна й амортизаційних відрахувань на повне відновлення основного капіталу державних підприємств, а також частини коштів від реалізації військової техніки і майна.

Кошти, що акумулюються на відповідних рахунках у банках, інвестори використовують на фінансування передбачених обсягів капітальних вкладень. Порядок фінансування залежить від того, чи включені вони до плану державних централізованих вкладень або здійснюються за рахунок власних коштів інвесторів, а також які конкретно мають місце витрати і яким способом здійснюється будівництво. Ці чинники обумовлюють джерела фінансування, розрахунки, з яких воно провадиться, порядок розрахунків і характер банківського контролю. У зв’язку з цим необхідно розглядати окремо фінансування державних централізованих капітальних вкладень при підрядному і господарському способах будівництва, а також за рахунок власних коштів підприємств і організацій.

Процес фінансування державних централізованих капітальних вкладень передбачає оформлення відкриття їх фінансування в установах банку, а також оплату будівельно-монтажних робіт, що виконуються, й устаткування, що купується.

1.3 Економічна сутність відтворення основних засобів, знос та амортизація капітальних інвестицій

Підвищення ефективності використання основних засобів підприємств є одним з основних питань у період переходу до ринкових відносин. Від розв’язання цієї проблеми залежить фінансовий стан підприємства, конкурентоспроможність його продукції на ринку.

Основні засоби – це матеріальні активи, очікуваний строк корисного використання котрих становить понад один рік і які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва чи постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам, для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій [8, 12].

Згідно з податковим законодавством щодо нарахування амортизації основні засоби поділяються на виробничі та невиробничі основні фонди.

Виробничі основні фонди є частиною основних засобів, яка бере участь у процесі виробництва тривалих час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих фондів переноситься на вироблений продукт поступово частинами, у міру використання. Поновлюються основні виробничі фонди через капітальні інвестиції.

Невиробничі основні фонди – це житлові будинки та інші об’єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які не використовуються в господарській діяльності, але перебувають на балансі підприємства.

На відміну від виробничих, невиробничі основні фонди не беруть участь в процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

За П(С)БО основні виробничі фонди поділяються на такі групи:

Основні засоби

Будинки, споруди та передавальні пристрої.

Машини та обладнання.

Транспортні засоби.

Інструменти, прилади, інвентар(меблі).

Інші основні засоби.

Інші необоротні матеріальні активи

Бібліотечні фонди.

Малоцінні необоротні матеріальні активи.

Тимчасові (нетитульні) споруди.

Інвентарна тара.

Інші необоротні матеріальні активи.

Співвідношення окремих груп основних засобів становить їхню структуру. Поліпшення структури основних засобів, передовсім підвищення питомої ваги активної частини, сприяє зростанню виробництва, зниженню собівартості продукції, збільшенню грошових нагромаджень підприємства.

Відтворення основних засобів – це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення.

За простого відтворення основних засобів здійснюється заміна окремих зношених частин основних засобів або заміна старого устаткування на аналогічне, тобто в процесі простого відтворення постійно відновлюється попередня виробнича потужність.

Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових основних засобів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування.

Процес відтворення основних засобів має низку характерних ознак, зокрема:

основні засоби поступово переносять свою вартість на вироблену продукцію;

у процесі відтворення основних засобів одночасно відбувається рух їхньої споживчої вартості та вартості;

за допомогою амортизаційних відрахувань здійснюється нагромадження в грошовій формі частково перенесеної вартості основних засобів на готову продукцію;

основні засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу;

Просте відтворення основних засобів здійснюється у двох формах: 1) заміна зношених або застарілих основних засобів; 2) капітальний ремонт діючих основних засобів.

Необхідність оновлення основних засобів за ринкових відносин визначається передовсім конкуренцією товаровиробників. Саме конкуренція спонукає підприємства здійснювати прискорене списання основних засобів з метою нагромадження фінансових ресурсів для наступного вкладання коштів у придбання більш прогресивного устаткування, впровадження нових технологій та іншого поліпшення основних засобів.

У процесі функціонування основний капітал піддається фізичному (матеріальному) і моральному (економічному) зносу.

Фізичний знос основних засобів – це втрата ними первісної споживчої вартості; внаслідок цього вони поступово знецінюються та потребують заміни новими засобами праці того ж роду. Так, будівлі і споруди піддаються поступовому старінню, машини й обладнання – зносу в результаті їхнього виробничого використання, корозії металу тощо.

Вивчення ступеня фізичного зносу необхідно для визначення реальної вартості, правильного планування заміни старих машин та обладнання новими. Коефіцієнт фізичного зносу (Кзн) можна визначити за формулою.

К зн =∑ ЗН/Вп ,

де ∑ ЗН – сума зносу основних фондів;

Вп – первісна вартість усіх або окремих видів, груп основного капіталу.

Фізичний знос частково відновлюється шляхом ремонту, реконструкції та модернізації основних засобів.

Моральний знос виявляється в тому, що випущені раніше основні засоби за своєю конструкцією, продуктивністю, економічністю значно поступаються новим зразкам. Тому періодично виникає необхідність заміни застарілих основних засобів новими, більш економічними.

Відновлення зношених основних засобів та їх відтворення виконується за рахунок амортизаційних відрахувань, що формуються при амортизації цих фондів.

Амортизація – поступове перенесення по частинах вартості основних фондів на вироблений за їх допомогою продукт. Вона здійснюється з метою накопичення фінансових ресурсів для фінансування наступного відновлення та відтворення основних фондів.

Амортизаційні відрахування – грошове відображення розміру амортизації, відповідного ступеня зносу основного капіталу. Вони включаються до собівартості продукції та компенсуються при її продажу у виручці, що надходить. Амортизаційні відрахування підприємства проводять щоквартально, відповідно до встановлених єдиних норм і балансової вартості основних фондів за окремими групами або інвентарними об’єктами [2, 7].

Норми амортизаційних відрахувань встановлюються у відсотках відношення річної суми амортизації до балансової вартості основних фондів. Вони відображають розмір щорічних амортизаційних відрахувань до амортизаційного фонду. За допомогою норм амортизації регулюється швидкість обороту основного капіталу. Річну норму амортизації (Нд) можна визначити ха такою формулою:

На = (Вб+Вкр-Вл)/Тс/Вб *100 ,

де Вб – балансова вартість основних виробничих засобів;

Вкр – вартість запланованого капітального ремонту основних засобів за весь термін їх експлуатації;

Вл – ліквідаційна вартість;

Тс- час експлуатації основних засобів.

Суму амортизаційних відрахувань за відповідний звітній період визначають шляхом множення встановленої норми амортизації на балансову вартість відповідної групи основних фондів на початок звітного періоду. Розрахувати її можна за такою формулою:

А = ( Вб*На) :100

де А – сума амортизаційних відрахувань, грн.;

Вб — – балансова вартість відповідної групи основних фондів на початок звітного періоду, грн.;

Нд — норма амортизаційних відрахувань відповідної групи основних фондів, %.

Нині в Україні діють такі норми амортизаційних відрахувань у залежності від групи основних фондів:

1група – 1-2 %;

2 група – 2-10%;

3 група — 3-6%;

4 група – 4-15%.

У відповідності до встановлених норм амортизаційні відрахування здійснюються на повне відновлення активної частини основних фондів протягом нормативного терміну експлуатації, по інших основних фондах – протягом всього фактичного терміну їх експлуатації.

Загальний розмір амортизаційних відрахувань за рік визначається шляхом підрахунку квартальних сум амортизації, вирахуваних за всіма групами основних фондів, без врахування повністю зношених фондів, що відносяться до машин, обладнання та транспортних засобів. Сума нарахованої амортизації відноситься на собівартість продукції, робіт чи послуг. У сезонних виробництвах річна сума амортизаційних відрахувань включається до витрат виробництва за період роботи підприємства в даному році.

Нарахування амортизації припиняється в період реконструкції, переозброєння основних фондів з повною їх зупинкою , при переведенні їх на консервацію.

Амортизація окремого об’єкта основних фондів групи 1 провадиться до досягнення балансовою вартістю такого об’єкта 100 неоподаткованих мінімумів громадян. Залишкова вартість об’єкта відноситься до складу валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а його вартість прирівнюється до нуля.

Амортизація основних фондів груп 2,3 і 4 провадиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

У сучасних умовах при високому рівні інфляції, як ніколи раніше виникає необхідність періодичної переоцінки основних фондів та визначення їх відновлювальної вартості, яка відповідає реальним економічним обставинам.

РОЗДІЛ 2

СТАН ЗДІЙСНЕННЯ КАПІТАЛЬНИХ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІДТВОРЕННІ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ В ТОВ «ЗЕЛЕНЬКІВСЬКЕ»

Аналіз здійснення капітальних інвестицій у відтворенні основних засобів в ТОВ „Зеленьківське”

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю розташоване в селі Ромашки, смт. Рокитне Рокитнянського району Київської області. Підприємство займається вирощуванням сільськогосподарської продукції та тваринництва.

Загальна площа сільськогосподарських угідь – 2757,85 га, з них: рілля –2757,85 .

Постійне підвищення продуктивної сили землі – одне з головних завдань, оскільки від цього залежить зміцнення економіки країни. Земля виступає як основним засобом виробництва, так і засобом праці. А тому, крім аналізу використання основних фондів сільськогосподарського призначення, слід проаналізувати використання землі як основного засобу виробництва. Про забезпеченість господарства ресурсами свідчать показники таблиці 1.

Таблиця 1

Забезпеченість ресурсами та їх використання ТОВ „Зеленьківське”

Із таблиці 1 ми бачимо, що середньорічна вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення в 2008році в порівнянні з базисним роком збільшилась на 61,12 % , а середньорічна кількість працівників скоротилась на 10 % . Це забезпечило збільшення фондоозброєності на 79,02 %. Фондовіддача також збільшилася на 39,96 %, а в результаті цього зменшилась фондомісткість на 28,59 %. Кількість енергетичних ресурсів в 2007 року збільшилася на 25,93 % і склала 136тис. к. с. А що стосується енергоозброєності, то вона також збільшилась на 36,48 % і на кінець року становить 539,37 к. с. Це свідчить про те, що господарство на протязі останніх років придбало певну кількість нової техніки. Деяка техніка була повністю замінена новими машинами і механізмами.

Звернувши увагу на те, що підприємство вирощує різні сільськогосподарські культури, можна проаналізувати структуру посівів та площу, яку займають ці культури, в таблиці 2.

Таблиця 2

Структура посівів ТОВ „Зеленьківське”

З таблиці 2 ми бачимо, що в 2008 році порівняно з 2008 роком підприємство такі культури як цукровий буряк, ячмінь фуражний, ячмінь насіннєвий, мак зовсім не сіяли. А такі культури як соняшник, гречка, горох посіяли вперше. Це пов’язано з тим, що собівартість на ці нові культури менша, а ціна навпаки більша. Також менші затрати праці. В наш час для цукрового буряка зовсім немає шляхів збуту. Ця культура збиткова.

Особливості галузі вносять доповнення в розрахунок показників економічної ефективності господарської діяльності. В зв’язку з тим, що господарська діяльність ведеться на землі, крім показників продуктивності тварин та урожайності сільськогосподарських культур обов’язково розраховується виробництво валової і товарної продукції та кожного виду окремої продукції на 100 га відповідних земельних угідь. Про ефективність господарської діяльності ТОВ «Зеленьківське» свідчать показники, зведені в таблиці 3.

Таблиця 3

Ефективність господарської діяльності ТОВ „Зеленьківське”

Із таблиці 3 ми бачимо, що виробництво валової продукції в 2008 році зменшилося на 24,51 %, тобто на 9200,2 тис. грн. Зменшення валової продукції і збільшення земельних угідь показує, що земля використовується гірше, зниження валової продукції пояснюється зниженням урожайності всіх сільськогосподарських культур, відсутністю кормової бази та ліквідацією тваринництва, тому майже вся вироблена продукція була реалізована. Рівень товарності в звітному році становить 99,97 %, в той час як в базисному році товарність становила 33,53 %. Реалізація товарної продукції на 100 га сільгоспугідь збільшилась в 2,16 разів. У 2008 році ,порівняно з 2005 роком, виробництво зерна на 100 га. ріллі зменшилось на 59,98 %, що негативно вплинуло на ритмічність грошових надходжень та на погіршення економічного стану господарства в цілому.

Виробничий напрям (спеціалізація) підприємства – вирощування зернових культур. В структурі реалізації продукції зернові культури – ячмінь, пшениця та кукурудза займають 60 %, а ріпак та соняшник – 27 %.

Тому виробничий напрямок можна визначити так – ТОВ «Зеленьківське» зернового напрямку з розвиненим вирощуванням технічних культур.

Ефективність господарської діяльності в значній мірі залежить від виробничого напрямку підприємства та рівня його спеціалізації. Рівень спеціалізації визначається структурою грошових надходжень.

Оцінка фінансового стану підприємства є необхідною умовою розробки планів і прогнозів фінансового оздоровлення підприємств, мінімізації ризиків за позиками та внесками, диверсифікації відсоткових ставок, а також інформативності інвесторів, кредиторів і менеджерів.

Кожному суб’єкту господарювання АПК властива багатогранна і різнопланова виробнича, комерційна, фінансова діяльність: виробництво основної продукції, допоміжної продукції, виконання робіт; надання послуг по обслуговуванню; фінансово-інвестиційна діяльність. Все це унеможливлює здійснення об’єктивної оцінки фінансового стану підприємства лише одним найважливішим показником, її можна зробити тільки за допомогою системи показників, що детально враховують особливості та всебічно характеризують господарське становище підприємства.

Існує багато показників, призначених для детальної та всебічної оцінки фінансового стану підприємства. Проте, їх можна класифікувати залежно від мети та завдань оцінки і звести у такі напрямки:

— показники оцінки майнового стану;

— показники оцінки прибутковості;

— показники оцінки ліквідності та платоспроможності;

— показники оцінки фінансової стійкості та стабільності;

— показники рентабельності;

— показники ділової активності;

— показники акціонерного капіталу.

Показники фінансового стану підприємства мають бути такими, щоб усі учасники економічних відносин з підприємством могли одержати інформацію про його фінансову надійність, а отже, прийняти рішення про

економічну доцільність продовження чи установлення таких відносин. У кожного з партнерів підприємства — постачальників, покупців, акціонерів, банків, податкових адміністрацій — свій критерій економічної доцільності. Тому і показники оцінки фінансового стану мають бути такими, щоб кожний партнер зміг зробити вибір, виходячи з власних інтересів.

Інформаційною базою оцінювання фінансового стану підприємства є дані бухгалтерського балансу (форма 1) та додатків до нього (форма 2), статистична та оперативна звітність.

Структура основних фондів змінюється як у динаміці, так і залежно від спеціалізації підприємства. Тому оптимальний рівень фондооснащеності і раціональну структуру цих фондів необхідно встановлювати для підприємства відповідно до його виробничого напряму, досягнутого рівня інтенсивності розвитку головної галузі, місцевих природних умов.

Фінансовий стан підприємства — це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства. Він визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види його діяльності.

Перш за все, зростаючий випуск агропромислової продукції та ріст її реалізації позитивно відображаються на фінансовому стані підприємства. Із зменшенням обсягів виробництва, погіршенням якості продукції труднощі з її реалізацією призводять до зниження надходження коштів на поточні рахунки підприємства, погіршення його платоспроможності.

Виробничо-фінансова діяльність суб’єктів господарювання АПК має забезпечувати систематичне надходження і ефективне використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової, касової, орендної, кредитної та договірної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення між власними і залученими грошовими засобами, фінансової стійкості та ліквідності. Це сприятиме ефективному функціонуванню підприємства.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи його стабільної роботи і виконання ним зобов’язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Фінансова стійкість – це стан активів підприємства, що гарантує його постійну платоспроможність і передбачає, що ресурси вкладені в підприємницьку діяльність повинні окупитись за рахунок грошових надходжень від господарювання, а одержаний прибуток забезпечувати самофінансування і незалежність підприємства від зовнішніх залучених джерел формування майна.

Якщо активи підприємства сформовані за рахунок зобов’язань, то його фінансовий стан є нестійким. З поточними зобов’язаннями необхідно здійснювати постійну оперативну роботу щодо контролю за своєчасним поверненням їх та залученням в господарській діяльності через поточні зобов’язання інших активів. Від оптимізації співвідношення власних і залучених активів залежить фінансовий стан підприємства ,про які свідчать показники фінансової стійкості, зведені в табл. 4.

Таблиця 4

Показники фінансової стійкості ТОВ „Зеленьківське ”

Товариство за досліджуваний період зменшило коефіцієнти покриття запасів і оборотних активів власними коштами відповідно на 2,46 та 1,104 пункти, тобто запаси скоротились більше, ніж у два рази. У цілому товариство для здійснення господарської діяльності використовує значну частку залученого капіталу, який в 14 разів перевищує власний капітал.

Надмір боргів може підвищити ризик товариства щодо спроможності розплатитись із своїми кредиторами. За досліджуваний період коефіцієнт концентрації залученого капіталу збільшився на 0,26 пункти. Коефіцієнт фінансової стабільності свідчить про велику залежність товариства від зовнішніх довгострокових кредитів, за нормою він повинен перевищувати 1, а на кінець звітного року він дорівнює мінус 0,07 пунктів, тобто підприємство на грані банкрутства. Фінансову автономність товариства характеризує також коефіцієнт довгострокового залучення позичкових коштів, який показує рівень залучення позичкових коштів у господарську діяльність на тривалий час.

Структура капіталу товариства характеризується співвідношенням зовнішніх зобов’язань і власного капіталу. Коефіцієнт співвідношення залученого і власного капіталу, нормативне значення якого менше 0,5,має тенденцію до збільшення, тобто залежність товариства від залучених коштів зростає, залученні кошти в 14 разів перевищують власні, знак мінус показує, що підприємство має нерозподілений збиток. Перевищення позикових коштів над власними вказує на те, що товариство має низьку фінансову стійкість і високу залежність від зовнішніх фінансових джерел.

2.2 Амортизаційні відрахування, як джерела відтворення о.з. в ТОВ «Зеленьківське»

Господарську діяльність ТОВ «Зеленьківське» здійснює не лише за рахунок власних коштів, а й на залучений позичковий капітал для розширеного відтворення чи придбання основних засобів. Користується лише короткостроковими кредитами для погашення заборгованості по заробітній платі та придбання паливо — мастильних матеріалів, насіння, добрив та засобів захисту рослин.

Говорячи про показники ліквідності підприємства, мають на увазі наявність у нього оборотних коштів у розмірі, теоретично достатньому для погашення короткострокових зобов’язань хоча із порушенням термінів погашення, передбачених контрактами. Про ліквідність коштів свідчать розрахунки табл. 5.

Таблиця 5

Показники ліквідності ТОВ „Зеленьківське”

Платоспроможність підприємства в межах нормативного рівня має реальну можливість забезпечити фінансову стійкість підприємства, тобто зберегти стабільність платоспроможності, вона залежить від структури зобов’язань підприємства і характерним співвідношенням власного і залученого капіталу.

Таблиця 6

Показники оцінки майнового стану

Можна зробити висновок, що коефіцієнт зносу основних засобів зріс, тому він не відповідає нормативному значенню. Коефіцієнт оновлення основних фондів за три роки показав тенденцію до зменшення, а коефіцієнт вибуття основних фондів відповідає нормативному значенню – зменшується.

Показник платоспроможності показує, скільки грошових одиниць оборотних активів припадає на кожну грошову одиницю поточних зобов’язань. Наше підприємство має неліквідний баланс, тому що коефіцієнт менший одиниці на 0,49 пунктів. Абсолютна ліквідності в порівнянні 2008 року до 2007 року зменшився на 0,63 пункти. Це свідчить про зниження здатності самого підприємства терміново погасити свої зобов’язання. Коефіцієнт швидкої ліквідності відображає платіжні можливості підприємства щодо сплати поточних зобов’язань за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторами . У звітному році порівняно з базисним він зменшився на 0,14 п. с., але перевищує норматив на 0,03 пункти. Це свідчить про покращення платоспроможності підприємства за рахунок повернення боргів.

Платоспроможність підприємства в межах нормативного рівня має реальну можливість забезпечити фінансову стійкість підприємства, тобто зберегти стабільність платоспроможності, вона залежить від структури зобов’язань підприємства і характерним співвідношенням власного і залученого капіталу.

Особливості капітальних інвестицій в ТОВ „Зеленьківське” у зв’язку з бюджетною формою фінансування

В даний час, будь-яке, підприємство під час ведення господарської діяльності співпрацюватиме з державним та місцевим бюджетами. Товариство з обмеженою відповідальністю „Зеленьківське” знаходиться в державній власності і безпосередньо має свої відносини з державним бюджетом.

По-перше, державне фінансування коштами зі спеціального фонду державного бюджету. Також питома вага фінансування підприємства ведеться за рахунок власних коштів отриманих безпосередньо від господарської діяльності та наданні різних послуг.

По-друге, іде співпраця у зв`язку з державною підтримкою сільського господарства, за рахунок бюджетних дотацій, які в 2006 році склали 74,6 тис. грн. на продукцію тваринництва; в 2007 році відповідно 66 тис. грн. на продукцію рослинництва та 23 тис. грн. на продукцію тваринництва, а також податку на додану вартість в тваринництві на 227 тис. грн.; в 2008 році була доплата на молоко в розмірі 259.5 тис. грн. за рахунок податку на додану вартість. Також надаються пільги і доплати з боку держави на автотранспорт.

В лютому 2008 року підприємство здійснило придбання імпортної сільськогосподарської техніки. При розмитненні техніки ТОВ «Зеленьківське» з метою сплати ПДВ виписано податковий вексель відповідно до п. 11.5 ст. 11 Закону України „ Про податок на додану вартість ” від 03.04.97 р.№ 168/97-ВР. Підприємство ввезло техніку після 20 лютого до 1 березня, тому векселі у нас є двох категорій. Суму зобов’язань за декларацією підприємство сплатило до бюджету. В наступному податковому періоді сума за податковим векселем включена до складу податкового кредиту декларації, по якій здійснюються розрахунки з бюджетом, так як техніка закуплена з метою передачі на баланс іншого підприємства згідно рішення.

В липні 2006 року, після здачі елеватора в експлуатацію, була здійснена реорганізація ТОВ „Зеленьківське” шляхом виділення нового підприємства. В активі підприємства буде техніка, комплекс елеватора та податковий кредит з ПДВ, а в пасиві – кредиторська заборгованість та статутний фонд.

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ У ВІДТВОРЕННІ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

3.1 Основні напрямки раціонального використання основних засобів

Протягом останніх років у більшості аграрних підприємств України спостерігається низький рівень відтворювальних процесів основних фондів і ефективності їх використання. Коефіцієнт оновлення машин і устаткування, тобто найбільш активної частини основних фондів, коливається в межах 2-3% загального їхнього обсягу, а коефіцієнт економічного спрацювання досягає 60-70% загальної вартості. В аграрному виробництві парк діючих тракторів і комбайнів містить більше двох третин спрацьованих і технічно застарілих.

У сільськогосподарському товаристві гальмом у раціональному використанні автомобільного парку є недостатня кількість шляхів з твердим покриттям, що призводить до передбаченого зносу автомобілів і зниження рівня їх використання. У результаті несприятливих кліматичних умов і бездоріжжя річна продуктивність автомобілів знижується на 65 – 70 %, а тракторів та транспортних засобів на 40 – 50%. Дорожні умови, в яких здійснюється перевезення сільськогосподарських вантажів дуже різноманітні – від асфальтованих і поліпшених ґрунтових шляхів до виораного поля і повного бездоріжжя навесні і восени при здійсненні внутрішньогосподарських перевезень.

Велике значення для підвищення ефективності використання транспорту у сільськогосподарському товаристві має будівництво та вдосконалення автомобільних шляхів. Вантажопідйомність автомобілів на шляхах з твердим покриттям збільшується на 25 — 80 %, швидкість у 2 – 3 рази, витрати палива скорочуються у 2 рази, а також значно знижуються витрати на ремонт.

Існуючий нині тракторний парк не забезпечує вчасного виконання всіх сільськогосподарських робіт і, крім того, використовується не раціонально. Це призводить до порушення строків проведення робіт, а отже, до зниження врожайності сільськогосподарських культур та погіршення економіки товариства у цілому. Тому вже тепер можна значно підвищити ефективність використання машино – тракторного парку за рахунок збільшення змінного і річного виробітку, скорочення простоїв техніки через відсутність необхідних запасних частин, ремонтних матеріалів, палива, нестачу механізаторських кадрів, внаслідок чого техніка використовується в одну зміну.

Одним із перспективних засобів підвищення рівня забезпечення виробництва машинами та обладнанням є лізинг. Він являє собою форму фінансування капіталовкладень, яка має схожість з орендою. За використання машини орендар сплачує її власнику спожиту вартість та процент за кредит. Для користувача (орендаря) лізинг вирішує одночасно проблему придбання техніки і фінансування покупки. Поряд із фінансовим лізингом важливу роль відіграє оперативний лізинг (прокат засобів виробництва).

У складі матеріальних ресурсів сільськогосподарського виробництва значна частка у рослинництві належить насінню і добривам, а в тваринництві – кормам. Тому зниження матеріаломісткості продукції безпосередньо пов’язане з підвищенням урожайності сільськогосподарських культур, а також перевагою темпів зростання продуктивності тварин порівняно із споживанням кормів. На сучасному етапі розвитку сільськогосподарського товариства великого значення набуває ефективне використання уже створеного виробничого потенціалу, зміцнення та вдосконалення матеріально – технічної бази.

Матеріально – технічна база сільськогосподарського товариства являє собою сукупність речових елементів і енергії, за допомогою яких створюють сільськогосподарську продукцію.

Подальший розвиток матеріально – технічної бази в умовах прискорення науково – технічного прогресу передбачає створення таких продуктивних сил, які дозволяють найповніше проявитись кожному трудівнику, змінити зміст праці у сільськогосподарському товаристві, підвищити її продуктивність, а також культурно – технічний рівень працівників.

Під науково – технічним прогресом слід розуміти всебічний розвиток і удосконалення сільськогосподарського виробництва на базі широкого впровадження в його галузі економічно ефективної техніки, прогресивної технології та організації виробництва, розроблених на основі сучасних досягнень науки і техніки. Науково – технічний прогрес значно впливає на суспільне виробництво. Він вносить зміни у матеріально – технічну базу, є основою зростання продуктивності праці.

Конкретним проявом науково – технічного прогресу є безперервне вдосконалення виробничих засобів, впровадження прогресивної технології та організації виробництва, що забезпечує значне підвищення продуктивності суспільної праці.

Підвищення темпів реконструкції внутрішньогосподарських шляхів – важлива умова підвищення ефективності використання транспортних засобів сільськогосподарського товариства, прискорення процесу інтенсифікації та спеціалізації виробництва.

3.2 Контроль капітальних вкладень у відтворенні основних засобів

Капітальні вкладення – витрати на створення нових, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних засобів. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте, так і розширене відтворення основних засобів.

Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних витрат, тобто розрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення. Бюджет капітальних витрат включає такі данні:

-первісну вартість усіх основних засобів на початок планового періоду;

наявність невикористаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду;

-суму амортизаційних відрахувань, яка буде нарахована протягом планового періоду;

-орієнтований підрахунок вартості устаткування, яке підлягає зміні або продажу протягом планового періоду;

-орієнтовану суму амортизаційних відрахувань на придбані основні засоби протягом планового періоду;

-вартість основних засобів та суму амортизаційних відрахувань, яка буде в Товариства на кінець планового періоду.

Вихідними передумовами розроблення бюджету капітальних вкладень є: календарний план реалізації інвестиційного проекту; бюджетні заявки на виконання окремих видів робіт і придбання матеріалів, механізмів, устаткування, розроблених виконавцями окремих функціональних блоків проекту; загальна стратегія фінансування інвестиційного проекту; попередній графік потоку інвестиційних витрат, складений на етапі розробки бізнес-плану проекту; фінансовий стан інвесторів проекту.

Бюджет капітальних витрат включає два розділи: І розділ – „Капітальні витрати”, ІІ розділ – „Надходження коштів” [7, 14].

Під час опрацювання розділу «Капітальні витрати» передбачається зробити такі розрахунки як виділення із загального інвестиційних витрат тієї частини, яка належить до поточного періоду. Це здійснюється в тому разі, коли тривалість реалізації інвестиційного проекту перевищує один рік; уточнення обсягу інвестиційних витрат поточного року з урахуванням коректив, які вносяться підрядчиком у технологію робіт; уточнення обсягу і структури капітальних витрат у зв’язку із зміною індексу цін після затвердження показників бізнес-плану проекту; уточнення первісного обсягу капітальних витрат з урахуванням резерву фінансових ресурсів, передбачених у контракті з підрядчиком на покриття непередбачених витрат.

Процес розробки розділу „Надходження коштів” передбачає, як правило, такі етапи: уточнення загального обсягу надходження коштів з метою збалансування цього показника з показником загального обсягу капітальних витрат, які відображено в першому розділі бюджету; уточнення структури джерел надходження коштів у разі зміни обсягу капітальних витрат; забезпечення узгодження обсягу надходження коштів за окремими періодами формування дохідної частини бюджету з обсягом капітальних витрат; передбачених в окремі періоди згідно з календарним планом виконання робіт.

Бюджет капітальних вкладень, як і календарний план, розробляється спочатку на наступний рік у розрізі кварталів, а потім у рамках наступного кварталу деталізується у розрізі місяців.

На підставі бюджету капітальних витрат приймають рішення щодо здійснення капітальних вкладень.

Існує три види капітальних вкладень:

Перший – на заміну й оновлення устаткування з метою підвищення якості продукції або скорочення витрат на її виробництво.

Другий – на розширення виробничих потужностей у зв’язку зі збільшенням попиту на продукцію, що вробляється.

Третій – на створення виробничих потужностей для випуску нових видів продукції.

Рішення щодо об’єктів, їх придбання, вироблення або удосконалення Товариство вирішує самостійно. На підставі такого рішення визначають джерела, за рахунок яких здійснюватимуться ці капітальні вкладення.

За ринкових відносин важливе значення має вибір оптимальної структури джерел фінансування капітальних вкладень. Фінансування капітальних вкладень здійснюється за рахунок власних і залучених коштів.

Структура джерел фінансування капітальних вкладень підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема: від оподаткування доходів підприємства; темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності; структури активів підприємства; стану ринку капіталу; відсоткової політики комерційних банків; рівня управління фінансовими ресурсами підприємства; суті стратегічних цільових фінансових рішень підприємства тощо.

Не слід забувати, що порушення оптимального співвідношення між власними і залученими джерелами фінансування капітальних вкладень може призвести до погіршання фінансового стану підприємства.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування капітальних вкладень можуть бути:

1) власні фінансові ресурси;

2) позичені фінансові ресурси;

3) кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудових колективів;

4) кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;

5) кошти іноземних інвесторів.

Власні фінансові ресурси включають внески засновників підприємства, амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді фондів, резервів у процесі господарської діяльності.

Грошова частина внесків власників підприємства передовсім спрямовується на придбання основних фондів.

Сума амортизаційних відрахувань, що спрямовується на капітальні вкладення, залежить від балансової вартості основних фондів, норм амортизаційних відрахувань, структури основних виробничих фондів.

Сума прибутку, що використовується на капітальні вкладення, залежить від розміру прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

За рахунок державного бюджету фінансуються централізовані капітальні вкладення. Бюджетні кошти надаються підприємствам лише в тому разі, коли об’єкти включено до цільової комплексної програми, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу проведення капітальних робіт. За підрядного способу будівництво об’єктів здійснюється відповідними підрядними організаціями..

Фінансування будівництва й розрахунки згідно з договором можуть мати форму авансових платежів за виконані елементи робіт або здійснюватися після завершення робіт на об’єкті будівництва.

Договірна вартість будівництва розраховується на підставі вартості, яка визначається згідно з проектом, тобто на підставі фіксованої ціни та договірних умов її зміни із зазначенням потрібних коефіцієнтів, індексів та інших критеріїв.

Господарський спосіб будівництва застосовується за будівництва невеликих об’єктів, реконструкції та розширення діючих підприємств. Господарський спосіб відрізняється від підрядного тим, що підприємство самостійно, власними силами здійснює будівельно-монтажні роботи, тобто об’єднує функції і замовника, і підрядчика. У цьому разі розрахунки здійснюються за фактично виконані роботи, включаючи витрати на утримання підрозділів, зайнятих організацією будівництва. Після завершення будівництва підприємство визначає інвентарну вартість кожного введеного в експлуатацію елемента в складі об’єкта будівництва.

3.3 Шляхи підвищення ефективності використання о. з. підприємства

Фонди підприємства – це матеріальні та грошові ресурси, потрібні для розвитку виробництва. Це головна частина активів підприємства. Вони поділяються на основні виробничі засоби, що перебувають у виробництві не один рік і вартість свою поступово переносять на створену продукцію, і оборотних, що витрачаються протягом одного виробничого циклу і свою вартість одразу переносять на новостворену продукцію.

Основні фонди підприємства – це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі довгий час (більше 1 року) і при цьому не змінюють своєї матеріально – уречевленої форми, а свою вартість поступово переносять на продукцію, яка виробляється за їх допомогою.

Усі основні виробничі засоби, залежно від участі у процесі виробництва, поділяються на активні і пасивні.

Найбільшу частину вартості основних засобів складає їх активна частина. До неї відносять – робочі машини, транспортні засоби, робочу і продуктивну худобу, багаторічні насадження.

Оцінюють основні фонди за: 1) первісною вартістю;2) переоціненою вартістю; 3) залишковою вартістю; 4) справедливою вартістю; 5) ліквідаційною вартістю; 6) амортизованою вартістю; 7)балансовою вартістю.

У процесі своєї експлуатації основні засоби зношуються і свою вартість поступово переносять на новостворену продукцію. Для перенесення вартості використовують амортизацію – грошове вираження зносу основних засобів. Норми амортизації встановлюються у % до балансової вартості основних засобів.

Оборотні виробничі фонди – предмети праці, які повністю споживаються в одному виробничому циклі, відразу і повністю переносять свою вартість на продукцію, що створюється, і в процесі виробництва змінюють свою матеріально – речову форму.

За джерелами формування розрізняють:

— власні;

— прирівняні до власних;

— залучені;

— позичені.

З огляду властивостей оборотних фондів можна сказати, що вони мають вирішальний вплив на формування собівартості та вартості сільськогосподарської продукції.

Співвідношення між основними і оборотними засобами повинно бути в межах 1 до 2, щоб підприємство досить добре функціонувало.

Дуже позитивним є постійне зростання цього показника з кожним роком. Спостерігається також постійне зростання з кожним роком активної частини основних засобів, що є дуже позитивною тенденцією.

Джерелами простого і розширеного відтворення основних засобів можуть бути власні, позичкові і залучені кошти та цільові надходження і благодійні внески. До власних джерел відносять прибуток від основної операційної та іншої операційної діяльності; від фінансово-інвестиційної діяльності та від позареалізаційних операцій; амортизаційні відрахування; надходження від реалізації вибулих основних засобів. Специфічним джерелом фінансування відтворення основних засобів, що не вимагає вкладень, є їх індексація. До позичкових коштів відносять кредити банків та інших фінансово-кредитних установ, а до залучених — випущені підприємством акції й облігації.

Головним джерелом відтворення основних засобів є амортизаційні відрахування і прибуток.

У процесі переходу до ринкових відносин важливим є застосування нових методів оновлення матеріальної бази. Одним із таких методів є купівля техніки в лізинг, під якою розуміється передача господарського майна в тимчасове користування на умовах певного терміну, зворотності та платності.

Розвиток лізингу стимулюватиме підвищення ефективності кредитної політики банків у результаті створення конкурентного середовища між джерелами фінансування та розвиток організованого вторинного ринку багатьох видів техніки.

ВИСНОВКИ

Одним з головних завдань підприємства є підвищення продуктивності праці за рахунок різних факторів, що впливають на неї: підвищення рівня розвитку техніки і її застосування, впровадження досягнень НТП, підвищення фондозабезпеченості та фондоозброєності праці, впровадження прогресивних форм організації на основі колективного підряду, впровадження комплексної механізації і автоматизації, адже за рахунок раціонального і розвиненого використання і підвищується продуктивність праці.

В процесі реалізації одержана від продажу продукції виручка використовується підприємством для відшкодування використаних засобів виробництва, на матеріальне забезпечення своїх робітників, здійснення розрахунків з бюджетом, для оплати рахунків з постачальниками.

Поряд з обсягом реалізації продукції підприємство планує суму прибутку. Це можливо тому, що при встановлені продажних цін на продукцію в склад вартості включається певна сума (процент) прибутку.

Для збільшення своїх доходів господарство прагне не тільки продати товар за максимально високою ціною, а й скоротити витрати, та ще й до того постійно підвищувати якість продукції власного виробництва.

ТОВ «Зеленьківське» зацікавлене в підвищенні показників господарської діяльності та фінансових результатів. Доход підприємства утворюється з виручки реалізованої продукції, за вирахуванням матеріальних та інших прирівняних до них затрат. Прибуток утворюється з виручки від реалізації продукції, що включає витрати на заробітну плату.

Сучасний рівень розвитку характеризується комп’ютеризацією усіх сфер діяльності господарства країни. Автоматизована система обробки економічної інформації по обліку відвантаження і постачання продукції з використанням автоматизованих робочих місць бухгалтера передбачає рішення цієї задачі і облік реалізації готової продукції і її постачання.

ТОВ „Зеленьківське” спеціалізується переважно на виробництві молока, м`яса та овочів закритого грунту.

Аналізуючи структуру с.-г. угідь, можна сказати, що землі в господарстві використовувались в 2008 р. інтенсивно.

За три досліджувані роки площа земель змінилась. Тобто в 2006, 2007 і 2008 роках загальна площа сільськогосподарських угідь становила відповідно 737, 785 і 785 га.

Щодо ефективності використання трудових ресурсів, то слід зазначити, що при високій трудомісткості виробництва праця робітників недостатньо оплачується, тому слід підвищувати заробітну плату, що призведе до покращення діяльності працівників. За період 2006 – 2008 рр. підприємство покращило показники своєї діяльності, зокрема вартість валової продукції зросла у півтора рази за рахунок збільшення грошових надходжень від реалізації продукції тваринництва.

Що стосується фінансових показників, то вони майже ідентичні з уже описаними. Тому хочу звернути увагу на те, що у господарства є всі можливості для розширеного відтворення.

Коефіцієнти платоспроможності свідчать про те, що підприємство має власні засоби на погашення заборгованостей;

Забезпеченість підприємства власними ресурсами зростає, а це свідчить, що йде ріст виробництва на підприємстві і зростає його стійкість в платоспроможності та ліквідності

Також позитивним явищем є збільшення оснащеності підприємства основними фондами: фондозабезпеченість збільшилась , а фондоозброєність майже в півтора рази в порівнянні з 2006 роком. Це спричинено збільшенням середньорічної вартості основних фондів. Рівень рентабельності майже не змінився, що негативно відобразилося на діяльності підприємства.

Підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва органічно пов’язане з найбільш раціональним використанням виробничих ресурсів рослинництва і тваринництва, збільшенням виробництва продукції з кожного гектара землі, підвищення урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин, поліпшенням якості продукції, зміцнення матеріально-технічної бази, удосконалення господарського механізму АПК і економічного стимулювання, поліпшення використання наявних фондів.

Взагалі для покращення результатів виробництва слід використовувати механізми ринкової економіки, нові технології та кваліфікованих кадрів. Все вище перераховане у комплексі з раціональним використанням ресурсів значно покращить сільськогосподарське виробництво і діяльність підприємства в цілому.

Велику увагу потрібно приділить оборотному капіталу, який потрібно мати в достатньому обсязі, для забезпечення нормального функціонування підприємства. В якості джерел формування оборотних ресурсів можна взяти короткостроковий кредит банку під виробництво якогось конкретного виду продукції, або інших джерел фінансування (наприклад інвестиції).

Підприємству слід переглянути набір продукції, яку вони випускають, і в більшій мірі випускати ті види продукції, які користуються постійним попитом, можливо навіть ще більше розширити асортимент, що повинно принести деяку стійкість і надходження доходів підприємства.

Потрібно розширити коло діяльності, знаходити клієнтів не тільки бюджетні організації, а й комерційні структури, які в змозі розрахуватись вчасно за отриману продукцію.

За рахунок взятого кредиту поновити устаткування на більш нове, удосконалене, яке буде не таке матеріалоємне, що дозволить знизити собівартість виробленої продукції, підприємство зможе працювати з високою потужністю.

Звичайно за допомогою вказаних пропозицій миттєво не можна покращити фінансовий стан підприємства, так як за кредити потрібно розрахуватись, але в майбутньому це може принести позитивні результати.

Велику увагу потрібно приділить оборотному капіталу, який потрібно мати в достатньому обсязі, для забезпечення нормального функціонування підприємства. В якості джерел формування оборотних ресурсів можна взяти короткостроковий кредит банку під виробництво якогось конкретного виду продукції, або інших джерел фінансування .

Підприємству слід переглянути набір продукції, яку вони випускають, і в більшій мірі випускати ті види продукції, які користуються постійним попитом, можливо навіть ще більше розширити асортимент, що повинно принести деяку стійкість і надходження доходів підприємства.

Потрібно розширити коло діяльності, знаходити клієнтів не тільки бюджетні організації, а й комерційні структури, які в змозі розрахуватись вчасно за отриману продукцію.

За рахунок взятого кредиту поновити устаткування на більш нове, удосконалене, яке буде не таке матеріалоємне, що дозволить знизити собівартість виробленої продукції, підприємство зможе працювати з високою потужністю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Агропромисловий комплекс України: стан, тенденції та перспективи розвитку: Iнформацiйно — аналітичний збірник. Вип. 3 / За ред. П.Т. Саблука та iн. – К.: IАЕ, 1999. – 452 с.

Андрущенко Л.В. Державний нагляд за страховою діяльністю в Україні / Л.В. Андрущенко // Розвиток господарсько-правового забезпечення сучасної економіки: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Донецьк.: 2006. С. 51-54.

Андрущенко Л.В. Страхування в Україні: від зародження до сьогодення / Л.В. Андрущенко // Південноукраїнський правничий часопис. – 2007. – № 2. – С. 200-202.

Бабин В.А. „О практических аспектах оценки риска в бизнесе” // Управление риском. – 2003. – № 2. – С. 52-55.

Базилевич В.Д., Базилевич К.С. Страхова справа. – К.: Товариство „Знання”, КОО, 1997. – 216 с.

Балабанов И.Т. Риск-менеджмент. – М.: Финансы и статистика, 1996. – 192 с.

Бережний С.А., Буцький А.В., Васильченко І.В. та ін. Як застрахувати урожай // Український інвестиційний журнал Welcome. – 2002. – № 11-12. – С. 17-23.

Біленчук Д.П., Біленчук П.Д., Залетів О.М., Клименко Н.І. Страхове право України. Підручник для вищих навчальних закладів. За редакцією професора П.Д. Біленчука і президента Ліги страхових організацій України О.Ф. Філонюка. – К.: Атака, 1999. – 368 с.

Брязгун Н.П. Страхування врожаю сільськогосподарських культур // Фінанси сільськогосподарських підприємств: посібник з питань фінансових відносин у ринкових умовах. – К.: ІАЕ УААН, 2000. – 280 с.

Вітлінський В.В., Наконечний Я.С. Методи формування резервів на покриття кредитних ризиків // Фінанси України. – 1998. – № 12. – С. 78-85.

Воблый К.П. Основы экономии страхования. – Тернополь: Экон. думка, 2001. – 238 с.

Воробьев М. В. Страховые программы транснациональных корпораций США // Экономика, политика, ідеологія, 1992. – № 1. – С 42-48.

Горбач Л.М. Страхова справа: Навч. посібник. – Луцьк: Редакційно-видавничий відділ „Вежа” Волинського лерж. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. – 181 с.

Дем’яненко М.Я. Проблеми фінансово-кредитного забезпечення аграрного сектора АПК // Проблеми фінансової підтримки малих і середніх підприємств на селі / За ред. М.Я. Дем’яненка. –К.: ННЦ ІАЕ, 2004. – 368 с.

Дісмукес Р., Вандевеєр М. Скільки коштує страхування врожаю та доходу в США? // Пропозиція. – 2002. № 1. – С. 41-44.

Електронне видання www.volyn.com.

Закон Російської Федерації „Про державне регулювання агропромислового виробництва”, від 14.03.1997р., № 100 – ФЗ.

Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про страхування” від 4.10.2001р., № 2745-ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 2002. –№ 7.

Закон України „Про Державний бюджет України на 2003 рік” від 26.12.2002р., № 380-ІV // Відомості Верховної Ради. – 2002 – № 46.

Закон України „Про державну підтримку сільського господарства України” від 24.06.2004р., № 1877-ІV // Відомості Верховної Ради України. –2004. – № 49.

Закон України „Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років” від 07.06.2001р., № 2514-ІІІ // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 33.

Закон України „Про страхування” від 7.03.1996р., № 85 / 96-ВР. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 18.

Зуб Г.І., Навроцький С.А. Страхування ризиків у сільськогосподарському виробництві // Економічний довідник аграрника / В.І. Дробот, Г.І. Зуб, М.П. Кононенко та ін. / За ред. Ю.Я. Лузана, П.Т. Саблука. – К.: Преса України, 2003. – С. 61-67.

Калініченко Є. „Соломку підстеливши” // Агросектор. – 2005, № 4. – С. 16-18.

Клапків М. Загальні умови страхування як необхідний елемент правового регулювання страхових відносин // Право України. – 1995. – № 12. – С. 53-61.

Клапків М.С. Про методологію класифікації економічних ризиків // Вісник Терноп. акад. нар. госп. – Тернопіль: Екон. думка, 2000. – С. 33-36.

Клюй С.В., Піхоцький І.О. Про методику страхування сільськогосподарських ризиків // Вісник Терноп. акад. нар. госп., 2001. – С. 11-19.

Криворучко А.В. Розвиток страхового ринку в сільському господарстві // Економіка АПК. – 1997. – № 6. – С. 28-34.

Кривошпик Т.Д. Страхування майна громадян. Розділ в книзі „Страхування”: К., КНЕУ, 1998. – С. 303-326.

Ксенофонтов М. Оцінка організаційних заходів з реформування аграрного сектора // Економіка України. – 2000 р. – № 10. – С. 56-67.

Лисицький А.С. Поліпшення використання сільськогосподарського потенціалу в Україні // Соціально-економічна ситуація та шляхи подолання кризового стану в агропромисловому комплексі України. – К.: ІАЕ, 1999. – 349 с.

М.М.Александрова. Страхування: Навчально-методичний посібник. – К.: ЦУЛб, 2002. – 284 с.

Маркетинг та управління страховою компанією: теорія, практика та зарубіжний досвід. / Центр підготовки та перепідготовки кадрів та інформаційно-аналітичного забезпечення страхової діяльності. – Київ, 2002. – 436 с.

Мачуський В.В. Правові основи страхування: Навч. посіб. / Київський національний економічний університет. – К.: КНЕУ, 2003. – 302 с.

Мних М.В. Страхування як механізм надання підприємницької діяльності та соціального захисту населення. – К.: Знання України, 2004. – 428 с.

Навроцький Д.А. Забезпечення фінансової стійкості страхового ринку України // Фінансово-кредитна система України: проблеми та шляхи вирішення: Матеріали ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції. 22 березня 2004р. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. – С. 61-62.

Навроцький С.А. Ризики підприємця та страхування у підприємництві // Основи підприємницької діяльності та агробізнесу. – К., 2002. – 412 с.

Навроцький С.А. Розвиток товариств взаємного страхування в АПК // Вісник Терноп. акад. нар. госп., 2001. – 350 с.

Навроцький С.А. Страхування майна підприємств АПК // Економіка АПК. – 1996. – № 4. – С. 87-93.

Наказ Міністерства фінансів України „Про затвердження Заходів щодо сприяння розвитку кредитних спілок, кооперативних банків і товариств для взаємного страхування” від 3.04.2001р., № 161 // Офіційний вісник України. – 2001 – № 16.

Наконечний С.І., Савіна С.С. Погодний ризик АПК: адаптивне моделювання, економічне зростання та прогнозування. – К.: ДЕМІУР, 1998. – 293 с.

Осадець, Страхування. Підручник. – К.: КНЕУ, 1998. – 248 с.

Островерха Р.Е. Реальність страхового захисту // Фінанси України. 2003. – № 6. – С. 76-87.

Офіційний сайт Держфінпослуг www.dfp.gov.ua.

Офіційний сайт Ліги страхових компаній України: www.uainsur.com.

Офіційний сайт Міністерства аграрної політики www.minagro.gov.ua.

Офіційний сайт Міністерства Фінансів України www.minfin.gov.ua.

Портал про страхування сільськогосподарських ризиків www.agroinsurance.com.

Постанова Кабінету Міністрів України „Питання використання коштів державного бюджету за деякими бюджетними програмами у сфері агропромислового комплексу” від 2.03.2006р., № 243 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 10.

Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку і правил проведення обов’язкового страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності” від 11.07.2002р., № 1000 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 29.

Постанова Кабінету Міністрів України „Про ставки платежів по обов’язковому страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у сільськогосподарських підпрємствах” від 19.04.1993р., № 282.

Рекомендації Міністерства Аграрної Політики України „Про розширення страхування врожаю сільськогосподарських культур та порядок використання коштів Державного бюджету України, які спрямовуються на здешевлення вартості страхових премій, фактично сплачених суб’єктами аграрного ринку” від 18.05.2005р., N 37-21-3-12 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 7102.

Ротова Т.А., Руденко Л.С. Страхування: Навчальний посібник – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2001. – 402 с.

Саблук П.Т. Підвищення ролі аграрної економічної науки у формуванні та реалізації аграрної політики в Україні // Економіка АПК. – 2001. – № 3. – С. 37-39.

Слюсаренко О.О. Стан страхового ринку України // Український інвестиційний журнал Welcome, 2002. – № 11-12. – С. 65-72.

Смоленюк Р.П. Необхідність страхового захисту сільськогосподарських підприємств: Мат. Всеукраїнської наук. конф. „Бізнес на Поділлі: стратегія, організація, ефективність”, 2001. – С. 48-53.

Смоленюк Р.П. Перспективи розвитку страхування врожаю сільськогосподарських культур в Україні: Матер. міжнар. наук-практ. конф. „Стан і проблеми трансформації фінансів регіонів у перехідний період” – 1999. – 415 с.

Смоленюк Р.П. Страховий ринок: проблеми і перспективи становлення, 1998. – 383 с.

Смоленюк Р.П. Страхування врожаю сільськогосподарських культур: досвід зарубіжних країн: Мат. другої міжнар. наук.-практ. конф. „Розвиток страхового ринку та його кадрове забезпечення”. – Тернопіль: ТАНГ, – 2001. – 427 с.

Стенограмма семинара „Страхование урожая: вчера, сегодня, завтра” / Под ред. И.Б.Котлобовского. – М., 2000. – С. 102-112.

М.А. Давтян, заведующий кафедрой финансов и кредита Академии труда и социальных отношений

Опыт развития европейской цивилизации, к которой бесспорно принадлежит и Россия, убедительно показал, что динамичное развитие общества главным образом зависит от системы ценностей, лежащих в основе деятельности государства, экономических субъектов, общественных организаций, повседневной жизнедеятельности каждого гражданина и его готовности воспринимать перемены. Почти полувековая история формирования и становления Европейского Союза (ЕС) также очевидно доказывает, что практически все страны ЕС независимо от уровня экономического развития в той или иной степени столкнулись с проблемами модернизации и развития национальных экономик, но во многом благодаря общим и согласованным усилиям, эффекту интеграции решали и решают эти проблемы с минимальными социальными и экономическими издержками. Именно этим объясняются интеграционные достижения ЕС и стремление других восточноевропейских стран, в т.ч. и бывших республик СССР, войти в состав Европейского экономического и валютного союза (ЭВС).

Наряду с качественным повышением уровня жизни своих граждан, что уже само по себе является достижением интеграции, ЕС достаточно успешно и последовательно решает и другие финансовые, экономические и социальные задачи. В 1999 г. был создан Европейский Центральный Банк (ЕЦБ) с исключительно важными функциями для всего сообщества, а с 1 января 2002 г. 12 членов ЕС ввели в обращение единую (single) наличную (а еще раньше и безналичную) валюту евро взамен своим национальным денежным единицам, которые в течение столетий в разных формах были не только главным экономическим инструментом и богатством, но и не менее важным атрибутом государственного суверенитета, таким как герб, флаг или гимн. Наличные деньги всегда были визитной карточкой страны. Теперь у 12 европейских государств, которые образовали зону евро, имеется единая визитная карточка.

Для развития и модернизации российской экономики, обоснования ее интеграционной стратегии изучение опыта и особенностей формирования Европейского экономического и валютного союза, а также денежно-кредитной политики его главного денежного центра, которым стал ЕЦБ, имеет не только теоретическое, но и чрезвычайно важное экономическое значение. Главной движущей силой появления евро как единой в рамках ЕС транснациональной валюты, как, впрочем, и других важнейших качественных изменений ЕС, является необходимость своевременно адаптироваться к вызовам динамично изменяющегося мира в условиях глобализации.

Поэтому от успешности усилий официальных властей ЕС по обеспечению устойчивости курса евро зависят возможности его использования в России в качестве равнозначного к доллару США международного резервного актива, в том числе и в целях дальнейшей диверсификации официальных валютных резервов, средств международных расчетов, платежей и валюты контрактов, а также инструмента заимствования на международных финансовых рынках.

Это тем более актуально, поскольку Европейский Союз планирует к середине 2004 г. принять в свои ряды десять стран (Чехия, Эстония, Кипр, Латвия, Литва, Венгрия, Мальта, Польша, Словения, Словакия). Еще две страны — Болгария и Румыния получили приглашение присоединиться к ЕС в начале 2007 г. Кстати, у многих приглашенных стран Восточной Европы ключевые параметры (население, объем ВВП, ВВП на душу населения, доля промышленности, сельского хозяйства и услуг в ВВП, уровень безработицы, доля экспорта в ЕС из общего экспорта), да и некоторые критерии присоединения к ЭВС (соотношение государственного долга и ВВП, уровень инфляции, бюджетный дефицит) значительно уступают аналогичным показателям России. Предстоящее вступление в Европейский Союз указанных 12 стран увеличит долю России во внешней торговле с ЕС с нынешних 40% до более чем 60%.

Внимательное изучение опыта создания ЭВС и анализ единой независимой денежно-кредитной политики (ДКП) Европейского Центрального Банка важны также с точки зрения практической реализации подписанных в свое время соглашений и договоров в рамках СНГ, предполагавших поэтапное формирование единого Таможенного союза, зоны свободной торговли, общего рынка товаров, капиталов, рабочей силы, платежного и даже валютного союза. Но при этом за более чем десять лет не реализовано ни одного значимого соглашения.

Для лучшего понимания оптимальных условий, необходимых для реализации интеграционных проектов в рамках СНГ, требуется объективный анализ богатейшего опыта европейской интеграции. Особенно это касается ключевой составляющей, коей, по нашему мнению, является единая и независимая денежно-кредитная политика ЕЦБ на далеко неоднородном финансово-экономическом пространстве Европейского Союза, направленная на такие макроэкономические ориентиры, как стабильность цен (сдерживание инфляции), поддержание покупательной способности евро, обеспечение экономического роста и занятости.

В последнее время обозначился взаимный интерес между Евросоюзом и Россией. Возможен ли сценарий их стратегического сотрудничества в какой-либо форме в долгосрочной перспективе? В ближайшие 5-7 лет вхождение России в ЕС маловероятно или почти исключено. Однако через 10-15 лет вполне допустимо членство в ЭВС в той или иной форме.

В качестве аргументов в пользу такого сценария можно привести следующее.

ЕС заинтересован в стабильной и процветающей России как будущего огромного рынка, обширной ресурсной базы и инвестиционных вложений.

ЕС находится в энергетической зависимости от России, и в ближайшие 20-25 лет других альтернатив российским поставкам не предвидится. Именно цены на российские энергоносители остаются по объективным рыночным причинам неуправляемым фактором при поддержании ценовой стабильности в зоне евро.

На долю ЕС сегодня приходится более 40% экспорта России, более 25% иностранных инвестиций в нашу страну и почти 70% ее внешнего долга.

Есть аргументы за интеграцию России и Евросоюза, о чем говорилось выше. Однако можно перечислить и столько же аргументов против подобной интеграции. Причем ее противников достаточно не только в ЕС, но и в самой России. Многие считают (их большинство), что Россия ни географически, ни политически, ни экономически не «поместится» в ЕС.

Европейский Центральный Банк и Евросистема

Двенадцать национальных центральных банков, в том числе Банк Франции, Банк Италии, Банк Испании, Нидерландский банк, Национальный банк Бельгии, Австрийский национальный банк, Банк Греции, Банк Португалии, Банк Финляндии, Центральный банк Ирландии, Центральный банк Люксембурга, Бундесбанк Германии, а также Европейский Центральный Банк (ЕЦБ), расположенный во Франкфурте-на-Майне, вместе образуют Евросистему. Структура европейской системы центральных банков представлена на приводимой ниже схеме.

Термин «Евросистема» выбран Советом управляющих ЕЦБ, чтобы объяснить устройство (соглашение), с помощью которого Европейская система центральных банков (ЕСЦБ) выполняет свои задачи в зоне евро. До тех пор, пока некоторые члены ЕС не ввели у себя в обращение единую валюту евро, отличие между Евросистемой и ЕСЦБ сохранится.

Помимо внесенного капитала 12 НЦБ ЕВС перевели на счета ЕЦБ валютные резервы на сумму 40 млрд. евро. Передача валютных резервов также проведена пропорционально доле каждой страны в капитале ЕЦБ. Взамен каждый национальный центральный банк был кредитован ЕЦБ денежными требованиями в евро-эквиваленте за их дополнительный валютный вклад. Причем 15% этих вкладов были внесены монетарным золотом, а оставшиеся 85% в долларах США и японских йенах. Любая другая страна ЕС, пожелавшая присоединиться к евро, должна прежде всего отвечать критериям присоединения (конвергенции). При этом ЕЦБ обязан дать свое заключение о степени соответствия данной страны критериям присоединения.

ЕЦБ представляет уникальную организационную структуру, не имеющую аналога в мировой практике. Уникальность заключается в том, что в одной системе сочетаются качественно разные структуры: централизованные и децентрализованные.

Евросистемой и ЕСЦБ управляют те органы Европейского Центрального Банка, которые наделены правом принятия решения. Таковыми органами являются: Совет управляющих и Исполнительный комитет.

Высшим звеном ЕЦБ является Совет управляющих, в который в количестве 18 человек входят все члены Исполнительного комитета (6 человек) и управляющие всех 12 НЦБ Евросистемы.

На Совет управляющих возлагаются следующие функции:

разрабатывать важнейшие направления деятельности и принимать необходимые решения, обеспечивающие выполнение задач, возложенных на Евросистему;

определять денежно-кредитную политику для зоны евро, включая ассигнования, решения, касающиеся промежуточных денежно-кредитных ориентиров (целей), основных процентных ставок и резервов в Евросистеме, и устанавливать необходимые ориентиры для их реализации;

рассматривать и утверждать годовой отчет ЕЦБ.

Совет управляющих заседает в городе Франкфурте-на-Майне, как правило, два раза в месяц; допускаются также заседания Совета управляющих в НЦБ ЕС.

При принятии решений по важнейшим вопросам денежно-кредитной политики или других задач Евросистемы члены Совета действуют не как представители национальных банков, а как независимые профессионалы по принципу «один член, один голос». Решение считается принятым, если за него проголосуют не менее 2/3 членов Совета.

Максимальное количество служащих на 2003 г. в ЕЦБ по запланированному бюджету по зарплате 1263 человека; реальное количество служащих составило 1172. Среднемесячная зарплата служащих превышает 8000 евро (для сравнения — средняя зарплата служащих ЦБ РФ составляет 12 тыс. руб., или около 350 евро.

Цели и функции ЕЦБ

Главной целью деятельности Европейского Центрального Банка является поддержание ценовой стабильности в зоне евро. Другие цели и функции ЕЦБ:

поддержание совместно с национальными центральными банками ЕС стабильного функционирования платежной системы Еврозоны;

защита и обеспечение покупательной способности евро;

поддержание макроэкономической сбалансированности в Евросоюзе;

содействие бесперебойному функционированию и развитию банковской системы ЕС.

Важнейшей функцией ЕЦБ является разработка и реализация единой и независимой денежно-кредитной политики для стран Еврозоны.

По мнению экспертов, посредством стабильных цен ЕЦБ создает общую благоприятную экономическую среду и высокий уровень занятости. Как инфляция, так и дефляция оборачиваются высокими издержками для общества как в экономическом, так и в социальном плане.

Применительно к Евросоюзу денежно-кредитная политика осуществляется на двух уровнях: первый уровень — это, безусловно, единая независимая ДКП, которая разрабатывается и реализуется ЕЦБ; второй уровень — это уровень национальных государств, членов Евросоюза, на котором их же национальные центральные банки совместно со своими правительствами проводят ДКП в жизнь. Между двумя уровнями существует тесная координация и согласованность, главными ориентирами при этом являются критерии соответствия той или иной страны валютному союзу. Согласование проводится на уровне Совета управляющих и Генерального совета ЕСЦБ.

Стратегия денежно-кредитной политики ЕЦБ зиждится на двух столпах, по существу на двух подходах (two-pillar approach).

Первый подход — исходить из ведущей роли денег в виде всей денежной массы, которая определяется агрегатом М3. С 1999 г. годовой прирост М3 Советом управляющих ЕЦБ устанавливается на уровне 4,5% в годовом исчислении. При таком подходе инфляция рассматривается как неизбежный результат нарушения закона денежного обращения, когда предложение денег в широком смысле (М3) заметно превосходит ограниченные предложения товаров и услуг. Второй подход основан на широкой оценке перспектив изменения ценовой динамики и рисков ценовой стабильности в Еврозоне.

В целом комбинация двух подходов денежно-кредитной политики ЕЦБ доказывает, что денежные, финансовые и экономические процессы находятся под постоянным контролем и регулярно анализируются. Подобный подход позволяет ЕЦБ устанавливать свои процентные ставки на таком уровне, который наилучшим образом обеспечивает ценовую стабильность. Защищая, таким образом, покупательную способность евро, ЕЦБ в то же время поддерживает курс евро по отношению к другим мировым валютам (хотя сам по себе курс евро не является главным ориентиром).

Денежно-кредитная политика в ЕС разрабатывается и реализуется также на двух уровнях. Все решения, касающиеся проведения независимой единой политики по части целевых ориентиров, принимаются ЕЦБ и реализуются централизованно по всей Еврозоне, а инструменты ДКП практически используются национальными центральными банками ЕС децентрализованно. НЦБ имеют право обсуждать и вырабатывать рекомендации по проблемам и перспективам ДКП. При этом в каждой стране ЕС национальные центральные банки имеют специфические исторические и правовые особенности, которые неизбежно отражаются на принятых ими решениях и нередко расходятся со стратегией ЕЦБ. Последнему приходится терпеливо и последовательно прилагать усилия, чтобы содействовать адекватному пониманию Евросоюзом и отдельными его странами целей и задач денежно-кредитной политики и возлагаемых на нее ожиданий. Все это повышает доверие к деятельности Европейского Центрального Банка.

Гармонизированный индекс потребительских цен (ГИПЦ) является концептуально новым агрегированным индексом цен и никогда раньше на практике национальных и региональных экономик не применялся. Особенность концепции ГИПЦ определяется не столько его низким количественным измерением (хотя это тоже важно), сколько тем, что с его помощью можно выравнивать, гармонизировать национальные индексы потребительских цен по всем странам Еврозоны с максимальным охватом потребительских расходов, для того чтобы оценить, насколько в Еврозоне достигнута стабильность цен. В нашем национальном определении индекс потребительских цен (ИПЦ) рассчитывается как соотношение суммы стоимости фиксированного набора товаров и услуг в текущем периоде и суммы стоимости этого же набора в предыдущем (базисном) периоде.

Главная идея ГИПЦ заключается в том, чтобы выделить и дифференцировать воздействие на него наиболее существенных факторов. Эксперты Евростата считают, что, например, выделение энергетического компонента ГИПЦ связано с большим влиянием на него цен на нефть; разделение продовольственных товаров на продукты питания и сырье обусловлено тем, что сезонные колебания и погодные условия влияют на этот компонент (как это было в 2002 г.) в большей степени, чем на готовые продукты питания. Несмотря на то что ГИПЦ в отношении информации и ценовой стабильности отводится ведущая роль, тем не менее в данной концепции заложены некие противоречия и недостатки, которые мешают объективно определить реальный уровень цен в Еврозоне.

Основные операции по рефинансированию кредитных организаций главным образом направлены на обеспечение банковской системы ЕС достаточной ликвидностью. В этих целях используются следующие инструменты:

основные операции по рефинансированию (MROs — main refinancing operations) сроком до 14 дней;

долгосрочные рефинансирования (LTROs — longer-term refinancing operations) от одного до трех месяцев;

залоговые кредиты (операции класса РЕПО);

кредиты «овернайт» (однодневные кредиты) и др.

Управление ликвидностью играет важную роль в реализации единой денежно-кредитной политики ЕЦБ. Оно зависит от оценки потребностей банковской системы в ликвидных средствах, которые возникают из резервных требований, избыточных резервов и других автономных факторов. Последние относятся к некоторым статьям баланса центрального банка, как, например, наличные деньги (банкноты) в обращении, средства правительства и чистые иностранные активы.

Одновременно для регулирования ликвидности в банковской системе ЕЦБ и национальные центральные банки привлекают денежные средства кредитных организаций на свои депозитные счета в том случае если эти средства являются избыточными, а кредитные организации в свою очередь привлекают временно свободные денежные средства фирм и домашних хозяйств в депозиты.

Операции на открытом рынке (в понимании и практике ЕЦБ) — это операции, совершаемые по инициативе центрального банка на финансовых рынках.

Согласно такому аукциону предложения выше предельных ставок (ставки усечения, которые устанавливает Совет управляющих) удовлетворяются полностью и в первую очередь по предложенным ставкам покупателей, тогда как предложения по предельным ставкам удовлетворяются в последнюю очередь и пропорционально.

Тенденции таковы, что среднее количество участников торгов краткосрочного рефинансирования (MROs) сокращается. Только за 2002 г. количество контрагентов уменьшилось на 25%. Хотя в то же время общая сумма торгов (покупка краткосрочных кредитов со стороны коммерческих банков и других кредитных институтов) удвоилась.

Дело не в том, что все меньше банков нуждается в рефинансировании непосредственно из Евросистемы для поддержания своей ликвидности. На самом деле, конкуренция за получение краткосрочных кредитов (MROs), а также на рынке «овернайт» (однодневных кредитов) сохраняется на высоком уровне. В таком случае, сокращение числа участников в краткосрочном рефинансировании (MROs) объясняется продолжающейся консолидацией банковской индустрии в Еврозоне, ростом концентрации активности по управлению портфелями казначейскими и другими ценными бумагами внутри банковских групп и, наконец, возросшей эффективностью денежного рынка, что отсекло часть контрагентов, желающих заимствовать ликвидность непосредственно из Евросистемы. Следует также заметить, что ставки Евросистемы и денежного рынка почти идентичны, что свидетельствует о высоком уровне конкуренции финансовых рынков ЕС.

Практика по долгосрочному рефинансированию показывает, что среднегодовое количество банков, участвующих в этих аукционах, также сокращается, в основном по тем же причинам, что и количество участников в краткосрочном рефинансировании (MROs).

Операции класса «овернайт» ЕЦБ провел дважды и на большие суммы, для того чтобы обеспечить банковскую систему Еврозоны дополнительным объемом ликвидности. Данные операции были проведены в начале 2002 г. сразу после введения наличного евро из-за того, что спрос на наличные евро оказался намного выше прогнозного значения. Ставки по овернайту составили 3,25%. В этих двух операциях участвовало более 120 коммерческих банков Еврозоны, и общий объем «овернайта» составил внушительную сумму — более 65 млрд. евро. Что касается операций класса РЕПО с использованием сделок с правом обратного выкупа, то за все время существования Европейского Центрального Банка они были проведены один раз — в конце 2002 г. сроком на шесть дней по минимальной ставке 2,75%. В этой операции (fine-tuning operation), целью которой опять же было обеспечение банковской системы ликвидностью, участвовало 50 коммерческих банков; сумма сделок составила 10 млрд. евро по предельной ставке 2,80%, а средневзвешенная ставка составила 2,82%. Окончание статьи см. в следующем номере «Вестника Финансовой академии»