Автор: admin

Федеральное агентство по образованию

Государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования

Читинский государственный университет

Институт экономики и управления

Кафедра экономической теории

Курсовая работа

по дисциплине: «Национальная экономика»

Государственное регулирование национальной экономики

Выполнила ст. гр. НЭК-05-2 Игнатьева М. В.

Проверил: Казаченко Л. Д.

Чита, 2007 г.

Содержание

Введение………………………………………………………………………..….3

1. Направления и инструменты государственного регулирования национальной экономики…………………………………………………………4

1.1 Направления государственного регулирования……………….……………4

1.2 Бюджет и его функциональная роль в регулировании экономики…………..5

1.3 Дефицитное финансирование государственной деятельности………….…6

1.4 Социальная политика как функция государственного регулирования экономики……………………………………….……………………………..…..9

1.5 Кредитно-денежная политика как функция государственного регулирования экономики………………….……………………………………11

2. Государственное регулирование национальной экономики в России…….13

2.1 Бюджетная политика России…………………………………………………13

2.2 Проблемы государственного долга в России…………………….…………14

2.3 Кредитно-денежная политика России…………………………………………17

2.4 Социальная политика государства в России……………………………….23

Заключение……………………………………………………………………….28

Список использованных источников……………………………………………30

Введение

В национальной экономике государство выступает в качестве регулятора хозяйственных отношений. Современные развитые экономики являются смешанными. Это значит, что саморегулирование в них в той или иной мере дополняется регулированием общественного производства со стороны государства.

Государственное регулирование национальной экономики можно условно подразделить на две формы: прямое воздействие ни экономику через огосударствление, и косвенное, опосредованное, когда государство воздействует на воспроизводственный процесс путем использования финансового механизма.

Если прямое воздействие на экономику реализуется путем участия государства в национальной экономике в качестве одного из ее субъектов, то косвенное регулирование означает, что государство помогает экономике решать макроэкономические проблемы, осторожно и опосредованно влияя на рыночный механизм. Основными финансовыми методами косвенного влияния государства на этот механизм являются бюджетные, налоговые, кредитные, социальные инструменты.

Макрорегулирование национальной экономики осуществляется в интересах общества в целом и предполагает проведение государством в стране определенной экономической и социальной политики, основные положения которой приведены ниже.

1. Направления и инструменты государственного регулирования национальной экономики

1.1 Направления государственного регулирования

Основные направления государственного регулирования: административно-правовое регулирование; создание правовых основ экономики; обеспечение соблюдения законов; управление важнейшими сферами об щества; государственная программа и госзаказы; социальная политика; денежно-кредитная политика; бюджетная политика.

Административно-правовое регулирование идет по двум взаимосвязанным линиям: законодательной и исполнительной. Первая линия предполагает создание государством правовых основ экономики – установление законов, регулирующих права собственности, порядок предпринимательства, деятельность монополий, и т.д. Вторая линия – это текущие административные меры государства по обеспечению соблюдения действующих законов всеми участниками экономических процессов.

Непосредственное государственное управление применяется по отношению к таким общественно значимым объектам и сферам, как оборона, энергетика, полезные ископаемые, водные ресурсы, образование, здравоохранение, национальные музеи, парки, защитных дамб и т.д. При этом многие из этих объектов и сфер могут находиться в общегосударственной или муниципальной собственности.

Государственные программы и заказы. Такие программы представляют собой комплекс взаимосвязанных мер, направленных на решение той или иной проблемы, на достижение определенной цели. Подобные документы разрабатываются в самых разных областях: в сфере освоения Космоса или Мирового океана, создании новых типов вооружений, проведении широких научных исследований, реконструкции, строительстве крупных сооружений (например, делового центра Москва-Сити в столице России) и др. При этом правительство делает соответствующий госзаказ фирмам на производство и поставку определенных видов продукции (строительных объектов, космических аппаратов, морских судов, железнодорожных вагонов, медицинского оборудования, военной техники, продовольствия и проч.). Эти обычно крупные заказы надежны и выгодны, поэтому предприятия охотно участвуют в конкурсах, или тендерах, на их получение. Правда, вокруг таких тендеров подчас клубятся густые дымы коррупции.

Суть кредитно-денежной, социальной и бюджетной политик раскрыты в следующих главах.

1.2 Бюджет и его функциональная роль в регулировании экономики

Основу финансовой базы государственного регулирования национальной экономики составляет бюджет, состоящий из бюджета центрального правительства и бюджетов местных органов власти всех уровней

Бюджет – это счетный план государства, позволяющий контролировать поступление доходов в форме налоговых и неналоговых платежей и займов, с одной стороны, и процесс использования бюджетных ресурсов согласно бюджетной росписи расходов – с другой. Налоги и займы определяют состояние бюджета, от них зависит объем доходов государства, концентрируемый в бюджете. Они предопределены законами воспроизводства, т. е. размеры налоговых поступлений и займов зависят от качественных и количественных параметров совокупного дохода общества.

Все экономические проблемы в бюджете предопределены проблемами доходных источников, т. е. состоянием налоговых и кредитных отношений, которые зависят от производства и обмена и имеют объективную экономическую природу. Это значит, что, во-первых, любые кризисные процессы бюджета связаны с кризисом производства и обращении, во-вторых, важнейшим вопросом является правовое оформление бюджетно-налоговых отношений как единого системного комплекса.

Построение бюджета основано на соблюдении определенных принципов:

принцип единства – сосредоточение в бюджете всех расходов и доходов государства. В государстве должна существовать единая бюджетная система, единообразие финансовых документов и бюджетной классификации;

принцип полноты означает, что по каждой статье бюджет учитываются все затраты и все поступления;

принцип реальности предполагает правдивое отражение доходов и расходов государства;

принцип гласности – это обязательное информирование населения об основных расходах и источниках доходов.

Доходная часть государственного бюджета образуется в основном за счет налогов и займов. Расходная часть государственного бюджета развитых стран включает расходы на содержание вооруженных сил и государственного аппарата, финансирование хозяйства и социальной инфраструктуры (социальное обеспечение, здравоохранение, просвещение, наука), выплату процентов по государственному долгу.

Исторически структура государственных расходов определялась потребностями в конкретных условиях. Так, Первая и Вторая мировые войны вызвали увеличение военных расходов. В дальнейшем на рост государственных расходов оказывали большое влияние экономические и социальные факторы.

Что касается расходов на финансирование хозяйства, то в развитых странах имеются существенные различия, связанные масштабом государственного сектора. Например, в европейских странах, где удельный вес государственного сектора до недавнего времени был велик, большая часть государственных расходов шла на поддержание, субсидирование и развитие национализированных предприятий, а прямые государственные капиталовложения составляли 10 – 20% всех инвестиций. Приватизация национализированных предприятий сократила государственные вложения в хозяйство, особенно за счет уменьшения субсидий частному сектору.

Функции бюджета. Бюджетная система выполняет три функции:

1) фискальная функция означает создание финансовой базы функционирования государства в условиях фактического отсутствия у него собственных доходов;

функция экономического регулирования – это использование государством налогов для проведения своей экономической политики;

социальная функция предполагает использование государственного бюджета для перераспределения национального дохода.

Осуществляя эти функции, государство не должно ослаблять рыночные стимулы предпринимательства. Поэтому бюджетная политика государства должна строиться на синтезе рыночного и государственного механизмов регулирования.

1.3 Дефицитное финансирование государственной деятельности

Государственный долг. Одним из источников финансирования государственной деятельности являются правительственные займы и денежные эмиссии. Такой источник финансирования известен в экономической литературе как финансирование за счет государственного долга, или дефицитное финансирование, широко используемое правительствами всех стран.

Государственный долг связан с перераспределением ВНП и части национального богатства для формирования дополнительных ресурсов государства путем займов денежных средств у частных лиц и институтов, а также за счет кредитов иностранных государств. Структурно государственный долг включает: а) финансовую задолженность – денежные обязательства государства в связи с займом кредитных средств; б) административную задолженность – долги по платежам (задолженность по выплате заработной платы). Иногда в состав государственного долга могут также включаться долговые обязательства государства при поручительствах (финансовые гарантии для содействия экспортно-импортной деятельности). В качестве кредиторов государства выступают банковская система, небанковский сектор (система социального страхования), а также зарубежные государственные и частные организации. В зависимости от происхождения кредитных средств долг государства делится на внутренний и внешний.

Внутренний государственный долг – задолженность государства гражданам, коммерческим банкам, фирмам и учреждениям данной страны, которые являются держателями ценных бумаг, выпущенных ее правительством. Внешний государственный долг – задолженность государства иностранным банкам, гражданам, фирмам, учреждениям и международным организациям.

Государственный долг выступает в двух основных формах – государственные ценные бумаги и записи на бухгалтерских счетах. Государственные ценные бумаги ликвидны, анонимны, могут свободно обращаться на вторичном рынке. Долги, оформленные в виде записей на бухгалтерских счетах, не могут переуступаться и продаваться. На эту форму, как правило, приходится незначительная часть государственного долга.

Государственный долг как инструмент регулирования экономики. Основное назначение государственного долга – быть инструментом регулирования экономики. Эта функция достигается с помощью решения двух задач: фискальной – получить финансовые средства для нужд государства и регулирующей – использовать эти средства для стабилизации экономики и стимулирования ее роста.

Стабилизационное воздействие на экономику осуществляется посредством изменения или объема государственной задолженности или ее структуры, что позволяет влиять на главные макроэкономические показатели. Если основные государственные обязательства сосредоточены в небанковском секторе, влияние государства на уровень потребления, сбережений и инвестиций будет более прогнозируемым: в период экономического спада путем займов оно мобилизует накопление денежных средств, с помощью которых государственные мероприятия будут стимулировать конъюнктуру. В период подъема государство размещает свои займы в частном секторе путем уменьшения уровня потребления и сбережений.

Государственный долг связан с государственным регулированием экономики, с необходимостью смягчения противоречия между экономическими и социальными потребностями общества и возможностью их удовлетворения за счет бюджетных средств. Государственный долг зависит от состояния экономики. Важным является целевое назначение государственных кредитных ресурсов. Государственные средства идут на удовлетворение экономических и социальных нужд общества или на увеличение административных расходов государства, на обеспечение структурных сдвигов в общественном производстве или на обогащение отдельных групп населения. Государственный долг не является средством государственного регулирования экономики, а отражает кризисные процессы в хозяйстве и потому требует активных стабилизационных мер государства.

1.4 Социальная политика как функция государственного регулирования экономики

В современных условиях в связи с возрастанием роли нематериальных, в том числе личностных, факторов в экономическом процессе залогом устойчивого развития и поддержания конкурентоспособности экономики становится социальная стабильность и социальное единение общества, создающее благоприятную среду для развития личности. Ведущая роль в обеспечении этих условий принадлежит социальной политике.

Социальная политика – совокупность разноуровневых воздействий на жизнедеятельность различных групп населения в целях повышения уровня и качества их жизни, создание благоприятных условий для самореализации и развития человека.

Ведущим субъектом социальной политики является государство, другими ее субъектами выступают общественные некоммерческие организации гражданского общества и бизнес.

Исторически социальная политика формировалась как политика перераспределения доходов в пользу наименее обеспеченных групп и слоев общества, смягчения социального неравенства. Перераспределительный компонент социальной политики связан с выполнением функции социальной защиты.

Не менее важной функцией социальной политики является функция развития, реализуемая в процессе производства социально значимых благ, создаваемых преимущественно в отраслях нематериального производства

Социальная политика строится на трех основных принципах:

приоритетность проблем социальной защищенности населения;

повышение роли личного трудового дохода в удовлетворении социально-культурных и бытовых нужд населения и ликвидация на этой основе иждивенчества;

организация нового механизма финансирования социальной сферы, т. е. переход от государственного патернализма к социальному партнерству.

Особое значение в социальной политике приобретает переход от социального иждивенчества к социальным гарантиям со стороны государства, а именно защита права человека на свободный и труд, обеспечение личной безопасности граждан, создание системы жизнеобеспечения, соответствующей определенным жизненным стандартам. Решение проблем социальных гарантий должно быть комплексным: на государственном, региональном и местном уровнях.

Социальная защищенность населения требует разграничения социальной поддержки по уровню дохода, степени трудоспособности, а в отдельных случаях – по принципу занятости в общественном производстве. Некоторые слои населения нуждаются в специальных социальных программах.

1.5 Кредитно-денежная политика как функция государственного регулирования экономики

Кредитно-денежная политика направлена, прежде всего, на предотвращение экономических спадов, безработицы и инфляции. При этом государство воздействует на такие показатели и рычаги, как денежная масса (предложение денег), совокупный спрос и совокупные расходы, учетная ставка, или ставка рефинансирования (то есть норма ссудного процента по кредитам, которые центральный банк дает коммерческим банкам), и другие.

Во избежание обесценения денег, повышения цен и других нарушений экономической стабильности важно соблюдать примерное равенство между товарной и денежной массами (закон денежного обращения).

Еще одно обстоятельство, которое учитывает правительство в регулировании экономики, — это способность банков «творить» деньги, увеличивая денежное предложение.

Эта политика способствует концентрации денежных средств на рынке государственных облигаций и их вымыванию из производственной сферы. В самой производственной сфере предприятия неоднородны по степени устойчивости платежеспособного спроса и внутренней нормы прибыли. Предприятия, ориентированные на спрос предприятий первой группы, а также производящие конкурентоспособную продукцию потребительского назначения, обеспечивают поддержание простого воспроизводства. Предприятия сельского хозяйства, легкой промышленности, строительства, характеризуются низкой или отрицательной рентабельностью, неплатежеспособностью. Каждая из этих групп предприятий имеет свое относительно автономное денежное обращение – от иностранной валюты и высоколиквидных векселей, взаимозачетов и бартерных операций до бюджетных субсидий и неплатежей в предприятиях третьей группы.

Из этого следует, что государственная политика должна быть единой для сферы обращения капитала и производственной сферы экономики. Через сферу обращения осуществляется перелив капитала в разные сегменты производственной сферы, обеспечивая перераспределение ресурсов из устаревших в новые более эффективные технологии и области деятельности.

2. Государственное регулирование национальной экономики в России

2.1 Бюджетная политика России

Начало XXI в. для бюджетной политики России знаменовалось положительными тенденциями: доходы как консолидированного, так и федерального бюджета стабильно превышали расходы, обеспечивая профицит бюджета на уровне 2-3% к ВВП. При этом помимо количественных улучшений показателей бюджета, положительным является тот факт, что прирост доходов был достигнут за счет не только налогообложения экспортно-импортных операций, но и увеличения налоговых поступлений от налогоплательщиков, работающих на внутреннем рынке. Большая часть профицита была использована на погашение государственного долга, в основном внешнего.

В начале 2003 г. была разработана правительственная Программа бюджетной политики Российской Федерации на 2003 – 2005 годы. Направленность на достижение сбалансированности государственных финансов в среднесрочной перспективе, превышение доходов бюджета над расходами предполагают использовать больше половины ожидаемого профицита на формирование финансового резерва. Фактически речь идет о резервном бюджетном фонде стабилизационного характера, нормальное функционирование которого повысит устойчивость бюджетной системы в целом, так как зависимость доходной части бюджета от ситуации на мировых рынках не должна кардинально влиять на уровень расходов бюджета.

Резервный бюджетный фонд может выполнять две цели. Первая – сбережение для будущих поколений. Оно связано с долгосрочной задачей создания механизма перераспределения существующих ресурсов между текущим моментом и будущим. Вторая – стабилизация. Она связана с задачей выравнивания в краткосрочном периоде государственных расходов и в целом экономического развития страны при резких колебаниях конъюнктуры на мировых товарных рынках. Сегодня стабилизационная направленность бюджетного резервного фонда является для России наиболее актуальной. Сберегательная составляющая также может рассматриваться в долгосрочном периоде, но до тех пор, пока Россия вынуждена ежегодно выплачивать значительные суммы в качестве внешнего долга.

В целом основными принципами современной бюджетной политики нашего государства являются:

недопущение опережающего роста государственных расходов над темпами роста экономики;

безусловное исполнение принятых сектором государственного и муниципального управления обязательств;

приоритет среднесрочного бюджетного планирования, отражающего стратегические направления развития экономики;

конкурсные принципы распределения бюджетных ресурсов;

открытость и доступность информации по расходам государственного бюджета на всех уровнях.

2.2 Проблемы государственного долга в России

С 2003 г. наступает период, когда по внешнему долгу выплачиваются до трети расходов федерального бюджета. На 1 января 2004 г. внешний долг России составил 130,9 млрд. долл. по данным Минфина России (150,9 млрд. долл. по данным Банка России), а его структура, по данным Минфина России, выглядела так, как показано в табл. 1.

Таблица 1. Долговые обязательства России1

Объем государственного внутреннего долга по ГКО и ОФЗ в 2004 г. Составил 557,6 млрд. рублей, а в 2005 г. – 721,6 млрд. рублей.

Чем обременительнее для страны накопленный внешний долг, тем в большей мере его обслуживание взаимодействует с функционированием всей национальной экономики и ее финансовой сферы. Это выражается в том, что чрезмерный рост внешнего долга опасен для государственного бюджета, денежно-кредитной системы и международной кредитоспособности страны. Для государственного бюджета неблагоприятные последствия чрезмерного роста внешнего долга связаны в основном со стадией его погашения. В то же время неблагоприятно может складываться и график платежей по внешнему долгу.

В условиях обременительного внешнего долга существенно подрастают трудности в укреплении доверия к национальной валюте, противодействии инфляции, обеспечении необходимыми валютными резервами и валютной конвертируемости. Бремя платежей по внешнему долгу усиливается в случае чрезмерной девальвации национальной валюты относительно занижения его реального курса.

Все это свидетельствует о необходимости управления внешним долгом. Одним из элементов управления внешним долгом страны является разработка программы внешних заимствований. Ограничителем размеров внешних заимствований может служить установка на поддержание в определенных пределах показателей долговой зависимости, используемых в мировой практике, в том числе на основе сопоставления задолженности и долговых платежей с ВВП и экспортом. Для России, как и для других стран с большой территорией, объективно закономерен относительно низкий удельный вес экспорта в национальном продукте. Именно потому, а также из-за неполной еще интеграции в мировую экономику России желательно отдавать предпочтение не ВВП, а экспорту в качестве базы для индикатора уровня долговой зависимости.

Современному российскому государственному долгу присущи следующие черты:

внутренний и внешний долг постепенно смыкаются. Этот процесс ускоряется при использовании такой формы заимствования, как выпуск ценных бумаг, в том числе номинированных в валюте;

большую часть российского долга составляют краткосрочные заимствования, из-за чего на протяжении последних 10 лет постоянно возникает вопрос о реструктуризации задолженности;

отсутствует система долгового управления, т. е. не существует единого органа, который бы занимался исключительно проблемами долга. Сегодня этим занимаются Минфин, Внешэкономбанк, Центральный банк;

погашению и обслуживанию государственного долга в настоящее время уделяется приоритетное значение.

Правительство РФ стало осознавать проблему предстоящих значительных выплат по внешнему долгу в ближайшие годы. Об этом свидетельствуют прописанный в бюджете механизм создания финансового резерва и заявления руководства страны о досрочном погашении обязательств перед кредиторами.

Для совершенствования управления государственным долгом необходимо проведение следующих неотложных мер:

создание особого агентства по управлению государственным долгом с независимым статусом, принимающим решения по управлению государственным долгом страны оперативно и без политического давления, допускающим согласованные и реалистичные бюджеты. Эти функции не могут выполнять ни Банк России, ни Минфин России. У них свои приоритеты, которые плохо сочетаются со стратегическим управлением государственным долгом;

создание системы эффективного управления государственным долгом, минимизирующей совокупные издержки и максимизирующей сокращение номинального объема долга и ускорение экономического роста;

дальнейшее совершенствование налоговой системы, поскольку доходы бюджета в настоящее время являются основным источником покрытия государственного долга;

для сглаживания платежей в предстоящие годы осуществление опережающего погашения части долговых обязательств, приходящихся на 2004 – 2008 гг.

Эти действия государства будут не только способствовать снижению долгового бремени, но и повышать эффективность использования дефицитного финансирования, направляя кредиты и займы государства на развитие базовых для отечественной экономики отраслей и высоких технологий, а также на социальные нужды общества.

2.3 Кредитно-денежная политика России

Кредитно-денежная политика России в целом носит антиинфляционный характер, а ее главным инструментом является снижение эмиссии денег. Такой подход автоматически ведет к сужению объекта макроэкономической политики до сферы обращения капитала, так как монетаристское регулирование фактически сводится к схеме: эмиссия денег – увеличение предложения денег на рынке обращения капитала – рост спроса на иностранную валюту – снижение обменного курса рубля – повышение цен. Результатом такой политики стало сокращение денежной массы до уровня, обеспечивающего контроль за кругооборотом денег в сфере обращении капитала, в которой сконцентрировалась большая часть оборота денежной массы.

Эмиссия государственных обязательств под высокий процент (100 – 150% годовых), многократно превышающий норму прибыли в реальном секторе экономики, имеет своей целью покрытие бюджетного дефицита. В настоящее время этот резерв практически исчерпан.

Наращивание объема государственных краткосрочных обязательств истощило возможности денежного рынка, превратив ГКО из источника дохода в одну из главных статей расходов бюджета. Поэтому обслуживание государственного долга стало дефицитообразующим фактором.

Становление кредитно-денежной политики государства, стимулирующей экономический рост, предполагает решение двух важнейших задач. Во-первых, обеспечить выживание и развитие производственной сферы и всех ее частей, которые оказались лишенными денежных средств. Во-вторых, вести к восстановлению необходимой для эффективного функционирования экономики интеграции между производственной сферой и сферой обращения капитала, между реальным и спекулятивным секторами экономики.

Развитие единой кредитно-денежной политики создаст условия для эффективного использования кредитных инструментов: изменение учетной ставки Центрального банка РФ, изменение норм обязательных резервов, операции на открытом рынке. Сегодня эти рычаги полностью не отвечают требованиям рыночной экономики. В стадии формирования находится кредитная политика Центрального банка РФ, направленная на обеспечение стабильности банковской системы. В ее основу положен механизм рефинансирования коммерческих банков. Он включает, во-первых, предоставление коммерческим банкам централизованных кредитов в форме покупки у них векселей по устанавливаемой самим Центральным банком учетной ставке. Во-вторых, предоставление коммерческим банкам централизованных кредитов в форме ссуды под ценные бумаги. По ним устанавливается ломбардная ставка. Установление ставки учетного процента и ломбардной ставки представляет основу процентной политики государственного банка.

Что касается операций на рынке ценных бумаг, то развитие и использование этих инструментов предполагают ликвидацию однобокости развития самого рынка ценных бумаг. Концентрация на операциях с государственными обязательствами превратила российский рынок капитала в неустойчивый, зависимый от государственной политики. А высокий уровень доходности государственных облигаций толкает к повышению цены на все заемные ресурсы. Все это сдерживает развитие рынка акций, а также инвестиции в производственный сектор экономики.

Низкий уровень инфляции и стабильность национальной валюты являются основой для принятия эффективных решений в области осуществления сбережений, инвестиций и потребительских расходов – базовых для устойчивого экономического роста. В соответствии с прогнозом социально-экономического развития России предполагается снизить темпы инфляции до 8 – 10% в 2004 г., 6,5 – 8,5 в 2005 г. и 5,7 – 7,5% в 2006 г.

На современном этапе Банк России продолжает проводить политику управляемого плавания валютного курса, так как в отсутствие законодательно оформленного и эффективно функционирующего стабилизационного фонда Правительства РФ переход на использование режима плавающего обменного курса может привести к его переоценке, что чревато большим ущербом для национальной промышленности. Кроме того, в условиях относительно высоких цен на нефть переход на плавающий обменный курс может вызвать резкое изменение относительной привлекательности активов, номинированных в российской и иностранной валюте.

По мере создания стабилизационного фонда Банк России будет последовательно сокращать свое участие на валютном рынке, способствуя постепенному внедрению рыночных механизмов определения стоимости рубля. Это позволит более эффективно контролировать динамику денежного предложения и инфляции, повысит роль процентной политики Банка России, способствующей стимулированию инвестиций и увеличению темпов экономического роста в перерабатывающих отраслях промышленности.

Следовательно, сегодня антиинфляционная политика России осуществляется посредством комбинированного использования трех основных инструментов кредитно-денежной политики: выбора курсовой политики, ограничения с помощью операций на открытом рынке денежного предложения, yстановления краткосрочных процентных ставок по операциям Банка России.

Государственное регулирование денежно-кредитной сферы через традиционные методы – учетную ставку, операции на открытом рынке и нормы обязательных резервов – имеет спою специфику.

Ставка рефинансирования, применяемая в России, никогда не была отражением объективно существующей взаимосвязи реального и денежного секторов экономики. Практически дело касалось не регулирования кредитной деятельности банков через ставку рефинансирования, а использования банков как «проводников» централизованных кредитов, предоставляемых на адресной основе отдельным отраслям, регионам, предприятиям.

С июня 2007 г. ставка рефинансирования составляет 10%. Фактически она существует номинально, поскольку Банк России практически прекратил выдачу кредитов по ставке рефинансирования, а потенциальные заемщики почти не подают заявок на их получение, так как ее уровень существенно превышает процентные ставки по денежным активам, получаемым по другим каналам финансового рынка. В результате предприятия лишаются возможности полностью списывать стоимость заимствований на себестоимость продукции, и вынуждены платить дополнительные налоги. Использование ставки рефинансирования носит также фискальный характер, поскольку пени за налоговые правонарушения составляют 1/300 действующей ставки рефинансирования.

Следовательно, в настоящее время ставка рефинансирования является лишь формальным индикатором процентных ставок на финансовом рынке. Банки ориентируются на этот показатель постольку, поскольку его задает Центробанк. Реальныеоперации кредитования коммерческих банков Банком России со ставкой рефинансирования не связаны. Для придания ставке рефинансирования статуса реального макроэкономического показателя необходимо ее снижение до уровня, не превышающего нормальную доходность в экономике.

Другой инструмент регулирования государством денежно-кредитной сферы – норма обязательных резервов. Требования к уровню обязательных банковских резервов подвержены частым изменениям, позволяющим использовать этот инструмент для оперативного управления. В результате банки собирают ресурсы, платят за них, а Банк России забирает эти ресурсы бесплатно вместо создания условий для их эффективного использования, как коммерческими банками, так и государством. В отдельные годы обязательные резервные требования устанавливались на уровне 20% .

В настоящее время основной акцент в формировании обязательных резервов коммерческих банков делается на минимальные резервные требования, определяющие пропорцию банковских резервов двух видов – обязательные и добровольные. Если объемы обязательных резервов ставятся п прямую зависимость от суммы привлекаемых финансовых средств банков и параметров минимальных резервов, устанавливаемых Центральным банком РФ, то добровольные резервы определяются самими банками в зависимости от масштаба их деятельности. Действенность резервных требований во многом зависит от соотношения обязательных и добровольных резервов. Для Центрального банка РФ существует только один вариант влияния на объемы банковских резервов – с помощью процентной ставки.

Дифференцированный подход к формированию резервных требований позволит наращивать банковскую инвестиционную активность. Для банков, у которых значительна доля инвестиционных кредитов реальному сектору экономики, нормы обязательных резервов существенно снижаются. Установление низких норм обязательных резервов для мелких банков повысит их устойчивость и конкурентоспособность банковской системы в целом.

Операции на открытом рынке осуществлялись Центральным банком РФ в основном для финансирования дефицита государственного бюджета, поэтому государственные ценные бумаги имели высокую доходность. Они носили краткосрочный характер, а из-за присутствия на финансовых рынках спекулятивного капитала не могли быть размещены на длительный период. Следовательно, реальный сектор экономики игнорировался.

В послекризисный период Банк России получил право выпуска облигаций от собственного имени. В результате Банк России выступает и как эмитент, и как орган, регулирующий денежную массу с помощью операций с теми же облигациями. Пределы выпуска облигаций поставлены в зависимость от разницы между максимальным уровнем обязательных резервов и действующими нормами обязательных резервов, причем полномочия Совета директоров Банка России по изменению норм обязательных резервов не ограничены. Тем самым Совет директоров по своему усмотрению может менять лимит выпуска облигаций, который в свою очередь способен оказать негативное влияние на кредитный рынок – отвлечь часть кредитных ресурсов от кредитования реального сектора и способствовать росту процентов по ссудам. Что касается обеспечения и источников погашения облигаций Центрального банка РФ, то в законодательных актах данные Положения не регламентируются. Если обеспечением облигаций будет служить исключительное право эмиссии Банка России, его денежная политика замкнется на его внутренних интересах и ситуация с ГКО повторится, только уже с облигациями самого банка России.

Отечественный опыт показывает, что операции на открытом рынке не осуществимы при отсутствии у коммерческих банков заинтересованности в приобретении государственных ценных бумаг, а отсутствие в портфеле ликвидных ценных бумаг делает недоступным для Банка России использование этого инструмента, т. к. рынок ГКО на сегодняшний день развит слабо и характеризуется невысокой доходностью и низким объемом сделок.

Таким образом, в условиях неполноценной и неразвитой банковской системы и денежного рынка России денежно-кредитное регулирование национальной экономики с использованием традиционных инструментов и механизмов не должно носить характер копирования опыта развитых стран. Эффективность денежно-кредитного регулирования в настоящее время зависит от правильного выбора и использования адекватных методов и инструментов проводимой в стране денежно-кредитной политики.

2.4 Социальная политика государства в России

Формирование национальной экономики в России невозможно без социальной политики. Финансирование социальных программ осуществляется не только за счет государственных средств, но и за счет местных бюджетов, средств предприятий, организаций и населения. Определенную роль в социальной защите населения могут сыграть благотворительные фонды, фонды социальной помощи.

Особую остроту приобрели проблемы безработицы и инфляции. Социальная защищенность от безработицы реализуется через подготовку и переподготовку кадров, организацию фонда помощи безработным с установлением величины пособия.

Проводимая государством социальная политика характеризуется спонтанностью и бессистемностью. Ее суть сводится к попыткам нейтрализации уже возникшей социальной напряженности. Принимаемые правительством решения по защите населения отстают от рыночных недугов. Между тем уровень жизни населения является важнейшим показателем правильности экономического курса. Падение благосостояния населения недопустимо не только по гуманным соображениям, но и по экономическим, так как подрывает стимулы к эффективной деятельности.

Система социальной защиты населения, поддержка их доходов с начала реформ претерпела значительные изменения: были введены новые пособия и льготы, как на федеральном, так и на региональном и местном уровнях. В общем виде все социальные трансферты делятся на три вида: денежные выплаты, натуральные выплаты, субсидии на оплату услуг. В 2005 г. совокупный объем денежных социальных выплат составил 820,4 млрд. руб. (9,3% ВВП), социальные трансферты в натуральной форме – 702 млрд. руб. (7,9% ВВП). Доля домохозяйств, получающих дотации и льготы на оплату услуг, составила в 2005 г. 49,7% общего числа домохозяйств.

Первоочередными задачами государства в области снижения бедности, одной из основных проблем, российских граждан являются: приоритетный доступ к ресурсам социальной защиты для крайне бедных и расширение доступа к доходам для граждан, обладающих определенным профессионально-квалификационным, социальным и адаптационным потенциалом.

Стратегические задачи социальной защиты населения и сокращения бедности включают три направления:

создание условий, позволяющих работающему населению зарабатывать достаточно для того, чтобы семья не пребывала в состоянии бедности;

создание эффективной системы поддержки социально уязвимых групп населения (престарелые, инвалиды, семьи с высокой иждивенческой нагрузкой, семьи в экстремальной ситуации);

противостояние дискриминации бедных при доступе к бесплатным и дотируемым социальным услугам.

Сегодня актуальной проблемой социальной политики государства является пенсионная реформа. Вплоть до окончания 2001 г. пенсионная система России была полностью распределительной, т. е. финансирование текущих пенсий осуществлялось исключительно за счет средств, собираемых с работодателей в виде налогов на фонд оплаты труда. Основной принцип состоял в том, что все собранные пенсионные взносы тратятся сразу, а не инвестируются.

В условиях снижения отношения численности работающего населения к численности пенсионеров нельзя построить устойчивую модель распределительной системы с постоянной налоговой нагрузкой, пенсионным возрастом и отношением пенсии к заработной плате. Приходится либо увеличивать налоги, либо повышать пенсионный возраст, либо уменьшать отношение пенсии к заработной плате.

Реформирование пенсионной системы предполагает два главных изменения: введение накопительного элемента в систему обязательного пенсионного обеспечения и допуск частных финансовых институтов к управлению пенсионных накоплений. От введения накопительных пенсий можно ожидать следующие благоприятные изменения:

повышение благосостояния будущих пенсионеров за счет длительного срока накопления средств для финансирования пенсий;

привлечение пенсионных денег в качестве инвестиций в экономику страны и тем самым повышение темпов экономического роста;

снижение нагрузки на государственную пенсионную систему;

развитие фондового рынка и финансовой инфраструктуры.

Поскольку эти изменения касаются практически всех сфер экономической и социальной жизни, пенсионная реформа станет одним из важнейших институциональных изменений в современной России.

Следовательно, создание понятной для работающего населения пенсионной системы позволит прогнозировать, планировать и формировать свою будущую пенсию. Вместе с тем накопительная пенсионная система окажет позитивное влияние на легализацию доходов, повышение трудовой активности населения и создание рабочих мест в новых финансовых институтах.

Важнейшее направление социальной политики российского государства составляют образовательные услуги.

Нынешнее состояние российского образования характеризуется тем, что, во-первых, современная массовая школа не обеспечивает качественного образовательного стандарта в области некоторых предметов; во-вторых, уровень финансового обеспечения школы составляет 25 – 40% расчетной нормативной потребности. Реальное же недофинансирование составляет 50 – 60%, что приводит к неравному доступу к качественному образованию.

Между тем в современную эпоху глобализации и динамичного развития новых технологий изменяется сам подход к образованию: из чисто расходной социальной сферы оно превращается в инвестиционную сферу, Более того, темпы развития современной экономики, науки, информационных технологий требуют продолжения образования в течение всей жизни, т. е. перехода к непрерывному образованию.

В качестве основных задач, стоящих перед системой образования, выступают:

содействие успешной адаптации молодежи в обществе и на рынке труда и противодействие негативным социальным процессам;

развитие специального образования для лиц с ограниченными возможностями здоровья;

создание условий вхождения новых поколений в открытое информационное общество;

повышение вклада образования в модернизацию экономики.

Решение этих задач предполагает следующие направления действий:

обновление содержания образования и повышение качества образовательных программ всех уровней;

увеличение средств федерального бюджета на нужды образования;

формирование механизма финансирования получения гражданами общего среднего образования на основе требований государственного стандарта;

расширение базы финансирования образования за счет средств из внебюджетных источников.

Реализация социальной политики в сфере образования обеспечит приоритетность развития этой отрасли как неотъемлемого условия модернизации российского общества и конкурентоспособность национальной экономики, позволит России развиваться в русле прогрессивных мировых тенденций.

Заключение

Необходимость государственного регулирования национальной экономики является следствием так называемого «фиаско рынка», т. е. «врожденных» недостатков свободной рыночной системы.

Государственное регулирование национальной экономики включает в себя несколько направлений:

Бюджетная (финансовая) политика осуществляет задачи: составление проекта и исполнение федерального бюджета; осуществление финансового контроля; обеспечение сбалансированности государственных финансов; недопущение опережающего роста государственных расходов над темпами роста экономики; безусловное исполнение принятых сектором государственного и муниципального управления обязательств; приоритет среднесрочного бюджетного планирования, отражающего стратегические направления развития экономики; открытость и доступность информации по расходам государственного бюджета на всех уровнях; конкурсные принципы распределения бюджетных ресурсов.

Социальная политика строится на таких принципах, как: повышение роли личного трудового дохода в удовлетворении социально-культурных и бытовых нужд населения и ликвидация на этой основе иждивенчества; организация нового механизма финансирования социальной сферы, т. е. переход от государственного патернализма к социальному партнерству; социальная защита населения и сокращения бедности; реформирование пенсионной системы; обновление содержания образования и повышение качества образовательных программ всех уровней; увеличение средств федерального бюджета на нужды образования.

Кредитно-денежная политика решает несколько задач: обеспечить выживание и развитие производственной сферы и всех ее частей, которые оказались лишенными денежных средств; вести к восстановлению необходимой для эффективного функционирования экономики интеграции между производственной сферой и сферой обращения капитала, между реальным и спекулятивным секторами экономики.

Государственное регулирование национальной экономики – государственное регулирование функционирования субъектов хозяйствования, с целью перспективного воздействия на развитие общественного производства всех форм собственности, решение социальных проблем, укрепление международного авторитета и внешнеэкономических связей.

Список использованных источников

Инвестиции: Учебник. – 2-е изд. перераб. и дополн./ П.И. Вахрин– М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и Кє», 2004. – 384 с.

Макроэкономика./ Г.С. Вечканов, Г.Р. Вечканова – М.: Питер, 2004. – 286с.

Региональная экономика России: Учебник./ В.В. Кистанов, Копылов Н.В.– М.: Финансы и статистика, 2002. – 584 с.

Экономика России: учеб. пособие./ В. В. Виноградов М.: Юрист, 2002. – 264 с.

Экономика России: перемены и перспективы./ Ю.В. Яковец – М.: Изд-во норма, 1996. 306 с.

Экономическая теория. Уч. Пособие./И.П. Николаева – Ростов-на-Дону: Издательский центр «МарТ», 2002. – 224 с.

Экономическая теория: Учебник для вузов./ М.А. Сажина, Г.Г. Чибриков – 2-е изд., — М.: Норма, 2005. – 672 с.

Экономическая теория. Учебник./Л.М. Куликов– М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. 257 с.

1 Сажина М.А., Чибриков Г.Г. Экономическая теория: Учебник для вузов. – 2-е изд., — М.: Норма, 2005. – с. 145

Міністерство освіти і науки України

ВНЗ Відкритий міжнародний університет розвитку людини

«Україна»

Дубенська філія

Бродівський ЛЦДН

Курсова робота

Спрощена система оподаткування суб’єктів малого підприємництва

з Податкової системи

Виконавець:

Студент ΙΙ курсу

Групи Ф-5

Спеціальність:

«Фінанси»

Оліярчук В. В.

Перевірив:

–––––––––––––––––

––– –––––––– 2009 р.

Броди-2009

Зміст

Розділ 1 — Система оподаткування суб’єктів малого бізнесу

1.1 Оподаткування фізичних осіб

1.2 Оподаткування юридичних осіб (загальна і спрощена система)

Розділ 2 — Спрощена система оподаткування суб’єктів малого підприємництва

2.1 Розробка і впровадження спрощеної системи оподаткування суб’єктів малого підприємництва

2.2. Особливості бухгалтерського і фінансового обліку за умов застосування спрощеної системи оподаткування

2.3. Переваги і недоліки альтернативних способів оподаткування малих підприємств

Розділ 3 — Використання спрощеної системи на сучасному етапі розвитку ринкової економіки

3.1 Переваги і недоліки використання спрощеної системи оподаткування

3.2 Міжнародний досвід використання спрощеної системи оподаткування

3.3 Пропозиції щодо вдосконалення спрощеної системи оподаткування

Висновки

Список використаної літератури та інші інформаційні джерела

Вступ

Чинна система оподаткування в Україні створює значне податкове навантаження на суб’єктів малого підприємництва. Введення в Україні спрощеної системи оподаткування суб’єктів малого підприємництва ще не забезпечило необхідних зрушень в їх розвитку. У той же час, продовжується формування значного тіньового сектора економіки, в тому числі і за рахунок суб’єктів малого підприємництва, що призводить до масового ухилення від оподаткування.

Отже, є необхідність всебічного комплексного дослідження питань, пов’язаних із впливом системи оподаткування на діяльність суб’єктів малого підприємництва, та стимулювання його розвитку.

У курсові роботі зроблена спроба комплексно дослідити оподаткування суб’єктів малого підприємництва в сучасних умовах ринкових відносин України та визначити основні шляхи його удосконалення.

Метою курсової роботи є науково–теоретичне та практичне обґрунтування удосконалення оподаткування суб’єктів малого підприємництва як інструмента регулювання їх діяльності, направленого на підвищення ефективності.

Відповідно до зазначеної мети у роботі визначені наступні задачі:

– розглянути сутність оподаткування в умовах ринкової економіки, його теоретичні основи, функції та види податків, принципи оподаткування, етапи розвитку податкової системи в Україні, регулювання за допомогою податків підприємницької діяльності;

– дослідити еволюцію малих підприємств за формами власності, галузями економіки і регіонами та їх роль у формуванні доходів бюджету;

– провести аналіз оподаткування малих підприємств та приватних підприємців в Україні за спрощеною системою, з’ясувати особливості оподаткування за різними видами податків, переваги її над традиційною системою, тенденції розвитку;

– встановити переваги спрощеної системи оподаткування та методичні підходи до оцінки її ефективності;

– обґрунтувати вимоги до контролю за діяльністю суб’єктів малого підприємництва як інструменту стимулювання ефективності їх роботи та розробити пропозиції щодо його організації на принципово новій основі;

– розробити пропозиції щодо удосконалення оподаткування суб’єктів малого підприємництва за спрощеною системою, направленою на підвищення ефективності їх діяльності.

Об’єктом системи оподаткування є сучасна практика податкового регулювання діяльності суб’єктів малого підприємництва в умовах трансформації економіки.

Предметом дослідження є фінансові відносини, що виникають між державою та суб’єктами малого підприємництва з приводу залучення податкових платежів до бюджету за спрощеною системою.

Розділ 1. Система оподаткування суб’єктів малого бізнесу

1.1 Оподаткування фізичних осіб

Прибутковий податок з громадян стягувався безпосередньо з доходів платників — фізичних осіб. В економічно розвинутих країнах цей вид податку відіграє суттєву роль у формуванні доходів бюджету. В Україні питома вага цього податку в обсязі доходів незначна, що є наслідком відповідних пропорцій розподілу ВВП на фонд заробітної плати і прибуток. До переваг цього податку відносять його соціальну справедливість, оскільки він ставить рівень оподаткування в пряму залежність від обсягу доходу платників. Крім того, за допомогою прогресивних ставок і пільг в оподаткуванні можна зменшувати податковий тягар для малозабезпечених верств населення і посилювати для осіб з високими доходами. А недоліком є значні можливості для платників у заниженні оподатковуваного доходу і в ухиленні від сплати податку. Особливо це стосується оподаткування доходів від підприємницької діяльності.

Платниками прибуткового податку в Україні є фізичні особи незалежно від віку, громадянства, статі, раси, національності, сімейного, соціального й майнового стану, приналежності до громадських організацій та політичних партій, ставлення до релігії. Це громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства — як ті, що постійно проживають (не менше ніж 183 дні у календарному році), так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні.

Отже, згідно Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб ” платниками податку є:

– резидент, який отримує як доходи з джерелом їх походження з території України, так і іноземні доходи;

– нерезидент, який отримує доходи з джерелом їх походження з території України.

Не є платником податку нерезидент, який отримує доходи з джерелом їх походження з території України і має дипломатичні привілеї та імунітет, встановлені на умовах взаємності міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, щодо доходів, одержуваних ним безпосередньо від здійснення такої дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором іншої діяльності.

Якщо платник податку помирає або визнається судом померлим чи безвісно відсутнім, то податок за останній податковий період справляється з активів такого платника податку (нарахованих на його користь доходів) при відкритті спадщини, з урахуванням обмежень, встановлених законом.

Об’єктом оподаткування резидента є:

– загальний місячний оподатковуваний дохід;

– чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального річного оподатковуваного доходу на суму податкового кредиту такого звітного року;

– доходи з джерелом їх походження з України, які підлягають кінцевому оподаткуванню при їх виплаті;

– іноземні доходи.

Об’єктом оподаткування нерезидента є:

– загальний місячний оподатковуваний дохід з джерелом його походження з України;

– загальний річний оподатковуваний дохід з джерелом його походження з України;

– доходи з джерелом їх походження з України, які підлягають кінцевому оподаткуванню при їх виплаті.

При нарахуванні доходів у вигляді валютних цінностей або інших активів, чия вартість є вираженою в іноземній валюті або міжнародних розрахункових одиницях, така вартість перераховується у гривні за валютним (обмінним) курсом Національного банку України, діючим на момент одержання таких доходів.

При нарахуванні доходів у вигляді заробітної плати об’єкт оподаткування визначається як нарахована сума такої заробітної плати, зменшена на суму збору до Пенсійного фонду України чи внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, які відповідно до закону справляються за рахунок доходу найманої особи.

Загальний річний оподатковуваний дохід складається з суми загальних місячних оподатковуваних доходів звітного року, а також іноземних доходів, одержаних протягом такого звітного року. До складу загального місячного оподатковуваного доходу включаються:

– доходи у вигляді заробітної плати, інші виплати та винагороди, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового або цивільно-правового договору;

– доходи від продажу об’єктів прав інтелектуальної (промислової) власності; доходи у вигляді сум авторської винагороди, іншої плати за надання права на користування або розпорядження іншим особам нематеріальним активом (творами науки, мистецтва, літератури або іншими нематеріальними активами) (далі — роялті), у тому числі одержувані спадкоємцями власника такого нематеріального активу;

– сума (вартість) подарунків у межах, що підлягають оподаткуванню згідно з нормами статті Закону;

– дохід від надання майна в оренду або суборенду:

– оподатковуваний дохід (прибуток), не включений до розрахунку загальних оподатковуваних доходів попередніх податкових періодів та самостійно виявлений у звітному періоді платником податку або нарахований податковим органом згідно із законом;

– дохід, отриманий платником податку від його працедавця як додаткове благо, а саме у вигляді:

– дохід у вигляді процентів, дивідендів та роялті, виграшів, призів;

– інвестиційний прибуток;

– дохід у вигляді вартості успадкованого майна;

– сума надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлені законодавством строки.

У такому ж порядку визначається об’єкт оподаткування для сум надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлений строк.

Якщо особа, яка нараховує доходи у формах, відмінних від грошової, є платником податку на прибуток підприємств за ставкою, встановленою пунктом 10.1 статті 10 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (334/94-ВР), то до її валових витрат включається сума, розрахована згідно з цим пунктом.

Така сама сума є базою для нарахування збору до Пенсійного фонду України та внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

До складу загального місячного або річного оподатковуваного доходу платника податку не включаються такі доходи (що не підлягають відображенню в його річній податковій декларації): сума державної адресної допомоги, житлових та інших субсидій або дотацій, компенсацій, винагород та страхових виплат, які отримуються платником податку відповідно з бюджетів, Пенсійного фонду України та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування згідно із законом, сума державних премій України або державних стипендій України, сума пенсій, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, а також з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами та інше. [9, с 125]

Не підлягає оподаткуванню та включенню до складу загального місячного або річного оподатковуваного доходу платника податку благодійна, у тому числі гуманітарна, допомога (далі — благодійна допомога), яка надходить на його користь у вигляді коштів або майна (безоплатно виконаної роботи, наданої послуги) та відповідає вимогам, визначеним цим пунктом.

Для цілей оподаткування благодійна допомога поділяється на цільову та нецільову благодійну допомогу. Цільовою є благодійна допомога, яка надається під визначені умови та напрями її витрачання, а нецільовою вважається допомога, яка надається без встановлення таких умов або напрямів.

Фізичні особи, які відповідають критеріям платників єдиного податку мають право перейти на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності виключно на добровільних засадах один раз протягом календарного року з початку будь якого кварталу. Новостворені підприємці можуть перейти на єдиний податок з того кварталу, в якому здійснена державна реєстрація, подавши заяву при постановці на облік.

Підставою для переходу на єдиний податок є заява, яку він подає у письмовій формі до органу державної податкової служби. Строк подання заяви – такий же, як і для юридичних осіб – не пізніше ніж за 15 календарних днів до початку кварталу, з якого він обирає оподаткування доходів за спрощеною системою.[9, с234]

У заяві, крім об’єктивної інформації про громадянина – підприємця, зазначаються відомості про: види діяльності, які будуть здійснюватися в роботі за спрощеною системою оподаткування; місце здійснення підприємницької діяльності; обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) з початку календарного року. У випадку, коли перехід на єдиний податок здійснюється з початку року, то вказується розмір виручки за попередній рік; чисельність працівників, з якими укладено трудові угоди, що передбачають оплату їх праці не нижче мінімального розміру заробітної плати на день складання заяви.

При подачі заяви одночасно подається квитанція про сплату податку не менш, ніж за календарний місяць.

Орган державної податкової служби за місцем державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи – за наявності платіжного документа про сплату єдиного податку зобов’язаний протягом десяти робочих днів після отримання заяви безоплатно видати Свідоцтво або надати письмову мотивовану відмову. На кожного найманого робітника видаються Довідки про трудові відносини фізичної особи з громадянином-підприємцем. Свідоцтво може бути видане на той термін, що вказується громадянином – підприємцем в заяві, але в межах календарного року.

Відповідно до діючого законодавства, Свідоцтво, а також Довідка про трудові відносини фізичної особи з платником єдиного податку повинні знаходитися на робочому місці платника або найманого працівника та пред’являтися представникам контролюючих органів, які мають відповідні функціональні повноваження на здійснення перевірки.[5, с 456]

У випадку коли фізична особа – суб’єкт малого підприємництва – здійснює декілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, нею придбавається одне свідоцтво і сплачується єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки. Це правило застосовується незалежно від того, де здійснюється ця підприємницька діяльність: в межах адміністративно-територіальної одиниці чи на всій території України.

Податковий облік у фізичних осіб має певну специфіку, яка визначається відсутністю прямого зв’язку кінцевих результатів діяльності підприємця з розміром його податкових зобов’язань. Внаслідок цього інформація податкового обліку та звітності фізичної особи може бути використана лише для контролю за дотриманням ним встановлених обмежень щодо виду діяльності, обсягів виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та кількості найманих працівників.

Для визначення результатів власної підприємницької діяльності платник єдиного податку використовує Книгу обліку доходів і витрат, записи в якій ведуться на підставі хронологічного відображення здійснених господарських і фінансових операцій.

Статтею 4 Указу передбачено, що форма книги обліку доходів та витрат, які підлягають оподаткуванню відповідно до цього Указу, і порядок її ведення суб’єктами малого підприємництва, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються Державною податковою адміністрацією України.

Виходячи з цієї норми, ДПАУ рекомендувало використовувати для визначення результатів власної підприємницької діяльності Книгу обліку доходів і витрат. Записи в Книгу заносяться в порядку здійснення операцій, тобто в хронологічному порядку, причому періодичність здійснення цих записів (щодня, раз на тиждень і т.п.) чинними нормативними документами не встановлена, хоча на практиці податківці вимагають заповнювати її щоденно.

У Книзі зазначаються: період обліку, кількість виготовленої продукції, витрати на виробництво, кількість проданої продукції, ціна продажу продукції, сума виручки та доходу,чистий доход.

Суми виручки від реалізації і витрат відображаються в Книзі обліку доходів і витрат платника єдиного податку тільки в сумарному вираженні, без позначення кількісних показників та найменувань.

Суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа має складати Звіт суб’єкту підприємницької діяльності – фізичної особи.

У Звіті зазначають: вид підприємницької діяльності; фактична чисельність працівників; сума фактично сплаченого єдиного податку, обсяг виручки від реалізації товарів робіт наростаючим підсумком.

Для платників єдиного податку – фізичних осіб – встановлений квартальний податковий період, який одночасно є й звітним періодом. Тобто періодичність подання звітності – один квартал. Звіт представляється в органи державної податкової служби протягом п’яти днів після закінчення звітного періоду.

Цей термін затверджений ДПАУ. Указом він не визначений, до того ж він явно суперечить загальним принципам подання податкових декларацій, встановленим Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, відповідно до ст. 4.1.4 якого квартальному податковому періоду відповідає 40-денний термін подання податкової декларації.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності запроваджується для таких суб’єктів малого підприємництва:

– фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень;

– юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. гривень.

Не можуть перейти на спрощену систему оподаткування: довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи; СПД за наявності у їх статутному фонді понад 25% внесків, що належать юридичним особам — учасникам, які не є суб’єктами малого підприємництва; спільні підприємства.

Ставка єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва — фізичних осіб встановлюється місцевими радами за місцем їх державної реєстрації залежно від виду діяльності і не може становити менше 20 гривень та більше 200 гривень на місяць.

У разі коли платник єдиного податку здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або за участю у підприємницькій діяльності членів його сім’ї, ставка єдиного податку збільшується на 50 відсотків за кожну особу.

Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа, яка сплачує єдиний податок, звільняється від обов’язку нарахування, відрахування та перерахування до державних цільових фондів зборів, пов’язаних з виплатою заробітної плати працівникам, які перебувають з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім’ї.

Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа сплачує єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України.

Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа має вести Книгу обліку доходів і витрат та складати Звіт СПД — фізичної особи. У Книзі зазначаються: період обліку, кількість виготовленої продукції, витрати на виробництво, кількість проданої продукції, ціна продажу продукції, сума виручки та доходу, чистий доход.

У Звіті зазначають: вид підприємницької діяльності, фактична чисельність працівників, сума фактично сплаченого єдиного податку, обсяг виручки від реалізації ТРП наростаючим підсумком.

Об’єктом оподаткування юридичних осіб — СПД є здійснення підприємницької діяльності. Базою оподаткування є визначена виручка від реалізації продукції без урахування акцизу. Суб’єкт підприємницької діяльності — юридична особа, який перейшов на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з наступних ставок єдиного податку:

– 6 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору у разі сплати податку на додану вартість;

– 10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.

Суб’єкти підприємницької діяльності — юридичні особи сплачують єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України.

Для переходу на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єкт малого підприємництва подає письмову заяву до органу державної податкової служби за місцем державної реєстрації. Суб’єкт малого підприємництва — юридична особа обов’язково зазначає, яку ставку єдиного податку ним обрано.

Заява подається не пізніше ніж за 15 днів до початку наступного звітного (податкового) періоду (кварталу) за умови сплати всіх установлених податків та обов’язкових платежів за попередній звітний (податковий) період.

Перехід на спрощену систему оподаткування за єдиним податком можливий лише за умови сплати всіх встановлених податків і обов’язкових платежів, термін сплати яких настав на дату подання заяви. Податкова інспекція протягом 10 днів безплатно видає Свідоцтво про право сплати єдиного податку.

Рішення про перехід на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності може бути прийняте не більше одного разу за календарний рік. Орган державної податкової служби зобов’язаний протягом десяти робочих днів видати безоплатно свідоцтво про право сплати єдиного податку або надати письмову мотивовану відмову.[3, с231]

Відмову від застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності і повернення до раніше встановленої системи оподаткування суб’єкти малого підприємництва можуть здійснювати з початку наступного звітного (податкового) періоду (кварталу) у разі подання відповідної заяви до органів державної податкової служби не пізніше ніж за 15 днів до закінчення попереднього звітного (податкового) періоду (кварталу).

За результатами господарської діяльності за звітний (податковий) період (квартал) суб’єкти малого підприємництва — юридичні особи подають до органу державної податкової служби до 20 числа місяця, що наступає за звітним (податковим) періодом, розрахунки про сплату єдиного податку, акцизного збору і, в разі обрання ними єдиного податку за ставкою 6 відсотків, розрахунок про сплату податку на додану вартість, а також платіжні доручення на сплату єдиного податку за звітний період з позначкою банку про зарахування коштів.

У разі порушення вимог платник єдиного податку повинен перейти на загальну систему оподаткування, обліку та звітності, починаючи з наступного звітного періоду (кварталу).

Суб’єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником таких видів податків і зборів (обов’язкових платежів): податку на додану вартість, крім випадку, коли юридична особа обрала спосіб оподаткування доходів за єдиним податком за ставкою 6 відсотків; податку на прибуток підприємств;

податку на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб — суб’єктів малого підприємництва) плати (податку) за землю; збору на спеціальне використання природних ресурсів; збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

збору на обов’язкове соціальне страхування; відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України; комунального податку;податку на промисел; збору на обов’язкове державне пенсійне страхування; збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг; внесків до Фонду України соціального захисту інвалідів;

внесків до Державного фонду сприяння зайнятості населення;

плати за патенти згідно.

Підприємство, що перейшло на спрощену систему оподаткування крім єдиного податку сплачує: ПДВ (для платників єдиного податку за ставкою 6%); акцизний збір; мито; державне мито; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства; збір за забруднення навколишнього середовища; місцеві податки і збори (за винятком комунального податку, збору на видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг); рентні платежі.

За результатами господарської діяльності за звітний (податковий) період (квартал) суб’єкти малого підприємництва — юридичні особи подають до органу державної податкової служби до 20-го числа місяця, наступного за звітним (податковим) періодом, розрахунки про сплату єдиного податку, акцизного збору і, в разі обрання ними єдиного податку за ставкою 6 відсотків, розрахунок про сплату податку на додану вартість, а також платіжні доручення про сплату єдиного податку за звітний період з відміткою банку про зарахування коштів.

При поданні звітності до органу державної податкової служби суб’єкт малого підприємництва повинен мати при собі Свідоцтво про право сплати єдиного податку.

Книга обліку доходів і витрат повинна бути прошнурована та мати пронумеровані сторінки. На останній сторінці вказується кількість сторінок, що є в Книзі, запис про це завіряється підписом керівника, печаткою суб’єкта малого підприємництва та печаткою органу державної податкової служби, де зареєстрований суб’єкт малого підприємництва. Якщо сторінки в Книзі обліку доходів і витрат закінчилися, то суб’єкт малого підприємництва повинен завести нову Книгу обліку доходів і витрат, при цьому дата першого запису в новій Книзі повинна припадати на день, наступний за останнім днем запису, зробленим у Книзі, яка велась раніше.

Фіксований сільськогосподарський податок — це податок, який справляється з одиниці земельної площі. Базою оподаткування є грошова оцінка загальної земельної площі сільгоспугідь. Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок таких податків і зборів: податку на прибуток підприємств; плати (податку) за землю; податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; комунального податку; збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; збору на обов’язкове соціальне страхування; збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України; збору на обов’язкове державне пенсійне страхування; плати за придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності; збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування водою для потреб сільського господарства).

Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, передбачених законами України, селянські та інші господарства, які займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50 відсотків загальної суми валового доходу підприємства.

1.2 Оподаткування юридичних осіб (загальна і спрощена система)

Перехід на спрощену систему оподаткування для юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності – можливий з будь-якого податкового періоду, а для єдиного податку тривалість податкового періоду дорівнює кварталу. Таким чином, протягом року існує чотири дати, з яких можна перейти на спрощену систему оподаткування: 1 січня, 1 квітня, 1 липня і 1 жовтня.

Рішення про перехід на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності може бути прийняте не більше одного разу за календарний рік.

Для переходу на спрощену систему оподаткування суб’єкт малого підприємництва подає письмову заяву до органу державної податкової служби за місцем державної реєстрації. Суб’єкт малого підприємництва — юридична особа обов’язково зазначає, яку ставку єдиного податку ним обрано.

Зареєстровані в установленому порядку новостворені суб’єкти підприємницької діяльності мають право перейти на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності з того кварталу, в якому здійснено їх державну реєстрацію. Новостворені та зареєстровані платники єдиного податку сплачують його за повний місяць, з якого розпочали діяльність.

З метою переходу на єдиний податок, юридична особа подає письмову заяву встановленого зразка до органу державної податкової служби за місцем реєстрації із зазначенням ставки податку. Заява подається не пізніше ніж за 15 днів до початку наступного звітного (податкового) періоду (кварталу). Перехід на спрощену систему оподаткування за єдиним податком можливий лише за умови сплати всіх встановлених податків і обов’язкових платежів, термін сплати яких настав на дату подання заяви.

Ті суб’єкти малого підприємництва, які вже застосовують спрощену систему оподаткування, щорічно подовжують свій статус, подаючи відповідну заяву в орган державної податкової служби за місцем реєстрації.

Орган державної податкової служби протягом 10 днів з моменту подання заяви має видати Свідоцтво про право сплати єдиного податку, а в разі негативного результату платнику надається вмотивоване рішення щодо відмови у його видачі в письмовій формі. Строк дії Свідоцтва – 1 рік. Тобто, останнім днем подання заяви при переході на єдиний податок з І кварталу є 16 грудня попереднього року, з ІІ кварталу – 16 березня, з ІІІ кварталу – 15 червня і з ІV кварталу – 15 вересня.

Строк дії Свідоцтва – 1 рік (в межах календарного року). Після закінчення строку дії, Свідоцтво необхідно повернути до відповідного органу податкової служби, незалежно яке рішення прийняв суб’єкт малого підприємництва: далі сплачувати чи відмовитися від сплати єдиного податку.

Відмову від застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності і повернення до раніше встановленої системи оподаткування суб’єкти малого підприємництва можуть здійснювати з початку наступного звітного (податкового) періоду (кварталу) у разі подання відповідної заяви до органів державної податкової служби не пізніше ніж за 15 днів до закінчення попереднього звітного (податкового) періоду (кварталу).

Повернення на звичайну систему оподаткування може здійснюватися за ініціативою платника або у зв’язку із порушенням законодавчих вимог до платників єдиного податку.

В першому випадку підставою для скасування статусу платника єдиного податку є заява про відмову від спрощеної системи оподаткування, яка подається в строки, встановлені для заяви на застосування єдиного податку, але форма цієї заяви нормативними актами не регламентована.

В другому випадку перехід на звичайну систему оподаткування є своєрідною санкцією за порушення вимог, встановлених для платників єдиного податку. Так, підставою для обов’язкового повернення на звичайну систему оподаткування може бути: перевищення граничного обсягу виручки від реалізації, здійснення бартерної операції, тощо.

Будь-яке повернення зі спрощеної системи оподаткування може бути здійснене тільки з початку календарного кварталу, наступного за прийняттям відповідного рішення або порушення умов застосування спрощеної системи. Тобто при зміні системи оподаткування (незалежно від напряму цієї зміни) має дотримуватися принцип незмінності умов оподаткування протягом квартального податкового періоду.

Суб’єкти малого підприємництва – юридичні особи, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, зобов’язані вести Книгу обліку доходів і витрат суб’єкта малого підприємництва – юридичної особи, в якій у хронологічній послідовності на підставі первинних документів здійснюються записи про операції, що відбулися у звітному (податковому) періоді [28].

Книга обліку доходів і витрат ведеться суб’єктами підприємницької діяльності — фізичними особами, оподаткування доходів яких здійснюється згідно із законодавством з питань оподаткування суб’єктів малого підприємництва (у тому числі шляхом отримання свідоцтва про сплату єдиного податку), а також особами, які мають пільговий торговий патент для продажу товарів (крім підакцизних) (надання послуг) відповідно до законодавства з питань патентування деяких видів підприємницької діяльності, якщо такі особи не є платниками податку на додану вартість.[3, с 576]

Прошнурована і пронумерована книга реєструється в органі державної податкової служби за місцем державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

До органу реєстрації подається належним чином оформлений примірник книги разом із заявою про її реєстрацію, у якій зазначаються:

– найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи;

– прізвище, ім’я, по батькові, паспортні дані, місце проживання, ідентифікаційний номер платника податків та інших обов’язкових платежів — для фізичної особи;

– номер та дата видачі суб’єкту підприємницької діяльності свідоцтва про сплату єдиного податку або номер, дата видачі та термін дії пільгового торгового патенту.

Книга реєструється безоплатно протягом двох робочих днів з дати подання зазначених документів. На титульному аркуші книги зазначаються загальна кількість сторінок, відомості про орган реєстрації, дата реєстрації та номер запису в журналі обліку зареєстрованих книг. Ці відомості засвідчуються підписом посадової особи, яка провела реєстрацію, та скріплюються печаткою органу реєстрації.

Суб’єктом підприємницької діяльності до книги заносяться такі відомості: порядковий номер запису; дата здійснення операції, пов’язаної з проведеними витратами і або отриманим доходом; сума витрат за фактом їх здійснення, в тому числі заробітна плата найманого працівника; сума вартості товарів, отриманих для їх продажу (надання послуг); сума виручки від продажу товарів (надання послуг) — з підсумком за день.

Книга зберігається у суб’єкта підприємницької діяльності протягом 3 років після виконання останнього запису.

У графі 1 відображається № операції.

У графі 2 відображається дата та номер банківського або касового документа.

У графі 3 «Сума виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)» відображається сума доходів, отриманих від виробництва та продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

У графі 4 «Сума виручки від реалізації основних фондів» відображається різниця між сумою, отриманою від реалізації цих основних фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу.

У графі 5 «Позареалізаційні доходи та виручка від іншої реалізації» відображаються суми, фактично отримані суб’єктом підприємницької діяльності на розрахунковий (поточний) рахунок та в касу від інших операцій (фінансовий результат від продажу цінних паперів, малоцінних швидкозношуваних предметів, матеріалів, палива, орендна плата, проценти, грошові кошти, отримані у вигляді безповоротної фінансової допомоги, кредиторська заборгованість, щодо якої минув строк позовної давності, а також дивіденди, якщо вони не були оподатковані у джерела виплати.

У графі 6 «Загальна сума виручки та позареалізаційних доходів» відображаються всі надходження, отримані на розрахунковий (поточний) рахунок та в касу суб’єктом малого підприємництва від продажу продукції (товарів, робіт, послуг), майна, включаючи основні фонди, які належать суб’єкту малого підприємництва й реалізовані у звітному (податковому) періоді, позареалізаційні доходи та виручка від іншої реалізації

У графах 3, 4, 5, 6 не включаються до складу виручки (доходу) суми акцизного збору.

У графі 7 «Загальна сума витрат, здійснених у зв’язку з веденням господарської діяльності» відображається фактична сума витрат, проведених з розрахункового (поточного) рахунку та каси підприємства, у зв’язку з продажем продукції (товарів, робіт, послуг), здійсненням фінансових операцій, а також від іншої діяльності.

Суб’єкт малого підприємництва щомісячно підбиває підсумки з 3 до 7 граф наростаючим підсумком з початку року.

На останній сторінці вказується кількість сторінок, що є в Книзі, запис про це завіряється підписом керівника, печаткою суб’єкта малого підприємництва та печаткою органу державної податкової служби, де зареєстрований суб’єкт малого підприємництва.

Якщо сторінки в Книзі обліку доходів і витрат закінчилися, то суб’єкт малого підприємництва повинен завести нову Книгу обліку доходів і витрат, при цьому дата першого запису в новій Книзі повинна припадати на день, наступний за останнім днем запису, зробленим у Книзі, яка велась раніше.

З точки зору методології справляння єдиного податку виникають сумніви щодо доцільності ведення податкового обліку юридичних осіб – суб’єктів малого підприємництва – саме в тій формі, що затверджує Державна податкова адміністрація України .

По-перше, позареалізаційні доходи не передбачені в базі оподаткування, а виручка від іншої реалізації надходить на банківський рахунок або в касу платника єдиного податку і повинна враховуватися в графі 3 Книги обліку доходів та витрат. Тобто графи Книги не відбивають встановлений законодавством порядок формування бази оподаткування, а ретельне виконання Порядку заповнення Книги призведе до подвійного обліку (в графі 6) частини виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).

До того ж будь які нормативні акти або рекомендації щодо порядку відображення в Книзі витрат, здійснених у зв’язку з веденням господарської діяльності, до цього часу відсутні. Специфіка єдиного податку не дозволяє застосовувати в цьому випадку методику ведення обліку витрат, що застосовується в оподаткуванні прибутку або в прибутковому податку з громадян. Внаслідок цього, не буде помилкою віднесення до витрат суб’єкта малого підприємництва витрат подвійного призначення у випадку невиконання спеціальних вимог (наприклад, витрати на рекламу або на професійну підготовку та перепідготовку кадрів можуть включатися у витрати підприємства без будь яких обмежень).

Ще одне питання, що стосується обліку витрат полягає в тому, що на платників єдиного податку не поширюється дія норм Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, а термін «господарська діяльність», з якою мають бути зв’язані ці витрати, визначений в ст. 1 цього законодавчого акту (хоча практичне його застосування виходить далеко за межі податку на прибуток підприємств).[1, с345]

Крім Книги обліку доходів та витрат суб’єкт малого підприємництва — юридична особа зобов’язана вести ще й касову книгу.

За результатами господарської діяльності за звітний (податковий) період (квартал) суб’єкти малого підприємництва — юридичні особи подають до органу державної податкової служби до 20-го числа місяця, наступного за звітним (податковим) періодом, розрахунки про сплату єдиного податку [29], акцизного збору і, в разі обрання ними єдиного податку за ставкою 6 відсотків, розрахунок про сплату податку на додану вартість, а також платіжні доручення про сплату єдиного податку за звітний період з відміткою банку про зарахування коштів.

У рядку 1 «Середньооблікова чисельність працюючих» відображається середньооблікова чисельність працюючих для суб’єктів малого підприємництва, яка визначається за методикою, затвердженою органами статистики, з урахуванням усіх його працівників, у тому числі тих, що працюють за договорами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філіалів, відділень та інших відособлених підрозділів.

У рядку 2 «Виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору» відображається сума коштів, отриманих на розрахунковий рахунок або (та) в касу суб’єкта малого підприємництва.

У рядку 3 «Виручка від реалізації основних фондів» відображається виручка, отримана суб’єктом малого підприємництва, у разі здійснення операцій з продажу основних фондів, яка визначається як різниця між сумою, отриманою від реалізації цих фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу.

У рядку 4 «Усього виручка від реалізації» відображається загальна сума коштів, отримана на розрахунковий рахунок або (та) в касу суб’єкта малого підприємництва з урахуванням коштів, отриманих від реалізації основних фондів.

У рядку 5 «Сума єдиного податку за ставкою ( )» відображається сума єдиного податку, яку необхідно сплатити не пізніше 20 числа місяця, що настає за звітним (податковим) періодом, за ставкою, самостійно вибраною платником податку, відповідно до чинного законодавства України.

У рядку 6 «Внески, нараховані на суму дивідендів» відображається сума внесків, які платник єдиного податку зобов’язаний при виплаті дивідендів нараховувати та сплачувати до бюджету, до якого зараховується єдиний податок, за правилами, установленими підпунктом 7.8.2 пункту 7.8 статті 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (із змінами і доповненнями).

У рядку 7 «Сума самостійно виявлених помилок за результатами минулих податкових періодів» відображається сума заниженого податкового зобов’язання (з позитивним значенням) або сума завищеного податкового зобов’язання (з від’ємним значенням), самостійно нарахована платником єдиного податку у зв’язку з виправленням помилки.

У рядку 8 «Податкові зобов’язання до сплати» відображається скоригована (виправлена) сума податкового зобов’язання, яку необхідно сплатити платнику єдиного податку за звітний податковий період з урахуванням суми самостійно виявленої помилки за результатами минулих податкових періодів.

У рядку 9 «Сума штрафу, самостійно нарахована у зв’язку з виправленням помилки» відображається сума штрафу, самостійно нарахованого платником єдиного податку

Показники, відображені у рядках 1-9, заповнюються в графах 3-6 поквартально із збереженням даних за минулі звітні періоди (квартали). У графі 7 відображається сума показників, зазначених у графах 3-6.

У нижній частині Розрахунку за результатами камеральної перевірки службова особа ДПІ (ДПА) робить відмітку про виявлені або невиявлені порушення (помилки) і в разі виявлення порушень складає відповідний акт.

Строки подання податкової звітності та перерахування податку, встановлені Указом [14] не відповідають загальним правилам встановлення таких строків За Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетам та державними цільовими фондами” [12].

При поданні звітності до податкових органів суб’єкт малого підприємництва повинен мати при собі Свідоцтво про право сплати єдиного податку.

Розділ 2 — Спрощена система оподаткування суб’єктів малого підприємництва

2.1 Розробка і впровадження спрощеної системи оподаткування суб’єктів малого підприємництва

У разі, коли у звітному періоді валовий доход від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки становить менш як 50 % загального обсягу реалізації, підприємство сплачує податки у наступному звітному періоді на загальних підставах.

До платників фіксованого сільськогосподарського податку належать також власники земельних ділянок та землекористувачі, в тому числі орендарі, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, крім власників та землекористувачів земельних ділянок, переданих для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного будівництва, а також наданих для городництва, сінокосіння та випасання худоби.

Об’єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому у користування, в тому числі на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах). Ставка фіксованого податку з 1 гектара сільгоспугідь встановлюється у % до їх грошової оцінки, проведеної за станом на 1 липня 1995 року, відповідно до Методики, затвердженої КМУ, в таких розмірах:

для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,5; для багаторічних насаджень — 0,3;

для земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах, — 1,5 % грошової оцінки одиниці площі ріллі по областях та АРК.

Платники податку визначають суму фіксованого сільськогосподарського податку на поточний рік у порядку і розмірах, передбачених цим Законом, і подають розрахунок органу державної податкової служби за місцем знаходження платника податку до 1 лютого поточного року. Нарахування фіксованого сільськогосподарського податку здійснюється до 20 числа кожного місяця звітного року, починаючи з лютого.

Сплата податку проводиться щомісячно до 20 числа наступного місяця у розмірі третини суми податку, визначеної на кожний квартал від річної суми податку, у таких розмірах: у I кварталі — 10 %; у II кварталі — 10 %; у III кварталі — 50 %; у IV кварталі — 30 %. Платники податку визначають суму податку на поточний рік у порядку і розмірах, передбачених Законом України «Про фіксований сільськогосподарський податок», і подають загальний розрахунок фіксованого податку на всю площу земельної ділянки органу ДПС за місцем своєї реєстрації до 1 лютого поточного року.

У той же термін платник податку подає розрахунок фіксованого податку окремо по кожній земельній ділянці органу ДПС за місцем розташування такої земельної ділянки. Платники фіксованого сільськогоспподатку перераховують кошти на окремий рахунок відділення Держказначейства в районі за місцем розташування земельної ділянки. Суми нарахованого (внесеного) фіксованого сільськогоспподатку включаються до складу ВВ платника фіксованого сільськогосподарського податку.

2.2Особливості бухгалтерського і фінансового обліку за умов застосування спрощеної системи оподаткування

Для переходу на спрощену систему оподаткування суб’єкт малого підприємництва подає письмову заяву до органу державної податкової служби за місцем державної реєстрації.

3аява подається не пізніше, ніж за 15 днів до початку наступною звітного (податкового) періоду (кварталу) за умови сплати всіх установлених податків та обов’язкових платежів за попередній звітний (податковий) період.

Суб’єкт малого підприємництва — юридична особа для податкового обліку зобов’язана вести книгу обліку доходів та витрат (табл. 1) та касову книгу.

Таблиця 1. Книга обліку доходів і витрат суб’єкта малого підприємництва

Разом з тим, підприємства зобов’язані вести бухгалтерський облік з вимогами стосовно документального оформлення господарських операцій.

Визначення суми єдиного податку суб’єктом малого підприємництва здійснюється за наступним розрахунком.

Таблиця. 2. Розрахунок, сплати єдиного податку суб’єктом малого підприємництва (ставка податку 10 відсотків виручки), (тис. грн.)

Суб’єкт малого підприємництва може відмовитися від застосування спрощеної системи і повернутися до загальної системи оподаткування.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва може застосовуватися поряд з діючою системою оподаткування, обліку та звітності, передбаченою законодавством, на вибір суб’єкта малого підприємництва.[5, с228]

Перехід України до ринкових відносин, значні перетворення у системі господарювання, зміни відносин власності, управлінні господарськими процесами тощо. Вони не могли не торкнутися і бухгалтерського обліку як системи впорядкованого узагальнення інформації про господарську діяльність, стан і рух майна та зобов’язань підприємств.

Єдина система бухгалтерського обліку поділяється на: системи фінансового, податкового та управлінського, кожний з яких має свою специфіку та різну мету (табл. 3).

Таблиця 3. Відмінні характеристики фінансового, управлінського і податкового обліку.

Фінансовий облік – збір даних на рахунках бухгалтерського обліку, для складання фінансової звітності, виявлення фінансових результатів за звітний період.

На основі фінансового обліку ведеться управлінський облік, тобто облік витрат виробництва, контроль за ними, прогнозування прибутку. Управлінський облік є основою фінансового менеджменту на підприємстві. Його результати призначені для внутрішнього користування.

Податковий облік призначений для визначення розміру податкових зобов’язань платника податків. Податковий облік організовують в такому порядку, щоб задовольнити потреби управління і служби податкового менеджменту в інформації щодо формування оподаткованої бази підприємства від усіх видів діяльності.

Об’єктами фінансового обліку є господарські процеси, в результаті яких змінюються активи, зобов’язання і капітал підприємства. Об’єктом податкового обліку є господарські операції платника податків і зборів, що відображають виникнення чи зміну об’єкту оподаткування.[5, с 455]

Предметом фінансового обліку є господарські засоби за їх складом і розміщенням, джерела утворення та їх цільове призначення, господарські процеси, що відбуваються в результаті виробництва продукції, витрати та результати господарської діяльності в цілому.

Податковий облік має дещо вужчий предмет, оскільки господарські засоби фігурують тут в якості об’єкта лише тією мірою, в якій вони пов’язані з визначенням бази оподаткування.

Найбільш всеохоплюючою є система фінансового обліку, тому в ній застосовуються всі елементи методу загальної системи бухгалтерського обліку – рахунки, подвійний запис, документацію, інвентаризацію, оцінку, калькуляцію. Підсистема податкового обліку охоплює значно вужче коло об’єктів.

Документація в системі податкового обліку обмежується первинними документами, податковими накладними, реєстром виданих та отриманих податкових накладних, реєстрами обліку валових доходів і витрат. Інвентаризація власне у податковому обліку не застосовується, хоч її не можна ігнорувати при визначенні приросту (убутку) товарів, інших виробничих запасів. Але здебільшого уточнення залишків товарно-матеріальних цінностей (ТМЦ) за даними інвентаризації проводять у фінансовому обліку.

Якщо податковий облік ведуть позасистемно, шляхом вибірки даних, тут не застосовуються такі елементи методу бухгалтерського обліку як рахунки і подвійний запис операцій, що до речі, властиве інколи управлінському обліку в окремих країнах. В Україні як фінансовий, так і управлінський облік (а на великих підприємствах це доцільно і щодо податкового обліку) ведуть у системі кореспонденції рахунків подвійним записом.

У бухгалтерському обліку до його поділу на фінансовий і управлінський, а тепер у них застосовуються всі види вимірників – натуральні, трудові, умовні та грошові, то у податковому обліку використовується грошовий та натуральний вимірник.

Податковий і фінансовий облік відрізняються як за первинними документами (податкова накладна – у податковому обліку і товарно-транспортна накладна – у фінансовому обліку), так і за обліковими реєстрами (реєстр податкових накладних, реєстри обліку валових витрат та валових доходів, аналогів яким у фінансовому обліку взагалі немає), звітними документами, податкові форми яких набагато численніші, ніж у фінансовій звітності, термінами подання звітності, які у податковій системі більш оперативні у порівнянні з фінансовою. Зокрема, податкова звітність є місячною, квартальною і річною, у той час як фінансова – лише квартальною і річною. Тут доречно зазначити, що у жодній країні Європейського Союзу на підприємства не покладається обов’язок щоквартального складання фінансової звітності. Правилом є складання річної фінансової звітності. Додаткові обов’язки покладаються лише на ті підприємства, акції яких котируються на біржі, та на банківські установи.

У той же час документи податкової звітності виконують функції первинних документів фінансового обліку, оскільки для складання деяких форм податкової звітності дані фінансового обліку – лише вихідна інформаційна база, а потім ці ж самі форми податкової звітності є основою для записів у аналітичних реєстрах фінансового обліку.

Так, розрахунок плати за землю складається на основі акта на право власності (користування) на землю, а потім цей же розрахунок використовують для записів у реєстрах фінансового обліку. Аналогічно використовують розрахунок податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин, основою для складання якого є інвентарні картки з обліку основних засобів, розрахунок плати за спеціальне використання водних ресурсів, складений за інформацією про наявність споживачів води, норми споживання води та ставки плати.

2.3 Переваги і недоліки альтернативних способів оподаткування малих підприємств

На думку багатьох фахівців, основними напрямками дальшого розвитку малого підприємництва в Україні в найближчій перспективі є: формування належної законодавчої бази, сприятливої для розвитку малого бізнесу; вдосконалення фінансово-кредитної підтримки;забезпечення матеріально-технічних та інноваційних умов розвитку малих підприємств; інформаційне та кадрове забезпечення бізнесу;стимулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів малого підприємництва. Формування відповідної законодавчої бази розвитку малого підприємництва передбачає, насамперед, встановлення правових гарантій для забезпечення свободи і захисту приватної власності; розробку дійових законодавчо-нормативних актів, спрямованих на стимулювання малого бізнесу; усунення правових суперечностей і скасування положень, що гальмують розвиток приватної ініціативи. Сьогодні найактуальнішими проблемами є розробка нових та вдосконалення діючих законодавчо-нормативних документів з питань визначення чітких підходів до власності та форм її захисту; створення сприятливішого податкового, інвестиційного, інноваційного та цінового режимів для суб’єктів малого підприємництва; упорядкування механізмів державного регулювання та контролю підприємницької діяльності.

Важливим фактором, який позитивно вплине на формування фінансового забезпечення малого підприємництва – це застосування різних форм забезпечення гарантій повернення позикових коштів підприємницьким структурам. Механізм державного гарантування кредитів для малого підприємництва базується переважно на авторитеті держави, як безперечно платоспроможного та відповідального гаранта позик. Я вважаю, що держава повинна також залучати недержавне гарантування – це комерційними організаціями, банками, приватними фінансовими установами, іноземними інвесторами, товариствами взаємного гарантування, громадськими організаціями тощо. Тобто, підсумовуючи вищесказане існують проблеми, які перешкоджають повноцінному розвиткові малого бізнесу. Однією з найголовніших перешкод більшої частини підприємництва є проблема пошуку та отримання фінансових ресурсів.

Фінансово – кредитна допомога малому підприємництву повинна формуватися за такими принципами:

1. Стимулювання комерційних банків та інших фінансових небанківських установ до надання позик і розширення послуг фірмам шляхом звільнення від оподаткування коштів, що спрямовуються у фонд кредитів малому підприємництву, надання державних гарантій повернення позики;

2. Переорієнтація бюджетних коштів, спрямованих на фінансово – кредитну підтримку малого сектору економіки, з прямого забезпечення фінансовими ресурсами на формування фондів для надання послуг із метою стимулювання процесу кредитування малого бізнесу;

3. Активізація процесу створення та діяльності недержавних гарантій, страхових умов для обслуговування малого бізнесу через створення відповідних мотиваційних механізмів зацікавленості в цій діяльності з наданням пільгових умов для їхнього функціонування;

4. Ефективне використання іноземної допомоги й активне виявлення своєї позиції у взаємовідносинах із міжнародними фінансовими організаціями;

5. Сприяння процесу самоорганізації суб’єктів малого підприємництва у розв’язанні своїх фінансово – кредитних проблем за допомогою створення установ взаємного фінансування та гарантування.

Держава також повинна сприяти формуванню інфраструктури підтримки малого бізнесу, організовувати державну підготовку та перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів цього виду підприємництва. Це повинно бути забезпечено шляхом створення та забезпечення діяльності бізнес – центрів, бізнес – інкубаторів тощо. У всіх областях необхідно, щоб формувалися інформаційні банки даних стану та розвитку малого бізнесу, ділових пропозицій іноземних фірм і потенційних інвесторів щодо розвитку підприємництва. Необхідно створювати інженерні центри, технопарки, центри соціального партнерства, та інші ланки інфраструктури, які є необхідні для розвитку малого бізнесу. Позитивним було б якщо таких інформаційних центрів як „Сегмент” було більше. Це пояснюється тим, що мала фірма не може успішно розвиватися без створення успішної системи інформаційного обслуговування. Головним завданням таких фірм має бути : забезпечення доступу підприємців до інформації. Це може бути правова, маркетингова, науково – технологічна, комерційна інформація. Щодо кадрового забезпечення доцільно використовувати налагодження контактів з навчальними закладами, налагоджувати мережу центрів перепідготовки. На сьогодні ця проблема не є одною з основних, бо існують багато центрів та закладів, які займаються навчанням, підвищенням кваліфікації підприємців.

Одним із значущих напрямів розвитку малого бізнесу є матеріально – технічна та інноваційна підтримка. Забезпечення сприятливих умов та інноваційного клімату для розвитку малих підприємств повинно передбачати розробку та впровадження механізму передачі малим фірмам виробничих площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих що вивільняється у процесі ліквідації або реорганізації підприємств – банкрутів, формування розвинутого ринку нерухомості, розробку механізму передачі малим підприємствам нових технологій, а також обладнання, яке необхідне для здійснення бізнесу, на пільгових умовах, розширення сфери надання робіт і поставок для державних потреб, сприяння забезпеченню їх матеріально – технічними та іншими ресурсами з боку державних структур. Необхідно фінансово підтримувати ті фірми, які здійснюють інноваційну діяльність, впроваджують нові технології та інноваційні проекти, за рахунок Державного інноваційного фонду. Держава має сприяти створенню регіональних інноваційних фондів, надавати допомогу у проведенні наукових досліджень, у впровадженні прогресивних технологій, сприяти пошуку замовників та виконавців інноваційних проектів для малого бізнесу.

Винятково важливою проблемою є питання поліпшення доступу до зовнішніх джерел фінансування, створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в сфері малого підприємництва, що передбачає створення та підтримку регіональних бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо, формування сітки фінансово-кредитних установ, інвестиційних та інноваційних фондів.

Взагалі розвиток малого підприємництва — важлива економічно-політична проблема, розв’язання якої потребує цілісної системної методології розвитку малого підприємництва з точки зору як бюджету і податків, так і ставлення держави до малого бізнесу. Початок дійсного піднесення в розвитку малого підприємництва в цілому є неминучим, проте воно значною мірою де термінуватиметься реальним піднесенням та пожвавленням розвитку всієї економічної системи України.

Розділ 3 — Використання спрощеної системи на сучасному етапі розвитку ринкової економіки:

3.1 Переваги і недоліки використання спрощеної системи оподаткування

У разі ухвалення Верховною Радою України законопроекту «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб’єктів малого бізнесу» відбудеться триразове збільшення ставок єдиного податку для фізичних осіб — підприємців. Так вважають члени Українського союзу промисловців і підприємців, а також учасники Антикризової ради громадських об’єднань, які зібралися сьогодні у Києві для спільного розширеного засідання, передає кореспондент.

Учасники засідання звернулися до громадськості зі спеціальною заявою. У ній зокрема, ідеться: «У момент загострення економічної кризи і невизначеності перспектив подальшого розвитку ситуації, всі зусилля держави повинні бути спрямовані на недопущення охолодження економіки, підтримку її реального сектора. Але замість цього центральна і місцева влада у дві руки з дивовижною наполегливістю і недалекоглядністю підсилюють фіскальний тиск на підприємництво, роблять все можливе, щоб вичавити останні соки з ослабленого бізнесу».

Таким тиском, на думку учасників сьогоднішнього засідання, служать проекти законів «Про ставки акцизного збору на тютюнові вироби», «Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб’єктів малого бізнесу». Ухвалення першого документа приведе до скорочення об’ємів виробництва у більше ніж увічі, згортанню інвестиційних програм, масовому звільненню працівників. Аналогічні наслідки, до речі, можливі й у разі ухвалення законів про зміну акцизів на алкогольні напої, нафтопродукти, у разі перегляду положень про місцеві податки і збори, а також деяких інших видів податків. Наприклад, збільшення ставок оподаткування на землю в 3-12 разів, як передбачається вже внесеним до парламенту відповідним законопроектом, помітно ударить по великих підприємствах, що займають велику територію. На межі зупинки опиняться сотні заводів.

Питання реформи єдиного податку також викликають стурбованість. Як випливає із заяви членів УСПП і Антикризової ради громадських об’єднань, зміна підходів до визначення єдиного податку в контексті загального удосконалення системи оподаткування, безперечно, актуальна. «Але в умовах фінансово-економічної кризи такі «новації» матимуть тільки негативні наслідки і призведуть до тінізації підприємницької діяльності, розширять можливості для зловживань».

З 1998 року в парламенті перебуває на розгляді проект Закону України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва”. Запропонована в ньому модель спрощеної системи оподаткування фактично інтегрує три режими оподаткування малого підприємництва: фіксований податок, єдиний податок та спеціальний патент. При цьому, широко враховується досвід застосування всіх зазначених режимів й виправляються недоліки, виявлені під час їх застосуванні. В законопроекті дотримується рівність організаційно-правових форм, підтримується послідовність можливого переходу від одного до іншого рівня системи з відповідним поступовим зростанням обсягів обліку.

Пропонується дві форми спрощеного оподаткування: патентна та відсоткова. Загалом, всю систему умовно можна поділити на три рівні, кожному з яких відповідає певний суб’єкт спрощеної системи і застосовується одна з двох її форм.

Перший рівень — це найдрібніші суб’єкти підприємницької діяльності — самозайняті фізичні особи, що не використовують працю найманих працівників та здійснюють діяльність в сфері торгівлі або надання платних послуг населенню, тобто працюють на кінцевого споживача. Це практично те підприємництво, що перебуває ще на початковою етапі і є, по суті, боротьбою з бідністю. До таких суб’єктів ставляться найменші вимоги й тут фактично відсутній облік. Їм пропонується застосовувати патентну форму, тобто вони мають щомісячно сплачувати фіксовану суму, яка встановлюється місцевою радою в межах від 0,2 до 1,5 мінімальних заробітних плат.

Другий рівень — це суб’єкти малого підприємництва (як фізичні так і юридичні особи), обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) яких не перевищує межі 10000 мінімальних зарплат. Вони також працюють на кінцевого споживача (торгівля, громадське харчування, громадські послуги). Їхня діяльність пов’язана з готівкою, облік та контроль за обліком якої є обтяжливим і неефективним. Тому їм також пропонується патентна форма, тобто сплата фіксованих сум, визначених місцевою радою за місцем розташування точки торгівлі або надання послуг. Такий варіант зберігає мотивацію до легалізації, яку проголошує ДПАУ, та мотивацію місцевих органів влади до створення на підпорядкованій їм території сприятливих умов для діяльності таких суб’єктів підприємництва. При цьому, до них має бути застосовано досить простий облік (лише підсумок за день), який підтверджує відповідність суб’єкта критеріям обсягу реалізації.

Третій рівень — це суб’єкти малого підприємництва (як фізичні, так і юридичні особи), обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) яких не перевищує межі 20000 мінімальних зарплат. Для таких суб’єктів пропонується застосувати більш гнучку — відсоткову форму спрощеної системи, в якій за базу оподаткування береться обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг). Отже, вимоги щодо обліку реалізації зростають.

Запропонована в законопроекті спрощена система оподаткування для суб’єктів малого підприємництва забезпечує “вертикальну” рівність оподаткування, тобто ті умови, за яких рівень податкового навантаження чітко відповідатиме можливостям сплатити податки. Проект Закону України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” було розроблено з метою законодавчого врегулювання питань застосування спрощеної системи оподаткування, які сьогодні регулюються нормами Указу Президента України від 03.07.98 р. № 727 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” (із змінами та доповненнями) .

3.2 Міжнародний досвід використання спрощеної системи оподаткування

Для забезпечення більшого вдосконалення системи оподаткування України, потрібно запозичувати досвід інших країн, система оподаткування яких повною мірою сприяє розвитку малого бізнесу. Зокрема, для розвитку підприємництва в Республіці Казахстан запроваджено спеціальний податковий режим для суб’єктів малого бізнесу, сутність якого полягає у спрощеному порядку обчислення, оплати та подання податкової звітності.

Перевагою спеціального податкового режиму на підставі спрощеної декларації є її простота. Будь-який платник податку може самостійно визначити свої податкові зобов’язання шляхом використання залежно від рівня доходу ставки податку. Ставки податку, що застосовує Республіка Казахстан наведені у таблиці 2.

Ставки податку у Республіці Казахстан.[9, с432]

Крім того, сума податків за спрощеною декларацією може зменшитися на 1,5 % за кожного робітника, якщо середньомісячна заробітна плата перевищує її мінімальний розмір, встановлений в республіці. Таким чином, потрібно зазначити, що спрощеній системі оподаткування малого бізнесу приділяється значна увага як у нашій країні, так і за кордоном. У деяких країнах, окрім спрощеної системи оподаткування, вводяться додаткові умови зменшення суми сплати податків. Це здебільшого сприяє відмові від тіньової господарської діяльності, що дає змогу збільшити розміри податкових надходжень до бюджету.

Стосовно рівня оподаткування прибутку, який залежить від методології визначення оподатковуваного прибутку і встановленої ставки, можна зазначити, що він перебуває у загальноприйнятих у світі межах. Більше того, після впровадження останнього закону про податок на прибуток підприємств, який регламентує перелік валових доходів і валових витрат, але практично не нормує їх, підприємства мають досить широкі можливості у «виведенні» необхідного їм фінансового результату. Тому не може бути й мови про високий рівень оподаткування прибутку. Інша річ, коригування прибутку при визначенні його оподатковуваної суми, які націлені на перекриття можливих каналів ухилення від оподаткування та нераціонального використання коштів. Проблема навіть не у сумах коригування, а у тому, що для цього потрібен додатковий (крім фінансового) податковий облік, який вимагає суттєвих витрат на його ведення та повністю суперечить одному з головних принципів оподаткування — зручності для платника. У цілому порядок визначення оподатковуваного прибутку надзвичайно ускладнений і подальше вдосконалення механізму оподаткування пов’язане насамперед із його спрощенням.

Чинна ставка податку — 30 %, теж досить помірна. Для порівняння, в переважній більшості європейських країн вона вища: в Італії — 53 %, Німеччині — 45 %, Великій Британії і Франції — 33 %, і тільки в окремих, але дуже багатих країнах нижча: у Швейцарії — 10 %, Норвегії — 21 %, Швеції — 28 %. Тому загальне зниження ставки податку на прибуток до рівня 20—25 %, яке передбачається проектом Податкового кодексу України, в умовах надзвичайно низького, як було показано вище, податкового забезпечення бюджету навряд чи прийнятне з позицій збалансування індивідуальних, корпоративних (підприємств у цілому) та суспільних інтересів у державі. Подібний підхід навряд чи обґрунтований і з позицій фінансової стратегії економічного зростання. Потрібне не стільки зниження рівня оподаткування — він і так невисокий, скільки пільговий режим оподаткування у сфері інвестиційної діяльності та створення додаткових робочих місць. При цьому доцільно також розглянути питання про запровадження прогресивної шкали ставок з податку на прибуток підприємств за схемою їх зниження відносно незначних обсягів прибутку до рівня 10—15 %. Такий підхід сприятиме також зниженню цін на товари і послуги, оскільки за зменшеної ставки податку компенсуватимуться втрати чистого прибутку від подібного зниження цін і тарифів.

Поступове зниження ролі податку на прибуток підприємств у формуванні доходів бюджету повинно відбуватись паралельно із підвищенням ролі особистого прибуткового податку за рахунок поступових змін у структурі ВВП і національного доходу, спрямованих, відповідно до політики доходів, на підвищення питомої ваги і маси заробітної плати. Подібна тенденція структурних зрушень у податковій системі України набула в останні роки чітко визначеного і стабільного характеру і має підтримуватись усіма засобами фінансової політики.

Прибутковий податок з громадян справляється з фізичних осіб — громадян України, що мають самостійне джерело доходів у країні та за її межами, а також з іноземних громадян і осіб без громадянства з доходів, отриманих в Україні. На відміну від інших видів податків, прибутковий податок із громадян стягувався й в умовах соціалізму. Робітниками та службовцями він сплачувався за єдиною ставкою — 13 %, особами, що мали приватну практику і займались різноманітними промислами — за підвищеними прогресивними ставками. Особливо жорстко оподатковувалися служителі церкви — максимальна ставка становила 80 %.

Об’єктом оподаткування є сукупний річний дохід платника, що включає доходи від роботи за наймом (за основним і не основним місцем роботи), від підприємницької діяльності й інші види доходів. Установлено прогресивну ступінчасту шкалу ставок, в основу якої покладено неоподатковуваний мінімум (сьогодні він становить 17 грн на місяць, тобто біля 3 дол. США). З доходу від 1-го до 5-ти неоподатковуваних мінімумів податок сплачується за ставкою 10 %, в інтервалі від 5 до 10-ти неоподатковуваних мінімумів — 15 %, від 10 до 60 — 20 %, від 60 до 100 — 30 % та із суми, що перевищує 100 неоподатковуваних мінімумів, стягується податок за ставкою 40 %.

Як бачимо, існуюча шкала ставок має нічим не обґрунтований стрибкоподібний характер. Спочатку вона стрімко зростає, потім у тривалому інтервалі є стабільною і, нарешті, знову більш прискорено зростає. Пояснити подібні коливання жодними принципами оподаткування неможливо. Цілком очевидно, що у разі застосування прогресивної шкали ставок прогресія має бути, по-перше, плавною і, по-друге, менш стрімкою, адже навряд чи виправдане існуюче співвідношення 4 : 1 між максимальною і мінімальною ставками.

У цілому проблема вибору виду ставок з прибуткового податку з громадян — пропорційні чи прогресивні — є доволі актуальною, особливо після відновлення у Росії єдиної пропорційної ставки на тому рівні, що існував у радянські часи — 13 %. Вирішувати цю проблему слід тільки з огляду на рівень диференціації доходів громадян. Взагалі підставою для використання прогресивної шкали ставок є істотна диференціація доходів у суспільстві. При цьому, з одного боку, чим вища ця диференціація, тим більшою має бути і прогресія, але, з іншого боку, вона обмежена тим, що особи з високими доходами, як правило, — найбільш продуктивна частина суспільства, і їх надмірне оподаткування веде до уповільнення темпів еконо-мічного розвитку.

Зважаючи на те, що в умовах перехідної економіки рівень диференціації доходів громадян в Україні досить високий, науково обґрунтованим і виправданим буде використання прогресивної шкали ставок. Але її побудова має здійснюватись не від низьких доходів до високих, а навпаки. Вважаємо цілком виправданим установлення для високих доходів ставки прибуткового податку з громадян на рівні на 5—10 процентних пунктів нижче, ніж з податку на прибуток підприємств, тобто в розмірі 20—25 %. Для осіб із середніми доходами і ставки мають бути на середньому рівні — біля 15 %. Стосовно ж осіб з низькими доходами необхідно встановити пільгові ставки 5 і 10 %. Водночас повне звільнення від оподаткування, на нашу думку, невиправдане, оскільки кожний громадянин користується суспільними благами і має брати посильну участь у їх фінанс уванні.

Порядок сплати податку залежить від характеру одержуваних доходів. Доходи від роботи за наймом на основному місці роботи мають постійний характер і тому оподатковуються щомісяця. Наприкінці року провадиться перерахунок за сукупним річним доходом. Доходи не за місцем основної роботи (за сумісництвом, за контрактом, трудовою угодою і т.п.) оподатковуються за єдиною ставкою 20 % у момент їх виплати. На початку наступного року (до 1-го квітня) особи, що мають доходи не за місцем основної роботи, подають у податкову інспекцію декларацію про доходи, на підставі якої визначається сукупний річний дохід і сума податку, що підлягає до сплати з нього. Ця сума порівнюється з уже сплаченим податком і визначається сальдо розрахунків — доплата або повернення.

Доходи від підприємницької діяльності (без створення юридичної особи) оподатковуються або за декларацією платника про отримані доходи, або у вигляді фіксованого податку шляхом придбання патенту. Платник сам вибирає спосіб сплати податку. Ставки фіксованого податку залежать від дохідності того або іншого виду діяльності і встановлюються в межах від 20 до 100 грн на місяць. Сплата податку у разі подання декларації провадиться спочатку протягом року щокварталу авансовими платежами, а потім за річною декларацією про фактично отримані доходи робиться перерахунок.

Охарактеризований порядок розрахунків доволі ускладнений і далеко не завжди справедливий. Декларування доходів потребує багато витрат як з боку податкової служби, так і платників (насамперед втрата часу). Фіскальна ефективність декларування практично відсутня. Крім того, далеко не всі громадяни, які мають це робити, декларують свої доходи, що порушує принцип обов’язковості в оподаткуванні. Доцільніше було б або взагалі відмовитись від декларування, установивши для доходів, отриманих не за місцем основної роботи, середню (чи трохи вище середньої) ставку, або перерахування за сукупним річним доходом здійснювати без декларацій на підставі отриманих даних про виплати доходів (з упровадженням ідентифікаційних номерів це не викликає особливих технічних труднощів).

Упровадження фіксованого податку для осіб, що ведуть підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, було, безумовно, прогресивним явищем. Однак ставки податку недостатньо обґрунтовані і зумовлюють порушення справедливості і рівності в оподаткуванні. Так, з доходу на рівні 1000 грн на місяць особи, що працюють за наймом, сплачують біля 200 грн прибуткового податку. Для осіб, що ведуть підприємницьку діяльність, такий дохід — цілком звичайне явище, але з нього буде заплачено фіксованого податку не більше 100 грн на місяць. При зростанні розміру доходів розрив буде збільшуватись, оскільки ставки фіксованого податку обмежені.

У цілому проблеми прибуткового оподаткування громадян у сучасних умовах полягають у надмірно високому його рівні для осіб, що працюють за наймом і мають офіційні доходи. Вони, по суті, доплачують за тих, хто приховує доходи. Це пов’язано як із доволі високим рівнем ставок, так і з абсолютно незрозумілим розміром неоподатковуваного мінімуму, що приблизно в 20 разів менший офіційного прожиткового мінімуму. Тобто проблема навіть не у високих ставках, а в їх застосуванні до дуже незначних розмірів доходів. Безумовно, в умовах, що склалися, взяти за неоподатковуваний мінімум прожитковий мінімум неможливо (так, середня заробітна плата у 2000 р. становила 311 грн на місяць, що більше ніж на 100 грн менше прожиткового мінімуму). За таких умов чисельність платників податків стане дуже обмеженою. Очевидно, за базу побудови шкали ставок слід взяти мінімальну заробітну плату, зробивши її і неоподатковуваним мінімумом. Можливо, це і не зовсім правильно (як можна оподатковувати те, що потрібне для забезпечення проживання), але набагато обґрунтованіше, ніж нинішні 17 грн на місяць.

Високий рівень прибуткового оподаткування громадян визначається також тим, що він має індивідуальний характер і не враховує сімейного стану платника податку. Доцільно передбачити для громадян можливість вибору порядку сплати по-датку — за індивідуальним, чи сукупним сімейним доходом (у розрахунку на одного члена сім’ї), що посилить справедливість в оподаткуванні, і водночас сприятиме зміцненню статусу інституту сім’ї у суспільстві.

І, нарешті, коротко ще про одну групу проблем, пов’язану з пільгами. На даний час в їх наданні переважають певні заслуги чи статус платника, що аж ніяк не вписується в ідеологію прибуткового оподаткування. На нашу думку, пільги мають надаватись залежно від можливостей окремих громадян в отриманні доходу (наприклад, інвалідам) та з урахуванням додаткових витрат платника, які мають соціальний характер (на утримання тих же інвалідів, дітей, непрацездатних тощо).

Щодо двох інших видів прямих податків, які відіграють значно меншу роль у податковій системі, і проблеми набагато простіші.

Податок із власників транспортних засобів сплачують юридичні і фізичні особи. З автотранспортних засобів податок стягується за ставками в євро зі 100 см3 об’єму двигуна. При цьому розмір ставок диференційований залежно від об’єму двигуна — чим він більший, тим вищі ставки. За водними видами транспорту ставки встановлені на 1 см довжини корпусу. Фізичні особи сплачують податок щорічно, а юридичні — щомісяця.

Податок із власників транспортних засобів може використовуватись як податок на багатих і як цільове джерело фінансування відповідних витрат на утримання дорожньої та водної інфраструктури. В Україні переважає перший підхід, що, по суті, зафіксовано у самій назві податку — «з власників». Взагалі стосовно власників транспортних засобів установлено досить багато високих податків, зборів, і навіть поборів — мито, акцизний збір, збір (причому в даному разі саме збір, а не внески) до Пенсійного фонду, платежі за реєстрацію, технічний огляд, медичний огляд та ін. Водночас побудова ставок цього податку не враховує вартості транспортних засобів, яка, крім об’єму двигуна, відображає багато інших якісних параметрів. Тобто, хоча насамперед оподатковуються власники, механізм оподаткування побудований відносно технічних характеристик самих транспортних засобів.

Вважаємо, що даний податок має бути трансформований у «податок на транспортні засоби» на основі чіткого встановлення його цільового призначення і застосування. Оскільки користування транспортними засобами має переважно регіональний характер, доцільно повністю перевести його до сфери місцевого оподаткування, а не тільки зараховувати його надходження у місцеві бюджети, як це робиться нині.

3.3 Пропозиції щодо вдосконалення спрощеної системи оподаткування

Простота та прозорість правил оподаткування, процедур обліку та контролю, їхня доступність для людей без фахових знань у бухгалтерії дали змогу багатьом українцям відчути можливості особистої економічної незалежності й досягти певного рівня самозабезпечення.

Слід відзначити, що з кожним роком спостерігається тенденція до зростання основних показників діяльності суб’єктів спрощеної системи оподаткування, що позитивно позначається на динаміці надходжень до бюджету.

Сьогодні понад 40% від загальної кількості суб’єктів малого підприємництва обрали спрощену систему. З 1999 до 2007 року кількість платників єдиного податку збільшилась майже в 12 разів, а надходження до бюджету від його сплати зросли в 14 разів. Суб’єкти підприємництва-спрощенці забезпечують роботою 1,5 млн громадян.

Проте, за час існування цієї системи оподаткування в Україні відбулися значні зміни в законодавстві та економіці. Верховна Рада прийняла низку законів, норми яких внесли суттєві зміни в порядок сплати спрощенцями внесків на загальнообов’язкове пенсійне страхування, створили проблему подвійного оподаткування та відчутне фінансове навантаження, особливо на фізичних осіб-підприємців.

Тим часом, норми Указу Президента від 1998 року не змінювалися. Зокрема, протягом десяти років граничний обсяг доходу від реалізації продукції та розміри ставок єдиного податку не змінювалися, незважаючи на те що в економіці країни постійно відбувається зростання таких показників, як індекс інфляції, мінімальна заробітна плата, споживчі ціни тощо.

Так, середній рівень індексу інфляції за період з січня 1998 до січня 2008 року сягнув 112,95%. У 1998 році мінімальна заробітна плата була на рівні 45 грн. На початок 2008 року вона становить 515 грн, тобто збільшилась в 11,4 рази. Законодавством України передбачено й подальше зростання мінімальної заробітної плати (тільки протягом 2008 року вона зросте з 515 до 605 грн).

Отже, встановлений у 1998 році Указом Президента України граничний обсяг виручки від реалізації та розміри ставок єдиного податку на сьогодні є економічно невиправданими.

Безумовно, неприпустимим є те, що спрощена система оподаткування, яка мала на меті підтримку самозайнятого населення та підприємців-початківців, використовується великим та середнім бізнесом для зменшення своїх податкових зобов’язань.

Але не варто забувати про те, що в основі зловживань спрощеною системою оподаткування лежить складність та обтяжливість загальної системи. Це спонукає окремих суб’єктів господарювання шукати шляхи зменшення сум податкових зобов’язань. Високе фінансове навантаження на підприємців (податки, соціальні й пенсійні внески, збори тощо) призводить до низьких темпів зростання їхньої діяльності, тінізації економічних процесів, зниження конкурентоспроможності як на внутрішніх, так і зовнішніх ринках. Нарікати слід в першу чергу не на „мінімізаторів”, а на громіздку та фіскально-орієнтовану систему оподаткування.

Тому викликає занепокоєння позиція деяких органів виконавчої влади щодо ліквідації спрощеної системи оподаткування або застосування її лише до самозайнятих осіб (без найманих працівників). Такий підхід був би доречним лише для окремих видів діяльності для запобігання мінімізації чи ухиленню від сплати податків. І при цьому не слід забувати, що при застосуванні загальної системи оподаткування подібні схеми уникнення оподаткування можуть виникнути ще з більшою вірогідністю і в набагато більших масштабах.

На основі аналізу практики застосування спрощеної системи оподаткування Держкомпідприємництво розробило стратегічні напрями її реформування, виходячи з наступних принципів: запобігання зловживанням спрощеною системою оподаткування з метою мінімізації сплати податків великим бізнесом; ведення з єдиного податку деяких видів діяльності, які є високорентабельними або доходи від яких є пасивними.

На сьогодні спрощена система оподаткування не застосовується до виробників імпортерів та експортерів підакцизних товарів та торгівців ними, виробників паливно-мастильних матеріалів, представників грального бізнесу, підприємців, зайнятих у сфері обміну валют тощо.

Варто також обмежити застосування єдиного податку й для суб’єктів підприємницької діяльності, які займаються наданням в оренду земельних ділянок, житлових та нежитлових приміщень або їх частин, загальна площа яких перевищує 150 кв. метрів, видобутком та реалізацією корисних копалин (крім корисних копалин місцевого значення), фінансовими послугами, послугами в сфері страхування, аудиторською та рекламною діяльністю, оптовим продажем, у тому числі й через мережу Інтернет, перепродажем антикваріату, проведенням торгів та аукціонів тощо.

Недоцільно застосувати спрощену систему й до суб’єктів господарювання, які працюють виключно за кордоном. При цьому слід зберегти діючі норми щодо зовнішньоекономічних операцій (ввезення продукції або її вивезення з митної території України), коли незалежно від обраного способу оподаткування всі суб’єкти господарювання сплачують податки й обов’язкові платежі на загальних умовах.

Запровадження обов’язкового обліку доходів та витрат підприємців та автоматичне визначення базою оподаткування доходу, а не обсягу виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) уможливить ухилення від сплати податків.

Актуальним є й встановлення відповідальності суб’єктів-спрощенців у разі перевищення ними визначеного граничного обсягу доходу шляхом запровадження відсоткових ставок для оподаткування суми такого перевищення. Ця норма повинна стосуватися як фізичних, так і юридичних осіб.

Динаміка інфляційних процесів у національній економіці та зростання доходів найманих працівників актуалізують питання перегляду показників граничного обсягу від реалізації продукції (доходу) та розміри ставок єдиного податку.

Так граничний обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) варто збільшити для фізичних осіб з 500 тис. до 1 млн грн, а для юридичних – з 1 до 3 млн грн.

Розміри ставок єдиного податку для фізичних осіб доцільно встановити в межах від 60 до 300 грн. А для юридичних осіб, у зв’язку зі збільшенням навантаження в частині сплати пенсійних та страхових платежів, зменшити існуючий розмір ставок до 3 та 5%.

Для фізичних осіб також логічно було б передбачити, що в разі перевищення обсягу доходу в розмірі 300 тис. грн, підприємець має сплачувати один відсоток із суми перевищення. Це дозволить встановити соціальну справедливість у частині сплати податків.

Для уникнення спекуляцій навколо спрощеної системи оподаткування та вирішення проблемних питань Держкомпідприємництво вважає за необхідне прийняти найближчим часом закон про спрощену систему оподаткування.

У подальшому цей документ повинен стати окремою главою Податкового кодексу України.

Висновки

Доведено, що на основі аналізу ринку України, розвитку малого бізнесу можна зробити висновок, що формування підтримки підприємництва повинне відбуватися на основних двох рівнях – це державному та регіональному. На державному рівні повинні визначатися мінімально необхідні нормативи функціонування ринку малого підприємництва, його загальні межі.

Сьогодні провідну роль у створенні ефективного недержавного сектора відіграє малий бізнес. Саме малі і середні підприємства, різні комерційні структури, що належать до сфери малого бізнесу, беруть на себе ризик і працюють згідно з новими вимогами, що ставляться до ефективності. Створення широкої мережі малих підприємств у всіх галузях господарства сприятиме демонополізації та розвитку конкуренції. Але такий бажаний розвиток сектора малого бізнесу наштовхується на безліч перепон.

Розвиток малого бізнесу для держави є вигідним багатьма чинниками, для прикладу: формуванням середнього класу, ростом економічної активності населення, створенням нових робочих місць, розробкою нововведень та ін.

Держава повинна забезпечити спрощення законодавства, визначити права та обов’язки суб’єктів малого підприємництва, межі втручання місцевих органів у діяльність фірми. Крім використання нормативів прямої дії для функціонування суб’єктів малого бізнесу через митну, податкову, грошово-кредитну, зовнішньоекономічну систему, а також за допомогою інших заходів макроекономічного характеру. У цьому процесі роль держави є вирішальною.

Сучасне українське законодавство не зовсім всестороннє регулює систему оподаткування, але воно не стоїть на місці — постійно розвивається і вдосконалюється. Приймаються нові нормативні акти, що повинні ще більш детально регулювати всі виникаючі у цій сфері правовідносини, обговорюється проект Податкового кодексу, основного нормативно-правового акту, що буде регулювати сферу оподаткування.

Ст.92 Конституції України зазначає, що виключно законами України встановлюється система оподаткування, податки та збори. Це означає, що інші органи державної влади не можуть вирішувати дані питання. Вищезазначена конституційне положення знайшло своє закріплення в Законі України «Про систему оподаткування». Відповідно до ст.1 цього Закону ставки, механізм справляння податків і зборів, за винятком особливих видів мита та збору у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Таким чином, порядок застосування спрощеної системи оподаткування має визначатися виключно у відповідному законі. Однак на сьогоднішній день відповідного закону не прийнято. Правове регулювання оподаткування суб’єктів малого підприємництва за спрощеною системою здійснюється Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва», а також наказами, листами та роз’ясненнями Державної податкової адміністрації України. Зазначені нормативні акти не чітко регламентують порядок застосування спрощеної системи оподаткування, що спричиняє проблеми при застосуванні їхніх положень на практиці.

Щодо стимулювання і підтримки малого підприємництва. Згідно з п.1.8 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» фізична особа, яка зареєструвалася як суб’єкт підприємницької діяльності та надає послуги іншій особі (виконує роботи на її користь) у межах цивільно-правового договору, прирівнюється до найманої особи з відповідним оподаткуванням отриманих нею доходів як заробітньої плати, якщо умови такого цивільно-правового договору передбачають надання таких послуг (робіт) на постійній та регулярній основі протягом більш ніж одного місячного податкового періоду та або отримання всіх видів вигод, винагород та понесення всіх ризиків, пов’язаних з таким наданням чи ненаданням, такою іншою особою – замовником послуг (робіт).»

Це означає, що, коли якась особа виплачує кошти приватному підприємцю за надані їй послуги чи виконані на її користь роботи, вона повинна утримати з цих коштів 13% податку, крім того, що цей підприємець, який, наприклад, працює за спрощено. Системою оподаткування, повинен сплачувати ще й єдиний податок. Отже, маємо класичний приклад подвійного оподаткування.

Список використаної літератури та інші інформаційні джерела

1. Закон України «Про підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000р. №2063-ІІІ

2. Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва» від 21.12.2000р. №2157-ІІІ

3. Закон України про оподаткування прибутку підприємств” (в редакції Закону України від 22 травня 1997 року № 283/97-ВР) / В кн. Основи податкового законодавства. Збірка основних законодавчих актів. /Укладачі Іванов Ю. Б., Карпов Л. М. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2005. – С. 94 – 174.

4. Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 грудня 1997 року № 168/97 (зі змінами і доповненнями) / В кн. Основи податкового законодавства. Збірка основних законодавчих актів. /Укладачі Іванов Ю. Б., Карпов Л. М. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2005. – С. 174 – 218.

5. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 р. № 996-XIY //Офіційний вісник України. – 1999. – N 33. – Ст. 1706.

6. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України від 25.03.2005 р. № 2505-IV // В кн. Основи податкового законодавства. Збірка основних законодавчих актів. /Укладачі Іванов Ю. Б., Карпов Л. М. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2005. – С. 219 – 221.

7. Закон України “Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 р., № 889-ІV. / В кн. Основи податкового законодавства. Збірка основних законодавчих актів. /Укладачі Іванов Ю. Б., Карпов Л. М. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2005. – С. 227 – 278.

8. Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р. № 2063-III // Урядовий кур’єр. – 2000. – 22 листопада.

9. Закон України “Про систему оподаткування” від 25.06.1991 р., №1251-XII / В кн. Основи податкового законодавства. Збірка основних законодавчих актів. /Укладачі Іванов Ю. Б., Карпов Л. М. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Х.: ВД “ІНЖЕК”, 2005. – С. 5 – 14.

10. Указ Президента України «Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 28 червня 1999 р. № 746/99 // Урядовий кур’єр. – 1999. – 13 липня.

11. Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» від 24.05.1995 р. № 88 // www.liga.kiev.ua.

12. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми декларації з податку на прибуток підприємства та Порядку її складання» від 29.03.2003 р. № 143 // Офіційний вісник України. – 2003. – N 15. – Ст. 680.

13. Наказ Державної податкової адміністрації України “Про внесення змін до форми Книги обліку доходів і витрат суб’єкта малого підприємництва — юридичної особи та Порядку її ведення” від 12.10.1999 р., №554. // www.liga.kiev.ua

14. Буряк П.Ю., Маринець В.П. «Податкове стимулювання розвитку малого бізнесу в Україні»// Фінанси України. – 1999р. — №6. с.95-98

15. Дуб Л. «Питання розвитку малого бізнесу в Україні»//Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. – 2000.- №2. –с.162-168

16. Микитюк О.І. «Фінансове забезпечення розвитку малих підприємств»// Фінанси України. – 1999р. — №6. – с.55-61

17. Іванов Ю. Б. Операції з платниками єдиного податку: податковий облік та податкові наслідки // В зб. “Операції з нестандартними контрагентами”. – Бухгалтерія. – 2003. – Вип. 8. – С. 94 – 111.

18. Копил В. Взаємозв’язок податкового та бухгалтерського обліку // Вісник податкової служби України. – 2002. – №32. – С. 12 – 15.

19. Крисоватий А. І. Податкова система: Навч.посібник / А. І. Крисоватий, О. М. Десятнюк. – Тернопіль: Карт-бланш, 2004. – 332 с.

20. Лень В.С., Гливенко В.В., Бочок М.П., Іванов Л.П. Бухгалтерська звітність. Підручник за редакцією Леня В.С. – Чернігів: ЧДТУ, 2002. – 359 с.