Автор: admin

Реферат

на тему

Этничность и теории этногенеза

Содержание

Введение

1. Теоретически модели этногенеза

2. Функции этничности

3. Модели межэтнических отношений

Список использованной литературы-

Введение

Понятие этничности — сравнительно новое в социогуманитарных науках. Впервые этот термин, автором которого принято считать американского социолога Д. Рисмана, появился в Оксфордском словаре английского языка лишь в 1972г. Несмотря на то, что в последнее десятилетие он широко используется в отечественной этнологии, социологии и политологии, этот термин до сих пор не имеет однозначного понимания. В.И. Козлов, например, рассматривая этничность как производное от слова «этнос» дает ей такую характеристику: «…этничность в своем первоначальном значении может пониматься как совокупность призна­ков или свойств, отличающих один реально существующий этнос от другого».

В.А. Тишков, избегающий употреблять в своих работах слово «этнос», рассматривает этничность как «комплекс чувств, осно­ванных на принадлежности к культурной общности».

По мысли С.В. Чешко, этничность формируется как коллектив­ное ощущение, которое передается иэ поколения в поколение, служит средством социализации индивида в рамках группы его происхождения. При этом для последующих поколений она теряет свой конкретный смысл, превращаясь в религиозноподобную идею. В результате воздействия этничности человек становится ее носителем (этнофором), отождествляя себя с той группой людей, «в которой он произошел». Существуют и другие трактовки данной проблемы.

1. Теоретические модели этногенеза

Все многообразие подходов сводится по существу к нескольким теоретическим моделям: эволюционизму, примордиализму, функционализму, конструктивизму, инструментализму, социологизму, диффузионизму.

1) Примордиализм (теория эволюционизма) — это представление о том, что этносы имеют глубокие исторические корни, что их природа, их отличительные особенности не столько продукты социального развития, сколько некая изначальная данность, в том числе биологически обусловленная. Эти воззрения на природу этничности проявились в рамках эволюционистского подхода. В основе такого подхода к анализу социальных сообществ лежат идеи, высказанные еще в работах Герберта Спенсера (1820—1903). Сторонники социобиологии распространяют законы естественного отбора, сформулированные Ч. Дарвином, на человеческое общество и полагают, что каждый человек подчиняется действию инстинкта самосохранения и продолжения рода. Он изначально «запрограммирован» природой на сохранение и распространение своих генов. Эволюционно его борьба за существование происходила в коллективе, и стремление быть частью коллектива заложено в природу человека. В коллективе, который формировался длительное время и сохранял при этом некую устойчивость, постепенно создается определенный генофонд, носители которого совместно борются с другими человеческими популяциями за собственное выживание и выживание своих генов.

Из отечественных исследователей природы этничности определеннее всех социобиологический подход сформулирован в популярных, хотя не безупречных в научном плане трудах Л.Н. Гумилева. (1912—-1992). Согласно его теории с точки зрения эволюции вимда как целого этносы были всегда…Этнос — не следствие, а предпосылка социальной эволюции человека. Л.Н. Гумилев рассматривал этнос как биологический феномен, как форму адаптации группы людей к окружающей среде, к кормящему ландшафту. Социальное в таком понимании этноса — лишь культура, которую он создает. Будучи составной частью биосферы, этнос подчиняется ее законам. Соответственно и этногенез является составной частью тех процессов, которые протекают в биосфере. Начало процессу этногенеза дает энергетическая вспышка, которая вызывает мутацию соответствующего гена человека (пассионарный толчок). В результате человек воспринимает из космоса значительно больше энергии, чем это необходимо для нормальной жизнедеятельности. Избыток энергии ведет к повышенной активности людей, которая при благоприятных географических условиях может положить начало новому этносу. Вся его дальнейшая судьба (этническая история) также неразрывно связана с уровнем пассионарного напряжения этнической системы.

По мере того как растрачивается запас энергии, полученный в результате вспышки космического излучения, этнос проходит в своем развитии несколько фаз (подъем, акматическая фаза, надлом, инерционная фаза, регенерация и др.). Каждой из них присущи свои стереотипы поведения. Так, например, для этноса в акматической фазе развития наиболее характерным является преобладание личных интересов над общественными, в результате чего этническую систему сотрясают внутренние конфликты, гражданские войны. Заключительная, мемориальная, фаза этногенеза, характеризуется утратой культурных традиций прошлого. Этническая система приходит в равновесие с вмещающим ландшафтом, этнос теряет способность к целенаправленной активной деятельности. По мысли Л.Н. Гумилева, современное состояние русского народа можно рассматривать как фазу надлома, характеризующуюся существенным падением уровня пассионарности, а целый ряд народов Российской Федерации, в том числе коренные малочисленные народы Севера, — как народы, уже пережившие фазу своего этнического расцвета и находящиеся в настоящее время на стадии гомеостаза.

2) Теория диффузионизма — основана на идее распространения культур через контакты народов, взаимодействия и заимствования. Фридрих Райцель (в «Народоведении» 1885) главную роль в формировании этносов уделял географической среде и цивилизационному окружению. Объективные основы и формы развития этносоциальных процессов — это переселения, завоевания и смешения этносов. При этом доказывается несколько центров формирования и распространения культуры. Одновременно доказывается, что все необходимые базовые элементы диффузии в той или иной степени есть у всех народов. Т.е. культура есть естественное состояние этнической среды. В результате саморазвития и заимствования и смешения происходит и саморазвитие, формируются этнонации, государственнообразующие этносы.

Среди имен наиболее видных современных представителей примордиализма можно назвать и имя Энтони Смита. Согласно его концепции, этносы являются основой современных наций, и поэтому изучение последних не может обойтись без изучения этнической истории. В концепции Э. Смита выделено два типа развития этносов: латеральный и вертикальный.

Латеральные этносы развивались вширь в результате завоеваний, в процессе которых в обширных империях формируется элитный слой, в состав которого входят представители разных народов, а точнее — их вожди, племенные верхушки, аристократия. Эта элита отрекается от племенных обычаев и локальных традиций и создает свою национально-имперскую среду. В результате между элитой и народом оказывается мало общего и объединяет их лишь фигура священного царя, типичная для подобных этносов.

Примером подобных народов являются турки-османы и русские. Большинство этносов Западной Европы развивалось иначе — по вертикали. Широкая территориальная экспансия у них не могла осуществляться вследствие сопротивления влиятельных соседей. Поэтому элиты европейских государств были ориентированы на связи внутри этноса, в результате чего возникала общность элиты и народа. Таким образом, этническая культура становилась общей для всех социальных слоёв. Вместо фигуры священного царя в массовом сознании главную роль играло представление о священной общности людей, ставшее основой для образования наций и укоренения демократических институтов.

Следующий методологический подход к анализу этничности — функционализм, основы которого были заложены еще Огюстом Контом (1798—1857). Показателем этничности здесь являются особенности культуры данного сообщества. Виднейшим представителем этого научного направления являйся английский этнолог и социолог Бронислав Малиновский (1884—1942), который и сформулировал основные положения функционализма. Он полагал, что при исследовании общества необходимо описывать различные проявления культурной жизни. Этнообразующая культура согласно научной концепции Малиновского, представляет собой сложную совокупность взаимосвязанных институтов, призванных удовлетворять первичные биологические и вторичные, порожденные самой культурой, потребности. Различия между культурами обусловлены способами удовлетворения базовых потребностей.

Эти способы он назвал «культурным стандартом». Малиновский одним из первых разработал понятие института не только применительно к социальной антропологии, но и к социологии. Средства удовлетворения базовых и производных потребностей представляют собой некую «организацию». Первичная единица «организации» у Малиновского именуется «институтом». В основе организованного поведения людей лежат потребности. Из сопоставления элементарных потребностей и способов их удовлетворения выводится понятие «функция». Функция же определяется им как удовлетворение органического импульса (потребности) подобающим актом (способом удовлетворения). Малиновский утверждал, что в культуре не бывает ничего случайного и все ее элементы несут функциональную нагрузку.

Функционализм первым из всех направлений этнологии заявил о своем прикладном характере. Его последователи стремились создать социальную антропологию как прикладную науку, обеспечивающую решение актуальных политических задач, прежде всего в английских колониях. В первую очередь к ним относилась организация управления на территориях с доминированием традиционных культур. Не без влияния функционализма в английской колониальной политике была разработана концепция «косвенного» управления, решавшая задачи контроля метрополией колоний через традиционные институты политической власти населявших их племен и народов.

В последние десятилетия весьма распространенным в некоторых социальных науках был конструктивистский подход в понимании этничности и его разновидности как произвольный социальный конструкт.

Конец 1960-х годов на Западе стал эпохой крупных социальных потрясений, одновременно с которыми происходило становление многих молодых независимых государств, государственных объединений, новых территориальных сообществ.

Структурно-функционалистский подход был подвергнут серьезной критике, и стал рассматриваться многими исследователями нового поколения как средство легитимизации устоявшегося общественного порядка.

В этнологии конструктивистский подход получил наибольшее распространение в США и других эмигрантских странах. Популярность конструктивистского подхода в этих странах объясняется отсутствием в них естественной укорененности этнических групп (за исключением аборигенного населения), в отличие от полиэтнических государств, сложившихся на основе объединения в государственные образования различных этнических общностей. Согласно конструктивистскому подходу, порождаемое на основе дифференциации культур этническое чувство и формируемые в его контексте представления и доктрины представляют собой интеллектуальный конструкт, сознательно создаваемый писателями, учеными, политиками. Этот подход уделяет особое внимание роли сознания и языка как ключевого символа, вокруг которого формируется понимание этнической отличительности.

Для конструктивизма этничность — вопрос сознания, членство в этнической группе зависит от того, как индиввд представляет себе, что такое эта группа. Поэтому для определения этничности решающее значение имеет не культура этноса вообще, а те ее характеристики, которые являются предпочтительными для социального индивида в его самоидентификации. Этнос в конструктивизме — это общность людей, формирующаяся на основе культурной самоиидентификации (самоопределения) по отношению к другим общностям. Российская история также дает немало примеров ситуационной идентичности, то есть смены этнической принадлежности в зави­симости от тех выгод или же тех податей и обязательств, которые государство назначает различным подвластным ему народам. Так, в ХVШ в. на землях башкир происходила массовая башкиризация русских переселенцев, что объяснялось их стремлением избежать уплаты налогов, возлагавшихся на русское население.

Этничность в таком понимании — это процесс социального конструирования воображаемых общностей, основанный на вере в то, что они связаны естественными и даже природными связями, единым типом культуры и идеей или мифом об общности происхождения и общей истории.

В России идеи конструктивизма стали предметом жарких научных дискуссий благодаря усилиям В.А. Тишкова, который утверждает, что этносы, как и формации, есть умственные конструкции, своего рода «идеальный тип», применяемый для систематизации конкретного материала историками, социологами, этнологами.

В середине 1970-х годов в западной этнологии и политологии широкое распространение получил инструменталистский подход. Его суть заключается в том, что этничность рассматгавается в качестве инструмента, используемого этническими элитами или различными социокультурными группами в борьбе за власть, статус, благосостояние.

Создатели инструменталистского подхода исходили из того, что различия между группами людей в обществе могут служить основой для формирования этнической идентичности каждой группы, мобилизующей этнические группы на целенаправленную политическую деятельность. Инструменталистские концепции часто опираются на социально-психологические теории, трактующие этничность как эффективное средство для восстановления политического и культурного равноправия, как способ социальной терапии.

В этой связи особенно показателен так называемый политологический подход в инструменталистских концепциях. Он опирается на теорию рационального выбора. Одним из наиболее ярких сторонников теории рационального выбора, используемой при анализе этнических проблем, является Дэвид Лэйтон. Он, как и другие сторонники данного подхода, обращает внимание на то, что в каждом человеке одновременно сосуществует множество идентичностей: семейные, гендерные, классовые, религиозные, этнические. Человек в зависимости от ситуации выбирает ту идентичность, которая наиболее соответствует потребностям данного момента. Такая ситуационная идентичность есть проявление свойства индивида делать разумный выбор.В подобном понимании различные идентичности являются особым видом ресурсов, которые может использовать индивид в меняющихся обстоятельствах. Исходя из этого, идентичность можно рассматривать как один из инструментов для достижения индивидом своих целей. Поэтому нет и не может быть в разных индивидуальных идентичностях, в том числе этнических и национальных, устойчивой основы. Каждый человек действует в своих собственных интересах, и эти интересы диктуют ему способ действий, который не зависит от неких абстрактных коллективных идентичностей.

2. Функции этничности

Этничность выполняет ряд важных функций: регулирует межличностное и групповое общение на основе традиций, обычаев общепризнанных устойчивых ценностей (регулятивная функция), выступает в качестве фильтра в противоречивом потоке информации, просеивая ее, с точки зрения общепринятых культурных ценностей и идеалов (информационная функция); обеспечивает человеку психологическую устойчивость в нестабильной окружающей социальной среде (защитная функция). Этничность может стать эффективным средством достижения определенных экономических или политических целей (мобилизационная функция), а также определять характер поведения человека (группы) в процессе этнической мобилизации, исходя из соответствия или несоответствия действительности этнонациональным интересам (мотивационная функция). Две последние функции носят непостоянный, ситуативный характер.

Хотелось бы обратить внимание на исключительно значимую роль защитной функции этничности в сложных условиях общественных трансформаций. В трудные минуты жизни человек ищет спасение и поддержку в семье (мой дом — моя крепость), среди родных и близких. Равным образом поступают и этнические общности, для которых поддерживающим фактором является этническая солидарность. После распада советской системы, потери устойчивой государственной социальной идентичности людям потребовались новые ориентиры для восстановления стабильности. Отсюда и тот всплеск этнической идентичности в поисках социального комфорта в рамках культурно однородных сообществ.

3. Модели межэтнических отношений

Состояние этничности в полиэтнических государствах во многом зависит от характера межэтнических взаимоотношений. Существует несколько моделей таких взаимоотношений.

Модель ассимиляции. Она характеризуется ситуацией, когда на территорию носителей одной этничности вторгаются более многочисленные носители другой (других) или когда в результате миграционных процессов часть носителей одной этничности оказывается среди более многочисленных носителей другой. И в том и в другом случае, оказавшись в иноэтнической среде, они попадают под действие новых социально-экономических факторов и культурных норм. Постепенно происходит изменение в поведении в сторону господствующих нормативных образцов. Процесс ассимиляции занимает, как правило, весьма длительное время и редко заканчивается во втором и даже в третьем поколениях.

Модель плавильного котла. Классическим примером такого типа этнических взаимодействий принято считать США, на территории которых в результате миграционных процессов оказались носители различных этничностей, причем ни одна из них не смогла занять господствующего положения. В результате и у тех и у других произошла утрата первоначальной этничности, но вместо нее родилась новая, вобравшая в себя различные элементы многих культур. В итоге рождение новой социальной общности привело к рождению и новой этничности. Впрочем, утверждение о рождении новой этничности в США вызывает у большой части специалистов вполне обоснованное недоверие. Достаточно тяжело представить себе гомогенный сплав хотя бы культур WASP, афроамериканцев и укоренившихся мигрантов из Латинской Америки. Другое дело, что в «плавильном котле» американского общества разнородные этнические и расовые компоненты образовали сплав, именуемый «американской нацией».

Модель культурного плюрализма. Подобный тип этнических взаимодействий характерен для обществ, в которых достаточно мирно сосуществуют носители различных этничностей, при этом все они рассматриваются обществом как одинаково ценные в общем национально-культурном комплексе. В принципе это — наиболее перспективный способ формирования этнических отношений, но он возможен лишь в уже сложившихся плюралистических обществах, где политический плюрализм органично дополняется плюрализмом в других сферах общественной жизни,

Модель ядра (центра) — периферии и внутреннего колониализма. Подобная модель характерна для стран с этнически доминирующим и более развитым центром, и потому обладающим экономической и политической властью, и отсталой и подчиненной ему периферией. В этих условиях взаимодействуют представители «главного», основного этноса (ядра), занимающего верхний ярус в социально-классовой пирамиде, и представители других этнических групп («младшие братья»). Осознание своего неравноправного положения в общественной структуре такого социального образования побуждает этнических лидеров добиваться перераспределения власти и ресурсов в свою пользу с помощью полити­ческих организаций (партий, народных фронтов, общественных организаций), сформированных на базе этнических общностей, которых они представляют.

Список использованной литературы

1. Мнацаканян М.О. Этносоциология: нации, национальная психология и межнациональные конфликты: Учеб. пособие для студентов. — М., 1998.

2. Савельев А. Этнополитика: от теории к практике // Вестник аналитики. — 2001. — № 6.

3. Кузеев Р.Г. Демократия. Гражданственность. Этничность. — М., 1999. 20.

4. Тавадов Г.Т. Политология: Учебное пособие. — М., 2000.

5. Тишков В. А. Этнология и политика: Науч. публицистика. — М., 2001.

Святейший Патриарх Гермоген

Карпов А. Ю.

Церковь празднует память священномученика Гермогена (Ермогена), патриарха Московского, 17 февраля (1/2 марта), 12 (25) мая, а также 5 (18) октября — вместе со святителями Московскими Петром, Алексием, Ионой и Филиппом.

Биографические сведения о святителе Гермогене (в церковном написании Ермогене) чрезвычайно скудны. Родился будущий святой около 1530 года (в 1610 году польские источники называют его восьмидесятилетним старцем). Его мирское имя, по всей видимости, — Ермолай. Происхождение святителя остается невыясненным. Одни историки возводили его к Шуйским (то есть Рюриковичам) или Голицыным (Гедиминовичам), другие — и их мнение представляется более основательным — считали человеком незнатного происхождения. Согласно преданию, святой родился в Казани, однако польские источники позволяют предположить, что до своего пострижения Гермоген мог быть донским казаком. Родители его, скорее всего, принадлежали к посадскому духовенству или мелким служилым людям. Можно не сомневаться лишь в том, что это был человек выдающихся способностей; он получил хорошее образование, которое затем пополнял самостоятельно. В течение всей своей жизни святитель сохранял любовь к книжной культуре. Так, уже будучи митрополитом Казанским и бывая по делам в Москве, он охотно посещал библиотеку московского Чудова монастыря и усердно работал в ней. Сохранившиеся литературные произведения характеризуют Гермогена как незаурядного писателя.

Гермоген начал службу клириком казанского Спасо-Преображенского монастыря, основанного святителем Варсонофием, позднее епископом Тверским. Под 1579 годом источники застают его уже в качестве приходского священника известной казанской церкви святого Николая в Гостином дворе. В этом году произошло знаменательное событие: явление чудотворной иконы Казанской Божией Матери, и именно Гермогену выпала честь первым из священнослужителей принять в свои руки чудесно обретенную святыню. Гермоген сам описал все обстоятельства явления чудотворного образа: в самом конце июня 1579 года, вскоре после опустошительного пожара, десятилетняя стрелецкая дочь Матрона увидела во сне чудесно сияющую икону Пресвятой Богородицы; исходящий от иконы голос велел ей объявить о видении и о том, что сама икона скрыта в земле по соседству со сгоревшим дотла двором стрельца Данилы Онучина. Видение повторилось несколько раз. Казанские воеводы и архиепископ Казанский Иеремия сначала не поверили девочке. Тогда мать ее сама взяла заступ и стала копать землю среди выгоревшего двора. Вскоре на помощь ей пришли соседи, но только сама девочка сумела отыскать икону, бережно завернутую в полуистлевшую тряпицу, под развалинами сгоревшей печи. Вся православная Казань пришла в движение: звонили в колокола, архиерей с собором священников вышли встречать чудесно обретенный образ. Гермоген, в приходе которого была обнаружена святыня, лично понес ее в церковь святого Николы, и уже в ходе этого шествия были совершены первые чудесные исцеления. Вскоре краткое Сказание о явлении чудотворной иконы и о чудесах от нее, составленное Гермогеном, было отослано в Москву, к царю Ивану Грозному. (Впоследствии Гермоген составил и более подробное Сказание о явлении Чудотворной иконы Пресвятыя Богородицы во граде Казани.)

В 1587 году, предположительно после смерти жены, Гермоген принял пострижение в монахи. Полагают, что это произошло в московском Чудовом монастыре. Вскоре он получает сан игумена, а затем и архимандрита казанского Спасо-Преображенского монастыря. В этом качестве святитель провел едва ли более двух лет и 13 мая 1589 года был поставлен в сан архиепископа Казанского и Астраханского с предоставлением ему (первому из архиереев казанских) митрополичьего титула.

В течение семнадцати лет святитель возглавлял епархию, основанную в крае, относительно недавно присоединенном к России. Прежде всего, его усилия были направлены на вовлечение в лоно христианской Церкви инородческого населения Поволжья (главным образом, татар мусульман). Митрополит стремился не столько к количественному увеличению числа новообращенных, сколько к внутреннему усвоению ими начал христианской жизни; его чрезвычайно угнетало то обстоятельство, что многие из новообращенных лишь на словах называли себя христианами, полностью сохраняя прежний уклад жизни. При этом святитель считал возможным использовать не только силу убеждения, но и насильственные методы воздействия на новообращенных. По его просьбе, казанским воеводам был дан приказ переписать всех новокрещеных татар с их женами, детьми и слугами и переселить их в отдельные слободы, окруженные русским населением, предотвратив всякую возможность их общения с мусульманами. Власти должны были зорко наблюдать за поведением таких переселенцев; для усмирения непокорных допускалось использование принуждения: заточение в тюрьму, посажение в железа, в цепи, битье кнутом. В 1591 году митрополит созывает всех новокрещенцев в соборную церковь Казани и здесь поучает их в продолжение нескольких дней. Гермоген добивается закрытия татарских мечетей, возникших вопреки царским указам, по небрежению прежних воевод, и запрещения строительства новых. Татарам и немцам запрещалось брать в услужение православных, запрещены были и браки между православными и мусульманами или немцами. (В Казани в то время жило много немцев-лютеран.)

Тем же целям усиления христианского влияния на население Казани служило и возведение новых и украшение старых христианских храмов. По инициативе митрополита, строится собор Пресвятой Богородицы с приделами Успения Божьей Матери и святого Александра Невского в Казанском девичьем монастыре — том самом, в котором хранилась чудотворная икона Казанской Божией Матери. (В связи с этим строительством Гермоген и составляет пространное Сказание о явлении чудотворной иконы.) В Спасо-Преображенском монастыре возводится великолепный собор во имя Преображения Господня. Строятся также церкви Архангела Михаила и Димитрия Солунского в окрестностях Казани. Богато украшается иконами Соборный Казанский храм. Ко времени Гермогена относятся учреждение казанского Федоровского монастыря и строительство каменного Сергиевского храма в женском Иоанно-Предтеченском монастыре в Свияжске.

Не меньшее внимание уделяет святитель прославлению местных казанских святых. Он обращается к патриарху Иову с ходатайством об установлении особого дня поминовения русских воинов, павших при взятии Казани, а также о прославлении мучеников казанских, пострадавших за веру — Иоанна Нового, Стефана и Петра. (Мученик Иоанн был захвачен в плен в 1529 году при нападении татар на Нижний Новгород; в Казани его пытались насильно обратить в ислам, однако Иоанн отказался, за что и был казнен. Стефан и Петр — татары, жители Казани, принявшие христианство и пострадавшие за свое исповедание в 1552 году.) Патриарх ответил немедленным согласием: ежегодное поминовение казанских героев было установлено в первую субботу после Покрова Пресвятой Богородицы; имена героев и мучеников занесены в общий синодик для поминовения в Неделю православия, а особое поминовение казанских мучеников установлено митрополитом Гермогеном 24 января. В 1592 году Гермоген участвует в перенесении мощей святителя Германа Казанского из Москвы в Свияжск, в церковь Успения свияжского Богородицкого монастыря. В 1595 году, при перестройке казанской церкви Спасо-Преображенского монастыря, им были обретены мощи святителей Гурия, первого архиепископа Казанского, и Варсонофия, основателя Спасо-Преображенского монастыря и епископа Тверского. Перу Гермогена принадлежит Житие этих прославленных казанских чудотворцев.

Уже в эти годы деятельность казанского митрополита выходит далеко за пределы Казанской епархии. В 1595 году он принимает участие в открытии в Угличе мощей благоверного князя Романа Угличского. В 1598 году участвует в избрании на царство Бориса Годунова. Впоследствии святителю придется все чаще выступать в качестве не только церковного, но и политического и государственного деятеля.

В начале XVII века Россию потрясли события, получившие впоследствии название Великой Смуты. Глубочайший экономический и социальный кризис усугубился кризисом династическим: пресечение династии Рюриковичей, в течение нескольких столетий правившей Россией, вызвало появление Самозванца, объявившего себя сыном Ивана Грозного, законным наследником русского престола царевичем Дмитрием, чудесным образом спасшимся от рук убийц, якобы подосланных Борисом Годуновым. (Истинный царевич Дмитрий погиб при не выясненных до конца обстоятельствах в Угличе в 1591 году.) Правительство Годунова провело расследование, в результате которого выяснилось, что под именем «царевича Дмитрия» скрывается галицкий дворянин Юрий Отрепьев, постригшийся в монахи с именем Григория, но сложивший с себя сан (отсюда его прозвище, с которым он вошел в русскую историю — Расстрига). В начале 1602 года Самозванец объявился в Польше, где его немедленно поддержали польские магнаты, надеявшиеся разбогатеть на войне с Москвой, а также католическая церковь. В 1604 году начинаются военные действия. Лжедмитрия поддержали южные окраины Русского государства, население которых было недовольно политикой, проводимой Годуновым. В стране вспыхнула гражданская война.

В эти годы иерархи Русской Церкви (в том числе и митрополит Гермоген) всемерно поддерживают царя Бориса Годунова, предавая анафеме «расстригу Гришку Отрепьева». Однако 13 апреля 1605 года царь Борис внезапно умер. Власть перешла к его сыну, шестнадцатилетнему Федору Годунову. В мае армия изменила новому царю и перешла на сторону Самозванца. 10 июня царь Федор Годунов и его мать были задушены сторонниками Лжедмитрия, а спустя десять дней Самозванец вступил в Москву, где был восторженно встречен толпами народа.

Вместе со всей страной «законного царя Дмитрия Ивановича» приняла и Церковь. Исключение составил лишь святитель Иов, до конца поддерживавший Годуновых. За это старого и недужного телом, но не сломленного духом патриарха лишили сана и сослали в Старицкий монастырь. Новым патриархом был провозглашен грек Игнатий, первым из архиереев открыто вставший на сторону Самозванца. Находившийся вдалеке от Москвы Гермоген в то время не имел возможности до конца разобраться в происходивших событиях и оценить степень законности притязаний Самозванца, тем более что обстоятельства гибели истинного царевича Дмитрия были ему, вероятно, не известны. Как и все остальные иерархи Русской Церкви, митрополит Казанский признает Лжедмитрия. Более того, он, опять-таки в числе прочих русских митрополитов и епископов, входит в состав Сената (преобразованного из Боярской думы) при новом государе. Однако именно здесь, в Москве, явственно обозначаются политические пристрастия Гермогена, очень скоро принявшего сторону противников Самозванца.

Особое неприятие казанского митрополита вызывает открытое пренебрежение православными обычаями со стороны самого Лжедмитрия и, в особенности, прибывших с ним в Москву поляков.

Весной 1606 года состоялось бракосочетание Лжедмитрия с полячкой Мариной Мнишек. Втайне та оставалась католичкой, однако для видимости согласилась соблюсти традицию и исполнить православные обряды. Еще прежде венчания в Москве был собран церковный собор, на котором обсуждалась возможность брака и условия перехода Марины в православие. Святитель Гермоген выступил с требованием повторного крещения невесты, его поддержал коломенский епископ Иосиф. Однако прочие иерархи высказались против, считая достаточным лишь формальное миропомазание Марины. По свидетельству русского Хронографа, позиция митрополита вызвала гнев Лжедмитрия: Самозванец «повелел митрополита сослать в Казань, и там святительский сан с него снять, и в монастырь заключить». (Некоторые современные исследователи, правда, ставят это известие под сомнение.) Впрочем, вскоре Самозванец был свергнут с престола и убит возмущенным народом, и Гермоген не пострадал.

Лжедмитрий был убит 17 мая 1606 года. Спустя четыре дня новым царем стал князь Василий Иванович Шуйский. В Москве вновь был созван собор русских иерархов, который низложил ставленника Самозванца и поляков Игнатия и избрал на его место митрополита Казанского Гермогена. 3 июля 1606 года в Успенском соборе московского Кремля состоялось посвящение Гермогена в сан патриарха Московского и всея Руси.

Русская Церковь переживала в те годы такой же глубокий кризис, как и все русское общество. Потому святитель направляет свои усилия, прежде всего, на укрепление церковной дисциплины, повышение нравственного и профессионального уровня духовенства. Он внимательно следит за тщательным исполнением церковно-богослужебных требований (особенно в области церковного пения), за исправлением церковно-богослужебных книг, поощряет книгопечатание. По его инициативе в Москве строится новое «превеликое» здание типографии (оно сгорело в 1611 году) и устанавливается новая «штанба» — станок для печатания книг. Патриарх решительно борется со всякими проявлениями «латинства», то есть католического влияния; впоследствии это дало основание полякам говорить, будто Гермоген разжигал ненависть к ним со стороны москвичей.

Но церковные начинания патриарха (при всей их неоспоримой важности) меркнут по сравнению с его политическим подвигом. Неполные шесть лет патриаршества Гермогена наполнены исключительной по напряжению борьбой за политическую и религиозную независимость Российского государства. К этому времени святителю давно перевалило за семьдесят, однако, несмотря на свой преклонный возраст, он находил в себе силы выдерживать нападки противников и отстаивать свою позицию непоколебимого защитника Православия.

Занявший престол в 1606 году Василий Шуйский едва ли может быть причислен к великим государственным деятелям. Слабый и малоинициативный, не пользовавшийся поддержкой всего русского общества (его избирали не на Земском соборе, но на московской площади, выкриками толпы) и не пользовавшийся достаточным авторитетом, он не имел сил и возможностей для того, чтобы распространить свою власть на всю страну. Пожалуй, можно сказать, что это был не тот царь, в котором нуждалась тогда Россия. Но Шуйский все же был законным царем, и потому всемерная поддержка его становится главным содержанием всей церковно-политической деятельности патриарха.

При этом Гермоген, по-видимому, не слишком высоко ценил личные качества Шуйского; отношения между ними оставались весьма натянутыми. С царем Василием, сообщал, например, автор Хронографа, патриарх беседовал «строптивно, а не благолепотно», «понеже» внутри имел «наветовательный огнь ненависти, и на супостатные коварства, яко же лепо бе, никакоже отчелюбно совещевающеся со царем» (то есть никогда с отеческой любовью не совещался с царем о вражеских намерениях, как тому следовало быть). Но личные трения не мешали патриарху оставаться до конца своих дней самым верным и последовательным сторонником царя Василия.

Между тем, гражданская война в России продолжалась. Уже вскоре после гибели первого Самозванца стали распространяться слухи о том, что «Дмитрий» жив, что вместо него в Москве убили какого-то немца, а истинный царь вновь чудесным способом избежал смерти. И слишком многим хотелось верить в это. Волнения против Шуйского время от времени захватывали даже Москву. В южных же областях Русского государства (на так называемых украинах) открытый мятеж против Москвы не прекращался вовсе. Во главе нового восстания встал Иван Болотников, называвший себя воеводой «царя Дмитрия Ивановича». Пока еще нового претендента на роль Самозванца не появилось, но призрак «царевича Дмитрия» и само его имя заставляли тысячи людей браться за оружие.

Одним из первых мероприятий правительства Василия Шуйского с участием Гермогена стало торжественное перенесение из Углича в Москву мощей настоящего царевича Дмитрия. 3 июня 1606 года их торжественно положили в Архангельском соборе московского Кремля, усыпальнице московских царей и великих князей; вскоре у обретенных нетленными мощей стали совершаться чудеса и исцеления. По инициативе патриарха Гермогена были установлены дни церковного прославления благоверного царевича Дмитрия Угличского и составлено его Житие. Культ новоявленного святого должен был убедить народ в самозванчестве Лжедмитрия (или, лучше сказать, Лжедмитриев) и законности царя Василия Шуйского. Не раз патриарх приглашал москвичей в Успенский собор московского Кремля и увещевал их стоять за законного московского государя. Он посылал своих представителей и на Северскую Украину (бывшую главным очагом мятежа). Во время осады Москвы войсками Болотникова (октябрь 1606 года) Гермоген объявил шестидневный общенародный пост, во время которого совершались богослужения. Он рассылает грамоты и послания, в которых доказывает необходимость самой жестокой борьбы с «ворами» и изменниками, то есть противниками центральной власти. В конце ноября — начале декабря правительственные войска разгромили под Москвой армию Болотникова; часть дворян (в значительной степени под воздействием увещеваний Гермогена) перешла при этом на сторону Василия Шуйского. В Москве начались массовые казни повстанцев, продолжавшиеся в течение многих последующих месяцев.

Неприязнь населения к Василию Шуйскому объяснялась отчасти тем обстоятельством, что в глазах многих Василий сам был, по крайней мере, дважды клятвопреступником. При Лжедмитрии он клялся на кресте в том, что царевич Дмитрий не погиб в Угличе, но остался жив, хотя в 1591 году сам возглавлял комиссию по расследованию обстоятельств гибели царевича и доносил царю Федору Ивановичу и правителю Борису Годунову, будто несчастный, по небрежению родни, зарезался ножиком. Теперь же, после воцарения, Шуйский не только вновь клятвенно заверял всех, что Дмитрий мертв, но и организовал торжественное перенесение его мощей в Москву. 20 февраля 1607 года Гермоген проводит в Успенском соборе всенародное покаяние, имевшее целью прощение всех, совершивших в годы Смуты клятвопреступления. В Москву был привезен старый и уже совсем ослепший патриарх Иов. От имени всего православного люда была прочитана челобитная-исповедание, в которой испрашивалось прощение у старого патриарха за все нарушения крестного целования и «измены» прежним царям — Борису Годунову и его сыну Федору и за крестоцелование «вору» и «Расстриге». Разрешительная грамота, объявлявшая крестоцелование Лжедмитрию недействительным, была подписана обоими патриархами — и Иовом, и Гермогеном.

Осенью 1607 года Шуйский, наконец, разделался с Болотниковым, засевшим в Туле, захватил его в плен и затем казнил. После этого войско было распущено, а сам царь Василий возвратился в Москву. Это вызвало недовольство Гермогена, полагавшего, что успокаиваться рано. Еще летом того же года произошло событие, придавшее новый импульс затихавшей было гражданской войне: в городе Стародубе-Северском на Украине объявился очередной «царь Дмитрий Иванович», вошедший в русскую историю под именем Тушинского вора. Под знаменами нового Самозванца собрались многие авантюристы из Польши, казаки, а также остатки разбитой армии Болотникова. Патриарх справедливо полагал, что следует немедленно начать военные действия против Самозванца, попытаться истребить зло в самом начале, и осудил царя за преждевременное «успокоение». Шуйский, однако, не внял грозным предупреждениям.

В начале июня 1608 года войско Лжедмитрия II подошло к Москве и встало в подмосковном селе Тушино, в 12 верстах от столицы. В стране установилось своеобразное двоевластие: в Москве существовало свое правительство, в Тушино — свое, каждое во главе с законным, с точки зрения его сторонников, царем. Патриарх Гермоген продолжал всячески поддерживать царя Василия, всеми силами старался обеспечить порядок в Москве, укрепить дух горожан и всех жителей России. Святитель организовывал всенародные моления о даровании победы над врагами, предавал анафеме изменников, призывал богатых делать пожертвования в пользу правительственных войск, требовал от монастырей доставки припасов для царского войска. Вот слова патриарха, обращенные к тушинцам: «Бывшим православным христианам, а теперь так и не называть вас не велю! Не достанет мне слов, душа болеет, болит сердце, вся внутренняя моя расторгается, все составы моя содрогаются. Плачу и с рыданием вопию: помилуйте, пощадите свои души и души родителей ваших! Остановитесь, вразумитесь и возвратитесь. Вспомните, на кого вы поднимаете оружие: на Бога, создавшего вас, на братьев своих, отечество свое разоряете».

Неизбежным следствием осады Москвы становились голод и дороговизна. Патриарх созывает в Успенском соборе купцов и вельмож и увещевает их не поднимать цены на хлеб; когда его убеждения не подействовали, он приказывает открыть для продажи хлеба амбары Троицкого монастыря, находившиеся в кремлевском Богоявленском монастыре (подворье Троицкого монастыря). В это время сама Троицкая обитель подверглась нападению польских отрядов Лисовского и Сапеги. Гермоген настойчиво убеждает Шуйского оказать помощь прославленной обители. (Троицкий монастырь почти полтора года выдерживал осаду. Стойкость его защитников, так и не открывших ворота полякам и русским «ворам», во многом спасла Москву от полной блокады.) Патриарх рассылает грамоты, призывая жителей городов и волостей не признавать власть Самозванца.

Но его усилия, увы, не приносили результатов. В противостоянии двух столиц — Тушина и Москвы — многие, как ни странно, стали находить для себя прямую выгоду. Отправляясь к Тушинскому вору, московские бояре и дворяне выпрашивали у него подачки (чины, «деревнишки»), а затем возвращались в Москву и, сохраняя тушинское «жалование», требовали от Шуйского награды за то, что вернулись. И таких «тушинских перелетов» становилось все больше. Москва разлагалась и развращалась.

Положение Василия Шуйского становилось все более шатким. Защищавший царя патриарх Гермоген и сам порой подвергался унизительным оскорблениям. Так было, например, в феврале 1609 года, во время первой попытки низложения Шуйского. В тот день толпа ринулась в Кремль, к боярам, уговаривая их «переменить царя Василия». Патриарх был схвачен в Успенском соборе. «И повели его на Лобное место, — рассказывает летописец. — Тот же, словно адамант (алмаз) крепкий, успокаивал их и уговаривал не поддаваться на такое дьявольское прельщение». Переворот не удался, однако около трехсот человек отъехало в Тушино, к Самозванцу.

Между тем, в России произошли события, в корне изменившие характер всей русской Смуты. В том же феврале 1609 года в Новгороде был заключен договор между правительством Василия Шуйского и шведским королем Карлом IX. Шведский отряд прибыл в Новгород, где поступил в распоряжение воеводы М. В. Скопина-Шуйского, племянника царя Василия. Соединенные русско-шведские силы начали наступление против тушинцев и освободили от их власти северо-западные области России. Вступление на русскую территорию шведских войск послужило поводом для начала открытых военных действий против России польского короля Сигизмунда III, до этого придерживавшегося формального нейтралитета. (Польша находилась в то время в состоянии войны с Швецией.) В сентябре 1609 года армия Сигизмунда осадила Смоленск. Однако «легкой прогулки», на которую рассчитывали в Кракове, не получилось. Смоленск героически сопротивлялся, без малого два года (до июня 1611-го) приковывая к себе основные силы поляков. После появления короля в России значительная часть польских отрядов перебралась из Тушина под Смоленск. В конце года из Тушина в Калугу бежал и Самозванец. Весной 1610 года Тушинский лагерь был окончательно ликвидирован, а 12 марта Москва восторженно встречала своих освободителей — М. В. Скопина-Шуйского и его соратников. Осада Москвы была снята, но война в России еще далеко не закончилась: у Шуйского оказалось сразу два опасных противника — Тушинский Вор в Калуге и Сигизмунд под Смоленском.

Успехи Скопина могли укрепить пошатнувшееся положение царя Василия. Однако вскоре после приезда в Москву князь М. В. Скопин-Шуйский скоропостижно скончался. (По слухам, он был отравлен.) Направленная к Смоленску армия во главе с братом царя князем Д. И. Шуйским была наголову разбита 27 июня 1610 года при селе Клушино, близ Можайска. Польские войска во главе с гетманом Жолкевским двинулись к Москве и заняли Можайск. Тушинский вор, опережая поляков, устремился к Москве с юга и подступил к подмосковному селу Коломенское.

Это решило судьбу Василия Шуйского. 17 июля 1610 года заговорщики (Захарий Ляпунов, Федор Хомутов и другие) ворвались в Кремль, схватили бояр (часть из которых безусловно поддерживала их), силой вывели из Кремля патриарха Гермогена и криками объявили о свержении царя Василия. Напрасно патриарх пытался утихомирить их. На сей раз его увещевания не помогли. Царь Василий был сведен с престола, а на следующий день насильно пострижен в монахи и отвезен в кремлевский Чудов монастырь.

Патриарх Гермоген и после этого продолжал поддерживать Шуйского и считать его законным царем. Он не признал пострижения: ссылаясь на то, что обязательный при пострижении обет отречения от мира вместо Шуйского произносил один из заговорщиков, князь Василий Тюфякин, патриарх именно его и именовал монахом.

После низложения Шуйского начинается, по выражению исследователей, исключительное служение Гермогена родине и Церкви. Власть в Москве перешла к боярскому правительству, получившему в истории название Семибоярщины. Патриарх оказывается фактически в политической изоляции: ни одно из его требований или предложений не принимается, и, тем не менее, именно теперь его голос звучит с особой силой и пробуждает страну от того чудовищного «сна разума», в котором она пребывала.

Прежде всего, перед боярским правительством встал вопрос об избрании нового царя. Был созван Земский собор, мнения на котором разделились. Патриарх Гермоген настаивал на возвращении престола Василию Шуйскому или, если это представлялось невозможным, на избрании на царство одного из русских бояр: либо князя Василия Васильевича Голицына, либо пятнадцатилетнего Михаила Федоровича Романова (сына митрополита Ростовского Филарета, насильно постриженного в монахи при Борисе Годунове). По инициативе патриарха в церквях совершаются молебны об избрании царя «от корени российского рода». Однако среди бояр возобладало иное мнение: избрать на русский престол польского королевича Владислава, сына Сигизмунда III. В условиях непрекращающейся внутренней войны такой кандидат казался боярам наиболее подходящим, ибо, по мнению многих, мог примирить враждующие стороны. Более же всего бояр страшил Тушинский вор, стоявший в Коломенском и начавший уже жечь слободы и деревни у самого города.

Вероятно, бояре рассуждали так, как обыкновенно рассуждают люди, оказавшиеся в подобных ситуациях. Поляки казались им меньшим злом, нежели тушинские воры. Но вся история русской Смуты начала XVII века (да и последующие, не менее драматические события русской истории) доказала: сознательный выбор «меньшего», но все-таки зла — всегда гибелен для государства. И патриарх Гермоген, пожалуй, единственным из всех деятелей тогдашней России, до конца осознавал это.

Тем временем правительство вступило в переговоры с гетманом Жолкевским, стоявшим близ Москвы, и согласилось заключить с ним договор, по которому русский престол переходил бы к королевичу Владиславу. Патриарх был бессилен помешать исполнению этого плана. Однако он потребовал, чтобы непременным условием избрания Владислава было принятие им православия. Кроме того, патриарх настаивал, чтобы королевич крестился до прибытия в Москву, чтобы он женился на православной русской, чтобы он не сносился с папой по делам веры, не принимал от него благословения и не допускал на Русь латинских учителей, чтобы была введена смертная казнь для тех из русских, кто вздумал бы перейти в католичество, чтобы на Руси не было ни костелов, ни протестантских молельных домов и чтобы православие по-прежнему оставалось господствующей религией. Жолкевский согласился на ряд условий (относительно почитания икон и святых мощей, охранения храмов и церковных имуществ и т. д.), но сумел уйти от главного вопроса — относительно принятия королевичем православия: «Даст-де король на царство сына своего Владислава, а о крещении-де пошлете к королю послов челом бить», отвечал он боярам. К тому времени бояре были согласны на все. Но когда они пришли за благословением к патриарху, святитель отвечал им с твердостью: «Если королевич крестится и перейдет в православную христианскую веру, то я вас на том благословляю. Если же не крестится, то будет оттого всему Московскому государству и всей православной вере погибель и не будет на вас моего благословения». Слова патриарха, к несчастью, оказались пророческими.

Между тем, Москва присягала Владиславу, не дожидаясь от короля никаких гарантий. Вскоре под Смоленск, к королю Сигизмунду, было отправлено «великое» посольство для окончательного заключения договора. Это посольство, численностью более тысячи человек, представляло собой часть Земского собора во главе с ростовским митрополитом Филаретом и князем Василием Голицыным. Послам вручили наказ, по которому они должны были настойчиво требовать, чтобы Владислав явился в Москву уже православным. Патриарх благословил послов и наказал им крепко стоять за православную веру, не поддаваясь ни на какие уговоры короля Сигизмунда. Королю же и королевичу он отправил особые грамоты, в которых убеждал их не противиться желанию народа видеть на русском престоле православного государя.

Спустя несколько недель патриарха ждал новый удар. В ночь на 21 сентября 1610 года бояре, опасавшиеся Тушинского вора, впустили в Москву польское войско гетмана Жолкевского. Протесты патриарха не были приняты во внимание. Святителю было сказано прямо, что его дело смотреть за церковным строением, в мирские же дал ему вмешиваться не следует.

Между тем, Сигизмунд отказался от достигнутых ранее договоренностей. Теперь уже он сам, а не королевич Владислав намеревался занять русский престол. Разумеется, вопрос о переходе короля в православие даже не ставился; фактически речь шла о простом присоединении России к Речи Посполитой.

Филарет и Голицын, однако, не поддавались на уговоры поляков и твердо держались того наказа, который дал им патриарх. В конце концов, им пришлось отправлять в Москву гонца за дополнительными инструкциями. К тому времени в Москве уже знали о намерениях Сигизмунда. Среди бояр нашлось немало таких, кто готов был полностью подчиниться королю: ими двигало чувство самосохранения и животный страх перед чернью, все еще поддерживавшей Тушинского вора. И лишь патриарх по-прежнему незыблемо стоял на защите православия и государственных интересов России. Не раз изменники бояре приходили к нему, убеждая подчиниться требованиям короля. Во время одной из таких встреч, 30 ноября, Гермогену предложили подписать заранее составленную грамоту королю. Патриарх не только сам решительно отказался подписывать грамоту, но и воспретил делать это боярам; кроме того, он стал угрожать разрешением русских людей от клятвы королевичу Владиславу и призывом к открытой защите веры и государственности. В приступе гнева один из изменников, Михайло Салтыков, замахнулся ножом на патриарха. Гермоген не испугался, но тут же проклял боярина. Немного спустя Салтыков раскаялся и выпросил прощение — но, конечно, неискренне, лишь внешне. Он так и остался личным врагом патриарха.

На следующий день в Успенском соборе святитель обратился к народу с речью, убеждая собравшихся не присягать королю, но встать на защиту веры и отечества. Эти слова нашли самый живой отклик в сердцах людей, хотя поляки и постарались, чтобы крамольные речи патриарха не получили дальнейшего распространения. Бояре же все-таки отправили грамоту своим послам под Смоленск с выражением готовности признать волю короля Сигизмунда. Подпись Гермогена отсутствовала, и это дало основание русским послам не подчиниться указаниям московских изменников. Голицын и Филарет заявили, что без согласия патриарха не может быть и речи о каких бы то ни было уступках. «У нас, — говорил полякам Василий Голицын, — издавна так велось при прежних государях: когда какое-либо государственное или земское дело начиналось, то все государи наши призывали на совет патриарха и митрополитов и архиепископов и без их совета ничего не приговаривали… Ныне по грехам нашим мы стали без государя, а патриарх у нас человек начальный (то есть главный), и без патриарха ныне о таком деле советовать непригоже». Взбешенный король повелел заключить руководителей посольства под стражу и отослать в Польшу. Всякие переговоры были прекращены.

К этому времени изменилась ситуация и в самой России. 11 декабря 1610 года Лжедмитрий II был убит одним из своих сподвижников, крещеным татарином Петром Урусовым. Весть об этом вызвала бурную радость в Москве — как среди поляков и их приспешников, так и среди патриотов. Если прежде многие мирились с присутствием в столице поляков, главным образом, из-за боязни Вора, то теперь все чаще стали раздаваться призывы к изгнанию захватчиков. По свидетельству самих поляков, «для лучшего в замысле успеха и для скорейшего вооружения русских патриарх Московский тайно разослал по всем городам грамоты, которыми, разрешая народ от присяги королевичу, тщательно убеждал соединенными силами как можно скорее спешить к Москве, не жалея ни жизни, ни имуществ для защиты христианской веры и для одоления неприятеля». Первые (не сохранившиеся) патриотические воззвания патриарха Гермогена появились 25 декабря 1610 года; последующие были написаны 8 и 9 января 1611 года в Нижний Новгород и Суздаль или Владимир.

Поляки и московские изменники постарались изолировать патриарха от народа. 16 января 1611 года на патриаршем дворе была поставлена стража, не пропускавшая даже его дворовых слуг; «дьяки и подьячие и всякие дворовые люди поиманы, а двор его весь разграблен». Эти меры должны были предотвратить появление новых воззваний Гермогена. Но изоляция святителя не остановила широкого народного движения. Призывы патриарха и других русских патриотов были услышаны; в городах России стало создаваться народное ополчение для борьбы с польскими оккупантами и освобождения Москвы. Автор так называемой «Новой повести о преславном Российском царстве и великом государстве Московском, о страдании нового страстотерпца святейшего кир Гермогена, патриарха всея Руси», написанной во время заточения святителя, очень хорошо показал, какое значение придавали русские патриоты величественной фигуре томившегося в плену патриарха: «О столп крепкий и непоколебимый! О крепкая стена и забрало у Бога и Пречистой Его Матери! О твердый алмаз, о поборник непобедимый! О непреклонный веры заступник! О воистину пастырь неложный!.. И видим все: не даст слову Божию пропасть на земле и, хотя всегда рядом со смертью ходит возле общих наших врагов и губителей, однако хранит надежду на Творца нашего и Божию Матерь, и на великих чудотворцев, общих наших заступников и богомольцев. Ежели ему, государю, и случится за слово Божие умереть — не умрет, но жив будет вовеки. Во всеуслышание и решительно следует сказать: если бы таких великих, стойких и непоколебимых столпов было у нас не мало, то никогда бы в нынешнее злосчастное время наша бы святая и непорочная вера от тех душепагубных волков, от явных врагов, чужих и своих, не пала, но еще более бы просияла… А ныне один уверенно стоит и всех держит, а врагам сурово грозит… Один только у нас ныне есть у Бога и Пречистой Его Матери стена и забрало, так это он, государь, великий святитель и крепкий заступник».

11 февраля 1611 года, когда Первое ополчение под предводительством Прокофия Ляпунова, продвигаясь к Москве, разбило отряд воеводы Куракина, Михайло Салтыков приступил к патриарху с требованием, чтобы тот своим авторитетным словом остановил ополченцев. «Если ты и все сущие с тобою изменники и королевские люди изыдете из Москвы вон, то я отпишу к ним, чтобы возвратились назад», отвечал святитель.

В марте ополчение подошло к Москве. На Страстной неделе в столице началось восстание против поляков, переросшее в страшную резню, продолжавшуюся два дня. По совету русских изменников поляки подожгли город, а сами укрылись в Кремле и Китай-городе. Патриарха низложили (в сан патриарха вновь был возведен грек Игнатий) и заточили в темницу Чудова монастыря.

В темнице святитель испытывал ужасные лишения. Ему запретили разговаривать, покидать тесную келью. Доступ к нему имели лишь изменники, по-прежнему пытавшиеся уговорить святого выступить против ополчения Ляпунова. Старца попросту морили голодом, причем открыто попирая его человеческое достоинство. По свидетельству источника, «метали страдальцу Христову не человеческую пищу: на неделю сноп овса и мало воды в кувшине. И так претерпел около года времени…» И тем не менее дело, которому служил патриарх Гермоген, не погибло, но, напротив, продолжало шириться и крепнуть. Призывы патриарха подхватили архимандрит Троицкого монастыря Дионисий и троицкий келарь Авраамий Палицын: они обращаются со своими грамотами к народу и призывают к сопротивлению. Сам Гермоген из своего заточения находит возможность еще раз обратиться к народу. 30 августа 1611 года, уже после гибели под стенами Москвы Прокофия Ляпунова и распада Первого ополчения, святитель пишет свое последнее воззвание нижегородцам. До него дошли слухи о том, что стоявшие под Москвой казаки хотят присягать сыну Лжедмитрия II и Марины Мнишек, так называемому «Воренку». Но из двух зол — интервенты и «воры» — нельзя выбирать и второе. Святитель заклинает нижегородцев и казанского митрополита Ефрема не допустить подобного развития событий, призвать казаков прекратить грабежи и разбои.

Нижегородское ополчение, возглавляемое нижегородским торговцем, «выборным человеком» Кузьмой Мининым и князем Дмитрием Пожарским, завершило дело освобождения Москвы и всей России. Но патриарху уже не суждено было увидеть плоды своих трудов и забот. Когда поляки и московские изменники узнали о движении нижегородского ополчения к Москве, они вновь стали требовать от патриарха, чтобы тот выступил с осуждением ополченцев. Мужественный старец ответил решительным отказом: «Да будут те благословенны, которые идут на очищение Московского государства; а вы, окаянные изменники московские, да будете прокляты!»

Патриарх Гермоген скончался 17 февраля 1612 года. Причины его смерти по-разному называются в источниках: одни говорили, что святитель умер голодной смертью, другие — что он «от зноя задохнулся» (то есть был отравлен печным дымом) или был удавлен. Спустя несколько месяцев после его смерти, в конце октября 1612 года, Москва была освобождена от поляков, а через год было осуществлено и другое желание патриарха: 21 февраля 1613 года на престол Российский избран юный Михаил Федорович Романов, на которого святейший патриарх указал еще в 1610 году.

Подвиг патриарха Гермогена был высоко оценен современниками и ближайшими потомками, русскими книжниками первой половины XVII века. «Непоколебимый столп», удерживающий на себе своды «великой палаты» — России, «крепкий адамант», то есть алмаз, православной веры, мученик и великий страстотерпец — таким вошел святитель в сознание русских людей. Однако в первые годы после завершения Смуты раздавались, как ни странно, и голоса, осуждавшие святителя за его призывы к вооруженному отпору интервентам, что якобы не приличествовало его святительскому сану. Яркую зарисовку такого мнения дает князь Иван Хворостинин, автор одной из повестей, посвященных Смутному времени: «Некоторые говорили, что этот патриарх вселил в души искушение и смятение и возбудил людей на борьбу с врагами, пленившими нас; все они были врагами истреблены, и много крови пролилось из-за его поучений…» (Сам же князь Хворостинин, как и другие авторы того времени, относился к патриарху-мученику с величайшим почтением.)

Для полноты картины приведем еще одну, впрочем, едва ли объективную характеристику, данную святителю Гермогену автором русского Хронографа 1617 года: «Был он образованным мужем и красноречивым, но не сладкогласным. В божественных словах постоянно упражнялся, и все книги Ветхого завета и Новой благодати и уставы церковные и законоположения постиг в совершенстве. А характер имел тяжелый («нравом груб») и не спешил прощать наказанных. Дурных людей от хороших быстро не мог отличить, а к льстецам, а более того — к людям хитрым прислушивался и доверял сплетням… Когда же после царя Василия оказалась Москва во вражеских руках, тогда хотел он предстать непоколебимым заступником народа, но уже минуло время м час прошел… Тогда хоть и ярился он на клятвопреступных мятежников и обличал их борьбу с христианами, но схвачен был немилосердными руками, и, словно птицу в сетях, голодом его уморили, и так умер он». Но вот мнение другого современника, специально отвечавшего автору Хронографа: «О патриархе Ермогене… некто от мятежник написал хулу и ложь, сказуя в истории сей о нем… но несть истина сице сказуемое… Если словесен и хитроречив (то есть образован и красноречив), то как может быть не сладкогласив? Се есть неразумие того списателя. А что, говорит, нравом груб, то писавший о нем сам глуп, ибо сам пишет, что в божественных словесах постоянно упражнялся… И не право списатель сей говорил все про святого того мужа, про Ермогена. Ибо в то время злое, если бы не возвел Господь на святилище церковное таковое светило, то многие бы во тьме еретичества заплутали…» Если и был патриарх «в словесах и воззрениях» «прикрут», то «в делах и в милостях ко всем един нрав благосерд имел. И питал всех на трапезе своей часто, всем подавая милостыню, и одежды, и обувь, и злато, и сребро, и стольким милостыню творил, что и сам в последнюю нищету пришел».

Патриарх Гермоген был похоронен в Московском Чудовом монастыре. В 1652 году, при царе Алексее Михайловиче, тело святителя было перенесено в Успенский собор — усыпальницу московских митрополитов и патриархов. Оказалось, что тело его не подверглось тлению, и поэтому оно не было опущено в землю, но оставлено в особой гробнице сверх соборного помоста. В 1812 году захватившие Москву французы кощунственно выбросили останки патриарха из гроба, но после изгнания неприятеля эти останки были найдены целыми на полу и опять положены в прежнюю гробницу.

В народной памяти патриарх Гермоген всегда считался святым, мучеником и страдальцем. Однако причтение его к лику святых произошло лишь в 1913 году, во время торжественного празднования 300-летия дома Романовых.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.portal-slovo.ru

А.В.Можаев, Ю.П.Мосунов

В N 4 за 1998 год журнала «Архитектура и строительство Москвы» была опубликована статья Ю.П.Мосунова «Натурные исследования древнего храма на Ильинке». В ней изложены результаты исследований храма святого пророка Илии на Новгородском подворье, что на Ильинке, — одного из древнейших архитектурных памятников Москвы. Объем публикации позволил достаточно подробно осветить лишь первый строительный период истории храма, заложенного 11 мая 1519 года. Однако его последующая судьба также представляет большой интерес.

Кладка XVII, открывшаяся после сноса корпуса по улице Ильинка

Здесь нам хотелось бы на основании уточненных натурных данных и новых архивных материалов рассказать об истории памятника на протяжении XVI-XIX веков, а также о положении дел сегодня.

Исследования производились в 1997-1998 годах специалистами архитектурной мастерской «Конев и партнеры». Выявлено древнее ядро храма 1519 года, вошедшее в состав более позднего комплекса, — четверик, сохранившийся до верха венчавшего его карниза, и фрагменты апсид граненой формы (подробнее см. в N 4).

Ко второму строительному периоду относится возведение придела с южной стороны. Время может быть уточнено в ходе дальнейших исследований. Пока же — это вторая половина XVI — начало XVII века. Хотя на данном этапе сложно представить его первоначальный облик, очевидно, что это было очень интересное сооружение. Размерами в плане придел почти не уступал храму и также имел три апсиды, образуя, таким образом, довольно необычный для Москвы комплекс. Натурными исследованиями обнаружены следующие фрагменты окончательно разобранного в конце XVIII века придела:

Снос теплых торговых рядов.1997 год.

— остатки апсиды с двумя алтарными нишами, примыкающей к южной апсиде основного храма. В одной из ниш хорошо сохранились отверстия от гвоздей, поддерживавших деревянную полку;

— фрагменты двух поперечных стен с остатками арочных проемов — одна отделяла основное пространство придела от алтаря, другая — от нартекса;

— фрагмент западной наружной стены, продолжающей плоскость западного фасада храма с сохранившимся дверным откосом;

— фрагменты свода придела в уровне второго этажа, использованные при строительстве галереи в XVII веке.

Одновременно с устройством придела, видимо, был заложен вход в южную апсиду храма, так как его расположение никак не согласуется с конструкцией придела.

Наиболее значительные изменения в облике храма произошли в конце XVII века, после того как церковь в 1676 году была передана подворью Новгородского митрополита. Над древним храмом надстраивается новый, превышающий его размерами с востока и юга, с трех сторон возводятся галереи. Интересно, что придел был сохранен под южной галереей верхней церкви. До наших дней в полной мере дошел четверик XVIII века (без завершения). Галереи разобраны в XIX веке.

Натурными исследованиями обнаружены следующие фрагменты этого периода:

Зондаж в южной апсиде верхнего храма — на западном фасаде — следы примыкания свода галереи;

— остатки арок южной галереи в составе стены первого этажа;

— с трех сторон церкви на галерею выходили кирпичные порталы, причем обращенный на задний двор северный — был значительно меньше остальных. Фрагменты их срубленного декора в разной степени сохранности обнаружены на всех трех фасадах. Откосы западной двери видны также и в интерьере церкви;

— южная апсида храма XVII века во второй половине XIX переделана в лестничную клетку. Здесь найдены заложенная алтарная ниша и остатки скругления апсиды;

— на северном фасаде сохранился декоративный пояс, в виде плинтуса огибавший четверик на уровне пола галереи. Здесь же обнаружена лопатка, и такая же — под штукатуркой между апсидами;

— на восточном фасаде открыт фрагмент венчающего поребрика;

— восьмигранное основание позднего барабана при ближайшем рассмотрении оказалось остатком квадратного барабана конца XVII века, со срубленными углами.

Как уже сказано, пока трудно представить облик храма — оконные проемы везде растесаны, наличники утрачены, в интерьере остался лишь один откос окна западного фасада. Фрагменты галерей также не дают возможности реконструкции их вида.

На протяжении XVIII — середины XIX века храм неоднократно перестраивался, его стены представляют собой многочисленные наслоения разновременных кладок. Храм был окружен пристройками преимущественно торгового назначения, их остатки сохраняются в подвале и первом этаже примыкающих к храму корпусов. По архивным данным, к середине XVIII века над двухэтажным строением по улице появляется надвратная колокольня, небольшая звонница существовала также над северным фасадом церкви. Вероятно, в 1720-1730 годах окна храма приобретают скромные барочные наличники, старый барабан заменяется существующим ныне, по осям четверика устраиваются круглые закомары (позднее переложены). После 1829 года у северного фасада возводится ампирная колокольня (старая  разобрана в конце XVIII века) с лестницей в верхний храм и примыкающими двухэтажными лавками.Эта колокольня сохраняется внутри корпуса 1864 года, особенно интересен ее подвал необычной круглой формы. Верхний ярус колокольни 1829 года во время пристройки Теплых рядов оказался под их кровлей, где и сейчас частично сохраняется: деревянные балки для крепления колоколов, часть винтовой лестницы с железной дверью. Исследованиями обнаружены также фрагменты вышеуказанных лавок (в первом этаже северной пристройки) с широкими арочными проемами. Поверхность стен покрыта штукатурным рустом. В середине XIX века колокольня надстраивается еще одним ярусом, разобранным в советское время. Тогда же барабан храма украшен не сохранившимися приставными колоннами, на которые встала более массивная голова с вычурным основанием креста.

Ко времени строительства Теплых торговых рядов все строения на участке, за исключением храма и колокольни, разбираются, однако при возведении новых корпусов были использованы отдельные их части. Стены более ранних строений сохранились в подвалах не только прилегающих к храму корпусов, но и в остальных, как недавно снесенных, так и еще существующих.

Теплые торговые ряды, возведенные в 1864 году по проекту архитектора А.С.Никитина, представляли собой крайне интересный и живописный комплекс однотипных строений, окруженных не сохранившимися чугунными галереями. Фасад церкви святого Ильи был приведен в соответствие с архитектурой вновь возводимых корпусов. В первом этаже (в оставшихся открытыми западном и восточном фасадах) были пробиты широкие витринные проемы, в западной стене верхнего храма — два высоких узких окна. Вход в храм был устроен через лестницу непосредственно с Ильинки. На фронтоне уличного фасада располагался лепной барельеф, изображающий «Око Господне». Внутри частично сохранилась живопись того же периода.

В 1923 году храм закрывается, а в 1930-м строение передается Метрострою. В советский период памятник не понес утрат, за исключением перечисленных выше, однако его техническое состояние в данный момент оценивается как «крайне тяжелое аварийное». В последнее время оно значительно ухудшилось в связи с земляными работами по Ильинке и сносом части примыкающего корпуса, которые производились без каких-либо противоаварийных мероприятий. В ходе работ пострадал также бесценный культурный слой, восходящий в этом районе к домонгольскому периоду.

В 1997 году здание церкви с частью прилегающих корпусов Теплых рядов возвращено верующим. На чердаке были найдены старые кресты, некогда венчавшие храм и колокольню. Однако ввиду отсутствия средств никаких работ ни по реставрации, ни по укреплению памятника пока не начато.

Предварительный проект реставрации, разработанный мастерской «Конев и партнеры», предполагает сохранение наслоений всех строительных периодов, выявление не только древнего ядра, но и поздних элементов, отражающих сложную многовековую историю этого интереснейшего архитектурного комплекса. Следует особенно заострить внимание на необходимости именно такого подхода, поскольку реставрационно-строительная практика последних лет вызывает серьезные опасения за судьбу как этого ансамбля, так и исторического лица города в целом. В 1997-1998 годах снесена большая часть состоящих на государственной охране (!) Теплых торговых рядов. Сохраняются выселенные корпуса по Богоявленскому проезду (принадлежат Сбербанку) и часть корпуса, примыкающего к церкви, но и их будущее пока не ясно. Кроме того, комплекс по-прежнему недостаточно исследован. Как упоминалось выше, при сносе погибли части неизвестных, более древних сооружений. Поэтому, пользуясь случаем, хочется напомнить о ценности любого фрагмента исторической застройки старой Москвы, о том, что последующее воссоздание никогда не заменит утраченного подлинника, что только сохранение и выявление наслоений всех исторических периодов, всех свидетельств как древней, так и недавней жизни города способно сохранить его неповторимый колорит и очарование.

Предлагающийся эскизный проект предполагает консервацию и экспонирование всех подлинных частей древнего памятника, воссоздание утраченных элементов в том объеме, какой позволяют полученные данные, и реставрацию всех ценных элементов XVII-XIX веков. Хочется верить, что уже в ближайшее время древнейший из уцелевших храмов Китай-города станет подлинным украшением одной из центральных улиц столицы.

Трубецкой Николай Сергеевич (1890-1938)

Сергей Лабанов, Москва

«Православную Церковь он считал единственной сферой русской жизни, где византийские традиции остались невытесненными безжалостной европеизацией». К 115-летию со дня рождения великого русского философа, языковеда, культуролога, одного из лидеров евразийства Н.С. Трубецкого

Критика западной цивилизации и евроцентрической теории в частности были наиболее ярко выражены языковедом, философом, культурологом и этносоциологом, одним из лидеров евразийства Н.С. Трубецким (1890-1938). Особенно ярко эти идеи выразились в книге «Европа и человечество» (1920). В этом году исполнилось 115 лет со дня его рождения и 85 лет выхода его работы в свет. Этим двум событиям и будет посвящена данная статья, тем более, что последние события в стране, связанные с усиленным внедрением в Россию идей современной западной цивилизации, в полной мере говорит об актуальности проблем, рассмотренных мыслителем в этой его книге.

Николай Сергеевич Трубецкой родился 16 (28) апреля 1890 года в Москве в семье, где уже было два величайших философа России — Сергей Николаевич и Евгений Николаевич Трубецкие. Второму он приходился племянником. С 1908 по 1912 год обучался на историко-филологическом факультете Московского университета. С 1915 г. он приват-доцент и ведет занятия по сравнительному языкознанию. С 1919 года находился в эмиграции в Болгарии, Австрии, Германии, Франции, Чехии, где преподает во многих европейских вузах.

В исследовании “Европа и человечество” были рассмотрены основные взгляды философии культуры, ставшие в дальнейшем методологической базой евразийского учения, весь смысл и пафос которого сводится к осознанию и провозглашению существования особой византийско-русской культуры.

Культурологические установки Н.С. Трубецкого в полной мере совпадают с идеями И. Гердера, развивавшего в своей философии истории узкие рамки европоцетризма, учение о “культурно-исторических типах” Н.Я. Данилевского, теории К.Н. Леонтьева и В.И. Ламанского.

У Ламанского он, в том числе, заимствовал термин “самопознание”, используемый и А.А. Шахматовым. Таким образом, помимо историософской линии (Ф.И. Тютчев – Н.Я. Данилевский — Н.Н. Страхов – К.Н. Леонтьев ), от славянофилов к евразийцам ведёт также и “академико-филологическая” линия: Ламанский – Шахматов – Трубецкой.

Много им было почерпнуто у славянофилов. Он решительно отвергал западничество как отрицание самобытности и “самого существования культуры”.

Однако если отношение Трубецкого к западничеству однозначно негативное, то отношение к творчеству славянофилов было двойственное. С одной стороны, философ в полной мере признавал себя продолжателем той традиции русского философского и исторического мышления, к которой они относили и мыслителей славянофильского направления. Несомненно также, что он разделял и славянофильскую идею соборности, идею органичного единства, пронизывающего Церковь, общество и человека. С другой стороны, он отрицал идею славянского единства, считая, что русский цивилизационный тип без остатка сводится к славянскому, поскольку включает в себя и “туранский элемент”. При этом он указывал, что само славянство представляет собой не культурную, а лишь языковую общность.

Эти идеи были подтверждены Трубецким во многих статьях и работах. Но наиболее ярко они были выражены в статье “Вавилонская башня и смешение языков”. В ней он сравнивает смешение языков в Библии и современной попытки Запада смешать языки и культуры, провозглашая всеобщий прогресс и всеобщее братство. Это полностью расходится с положениями христианства и, напротив, полностью противоречит ему. “…Священное Писание рисует нам человечество, — отмечает он, говорящее на одном языке, т.е. лингвистически и культурно однородное. И оказывается, что эта единая, общечеловеческая, лишённая всякого индивидуального, национального признака культура чрезвычайно односторонняя: при громадном развитии науки и техники (на что указывает сама возможность замысла стройки!) полная духовная бессодержательность и нравственное одичание”. А сам “Бог, желая воспрепятствовать этому замыслу и положить предел кощунственному самопревознесению человечества”, смешивает языки, т.е. устанавливает на все времена закон национального дробления и множественности национальных культур и традиций.

И в якобы единой, космополитической, лишённой национального своеобразия культуре “безличность и расплывчивость должны быть максимальными”. А в такой культуре, как справедливо отмечает Трубецкой, “логика, рационалистическая техника всегда будет преобладать над религией, этикой и эстетикой, а интенсивное научно-техническое развитие неизбежно будет связано с духовно-нравственным одичанием”. Таким образом, только в национально – своеобразной и традиционной культуре “могут возникать морально положительные, духовно возвышающие человека ценности”.

Кроме этого, Трубецкой по праву может быть включён в один ряд с такими мыслителями как О. Шпенглер, А. Тойнби, П.А. Сорокин, критически относящимся к евроцентристкой однолинейной схеме исторического прогресса. Он отклонял оценку народов и культур по степеням совершенства и выдвигал принцип их равноценности и начала несоизмеримости.

Согласно утверждениям Николая Сергеевича, громадный материк, включающий в себя восточноевропейскую, западносибирскую и туркестанские равнины вместе с возвышенностями, отделенными друг от друга (Урал и Арало – Иртышский водораздел) и окаймляющими их с востока, юго-востока и юга, единый в себе и географически отличный от стран, лежащих к западу, юго-востоку и югу от него, в основном совпадающим с границами Российской империи начала ХХ века — это и есть историческая родина великого этноса, который сформировал особую цивилизацию и культуру. В неё органически вплетены элементы византийской культуры, а также «степной культуры», оставившей глубокий след в русской жизни, особенно в XIII – XV вв., и культуры европейской, влияние которой начинается с петровских времён и длится по настоящее время.

Процесс европеизации страны, начавшийся с Петра I, привёл в итоге к затушеванию исконного «антагонизма» и способствовал помутнению национального сознания. Не углубляясь в собственную сущность, Россия начала считать себя частью Европы.

Трубецкой называет свою историософскую концепцию «взглядом с Востока». В соответствии с такой позицией Киевская Русь могла быть государственным объединением весьма условно и приблизительно. Киевская Русь, утверждает философ, будучи отрезанной от морских бассейнов широкими степными просторами, где полными хозяевами были кочевники, не могла ни расширять свою территорию, ни укреплять свою государственную мощь.

Для Трубецкого не существовали «высшие» и «низшие» культуры, а лишь похожие и непохожие. Он не признавал за европейской культурой (под которой имел в виду культуру романо-германских народов) право на лидерство.

Вслед за Н.Я. Данилевским Трубецкой считал невозможным существование общечеловеской культуры. Не отрицая значимости европейской (романо-германской) культуры, он предлагает рассмотреть правомерность «притязаний» романо-германцев на звание носителей общеловеческой культуры.

По справедливому мнению Трубецкого, стремление европеизировать свою культуру ставит в крайне невыгодное положение развитие собственной культуры неевропеизированного народа, ибо его культурная работа протекает в менее выгодных условиях, нежели работа природного европейца. Ему приходится искать в разных направлениях, тратить свои силы на согласование элементов двух разнородных культур, тогда как природный европеец может сосредоточить свои силы лишь на согласовании одной и той же культуры, т.е. вполне однородных элементов.

Процесс расчленения нации усиливает противостояние одних частей общества другим и «препятствует сотрудничеству всех частей народа в культурной работе». В результате деятельность народа оказывается малопродуктивной, он творит мало и медленно, и во мнении западных людей всегда остаётся отсталым народом. «Постепенно народ приучается презирать всё своё, самобытное, национальное… Патриотизм и национальная гордость в таком народе – удел лишь отдельных единиц, а национальное самоутверждение большею частью сводится к амбициям правителей и руководящих политических кругов».

Идеи Данилевского о самоценности каждой национальной культуры, о невозможности вычленения одной культуры другой в качестве критерия и трафарета для других пользовались особой популярностью у Н.С. Трубецкого.

К числу предшественников евразийства справедливо относят и К.Н. Леонтьева, внёсшего большой вклад в культурную типологию евразийства и учения Н.С. Трубецкого, хотя сам мыслитель и евразийцы к его конкретным наблюдениям и произведениям почти не обращались. Однако, несмотря на то, что в самих сочинениях Трубецкого их немного, но называя Россию-Евразию страной-наследницей, он поясняет, что все унаследованные Россией традиции только тогда становились русскими, когда сопрягались с Православием. Православную Церковь он считал единственной сферой русской жизни, где византийские традиции остались невытесненными безжалостной европеизацией.

Далее Трубецкой утверждает, что все негативные последствия европеизации произрастают из самого ее факта и не зависят от степени её интенсивности. Даже если процесс европеизации достигает своего максимума и европеизируемый народ максимально приобщится к европейской культуре, то и тогда он, «благодаря длительному и трудному процессу культурной невелировки всех своих частей и искоренению остатков национальной культуры, окажется всё-таки не в равных условиях с романогерманцами и будет продолжать отставать». И это отставание приобретёт статус рокового закона. Действие данного закона приводит к тому, что отставший народ в семье цивилизованных народов лишается «сначала экономической, а потом и политической независимости и, наконец, становится объектом беззастенчивой эксплуатации, которая вытягивает из него все соки и превращает его в «этнографический материал».

Но самую большую опасность европеизации Трубецкой видит в уничтожении «национального единства», в расчленении национального тела европеизированного народа. Учитывая тот факт, что приобщение к другой культуре происходит на протяжении жизни многих поколений и что каждое поколение вырабатывает «свой канон синтеза элемента национальной и иноземной культуры», он приходит к выводу, что «в народе, заимствовавшем чужую культуру… различие между «отцами и детьми» будет всегда сильнее, чем у народа с однородной национальной культурой».

В результате проведённого анализа Трубецкой приходит к следующему выводу и заставляет задуматься над ним всех нас: если последствия европеизации так тяжелы и ужасны и сейчас вплотную угрожают нашему физическому и моральному существованию как нации, то её приходится считать не благом, а злом. И поскольку это «зло великое», то с ним необходима борьба, которую должна возглавить интеллигенция европеизированного народа. Именно она как наиболее интенсивная часть народа раньше других должна понять гибельность европеизации и западнизации и решительно встать на борьбу с ней.

Таким образом, для Трубецкого важно, что русская культура — совершенно особая и специфическая культура. Она является уникальным существом, живым организмом. Она всегда предполагает наличие осуществляющего себя в ней субъекта, «особую символическую личность».

После окончательного раскола в евразийском движении и усиления влияния в нём «левых сил», не скрывающих своих симпатий к советской власти, Трубецкой в письме, опубликованной в газете «Евразия» от 5 января 1929 года, объявил о своём выходе из организации и полностью отошёл от политики. Последние годы жизни он целиком посвятил научной и педагогической деятельности.

В заключение хотелось бы отметить следующее: необходимо разработать и создать свой национальный проект, который бы учитывал наши национальные интересы и ценности нашей собственной культуры. И в этой будущей работе новым русским, государственно и патриотически, настроенным идеологам, безусловно, должны помочь идеи евразийцев и Н.С. Трубецкого, предложивших нам свой национальный проект. Так считает и современный исследователь консерватизма, и разработчик «Русской Доктрины» В. Аверьянов в своей последней книге «Природа русской экспансии», в главе, посвящённой сравнению учения Н.Я. Данилевского и Н.С. Трубецкого.

Мы можем не соглашаться с неоязыческой привязкой новых евразийцев (к примеру, А. Дугина) к наследию евразийцев и Трубецкого. Но сам мыслитель, безусловно, является предтечей учения Л.Н. Гумилёва о пассионариях и этносах, а также размышлений В.В. Кожинова о России как особой цивилизации, живущей по своим законам и имеющей собственную судьбу. У мыслителя есть отдельные слишком утопические либо еретические идеи, но общая направленность его творений заключается в критике первенства западной цивилизации и возрождения русской, что и необходимо нам всем взять на вооружение.

Список литературы

1)Н.С. Трубецкой. История. Культура. Язык. – М: 1995.

2)Н.С. Трубецкой. Наследие Чингисхана. – М: 1999.

3)Русская философия. Словарь. – М: 1995.

4)Новая философская энциклопедия. Т. 1-4. – М: 2000-2001.

5) История русской философии. – М: 2001.

6) В.В. Аверьянов. Природа русской экспансии. – М: 2003.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.pravaya.ru/

Мужчина и женщина одного вида, но разных миров
Мужчины и женщины отличаются друг от друга. Они не хуже, не лучше друг друга –они разные. Практически единственное, что у них есть общего – они особи одного вида. Они живут в разных мирах, для них приоритетны разные ценности, действуютони, следуя разным жизненным правилам. Известно это каждому, но очень немногие, особенно мужчины, дают себе труд осознать это. Но истина именно такова. Взглянитесами на доказательства. Около 50% браков в западных странах заканчиваются разводом, и весьма часто завязавшиеся серьезные взаимоотношения преждевременнообрываются. Мужчины и женщины любой расы, воспитанные в любой культуре и среде, постоянно оспаривают мнение, поведение, отношения и убеждения своих партнеров.
Кое-что очевидное
Когда мужчина направляется в туалет, он обычно делает это с одной-единственнойцелью. Женщины используют туалетную комнату как некий суррогат гостиной и будуара. Женщина, вошедшая в туалетную комнату, может выйти из нее вместе случшей подругой на всю жизнь, хотя раньше никогда с ней не встречалась. Любой, услышав, как мужчина говорит: , немедленно заподозрит неладное.
Мужчины обычно завладевают пультом дистанционного управления телевизором и впаузах прыгают с канала на канал; женщины предпочитают терпеливо переждать рекламу. Чтобы снять стресс, мужчины прибегают либо к спиртному, либо нападаютна соседей. Женщины едят шоколад и отправляются по магазинам. Женщины критикуют мужчин за то, что они бесчувственны, невнимательны, не умеют слушать, непроявляют теплоты, недостаточно сильно любят, предпочитают в постели заниматься сексом, а не любовью и оставляют поднятой крышку унитаза. Мужчины критикуютженщин за то, что они плохо водят машину, не умеют разобраться в дорожной карте и пытаются прочесть ее в перевернутом виде, за отсутствие чувстванаправления,за болтливость и неумение отделить главное от второстепенного в рассказе, за то, что редко просят заняться . сексом, и за постоянно опущенную крышкуунитаза. Мужчина никогда не может разыскать свою вещь, но всегда ставит компьютерные диски в алфавитном порядке. Женщина всегда разыщет потерявшиесяключи от машины, но редко найдет наиболее короткую дорогу к пункту назначения. Мужчины думают, что принадлежат к полу, который отличается большим здравымсмыслом. Женшины же знают, что именно они – самые здравомыслящие.
Мужчины восхищаются тем, как женщина, только что вошедшая в комнату, может немедленно дать характеристику каждому из присутствующих в ней; женщины простоне могут поверить, что мужчина может быть столь не наблюдателен, каким . Мужчины изумляются, как может женщина не заметить мигающийна приборной панели машины красный сигнал тревоги, но мгновенно обнаруживает грязный носок, валяющийся в темном углу на расстоянии 50 метров от нее. Женщинпотрясает тот факт, что мужчина, который в состоянии загнать машину в узкую щель, глядя в зеркало заднего вида, не может разыскать дверь с табличкой в просторном холле. Если женщина заблудилась, она остановит машину и попросит показать дорогу. С точки зрения мужчины, это проявлениенепростительной слабости. Он часами будет кружить по городу, бормоча про себя: , или , или.
Разные занятия – разная эволюция
Эволюция мужчин и женщин протекала по-разному, поскольку разными были обстоятельства. Мужчина охотился, женщина собирала. Мужчина защищал. Женщинанянчила. В результате эволюция как тела, так и мышления шла разными путями. По мере того как тело совершенствовалось, чтобы с наибольшей эффективностьювыполнять поставленные задачи, изменялось и мышление. Мужчины становились преимущественно выше и сильнее, чем женщины, при развитии мозга в соответствиис возложенными функциями. Миллионы лет структура мозга мужчин и женщин изменялась под давлением отличающихся друг от друга требований. Теперь намизвестно, что обработка информации у представителей разного пола происходит по-разному. Они думают по-разному. Они верят по-разному. У них разноевосприятие, приоритеты и поведение. Игнорируя это обстоятельство, вы получите головную боль, встретитесь с непониманием, и жизнь ваша принесет вам толькоразочарование.
Аргумент, отсылающий к воспитания
С конца восьмидесятых годов количество исследований в области различий междумужчинами и женщинами как общего характера, так и мышления нарастало лавинообразно. Впервые в истории современное компьютерное оборудование даловозможность проследить, как работает мозг. Заглянув в него, мы получили ответы на многие вопросы о характере различий между мужчинами иженщинами. Исследование, являющееся предметом рассмотрения в этой книге, основано на большом количестве научных работ в области медицины, психологии исоциологии, каждая из которых недвусмысленно показывает: мужчины и женщины – существа различные. Почти весь двадцатый век это объясняли разными социальными условиями,а именно: мы есть то, что мы есть, из-за отношения к нам наших родителей и учителей, которое, в свою очередь, является отражением отношения к нам обществав целом. Девочек одевают в розовое и дарят им кукол, мальчиков одевают в голубое и дарят им оловянных солдатиков и футбольный мяч. Девочек утешают игладят, а мальчиков шлепают. И приказывают им не плакать. До недавнего времени считалось, что мозг ребенка при рождении девственно чист, как белый листбумаги, и учитель может написать на нем все, что хочет, по своему выбору и усмотрению. Имеющиеся в настоящее время биологические данные свидетельствуют,однако, о совершенно другой картине того, почему мы думаем именно так, а не иначе. – Эти данные убедительно доказывают, что наши гормоны и организацияклеток головного мозга несут прямую ответственность за наше поведение, предпочтения и отношение к окружающему миру. Это означает, что при воспитаниидетей на необитаемом острове в отрыве от организованного общества и от родителей, которые руководили бы их поступками, девочки все равно будутнянчить, одевать и воспитывать кукол, а мальчики соревноваться друг с другом физически и интеллектуально и образовывать группы с четко обозначеннойиерархией. Организация деятельности клеток нашего Мозга, сложившая еще во внутриутробном состоянии, и влияние гормонов определяют характер нашегомышления и поведения. Как вы видите, организация деятельности клеток нашего мозга и циркулирующие в нас гормоны есть те два главных фактора, которыедиктуют нам, как себя вести и как думать, еще задолго до того, как мы родились. Инстинкты есть всего-навсего производные от наших генов, определяющих, как нашетело поведет себя в заданных обстоятельствах.
Не мужской ли это заговор?
С шестидесятых годов организованные группы давления пытаются воздействовать нанас, заставляя пренебречь своими биологическими особенностями. Они считают, что правительства, религия и система образования есть не что иное, как всеобщийзаговор мужчин с целью подавления женщин, основанный на желании принизить женщину. А беременность есть всего лишь один из способов доминирования над ней.
Действительно, в широком историческом аспекте это так и выглядит. Но зададимсявопросом: если мужчины и женщины одинаковы, как провозглашают эти группы, то каким образом мужчины умудрились столь всеобъемлюще захватить этот мир?Последние исследования в области функционирования мозга дают нам теперь ответ на многие вопросы в этом отношении. Мы не одинаковы. Мужчинам и женщинам должныбыть предоставлены равные права в полной реализации своего потенциала, но, без сомнения, они имеют разные врожденные способности. Равны ли мужчины и женщины -это вопрос политики и морали, но вопрос о том, одинаковы ли они, относится к области науки.
В основе действий тех, кто не приемлет тезис о том, что наша биологическая природа определяет наше поведение, часто лежат самые лучшие побуждения, желаниепротивостоять дискриминации по признаку пола. Но они, как правило, путают два понятия – равенство и одинаковость, – принадлежащие к совершенно разнымкатегориям. Мы проштудировали отчеты об исследованиях ведущих палеонтологов, этнологов, психологов, биологов и ученых, занимающихся проблемами мозга. Кнастоящему времени вывод о различиях в устройстве мозга мужчин и женщин утвержден как тезис бесспорный и не допускающий какого-либо иного истолкования.Оценивая различия между мужчинами и женщинами, которые обсуждаются в этой книге, некоторые могут заявить: Может быть, именно этот человек так и не поступает. Но мы рассматриваем средних мужчин и женщин, точнее, как поступают мужчины и женщиныв большинстве случаев в типичных ситуациях. Термин средний– средняя означает, что, войдя в комнату, полную народу, вы сразу заметите, что мужчины крупнее ивыше женщин. Если быть совсем точным, то на 7% выше и на 8% крупнее. Самой крупной и высокой особью в комнате может оказаться и женщина, но в целоммужчины и выше, и крупнее. В Книге рекордов Гиннесса все рекордно большие и рекордно высокие люди – мужчины. Самым высоким человеком в мире был РобертПешинг – 2 метра «79 сантиметров, а самый высокий человек в 1995 году – Алан Чанна из Пакистана – 2 метра 31 сантиметр. Исторические книги, полныопределениями и Я не сексист. Я только привожу факты.
Какова позиция авторов
Не исключено, что чтение этой книги вызовет у некоторых чувство самодовольстваи высокомерия или, наоборот, она их рассердит. Это связано с тем, что все мы в большей или меньшей степени стали жертвами идиллической философии. Различия непрепятствуют равенству. Равенство означает свободу выбора, а различия ведут к тому, что мужчины и женщины выберут разные сферы деятельности. Наша цель –объективно проанализировать взаимоотношения мужчин и женщин, объяснить историю их развития, их значимость и сложности, которые при этом возникают. Наша цель –выработать рекомендации по стратегии и тактике для создания более счастливой жизни, приносящей удовлетворение каждому. Мы не собираемся кормить вас маннойкашей предположений и политически выдержанных клише. Если что-то выглядит, как утка, крякает, как утка, идет вперевалку, как утка, и имеется достаточноеколичество доказательств, что это именно утка, то мы это уткой и назовем. . Представленные доказательства неопровержимо свидетельствуют: впредставителях и того, и иного пола заложена внутренняя склонность к различным формам поведения. Но это вовсе не означает обязательности определенного типаповедения в сходных обстоятельствах.
Решающий аргумент: природа или воспитание
Мелисса произвела на свет двойняшек: мальчика и девочку. Джасмин она завернулав розовое одеяло, а Адама – в голубое. Родственники принесли массу мягких пушистых игрушек в подарок Джасмин, игрушечный футбольный мяч и футболку Адаму.Каждый нежно ворковал, пытаясь поговорить с Джасмин, но только женщины рисковали взять ее и побаюкать на руках. Когда появились родственники мужчины,то основного внимания удостоился Адам: разговаривали они гораздо громче, тыкали Пальцем в его животик, тормошили и высказывали предположения, что его ждетвеликое футбольное будущее.
Картина знакомая многим. Однако возникает вопрос: где корни подобного стиля поведения: в биологии или в воспитании, не меняющемся из поколения в поколение?Кто ответствен: природа или методика? Большую часть двадцатого столетия в – обществе превалировало мнение, что наше поведение и предпочтения связаныглавным образом с воздействием социума и окружающей среды. Однако нам известно, что воспитание есть продукт вторичный – приемные матери, будь они женщины илиобезьяны, отлично справляются с воспитанием детей. С другой стороны, ученые оспаривали это мнение, настаивая, что за наше поведение отвечают в основномхимия, биология и гормоны. С 1990 года появились неоспоримые доказательства в пользу той точки зрения ученых, что к моменту нашего рождения базовые программы ужезагружены в мозг. Тот факт, что мужчины – охотники, а женщины – воспитатели, до сих пор диктует стиль нашего поведения, приоритеты и убеждения. Фундаментальноеисследование, проведенное в Гарвардском университете, показывает, что мы не только по-разному ведем себя по отношений к младенцу – мальчику или девочке, нодаже пользуемся разным словарем. Девочке мы мягко говорим: , , , амальчику – гораздо более громким голосом: или .Вместе с тем, преподнося девочке а подарокБарби и мальчику десантника, мы не программируем их поведение, мы усиливаем заложенное в них природой. Соответственно исследованиями ученых Гарвардскогоуниверситета подтверждено, что отчетливо выраженное разное поведение взрослых в отношении мальчиков и девочек только подчеркивает уже имеющиеся у них различия.Подтолкните утку в направлении пруда, она поплывет. Взгляните в воду, и вы увидите перепонки на ее лапках. Сумев заглянуть ей в мозг, вы бы нашли там ужеимеющуюся подпрограмму . Пруд – это просто место, где утка случайно оказалась в данное время, и не наличие пруда является причиной ееповедения.
Исследования показывают, что мы не жертва социальных стереотипов, а, в первуюочередь, биологически запрограммированная особь. Мы ведем себя не одинаково потому, что деятельность клеток нашего мозга организована иначе. Это заставляетнас по-разному воспринимать мир, по-иному располагать приоритеты и строить другую шкалу ценностей. Мы ни лучше, ни хуже друг друга, мы – разные.
Руководство по проблемам человеческого общения
Эта книгу можно уподобить путеводителю, помогающему понять чужую страну или культуру. В ней даны объяснения местным диалектам, фразам, жестам ипроанализированы причины, почему аборигены ведут себя так, а не иначе. В большинстве случаев туристы отправляются за границу, не утруждая себяпредварительным изучением местных обычаев, и быстро попадают впросак, поскольку местные жители не говорят по-английски, не едят гамбургеров и чипсов. Чтобы вполной мере насладиться чужой для вас культурой, вам следует сначала понять ее историю и эволюцию. Затем выучить базовую фразеологию и для первого знакомстваприспособиться к чужому стилю жизни, чтобы глубже оценить характерные особенности другой культуры. Выполнив эти условия, вы не будете выглядеть идействовать как турист, то есть человек, который равное количество удовольствия получил бы от знакомства со страной, не выходя из дома, просто думая о другихземлях.
В этой книге даны советы, как насладиться и извлечь удовольствие из знаний особенностей противоположного пола. Но сначала вы должны составить себепредставление об истории и эволюции мужчины и женщины. В этой книге вы найдете факты и реалии жизни. Она о живых людях, действительных событиях и имевшихместо в действительности разговорах. И вам не надо будет с трудом осваивать, что такое дендриты, мозолистое тело, нейропептиды, воображение по принципумагнитного резонанса и роль допамина в исследовании функций мозга. Нам пришлось нелегко, но мы постарались изложить все как можно проще, чтобы было легкочитать. Мы имели дело со сравнительно молодой наукой под названием социобиология, предметом рассмотрения которой является зависимость поведения отгенетической предрасположенности и результатов эволюции. Вы найдете в книге большое количество концепций, методик и стратегий, которые имеют научноеобоснование и производят впечатление на первый взгляд очевидных и вполне согласующихся со здравым смыслом. Все методики, практические примеры и мнения,которые показались нам недостаточно обоснованными, мы отбросили. Предметом рассмотрения здесь выступает голая человекообразная обезьяна – обезьяна,управляющая миром с помощью мегакомпьютеров, способная высадиться на Марс, родословную которой можно проследить вплоть до прарыбы. Миллионы лет ушли наразвитие биологической особи – человека, и вместе с тем мы оказались в технологическом, , который либо не желает считаться с нашейбиологией совсем, либо принимает ее во внимание в очень малой степени. Нам потребовалось более ста миллионов лет, чтобы прийти к обществу, достаточноразвитому для запуска человека на Луну, но сам человек, подобно своим примитивным предкам, вынужден ходить в туалет даже на Луне. Люди могутвыглядеть довольно разными, являясь продуктом разных культур, но внутри с точки зрения биологических потребностей и побуждений они одинаковы, Мы покажем вам,как наследуются и передаются из поколения в поколение разные характерные особенности поведения, и вы увидите, что культурных отличий в этом процессепрактически нет. Теперь взглянем, как эволюционировал наш мозг.
Как мы ступили на этот путь
Давным-давно, много, очень много лет назад мужчины и женщины счастливо жили иработали в полной гармонии друг с другом. Каждый день мужчина отважно выбирался в опасный, враждебный мир, рисковал своей жизнью, охотясь, приносил едуженщинам и детям и защищал их от свирепых зверей и врагов. Чтобы он мог разыскать добычу и к тому же вернуться домой, у него должно было появитьсявысокоразвитое чувство направления, чувство, а без точного глазомера было невозможно поразить движущуюся добычу. Описание егоработы требует всего двух слов: добытчик пищи – и это все, что от него требуется.
Женщина ощущала его высокую ценность, ведь он рисковал жизнью, заботясь о своейсемье. Его успех измерялся способностью найти добычу, убить и принести домой, а самооценка, самоуважение были связаны с тем, насколько высоко женщина ценилаего усилия. Семья зависела только от него, от его функции добытчика и защитника – и не от чего более. У него не возникало необходимости , и никому в голову не приходила мысль, что он мог бы вынести мусор или сменить пеленки у ребенка. Роль женщины была в равной степениочевидной. Природа присвоила ей функцию – вынашивать детей, и это определило путь се эволюции, специализацию, требующуюся для успешной реализации своейроли. Она должна была следить за своим ближайшим окружением, чтобы своевременно опознать признаки надвигающейся опасности, выработать в себе чувство ближнего радиуса действия, чтобы ориентироваться в непосредственной близости от дома. Кроме того, необходимым для женщиныусловием можно назвать умение подмечать незначительные изменения в поведении и внешнем виде детей и взрослых. Разделение функций предельно простое; он –добытчик, она – хранительница гнезда. Весь день женщины был посвящен заботам о детях, сбору фруктов, овощей и орехов, причем во взаимодействии с другимиженщинами, входящими в группу. Ей не надо было беспокоиться о главном источнике питания или сражаться с врагами, и ее успех измерялся способностью поддерживатьнормальное функционирование семьи в повседневной жизни. Степень ее самоуважения зависела от того, насколько высоко мужчина ценит ее умение обиходить детей иподдержать порядок в доме. Ее способность производить на свет детей считалась магическим, даже священным даром, поскольку она одна владела тайной жизни.Никто не ждал, что она пойдет на охоту, будет сражаться с врагами или менять электрические лампочки в пещере. Выжить было трудно, но взаимоотношения былинесложными.И такой порядок вещей сохранялся сотни тысяч лет. В конце каждого дня охотники возвращались со своей добычей. Добычу делили на всех поровну, икаждый вместе со всеми съедал свою долю в общей пещере. Каждый охотник обменивался с женщиной: часть своей добычи на фрукты и овощи. После еды мужчинырассаживались вокруг очага, глазели в огонь, играли в игры, рассказывали истории и обменивались шутками. Таков был доисторический вариант телевидения сдистанционным переключением каналов или газеты, которой мужчина отгораживается от окружающей обстановки. Мужчины, уставшие после охоты, восстанавливали своисилы, чтобы завтра отправиться на нее вновь, Женщины ухаживали за детьми и заодно следили за тем, чтобы мужчина был сыт и как следует отдохнул Каждыйценил труд другого: мужчина не считался ленивым, и женщина не упрекала его в том, что он превратил ее в прислугу. Такая организация жизни и стиль поведениявсе еще существуют в примитивных сообществах в таких местах, как Борнео, частично в Африке и Индонезии, а также в среде австралийских аборигенов,новозеландских маори, иннуитов (эскимосов) в Канаде и Гренландии, В этих культурах каждый знает и понимает свою роль. Мужчины ценят женшин, а женщины –мужчин. Каждый видит уникальность вклада другого, обеспечивающего выживание и благополучие семьи. Но для мужчин и женщин, которые живут в цивилизованныхстранах, старый порядок нарушился. Вместо него воцарились хаос, сумятица и неудовлетворенность.
Мы не предполагали, что все так обернется
Выживание членов семьи не зависит более только от мужчины; от женщины теперь нетребуется постоянно поддерживать порядок в доме и воспитывать детей. Впервые в истории человечества как вида большинство мужчин и женщин не знают точно,какова их роль. Вы, читатель этой книги, являетесь представителем первого поколения людей, столкнувшихся с обстоятельствами, с которыми вашим предкамвстречаться не приходилось. Впервые в истории мы ищем в наших партнерах любовь, сочувствие и личное удовлетворение, поскольку вопросы выживания потеряли своюостроту. Со временная социальная структура общества обеспечивает поддержание базового уровня жизни с помощью пенсионных фондов, социальных программ, законово защите потребителя и различных правительственных учреждений и мероприятий. Каковы же новые правила жизни и где можно им научиться? Этой книгой мыпопытались дать некоторые ответы на возникающие вопросы.
Почему папа с мамой помочь не могут
Если вы родились до 1960 года, то вы выросли в семье, где основой поведения родителей по отношению друг к другу были древние правила, которые обеспечиваливыживание мужчин и женщин. Ваши родители копировали поведение, которое наблюдали у своих родителей, позаимствованное в свою очередь у их родителей итак далее до пещерных людей с их четким распределением жизненных ролей. Теперь же правила полностью изменились и ваши родители не знают, как вам помочь.Уровень юридически оформленных разводов среди новобрачных достиг в настоящее время 50%, а если принять во внимание фактический распад пар, включая игомосексуальные, то эта цифра перевалила далеко за 70%. Нам необходимо освоить новый свод правил, чтобы стать эмоционально уравновешенными в двадцать первомвеке.
Мы все еще остаемся всего лишь одним из видов животного мира
Для большинства людей трудно думать о себе как о всего лишь одной из особей животного мира. Они отказываются взглянуть в лицо тому факту, что на 96% ихтела есть аналог элементов, свойственных также свинье или лошади. Единственное, что отличает нас от других животных, есть наша способность думать и планировать.Другие животные всего лишь реагируют на ситуацию в соответствии с генетической программой, заложенной в мозгу, и усвоенными стереотипами поведения. Они немогут думать, они могут только реагировать. Большинство людей знают и согласны с тем, что животные руководствуются инстинктами, которые в значительной степениопределяют характер их поведения. Инстинктивное поведение легко распознать: птицы поют, лягушки квакают, собака задирает ногу у забора, кошка играет смышкой. Таковы примеры не интеллектуального, но инстинктивного поведения, поэтому для большинства трудно провести параллель между таким поведением и ихсобственным, Они игнорируют даже прямые примеры собственного инстинктивного поведения – например, плач и сосательный инстинкт.
Какими бы ни были поведенческие особенности, которые мы унаследовали от своихродителей, позитивные или негативные, мы скорее всего передадим их своим детям. В этом отношении мы не отличаемся от других животных. Усвоив новое, выгенетически передаете его детям точно так же, как ученые могут вырастить поколение ловких крыс и поколение глупых крыс на базе группы, разделенной надве подгруппы по признаку способности найти дорогу в тумане или способности безнадежно заблудиться. Когда мы, люди, признаем себя животным, чьи импульсыотточены миллионами лет эволюции, нам будет легче понять наши базовые побуждения, легче примириться с собой и другими. И именно в этом направлениилежит путь к действительному счастью.

The ministry of Higher and Secondary Special Education of the republic of Uzbekistan

Gulistan State University

«The System of English Verbs»

Gulistan 2008

1. Theoretical background

In contemporary semantics a broad distinction is drawn between denotation (referential) approach and language-intrinsic (or language-immanent) approach. This distinction follows from the opposition of two aspects of meaning: denotation and sense. As a rule the analysis of denotation results in the description of specific properties of extralinguistic objects denoted by a word (e.g. B. Pottier’s analysis of the field siege (chaise, fauteuil, tabouret, canape, pouf – chair, armchair, stool, sofa, pouf) is known to result in the distinction of such concrete and unique denotational components as S1 – with back, S2 – with legs, S3 – for a single person, S4 – for sitting, S5 – with arms, S6 – made from hard material).

The procedure proposed in the study is based on the principles of language-immanent approach in semantics (cf. E.N. Bendix, E. Coseriu, H. Geckeler, J. Lyons, J. Apresjan, A. Ufimtseva). It is assumed that it is definition of sense in terms of a limited number of semes that can provide the description of the semantic system of language.

Sense (being opposed to denotation) is considered as linguistic (language-immanent) meaning expressing the most essential features of an object denoted by a word.

Sense components, or SEMES (semantic markers in Katzian semantics; classemes in B. Pottier’s and A. Greimas’s approach) – such as abstract – concrete, definite – indefinite, etc. – reveal structural relations within semantic system. They are few in number and recur throughout the entire vocabulary. Semes are represented as binary / tertiary oppositions. For example, the seme definite – indefinite has binary structure: definite is the positive value (variant) of the seme; indefinite is the negative value (variant).

At present there is no elaborate integral method of the analysis of sense structure of lexemes, and traditionally semantic analysis is carried out only on the paradigmatic level of the lexicon. In this study an attempt was made to propose the technique of the analysis of sense structure which involves the description of both syntagmatic relations (in particular, interrelations of semes and semantic concord of lexemes in the text) and paradigmatic relations in the lexicon (the structure of semantic fields).

Though the technique proposed in this study cannot claim to provide an integrated description of the semantic structure of natural language, it proved to be effective in the analysis of the semantic fields of different language systems. The results of the research can be relevant to structural semantics (description of semantic relations, elaboration of formal representations (frames, thesauri)), they may be applied in lexicography, computational linguistics and language teaching.

The problem of the theme is that the system of the English verb is rightly considered to be the most complex grammatical structure of the language. The most troublesome problems are, indeed, concentrated in the area of the finite verb, and include, in particular, questions tense, aspect and modal auxiliary usage. This seems to be an aim of our work which has always gained the greatest interest in language learning. We can say with little fear of exaggeration that learning a language is to a very large degree learning how to operate the verbal forms of that language.

In Modern English, as well as in many other languages, verbal forms imply not only subtle shades of time distinction but serve for other purposes, too; they are also often marked for person and number, for mood, voice and aspect.

The general categorial meaning of the verb is process presented dynamically, i.e. developing in time. This general processual meaning is embedded in the semantics of all the verbs, including those that denote states, forms of existence, types of attitude, evaluations, etc., rather than actions. Edgar’s room led out of the wall without a door. She had herself a liking for richness and excess. It was all over the morning papers. That’s what I’m afraid of. I do love you, really I do. And this holds true not only about the finite verb, but also about the non-finite verb. The processual semantic character of the verbal lexeme even in the non-finite form is proved by the fact that in all its forms it is modified by the adverb and, with the transitive verb, it takes a direct object. Mr. Brown received the visitor instantly, which was unusual. – Mr. Brown’s receiving the visitor instantly was unusual. – It was unusual for Mr. Brown to receive the visitor instantly. But: An instant reception of the visitor was unusual for Mr. Brown1.

The processual categorial meaning of the notional verb determines its characteristic combination with a noun expressing both the doer of the action (its subject) and, in cases of the objective verb, the recipient of the action (its object); it also determines its combination with an adverb as the modifier of the action.

From the point of view of their outward structure, verbs are characterised by specific forms of word-building, as well as by the formal features expressing the corresponding grammatical categories.

The verb stems may be simple, sound-replacive, stress-replacive, expanded, composite, and phrasal.

The original simple verb stems are not numerous, such verbs as go, take, read, etc. But conversion (zero-suffixation) as means of derivation, especially conversion of the «noun – verb» type, greatly enlarges the simple stem set of verbs, since it is one of the most productive ways of forming verb lexemes in modern English, a cloud – to cloud, a house – to house; a man – to man; a park – to park, etc.

2. The main part

2.1 Categories of verb morphology

What properties of the events described in the following sentences do the morphemes in bold tell us about?

Jimmy will graduate in June.

Jimmy would graduate if he studied.

Jimmy is sleeping.

In the last section we saw how grammatical morphology can specify one or another abstract category for the things that nouns refer to. In this section, we’ll look at how grammatical morphology can do the same for verbs, focusing on one particular kind of verb morphology, morphemes that indicate general properties of the participants in the event or state that the verb designates.

Just as things divide naturally into a small number of categories on the basis of dimensions such as number, countability, and shape, events and states also divide naturally into a small number of categories on the basis of several basic dimensions.

2.1.1 Time

The Grammies realized early on that when an event occurred or a state was true often mattered. An utterance like Clark eat berries wasn’t much use if the hearer didn’t know whether Clark had already eaten the berries, was eating them at that moment, or was going to eat them at some later time. The Grammies developed two kinds of expressions to help them talk about the time of an event or state, absolute and relative expressions. This is a distinction we’ve seen before, in the context of adjective meaning.

Absolute time expressions label specific points in time, such as January 20, 1203, or points within a repeating unit of time, such as 3:00 pm (which labels a time within the day) and Tuesday (which labels a day within the week). The second type of expression may be used for repeating events or states (I get up at 7:00) or for a single event or state, in which case the Hearer has to be able to figure out which unit of time the Speaker has in mind. That is, I got up at 7:00 is only meaningful if we know which day the Speaker is talking about.

Expressions like yesterday and ago express times relative to the utterance time.

Relative time expressions label points in time relative some other reference point. The most obvious reference point is the utterance time, which is one of the roles in the utterance context and is directly accessible to the Hearer. Thus referring to time in this way is an example of a deictic use of language. For an event or state that is going on at the time of speaking, we have a word like now. For a past or future event or state, we can mention the length of time that has elapsed or will elapse between the time it occurred or will occur and the utterance time (an hour ago, in an hour), or we can simply say that it happened before the utterance time or will happen after the utterance time (already, in the future). There are other possible reference points for relative time reference. We can say things like before that time and after the wedding.

Just as number ended up grammatical in languages such as English, we might expect reference to the time of events and states to end up grammatical too. In fact, many, if not most, modern languages have a system for this, called tense, built into their grammar. For example, we distinguish Clark fell asleep, Clark is falling asleep, and Clark is going to fall asleep. Tense morphology divides events and states into the general grammatical categories past, present, and future; or a smaller set such as past and non-past; or a larger set, depending on the language.

As with other grammatical morphology, tense marking is normally obligatory in languages that have it, even when it is redundant. Both of the following English sentences have the past morpheme, even though that morpheme is redundant in the second example because the phrase last night makes it clear that the event happened before the utterance time.

I slept ten hours.

I slept ten hours last night.

Duration, repetition, completion

Events may be viewed «from inside», as they are going on, or «from outside», before they begin or after they finish.

There are other ways of looking at the temporal properties of an event or state than when it occurred or was true. It could be viewed as ongoing or completed, for example. Consider the difference between these two English sentences.

Clark was falling asleep.

Clark had fallen asleep.

Both have an unspecified time in the past as a point of reference. In sentence 3 the event is seen as ongoing at that time, and in sentence 4 the event is seen as completed at that time.

The Speaker may also point out the repeated nature of an event or state. Consider the difference between these English sentences.

Clark runs in the marathon.

Clark is running in the marathon.

For both of these sentences, the point of reference is the utterance time (‘now’). In sentence 5, the running is viewed as repeated around this reference time; in sentence 6 it is ongoing at the reference time.

The grammatical representation of duration, completion, and repetition of events and states is known as aspect. As with other grammatical morphology, aspect morphology is often obligatory. In English, for example, speakers have to commit themselves to the choice between ongoing, repeated, or completed for an event with present reference time. That is, it is impossible in English to talk about Clark running the marathon, as in sentences 5 and 6, without making such a commitment.

2.1.2 Possibility, hypothesis, desirability

Another set of properties that distinguishes some events and states from others is related to their truth: whether they are true or likely to be true, whether we are treating them as true just for the sake of argument, whether we would like them to be true. The grammatical represention of meanings like these is called modality. Here are two English examples where the verb morphology reflects these dimensions.

If Jimmy spoke Spanish, he’d have a better chance with Lupe.

Perry suggested that Clark spend less time on computer games.

In sentence 7, the Speaker knows that Jimmy doesn’t speak Spanish; if he did or there were at least a possibility that he does, the verb would be speaks rather than spoke. And in the same sentence, would (‘d) indicates the conditional nature of the state of «having a better chance»; it would be true if Jimmy spoke Spanish, but he doesn’t, so it isn’t. In sentence 8, spend is used rather than spends, indicating the tenative nature of the «spending less time»; this is only a suggestion, not yet reality.2

2.1.3 Participants

Events and states are defined in part by their participants. The choice of a particular verb commits the Speaker not only to a category of state or event but to a set of semantic roles. But these semantic roles may often be filled by a variety of things. We can group events and states into a small set of abstract categories on the basis of some general properties of these participants. The next subsection focuses on verb morphology with this function.

2.1.4 Verb agreement

What makes the following sentences ungrammatical? What kind of rule can you specify for the verb morpheme – s?

Clark always arrive late.

Clark’s colleagues likes him a lot.

In many languages verbs take inflectional morphemes that convey some information about one or more participants in the event or state that the sentence is about. One way to think about this is in terms of the agreement between the verb and those participants on a small number of abstract properties. On the one extreme are languages like Mandarin Chinese and Japanese, which have no morphology of this type (though sometimes the choice of a verb in Japanese is governed by some properties of the participants). In what follows, I’ll briefly discuss verb agreement in four languages that have some form of it. Notice that since agreement morphology conveys abstract properties of participants, that is, things, this topic overlaps with the topic of the last section.

English is a language with limited verb agreement morphology, the vestiges of what was a full-blown agreement system in Old English. Consider these sentences.

Clark plays golf.

Lois and Clark play tennis.

I play croquet.

Clark played 18 holes yesterday.

Clark likes team sports.

In English – s is plural when it appears on nouns but singular when it appears on verbs.

Notice that the form of the verb play differs in sentence 9 and 10. In sentence 9 the subject of the sentence, Clark, is 3rd person (that is, including neither the Speaker nor the Hearer) and singular, and the verb takes the suffix – s to indicate this. When the same verb is used with a subject that has any other combination of person and number, as in sentences 10 and 11, the verb takes no suffix. Notice also that an agreement suffix is only added to verbs in the simple present tense, that is, the tense category used in sentences 9, 10, and 11. Sentence 12 is in the simple past tense, and no distinction is made on the basis of person and number. Finally, notice that it is the participant in the syntactic role of subject, rather than any particular semantic role, that the verb agrees with. So in sentence 13, the verb again takes the – s even though the subject in this case refers to an experience rather than an agent, as in sentence 9.3

With the verb be, there are three forms rather than two in the simple present, and rather than suffixes, completely unrelated forms are used: am (1st person singular), is (3rd person singular), and are (other person-number combinations). The verb be also has two forms in the simple past tense, was and were.

Thus English subject-verb agreement is limited both in terms of the number of different forms and the situations in which it must apply. However, it behaves just like the other examples of grammatical morphology we’ve been considering. It is often redundant, but it is obligatory even when it is. So in standard English dialects, at least, it is ungrammatical to say Clark like Lois, even though the missing – s would convey no new information.

So does the – s in play in sentences 9 and 13 mean anything? Yes, it means that the subject of that verb is 3rd person singular. In addition, because this suffix only occurs on verbs in the simple present tense, it also marks that tense category. Under most circumstances, this information would be obvious from the subject itself and from the context. But if the Hearer missed the subject for some reason, that – s could help sort things out. Also there are gray areas where Speakers may choose to use a verb in the 3rd person singular with a plural subject. Compare these two sentences.

A hundred students are in this course.

A hundred students is more than this room can hold.

In sentence 15, the subject is viewed as an individual quantity rather than a collection of individual things, so the verb is singular.

2.2 American Sign Language

The grammars of sign languages may be just as complex as those of spoken languages.

Finally let’s consider agreement morphology on verbs in a sign language. We have already seen one example of this in the discussion of mutation morphology. ASL has a category of verbs that sign linguists call «directional verbs». These are verbs designating transfer events, or information transfer events, or other events viewed as having a direction. These verbs have a basic handshake and a position on the body, but their direction has to agree with the source and the goal (often the recipient) of the event. The agreement is with what corresponds to person in ASL, the position in signing space of the participants. 1st and 2nd person have the position of the signer and the sign interpreter, and other participants are «placed» in signing space by the signer as they come up.

For example, to produce the sign for ‘give’ in ASL when the source/agent is neither the signer nor the sign interpreter and the recipient is the signer, the signer uses the basic handshake for ‘give’, moving one hand from the position of the giver in signing space to the signer’s own chest. The direction would be the opposite if the roles were reversed.

Another form of agreement in ASL makes use of classifiers. Classifiers in ASL take the form of particular handshakes that represent general properties of things. For example, an index finger pointing upward represents a standing person, a cupped hand represents a container, and the extended thumb and first two finger represents a vehicle One use of classifiers is as morphemes agreeing with the subjects of verbs designating move events and be at states. In this case the agreement is the opposite of what happens with verbs of giving and telling. It is the handshake that represents the agreement morpheme and the movement of the hand(s) that represents the content of the verb. For example, to sign a sentence meaning ‘the car is here’, the signer would make the sign for ‘car’, then with the ‘vehicle’ classifier handshake sign ‘be here’, that is, move the hand downward in front of the body.

How is verb agreement in ASL like the verb agreement in the spoken languages we have considered? At least in many cases agreement in ASL is obligatory, as it is in spoken languages. It may also be redundant, as in the ‘vehicle’ example.

Agreement in ASL, in fact morphology in sign languages generally, is strikingly different from spoken language morphology in one way. It is invariably iconic; all of these examples we have seen «make sense». With respect to form alone, sign language grammatical morphology differs in another way from most spoken language grammatical morphology in that it occurs simultaneously with the root morpheme. Of course this derives from the potential in sign languages to maintain a particular handshake while a movement is executed.

One point of this section has been to show how much languages can vary in terms of what information gets represented on their verbs. It is on verbs that we see how different languages can get. Within our set of languages, we have seen a range of possibilities, but we still are not close to the extreme of some American Indian and Eskimo languages, like Inuktitut, where verbs frequently include more than ten morphemes. However, those words usually include morphemes that go beyond the functions we’ve discussed in this chapter. Such languages excel at creating new words from a small number of roots and extensive productive morphology. How this sort of process works is the topic of the next chapter.

2.3 The category of voice

In English as in many other languages, the passive voice is the form of a transitive verb whose grammatical subject serves as the patient, receiving the action of the verb. The passive voice is typically contrasted with the active voice, which is the form of a transitive verb whose subject serves as the agent, performing the action of the verb. The subject of a verb in the passive voice corresponds to the object of the same verb in the active voice. English’s passive voice is periphrastic; that is, it does not have a one-word form. Rather, it is formed using a form of the auxiliary verb be together with a verb’s past participle.

Canonical passives

Passive constructions have a range of meanings and uses. The canonical use to map a clause with a direct object to a corresponding clause where the direct object has become the subject. For example:

John threw the ball.4

Here, threw is a transitive verb with John as its subject and the ball as its direct object. If we recast the verb in the passive voice (was thrown), then the ball becomes the subject (it is promoted to the subject position) and John disappears:

The ball was thrown.

The original subject can typically be re-inserted using the preposition by:

The ball was thrown by John.

Promotion of other objects

One non-canonical use of English’s passive is to promote an object other than a direct object. It is usually possible in English to promote indirect objects as well. For example:

John gave Mary a book. → Mary was given a book.

In the active form, gave is the verb; John is its subject, Mary its indirect object, and a book its direct object; in the passive form, the indirect object has been promoted and the direct object has been left in place. (In this respect, English resembles dechticaetiative languages.)

It is also possible, in some cases, to promote the object of a preposition:

They talked about the problem. → The problem was talked about.

In the passive form here, the preposition is «stranded»; that is, it is not followed by an object. (See Preposition stranding.) Indeed, in some sense it doesn’t have an object, since «the problem» is actually the subject of the sentence.

Promotion of content clauses

It is possible to promote a content clause that serves as a direct object. In this case, however, it typically does not change its position in the sentence, and an expletive it takes the normal subject position:

They say that he left. → It is said that he left.

Stative passives

The passives described so far have all been eventive (or dynamic) passives. There exist also stative (or static, or resultative) passives; rather than describing an action, they describe the result of an action. English does not usually distinguish between the two. For example:

The door was locked.

This sentence has two meanings, roughly the following:

[Someone] locked the door.

The door was in the locked state. (Presumably, someone had locked it.)

The former meaning represents the canonical, eventive passive; the latter, the stative passive. (The terms eventive and stative/resultative refer to the tendencies of these forms to describe events and resultant states, respectively. The terms can be misleading, however, as the canonical passive of a stative verb is not a stative passive, even though it describes a state.)

Some verbs do not form stative passives. In some cases, this is because distinct adjectives exist for this purpose, such as with the verb open:

The door was opened. → [Someone] opened the door.

The door was open. → The door was in the open state.

Adjectival passives

Adjectival passives are not true passives; they occur when a participial adjective (an adjective derived from a participle) is used predicatively For example:

She was relieved to find her car undamaged.5

Here, relieved is an ordinary adjective, though it derives from the past participle of relieve In some cases, the line between an adjectival passive and a stative passive may be unclear.

Passives without active counterparts

In a few cases, passive constructions retain all the sense of the passive voice, but do not have immediate active counterparts. For example:

He was rumored to be a war veteran. ← *[Someone] rumored him to be a war veteran.

(The asterisk here denotes an ungrammatical construction.) Similarly:

It was rumored that he was a war veteran. ← *[Someone] rumored that he was a war veteran.

In both of these examples, the active counterpart was once possible, but has fallen out of use.

Double passives

It is possible for a verb in the passive voice – especially an object-raising verb – to take an infinitive complement that is also in the passive voice:

The project is expected to be completed in the next year.

Commonly, either or both verbs may be moved into the active voice:

[Someone] expects the project to be completed in the next year.

[Someone] is expected to complete the project in the next year.

[Someone] expects [someone] to complete the project in the next year.

In some cases, a similar construction may occur with a verb that is not object-raising in the active voice:

The project will be attempted to be completed in the next year. ← *[Someone] will attempt the project to be completed in the next year. ← [Someone] will attempt to complete the project in the next year.

(The question mark here denotes a questionably-grammatical construction.) In this example, the object of the infinitive has been promoted to the subject of the main verb, and both the infinitive and the main verb have been moved to the passive voice. The American Heritage Book of English Usage declares this unacceptable but it is nonetheless attested in a variety of contexts

Other passive constructions

Past participle alone

A past participle alone usually carries passive force; the form of be can therefore be omitted in certain circumstances, such as newspaper headlines and reduced relative clauses:

Couple found slain; Murder-suicide suspected.

The problem, unless dealt with, will only get worse.

A person struck by lightning has a high chance of survival.

With get as the auxiliary

While the ordinary passive construction uses the auxiliary be, the same effect can sometimes be achieved using get in its place: Jamie got hit with the ball.

This use of get is fairly restricted. First of all, it is fairly colloquial; be is used in news reports, formal writing, and so on. Second of all, it typically only forms eventive passives of eventive verbs. Third of all, it is most often (but not necessarily) used with semantically negative verbs; for example, the phrase get shot is much more common than the phrase get praised.

Ergative verbs

An ergative verb is a verb that may be either transitive or intransitive, and whose subject when it is intransitive plays the same semantic role as its direct object when it is transitive. For example, fly is an ergative verb, such that the following sentences are roughly synonymous:

The airplane flew.

The airplane was flown.

[Someone] flew the airplane.

One major difference is that the intransitive construction does not permit an agent to be mentioned, and indeed can imply that no agent is present, that the subject is performing the action on itself. For this reason, the intransitive construction of an ergative verb is often said to be in a middle voice, between active and passive, or in a mediopassive voice, between active and passive but closer to passive.

Reflexive verbs

A reflexive verb is a transitive verb one of whose objects is a reflexive pronoun (myself, yourself, etc.) referring back to its subject. In some languages, reflexive verbs are a special class of verbs with special semantics and syntax, but in English, they typically represent ordinary uses of transitive verbs. For example, with the verb see:

He sees her as a writer.

She sees herself as a writer.

Nonetheless, sometimes English reflexive verbs have a passive sense, expressing an agentless action. Consider the verb solve, as in the following sentences:

He solved the problem.

The problem solved itself.

One could not say that the problem truly solved anything; rather, what is meant is that the problem was solved without anyone solving it.

Gerunds and nominalization

Gerunds and nominalized verbs (nouns derived from verbs and referring to the actions or states expressed by them), unlike finite verbs, do not require explicit subjects. This allows an object to be expressed while omitting a subject. For example:

The proof of the pudding is in the eating.

Generating electricity typically requires a magnet and a solenoid.

Usage and style

This section does not cite any references or sources.

Please help improve this article by adding citations to reliable sources. (help, get involved!)

Any material not supported by sources may be challenged and removed at any time.

Many English educators and usage guides, such as The Elements of Style, discourage the use or overuse of the passive voice, seeing it as unnecessarily verbose (when the agent is included in a by phrase), or as obscure and vague (when it is not). This perception is exacerbated by the occasional intentional use of the passive voice to avoid assigning blame, such as by replacing «I made mistakes» with «Mistakes were made.»

Nonetheless, the passive voice is frequently used for a number of other reasons:

Certain verbs frequently appear in the passive – for example, be born, be smitten, and be had are all more common in certain senses than their active counterparts – though in many cases these might be better analyzed as adjectival passives (see above) than as true passives.

The passive voice serves to emphasize the patient; if the agent is comparatively unimportant to the point, or if the agent is obvious from context, then the passive voice might serve a rhetorical purpose.

Since in English, the subject nearly always comes before the object in a sentence, using the passive voice (i.e., promoting the patient from object to subject) moves the patient earlier in the sentence. If the patient has been mentioned in a previous sentence, this can serve as a marker of the connection between the two sentences.

Scientific writing has traditionally used the passive voice rather than mentioning a researcher in every sentence; this may be changing, however.

In journalistic writing and law, two areas where it can be essential to state only established facts, use of the passive voice allows uncertain agents to be omitted; again, however, use of the active voice is on the rise, with other mechanisms being used to avoid insupportable claims.

2.4 The category of mood

In linguistics, many grammars have the concept of grammatical mood (or mode), which describes the relationship of a verb with reality and intent. Many languages express distinctions of mood through morphology, by changing (inflecting) the form of the verb.

Because modern English does not have all of the moods described below, and has a very simplified system of verb inflection as well, it is not straightforward to explain the moods in English. (The English moods are indicative, subjunctive, and imperative). Note, too, that the exact sense of each mood differs from language to language.

Grammatical mood per se is not the same thing as grammatical tense or grammatical aspect, although these concepts are conflated to some degree in many languages, including English and most other modern Indo-European languages, insofar as the same word patterns are used to express more than one of these concepts at the same time.

Currently identified moods include conditional, imperative, indicative, injunctive, negative, optative, potential, subjunctive, and more. Infinitive is a category apart from all these finite forms, and so are gerunds and participles. Some Uralic Samoyedic languages have over ten moods; Nenets has as many as sixteen. The original Indo-European inventory of moods was indicative, subjunctive, optative, and imperative. Not every Indo-European language has each of these moods, but the most conservative ones such as Avestan, Ancient Greek, and Sanskrit have them all.

It should be noted that not all of the moods listed below are clearly conceptually distinct. Individual terminology varies from language to language, and the coverage of (e.g.) the «conditional» mood in one language may largely overlap with that of the «hypothetical» or «potential» mood in another. Even when two different moods exist in the same language, their respective usages may blur, or may be defined by syntactic rather than semantic criteria. For example, the subjunctive and optative moods in Ancient Greek alternate syntactically in many subordinate clauses, depending on the tense of the main verb. The usage of the indicative, subjunctive and jussive moods in Classical Arabic is almost completely controlled by syntactic context; the only possible alternation in the same context is between indicative and jussive following the negative particle lā.

Classification

Realis

Realis moods are a category of grammatical moods which indicate that something is actually the case, or actually not the case. The most common realis mood is the indicative mood or the declarative mood.

Declarative

The declarative mood indicates that the statement is true, without any qualifications being made. It is in many languages equivalent to the indicative mood, although sometimes distinctions between them are drawn. It is closely related with the inferential mood (see below).

Generic

The generic mood is used to make generalizations about a particular class of things, e.g. in «Rabbits are fast», one is speaking about rabbits in general, rather than about particular fast rabbits. English has no means of morphologically distinguishing generic mood from indicative mood, however the distinction can easily be understood in context by surrounding words. Compare, for example: rabbits are fast, versus, the rabbits are fast. Use of the definite article the implies specific, particular rabbits, whereas omitting it implies the generic mood simply by default.6

Ancient Greek had a species of generic mood, the so-called gnomic utterance, marked by the aorist indicative (normally reserved for statements about the past). It was used especially to express philosophical truths about the world.

Indicative (evidential)

The indicative mood is used for factual statements and positive beliefs. All intentions that a particular language does not categorize as another mood are classified as indicative. In English, questions are considered indicative. It is the most commonly used mood and is found in all languages. Example: «Paul is reading a book» or «John reads books».

Negative

The negative mood expresses a negated action. In many languages, this is not a distinct mood; negation is expressed by adding a particle:

Before the verb phrase, as in Spanish No estб en casa;

Or after it, as in archaic and dialectal English Thou remembrest not or Dutch Ik zie hem niet, or in modern English, I think not;

Or both, as in French Je ne sais pas or Afrikaans Hy kan nie Afrikaans praat nie.

Standard English usually adds the auxiliary verb do, and then adds not after it: «I did not go there». In these instances, «do» is known as a dummy auxiliary, because of its zero semantic content.

In Indo-European languages, it is not customary to speak of a negative mood, since in these languages negation is originally a grammatical particle that can be applied to a verb in any of these moods. Nevertheless, in some, like Welsh, verbs have special inflections to be used in negative clauses.

In other language families, the negative may count as a separate mood. An example is Japanese, which conjugates verbs in the negative after adding the suffix – nai (indicating negation), e.g. tabeta («ate») and tabenakatta («did not eat»).

It could be argued that Modern English has joined the ranks of these languages, since negation in the indicative mood requires the use of an auxiliary verb and a distinct syntax in most cases. Contrast, for instance, «He sings» → «He doesn’t sing» (where the auxiliary to do has to be supplied, inflected to does, and the clitic form of not suffixed to derive the negative from «He sings») with Il chante → Il ne chante pas; French adds the (discontinuous) negative particle ne… pas, without changing the form of the verb.

Irrealis

Irrealis moods are the set of grammatical moods that indicate that a certain situation or action is not known to have happened as the speaker is talking.

Cohortative

The cohortative mood (alternatively, hortatory) is used to express plea, insistence, imploring, self-encouragement, wish, desire, intent, command, purpose or consequence. It does not exist in English, but phrases such as «let us» are often used to denote it. In Latin, it is interchangeable with the jussive.

Conditional

The conditional mood is used to speak of an event whose realization is dependent on a certain condition, particularly, but not exclusively, in conditional sentences. In Modern English, it is a periphrastic construction, with the form would + infinitive, e.g. I would buy. In other languages, such as Spanish or French, verbs have a specific conditional inflection. Thus, the conditional version of «John eats if he is hungry» is:

John would eat if he were hungry, in English;

Jean mangerait s’il avait faim, in French;

Juan comerнa si tuviera hambre, in Spanish.

In the Romance languages, the conditional form is used primarily in the apodosis (main clause) of conditional clauses, and also in a few set phrases where it expresses courtesy or doubt. The main verb in the protasis (dependent clause) is either in the subjunctive or in the indicative mood.

This is not a universal trait; in Finnish, for example, the conditional mood is used both in the apodosis and the protasis. An example is the sentence «I would buy a house if I earned a lot of money», where in Finnish both clauses have the conditional marker – isi– : Ostaisin talon, jos ansaitsisin paljon rahaa.

In English, too, the would + infinitive construct can be employed in main clauses, with a subjunctive sense: «If you would only tell me what’s troubling you, I might be able to help».

Imperative

The imperative mood expresses direct commands, requests, and prohibitions. In many circumstances, using the imperative mood may sound blunt or even rude, so it is often used with care. Example: «Paul, do your homework now». An imperative is used to tell someone to do something without argument.

Many languages, including English, use the bare verb stem to form the imperative. Other languages, such as Seri, however, use special imperative forms.

In English, second-person is implied by the imperative except when first-person plural is specified, as in «Let’s go» («Let us go»).

Interrogative

The interrogative mood is used for asking questions. Most languages do not have a special mood for asking questions, but Welsh and Nenets do.

Jussive

The jussive mood is similar to the cohortative mood, in that it expresses plea, insistence, imploring, self-encouragement, wish, desire, intent, command, purpose or consequence. In some languages, the two are distinguished in that cohortative occurs in the first person and the jussive in the second or third.

Sometimes this is called a «desiderative mood», since it indicates desires. Occasionally distinctions are made between different optative moods, e.g. a mood to express hopes as opposed to a mood to express desires. (Desires are what we want to be the case; hope generally implies an optimism toward the chances of a desire’s fulfillment. If someone desires something but is pessimistic about its chances of occurring, then one desires it but does not hope for it.)

Subjunctive

The subjunctive mood, sometimes called conjunctive mood, has several uses in dependent clauses. Examples include discussing hypothetical or unlikely events, expressing opinions or emotions, or making polite requests (the exact scope is language-specific). A subjunctive mood exists in English, but native English speakers need not use it. Example: «I suggested that Paul read some books», Paul is not in fact reading a book. Contrast this with the sentence «Paul reads books», where the verb «to read» is in the present tense, indicative mood. Another way, especially in British English, of expressing this might be «I suggested that Paul should read some books», derived from «Paul should read some books.»

Other uses of the subjunctive in English, as in «And if he be not able to bring a lamb, then he shall bring for his trespass…» (KJV Leviticus 5:7) have definitely become archaic. Statements such as «I will ensure that he leave immediately» often sound archaic or overly formal, and have been almost completely supplanted by constructions with the indicative, like «I will ensure that he leaves immediately».

The subjunctive mood figures prominently in the grammar of Persian and the Romance languages, which require this mood for certain types of dependent clauses. This point commonly causes difficulty for English speakers learning these languages.

In certain other languages, the dubitative or the conditional moods may be employed instead of the subjunctive in referring to doubtful or unlikely events (see the main article).

2.5 The category of tense

Grammatical tense is a way languages express the time at which an event described by a sentence occurs. In English, this is a property of a verb form, and expresses only time-related information.

Tense, along with mood, voice and person, are four ways in which verb forms are frequently characterized, in languages where those categories apply. There are languages (mostly isolating languages, like Chinese) where tense is not expressed anywhere in the verb or any auxiliaries, but only as adverbs of time, when needed for comprehension; in the same condition, grammatical tense in certain languages can be expressed optionally (such as Vietnamese), for example, «sinh» meaning «birth» and «sanh» meaning «birthed»; and there are also languages (such as Russian) where verbs indicate aspect in addition to or instead of tense.

The exact number of tenses in a language is often a matter of some debate, since many languages include the state of certainty of the information, the frequency of the event, whether it is ongoing or finished, and even whether the information was directly experienced or gleaned from hearsay, as moods or tenses of a verb. Some grammarians consider these to be separate tenses, and some do not.

Tenses cannot be easily mapped from one language into another. While all languages have a «default» tense with a name usually translated as «present tense» (or «simple present»), the actual meaning of this tense may vary considerably.

English tenses

Viewed in the strictest linguistic sense, English has only two tenses: nonpast tense and past tense, which are shown with the verb endings – Ш and – ed.

The following chart shows how T/M/A (tense/modal/aspect) is expressed in English:

Tense Modal Aspect Verb

Perfect Progressive

– Ш (nonpast)

– ed (past) Ш (none)

will (future) Ш (none)

have – en (perfect) Ш (none)

be – ing (progressive) do

Since will is a modal auxiliary, it cannot co-occur with other modals like can, may, and must. Only aspects can be used in infinitives. Some linguists consider will a future marker and give English two more tenses, future tense and future-in-past tense, which are shown by will and would respectively. Also, in nonlinguistic language study, aspects and mode are viewed as tenses.

Tense, aspect, and mood

The distinction between grammatical tense, aspect, and mood is fuzzy and at times controversial. The English continuous temporal constructions express an aspect as well as a tense, and some therefore consider that aspect to be separate from tense in English. In Spanish the traditional verb tenses are also combinations of aspectual and temporal information.

Going even further, there’s an ongoing dispute among modern English grammarians (see English grammar) regarding whether tense can only refer to inflected forms. In Germanic languages there are very few tenses (often only two) formed strictly by inflection, and one school contends that all complex or periphrastic time-formations are aspects rather than tenses.

The abbreviation TAM, T/A/M or TMA is sometimes found when dealing with verbal morphemes that combine tense, aspect and mood information.

In some languages, tense and other TAM information may be marked on a noun, rather than a verb. This is called nominal TAM.

Classification of tenses

Tenses can be broadly classified as:

Absolute: indicates time in relationship to the time of the utterance (i.e. «now»). For example, «I am sitting down», the tense is indicated in relation to the present moment.

Relative: in relationship to some other time, other than the time of utterance, e.g. «While strolling through the shops, she saw a nice dress in the window». Here, the «saw» is relative to the time of the «strolling». The relationship between the time of «strolling» and the time of utterance is not clearly specified.

Absolute-relative: indicates time in relationship to some other event, whose time in turn is relative to the time of utterance. (Thus, in absolute-relative tense, the time of the verb is indirectly related to the time of the utterance; in absolute tense, it is directly related; in relative tense, its relationship to the time of utterance is left unspecified.) For example, «When I walked through the park, I saw a bird.» Here, «saw» is present relative to the «walked», and «walked» is past relative to the time of the utterance, thus «saw» is in absolute-relative tense.

Moving on from this, tenses can be quite finely distinguished from one another, although no language will express simply all of these distinctions. As we will see, some of these tenses in fact involve elements of modality (e.g. predictive and not-yet tenses), but they are difficult to classify clearly as either tenses or moods.

Many languages define tense not just in terms of past/future/present, but also in terms of how far into the past or future they are. Thus they introduce concepts of closeness or remoteness, or tenses that are relevant to the measurement of time into days (hodiernal or hesternal tenses).

Some languages also distinguish not just between past, present, and future, but also nonpast, nonpresent, nonfuture. Each of these latter tenses incorporates two of the former, without specifying which.

Some tenses:

Absolute tenses

Future tenses. Some languages have different future tenses to indicate how far into the future we are talking about. Some of these include:

Close future tense: in the near future, soon

Hodiernal future tense: sometime today

Post-hodiernal future tense: sometime after today

Remote future tense: in the more distant future

Predictive future tense: a future tense which expresses a prediction rather than an intention, i.e. «I predict he will lose the election, although I want him to win». As such, it is really more of a mood than a tense. (Its tenseness rather than modality lies in the fact that you can predict the future, but not the past.)

Nonfuture tense: refers to either the present or the past, but does not clearly specify which. Contrasts with future.

Nonpast tense: refers to either the present or the future, but does not clearly specify which. Contrasts with past.

Not-yet tense: has not happened in present or past (nonfuture), but often with the implication that it is expected to happen in the future. (As such, is both a tense and a modality). In English, it is expressed with «not yet», hence its name.

Past tenses. Some languages have different past tenses to indicate how far into the past we are talking about.

Hesternal past tense: yesterday or early, but not remote

Hodiernal past tense: sometime earlier today

Immediate past tense: very recent past tense, e.g. in the last minute or two

Recent past tense: in the last few days/weeks/months (exact definition varies)

Remote past tense: more than a few days/weeks/months ago (exact definition varies)

Nonrecent past tense: not recent past tense, contrasting with recent past tense

Nonremote past tense: not remote past tense, contrasting with remote past tense

Prehesternal past tense: before hesternal past tense

Prehodiernal past tense: before hodiernal past tense

Preterit: past tense not marked for aspect or modality

Present tense

Still tense: indicates a situation held to be the case, at or immediately before the utterance

Absolute-relative tenses

future perfect tense: will have completed by some time in the future, will occur before some time in the future

Future-in-future tense: at some time in the future, will still be in the future

Future-in-past tense: at some time in the future, will be in the past

Future-perfect-in-past tense: will be completed by some time which is in the future of some time in the past, eg., Sally went to work; by the time she should be home, the burglary would have been completed.

Past perfect tense: at some time in the past, was already in the past

Relative tenses

Relative future tense: is in the future of some unspecified time

Relative nonfuture tense: is in the past or present of some unspecified time

Relative nonpast tense: is in the present or future of some unspecified time

Relative past tense: is in the past of some unspecified time

Relative present tense: is in the present of some unspecified time

2.6 Palmer’s and mind’s discussion on English modality

Historically in language descriptions, the grammatical terms «modality» and «mood» have lacked truly definitive categories of meaning. For that reason, linguistic dictionaries have often treated them as synonyms, cross referencing their entries and in some cases, describing how different theories or authors have used the terms.

In this book, Palmer treats «modality» as a valid cross-language grammatical category that, along with tense and aspect, is notionally concerned with the event or situation that is reported by an utterance. However, he says that unlike tense and aspect which are categories associated with the nature of the event itself, modality is concerned with the status of the proposition that describes the event.

Palmer then goes on to define two basic distinctions in how languages deal with the category of modality: modal systems and mood. He believes that many languages may be characterized by one or the other. He also claims that typology related to modality cannot be undertaken on purely formal grounds because of the complexity of cross-linguistic differences in the grammatical means used to express what he terms «notional» categories. This claim is substantiated by the great variety of forms and structures evident in the data from 122 languages that he uses to illustrate the expression of modality.

Palmer distinguishes two sorts of modality: propositional modality and event modality. These notional systems express the following categories:

Propositional modality

Epistemic – speakers express their judgment about the factual status of the proposition

Speculative: expresses uncertainty

Deductive: expresses inferences from observable data

Assumptive: expresses inferences from what is generally known

Evidential: speakers give evidence for the factual status of the proposition

Reported – evidence gathered from others

Sensory: evidence gathered through sense perception, e.g., seen, heard

Event modality

Deontic: speakers express conditioning factors that are external to the relevant individual

Permissive: permission is given on the basis of some authority, e.g. rules, law, or the speaker

Obligative: an obligation is laid on the addressee(s), also on the basis of some authority

Commissive: a speaker commits himself to do something; the expression may be a promise or a threat

Dynamic: speakers express conditioning factors that are internal to the relevant individual

Abilitive: expresses the ability to do something

Volitive: expresses the willingness to do something

These notional categories are discussed and illustrated throughout the book.

The illustrative data reveal many of the formal means for expressing the notional categories in a variety of languages. According to Palmer, three grammatical categories predominate in the expression of the notional categories: (1) affixation of verbs, (2) modal verbs, and (3) particles. Many of the languages from which Palmer chose data use more than one grammatical category to express the notions.

This is probably not unusual. In fact, the two Austronesian languages with which I am most familiar spread the notions across all three grammatical categories, and the lexical and morphosyntactic patterns are completely unlike English patterns, although the similarity of notions is fairly obvious. I would expect to see a closer correlation of the grammatical means of expessing modality among related languages.

Palmer discusses the use of modal verbs and their association with possibility and necessity in chapter 4. He draws together issues involving epistemic modality, i.e., a speaker’s attitude to the truth value or factual status of a proposition in contrast to deontic and dynamic modality that refer to unactualized events. Although notionally there is a difference, Palmer explains that in English and many other languages, the same modal verbs are used for both types. He gives three English sentences as examples:

(1) He may come tomorrow.

(2) The book should be on the shelf.

(3) He must be in his office.

He states that each of the modal verbs in the sentences can express either epistemic or deontic modality. However, he goes on to say in a later section that there are some formal differences: deontic must and may can be negated whereas epistemic must and may cannot be; if may and must are followed by have in a clause, they always express epistemic modality, never deontic; another formal difference between may and must is that deontic may is replaceable by can and would still express deontic modality, but if replaced by can’t it would then likely express epistemic modality, i.e., a truth value. This type of illustration and explanation is used throughout the book.

Palmer discusses the links between mood and modal systems with particular respect to languages that express mood formally, or in combination with modal notions. Although Palmer suggests that there is basically no typological difference between indicative/subjunctive and realis/irrealis since both are instances of mood, he does state that there are considerable differences between the functions of what have been labeled «subjunctive» and «irrealis» For that reason he deals with them in three separate chapters.

Although Palmer’s notional categories make sense, I found that it was difficult to process the grammatical patterns in the language data used to illustrate the categories. Part of my difficulty may be attributed to the fact that I believe modality needs to be studied in the context of use, i.e., natural texts, not isolated sentences; and also, I believe, that a thorough study of all grammatical expressions of modality and mood must be done within a single language before the results are compared and contrasted cross-linguistically. Perhaps the authors of the papers and grammars that Palmer used had done just that, but the contexts were lost through the excerpting of sentences to illustrate his notional categories.

In spite of this criticism, I found Palmer’s categories, his compilation of data from many different languages, and explanations of terminological usage very helpful in my own work, as well as thought provoking. I wholeheartedly recommend the book for your reference shelf, particularly if you are a linguist or translator who needs to do an in-depth study of modality in a single language or a cross-language comparison of modality.

In his preface, the author explains that this volume is a complement to an earlier

volume, titled An Empirical Grammar of the English Verb: Modal Verbs, published in 1995 by the same publisher. The present volume clearly aims to provide an inventory of the various verb combinations within the English verb phrase. This is done on the basis of the study of a large amount of corpus data. I am not so sure whether the term grammar in the title is entirely justified, for even though information about distribution and frequency of occurrence of the various patterns is provided, the book hardly ever goes beyond providing this kind of information. The author writes in his introduction that «all instances of verbs and verb phrases can be explained as cases of rule-governed grammatical behavior,» but what these rules are is not explained anywhere. I will come back to this below.

The book definitely has a number of strong points, but it also has quite a number of serious shortcomings. Let me first discuss the general contents of the book. It is divided into seven chapters: «Introduction» «General Categories» «Verb Forms».

«Verb Phrases» «Finite Verb Phrases» «Non-finite Verb Phrases» and «Time Orientation».

In the introduction, the author explains the inductive approach he has followed.

Basically, there are three steps: from language to verb patterns and their contexts, from database creation (i.e., storing the verb patterns identified) to linguistic analysis of verb patterns, and from the results of these analyses to a grammar of the English verb. He also states (6) that the grammar is based on authentic English and that there has been no borrowing from previous grammars. This is probably also why there is no reference section. They are useful for a quick first impression. In the prototypes, the author claims, the users of the book will find the most frequent patterns they are likely to encounter «in texts or in contact with speakers of the language» (12). The details, finally, give information on form (full vs. contracted forms, which the author persistently calls «elided» forms), meaning, and context. In the latter, contextual information is given on affirmative and negative contexts, declarative and interrogative contexts, combination with subjects, combination with verbs, and other syntactic information.

Some of this information is certainly useful, but a lot of it is repetitive and could well have been stated generally. For instance, in the contexts of nearly all the patterns, it is said that affirmative contexts are far more frequent than negative contexts and that declarative contexts are far more frequent than interrogative contexts, the percentages being roughly 90 for affirmative and 10 for negative and another 90 for declarative and 10 for interrogative, give or take a point or two. This information could have been formulated once, under a general heading, after which contexts with a clearly deviant distributional pattern could have been appropriately highlighted and commented on, as in the case of be allowed to, which occurs in a negative context in 23 percent of all cases (400). Incidentally, the author apparently only considers the occurrence of the word not (or n’t) to be an indication of a negative context, for on the same page he quotes the sentence nobody should be allowed to forget it as an example of an affirmative context (400). This, and the lack of comment, makes the book really little more than a mere listing of examples of the various patterns distinguished.

«General Categories,» briefly discusses the concept of time, temporal orientation, and temporal reference. Temporal orientation can be past, present, or future, while time reference can be preceding, simultaneous, following, or neutral.

Thus, the sentences below (listed on page 19) all have past time orientation but have preceding, simultaneous, following, and neutral reference, respectively, the reference indicated by the highlighted verb phrases.

Lee, I noticed, had asked for a Coca-Cola

But what he saw was an ageing Australian woman

She was glad that he would be with her

He won because he’s forty years younger than you

Only time orientation, however, is indicated for the various verb phrase patterns distinguished «because of the intricacies of time reference» (19). It makes sense to make an inventory of the time orientation of the verb phrase patterns because after all this orientation is somehow expressed by the tense of the verb phrase (although this does not apply to nonfinite verb phrases). It makes equal sense to make an inventory of real and nonreal states or events referred to by the verb phrase patterns because, again, this is indicated by the tense or modality expressed by the verb phrase. I find it less natural to make an inventory of restrictive or nonrestrictive meaning expressed particularly by nonfinite verb phrases (21), for this distinction is not inherent in the verb phrase itself. Moreover, it can only refer to a relatively small subset of nonfinite clauses–namely, those with an attributive function.

The final category that Mindt distinguishes as relevant to the description of the verb phrases is the nature of the subject with which they are associated. Mind distinguishes between intentional and nonintentional subjects (22), but he does not really explain the difference at all convincingly. He merely provides a few examples of each, giving the reader the impression that the distinction more or less coincides with human and nonhuman subjects, for he then says, «Because of the relation between verb phrase and intentional and non-intentional subjects, the distinction between intentional and non-intentional has to be made no matter whether the subject is acting intentionally or not» (22). Thus, in most patients are taught to do this, we have an intentional subject, whereas in more techniques are taught, we have a nonintentional subject. It would seem to me that Mindt has thought of a category, then found that it is not useful at all in many cases but has decided to hang onto it in spite of this.

«Verb Forms» is a very straightforward chapter spelling out the details of verb forms, verb morphology, inflection, spelling rules, and patterns of irregular verbs. This chapter concludes with a learning list of irregular verbs, based on the rank list compiled, one assumes, on the basis of the corpora listed in the appendix.

Fortunately, there is also an alphabetical list of irregular verbs.

«Verb Phrases,» discusses verb phrase types. Mindt uses a three dimensional graphic representation of verbal elements that can occur in a verb phrase and the order in which they occur. This model was introduced in An Empirical Grammar of the English Verb: Modal Verbs (Mindt 1995). The model enables Mindt to account for a great variety of verb phrase patterns, in which all kinds of combinations of modals, auxiliaries, so-called catenative verbs, and main verbs can be combined in specific ways. The main problem with this chapter (as with the following two) is the justification of (or rather the failure to justify) the existence of the category of catenative verbs. The catenative verbs are said to be a group of «chaining» verbs (which is exactly what the term catenative means) whose function is apparently to link elements in a verb phrase together. Catenative verbs do not share any characteristics with modal verbs and very few with primary auxiliaries. Examples of catenative verbs are seem or begin. While there are admittedly very good reasons for wishing to distinguish a category such as catenative verbs, Mindt fails to present any convincing arguments for this. Moreover, he includes verbs in this category that should not be included by any standard, such as want, avoid, mean, enjoy, or be important. Worst of all, in his illustrations of how so-called catenative verb phrases are distinguished from «noncatenative» verb phrases, he seems to ignore elements of well-established modern descriptive grammars of English.

For instance, in the sentence we want you to come with us (112), the main clause is said to be we want you and the subclause to come with us, and you is said to be the object of the main clause and the «semantic subject» of the subclause. This appears to take us right back to Zandvoortian times and to ignore the fact that there are very simple constituency tests that would tell you that in this case, for instance, it does not make sense to ask who do we want? but it would make sense to ask what do we want? – thus ruling out you as an object of the main clause.

In the sentence he wanted to talk to Armstrong (111), wanted to talk is a catenative verb phrase, with wanted a catenative verb, but in the sentence quoted above (we want you to come with us), want and to come are separate verb phrases, with both want and come as main verbs. Mindt argues (471) that the distinction of the category of catenative verbs reduces the number of nonfinite verb phrases, implying that this makes the description of sentences more straightforward. I am not convinced that that is true. Moreover, an important generalization is missed – namely, that verbs such as want are simply complemented by infinitive clauses, with or without a subject of their own.

Another example of a catenative verb occurs in the sentence the authorities failed to respond speedily (111). Again, no argumentation is provided. Mindt could have argued that failed cannot be assigned main verb status (e.g., because failed basically means no more than did not) and therefore should be looked on as a catenative verb, making up a single verb phrase with the following main verb respond.

In the book, we can only guess what traditional descriptions and which previous grammars he means. But what he claims is not quite true, of course, for Quirk et al. (1972) do distinguish a separate category of semi-auxiliary verbs, including verbs such as seem and happen (in Quirk et al. 1985, these verbs are also termed catenative verbs, by the way).

I find the discussion of catenative verbs particularly problematic because Mindt does not provide any proper syntactic arguments, a state of affairs that leads him to include an excessive number of verbs in this category. For instance, the verb want is included (see the example above) on the strength of the argument that catenative verbs «allow overlap of two meanings within one verb phrase. This overlap cannot be achieved by modals alone, because a verb phrase cannot contain more than one modal verb. Thus, Mindt claims, possibility/high probability can be expressed by might, as in fever might kill him. Volition/intention can be achieved by will, as in I will not be a soldier. If we want to combine these two, Mindt argues, we cannot simply combine might with will, but instead we can combine might with the catenative want to express volition/intention, as in they might want to kill us. The flaw in this argument, I think, is that want does not simply express volition/intention but desire, which is not the same thing.

Mindt overlooks the rather basic fact that propositional content is expressed by the lexical verb in a clause and that all subordinate verbs in the verb phrase do not add any propositional content, but only such things as modality, aspect, and so on.

This can easily be tested by comparing active and passive counterparts, which should express the same proposition. For instance, on the basis of the sentence pair Harry kissed Jane/Jane was kissed by Harry, we can equate the following pairs:

Harry has kissed Jane = Jane has been kissed by Harry

Harry will kiss Jane = Jane will be kissed by Harry

Harry may have kissed Jane = Jane may have been kissed by Harry

Harry appeared to kiss Jane = Jane appeared to be kissed by Harry but not the following:

Harry wanted to kiss Jane ≠ Jane wanted to be kissed by Harry which shows that want adds propositional content to these sentences and should therefore be looked on as a lexical, rather than a catenative, verb.

Mindt also distinguishes a group of catenative verbs followed by present participles, suchas continue, start, keep, and so on (321 ff.). Here too, a number of verbs are included that clearly do not belong there, such as consider, enjoy, avoid, mean.

Again, Mindt does not use a rather simple constituency test to make the distinction.

It would be simple enough to compare he kept going for ten hours to he enjoyed possessing his knowledge on his own by applying a pronominalization test, which would show that it is impossible to paraphrase the former sentence above by he kept it but perfectly possible to paraphrase the latter by he enjoyed it, thus giving separate constituency status to the bit that follows enjoy but not to the bit following keep.

Finally, there is a category of catenative adjective constructions, such as be able to and be likely to (404) (incidentally, these are called semi-auxiliaries in Quirk et al. 1985). Regrettably, Mindt erroneously includes a number of cases of extraposed subject clauses here, such as it is necessary to go back in time and it could be important to record facts, where the supposed catenative verbs are be necessary to and be important to. This kind of error should not have occurred in a book like this. on nonfinite verb phrases, a three-way distinction is made between verbal to-infinitives, verbal to-infinitives preceded by be, and gerundial to infinitives.

This amounts basically to the clause functions of adverbials, subject complements, and subjects of NP modifiers, respectively. However, in the first group, we find the example it’s impossible to be accurate about these things (472 – highlighting Mindt’s). One wonders why be possible to is listed earlier, as a catenative adjective construction while be impossible to is apparently something else. Of course, this is again a case of an extraposed subject clause and should therefore, if anything, have been listed as a gerundial to-infinitive.

Mindt discusses the patternVERBPHRASE + DIRECT OBJECT + TO-INFINITIVE. This makes one think of Zandvoort’s (1945) Accusative with Infinitive constructions. Again, Mindt is not very careful here, for here he lists verbs suchas want, ask, tell, allow, expect, persuade, cause. These are precisely the verbs that grammarians and generative linguists alike have used over the years to demonstrate different types of verb complementation, based on the differences in syntactic behavior of the complements of these verbs.

The concept of meaning, like other concepts, is not explained but rather exemplified.

This leads to distinctions that are fairly arbitrary, such as the distinction of the two meanings of the catenative constructionHAVE (TO) (298), which is said to express either necessity or obligation. The following examples are given, without any further comment:

Necessity: I have to speak to you about Pepita’s education among other things you’ll have to stand up for yourself Obligation: the man had to retire at sixty one of us will have to go in the end This leaves one wondering what the distinction is based on. Is it based on the possibility of paraphrasing the former two by it is/was necessary that… and the latter by there is/was an obligation/order…? I do not know, and frankly, the examples do not even convincingly point in this direction.

In the discussion of the prototypes of the progressive (254 ff.), Mindt distinguishes four types, expressing incompletion, temporariness, iteration/habit, and highlighting/prominence, respectively. He then goes on to describe each of these prototypes in more detail. Curiously, hardly any of the prototypes are found to be pure types: they nearly always combine with elements of other prototypes. So what is meant by the «prototypes» is probably aspects of meaning. Incidentally, in the discussion of incompletion, it is said that in 30 percent of the cases, it is combined with temporariness (257)7. In the discussion of temporariness (258), it is said that in 50 percent of the cases, it combines with incompletion. It is hard to compare these figures to each other since no absolute figures are provided. Also, Mindt does not indicate whether there is possibly a difference between the combination temporariness + incompletion and incompletion + temporariness. However, what is clear from these examples is that the really typical progressive form combines the aspects of incompletion and temporariness. But this conclusion is not in the book.

All in all, there are too many of these infelicities in this book. What exactly is a verb phrase is not clarified. The book would have been so much more valuable if the classifications had been shown to have been made on the basis of syntactic arguments.

It would undoubtedly also have meant that certain erroneous classifications would have been avoided. As it is, the book can be no more than an inventory of examples of English verbal patterns, which may be used as a resource for course book designer.

In syntax, a verb is a word belonging to the part of speech that usually denotes an action (bring, read), an occurrence (decompose, glitter), or a state of being (exist, stand). Depending on the language, a verb may vary in form according to many factors, possibly including its tense, aspect, mood and voice. It may also agree with the person, gender, and/or number of some of its arguments (subject, object, etc.).

The number of arguments that a verb takes is called its valency or valence. Verbs can be classified according to their valency:

Intransitive (valency = 1): the verb only has a subject. For example: «he runs», «it falls».

Transitive (valency = 2): the verb has a subject and a direct object. For example: «she eats fish», «we hunt deer».

Ditransitive (valency = 3): the verb has a subject, a direct object and an indirect or secondary object. For example: «I gave her a book,» «She sent me flowers.»

It is possible to have verbs with zero valency. Weather verbs are often impersonal (subjectless) in null-subject languages like Spanish, where the verb llueve means «It rains The Tlingit language features a four way classification of verbs based on their valency. The intransitive and transitive are typical, but the impersonal and objective are somewhat different from the norm. In the objective the verb takes an object but no subject, the nonreferent subject in some uses may be marked in the verb by an incorporated dummy pronoun similar to the English weather verb (see below). Impersonal verbs take neither subject nor object, as with other null subject languages, but again the verb may show incorporated dummy pronouns despite the lack of subject and object phrases. Tlingit lacks a ditransitive, so the indirect object is described by a separate, extraposed clause. [citation needed].

English verbs are often flexible with regard to valency. A transitive verb can often drop its object and become intransitive; or an intransitive verb can be added an object and become transitive. Compare:

I turned. (intransitive)

I turned the car. (transitive)

In the first example, the verb turn has no grammatical object. (In this case, there may be an object understood – the subject (I/myself). The verb is then possibly reflexive, rather than intransitive); in the second the subject and object are distinct. The verb has a different valency, but the form remains exactly the same.

Conclusion

In many languages other than English, such valiancy changes aren’t possible like this; the verb must instead be inflected for voice in order to change the valency. [citation needed]

A copula is a word that is used to describe its subject, [dubious – see talk page] or to equate or liken the subject with its predicate. [dubious – see talk page] In many languages, copulas are a special kind of verb, sometimes called copulative verbs or linking verbs.

Because copulas do not describe actions being performed, they are usually analysed outside the transitive/intransitive distinction. [citation needed] The most basic copula in English is to be; there are others (remain, seem, grow, become, etc.). [citation needed]

Some languages (the Semitic and Slavic families, Chinese, Sanskrit, and others) can omit the simple copula equivalent of «to be», especially in the present tense. In these languages a noun and adjective pair (or two nouns) can constitute a complete sentence. This construction is called zero copula.

Most languages have a number of verbal nouns that describe the action of the verb. In Indo-European languages, there are several kinds of verbal nouns, including gerunds, infinitives, and supines. English has gerunds, such as seeing, and infinitives such as to see; they both can function as nouns; seeing is believing is roughly equivalent in meaning with to see is to believe. These terms are sometimes applied to verbal nouns of non-Indo-European languages.

In the Indo-European languages, verbal adjectives are generally called participles. English has an active participle, also called a present participle; and a passive participle, also called a past participle. The active participle of give is giving, and the passive participle is given. The active participle describes nouns that perform the action given in the verb, e.g. a giving person. [dubious – see talk page] The passive participle describes nouns that have been the object of the action of the verb, e.g. given money Other languages apply tense and aspect to participles, and possess a larger number of them with more distinct shades of meaning. [citation needed]

In languages where the verb is inflected, it often agrees with its primary argument (what we tend to call the subject) in person, number and/or gender. English only shows distinctive agreement in the third person singular, present tense form of verbs (which is marked by adding «– s»); the rest of the persons are not distinguished in the verb.

Spanish inflects verbs for tense/mood/aspect and they agree in person and number (but not gender) with the subject. Japanese, in turn, inflects verbs for many more categories, but shows absolutely no agreement with the subject. Basque, Georgian, and some other languages, have polypersonal agreement: the verb agrees with the subject, the direct object and even the secondary object if present.

Bibliography

1. Language Log: How to defend yourself from bad advice about writing The American Heritage Book of English Usage, ch. 1, sect. 24 «double passive» Boston: Houghton Mifflin, 1996

2. «Double Your Passive, Double Your Fun» from Literalminded. http://literalminded.wordpress.com/2005/05/16/double-your-passive-double-your-fun/. Accessed 13 November 2006.

3. Bybee, Joan L., Revere Perkins, and William Pagliuca (1994) The Evolution of Grammar: Tense, Aspect, and Modality in the Languages of the World. University of Chicago Press.

4. Comrie, Bernard (1985) Tense. Cambridge University Press. [ISBN 0–521–28138–5]

5. Downing, Angela, and Philip Locke (1992) «Viewpoints on Events: Tense, Aspect and Modality». In A. Downing and P. Locke, A University Course in English Grammar, Prentice Hall International, 350–402.

6. Guillaume, Gustave (1929) Temps et verbe. Paris: Champion.

7. Hopper, Paul J., ed. (1982) Tense-Aspect: Between Semantics and Pragmatics. Amsterdam: Benjamins.

8. Smith, Carlota (1997). The Parameter of Aspect. Dordrecht: Kluwer.

9. Tedeschi, Philip, and Anne Zaenen, eds. (1981) Tense and Aspect. (Syntax and Semantics 14). New York: Academic Press.

10. Mindt, D. 1995. An Empirical Grammar of the English Verb: Modal Verbs.

11. Quirk, R., S. Greenbaum, G. Leech, and J. Svartvik. 1972. A Grammar of

12. Zandvoort, R. 1945. A Handbook of English Grammar. Groningen: Wolters-Noordhoff.

13. Грамматика английского языка (на английском языке) / Под ред. В.Л. Каушанской. – 4 е изд. – Л.: Просвещение, 1973. – 319 с.

14. Грамматика современного английского языка: A new university English grammar: Учебник для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. А.В. Зеленщикова, Е.С. Петровой. – М.; СПб.: Academia, 2003. – 640 с.

15. Гуревич В.В. Теоретическая грамматика английского языка. Сравнительная типология английского и русского языков: Учеб. пособие. – М.: Флинта, Наука, 2003. – 168 с.

16. Гуреев В.А. Учение о частях речи в английской грамматической традиции (XIX–XX вв.) – М., 2000. – 242 с.

17. Internet:http://www.englishclub.com/grammar/articles/theory/the

18. Internet:http://www.englishlanguage.ru/main/studyarticles/

19. Internet:http://www.esllessons.edu/mainpage/lessonplans/articles.htm

20. Internet:http://www.freeesays.com/languages/S. Hal How to Learn English grammar.htm

21. Internet:http://www.yandex.narod.ru/filolog.ru/grammarunits/об Дидковская

22. Wheeler C.J., Schumsky D.A. The morpheme boundaries of some English derivational suffixes // Glossa. – Burnaby, 1980. – Vol. 14, №1. – P. 3–34.

23. Woisetschlaeger E.F. A semantic theory of the English auxiliary system. – New York; London: Garland, 1985. – 127 p.

24. Wolfgang U.D. Morphology // Handbook of discourse analysis. – Vol. 2. Dimensions of discourse. – London; Tokyo, 1985. – P. 77–86.

1 Language Log: How to defend yourself from bad advice about writing The American Heritage Book of English Usage, ch. 1, sect. 24 «double passive.» Boston: Houghton Mifflin, 1996

2 Language Log: How to defend yourself from bad advice about writing The American Heritage Book of English Usage, ch. 1, sect. 24 «double passive.» Boston: Houghton Mifflin, 1996. Accessed 13 November 2006

3 Bybee, Joan L., Revere Perkins, and William Pagliuca (1994) The Evolution of Grammar: Tense, Aspect, and Modality in the Languages of the World. University of Chicago Press

4 Bybee, Joan L., Revere Perkins, and William Pagliuca (1994) The Evolution of Grammar: Tense, Aspect, and Modality in the Languages of the World. University of Chicago Press

5 Bybee, Joan L., Revere Perkins, and William Pagliuca (1994) The Evolution of Grammar: Tense, Aspect, and Modality in the Languages of the World. University of Chicago Press

6 Guillaume, Gustave (1929) Temps et verbe. Paris: Champion

7 Guillaume, Gustave (1929) Temps et verbe. Paris: Champion

Москва в произведениях русской литературы.

Реферат по литературе ученицы класса 11-1 лицея 1502 Волковой Любови

Главным летописцем быта и нравов Москвы был Владимир Алексеевич Гиляровский или дядюшка Гиляй, как его любовно называли москвичи.

«Я — москвич!Сколь счастлив тот , кто может произнести это слово, вкладывая в него себя. Я — москвич!»

Невозможно представить себе Москву конца Х1Х века и начала ХХ века без Гиляровского , как немыслимо представить ее без Кремля, Третьяковской галереи, Художественного театра.

Он был знатоком московского «дна», знатоком Хитровки- приюта нищих, босяков, отщепенцев — по большей части одаренных простых людей, не нашедших себе ни места, ни занятия в тогдашней жизни.

Хитровка любила Гиляровского, как своего защитника, который не гнушался бедностью и понимал всю глубину хитрованско го горя и безрадостной жизни. Сколько нужно бесстрашия, доброжелательства к людям и простосердечия, чтобы завоевать любовь и доверие сирых и озлобленных людей.

Один только Гиляровский мог спокойно и безнаказанно приходить в любое время дня и ночи в самые хитрованские притоны и ночлежки. Его никто не посмел бы тронуть пальцем. Лучшей охранной грамотой было его великодушие. Оно смиряло даже самые ожесточенные сердца.

Никто из наших писателей не знал так всесторонне и блестяще Москву,  как Гиляровский. Было просто непостижимо, как может память одного  человека сохранить столько характерных историй о людях , улицах,  окраинах, площадях, садах и парках , да, к примеру , почти о каждом  трактире старой Москвы. У каждого трактира было свое лицо и свои  завсегдатаи-от аристократического «Трестого» до студенческой «Комаровки» у Петровских ворот и от трактира для холодных сапожников у  Савеловского вокзала до знаменитого Гусева у Калужской заставы, где,  бряцая литаврами, лучшая в Москве трактирная машина- «оркестрион»  гремела песню: «Шумел-горел пожар московский».

Каждому времени нужен свой летописец не только в области исторических событий, но и летописец быта. Летописец быта с особой  резкостью и зримостью приближает к нам прошлое. Чтобы до конца понять  хотя бы Льва Толстого или Чехова , мы должны знать быт того времени.

Даже поэзия Пушкина приобретает свой полный блеск лишь для того, кто знает быт пушкинского времени.

Поэтому так ценны для нас работы такого писателя , как Гиляровский,  — летописца быта и комментатора своего времени.

К сожалению , таких писателей у нас почти не было. Да и сейчас нет.

А они делают огромное культурное дело.

О Москве Гиляровский мог с полным правом сказать: «Моя Москва».  Хлебосольный, открытый и шумный дом Гиляровского был средоточием  артистической, газетной и художественной Москвы. По существу это был (как и сейчас остался)музей культуры, живописи и быта чеховских времен.

Необходимо сохранить этот дом не только как культурную ценность,  как дом, связанный с именем Гиляровского , но и как образчик  московского житейского обихода конца Х1Х века.

Есть люди, без которых не может существовать литература. Это люди-своего рода бродильные дрожжи , искристый винный сок. Не важно — много ли  они или мало написали. Важно , что они жили и вокруг них кипела  литературная жизнь того времени, а вся современная им история, вся жизнь страны преломлялась в их деятельности. Важно то, что они определяли собой  свое время.

Таким был Владимир Алексеевич Гиляровский-поэт, писатель и знаток Москвы.

О Москве писали наши классики. «Москва. . . как много в этом слове для сердца русского слилось, как много в нем отозвалось, «-восторженно писал  о Москве Пушкин. Именно в Москве он создал ряд своих произведений — стихотворение»Стансы», «Кавказ»и многие другие. Москва, ее быт, различные моменты ее истории отразились во многих произведениях Пушкина. Стихотворение»Воспоминания в Царском Селе» :

«Края Москвы, края родные,

Где на зоре цветущих лет

Часы беспечности я тратил золотые,

Не зная горести и бед. . .

Где ты, краса Москвы стоглавой,

Родимой прелесть стороны?

Где прежде взору град являлся величавый,

Развалины теперь одни. . .

. . . Все пламень истребил. «

, стихотворение»Всеволжскому» и другие, трагедия»Борис Годунов», повести «Гроовщик», «Рославлев», очерк»Путешествие из Москвы в Петербург». Наиболее широко облик современной поэту Москвы воспроизведен в 7 главе  «Евгения Онегина»:здесь есть и картины московских улиц:

«. . . Вот уж по Тверской

Возок несется чрез ухабы.

Мелькают мимо будки, бабы,

Мальчишки, лавки, фонари,

Дворцы, сады, монастыри,

Бухарцы, сани, огороды,

Купцы, лачужки, мужики,

Бульвары, башни, казаки,

Аптеки, магазины моды,

Балконы, львы на воротах

И стаи галок на крестах»,

и ироничные зарисовки московского «света», и исполненные лиризма строки:

«Как часто в горестной разлуке,

В моей блуждающей судьбе,

Москва, я думал о тебе!

Москва. . . как много в этом звуке

Для сердца русского слилось!

Как много в нем отозвалось!».

Московские впечатления другого гения российской поэзии- Лермонтова отразились в очерке»Панорама Москвы»:

«. . . Москва не безмолвная громада камней холодных, составленных в симметрическом порядке. . . нет! у нее есть своя душа, своя жизнь. «

Тема Москвы развивается Лермонтовым в романе»Княгиня Лиговская»и ряде юношеских стихотворений. Поэтические картины Москвы времен Ивана Грозного воспроизведены в поэме»Песня. . . про купца Калашникова». Тема Москвы  раскрывается в стихотворении Лермонтова»Бородино». В поэме «Сашка» поэт писал:

«Москва, Москва!. . люблю тебя как сын,

Как русский, -сильно, пламенно и нежно!».

Поэты последующих поколений вновь и вновь возвращались в своих произведениях к нашей столице. Романтичный Александр Блок так рисует свои  впечатления в стихотворении «Утро в Москве»:

«Упоительно встать в ранний час,

Легкий свет на песке увидать.

Упоительно вспомнить тебя,

Что со мною ты, прелесть моя.

Я люблю тебя, панна моя,

Беззаботная юность моя,

И прозрачная нежность Кремля

В это утро-как прелесть твоя. «

Осип Мандельштам противопоставил зыбкой и туманной образности общего потока современной ему русской поэзии реалистическую конкретность, точность и изобразительную осязаемость стиха. И даже в тяжелейшие для себя  и страны годы он писал о Москве замечательные строки. Поэт ощущает наступление нового дня, неразрывно связанного со столицей:

«Москва — опять Москва. Я говорю ей:»Здравствуй!

Не обессудь. . . «

Москва становится для поэта средоточием и символом новизны времен, источником новой музыки. Мандельштам пишет стихи о Москве в совершенно  счастливой и радостной тональности:

«Река Москва в четырехтрубном дыме-

И перед нами весь раскрытый город:

Купальщики-заводы и сады

Замоскворецкие. Не так ли

Откинув палисандровую крышку

Огромного концертного рояля,

Мы проникаем в звучное нутро?»

Мандельштам тонко ощущает природу Москвы:

«Полночь в Москве. Роскошно буддийское лето.

С дроботом мелким расходятся улицы в чоботах узких железных.

В черной оспе блаженствуют кольца бульваров. . .

Нет на Москву и ночью угомону,

Когда покой бежит из-под копыт.

* * *

Уж я люблю московские законы,

Уж не скучаю по воде Арзни.

В Москве черемухи да телефоны,

И казнями там имениты дни. «

Марина Цветаева-поэт сложный и противоричивый. При всей сложности своего письма и мышления она ощущала необыкновенную нежность к России и  Москве:

«Облака-вокруг,

Купола-вокруг.

Надо всей Москвой-

Сколько хватит рук!-

Возношу тебя, бремя лучшее,

Деревцо мое

Невесомое!

* * *

У меня в Москве-купола горят,

У меня в Москве-колокола звонят,

И гробницы, в ряд, у меня стоят, —

В них царицы спят и цари.

И не знаешь ты, что зарей в Кремле

Легче дышится-чем на всей земле!

И не знаешь ты, что зарей в Кремле

Я молюсь тебе- до зари. »

Москва всегда служила и будет служит неиссякаемым источником вдохновения для многих поколений российских писателей и поэтов. Величие Москвы как символа России с ее сложной и романтической историей, нежное  очарование древнего города всегда будет достойной темой лучших  произведений поэзии и прозы.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www. coolsoch. ru/ http://lib.sportedu.ru

РАСЧЕТНО-ПОЯСНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА

к курсовой работе

по дисциплине: «ТЕОРИЯ СВАРОЧНЫХ ПРОЦЕССОВ»

Аннотация

Основная задача данной курсовой работы – выполнить расчет температурных полей, которые представляются в виде графических зависимостей:

– Т=f(t) – термических циклов кривых для точек, расположенных на различном расстоянии Y от оси шва. При этом Z принимается равной Z=0;

– изотермических линий для температур Т=(0,2; 0,4; 0,6; 0,8; 1,0) Тпл.,

где Тпл. – температура плавления основного металла, °С;

– Тmax, где Тmax – максимальная температура точки, °С;

– максимальную температуру Тmax в точке с координатой y=2∆y, где ∆y – шаг по для термических циклов;

– мгновенную скорость охлаждения w точек, лежащих на оси шва, при температуре Т=0,4Тпл;

– длительность пребывания выше температуры Т=0,4Тпл точек шва с координатой y=2∆y;

– длину сварочной ванны L;

– ширину шва В;

– ширину зоны нагрева ∆1 между изотермами для температур Т=0,4Тпл и Т=0,6Тпл

Каждые из перечисленных величин надо определить двумя способами: при помощи расчетных формул и из графиков.

Введение

Тепловые основы сварки – прикладная научная дисциплина, изучающая источники тепла, нагрев и охлаждение металла, их влияние на протекающие при сварке процессы.

При сварке происходит изменение температуры металла шва от температуры окружающей среды до температуры плавления металла и выше. В этом промежутке температур происходит расплавление и кристаллизация металла, фазовые и структурные превращения: химические реакции в жидкой ванне; объемные изменения основного и наплавленного металла.

Для того чтобы управлять этими процессами, прогнозировать возможные трудности при сварке, и пользуются тепловой теорией, сущность которой состоит в определении температуры в любой точке тела в любой момент времени от действия источника нагрева.

1. Подготовка исходных данных для расчетов

Марка свариваемого материала: Ст3;

тип соединения: стыковое.

толщина пластины: 30 мм

способ сварки: ДФ;

диаметр сварочной проволоки: 3 мм

катет шва: 4 мм

Vсв.=20–22 м/ч=0,56 см/с;

Uд=36–38B;

Iсв.=550–600А;

η=0,8;

температура плавления для стали Ст3: Тпл =1535 °С;

коэффициент теплообмена: а=0,08 см2/с;

коэффициент теплопроводимости: λ=0,38 Вт/см·К;

удельная теплоемкость Ср=4,8 Дж // см2·К;

коэффициент теплоотдачи: α=12*10-3;

е=2,77.

2. Выбор и обоснование расчетной схемы

Определяю эффективную мощность:

Эффективная тепловая мощность, вводимая в изделие, при автоматической сварке под флюсом определяется по формуле, Вт:

следовательно

, (Вт) – эффективная тепловая мощность в моем случае.

Определяю максимальную температуру:

Тогда Тmax равна , °С.

Для расчета выбираю полубесконечное тело с точечным, быстродвижущимся источником на его поверхности.

Определяю диапазон варьирования по координатам и шаг варьирования:

Используя формулу (6.43, с. 180, 1), для нахождения ∆Т

, можно найти Х.

Для упрощения расчетов, принимаю Y=0 и Z=0; ∆Т=0,1·Тпл=153,5 °С.

Следовательно, Х будет равен:

(см).

Х= – 43,24 см.

Чтобы найти Y, необходимо сначала определить ширину зоны термического влияния 2ℓ:

Используя формулу (7.6, с. 210, 1), для нахождения 2ℓ:

(см).

2ℓ=5,94 см.

Y=1/2*2ℓ=2,95 (см).

Определяю диапазоны варьирования по X и Y.

По Х: ∆Х=0,05·Хmax=0,05·-43,24=-2,162 см.

По Y: ∆Y=0,2·Ymax=0,2·2,95=0,590 см.

Определяю время сварки t (c) и шаг варьирования:

t= – x/v=43,24/0,56=77,22 (с).

По t: ∆t=0,05·tmax=0,05·77,22=3,86 (с).

Определяю число точек:

NX=21,

NY=6,

Nt=21.

3. Определение параметров термического цикла

Аналитический метод

а) Определяю мгновенную скорость охлаждения W при температуре Т=0,4Тпл:

Тпл =1535 °С, тогда Т=0,4·1535=614 °С.

(°С/с).

б) Определяю максимальную температуру Тmax в точке с координатой

Y=2· ∆Y:

(°С).

в) Определяю длительность пребывания металла выше температуры Т=0,4·1535=614 °С:

Теперь при этом значении безразмерной величины по номограмме (рис. 7.9, с. 217, 1), определяю значение коэффициента k1=0,075.

Для определения продолжительности пребывания металла выше температуры Т=0,4·1535=614 °С, воспользуюсь формулой (7.24, с. 217, 1):

,

где и есть коэффициент k1=0,075.

Тогда tn:

(с).

г) Длина сварочной ванны:

Используя формулу (7.44, с. 230, 1), для нахождения L:

,

нахожу

(см).

д) Ширина шва:

В= (см).

е) Ширина зоны нагрева ∆1 между изотермами для температур

Т=0,4Тпл и Т=0,6Тпл:

Т1=0,4·1535=614 °С;

Т2=0,6·1535=921 °С.

(см).

(см).

Тогда ширина зоны нагрева ∆ℓ между изотермами для температур

Т1=0,4·1535=614 °С и Т2=0,6·1535=921 °С, будет равна:

∆ℓ=ℓ1-ℓ2=2,971–2,426=0,55 (см).

Графический метод.

Построение термоциклов.

Использую формулу (6.43, с. 180, 1), для нахождения ∆Т при построение термоциклов, Z=0:

NX=21,

NY=6.

Построение изотермических линий для температур

Т=(0,2; 0,4; 0,6; 0,8; 1,0) Тпл., где Тпл.–температура плавления основного металла, °С:

Т=(0,2; 0,4; 0,6; 0,8; 1,0) Тпл:

Т0=0,2·1535=307 °С;

Т1=0,4·1535=614 °С;

Т2=0,6·1535=921 °С;

Т3=0,8·1535=1228 °С;

Т4=1,0·1535=1535 °С;

Используя формулу (6.43, с. 180, 1), для нахождения ∆Т

, можно найти Y при заданном X.

Для этого, преобразовав формулу:

Для Т0=307 °С нахожу Y:

Для Т1=614 °С нахожу Y:

Для Т2=921 °С нахожу Y:

Для Т3=1228 °С нахожу Y:

Для Т4=1535 °С нахожу Y:

Выводы

	Аналитический метод	Графический метод
Максимальная температуру Тmax в точке с координатой Y=2· ∆Y=2·0,59=1,18 см:	Тmax =973,156 °С	Тmax =999,271 °С
Мгновенная скорость охлаждения W при температуре Т=0,4·1535=614 °С:	W=-31,806 °С/с	W=38,2 °С/с
Длительность tn пребывания металла выше температуры Т=0,4·1535=614 °С:	tn =11,473с	tn =15,3с
Длина сварочной ванны L:	L=10,81 см	L=10,81 см
Ширина шва В:	В=2,97 см	В=3,0 см
Ширина зоны нагрева ∆ℓ между изотермами для температур Т1=614 °С и Т2=921 °С:	∆ℓ=0,55 см	∆ℓ=0,6 см

Библиографический список

Теория сварочных процессов. Учеб. для ВУЗов по спец. «Оборудование и технология сварочного производства» /В.Н. Волченко, В.М. Ямпольский, В.А. Винокуров и др.: под ред. В.В. Фролова. – М.: Высшая школа, 1988.-539 с.

Технология электрической сварки металлов и сплавов плавлением /Под ред. Акад. Б.Е. Патона. – М.: Машиностроение, 1974. – 758 с.

№1. Morphological and genealogical classifications of languages.

Lang-e may be classified in different ways: the morphologically and genealogically.
When we classified the language morphologically we mean the structure of the word of a living language. When we classified the language genealogically we mean the origin of the language. According to the M.C. the language are divided into languages having not affixes and the lang-s with affixes. The words of the lang-e, which has not affixes, are unchangeable (such as где, туда, здесь, там, in, at, for, since, etc). Word order is of a great important in lang-s with has no affixes. Languages with affixes are classified into agglutinative and inflected. Both of them are characterized by affixes but the connection between the root or the steam of the word and the suffixes is quite different. In inflected languages the suffix is characterized by two or more meanings. (домам). To the inflected languages we refer the language of Indo-European family (such as Russian,
German, English, Latin, etc). In agglutinative languages the suffix is characterized only by one meaning (in Georgian lang., in English – some words like ox-oxen’s-бык). Agglutinative languages are divided into:
Altanian, Agro-Finish, Iberian-Caucasian. According to the G.C. all the lang-s of the world are classified into large families of lang-s. They are:
Indo-European, Semitic and Hermitic, Altaic, Iberian-Caucasian, Chinese-
Tibet, Indonesian.

№2. The Verb in English and in Russian compare.

The verb is a notional part of speech. Both in E&R the verb denote an action (to write — писать), a process (to work) and a state (to sit, stand). Syntactically the verb functions as a simple verbal predicate. (Она пишет письма каждый день. She writes letters every day.) Morphologically the verb in Russian is characterized by the following categories: tense, aspect, mood, person, number, gender. The English forms has the same categories but they has not the category of gender but they has a time of relations. The verbs may be classified into: subjective and objective.
Subjective verbs are connected with their subject. In English practically all the verbs are subjective. In Russian – not all. They may be used without their subjects (Темнеет). Objective verbs are closely connected with two nouns or noun equivalents. Objective verbs which are connected with their objects directly are transitive verbs, all others – intransitive.

As to their morphemes we find a greater variety and abundance of stem- building affixes in Russian (в-, вз-, воз-, пери-, за-, из-, на-, над-, низ-
, -ова-, -ствова-). In English the number of v-building suffixes is limited
(-ify, -ate, -en, etc). Though the number of prefixes in English is greater
(mis-, un-, be-, out-, etc).

The most productive way of forming verbs in MoE is conversion. It is not characteristic in Russian (because of the different structures). We find difference in the system of the non-finite forms, we find no gerund in
Russian. The Infinitive in English is characterized by such categories as voice, aspect, correlation. The tense-system of the verb is different in the two languages. In English all the tenses but the Past Indefinite and
Present Indefinite are analytical. In English all the tenses are tense- aspect forms but the indefinite group. In Russian practically the tenses are synthetically. Only the Future tense may be both synthetically and analytical.

№3. The category of tense in English and in Russian compare.

There are 3 tenses in both lang-s: Past, Present and Future. But there is difference in the number of grammatical tenses. This is because the two lang-s are different in their morphological structure. The Russian lang. has a rich morphology while the morphology of the English us poor.

In English all grammatical tenses are divided into 4 large groups.
They are: Indefinite, Continues, Perfect, Perfect Continues. The specific feature of the English language is that all the tenses are analytical but the Present and the Past Indefinite. All tenses in English are tense-aspect forms, but the Indefinite tenses. We say that these tenses are tense-aspect forms because they express both the time of an action and the character of an action (He is reading a book now).

The tense-system of the verb is different in the two languages. In
English all the tenses but the Past Indefinite and Present Indefinite are analytical. In English all the tenses are tense-aspect forms but the indefinite group. In Russian practically the tenses are synthetically. Only the Future tense may be both synthetically and analytical.

№4. The category of aspect in English and in Russian compare.

Both in ER is characterized by the category of aspect. But this category of two languages is quite different. In English the category of aspect shows the character of an action. That is whether the action is shown as a fact or it shown in its progress in its developments (Pete reads books everyday). Practically we have two aspects in English: the continues and the non-continues common aspects. In Russian the c.o.a. expresses the completeness or incompleteness of an action. The perfective aspect. Subject is usually form in MoR with the help of prefixes (внести, вынести, занести…). Different verbs combine with the different number of prefixes.
Usually the verb with the suffix –ну- express instantanian action. In
English we used only one word (толкать, толкнуть – to push). There are some modern verb in Russian with the suffix –ну- which do not express instantanians actions. (вянуть, вязнуть, гаснуть, сохнуть) It depends upon the lexical meaning. The imperfective aspect. The words of imperfective aspect are formed by means of such suffixes as –ыва-, -ива-, -ва-, -а-, -я-
. (переписать – переписывать, забить – забивать). In English the repetition of an action is usually expressed with the help of the prefix “re-“ (to write-to rewrite). In MoR there are exist a group of words of motions which have two forms of the imperfective aspect. The category of aspect in MoR is very closely connected with the lexical meaning of the word.

№5. The category of voice in English and in Russian compare.

There are different points of view concerning the number of voices both in ER. There is an opinion that there are 3 voices in MoR: active, middle reflexive and passive. Grammatically we have only 2 voices in
English; active and passive. (Boy reads the book. The book is read by the boy.) In the active voice the subject is the doer of an action while in the passive voice the subject is not the doer of an action. There are some group of verbs in MoR which are not used in the passive voice: 1) all the intransitive verbs without the suffix «–ся» (идти, ехать, ходить), 2) reflexive verbs built upon intransitive ones (споткнуться, улыбнуться), 3) some verbs with the suffix «–ся» having a special meaning (слушать- слушаться, нести-нестись).

The specific feature of the English language is that the Passive voice may be formed the verbs connected with the indirect object. (She gave me a book. I was given a book by her. – adv.modifier.) Let us compare the number of active-passive oppositions in both languages. We see that Russian have two: пишет — пишется. In English we have 10 active-passive opposition. The forms of the Future Continues, Present Perfect Continues, Past Perfect
Continues, Future Perfect Continues are not used in the Passive Voice. The category of voice is closely connected with the text (братья переписываются, бумаги переписываются секретарем). The instrumental case in
Russian corresponds to the by-phrase in English. When the Past Particle expresses a state – Active voice, when it expresses the action – Passive voice. The action is emphasized by the by-phrase, the adv.modifier and sometimes by the form itself. The continues perfect forms usually emphasize an action (the door has been shut – s.v.pr.).

№7. The category of mood in English and in Russian compare.

We find 3 moods both in ER. The category of mood expresses the relation of an action to reality. (We were at home at 6 o’clock – reality,
If we were at home at 6 o’clock – unreality). The relation of an action to reality may be expressed lexically. Then we use modal verbs: конечно, обязательно, точно, etc. (Of course he will be at home now). The relation of an action may be expressed lexically and grammatically at the same time.
Then we use modal verbs (He can do it. He may do it.). It may be phonetically with the help of intonation. The category of mood is one of the most complicated categories especially in English. Usually we speak about three moods in Russian. (Изъявительное, повелительное и сослагательное). The number of moods in MoE is greater. The best classification of moods was introduced by Смирнитский. He finds six moods, which must be divided into direct (Indicative, imperative) and indirect
(Subjunctive I, II, suppositional and conditional) moods.

№8. The Subjunctive mood in English and in Russian compare.

In both languages the Subjunctive mood expresses a probable, possible, imaginary or unreal action. (If I had time I should visit you – если бы у меня было время, я бы посетил тебя.) There are many opinions exists concerning the number of moods both in ER. Smirnitsky finds 4 subjunctive moods in MoE: Subjunctive I, II, conditional and suppositional. There is an opinion that in MoR there are 5 subjunctive moods such as the conditional, the optative, the suppositional, the conditional optative and the subjunctive moods. But practically we have only 4 moods. The suppositional and subjunctive I are grammatical synonyms. They express probable, possible, imaginary actions. But there are quite different in their forms.
Subjunctive I is a syntactical form of the mood. It has only one form.
Which coincides with infinitive without “to”. (I write, he write, she write). The suppositional mood is an analytical form. It is formed with the help of a mood auxiliary “should +Infinitive”. (I should write, He should write). The SI is used both in simple and in complex sentences. (It is necessary that all the students be present at the classroom). The suppositional mood is used only in complex sentences (It is necessary that all the students should be present.). SI is archaic form and it is often replaced by the suppositional mood. The SII and the conditional mood are also grammatical synonyms. They express unreal actions or non-fact actions.
SII is considered to be a syntactical mood. It has two forms. If the action is referred to the present or to the future it’s form coincides with the past indefinite indicative (wrote, read). The verb “to be” is used to be
“were”. If the actions refer to the past the form of SII coincides with the
Past Perfect Indicative. (If I knew it. If I had know it.) It is usually used in subordinate clauses of the complex sentence. The conditional mood is an analytical. It is formed with the help of a mood auxiliary (“Should or Would”). (I should read, You would read). The conditional mood is usually used in principle clauses of complex sentences. (If I were you I should do it. – SII, conditional mood). (Referring to the past – If I had been you I should have done it).

The subjunctive mood in MoR is formed from the past tense form adding the particle “бы”. It possesses the category of gender and number.

№9. The noun as a part of speech in E&R compare.

The meaning of the noun in both languages is the same. It expresses
“thingness”. Syntactically the noun both in ER is used in the same functions: subject, object and predicative. (A boy is going to school. My father is an engineer. Look at the picture on the wall.) A peculiarity of
Russian is the abundance of suffixes of subjective appraisal (братец, билетик, доченька). In English there is a suffix “-let” (booklet, leaflet).
In both languages we find the grammatical category of number and case. But they are different. In Russian we have practically 6 cases while in English we find only 2 cases (the common and the possessive). The common case in
English isn’t marked while the nominative case in Russian is marked. (Cf: a table –стол, a window – окно). The formation of the plural number is standard in English and non-standard in Russian. Number and case are sometimes expressed by separate morphemes in English (oxen-oxen’s). The case-morpheme – “’s” may be used sometimes not with a noun (The man I saw yesterday’s son). Though the meaning of case in both languages is the relation of nouns to other nouns in the sentence. The possessive case is used only with nouns (Peter’s book — книга Пети). The common case in
English is very widely used. It may function as any part of the sentence – subject, object, predicative, attributive, and adverbial modifier.
Prepositions are of great importance in English. The of-phrase is practically used with all the nouns. The difference between the possessive case and the of-phrase is rather stylistic. The category of gender in the two languages is different. In Russian it is morphological while in English it is lexical. Practically we have only one suffix in English to express this category morphologically – “-ess”. In both languages nouns are divided into countable and uncountable. Uncountable include singularia tantum and pluralia tantum. In Russian there is nearly always the correlation between the form and between the combinability (часы стали, комитет заседает, семья ждет, сани едут). In English it is not so. (The cables are, physics is, the family is/are). The number of Russian nouns having no case-forms is not large. Usually they are borrowings. (пальто, такси, кенгуру, депо).

In both languages the functions of different cases are different. In
Russian only a nominative case can be the subject. Only an accusative case may be a direct object, only a nominative or an instrumental case is used as a predicative. In English the possessive case is used practically as an attribute.

№10. The category of state in E&R compare.

In both languages exist such as asleep, awake, alike, хорошо, душно.
This words expressed different states. By many Russian grammarians this words were discussed and called different (adverbs, adjectives, predicative adverbs or adjectives). Sherba was the first to say that these words form an independent part of speech and it was called the category of state. In
English such words as asleep, awake. Ilyish called them stative, Хаймович called them add-link, and some others called them the words of the category of state or predicative. Usually such words are referred to these class: 1) words beginning with “a-“ — which is a prefix (alive, asleep, etc), 2) words beginning with “a-“ — which is not a prefix (afraid, awake, aloof, etc), 3) words consisting of one root which developed from adjectives or adverbs and now they denote a state (ill, glad, sorry, well, etc). The question is rather complicated because different grammarians refer different words of this class. Жигайло, Иванова, Йофик refer to this class only the words beginning with “a-“. There is an opinion that this class is very rich in words expressing a state. (Лейкина refers to this class such words as in, up, down, on, etc. e.g. what’s up?). Different opinion exist:
1) the words of the category of state form an independent part of speech.
It may be characterized: semantically, morphologically and semantically.
Professor Ilyish said that semantically they denote a state, morphologically they are characterized by the element “a-“, and syntactically they are used as a predicative. (He is asleep – comp.nom.pred.) 2) The words of the type “asleep” do not from an independent part of speech. There are predicative adjectives. This point of view was put forward by professor Бархударов. 3) The words of the type
“alive” do not form a grammatical category, they form a lexically category.
This is because a state may be expressed by different parts of speech: 1) by noun (it’s time to have dinner), 2) by adj. (he is happy or unhappy) and
3) by participle II (The house is destroyed). This point of view was put forward by professor Вилюман.

№11. The adjective as a part of speech in E&R compare.

Both in English and in Russian the adjective has the same meanings. It expresses the quality or the characteristics of an action. The adj. is characterized in the two languages by the same syntactical functions. They are attribute and the predicative. (An interesting book. A book is interesting). Morphologically the adj-e in ER is different. The Russian adj- e is more changeable. It’s characterized by such morphological categories as the category of gender, number, case and the category of the degrees of comparison. (интересная книга – интересные книги, яркое солнце, интересный собеседник). The adj-e has only one grammatical category – the category of the degrees of comparison. (red-redder-the reddest, good-better-the best).
There are 3 degrees of comparison of adj-s. In both languages the positive degree, the comparative and the superlative. The positive degree in English is not marked (red, beautiful) while in Russian it is marked (красивый, красивая, красивое). In English adj-s are monosemantic, they have practically one grammatical meaning, while in Russian the adj-e is polysemantic (хороший has such gram-l m-gs as masculine gender, singular number, nominative case, the positive degree). But the synthetic comparative as красивее, лучшее и сильнее is monosemantic in Russian as well. In Russian most qualitative adjectives have short forms, which are usually used as predicative. The combinability of adjectives is also different in the 2 lang-s. In English we usually speak about lexical and lexical-grammatical combinability. In Russian the grammatical combinability is of great importance (широкое окно, коричневый стол). The English adjective may have its right-hand connection with the prop-word “one” (a good one, a nice one). There are some adj-ves in Russian the syntactical function of which changes the meaning (present, ill, glad; the present situation (not equal) the student is present). Russian adjectives are characterized by the so-called suffixes of subjective appraisal
(длинненький, длиннющий, длинноватый). In both languages the adj is divided into two groups: qualitative, relative. The number of relative adj-s is much greater in Russian. Russian relative adj-s are usually rendered into
English by a noun in the common case (настольная лампа – a table lamp).
Among the relative adj-s in the Russian lan-ge. There is a group of possessive adj-s (Ольгин, мамин, отцов).

№12. Parts of speech in E&R compare.

Both in RE the vocabulary is classified into parts of speech. The words are classified into parts of speech according to three main principals: lexical, morphological and syntactical. ER belong to the Indo-
European family of the languages. They have much in common. There are many words which both in languages having the same root morpheme: sister, brother, mother, etc. Practically we find the same parts of speech in both languages. But there is not article in Russian. Words having one and the same meaning may belong to different parts of speech. (тишина, тихий, тихо; to sleep, asleep, sleepy). This shows that the lexical meaning only is not enough to classify the vocabulary into parts of speech. The Russian language is syntactical, while the English is analytical. In Russian the morphological principle is a great importance when we classify words into parts of speech. The English morphology is poor and also the syntactical principle and the combinability of words are of great importance. (a black stone, a stone wall). The parts of speech in both languages are divided into: notional words and form-words order and empty words. Such parts of speech as the noun, the verb, the adjective, the pronoun, and the stative are notional parts of speech. But the conjunction, the preposition, the particle, the article are formal parts of speech. So in both languages there are some words, which forward from one into another parts of speech.

№13. The adverb as a part of speech in E&R compare.

The adverb is a notional part of speech both in ER. Therefore it is characterized lexically, morphologically and syntactically. The lexical meaning. The adverb in both languages denotes some circumstances under which an action takes place. It may also denote some characteristics of an action or of a quality. (He has come late. Он пришел поздно. He is here. Он здесь). These adverbs express some circumstances under which an action takes place. The syntactical functions of the adverb are also the same both in ER. It performs the syntactical function that of an adverbial modifier.
(He is here. Он здесь. – the adverbial modifier of place). The adverb in the 2 languages may perform the syntactical functions of different adv.
Modifiers such as time, place, manner, cause, purpose and so on. (He will come tomorrow. He speaks fluently.). As to the syntactical relations of the adverb to words of other classes, it is characterized by being connected with the verb, adjective and adverb. (He runs quickly. – verb; He is very clever. – adj; He acts very cleverly. — adverb). The adverb may be also connected with the noun, but this is not a characteristic feature of the adverb. (My friend lives in the room opposite. — noun). As to the morphological characteristics a part of adverbs in both languages has the degrees of comparison. (slowly-more slowly-the most slowly). All the adverbs in both languages are divided into 2 large groups. They are:
Circumstantial, Qualitative. They are different both in their lexical meaning, grammatical char-s and word-formation. Circumstantial adverbs are those adverbs, which denote the circumstances under which an action takes place (here, there, late, здесь, теперь, там, тогда). While the qualitative adverbs do not express any external circumstances. They express the characteristics of an action or a quality. (slowly, fluently, badly).
Qualitative adverbs are used in the function of an adverbial modifier of manner. (He runs quickly.) The circumstantial adverbs perform the function of adverbial modifiers but manner. (He was there. He will come tomorrow.)
The circumstantial adverbs are always connected with the verb, they are unchangeable. The qualitative adverbs may be connected with verb, adj, adverb.

№14. Word-combination in E&R. Their definition and classification.

The word-combination both in ER is characterized by the following features. Practically the word-combination consist of two or more notional words (a brown table). There is an opinion that a word-combination may include two or more any words (a table, a book). Some grammarians thinks that it is a word-combination, while the sentence may be expressed by one word only, because the sentence possesses a complete intonation. The word- combination has practically no intonation. Therefore the word-combination is not a unit of communication. The word-combination has no predication. If we say “a black table” we are not quite sure what tense is meant here.
Therefore the w-c has no predicative relations, such as the relation of person, tense, modality. While the main feature of the sentence is that expresses a predication. The w-c are usually build on the basis of one notional word. This notional word is usually called the pivotal word of the main word. The w-c are usually classified in accordance with their pivotal words. We may have such w-c as: 1) Substantial w-c (a red rose, красная роза); 2) adjectival; 3) verbal (to give lessons, to read books); 4) adverbial (quite near, совсем близко). W-cs both in ER may be classified into: — free syntactical comb-s, phraseological units. Free syntactical combinations are such combinations the part of which may be freely replaced
(a large table – a large brown table). A phraseological unit is understood as a whole and its parts are not freely replaced (to show the white feather- струсить, танцевать от печки-to begin from the very beginning). A w-c may also classified according to their relations between the words in them.
When we may have: attributive combinations (a young man, a brown table), objective (to read a book), adverbial (coming tomorrow, читал стоя/сидя). W- c may be simple and complex. Simplex w-c usually consist of 2 notional words (a red rose, a good student). Complex w-c consist usually of more than 2 words (to travel to a big city, a big red rose). W-c may be subordinative (include pivotal words, or the pivotive words) and coordinative w-c (all the element or words of they are equal – ножи и вилка, a boy and a girl).

№15. Agreement as a mode of syntactical connection in word-combination in

ER compare.

Agreement is not often found in MoE, nut it is widely used in MoR.
Agreement is used to adjust the form of modified word to the form of the pivotive word. (this room-these rooms, that room-those rooms, I have a book- he has a book). Agreement in MoR is found in such grammatical categories as gender, number, case, and person: 1) Full forms of adjectives in MoR agree with corresponding nouns in gender, number and case (широкий залив, широкая река, широкое озеро – gender; широкий залив – широкого залива – case; широкий залив – широкие заливы – number). In plural no agreement in gender is observed (широкие заливы – no gender). 2) Short forms of adjective do not agree in case. In singular they agree in gender, number (город красив, площадь красива – gender; город красив – города красивы – number). In
Plural they agree only in number. Cardinal-numerals in case (пяти домов, пятью домами). Verbs in Future and Present Tenses agree in number and person (ученик пишет, ученики пишут).

№16. Government as a mode of syntactical connection in word-combination in

ER compare.

Government is a variety of syntactical connection in accordance with which the use of the oblique case is dependent upon the grammatical meaning of the pivotal word. Government found both in ER. In English government is used to join together 2 nouns: the noun-attribute usually is used in the
Possessive Case. (A boy’s book – boys’ books, A day’s holiday, an hour’s absence). Government is used in verbal combinations where the object is expressed by a personal pronoun (Believe me, help him). Prepositional government is more frequently used in MoE (to rely on him, to depend upon him). The verb governments through the preposition. In MoR governing words may be expressed by different parts of speech: 1) by a noun (крыло птицы);
2) by an adjective (склонный к шуткам); 3) by a numeral (двадцать деревьев); 4) by a pronoun (кто-то из братьев); 5) by an Infinitive
(поливать улицу); 6) by an adverb (жарко от солнца). A noun or a noun- equivalent usually expresses governed words (извлекать полезное, уважение к старшим). In accordance with the part of speech the governing word belongs to, government in MoR is subdivided into: substantial (осмотр здания – gen. case), adjectival (интересный для зрителя – gen. case with a prep.), adverbial (делать весело, ему приятно), verbal (осматривать здание – accusative case, доверить врагу – dative case).

№17. Adjoining as a mode of syntactical connection in word-combination in

ER compare.

Adjoining is a variety of syntactical connection when the dependence of one word upon another is expressed not morphologically but semantically
(My room-my rooms, a small room-small rooms). In MoR the mostly spread adjoining is when an adverb is subordinated. Pivotal words may be expressed by different parts of speech:

1) by a verb (твердо усвоен, хорошо написан),

2) by a stative (вполне возможно),

3) by an adjective (почти черный),

4) by an adverb (очень слабо),

5) by a noun (езда шагом).

The Infinitive as well may be subordinated (пошел заниматься, жаль расставаться). Sometimes деепричастие may be subordinated (разговаривая смотрел на собеседника).

№18. The sentence. Its features in ER compare. 3 main ways of word connection in the sentence.

Syntax is closely connected with morphology, but it is an independent part of grammar. It studies word-combinations and sentences. The main features of a sentence: 1) the sentence expresses a complete thought while w-c does not. (Cf: The table is brown. A brown table.); 2) the sentence has a definite intonation and that is why may consist only of one word, while the w-c consists of two or more words; 3) the sentence has a verb in a finite form (Cf: the weather is nice, the nice weather); 4) the sentence expresses predication that is the relation between what is said to reality.

The action may be real, unreal, possible, probable and so on. The action in the sentence may be referred to Present, Past or Future. The w-c in a sentence may be connected in 3 ways: — the lexical way, the grammatical and the phonetical way.

The lexical way is the connection of words according to their lexical meaning (мальчик читать книга – boy read book). Of course, the lexical way is not enough. The given sentences are understandable but they are not expressed grammatically. We don’t know the time of an action; we don’t know the type of the sentence. So, words in a sentence must be connected grammatically. There are 3 main grammatical ways of word connection in a sentence: 1) the forms of words, 2) the form-words and 3) the word order.

1.The forms of words are not typical of the English language, because the morphological system of it is poor. This way is typical of the Russian language. (I/You/We(S/he) read(s) a book, Я читаю, ты читаешь…).

2. The form-words is of a great importance in MoE. It is also wider spread in MoR. Form-words in ER are subdivided into: 1) the determinative form-words (we refer: in English – articles and particles while in Russian
– only particles) and 2) connectives (both in ER we refer prepositions and conjunctions).

3. The word-order in MoE is of a great importance. In MoR the word- order in the sentence is rather free. While in English the first place is usually occupied by the subject, the second place is occupied by the
Predicate, the third place – by the object, the fourth place – by the adverbial modifier. (Ann sees John — Аня видит Джона. John sees Ann (not equal) Джона видит Аня).

№19. Classification sentences according to the type of communication in ER compare.

Both in English and in Russian sentences may be classified according to: 1) types of communication and 2) structure.

According to the types of communication sentence in both languages are divided into: 1) declarative, 2) interrogative and 3) imperative.

A Declarative sentence states a fact in the affirmative or negative form. There is a great difference between English and Russian negative sentences. An English sentence may have only one negation while the Russian sentence one may have more than one. (Nobody was late. — Никто не опоздал.)
An Interrogative sentence asks a question. In English there are four winds of questions: general, special, alternative and disjunctive. (Do you want…?, Where do you want…?, Do you want …or…?, You want…, don’t you?).
Russian interrogative sentence may be divided into 2 groups: 1)
Interrogative sentence having no interrogative words, sometimes they may contain such particles as ведь, как, что, неужели, разве, ли, and etc. In such cases they differ from declarative sentence in intonation. (Инженер поехал в Москву? Его здесь нет? Разве он вам писал? Неужели он ушел?); 2)
Interrogative sentences having interrogative words, such as кто, что, куда, откуда, почему (Кто пришел? Что вы читаете?). Special attention must be paid to the indirect questions the rules of sequence of tenses must be observed.

Imperative sentences serve to induce a person to do something. They express a command, a request, an invitation, a wish, a demand, a call and so on. Declarative, interrogative and imperative sentences may be exclamatory when they express a strong emotion (happiness, delight, anger, etc). (What a lovely day it is! How wonderful!) (Москва как много в этом звуке…).

№20. Classification sentences according to the structure in ER compare.

According to the structure sentences are divided into: two-member and one-member sentences. A two-member sentence has two members: the subject and the predicate. (Pete reads. Mary writes.) A two-member sentence may be: complete and incomplete 2 member sentences. The complete has both the subject and the predicate. The incomplete is a sentence then one of the principle parts or both of them are missing, but can be easily understood from the sentence. Such sentences are called elliptical. (Where are you going? – To the cinema.) Elliptical sentences are usually met in colloquial speech and dialogues. A one-member sentence is a sentence, which has only one member, which is neither the subject nor the predicate. One member makes the sentence complete. One-member sentences are generally used in description and in emotional speech. If the main part of a one-member sentence is expressed by a noun and the sentence is called nominal. (Dusk- of the summer night. Зима, крестьянин торжествует). A simple sentence may be extended (has both the principle parts of the sentence and the secondary parts. E.g. Pete reads book everyday.) and unextended (has only the subject and the predicate). Sentences in both languages may be composite. Composite sentences are divided into: compound and complex. A compound is a sentence which consist of two or more clauses coordinated with each other. (The darkness was thinning, but the street was still dimly lighting. Прозрачны лес один чернеет…). A complex sentence consist of a principal clause and one or more subordinate clauses. (He steps quicken as he set out from the hotel.) Subordinated clauses may be of different types: subject (Where I am going is unknown), object, predicative (with link-verb), attributive, adverbial.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Інститут міжнародних відносин

Реферат

на тему:

«Рейтингові агентства»

Київ – 2009

ЗМІСТ

Вступ

Standard&Poor’s

Moody’s

Fitch

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Інвестиції в боргові цінні папери пов’язані з різноманітними ризиками, і передусім кредитним ризиком – ризиком невиконання позичальником своїх боргових зобов’язань. Для оцінки кредитного ризику на міжнародному ринку облігацій застосовуються кредитній рейтинги. Рейтинг є поточною аналітичною оцінкою ймовірності невиконання платіжних зобов’язань або дефолту. Призначення рейтингу – ранжувати в межах єдиної послідовної системи відносні рівні ризику емітентів та їхніх боргових цінних паперів, оцінити здатність емітента своєчасно виконувати сплату процентів та здійснити виплату основної суми боргу і, відповідно, визначити міру повернення вкладених у боргові інструменти коштів.

З теоретичного погляду, головна функція рейтингів – усунення інформаційної асиметрії між емітентами та інвесторами. Інвесторам рейтинги допомагають певною мірою уникнути невизначеності, пов’язаної з інвестуванням у цінні папери. Для емітентів кредитні рейтинги є, насамперед, інструментом доступу на міжнародні ринки капіталу, розширення інвестиційної бази, отже, диверсифікації джерел фінансування. Адже наявність високого рейтингу – свідчення надійності емітованих цінних паперів.

Визначають же рейтинги незалежні інфраструктурні інституції ринку цінних паперів – рейтингові агенції.

Standard & Poor’s

Standard & Poor’s (S&P) – дочірня компанія корпорації McGraw-Hill, що займається аналітичними дослідженнями фінансового ринку. Дана компанія належить до трійки найвпливовіших міжнародних рейтингових агентств.

Кредитні рейтинги

В якості міжнародного рейтингового агентства Standard&Poor’s займається визначенням короткострокових і довгострокових кредитних рейтингів як емітентам, так і окремим борговим зобов’язанням.

Рейтинги за міжнародною шкалою

Міжнародна шкала кредитних рейтингів Standard&Poor’s служить для задоволення потреб учасників глобальних (міжнародних) фінансових ринків. Оцінки за цією шкалою дозволяють порівнювати між собою надійність емітентів та зобов’язань різних держав.

Довгострокові кредитні рейтинги

Довгострокові рейтинги оцінюють здатність емітента своєчасно виконувати свої боргові зобов’язання. Рейтингові оцінки мають означення: від оцінки AAA, що привласнюється виключно надійним емітентам, до оцінки D, що привласнюється емітенту, що оголосив дефолт. Між оцінками AA і B можуть бути проміжні оцінки, що позначаються знаками плюс і мінус (наприклад, BBB +, BBB і BBB-).

AAA — емітент володіє виключно високими можливостями з виплати відсотків за борговими зобов’язаннями і самих боргів.

AA — емітент володіє дуже високими можливостями з виплати відсотків за борговими зобов’язаннями і самих боргів.

A — можливості емітента щодо виплати відсотків і боргів оцінюються високо, але залежать від економічної ситуації.

BBB — платоспроможність емітента вважається задовільною.

BB — емітент платоспроможний, але несприятливі економічні умови можуть негативно вплинути на можливості виплат.

B — емітент платоспроможний, але несприятливі економічні умови найімовірніше негативно вплинуть на його можливості і готовність проводити виплати по боргах.

CCC — емітент має труднощі з виплатами за борговими зобов’язаннями і його можливості залежать від сприятливих економічних умов.

CC — емітент має серйозні труднощі з виплатами за борговими зобов’язаннями.

C — емітент має серйозні труднощі з виплатами за борговими зобов’язаннями, можливо була ініційована процедура банкрутства, але виплати за борговими зобов’язаннями все ще здійснюються.

SD — емітент відмовився від виплат за деякими зобов’язаннями.

D — був оголошений дефолт і S&P вважає, що емітент відмовиться від виплат по більшості або за всіма зобов’язаннями.

NR — рейтинг не визначено.

Короткострокові кредитні рейтинги

Короткострокові рейтинги оцінюють імовірність своєчасного погашення короткострокових боргових зобов’язань. Кредитні рейтинги за короткостроковими борговими зобов’язаннями мають літеро-цифрове позначення: від найвищої оцінки A-1 до найнижчої оцінки D. Більш надійні зобов’язання з категорії A-1 можуть бути позначені знаком плюс. Оцінки з категорії B також можуть бути уточнені цифрою (B-1, B-2, B-3).

A-1 — емітент володіє виключно високими можливостями з погашення даного боргового зобов’язання.

A-2 — емітент володіє високими можливостями з погашення даного боргового зобов’язання, але ці можливості більш чутливі до несприятливих економічних умов.

A-3 — несприятливі економічні умови цілком імовірно послаблять можливості емітента щодо погашення даного боргового зобов’язання.

B — боргове зобов’язання має спекулятивним характером. Емітент має можливості з його погашення, але ці можливості дуже чутливі до несприятливих економічних умов.

C — можливості емітента щодо погашення даного боргового зобов’язання обмежені і залежать від наявності сприятливих економічних умов.

D — з даного короткостроковому борговим зобов’язанням був оголошений дефолт.

Рейтинги за національною шкалою

Разом з міжнародною шкалою кредитного рейтингу Standard & Poor’s підтримує також ряд національних шкал. Національні шкали призначені для задоволення потреб учасників національних фінансових ринків. Рейтинг емітента і рейтинг боргового зобов’язання за національною шкалою відображають оцінку відносної надійності емітентів і боргових зобов’язань, які присутні на національному ринку.

Оскільки рейтинги за національною шкалою відображають національну специфіку, порівнювати рейтинги по різних національних шкалах не має сенсу. Так само не можна порівняти рейтинги за національною шкалою і за міжнародною шкалою.

Поряд з присвоєнням рейтингу S&P вказує також прогноз зміни рейтингу на найближчі два-три роки:

Позитивний прогноз – можливе підвищення рейтингу.

Негативний прогноз – можливе пониження рейтингу.

Стабільний прогноз – рейтинг швидше за все залишиться незмінним.

Прогноз, що розвивається – можливе як підвищення так і зниження рейтингу.

Moody’s

Moody’s — коротка назва компанії Moody’s Investors Service, що є однією з найбільших та найвідоміших рейтингових агентств світу; відповідна холдингова компанія — Moody’s Corporation (NYSE: MCO). Компанія оцінює кредитний рейтинг позичальників за стандартизованою шкалою, а також здійснює дослідження і аналіз комерційних та державних організацій. Частка компанії у світовому ринку кредитних рейтингів — близько 40%.

Moody’s була заснована у 1909 році американським фінансовим аналітиком Джоном Муді, чиє прізвище й увійшло у назву компанії. Основними інституційними власниками є Berkshire Hathaway та Davis Selected Advisers.

З часу розробки перших визначень рейтингів облігацій в 1909 році кількість рейтингів агентства Moody’s істотно зросла. Сьогодні Moody’s оперує 32 системами, і їх кількість росте з кожним роком. Якщо рейтинги за національною шкалою, що привласнюються в межах кожної країни, розглядати в якості окремої системи, загальне число рейтингових систем перевищить 40.

Група рейтингів	Рейтинги
Загальні кредитні рейтинги	Рейтинги довгострокових боргових зобов’язань корпоративних емітентів
	Рейтинги середньострокових боргових зобов’язань
	Рейтинги короткострокових зобов’язань
	Рейтинги емітента
Спеціальні (галузеві) рейтинги	Структуроване фінансування
	Рейтинги муніципальних зобов’язань (США)
	Корпоративні рейтинги
	Рейтинги ймовірності дефолту
	Оцінка розміру втрат при дефолті
	Оцінка якості ковенантів
	Рейтинги ліквідності емітентів спекулятивного класу
	Рейтинги банківських депозитів
	Рейтинги інших старших зобов’язань американських банків
	Рейтинги фінансової стабільності банків
	Рейтинги фінансової стійкості страховиків
	Рейтинги фондів грошового ринку та облігаційних фондів
	Рейтинги за національною шкалою
Інші некредитні рейтинги	Рейтинги фондів акцій
	Рейтинги ринкових ризиків
	Рейтинги якості послуг інвестиційних керуючих
	Рейтинги якості послуг сервісних агентів
	Рейтинги якості операційної діяльності хедж-фондів
	Рейтинги волатильності грошових потоків по портфелях нерухомості
	Рейтинги якості послуг загальних представників
	Рейтинги якості послуг довірених осіб
	Рейтинги якості діяльності і волатильності доходів синдикатів Ллойда
	Категорії гібридних цінних паперів

Рейтинги довгострокових боргових зобов’язань корпоративних емітентів

Рейтинг	Значення
Aaa	Боргові зобов’язання з рейтингом Ааа вважаються зобов’язаннями найвищої якості з мінімальним кредитним ризиком.
Aa	Боргові зобов’язання з рейтингом Аа вважаються зобов’язаннями високої якості з дуже низьким кредитним ризиком.
A	Боргові зобов’язання з рейтингом А розглядаються як зобов’язання підвищеної середньої категорії і схильні до низького кредитного ризику.
Baa	Боргові зобов’язання з рейтингом Baa схильні до помірного кредитного ризику. Вони розглядаються як зобов’язання середньої категорії і, можуть мати певні спекулятивні характеристики.
Ba	Боргові зобов’язання з рейтингом Ва мають риси, характерні для спекулятивних інструментів, і схильні до істотного кредитного ризику.
B	Боргові зобов’язання з рейтингом B розглядаються як спекулятивні і схильні до високого кредитного ризику.
Caa	Боргові зобов’язання з рейтингом Caa вважаються зобов’язаннями дуже низької якості і схильні до дуже високого кредитного ризику.
Ca	Боргові зобов’язання з рейтингом Ca є високо спекулятивними і, ймовірно, перебувають у стані дефолту або близькі до дефолту. При цьому існує певна ймовірність виплати основної суми боргу і відсотків по ньому.
C	Боргові зобов’язання з рейтингом C представляють собою клас облігацій з найнижчим рейтингом і зазвичай знаходяться в стані дефолту. При цьому ймовірність виплати основної суми боргу і відсотків по таких облігаціях мала.

Примітка. До кожної загальної рейтингової категорії — від Аа до Саа включно — агентство Moody’s додає цифрові модифікатори 1, 2 і 3. Модифікатор 1 вказує, що дане зобов’язання знаходиться у верхній частині своєї загальної рейтингової категорії; модифікатор 2 вказує на становище в середині діапазону, модифікатор 3 вказує, що зобов’язання знаходиться в нижній частині цієї загальної рейтингової категорії.

Fitch

Fitch Ratings є міжнародним агентство кредитного рейтингу з штаб квартирами в Нью-Йорку і Лондоні.

Довгострокові кредитні рейтинги

Міжнародні довгострокові кредитні рейтинги, або довгострокові рейтинги, присвоюються більшості емітентів для позначення ймовірності дефолту і формально називаються «Рейтинги дефолту емітента («РДЕ»). Основним винятком є сектор міжнародних регіональних фінансів, в якому не присвоюється РДЕ, тому що у зв’язку із загальноприйнятою міжнародною практикою ринків капіталу основна увага в плані паперів цього сектору приділяється своєчасності погашення, при цьому не проводиться аналітичне розмежування між емітентом і його зобов’язаннями

Рейтинги інвестиційної категорії.

AAA

Найвищий рівень кредитоспроможності. Рейтинги рівня «AAA» означають найнижчі очікування по кредитним ризикам. Рейтинги даного рівня присвоюються тільки у випадку винятково високої здатності вчасно погашати фінансові зобов’язання. Імовірність негативного впливу на цю здатність з боку передбачуваних обставин дуже низька.

AA

Дуже висока кредитоспроможність. Рейтинги рівня «AA» позначають дуже низькі очікування по кредитних ризиках та дуже високу здатність своєчасно погашати фінансові зобов’язання.

A

Висока кредитоспроможність. Рейтинги рівня «A» позначають низькі очікування по кредитним ризикам. Здатність вчасно погашати фінансові зобов’язання оцінюється як висока. Тим не менше, ця здатність може бути більш схильна до впливу змін обставин або економічної кон’юнктури, ніж у випадку більш високих рівнів рейтингу.

BBB

Гарна кредитоспроможність. Рейтинги рівня «BBB» позначають низькі на даний момент очікування по кредитним ризикам. Здатність вчасно погашати фінансові зобов’язання оцінюється як адекватна, однак негативні зміни обставин і економічної кон’юнктури з більшою вірогідністю можуть знизити цю здатність. Даний рівень рейтингу є найнижчим серед рейтингів інвестиційної категорії.

Рейтинги спекулятивної категорії

BB

Спекулятивний рейтинг. Рейтинг рівня «BB» означає, що існує можливість розвитку кредитних ризиків, особливо в результаті негативних економічних змін, які можуть статися з часом. Однак при цьому компаніям можуть бути доступні альтернативні ресурси в сфері бізнесу або фінансів, які дозволять їм виконати свої фінансові зобов’язання. Цінні папери, яким привласнені рейтинги даного рівня, не є цінними паперами інвестиційної категорії.

B

Значною мірою спекулятивний рейтинг.

По відношенню до емітентів та цінних паперів, зобов’язання за якими виконуються, рейтинги рівня «B» означають наявність значних кредитних ризиків, однак при цьому залишається обмежена «подушка безпеки». На даний момент фінансові зобов’язання виконуються, проте здатність продовжувати виплати залежить від стійкої та сприятливої ділової та економічної кон’юнктури.

CCC

По відношенню до емітентів та цінних паперів, зобов’язання за якими виконуються, дефолт видається реальною можливістю. Здатність виконувати фінансові зобов’язання цілком залежить від стійкої та сприятливої ділової або економічної кон’юнктури.

CC

По відношенню до емітентів та цінних паперів, зобов’язання за якими виконуються, дефолт представляється ймовірним.

C

По відношенню до емітентів та цінних паперів, зобов’язання за якими виконуються, дефолт представляється неминучим.

RD

Даний рівень рейтингу означає, що емітент не провів своєчасні платежі (з урахуванням застосовуваного пільгового періоду) за деякою, але не всієї основної частини зобов’язань, і продовжує проводити виплати за іншими видами зобов’язань.

D

Рейтинг цього рівня присвоюється емітенту або державі, що оголосив дефолт по всім своїм фінансовим зобов’язанням.

Під дефолтом в широкому розумінні мається на увазі одне з наступного:

— Нездатність боржника провести своєчасну виплату основної суми боргу та / або відсотків відповідно до своїх фінансових зобов’язань;

— Початок процедури банкрутства, призначення конкурсного керуючого і початок конкурсного виробництва, ліквідація або інші форми закриття підприємства чи припинення діяльності боржника; або

— Будь-який примусовий обмін зобов’язань, при якому кредиторам пропонуються цінні папери з менш сприятливими структурними або економічними умовами в порівнянні з наявними зобов’язаннями.

Емітенту присвоюється рейтинг «D» за фактом настання дефолту.

ВИСНОВКИ

Кредитний рейтинг — це умовний вираз кредитоспроможності об’єкта рейтингування в цілому або його окремого боргового зобов’язання за шкалою кредитних рейтингів.

Рейтингове агентство – комерційна організація, що займається оцінкою платоспроможності емітентів, боргових зобов’язань, якості корпоративного управління, якості управління активами і т. п. Найбільш відомий продукт рейтингових агентств – це оцінка платоспроможності – кредитний рейтинг. Він відображає ризик невиплати за борговим зобов’язанням і впливає на величину процентної ставки, на вартість та дохідність боргових зобов’язань. При цьому більш високий рейтинг відповідає меншому ризику невиплати.

У світі налічується більше 100 рейтингових агентств. До найбільш відомих міжнародних рейтингових агентств належать:

Fitch Ratings;

Moody’s;

Standard & Poor’s.

Рейтинги вищевказаних агентств часто є вирішальними при прийнятті інвестиційних рішень, тому вони відіграють важливу роль на міжнародних фінансових ринка.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Міжнародні фінанси: Підручник / О. І. Рогач, А. С. Філіпенко, Т. С. Шемет та ін..; за ред. О. І. Рогача. – К.: Либідь, 2003. – 784 с.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Тема: Валютна політика України

ЗМІСТ

1. Вступ

2. Валютна політика

2.1 Варіанти валютної політики

2.2 Система «золотого стандарту». Бреттон-Вудська валютна система

2.3 Принципи Ямайської валютної системи

2.4 Вибір конкретної валютної політики

2.5 Валютна політика України

3. Висновки

4. Список використаних джерел

1. ВСТУП

Валютна політика – складова частина економічної політики держави і зовнішньоекономічної політики. Це система заходів держави усередині і поза країною, що здійснюється за допомогою впливу на валюту, валютний курс, валютні операції. Основні інструменти валютної політики – валютна інтервенція, валютні обмеження, валютні резерви, валютне субсидування, валютні паритети. Валютна політика країни проводиться її урядом, центральним банком, центральними фінансовими органами. У світовому масштабі валютна політика проводиться міжнародними валютно-фінансовими організаціями (Міжнародний валютний фонд, міжнародні банки).

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі – зростання зайнятості населення та виробництва ВВП, стабілізація цін. Крім загальномонетарних цілей валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері і теж істотно впливають на розвиток реального сектора економіки:

лібералізація валютних відносин у країні;

забезпечення збалансованого та платіжного балансу, стабільних джерел іноземної валюти на національний ринок;

забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

захист іноземних та національних інвестицій у країні;

забезпечення стабільного курсу національної валюти.

2. ВАЛЮТНА ПОЛІТИКА

2.1 Варіанти валютної політики

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов’язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими. До складу валютної політики входить також міжнародне валютне співробітництво, у тому числі з міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Валютне регулювання — це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних, суб’єктів та їх діяльності на валютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку, і насамперед на:

процес курсоутворення;

виконання платіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни;

діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку;

здійснення міжнародних платежів за поточними операціями платіжного балансу;

здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій в економіку країни;

ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон;

кредитні відносини резидентів з нерезидентами;

формування та використання золотовалютних резервів.

Ефективність регламентації валютних відносин за вказаними напрямками значною мірою залежить від кількості і ступеня певних обмежень щодо кожного з них. Через введення чи посилення, скасування чи послаблення таких обмежень органи валютного регулювання мають можливість скеровувати валютні потоки в найвигідніших для національної економіки напрямах та обсягах.

Валютні обмеження є досить потужним, ефективним і оперативним інструментом валютної політики. Запровадивши чи скасувавши те чи інше обмеження (у вигляді норми, заборони, правила тощо), держава має можливість негайно і досить відчутно вплинути на певний валютний потік у напрямі, що відповідає сучасній ситуації в економіці чи на грошовому ринку. Водночас цей інструмент має переважно адміністративний характер і суперечить тенденції лібералізації валютних відносин.

Крім валютних обмежень, практика валютного регулювання виробила ще ряд методів (інструментів), які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини. Це, зокрема:

курсова політика;

облікова (дисконтна) політика та інші інструменти монетарної політики;

валютна інтервенція (девізна політика);

регулювання сальдо платіжного балансу;

формування та використання золотовалютних резервів.

Курсова політика полягає в цілеспрямованому проведенні комплексу заходів з метою корекції курсу національної валюти.

Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається політикою девальвації. Девальвація національної валюти сприяє підвищенню конкурентоспроможності національного виробництва, посиленню торговельних позицій країни на світовому ринку та стимулюванню експорту. Разом з тим політика девальвації може негативно впливати на позиції імпортерів, бо їм доведеться купувати інвалюту за вищим курсом. Це може спровокувати зростання цін на імпортні товари. Тому при запровадженні політики девальвації потрібно добре зважити як позитивні, так і негативні наслідки. Якщо країна багато імпортує виробничих ресурсів (енергетичних,1 сировинних тощо), то втрати імпортерів можуть повністю перекрити виграш експортерів і при цьому розпочнеться інфляційне зростання цін.

Якщо ціллю курсової політики визнається підвищення обмінного курсу, то вона називається політикою ревальвації. Ця політика стимулює розвиток імпорту, оскільки імпортери для своїх платежів за кордоном купуватимуть інвалюту за нижчим курсом. Буде збільшуватися пропозиція на товарних ринках, що позитивно впливатиме на стабільність цін. Скорочуватимуться виробничі витрати на підприємствах з великим споживанням імпортованих енергії, сировини, матеріалів, комплектуючих. Разом з тим підпри-ємства-експортери за політики ревальвації зазнаватимуть втрат. Якщо одночасно вони не є великими «споживачами імпорту», то можуть послабити свої конкурентні позиції на світовому ринку. Тому політику ревальвації потрібно застосовувати теж надто обережно і виважено.

Облікова (дисконтна) політика центрального банку полягає в цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процента. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обороті, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку1. При зниженні облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.

У такий же спосіб — через регулювання маси грошей в обороті — можна впливати на кон’юнктуру валютного ринку за допомогою інших інструментів монетарної політики — зміною норми обов’язкового резервування, операціями на відкритому ринку тощо.

Валютна інтервенція полягає в оперативному підтриманні валютного ринку в стані рівноваги шляхом збільшення чи зменшення купівлі чи продажу центральним банком іноземної валюти за національну. Щоб зупинити падіння курсу національної валюти і зростання курсу іноземної валюти, центральний банк повинен збільшити продаж іноземної валюти на ринку, піднявши цим її пропозицію до наявного попиту. І навпаки, щоб зупинити підвищення курсу національної валюти і падіння курсу іноземної, він повинен зменшити продаж чи збільшити купівлю останньої. Застосовуючи то один, то другий з цих інструментів, центральний банк може тривалий час підтримувати валютний ринок і курс у стані рівноваги. Для цього він повинен мати достатній обсяг валютних резервів. Валютні інтервенції дуже широко застосовуються у світовій практиці валютного регулювання. Активно застосовує його також НБУ, періодично скуповуючи іноземну валюту, а також продаючи її у разі погіршення кон’юнктури валютного ринку.

Валютні інтервенції впливають не тільки на кон’юнктуру валютного ринку і динаміку валютного курсу, а й на кон’юнктуру ринку грошей та товарних ринків. Адже продаж іноземної валюти за національну призводить до зменшення маси грошей в обороті і пропозиції грошей, що спричинює зростання рівня процента, скорочення платоспроможного попиту. Щоб уникнути негативного впливу подібних наслідків валютної інтервенції на реальний сектор економіки, одночасно з операціями валютної інтервенції проводять стерилізуючі операції на відкритому ринку протилежного спрямування: у разі продажу іноземної валюти на валютному ринку на таку ж суму на відкритому ринку купують цінні папери, а при купівлі іноземної валюти продають цінні папери. Такі операції називаються стерилізованою інтервенцією.

2.2 Система «золотого стандарту». Бреттон-Вудська валютна система

Основними етапами створення світової валютної системи є:

становлення, формування передумов, визначення принципів нової системи; при цьому зберігається її спадкоємний зв’язок з попередньою системою;

формування структурної єдності, завершення побудови, поступова активізація принципів нової системи;

створення повноцінно функціонуючої нової світової валютної системи на базі закінченої цілісності та органічної зв’язки її елементів.

Криза світової валютної системи проявляється у загостренні валютних протиріч, різкому порушенні її функціонування, що проявляється у невідповідності структурних принципів організації світового валютного механізму зміненим умовам виробництва. Криза світової валютної системи веде до знищення старої системи та заміни її новою, яка забезпечує відносну валютну стабілізацію. У своєму розвитку світова валютна система до сучасного часу пройшла чотири етапи.

Перша валютна система – Паризька система золотомонетного стандарту – стихійно сформувалася у Х1Х ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично система була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей. В цих умовах не було відмінностей між національною та світовою валютними системами (монети приймались до платежу за своєю вагою). Основні принципи Паризької валютної системи:

основа – золотомонетний стандарт;

режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок;

золоті паритети, золото як резервно-платіжний засіб;

конвертованість валют в золото.

Друга – Генуезька – світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у 1922р. ЇЇ основою були золото і девізи. Іноземні валюти існували для міжнародних розрахунків. Грошові системи 30 країн базувались на золото-девізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак, у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою, фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері. Були збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти. Був відновлений режим вільно змінних валютних курсів. Валютне регулювання здійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

Після першої світової війни валютно–фінансовий центр перемістився із Західної Європи до США. Це сталося завдяки росту валютно-економічного потенціалу США. Нью-Йорк перетворився у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали ведучим торговим партнером більшості країн. США перетворилися із боржника в кредитора: заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд. дол., а вимоги – 2 млрд. дол.; до 1926р. зовнішній борг США зменшився більш ніж в два рази, а вимоги до інших країн зросли в 6 разів ( до 12 млрд. дол.). Відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів: У 1914 – 1921рр. чистий приток золота в США (в основному з Європи) склав 2,3 млрд. дол.; в 1924р. 46% золотих запасів капіталістичних країн були акумульовані у США 9 (в 1914р. – 23%). США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і курс долару до іноземних валют підвищився на 10 – 90 %.

Валютна стабілізація закінчилась світовою кризою в 30-ті роки XX сторіччя. Головні особливості світової валютної кризи (1929 – 1936 рр. ):

великий термін – з 1929 р. до осені 1936р;

циклічний характер (переплетення валютної кризи зі світовою економічною і грошово–кредитною кризою;

структурний характер – принципи світової валютної системи золото- девізного стандарту були зруйновані;

виключна глибина та гострота – курс ряду валют знизився на 50-84%, міжнародний кредит (особливо довгостроковий), був паралізований в результаті масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав: Німеччина, Австрія, Туреччина і ін., які припинили зовнішні платежі; створилась маса “жарких” грошей, що стихійно переміщувались з країни в країну в пошуках спекулятивних прибутків;

значна нерівномірність розвитку – криза вражала то одні, то інші країни, при чому в різний час і з різною силою.

В період другої світової війни країні, які воювали, та нейтральні країни ввели валютні обмеження. Заморожений курс валют майже не змінився за роки війни. В результаті інфляції зросли товарні ціни та впала купівельна спроможність грошей. США відмовилися від надання кредитів та віддання переваги військовим поставкам по ленд-лізу, тобто в оренду. Джерелом оплати імпорту предметів громадського споживання був довгостроковий кредит. В якості валюти використовувалась звичайно валюта країни-боржника без права конверсії її в золото чи іноземні валюти. У військових умовах, як завжди, підвищилась роль золота в якості світових грошей. Німеччина застосовувала специфічні валютно-фінансові методи пограбування окупованих країн.

З метою подолання кризисного становища у 1944 р. в Бреттон-Вуді (США) було зібрано Міжнародну валютно-фінансову конференцію, на якій було створено міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин – Міжнародний валютний фонд (МВФ). Згідно статуту СВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка получила назву Браттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала постійна система золотовалютного стандарту, яка у подальшому трансформувалась у систему золото доларового стандарту.

Основними принципами Бреттон-Вудської системи стали:

золото-девізний стандарт, оснований на золоті та двох резервних валютах – доларі США та фунті стерлінгів;

збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація в МВФ;

золото – міжнародний платіжний та резервний засіб;

долар прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти; з цією ж метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в 1934р., виходячи із золотого вмісту своєї валюти (35 дол. за 1 тройську унцію, рівну 31,1035г.);

курсове співвідношення валют та їх конвертація стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених в доларах; девальвація більше 10% допускалася лише з дозволу Фонду; встановлений режим фіксованих валютних курсів – ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (+ 1% по Уставу МВФ чи + 0,75% по Європейській валютній угоді);

вперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ) Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

У новій системі збереглася роль золота як загального еквіваленту, платіжного засобу і розрахункової одиниці у міжнародному обігу. В тексті Бреттон-Вудської угоди було записано «Паритети валют всіх держав-учасників повинні виражатися в золоті, яке виступає загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.».Фактично це положення не витримувалось. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість в золото. Через те, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їхній зв’язок здійснювався за системою «золото-долар-національні валюти». В цьому об’єднанні долар виступав як знак золота і різновид світових грошей.

Ця система є системою жорстких валютних нормативів, функціональне регулювання та контроль за виконанням яких виконував МВФ. Якщо країна не мала можливості тримати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (1 %), то вона могла, по-перше, використати частину свого золотовалютного запасу для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку, по-друге, звернутися до цільових займів, які надаються зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці.

Через Загострення протиріч між інтернаціональним, глобальним характером міжнародних економічних відносин та використанням для їх здійснення національних валют, які схильні до знецінення ( переважно долара), виникла криза Бреттонвудської валютної системи ( 1967 – 1976 ).

Форми прояву кризи Бреттонвудської валютної системи :

“валютна лихоманка” – переміщення “жарких” грошей, масовий продаж нестійких валют в очікуванні їх девальвації і скупка валют – кандидатів на ревальвацію;

“золота лихоманка” – “втеча” від нестабільних валют до золота та періодичні підвищення його ціни;

паніка на фондових біржах та падіння курсів цінних паперів в очікуванні зміни курсу валют;

загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;

масові девальвації і ревальвації валют ( офіційні і неофіційні );

активна валютна інтервенція центральних банків, в тому числі колективна;

різкі коливання офіційних золото-валютних резервів;

використання іноземних кредитів та позичань в МВФ для підтримки валют;

порушення структурних принципів Бреттонвудської валютної системи;

активізація національного і міждержавного валютного регулювання;

посилення двох тенденцій в міжнародних економічних і валютних відносинах – співпраці і протиріч, які періодично переростають в торгову і валютну війни.

2.3 Принципи Ямайської валютної системи

Ця система сформувалася через структурні зміни у світовій системі і в умовах виникнення найновіших центрів імперіалістичного суперництва – Західної Європи і Японії – на противагу монопольному пануванню США після Другої світової війни.

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій економіці по теперішній час, було визначено на нараді представників країн-членів МВФ, яка відбулася у місті Кінгстон на Ямайці у січні 1976 року. Кінгстонська угода започаткувала створення Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після ратифікацій угоди між державами-учасниками з квітня 1978 року.

Зміст основних принципів Ямайської валютної системи:

Кінгстонською угодою виголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Відмінено золотий паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошовіх одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют.

Головним резервним активом і міжнародним засобом розрахунків і платежу повинні стати спеціальні права запозичення (СПЗ) – колективна міжнародна одиниця, що була утворена МВФ у 1969 році. Система «золото-долар-національна валюта» трансформувалась у нову систему «СПЗ – національна валюта». У цій структурі СПЗ отримали статус альтернативи не тільки золота, а й долара як міжнародних грошей.

Важливим признаком Ямайської системи є впровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць.

Ямайська валютна система розвивалася за принципами поліцентризму: підпорядкована центральним регулюючим діям, уставу МВФ, вона має досить розвинуту мережу регіональних валютних структур.

Через демонетизацію золота воно стало звичайним товаром, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку в залежності від попиту і пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Але центральні банки більшості країн залишили золото у своїх запасах, і золото, втративши статус світових грошей, продовжує залишатися вільно конвертованою валютою.

Спочатку величина СПЗ розраховувалась на основі золотого еквіваленту але потім зв’язок з золотом було повністю втрачено. Величина СПЗ визначається на підставі кошика валют країн, які мають найбільшу питому вагу в сфері міжнародної торгівлі. Реальна практика валютних відносин не підтвердила можливості витиснення долара з позиції ключової світової валюти. Навіть в період після 1981 року США здійснили ряд стабілізаційних засобів, які сприяли укріпленню міжнародних позицій долара. Тому можна сказати. Що Ямайська система функціонує не за принципом паперово-валютного (як це було передбачено угодою), а за принципом паперово-доларового валютного стандарту.

Впровадження плаваючих валютних курсів надає гнучкості валютним відносинам, створює можливість ефективної реакції на зміни у співвідношення вартості національних валют. Через це така валюта система більш точно відбиває внутрішній стан економіки окремих країн та їх платіжного балансу. Але коливання валютних курсів породжують спекулятивні операції. У зв’язку з цим кінгстонською угодою передбачалося збереження елементів регулювання системи валютних відносин шляхом проведення відповідних операцій на валютному ринку. Тобто, мова йшла про «регульовано плаваючі» валютні курси.

Ямайська система, згідно основній меті створення, повинна бути гнучкою. Система періодично піддавалась впливу кризисних явищ, що змушувало святову спільноту вести постійний пошук шляхів її реформування і вирішення основних валютно-фінансових проблем.

2.4 Вибір конкретної валютної політики

Одне з головних місць у формуванні економічно сильної, постійної і промислово розвинутої держави посідає вибір валютної політики, яка б враховувала всі тенденції розвинутої сучасної держави, посідає вибір валютної політики.

Валютна політика держави здійснюється її урядом, національним банком, центральними фінансовими органами і визначається тими задачами, які ставить перед собою держава при здійсненні своєї політики в цілому. Валютна політика повинна забезпечувати збалансованість макроекономічних і мікроекономічних цілей.

Стабілізація валютного курсу національної грошової одиниці неможлива без проведення заходів валютного контролю і валютних обмежень.

Сутність валютних обмежень у встановленні визначених меж відносно здійснення різних операцій з валютними цінностями при міжнародних платежах, інвестуванні, купівлі-продажу валюти, ввеженні і вивезенні, переказуванні і пересилці валютних цінностей до крахни або за її межі. Ці обмеження законодавчо і адміністративно регламентуються за допомогою лімітування, ліцензування або навіть заборони проведення вказаних операцій.

Валютний контроль – контроль виконання валютного законодавства, за порушення якого передбачається відповідальність, головним чином у вигляді штрафів і позбавлення ліцензій. Основна задача валютного контролю – запобігання незаконного відбиву капіталу з держави закордон. Об’єктом валютного контролю є валютні операції за участі резидентів і нерезидентів. Основний орган валютного контролю – національний банк. Агенти валютного контролю – податкові і митні органи, а також інші організації, які відповідно до законодавства здійснюють функції валютного контролю.

Валютні обмеження мають за мету забезпечення держави валютою, підтримання валютного курсу національної грошової одиниці, підтримання платіжного балансу.

В умовах валютного регулювання регламентується діяльність валютного ринку. Основні зусилля направляються на забезпечення стабільності валютного курсу грошової одиниці держави. Валютні обмеження відзначаються деяким дискримінаційним характером, оскільки сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави або визначених підприємств за рахунок інших підприємств, головним чином великих експортерів.

До основних обмежень, які визначають загальні принципи валютного регулювання і валютного контролю, належать:

централізація валютних операцій в центральному і уповноважених комерційних банках;

ліцензування валютних операцій, при цьому повинна бути доведена необхідність виконання валютної операції;

обмеження конвертованості валют – відповідно вводяться різні категорії валютних рахунків;

обов’язкове декларування закордонних авуарів;

контроль за валютними позиціями комерційних банків;

ізоляція внутрішнього ринку національної валюти від зовнішнього;

контроль за грою термінів операцій на валютному ринку;

видача банкам ліцензії на виконання валютних операцій лише при наявності визначених об’ємів статутного капіталу.

Відповідно платіжному балансу треба виділити дві основні сфери валютних обмежень: поточні операції і фінансові операції. Форми валютних обмежень відбивають їх зміст і структуру відповідно до сфер застосування цих обмежень.

За поточними операціями використовуються наступні форми обмежень:

блокування виторгу закордонних експортерів від продажу товару в даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими коштами;

обов’язкове повернення і продаж валютного виторгу або його частини експортерами-резидентами через центральний або уповноважений банк; обмеження термінів цього продажу;

обмеження на продаж іноземної валюти імпортерам; у деяких країнах імпортер зобов’язаний внести на депозит визначену суму національної валюти для отримання валютної ліцензії;

обмеження на форвардну купівлю імпортерами іноземної валюти;

заборона сплати за імпорт деяких товарів іноземною валютою;

регулювання термінів платежів за експортом і імпортом товарів і строків надходження імпортних товарів у випадку виконання попередньої оплати;

наявність декілької валютних курсів – диференційовані курсові співвідношення по різних видах операцій, товарних групах і регіонах.

У світовому масштабі валютна політика проводиться міжнародними валютно-фінансовими організаціями: Банк міжнародних розрахунків, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Європейський інвестиційний банк, Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк, Європейський Банк Реконструкції і Розвитку, Міжнародна Фінансова Корпорація.

2.5 Валютна політика України

Розвиток валютної системи України почався у липні 1990 р. з проголошенням Декларації про державний суверенітет. Першим шагом у створенні національної грошової системи став вихід у 1991 р. з кола держав, що використовують у грошовому обігу рубль, і впровадження у безготівковий обіг тимчасової (перехідної) грошової одиниці – українського купоно-карбованця Указом Президента України «Про реформу грошової системи України» від 16 листопада 1992 р.. Законом України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому 1991 p., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні. 19 лютого 1993 р. Кабінет Міністрів прийняв Декрет «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дійового механізму валютного регулювання і контролю.

У березні 1994 р. було засновано Банкнотну фабрику, а у жовтні того ж року на її базі було створено Банкнотно-монетний двір Національного банку України, де друкувались рублі, а з часом – гривні.

Згідно зі статтею 99 Конституції України основною задачею Національного банку України є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні.

Найбільш жорсткими обмеженнями, що застосовувалися НБУ в його валютній політиці перехідного періоду , були: введення обов’язкового продажу підприємствами експортної виручки в інвалюті ( на 100% чи на 50%); заборона (чи обмеження) надання підприємствами-резидентами комерційного кредиту контрагентам-нерезидентам; заборона спекулятивних валютних операцій на ринку; заборона резидентам, у тому числі банкам, надавати грошові позички нерезидентам за рахунок ресурсів, мобілізованих усередині країни; заборона вивозу валютних коштів юридичних осіб без дозволу НБУ та фізичним особам понад встановлену норму; жорстка фіксація валютного курсу національної валюти.

Як організаційно-правове явище національна валютна система України складається з елементів:

назва, купюрність та характер емісії національної валюти – в Україні національна валюта називається гривнею;

ступінь конвертованості національної валют – українська національна валюта гривня є частково вільно конвертованою; Верховна Рада України ратифікувала угоду про приєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертованість національної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами;

режим курсу національної валюти – законодавче визначення режиму валютного курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ; режим валютного курсу поступово змінювався від жорсткої фіксації до регульованого плавання (у межах «валютного коридору») і до вільного плавання, що було введене в 2000 р.;

режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті – в Україні заборона на використання інвалюти у внутрішніх платежах була введена лише в 1995 p., хоч за деякими платежами дозволено її використання і зараз: надання інвалютних позичок банками, оплата послуг, пов’язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплата авіаквитків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших, визначених НБУ випадках;

режим формування і використання державних золотовалютних резервів – Україна ввела у себе режим використання золотовалютних резервів — використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій;

режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні (якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою) – в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов’язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися;

регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів – нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну; регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті (до 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами, у міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним);

регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин – нормативними актами України регламентується порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків, порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо;

визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов’язків у цій сфері. Такими органами в Україні е Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Державна податкова адміністрація, Державний митний комітет, Міністерство зв’язку України.

У визначенні цілей та завдань валютної політики на певний період, крім Кабінету Міністрів та НБУ, беруть участь Адміністрація Президента та Верховна Рада України. Валютне регулювання і валютний контроль у країні здійснює НБУ, який має право делегувати частину цих функцій на вибрані комерційні банки, надавши їм ліцензії на здійснення валютних операцій та статус агентів з валютного контролю (уповноважених банків).

Органи Державної податкової адміністрації здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться на території України резидентами та нерезидентами.

Органи Державного митного комітету контролюють додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Органи Міністерства зв’язку контролюють додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через державний кордон.

Зазначені державні органи та комерційні банки створюють інфраструктуру валютної системи, у центрі якої знаходиться Національний банк України як орган державного валютного регулювання і контролю.

Оскільки валютна політика — це комплекс заходів, здійснюваних у сфері міжнародних валютних та інших відносин як центральними банками, так і органами державного управління, її реалізацією має передбачатися високий ступінь координації рішень усіх зацікавлених структур із метою забезпечення поточних (тактичних) та кінцевих (стратегічних) цілей економічної політики. При цьому необхідно коригувати проміжні (опосередковані) цілі, здоб забезпечити кінцеві: стабільність цін, високу зайнятість, економічне зростання та підтримку рівноваги платіжного балансу.

Основними інструментами валютної політики є:

валютне регулювання;

дисконтна політика;

девізна політика;

вибір режиму (системи) валютних курсів;

зміна зовнішньоторговельного режиму;

участь у міжнародних договорах тощо.

У вересні 1996 року наша країна заявила про приєднання до Статті VIII Статуту МВФ і, отже, зобов’язалася не запроваджувати обмежень на здійснення поточних операцій платіжного балансу, в тому числі щодо повернення іноземних кредитів, репатріації іноземних власних коштів та нарахованих відсотків, комісій, пені, переказу за кордон страхових платежів тощо.

Для здійснення інвестиційної діяльності в Україні іноземні інвестори мають право відкривати рахунки в уповноважених українських банках як у національній, так і в іноземній валютах. Відкриття рахунків резидентами України та інвестування за межі країни піддягає ліцензуванню НБУ.

Щоб заохотити іноземних кредиторів. НБУ у травні 1997 року замість процедури ліцензування одержання резидентами кредитів у іноземній валюті запровадив процедуру їх реєстрації.

У квітні 1998 року скасовано обмеження щодо іноземного інвестування у банківську систему України. Так, , за даними Державного комітету статистики України, станом на 1 квітня 2009 року прямі інвестиції до України становили 36526,6 млн. дол. США.

У березні 1999 року НБУ скасував обмеження, запроваджені як тимчасові антикризові заходи, щодо надання комерційними банками резидентам кредитів у іноземній валюті та в гривнях (із подальшим конвертуванням коштів у іноземну валюту) для виконання зобов’язань за зовнішньоекономічними контрактами, а також обмеження щодо розмірів відсоткових ставок за позиками резидентів у нерезидентів у іноземній валюті. Крім того, лібералізовано порядок функціонування валютного ринку: комерційним банкам дозволено проводити безготівкові операції з купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за вільним договірним курсом. Запроваджено також новий порядок, яким передбачено формування курсу гривні щодо інших валют на підставі інформації про курси та обсяги операцій на міжбанківському валютному ринку. З кінця червня 1999 року, щоб забезпечити виконання домовленостей із МВФ за програмою ЕFF, скасовано останнє антикризове обмеження – на здійснення попередньої (авансової) оплати резидентами імпортних контрактів.

За Державного комітету статистики України за грудень 2008 року офіційний курс гривні до долара США — знизився на 95.82 коп. (14.21%) і 31.12.2008 становив 770.00 грн. за 100 доларів США; євро — знизився на 215.85 коп. (24.82%) і 31.12.2008 становив 1085.546 грн. за 100 євро; російського рубля — знизився на 0.16 коп. (6.60%) і 31.12.2008 становив 2.6208 грн. за 10 російських рублів. За цей же період обсяг операцій на міжбанківському валютному ринку України (купівля та продаж у доларовому еквіваленті) становив 18855.2 млн. дол. США. Інтервенції НБУ на валютному ринку України (сальдо) становили мінус 2770.9 млн. дол. США (у доларовому еквіваленті). Обсяг операцій на готівковому ринку України (купівля та продаж іноземних валют за гривню у доларовому еквіваленті) становив — 3342.2 млн. дол. США, у тому числі обсяг валюти, купленої банками у населення — 1646.6 млн. дол. США, обсяг валюти, проданої населенню — 1695.6 млн. дол. США.

3. ВИСНОВКИ

Валютна політика виконує певні функції, в яких виявляється її призначення й економічна роль. Основними її функціями є: — забезпечення умов та механізмів для реальної валютної політики держави; — створення суб’єктами валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі; — забезпечення прибутку учасникам валютних відносин; — формування та урівноваження попиту та пропозиції валюти і регулювання валютного курсу; — страхування валютних ризиків; — диверсифікація валютних резервів.

4. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини : Підручник. – 2-ге вид., перероб. й доп. – К.: Т-во “ Знання “ , КОО, 1999. – 305 с.

Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібн. для студентів економічних спеціальностей. Львів: Видавництво Державного університету “Львівська політехніка”,1999 – 406 с.

Международные экономические отношения: Учебник / Под общ.ред. В.Е. Рыбалкина. – 2-е изд, перераб. и доп. – Москва: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез»», 1998. – 368 с.

Міжнародна економіка: Навч.посіб. / За ред.. Ю.Г. Козака, В.М. Новацького, — К.: Центр навч.літератури: АртЕк, 2002. – 436 с.

Міжнародні економічні відносини: Сучас. міжнарод. економ. відносини: Підручник для студентів екон. вузів і фак. /А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, С.Я. Боринець/, — К.: Либідь, 1992. – 364 с.

Одягайло Б.М. Міжнародна економіка: Навч. посіб. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2006. – 407 с.

Державний комітет статистики України. Офіційний сайт. http://www.ukrstat.gov.ua/

Об аргументах в пользу теории информационной целенаправленности эволюции

Хаим Брейтерман

В израильской русскоязычной прессе продолжают публиковаться статьи по эволюции, создающие впечатление, что проблема целенаправленности или нецеленаправленности эволюции Мира наукой уже решена в пользу её нецеленаправленности, стохастичности, случайности. Так, например, в еженедельнике “Окна” за 24 ноября 2005 года в рубрике “4-е измерение”, в разделе “Эволюция”, в котором сообщается о современных научных знаниях в этой области, опубликована статья Ал.Бухбиндера “А что же мы? И мы не хуже многих…”, в которой автор пишет: “…эволюция не стремится к определённой цели…, эволюция никогда не имела перед собой заранее заданного чертежа “венца творения” – его величества хомо сапиенса. Она испокон веку действовала и действует на короткой дистанции, меняя то, что позволяет организмам выжить и лучше воспроизвести потомство в нынешнем поколении”. Об аргументах, выдвигаемых в пользу целенаправленности эволюции, публику не информируют. Думается, потому, что положительное решение вопроса о целенаправленности эволюции неизбежно приводит к идеалистическим мировоззренческим выводам, к Богу, чего материалисты допустить не могут.

В светском Израиле всячески пропагандируется материалистический взгляд на мир, в обществе господствует, не выдерживающая критики, теория “параллельности” науки и религии, их аксиоматической несовместимости. Идеалистические, религиозные взгляды могут свободно и публично излагаться, но проблема мировоззренческого соединения науки и религии не обсуждается, на это по сути дела наложено негласное табу. Причём, не только учёными, но и многими религиозными авторитетами. Вопрос считается решённым раз и навсегда, окончательно и бесповоротно. В этом отношении демократический Израиль отличается в худшую сторону даже от не очень демократической России, в которой эта проблема обсуждается активно и свободно и в научных, и в ненаучных кругах. Недавно лауреат Нобелевской премии по физике Жорес Алфёров на вопрос о существовании Бога, заданный ему в одной из российских передач по телевидению, ответил так: я – атеист, в Бога не верю, но в природе действительно что-то такое есть.

Что же это то, которое в природе всё-таки есть, что же говорят современные сторонники теории целенаправленности эволюции, каковы их аргументы? Коль скоро сторонники нецеленаправленности эволюции неустанно повторяют публично свои аргументы, считаю позволительным и сторонникам целенаправленности эволюции повторять свои аргументы.

*

В августе 2004 года в Санкт-Петербурге прошёл Международный научный конгресс, организованный Российской академией естественных наук и Международным клубом учёных. Конгресс был посвящён “фундаментальным проблемам естествознания и техники”. По итогам конгресса издан сборник “Трудов конгресса-2004. Часть 1” (Санкт-Петербург 2004), в котором опубликованы материалы, свидетельствующие в пользу теории целенаправленности эволюции. В нём опубликована и моя статья “Целенаправленна ли эволюция?”, в которой мною выдвинуты новые аргументы, обосновывающие положительный ответ на указанный вопрос. Суть их в следующем.

Наш Мир един, его развитие — это единый процесс, включающий в себя развитие космоса, человеческого общества и человеческого сознания. Исходя из этого единства Мира, мною предложен простой принцип обобщения научных знаний о развитии Мира (я называю его “матрёшечным”), который позволяет обнаружить закономерности развития природы, свидетельствующие о целенаправленности её развития. Он характеризуется следующей схемой формирования в пространстве и во времени классов материальных систем:

…® “элементарные” частицы® нуклоны® ядра® атомы® молекулы® химические соединения®

клетки® организмы® семьи® роды® племена® государства® соединения государств® …

Предложенный принцип позволяет заметить, что системы каждого нового уровня организации материи создавались из систем предыдущего уровня и предыдущих уровней: нуклоны – из “элементарных” частиц, ядра – из нуклонов и т.д. вплоть до сегодняшнего уровня – “соединений государств”. Прелагаемый подход позволяет утверждать, что хомо сапиенс не является “венцом творения”, он всего лишь – венец биологической эволюции, на которой процесс эволюции не остановился, он продолжился по линии общественного развития живых организмов. Но на уровне “семьи” эволюция живых организмов зашла в тупик, и дальше знамя эволюции понёс только один вид живых организмов – человек. Процесс эволюции продолжился по линии общественного развития человека, его производственной деятельности и развития его сознания.

При такой классификации систем легко обнаруживаются единые закономерности развития природы, которым подчиняется и развитие космоса, и развитие человеческого общества. Закономерно изменяются все основные характеристики и параметры систем приведенных в схеме классов: масса, “квантовая” энергия, размер сопоставимых систем, оболочка, внутренние и внешние связи, основа внутренней структуры…, а также общее количество систем указанных классов и скорость их формирования. (Подробнее об этих закономерностях говорится в моей работе, о которой сказано ранее, а так же в моих публикациях в Интернете на сайтах: www.sciteclibrary.ru/rus/ , www.piravyd.express.ru , www.breiterman.narod.ru). Закономерное уменьшение количества систем, участвующих в процессе эволюции, и научно обоснованная экстраполяция других закономерностей говорят о неизбежном сформировании системы следующего после “соединений государств” уровня организации материи, единой системы “человечество”. Анализ указанных закономерностей позволяет предсказать основные характеристики будущей системы, определить основные условия и даже ориентировочный срок её сформирования. Таким образом, определяется система ближайшей цели всего процесса эволюции нашего Мира, который оказывается целенаправленным.

Реальность единых закономерностей (которые никем не опровергнуты) может быть объяснена только существованием изначальной информации о будущем развитии Мира, информации, как силы, определяющей целенаправленность эволюции. Эта информация записывается в материальных системах путём их определённого структурирования и передаётся с “этажа” на “этаж” мироздания, согласно принципу “матрёшки”. Признание реальности изначальной информации о будущем развитии Мира требует научного постулирования существования абсолютного, бесконечного Источника этой информации. Никакими экспериментами, произведенными с помощью приборов, созданных человеком, обнаружить существование этого Источника невозможно, он обнаруживается только интуитивным (религиозным) и логическим (научным) мышлением человека. Сначала – интуитивным, затем – логическим. На интуитивном уровне он введен в картину Мира тысячи лет назад иудаизмом и именуется бесконечным Богом, не имеющим изображения. (Иудаизм справедливо запрещает делать изображение Бога в любом виде и поклоняться этому изображению). На логическом уровне мышления он вводится в картину Мира на основе обобщения и ретроспективного анализа научных знаний о развитии Мира. Такими знаниями наука уже располагает. Таким образом, наука на мировоззренческом уровне соединяется с религией. На индивидуальном уровне это соединение – неоспоримый факт, очередь за общечеловеческим уровнем. Многотысячелетние верования людей в Бога – это, следовательно, не плод их выдумки, это проявление изначальной информации, существующей в человеческом мозгу. Мировоззренческое соединение науки и религии на общественном уровне, согласно выдвинутым аргументам, закономерно произойдёт, сформируется единое общечеловеческое общественное идеалистическое мировоззрение и на этой основе – единая ноосфера, являющаяся одним из двух главных условий создания единой системы “человечество”, другим условием является создание единого общечеловеческого рынка, который объединит человечество территориально. Поскольку развитие человеческого общества и развитие человеческого сознания определяется законами природы, постольку все препятствия на пути сформирования единой системы “человечество” будут устранены. Одно из главных препятствий – советская безрыночная система — было устранено совсем недавно. Теперь главное препятствие находится в области сознания, мировоззрения, но и оно будет, согласно предложенному анализу, закономерно устранено. После сформирования единой системы “человечество” дальнейшее развитие человечества будет определяться развитием его логического, научного мышления, его нравственностью, его производственной деятельностью.

Надо подчеркнуть, что единые закономерности, свидетельствующие о целенаправленности эволюции, не обнаруживаются при анализе научных знаний об эволюции на её “коротких” дистанциях, коими являются развитие космоса, химическая, биологическая и общественная эволюции, хотя они действуют и на этих дистанциях. Они обнаруживаются только при анализе всего, известного науке пути развития нашего Мира от “физического вакуума” и “элементарных” частиц до “соединений государств” на планете Земля. Дарвиновские законы естественного отбора действуют именно на “коротких” дистанциях, но и они подчиняются единым закономерностям.

Что же касается “заранее заданного чертежа его величества хомо сапиенса”, то, согласно выдвинутым аргументам, он существовал изначально. Но он обнаруживается только после сформирования самого хомо сапиенса, точно так же, как существование чертежа будущего конкретного человека на уровне эмбриона обнаруживается только после сформирования этого человека.

Итак, существуют законы природы, информационно предопределяющие эволюцию Мира. Абсолютный Источник этих законов постулируется на основе анализа научных знаний о развитии Мира. Ближайшей целью эволюции является единая система “человечество”. Более далёкую цель, которая тоже информационно предопределена, мы не можем обнаружить на основании анализа единых закономерностей — дальше они не экстраполируются.

***

В выдвинутых аргументах нет ничего сложного, просто они требуют тяжёлой ломки, отказа от устоявшихся стереотипов мышления. Многие готовы к такой ломке, но нужен определённый импульс, который может исходить только от учёных. В Израиле, думается, есть учёные, разделяющие мнение, что эволюция – это единый информационно целенаправленный процесс. Их коллективными усилиями можно было бы разработать с этой точки зрения Общую теорию эволюции, которая стала бы предметом изучения в средней и высшей школе и способствовала бы разрешению противоречий между светским и религиозным населением страны. В Хайфе есть целый институт эволюции. Израилю, как говорится, сам Бог велел создать условия для мировоззренческого соединения науки и религии. Однако, в этом направлении ничего не делается.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.sciteclibrary.ru

Кафедра міжнародної економіки

Контрольна робота

з дисципліни: «Міжнародні розрахунки і валютні операції»

ЗМІСТ

1. Питання №68. Основні види ризику в операціях із використанням іноземної валюти

2. Практичне завдання №7

Список літератури

1. Питання №68. Основні види ризику в операціях із використанням іноземної валюти

Комерційні банки здійснюють різноманітні операції з іноземною валютою, а саме: купівлю та продаж валютних коштів, ведення банківських рахунків в іноземній валюті, надання позик та отримання кредитів у валюті, депозитні операції з валютою, дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті, проведення операцій з валютними деривативами і т. ін. Валютні операції проводяться як на замовлення та за рахунок клієнтів, так і для задоволення власних потреб банку.

Валютний ризик відображає ймовірність фінансових втрат внаслідок того, що курс однієї валюти щодо іншої зміниться протягом певного часу. У реальному житті валютні курси дуже рідко вдається більш чи менш довго втримати на одному й тому самому рівні. Отже, валютний ризик існує майже завжди, коли здійснюються операції з іноземною валютою. Розмір валютного ризику залежить від розмірів валютної позиції, яку займає учасник у кожний конкретний момент часу, та від зміни валютних курсів на ринку.

Проблема валютного ризику в економічній теорії та практиці вперше постала наприкінці 70-х років XX століття після підписання країнами – членами Міжнародного валютного фонду Ямайської угоди (Кінгстон, Ямайка, 1976 р.), відповідно до якої було офіційно визнано демонетизацію золота, скасовано його офіційну ціну і золотий паритет, введено міжнародну розрахункову одиницю СДР (спеціальні права запозичення), яка мала стати основою визначення валютних курсів національних валют, і введено режим вільного курсоутворення на базі «плаваючих» валютних курсів – флоатинг.

Найбільшої гостроти проблема валютного ризику набула у 80-х рр. і залишається актуальною на перспективу. Це пов’язано з різким зростанням обсягів міжнародних торговельних і фінансових операцій, непрогнозованими коливаннями валютних курсів, зростанням обсягів валютних спекуляцій, що спричиняє різке збільшення залежності кінцевих фінансових результатів діяльності підприємств і фінансово-кредитних установ від валютного ризику.

Валютні ризики є частиною комерційних ризиків, до яких схильні учасники міжнародних економічних відносин.

Валютний ризик — це ризик втрат при купівлі-продажі іноземної валюти за різними курсами.

Даний ризик, або ризик курсових втрат, пов’язаний з інтернаціоналізацією ринку банківських операцій, створенням транснаціональних (спільних) підприємств та банківських організацій і диверсифікацією їхньої діяльності, і являє собою можливість грошових втрат у результаті коливань валютних курсів.

При цьому зміна курсів валют по відношенню один до одного відбувається в силу численних чинників, наприклад : у зв’язку зі зміною внутрішньої вартості валют, постійним переливом грошових потоків із країни в країну, спекуляцією і т.д. Ключовим чинником, що характеризує будь-яку валюту є ступінь довіри до валюти резидентів і нерезидентів. Довіра до валюти — складний багатофакторний критерій, що складається із кількох показників, наприклад: показник довіри до політичного режиму, ступеня відкритості країни, лібералізації економіки і режиму обмінного курсу, експортно-імпортного балансу країни, базових макроекономічних показників і віри інвесторів у стабільність розвитку країни в майбутньому.

Валютний ринок завжди характеризується своєю нестійкістю і непередбаченістю. Це пояснюється надзвичайно швидкою реакцією учасників валютного ринку на політичні й економічні зміни у світі, а також значною мірою може бути пов’язане зі спекуляціями.

Валютний ризик — це ризик втрат, обумовлений несприятливою зміною курсів іноземних валют у ході здійснення угод по їхній купівлі-продажу. Валютні операції підрозділяють на «касові» і «термінові». Ринок касових операцій потребує оплати на протязі двох робочих днів із дня виконання контракту, тому невиконання зобов’язань менш ймовірне. До таких угод відносять овернайт. До термінових угод належать: форвард, ф’ючерси, опціони.

Ризик несплати по термінових валютних операціях залежить від кредитоспроможності інвестора і терміну контракту. Чим більший цей термін, тим вища можливість зміни курсу і несплати.

Зміст термінових видів угод такий:

1) Форвард.

Форвардною угодою називається така угода, при якій курс встановлюється в даний час, а обмін валютами відбувається в майбутньому.

Якщо є реальна можливість виникнення валютного ризику в майбутньому, він покривається форвардной угодою.

Банк займає форвардную позицію у випадку, якщо клієнт продає або купує іноземну валюту по форварду, тобто з обміном валют на майбутню зафіксовану дату, а також, якщо сам банк продає або купує іноземну валюту по форварду з метою отримання прибутку. Проте тут є присутнім ризик зміни цін, що може призвести до збитків банку.

2) Опціонні операції.

Опціон — це угода між покупцем і продавцем, що надає покупцю право — але не зобов’язання — купувати валюту в продавця опціону або ж продавати її.

Опціон є одним із варіантів повного покриття валютних ризиків. Його можна використовувати як страховку, використовуючи при несприятливих змінах курсу. У порівнянні з форвардом, опціон дає кращий захист від можливих ризиків, тому що покупець опціону лишає за собою право вибору здійснення або нездійснення угоди.

3) Ф’ючерси.

Ф’ючерсні контракти укладають на спеціальних біржах і, на відміну від форвардного контракту, ф’ючерс не передбачає реальну купівлю-продаж валюти. Позиція по ф’ючерсу ліквідується за допомогою зустрічних контрактів. Ризик по ф’ючерсам мінімізується за рахунок можливості покрити зобов’язання по першому ф’ючерсному контракту шляхом здійснення зустрічної оберненої угоди.

Валютні ризики можна структуризувати у такий спосіб:

а) кредитний ризик — ризик, обумовлений небажанням або неможливістю клієнта або контрпартнера розрахуватися за своїми обов’язками;

б) конверсійний ризик — ризики валютних збитків безпосередньо по конкретних операціях.

Головним чинником валютних ризиків є коротко- та довгострокові коливання обмінних курсів, що залежать від попиту й пропозиції валюти на національних і міжнародних валютних ринках. У довгостроковому періоді визначальну роль відіграє загальний економічний стан країни, рівень виробництва, збалансованість основних макроекономічних пропорцій, обсяги зовнішньої торгівлі тощо, а в короткостроковому – збалансованість окремих ринків і загальний стан ринкового й конкурентного середовища. Коливання кількісних показників окремих чинників та їх певне співвідношення відіграють вирішальну роль у змінах валютних курсів, а тому можуть мати суттєвий вплив на характер виникнення і рівень валютного ризику.

Серед довгострокових чинників коливань валютних курсів передусім необхідно виокремити такі:

– загальна економічна ситуація в країні;

– політична ситуація;

– рівень відсоткових ставок;

– рівень інфляції;

– стан платіжного балансу;

– система валютного регулювання та ін.

Короткострокові зміни валютних курсів є наслідком постійних щоденних коливань, зумовлених частою зміною попиту і пропозиції на ту чи ту валюту. Оскільки обсяги зовнішньоекономічних операцій, у тому числі й торговельних, постійно зростають, а світовий валютний ринок функціонує цілодобово, такі тимчасові коливання є неминучими, що стає постійним джерелом валютного ризику. Крім того, підприємства та банки, що працюють на валютному ринку, можуть потерпати і від цілеспрямованих валютних спекуляцій, досвід яких має вже й Україна. Тому визначення характеру і розмірів валютних ризиків і запобігання їм стає однією з досить актуальних проблем здійснення експортно-імпортних операцій та міжнародних фінансових розрахунків.

Під валютним ризиком розуміють можливість грошових утрат суб’єктів валютного ринку через коливання валютних курсі. Під суто економічним кутом зору такий ризик є наслідком незбалансованості активів і пасивів щодо кожної з валют за термінами і сумами.

За час існування системи вільного курсоутворення сформовані певні закономірності динаміки валютних курсів, що завдяки впливу на відсоткові ставки, спрямованість експортно-імпортних потоків, конкурентоспро-можність товарів на зовнішніх ринках, умови перетікання капіталів, призводять до певних економічних наслідків.

З погляду практики, виникнення валютного ризику пов’язане із станом валютної позиції, тобто співвідношенням між вимогами й зобов’язаннями щодо іноземної валюти. У разі закритої валютної позиції, тобто коли вимоги й зобов’язання збігаються, ризик зведено до мінімуму. Коли ж валютна позиція відкрита, суми вимог і зобов’язань не збігаються, через що й виникає валютний ризик. У такому разі банкові доведеться в майбутньому купувати валюту за новим курсом і продавати за старим. Якщо за відкритої валютної позиції сума валютних зобов’язань банку перевищує суму вимог, то це буде коротка валютна позиція, якщо ж навпаки, – довга. Збитки виникають тоді, коли доводиться відповідно до раніше укладеної угоди продавати валюту за курсом, нижчим від поточного, а купувати (прийняти раніше куплену валюту) за курсом, вищим від нього.

За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяють на:

– операційні;

– трансляційні (бухгалтерські);

– економічні.

Операційний валютний ризик. Цей ризик можна визначити як можливість недоотримання прибутку або понесення збитків в результаті безпосереднього впливу змін обмінного курсу на очікувані потоки коштів. Експортер, який одержує іноземну валюту за проданий товар, програє від зниження курсу іноземної валюти відносно національної, тоді як імпортер, що здійснює оплату в іноземній валюті, програє від підвищення курсу іноземної валюти відносно національної.

Невизначеність вартості експорту в національній валюті, якщо рахунок-фактура на нього оформляється в іноземній валюті, може стримувати експорт, тому що виникають сумніви в тому, що експортовані товари в кінцевому результаті можна буде реалізувати з прибутком. Невизначеність вартості імпорту в національній валюті, ціна на який встановлена в іноземній валюті, збільшує ризик втрат від імпорту, тому що в перерахунку на національну валюту ціна може виявитися неконкурентною. Таким чином, невизначеність обмінного курсу може перешкоджати міжнародній торгівлі.

Може здатись, що невизначеність прибутковості експортних операцій, коли товари оцінюються в іноземній валюті, можна запобігти, якщо призначити ціну в базовій національній валюті компанії-експортера. Проте це лише перенесе валютний ризик на імпортера, що згодом віддасть перевагу мати справу з постачальниками, готовими оформляти рахунки-фактури у валюті країни-імпортера. Крім того, знецінення іноземної валюти, які підривають прибутки від експорту товарів у перерахунку на національну валюту, супроводжується підвищенням курсу національної валюти і призводить до зростання ціни експорту в іноземній валюті, що знижує його конкурентноздатність. Особливо руйнівний ефект буде в умовах попиту, чутливого до зміни ціни. Описана проблема добре знайома експортерам автомашин, текстильних виробів і алкогольних напоїв.

Прикладом нестабільності розміру обсягу продажу може служити ситуація, коли компанія бере участь у тендері (торгах) за контракт. Компанія повинна усвідомлювати, що тендер у національній валюті може поставити її в невигідне конкурентне положення, а тендер в іноземній валюті може спричинити за собою валютний ризик (у залежності від результату тендера). Успіх у тендері пов’язаний з валютним ризиком, а невдача — ні. Це створює певні проблеми, і найбільш ефективний захист від подібних ризиків можуть забезпечити валютні опціони.

Найбільш складна в теоретичному плані проблема виникає у зв’язку з датою виникнення операційного валютного ризику. Один із варіантів — вважати її датою виписки рахунку-фактури. Але як тоді бути з замовленнями, на котрі ще не оформлений рахунок-фактура? Якщо експортер одержав замовлення, накладна на яке буде виписана в іноземній валюті, то ризик існує з моменту реєстрації замовлення, якщо ціна в іноземній валюті визначається в момент одержання замовлення.

Завдання визначення операційного ризику може вимагати оцінки ситуації, коли ціна угоди встановлена в одній валюті, а оплата буде проводитися в інший. Можуть виникнути сумніви щодо валюти, схильної до ризику: це валюта ціни або валюта платежу? Відповідь — це валюта ціни. Підвищення курсу валюти платежу стосовно базової валюти не супроводжується відповідним зростанням курсу валюти ціни щодо базової валюти. Більш висока вартість покупки одиниці валюти платежу (наприклад, одного долара) буде компенсуватися меншим числом одиниць (тобто доларів), які відповідають вартості товарів або послуг з угоди, вираженої у валюті ціни.

Трансляційний валютний ризик. Цей ризик відомий також як розрахунковий, або балансовий, ризик. Його джерелом є можливість невідповідності між активами і пасивами, вираженими у валютах різних країн. Важливо дати відповідь на питання, наскільки серйозну загрозу представляє трансляційний ризик. Якщо компанія вважає, що він не має особливого значення, то тоді немає необхідності хеджувати такий ризик. На підтримку цієї точки зору можна сказати, що відбиток у балансовому звіті змін активів і пасивів при їхній оцінці в базовій валюті є всього лише бухгалтерською процедурою, яка не має суттєвого значення.

Ігнорування відхилень обмінного курсу в ту або іншу сторону від постійного в цілому курсу в довгостроковій перспективі цілком виправдано для активів, наприклад, дочірніх компаній, оскільки подібні активи носять довгостроковий і навіть безстроковий характер. Для активів короткострокового характеру виникає проблема з термінами їхнього погашення, тому що ці терміни можуть співпасти з періодом, коли буде особливо несприятливий рівень обмінного курсу. Подібному ризику схильні боргові зобов’язання компаній, виражені в іноземній валюті. Боргові цінні папери можуть мати термін погашення без права його продовження. Навіть якщо обмінний курс фунта стерлінгів до долара просто коливається в межах постійного рівня (при розгляді його на тривалому відрізку часу), для британського позичальника американських доларів ситуація виявиться дуже несприятливою, якщо термін погашення наступить у момент, коли курс долара стосовно фунта стерлінгів буде особливо високим. Активи і пасиви, які не можна розглядати як безстрокові, особливо якщо умови і терміни погашення не є гнучкими, створюють можливість валютного ризику, який є суттєвим для компанії. З цієї причини в даному випадку необхідно з усією серйозністю поставитися до хеджування трансляційних валютних ризиків.

Економічний валютний ризик. Економічний ризик визначається як можливість несприятливого впливу змін обмінного курсу на економічне положення компанії, наприклад, можливість зменшення обсягу товарообігу або зміни цін компанії на фактори виробництва і готової продукції в порівнянні з іншими цінами на внутрішньому ринку. Ризик може виникати внаслідок зміни гостроти конкурентної боротьби, як з боку виробників аналогічних товарів, так і з боку виробників іншої продукції, а також зміни схильності споживачів певній торговій марці. Вплив можуть мати й інші джерела, наприклад, реакція уряду на зміну обмінного курсу або стримування зростання заробітної плати в результаті інфляції, викликаної знеціненням валюти.

Коливання обмінних курсів можуть вплинути на ступінь конкуренції з боку інших виробників, впливаючи на структуру їхніх витрат або на їхні продажні ціни, виражені в національній валюті. Компанія, яка продає винятково на внутрішньому ринку, з витратами, оплачуваними тільки в національній валюті, постраждає від підвищення курсу внутрішньої валюти, оскільки конкурентні імпортні товари будуть більш дешевими, так само як і товари внутрішніх виробників-конкурентів, витрати яких сплачуються частково в іноземній валюті.

Валютні ризики управляються в банках різноманітними методами. Першим кроком до управління валютними ризиками всередині структури банку є встановлення лімітів на валютні операції.

Крім лімітів у світовій практиці застосовуються такі методи зниження валютних ризиків:

взаємний залік купівлі-продажу валюти по активу і пасиву, так званий метод «метчінг», де за допомогою відрахування надходження валюти з розміру її відтоку банк має можливість впливати на їхній розмір і відповідно на свої ризики.

використання методу «неттінга», що полягає в максимальному скороченні кількості валютних операцій за допомогою їх укрупнення. З цією метою банки створюють підрозділи, що координують надходження заявок на купівлю-продаж іноземної валюти.

придбання додаткової інформації шляхом придбання інформаційних продуктів спеціалізованих фірм у режимі реального часу валютних курсів, що відображають зміни і останню інформацію.

ретельне вивчення й аналіз валютних ринків.

Також, для обмеження валютних ризиків застосовується страхування.

Страхування — це процес зменшення ризику можливих втрат. Фірма може прийняти рішення страхувати усі ризики, не страхувати нічого або щось вибірково.

Ще одним методом управління валютним ризиком є аналіз змін курсів валют. Такий аналіз буває фундаментальним і технічним.

Роль комерційного банку в операціях з іноземною валютою — це бути посередником між клієнтом і ринком іноземної валюти. Іншими словами, політика захисту від ризику повинна поширюватися і на операції на валютному ринку. Банк повинен мати ефективну систему контролю з метою спостереження за щоденною діяльністю управління валютними операціями.

2. Практичне завдання

Скласти порівняльну характеристику інкасової форми розрахунків.

Відповідь

Відповідь почнемо з характеристики недоліків та переваг окремих видів міжнародних розрахунків і розглянемо недоліки та переваги різних форм міжнародних розрахунків з розгляду їх привабливості для сторін по купівлі-продажу.

З точки зору експортера градація привабливості така:

1) авансовий платіж

2) документарний акредитив

3) документарне інкасо

4) відкритий рахунок

З точки зору імпортера:

1) відкритий рахунок

2) документарне інкасо

3) документарний акредитив

4) авансовий платіж.

Розрахунки з використанням веселів та чеків, банківський переказ, розрахунки кредитними картками та кліринг в данному випадку розглядати не можна, бо це пов’язано з їх природою. Наприклад валютний кліринг хоч і є формою міжнародних розрахунків, але більш стосується розрахунків між державами. Кредитні картки стосуються розрахунків між громадянами і т.д.

Розрахунки по відкритому рахунку найбільш вигідні для імпортера, бо а оплату імпортер проводить після одержання товарів, а процент за наданий кредит, окремо не стягується, а відсутній ризик оплати непоставленного або непринятого товару.

Для експортера ця форма розрахунків найменш приваблива, оскільки не містить надійної гарантії своєчасного платежа;

сповільнює оборотність його капіталу;

інколи викликає необхідність банківського кредиту.

Основні ризики при розрахунках на умовах відкритого рахунку.

а) Ризик покупця.

б) Ризик країни.

в) Транзитний ризик.

Розрахунки в формі інкасо дають певні привілеї імпортеру, основне зобов’язання якого складається в здійсненні платежа проти товарних документів, що дають йому право на товар, при цьому немає необхідності заздалегідь відволікати кошти з свого обігу.

Проте експортер продовжує зберігати юридичне право розпорядження товаром до оплати імпортером, якщо не практикується пересилка безпосередньо покупцеві коносамента для прискорення одержання товару.

Разом із тим інкасова форма розрахунків має істотні недоліки для експортера.

По-перше, експортер несе ризик, зв’язаний з можливою відмовою імпортера від платежа, що може бути пов’язане із погіршенням кон’юнктури ринку чи фінансового положення платника. Тому умовою інкасової форми розрахунків є довіра експортера до платоспроможності імпортера і його сумлінності.

По-друге, існує чималий розрив в часі між надходженням валютної виручки по інкасо і відвантаженням товару, особливо при тривалої транспортуванні вантажу.

Для усунення цих недоліків інкасо на практиці застосовуються додаткові умови:

1) імпортер проводить оплату проти телеграми банка експортера про прийом і відправку на інкасо товарних документів ( телеграфне інкасо ). Цей вид інкасо не одержав широкого розповсюдження;

2) по дорученню імпортера банк видає на користь експортера платіжну гарантію, приймаючи на себе зобов’язання перед експортером оплатити суму інкасо при неплатежу з боку імпортера. Додаткова гарантія платежу звичайно застосовує при розрахунках по комерційному кредиту, бо при отсрочке оплати зростає ризик несплати імпортером документів в зв’язку з можливою зміною в фінансовому положенні платника. Інколи банк імпортера авалює вексель. Аваль (гарантія платежу) — вексельне поручительство. Банк-авалист приймає відповідальність за платіж, роблячи підпис звичайно на лицевій стороні векселя із вказівкою, за кого конкретно видана гарантія платежу, інакше вважає, що аваль виданий за векселедавця переводного векселя (експортера);

3) експортер використовує банківський кредит для покриття iмобiлiзованих ресурсів.

Ризики при розрахунках на умовах документарного інкасо такі ж, що і для відкритого рахунку, а саме, ризик покупця, ризик країни і транзитний ризик. Як і по всім умовам оплати буде мати місце валютний ризик, якщо експортер виставляє рахунок в іноземній валюті.

Для зменшення ризиків титульні документи посилаються по такому маршруту :

1) Експортер відвантажує товар і одержує титульні документи;

2) Експортер посилає титульні документи в свій банк з відповідними інструкціями;

3) Банк експортера посилає титульні документи в банк імпортера з інструкцією, що документи можуть бути передані тільки:

а) проти оплати;

б) проти акцепту перевідного векселя (тратти) (законно прийняте зобов’язання оплатити експортерові проти комплекту документів чи на певну дату в майбутньому).

в) проти оплати чи акцепту перевідного векселя, банк імпортера передає титульні документи так, що імпортер може одержати товар по прибутті в його країну. При цьому експортер зберігає контроль над товаром до тих пір, поки не буде зроблена оплата, чи не видано законно прийняте зобов’язання оплатити (вексель).

По документарним інкасо експортери зберігають міру контролю над товаром до тих пір, поки вони не оплачені або поки імпортер не акцептує перевідний вексель. Коли використовується інкасо на умовах «документи проти платежу», імпортери можуть відмовитися будь-що робити із інкасо, залишивши експортера із його проблемою організації альтернативного продажу, і змушеного при цьому оплачувати вартість зберігання і страхування товару.

По інкасо «документи проти акцепту», імпортери можуть не зробити платіж по акцептованому переводному векселю на належну дату, залишаючи експортера без платежа і без контролю над товаром. Проте в разі документарного акредитива, експортери знають, що вони мають банківську гарантію платежа, за умови, що вони виконають терміни і умови акредитива.

Список літератури

Арчакова, О. Деякі особливості національного регулювання валютного ризику [Текст] / О. Арчакова // Финансовые риски. — 2007. — N 2. — C.67-73

Банковское дело [Текст] : учебник / Финансовая академия при правительстве РФ ; ред. О. И. Лаврушин. — Изд. 4-е, стер. — М. : КНОРУС, 2006. — 768 с.

Бездітко, Ю. М. Валютне регулювання [Текст] : навчальний посібник / Ю. М. Бездітко, О. О. Мануйленко, Г. А. Стасюк. — Херсон : Олді-плюс, 2004. — 272 с.

Валютне регулювання [Текст] : навчальний посібник / Ю. М. Бездітко, О. О. Мануйленко, Г. А. Стасюк. — Херсон : Олді-плюс, 2004. — 272 с.

Віднійчук-Вірван, Л.А. Міжнародні розрахунки і валютні операції [Текст] : навчальний посібник / Л. А. Віднійчук-Вірван. — Львів : Магнолія 2006, 2007. — 214 с.

Єпіфанов, А.О. Операції комерційних банків [Текст] : навчальний посібник / А. О. Єпіфанов, Н. Г. Маслак, І. В. Сало. — Суми : ВТД «Університетська книга», 2007. — 523 с.

Михайлів, З.В. Міжнародні кредитно-розрахункові відносини та валютні операції [Текст] : навчальний посібник / З. В. Михайлів, З. П. Гаталяк, Н. І. Горбаль ; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львівська політехніка». — Львів : Львівська політехніка, 2004. — 244 с.

Про систему валютного регулювання і валютного контролю [Текст] : декрет / Україна. Кабінет Міністрів. — [Б. м. : б. и.], 1993. — Б. ц.

Резнікова, О. О. Удосконалення чинної системи валютного регулювання [Текст] / О. О. Резнікова // Фінанси України. — 2001. — N 7. — C.16-22

Руденко, Л.В. Міжнародні кредитно-розрахункові та валютні операції [Текст] : підручник / Л. В. Руденко. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К. : ЦУЛ, 2007. — 632 с.

Хомутенко, В.П. Фінанси зовнішньоекономічної діяльності [Text] : навчальний посібник / В. П. Хомутенко, В. В. Немченко, І. С. Луценко. — К. : ЦУЛ, 2009. — 474 с.

Contents

Introduction

1. The Category of Mood

2. The Indicative Mood

3. The Subjunctive Mood

4. The Imperative Mood

Conclusion

Bibliography

Introduction

The theme of my course paper sounds as following: «Category of Mood». Before beginning of investigation in our theme, I would like to say some words dealt with the theme of my course paper.

Mood is the grammatical category of the verb reflecting the relation of the action denoted by the verb to reality from the speaker’s point of view. In the sentences He listens attentively; Listen attentively; You would have listened attentively if you had been interested, we deal with the same action of listening, but in the first sentence the speaker presents the action as taking place in reality, whereas in the second sentence the speaker urges the listener to perform the action, and in the third sentence the speaker presents the action as imaginary. These different relations of the action to reality are expressed by different mood-forms of the verb: listens, listen, would have listened.

Standing on such ground, I would like to point out tasks and aims of my work

1. The first task of my work is to give definition to term «mood».

2. The second task is to give the classification of moods in English.

3. The last task of my work is to characterize each mood from grammatical point of view.

In our opinion the practical significance of our work is hard to be overvalued. This work reflects modern trends in linguistics and we hope it would serve as a good manual for those who wants to master modern English language. Also this work can be used by teachers of English language for teaching English grammar.

The present work might find a good way of implying in the following spheres:

1. In High Schools and scientific circles of linguistic kind it can be successfully used by teachers and philologists as modern material for writing research works dealing with English verbs.

2. It can be used by teachers of schools, lyceums and colleges by teachers of English as a practical manual for teaching English grammar.

3. It can be useful for everyone who wants to enlarge his/her knowledge in English.

After having proved the actuality of our work, I would like to describe the composition of it:

My work consists of four parts: introduction, the main part, conclusion and bibliography. Within the introduction part we gave the brief description of our course paper. The main part of the work includes several items. There we discussed such problems as the number of moods in English, their classification, and etc. In the conclusion to our work we tried to draw some results from the scientific investigations made within the present course paper. In bibliography part we mentioned some sources which were used while compiling the present work. It includes linguistic books and articles dealing with the theme, a number of used dictionaries and encyclopedias and also some internet sources.

1. The Category of Mood

Mood is the grammatical category of the verb reflecting the relation of the action denoted by the verb to reality from the speaker’s point of view.

In the sentences He listens attentively; Listen attentively; You would have listened attentively if you had been interested, we deal with the same action of listening, but in the first sentence the speaker presents the action as taking place in reality, whereas in the second sentence the speaker urges the listener to perform the action,; and in the third sentence the speaker presents the action as imaginary.

These different relations of the action to reality are expressed by different mood-forms of the verb: listens, listen, would have listened.

There is no unity of opinion concerning the category of mood in English. Thus A.I. Smirnitsky, O.S. Akhmanova, M. Ganshina and N. Vasilevskaya find six moods in Modern English (‘indicative’, ‘imperative’, ‘subjunctive I’, ‘subjunctive IF, ‘conditional’ and ‘suppositional’), B.A. Ilyish, L.P. Vinokurova, V.N. Zhigadlo, I.P. Iva-nova, L.L. Iofik find only three moods – ‘indicative’, ‘imperative’ and ‘subjunctive’. The latter, according to B.A. Ilyish appears in two forms – the conditional and the subjunctive. L.S. Barkhudarov and D.A. Shteling distinguish only the ‘indicative’ and the ‘subjunctive’ mood. The latter is subdivided into ‘subjunctive I’ and ‘subjunctive IF. The ‘imperative’ and the ‘conjunctive’ are treated as forms outside the category of mood.

G.N. Vorontsova distinguishes four moods in English: 1) ‘indicative’, 2) ‘optative’, represented in three varieties (‘imperative’, ‘desiderative’, ‘subjunctive’), 3) ‘speculative’, found in two varieties (‘dubitative’ and ‘irrealis’) and 4) ‘presumptive’.

In general the number of English moods in different theories varies from two to seventeen.

In this work the indicative, imperative and subjunctive moods are considered.

The difficulty of distinguishing other moods from the indicative in English is connected with the fact that, barring be, they do not contain a single form which is not used in the indicative mood. At the same time the indicative mood contains many forms not used in other moods. The subjunctive mood is richer in forms than the imperative mood.

So the meaning of the three moods are distinguished in the language structure not so much by the opposition of individual forms (as is the case in the opposemes of other categories), as by the opposition of the systems of forms each mood possesses. By way of illustration let us compare the synthetic forms of the lexeme have in the three moods.

Indicative	Subjunctive	Imperative
have, has, had	have, had	have

This is why it is difficult to represent the category of mood in opposemes, like other categories.

In speech, the meanings of the three moods are distinguished not so much by the forms of the verbs, as by their distribution.

Cf. When I need a thing, I go and buy it. We insist that he go and buy it. Go and buy it.

One of the most important differences between the indicative and the other moods is that the meaning of ‘tense’ does not go with the meanings of subjunctive mood and imperative mood. ‘Tense’ reflects the real time of a real action. The imperative and subjunctive moods represent the action not as real, but as desired or imagined, and the notions of real time are discarded 1.

The meaning of ‘perfect order’ does not go with the meaning of imperative mood because one cannot require of anyone to fulfill an action preceding the request. But it is easy to imagine a preceding action. Therefore the system of the subjunctive mood includes opposites of order.

Aspect and voice opossums are characteristic of the systems of all moods, but the ‘passive’ and ‘continuous’ members of the opossums are very rarely used in the imperative mood. There are person opossums (though not systematically used) of only one type in the subjunctive mood system (should go – would go) and none in the imperative mood. The number oppose me was – were is sometimes realized in the subjunctive mood (colloquial). Opposites of the category of posteriority (shall go – should go; will go – would go) are typical only of the indicative mood.

2. The Indicative Mood

The indicative mood is the basic mood of the verb. Morphologically it is the most developed system including all the categories of the verb.

Semantically it is a fact mood. It serves to present an action as a fact of reality. It is the «most objective» or the «least subjective» of all the moods. It conveys minimum personal attitude to the fact. This becomes particularly manifest in such sentences as Water consists of oxygen and hydrogen where consists denotes an actual fact, and the speaker’s attitude is neutral.

We shall now proceed to the analysis of the grammatical categories of the indicative mood system.

The category of tense is a system of three-member opposemes such as writes – wrote – will write, is writing – was writing – will be writing showing the relation of the time of the action denoted by the verb to the moment of speech.

The time of an action or event can be expressed lexically with the help of such words and combinations of words as yesterday, next week, now, a year ago, at half past seven, on the fifth of March, in 1957, etc. It can also be shown grammatically by means of the category of tense.

The difference between the lexical and the grammatical expression of time is somewhat similar to the difference between the lexical and the grammatical expression of number.

a) Lexically it is possible to name any definite moment or period of time: a century, a year, a day, a minute. The grammatical meaning of ‘tense’ is an abstraction from» only three particular tenses: the ‘present’, the ‘past’ and the I future*.

b) Lexically a period of time is named directly (e. g. on Sunday). The grammatical indication of time is indirect: it is not time that a verb like asked names, but an action that took place before the moment of speech.

c) As usual, the grammatical meaning of ‘tense’ is relative. Writes denotes a ‘present’ action because it is contrasted with wrote denoting a ‘past’ action and with will write naming a ‘future’ action. Writing does not indicate the time of the action because it has not tense opposites. Can has only a ‘past tense’ opposite, so it cannot refer to the past, but it may refer to the present and future (can do it yesterday is impossible, but can do it today, tomorrow is normal).

N o t e. By analogy with can, must has acquired the oblique meaning of ‘present-future’ tense, but sometimes it refers to the past.

It is usual to express the notions of time graphically by means of notions of space. Let us then imagine the limitless stretch of time – a very long railway along which we are moving in a train.

Let us further suppose that the train is now at station C. This is, so to say, the present. Stations A, B and all other stations passed by the train are the past, and stations D, E and all other stations the train is going to reach are in the future.

It would seem that the present is very insignificant, a mere point in comparison with the limitless past and future. But this point is of tremendous importance to the people in the train, because they are always in the present. When the train reaches station D, it ceases to be the future and becomes the present, while station C joins the past.

In reality, and accordingly in speech, the relation between the present, the past and the future is much more complicated. The present is reflected in speech not only as a mere point, the moment of speaking or thinking, but as a more or less long period of time including this moment. Compare, for instance, the meanings of the word now in the following sentences:

1. A minute ago he was crying, and n o w he is laughing.

2. A century ago people did not even dream of the radio, and now we cannot imagine our life without it.

The period of time covered by the second now is much longer, without, definite limits, but it includes the moment of speaking.

In the sentence The Earth rotates round the Sun we also deal with the present. But the present in this case not only includes the present moment, but it covers an immense period of time stretching: in both directions from the present moment.

Thus the ‘present’ is a variable period of time including the present moment or the moment of speech.

The ‘past’ is the time preceding the present moment, and the ‘future’ is the time following the present moment. Neither of them includes the present moment.

The correlation of time and tense is connected with the problem of the absolute and relative use of tense grammemes.

We say that some tense is absolute if it shows the time of the action in relation to the present moment (the moment of speech).

This is the case in the Russian sentences:

Он работает на заводе.

Он работал на заводе.

Он будет работать на заводе.

The same in English:

He works at a factory.

He worked at a factory.

He will work at a factory.

But very often tense reflects the time of an action not with regard to the moment of speech but to some other moment in the past or in the future, indicated by the tense of another verb.

E.g.

он работает на заводе

Он сказал, что он работал на заводе

он будет работать на заводе

он работает на заводе

Он скажет, что он работал на заводе

он будет работать на заводе

Here the tenses of the principal clauses сказал and скажет are used absolutely, while all the tenses of the subordinate clauses are used relatively. The present tense does not refer to the present time but to the time of the action сказал in the first case and скажет in the second. The future tense он будет работать does not indicate the time following the present moment, but the time following the moment of the action сказал in the first case and скажет in the second. The same holds true with regard to the past tense.

In English such relative use of tenses is also possible with regard to some future moment.

he works at a factory

He will say that he worked at a factory.

he will work at a factory.

But as a rule, this is impossible with regard to a moment in the past, as in

he works at a factory.

He said that he worked at a factory.

he will work at a factory.

Instead of that an Englishman uses:

he worked at a factory.

He said that he had worked at a factory.

he would work at a factory.

Why is the first version impossible, or at least uncommon? Because the tenses of works, worked, will work cannot be used relatively with regard to the past moment indicated by the verb said (as it would be in Russian, for instance). In English they are, as a rule, used absolutely, i.e. with regard to the moment of speech.

Therefore a ‘present tense’ verb may be used here only if the time of the action it expresses includes the moment of speech, which occurs, for instance, in clauses expressing general statements (He said that water boils at 100o C), in clauses of comparison (Last year he spoke much worse than he does now), and in some other cases.

Similarly, a ‘future tense’ verb may be used here if the action it expresses refers to some time following the moment of speech.

E. g. Yesterday I heard some remarks about the plan we shall discuss tomorrow.

The past tense of worked in the sentence He said that he worked at a factory also shows the past time not with regard to the time of the action of saying (as would be the case in the Russian sentence он сказал, что работает на заводе), but with regard to the moment of speech.

Since English has special forms of the verb to express ‘precedence’ or ‘priority’ – the perfect forms – the past perfect is used to indicate that an action preceded some other action (or event) in the past. He said that he ha d worked at a factory. But both in the principal and in the subordinate clause the tense of the verb is the same – the past tense used absolutely.

Summing up, we» may say that a ‘past tense’ verb is used in an English subordinate clause not because there is a ‘past tense’ verb in the principal clause, i.e. as a result of the so-called sequence of tenses, but simply in accordance with its meaning of ‘past tense’.

The category of posteriority is the system of two-member opposemes, like shall come – should come, will be writing – would be writing, showing whether an action is posterior with regard to the moment of speech or to some moment in the past.

As we know, a ‘past tense’ verb denotes an action prior to the moment of speech and a ‘future tense’ verb names a posterior action with regard to the moment of speech. When priority or posteriority is expressed in relation to the moment of speech, we call it absolute. But there may be relative priority or posteriority, with regard to some other moment. A form like had written, for instance, expresses an action prior to some moment in the past, i.e. it expresses relative priority. The form should enter expresses posteriority with regard to so Tie past moment, i.e. relative posteriority.

The first, member of the opposeme shall enter – should enter has, the meaning of ‘absolute posteriority’, and the second member possesses the meaning of ‘relative posteriority’.

These two meanings are the particular manifestations of the general meaning of the – category, that of ‘posteriority’.

The grammemes represented by should come, would come are traditionally called the future in the past, a name which reflects their meaning of ‘relative posteriority’. But there is no agreement as to the place these grammemes occupy in the system of the English verb.

Some linguists 1 regard them as isolated grammemes, outside the system of morphological categories. Others 3 treat them as some kind of ‘dependent future tense’ and classify them with those ‘finite verb forms’ which depend on the nature of the sentence. A.I. Smirnitsky tries to prove that they are not ‘tense forms’ but ‘mood forms’, since they are homonymous with the so-called ‘conditional mood forms’.

Cf. I thought it would rain. I think it would rain if it were not so windy.

In our opinion none of these theories are convincing.

1. The grammemes discussed are not isolated. As shown above they belong to the morphological category of posteriority.

2. They are not «tense forms». In the sentences

I know she will come.

I knew she would come.

I had Mown she would come.

neither will come – would come, nor knew – had known is a tense opposeme, because the difference between the members of the opposemes is not that of tense. The members of the first opposeme share the meaning of ‘future’ tense, those of the second opposeme – the meaning of ‘past tense’. The only meanings the members of the first opposeme distinguish are those of ‘absolute’ and ‘relative’ posteriority. The members of the second opposeme distinguish only the meanings of ‘perfect.’ – ‘non-perfect’ order.

3. The grammemes in question are not ‘mood forms’. As we know all the grammemes of the subjunctive mood (with the exception of be) are homonymous with those of the indicative mood. So the fact that would rain is used in both moods proves nothing.

The examples produced by A.I. Smirnitsky clearly show the difference between would rain in the sentence I thought it would rain and in the sentence I think it would rain, if it were not so windy. The first would rain is opposed to will rain (I think it will rain) and denotes a real action following some other action in the past (I thought…). In other words, it possesses the meanings of ‘indicative’ mood and ‘relative’ posteriority. The second would rain cannot be opposed to will rain. It denotes an imaginary action simultaneous with or following the moment of speech (I think…). Hence, it has the meanings of ‘non-perfect’ order and ‘subjunctive mood’.

The category of person in the Indo-European languages serves to present an action as associated by the speaking person with himself (or a group of persons including the speaker), the person or persons addressed, and the person or thing (persons or things) not participating in the process of speech. (Cf. with the meanings of the personal pronouns.) Thus in Russian it is represented in sets of three-member opposemes such as

читаю – читаешь – читает

читаем – читаете – читают

Likewise in Modern German we have

gehe – gehst – geht

gehen – geht – gehen

In Modern English the category of person has certain peculiarities.

1. The second member of the opposemes

speak – speakest – speaks

am – art – is

is not used colloquially. It occurs in Modern English only in poetry, in solemn or pathetic prose with a distinct archaic flavour, e.g.:

Kind nature, thou art

to all a bountiful mother. (Carlyle).

The category of person is practically represented by two-member opposemes: speak – speaks, am – is.

2. Person opposemes are neutralized when associated with the ‘plural’ meaning.

A.I. Smirnitsky thinks that owing to the presence of the plural personal pronouns (we, you, they) person distinctions are felt in the plural of the verb as well.

E. g. we know – you know – they know.

This idea is open to criticism. If the verb itself (in the plural) does not show any person distinctions we are bound to admit that in Modern English the verb in the plural has no person.

Thus if we overlook the archaic writest or speakest, we should say that in all verbs (but the defective verbs having no person distinctions at all: he can, she may) the person opposerne is found only in the singular, and it consists of two members (speak – speaks), the third person with a positive morpheme being opposed to the first person with a zero morpheme.

3. Person distinctions do not go with the meaning of the ‘past tense’ in the English verb, e. g. I (he) asked… (cf. the Russian Я (он/ты) спросил).

4. As regards all those groups of grammemes where the word-morphemes shall and should are opposed to the word-morphemes will, would, one has to speak of the first person expressed by forms with shall (should) as opposed to the non-first person expressed by the forms with will (would): The person distinctions in such opposemes (shall come – will come) are not connected-with number meanings.

These distinctions, however, are being gradually obliterated through the spreading of -‘ll and the extensive use of will and would for shall and should.

The category of number shows whether the action is associated with one doer or with more than one. Accordingly it denotes something fundamentally different from what is indicated by the number of nouns. We see here not the ‘oneness’ or ‘more-than-oneness’ of actions, but the connection with the singular or plural doer. As M. Bryant puts it, «He eats three times a day» does not indicate a single eating but a single eater.

The category is represented in its purity in the opposeme was – were and accordingly in all analytical forms containing was – were (was writing – were writing’, was written – were written).

In am – are, is – are or am, is – are it is blended with person. Likewise in speaks – speak we actually have the ‘third person singular’ opposed to the non-‘third-person-singular’.

Accordingly the category of number is but scantily represented in Modern English.

Some verbs do not distinguish number at all because of their peculiar historical development: / (we) can…, he (they) must…, others are but rarely used in the singular because the meaning of ‘oneness’ is hardly compatible with their lexical meanings, e. g. to crowd, to conspire, etc.

It is natural, therefore, that in Modern English the verb is most closely connected with its subject, which may be left out only when the. doer of the action is quite clear from the context.

3. The Subjunctive Mood

Probably the only thing linguists are unanimous about with regard to the subjunctive mood is that It represents an action as a ‘non-fact’, as something imaginary, desirable, problematic, contrary to reality. In all other respects opinions differ.

To account for this difference of opinion it is necessary to take into consideration at least two circumstances:

1) The system of the subjunctive mood in Modern English has been and still is in a state of development. There are many elements in it which are rapidly falling into disuse and there are new elements coming into use.

2) The authors describing the subjunctive mood often make no distinction between language and speech, system and usage. The opposition of the three moods as systems is mixed up with detailed descriptions of the various shades of meaning certain forms express in different environments.

The development of the modal verbs and that of the subjunctive mood – the lexical and morphological ways of expressing modality – have much in common.

The original ‘present tense’ forms of the modal verbs were ousted by the ‘past tense’ forms (may, can). New ‘past tense’ forms were created (could, might, must, ought). The new ‘past tense’ forms must and ought have again superseded their ‘present tense’ opposites and are now the only forms of these verbs.

The forms be, have, write, go, etc., which were originally forms of the ‘present tense’, ‘subjunctive mood’ grammemes, have suffered a similar process and are now scarcely used in colloquial English. They have become archaic and are found as survivals in poetry, high prose, official documents and certain set expressions like Long live…, suffice it to say…, etc. The former ‘past tense subjunctive’ has lost its ‘past’ meaning, and its forms are mostly used to denote an action not preceding the moment of speech.

The new analytical forms with should have replaced the former present subjunctive in popular speech. Compare the archaic Take heed, lest thou fall (Maxwell) and the usual

Take heed, lest you should fall.

In American English where many archaic features are better preserved (Cf. gotten for got) the former present tense forms are more common.

E. g. She demanded furiously that the old man. be left alone. (Dreiser).

Some new elements have come and are still coming into the system of the subjunctive mood. In Old English the subjunctive mood system did not contain any ‘person’ opposemes. They were introduced later together with should and would, but these distinctions are observed only in a few types of sentences.

With the loss of the – en suffix of the plural the subjunctive mood system lost all number opposemes in Middle English. At present such opposemes are being introduced together with the word was as opposed to were.

E. g. You’d be glad if I w a s dead. (Bennett).

Barring the archaic ‘present tense’ forms, the’ subjunctive mood system of Modern English makes use of those forms which express a ‘past tense’ meaning in the indicative mood system. Since they are not opposed to the ‘present tense’ and ‘future tense’ grammemes, they have no ‘tense’ meaning. What unites them is the meaning of ‘irreality’ as opposed to the meaning of ‘reality’ common to all the indicative mood grammemes.

Having no ‘tense’ opposemes the subjunctive mood system makes extensive use of ‘order’ opposemes. The ‘perfect’ forms are used to express an action imagined as prior to some other action or event.

E. g. The Married Woman’s Property Act would so have interfered with him if he hadn’t mercifully married before it was passed. (Galsworthy).

The ‘perfect’ forms, naturally, express actions imagined as prior to the event of speaking, i. e. actions imagined in the past.

E.g. If I had known that, I s ho u I d have acted differently. It is strange t/iat he s h o u I d have spoken so.

The non-perfect forms do not express priority. The action they denote may be thought of as simultaneous with some event or even following it. The order of the action in such cases is expressed not by the form of the verb but by the whole situation or lexically.

Cf. I wish he were here now. I wish he were here tomorrow. Even if he c a m e to-morrow that will be too Me. (Ruck).

The ‘passive voice’ and ‘continuous aspect’ meanings are expressed much in the same way as in the indicative mood system.

E. g. In a moment he would have been drowned. (Braddon).

She sat not reading, wondering if he were coming in… (Galsworthy).

The various shades of meaning subjunctive mood grammemes may acquire in certain environments, and the types of sentences and clauses they are used in, are not part of the morphological system of moods and need not be treated here. Still an, exception can be made.

Some linguists l think that would help in the sentence If he were here he would help us represents a separate mood called ‘conditional’.

The arguments are as follows:

1. The form would help expresses ‘dependent unreality’: the realization of the action depends on the condition expressed in the subordinate clause (If-clause).

2. It is ‘mainly used in the principal clause of a complex sentence with a subordinate clause of unreal condition’.

3. Should is used for the first person and would for the other persons.

Let us analyze these arguments.

1. If the meaning of ‘dependent unreality’ is to be treated as the meaning of a separate mood, then the meaning of ‘dependent reality’ in a similar sentence If he is here, he will help us must likewise be regarded as the meaning of a separate mood which is to be distinguished from the indicative mood. The meaning of tell in the sentence If you see her tell her to come can also be defined as ‘dependent urging’ and be regarded as the meaning of a separate mood distinct from the imperative mood.

2. The second argument deals with speech environment and is of little value since the same authors produce examples of the ‘conditional mood’ in different types of sentences.

Would you mind my opening the window?

I should like to speak to you, etc.

3. The third argument is justly rejected by G.N. Vorontsova who produces many literary examples to show that ‘ would-Forms’ are used with the first person as often as ‘should-forms’.

E. g. If I had held another pistol in my hand /would have shot him. I would love to think that you took an interest in teaching me… I wish I had a lot of money, I wouldn’t live another day in London. (Galsworthy).

Besides, the popular use of forms with – ‘d instead of should and would shows the oblitaration of ‘person’ distinctions.

4. The name conditional hardly fits, seeing that the forms with should–would are as a rule not used in conditional clauses. They are mostly used in principal clauses or simple sentences, which distinguishes their distribution from that of forms without should – would used almost exclusively in subordinate clauses.

E. g. After all, if he lost it would not be he who paid. (Galsworthy).

Under normal conditions Winifred would merely have locked the door. (lb).

The difference between the two sets of opposemes

had written (order)

wrote were written (voice)

were writing (aspect)

should have written (order)

should write should be written (voice)

should be writing (aspect)

would write (person, irregular)

Is thus a matter of usage. That does not exclude, of course, «the possibility of a language category with speech significance (cf. the categories of case, voice). Hence the necessity of further investigation.

What unites all the grammemes above and distinguishes them from the homonymous grammemes of the indicative mood as a system is

1) the meaning of «non-fact», the presentation of the action as something imaginary,

2) the system of opposemes, as contrasted with that of the indicative mood.

4. The Imperative Mood

The imperative mood represents an action as a command, urging, request, exhortation addressed to one’s interlocutor^). It is a direct expression of one’s will. Therefore it is much more ‘subjective’ than the indicative mood. Its modal meaning is very strong and distinct.

The imperative mood is morphologically the least developed of all moods. In fact, the grammeme write, know, warn, search, do, etc. is the only one regularly met in speech (as to don’t write, do write). The ‘continuous’ and ‘passive’ opposites of this grammeme (be writing, be searching, etc; be known, be warned, etc.) are very rare.

E.g. B e always searching for new sensations. (Wilde). Be warned in time, mend your manner. (Shaw).

Though the system of the ‘imperative’ mood does not contain ‘person’ opposemes, it cannot be said that there is no meaning of ‘person’ in the imperative mood grammemes. On the contrary, all of them are united by the meaning of ‘second person’ because it is always to his interlocutor (the second person) that the speaker addresses his order or request expressed with the help of – imperative mood forms. Thus the meaning of «second person» is a lexico-grammatical meaning common to all the imperative mood grammemes. This meaning makes it unnecessary to use the subject you with predicate verbs in the imperative mood. But sometimes you is used for emphasis, as in Don’t you do it!

Some linguists are of the opinion that Modern English possesses analytical forms of the imperative mood for the first and the third person built up with the help of the semantically weakened unstressed let, as in Let him come, Let us g o, etc.

G.N. Vorontsova gives a detailed analysis of these constructions to prove that they are analytical forms of the imperative:

1) Sentences like Let’s let newspaper reporters take a crack at her (Gardner) prove that unlike the second let which is a notional verb the first let is devoid of lexical meaning.

2) It is quite possible to treat the objective case pronouns in the sentences Let me be frank, Let him look out, Let them both see, as the subjects.

3) An order can be addressed not only to the second person but to the third person as well.

Compare: Someone make an offer – and quick! (Barr).

Let someone make an offer.

4) The recognition of the let-constructions as the analytical forms of the imperative would make the imperative a developed morphological system.

All these considerations are serious enough. Still there are some objections to these constructions being regarded as analytical forms of the imperative.

1. There is some difference in meaning between Go! and Let him go. In the second case no direct urging is expressed as it is typical of the imperative mood.

2. Cases like Do not let us ever allude to those times, with the word-morpheme do, alongside of such sentences as Let it not be doubted that they were nice, well-behaved girls (Bennett), without the word-morpheme do, show that let has not yet established itself as a word-morpheme of the imperative mood.

To be on the safe side, we shall assume that the if-constructions are analytical words in the making.

Conclusion

In the conclusion of my work, I would like to say some words according the done investigation. The main research was written in the main part of my course paper. So here I’ll give content of it with the description of question discussed in each paragraph.

The main part of my work consists of following items:

«The Category of Mood» Here I gave the definition to the term MOOD, described views of well-known linguists on this problem (number of moods in modern English)

«The Indicative Mood»

«The Imperative Mood» In these three paragraphs I determined three types of mood of English verb, which are accepted by all linguists, also I described when these moods can be used and how can be translated into Russian (examples are given in the text).

Standing on such ground I will add that investigation in the questions dealt with English verbs and their category of mood is not finished yet, so we will continue it while writing our qualification work.

I hope that my course paper will arise the sincere interest of students and teachers to the problem of adjectives in contemporary English.

Bibliography

B. Ilyish, The Structure of Modern English.

V.N. Zhigadlo, I.P. Ivanova, L.L. Iofik» Modern English language» (Theoretical course grammar) Moscow, 1956 y.

Gordon E.M. The Use of adjectives in modern English.

М.М. Галииская. «Иностранные языки в высшей школе», вып. 3, М., 1964.

Г.Н. Воронцова. Очерки по грамматике английского языка. М., 1960

O. Jespersen. Essentials of English Grammar. N.Y., 1938

Иванова И.П., Бурлакова В.В., Почепцов Г.Г. Теоретическая грамматика современного английского языка. – М., 1981. – 285 c.

Ch. Barber. Linguistic change in Present-Day English. Edinburgh, 1964

The Structure of American English. New York, 1958.

World Book Encyclopedia Vol.1 NY. 1993 pp.298–299

Internet http://madrasati2010.bravehost.com/adj.htm

Internet http://www.vestnik.vsu.ru

Internet:http://www.englishclub.com/grammar/verbs/theory.htm

Inbternet:http://www.englishlanguage.ru/main/verbs_mood.htm

ПЛАН

Вступ 3

1. Поняття валютних відносин та валютної системи 5

1.1 Сутність міжнародних валютних відносин 5

1.2 Грошова структура міжнародної валютної системи 9

2. Еволюція міжнародних валютних відносин 12

2.1 Система золотого стандарту 12

2.2 Бреттон-Вудська валютна система 16

2.3 Ямайська валютна система 21

2.4 Перспективи створення біполярної валютної системи 24

3. Головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи 28

Висновок 31

Список використаної літератури 33

Вступ

Перехід людства від аграрної до індустріальної цивілізації, що супроводжувався первісним нагромадженням капіталу, поглибленням суспільного і міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією господарського життя, привів до формування світового господарства та світового ринку, сприяв подальшому розвитку міжнародних економічних, у тому числі й валютно-фінансових відносин, відносин, удосконаленню їхньої функціонально-інституційної структури.

Виникнення світового ринку як підсистеми господарства, пов’язаної з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну, стимулювало перетворення грошей у валюту (національну, іноземну, міжнародну), виокремлення валютно-фінансових відносин у відносно самостійну сферу, найважливішими елементами якої є національні, регіональні та міжнародна (світова) валютні системи.

Міжнародна (світова) валютна система – це інституційно-функціональна форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин, яка склалася внаслідок еволюції світового господарства і юридично закріплена міждержавними домовленостями.

Головним завданням цієї системи є регулювання міжнародних розрахунків та валютних ринків, опосередкування платежів за експорт та імпорт товарів, капіталів, послуг та інших видів міжнародної господарської діяльності, створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці. Ця динамічна, еволюційна система пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожен з яких віддзеркалював рівень зрілості валютно-фінансових відносин.

Основна мета даної курсової роботи – дослідити особливості функціонування та перспективи розвитку міжнародних валютних систем.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

дослідити сутність міжнародних валютних систем;

вивчити особливості еволюції міжнародних валютних відносин;

розглянути перспективи створення біполярної валютної системи;

проаналізувати головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи.

Предметом курсової роботи є економічні відносини з приводу функціонування міжнародних валютних систем.

В якості об’єкта курсової роботи виступають міжнародні валютні системи.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, предмет та об’єкт курсової роботи. Основна частина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження.

1. Поняття валютних відносин та валютної системи

1.1 Сутність міжнародних валютних відносин

Валютні відносини як сукупність зв’язків, що спорадично виникали між різними країнами та окремими суб’єктами міжнародного обміну, з’явилися давно і були зумовлені двома головними причинами. По-перше, запровадження і використання грошей та грошових систем різних країн і регіонів. По-друге, розвитком товарного виробництва, суттєвим розширенням обміну, що опосередковувався грошима різної державної приналежності. Грошова економіка, торговий капітал, що почали бурхливо розвиватися, починаючи з ХІІІ ст.., були тією рушійною силою, яка спонукала до формування валютних відносин між країнами.

У міжнародних валютних відносинах оперують такими поняттями, як валютний паритет, валютний курс, конвертованість валют та ін. Валютний паритет є відносно стійкою величиною і визначається співвідношенням між валютами різних країн або економічних угрупувань. В умовах функціонування золота як загального еквівалента визначальним був золотий паритет, за яким оцінювалася купівельна спроможність тієї чи іншої грошової одиниці залежно від вмісту золота в ній. У даний час паритет окремих валют, насамперед наднаціональних (колективних), що відображає новітні процеси в міжнародних валютних відносинах, формується на основі кошика кількох валют.

Під валютним обмінним курсом розуміють ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошовій одиниці іншої країни. Встановлення валютного курсу називається котируванням. Як правило, здійснюється пряме котирування, тобто одна одиниця іноземної валюти оцінюється в національній валюті. Лише у Великобританії використовується обернене котирування: фунт стерлінгів оцінюється в іноземній валюті1.

Валютна конвертованість означає можливість вільного і необмеженого обміну однієї валюти на інші іноземні валюти. Конверсія може бути повною, коли обмін здійснюється на будь-яку іноземну валюту при поточних операціях та операціях, пов’язаних з рухом капіталу, та частковою, якщо валюта даної країни обмінюється лише на деякі валюти і при окремих видах операцій з валютно-фінансовими ресурсами.

Валютні відносини виникають на національному та на міжнародному рівнях. На національно-державному рівні вони формують національну валютну систему, яка включає в себе валютні відносини країни, їх інституціональні форми, що визначаються валютним та іншим законодавством, розгалужену сукупність інфраструктурних підрозділів, що забезпечують функціонування національної валютної системи. Таким чином, національну валютну систему формують головні компоненти:

національна грошова (валютна) одиниця;

офіційні золотовалютні резерви;

паритет національної валюти та механізм формування валютного (обмінного) курсу;

умови конвертованості валюти;

наявність чи відсутність валютних обмежень;

банківські та кредитно-фінансові установи, валютні біржі;

порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків;

система валютного регулювання і валютного контролю та ін.

Регіональні валютні системи створюються в межах міжнародних інтеграційних угрупувань та валютних блоків. Вони характеризуються, як правило, наявністю власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти, механізму взаємної валютної координації та регулювання (європейська змія) та інших важливих атрибутів, які виокремлюють їх у відносно відособлені ланки міжнародних валютно-кредитних відносин.

Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. ЇЇ розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу прації, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності. Головними елементами сучасної міжнародної валютної системи є:

національні резервні та колективні (наднаціональні) валютні одиниці;

склад і структура інших міжнародних платіжних активів (засобів);

механізм валютних паритетів та обмінних (валютних) курсів;

умови взаємної конвертованості валют;

форми міжнародних розрахунків;

умови функціонування міжнародних валютних ринків та ринків золота;

статус міждержавних валютно-кредитних організацій.

Міжнародна валютна система регулюється нормами національного та міжнародного права, інструментами і положеннями, що випливають із спільно розроблених і прийнятих країнами документів і угод2.

Таким чином, міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини – це сукупність відносин у сфері грошей і кредиту, які опосередковують рух товарів, капіталів і послуг між країнами, регіонами, фірмами, банками, установами, фізичними особами.

Ці відносини, що охоплюють досить широке коло економічних зв’язків, виникають і функціонують на об’єктивній основі міжнародного поділу і кооперації праці, міжнародного обміну діяльності, глобалізації і диверсифікації світогосподарських стосунків.

Концентрований вираз вони дістають у таких категоріях, як валютні курси, платіжний та розрахунковий баланси, платежі за грошовими вимогами та зобов’язаннями, кредитні операції, валютні ризики.

Система валютних відносин є значною мірою субстанціональною структурою сучасного світового господарства, його функціональних зв’язків. Перспективи його стабільного розвитку, досягнення глобальної рівноваги вирішальним чином визначаються життєздатністю, гнучкістю і мобільністю насамперед цієї системи.

Водночас слід мати на увазі, що валютна система є однією з найскладніших за своєю внутрішньою будовою та найвпливовішою за своїм функціональним призначенням ланкою світогосподарських зв’язків3.

Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи – ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва і поділу праці, поглиблення міжнародної торгівлі та міжнародної інвестиційної діяльності.

1.2 Грошова структура міжнародної валютної системи

Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків:

резервні національні валюти;

наднаціональні валюти4.

Світові гроші – головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Першими світовими грошима, що виконували усі відповідні функції, були дорогоцінні метали, головним чином золото і срібло. Однак поступово вони витіснялися із внутрішнього і міжнародного обміну і замінювалися національними валютами, що виконують роль міжнародних грошей. Тенденції до розширення використання національних грошових одиниць у міжнародних економічних відносинах є віддзеркаленням процесів міжнародного поділу праці, дедалі більшої відмови від ідей автаркії та ізоляціонізму, фактом визнання кожної національно-державної господарської системи органічною частиною світового господарства.

Зростаюча інтернаціоналізація виробництва усіх сфер господарського життя викликає потребу в більш тісній, адекватній вищеназваним процесам, міжнародній валютній координації.

Прийнято розрізняти міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту, функції яких виконують деякі національні гроші.

Міжнародна торгова валюта слугує для оцінки та опосередкування міжнародних торгових операцій, яким є експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів тощо. У даному випадку вона виконує ті ж самі функції, що й національна валюта, тобто міри вартості і масштабу цін, засобу платежу і нагромадження.

Крім того, на міжнародних валютних ринках торгова валюта виступає як товар, є предметом купівлі-продажу. Її ціна (валютний курс_ змінюється залежно від попиту та пропозиції. Йдеться про операції переважно приватного характеру. На даному рівні державні органи використовують міжнародні гроші у тому випадку, якщо вони здійснюють подібні операції саме як приватні організації.

Інша сфера, в якій обертаються світові гроші, пов’язана із взаємодією країн як суб’єктів міжнародних економічних відносин. У даному випадку світові гроші, будучи валютним резервом держави, використовуються передусім для покриття дефіциту платіжного балансу, позик, кредиту, допомоги тощо. На цьому рівня валютні резерви забезпечують здійснення офіційних, тобто державних фінансових операцій, у яких суб’єктами виступають не приватні особи (фізичні), а лише держави та їхні уряди. Мова йде при цьому про однакові за якістю гроші, але про різні рівня суб’єктів їх використання та застосування5.

Головна функція міжнародної резервної валюти — створення валютних державних резервів (функція нагромадження та скарбу). Вона ж виступає інтегруючою одиницею, в якій визначається паритет національних валют і таким чином здійснюється їх зіставлення. Міжнародна резервна валюта використовується для збереження відносно стабільного валютного курсу шляхом інтервенцій на внутрішньому та міжнародному валютних ринках.

Міжнародними стали валюти тих держав, національна економіка яких мала найбільшу вагу у світовому господарстві і значною мірою впливала на міжнародну торгівлю і вивіз капіталу.

Інші валюти виконують лише окремі функції, виступаючи, наприклад, як міжнародна торгова валюта.

У цілому ж ступінь розвинутості міжнародних грошей можна визначити залежно від таких факторів:

всі чи лише обмежені функції вони виконують як торгова чи резервна валюта;

який масштаб міжнародних операцій вони забезпечують чи опосередковують;

діють вони в межах усієї системи світового господарства чи лише на обмеженій території.

Найбільш поширеною міжнародною торговою (водночас і головною резервною) валютою є долар США, з допомогою якого здійснюється майже 2/3 міжнародної торгівлі. Водночас долар США є також важливою міжнародною резервною валютою, оскільки він становить вирішальну частину міжнародних валютних інтервенцій6.

Міжнародна валютна система розвивається в даний час двома взаємопов’язаними суперечливими шляхами. З одного боку, посилюються роль і значення глобальних валютно-фінансових структур (МВФ, Група Світового банку), що відповідає потребам транс націоналізації та глобалізації економічного розвитку. З іншого боку, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування валютних блоків (зон), основою яких є долар США, євро та ієна. Яка з двох тенденцій стане домінуючою, покажуть події у міжнародній валютній сфері в найближчі десятиліття.

2. Еволюція міжнародних валютних відносин

2.1 Система золотого стандарту

Практика використання золота в міжнародних розрахунках була узаконена в 1867 р. на Паризькій конференції укладанням міждержавної угоди, що визнавала золото єдиною формою світових грошей. Відповідно до угоди в міжнародних розрахунках застосовувалися національні золоті монети, але визначальним був не їхній номінал, а вага.

Паризька валютна система офіційно закріпила золотий стандарт, який базувався на наступних структурних принципах:

кожна валюта мала золотий вміст;

курс національних валют був прив’язаний до золота і через золотий вміст валюти співвідносились одна до одної за твердим валютним курсом;

у відповідності із золотим вмістом встановлювались їх золоті паритети;

валюти вільно конвертувались у золото;

золото використовувалось як загальноприйняті світові гроші.

На практиці склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції але в межах „золотих крапок” (так звані максимальні границі відхилення валютного курсу від встановленого золотого паритету, які визначаються витратами на транспортування золота за кордон).Якщо ж ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, заснованого на їх золотому вмісті, то боржникам було вигідніше розраховуватись за міжнародними зобов’язаннями золотом, а не іноземними валютами. Для нормального функціонування валютної системи, заснованої на золотомонетному стандарті, була необхідна наявність золотих запасів у кожної з країн, що входять у валютну систему, а також достатня кількість золотих грошей в обігу. Споконвічна обмеженість загальносвітових запасів золота визначила неминучість кризи і наступної зміни даної валютної системи. Основна частина міжнародних розрахунків здійснювалася при цьому за допомогою тратт (переказних векселів), виписаних у будь-якій національній валюті. Основною валютою, що використовувалась при укладанні торговельних угод головним чином був англійський фунт стерлінгів, золото ж застосовувалось для оплати пасивного сальдо міжнародних розрахунків країни. Країни з дефіцитним платіжним балансом змушені були проводити дефляційну політику, обмежувати грошову масу в обігу, щоб перешкоджати відливу золота з країни. Виключення складала Великобританія, оскільки її валюта де-факто була резервною.

З прискоренням подальшого розвитку економіки та поглиблення господарських зв’язків золотомонетний стандарт зжив себе. Також настання кризи золотого стандарту прискорила Перша світова війна, з початком якої центральні банки держав-учасниць системи припинили розмін банкнот на золото і збільшили їхню емісію для покриття військових витрат, що спровокувало сильну інфляцію і хаос в валютних відносинах.

Вихід був знайдений після закінчення війни у встановленні золотодевізного стандарту, заснованого на золоті і провідних валютах, які конвертувались у золото. Девізами стали називати засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків. Новий устрій світової валютної системи було юридично закріплено міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922р.

Генуезька валютна система базувалась на наступних принципах:

Її основою були золото і девізи — іноземні валюти. Національні гроші використовувалися в якості міжнародних платіжно-резервних засобів, що знімало обмеження, пов’язані із застосуванням золотомонетного стандарту, але при цьому ставило світову валютну систему в залежність від стану провідних національних економік. Однак у період між двома світовими війнами статус резервної не був офіційно закріплений ні за однією з валют.

Збереглися золоті паритети. Розмін валют на золото здійснювався безпосередньо (валюти США, Франції, Великобританії) чи побічно, через іноземні валюти.

Був відновлений режим вільно плаваючих валютних курсів.

Валютне регулювання стало новим елементом світової фінансової системи і здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій і нарад. Спроби регулювати валютні відносини, у першу чергу валютні курси, фактично означали визнання неефективності теорії ринкової рівноваги в сфері зовнішньоекономічних зв’язків і міжнародних розрахунків. 7

Нова валютна система принесла відносну валютну стабільність у сферу світових торгово-фінансових відносин, але одночасно створила передумови для тривалих валютних воєн і численних девальвацій. Переміщення основного світового валютно-фінансового центра з Західної Європи в США також повинно було знайти своє відображення в устрої світової валютної системи. США прагнули до затвердження гегемонії долара в міжнародних розрахунках, що призвело до гострого суперництва між доларом і фунтом стерлінгів. Стабільність валютної системи була остаточно підірвана світовою економічною кризою. Велика депресія 1929-1933 р. вдарила по одній з основних валют — долару США, що призвело до хаотичного переміщення капіталів, багато країн зазнало валютних криз, які викликали девальвації, збільшення дефіциту державних бюджетів, відлив золота. У результаті Генуезька валютна система втратила стабільність. Був припинений розмін банкнот на золото у внутрішньому обороті всіх країн, і збереглася тільки зовнішня конвертованість валют у золото за згодою центральних банків США, Великобританії і Франції.

Ще одним потрясінням для світової валютної системи стала економічна криза 1937 року, що викликала нову хвилю знецінення валют. До початку Другої світової війни не залишилося ні однієї стійкої валюти.

У період війни валютні обмеження ввели як воюючі, так і нейтральні країни. Заморожені офіційні курси валют практично не змінювалися, хоча купівельна спроможність грошей постійно знижувалася в результаті інфляції. Знову зросла роль золота як світового резервного і платіжного засобу, військові і стратегічні товари можна було придбати тільки за золото. Відповідно, валютний курс втратив активну роль в економічних відносинах. Війна ще більше поглибила кризу Генуезької валютної системи і вона була розділена на валютні блоки. Головними з них були стерлінговий та доларовий. Ряд країн намагалося зберегти золотий стандарт і у червні 1933 р. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія на Лондонській міжнародній економічній конференції створили золотий блок, пізніше до цих країн приєдналися також Італія, Чехословаччина та Польща. Проте золотий блок проіснував тільки до 1936 р., з відміною Францією золотого стандарту він перестав існувати8.

Тогочасна реальність вимагала створення нової, більш ефективної валютної системи, розробка якої почалася уже в роки війни англійськими й американськими фахівцями.

2.2 Бреттон-Вудська валютна система

Експерти, що працювали над проектом, прагнули розробити принципи валютної системи, здатної забезпечити економічне зростання і обмежити негативні соціально-економічні наслідки криз. У результаті були підготовлені проекти, які базувалися на теоретичних розробках Г. Уайта (США) і Дж. Кейнса (Великобританія), для них були характерні наступні загальні принципи:

вільна торгівля і рух капіталу;

урівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси;

золотодевізний стандарт;

створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва і покриття дефіциту платіжного балансу.

За основу згодом було взято американський варіант, і третя світова валютна система була оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі в 1944 р. і отримала назву Бреттон-Вудська валютна система.

Таким чином початок формування післявоєнної світової валютної системи було закладено в принципах Бреттон-Вудської угоди. Зупинимось більш докладніше на самих принципах9:

За золотом зберігалась роль загального еквівалента, паритети всіх валют виражались у золоті. Це було зафіксовано у тексті статуту МВФ (стаття IV, розділ І): „Паритети валют всіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.” По суті був уведений золотодевізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних валютах — доларі США і фунті стерлінгів. Проте на практиці лише долар зберігав зовнішню конвертованість, а зв’язок всіх інших валют із золотом здійснювався опосередковано. Казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам за офіційною ціною, виходячи з золотого вмісту долара.

Золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб.

Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.

Для девальвації валюти більш ніж на 10% був потрібний дозвіл МВФ. Межі відхилення ринкового курсу від паритету були встановлені за Статутом МВФ в 1%. Задача дотримання меж коливань курсів лягла на центральні банки відповідних країн, для чого вони були зобов’язані здійснювати доларові інтервенції.

Були створені міжнародні валютно-кредитні організації — Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Основними задачами МВФ стали надання кредитів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснення контролю за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи і забезпечення валютного співробітництва країн.

У перспективі передбачалися уведення взаємної конвертованості валют і поступове скасування валютних обмежень, для введення яких був потрібний дозвіл МВФ. Основні зусилля МВФ та МБРР були направлені на відновлення системи багатосторонніх платежів та конвертованості валют по рахункам поточних операцій10.

Основні положення Бреттон-Вудської угоди, як вже зазначалося, були напрацьовані переважно у дискусіях між американцями та англійцями, однак в остаточному варіанті угоди позиція США була відбита набагато повніше. План створення валютного союзу, висунутий Кейнсом, був відхилений, проте вдалося домовитись про створення Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), статут якого містив три головних положення.

По-перше, кожна країна-учасниця угоди повинна була встановити офіційний курс національної валюти до золота чи резервної валюти (валютний паритет) і не допускати відхилення курсу від паритетного більш ніж на 1% у ту чи іншу сторону. У статуті формально всі валюти визнавалися рівнозначними, проте стаття IV основою валютної системи визнавала золото та долар США. Ціна 1 унції золота, на той момент, дорівнювала 35 доларам США. США була єдина країна, яка виражала вартість своєї національної валюти в золоті, всі інші країни повинні були зафіксувати паритети національних валют у доларах США і не допускати відхилення валютного курсу більш ніж на 1% від паритетного. Слід також відзначити, що у статуті було встановлено поняття „фундаментального порушення рівноваги” суть якого зводилась до того, що в разі порушення рівноваги платіжного балансу країною-учасницею валютний паритет міг бути змінений лише після консультацій з іншими членами організації. Проте саме поняття „фундаментального порушення рівноваги” ніколи не було чітко визначено і пізніше неодноразово ставало предметом спорів між державами-членами МВФ.

По-друге, стаття VIII статуту передбачала, що держави-члени МВФ повинні ввести вільну конвертованість національних валют по поточних операціях, і для вирішення цієї задачі, згідно статті ХІ передбачався трирічний період. Не заборонялося встановлення контролю на національному рівні за рухом капіталу, однак державам-учасницям пропонувалося утримуватись від введення дискримінаційних валютних заходів і встановлення декількох валютних курсів.

По-третє, МВФ одержував право надання фінансової підтримки країнам, які мають коротко- чи середньострокові проблеми з платіжним балансом і вводити санкції проти країн з великим позитивним сальдо платіжного балансу. Кожній країні встановлювались закріплені за нею квоти на запозичення з Фонду, розміри внесків і кількість голосів при проведенні голосування. Квота визначалась з урахуванням частки країни в сукупному світовому доході, обсязі світової торгівлі і міжнародних резервів. Внески країн-членів складались із золота чи доларів США (25%) і національної валюти (75%). Країнам дозволялося вільно робити запозичення в межах їхніх квот, однак будь-які додаткові запозичення були сполучені з дотриманням ряду строгих умов. У відношенні країн, що мали велике позитивне сальдо платіжного балансу, МВФ мав право удатися до застереження про „дефіцитну валюту”. При вступі в силу даного застереження країни-члени МВФ повинні були увести валютний контроль, що обмежує імпорт і інші поточні операції у відношенні країни з великим активом платіжного балансу11.

Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів, що виражалася в дефіциті платіжних балансів і невеликих золотовалютних резервів, викликали загальний попит на долари і породили „доларовий голод”, що призвело до посилення валютних обмежень у більшості країн.

В результаті кризи платіжних балансів, посилення інфляції, нестійкості економіки валютні курси, завдяки численним девальваціям, зазнали істотного зниження по відношенню до долара.

У той же час це відіграло позитивну роль у відновленні зруйнованої війною економіки Західної Європи та Японії, призвело до заохочення експорту з цих країн. У зв’язку з чим Бреттон-Вудська валютна система протягом чверті століття сприяла росту світової торгівлі і виробництва. Одночасно накопичувалися протиріччя, що стали причиною її кризи і руйнування. Долар поступово втрачав монопольне положення у валютних відносинах, а марка ФРН, швейцарський франк і японська ієна стали широко використовуватися в якості міжнародного платіжного і резервного засобу. Зникла економічна і валютна залежність Західної Європи від США, характерна для післявоєнних років. Сформувалися три світових валютних центри — США, ЄС і Японія. Одночасно відбулося величезне збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості США у виді доларових нагромаджень іноземних банків — „доларовий голод” перемінився „доларовим перенасиченням”.12

Хоча традиційно вважається, що Бреттон-Вудська система існувала в період з 1944 по 1971, у дійсності вона успішно функціонувала лише між 1959 і 1968. З 1946 до січня 1959 валютні курси підтримувалися за рахунок стабілізаційних кредитів, Програми відновлення Європи і регіональних платіжних і інших угод типу Європейського платіжного союзу. Лише в 1959, коли валюти країн Західної Європи стали вільно конвертованими, Бреттон-Вудська система почала функціонувати в повному обсязі, і саме в 1960-х роках вона фактично розпалася. З 1968 уся система „коректованої прив’язки” знаходилась на межі розвалу й у 1971 припинила своє існування.

Криза Бреттон-Вудської валютної системи породила багато проектів валютної реформи: від створення колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення до золотого стандарту. Пошуки виходу з валютної кризи велися довго — спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і різних комітетах. У 1972-1974 р. „комітет двадцяти” МВФ підготував проект реформи світової валютної системи13.

2.3 Ямайська валютна система

На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла нова валютна система, контури якої були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що відбулась в січні 1976 р. у м.Кінгстоні (Ямайка). Ця система отримала назву Ямайська валютна система. Вона почала функціонувати з квітня 1978р., після її ратифікації державами-учасницями. Четверта валютна система, яка діє і понині, базується на наступних принципах:

введено стандарт СДР замість золотодевізного стандарту.

країнам-учасницям надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;

ослаблений американський долар був позбавлений статусу єдиної офіційної резервної валюти;

юридично була оформлена демонетизація золота, тобто були скасовані офіційна ціна золота, золоті паритети валют, припинений розмін доларів на золото. За Ямайською угодою золото не повинне було більше служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів;

збережений на руїнах Бреттон-Вудської системи МВФ покликаний був підсилити міждержавне валютне регулювання.

За задумом Ямайська валютна система повинна була стати більш гнучкою, ніж Бреттон-Вудська, та еластичніше пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Одержавши волю у виборі режиму валютного курсу, різні країни пішли різними шляхами. Так називані „великі економіки”, типу США і Японії, увели вільно плаваючі курси. Для малих країн, що залежать від експорту, і особливо для країн, що розвиваються, зі слабкими фінансовими ринками відпускати свої валюти „у вільне плавання” представлялося занадто ризикованим. Вони, як правило, намагалися зберегти в тій чи іншій формі систему фіксованих курсів і контроль за рухом капіталів (с. 184).14

Західноєвропейські країни — члени ЄС не могли дозволити собі проведення автономної валютної політики без ризику поставити під загрозу торгівлю і узагалі всю систему економічного співробітництва усередині Співтовариства. На початку 70-х років вони ввели режим, що одержав назву „валютна змія”. На практиці це означало установлення твердих меж взаємних коливань курсів валют країн-учасниць по відношенню один до одного і їх „спільне плавання” стосовно долара. Для координації валютної інтервенції і взаємної кредитної підтримки був створений Європейський фонд валютного співробітництва — деяка подоба МВФ у європейському форматі.

З’явилися і нові моделі фіксації валютних курсів. Одну з них, апробовану спочатку в Гонконгу і на Бермудах, у 80-і роки — в Аргентині, а в 90-і — в Естонії. Мова йде про так називану систему „currency boards”. „Валютне керування” чи „валютна рада” — так це зазвичай звучить в українському перекладі. Суть системи „валютного керування” полягає в тім, що курс національної валюти в законодавчому порядку фіксується і жорстко прив’язується до курсу однієї зі стійких іноземних валют. Центральний банк зобов’язаний підтримувати встановлений курс із наявних валютних резервів15.

Німецький економіст Айхенгрін вважає систему „валютного керування” украй ризикованою і радить використовувати її лише в екстремальних ситуаціях, щоб придушити галопуючу інфляцію. Удавана простота досягнення стабільності валютного курсу, попереджає він, — лише ілюзія. В умовах „валютного керування” уряд приречений на „драконівські” заходи для урізування бюджетних витрат, щоб забезпечити точну відповідність грошової маси розміру валютних резервів. Соціально-політична напруженість і повна відсутність можливості маневру в питаннях грошової емісії — така лише частина ціни, яку необхідно заплатити за введення режиму „валютного керування”. Узагалі, вважає Айхенгрін, ефективним цей рецепт може бути тільки в малих країнах з нерозвиненим фінансовим ринком, де влада може розраховувати в разі потреби на фінансову підтримку з-за кордону (с. 186-187).16

Наприкінці 1984 року у світі існували наступні режими „плаваючих” валютних курсів:

вільно плаваючі курси валют мали США, Канада, Великобританія, Японія, Греція, Ізраїль, ПАР, Ліван;

країни, що входять у європейську валютну систему (ЄВС), зафіксували курси взаємного обміну своїх валют (так називана „європейська валютна змія”), але ці курси „плавали” стосовно третіх валют;

16 країн визначали центральні курси своїх валют стосовно СДР;

ряд країн, включаючи країни Північної Європи, прив’язували курси своїх національних валют до „кошика” іноземних валют;

валюти 38 країн були прив’язані до долара США, 13 — до французького франка, 5 країн — до інших валют.17

На сьогодення у світі існує біля десятка різних режимів валютного курсу. Але жоден з них не можна назвати ідеальним.

2.4 Перспективи створення біполярної валютної системи

Процес трансформації долароцентристської світової валютної системи в біполярну модель міжнародної валютної системи розвивається на протязі достатньо довгого періоду часу. Наприкінці ХХ ст. значно зросла роль цілого ряду факторів в підсиленні тенденцій до створення біполярної міжнародної валютної системи. До їх числа можна віднести наступні:

Зростаючий потенціал країн Європейського союзу в світовій економіці та його не відповідність непропорційній ролі західноєвропейських валют в міжнародних валютно-фінансових і торгових відносинах (табл. 1).

Широкомасштабна глобалізація міжнародних фінансових потоків в зв’язку з розповсюдженням плаваючих валютних курсів і лібералізації ринків капіталів, потенційно посилююча внутрішня нестійкість долароцентристської світової валютної системи.

Об’єктивна взаємна зацікавленість ЄС і США в створенні стійкого економічного і валютного союзу в Європі.18

Таблиця 1

Основні макроекономічні показники розвитку ЄВС, США і Японії у 2000р.

Показник	ЄВС		США		Японія
Населення, млн. чол.	303		276		127
Доля ВВП в світовому ВВП, %	22322		35034		24922
ВВП на душу населення, євро.*	16,0		22,0		7,3
Рівень безробіття, %	8,9		4,0		4,7
Державний борг, % до ВВП	70,3		57,3		130,4
Доля експорту країн в їх ВВП, %	18,7		14,4		9,7
Доля експорту в світовому експорті, %	19,0		15,0		9,2
Поточний платіжний баланс, % від ВВП	-0,7		-4,4		2,5
Оцінка темпів росту ВВП і споживчих цін, %:	ВВП	Зростання цін	ВВП	Зростання цін	ВВП	Зростання цін
1999р.	2,5	1,2	4,2	2,2	0,8	-0,3
2000р.	3,4	2,3	4,1	3,4	1,5	-0,6
Доля валют в міжнародних офіційних резервах, % **	16,0		76,0		8,0
Доля валют в інвестиціях в міжнародні активи, %**	13,0		53,0		15,0
Доля валют в обмінних операціях на валютному ринку, %**	28,0		46,0		13,0
Доля валют в розрахунках в міжнародній торгівлі, %**	22,0		59,0		6,0

* Долі ВВП базуються на оцінці ВВП країн по паритету купівельної спроможності.

** Дані по 15 країнам ЄС (12 країн ЄВС плюс Великобританія, Данія, Швеція)

Джерело: Пищик В.Я. Евро и доллар США. Конкуренция и партнерство в условиях глобализации. – М.:Изд-во «Консалтбанкир», 2002. – 304с. ; с.188

Введення в обіг євро, і пов’язаний з ним процес формування біполярної моделі нового світового валютного порядку являє собою прагнення підтримати стабільність міжнародної валютно-фінансової системи, і в кінцевому рахунку відповідає інтересам як всього світового співтовариства, так і самих США. Дану позицію розділяють провідні європейські та американські економісти. Як вважає лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Р. Манделл, народження євро є найбільш значимою подією минулих десятиліть, навіть більш важливою, ніж крах Бреттон-Вудської валютної системи, оскільки в історії з’явилась реальна можливість змінити силову конфігурацію міжнародної валютної системи. На думку Р. Манделла в перспективі міжнародна валютна система може стати триполярною, і буде базуватись на доларі США, євро і золоті. Золото буде призвано виконувати роль наднаціонального гаранта против проведення потенційно інфляційної політики в зоні євро і зоні долара США.19 В цьому контексті необхідно відмітити спроби створення єдиної ісламської грошової одиниці – золотого динара, який на ряду з євро і доларом може стати основою можливої п’ятої міжнародної валютної системи.

Сама ідея організації сильної мусульманської валюти з’явилася в середині 70-х років, коли мусульмани нанесли перший серйозний удар по економіці країн Заходу, піднявши світові ціни на нафту. Саме тоді стало ясно, що в руках у нафтовидобувних країн є реальна зброя, і відразу виникла ідея „вийти” з економічної вторинності в золотий динар. Уведення золотого динара в міждержавній торгівлі дозволило б застрахуватися від утрат на різниці валютних курсів. Причому золото не тільки здатне захистити платіжний баланс від стрибкоподібного коливання курсів валют, але це і єдині адекватні гроші в рамках ісламського погляду на економіку. Використання золота дозволяє уникати речей, що не відповідають ісламським уявленням про економіку, наприклад позичкового відсотка. Однак тоді від подібного плану довелося відмовитися. Для цього було кілька причин. По-перше, арабські держави групувалися навколо Організації країн експортерів нафти (ОПЕК). Саудівська Аравія, що відігравала провідну роль у картелі, споконвічно виступала в союзі із США на відміну від іншого ісламського світу: Індонезії, Малайзії, Пакистану. Крім того, на початку 80-х у результаті громадянської війни і вторгнення ізраїльської армії був практично цілком знищений Ліван, що претендував на роль фінансового і банківського центра арабського світу.

Однак до кінця сторіччя ідея введення золотого динара в ісламських країнах знову стала актуальної. До середини 90-х рр. Малайзії вдалося вийти на досить незалежну економічну політику, і відразу постало питання про реанімацію ідеї золотого динара. У результаті провідна роль стабільного острова для реалізації великих фінансових і економічних проектів перейшла від Лівану до Малайзії. Однак, особливо авторитет Куала-Лумпура піднявся після того, як Малайзії вдалося, завдяки грамотній політиці кабінету Махатхіра Мохаммада, з найменшими втратами вийти з азіатської фінансової кризи. Саме малайзійський прем’єр і став основним ідеологом уведення єдиної, забезпеченої золотом, ісламської валюти, динара.

У 2000-2001 роках почалися практичні кроки по створенню ісламського загального ринку і введенню загальної валюти. Проблема активно обговорювалася малайзійськими, саудівськими і єменськими фінансистами. У листопаді 2001 року в Дубаї пройшла офіційна церемонія введення в обіг золотих динар і срібних дирхам. Вперше в обіг були випущені монети, що поширювалися по офіційних каналах через Thomas Cook і Dubaі Іslamіc Bank. Золотий динар вже емітований і є в обігу в малайзійській офшорній провінції Лабуан і в ОАЕ. Вага монети складає 4,3 грами, що відповідає нормам, прописаним у Корані. Однак у тім же 2001 року, після того як США перейшли від економічних заходів впливу на близькосхідні справи до військових, монархії Перської затоки забажали дистанціюватися від проекту.

Утім, Малайзія, яка відрізняється незалежною політикою, вирішила не відмовлятися від проекту золотого динара. Уведення золотого динара у взаєморозрахунках між ісламськими країнами дозволило б у перспективі знизити залежність від американського долара експортоорієнтованих економік мусульманських держав. Зрозуміло, що це в першу чергу політичний проект, який при успішному розвитку дозволив би створити незалежну від американців „базу” усередині роздробленого ісламського співтовариства. Те, що піонерами на цьому шляху стануть саме Іран і Малайзія, невипадково. В Ірані з початку 80-х років економіка де-юре ісламізована, а Малайзія є одним з піонерів ісламізації в банківській справі20.

Таким чином можна зробити припущення, що скоріше за все в найближчі 30 років, в наслідок процесів глобалізації, буде сформована п’ята міжнародна валютна система основою якої стануть євро, долар США, золотий динар і можливо золото.

3. Головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи

Стрімке зростання світового фінансового ринку в останні десятиліття , істотне збільшення прямих іноземних інвестицій після ІІ світової війни, світова фінансова криза 90-х років ХХ ст., привернули увагу аналітиків, науковців, керівних кіл міжнародних валютно-фінансових організацій до необхідності подальшого удосконалення сучасної міжнародної валютної системи. Початок широкої дискусії з цих питань було покладено під час відзначення 50-річчя від дня створення Бреттон-Вудської валютної системи, заснування Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції і розвитку.

Суть пропозиції щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання, по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.

Остаточне з’ясування усіх питань та забезпечення практичного функціонування реформованої системи пропонується покласти на МВФ. При цьому МВФ повинен зосередитися переважно на наданні позик, спрямованих на підтримання макроекономічної рівноваги, а не довгострокового розвитку, що входить до функцій Світового банку. Макроекономічне регулювання, уніфіковані валютні курси та відкрита система платежів мають стати наріжним каменем діяльності МВФ, що посилить його системну трансформаційну здатність щодо фінансування і підтримання макроекономічних стабілізаційних програм. Йдеться про всебічне надання допомоги своїм членам у підтримці зорієнтованої на розвиток економічної стратегії, що включає контрольовану інфляцію, кредитні параметри, регулювання валютних курсів та відкриття економік перехідних країн та країн, що розвиваються, для торгівлі та іноземних інвестицій. Безперечно, стратегія МВФ мусить бути гнучкою і враховувати унікальні умови, історичні геополітичні та інші особливості кожної країни.

Впровадження централізовано-керованої міжнародної валютної системи є тривалим процесом. Її практичне здійснення вирішальною мірою залежатиме від узгодженої політики провідних індустріальних держав світу, насамперед „великої сімки”, від перебігу подій у самій розгалуженій системі міжнародних валютних відносин. У цьому зв’язку зростає також значення аналітичної роботи, що здійснюється в рамках МВФ, зокрема, шляхом підготовки і видання „Світового економічного огляду”, та ін.

Важливим кроком до подальшої диверсифікації та глобалізації повноважень МВФ є надання йому статусу спостерігача у щорічних нарадах групи Великої вісімки. Особливо зростає його значення як повноважного центру координації економічної і монетарної політики глобального рівня, під час гострих фінансових криз21.

Загроза світових фінансових криз вимагає створення відповідних стримуючих противаг та превентивних захисних засобів у глобальному масштабі. Сприяння з боку МВФ може здійснюватися за двома напрямками. По-перше, надання технічної допомоги країнам в удосконаленні їх економічної політики таким чином, щоб унеможливити перевищення меж валютних диспаритетів та виникнення криз платіжних балансів.

По-друге, якщо криза все ж таки сталася, надання фінансової підтримки для здійснення колекційної політики. Це вимагає створення попереджувальної системи, яка б пильно відслідковувала урядову політику і пропонувала необхідні корективи та створювала можливості для взаємної перевірки та уточнення економічних індикаторів.

Таким чином, сучасні міжнародні відносини потребують оперативних і скоординованих дій національних урядів та міжнародних валютно-кредитних організацій.

Висновок

В якості висновків зрезюмуємо основні результати курсового дослідження:

У міжнародних валютних відносинах оперують такими поняттями, як валютний паритет, валютний курс, конвертованість валют та ін.

Валютні відносини виникають на національному та на міжнародному рівнях. На національно-державному рівні вони формують національну валютну систему, яка включає в себе валютні відносини країни, їх інституціональні форми, що визначаються валютним та іншим законодавством, розгалужену сукупність інфраструктурних підрозділів, що забезпечують функціонування національної валютної системи.

Регіональні валютні системи створюються в межах міжнародних інтеграційних угрупувань та валютних блоків. Вони характеризуються, як правило, наявністю власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти, механізму взаємної валютної координації та регулювання (європейська змія) та інших важливих атрибутів, які виокремлюють їх у відносно відособлені ланки міжнародних валютно-кредитних відносин.

Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. ЇЇ розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу прації, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності.

Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків: резервні національні валюти; наднаціональні валюти.

Міжнародна валютна система розвивається в даний час двома взаємопов’язаними суперечливими шляхами. З одного боку, посилюються роль і значення глобальних валютно-фінансових структур (МВФ, Група Світового банку), що відповідає потребам транс націоналізації та глобалізації економічного розвитку. З іншого боку, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування валютних блоків (зон), основою яких є долар США, євро та ієна. Яка з двох тенденцій стане домінуючою, покажуть події у міжнародній валютній сфері в найближчі десятиліття.

Скоріше за все в найближчі 30 років, в наслідок процесів глобалізації, буде сформована п’ята міжнародна валютна система основою якої стануть євро, долар США, золотий динар і можливо золото.

Суть пропозиції щодо реформування існуючих структур міжнародної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і всебічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання валютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання, по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.

Список використаної літератури

Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини. Київ: Знання, 2004, 409 с.

Боринець С.Я. Міжнародні фінанси. Київ: Зання-Прес, 2002, 311 с.

Гальчинський А. Теорія грошей. Київ: Основи, 1998, 415 с.

Геращенко А.С. Настольная книга трейдера., С-Петербург., изд-во «V.I.P Капитал»., 2002, 368с.

Івасів Б.С. Гроші та кредит. Тернопіль: Карт-бланш, 2000, 510 с.

Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / А.С. Філіпенко, В.І. Мазуренко, В.Д. Сікора та ін.; за ред. А.С. Філіпченка. – К.: Либідь, 1997. – 208с.

Міжнародні фінанси // за ред. О.І. Рогача. Київ: Либідь, 2003, 784 с.

Носаченко І.М. Зовнішньоекономічні аспекти ринкової економіки. Львів: Світ, 2000, 112 с.

Пищик В.Я. Евро и доллар США. Конкуренция и партнерство в условиях глобализации. – М.:Изд-во «Консалтбанкир», 2002. – 304с.

Предборський В.А., Гарін Б.Б., Кухаренко В.Д. Економічна теорія. Київ: Кондор, 2003, 492 с.

Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.

Руденко Л.В. Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні операції. Київ: ЦУЛ, 2003, 616 с.

Тимниченко М.Ю. История становления и развития мировой валютной системы. Менеджмент в России и за рубежом №5 / 2000

Barry EICHENGREEN. Vom Goldstandard zum EURO. Die Geschichte des internationalen Wahrungssystems. Berlin: Verlag Klaus Wagenbach, 1999. 300 S.

Central Banking, Vol. IX, #2, 1999, pp.31-32.

1 Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини. Київ: Знання, 2004, 409 с. – с.256

2 Боринець С.Я. Міжнародні фінанси. Київ: Зання-Прес, 2002, 311 с. – с.107

3 Носаченко І.М. Зовнішньоекономічні аспекти ринкової економіки. Львів: Світ, 2000, 112 с. – с.58

4 Боринець С.Я. Міжнародні фінанси. Київ: Зання-Прес, 2002, 311 с.

5 Боринець С.Я. Міжнародні фінанси. Київ: Зання-Прес, 2002, 311 с.

6 Міжнародні фінанси // за ред. О.І. Рогача. Київ: Либідь, 2003, 784 с.

7 Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник / А.С. Філіпенко, В.І. Мазуренко, В.Д. Сікора та ін.; за ред. А.С. Філіпченка. – К.: Либідь, 1997. – 208с.

8 Міжнародні фінанси // за ред. О.І. Рогача. Київ: Либідь, 2003, 784 с.

9 Предборський В.А., Гарін Б.Б., Кухаренко В.Д. Економічна теорія. Київ: Кондор, 2003, 492 с.

10 Предборський В.А., Гарін Б.Б., Кухаренко В.Д. Економічна теорія. Київ: Кондор, 2003, 492 с.

11 Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.

12 Тимниченко М.Ю. История становления и развития мировой валютной системы. Менеджмент в России и за рубежом №5 / 2000

13 Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.

14 Barry EICHENGREEN. Vom Goldstandard zum EURO. Die Geschichte des internationalen Wahrungssystems. Berlin: Verlag Klaus Wagenbach, 1999. 300 S.

15 Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.

16 Barry EICHENGREEN. Vom Goldstandard zum EURO. Die Geschichte des internationalen Wahrungssystems. Berlin: Verlag Klaus Wagenbach, 1999. 300 S.

17 Геращенко А.С. Настольная книга трейдера., С-Петербург., изд-во «V.I.P Капитал»., 2002, 368с.

18 Пищик В.Я. Евро и доллар США. Конкуренция и партнерство в условиях глобализации. – М.:Изд-во «Консалтбанкир», 2002. – 304с. ; с.188-192

19 Central Banking, Vol. IX, #2, 1999, pp.31-32

20 Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.

21 Рокоча В.В. Міжнародна економіка. Кн.2. Монетарна теорія міжнародної економіки. Київ: Таксон, 2003, 302 с.

Міжнародні фінанси // за ред. О.І. Рогача. Київ: Либідь, 2003, 784 с.

Тема: Мировые валютные рынки.

План:

1. Понятие валютного рынка……………………………………………2с.

2. Международный валютный рынок………………………………….3с.

3. Центры мирового валютного рынка………………………………….4с.

4. Валютные операции……………………………………………………5с.

5. Россия на международном валютно-финансовом рынке……………8с.

Понятие валютного рынка

Мировая экономика не может существовать без развитого финансового рынка, составной частью которого является валютный рынок.

Валютный рынок представляет собой официальный финансовый центр, где сосредоточена купля-продажа валют и ценных бумаг в валюте на основе спроса и предложения на них.

Его участниками являются крупные коммерческие банки, финансовые и инвестиционные компании, фондовые биржи, ТНК, центробанки, посреднические организации и отдельные лица, международные финансовые организации.

Иными словами, с функциональной точки зрения валютный рынок обеспечивает своевременное осуществление международных расчетов, страхование от валютных рисков, диверсификацию валютных резервов, валютную интервенцию, получение прибыли их участниками в виде разницы курсов валют.

Валютная интервенция- это целевые операции по купле-продаже иностранной валюты для ограничения динамики курса национальной валюты определенными пределами его повышения или понижения.

С институционной точки зрения валютный рынок представляет собой совокупность банков, валютных бирж и других финансовых институтов.

С организационно-технической точки зрения валютный рынок – это совокупность телеграфных, телефонных, телексных, электронных и прочих коммуникационных систем, связывающих в единую систему банки разных стран, осуществляющих международные расчеты, кредитные и другие валютные операции.

По сфере распространения валютный рынок подразделяется на международный и внутренний рынки.

Как международный, так и внутренний рынок состоит из ряда региональных рынков, которые образуются финансовыми центрами (банками, биржами) в отдельных регионах мира или данной страны.

Решающим фактором при торговле валютой является информация. Обмен информацией, как мы уже отмечали выше, проводится через сеть спутниковой и мониторной связи. Мониторы установлены во всех финансовых учреждениях, торгующих иностранной валютой. Они имеются также у маклеров и других заинтересованных лиц и организаций. В конце 80-х гг. банки совершали 85-95% валютных сделок между собой на межбанковском рынке, а также с торгово- промышленной клиентурой. В середине 90-х гг. все большее число сделок совершается не банками, а инвестиционными фондами.

Международный валютный рынок

Международный рынок охватывает валютные рынки всех стран мира. Под ними понимается цепь тесно связанных между собой системой кабельных и спутниковых коммуникаций мировых региональных валютных рынков. Между ними существует перелив средств в зависимости от текущей информации и прогнозов ведущих участников рынка относительно возможного положения отдельных валют.

Мировой валютный рынок осуществляет движение денежных ресурсов между государствами, опосредуя международную торговлю товарами и услугами, международную миграцию капиталов. На мировом валютном рынке осуществляются расчетные и кредитные операции, обслуживающие товарные сделки; валютообменные операции; операции, обусловливающие движение капиталов из страны в страну; операции с ценными бумагами.

Валютный рынок в международной экономике выполняет следующие основные функции:

> обслуживание международного оборота товаров, услуг и капиталов. На долю валютных операций, обслуживающих международную торговлю, приходится около 10% всех валютных операций;

> формирование валютного курса на основе спроса и предложения на валюту;

> предоставление механизмов защиты от валютных рисков, движения спекулятивных капиталов. Валютные операции, не связанные с обслуживанием мировой торговли, а являющиеся чисто финансовыми трансферами (спекуляции, хеджирование – заключение срочной сделки для страхования цены или прибыли и др.) преобладают на валютном рынке;

> использование валютного рынка как инструмента для проведения денежно-кредитной политики центрального банка той или иной страны.

Национальные валютные рынки существуют во всех странах с развитой рыночной экономикой. По мере развития национальных рынков и их взаимных связей сложился единый мировой валютный рынок.

Предпосылками формирования мировых рынков валют являются:

. интернационализация хозяйственных связей;

. концентрация капитала в производстве и банковском деле;

. развитие межбанковских телекоммуникаций.

Международный валутный рынок включает глобальные, региональные, нацциональные (местные) валютные рынки. Эти рынки различаются по объемам, характеру валютных операций и количеству валют, участвующих в операциях.
Глобальные валютные рынки концентрируются в международных финансовых центрах (МФЦ).

Центры мирового валютного рынка

Центрами мирового валютного рынка являются МФЦ.

МФЦ – это места сосредоточения банков, специализированных кредитно- финансовых институтов. В них осуществляются международные валютные, кредитные, финансовые операции, сделки с ценными бумагами, золотом.

В настоящее время можно выделить Азиатский (с центрами в Токио,
Сингапуре, Гонконге, Мельбурне), Европейский (Лондон, Амстердам, Париж,
Франкфурт на Майне, Цюрих), Американский (Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Анджелес) рынки.

В начале 90-х гг. около 50% международных валютных сделок осуществлялось на трех мировых валютных рынках : лондонском, нью-йоркском и токийском.
Общий ежесуточный объем международных валютных операций в середине 90-х гг. достиг 1 трлн 230млрд долл. По объему операций валютные рынки превосходят среднегодовые обороты как финансовых , так и нефинансовых рынков, составляя, по некоторым оценкам, от 200 до 500 трлн долл. США.

Самым представительным, несомненно, является американский центр, в котором главную роль играет Нью-Йорк как средоточие крупнейших финансовых институтов мира. Сердцевиной Нью-Йорка, бесспорно, считается Нью-йоркская фондовая биржа.

В Европе ведущим финансовым центром является Лондон, занимающий первое место в мире по валютным, депозитным и кредитным операциям. Только ежедневный объем сделок с валютой в английской столице приближается к 500 млрд долл.

В конце 60-х гг. выросли финансовые центры на Дальнем Востоке. Этому способствовало быстрое развитие экономики Японии и других азиатских
«драконов», которые завоевывают прочное положение в мировой торговле и превращаются в кредиторов западных стран.

Наконец, в 80-х гг. возникли новые финансовые центры на бывших
«задворках» мирового хозяйства – в Бахрейне, Панаме, на Багамских,
Каймановых и нидерландских Антильских островах. Они функционируют на оффшорных началах, т.е. финансовые операции здесь не подвергаются национальному регулированию. Как правило, они имеют льготный валютный режим, что и привлекает сюда транснациональные банки и корпорации. В этих налоговых гаванях иногда лишь регистрируются сделки, совершаемые в различных частях света. В связи с расположением мировых региональных валютных рынков в различных часовых поясах можно сказать, что международный валютный рынок работает круглосуточно. На мировых региональных рынках обычно котируются не все валюты, а только наиболее употребляемые участниками данного рынка, т.е. местные денежные единицы и ряд ведущих свободно конвертируемых валют, прежде всего резервных валют.

При этом, естественно, в результате разницы во времени курсы ведущих
(т.е. резервных) валют, котирующихся на различных рынках или на одном и том же рынке, в разное время несколько отличаются при сохранении общих тенденций.

Основные функции мирового валютного рынка :

. осуществление расчетов по внешнеторговым договорам;

. регулирование валютных курсов;

. диверсификация валютных активов участников рынка;

. страхование (хеджирование) валютных рисков;

. получение прибыли участниками (спекуляция) на разнице валютных курсов.

Вступление Российской Федерации в апреле 1992г. в Международный валютный фонд (МВФ) свидетельствует о том, что Россия вышла на международный валютный рынок.

Банки, действующие на международном валютном рынке, образуют международную банковскую систему. Эта система регулируется определенным набором неких правил и законов, которые составляют международную валютную систему (МВС).

МВС – мировая денежная система всех стран, в рамках которой формируются и используются валютные ресурсы и осуществляется международный платежный оборот. Иначе говоря, МВС представляет собой определенный набор международных платежных средств (СКВ, международные конвертируемые валюты); режим обмена валют, включая валютные курсы и валютные паритеты; условия конвертируемости; механизм обеспечения валютно-платежными средствами международного оборота; регламентацию и унификацию форм международных расчетов; режим международных рынков валюты и золота; статус межгосударственных институтов, регулирующих валютные отношения; сеть международных и национальных банковских учреждений, осуществляющих международные расчетные и кредитные операции, связанные с внешнеэкономической деятельностью.

Валютообменные операции (торговля валютой) составляют основу функционирования мирового валютного рынка.

Валютные операции

Все валютные операции делятся на два вида:

1) кассовые;

2) срочные.

Кассовые сделки осуществляются участниками рынка для получения неоходимой валюты в течение одного – двух дней. Кассовая сделка осуществляется на условиях «спот» (spot), т.е. с немедленной поставкой покупаемой
(продаваемой) валюты. Курс валюты в кассовых сделках фиксируется на день и час оплаты контракта. При этом разделяются курсы безналичных сделок (это около 90% объема кассовых операций) и курс наличных сделок. Главный смысл кассовой сделки – обменять одну валюту на другую. Но вместе с этим она может иметь и спекулятивный подтекст и использоваться для получения дополнительного дохода из-за колебания валютных курсов.

Развитие средств телекоммуникаций и электронных межбанковских переводов сделало возможным ускорение межбанковских расчетов. Два рабочих дня, в течение которых осуществляется поставка валюты, в этих условиях могут быть разделены, если курсы обмениваемых валют подвержены сильным колебаниям.
Фиксируется отдельно курс сделки спот «сегодня» (today) и курс сделки спот
«завтра» (tomorrow). Разница курсовых значений на дату «сегодня» и дату»завтра» определяет возможность получения дополнительного дохода.

Объем кассовых операций, проводимых на международных валютных рынках, велик. Он составляет около 60% общего объема операций межбанковского рынка.
Если в 1990г. дневной объем всех операций мирового рынка составлял примерно
650 млрд долл., то в 1998г. – почти 1 трлн 750 млрд долл. На кассовые сделки приходится не менее 900 млрд долл.

Срочные валютные операции рассчитаны на срок гораздо больший, чем два рабочих дня. Цели таких операций – конверсия валют для получения дохода, получение прибыли за счет курсовой разницы, страхование валютных позиций от возможных потерь. Характерным для срочных сделок является то, что сама валюта участникам сделки не интересна. Их интересуют процентные ставки.
Приобретение той или иной валюты – это лишь повод для получения дополнительного дохода.

Наиболее распространенными срочными операциями являются форвардные сделки. Они осуществляются между банками и финансовыми компаниями на межбанковском рынке. Такие сделки рассчитаны на срок от 3 дней до 12 месяцев. В момент заключения сделки фиксируются курс валюты и сумма сделки.
Курс фиксируется с расчетом будущего повышения или снижения фактического курса валюты. Огромное значение имеет механизм формирования курсов форвардных сделок. Его основу составляет курс спот минус дисконт ( депорт), либо плюс премия (репорт).

Форвардный курс, в котором учтены премия или скидка, именуется курсом
«аут райт». По «правилу большого пальца» валюта с наиболее низкой процентной ставкой всегда будет продаваться на форвардном рынке с премией по отношению к валюте с более высокой процентной ставкой. Но обычно при расчете форвардного курса учитываются величины депозитных процентных ставок по обмениваемым валютам. Ведь покупатель реально имеет альтернативу форвардной сделке. Он может купить данную валюту на условиях спот, а затем положить ее в банк на депозит. Поэтому он всегда сравнивает условия сделок.
Критерием является величина дохода при осуществлении форвардной сделки и реализации отмеченного варианта Репорт форвардного курса должен превышать величину ставки банковского депозита, тога форвардная сделка будет выгодной. Исходя из этого, форвардный курс может быть рассчитан по формуле:

КФ = КС(1+А) ,

1+LIBOR где КС – текущий курс валюты (спот); А – процентная рыночная (депозитная) ставка; LIBOR – ставка ЛИБОР (Лондонского рынка краткосрочных депозитов).

С начала 70-х гг. на мировом валютном рынке большое распространение получили фьючерсные сделки. Они впервые появились на товарных биржах, где вели торговлю сезонными товарами (зерно, сахар, каучук, джут, кофе, нефтепродукты). Сделки на будущий срок, под будущие поставки товаров получили широкое распространение в 60-х гг. Родиной фьючерсной торговли считают Чикагскую товарную биржу (СМЕ). В начале 70-х гг. впервые стали осуществлять операции с финансовыми (валютными) фьючерсами. По сути своей и механизму осуществления фьючерсная сделка мало отличается от форвардной.
Это также поставка товара на будущий срок по заранее обусловленной цене (на
1,2,3,6,12 мес.).

Особенности фьючерсного контракта:

. реализация контракта совершается точно в намеченный срок держателем фьючерса;

. фьючерсами торгуют только биржи, а потому торговля ведется по строгим правилам и стандартным условиям.

. Реальной поставки товара не происходит.

. Расчеты по фьючерсам осуществляются через расчетную палату.

. При этом расчеты по текущим прибылям и убыткам ведутся ежедневно.

Фьючерсные контракты позволяют получать прибыли на разнице цен по мере роста спроса на товар в расчете на благоприятную динамику цен в будущем.

Другая цель фьючерсного контракта – страхование (хеджирование) неблагоприятных изменений валютных курсов посредством покупки фьючерсного контракта, противоположного условиям сделки спот.

Валютные опционы – это контракты, обусловливающие возможность купить или продать определенное количество валюты по фиксированной цене на будущий срок. Покупающий право на покупку или продажу опциона на обязан выполнять условия, он может от них отказаться, отдав за это часть дохода. Существует опцион на покупку (call) и опцион на продажу (put). Покупатель опциона call имеет право купить валюту в течение отведенного времени по фиксированному курсу. Продавец опциона call обязан продать данное количество валюты, если опцион будет выполнен, т.е. если покупатель не откажется его купить.
Покупатель опциона put имеет право продажи инвалюты в течение данного срока по фиксированной цене. Продавец опциона put обязан купить данное количество валюты по определенной цене при выполнении условий договора.

Цена опциона – это премия за отказ от выполнения контракта или плата за риск при покупке права. В отличие от форварда опционный контракт, являясь не обязательным для исполнения, дает возможность нескольких вариантов: исполнить контракт, оставить контракт без исполнения либо продать его до истечения срока. Такой маневр делает опционный контракт одновременно средством страхования валютных рисков при неблагоприятном движении валютного курса и средством получения дохода при движении валютного курса в благоприятном направлении.

Большое распространение на международных валютных рынках получили операции «своп» (swap). Их можно причислить к финансовым инновациям, широко распространившимся в 80-е гг.. Они используются банками и корпорациями для управления активами и пассивами. По сути своей сам термин swap означает мену, обмен. В данном случае происходит обмен результатами проведенных валютных операций. Купля – продажа валют осуществляется на разных условиях
(например покупка валюты на условиях спот и продажа на условиях форвард).
Существует много разновидностей свопов. Главные из них: процентный своп и валютный своп.

Процентный своп обычно есть соглашение между банками отдельных стран, когда договариваются о взаимном расчете за кредит по разным процентным ставкам. Реального кредитного соглашения нет. Стороны обмениваются лишь процентными платежами, фиксируя разность процентных ставок.

Валютный своп предполагает обмен процентными платежами валютных котировок какой-либо распространенной валюты (чаще всего доллара США).
Своповские сделки осуществляют не только отдельные коммерческие банки, финансовые корпорации, но и центробанки. Подобная практика особенно распространена в Европе: центробанки стран ЕС обмениваются результатами краткосрочных кредитных сделок в целях диверсификации своих валютных активов и осуществления валютной интервенции на внутреннем валютном рынке.

Россия на международном валютно-финансовом рынке

Стремление Росси к интеграции в мировое хозяйство предполагает ее активное участие в международных валютно-финансовых и кредитных отношениях.
Чтобы стать полноправным участником этих отношений, России предстоит решить немало проблем. При этом стратегической задачей ее валютной политики является введение свободного обмена рубля на конвертируемые валюты. Это предполагает наличии сбалансированного и открытого (в рамках избранной стратегии) для нерезидентов внутреннего рынка товаров , услуг, капитала, валют, отмену валютных ограничений. Курс рубля к конвертируемым валютам обеспечивает связь экономики России с мировым рынком.

В России уже имеется внутренняя конвертируемость рубля при наличии ряда валютных ограничений. Для перехода к полной конвертируемости рубля потребуется политико-экономическая и финансовая стабилизация, накопление существенных золотовалютных резервов, отработка валютного механизма сотрудничества со странами СНГ.

Внутренняя конвертируемость – это свободный обмен рублей на иностранную валюту на внутреннем валютном рынке по меняющемуся курсу.

В 1996г. Россия подписала ст. VIII Устава МВФ, в результате чего рубль стал конвертируемой валютой в платежах и переводах.

Важным шагом для российского рубля как для валюты, признаваемой мировым экономическим сообществом, стала торговля срочными контрактами (фьючерсами) на рубль на Чикагской товарной бирже в США. В апреле ЧТБ стала использовать российский рубль как двенадцатую валюту, с которой ЧТБ проводит срочные сделки. Сумма контракта составила 500 тыс. руб., срок исполнения 6 месяцев.
У российских банков появилась возможность участвовать в торгах на ЧТБ. Для нерезидентов – это дополнительная возможность хеджироваться при вхождении на российский рынок. Вместе с тем после открытия торгов на американской бирже возросло воздействие на российский рынок со стороны мировых спекулянтов. Центральному банку России, который до начала 1998г. был крупнейшим игроком на рынке фьючерсных валютных сделок, стало сложнее регулировать рынок, особенно в случае очередного мирового финансового кризиса.

Еще до открытия торгов по российскому рублю на ЧТБ Россия стала пятой по счету восточноевропейской страной после Чехии, Венгрии, Польши и Словакии, чьи производственные ценные бумаги – фьючерсы и опционы стали обращаться на
Австрийской бирже деривативов, являющейся отделением Венской фондовой биржи. Для торговли российскими фьючерсами и опционами Австрийской биржей разработан специальный страновой индекс, в качестве базовой основы которого использован индекс РТС (официальный индикатор Российской торговой системы).

Как было уже отмечено выше, в мае 1992г. Россия вступила в МВФ. В тот же период начинается ее сотрудничество с группой Мирового банка, включающего ряд международных финансовых организаций: Международный банк реконструкции и развития, Международную финансовую корпорацию, Международную ассоциацию развития и Международное агенство по гарантиям инвестиций.

Мировые финансы являются важным фактором финансовой стабилизации России.
За счет внешних заимствований во второй половине 90-х гг. Россия покрывала до 50% бюджетного дефицита страны.

Наиболее крупные кредиты Россия получает от МВФ. Предоставление их связано с соблюдением ряда требований:

* наличие прогнозируемой, последовательной экономической политики;

* наличие утвержденного до начала нового финансового года федерального бюджета;

* сохранение стабильного налогового режима.

С 1992г. по 1996г. включительно Россия получила от МВФ 10,5 млрд долл.

Взаимодействие России с МБРР строится в зависимости от отношений, складывающихся с МВФ. Если эти отношения благоприятны и МВФ удовлетворен ходом реформ в России, МБРР, как правило, в свою очередь предоставляет кредиты России на весьма льготных условиях.

Список использованной литературы:

1. Авдокушев Е.Ф. Международные экономические отношения. – М.,-1999. с.

261-281.

2. Мировая экономика. Введение во внешнеэкономическую деятельность. Под ред. А.К. Шуркалина и Н.С. Ципиной. – М.,-2000. с.165-169.

3. Балабанов И.Т., Балабанов А.И. Внешнеэкономические связи.-М.,1998. с.220-221.

Координация ценообразования и ассортиментной политики фирмы. Обоснование цен на взаимозаменяющие и взаимодополняющие товары.

Ассортиментная политика фирмы выступает как активный инструмент маркетинга и как средство формирования той среды, в которой будут действовать цены.

Например, фирма может разработать продукт, адресованный малочувствительному к ценам сегменту рынка. И это создаст условия для реализации уже ценовых решений, а именно стратегии премиального ценообразования.

Иной вариант — создание продукта, позволяющего добиться максимальной экономии затрат. Столь дешевый продукт может стать для фирмы базой реализации стратегии ценового прорыва.

Но на практике дело обстоит еще более сложно. Это связано тем, что подавляющее большинство фирм предлагает покупателям не один, а множество товаров. И это порождает новую проблему: взаимовлияние цен и свойств различных товаров. На рынке существует три типа товаров:

1) нейтральные товары;

2) взаимозаменяемые товары;

3) взаимодополняющие товары.

Эффект дополнения может возникать в силу двух причин:

1) для достижения нужного покупателю конечного результата товары должны потребляться;

2) товары выгоднее покупать вместе, а не поодиночке.

Учет эффектов замещения или дополнения приобретает для ценовой политики фирмы существенное значение в том случае, когда она производит широкий ассортимент товаров, некоторые из которых могут оказаться по отношению к друг другу дополняющими или заменяющими.

Это значит, что возникает задача установления цен не изолированно, а для целой линейки товаров.

Линейка товаров — группа товаров, которые тесно связаны между собой либо в процессах потребления или распределения, либо по уровням цен, либо за счет привлечения одних и тех же групп покупателей.

Частным случаем линейки товаров является параметрический ряд товаров, который возникает чаще всего в машиностроении или химической промышленности.

Параметрический ряд товаров — группа товаров одинакового функционального назначения, различающихся уровнями основных потребительских параметров (например, мощности, грузоподъемности и т. п.).

Обоснование цен на взаимозаменяемые товары Простейшим примером такого рода ситуаций является установление цен на бензоколонках. Здесь обычно продается бензин различных марок и различного качества. В России это чаще всего 76-я, 93-я и 95-я марка. Бензин 76-й марки и бензины более высоких марок реально мало заменимы, так как 76-й бензин пригоден лишь для определенного класса двигателей. Напротив, бензины 93-й и 95-й марок взаимозаменяемы, и потому чем дороже будет стоить 95-я марка, тем большее число владельцев машин будут заправляться бензином 93-й марки.

Следовательно, чтобы просчитать экономические последствия изменения цены с учетом еще и фактора переключения спроса с одного заменяющего товара на другой, нам надо определить уточненную величину удельного абсолютного выигрыша для того товара, цену которого мы анализируем.

Эту величину можно определить либо путем организации эксперимента на одной из бензоколонок фирмы, либо на основе экспертных оценок служащих бензоколонок, которые уже наблюдали поведение покупателей в таких ситуациях.

Обоснование цен на взаимодополняющие товары В данном случае, определяя уточненный удельный абсолютный выигрыш, надо не вычитать, а складывать. Общая формула расчета величины уточненного удельного выигрыша для продукта, входящего в линейку товаров, имеет следующий вид:

а) если остальные товары линейки являются заменяющими:

СМа = СМ0 — (∆Ssub • CMsub),

б) если остальные товары линейки являются дополняющими:

СМа = СМ0 + (∆Sc • СМС),

где СМа — уточненный удельный абсолютный выигрыш; СМо — исходный удельный выигрыш; ∆SSub, ∆SC — изменение объема продаж соответственно заменителей и дополняющих товаров; CMsub, CMC — удельный выигрыш соответственно заменителей и дополняющих товаров.

При этом этом надо иметь в виду, что изменение цены интересующего нас товара может вызвать изменения объемов продаж заменяющих или дополняющих товаров не сразу, а спустя некоторое время, т. е. с лагом. И этот эффект может быть весьма заметным.

В подтверждение пример.

Многие фармацевтические фирмы используют практику продаж лекарств с очень большими скидками для клиник при медицинских вузах. В этом нет благотворительности — лишь четкий коммерческий расчет. Он состоит в том, что студенты-медики, привыкнув во время практики к использованию определенных лекарств, будут и в своей дальнейшей самостоятельной практике выписывать пациентам именно их. А значит, потери выручки от продажи лекарств учебным клиникам окупятся спустя несколько лет резким приростом продаж на общем рынке.

Проведение расчетов уточненных величин удельных выигрышей и основанных на них оценок безубыточных изменений продаж становится делом особенно трудным в тех случаях, когда изменения цены одного товара затрагивают несколько других дополняющих или заменяющих товаров, причем влияние это может быть разнонаправленным.

В случае линейки, включающей много взаимозависимых товаров, расчеты уточненной величины удельного выигрыша могут стать делом весьма обременительным. Поэтому в таких ситуациях лучше идти на агрегирование данных, чтобы упростить задачу.

Выбор товара в качестве «убыточного лидера продаж»

Нередко снижение цен на один из товаров линейки проводится не столько даже для увеличения продаж именно этого товара, сколько ради привлечения покупателей к другим товарам линейки.

Если при этом цена на удешевляемый товар устанавливается даже ниже переменных затрат на него, то мы имеем дело с особой коммерческой ситуацией — выделением в составе линейки товаров убыточного лидера продаж.

Для этого обратимся к ситуации, когда понятие линейки товаров оказывается наиболее широким, т. е. когда в качестве ее элементов выступают все товары, продающиеся в определенном магазине. При этом опыт показывает, что всегда есть некоторые товары, которые особенно сильно влияют на желание покупателей делать покупки именно в данном магазине. Но, уже попав туда, он заодно покупает и другие товары из имеющегося ассортимента. А следовательно, как мы уже знаем, это реально меняет выигрыш от продаж такого «товара-приманки». Отсюда уже только один шаг до логического вывода о том, что если даже установить цену на «товар-приманку» с отрицательный величиной его собственного выигрыша, то уточненная (с учетом продаж других товаров) величина этого выигрыша может оказаться не просто положительной, но весьма высокой.

Такая ситуация достаточно широко встречается в продовольственной торговле, когда конкурирующие супермаркеты начинают рекламировать особенно низкие цены то на один, то на другой товар из своего ассортимента. Логика здесь проста — раз уж покупатели придут в супермаркет, привлеченные дешевизной данного товара, то весьма вероятно, что они здесь купят и все остальные нужные им товары, хотя цены на них и будут аналогичны ценам в других магазинах. В итоге общий торговый оборот возрастет и прирост прибыли перекроет потери на убыточном лидере продаж.

Чтобы товар смог стать убыточным лидером продаж, он должен отвечать по крайней мере одному из двух требований:

1) относиться к категории тех товаров, цены которых хорошо известны большинству покупателей.

Дело в том, что большинство покупателей способны устойчиво помнить цены только ограниченного набора товаров, которые они приобретают наиболее часто (особенно сильно это обстоятельство проявляется в период инфляции, порождающей частые изменения цен и их большую дифференциацию по продавцам). Отсюда проистекает любопытный психологический феномен — цены именно таких товаров начинают рассматриваться покупателями как индикатор общего уровня цен на все Товары в том или ином магазине, который в результате попадает в категорию либо «дорогих», либо «дешевых» торговых заведений. И если такие товары-индикаторы превратить в убыточных лидеров продаж, то тем самым можно дезориентировать покупателей и привлечь их в магазин, создав иллюзию общей «дешевизны» его ассортимента;

2) относиться к категории тех товаров, которые приобретаются наиболее чувствительными к ценам группами покупателей.

Выше мы уже упоминали о том, что различные группы покупателей неодинаково чувствительны к уровням цен и их изменениям. Более того, сам набор товаров может варьироваться по этим группам, а потому избрание какого-то товара в качестве убыточного лидера продаж принесет результат лишь в том случае, если этот товар входит в «корзинку» наиболее чувствительных к ценам покупателей. Например, бессмысленно выбирать в качестве «приманки» какую-то из марок дорогих вин. Куда больший эффект может принести выдвижение на эту роль таких товаров, как белый хлеб, яйца, мука или сливочное масло — все они входят в обычную «продовольственную корзинку» семей с невысокими доходами и большой чувствительностью к ценам.

Если же существует товар, который отвечает обоим этим требованиям, то он становится идеальным кандидатом на роль убыточного лидера продаж.

Успешность использования такой методики ценообразования обычно тем выше, чем длиннее линейка товаров, предлагаемых фирмой своим клиентам. Ведь это повышает шансы на приобретение покупателями, «подманенными» товаром — убыточным лидером продаж, других товаров линейки с нормальными величинами выигрыша в цене.

Именно поэтому к ней чаще обращаются супермаркеты с большим набором разнообразных товаров, чем специализированные продуктовые магазины. Легче обнаружить элементы такого ценообразования и в ценовой политике фирм с большим ассортиментом товаров, а не производителей, выпускающих узкий набор продукции.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://sergeev-sergey.narod.ru/start/glava.html

;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
-;;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;.;
;
.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
;
;.
;
;.
.;
;.
..;
; .
...;
 ;.
....;
 ; .
.....;
  ;.
......;
  ;.
.......;
  ;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
-;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;.;
;;.;
;
.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
;
;.
;
;.
.;
;.
..;
; .
...;
 ;.
....;
 ; .
.....;
  ;.
......;
  ;.
.......;
  ;;.;
;
.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;
;
;.
;
;.
.;
;.
..;
; .
...;
 ;.
....;
 ; .
.....;
  ;.
......;
  ;.
.......;
  ;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;.;
;
.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
;
;.
;
;.
.;
;.
..;
; .
...;
 ;.
....;
 ; .
.....;
  ;.
......;
  ;.
.......;
  ;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
-;;
o;;
;;
;;
o;;
;;
;;
o;;
;;;.;
;
.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;.;
;;
-;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;
;;
o;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;
;;;

ДИПЛОМНА РОБОТА

ВАЛЮТНІ ОПЕРАЦІЇ БАНКУ

(на прикладі діяльності АКБ «Приватбанк»)

Вступ

Актуальність обраної теми дипломного проекту та доцільність проведення досліджень для оцінки стану та перспектив розвитку валютних операцій комерційних банків полягає в необхідності оптимізації вирішення трьох основних проблем:

1) входження України в світову систему ринкових держав супроводжується попитом на валютні операції забезпечення вільного економічного обміну товарами та послугами між державами;

2) існуюча світова валютна система не має загальносвітової валюти, як єдиного мірила економічних вартостей товарів та послуг;

3) існує дилема між валютним ризиком та прибутковістю банку у вигляді як прямої залежності(спекулятивність), так і обратної залежності (плаваючий валютний курс).

Об’єктом дипломного дослідження є – діяльність комерційного банку АКБ «Приватбанк» в галузі валютних операцій.

Предметом дипломного дослідження є – комплекс інструментів управління валютними операціями та валютним ризиком АКБ «Приватбанк».

Методами дипломного дослідження є – структурний аналіз, первинні статистичні спостереження, групування та статистичний аналіз хронологічних рядів параметрів, побудова розрахункових алгоритмів математичних моделей обробки статистичних даних в «електронних таблицях» EXCEL-2000.

Мета дипломного дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні важливості оптимізації управління валютними операціями та валютним ризиком в банку АКБ «Приватбанк», а також пошуку напрямків удосконалення інструментів управління валютним ризиком на основі використання моделей поточних часових та процентних геп-розривів між строками і вартістю залучених та розміщених валютних коштів.

Для досягнення поставленої мети в дипломній роботі вирішуються такі завдання:

досліджено сутність та класифікацію валютних операцій і валютного ризику комерційного банку;

досліджено стан валютних операцій та валютного ризику в АКБ «Приватбанк» у 2003–2007 роках;

розглянуто процес застосування забалансових інструментів регулювання валютної позиції АКБ «Приватбанк»;

проведено аналіз діючої практики управління валютним ризиком в комерційних банках розвинутих країн світу з застосуванням інструментів поточних строково-процентних розривів (геп-менеджменту);

– виконані дослідження валютного ризику та інструментарію його зменшення як при застосуванні методології нормативного обмеження Національного банку України на розмір загальної валютної позиції банку, так і при методології детального дослідження валютної позиції банка на окремих короткострокових та довгострокових відрізках функціонування банку (повалютний ГЕП-менеджмент).

Інформаційною базою дипломного дослідження були – звітні документи АКБ «Приватбанк» за 2003–2007 роки, статистичні матеріали Національного банку України, Асоціації українських банків, Держкомстату України.

Практична цінність отриманих в результаті дипломного дослідження результатів полягає в пропозиції та обґрунтуванні доцільності застосування інструменту часового повалютого ГЕП-менеджменту для більш глибокого аналізу валютної позиції на різних короткострокових та довгострокових відрізках часу функціонування комерційного банку, що дає змогу більш об’єктивної ідентифікації величин та джерел валютних ризиків в діяльності банку.

1. Теоретичні основи валютних операцій комерційних банків

1.1 Економічний зміст валютних операцій та їх класифікація

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [4] в Україні офіційно застосовується наступна термінологія валютних операцій:

1) «валютні цінності» – це наступні категорії:

– іноземна валюта – іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України;

– платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах;

– банківські метали – це золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

Для цілей Декрету надалі під термінами «іноземна валюта» розуміється як власне іноземна валюта, так банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

2) «валютні операції» – це:

– операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

– операції пов’язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності;

– операції, пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей;

Міжнародні валютні відносини спираються на ролі грошей в економічній системі – тобто їх макрофункції, що забезпечують функціонування економічної системи [33]:

Інформаційна функція – найпростіша. Її сутність полягає в тому, що більшість процесів, що відбуваються в економіці, мають грошову форму вираження, що дозволяє одержати загальні характеристики процесів, що відбуваються в суспільстві і відповідну інформацію, необхідну для керування.

Функція вірогідності – тісно зв’язана з інформаційної. Зміст її полягає в тому, що інформація, виражена в грошовому виді повинна бути максимально зв’язана з реальними величинами, а також з параметрами, що характеризують ті чи інші процеси, що відбуваються в економіці.

Системна чи сполучна функція – суть системної функції полягає в тім, що нормальний рух грошових потоків є основною нормою функціонування економіки в цілому.

Стабілізуюча функція – тісно зв’язана із системною, оскільки велика частина процесів, що відбуваються в економіці, здійснюються за допомогою грошової форми руху, і очевидно, що нормальність функціонування є вихідною умовою стабільності чи нестабільності в цілому.

Елементарні функції грошей:

1. Функція міри вартості:

– дозволяє розкрити еволюцію грошей як процес виникнення специфічного товару, що виконує роль еквівалентної форми для вираження вартості будь-якого товару у формі матеріального носія.

– як міра вартості, гроші служать для того, щоб перетворювати вартість нескінченного різноманіття товарів у ціни – грошову форму вираження вартості.

– у силу цієї ж функції виконується функція масштабу цін. Історично, масштаб цін зв’язаний з визначеною кількістю золота чи іншого коштовного металу, що входить у грошову одиницю тієї чи іншої держави. У сучасних умовах масштаб цін визначається загальним станом економічної системи і, зокрема, прийнятим державним паритетом національної валюти.

– у силу виконання функції міри вартості, виконується функція розрахункової одиниці, що використовується для визначення ціни товару валового внутрішнього продукту, валового національного продукту, прибутку, собівартості, обсягу капітальних вкладень і т.п.

2. Функція засобу обороту грошей:

Функція засобу обороту грошей обслуговує реалізацію товарів і послуг. Гроші в цій функції постійно надають руху товарам, визначають їхній оборот. Після кожного акта купівлі-продажу товари виходять з обороту і переходять у сферу споживання, а гроші продовжують свій рух у сфері обороту. Для успішного виконання цієї функції гроші теж повинні бути постійними.

3. Функція засобу платежу:

Гроші обслуговують погашення боргових зобов’язань. Боргові зобов’язання можуть виникнути в зв’язку з реалізацією товарів і послуг. Якщо платіж розділяється в часі від моменту передачі продавцем товару покупцю, а також у зв’язку з розподілом вартості (оплата податків, фінансування з бюджету, видача і погашення позичок і т.п.). В усіх цих випадках грошові платежі не надають руху товарам. Проте, опосередковано вони теж зв’язані з реалізацією товарів і послуг. На використанні цієї функції базується формування податку, бюджету, банківських систем, оплата роботи і т. п.

4. Функція нагромадження:

– функція нагромадження дозволяє показати використання і розвиток протиріччя між функцією засобів обороту і функцією нагромадження. Як засіб обороту гроші постійно знаходяться в обороті, але якщо вони використовуються як засіб нагромадження, вони перестають бути засобом обороту

– відображає можливості і потреби нагромадження вартості як особистості, так і суспільства в цілому.

– характеризує виникнення і розвиток розподільних і перерозподільних процесів.

– показує потенційні можливості в регулюванні інвестиційними процесами в суспільстві.

5. Функція світових грошей:

– дозволяє забезпечити участь у міжнародних розрахунках як засобу купівлі і платежу.

– дозволяє оцінити можливості участі тієї чи іншої держави в міжнародному поділі праці, формуванні світового ринку (на основі курсу валют і купівельної спроможності населення).

Однією з найбільш динамічних форм міжнародних економічних відносин є міжнародні валютні відносини, що виникають при використанні грошей у світогосподарських зв’язках і являють собою особливий вид економічних відносин [37]. У переважній більшості випадків взаємний обмін результатами господарської діяльності і зв’язані з цим міжнародні розрахунки здійснюються в грошовій формі. Тому грошовим одиницям країни протистоять грошові одиниці інших країн. Поки національні гроші залишаються в межах границь країни, у якій вони мають ходіння, вони залишаються національними грошовими одиницями. Коли ж у силу різних обставин вони виходять за національні границі, то здобувають нову якість – стають валютою.

Використання грошових одиниць у різних сферах є причиною багатозначності терміна валюта, яким позначаються:

грошові знаки даної країни;

грошові знаки іноземних держав;

міжнародні рахункові одиниці – СПЗ (спеціальні права запозичення – Special Drawing Rights);

Таблиця 1.1. Співвідношення історичного процесу форм виробництва й еволюції грошей [43]

Форми виробництва.	Форми грошей.
1. Натуральне виробництво і натуральний обмін (Товар – Товар).	1. Випадкове відокремлення з натурального обміну товарів, що виконують досить довго функцію засобів обороту.
2. Просте товарне виробництво: 1. Розвиток обміну по формулі (Товар – Гроші – Товар). 2. Формування потреби в засобах обороту і нагромадження вартості. 3. Поява спеціальних установ, зв’язаних з забезпеченням грошового обігу.	2.Відокремлення з товарного світу специфічного товару, що виконує функції грошей і має відповідні форми (використання коштовних металів у виді злитків і поступовий перехід до монет).
3. Розвиток товарного виробництва: 1. Посилення масової потреби в прискоренні розрахунків, зв’язаних з обміном, платежами і т. п. 2. Формування фінансових і кредитних установ. 3. Формування системи державного керування грошима (встановлення національної грошової одиниці, створення бюджетної системи, державна емісія грошей і т.п.).	3. Створення головних елементів сучасної грошової системи: 1. Перехід на стабільну металеву грошову одиницю (карбування монет, установлення масштабу цін). 2. Виникнення і перехід до використання разом з металевими грошима – паперових. 3. Розвиток кредитних форм обороту грошей. 4. Розвиток безготівкових форм обороту грошей.
4. Сучасне виробництво: 1. Розвиток установ, що спеціалізуються на банківській справі, інвестиціях, страхуванні, перестрахуванні та інше. 2. Формування і розвиток сучасної фінансово-кредитної системи, що забезпечує взаємодію держави з усіма суб’єктами економіки.	4. Розвиток сучасних форм обороту грошей: 1. Збільшення різноманіття форм використання грошей (паперові гроші, кредитні гроші, електронні гроші). 2. Розвиток обороту цінних паперів, що виконують деякі функції грошей (оборот векселів, акцій, облігацій, чеків і ін.).

Міжнародні валютні відносини – це сукупність суспільних відносин, що складаються при функціонуванні валюти у світовому господарстві й обслуговуючих взаємний обмін результатами діяльності національних господарств.

Валютні відносини викликані до життя насамперед розвитком міжнародної торгівлі (переміщенням через національні границі товарів і послуг), а також міжнародним рухом капіталу, вони мають відносну самостійність, що в умовах глобальної економіки має тенденцію до зростання. Вплив валютних відносин на відтворення стає усе більш відчутним. У значній мірі це є результатом подальшої інтернаціоналізації господарського життя, поглиблення інтеграційних тенденцій у різних регіонах земної кулі, істотного підвищення ролі зовнішніх факторів у національному відтворювальному процесі, величезного збільшення обсягів світової торгівлі валютою, появи і швидкого поширення нових фінансових інструментів.

Міжнародні валютні відносини опосередковують міжнародні економічні відносини (МЕО), що відносяться як до сфери матеріального виробництва, тобто до первинних виробничих відносин, так і до сфери розподілу, обміну, споживання. Існує прямий і зворотний зв’язок між валютними відносинами і відтворенням. Їхньою об’єктивною основою є процес суспільного відтворення, що породжує міжнародний обмін товарами, капіталами, послугами. Стан валютних відносин залежить від розвитку економіки – національної і світової, політичної обстановки, співвідношення сил між країнами і двох тенденцій, властивих міжнародним відносинам, – партнерства і протиріч. Включення світового ринку в процес кругообігу капіталу означає перетворення частини грошового капіталу з національних грошей в іноземну валюту і навпаки. Це відбувається при міжнародних розрахункових, валютних, кредитних і фінансових операціях.

Фінансові ресурси світу (світові фінанси) – це сукупність фінансових ресурсів усіх країн, міжнародних організацій і міжнародних фінансових центрів світу [44]. По вузькому визначенню, це тільки ті фінансові ресурси, що використовуються в міжнародних економічних відносинах, тобто відносинах між резидентами і нерезидентами. Границя між широким і вузьким визначеннями усе більше розмивається в міру глобалізації світових фінансів.

Фінансові ресурси світу знаходяться переважно в русі, перерозподіляючись між різними учасниками міжнародних економічних відносин. Частина з них попадає в золотовалютні резерви (ЗВР), частина надається за рубіж на пільгових умовах у виді допомоги, але основна маса купується і продається на світовому фінансовому ринку (світових ринках капіталу).

Основна маса фінансових ресурсів світу зосереджена в розвитих країнах. Приватні особи, компанії, організації й уряди цих країн володіють основною частиною золотовалютних резервів світу; саме їхні фінансові засоби обертаються на світовому фінансовому ринку і, в основному, є головними джерелами фінансової допомоги у світі.

Світовий фінансовий ринок являє собою сукупність фінансово – кредитних організацій, що як посередники перерозподіляють фінансові активи між кредиторами і позичальниками, продавцями і покупцями фінансових ресурсів.

Міжнародні валютні відносини поступово придбали сучасні форми організації на основі інтернаціоналізації господарських зв’язків. Валютна система – це форма організації і регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством чи міждержавними угодами. Розрізняють національну, світову та міжнародну (регіональну) валютні системи [45].

Історично спочатку виникли національні валютні системи, закріплені національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою частиною грошової системи країни, хоча вона відносно самостійна і виходить за національні границі. Її особливості визначаються ступенем розвитку і станом економіки і зовнішньоекономічних зв’язків.

Світова валютна система склалася до середини 19 століття. Характер функціонування і стабільність світової валютної системи залежать від ступеня відповідності її принципів структурі світового господарства, розміщенню сил і інтересам ведучих країн. При зміні даних умов виникає періодична криза світової валютної системи.

Взаємний зв’язок національної і світовий валютних систем не означає їхньої тотожності, оскільки різні їхні задачі, умови функціонування і регулювання, вплив на економіку окремих країн і світове господарство. Зв’язок і розходження національних і світовий валютних систем виявляються в їхніх елементах (табл. 1.2).

Таблиця 1.2. Основні елементи національної і світовий валютних систем [45]

Національна валютна система	Світова валютна система
1. Національна валюта	1. Резервні валюти, міжнародні рахункові валютні одиниці
2. Умови конвертованості національної валюти	2. Умови взаємної конвертованості валют
3. Паритет національної валюти	3. Уніфікований режим валютних паритетів
4. Режим курсу національної валюти	4. Регламентація режимів валютних курсів
5. Чи наявність відсутність валютних обмежень, валютний контроль	5. Міждержавне регулювання валютних обмежень
6. Національне регулювання міжнародною валютною ліквідністю країни	6. Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності
7. Регламентація використання міжнародних кредитних засобів звертання	7. Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів звертання
8. Регламентація міжнародних розрахунків країни	8. Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків
9. Режим національного валютного ринку і ринку золота	9. Режим світових валютних ринків і ринків золота
10. Національні органи, що керують і регулюють валютні відносини країни	10. Міжнародні організації, що здійснюють міждержавне валютне регулювання

Основою національної валютної системи є національна валюта – установлена законом грошова одиниця даної держави. У міжнародних розрахунках звичайно використовується іноземна валюта – грошова одиниця інших країн. З нею зв’язане поняття девізу – будь-який платіжний засіб в іноземній валюті [46].

Іноземна валюта є об’єктом купівлі-продажу на валютному ринку, використовується в міжнародних розрахунках, зберігається на рахунках у банках, але не є законним платіжним засобом на території даної держави (за винятком періодів сильної інфляції).

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називаються гроші, що обслуговують міжнародні відносини (економічні, політичні, культурні). Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з відомим відставанням шлях розвитку національних грошей – від золотих до кредитних грошей. У результаті цієї закономірності світова валютна система в 20–21 столітті базується на одній чи декількох національних валютах ведучих країн світу чи міжнародній валютній одиниці (СДР чи ЄВРО).

Особливою категорією конвертованої національної валюти є резервна (ключова) валюта, що виконує функції міжнародного платіжного і резервного засобу, служить базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, широко використовується для проведення валютної интервенції з метою регулювання курсу валют країн – учасниць світової валютної системи. У рамках Бреттон-Вудской валютної системи (1944) статус резервної валюти був офіційно закріплений за доларом США і фунтом стерлінгів. У рамках Ямайської валютної системи (1976) долар фактично зберіг статус резервної валюти, але в цій якості на практиці використовуються також німецька марка (ЄВРО з 1999 року) і японська ієна.

Об’єктивними передумовами придбання статусу резервної валюти є [47]:

пануючі позиції країни у світовому виробництві, експорті товарів і капіталів, золотовалютних резервах;

розвита мережа кредитно-банківських установ, у тому числі за рубежем;

організований і ємний ринок позичкових капіталів;

лібералізація валютних операцій;

вільна оборотність валюти, що забезпечує на неї попит інших країн.

Суб’єктивним фактором висування національної валюти на роль резервної служить активна зовнішня політика, у тому числі валютна і кредитна. В інституціональному аспекті умовою визнання національної валюти в якості резервної є впровадження її в міжнародний оборот через банки і міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації.

Статус резервної валюти дає перевагу країні-емітенту:

можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою;

сприяти зміцненню позицій національних експортерів у конкурентній боротьбі на світовому ринку.

У той же час висування валюти країни на роль резервної покладає визначені обов’язки на її економіку:

необхідно підтримувати відносну стабільність цієї валюти;

не застосовувати девальвацію валюти, валютні і торгові обмеження.

Міжнародні рахункові валютні одиниці використовується як умовний масштаб для порівняння міжнародних вимог і зобов’язань, встановлення валютного паритету і курсу, як міжнародний платіжний і резервний засіб. Процес демонетизації золота – утрати їм грошових функцій, юридично завершений у результаті Ямайської валютної реформи (1976–1978 р.p.), негативні наслідки застосування нестабільних національних валют як світових грошей створили умови для впровадження у валютну систему СДР (спеціальних прав запозичення), ЄВРО (європейська валютна одиниця) як прототипів світових кредитних грошей. Ці нові форми світових грошей використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках, а євро з 2002 року – і в готівковій формі регіональних міжнародних розрахунках.

Зміцнення валютно-економічних позицій нових центрів – країн Західної Європи і Японії – обумовило сучасну тенденцію переходу від стандарту СДР на багатовалютний стандарт на основі ведучих валют (долара США, євро, японської ієни, швейцарського франка).

Однак жоден із трьох центрів не має такої переваги над іншими у валютно-фінансовій сфері, щоб встановити безроздільне панування своєї валюти. Тому характерною рисою еволюції світової валютної системи на сучасному етапі є тенденція до валютного поліцентризму.

Країни Західної Європи, розташовуючи більш великими валютними запасами, ніж США, зацікавлені в збереженні їх як реальних резервних активів. Грошові функції золота не вичерпані, незважаючи на Ямайську угоду, золоті запаси залишаються фондом світових грошей і надійних резервних активів у порівнянні із сучасними функціональними формами світових грошей – національними кредитними грошима і міжнародними валютними одиницями.

Ситуація золота ілюструє невідповідність юридичної демонетизації і фактичного положення золота як надзвичайних світових грошей.

Введення в більшості країн плаваючих замість фіксованих валютних курсів з 1973 року не забезпечило їхньої стабільності, незважаючи на величезні витрати на валютну інтервенцію. Тому країни віддають перевагу режиму регульованого плавання валютного курсу, підтримуючи його різними методами валютної політики.

У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну(регіональну) валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції країн Західної Європи.

Слід зазначити, що створення євро – новий крок у створенні світової валюти, однак протиборство у валютному плані Європи і навіть найближчої Великобританії показує, що впровадження кредитних світових грошей, що не спираються на реальні світові резерви економічно інтегрованих країн світу – проблема неблизького майбутнього.

Основна класифікація банківських валютних операцій спирається на функціональний принцип:

– валютні операції по обслуговуванню міжнародних торговельних розрахунків;

валютні операції по обслуговуванню міжнародного руху капіталу;

валютні операції по обслуговуванню міжнародних депозитів та кредитів, а також фінансових допомог;

валютні неторгові операції по обслуговуванню міжнародних грошових потоків платежів юридичних та фізичних осіб;

операції по торгівлі валютою на національному та світовому міжбанківському та біржовому ринках;

валютообмінні операції з готівкою, чеками, пластиковими картками та банківськими металами;

ведення валютних рахунків юридичних та фізичних осіб;

ведення кореспондентських валютних рахунків комерційного банку в банках – нерезидентах (нострорахунки) та кореспондентських валютних рахунків банків-нерезидентів та резидентів в комерційному банку (лоро-рахунки);

валютні операції по залученню валютних депозитів фізичних та юридичних осіб;

валютні операції по розміщенню залучених валютних депозитів в кредитування фізичних та юридичних осіб;

Згідно «Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій» [12], за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку комерційні банки України банки мають право здійснювати такі валютні операції:

1) операції з валютними цінностями:

а) неторговельні операції з валютними цінностями;

б) ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

в) ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті;

г) ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України;

ґ) відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

д) відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

е) залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

є) залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

ж) операції з банківськими металами на валютному ринку України;

з) операції з банківськими металами на міжнародних ринках;

и) інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках;

2) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

3) операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

а) з інструментами грошового ринку;

б) з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

в) фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

Письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 за №15–93 [4] та може видаватися за умови дотримання банком відповідних спеціальних вимог щодо одного чи кількох напрямів діяльності, зокрема таких:

неторговельні операції з валютними цінностями;

– ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України;

– ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті;

– ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України;

– відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

– відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

– залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України;

– залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках;

– операції з банківськими металами на валютному ринку України;

– операції з банківськими металами на міжнародних ринках;

– інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках.

Для отримання письмового дозволу на здійснення неторговельних операцій з валютними цінностями банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 2 млн. євро – для місцевого кооперативного банку, 5 млн. євро – для банку, який здійснює свою діяльність на території однієї області, 8 млн. євро – для банку, який здійснює свою діяльність на території всієї України;

б) наявність фахівців відповідної кваліфікації.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 2 млн. євро – для місцевого кооперативного банку, 5 млн. євро – для банку, який здійснює свою діяльність на території однієї області, 8 млн. євро – для банку, який здійснює свою діяльність на території всієї України;

б) наявність фахівців відповідної кваліфікації.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині ведення кореспондентських рахунків банків (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) наявність письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

б) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 8 млн. євро.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 8 млн. євро.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 2 млн. євро для місцевого кооперативного банку та не менше ніж еквівалент 5 млн. євро для іншого банку;

б) є письмове підтвердження одного банку (резидента) про згоду на відкриття коррахунку в іноземній валюті.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 8 млн. євро;

б) письмове підтвердження банку-нерезидента, який має рейтинг не нижче ніж «інвестиційний клас» (крім країн СНД), про згоду на відкриття в нього кореспондентського рахунку;

в) підключення до електронної міжнародної системи платежів в іноземній валюті (S.W.I.F.T. тощо) та відповідність технічного стану та організації охорони приміщення, в якому розміщується технічне обладнання цієї системи, вимогам нормативно-правових актів Національного банку.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 2 млн. євро – для місцевого кооперативного банку, 5 млн. євро – для банку, який здійснює свою діяльність на території однієї області, 8 млн. євро – для банку, який здійснює свою діяльність на території всієї України. Місцеві кооперативні банки не мають права здійснювати операції із залучення та розміщення іноземної валюти на міжбанківському ринку (крім операцій з центральним кооперативним банком).

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) наявність письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

б) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 10 млн. євро;

в) підключення до міжнародних інформаційних систем типу REUTERS, DOW JONES TELERETE, BLOOMBERG тощо (ця вимога не поширюється на банки, які здійснюють свою діяльність на території однієї області та мають регулятивний капітал у розмірі не менше ніж еквівалент 3 млн. євро).

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині здійснення операцій з банківськими металами на валютному ринку України банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) наявність письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

б) строк роботи банку не менше ніж два роки;

в) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 8 млн. євро;

г) наявність експерта, підготовленого відповідно до вимог чинного законодавства України.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині здійснення операцій з банківськими металами на міжнародних ринках банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) наявність письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині здійснення інших операцій з валютними цінностями на міжнародних ринках;

б) строк роботи банку з банківськими металами на валютному ринку України не менше ніж один рік;

в) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 10 млн. євро;

г) наявність експерта, підготовленого відповідно до вимог чинного законодавства України.

Для отримання письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині здійснення інших операцій з валютними цінностями на міжнародних ринках банк має відповідати таким спеціальним вимогам:

а) наявність письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними;

б) строк роботи банку не менше ніж три роки (вимоги щодо строку роботи не поширюються на банки, у яких банки-нерезиденти з рейтингом не нижче ніж «інвестиційний клас»* мають істотну участь – більше 50 відсотків статутного капіталу чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, у частині здійснення інших операцій з валютними цінностями з материнським банком у грошовій одиниці країни його місцезнаходження);

* Інвестиційний клас – тут і далі в цьому Положенні кредитний рейтинг, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній (Fitch IBCA, Standard & Poor’s, Moody’s тощо).

в) розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж еквівалент 10 млн. євро;

г) підключення до міжнародних інформаційних систем типу REUTERS, DOW JONES TELERETE, BLOOMBERG тощо;

ґ) обладнання спеціального операційного залу (дилерської кімнати, бекофісу, приміщення міжнародних телекомунікаційних систем) з організацією охорони і системою допуску, що відповідають вимогам нормативно-правових актів Національного банку).

Валютні операції комерційних банків з точки зору строків виконання та технології перерахування валютних коштів класифікуються як [37]:

«спот» – операції з негайним постачанням валют (з підрозділом на операції «tod», «tom», «swap»);

«форвард» – операції з терміновим обов’язковим постачанням валют;

«ф’ючерсні» – операції з терміновим умовним постачанням валют;

«опціонні» – операції з терміновими правами на «спот» – постачання валют;

Після другої світової війни в період поширення валютних обмежень до кінця 50х років у промислово розвитих країнах одержали широке поширення і розвиток нові види валютних операцій. Переважали валютні угоди з негайним постачанням валют («спот») і термінові («форвард»), причому останні найчастіше були об’єктом валютного регулювання [44].

Лібералізація валютного законодавства на рубежі 50х – 60х років привела до розвитку валютних операцій «своп» замість яких раніше практикувався обмін депозитами в різних валютах. Подальший розвиток термінових валютних угод був зв’язаний з лібералізацією руху капіталів, що викликало потребу в хеджуванні (страхуванні ризиків) додатково до традиційних операцій по покриттю ризиків по торгових операціях.

З 70х років розвиваються ф’ючерсні й опціонні валютні операції – нова форма спекулятивних угод і хеджування від валютних ризиків, особливо коли товарна угода, що створює ризик, можлива, але не забезпечена (наприклад, при участі в торгах). Банки стали робити валютні операції в сполученні з операціями «своп» із процентними ставками. Негайні валютні операції здійснює більшість банків, термінові операції і «своп» – угоди – великі банки, регулярні опціонні операції – найбільші банки.

При виконанні валютних операцій у банках виникають валютні позиції і зв’язані з ними валютні ризики. Виникнення валютних позицій зв’язане з тим, що при здійсненні валютних операцій банк купує одну валюту і продає іншу. При угоді з негайним постачанням валют це означає переклад його позикових чи власних ресурсів(пасивів) у валюті, що він продає, в активи в іншій валюті. Таким чином, виникає розрив балансу банку по конкретній валюті, тобто обсяг пасивів у конкретній валюті не відповідає обсягу активів у цій же валюті. Цей принцип важливий, тому що відкрита валютна позиція зв’язана з ризиком збитків банку, якщо до моменту контр-продажу, тобто покупки раніше проданої валюти і продажу раніше купленої іншої валюти, курси цих валют зміняться в несприятливому для нього напрямку. Валютний ризик існує завжди при наявності відкритих позицій, як довгих, так і коротких.

Оцінка можливого результату закриття позиції досягається перерахуванням усіх сум довгих і коротких позицій у національну валюту за поточним курсом, по якому можуть бути покриті угоди з урахуванням термінів постачання валют по термінових операціях. Результат довгої валютної позиції позитивний для банку, якщо він тримав довгу валютну позицію у валюті, курс якої підвищився (доход від валютних активів при позитивній курсовій різниці).

Однак цілком реалізувати цей виграш можна тільки при закритті усіх валютних позицій по поточним курсам. Ця операція називається реалізацією прибутку (profit = taking) і звичайно відбувається в періоди активної зміни курсу валюти, припиняючи його рух, а іноді тимчасово змінюючи його динаміку в протилежному напрямку.

Підтримка довгих і коротких позицій у якихнебудь валютах на протязі декількох днів, іноді декількох тижнів, розцінюється як валютна спекуляція, оскільки якщо короткочасні арбітражні позиції можуть являтися результатом звертання клієнтури банку, тривала підтримка відкритої валютної позиції – свідома дія, спрямована на досягнення прибутку від зміни курсів. На практиці відділення валютного арбітражу від валютної спекуляції досить умовне, з огляду на значні коливання валютних курсів, що досягають іноді декількох сотень пунктів протягом дня. «Пункт» – різниця в одну одиницю в четвертому знаку після коми в більшості котирувань; сто пунктів, тобто другий знак після коми, вважається «цифрою» (figure).

Валютні операції з негайним постачанням («спот») – найбільш поширені і складають до 90% обсягу валютних операцій. Їхня сутність полягає в купівлі-продажу валюти на умовах її постачання банками-контрагентами на другий робочий день із дня заключення угоди за курсом, зафіксованим в момент договору. При цьому вважаються робочі дні по кожній з валют в угоді, тобто якщо наступний день за датою угоди є неробочим для однієї валюти, термін постачання валют – дата валютування (value data) – збільшується на 1 день.

По угодах «спот» постачання валюти здійснюється на рахунки, зазначені банком-одержувачем. Дводенний термін переказу валют по укладеній угоді раніше диктувався об’єктивними труднощами здійснити його в більш короткий термін. Широке поширення електронних міжнародних систем платежів між банками резидентами і нерезидентами (SWIFT), поряд з електронними системами валютного ділинга – «торгових переговорів між банками» (REUTERS DEALING), дозволяє значно швидше робити угоди. Про це свідчить поява операцій по розміщенню одноденних депозитів «із сьогодні на завтра» чи «із завтра на післязавтра». Таким чином, на міжбанківському короткостроковому ринку здійснюються:

угоди TODAY (TOD) – за курсом TODAY з постачанням валюти в день заключення угоди;

угоди TOMORROW(TOM) – за курсом TOMORROW з умовою постачання валюти наступного дня після заключення угоди;

Валютні операції з негайним постачанням є самим мобільним елементом валютної позиції й несуть в собі визначений ризик. Виконуючи угоди з негайним постачанням, банки дають доручення банкам-кореспондентам на переказ проданої валюти з їхніх коррахунків і на використання купленої валюти, не чекаючи одержання письмового підтвердження від контрагентів. При великих оборотах валютних операцій ризик зустрічного непереказу валюти може досягати величезних розмірів, і ліміти незавершених угод для контрагентів здобувають велике значення. У зв’язку з цим банки встановлюють для своїх банківських клієнтів на ринку ліміти незавершених операцій, тобто загальну суму валютних операцій, по яких ще немає даних про зустрічний переказ валюти покриття.

Термінові валютні операції (форвардні) – це валютні операції, при яких сторони домовляються про постачання обумовленої суми іноземної валюти через визначений термін після заключення угоди за курсом, зафіксованим в момент її заключення. З цього випливають дві особливості термінових валютних операцій:

1). Існує інтервал за часом між моментом заключення і виконання угоди. У сучасних умовах термін виконання угоди, тобто постачання валюти, визначається як кінець періоду від дати заключення угоди чи інший будь-який період у межах терміну.

2). Курс валют по терміновій валютній операції фіксується в момент заключення угоди, хоча вона виконується через визначений період.

Курс валют по термінових угодах відрізняється від курсу по операціях «спот» відповідно до прогнозованої динаміки курсу валют. Різниця курсу «форвард» і «спот» визначається як «дисконт», якщо курс «форвард» нижче курсу «спот» чи як «премія», якщо прогнозний курс «форвард» вище курсу «спот».

Курси валют по термінових угодах, котируємі в цифровому вираженні називаються курсами «аутрайт». Котирування валют по термінових угодах методом премії чи дисконту залежить як від прогнозованої динаміки курсу в період від заключення до виконання угоди, так і від розходження в процентних ставках по строкових вкладах у цих валютах.

Термінові угоди з іноземною валютою виконуються в наступних цілях:

конверсія(обмін) валюти в комерційних цілях, завчасний продаж валютних надходжень чи покупка іноземної валюти для майбутніх платежів, щоб застрахувати валютний ризик;

страхування портфельних чи прямих капіталовкладень за кордоном від збитків у зв’язку з можливим зниженням курсу валюти, у якій вони здійснені;

одержання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Різновидом валютної операції, що сполучає наявну і термінову операції, є угоди «своп». «Своп» – це валютна операція, що сполучає купівлю-продаж двох валют на умовах негайного постачання з одночасним контр-продажем на певний строк з тими ж валютами. при цьому домовляються про зустрічні платежі в різних валютах два партнери (банки, корпорації й ін.). По операціях «своп» наявна угода здійснюється за курсом «спот», що у терміновому контр-продажу коректується з урахуванням премії чи дисконту в залежності від динаміки валютного курсу. Операція «своп» зручна для банків: вона не створює відкритої валютної позиції (покупка покривається продажем). Операція «своп» використовується для:

здійснення комерційних справ: банк продає іноземну валюту на умовах негайного постачання й одночасно купує її на термін.

придбання банком необхідної валюти без валютного ризику (на основі покриття контр-продажем) для забезпечення міжнародних розрахунків, диверсифікованості валютних авуарів;

взаємного міжбанківського кредитування в різних валютах.

Операції «своп» проводяться також із золотом, щоб, зберігши право власності на нього, придбати необхідну іноземну валюту на певний строк.

З 70х років з переходом до «плаваючих» валютних курсів одержали розвиток валютні ф’ючерси – це угоди які означають зобов’язання (а не право вибору на відміну від опціону) на продаж чи покупку стандартної кількості визначеної валюти на визначену дату (у майбутньому) за курсом, заздалегідь установленим при заключення угоди. У стандартних контрактах регламентуються всі умови: сума, термін, гарантійний депозит, метод розрахунку.

Торгівля ф’ючерсами здійснюється через кліринговий будинок (розрахункову палату біржі), що є продавцем для покупця і покупцем – для продавця. При заключення угоди покупець і продавець зобов’язані резервувати на спеціальному депозиті первісну маржу в районі від 0,04 до 6% від номінальної ціни контракту. Продавець валютного ф’ючерса виграє, якщо при настанні терміну угоди продає валюту дорожче котирувального курсу на момент її виконання (гра на зниження курсу валют), і зазнає збитків, якщо курс дня заключення угоди нижче курсу дня її виконання (гра покупця на підвищення курсу валют).

Особливістю відмінності зовні подібних операцій форварда і ф’ючерса в тім, що при форварді практично 95% контрактів закінчується реальним постачанням валюти, а при фьючерсах від 1 до 6% зі сплатою штрафних санкцій продавцем чи покупцем за відмовлення від угоди при невигідних курсових умовах. При цьому штрафна санкція, що сплачується, і є основною метою учасників ф’ючерсної угоди (гри на прогнозних курсах). Крім того, торгівля ф’ючерсами винятково зосереджена на біржах зі стандартною сумою валютного контракту, на відміну від будь-якої суми форвардної угоди на міжбанківському ринку.

Лондонська біржа по торгівлі ф’ючерсними контрактами (LIFFE) розрізняє три категорії їх учасників [54]:

хеджери – банки, корпорації, менеджери по інвестиціях, що керують ризиками;

спекулянти (трейдери), що приймають на себе ризик з метою одержання прибутку;

арбітражери валютних ризиків.

Арбітраж – це широке поняття, основний принцип валютного арбітражу – купити валюту дешевше і продати її дорожче. Розрізняються простий валютний арбітраж, здійснюваний із двома валютами, і складний (із трьома і більш валютами), на умовах «спот», «форвард» і «ф’ючерс» угод. В міру розвитку грошово-кредитної і світової валютної системи форми валютного арбітражу мінялися. З розвитком електронних систем біржових і банківських телекомунікацій просторовий арбітраж, заснований на придбанні валют на різних світових ринках, поступився місцем часовому арбітражу, заснованому на прогнозній динаміці курсів валют.

У залежності від мети розрізняється спекулятивний і конверсійний валютний арбітраж. Спекулятивний арбітраж має на меті покористуватися з різниці валютних курсів у зв’язку з їхніми коливаннями, при цьому вихідна і кінцева валюти збігаються. Конверсійний арбітраж має на меті купити найбільш вигідно необхідну валюту, використовуючи при цьому конкурентні котирування різних банків на одному чи різних ринках валют.

Відмінність валютного арбітражу від звичайної валютної спекуляції полягає в тім, що дилер орієнтується на короткостроковий характер операції і намагається угадати коливання курсів у короткий проміжок між угодами, іноді змінюючи свою тактику кілька разів протягом дня.

1.2 Валютний курс та валютний ризик

Форми існування грошей мінялися зі зміною їхніх функцій і в даний час цей процес не є завершеним.

Міжнародний поділ праці і зв’язана з ним специфіка обміну товарами і послугами об’єктивно ставлять перед грошима нову задачу – виступати засобом зв’язку відособлених товаровиробників не тільки на національному, але і на міжнародному ринках, забезпечуючи тим самим загальну еквівалентність обміну. У новій якості гроші виконують функцію світових грошей. Необхідність її появи об’єктивно зв’язана з інтернаціоналізацією виробництва і виходом товарного обміну за межі національних границь.

Можливість появи цієї функції закладена в грошовій формі вартості. Вона виникає вже тоді, коли як носіями грошових відносин починають виступати шляхетні метали. Однак для того, щоб можливість стала реальністю, форма носія грошових відносин повинна пройти шлях зворотний тому, що вони проходять у національному обертанні – від монети до злитка.

В умовах металевого грошового обігу обмін національних грошей стає можливим завдяки одноякісній основі – золоту і сріблу. Таким чином, у міжнародному обміні грошима виступали все ті ж метали – золото і срібло, але при цьому вони скидали свою монетну форму, що їм додавала державна влада. Монети перетворювалися в прості злитки.

Важливою умовою міжнародних економічних відносин є порівняння грошових одиниць різних країн на міжнародних грошових валютних ринках. У міжнародних розрахунках монети розцінюються по вазі шляхетного металу, що міститься в них, а не по їхній назві. Розходження в національних масштабах цін об’єктивно вимагає появи специфічного інструмента міжнародних економічних зіставлень. Таким стає монетний паритет, вексельний, а потім валютний курс.

Гроші, будучи універсальним товаром, мають наступні три властивості:

загальність по обмінюваному матеріалі – їх якісною індиферентністю;

загальність по охоплюваному обміном простору – світовому ринку;

загальність в тимчасовому відношенні.

Гроші, передбачаючи у своєму розвитку появу світового ринку, починають розвиватися як універсальний товар тільки зі світовим ринком. Універсальність грошового товару виявляється в появі в нього інтернаціональної вартості. Вона утворюється як світова суспільно необхідна середня з індивідуальних вартостей виробництва золота і срібла в різних країнах. Єдина інтернаціональна вартість грошового товару створює тенденцію до появи світових цін всіх інших товарів. Це порозумівається тим, що шляхетні метали поступово прагнуть туди, де вони повинні мати найбільшу купівельну силу, товари ж, навпаки, унаслідок цього повинні переміщатися в протилежному напрямку. Таким чином, універсальність грошей як товару сприяє вирівнюванню цін на різних національних ринках. Функція світових грошей – збірна, по суті, похідна від національних функцій грошей [65]. Вона опосередковує усі форми міжнародного обміну товарами і послугами як за готівку, так і з відстрочкою платежу. У функції світових грошей вони є також і мірою вартості. Будучи інтернаціональним еталоном вартості, світові гроші виступають фактором визначення світових цін. Особливість функції міри вартості у функції світових грошей полягає в тому, що вона може здійснюватися безпосередньо через національні масштаби цін чи опосередковано – через валютні курси. Важливою умовою функції світових грошей повинна бути равноякісність одягненого в «національні мундири» грошового товару і їхня конвертабельність, тобто оборотність.

Національні і світова валютні системи пройшли наступний 5-ти етапний історичний цикл цивілізованих валютно-розрахункових угод у світовій торгівлі, історично підготовлених розрахунками в шляхетних металах [65]:

а) Система золотого стандарту (Паризька угода 1867 р.) з вільним переміщенням золота й обміном національних валют по золотому еквіваленті;

Паризька валютна система базувалася на наступних структурних принципах:

її основою був золотомонетний стандарт;

кожна валюта мала золотий зміст (Великобританія – з 1816 року, США – з 1837 року, Німеччина – з 1875 року, Франція – з 1878 року, Росія – з 1895–1897 р.м.);

відповідно до золотого змісту валют встановлювалися і золоті паритети, тобто обмінний курс;

валюти вільно конвертувалися в золото;

золото використовувалося як загальновизнані світові гроші;

склався режим вільно плаваючих курсів валют з урахуванням ринкового попиту і пропозиції, але в межах золотих крапок. Якщо ринковий курс валюти падав нижче паритету, то боржники воліли розплачуватися по міжнародним зобов’язанням золотом, а не іноземними валютами;

б) Перша світова війна і світова економічна криза 1929–1933 р.м. скінчила із усіма формами обміну кредитних грошей на золото («золото девізний стандарт» 1922 р. – Генуезька конференція);

Генуезька валютна система функціонувала на наступних принципах:

її основою були золото і девізи – іноземні валюти;

національні кредитні гроші стали використовуватися в якості міжнародних платіжно-резервних засобів;

статус резервної валюти не був закріплений ні за однією валютою;

збережено золоті паритети, конверсія в золото стала здійснюватися через валюти трьох країн (США, Франція, Великобританія);

відновлено режим вільно коливних валютних курсів;

валютне регулювання здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій і нарад;

Світова економічна криза 30 років привела до скасування золотого стандарту внутрішнього розміну кредитних грошей на золото в Німеччині, Австрії(1924), Великобританії (1931), США(1933), Франція(1936). Незважаючи на припинення розміну банкнот на золото у внутрішньому обороті, збереглася зовнішня конвертованість валют у золото за згодою центральних банків США, Великобританії, Франції.

в) Бреттон-Вудська угода 1944 р. після другої світової війни, що установила світовий «золото-девізний стандарт» обміну доларів США на золото й обміну національних валют на долари США – створення МВФ;

На Бреттон-Вудській конференції були встановлені наступні принципи і правила організації світової торгівлі, валютних, кредитних і фінансових відносин:

уведений золото-девізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних валютах – доларі США і фунті стерлінгів;

угода передбачала чотири форми використання золота як основи світової валютної системи:

1) збережені золоті паритети валют і введена їхня фіксація в МВФ;

2) золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб;

3) спираючи на свій золотий запас, США дорівняли долар до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти;

4) з цією метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим закладам за офіційною ціною, встановленої в 1934 р., виходячи з золотого змісту своєї валюти (35 доларів за 1 тройскую унцію, рівну 31,1035 р. золота);

для уведення валютних обмежень була потрібно згода МВФ;

установлено режим фіксованих валютних курсів, курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися на основі валютних паритетів, виражених у доларах США, ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах (1% за Статутом МВФ і 0,75% по Європейській валютній угоді);

Економічні, енергетичні і сировинні кризи 60х років дестабілізували Бреттон-Вудську систему. Питома вага США в золотих резервах зменшився з 75% у 1949 р. до 23%. З формуванням трьох центрів партнерства і суперництва виник новий центр валютної сили у виді Європейського союзу, що суперничає зі США і Японією.

г) Ямайська угода країн – членів МВФ 1976 р. – скасування золота як засобу розрахунків, уведення міжнародної розрахункової одиниці СДР, узаконювання кредитної форми валютних розрахунків при контролі паритету національних кредитних грошей і фактичного валового національного продукту;

Четверта світова система побудована на наступних принципах:

уведений стандарт СДР замість золото-девізного стандарту;

юридично довершена демонетизація золота: скасовані його офіційна ціна, золоті паритети валют, припинений розмін доларів на золото;

по Ямайській валютній угоді золото не повинне служити мірою вартості і крапкою відліку валютних курсів;

країнам надане право вибору будьякого режиму валютного курсу;

МВФ покликаний підсилити міждержавне валютне регулювання;

Підсумки функціонування СДР із 1970 року свідчать про те, що вони далекі від світових грошей. Більш того виник ряд проблем:

1) емісії і розподіли;

Рахунок СДР дає можливість країні запозичати конвертовані валюти через МВФ, однак обсяг емісії незначний – 21,4 млрд. СДР (еквівалент 34 млрд. доларів), що у 1997 році збільшений у два рази. Однак, оскільки розподіл СДР пропорційний внеску країни в статут МВФ, практично вони зосереджені на рахунках розвитих країн.

2) забезпечення

Важливою проблемою СДР є їхнє забезпечення, оскільки на відміну від золота вони позбавлені власної вартості. Спочатку в 1970 р. одиниця СДР прирівнювалася до 0,888671 р.золота. Потім курс СДР із 1974 року визначався як середньозважений по «валютному кошику» 16 валют, з 1981 року в «валютному кошику» залишилося 5 валют (долар США, марка ФРН, фунт стерлінгів, японська ієна, французький франк), з 1999 року «валютний кошик» складається з трьох валют (долар США, євро, фунт стерлінгів).

3) методу визначення курсу і

4) сфери використання СДР, в основному, застосовуються в операціях МВФ як коефіцієнт перерахування національних валют, масштаб валютних порівнянь.

д) Маастрихска угода про введення з 1999 р. у Європейському союзі єдиної розрахункової і фактичної валюти – ЄВРО з відмиранням поняття «національна валюта», з 2002 року національні валюти в країнах Європейського Союзу вилучені з обороту.

В даний час у ході еволюції світового економічного розвитку відбувся природний розвиток поняття «гроші» – від натуралістичного (з власною вартістю грошей як перехідного засобу товарного обміну) до кредитно-розрахункового наповнення (заснованого на паритеті вартості національного продукту країни і співвідношення з продуктивністю праці і національних продуктів інших країн світу). При цьому вихідні поняття золота збереглися як резервні засоби розрахунків, а розвиток світових телекомунікацій привів до створення «електронних безготівкових» грошей як форми всесвітнього розрахункового засобу.

Міжнародні валютні відношення – це сукупність суспільних відносин, що складаються при функціонуванні валюти у світовому господарстві, обслуговуючих взаємний обмін результатами діяльності національних господарств. Розвиток міжнародних валютних відносин обумовлений зростанням продуктивних сил, створенням світового ринку, поглибленням міжнародного поділу праці (МРП), формуванням світової системи господарства, інтернаціоналізацією господарських зв’язків.

Національна валютна система нерозривно зв’язана зі світовою валютною системою, тобто формою організації світових валютних відносин, закріпленої міждержавними угодами.

Конвертованість, чи оборотність, національної грошової одиниці [68] – це можливість для учасників зовнішньоекономічних угод легально обмінювати її на іноземні валюти і назад без прямого втручання держав у процес обміну. Ступінь конвертованості обратнопропорційна обсягу і твердості запроваджених у країні валютних обмежень. Під обмеженнями розуміються особливі дії офіційних інстанцій, що безпосередньо ведуть до звуження можливостей, підвищення витрат чи появі невиправданих затягувань у здійсненні валютного обміну і платежів по міжнародних угодах.

Конвертованість валют як би нейтралізує вплив національних границь на рух товарів і послуг у масштабах світового ринку, на міжнародне переміщення капіталів. Експортеру, що реалізує продукцію за кордоном з оплатою у валюті імпортера чи у валюті третіх країн, таким шляхом забезпечується можливість перетворити отриманий виторг у власні національні гроші, що абсолютно необхідно для підтримки нормального кругообігу його засобів усередині країни.

Аналогічним образом вирішується проблема розрахунків для імпортера закордонних товарів, що підлягають оплаті в іноземній валюті: через механізм оборотності здійснюється обмін його національної валют на необхідні засоби платежу.

У залежності від національної приналежності, а точніше від місця постійного проживання і діяльності власника валюти, оборотність може бути зовнішньою і внутрішньою. При зовнішній оборотності повна воля обміну зароблених у даній країні грошей для розрахунків із закордоном надається тільки іноземцям (по загальноприйнятій міжнародній термінології – нерезидентам), тоді як громадяни і юридичні особи цієї країни подібною волею не володіють.

Перехід до конвертованості звичайно починається саме з зовнішньої оборотності. Мотиви такої переваги полягають у наступному:

зовнішня оборотність стимулює активність іноземних інвесторів, знімаючи проблему репатріації завезених капіталів і вивозу отриманих прибутків;

складається більш-менш стійкий міжнародний попит на дану валюту з відповідними сприятливим впливом на валютний курс і валютне положення країни;

створюється і зміцнюється престиж в очах світової ділової громадськості.

Разом з тим встановлення і підтримка подібної обмеженої форми оборотності вимагає значно менших економічних і фінансових перетворень і валютних витрат, оскільки контингент нерезидентів звичайно невеликий у порівнянні з вітчизняними власниками валюти. При режимі внутрішньої оборотності волею обміну національних грошових одиниць на іноземні валюти користаються лише резиденти даної країни, тоді як нерезиденти цим правом не володіють.

Оборотність валюти не є чисто технічна категорія можливості її обміну. По суті, це особливий характер зв’язку між національним і світовим господарствами, глибоке інтегрування першого в друге. Оборотність національної грошової одиниці забезпечує країні наступні довгострокові вигоди від участі в багатобічній світовій системі торгівлі і розрахунків:

вільний вибір виробниками і споживачами найбільш вигідних ринків збуту і закупівель усередині країни і за кордоном у кожен даний момент;

розширення можливостей залучати іноземні інвестиції і здійснювати інвестиції за кордоном;

стимулюючий вплив іноземної конкуренції на ефективність, гнучкість і пристосування підприємств до мінливих ринкових умов;

підтягування національного виробництва до міжнародних стандартів за цінами, витратам і якості;

можливість здійснення міжнародних розрахунків у національних грошах;

на рівні народного господарства в цілому – спеціалізація з урахуванням відносних переваг, найбільш оптимальна й ощадлива витрата матеріальних, фінансових і трудових ресурсів.

Конвертованість національної валюти вимагає ринкового типу економіки, тому що вона заснована на вільному волевиявленні усіх власників коштів. Крім того, ринкова економіка повинна бути досить зрілої для протистояння іноземній конкуренції, повноправній участі в міжнародному поділі праці.

По ступені конвертованості розрізняють наступні види валют:

вільно конвертована (резервна);

частково конвертована;

замкнута;

клірингових розрахунків.

Вільно конвертована валюта – валюта, вільно і необмежено обмінювана на інші іноземні валюти. Вона має повну зовнішню і внутрішню оборотність, тобто однакові режими обміну. Сфера обміну вільно конвертованої валюти поширюється на поточні операції, зв’язані з повсякденною зовнішньоекономічною діяльністю (зовнішньоторговельний обмін, неторгові платежі, іноземний туризм), а також на операції по руху зовнішніх кредитів чи закордонних інвестицій.

У сучасному світі лише обмежене число країн і територій мають цілком конвертовані валюти: США, Великобританія, Німеччина, Японія, Канада, Данія, Нідерланди, Австрія, Нова Зеландія, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЭ, Оман, Малайзия, Сінгапур, Бахрейн, Кирибати, Сейшельські Острови. Це переважно або найбільші індустріальні країни, або основні нафтоекспортери, або країни з розвитою й дуже відкритою економікою.

Вільно конвертовану валюту називають резервною валютою, тому що в такій валюті центральні банки інших країн накопичують і зберігають резерви засобів для міжнародних розрахунків. Центральні банки накопичують валюти п’яти лідируючих у світовій торгівлі. Практично всі зовнішньоторговельні і фінансові операції здійснюються в доларах США, фунтах стерлінгів, швейцарських франках, євро, і саме ці валюти складають близько 100% світових валютних резервів.

Якщо окремі конвертовані валюти використовуються у світовій практиці як загальновизнані засоби міжнародних розрахунків і платежів, то країна-емітент подібної валюти одержує унікальну можливість користатися фактично неоплачуваним імпортом товарів і послуг. Вона може дозволити собі протягом тривалого часу мати пасивний торговий і платіжний баланс без яких-небудь небажаних наслідків для внутрішньої економіки. Розрив у платежах країни покривається її власними національними грошима, і, у тій мірі, у який ці гроші осідають у міжнародному платіжному обороті, вони не пред’являються назад у виді вимог на постачання чи товарів для обміну на іноземну валюту.

Використання валюти як засобу міжнародних розрахунків і платежів обов’язково супроводжується нагромадженням коштів іноземців у банках країни-емітента. По своєму економічному змісті це рівноцінно одержанню кредиту через границю, причому такий кредит надається автоматично, він порівняно дешевий, не зв’язується ні з якими умовами політичного чи економічного характеру, і його обсяг залежить винятково від масштабу участі даної валюти в обслуговуванні світового платіжного обороту. Формально кредит названий короткостроковим, однак на практиці потреба в оборотних коштах для ведення зовнішньоекономічних операцій і необхідність, що звідси випливає, постійно поповнювати відповідні резерви фактично перетворюють його в довгостроковий, і можна навіть сказати, у безстроковий кредит.

Частково конвертована валюта – національна валюта країн, у яких застосовуються валютні обмеження для резидентів і по окремих видах обмінних операцій. Як правило, ця валюта обмінюється тільки на деякі іноземні валюти і не по усіх видах міжнародного обороту.

Часткова оборотність – це нерозповсюдження на якісь галузі зовнішньоекономічної діяльності чи на деякі категорії власників валюти режиму конвертабельности. Оборотність може також не охоплювати операції з усіма країнами, а обмежуватися окремими регіонами, групами країн, валютно-економічними угрупованнями. Тут можливі самі різні комбінації в залежності від того, які угоди, по яких напрямках і для яких учасників звільняються від державних валютних обмежень, а які ще немає. З режимів часткової оборотності найбільше поширення має варіант, коли вільний обмін національної валюти на іноземні грошові цінності дозволяється тільки у відношенні поточних операцій і не допускається по угодах, зв’язаним із закордонними інвестиціями й іншими міжнародними переміщеннями капіталів. За правилами Міжнародного валютного фонду для досягнення валютою статусу конвертабельности досить, щоб країна-емітент цієї грошової одиниці не застосовувала валютних обмежень при платежах по поточним операціях, що не мають метою переказ капіталів. До таких платежів відносяться всі платежі по зовнішній торгівлі і послугам, а також звичайні короткострокові банківські і кредитні операції: платежі по погашенню позик і відсотків по них, переклади прибутків по інвестиціях і інших видах капітальних вкладень, грошові перекази некомерційного характеру, у тому числі на «побутові сімейні витрати».

У країнах з частково конвертованою валютою держава використовує валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування і регламентацію операцій резидентів і нерезидентів з валютою й іншими валютними цінностями. Вони є складовою частиною валютного контролю держави, закріплюються валютним законодавством.

Валютні обмеження переслідують наступні цілі:

1) вирівнювання платіжного балансу;

2) підтримка валютного курсу;

3) концентрацію валютних цінностей у руках держави.

Розрізняють наступні основні сфери валютних обмежень:

1) поточні операції платіжного балансу (торгові і неторгові угоди);

2) фінансові операції (рух капіталів і кредитів і ін.).

По поточним операціях платіжного балансу практикуються наступні форми валютних обмежень:

блокування виторгу іноземних експортерів від продажу товарів у даній країні, обмеження їхньої можливості розпоряджатися цими засобами;

обмежений продаж іноземної валюти імпортерам;

обмеження на форвардні покупки імпортерами іноземної валюти;

заборона продажу товарів за рубежем на національну валюту;

заборона оплати імпорту деяких товарів іноземною валютою;

регулювання термінів платежів по експорті й імпорту;

множинність валютних курсів;

диференційовані курсові співвідношення валют по різних видах операцій, товарним групам і регіонам.

Основною причиною валютних обмежень є недостача валюти, тиск зовнішньої заборгованості, розлад платіжних балансів.

Замкнута (неконвертована) валюта – національна валюта, що функціонує тільки в межах однієї країни і не обмінюється на інші іноземні валюти. До замкнутих відносяться валюти країн, що застосовують різні обмеження і заборони по вивозі і ввозу, продажу, покупці й обміну національної й іноземної валюти, а також використовують різні міри валютного регулювання, у тому числі валютні коефіцієнти з метою обмеження розрахунків в іноземній валюті. Замкнутими є національні валюти більшості країн, що розвиваються.

Клірингові валюти – це розрахункові валютні одиниці. У них ведуться рахунки в банках і виконуються різні операції між країнами, що уклали платіжні угоди клірингового типу про обов’язковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов’язань, що випливають з вартісної рівності товарних постачань і зроблених послуг.

Клірингові валюти функціонують винятково в їх ідеальній (рахункової) формі у виді бухгалтерських записів по банківських рахунках. Підставою для таких записів є взаємні постачання товарів і надання послуг країнами – учасницями платіжної угоди. Клірингові валюти не мають нічого загального з тими валютами, від яких вони одержали своє найменування, оскільки порядок їхнього використання принципово іншої.

Важливим елементом валютної системи є валютний курс. Валютний курс необхідний для [68]:

взаємного обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів і кредитів. Експортер обмінює виручену іноземну валюту на національну, тому що валюти інших країн не можуть звертатися в якості законного і платіжного засобу на території даної держави. Імпортер обмінює національну валюту на іноземну для оплати товарів, куплених за рубежем. Боржник здобуває іноземну валюту на національну для погашення заборгованості і виплати відсотків по зовнішніх позиках;

порівняння цін світових і національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених у національних чи іноземних валютах;

– періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм і банків.

Валютний курс – це «ціна» грошової одиниці однієї країни, виражена в іноземних грошових одиницях чи міжнародних валютних одиницях (СДР, ЕВРО). Зовні валютний курс представляється учасникам обміну як коефіцієнт перерахування однієї валюти в іншу, котра визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку. Однак вартісною основою валютного курсу є купівельна спроможність валют, що виражає середні національні рівні цін на товари, послуги, інвестиції.

Обмінний курс валюти є тим ключовим фактором, що зв’язує економіку країни з іншим світом. Розрізняють два види обмінних курсів: номінальний і реальний. Номінальний обмінний курс – це відносна ціна валют двох країн. Реальний – відносна ціна товарів, зроблених у двох країнах, реальний обмінний курс залежить від номінального курсу, цін товарів у національних валютах і розраховується по формулі:

Р = Н * Ц1 / Ц2 (1.1)

де Н – номінальний обмінний курс, Ц1 – рівень цін в одній країні,

а Ц2 – в іншій.

Звідси:

Н = Р * Ц2 / Ц1 (1.2)

Виробники і покупці товарів і послуг за допомогою валютного курсу порівнюють національні ціни з цінами інших країн. У результаті зіставлення виявляється ступінь вигідності розвитку якого-небудь виробництва в даній чи країні інвестицій за рубежем.

У зв’язку з різким збільшенням міжнародного руху капіталів на валютний курс впливає купівельна спроможність валют по відношенню не тільки до товарів, але і до фінансових активів, тобто конвертованість валют.

Розглянемо фактори, що впливають на валютний курс та конвертованість валюти. Серед них можна виділити наступні [68]:

1. Темп інфляції. Співвідношення валют по їхній купівельній спроможності (паритет купівельної спроможності), відбиваючи чинність закону вартості, служить своєрідним хребтом валютного курсу. Тому на валютний курс впливає темп інфляції. Чим вище темп інфляції в країні, тим нижче курс її валюти, якщо не протидіють інші фактори. Інфляційне знецінювання грошей у країні викликає зниження купівельної спроможності і тенденцію до падіння їхнього курсу до валют країн, де темп інфляції нижче. Дана тенденція звичайно просліджується в середньо і довгостроковому плані. Вирівнювання валютного курсу, приведення його у відповідність з паритетом купівельної спроможності відбуваються в середньому протягом двох років.

Залежність валютного курсу від темпу інфляції особливо велика в країн з великим обсягом міжнародного обміну товарами, послугами і капіталами. Це порозумівається тим, що найбільш тісний зв’язок між динамікою валютного курсу і відносним темпом інфляції виявляється при розрахунку курсу на базі експортних цін.

2. Стан платіжного балансу. Активний (експортний) платіжний баланс сприяє підвищенню курсу національної валюти, тому що збільшується попит на неї з боку іноземних боржників. Пасивний (імпортний) платіжний баланс породжує тенденцію до зниження курсу національної валюти, тому що боржники продають її за іноземну валюту для погашення своїх зовнішніх зобов’язань.

3. Різниця процентних ставок у різних країнах. Зміна процентних ставок у країні впливає за інших рівних умов на міжнародний рух капіталів, насамперед короткострокових. Підвищення процентної ставки стимулює приплив іноземних капіталів, а її зниження заохочує відлив капіталів, у тому числі національних, за кордон.

4. Діяльність валютних ринків і спекулятивні валютні операції. Якщо курс якої-небудь валюти має тенденцію до зниження, то фірми і банки завчасно продають її за більш стійкі валюти, що погіршує позиції ослабленої валюти. Валютні ринки швидко реагують на зміни в економіці і політику, на коливання курсових співвідношень. Тим самим вони розширюють можливості валютної спекуляції і стихійного руху «гарячих» грошей.

5. Ступінь використання визначеної валюти на євроринку й у міжнародних розрахунках.

6. На курсове співвідношення валют впливає також прискорення чи затримка міжнародних платежів. У чеканні зниження курсу національної валюти імпортери намагаються прискорити платежі в іноземній валюті, щоб не нести втрат при підвищенні її курсу. При зміцненні національної валюти, навпроти, переважає її прагнення до затримки платежів в іноземній валюті.

7. Ступінь довіри до валюти на національному і світовому ринках. Вона визначається станом економіки і політичною обстановкою в країні, а також розглянутими вище факторами, що роблять вплив на валютний курс. Причому дилери враховують не тільки дані темпи економічного росту, інфляції, рівень купівельної спроможності валюти, співвідношення попиту та пропозиції валюти, але і перспективи їхньої динаміки.

Ризик – це характерна ознака діяльності будь-якого виробника, у тому числі банку, що відбиває можливі несприятливі наслідки у випадку неуспіху. Ризик виражається можливістю одержання таких небажаних результатів, як втрата прибутку або виникнення збитків.

Валютні ризики є частиною комерційних ризиків, до яких схильні учасники міжнародних економічних відносин. Валютний ризик – це ризик втрат при купівлі-продажі іноземної валюти за різними курсами.

Даний ризик, або ризик курсових втрат, пов’язаний з інтернаціоналізацією ринку банківських операцій, створенням транснаціональних (спільних) підприємств та банківських організацій і диверсифікацією їхньої діяльності, і являє собою можливість грошових втрат у результаті коливань валютних курсів.

При цьому зміна курсів валют по відношенню один до одного відбувається в силу численних чинників, наприклад: у зв’язку зі зміною внутрішньої вартості валют, постійним переливом грошових потоків із країни в країну, спекуляцією і т.д. Ключовим чинником, що характеризує будь-яку валюту є ступінь довіри до валюти резидентів і нерезидентів.

Валютний ризик – це ймовірність виникнення можливих збитків унаслідок несприятливих змін курсів іноземних валют. Фактори, які впливають на ризик, можна розподілити на дві групи.

1. Фактори впливу на валютний ризик.

а) Збільшують ризик:

– коливання валютних курсів;

– відкриті валютні позиції.

б) Зменшують ризик:

– ліміти позицій за валютами;

– контроль за ризикам з боку керівництва;

– використання методів хеджування.

2. Методами хеджування (страхування) валютного ризику є:

– погодження надходжень і платежів (структурне балансування);

– «валютні кошики» – набір валют, об’єднаних у певних пропорціях, тобто курс валюти стосовно певного набору інших валют;

– методи короткострокового хеджування – поєднують форвардні, опціонні угоди та угоди «своп»;

– методи довгострокового хеджування – фінансові ф’ючерси і дисконтування вимог у валюті (уступка права вимоги боргу в іноземній валюті замість негайно сплаченої суми банком у національній або іншій валюті).

Валютна позиція банку – це співвідношення між сумою активів та позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою балансових та позабалансових зобов’язань у цій же валюті. Вона буває:

– відкрита – не дорівнює нулю, веде за собою додатковий ризик у разі зміни валютного курсу;

– відкрита довга – вартість активів та позабалансових вимог перевищує вартість пасивів та позабалансових зобов’язань у кожній іноземній валюті. Банк може понести втрати у разі збільшення курсу національної валюти щодо іноземної валюти;

– відкрита коротка – вартість пасивів та позабалансових зобов’язань перевищує вартість активів та позабалансових вимог у кожній іноземній валюті. Банк може понести додаткові витрати у разі збільшення курсу іноземної валюти щодо національної валюти;

закрита – дорівнює нулю.

Валютний ризик – це ризик втрат, обумовлений несприятливою зміною курсів іноземних валют у ході здійснення угод по їхній купівлі-продажу. Валютні операції підрозділяють на «касові» і «термінові». Ринок касових операцій потребує оплати на протязі двох робочих днів із дня виконання контракту, тому невиконання зобов’язань менш ймовірне. До таких угод відносять овернайт. До термінових угод належать: форвард, ф’ючерси, опціони.

Ризик несплати по термінових валютних операціях залежить від кредитоспроможності інвестора і терміну контракту. Чим більший цей термін, тим вища можливість зміни курсу і несплати.

Зміст термінових видів угод з точки зору ризику такий [39]:

1) Форвард.

Форвардною угодою називається така угода, при якій курс встановлюється в даний час, а обмін валютами відбувається в майбутньому.

Якщо є реальна можливість виникнення валютного ризику в майбутньому, він покривається форвардной угодою.

Банк займає форвардну позицію у випадку, якщо клієнт продає або купує іноземну валюту по форварду, тобто з обміном валют на майбутню зафіксовану дату, а також, якщо сам банк продає або купує іноземну валюту по форварду з метою отримання прибутку. Проте тут є присутнім ризик зміни цін, що може призвести до збитків банку.

2) Опціонні операції.

Опціон – це угода між покупцем і продавцем, що надає покупцю право – але не зобов’язання – купувати валюту в продавця опціону або ж продавати її.

Опціон є одним із варіантів повного покриття валютних ризиків. Його можна використовувати як страховку, використовуючи при несприятливих змінах курсу. У порівнянні з форвардом, опціон дає кращий захист від можливих ризиків, тому що покупець опціону лишає за собою право вибору здійснення або нездійснення угоди.

3) Ф’ючерси.

Ф’ючерсні контракти укладають на спеціальних біржах і, на відміну від форвардного контракту, ф’ючерс не передбачає реальну купівлю-продаж валюти. Позиція по ф’ючерсу ліквідується за допомогою зустрічних контрактів. Ризик по ф’ючерсам мінімізується за рахунок можливості покрити зобов’язання по першому ф’ючерсному контракту шляхом здійснення зустрічної оберненої угоди.

Валютні ризики можна структуризувати у такий спосіб:

а) кредитний ризик – ризик, обумовлений небажанням або неможливістю клієнта або контр-партнера розрахуватися за своїми обов’язками;

б) конверсійний ризик – ризики валютних збитків безпосередньо по конкретних операціях.

Валютні ризики управляються в банках різноманітними методами. Першим кроком до управління валютними ризиками всередині структури банку є встановлення лімітів на валютні операції. Так, наприклад, дуже поширені такі види лімітів:

– ліміти на іноземні держави (встановлюються максимально можливі суми для операцій на протязі дня з клієнтами і контр-партнерами в сумі з кожної конкретної країни);

– ліміти на операції з контр-партнерами і клієнтами (встановлюється максимально можлива сума для операцій на кожного контр-партнера, клієнта або групу клієнтів);

– ліміт інструментарію (встановлення обмежень по використовуваних інструментах і валютам із визначенням списку можливих до торгівлі валют і інструментів торгівлі);

– ліміт збитків (встановлюється максимально можливий розмір збитків, після досягнення якого всі відкриті позиції повинні бути закриті зі збитками). У деяких банках такий ліміт встановлюється на кожний робочий день або окремий період часу (один місяць), у деяких банках він підрозділяється на окремі види інструментів, а в інших може також встановлюватися на окремих дилерів.

Крім лімітів у світовій практиці застосовуються такі методи зниження валютних ризиків:

– взаємний залік купівлі-продажу валюти по активу і пасиву, так званий метод «метчінг», де за допомогою відрахування надходження валюти з розміру її відтоку банк має можливість впливати на їхній розмір і відповідно на свої ризики.

– використання методу «неттінга», що полягає в максимальному скороченні кількості валютних операцій за допомогою їх укрупнення. З цією метою банки створюють підрозділи, що координують надходження заявок на купівлю-продаж іноземної валюти.

– придбання додаткової інформації шляхом придбання інформаційних продуктів спеціалізованих фірм у режимі реального часу валютних курсів, що відображають зміни і останню інформацію.

– ретельне вивчення й аналіз валютних ринків.

Ще одним методом управління валютним ризиком є аналіз змін курсів валют. Такий аналіз буває фундаментальним і технічним.

Фундаментальний аналіз зміни курсів валют заснований на припущенні, що основні зміни курсів відбуваються під дією макроекономічних чинників розвитку економік країн-емітентів валюти. Аналітики, що прираховують себе до фундаменталістів, уважно відслідковують базові показники макроекономічного розвитку окремих країн і прогнозують зміни курсів валют у довгостроковій перспективі.

Технічний аналіз заснований на положенні про те, що макроекономічні показники в короткостроковій і середньостроковій перспективі мало відбиваються на змінах курсів валют. Більше того, курси валют можна з винятковою точністю прогнозувати тільки за допомогою методу технічного аналізу, основою якого є математична система. Технічний аналіз простежує тенденцію коливань курсів валют і дає сигнали до купівлі та продажу.

В Україні згідно з «Положенням про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів» [24] Національний банк України визначає порядок установлення і використання офіційного курсу гривні до іноземних валют та банківських металів:

1. Національний банк України (далі – Національний банк) установлює офіційний курс гривні до іноземних валют, міжнародних рахункових та тирчасових грошових одиниць, а також офіційний (обліковий) курс банківських металів (далі – офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів).

2. Офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів установлюється:

– щоденно – для вільно конвертованих валют (1-а група Класифікатора іноземних валют та банківських металів [24]), для іноземних валют інших країн, які є головними зовнішньоекономічними партнерами України, і для банківських металів;

– один раз на місяць – для інших іноземних валют;

– один раз на місяць повторно – для спеціальних прав запозичення (далі – СПЗ).

3. Офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів розраховується:

а) до долара США – на підставі котирування валюти на міжбанківському валютному ринку та з урахуванням інформації про діючий офіційний курс Національного банку і про проведені ним операції з купівлі-продажу іноземних валют 1ї групи Класифікатора, а також відомостей про курсові та цінові зміни на світових фінансових та товарних ринках, інших показників, зміна яких може впливати на валютний ринок України;

б) до таких валют: австралійський долар, англійський фунт стерлінгів, датська крона, естонська крона, ісландська крона, канадський долар, латвійський лат, литовський літ, норвезька крона, польський злотий, сінгапурський долар, словацька крона, турецька ліра, угорський форинт, чеська крона, шведська крона, швейцарський франк, юань женьміньбі (Китай), японська єна, євро, лев (Болгарія), вон Республіки Корея, долар Гонконгу, кіпрський фунт, мальтійська ліра, новозеландський долар, румунський лей, словенський толар, хорватська куна – на підставі інформації про курс гривні до долара США, установлений згідно з підпунктом «а» цього пункту, та про щоденний фіксинг курсів валют до євро Європейського центрального банку;

в) до таких валют: азербайджанський манат, білоруський рубль, казахстанський тенге, молдовський лей, російський рубль, туркменський манат, узбецький сум, вірменський драм, грузинський ларі, киргизький сом, таджицький сомоні – на підставі інформації про курс гривні до долара США, установлений згідно з підпунктом «а» цього пункту, та про курси національних валют до долара США, установлені відповідними центральними (національними) банками держав;

г) до таких валют: бразильський ріал, в’єтнамський донг, єгипетський фунт, ізраїльський новий шекель, індійська рупія, іранський ріал, іракський динар, кувейтський динар, ліванський фунт, лівійський динар, мексиканське нове песо, монгольський тугрик, пакистанська рупія, перуанський новий сол, саудівський ріал, сирійський фунт, новий тайванський долар, франк КФА, чилійське песо – на підставі інформації про курс гривні до долара США, установлений згідно з підпунктом «а» цього пункту, та про поточні кроскурси відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, у тому числі тих, що публікує газета «Financial Times»;

ґ) до СПЗ – на підставі інформації про курс гривні до долара США, установлений згідно з підпунктом «а» цього пункту, та про курс СПЗ до долара США, установлений Казначейським управлінням Міжнародного валютного фонду (далі – МВФ).

Офіційний курс гривні до долара США для розрахунків з Індією визначається розрахунково.

4. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

5. До банківських металів: золота (959, XAU), срібла (961, XAG), платини (962, XPT) та паладію (964, XPD) – на підставі інформації про ціни на дорогоцінні метали, визначені (зафіксовані) учасниками Лондонської асоціації ринку дорогоцінних металів та учасниками Лондонського ринку платини та паладію та офіційного обмінного курсу гривні до долара США.

6. Якщо немає поточних котирувань банківських металів на Лондонському ринку дорогоцінних металів та ринку платини і паладію для визначення офіційних (облікових) курсів банківських металів, то використовується їх значення за попередній день.

7. Інформація про фіксинг золота, срібла, платини та паладію для визначення офіційних (облікових) курсів цих банківських металів отримується по міжнародній інформаційній мережі Reuters та Інтернет.

8. Офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів розраховується Департаментом валютного регулювання та затверджується першим заступником Голови Національного банку.

9. Офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів використовується резидентами та нерезидентами України для здійснення бухгалтерського обліку операцій з іноземною валютою та банківськими металами, а також для здійснення Національним банком валютних операцій з Державним казначейством України.

10. Національний банк установлює офіційний курс гривні до іноземних валют та банківських металів без зобов’язання здійснювати за ним операції з купівліпродажу іноземної валюти та банківських металів.

Таблиця 1.3. Перелік іноземних валют, до яких офіційний курс гривні встановлюється Національним банком України щоденно [24]

Код валюти		Кількість одиниць валюти	Найменування валюти
цифровий	літерний
036	AUD	100	австралійських доларів
826	GBP	100	англійських фунтів стерлінгів
031	AZM	10000	азербайджанських манатів
974	BYR	10	білоруських рублів
208	DKK	100	датських крон
840	USD	100	доларів США
233	EEK	100	естонських крон
352	ISK	100	ісландських крон
124	CAD	100	канадських доларів
398	KZT	100	казахстанських тенге
428	LVL	100	латвійських латів
440	LTL	100	литовських літів
498	MDL	100	Молдовських леїв
578	NOK	100	норвезьких крон
985	PLN	100	польських злотих
643	RUB	10	російських рублів
702	SGD	100	сінгапурських доларів
703	SKK	100	словацьких крон
792	TRL	10000	турецьких лір
795	TMM	10000	туркменських манатів
348	HUF	1000	угорських форинтів
860	UZS	100	узбецьких сумів
203	CZK	100	чеських крон
752	SEK	100	шведських крон
756	CHF	100	швейцарських франків
156	CNY	100	юанів женьміньбі (Китай)
392	JPY	1000	японських єн
978	EUR	100	євро
960	XDR	100	СПЗ

Таблиця 1.4. Перелік іноземних валют, до яких офіційний курс гривні встановлюється Національним банком України один раз на місяць [24]

Код валюти		Кількість одиниць валюти	Найменування валюти
цифровий	літерний
100	BGL	100	левів (Болгарія)
986	BRL	100	бразильських ріалів
051	AMD	10000	вірменських драмів
410	KRW	1000	вонів Республіки Корея
704	VND	10000	в’єтнамських донгів
981	GEL	100	грузинських ларі
344	HKD	100	доларів Гонконгу
818	EGP	100	єгипетських фунтів
376	ILS	100	ізраїльських нових шекелів
356	INR	1000	індійських рупій
364	IRR	1000	іранських ріалів
368	IQD	100	іракських динарів
196	CYP	100	кіпрських фунтів
417	KGS	100	киргизьких сомів
414	KWD	100	кувейтських динарів
422	LBP	1000	ліванських фунтів
434	LYD	100	лівійських динарів
470	MTL	100	мальтійських лір
484	MXN	100	мексиканських нових песо
496	MNT	10000	монгольських тугриків
554	NZD	100	новозеландських доларів
586	PKR	100	пакистанських рупій
604	PEN	100	перуанських нових сол
642	ROL	10000	румунських леїв
705	SIT	100	словенських толарів
682	SAR	100	саудівських ріалів
760	SYP	100	сирійських фунтів
901	TWD	100	нових тайванських доларів
972	TJS	100	таджицьких сомоні
952	XOF	1000	франків КФА
152	CLP	1000	чилійських песо
191	HRK	100	хорватських кун
255		100	доларів США для розрахунків з Індією

1.3 Правове забезпечення здійснення валютних операцій

Правове забезпечення здійснення валютних операцій комерційних банків України обумовлюється наступними нормативноінструктивними документами Національного банку України:

а) «Положенням про оформлення та виконання документів на перерахування, зарахування, купівлю та продаж іноземної валюти або банківських металів» [13], яке встановлює порядок та умови проведення розрахункових та валютообмінних операцій клієнтів комерційних банків;

б) «Положенням про порядок та умови торгівлі іноземною валютою» [20], яке встановлено порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України та на міжнародних валютних ринках;

в) Інструкція про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України [9].

г) Інструкція про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України [10].

д) Правила проведення Торговельної сесії та здійснення окремих операцій, пов’язаних з купівлею-продажем іноземних валют та банківських металів [11].

е) Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах [5].

ж) Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні [6].

з). Правилa використання готівкової іноземної валюти на території України [15].

і). Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України для оплати банківських металів та проведення окремих валютних операцій [16]

к). Правилa здійснення переказів іноземної валюти за дорученням та на користь фізичних осіб [17]

л). Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України [26]

Згідно з «Положенням про порядок та умови торгівлі іноземною валютою» [20], в Україні встановлені наступні види операцій з валютою:

– валютна операція на умовах «тод» – валютна операція за договором, умови якого передбачають виконання цієї операції в день укладення договору;

– валютна операція на умовах «том» – валютна операція за договором, умови якого передбачають виконання цієї операції в перший робочий день після дня укладення договору;

– валютна операція на умовах «спот» – валютна операція за договором, умови якого передбачають виконання цієї операції на другий робочий день після дня укладення договору;

– валютна операція на умовах «форвард» – валютна операція за договором, умови якого передбачають виконання цієї операції (з поставкою валюти за договором) пізніше ніж на другий робочий день після дня укладення договору;

Торгівлю іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України, на міжнародному валютному ринку дозволяється здійснювати виключно Національному банку та суб’єктам ринку (або з такими суб’єктами).

Суб’єкти ринку мають право здійснювати обмін іноземної валюти на міжнародному валютному ринку відповідно до правил, які діють на цьому ринку, з урахуванням обмежень, установлених цим Положенням та іншими нормативно-правовими актами Національного банку.

Суб’єкти ринку зобов’язані здійснювати торгівлю іноземною валютою на умовах «тод», «том» або «спот», крім наступних випадків:

1. Уповноважені банки мають право здійснювати валютні операції на умовах «форвард» для хеджування ризиків зміни курсу іноземної валюти щодо іншої іноземної валюти за умови, що обидві валюти є іноземними валютами 1ї групи Класифікатора.

Резиденти – суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право здійснювати валютні операції на умовах «форвард» для хеджування ризику зміни курсу іноземної валюти щодо іншої іноземної валюти за зовнішньоекономічним договором за умови, що обидві валюти є іноземними валютами 1ї групи Класифікатора [14].

Ці операції здійснюються в межах лімітів відкритої валютної позиції уповноваженого банку.

2. Уповноважені банки мають право на міжбанківському валютному ринку України здійснювати валютні операції за гривні з іноземною валютою 1ї групи Класифікатора на умовах «форвард» для хеджування ризиків зміни курсу іноземної валюти щодо гривні.

Резиденти – суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на міжбанківському валютному ринку України здійснювати валютні операції за гривні з іноземною валютою 1ї групи Класифікатора на умовах «форвард» для хеджування ризику зміни курсу іноземної валюти щодо гривні за зовнішньоекономічним договором.

Ці операції здійснюються в межах лімітів відкритої валютної позиції уповноваженого банку за умови, що довга (коротка) позиція банку за такими операціями становить не більше 10% регулятивного капіталу банку.

Валютні операції, зазначені в пунктах 1 і 2 виконуються в строк, що не перевищує один календарний рік.

Суб’єкти ринку не мають права проводити операції з валютними деривативами.

Суб’єкти ринку не мають права здійснювати обмін іноземної валюти 1ї групи Класифікатора на іноземну валюту 3ї групи Класифікатора.

Суб’єкти ринку не мають права здійснювати обмін іноземної валюти 3ї групи Класифікатора на іноземну валюту 1ї групи Класифікатора на міжбанківському валютному ринку України.

Суб’єкти ринку мають право здійснювати для фізичних осіб обмін готівкової іноземної валюти 1ї групи Класифікатора на безготівкову іноземну валюту цієї самої групи Класифікатора. Обмін готівкової іноземної валюти іншої групи Класифікатора на безготівкову іноземну валюту не здійснюється.

Національний банк має право:

– змінювати час проведення Торговельної сесії та/або термін подання заявки на участь у Торговельній сесії, попередивши про це суб’єктів ринку не пізніше ніж за два робочих дні до часу зміни;

– наділяти уповноважену особу правом призупиняти Торговельну сесію з об’явленням технічної перерви;

– установлювати для суб’єктів ринку граничні межі продажу готівкової іноземної валюти фізичним особам – резидентам;

– установлювати граничний розмір маржі, на яку курс купівлі та продажу іноземної валюти може відхилятися від офіційного курсу гривні до іноземної валюти, що встановлюється Національним банком, з метою недопущення безпідставних фінансових втрат населення та суб’єктів ринку, якщо події на міжнародному валютному ринку або інші негативно впливатимуть на міжбанківський валютний ринок України.

Заяви про продаж іноземної валюти або банківських металів обов’язково мають містити такі реквізити:

– найменування та місцезнаходження уповноваженого банку, що обслуговує клієнта;

– код заяви про продаж іноземної валюти або банківських металів відповідно до Державного класифікатора управлінської документації, затвердженого наказом Держстандарту України від 31.12.98 №1024;

– назву документа – «Заява про продаж іноземної валюти» або «Заява про продаж іноземної валюти або банківських металів»;

– дату складання заяви про продаж іноземної валюти або банківських металів (число – цифрами, місяць – цифрами або словами, рік – цифрами);

– повну або скорочену назву клієнта, що збігається з назвою, яка заявлена ним у картці зі зразками підписів і відбитком печатки, місцезнаходження, номер телефону / факсу (для фізичної особи – прізвище, ім’я та по батькові);

– номер рахунку в іноземній валюті або банківських металах, з якого клієнт доручає здійснити продаж іноземної валюти або банківських металів, найменування та код уповноваженого банку, що його обслуговує, у якому відкрито цей рахунок (для фізичної особи, яка не займається підприємницькою діяльністю, цей реквізит може не заповнюватися);

– назву іноземної валюти або виду банківського металу, що продається, словами та цифровий або літерний код іноземної валюти або банківського металу відповідно до Класифікатора;

– суму продажу іноземної валюти цифрами у разі продажу банківських металів зазначається маса банківських металів у тройських унціях цифрами (ціла частина числа відокремлюється комою);

– мінімальний курс продажу (можливе зазначення «за курсом уповноваженого банку»);

– гривневий еквівалент іноземної валюти або банківських металів, що доручається продати відповідно до встановленого в заяві курсу (не заповнюється під час продажу іноземної валюти або банківських металів за курсом уповноваженого банку, що обслуговує клієнта);

– номер поточного рахунку в гривнях, на який потрібно зарахувати гривневий еквівалент проданої іноземної валюти або банківських металів, найменування і код уповноваженого банку, у якому відкрито цей рахунок;

– відбиток печатки та підписи відповідальних осіб клієнта, які заявлені ним у картці зі зразками підписів та відбитком печатки (для фізичної особи, яка її не має, проставляється лише її підпис).

Додатково в заяві про продаж іноземної валюти або банківських металів можуть зазначатися такі реквізити:

– номер заяви про продаж іноземної валюти або банківських металів (може містити цифри та літери);

– строк дії заяви про продаж іноземної валюти або банківських металів;

– прізвище, ім’я та по батькові працівника, уповноваженого вирішувати питання за угодою про продаж іноземної валюти або банківських металів, номер його телефону, зразок підпису;

– номер рахунку уповноваженого банку, на який потрібно перерахувати іноземну валюту або банківські метали для продажу;

– сума продажу іноземної валюти або маса банківських металів словами;

– дата валютування для зарахування коштів у гривнях (якщо це передбачено тарифами уповноваженого банку).

У заяві про продаж іноземної валюти або банківських металів клієнт має зазначити про те, що він доручає уповноваженому банку, що його обслуговує, утримати комісійну винагороду в гривнях з коштів, отриманих від продажу іноземної валюти або банківських металів без зарахування на поточний рахунок клієнта в національній валюті, за умови, якщо цей поточний рахунок в національній валюті відкрито в іншому банку.

Валютні операції з негайним постачанням є самим мобільним елементом валютної позиції й несуть в собі визначений ризик. Роблячи угоди з негайним постачанням, банки дають доручення банкам-кореспондентам на переказ проданої валюти з їхніх коррахунків і на використання купленої валюти, не чекаючи одержання письмового підтвердження від контрагентів. При великих оборотах валютних операцій ризик зустрічного непереказу валюти може досягати величезних розмірів, і ліміти незавершених угод для контрагентів здобувають велике значення. У зв’язку з цим банки встановлюють для своїх банківських клієнтів на ринку ліміти незавершених операцій, тобто загальну суму валютних операцій, по яких ще немає даних про зустрічний переказ валюти покриття [20].

Термінові валютні операції (форвардні та ф’ючерсні) – це валютні операції, при яких сторони домовляються про постачання обумовленої суми іноземної валюти через визначений термін після заключення угоди за курсом, зафіксованим в момент її заключення. З цього випливають дві особливості термінових валютних операцій [34]:

1). Існує інтервал за часом між моментом заключення і виконання угоди. У сучасних умовах термін виконання угоди, тобто постачання валюти, визначається як кінець періоду від дати заключення угоди чи інший будь-який період у межах терміну.

2). Курс валют по терміновій валютній операції фіксується в момент заключення угоди, хоча вона виконується через визначений період.

З 70х років з переходом до «плаваючих» валютних курсів одержали розвиток валютні фьючерси – це угоди які означають зобов’язання (а не право вибору на відміну від опціону) на продаж чи покупку стандартної кількості визначеної валюти на визначену дату (у майбутньому) за курсом, заздалегідь установленим при заключення угоди. У стандартних контрактах регламентуються всі умови: сума, термін, гарантійний депозит, метод розрахунку.

Торгівля фьючерсами здійснюється через кліринговий будинок (розрахункову палату біржі), що є продавцем для покупця і покупцем – для продавця. При заключення угоди покупець і продавець зобов’язані резервувати на спеціальному депозиті первісну маржу в районі від 0,04 до 6% від номінальної ціни контракту. Продавець валютного фьючерса виграє, якщо при настанні терміну угоди продає валюту дорожче котирувального курсу на момент її виконання (гра на зниження курсу валют), і зазнає збитків, якщо курс дня заключення угоди нижче курсу дня її виконання (гра покупця на підвищення курсу валют).

Особливістю відмінності зовні подібних операцій форварда і фьючерса в тім, що при форварді практично 95% контрактів закінчується реальним постачанням валюти, а при фьючерсах від 1 до 6% зі сплатою штрафних санкцій продавцем чи покупцем за відмовлення від угоди при невигідних курсових умовах. При цьому штрафна санкція, що сплачується, і є основною метою учасників ф’ючерсної угоди (гри на прогнозних курсах). Крім того, торгівля фьючерсами винятково зосереджена на біржах зі стандартною сумою валютного контракту, на відміну від будь-якої суми форвардної угоди на міжбанківському ринку.

Лондонська біржа по торгівлі ф’ючерсними контрактами (LIFFE) розрізняє три категорії їхніх учасників:

хеджери – банки, корпорації, менеджери по інвестиціях, що керують ризиками;

спекулянти (трейдери), що приймають на себе ризик з метою одержання прибутку;

арбитражери валютних ризиків.

Курс валют по термінових угодах відрізняється від курсу по операціях «спот» відповідно до прогнозованої динаміки курсу валют. Різниця курсу «форвард» і «спот» визначається як «дисконт», якщо курс «форвард» нижче курсу «спот» чи як «премія», якщо прогнозний курс «форвард» вище курсу «спот».

Курси валют по термінових угодах, котируємі в цифровому вираженні називаються курсами «аутрайт». Котирування валют по термінових угодах методом премії чи дисконту залежить як від прогнозованої динаміки курсу в період від заключення до виконання угоди, так і від розходження в процентних ставках по строкових вкладах у цих валютах.

Термінові угоди з іноземною валютою відбуваються в наступних цілях:

конверсія(обмін) валюти в комерційних цілях, завчасний продаж валютних надходжень чи покупка іноземної валюти для майбутніх платежів, щоб застрахувати валютний ризик;

страхування портфельних чи прямих капіталовкладень за кордоном від збитків у зв’язку з можливим зниженням курсу валюти, у якій вони здійснені;

одержання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Різновидом валютної операції, що сполучить наявну і термінову операції, є угоди «своп». «Своп» – це валютна операція, що сполучить купівлю-продаж двох валют на умовах негайного постачання з одночасним контрпродажем на певний строк з тими ж валютами. при цьому домовляються про зустрічні платежі в різних валютах два партнери (банки, корпорації й ін.). По операціях «своп» наявна угода здійснюється за курсом «спот», що у терміновому контрпродажу корегується з урахуванням премії чи дисконту в залежності від динаміки валютного курсу. Операція «своп» зручна для банків: вона не створює відкритої валютної позиції (покупка покривається продажем). Операція «своп» використовується для:

здійснення комерційних справ: банк продає іноземну валюту на умовах негайного постачання й одночасно купує її на термін.

придбання банком необхідної валюти без валютного ризику (на основі покриття контрпродажем) для забезпечення міжнародних розрахунків, диверсифікованості валютних авуарів;

взаємного міжбанківського кредитування в різних валютах.

Операції «своп» проводяться також із золотом, щоб, зберігши право власності на нього, придбати необхідну іноземну валюту на певний строк.

Національний банк України нормативно контролює рівні валютних ризиків в діяльності комерційних банків, обмежуючи ризик загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку [6].

Валютна позиція – це співвідношення вимог (балансових і позабалансових) та зобов’язань (балансових і позабалансових) банку в кожній іноземній валюті та в кожному банківському металі. При їх рівності позиція вважається закритою, при нерівності – відкритою. Відкрита позиція є короткою, якщо обсяг зобов’язань за проданою валютою та банківськими металами перевищує обсяг вимог, і довгою, якщо обсяг вимог за купленою валютою та банківськими металами перевищує обсяг зобов’язань.

При цьому довга відкрита валютна позиція при розрахунку зазначається зі знаком плюс, а коротка відкрита валютна позиція – зі знаком мінус.

З метою зменшення валютного ризику в діяльності банків Національний банк установлює норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку (Н13), у тому числі обмежується ризик загальної довгої відкритої валютної позиції банку (Н13–1) і ризик загальної короткої відкритої валютної позиції банку (Н13–2).

Норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції уповноваженим банком розраховуються за формою №540 «Звіт про відкриті валютні позиції», що наведені в Правилах організації фінансової та статистичної звітності банків України [22].

Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно, окремо щодо кожної іноземної валюти та кожного банківського металу.

На розмір відкритої валютної позиції уповноваженого банку впливають:

– купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валюти та банківських металів, поточні й строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон та інші), за якими виникають вимоги та зобов’язання в іноземних валютах та в банківських металах, незалежно від способів та форм розрахунків за ними;

– одержання (сплата) іноземної валюти та банківських металів у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які враховуються на відповідних рахунках;

– купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту;

– надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду;

– погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті та в банківських металах (списання якої здійснюється з відповідного рахунку витрат);

– інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, у тому числі національній, що призводять до зміни структури активів при незмінності пасивів і навпаки).

У межах установлених значень нормативу ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції уповноважений банк може здійснювати такі валютні операції:

– купівлю іноземної валюти та банківських металів для виконання зобов’язань перед нерезидентами за власними зовнішньоекономічними договорами (контрактами), а також для виконання власних зобов’язань за виданими гарантіями, поручительствами, векселями;

– купівлю іноземної валюти або банківських металів на міжбанківському валютному ринку України за гривні без наявності зобов’язань;

– купівлю банківських металів без наявності зобов’язань на міжнародному ринку за рахунок власної іноземної валюти або за рахунок купленої іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку за гривні;

– купівлю за власні кошти за дорученням клієнтів іноземної валюти для виконання їх зобов’язань перед нерезидентами за зовнішньоекономічними договорами (контрактами) та зареєстрованими Національним банком кредитами (позиками), що одержані резидентами від уповноважених банків та уповноважених фінансових установ, а також від нерезидентів;

– купівлю іноземної валюти для виконання зобов’язань перед клієнтами за неторговельними операціями;

– купівлю-продаж за іноземну валюту основних засобів і товарно-матеріальних цінностей;

– залучення коштів в іноземній валюті до статутного капіталу банку та розрахунки з резидентами і нерезидентами за іншими видами капітальних операцій (за операціями з цінними паперами, вкладами, депозитами тощо);

– з погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті та в банківських металах (списання здійснюється з відповідного рахунку витрат);

– за різницею між нарахованими, але не отриманими доходами банку та нарахованими, але не відшкодованими власними витратами банку, а також з одержання (сплати) іноземної валюти та банківських металів у вигляді доходів або витрат;

– з організації безготівкових розрахунків уповноважених банків з міжнародними платіжними системами за платіжними картками.

Уповноважений банк набуває право на відкриту валютну позицію з дати отримання ним від Національного банку дозволу на здійснення операцій із валютними цінностями і втрачає це право з дати відкликання ліцензії Національним банком та/або припинення дозволу на здійснення операцій із валютними цінностями.

У межах установленого нормативу ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції (Н13), у тому числі обмеження ризику загальної довгої відкритої валютної позиції банку (Н13–1) та ризику загальної короткої відкритої валютної позиції банку (Н13–2) Департамент валютного регулювання та Департамент валютного контролю та ліцензування Національного банку можуть уносити певні обмеження щодо регулювання окремих активних операцій із валютними цінностями уповноважених банків, що пов’язані з питаннями курсоутворення національної валюти та створення чіткішого й прозорішого механізму контролю за валютними операціями окремих банків.

Норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку (Н13) визначається як співвідношення загальної величини відкритої валютної позиції банку за всіма іноземними валютами та банківськими металами у гривневому еквіваленті до регулятивного капіталу банку.

За кожною іноземною валютою та кожним банківським металом обчислюється підсумок за всіма балансовими і позабалансовими активами і всіма балансовими та позабалансовими зобов’язаннями банку та розраховується загальна відкрита валютна позиція банку в гривневому еквіваленті окремо за кожною іноземною валютою та кожним банківським металом (розрахунок проводиться за звітну дату).

Величина загальної відкритої валютної позиції банку визначається як сума абсолютних величин усіх довгих і коротких відкритих валютних позицій у гривневому еквіваленті (без урахування знака) за всіма іноземними валютами та за всіма банківськими металами.

Для банків, статутний капітал яких сплачено у вільно конвертованій валюті та внаслідок чого виникає порушення нормативу загальної довгої відкритої валютної позиції банку у вільно конвертованій валюті, установлюється, що частина (або вся сума) статутного капіталу банку не враховується до розрахунку нормативу загальної довгої відкритої валютної позиції банку у вільно конвертованій валюті за умови, що ці кошти розміщені на окремому депозитному рахунку в Національному банку (лише та частина, що призводить до порушення цього нормативу).

Нормативне значення загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку (Н13) має бути не більше ніж 30 відсотків.

У цьому разі встановлюється обмеження ризику окремо для довгої відкритої валютної позиції та короткої відкритої валютної позиції банку:

– загальна довга відкрита валютна позиція (Н13–1) має бути не більше ніж 20 відсотків;

– загальна коротка відкрита валютна позиція (Н13–2) має бути не більше ніж 10 відсотків.

2. Механізм здійснення валютних операцій в АКБ «Приватбанк»

2.1 Загальна організаційно-економічна характеристика АКБ «Приватбанк»

Заснований у 1992 році, комерційний банк ПриватБанк є банком, що розвивається найбільш динамічно в Україні, і займає лідируючі позиції банківського рейтингу країни. Станом на 1 січня 2007 року розмір чистих активів ПриватБанку складає 33,777 млрд. грн. Статутний фонд банку складає 2,082 млрд. грн., власний капітал – 3,288 млрд. грн. Кредитний портфель банку складає 28,768 млрд. грн., в тому числі кредити фізичним особам – 11,564 млрд. грн. Фінансовий результат ПриватБанку за підсумками 2006 року склав 506,208 млн. грн.

У ході дослідження ринку банківських послуг, проведеного компанією GFK Ukraine, 23,3% опитаних жителів України назвали ПриватБанк найбільш привабливим для себе українським банком. ПриватБанк також має найбільш високий рівень впізнаваності серед населення без підказки: 64%. ПриватБанк також є лідером серед українських комерційних банків за кількістю клієнтів: його послугами користується понад 23% населення України [69].

Станом на 01.01.2006 року (за результатами 2005 року) АКБ «Приватбанк» був лідером банківської системи України і займав наступні рейтингові місця [70]:

– Обсяг валюти активів балансу – 21 664,360 млн. грн. (1 місце);

– Обсяг власного капіталу – 2 307,466 млн. грн. (1 місце);

– Обсяг статутного капіталу – 189,228 млн. євро (2 місце);

– Обсяг кредитно-інвестиційного портфеля

– 16 763,230 млн. грн. (1 місце);

– Обсяг поточних і строкових депозитів фізичних осіб

– 9 966,027 млн. грн. (1 місце);

– Обсяг поточних і строкових депозитів юридичних осіб

– 4 016,333 млн. грн. (3 місце);

– Обсяг балансового прибутку – 472,042 млн. грн. (1 місце);

– Прибутковість статутного капіталу – 41,774% (11 місце);

– Прибутковість активів балансу – 2,179% (6 місце);

Станом на 01.01.2007 року (за результатами 2006 року) АКБ «Приватбанк» закріпив позиції лідера і займає наступні рейтингові місця в банківській системі України [70] та відносні частки фінансів банківської системи України:

– Обсяг валюти активів балансу – 32 680,0 млн. грн. (1 місце – 10,31%);

– Обсяг власного капіталу – 4 0290,442 млн. грн. (1 місце – 9,49%);

– Обсяг статутного капіталу – 312,971 млн.євро (2 місце);

– Обсяг кредитно-інвестиційного портфеля

– 27 532,83 млн. грн. (1 місце – 10,9%);

– Обсяг поточних і строкових депозитів фізичних осіб

– 14 735,393 млн. грн. (1 місце – 15,1%);

– Обсяг поточних і строкових депозитів юридичних осіб

– 8 240,128 млн. грн. (1 місце – 9,534%);

– Обсяг балансового прибутку – 471,775 млн. грн. (1 місце – 11,91%);

– Прибутковість статутного капіталу – 22,66% (24 місце);

– Прибутковість активів балансу – 1,444% (33 місце);

Станом на 01.07.2007 року (за результатами 1 півріччя 2007 року) АКБ «Приватбанк» продовжив закріплення позиції лідера по обсягам агрегатів валюти балансу і займає наступні рейтингові місця в банківській системі України [70] та відносні частки фінансів банківської системи України (Додаток В):

– Обсяг валюти активів балансу – 40 132,3 млн. грн. (1 місце – 9,82%);

– Обсяг власного капіталу – 4 296,584 млн. грн. (1 місце – 8,64%);

– Обсяг статутного капіталу – 306,29 млн.євро (3 місце);

– Обсяг кредитно-інвестиційного портфеля

– 33 502,38 млн. грн. (1 місце – 10,16%);

– Обсяг поточних і строкових депозитів фізичних осіб

– 17 289,41 млн. грн. (1 місце – 14,84%);

– Обсяг поточних і строкових депозитів юридичних осіб

– 12 409,121 млн. грн. (1 місце – 11,53%);

– Обсяг балансового прибутку – 259,76 млн. грн. (2 місце – 10,78%);

– Прибутковість статутного капіталу – 24,95% (21 місце);

– Прибутковість активів балансу – 1,295% (43 місце);

Спільний аналіз даних таблиць Додатку В показує, що з розширенням обсягів валюти балансу АКБ «Приватбанк» розвивається екстенсивно, тобто постійно знижуючи рентабельність статутного капіталу та рентабельність активів. Поступово також падає частка монопольного сектору по обсягам агрегатів валюти баланса в банківській системі України, яку займає АКБ «Приватбанк»

Комплексними інструментами управління загальним рівнем платоспроможності банку є контроль стану виконання нормативів Н1, Н2 та Н3 [6]:

– Мінімальний розмір регулятивного капіталу (Н1)

– Норматив адекватності регулятивного капіталу/платоспроможності (Н2)

– Норматив адекватності основного капіталу (Н3)

2.2 Види та особливості валютних операцій в АКБ «Приватбанк»

Валютні операції АКБ «Приватбанк» розподіляться по класам обслуговуємих клієнтів [69]:

валютні операції з банками та на міжбанківському валютному ринку;

валютні операції з клієнтами – юридичними особами;

валютні операції з клієнтами – фізичними особами;

Валютні операції АКБ «Приватбанк» з банками розподіляються на наступні види операцій:

– ведення корреспондентських рахунків в банках-нерезидентах (ностро – рахунки) та банків – резидентів в банку (лорорахунки);

– міжбанківські валюто-обмінні операції на міжбанківському валютному ринку;

міжбанківське кредитування;

міжбанківські операції з готівковою валютою;

міжбанківські послуги ділінгового центру по торгівлі валютою на міжнародних біржах;

Якщо перші 4 види валютних міжбанківських операцій на сучасному етапі присутні майже у всіх комерційних банках України, то 5 операція є необхідною в умовах валютних обмежень роботи комерційних банків України на міжнародних ринках [69]. Ділінговий центр ПриватБанку пропонує клієнтам фінансовий інструмент – ділінг на міжнародних валютних ринках. Основними рисами, що характеризують міжнародний валютний ринок FOREX (FOREX – Foreign Exchange Operations) є його абсолютна ліквідність, цілодобовість і відсутність просторових обмежень. Користаючись цією послугою банку комерційні банки – клієнти та їх клієнти одержують можливість здійснювати спекулятивні операції на міжнародних валютних ринках через АКБ «Приватбанк». Цей фінансовий інструмент не має обмежень за рівнем прибутковості. За оцінками аналітиків, прибутковість операцій на форексному ринку, при грамотному керуванні валютною позицією і розумним обмеженням ризиків складає в середньому 9–10 відсотків на місяць від суми інвестованих засобів

У розпорядженні інвестора є різноманітні способи ведення позицій, пов’язані з економічними і політичними очікуваннями, з подіями, що носять макроекономічний характер, із прогнозуванням руху ринків за допомогою інструментів теханалізу. Цінові рухи ринку, викликані цими факторами відкривають можливість одержання спекулятивного прибутку. Надане клієнту кредитне плече (максимальний розмір 1:50) дозволяє істотно підвищити ефективність проведення подібних операцій, тому що, наприклад, розмістивши як покриття (страхова сума під проведення арбітражних операцій) 2000 доларів США, клієнт одержує можливість оперувати на реальному ринку сумою розміром 100’000 (2000*50), що при прийнятті вірних торгових рішень суттєво збільшує прибутковість операцій. Для прикладу, середньодобові коливання ринку EUR/USD складають 50–100 пунктів, вартість одного пункту при операціях з 100 тисячним лотом на цьому ринку складає 10 доларів США, таким чином, звичайні добові коливання ринку дозволяють трейдеру за день дістати прибуток у розмірі 500 доларів США (25% від суми страхового покриття).

Основні застосовувані терміни ділерного обслуговування банків АКБ «Приватбанк [69]:

Ділери – уповноважені співробітники Сторін, що ведуть переговори й укладають угоди;

Арбітражні операції – угоди по покупці чи продажу однієї іноземної валюти за іншу по погодженому в момент укладання угоди обмінному (валютному) курсу. Арбітраж означає проведення операцій у розрахунку на одержання прибутку при зміні валютного курсу і припускає здійснення як мінімум двох протилежних угод на однакову суму. Основна валюта – (інакше – валюта операції), на покупку (продаж) якої полягає арбітражна угода в обмін на іншу валюту (оцінну валюту або інакше – валюту ціни).

Відкрита позиція Клієнта – сума арбітражних угод Клієнта, укладених із КБ «ПриватБанк» по купівлі чи продажу основної валюти з однією датою валютування, не покрита зворотними угодами тією же датою валютування. Ліміт – загальна максимально припустима сума відкритих позицій Клієнта

Дата валютування – дата, зафіксована Сторонами як дата розрахунків по угоді. Для ринку FOREX стандартною є дата валютування Spot, тобто другий робочий день після дня укладання угоди

При проведенні арбітражних операцій Клієнт свідомо приймає ризик можливих збитків при несприятливій зміні валютного курсу. Забезпеченням цих ризиків є розміщений Клієнтом у Банку страховий депозит, який називається покриттям можливих збитків. Банк має право в односторонньому порядку закрити арбітражні позиції Клієнта, якщо поточні збитки по них досягли або перевищили 70% страхового депозиту

Банк стягує за кожну укладену Клієнтом угоду комісію згідно Тарифів банку (10 доларів США за кожні 100’000 при здійсненні угоди; при операціях лотами понад 500’000, комісія не збільшується і складає 50 доларів США за угоду).

Таблиця 2.2. Валютне обслуговування банків на зовнішніх біржах, виконуєме в якості міжбанківських послуг АКБ «Приватбанк» [69]

Пари валют, що торгуються	Розмір мінімального лота
EUR/USD	100 000
GBP/USD	100 000
USD/CHF	100 000
USD/JPY	100 000
EUR/JPY	100 000
CHF/JPY	100 000
GBP/JPY	500 000
GBP/CHF	500 000
EUR/CHF	100 000

Клієнтам надається інформаційне й аналітичне забезпечення. До складу наданої клієнтам інформації входять котирування валют у режимі Online, світові фінансові і політичні новини, інструменти побудови й аналізу графіків зміни валютних курсів, огляди аналітиків. Проводиться платне навчання клієнтів на тему «Ділінг на міжнародних валютних ринках». У курс навчання входять теоретичні основи валюто-обмінних операцій і практичні заняття в умовах реального ринку. Після закінчення занять банком видаються посвідчення про закінчення курсів.

Валютні операції АКБ «Приватбанк» з клієнтами – юридичними особами розподіляються на наступні види операцій:

– ведення валютних рахунків клієнтів та розрахунково-касове обслуговування валютних операцій з перерахуванням коштів в банки-нерезиденти через систему кореспондентських рахунків (ностро-рахунки) та отриманням валютних коштів для клієнтів на свій кореспондентський рахунок в банку-нерезиденті;

– продаж – покупку валюти за гривні на міжбанківському валютному ринку України для виконання комерційних угод клієнта;

– продаж – покупку необхідної валюти за валюту клієнта на міжнародних валютних ринках;

видача валютних кредитів клієнтам банка;

приймання валютних депозитів від клієнтів банку;

випуск та обслуговування валютних корпоративних пластикових карток підприємств

Валютні операції АКБ «Приватбанк» з клієнтами – фізичними особами розподіляються на наступні види операцій:

– відкриття валютних рахунків та виконання розрахунково-касових операцій. Комерційний банк «ПриватБанк» відкриває фізичним особам поточні рахунки у іноземній валютах для здійснення розрахунків з іншими фізичними та юридичними особами згідно діючого законодавства України, а також для зберігання на них коштів. Відкривши поточний рахунок у «Приват Банку», клієнт має можливість отримати всі види банківських послуг, які надаються фізичним особам:

а) Отримання коштів, що надійшли на поточний рахунок у безготівковій формі готівкою;

б) Здійснення переказів грошових коштів у безготівковій формі за надані послуги (в т. ч. комунальні), за придбання у торговельних підприємств товарів або просто родичу на його поточний рахунок.

в) Отримання переказів з-за кордону, а також здійснення переказів родичам, які тимчасово виїхали за межі України на навчання або у приватних справах або постійно проживають за кордоном. Виконання операцій на поточних рахунках здійснюється на підставі платіжних документів у готівковій або безготівковій формах згідно «Переліку коштів, що зараховуються або перераховуються», що затверджений Національним банком України.

Таблиця 2.3. Тарифи за відкриття та обслуговування поточних рахунків в іноземній валюті в АКБ «Приватбанк» (стан на 08.08.2007) [69]

Послуга	Тариф, грн	Термін оплати	Порядок оплати
1. Відкриття поточного рахунку незнижуваний залишок Відкриття поточного рахунку за допомогою програмно-апаратних засобів (банкомат)	10 грн 0 10 грн.	при відкритті рахунку у момент здійснення операції	готівкою списання з картки (еквівал. 10 грн.)
2. Переказ коштів до іншого банку	1% від суми min екв. 5 грн +12 $ (swift)	у момент здійснення операції	готівкою або мем. ордером з рахунку клієнта
3. Переказ коштів у системі ПриватБанку	1% від суми min 5 грн. max 500 грн.	у момент здійснення операції	готівкою
4. Внутрішній банківський переказ між «власними» рахунками клієнта на поточний рахунок, на депозитный рахунок (в т.ч. відкриття рахунку), на позичковий рахунок, на власну, кредитну картку	0,5% 1% от суммы перевода min 5 грн. max 500 грн. 2 грн. 0,5%	у момент здійснення операції	готівкою або мем. ордером за заявою клієнта з його рахунку
5. Оформлення довідки на вивіз іноземної валюти (регульований тариф застосовується в залежності від кон’юнктури ринку регіону)	до 2000 $ 20 грн 2001–3000 $ – 30 грн 3001–4000 $ – 40 грн 4001–10000 $ – 50 грн	у момент здійснення операції	готівкою
6. Виплата готівкових коштів	1% від суми min екв. 1 $ у грн. за курсом НБУ	у момент здійснення операції	готівкою
7. Виплата готівкових коштів з поточного рахунку в рублях Росії	1% від суми	у момент здійснення операції	готівкою
8. Зарахування коштів, які надійшли на рахунок у рамках програми «Крюінг України» (комісія за виплату готівкових коштів не стягується)	1% від суми	у момент зарахування засобів	б/г
9. Гарантія переказу одержувачеві повної суми міжнародного SWIFT платежу у валюті USD (опція FUL)	26.5 $ без ПДВ	у момент здійснення операції	готівкою
10. Обслуговування неактивного поточного рахунку*	єкв 5 грн.	щомісячно	мем. ордером з рахунку клієнта
11. Переказ коштів в Москомприватбанк, банк Паритате	3 $ за курсом НБУ	у момент зарахування коштів	готівкою
12. Поповнення поточного рахунку, відкритого в іншому регіоні	0,5% від суми min 5 грн. max 500 грн.	у момент здійснення операції	готівкою

– послуги переказів готівкової валюти

Таблиця 2.4. Для переказів іноземної валюти за межі України за дорученням фізичних осіб – резидентів встановлені наступні правила і тарифи

N	Назва виду переказу	Сума переказу	Умови переказу	Необхідні документи
1.	Переказ на користь фізичних осіб, постійно чи тимчасово проживаючих за кордоном	до 600 $ на місяць	Можливий переказ без відкриття рахунка чи з відкриттям рахунка	Без підтверджуючих документів.
2.	Допомога родичам (чоловіку, дружині, батькам дітям, рідним сестрам, братам, онукам, дідусю, бабусі), постійно чи тимчасово проживаючим за кордоном	понад 600 $ до 1000 $ на місяць	Тільки з поточного рахунка.	Документи, що підтверджують родинні відносини (паспорт, свідоцтво про народження, посвідчення про шлюб; перекази братам, сестрам онукам, дідусю, бабусі можуть здійснюватися на підставі копій цих документів, завірені у встановленому порядку).
3.	Оплата витрат, пов’язаних зі смертю громадян за кордоном (транспортні витрати і витрати на похорон) На рахунки юридичних осіб-нерезидентів	Сума, зазначена в рахунку-фактурі	Тільки з поточного рахунка	Інвойс (рахунок-фактура) фірми – нерезидента
4.	Відшкодування витрат: судовим органам (у т.ч. сплата податків, зборів, держмита й ін. обов’язкових платежів за виконання зазначеними органами своїх функцій). На рахунки юридичних осіб-нерезидентів	до 600 $ вище 600 $ до суми, зазначеної в листі	Можливий переказ без відкриття рахунка чи з відкриттям рахунка. Тільки з поточного рахунка	При наявності підтверджуючих документів юридичних осіб-нерезидентів (лист відповідного уповноваженого органа іноземної держави, у якому зазначена сума до оплати, нормативний акт, на підставі якого вона визначається).
5.	Переказ коштів за оплату нотаріальним та іншим вповноваженим органам (у т.ч. оплата зборів, держмита й інших обов’язкових платежів за виконання цими органами своїх функцій), послуг адвокатів у випадку порушення судових справ за кордоном, у яких позивачем або відповідачем є фізична особа-резидент України	до 600 $ вище 600 $ до 5000 $	Можливий переказ без відкриття рахунка чи з відкриттям рахунка. Тільки з поточного рахунка	Підтверджуючі документи, у яких вказується сума до оплати (лист-рахунок відповідного органа, чи адвоката нотаріуса іноземної держави, у якому повинна вказуватися сума до оплати, позовна заява).
6.	Оплата витрат за лікування в медичних закладах, що знаходяться за кордоном на рахунки цих закладів Оплату може здійснювати інша фізична особа, що не є одержувачем послуги на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення переказу іноземної валюти за межі України.	до 20 000 $	Тільки з поточного рахунка	При наявності підтверджуючих документів цих закладів (виклик чи запрошення на лікування, рахунок-фактура) і копії наказу Міністерства охорони здоров’я України про направлення громадянина на лікування за кордон відповідно до Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.12.95 №991 чи копії протоколу засідання комісії Міністерства охорони здоров’я України з питань направлення громадян України на лікування за кордон чи виписки з цього протоколу)
7.	Оплата витрат за проведення тестів, іспитів і на інші платежі, що пов’язані з зарахуванням фіз. особи на навчання до навчальних закладів, які знаходяться за кордоном – на рахунки цих закладів. Оплату може здійснювати інша фізична особа, що не є одержувачем послуги на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення переказу іноземної валюти за межі України.	до 600 $ вище 600 $ до 500 $	Можливий переказ без відкриття рахунка чи з відкриттям рахунка Тільки з поточного рахунка	При наявності підтверджуючих документів цих закладів (чи виклик запрошення, у якому повинна вказуватися сума до оплати)
8.	Оплата витрат за навчання в навчальних установах, розташованих за кордоном, – на рахунки цих установ при наявності індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення переказу іноземної валюти за межі України (при переказі безпосередньо через Укрексімбанк ліцензії не потрібно). Оплату може здійснювати інша фізична особа, що не є одержувачем послуги на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення переказу іноземної валюти за межі України.	до 30000 $ за навчальний рік	Тільки з поточного рахунка фіз. особи через коррахунок ПриватБанку, відкритий в Укрексімбанку	Наявність підтверджуючих документів цих установ (виклик чи запрошення, у якому повинна бути зазначена сума до оплати, рахунок-фактура)
9.	Оплата вступних членських внесків у міжнародні організації – на рахунки цих організацій	до 500 $	Тільки з поточного рахунка	Наявність підтверджуючих документів (документа чи листа про фактичний вступ резидента в міжнародну організацію чи про умови вступу до неї; чи фактура лист-повідомлення, у якому повинні вказуватися відповідні банківські реквізити іноземного банку для оплати внеску і сума внеску)
10.	Переказ за участь у міжнародних симпозіумах, семінарах, конференціях, виставках, культурних і спортивних заходах, що відбуваються на території іноземних держав – на рахунки юридичних осіб-нерезидентів	до 600 $ від 600 $ до 2000 $	Можливий переклад без відкриття рахунка чи з відкриттям рахунка. Тільки з поточного рахунка	Наявність запрошення юридичної фірми-нерезидента, у якому повинно вказуватися сума до сплати, рахунок-фактура
11.	Оплата витрат за придбання літератури і передплатних видань, що видаються за кордоном – на рахунки юридичних осіб-нерезидентів	до 600 $ в місяць	Можливий переклад без відкриття рахунка чи з відкриттям рахунка	Наявність підтверджуючих документів цих юридичних осіб – нерезидентів (рахунок-фактура)
12.	Оплата інших послуг, за договорами, укладеними з нерезидентами про надання послуг – на рахунки юридичних осіб-нерезидентів. Оплата за договорами страхування життя (страховим полісам, посвідченням, сертифікатам) здійснюється на підставі індивідуальної ліцензії НБУ	до 500$ на місяць	Тільки з поточного рахунка	Наявність підтверджуючих документів цих юридичних осіб – нерезидентів (договір, рахунок-фактура)
13.	Перекази коштів при виїзді за кордон на постійне місце проживання Переказ може здійснюватися як на рахунок будьякої фізичної особи, так і до запитання.	у межах залишку на рахунку	Тільки з поточного рахунка Банк здійснює перерахування коштів протягом 60 днів із дня видачі довідки про сплату податків, при цьому, на оригіналі довідки робиться оцінка про перерахування коштів	Наявність паспорта громадянина України для виїзду за кордон (для осіб без громадянства – документ, що засвідчує особу) з відміткою про виїзд на постійне місце проживання з вказівкою країни виїзду і довідки органа податкової служби про відсутність заборгованості щодо сплати податків.
14.	Оплата зборів (митних зборів) за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, включаючи оплату послуг патентних повірників закордоном – на рахунки фіз. осіб – нерезидентів – патентних повірників і відповідних органів іноземних держав	до 5000 $	Тільки з поточного рахунка	При наявності листа – рахунка відповідного уповноваженого органа іноземної держави чи патентного повірника-нерезидента, у якому вказується сума до оплати.
15.	Переказ на власні рахунки, відкриті в закордонних банках, інших кредитних установах, філіях Українських банків за межами України, що використовуються відповідно до чинного законодавства України	до 9000 $ на місяць	Тільки з поточного рахунка	При наявності індивідуальної ліцензії НБУ на відкриття рахунків за межами України і розміщення на них валютних цінностей

У разі потреби здійснити переказ у сумі, що перевищує дані норми, але не більше 25 000 доларів США, переказ здійснюється на підставі індивідуальної ліцензії НБУ, що видає територіальне управління Національного банку, у сумі, що перевищує 25 000 доларів США, а також на цілі, що не передбачені Правилами – на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку, що видає Департамент валютного контролю і ліцензування НБУ.

Таблиця 2.5. Клієнтська плата за переказ MoneyGram (переказ готівкових валютних коштів фізичними особами) [69]

Сума відправлення, долари США	Клієнтська плата, долари США
0,01 – 100,01	12,00
100,01 – 300,00	20,00
300,01 – 400,00	24,00
400,01 – 600,00	32,00
600,01 – 800,00	40,00
800,01 – 1000,00	50,00
1000,01 – 1200,00	60,00
1200,01 – 1800,00	75,00
1800,01 – 2500,00	100,00
2500,01 – 5000,00	150,00
5000,01 – 7500,00	225,00
7500,01 – 10000,00	300,00

Таблиця 2.6. Клієнтська плата на відправлення термінових переказів за межі України за системою PrivatMoney [69]

Сума переказу (USD, EUR)	Клієнтська плата (USD, EUR)
0,01 – 10000,00	3% від суми*

Таблиця 2.7. Клієнтська плата на відправлення термінових переказів по Україні за системою PrivatMoney у доларах США і євро [69]

Сума переказу (USD, EUR)	Клієнтська плата, %
0,01 – 20,00	7,0%*
20,01 – 50,00	6,0%*
50,01 – 150,00	5,0%*
150,01 – 200,00	4,0%*
200,01 – 700,00	3,5%*
700,01 – 1000,00	3,0%*
1000,01 – 1800,00	2,5%*
1800,01 – 5000,00	2,0%*
5000,01 і більше	1,5%*

Таблиця 2.8. Ставки по споживчих кредитах для iндивiдуальних клієнтів. Кредити на купівлю нових і «б/у» автомобілів [69]

Строк кредитування	Ставка, річних
	UAH	USD	EUR
від 3 до 5	від 14,04%	від 10,08%	від 9%
від 5 до 7*	от 14,04%	от 10,08%	от 9%

Таблиця 2.9. Ставки по споживчих кредитах для iндивiдуальних клієнтів. Кредити на купівлю житла (первинний та вторинний ринок) [69]

Строк, років	Ставка, річних
	UAH	USD	EUR
до 30 років (перший внесок 0%)	від 14,04%	від 10,08%	від 9,00%

Таблиця 2.10. Ставки по споживчих кредитах для iндивiдуальних клієнтів. Кредити під заставу нерухомості [69]

Строк, років	Ставка, річних
	UAH	USD	EUR
до 10 років (сума кредиту до 80% від оціночної вартості нерухомості)	від 14,04%	від 11,04%	від 10,08%

2.3 Оцінка валютних ризиків при проведенні валютних операцій в АКБ «Приватбанк»

Аналіз повалютної структури залучених коштів банків та клієнтів в пасивах АКБ «Приватбанк» станом на 31.12.2005 та 31.12.2006 (Рис. 2.6, 2.7, 2.11) показує, що при виконанні нормативів Н13 [6] (рис. 2.8, 2.9, 2.10) за рахунок позабалансової валютної позиції:

а) залучені кошти банків

– структурна частка залучених коштів в EUR знизилась з рівня 6,66% у 2005 році до рівня 4,40% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в USD знизилась з рівня 66,49% у 2005 році до рівня 63,6% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в RUB, знизилась з рівня 3,12% у 2005 році до рівня 2,97% у 2006 році;

– зниження частки залучених валютних коштів виникло за рахунок підвищення структурної залучених коштів в національній валюті UAH, з рівня 23,73% у 2005 році до рівня 29,04% у 2006 році;

б) залучені кошти клієнтів

– структурна частка залучених коштів в EUR, знизилась з рівня 7,34% у 2005 році до рівня 4,03% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в USD, незначно знизилась з рівня 32,23% у 2005 році до рівня 32,05% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в RUB, незначно знизилась з рівня 0,28% у 2005 році до рівня 0,26% у 2006 році;

– зниження частки валютних залучених коштів виникло за рахунок підвищення структурної частки залучених коштів в національній валюті UAH з рівня 60,32% у 2005 році до рівня 63,45% у 2006 році;

Таким чином, структури залучених валютних коштів від банків та клієнтів, як і у 2005 році, на кінець 2006 року мають суттєві структурні різниці.

структурна частка залучених коштів в доларах США від клієнтів становить 32,0–32,2%, а від банків 63,6 – 66,5%;

– структурна частка залучених коштів в національній валюті від клієнтів становить 60,3–63,4%, а від банків 23,7 – 29,0%;

Аналіз повалютної структури кредитів банкам та клієнтам в активах АКБ «Приватбанк» станом на 31.12.2005 та 31.12.2006 (Рис. 2.6, 2.7, 2.12) показує, що при виконанні нормативів Н13 за рахунок забалансової валютної позиції:

а) міжбанківське кредитування

– структурна частка кредитів, наданих в EUR, знизилась з рівня 12,76% у 2005 році до рівня 3,85% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в USD, знизилась з рівня 68,36% у 2005 році до рівня 38,22% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в RUB, знизилась з рівня 1,51% у 2005 році до рівня 0,94% у 2006 році;

– зниження частки валютних кредитів виникло за рахунок різкого підвищення структурної частка кредитів, наданих в національній валюті UAH, з рівня 17,84% у 2005 році до рівня 56,06% у 2006 році;

б) кредитування клієнтів

– структурна частка кредитів, наданих в EUR, знизилась з рівня 1,95% у 2005 році до рівня 1,6% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в USD, підвищилась з рівня 32,8% у 2005 році до рівня 38,78% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в RUB, знизилась з рівня 1,3% у 2005 році до рівня 0,76% у 2006 році;

– підвищення частки валютних кредитів виникло за рахунок зниження структурної частка кредитів, наданих в національній валюті UAH, з рівня 64,83% у 2005 році до рівня 57,98% у 2006 році;

Таким чином, структури кредитного валютного портфелю банкам та клієнтам, які у 2005 році мали суттєву різницю, на кінець 2006 року практично вирівнялися, тобто основними показниками є:

– кредити в національній валюті зайняли частку 56 –58%;

– кредити в доларах США зайняли частку 38,2 – 38,8%;

– кредити в євро зайняли частку 1,6 – 3,8%.

3. Оптимізація та перспектива розвитку валютних операцій в АКБ «Приватбанк»

3.1 Банківські валютні ризики та методи управління ними

Під ризиком прийнято розуміти імовірність, а точніше погрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недоодержання доходів проведення додаткових витрат у результаті здійснення визначених фінансових операцій.

У залежності від сфери виникнення банківські ризики поділяють на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх належать ризики, які виникають у зовнішньому щодо банку середовищі і безпосередньо не залежать від його діяльності. Це політичні, правові, соціальні та загальноекономічні ризики, що виникають у разі загострення економічної кризи в країні, політичної нестабільності, війни, заборони на платежі за кордон, консолідації боргів, запровадження ембарго, скасування імпортних ліцензій, стихійного лиха (пожежі, повені, землетруси), приватизації, націоналізації, неадекватного правового регулювання та ін. Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку вкрай високий, управління цими ризиками найскладніше, а іноді й неможливе. Для їх оцінювання застосовують в основному логічні методи аналізу.

До внутрішніх належать ризики, що виникають безпосередньо у зв’язку з діяльністю конкретного банку. Що ширше коло клієнтів, партнерів, зв’язків банку, банківських операцій, послуг, то більше внутрішніх ризиків супроводжує його роботу. Порівняно із зовнішніми внутрішні ризики краще піддаються ідентифікації та квантифікації. Завдання менеджменту полягає в тому, щоб виявляти, оцінювати, мінімізувати та постійно контролювати внутрішні ризики за допомогою відповідних методів.

Керування ризиками – це процес, за допомогою якого банк виявляє (ідентифікує) ризики, проводить оцінку їхньої величини, здійснює їхній моніторинг і контролює свої ризиковані позиції, а також враховує взаємозв’язку між різними категоріями (видами) ризиків. Комплекс банківського ризику-менеджменту має на меті забезпечити досягнення наступних цілей [62]:

– ризики повинні бути зрозумілими й усвідомленими банком і його керівництвом;

– ризики повинні знаходитися в границях рівнів толерантності, установлених наглядацькою радою;

– рішення по прийняттю ризику повинні відповідати стратегічним задачам діяльності банку;

– рішення по прийняттю ризику повинні бути конкретними і чіткими;

– очікувана прибутковість може компенсувати прийнятий ризик;

– розподіл капіталу відповідає розмірам ризиків, на які натикається банк;

– стимули до досягнення високих результатів діяльності повинні узгоджуватися з рівнем толерантності до ризику.

З погляду ризику-менеджменту, банківська діяльність зводиться до прийняття ризику й одержання за це відповідної компенсації (економічної вигоди).

Ціль керування ризиками – сприяти підвищенню вартості власного капіталу банку, одночасно забезпечуючи досягнення цілей багатьох зацікавлених сторін, а саме:

– клієнтів і контрагентів;

– керівництва;

– працівників;

– наглядацької ради й акціонерів (власників);

– органів нагляду;

– рейтингових агентств, інвесторів і кредиторів;

– інших сторін.

Банківської діяльності властиві наступні категорії ризиків:

– Кредитний ризик

– Ринковий ризик

– Ризик ліквідності

– Ризик зміни процентної ставки

– Валютний ризик

– Операційно-технологічний ризик

– Ризик репутації

– Юридичний ризик

– Стратегічний ризик

Фінансові ризики, які визначаються ймовірністю грошових втрат і пов’язуються з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів, утворюють найчисленнішу групу банківських ризиків. До фінансових ризиків належать валютний, кредитний, інвестиційний, ринковий, ризик ліквідності, ризик зміни відсоткових ставок, інфляційний, базисний.

Розглянутий у даній роботі «Валютний ризик» [68] – це наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу, що виникає через несприятливі коливання курсів іноземних валют і цін на банківські метали.

Валютний ризик можна розділити на [68]:

– ризик трансакції;

– ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний ризик);

– економічний валютний ризик.

Ризик трансакції полягає в тому, що несприятливі коливання курсів іноземних валют впливають на реальну вартість відкритих валютних позицій. Проте оскільки він, як правило, випливає з операцій маркетмейкерства, і прийняття позицій в іноземних валютах, цей ризик розглядається в як один з видів ринкового ризику.

Ризик перерахунку з однієї валюти в іншу (трансляційний) полягає в тому, що величина еквівалента валютної позиції в звітності змінюється в результаті змін обмінних курсів, що використовуються для перерахунку залишків в іноземних валютах у базову (національну) валюту.

Економічний валютний ризик складається в змінах конкурентоздатності фінансової установи або його структур на зовнішньому ринку через істотні зміни обмінних курсів.

Система керування валютним ризиком банка складається з регламентних документів – політики, положень, процедур, процесів і т.п., – які затверджуються наглядовою радою або правлінням банку відповідно обраній ними форми корпоративного керування, з урахуванням розміру банку і складності його операцій.

Система керування ризиками банку щодо валютного ризику повинна, як мінімум, включати наступні компоненти [60]:

– політику і положення щодо керування валютним ризиком, що повинні бути розглянуті і затверджені наглядацьким Рада або правлінням банку, відповідно принципам корпоративного керування. Такі політика та положення повинні підлягати періодичному переглядові;

– механізм керування валютною позицією банку відповідно до затвердженої політики і положеннями по валютних операціях і керуванням валютним ризиком;

– набір форм звітності для наглядової ради, правління або профільних колегіальних органів банку щодо валютної позиції в розрізі валют, на індивідуальній і сукупній основі.

Крім того для більш ефективного керування валютним ризиком рекомендується:

– здійснювати періодичний аналіз відкритої валютної позиції банку за допомогою ризику-моделі «вартість/надходження» для виміру чутливості до змін валютних курсів;

– застосовувати для зменшення величини валютного ризику методи хеджування.

Банкам також наполегливо рекомендується враховувати найкращий світовий досвід керування ліквідністю, що, зокрема, викладена в документі Базельського комітету з банківського нагляду «Наглядові вказівки щодо керування ризику нерозрахунку по операціях в іноземній валюті» (№73 вересень 2000 року).

Валютний ризик визначається ймовірністю втрат, пов’язаних зі зміною курсу однієї валюти щодо іншої. Валютний ризик виникає в тих суб’єктів господарської діяльності, які мають на балансі активні, пасивні або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті [68].

У процесі управління валютним ризиком, який відноситься до цінових ризиків, банки застосовують низку спеціальних методів, об’єднаних спільною назвою – хеджування. Механізм хеджування забезпечує компенсацію фінансових втрат, що сталися через зміну ринкової ціни того чи іншого інструменту за однією позицією, доходами за іншою (компенсуючою) позицією. Хеджування дає змогу суттєво знизити або навіть уникнути цінових ризиків.

Успішна діяльність банку в цілому великою мірою залежить від обраної стратегії управління ризиками. Мета процесу управління банківськими ризиками полягає в їх обмеженні або мінімізації, оскільки повністю уникнути ризиків неможливо.

Ризиками можна і потрібно свідомо управляти, керуючись такими правилами:

– усі види ризиків взаємопов’язані;

– рівень ризику постійно змінюється під впливом динамічного оточення;

– ризики, на які наражаються банки, безпосередньо пов’язані з ризиками їхніх клієнтів;

– банкіри повинні намагатися уникнути ризиків навіть більше, ніж інші підприємці, оскільки вони працюють не з власними, а з чужими грошима.

Процес управління ризиками складається з таких етапів:

ідентифікація – усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;

квантифікація – вимірювання, аналіз та оцінювання величини ризику;

мінімізація – зниження чи обмеження ризиків за допомогою відповідних методів управління;

моніторинг – здійснення постійного контролю за рівнем ризиків з механізмом зворотного зв’язку.

Складність практичної реалізації етапу ідентифікації ризику залежить від джерела виникнення та характеристики ризику. Механізм прийняття управлінських рішень у банківській установі має не лише ідентифікувати ризик, а й давати змогу оцінити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Проте ідентифікація та аналіз ризику на якісному рівні є необхідною, проте ще не достатньою процедурою.

Кількісне оцінювання рівня ризику – це важливий етап процесу управління, який має включати оцінювання реального (фактичного) ризику, а також встановлення меж допустимого ризику для окремих банківських операцій, організаційних підрозділів і фінансової установи в цілому. Водночас потрібно оцінити й ризики освоєння нових ринків, банківських продуктів і напрямів діяльності. Ризик економічних рішень оцінюється сподіваними втратами, що є наслідками цього рішення. Ступінь ризику вимірюється втратами (збитками), яких можна очікувати в разі реалізації цього ризику, а також ймовірністю, з якою ці втрати можуть статися. Коли ймовірність втрат висока, а розмір їх малий або навпаки – збитки малоймовірні, хоча й оцінюються як суттєві, то ризик вважається невисоким (малим). Отже, методи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику:

– розмір (величина) – сума можливих втрат;

– ймовірність настання негативної події;

– тривалість періоду впливу ризику.

Ймовірність настання певної події визначається за допомогою об’єктивних і суб’єктивних методів. Об’єктивні методи визначення ймовірності ґрунтуються на обчисленні частоти, з якою в минулому відбувалася ця подія. Це методи теорії ймовірностей, економічної статистики, теорії ігор та інші математичні методи. Суб’єктивні методи спираються на використання оцінок і критеріїв, сформованих на підставі припущень, власних міркувань і досвіду менеджера, оцінок експертів, суджень консультантів, порад консалтингової фірми та ін. Суб’єктивні методи застосовують тоді, коли ризики не піддаються кількісному вимірюванню – квантифікації.

Для оцінки величини фінансових ризиків банку в основному використовують три групи показників:

– статистичні величини (стандартне відхилення, варіація, дисперсія, коефіцієнт бета);

– непрямі показники ризиковості діяльності, обчислені зазвичай у формі фінансових коефіцієнтів за даними публічної звітності;

– аналітичні показники (індикатори), призначені для оцінки конкретного виду ризику (валютного, відсоткового, кредитного, інвестиційного, незбалансованої ліквідності та ін.) в процесі внутрішнього аналізу діяльності банку.

У процесі оцінювання ризиків вітчизняних банків найбільш вживаними та доступними для зовнішніх аналітиків залишаються непрямі показники ризиковості. Вибір показників визначається економічною сутністю та специфікою того чи іншого виду ризику. Наприклад, для валютного ризику таким індикатором вважають величину відкритої валютної позиції банку.

Одним із важливих інструментів у процесі оцінювання та управління ризиками є аналіз сценаріїв – альтернативних варіантів, за якими можуть розвиватися події в майбутньому. Такий аналіз базується на оцінці періоду часу, впродовж якого банк наражається на конкретний вид ризику, а також ступеня впливу ризику та ймовірності його реалізації. Наявність ризику означає існування кількох сценаріїв, які відрізняються і за ймовірністю настання події, і за можливими наслідками. Самі сценарії мають бути описані та сформульовані на основі експертних оцінок, тобто суб’єктивними методами. Кількісні характеристики кожного з обраних сценаріїв визначаються із застосуванням об’єктивних методів (математичних, статистичних). У процесі управління банківськими ризиками виникають багатофакторні залежності з численними зворотними зв’язками, які не піддаються формалізації. Коли цим знехтувати, сутність процесу може настільки спотворитися, що буде дискредитовано саму ідею застосування формалізованого підходу. Кількісні методи, як засвідчує практика, дають змогу підвищувати ефективність управління ризиками в банківській справі лише до певної межі, а далі виникають невиправдані ілюзії і ризик зростає. На цьому етапі управлінського процесу порівнюють реальний і допустимий рівні ризиків. Це дає змогу визначити, які ризики і якою мірою може взяти на себе банк, а також з’ясувати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик.

Виправданий, або допустимий, ризик розглядається як необхідний складник стратегії і тактики ефективного менеджменту. Під допустимим розуміють такий ризик, реалізація якого не загрожує життєдіяльності банку, а випадкові збитки менші за очікуваний прибуток і розмір спеціальних резервів, призначених для відшкодування можливих втрат. У такому разі ризик оцінюють, виходячи з розміру недоотриманого прибутку. Верхня межа допустимого ризику для банку обчислюється як сума сформованих резервів і розрахункового значення прибутку. Межі допустимого ризику кожний банк встановлює самостійно, керуючись власними міркуваннями та обраною стратегією управління.

Ризик, що є загрозливішим для банку порівняно з допустимим, називають критичним. Критичний ризик характеризується такими втратами, розміри яких перевищують резерви та очікуваний прибуток. Верхня межа критичного ризику визначається розмірами капіталу банку. У разі реалізації критичного ризику банк не лише не отримає прибутку, а й може втратити власні кошти, за рахунок яких компенсуються фінансові втрати.

Якщо можливі наслідки реалізації ризику сягають рівня вищого за критичну межу, то йдеться про катастрофічний ризик. Цей ризик призводить до банкрутства банку, його закриття та розпродажу активів. У широкому розумінні до категорії катастрофічних відносять ризик, пов’язаний з прямою загрозою для життя людей, екологічними катастрофами та ін.

Цінові ризики мінімізуються за допомогою методів хеджування, що базуються на проведенні операцій з похідними фінансовими інструментами (деривативами) на строкових фінансових ринках. Необхідною умовою здійснення операцій хеджування є активно діючий строковий ринок, який створює можливості для проведення фінансових операцій у будь-який час і в будь-яких обсягах. В Україні, наприклад, строковий ринок перебуває на стадії становлення, тому застосування методів хеджування вітчизняними банками обмежене.

З погляду можливості застосовування окремих методів управління доцільно вирізнити кілька груп фінансових ризиків, об’єднавши їх за ознакою можливості застосування тих чи інших методів мінімізації. Це групи ризиків, які можуть бути:

– диверсифіковані;

– застраховані;

– прохеджовані;

– знижені за допомогою інтегрованого управління активами і пасивами банку.

Якщо рівень ризику з якоїсь причини не вдається мінімізувати, керівництво банку може прийняти рішення про його обмеження. Обмеження ризику або його зниження до допустимого рівня досягається обмеженням обсягів операцій, у зв’язку з якими виникає ризик, і (або) скороченням періоду часу, упродовж якого банк наражається на відповідний ризик. Обмеження обсягів операцій забезпечує зменшення розмірів можливих втрат, а скорочення ризикового періоду дає змогу знизити ймовірність настання негативної події.

Моніторинг ризику – це процес функціонування регулярної незалежної системи оцінювання та контролю за ризиком з механізмом зворотного зв’язку. Система моніторингу ризиків допомагає корегувати поточну діяльність згідно із сигналами попередження, що їх вона генерує з використанням механізму зворотного зв’язку. Результативність системи управління ризиками в цілому залежить від ефективності системи моніторингу. За такого підходу до організації процесу управління менеджери середньої ланки відповідають і за надійність локальної системи, і за втілення в життя стратегічних цілей, сформульованих на рівні вищого керівництва банку.

Згідно статті 44 (Управління ризиками) Закону України «Про банки та банківську діяльність» [2], банки створюють постійно діючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контр-партнерів, країн контр-партнерів, структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.

Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:

1) кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;

2) комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;

3) тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.

Важливим аспектом управління валютним ризиком є практика централізованого регулювання валютної позиції уповноважених банків. У загальному випадку учасники валютного ринку мають самі визначати той рівень валютного ризику, який вони згодні прийняти для отримання прибутків. Однак для тих суб’єктів господарської діяльності, фінансовий стан яких зачіпає інтереси великої частини населення і впливає на стан суспільства в цілому, рівень позиційного валютного ризику може регулюватися централізовано встановленням нормативів і певних вимог. До цієї категорії належать передусім комерційні банки. Такий підхід базується на тому, що банківський бізнес полягає у наданні послуг клієнтам і не повинен включати ризик, не пов’язаний з необхідністю проведення цих операцій. Банк є посередником між клієнтом і валютним ринком, тому валютну позицію банку необхідно встановлювати на рівні, який відбиває нормальні потреби щодо проведення клієнтських операцій. Менеджментові банків бажано утримуватися від спекулятивних операцій обмеженням величини відкритої валютної позиції. Утім, досить часто банки все ж проводять такі операції, використовуючи сприятливу кон’юнктуру валютного ринку для отримання додаткового (спекулятивного) доходу.

Практика обмеження валютного ризику комерційних банків у різних країнах відрізняється. Подекуди функцію управління валютними позиціями комерційних банків виконують центральні банки, установлюючи нормативні вимоги щодо їх максимально допустимого розміру. Наприклад, у Великий Британії розраховується норматив достатності капіталу банків для здійснення операцій з іноземною валютою. В інших країнах, наприклад у США, валютна позиція банків централізовано не регулюється, управління нею керівництво банку здійснює самостійно, встановлюючи ліміти експозиції та валютного ризику для дилерів різних рангів. Водночас валютна експозиція банку має бути оголошена на ринку, щоб акціонери і клієнти знали про рівень валютного ризику цієї кредитної установи. Оскільки американські банки не виключають повністю валютного ризику, то для страхування створюється резерв на покриття втрат від валютних операцій, який становить у середньому до 8% величини капіталу банку.

В Україні діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює Національний банк України через ліцензування валютних операцій та встановлення обов’язкових нормативів. Починаючи з 2002 року для контролю за рівнем валютного ризику комерційних банків запроваджено норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції, у тому числі норматив для обмеження ризику загальної довгої валютної позиції і норматив для обмеження ризику загальної короткої валютної позиції банку.

Для запобігання можливості валютних спекуляцій комерційними банками НБУ не лише контролює дотримання ними встановлених нормативів відкритої валютної позиції, а й суворо обмежує перелік операцій, які банки можуть здійснювати власним коштом. Сукупний вплив обмежень і правил здійснення валютних операцій призводить до того, що навіть маючи можливість провести операції з іноземною валютою власним коштом на міжбанківському ринку, банки часто відмовляються від цього. Наприклад, виступаючи як покупець валюти, банк зобов’язаний сплатити збір на обов’язкове державне пенсійне страхування в розмірі 1% суми (в гривнях), витраченої на купівлю валюти, що зазвичай перевищує суму доходу від курсової різниці за зовнішньою та внутрішньою угодами.

Правила валютного регулювання, затверджені НБУ [20], практично повністю унеможливили проведення спекулятивних операцій з валютою. Дилери банків вважають, що для проведення арбітражних операцій ринок став неліквідним, і динаміка внутрішнього валютного курсу за таких обставин цілком залежить від кількості заявок на купівлю чи продаж валюти. Ці зусилля спрямовано на забезпечення поступового та прогнозованого руху обмінного курсу гривні з орієнтацією валютного ринку на обмеження спекулятивної діяльності. Проте централізоване регулювання валютної позиції комерційних банків встановленням обов’язкових нормативів лише обмежує валютний ризик, але ще не означає його уникнення. Тому перед менеджментом банку постійно постає завдання регулювання величини та виду (довга чи коротка) позицій за різними іноземними валютами.

У процесі управління валютним ризиком банк може застосувати дві альтернативні стратегії, утримуючи валютну позицію відкритою (стратегія максимізації прибутку) або закритою. Стратегія управління активами і пасивами, яка передбачає вирівнювання валютної структури балансу у напрямі закритої валютної позиції, називається валютним метчингом. Застосовування цієї стратегії дає змогу банку уникнути частини валютного ризику. Проте і ця стратегія не виключає його повністю, оскільки залишається ризик, пов’язаний з репатріацією прибутків від міжнародної діяльності або виплатою дивідендів в іноземній валюті. Вирівнювання структури активів і пасивів в іноземній валюті для зниження валютного ризику банку на практиці не завжди можливе. На регіональних ринках окремі валюти іноді виявляються не досить популярними та доступними і учасники ринку не завжди мають можливості для повного узгодження всіх надходжень і платежів у всіх іноземних валютах. Особливо це стосується банків, адже вони оперують великими обсягами багатьох валют, а також тому, що їхня валютна позиція суттєво залежить від потреб клієнтів. Отже, обираючи стратегію управління валютним ризиком, важливо зважити на те, що можливість повного узгодження всіх надходжень і платежів в іноземній валюті є радше теоретичною і на практиці досягти такої відповідності практично неможливо.

Банки мають можливість зупинити вибір на альтернативній стратегії – максимізації прибутку. Суть її зводиться до того, що учасники ринку «грають» на валютних курсах для отримання прибутків спекулятивного характеру, залишаючи валютну позицію відкритою та свідомо наражаючись на підвищений ризик. У такому разі управління валютною позицією здійснюється з огляду на закономірність: довга валютна позиція приносить прибутки в разі підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження, а коротка – навпаки. Що вищий ризик бере на себе учасник, то більший прибуток він може отримати від «гри» на валютних курсах, але за несприятливих змін на валютному ринку втрати через узятий валютний ризик також будуть суттєвими.

Правильним є і протилежне твердження: зниження рівня валютного ризику означає не тільки зменшення ймовірних збитків, а й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків. Саме ця обставина спонукає деяких учасників валютного ринку, в тому числі і банки, свідомо залишати свої позиції незахищеними в сподіванні на отримання додаткових прибутків від сприятливої динаміки ринкових параметрів.

Якщо банк обрав стратегію максимізації прибутку, виникає потреба оцінити валютний ризик і можливі наслідки прийнятих управлінських рішень. Залежність між величиною прибутків (збитків), одержаних у результаті утримання банком відкритої валютної позиції, та змінами валютних курсів на ринку описується аналітичною моделлю [68]:

(3.1)

де – прибуток (збиток), отриманий від переоцінювання валютних коштів у зв’язку зі зміною валютного курсу;

VP – валютна позиція банку;

sp, s – прогнозований і поточний валютний курс відповідно.

Особливістю моделі є наявність чинника невизначеності, пов’язаного з прогнозами очікуваних значень валютного курсу (sp). Прогнози справджуються з певною ймовірністю, тому запровадження в модель ймовірнісних характеристик (ймовірність того, що валютний курс досягне прогнозованого значення) дає змогу проводити поглиблений аналіз, порівнюючи кілька сценаріїв. У такому разі отримують два показники: імовірність настання події та суму можливих втрат, яка з нею кореспондується.

Прогнозування валютного курсу – це складний процес, який потребує застосування сучасних технологій, кількісних методів аналізу, високого рівня підготовки кадрів. У процесі прогнозування використовується сучасний аналітичний інструментарій. Аналітики також спираються на власні міркування щодо зміни форвардних валютних курсів, що дає змогу враховувати й ті чинники, які не мають кількісних характеристик. Різниця між форвардним і споткурсом залежить від різниці в рівнях відсоткових ставок за валютами та від тривалості форвардного періоду. З продовженням строків різниця між спотовим і форвардним валютними курсами зростатиме. У процесі прогнозування валютних курсів потрібно брати до уваги не лише результати розрахунків, а й такі чинники, як поточні умови валютного ринку; результати аналізу кривої дохідності цінних паперів; співвідношення попиту і пропозиції на форвардних валютних ринках; результати прогнозування швидкості, напряму та величини зміни відсоткових ставок. Крім того, банки можуть скористатися прогнозами професійних аналітиків.

Отже, рівень валютного ризику банку залежить не тільки від власної позиції банку, яка може бути обчислена досить точно, а й від ринкової кон’юнктури, прогнозування якої є серйозною проблемою. Міжнародний досвід свідчить, що навіть у порівняно благополучних країнах банкіри останнім часом надають перевагу стратегіям мінімізації ризиків. У цьому разі модель валютного метчингу слугує інструментарієм аналізу та обґрунтування внутрішніх лімітів валютного ризику і допустимих діапазонів зміни фінансових результатів діяльності банку.

У процесі управління валютним ризиком і валютною позицією комерційні банки застосовують дві основні групи методів: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику.

Зміст першої групи методів зводиться до впливу на валютну структуру балансу для обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів. До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання); дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті. Структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк. Ідея методу структурного балансування може застосовуватися щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами (конверсійні операції, укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті, узгодження валютних надходжень і платежів, проведення форфейтингових операцій, реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості, купівля та продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті, та ін.). Обсяги та терміни проведення зазначених операцій добираються так, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їхній розмір до прийнятного рівня.

Одним із прийомів, що широко використовується банками у процесі управління валютними позиціями, є проведення конверсійних операцій. Наднормативний розмір позиції за певною валютою може бути зменшений її обміном на іншу валюту, за якою розмір позиції був нижчий за норматив. Це дає змогу увідповіднювати валютні позиції до встановлених вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Зазвичай банки вдаються до конверсії валюти, курс якої знижується, у надійнішу та стабільнішу валюту. Наприклад, якщо очікується зростання курсу долара США щодо німецької марки, то має сенс швидкий обмін вільних грошових коштів у марках на долари. Однак конверсійні операції майже не впливають на розмір загальної валютної позиції банку, прийнятої в Україні, і тому не можуть бути використані для її регулювання.

У процесі управління валютним ризиком банки можуть скористатися методом випередження та відставання (leads and lags від англ. випередження та відставання), який ґрунтується на змінах строків платежів в іноземних валютах залежно від очікуваних коливань валютних курсів. Маніпулювання строками дає змогу закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їхнього ринкового курсу і відповідно довгі позиції – до зниження курсу. До найпоширеніших на практиці форм зазначеної тактики належать:

– прискорення репатріації (повернення до своєї країни зза кордону) капіталу, прибутків, інших грошових коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення процесів репатріації перед девальвацією національної валюти;

– прискорення чи сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати відсотків залежно від зміни валютного курсу;

– дострокова оплата послуг і товарів (основних фондів, товарно-матеріальних цінностей) у разі підвищення курсу валюти платежу або затримка платежів у разі очікування зниження курсу;

– прискорення чи сповільнення нарахування і виплати дивідендів, надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду банку та ін.;

– регулювання одержувачем інвалютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.

Можливості застосування прийому випередження та відставання визначаються передусім законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. У переважній більшості угод, за якими відбуваються платежі, передбачається і можливість дострокової оплати, і види та розмір штрафних санкцій (пені, неустойки та ін.) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу через зниження курсу буде виправдана лише тоді, коли зниження витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.

Прийом дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті становить різновид обліку векселів і полягає в перевідступі банку права вимоги заборгованості в іноземній валюті в обмін на негайну виплату банком власнику векселя відповідної суми коштів у національній або іншій іноземній валюті. Дисконтування здійснюється здебільшого через проведення форфейтингових операцій. Банк купує векселі на всю суму і на повний строк без права їх регресу (обороту) на попереднього власника. Відмінність цієї операції від традиційного обліку векселів полягає в тому, що форфейтингові операції проводяться з великими обсягами платежів в іноземній валюті (звичайно не менш як 1 млн. дол. США) та з тривалим кредитом (на період від півроку до 5–7 років). Загальноприйнятою практикою є наявність гарантії третьої особи або аваль, а також здійснення серії регулярних платежів, які оформлені простими векселями. Форфейтинг може розглядатись як експортний факторинг і є, по суті, кредитуванням експортера.

Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті здійснюється також іншими способами, які мають певні відмінності порівняно з форфейтингом, такі як право регресу векселів, спеціальний, узгоджений сторонами занижений валютний курс та ін. Добір платіжних вимог, що дисконтуються, за строками виплат згідно з власними потребами банку допомагає менеджментові планувати майбутні дії щодо управління валютною позицією. Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті має низку обмежень і недоліків, які й зумовлюють його незначне поширення у процесі управління валютною позицією. Навіть якщо банку вдалося знизити позиційний валютний ризик за допомогою таких операцій, то форфейтер (банк) наражається на інші ризики (ризик неплатежу, політичний ризик у країні емітента векселів, ризик переказу валютних коштів, який полягає в неможливості виконання зобов’язань в іноземній валюті країною покупця). Крім того, банку не вдається уникнути валютного ризику, пов’язаного зі зміною курсу валюти платежу впродовж дії форфейтингової угоди. Тому не кожний банк погоджується стати форфейтером. Деякі банки, навпаки, спеціалізуються на такому способі фінансування експортерів.

Здебільшого форфейтингові операції проводяться банком для отримання прибутків від різниці між номінальною сумою векселя та реальною величиною коштів, виплачених банком їхньому власнику, а також одержання комісійного доходу. Законодавство та правила валютного регулювання в окремих країнах можуть обмежувати можливості використання методу дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті, як це й відбувається у вітчизняній практиці.

Загалом управління валютними позиціями за допомогою проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам і планам банку, а іноді не вигідне з погляду витрат. Вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування сучасніших і досконаліших методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.

Друга група методів, пов’язана з хеджуванням валютного ризику, передбачає створення захисту від валютних ризиків укладанням додаткових строкових угод за іноземною валютою, які дають змогу компенсувати можливі фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу. Хеджування здійснюють за допомогою проведення операцій з форвардними валютними контрактами, валютними ф’ючерсами та опціонами, валютними своп-контрактами, свопоціонами, а також різних їх комбінацій типу подвійний форвард, валютний своп.

Широкий вибір похідних фінансових інструментів на міжнародних ринках дає змогу банкам знаходити найефективніші комбінації проведення валютних операцій і застосовувати досконалі методи управління валютною позицією для зниження валютного ризику. Інструменти хеджування валютного ризику відрізняються за характеристиками та механізмами функціонування і докладно розглянуто в наступному розділі.

Маючи відкриту валютну позицію, банк може отримати прибутки чи зазнати збитків внаслідок зміни валютного курсу з огляду на закономірність:

– довга валютна позиція приносить прибутки в разі підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження;

– коротка валютна позиція приносить прибутки в разі зниження курсу іноземної валюти, але завдає збитків у разі підвищення курсу.

3.2 Перспективні напрямки валютних операцій в АКБ «Приватбанк»

Згідно статті 47 (Банківські операції) Закону України «Про банки та банківську діяльність» [2], за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати такі валютні операції за дорученням клієнтів або від свого імені:

– з інструментами грошового ринку;

з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках;

– з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

Проаналізуємо перспективні стратегії і технології операцій валютного хеджування с використанням похідних фінансових інструментів.

А) Ф’ючерсні стратегії і хеджування за допомогою

ф’ючерсних контрактів

Спред – це стратегія, що складається в одночасній покупці і продажу ф’ючерсних контрактів. Інвестор та банкхеджер використовує її, коли думає, що різниця між цінами контрактів у майбутньому повинна змінитися.

Хеджування – це страхування від несприятливої зміни ринкової кон’юнктури [39]. Недолік хеджування полягає в тім, що воно не дозволяє хеджеру скористатися сприятливим розвитком подій. Хеджування продажем ф’ючерсного контракту використовують для страхування від падіння ціни базисного активу, хеджування покупкою – від її підвищення. При неповному хеджуванні використовують коефіцієнт хеджування. Він розраховується на основі статистичних даних зміни цін розглянутого активу і ф’ючерсного контракту за попередні періоди часу. Тимчасові періоди вибираються рівними терміну хеджування.

Найпростішими ф’ючерсними стратегіями є покупка або продаж ф’ючерсного контракту. Інвестор може також одночасно відкрити і коротку і довгу позиції по ф’ючерсних контрактах. Дана стратегія називається спред або стреддл. Інвестор прибігає до таких дій, коли думає, що різниця між цінами різних ф’ючерсних контрактів не відповідає ціні доставки або значенням, що звичайно спостерігаються. Формування спреда є менш ризикованою стратегією, ніж відкриття тільки довгої або короткої позиції. За допомогою спреда інвестор виключає ризик втрат, зв’язаних із загальним рівнем коливання цін, і розраховує отримати прибуток за рахунок цінових відхилень.

Розрізняють часовий, міжвалютний спред і спред між ринками. Часовий спред складається в одночасній покупці і продажу ф’ючерсних контрактів на той самий актив з різними датами виконання. Ціль стратегії – отримати прибуток від змін у співвідношенні цін контрактів. Розрізняють спред «бика» і спред «ведмедя». Спред «бика» припускає довгу позицію по далекому і коротку – по ближньому контрактах. Спред «ведмедя» включає коротку позицію по далекому і довгу – за ближнім контрактом.

Коли інвестор формує першу стратегію, то говорять, що він купує спред, коли другу – продає. Інвестор купить спред, якщо думає, що величина спреда повинна зрости; продасть спред. коли розраховує на його зменшення.

Наступна стратегія поєднує одночасно три контракти і називається спред метелик. Вона включає спред бика і спред ведмедя. у яких середній ф’ючерсний контракт є загальним. Інвестор використовує дану стратегію, коли між середнім і крайнім контрактами не дотримується необхідна величина спреда, однак неясно, у яку сторону зміняться ф’ючерсні ціни.

Міжвалютний спред складається у заключенні ф’ючерсних контрактів на різні, але взаємоконвертовані валюти з метою отримати прибуток від змін у співвідношенні цін контрактів.

Якщо на різних біржах обертаються ф’ючерсні контракти на той самий базисний актив, то можна створити між ними спред при виникненні істотної різниці у ф’ючерсних цінах на даних біржах [39].

Існує хеджування продажем і покупкою ф’ючерсного контракту. Хеджування продажем контракту використовується для страхування від майбутнього падіння ціни на спотовому ринку, хеджування покупкою – від її підвищення.

На практиці повне хеджування трапляється рідко, тому що терміни виконання ф’ючерсного контракту і здійснення спотової угоди можуть не збігатися. У результаті не буде повного збігу ф’ючерсної і спотової цін, і хеджер може одержати як деякий виграш, так і понести збитки, хоча по величині вони будуть менше, ніж у випадку відмовлення від страхування. Тому хеджер повинний прагнути звести до мінімуму час між закінченням хеджа і скінченням терміну ф’ючерсного контракту. Для хеджування варто вибирати ф’ючерсний контракт, що минає після здійснення спотової угоди. Хеджування за допомогою найближчого ф’ючерсного контракту називають спотхеджуванням.

Відкривши позицію за ф’ючерсним контрактом, хеджер повинний оплачувати негативну варіаційну маржу, якщо кон’юнктура на ф’ючерсному ринку буде розвиватися для нього не в сприятливий бік. Чим більше часу залишається до терміну скінчення контракту, тим більше можливий розкид коливання ф’ючерсної ціни і відповідно негативна маржа. Щоб зменшити витрати фінансування позиції, доцільно хеджувати ризик шляхом послідовного виконання ряду короткострокових ф’ючерсних контрактів [39].

Наприклад, період хеджування складає три місяці. Хеджер спочатку відкриє позицію за контрактом, що минає через місяць. Перед його закінченням він закриє позицію за даним контрактом і відкриє позицію по наступному місячному контракті і по його закінченні переключиться на третій контракт. На біржі може бути відсутнім контракт на необхідний базисний актив. У такому випадку для страхування вибирається контракт на родинний актив. Дана техніка називається кроссхеджуванням.

Б) Опціонні стратегії і хеджування за допомогою

опціонних контрактів

Опціонні контракти заключають як на біржовому, так і позабіржовому ринках. До 1973 р. у світовій практиці існувала тільки позабіржова торгівля опціонами. У 1973 р. утворена перша опціонна біржа – Чикагська Біржа Опціонів.

Позабіржові контракти заключають за допомогою брокерів або дилерів. Контракти не є стандартними.

Біржова торгівля опціонами організована по типу ф’ючерсної [39]. Її відмінна риса – сторони не знаходяться в однаковому положенні з погляду контрактних зобов’язань. Тому покупець опціону при відкритті позиції сплачує тільки премію. Продавець опціону зобов’язаний внести початкову маржу. При зміні поточного курсу базисного активу розмір маржі може мінятися, щоб забезпечити гарантії виконання опціону з боку продавця. При виконанні опціону розрахункова палата вибирає особу з протилежною позицією і пропонує йому здійснити дії відповідно до контракту.

Біржові опціони є стандартними контрактами. Крім інших умов біржа також встановлює і ціну виконання опціонів. У процесі торгівлі узгоджується величина премії опціону. На той самий базисний актив біржа може одночасно кілька опціонних контрактів, що відрізняються друг від друга як ціною виконання, так і термінами витікання. Всі опціони одного виду, тобто колл або пута, на один базисний актив називають опціонним класом. Опціони одного класу з однаковою ціною виконання і датою витікання контракту утворять опціонну серію.

Одним з важливих питань функціонування ринку опціонів є питання визначення величини премії або ціни опціонів. Розглянемо основні моменти даної проблематики на основі опціонів на акції.

1. Вартість американського і європейського опціонів колл до моменту витікання терміну дії контрактів

Відповімо на запитання, скільки буде коштувати опціон колл безпосередньо перед витіканням терміну його дії. У цей момент його вартість може приймати тільки два значення. Якщо Р < X (де: Р – ціна спот акції в момент витікання опціону, X – ціна виконання), то премія дорівнює нулеві, оскільки покупка такого опціону не принесе інвесторові ніякого виграшу. Якщо Р > X, то премія складе Р – X, тобто дорівнює його внутрішньої вартості. При порушенні даної умови виникає можливість зробити арбітражну операцію.

Безпосередньо перед витіканням терміну дії контрактів ціна опціону пута може приймати тільки два значення. Якщо Р? X, премія дорівнює нулеві. Якщо Р < X, вона складе X – Р. При порушенні останньої умови можна зробити арбітражну операцію.

Верхня границя премії опціону колл у будь-який момент часу дії контракту не повинний бути більше ціни спот акції, тобто з? S, де: з – премія опціону колл, S – ціна спот акції. При порушенні даної умови інвестор може зробити арбітражну операцію: він купить акцію і випише на неї опціон.

Ціна американського опціону пута в будь-який момент часу дії контракту не повинний бути більше ціни виконання, тобто X, де ра – ціна американського опціону пута. У противному випадку інвестор може дістати прибуток без ризику, продавши опціон.

До моменту витікання терміну дії контракту європейський опціон пута повинний коштувати не більше ціни виконання. Тому в момент його придбання він повинний коштувати менше приведеної вартості ціни виконання. У противному випадку інвестор може дістати прибуток, виписавши опціон і розмістивши суму премії під відсоток без ризику на період дії контракту.

Нижня границя премії американського і європейського опціонів колл на акції, по яких не виплачуються дивіденди, складає:

(3.2)

де: Т – період дії контракту,

rf – ставка без ризику для періоду Т.

Якщо дана умова не буде виповнюватися і премія опціону колл виявиться менше відзначеної величини, то виникне можливість здійснення арбітражної операції.

Формула (3.2) показує перемінні, від яких залежить величина премії опціону колл, а саме: премія опціону колл тим більше, чим вище спотовая ціна акції (S), більше період часу до витікання контракту (T), більше ставка без ризику (rf) і менше ціна виконання (X). Премія опціону колл також залежить від величини стандартного відхилення ціни акції. Чим воно більше, тим більше імовірність того, що курс акції перевищить ціну виконання й опціон принесе прибуток. Тому, чим більше σ, тим дорожче опціон.

Нижня границя премії європейського опціону пута на акції, по яких не виплачується дивіденд, дорівнює:

(3.3)

При порушенні даної умови відкриється можливість для здійснення арбітражної операції. Нижня границя американського опціону пута дорівнює:

(3.4)

Формула (3.4) показує перемінні, котрі впливають на величину премії опціону пута. Вона буде тим більше, чим більше ціна виконання (X), менше курс акції (S), менше ставка без ризику (rf).У відношенні перемінної (T) можна в загальному плані сказати, що чим більше часу залишається до витікання контракту, тим дорожче повинний коштувати опціон, тому що, чим більше часу, тим більше імовірності, що опціон принесе прибуток. Чим більше величина стандартного відхилення ціни акції, тим дорожче буде коштувати опціон.

Найголовніша задача, яку необхідно вирішити інвесторові – це визначення ціни опціону. Дві найбільш відомі моделі визначення премії опціонів – це модель БлэкаШоулза і биноминальная модель (BOPM) Коксу, Росса і Рубинштейна.

Модель Блэка Шоулза була разработна для оцінки вартості європейського опціону колл на акції, по яких не виплачуються дивіденди. Щоб використовувати дану формулу для оцінки вартості опціону на акції, по яких виплачуються дивіденди, у формулу були внесені деякі зміни. Формула Блэка Шоулза для оцінки дійсної вартості опціону має такий вигляд [39]:

Vc = N(d1) Ps – E/eRT * N(d2), (3.5)

де:

d1 = [ln(Ps/E)+(R+0,5s2)T]/sЦT (3.6)

d2 = [ln(Ps/E)+(R – 0,5s2)T]/sЦT = d1sЦT (3.7)

де: Vc дійсна вартість опціону колл;

Ps – поточна ринкова ціна базисного активу;

Е – ціна виконання опціону;

R – ставка, що безупинно нараховується, без ризику в розрахунку на рік;

Т – час до витікання, представлений у частках у розрахунку на рік;

s – ризик базисної звичайної акції, обмірюваний стандартним відхиленням прибутковості акції, представленої як відсоток, що безупинно нараховується, у розрахунку на рік.

Варто звернути увагу на те, що E/eRT це вартість ціни виконання на базі відсотка, що безупинно нараховується. Величина ln(Ps/E) – це натуральний логарифм Ps/E. N(d1) і N(d2) позначають імовірності того, що при нормальному розподілі із середньої, рівної 0, і стандартним відхиленням, рівним 1, результат буде відповідно менше d1 і d2.

У даній формулі ставка відсотка R і стандартне відхилення активу (передбачаються постійними величинами протягом усього часу дії опціону. Для полегшення підрахунків по даній формулі були розроблені таблиці значень N(d) для різних d. Формула Блэка Шоулза часто застосовується тими, хто намагається знайти ситуації, коли ринкова ціна опціону серйозно відрізняється від його дійсної ціни. Опціон, що продається по істотно більш низькій ціні, чим отримана по формулі, є кандидатом на покупку; і навпаки, – той, котрий продається по значно більш високій ціні, – кандидат на продаж.

Слід зазначити, що в середині 80х років найбільш популярним стало використання опціонів для страхування портфеля (portfolio insurance). Використовують опціон пута на індекс, що дуже схожий на портфель інвестора.

За допомогою опціонів інвестор може також страхуватися від росту або падіння ціни конкретного цікавлячого його активу. Якщо вкладник хеджирует свою позицію від росту ціни активу, йому варто купити опціон колл або продати опціон пута. В другому випадку інвестор страхується тільки на величину премії, отриманої від продажу опціону пута.

в) Досвід використання фінансових інструментів валютних контрактів у діяльності АКБ «Приватбанк» у 2001–2002 роках при регулюванні валютної позиції забалансовими операціями хеджування

3.3 ГЕП-менеджмент як сучасний метод контролю ризиків валютної позиції разночасових валютних активів та пасивів в АКБ «Приватбанк»

ГЕП – менеджмент – це комплексний метод одночасного управління платоспроможністю, ліквідністю, валютною позицією та прибутковістю банку з застосуванням механізму поточного порівняння строків, сум та вартості залучених коштів і строків, сум та доходів від розміщення цих залучених коштів в активні операції банка (кредити та цінні папери) [32].

Регулюючи геп-розриви за рахунок оперативного запозичення коштів на міжбанківському ринку, включаючи механізми регулювання ліквідності, пропонуємі НБУ [1], банк наражається на проблеми відсоткового ризику, тобто ціна на короткострокові ресурси запозичень може суттєво знизити прибутковість банку, оскільки такі запозичення є додатковими витратами банку, які знижують рівень розрахункової процентної маржі між вартістю залучених коштів та доходами від їх розміщення в активні операції.

Стратегія управління гепом має на меті при збереженні вимог по забезпеченню платоспроможності та ліквідності банку отримання підвищених прибутків і передбачає свідомий ризик банку, а тому характеризується як агресивніша. У разі реалізації ризику маржа банку знизиться, що буде зумовлено підвищенням ставок за від’ємного гепу або зниженням ставок за додатного гепу. У процесі реалізації стратегії управління гепом необхідно досягти відповідності між видом гепу (додатний чи від’ємний) та прогнозами зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Очевидно, запорукою успіху цієї стратегії є наявність надійного прогнозу (або можливість отримати такий прогноз) і передбачуваність економічної ситуації. Якщо спрогнозувати зміну відсоткових ставок неможливо, наприклад, через нестабільність економіки або під час кризових періодів, набагато безпечнішою для банку буде стратегія фіксації спреду.

Основними параметрами управління ГЕПом є строки та обсяги активів і зобов’язань банку. Узгодження строків розміщення активів і залучення зобов’язань – один із методів, з допомогою якого банк фіксує спред і нейтралізує ризик зміни відсоткової ставки. Припускається, що всі відсоткові ставки і за активними, і за пасивними операціями змінюються з однаковою швидкістю в одному напрямі. Це припущення пов’язане з концепцією «паралельного зсуву» кривої дохідності.

Сутність прийомів комплексного управління активами та пасивами банку (УАП) полягає у встановленні співвідношень між строками залучення та розміщення однакових за обсягом коштів.

Узгодження строків вхідних і вихідних фінансових потоків використовується менеджментом банків паралельно з іншими прийомами управління платоспроможністю, ліквідністю та відсотковим ризиком, оскільки на практиці узгодити всі позиції за строками та сумами майже неможливо.

Показник гепу визначається як різниця між величиною чутливих активів і чутливих зобов’язань банку в кожному із зафіксованих інтервалів.

Геп може бути додатним, якщо активи, чутливі до змін ставки, перевищують чутливі зобов’язання (FA(t) > FL(t)), або від’ємним, якщо чутливі зобов’язання перевищують чутливі активи (FA(t) < FL(t)).

Збалансована позиція, коли чутливі активи та зобов’язання рівні між собою, означає нульовий геп. За нульового гепу маржа банку буде стабільною, незалежною від коливань відсоткових ставок, а відсотковий ризик – мінімальним. Проте одержати підвищений прибуток внаслідок сприятливої зміни відсоткових ставок на ринку за нульового гепу неможливо. І додатний, і від’ємний геп надають банку потенційну можливість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Для визначення співвідношення чутливих активів і зобов’язань банку використовують коефіцієнт гепу – FGAP (t), який обчислюється як відношення чутливих активів до чутливих зобов’язань.

Якщо коефіцієнт гепу більший за одиницю, це означає, що геп додатний, якщо менший – геп від’ємний. Якщо коефіцієнт дорівнює одиниці, геп нульовий.

Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (додатний або від’ємний) гепу мають відповідати прогнозам зміни відсоткових ставок.

Правило управління гепом [38]:

– якщо геп додатний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зростатиме і, навпаки, у разі їх зниження маржа зменшуватиметься;

– якщо геп від’ємний, то зі зростанням відсоткових ставок маржа банку зменшуватиметься, а з їх зниженням – збільшуватиметься.

Це означає, що для банку не так вже й важливо, як змінюються відсоткові ставки на ринку. Головне – щоб геп відповідав тому напряму руху ставок, який забезпечить підвищення прибутку, тобто був додатним за підвищення ставок і від’ємним – за їх зниження.

Проте менеджменту банку потрібно пам’ятати, що потенційна можливість одержання додаткового прибутку супроводжується підвищеним рівнем відсоткового ризику. Якщо прогноз зміни ставок виявиться помилковим або не справдиться, то це може призвести до зниження прибутку і навіть до збитків. Отже, за наявності в банку додатного чи від’ємного гепу цілком реальною є і ймовірність одержання додаткових прибутків, і ймовірність фінансових втрат.

Тому геп є мірою відсоткового ризику, на який наражається банк упродовж зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, додатний чи від’ємний геп має банк, що більша абсолютна величина гепу, то вищий рівень відсоткового ризику бере на себе банк і то більше змінюється його маржа.

Головне завдання менеджменту банку в процесі управління гепом – досягти відповідності між видом гепу та прогнозом зміни напряму, швидкості й рівня відсоткових ставок. Необхідною умовою управління гепом є наявність надійного прогнозу (або можливість одержати такий прогноз) і передбачуваність економічної ситуації.

Метод гепу дає змогу банку зважено керувати співвідношенням обсягів активів і зобов’язань банку, проте на практиці виникає необхідність одночасного управління і обсягами, і строками фінансових потоків банку. Для цього застосовують метод кумулятивного гепу.

За економічним змістом кумулятивний геп – це інтегральний показник, що відбиває рівень ризику відсоткових ставок, на який наражається банк упродовж розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, встановлюючи ліміт кумулятивного гепу як максимально допустиму його величину та у відповіднюючи структуру чутливих активів і зобов’язань до установленого ліміту.

Висновки

Основна класифікація банківських валютних операцій спирається на функціональний принцип:

– валютні операції по обслуговуванню міжнародних торговельних розрахунків;

валютні операції по обслуговуванню міжнародного руху капіталу;

валютні операції по обслуговуванню міжнародних депозитів та кредитів, а також фінансових допомог;

валютні неторгові операції по обслуговуванню міжнародних грошових потоків платежів юридичних та фізичних осіб;

операції по торгівлі валютою на національному та світовому міжбанківському та біржовому ринках;

валюто-обмінні операції з готівкою, чеками, пластиковими картками та банківськими металами;

ведення валютних рахунків юридичних та фізичних осіб;

ведення корреспондентських валютних рахунків комерційного банку в банках – нерезидентах (нострорахунки) та корреспондентських валютних рахунків банків-нерезидентів та резидентів в комерційному банку (лоро-рахунки);

валютні операції по залученню валютних депозитів фізичних та юридичних осіб;

валютні операції по розміщенню залучених валютних депозитів в кредитування фізичних та юридичних осіб;

Валютні операції супроводжуються «Валютним ризиком» – ймовірністю виникнення можливих збитків унаслідок несприятливих змін курсів іноземних валют. Фактори, які впливають на ризик, можна розподілити на дві групи.

1. Фактори впливу на валютний ризик.

а) Збільшують ризик:

– коливання валютних курсів;

– відкриті валютні позиції.

б) Зменшують ризик:

– ліміти позицій за валютами;

– контроль за ризикам з боку керівництва;

– використання методів хеджування.

2. Методами хеджування (страхування) валютного ризику є:

– погодження надходжень і платежів (структурне балансування);

– «валютні кошики» – набір валют, об’єднаних у певних пропорціях, тобто курс валюти стосовно певного набору інших валют;

– методи короткострокового хеджування – поєднують форвардні, опціонні угоди та угоди «своп»;

– методи довгострокового хеджування – фінансові ф’ючерси і дисконтування вимог у валюті (уступка права вимоги боргу в іноземній валюті замість негайно сплаченої суми банком у національній або іншій валюті).

В дипломному проекті на базі АКБ «Приватбанк» виконані дослідження валютного ризику та інструментарію його зменшення як при застосуванні методології нормативного обмеження Національного банку України на розмір загальної валютної позиції банку, так і при методології детального дослідження валютної позиції банка на окремих короткострокових та довгострокових відрізках функціонування банку (повалютний ГЕП-менеджмент).

Аналіз повалютної структури залучених коштів банків та клієнтів в пасивах АКБ «Приватбанк» станом на 31.12.2005 та 31.12.2006 показав, що при виконанні нормативів загальної валютної позиції Н13 за рахунок позабалансової валютної позиції:

а) залучені кошти банків

– структурна частка залучених коштів в EUR знизилась з рівня 6,66% у 2005 році до рівня 4,40% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в USD знизилась з рівня 66,49% у 2005 році до рівня 63,6% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в RUB, знизилась з рівня 3,12% у 2005 році до рівня 2,97% у 2006 році;

– зниження частки залучених валютних коштів виникло за рахунок підвищення структурної залучених коштів в національній валюті UAH, з рівня 23,73% у 2005 році до рівня 29,04% у 2006 році;

б) залучені кошти клієнтів

– структурна частка залучених коштів в EUR, знизилась з рівня 7,34% у 2005 році до рівня 4,03% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в USD, незначно знизилась з рівня 32,23% у 2005 році до рівня 32,05% у 2006 році;

– структурна частка залучених коштів в RUB, незначно знизилась з рівня 0,28% у 2005 році до рівня 0,26% у 2006 році;

– зниження частки валютних залучених коштів виникло за рахунок підвищення структурної частки залучених коштів в національній валюті UAH з рівня 60,32% у 2005 році до рівня 63,45% у 2006 році;

Таким чином, структури залучених валютних коштів від банків та клієнтів, як і у 2005 році, на кінець 2006 року мають суттєві структурні різниці:

структурна частка залучених коштів в доларах США від клієнтів становить 32,0–32,2%, а від банків 63,6 – 66,5%;

– структурна частка залучених коштів в національній валюті від клієнтів становить 60,3–63,4%, а від банків 23,7 – 29,0%;

Аналіз повалютної структури кредитів банкам та клієнтам в активах АКБ «Приватбанк» станом на 31.12.2005 та 31.12.2006 показує, що при виконанні нормативів Н13 за рахунок забалансової валютної позиції:

а) міжбанківське кредитування

– структурна частка кредитів, наданих в EUR, знизилась з рівня 12,76% у 2005 році до рівня 3,85% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в USD, знизилась з рівня 68,36% у 2005 році до рівня 38,22% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в RUB, знизилась з рівня 1,51% у 2005 році до рівня 0,94% у 2006 році;

– зниження частки валютних кредитів виникло за рахунок різкого підвищення структурної частка кредитів, наданих в національній валюті UAH, з рівня 17,84% у 2005 році до рівня 56,06% у 2006 році;

б) кредитування клієнтів

– структурна частка кредитів, наданих в EUR, знизилась з рівня 1,95% у 2005 році до рівня 1,6% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в USD, підвищилась з рівня 32,8% у 2005 році до рівня 38,78% у 2006 році;

– структурна частка кредитів, наданих в RUB, знизилась з рівня 1,3% у 2005 році до рівня 0,76% у 2006 році;

– підвищення частки валютних кредитів виникло за рахунок зниження структурної частка кредитів, наданих в національній валюті UAH, з рівня 64,83% у 2005 році до рівня 57,98% у 2006 році;

Таким чином, структури кредитного валютного портфелю банкам та клієнтам, які у 2005 році мали суттєву різницю, на кінець 2006 року практично вирівнялися, тобто основними показниками є:

– кредити в національній валюті зайняли частку 56 –58%;

– кредити в доларах США зайняли частку 38,2 – 38,8%;

– кредити в євро зайняли частку 1,6 – 3,8%;

Таким чином, для керування валютним ризиком і максимізації прибутку на збільшенні обсягів валютообмінних операцій, на ринку похідних цінних паперів АКБ «Приватбанк» у рамках законодавчих обмежень проводить позабалансові операції хеджування (термінових контрактів по обмеженню ризику відкритої довгої і короткої валютної позиції).

Так, дослідження в дипломній роботі роботі показали:

у 2001 році позабалансове форвардне хеджування (форвардні контракти на продаж валютних активів) дозволило привести балансову «довгу» відкриту валютну позицію 43,2% у нормативну зону 29,92% (норма «довгої» валютної позиції – не більш 30%);

у 2002 році позабалансове форвардне й опціонне хеджування на міжнародних фондових ринках (покупка форвардно-опціонних контрактів на постачання валютних активів) дозволило привести балансову «коротку» відкриту валютну позицію 58,7% у нормативну зону 4,73% (норма по «короткій» валютній позиції – не більш 5%);

Таким чином, в діяльності АКБ «Приватбанк» було практично доведено, що хеджування валютних ризиків ф’ючерсними й опціонними контрактами – могутній та перспективний засіб, однак воно вимагає законодавчого рішення по відміні заборони ф’ючерсних та опціонних валютних операцій в Україні та відкриттю ф’ючерсних і опціонних валютних бірж, які по законодавству України тимчасово заборонені.

В дипломному дослідженні валютних операцій АКБ «Приватбанк» в якості удосконалення процесів регулювання валютного ризику був запропонований інструмент повалютного ГЕПменеджменту.

Повалютний аналіз короткострокового та довгострокового ГЕПу в АКБ «Приватбанк» у 2005–2006 роках дозволив ідентифікувати наступні валютні ризики, які не виявляються традиційною методологіїю НБУ врахування загальної валютної позиції банку:

2005 рік (31.12.2005)

1. За короткостроковими активами та пасивами тривалістю до 31 дня:

по ВКВ – довга валютна позиція 22,43%(активи більше пасивів);

по НКВ – коротка валютна позиція 4,54%(пасиви більше активів);

За короткостроковими активами та пасивами тривалістю від 31 дня до 92 днів:

по ВКВ – коротка валютна позиція 3,42%(пасиви більше активів);

по НКВ – коротка валютна позиція 5,03%(пасиви більше активів);

За короткостроковими активами та пасивами тривалістю від 92 до 365 днів:

по ВКВ – довга валютна позиція 2,53%(активи більше пасивів);

по НКВ – коротка валютна позиція 0,24%(пасиви більше активів);

4. За довгостроковими активами та пасивами тривалістю більше 365 днів:

по ВКВ – коротка валютна позиція 64,72%(пасиви більше активів);

по НКВ – коротка валютна позиція 0,0%(пасиви більше активів);

Тобто, без врахування позабалансових операцій з спотовими, форвардними контрактами на покупку валюти в АКБ «Приватбанк» (поява позабалансової довгої валютної позиції), якими він «знивелював» сумарну валютну позицію до нормативних рівнів, станом на 31.12.2005 року:

а). Валютні активи вкладені в короткострокових термінах, при чому їх величина значно менше довгострокових валютних пасивів, тобто при поверненні довгострокових валютних пасивів (вкладів) стратегічно прогнозувалось зниження курсу ВКВ, яка була залучена на довгий термін та проконвертована в національну валюту.

б). Це і було реалізовано в 1 кварталі 2006 року, коли курс долара США знизився з 5,29 грн./1 долар США до 5,05 грн./ 1 долар США. Виграш АКБ «Приватбанк» становить приблизно 150 млн. грн. за рахунок короткої довгострокової валютної позиції по ВКВ величиною в 1,47 млрд. грн. еквівалентом.

2006 рік (31.12.2006)

1. За короткостроковими активами та пасивами тривалістю до 31 дня:

по ВКВ – коротка валютна позиція 17,5%(пасиви більше активів);

по НКВ – коротка валютна позиція 3,43%(пасиви більше активів);

За короткостроковими активами та пасивами тривалістю від 31 дня до 92 днів:

по ВКВ – коротка валютна позиція 36,03%(пасиви більше активів);

по НКВ – довга валютна позиція 0,47%(пасиви більше активів);

За короткостроковими активами та пасивами тривалістю від 92 до 365 днів:

по ВКВ – довга валютна позиція 11,10%(активи більше пасивів);

по НКВ – коротка валютна позиція 0,0%(пасиви більше активів);

4. За довгостроковими активами та пасивами тривалістю більше 365 днів:

по ВКВ – довга валютна позиція 136,64%(пасиви більше активів);

по НКВ – довга валютна позиція 7,49%(пасиви більше активів);

Тобто, без врахування позабалансових операцій з спотовими, форвардними контрактами на покупку валюти в АКБ «Приватбанк» (поява позабалансової довгої валютної позиції), якими він «знивелював» сумарну валютну позицію до нормативних рівнів, станом на 31.12.2006 року:

1. Валютні активи вкладені в довгострокових термінах, при чому їх величина значно більше короткострокових та довгострокових валютних пасивів, тобто при поверненні довгострокових валютних активів (кредитів) стратегічно прогнозується підвищення курсу ВКВ, яка була видана за рахунок конвертації національної валюти в ВКВ та видана у вигляді автомобільно-іпотечних кредитів в ВКВ.

2. Позабалансові валютні операції на продаж валюти дозволяють привести показник довгої валютної позиції в нормативний діапазон, при цьому АКБ «Приватбанк» повинен зайняти «жорстку» позицію недопущення зниження курсу долара (подальшої ревальвації, на якій він «виграв» у 2006 році).

Практична цінність отриманих в результаті дипломного дослідження результатів полягає в пропозиції та обґрунтуванні доцільності застосування інструменту часового повалютого ГЕП-менеджменту для більш глибокого аналізу валютної позиції на різних короткострокових та довгострокових відрізках часу функціонування комерційного банку, що дає змогу більш об’єктивної ідентифікації величин та джерел валютних ризиків в діяльності банку.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року №679XIV // Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 1 грудня 2005 року №3163IV

2. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року №2121III // Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 27 квітня 2007 року №997V

3. Закон України «Про порядок виконання розрахунків в іноземній валюті» // №185/94ВР від 23.09.1994 (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 5 лютого 2004 року №1454IV)

4. ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року №15–93 // Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України та Господарським кодексом України від 23 лютого 2006 року №3509IV

5. Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах // Постанова Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року №492 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від від 26 червня 2006 року №236)

6. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні // Постанова Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року №368 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом від 19 лютого 2007 року №52)

7. Інструкція про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України // Постанова Правління НБУ від 17.06.2004 №280 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 13 грудня 2006 року №457)

8. Інструкція про касові операції в банках України // Постанова Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 року №337 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом від 2 квітня 2007 року №111)

9. Інструкція про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України // Постанова Правління Національного банку України від 12 липня 2000 року №283 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом на 15 січня 2007 року №3)

10. Інструкції про порядок організації та здійснення валютнообмінних операцій на території України // Постанова Правління Національного банку України від 12 грудня 2002 року №502 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом на 23 серпня 2006 року №337)

11. Правила проведення Торговельної сесії та здійснення окремих операцій, пов’язаних з купівлеюпродажем іноземних валют та банківських металів // Постанова Правління Національного банку України
від 10 серпня 2005 р. №281 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом на 7 червня 2007 року №207)

12. Про затвердження Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій // Постанова Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року №275 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України від 25 вересня 2006 року №374)

13. Про затвердження Положення про оформлення та виконання документів на перерахування, зарахування, купівлю та продаж іноземної валюти або банківських металів // Постанова Правління Національного банку України від 5 березня 2003 року №82 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом на 29 грудня 2006 року №500)

14. Про затвердження Класифікатора іноземних валют // Постанова Правління Національного банку України від 4 лютого 1998 року №34 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України від 10 серпня 2005 року №280)

15. Про затвердження Правил використання готівкової іноземної валюти на території України та внесення змін до деяких нормативноправових актів Національного банку України // Постанова Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року №200

16. Про затвердження Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на переказування іноземної валюти за межі України для оплати банківських металів та проведення окремих валютних операцій // Постанова Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року №266 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України від 30 травня 2007 року №199)

17. Про затвердження Правил здійснення переказів іноземної валюти за дорученням та на користь фізичних осіб // Постанова Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року №486 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2005 року №321)

18. Про внесення змін до Методики розрахунку економічних нормативів регулювання діяльності банків в Україні // ПОСТАНОВА ПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ від 11 квітня 2005 року №125 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 22 грудня 2005 року №493)

19. План рахунків бухгалтерського обліку банків України // Постанова Правління Національного банку України від 17.06.2004 №280 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 13 грудня 2006 року №457)

20. Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою // Постанова Правління Національного банку України від 21.08.2006 р. №333 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 7 червня 2007 року №207)

21. Про переказування коштів у національній та іноземній валюті на користь нерезидентів за деякими операціями // Постанова Правління Національного банку України від 30 грудня 2003 року №597 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 21 серпня 2006 року №329)

22. Про затвердження Правил організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України // Постанова Правління Національного банку України від 19 березня 2003 року №124 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України від 19 грудня 2006 року №466)

23. Про затвердження Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами // Постанова Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 року №516 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановою Правління Національного банку України від 15 вересня 2004 року №437)

24. Про затвердження Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів // Постанова Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року №496 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом від 13 березня 2006 року №83)

25. Про питання сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування // НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ, ЛИСТ від 27.05.2005 р. №25–111/818–5419

26. Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України // Постанова Правління Національного банку України від 29 грудня 2000 року №520 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України станом від 31 березня 2006 року №123)

27. Положення про відкриття та функціонування в уповноважених банках України рахунків банківкореспондентів в іноземній валюті та в гривнях // Постанова Правління Національного банку України від 26 березня 1998 року №118 (в редакції змін Постанов НБУ станом від 22 червня 2007 року №235)

28. Про затвердження Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам // Постанова Правління Національного банку України від 17 червня 2004 року №270 (Із змінами і доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України від 21 серпня 2006 року №329)

29. Щодо відображення в бухгалтерському обліку операцій з ф’ючерсними контрактами, базовим активом яких є курс або кроскурс іноземної валюти // НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ ЛИСТ від 11.11.2003 р. №12–11/1508–8254

31. Аналіз банківської діяльності: Підручник / А.М. Герасимович та ін.; За ред. А.М. Герасимовича. – К.КНЕУ, 2003. – 599 с.

32. Банківський менеджмент: Навч. посібник / За ред. О.А. Кириченка. – К.: ЗнанняПрес, 2002. – 438 с.

33. Банковское дело: Учебник. – 2 – е изд., перераб. и доп. /Под ред. О.И. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 672 с.

34. Банківські операції: Підручник. – 2ге вид., випр. і доп./ А.М. Мороз, М.І. Савлук, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За ред. дра екон. наук, проф. А.М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2002. – 476 с.

35. Банки и банковские операции: Учебник для вузов / Под ред. проф. Е.Ф. Жукова. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – 471 с.

36. Банківські операції:Підручник / За ред. Міщенка В.І., Слав»янської Н.Г. – Київ: ЗнанняПрес, 2006. – 727 с.

37. Береславська О.І. та інші. Міжнародні розрахунки та валютні операції: Навч. Посібник. – К.:КНЕУ, 2002.

Содержание

Введение

Общая характеристика платежей за землю в Республике Беларусь

Земельный налог

Арендная плата за земельный участок

Заключение

Список использованной литературы

ВВЕДЕНИЕ

Земля обладает ценностью, которая отличает ее от любого другого материального объекта, она является местом обитания всех предшествовавших и будущих человеческих поколений, она ограничена в пространстве и является базисом для размещения производительных сил.

В силу своих природных свойств земля выступает всеобщей основой для размещения объектов, необходимых для обеспечения жизнедеятельности общества (городов, промышленных, историко-культурных объектов и т.д.). Благодаря плодородному почвенному покрову, земля является основным средством производства в сельском и лесном хозяйствах. Эти свойства земли получили свое отражение в правовых нормах определенных категорий земель в соответствии с их целевым назначением.

Ценность земли как ресурса заключается в том, что земля может выступать как средство производства (посевные площади, сады и пр.), как объект отраслевого законодательства, как объект сделок с недвижимостью, как основа жизни и деятельности народов, проживающих на соответствующей территории, как определенная территория и в других качествах.

Плата за землю обязательна для всех землевладельцев, земле пользователей, в том числе арендаторов, и собственников земли за исключением случаев, предусмотренных настоящим законом и иными законодательными актами Республики Беларусь.

Размер платы за землю зависит от качества и месторасположения земельного участка. Плата за землю взимается ежегодно в формах земельного налога или арендной платы.

Целью платы за землю является обеспечение экономические методами рационального использования земель, формирование средств для осуществления мероприятий по землеустройству, повышению качества земель и их охране, а также социальному развитию территории.

Вышесказанное определяет актуальность настоящей курсовой работы, целью которой является исследование существующих платежей за землю в Республике Беларусь, определение их роли и значения в жизни общества и государства, рассмотрение отдельных видов таких платежей.

Объектом исследования являются правовые отношения между субъектами хозяйствования и государством, возникающие в процессе пользования первыми землями, на праве пользования, владения, либо собственности.

Предмет исследования – нормативно-правовая база, регулирующая порядок землепользования и землевладения в Республике Беларусь.

Анализ проблем, связанных с регулированием отношений в области внесения платежей за землю, будет происходить через толкование норм материальных и процессуальных отраслей права (метод исследования).

Представляется необходимым решение следующих задач:

1) определить сущность и значение платежей за землю;

2) установить особенности уплаты платежей за землю в Республике Беларусь;

3) дать общую характеристику платежей за землю;

4) рассмотреть вопросы отдельных видов платежей за землю: земельного налога и арендной платы;

5) на основе полученных данных выработать ряд рациональных предложений по поводу совершенствования земельного и налогового законодательства с целью повышения эффективности землепользования в Республике Беларусь.

В работе использованы тексты нормативных актов, комментарии к ним, а также учебная и монографическая литература, касающаяся вопросов взимания платежей за землю в Республике Беларусь на современном этапе. Использованы теоретические исследования виднейших специалистов в области земельного права: Бакиновской О.А., Микулича А.В., Лещиловского П.В., Догиля Л.Ф. и других. Эмпирическая база исследования построена на нормативном материале и практике деятельности органов местного управления и самоуправления.

Методологической основой исследования является диалектический метод. В ходе исследования использовались обще– и частнонаучные, а также специальные методы познания. Общими явились методы анализа и синтеза, индукции и дедукции, наблюдения и сравнения. К специальным методам, использовавшимся в работе, следует отнести формально-юридический метод, методы правового моделирования, различные способы толкования права.

Практическая значимость работы состоит в том, что рассматривается вопрос эффективности государственных мер, предпринимаемых государством в ходе проведения земельной реформы в Республике Беларусь, на современном этапе с целью повышения уровня эффективности использования земельных ресурсов в стране. На основании изучения практики деятельности в этом направлении органов местного управления и самоуправления предпринята попытка выработки наиболее эффективных мероприятий в области платы земельных платежей.

Общая характеристика платежей за землю в Республике Беларусь

Экономическая оценка природных ресурсов — это денежное выражение их общественной полезности, народнохозяйственной значимости в виде экономического эффекта, получаемого от их эксплуатации. Отсутствие экономической (денежной) оценки природных ресурсов стало одной из причин экстенсивного характера природопользования, отрицательно сказывающегося как на эффективности производства, так и на состоянии природных богатств. Устранение бесплатного использования природных ресурсов позволит в полной мере и правильно оценить с экономической точки зрения деятельность предприятий. При исчислении платы за использование природных ресурсов следует рассматривать два принципа экономической оценки ресурсов.

Первый — это «затратный принцип», когда величина оценки природных ресурсов связывается с общественно необходимыми затратами на их выявление, освоение и воспроизводство. Наиболее последовательно затратная концепция была сформирована академиком С.Г.Струмилиным, по выражению которого освоенные блага природы приобретают цену своего освоения, а эти цены вполне определяются общественной стоимостью затрат по освоению таких благ [14, с. 217].

Эта концепция основывается на том очевидном факте, что в настоящее время практически нет природных ресурсов, которые могут быть вовлечены в хозяйственный оборот без предшествующих этому затрат. Однако она обладает рядом недостатков, делающих ее неприменимой для определения цены природных ресурсов. Во-первых, получаемая величина выражает их стоимость уже после приложения к ним определенных трудозатрат, без учета стоимости природных ресурсов, пребывающих в естественном состоянии. Во-вторых, затраты на освоение и охрану экономически менее эффективного природного ресурса (низкокачественного, труднодоступного), как правило, больше, чем на более эффективные. Таким образом, получается, что объект, обладающий большей потребительной стоимостью, имеет меньшую цену. А ведь это явное противоречие. И в-третьих, управляющая роль цены заключается в том, чтобы оценить величину общественно оправданных затрат на вовлечение природного ресурса в хозяйственный оборот или расширение его эксплуатации. Согласно же «затратному» принципу цена будет определяться по затратам и тем самым оправдываются любые, даже самые неэффективные вложения в его освоение и охрану [13, с. 112].

Альтернативой затратной концепции является «результативный принцип» определения цены природных ресурсов, которая определяется экономическим эффектом от их использования, безотносительно к прошлым затратам на освоение этих ресурсов, что в конечном итоге, является признанием дифференциальной ренты как основы экономических оценок [14, с. 219].

Рассмотрение такого вопроса как плата за землю мне бы хотелось начать с истории развития как земельных отношений вообще, так и платы за землю в частности.

Вообще, земельные отношения зародились очень и очень давно, ещё в эпоху Средневековья, когда только зарождались товарно-денежные отношения. Более-менее быстрое развитие земельные отношения получили в XVIII-XIX веках. Здесь стоит отметить, что в Российской империи, в состав которой в указанный период времени входили и белорусские земли эти отношения развивались весьма быстро и хаотично.

В то время в России можно было усмотреть как феодальные, так и капиталистические отношения. Существовало множество форм собственности и землевладения и правовое регулирование земель зачастую находившихся по соседству, но принадлежащих разным ведомствам, происходило разными отраслями права. Так, например, земли казарм, транспорта и крепостей регулировались нормами административного или полицейского законодательства; церковные, монастырские, удельные и частновладельческие, нормами феодально-сословного права, а вот купчие и городские, нормами гражданского права. На этом этапе исторического развития можно было сказать, что плата за землю касалась более или менее состоятельных слоев населения, да и только в той её части, где дело касалось уплаты суммы, при покупке или продаже земли.

Но положение резко изменилось после провозглашения манифеста 19 февраля 1861 году, в котором было объявлено, что крестьяне освобождаются от крепостной зависимости и наделяются землёй. В это время крестьяне можно сказать, узнали, что такое плата за землю, потому что они получили землю не в собственность, а только в пользование, хотя оно и было пожизненным. Крестьяне работали на земле и продолжали платить помещику как раз ту самую плату за землю, кто деньгами, кто продуктами, а кто и трудом на помещика, только за то чтобы остаться на своей земле.

Спустя полвека Россия стала более развитой в правовом смысле страной, и крестьяне, которые работали на земле как сообща (общиной), так и единолично, стали осознавать, что земля нужна им в собственность. Этот факт дал бы сразу же огромный стимул, и для повышения плодородия земли, и повышения эффективности ее использования. Так земельные отношения в России к началу двадцатого столетия стали приобретать иную окраску и перерождаться в качественно иные [13, с. 114].

Однако, развитие земельных правоотношений, несколько приостановилось на период существования Советского Союза, в рамках которого земля была объявлена исключительной собственностью государства и пользование ею колхозниками осуществлялось на бесплатной основе. Здесь отпала необходимость в совершенствовании правовой базы, регулирующей вопросы платы за землю. Этим фактом и объясняется нынешняя отсталость как белорусской правовой системы, так и российской в области регулирования общественных отношений в сфере платежей за землю.

Так как наше государство перешло на качественно новые отношения, то изменились и земельные отношения и появились различные нововведения в них. Одно из них — плата за землю.

Цель введения платы за землю оправдана. Это и стимулирование рационального использования земли, и развитие населенных пунктов, и, наконец, создание специальных фондов для финансирования мероприятий по повышению плодородия земли и другие мероприятия [14, с. 204].

Действующее законодательство Республики Беларусь определяет несколько форм платы за землю. Это: земельный налог, арендная плата [11, с. 37].

В соответствии со ст. 32 Кодекса Республики Беларусь о земле от 23.07.2008г. № 425-З пользование земельными участками в Республике Беларусь является платным. Формами платы за пользование земельными участками являются земельный налог или арендная плата.

За пользование земельными участками, предоставленными в частную собственность, пожизненное наследуемое владение, постоянное или временное пользование, уплачивается земельный налог в соответствии с налоговым законодательством.

За пользование земельными участками, предоставленными в аренду, уплачивается арендная плата.

Размер арендной платы за пользование земельными участками, находящимися в государственной собственности, частной собственности граждан, частной собственности негосударственных юридических лиц Республики Беларусь, определяется договором аренды земельного участка.

Порядок определения размера арендной платы за земельные участки, находящиеся в государственной собственности, устанавливается Президентом Республики Беларусь [4, ст. 32].

Таким образом, рассмотрение такого вопроса как плата за землю можно начать с земельного налога и арендной платы как наиболее часто встречающиеся в земельных отношениях.

Земельный налог это определенная сумма, которую обязан ежегодно вносить (уплачивать) собственник земли, а также землепользователь и землевладелец. Арендная плата это тоже некая установленная сумма, но уже уплачиваемая за земли и земельные участки, которые находятся в пользовании на правах аренды.

Хотелось бы отметить один факт, что предприятия, объединения, организации и учреждения, а также другие субъекты земельных правоотношений должны вносить земельный налог в виде стабильных платежей за единицу площади в расчёте за год, и этот размер земельного налога не зависит от результатов их хозяйственной деятельности. Это является большим упущением и здесь нужен другой подход [13, с. 172].

Например, на мой взгляд, наиболее эффективным было бы проанализировать хозяйственную деятельность предприятия и на основании полученных данных, исходя и уровня эффективности использования земли применять в качестве налоговой базы земельного налога коэффициент, величина которого зависела бы как раз от уровня этого использования.

Земельным налогом и арендной платой облагаются практически все земельные участки, находящиеся как в аренде, так и собственности у граждан и юридических лиц. Это и сельскохозяйственные угодья, земельные участки, наделы и участки для жилищного и дачного строительства. Как выше было отмечено земельный налог взимается с общей площади и не важно занята ли земля, какими либо постройками или нет. А вот такой вопрос, как взимание платы за землю с нескольких пользователей или собственников на мой взгляд урегулирован в достаточной степени. Так, например, за земли находящиеся в раздельном пользовании у нескольких граждан или юридических лиц земельный налог начисляется каждому в отдельности в пропорции той площади, которая находится в пользовании у каждого их них. Но если земля находится в общей собственности нескольких лиц, будь то граждане или юридические лица, то земельный налог начисляется каждому из собственников отдельно, но уже соразмерно их доли на эту площадь.

Сейчас не для кого не секрет, что наша страна находится в тяжелом экологическом положении и это прослеживается практически во всех странах [11, с. 8]. И тут особую роль играет плата за землю, имеется в виду та ее часть, которая идет в бюджет страны. Очевиден также и тот факт, что на финансирование различных мероприятий по землеустройству нужны деньги. А средства на эти нужды существенно урезаны в последнее время или не выделяются вообще, так как арендная плата и земельный налог идут в бюджет страны отдельной строкой то в ближайшее время можно с уверенностью сказать, что земельная отрасль сможет хоть как-нибудь, но поддерживать сама себя и даже развиваться.

Теперь можно коснуться такого вопроса как нормативная цена земли. Эта тема самая продуманная и доработанная в институте “плата за землю”. Если обратиться к действующему законодательству то там мы найдем определение нормативной цены земли.

Итак, нормативная цена земли — это показатель, характеризующий стоимость земельного участка определенного качества и местоположения. Данный показатель введен для обеспечения экономического регулирования земельных правоотношений при передаче земельных участков в собственность или залог. Право устанавливать нормативные цены принадлежит Совету Министров Республики Беларусь по согласованию с Президентом Республики Беларусь [12, с. 36].

При этом, районные, поселковые, сельские исполнительные комитеты при передаче земельных участков, предоставленных гражданам Республики Беларусь для ведения личного подсобного хозяйства, в частную собственность по ходатайству граждан могут понижать нормативные цены на эти земельные участки, но не более чем на 50% в зависимости от их мелиоративного состояния, каменистости, уклона.

Районные и городские исполнительные комитеты могут понижать или повышать нормативные цены на передаваемые в частную собственность граждан Республики Беларусь земельные участки в городах, но не более чем в два раза, в зависимости от оценки территории городов, произведенной на основе генерального плана, и обеспеченности земельного участка инженерными коммуникациями, его близости к центру города, объектам культурно-бытового назначения, ландшафтной ценности территории, состояния окружающей среды, санитарно-гигиенических условий [12, с. 37].

За земельные участки, находящиеся в государственной собственности и предоставляемые в частную собственность, собственность иностранных государств, международных организаций, а также за право заключения договоров аренды земельных участков, находящихся в государственной собственности, взимается плата, за исключением случаев, предусмотренных действующим земельным законодательством [4, ст. 31].

Если иное не установлено Президентом Республики Беларусь, земельные участки предоставляются из государственной собственности в частную собственность граждан Республики Беларусь, частную собственность негосударственных юридических лиц Республики Беларусь по их кадастровой стоимости, за исключением земельных участков, предоставляемых по результатам аукциона.

При предоставлении земельных участков в частную собственность по результатам аукциона их стоимость определяется по результатам аукциона и не может быть ниже кадастровой стоимости.

За равноценные земельные участки, находящиеся в государственной собственности и предоставляемые в частную собственность взамен изымаемых земельных участков, находившихся в частной собственности, плата не взимается.

По обоснованной просьбе гражданина Республики Беларусь, негосударственного юридического лица Республики Беларусь государственные органы, осуществляющие государственное регулирование и управление в области использования и охраны земель, предоставившие земельные участки в частную собственность, имеют право принять решение о предоставлении рассрочки внесения платы (ее части) за земельные участки, но не более чем на два года, за исключением случаев предоставления земельных участков в частную собственность по результатам аукциона. Размер платы (ее части) за земельные участки в случае предоставления рассрочки ее внесения корректируется указанными государственными органами, предоставившими земельные участки в частную собственность, в соответствии с законодательством [13, с. 116].

Стоимость земельных участков, находящихся в частной собственности, при совершении сделок по их возмездному отчуждению устанавливается в соответствующих договорах и не может быть ниже кадастровой стоимости этих земельных участков на момент совершения сделок [11, с. 16].

Выкуп земельных участков, находящихся в частной собственности, для государственных нужд производится по их кадастровой стоимости на момент выкупа в порядке, установленном Советом Министров Республики Беларусь, если иное не установлено Президентом Республики Беларусь.

За право заключения договоров аренды земельных участков, находящихся в государственной собственности и предоставляемых в аренду без проведения аукциона, вносится плата, определенная на основании кадастровой стоимости данных участков, за исключением случаев, предусмотренных законодательством. Порядок определения размера платы за право заключения договоров аренды земельных участков, находящихся в государственной собственности и предоставляемых без проведения аукциона на право заключения договоров аренды земельных участков, устанавливается Советом Министров Республики Беларусь.

Плата за право заключения договоров аренды земельных участков, находящихся в государственной собственности и предоставляемых в аренду по результатам аукциона, определяется по результатам аукциона и не может быть ниже начальной цены права заключения договоров аренды земельных участков, определенной на основании кадастровой стоимости земельных участков с применением коэффициентов в зависимости от срока их аренды, установленных Советом Министров Республики Беларусь для определения платы за право заключения договоров аренды земельных участков, предоставляемых без проведения аукциона на право заключения договоров аренды земельных участков [18, с. 116].

По обоснованной просьбе граждан, индивидуальных предпринимателей и юридических лиц областные, Минский городской, городские (городов областного подчинения) исполнительные комитеты, предоставившие земельные участки в аренду для строительства и обслуживания объектов недвижимого имущества, в том числе по результатам аукциона, имеют право принять решение о предоставлении рассрочки внесения платы (ее части) за право заключения договоров аренды земельных участков. Размер платы (ее части) за земельный участок в случае предоставления рассрочки ее внесения корректируется указанными исполнительными комитетами, предоставившими земельный участок в аренду, в соответствии с законодательством.

Не взимается плата за право заключения договоров аренды земельных участков, находящихся в государственной собственности и предоставляемых:

— государственным органам, иным государственным организациям (за исключением предоставления земельных участков для строительства автозаправочных станций) – для осуществления их задач и функций, предусмотренных законодательством;

— сельскохозяйственным организациям, в том числе крестьянским (фермерским) хозяйствам, иным организациям – для ведения сельского хозяйства, в том числе крестьянского (фермерского) хозяйства, а также подсобного сельского хозяйства;

— научным организациям, учреждениям образования – для исследовательских или учебных целей в области сельского либо лесного хозяйства;

— государственным лесохозяйственным учреждениям, организациям соответствующих исполнительных комитетов, в компетенцию которых входит ведение лесопаркового хозяйства, – для ведения лесного хозяйства;

— религиозным организациям, иным юридическим лицам и индивидуальным предпринимателям – для строительства культовых строений и мест погребения;

— в случаях, установленных Президентом Республики Беларусь, гражданам Республики Беларусь – для строительства и (или) обслуживания жилых домов;

— гражданам Республики Беларусь – для ведения личного подсобного хозяйства, крестьянского (фермерского) хозяйства, традиционных народных промыслов (ремесел), огородничества, сенокошения, выпаса сельскохозяйственных животных;

— отдельным категориям граждан Республики Беларусь для строительства (установки) временных индивидуальных гаражей;

— садоводческим товариществам, гражданам Республики Беларусь – для ведения коллективного садоводства;

— гражданам, индивидуальным предпринимателям и юридическим лицам, если по условиям отвода земельного участка требуется предоставление им другого земельного участка взамен изымаемого (в том числе взамен намеченного к изъятию и предоставлению этим лицам);

— гражданам, индивидуальным предпринимателям и юридическим лицам – при обращении за оформлением документов, удостоверяющих право на земельные участки, на которых расположены принадлежащие им на праве собственности или ином законном основании капитальные строения (здания, сооружения);

— иным лицам в случаях, установленных Президентом Республики Беларусь [4, ст. 31].

Арендаторы земельных участков, находящихся в государственной собственности, до предоставления арендуемых земельных участков в субаренду, передачи своих прав и обязанностей по договорам аренды земельных участков другим лицам, передачи права заключения договора аренды земельного участка, на которых отсутствуют капитальные строения (здания, сооружения), в залог и внесения его в качестве вклада в уставный фонд хозяйственных товариществ и обществ обязаны внести плату за право заключения договора аренды земельного участка, если за это право плата не взималась.

Можно сказать, что нормативная цена земли в современном законодательстве появилась благодаря тому, что разрешили продавать землю в собственность. Но ее нельзя рассматривать, как самостоятельный институт, так как она теснейшим образом связана с земельным налогом [12, с. 38].

Такой вывод можно сделать даже исходя из того, что нормативная цена земли предусматривает льготный размер, составляющий 5-кратный размер земельного налога на этот, конкретно определенный земельный участок.

Таким образом, анализируя ситуацию в сфере платежей за землю можно сделать вывод, что в настоящее время эти правоотношения получили толчок к своему развитию и ввиду постоянно повышающейся цены на земельные ресурсы, надо думать, значение качественного уровня регулирования этого вопроса будет принимать все больший статус, поскольку именно введению платы за землю государство обязано повышением уровня ее использования [12, с. 37].

Факт свидетельствует о низком уровне компетенции законодателей, которые за 19-летнюю историю самостоятельного государства Республики Беларусь не смогли выработать эффективный и простой способ определения размеров платежей за землю и порядка их уплаты [17, с. 42].

Переход нашего государства по сути дела на капиталистический уклад жизни и рыночную экономику должен придать особую окраску нормативной цены земли и понадобиться введение новых, особых коэффициентов или процентных ставок при продаже земли и определении ее цены. Например: при продаже земельного участка разным слоям населения (с разным достатком и разным социальным статусом, для разных социальных нужд) цена на один и тот же участок может быть разной. Кроме того, возможен дифференцированный подход при предоставлении земельного участка в зависимости от цели его использования. Коммерческая земля должна быть намного дороже социальной. Сейчас в законодательстве применяются аналогичные коэффициенты по таким критериям, как социальный статус города или наличие курорта в данной местности. Учитывая тот факт, что работа в этом направлении продолжается — стоит ожидать в ближайшее время очередных изменений.

Земельный налог

В соответствии со ст. 32 Кодекса Республики Беларусь о земле от 23.07.2008г. № 425-З пользование земельными участками в Республике Беларусь является платным. Формами платы за пользование земельными участками являются земельный налог или арендная плата.

За пользование земельными участками, предоставленными в частную собственность, пожизненное наследуемое владение, постоянное или временное пользование, уплачивается земельный налог в соответствии с налоговым законодательством [4, ст. 32].

В настоящее время правоотношения, связанные с уплатой земельного налога регулируются нормами Особенной части Налогового кодекса Республики Беларусь, вступившей в законную силу с 01.01.2010 года [5, гл. 18]. Введение данного правового акта в законную силу повлекло за собой признание утратившими силу ряда правовых актов, ранее регулирующих отношения в области платы за землю:

— Закон Республики Беларусь от 18 декабря 1991 года «О платежах за землю» (Ведамасці Вярхоўнага Савета Рэспублікі Беларусь, 1992 г., № 3, ст. 49);

— Закон Республики Беларусь от 23 декабря 1991 года «О налоге за использование природных ресурсов (экологический налог)» (Ведамасці Вярхоўнага Савета Рэспублікі Беларусь, 1992 г., № 3, ст. 57; Ведамасці Нацыянальнага сходу Рэспублікі Беларусь, 1998 г., № 7, ст. 89) и ряда других актов [6, ст. 5].

Введение в действие такого нормативно-правового акта, следует предполагать, приведет к упрощению системы всего налогового законодательства страны, в том числе и упорядочило нормы, касающиеся уплаты земельного налога.

Теперь, именно в рамках Налогового кодекса Республики Беларусь (Особенной его части) содержатся все нормы, касающиеся любого и республиканских и местных налогов. Именно здесь определены налоговые базы, объекты налогообложения, круг плательщиков налогов и лиц, имеющих право на определенные льготы.

Земельному налогу посвящена гл. 18 Налогового кодекса Республики Беларусь «Земельный налог» (ст.ст.192-203).

Плательщиками земельного налога признаются организации и физические лица, которым земельные участки на территории Республики Беларусь предоставлены на праве пожизненного наследуемого владения, постоянного или временного пользования либо предоставлены в частную собственность [12, с. 48].

Физические лица, которым предоставлены служебные земельные наделы, признаются плательщиками, если указанные наделы предоставлены им районными исполнительными и распорядительными органами из земель запаса и земель лесного фонда с изъятием у лесохозяйственных организаций.

За земельные участки, предоставленные физическим лицам для ведения крестьянского (фермерского) хозяйства, плательщиком признается крестьянское (фермерское) хозяйство.

Отсутствие у организаций или физических лиц документов, либо отсутствие предусмотренной законодательством государственной регистрации прав частной собственности, пожизненного наследуемого владения, постоянного или временного пользования земельными участками не являются основанием для непризнания этих организаций или физических лиц плательщиками в отношении земельных участков, которыми они фактически пользуются [5, ст. 192].

Объектами налогообложения земельным налогом признаются расположенные на территории Республики Беларусь земельные участки, находящиеся:

— в собственности, пожизненном наследуемом владении или временном пользовании (в том числе предоставленные во временное пользование и своевременно не возвращенные в соответствии с законодательством, самовольно занятые, используемые не по целевому назначению) физических лиц;

— в собственности, постоянном или временном пользовании (в том числе предоставленные во временное пользование и своевременно не возвращенные в соответствии с законодательством, самовольно занятые, используемые не по целевому назначению) организаций.

Налоговая база земельного налога определяется в размере кадастровой стоимости земельного участка, за исключением случаев, предусмотренных законодательством.

Кадастровая стоимость земельного участка определяется в соответствии с законодательством об охране и использовании земель. При этом налоговая база земельного налога определяется на 1 января календарного года в отношении:

— земельного участка, предоставленного для одной цели, – в размере его кадастровой стоимости;

— земельного участка, предоставленного для нескольких целей, для которых в предусмотрены разные ставки земельного налога, (Приложение А)– в размере суммы кадастровой стоимости, определенной исходя из площадей, приходящихся на соответствующее функциональное использование земельного участка;

— земельного участка, предоставленного для нескольких целей, которые соответствуют разным видам функционального использования земельных участков и в отношении которых предусмотрены разные ставки земельного налога, – в размере суммы кадастровой стоимости, определенной исходя из площадей, приходящихся на соответствующее функциональное использование земельного участка;

— доли в праве на земельный участок, предоставленный для одной цели, – в размере кадастровой стоимости земельного участка, соответствующей доле в праве на земельный участок. При этом налоговая база и сумма земельного налога для каждого из плательщиков определяются соразмерно их долям в праве на земельный участок.

Функциональное использование земельных участков (виды оценочных зон) определяется их целевым назначением согласно действующему законодательству (Приложение В).

Налоговая база земельного налога на сельскохозяйственные земли сельскохозяйственного назначения, а также в других случаях, предусмотренных настоящей главой, при наличии кадастровой оценки определяется по площади и баллу кадастровой оценки земель сельскохозяйственных организаций, в том числе крестьянских (фермерских) хозяйств [13, с. 104].

Площадь земельного участка устанавливается в качестве налоговой базы для:

— сельскохозяйственных земель сельскохозяйственного назначения;

— земельных участков, используемых для добычи торфа на топливо и удобрения и сапропелей на удобрения;

— земельных участков, предоставленных гражданам в садоводческих товариществах и дачных кооперативах, расположенных за пределами населенных пунктов, для ведения коллективного садоводства и дачного строительства, при кадастровой стоимости этих земельных участков менее 15 000 000 белорусских рублей за гектар;

— земельных участков, входящих в состав земель лесного фонда и предоставленных для использования в сельскохозяйственных целях;

— земельных участков, входящих в состав земель водного фонда и предоставленных для использования в сельскохозяйственных целях, а также для рыборазведения и акклиматизации рыбы [5, ст. 195].

Налоговым периодом земельного налога признается календарный год [5, ст. 202].

Сумма земельного налога исчисляется как произведение налоговой базы и соответствующих ставок земельного налога.

Основаниями для исчисления земельного налога являются:

— государственный акт на земельный участок, удостоверение на право временного пользования земельным участком, свидетельство (удостоверение) о государственной регистрации, решение уполномоченного государственного органа, являющееся основанием для возникновения или перехода права на земельный участок;

— сведения о наличии земель (в том числе сведения, содержащиеся в регистре стоимости земельных участков государственного земельного кадастра, сведения (площадь, функциональное использование и целевое назначение земельного участка), представляемые областными, Минской городской землеустроительными и геодезическими службами Государственного комитета по имуществу Республики Беларусь, сведения, содержащиеся в едином государственном регистре недвижимого имущества, прав на него и сделок с ним и представляемые территориальными организациями по государственной регистрации недвижимого имущества, прав на него и сделок с ним);

— сведения о предоставленных во временное пользование и своевременно не возвращенных земельных участках, самовольно занятых, используемых не по целевому назначению [5, ст. 202].

Действующим законодательством предусмотрены льготы по земельному налогу для отдельных категорий граждан и отдельных категорий земель. Согласно Налоговому кодексу Республики Беларусь (ст. 194) от земельного налога освобождаются:

1) земельная полоса, проходящая непосредственно вдоль Государственной границы Республики Беларусь по суше, а при необходимости – по берегу белорусской части вод пограничной реки, озера или иного водного объекта и предназначенная для обозначения и содержания Государственной границы Республики Беларусь, строительства инженерно-технических сооружений, линий связи и коммуникаций, размещения техники и вооружения;

2) земельные участки, занятые материальными историко-культурными ценностями, включенными в Государственный список историко-культурных ценностей Республики Беларусь, по перечню таких ценностей, утвержденному Президентом Республики Беларусь, при условии выполнения их собственниками обязательств, обусловленных законодательством об охране историко-культурного наследия;

3) земли заповедников, национальных и дендрологических парков, ботанических садов (кроме входящих в их состав сельскохозяйственных земель), опытные поля, используемые для научной деятельности;

4) земельные участки, занятые автомобильными дорогами общего пользования и железнодорожными путями (включая земляное полотно, верхнее строение пути, искусственные сооружения), а также полоса отвода;

5) земельные участки, предоставленные государственным эксплуатационно-строительным организациям и занятые прибрежными полосами, которые являются природными территориями, подлежащими специальной охране;

6) земельные участки, переданные организациям по строительству и эксплуатации водохозяйственных систем на период производства строительных и ремонтно-эксплуатационных работ;

7) земельные участки организаций, осуществляющих социально-культурную деятельность и получающих субсидии из бюджета на возмещение убытков от этой деятельности, организаций Федерации профсоюзов Беларуси, осуществляющих социально-культурную деятельность, а также санаторно-курортных и оздоровительных организаций и детско-юношеских спортивных школ независимо от формы собственности, предоставленные им в пользование для осуществления уставной деятельности;

8) земельные участки аэроклубов, содержащихся за счет средств бюджета, а также земельные участки, занятые аэродромами, посадочными площадками, аэропортами и объектами единой системы организации воздушного движения;

9) сельскохозяйственные земли сельскохозяйственного назначения, земли других категорий земель, предоставленные для ведения сельского хозяйства, подвергшиеся радиоактивному загрязнению, на которых введены ограничения по ведению сельского хозяйства, а также земли, на которых расположены захоронения радиоактивных отходов, продуктов, материалов и других веществ, загрязненных радионуклидами вследствие катастрофы на Чернобыльской АЭС;

10) земли общего пользования населенных пунктов;

11) земельные участки, занятые кладбищами;

12) земли лесного фонда (за исключением земель, предоставленных для ведения сельского хозяйства, и земель, занятых зданиями, сооружениями и другими объектами, не связанными с ведением лесного хозяйства);

13) земли водного фонда (за исключением земель, предоставленных для ведения сельского хозяйства и другой предпринимательской деятельности);

14) земельные участки, занятые спортивными сооружениями, являющимися основными базами подготовки национальных и сборных команд Республики Беларусь по видам спорта;

15) земельные участки, предоставленные в пользование республиканским унитарным производственным предприятиям исправительных учреждений уголовно-исполнительной системы и лечебно-трудовых профилакториев;

16) земельные участки, предоставленные в пользование Академии управления при Президенте Республики Беларусь, учреждениям образования потребительской кооперации, а также учреждениям образования Национального банка Республики Беларусь;

17) земельные участки, предоставленные для строительства жилых домов – на период их строительства;

18) земельные участки бюджетных организаций, религиозных организаций;

19) земельные участки общего пользования садоводческих товариществ, дачных кооперативов;

20) земельные участки, находящиеся в стадии сельскохозяйственного освоения или улучшения их состояния на период, предусмотренный проектом производства работ;

21) земельные участки, занятые объектами и установками по использованию нетрадиционных и возобновляемых источников энергии;

22) земельные участки общественных объединений инвалидов (их частных унитарных предприятий и учреждений), занятые принадлежащими им объектами здравоохранения, туризма, физической культуры и спорта, социального обеспечения, образования, культуры и искусства;

23) земельные участки, предоставленные для строительства и (или) обслуживания многоквартирных жилых домов, строительства и эксплуатации гаражей, автомобильных стоянок для хранения транспортных средств граждан, если они являются жилищно-строительными кооперативами, гаражными кооперативами, кооперативами, осуществляющими эксплуатацию автомобильных стоянок, в части площади земель, приходящейся на граждан, имеющих право на льготы по земельному налогу. При этом расчет площади земель, приходящейся на граждан, имеющих право на льготы по земельному налогу производится:

— пропорционально занимаемым в доме площадям квартир (изолированных жилых помещений), принадлежащих таким гражданам;

— пропорционально площади, занимаемой гаражами, местами автомобильных стоянок таких граждан в общей площади земельного участка;

24) земельные участки, предоставленные военнослужащим срочной военной службы, участникам Великой Отечественной войны и иным лицам, имеющим право на льготное налогообложение в соответствии с Законом Республики Беларусь «О ветеранах»;

25) земельные участки, предоставленные пенсионерам по возрасту, инвалидам I и II группы и другим нетрудоспособным гражданам, – при отсутствии трудоспособных лиц, совместно проживающих или числящихся по месту постоянного проживания согласно данным похозяйственного учета или домовых книг.

Если земельные участки, предоставленные указанным категориям граждан, расположены не по месту их постоянного проживания и предоставлены им для строительства и (или) обслуживания одноквартирного, блокированного жилого дома, обслуживания зарегистрированной организацией по государственной регистрации недвижимого имущества, прав на него и сделок с ним квартиры в блокированном жилом доме, ведения личного подсобного хозяйства, огородничества, садоводства, дачного и гаражного строительства, освобождение от земельного налога таких земельных участков (кроме земельных участков, предоставленных им для строительства и (или) обслуживания одноквартирного, блокированного жилого дома, обслуживания зарегистрированной организацией по государственной регистрации недвижимого имущества, прав на него и сделок с ним квартиры в блокированном жилом доме, расположенных в населенном пункте по месту их постоянного проживания) производится независимо от наличия трудоспособных лиц, совместно проживающих или числящихся по месту постоянного проживания согласно данным похозяйственного учета, домовых книг и (или) сведениям уполномоченного органа.

При этом не учитываются (при наличии подтверждающих документов) в составе трудоспособных лиц физические лица:

— постоянно проживающие в сельской местности и работающие в организациях, расположенных в сельской местности и осуществляющих сельскохозяйственное производство, в производящих сельскохозяйственную продукцию филиалах или иных обособленных подразделениях организаций, приобретших в порядке, установленном законодательными актами в результате реорганизации, приобретения (безвозмездной передачи) предприятия как имущественного комплекса, права и обязанности убыточных сельскохозяйственных организаций, а также в организациях здравоохранения, культуры, системы образования и социальной защиты, расположенных в сельской местности;

— числящиеся по месту постоянного проживания согласно данным похозяйственного учета, домовых книг и (или) сведениям уполномоченного органа, но временно не проживающие военнослужащие срочной военной службы, лица, отбывающие наказание в местах лишения свободы;

26) земельные участки, предоставленные физическим лицам:

— эвакуированным, отселенным, самостоятельно выехавшим с территории радиоактивного загрязнения из зоны эвакуации (отчуждения), зоны первоочередного отселения и зоны последующего отселения (включая детей, находившихся во внутриутробном состоянии), за исключением прибывших в указанные зоны после 1 января 1990 года, переселившимся в сельские населенные пункты, в первые три года после принятия решения о предоставлении им земельных участков;

— постоянно (преимущественно) проживающим на территории радиоактивного загрязнения в зоне последующего отселения или в зоне с правом на отселение;

27) земельные участки, предоставленные одному (нескольким) членам многодетной семьи (семьи, имеющей трех и более несовершеннолетних детей);

28) земли запаса.

Освобождения от земельного налога, предусмотренные вышеуказанными основаниями, не распространяются на земельные участки:

А) предоставленные лицам, если они используются для ведения крестьянского (фермерского) хозяйства или для установки объектов, используемых для осуществления предпринимательской деятельности;

Б) предоставленные во временное пользование и своевременно не возвращенные в соответствии с законодательством, самовольно занятые, используемые не по целевому назначению.

Освобождение от земельного налога предоставляется с месяца, в котором возникло право на льготу. При утрате в течение календарного года права на льготу исчисление и уплата земельного налога производятся начиная с месяца, следующего за месяцем утраты этого права [5, ст. 194].

Действующим законодательством, а именно Особенной частью Налогового кодекса Республики Беларусь предусмотрены различные ставки для исчисления земельного налога в зависимости от категории предоставляемого земельного участка.

Размеры соответствующих ставок определяются ст.ст. 196-201 данного нормативно-правового акта и различаются для земель сельскохозяйственного назначения (ст. 196), для земель населенных пунктов (ст. 197), для земель промышленности, транспорта, связи, энергетики, обороны и иного назначения, расположенные за пределами населенных пунктов, земли садоводческих товариществ и дачных кооперативов (ст. 198), для земель лесного фонда (ст. 199), для земель водного фонда (ст. 200), для земель природоохранного, оздоровительного, рекреационного и историко-культурного назначения (ст. 201). При этом для их исчисления применяются соответствующие приложения к Кодексу.

Уплата земельного налога производится:

— организациями (за исключением садоводческих товариществ) – в течение налогового периода ежеквартально равными частями не позднее 22-го числа второго месяца каждого квартала, а за земли сельскохозяйственного назначения не позднее 15 апреля, 15 июля, 15 сентября, 15 ноября – в размере одной четвертой годовой суммы земельного налога;

— садоводческими товариществами – ежегодно не позднее 22 августа;

— физическими лицами – не позднее 15 ноября. В случае вручения извещения налоговыми органами по истечении указанного срока уплаты земельный налог уплачивается физическими лицами не позднее тридцати дней со дня вручения им извещения [5, ст. 202].

Суммы земельного налога включаются организациями (кроме бюджетных организаций) и индивидуальными предпринимателями в затраты по производству и реализации товаров (работ, услуг), имущественных прав, учитываемые при налогообложении.

В настоящее время уплата землепользователями земельного налога видится как необходимость, поскольку его уплата предусматривает заинтересованность землепользователя в повышении качества его земельного участка [17, с. 44], использование его для полезных целей, что, в свою очередь, уменьшает риск бесполезного простоя земли – одного из ценнейших природных ресурсов.

Арендная плата за земельный участок

В юридической литературе подчеркивается, что право как частной, так и государственной собственности не имеет абсолютного характера. Это означает, что государство не может осуществить правомочия собственника, не учитывая интересов других государств, а в ряде случаев — и иных земельных собственников, владельцев и пользователей земли [15, с. 97].

Ранее действовавшее законодательство не допускало аренды земли и других средств производства. Существование аренды было невозможным в условиях монополизма государства в отношении земли, других средств производства. Реформация общественных отношений способствовала созданию условий для эффективного использования земли, природных ресурсов и имущества, усилению заинтересованности в развитии производства, более полному удовлетворению социальных потребностей, появлению новых форм использования земли. Одной из них является аренда земли [14, с. 221].

Аренду земли можно рассматривать как институт права и как право субъективное [12, с. 74].

Арендные отношения — самостоятельный вид земельных отношений.

Аренда земли — это и один из видов обязательств и обязательственных правоотношений. Как институт права аренда представляет собой совокупность норм права, регулирующих отношения по аренде земли, т.е. основанному на договоре срочному возмездному владению и пользованию ею. Основные положения законодательства по аренде земли закреплены в Гражданском кодексе (глава 34), Кодексе Республики Беларусь о земле, Законе об аренде (1990г.), Примерном договоре аренды земли и других нормативных актах.

В соответствии со ст. 17 Кодекса Республики Беларусь о земле от 23.07.2008г. № 425-З земельные участки могут предоставляться в аренду гражданам, индивидуальным предпринимателям, юридическим лицам Республики Беларусь, иностранным юридическим лицам и их представительствам, иностранным государствам, дипломатическим представительствам и консульским учреждениям иностранных государств, международным организациям и их представительствам.

Арендодателями земельных участков, находящихся в государственной собственности, являются государственные органы, осуществляющие государственное регулирование и управление в области использования и охраны земель в соответствии с их компетенцией [12, с. 74].

Арендодателями земельных участков, находящихся в государственной собственности, могут являться также администрации свободных экономических зон в случае предоставления земельных участков резидентам соответствующих свободных экономических зон в границах данных зон с осуществлением при необходимости перевода земельных участков из одних категорий в другие, в том числе с заключением договоров аренды этих земельных участков, если эти права делегированы соответствующими областными, Минским городским и городскими (городов областного подчинения) исполнительными комитетами в соответствии с их компетенцией, предусмотренной земельным законодательством.

Граждане, негосударственные юридические лица Республики Беларусь, имеющие земельные участки в частной собственности, могут являться арендодателями этих земельных участков при условии соблюдения их целевого назначения.

Сроки и иные условия аренды земельного участка определяются договором аренды земельного участка. Срок аренды земельного участка для ведения сельского хозяйства не может быть менее десяти лет. Срок аренды земельного участка, находящегося в государственной собственности и предоставляемого для целей, связанных со строительством и (или) обслуживанием капитальных строений (зданий, сооружений), должен быть не менее нормативного срока строительства и (или) эксплуатации этих капитальных строений (зданий, сооружений). Предоставление земельного участка на более короткий срок может осуществляться только с согласия лиц, которым предоставляется этот земельный участок. Срок аренды земельного участка не должен превышать девяноста девяти лет.

Типовая форма договора аренды земельного участка утверждается Советом Министров Республики Беларусь [4, ст. 17].

За пользование земельными участками, предоставленными в аренду, уплачивается арендная плата.

Размер арендной платы за пользование земельными участками, находящимися в государственной собственности, частной собственности граждан, частной собственности негосударственных юридических лиц Республики Беларусь, определяется договором аренды земельного участка.

Порядок определения размера арендной платы за земельные участки, находящиеся в государственной собственности, устанавливается Президентом Республики Беларусь [4, ст. 32].

Аренду земли следует относить к одному из видов пользования землей. Аренда земли отличается от постоянного пользования землей:

— она характеризуется срочностью. По общему правилу сроки аренды определяются договором. Сроки аренды земельных участков не должны превышать 99 лет. Аренда земельных участков для сельскохозяйственного использования начинает свой отсчет от 10-и лет;

— является платным видом землепользования; возмездный характер арендных отношений требует установления арендной платы за пользование земельной недвижимостью;

— землепользователь получает землю от государства на условиях пользования; арендатор может пользоваться землей, арендованной как у государства, так и у ее частного собственника, владельца и другого пользователя;

— землепользователи получают государственные акты на земельные участки; арендные отношения оформляются договором, в котором арендодатель обязуется предоставить арендатору имущество за плату во временное владение и пользование или во временное пользование.

Договор аренды является двусторонним, возмездным, консенсуальным.

Для договора аренды важное значение имеет установление арендной платы. Она может быть определена в целом за земельный участок или за каждое из угодий в виде платежей, вносимых периодически или единовременно; в виде твердых платежей; в качестве арендной платы разрешено устанавливать определенный объем услуг арендатора арендодателю или обязанность арендатора передать арендодателю обусловленную договором вещь в собственность или в аренду, возложить на него затраты по улучшению земельного участка. Арендная плата может устанавливаться и в виде доли продукции, плодов или доходов, полученных в результате использования земли.

Если иное не предусмотрено договором, размер арендной платы может изменяться по соглашению сторон в сроки, предусмотренные договором, но не чаще одного раза в год. Арендатор вправе потребовать уменьшения арендной платы, если в силу обстоятельств, за которые он не отвечает, условия пользования, предусмотренные договором аренды, или состояние имущества существенно ухудшились [12, с. 75].

В случае существенного нарушения арендатором сроков внесения арендной платы арендодатель вправе потребовать от него досрочного ее внесения. Арендодатель не вправе требовать досрочного внесения арендной платы более чем за два срока подряд. Арендная плата включает кроме ренты еще амортизацию на постройки и сооружения (которые находятся на земле), а также процент на вложенный капитал. Если собственник земли сделал какие-то улучшения, то он должен и возместить стоимость этих сооружений, и получить процент на затраченный капитал (ведь он мог положить капитал в банк и спокойно жить, получая проценты). Строительство зданий и сооружений на земле, затраты, связанные с улучшением плодородия, развитие инфраструктуры приводят к тому, что в структуре арендной платы все большую долю составляют амортизация и процент на капитальные вложения – «рента разбухает». Происходит это потому, что земельный собственник стремиться учесть эти вложения, поднимая арендную плату.

Чем короче контракт, тем быстрее можно поднять арендную плату, мотивируя это улучшенными качествами земли или развитой инфраструктурой хозяйства. Поэтому арендаторы стремятся осуществлять такие вложения, которые полностью окупятся за период аренды. Отсюда известная противоположность интересов. Собственники земли стремятся сократить сроки аренды, а арендаторы стремятся ее увеличить. Не случайно, что в Западной Европе сложилась традиция сдачи земли под постройки сроком на 99 лет. За этот период стоимость могла быть целиком списана, а само здание приходило в полную негодность [13, с. 101].

Следует признать, что подобная практика аренды земли получила свое закрепление и в праве Республики Беларусь. Здесь также установлены минимальные и максимальные сроки аренды земли некоторых категорий (но не всех), что способствует стабилизации на рынке земли в государстве.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Земля должна принадлежать тому, кто на ней работает. Как ни парадоксально это звучит, но сегодня, в наших условиях, нет другого способа, реализовать этот справедливый принцип, кроме частной собственности на землю. Впрочем, дело не в самой частной собственности, а в тех правовых нормах, в которых она вводится и развивается. Частная собственность на землю — это меч обоюдоострый. Если не принять надежных ограничительных мер, не направить процессы в нужное русло, все может закончиться криминальной скупкой земли чиновниками и богатыми людьми, «освобождением» крестьян от земли и превращением в батраков, обслуживающих новых помещиков и земельных баронов. Надо ввести частную собственность на землю, но сделать это так, чтобы выиграл от этого только тот, кто работает на земле.

Человек должен обладать правом собственности на землю, правом пользования, владения и распоряжения ей. Только в этом случае он может использовать землю так, как он хочет: свободно продавать и покупать, не испрашивая разрешения от чиновника, дарить и завещать по наследству, брать кредиты под залог земли. В этом и состоит свобода собственника. Эта экономическая свобода необходима для постоянного повышения эффективности производства за счет автоматической регуляции рынка, за счет свободной конкуренции. В то же время, земля — это всенародное достояние. Она не создана ни трудом, ни капиталом. Она дана природой. Она принадлежит всем, живущим на Земле, в стране в равной мере. Нет ли здесь противоречия? Нет. Частная собственность на землю — это лишь способ использования земли. Она может служить и крупным земельным владельцам и трудовому крестьянству.

Земельная реформа, так или иначе, уже в самое ближайшее время должна получить активное развитие. Обратного пути нет.

Для успешного проведения реформ необходимо на данном этапе усовершенствовать законодательную базу. Это касается в первую очередь совершенствования Кодекса Республики Беларусь о земле относительно положений о платежах за землю. Ставка земельного налога должна быть повышена, что станет стимулом для более эффективного использования земель.

На мой взгляд, плата за землю в будущем останется насущной и актуальной темой и можно предположить, будет дорабатываться, и подвергнется дальнейшему развитию, а возможно и введению каких-либо нововведений, а также возможно и ужесточение мер к злостным нарушителям режима землепользования и нецелесообразному использованию земель.

И в силу этого можно выделить ряд причин, исходя из которых, можно сделать вывод о тенденциях развития платы за землю.

Первая причина состоит в том, что в последнее время большое развитие получило так называемое садово-огородническое и фермерское движение, а значит появились и люди, которые воспользовались этой возможностью для своих корыстных целей. Они нецелесообразно используют предоставленную им землю и тем самым ухудшают ее качество, а то и полностью разрушают ее плодородный слой. Поэтому, можно сказать, что в ближайшее время плата за землю будет применяться как стимулятор для более рационального и целесообразного использования земли.

Вторая причина это появившийся интерес иностранных фирм к земле в Республике Беларусь. И появилась возможность получить немалый доход для страны, от сдачи в аренду земли иностранным фирмам. И здесь, наверное, стоит предположить, что это будет придавать плате за землю окраску некой экономической меры и немаловажного пункта в бюджете страны.

Третья причина заключается в ухудшающейся экологической обстановке, как в мире, так и у нас в стране.

Последней причиной развития платы за землю является вопрос о земле, как частной собственности.

Переход от социализма к рыночной экономике изменил все, в том числе и земельно-правовые отношения. Буквально за последние четыре года была принята масса указов, постановлений президента и правительства, однако вопрос землепользования остается до конца не урегулирован.

И в заключении хотелось бы сказать, что плата за землю довольно молодая тема и некоторые слои населения вообще не слышали о таком понятии, и для них в диковинку то, что надо платить за использование земли. Поэтому надо не только развивать эту тему, но и заниматься поднятием правовой грамотности населения. Заинтересовывать людей, заставлять их быть не только паразитами при использовании природных ресурсов, но и быть созидателями на земле.

Список использованной литературы

Конституция Республики Беларусь 1994г. с изменениями и дополнениями, принятыми на республиканских референдумах 24.11.1996г. и 17.10.2004г. – Мн.: Амалфея, 2006.

Гражданский кодекс Республики Беларусь №218-З от 07 декабря 1998 года в редакции Закона от 20.06.2008г. №347-З (Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь, 2008 г., № 157, 2/1444).

Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 года №238-З в редакции Закона от 21.07.2008г. №417-З (Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь, 2008 г., № 184, 2/1514).

Кодекс Республики Беларусь о земле от 23.07.2008 года №425-З.

Налоговый кодекс Республики Беларусь (Особенная часть) от 29 декабря 2009 г. № 71-З.

Закон Республики Беларусь от 29 декабря 2009 г. № 72-З «О введении в действие Особенной части Налогового кодекса Республики Беларусь, внесении изменений и дополнений в Общую часть Налогового кодекса Республики Беларусь и признании утратившими силу некоторых законодательных актов Республики Беларусь и их отдельных положений по вопросам налогообложения».

Закон Республики Беларусь «О государственной регистрации недвижимого имущества» от 22.07.2002 года №133-З в редакции Закона Республики Беларусь от 8 июля 2008 г. № 378-З (Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь, 2008 г., № 172, 2/1475).

Закон Республики Беларусь «О личных подсобных хозяйствах граждан» от 11.11.2002 года №149-З.

Закон Республики Беларусь «Об ипотеке» от 20.06.2008 года №345-З.

Комментарий к Гражданскому кодексу Республики Беларусь. В 2книгах. Кн.1 /отв. ред. В.Ф. Чигир. Мн .: Амалфея, 2000.

Агропромышленный комплекс (2001). — Минск, Белполиграф, Управления делами Президента Республики Беларусь.

Бакиновская О.А. Земельное право. Ответы на экзаменационные вопросы. Мн.: Тетра Системс, 2006.

Гавриленко В.Г. Энциклопедия земельного права/В.Г.Гавриленко, Н.И. Ядевич. – Мн.: Бип-С, 1999.

Гусев Р.К. Земельное право: Уч. пособие/ Московская Государственная Юридическая Академия — М.: Контракт, 2000.

Крассов О.И. Земельное право: Учеб. для студентов вузов. — М.: Юристъ, 2000.

Лещиловский П.В., Догиль Л.Ф., Тонкович В.С. Экономика предприятий и отраслей АПК. – Минск: БГЭУ, 2001.

Микулич А.В. Мотивационный механизм в АПК. – Мн.: БГЭУ, 2001.

Станкевич Н.Г. Земельное право Республики Беларусь. Учебное пособие. – Мн.: Амалфея, 2000.

Улюкаев В.Х. Земельное право: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. – М.: Былина, 2002.

ПРИЛОЖЕНИЕ А

Ставки земельного налога на земельные участки, расположенные в населенных пунктах, а также за пределами населенных пунктов, садоводческих товариществ и дачных кооперативов

(в процентах)

Категории населенных пунктов	Ставки земельного налога по видам функционального использования земельных участков
	общественно-деловая зона для размещения		жилая многоквар- тирная зона	жилая усадебная зона	производст- венная зона	рекреа- ционная зона
	автомобильных заправочных и газонаполни- тельных станций	иных объектов
Город Минск	3	0,36	0,015	0,05	1,0	1
Областные центры (кроме г. Минска)	3	0,35	0,017	0,08	1,1	1
Города с населением:
свыше 100 тыс. жителей	3	0,5	0,019	0,08	1,1	1
от 50 до 100 тыс. жителей	3	0,55	0,022	0,08	1,1	1
до 50 тыс. жителей	3	0,6	0,025	0,09	1,2	1
Поселки городского типа	3	0,6	0,04	0,15	1,5	1
Сельские населенные пункты	3	8,5	0,58	0,32	12,0	1
Земельные участки, расположенные за пределами населенных пунктов, садоводческих товариществ и дачных кооперативов	3	8,5	0,65	0,35	12,0	1

ПРИЛОЖЕНИЕ В

Функциональное использование земельных участков (виды оценочных зон)

Функциональное использование земельных участков	Целевое назначение земельных участков
Общественно-деловая зона	Земельные участки для размещения объектов административного, финансового назначения, розничной торговли, гостиничного назначения, общественного питания, здравоохранения и по предоставлению социальных услуг, образования и воспитания, научного назначения и научного обслуживания, физкультурно-оздоровительного и спортивного назначения, культурно-просветительного и зрелищного назначения, бытового обслуживания населения, по оказанию посреднических и туристических услуг, автомобильных заправочных и газонаполнительных станций, автостоянок и гаражей, за исключением предоставленных гаражным кооперативам, кооперативам, осуществляющим эксплуатацию автомобильных стоянок
Жилая многоквартирная зона	Земельные участки для размещения объектов многоквартирной жилой застройки
Жилая усадебная зона	Земельные участки для размещения объектов усадебной жилой застройки (строительства и (или) обслуживания жилого дома, ведения личного подсобного хозяйства), гаражных кооперативов, кооперативов, осуществляющих эксплуатацию автомобильных стоянок, ведения коллективного садоводства и огородничества, сенокошения и выпаса сельскохозяйственных животных
Производственная зона	Земельные участки для размещения объектов промышленности, транспорта, связи, энергетики, оптовой торговли, материально-технического и продовольственного снабжения, заготовок и сбыта продукции, коммунального хозяйства, по ремонту и обслуживанию автомобилей
Рекреационная зона	Земельные участки для размещения объектов природоохранного, оздоровительного, рекреационного, историко-культурного назначения

Валютний ризик в діяльності банківської системи

Доповідь на студентську конференцію виконав: ст. гр. ФК-21 Стефанюк Д.В.

Міністерство Освіти України

Луцький Державний Технічний Університет

Луцьк 2000

Вступ

Ризик — це характерна ознака діяльності будь-якого виробника, у тому числі банку, що відбиває можливі несприятливі наслідки у випадку неуспіху. Ризик виражається можливістю одержання таких небажаних результатів, як втрата прибутку або виникнення збитків.

До ризику схильні практично усі види банківських операцій.

Аналізуючи ризики комерційних банків на сучасному етапі, потрібно враховувати:

— кризовий стан економіки перехідного періоду, що виражається не тільки падінням виробництва, фінансовою нестійкістю багатьох організацій, але і знищенням ряду господарських зв’язків; політичною нестійкістю;

— незавершеність формування банківської системи;

— відсутність або недосконалість деяких основних законодавчих актів, невідповідність між правовою базою і реально існуючою ситуацією;

— інфляцію, що переходить у гіперінфляцію та ін.

Ризики виникають у зв’язку з рухом фінансових потоків і виявляються на ринках фінансових ресурсів в основному у вигляді процентних, валютних, кредитних, комерційних, інвестиційних ризиків.

Поняття валютного ризику

Валютні ризики є частиною комерційних ризиків, до яких схильні учасники міжнародних економічних відносин.

Валютний ризик — це ризик втрат при купівлі-продажі іноземної валюти за різними курсами.

Даний ризик, або ризик курсових втрат, пов’язаний з інтернаціоналізацією ринку банківських операцій, створенням транснаціональних (спільних) підприємств та банківських організацій і диверсифікацією їхньої діяльності, і являє собою можливість грошових втрат у результаті коливань валютних курсів.

При цьому зміна курсів валют по відношенню один до одного відбувається в силу численних чинників, наприклад : у зв’язку зі зміною внутрішньої вартості валют, постійним переливом грошових потоків із країни в країну, спекуляцією і т.д. Ключовим чинником, що характеризує будь-яку валюту є ступінь довіри до валюти резидентів і нерезидентів. Довіра до валюти — складний багатофакторний критерій, що складається із кількох показників, наприклад: показник довіри до політичного режиму, ступеня відкритості країни, лібералізації економіки і режиму обмінного курсу, експортно-імпортного балансу країни, базових макроекономічних показників і віри інвесторів у стабільність розвитку країни в майбутньому.

На сьогоднішній день у світовій практиці існує кілька типів режимів валютних курсів в залежності від специфіки кожної конкретної країни. Тип валютної системи можна умовно визначити за деяких характеристиками :

1) Тип країни з закритим ринком має такі характеристики : тенденцію до закритості економіки й економічної інформації, жорсткі обмеження для інвесторів і експортно-імпортних операцій, переважно державну форму економіки, директивну форму визначення режиму валютного курсу. Курс валюти такої країни непередбачуваний, інвестори й імпортери звичайно намагаються уникати угод в такій валюті, реальні розрахунки по товарообігу проводяться у валюті третіх країн. Ринок подібних валют звичайно дуже вузький (або взагалі не існує).

2) Країни з пріоритетом фіксованого курсу при значному економічному потенціалі. Звичайно курси валют таких країн жорстко фіксовані стосовно «авторитетної» валюти і є підходящими для здійснення експортно-імпортних операцій і інвестицій. Макроекономічні показники звичайно не впливають або дуже слабо впливають на курс національної валюти таких країн.

3) Існує також дуже широке коло країн із порівняно вільною але не стабільною економікою, курс валют таких країн важко прогнозований і може залежати від випадкових чинників: політичної нестабільності, непередбаченої економічної політики уряду, міжнародної неконкурентноздатності, інфляційне фінансування дефіциту держбюджету, недостатності рівня валютних резервів у тому числі і від макроекономічних показників. Інвестування в подібну валюту звичайно ризикований захід і імпортери схильні використовувати валюту третіх країн у розрахунках по товарообігу з такими країнами.

4) Країни зі стабільною економікою, що дотримуються пріоритету вільного плавання курсу національної валюти. Найважливіша характеристика таких країн: розвита ринкова економіка, економічний добробут, прогнозована політика уряду, жорсткий контроль грошової маси, процентних ставок і інфляції в країні. Інвестиції в дані валюти менш рисковані, експортно-імпортні операції відбуваються з використанням саме цих валют. Курс валют активно реагує на зміну макроекономічних показників економіки у таких країнах.

Валютний ринок завжди характеризується своєю нестійкістю і непередбаченістю. Це пояснюється надзвичайно швидкою реакцією учасників валютного ринку на політичні й економічні зміни у світі, а також значною мірою може бути пов’язане зі спекуляціями.

Валютний ризик — це ризик втрат, обумовлений несприятливою зміною курсів іноземних валют у ході здійснення угод по їхній купівлі-продажу. Валютні операції підрозділяють на «касові» і «термінові». Ринок касових операцій потребує оплати на протязі двох робочих днів із дня виконання контракту, тому невиконання зобов’язань менш ймовірне. До таких угод відносять овернайт. До термінових угод належать: форвард, ф’ючерси, опціони.

Ризик несплати по термінових валютних операціях залежить від кредитоспроможності інвестора і терміну контракту. Чим більший цей термін, тим вища можливість зміни курсу і несплати.

Зміст термінових видів угод такий:

1) Форвард.

Форвардною угодою називається така угода, при якій курс встановлюється в даний час, а обмін валютами відбувається в майбутньому.

Якщо є реальна можливість виникнення валютного ризику в майбутньому, він покривається форвардной угодою.

Банк займає форвардную позицію у випадку, якщо клієнт продає або купує іноземну валюту по форварду, тобто з обміном валют на майбутню зафіксовану дату, а також, якщо сам банк продає або купує іноземну валюту по форварду з метою отримання прибутку. Проте тут є присутнім ризик зміни цін, що може призвести до збитків банку.

2) Опціонні операції.

Опціон — це угода між покупцем і продавцем, що надає покупцю право — але не зобов’язання — купувати валюту в продавця опціону або ж продавати її.

Опціон є одним із варіантів повного покриття валютних ризиків. Його можна використовувати як страховку, використовуючи при несприятливих змінах курсу. У порівнянні з форвардом, опціон дає кращий захист від можливих ризиків, тому що покупець опціону лишає за собою право вибору здійснення або нездійснення угоди.

3) Ф’ючерси.

Ф’ючерсні контракти укладають на спеціальних біржах і, на відміну від форвардного контракту, ф’ючерс не передбачає реальну купівлю-продаж валюти. Позиція по ф’ючерсу ліквідується за допомогою зустрічних контрактів. Ризик по ф’ючерсам мінімізується за рахунок можливості покрити зобов’язання по першому ф’ючерсному контракту шляхом здійснення зустрічної оберненої угоди.

Валютні ризики можна структуризувати у такий спосіб:

а) кредитний ризик — ризик, обумовлений небажанням або неможливістю клієнта або контрпартнера розрахуватися за своїми обов’язками;

б) конверсійний ризик — ризики валютних збитків безпосередньо по конкретних операціях.

Управління валютним ризиком.

Валютні ризики управляються в банках різноманітними методами. Першим кроком до управління валютними ризиками всередині структури банку є встановлення лімітів на валютні операції. Так, наприклад, дуже поширені такі види лімітів :

ліміти на іноземні держави (встановлюються максимально можливі суми для операцій на протязі дня з клієнтами і контрпартнерами в сумі з кожної конкретної країни);

ліміти на операції з контрпартнерами і клієнтами (встановлюється максимально можлива сума для операцій на кожного контрпартнера, клієнта або групу клієнтів);

ліміт інструментарія (встановлення обмежень по використовуваних інструментах і валютам із визначенням списку можливих до торгівлі валют і інструментів торгівлі);

ліміт збитків (встановлюється максимально можливий розмір збитків, після досягнення якого всі відкриті позиції повинні бути закриті зі збитками). У деяких банках такий ліміт встановлюється на кожний робочий день або окремий період часу (один місяць), у деяких банках він підрозділяється на окремі види інструментів, а в інших може також встановлюватися на окремих ділерів.

Крім лімітів у світовій практиці застосовуються такі методи зниження валютних ризиків :

— взаємний залік купівлі-продажу валюти по активу і пасиву, так званий метод «метчінг», де за допомогою відрахування надходження валюти з розміру її відтоку банк має можливість впливати на їхній розмір і відповідно на свої ризики.

— використання методу «неттінга», що полягає в максимальному скороченні кількості валютних операцій за допомогою їх укрупнення. З цією метою банки створюють підрозділи, що координують надходження заявок на купівлю-продаж іноземної валюти.

— придбання додаткової інформації шляхом придбання інформаційних продуктів спеціалізованих фірм у режимі реального часу валютних курсів, що відображають зміни і останню інформацію.

— ретельне вивчення й аналіз валютних ринків.

Також, для обмеження валютних ризиків застосовується страхування.

Страхування — це процес зменшення ризику можливих втрат. Фірма може прийняти рішення страхувати усі ризики, не страхувати нічого або щось вибірково.

Відсутність страхування може мати дві причини. По-перше, фірма може не знати про ризики або можливості зменшення цих ризиків. По-друге, вона може вважати, що обмінні курси або процентні ставки будуть залишатися незмінними або змінюватися в її користь. У результаті фірма буде спекулювати: якщо її очікування виявляться правильними, вона виграє, якщо ні — вона понесе збитки.

Страхування всіх ризиків — єдиний засіб їх цілком уникнути. Проте фінансові директори компаній віддають превагу вибірковому страхуванню. Якщо вони вважають, що курси валют або процентних ставок зміняться несприятливо для них, то страхують ризик, а якщо зміни будуть в їхню користь — лишають ризик непокритим.

Ще одним методом управління валютним ризиком є аналіз змін курсів валют. Такий аналіз буває фундаментальним і технічним.

Фундаментальний аналіз зміни курсів валют заснований на припущенні, що основні зміни курсів відбуваються під дією макроекономічних чинників розвитку економік країн-емітентів валюти. Аналітики, що прираховують себе до фундаменталістів, уважно відслідковують базові показники макроекономічного розвитку окремих країн і прогнозують зміни курсів валют у довгостроковій перспективі.

Технічний аналіз заснований на положенні про те, що макроекономічні показники в короткостроковій і середньостроковій перспективі мало відбиваються на змінах курсів валют. Більше того, курси валют можна з винятковою точністю прогнозувати тільки за допомогою методу технічного аналізу, основою якого є математична система. Технічний аналіз простежує тенденцію коливань курсів валют і дає сигнали до купівлі та продажу.

Висновок

Роль комерційного банку в операціях з іноземною валютою — це бути посередником між клієнтом і ринком іноземної валюти. Іншими словами, політика захисту від ризику повинна поширюватися і на операції на валютному ринку. Менеджмент повинен утримуватися від ризиків, встановити ліміт денної позиції на рівні, що відбиває нормальні, необхідні для клієнтів операції. Банківський бізнес, у найпростішій формі — це розміщення прийнятних кредитів і інвестицій та притягнення депозитів, він не включає не пов’язаний із цим ризик. Банк повинен мати ефективну систему контролю з метою спостереження за щоденною діяльністю управління валютними операціями.

Доклад по КДС по теме

[pic]

Европейская валютная система

подготовил: студент 571 группы

Ионко Олег

НГУ 1997

Содержание

Предпосылки создания ЕВС 2

Механизм работы ЕВС 3

Планы создания Европейского валютного союза 4

Источники информации 7

Предпосылки создания ЕВС

Причины развития процессов валютной интеграции в ЕЭС неотделимы от структурных изменений в мировой капиталистической системе хозяйства и эволюции ее валютных систем с начала 70-х годов.

В 50-х и начале 60-х годов Бреттонвудская валютная система была относительно стабильна, так как ее механизм соответствовал структуре мирового капиталистического хозяйства и расстановке сил на международной арене. В 50-е годы экономическое могущество США поставило все другие капиталистические государства в полную экономическую и финансовую зависимость.

Однако изменение соотношения сил в капиталистическом мире в пользу стран Западной Европы и Японии, рост их экономической мощи привели к выступлениям против валютной гегемонии США, которые злоупотребляли статусом доллара как резервной валюты, поощряя внешнеэкономическую экспансию американских монополий . На сегодняшний день ЕС насчитывает 15 стран- участниц (см. рис.1) с суммарным населением в 370 миллионов человек и ВНП составляет 6 миллиардов ЭКЮ, что на 10 % выше аналогичного показателя США и на 64% Японии.

Рис.1 Эволюция Европейского Союза

[pic]

Непосредственный толчок планам создания ЕВС дали Ямайские соглашения о реформе международной валютной системы (1976-1978 гг.), основные принципы которой не отвечали интересам западноевропейских стран:

— страны ЕЭС не были удовлетворены функционированием системы СДР и ее тесной связью с американским долларом;

— страны ЕЭС были недовольны введением плавающих курсов, отрицательно сказывающихся на их внешней торговле и функционировании уже созданных интеграционных процессов ЕЭС.

С 13 марта 1979 года начала функционировать Европейская Валютная
Система в составе 8 стран “Общего ранка”(Германия, Франция, Бенилюкс,
Италия, Ирландия, Дания).

Механизм работы ЕВС

Механизм ЕВС образуют три элемента: европейская валютная единица —
ЭКЮ; режим совместного колебания валютных курсов — “суперзмея”, Европейский фонд валютного сотрудничества.

ЭКЮ — составная валюта, ее поддерживает корзина национальных валют стран Сообщества, причем доля каждого участника зависти от веса страны в совокупном валовом продукте и взаимной торговле. Квоты выглядят следующим образом:

32,7 % Немецкая марка

20,8 % Французский франк

11,2 % Английский фунт

10,2 % Голландский гульден

7,2 % Итальянская лира

8,7 % Бельгийский и люксембурский франк

4,2 % Испанская песета

2,7 % Датская крона

1,1 % Ирландский фунт

0,7 % Португальское эскудо

0,5 % Греческая драхма

Ежедневно определяется расхождение между рыночным и центральным курсами каждой валюты в ЭКЮ. Рыночный курс валюты может достигнуть “порога” отклонений по отношению к ЭКЮ, не выйдя за пределы его допустимых колебаний по отношению к национальным валютам стран-участниц ЕВС. Этот “сигнальный ” механизм призван заранее предупреждать страны о приближающимся нарушении двусторонних соотношений валютных курсов.

Действующий механизм обменных курсов стран ЕС ограничивает изменения валют в пределах 2,25 процента одна относительно другой и в диапазоне не более 15 процентов.

Сетка паритетов и ее связь с ЭКЮ является основой валютных интервенций и системы взаимного кредитования и расчетов. Обычно интервенции проводятся одновременно банками стран, курсы валют которых достигли противоположных допустимых пределов взаимных отклонений. Банк сильной валюты покупает слабую валюту, а банк слабой валюты продает сильную. Однако покупка сильной валюты означает для страны со слабой валютой затрату валютных резервов, что вынуждает прибегать к ужесточению денежно-кредитной политики, повышению учетных ставок. Эта система дает односторонние преимущества странам с сильной валютой.

Введение механизма поддержания валютных курсов и системы валютных интервенций повлекло за собой создание системы кратко- и среднесрочного кредитования, в которую входят следующие элементы:
1. Система кредитов типа “своп” между центральными банками, чьи курсы валют достигли допустимых пределов.
2. Фонд краткосрочного кредитования (14 млрд. ЭКЮ в 1985 году). Для каждой страны определены величина взноса в этот фонд и объем допустимого кредита на срок от 3-х до 6-ти месяцев с правом продления до 9 месяцев.
3. Фонд предоставления среднесрочных кредитов на срок от 2 до 5 лет (в размере 11 млрд. ЭКЮ в 1985 году).

Краткосрочное кредитование проводилось центральным банком без каких- либо условий, а среднесрочные кредиты предоставлялись при условии проведения экономической политики, одобренной Советом Министров ЕЭС на уровне министров финансов.

Позднее, фонды краткосрочного и среднесрочного кредитования были преобразованы в
Европейский Валютный Фонд, который заменил Европейский фонд валютного сотрудничест- ва, созданный в 1973 году в период первой попытки сообщества достичь экономического и валютного союза.

В решении о создании ЕВС предусматривалось, что ЭКЮ станет:

1. основой для расчетов в рамках механизма, определяющего валютные курсы;

2. основой для определения показателя отклонений курса какой-либо из денежных единиц, входящих в эту систему от среднего показателя по странам-членам ЕЭС;

3. средством осуществления валютных интервенций, заключения сделок и предоставления кредитов;

4. средством расчетов между центральными банками стран-членов, а также между валютными органами ЕЭС;

5. реальным резервным активом.

В рамках ЕВС роль золота как резервного актива значительно повысилась: оно используется в качестве частичного обеспечения ЭКЮ, создан крупный межгосу- дарственный фонд золота. Страны ЕЭС обладают примерно 40% мировых золотых запасов.

Нынешний механизм эмиссии ЭКЮ, обладающий определенной гибкостью, не позволяет, однако, превратить ЭКЮ в реальное платежное и резервное средство. Главный его недостаток заключается в том, что основные факторы, воздействующие на объем эмиссии — цена на золото, курс доллара

— не поддаются регулированию, что приводит к бесконтрольным колебаниям эмиссии в отрыве от реальной потребности в ЭКЮ, так как эмиссия ЭКЮ обеспечивается на 50% национальными валютами стран ЕЭС, а на 50% 1/5 частью золотодолларовых резервов стран ЕЭС.

Нерешенным остается и вопрос о распределении ЭКЮ. Пока страны-члены получают ЭКЮ пропорционально их золотодолларовым резервам. Однако в рамках ЕВС стоит задача сглаживания региональных диспропорций и оказания помощи наименее развитым странам сообщества. В решение этой проблемы могло бы внести вклад распределение ЭКЮ на основе показателя национального дохода на душу населения. На практике это означает, что

“богатые” страны должны безвозмездно передавать менее развитым странам часть своих денежных накоплений.

Планы создания Европейского валютного союза

[pic]

Новый этап в развитии западноевропейской интеграции — программа создания валютного и экономического союза, разработанная комитетом Ж. Делора в апреле 1989 года.

План “Делора” предусматривал создание общего рынка, поощрение конкуренции в ЕС, координацию экономической, бюджетной, налоговой политики в целях сдерживания инфляции, стабилизации цен и экономического роста, ограничения дефицита госбюджета и совершенствования методов покрытия.

На основе “плана Делора” к декабрю 1991 года был выработан
Маастрихтский договор о Европейском союзе, предусматривающий поэтапное формирование валютно-экономического союза.

Первый этап фактически начался в июле 1990 года одновременно с полной отменой валютных ограничений по движению капиталов в ЕС. Основное внимание уделено сближению уровней экономического развития, снижению темпов инфляции и сокращению бюджетного дефицита.

Второй начался с января 1994 года созданием Европейского валютного института во Франкфурте-на-Майне в составе управляющих центральными банками стран-членов. Целью создания Европейского валютного института была подготовка к организации Европейской системы центральных банков и эмиссии банкнот ЭКЮ.

Европейский совет, проходивший в декабре 1995 года в Мадриде, подтвердил решение о введении единой европейской валюты с 1 января 1999 года, что станет третьим заключительным этапом. Участники совета решили отказаться от названия “ЭКЮ”, приняв вместо него евро. По замыслам совета евро станет не параллельной, наднациональной валютой каковой является ЭКЮ, а именно единой, общей для всех членов Евросоюза валютой, которая окончательно заменит марки, фунты, франки…

Для введения единой европейской валюты страны Европейского союза должны удовлетворять следующим критериям:

1. Уровень инфляции не должен превышать более чем на 1,5 % средний уровень трех стран-членов ЕС с наиболее низким уровнем инфляции.

2. Государственная задолженность должна составлять менее 60 % от ВНП.

3. Государственный дефицит должен составлять менее 3 % от ВНП.

4. На протяжении по меньшей мере двух лет должны соблюдаться пределы колебаний валютного курса, предусмотренные механизмом обменных курсов, без девальвации по отношению к валюте других стран-членов

ЕС.

5. Долгосрочные процентные ставки не должны превышать более чем на 2 % средний показатель для трех стран с наиболее низким уровнем инфляции.

Условия действительно жесткие, но без их выполнения, убеждены финансисты, переходить на единую валюту бесполезно, ибо попросту начнется перекачка национального богатства из более развитых стран в менее процветающие, за чем последует обесценивание и в перспективе — угроза полного краха как собственно валюты, так и экономической системы союза в целом.

Выбор среди стран ЕС тех, кто станет членом Европейского валютного союза, должен быть сделан в начале 1998 года на основе экономических показателей нынешнего года. По предварительным оценкам страны, удовлетворяющие квалификационным требованиям, составляют половину от общего числа стран ЕС. Это — Германия, Франция, Бельгия,

Голландия, Люксембург, Австрия, Ирландия и, возможно, Финляндия.

Технический переход предусмотрен в три этапа. На первом, с 1 января 1999 года по 1 января 2002 года, на евро переводятся безналичные взаиморасчеты банков и корпораций, идет пересчет кредитов и вкладов, долгосрочных финансовых обязательств. В этот период вводится фиксированный курс обмена валют стран-участниц союза. На втором этапе — первое полугодие 2002 года — в наличном обращении появляются банкноты евро и разменные монеты. В это время нынешние национальные деньги обращаются параллельно с евро, но идет постепенный их обмен и выведение из обращения.

После 1 июля 2002 года, на третьем этапе, единственным законным платежным средством в федерации европейских государств останется только евро.

Эмиссия и контроль за обращением наличных евро — ответственность будущего Европейского центрального банка. Пока подготовку к его введению и некоторые функции ЕЦБ выполняет Европейский финансовый институт во Франкфурте.

Цель общей валюты: создание зоны экономической стабильности, облегчение обменов и согласование экономических политик. Соблюдение установленных сроков позволит ответить на вопрос о готовности Старого

Света создать противовес влиянию США: доллар используется в 60 % мировых торговых операций, притом что ВНП США составляет 20 % мирового

ВНП.

Нестабильность обменных курсов внутри действующей европейской валютной системы приводит к тяжелым последствиям для экономик стран- участниц, которые вынуждены страховаться от обменных рисков. По мнению экспертов, евро позволит гражданам и предприятиям ежегодно экономить 8 млрд. долларов благодаря исчезновению этого риска в Западной Европе.

Следует отметить то, что совершенно нереально, чтобы все страны- члены ЕС достигли намеченных критериев конвергенции до 2000 года.

Самая важная и трудноразрешимая проблема для большинства западноевропейских стран лежит в области бюджетного дефицита. Здесь положение скорее ухудшается, чем улучшается. Таким образом, практическим следствием Маастрихтского договора является запрограммированность раскола стран-членов ЕС. При этом может возникнуть опасность того, что более слабые страны еще сильнее отстанут в развитии от своих партнеров по ЕС, если последние действительно извлекут выгоду от участия в ЕВС. Кроме того, валютные связи в рамках ЕС могут стать полностью непредсказуемыми.

Отношение США и Японии к созданию Европейского валютного союза в целом можно охарактеризовать как скептическое. “Большинство американских бизнесменов ничего не слышали о ЕВС, а те, кто узнал о нем, не придали значения. Даже среди интеллектуальной банковской элиты

ЕВС (по-английски: EMU) чаще ассоциировался с той большой птицей, которая водится в Австралии, нежели с валютным союзом ”. Япония, ориентируясь прежде всего на американские и британские фондовые рынки, еще в меньшей степени обеспокоена созданием ЕВС.

В целом, сомнения относительно целесообразности валютного союза велики даже внутри стран-членов ЕС. В Германии оптимизм в этом плане весьма сдержан. Вполне оправдано опасение, связанное с тем, что ради сомнительной евровалюты придется отказаться от самой стабильной в мире национальной валюты, каковой является немецкая марка. Население

Германии в целом не одобряет отмену своей валюты. Отрицательно отношение к валютному союзу и Великобритании. Очевидную сдержанность проявляют и другие страны-члены ЕС за исключением Франции, которая самым решительным образом стоит за создание ЕВС.

Однако политическое руководство ведущих держав Европы твердо настроено на “дожимание” оппозиционеров и перелом в отношении общественности к единой валюте.

Источники информации:

1. Валютный союз по-европейски / Вл. Крайний // Интерфакс-АиФ. — 1996 №16
2. Европейский валютный союз: взгляд из Европы, Америки, Азии / Дэвид
Ширрефф // Деловая Сибирь 1997 №2
3. Евро — валюта “Соединенных Штатов Европы” / М. Погорелый // Ревизор 1996
№9
4. Нужна ли Европе общая валюта? // Открытый урок 1996 №35
5. Европейская валютная система . Т.Д.Валовая. 1986
6. Интернет. WWW: http://www.europa.eu.int/ http://www.euro.eu.int/ http://www.eubasics.allmansland.com/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут заочно – дистанційної освіти

Фінансовоекономічний факультет

Кафедра філософії

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ПСИХОЛОГІЇ

Тема: “ПСИХОЛОГІЯ ЕМОЦІЙ”

Виконала студентка

Групи __5-ЕГ-07___

Подревська В. В.__

Перевірив cт.викладач

Складовська М.Г.

Дніпропетровськ

2007

ПЛАН.

1. Чому я вибрала цю тему.

2.Роль емоцій у житті людини.

3. Функції та види емоцій.

4. Види почуттів

5. Емоційний стан та його регулювання.

6. Висновки.

7. Список використаної літератури.

Чому я вибрала цю тему

Цю тему я вибрала з огляду на те, що емоції і почуття супроводжують людину все її життя. Їх вираження викликає позитивне або негативне ставлення до неї. У людини, яка відчуває ті чи інші емоційні переживання відбуваються різні зміни у зовнішньому вигляді. Змінюється вираз обличчя, голос. Через виразні рухи і дії розкривається почуттєва сфера особистості. Мені хотілося більше дізнатися про природу емоцій та почуттів.

2.Роль емоцій у житті людини.

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Емоції і почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Людські емоції і почуття найяскравіше виражають духовні запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К.Д. Ушинський писав, що «ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так ясно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування».

Якщо людина вміє розбиратися у своєму психічному світі їй значно легше розв’язувати складні життєві проблеми, вступати в спілкування з іншими людьми, добиватися їхньої допомоги і уваги. Розібратися у собі – це передовсім розібратись у своїх переживаннях, визначити, що хвилює, а що – залишає байдужим. Кожна людина має коло своїх уподобань, симпатій та антипатій: одна — емоційна дуже чутлива, вміє співпереживати; інша — не звертає уваги на почуття та емоційний стан іншої людини, не вважає це істотним; одна вміє контролювати інтенсивність проявів своїх емоцій і почуттів, інша ж неспроможна до цього; одна вміє відчувати величезну гаму переживань, іншій це недоступно. У переживаннях індивідуалізується психічний світ особистості. Афективний простір – то її потяги, емоції, її переживання, пов’язані з пізнанням і самопізнанням, то її воля, що викликає завдяки потягам та емоціям і визначає дії, вчинки та й усе життя особистості.

Славетний філософ Спіноза вважав, що для певної свободи волі людина має пізнати не лише зовнішні обставини свого буття, а й власні афекти і пристрасті. Такі пізнання передбачає не усунення пристрастей, а владу над ними. Згадаймо відоме висловлення, що потоки пристрастей змили більше міст і поселень і коштували більших людських жертв, між потоки стихій і ураганів. Вважаючи, що наймогутнішим збудником душі є пристрасті, Декарт запропонував для визначення порядків душі термін “емоції”.

Пізнаючи світ, людина по різному сприймає предмети і явища. Одні події викликають захоплення, інші – печаль, гнів, тощо. Захоплення, гнів, радість – все це прояви суб’єктивного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ, емоційні переживання її. Отже, емоції – це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. Усе наше життя – процес раціонального оволодіння знаннями, фактами, теоріями. Але ми прагнемо оточити себе речами і людьми, які нам подобаються, до яких ми прив’язані емоційно. Досвід підказує, що навчання через переживання нерідко буває ефективнішим, ніж засвоєння фактів. Ми не просто реагуємо на ті чи інші подразники середовища, ми пізнаємо їх через відчуття і сприймання, орієнтуючись на значення для нас цих подразників і відчуваючи при цьому задоволення чи незадоволення, яке спонукає до подальших дій.

У взаємодії людини з навколишнім світом виникають знання й емоції. які ми умовно відносимо до пізнавальної складової процесу взаємодії. В емоціях через переживання пізнається значущість (недоліки чи переваги) предметів довкілля. Всі судження про значення цих предметів формуються на основі емоцій. Звідкіля знаємо, що Пушкін і Шевченко великі поети, а Рафаель чудовий живописець? Ці судження сформувались завдяки почуттям гармонії й краси, які охоплюють нас при спогляданні шедеврів цих геніїв. Так вважав М.Я.Грот, російський психолог кінця ХІХ ст.

Функції та види емоцій.

Емоція — це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Прості зумовлені безпосередньою дією подразників, пов’язаних із задоволен­ням первинних потреб. Це рівень афективної чутливості —. задоволення, незадоволення на основі органічних потреб. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю — це прості емоції. Звичайно такі емоції створюють емоційний тон відчуттів. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції і почуття. Складні емоції це — рівень предметних почуттів, виражен­ня в усвідомлених переживаннях ставлення особистості до світу. Ці емоційні переживання опредметнені. Це радість, викликана чимось певним, гнів щодо когось конкретно. Характерною ознакою складних емоцій є те, що вони виникають у результаті усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення, наприклад переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу.

Емоціям властива полярність. Вона виявляється в тому, що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть виявлятися протилежно: «радість — горе «, «любов- ненависть», «симпатія — антипатія», «задоволення — незадоволення». Полярні переживання мають явно виражений позитивний або негативний відтінок. Умови життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції і почуття — ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, та астенічні — ті, що пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об’єктів, що викликають переживання, емоції і почуття виявляються більш або менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.

Характерною особливістю емоцій є те, що вони захоплюють особистість загалом. Здійснюючи майже блискавичну інтеграцію, тобто об’єднання в єдине ціле всі функції організму, емоції сигналізують про корисні або шкідливі впливи на організм, завдяки цьому вони мають універсальне значення для життя організму. Охоплюючи всі різновиди переживань людини — від глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та соціального відчуття життя, — емоції стають як позитивним чинником у життєдіяльності, підносячи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі його функції. Встановлено, що емоції, а саме довготривалі негативні емоції (страх, переживання болю тощо), відіграють вирішальну роль у розвитку так знаних неврогенних захворювань, вважає відомий фізіолог П.К.Анохін.

Природа емоцій і почуттів органічно пов’язана з потребами. Потреба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або негативними переживаннями в різноманітних їх варіаціях. Характер їх переживання зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Фізіологу І. П. Павлову належить учення про динамічний стереотип — сталу систему реакцій-відповідей тварини і людини, яка відповідає певній комбінації зовнішніх сигна­лів. При порушенні стереотипу з’являються ознаки емоцій. Зокрема, емоція виникає тоді, коли виконання дії пов’язане з перешкодою. Якщо людина може втекти, вона не відчуває емоції страху. Або, навпаки, емоція виникає, коли переш­коди не виявляється там, де вона має бути. Якщо не пору­шується динамічний стереотип реакцій (відповідність між певним стимулом і комплексом реакцій), виразність емоцій занадто низька. Емоція — це реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може водночас адаптуватися, і значення її переважно функціональне.

Емоція може викликати порушення пам’яті, навичок, заміну складних дій легшими, простішими. Ця дезоргані­зація зумовлюється активною реакцією суб’єкта відповідно до ситуації. Емоційна реакція може бути адекватною ситу­ації, але рівень її організації — нижчим, ніж заведено в даній культурі. Організуюче і дезорганізуюче значення емо­ції не тотожне її корисності. Дезорганізація може бути ко­рисною в певній ситуації (заплакати, щоб вплинути на іншу людину; виявити наполегливість у подоланні труднощів).

Але питання про емоції — не лише питання про ступінь реакції, яка викликає порушення адаптивної поведінки. Лю­дина як суб’єкт, що пізнає і змінює світ, не байдужа до нього. «Око людського пізнання не сухе, навпаки, зволожене пристрастями і волею» (Ф. Бекон). Людина не безсто­ронній споглядач подій, вона їх активний учасник.

Переживання емоційних станів — радості, любові, дружби, симпатії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, презирства, огиди тощо — завжди супроводжуються відповідними зовнішніми або внутрішніми виразами. Емоції з гіпоталамусу розповсюджуються на всі ефекторні органи. Достатньо виникнути емоційному збудженню, як негайно включається весь організм в його вираження. Зовнішні вирази емоцій та почуттів виявляються в рухах, позах, у руховій та вокальній міміці, інтонаціях мовлення, рухах очей тощо. Внутрішня або вісцеральна вираженість переживань яскраво виявляється в серцебитті, диханні, кров’яному тиску, змінах в ендокринних залозах, органах травлення та виділення. Ця вираженість буває астенічною або стенічною, тобто виявляється в пригніченні або збудженні.

4. Види почуттів

Почуття – одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до явищ дійсності. Вони більш стійкі і постійні порівняно з емоціями, що виникають у відповідь на конкретну ситуацію, тобто ситуативні. Структура, почуття складається не лише з емоцій, а й з більш узагальненого ставлення людини, пов’язаного з розумінням, знанням. Тісний зв’язок почуттів з емоціями виявляється передусім у тому, що кожне почуття переживається і розкривається через конкретні емоції. Тварини не мають почуттів. Емоції спільні для людей і тварин (страх, гнів, цікавість, сум тощо), мають якісну відмінність. У тварин виникнення емоцій пов’язане із задоволенням або незадоволенням конкретних біологічних потреб, з реалізацією інстинктивної сфери (інстинктів самозбереження, харчового, орієнтувального, продовження роду), тому вони обмежені і дуже бідні, тобто від людських емоцій відрізняються кількісно і якісно.

Світ емоцій людини багатогранний. Емоцій стільки, скільки ситуацій, в яких перебуває особистість. В цілому почуття й емоції змінюються контрастно в таких напрямках:

задоволення (приємне переживання);

незадоволення (неприємне переживання);

подвійне (амбівалентне);

невизначене ставлення до дійсності.

При цьому людина перебуває в сильному напруженні. збудженні або ж у спокійному стані.

Почуття — це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції — радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

В якості почуття виявляється ставлення особистості до праці, подій, інших людей, до самої себе. За якістю переживань відрізняють одні емоції і почуття від інших, наприклад радість від гніву, сорому, обурення, любові тощо.

Згідно з І.П.Павловим, однією з фізіологічних підвалин почуттів є динамічні стереотипи, тобто утворені за життя системи тимчасових нервових зв’язків. «Тут виникають почуття важкості та легкості, бадьорості та стомленості, задоволення і прикрості, радості, торжества і відчаю тощо. Мені здасться, що часто такі почуття при зміні звичайного способу життя, при припиненні звичайних занять, при втраті близьких людей… мають своє фізіологічне підґрунтя значною мірою в зміні, в порушенні старого динамічного стереотипу й у складності становлення нового» (І.П.Павлов).
    У виникненні та перебігу почуттів велику роль відіграє друга сигнальна система в її взаємодії з першою. Слово змінює наші настрої, викликає захоплення, глибокі переживання. Кращим показником цього є почуття, що викликаються поетичними творами. Усвідомлюючи ситуацію, що викликає певні почуття та самі почуття, ми можемо зменшити силу переживання, стримувати, регулювати їх, але зовнішнє вираження емоцій, внутрішній емоційний і почуттєвий стан при цьому зберігаються.

    В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Особливе місце вищим почуттям відводиться у художній творчості. Багато авторів приділяють чималу увагу на їх висвітленні і т.п. Вони являють собою відображення переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, інтелектуальні та праксичні почуття. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. У вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Їх джерелом є спільне життя людей, їх взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей. Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людей, в процесі їх спілкування і стали важливим засобом оцінки вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистості.

Естетичні почуття — це чуття краси в явищах природи, в праці, в гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагодженість в об’єктах цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія викликають почуття приємного, насолоду, яка глибоко переживається та вшляхетнює душу. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки в мисленні, а й почуттями людина утверджує себе в предметному світі.

Залежно від рівня загальної та мистецької культури люди по різному відгукуються на красу. Одні глибоко переживаюгь гармонійно виражені ритм і риму, переходи та взаємопереходи між кольорами, звуками, формами та рухами, інші не відчувають цієї гармонії й захоплюються грубими, різкими звуками, безладними рухами, випадковими поєднаннями кольорів.

Естетичні почуття тісно пов’язані з моральними почуттями. Вони вшляхетнюють особистість, надихають її високими прагненнями, утримують від негативних вчинків. Отже, естетичні почуття є істотними чинниками у формуванні моральною обличчя людини.

Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в почуттях високого, піднесеного, трагічного, комічного, гумору. Ці різновиди естетичних почуттів органічно пов’язані з моральними почуттями і є важливим засобом їх формування.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Людина відгукується на різні види діяльності — трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, в задоволенні діяльністю, в творчому підході, в радості від успіхів або в незадоволенні, в байдужому ставленні до неї. Праксичні почуття виникають у діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і результат, громадську цінність — головна передумова виникнення й розвитку праксичних почуттів.

Праксичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають стійкими тоді, коли діяльність імпонує інтересам, нахилам і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості, розвиваються перспективи її розвитку.

Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними почуттями. Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяльності роблять праксичні почуття важливим чинником боротьби за високу продуктивність та якість праці.

Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгомін ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових уподобаннях.

Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні свого розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Пізнавальні почуття своїм механізмом мають природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності умов життя.

5. Емоційний стан та його регулювання.

    Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються переважно соціальними чинниками, але не можна ігнорувати у з’ясуванні їхньої природи й деяких приводжених особливостей людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей

Настрій — це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють позитивні настрої, які виявляються у бадьорості, та негативні, які пригнічують, демобілізують, викликають пасивність. Настрій — це такий загальний емоційний стан, який виразно не спрямований на щось конкретне. Причини настроїв — найрізноманітніші; непідготовленість до діяльності, страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, і приємні звістки тощо. Особливе місце серед причин, що викликають настрої, посідає марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, викликає пасивність, страх, розладнує психічну діяльність особистості. Міра піддатливості настроям має індивідуальний характер. Особи, яким властиве самовладання, не піддаються настрою, не занепадають духом навіть у тих випадках, коли для цього є якісь підстави, а, навпаки, борються з труднощами. Легкодухі швидко піддаються настроям. Вони потребують підтримки колективу.

Афекти — це сильне, короткочасне збудження, що виникає раптово, оволодіває людиною такою мірою, що вона втрачає здатність контролювати своі дії та вчинки. Прикладом афектів може бути несподіване переживання — сильна радість, вибух гніву, страх. У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється ендокринною системою, діяльність внутрішніх органів, послаблюються гальмівні процеси кори великих півкуль головного мозку. І.П.Павлов, аналізуючи афектний стан, зазначав, що людина в стані афекту, що перевищує гальмівну функцію кори, говорить і робить те, чого вона не дозволяє собі у спокійному стані і про що шкодує, коли мине афект. Особливо різко виявляється афективний стан при сп’янінні, за якого гальмівні процеси значно послаблюються. Афекти викликаються несподіваними гострими життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить певною мірою від індивідуальних особливостей людини — її темпераменту, характеру, вихованості. Афективні люди часто-густо спалахують без будь-яких для цього причин. Афекти викликають глибокі зміни в психічному житті людини, виснажують її. Людина, виховавши в собі здатність контролювати себе, володіти своїми рухами, може контролювати свої афективні реакції. Разом з тим усім людям більшою чи меншою мірою властиве афективне життя, без якого вони, як слушно зауважила Л.І.Божович, перетворилися б на пасивних, байдужих істот.

Стрес де в чому нагадує афект. Він, як і афект, виникає за напружених умов життя та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують негайних заходів. У стресовому стані поведінка значною мірою дезорганізується, спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переключенні уваги, у сприйманні, пам’яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише тверді вміння та навички в стресовому стані можуть залишатися без змін. Практика показує, що висока ідейність, дисциплінованість, організованість та самовладання запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.

Фрустрація являє собою своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності в стані безнадійності, втрати перспективи. М.Д.Левітов називає такі різновиди фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає у результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, в якому людина не дістає підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка заторкує її особистісно — її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, — спричиняє стан фрустрації. Він виникає у людей з підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.

Пристрасті — це сильні, стійкі, довготривалі почуття, які захоплюють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямі, в зосередженні їх на одній меті. Пристрасть — це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета. Вона породжує неослабну енергію в прагненні до мети. Пристрасть виявляється в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності — в праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній, вольовій сферах, у наполегливості.

Пристрасті бувають позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то саме по собі читання книжок з позитивного перетворюється на негативне. Пристрасть до алкоголю, куріння тощо згубно позначається на праці та житті людини.

Позитивні пристрасті — захоплення працею, навчанням — є тією силою особистості, яка породжує велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці. І.П.Павлов закликав молодь бути пристрасною в роботі та наукових шуканнях. «Пам’ятайте, — писав він, — що наука вимагає від людини великого напруження і великої пристрасті».

Страх – емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному чи соціальному існуванню людини і спрямована на джерело справжньої або уявної небезпеки. Індивід у психологічному стані страху, як правило, змінює свою поведінку. Страх у людини викликає депресивний стан, неспокій, прагнення уникнути неприємної ситуації, іноді паралізує її діяльність. Якщо джерело небезпеки є невизначеним або неусвідомленим, стан, що виникає, називається тривогою. Під впливом страху в людини виникають вегетативні дисфункції (серцебиття, тремтіння м’язів, рясне потовиділення), з’являється своєрідний вираз обличчя. У випадках, коли страх досягає сили помічного страху, жаху він здатний нав’язати стереотипи поведінки (втеча, заціпеніння захисна агресія). Неадекватні реакції страху спостерігаються при різних психічних захворюванням (фобії).

Цікавість зацікавленість, інтерес – позитивний емоційний стан, який сприяє розвиткові навичок, вмінь, здобуванню знань, мотивує навчання.

Страждання – емоційний стан, пов’язаний з отриманням достовірної або такої, що здається достовірною, інформації про неможливість задоволення важливих життєвих потреб, які досі здавались більш або менш імовірними. Найчастіше набирає форму емоційного стресу. Має характер астенічної емоції.

Гнів – емоційний стан, який протікає у формі афекту і викликається раптовим виникненням значної перешкоди на шляху вдоволення винятково важливої для суб’єкта потреби. Має стинічний характер.

Відраза – негативний емоційний стан, що його спричинюють об’єкти (предмети, люди, обставини і т. ін.) зіткнення з якими фізична взаємодія, спілкування тощо) заходить у суперечність із моральними або естетичними принципами і установками суб’єкта. Відраза, що поєднується з гнівом, в особистих стосунках може мотивувати агресивну поведінку, бажання позбутись когось або чогось.

Сором – негативний емоційний стан, що характеризується усвідомленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку і зовнішній образ.

Навчатися керувати настроєм можна і потрібно, для цього слід його (настрій) аналізувати, контролювати, проводити автогенне тренування.

6. Висновки.

Вивчаючи дану тему я зрозуміла, що потреби людини і тварин відрізняються за своїм змістом, інтенсивністю та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і тварин, навіть у таких, які є спільними для людей та тварин — гнів, страх, радість, сум тощо. Людські емоції докорінно змінилися в процесі історичного розвитку людини, вони олюднилися, набули своєрідних особливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як твариною. Людина залежно від обставин може стримувати свій голод, відмовлятися від їжі.

У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з ними й вищі почуття, які не властиві тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм життєдіяльності. Емоції та почуття людини взаємно пов’язані з її діяльністю: діяльність викликає різноманітні переживання у зв’язку зі ставленням до неї та успіхами у виконанні, а емоції і почуття, в свою чергу, стимулюють людину до діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами. Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів — холодні, «світять, та не гріють», позбавлені життєвості та енергії, не здатні перейти в діло. Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.

Список використаної літератури

1. Психологія / За ред. Г.С.Костюка. — Київ: Радянська школа, 1988.
2. Общая психология / Под ред. А.В.Петровского. — М.: Просвещение, 1987. І
3. Немов Р.С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.
4. Бреслав Г.М. Проблемы змоциональной регуляции общения у дошкольников // Вопросы психологии. — 1984. — № 3.
5. Вартанян Г.А., Петров Е.С. Эмоции и поведение. — Л., 1989.
6. Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений. — М., 1976.
7. Додонов Б.И. В мире змоций. — Киев: Политиздат Украины, 1987.
8. Изард К.Е. Эмоции человека. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. ;|
9. Якобсон П.М. Психология чувств. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980.

Инородные тела прямой и толстой кишки после анальной мастурбации

М.И. Давидов, Пермская медицинская академия, РФ

Автор наблюдал 15 мужчин в возрасте 22-71 года с инородными телами, оказавшимися в прямой или толстой кишке в результате анальной мастурбации. Это были огурцы (3), искусственный фаллос из резины (2), баллон с дезодорантом (2), деревянные, пластмассовые и металлические стержни, ручка от молотка, морковь, еловая шишка и другие предметы. У 14 больных произведено трансанальное удаление инородных тел, в 1 случае выполнена лапаротомия с ушиванием разрыва прямой кишки, вызванного инородным телом. Осложнений и летальных исходов не было. Установлено, что к анальной мастурбации прибегали многократно 11 человек, впервые — 4. Выявлено, что большинство (11) мужчин имели гомосексуальные наклонности, при отсутствии постоянногогомосексуального партнера, что вынуждало их прибегать к анальной мастурбации.

Одной из причин возникновения инородных тел прямой и толстой кишки является анальная мастурбация [2, 4]. J . S . Cohen , J . M . Sackier [5], наблюдавшие 48 пациентов с колоректальными инородными телами, отмечают, что в 77% случаев последние были введены в прямую кишку с целью сексуальной стимуляции. После анальной мастурбации в прямой и толстой кишках оказывались металлическая отвертка, водяной термометр, деревянные и пластмассовые стержни, плоды овощей и фруктов и другие предметы [1,3, 4,6].

В клинике факультетской хирургии с курсом урологии Пермской медицинской академии с 1980 по 2003 гг. мы наблюдали 15 больных с инородными телами, оказавшимися в прямой или толстой кишке в результате анальной мастурбации. Это составило 41,7% от 36 больных с инородными телами данной локализации, введенными восходящим путем (через анальный канал). Все пациенты имели мужской пол. В возрасте 22 лет был 1 больной, 30-39 лет — 5, 40-49 лет — 3, 50-59 лет — 4, 60-71 год — 2. После неосторожной анальной мастурбации в прямой кишке оказались: огурец (у 3), искусственный половой член из резины (у 2), баллон с дезодорантом (у 2), пластмассовый флакон из-под шампуня, деревянный стержень с одетым презервативом, деревянная ручка от молотка, пластмассовый стержень, плод моркови, еловая шишка, металлический стержень, стеариновая свеча (по 1 инородному телу). Деревянные предметы мастурбанты умело обработали и отшлифовали, придав им форму искусственного полового члена. Один резиновый фаллоимитатор был искусно изготовлен самим больным, второй — приобретен в секс-шопе и являлся вибрирующим, работая от батареек, встроенных в корпус.

Крупных инородных тел (длиной более 15 см) было 12, средних размеров (длиной от 9 до 14 см при толщине 3-4,5 см) — 3. Наиболее крупными предметами были оба искусственных фаллоса и пластмассовый стержень, длина которых достигала 25 см. Деревянный и металлический стержни имели длину по 20 см. Наиболее объемными предметами с большим поперечным размером являлись один из огурцов (20x5x5 см), пластмассовый флакон (15x4x4 см) и два аэрозольных баллона из легкого металла с дезодорантом (18x4x4 см и 15x4x4 см). Опасность последних заключалась в том, что они содержали воспламеняющийся газ — бутан.

Предметы оказались в прямой кишке, превратившись в инородные тела, во время акта «инструментальной» анальной мастурбации. Это явилось следствием потери контроля за орудием мастурбации в момент оргастических ощущений, а также чрезмерно глубокого введения предмета или соскальзывания пальцев с него.

Обратились за врачебной помощью в первые 12 часов лишь 4 пациента, до 24 часов — 4, от 24 часов до 4 суток — 7. Практически все надеялись на самопроизвольное отхождение предмета при акте дефекации, большинство предпринимали отчаянные попытки извлечь предмет мануально и различными предметами, в том числе один больной — ложкой и вилкой (?!).

При госпитализации 2 больных скрыли факт использования предмета. Для диагностики применяли ректальное пальцевое исследование, осмотр прямой кишки с помощью ректального зеркала, обзорную рентгенографию, УЗИ, рек тороманоскопию, фиброколоноскопию. При обследовании диагноз инородного тела прямой кишки был установлен у 4 больных, прямой и сигмовидной кишок (при протяженных предметах) — у 9. У 2 пациентов к моменту госпитализации наступила ретроградная миграция предмета в поперечную и нисходящую ободочную кишки.

У 14 больных произведено трансанальное удаление инородных тел под общим обезболиванием, после дивульсии сфинктера заднего прохода, мануально, а также с использованием корнцанга, пулевых щипцов, зажимов Алиса, Люэра и других инструментов. При этом у 3 человек для удаления инородных тел применены фиброколоноскоп или ректороманоскоп. Одному больному, госпитализированному с разрывом инородным телом передней стенки верхнеампулярного отдела прямой кишки и развитием разлитого перитонита, выполнена лапаротомия, ушивание стенки прямой кишки, временная сигмостомия, санация и дренирование брюшной полости. У всех больных наступило выздоровление при отсутствии послеоперационных осложнений.

В послеоперационном периоде все пациенты осмотрены психиатром: психических заболеваний не выявлено. Однако у больных обнаружены извращенное половое чувство, психосексуальные отклонения. Эти мужчины различного возраста (от 22 лет до 71 года) ради сексуального удовлетворения прибегали к анальной мастурбации разнообразными предметами, в том числе многократно или регулярно -11, однократно — 4. При этом один больной осуществлял и трансуретральную мастурбацию различными предметами, после очередной мастурбации веткой цветущей сирени у него произошло повреждение стенок уретры с последующим формированием стриктуры мочеиспускательного канала.

Большинство мужчин наибольшее удовлетворение получали при трансректалыюм давлении предметом на зону предстательной железы (своеобразный «инструментальный» самомассаж простаты). При этом 4 мужчины, получавшие ранее врачебный массаж простаты но поводу хронического простатита, заявили, что предметом они намеренно осуществляли массаж предстательной железы. Гомосексуальные связи в анамнезе имели 8 больных (но все они к моменту происшествия не имели постоянного гомосексуального партнера), нереализованное гомосексуальное влечение отметили еще 3 мужчин. Таким образом, анальная мастурбация имела у них заместительный характер. При сборе семейного анамнеза выяснено, что женаты 3 мужчин, разведены -4, вдовцы — 2. Всего в браке состояло 9 больных, из которых 6 имели детей. Характерна неудачная семейная жизнь: большое число разводов, отсутствие половой удовлетворенности в браке при коитусе естественным путем. Холостыми были лишь 6 мужчин, в том числе лица среднего и пожилого возраста, из них лишь 2 в течение жизни имели гетеросексуальный опыт.

Таким образом, анальную мастурбацию чаще всего совершают лица с гомосексуальными наклонностями, большинство из которых не имеют постоянного гомосексуального партнера. Риск «инструментальной» анальной мастурбации состоит в угрозе формирования инородного тела прямой или толстой кишки с присущими им опасностями для здоровья и даже жизни.

Список литературы

1. Кипель B . C ., Гаин Ю.М. Ретроградная миграция инородного тела по толстой кишке. Здравоохранение Белоруссии 1989; 8: 64-65.

2. Масляк В.М., Лозинський Ю.С., Кордоба М.Т., Дяк Л.И. Травми та сторонні тіла товстої кишки. Лікарська справа 1993; 2-3: 126-128.

3. ПапазовФ.К., Василенко Л. И. ,Хош Е.М., Скворцов К.К. Необычный путь проникновения инородного тела в брюшную полость. Клиническая хирургия 1989; 1:60.

4. Субботин В.М., Давидов М.И., Файнштейн А.В. и др. Инородные тела прямой кишки. Вестн. хирургии 2000; 159(1): 91-95.

5. Cohen J.S., Sackier J.M. Management of colorectal foreign bodies. J. R. Coll. Surg. Edinb. 1996; 41 (5): 312-315.

6. Vashist M.G., Arora A.L. Screwing a carrot out the rectum. Indian J . Gastroenterol . 1997; 16(3): 120.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://urology.com.ua/

Празднество в честь сретения Владимирской иконы Божией Матери

В княжение благоверного великого князя Василия Дмитриевича(1), при святейшем митрополите Киприане(2), случилось нашествие на землю Российскую агарянского царя (завоевателя монгольского) Тамерлана; сей Тамерлан, поднявшись с востока с великим воинством, покорил много стран и, наконец, приблизился к пределам страны Российской. Подойдя к границам области Рязанской, Тамерлан взял город Елец, пленил князя елецкого и умертвил многих христиан; ибо был ненавистником и грозным преследователем христиан. Тамерлан похвалялся опустошить всю землю российскую и искоренить веру христианскую; сей опустошитель направил путь свой к городу Москве, намереваясь его разрушить.

Когда великий князь Василий Дмитриевич услышал об этом, то собрал своих воинов и направился к городу Коломне. Отправившись отсюда, он остановился на берегу реки Оки и ополчился здесь против неприятеля; Тамерлан же простоял на одном месте пятнадцать дней. Когда великий князь (и все воины христианские) узнал о великой силе нечестивого царя, пришедшего в Россию с многочисленным войском, услышал также и о его злом намерении, то вместе с воинами поднял к небу руки свои и помолился со слезами к Господу и к Пречистой Матери Божией, прося об избавлении от того безбожного агарянина: великий князь призывал на помощь угодников Божиих, святых иерархов Петра и Алексия, преподобного Сергия и прочих российских чудотворцев.

Одновременно с тем великий князь попросил отца своего духовного, преосвященного митрополита Киприана, объявить народу пост с молитвою; великий князь просил также митрополита взять из города Владимира чудотворную икону Матери Божией и принести эту икону в Москву для защиты престольного города российского. Святитель Божий Киприан и ранее помышлял принести в Москву упомянутую честную икону Матери Божией; когда же получил повеление от князя, тогда со усердием возблагодарил Бога за то, что Он вложил в сердце великого князя ту же мысль; единомыслие с великим князем святейший митрополит принял за знамение Божия благоволения и соизволения на то, чтобы чудотворная икона Богоматери была принесена в Москву.

В скором времени после сего митрополит послал во Владимир нарочитых мужей чина духовного, дабы взять там честную икону Богоматери; собрав весь чин духовный и множество народа, святейший митрополит соборно принес молебствие о победе над врагами и заповедал всем пост с молитвою, сам же не отходил от церкви, совершая службы днем и ночью и молясь со слезами о великом князе, о воинах его и о всех православных христианах.

Когда честная икона, взятая в городе Владимире, приближалась к городу Москве, в пятнадцатый день месяца августа, в праздник Успения Пресвятая Богородицы, навстречу ей вышел преосвященный митрополит с прочим чином духовным и со множеством народа. Увидав ту святую икону, все пали на землю и поклонились ей как Самой Пречистой Матери Божией, пришедшей к ним, и с великою радостью приняли ее; взирая на сию икону, все проливали слезы со умилением и молились Богоматери об избавлении от нашествия агарян.

Общая усердная молитва не была напрасною: в тот же день, в который честная икона Пресвятой Богородицы была принесена в Москву, нечестивый царь агарянский Тамерлан пришел в ужас, быв испуган страшным видением во сне, и побежал обратно со всем войском своим, хотя никто его не преследовал.

Видение же было ему такое: он увидал пред собою высокую гору, с верха которой шли святители на него, неся в руках золотые жезлы и угрожая ему; над святителями сими Тамерлан видел в воздухе необычайный свет; видел он также и Царицу некую, стоявшую среди тех святителей в несказанной славе, облеченную в ризу багряную и сиявшую молниеносными лучами ярче солнца. Кругом сей Царицы находилось бесчисленное множество вооруженных воинов, служивших Ей и как бы приготовившихся на войну. Руки Царицы были простерты к небу — Она как бы молилась. Тамерлану казалось, что Царица сия угрожала ему, повелевая отойти от пределов земли Российской и как бы приказывая воинству Своему устремиться на него.

От сего страшного видения Тамерлан пришел в ужас; встав с постели своей, он в страхе закричал:

— Горе мне, ибо я видел страшное зрелище!

И трепетал несчастный, сотрясаясь и стеная, и находился как бы в исступлении.

Спустя некоторое время Тамерлан пришел в себя, позвал князей и военачальников своих и рассказал им все, что видел, трясясь от страха.

Они же, выслушав рассказ Тамерлана и увидав, что он трясся от страха, пришли также в ужас и, недоумевая, спрашивали друг друга:

— Что же будет теперь?

Некоторые же говорили:

— Виденная Царица есть Матерь Бога христианского, Господа Иисуса Христа; несомненно, Она намерена защитить христиан, ибо Она их Помощница и Заступница.

Тамерлан сказал:

— Если христиане имеют такую Помощницу, то мы понапрасну вооружились на них; мы трудимся суетно; ибо если Она пошлет только одного из числа предстоящих Ей, то Она победит нас всех, так что мы не найдем и места, куда мы могли бы убежать.

Таким образом тот нечестивый царь со всем своим воинством агарянским возвратился обратно, убежав со стыдом, ибо агарянам казалось, что многие полки воинов из земли Российской преследовали их; придя от сего в страх и трепет, агаряне давили друг друга, бросали оружие свое и оставляли свою добычу, а также и все, взятое в плен.

Так дарована была православным христианам победа над врагами без боя и поражение без пролития крови, по молитвам Пресвятой Девы Богородицы.

Сие нашествие Тамерлана вместе с агарянами и чудесное изгнание его из пределов земли Российской совершилось в 6903 году от сотворения мира(3) с того времени в царствующем городе Москве был установлен праздник в честь сретения иконы Пресвятой Девы Богородицы, именуемой Владимирской(4), в незабвенное и благодарственное воспоминание чудесного избавления от агарян, дарованного по заступлению Матери Божией. Да будет и от нас воссылаться всегда Матери Божией вместе с родившимся от Нее Христом Богом честь, слава и поклонение ныне и в бесконечные веки. Аминь.

Тропарь, глас 4:

Днесь светло красуется славнейший град Москва, яко зарю солнечную восприимши, владычице, чудотворную Твою икону, к нейже ныне мы притекающее и молящеся Тебе взываем сице: О пречудная Владычице Богородице, молися из Тебе воплощенному Христу Богу нашему, да избавит град сей, и вся грады и страны христианския невредимы от всех навет вражиих, и спасет душы наша, яко милосерд.

Кондак, глас 8:

Взбранной воеводе победительная яко избавльшеся от злых пришествием Твоего честнаго образа, Владычице Богородице, светло сотворяем празднество сретения Твоего, и обычно зовем ти: радуйся Невесто Неневестная.

Сноски:

1. Василий (II) Дмитриевич княжил с 1389 по 1425 г.

2. Киприан управлял московскою митрополиею с 1380 по 1385 г.; затем вторично с 1390 по 1406 г.

3. В 1395 г. от Р. X.

4. Через 85 лет после описанного события было установлено второе празднование Владимирской иконе, 23 июня, в благодарность за избавление от нашествия ордынского хана Ахмата в 1480 г. «Да не похвалятся легкомысленные страхом их оружия, — говорили в объяснение сего чуда русские летописцы. — Нет, не оружие, не мудрость человеческая, но Сам Господь спас ныне Россию». В 1521 г. опять двинулись на Россию монголы под предводительством Махмет-Гирея. Заступлением Богоматери и на сей раз Москва была спасена от врагов. Память этого события совершается св. Церковью 21 мая. В 1812 г., во время нашествия французов, чудотворная Владимирская икона вместе с иконами Иверскою и Смоленскою была увезена в Муром 1 сентября преосвященным архиепископом Августином и по освобождению Москвы от врагов была возвращена опять в столицу 20 октября. Чудотворная Владимирская икона Богоматери находится ныне в Московском Успенском соборе (более подробное повествование о сей иконе можно читать в изданной Московской Синодальной Типографией книге «Слава Богоматери», М. 1907 г., с. 380 — 385).

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.portal-slovo.ru/

ВВЕДЕНИЕ

В настоящее время государственная политика в части регулирования предпринимательской деятельности ставит акцент на экономическом развитии малых и средних городских поселений, сельских населенных пунктов. Осуществляется это посредством установления ряда льгот и преференций для предпринимателей. Для стимулирования производства и реализации товаров (работ, услуг), привлечения иностранных инвестиций в экономику республики созданы специальные правовые режимы, включающие особый порядок уплаты налогов, сборов, кредитование на более привлекательных условиях, предоставление рассрочки исполнения налоговых обязательств для субъектов, приобретающих убыточные сельскохозяйственные организации, по обязательствам таких организаций.

Говоря об условиях ведения бизнеса в малых городах и сельских населенных пунктах, в первую очередь следует отметить Декрет Президента Республики Беларусь от 28.01.2008 № 1 «О стимулировании производства и реализации товаров (работ, услуг)» (далее — Декрет № 1), который распространяет свое действие на организации с местом нахождения и осуществляющие деятельность на территории Республики Беларусь, кроме населенных пунктов с численностью населения свыше 50 тыс. человек.

Субъектами, на которые распространяется Декрет № 1, являются коммерческие организации, в том числе с иностранными инвестициями. Условием применения Декрета № 1 является наличие сертификата продукции собственного производства или сертификата работ и услуг собственного производства, которые выдаются на основании соответствующих инструкций, утвержденных совместным постановлением Министерства иностранных дел Республики Беларусь, Министерства экономики Республики Беларусь и Министерства по налогам и сборам Республики Беларусь от 31.01.2002 № 1/30/6. Какие же льготы субъекты хозяйствования получают в данном случае?

Прежде всего, отметим, что коммерческие организации в течение 5 лет со дня их создания освобождаются от обязательной продажи иностранной валюты, поступившей по сделкам с нерезидентами от реализации товаров (работ, услуг) собственного производства, в том числе от сдачи имущества в аренду.

Кроме того, при приобретении сырья, комплектующих и материалов для собственного производства, а также осуществлении внешней торговли товарами собственного производства не применяются:

меры нетарифного регулирования путем введения количественных и (или) иных ограничений;

исключительные права на осуществление внешней торговли отдельными видами товаров;

требование обязательного заключения сделок на биржевых торгах открытого акционерного общества «Белорусская универсальная товарная биржа»;

установление минимальных при импорте и максимальных при экспорте цен на товары;

специальные процедуры закупок, поставок либо проведения тендеров, осуществляемых уполномоченными государственными органами либо комиссиями.

Следующие условия ведения бизнеса ставят субъекты хозяйствования в еще более выгодное положение. Так, согласно Декрету № 1 коммерческие организации вправе:

самостоятельно определять условия, объемы, виды закупаемого сырья, комплектующих и материалов, а также условия, объемы и виды реализации произведенной продукции, товаров (работ, услуг) собственного производства;

самостоятельно устанавливать и применять свободные цены (тарифы) на товары (работы, услуги) собственного производства, за исключением социально значимых товаров по перечню, утверждаемому Советом Министров Республики Беларусь;

самостоятельно определять поставщиков или покупателей продукции, товаров (работ, услуг) для собственного производства и продукции, товаров (работ, услуг) собственного производства;

самостоятельно устанавливать заработную плату своим работникам, но не ниже ее минимального размера, определенного Советом Министров Республики Беларусь;

страховать свои имущественные интересы у страховых организаций, страховых брокеров, созданных за пределами Республики Беларусь.

Вопросы налогообложения для большей наглядности изложим в таблице.

Уплачиваемые налоги	Льготы и преимущества
1. НДС, в том числе ввозной 2. Налог на доходы от операций с ценными бумагами 3. Акцизы 4. Гербовый и оффшорный сборы 5. Государственная пошлина 6. Таможенные пошлины и сборы 7. Платежи за землю 8. Экологический налог 9. Исполняют обязанности налоговых агентов, в том числе налоги от зарплаты	В течение 5 лет со дня их создания не исчисляются и не уплачиваются: 1. Налог на прибыль 2. Сбор в республиканский фонд поддержки производителей сельскохозяйственной продукции в части реализации товаров собственного производства на основании сертификата продукции собственного производства 3. Другие налоги и сборы

Отметим и недостатки правового режима, установленного Декретом № 1. Прежде всего следует сказать, что Декрет № 1 распространяет свое действие на те организации, которые были созданы с 1 апреля 2008 г., кроме созданных путем реорганизации.

Декрет № 1 не распространяется на:

коммерческие организации, осуществляющие производство сельскохозяйственной продукции и уплачивающие единый налог для производителей сельскохозяйственной продукции;

коммерческие организации, применяющие упрощенную систему налогообложения;

индивидуальных предпринимателей.

Кроме того, Декрет № 1 не применяется при осуществлении:

банковской деятельности банками, небанковскими кредитно-финансовыми организациями;

страховой деятельности страховыми организациями;

деятельности инвестиционными фондами;

другой деятельности согласно п. 1.8 Декрета № 1.

Условия налогообложения

Декрет Президента Республики Беларусь от 20.12.2007 № 9 «О некоторых вопросах регулирования предпринимательской деятельности в сельской местности» (далее — Декрет № 9) устанавливает особый порядок налогообложения для субъектов хозяйствования. Данный нормативный акт применяется к организациям, филиалам, представительствам, иным обособленным подразделениям юридических лиц, имеющих отдельный баланс и текущий (расчетный) либо иной банковский счет, индивидуальным предпринимателям.

Условиями применения Декрета № 9 являются нахождение организации на территории сельских населенных пунктов и осуществление в сельской местности деятельности по производству товаров (выполнению работ, оказанию услуг). Сельская местность рассматривается как территория, входящая в пространственные пределы сельсоветов, за исключением территорий поселков городского типа и городов районного подчинения.

Субъекты, на которых распространяется Декрет № 9, освобождаются от уплаты налога на прибыль, налога на недвижимость со стоимости объектов, находящихся на территории сельских населенных пунктов. Кроме того, они:

уплачивают госпошлину за выдачу лицензии в размере 50%;

освобождаются от уплаты госпошлины за внесение изменений и (или) дополнений в лицензию;

не производят отчисления от себестоимости строительных, в том числе ремонтно-строительных, а также специальных и монтажных работ в инновационные фонды при осуществлении деятельности в области строительства в сельской местности.

На реализацию в сельских населенных пунктах инвестиционных проектов, прошедших в установленном порядке экспертизу облисполкома, банки вправе выдавать кредиты в размере не более 20 000 евро без обеспечения исполнения обязательств (без залога имущества, поручительства и т.д.).

К недостаткам правового режима, установленного Декретом № 9, можно отнести то, что данный режим применяется с 1 января 2008 г. по 31 декабря 2010 г. Кроме того, Декрет № 9 не распространяется на организации, индивидуальных предпринимателей, уплачивающих единый налог для производителей сельскохозяйственной продукции, единый налог с индивидуальных предпринимателей и иных физических лиц, применяющих упрощенную систему налогообложения, использующих налоговые льготы в соответствии с Указом Президента Республики Беларусь от 07.06.2007 № 265 «О Государственной комплексной программе развития регионов, малых и средних городских поселений на 2007–2010 годы» (далее — Указ № 265).

Также следует отметить, что Декрет № 9 устанавливает ограничения своего действия по осуществляемым видам деятельности. Не применяется Декрет № 9 при осуществлении:

производства подакцизных товаров;

производства и (или) реализации ювелирных изделий из драгоценных металлов и (или) драгоценных камней;

лотерейной, торгово­посреднической, туристической (за исключением агроэкотуризма), риэлтерской, страховой, банковской деятельности, профессиональной деятельности на рынке ценных бумаг, деятельности в сфере игорного бизнеса, деятельности по организации и проведению электронных интерактивных игр, а также в рамках простого товарищества и (или) хозяйственной группы.

Уже упомянутый выше Указ № 265 также устанавливает специальный порядок налогообложения. Он применяется к организациям, зарегистрированным и осуществляющим деятельность в малых и средних городских поселениях. Перечень таких организаций установлен приложением к Указу № 265.

Данные организации уплачивают налог на прибыль в размере 50% установленной ставки. Кроме того, они освобождаются от уплаты налога с пользователей автомобильных дорог и сбора в республиканский фонд поддержки производителей сельскохозяйственной продукции, продовольствия и аграрной науки.

Советам депутатов областного и базового территориальных уровней предоставлено право устанавливать в 2007–2010 гг. для организаций, реализующих инвестиционные проекты по модернизации производства с целью выпуска конкурентоспособной продукции, созданию новых рабочих мест в малых и средних городских поселениях, льготы по налогу на недвижимость, земельному налогу и налогу за использование природных ресурсов (экологическому налогу) в части платежей за использование (изъятие, добычу) природных ресурсов.

Вопросы взимания единого налога с производителей сельскохозяйственной продукции регулируются Декретом Президента Республики Беларусь от 13.07.1999 № 27 «О введении единого налога для производителей сельскохозяйственной продукции» (далее — Декрет № 27). Декрет № 27 применяется к хозяйственным товариществам и обществам, производственным кооперативам, унитарным предприятиям, а также организациям, у которых есть филиалы и иные обособленные подразделения по производству сельскохозяйственной продукции, имеющие отдельный баланс и текущий (расчетный) либо другой банковский счет, занимающиеся производством сельскохозяйственной продукции.

Декрет № 27 применяется при условии, что:

выручка от реализации произведенной продукции растениеводства (кроме цветов и декоративных растений), животноводства (кроме пушного звероводства), рыбоводства и пчеловодства составляет не менее 50% выручки, исчисленной от всей деятельности (но не более чем за предыдущий финансовый (бюджетный) год) филиала или иного обособленного подразделения;

выручка от реализации произведенной ими продукции растениеводства (кроме цветов и декоративных растений), животноводства (кроме пушного звероводства), рыбоводства и пчеловодства составляет не менее 50% общей выручки за предыдущий финансовый (бюджетный) год.

Для наглядности льготы по налогообложению приведем также в таблице.

Ставка налога	Уплачиваемые налоги	Прекращение режима	Срок уплаты налога
2% от валовой выручки (сумма от реализации продукции + доходы от внереализационных операций)	1. Единый налог 2. Акцизы 3. НДС 4. Налог на доходы в виде дивидендов и приравненных к ним доходов 5. Государственные пошлины, обязательные страховые взносы в ФСЗН 6. Отчисления в фонд содействия занятости 7. Таможенные платежи при ввозе товаров на таможенную территорию 8.Налоги от зарплаты (их удержание у работников)	1. При принятии решения о переходе на общий порядок налогообложения самой организацией 2. При получении выручки от реализации произведенной ими продукции животноводства в сумме менее 50% общей выручки	Ежемесячно

Придорожный бизнес

Субъектам хозяйствования во многом привлекателен и правовой режим, устанавливаемый Указом Президента Республики Беларусь от 15.05.2008 № 270 «О мерах по развитию придорожного сервиса» (далее — Указ № 270), направленный на создание благоприятных условий для развития придорожного сервиса на республиканских автомобильных дорогах и обеспечение эффективного использования транзитных возможностей Республики Беларусь.

Условием применения Указа № 270 является использование объектов придорожного сервиса, под которыми понимаются капитальные строения (здания, сооружения), расположенные на придорожной полосе республиканских автомобильных дорог и предназначенные для обслуживания участников дорожного движения в пути следования (мотели, гостиницы, кемпинги, станции технического обслуживания, объекты торговли и общественного питания, мойки).

Указом № 270 установлено, что строительство и (или) реконструкция объектов придорожного сервиса и инженерной инфраструктуры к ним осуществляются без возмещения потерь сельскохозяйственного и (или) лесохозяйственного производства, вызванных изъятием сельскохозяйственных земель и земель лесного фонда для целей, не связанных с ведением сельского и лесного хозяйства.

Во исполнение Указа № 270 местные советы депутатов или по их поручению соответствующие исполкомы, как правило, приняли решение о снижении в два раза ставок земельного налога и арендной платы за земельные участки, предоставляемые на период строительства и (или) реконструкции объектов придорожного сервиса и инженерной инфраструктуры к ним.

Кроме того, Указом № 270 установлена возможность получить льготный кредит в банках, уполномоченных обслуживать государственные программы, для строительства и (или) реконструкции объектов придорожного сервиса и инженерной инфраструктуры к ним сроком до 5 лет по ставкам:

в размере 2/3 ставки рефинансирования Национального банка по кредитам в белорусских рублях;

в размере 8% годовых по кредитам в иностранной валюте.

Следует отметить, что льготы направлены на развитие придорожного сервиса в отношении только республиканских автомобильных дорог.

Отдельно в Республике Беларусь урегулирован такой вид деятельности, как оказание услуг в сфере агроэкотуризма. Это деятельность, не являющаяся предпринимательской и, соответственно, не требующая государственной регистрации в качестве индивидуального предпринимателя (далее — ИП), но с предварительным заявлением в налоговые органы по месту жительства о постановке на учет.

Правовое регулирование оказания таких услуг осуществляется Гражданским кодексом Республики Беларусь (далее — ГК), Налоговым кодексом Республики Беларусь (далее — НК) и Указом Президента Республики Беларусь от 02.06.2006 № 372 «О мерах по развитию агроэкотуризма в Республике Беларусь» (далее — Указ № 372).

Агроэкотуризм подразумевает временное пребывание граждан в сельской местности, малых городских поселениях в целях получения услуг, оказываемых субъектом агроэкотуризма для отдыха, оздоровления, ознакомления с природным потенциалом республики, национальными культурными традициями без занятия трудовой, предпринимательской, иной деятельностью, оплачиваемой и (или) приносящей прибыль (доход) из источника в месте пребывания. Субъектами такой деятельности являются физические лица, постоянно проживающие в сельской местности, малых городских поселениях и ведущие личное подсобное хозяйство, а также крестьянские (фермерские) хозяйства.

Указ № 372 может применяться при наличии в совокупности следующих составляющих:

жилого дома (части жилого дома), принадлежащего на праве собственности физическому лицу — субъекту агроэкотуризма или члену его семьи либо учредителю (члену) крестьянского (фермерского) хозяйства, расположенного в сельской местности, малых городских поселениях, отвечающего установленным санитарным и техническим требованиям и благоустроенного применительно к условиям данного населенного пункта;

свободных жилых комнат в жилом доме (части жилого дома) для размещения агроэкотуристов. Причем число таких комнат не должно превышать пяти. При оказании услуг в сфере агроэкотуризма с использованием более пяти комнат эта деятельность признается предпринимательской, подлежит государственной регистрации и налогообложению в установленном порядке. Вместе с тем в Указе № 372 не содержится каких­либо ограничений по площади комнат, используемых для размещения агроэкотуристов;

осуществлении субъектами агроэкотуризма деятельности по производству сельскохозяйственной продукции, основанной на личном трудовом участии и использовании земельного участка, предоставленного для этих целей в соответствии с законодательством;

возможностей для ознакомления агроэкотуристов с природными и архитектурными объектами, национальными культурными традициями соответствующей местности.

Среди льгот и преимуществ для данного вида бизнеса можно выделить, прежде всего, льготы в налогообложении. Субъекты рассматриваемой деятельности уплачивают только сбор за осуществление деятельности по оказанию услуг в сфере агроэкотуризма в размере 1 базовой величины за календарный год, определяемой на момент его уплаты. Доходы от деятельности по оказанию услуг в сфере агроэкотуризма не облагаются налогами, сборами и иными обязательными платежами.

Что касается недостатков, то здесь обратим внимание на то, что льготный режим для агроэкотуризма применяется до 31 декабря 2010 г. Кроме того, субъекты этой деятельности несут обязанность ежегодно до 31 декабря предоставлять в налоговый орган по месту жительства (крестьянские фермерские хозяйства — по месту нахождения) информацию о договорах на оказание услуг в сфере агроэкотуризма, заключенных в истекшем году, по форме, утверждаемой Министерством по налогам и сборам Республики Беларусь.

Следует отметить, что льготный режим не распространяется на территории курортов.

Ремесленная деятельность

Равно как и деятельность по оказанию услуг в сфере агроэкотуризма, ремесленная деятельность не является предпринимательской, осуществляется без государственной регистрации в качестве ИП, но с предварительным заявлением в налоговые органы по месту жительства о постановке на учет. До начала осуществления ремесленной деятельности уплачивается соответствующий сбор.

Правовое закрепление она получила в ГК, НК и в Указе Президента Республики Беларусь от 16.05.2005 № 225 «О некоторых вопросах осуществления физическими лицами ремесленной деятельности» (далее — Указ № 225).

Субъектами ремесленной деятельности являются физические лица, осуществляющие деятельность по изготовлению и реализации товаров, выполнению работ, оказанию услуг с применением ручного труда и инструмента, в том числе электрического, осуществляемая самостоятельно.

Такая деятельность должна осуществляться без привлечения иных физических лиц по трудовым и (или) гражданско-правовым договорам и направлена на удовлетворение бытовых потребностей граждан.

Говоря о льготах и преимуществах, установленных для ремесленной деятельности, следует сказать о налогообложении. Субъекты ремесленной деятельности уплачивают сбор за ее осуществление в размере одной базовой величины за календарный год. Кроме того, физические лица, осуществляющие виды ремесленной деятельности, перечисленные в Указе № 225, не уплачивают подоходный налог, единый налог с индивидуальных предпринимателей и иных физических лиц, не ведут государственную статистическую отчетность.

Простые налоги

Кратко рассмотрев модели организации и ведения бизнеса на преференциальных условиях в малых, средних городских поселениях и сельской местности, следует отметить и еще 2 привлекательных режима налогообложения, которые применимы к любому населенному пункту республики.

Сперва остановимся на организации бизнеса на основе упрощенной системы налогообложения (далее — УСН).

Правовой режим УСН установлен Положением об упрощенной системе налогообложения, утвержденным Указом Президента Республики Беларусь от 09.03.2007 № 119 (далее — Указ № 119).

УСН может быть применена к организациям, если численность их работников в среднем за период с начала года по отчетный период не превышает 100 человек, а объем валовой выручки составляет не более 3 500 млн. руб. ИП также имеют право применять УСН, если размер их валовой выручки составляет не более 2 625 млн. руб.

Организация вправе применять УСН с момента государственной регистрации, если списочная численность работников организации не превышает 100 человек.

Ставка налога при упрощенной системе устанавливается:

8% — для организаций и ИП, не уплачивающих налог на добавленную стоимость (далее — НДС);

6% — для организаций и ИП, уплачивающих НДС;

15% — для организаций и ИП, использующих в качестве налоговой базы валовой доход.

Для организаций и ИП с местом нахождения (жительства) в сельских населенных пунктах и населенных пунктах, перечисленных в Перечне населенных пунктов, в которых для организаций и ИП применяются пониженные ставки налога при упрощенной системе налогообложения, утвержденном Указом № 119, при осуществлении деятельности по производству товаров (выполнению работ, оказанию услуг) в этих населенных пунктах, а также в сельской местности ставка налога при упрощенной системе устанавливается:

5% — для организаций и ИП, не уплачивающих НДС;

3% — для организаций и ИП, уплачивающих НДС.

Субъекты, применяющие УСН, должны уплачивать:

налог при УСН;

налоги, сборы (пошлины), взимаемые при ввозе (вывозе) товаров на таможенную территорию;

государственную пошлину;

оффшорный сбор;

гербовый сбор;

налог на доходы от операций с ценными бумагами;

налог на приобретение автомобильных транспортных средств;

обязательные страховые взносы и иные платежи в Фонд социальной защиты населения Министерства труда и социальной защиты Республики Беларусь;

НДС, за исключением организаций с численностью работников не более 15 человек и ИП с валовой выручкой не более 1000 млн. руб.

Кроме того, субъекты УСН исполняют обязанности налоговых агентов, в том числе удерживают при выплате заработной платы и иных доходов с начисляемых (перечисляемых) сумм налоги, сборы (пошлины) в порядке, установленном законодательством.

Организации и ИП, применяющие упрощенную систему, за исключением организаций и ИП, уплачивающих НДС, освобождаются от обязанности ведения бухгалтерского учета и отчетности и ведут учет в книге учета доходов и расходов организаций и ИП. Переход на УСН носит заявительный характер.

Единый налог

Правовой режим взимания единого налога с ИП и физических лиц установлен Указом Президента Республики Беларусь от 18.06.2005 № 285 «О некоторых мерах по регулированию предпринимательской деятельности» (далее — Указ № 285) и утвержденным им Положением о едином налоге с индивидуальных предпринимателей и физических лиц.

Введены ограничения по количеству привлекаемых для занятия предпринимательской деятельностью физических лиц по трудовым и (или) гражданско-правовым договорам, в том числе заключаемым с юридическими лицами (не более трех) и по количеству используемых объектов для осуществления предпринимательской деятельности (не более четырех).

Плательщиками единого налога являются:

ИП при оказании потребителям услуг (выполнении работ), перечисленных в Перечне видов деятельности, при осуществлении которых индивидуальные предприниматели и иные физические лица уплачивают единый налог, и базовых ставок единого налога, утвержденном Указом № 285 (далее — Перечень);

ИП при розничной торговле товарами, отнесенными к товарным группам, указанным в Перечне, в магазине, торговая и общая площади которого не превышают соответственно 15 и 100 кв. м (включительно), на торговых местах на рынках, в расположенном на торговом месте ином торговом объекте, общая площадь которого не превышает 100 кв. м (включительно), а также с использованием торговых автоматов, при развозной и разносной торговле и в предусмотренных законодательством формах, осуществляемых без наличия торгового объекта;

ИП при осуществлении общественного питания через торговые объекты, относящиеся к мелкорозничной торговой сети общественного питания (мини-кафе, летние и сезонные кафе);

физические лица, не осуществляющие предпринимательскую деятельность, при розничной торговле на торговых местах на рынках и (или) иных местах, на которых такая торговля осуществляется физическими лицами в соответствии с законодательством;

физические лица, оказывающие услуги по выращиванию сельскохозяйственной продукции, репетиторству, чистке и уборке жилых помещений, дневному уходу за детьми.

Плательщики единого налога освобождаются от уплаты:

подоходного налога с физических лиц на доходы, получаемые ими при осуществлении видов деятельности, перечисленных в Перечне;

НДС, за исключением налога, уплачиваемого на товары, ввозимые на таможенную территорию Республики Беларусь;

налога за использование природных ресурсов (экологического налога);

местных налогов и сборов, взимаемых при осуществлении видов деятельности, указанных в Перечне.

Покупка имущественного комплекса

Завершая краткий обзор, хотелось бы остановиться и на еще одном вопросе. Субъектов хозяйствования либо потенциальных инвесторов может привлечь и такая форма «старта» предпринимательской деятельности, как приобретение предприятия как имущественного комплекса убыточной сельскохозяйственной организации. Данный вопрос регулируется Указом Президента Республики Беларусь от 14.06.2004 № 280 «О порядке и условиях продажи юридическим лицам предприятий как имущественных комплексов убыточных сельскохозяйственных организаций».

Такая покупка возможна на основании решения областных, районных (городских) исполнительных комитетов — по убыточным сельскохозяйственным организациям, находящимся в коммунальной собственности, а также имеющим долю коммунальной собственности, расположенным на территориях соответствующих административно­территориальных единиц, а также областных исполнительных комитетов по предложениям районных (городских) исполнительных комитетов — по убыточным сельскохозяйственным организациям, находящимся в частной собственности (с согласия собственников), расположенным на территориях соответствующих административно­территориальных единиц.

Обязательными условиями продажи имущественного комплекса являются:

погашение задолженности убыточной сельскохозяйственной организации;

сохранение рабочих мест на период предоставления отсрочки исполнения обязательств убыточной сельскохозяйственной организации;

обеспечение деятельности по производству сельскохозяйственной продукции.

Цена продажи имущественного комплекса определяется в размере 20% от стоимости чистых активов убыточной сельскохозяйственной организации. При стоимости чистых активов этой организации, равной 0 или имеющей отрицательную величину, цена продажи составляет 1 базовую величину, установленную в Республике Беларусь на первое число первого месяца квартала, в котором производится продажа.

Срок для подготовки заключения комиссии о возможности, условиях и цене продажи имущественного комплекса, а также для подготовки проектов договора купли­продажи и передаточного акта — не более месяца.

Государственная регистрация имущественного комплекса, договора его купли­продажи, а также прав на этот комплекс осуществляется одновременно на основании заявления покупателя. К заявлению прилагаются договор купли­продажи имущественного комплекса и решение соответствующего государственного органа о его продаже.

Обязательным условием покупки предприятий как имущественных комплексов является погашение юридическими лицами задолженности таких сельскохозяйственных организаций по уплате налогов, сборов, пеней, экономических санкций, штрафов, иных обязательных платежей в республиканский и местные бюджеты, включая государственные целевые бюджетные фонды в указанные выше сроки.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

Конституция Республики Беларусь. Принята на республиканском референдуме 24 ноября 1996г. ЮРИДИЧЕСКАЯ СПРАВОЧНО-ИНФОРМАЦИОННАЯ АВТОМАТИЗИРОВАННАЯ СИСТЕМА «ЮСИАС» — 2009г.

Гражданский кодекс Республики Беларусь от 7 декабря 1998 г. № 218-З. Принят Палатой представителей 28 октября 1998 года. Одобрен Советом Республики 19 ноября 1998 года. (Ведомости Национального собрания Республики Беларусь, 1999 г., № 7-9, ст.101). ЮРИДИЧЕСКАЯ СПРАВОЧНО-ИНФОРМАЦИОННАЯ АВТОМАТИЗИРОВАННАЯ СИСТЕМА «ЮСИАС» — 2009г.

Годунов В.Н. Комментарий к Гражданскому кодексу Республики Беларусь с приложением актов законодательства и судебной практики (постатейный): В 3 кн. Кн. 2. Разд. III. Общая часть обязательственного права. Раздел IV. Отдельные виды обязательств (главы 30-50) / Отв. ред. и руководитель авторского коллектива В.Ф. Чигир. – Мн.: Амалфея, 2005.

Гражданское право: Учебник Автор: Алексеев С.С., Гонгало Б.М. М.: 2006г. – 480с.

Гражданское право. Автор: «Фоков А.П., Попонов Ю.Г., Черкашина И.Л. и др.» Издательство: «КноРус». 2008.

Колбасин Д.А. Гражданское право. Общая часть. — Мн.: ПолиБиг. По заказу общественного объединения «Молодежное научное общество». 1999. — 360с.

Хозяйственное право Республики Беларусь: Практическое пособие / С. С. Вабищевич. – Мн.: Молодежное науч. об-во, 2002. – 398с.

Хозяйственное право Республики Беларусь. Особенная часть. Практ. пособие – Мн.: «МНО», 2001. – 318с.

ДЕРЖАВНА УСТАНОВА «ІНСТИТУТ ЕПІДЕМІОЛОГІЇ ТА

ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ім. Л.В. ГРОМАШЕВСЬКОГО

АКАДЕМІЇ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ»

КОЛЯДА ОЛЕНА ЛЕОНІДІВНА

УДК: 616.981:616.831.9 – 002 – 022.7

ОСОБЛИВОСТІ КЛІНІЧНОГО ПЕРЕБІГУ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАСЛІДКІВ ПЕРВИННИХ І ВТОРИННИХ ГНІЙНИХ МЕНІГОЕНЦЕФАЛІТІВ

14.01.13 – інфекційні хвороби

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Київ – 2008

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Інфекційні хвороби та інфекційно-запальні ускладнення є одними з найбільш соціально та економічно значущих проблем сучасної медицини. Так, в структурі загальної патології нервової системи висока питома вага належить саме інфекційним ураженням, що складають, за різними літературними даними, близько 40% всіх захворювань центральної нервової системи (ЦНС). Серед них найбільш небезпечними нозологічними формами є гнійні менінгоенцефаліти (ГМЕ) (Покровський В.І, 2005, Гебеш В.В., 2006). Щорічна захворюваність на ГМЕ становить від 4 до 6 випадків на 100 000 дорослого населення (Sigurdardottir B. et al., 1997). Загальна летальність при ГМЕ 3,7% — 10,0%, досягаючи при тяжких формах 30,0% — 60,0% (Пилипенко В. В., 1995, Цинзерлинг В. А., Чухловина М. Л., 2005,). Найбільш поширеними збудниками первинних ГМЕ є менінгококи, пневмококи, гемофільні палички, вторинних ГМЕ – стафілококи та стрептококи (Лобзін Ю.В., 2003, Руденко А.О., Самсон А., 2004, Печінка А.М., 2006).

При вторинних ГМЕ клінічний перебіг в абсолютній більшості випадків, супроводжується вторинним імунодефіцитом, що обумовлює тяжкий стан хворих, чисельні ускладнення і, як наслідок, незадовільні результати лікування. Проблема лікування ГМЕ є міждисциплінарною, оскільки питання раціональної діагностики, профілактики і лікування хворих на вторинні ГМЕ залишаються і на сьогодні не вирішеними не тільки в клініці інфекційних хвороб, а і в нейрохірургічнй практиці (Ткачик І.П. 2001, Карпов О.І., 2007, Стовбан М.П. та співавт, 2008,)

Значні труднощі у вирішенні проблеми ГМЕ виникають ще і тому, що до основного захворювання приєднуються ускладнення (набряк-набухання головного мозку, інфекційно-токсичний шок, сепсис, поліорганна недостатність), які в більшості випадків призводять до летальних наслідків (Кононенко В.В, 2001, Ребенок Ж.О., 2004, Возіанова Ж.І., 2004)

Лише у 44% хворих клінічно діагностуються класичні симптоми ГМЕ. І, якщо питання етіотропної медикаментозної терапії хворих на ГМЕ детально на сьогодні вивчені, розроблені та впроваджені в практику, то підходи щодо обрання раціональних заходів діагностики захворювання, особливо на ранніх його стадіях – відсутні. Як і відсутні уніфіковані, комплексні алгоритми клініко-неврологічної, інтраскопічної, лабораторно-біохімічної діагностики та прогнозування наслідків захворювання. Існують лише окремі роботи (Чепкий Л.П., Єрмол’єв А.І., 2000, Ткачик І.П., 2001,), присвячені проблемі прогнозування розвитку ГМЕ та їх наслідків в яких не проведений детальний диференційований та інтегральний аналіз окремих прогностичних факторів, не врахований вплив системної запальної відповіді організму на результати лікування хворих.

Тому виникає необхідність у проведенні системного аналізу основних несприятливих факторів та їх сполучень у хворих на первинний та вторинний ГМЕ з комплексною оцінкою їх впливу на клінічний перебіг захворювання, що є підґрунтям для прогнозування життєвонебезпечних ускладнень та розробки уніфікованих профілактичних заходів з метою їх уникнення або своєчасної корекції.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є фрагментом планової науково-дослідної роботи кафедри інфекційних хвороб Національної медичної академії ім. П.Л.Шупика “Етіотропна, імуномодулююча та патогенетична терапія хворих на вірусні гепатити, лептоспірози і гострі кишкові та нейроінфекції” (шифр теми ІПТ 28.4, Державний реєстраційний номер 0104U000250, УДК 616.981:616.831.9 – 002 – 022.7, 2004-2008).

Мета дослідження: покращання ефективності лікування хворих на гнійні менінгоенцефаліти за рахунок ранньої діагностики, прогнозування ускладнень та вибору оптимальних схем антибіотикотерапії.

Основні завдання дослідження.

З’ясувати зміни, що відбулися в етіологічної структурі збудників при первинних та вторинних гнійних менінгоенцефалітах, в тому числі у нейроонкологічних хворих в післяопераційному періоді за даними ретро- та проспективного аналізу.

Визначити безпосередні причини смерті та порівняти показники летальності при первинному і вторинному гнійному менінгоенцефаліті.

Встановити основні прогностично значущі чинники ускладненого перебігу первинних і вторинних гнійних менінгоенцефалітів.

Виявити основні чинники ризику розвитку післяопераційних гнійних менінгоенцефалітів у нейроонкологічних хворих на до-, інтра- та післяопераційному етапах.

Визначити основні інтра- та екстрацеребральні патологічні стани при первинному, вторинному та післяопераційному гнійних менінгоенцефалітах, які суттєво погіршують прогноз захворювання.

Розробити оптимальні методики ранньої діагностики та клінічного моніторингу первинних і вторинних гнійних менінгоенцефалітів.

Обґрунтувати ефективність стартової емпіричної антибіотикотерапії при лікуванні хворих на первинні та вторинні гнійні менінгоенцефаліти.

Об‘єкт дослідження – хворі на первинні і вторинні гнійні менінгоенцефаліти, в тому числі нейронкологічні хворі в післяопераційному періоді.

Предмет дослідження – особливості клінічного перебігу, діагностики, прогнозу та етіотропного лікування хворих на первинні і вторинні гнійні менінгоенцефаліти різного походження.

Методи дослідження: клінічні, лабораторні, бактеріологічні, інструментальні, нейровізуалізаційні, патоморфологічні, статистичні.

Наукова новизна отриманих результатів. Автором вперше в порівняльному аспекті проведено клініко-статистичний аналіз груп хворих з первинним та вторинним бактеріальним ГМЕ при інфекційній патології та у нейроонкологічних хворих в післяопераційному періоді з визначенням загальних принципів ранньої діагностики та лікувальної тактики ведення цих хворих.

Вперше за допомогою системного аналізу вивчені зміни в етіологічній структурі основних збудників ГМЕ різної етіології на сучасному етапі та за даними ретроспективного аналізу.

Визначені та співставленні патогенетичні моделі перебігу, безпосередні причини смерті та показники летальності при ГМЕ різної етіології.

Визначена низка основних клініко-лабораторних показників у хворих інфекційного та нейроонкологічного профілю щодо прогностичного ризику розвитку ускладнень при ГМЕ різного походження.

Встановлена прогностична цінність сполучення різних факторів ризику у визначенні вірогідності та частоти розвитку набряку-набухання головного мозку (ННГМ), інфекційно-токсичного шоку (ІТШ), ДВЗ-синдрому, крововиливу в наднирники, гострої серцево-судинної та дихальної недостатності, вентрикуліту.

З метою удосконалення клініко-лабораторного моніторингу показана можливість періодизації клінічного перебігу ГМЕ.

Для хворих на ГМЕ різного походження було дане наукове обґрунтування можливості використання загальної медичної експертної системи.

Доведена доцільність застосування універсальних міжнародних шкал з метою ранньої діагностики ускладненого перебігу ГМЕ.

Проведена оцінка ефективності емпіричної стартової антибіотикотерапії первинних, вторинних, в т.ч. післяопераційних гнійних менінгоенцефалітів.

Практичне значення одержаних результатів. За результатами роботи запропонована схема діагностичного обстеження хворих на первинні, вторинні та післяопераційні ГМЕ на основі використанням універсальних міжнародних шкал (шкала Карновського, модифікована шкала АРАСНЕ ІІ, критерії SIRS R. Bonae, лейкоцитарний індекс інтоксикації, шкала SOFA).

З метою покращення діагностики та надання допомоги хворим на первинні та вторинні ГМЕ є доцільним використання загальної медичної експертної системи.

На основі аналізу загальноприйнятих клініко-лабораторних показників визначені основні прогностично значущі фактори, що суттєво збільшують ризик ускладненого перебігу та летального наслідку ГМЕ різної етіології. З метою більш ефективного клініко-лабораторного моніторингу запропонована класифікація перебігу ГМЕ, що передбачає певну періодизацію.

Обґрунтована ефективність використання емпіричної стартової антибіотикотерапії меропенемом, цефалоспоринами ІІІ-ІV покоління (цефтриаксон, цефіпім) та їх комбінацій з фторхінолонами ІІІ покоління (левофолоксацин) в максимальних терапевтичних дозах.

За матеріалами дисертаційної роботи випущений інформаційний лист про нововведення в системі охорони здоров’я «Ефективність меропенему в лікування хворих на первинні бактеріальні менінгіти». Нові дані, які отримано в роботі впроваджено в лікувально-діагностичний процес в інфекційному відділенні міської клінічної лікарні №4 м. Києва, НДІ нейрохірургії ім. А.П. Ромоданова АМНУ, центральній міській лікарні м. Ірпіня, Київської області. Основні теоретичні положення дисертації використовуються в навчальному процесі на кафедрі інфекційних хвороб НМАПО ім. П.Л. Шупика.

Особистий внесок здобувача. Автором особисто проведений патентно-інформаційний пошук та аналіз наукової літератури з даного питання. Вперше актуалізовані питання щодо порівняльного аналізу первинних і вторинних гнійних менінгоенцефалітів, в тому числі післяопераційних у нейроонкоологічних хворих – їх подібності та відмінності. Спільно з науковими керівниками сформульовано мету та завдання дослідження, обговорено результати та висновки, на основі їх розроблено новий комплексний підхід до методів ранньої діагностики та лікування.

Здобувачем особисто визначено основні патогенетичні моделі перебігу ГМЕ різної етіології та проведено їх порівняльний аналіз.

Для хворих з ГМЕ розроблено карту обліку даних та електронну медичну експертну систему, проведено модифікацію шкали АРАСНЕ ІІ, запропоновано класифікацію перебігу захворювання.

Здобувачем особисто проведено клінічне обстеження хворих на ГМЕ з наступною обробкою отриманих результатів.

Автором проведена оцінка ефективності емпіричної стартової антибіотикотерапії гнійних менінгоенцефалітів різного походження.

Самостійно проведений клініко-статистичний аналіз.

Дисертант особисто виконувала оформлення ілюстрованого матеріалу.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні та практичні положення дисертаційної роботи були оприлюднені на V конференції з міжнародною участю „Інформаційні технології в охороні здоров’я та практичній медицині” (Київ, 2005), симпозіумі „Сучасні аспекти медицини

невідкладних станів” (Київ, 2006), науково-практичній конференції з міжнародною участю „Сепсис: проблеми діагностики терапії та профілактики” (Харків, 2006), III Національному з’їзді фармакологів України „Фармакологія 2006 – крок у майбутнє (Одеса, 2006), форумі з міжнародною участю „Інформаційні технології в охороні здоров’я та практичній медицині”(Київ, 2006), науково-практичній конференції „Нозокоміальні інфекції в нейрохірургії” (Луцьк, 2006), науково-практичній конференції і пленумі асоціації інфекціоністів України «Досягнення і проблеми клінічної інфектології» (Тернопіль, 2008), міжнародному Євро-Азіатському конгресі по інфекційним захворюванням та 7-му симпозіумі гепатологів Білорусії (Білорусь, Вітебськ, 2008).

Основні теоретичні та практичні положення дисертаційної роботи були викладені на засіданні апробаційної ради ДУ «Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім.Л.В. Громошевського АМН України» 20 травня 2008 р. Отримані позитивні рецензії. Рішенням апробаційної ради робота рекомендована до офіційного захисту.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 14 наукових праць у вітчизняних наукових журналах та збірниках рекомендованих ВАК України, з них 2 в моноавторстві, 7 тез у матеріалах з’їздів та конференцій, з них 3 в моноавторстві, зареєстровано одне нововведення в системі охорони здоров’я.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна робота побудована за загальноприйнятим планом, викладена на 190 сторінках машинопису і складається зі вступу, огляду літератури, п’яти розділів власних спостережень, заключної частини, висновків, практичних рекомендацій і додатків. Робота ілюстрована 58 таблицями та 28 малюнками обсягом 29 сторінок. Список використаної літератури містить 244 джерела, з яких – 162 робіт – з кириличною графікою і 82 роботи – латинською графікою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Об’єкт і методи дослідження. Клінічними базами, де виконувалась дисертаційна робота були: Київська міська клінічна лікарня №4 та ДУ «Інститут нейрохірургії ім. А.П. Ромоданова АМН України». В основу роботи покладено дані 265 спостережень (сп.), що ґрунтуються на клінічному матеріалі двох груп хворих – пацієнтів інфекційного відділення (149 сп.) та нейроонкологічних хворих у післяопераційному періоді (116 сп.). При інфекційній патології хворі з первинним МЕ склали 1 групу (112 сп.), пацієнти з вторинним МЕ склали 2 групу (37 сп.). Нейроонкологічні хворі, у яких в післяопераційному періоді розвинувся ГМЕ склали 3 (основну) групу (58 сп.) та 4 (контрольну) групу (58 сп.) – у яких післяопераційний період не ускладнився розвитком ГМЕ. Всередині кожної групи було відокремлено підгрупи летальних та одужавших хворих. Основна і контрольна групи нейроонкологічних хворих були стандартизовані за віком, статтю, гістологічним діагнозом та локалізацією пухлини.

Вік хворих коливався від 18 до 85 років. При розподілі за статтю, при в клініці інфекційній хвороб переважали чоловіки – 55,2%, жінок було 44,8%; у нейроонкологічній групі жінки склали 51,7%, а чоловіки – 48,3%.

Клінічна діагностика ГМЕ проводилась з використанням синдромального підходу. При наявності клініки менінгоенцефаліту, а також нейтрофільного плеоцитозу (в клітинному складі нейтрофіли складають 60% і більше) діагностували гнійний менінгоенцефаліт.

Обов’язковим комплексом клініко-інструментальних досліджень хворих були: огляд невролога, офтальмолога, отоляринголога, терапевта, нейрохірурга (за показаннями), рентгенографія органів грудної порожнини, черепу та повітряносних синусів, ЕКГ, при необхідності – ЕЕГ-, ЕхОЕГ- головного мозку, дослідження соматичної патології. До нейровізуалізаційних методів обстеження хворих входили: аксіальна комп‘ютерна томографія (АКТ), магнітно-резонансна томографія (МРТ).

За гістологічним діагнозом та ступенем анаплазії (ст.ан.) пухлини розподілялись: гліома І – ІІ ст. ан.; гліома ІІІ ст. ан.; гліома ІV ст. ан.(гліобластома); менінгіома доброякісна та злоякісна.

Остаточна верифікація діагнозу здійснювалась за результатами бактеріологічного дослідження спинномозкової рідини (СМР). В основу мікробіологічного дослідження покладено результати мікроскопічного дослідження ліквору, мазка «товстої» краплі крові, культурального методу з таксономічною ідентифікацією збудників, вивчення антибіотикочутливості бактерій за диско-дифузійним методом.

З метою оцінки впливу окремих факторів проводився диференційований аналіз до-, інтра- та післяопераційних показників у нейроонкологічних хворих та показників і параметрів, пов’язаних зі станом організму в інфекційних хворих. В усіх випадках враховувались окремі клінічні, лабораторні, бактеріологічні показники в динаміці перебігу захворювання.

При інфекційній патології з метою вивчення особливостей клінічного перебігу, виявлення прогностичних факторів ризику розвитку основних церебральних та екстрацеребральних ускладнень первинних і вторинних ГМЕ було проаналізовано 568 показників. При аналізі характеру та причин розвитку післяопераційних МЕ, що виникли в післяопераційному періоді у хворих з пухлинами великих півкуль головного мозку, враховувався 668 показників.

З метою інтегральної оцінки стану хворих з моменту госпіталізації та в динаміці лікування використовувались універсальні міжнародні шкали. Для визначення тяжкості стану пацієнта використовувалась модифікована шкала АРАСНЕ ІІ (W.A. Knaus at al., 1985); для оцінки дисфункції/недостатності органних систем – шкала SOFA (j. L. Vincent at al., 1998); для визначення наявності синдрому системної запальної відповіді та сепсису використовували критерії SIRS R. Bonae за класифікацією АССР/SCCM (1992); ступінь інтоксикації та імунної реактивності організму оцінювалась за допомогою лейкоцитарного індексу інтоксикації (Я.Я. Калф-Каліф, 1943); оцінка загального стану хворого проводилась за шкалою Карновського (D.A.Karnofsky et al,1948).

Зважаючи на ретроспективний характер дослідження, ми модифікували шкалу АРАСНЕ ІІ, змінивши показник рН на більш інформативний для хворих з ГМЕ, а саме – плеоцитоз. Бальна оцінка показників плеоцитозу відповідала наступній: 0-10 клітин – 0 балів; 11-100 клітин лімфоцитарного характеру або 101-1 000 клітин нейтрофільного характеру – 1 бал; 1 001 – 5 000 клітин нейтрофільного характеру – 2 бали; 11-100 клітин нейтрофільного характеру та 5 001- 10 000 клітин нейтрофільного характеру – 3 бали; 10 001 та більше клітин нейтрофільного характеру – 4 бали.

При інфекційній патології інтегральна бальна оцінка стану хворих проводилась в динаміці захворювання з моменту госпіталізації та на 1-3 добу, 4-7 добу, 8-14 добу, 15 та більше діб. У нейроонкологічних хворих – до

оперативного втручання та в динаміці післяопераційного періоду: в найгострішому (до 24 годин), гострому (1-3 доба), підгострому (4-7 доба), відстрокованому (8-14 доба) та пізньому (15 та більше діб) періодах (О.Я. Главацький, С.М. Лисенко, 2005).

Статистична обробка інформації здійснена за допомогою ППП STATISTICA – 6. При аналізі якісних показників використовувались методики порівняння відносних частот, довірчих інтервалів (ДІ), оцінка мір статистичних зв‘язків між групами хворих за методиками непараметричної (рангової кореляції Пірсона ч2, Спірмена, ф-Кендала) кореляції. При розрахунках довірчих інтервалів для різниці між двома середніми використано метод, що передбачає рівність дисперсій в двох популяціях. Для розрахунків ДІ для долі використовувався метод шкали Вільсона без поправки на безперервність.

При аналізі кількісних показників аналіз виду (нормальності) їх розподілу використовувались критерії Шапіро-Уілка, методики порівняння довірчих інтервалів для різності середніх, t – критерій Ст‘юдента для незалежних груп, непараметричні методи (критерії Манна-Уітні, Вальда-Вольфовіца, Коломогорова-Смірнова).

При обробці інформації враховували різницю між групами хворих серед порівнюваних показників на рівнях статистичної значущості відповідно: р = 0,01, б = 1,0%; р = 0,05, б = 5,0%.

Результати досліджень та їх обговорення

На підставі проспективного (2000-2005 рр.) та ретроспективного (1984-1988 рр.) аналізу результатів мікробіологічних досліджень було встановлено зміни, що відбулися в етіологічній структурі ГМЕ різної етіології упродовж двох останніх десятиріч. При первинних ГМЕ відбулося зменшення відносної частки N.meningitidіs (з 45,3% до 35,5%), збільшення частоти випадків Str.pneumoniae (з 28,3% до 32,3%) з появою антибіотикорезистентних штамів, значне зменшення числа випадків H. influenzae (з 16,6% до 1,6%) та збільшення випадків ГМЕ з невстановленою етіологією (з 5,7% до 30,6%). При вторинних ГМЕ в клініці інфекційних хвороб – в абсолютній більшості випадків протягом всього періоду спостереження переважала грам-позитивна кокова флора (70,2%), при цьому починаючи з 2000 року збільшилась відносна частка Staphilococcus spp. (з 46,7% до 63,6%) з появою антибіотикорезистентних штамів. ГМЕ з невстановленою етіологією, відповідно, склали 19,6% та 24,3%.

При аналізі основних збудників, що призвели до смерті хворих при інфекційній патології встановлено, що при первинному ГМЕ в більшості випадків ними були антибіотикорезистентні штами пневмококів – 56,7%. При цьому летальність хворих при пневмококовому МЕ (48,6%) була у 2,2 рази вищою, ніж при менінгококовому МЕ (21,7%) (р=0,048).

При вторинних ГМЕ основними збудниками, що призвели до летальних наслідків захворювання були: S.aureus (53,3%) та Str.pyogenus (20,0%). Найбільш несприятливим було розвиток ГМЕ на фоні стрептококового та стафілококового сепсису, при цьому ризик летального виходу, відповідно, склав 50,0% та 45,0%.

При післяопераційних ГМЕ у нейроонкологічних хворих за період з 1992 по 2005 рік відбулася зміна домінуючого грам-позитивного етіопатогена нозокоміального походження S.aureus (43,4%) на грам-негативні мікроорганізми (64,3%) – Enterobacteriacae (30,2%), Pseudomonas spp. (13,2%), Acinetobacter spp. (22,5%). Частка грам-позитивних збудників тут становила 28,3% – Streptoccocus spp. (5,7%), Staphiloccocus spp. (11,4%), Enteroccocus spp. (11,4%). Асоціації грам-позитивних та грам-негативних мікроорганізмів склали 5,7%. Найбільш несприятливий перебіг мав МЕ викликаний синьогнійною паличкою (Ps. aeruginosae) – шестеро з семи хворих померли.

Визначені патогенетичні моделі перебігу захворювання та основні причини летальних випадків при ГМЕ різної етіології.

При первинних ГМЕ безпосередніми причинами смерті були: інфекційно-токсичний шок (ІТШ) з синдромом поліорганної недостатності – 16,7%; набряк-дислокація головного мозку (НДГМ) – 63,3%; синдром поліорганної недостатності – 20,0% з декомпенсацією серцево-судинної (53,3%), дихальної (73,3%) систем та системи коагуляції (56,7%). Слід відзначити, що ІТШ та синдром поліорганної недостатності були пов’язані з розвитком септичного стану (менінгококцемія) в перші години захворювання – при ІТШ, та в більш пізньому періоді (після третьої доби) – при СПОН.

При вторинних ГМЕ безпосередніми причинами летальних наслідків були: синдром поліорганної недостатності – 46,7% з розвитком дихальної (85,7%), серцево-судинної (71,4%), ниркової (42,9%) недостатності та коагулопатії (28,6%); набряк-дислокація головного мозку – 46,7% та

тромбоемболія легеневої артерії – 6,7%. Джерело інфекції було діагностовано у 80,0% спостережень. Майже в половині випадків (46,7%) первинним септичним вогнищем була пневмонія.

Безпосередніми причинами смерті нейроонкологічних хворих, у яких в післяопераційному періоді виникли церебрально-інфекційні ускладнення (ЦІЗУ), були: вторинні набрякові явища з дислокацією мезенцефально-стовбурових відділів головного мозку – 40% (12 сп.), синдром поліорганної недостатності (СПОН) – 50% (15 сп.) з розвитком дихальної (86,7%), серцево-судинної 40,0%), ниркової 20,0%) недостатності та коагулопатії (46,7%); тромбоемболія легеневої артерії (ТЕЛА) – 10%.

Основні види ускладнень, що призвели до тяжкого перебігу та летальних наслідків захворювання представлені в табл. 1.

Таблиця 1. Основні ускладнення, що призвели до тяжкого перебігу та летальних наслідків при гнійних менінгоенцефалітах різної етіології

Вид усклад- нення	Первинні ГМЕ		 n=112 (%)	Вторинні ГМЕ		 n=37 (%)	ПісляопераційніГМЕ		 n =58 (%)
	одужали n=82(%)	померли n=30(%)		одужали n=22(%)	померли n=15(%)		одужали n = 28 (%)	померли n= 30 (%)
ННГМ	25(30,5)	19(63,3)	44 (39,3)	2 (9,1)	7 (46,7)	9 (24,3)	—	12 (40,0)	12 (20,7)
СПОН	16(19,5)	6(20,0)	22 (19,6)	8 (36,4)	7 (46,7)	15 (32,4)	1 (3,6)	15 (50,0)	16 (27,6)
ІТШ	9 (11,0)	5 (16,7)	14 (17,1)	—	—	—	—	—	—
ТЕЛА	—	—	—	—	1 (6,6)	1(2,7)	—	3 (10,0)	3(5,1)
Разом	50 (61,0)	30 (100,0)	80 (71,4)	10 (45,6)	15 (100,0)	25 (67,6)	1 (3,6)	30 (100,0)	31 (53,4)

ННГМ найбільш часто виникав при первинних ГМЕ – 39,3%, що було обумовлено наявністю значної частки хворих з пневмококовою інфекцією (60,0%), коли ННГМ виникає найчастіше. Явища дислокації мозку в разі менінгококового МЕ без лікування виникали на 3 – 4 добу, а в разі пневмококового – протягом 1-3 доби. В останньому випадку найбільша летальність була асоційована з рівнем порушення свідомості – глибока кома в 100% мала несприятливий наслідок (р=0,001).

При вторинних ГМЕ явища ННГМ виникли в 24,3% хворих, що в 77,8% призвело до летального наслідку. В більшості летальних випадків вторинних ГМЕ ННГМ був пов’язаний з S.aureus (4 з 7 сп.).

При післяопераційному ГМЕ ННГМ розвинувся у 20,7% пацієнтів, що було абсолютно несприятливим фактором – всі хворі загинули (р=0,0004). Синдром поліорганної недостатності був відмічений у 27,6% спостережень, що в 93,8% призвело до летального наслідку (табл. 1). ІТШ мав місце лише у

хворих на первинні ГМЕ – в 17,1%. Найчастіше ІТШ розвивався при менінгококцемії (78,6%), але летальні наслідки (16,7%), в більшості випадків (в 3 з 5 сп.), були пов’язані з пневмококовою інфекцією.

СПОН без проявів ІТШ виникав в більш пізньому періоді захворювання (пізніше 3 доби) на фоні сепсису: при первинному МЕ – в 19,6%, при вторинному – в 32,4% спостережень. Найбільш несприятливими збудниками, при яких СПОН мав тяжкий перебіг та летальні наслідки були: N.meningitidіs (3 сп.), Str. pneumoniae (3 сп.), S.aureus (4 сп.).

Прояви тромбогеморагічного синдрому мали місце лише на фоні сепсису. При первинному ГМЕ порушення реологічно-агрегантної системи крові (РАСК) проявлялось ДВЗ-синдромом (34,8%), з них 77,2% хворих загинули. На відміну від вторинного та післяопераційного ГМЕ, явищ ТЕЛА при первинному ГМЕ не спостерігалось. Прояви ДВЗ-синдрому при вторинному ГМЕ були виявлені у 36,4% (8 сп.), з них 62,7% (5 сп.) пацієнтів померло. ТЕЛА стала причиною летального наслідку в одному (6,6%) випадку.

В структурі летальності післяопераційних ГМЕ ДВЗ-синдром був виявлений в 56,7% спостережень, з них геморагічний синдром був відмічений у 41,2% випадків. У п’яти хворих геморагічний синдром проявився гострим порушенням мозкового кровообігу за геморагічним типом. ТЕЛА розвинулась у 3 (10,0%) пацієнтів летальної підгрупи. І, навпаки, в підгрупі одужавших проявів тромбогеморагічного синдрому зовсім не було. Наявність даного синдрому можна вважати абсолютно несприятливим фактором в ризику розвитку летальних наслідків при нейронкологічній патології (р=0,001).

Тобто, за основними патологічними станами, що були причиною смерті хворих на вторинний ГМЕ різного походження, групи інфекційних та нейроонкологічних хворих майже не відрізнялися (р>0,05). Проте, при розвитку СПОН, значно тяжчий перебіг останнього відмічався у групі нейроонкологічних хворих, коли летальні наслідки мали місце в 93,8% випадків, на відміну від вторинного ГМЕ при інфекційній патології, де СПОН став причиною смерті 46,7% хворих.

При порівняльному статистичному аналізі основних ускладнень, що призвели до летальних наслідків при первинних та вторинних в т.ч. післяопераційних ГМЕ, можна говорити про їх статистично значущу відмінність (р<0,05 відповідно 0,008; 0,06; 0,01).

Проаналізувавши структуру основних нозологічних форм церебральних інфекційно-запальних ускладнень (ЦІЗУ) первинного і вторинного ГМЕ в групах інфекційних хворих (табл. 2) ми дійшли до аналогічного, порівняно з групою нейроонкологічних хворих, висновку: розвиток вентрикуліту чи абсцесу мозку є абсолютно несприятливим фактором щодо ризику летального випадку, оскільки показник летальності в цих випадках відповідно становив 100,0% та 94,1% (р=0,0001). І, навпаки діагноз ізольованого менінгоенцефаліту мав сприятливий перебіг і більшість хворих одужали (відповідно 78,8%, 64,7% та 68,4% сп.) (р=0,0001; 0,035).

Таблиця 2. Характер розподілу основних нозологічних форм ЦІЗУ при гнійних менінгоенцефалітах різної етіології

Нозоло- гія	Кількість хворих в групах та підгрупах (абсолютна та відносна (%) частота)
	Первинний ГМЕ		р п.-од.	Вторинний ГМЕ		р п.-од	Післяоперац.ГМЕ		р п.-од
	померли	одужали		померли	одужали		померли	одужали
МЕ	22 (73,3)	82 (100,0)	0,0001	12 (80,0)	22 (100,0)	0,035	12 (40,0)	26 (92,8)	0,0001
МЕ + вентрикуліт	7 (23,4)	—	0,0001	2 (13,3)	—	0,049	16 (53,3)	1 (3,6)	0,0001
МЕ + абсцес г/м	1(3,3)	—	0,12	1 (6,7)	—	0,21	—	—	—
МЕ +абсцес ложа пухл.	—	—	—	—	—	—	2 (6,7)	1 (3,6)	0,59
Разом	30 (100,0)	82 (100,0)		15 (100,0)	22 (100,0)		30 (100,0)	28 (100,0)

В результаті проведеного нами аналізу патогенетичних моделей перебігу первинних і вторинних гнійних МЕ слід зазначити, що у всіх випадках несприятливий наслідок захворювання був пов’язаний з розвитком церебральних та екстрацеребральних ускладнень. Загальна летальність при первинному ГМЕ склала 13,8%, що було в 2,3 та 3,75 рази менше у порівнянні з вторинним (31,8%) та післяопераційним (51,7%) ГМЕ (р=0,01). В останньому випадку збільшення летальних наслідків було пов’язано з загальним тяжким станом хворих, обумовленого пухлинним ураженням головного мозку, імунодефіцитом та хірургічною травмою.

Особливості клініко-біохімічних порушень у хворих на гнійні менінгоенцефаліти при інфекційній патології. З метою визначення прогнозу захворювання нами був проведений аналіз основних факторів ризику пов’язаних зі станом організму хворого. Групу ризику склали хворі з первинним та вторинним ГМЕ, у яких були виявлені онкологічні захворювання (відповідно 1,8% та 8,1%), хронічні гематологічні захворювання (відповідно 0,9% та 10,8%), хронічна алкогольна хвороба (відповідно 8,0% та 27,0%), наркоманія (відповідно 0,9% та 2,7%), черепно-мозкова травма в анамнезі (відповідно 1,8% та 13,5%), цукровий діабет (відповідно 4,5% та 2,7%), імунодефіцит різного ґенезу (відповідно 3,6% та 16,2%), вік понад 70 років (11,6% та 2,7%). При первинному ГМЕ до групи ризику увійшло 32,1% пацієнтів, з них 69,4% хворих загинули. В підгрупах «померли-одужали» відносна частка хворих з групи ризику відповідно становила – 83,3% та 18,3%. При цьому ризик летального наслідку підвищувався в 4,6 рази (р = 0,0001). При вторинних ГМЕ до групи ризику ввійшло 59,5% хворих, з них 45,5% померло. Але, при порівнянні відносних

частот хворих в підгрупах «померли-одужали» (відповідно 66,7% та 54,3%) статистично значущої різниці між ними не виявлено (р >0,05).

Факт ранньої (1-2 доба з моменту захворювання) чи пізньої (3 доби та більше) госпіталізації хворих на первинний (р=0,048) та вторинний ГМЕ (р=0,0027) в 1,7 рази збільшував ризик виникнення летальних наслідків в обох нозологіях. Наявність тяжких гострих та хронічних захворювань легень було абсолютно несприятливим фактором щодо ризику летального наслідку, як при первинних так і вторинних ГМЕ (р = 0,001). Декомпенсований стан хворих за шкалою Карновського (ІК ≤50 балів) мав абсолютно несприятливе значення щодо високого ризику летального наслідку у хворих на первинний (54,5%) та вторинний (53,8%) ГМЕ, відповідно підвищуючи його в 3,3 та 1,7 рази (р = 0,0001; р=0,02).

На основі вже існуючого поділу перебігу первинного ГМЕ на циклічний та ациклічний (В.В. Пилипенко, 1998), з метою детального аналізу особливостей перебігу ГМЕ ми розглядали кожну групу хворих в динаміці захворювання. При циклічному перебігу захворювання нами були виділені наступні періоди: маніфестації – день захворювання, розгорнутих клінічних проявів – 1-3 доба хвороби, стабілізації стану – 4-7 доба, ранньої реконвалесценції – 8-14 доба та реконвалесценції – понад 14 діб з початку захворювання.

При диференційованому аналізі впливу окремих клінічних факторів на ризик розвитку життєво небезпечних ускладнень та результати лікування хворих визначено, що найбільш прогностично несприятливими клінічними ознаками при первинному та вторинному ГМЕ було утримання гектичної лихоманки, патологічних знаків, вираженого гіпертензивного синдрому та застійних явищ на очному дні упродовж 7 діб лікування. Проте диференційне урахування ступеня виразності окремих клініко-діагностичних факторів не завжди адекватно відбивало клінічну картину та тяжкість захворювання, що обумовлювало доцільність пошуку інтегральних методів оцінки стану хворих. Єдиним фактором, що мав статистично значущі відмінності в підгрупах хворих на первинні та вторинні ГМЕ, був показник санації ліквору. При первинному ГМЕ серед померлих хворих повна санація ліквору не наступила в жодному випадку, лімфоцитарна лише в 1 спостереженні (6,7%), тоді як в підгрупі одужавших вже на 7 добу в 56,1% спостережень відбулася лімфоцитарна та повна санація СМР (р=0,007). При вторинному ГМЕ в летальній підгрупі хворих в динаміці лікування санація ліквору не наступила в жодному випадку, тоді як в підгрупі одужавших – вже протягом 7 діб у половини пацієнтів (50,0%) відбулася лімфоцитарна санація СМР (р = 0,001), але повної санації ліквору за даний період не спостерігалось.

Особливості клініко-біохімічних порушень при післяопераційних гнійних менінгоенцефалітах у нейроонкологічних хворих. Для визначення найбільш важливих чинників, що сприяли розвитку ЦІЗУ після хірургічного втручання, суттєво впливали на перебіг післяопераційного періоду та результати лікування хворих, ми детально проаналізували основні фактори, які характеризували стан хворих в периопераційному (до-, інтраопераційному) періоді, провівши порівняльний клініко-статистичний аналіз в групах (основна та контрольна) та підгрупах (померли-одужали) на кожному з етапів перебування хворого в клініці.

Аналіз впливу доопераційних факторів на ризик розвитку ЦІЗУ, перебіг післяопераційного періоду та результати лікування хворих показав, що: наявність різноманітної супутньої соматичної патології в 1,5 рази (р = 0,002) збільшує ризик виникнення післяопераційних ЦІЗУ; найбільш небезпечними супутніми соматичним захворюванням, що суттєво в 7,8 раз (р = 0,04) збільшує імовірність розвитку післяопераційних ЦІЗУ з летальними наслідками – є цукровий діабет в стадії суб- та декомпенсації та хронічні обструктивні захворювання легень (р=0,008); наявність в анамнезі попередніх (дві і більше) операцій з приводу продовженого росту пухлин в 3,7 рази підвищує імовірність (р=0,0001) виникнення ЦІЗУ в післяопераційному періоді; наявність в анамнезі життя хворого менінгоенцефаліту має суттєве значення щодо ризику ЦІЗУ в післяопераційному періоді, але істотно не впливає на імовірність летального виходу; виразні застійні явища на очному дні є несприятливими в імовірності виникнення ЦІЗУ; декомпенсований стан хворих до операції (50 і менше за ІК) є абсолютно несприятливим фактором, що в 3,2 рази збільшує (р=0,0032) ризик виникнення ЦІЗУ в післяопераційному періоді з високою імовірністю летальних наслідків.

Аналіз впливу інтраопераційних факторів показав, що: ризик виникнення ЦІЗУ в післяопераційному періоді збільшується в 2,06 рази (р=0,012) при крововтраті понад 500 мл; стабільність системної гемодинаміки під час операції при САТ = 70 мм рт.ст. та вище є запорукою відносно низького ризику післяопераційних ЦІЗУ (р=0,0001); порівнюючи ефективність застосування Gelfoam, Spongostan та Surgicel у якості допоміжних засобів гемостазу з мінімальним ризиком виникнення ЦІЗУ перевагу слід віддавати останньому; реляпс мозку після видалення пухлини спостерігається втричі частіше у хворих контрольної групи (р=0,0001), що дозволяє віднести цей фактор до прогностично позитивних щодо низької ймовірності ризику виникнення ЦІЗУ після операції; використання сучасних хірургічних технологій видалення пухлини мінімізує ризик виникнення післяопераційних ЦІЗУ; забезпечення герметичності післяопераційної рани під час хірургічного втручання дозволяє втричі зменшити ризик виникнення післяопераційних ЦІЗУ (р=0,0001).

Аналіз впливу післяопераційних факторів показав, що: важливе клінічне значення в діагностиці післяопераційних ГМЕ мають менінгеальний, інтоксикаційний синдром, синдром внутрішньочерепної гіпертензії, проте у нейроонкологічних хворих за умов розвитку ГМЕ «класичні» клінічні ознаки в більшості випадків бувають не виражені зовсім або виражені помірно, що значно ускладнює своєчасну діагностику; збільшення абсолютного ризику виникнення післяопераційних ГМЕ в разі наявності ліквореї складає 62,1%; абсолютна більшість випадків ліквореї була пов’язана з розвитком останньої в межах післяопераційної рани 83,3%.

При аналізі даних бактеріологічних досліджень ліквору з інтратекальних лікворних просторів в динаміці післяопераційного періоду виявлені певні закономірності в етіологічній структурі септичних ускладнень а саме: в гострому (1-3 доба) післяопераційному періоді збудниками ГМЕ в переважній більшості були Грам-позитивні мікроорганізми (57,1%). В динаміці післяопераційного періоду збільшується питома вага Грам-негативних патогенів переважно з родини Enterobacteriacae і Pseudomonas аeruginosae (до 73,7% – у відстрокованому періоді) та кількість полімікробних асоціацій (з 17,0% до 40,0%). Одночасно з цим, зменшується відносна кількість Грам-позитивних збудників (з 33,0% до 20,0%). Також, спостерігається виразне збільшення випадків сепсису з первинним вогнищем екстрацеребральної локалізації (в середньому з 13,0% до 80,0%).

Моніторинг стану хворих на гнійні менінгоенцефаліти та інтегрально-прогностична оцінка результатів лікування. Оптимальним інтегральним показником у визначенні запальних змін крові та імунної реактивності макроорганізму був лейкоцитарний індекс інтоксикації (ЛІІ). Доцільність використання саме ЛІІ обумовлена можливістю перерахунку показників гемограми в порівнювальні числові параметри, що відображують ступінь інтоксикації та реактивності організму.

Провівши прогностичну оцінку показників ЛІІ між підгрупами хворих на первинний, вторинний та післяопераційний ГМЕ, ми встановили, що коливання ЛІІ в межах 0,5-7,0 од. протягом всього періоду захворювання та післяопераційного періоду вказує на сприятливий прогноз, збільшуючи його відповідно в 2,3, 2,8 2,2 рази (р = 0,001; 0,004; 0,002).

З метою більш повного розуміння клінічної ситуації, оцінки тяжкості стану хворого, визначення прогнозу, показань для госпіталізації у відділення реанімації та інтенсивної терапії (ВРІТ), обрання об’єму діагностичних та терапевтичних заходів ми провели розподіл пацієнтів з первинним, вторинним, в т.ч. післяопераційним ГМЕ за критеріями SIRS R. Bonae згідно класифікації АССР/SCCM (1992).

Порівнюючи в підгрупах хворих «померли-одужали» наявність та виразність синдрому системної запальної відповіді (ССЗВ) можна відзначити, що в динаміці лікування, починаючи з 1-3 доби при первинному та з 4-7 доби при вторинному та післяопераційному ГМЕ спостерігалась статистично значуща їх різниця (р = 0,0001 та 0,003). Окрім того, в летальних підгрупах, протягом всього періоду лікування спостерігалось збільшення абсолютного ризику розвитку ознак ССЗВ: при первинному ГМЕ з 3,7% — при госпіталізації до 92,7% – на 8-14 добу, при вторинному ГМЕ – з 13,6% до 77,3%, відповідно.

При порівнянні проявів ССЗВ в основній та контрольній групах нейроонкологічних хворих в динаміці післяопераційного періоду спостерігалось збільшення абсолютного ризику виникнення ознак ССЗВ в основній групі порівняно з контрольною з 37,9% – в першу добу після оперативного втручання до 67,3% на 8-14 добу (р = 0,001 та 0,0001).

Клінічні прояви сепсису, тяжкого сепсису та септичного шоку у хворих на первинні та вторинні ГМЕ на момент госпіталізації були виявлені у всіх пацієнтів летальної підгрупи із значною перевагою відносної частки тяжкого сепсису та септичного шоку (по 86,7%, відповідно), на відміну від одужавших хворих, де прояви тяжкого сепсису були, відповідно, зареєстровані лише у 29,2% та 27,3% спостережень. В динаміці перебігу захворювання на 4-7 добу тяжкий сепсис та септичний шок був відмічений у 86,7% та 100,0% хворих обох летальних підгруп. І, навпаки, в підгрупах хворих, що одужали за даний період відзначалась значна позитивна динаміка – у 82,9% та 59,1% спостережень ознак сепсису зовсім не реєструвалося. Упродовж наступних семи діб (8-14 доба) ці показники, відповідно, становили 92,7% та 77,3% – всі хворі одужали (р<0,05).

При підрахуванні коефіцієнта кореляції між показниками ССЗВ та тяжкості сепсису в динамці післяопераційного періоду виявлено, що в летальній підгрупі хворих статистичний зв’язок між цими параметрами доволі сильний – 0,88 (р = 0,047). Інакше кажучи, діагностична цінність параметрів ССЗВ у прогнозуванні ризику розвитку септичного стану хворого має неабияке значення.

Проаналізувавши стан хворих, госпіталізованих в певні проміжки часу в залежності від початку захворювання, за модифікованою шкалою АРАСНЕ ІІ, ми визначили наступне. У хворих на первинні ГМЕ спостерігалась достовірна різниця суми балів на момент госпіталізації: в летальній підгрупі суму балів 10-24 мали 90,0% пацієнтів, що було достовірно вище в порівнянні з нелетальною підгрупою, де таку кількість балів мали лише 23,1% хворих (р=0,001). У хворих на вторинні ГМЕ ці показники відповідно становили 86,7% та 36,4%.

Бальна оцінка тяжкості стану обох груп (1 та 2) хворих в динаміці перебігу захворювання показала, що в летальних підгрупах стан пацієнтів за модифікованою шкалою АРАСНЕ ІІ в абсолютній більшості випадків оцінювався на 10-34 бали, на відміну від підгруп хворих, які одужали, де в більшості випадків кількість балів не перевищувала 9 – при цьому ризик летального виходу був мінімальним (р=0,0001). Слід зазначити збільшення абсолютного ризику виникнення летального випадку при первинному ГМЕ у разі, коли стан хворого оцінюється понад 9 балів з 66,9% – при госпіталізації до 100,0% – пізніше 14 доби лікування (р = 0,0001). Порівнюючи дані показники з аналогічними у хворих з вторинним ГМЕ, встановлено збільшення абсолютного ризику виникнення летального виходу в динаміці перебігу захворювання з 50,3% – при госпіталізації до 100,0% – на 8-14 добу лікування при оцінці стану хворого понад 9 балів (р = 0,0001).

При оцінці тяжкості стану хворих в динаміці післяопераційного періоду за модифікованою шкалою АРАСНЕ-ІІ, спостерігалось поступове зростання відносної кількості хворих з тяжким та вкрай тяжким станом (понад 9 балів) в летальній підгрупі. Порівнюючи дані показники з аналогічними в підгрупах хворих основної групи, необхідно зазначити збільшення абсолютного ризику розвитку несприятливого наслідку в летальній підгрупі з 23,3% – у найгострішому до 76,4% – у пізньому післяопераційному періодах (р = 0,01). Навпаки, при кількості балів 0-9 ризик виникнення ускладнень та летального виходу був мінімальним. У хворих контрольної групи кількість балів за модифікованою шкалою АРАСНЕ ІІ в жодному з випадків не перевищувала 9.

Ступінь органної дисфункції/недостатності визначали за шкалою SOFA. При оцінці кількості уражених органів і систем в залежності від термінів госпіталізації ми встановили наступне. При первинних ГМЕ найбільш прогностично несприятливим було наявність органної недостатності двох та більше систем (понад 4 бали за шкалою SOFA). Так, в летальній, на відміну від нелетальної (5,1%) підгрупи, на момент госпіталізації вже у половини пацієнтів (50,0%) була виявлена недостатність двох та більше систем (р=0,0001). У хворих на вторинні ГМЕ ці показники відповідно становили 73,4% та 13,7% (р=0,001).

В подальшому – в обох летальних підгрупах відносна частка хворих, у яких наростала поліорганна недостатність збільшувалась і, відповідно, становила 74,0% і 80,0% (на 1-3 добу) та 66,7% і 90,0% (на 4-7 добу). В наступному поліорганна недостатність поглиблювалась, що супроводжувалось органною недостатністю двох-трьох (46,7% і 80,0%) та чотирьох (20,0% і 10,0%) систем. Основними системами, що найбільше постраждали при первинному та вторинному ГМЕ, відповідно, були: ЦНС (96,7% та 86,7%), дихальна система (73,3% та 85,7%), серцево-судинна система (53,3% та 71,4%), система коагуляції (56,7% та 28,6%) та нирки (26,7% та 42,8%).

У хворих на первинний ГМЕ в 36,7% спостережень безпоосередньою причиною смерті була поліорганна недостатність, що виникла гостро – при ІТШ (16,7%) та в більш пізньому періоді (понад троє діб) – при сепсисі (20,0%). В підгрупі одужавших на момент госпіталізації органна недостатность в кількості однієї (18,3%) та двох (6,1%) систем була виявлена лише в 24,4% спостережень.

При вторинному ГМЕ у 46,7% хворих летальні наслідки були пов’язані з вторинною поліорганною недостатністю на фоні тяжкого сепсису.

В підгрупі одужавших недостатность однієї (22,7%) та двох (13,7%) систем була виявлена в 36,4% спостережень. Бальна оцінка тяжкості стану хворих, які одужали в динаміці лікування первинного та вторинного ГМЕ показала, що протягом 7 діб в абсолютній більшості випадків (75,0% та 87,5%) ознаки органної недостатності регресували – всі хворі одужали (р=0,001).

В обох групах хворих на первинний та вторинний ГМЕ прогноз був сприятливим, а ризик виникнення поліорганної недостатності – мінімальним, якщо кількість балів складала від 0 до 4 на момент госпіталізації та в перші 3 доби перебування хворого в спеціалізованому відділенні та від 0 до 2 балів – в подальшому (за шкалою SOFA).

При проведенні кореляційного аналізу в основній та контрольній групах нейроонкологічних хворих за ступенем дисфункції/недостатності органів та систем в динаміці післяопераційного періоду встановлено, що коефіцієнт кореляції Пірсона (r) має високі значення в найгострішому (1-3 доба) та гострому (4-7 доба) післяопераційному періодах – відповідно 1,0 (р = 0,001) та 0,95 (р = 0,049). При цьому сприятливий прогноз з мінімальним ризиком розвитку поліорганної недостатності був у разі кількості балів від 0 до 4 у найгострішому-гострому післяопераційних періодах та від 0 до 2 балів – у послідуючих (р=0,05).

У 40% нейроонкологічних хворих в післяопераційному періоді безпосередньою причиною смерті була поліорганна недостатність, що розвинулась на фоні сепсису. В летальній підгрупі декомпенсований стан ЦНС (кома ІІ-ІІІ) мав місце у 66,7%, дихальної системи – у 86,7%, системи коагуляції – у 46,7%, нирок – у 20,0% спостережень.

На сьогодні антибактеріальна терапія хворих на тяжкі інфекції ЦНС базується на двох основних принципах: деескалаційної та етіотропної терапії.

Порівняльна оцінка ефективності стартової антибіотикотерапії при ГМЕ різного походження показала, що найбільш ефективними виявилися меропенем, цефалоспорини ІІІ-ІV покоління (цефтриаксон, цефіпім) в комбінації з фторхінолонами ІІІ покоління (левофлоксацин). Їх використання дозволило знизити показники летальності при первинних МЕ на 26,7%, при вторинних МЕ – на 19,1%, при післяопераційних гнійних МЕ – на 17,3% (р< 0,05).

Таким чином, як показало наше дослідження, порівнюючи вторинний ГМЕ при інфекційній патології з післяопераційним ГМЕ у нейроонкологічних хворих слід зазначити, що по суті свого виникнення, розвитку, клінічного перебігу та кінцевих наслідків ці нозологічні форми є практично однаковими, оскільки в їх основі лежить єдиний патогенетичний стрижень – декомпенсованість імунної системи організму.

Інтегральна оцінка стану хворого з визначенням тяжкості перебігу первинних і вторинних ГМЕ та прогнозування їх наслідків повинна базуватися на загально прийнятих клініко-лабораторних методах обстеження з використанням універсальних шкал, які дозволяють: визначити загальний стан хворого (шкала Карновського); оцінити ступінь інтоксикації (лейкоцитарний індекс інтоксикації); визначити наявність синдрому системної запальної відповіді та сепсису (шкала SIRS по R. Bonae); визначити прогноз та ризик летального виходу (модифікована шкала АРАСНЕ ІІ); оцінити дисфункцію/недостатність органних систем (шкала SOFA).

ВИСНОВКИ

В роботі наведено нове рішення наукового завдання підвищення ефективності лікування хворих на первинні та вторинні гнійні менінгоенцефаліти шляхом оптимізації діагностичних, лікувальних заходів, прогнозування та профілактики життєво небезпечних ускладнень.

В етіологічній структурі гнійних менінгоенцефалітів упродовж двох останніх десятиріч спостерігається певна її зміна: а) при первинних менінгоенцефалітах – зменшення відносної частки N.meningitidіs (з 45,3% до 35,5%) та H. influenzae (з 16,6% до 1,6%), збільшення відносної частки Str.pneumoniae (з 28,3% до 32,3%) з появою антибіотикорезистентних штамів та випадків захворювання з невстановленою етіологією (з 5,7% до 30,6%); б) при вторинних менінгоенцефалітах – збільшення відносної частки Staphilococcus spp. (з 46,7% до 63,6%) з формуванням антибіотикорезистентних штамів; в) при післяопераційних менінгоенцефалітах відбулася зміна домінуючого грам-позитивного етіопатогена нозокоміального походження S.aureus (43,4%) на грам-негативні мікроорганізми (64,3%) – Enterobacteriacae, Pseudomonas spp., Acinetobacter spp.

В структурі летальних випадків основними ускладненнями, що призвели до смерті хворих були: а) при первинному менінгоенцефаліті – інфекційно-токсичний шок з синдромом поліорганної недостатності (16,7%); набряк-дислокація головного мозку (63,3%); синдром поліорганної недостатності (20,0%) з декомпенсацією дихальної (73,3%), серцево-судинної (53,8%) систем та системи коагуляції (56,7%); б) при вторинному менінгоенцефаліті як при інфекційній, так і при нейроонкологічній патології переважав синдром поліорганної недостатності (відповідно 46,7% та 50,0%) з розвитком дихальної (85,7% та 86,7%), серцево-судинної (71,4% та 40,0%), ниркової (42,9% та 20,0%) недостатності та коагулопатії (28,6% та 46,7%); набряк-дислокація головного мозку (відповідно 46,7% та 40,0%), тромбоемболія легеневої артерії (відповідно 6,6% та 10,0%). Показники летальності при вторинних гнійних менінгоенцефалітах відповідно, склали 31,8% та 51,7% що було в 2,3 та 3,8 рази більше у порівнянні з первинними менінгоенцефалітами (13,8%).

До статистично значущих прогностично несприятливих факторів, що суттєво збільшують ризик ускладненого перебігу та летального наслідку первинних і вторинних гнійних менінгоенцефалітів при інфекційній патології, відповідно, відносяться: пізня госпіталізація (32,1% та 64,9%); декомпенсований стан хворого за індексом Карновського (ІК≤50 балів) (49,1% та 70,3%); наявність гострих та хронічних захворювання легень (17,0% та 24,3%); відношення хворого до групи ризику (32,1% та 59,5%) – вік понад 70 років, імунодефіцит різного ґенезу, хронічна алкогольна хвороба, онкологічні захворювання, хронічні гематологічні захворювання, черепно-мозкова травма в анамнезі, цукровий діабет, наркоманія; антибіотикорезистентні штами пневмококу та стафілококу.

Прогностично несприятливими чинниками, що сприяють розвитку післяопераційного гнійного менінгоенцефаліту в нейроонкологічних хворих є: супутня соматична патологія (81,0%) – хронічні обструктивні захворювання легень (12,1%), цукровий діабет (8,6%); наявність в анамнезі попередніх операцій (44,8%); декомпенсований стан хворих до операції (ІК≤50 балів) (32,8%); крововтрата понад 500 мл (32,8%) та нестабільність гемодинаміки (САТ<70 мм рт.ст.) під час оперативного втручання (37,9%); лікворея (62,1%), мультирезистентні грам-негативні збудники (66,0%).

Ускладнення гнійного менінгоенцефаліту розвитком вентрикуліту як при інфекційній, так і при нейроонкологічній патології, є абсолютно несприятливим фактором щодо ризику розвитку летальних наслідків (відповідно 100,0% та 94,1%). Розвиток сепсису обумовлює тяжкий перебіг та фатальні наслідки захворювання при первинних (52,6%), вторинних (63,2%) та післяопераційних (96,7%) гнійних менінгоенцефалітах.

Інтегральна оцінка стану хворого з визначенням тяжкості перебігу та прогнозування наслідків первинних і вторинних гнійних менінгоенцефалітів повинна базуватися на використанні універсальних міжнародних шкал, які дозволяють: визначити загальний стан хворого (шкала Карновського); оцінити ступінь інтоксикації (лейкоцитарний індекс інтоксикації); визначити наявність синдрому системної запальної відповіді та сепсису (шкала SIRS по R. Bonae) з урахуванням тяжкості стану хворого (модифікована шкала АРАСНЕ ІІ) та оцінити дисфункцію/недостатність органних систем (шкала SOFA).

Порівняльна оцінка ефективності стартової антибіотикотерапії показала, що найбільш ефективними антибактеріальними препаратами є: меропенем, цефалоспорини ІІІ-ІV покоління (цефтриаксон, цефіпім) в комбінації з фторхінолонами ІІІ покоління (левофлоксацин). Їх використання дозволило знизити показники летальності при первинних гнійних менінгоенцефалітах – на 26,7%, при вторинних – на 19,1%, при післяопераційних – на 17,3%.

Практичні рекомендації

З метою удосконалення ранньої діагностики розвитку та ускладненого перебігу ГМЕ для використання рекомендується загальна медична експертна система, що складається з бази даних та блоку статичної обробки інформації.

Для оптимізації надання допомоги хворим з ГМЕ слід обов’язково враховувати наявність основних несприятливих факторів, що пов’язані зі станом організму хворого і суттєво збільшують ризик ускладненого перебігу та летального наслідку захворювання.

Для удосконалення діагностики та прогнозу перебігу первинних і вторинних ГМЕ рекомендовано використовувати схему інтегральної оцінки стану хворих на основі міжнародних універсальних шкал з модифікацією шкали АРАСНЕ ІІ для даного захворювання

З метою удосконалення клініко-лабораторного моніторингу перебігу ГМЕ, доцільно використовувати класифікацію, що передбачає певну періодизацію захворювання. При циклічному перебігу захворювання визначені наступні періоди: маніфестації – день захворювання; розгорнутих клінічних проявів – 1-3 доба хвороби; стабілізації стану – 4-7; ранньої реконвалесценції – 8-14; реконвалесценції – понад 14 діб з дня захворювання.

З метою попередження ускладненого перебігу та летальних наслідків первинних та вторинних ГМЕ в комплексному лікуванні хворих пропонується призначення емпіричної стартової антибіотикотерапії меропенемом, цефалоспоринами ІІІ-ІV покоління (цефтріаксон, цефіпім) та їх комбінацій з фторхінолонами ІІІ покоління (левофлоксацин) в максимальних терапевтичних дозах.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. О.Л. Коляда. До питання оцінки важкості стану та можливості прогнозування перебігу захворювання хворих на менінгіт (перше повідомлення) // Збірник наукових праць співробітників КМАПО ім. П.Л. Шупика, випуск 14, книга 1. – Київ – 2005. С. 333-341.

2. О.Л. Коляда. Синдром поліорганної недостатності при захворюванні на менінгіт різної етіології // Збірник наукових праць співробітників НМАПО ім.. П.Л. Шупика, випуск 15, книга 2. – Київ – 2006. С. 431-442.

3. О.Я. Главацький, С.М. Лисенко, О.Л. Коляда, С.В. Данчук Інтракраніальні післяопераційні гнійно-запальні ускладнення у нейроонкологічних хворих // Український нейрохірургічний журнал №4. – 2006.- С. 10-15. (проведено розрахунки, статистичну обробку та підготовка статті до друку).

4. О.Я. Главацький, С.М. Лисенко, О.Л. Коляда, С.В. Данчук. Патогенез летальних післяопераційних церебральних гнійно-запальних ускладнень у нейроонкологічних хворих // Клінічна хірургія. – 2007. № 11-12. – С. 95-98. (автором вивчалися катамнестичні дані, визначені основні патогенетичні моделі післяопераційного періоду у хворих з приводу супратенторіальних пухлин головного мозку, проведено аналіз та статистичну обробку результатів дослідження).

5. О.Я. Главацький, О.Л. Коляда, С.В. Данчук. Протизапальна терапія в профілактиці та лікуванні післяопераційних інфекційно-запальних ускладнень у хворих з пухлинами великих півкуль головного мозку // „Галицький медичний вісник”– 2007. – №2. – С. 20-23. (проведено набір клінічного та лабораторного матеріалу, проведено аналіз особливостей клінічного перебігу післяопераційного МЕ у нейроонкологічних хворих з використанням сучасної етіотропної терапії).

6. О.Я. Главацький, С.М. Лисенко, О.Л. Коляда, С.В. Данчук Особливості лікування післяопераційних менінгоенцефалітів у хворих нейроонкологічного профілю // Науковий вісник Ужгородського університету, серія «Медицина», випуск 30. – 2007.- С. 128-134.(проаналізовано отримані дані клініко-лабораторного обстеження хворих, виконано статистичні розрахунки).

7. О.Л. Коляда. Септичний перебіг менінгоенцефалітів // Матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю „Сепсис: проблеми діагностики терапії та профілактики”. – Харків – 2006. Тез.доп. С. 115-116.

8. О.Е. Скобская, А.Я. Главацкий, Г.В. Хмельницкий, С.В. Данчук, Е.Л. Коляда // Послеоперационная ликворрея у больных с височнобазальными опухолями головного мозга. Український нейрохірургічний журнал №1. – 2007.- С. 37-39. (проведено розрахунки, статистичну обробку та підготовка статі до друку).

9. В.В. Гебеш, О.Л. Коляда. Cиндром набряку-набухання головного мозку в клініці інфекційних хвороб // Матеріали симпозіуму „Сучасні аспекти медицини невідкладних станів.” – Київ – 2006. Тез.доп. С. 15-16. (проаналізовано отримані дані, виконано статистичні розрахунки та підготовка тез).

10. О.Л. Коляда. Використання автоматизованої системи обліку та аналізу діагностичної інформації для оцінки ступеня тяжкості стану при захворюванні на менінгіт та менінгоенцефаліт // Збірник наукових праць V конференції з міжнародною участю „Інформаційні технології в охороні здоров’я та практичній медицині”. – Київ – 2005. Тез.доп. С. 74-76.

11. О.Я. Главацький, О.Л. Коляда, С.В. Данчук. Діагностика і фармакотерапія запальних процесів головного мозку і його оболонок // Матеріали III Національного з’їзду фармакологів України „Фармакологія 2006 – крок у майбутнє”. – м. Одеса – жовтень 2006. Тез.доп. С.40-41. (проведено розрахунки, статистичну обробку та підготовлено тези).

12. О.Л. Коляда. Прогнозування розвитку СПОН у хворих на менінгоенцефаліт різної етіології // Матеріали форуму з міжнародною участю „Інформаційні технології в охороні здоров’я та практичній медицині”. – Київ – 2006. Тез. доп. С. 42-44.

13. О.Л. Коляда, П.В. Чегусов, О.В. Куценко, Л.П. Марянова. Діагностика та лікування невідкладних станів у хворих на первинні менінгіти //Матеріали науково-практичної конференції і пленуму асоціації інфекціоністів України «Досягнення і проблеми клінічної інфектології» (Тернопіль, 21-22 травня 2008). – С. 214-215. (проведений набір клінічного матеріалу, розрахунки та написання тез).

14. О.Л. Коляда, В.В. Гебеш. Особенности этиотропного лечения больных бактериальными менингитами различной этиологи // Матеріали міжнародного Євро-Азіатського конгресу по інфекційним захворюванням та 7-го симпозіуму гепатологів Білорусії (Білорусь, Вітебськ, 4-6 червня 2008). – 217-218. (Автором проводилося клінічне, лабораторне обстеження та лікування хворих, проведено розрахунки, статистичну обробку та підготовку тези).

Реферат по биологии на тему:

«Луи Пастер и значение его трудов для человечества»

ученика 8-Б класса средней школы №14

Шпирны Артёма

Одесса,2000

«Он освящает все, к чему прикасается…»

Био.

27 декабря 1822 года в городке Доле родился Луи Пастер, но все свое сознательное детство он провел в Арбуа и считал этот город род- ным. Его отец, бывший наполеоновский солдат Жан-Жозеф Пастер, по при- меру своих крепостных предков стал кожевенником.

Пастер решил поступить в Нормальную школу, которая открывала до- рогу к учительской и профессорской карьере. Готовясь к вступительным экзаменам, Пастер слушал лекции в Сорбонне, Там он впервые присутство- вал на лекциях знаменитого химика Жана-Батиста Дюма, крупного ученого и блестящего лектора. С этих пор химия окончательно заняла первое мес- то в его мыслях и сердце.

В конце 1843г. он блестяще окончил Нормальную школу, а затем до- бился права работать простым препаратором в лаборатории великого
Баля- ра.

Свое первое открытие Пастер сделал в двадцать шесть лет, в то время он уже закончил учебу и стал химиком. После долгой возни с кучей крошечных кристаллов он открыл, что существует не два, а четыре вида виннокаменной кислоты; что в природе существует масса странных комби- наций, на вид совершенно одинаковых, но представляющих зеркальное от- ражение одна другой.

Его открытие положило начало новой науке — стереохимии, химии в пространстве, учению о группировке атомов в молекуле и о законах, уп- равляющих этой группировкой.

Знаменитый французский физик Жан-Батист Био, признав открытие

Пастера, поверив в его силы, стал помогать ему в исследованиях, а по- том взялся опубликовать доклад Пастера «Исследование о зависимости между формой кристаллов, их химическим составом и направлением их вра- щательной способности» в Академии наук.

С этих пор началась головокружительная карьера молодого химика.

Внимание научных кругов было привлечено к его работам.

Внезапно Пастера назначили профессором физики в Дижон, а потом также неожиданно перевели в университет Страсбурга профессором химии.

Здесь он поселился в семье ректора профессора Огюста Лорана. Он подру- жился с семьей профессора, здесь она заменяла ему родной дом, и, хотя он писал домой , что не собирается жениться, все же это случилось. И так же внезапно, как все, что случалось в жизни с Пастером. Он увлекся с первого взгляда; со второго понял, что не увлечение, а любовь; через три дня знал уже, что не может без нее жить. А через пятнадцать дней после приезда в Страсбург сделал официальное предложение дочери
Огюста

Лорана — Мари. И самое удивительное, что Луи Пастер и Мари Лоран про- жили в браке сорок шесть лет и ни одно облачко не омрачило их супру- жество.

Вскоре Пастер был назначен профессором и деканом научной части

Нормальной школы в Лилле, и здесь он впервые столкнулся с вопросом о микробах.

Однажды мосье Биго, богатый винокур, пришел к нему в лабораторию в полном отчаянии.

— У меня большие неприятности с брожением, профессор,- удрученным голосом сказал он. — Я ежедневно теряю тысячи франков. Не могли бы вы заглянуть ко мне на завод и выручить меня?

Сын Биго был студентом Нормальной школы, и поэтому Пастер поспе- шил прийти к нему на помощь. Он пришел на завод и осмотрел больные ча- ны, дававшие слишком мало алкоголя; он набрал в бутылки несколько об- разцов серой вязкой свекольной массы, чтобы исследовать ее в своей ла- боратории. При этом он не забыл захватить немного свекольной массы и из здоровых чанов, дававших достаточное количество алкоголя. Пастер не имел никакого понятия о том, как он сможет помочь Биго, ничего еще точно не знал о процессах брожения, превращающих сахар в алкоголь, да, пожалуй, и ни один химик на свете еще не знал об этом. Он вернулся в лабораторию, почесал в затылке и решил сначала исследовать массу из здоровых чанов. Он взял одну каплю из этой массы, положил ее под мик- роскоп в смутной надежде найти в ней какие-нибудь кристаллы. Он увидел в этой капле множество шариков, во много раз меньше самого мелкого кристалла; эти шарики были желтоватого цвета и были наполнены внутри странными мерцающими точками.

Пастер сразу догадался, что эти шарики и есть те самые дрожжи, которые встречаются в каждой варке сахара, превращающегося путем бро- жения в алкоголь.

Затем он взял бутылку с варкой из больного чана и положил одну каплю из него под микроскоп — там совершенно не было дрожжей, а лишь только сплошная серая однородная масса.

Он снова взял бутылку, уставился на нее долгим задумчивым взгля- дом, пока до него не дошел несколько странный необычный вид сока, пла- вающего поверх свекольной массы. Он выудил один из комочков, плавающих в соке, растер его в капле чистой воды и положил под микроскоп.

Там не было дрожжевых шариков, зато там была огромная, беспоря- дочно шевелящаяся масса крошечных палочкообразных существ одни из ко- торых двигались одиночками, другие тянулись длинной лентой, и все они очаровательно мерцали и вибрировали.

Ночью вместе с мадам Пастер он соорудил чудовищный аппарат, кото- рый сделал его лабораторию похожей на кабинет алхимика. С помощью это- го аппарата он обнаружил, что кишащий палочками сок из больных чанов всегда содержит в себе молочную кислоту и не содержит алкоголя. В его мозгу с быстротой молнии сложилась мысль:

«Эти маленькие палочки из больных чанов несомненно живые, и это именно они производят молочную кислоту. Эти палочки ведут войну с дрожжами и берут над ними верх».

Дальше он решил развести эти существа, но его опты постоянно за- канчивались неудачей, пока он не придумал для них весьма странный бульон. Он взял сухих дрожжей, прокипятил их в чистой воде и хорошень- ко процедил ; затем он добавил туда небольшое количество сахара и нем- ного углекислоты. Затем он посеял комочек из больного чана в этот но- воизобретенный бульон и поставил его в термостат.

На следующий день, когда он взял каплю этого бульона и положил под микроскоп, он увидел миллионы крошечных танцующих палочек.
Прежде всего он сообщил мосье Биго, что именно эти мелкие палочки портят ему брожение.

История умалчивает о том, удалось ли мосье Биго изъять из своих чанов эти палочки, но для Пастер это было уже на втором плане. Для не- го важен был лишь один факт: существуют еле видимые живые существа, которые являются истинной причиной брожения.

И вдруг в один прекрасный день, когда они с женой уже хорошо уст- роились в Лилле, он получил назначение на должность директора научного кабинета в Нормальной школе в Париж.

По приезду в Париж Пастер сразу начал доказывать всем существова- ние тех самых мелких существ, которые вызывают брожение. Но здесь он не нашел поддержки, дело даже было не в самом наличии микроскопических созданий; знаменитый немец Либих, король химиков утверждал, что дрожжи не имеют ничего общего с брожением. Он настаивал на том, что процесс превращения сахара в алкоголь начинает белок, а затем этот самый белок увлекает за собой сахар.

Почти неприметно для себя он уже перешел с пути химика на путь физиолога. По-настоящему он понял это, когда 30 января 1860г.
Академия наук присудила ему премию по экспериментальной физиологии. Премия была присуждена за работы по брожению винной кислоты и ее изомеров, по спиртовому и молочнокислому брожению.

В голове Пастера сразу созрел остроумный план, как разбить Либи- ха. «Надо постараться вырастить дрожжи в бульоне, совершенно не содер- жащем белка. Если в таком бульоне дрожжи будут расти и превращать са- хар в алкоголь, то с Либихом и его теориями будет покончено».

Но у проклятых дрожжей были очень прихотливые вкусы, и только че- рез несколько недель Пастеру случайно удалось обнаружить необходимую среду. Он положил как-то случайно аммониевой соли в белковый бульон, в котором он выращивал дрожжи для своих опытов, на следующий день дрожжи дали отростки и стали размножаться.

В восторге Пастер бросился разводить дрожжи в неимоверном коли- честве, теперь осталось доказать, что эти дрожжи будут производить ал- коголь. И он доказал это, так как не доказать этого он не мог; и он еще долго сидел, наблюдая, как капельки слез алкоголь стекают по гор- лышку реторты.

Тринадцать лет понадобилось великому ученому для завершения своих работ по брожению и гниению, он кончил их к 1870г. Тринадцать лет и тысячи опытов, для того чтобы с полной убежденностью объявить миру об универсальном законе участия микроскопических существ во всех видах брожения.

Но больше чем дрожжи Пастера занимали микробы. Он представлял со- бой картину маньяка, которого интересуют только микробы, он говорил о них, думал о них, он жил только ими.

И, наконец, Пастер столкнулся с вопросом, которому он рано или поздно должен был посмотреть в лицо.

Это был вопрос старый как мир, вопрос, звеневший в ушах всех мыс- лителей уже сотни лет. Это был очень простой, но в тоже время абсолют- но неразрешимый вопрос: откуда берутся микробы?

Пастер был уверен в том, что микробы появляются из воздуха, он устраивал странные и сложные аппараты для ловли воздуха. Но ему всегда возражали в одном: «Когда вы кипятите свой дрожжевой бульон, вы вместе с тем нагреваете и воздух, содержащийся в бутылке, а для того, чтобы производить маленьких животных, дрожжевой бульон нуждается в натураль- ном, а не нагретом воздухе».

Пастер отчаянно старался найти способ ввести ненагретый воздух в кипяченный дрожжевой бульон, предохранив бульон при этом от попадания живых микроскопических существ. Его аппараты делались все более и бо- лее сложными, а опыты все менее ясными и бесспорными.

В один прекрасный день к нему в лабораторию зашел профессор Ба- ляр.

Баляр начал свою карьеру в качестве аптекаря, но это был в высшей степени оригинальный и талантливый аптекарь, поразивший ученный мир своим открытием элемента брома, причем это открытие было сделано не в хорошо оборудованной лаборатории, а за простым рецептурным столом в задней комнате аптекарской лавки. Это дало ему славу и кафедру профес- сора химии в Париже. Баляр был человек негордый; он не желал сделать все открытия в мире на его век было вполне достаточно открытия бро-

ма,- но он любил ходить и разнюхивать, что делается в других лаборато- риях.

Как-то Баляр беседовал с Пастером…

— Постойте минутку!- перебил Баляр. — Почему вы не хотите попро- бовать такую штуку: налейте в колбу бульону, вскипятите его, потом от- верстие колбы поставьте в таком положении, чтобы пыль туда никак не могла попасть, а воздух мог бы входить в каком угодно количестве.

— Но как же это сделать?- спросил Пастер.

— Очень просто,- ответил ему безызвестный ныне Баляр. — Возьмите колбу, налейте в нее бульону; затем расплавьте горлышко колбы на па- яльной лампе и вытяните его в длинную, тонкую, спускающуюся книзу трубку. Придайте трубке такую форму, какую придает лебедь своей шее, когда хочет что-нибудь выудить из воды. А затем… затем только нужно оставить отверстие трубки открытым, вот и все… Получится нечто в та- ком роде…- Баляр быстро сделал набросок.

Пастер взглянул и моментально понял все дьявольское остроумие этого опыта.

У Пастера теперь было достаточное количество помощников, и он от- дал спешный приказ готовить колбы. Затем он кипятил находящийся в них бульон, это выгоняло из них воздух, но когда колбы охлаждались, в него входил новый, ненагретый воздух.

Наутро он первым пришел в лабораторию и увидел, что все его при- чудливые, длинногорлые колбы с дрожжевыми бульонами были идеально прозрачны, и в них не оказалось ни одного живого существа. На другой и на третий день в нем не произошло никаких изменений.

Дело было в том, что воздух заходил в колбу, но частицы пыли и микроорганизмы оставались в колене колбы. Пастер на этом не остановил- ся, он провел еще один опыт, он ополоснул стерильным бульоном изогну- тую часть колбы, и на следующий день содержимое колбы стало мутным от массы микробов, потомков тех, кто осел в колене трубки.

Так была разрушена теория самозарождения микробов.

Пастер не останавливался, он продолжал работать, он решил пока- зать Франции, как наука может быть полезна для промышленности; он упа- ковал несколько ящиков со стеклянной посудой, взял с собою своего пыл- кого помощника Дюкло и отправился в свой родной дом в Арбуа. Он решил заняться изучением болезней вина, чтобы помочь падающей винной промыш- ленности.

Пастер ходил по домам своих стары друзей и собирал разные сорта больного вина: горькое вино, вязкое вино, маслянистое вино.

Когда он навел линзу на каплю вязкого вина, он увидел, что она кишит маленькими забавными микробами, собирающимися в крошечные нитки бус; бутылки с горьким вином оказались зараженным другим видом микро- ба, а прокисшее вино — третьим.

После Пастер занялся вопросом о том, как предохранить вино от бо- лезнетворных микробов.

Они пришли к заключению, что если подогреть ви- но сейчас же после того, как закончилось брожение, подогреть его толь- ко немного, не доводя до точки кипения, то все посторонние микробы бу- дут убиты и вино не испортится. Этот небольшой фокус известен теперь повсюду под названием пастеризации.

Затем он в течение некоторого времени спокойно работал в своей парижской лаборатории. И вдруг, в один прекрасный день 1865 года, судьба снова постучалась в его дверь. Она явилась в образе старого профессора Дюма, который пришел к нему с предложением превратиться из человека отвлеченной науки в… лекаря шелковичных червей.

После целого ряда неудач и разочарований ему удалось в конце кон- цов выяснить точную причину заболеваний шелковичных червей, и он нау- чил жителей, как определять и сортировать здоровых червей и как отде- лять их от соприкосновения с зараженными листьями, испачканными исп- ражнениями больных червей.

В 1865г., когда Пастер занялся лечением болезни шелковичных чер- вей, молодой хирург из Глазго Джозеф Листер уже спасал его методом лю- дей.

В то время никто не мог объяснить причин массовой гибели раненых в госпиталях, ни, тем более, помочь бороться с ними.

В клиниках не прекращалось рожистое воспаление, гангрена, нагноения.

В 1860г. Листер поступил работать в хирургическую клинику глаз- говского госпиталя. В клинике не прекращались рожистое воспаление, гангрена, нагноения. Листер читал и читал, поглощая огромное количест- во книг по медицине, зоологии, ботанике, химии. И вдруг он наткнулся на брошюру французского химика Пастера. Прочитав ее, кинулся на розыс- ки других его статей. И когда познакомился с работами по брожению, гниению и самозарождению, когда прочел о простых и убедительных опы- тах, — сразу же, без оглядки поверил в его правоту.

Пастер пишет, что микроорганизмы боятся разных химических ве- ществ. Пожалуй, карболовая кислота не должна им понравиться, подумал

Листер, и решил поливать рану кислотой слабой концентрации.
Повязку, которую клали на рану после операции, он тоже пропитывал карболовой кислотой. Но и этого ему показалось недостаточным — убивать так уби- вать: он стал еще распылять раствор карболовой кислоты в операционной комнате.

Поразительные получались результаты! Вдруг прекратились смертель- ные воспаления.

В 1865г. Листер выпустил в свет свою первую статью «О новом спо- собе лечения осложненных переломов, нагноений и т.д.». Через два года, после уже значительной практики, подтвердившей несомненную пользу его метода, он написал второе сочинение: «Об антисептическом принципе в хирургической практике».

Но к большому сожалению, Листера подняли на смех, его методом пренебрегали.

И вот Пастер, узнав об исследованиях Листера, решил заняться изу- чением инфекционных болезней, вопреки надеждам членов Французской
Ме- дицинской академии, в чьи ряды он недавно был принят. В это время на улице д Юльм, где находилась новая лаборатория Пастера, впервые в ка- честве сотрудников появились люди с медицинским образованием —
Ру,

Шамберлен, Жубер и Тюилье.

Когда Пастер ринулся на спасение рожавших женщин, он не подозре- вал о том, что тут у него был предшественник и этот предшественник очень плачевно закончил свои дни.

Это было в Вене в 1847г. В Центральной больнице столицы Австрии работал безвестный акушер Игнац Земмельвейс. В больнице почиталось за благо, если хотя бы одна из десяти рожавших женщин оставалась в живых после родов; если не сами роды, то родильная горячка была причиной смерти.

Секрет раскрывался просто. От заразных больных, из анатомичес- кого театра, где производились вскрытия, профессора подходили к ро- дильному столу, и одного прикосновения их рук было достаточно, чтобы здоровая женщина, только что ставшая матерью, была обречена на смерть.

Все это, к своему великому ужасу, понял Игнац Земмельвейс и, по- няв это, назвал всех профессоров и себя в том числе неопознанными убийцами. Но он не ограничился этим признанием, он сделал выводы.
Те- перь, прежде чем подойти к роженице, он тщательнейшим образом в тече- ние нескольких минут скреб щетками руки, чистил ногти, мочил руки в крепком хлорном растворе. И через год в его отделении смертность сни- зилась в десять раз.

Но врачи ополчились на него, смешали его с грязью, они изгнали его и забыли. А профессор Земмельвейс, который на тридцать лет раньше

Пастера и на двадцать ранше Листера понял, в чем спасение от гнойной инфекции, заболел и погиб в психиатрической клинике.

И в 1858г. в Академии медицины началась дискуссия о причинах ро- дильной горячки. Пастер, конечно же, не мог пройти мимо.

Капля за каплей исследовал он кровь больных женщин и каждый раз в поле зрения видел длинные цепочки микробов, которых не встречал преж- де. Только потом, но уже не Пастер, снова видел эти цепочки микроорга- низмов; сейчас установлено, что эти бактерии из рода
Streptococcus способны вызывать родильную горячку и множество других гнойно- воспали- тельных осложнений.

В то время было очень много шума и разговоров о новом способе ле- чения сибирской язвы, изобретенным ветеринарным врачом Лурье в горной области восточной Франции. Этот способ состоял в том, что сначала ко- рову растирают до тех пор, пока она вся не начнет гореть, затем на те- ле животного делают надрезы, в которые вливается скипидар, после чего все тело коровы покрывается толстым слоем какого-то необыкновенного пластыря, смоченного в горячем уксусе, и эта смазка удерживается на теле больного животного большой простыней, которая окутывает ее со всех сторон.

Пастер был командирован Академией наук для выяснения возможности применения этого нового способа, и он как всегда не смог удержаться от постановки эксперимента: в опыт были взяты четыре коровы, предвари- тельно зараженные «сибиркой». Двух заболевших коров отдали на лечение

Луврье, две другие остались без его «лечения». Результат оказался про- тиворечивым — одна из коров, которую «лечил» Луврье умерла, другая вы- жила, из оставшейся пары одна корова тоже погибла, вторая — нет.

Тогда Пастер решил пойти дальше, он заразил оставшихся в живых коров снова сибирской язвой — они остались живы, т.е. после перенесен- ной болезни они стали невосприимчивы к возбудителю, они были иммунизи- рованы. Эта мысль глубоко запала в душу Пастера, и в будущем она сыг- рала большую роль в его научной жизни.

В 1880г. Пастер начал заниматься возбудителем куриной холеры, он был первым, кому удалось вырастить его на искусственной питательной среде. Вскоре все скамьи и полки в лаборатории были заполнены старыми культурами, некоторые были многонедельной давности.

Но Пастер все таки решил ввести старую культуру цыплятам, его по- мощник Ру точно выполнил его указания, и цыплята, разумеется тотчас же заболели. На утро Пастер с удивлением обнаружил, что цыплята живы и совершенно здоровы, конечно, Пастеру это показалось странным, но… наступили летние каникулы и все разъехались из Парижа кто куда.

По возвращении с каникул Пастер решил продолжать опыты с цыплята- ми, но оказалось, что их осталось всего четверо, причем двое были теми самыми цыплятами, которые выздоровели после введения им старой вакцины.

Пастер поворчал на служителя лаборатории, побранил за нерасторопность, но все же ввел всем цыплятам порцию свежей культуры. На следующий день

Цыплята, которые уже болели, оказались живы, и тут Пастер понял, что произошло, просто судьба помогла ему окрыть вакцину, но это была уже верная и научная вакцина, а не эмпирическая вакцина Дженнера.

Он вспомнил коров, которые не заболели после вторичной прививки им сибирской язвы, и понял, что тут одна и та же закономерность.
Пас- тер горел эти дни как в лихорадке. Но ослабить бациллы сибирской язвы было очень трудно, они не поддавались ни на что, при малейших неприят- ностях для них, они превращались в споры, и эти споры оставались ядо- витыми, что бы с ними не делали. И, наконец, способ найден: нагревание бактерий до 43 С делала их беспомощными. Пастеру с помощниками удалось ослаблять сибиреязвенные культуры так, что одни из культур убивали морских свинок, но были бессильны против кроликов, а другие убивали мышей, но были слабы для морских свинок. Они впрыскивали сначала более слабую, а затем более сильную вакцину овце, которая слегка заболевала, но вскоре выздоравливала. И эта вакцинированная овца могла переносить такую дозу бактерий, которая вполне бы могла убить корову.

Но враги Пастера снова зашевелились. Один из виднейших ветерина- ров, издатель известного ветеринарного журнала во Франции, доктор
Рос- синоль, предложил Пастеру провести публичный опыт, он надеялся, что так он сумеет посрамить Пастера.

Последний принял вызов, так как не сомневался в «дееспособности» своей вакцины, он немедленно вызвал своих помощников — Ру и
Шамберла- на, которые только что уехали на каникулы, что бы хоть немного отдох- нуть от погони за сибиреязвенной вакциной. Они поспешили вернуться в

Париж, где Пастер встретил их сообщением:

— На ферме Пуйи-ле-Фор, в присутствии мэлэнского агрономического общества, я буду вакцинировать двадцать четыре овцы, одного козла и несколько штук рогатого скота. Другие двадцать четыре овцы, один козел и две коровы будут оставлены без прививки. Затем через определенное время я привью всем животным живую культуру сибирской язвы.
Вакциниро- ванные животные будут, конечно, предохранены, а невакцинированные, не- сомненно, погибнут в течение двух недель.

Наконец наступил этот день, Пастер собственноручно ввел половине из всех животных первую порцию своей вакцины. 17 мая была повторена вся процедура, была привита вторая порция, и, наконец, 31 мая всем жи- вотным была впрыснута живая ядовитая культура сибирской язвы.
Теперь оставалось только ждать, только теперь Пастер осознал на какой риск он пошел, ночами он не мог заснуть, думая о результатах своего опыта.

И вот 2 июня 1881 года в два часа дня на поле фермы Пуйи-ле-Фор торжественно вступил Пастер, громовые, оглушительные раскаты
«ура» покрывали поле. Ни одна из двадцати четырех вакцинированных овец не сдохла, в то время как другая половина животных представляла собой страшное зрелище — все они были мертвы.

Услышав великую весть, мир затаил дыхание, обезумевшая от востор- га Франция признала Пастера своим достойнейшим сыном и украсила
Большой лентой Почетного легиона. Агрономические общества, ветеринарные врачи, несчастные фермеры забросали его телеграммами с просьбой скорее прис- лать спасительную вакцину. И хотя потом все шло не так гладко, как хо- телось Пастеру, его вакцина претерпела много неудач, так как не до конца еще была выработана методика ее получения и применения, все же это был еще один огромный шаг вперед в борьбе с бактериями, которой и посвятил всю свою жизнь Пастер.

И вдруг Пастер увлекся изучением возбудителя бешенства. Не сумев обнаружить возбудителя, он решил найти способ спастись от этой ужасной болезни. Пастер с помощниками знали, что яд бешенства поражает голов- ной и спинной мозг, проникая в него из места укуса, поэтому, решил
Па- сиер, самый быстрый способ заражения животного состоит в том, чтобы ввести возбудителя сразу в головной мозг лабораторного животного.
Но

Пастер не мог допустить мысли о трепанации, он слишком любил животных, и тогда Ру решился на самоуправство, в отсутствии Пастера он сделал небольшую дырочку в черепе собаки и вел в мозг немного растертого моз- га собаки, погибшей от бешенства.

Узнав об этом, Пастер сначала возмутился, но убедившись потом, что трепанация не повредила собаке, успокоился. Таким образом теперь стало возможно быстро заражать животных.

Потом начались долгие поиски способа ослабить возбудителя бешенс- тва. В эти дни тяжелой работы Пастер напоминал Людвига ван-
Бетховена, писавшего иногда в симфониях технически не выполнимые для кларнета партии и каким-то чудом находившего кларнетистов, которые эти партии исполняли. Точно так же талантливые Ру и Шамберлан умудрялись в конце концов разными способами выполнять сумасшедшие опыты, на которых нас- таивал Пастер.

Наконец они нашли все-таки способ ослаблять страшный яд бешенс- тва. Они вырезали из спинного мозга погибшего кролика небольшой кусо- чек и затем высушивали его в продолжение 14 дней в стеклянной колбе.

Этот сморщенный кусочек нервной ткани, который был когда-то абсолютно смертельным, они впрыскивали в мозг здоровой собаки, и собака не уми- рала.

Сначала Пастер решил привить ослабленный яд бешенства всем соба- кам во Франции. Но потом он понял, что это невозможно, и четырнадцать прививок надо делать не собакам, а людям, укушенным бешенной собакой.

В лабораторию Пастера начали приходить письма с просьбой прислать вакцину для лечения множества укушенных. Но Пастер не решался, ведь это могло закончиться смертельно для человека.

Он даже начал думать о том, чтобы ввести вакцину самому себе, но по счастью, ему помешала фрау Мейстер из Мейссенготта в Эльзасе, кото- рая пришла в его лабораторию вся в слезах, умоляя спасти ее девятилет- него сына Иозефа, искусанного в четырнадцати местах бешенной собакой два дня назад. Пастер велел ей прийти к пяти часам, а сам пошел пере- говорить с двумя врачами, Вюльпяном и Гранше, которые были его друзь- ями, а, кроме того, часто посещали его лабораторию. Вечером они зашли к нему посмотреть ребенка, и, когда Вюльпян увидел гноящиеся воспален- ные раны на его теле, он стал настаивать на прививках.

— Решайтесь, — сказал он Пастеру, — если вы не вмешаетесь, то мальчик все равно должен погибнуть.

В это вечер, 6 июля 1885 года, было сделано первое впрыскивание ослабленных микробов бешенства человеческому существу.

День за днем мальчик Мейстер получил все четырнадцать прививок, заключавшихся в простом, легком уколе под кожу.

Потом он вернулся к себе в Эльзас и никогда не обнаруживал ника- ких признаков ужасной болезни.

Теперь укушенные страдальцы со всех концов света стали стекаться в лабораторию этого волшебника на улице д Юльм.

13 марта на улицах Парижа появились искусанные смоленские кресть- яне, которые направилсьна на Рю-д Юльм.

Пастер пошел на большой риск: решил удвоить русским прививки — де- лать их утром и вечером, потому что с момента укуса прошло уже две недели. Через неделю умер первый из русских. Еще через две недели
— двое других. Но остальные выжили и выздоровели. И сами, неверя в свое спасение, славя Пастера, отбыли на родину. Там их встретили, как воск- ресших из мертвых.

Весь мир признал новое открытие Пастера. Его лаборатория на время превратилась в фабрику по производству вакцин.

В других странах потом тоже стали создаваться бактериологические станции по изготовлению вакцины против бешенства. Первая из них откры- лась в России в Одессе 12 июня 1886г., здесь работали такие выдающиеся русские ученые, ученики Пастер, как Илья Ильич Мечников и Николай
Фе- дорович Гамалея.

Заложенный в 1886г. Институт Пастера был достроен через два года.

Когда-то у французского правительства не нашлось полутора тысяч фран- ков на оборудование первой патеровской лаборатории. Сейчас за полтора года собрали по подписке два с половиной миллиона франков.

Торжественное открытие нового храма науки на улице Дюто состоя- лось 14 ноября 1888г. В большом зале библиотеки нового института соб- ралось множество народа. Пастер пришел в сопровождении всей семьи, взволнованный и бледный, с красными от бессонницы глазами и измучен- ным, утомленным лицом.

— В мире борются два противоположных закона, — сказал он, — один — закон крови и смерти, который каждый день придумывает все новые спосо- бы войны, который заставляет людей быть постоянно готовыми идти на по- ля сражения, и второй закон — закон мира, труда и благоденствия, кото- рый ставит себе целью избавить человечество от преследующих его нес- частий. Этот второй закон, которому подчиняемся все мы, стремится даже во время жестоких войн спасти многочисленные жертвы этих войн.

В гулкой тишине зала раздавались эти слова великого ученого. А сам он, только что оправившийся т нового удара, сидел, низко склонив голову, стараясь скрыть от посторонних слезы горечи и старческого бес- силия, непрестанно навертывающиеся на глаза.

Его измученное сердце медленно и трудно нагнетало кровь в больные сосуды, а ясный мозг сознавал, что песня его спета…

Лаборатория на улице д Юльм прекратила свое существование. На сте- не небольшого домика, где сколько лет проработал Пастер, осталась только мемориальная доска.

Завдання з програмування на VBA

2009 рiк

Завдання 1

Обчислити суму перших 5-ти членiв арифметичної прогресiї за формулами:

Sn = n*(a1 + an)/2,

a1 = 1,3*x2 + 4,8*cos2y,

an = a1 + d*(n-1),

де n = 5, y = 1,87, d = 5,83, x = e2,5.

Розв’язок

Програмуємо вiдповiдну програму на VBA, спочатку декларуючи потрiбнi змiннi, а потім задаючи їхні значення. Далi програмуємо задані розрахункові формули. Для виводу результату розрахунку в документ Word застосовуємо оператор WordBasic.Insert. Нижче наведений текст програми Завдання1, скопійований з редактора Visual Basic for Application.

Attribute VB_Name = «Модуль1»

‘Iгор Каплик — жовтень, 2006 р.

Sub Завдання1()

Dim S, a1, an, x, y, d

Dim n

n = 5

d = 5.83

y = 1.87

x = Exp(2.5)

a1 = 1.3 * x ^ 2 + 4.8 * Cos(y) ^ 2

an = a1 + d * (n — 1)

S = n * (a1 + an) / 2

WordBasic.Insert «Sn = «

WordBasic.Insert Str(S)

End Sub

Для виклику цієї програми на виконання iз середовища Word набираємо Сервіс → Макрос → Макроси → Завдання1 → Выполнить, або (Alt+F8) → Завдання1 → Выполнить. В результаті отримаємо таке: Sn = 1025.07072799505

Завдання 2

Задано дiйснi числа а, b, с (а ≠ 0). Знайти дiйснi корені рівняння

ax2 + bx + c = 0.

Якщо дiйснiх коренів немає, на друк вивести повідомлення «Корені комплексні».

Розв’язок

Рішення цього повного квадратного рівняння виражаються формулою:

x1,2 = (-b ± D1/2) / 2a,

де D = b2 – 4ac — детермінант. Якщо D < 0, то рівняння не має дійсних коренів.

У вiдповiдностi з цим i програмуємо це завдання з використанням операторів умовного переходу If… Then… Else. Оскільки в умові завдання не сказано про конкретні значення коефiцiєнтiв рівняння, будемо задавати їх всередині програми довільно.

Текст програми Завдання2 наведений нижче.

Attribute VB_Name = «Модуль2»

‘Iгор Каплик — жовтень, 2006 р.

Sub Завдання2()

Dim X1, X2, D, a, b, c

a = 5

b = 7

c = -10

D = b ^ 2 — 4 * a * c

If D >= 0 Then

X1 = -b + Sqr(D): X2 = -b — Sqr(D)

WordBasic.Insert «X1 = «

WordBasic.Insert Str(X1)

WordBasic.ParaDown

WordBasic.Insert «X2 = «

WordBasic.Insert Str(X2)

Else: WordBasic.Insert «Корені рівняння комплексні!»

End If

End Sub

Задаючи значення a = 5, b = 7, c = -10, отримаємо таку вiдповiдь:

X1 = 8.7797338380595

X2 = -22.7797338380595

Якщо ж задати значення a = 5, b = 7, c = 10 отримаємо вiдповiдь:

Корені рівняння комплексні!

Завдання 3

Скласти блок-схему та програму для обчислення вiдповiдних кожному варіанту виразів. Завдання виконати для таких варiантiв:

а) Змінна у при повтореннях циклу змінюється вiд початкового значення у = 1 до кінцевого у = 9 з кроком 1.

б) Змінна у, що змінюється при повтореннях циклу, є одновимірним масивом у = {1,5; 3; 0,6; 0,9}.

Вивести початкові дані та результати обчислень у вигляді таблиці значень X, P, Z, де:

X = (ln y + a*cos c) / (ey – tg a – sin2 c)

sin X + |X – y|1/2 * sin2 b при X > у

P = 1,35 * X2 при X = у

ln |X + 1,45y| * tg (bc) при X < у

Z = P + 0,5b2 + cos (P – a)

а = 4,32; b = 6,89; c = 171/2

Розв’язок

Не дивлячись на те, що варіанти а) i б) представляють собою два окремих завдання, ми їх поєднаємо в одній програмі. Для цього нам буде потрібно ввести такі допомiжнi змiннi:

n — кiлькiсть повторень циклу: для а) n = 9, для б) n = 4;

t(n) — масив значень змінної у;

i — лічильник: для а) i = 1, 2, …, 9, для б) i = 1, 2, 3, 4;

var$ — строкова константа, яка може приймати значення «а)» або «б)» в залежності вiд вибраного варіанту розрахунків.

Блок-схема програми Завдання3 наведена на рисунку.

Масив t(n) заповнюється в залежності вiд значення константи var$, яке вводиться у вiкнi InputBox «Номер варіанта розрахунку», показаному на рисунку нижче.

Нижче наведений текст програми Завдання3.

Attribute VB_Name = «Модуль3»

‘Iгор Каплик — жовтень, 2006 р.

Sub Завдання3()

Dim x, z, p, a, b, c, y, t(9), var$

Dim n, i

a = 4.32

b = 6.89

c = Sqr(17)

var$ = InputBox(«Введiть значення а) чи б) для номера варіанта» & var$,

«Номер варiанта розрахунку»)

If var$ = «» Then GoTo EndSub

WordBasic.Insert «a =» & Str(a): WordBasic.InsertPara

WordBasic.Insert «b =» & Str(b): WordBasic.InsertPara

WordBasic.Insert «c =» & Str(c): WordBasic.InsertPara

If var$ = «a)» Then n = 9

For i = 1 To n t(i) = i

Next

End If

If var$ = «б)» Then n = 4

t(1) = 1.5: t(2) = 3: t(3) = 0.6: t(4) = 0.9

End If

WordBasic.Insert «Варiант — » & var$ & «; n =» & Str(n)

WordBasic.InsertPara: WordBasic.Insert «y = «

For i = 1 To n

WordBasic.Insert Str(t(i)) & «; «

Next

WordBasic.InsertPara: WordBasic.InsertPara

WordBasic.Insert «| y | x | p | z |»

WordBasic.InsertPara

For i = 1 To n

y = t(i)

x = (Log(y) + a * Cos(c)) / (Exp(y) — Tan(a) — Sin(c) ^ 2)

If x > y Then p = Sin(x) + Sqr(Abs(x — y)) * Sin(b) ^ 2

If x = y Then p = 1.35 * x ^ 2

If x < y Then p = Log(Abs(x + 1.45 * y)) * Tan(b * c)

z = p + 0.5 * b ^ 2 + Cos(p — a)

WordBasic.Insert Str(y) & «|» & Str(x) & «|» & Str(p) & «|» _

& Str(z) & «|»

WordBasic.InsertPara

Next

End Sub

При виборі варіанта а) отримаємо такий результат:

a = 4.32

b = 6.89

c = 4.12310562561766

Варіант — a); n = 9

y = 1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9;

y| x | p | z |

1| 6.16921036251777 | .625618747883335| 23.5106051035047|

2|-.398860206108572 | .123457564548993| 23.3662361501907|

3|-7.67044472021885E-02| .195591633792759| 23.3769597339635|

4|-1.97047675076656E-02| .236271096733771| 23.3842595618880|

5|-5.44692028846779E-03| .266678755930375| 23.3903486513538|

6|-1.52164514501239E-03| .291309521209447| 23.3956949504055|

7|-4.16081978834523E-04| .312086912073758| 23.4005023378817|

8|-1.07952008248923E-04| .330073751199657| 23.4048895849838|

9|-2.51459877725051E-05| .345936497380926| 23.4089361125556|

При виборі варіанта б) розрахунку результат буде іншим:

a = 4.32

b = 6.89

c = 4.12310562561766

Варіант — б); n = 4

y = 1.5; 3; .6; .9;

y | x | p | z |

1.5|-1.45204156144273 |-.04368718002541 | 23.3506847944415|

3 |-7.67044472021885E-02| .195591633792759| 23.3769597339635|

.6 | 2.26534231611546 | 1.18799513455253| 23.9240910970412|

.9 | 3.86856538687228 |-.104324993260116| 23.3476284888521|

Завдання 4

Обчислити наближене значення суми спадного ряду

S(t) = Σ hn(t), n = 1 ч ∞,

hn(t) = [(n-1)/(n+1)]n(n-1)*(t2-1,6)1/2/(4,8c2+cos d)

з точністю ε = 10-5 для значень параметру t0 ≤ t ≤ t1 iз кроком Δt.

Точність обчислень визначається умовою R = |hn(t)| ≤ ε. При розробці програми передбачити переривання обчислень при n > n0 на випадок, якщо виконання умови R ≤ ε не відбудеться при прогумованих n0 членів ряду, де n0 — обмежувач просумованих членів ряду.

Вихiднi дані:

с = 2,9; d = 0,41; t0 = 2,5; t1 = 3,5; Δt = 0,01

Розв’язок

Визначимо обмежувач просумованих членів ряду:

n0 = (t1 — t0) / Δt = (3,5-2,5)/0,01 = 100

Нижче наведена програма Завдання4 даного завдання на язику VBA. Для забезпечення безумовного виходу з програми ми використали мітку EndSub. Щоб простежувати процес обчислень, ми вивели на друк поточні значення величин n, t, hn та Sn.

Attribute VB_Name = «Модуль4»

‘Iгор Каплик — жовтень, 2006 р.

Sub Завдання4()

Dim c!, d!, t0!, t!, t1!, dt!, ht!, S!, eps!, n, n0

c! = 2.9: d! = 0.41: t0! = 2.5: t1 = 3.5: dt = 0.01

eps! = 0.00001: n0 = (t1! — t0!) / dt n = 0: S = 0

WordBasic.Insert » n t hn Sn»

WordBasic.InsertPara

For t! = t0! To t1! Step dt

n = n + 1

If n = n0 Then GoTo EndSub

ht! = ((n — 1) / (n + 1)) ^ (n * (n — 1)) * _

Sqr(t ^ 2 — 1.6) / (4.8 * c ^ 2 + Cos(d))

S! = S! + ht!

WordBasic.Insert Str(n) & «; » & Str(t!) & «; » & _

Str(ht!) & «; » & Str(S!)

WordBasic.InsertPara

If ht! <= eps! Then GoTo EndSub

Next

EndSub: End Sub

Після виклику програми на виконання отримаємо такі результати:

n t hn Sn

1; 2.50; 5.223155E-02; 5.223155E-02

2; 2.51; 5.834686E-03; 5.806623E-02

3; 2.52; 8.248814E-04; 5.889111E-02

4; 2.53; 1.155269E-04; 5.900664E-02

5; 2.54; 1.604442E-05; 5.902269E-02

6; 2.55; 2.216024E-06; 0.0590249

Завдання 5

Скласти блок-схему та програму для персонального комп’ютера за такої умови. Задано масив Х = {x} з n = 20 чисел:

Х = {-20; 15; 3; -9; 7; -6; 14; -13; 6; -7;

9; -12; 5; 7; -2; 17; 10; -1; 16; -3}

Знайти мiнiмальне по модулю значення х та його номер k.

Розв’язок

Блок-схема даного алгоритму представлена нижче на рисунку.

Нижче наведена розроблена програма на VBA.

Attribute VB_Name = «Модуль5»

‘Iгор Каплик — жовтень, 2006 р.

Sub Завдання5()

Dim x(20), t, i, k

x(1) = -20: x(2) = 15: x(3) = 3: x(4) = -9: x(5) = 7

x(6) = -6: x(7) = 14: x(8) = -13: x(9) = 6: x(10) = -7

x(11) = 9: x(12) = -12: x(13) = 5: x(14) = 7: x(15) = -2

x(16) = 17: x(17) = 10: x(18) = -1: x(19) = 16: x(20) = -3

t = Abs(x(1))

For i = 2 To 20

If Abs(x(i)) < t Then

t = Abs(x(i)): k = i

End If

Next

WordBasic.Insert «Мiнiмальне абсолютне значення — х =» & Str(t) & _

«; k =» & Str(k)

End Sub

Після виклику програми Завдання5 на виконання отримаємо такий результат:

Мiнiмальне абсолютне значення — х = 1; k = 18

Завдання 6

Скласти блок-схему та програму, яка б виводила на друк сгенерований, сформований та впорядкований масиви. Генерувати i вивести на друк одновимірний масив Х = {xi}, i = 1 ч n, n = 13 в дiапазонi цілих чисел [-30; 40]. Сформувати i вивести на друк масив Y iз елементів масиву Х, які стоять на парних місцях. Впорядкувати масив Y за спаданням модулів його елементів.

Розв’язок. Масив Х має 13 елементів, з яких х1 = -30, хn = 40, а iншi змінюються вiд х1 з кроком величин dx = (хn — х1) / (n – 1).

Формування масиву Z за спаданням модулів елементів масиву Y представляє собою процедуру сортування, для реалiзацiї якої є багато різних спецiалiзованих підпрограм. Але тут ми реалізуємо найпростіший алгоритм сортування вибором. Блок-схема алгоритму програми Завдання6 представлена на рисунку нижче.

Текст програми Завдання6, скопійований з редактора Visual Basic, наведений нижче.

Attribute VB_Name = «Модуль6»

‘Iгор Каплик — жовтень, 2006 р.

Sub Завдання6()

Dim x!(13), y!(6), z!(6), dx!, x1!, xn!, v!, n, m, i, j, k

n = 13: m = n / 2

x1! = -30: xn! = 40

dx! = (xn! — x1!) / (n — 1)

x!(1) = x1!

WordBasic.Insert «Масив Х:»: WordBasic.InsertPara

WordBasic.Insert Str(x!(1)): WordBasic.InsertPara

For i = 2 To n

x!(i) = x!(i — 1) + dx!

WordBasic.Insert Str(x!(i)): WordBasic.InsertPara

Next

WordBasic.InsertPara

WordBasic.Insert «Масив Y:»: WordBasic.InsertPara

For i = 1 To m

y!(i) = x!(2 * i): z!(i) = y!(i)

WordBasic.Insert Str(y!(i)): WordBasic.InsertPara

Next

WordBasic.InsertPara

WordBasic.Insert «Масив Z:»: WordBasic.InsertPara

For i = 1 To m

k = i

For j = i + 1 To m

If Abs(z!(j)) > Abs(z!(k)) Then

k = j: v! = z!(i): z!(i) = z!(k): z!(k) = v!

End If

Next

WordBasic.Insert Str(z!(i)): WordBasic.InsertPara

Next

End Sub

Після виклику програми Завдання6 на виконання отримаємо такi результати:

Масив Х:

-30

-24.16667

-18.33333

-12.5

-6.666665

-.8333311

5.000002

10.83334

16.66667

22.5

28.33334

34.16667

40

Масив Y:

-24.16667

-12.5

-.8333311

10.83334

22.5

34.16667

Масив Z:

34.16667

-24.16667

22.5

-12.5

10.83334

-.8333311

Завдання 7

Скласти блок-схему та програму. Задано масив Y = {yi}, i = 1ч n, n = 8. Обчислити середнє арифметичне елементів цього масиву, менших заданого числа А. Розв’язок

Оскільки в завданні не вказані числа уi та А, візьмемо їх довільно:

Y = {-2; 15; 3; -9; 7; -6; 14; -13}, А = 6

Програма буде складатися з алгоритму вибору з масиву Y елементів yk, менших А, i обчислення їх середнього арифметичного С за формулою:

С = Σ yk / n, k = 1ч n,

де n — кiлькiсть елементів масиву Y, менших А.

Блок-схема програми Завдання7 наведена на рисунку вище.

Текст програми Завдання7 наведено нижче.

Attribute VB_Name = «Модуль7»

‘Iгор Каплик — жовтень, 2006 р.

Sub Завдання7()

Dim y!(8), a!, c!, i, j, k

y!(1) = -2: y!(2) = 15: y!(3) = 3: y!(4) = -9

y!(5) = 7: y!(6) = -6: y!(7) = 14: y!(8) = -13

n = 8: a! = 5

k = 0: c! = 0

For i = 1 To n

If y!(i) < a! Then c! = c! + y!(i): k = k + 1

End If

Next c! = c! / k

WordBasic.Insert «Середнє арифметичне С = » & Str(c!)

WordBasic.Insert «, k =» & Str(k)

End Sub

Після виклику програми на виконання отримаємо такий результат:

Середнє арифметичне С = -5.4, k = 5

Реферат выполнила: студентка 5 курса факультета «Социологии» ИСИ (Институт Социальной Инженерии) Александрова М.А.

Москва, 2008

1. Введение

По мере того, как на российском рынке появляются компании, нацеленные на взаимовыгодные отношения с окружающей социальной средой, принцип «минимизации издержек любой ценой» уходит в прошлое. Вместо него всё чаще начинает использоваться принцип «оптимизации издержек»[2], который предусматривает добросовестное выполнение компанией ряда обязательств перед государством и обществом. Необходимые расходы, по сути, становятся инвестициями предприятия в социальную сферу, а значит, обеспечивают укрепление фундамента, на котором строится компания.

Это нехитрая схема, однако, лишь следуя ей? можно добиться успеха в долговременном периоде и занять достойное место на рынке. Приведём несколько аргументов в пользу вышесказанного. Во-первых, безудержная минимизация издержек может привести к снижению качества продукции, для поддержания которого требуются значительные средства. Во-вторых, неразумная экономия в ущерб природе ведёт к серьёзным экологическим последствиям. Отсутствие необходимой материальной и нематериальной мотивации сотрудников не позволяет рассчитывать на лояльность с их стороны и лишает компанию немалой доли её эффективности, а, кроме того, – устойчивости в кризисных ситуациях.

Минимум социальной ответственности, требуемый от каждого предприятия, закреплён в российском законодательстве. Это обязательные условия, соблюдение которых позволяет компании действовать на легальном основании. В то же время, каждая компания может вкладывать дополнительные средства в социальную сферу, если она заинтересована в активном улучшении ситуации, в которой осуществляет свою деятельность.

Теперь рассмотрим более подробно обязательный и дополнительный уровни проявления социальной ответственности, перечислив конкретные примеры активности, составляющие каждый из уровней.

Минимум, предусмотренный законодательством:

Уплата налогов

Соблюдение трудового кодекса и создание нормальных условий труда

Соблюдение законодательства об охране окружающей среды

Контроль качества выпускаемой продукции

В случае распространения алкогольных напитков и табачных изделий – соблюдение запрета на продажу данных товаров несовершеннолетним.

Дополнительные активности компании:

Участие в социальных проектах локального и крупного масштаба

Реализация социально-ориентированной политики в отношении сотрудников

Организация экологических программ

Благотворительность

Дополнительные стандарты качества продукции, превышающие ГОСТ.

Далее нам предстоит рассмотреть программу социальной ответственности, реализуемую крупной и известной российской компанией. На примере пивоваренной компании «Балтика» будет показано, как подобная программа, расширенная дополнительными активностями, способствует достижению общих целей предприятия и общества, становится основой стабильного развития компании и региона, в котором она реализует свою деятельность.

2. Аспекты и условия социальной ответственности предприятия

Можно выделить несколько основных аспектов социальной ответственности. Так, компания несёт ответственность:

Перед потребителями – за высокое качество продукции

Перед сотрудниками – за достойные условия труда

Перед обществом – соблюдение его ценностей, норм и правил, а также добросовестное ведение бизнеса

Вполне очевидно, что в условиях конкуренции, работа по каждому из этих пунктов является необходимым условием преуспевания современной организации. Первый пункт наиболее очевиден: недостаток внимания к потребителю быстро приводит к снижению прибылей. Двум другим пунктам российские компании зачастую уделяют меньше внимания, и в этом их большая ошибка. Кратковременная эксплуатация и частая смена кадров, нежелание или неумение поддерживать лояльность сотрудников, свидетельствует о дилетантском подходе руководства, т.к. в кризисные моменты лишает организацию устойчивости и перспектив развития. Люди, не чувствующие связи с работодателем, уходят, как только появляется шанс зарабатывать больше. Что же касается взаимоотношений с обществом в целом, они существенно влияют на репутацию компании, следовательно, на доверие к ней. Доверие со стороны и партнёров, и потребителей, и сотрудников.

Компания «Балтика» реализует проекты, направленные на соблюдение интересов всех перечисленных сторон. Сообщения пресс-службы компании содержат подробную информацию о многочисленных социально значимых мероприятиях, проведённых компанией за последние несколько лет. Активно инвестировать в социальную сферу и реализовывать серьёзные программы можно лишь преуспевая. Этот принцип лёг в основу официальной позиции компании «Балтика».

2.1 Налоговые отчисления, как гарантия социальной ответственности

Выплата налогов обеспечивает регулярные поступления в бюджет, и чем успешнее предприятие, тем ощутимее его вклад как налогоплательщика. Дальнейшее распределение и использование данных средств остаётся на усмотрение государственных структур. Некоторый автоматизм, присущий системе налогообложения чётко определяет, когда и в каком объёме должны поступить средства, а существующие механизмы контроля отвечают за исполнение данной обязанности. Здесь не может быть полутонов и условностей. Поэтому каждое предприятие, действующее в рамках закона, выделяет определённые средства в бюджет, вне зависимости от того, проводит она социально-ориентированную политику или нет.

Снова обращаясь к примеру пивоваренной компании «Балтика», можно сказать, что в течение последних 10 лет предприятие является крупнейшим налогоплательщиком, формирующим значимую часть налоговых поступлений не только в Санкт-Петербурге, где находится штаб-квартира, но в ряде регионов по месту нахождения филиалов. Несколько лет подряд компания удостаивается звания «Лучший налогоплательщик Санкт-Петербурга».

Сумма налоговых перечислений компании «Балтика» в бюджеты всех уровней и внебюджетные фонды ежегодно растёт. Только в 2007 году составила более 20 млрд руб., что на 3 млрд рублей больше, чем в предыдущем 2006 году и на 6,7 млрд больше, чем в 2005.

2.2 Социально-ориентированная политика в отношении сотрудников

Квалифицированный и лояльный персонал – ключ к успеху и эффективности любого предприятия. Поэтому сегодня динамично развивающиеся компании в России и за рубежом вкладывают значительные средства в развитие персонала, программы страхования, льготный отдых и медицинское обслуживание для работников и их семей. Причём каждой компании требуется свой оригинальный комплекс мер, который адекватно отвечал бы, с одной стороны, потребностям и миссии организации, с другой – ряду внешних факторов, таких как положения законодательства, локальная социально-экономическая обстановка, местные культурные нормы и т.д.

Большую роль в создании благоприятных условий для сотрудников играет продуманность и полнота социального пакета, который, при достойном уровне зарплат, способен обеспечить компании-работодателю преимущество на рынке труда. Социальный пакет компании «Балтика» предусматривает дополнительные льготы, компенсации и преимущества сверх норм, установленных законодательством.

В июле 2008 г. в штаб-квартире «Балтики» в Санкт-Петербурге был подписан коллективный договор – документ, призванный регулировать социально-трудовые отношения на предприятии. Инициатива заключения общего коллективного договора принадлежала СТК – Совету трудового коллектива — представительному органу, созданному по инициативе сотрудников компании «Балтика» в прошлом году. Активное участие в обсуждении документа приняли также представители первичных профсоюзных организаций «Балтики». Основные положения коллективного договора «Балтики» касаются оплаты труда, трудовых отношений, рабочего времени и времени отдыха, условий и охраны труда. Вместе с тем, в коллективном договоре расширился перечень социальных гарантий и льгот.

Так, сотрудникам «Балтики» предоставляются дополнительные компенсации и преимущества сверх установленных законодательством, среди которых:

Добровольное медицинское страхование

(включая стоматологические услуги и возможность застраховать своих родственников по корпоративным ценам)

Страхование жизни, страхование от несчастного случая

Компенсация на питание

Материальная помощь:

в связи с бракосочетанием

в связи с рождением ребенка

единовременная выплата в связи с 50-летием

единовременная выплата в связи с выходом на пенсию

материальная помощь на погребение близких родственников

Материальная помощь в связи с несчастными случаями и при чрезвычайных ситуациях:

утрата личного имущества (пожары, ограбления, т.п.);

в связи с тяжелым заболеванием работника или членов его семьи

Дополнительные выплаты по больничным листам

Дополнительные выплаты по командировочным расходам

Выплаты при переводе работника на работу в другую местность

Страхование имущества по льготным ценам

Льготные путевки в детские оздоровительные лагеря

Предоставление путевок на отдых в корпоративный досуговый центр «Балтика»

Предоставление бесплатного посещения спортзалов и бассейнов

Проведение корпоративных командных турниров по игровым видам спорта

Корпоративные праздники

Новогодние подарки для сотрудников и их детей

Бесплатная безалкогольная продукция для питьевого режима на территории Компании

Все филиалы пивоваренной компании «Балтика» оснащены медицинскими кабинетами, где каждый сотрудник может сделать инъекции, назначенные врачами, получить первую медицинскую помощь. При приеме на работу компания проводит предварительные медосмотры обязательно для всех сотрудников, а также плановые медосмотры — для работников, занятых на производстве.

Компания арендует залы для занятий командными видами спорта. Сотрудники посещают спортивный центр, оснащенный бассейнами, в Петербурге. Если же у регионального филиала спортивного центра нет, то работнику положена частичная компенсация на посещение городских бассейнов. Во многих филиалах компании работают тренажерные залы и сауны. Под Санкт-Петербургом расположен оздоровительный лагерь для сотрудников компании и их семей. Летом каждый сотрудник может отправить детей в лагерь по льготным путевкам.

Таким образом, компания стремится к повышению мотивации персонала, созданию условий социальной защищенности, поддержанию стабильности и благоприятного психологического климата в коллективе, а так же поддерживает семьи сотрудников. Особое внимание здесь уделено решению вопроса о личном и семейном оздоровительном отдыхе.

Помимо финансовой и моральной поддержки, персонал нуждается в профессиональном росте и продвижении, так что компания, заинтересованная в повышении уровня своих специалистов, должна разрабатывать программы адаптации, обучения и ротации сотрудников на предприятии. Учитывая это, компания «Балтика» предлагает:

— развитие и приоритет в продвижении собственных сотрудников (выращивание талантов внутри компании),

— ротацию персонала в рамках компании по всей России и карьерные возможности в Carlsberg,

— обучение персонала: программы развития бизнес-навыков, тренинги командообразования, индивидуальные программы, повышение квалификации, программы обучения руководителей,

— планирование индивидуальной карьеры сотрудников.

Всё это способствует проявлению личной инициативы и повышению потенциала сотрудника. Привлечение молодых специалистов и работа со студентами позволяет, с одной стороны, приобретать новые квалифицированные кадры, с другой – помогать регионам, решая проблему трудоустройства выпускников ВУЗов, столь острую во многих городах России.

О многом говорит и то, что компания является постоянным призером Всероссийского конкурса «Российская организация высокой социальной эффективности» в номинациях «Оплата труда и социальные выплаты», «Условия и охрана труда».

2.3 Развитие смежных отраслей промышленности

Социальная ответственность компании может проявляться и в том, как её деятельность влияет на смежные отрасли промышленности и экономику страны в целом. Крупная и успешная компания, как постоянный партнёр и закупщик, способствует улучшению положения поставщиков сырья. Давая заказы другим предприятиям, такая компания стимулирует их развитие, повышая спрос на их услуги – стимулирует создание новых рабочих мест. Заметим, что каждое рабочее место в пивоваренной промышленности дает 10-15 дополнительных рабочих мест в смежных отраслях.

Успешно развиваясь, компания «Балтика» вносит реальный вклад в развитие конкретных сфер производственной инфраструктуры. Ежегодно компания закупает 20% российской пищевой стеклотары, 25% алюминиевых банок и 30% российского солода. И, что особенно важно, «Балтика» содействует развитию сельского хозяйства регионов.

Следующим шагом компании в данном направлении становится запуск в 2005 году собственного агропроекта по выращиванию пивоваренного ячменя. Пивоваренная компания «Балтика» заключила договор на закупку зерна с 56 хозяйствами Центрально Федерального округа и взяла на себя обеспечение хозяйств качественным посевным материалом. В 2006 году «Балтика» закупила у российских хозяйств около 70 тысяч тонн высококачественного пивоваренного ячменя. В аграрном секторе приходится иметь дело с переплетением биологических и экономических факторов, что повышает риски хозяйств, а вместе с тем – их потребность в поддержке.

Активное взаимодействие между промышленностью и сельским хозяйством оказывает стабилизирующее воздействие на российскую экономику.

3. Проект «Балтика – России!», как пример расширенной программы социальной ответственности

В течение нескольких лет пивоваренная компания «Балтика» реализует национальную программу «Балтика – России!». Основные задачи программы: поддержка проектов в сфере здравоохранения, культуры, образования, экологии и оказание помощи социально-незащищенным слоям общества.

Участвуя в общественно значимых событиях и социальных проектах национального и регионального масштаба, компания «Балтика» традиционно поддерживает:

некоммерческие лечебные учреждения;

некоммерческие организации, осуществляющие поддержку социально незащищенных слоев населения;

культурные, религиозные, научные и образовательные учреждения;

спортивные организации и соревнования, программы по развитию массового спорта;

региональные проекты в сфере здравоохранения, социальной защиты, науки, культуры и образования;

массовые городские и национальные праздники.

Кроме того, компания осуществляет экологические программы по трем направлениям: мероприятия по охране атмосферного воздуха, водоохранные проекты и мероприятия, направленные на оптимизацию обращения с отходами.

Любой из перечисленных пунктов не просто декларируется как некая абстрактная концепция, но находит выражение в ряде конкретных мероприятий. Можно говорить о нескольких крупных направлениях данного проекта. Рассмотрим каждое из таких направлений в отдельности.

3.1 Благотворительность

На уровне компании, благотворительность – это добровольная деятельность коммерческой организации по оказанию помощи нуждающимся или по поддержке социальных проектов – собственных или других организаций. При этом сфера вложения средств не имеет прямой связи с основной деятельностью компании.

Крупные предприятия способны осуществлять систематическую поддержку науки, решать – в масштабах региона или страны в целом – проблемы в области образования и здравоохранения. Такие проекты носят характер социальных инвестиций.

Одним из приоритетных направлений программы «Балтика – России!» является именно благотворительность. Базовые принципы благотворительных проектов компании «Балтика», во-первых, в том, что помощь должна идти напрямую людям и учреждениям, которые в ней нуждаются; во-вторых, — помощь должна осуществляться под гарантией властей. Территориальное распространение филиалов «Балтики», позволяет ей осуществлять социально-ориентированные проекты по всей стране.

Приоритетным направлением в благотворительной деятельности компании является содействие в реализации национального проекта «Здоровье». В числе некоммерческих лечебных учреждений, получивших поддержку «Балтики»: НИИ детской ортопедии им. Турнера, детская поликлиника №63 и детский хоспис в Санкт-Петербурге, центр реабилитации больных алкоголизмом «Дом Надежды на Горе» в Ленинградской области, детский санаторий и травматологическое отделение городской больницы скорой помощи Ростова-на-Дону, детский кардиологический санаторий в Туле, клиническая больница в Воронеже.

Особую категорию составляют учреждения для детей-сирот, детей из неблагоприятных семей и нуждающихся в социальной адаптации. В 2007 году «Балтика» финансировала капитальный ремонт детского дома-интерната №5 в Санкт-Петербурге, оказала поддержку детскому дому №8, детскому саду №99 в Туле, Павловскому специализированному дому ребенка и Таловской школе-интернату для детей-сирот в Воронеже. В Красноярске были выделены средства для дома ночного пребывания «Родник» и благотворительной столовой «Милосердие».

Компания «Балтика» – давний участник Петербургской программы «Долг», оказывающей поддержку ветеранам Великой Отечественной войны.

Благотворительная программа не несёт прямой финансовой прибыли организаторам, но это не значит, что выгода для них в данном случае отсутствует вовсе. Прямые инвестиции в общество, адресная помощь нуждающимся, в широком смысле – это шаг навстречу повышению уровня жизни в стране, что, безусловно, входит в интересы зрелого бизнеса.

3.2. Спонсорство

Следует пояснить взаимосвязь между спонсорством и социальной ответственностью, а, кроме того, подчеркнуть различие между спонсорством и благотворительностью. Очень удачное объяснение дано в книге «Бизнес. Благотворительность. Общественное мнение» [3]. Авторы говорят о том, что спонсорство, как вид непрофильного использования средств компании зачастую вообще не относят к социально полезным, а трактуют как одну из статей расходов на рекламу. Что не совсем верно.

«Безусловно, — замечают авторы далее – в большинстве случаев спонсор продвигает свой брэнд за счет проводимых под его маркой благотворительных акций, и сточки зрения маркетинга, это не худшее вложение средств. Однако экономическая мотивация здесь не единственная. Образно говоря, если благотворитель помогает человеку потому, что тот беден, меценат – ради того, что он талантлив, то спонсор помогает бедному художнику, заказывая ему картину со своим логотипом. То есть спонсорская помощь налагает на ее получателя и некоторые обязательства».

Большая часть спонсорских программ компании «Балтика» связана с проведением дней городов в Санкт-Петербурге, Москве, Туле, Самаре, Ростове-на-Дону, Волгограде, Челябинске и Красноярске, а также проведением других городских праздников, музыкальных фестивалей, спортивных соревнований, различных конкурсов. В сотрудничестве с городской и областной администрацией проводятся мероприятия по благоустройству жилых районов и мест отдыха.

Спортивные спонсорские проекты «Балтики», направленные на поддержку спортивных клубов, после вступления в действие новой редакции закона «О рекламе», фактически, перешли в благотворительность. В Санкт-Петербурге футбольные команды «Политех» и «Аврора» не утратили возможности проводить тренировки и сборы на корпоративной базе отдыха компании.

3.3. Экологические проекты

Располагая современными производственными мощностями в разных регионах страны, пивоваренная компания «Балтика» уделяет внимание экологической ситуации в районах расположения своих заводов и предъявляет самые высокие требования к экологической безопасности производства. Предприятие активно вкладывает средства в проекты по уменьшению вмешательства промышленности в экосистему – строит современные пыле и газоочистные сооружения, использует оборотную тару, а также экономит природные ресурсы.

Так на дальневосточном заводе запущен уникальный экологический проект по сжиганию биотоплива. В качестве альтернативного источника энергии «Балтика-Хабаровск» использует биогаз, образующийся при очистке сточных вод. На филиалах «Балтика-Ярославль», «Балтика-Самара» реконструированы имеющиеся или построены новые очистные сооружения. На филиале «Балтика-Тула» запущена в эксплуатацию установка для сушки пивной дробины и отработанных дрожжей.

Наиболее важные проекты, реализуемые компанией «Балтика»: строительство первой ступени сооружений очистки сточных вод завода «Балтика-Санкт-Петербург»; модернизация насосной станции подачи сточных вод на станцию нейтрализации на заводе «Вена» в Санкт-Петербурге; начало строительства II-ой очереди биологических водоочистных сооружений в Самаре; модернизация существующих биологических очистных сооружений в Хабаровске с целью создания отдельной зоны денитрификации; строительство водоочистных сооружений детского оздоровительного лагеря «Балтика» в поселке Молодежное Ленинградской области.

Совместно с экологическими организациями и самостоятельно «Балтика» проводит экологические акции по благоустройству территорий: в рамках фестивалей авторской песни, пивных фестивалей и дней городов в течение года проходят акции по сбору мусора «Балтика – за чистоту!». В 2007 году компания вложила более 450 млн. рублей в экологические проекты.

4. Заключение

В данной работе уже было сказано, что социальная ответственность предприятия – это добровольный, выходящий за рамки законодательного минимума вклад компании в развитие общества, включающий ответственность делового партнера, работодателя, производителя и участника социальных отношений. Каждая компания вольна выбирать способы проявления социальной ответственности, соответствующие её позиции, задачам, возможностям.

При этом, чем крупнее компания, чем масштабнее сфера её влияния, тем большей отдачи вправе ожидать от неё общество. Имидж компании зависит во многом и от степени ответственности, которую она несёт за все виды своей деятельности. Пример, рассмотренный выше, демонстрирует, что ответственность предполагает наличие ограничений, и в то же время — инициативу. Это проявление силы, зрелости и состоятельности компании. В современном бизнесе проявить ответственность можно лишь с помощью конкретных активностей. Поэтому существует прямая зависимость между преуспеванием компании и уровнем социальной ответственности.

Проект «Балтика – России!» представляет набор социально-направленных программ разного уровня. Причём данный набор не может и не должен быть статичным. Ежегодно список активностей пополняется, и в ответ на меняющиеся условия, изыскиваются новые возможности проявить себя в общественной сфере.

В 2004-2006 гг. «Балтика» удостаивалась самой престижной награды пивоваренной отрасли «Янтарной звезды» за «Социальную ответственность в бизнесе» и за «Успешное формирование деловой репутации».

Современные российские компании приходят к осознанию необходимости и выгодности использования стратегий, дружественных интересам регионов присутствия и национальным проектам. Всё чётче осознаётся многоуровневый характер социальной ответственности, потребность учитывать внутренние и внешние проблемы, не связанные напрямую с получением коммерческой прибыли. Всё это стимулирует российские компании к разработке комплексных решений, повышающих потенциал предприятия за счёт поддержки стабильных связей между всеми участниками социального взаимодействия.

Список литературы

1. Барков С.А., Социология организаций – МГУ, 2004г.

2. Злобин Б.К., Экономика рыночного хозяйства – М.: «Экономика», 2000г.

3. Фролова Л.Н., «Социальная ответственность крупных российских компаний» — [Электронный ресурс] (http://koet.syktsu.ru/vestnik/2005/2005-3/15.htm)

4. Белокрыльцева А., Белокрыльцева Д., Суворова О., Бизнес. Благотворительность. Общественное мнение.

5. Материалы официального сайта пивоваренной компании «Балтика» (http://www.baltika.ru)

Глава 7. (конец XIX — начало XX вв.)

7.1 Историческая школа Германии

7.1.1 «Старая» и «новая» школы

Историческая школа — это немецкое явление, отразившее специфику социально-экономического развития страны. Ее возникновение в рамках замкнутой экономической науки связано с целым комплексом объективных причин.

Конец первой половины XIX в., когда историческая школа вышла на авансцену, представлял собой переломный период в истории Германии. По уровню экономического развития страна значительно отставала от своих соперников — Англии и Франции. Лишь в 40 —60-е гг. начался промышленный переворот, приведший к быстрой индустриализации страны. Развитие рыночного хозяйства значительно ускорилось после франко-прусской войны в результате получения Германией многомиллионной контрибуции и присоединения промышленно развитых территорий Эльзаса и Лотарингии.

Вместе с тем стала проявляться тенденция к торможению экономического роста из-за периодически повторяющихся кризисов, увеличения безработицы, монополизации, роста имущественного неравенства. Формируются массовые организации рабочих — профсоюзы, единая социал-демократическая партия.

В этих условиях в 40-е годы в Германии возникла историческая школа, которая в своем развитии прошла два этапа. Поэтому различают «старую» (40 —60-е годы XIX в.) и «новую» (70-е годы XIX в. — 20-е годы XX в.) исторические школы.

«Старая» историческая школа основной упор делала на критику предшествовавших ей теорий и разработку новых методологических подходов к исследованию рыночной экономики. Основателями ее были Вильгельм Георг Фридрих Рошер (1817 — 1894), Бруно Гилъдебранд (1812-1878), Карл Книс (1821-1898).

Историческая школа свое название получила от метода, который ее представители пытались ввести в экономическую науку в противоположность традиционной методологии исследования. Принцип историзма требовал изучения всякого экономического явления в генезисе, развитии, с учетом многообразных факторов, влияющих на хозяйственную жизнь. Введение данного принципа составило целую эпоху в постижении сущности и закономерностей рыночной экономики. Глубокий исторический анализ стал выступать как необходимая предпосылка разработки и проведения научно-обоснованной государственной политики.

В 1843 г. вышла небольшая работа В. Рошера под названием «Очерк политической экономии с точки зрения исторического метода». Этот момент принято считать началом возникновения исторической школы. В 1848 г. Б. Гильдебранд издал свой труд «Политическая экономия настоящего и будущего», в 1853 г. К. Книс опубликовал работу «Политическая экономия с точки зрения исторического метода».

Основное расхождение между исторической и классической школами было связано с вопросом о предмете политической экономии. Объектом внимания историков стало «национальное хозяйство», историческое развитие нации, т.е. реальные экономические отношения в их страновой и исторической определенности.

Ее представители акцентировали внимание на происходящих в обществе социально-экономических изменениях, эволюции хозяйственной жизни. Рошер призывал изучать «анатомию и физиологию народного хозяйства», т.е. структуру и формы организации экономической деятельности, поскольку считал, что развитие любого народа специфично, вытекает из конкретно-исторических условий и ему нельзя навязать чужой образец теории или свод рекомендаций по экономической политике. Природные различия стран, особенности отдельных народов проявляются в их способностях, привычках, степени развития, сложившихся политических институтах и исключают возможность существования однотипных экономических систем у различных наций. Каждая страна идет своим путем развития и подчиняется собственным законам.

Историки отстаивали тезис о релятивизме, относительности экономических доктрин. Теория устаревает, по их мнению, если не отражает изменений в реально существующей экономической системе. Поэтому они считали, что в политической экономии не сущеcтвует вечных законов, всеобщих принципов функционирования экономики. Следовательно, не может быть общей для всех стран экономической теории.

На основании такого подхода представители «старой» исторической школы отрицали продуктивность логического метода в политэкономии. Они подчеркивали необходимость шире использовать методы эмпирического, статистического и сравнительного анализа. «Абстрактной науке» они противопоставили «эмпирическую политэкономию», связанную с подробным описанием, детальной характеристикой, «фотографированием» явлений.

Экономическая теория превращалась в историю народного хозяйства, исследующую эволюцию хозяйственной деятельности народов на разных ступенях развития общества.

Изучение проблем функционирования рынка они заменили исследованием его эволюции в концепциях стадий экономического развития. Б. Гильдебранду принадлежит одна из наиболее разработанных схем периодизации общества на основе способов обмена. Он выделил три этапа: первая фаза — естественное или натуральное хозяйство, когда обмен продуктов не развит, осуществляется без денег; вторая фаза — денежное хозяйство, когда деньги становятся необходимым посредником обмена; третья фаза — кредитное хозяйство, когда деньги перестают играть роль посредника в обмене, обмен совершается на основе кредита. Хозяйство в третьей фазе — это высший тип хозяйства, так как здесь открываются огромные возможности для развития экономической активности хозяйствующих субъектов. Кредит, по мнению Гйльдебранда, может стать силой, устраняющей господство денег и капитала, и преобразовать рыночную экономику на началах справедливости.

«Историки» расширили тематику исследуемых проблем, уточнили ряд понятий, среди которых полезность, стоимость, прибыль, заработная плата, циклические колебания и пр.

Применение исторического подхода к изучению экономических процессов было важным итогом в развитии методов познания рыночной системы. Однако в немецком историзме явно проявилась ги-пертрофированность уникальности и неповторимости хозяйственных процессов.

В начале 70-х годов проявилась «новая», или «молодая», историческая школа, лидером которой стал профессор Галльского, Страсбургского и Берлинского университетов Густав Шмеллер (1838 — 1917). Основные его произведения: «История мелкого ремесленного производства в Германии в XIX веке» (1870) и «Народное хозяйство, наука о народном хозяйстве и ее методы» (1897). Широкую известность приобрели также работы Луйо Брентано (1844-1931), Карла Бюхера (1847-1930), Адольфа Вагнера (1835-1917), Альберта Эберхарда Шеффле (1831-1903).

Новая историческая школа возникла как оппозиция неоклассическому направлению, набравшему силу в 70-х годах XIX в. Огонь по неоклассикам был открыт из всех орудий немецкой исторической школы.

Между представителями этих школ во второй половине XIX в. развернулся знаменитый «спор о методах» познания рыночной экономики, вошедший в историю развития экономической мысли, в том числе обоснование роли индукции в противовес дедукции, относительность экономических законов, история как метод объяснения экономических феноменов, необходимость дополнить экономические исследования другими науками. Борьба методологий противопоставила теоретиков, стремившихся открывать общие «естественные» экономические законы и историков, занимавшихся изучением конкретных особенностей экономических систем.

В отличие от старой, молодая историческая школа не отрицала наличие общих экономических законов, но утверждала, что эти законы должны быть открыты на основе сбора эмпирического материала, наблюдений, индукции.

Молодая историческая школа поставила перед собой задачу создания «реалистической» экономической теории, объясняющей с помощью исторического метода организацию экономической жизни каждой нации.

Сторонники исторической школы выступили против маржина-листской теории, концепции «человека экономического». Они указывали, чтй поведение человека не должно рассматриваться изолированно от социальной среды, общественных отношений, что человека нельзя изображать как примитивного потребителя.

Молодая историческая школа акцентировала внимание на изучении общественной психологии при анализе экономических процессов и явлений. В качестве главной движущей силы развития общества признавала социальную психологию народа, народный характер, ментальность. Конкретные экономические явления, такие как форма собственности, финансовая и кредитная система, деньги и т.д., по мнению ее представителей, это отражение и материализация социальной психологии данной нации.

Народное хозяйство, по мнению Шмеллера, — это единое целое, система, образованная из взаимосвязанных элементов. Идея системности, выдвинутая молодой исторической школой, означала, что общество должно рассматриваться как многоуровневый, состоящий из различных подсистем, целостный организм.

Специфика подхода историков состояла также в том, что их привлекал прежде всего анализ структурного разреза экономической системы.

Шмеллер разработал теорию организации хозяйства, в которой объектом исследования являются те реальные формы, в которых выступают экономические отношения и осуществляется социальное взаимодействие людей, т.е. хозяйственный механизм. Эта система организации экономической жизни, способ существования и развития экономики определенного общества включала в себя формы производства, распределения, обмена, потребления, а также юридические нормы, обычаи, мотивы, стимулы, политические факторы. Такая совокупность элементов образует определенный тип экономики.

Важным средством применения исторического и системного метода в экономике стало расширение границ ее исследования. Историки считали необходимым рассматривать экономическую систему с широких позиций «культурологии» (науки об обществе). Для них характерной была попытка создания и разработки целостной теории социальной системы на основе междисциплинарного подхода.

Рынок в их теории предстает не как универсальный механизм распределения ресурсов, а как социальный институт, функционирование которого отражает особенности экономической системы в целом. В связи с этим формирование потребительских предпочтений и рыночного спроса — это социальные процессы, отражающие характер распределительных отношений, социальные привычки, влияние окружения.

Таким образом, представители новой исторической школы одними из первых показали важность изучения социальных аспектов механизма формирования потребительских оценок и спроса на рынке.

На рубеже XIX —XX вв. историческая школа обратилась к изучению противоречий рыночной экономики, привлекла внимание экономической науки к вопросу о необходимости корректировки рыночного механизма посредством государственного вмешательства.

В работах историков большое место занимала программа реформ, подчеркивающая идею позитивной роли государства в экономике. К основным функциям государства они относили сглаживание наиболее явных дефектов рыночного механизма, связанных с резким социальным неравенством, экономическими кризисами, расхождением частных и общественных интересов.

Государство должно обеспечивать стабильность экономики и управление развитием общества, выполнять регулирующую роль в смягчении отрицательных последствий промышленного развития и распространении плодов экономического прогресса на всех членов общества.

Теоретики исторической школы — Г. Шмеллер, Л. Брентано, А. Вагнер создали в 1872 г. «Союз за социальную политику», основной целью которого была разработка политики, сглаживающей общественные противоречия.

Экономические отношения следовало улучшать, по их мнению, за счет совершенствования правовой организации.

Члены союза предлагали ввести обязательное национальное образование, государственное регулирование труда людей, женщин, подростков, страхование рабочих от болезней и несчастных случаев, установление пенсий по старости и нетрудоспособности. Они требовали также развивать потребительскую и жилищную кооперацию среди рабочих, выдвигали специальные меры по поддержке мелкого ремесла, возрождения ремесленных цехов. За такие рекомендации деятелей союза стали именовать «катедер-социалистами», или кафедральными социалистами.

Германия стала родиной особой версии теории «государственного социализма», которая сводилась к организации распределения общественных доходов на началах более справедливого вознаграждения за труд. Историки утверждали, что распределение доходов управляется не рыночным механизмом как таковым, а политическими условиями, обычаями, историческими традициями, моралью народа. Социализм рассматривался как этический принцип осуществления справедливости в экономике, как подчинение рынка государственному контролю. Катедер-социалисты апеллировали к усилению государственного вмешательства в экономические отношения как средству достижения социальной гармонии в обществе, ослабления противоречий.

Представители новой исторической школы уделяли большое внимание взаимодействию экономических и политических факторов. А. Вагнер, экономический советник Отто фон Бисмарк, сформулировал в 1883 г. закон возрастающей роли государства, смысл которого сводился к тому, что социальный прогресс связан с растущей государственной активностью и увеличением государственных расходов, так как государство является институтом, способным восполнить пробелы в функционировании рыночного механизма путем государственных расходов.

Историки подчеркивали, что при налогообложении государство должно преследовать фискальные и социально-политические цели, смягчать неравенство в обществе, перераспределяя доходы в пользу неимущих. Одни из первых в экономической науке они выдвинули принцип прогрессивного налогообложения как инструмент государственного регулирования.

В трудах А. Шеффла, А. Вагнера разрозненные финансовые проблемы превратились в обширную область экономической науки — в финансовую науку. Во многих университетах были открыты кафедры финансовых наук.

Новая историческая школа с точки зрения разрабатываемых для практического осуществления программ не была однородна по своему составу.

Среди ее представителей выделилось два течения: консервативное и либеральное.

Г. Шмеллер — глава консервативного лагеря — выступал против покушения на основы существующей системы. Решение социальных вопросов, по его мнению, должно осуществляться посредством образования рабочих, воспитания их. Он возражал против легализации профсоюзов, требовал запретить локауты и т.д.

Л. Брентано выдвигал идеи либерального реформизма. Он был сторонником изменения положения рабочих посредством организации профсоюзов, фабричного законодательства. Брентано — горячий сторонник насаждения тред-юнионизма. Он заложил основы теории «организованного капитализма», высказывая идею о том, что картели являются наиболее эффективным средством предупреждения кризисов. Картели создаются производителями для планомерного приспособления к спросу, чтобы предупредить перепроизводство со всеми вытекающими последствиями: падением цеп, банкротствами, обесценением действующего капитала и массовой безработицей.

Брентано считал, что монополия изживает экономические кризисы и безработицу, поэтому он выступал за принудительное картелирование в промышленности.

Идеи государственного социализма оказали сильное влияние на экономическую политику. С 1881 по 1890 гг. были введены законы о рабочем страховании от болезни, от несчастных случаев, инвалидности, старости, законы о продолжительности труда, еженедельном отдыхе, гигиене и надзоре на фабриках. Практическое осуществление отдельных положений исторической школы значительно подняло ее престиж в мире и способствовало широкому распространению ее идей в Западной Европе и России.

7.1.2 Теория экономических систем

Своей вершины историческая школа достигла в творчестве Макса Вебера (1864-1920) и Вернера Зомбарта (1863-1941). На рубеже XIX —XX вв. эти представители молодой исторической школы предприняли новую попытку соединить исторический и абстрактный методы исследования в экономической науке. Была поставлена задача создания такой абстрактной теории, которая бы, отражая единство экономической жизни, сохраняла историческую индивидуальность происходящих процессов.

Вебер и Зомбарт, в отличие от своих предшественников, признали, что развитие экономической жизни подчиняется общим закономерностям, пробивающим себе дорогу сквозь все особенности исторического развития. Задача науки — раскрыть эти закономерности. Идея самостоятельных национальных экономик трансформировалась в их работах в утверждение о существовании национальных типов общих экономических систем. Немецкие ученые выдвинули концепции возникновения и эволюции рыночной экономики, претендующие на комплексный трансдисциплинарный (междисциплинарный) подход, на синтез исторического и логического, на раскрытие соотношения общего и национально-специфического в экономических системах.

Вебер был универсальным ученым, соединившим в себе таланты философа, историка, социолога и экономиста. Он был профессором Фрайбургского, Гейдельбергского и Мюнхенского университетов, читал лекции во многих городах Европы и США.

Вебер оставил заметный вклад при разработке проблем методологии общественных наук и экономической науки в особенности. Ему принадлежит цикл статей под общим заглавием «Рошер и Книс и логические проблемы политической экономии» (1903 — 1905). Всемирную известность принесли ему исследования «Протестантская этика и дух капитализма» (1905), «Хозяйственная этика мировых религий» (1916—1919).

Вебер ввел категорию «идеальных типов», под которыми он понимал логические конструкции, возникающие из эмпирической реальности путем выделения определенных ее элементов.

На основе идеально-типического метода Вебер провел исследование генезиса и функционирования капиталистического общества. Он рассматривал капитализм с двух точек зрения: в узком смысле — как экономическую систему и в широком смысле — как форму цивилизации.

Капитализм как экономическая система, по мнению Вебера, имеет ряд объективных и субъективных предпосылок. К первым относятся: частная собственность на средства производства, частное присвоение, свободный рынок ресурсов, развитая техника, средства сообщения, денежное обращение, рациональная организация производства и распределения. Вторая группа предпосылок включает наличие такой фигуры в производстве, как предприниматель — собственник, организатор и координатор производства с рациональным стремлением к прибыли. Тенденцию к рационализации экономической и социальной жизни Вебер считал основой развития общества.

Капитализм со свободным конкурентным рынком без ограничений, рационального управления, законодательных норм может, по мнению Вебера, привести к хаосу. Требуются компетентные специалисты по управлению или бюрократия, ограничивающая свободу, вводящая ее в общественно приемлемые рамки.

Основой данных тенденций выступают: разделение права собственности и использование реальной собственности в крупных корпорациях, переход управления к профессиональным управляющим, формирование управленческих структур в сфере бизнеса; развитие государственного регулирования экономики, формирование и расширение государственных бюрократических структур.

Однако ученый предупреждал, что в результате таких тенденций возникает угроза «контролируемого общества», в котором власть сосредоточивается в руках высших должностных лиц.

Вебер разработал теорию власти, в которой власть определяется как возможность оказывать давление и подчинить своей воле других субъектов. Стремление к власти считается одним из важнейших поведенческих факторов. Расширение бюрократизации экономической жизни достигает огромных масштабов при социализме, поэтому Вебер критически оценивает эту экономическую систему.

Вебер рассматривал капитализм также как форму цивилизации, феномен культуры, где господствует рациональный образ жизни мыслей, денежная мотивация поведения субъектов. Под исторической или культурной цивилизацией понимался целостный социальный феномен или культурно-исторический тип, возникающий на базе территориальной, этнической, языковой, политической, психологической, экономической общности. Хозяйственная система рассматривается как часть социальной общности, движущей силой развития которой является «дух народа» или его ментальность. Менталитет — это особый набор «привычек мышления» на определенном историческом отрезке времени. Он отчетливо проявляется в человеческом поведении, определенным образом его организуя. Ментальность позволяет воссоздать исторический тип личности, выявить мотивировки человеческого поведения.

Идеи Вебера были развиты в работах В. Зомбарта — профессора Берлинского университета. Его главным трудом является «Современный капитализм», где ученый предпринял попытку дать анализ всей истории капитализма, выделяя такие стадии развития рыночной экономики, как ранний капитализм (до промышленной революции второй половины XVIII в.), развитый капитализм (до первой мировой войны) и «поздний» капитализм.

Зомбарт выделяет понятия «хозяйственная система» и «хозяйственная эпоха». Хозяйственная система — это абстрактно-теоретическая конструкция, очищенная от исторических особенностей и служащая основой для систематизации эмпирических фактов.

Хозяйственная эпоха — это реальная экономическая система, служащая объектом эмпирического исследования. Выделение эпох осуществляется только на основе сформированных теоретических моделей — хозяйственных систем, которые, по определению Зомбарта, характеризуются тремя группами элементов: духом, т.е. основными побудителями к хозяйственной деятельности; формой, т.е. совокупностью социальных, юридических, политических отношений; субстанцией, т.е. технологическим способом производства. В связи с этим он выделяет три уровня детерминации экономических явлений: социально-психологический (общественное сознание, типы мышления, идеология), социально-организационный (институциональный), технико-экономический.

Система капиталистической экономики, по мнению Зомбарта, базируется на следующих элементах: стремлении к максимальной прибыли (денежный выигрыш является духовной основой экономической деятельности); институциональной организации, которая характеризуется преобладанием частной собственности, свободным распоряжением работником своей рабочей силой, центральной ролью предпринимателя в производстве и распределении доходов, незначительной ролью государства; технической основой, включающей в себя прогрессивные средства производства.

Зомбарт отмечал, что эволюция хозяйственной системы является многофакторным процессом, интегральным результатом взаимодействия всех подсистем. Фактором, играющим роль движущих сил в развитии общества, является, по его мнению, ментальный, социально-психологический уровень или «хозяйственный дух», в котором при капитализме выделяются два составляющих: «дух предпринимательства » и «бюргерский дух». Первый их них лежит в основе динамической модели капитализма и характеризуется готовностью к риску, богатством идей, умением комбинировать факторы производства и сбывать товары. Бюргерский дух определяет консервативную модель капитализма и включает в себя бережливость, расчетливость, умеренность и т.д.

Смена хозяйственных эпох происходит при количественном изменении соотношения отдельных элементов «хозяйственного духа», перегруппировки его частей. Живыми носителями «капиталистического духа» Зомбарт считал евреев. Благодаря национальной религии — иудаизму, евреи сразу воспитываются в духе рационализма, бережливости.

Рассматривая перспективы экономического развития, Зомбарт выдвинул теорию «социального плюрализма», характеризующую хозяйственную эпоху позднего капитализма, в которой взаимопереплетаются частное производство (высококонцентрированное, мелкое, среднее), государственный сектор, кооперативный уклад. В результате возникает «смешанное общество», сочетающее рыночную экономику с элементами организованности, планомерности. Рост организованных начал Зомбарт связывал с «рационализаторской деятельностью» крупных компаний; усилением воздействия государства, в результате чего должно происходить сглаживание циклических колебаний, преодоление кризисов, безработицы. Капитализм становится управляемым, регулируемым.

Теория «социального плюрализма» легла в основу теории смешанной экономики, которая призвана обосновать возможность эволюционного прогресса капитализма.

Зомбарт в 1934 г. в работе «Немецкий социализм» рассматривал эволюцию рыночной системы в посткапиталистическое общество. Он формулировал социальный идеал для Германии в виде «государственного социализма», который у него равнозначен «плановому», или «организованному», капитализму.

Теоретическим ядром зомбартовской модели была идея социального нормативизма, т.е. государственного вмешательства в хозяйственную жизнь. Социализм, по Зомбарту, возникает, когда в обществе устанавливаются определенные нормы поведения людей, ограничивающие свободную деятельность отдельных лиц. Социальные нормы могут выступать в форме хозяйственного законодательства, различных политических, правовых и моральных ограничений.

В сфере хозяйственного управления главным в модели «немецкого социализма» выступает принцип фюрерства, который в промышленности выглядит в виде иерархии: рабочий — мастер — директор — наблюдательный совет. Этот принцип помогает преодолеть анархию, обуздать стихийные силы и ввести плановое хозяйство.

Особое значение в системе государственного регулирования Зомбарт отводил регулированию социальных отношений между рабочими и предпринимателями в форме трудового законодательства, тарифных соглашений, контроля за условиями труда. В результате должна установиться гармония интересов на основе доминирования общенациональных интересов. Оздоровление общества он связывал с ограничением крупного производства, содействием крестьянству и мелким производителям, что должно привести к депролетаризации населения. В последующем многие элементы данной модели — корпоративное государство, осуществляющее планирование национальной экономики, жесткая централизация управления, строгая иерархия и сословное деление — были восприняты германским фашизмом и стали частью его экономической политики.

Вебер и Зомбарт сыграли огромную роль в развитии экономической мысли. Они одни из первых предприняли попытку дать определение категории «экономическая система» и создать теоретическую модель различных типов «смешанной экономики». Теория экономических систем призвана была стать настоящей экономической праксеологией, т.е. формулировать общие правила рационального выбора в сфере экономического механизма. Были созданы концептуальные рамки сравнительного анализа, выявления специфических особенностей институциональной структуры и форм организации реальных экономических систем, приведшие затем к возникновению нового раздела в экономической науке — компаративистике.

Таким образом, историческое направление в различных национальных вариантах стремилось преодолеть тот тупик, в котором оказалась экономическая наука в конце XIX в., выработать более реалистичные подходы к анализу рыночной экономики. Концепции исторической школы представляли собой попытку найти ответы на важнейшие вопросы, поставленные практикой. Методология и традиции исторической школы оказали огромное влияние на дальнейшую эволюцию политэкономии, прежде всего на формирование институционального и неолиберального направлений.

7.2 Социальное направление

7.2.1 Социальная школа в Германии

В 80 — 90-х годах XIX в. в Германии возникло и развивалось до 30-х годов XX в. новое научное течение, получившее название социальное направление, или социальная школа (социально-правовое, социально-этическое или социально-органическое). Социальная школа не представляет собой единого течения, объединенного вокруг цельного учения, однозначно трактующего основные категории экономической науки.

Различные течения социальной школы объединял «социальный подход», составляющий отличительную особенность методологии этой школы.

Необходимой предпосылкой научного познания считалость рассмотрение экономических проблем с более широких позиций социологии — науки об обществе как целостной системе. Экономика понималась как часть социальной системы, претерпевающей эволюционные изменения, где ценностные ориентации, мотивы и характер поведения экономических агентов формируются под воздействием изменений в экономических структурах и социальной среде. Хозяйственные процессы трактовались как результат взаимодействия раз личных факторов, относящихся к области экономики, политики, права, идеологии.

Социальная школа явилась преемницей новой исторической школы, вслед за представителями которой в качестве определяю щих факторов экономической жизни рассматривались правовые ъ этические нормы. Однако, в отличие от новой исторической школы в рамках нового течения была предпринята попытка создать экономическую теорию, в основе которой лежал социальный подход к анализу хозяйственных явлений.

Возникновение социальной школы в Германии было обусловлено рядом причин. В 70 —80-е годах немецкая экономика развивалась быстрыми темпами, превращая отсталую страну в ведущую державу мира. На новейшей технологической базе переоснащалось все промышленное производство, частная собственность трансформировалась в акционерную, центральными фигурами на рынке становились монополии и профсоюзы, значительно повышалась роль государства.

В результате возникла новая система организации рыночной экономики, практика которой не укладывалась в схемы поведения изолированного рационального субъекта. В такой ситуации немецкие экономисты обратились к изучению социальных аспектов хозяйственных процессов.

Наиболее известными представителями социального направления в Германии были социолог и экономист Рудольф Штаммлер (1856—1938) и профессор политэкономии Рудольф Штолыщан (1852 — 1930). Штаммлер в работе «Хозяйство и право с точки зрения материалистического понимания истории» сформулировал философские и методологические принципы «социального направления». Штольцман в работах «Социальные категории» (1896) и «Цель в народном хозяйстве» (1907) развил теоретико-методологические основы нового учения. Видными представителями социальной школы являлись также А. Аммон, К. Диль, Ф. Оппенгеймер, Ф. Петри.

Сторонники социального направления утверждали, что экономические категории имеют определенное социальное содержание, за которым скрываются общественные отношения между людьми. Эти отношения чаще всего выступают в форме правовых отношений, поскольку экономическая жизнь общества представляет собой совместную деятельность людей, связанных нормами права. Штаммлер утверждал, что способ производства в социальном смысле — это особая форма внешним образом урегулированного сотрудничества людей, направленная на добывание средств, необходимых для удовлетворения потребностей. Он подчеркивал, что в экономических явлениях необходимо различать форму и содержание: содержанием является совместная деятельность людей, основанная на общественном разделении труда, а формой — внешнее регулирование, которое осуществляется при помощи права, государства, законов. Именно правовое регулирование придает, по его мнению, определенную форму общественному строю.

Диль пытался конкретизировать положение об определяющей роли права. Он считал, что национальная экономика всегда существует в рамках правового строя, в которых совершаются хозяйственные процессы.

Социальный подход отрывал социальные отношения от процесса производства. Теоретики социальной школы видели в сфере производства только технические процессы, лишенные социальной специфики и не связанные с определенным общественным строем. Производство трактовалось как вечный, неизменный процесс взаимодействия факторов производства.

Важной чертой методологии социальной школы стало отрицание объективных экономических законов. Сторонники этого направления считали, что существует два совершенно различных мира — мир природы, где действуют объективные законы, и мир человеческого духа, который рассматривался как сфера, где господствует свободная человеческая воля, человек творит все по своему желанию, имея те или иные представления, цели и т.п. Социальные законы — это законы человеческих мотивов.

Отрицая производство как основу общественных отношений, представители социального направления считали, что правовые факторы регулируются этическими нормами. Они предлагали ввести новый метод познания экономических процессов — телеологический.

Телеологическое истолкование экономических процессов, которым приписывалась изначальная целенаправленнось и целесообразность, внутренне присущая им цель, поскольку они являются результатом реализации планов субъектов, является одной из специфических черт методологии социальной школы. В результате экономическая наука превращалась в телеологическую науку, изучающую отношения между целевыми установками и средствами их достижения.

Основной целью считалось стремление к удовлетворению потребностей.

Так, Штольцман отмечал, что конечной целью товарного производства является служение высшему нравственному идеалу, который он усматривал в обеспечении «достойного существования» всем членам общества. С этих методологических позиций сторонники социально-правового направления трактовали основные категории экономической науки.

Сторонники социальной школы отстаивали положение о возможном улучшении рыночной экономики посредством «социальных реформ», путем организаций «корпораций работников». В государственно-правовом регулировании производства и распределения они видели средство устранения социально-экономических противоречий капитализма. В превращении частной собственности в акционерную, развитии монополий, планирующих свою деятельность, они видели основу нового общественного строя, лишенного социальных антагонизмов.

7.2.2 Австрийский вариант социальной школы

Экономист и социолог, профессор политэкономии и статистики Отмар Шпанн (1878 — 1950) был главой социального направления в Австрии. Видными представителями этого течения являлись также Я. Бакс, Ф. Оттель, X. Риль.

Шпанн в работе «Фундамент народного хозяйства» (1918) выдвинул новый вариант социального учения, получившего название «универсализма» («универсального государственного воззрения» или «тоталитаризма»), отстаивающего идею необходимости усиления государственного регулирования экономических процессов. Государство рассматривалось им как главный экономический субъект, определяющий все стороны функционирования общества.

Доктрина «универсализма» явилась порождением конкретных исторических условий, ответной защитной реакцией на тяжелейшие экономические условия, сложившиеся в стране. Резкое обострение противоречий в Австрии после первой мировой войны, распад Австро-Венгрии, активное социал-демократическое движение, усиление кризисных явлений внутри страны сопровождалось изменением международной обстановки. Свержение в 1918 г. монархии в Германии, Октябрьская революция в России, образование Австрийской Республики сделали основной теоретической проблемой поиск «третьего пути» продвижения к гармоничному обществу, находящемуся между революционным и реформистским путями развития. В этих условиях многие экономисты видели выход из сложившейся ситуации в усилении государственного-управления экономическими процессами.

Методологической основой учения Шпанна стала теория «целостности» («учение о целостности» или «универсализм»), исходный тезис которой состоит в том, что человеческое общество — это целостный живой социальный организм, в котором каждый индивид должен выполнять определенные функции.

Шпанн подходил к разработке экономической теории с традиционных для немецкой политэкономии позиций камералистики — науки о государстве, особое внимание которой концентрировалось на проблемах регулирования.

Экономические категории, по мнению ученого, должны выражать общественные социальные отношения, под которыми понимались отношения управления.

Любое общество организовано на сознательном разделении труда. Этот факт связывает всех людей узами солидарности, выводит их из состояния замкнутости, изоляции и превращает из отдельных разрозненных лиц в единое целое, ограниченное отдельными рамками нации. Когда каждый индивид включен в экономику страны, его благосостояние уже зависит не только от него, но и от других производителей. При этом централизованная государственная власть выступает как необходимое условие поддержания общественного «порядка», так как государство обязано обеспечивать устойчивость и единство всех звеньев экономики.

Таким образом, общество превращается в единое целое, которое управляет своими частями и определяет их развитие. В таком обществе «экономический человек» в своей деятельности должен учитывать не только собственные эгоистические цели, но и интересы всей нации, государства.

Шпанн подчеркивал социальный характер государства, связывая его с общими «этическими» принципами «общего блага», «согласования интересов нации», трактуя его как «высшую духовную ценность», сохранять которую призваны все классы общества. Государство провозглашалось «вечным» и «естественным» общественным институтом.

В экономических функциях государства, по мнению Шпанна, должна произойти революция. Оно должно перейти к выполнению функций организатора хозяйственного развития. Индивиды должны осознанно руководствоваться в своей деятельности «высшей целесообразностью», вытекающей из интересов государства. Шпанн пропагандировал организованное хозяйство в форме корпоративного строя. Корпорации — это организации, в которых предприниматели объединяются с рабочими для выполнения какой-либо деятельности. Новое общество будет базироваться на обмене. Однако обмен должен превратиться в организованное взаимодействие корпораций, оказывающих взаимно-полезные услуги друг другу.

Шпанн считал, что учение об услугах должно стать основой теории национальной экономики. Он выделял три вида услуг: непосредственные (например, производство предметов потребления); опосредованные (например, станки); высшей ценности (например, творческие способности людей, их организаторский талант). На основе теории услуг Шпанн сделал попытку опровергнуть марксистскую концепцию прибавочной стоимости, развивая идею, согласно которой не капиталист эксплуатирует рабочего, а наоборот. Свою теорию он назвал обратной теорией эксплуатации, или перевернутой теорией прибавочной стоимости.

Шпанн резко выступал против демократии, подчеркивая, что! демократия подрывает устои тоталитарного государства. Основным общественным принципом он считал принцип подчинения. Он критиковал деятельность профсоюзов и требовал их устранения, призывал к запрету забастовок. В последующем идеи Шпанна широко использовались в доктринах итальянских и немецких фашистов.

7.3 Американский институционализм

В конце XIX-начале XX вв. западная цивилизация находилась в процессе бурного возрастания противоречий, связанных с промышленным развитием и последствиями картелизации производства. Они особенно коснулись США, где финансовый капитал расширял зоны своего влияния, а издержки промышленной концентрации перекладывались на потребителей, фермеров, рабочих.

В этих условиях в американской науке сформировалась группа ученых, которые основали новое течение — институционализм. Среди его представителей: американские ученые Дж.Коммонс, У.Митчелл, У.Х.Гамильтон. Родоначальником идей институционализма считается Торстейн Веблен (1857-1929).

Ученые поставили под сомнение выводы неоклассического направления и исходя из идеи развития определили задачу изучения сущности действительных явлений и исследования причин их эволюции.

Институционализм выделяется в особое течение экономической науки вследствие своей оригинальной методологии, для которой характерно использование социальной психологии, сосредоточение особого внимания на политических и социальных институтах, социализм.

По мнению институционалистов, экономическая наука занимается проблемами цен и конкуренций исходя из рациональной психологии человека. При этом важным является изучение не равновесия, а конфликта между человеческими коллективами.

Институционалисты пытаются заменить абстрактные исследования позитивными исследованиями реальных форм человеческой активности, которые все время меняются и составляют так называемые институты. В связи с этим они отмечают, что законы относительны, что каждый закон верен для определенных условий, в рамках данных институтов.

Институты (институции) — это разного рода социальные явления(налоги, семья, государство, профсоюзы, конкуренция, частная собственность, финансовая система) или лежащие в их основе различного рода психологические, правовые, этические и другие явления(обычаи, инстинкты, привычки). Институты — это как бы словесный символ для описания группы общественных обычаев. Они означают преобладающий и постоянный способ мышления или действия, который стал привычкой для группы или обычаем для народа.

Представители данного направления считают, что все институты носят черты коллективной психологии, следовательно, рассматривая обычаи различных групп, наука должна показать, какие экономические или моральные моменты связаны с определенными институтами и почему они перестают отвечать новым потребностям, и уступают место другим.

Институционалисты считают, что экономическая наука должна заниматься рассмотрением целей, к которым в поисках благополучия стремится человечество. Они отвергают идею гармонии классической школы и ее основные постулаты.

В институционализме прослеживаются два исходных начала: критическое, которое находит выражение в негативном отношении к свободному предпринимательству и бизнесу, и позитивное, которое воплощается в стремлении к модернизации существующего строя.

В зависимости от особенностей подхода выделяются социально-психологическая (Т.Веблен), социально-правовая(Дж.Коммонс) и конъюнтурно-статистическая (У.Митчелл) школы или разновидности инстуционализма.

Лидер институционализма — Торстейн Веблен. Среди его работ: «Теория праздного класса»(1899), «Политика рекорнструкции»(1918), «Трудовой инстинкт» (1914), «Абсентенстская собствсенность»(1924) и др. Своеобразием его методологии я вляется разработка специфического варианти социального дарвинизма. Веблен, исходя из того, что человек своей деятельности (в том числе хозяйственной) руководствуется под сознательными инстинктами, пытается объяснить социально-экономические явления. Он считает, что жизнь человека в обществе точно так же, как жизнь других видов, есть борьба за существование и, следовательно, представляет собой процесс отбора и преспособления, а эволюция общественной структуры есть процесс естественного отбора институтов.

Согласно Веблену, институты определяют непосредственные цели, руководящие поведением людей. Когда они совпадают с конечными целями, вытекающими из инстинктов, то обязательно складываются удовлетворительные и социальные условия и экономические условия. Институты подвержены изменениям.

Веблен в своей теории выделяет движущие силы, способные побудить человека производительной деятельности, среди которых: родительское чувство и чистая любознательность. Однако он считает, что частная собственность исказила эти стимулы, породила противоречие между миром бизнеса и миром индустрии, между потреблением и производством. Мир индустрии ( все участники производства) стремится к максимальной производительности, а мир бизнеса (частные финансы,предприниматели,дельцы)-стремится только к прибыли для достижения которой используется как редкость продукта и повышение цены, так и развитие производства. Он считает,что конкуренция не способна обеспечить единства цены и сводил суть капитала к кредитным и денежным отношениям.

Особой критике Веблен подверг финансовый и денежный капитал, раскрывая «стяжательский тип» экономического поведения, характерный для представителей праздного класса, который противопоставляется «производительному типу», характерному для низших классов.

Появление праздного класса Веблен связывает с появлением частной собственности.

Веблен прослеживает, как с развитием общества обладатели собственности оказываются привилегированной группой, становящейся во главе общественной иерархии. Результатом является растущая власть денег,которая приводит к образованию «денежной цивилизации», несостоятельной вдвойне, так как класс собственников денежного богатства оказывается практически бесполезным для общества поскольку происходит расточение материальных ценностей на удовлетворение ложных, не действительных потребностей на достижение иллюзорного престижа, демонстрации богатства.

Первым среди западных экономистов Веблен выдвинул актуальную идею социального контроля над экономикой в интересах общества. Реализация ее возможна вследствие вмешательства в механизм хозяйствования, либо в результате ликвидации собственности финансовой олигархии. Он предлагает создать специальный орган-«совет техников», которому будет подчиняться все производство в стране.

Веблен высоко оценивал роль науки и техники. Он подчеркивал, что в условиях широкого применения машинной техники углубляется общественное разделение труда и формируется «единая индустриальная система». В результате усложнения технологических процессов и роста взаимосвязи между предпринимателями в пределах индустриальной системы процедура управления производством поднимается на новый уровень. В связи с этим он обосновывает необходимость передачи управления производством техническим специалистам, которые способны устранить производственный Хаус, расточительство, техническую отсталость.

Веблен, таким образом, положил начало новому методологическому подходу- технологическому детерминизму.

На данных положениях строится технократическая концепция «революции менеджеров», в которой Веблен утверждает, что переход власти к представителям инженерно-технической интеллигенции во главе с советом техников приведет к установлению нового порядка, при котором целью деятельности индустриальной системы станут интересы общества. Для этого, считает Веблен, следует изменить ценности человечества, переорентировать их на знания и творчество.

Веблена занялись более конкретными проблемами и рекомендациями. Среди них У.Митчелл, Дж.Коммонс.

Уэсли Клэр Митчелл (1874-1948) известен как исследователь промышленного цикла. Его работы, среди которых «Экономические циклы», «Золото цены и заработная плата», оказали большое влияние на исследования про проблемам занятости и денежного хозяйства.

Митчелл показал, что можно подойти по-новому к экономическим проблемам и утверждал, что цифры могут использоваться для уяснения проблем раскрытия причинных связей, установления соотношения между элементами нашего знания.

Главную задачу экономиста Митчелл видел в сборе и обобщении фактического материала, чтобы констатировать количественные зависимости между динамикой отдельных показателей. В связи с этим в своих трудах он систематизировал большой фактический материал из различных сфер хозяйственной жизни, усовершенствовал методы статистической техники.

Институциональный подход проявляется у Митчелла в размышлениях о природе и его денежном вопросе. Его понятие институтов как образцов и норм поведения, коренящихся в действии и мышлении людей, является основой объяснения «искусства делать деньги и тратить их».Теория равновесия, по его мнению, недостаточна для объяснения денежных отношений. Смысл их следует искать в институциональных категориях.

Митчелл анализирует ход экономической активности и описывает циклические подъемы и спады. Он показывает, что циклические колебания внутренне присущи экономической системе бизнеса, что каждый экономический цикл уникален, но их общей основой является погоня за прибылью.

Вместе с тем, по мнению Митчелла, производство товаров не обязательно сопровождается цикличностью, но денежное хозяйство, сдерживая развитие производительных сил, вносит хаос в воспроизводство.

Митчелл выявил характер колебаний, низшие и высшие точки циклов и, начиная с 1854 г., установил их периодичность. Митчелл предполагал, что на неравномерное развитие можно воздействовать с помощью банковской системы или путем использования определенных социальных институтов.

Митчелл является сторонником идеи планирования, создания системы страхования от безработицы, идеи соответствия роста зароботной платы росту выработки.

Влияние Митчелла на общественную мысль США было велико. Он создал новое эмпиорическое направление в институционализме, внес существенный вклад в методологию статистики, является основоположником эконометрики.

Джон Коммонс ( 1862 – 1945 ) является автором работ « Распределение богатства», «Правовые основания капитализма», «Институциональная экономика», соавтором коллективного труда «История рабочего класса в США», которые являются смесью юриспруденции, экономики, истории психологии, этики, политики.

Понимание Коммонсом институционализма отличалось от концепции Веблена. У Коммонса это коллективные действия, направленные на контроль над действием индивидуальным, а его теория – это теория совместной деятельности людей и их оценок во всех сделках, посредством которых участники побуждают друг друга к достижению единства мнений и действия.

Особенностью методологии Коммонса является то, что он не отрицал дедуктивный метод, но отдавал предпочтение психологическим категориям, среди которых власть, принуждение и.т.д. На этой основе он разработал «волевую» психологию переговоров, в которой важную роль играе идея согласия. Переговоры ( как процесс улаживания различных экономических отношений между людьми) ведут к сделке. Понятие сделки проникает в право, политическую экономию, этику, в нем отражается вся экономика.

Поэтому он считал, что политэкономия – это наука о человеческой культуре, а ее основное понятие есть понятие сделок, в которых общественные оценки стоимости благ являются средством обеспечения стабильности общества.

По мнению Коммонса, нет перегородок между политэкономией, этикой и правом. В связи с этим Коммонс трактует экономические категории стоимости, издержек как непосредственно связанные с навыками, обычаями, убеждениями.

Наибольшую известность получил вклад Коммонса в изучение рабочего движения и трудовых отношений. Он считал, что классовая борьба не имеет большого значения для рабочего и профсоюзного движения. Основной конфликт в обществе между богатыми и бедными, между теми, кто производит, и теми, кто не производит. Главный фактор и цель рабочего движения – это право на рабочее место. Он выступил за тактику «постепенности» в рабочем движении. Заключение коллективных договоров – вот, на взгляд Коммонса, путь к поддержанию общественного равновесия.

Таким образом, его выводы сводились в конечном счете к применению интересов и установлению гармонии на основе доброй воли, к возможности и необходимости установления административного капитализма.

Английский институционализм

В Великобритании объективные процессы обобществления производства, монополизации и огосударствления, потребность в практических рекомендациях, изменения в социальной структуре общества привели к появлению в экономической науке институционализма, связанного с сохранившимся этическим направлением в общественной мысли.

Однако из–за сильных позиций, которые занимали традиционные течения, институционализм не получил такого широкого распространения, как в США. В первой половине XXв. Наиболее критически настроенным по отношению к официальной экономической теории был Джон Аткинсон Гобсон (1858 – 1940).

Философскую основу его трактовки экономических понятий и категорий составляли позитивизм Г. Спенсера и Дж. С. Милля, прагматизм Ф.Шиллера. Это способствовало выработке Гобсоном принципов рационализма, которые он применял к экономической науке.

Большое количество экономических работ Гобсона посвящено анализу отдельных экономических проблем, основанному на исследовании обширного эмпирического материала. Выбор анализируемых проблем отражал, с одной стороны, объективные процессы развития противоречий в условиях монополизации экономики, с другой – эволюцию самих взглядов Гобсона. По его мнению, основными экономическими проблемами являлись благосостояние и сбережения, недопотребление и экономический излишек, распределение доходов и т.п. В связи с этим у Гобсона отсутствовала строгая система экономических взглядов.

Так, Гобсон признавал, что сравнения удовлетворения, получаемого разными людьми, невозможно, но считал важным сравнить полезность товаров со сложностью их изготовления. Неспособностью осуществлять такое сравнение Гобсон объяснял тот факт, что экономисты в своих расчетах избегали вопросов здравоохранения, образования, искусства и развлечений.

Гобсон считал, что человеческие издержки необходимо измерять с учетом качества и характера трудовых усилий, способностей лиц, делающих эти усилия, распределения полезностей в обществе.

Гобсон подчеркивал, что навыки потребителей определяются существующим способом производства и распределения. Производители, стремясь контролировать способы использования потребителями их товаров, нередко навязывают вредные, а не полезные товары, которые становятся источником прибыли. Потребление диктуется подражанием и модой, его характер определяется не рациональностью, а престижем, традицией и мнимыми нормами респектабельности. В связи с этим в общественном производстве увеличивается доля бесполезных товаров, и для общества в целом теряется полезность.

Исходя из данных утверждений, Гобсон строил свои представления об основах экономического благосостояния и считал справедливой ту экономическую систему, в которой продукты воплощают самые низкие совокупные издержки и наивысшую совокупную полезность, которая обеспечивает всем участникам равную выгоду от рыночных сделок.

Гобсон ввел термин органическое благосостояние, с которым было связано понятие экономического излишка. Благосостояние, по его мнению, можно создавать после того, когда четко определен общественный излишек, необходимый для поддержания и обогащения общества. В связи с этим Гобсон считал, что образование благосостояния предполагает наличие упорядоченной системы ценностей, которую следует искать в инстинктах и будничных интересах людей. Вытекающие из этих ценностей критерии должны определяться с точки зрения индивидуального и общественного здоровья, что предполагало гармоничное сочетание взаимосвязанных видов физической и умственной деятельности.

Гобсон рассматривал производство как поток, движущийся из одного сектора экономики в другой, механизм которого точно уравновешен, так как количество капитала, необходимое на каждой стадии, находится в точном и фиксированном соотношении с количеством потребительских товаров.

Гобсон утверждал, что в случае замедления темпа поступления сырья в промышленный поток или падения потребления, возникает серьезный риск соответствующего сокращения производства и занятости. Падение розничных цен передается по всей промышленной цепи, а сокращение продаж ведет к уменьшению поступления заказов и сокращению производства.

Таким образом, Гобсон рассматривал динамическую экономику, в которой основными элементами являлись накопление капитала и рост.

Гобсон считал, что накопление капитала имеет смысл до тех пор, пока оно обеспечивает поток потребительских товаров, которые поглощаются имеющейся в обществе покупательской способностью. Если растет сбережение, то должно увеличиваться и потребление. Сбережение, увеличивая совокупный капитал, одновременно сокращает количество потребительских товаров, что ведет к избыточному предложению капитальных услуг или общему перепроизводству. Следовательно, только предварительно увеличив спрос на товары, можно увеличить количество реального капитала в обществе.

Концепция недопотребления использовалась Гобсоном также для объяснения монополистической стадии развития. Он показал, что избыток товаров на внутреннем рынке создает стимул к внешней экспансии, причина которой- недопотребление внутри страны. Отсюда возникает необходимость поиска заграничных рынков и сфер для прибыльного инвестирования капитала. Само же это явление, подчеркивал Гобсон, обусловлено несправедливым распределением дохода, при котором рабочий получал недостаточную долю.

Составной частью концепции экономического излишка Гобсона является проблема распределения дохода. Гобсон, в отличие от представителей официальной политэкономии, отрицал положение о том, что весь продукт автоматически поглощается оплатой факторов производства, и различал понятия издержки и излишки. Издержки, по его мнению, это выплаты, необходимые для создания и поддержания существующих производственных возможностей, а также для постоянной гармонии между капиталом, трудом и талантом. Если продукт производится сверх этих издержек, то излишек распределяется между факторами производства в соответствии с рыночной силой каждого фактора.

Заработная плата, по мнению Гобсона, включает два элемента: минимальную зарплату, гарантирующую существование и сохранение рабочей силы, и зарплату «прогрессирующей производительности», которая обеспечивает рост на рынке предложения более производительной силы.

Гобсон ввел понятие отставания зарплаты для того, чтобы объяснить рост доли дохода, которая идет капиталисту. Это отставание, по его мнению, все более затрудняет для рабочих покупку такого количества товаров, какое необходимо для поддержания экономики в равновесии.

Склонность к потреблению (если использовать терминологию Д. Кейнса) должна понижаться, так как покупатели рабочей силы обладают большей рыночной силой и имеют возможность снижать цену труда до самого нижнего уровня на шкале зарплаты, применимой к каждой категории рабочей силы.

Таким образом, трактовка Гобсоном основных экономических категорий базировалась на социологической и этической основе. Его критика капитализма и желание перемен привели к осознанию необходимости реформ в обществе. При этом Гобсон подчеркивал, что для любых схем перестройки общества необходима замена мотива частной прибыли прямым общественным контролем хода процесса производства, поэтому необходимо открывать простор художественному творчеству, вводить законы о минимуме зарплаты, устанавливать высокие налоги на прибыль, поощрять развитие экономики, контролировать монополии.

Идеи Гобсона легли в основу экономической программы и практической деятельности английской лейбористской партии, понятийный аппарат использовался в дальнейшем представителями социально-институционального направления и других школ и направлений английской политэкономии.

7.5 Социал-демократические воззрения Э.Бернштейна, К.Каутского, Р.Гильфердинга, Р.Люксембург

Конец XIX в. характеризуется обострением социальных противоречий, стремлением большинства трудящихся к улучшению материального положения, к изменению в политической сфере деятельности общества. Это породило потребность в теоретическом анализе назревших в обществе проблем и поиске путей их разрешения, в том числе с позиции рабочего класса, что обусловило возникновение реформизма, объявленного наследником марксизма.

Таким образом, соцuал-реформuзм-это политическое течение в международном рабочем движении, своими корнями произрастающее из марксизма. Его сторонники отрицают необходимость классовой борьбы и надеются путем реформ превратить капитализм в новое общество социальной справедливости.

Основными представителями реформизма являлись пролетариат, прежде всего высококвалифицированные работники; интеллигенция, особенно техническая; мелкая сельская буржуазия.

На формирование теоретической и идеологической платформы социал-реформизма оказали влияние следующие обстоятельства: рост удельного веса квалифицированных работников и служащих; сотрудничество с интеллигенцией, что породило нейтральность рабочего класса и способствовало формированию психологии индивидуализма; двойственность поведения мелкой буржуазии и чиновничества (стремление к обогащению и иллюзия господства в обществе, страх разорения и превращения в пролетариат).

Эта двойственность определила психологию промежуточного слоя общества и создала благоприятную социальную почву для реформизма.

Основоположниками реформизма являются Э. Бернштейн, К. Каутский, Р. Гильфердинг.

Эдуард Бернштейн (1850-1932) — лидер крайнего оппортунистического крыла западной социал-демократии, XX Интернационала, теоретик ревизионизма и реформизма. В 1872 г. он примкнул к социал-демократии и до 1895 г. находился на позициях революционного демократа, однако после смерти Энгельса он перешел к открытой ревизии марксизма. В ряде статей под общим заголовком «Проблемы социализма» (1895-1898) он подверг «пересмотру» научную систему Маркса.

Пересмотр начался с философско-социологических основ марксизма. Бернштейн отрицал диалектический метод Маркса в изучении общественных явлений, революционный характер марксизма, считая, что в этом отношении взгляды Маркса противоречивы и компромиссны: они соединяют «мирно-эволюционный» взгляд на общество и «конспиративно-террористический». Первый взгляд выдвигает лозунг экономической реорганизации общества, второй политической его экспроприации. В этом, по мнению Бернштейна, состоит противоречие всей концепции марксизма и от этого ее следует очистить.

Стремление Бернштейна к легальному реформаторству является непосредственной целью и задачей. Его лозунг: «Движение все, конечная цель – ничто».

Бернштейн сделал вывод, что жизнь развивается не в сторону обострения классовой борьбы, а в сторону ее смягчения, в сторону легальной, мирной деятельности вместо революционной, в сторону необходимости проведения в жизнь реформ, а не революции. В результате происходит «приспособление» капитализма к «современному» обществу.

«Средствами приспособления», по мнению Бернштейна, являются различные форы кредита, организация монополий, производственных товариществ, профсоюзов, улучшение фор и связи и информации. Так, он считал, что кредитование содействует уменьшению, а может быть и полной ликвидации опасности кризисов, так как кредит снимает противоречие между отношениями собственности и производственными отношениями, он превращает многих мелких капиталистов, путем объединения, в коллективную собственность. В этой связи Бернштейн делает вывод, что положение рабочих улучшается.

Образование монополий, по мнению Бернштейна, устраняет анархию производства и ведет к постепенному исчезновению кризисов, так как с образованием акционерных компаний собственность на капитал переходит ко все большему числу лиц, то есть происходит демократизация капитала.

Такое состояние общества Бернштейн характеризует как мирное врастание капитализма в социализм.

Особая роль при этом отводится им демократии, которая ликвидирует классовое господство, и государство превращается в общественный контрольный орган. Государство реформирует капиталистическое хозяйство, следовательно, необходимость захвата политической власти пролетариатом становится излишним. Тем самым Бернштейн пытался доказать возможность перестройки общества без социалистической революции, смягчая противоречия путем реформ.

Карл Каутский (1854-1938) родился в Праге, закончил Венский университет, в 1875 г. вступил в Германскую социал-демократическую партию. Вначале он занимал позиции марксизма. В 1883 г. основал журнал «Hовoe время»- теоретический орган Германской социал-демократии и являлся главным в немецкой литературе теоретиком-интерпретатором марксизма. После Энгельса Каутскому принадлежало первое место по той роли, которую он сыграл в распространении идей марксизма. Однако в 1910-1912 п. Каутский становится идеологом центризма, восприняв всю «тeoрию» реформизма.

Среди его работ: «Экономическое учение К. Mapкca», «Эрфуртская программа», «Бернштейн и социал-демократическая программa», «Происхождение христианства», «Социальная революция», , «Материалистическое понимание истории», «Социал-демократический катехизис».

В статье «Аграрный вопрос» (1899) Каутским раскрывается концепция марксизма по аграрному вопросу, согласно которой процесс концентрации производства в сельском хозяйстве рассматривается как результат общей эволюции капитализма. Каутский показал, что сельское хозяйство развивается не по шаблону, как индустрия, а подчиняется особым законам, что существует специфика процессов дифференциации крестьянства, вызванных развитием промышленности.

Каутский был сторонником социалистической революции, но различал социальную и политическую революции, рассматривая последнюю как крупное политическое потрясение.

Новые явления в обществе в начале ХХ в. К. Каутский описывал в своей теории улътраимпериализма. По мнению Каутского, экономические кризисы оказывают благоприятное воздействие на социалистическое движение, ускоряют концентрацию капитала и усиливают обнищание пролетариата. В результате обостряются те причины, которые усиливают стремление рабочих к социализму, а отнюдь не к организации пролетарской борьбы. На этой основе Каутский строил концепцию «истощения» капитализма. Чем больше процветает капитализм, считал Каутский, тем лучше перспективы для подготовки масс к социалистической революции.

Под империализмом К. Каутский понимал особый вид политики высокоразвитого капитализма, стремящегося к подчинению аграрных областей. Эта политика имеет экспансивную направленность и приводит к столкновению конкурирующих держав, росту вооружения. Отсюда напрашивается вывод о неизбежности войн. И только страх перед социал-демократией удерживает капиталистов от войны, ибо война равносильна революции.

Возникает парадоксальное положение: чем больше рост силы и влияния социал-демократии, тем меньше шансы на революцию, так как увеличивается страх перед ней. В результате прекращается борьба между государствами, возникают соглашения между ними. Речь идет об объединении империалистов всего мира и создании как бы единого мирового треста, «возникновении интернационально-объединенного финансового капитала»

Выдающейся работой по новейшей марксисткой экономической литературе начала ХХ века считается вышедший в 1910 г. «Финансовый капитал» Р. Гильфердинга.

Рудольф Гильфердинг (1877 — 1941) дважды был министром финансов, депутатом рейхстага. Он являлся лидером австрийской и германской социал-демократии и II Интернационала, теоретиком австромарксизма. Вначале он также занимал позиции марксизма, затем — ревизионизма.

Новейшая фаза развития капитализма характеризуется, с одной стороны, высшей концентрацией промышленного капитала и образованием его организационных форм, а с другой — концентрацией денежного капитала в виде банковского капитала.

Соединение этих двух особенностей, осуществляемых в мировом масштабе, приводит к монопольному объединению банковского и промышленного капитала. Банки становятся центром промышленной жизни. Они концентрируют у себя денежные капиталы, переводя их из пассивного в активное состояние, и располагают при этом такой суммой капиталов, которая во много раз превосходит собственный капитал промышленности.

Такой банковский капитал, превращенный в промышленный путем сращивания основного капитала промышленности с банковским капиталом, Гильфердинг назвал финансовым капиталом.

Гильфердинг рассматривает организационные формы мобилизации капиталов, которые выливаются в создание акционерных обществ. Гильфердинг излагает теорию акционерного общества и анализирует соотношение в нем банковского и промышленного капитала, выясняя вопрос о происхождении так называемой «учредительской прибыли».

Таким образом, весь процесс общественного производства и распределения получает иной вид, чем в свободном капитализме: все общественное хозяйство представляет монопольную производительную совокупность, управляемую единым, мощным и обезличенным капиталом — финансовым капиталом. Так, капитализм в высшей стадии своего развития приходит к своей противоположности — к выработке организационных форм единого, регулируемого общественного хозяйства.

Гильфердинг приходит к выводу о том, что «финансовый капитал в его завершении — это высшая ступень полноты экономической и политической власти, сосредоточенной в руках капиталистической олигархии». Он завершает диктатуру магнатов капитала.

«Финансовый капитал» Гильфердинга является продолжением «Капитала» Маркса, его анализ явлений развитого капитализма, терминология вошли в обиход марксистского мышления.

Вторым наиболее крупным произведением новейшего периода марксизма следует считать вышедшее в 1913 г. «Накопление капитала» Р. Люксембург.

Роза Люксембург (1871-1919) родилась в Польше, окончила университет в Цюрихе. Люксембург исходит из чисто абстрактного анализа схем простого и расширенного воспроизводства, проблемы накопления капитала и реализации прибавочной стоимости. Такая постановка вопроса приводит Люксембург к проблеме кризисов вообще и, в частности, к проблеме кризиса капиталистического хозяйства в его империалистической стадии развития.

Воспроизводство в капиталистическом обществе она рассматривает как движение бесчисленного множества отдельных хозяйственных предприятий, не связанных общим руководством. Воспроизводство прерывается отдельными частичными и общими паузами в производстве. Но в то же время оно складывается в один общий, хотя и противоречивый, хозяйственный процесс, ведущий непрерывно, как по спирали, к достижению основной цели всего движения накоплению и получению прибыли. Люксембург задается целью анализа условий, при которых это движение может совершаться беспрепятственно.

Условиями, по ее мнению, являются: во-первых, производство прибавочной ценности как элементарной формы, при которой только И возможно расширенное капиталистическое производство; во-вторых, превращение прибавочной стоимости, которая присваивается капиталистом, в реализованную денежную форму; в-третьих, присоединение части этой прибавочной стоимости к капиталу в целях расширенного производства, которая должна принять производительную форму определенных товаров — средств производства и труда, то есть, должна вновь пройти через рынок товаров и труда; наконец, в-четвертых, реализация добавочной массы товаров, которая представляет новый капитал вместе с новой прибавочной стоимостью, превращение их в деньги.

Люксембург приходит к выводу, что при расширенном производстве «caм класс капиталистов при условии накопления, то есть капитализации части прибавочной стоимости, никоим образом не может реализовать, то есть купить, всю свою прибавочную стоимость», и считает нужным пересмотреть понятия внутренней и внешней торговли, которые должны рассматриваться как понятия социальной экономики.

Внутренний рынок капитализма — это капиталистический рынок, это само его производство; внешний рынок — это окружающая его некапиталистическая среда. На «внутреннем» рынке может быть реализована лишь часть стоимости всего общественного продукта — потребленный постоянный капитал и потребленная стоимости; часть последней, предназначенная для капитализации, должна быть реализована на «внешнем» рынке.

Вот почему, по мнению Р. Люксембург, старые капиталистические страны все часть прибавочной больше становятся нужны друг другу как «внутренний» рынок для сбыта своих продуктов. В то же время они ведут все более ожесточенную борьбу между собой за некапиталистические страны. Некапиталистической средой для развивающегося капитализма является прежде всего натуральное хозяйство, с которым капитализм все время борется, постепенно его поглощая; далее — вовлечение в товарное хозяйство всех натурально-хозяйственных образований; отделение от сельского хозяйства деревенской обрабатывающей промышленности и борьба против самоудовлетворяющегося крестьянского хозяйства. Все это дает возможность «движения» накопления в развивающемся капитализме. Но раз конечный результат достигнут, раз капиталистический способ производства дошел до своей последней стадии, стал абсолютно универсальным, «начинается тупик, накопление становится невозможным».

Отсюда вытекает то обострение противоречий, которое заключает в себе эта последняя грань капитализма. «Ha определенной высоте развития это противоречие не может быть разрешено иначе, как применением основ социалистического хозяйства, которое по природе своей является в одно и тоже время и мировой формой, и гармоничной системой, потому что оно основано не на накоплении, а на удовлетворении жизненных потребностей трудящегося человечества путем развития всех производительных сил земной поверхности».

Таким образом, Люксембург приходит, как и Гильфердинг, к той же основной проблеме — проблеме изживания себя капитализмом после того, как он через развитие мировых производительных сил и обобществления производства в мировом масштабе достигнет конечной мировой империалистической стадии развития, не сможет в то же время разрешить внутренние свои социальные и экономические противоречия.

Постановка и трактовка вопроса, социальные выводы Люксембург представляют интерес для изучения основных моментов развития высших форм капитализма.

Современное социал-демократическое движение является мощной общественной силой, оказывающей влияние на развитие современного мира, его стабильность, пути социально-экономической эволюции многих развитых и развивающихся стран. Носителями идеологии реформизма являются социал-демократические, социалистические, лейбористские партии, объединенные в 1951 г. в Социнтернационал. Ценностями социал-демократов являются свобода, демократия, справедливость, гуманизм и солидарность.

Идейно-политическими истоками современных теорий являются концепции Бернштейна, Каутского, Гильфердинга, левый радикализм, институционализм, кейнсианство. Наиболее характерной чертой методологии социал-демократии является плюрализм, проявляющийся в первую очередь в том, что формы демократии могут быть различны в зависимости от культуры, институциональных и национальных особенностей развития.

Основной доктриной социал-демократии является модель демократического социализма. Его основу составляют смешанная экономика и плюрализм отношений собственности. Соотношение разных форм собственности не является решающим, так как ни одна из форм, как следует из программы Социнтерна, сама по себе не гарантирует эффективность экономики и социальной справедливости. На общественную собственность возлагаются контролирующие функции и защита от власти монополий.

Большое внимание уделяется проблемам рынка, соотношению рынка и государства. Рынок характеризуется как динамичный фактор развития экономики, и ему придается исключительно большое значение как координатора безграничного разнообразия экономических процессов. Теоретики демократического социализма отмечают также и недостатки рынка.

В программе Социнтерна отмечено, что демократическое общество должно исправлять недостатки даже лучших рыночных систем, осуществлять общественный контроль над экономическим могуществом капитала. Главная роль в этом возлагается на государство, причем государство сильное, которое должно регулировать рынок в интересах трудящихся. Важным рычагом в деятельности государства является планирование в его рекомендательной форме. Такую позицию разделяют британские лейбористы, немецкие социал-демократы, австрийские, французские, испанские социалисты и многие другие.

Важнейшей составной частью модели демократического социализма является реформирование социальной сферы. Преобразование этих отношений включает: реализацию равных стартовых шансов для всех граждан (доступ к образованию, социальному страхованию, здравоохранению); возможность участия в принятии решений на всех уровнях, то есть участие в управлении государственными и местными органами через систему самоуправления. В наиболее радикальных программах предусматривается передача средств производства в групповую собственность персонала, а также нейтрализацию капитала путем закрепления экономических прав за профсоюзами предприятий; право на справедливую долю в распределении имущества и дохода с целью выравнивания доходов через государственное налогообложение, возрастание роли профсоюзов в распределении прибыли и заработной платы, соглашении с союзами предпринимателей.

В последнее десятилетие ХХ в. концепции и программные установки социал-демократов подверглись корректировке и обновлению. В большей степени в них учитывается роль рыночных и организационно-институциональных факторов развития, используются положения неоконсервативной школы.

Главной целью экономических программ остаются занятость, воспроизводство и сохранение окружающей среды. Основной упор делается на взаимодействие и сотрудничество рыночного и общественного хозяйства. На задний план отошли такие меры, как усиление контроля над частным бизнесом и финансовыми институтами, перераспределение доходов в пользу трудящихся. И др. Заметно снижена роль планирования.

Приоритетными направлениями экономических программ являются разработка экономических стимулов, реорганизация налогообложения, пересмотр политики высоких процентных ставок по кредитам, что соответствует теории предложения, а также создание системы льгот для мелкого и среднего бизнеса. Соответственно и социальная политика ориентирована на уменьшение расходов на социальную инфраструктуру, дебюрократизацию и децентрализацию социальной сферы.

Наибольшее распространение и поддержку получила институциональная концепция экономики согласований, которая начала разрабатываться с конца 80-х годов в Скандинавских странах. Переговоры (согласования) — это инструмент принятия решений при размещении и распределении ресурсов. Крупные инвестиционные проекты сопровождаются переговорами между частными фирмами и общественными властями по поводу инфраструктуры, доли риска и т.д. Они как бы дополняют механизмы ценообразования и бюрократические правила логическими дискуссиями.

По-прежнему важным компонентом политики социал-демократов остаются проблемы прав человека, условия труда, равенства женщин, повышения роли нации, культуры, искусства, реформирование образования. Особым вниманием пользуются проблемы экологии, защиты природы, обеспечение здоровой среды обитания. В 90-е годы у западно-германских социал-демократов встречается термин «экосоциализм» и «экореформизм», пришедший на смену «кейнсианскому реформизму».

В 90-х годах влияние социал-демократов на социально-экономическую политику значительно ослабло. Этому способствовали экономические и политические потрясения, развал СССР и социалистической системы, подъем неоконсерватизма в западных странах, укрепление и рост позиций ТНК.

Начало XIX века стало переломным моментом в судьбе кремлевских сокровищ. В 1806 году император Александр I подписал указ «О правилах управления и сохранения в порядке и целости находящихся в Мастерской и Оружейной палате древностей». В том же году на месте Троицкого подворья и Цареборисова двора начали возводить специальное здание музея. К 1810 году строительные работы были завершены, главный фасад музея украсили барельефы на темы отечественной истории, а аттик был увенчан статуями выдающихся просветителей России. Архитектор И.В. Еготов сумел не только вписать новое протяженное здание в ансамбль существовавшей Сенатской площади, но и создать между музеем, Троицкой башней и Арсеналом еще одну небольшую площадь Кремля, получившую название Троицкой.

Но сразу разместить музей в новом здании не удалось. В июне 1812 года армия Наполеона перешла границу России. Отступая, русская армия вынуждена была оставить Москву. Царская сокровищница была вывезена в Нижний Новгород. Только в 1814 году, после ремонта, в здании архитектора И.В. Еготова был открыт первый музей отечественной истории, получивший название Московской Оружейной палаты. Перед широкой публикой предстали древние государственные регалии, троны, коронационные одежды, золотая и серебряная посуда, личные царские вещи, старинное оружие, трофеи Полтавской битвы и памятники Отечественной войны 1812 года.

Сожженная, разграбленная, но непокоренная древняя столица вызвала высокие патриотические чувства. Появилось стремление не только поднять город из руин, но и бережно сохранить исторические особенности его застройки и своеобразие архитектурного облика. В возрождении Москвы приняли участие все ведущие зодчие России. В Кремле в прежних формах были восстановлены взорванные стены и башни, Арсенал, Успенская звонница и Филаретова пристройка колокольни Ивана Великого. Постепенно вернулись к жизни опустошенные и оскверненные кремлевские храмы и монастыри.

 По указу императора Николая I в 1838-1851 годах в Кремле был возведен в «национальном русском» стиле новый дворцовый комплекс. Он включил Большой Кремлевский дворец, построенный на месте Зимнего дворца, здание Апартаментов и более удобное и торжественное здание музея — Московской Оружейной палаты. Архитектор КА.Тон вел строительство в границах древнего Государева двора с учетом его исторически сложившихся планировки и застройки. Он сумел композиционно объединить новые здания и уникальные памятники архитектуры ХV-ХVII веков. Впервые строительству предшествовала реставрация древних церквей и палат, а архитектурные формы и декор теремов XVII века в значительной степени определили внешний облик возводимого дворца. Новые здания образовали ансамбль единственной в Москве площади, созданной в стиле историзма. Она получила название Дворцовой, или Императорской. Пространство площади было открыто к Москве-реке и свободно перетекало в Боровицкую улицу, идущую вдоль бровки холма. В панораме Кремля дворцовый комплекс создал сильный акцент, утраченный после сноса Запасного дворца Бориса Годунова. Но при этом он не лишил древнюю Соборную площадь ее исконной роли композиционного центра всего архитектурно-художественного ансамбля.

Пространство к востоку от Соборной площади после сноса приказов оставалось открытым и получило название Драгунского плаца — места, где в XIX в. проходили смотры войск. В 1898 году здесь был открыт памятник Александру II. Статуя императора в полный рост располагалась на пьедестале под сенью высокого шатра. С трех сторон ее окружала галерея с лестницами — сходами к подножию холма. Памятник представлял собой масштабное архитектурное сооружение, которое в какой-то степени вернуло этой части Кремля объемный акцент.

В конце XIX — начале XX века Московский Кремль все больше осознавался как памятник истории и культуры. Все чаще сокровища Оружейной палаты, кремлевских соборов и Патриаршей ризницы участвовали во всероссийских и международных выставках. Потешный дворец XVII в. по существу стал хранилищем музейных ценностей. А в 1912 году в ведение Комитета по организации музея Отечественной войны 1812года было передано здание Арсенала. Не хватило нескольких лет мирной жизни, чтобы этот замысел был осуществлен.

Юбилейным для России стал 1913 год: триста лет освобождению Москвы от интервентов и триста лет Дому Романовых. Последняя дата отмечалась особенно торжественно. В Кремле, в митрополичьих покоях Чудова монастыря, была открыта выставка памятников искусства XVII века, собранных из многих монастырей и храмов России. Она имела столь большой резонанс, что в том же году было принято решение о создании рядом с Кремлем Музея церковной старины и древностей, где предполагалось разместить сокровища Патриаршей ризницы и библиотеки. Осуществить эти планы помешала начавшаяся в 1914 году Первая мировая война. Сама же идея продолжала жить, и к 1916 году она приобрела даже более масштабный характер — превратить весь Кремль в «Акрополь искусств и старины». Но следующий 1917 год резко изменил судьбу Москвы и Кремля.