Одеський державний медичний університет
Кафедра українознавства та культурології
Українська та зарубіжна культура.
Конспект лекцій для студентів
Лекція 1.
Вступ. Предмет і завдання курсу. Культурні джерела східних слов’ян.
План лекції.
1. Предмет і завдання курсу.
2. Дослов’янська культурна традиція на теренах України.
А. Трипільська культура.
В. Скіфо-сарматська культура.
С. Антична культура.
Д. Візантійська культура.
3. Культура східних слов’ян.
1. Предмет і завдання курсу.
Поняття «культура» відноситься до числа найбільш широких за своїм обсягом і у філософському розумінні означає сукупність досягнень суспільства в процесі його розвитку. Існує широке та вузьке розуміння цього поняття. В широкому — як сукупність матеріальної та духовної культури, у вузькому — суто духовна культура.
Матеріальна культура — матеріальні цінності, створені людством в процесі його розвитку, до яких відносять знаряддя праці, житло, одяг тощо.
Духовна культура — духовні цінності людства, цінності в галузі
1)освіти, 2)науки, 3)художньої культури, 4)моралі, їх виробництво, розподіл та споживання.
Художня культура — сукупність літератури та мистецтва.
Мистецтво — одна з форм суспільної свідомості, в основі якої лежить образне відтворення дійсності, естетичне освоєння світу. Мистецтво з’явилося, як засіб задоволення духовних потреб людей в естетичній насолоді і пізнанні, як засіб вираження всього багатства її переживань, породжений спілкуванням з природою та іншими людьми.
Функції мистецтва. Діючи переважно на почуття і уяву людей, мистецтво викликає глибокі переживання, роздуми, асоціації, пов’язані з певними явищами життя. і тим впливає на формування громадських і моральних ідеалів.
Розвиток мистецтва тісно пов’язаний з іншими формами суспільної свідомості
— політикою, мораллю, наукою, філософією.
Початок мистецтва. Перші зразки мистецтва належать до пізнього палеоліту. Залежно від художнього методу та стилю (наприклад, класицизм, романтизм, реалізм, модернізм) і світогляду митця мистецтво в різні епохи по-різному відображало світ.
Види мистецтва. З розвитком культури склалися різні види мистецтва — живопис, скульптура, музика, театр, література, кіно, телебачення, декоративно-ужиткове мистецтво тощо, що відрізняються як способом відтворення дійсності, так і художніми засобами та матеріалом (звуки, фарби, живе слово, танок тощо).
Морфологія мистецтва. Розглядаючи морфологію мистецтва, ми виділяємо три засоби його існування, три сфери, галузі художньої творчості. 1)Перша — просторова, до якої відносяться живопис, графіка, скульптура, архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво. 2)Друга — часова, яка охоплює письменність та музичну творчість. 3)Третя — просторово-часова, яка включає акторське мистецтво, танок.
Класифікація мистецтв дозволяє розподілити їх на родини, види та різновидності в залежності від матеріалів, які застосовуються, та техніки обробки цих матеріалів. Наприклад: роди мистецтва — живопис, графіка, скульптура. Різновидності графіки — малюнок та гравюра, різновидності малюнка — малюнок олівцем, тушшю, вуглем; різновидності гравюри — ксилографія, офорт, ліногравюра, акватинта.
Образотворче та необразотворче мистецтво. За засобами та можливостями відтворення навколишнього світу мистецтво розподіляється на образотворче та необразотворче. До образотворчого мистецтва належить живопис, графіка, скульптура. До необразотворчого — архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво, дизайн, музика, танок. Синтетичні роди мистецтв такі, як театр, кіно, цирк, телебачення, естрада, де ми зустрічаємося як з образотворчими, так і необразотворчими видами мистецтв. Модернізм ставить під знак питання таку класифікацію.
Курс української та зарубіжної культури запроваджений у вищих навчальних закладах України нещодавно. Ще немає апробованих та вивірених практикою підручників, курсів лекцій, методичних рекомендацій. Загальна література з проблем культурного розвитку України строката за своїми методологічними підвалинами, структурою, підходами, методикою відбору емпіричного матеріалу тощо. Немає сталих підручників і з проблем світової культури.
Якщо історія суспільства чи держави вивчає, головним чином, діяльність народних мас, як головних творців історії (не забуваючи при цьому керівників цих мас — еліту), історія культури робить наголос на діяльності окремих особистостей — митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці — художні твори, наукові праці тощо.
Ось чому, вивчаючи курс української та світової культури ми будемо робити наголос на окремих, найвизначніших постатях вітчизняної та зарубіжної культури, їхніх найвизначніших творах, їх внеску у світову цивілізацію.
Органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.
Відсутність власної держави протягом багатьох століть, майже 350- річне існування України у складі Росії призвели до тісного переплетення обох культур — російської і української, коли одна культура живилася іншою, взаємозбагачувалася, коли вихідці з України отримували освіту, жили багато років в Росії і працювали для загальноросійської культури і навпаки, коли етнічні росіяни живилися українськими національними ідеями, мотивами, темами, сюжетами, співпрацювали з діячами української культури.
Разом з тим, не можна забувати, що Україна завжди, хоча і в різному ступені, була зв’язана з зовнішнім світом, збагачувалася сама цими зв’язками і виносила свої досягнення на суд світової громадськості. Багато діячів української культури — вчені, музиканти, живописці, письменники — в різні історичні епохи вчилися закордоном, працювали в бібліотеках Європи та
Америки, лабораторіях, викладали в західних університетах, виступали на сценах західних театрів разом з іноземними акторами, давали сольні концерти, виставлялися на мистецьких виставках та в музеях, друкувалися в закордонних видавництвах, газетах, журналах тощо.
Вільно володіючи класичними та іноземними мовами — латинською, грецькою, англійською, французькою, німецькою, російською та ін., — вони робили переклади на українську мову наукової та художньої, світської та релігійної літератури, залучаючи українського читача до надбань світової культури.
Певний внесок у світову культуру зробили і українці діаспори. У ближньому та дальньому зарубіжжі вихідці з України інтегрувалися й інтегруються у загальнокультурний процес тих країн, де вони оселилися, громадянами яких вони стали, і їх особисті надбання стають надбаннями націй до яких вони пристали.
Відсутність української державності протягом багатьох століть призвела до того, що Україна загубила і продовжує губити свої таланти, які працюють задля підвищення могутності інших націй, народів, держав. Ці аспекти історії української культури мало досліджені, тому в курсі лекцій на них буде звернута особлива увага.
Контрольні запитання.
1. Дайте визначення поняття культура. На які дві великі частини можна його розділити? З яких елементів складається духовна культура?
2. Дайте визначення поняття художня культура.
3. Дайте визначення мистецтва. Що таке просторове (часове, просторово- часове) мистецтво?
4. Яка відмінність між образотворчими та необразотворчими родами мистецтва?
5. Що відноситься до синтетичного роду мистецтва?
2. Дослов’янська культурна традиція на теренах України.
А. Трипільська культура.
В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор’я та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько- кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній — 3500-
3000, 2)середній — 3000-2000, 3)пізній — 2000-1700 до н.е.
Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.
Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення — столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.
Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер.
Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.
Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів
— яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту — прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту — чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.
Статуетки. Серед археологічних знахідок — численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.
Усатівська культура. До пізнього трипілля — усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ — початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться кам’яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер.
Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел слов’янської взагалі та української зокрема культури.
В. Скіфо-сарматська культура.
У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об’єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов’янської культури. Воно було одним з джерел слов’янської мистецької спадщини.
Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам’яні статуї з зображенням воїнів. Згідно висновків українського діаспорного академіка
Омеляна Пріцака українці наслідували після скіфів чоботи, білу сорочку, козацьку гостроверху шапку, пернач, сагайдак (рос. — колчан) тощо. Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом — колесом, флективна мова — словозміна, шляхом заміни кінцівок.
З початком грецької колонізації в Причорномор’ї (6 ст. до н.е.) великого впливу на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському біля сучасного Сімферополя.
Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена.
Продовжувалася традиції звіриного стилю в оздобленні посуду, з’являються композиції міфологічного змісту.
С. Антична культура.
Прямим джерелом для української культури стала антична культурна традиція, носієм якої були грецькі міста-поліси на узбережжях Чорного та
Азовського морів — Тіра (нині Білгород-Дністровський), Ольвія в гирлі
Південного Бугу, Херсонес (на території сучасного Севастополю), Феодосія,
Пантікапей (сучасна Керч), Танаїс у гирлі Дону, Фанагорія на Кубані тощо.
Вони почали утворюватися з 6 ст. до н.е. і мали неабиякий вплив на місцеві народи північного Причорномор’я, в тому числі і на попередників слов’ян.
Ці колонії були містками для зв’язків грецької метрополії з степовим населенням, з яким йшов інтенсивний товарообіг, зокрема продуктами хліборобства та тваринництва. Натомість степове населення купувало предмети ремісницького виробництва. Вважається , що слов’янська молодь могла оселятися в містах-полісах і здобувати тут навички ремесла, мистецтва, будівництва, виробництва кераміки, зброї, ювелірних виробів тощо. Згідно праць грецького історика Геродота випливає, що грецькі впливи сягали далеко на північ аж за дніпровські пороги.
Пам’ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у формі скульптур, місцевого та імпортованого виробництва, надгробних рельєфів на міфологічні та побутові теми, мармурових різьблених саркофагів, ювелірних виробів. Від античної грецької культури слов’яни запозичили також теракоти та фрески.
Теракоти (від італійського — опалена земля) — неглазуровані керамічні вироби з випаленої кольорової пористої глини, головним чином червоного, брунатного, кремового кольору — архітектурні деталі, облицювальні плити, посуд, вази.
Фрески (від італійського — свіжий) — живопис фарбами, водяними або розведеними на вапняному молоці, по свіжій вогкій штукатурці. Фрески застосовувалися для оздоблення культових споруд, церков, соборів, палаців.
Фрески були відомі з 2 тис. до н.е. і були поширені в різних країнах світу.
Грецькі впливи. На думку деяких дослідників грецькі впливи ми відчуваємо в українській етнографії. Український народний одяг з його багатими прикрасами має багато спільного з грецьким народним одягом. Багато спільного маємо ми з грецьким народом і у духовній культурі. Греки любили музику, співи, святочні обряди. Аналогічні тенденції спостерігаються і в українців: нахил декорувати свій одяг, хатню обстановку, численну обрядовість у народному житті.
Від греків виводять дослідники і український індивідуалізм, який був притаманний населенню Київської Русі, Козацької держави і став одною з причин драми в історії українського народу, коли він загубив свою державність і протягом багатьох століть не був спроможний її відновити.
Античні корені української культури неодноразово підкреслювали українські письменники та поети, зокрема Юрій Липа (книга «Призначення
України») та Євген Маланюк. «Степовою Елладою» ніжно нарікає Україну
Маланюк у своїх віршах:
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично-ясна.
І в іншому місці:
Необорима соняшна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Говорячи про античну спадщину, Маланюк стверджує, що Україна запозичила у греків індивідуалізм, схильність до філософії, мистецтва, миролюбність, на відміну від таких суто римських рис, як войовничість, пріоритет права (dura lex, sed lex = закон суворий, але це закон), які успадкували народи Західної, Середньої та Центральної Європи. Впливи античних міст-полісів у пізніші віки продовжували зв’язки Київської Русі з
Візантійською імперією.
Д. Візантійська культура.
Держава Візантія існувала з кінця 4 століття до середини 15 ст. (до
1453 року, коли Константинополь був захоплений турками), тобто на рубежі пізньої антики і середньовіччя, створена внаслідок розділу Римської імперії та падіння Західної Римської імперії. Вона підтримувала концепцію всесвітнього римського панування, ідею світової монархії, світового імператора. Є класичним прикладом держави, яка справила великий вплив на розвиток світової цивілізації, але не залишила спадкоємців.
Візантія охоплювала землі Балканського півострова та Малої Азії, острова Егейського моря, Кіпр, Крит, Сірію, Палестину, Кіренаїку, Єгипет,
Херсонес, Західну Вірменію, Грузію. Найбільшого розквіту досягла у середині
6 століття н.е. за імператора Юстініана І (527-565 рр. н.е.), коли провадилися законодавчі та адміністративні реформи, розвивалася культура, ремесла, торгівля.
Особливості візантійської культурної традиції: 1)Синтез західних та східних елементів культури; 2)Урочистість, помпезність стилю.
У Візантії отримали поширення науки, як філософія, математика, медицина, історія; види мистецтв — архітектура, монументальний живопис
(фрески, мозаїка, різьба по каменю, художні ремесла) музика (світська та духовна), література (проза і поезія).
Вплив візантійської культури. Візантійська культура безпосередньо справила великий вплив на культуру Київської Русі (прийняття християнства, розвиток писемності, літописання, красного письменства, законодавства, архітектури, музики, іконопису тощо).
Контрольні запитання.
1. Дайте характеристику трипільської культури? Коли вона існувала? За якими матеріальними залишками ми можемо судити про художню культуру людей трипільської культури? Які характерні ознаки декоративно-ужиткового мистецтва трипільців?
2. Які матеріальні залишки говорять про мистецтво скіфів? Яку роль воно відіграло у формуванні слов’янської культури? Що дає змогу говорити про мистецьку спадковість поколінь?
3. Що запозичили слов’яни від античної грецької культури? Що таке теракоти і фрески?
4. Якими головними рисами відрізняється антична культурна спадщина від римської?
5. Коли існувала Візантійська імперія і в чому проявився її вплив на розвиток культури Київської Русі?
6. Які особливості візантійської культурної традиції?
3. Культура східних слов’ян.
Культура східних слов’ян синтезувала досягнення культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.
Найяскравіше культура слов’ян проявилася в зарубинецькій та черняхівській культурах та культурі антів. Жителі слов’янських городищ використовували природній ландшафт для спорудження своїх поселень, житло будували на високих берегах річок. Розміри поселень як правило невеликі. В центрі зводилися укріплені фортеці, які використовувалися для захисту від ворога, проведення племінних зборів та культових обрядів. Археологічними дослідженнями виявлено багато городищ в українських землях: Київщина — 400,
Волинь — 350, Поділля — 250, Чернігівщини — 150, Галичина — 100. В кожному племінному об’єднанні були городові центри: у полян — Київ, сіверян —
Чернігів, древлян — Турів. Найбільшим серед них був Київ. Він мав вулиці, майдани. Другим за розмірами був Чернігів.
Міста були центрами ремесла і торгівлі. Слов’яни володіли керамічним, ювелірним, скляним, шкіряним, збройним виробництвом. Миски, глечики, горщики та інший столовий та господарський посуд виробляли на гончарному колі. Ювелірні вироби виготовляли з бронзи, срібла, міді, золота. Бронзу застосовували для медичних інструментів — пінцетів та хірургічних ножів.
Релігія. За релігійними поглядами, подібно іншим народам, слов’яни були язичниками, вони визнавали культ природи і культ роду, кожне плем’я мало своїх богів, але з часом відбулася їх уніфікація. На язичеських культах східних слов’ян позначився розвиток у них сільського господарства та класових відносин.
Багатобожжя. У древніх слов’ян існувало багатобожжя, вони поклонялися багатьом богам. Головним богом був бог блискавки і грому Перун, Дажбог — бог добра, Велес — бог худоби, Сварог — бог вогню, Стрибог — бог вітру та бурі, Хорс — бог сонця. Широко був розповсюджений культ предків. Почиталися
Боги роду — Бог-Отець та Богиня-Мати.
Стародавні язичеські культи слов’ян боготворили сили природи — воду, вогонь, землю, рослини, звірів. Східні слов’яни поклонялися озерам, рікам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах та будинках живуть духи, в озерах, потоках та водоймах — русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, худобу та іншу їжу.
Культ природи викликав становлення різних обрядів і свят, зв’язаних зі змінами пори року — весни, літа, осені та зими. Вони перейшли і до християнських свят у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, масляна, веснянки тощо. В цих святах відбивався старовинний скотарський та хліборобський побут народу.
Культ роду проявлявся в обрядах зв’язаних з народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов’яни вірили в життя після смерті і разом з померлим клали в могилу їжу, зброю, прикраси. Над могилою насипали кургани і справляли тризну. До нашого часу дожив один з старовинних обрядів
— відзначення дня смерті.
РУН-віра. Сьогодні в Україні існує релігійна течія, яка пропагує повернення до язичества (РУН-віра, рідна українська народна віра), засуджує хрещення Русі князем Володимиром Великим і, власне, є одною з численних спроб затримати історичний поступ і увіковічити відсталість нації.
Древні слов’яни любили співати, танцювати. Серед слов’янських кольорів домінують червоні, жовті, сині, зелені, блакитні тони.
Таким чином, в східнослов’янській культурі відбилися впливи народів, які проживали на території сучасної України, та сусідніх народів і племен.
Контрольні запитання.
1. Які були релігійні вірування давніх слов’ян?
2. Які народні обряди дісталися нам у спадок від язичества?
Висновки.
Культура східних слов’ян базується на досягненнях культур народів, що проживали до цього в ареалі їх розселення. Разом з тим, вона є самобутньою, оригінальною культурою, складовою частиною світової культури.
Лекція 2.
Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
План лекції.
1. Запровадження християнства.
2. Стародавня література, наукові знання та освіта.
3. Мистецтво: архітектура, живопис, музика та декоративно-ужиткове мистецтво.
1. Запровадження християнства.
Успіхи східних слов’ян у розвитку господарства та їхнє об’єднання в єдиній державі сприяли розвитку культури Київської Русі, що досягла високого рівня у співставленні з іншими народами світу. Велике значення для розвитку культури Київської Русі мало запровадження християнства.
Християнство — одна з основних світових релігій, поряд з ісламом, буддизмом та іудаїзмом. Виникло у 1 ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії як релігія рабів і поневолених мас. З часом вона зазнала значних змін, стала релігією правлячих класів, в деяких країнах — державною релігією.
Католицизм та православ’я. В 4-11 ст. у зв’язку з різними умовами існування і конкурентною боротьбою між римськими єпископами і константинопольськими патріархами стався розкол християнства на два напрямки — католицизм та православ’я. Цей розкол остаточно оформився в 1054 р. після поділу християнської церкви на західну (католицьку) і східну
(православну).
Християнізація слов’янських країн відбулася у 9-10 ст.: Болгарія —
864 рік, Чехія — 928 р., Польща — 966 р. Завершенням християнізації Русі було масове хрещення населення у 988 р. за наказом Київського князя
Володимира Великого (Святого).
На території Русі християнство існувало ще в римські часи в Херсонесі
(Корсунь). Тут була розташована грецька церква. На Вселенських соборах в
Нікії (325) та Константинополі (381) згідно письмових джерел були присутні єпископи Херсонеської єпархії.
Перша згадка про християнство на Русі є у договорі князя Ігоря з греками 944 р.: про руських послів-християн, які присягали на хресті, а також про церкву св. Іллі у Києві, можливо першу християнську церкву на
Русі.
Першою руською княгинею, що прийняла християнство православного обряду, вважається княгиня Ольга (945-964), дружина князя Ігоря. Згодом, незадоволена дипломатичними відносинами з православною Візантією, вона посилає посольство до німецького короля Оттона І (912-973), засновника
Священної Римської імперії, з проханням надіслати на Русь свого єпископа та священиків. Це співпадало з прагненнями Риму до поширення свого впливу на
Схід, але цьому бажанню не судилося бути виконаним. Україна-Русь через декілька років стала православною, а після розпаду Візантійської імперії її наступницею, що остаточно закріпило поділ християнства на дві основні самостійні гілки.
Запровадження християнства. Незважаючи на доведену причетність княгині Ольги до християнства, її син князь Святослав залишився язичником і у православ’я так і не вступив. Язичником був спочатку і внук Ольги, син
Святослава, князь Володимир Святославич (980-1015). Згідно язичеських правил він мав декілька жінок — гречанку, 2 чешки, 2 болгарки, багато наложниць. Дотримувався і інших язичеських обрядів.
Але, після того як Володимир розпочав програму внутрішнього розвитку своєї країни для забезпечення захисту її від зовнішніх ворогів та завоювання союзників, він зрозумів, що одним з вагомих важелів для досягнення цієї мети є прийняття формальної релігії.
Після знайомства з різними релігіями і подолання певних сумнівів, князь Володимир вирішив зупинитися на християнстві візантійського обряду.
Було очевидно, що релігія такого кшталту абсолютно необхідна для укріплення влади князя і могутності Kиївської держави.
Задля досягнення своєї загальнодержавної мети Володимир погодився на одруження з племінницею Візантійського імператора Анною, процедура якого відбулася в Херсонесі-Корсуні. Після цього він приймає особисте хрещення, а в 988 р. провадить насильницьке хрещення населення всієї Русі. Літописець дає зрозуміти, що кияни не були у захваті від цього рішення свого князя, але вимушені були підкоритися доводам криці князівської дружини. Щоправда у істориків існує думка, що на околицях Київської держави язичество довгий час нелегально сповідувалося руським населенням.
Щоб рішуче покінчити з усяким опором Володимир одразу ж наказав знищити культових язичеських ідолів, а в тих місцях, де вони стояли, наказав побудувати християнські храми. У Kиєві він збудував кам’яну церкву на честь св. Богородиці, яка отримала назву Десятинної (989-996) через те, що на будівництво та утримання її відраховувалася десята частина прибутків князя.
З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель, зміцнилися зв’язки з Візантією, а також християнськими країнами Заходу, які, хоча й конкурували з православною
Візантією, але чітко відрізняли християнство від поганства.
На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу.
Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священиків, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему. З’явилася і українська емблема — тризубець, яка була княжою і державною емблемою.
Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювалися бібліотеки, школи, малювалися ікони тощо. В Київській Русі існувало до 30 монастирів: в Києві
17, в Галичі 5, у Чернігові 3, Переяславі 2, Володимирі Волинському та
Тмутаракані по 1. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 р. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та
Феодосій. Тут працювали Нестор-літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт та ін.
Запровадження християнства як державної релігії (988-989) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, яка згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.
Перехід до християнства був важливим і для підняття міжнародного престижу Kиївської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, літератури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства візантійська література почала потрапляти на Русь. Таким чином, запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.
Негативні риси православ’я. Разом з тим, прийняття християнства візантійського обряду мало і негативні риси: 1) відірваність від Заходу, 2) містицизм та 3) аскетизм.
Контрольні запитання.
1. На якій українській території вперше з’явилося християнство?
2. Хто з лідерів Київської держави вперше прийняв християнство?
3. Коли і ким було проведено хрещення Русі?
4. Яку роль у поширенні культури відіграли монастирі?
5. В чому історичне значення прийняття на Русі християнства візантійського обряду? Які його позитивні та негативні риси?
6. Назвіть засновників Печерського монастиря, відомих ченців- літописців, ченців-малярів, ченців-лікарів.
2. Література, наукові знання та освіта.
Літературні джерела Київської Русі слід розділити на: 1) Свідчення фольклору; 2) Перекладну літературу; 3) Оригінальну літературу.
Фольклор. До фольклору того часу відносяться: обрядові пісні, календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів’я та приказки, загадки, билини.
Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які наче б то відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була загублена.
Перекладна література носить, головним чином, церковно-релігійний, християнський характер. Це:
1. Остромирово Євангеліє — найдавніший датований східно-слов’янський рукопис, найдавніша давньоцерковно-слов’янська пам’ятка східно-слов’янської редакції. Перекладено для новгородського посадника Остромира за часів
Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній бібліотеці СПБ ім.
Салтикова-Щедріна.
2. Повчання — писання отців православної церкви -Іоанна Златоуста,
Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19 ст. вони перекладалися на народну українську мову Т.Шевченко, П.Кулішем, М.Шашкевичем).
3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру (Св. Письмо
+ Писання отців церкви + Історичні відомості). Такими були, зокрема,
Збірники кн. Святослава 1073 та 1076 рр.
=Мінеї — життя святих за датами їх народження по місяцям.
=Патерики — життя святих по країнах, де вони жили і діяли.
4. Збірники науково-історичного характеру:
=Хронографи.
=Бджоли — збірники думок з св. Письма, писання отців церкви та античних письменників.
5. Апокрифи — перекази на біблійні теми, про загробне життя, про біблійних героїв.
6. Антицерковні інтерпретації (напр., Мандрівка Богородиці по мукам з
Михайлом Архангелом та 400 ангелами до Аду).
7. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки (Троянська війна,
Олександрія, 4 індійських царства, «Варлаам та Іоасааф», останню використав
І.Франко для свого твору «Притча про життя»).
8. Твори природного та географічного змісту («Фізіолог», «Шестиднів»
— космографія, «Християнська топографія Козьми Індикоплова», олександрійського купця 6 ст.).
Оригінальна творчість.
Берестяні грамоти. У Київській Русі після прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, які у великій кількості розкопують археологи в Новгороді. Найстаріша з яких датується 11 ст.
Слов’янська азбука. У східних слов’ян писемність існувала ще до прийняття християнства. Збереглися давні рукописи, написані «руськими письменами». Пізніше була запроваджена слов’янська абетка, складена болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Існувало два варіанта азбуки — глаголиця і кирилиця.
Літописи. У монастирях створювалися перші письмові історичні праці, що називалися літописами (запис по роках). Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з’явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.
«Повість временних літ». Чернець-літописець Нестор до 1113 р. склав
«Повість временних (минулих) літ», де розповів про те, «відкіля пішла земля
Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля Руська земля взялася».
Ця пам’ятка є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов’янства та Київської Русі. Нею було покладено початок історіографії Київської держави.
Літописні зведення. Літописи переписувалися, розмножувалися ченцями- переписувачами, які вносили свою коректуру, додатки, окремі літописи об’єднувалися у зведення літопису. Вони потрапляли в інші монастирі, розповсюджувалися по всій країні, у більшості, через нашестя татар, війни, пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях (переважно на
Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали надбанням вчених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.
Так, «Повість временних літ» була виявлена в Іпатьєвському зведенні, яке збереглося в Іпатьєвському монастирі в Костромі, що був заснований 1330 року і де в 1613 році Михаїлу Федоровичу Романову було об’явлено про обрання на царство. Іпатьєвський літопис зберігся в 5 списках початку 15 ст. і сходить до українського літописного зведення кінця 13 ст. Вона відтворює події 11-13 ст. і містить хроніку подій, договори Русі з греками, взірці перекладної літератури, легенди.
Іпатьєвське зведення складається з 3 частин: 1) «Повість временних літ» (від варягів до Володимира Мономаха). 2) Київський літопис (боротьба з половцями та міжусобиця після смерті Володимира Мономаха). 3) Галицько-
Волинський літопис (утворення, розквіт та занепад Галицько-Волинської держави).
М.Грушевський говорив, що Іпатьєвське зведення є справжнім архівом нашої літератури. Його використовували історики Карамзін, Соловйов,
Погодін, Ключевський, письменники Франко («Захар Беркут»), Скляренко
(«Святослав», «Володимир»), Збанацький («Диво», «Євпраксія»), Кочерга
(«Ярослав Мудрий»), Хижняк («Данило Галицький») та ін.
«Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, першого місцевого, руського Київського митрополита, обраного за Ярослава Мудрого
(1051) — прославляння .кн.Володимира та хрещення Русі, написана між 1037 та
1043 і виголошена на честь відкриття київського Софійського собору.
«Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096), яке складається з 3 частин: 1)релігійні правила; 2)поради для князя, 3)життєпис самого автора, як приклад для дітей. Автор був високоосвіченою людиною, знав 5 мов, його гуманізм на 3-4 століття обігнав аналогічні твори західних авторів. Це був не тільки літературний твір, але й політичний маніфест, де автор проголошував ідеї громадянського миру в державі, необхідність укріплення її зовнішнього становища.
«Житіє та ходіння Данила, руські землі ігумена» — науково- географічний опис подорожі в Єрусалим через Царгород (1106-1108).
Києво-Печерський патерик — збірник оповідань про життя святих отців церкви Лаврського монастиря (І чверть 18 ст.), прославляв зодчих, живописців, святих отців, пропагував єдність руської землі. Вперше був надрукований в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1661 р. О.Пушкін писав про це джерело: «прелесть простоты и вымысла».
«Слово Данила Заточника» — сповідь дружинника, вигнаного з княжого двору, який просить простити йому його провинності і повернути назад з заслання. Роздуми про багатих і бідних, добрих і злих, розумних і дурних.
Ідея сильної княжої влади, ідеалізація князя.
Твори єпископа-проповідника Кирила Туровського (1130/1134, м.Туров,
Гомельської обл. — 1182), який був автором багатьох сказань, повчань, молитов. Його твори були популярні на Русі.
8. Найвидатнішим взірцем поетичної творчості на Русі другої половини
12 ст. є «Слово о полку Ігореве». Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічний стан Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р. за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-
1187). Сіверські князі були розгромлені і, разом з багатьма воїнами, захоплені в полон. Вся поема перейнята закликом до об’єднання русичів проти зовнішніх ворогів.
Поема написана в мажорному настрої, ознаки якого зникають з руської християнської літератури вже з середини 11 ст. Замість нього з’являється релігійний екстремізм, проповідь загального відходу від світу, чернецьке убивання плоті, самоприниження людини, безвихідність, безсилля, загибель усіх надій. Дослідники припускають, що «Слово» було не єдиним твором такого стилю, але воно випадково уціліло завдяки своїй об’єднавчій ідеї. Весь інший спадок був знищений правлячою церквою і замінено життями святих.
«Слово о полку Ігореве» — відомий пам’ятник давньоруської середньовічної літератури. Він стоїть поруч з такими всесвітньо-відомими епосами як «Давид Сасунський» (Вірменія, 7-10 ст.), «Пісня про Роланда»
(Франція, 12-13 ст.), «Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі (Грузія, 12 ст.).
Наукові знання.
Право.
«Руська Правда» збірник законів князя Ярослава Мудрого (11-12 ст.): захист життя та майна княжої дружини та слуг, становище феодально-залежних людей, кримінальне, спадкове, зобов’язальне право тощо. Виділяють 3 головні редакції: коротку, докладну та скорочену, включає окремі норми закону
«Руської Правди» Ярослава Мудрого, «Правду Ярославичів», «Устав Володимира
Мономаха» тощо.
Математика і медицина. Знання математики і медицини були обмежені практичними потребами. Першими лікарями були знахарі. Пізніше, коли
Київська Русь увійшла в більш тісні стосунки з іншими країнами, лікарські знання значно поглибилися. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який навіть робив хірургічні операції.
Контрольні запитання.
1. Яка структура та зміст «Повчання дітям» Володимира Мономаха?
2. Яке значення має літопис «Повість временних літ»?
3. Яке значення має «Слово о полку Ігореве» у світлі світового епосу?
3. Мистецтво: архітектура, живопис, музика та декоративно-ужиткове мистецтво.
Архітектура.
Ще у 7-му — 5-му століттях до н.е. стародавні греки будували на берегах Північного Причорномор’я міста типу Tіри, Oльвії, Херсонесу та
Пантикапеї, руїни яких існують і тепер в Україні. Ці міста мали геометрично точне планування. В архітектурі будинків були використані елементи класичної грецької архітектури.
З 6-го по 3 століття до н.е. численні міста на території сучасної
України створювали скіфи, серед них столиця Скіфської держави Неаполь-
Скіфський у Криму, неподалік від сучасного Сімферополя.
В Криму збереглися також давньоримські інженерні споруди (типу фортеці Чара). Візантійські пам’ятники архітектури збереглися в Херсонесі,
Keрчі та інших містах Півдня України (залишки замків та фортифікаційних споруд 11-го — 14-го століть). В 5-му — 7-му століттях місцеві жителі Криму збудували так звані печерні міста (Eski-Kermen, Chufut-Каle та інші.
Останній належить до 5-6 ст., неподалік від Бахчисарая: оборонні стіни, брами, житло, господарські будівлі — наземні та печерні, мечеть, караїмські храми. З ростом Бахчисарая, який було засновано на початку 16 ст., прийшов в занепад і до середини 14 ст. запустів).
Протягом першого тисячоліття н.е. східні слов’яни збудували багато міст, укріплень з стінами земної роботи (руїни давнього міста на
Пилипенковій горі поблизу Канева, монастир біля міста Ромни тощо).
Міста Київської Русі з’явилися в 9-му та 10-му століттях, і наприкінці 10-го, 11-го століть. Багато фортець і культурних будівель було створено в Kиєві, Чернігові та Переяславі.
Місто в Kиївській Русі складалося з трьох частин: 1)Укріплений центр
(detinets); 2)Так зване оточуюче місто, оточене дерев’яною та земляною стіною; 3)Ремісничі та торгові передмістя, розташовані поза міськими стінами.
Зовнішні вихідні ворота іноді вбудовувалися у стіну (Золоті Ворота в
Kиєві (1037); Ворота єпископа в Переяславі (1089).
Головним будівельним матеріалом при будівництві міст було дерево, і тільки декілька палаців та замків були побудовані з каменю та цегли.
Розчин, який використовувався у будівництві, складався з вапна та води, змішаної з потовченим каменем.
Давньоруські зодчі зводили складні дерев’яні і кам’яні спорудження, що вражали своїми розмірами, пропорційністю і красою внутрішньої оздоби.
Символом розквіту Київської Русі стали Десятинна церква (989-996),
Софійський собор (1017-1037), Золоті ворота (1037, реконструйовані в 80-х рр. 20 ст.), Успенський собор Києво-Печерської Лаври(1073-1078, зірваний у
1941 р., зараз відбудовується), Михайлівський Золотоверхий собор
Михайлівського монастиря у Києві (1108-1113, зірваний у 1934-35 рр., зараз відбудовується).
Собори святої Софії, подібні Собору святої Софії в Константинополі, були збудовані, крім Kиєва, в Новгороді та Полоцьку. Пам’ятниками уміння давніх руських архітекторів є Успенський Собор Єлецького монастиря (12 ст.), Спаський Собор (1036), Борисоглебський Собор (1123), П’ятницька церква (кінець 12-початок 13 ст.) в Чернігові, княжий палац та
Пантелеймонівська церква (1200) в Галичі, Успенський Собор (1160) та церква св.Василя (кінець 13-початок 14 ст.) у Володимирі-Волинському руїни
Успенської церкви у с.Крилосі біля Галича (12 ст.) та ін.
Значна будівельна робота продовжувалася у Переяславі наприкінці 11-го століття (церква святого Михайла та палац єпископа) .В 12-му ст., внаслідок розпаду Київської Русі на феодальні князівства, в Києві, Чернігові та
Переяславі сформувалися місцеві архітектурні школи, кожна з власним стилем.
Живопис, музика, декоративно-ужиткове мистецтво.
Будинки прикрашалися різьбленням по дереву і кості, настінною мозаїкою, фресками, різьбленими кам’яними деталями, іконами. Такі прикраси сьогодні можна побачити в Софійському соборі в Києві. Всередині храму стіни прикрашали фрески. Центральний купол і арки покривала мозаїка. У мозаїці
Софійського собору використано біля 130 відтінків. Таким чином, розвиток архітектури дав поштовх поширенню живопису.
В області стародавнього мистецтва відомо чимало пам’яток іконописного живопису, мініатюр (кольорових малюнків у літописах), багато виробів золотників, прикрашених малюнками й емаллю. Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів.
На церковні розписи, фрески, мозаїки, мініатюри, ікони, архітектурні будівлі того часу великий вплив мала візантійська культура. Поступово складається і самобутня архітектура та живопис Київської Русі.
Музичне мистецтво. Музика записувалася нотними знаками. Серед музичних інструментів були відомі дудки, сопілки, флейти, гуслі, лютні, бубни й ін. При дворах князів створювалися музичні ансамблі, а при церквах хори. Професійні співаки широко використовували народний стиль із своєрідною символікою.
Відомо мистецтво київських ювелірів, майстрів тонкої обробки дорогоцінних металів. Майстерні вироби, особливо ювелірів, і взагалі високий технічний рівень виробів кустарного промислу показують напрямок, в якому розвивалася матеріальна культура України в той час.
Київська Русь славилася досвідченими ремісниками. Було відомо біля 60 ремісничих професій. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього побуту. У домницях виплавляли метал. З нього кували лемеші, серпи, ножі, цвяхи, підкови, замки. Зброярі виготовляли шоломи, щити, списи, луки та стріли, мечі та шаблі, броню і кольчуги, які з’явилися на
Русі на 200 років раніш, ніж у Західній Європі. Будували кораблі — невеликі судна з веслами і вітрилами, що вміщали по 50 — 100 чоловік. Гончарі випускали різноманітний посуд, прикрашений кольоровою поливою і різноманітним орнаментом; кравці — полотняний одяг для простих людей, а також княжий одяг.
Контрольні запитання.
1. Яке значення мала «Руська Правда»?
2. Досягнення культури Київської Русі за часів Ярослава Мудрого.
3. Яке місце і значення культури Київської Русі в контексті світової культури?
4. Які найвідоміші архітектурні споруди були створені у Київській
Русі у 10-12 ст.?
Висновки.
Таким чином, культура Київської Русі досягла високого рівня. Вона розвивалася під впливом слов’янських культурних традицій та впливу
Візантії. Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, що зайняла видатне місце в розвитку європейської культури середньовіччя.
Лекція 3.
Розвиток культури України у другій половині 14-18 ст.
План лекції.
1. Релігійне життя в Україні. Берестейська церковна унія.
2. Освіта: братські школи, Острозька та Києво-Могилянська колегії
(Академії).
3. Початок книгодрукування.
4. Полемічна література.
5. Живопис, музика, театр, архітектура.
1. Релігійне життя в Україні. Берестейська церковна унія.
Московський патріархат. Захоплення Константинополя турками у 1453 році призвело до того, що православний константинопольський патріарх опинився заложником мусульман. У 1589 р. в Москві було створено окремий
Московський патріархат, який почав претендувати на управляння усією східно- європейською церквою. Все це, а також ускладнення справ української православної церкви, розхитування її внутрішньої дисципліни, протестантські впливи, полонізація української еліти спричинили глибоку кризу в українській церкві в другій половині 18 ст.
Релігійна дискусія. В цих умовах посилився наступ на схід католицизму, який під гаслом об’єднання церков намагався поглинути православну церкву, повністю підкоривши її Риму. Цьому була присвячена і релігійна дискусія, започаткована в 70 роках 16 ст. В рядах православних єпископів України стався розкол. Одна частина підтримувала об’єднання з католицькою церквою, інша виступала проти. Розділилися думки з цього приводу і в українських магнатів. Хоча більша частина колишньої православної еліти перейшла в католицизм і швидко полонізувалася, деякі магнати (К.Острозький, А.Кісіль) залишалися вірними православ’ю.
Категорично проти об’єднання були посполиті — українське селянство, міські ремісники та торгівці. На той час, коли Україна входила до складу Речі
Посполитої і Польща вела шалену полонізацію українського суспільства, унія означала позбавлення народу духовної свободи, мови, етнічної окремішності, надбань національної культури.
Берестейський собор. У червні 1595 р. частина православних українських єпископів підписали листа до папи Климентія УІІІ про готовність укласти унію. Єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій провели переговори з римською курією і у грудні папською буллою «Magnus Dominus» було проголошено з’єднання. У жовтні 1596 р. у Бересті відбувся церковний собор, учасники якого розбилися на дві групи — за і проти з’єднання з Римом.
Власне, відбулося два паралельні собори — прихильників унії та її противників.
Опозиція. Головою опозиції був князь Костянтин Острозький. Серед противників унії були єпископи Гедеон Балабан та Зіновій Копистенський, а також більша частина духовенства та шляхти. Однак рішення уніатського собору було прийнято. Його підтримав польський король Жигмонт ІІІ. Так було покладено початок Українській греко-католицькій церкві.
Розкол церкви. Берестейська унія та опозиція проти неї розщепили українську церкву та український народ і викликали довготривалу боротьбу.
Розлам поглибився внаслідок висвячення нових православних єпископів з ініціативи і за активного сприяння гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного
(1620) та протягом Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і внаслідок Переяславської угоди (1654).
Контрольні запитання.
1. Яку роль відігравав католицизм в Україні в 15-16 ст.?
2. В чому суть Берестейської унії, коли вона відбулася?
3. Яку роль відіграв гетьман П.Конашевич-Сагайдачний в галузі української культури?
2. Освіта: братські школи, Острозька та Києво-Могилянська колегії
(Академії).
Народ України веде рішучу боротьбу проти унії. Багато українських міст стали важливими центрами опору проти наступу католицизму. Центрами боротьби проти католицизму в Україні стають братства.
Братства — релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах
України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств
Західної та Східної Європи.
Братства ставили перед собою перш за все релігійно-благодійні завдання: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам тощо.
З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні.
Львівське братство при церкві Успіння Богородиці, відоме з 1439 р., наприкінці 16 ст. відкрило першу в Україні друкарню, запросивши до праці
І.Федорова. В 1586 р. воно організувало Львівську братську школу. Її ректором був Іван Борецький (майбутній київський православний митрополит
Іов — з 1620 і до смерті у 1631 р.). Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П.Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар- видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник
Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.
Київське братство. У 1615 р. в Києві на Подолі, на землі, яку подарувала дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна засновано
Київське братство.
Київська братська школа. Цього ж року була створена і Київська братська школа. Першим ректором школи був: колишній ректор Львівської братської школи І.Борецький (1615-1618), згодом Мелетій Смотрицький (1618-
1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін.
Програми братських шкіл мали релігійний характер і передбачали вивчення мов (грецької, латинської, польської, старослов’янської), філософії, риторики, граматики. Викладачі школи стояли на обороні православ’я і вели боротьбу з католицизмом.
Бібліотеки. При братських школах створювалися бібліотеки. У бібліотеці Львівської братської школи було 9 різних видань творів
Аристотеля, повна збірка творів Платона, інші філософські трактати.
Пересопницьке євангеліє — визначна пам’ятка староукраїнської мови.
Переклад євангелія «простою мовою». Розпочате 1556 в монастирі на
Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському місті Пересопниця (тепер село
Ровенської обл.). В цьому євангелії виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої української народної мови 16 ст. зберігається в
Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського. Після утворення незалежної України застосовується при прийнятті присяги нового президента
України після його обрання. Зараз розглядається питання про його масове репринтне видання.
Острозька колегія Вища освіта мала в Україні давні традиції. В 1578 р. в Острозі було створено Острозький греко-слов’янський колегіум. В літературі існують різні точки зору щодо категорії освіти, яку давала
Острозька колегія. Деякі дослідники вважають, що це був середній навчальний заклад, інші називають його першим вищим навчальним закладом в Україні. Але серед вчених немає суперечок відносно високого рівня викладання.
Заснована Острозька колегія була відомим меценатом української культури і захисником православ’я князем Костянтином Острозьким. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький (пом.1594). Він брав активну участь у виданні І. Федоровим Острозької біблії. Професорами колегії були греки Діонісій Палеолог та Кирил Лукаріс, математик і астроном, професор Краківського університету Ян Лятос, письменник Іов
Княгинецький (друг Івана Вишенського), брат Северина Наливайка Дем’ян
Наливайко. Острозьку колегію закінчило чимало видатних людей тодішньої
України: П.Конашевич-Сагайдачний, Іван Борецький, С.Наливайко та ін.
Програма колегії передбачала заняття з граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, астрономії, музики, грецької, латинської та старослов’янської мов. В історії української освіти Острозька колегія мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри для братських шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка потім посідала значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі, у культурному житті
України. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя К.Остозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в її приміщеннях єзуїтську колегію.
Києво-Могилянська колегія. У 17-18 ст. величезний вплив на розвиток освіти в Україні та Росії мав Києво-Могилянський колегіум, створений
Київським митрополитом П.Могилою у 1632 р. на базі київської братської школи та Лаврської школи, створеної ним же напередодні, у 1631 р. У 1701 р.
Києво-Могилянський колегіум було перетворено в Академію. Вона забезпечувала європейську академічну освіту. Дослідник вважають саме її першим вищим навчальним закладом в Україні та Росії. Адже Слов’яно-греко-латинська академія в Москві була відкрита лише у 1687 році, Московський університет в
1755 р., а Петербургський університет у 1819 р.
Петро Могила (1596-1647) — політичний та культурний діяч України,
Молдови та Румунії. Походив з давнього та знатного молдавського роду.
Освіту здобував у Львівській братській школі та в Західній Європі. У 1625 прийняв чернецький постриг. З 1627 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври, з
1631 — митрополит Київський і Галицький. Добивався у польського короля легалізації православної церкви в Україні, яка переслідувалася поляками після Берестейської унії, а також передання їй деяких маєтків і церковних споруд (Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря), захоплених уніатами. Поряд зі створенням Київського колегіуму, був організатором створення його філій в Вінниці, Крем’янці, Гощі, першої румунської вищої школи в Яссах у 1640 р. Понад 20 років очолював книговидавничу справу в
Україні, Румунії та Молдавії. Автор книг, написаних слов’янською, польською, латинською мовами. Діяльність П.Могили сприяла формуванню національної самосвідомості українського суспільства, визріванню ідей боротьби за національне визволення, проти іноземного та релігійного гноблення. Роки його найбільш активної діяльності (30-40 рр. 17 ст.) увійшли в історію під назвою «могилянської епохи».
В основу структури Києво-Могилянської Академії була покладена організація єзуїтських колегій. Строк навчання тривав 12 років. Програма передбачала вивчення 7 вільних наук: граматики, риторики, поетики
(піїтики), філософії, математики, астрономії, музики. Навчання велося польською та латинською мовами. На початку 18 ст. латина витісняється українською мовою, але вона ще довго вивчалася у школах України, що відповідало рівню європейської освіти. Запроваджуються також французька, німецька та давньоєврейська мови. На початку 18 ст. були створені філії
Академії в Чернігові, Білгороді (згодом переведена в Харків) та Переяславі.
Обгрунтовуючи необхідність вивчення латини, П.Могила говорив:
«Латинська мова нам на те потрібна, щоб бідної Русі не називали глупою
Руссю. Обманець говорить: «Учіться по-грецьки, не по латині». Це добра рада, але корисна в Греції, не в Польщі, де латинська мова має найбільший успіх. Поїде бідака на трибунал, на сойм, на сеймик, на громадський або земський суд, без латини платить вини (судові кари). Без неї (латинської мови) нема ні судді, ні возного, ні ума, ні посла. Не треба нас підганяти під грека, стараймося за неї при латині так, що бог дасть, грека буде для свята, а латина для щоденного вжитку».
На початку існування Києво-Могилянської Академії викладання носило передовий, прогресивний характер. Студенти вивчали не тільки томізм Фоми
Аквінського, але й твори гуманістів — Еразма Ротердамського, Амоса
Коменського, Гоббса, Декарта, Аристотеля, Спінози та ін. У різні часи в
Академії викладали визначні вчені того часу: Інокентій Гізель, Степан
Яворський, Георгій Кониський, Феофан Прокопович.
Випускники Київської Академії займали важливі державні і церковні посади в Російській імперії і внесли значний вклад в розвиток російської культури. Єпіфаній Славинецький (?-1675) був організатором та ректором першої греко-латинської школи в Москві (1653); Симеон Полоцький (1629-1680) був вчителем дітей царя Олексія Михайловича, організатором Слов’яно-греко- латинської академії в Москві (1687) та типографії в Кремлі; Феофан
Прокопович (1681-1736) -пропагандистом петровських реформ та главою російської православної церкви; драматург, поет, історик та композитор
Данило Туптало (1651-1709) став митрополитом ростовським і увійшов в історію як Дмитро Ростовський; Стефан Яворський (1658-1722) був президентом
Синоду; Олександр Безбородько (1747-1799) був канцлером Російської імперії;
Ілля Безбородько (1756-1815) — сенатором.
Наприкінці 18 ст. в умовах ліквідації української автономії, наступу російського царату на українську культуру, Академія поступово втрачає своє значення. У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, що була найбільшою в
Україні, у 1788 р. Академія була позбавлена матеріальної підтримки, а в
1817 р. взагалі закрита, як світський навчальний заклад, і перетворена в духовну академію для підготовки вищих церковнослужителів російської православної церкви. Внаслідок цього центр культурного розвитку, який протягом 17-18 ст. знаходився в Україні, переміщується в Росію, з Києва — в столицю імперії Петербург.
Львівський університет був створений на базі єзуїтської колегії у
1661 р. у феодальній Польщі і ставив перед собою мету полонізації українського населення. Навчання тут велося польською, німецькою і латинською мовами.
Контрольні запитання.
1. Яка роль братських шкіл у розвитку культури в Україні? Коли були створені Львівська та Київська братські школи. Хто був першим ректором останньої?
2. Хто був першим ректором Острозької колегії? Коли вона була створена? Хто був першим ректором?
3. Історичне значення діяльності митрополита П.Могили.
3. Початок книгодрукування.
Важливою подією в культурному та політичному житті Європи в середині
15-го століття була поява книгодрукування. Перший друкарський станок було винайдено німцем І.Гутенбергом у 1450 році. Перші книги він надрукував в
Празі та Кракові.
Перша слов’янська книга була надрукована глаголицею і з’явилася у
Венеції в 1483 році. Кількома роками пізніше у 1491 р. у Кракові з’явилися книги надруковані кирилицею. Видав їх також німець — Швайпольд Фіоль.
Обидві книги були церковного змісту. У середньовічній Європі доля першодрукарів була нелегкою. Фіоля заарештувала краківська інквізиція, з якої йому пощастило з великим трудом звільнитися. Але друкарську працю йому заборонили, а надруковані книги спалили.
В 1517-1519 рр. у Празі білорусом Франциском Скориною був надрукований «Псалтир» та декілька інших книжок в перекладі білоруською мовою. Скорина навчався у краківському та падуанському університетах, де отримав ступінь доктора медицини, що була найбільш шанованою і престижною у середньовічній Європі.
Іван Федоров. Першими російськими друкарями були Іван Федоров та
Петро Мстиславець. У 1564 році вони надрукували в Москві першу в Росії друковану книгу «Апостол», яка складалася з частин Нового завіту — діяння та послання апостолів церкви і «Апокаліпсис» (від грец. слова «одкровення»)
— теж одна з книг Нового завіту, найдавніший з християнських літературних творів, який містить пророцтва про кінець світу, страшний суд, боротьбу між
Христом та Антихристом, тисячолітнє царство боже тощо. Наступного року вони встигли видати ще одну богослужебну книгу — «Часовник». Але й в Московщині друкарська праця була об’явлена чернецтвом як диявольський витвір — позначилася конкуренція з літописцями, яких видання друкованої продукції позбавляло сталого заробітку. Дикий натовп черні, підбурюваний ченцями, спалив друкарню, а Федоров та Мстиславець ледве уникнули наглої смерті і вимушені були рятуватися втечею з Москви.
.Заблудівська друкарня. Після цього Федоров і Мстиславець прийняли запрошення литовського гетьмана Г.Хоткевича і створили нову друкарню в м.Заблудів, в Білорусії, біля Білостока. Там вони надрукували в 1568-1569 рр. «Євангеліє Учительноє» та «Псалтир».
Львівська друкарня. Із Заблудова Мстиславець поїхав до Вільно, а
Федоров — до Львова, де за допомогою львівського братства заснував першу друкарню в Україні. Тут у 1574 р. (тобто рівно через 10 років після видання першої книги у Москві) він випустив нове видання «Апостола», а потім першу слов’янську «Азбуку».
Острозька друкарня. На запрошення відомого українського православного мецената князя Костянтина Острозького у 1581 році він переїжджає в Острог, де засновує нову друкарню. Тут він друкує свою славетну книгу — повну слов’янську «Біблію» («Острозька біблія»). Помер Федоров у 1583 р. у
Львові, де й похований.
Поряд з найстарішою друкарнею Львівського братства, виникають друкарні у Стрятині біля Львова, в Дерманському монастирі на Волині (1604),
Крилосі під Галичем (1606), Рахманові на Волині (1619), у Луцьку (1628),
Крем’янці (1638) тощо.
Найбільша друкарня була відкрита у Києво-Печерський Лаврі у 1616 р.
Перша книга, яка була там випущена, -«Часословець» — підручник для братських шкіл, згодом — «Псалтир». Лаврська друкарня довгий час, аж до петровських репресій проти України після Північної війни, поряд з релігійною літературою, випускала і світські видання: «Візерунок» на честь українського церковного та освітнього діяча Єлисея Плетенецького (1622),
«Вірш на жалосний погреб зацного лицаря Петра Сагайдачного» (1622),
«Лексикон» визначного українського лексикографа Памви Беринди тощо.
Книжковий друк зіграв важливу роль в поширенні освіти в Україні.
Контрольні запитання.
1. Хто були перші книгодрукарі в Європі?
2. Хто був першим книгодрукарем в Україні? Перші друкарні та видані книги.
3. Яке значення мало книгодрукування для поширення освіти, наукових знань, культурного розвитку суспільства.
4. Полемічна література.
Внаслідок занепаду культурного процесу в Україні в 13-16 ст. безслідно зникло багато творів літератури княжої України і збереглися у списках лише на півночі. Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що вся література цього часу тільки великоросійська.
В умовах, які склалися в Україні після татарського нашестя, спричинилися до того, що літературне життя могло існувати тільки на західних окраїнах, у сусідстві з Білорусією. Оригінальних пам’яток лишилося мало. Літературні пам’ятки ідейно і стилістично продовжують школу Київської
Русі.
В 14-16 ст. гальмом для розвитку української літератури стала візантійська спадщина, яка на цей час догматизувала ідеї і форми літературних творів. Після падіння Константинополя (1453) візантійський вплив зникає. Але за 2 століття в Україні не було створено жодного літературного твору, який би заслуговував на увагу. Натомість інтенсивно розвивається фольклор, зокрема історичні думи та пісні, яких до цього часу український народний епос не знав. Тематика цих дум та пісень (турецько- татарський полон, втеча з неволі, смерть козака в степу, жорстокість турок) підтверджує, що створювалися вони саме в ІІ половині 14 — І половині 15 ст.
Полемічна література. З останньої чверті 16 ст. (1580-1590) з’являється нова тематика літературних та наукових творів, так звана полемічна література, присвячена релігійній дискусії. За 100 років цього періоду було створено в 10 разів більше оригінальних творів, ніж за 500 попередніх років. В полемічній літературі можна виділити:
1. Науково-теологічні трактати та історико-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути.
2. Художня література практично вся також носить полемічний характер і спрямована проти католицизму.
3. Твори ораторського мистецтва, легенди, байки, поезія також має полемічний характер.
Петро Скарга. Полеміку розпочав польський єзуїт, письменник, лідер войовничого католицизму Петро Скарга. В трактаті «Про єдність церкви божої»
(1577) він обгрунтовує законність королівської влади в Польщі та її панування в українських та білоруських землях. Слов’яноруська мова непридатна для жодної науки, це мова мужиків, пише він. Теологія та філософія можуть розвиватися лише на основі латинської та грецької мов. Все населення України повинно об’єднатися навкруги папи та польського короля, порвати з руською вірою, національними традиціями та служити польській короні та католицькій Речі Посполитій. Його позицію підтримали прибічники унії, зокрема Київський митрополит Іпатій Потій. Згодом на позиції уніатства переходили і деякі колишні прибічники православ’я, зокрема, ректор Київської братської школи, вихованець Замойської та Краківської академій Касьян Сакович.
Противники унії. Проти Скарги та уніатів виступали ректор Острозької
Академії Герасим Смотрицький професор школи Ставропігійського братства у
Львові Зизаній Тустановський, вихованець Острозької Академії і західно- європейських університетів Мелетій Смотрицький (син Г.Смотрицького, який потім став єпископом полоцьким, але після вбивства православними уніатського єпископа Кунцевича виїхав в Рим і став уніатом).
Антиуніатським твором є літературна пам’ятка «Пересторога», авторство якої приписують Іову Борецькому або діячу Львівського братства Юрію
Рогатинцю.
Іван Вишенський. Визначним письменником-полемістом цього періоду був
Іван Вишенський (1550-1620). Народився в Галичині, деякий час жив у Луцьку, підтримував зв’язки з Львівським братством. В 1580-90 рр. переселився на гору Афон, прийняв чернецтво. В 90-х роках написав найвизначніші твори, скеровані проти унії. Його перу належать полемічні послання до князя
К.Острозького, П.Скарги. Не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією.
Виходячи з засад візантійського аскетизму, гостро критикував весь тодішній церковний та світський лад і вимагав простоти старо-християнського братства, як здійснення царства Божого на Землі. В своїх творах малював барвисті, часто гіперболічні образи морального занепаду еліти, зокрема духовної, протиставляючи їй простих людей. Емоційне піднесення твору чергується з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення порівнянь, епітетів, запитань і закликів, іронічне подання побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавали творам Вишенського яскравості та ефектності. Стиль В. наближався до найкращих взірців барокового стилю. Праці Вишенського вперше були знайдені дослідниками у
1858 р., вперше надруковані Костомаровим 1865 р.
Григорій Сковорода. Найвизначнішим українським просвітителем- гуманістом, поетом та вченим-філософом 18 ст. був Григорій Сковорода (1722-
1794). Освіту здобув у Києво-Могилянській Академії. Переслідуваний світською та церковною владою, він з 1779 р. мандрує по Україні, пропагуючи свої погляди серед народу. Одним з перших в історії української думки виступав проти офіційної релігії та церковної схоластики, засуджував дармоїдство церковників та багатіїв.
Значного прогресу досягла українська iсторіографія. У козацьких літописах Самійла Величка, Григорія Грабянки та Самовидця, вперше було систематизовано виклад історичних подій в Україні.
Контрольні запитання.
1. Яке було завдання та значення полемічної літератури в Україні?
2. Чим став відомий Іван Вишенський?
3. Всесвітньо-історичне значення творчості Г. Сковороди.
6. Живопис, музика, театр, архітектура.
Живопис.
Дмитро Левицький (1735, Київ-1822), син українського художника
Григорія Левицького-Ніс (1698, Полт.обл — 1769), академік Петербургської
Академії Мистецтв [ПАМ](1770), написав понад 100 портретів (алегоричний портрет імператриці Катерини ІІ, французького філософа Дені Дідро та ін.).
Батько створив серію гравюр для Лаврських друкованих видань, гравюри для видань на честь А.Розумовського, київського митрополита Р.Заборовського, брав участь у розписах Андріївської церкви
Антін Лосенко (1737, Глухів — 1773), представник класицизму, академік
(1772) і ректор Петербургської Академії Мистецтв. Вчився у живописній школі
Французької королівської Академії, отримав там медаль за живописні твори, три роки перебував у Римі, пішки пройшов Німеччину, Нідерланди, Францію.
Помер в 36 років. Твори: «Володимир та Рогнеда», «Прощання Гектора і
Андромахи», портрети Сумарокова, Волкова.
Володимир Боровиковський (1757, Миргород — 1825), народився в старшинській родині, учень Левицького, академік ПАМ (1795). Рання творчість пов’язана з Україною (розписи в Почаїві). В 1787 переїхав в СПБ. Працював у стилі класицизму, написав понад 160 портретів російських вельмож, осіб царського дому, жінок, іконостаси та розписи церков в Миргороді, Могильові,
СПБ, селах, картини на побутові теми (Селянка, Вакханка, Зима, Катерина), перші в СПБ автолітографії (1815).
Музика.
В музичному мистецтві українському бароко притаманні багатоголосний спів і такі жанри, як хоровий концерт, псалом, кант, романс. Саме такими рисами відзначалася творчість композиторів Березовського, Бортнянського та
Веделя. Всі вони випускники Глухівської співочої школи, яку створив гетьман
К.Розумовський у свїй столиці Глухові.
Застосовувався партесний спів (від лат. Рartes — голоса) — стиль багатоголосся. В середині 17 ст перенесений з України в Росію, існував до кінця 18 ст. Церковні та світські теми.
Максим Березовський (1745, Глухів — 1777), вчився в Київській
Академії, в 1765-75 вчився і працював в Італії (Болонья), 1771 обраний членом Болонської Філармонічної академії. В 1773 в Ліворно поставлена його опера «Демофонт». Написав оперу «Іфігенія», духовні концерти, велику кількість інших творів, але вони не виконувалися. Творець українського хорового співу в духовній музиці. У 1774 повернувся в Петербург, але через інтриги покінчив самогубством.
Дмитро Бортнянський (1751, Глухів — 1825)-композитор релігійної музики. Викликаний в хорову капелу Петербурга, переведений до придворної капели. Вчився у італійського композитора в Петербурзі, потім в Венеції. В
Італії поставлені його опери на італійські лібрето: «Креонт» (1776),
«Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). З 1796 управитель придворною капелою, яка складалася виключно з українців. Написав понад 100 творів церковної музики. Видані в 1882 р. П.Чайковським у 10 т.
Артем Ведель (1767-1806) — композитор, хоровий диригент, співак.
Закінчив Київську Академію, керував церковними хорами в Москві, Києві,
Харкові. Автор хорових концертів на релігійні теми. Вплив українських пісень-романсів. Виїхав з Москви, куди був посланий не за власним бажанням.
Був послушником Києво-Печерської Лаври. Подорожував Лівобережжям.
Арештований за звинуваченням в антиурядовій діяльності, помер у в’язниці.
Цензура заборонила друкувати його твори.
Театр.
З першої половини 17 ст. в Україні з’являється ляльковий, маріонетковий театр — вертеп. Найпопулярнішим він стає у другій половині 18 ст. в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли ряди вертепників поповнилися вихованцями Академії, які, натхненні ідеями Г.Сковороди, йшли популяризувати серед народу українську виставу. Така форма найбільш зручною з огляду на переслідування влади. Розповсюджували вертеп переважно мандрівні дяки.
Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі можна вбачати зразок колишньої академічної вистави, що складалася з поважної частини і інтермедій. Ляльки релігійної частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали національне забарвлення. Серед них виділялася постать Запорожця, ляльки більшої від інших і більш рухливої. З огляду на недавній розгром Січі це мало мати певний політичний акцент.
Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку. Різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. Вертеп явище цілковито українське, самобутнє, відмінне від російського побутового театру петрушки та ін.
Архітектура.
В 13-14 ст. будівництво в Придніпров’ї припинилося, але продовжувалося на Волині, в Галичині, Закарпатті. Головним чином це були:
1)оборонні споруди — замки та фортеці (палац-фортеця у селі Меджибож
Хмельницької обл.); 2)релігійні споруди — церкви та монастирі (Покровська церква-фортеця у селі Сутківці Хмельницької обл.; Троїцький монастир- фортеця, Рівненська обл.).
У 16 ст. у Львові силами італійських майстрів будуються значні архітектурні споруди в стилі ренесанс. Цей стиль прийшов в Україну з Італії через Угорщину та Словаччину, а також з Німеччини через Краків. До ренесансових будівель цього часу, які збереглися у Львові, належать Чорна кам’яниця (1577). Башта Корнякти Успенської церкви (1578) висотою у 66 м., каплиця (рос. — часовня) Трьох Святих (16 ст.), вірменський кафедральний собор (14-17 ст.), Успенська церква (1591-1631) — на той час єдина українська церква в центрі Львова.
Друга половина 17 та 18 ст. увійшли в історію мистецтва, як другий після Київської Русі золотий вік української архітектури, коли панівним стилем стало українське, козацьке, мазепинське бароко.
Бароко — стиль в європейському мистецтві кінця 16 — середини 18 ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В
Україні, поряд з високим, аристократичним бароко, існувало народне — міщанське, селянське, козацьке. В стилі козацького бароко побудовані полкова канцелярія (так званий будинок Лизогуба) в Чернігові ((90-і рр. 17 ст.), Києво-Могилянська Академія (Шедель, 1734-1740), Ковнірівський корпус
(Ковнір,1721-1772), Андріївська церква (Растреллі, 1747-1753), церква св.Юра (Меретин, 1745-1770).
Незважаючи на Руїну після Визвольної війни, в Україні провадилося будівництво культових споруд (Миколаївськй собор в Ніжині, 1668, Тороїцький собор Густинського монастиря, 1671-1676, Собор Троїцького монастиря в
Чернігові, 1779-1789). Але свого апогею будівництво досягло за час двадцятилітнього правління гетьмана Мазепи.
Іван Мазепа (1640-1709) був розумною освіченою людиною, мудрим державним керівником. Освіту здобув у Київському колегіумі та Варшавській єзуїтській школі. Прослухав курс лекцій в університетських центрах Західної
Європи (Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди). Знав 8 мов (латинську, німецьку, французьку, італійську, польську, татарську, російську, українську). Ставши у 1687 р. гетьманом України, постійно піклувався про розвиток освіти, науки, культури. За його пропозицією Києво-Могилянська
Колегія була перетворена на Академію, було засновано Чернігівський колегіум
(1700). Підтримував творчість Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Стефана
Яворського та ін. Сам писав вірші, зокрема є автором думи «Всі покою щиро прагнуть». Зібрав велику власну бібліотеку. Був щедрим меценатом, жертвував великі гроші на церкву та Київську колегію (любив там виступати, за висловом П.Орлика, «мовою Тита Лівія та Цицерона»), будівництво церков, малярські та оздоблювальні роботи. Після його правління лишилися величезні пам’ятки мазепинського бароко в Києві, Чернігові, Переяславі
(Богоявленський Собор Братського монастиря, 1690-1693, та Микольський Собор у Києві, 1690-1696, Церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-
Печерської Лаври, 1696-1698, Вознесенський собор в Переяславі, 1695-1700,
Собор Крестовоздвиженського монастиря в Полтаві, 1689-1709, Покровський
Собор в Харкові, 1689, Преображенський Собор Мгарського монастиря біля
Лубен,1684-1688 та ін.). В 1691-1705 р. в стилі бароко була реставрована
Софія Київська.
До цього часу збереглися палати Мазепи в с. Іванівському Курської обл. В 1703 р. Петро І передав йому у володіння великі угіддя на кордоні
України та Росії, де були засновані села Іванівське, Степанівка та
Мазепівка. Палати в Іванівському — одноповерховий будинок з підвалом та високим фронтоном, що нагадує будинок Лизогуба в Чернігові, але більш простий в оформленні.
Осип Старцев (ІІ половина 17 ст.)-російський архітектор, один з перших, хто працював в Україні. Побудував у Києві Собор Братського монастиря (1693) та Микольський Собор (1696), переіменований в 19 ст. у
Воєнно-Микольський Собор [обидва зруйновані за радянської влади]. У Москві збудував трапезну Симонова монастиря (1677-1680), Крутицький терем (1693-
1694).
Варфоломій Растреллі (1700, Париж — 1771), працював в стилі російського, наришкінського бароко. За його проектом у Києві побудована
Андріївська церква (закладена 1744 в зв’язку з приїздом Єлизавети Петрівни, а церкви спирається на двоповерховий будинок, який є фундаментом, навкруги тераса, вид на Поділ та Дніпро. Внутрішня оздоба в стилі рококо, картини
Антропова «Тайна Вечеря», «Успіння Богоматері», розпис царських врат. Інші праці В.Растреллі: Великий палац в Петергофі (1747-52), Смольний монастир
(1748-1764)
Бернард Меретин (кінець 16 ст. — 1759), український архітектор, німець за походженням. Побудував Собор св. Юра у Львові (1715-70), ратуша в
Бучачі (1751). Стиль рококо з рисами українського бароко.
Гофман — німець за походженням. Будував Успенський Собор в Почаєві, стиль бароко
У першій половині 18 ст. в Києві архітектор Йоган Шедель, німець за походженням, на замовлення Київського митрополита Рафаїла Заборовського побудував браму головного входу до митрополичого дому на території
Софійського собору (Брама Заборовського, 1746-1748), яка стала одним з класичних прикладів стилю українського бароко. Брама збереглася до цього часу і її можна побачити, якщо обійти будівлю Софійського собору ззаду, хоча сам вхід у 20-х рр. 20 ст. було закладено цеглою. Шеделем також була побудована 23-х метрова дзвіниця Києво-Печерської Лаври (1731-1743), добудована дзвіниця Софійського собору(1744-1748), надбудова Київської
Академії на Подолі.
Іван Старов (1745-1808), рос. арх., академік ПАМ, стиль класицизм, планував будівництво міст Катеринослава, Миколаєва. Збудував Таврійський палац в СПБ (1783-89).
Український архітектор Степан Ковнір (1695-1786), кріпак Києво-
Печерської Лаври, побудував у стилі українського бароко, так званий,
Ковнірівський корпус (1721-1772), дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах
(1754-1762) Києво-Печерської Лаври, церкву та дзвіницю у Василькові (1756-
1758), дзвіницю Києво-Братського монастиря (1756-1759).
Інший український архітектор Іван Григорович-Барський (1713-1785), який також працював у стилі українського бароко, побудував будинок полкової канцелярії в Козельці (1760-1767), надбрамну церкву з дзвіницею в
Кирилівському монастирі (1750-1760), Покровську церкву (1766) та церкву
Миколи Набережного в Києві (1772), яка зараз є резиденцією патріарха УАПЦ.
Паркова культура.
Софіївка біля Умані, площа 140 га, побудована графом Потоцьким наприкінці 18 — на початку 19 ст.: бесідки, водоспади, мости, канали, скелі, 400 видів дерев та кущів.
Олександрія маєток власниці Білої Церкви польської княгині Олександри
Браницької, в Білій Церкві, на березі р.Рось, будівництво розпочато 1793 р. за планом садівника Мюффо, закінчено 1850 р.: 500 видів дерев та кущів.
Контрольні запитання.
1. Яке значення мала творчість Березовського, Бортнянського, Веделя?
2. Спільне та особливе українського бароко в порівнянні з надбаннями світового мистецтва.
3. Дайте характеристику творчості Левицького, Лосенко,
Боровиковського.
4. Дайте характеристику вертепу.
Висновки.
У ХУІ-ХУІІІ ст. культура України досягла великих успіхів і стала провідною у Східній Європі, вбираючи в себе найкращі європейські взірці і пристосовуючи їх до національних традицій.
Лекція 4.
Українська та європейська культура в 19 — на початку 20 ст. Частина
1. Література, наука, освіта.
План лекції:
1. Розвиток освіти в Україні.
2. Наука.
3. Українська література.
1. Розвиток освіти в Україні.
Реформа освіти. На початку 19 століття царський уряд провів в Росії реформу освіти. Була введена така структура навчальних закладів: 1)церковно- парафіяльні школи; 2)районні школи; 3)гімназії (середні навчальні заклади, що готували до вступу в університет) і 4)університети. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам.
Ліцеї. У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади — ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту: Кременецький ліцей на
Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей був закритий після польського повстання 1830-1831 р., Ришельєвський був перетворений у
Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський — в педінститут.
Харківський університет. У 1805 р. було відкрито Харківський університет. Його організатором був український вчений і винахідник Василь
Каразін.
Василь Каразін (1773-1842) український вчений, винахідник, просвітник, громадський діяч. Походив з козацького роду та грецьких колоністів. Освіту здобув у харківському приватному пансіоні та Гірничому інституті в Петербурзі. Його перу належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, технології добування селітри тощо. Сучасники назвали його
«українським Ломоносовим». Ю.Лавріненко назвав його «архітектором відродження». Він склав також ряд проектів суспільно-економічних реформ в
Росії, перетворення її в конституційну монархію, ліквідації кріпацтва. Був радником та вчителем Олександра 1, але в 1820-1821 рр. заточений у
Шлісельбургську фортецю. Останні роки життя провів в родовому маєтку на
Слобожанщині.
Київський університет. У 1834 р. був створений Київський університет.
Його першим ректором був М. Максимович.
Михайло Максимович (1804-1873) — учений-природознавець, історик, фольклорист, археолог, мовознавець та громадський діяч, член Петербургської
Академії Наук. Народився на Черкащині. Освіту здобув в Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті, з 1833 — його професор. В історичних творах критикував норманську теорію, доводив спільні корені трьох східнослов’янських народів. Листувався з М.Гоголем, приятелював з
Т.Шевченко.
Царський уряд поставив завдання перед обома університетами —
Харківським та Київським — проведення русифікаторської політики в Україні.
Однак насправді обидва університети стали центрами зміцнення та розповсюдження української культури.
Жіноча освіта. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, виникає жіноча освіта — так звані, Інститути шляхетних дівчат (Харків,
Полтава, Одеса, Керч і Київ) [1812-1838]. Для дітей дворянства існували приватні школи.
Костянтин Ушинський, видатний український і російський педагог (помер в Одесі і похований у Києві в 1870 р.), вважав, що освіта повинна готувати дітей до життя і праці, прищепляти їм почуття обов’язку перед людьми і здійснюватися рідною мовою дітей.
М. Пирогов, відомий російський педагог і хірург, що у 1856-1861 р. був попечителем Одеського і Київського навчальних округів, визнавав необхідність поширення освіти серед широких мас населення. При його підтримці в 1859 р. в Києві була відкрита перша недільна школа для дорослих. Такі ж школи були створені в Харкові, Полтаві, Одесі й інших містах України. Т. Шевченко склав буквар для цих шкіл, що був надрукований у Петербурзі в 1861 р. Однак, царський уряд, в умовах наростання революційного і національно-визвольного руху в Україні, злякався поширення освіти серед нижчих шарів населення, і поступово ці школи були закриті.
В другій половині 19 ст. відбувається певна демократизація освіти.
Школи для дітей дворянства перетворюються в школи для середніх класів.
Важливу роль у створенні сільських шкіл для селян зіграло земство. Однак царський уряд гальмував розвиток земської освіти і сприяв поширенню мережі церковно-парафіяльних шкіл, що знаходилися у віданні православних священиків.
Валуєвський циркуляр. Ні на день не припинявся наступ царату проти української культури. Після польського повстання 1863 року царський міністр освіти Валуєв заявив, що «української мови ніколи не було, немає і не може бути». Був виданий циркуляр, яким заборонялося навчання дітей українською мово??
У Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорської імперії, середня освіта також не була українською і провадилася в основному польською мовою. Для українських дітей існували переважно початкові школи.
Спеціальна середня і вища освіта. З початку 19 ст. в умовах економічного розвитку запроваджується спеціальна середня і вища освіта
(комерційна вища школа з класами по навігації в Одесі, морський клас у
Херсонській гімназії, школи виноградарства і виноробства в Криму тощо).
Наприкінці 19 ст. з’являються ремісничі і сільськогосподарські середні школи, училища для підготовки вчителів.
З поширенням капіталізму відбувається подальший розвиток вищої освіти. Головними центрами підготовки вчителів, лікарів, юристів та інших професій були Харківський, Київський і Новоросійський (Одеський) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Львівський і
Чернівецький університети в Західній Україні.
Індустріальних і сільськогосподарських фахівців готували: Харківський ветеринарний інститут, Харківський технологічний інститут, Київський політехнічний інститут, Катеринославське вище гірське училище, Львівський політехнічний інститут, ветеринарно-медична академія у Львові тощо.
Контрольні запитання.
1. Яка роль В.Каразіна у розвитку вітчизняної науки та створенні
Харківського університету?
2. Яке значення мали ліцеї у розвитку освіти в Україні?
3. Що ви знаєте про Валуєвський циркуляр та Емський указ?
4. Що ви знаєте про першого ректора Київського університету?
2. Наука.
Українські вчені 19 ст. зробили значний внесок у розвиток світової науки. Центрами наукових досліджень були Харківський, Київський, Одеський університети. Видатними організаторами математичної освіти в Україні, авторами підручників і монографій у 19 ст. були Т.Осиповський,
М.Остроградський, В.Буняковський, М.Ващенко-Захарченко, О.Ляпунов. В
Одеському університеті в 70-90 р. працював фізик М.Умов — автор теоретичних досліджень в галузі хвильових процесів і земного магнетизму.
У Київському, Харківському, Одеському і Львівському університетах і
Миколаївській астрономічній обсерваторії провадилися астрономічні дослідження. Миколаївська обсерваторія брала участь у міжнародному співробітництві по створенню зоряної карти неба і зоряного каталогу. У
Києві один час працював визначний астроном Ф.Бредихин, що народився у
Миколаєві.
Значний внесок у розвиток хімічної науки в Україні був зроблений
В.Каразіним, М.Бекетовым та ін. Значний внесок у розвиток фізики та електротехніки зробив професор Віденьського та Празького університетів і празької політехніки Іван Пулюй. Вважають, що він одночасно або й до
Рентгена відкрив ефект «рентгенівських променів». Разом з П.Кулішем він зробив перший переклад Біблії українською мовою.
Наприкінці 19 ст. в Україні почали провадитися систематичні мікробіологічні дослідження. У 1886 р. І.Мечников разом із Я.Бардахом та
М.Гамалія створили в Одесі першу в Україні й Росії і другу у світі після
Пастерівського інституту в Парижі бактеріологічну станцію — сьогодні
Одеський науково-дослідний інститут вірусології й епідеміології ім.
І.І.Мечникова. Через якийсь час такі ж станції були створені у Харкові та
Києві (сьогодні Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології і паразитології і Харківський науково-дослідний інститут мікробіології, вакцинації і сироватки). На початку 20 ст. у Катеринославі був створений санітарно-бактеріологічний інститут (сьогодні
Дніпропетровський науково-дослідний інститут гастроентерології).
Ці інститути досліджували інфекційні хвороби людини і тварин, створювали медичні сироватки — вакцини. Дослідники (Д.Заболотний,
А.Карпинський, В.Бардах) вивчали мікробіологічні процеси, що відбувалися в земному грунті, воді, повітрі. Був зроблений значний внесок у розвиток теорії і практики боротьби з інфекційними захворюваннями.
Розвиток фізіології в Україні зв’язаний з ім’ям російського натураліста І.Сєченова, котрий якийсь час працював в Одеському університеті та Маріїнській гімназії. З Україною зв’язана чимала частина життя анатома і хірурга М. Пирогова.
Значний розвиток у 19 ст. в Україні одержали гуманітарні науки — історія України, етнографія, археологія, мовознавство, фольклористика й ін.
Всесвітньо відомі імена українських істориків М.Грушевського,
М.Костомарова, Д.Яворницького; археологів В.Хвойко, М.Веселовського, етнографа Ф.Вовка, сходознавця А.Кримського, мовознавців А.Потебні,
М.Сумцова та ін.
Контрольні запитання.
1. Історичне значення діяльності та наукового доробку М.Максимовича.
2. Яке значення мало створення бактеріологічної станції в Одесі?
3. Де зосереджувалися центри наукових досліджень в Україні в 19 ст.?
4. Значення наукових досліджень І.Пулюя.
4. Українська література.
Українську літературу на початку 19 ст. представляли І.Котляревський,
П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови — поет, художник і національний пророк Тарас Шевченко.
Формування нової літератури в Україні проходило в умовах посилення національного і соціального гноблення. Страждаючи від репресій царського режиму, українська література продовжувала розвиватися в дусі демократичних традицій попередніх сторіч. Створення нової української літератури було тісно пов’язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм і народність.
Важливу роль у створенні нової української літератури зіграв Іван
Котляревський (1769-1838), що відтворив сучасну українську дійсність в поемі «Енеїда», п’єсі «Наталка-Полтавка» та ін. «Енеїда» була написана за однойменним твором римського поета І століття до н.е. Вергілія, у якому розповідається про мандрівки троянця Енея. У Котляревського при зберіганні основного сюжету і діючих осіб, події перенесені на український грунт, показані побут і характери різних шарів українського суспільства. У вигляді богів сатирично показані поміщики, чиновники, духівництво. За пригодами соратників Енея проглядається доля запорозьких козаків, що у 1775 р. були вигнані російською імператрицею Катериною ІІ із Запорозької Січі і вимушені були розпочати багаторічні мандри по світу. Створення цього твору співпадає з новими прогресивними віяннями у світі внаслідок Великої французької буржуазної революції. Політичне значення «Енеїди» Котляревського звичайно замовчувалося.
Котляревський довгий час був на військовій службі. У 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Його п’єси «Наталка Полтавка» та
«Москаль-чарівник» увійшли до золотого фонду українського театрального репертуару.
Початок формування нової української літератури було завершено Т.
Шевченко (1814-1861), що своєю поетичною творчістю відкрив нову еру в розвитку суспільного і культурного життя українського народу. Син українських селян-кріпаків, Шевченко рано осиротів, був пастухом, батраком у сільського священика, згодом був привезений своїм поміщиком Енгельгардом у Петербург, закінчив там Академію Мистецтв. Друзі Шевченка організували його викуп з кріпацької неволі. Відомий російський художник, викладач
Академії Мистецтв Карл Брюллов написав портрет письменника Жуковського, який був проданий на аукціоні. Виручені гроші були витрачені на викуп
Шевченка (1838).
Однак доля поета і художника виявилася жорстокою. У 1847 р. він був заарештований за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, а потім відправлений у солдати в далеку Оренбургську губернію без права писати і малювати за те, що, як було сказано у вироку, «складав вірші на малоросійській мові самого обурливого змісту». У засланні Шевченко пробув
10 років і був звільнений тільки після смерті царя Миколи І.
Однак, незважаючи на суворі заборони, Т.Шевченко продовжував і в засланні писати вірші і малювати. У своїх творах він затаврував кріпосництво, російське самодержавство, прославляв боротьбу українського народу за національну і соціальну свободу і незалежність, боротьбу народів
Кавказу проти російського імперіалізму тощо. У своєму «Заповіті» (1845)
Т.Шевченко відкрито закликав народи до насильницького скинення самодержавства і кріпосництва. Його перша книга віршів «Кобзар», яка була опублікована в 1840 р., і поема «Гайдамаки» мали величезне значення і підняли Т.Шевченка до рівня пророка української нації.
До української та російської культури належить Микола Гоголь (1809-
1852), козацько-старшинського походження, нащадок полковника Остапа Гоголя часів Хмельниччини, писав російською мовою, найвизначніший представник
«української школи» в російській літературі, батько Василь керував домашнім театром українського мецената Д.Трощинського (с.Кибинці). Після навчання у
Ніжині переїхав у Петербург, служив у канцеляріях, викладав історію в СПБ ун-ті, у 1836 виїхав за кордон, де жив до 1849 р., деякий час перебував в
Україні (Полтавщина, Одеса, весною 1848, жовтень 1850-квітень 1851). Автор творів «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба», «Миргород»,
«Ревизор», «Мертвые души», матеріали до українського словника тощо.
Розвиток української літератури в другій половині 19 ст. проходив в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови.
Незважаючи на це, у другій половині 19 ст. з’являються нові імена письменників, нові твори, серед них оповідання з народного життя письменниці Марка Вовчок (1834-1907), перший в українській літературі історичний роман П.Куліша (1819-1897) «Чорна Рада», антикріпосницької повісті І. Нечуя-Левицького (1838-1918), роман П.Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
У своїх повістях, віршах Іван Франко (1856-1916) описував життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро-
Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно- критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма
«Украдене щастя» і досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів.
Чудовою поетесою і письменницею була Леся Українка (1871-1913). В своїх поетичних працях вона розглядала важливі філософсько-історичні і естетичні проблеми. Українське село напередодні й у період революції 1905-
1907 рр. показали у своїх творах М.Коцюбинський (1864-1916), В.Винниченко
(1880-1951), В.Стефаник (1871-1936) та ін. Багато хто з цих письменників перекладав українською мовою художні твори світової літератури.
Контрольні запитання.
1. Політичне та історичне значення творчості І.Котляревського.
2. Ідея національного визволення України в творчості Т.Шевченка.
3. Інтернаціональні зв’язки та мотиви у творчості Шевченка.
4. Світове значення творчості Т.Шевченка.
5. Історичне значення «Русалки Дністрової».
6. Трагічна доля перших галицьких пропагандистів української мови.
7. Українські мотиви в творчості М.Гоголя.
8. Яке значення мала творчість І.Франка, Л.Українки?
9. Дайте характеристику творчості П.Куліша.
Висновки.
Кінець 18 та початок 19 ст. стали початком першого етапу національно- духовного відродження в Україні, коли, незважаючи на втрату залишків державної автономії, українська нація добилася визначних успіхів у розвитку своєї культури, як органічної частини світової культури.
Лекція 5.
Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 — початку 20 ст. Частина 2. Українське мистецтво.
План лекції:
1. Український театр.
2. Музика.
3. Живопис, скульптура, архітектура.
1. Український театр.
В першій половині 19 ст. в Україні з’явився перший професійний театр.
Спершу це були бродячі акторські групи. Потім з’являються перші театральні приміщення, що приймають у себе гастролерів і дають сцену для власних театральних труп. У 1818 р. Іван Котляревський очолив професійний театр у
Полтаві. На його сцені були вперше поставлені його п’єси «Наталка
Полтавка», «Москаль — чарівник».
У Харківському театрі починає свою роботу Григорій Квітка-
Основ’яненко (1778-1843), що пише для нього комедії «Сватання на
Гончарівці», «Шельменко-денщик». Разом із п’єсою Т.Шевченко «Назар Стодоля» усі ці 5 п’єс увійшли в золотий фонд української драматургії і не сходять зі сцени по сьогодення .
Серед кращих акторів українсько-російських труп цього часу був кріпосний актор Михайло Щепкін (1788-1863). Його гру високо цінував
Т.Шевченко. З Щепкіним його зв’язувала особиста дружба і кріпосне минуле, як і з американським актором-негром, що був рабом — Айрой Олдриджем, що гастролював у Росії. У 1858 р. Т.Шевченко написав портрети обох цих акторів.
З 1882 р. широку популярність в Україні-Россії одержує
Єлісаветградська театральна трупа, на чолі якої стояли Марко Кропивницький
(1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904) та Іван Тобілевич (1845-1907)
(згодом відомий драматург і актор Карпенко-Карий). Ця трупа ставила п’єси українською і російською мовами. Репертуар української драми (п’єси
Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Кропивницького, Карпенка-
Карого і П.Мирного) обмежувався селянською тематикою. Постановки п’єс із життя інтелігенції, на теми української історії і переклади на українську мову закордонних драматургів заборонялися. Часто виступи українських труп залежали від дозволу місцевого начальства. У Придніпров’ї (Київщина,
Полтавщина, Катеринославщина) українським гастролюючим трупам доводилося працювати в таких умовах аж до революції 1905 року.
М.Кропивницький був реформатором українського національного театру, розвивав його в шевченківських традиціях, використовуючи багатства українського фольклору і наслідки етнографічних досліджень (національний одяг, предмети побуту, українські пейзажі, декорації і т.п.). Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії
(Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві).
Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи. З одного боку це послаблювало «театр корифеїв», розпорошувало його сили. З другого боку вело до збільшення театральних колективів в Україні і поширенню пропаганди української культури серед широких мас населення.
Значний внесок у розвиток українського драматичного мистецтва внесла чудова акторка Марія Заньковецька (1854-1934). Ця група акторів отримала назву «корифеїв українського театру» або «театру корифеїв».
З початку 20 ст. в українській драматургії з’являються нові тенденції, зв’язані з класовою диференціацією села, розвитком капіталізму, посиленням класової боротьби. Ці тенденції знайшли відбиток у п’єсах
И.Карпенка-Карого «Хазяїн», «Сто тисяч» і ін.
У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь
Курбас (1887-1942). Він шукав нові форми сценічної дії, використовуючи досвід європейського модерністського театру, ставив п’єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко «Ян Гус»,
«Гайдамаки», які сам і писав, п’єси Лесі Українки тощо.
Контрольні запитання.
1. Роль Одеси в діяльності театру корифеїв.
2. Історичне значення «театру корифеїв».
3. Молодий театр Леся Курбаса.
2. Музика.
Українські композитори Семен Гулак-Артемовський (1813-1873), Петро
Ніщинський (1832-1896) і основоположник національної української класичної музики М.Лисенко (1842-1912) зробили великий внесок у розвиток української реалістичної музики. Лисенко був засновником першої в Україні Київської театрально-музичної школи, відкритої у 1904 р.
Національна опера створювалася під впливом українського музично- драматичного театру. Перша українська опера — «Запорожець за Дунаєм» композитора і співака С. Гулака-Артемовського. Наприкінці 19 ст. композитор
Петро Сокальський (1832-1896) написав опери «Мазепа» і «Майська ніч» (за мотивами оповідань М.Гоголя).
П.Ніщинський створив музичну партитуру «Вечорниці» (нічна музична вечірка) до драми Т.Шевченко «Назар Стодоля». Після закінчення Афінського університету він отримав ступінь магістра наук і з 1860 р. жив в Одесі, а згодом в Ананьїві, де викладав в гімназії російську та грецьку мови, писав музику, збирав хори та керував ними. Він також є автором перших перекладів на українську мову творів Софокла та Гомера, а на грецьку мову переклав
«Слово о полку Ігореве».
Одним з перших композиторів-професіоналів в Галичині був Михайло
Вербицький (1815-1870). В 1863 р. він написав музику на слова П.Чубинського
«Ще не вмерла Україна», яка стала державним гімном України. Один з перших композиторів, що поклав на музику «Заповіт «Шевченка.
У 19 ст. українська музика розвивалася під впливом творчості російської «Могучої кучки» (композитори Балакірєв (керівник), Римський-
Корсаков, Мусоргський, Бородін, Кюї). Багато російських композиторів
(М.Глінка, П.Чайковський, М.Мусоргський, Н.Римський-Корсаков і ін.) складали романси й опери на українські теми («Майська ніч», «Ніч під
Різдво» Римського-Корсакова, «Сорочинський ярмарок» М.Мусоргського,
«Мазепа» і «Черевички» П.Чайковського).
Українські мелодії використовували у своїй творчості Л.В.Бетховен,
Й.С.Бах, Ф.Ліст («Українські балади», «Скарга», симфонічна поема «Мазепа»),
Ф.Шопен та ін.
Перший оперний театр в Україні було відкрито в Одесі в 1809 р. У
Києві і Харкові оперні трупи виникли в 60-70 р. Х1Х ст. Національна українська опера стала можливої тільки після народження українського професійного драматичного театру (1882 р.).
Український народ дав світовій музичній культурі таких широко відомих майстрів як співачка Соломія Крушельницька (1873-1952), композитор і диригент Олександр Кошиць (1875-1944), що виступали в Італії, Польщі,
Франції, Америці та ін. країнах.
Контрольні запитання.
1. Ким і коли була створена перша українська опера?
2. Які композитори використовували українські народні мелодії у своїй творчості.
3. Коли і де було відкрито перший оперний театр в Україні?
4. Світове значення концертної творчості С.Крушельницької та
О.Кошиця.
5. Значення діяльності та творчості М.Лисенка.
6. Київська театрально-музична школа.
7. Хто написав текст та музику сучасного українського гімну?
3. Живопис, скульптура, архітектура.
Центром підготовки кадрів художників в Росії, була Академія Мистецтв, створена в Петербурзі в 1757 р. Багато її випускників були вихідцями з
України, у тому числі художник А.Лосенко і скульптор І.Мартос, портретисти
Д.Левицький та В.Боровиковський.
Тенденція класицизму, що панувала в Академії, знайшла вираження в скульптурних пам’ятниках, що були встановлені в українських містах
(надгробок фельдмаршалу Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській Лаврі
(1804-1805), пам’ятник дюку де Ришельє в Одесі (1823-1828), автором яких був прославлений український і російський скульптор, академік І.Мартос
(1790-1835). В Москві йому належить пам’ятник Мініну та Пожарському (1818).
20 років прожив в Україні видатний російський кріпосний художник
В.Тропінін, який створив серію портретів українських селян Поділля. Учнями видатного російського художника, представника класицизму, академіка
К.Брюллова були Безперчий, Мокрицький, Сошенко, а також поет Тарас
Шевченко.
Пензлю Шевченка належать портрети сучасників, серія гравюр
«Мальовнича Україна», акварелі і малюнки, зроблені у засланні (серія
«Притча про блудного сина», «Покарання шпіцрутенами», портрети місцевого жителів Киргизії). Після повернення з заслання Шевченко за свої роботи одержав звання академіка по гравіюванню на міді. Широко відомий і автопортрет Шевченко, в якому знайшла відбиток глибока духовна драма поета і художника.
Мальовнича творчість Шевченко вплинула на багатьох художників.
Російський художник Лев Жемчужников написав портрет «Кобзар на дорозі», створив альбом ескізів на українську тематику, назвавши його шевченківською назвою — «Мальовнича Україна». Цей альбом вийшов, як додаток до журналу
«Основа» (1861-1862).
Передвижники. Великий вплив на творчість українських художників мала діяльність російського Товариства пересувних виставок, членами якого стало багато українських митців. Виставки їхніх картин у другій половині 19 ст. щорічно демонструвалися в багатьох містах України, привертаючи пильну увагу громадськості. Вони мали великий естетичний та політичний вплив на сучасників.
Малювальні школи. В цей ж час в Україні були створені перші малювальні школи: у 1865 р. в Одесі, у 1869 р. — в Харкові, в 1875 р. заснована Київська малювальна школа М. Мурашка. Одеську малювальну школу закінчили Костанді, Нілус, Едурдс, Волокідін, Буковецький, Бродський
,Греков, Шовкуненко та ін.
Товариство південно-російських художників створено в Одесі у 1890 р.
Воно об’єднало багатьох українських живописців, що сповідали передові ідеї передвижників. У мальовничих полотнах М.Кузнєцова, К.Трутовського,
К.Костанді, К.Пимоненка, П.Нілуса, Ю.Буковецького, Н.Ладиженського,
Т.Дворнікова відбите життя українського села після реформ 60-70-х років, соціальні, національні і релігійні конфлікти, побут робітників і інтелігенції. Крім соціально-побутової тематики, їхньому пензлю належать численні українські пейзажі і портрети сучасників. Це Товариство — одна з найяскравіших сторінок українського живопису.
Українська тематика знайшла відбиток у роботах відомого російського художника Іллі Рєпіна, що народився в Україні, на Харківщині, у сім’ї військових поселенців. Широку популярність у світі одержала його картина
«Запорожці пишуть листа турецькому султану», що відбила реальний факт із життя уславленого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. При написанні цієї картини Рєпіна консультував український історик, фахівець з історії запорозького козацтва Дмитро Яворницький, який до того ж і позував
Рєпіну для постаті писаря.
Поетичні українські пейзажі малювали А.Куїнджі («Місячна ніч на
Дніпрі», 1880 р.), І.Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. У будинку, де він жив у
Феодосії, зараз знаходиться музей Айвазовського. Його картини виставлені в художніх музеях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси і багатьох інших міст України і Росії. Тонким ліризмом і поетикою перейняті полотна Сергія
Васильківського, його пейзажі і романтичні сюжети на теми українського козацтва.
Одним із видатних українських живописців початку 20 ст. був Олександр
Мурашко, що став відомим завдяки своїй історичній картині «Похорон кошового» (1900), а також психологічно точним портретам. Він першим з українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі,
Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і зараз в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О.Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне розв’язання теми. Був убитий на вулиці Києва у 1919 р. за невідомих обставин.
До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця
Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції, товаришувала з багатьма тогочасними художниками та письменниками, була закохана у Л. де Мопасана
(залишився щоденник та листи до нього), але через хворобу туберкульозу у 24 роки пішла з життя. До імпресіонізму починають схилятися І.Похитонов,
К.Бокшай, А.Куїнжджі та учень Репіна Ф.Красицький, відомий історичною композицією «Гість з Запорожжя».
Українська Академія Мистецтв. О.Мурашко був одним з засновників і професорів Української Академії Мистецтв у Києві в 1918 р., яка у 1922 р. перетворена в інститут.
Українська монументальна скульптура другої половини 19 ст. подана пам’ятником Богданові Хмельницькому в Києві скульптора М.Микешина, що довго був візитною карткою столиці України. Пам’ятник російському полководцю
О.Суворову в Очакові (1907) створив одеський скульптор Борис Едвардс, пам’ятник І.Котляревському (1903) і М.Гоголю (1913-1915) у Полтаві — Леонід
Позен.
Демократичні і реалістичні тенденції в мистецтві Галичини представляли художник-мистецтвознавець Іван Труш (1869-1941) (пейзажі
Придніпров’я, Буковини, портрети письменників І.Франко, В.Стефаника,
Л.Українки, композитора М.Лисенко), Олекса Новаківський (1872-1935), що був засновником художньої школи у Львові й Олена Кульчицька (1877-1967), автор гравюр з життя західно-українського селянства і картин на антивоєнні теми.
Класицизм. Наприкінці 18 — на початку 19 ст. офіційним стилем в архітектурі України був класицизм. Активну участь у спорудженні будинків і плануванні нових міст в Україні в цей час взяли російські зодчі Старов,
Захаров, Мельников, Стасов. На землях Північного Причорномор’я, звільнених від турок і кримських татар, виростають нові міста: Херсон, Маріуполь,
Миколаїв, Одеса, Севастополь. В древніх українських містах (Київ, Чернігів,
Харків, Полтава, Суми) споруджується багато адміністративних і комерційних будівель, дворянських клубів, офіційних резиденцій, соборів і т.ін.
На початку 20 ст. в архітектурі України був широко поширений стиль модерн. Найбільше характерний приклад цього стилю — будинок залізничного вокзалу в Києві (1912-1914 рр., архітектор Вербицький). Ряд архітекторів продовжували працювати в класичних традиціях (будинок державної публічної бібліотеки Академії Наук у Києві, Політехнічний інститут у Львові, будинок колишнього Педагогічного музею в Києві, у якому в 1917 р. засідала
Українська Центральна Рада).
Оригінальним пам’ятником архітектури є будинок Полтавського земства
(сьогодні обласний історико-краєзнавчий музей), який був побудований за проектом архітектора Василя Кричевського (1872-1952) у 1905-1909 рр. з використанням форм українського козацького бароко і фольклорних мотивів у зовнішньому і внутрішньому оформленні будинку. В 1903 р. В.Кричевський одержав за проект цього будинку премію на конкурсі. В оформленні внутрішніх інтер’єрів будинку брав участь художник Сергій Васильківський (1854-1917).
В.Кричевський, як і його брат Федір, був також малярем, художнім керівником в оформленні театральних вистав та кінофільмфів.
Українські садиби.
Качанівка маєток українського мецената Тарновського 19 ст., кліматичний лісовий курорт у Чернігівській обл., бували М.Гоголь,
Т.Шевченко, М.Вовчок, М.Глинка, П.Чайковський та ін.
Сокиринці, маєток українського мецената П.Галагана.
Хутір «Надія» у Кіровоградській обл., садиба акторської сім»ї
Тобілевичів.
Контрольні запитання.
1. Хто представляв у мистецтві Галичини кінця 19-початку 20 ст. демократичні та реалістичні тенденції?
2. Хто з українських малярів-імпресіоністів став широко відомим у
Західній Європі?
3. Значення творчості Василя та Федора Кричевських для українського та світового мистецтва.
4. Київська малювальна школа.
5 Міжнародне визнання творчості Олександра Мурашка.
6. Живописна творчість Т.Шевченка.
7. Кого можна вважати українськими передвижниками?
8. Товариство південно-російських художників.
9. Українська тематика творчості І.Репіна.
10. Коли була створена Українська Академія мистецтв?
11. Одеська малювальна школа.
12. Дайте характеристику творчості С.Васильківського.
13. Які пам’ятники належать українському скульптору І.Мартосу?
14. Коли класицизм став офіційним стилем в архітектурі в Україні?
Висновки.
Українське мистецтво у ХІХ ст. розвивалося поруч з російським мистецтвом таким чином, що розділити їх важко. Але український народ зробив великий внесок у розвиток музики, живопису, архітектури та інших видів мистецтва цього часу. І цей внесок є спільним надбанням.
Лекція 6.
Національно-культурне відродження в Україні та його занепад (1917-
1939 рр.). Особливості розвитку світової культури.
План лекції.
1. Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань.
2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.
3. Художня культура українського Розстріляного Відродження.
А. Література.
Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).
В.Релігія.
1. Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань.
Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надії на краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.
Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави,
УНР-Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти, книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких об’єднань тощо.
Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації. За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 — 29 квітня
1918), в умовах жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише створити українське Міністерство освіти (міністр
В.Прокопович), яке склало плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення українського університету в Кам’янець-
Подільському, народних університетів у Києві, Харкові та Одесі,
Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві. Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські гімназії (восени 1917 р. — 53), відкрито українські видавництва, видано майже 700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду, а також, зрештою, основні засади радянської українізації.
За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня — 14 грудня), власне, була далі продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети у Києві та Кам’янець-Подільському, покладено початок створенню Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого (Горелова).
Українська Академія Наук. Було проголошено створення Української
Академії Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента
Академії гетьман П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський, який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, і дав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико-філологічний. Уряд призначив президію
Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко,
А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій, М.Петров, С.Єфремов, М.Туган-
Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків мала обирати сама
Академія.
Контрольні запитання.
1. Як вплинула національна революція в Україні на українське національно-культурне відродження?
2. В чому суть політики українізації Центральної Ради та уряду гетьмана П.Скоропадського? Які заходи були вжиті?
3. Коли і ким була заснована Всеукраїнська Академія Наук? Хто був її першим президентом?
4. Який внесок в науку зробив Володимир Вернадський?
2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.
Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в
Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс «всерйоз та надовго». В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 = початок; 2)1925-1928 = піднесення, 3)1928-
1933 = згортання («постишевщина»). Її послідовно здійснювали наркоми освіти
УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933).
Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції. Досягнення українізації були зведені майже нанівець. З подачі українського літератора Ю.Лавріненка період цей увійшов в історію, як період «Розстріляного Відродження».
Разом з тим, треба відзначити, що за радянської влади були зроблені певні досягнення в галузі освіти та науки. Була ліквідована неписьменність, запроваджена обов’язкова загальна, а згодом середня освіта, безкоштовне навчання, до навчання залучені діти незаможного населення. Але масовість навчання супроводжувалася зниженням його якості, негативною була тотальна ідеологізація усього культурного життя, в тому числі освіти.
Радянська влада продовжила роботу гетьманату по створенню ВУАН, і радянська історична література починала її історію лише з лютого 1919 р.
Значний внесок у розвиток науки зробили українські академіки.
Природничі науки:
Володимир Вернадський (1863-1945) — засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології. З 1909 ак. Рос. АН, проф. Московського у-ту. В 1918 очолив
Комісію для вироблення законопроекту про заснування Української Академії
Наук в Києві і став її першим президентом. В 1921 р. повертається з України в Росію, в1922-39 директор Радієвого Ін-ту в Ленінграді, в 1923-26 читав лекції в Празі і Сорбонні (Париж), член багатьох академій.
Олександр Палладін (1885-1972), біохімик, засновник укр. біохімічної школи, ак.ВУАН (1929), президент ВУАН (1946-62).
Володимир Кістяківський (1865-1952), фізико-хімик, в 1903-34 професор
Ленінгр. політеху, в 1918 працював в Києві, обраний ак.ВУАН, праці з електрохімії, колоїдній хімії, теорії розчинів, корозії металів.
Лев Писаржевський (1874-1938), хімік, електронна хімія, електронна теорія каталізу, ак.ВУАН з 1925.
Сергій Реформатський (1860-1934), хімік-органік, проф. Київ. ун-ту, підручник «Початковий курс органічної хімії».
Володимир Яворський (1876-1942), хімік-органік, створив київську наукову школу органіків, ак.ВУАН з 1934.
Микола Крилов (1879-1955), математик, математична фізика, нелінійна механіка, ак.ВУАН з 1922.
Дмитро Синцов (1867-1946), математик, ак.ВУАН з 1939.
Євген Патон (1870-1953), електрозварювання та мостобудування, ак.ВУАН з 1929.
Володимир Липський (1863-1937), ботанік, вивчав рослини Сер.Азії,
Кавказу, України, народився на Волині, в 1894-1917 праця в СПБ, Києві,
Одесі, з 1928 директор Одеського Ботсаду, президент ВУАН в 1922-1928.
Олександр Фомін (1871-1935), ботанік, праці з систематики рослин, флористиці Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, України, ак.ВУАН з 1921.
Микола Кащенко (1855-1935), біолог, ембріологія, гістологія, акліматизація рослин, ак.ВУАН з 1918.
Володимир Гамалія (1859-1949), мікробіолог та епідеміолог, довів вірусну природу чуми ВРХ, проблеми імунітету, з 1940 почесний чл. АН СРСР.
Данило Заболотний (1866-1929), мікробіолог та епідеміолог, був ректором Одеської медакадемії, в 1929 організував Ін-т мікробіології, президент ВУАН (1866-1929). Праці присвячені вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифу, дизентерії. Керував численними експедиціями, виїздив для вивчення чуми в
Індію, Аравію, брав участь у ліквідації чуми в Шотландії.
Олександр Богомолець (1881-1946), патофізіолог. В 1931 створив Ін-т експериментальної біології та патології, Ін-т клінічної фізіології. В 1906 закінчив Новорос. ун-т, де працював під керівництвом Підвисоцького,
Тарасевича, Вороніна. До 1911 ас., приват-доцент кафедри загальної патології Новоросійського ун-ту, ак.ВУАН з 1929, в 1930-46 її президент.
Володимир Філатов (1875-1956), офтальмолог, з 1921 проф. Од. медіну, дир. Укр. експериментального Ін-ту очних хвороб та тканинної терапії з
1936, ак.ВУАН з 1939.
Микола Стражеско (1876,Одеса-1952), терапевт, кардіологія, діагностика, внутрішні органи, ак.ВУАН з 1934.
Авксентій Корчак-Чепурківський (1857-1947), гігієніст та епідеміолог, ак.ВУАН з 1921.
Соціально-економічні науки:
Кость Воблий (1876-1947), економ-географ, автор першого підручника
«Економ. географія України» (1919), в 1942-47 дир. Ін-ту економіки, віце- президент ВУАН (1928-30).
Михайло Птуха (1884-1961), економіст, статистик, демограф, ак.ВУАН з
1920.
Історико-філологічні науки:
Дмитро Багалій (1857-1932), історик, автор «Історії Слобідської
України», «Нарис історії української історіографії», «Укр. мандрівний філософ Сковорода», член комітету по створенню ВУАН, ак.ВУАН з 1918, перший голова іст.-філол. секції.
Агатангел Кримський (1871-1942), філолог, сходознавець, твори
«Історія Персії та її писемності», «Хафіз та його пісні», «Персидський театр», «Історія Туреччини та її писемності», один з організаторів ВУАН, її беззмінний вчений секретар.
Микола Василенко (1877-1935), правник, праці з іст. Укр та іст права, чл.ТУП, співроб. в журналах «Киевская старина», «Записки о-ва Нестора-
Летописца», обраний приват-доц. Київського ун-ту, але позбавлений права викладати, чл.колегії Генерального Суду (1918), міністр освіти за гетьмана, створював ВУАН, 2 ун-ти, ак.ВУАН з 1918, голова соц.-екон. відділу, в 1924 на процесі Центра Дії засуджений на 10 років, але амністований, усунений з
ВУАН в 1929.
Михайло Слабченко (1882-1952), історик, народився під Одесою, закінчив Новоросійський ун-т, проходив стажування у Парижі, автор 4-томної
«Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни», проф. Од.ІНО, ак.ВУАН з 1929, арешт. І репресований у справі СВУ.
Олександр Оглоблін (1899-1992), історик, історіограф та археограф, автор понад 1000 наукових праць, під час нацистської окупації протягом обмеженого часу був бургомістром Києва, після війни в еміграції у США.
В.Юринець, філософ, народився в Галичині, навчався у Львівському ун- ті, Відні, Парижі, Берліні. У Парижі здобув звання доктора філософії. В
1925 очолив Ін-т філософії, викладав філософію у вузах Харкова. Відомий працями з історії філософії, гегельянства, фрейдизму.
Микола Сумцов (1854-1922), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1918.
Володимир Гнатюк (1871-1926), фольклорист, етнограф, ак. ВУАН з 1924.
Андрій Лобода (1871-1931), фольклорист, етнограф, літературознавець, ак.ВУАН з 1922, очолював Етнографічну комісію ВУАН.
Контрольні запитання.
1. В чому суть, головні етапи та наслідки політики радянської українізації, її відмінність від українізації, яку провадили національні уряди України.
2. Хто був головним виконавцем політики радянської українізації?
3. Якими були досягнення освіти (науки) в Україні в 20-ті роки ХХ ст.?
4. Ким був Данило Заболотний?
3. Художня культура українського Розстріляного Відродження.
А. Література.
Два центри розвитку української літератури — Київ та Харків. До 1932 р. існували умови до розвитку в Україні (як і загалом в СРСР) різних літературних напрямків. Літературні течії:
Символізм. Теоретичні засади — світ непізнаванний і відображати його можна лише приблизно, символічно. Основоположники символізму у Франції в 70- х рр. ХІХ ст. Поль Верлен, С.Малларме, в Росії виразниками символізму були
В.Брюсов, К.Бальмонт, О.Блок, А.Бєлий, Д.Мережковський, Ф.Сологуб. В
Україні — О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська,
Д.Загул, Я.Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В.Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919).
Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності (від лат.
Futurum-майбутнє), протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки зображення і боротьба з провінціалізмом. Склався напередодні і в роки 1 світової війни. Теоретик
Ф.Марінетті (Італія). В Росії представниками футуризму були брати Бурлюки,
В.Маяковський, І.Сєвєрянин, В.Хлєбніков. В Україні — М.Семенко, Г.Шкурупій,
М.Ірчан, М.Терещенеко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу «Аспандут»
— Асоціація панфутуристів.
Неокласики. Теоретичні засади — стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ «чистого мистецтва».
Представники: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бурггардт
(Юрій Клен).
Пролетарські письменники. Організація — Гарт (1923-25, лідер —
Блакитний-Еллан), згодом — ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської літератури, 1925-28, лідер Микола Хвильовий, Фітільов, 1893-1933).
Завдання: створення нової української літератури небагатьма кваліфікованими письменниками, проти масових пролетарських організацій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури (Геть від Москви! Орієнтація на психологічну
Європу). Члени ВАПЛІТЕ — М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан,
І.Дніпровський, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, І.Сенченко, О.Копиленко,
П.Панч, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський. Літературна дискусія 1926-28 рр. В
1926 діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. Хвильовий, Яловий,
Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Критика роману Хвильового «Вальдшнепи», частина журналу «Вапліте» з продовженням роману конфіскована в типографії.
В 1928 організація самоліквідована.
Плуг (1922-1932). Союз селянських письменників: С.Пилипенко,
А.Головко, П.Панч.
До початку 30-х рр. багато письменницьких організацій існувало і в
Росії: ВАПП (Всеросійська асоціація пролетарських письменників), Спілка селянських письменників, ЛЕФ, Молода гвардія. В 1932 р. постанова ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій — об’єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. В травні 1932 вперше на сторінках «Літ. газ.» прозвучав термін «соцреалізм». (Голова спілки письменників І.Гронський писав: «Маси вимагають від письменника художньої щирості, правдивості, революційного соціалістичного реалізму»). У жовтні
1932 р. в будинку М.Горького відбулася зустріч Сталіна з письменниками, де він назвав їх «інженерами людських душ». Термін соцреалізм став основним і мав означати: народність, партійність, соціалістичний гуманізм.
Література діаспори. Багато українських письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном. У Франції працював Володимир
Винниченко. В Чехословаччині — Олександр Олесь (Кандиба). Тут склалася ціла
«празька школа» молодих українських літераторів, до якої входили Олег
Ольжич (Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Улас
Самчук, Юрій Клен (Освальд Бурггардт), Леонід Мосендз, Юрій Липа.
За плечима багатьох з них лишився історичний досвід військової та державної поразки та гіркота емігрантських поневірянь. Але не безпомічний плач за нездійсненною державністю, над гетьманськими чи УНРівськими руїнами, над жалюгідно-жебрацьким становищем емігранта без надії на переможне повернення на Батьківщину, перспектива якого між двома світовими війнами була дійсно ірреальною, а оптимістична віра у кінцеву перемогу, безвідносно до її реалізації — ось що було притаманно творчості цієї групи українських письменників та поетів, якій Д.Донцов дав влучне визначення
«трагічних оптимістів». Головним стрижнем, що об’єднував їх світогляд і мистецтво, була українська державність.
Контрольні запитання.
1. Символісти та футуристи в Україні.
2. Що ви знаєте про українську діаспорну літературу?
3. Яке гасло було висунуте М.Хвильовим у запалі літературної дискусії
1926-28 рр.?
4. Яке було значення та наслідки літературної дискусії в Україні 20-х років?
5. В чому суть гасла Миколи Хвильового «Геть від Москви»? Які були його наслідки?
6. Що означає термін «Розстріляне Відродження» для української літератури та мистецтва?
7. Коли і як було запроваджено сталінський метод соцреалізму, як єдиний творчий метод в літературі та мистецтві?
Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).
Живопис.
Склалося 2 напрямки у живопису: стара генерація, яка відстоювала збереження українського національного стилю в мистецтві та нове покоління митців, які ставили перед собою завдання створення нової, «пролетарської культури». Як і в літературі, існувало декілька творчих об’єднань.
Т-во художників ім. Костанді (Одеса, 1922-29), об’єднання художників- реалістів та аматорів мистецтва на творчих принципах передвижників.
Завдання: пропаганда знань про мистецтво. Члени: Волокидін, Шовкуненко,
Буковецький, Заузе. Не відповідало принципам компартії і було
«самоліквідовано».
Асоціація художників Червоної України (Київ, Харків, 1926-32), на принципах революційного реалізму. В 1930 перетворено у Всеукр. асоціацію пластичних мистецтв, а згодом у Всеукр. Асоціацію пролетарських художників.
Асоціація революційного мистецтва України (1925-32), протистояла
АХЧУ, відстоювала принципи: створення монументального мистецтва в національних традиціях (бойчукізм), підтримка модерністських пошуків.
Члени: старше покоління — Бурачек, Прохоров, молодь — Михайло Бойчук, Іван
Падалка, Василь Касьян, Василь Седляр, Софія Налепінська-Бойчук, Олександр
Довгаль, Оксана Павленко та ін. Частина з них мала чудову європейську освіту, пройшла професіональний вишкіл в академічних мистецьких закладах
Парижа, Кракова, Мюнхена. М.Бойчук був творцем тогочасного іконописного стилю у живопису — поєднання впливів візантійського мистецтва та інших монументальних стилів раннього ренесансу з елементами українського національного орнаменту, мозаїки та фрески, іконопису та портретного живопису ХУІІ-ХУІІІ ст. Майже всі «бойчукісти» були репресовані, а їх численні монументально-декоративні роботи та фрески знищені (розписи
Луцьких казарм у Києві 1919 р., оформлення українського павільйону на І
Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві у 1923 р., фрескові розписи Київського Художнього Ін-ту, монументальні фрески інтер’єрів
Першого Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі,
Одеського Дому преси та ін.).
Контрольні запитання.
1. Якими були теоретичні засади монументального живопису Михайла
Бойчука та його школи «бойчукістів»?
Скульптура.
Ідеологізація творчого життя. Партійні замовлення. В конкурсі на проект пам’ятника Шевченко на могилі в Каневі в 1926 з 22 проектів жоден не прийнятий. На міжнародному конкурсі на пам’ятник Шевченко в Харкові 1930 р. жоден проект не прийнято, звинувачення скульпторів в етнографізмі, хуторянському просвітництві, академізмі, натуралізмі. Повторний конкурс
1933 р. — 33 проекти. Відхилені проекти Кавалерідзе, Ф.Кричевського,
Петрицького, Касьяна, Б.Кратко. Прийнято проект Манізера і Лангбарда
(побудовано 1935 в саду ім. Шевченко). Манізеру було доручено спроектувати пам’ятник Шевченко в Києві (Шевченківський парк, 1939).
Бернард Кратко (1884-1960), професор Академії Мистецтв (1919),
Київського Худ. Ін-ту (з 1925). Портрети-бюсти Шевченка, Заньковецької,
Бойчука. В 1937 засланий до Середньої Азії. Після ВВВ скульптура «Шахтарі», пам’ятник Свердлову в Єнакієво.
Іван Кавалерідзе (1887,Полтавщина-1978), скульптор та кінорежисер.
Пам’ятники княгині Ользі в Києві (1911), Шевченко та героям революції в
Ромнах (1918), Шевченко в Сумах (1920), Сковороді в Лохвиці Хрк. обл.
(1922), Шевченко в Полтаві (1926), Сковороді в Сковородинівці Хрк.обл.
(надмогильний). В 50-ті рр. скульптурні групи з уклоном до стилізації
(«Толстой та Горький», «Горький та Шаляпін», «Шаляпін в ролі Дон-Кіхота»,
«Бучма в ролі Миколи Задорожного», «Б.Хмельницький посилає кобзарів на села».).
Працює також, як кінорежисер: конструктивістська стилізація на історичну тематику в фільмах «Злива» по мотивам «Гайдамаків» Шевченка
(1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936), які він поставив на Одеській кіностудії. Всі вони були засуджені, як націоналістичні і формалістичні, внаслідок чого режисер змушений був наступні фільми знімати в етнографічно-спрощеному стилі («Наталка
Полтавка», 1936). Через те, що залишався в окупації, зазнав критики
Хрущова. В 1958 зняв фільм «Григорій Сковорода» за власним сценарієм, в
1961 р. фільм «Повія» за П.Мирним з Людмилою Гурченко в головній ролі.
Сергій Литвиненко (нар. 1899, Полтавщина), навчався у Краківській
Академії Мистецтв та Парижі, працював у Львові. Воював у лавах Української армії Директорії. З 1944 в Німеччині, з 1949 — США. Автор багатьох надмогильних пам’ятників (І.Франко, Личаківське кладовище у Львові, 1933), скульптурні портрети митрополита А.Шептицького, Мазепи, українських письменників, художників, політиків. Вплив школи Родена, Бурделя. В портретах — імпресіоністичний підхід, в пам’ятниках — монументальність, класицизм.
Архітектура. Два напрямки в архітектурі: а)пошуки сучасної національної архітектури на основі традицій бароко, б)конструктивізм.
Останній спочатку підтримувався компартією, тому що виступав проти академізму, еклектики. В 1932-33 конструктивізм було об’явлено ворожим стилем, запроваджено офіційний напрям в архітектурі — поєднання конструктивізму з псевдомонументалізмом.
Найвидатнішими архітекторами цього періоду в Україні були:
Дмитро Дяченко (1887-1942), виступав проти конструктивізму, пропагував українські барокові форми. Перший директор Архітектурного Ін-ту в Києві (1918). Автор комплексу будівель Української Сільськогосподарської
Академії в Голосієво (Київ), який вважається класичним прикладом нового напрямку в архітектурі. Праці Дяченка викликали в 30-х рр. дискусію і офіціальний осуд. В 1937 вимушений був переїхати в РРФСР, де репресований.
Олександр Вербицький (1875-1958), проф. Київського Художнього Ін-ту, ак.Академії Архітектури УРСР. Побудував в стилі українського бароко з елементами конструктивізму будинок Київського вокзалу (1928-33), елеватор в
Одесі.
Павло Альошин (1881-1961), використовував українські архітектурні традиції. Побудував будинок Педагогічного музею в Києві (1909-13, буд.
Центральної Ради), буд. Ольгінської гімназії (1914-27, тепер головний корпус АН України).
Володимир Заболотний (1898-1962), президент Академії архітектури
УРСР, побудував буд. Верховної Ради УРСР (1936-39).
Музика.
З 1923 р. в Києві існувало Товариство ім. Леонтовича В його складі:
Ревуцький, Лятошинський, Косенко, Вериківський та ін. В 1928 перетворено у
Всеукраїнське Т-во революційних музикантів (ВУТОРМ), яке об’єднало майже всіх видатних композиторів. Ліквідовано у 1932 і замінено Спілкою композиторів УРСР.
Лев Ревуцький (1889-1977), фортеп’янні твори, кантати, симфонії, концерти, хорові та сольні обробки укр.нар.пісень. Редакція опери Лисенко
«Тарас Бульба». З 1934 викладач Київської консерваторії.
Борис Лятошинський (1895-1968), опери, симфонії, симфонічні балади, симфонічні поеми, хори, обробки пісень, музика для п’єс та кінофільмів.
Віктор Косенко (1896-1938), симфонічні поеми, сонати, фортепьянні п’єси, увертюри, концерти, обробки пісень.
Михайло Вериківський (1896-1962), опери, перший український балет, симфонічні композиції, вокально-симфонічні твори, хори, пісні.
Театр.
До 1917 в Україні один театр Садовського в Києві. В 1918 — 3 театри:
1)Держ. драм. театр — вихованці МХАТ, реалістично-психологічна школа;
2)Держ. народний театр Саксаганського; 3)»Молодий театр» Леся Курбаса та
Гната Юри — розрив з традиціями старого побутового театру, орієнтація на західний театр модерна.
Курбас Лесь (1885-1942), син галицького актора, вивчав філософію у
Віденському ун-ті, театр. мистецтво, в «Молодому театрі» пошуки форми, вирішальна роль режисерського задуму, грав провідні ролі, широко ставив свої інсценізації. Ці традиції продовжив заснований ним у 1922 р. театр
«Березіль» (Київ, потім Харків): експресіонізм, конструктивізм, національна лірика, патетика, сатира. В 1933 репресований і засланий на Соловки.
Звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від сучасної дійсності, російського театру. «Березіль» перетворено у театр ім. Т.Шевченка (реж.
Мар’ян Крушельницький).
Київський театр ім.І.Франко, створений Г.Юрой у Вінниці в 1920, з
1926 у Києві.
Одеська Держдрама (1925), перший в Одесі стаціонарний український театр, реж. Терещенко, Василько, актори Ужвій, Нятко, Шумський.
Театри робітничої молоді (ТРОМ’и), дитячі театри.
Драматурги: Іван Дніпровський, Яків Мамонтов, Мирослав Ірчан, Іван
Микитенко, Микола Куліш, Олександр Корнійчук, Іван Кочерга.
Оперні театри: Одеса, Харків, Київ, Вінниця, Дніпропетровськ.
Оперні співаки: Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут,
Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай.
Кіно.
У 20-і роки Одеса на певний час стає столицею українського кінематографу. Після створення у Харкові в 1922 році Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Одесі на базі декількох колишніх приватних кінопідприємств створена Одеська кінофабрика ВУФКУ, з 1929 р. Одеська кінофабрика «Українфільм», з 1938 отримала сучасну назву. Аж до створення в
1928 р. кінофабрики в Києві це було єдине велике кінооб’єднання в Україні.
Тут працювали видатні кінорежисери Петро Чардинін /Красавчиков/ (1873-
1934), Володимир Гардін (1877-1965), Георгій Тасін /Розов/ (1895-1956), дебютували як кінорежисери Олександр Довженко (1894-1956), Іван Кавалерідзе
(1887-1978), Лесь Курбас (1887-1942), знімалися актори Амвросій Бучма,
Наталя Ужвій, Юрій Шумський, Іван Замичковський.
П.Чардинін за 25 років роботи на Одеській кінофабриці створив понад
200 кінострічок. Ним були поставлені картини «Розповідь про семеро повішених» (1920), «Магнітна аномалія», «Тарас Шевченко» (1926), «Тарас
Трясило» (1927), «Червінці», «Хазяїн чорних скель», «Черевички» (1928).
П.Чардинін відкрив талант молодого А.Бучми, доручивши йому заголовну роль
Тараса Шевченко в однойменному фільмі. Фільм Чардиніна «Укразія» про антантівську інтервенцію в Одесі демонструвався в 1925 р. на Міжнародній виставці в Парижі і став першим українським фільмом, що вийшов на закордонний екран.
В.Гардін поставив в Одесі фільми «Остап Бандура», «Поміщик», «Слюсар і канцлер», «Отаман Хміль» (1924) за сценарієм Льва Нікуліна. С.Тасін — автор фільмів «Ордер на арешт», «Джиммі Хіггінс», «Кармалюк», «Нічний візник» (1929, з А.Бучмою і І.Замичковським), «Назар Стодоля», «Велика гра». Як кінорежисер пробував себе в Одесі видатний український театральний режисер і актор Лесь Курбас. Він поставив фільми «Шведський сірник»,
«Макдональд», «Вендетта», «Арсенальці» з А.Бучмою у головній ролі.
На Одеській кіностудії в 1926 р. зняв свій перший фільм «Вася- реформатор» О.Довженко. Потім з’явилися фільми «Ягідка кохання» (1926),
«Сумка дипкур’єра» (1927), «Звенигора» (1928, сценарій Й.Йогансена, художнє оформлення В.Кричевського), «Арсенал» (1929). Наступні фільми, О.Довженко знімав уже в Києві.
З 1926 році на студії працював кінорежисером Володимир Вільнер, постановник фільму «Беня Крик» за сценарієм І.Бабеля з Ю.Шумським у головній ролі. Тут починав творчу кар’єру Микола Охлопков (1900-1967), згодом відомий режисер московських театрів. Ним були поставлені фільми
«Митя» і «Проданий апетит».
Разом з О.Довженко створював фільми «Вася-реформатор», «Ягідка кохання», «Арсенал» кінооператор Даніїл Демуцький (1893-1954), син українського фольклориста, хорового диригента і композитора Порфирія
Демуцького (1860-1927). У Довженка в фільмі «Арсенал» працював асистентом згодом відомий радянський кіносценарист Олексій (Люся) Каплер (1904-1979).
У 1940 році Олександр Файнциммер поставив в Одесі фільм «Танкер Дербент» за однойменною повістю Юрія Кримова, який довгий час вважався радянською кінокласикою.
У багатьох фільмах в Одесі знявся А.Бучма («Укразія», «Вендетта»,
«Тарас Шевченко», «Арсенальці», «Макдональд», «Микола Джеря», «Нічний візник», «Назар Стодоля», «Арсенал», «Джиммі Хіггінс», «Тарас Трясило»,
«Проданий апетит», «Напередодні»). Як режисер він поставив тут фільм «За стіною». Плодотворно працював в Одесі і іншій видатний український актор
Юрій Шумський (кінофільми «Вася реформатор», «Тарас Шевченко», «Беня Крик»,
«Борислав сміється», «Буря», «Напередодні», «Нічний візник»). У фільмах
«Тарас Трясило», «Назар Стодоля» знімалася Наталя Ужвій, у той час акторка
Одеської Держдрами.
У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм С.Ейзенштейна
«Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.
Київська кінофабрика ВУФКУ створена в 1928 р. Тут поставлені фільми
«Земля» О.Довженко (1930, на Всесвітній виставці в Брюсселі 1858 р. визнаний одним з 12 кращих фільмів світу), перший український кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок» Екка (1939), «Щорс» О.Довженко (1939), «Велике життя» Лукова (1939), «Богдан Хмельницький» Савченка (1941).
Контрольні запитання.
1. Що ви знаєте про Леся Курбаса та його театр «Березіль»?
2. В чому полягає значення творчості О.Довженка?
В.Релігія.
У травні 1920 Всеукраїнська православна церковна рада у Києві проголосила автокефалію і скликала у 1921 р. Всеукраїнський Церковний
Собор. Він висвятив Василя Липківського (1864-1938) на архієпископа та призначив митрополитом Київським. Цим було покладено початок Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). В 1926 вона мала 32 єпископи,
3000 священиків, 20 єпархій, 2800 приходів, 6 млн. прихожан.
Радянська влада провела конфіскацію церковних коштовностей(золоті та срібні лампади, свічники, чаші, митри з дорогоцінними каміннями, панагії, дзвони), церковних будівель. В 1922 запроваджено контроль над усіма церковними справами.
1926 р. Липківський арештований, влада настояла, щоб ІІ
Всеукраїнський Собор УАПЦ у 1927 його зняв. Призначено Миколу Борецького, арештований 1930 після процесу СВУ. 1930 Надзвичайний Церковний Собор з декількох єпископів та 40 священиків ухвалив про самоліквідацію УАПЦ, 1935 вона остаточно ліквідована. Знищення храмів: Михайлівський золотоверхий
Собор, Десятинна церква, Братський монастир на Подолі, Микольський Собор.
Тисячі сільських церков перетворені на клуби та склади. В 1937 з 2000 приходів в Україні не лишилося жодного.
Контрольні запитання.
1. Коли була створена УАПЦ, хто був її першим митрополитом? Коли вона була ліквідована?
Висновки.
Внаслідок національної революції 1917-1920 рр., за діяльності українських національних урядів, розпочався новий етап національного відродження в Україні, Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30- х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції.
Національне відродження перетворилося в «Розстріляне Відродження».
Лекція 7.
Культура України у 1939- 1991 рр.
План лекції.
1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя.
Ждановщина.
2. Неоднозначний стан української культури під час «хрущовської відлиги».
3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.
4. Стан культури України в сучасних умовах.
1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя.
Ждановщина.
З початком Великої Вітчизняної війни всі українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції в обов’язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. В столицю Башкирії Уфу була евакуйована АН УРСР, творчі союзи (письменників, композиторів, художників), Київська опера. Інститут електрозварювання академіка Є.Патона евакуйований на Урал, Інститут чорної металургії — в Свердловськ, Інститут офтальмології В.Філатова — в Ташкент тощо. Академіка А.Кримського, 70-річчя якого урочисто святкували на початку 1941 р., незважаючи на його похилий вік та хворобу, вивезли силоміць, а потім кинули у в’язницю, де він і помер.
Евакуйовані були вищі учбові заклади з викладачами та студентами:
Київський та Харківський університети — в Казахстан, Одеський — спочатку на
Північний Кавказ, згодом в Туркменію (Байрам-Алі), Київський та Харківський медінститути — в Самарканд. На базі кадрів Київського медінституту створено
Челябінський медін.
В евакуації опинилися письменники М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра,
А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, О.Копиленко, І.Ле та ін. На замовлення їх творчість обмежувалася головним чином воєнно-патріотичною тематикою (Корнійчук — «Партизани в степах України», «Фронт», Кочерга —
«Ярослав Мудрий», Бажан — «Данило Галицький»). Частина письменників подалася на фронт воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, його дружина В.Василевська та ін.).
В Сибір та Середню Азію були евакуйовані 35 театрів з України.
Київська кіностудія потрапила в Ашхабад, Одеська — в Ташкент. В евакуації були зняті кінострічки «Олександр Пархоменко» (реж.Л.Луков, 1943 р.), «Як гартувалася сталь» за М.Островським, «Райдуга» (реж. М.Донськой, за романом
В.Василевської, 1944 р.), «Нескорені» за Б.Горбатовим (1945) та ін.
О.Довженко здійснив зйомки документальних стрічок «Битва за нашу радянську
Україну» та «Перемога на Правобережній Україні» (1943).
Ознаки впливу культу особи Сталіна на кіно, які спочатку з’являлися боязко і подекуди, з часом отримали риси імперативності, неодмінності, категоричності, обов’язковості та постійності. Спочатку Сталін не з’являвся особисто на екрані, а тільки згадувався («Розгром Юденіча», 1941 р.). У
1942 р. він фігурує не тільки в «Обороні Царицина» та «Олександрі
Пархоменко», але й у фільмі про легендарного вождя монгольського народу
«Його звуть Сухе Батор». Актор Чіаурелі, який спеціалізувався на зображенні сталінської величі та мудрості, вражав афоризмами і оточення обожнювало його.
Сценарій О.Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню.
Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом.
Виступаючи на політбюро у січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті
«ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру — це відвертий випад проти політики партії».
У фільмах воєнних років за вказівкою Сталіна пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Ворога показували карикатурно, лякливим, слабким, взагалі позбавленим людських рис. Такою була картина
І.Пир’єва «Секретар райкому», прем’єра якої відбулася на жовтневі свята
1942 р. та мала великий суспільний резонанс, а також фільм М.Калатозова
«Непереможні».
Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах
(наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в
Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії заселена русифікованими румунами і завдання нової влади — повернути його в лоно рідної румунської мови і культури.
Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк, літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов
(Ю.Шерех), Юрій Лавріненко, Оксана Лятуринська та ін.
Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам’ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату (Мінгрельська та Ленінградська справи), військових (опала маршала
Г.Жукова, закордонне відрядження маршала К.Рокосовського, справа маршала авіації О.Новикова), а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній
1946-1948 рр., що отримали назву «ждановщини» по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.
Ця політика знайшла відображення у постановах ЦК про журнали «Звезда» та «Ленинград», про репертуар драматичних театрів, про кінофільм «Велике життя», про оперу В.Мураделі «Велика дружба». Мова йшла про аполітичність, безідейність, пошлість, формалізм в художній творчості. Нищівній критиці було піддано увесь доробок популярної поетеси Анни Ахматової та відомого фейлетоніста Михайла Зощенка. Справжнє прізвище Ахматової — Горенко, вона народилася в Одесі. Її чоловіком був розстріляний ЧК в Петрограді у 1921 р. російський поет Микола Гумільов.
У доповіді Жданова говорилося: «А.Ахматова является одним из представителей безидейного реакционного литературного болота. Она принадлежит к так называемой группе акмеистов, вышедшей в свое время из рядов символистов, и является одним из знаменосцев пустой, безидейной аристократической поэзии, абсолютно чуждой советской литературе. Акмеисты представляли из себя крайне индивидуалистическое направление в искусстве.
Они проповедовали теорию «искусства для искусства», «красоты ради самой красоты», знать ничего не хотели о народе, о его нуждах и интересах, об общественной жизни. Что поучительного могут дать произведения Ахматовой нашей молодежи? Ничего, кроме вреда».
На відміну від аристократичної Ахматової, Зощенко належав до фаворитів партійного керівництва та пересічного радянського громадянина.
Його перше оповідання було опубліковано у 1921 р. До цього часу він встиг пройти дві війни — світову та громадянську, переніс важке поранення, працював шевцем, актором, телефоністом, співробітником карного розшуку Без його оповідань та фейлетонів неможливо уявити радянську країну 20-30 рр.
На його адресу Жданов сказав: «Зощенко как мещанин и пошляк, избрал своей постоянной темой копание в самых низменных и мелочных сторонах быта.
Можно ли дойти до более низкой степени морального и политического падения и как могут ленинградцы терпеть на страницах своих журналов подобное пакостничество и непотребство? Только подонки литературы могут создавать подобные «произведения». Зощенко с его омерзительной моралью выворачивает наизнанку свою пошлую и низкую душонку. Насквозь гнилая и растленная общественно-политическая и литературная физиономия Зощенко…Какой вывод следует из этого? Пусть убирается из советской литературы».
Згодом остракізму було піддано роман О.Фадєєва «Молода гвардія» та одноіменний кінофільм С.Герасимова, другу серію фільму С.Ейзенштейна «Іван
Грозний», музичні твори композиторів Д.Шостаковича та С.Прокоф’єва, репресовані актори Л.Русланова, Окуневська, В.Федорова та ін.
Невдовзі ця політика була розповсюджена і на наукову інтелігенцію: в
1997-1951 рр. відбулися так звані «дискусії» з історії філософії, біології
(сесія «ВАСХНИЛ», яка призвела до монополізації в біологічній науці поглядів псевдо-вченого Т.Лисенко та його оточення), фізіології, політекономії, мовознавству. В останніх двох дискусіях особисто взяв участь
Сталін. Вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою, були об’явлені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Репресій зазнало багато визначних вчених.
В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період «малокартиння»: в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини
(«Костянтин Заслонов», «Рядовий Олександр Матросов», «Подвиг розвідника»,
«Повість про справжню людину» Олександра Столпера (1948), «Молода гвардія»
С.Герасимова (1948) тощо). Антиамериканську спрямованість в дусі «холодної війни» мала більшість театральних вистав.
А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де
Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.
Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на
Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з
«українським буржуазним націоналізмом». Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в
1951 р. в газеті «Правда» було піддано жорстокому розгрому його вірш
«Любіть Україну», написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів
«Щоб сади шуміли», де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав
Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький,
Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко
(за сценарій кінофільму «Україна в огні»), композитор Кость Данькевич (за оперу «Богдан Хмельницький»).
У серпні 1947 р. була ухвалена постанова ЦК КП(б)У про загрозу українського буржуазного націоналізму, засуджені «Історія України» під ред.
М.Петровського 1943 р. видання, «Нариси історії української літератури» за ред. Маслова та Кирилюка 1945 р. видання, журнали «Вітчизна» та «Перець»,
М.Рильський за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», передмову до першого тому «Поезій», Ю.Яновський за роман «Жива вода», І.Сенченко за повість «Його покоління», В.Сосюра за вірш «Любіть Україну», О.Довженко за кіносценарій «Україна в огні», композитори Кость Данькевич за оперу «Богдан
Хмельницький», Герман Жуковський за оперу «Від усього серця».
Заходи сталінського режиму були спрямовані на денаціоналізацію культурно-ідеологічних процесів, викорінення національної свідомості і заміну її «інтернаціональним комуністичним світоглядом», недвозначно забарвленим великодержавним російським шовінізмом. Звужувалася сфера вживання української мови, вона повністю витіснялася з наукового обігу.
Зменшувалася кількість українських шкіл, викладання у вузах переводилося на російську мову. О.Субтельний писав, що «це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури».
Поряд з українською інтелігенцією, з 1948 року чергова хвиля репресій була поширена на єврейську інтелігенцію, яку звинувачували у сіонізмі, космополітизмі, плазуванні перед капіталістичним Заходом, буржуазним способом життя тощо. Сфабриковано процес Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), за яким було заарештовано і розстріляно 24 діяча єврейської культури, 18 з них — з України. Серед репресованих — засновник єврейської радянської поезії Давид Гофштейн, автор багатьох перекладів з Шевченка,
Франка, Л.Українки, Рильського, Тичини, Сосюри, а також Ірма Друкер, Ноте
Лур’є, Мойсей Альтман. Голова АЄК відомий актор і режисер Соломон Міхоелс
(Вовсі) загинув в 1948 р. у Мінську при загадкових обставинах. У квітні
1953 р. Л.Берія у листі Г.Маленкову поклав відповідальність за це на колишнього міністра держбезпеки В.Абакумова, який після свого арешту визнав, що виконував пряму сталінську директиву. Цькувалися україномовні письменники та літературознавці єврейського походження Леонід
Первомайський, Ілля Стебун (Абрам Кацнельсон), Євген Адельгейм, Леонід
Санов (Смульсон), Олександр Борщагівський та ін. Все це дає підстави говорити про державний антисемітизм, який існував в цей час в Радянському
Союзі.
2. Неоднозначний стан української культури під час «хрущовської відлиги».
Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву
«відлиги» (за повістю Іллі Еренбурга «Оттепель»,1954). Відкривалися десятки нових літературних журналів, театрів, перекладалися і друкувалися до цього заборонені іноземні автори, з’явилися художні твори радянських письменників великого громадського звучання («Не хлібом єдиним» В.Дудінцева, «Один день
Івана Денисовича» О.Солженіцина, «Доктор Живаго» Б.Пастернака, «Нащадки
Сталіна» Є.Євтушенко, «Доля людини» М.Шолохова, «Тьоркін на тому світі»
О.Твардовського, художні мемуари І.Еренбурга «Люди, роки, життя» тощо). В
1958 р. були скасовані одіозні постанови ЦК з питань ідеології 1946-1948 рр.
Великих успіхів досяг кінематограф. За 3 роки після ХХ з’їзду в прокат надійшло 360 повнометражних картин. Серед них музично-сатиричний фільм Е.Рязанова «Карнавальна ніч», картини на морально-побутову тематику
«Справа була в Пенькові» С.Ростоцького, «Дім в якому я живу» Л.Куліджанова,
«Дев’ять днів одного року» М.Ромма (1962), революційна та військова тематика — «Ходіння по муках» Г.Рошаля, «Тихий Дон» С.Герасимова (1957-58),
«41» та «Балада про солдата» Г.Чухрая (1959), «Комуніст» Ю.Райзмана (1959, сценарій Є.Габриловича), «Летять журавлі» М.Калатозова (1957), «Іваново дитинство» А.Тарковського (1962), «Доля людини» С.Бондарчука (1959) тощо.
Розквіт радянського кінематографа проходив на фоні творчого вибуху світового кіномистецтва: «нова хвиля» французького кіно (режисери Годар,
Андре Рене, Ф.Трюффо, Клод Шаброль), група «вільного кіно» в Англії, творчість якої була спрямована проти соціальної нерівності (Андерсон, Рейс,
Ричардсон), пошуки італійців Федеріко Фелліні, Антоніоні, шведа Інгмара
Бергмана, американців Стенлі Кубрика, С.Поллака, А.Пенна та Краймера (фільм
«Цей безумний, безумний, безумний мир»), японця Акіра Куросави, поляків
Анджея Вайди (фільми «Канал», 1957, «Попіл та алмаз», 1958 зі Збігневом
Цибульським у заглавній ролі), Єжі Кавалеровича («Цього не можна забути»,
1957, «Фараон» за Б.Прустом, 1966), Кшиштофа Зануссі («Як бути любимою»,
1963, «Кукла» за Г.Сенкевичем), Гофмана («Пан Володієвський», 1969 та
«Потоп», 1974 за Г.Сенкевичем з Ольбрихським у заглавній ролі. У 90-х рр. він зняв ще один фільм за Сенкевичем — «Огнем і мечем»).
Деяка лібералізація культурного процесу на початку «хрущовської відлиги» відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти:
«Український історичний журнал», «Українське літературознавство», відновлено журнал «Всесвіт», заснований ще 1925 р., який друкував перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не було перекладено на російську мову. Розпочалася підготовка до видання
«Української Радянської Енциклопедії», яка була відповіддю на вихід за кордоном у 50-ті роки 3-х томної «Енциклопедії українознавства». Було перевидано «Словник української мови» Б.Грінченка. З’являються багатотомні видання «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва»,
«Історія міст і сіл України».
В зв’язку з реабілітацією кібернетики у 1957 р. у Києві було засновано комп’ютерний центр, згодом перетворений в Інститут кібернетики АН
України, який очолив академік А.Глушков.
Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління
«шістдесятників», людей з антитоталітарним мисленням — поети Ліна Костенко,
Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський,
Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван
Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола
Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, художники Панас
Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.
В зв’язку з реабілітацією жертв сталінських репресій, повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману «Людолови», відомий літературознавець Євген
Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники
Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик,
Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані і повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори «розстріляного відродження», розпочалося друкування їхніх творів, з’являються наукові дослідження їх творчості.
В умовах загального піднесення відбувається творче відродження патріархів української літератури, які десятки років вимушені були працювати на замовлення партії і приховувати справжні думки та погляди:
П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра (повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа», хоча навіть в умовах «відлиги» не все вдалося надрукувати), М.Стельмах («Кров людська не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда»), О.Гончар («Тронка»), А.Малишко, Л.Первомайський,
П.Загребельний, Г.Тютюнник (роман «Вир»).
Молодь створює свої творчі клуби: «Спутник» в Києві (1959), на чолі якого стояв Лесь Танюк, членами — студенти театрального інституту, консерваторії, літератори , художники. У Львові створено аналогічний клуб
«Пролісок», який очолював М.Косів. Невдовзі вони були розігнані представниками влади.
Кінематограф. Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа, хоча і не такі вражаючі, як в Росії. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф.Миронера «Весна на Зарічній вулиці» (1956), «Жага» Є.Ташкова (1959), а також «Іванна»
В.Івченко (1960), «Сон» В.Денисенко (1964).
Однак період «відлиги» не був однозначним. М.Хрущов не збирався відступати від основних комуністичних засад, догм та методів. Розпочавши з критики культу Сталіна, він швидко перейшов до власного культу, заборон та репресій проти творчої інтелігенції, які почалися вже з другої половини
1958 р. Знову почалося вульгарне втручання в художню майстерню митця, нав’язування особистих некомпетентних смаків та оцінок, насадження комуністичного пуританства, полювання за буржуазними відьмами, роздування опудала буржуазної ідеології.
У грудні 1962 р. Хрущов відвідав художню виставку в московському
Манежі і піддав нищівній критиці творчість сучасних художників, засуджуючи абстракціонізм та формалізм, вимагаючи від митців суворо дотримуватися принципів соцреалізму. Після цього відбулася серія зустрічей Хрущова і голови ідеологічної комісії ЦК Л.Ільїчова з творчою інтелігенцією з розносними доповідями, хамським осмикуванням, недвозначними погрозами. Якщо
Сталін застосовував до письменників визначення «інженери людських душ»,
Хрущов пішов ще далі, називаючи їх «автоматниками партії».
В 1958 р. була знищена книга молодого поета Д.Павличка «Правда кличе». На республіканській нараді активу творчої інтелігенції у квітні
1963 р. у формалізмі звинувачено М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча.
Нових нападів зазнали Л.Первомайський та С.Голованівський. У липні 1963 р. було зроблено спробу зірвати вечір пам’яті Л.Українки в Центральному парку культури та відпочинку Києва. У травні 1964 р. трапилася безпрецедентна подія — при загадкових обставинах сталася пожежа в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР у Києві, внаслідок якої згоріли фонди відділу україніки
— майже 600 тис. одиниць зберігання. Того ж року був закритий Київський клуб творчої молоді. Із спілки художників були виключені Алла Горська та
Людмила Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Шевченка. Сам шестиметровий вітраж було по- варварські знищено, як свого часу знищувалися монументальні полотна та вітражі М.Бойчука. Дещо пізніше такої самої долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів «Стіна пам’яті» художників А.Рибачука на
В.Мельниченко на Байковому кладовищі.
Непослідовними, обмеженими та демагогічними виявилися реформи в галузі суспільних наук, зокрема у подоланні історичної схеми Короткого курсу історії ВКП(б), яка лежала в основі усієї радянської історіографії.
Незважаючи на критику культу Сталіна та реабілітацію безпідставно репресованих, повної правди так і не було сказано. Фальсифікованою залишалася і вся історія України.
Замість часткової дерусифікації університетів, проведеної восени 1955 р., з 1958 р. почалася повальна русифікація усіх вищих навчальних закладів.
Цей процес охопив і середні школи. В 1960 р. в обласних містах російські школи складали 72%, в інших містах — 84%. З 1964 р. всі міські школи стали російськими. Однак реформування освіти мало і позитивні наслідки: скасування роздільного навчання, створення шкіл робітничої та селянської молоді, інтернатів, відміна платні за навчання у старших класах, політехнізація школи, створення системи ПТУ замість шкіл ФЗН. На 50-ті роки припадає розквіт педагогічної діяльності директора Павлиської середньої школи Кіровоградщини В.Сухомлинського, який став відомим завдяки своїм педагогічним творам-роздумам.
Антицерковна кампанія. Ще у 1957 р. розпочалася нова (після 30-х років) хвиля масованого наступу на церкву, внаслідок якої в Україні було ліквідовано майже половина всіх існуючих парафій, монастирів, семінарій.
Безпосередньою відповіддю на репресивні заходи хрущовського керівництва проти інтелігенції була поява дисидентського руху, який охопив творчу молодь, студентство України і був органічною частиною загальносоюзної тенденції.
3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.
Подальша ідеологізація життя. Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р., який зняв Хрущова і замінив його Брежнєвим, мав реставраторський характер.
Головною ідеологією стає неосталінізм. Провадиться обережна реабілітація сталінізму, висуваються вимоги зважених оцінок минулого, боротьби проти огуджування нашої історії, ревізіонізму. Поширюються концепції розвинутого соціалізму (1967), загострення ідеологічної боротьби, необхідності організації контрпропаганди, насаджується новий культ Брежнєва (твори
«Відродження», «Мала Земля», «Цілина»), провадяться урочисті святкування ювілеїв, запроваджуються цензурні перепони, ідеологічний контроль тощо.
Перші 8 років після зняття Хрущова проходили під знаком ліквідації його перекручень, в тому числі й у національній політиці. В 1968 р. було усунуто секретаря ЦК КПУ Андрія Скабу, який сприяв русіфікації і призначено більш ліберального Федора Овчаренка. Перший секретар Компартії України
Петро Шелест у 1970 р. видав книгу «Україна наша радянська», де писав про історичну автономність України, прогресивну роль козацтва, закликав берегти, як найдорожчий скарб прекрасну українську мову. Він відстоював інтереси України в рамках СРСР, рівноправність народів, виступав проти комплексу «старшого і молодшого брата», був прибічником економічного паритету республік, проти зменшення інвестицій в Україну. Разом з тим,
Шелест був фанатичним прибічником комуністичної ідеї і жорсткого ідеологічного контролю за суспільством і в першу чергу за діяльністю творчої інтелігенції. Коли вийшов роман Олеся Гончара «Собор» (1968), де автор виступив проти руйнування історичних пам’яток церковної архітектури, він був підданий нищівній партійній критиці, а з ним і всі ті, хто став на його оборону.
Кінематограф. Перший час продовжував в руслі відлиги працювати і кінематограф. На екрани країни вийшли фільми, зняті на центральних студіях:
«Батько солдата» Резо Чхеїдзе (1965), «Ніхто не хотів помирати»
Жалакявічуса (1966), «Гамлет» (1964) та «Король Лір»(1971) Козінцева, «А зірки тут тихі» Ростоцького (1973), «Звільнення» Юрія Озерова (1971),
«Калина червона» Василя Шукшина (1973), «Міміно» Данелія (1977),
«Сходження» Лариси Шепитько, «Сибіриада» Михалкова-Кончаловського (1979),
«Велика Вітчизняна» Романа Кармена (1979).
В Україні розпочинається друга хвиля українського поетичного кіно — продовження традицій Довженка, Кавалерідзе, Савченка. На студію ім.Довженка прийшли молоді сценаристи — поети І.Драч, М.Вінграновський, Д.Павличко,
Л.Костенко, актори Іван Миколайчук, Кость Степанков, Лариса Кадочникова,
Богдан Ступка, Микола Гринько, Микола Олялін. Вони сприйняли хрущовську відлигу, як сподівання на можливість українського ренесансу і створили високу духовну ауру, що сприяла виникненню високохудожніх творів.
Саме в цей час були створені фільми «Тіні забутих предків»(1965)
Сергія Параджанова, який отримав 2 премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в
Аргентині, «Вірність» Петра Тодоровського (1965), «Кам’яний хрест» (1968) та «Захар Беркут» Леоніда Осики, «Комісари» (1969) Миколи Мащенка, «Біла птаха з чорною ознакою» (1971, отримала Золотий приз Міжнародного
Московського фестивалю), «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала»
Юрія Ільєнка (у 1989 р. ці фільми мали успіх на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско), «В бій йдуть самі старики» (1974) та «Ати-бати йшли солдати» (1976) Леоніда Бикова, «Пропаща грамота» та «Вавилон ХХ» (1979)
І.Миколайчука.
Нова хвиля русифікації розпочинається зі святкування 50-річчя утворення СРСР (1972). Нав’язується химерна концепція цілковитого злиття націй та утворення нової історичної міжнаціональної єдності — радянського народу. В 1978 та 1983 рр. ухвалюються постанови ЦК про посилення вивчення російської мови в школах, які де-факто призвели до погіршання вивчення національних мов у країні.
Розгортається новий виток боротьби проти буржуазного націоналізму.
Було знято з посади П.Шелеста і піддано розгромній критиці його книгу.
Шалену боротьбу проти націоналістичних відьом в Україні очолює секретар по ідеології Валентин Маланчук та голова КДБ В.Федоренко.
Були заборонені твори Миколи Руденка, Сергія Плачинди, В.Харчука. На російську мову переходить більшість журналів республіки, фактично російськомовним стає видавництво «Наукова думка», провадиться русифікація
Академії наук, закрито Інститут суспільних наук у Львові, знищується українознавство як наука, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, звільнення їх з роботи (Олена Апанович, Ярослав Дзира, Іван
Бутич, Микола Родько, Петро Воробей та багато інших), у 1975 р. поновлено цензурування «Кобзаря» Шевченка. Послідовному замовчуванню та цькуванню піддано скульптора, живописця, графіка, етнографа та збирача творів народного мистецтва Івана Гончара. Українське поетичне кіно було визнано архаїчним, відірваним від життя, ім’я Довженко згадували з оглядкою. На багато років внаслідок ідеологічної цензури потрапили на полку деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»). В 1978 р.
Міносвіти УРСР ухвалило директиву про удосконалення вивчення російської мови в школах, в той час, як українська мова перетворюється у гнану падчерку. Чимала частина інтелігенції перестала розмовляти і писати українською мовою.
Репресії. Розпочинаються хвилі арештів та серії політичних процесів
(1965-66, 1972-73, 1977-78). В 1970 р. у Василькові при загадкових обставинах загинула Алла Горська, у 1979 у Брюховицькому лісі під Львовом був по-звірячому вбитий молодий талановитий композитор Володимир Івасюк, автор широко відомої пісні «Червона рута».
Поширення дисидентства інтелігенції. На заваді повного повернення до старих порядків стала інтелігенція Радянського Союзу, з думкою якої нове керівництво партії та уряду не могло не рахуватися. У вересні 1965 р. на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві відбулася справжня демонстрація протесу проти арештів інтелігенції. Творча інтелігенція надсилає низку листів до ЦК партії з політичними вимогами
(«Лист 78», 1966, «Лист 139», 1968). Самвидавом поширюються праці
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби, «Лихо з розуму» В.Чорновола,
«Приєднання чи возз’єднання?» історика М.Брайчевського.
4. Стан культури України в сучасних умовах.
Авангардизм. Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві
України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була ірреальною. Пануючим стилем у творчому житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими угрупуваннями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика.
Література. З’явилися нові молоді літератори, які намагаються по- новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це — дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій
Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука «Орда» продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський написав яскравий роман «Наливайко». Повертаються в Україну твори українських емігрантів — Є.Маланюка, У.Самчука (Волинь), В.Барки,
І.Багряного(«Сад Гетсиманський», «Тигролови»), Юрія Тарнавського та ін.
Історія. Заповнюються «білі та чорні плями» в історії, розкрита правда про штучний голодомор 1932-33 рр., який був геноцидом проти українського народу, переоцінена роль національних героїв України
П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Мазепи та ін. У широкий вжиток увійшли твори П.Куліша, М.Грушевського, Д.Яворницького, Д.Дорошенка,
М.Хвильового та ін.
Музика. Великого авторитету набуває в світі міжнародний конкурс піаністів ім Горовіца, який засновано в Києві.
Живопис. Отримала визнання творчість одного з засновників нового напрямку в монументальному живописі Г.Синиці, («українська національна колористична школа»), яка протягом кількох десятиліть замовчувалась.
Театр. Розвиток театрального мистецтва пов’язаний з новаторськими пошуками режисерів Романа Віктюка, Бориса Шарварка, які отримали світове визнання. Р.Віктюк починав у Львові, згодом створив власний театр у Москві
(спектаклі «Мадам Батерфляй» за п’єсою американського драматурга Хуанга та
«Лоліта» за романом Володимира Набокова).
Хореографія. Україна перетворилася у визнаний центр хореографічного мистецтва, тоді як за радянської влади це була прерогатива Москви,
Ленінграда та хіба що Пермі. З 1994 р. в України провадиться міжнародний фестиваль імені уславленого французького танцюриста українського походження
Сержа Лифаря (художній керівник паризької Гранд Опера). Далеко за межами
України стали відомі імена Інни Дорофєєвої та Вадима Писарєва.
Естрада. Невиданих успіхів за роки незалежності досягла українська естрада, яка заснована на національних музичних та пісенних традиціях та широко користується українською мовою, про що не можна було мріяти в роки формування «єдиного радянського народу з російською мовою міжнаціонального спілкування». Великою популяністю користуються у молоді і людей старшого покоління Софія Ротару, Таісія Повалій, Ірина Білик, Василь Зінкевич, Алла
Кудлай, Попович, Зібров, Сандулеса, Іво Бобул і молоді виконавці: Руслана та ін.
Реституція. Великого значення набуває проблема реституції — повернення в Україну з Росії, Німеччини, Польщі, Румунії та інших країн, вивезених свого часу культурних цінностей. За допомогою українських дипломатів повернуто в Україну особисті речі В.Винниченка, архів О.Ольжича.
Згідно Гаагської конвенції 1954 р. підлягають поверненню законним власникам всі художньо-історичні цінності, вивезені під час другої світової війни.
Релігія. Відновлюється в Україні діяльність УГКЦ та УАПЦ. В 1991 р. в
Україну з Рима повертається патріарх Іван, кардинал Мирослав Любачівський.
Греко-католикам повернуто Собор св. Юра, яки знову став резиденцією УГКЦ. В
1990 р. в Києві відбувся Всеукраїнський собор відновленої УАПЦ, який обрав патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом «Патріарх
Київський та всієї України.» Того ж року у Софійському соборі відбулася його урочиста інтронізація.
В 1990 р. архієрейський собор Руської православної церкви надав статус екзархату українській православній церкві з назвою «Українська православна церква» (УПЦ). Екзарх України отримав титул митрополита
Київського і всія України. Того ж року грамоту про незалежність УПЦ вручено митрополиту Філарету. Але весною 1992 р. останній розірвав з Москвою і проголосив себе головою Київського патріархату УПЦ. Того ж року на
Всеукраїнському Православному Соборі відбулося об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ-Київський Патріархат на чолі з Мстиславом. Собор скасував акт
1686 р. про переведення Київської митрополії до Москви. Після смерті у 1993 р. Мстислава церкву очолив патріарх Володимир (колишній дисидент Василь
Романюк), а після його раптової і загадкової смерті у 1995 р. — Філарет.
Похорон Володимира відбувся в умовах протистояння нового керівництва церкви і влади і супроводжувався порушеннями громадського порядку на Софійському майдані. УАПЦ знову відкололася від УПЦ-Київського Патріархату. Таким чином, в Україні діє 3 православні церкви: УПЦ Московського Патріархату,
УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ та католицька УГКЦ (або УКЦ). Протиріччя між ними призводять до міжконфесійних конфліктів.
Негативні тенденції. Стара тенденція фінансування культури за залишковим принципом набула всеохоплюючих розмірів. В декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань. Випуск українських книжок знизився до рівня, якого він не досягав у найгірші часи сталінізму. Брак коштів веде до перепрофілювання або закриття багатьох культосвітніх установ. Під загрозою повного знищення опинився український кінематограф. Загрозливих форм для української духовності набуло поширення західної, особливо американської поп-культури (зокрема через телебачення) з її розгулом насильства, сексу, аморальності, бездуховності, саме те, проти чого вже багато років ведуть боротьбу громадськість та уряди багатьох європейських країн. Для молодої української держави, яка фактично заново створює власну політичну та економічну систему, національні моральні цінності та пріоритети, зрештою державну українську націю, таке неконтрольоване поширення низькопробної іноземної (сучасної американської та російської) культурної продукції становить серйозну загрозу для національної безпеки.
Висновки.
Післявоєнний період української культури був неоднозначним. Він проходив в умовах боротьби за незалежність, за право на художню творчість без ідеологічного контролю та обмежень. Досягнення незалежності, через фінансові та інші негаразди, не дозволяє використати можливості нового державного стану України для розвитку національної культури.
Контрольні питання.
1. Чим займалися українські заклади культури та творча інтелігенція, евакуйовані на схід?
2. Яка доля спіткала українську інтелігенцію, яка опинилася під німецькими окупантами?
3. Які причини нової хвилі репресій проти української інтелігенції після війни?
4. Що таке ждановщина? В чому вона проявилася?
5. Яке відлуння в Україні мали постанови ЦК ВКП(б) про журнали
«Звезда» та «Ленинград» та ін.?
6. Яке значення мала «хрущовська відлига» для української культури?
7. Які труднощі переживає українська культура на сучасному етапі?
Найголовніші культурні події в Україні.
Хронологічна таблиця.
988 — прийняття християнства в Києві.
989-996 — будівництва Десятинної церкви.
990-992 — заснування митрополії в Києві.
1015-1054 — князювання Ярослава Мудрого.
1016 — створення «Руської правди».
1017-1037 — будівництво Софійського собору. При Софійському соборі створена перша на Русі бібліотека.
1037 — збудовано Золоті ворота.
1051 — заснування Києво-Печерської Лаври.
1051 — висвячення київським митрополитом Іларіона — першого не-грека.
1051 — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона — похвала
Володимиру Великому і Ярославу Мудрому.
1054 — завершення розколу християнства на православ’я та католицизм.
1056-1057 — «Остромирово Євангеліє».
1073-1078 — будівництво Успенського собору Києво-Печерської Лаври.
1096 — «Повчання дітям» Володимира Мономаха.
1108-1113 — будівництво Михайлівського Золотоверхого собору
Михайлівського монастиря.
1113 — «Повість временних літ».
1185 — «Слово о полку Ігореве».
1187 — перша літописна згадка терміну Україна.
1250 — заснування Львова.
1439 — засновано Львівське братство при церкві Успіння Богородиці.
1550-1620 -Іван Вишенський.
1556-1561 — «Пересопницьке Євангеліє».
1757 — створена Академія Мистецтв в Петербурзі.
1564 — заснування друкарні І.Федорова в Москві.
1573 — заснування друкарні І.Федорова у Львові.
1574 — І.Федоров надрукував перші в Україні книги «Апостол» та
«Буквар».
1578 — заснування Острозької колегії.
1580-1581 — «Острозька біблія» І.Федорова, надрукована в Острозькій типографії.
1583 -помер І Федоров.
1586 — заснування Львівської братської школи.
1596 -Берестейська унія.
1596-1647 — Петро Могила.
1615 — заснування Київського Богоявленського братства та братської школи.
1632 — заснування Києво-Могилянської Колегії.
1661 — заснування Львівського університету.
1685 — перехід української православної церкви під зверхність
Московського патріархату.
1687 — заснування Слов’яно-греко-латинської академії в Москві.
1687-1709 — гетьманування І.Мазепи.
1710 — — затвердження Конституції Пилипа Орлика.
1722-1794 — Г.С.Сковорода.
1755 — заснування Московського університету.
1769-1838 — І.П.Котляревський.
1798 — надрукована «Енеїда» І.Котляревського.
1805 — заснування Харківського університету та Кременецького ліцею.
1809 — в Одесі відкрито перший в Україні оперний театр.
1814-1861 — Т.Г.Шевченко.
1817 — заснування Ришельєвського ліцею в Одесі.
1819 — засновано Петербургський університет.
1834 — заснування Київського університету.
1837 — у Будапешті видано «Русалку Дністрову».
1840 — надруковано «Кобзар» Т.Шевченка.
1850-1860 — створення співтовариства російських композиторів «Могутня кучка».
1861-1862 — видання в Петербурзі першого українського громадсько- політичного та літературного журналу «Основа» українською мовою.
1863 — Валуєвський циркуляр.
1863 — М.Вербицький написав музику на слова П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».
1865 — заснування Новоросійського університету в Одесі.
1865 -заснування малювальної школи в Одесі.
1870 — створення Товариства пересувних художніх виставок в Росії.
1875 — заснування малювальної школи М.Мурашка у Києві.
1876 — Емський указ.
1886 — заснування Одеської бактеріологічної станції.
1887 — споруджено оперний театр в Одесі.
1890 — засновано Товариство південно-російських художників в Одесі.
1892 — створено Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові.
1904 — заснована Київська музично-драматична школа М.Лисенка.
1917 — відкриття Української Академії Мистецтв у Києві.
1918 — відкриття Української Академії наук.
1922 — створення в Києві театру «Березіль» Леся Курбаса.
1923-1933 — радянська українізація.
1925 — заснування Одеської Держдрами.
1925-1928 — літературна дискусія.
1926-1929 — робота О.Довженка на Одеській кінофабриці ВУФКУ.
1930 — процес СВУ.
1933 — самогубство Скрипника та Хвильового.
1946-1948 — ідеологічні кампанії «ждановщина».
1947-1951 — псевдонаукові сталінські дискусії.
1956 — початок хрущовської відлиги.
1964 — пожежа в державній бібліотеці АН в Києві.
1965 — перша хвиля арештів дисидентів.
1970 — загибель художниці Алли Горської.
1979 — загибель композитора Володимира Івасюка.
1989 — ухвалення Закону про державний статус української мови.
ЛІТЕРАТУРА.
1. М.Семчишин. Тисяча років української культури. — К., 1993.
2. Н.Полонська-Василенко. Історія України. У 2-х т. К., 1992.
3. Українська культура: Історія і сучасність. Львів., 1994.
4. Історія української культури. Під ред. І.П.Крип»якевича. К., 1993.
5. Історія української літератури ХХ ст. в 2-х кн. К., 1994.
6. Онопрієнко В., Щербаков Т. Доля науки в Україні (кінець ХІХ — 30 роки ХХ ст.).// УІЖ 1993. № 4-6.
7. Розовча Д.Ф. Центральна рада й українська культура.// УІЖ, 1993, №
2-3.
8. Культура українського народу. Навчальний посібник. К., 1994.
9 .Антонович. Українська культура. — К., 1993.
10. В.Рубан. Забытые имена. Рассказы об украинских художниках ХІХ — начала ХХ вв. — К., 1990.
11. А.Жаборюк. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій половині і середині ХІХ ст. — К., 1986.
12. А.Жаборюк. Український живопис останньої третини ХІХ — початку ХХ ст. — К., 1990.
13. Три порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. К., 1991.
14. О.Субтельний. Україна: Історія. — К., 1993.
15. В.С.Полікарпов. Лекції з історії світової культури. Харків, 1990.
16. Історія світової культури. Культурні регіони. — К., 1997.
17. Історія України. Курс лекцій у 2-х кн. — К., 1992.
Зміст.
Лекція 1. Вступ. Предмет і завдання курсу. Культурні джерела східних слов’ян.
1. Предмет і завдання курсу.
2. Дослов’янська культурна традиція на теренах України.
А. Трипільська культура.
В. Скіфо-сарматська культура.
С. Антична культура.
Д. Візантійська культура.
3. Культура східних слов’ян.
Лекція 2. Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
1. Запровадження християнства.
2. Стародавня література, наукові знання та освіта.
3. Мистецтво: архітектура, живопис, музика та декоративно-ужиткове мистецтво.
Лекція 3. Розвиток культури України у другій половині 14-18 ст.
1. Релігійне життя в Україні. Берестейська церковна унія.
2. Освіта: братські школи, Острозька та Києво-Могилянська колегії
(Академії).
3. Початок книгодрукування.
4. Полемічна література.
5. Живопис, музика, театр, архітектура.
Лекція 4. Українська та європейська культура в 19 — на початку 20 ст.
Частина 1. Література, наука, освіта.
1. Розвиток освіти в Україні.
2. Наука.
3. Українська література.
Лекція 5. Становлення та розвиток української та європейської культури в 19 — початку 20 ст. Частина 2. Українське мистецтво.
1. Український театр.
2. Музика.
3. Живопис, скульптура, архітектура.
Лекція 6. Національно-культурне відродження в Україні та його занепад
(1917-1939 рр.). Особливості розвитку світової культури.
1. Українське національне відродження періоду національно-визвольних змагань.
2. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.
3. Художня культура українського Розстріляного Відродження.
А. Література.
Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).
В.Релігія.
Лекція 7. Культура України у 1939- 1991 рр.
1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя.
Ждановщина.
2. Неоднозначний стан української культури під час «хрущовської відлиги».
3. Форсований наступ на українську культуру за часів стагнації.
5. Стан культури України в сучасних умовах.
Найголовніші культурні події в Україні. Хронологічна таблиця.
Література.
Спасибо ВАМ за то что Вы скачали этот текст
Если он как ни будь помог ВАМ напишите мне
Strelez2000@mail.ru
Все возможные методы чистки.
Самой распространенной верхней одеждой русских крестьян того времени был кафтан, или зипун, доходивший до коленей и застегивавшийся на пуговицы. Поверх зипуна в торжественных случаях знать надевала роскошные меховые шубы, которые не снимала даже и в комнатах в гостях или на царских приемах. К кафтану сзади пристегивался. высокий стоячий воротник, известный под названием «козырь», который нередко украшался серебряным и золотым шитьем по бархату и атласу, а также жемчугом и дорогими каменьями. (Отсюда и народное выражение «ходить козырем», т.е. важничать, щеголять.) Кафтаны в зависимости от их назначения были различные — верхние и нижние, становые и ездовые, смирные или траурные, а также дождевые, турские, черкесские, русские и др. Поверх рубахи и штанов мужчины носили кафтаны, узкие, некоторые были с длинными «рукавами.[4, С25]
(1)
(2)
(3)
(4)
(5)
в манжетах по ГОСТ 6969-54 составляет от 0,33F до F. Для предварительных расчетов можно принять среднюю величину 
, (6)
, (7)
(8)
и решив это уравнение относительно D, получим
см
D=26см, с вымотой b=2 см
Следовательно, пневмопривод одностороннего действия с рассчитанными параметрами работоспособен.
)
