Автор: admin

Введение

Сейчас идет активный процесс не только обновления настоящего, но и
«реставрации» восстановления прошлого. В связи с этим я решила написать реферат об одной из самых противоречивых фигур в нашей истории, о Сталине.

В нашей истории не было более противоречивого лица. И хвалы, и хулы, на его долю выпало столько, что ее хватило бы на целый легион исторических деятелей.

Сталин – одна из самых сложных личностей в истории. Такие люди, хотим мы того или нет, принадлежат не только прошлому, но и настоящему, и будущему. Но судьба – вечная мировоззренческая «пища» для размышлений о бытие и времени. Один из выводов, напрашивающийся уже в начале исследований о Сталине, заключается в том, что история этой личности высвечивает сложнейшую диалектику своей эпохи. Насколько были сложны условия того времени, настолько сложной оказалась и личность во главе народа и партии.
Будучи честным перед историей, нельзя не признать неоспоримого вклада
И.В.Сталина в борьбу за социализм, его защиту, как и его непростительные политические ошибки и преступления, выражавшиеся в необоснованных репрессиях многих тысяч невинных людей. И это не случайно, ведь при произнесении имени Сталина в сознании многих людей прежде всего всплывает трагический 1937г., репрессии, попрание человечности. Да, все это было.
Виновным за эти преступления нет прощения. Но нельзя не заметить, что в эти же годы взметнулись Днепрогэс, Магнитка. На эти годы приходится создание основ всего того, на чем мы стоим сегодня: именно на это время приходится высочайший взлет человеческого духа советских людей, выстоявших и победивших фашизм в Великой Отечественной войне. Поэтому ошибочно, осуждая
Сталина за преступления, подвергать сомнению его реальные достижения.

Таким образом, нельзя ошибочно оценивать прошлое с позиций : чего было больше у Сталина – заслуг или преступлений. Вопрос значительно сложнее: в постижении истоков, причин деформации механизма власти, а для этого необходимо непосредственно обращаться к личности Сталина и его биографии. В настоящее время изданы многочисленные художественные и исторические публикации об отдельных гранях, сторонах деятельности этого человека. Несомненно, будут еще серьезные исследования историков о Сталине.
Причина неослабевающего интереса к страницам жизни Сталина кроется в новом осмыслении социальных и общечеловеческих ценностей: гуманизма, справедливости, истины, нравственных идеалов.

Существует еще одна причина устойчивого интереса к жизни человека, находившегося более тридцати лет на вершине пирамиды власти. Не рядом с людьми, не среди них, а стоявшего над ними. Советские люди, несмотря на бесчисленное количество хвалебных статей, портретов, его трудов, долгое время, фактически ничего не знали о Сталине.

Краткая биография, вышедшая после войны, была единственной книгой о жизни Сталина. Она пишет не авторов, а лишь, как говорится в титуле,
«составителей»: Александров Г.Ф., Митин М.Б., Поспелов П.Н. и др. Эта биография лично редактировалась Сталиным и изображает его самым мудрым, самым гениальным, самым великим деятелем во все времена истории человечества. Поэтому само собой разумеется, что научная ценность подобного труда невелика. Попытаемся же ответить на вопрос: «Каким на самом деле был этот «великий человек»?»

Сталин (Джугашвили), Иосиф Виссарионович, родился 21 декабря 1879г. в городе Гори, Тифлисской губернии. Отец его- Виссарион Иванович, по национальности грузин, происходил из крестьян, по профессии сапожник, впоследствии рабочий обувной фабрики Адельханова в Тифлисе. Мать –
Екатерина Георгиевна происходила из семьи крепостных крестьян. Детство
Сосо, как звала его мать, прошло в обстановке острой нужды и непрекращающихся семейных конфликтов.

Осенью 1888г. Сталин поступил в Горийское духовное училище, стал там одним из лучших учеников и в 1894г. закончил его с отличием. После успешных вступительных экзаменов он был принят в Тифлисскую духовную семинарию.

В России в эти годы на почве роста рабочего движения стал широко распространяться марксизм. В Закавказье ссылались русские марксисты, которые начали активно пропагандировать учение. Тифлисская семинария являлась тогда рассадником всякого рода освободительных идей и была полна различными тайными кружками. И имела репутацию самого «бунтарского» учебного заведения Грузии.

Иосиф Джугашвили стал организатором кружка молодых социалистов. Он забросил учебу, преуспевая только по двум, наиболее интересующим его предметам – гражданской истории и логики. Но чрезвычайно расширился круг теоретических запросов Сталина; он изучает «Капитал» Маркса, работы
Энгельса, знакомится с произведениями Ленина. Изменился и характер Иосифа.
Он стал скрытным, угрюмо-отчужденным молодым человеком. Уже в этот период времени его отличало также нетерпимое отношение к иным мнениям, стремление к власти, чрезмерная обидчивость.

В мае 1899г. пятикурсник Джугашвили, имея прочную репутацию смутьяна, покидает семинарию, чтобы полностью посвятить себя революционной борьбе. В ноябре 1901г. его избирают в состав Тифлисского социал-демократического комитета и посылают в Батум, третий по величине центр на Кавказе, для создания социал-демократической организации.

Сталин (этот партийный псевдоним он взял себе в 1913г.) был организатором и инициатором почти всех большевистских изданий на Кавказе: нелегальных книг, газет, брошюр, прокламаций.

Из официальной биографии Сталина можно узнать, что с 1902 по 1913г. его восемь раз арестовали, семь раз отпраляли в ссылку, в частности в
Сольвычегодск, в Вологодскую губернию, в Нарымский край на 3 года, в далекий Туруханский край – это была самая тяжелая политическая ссылка и др., шесть раз он совершал побеги.

В этот же период времени Сталин пишет ряд брошюр, где выступает решительным защитником идеологических основ марксистской партии: «Коротко о партийных разногласиях», в двух «Письмах из Кутаиса» и в статье «Ответ
«Социал-демократу».

Сталинские листовки 1905г. – образец пропаганды идей большевизма в массах. В статьях «Вооруженное восстание и наша тактика», «Реакция усиливается» и других Сталин последовательно отстаивает необходимость вооруженного восстания.

В декабре 1905г. Сталин был отправлен в качестве делегата от закавказских большевиков на первую Всероссийскую большевистскую конференцию
РСДРП в Таммерфорс (Финляндия). Здесь он впервые встретился с Лениным и без колебаний встал на его сторону в начавшихся спорах между большевиками и меньшевиками.

В апреле-мае 1907г. состоялся V (Лондонский) съезд РСДРП и Сталин – активный участник съезда.

В январе 1912г. на заседании ЦК РСДРП по предложению Ленина Иосиф
Джугашвили был кооптирован в состав большевистского ЦК, где ему поручили заниматься национальным вопросом.

Февральскую революцию Сталин встретил в Сибири. Но уже 12 марта он вернулся из ссылки в Петроград и был введен в состав редакции «Правды». С апреля 1917г. Сталин осуществлял связь ЦК с местными партийными организациями. На VII (Апрельской) Всероссийской конференции большевиков выступил с докладом по национальному вопросу, был избран членом ЦК
РСДРП(б) и с этого времени избирался членом ЦК партии на всех съездах по 19- ый включительно.

В период подготовки и проведения Октябрьского вооруженного восстания мы не находим Сталина в рядах его активных организаторов. (На политическом небосклоне тогда блистал Троцкий). Но II Cъезд Советов ввел его в состав первого советского правительства в качестве наркома по делам национальности. Нет ни одной советской республики, в организации которой
Сталин не принимал бы руководящего участия.

В годы гражданской войны Сталин был одним из организаторов обороны
Царицына и разгрома войск Деникина, являясь членом Реввоенсовета ряда фронтов. В Этот период времени Сталин вступил в ожесточенный конфликт с
Л.Д.Троцким по вопросу использования военспецов. Весной 1919г. стал членом первого состава Политбюро и Оргбюро ЦК РКП(б), наркомом Госконтроля.

Назначение Сталина в 1922г. на не престижный, по мерам революционных романтиков, пост генерального секретаря РКП(б), созданный для сугубо аппаратной работы, стало одним из решающих факторов его победы над своими политическими конкурентами. Он завладел партийной кадровой машиной, т.к. понимал , что то, кто управляет кадрами, в конечном счете управляет государством.

Свою работу в этой новой должности Сталин начинал в ленинском
Политбюро. Тогда это было собрание наиболее авторитетных, талантливых в партии людей, естественно, отстаивающих одну принципиальную программу. Но в рамках этой программы они имели порой очень разные представления о том, как ее выполнять, т.к. в сущности были совершенно разными людьми. Они спорили во многом, не соглашаясь друг с другом. Это было понятным, естественным.
Потому что, чем крупнее талант, тем он оригинальнее, тем меньше укладывается в какие-то общие представления. Но при этом был человек, который организовал эту работу таким образом, чтобы весь положительный потенциал разных людей, споривших, а иногда и ненавидивших по-человечески друг друга, как например Сталин и Троцкий, сливался воедино; Все способности направлялись в общее русло. И действительно, В.И.Ленин превосходно знавший кадры партии, добился расстановки их в интересах общепартийного дела, с учетом индивидуальных качеств. В «Письме к съезду»
Ленин дал характеристику некоторым членам ЦК, в том числе и Сталину. Считая его одним из выдающихся деятелей партии, Ленин вместе с тем писал: «Товарищ
Сталин, сделавшись генсеком, сосредоточил в своих руках необъятную власть, и я не уверен, сумеет ли он всегда достаточно осторожно пользоваться этой властью». В добавлении к своему письму Ленин 4 января 1923г. писал: «Сталин слишком груб, и этот недостаток, вполне терпимый в среде и в общениях между нами, становится нетерпимым в должности генсека. Поэтому я предлагаю товарищам обдумать способ перемещения Сталина с этого места и назначить другого человека…». Однако ввиду сложной обстановки в стране, остроты борьбы с троцкизмом было признано целесообразным оставить Сталина на его посту с условием, что он учтет критику со стороны Ленина.

Но Сталин не смог смириться с ленинскими выводами. Изучение сталинских выступлений показывает, что с этого времени он неоднократно, но предельно осторожно, иносказательно оспаривал ленинские оценки. Например, мысленно полемизируя с Лениным, он сказал в одной из своих речей: «Бухарина мы любим, но истину, но партию, но Коминтерн любим еще больше». В этой фразе едва ли не весь Сталин: преданный идее, но хитрый и изощренный. Так одну из своих слабостей он всю жизнь пытался (и не без успеха) превратить в показатель силы. Еще в революцию, когда нужно было идти на завод, в полк, на уличный митинг, в толпу, у Сталина возникало чувство внутренней неуверенности и тревоги, которые, правда, он умел скрывать. Сталин не любил да, пожалуй, не умел хорошо выступать перед людьми. Его речь была простой, ясной, но без полета мысли, афористичности и трибунной патетики. Сильный акцент, скованность и монотонность речи делали его выступления невыразительными. Не случайно Сталин меньше, чем кто-либо другой из ленинского окружения, выступал на митингах, встречах, манифестациях. Он предпочитал готовить директивы, указания, писать статьи, заметки, по поводу тех или иных политических событий. Так, например, после приезда из ссылки в середине марта 1917г. Сталин опубликовал за полгода более шестидесяти статей и заметок. Он был посредственным публицистом с точки зрения литературного стиля. Но ему нельзя было отказать в последовательности, четкости и неизменной категоричности выводов.

Позже Сталин привыкнет к трибунам съездов и конференций, но положение тогда будет уже другим: его негромкий спокойный голос люди будут слушать в звенящей тишине, в готовности взорвать ее шквалом аплодисментов. Сталин свое сдержанное отношение к прямым контактам с массами сделал правилом: он не бывал , за редкими исключениями, ни на заводах, ни в колхозах, ни в республиках, ни на фронтах. Голос вождя изредка раздавался на самой вершине пирамиды. У ее подножия со священным трепетом ему внимали миллионы. Свою необщительность и замкнутость вождь превратил в атрибут культа и исключительности.

В целом же в революцию Сталин вступил малозаметным функционером- исполнителем, умевшим не просто ждать своего часа, но и не жалеть себя, выполняя задания Ленина и партии. Сталин умел сдерживать себя и ждать и он дождался.

После смерти Ленина внутрипартийная борьба вспыхнула с новой силой.
Обострению дискуссии, непримиримости сторон способствовало привнесение в споры элементов борьбы за власть. Сталин, который по своему положению в партии обязан был противостоять этим пагубным тенденциям лишь обострял их.
Собственно это было свойственно его натуре о чем и предупреждал Ленин. Еще в одном из писем 30 октября 1922г. Ленин отметил в характере Сталина такую черту как озлобленность. А она, писал Ленин, «вообще играет в политике обычно самую худую роль».

Когда Ленина не стало, Сталин понял, что именно теперь ему предстоит жестокая борьба за лидерство. Главным оппонентом был Л.Д.Троцкий, который готовился к захвату власти после смерти Ленина.

На протяжении долгого времени прямой или косвенной мишенью критических стрел Троцкого чаще других был Сталин. Известна характеристика, данная
Троцким Сталину как «наиболее выдающейся посредственности нашей партии». А после изгнания из страны у Троцкого осталась одна вечная, маниакальная страсть, ненависть к Сталину. До конца жизни. Никто в мире не написал так много едкого, злого, оскорбительного, карикатурного, унижающего о Сталине, как Троцкий.

Сталин выиграл этот бой, и лишь потому, что то, что люди называют совестью, у него уже находилось во внутреннем заточении. Его совесть раз и навсегда была лишена каких-либо шансов.

Именно таким был человек, ставший волею обстоятельств во главе огромной страны.

Исподволь, опираясь на отдельные высказывания Ленина, Сталин начал постепенно подменять центральную идею большевизма – идею мировой революции
– на не менее эффектную теорию возможности строительства социализма в одной, отдельно взятой страны. Более того, дав партии эту новую установку, позволяющую выпутаться из щекотливой ситуации,

Когда пролетариат европейских стран не очень спешил совершать мировую социалистическую революцию, Сталин указал и на виновника создания этой неприятной для большевиков ситуации – конечно же Л.Д.Троцкого с его теорией
«перманентной революции». Согласно этой теории, российская буржуазно- демократическая революция перерастет в социалистическую, которая в свою очередь, станет прологом мировой революции. Сталин сконструировал изумительный термин «троцкизм», которому противопоставлял тоже свое изобретение – «ленинизм». Он обвинил «троцкизм» прежде всего в том, что тот не верит в возможность построения социализма в СССР. Присвоив себе функции главного «блюстителя» ленинизма, насаждая культ Ленина, Сталин тем самым, с одной стороны, укреплял вождистские настроения в партии и обществе, с другой – как бы автоматически переносил на себя и ленинский авторитет и те его качества, которыми он сам не обладал. Итак, враги были найдены:
«троцкисты» оппозиционеры, которыми теперь были все те, кто не разделял взглядов Сталина и способов его действия. Теперь нужно было решать проблемы внутреннего характера. И главной из них была проблема модернизации страны, которая еще более обострилась по сравнению с началом ХХ века.
Апробированные восстановительным периодом нэповские механизмы к тому времени стали давать сбои. Воспользовавшись очередным кризисом нэпа, Сталин объявил о «великом переломе», об ускоренном превращении СССР в великую промышленную державу.

Для того, чтобы ярче подчеркнуть негативные стороны и особенности этого трагического периода в истории нашей страны будет правильно воспользоваться понятием «тоталитаризм» (от лат. слова «полный»).

Этот достаточно условный термин помогает наглядно раскрыть главное противоречие сталинской эпохи: создание сильного государства – сверхдержавы за счет лишения большинства граждан элементарных экономических, политических, юридических прав, вплоть до права за жизнь. Тоталитаризм – это цена, которую заплатил народ зав претворение сталинских амбиций.

«Великий перелом» Сталин начал с переустройства сельского хозяйства в сторону создания высокотоварных коллективных хозяйств. Иной точки зрения придерживался Н.И.Бухарин, считая, что основой аграрного сектора должны оставаться индивидуальные крестьянские хозяйства. Здесь важно отметить, что
Сталин плохо знал крестьянский вопрос. За всю свою жизнь он фактически только раз посетил сельские районы. Именно кабинетное знание сельского хозяйства и выразилось в единоличном принятии целого ряда таких глубоко ошибочных решений, имевших далеко идущие последствия. Сталин по своей натуре был очень осторожен. И все же после мучительных раздумий он пошел на риск – сплошную коллективизацию миллионов крестьянских хозяйств, при этом зная, что они к этому не были еще готовы. Для этого ему пришлось чрезвычайные меры превратить в «обычные» нормы жизни. Июльский Пленум ЦК
(1928г.) поддержал сталинскую программу. Это означало, что партия согласилась с введением насилия в систему. И насилие справило пышный пир.
Масса крестьян пережила самое тяжелое потрясение в ХХ веке. Пострадали наиболее старательные, умелые, предприимчивые, конечно, среди них было и немало таких которые весьма настороженно относились к новой власти. Но всех их Сталин и его помощники однозначно отнесли к врагам социализма, которые должны быть «обезврежены».

На Северном Кавказе, Украине, в Поволжье, в других регионах страны наступила полоса жестокого голода. Число жертв было очень велико. И это тоже была цена «аграрной революции» генсека. По распоряжению Сталина о голоде в стране не писали.

Таким образом, с 1929г. по 1932г. Сталин совершил «аграрную революцию», нанеся удар по крестьянству насильственной коллективизацией.
Тем самым Сталин обрек сельское хозяйство на долгие десятилетия застоя.
Эксперимент не принес облегчения стране. По существу на многие годы в село вернулась практика «военного коммунизма», хотя об этом никогда не говорилось. Сталин на многочисленных совещаниях расписывал победы колхозного строя и продолжал изыскивать методы ужесточения командного управления селами, чье положение неизменно ухудшалось. Все усиливалось отчуждение колхозников от земли, средств производства, распределения, управления.

Так «умер» нэп. Так было положено начало фактическому отмиранию на долгие годы коллективного руководства в партии. Так возобладало откровенное стремление Сталина решать все вопросы единолично.

С конца 1928г. в биографии Сталина начинается новый этап: не только устраняются все непосредственные соперники в руководстве, но и начинается все то, что мы привыкли называть «культом личности». Устранение Бухарина было заметно вехой в этом процессе. Долгое время между Сталиным и Бухариным были тесные дружеские отношения. Временами казалось даже, что их связывает прочная дружба. Бухарин сыграл немаловажную роль, оказывая помощь Сталину в борьбе с Троцким и троцкизмом. Но, тем не менее, начиная с 1928г. Сталин начал отворачиваться от Бухарина. Чем же можно объяснить тот факт, что генсек, разделявший дотоле взгляды Бухарина, вдруг счёл их «правым уклоном»? Почему их личная дружба быстро трансформировалась в устойчивую неприязнь? Что же заставило Сталина фактически санкционировать расправу с популярнейшим деятелем партии, к тому же близким партийным товарищем. Можно долго искать ответ на эти вопросы, но думается, что причин здесь несколько.
Прежде всего, Сталина беспокоила растущая в народе и партии популярность
Бухарина как теоретика, политического деятеля. Авторитет Бухарина в партии в тот момент мало чем уступал авторитету Сталина, к тому же у Бухарина появилось немало способных учеников (Астров, Слепков, зайцев, Петровский и др.). Плюс к этом, бухаринская программа неторопливого социалистического развития резко противоречила идеям Сталина. Бухарин и поддерживающие его
Рыков, Томский были против силовых методов в используемых в индустриализации и коллективизации. Попытки Сталина повлиять на их взгляды успеха не имели. Пилитбюро поддерживало генсека. Апрельский и ноябрьский
Пленум ЦК и ЦКК 1929 г., рассмотревшие вопрос о «правом уклоне» в ВКП(б), завершили начатый Сталиным разгром «группы Бухарина». 17 ноября 1929 г.
Бухарина вывели из состава политбюро, а следовательно, как с политическим деятелем с ним было покончено. Позже Бухарин был арестован и на него завели
«дело», обьявив в шпионаже и заговоре. Эти обвинения как таковые были смехотворны, но именно таким образом Сталин расчищал место на пьедестале.
Ещё один соратник Ленина оказался на обочине (в этом же году из страны был выдворен Троцкий). «Вождь» почувствовал, что он вправе единолично принимать самые крупные решения, и что он обладает для этого огромной властью. И на самом деле Сталин ничего не любил так как власть: полную, неограниченную, освящённую «любовью» миллионов. И здесь он преуспел. Ни одному человеку в мире не удалось и никогда, видимо, не удастся совершить, казалось бы, запредельное; уничтожить миллионы соотечественников и получить в замен слепую любовь ещё многих и многих миллионов сограждан. Главная «заслуга» здесь состоит в том, что он своим изощрённым умом добился, чтобы в конце концов его имя олицетворялось с социализмом, а партия полностью взяла на себя функции государственной власти и стала важнейшим звеном сталинской диктатуры, а «жертвенность» стала одним из неотъемлемых атрибутов социализма. Ведь генсек считал, что применение насилия является элементом мирного строительства социализма. «Репрессии, — заявил Сталин летом 1930, — являются необходимым элементом наступления». Здесь необходимо отметить, что в этот период времени Сталин объявил о «великом переломе», о «наступлении социализма по всему фронту», об ускоренном превращении СССР в великую промышленную державу. Так началась сталинская модернизация которая стоила стране неимоверных усилий и лишений. Успехи по индустриализации были достигнуты за счёт деревни, которая рассматривалась как источник продовольствия и финансовых ресурсов. А коллективизация и раскулачивание стали одной из негативных сторон нашей истории. В свою очередь скачок в сторону в развитии тяжёлой промышленности был куплен ценой отставания других отраслей экономики; сверхцентрализации экономической жизни; предельного ограничения сфер деятельности рыночных механизмов; полного подчинения производителя государству; всё более широкого применения мер внеэкономического принуждения. В стране утвердилась командно- мобилизационная хозяйственная модель, являющаяся экономической основой тоталитарного режима.

30-е годы стали едва ли не самой кровавой страницей в отечественной истории последних столетий. В начале 30-ых годов прошли последние политические процессы над прежними оппонентами большевиков – бывшими меньшевиками и эссерами. Почти все они были расстреляны и отправлены в тюрьмы и лагеря.

В 1936 г. состоялся первый из крупнейших московских процессов над лидерами внутрипартийной оппозиции. На скамье подсудимых были ближайшие соратники Ленина – Г. Зиновьев, Л. Каменев и др. Их обвиняли не только в убийстве 1 декабря 1934 г. члена Политбюро С. Кирова, но и в попытках убить
Сталина, а также свергнуть советскую власть. Прокурор А. Вышинский в заключительном слове заявил: «Взбесившихся собак я предлагаю расстрелять – всех до одного!» Суд удовлетворил это требование. С ноября 1934г. стали действовать для вынесения приговоров по делам «врагов народа» внесудебные органы – так называемые особые совещания (из двух-трёх человек). Тогда же был введён «упрощённый порядок» рассмотрения дел, по которому следствие должно было закончить свою работу в течение 10-ти дней, дела слушались без участии сторон, а просьбы о помиловании запрещались.

В 1937 г. состоялось ещё несколько процессов в ходе которых была репрессирована большая группа высших офицеров во главе с маршалом
М.Тухачевским.

В марте 1938 г. были расстреляны бывший глава правительства А.Рыков и
Н.Бухарин. В августе 1940г. по приказу Сталина, заграницей был убит
Л.Троцкий. Этим занимался секретный отдел в НКВД, созданный для уничтожения политических противников власти, оказавшихся за рубежом.

Поскольку в тюрьмах не оставалось свободных мест, начала формироваться широкая сеть концентрационных лагерей (ГУЛАГ, например). Суду стали подвергаться не только политические оппоненты, но и «потенциальные» враги, которых судили не за конкретные действия, а за потенциальную опасность для режима.

От этого была экономическая выгода, власть начала формировать целую индустрию, основанную на применении бесплатного труда заключенных. Уже с
1939г. в концлагеря, кроме политических заключенных, стали направлять нарушителей трудовой дисциплины на производстве. По неофициальным данным, только в 1930 – 1941 гг. было репрессировано до 20 млн. «врагов народа».

Если говорить о персональной ответственности, то главный виновник всех этих невиданных репрессий – И.В.Сталин. «Вождь» лично давал указания Ежову о направленности и масштабах репрессий, нередко указывал конкретных лиц.
Чтобы избежать в переписке и телефонных разговорах упоминание слов
«смертная казнь», Сталин предложил именовать эту меру наказания «первой категорией». С документов видно, что репрессии в отношении многих известных лиц были осуществлены по личному указанию Сталина. Он предлагал их
«проверить» и эта «проверка» для всех заканчивалась расстрелом.

Когда дело приняло широкие масштабы, Сталин одобрил смертные приговоры большими списками, а в 1938 г. «устав» от этого занятия, предоставил право решать судам и трибуналам без доклада ему.

Особенно печальным и трагическим является то обстоятельство, что террор был развязан в условиях, когда прямой, непосредственной угрозы социалистическому строю в стране не было.

Погром кадров, учиненный по инициативе Сталина, привёл к тому, что на волне доносительства появилось немало нечистоплотных людей, пытавшихся сделать в сложившейся ситуации партийную, государственную карьеру, а то и просто свести какие-нибудь старые счёты. И Сталину нет прощения прежде всего за создание в стране обстановки, когда ложь господствовала, заставляя людей покоряться, молчать. Репрессии, беззакония того времени могли существовать лишь на лжи. Именно здесь лежит один из социального и гнолопогических истоков народной трагедии.

Бреши, которые были созданы в кадрах позволили пробраться постам, должностям, занять выгодные позиции «карьеристам-коммунистам». Всё дело назначения руководящих кадров в стране Сталин сосредоточил в своих руках.
Критерии службы государству были однозначны: слепое, фанатичное исполнение воли «вождя». Люди с совестью тогда не могли уцелеть в «органах».
Абакуловы, кругловы, меркуловы, ежовы, берия-сталинский монстр, мамуловы, рухадзе, как и некоторые выдвиженцы, удержались в НКВД отнюдь не благодаря личным достоинствам, а потому что не обладали ими. Сама система рождала беспринципных людей, подхалимов. Сталин ценил безропотность, готовность следовать «линчи» даже если она была заведомо ошибочной или преступной.
Беззакониями, чем по сути являлась деятельность Сталина в то время, преследовалась цель дальнейшего создания и укрепления храма личного культа.
И это в представлении Сталина не противоречило идеалам социализма. При этом
Сталин узурпировал не только власть, но и представления людей о социализме, его идеалах и ценностях, тем самым превратив народ в пассивный объект истории.

Сталин знал точные данные о масштабах репрессий, и они его не пугали.
Но когда возник огромный дефицит кадров, страна, народное хозяйство, армия были отброшены не на месяцы, а скорее на годы назад, Сталин, как и всегда в таких случаях, нашёл «виновного». В данном случае – Ежова, на которого и переложил ответственность за террор. Отношение Сталина к своим жертвам, товарищам по Политбюро, ЦК, как и вообще к использованию населения, свидетельствует: «человек и гражданин» в Сталине умерли давно. Все самые низменные чувства и качества натуры, которые в 20-е годы ещё как-то сдерживались, пышно расцвели в условиях единовластия. Любая власть вне контроля снизу опасна. А власть диктаторская особенно. Сталин полагал что страдания людей неизбежны. Это как плата за прогресс, за движение вперёд, за успехи.

А был ли этот прогресс? За два года до начала войны страна была как бы обессиленной. Нет, дымились трубы фабрик и заводов, ходили по рельсам поезда, люди надеялись, верили в лучшее завтра. Но «обессиленность» была не только от переполненных лагерей, безвестия об исчезнувших близких, поредевших партийного и военного рядах, а прежде всего от надругательства над великой идеей. Ведь Сталин, совершив злодеяния против народа, совершил преступления и против идеалов.

С начала 1939 г. основное внимание Сталина, пожалуй, было обращено на внешнеполитические проблемы. Политические и теоретические споры по поводу шагов Сталина в 1939 г. продолжаются и сейчас. Чтобы правильно понять феномен Сталина, его шаги, помыслы, деяния, часто преступления, нужно попытаться мысленно перенестись в то суровое время. С этих позиций приходится признать, что многие шаги и меры Сталина по предотвращению войны, отдалению её сроков, укреплению западных рубежей были в значительной мере вынужденными. В этой деятельности Сталин допустил крупные ошибки и просчёты. При всей своей подозрительности он передоверился Гитлеру и совершил ряд однозначно опрометчивых шагов.

Пожалуй, наиболее крупной ошибкой явилось заключение 28 сентября 1939 г. «Германо-советского договора о дружбе и границе между СССР и Германией».
В соответствии с этим договором были очерчены границы «сферы интересов» двух государств, с приложением географической карты. Граница уже отличалась от той, что была определена «секретным протоколом» к пакту о ненападении от
23 августа 1939 г.

Несмотря на отчаянные усилия Сталина отодвинуть войну, эту задачу удалось решить лишь частично. Вскоре стало абсолютно ясно, что война вплотную подошла к нашим рубежам. В любой момент Гитлер мог развязать войну, а Сталин до последнего момента не хотел в это верить. К крупным шагам дипломатии Сталина накануне войны следует отнести три политические акции. Первая без сомнения связана с заключения вышеупомянутого пакта о ненападении. Вторая крупная акция связана с переносом границ СССР дальше на запад. Решение взять под защиту население Западной Белоруссии и Западной
Украины перед лицом оккупации германских войск было оправданным. Наконец, была осуществлена ещё одна важная дипломатическая акция, у истоков которой стоял Сталин: заключение пакта о нейтралитете между Советским Союзом и
Японией. Этим договором заметно улучшилось стратегическое положение
Советского Союза на Дальнем Востоке.

В последние два месяца перед войной Сталин получил немало сообщений о прямой подготовке Германии к нападению на СССР. Предупреждения шли по линии разведки, от дипломатов, но Сталин попросту отмахивался от них. Даже в последние часы, когда германская машина стояла на границе советских рубежей, готовая совершить свой роковой прыжок, у Сталина ещё теплилась надежда, что столкновение удастся оттянуть.

Можно ли было избежать войны? На этот вопрос нельзя дать однозначный ответ. Возможно и да, но в условиях единовластия это было невозможно. Своим единовластием, «непогрешимостью», безапелляционностью выводов «вождь» невольно перекрывал каналы поступления объективной информации, оригинальных предложений, нестандартных решений. Ему, как правило, говорили то, что он хотел слышать. Часто пытались угадать его желания. Отсутствие демократической формы выработки и принятия ответственных решений обедняло, ограничивало возможности власти.

С началом войны Сталина охватил парализующий шок. Он реально осознал, что нашествие несёт смертельную угрозу ему «мудрому и непобедимому вождю».
В эти дни его «стальная» воля была сильно деформирована и никак не могла распрямиться.

Но уже когда 30 июня Постановлением Центрального Комитета ВКП(б),
Президиума Верховного Совета СССР было оформлено создание Государственного
Комитета Обороны, Сталин возглавил его. 10 июля Ставка Главного
Командования была преобразована в Ставку Верховного Командования, а 8 августа её преобразовали в Ставку Верховного Главнокомандования во главе со
Сталиным. Но при этом нужно помнить, что свою роль главы Сталин смог исполнить только благодаря наличию в Ставке, на фронтах незаурядных полководцев и начальников. Одним из них был Г. В. Жуков, самый прославленный полководец Великой Отечественной войны. Уже после войны Берия и Абакумов сфабриковали дело против Жукова, предъявив ему обвинение в
«приписывании себе лавров главного победителя». Сталин, боясь волнений, заменил его арест отправкой в периферийные округа.

Тем не менее модно смело сказать, что выиграл народ, хотя все заслуги приписывались Сталину, ведь с его именем люди шли в бой. Но именно благодаря мужеству и героизму советского народа удалось одержать победу в
Великой Отечественной войне.

В разгар успешного зимнего наступления советских войск, с 4 по 11 февраля 1945 г. в Крыму, в Ялте, состоялась встреча глав правительств трёх союзных держав: Сталина, Ф. Д. Рузвельта, У. Черчилля. На конференции были согласованы планы окончательного разгрома Германии, а Сталин в свою очередь принял обязательства вступить в войну против Японии не позже чем через три месяца после капитуляции Германии.

Затем состоялась Потсдамская конференция в Берлине. Советскую делегацию возглавил Сталин. Эта конференция определила новые европейские границы и вопросы послевоенного устройства мира.

Позже Сталин сдержал обещание и 8 августа 1945 г. СССР объявила войну
Японии, которая капитулировала уже 2 сентября.

Победа в войне объективно способствовала укреплению сталинского режима. Объявленная «победой сталинского гения», она в реальной жизни имела совсем иную основу, как уже указывалось ранее, — беспримерное мужество и героизм советских людей. Победа далась тяжёлой ценой. И тем не менее, многие возвращаясь после войны из гитлеровских концлагерей, оказывались в лагерях сталинских с клеймом предателей. Сталинский ГУЛАГ переживал «второе рождение». И не случайно, после войны произошёл новый виток репрессий, в
1948-1953 гг. жертвами беззаконий стали почти 6,5 млн. человек. Маховик репрессий был остановлен лишь после смерти Сталина.

А ведь после войны народ надеялся на лучшую жизнь, на возможность перемен в политическом режиме, экономике, культуре. И что же он получил?
Репрессии, укрепление тоталитаризма, восстановление «железного занавеса»
(его окончательно восстановили в конце 1948 г. в ходе борьбы с
«космополитизмом». Страна вновь оказалась, как это было ранее, в идеологической и культурной изоляции от остального мира).

Уже к концу жизни «вождя всех времён и народов» необходимость перемен осознали даже наиболее ортодоксальные его приверженцы и соратники. Перед властью стояла задача – реформировать систему, созданную Сталиным. История распорядилась так, что перемены наступили уже после смерти Сталина, последовавшей 5 марта 1953 г. И именно с его смертью закончилась целая эпоха в жизни страны и началась борьба за власть.

Смерть Сталина для немалой части его современников стала концом тяжёлого пути, который им довелось пройти в годы культа личности. Для других это стало трагедией: люди просто не представляли, как будут жить без
«отца народов».

Список литературы

1. Фёдор Бурлацкий. Вожди и советники. М.: изд-во «Политической литературы», 1990 г., 381 стр.

2. Д. А. Волкогонов. Триумф и Трагедия. Политический портрет Сталина в 2- х книгах, книга II ч. I, изд-во «Агентство печати новости»; М.: 1989 г. стр. 425

3. Д. А. Волкогонов. Триумф и Трагедия. Политический портрет Сталина в 2- х книгах, книга I ч. II, изд-во «Агентство печати новости»; М.: 1989 г. стр. 331

4. Газета «Комсомольская правда» от 2 апреля 1988 г., раздел «Уроки истории» Человек и символ. О Сталине, его окружении и времени, в котором они жили. Беседа с профессором Ю. С. Борисовым.

5. Д. А. Волкогонов «Феномен Сталина» — вырезка из газеты.

Зміст

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

Східні слов’яни — предки українців напередодні утворення держави

Впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Культурно–освітня та зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

Піднесення Галицько–Волинської держави. Князь Данило Галицький

Історичне значення Київської Русі та Галицько–Волинського князівства

Політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського

Утворення козацької республіки — Запорозької Січі

Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Причини та початок Національно–визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Українсько–московський договір 1654 р. та його наслідки для України

Адміністративно–політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст.

Значення Запорозької Січі в історії українського народу. Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст.

Остаточна ліквідація гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Історичне місце Кирило–Мефодіївського товариства в українському національному відродженні

Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця»

Національно–визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849рр. в Австрійській імперії

Створення і діяльність політичних партій у Наддніпрянській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Український національний рух у роки революції 1905–1907 рр. в Російській Імперії

Політика російського самодержавства щодо України в 1907–1914 рр.

Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світової війни

Початок української революції, утворення Центральної Ради

Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського

Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917–1920 рр.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика

Політика більшовиків в Україні в 1919–1920 рр. «Воєнний комунізм»

НЕП і особливості його впровадження в Україні

Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Політика суцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально–економічні наслідки

Громадсько–політичне життя в Україні у 30–х роках

Суспільно–політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо–Словаччини у 20–30–х рр.

Об’єднання українських земель та радянізація західних областей України в 1939–1941 рр.

Окупаційний режим в Україні в 1941–1944 рр. Звільнення України від нацистської окупації

Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в роки Другої світової війни

Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки

Радянізація західних областей України в 40–50–х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні

Стан економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60–х рр.

Суспільно–політичне життя в Україні у другій половині 50–х — на початку 60–х рр.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 — першій половині 80–х рр.

Загострення економічних проблем у 70–80–х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 — на початку 90–х років. Поява громадських неформальних об’єднань

Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; результати та історичне значення

Становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80 — у 90–х рр.

Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України в 1996 р. та її історичне значення

Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX–XXI ст.

Вибори Президента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000 р., його результати

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

У VI–V тис. до н.е. племена, що населяли територію сучасної України, вступили в епоху неоліту (нового кам’яного віку). Збиральництво і мисливство вже не могли забезпечити різноманітних потреб людей. На півдні України, де були сприятливі природні умови, зароджуються скотарство та рільництво. Епоху, коли люди перейшли від збирання рослин до їх вирощування і від мисливства до розведення тварин, називають неолітичною революцією.

Першими землеробськими племенами на Україні були племена Буго–Дністровської культури, які розселялися на території між Дністром і Південним Бугом. Також до землеробських племен належали племена культури лінійно–стрічкової кераміки. Вони у V тис. до н.е. займали територію західних областей України і вирощували, крім пшениці і ячменю, просо, овес і жито.

Розквіту землеробство і скотарство зазнали в наступну історичну епоху — добу енеоліту, або мідно–кам’яним віком. На теренах України в цю добу розселилися племена трипільської культури. Ця назва походить від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археологами було виявлено поселення цих племен. Трипільці заселили території від верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середнього Наддніпров’я і Надчорномор’я приблизно за 3,5 тис. рр. до н.е. У межах України виявлено близько тис.ячі трипільських поселень, їх населення становило близько одного мільйона чоловік. Злившись із місцевими племенами, які вже мали розвинене землеробсько–скотарське господарство, трипільці утворили культуру з такими високими досягненнями, яких не було навіть у племен, що населяли Україну пізніше.

В основі господарства трипільців лежало землеробство і скотарство. Землю трипільці спочатку обробляли мотиками, а пізніше перейшли на орний обробіток. Завдяки використанню рала трипільці згодом змогли перейти до перелогової системи обробітку землі, почали застосовувати ярі та озимі посіви. Трипільці–орачі вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Врожай збирали серпами із крем’яними лезами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах або пристосованих до цього приміщеннях. Його перетирали на муку кам’яними зернотерками.

Трипільцям було властиве і розвинене скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець і свиней. Продукти скотарства задовольняли потреби трипільців у м’ясі, молоці. Вівці забезпечували їх вовною. Воли використовувались як тяглова сила.

Крім землеробства і скотарства, трипільці займались полюванням на оленя, косулю, кабана, риболовлею за допомогою кістяних і мідних гачків. Домашніми ремеслами трипільців були чинбарство (виправлення шкір), кушнірство, вироблення взуття, прядіння, ткацтво. Про це свідчать знахідки давнього одягу, глиняних веретен від примітивного ткацького верстата. Трипільці ткали тканину з вовни, коноплі, льону.

Знаряддя праці у трипільців спочатку були крем’яні, але пізніше вони освоїли способи кування і зварювання міді. З неї виготовляли ножі, шила, рибальські гачки, прикраси. Однак мідь не набула широкого поширення.

Високого технічного і художнього рівнів у трипільців досягло виготовлення кераміки. Трипільські гончарі випалювали керамічний посуд у спеціальних печах, знали вони вже і гончарний круг.

Після трипільців на території України проживали різні племена. Але саме трипільці заклали основи формування української нації як нації землеробської, народу–трудівника.

У II тис.ячолітті до н.е. території України входять у новий історичний період — добу бронзи, яка характеризується появою першого штучного металу — бронзи (сплав міді й олова). Рільницько–скотарські племена займали в той час величезні території лісостепової смуги України.

До землеробських племен належали племена культури шнурової кераміки (територія Прикарпаття, Волині, Подністров’я), а також комарівської (південні райони Прикарпаття і Волині) і тшинецької (долина Середнього Дніпра, басейн Прип’яті і на заході — на території Польщі) культур. Ці племена, на думку багатьох учених, можна вважати предками східних та західних слов’ян.

Наприкінці II тисячоліття до н.е. тшинецько–комарівська культура перероджується в кілька нових окремих культур. Однією з них була праслов’янська білогрудівська культура. Племена цієї культури займали лісостепову частину Правобережної України від Збруча до Дніпра.

Скотарством у добу бронзи займалися племена, які вели кочовий і напівкочовий спосіб життя і розселялися у степових районах. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець. Табуни худоби випасали у степах, пересуваючись з місця на місце. Важливу роль у господарстві відігравали коні. Окремі племена освоїли коня як упряжну тварину. Для пересування і перевезення майна використовували дерев’яні вози з дерев’яними колесами, у яких запрягали волів.

Східні слов’яни — предки українців напередодні утворення держави

У V–VI ст. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов’ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються у придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Ватіканський півострів, інша — вгору вздовж течії Дунаю. Слов’яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро–фінами.

Східнослов’янські племена і племінні об’єднання формуються на просторій території — від Карпат до верхів’я Волги. Ці нові утворення включають у себе вже 15 різних племінних груп, більша половина яких пов’язана з Україною. Нестор у літописі «Повість минулих літ» зазначає: «.ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами (від «дрегва» — драговина, болото); а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота. Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїми іменами (словенами). А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами». Потім на сторінках літопису з’являються повідомлення про інші східнослов’янські племена: кривичі жили на верхів’ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби, волиняни і бужани — у Побужжі; радимичі — на річці Сож; в’ятичі — у басейні р. Оки; хорвати, уличі і тиверці у басейні р. Південний Буг, Карпатах і пониззі Дніпра аж до Чорного моря. В історії утворення Київської держави основну роль відіграли поляни. Прямими предками українців стали такі племена, як поляни, сіверяни, древляни, тиверці, уличі, дуліби, волиняни тощо, полочани і дреговичі стали предками білорусів, а словени, кривичі, радимичі, в’ятичі — предками росіян.

Східнослов’янські племена утворили в VІ–IХ ст. великі племінні союзи, які поступово переросли в утворення більш високого рівня — племінні княжіння. Княжіння стали підґрунтям для формування у IX ст. ранньофеодальної єдиної східнослов’янської держави — Київської Русі. Ці ранні переддержавні утворення слов’ян візантійці називали Славініями, або Славіями.

Суспільний устрій слов’ян цього часу — військова демократія. Слов’яни постійно ворогували не тільки із сусідами, а й між собою. Війни приносили військову здобич вождям, служили джерелом поповнення рабів. Об’єднати східних слов’ян вдалося лише в наступний період історії з піднесенням племені полян з центром у Києві.

На чолі племінного княжіння стояв князь, який мав свою дружину. Вони мешкали в укріплених племінних центрах, які досліджені археологами у Києві, Чернігові, Зимному (на Волині) та інших місцях. Найбільш важливі питання княжіння вирішувала рада старійшин. Віче поступово втрачали свою роль. Влада князя ставала спадковою, відбувалося майнове розшарування суспільства, формувалася родова знать.

Основною галуззю господарства східних слов’ян було землеробство. Вони вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, коноплі, льон, горох, ріпу. Важливу роль відігравало скотарство, розводили велику рогату худобу, овець, свиней, коней. Сільське господарство не лише забезпечувало населення продуктами харчування, але й створювало додатковий продукт для продажу.

Розвивалися ремесла: гончарне, ювелірне, залізообробне. Існували центри добування залізної руди (Григорівка, Гайворон) і центри обробки заліза (Зимне, Пастирське). Місцеві майстри виготовляли землеробські знаряддя (наральники, чересла, серпи, коси), ремісничий інструмент, зброю.

Східні слов’яни VІ–ІХ ст. були язичниками. Язичництво було не лише релігією, а й світоглядом, тобто цілісною системою уявлень про світ, людину та її місце в світі. До найдавніших богів східних слов’ян належить Род. Він був «богом богів», тобто володарем людей та інших богів. Його зображення у вигляді кам’яної статуї знайдено на р. Збруч (Тернопільська обл.). Це славнозвісний Збруцький ідол. Триярусна композиція зображень на ньому відповідає уявленням слов’ян про три світи: небо, землю і підземний світ. Стародавні слов’яни вірили у загробне життя і тому велику увагу приділяли поховальним обрядам. Померлих у VІ–VIII ст. спалювали на вогнищі, а попіл і залишки кісток складали у горщик і закопували біля жител і з проникненням християнства покійників стали ховати у землю. У могилу клали речі, які повинні були служити у загробному житті: посуд з їжею, предмети особистого вжитку (напр., гребінці), прикраси, іноді — зброю.

Велике місце у духовному житті стародавніх слов’ян займали обрядові свята, пов’язані з виробничим циклом: весняне свято на початку польових робіт, день літнього сонцестояння, свято збирання врожаю, зимові колядки в час збільшення світлої пори доби та ін. Із цими святами пов’язана значна частина українського фольклору, що дійшла до наших днів.

Впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Ідея проведення релігійної реформи виникла у Володимира Святославича ще на початку його правління. В одному святилищі він зібрав та об’єднав верховних богів окремих племен. Однак язичництво стало на заваді об’єднавчій політиці київського князя, тому що воно не лише роз’єднувало східнослов’янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь іншим державам.

Релігією, яка б могла об’єднати різноплемінну Київську Русь у єдину державу, стало християнство. На Русі існували сприятливі умови для прийняття нової віри. Християнами були князь Аскольд, частина дружинників князя Ігоря. Християнкою також була і бабка Володимира — княгиня Ольга. Чимало християн було і в оточенні князя Святослава. Тобто ще до визнання державною релігією християнство пустило на русі глибокі корні.

У 988 р. склалися сприятливі політичні відносини для введення християнства. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні. Тут же відбулось обручення з візантійською царівною.

Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі. Язичницьких ідолів за наказом князя було знищено. На місцях колишніх язичницьких святилищ будувались християнські церкви. Процес запровадження християнства на Русі був тривалим і болісним. Часто нова релігія вводилась «огнем і мечем». Літописи свідчать, що язичницьким ідолам поклонялись аж до XIII ст. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут наших предків, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.

Запровадження і поширення християнства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українського народу. Розташована на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв’язала себе з Європою. Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію — у середовище християнських королівських родин.

Християнство сприяло політичному і культурному об’єднанню східнослов’янських племен, а отже, і формуванню українського етносу. З ним у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжкової справи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування і оздоблення книг), церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам’яне будівництво, художні ремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.

Прийшовши до влади в 978 (980) р. , Володимир розпочав упровадження адміністративно–політичних реформ, які мали на меті зміцнити державу, посилити великокнязівську владу. Адже влада племінних князів і вождів у своїх землях, віддалених від Києва багатоденним водним чи кінним шляхом, була ще дуже сильною. Вони неохоче давали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство на своїх землях, молилися кожен своєму богові.

За часів правління Володимира завершився тривалий процес формування території Київської Русі. Спочатку (981 р. ) Володимир повернув до складу Русі західні руські землі хорватів і дулібів, Перемишль і Червенські городи. У наступні роки була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася у найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.

Після цього Володимир провів державну реформу щодо управління земель. Вождів і князів племінних княжінь він замінив своїми синами. Володимир посадив 12 своїх синів княжити у різних містах Київської Русі. Таким чином, було остаточно подолано окремішність місцевої племінної верхівки. З кінця 80–х років X ст. Київська Русь стає дійсно об’єднаною державою. Великому князеві Київському підпорядковувались намісники (сини і старші дружинники), які сиділи в найбільших містах держави, збирали данину, управляли й чинили суд від його імені. Їм підпорядковувались урядовці у волостях.

Володимир почав карбувати свої монети, срібні і золоті, на яких з одного боку було його зображення, а з другого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Таким чином, з часів Володимира тризуб, як знак князівської власності, перетворився на державний символ.

З метою розширення кордонів своєї держави та їх зміцнення Володимир Великий здійснював військові походи проти сусідніх племен і народів. У 983 р. він воював на західних рубежах своєї держави з литовським племенем ятвягів. У 985 р. здійснив похід на Волгу проти болгар. Для захисту південних земель Київської Русі від войовничих печенігів Володимир наказав збудувати цілу систему укріплень вздовж рік Трубеж, Сула, Стугна та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення, фортеці й укріплені міста.

Князь особливо дбав про відносини Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв’язки з Візантією, Польщею Угорщиною Чехією, західноєвропейськими країнами 3 цією метою допомагав візантійському Імператору Василю II Багрянородному придушити бунтівних феодалів у Малій Азії За цю допомогу Володимиру була обіцяна в дружини сестра імператора принцеса Ганна У 989 році Володимир завоював Херсонес–Корсунь у Криму. Наприкінці його життя сини Святополк і Ярослав почали виявляти непослух до батька. Готуючись до боротьби з Ярославом, Володимир 15 липня 1015 р. раптово помер. Його поховали у Десятинній церкві.

Діяльність Володимира Святославича сприяла розвитку Київської держави, зміцненню її міжнародного авторитету. Після смерті його канонізовано церквою як святого.

Культурно–освітня та зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

За часів Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розвитку. Велику увагу Ярослав приділяв церкві, розуміючи її значення і роль у державі. За часів Ярослава були розширені церковні привілеї, збудовано багато храмів, відкривалися монастирі. Він боровся за незалежність церковної ієрархії від Візантії. Ця боротьба завершилась у 1051 р. , коли київським митрополитом всупереч волі константинопольського патріарха був обраний представник давньоруської інтелектуальної еліти, знаменитий книжник і філософ, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про Закон і Благодать» Іларіон.

Князь Ярослав був надзвичайно освіченою людиною. Він дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва, доклав багато зусиль для створення нових і розвитку існуючих міст. Особливо це стосується Києва. Київська земля була розорена чотирирічною братовбивчою війною. Ярославу довелося на відбудову країни й стольного града кинути всі свої зусилля. Заслугою Ярослава перед нащадками було збудування Софійського собору в Києві у 30–х рр. XI ст. Собор був прикрашений чудовою мозаїкою і різнокольоровими фресками. Вони і сьогодні вважаються шедеврами світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій. При Софійському соборі була відкрита школа і бібліотека. При дворі Ярослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав.

За Ярослава Мудрого було складено перший звід писаного давньоруського права «Руську правду». Це був кодекс законів, який включав у себе норми цивільного, кримінального і процесуального характеру. «Руська правда» закріплювала соціальне розшарування суспільства. Найбільшими правами користувався князь. Частина штрафів, які накладалися на злочинців, йшла на користь князя. Розмір штрафів залежав від соціальною стану потерпілого. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівською маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина–смерда 5 гривень.

«Руська правда» відіграла важливу роль у соціально–економічному розвиткові суспільства, поступові державності й складанні державного управління. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі навіть після її розпаду.

«Руська правда» зберегла велике значення до сьогодні. З неї ми дізнаємося про господарське та культурне життя, про відносини різних верств населення у державі і, взагалі, про устрій самої Київської держави.

Чільне місце у своїй державотворчій діяльності Ярослав Мудрий приділяв зовнішній політиці. Довгий час він боровся за утвердження західних кордонів Київської держави, відвойовував у польських феодалів землі, захоплені ними під час усобиці 1015–1019 рр. У 1030 р. Ярослав звільнив від поляків волинське місто Белз, а наступного року разом із братом Мстиславом відвоював у Польщі і возз’єднав з Давньоруською державою Червону Русь. З метою зміцнення західних рубежів заснував місто Ярослав на р. Сян. Продовжуючи зміцнювати західні рубежі країни, він провів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких (1038 р. ) і литовських (1040 р. ) племен. У цей період військо Ярослава успішно воювало проти угро–фінського племені чуді на півночі Русі та в Прибалтиці, де було збудовано на честь князя місто Юр’їв (християнське ім’я Ярослава було Юрій). Князь успішно воював з печенігами і у 1036 р. завдав їм нищівного удару під стінами Києва.

На півдні Ярослав, як і його попередники, вів боротьбу з печенігами. Він укріплював південний степовий кордон, будуючи міста–фортеці над річкою Рось. У 1036 р. печенігам вдалося прорватись до Києва. У жорстокій боротьбі руські війська, очолювані Ярославом, вщент розгромили печенігів.

Головним напрямком зовнішньої політики Ярослава, як і у його попередників, був південний. Протягом майже всього часу його князювання в Києві русько–візантійські відносини були дружніми. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими легіонами за тис.ячі верст від батьківщини.

Та 1043 р. спалахнула русько–візантійська війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина IХ Мономаха, який почав чинити перешкоди руським купцям. Військовий морський похід виявився невдалим для русів. Тоді Ярослав почав створювати коаліцію європейських держав проти Візантії. До загрози створення антивізантійської коаліції додалась небезпека набігів з боку печенігів. Тому візантійському імператорові довелося шукати шляхи замирення з Руссю. Це привело до підписання у 1046 р. русько–візантійської угоди. Незабаром вона була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволодом з дочкою Костянтина IX Марією.

Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Донька Ярослава Анна була жінкою французького короля Генріха І, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя його донька) стала жінкою угорського короля Андрія. Три сини його були одружені відповідно з сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійського імператора. Недаремно сучасники називали Ярослава «тестем Європи». При дворі Ярослава Мудрого у різний час жили норвежський принц, згодом король Гаральд, племінники угорського короля Іштвана І Святого, сини англійського короля Едмунда.

Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією. У 1030–1031 і 1040–1043 рр. сторони обмінювалися посольствами. Германський хроніст XI ст. Ламберт у 1043 р. розповідає про посольство короля Русі Ярослава до імператора Генріха III. Ярослав Мудрий дивився на Германію як на найкращого з усіх можливих союзника в протиборстві з Візантією, а Генріх III хотів скористатися з війська Русі у своїх зовнішньополітичних акціях.

Київський князь був зв’язаний союзною угодою з польським князем Казимиром, за якого видав свою сестру Добронігу. Київська Русь допомогла Польщі проти об’єднаних сил Мазовії, Помор’я, Прусії та ятвягів. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

Піднесення Галицько–Волинської держави. Князь Данило Галицький

Данило зумів організувати добре військо за європейськими взірцями. Важку кінноту складали волинські бояри, а піхоту він набрав із селян. Данило зумів також заручитись підтримкою селян і городян у Галичині, які терпіли від боярського свавілля і безперервних воєн. Врешті боярська опозиція зазнала поразки. У 1237–1238 роках Данило зміг остаточно укріпитися в Галичі. Василько отримав Волинь.

На галицько–волинські землі почали зазіхати німецькі хрестоносці. Вони захопили місто Дорогичин. Дорогичин стояв над Бугом і був на Підляшші великим торговим центром. Тому визволення цього міста мало велике значення для галицько–волинських земель. Після перемоги під Дорогичином Данило пішов на Київ і укріпився там. Таким чином, Данило Романович повністю відновив територію Галицько–Волинської держави, якою володів його батько.

Об’єднання батьківських земель сталося незадовго до нападу Батия на Київ. Данило залишив управління Києвом своєму тисяцькому Дмитрові. Той був досвідченим і хоробрим воєводою, який і керував обороною міста в листопаді–грудні 1240 р. Але місто втримати не вдалось.

Здобувши Київ, Батий у 1241 році рушив на Волинь. На Волині і в Галичині було багато укріплених міст, яких монголо–татари не змогли взяти. Літопис згадує, що за вказівкою братів Данила і Василька були збудовані міста–замки: Данилів, Кременець, Угровеськ та інші. Завдяки ним галицько–волинська земля зазнала менше спустошень, ніж східні князівства. Тому після відходу орди з українських земель Данило розпочинає не тільки відбудовувати зруйновані міста, але й будувати нові. Так було закладено нове місто Львів (вперше згадується в 1256 р,), яке названо за ім’ям старшого сина Данила — Лева.

Столицю князівства Данило переніс з неспокійного Галича на Волинь, у м. Холм. Сама назва свідчить про його вигідне оборонне розташування. Навколо міста князь додатково звів могутні укріплення. У місті побудували церкви, заклали чудовий палац.

У внутрішній політиці Данило прагнув заручитися підтримкою селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголо–татарами Русі, Вірменії. Данило не дав повністю знищити своєї держави татарам: об’єднав її землі, підготував країну до відсічі орди.

Завдяки крокам Данила у міжнародній політиці Галицько–Волинська держава не була зруйнована татарами у такій мірі, як східні руські землі. Тогочасний авторитет країни затверджувався силою зброї. У 1245 році відбулася битва між військом Данила Галицького і об’єднаним польсько–угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. Галицько–Волинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна і мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. Вона надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом: син Данила Лев одружився з дочкою короля.

Данило розумів монголо–татарську загрозу. Він прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав. Однак створити сильний союз проти ординців йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголо–татар, він змушений був піти на переговори з ханом Батиєм. Батий прийняв князя Данила в своїй столиці м. Сарай, що стояло поблизу гирла Волги, з почестями. Та за це князь повинен був заплатити визнанням залежності від орди.

Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до папи римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо–татар. За це він погоджувався на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. Встановив князь дружні відносини з Польщею, Угорщиною і Литвою. У 1253 році він отримав від папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько–Волинську державу — Руським королівством. Але допомога папи лишилася лише на рівні обіцянок. Взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.

Король Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення — селян і міщан. Також реформував державний апарат Галицько–Волинської держави. На зміну великого боярства, яке було в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників з нижчих верств. Так формувалося дворянство–шляхта. У 1252–1253 рр. Данило шукав спільників і у Австрії. Він одружив свого молодшого сина Романа з наступницею австрійського престолу герцогинею Гертрудою і хотів утвердити за сином австрійський престол. Однак монгольська загроза не дала йому змоги послати для цього значні військові сили.

Наприкінці 50–х років XIII ст. монголо–татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Орди. Однак вбити чи усунути Данила з престолу, як це вони робили в інших руських князівствах, монголо–татари не посміли. За вимогою переможця монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. З тих пір галицько–волинські війська стали складовою частиною татарського війська і змушені були брати участь у військових походах монголо–татар на сусідні держави. Помер Данило Галицький у 1264 році.

Історичне значення Київської Русі та Галицько–Волинського

князівства

Київська Русь залишила вагомий слід у вітчизняній і світовій історії. Вона вийшла на політичну арену в часи правління Аскольда. Тодішній світ був приголомшений військовим походом русів на столицю найсильнішої держави — Візантії. Після утворення могутньої Київської Русі, вона примусила рахуватися з собою тодішні держави.

Після військових перемог Русь перейшла до рівноправної участі у політичному житті країн Європи та Близького Сходу. Київські князі укладали мирні й союзні угоди з Візантійською та Німецькою імперіями, Польщею, Угорщиною, Литвою, Швецією і Норвегією. Часто ці договори скріплювалися династичними шлюбами.

Важливу роль відігравала Київська Русь у міжнародній торгівлі, її центром був Київ. Тут перехрещувалися торговельні шляхи, що вели із Візантії на Північ — у Скандинавію, а також ті, що вели з Центральної і Західної Європи на Схід — до Арабського халіфату і далі в Індію і Китай. Через Русь ішли не лише каравани чужих товарів. Вироби руських ремісників також розходилися по світу.

Київська Русь вплинула на подальшу долю східнослов’янських народів. Могутня держава середньовічної Європи прискорила політичний, економічний і культурний розвиток східних слов’ян. Вона стала етапом формування східнослов’янських народностей. Утворення Київської Русі відбулось у протистоянні східних слов’ян Хозарському каганату. Давньоруська держава відстояла свої землі не тільки від кочовиків, але й від могутніх держав: Візантії, Польщі, Угорщини.

Завдяки появі держави на східнослов’янських землях взаємозбагачувалась матеріальна й духовна культура. Міцніли торгово–економічні й культурні зв’язки. Билини (старини) й історичні перекази, дружинні пісні й легенди, казки, літописи, житія святих і світські літературні твори ставали надбанням усіх мешканців могутньої держави.

Але це не призвело до повного стирання мовних та культурних особливостей окремих груп східнослов’янських племен. Продовжувався процес формування східнослов’янських народностей.

Собори Києва і Чернігова, мозаїки, різьба по каменю і фрески храмів, ювелірні вироби, книжкові мініатюри й ікони періоду Київської Русі складають вагому частину української культури.

Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку сусідніх неслов’янських народів. До складу держави входило близько 20 племен і народів. Поряд зі східними слов’янами, які становили політичну й економічну основу держави, до неї входили угро–фінські (на півночі) й тюркські (на півдні) племена. Це призвело до того, що Київська Русь не стала єдиною і монолітною державою. Постійним було суперництво окремих територій та їх політичних центрів: Києва, Новгорода, Полоцька, Галича, Суздаля, Чернігова.

Найзначніший вплив мав Київ на прилеглу до нього територію: середнє Подніпров’я, Подесення і землі на Прип’яті. Там проживали споріднені східнослов’янські племена, які стали основою формування української народності. У період Київської Русі вона отримала могутній стимул для свого політичного, економічного, культурного й етнічного розвитку. Не випадково відомий український історик М.Грушевський вважав, що «Київська Русь є першою формою української державності». Всі історики одностайні в тому, що корені українського народу сягають Київської Русі.

У другій третині XII ст. Київська держава розпалася. Після розпаду Київської Русі на Волині утвердилась династія Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава І — Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146–1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським.

Центр Волинського князівства був у м. Володимирі. Князівство включало в себе територію племінних союзів дулібів–бужан–волинян. На Волині, як і в інших землях, йшла жорстока міжусобна боротьба. Князі намагалися вести самостійну політику.

Після смерті в 1170 р. волинського князя Мстислава Ізяславича князівство було поділене між його синами. Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод — у Белзі.

Енергійний політик і здібний полководець, Роман Мстиславич об’єднав Волинь і Галичину в одну державу. Хоча між Волинським та Галицьким князівствами здавна підтримувались економічні і культурні зв’язки, шлях до об’єднання був складним. Утворення такої держави мало в той час велике значення. Літописець називає Романа «царем на Русі».

Політичне становище українських земель у складі Великого

князівства Литовського

Розвиток історичних подій у XIV ст. був для України несприятливим. Майже 80 років на цих землях панували монголо–татари. Монголо–татарські хани визискували місцеве населення. Єдиним їхнім бажанням було зібрати якнайбільше данини. Через це відбувається політичний, економічний та культурний занепад українських земель. З Києва виїхало багато бояр, купців і навіть православний митрополит.

У той же час на півночі в басейні р. Німан, склалося нове державне утворення — Литовське князівство. Воно зміцнило свою владу в успішній боротьбі проти Лівонського та Тевтонського орденів. Першим князем Литовської держави, який об’єднав литовські племена і створив сильну державу був князь Міндовг. Саме він звернув увагу на ослаблені з боку монголо–татарських ханів українські та білоруські землі. Князь Міндовг почав підпорядковувати собі сусідні землі: Полоцьк, Вітебськ та ін. Здійснював походи на Смоленськ та Чернігів.

Після смерті князя Міндовга правити Литовською державою став князь Гедимін (1316–1341 рр.). Основним напрямком його зовнішньої політики був наступ на південно–західні землі. У 1320–х р. він захопив Берестейщину, а пізніше приєднав Пінщину.

У 1340 р. помирає галицько–волинський князь Юрій–Болеслав. Волинські бояри запрошують на престол сина Гедиміна — Любарта. Таким чином, він здобуває спадкові права на волинські землі.

У 1345 р. на Литовський престол зайняв син Гедиміна — Ольгерд. Він правив до 1377 р. Литовська держава у 50–х рр. XIV ст. розпочала новий наступ на українські землі. Князь Ольгерд заявив: «Вся Русь просто повинна належати литовцям». У цей час в Золотій Орді почалася феодальна міжусобиця, вона розпалася на окремі частини. Цим скористався литовський князь Ольгерд, щоб розширити територію своєї держави. У 1355–1356 рр. він завоював Чернігово–Сіверські землі, а в 1362 р. його військо захопило Київ і всю Київську землю.

Влітку 1362 року на р. Сині Води (ліва притока Південного Бугу) військо Ольгерда зустрілося з військом монголо–татар. Український, так званий Густинський, літопис повідомляє, що литовський князь Ольгерд розгромив на Поділлі «трьох царьків татарських». Таким чином, внаслідок цієї битви до Литовської держави відійшла також і південна Київщина та східне Поділля. Київським князем став син Ольгерда і Марії Вітебської Володимир, а на Поділлі почали правити інші литовські князі — брати Коріатовичі.

Більшість українських земель була приєднана до Литовської держави. За її межами лишались Галичина, частина Волині, Закарпаття, Буковина і південноукраїнські степи.

Протягом XIV ст. Литовське князівство стало великою державою, яка ввійшла в історію під назвою Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (Жемайтія або Жмудь — етнографічна область Литви).

Литовсько–Руська держава утворилась майже за 150 років і була найбільшою в Європі. Її територія простягалась від Балтійського до Чорного морів. 90% території Великого князівства Литовського становили білоруські й українські землі. Більш розвинена культура цих земель позначилась на соціально–економічному, політичному та культурному розвитку Литовської держави. «Руська правда» стала правовою основою Литовського князівства. Державною мовою Литовського князівства була «руська мова». В основі її лежала давньоруська писемна мова з елементами староукраїнської та старобілоруської мов. Литовська панівна верхівка, яка була до цього язичницькою, прийняла православну віру.

Натомість Литовсько–Руська держава започаткувала на українських землях західну систему адміністративного устрою, військову організацію.

Великі землевласники використали включення східнослов’янських земель до складу литовського князівства насамперед для розширення свого землеволодіння. Литовські князі роздавали завойовані землі литовським та українським удільним князям та боярам за військову службу. Маєтки надавалися в тимчасове володіння, до смерті, або з правом передачі в спадщину.

Українські князівства на початку були на становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли члени литовського великокнязівського роду, що були одружені з українськими князівнами, або місцеві українські князі. Ці князі були у васальній залежності від великого литовського князя. Вони сплачували йому данину і надавали військову допомогу. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада.

Отже, Велике князівство Литовське і Руське було багатонаціональною литовсько–українсько–білоруською державою. У ній литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурна й економічна.

Утворення козацької республіки — Запорозької Січі

Запорізька Січ як особлива військово–територіальна політична організація українського козацтва виникла в середині XVI ст. за Дніпровими порогами. На думку вчених, перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Байдою–Вишневецьким.

Запорізька Січ стала зародком майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько–Волинського і Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». Територія цієї держави називалася Землями Війська Запорозького, або Вольностями Війська Запорозького, і простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів’ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі). Столицею була Січ — місто–фортеця.

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5–10 паланок. Центри паланок мали невеликі фортечні укріплення, в яких розміщувалась козацька залога. Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимівники, хутори. Тут жили і займалися сільським господарством жонаті козаки й селяни. Козаки були приписані до одного з куренів Коша і відбували військову службу; селяни платили податки і виконували різні повинності для війська. Усе військо поділялося на січових і волосних козаків, перші, власне, й були цвітом козацтва, вони були неодруженими; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв’язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5–6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або і займалися промислами.

На Січі склався своєрідний суспільний устрій. Верховна влада на Січі належала Січовій (Військовій) раді, право голосу в якій мав кожний запорожець (саме тому козацьку державу визначають як республіку). Рада відбувалася двічі–тричі на рік. Рада керувала всіма важливими справами Січі, провадила внутрішню і зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала чи надсилала посольства, чинила суд. На раді обирали січову старшину — кошового отамана, писаря, суддю, осавула, які становили козацький уряд. Кошовому отаману належала вища військово–адміністративна влада на січі. Суддя чинив суд, а за відсутності отамана він ставав наказним отаманом та головним скарбником Січі. Писар відав канцелярією Січі, забезпечував здійснення зв’язків Січі з сусідніми державами, а осавул відповідав за внутрішній порядок на Запорожжі.

Право, закон на Січі ґрунтувалися виключно на традиціях козацького життя. Писаних законів у Січі не було. А ті, що були відомі на той час (Литовські статути, польське право), козаками не визнавалися. Охоронцем права та норм закону на Січі був кошовий суддя. Покарання за провини були досить суворі, особливо за вбивство. На Січі існувало досить багато звичаєвих правових норм: суворо заборонялось вводити жінку на Січ, страшенним злочином вважалась крадіжка (каралася смертю) тощо.

Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі.

Запорізька Січ відіграла надзвичайно важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно–визвольній боротьбі, у розвитку збройних сил та військового мистецтва, в освоєнні степових просторів Центральної та Південної України. Протягом багатьох десятиліть Запорізька Січ захищала український народ від спустошливих наскоків турецько–татарських орд. Запорізька Січ як козацька держава стала однією з перших республік у тогочасній Європі.

Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Шлях до об’єднання Польського королівства і Великого князівства литовського, започаткований Кревською унією 1385 р., був завершений на початку XVI ст. Люблінською унією. На прийняття цієї унії вплинув цілий ряд чинників, як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних.

Внутрішньополітичними чинниками підтримки польсько–литовської унії були протести населення українських земель. Воно потерпало від наскоків кримських татар і не спроможне було самотужки захистити свої південні кордони. Шляхта Литовського князівства прагнула мати рівні привілеї з польською шляхтою та обмежити сваволю магнатів–князів.

Найважливішим зовнішньополітичним чинником прийняття унії була виснажлива війна Литовського князівства із Московією, в результаті якої втрачалося все більше територій, руйнувалося господарство і гинуло безліч людей. Особливо погіршилося становище Литви під час війни Росії і Лівонського ордену. Будучи союзником лівонських лицарів. Литва опинилася на межі катастрофи.

За таких несприятливих обставин Литва мусила шукати собі надійного союзника, і найпридатнішим кандидатом для цього було Польське королівство.

Але не тільки Литва, а й Польща була зацікавлена у прийнятті нової унії. Польська шляхта зазіхала на українські землі, адже на території Польщі вільних земель уже не було.

Унію було проголошено на спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. За її умовами Велике князівство Литовське і Польське королівство об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Ця держава повинна була мати виборного короля, спільний сейм, спільну казну і монету, єдину зовнішню політику. Своїми в Литві залишались лише місцеве самоуправління і судочинство. Українські землі майже в повному складі (крім Берестейщини та Пінщини) увійшли до Польщі і утворили шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам’янці), та Брацлавське (з центром у Брацлаві).

З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько–руська доба в історії України. Найдраматичнішим наслідком Люблінської унії для України була остаточна втрата нею своєї державності. Після прийняття унії доля українських земель залежала виключно від зовнішніх обставин. На карту була поставлена також і доля українського народу як етносу, адже йому загрожувало повне національне знищення. Українських селян жорстоко визискувала польська шляхта. Феодалам за польським законом навіть дозволялось карати селян на смерть. На теренах України набувала поширення фільваркова система господарювання, яка спричинила панщину і закріпачення селянства. Обмежувались у правах і українські міщани. Значні зміни відбуваються в релігійній сфері. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому на Україні створювалися єзуїтські школи і колегіуми. Платою за освіту часто ставало зречення рідної мови і віри. Ополячення та покатоличення української шляхти означало для України втрату сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. Однак незаперечним є й те, що після прийняття Люблінської унії Україна повернулася до Заходу, на її землях поширювалась освіта, адже тепер багато українців отримали змогу навчатися в західноєвропейських університетах.

Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки: з одного боку, вона сприяла посиленню польської експансії на етнічні українські землі, руйнівному наступу католицизму, наростанню соціальної напруги, ополяченню тогочасної української еліти. З Іншого боку, безумовно позитивним наслідком унії було возз’єднання українських земель, вихід їх на орбіту західноєвропейської культури, могутній спалах культурно–освітнього руху, який вперше об’єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як усвідомленої спільноти.

Причини та початок Національно–визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні відбулися важливі зрушення, що зачепили всі верстви населення. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме на той час припадали численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності й вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони були незавершеними. Тим часом гніт Речі Посполитої щодо України зростав.

Посилення національно–релігійного гніту. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, примусово насаджував католицизм. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов’язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося правити церковну службу, займати певні посади, створювати вищі навчальні заклади, тощо.

Прикладом тяжкого релігійного гніту щодо православних є скарга волинської шляхти в настановах послам на сеймі 1645––1646 рр.: православ’я в Речі Посполитої зазнає таких утисків, говориться в документі, «яких не терплять і греки в турецькій неволі: забрано в православних церкви, монастирі й кафедри, заборонено вільне відправляння служби, бідні православні вмирають без причастя, не можуть прилюдно відправляти похоронів, у Любліні, Сокалі, Белзі та інших містах через відібрання церков православні мусять потайки ховати своїх померлих у підвалах і домах».

Подібні прояви національно–релігійного гноблення спричиняли невдоволення й протести всіх верств українського населення, зокрема й представників привілейованих станів — української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки.

Обмеження прав козацтва. Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько–шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6000 реєстрових — тепер складової частини польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливою жорстокістю придушувалися будь–які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана й старшину — їх мав призначати польський уряд зі шляхти. На Запоріжжі постійно перебували польські залоги, було відбудовано фортецю Кодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства, їх зобов’язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки.

Про становище козацтва залишилися численні свідчення. Збереглися, зокрема, листи–скарги Богдана Хмельницького до польського короля другої половини 1647 — початку 1648 р., в одному з яких повідомляється: «Пани державці і старости на втіху собі нестерпно кривдять нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки убогого майна, а й свободи, посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини, бджоляні десятини, хоч усе це й належить до володінь Вашої королівської милості. І що тільки комусь із них у нас, козаків, сподобається, силою відбирають, а нас самих, безневинних, обдирають, б’ють, мордують, до в’язниць кидають, на смерть за наші маєтності вбивають, так що багато кого з нашого товариства поранено й знівечено. А наші пани полковники, добровільні слуги їх милостей панів старост, замість того, щоб нас від такої біди й напасті захищати, допомагають панам урядовцям знущатися з нас».

Погіршення становища міщан та селян. Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах, їх обмежували в заняттях ремеслом та торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні, обтяжували різними податками й повинностями.

Із запровадженням фільварків надзвичайно погіршилося становище українських селян: зростали темпи закріпачення, збільшувалися панщина й різноманітні форми відробітків та податків на користь землевласників і держави, посилювався визиск селян орендарями панської землі.

Отже, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Колоніальна політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ, який очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. Шукаючи і незнайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до повстання.

За своїм характером цей всенародний рух був національно–визвольним і антифеодальним. Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині. Спільною головною метою, що всіх об’єднала у боротьбі, була ліквідація польсько–шляхетського панування в Україні, здобуття для рідної батьківщини волі.

Б.Хмельницький налагодив зв’язки з Кримським ханством, йому вдалося привернути на бік України татарську орду.

Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася в усіх українських землях. На Подніпров’ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.

У ході війни можна виділити ряд етапів: перший — 1648, другий — 1649–1653, третій — 1654–1655, четвертий– 1656–1657 рр.

Перші перемоги повсталі отримали в битві при Жовтих Водах 6–8 травня 1648 р. та 15, 16 травня 1648 р. під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні Королівська влада на Лівобережжі була ліквідована. Навесні– влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.

Битва під Пилявцями, що відбулася 13 вересня 1648 р., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.

Протягом жовтня–листопада тривала облога Львова. Козаки взявши викуп, полишили місто і рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б.Хмельницький дав згоду на перемир’я і повернув козацьку армію назад в Україну.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як визволителя України. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Осмислюючи попередній досвід, Хмельницький сформулював ідею створення незалежної Української держави. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з–під польської влади.

Українсько–московський договір 1654 р. та його наслідки для

України

8 січня 1654 р. на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. У ній взяли участь близько 200 представників старшини та козацтва. Їй передувала таємна рада Хмельницького з генеральною старшиною та полковниками.

У своєму звіті цареві боярин Бутурлін зазначав, що гетьман звернувся до присутніх з промовою. Зміст цієї промови нібито зводився до того, що єдиним виходом із становища в боротьбі за звільнення від польського гноблення за тих умов може бути союз з Московією. Рада винесла ухвалу про угоду з Москвою. Після зачитання царської грамоти старшина й посли пішли до Успенського собору, де духівництво мало привести їх до присяги цареві Олексію. У церкві Хмельницький зажадав, щоб московські посли першими пообіцяли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків та шанувати козацькі права й привілеї. Свою вимогу гетьман вмотивував, покликаючись на стосунки козаків із польським королем: за європейською традицією передбачалася присяга обох сторін. Бутурлін категорично відмовився. Він сказав, що цар є самодержцем і своїм підданим не присягає. Після багатогодинних нарад зі старшиною й переговорів з послами Богдан Хмельницький, аби не зривати переговорів, вирішив скласти присягу. При цьому слова Бутурліна були витлумачені як рівнозначні присязі царя.

Переяславська рада поклала початок оформленню московсько–українських відносин. Ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори. Причому кожна зі сторін бачила союз двох держав по–своєму. Український уряд, укладаючи союз з Московією, послідовно виступав за рівні права його учасників. У Москві ж тоді вже прагнули перетворити Україну на свою власність. Проте в момент переговорів на цьому з тактичних міркувань не наголошувалося.

Особливістю українсько–московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Козацька угода складалася з 23–х статей від імені гетьмана й Війська Запорізького. Основна ідея цих статей — встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. Саме з цими статтями українське посольство, очолене генеральним суддею Самійлом Богдановичем–Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею, прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р.

У результаті тижневих переговорів проект дещо змінили, узгодили 17 статей, а по шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше.

Згідно з Березневими статтями, гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді. Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч осіб.

Друга група документів, що складають договір 1654 р., стосувалася українського міщанства. Характерно, що делегація міста Переяслава на чолі з війтом Іваном Григоровичем прибула до Москви ще перед приїздом туди козацького посольства. Вони привезли три чолобитні на царське ім’я, в яких просили підтвердити права та привілеї міста. У квітні 1654 р. цар видав три жалувані грамоти, в яких повністю підтверджував давні права Переяслава. А в червні липні 1654 р. у Москві провадила переговори делегація київських міщан. У результаті українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які їм були дані ще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування.

Переговори з московським урядом провадило й православне духівництво. Українська церковна делегація на чолі з визначним діячем Інокентієм Гізелем прибула до Москви у серпні 1654 р. Тривалі переговори не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московською, якої прагнули московський уряд і російська православна церква.

Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Умови українсько–московського договору 1654 р. свідчать про об’єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію. Договір за умови дотримання двома державами був рівноправний і взаємовигідний. Однак він був незавершений, недосконалий, діяв кілька років і тому дуже швидко втратив силу.

Адміністративно–політичний устрій Української козацької

держави середини XVII ст.

Українська козацька держава, що виникла в результаті визвольної війни середини XVI ст., займала значну територію сучасної України. Вона охоплювала простір, який окреслювався приблизно такими основними містами й містечками: Ямпіль — Чернівці — Мурахва — Красне — Вінниця — Пилявці — Полонне — Овруч — Чернігів — Стародуб — Новгород–Сіверський — Глухів — Конотоп — Ромни — Гадяч — Полтава — Кременчук — Чигирин.

Оскільки держава формувалась у постійних війнах, то її адміністративно–територіальний устрій, якій ввів Б.Хмельницький в першу чергу переслідував військові потреби. Територія Української козацької держави була розділена на 16 полків. Резиденцією гетьмана було місто Чигирин. Резиденція полковника, призначеного гетьманом, знаходилась в конкретному місті. Полки ділилися на 10–20 сотень (у кожну соню входило 200–300 козаків). На чолі сотні стояв сотник, призначений полковником. Сотні складалися з куренів (10–20 вояків) очолюваних курінним отаманом.

Автономною одиницею залишалась Запорозька Січ. Вона обирала власного кошового отамана і підлягала безпосередньо гетьманському правлінню.

Верховна влада у державі належала гетьману, який обирався пожиттєво. Він скликав ради, контролював фінанси, очолював військо, проводив зовнішню політику. Гетьман мав право видавати устави, здійснювати вищу адміністративну та судову владу. Керівні посади у державі належали генеральній старшині.

У козацькій державі шляхта і міщани фактично були усунуті від політичного життя. Однак вони зберегли традиційні форми самоврядування (магдебурзького і земського), майнові та станові прерогативи.

Завдяки частковій виборності старшин та можливістю переходу з одного стану в інший склався такий державний устрій, за якого утвердилась рівність всіх станів з розподілом функцій та обов’язків між ними без жодної привілейованої верстви. Держава Б.Хмельницького поєднала в собі строгу військову централізацію та широке народовладдя.

В Українській державі реформувались соціально–економічні відносини. Були ліквідовані, за певним винятком, велике й середнє землеволодіння, фільварково–панщинна система господарювання й кріпацтво. Більшість земельного фонду великої шляхти, королівських земель перейшла у власність державного скарбу. За рахунок колишніх костьольних земель зросло землеволодіння православних монастирів. Починається формування гетьманського і старшинського землеволодіння. Завершується процес утворення козацької земельної власності. Це привело до змін у соціальній структурі суспільства. Сформувалась нова політична сила– козацтво, до якої перейшла провідна роль в українському суспільстві. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко змінилась кількість дрібної шляхти. Зросла її роль у політичному житті. Провідна роль у житті міст переходить до рук українців. Зміцнився статус православного духовенства. Поліпшилося становище селян, які звільнились від підданської залежності і перетворились на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом (хоча і обмеженим) володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.

Значення Запорозької Січі в історії українського народу.

Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст.

Запорозька Січ — українська козацька республіка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині, за порогами, в перших десятиліттях XVI ст. Запорозька Січ мала власні збройні сили — Запорозьке Військо. Протягом багатьох століть Запорозька Січ була уособленням свободи і волі для українського народу.

Столицею Запорозької Січі було місто–фортеця, яке кілька разів міняло своє розташування, але завжди було за Дніпровими порогами. Відомі Базавлуцька Січ, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Нова Січ. Першу фортецю — Січ спорудив у середині XVI ст. на острові Мала Хортиця гетьман Дмитро (Байда) Вишневецький.

Територія Запорозької Січі називалась «Вольності Війська Запорозького» і у XVIII ст. поділялось на вісім адміністративно–територіальних одиниць, які називались паланками. Центром паланки була слобода, де містилася військова залога і мешкала паланкова старшина на чолі з полковником.

Запорозька Січ являла собою суверенну, самостійну національно–військову політичну силу України. Запорожці були активними учасниками народного визвольного руху. Одночасно вони відіграли значну роль у протидії уніатству і католицизму, надавали матеріальну допомогу українським культурно–освітнім центрам (Києво–Могилянська академія). У свідомості українського народу вона розглядалась як мало залежна від центральних властей Козацька держава. Їй належить провідне місце у національно–визвольних війнах проти Польщі у першій половині XVII ст. У 1648 р. на Січі почалася Визвольна війна українського народу. Одночасно запорозькі козаки вели кількасот літ героїчну боротьбу проти турецько–татарської агресії.

У межах створеної у ході Визвольної війни української гетьманської держави Запорозька Січ займала автономне становище, хоча й була частиною України. Вона не підтримувала приєднання України до Росії, її представників не було на Переяславській раді.

За умовами Андрусівського перемир’я (1667) над Запорозькою Січчю встановилося двовладдя Росії та Польщі. За Вічним миром (1686) вона потрапила під владу тільки Московської держави.

У 1709 р. за наказом Петра І Січ була зруйнована за підтримку козаками акції І.Мазепи. В 1734 р. царський уряд дозволив запорожцям повернутися в рідні місця. Вони заснували Нову Січ, якій судилося стати останньою.

У російській імперії, жорстко стиснутій кріпацтвом, незалежна українська Січ дратувала ще Петра І, котрий називав Запоріжжя «коренем усякого зла». За наступників Петра влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях імперії доти, доки запорожці ще були потрібні у ролі вартового південних кордонів. Використавши козацьке населення в ході турецько–російських воєн за Причорномор’я і досягнувши своєї мети, царський уряд вирішує ліквідувати Запорозьку Січ — символ давньої української вольності. Це було зроблено руками сербських, болгарських військових поселенців, які втекли в Росію від турецького ярма. Царський уряд дозволив їм поселитися в українських степах. Саме вони мали надалі виконувати традиційні оборонні функції запорожців. А Запоріжжя було вирішено ліквідувати, замість нього створювалась Ново–Сербія.

Улітку 1775 р., повертаючись додому з театру російсько–турецької війни, генерал П.Текелій з великими збройними силами, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Катерини II Січ ліквідовується. Перевага російських сил була очевидною, козаки здалися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з коштовностями була вивезена, старшину заарештовано. За вироком Катерини II, кошового суддю П.Головатого та військового писаря І.Глоду заслали до Сибіру.

Останнього кошового отамана Петра Калнишевського, ув’язнили в келії Соловецького монастиря. Там він і помер.

Традиції Запорозької Січі збереглись у пам’яті народу. Вони проявилися у житті козацької громади на Дунаї (Задунайська Січ, 1775–1828 рр.) та на Кубані. Перші українські військові формування у XX ст. також пов’язувались з традиціями Січі — Українські Січові Стрільці (УСС).

Остаточна ліквідація гетьманства та решток автономного

устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Із другої половини XVIII ст. посилився наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини. Після смерті Данила Апостола вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов’язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Ця установа складалася з шести чоловік — трьох українців і трьох росіян, але вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. Правління у своїй діяльності мало керуватися «Рішительними пунктами» Данила Апостола, прийнятими в 1728 р., за якими були значно обмежені і без того урізані права і вольності України. Гетьман був позбавлений права провадити зовнішню політику, вищі військові посади затверджував імператор, він же вважався «головним суддею» Генерального суду. Росіяни знову отримали можливість купувати землі в Україні, хоч нібито і мали коритися місцевій адміністрації. За царським указом, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Однак в указі не зазначалося, коли це обрання мало відбутися. Князь Шаховський отримав таємну інструкцію переконувати українців у тому, що всі їхні негаразди — від гетьманів, і тому з виборами поспішати не треба. Також за цією інструкцією заохочувалися російсько–українські шлюби, що сприяло упокоренню козацької старшини. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р. і його влада ознаменувалася утисками українського населення, втручанням росіян у внутрішні українські справи, погіршенням економічного становища.

Деяке полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Під час її перебування у Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася до неї із проханням дозволити вибори гетьмана. Імператриця не заперечила, але й не дала дозволу одразу. Вибори відбулися через 6 років. Останнім гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, який походив з родини рядового козака і отримав хорошу європейську освіту. Гетьманство було відновлено в 1750 р. Вибори пройшли у Глухові і були зустріті українцями з патріотичним піднесенням. Вони відродили надію на відродження автономії України.

За гетьманування Кирила Розумовського українські справи були передані до колегії закордонних справ з відання Сенату. Останній гетьман України домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність. Він виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Росією та Україною, реформував судочинство. Розумовський впровадив ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого, обмежив сваволю російських чиновників, які перебували на Україні. Він спробував реформувати українські військові частини, перетворивши козацькі полки на регулярні. Також Кирило Розумовський вдався до спроб встановити спадкоємне гетьманство, просивши імператрицю закріпити гетьманство за родом Розумовських. Заслуговують на увагу і плани останнього гетьмана щодо освіти: він планував відкрити в Україні два університети: це були б оновлена за західноєвропейськими зразками Києво–Могилянська академія і університет в гетьманській столиці — Батурині.

Але великим задумам гетьмана став на заваді прихід до влади в 1762 р. Катерини II, яка завершила справу, розпочату в Україні Петром І. Кирило Розумовський був викликаний до Петербурга. Від нього вимагалося добровільно зректися гетьманської булави. Український гетьман впродовж 10 місяців вів нерівну боротьбу проти свавілля російської імператриці, але вона виявилася непохитною. 10 листопада 1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасування гетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його на меншого брата росіян — малоросів.

Для управління Україною було створено Малоросійську колегію, яку очолив її президент генерал–губернатор Петро Рум’янцев. Він зосередив у своїх руках всю повноту влади на Україні. Основним завданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права, якими все ще користувалася Лівобережна Україна.

У 1765 р. було скасовано козацький устрій Слобожанщини, яка перетворилась на Слобідсько–Українську губернію. На місці козацьких постало п’ять гусарських полків, старшина отримувала російські військові звання, а козаки перетворювались на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Малоросійська колегія перетворила на свій департамент Генеральний військовий суд України. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Таким чином, за фінансами Лівобережжя було встановлено пильний нагляд. З 1768 р. українські канцеляристи перетворювалися на російських службовців і потрапляли під дію російського військового статуту.

У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ — останній оплот української державності і захисту прав та свобод України.

У 1781 р. на землях Лівобережної України було утворено Малоросійське генерал–губернаторство, що складалося з трьох намісництв — Новгород–Сіверського, Чернігівського й Київського. Глухів втратив статус столиці. У 1783 р. в Україні Імператорським указом остаточно було впроваджено кріпацтво. У цьому ж році було ліквідовано й козацьке військо: замість козацьких полків було утворено 10 регулярних кавалерійських карабінерних полків російської армії. Українській шляхті та старшині надавалися всі права російського дворянства.

Із втратою гетьманства і ліквідацією Запорозької Січі Україна остаточно втратила свою державність, перетворившись на колонію Російської Імперії.

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні пов’язують з боротьбою нового українського дворянства за свої права. Більшість політичних діячів, вчених–письменників того часу були вихідцями з козацької старшини. Входження нащадків старшини до складу російського дворянства проходило в гострій боротьбі. Російський уряд не дуже охоче визнавав за козацькою старшиною права дворянства. Відстоюючи свої права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України.

У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання «Нового уложения» (кодексу дворянських прав). Депутатом до цієї комісії від дворянства Лубенського полку було обрано Григорія Полетику, нащадка старого козацького роду з Полтавщини. У ході роботи комісії Григорій Полетика проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави в Україні.

Заслуговує на увагу і діяльність Василя Капніста. У 80–х роках XVIII ст. він був відомий як поет і директор училища Полтавської губернії. У 1782 р. Василя Капніста обрали предводителем дворянства Київського намісництва. Це була друга постать після губернатора. За вільнодумство Капніста в Києві називали Ваською Пугачовим. У 1783 р. Капніст написав «Оду на рабство», в якій виступив проти поневолення України російським царатом. У 1787 р. Василь Капніст очолив групу аристократів–автономістів, яка розробила проект відновлення козацького війська. Але цей проект був провалений у Петербурзі земляком–українцем графом Олександром Безбородьком.

У своїй боротьбі за автономію Василь Капніст шукав союзників за кордоном. Вважаючи, що прусський уряд прагнув нової війни з Росією, він у 1791 р. домігся аудієнції в міністра закордонних справ Герцберга. Капніст представив себе посланцем поневоленого російським урядом українського народу, доведеного до відчаю, і запитав, чи можна сподіватися на допомогу Пруссії, якщо українці піднімуться на боротьбу з російськими гнобителями. Однак місія Капніста зазнала невдачі.

Українських патріотів єднала прихильність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалась на Литовському статуті. Дворяни сподівалися відновити козацьку армію. Вони намагались відновити добрі стосунки з Москвою і на цій основі добитися автономії. Під час різних воєн виникала надія на відновлення української армії. Під час війни 1812 р. українські козаки дістали дозвіл від російського царя Олександра І утворити кілька полків. Під час польського повстання 1831 р. також було організовано козацькі полки чисельністю 8000 осіб, а дворянство за свої кошти купило цим полкам коней та провіант. Під час Кримської війни в 1855 р. ще раз було організоване народне ополчення, а патріотична хвиля охопила велику частину українського населення. Та російський уряд використав ці військові формації для своїх потреб, не думаючи йти ні на які політичні поступки.

Політичні настрої українських автономістів найкраще відбито у трактаті «История Русов». Дата його створення та автор невідомий. У 1846 р. трактат опублікував у Москві український історик Осип Бодянський. Головна ідея трактату — це відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави у 1654 р. На Україні з’являються патріотичні гуртки, які об’єднують однодумців, що плекали мрії про відновлення автономії. Найбільш відомий такий гурток було започатковано в Новгород–Сіверську. До нього входило декілька десятків членів різного походження та професій. Основне завдання цього гуртка — відновлення автономії України. Своєрідність поглядів автономістів полягає в тому, що вони захищали історичні права України, прагнули до їхнього відновлення і разом з тим не вимагали відокремлення України від Російської імперії.

Історичне місце Кирило–Мефодіївського товариства в

українському національному відродженні

Кирило–Мефодіївське товариство виникло на початку 1840–х років у Києві як таємний гурток, створений групою студентів та молодих професорів. До товариства належали відомі українські діячі: історик М.Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, педагог і журналіст, прихильник ідей Великої французької революції Микола Савич, історик права М.Гулак–Артемовський, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас Маркевич, студент Київського університету, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу В.Білозерський. Моральним авторитетом цього гуртка став Т.Шевченко. Свою основну мету гурток вбачав у боротьбі проти кріпацтва та за національне визволення українського народу.

У 1845 році цей гурток оформився в таємне товариство (братство) святого Кирила та Мефодія, яке займалося поширенням ідеї слов’янської спільності. Програму свого товариства братчики виклали у двох документах: «Книга буття українського народу» і «Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія».

Автором «Книга буття українського народу» був Микола Костомаров. Програма складалася зі 109 положень релігійно–повчального та історико–публіцистичного характеру. Центральним місцем у програмному документі було поєднання християнських ідеалів з почуттям українського патріотизму. Твір було складено з позицій любові до ближнього, соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень. Братчики намагалися врахувати уроки історії. Вони засуджували кровопролиття Французької революції.

У документі простежується історичне минуле України, подаються відмінності з історії та соціально–політичного устрою різних народів. З виникненням козацтва братчики пов’язують початок соціальної рівності в Україні. Об’єднання України з Росією подається як добровільний акт, але який через політику російського царизму перетворився для неї в неволю. Засуджувався поділ України між Росією і Польщею та самодержавна форма управління як один із видів деспотизму. Члени Кирило–Мефодіївського товариства стверджували, що саме Україні випала честь бути державним лідером у створенні федерації слов’янських народів.

У «Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія» були конкретизовані програмні цілі братчиків. Зокрема, ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов’янської республіканської федерації, планувалися стратегічні завдання щодо виховання молоді тощо. Поряд з цим у статуті визначались організаційні принципи діяльності товариства. Так наприклад, кожний новий член товариства змушений був проголошувати присягу, де був і такий пункт: «якщо б довелося зазнати утисків і навіть мук за прийняті Товариством ідеї, то, він не видає нікого з членів, своїх собратів». Члени товариства запозичили у масонських організацій таємні знаки. Своїм таємним знаком членства вони вважали перстень або ікону із зображенням святих Кирила та Мефодія.

Основною діяльністю братчиків була просвітительська. Вони видавали книги та журнали, створювали у селах школи для народу, збирали гроші на культурні потреби.

На початку квітня 1847 р. за доносом провокатора, студента Петрова, товариство було викрите. Проіснувало воно 14 місяців. Братчики були засуджені до різних термінів ув’язнення. Зокрема М.Гулак–Артемовський — на З роки у Шліссельбурзьку в’язницю, потім висланий у Перм, Т.Шевченко — на 10 років відданий у солдати без права писати і малювати і т.д.

Розгром Кирило–Мефодіївського товариства царськими властями завдав значних втрат лавам активних діячів українського національного руху, знищив молоду українську еліту. Та діяльність кирило–мефодіївців мала великий вплив на подальший розвиток українського національного руху.

Слід зазначити, що кирило–мефодіївці мали програму своєї діяльності і статут, тобто це була перша політична організація української інтелігенції, що мала власну програму українського національно–визвольного руху. Якщо порівняти програму українських інтелігентів з програмами інших європейських організацій («Молода Німеччина», «Молода Польща» і т.д.), то можна зробити висновок, що київське товариство відрізнялося найреволюційнішою програмою демократичної слов’янської федерації. Михайло Грушевський писав: «Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», «гадки і плани кирило–мефодіївців пішли широко в громадянство».

Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця»

У західноукраїнських землях в XIX ст. починається процес національного відродження. Панівною в українському суспільстві стає ідея національної самосвідомості. На перший план виходять національна мова, історія, література і фольклор. Речниками ідей національного відродження стало духовенство. Центром церковного життя була митрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр. там вийшло 43 книги, написані українською мовою.

Найвиднішим представником старшого покоління національної інтелігенції був Іван Могильницький — освітній і церковний діяч. Він заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, написав 5 підручників. У своїх працях Іван Могильницький доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з Михайлом Левицьким створює «Клерикальне товариство», метою якого було поширення серед селян спеціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Відтак, товариство виступало проти ополячення селян і навернення їх до римо–католицької церкви.

Активними учасниками українського відродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українського фольклору.

У 30–х рр. XIX ст. у Львові Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький створили гурток, відомий в історії під назвою «Руська трійця». Усі вони були вихованцями Львівської семінарії За своїм характером «Руська трійця» була демократично–просвітительським гуртком, метою якого було перетворення народної мови на літературну. Це, на думку трійчан, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. З цією метою члени гуртка розпочали велику фольклористично–збиральницьку роботу, під час якої молоді люди відкрили для себе історичну значимість свого народу.

Поступово питання мови з проблеми суто філологічної переросло у політичну. У своїх творах «Трійця» звертала увагу на політичну історію, на докази самостійного політичного існування українського народу в минулому. Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема в Галичині, вона характеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійці вбачали в козацтві символ національно–визвольної боротьби народу. Вони першими вказали на соціально–національні причини руху опришків, показали, як свавілля польських панів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минуле українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв’язання національних проблем.

Під впливом загальнослов’янського, у тому числі й загальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільному русі внесли у програмні документи ідею возз’єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двох штатів — Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з Східною Галичиною).

Дії Шашкевича, Вагилевича та Головацького для тогочасного суспільства були нечуваними. Вони викликали проти себе бурю переслідувань. Сміливці неодноразово ризикували життям. Так, наприклад, Шашкевича вистежували, щоб скарати його на смерть за прилюдні виступи українською мовою.

У 1834 році гуртківці підготували історико–літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику містилися матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та опришківський рух. Друк збірника був заборонений Віденською поліцією.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно–науковий альманах «Русалка Дністровая». Альманах започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. Хоча в 1837 р. львівська цензура книгу заборонила, альманах залишив слід у розвитку національної свідомості в західноукраїнських землях. У «Русалці Дністровій» друкувались матеріали з історії України, особливо про національно–визвольні рухи та про їх ватажків, і це мало неабияке значення на той час. Написаний галицькою говіркою, альманах показав, що між мовою галичан і східних українців немає суттєвих розбіжностей, отже, вони — єдиний народ.

Членів «Руської трійці» було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але вони не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності.

Національно–визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849рр. в Австрійській імперії

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще у 1815 р. Віденським конгресом. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як Весна Народів. Розпочавшись в Італії і Франції, революція перекинулася до Німеччини, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердінанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу). Активними учасниками революції 1848–1849 рр. стали мешканці Західної України. За короткий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально–економічних і політичних питань. В Західній Україні накопичилося особливо багато незадоволення, і можна було чекати масовою соціального вибуху. У критичний момент уряд, прагнучи не допустити участі в революції селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, в Галичині панщину з великою поспішністю скасували у квітні 1848 р., майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише у серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов’язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще 5 років.

Ослабленням імперської влади українці прагнули скористатися також і для задоволення своїх культурно–освітніх потреб. Цей рух очолила національна інтелігенція, яку підтримало селянство. 19 квітня 1848 р. львівські українці від імені всього українського населення краю надіслали австрійському цісарю петицію з вимогами рішучих перетворень у культурній сфері. Всі надії покладалися на добру волю австрійського уряду. Але поступово галицька інтелігенція переходила до розуміння необхідності й власної активної участі в національно–культурних та політичних перетвореннях.

В умовах національно–культурною піднесення і оголошення демократичних свобод, у тому числі свободи слова, у Львові стала виходити перша газета, друкована українською народною мовою, — «Зоря Галицька».

Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували свій осередок — Центральну раду народову у Львові, яка проголошувала своєю метою створення Литовсько–Русько–Польської Речі Посполитої та рівність культурних прав поляків і українців. Однак більшість поляків продовжували стояти на тому, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це — вітка польського народу, а українська мова — діалект польської.

У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. У виробленій Радою програмі обґрунтовувалася приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, наголошувалося на колишній державності краю. Програма закликала українців до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення свого становища в межах австрійської конституції.

У питанні щодо майбутнього Галичини у членів Головної руської ради єдності не було. Невелика її частина прагнула до створення слов’янської федерації, деякі мріяли про незалежну українську державу з центром у Києві. Але основна маса орієнтувалася на мінімальне — поділ Галичини на Західну (населену головним чином поляками) і Східну (де більшість населення були українцями, або, як вони себе продовжували називати, — русинами).

Головна руська рада очолила не лише політичний, але й культурно–освітній рух в Галичині. Саме вона була ініціатором видання «Зорі Галицької», а влітку 1848 р. затвердила рішення про створення «Галицько–руської матиці», яка мала відати організацією видання підручників українською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінці року відкрили у Львівському університеті кафедру української мови та літератури. Першим її завідувачем став Яків Головацький. Скликаний 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові накреслив широку програму організації української науки й народної освіти.

Поряд з Головною руською радою продовжувала діяти Центральна рада народова. У своїх діях вона спиралася не лише на польське населення Галичини, але й на ту ополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства й протестувала проти положень української петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідею незалежності Польщі під зверхністю Габсбургів. В цій організації були і декілька демократично налаштованих українців, у тому числі і один з членів «Руської трійці» Іван Вагилевич.

Оскільки жодна з сторін не бажала поступатися, національне протистояння в краї загострилося й загрожувало перерости в збройну боротьбу представників українського і польського народів. Воно стало особливо загрозливим, коли пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські — загони стрільців.

На початку червня у Празі відбувся Слов’янський з’їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Центральної ради народової та «Руського собору». З’їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань, створення спільної українсько–польської гвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину на українську (Східну) й польську (Західну) адміністративні одиниці. Розглядалися й інші питання, але під впливом загострення революційних подій з’їзд припинив свою роботу. Місцеві органи влади ігнорували його рішення. Не збиралися визнавати рівноправності з українцями і більшість польських політиків.

Збереження протистояння українців і поляків було на користь австрійській владі, допомагало їй зберегти свій контроль над Галичиною.

Створення і діяльність політичних партій у Наддніпрянській

Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Як і в Галичині, вона була пов’язана з приходом нового покоління українських діячів. У середині 90–х років у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В.Антоновича — Дмитром, і помірковану, але також соціалістичну, «драгоманівську», очолювану К.Василенком і М.Ковалевським.

Традиційне культурництво вже не задовольняло представників нової генерації національного руху. Вони порівнювали ситуацію українського руху в Галичині, політичну активність російських соціалістичних нелегальних організацій з розвитком подій на Наддніпрянщині. Завдяки їх енергії в середовищі організаційно невиразного «українофільського» руху виникають перші українські групи з чіткими політичними вимогами.

Найактивнішою частиною української інтелігенції було демократичне студентство, об’єднане в «громади». Політичне безправ’я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали страйки, мітинги, демонстрації. Наслідуючи традиції «Братства тарасівців», молоде покоління громадівців приділяє основну увагу політичним питанням.

На всеукраїнському з’їзді представників громад у 1897 р. було засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію». В багатьох містах України за короткий час утворюються громади.

29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді на «раді чотирьох» засновує першу у російській частині України Революційну українську партію (РУП). Засновниками були студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов.

Керівники партії схилялися до розробки ідеї державного самовизначення України. Антонович звернувся з пропозицією до відомого харківського адвоката–самостійника Миколи Міхновського виробити своєрідну програму дії партії. Влітку 1900 р. програма була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської Імперії. Міхновський обґрунтував «історичні права» України на самостійне існування і сформував вимогу — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Однак, вимога політичної самостійності України не прийнялася на східноукраїнських землях. РУП, яка спочатку визнала брошуру «Самостійна Україна» за свою програму, згодом відмовилась від неї і перейшла на федеративні позиції.

Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. Міхновський виступив ініціатором створення Української Народної Партії. Вона об’єднувала прихильників націоналізму та проголошувала ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. У 1902–1903 рр. у статтях і відозвах «Десять заповідей», «Справа української інтелігенції в УНП» та ін. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму. Програма УНП передбачала створення самостійної Української держави, становлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селянам та ін.

Українська соціал–демократична спілка («Спілка» була створена у 1904 р. М.Меленевським. До неї увійшла велика група колишніх членів РУП. Кінцевою метою партії проголошувалась демократична українська республіка із суспільною власністю на засоби виробництва і повною рівноправністю кожної нації, що входить до її складу.

У 1905 р. основна частина РУП утворила Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП). Ця партія в політичній сфері обмежувалась лише гаслами автономії України. До керівництва партії входили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш.

У 1905 р. Українська демократична партія та Українська радикальна партія об’єдналися і утворили Українську радикально–демократичну партію (УРДП) під керівництвом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Б.Грінченка.

У 1903–1904 рр. декілька гуртків вийшли з РУП і в 1907 р. вони створили нову партію під назвою Українська партія соціалістів–революціонерів (УПСР).

Український національний рух у роки революції 1905–1907 рр. в

Російській Імперії

Революція 1905–1907 рр. почалась в російських містах, а пригноблені народи підтримали її тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, в програмних і агітаційно–пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну вимогу українців: відновлення української держави у формі автономії. Тільки Українська народна партія прагнула повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок до незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально–економічних, так і мовно–культурних, вони ставили в залежність від відродження власної державності.

Вибори до першої Державної думи українські соціал–демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а за списками російських кадетів. Всього у першу Думу (травень 1906 р.) від України ввійшло 102 депутати. Серед них переважали селяни та представники міської інтелігенції. Українці створили свою власну парламентську громаду з 45 депутатів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847–1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник».Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об’єднував парламентські групи неросійських народів. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову утворилось українське парламентське об’єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв’язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа — Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. вона було розпущена.

Українська інтелігенція боролась проти обмеження і утисків української культури. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювались українські вчителі. Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків–мовознавців Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що українська мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови. Однією з найважливіших вимог українства у роки революції було введення навчання дітей рідною їм мовою. Але добитися прийняття відповідного закону не вдалося. Окрім поодиноких випадків, коли вчителі запроваджували українську мову у навчальний процес, нічого не змінилося. Система освіти, від початкової школи до вищої, запишалася зросійщеною. Тому діти з такої школи виносили мало. Цим пояснюється невисокий ступінь знань дітей в Україні.

Вперта боротьба йшла за впровадження української мови у вузах України. Українська студентська молодь Києва започаткувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. Це не принесло успіху в самому Києві. Але україномовні відділення були відкриті в Одесі і Харкові. В Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу — Микола Сумцов.

Під тиском національно–визвольного руху пригноблених народів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм змушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно–освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий розвиток українського життя. Великим досягненням українства була поява в Наддніпрянщині української преси. Перша українська газета «Хлібороб» почала виходити у листопаді 1905 р. Видавала її українська громада Лубен. У Києві тираж продавався на вулицях і викликав справжню сенсацію. Газету швидко розкупили. Офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови, введених Емським указом, з’явилося лише у травні 1906 р. Та на той час воно вже було непотрібним. У грудні 1905 р. у Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Її видавцем став відомий український діяч Євген Чикаленко. Фінансував видання газети і Василь Симиренко з відомого роду українських підприємців–патріотів. За рік після жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань (наукових, політичних, гумористичних і дитячих).

Прагнучи не допустити поширення українських видань, російська адміністрація в Україні вдалася до переслідувань її передплатників. Учителям заборонялося передплачувати газету «Рада» й інспектори заявляли: «Або «Рада», або посада». Одним із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати на село часопис «Хлібороб».

За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгорнула діяльність мережа товариств «Просвіта». Перша «Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок. Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» в Катеринославі. Діяли чотири секції: драматична, вокально–музична, літературна та бібліотечна. Згодом відкрили й читальню. У Кам’янець–ІІодільському «Просвіта» домоглася права ввести українську мову в початкових школах. Того ж самого року з’явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткували видатні діячі української культури Б.Грінченко, М.Лисенко, Г.Коваленко та ін. Історик М.Аркас організував «Просвіту» у Миколаєві. Організувати «Просвіти» було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація чи філія. Попри всі перешкоди на середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де це вдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом. Катеринославська і Полтавська губернії у результаті вкрилися мережею сільських хат–читалень. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, праця просвітян в сільських кооперативах витягувала село з відсталості. Кооперативи давали селянам елементарні знання з агротехніки, вчили використовувати досягнення науки в практиці.

Політика російського самодержавства щодо України в 1907–1914 рр.

Після поразки революції 1905–1907 рр. під загрозою опинилися усі без винятку прояви українського життя. З середини 1907 р. під керівництвом Петра Столипіна здійснювався курс на обмеження або ліквідацію незадовго до того дозволених політичних свобод.

З червня 1907 р. в Росії відбувся державний переворот, коли царський уряд розігнав II Державну Думу. Це була остаточна поразка революції. В країні настав період реакції. В Києві та великих українських містах і селах почалися арешти. Запрацювали військово–польові суди. Почали заборонятися профспілки.

У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці й особистому заступництву Столипіна став однією з найвпливовіших політичних груп в імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні». Одним з найголовніших об’єктів переслідувань стало усне і друковане українське слово. Царський уряд поставив за мету максимально звузити сферу його функціонування. Використовуючи свої впливи в урядових верхах, «Союз російських націоналістів» у 1909 р. домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Уряд заборонив українську мову в тих школах, де в період революції вона була введена. Вчителям заборонялося розмовляти з учнями рідною мовою навіть поза школою. На уроках не дозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії.

Подібна політика проводилася і в вищих навчальних закладах України. Ті слабенькі паростки «українізації», що проросли в університетах та інших вузах України в роки революції 1905–1907 рр., грубо і безжалісно винищувалися.

Не залишила влада поза своєю «увагою» українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишилася половина. Протягом наступних років їх кількість зменшувалася. Пресу, що продовжувала видаватися українською мовою, не дозволяли передплачувати. Чорносотенці виявляли непокірних передплатників, доносили на них адміністрації, яка звільняла їх з роботи, а іноді й кидала до в’язниці.

Не дозволялося вшановувати пам’ять Тараса Шевченка, організовувати присвячені йому вечори. Було заборонено збирання коштів на спорудження пам’ятника Кобзареві. У січні 1910 р. тимчасовий комітет у справах друку переглянув брошуру «Народний календар», де було вміщено портрети Тараса Шевченка, гетьманів Петра Конашевича–Сагайдачного, Богдана Хмельницького та інших, малюнок пам’ятника Шевченку та карту України, і знайшов, що вони є антиурядовими за змістом, бо несуть «…ідеї так званого «українського сепаратизму». Тоді ж члени цього комітету виступили проти назв «Україна», «український народ» як «зовсім чужих» народу.

Уряд посилив боротьбу проти національних культурно–освітніх організацій, що виникли під час революції. За наказом царя закривались «Просвіти», українські клуби, наукові товариства тощо. Було, зокрема, закрито київську, одеську, ніжинську, чернігівську, полтавську та інші осередки «Просвіти».

Які б зміни не відбувалися в Російській імперії, але в одному її політика залишалася незмінною в переслідуванні спроб народів, що населяли її, зберегти свою самобутність, захистити себе від асиміляції. Це в повній мірі стосується становища в Російській імперії українців.

Піднесення національного руху в умовах революції 1905–1907 рр. налякало не лише правлячі кола, але і багатьох опозиційних царизму ліберальних і соціалістичних діячів. Як тільки мова заходила про українське питання, всі вони знаходили між собою порозуміння.

Великодержавно–шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика русифікації не принесла очікуваних владою результатів. Всупереч всьому, прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Від культурно–освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби і ставили питання про відновлення Української держави. Це те, чого найбільше боялась Російська імперія. Тому, як тільки з’явилася можливість, на українців обрушилась хвиля агресивного російського шовінізму. В українців прагнули забрати все, чого вони добилися в 1905–1907 рр. Об’єктом переслідувань стали і представники інших неросійських націй, що проживали на території України, особливо євреї.

Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світової війни

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово–політичні блоки — Антанту (Велика Британія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина, Австро–Угорщина, Італія та який у перебігу війни трансформувався у Четверний союз (замість Італії до нього увійшли Туреччина та Болгарія). Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперією та Австро–Угорською монархією і з чужої забаганки втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід’ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків.

Найбільш далекосяжні плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова «сталевого короля» А.Тіссена, що пролунали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов’ям».

Австро–Угорщина претендувала на Поділля й Волинь.

Не меншими були й зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись «ідеєю об’єднання всіх руських земель» під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні — адже в російській армії знаходилося 3,5 млн. українців, а в австро–угорській — 250 тис.

Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли, майже одночасно з битвою на Марні (6–11 вересня), російський Південно–Західний фронт генерала Іванова силами чотирьох армій завдав удару по Галичині (Галицька битва 18 серпня — 21 вересня 1914 р.). Цією операцією росіяни прагнули реваншуватися за невдале вторгнення у Східну Пруссію армій генералів Ренненкампфа і Самсонова, розбитих 8–ю німецькою армією Прітвіца, а також відтягнути німецькі сили із Західного фронту. Кінцевою метою російських військ було оточити головні австро–угорські сили у прикордонній смузі й розгромити їх, не давши відійти до Карпат.

Під час російського прориву, насамперед 8–ї армії генерала Брусилова, битви в Галичині заступали одна одну з калейдоскопічною швидкістю: Люблінсько–Холмська операція біля Красника і Томашова, Галич–Львівська на річках Золота Липа і Гнила Липа, бої в районі Городка тощо. Австрійські війська відступали під натиском 8–ї армії Брусилова, відкриваючи росіянам шлях до Верхньої Сілезії — важливішого за Східну Пруссію району для Німеччини. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулися на 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинули австро–угорські війська за річки Сян і Дунаєць, вийшовши до Карпат. Проте через брак артилерійських набоїв 21 вересня Південно–Західний фронт наступ припинив. У тих боях австрійці втратили 400 тис. вояків, а росіяни — 230 тис. Після того, як Німеччина перекинула на Східний фронт два армійські корпуси, Самсонов змушений був задовольнитися досягнутим.

На початку 1915 р. російське військо просувалося на захід. Після 4 місяців облоги, на початку березня 1915 р. було захоплено місто Перемишль. У полон узято 117 тис. вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і просувалася на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відірвати її від Австрії. Але невдовзі ситуація корінним чином змінилася 2 травня 1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Горліцька операція тривала з 2 травня до 22 червня 1915 р., а весь німецько–австрійський наступ — до кінця вересня того ж року. Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву й Курляндію. На всіх ділянках німецькі війська мали значну перевагу в людях, техніці та боєприпасах.

Восени 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам’янець–Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно.

Початок української революції, утворення Центральної Ради

Звістка про Лютневу революцію в Росії й падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження і смерті Т.Шевченка. Перша інформація з бунтівного Петрограда надійшла до Києва 28 лютого 1917 р., але ще декілька днів потому жодних офіційних заяв із цього приводу в київських газетах видрукувано не було. Лише 4 березня відбулося перше засідання виконкому Ради об’єднаних громадських організацій на чолі із заступником київського голови М.Стародомським. Того ж дня відбулися й установчі збори Київської ради робітничих депутатів, виконком якої було обрано з 37 осіб.

Проте найважливішою і доленосною подією початку березня стало створення Української Центральної Ради (УЦР). Хоча зараз в Україні досить ґрунтовно досліджується цей період вітчизняної історії, дотепер немає чіткої картини того, за яких обставин і якого конкретного дня сталася ця подія. У шкільних підручниках здебільшого утворення Центральної Ради датується 4 (17 за новим стилем) березня 1917 р. Цю дату назвав свого часу один з активних діячів Центральної Ради історик Д.Дорошенко. І хоча він наголошував на тому, що 4 березня можна вважати лише формальною датою, саме її й прийняли як незаперечну. Але інші історики, а ще раніше — й ініціатори створення Центральної Ради, датували її народження 7 (20) березня, оскільки саме того дня відбулися вибори голови, заступників голови і секретаря УЦР. Такої думки, зокрема, дотримувався й М.Грушевський. На думку дослідника Центральної Ради В.Верстюка, створення її розпочалося 3 березня і тривало близько десяти днів.

Ініціатором створення цього штабу української революції, як згодом назвуть УЦР, виступило «Товариство українських поступовців», організоване М.Грушевським і С.Єфремовим. Поступовці скористалися з рекомендації Тимчасового уряду Росії утворювати на місцях ради громадських організацій, але утворили не губернську раду, а раду загальноукраїнського масштабу.

Головою Української Центральної Ради було заочно обрано загальновизнаного лідера національно–визвольних змагань українського народу професора М.Грушевського, який лічив останні дні свого московського заслання. Щодо заступників голови Центральної Ради у перший період її існування, то ними було обрано представника кооперативного руху Ф.Крижанівського і члена ТУП Д.Дорошенка, товаришем голови — українського соціал–демократа Д.Антоновича, писарем — члена УСДРП С.Веселовського, а скарбником — іще одного кооператора, В.Коваля. Після відставки Д.Дорошенка на посаду заступника голови УЦР було обрано визначного українського літературознавця і громадського діяча В.Науменка. Представником Центральної Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Окрім поступовців, там були українські соціал–демократи і соціалісти–революціонери, представники культурно–освітніх, кооперативних і студентських організацій, наукових товариств, громад, гуртків, представники православного духівництва. Упродовж першого місяця своєї роботи Центральна Рада залишалася в основному київською організацією, до того ж нечисленною, її вплив майже не поширювався за межі столиці. Не мала вона попервах і чітких політичних гасел. У перших відозвах звучали здебільшого культурницькі мотиви: організовуватися в політичні товариства, заводити українські школи, розвивати українське книгодрукування і пресу. Проте головним здобутком було висунення гасла територіальної автономії України у складі нової демократичної Росії.

Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями (понад 320) прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів–тупівців і став на радикальну позицію.

Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського

Гетьман П.Скоропадський, колишній царський генерал, командир 1–го Українізованого корпусу, доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. завдяки державному перевороту, здійсненому за допомогою німецько–австрійських окупаційних військ.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався хліборобський конгрес; на нього прибули уповноважені представники від 8 українських губерній. У своїх промовах вони висловлювали невдоволеність політикою Центральної Ради, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали гетьманом П.Скоропадського. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту зайняли всі державні установи, практично без боротьби. Центральну Раду було розпущено; на цьому державний переворот, якого ще називають «безкровним», закінчився. Фактично в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну. Характер державної системи, якої прагнув гетьман, нелегко визначити однозначно, — найвірогідніше, то мала бути конституційна монархія, що відійшла від традиційної самодержавної системи в Росії.

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — «Грамота до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписаних гетьманом і головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті гетьман заявляв, що «взяв на себе тимчасово всю повноту влади», тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У законах підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний «тільки після видання закону про вибори до нього»). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви «Українська Народна Республіка» мала вживатися назва «Українська Держава». Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів, першим головою якої призначили М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і 30 квітня на посаду голови Ради Міністрів було призначено М.Василенка, а після нього — Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян–середняків, які служили б міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин.

Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів і вагонів, міністерство спромоглося вже до середини літа налагодити нормальний залізничний рух.

Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Воно спромоглося налагодити розхитані фінанси і створити дієвий державний бюджет Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. Наприкінці гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. в Києві було відкрито перший Державний український університет, 22 жовтня — другий Український університет у Кам’янці–Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Було засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України, а також Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В. Вернадським, яка стала науковим осередком, що гуртував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати створення: Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О. Кошиця; Державного симфонічного оркестру під проводом О.Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів і 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тис. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але через протидію німецького командування гетьман зміг створити лише 65–тисячну армію. А ще 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з іншого боку — мати надійне військо. Було досягнуто згоди з німецьким урядом щодо передання Україні кораблів Чорноморського флоту, захоплених німцями.

Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. І все ж гетьман спромігся встановити дипломатичні відносини зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української Держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Рильський, Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно–румунські перемовини про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв’язках із білою Росією. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв’язки з небільшовицькою Росією, але це його режим не врятувало.

Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського національного союзу утворили надзвичайний орган влади — Директорію. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал–демократ В.Винниченко, членами: соціал–демократ С.Петлюра, член УПСР Ф.Швець, соціаліст–самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А.Макаренко.

Директорія виступила з закликом до повстання проти уряду П.Скоропадського. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир — Є.Коновалець), який базувався у Білій Церкві.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8–годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.

18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців (14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від’їздом зрікся влади.

Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалося про повалення поміщицько–монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: всі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало– та безземельних селян без викупу, відновлювався 8–годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української православної церкви та ін. Після формальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов також представник ЗУНР Є.Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно сприйняті заможною частиною українського суспільства.

Директорія декларувала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Та в цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФСР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачно закінчились і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже весь південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними — 11) лютого В.Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С.Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко; одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С.Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з іншими державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду а Ю.Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917–1920 рр.

Українська національна революція 1917–1920 рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ ішов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким ішли інші народи, що здобули державну незалежність у XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об’єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної Української Держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, що тривала, країни Антанти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Антанти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро–Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об’єдналися. Одначе країни–переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців та уклала мир із Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — покликала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з’явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно–визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917–1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р.

Водночас поразка національної революції в 1917–1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно–патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно–патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально–економічних реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення.

Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України головними державами світу.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика

На початку XX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) перебували у складі Австро–Угорської монархії. Під час Першої світової війни цісарський уряд, відчуваючи неминучість поразки, маніфестом від 16 жовтня 1918 р. декларував перебудову держави на федеративних засадах, що сприяло активізації національного руху галицьких українців. Уже 18 жовтня у Львові було утворено Українську Національну Раду. Паралельно активізувався й рух поляків, які становили значний відсоток населення в Галичині та претендували на територію Західної України. 28 жовтня польські політики створили у Кракові ліквідаційну комісію, яка мала б заступити австрійську адміністрацію. Цю акцію було призначено на 1 листопада 1918 р.

Тим часом 19 жовтня УНРада проголосила, спираючись на передбачене 14 пунктами Вільсона право націй на самовизначення, Українську Державу на етнічних українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття. Після прибуття до Львова Польської ліквідаційної комісії й відмови австрійського намісника Галичини К.Куйна передати всю повноту влади в Галичині й на Буковині УНРаді, у ніч проти 1 листопада 1918 р. українські січові стрільці під орудою сотника Д.Віткозського розпочали збройне повстання й зайняли головні пункти міста. 13 листопада було проголошено нове державне утворення — Західноукраїнську Народну Республіку.

Відповідно до «тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро–Угорської монархії», прийнятого 13 листопада 1918 р. , державна територія ЗУНР охоплювала землі, населені переважно українцями та означені на етнографічній карті австрійської монархії, складеній 1855 р. у Відні бароном К.Чернігом: коронні краї та округи Східної Галичини до р. Сян з Лемківщиною на Низьких Бескидах, що на заході від неї, територія Північно–Західної Буковини зі Стороженцем, Чернівцями і Серетом, з округами Спиш, Шариш, Замплин, Уг, Берег, Угоча й Мармарош. Усього територія ЗУНР становила 70 тис. км2, а населення — 6 млн. душ.

Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому тлі, обернений у правий бік, а прапором — жовто–блакитне полотнище (опису прапора в документі не було, хоча його п’ятий артикул і називався «Герб і прапор»).

На відміну від Центральної Ради, яка тривалий час зволікала з прийняттям законів, спрямованих на становлення державно–політичного та економічного життя УНР, керівництво ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем невідкладно прийняло низку важливих документів: закони про організацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту тощо. Уряд ЗУНР — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К.Левицьким — сформував ефективну систему управління від центральних до місцевих органів; ЗУНР також гарантувала широкі права національним меншинам, пообіцявши надати їм до 30% місць у майбутньому парламенті. Досить швидко було створено Українську Галицьку армію — збройні сили ЗУНР, — яка навесні 1919 р. налічувала понад 100 тис. вояків.

В умовах польсько–української війни, яка розпочалася в Західній Україні на початку листопада 1918 р. , й румунського наступу (у листопаді румунські війська захопили Чернівці, а потім і всю Північну Буковину), 21 листопада 1918 р. польська армія здобула Львів. Уряд ЗУНР перебрався спершу до Тернополя, а наприкінці грудня — до Станіслава.

У проміжку між цими подіями 1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР підписала у Фастові з Директорією УНР договір про злуку двох українських республік, яку було урочисто проголошено 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Відповідно до закону «Про форму влади в Україні», прийнятого Трудовим Конгресом України, ЗУНР перейменовувалася в Західну область Української Народної республіки (ЗОУНР). Водночас ЗОУНР до скликання Всеукраїнських установчих Зборів продовжувала зберігати свої законодавчі (Національна рада) та виконавчі (Державний Секретаріат) вищі органи влади.

На міжнародній арені ЗУНР зіткнулася з серйозними труднощами. Попри те, що її посольства були відкриті в Австрії, Угорщині й Німеччині, а дипломатичні представництва — у Чехо–Словаччині, США, Канаді, Італії та Бразилії, більшість держав світу не визнали її. Відсутність підтримки з боку держав Антанти призвела до того, що на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Польща дістала право на всю Галичину з наданням їй автономії до вирішення долі Галичини в майбутньому. Розпочався наступ польської армії, внаслідок якого УГА відійшла до р. Збруч, а згодом і залишила західноукраїнські терени. Буковину окупувала Румунія, а Закарпаття потрапило під контроль Угорщини. Наприкінці листопада 1919 р. диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич та уряд республіки перебралися до Відня.

Уряд ЗУНР (рішення про спілку з УНР було скасоване після укладення С.Петлюрою Варшавської Угоди з Ю.Пілсудським, яка передбачала визнання прав Польщі на Галичину), упродовж 1920–1923 рр. перебуваючи у вигнанні, неодноразово намагався домогтися від західних держав відновлення ЗУНР, але його спроби успіху не мали. 15 березня 1923 р. цей уряд, як і Є.Петрушевич, склали свої повноваження.

Політика більшовиків в Україні в 1919–1920 рр. «Воєнний комунізм»

Політика, яку провадили більшовики в Україні в 1919 р. , дістала назву політики «воєнного комунізму». Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно–грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.

Розгляньмо складові політики «воєнного комунізму».

Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв’язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).

На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919 р. на українське село було накладено продрозверстку в розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики «воєнного комунізму» на селі означало ще й колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося «воєнно–політичним союзом» братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією (X.Раковський навіть заявив, що «декретування української мови як державної — справа реакційна»).

Запровадження «воєнного комунізму» спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових «воєнного комунізму”. Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.

На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагнення виправити «помилки» (так вони сором’язливо називали свої жахливі злочини) минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 р. у резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов’язання: стояти «на позиції визнання самостійності України», підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні колгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали брехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши «диктатуру пролетаріату».

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися демагогічними.

Про реальне утвердження самостійності України годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р. , передавалися під контроль російського центру. «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами», — відверто казав Л.Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, що відправлялися в Україну на початку 1920 р.

У господарській сфері більшовики продовжували політику «воєнного комунізму», наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько 30 тис. «трудармійців» працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тис.ячі робітників у пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовики поставили поза законом.

Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.

На селі, де половину населення вже становили середняки, більшовики зробили ставку на продовольчі загони та комітети незаможних селян (комнезами). На 1 листопада 1920 р. комнезамів налічувалось більш як 10 тис. Їх, власне, було вивищено над місцевими радами. Що ж до більшовицьких партійних осередків, то вони практично не мали підтримки з боку українського селянства.

Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1–ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м’ясо, яйця, деякі овочі.

Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тис.ячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25–30 тис. осіб.

Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.

НЕП і особливості його впровадження в Україні

Перехід більшовицького керівництва до нової економічної політики був зумовлений насамперед соціально–політичною кризою 1921 р. , яка виявилась у розгортанні страйкового руху робітників, у військових заколотах, повстанському русі селянства майже всієї України. Нещадне придушення робітничо–селянських виступів не вирішувало проблеми. Отже, доля радянського режиму і курс більшовиків на соціалістичні перетворення опинилися під загрозою.

Криза 1921 р. змусила радянське керівництво негайно переглянути економічну політику, головне — політику щодо селянства. Вперше з ідеєю заміни політики продрозверстки продподатком у лютому 1920 р. виступив Л.Троцький, але його пропозицію не було прийнято. Лише в лютому 1921 р. ЦК РКП(б) розглянув це питання і прийняв рішення про заміну продрозверстки продподатком. X з’їзд РКП(б) затвердив цей курс. Крім за провадження продподатку, нова економічна політика (неп) передбачала: відновлення торгівлі й товарно–грошових відносин, децентралізацію дрібних і середніх підприємств, дозвіл приватної торгівлі та дрібного підприємництва, введення стабільної валюти, госпрозрахунок на підприємствах (право продажу обмеженої кількості надпланової продукції), дозвіл іноземних концесій, відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди, реорганізацію апарату державного управління господарством країни.

Основними заходами радянського керівництва з реалізації нової екополітики були: повернення власникам дрібних і середніх підприємств, дозвіл оренди підприємств у торгівлі, промисловості й техніки в сільському господарстві, створення спільних підприємств, дозвіл приватної торгівлі та кредитної, збутової, продовольчої кооперації, ліквідація главків та організація трестів, розширення торгівлі з іншими країнами. Неп був тимчасовою поступкою приватному капіталу під час переходу до соціалістичного будівництва. Його завданням було подолати труднощі поточного моменту, забезпечити досягнення кінцевої мети — побудови соціалізму за радянською моделлю. Тому основними складовими непу були жорсткий однопартійний режим в політико–ідеологічній сфері та адміністративно–ринкова система господарства в економіці. Остання пов’язувалась зі світовою лише через торгівлю на основі державної монополії на неї.

Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом — голодом 1921 –1923 рр., який був зумовлений посухою, скороченням посівних площ, руйнацією сільськогосподарського виробництва. Уряд РСФРР не приховував факту голоду, намагався внутрішніми силами і через міжнародну підтримку подолати його.

Однак допомога надходила лише голодуючим Поволжя, а Київщина та Полтавщина відправляли вагони з зерном у Росію, замість того, щоб допомогти своєму населенню, особливо Півдня України, де навесні 1922 р. вимирали цілі села.

У промисловості України результати були такими: 5200 підприємств харчової, шкіряної, інших галузей було передано в оренду, приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу, виробництво предметів споживання у 1927 р. сягнуло довоєнного рівня, виробництво промислової продукції зросло майже вдвічі проти 1913 р. , розпочато реконструкцію старих та будівництво нових підприємств.

У 1922–1924 рр. відбулася грошова реформа: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші — червінці.

Запроваджений у сільському господарстві продовольчий податок був значно меншим за продрозверстку, а 1923 р. його було замінено на грошовий. Ці та інші заходи забезпечили зростання виробництва зерна до 17 млн. тонн у 1926 р. , формування єдиної кооперативної системи, до якої було залучено 85% селян. Згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля, залишаючись державною власністю, надавалася селянам у приватне користування чи оренду.

Неп сприяв зрушенням і в суспільно–політичному житті: припинилися масові розстріли, було проголошено амністію решткам повстанців, політемігрантам гарантувалося вільне повернення до України.

Отже, неп обумовив поліпшення стану економіки УСРР, але водночас породив безліч протиріч, що виявились у кризах 1925 р. , 1929 р. Тому не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення.

Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Наприкінці 20–х років керівництво ВКП(б) взяло курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», стало на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

З 1929 р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918–1921 рр.

Надзвичайні заходи та їх переростання у політику комуністичного штурму зустріли опір з боку ряду найстаріших членів ЦК ВКП(б) (група М.Бухаріна). Але група Сталіна взяла верх над опозицією. З метою знищення її прихильників у партії було організовано чистку партійних лав, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала цілий рік.

На думку центральної влади, УРСР була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес індустріалізації СРСР. Особливо великого значення надавалося металургійно–видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР.

XI з’їзд КП(б)У (1930 р. ), який проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив надоптимістичну, а фактично — науково невиважену оцінку можливостей промислового розвитку УРСР, що містилась у політичному звіті ЦК.

У травні 1929 р. XI з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928–1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20–22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1 500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як «Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», ХТЗ та реконструкція низки підприємств.

При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля, вона була одержавлена. Промисловості УРСР було нав’язано надвисокі темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші пояснення: «саботаж», «економічне шпигунство», «диверсії ворогів народу», і, як наслідок, — репресії.

Для досягнення перебільшених показників використовувались методи позаекономічного примусу та ідеологічного ошукування трудящих.

Грандіозні плани першої п’ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн. т замість планових 5,3 млн, виплавка чавуну — лише 4,3 млн. т замість 6,6 млн. Але радянському народові не вважали за доцільне повідомляти про крах п’ятирічного плану. Радянська пропаганда, а за нею партійна історія ще більш як півстоліття твердили про дострокове виконання планових завдань першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці.

На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1933 р. політика «надіндустріалізації», стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася.

На другу п’ятирічку (1933–1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промислового виробництва (13–14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. промислових об’єктів лише 100 знаходилися в УРСР. Завдання другої п’ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося «таємницею Кремля».

Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Але сподівання на покращання матеріального становища, підвищення життєвого рівня залишилися марними. Життєвий рівень трудящих постійно падав, а партійно–державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів–розподільників, пайкового забезпечення.

Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів (88% працюючих мали лише початкову освіту).

Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР — явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусової праці в’язнів концтаборів в УРСР протягом 1922–1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько–німецької війни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн Західної Європи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:

підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості

нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил

відрив сировинних баз від підприємств–споживачів

посилена централізація управління промисловістю

ігнорування економічних механізмів регулювання

загальне одержавлення засобів виробництва

урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем

зниження життєвого рівня населення

посилення політики репресій проти інженерно–технічних працівників

Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально–аграрну республіку.

Політика суцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально–економічні наслідки

Ленінський план побудови соціалізму в СРСР передбачав проведення форсованої індустріалізації промисловості та колективізацію сільського господарства.

Більшовики запевняли, що рано чи пізно колективне сільське господарство має заступити дрібні селянські наділи. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з цим буде нелегко, особливо після поступок за часів непу.

Одначе практика соціалістичного будівництва диктувала швидкі темпи і жорсткі методи.

Перехід до суцільної колективізації з метою «підхльостування» індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні, розпочався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 р. , а загалом у республіці — до осені 1930 р.

Переходом до політики суцільної колективізації в 1929 р. було започатковано кардинальні зміни в сільському господарстві: селян почали силоміць заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, яке дістало назву «куркулів». Тому закономірно, що колективізація спричинила «ліквідацію куркульства як класу» (за офіційною статистикою, в Україні до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. — 1,4% сільського населення). Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для «ліквідації» спершу середняків, а згодом і незаможників як «підкуркульників».

«Ліквідація куркульства як класу» фактично означала, що тих, хто чинив найбільший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Решту позбавляли власності. Розкуркулювання сягнуло апогею в 1929–1930 рр. Найпоширенішою його формою була депортація. Сотні тис.яч селян разом із сім’ями виганяли з домівок, саджали в товарні ешелони й вивозили за тис.ячі кілометрів.

Селянство чинило опір, щоби зламати його, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р. ) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня–листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. – 380 млн., з червня по жовтень 1932 р. — 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов’язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Отож, із селян вимагалося витиснути стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси: сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях і в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р. , становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору (1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. осіб. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально–технічного зміцнення колгоспів.

Громадсько–політичне життя в Україні у 30–х роках

Головним змістом громадсько–політичного життя в Україні в 30–ті роки було утвердження сталінського тоталітарного режиму. Існує як зовнішній, так і внутрішній бік справи. Зовнішній полягав у створенні культу вождя «мудрого й улюбленого батька народів». Виявом цього було спорудження численних монументів, скульптур, написання картин вождя в оточенні щасливих робітників і колгоспників. Сталін сам брав у цьому активну участь, великих зусиль докладало й улесливе оточення. Наприклад, у лютому 1933 р. з ініціативи Сталіна у Москві пройшов 1–й всесоюзний з’їзд колгоспників–ударників під сталінським гаслом «Зробити всіх колгоспників заможними». Й.Сталін посадив у президії поруч із собою ланкових–п’ятисотенниць (з вирощування цукрових буряків) з України М.Демченко і М.Савченко. Передбачалося активно залучати українське колгоспне селянство до «соціалістичної розбудови» за мізерну натуральну плату — колгоспні трудодні.

Подальшим кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською».

У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. душ.

Надзвичайний VIII з’їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими за таємного голосування. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до «експлуататорських верств». Селяни діставали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Було внесено й інші зміни, проте всі вони ніяк не позначилися на системі реальної влади, оскільки цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підконтрольний Сталіну партійний апарат. У Конституції 1936 р. (Конституцію УРСР було прийнято 30 січня 1937 р. ) зазначалося, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності. Проте партія повинна була, на думку Сталіна, ще бути монолітною, єдиною в поглядах і думках. Тому генсек вирішив фізично винищити всіх можливих опонентів, людей, які могли не погоджуватись з ним, не підтримувати його ідеї. Це, насамперед, були лідери інших політичних партій, які свого часу пішли на союз із більшовиками.

1931 р. позначився гучним судовим процесом у справі «Українського національного центру» (УНЦ), «керівником» якого ДПУ спочатку «призначило» М.Грушевського, а потім — його опонента на науковій ниві академіка М.Яворського. Добившись від своїх жертв «зізнання» і «каяття», судді засудили на термін 3–6 років 50 знаних діячів України, серед яких були колишні члени ЦК УРСР В.Голубович, В.Мазуренко, П.Христюк, М.Шраг, а також колишні члени УСДРП та комуністичної партії Західної України. У 1934–1941 рр. 33 з них знову було засуджено за «антирадянську діяльність» і «шпигунство», а 21 — розстріляно. Зокрема, М.Яворський одержав 6 років Соловецьких таборів. В ув’язненні його звинуватили в намірі «українізувати» Соловки і створити «Всеукраїнський центральний блок (ВУЦБ)» і в грудні 1937 р. розстріляли.

На початку 1933 р. , коли в Україні лютував голод, посипалися репресії проти українських літераторів. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України 97, серед яких М.Зеров, М.Драй–Хмара, М.Куліш, було репресовано. У травні того ж року заподіяв собі смерть М.Хвильовий.

У 1933 р. ДПУ України, кероване В.Балицьким, викрило неіснуючий «контрреволюційний заколот у сільському господарстві України» й розстріляло 35 фахівців сільського господарства республіки.

Проте найгучнішим і найогиднішим процесом 1933 р. став суд над «Українською військовою організацією» (УВО). Було звинувачено 148 осіб, у тому числі О.Шумського, письменників Б.Антоненка–Давидовича, П.Губенка (Остапа Вишню), О.Досвітнього та інших.

Пролог же «великого терору» — партійна чистка, що розпочалася 1933 р. в КП(б)У. За два роки з партії «вичистили» понад 39 тис. членів. 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду, а потім і лихозвісні «двійки» і «трійки».

1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С.Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів» — відверту «хартію терору». За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після винесення. Невдовзі цей документ продублював і ВУЦВК. Уже в грудні 1934 р. в Києві було проведено судовий процес над «Об’єднанням українських націоналістів». До суду було притягнуто 37 осіб, 27 із яких розстріляно. До кінця року було також засуджено 114 душ у справі «Польської військової організації» та ще 17 у справі «боротьбистів». З КП(б)У після вбивства С.Кірова виключили майже 254 тис. комуністів.

У 1937–1939 рр. масові репресії зачепили також мільйони робітників, селян, військових, представників інтелігенції.

Суспільно–політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо–Словаччини у 20–30–х рр.

Міжвоєнний період (1921–1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехо–Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно–демократичне об’єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.

Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок», «Сокіл», «Луч» та ін. Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» — видавалися УНДО.

Другою за впливом у Галичині була Русько–українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ.

У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30–х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація «Українська робітничо–селянська спілка» (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших «націонал–комуністів» у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як «ворогів народу». У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв’язках з фашистами.

У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація (УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв’язки з подібними об’єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця.

В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь–які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства.

Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Перацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув’язнення), інших — до різних термінів ув’язнення.

Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН.

Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв’язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30–х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських.

У 20–30–х рр. Чехо–Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії.

У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти.

Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції, їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки.

Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально–економічного ладу.

Об’єднання українських земель та радянізація західних областей України в 1939–1941 рр.

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Молотова–Ріббентропа, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі.

Секретними протоколами обумовлювалися: поділ Польщі на сфери впливу і територіальні приєднання до Німеччини та СРСР; згода СРСР ввести свої війська після початку німецької окупації Польщі, про невтручання Німеччини в долю Прибалтійських держав та свободу дій СРСР та ін. Радянська територія окупації» східних територій Польщі передбачалася вздовж лінії Нарва–Вісла–Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що започаткувало Другу світову війну. Швидко просуваючись у глиб польської території, німецькі частини 10 вересня 1939 р. підійшли до Бреста і Львова.

У 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також брати до уваги, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії був сприйнятий як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів.

Вибори до Народних зборів провадилися в умовах військової присутності, під загрозою депортації та розкуркулення, під моральним тиском позбавлення виборчих прав «потенційних противників радянської влади».

Участь у виборах узяли 92,8% виборців, які голосували по одномандатних округах за кандидатів прорадянської орієнтації, альтернативність на виборах була відсутня.

Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли декларації про проголошення радянської влади та прохання про возз’єднання з УРСР. П’ята сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 р. задовольнила їхнє прохання.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено 6 областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Окупаційний режим в Україні в 1941–1944 рр. Звільнення України від нацистської окупації

22 червня 1941 р., з нападом Німеччини на Радянський Союз, Україна виявилася втягнутою у Другу світову війну. 29 червня німці взяли Львів, а до середини липня вже контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Вирішальною для подальшого перебігу воєнних операцій стала битва під Уманню (10–12 серпня 1941 р.), під час якої було розбито радянську армію, яка перекривала доступ до Центральної та Східної України. Через місяць, 16 вересня 1941 р., впав Київ, а на початку листопада нацистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграда і північно–східної частини Донбасу. Кепсько підготовлені та слабо озброєні радянські війська не могли стримувати натиск ворога.

4 липня 1942 р. Червона армія залишила Севастополь, а 22 липня німці зайняли останній населений пункт України — м. Свердловськ (Луганська обл.).

На захоплених територіях встановлювався німецький окупаційний режим. Ставлення до нього українців було різним — від прихильного (на Західній Україні), коли німців зустрічали як визволителів, до негативного, яке зростало з просуванням на Схід, де ще пам’ятали каральні експедиції 1918 р. Місцевому населенню обіцяли визволення від більшовиків, свободу релігії і праці, тоді як про політичне майбутнє України не говорилося жодного слова.

На окупованих українських землях відбувалась ліквідація будь–яких ознак державності й територіальної єдності. Україну було переділено на частини.

Згідно з наказом фюрера від 17 липня 1941 р. «Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях» у серпні 1941 р. було утворено рейхскомісаріат «Україна», який поділявся на 6 округів: Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія.

Його очолив лютий ворог українства Еріх Кох. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. На землях Південної України з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку, разом із Північною Буковиною та Бессарабією, було передано Румунії.

Львівська, Тернопільська, Станіславська і Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», що його долучили до Краківського генерального губернаторства.

Для управління всіма територіями Сходу було створено окреме міністерство і численний адміністративний апарат.

Українцям заборонили політичну діяльність. За планами Гітлера економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України відійшли німецьким магнатам. Окупанти грабували село, перетворивши колгоспи й радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Німці намагалися перетворити українські землі на німецьку колонію, продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладали 12 різних видів податків. Було запроваджено обов’язкову трудову повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики.

Чинився шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Влітку 1942 р. Гітлер на нараді під Вінницею вимагав: «Ні в якому разі не можна надавати місцевому населенню право на здобуття вищої освіти». Грабувалися пам’ятки історії та культури. До Німеччини вивозилися цінні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси і т.д. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг. На окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропагандистська машина.

На початку 1942 р. Берлін розпочав вербування і вивезення українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Ці акції супроводжувались жорстокими репресіями. З 7 млн. «остарбайтерів» (іноземних робітників) у Німеччині третину становили українці.

На території України вживались усі можливі заходи з метою знищення населення. Уже першої окупаційної зими від холоду й голоду загинули тисячі людей. На українських землях окупанти проводили політику геноциду. Першими її жертвами стало єврейське населення. Лише у Львові в перші дні окупації було розстріляно 7 тис. євреїв. В Україні створили десятки гето і концтаборів, куди загнали майже все єврейське населення, чисельність якого до війни становила близько 2,5 млн. осіб. Більшість українців негативно ставилася до геноциду євреїв. Отже, окупаційний режим в Україні мав нелюдський характер і цим спричинив опір населення. Визволення України розпочалося 1943 р.

Розгромивши противника у Сталінградській битві (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.), війська Воронезького фронту розгорнули наступ з метою визволення України. За три дні боїв, починаючи з 2 лютого 1943 р., радянські війська просунулися на 50 км. Було визволено Харків; Південно–Західний фронт, який наступав на Донбас, захопив північну частину Ворошиловградської (тепер Луганської) області, у тому числі й стратегічно важливий залізничний вузол Лозову (11 лютого).

Відкривалися добрі перспективи визволення всієї Лівобережної України, проте радянське командування не передбачило, а тому й несвоєчасно зреагувало на німецький контрнаступ. Незважаючи на масовий героїзм червоноармійців, знову довелося залишити Харків, Бєлгород і кілька районів Донбасу.

Відносна рівновага на радянсько–німецькому фронті зберігалась до літа 1943 р., коли на Курсько–Орловській дузі впродовж 5 липня — 23 серпня було знищено ударні танкові з’єднання німців на Східному фронті. Розвиваючи успіх, у період з 17 липня до 22 вересня 1943 р. радянські війська здійснили на Лівобережній Україні Ізюм–Барвенківську, Міуську, Бєлгородсько–Харківську, Донбаську, Чернігівсько–Прип’ятську, Мелітопольську та ряд інших наступальних операцій, вийшовши до Дніпра. У вересні–листопаді розгорнулася героїчна битва за Дніпро, яка розпочалась із захоплення плацдармів на правому березі ріки. У жовтні 1943 р. Воронезький (з 20 жовтня — 1–й Український) фронт двічі невдало намагався з Букринського плацдарму прорвати німецьку оборону довкола Києва. Зазнавши великих втрат, командування фронту перекинуло війська під Лютіж. У листопаді розпочалася Київська наступальна операція. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь–яку ціну неодмінно визволити Київ до роковин «Великого Жовтня». 6 листопада після форсування Дніпра радянські війська визволили Київ. За свідченням учасників битви, води Дніпра були червоними від крові. За визволення столиці України понад 1000 солдатів, офіцерів і генералів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а 60 військових частин і з’єднань дістали почесні найменування «Київських».

Відбивши німецький контрнаступ, радянське командування вирішило силами чотирьох Українських фронтів здійснити визволення всієї Правобережної України. З грудня 1943 р. до середини 1944 р. на просторах від Полісся до Чорного моря і від Дніпра до Карпат розгорнулася одна з найзапекліших битв Другої світової війни, у якій одночасно з обох боків взяли участь близько 4 млн. вояків, було задіяно 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідних артилерійських устатковин, понад 4 тис. літаків. У перебігу Житомирсько–Бердичівської операції (грудень 1943 р. — січень 1944 р.) війська 1–го Українського фронту генерала М.Ватутіна визволили Житомирщину, більшу частину Київщини, частково Вінницьку й Рівненську області. Німці втратили вбитими понад 72 тис. солдатів і офіцерів.

Корсунь–Шевченківська наступальна операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.) привела до оточення 10 німецьких дивізій. Після того, як оточені відмовилися скласти зброю, радянське командування наказало знищити угруповання. Противник утратив 55 тис. вбитими й пораненими, понад 18 тис. потрапили у полон.

Одночасно з Корсунь–Шевченківською операцією силами правого крила 1–го Українського фронту було проведено Рівненсько–Луцьку операцію. Унаслідок наступу було визволено понад 200 населених пунктів, у полон захоплено 2 тис. солдатів і офіцерів противника.

Тим часом війська 3–го й 4–го Українських фронтів здійснили Нікопольсько–Криворізьку операцію (30 січня — 29 лютого 1944 р.). Було розгромлено 12 дивізій противника, у тому числі 3 танкові. 8 лютого було визволено Нікополь, 22 — Кривий Ріг. Ліквідація Нікопольського плацдарму позбавляла німецьке командування останньої надії на утримання Криму. Наступ радянських військ на півдні (22 березня — 16 квітня 1944 р.) привів до визволення Одеси, Миколаєва, Правобережної України. Радянські війська вийшли на кордон із Румунією. Квітневий 1944 р. наступ у Криму остаточно ліквідував німецькі війська на південному фланзі фронту.

Остаточно територію України було визволено під час Львівсько–Сандомирської операції (13 липня — 29 серпня 1944 р.), коли Червона армія зайняла західні області України і вступила на територію Польщі, та Східнокарпатської стратегічної наступальної операції (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), коли було визволено Закарпаття.

Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в роки Другої світової війни

На території України, окупованої військами ворога, з перших днів розгорнулася антифашистська боротьба.

Антифашистський рух Опору в Україні містив:

радянське комуністичне підпілля і партизанський рух

український самостійницький підпільний та партизанський рухи

польський рух Опору

В умовах блискавичного просування німецьких військ у тилу в них опинилися цілі підрозділи радянських військ. Вони й стали базою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.Строкачем 30 травня 1942 р. він набув організованіших форм. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіації.

Усього на території УРСР діяло понад 60 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і груп. Найбільші партизанські з’єднання діяли у прикордонні України та Білорусії, саме тут оформилося п’ять великих з’єднань. Найвідомішими з них були з’єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РСФСР, України та Білорусії. Партизанське з’єднання під командуванням С.А.Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найвідоміша його операція — «Сарненський хрест». Найкращі воєнні результати приносила «рейкова війна»: лише протягом літа–осені 1942 р. партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.

Партизанський рух був одним із важливих воєнно–стратегічних факторів у війні. На боротьбу з ним німецьке командування кинуло 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Варто згадати організацію «Партизанська іскра» в с. Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організації в м. Сталіно (Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніним, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, «Молоду гвардію» у Краснодоні та ін.

На території України діяли антифашисти із більш як 20 країн. Українці–військовополонені брали участь в антифашистських рухах Опору в країнах Європи.

Крім радянського руху Опору, билися з фашистськими окупантами й представники українського самостійницького руху, який діяв переважно на теренах Західної України. Перші партизанські загони на Поліссі й Волині створив Т.Боровець (вони не були зв’язані з ОУН). Сформований ним військовий загін «Поліська Січ» боровся в своєму регіоні з залишками Червоної армії. Коли німці спробували розпустити цей загін, Т.Боровець (Бульба) повернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942 р. на Волині виникли загони ОУН–Бандери та ОУН–Мельника.

Найбільш організованим військовим з’єднанням українського самостійницького руху була Українська повстанська армія (УПА). Створена наприкінці 1942 р. ОУН–Бандери, діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини, боролась і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром її був Роман Шухевич (Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала 30–40 тисяч бійців. Ця армія вступила в жорстокий конфлікт із польським населенням Волині, Полісся, Холмщини, а також із польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу на ці території Радянської армії між силами УПА та радянськими військами розгорнулася відкрита війна, яка після визволення цих територій від нацистської окупації переросла у справжню громадянську війну в Західній Україні.

Після ліквідації крайового уряду Я.Стецька легальною організацією українства залишилась Українська національна рада, лідерами якої були Кость Левицький та митрополит А.Шептицький. УНР прагнула обстоювати українські інтереси. Виступ митрополита А.Шептицького з меморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня 1942 р. УНР було розпущено окупантами.

У Києві, після його окупації, ОУН–Бандери створила також Українську національну раду — національний та політично–громадський центр. Важливим аспектом його діяльності був випуск журналу «Українське слово» (редактор Іван Рогач) і журналу «Литаври» (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли похідні групи, що провадили на окупованих територіях пропагандистську діяльність за соборну Україну. Але діяльність українських структур, які працювали на українську державність, не входила до планів окупантів. У грудні 1941 р. вони заарештували, а в лютому 1942 р. розстріляли у Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці 1942 р. німці заборонили діяльність УНР у Києві, а згодом і у Львові. У липні 1944 р. ОУН–Бандери та представники політичних партій України, представники східних українців на таємному зібранні в м. Самбір утворили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німецької «Нової Європи».

Найбільшими центрами польського підпілля були Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на території України діяло 2150 бійців. Головним завданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

Активний партизанський рух, чиїми складниками були і радянський рух Опору, і український самостійницький рух Опору, і польський рух Опору, вніс вагомий вклад у боротьбу проти фашистських окупантів в Україні.

Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у

перемогу над фашизмом

Завдяки географічному положенню, війна, що розпочалась 22 червня 1941 р., відразу прийшла на українську землю.

У першу ж ніч війни німецька авіація бомбила українські міста Київ, Житомир та ін.

Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з’єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, С.Наумова, П.Вершигори вели «рейкову війну», створювали цілі зони, визволені з–під німецької окупаційної влади.

На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км2.

У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН–УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам’янець–Подільський) вели підпільники (причому як більшовицьке, так і націоналістичне підпілля). Відомі підпільники І.Кудря, В.Бевз, О.Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору.

На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько 6 млн. українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто за лишився живим, став довічним калікою. 2072 українців було удостоєно вищого звання в СРСР — Героя Радянського Союзу, із них 32 — двічі, а І.Кожедуб — тричі.

Із 7 млн. нагороджених 2,5 млн. складали воїни–украінці.

Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами — українцями з походження.

Загальна чисельність утрат цивільних і військових українців становила 7 млн. осіб (16,7% від усього населення України).

Війна вогненним смерчем прокотилася містами й селами України. Повністю або частково було знищено 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилось 10 млн. душ.

Було знищено 16150 промислових підприємств.

Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема.

Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі — тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паровозобудівний заводи з Харкова, «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель» та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська.

Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах — за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб країни було евакуйовано понад 35 млн. жителів.

Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн. голів худоби.

Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкоротші строки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Евакуація заводу «Арсенал» з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал «Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за 9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.

Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10–й день вступив до ладу механічний цех, на 12–й — складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукції було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. 29 червня 1941 р. почалося перебазування в глибокий тил Академії наук України. Кількість наукових працівників скоротилася в 5 разів, однак те ядро, що збереглося, забезпечувало розроблення наукової тематики, необхідної для вирішення оборонних завдань. Завдяки запровадженню на танкових заводах автоматичного зварювання (розробка вчених на чолі з Є.Патоном) значно зріс випуск найкращих на той час танків Т–34. Нові методи виплавки броньованої сталі розробила група вчених, очолювана академіком М.Доброхотовим. Багато тисяч поранених було повернуто до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з О.Богомольцем, М.Стражеском, Ф.Філатовим. Важливою турботою народу України була допомога збройним силам: налагодження оборонного виробництва, перерахування власних заощаджень, родинних коштовностей на будівництво танкових колон, ескадрилей, літаків, масове передання селянами продовольства для Червоної армії, теплих речей. У фонд оборони було зібрано 2 млрд. крб.

Свої сили в боротьбу проти ворога вклали й українські літератори (П.Тичина, В.Сосюра, О.Корнійчук, О.Довженко та ін.). Діяли агітаційні групи українських письменників, до яких входили А.Головко, А.Малишко, М.Стельмах. Тісні зв’язки з фронтом підтримували евакуйовані театри, концертні колективи. В умовах евакуації вищі навчальні заклади УРСР готували потрібних для фронту фахівців.

Величезні людські та економічні втрати українського народу у роки Другої світової війни були оцінені світовим співтовариством як вагомий вклад у перемогу над фашизмом. Україна, яка входила до складу СРСР, стала членом ООН і разом з делегацією СРСР та Білорусії взяла участь у роботі її структур від дня заснування в 1945 р.

Голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки

1. Голодомор 1921–1923 рр.

На початку 20–х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинуло щонайменше 1,5 млн. осіб. Промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р.

Занепадові економіки сприяла й політика «воєнного комунізму», яку проводила радянська влада. Продрозвертка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічний занепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., що охопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в край погіршила ситуацію. Від голоду в 1921–1923 рр. у селах України померло щонайменше 235 тис. осіб. Він припинився лише 1923 р., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно–комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

2. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов’язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Таким чином, з селян вимагалося «витиснути» стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору (1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.

3. Голод 1946 — 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки

У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів’я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Навесні–влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2–3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «про п’ять колосків», за яким було засуджено та ув’язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд.

Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м’яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго.

У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. «м’якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння.

Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Радянізація західних областей України в 40–50–х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні

Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько–німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною.

Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також враховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії було сприйнято як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР.

Процес приєднання західноукраїнських земель одержав своє продовження у 1940 р., коли на вимогу Радянського Союзу Румунія змушена була передати СРСР Буковину та Бессарабію. Північна Буковина та українські придунайські землі ввійшли до складу УРСР.

Із вступом у вересні 1939 р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалася їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращання їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цього контролювалися переважно поляками та євреями. Серед трудящих розподілялось житло, націоналізоване у великих власників. Вживалися дієві заходи з ліквідації неписьменності.

Одночасно почалися арешти й виселення тих, кого Радянська влада вважала нелояльними у ставленні до неї. Передовсім це були колишні активні діячі політичних партій та громадських організацій, власники підприємств і заможна частина селянства. Жертвами сталінського режиму стали західноукраїнська інтелігенція, офіцерський склад польської армії. Десятки тисяч західноукраїнців, поляків було депортовано до північних і східних районів Радянського Союзу. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн. осіб, тобто майже 10% населення Західної України.

Велике невдоволення селянства викликали антицерковні акції радянської влади, а також те, що тільки–но роздана їм земля, інвентар стали об’єктами примусової колективізації. Більшості західноукраїнського населення довелося досить болісно пристосовуватися до нових умов чи, не сприйнявши їх, податися в еміграцію.

Однак в історичному плані приєднання західноукраїнських земель було визначною подією — адже вперше за багато віків українці з’єдналися в межах однієї держави.

Стан економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60–х рр.

У 50–ті рр. у світі розгорнулася науково–технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов’язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно–обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.

Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів попервах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України та позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. Завдяки цьому заводи й фабрики дістали більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування, з’явилися можливості більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково–технічні кадри.

Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального потенціалу республік. Друга половина 50–х років стала періодом помітного піднесення економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих.

У ті роки підприємства машинобудування розпочали випуск кукурудзозбиральних комбайнів, нових типів металорізальних верстатів. Металурги України освоїли виплавлення високоякісної трансформаторної сталі, що відповідала світовим показникам. Проте машинобудування, особливо сільськогосподарське, відставало від досягнень світової практики, низькою залишалась якість виробів і великою їх металомісткість.

До середини 60–х рр. частка машинобудування в загальному обсязі промислового виробництва зросла до 25%. У цей час у республіці виникла нова галузь промисловості — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден, риболовецьких траулерів у Миколаєві. Значний крок було здійснено в галузі авіабудування, налагоджено випуск нових типів пасажирських і транспортних літаків високого класу. З 1960 р. завдяки творчому співробітництву авіабудівників Києва і моторобудівників Запоріжжя розпочато виробництво реактивних повітряних лайнерів ТУ–124.

За період з 1959 р. по 1965 р. металургійний комплекс збільшив свою продукцію майже на 70%, зростав видобуток вугілля, нафти, газу.

У 1962 р. в Україні було введено в експлуатацію першу чергу магістрального нафтопроводу «Дружба», яким через українські землі без будь–яких оплат нафта постачалася Польщі, Німеччині, Чехо–Словаччині, Угорщині. З’явилася нова галузь — трубопровідне транспортування нафти.

У сфері енергетики головна увага концентрувалася на спорудженні та експлуатації Дніпровського каскаду гідроелектростанцій, який, за задумом керівництва, повинен був перетворити Дніпро на «енергетичну артерію». На початку 50–х рр. вийшла на проектну потужність Каховська ГЕС, споруджувалися Кременчуцька, Дніпродзержинська і Київська гідроелектростанції.

Одначе негативним наслідком їх створення були штучні «моря», що завдали величезної шкоди сільському господарству і природі України.

У роки семирічки 1959–1965 рр. на територіях України було споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкої та харчової промисловості, а випуск товарів культурно–побутового призначення і господарського вжитку збільшився вдвічі. Проте за останні роки семирічки розвиток промисловості уповільнився; бракувало товарів народного споживання.

У 50–60–ті рр. Україна залишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР.

Заготівлі сільськогосподарської продукції, що на практиці мало відрізнялися від фактичних конфіскацій, змінювалися закупівлями. За 1952–1958 рр. закупівельні ціни зросли майже втричі, у тому числі на зернові культури — майже в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 раза. Забезпечений цими заходами приріст сільськогосподарської продукції був досить значним у 1954–1959 рр. — понад 7% річно. Урожайність зернових в Україні за 1950–1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц/га, відповідно збільшився і валовий збір врожаїв зернових культур.

Проте основна увага партійно–державного керівництва, як і раніше, зосереджувалася на забезпеченні швидкого розвитку промисловості. Для села коштів не вистачало, всі бюджетні негаразди, особливо пов’язані з розвитком військово–промислового комплексу, оборони, взагалі вирішувалися передовсім способом переміщення в ці галузі асигнувань зі статей на розвиток сільського господарства.

Не дали позитивних результатів реорганізація машинно–тракторних станцій (МТС) у ремонтно–технічні станції (РТС) та обов’язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС. Це призвело до тяжкої фінансової заборгованості колгоспів перед державою. Позитивних наслідків не дало і побільшення колгоспів. Штучною та необгрунтованою була також чергова реорганізація сотень колгоспів у радгоспи.

Негативний вплив справило і примусове впровадження на полях України кукурудзи. Очікуваного ефекту кукурудза не дала, зате в багатьох районах призвела до порушення сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових.

З 1958 р. по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів і радгоспів збільшився лише на 3%. А в 1963 р. проти 1958 р. продукція рільництва склала лише 86%, а тваринництва — 93%. Сільське господарство, перебуваючи в жорстких лещатах директивного управління, не в змозі було забезпечити населення продуктами. Держава змушена була розпочинати закупівлю хліба за кордоном, виділяючи зі свого бюджету дедалі більші суми валюти.

50–ті — середина 60–х рр. ознаменувалися суттєвими змінами в рівні життя населення. У середині 50–х рр. було переглянуто існуючу ще з довоєнних часів тарифну систему оплати праці. Це забезпечило відчутне її підвищення — в середньому з 642 крб. 1950 р. до 806 крб. 1960 р.

У 1956 р. на 80% було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам держава їх не сплачувала. Колгоспи ж таку можливість мали не всі.

Високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів, зокрема залізобетону. У 1951–1958 рр. в республіці було збудовано майже 2 млн. квартир загальною площею 85,7 млн. м2, а в 1959–1965 рр. в дію було введено ще близько 60 млн. м2 житла. Таких темпів Україна доти не знала. Щоправда здійснювалося в основному малогабаритне житлове будівництво — «хрущовки».

У 1961 р. було проведено грошову реформу. Масштаби грошової одиниці зросли в 10 разів, у зв’язку з чим в обіг було випущено нові гроші.

Одначе підсумки економічного розвитку країни в першій половині 60–х рр. виявилися невтішними. Семирічний план було зірвано, зменшився приріст промислової продукції, структура виробництва була найгіршою й найвідсталішою серед промислово–розвинених країн, виробничі фонди використовувалися неефективно. Зупинилося підвищення рівня життя більшості населення України, а дехто навіть відчув його погіршення.

Мільярди карбованців перекачувалися через «ножиці цін» із сільського господарства в промисловість, головно у важку та оборонну.

Суспільно–політичне життя в Україні у другій половині 50–х — на початку 60–х рр.

Процес десталінізації справив позитивний вплив на культурне життя республіки. Було порушено питання чистоти української мови, перевидано «Словарь української мови» Б.Грінченка. Восени 1955 р. впроваджено часткову дерусифікацію університетів України. У 1957 р. почали виходити журнали «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Розпочався випуск Української радянської енциклопедії. А втім, обмеженість поглядів і непослідовність політики М.Хрущова та його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва. Посилився процес русифікації народної освіти в Україні. У 60–х рр. в обласних центрах і в Києві кількість українських шкіл становила 28%, російських — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%. Русифікація провадилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй». М.Хрущов стверджував, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий.

В Україні проводилися дослідження з декількох визначальних напрямів науково–технічного прогресу. Розпочалася пошукова діяльність у сферах фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики. Українські науковці та інженери спроектували і збудували цифрову машину «Київ» (1964 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 р.). Україна вела перед у галузі електрозварювання. Ці дослідження провадилися під керівництвом академіка Б.Патона. Наприкінці 50–х рр. академік М.Боголюбов розробив нові методи квантової теорії поля і статичної фізики, що уможливило обґрунтування теорії надтекучості та надпровідності. У другій половині 50–х рр. розпочав свою діяльність учений–хірург М.Амосов.

Попри успіхи в царині фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська «Літературна газета» опублікувала статтю О.Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». Знаний діяч культури закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». О тій порі засяяло яскравими талантами покоління «шестидесятників» — В.Симоненко, Л.Костенко, М.Вінграновський, Є.Гуцало. Ця плеяда молодих літераторів внесла свіжий струмінь в українську культуру, яка тяжко потерпала від накинутих комуністичною владою ідеологічних штампів, і в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії. Слід зазначити, що процеси, які відбувалися в мистецтві, літературі, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світу твори В.Сосюри «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», «Мазепа»; було заборонено книгу Д.Павличка «Правда кличе».

На початку 60–х рр. зазнали переслідувань М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко, В.Стус. У 1963 р. помер, а фактично — загинув «лицар українського відродження» В.Симоненко.

У царині музичного мистецтва в 50–ті рр. було створено низку талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію композитора В.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності серед населення набули створені в той час пісенні твори П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка, І.Шамо.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 — першій половині 80–х рр.

Опозиційний рух виник як протест проти антинародних дій партійно–державного режиму, недотримання ним конституційних норм та очевидних порушень соціальної справедливості. Представники опозиційного руху виступили проти хиб політичної системи — ігнорування марксистсько–ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, друку, віросповідання, виступали за вільний розвиток української мови і культури, за історичну правду.

Основними проявами цього руху в другій половині 60–х — першій половині 80–х рр. були:

1. Масові заходи

Проведена в лютому 1963 р. у Київському університеті офіційна конференція з питань культури української мови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів правозахисників виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною: всіх трьох звільнили з роботи й вигнали з аспірантури, де вони навчалися.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60–ті рр. було започатковано традицію — 22 травня вшановувати пам’ять Т.Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання.

У пам’ять про цю подію біля пам’ятника Шевченкові, проти Київського університету, 22 травня щороку збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештами учасників скорботних зібрань.

2. Листи–протести до керівних органів УРСР та СРСР

Серед тих, хто підписувався, так званих підписантів, було кількасот представників української інтелігенції Серед них, крім уже названих, — І.Світличний, М.Коцюбинська. 3.Франко, Є.Сверстюк, Б.Антоненко–Давидович, М.Брайчевський, В.Стус, Я.Кендзьор, А.Горська та багато інших.

Листи–протести надсилалися не лише зі столиці України, а й з обласних центрів. У 1968 р. на ім’я першого секретаря ЦК КП України П.Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф.Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д.Павличка було надіслано листа, що його підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, які протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, у місті, де не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 роки таборів суворого режиму.

На адресу властей надходили і листи окремих громадян. Відповідно до своїх конституційних прав вони критикували ті чи ті дії державних органів, пропонували зміни, реформування деяких складників радянського ладу або системи в цілому. Проте відповідь була одна: недовіра, підозра, переслідування.

3. Самвидав

Друга половина 60–х рр. стала епохою справжнього розквіту самвидаву, насамперед, політичної публіцистики. З’явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби — нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікації України; «Лихо з розуму» В.Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965–1966 рр.; «Собор у риштованні» — блискуче літературно–публіцистичне есе Є.Сверстюка, присвячене морально–етнічним проблемам, що підіймалися у романі «Собор»; запальні антисталіністські статті В.Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико–публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно–художніх творів.

Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. самвидавського журналу «Український вісник». До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. Своє завдання журнал убачав у максимальному ознайомленні читача з самвидавським матеріалом, об’єктивній інформації стосовно закритих для широкого загалу процесів і явищ життя українського суспільства.

Масові репресії 1972 р. на деякий час перервали вихід журналу. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7–й і 8–й випуски «Українського вісника», для відновлення якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.

4. Солідарність з іншими народами, які зазнали утисків від тоталітарної системи

Коли в серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехо–Словаччину, поклавши край «празькій весні», на захист скривджених виступили дисиденти. Їхні оцінки чехословацьких подій одержали широкий відгук у суспільстві.

У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько–татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар дістали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими та європейськими дисидентами.

5. Створення правозахисних організацій

Після підписання 1957 р. Гельсінських угод у листопаді 1976 р. група правозахисників об’єдналася в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її очолив письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керуватиметься не політичними, а лише гуманітарно–правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи відбувалися за умов постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в’язнів, їхнє становище у в’язницях тощо.

Уже через 3 місяці, в лютому 1977 р., було заарештовано керівників спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі: згодом — Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка. Їх також було засуджено до тривалих строків ув’язнення. До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років були найбільшим строком ув’язнення.

У 1980 р. арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді О.Шевченко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара. Арешти тривали аж до початку «перебудови» в середині 80–х рр.

Отож, попри жорстокі утиски тоталітарної системи, опозиційний рух в Україні в другій половині 60 — першій половині 80–х рр. мав різні форми діяльності. Цей рух, усупереч величезним офіційним перешкодам, доносив до народних мас правду про справжнє становище України. Він відкрив Україну світові.

Загострення економічних проблем у 70–80–х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Індустріальні галузі економіки розвивалися переважно екстенсивно: лише завдяки залученню додаткової сировини і робочої сили, створенню нових потужностей. Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні фактори економічного зростання відігравали у розвиткові другорядну роль. Бар’єром на шляху інтенсифікації було несприймання виробництвом науково–технічного прогресу. Новітню техніку і прогресивну технологію доводилося «впроваджувати» вольовими зусиллями. Відсутність властивої ринку конкуренції призводила до стагнації виробництва. З тим, як вичерпувалися можливості додаткового залучення у виробництво сировини і робочої сили, темпи економічного зростання невідворотно падали.

Ця тенденція була характерною для всієї радянської промисловості, а в Україні — особливо помітна тому, що республіка стала одержувати значно меншу частку із загальносоюзних капіталовкладень. Починаючи з 70–х років, Держплан СРСР пріоритетними вважав східні регіони країни. Виняток становила електроенергетика, зокрема атомна. В Україні нові електроенергетичні потужності створювались з тим, щоб задовольняти потреби сусідніх країн РЕВ.

За 1970–1985 рр. видобуток залізної руди зріс з 111 до 120 млн. т, виробництво прокату чорних металів — з 32,7 до 37,7 млн. т, електроенергії — з 138 до 272 млрд. кВт/год. Зменшилося видобування вугілля. Донбас давав щороку до 200 млн. т вугілля в дев’ятій п’ятирічці, 190 млн. т — у десятій, менше 180 млн. т — в одинадцятій. З кожною п’ятирічкою собівартість вугілля зростала. Щоб видобути паливо, доводилося розробляти крутоспадні тонкі вугільні шари або ті, що залягали глибоко під землею.

Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка давала більше половини загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів. На розвиток сільського господарства виділялися значно більші капіталовкладення, ніж у попередні десятиліття, тому частка цих коштів у загальному обсязі вкладень у народне господарство істотно підвищилася. Зокрема, в УРСР вона становила у дев’ятій і десятій п’ятирічках 28%, в одинадцятій — 27%. Порівняно з другою половиною 60–х років у 1981–1985 рр. сільське господарство споживало електроенергії в 3,6 рази більше, а мінеральних добрив — у 2,6 рази. Істотно збільшилися поставки селу тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів та іншої техніки.

Однак величезні ресурси використовувалися нераціонально. Темпи нарощування виробничих фондів помітно випереджали темпи приросту продовольчої продукції. Незважаючи на великі капіталовкладення, колгоспи і радгоспи не могли нагодувати міського споживача.

Навесні 1982 р. було запроваджено в життя загальнодержавну продовольчу програму, її пропагували як свідчення турботи партії і уряду про матеріальний добробут радянських людей. Проте програма ганебно провалилася. У середині 80–х років у багатьох регіонах СРСР виникли серйозні продовольчі труднощі. Вони відчувалися навіть у великих містах України, хоча й меншою мірою, ніж в інших республіках.

Зростання масштабів використання недосконалої техніки призводило до погіршення екологічної ситуації. Так було і в Україні, перевантаженій підприємствами важкої промисловості (особливо з видобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів). Започаткована з дореволюційних часів орієнтація на ці галузі призвела врешті–решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально–сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж по СРСР у цілому.

Не маючи змоги домогтися від колгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80% проти 48% у Франції і 25% у США. Надмірна розораність призводила до ерозії ґрунтів. Щороку втрачалося до 600 млн. т родючих ґрунтів. У цілому чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливому стані.

Екологічна ситуація катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки.

У цілому можливості екстенсивного економічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництва поглинало величезні ресурси, але не давало належної віддачі.

Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 — на початку 90–х років. Поява громадських неформальних об’єднань

Термін «гласність» виник у Радянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання вірогідної інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду, не боячись наслідків, можливість дізнатись правду про недавнє минуле свого народу. Особливого поширення «гласність» набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність».

Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні видання починаючи з 1987–1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалові. Насамперед це стосувалося «білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30–50–х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із рушіїв цього процесу був журнал «Огонек», головним редактором якого за часів «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новый мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твори письменників, дисидентів, у тому числі й українських, спогади жертв репресій та інші документальні матеріали. Громадяни України нових поколінь уперше відкривали для себе імена В.Винниченка, С.Петлюри, М.Грушевського, С.Єфремова та деяких інших діячів національно–визвольної революції 1917–1920 рр., котрі впродовж багатьох десятиліть замовчувалися в радянській історіографії або висвітлювалися в кривому дзеркалі — як «вороги народу».

Твори цих авторів і статті про них попервах друкувалися в «самвидатівських» журналах і газетах, оскільки процес «гласності» в Україні гальмувався місцевою компартійною верхівкою на чолі з В.Щербицьким.

Частина з них друкувалася за межами України, інші готувалися в республіці. Так, В’ячеслав Чорновіл уже 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, Чорновіл звернувся за дозволом до ЦК КПРС, але Москва відповіла мовчанкою.

Після створення у 1988–1990 рр. неформальних (не підвладних КПРС) осередків, клубів, спілок, таких, як «Культурологічний клуб» у Києві, «Культурологічне товариство Лева» у Львові, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта» та ін., офіційно було започатковано видання декількох часописів. Так, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, створене в лютому 1989 р., започаткувало видання неформальної української преси: «Поступ» і «Віга» у Львові, «Просвіта» в Києві.

Активну роботу з відродження національної свідомості, повернення правди українському народу про його минуле провадила газета «Літературна Україна», орган Спілки письменників України. На її сторінках, зокрема, друкувалися матеріали про знахідку захоронень жертв масових розстрілів, що проводилися сталінським режимом у 30–х рр. у Биковнянському лісі поблизу Києва, та про інші страшні злочини тоталітарної системи.

Історико–просвітницьке товариство «Меморіал», мета якого полягала у збереженні та увічненні пам’яті про жертви безпідставних репресій та наданні допомоги тим, хто постраждав від сваволі, разом з іншими організаціями заснувало міжнародний симпозіум «Голодомор 1932–33 років в Україні» (вересень 1990 р.). На ньому вперше після багатьох десятиріч замовчування аналізувалася небачена в історії людської цивілізації трагедія українського народу.

1989 р. в Києві було засновано Всеукраїнське товариство репресованих (ВУТР). З 1991 р. ВУТР почало видавати часопис «Зона».

А втім, широкий загал українського народу почав знайомитись із жагучими проблемами минулого лише після прийняття закону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (1 серпня 1990 р.). Цей закон запровадив свободу друку, скасував цензуру. Тепер уже в масових виданнях було опубліковано правдиві праці знаних українських істориків — І.Біласа про репресивно–каральну систему в Україні, В.Верстюка про Центральну Раду, С.Кульчицького про добу «воєнного комунізму», Ю.Шаповала про репресії НКВС у 30–х рр. та багато інших.

Тоді ж з’явилися праці львівських та інших авторів про діяльність ОУН–УПА в роки війни. Історична свідомість народу України, а надто її східної та центральної частин, почала змінюватись у ліпший бік.

Отже, завдяки «гласності» люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об’єктивною інформацією, робити власні висновки.

Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення

Політичне життя з Україні на початку 90–х рр. відзначалося значною активністю. Центральною подією в суспільному житті республіки стали вибори народних депутатів до Верховної Ради України (березень 1990 р.). Вихід на політичну арену нових громадських формувань суттєво змінив сам характер виборів, зробивши основний акцент на їхній альтернативності. Після виборів до Верховної Ради Української РСР, що відбулися навесні, у ній чітко оформилися два табори: комуністична більшість та демократична опозиція, об’єднана у Народну Раду кількістю близько 120 депутатів.

16 липня 1990 р. в історії України сталася визначна подія — український парламент абсолютною більшістю голосів прийняв Декларацію про державний суверенітет України (за — 355 народних депутатів, проти — 4). Це було зумовлено прагненням ліквідувати політичну та економічну залежність від центру, завданням розбудови держави, відродження національної культури українського народу.

Подібні документи у той час приймалися практично в усіх республіках СРСР, але українська була з–поміж них найрадикальнішою. Не маючи сили закону, вона стала вирішальним кроком в утвердженні справжнього суверенітету Української держави. Сутність і зміст цього документа засвідчили фактичну відмову України від участі в підготуванні нового союзного договору, що було вкрай негативно сприйнято в Москві.

Декларація про державний суверенітет України складається з Преамбули й 10 розділів. У Преамбулі, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, Верховна Рада проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

У розділі І «Самовизначення української нації» визначалися витоки суверенної національної Української держави, заявлялося про її невід’ємне право на самовизначення і недоторканність кордонів України.

Розділ ІІ «Народовладдя» проголошував основні засади народного всевладдя як на основі прямої демократії, так і через народних депутатів різних рівнів.

У розділі ІІІ «Державна влада» міститься положення про те, що з моменту прийняття Декларації Україна є самостійною у вирішенні всіх без винятку питань свого життя.

Наступними розділами («Громадянство Української РСР», «Територіальне верховенство», «Екологічна безпека», «Культурний розвиток») Україна перебирала до своєї компетенції питання свого територіального устрою, використання території, порядок використання природних ресурсів та питання науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Особливу вагу мають два останні розділи. У розділі IX «Зовнішня і внутрішня безпека» Україна заявила про право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. «Україна урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», — зазначено в Декларації.

У розділі X «Міжнародні відносини» Верховна Рада продекламувала, що віднині Україна як суб’єкт міжнародного права сама здійснюватиме зовнішню політику.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

вона продовжила традиції українського державотворення, закладені «Руською правдою», актами Богдана Хмельницького, Конституцією Пилипа Орлика, Універсалами Центральної Ради, Конституцією УНР тощо

стала фундаментом для мирного, безкровного відновлення незалежної Української держави

стала взірцем для інших народів у справі цивілізованого становлення державності

стала законодавчою базою для прийняття Акта проголошення незалежності України та нової Конституції України

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; результати та історичне значення

1 грудня 1991 р. — знаменита дата у багатостраждальній історії українського народу, впродовж століть позбавленого своєї державності. Того дня відбулися референдум і вибори Президента України. До списків було внесено 37 886 тис. громадян. У бюлетені з референдуму було вміщено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 р. і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості внесених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую» — 28 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України незалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, які проживають на території України.

Головними причинами такої високої політичної активності та одностайності волевиявлення були споконвічне прагнення народу України до життя в незалежній державі, фактичний розлад Радянського Союзу, віра більшості населення в можливість самозабезпечення країною енергетичними та товарними ресурсами, прагнення певних сил забезпечити свої позиції в Україні в умовах трансформації суспільства.

Кандидатами на виборах у Президенти були: Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, голова Львівської обласної Ради В.Чорновіл, голова Української республіканської партії Л.Лук’яненко, керівник Народної Ради в парламенті України академік І.Юхновський, голова Української народної партії Л.Табурянський, міністр сільського господарства України О.Ткаченко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л.Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності в програмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України.

Голоси виборців розподілилися так: В.Гриньов — «за» 4,17%, Л.Кравчук — 61,56%, Л.Лук’яненко — 4,49%, Л.Табурянський — 0,57%, В.Чорновіл –23,27%, І.Юхновський — 1,74%. За Л.Кравчука висловилося 19 643,6 тис. громадян, що взяли участь у голосуванні. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше половини українських виборців. Його передвиборчою програмою була програма з п’яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л.Кравчук склав присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, — підкреслив він, — отримавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати його добробут, права та свободи кожної людини».

Становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80 — у 90–х рр.

Багатопартійність є однією з суттєвих ознак розвиненої політичної системи суспільства та існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціального і політичного життя та з наявністю громадянського суспільства. У сучасному світі існують три типи багатопартійної системи: біпартизм (визначальну роль відіграють дві провідні партії, які, перемагаючи на виборах, почережно перебувають при владі); система «двох з половиною партій» (для отримання більшості в парламенті й сформування уряду одна з двох політичних партій вступає в коаліцію з третьою); поліпартизм (наявність багатьох приблизно рівних за силою партій).

В Україні після розгрому більшовиками у 20–х рр. усіх політичних партій існувала лише Комуністична партія України — республіканська філія КПРС. Зародження ж багатопартійної системи в Україні сягає корінням горбачовської «перебудови» і «гласності» (1985–1991 рр.) і відбувалося на зламі 90–х рр. Питання про етапи становлення багатопартійності в нашій країні є досить дискусійним, але не викликає сумніву, що початок цього процесу припав на кінець 80 — початок 90–х рр.

У 1988 р. питання про заснування альтернативних КПРС політичних партій ще не стояло на порядку денному, але навіть прийняття на початку літа Українською Гельсінською спілкою (УГС) спільної «Декларації принципів» виводило УГС із розряду традиційних правозахисних у політичну організацію. Восени 1988 р. у Спілці письменників України було висунуто ідею створення Народного руху України за перебудову.

У 1989 — на початку 1990 р. відбувалося становлення Руху й фактична легалізація політичного плюралізму. 16 лютого 1989 р. у газеті «Літературна Україна» було видруковано проект програми Руху, а вже у вересні відбувся установчий з`їзд НРУ. Попервах Рух об’єднав представників різних поглядів: від комуністів–реформаторів до антикомуністів з УГС. Значну роль у популяризації ідей НРУ відіграли перші в Україні теледебати його лідерів із секретарем ЦК КПУ Л.Кравчуком.

У березні–квітні 1990 р. після виборів до Верховної Ради УРСР Демократичний блок України, де провідну роль відігравав Рух, створив у ній парламентську опозицію — Народну Раду. У квітні 1990 р. було проголошено створення Української республіканської партії (УРП), Української християнсько–демократичної партії (УХДП); восени того ж року відбулися установчі з’їзди соціал–демократів, селянських демократів, народних демократів, Народної партії, Партії зелених, Партії демократичного відродження України (ПДВУ), Демократичної партії (ДемПУ). У жовтні під тиском студентів та інших демократичних сил Верховна Рада УРСР зняла статтю 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. З КПУ, в якій утворилося реформістське крило «Демократична платформа», на грудень 1990 р. вийшло 220 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

Після проголошення у 1991 р. незалежності України й заборони компартії за сприяння державному перевороту більшість членів КПУ вступила до Соціалістичної партії України (СПУ), зареєстрованої у листопаді 1991 р., Селянської партії (СелПУ), що юридично оформилась у березні 1992 р., та до новоутвореної у жовтні 1993 р. КПУ. Зараз в Україні офіційно зареєстровано понад 100 політичних партій, проте вони об’єднують у своїх лавах лише близько 3% населення держави.

Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції

України в 1996 р. та її історичне значення

Конституція (від лат. constitutio — устрій) — Основний закон держави, який регулює суспільні відносини, що складаються в процесі виконання головних засад організації суспільства і держави.

Україна має певні конституційні традиції. У квітні 1710 р. козаками–емігрантами була прийнята перша в Європі Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, розроблена Пилипом Орликом. В період української революції 1917–1920 рр. теж приймалися важливі законодавчі акти, спрямовані на створення незалежної держави, затвердження національного суверенітету. За радянської доби діяла попервах конституція УРСР 1938 р., а потім конституція 1977 р. І з перших років незалежності України виникла потреба в конституції самостійної держави.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. постало питання про конституційні засади нової держави. До старої конституції було внесено сотні доповнень і поправок, дію окремих її розділів було зупинено, з’явилися нові розділи і положення — про Президента, Автономну Республіку Крим, Конституційний Суд тощо. Проте це були тимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». Постало нагальне питання про розроблення і прийняття нової конституції нашої держави.

У 1992 р. було сформовано перший склад Конституційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради України І.Плющ і Президент України Л.Кравчук. У розробленні проекту Конституції активну участь брали учені–правники, практичні працівники правоохоронних органів, суду, народні депутати. У липні 1992 р. проект Конституції було винесено на всенародне обговорення, але подальший процес її прийняття загальмувався внаслідок політичних суперечок і боротьби за владу. Лише після обрання нового складу Верховної Ради і Президента України в 1994 р. конституційний процес поновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили нові керівники держави — О.Мороз і Л.Кучма.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила проект Конституції та передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла поданий проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія закінчила свою вельми складну роботу — адже до проекту було подано 5000 (!) змін і доповнень — і передала для першого читання у Верховну Раду доопрацьований варіант. Розпочалася копітка робота з обговорення найважливішого нормативно–правового акта держави. Але політичні суперечки заважали плідній роботі — до 26 червня Верховна Рада не прийняла жодного розділу Конституції.

27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Конституції, змінивши технологію цього процесу. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.

Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Прийняття Конституції було важливим кроком уперед у забезпеченні прав людини і громадянина в нашій країні, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Вона складається з Преамбули і 15 розділів: Загальні засади; Права, свободи і обов’язки людини і громадянина; Вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; Прокуратура; Правосуддя; Територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; Місцеве самоврядування; Конституційний суд України; Внесення змін до Конституції України; Прикінцеві положення; Перехідні положення. У Конституції Україну визначено як незалежну, суверенну, демократичну, соціальну і правову державу.

Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX–XXI ст.

Для відповіді на це питання необхідно згадати, що зовнішньополітичний курс незалежної України визначається такими документами, як Декларація про державний суверенітет, Конституція України та рішення Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цих документах сформовано основні принципи й напрямки зовнішньополітичної стратегії нашої Батьківщини.

Основні принципи зовнішньої політики України:

Послідовність, виваженість, передбачуваність

Взаємоповага, рівноправність, взаємовигода, невтручання у внутрішні справи інших держав

Виключення територіальних претензій до інших держав і невизнання їх до себе

Визнання пріоритету міжнародного права

Відмова від участі у військових блоках

Основні напрямки зовнішньої політики України:

Участь у загальноєвропейському процесі

Співробітництво у рамках СНД

Співробітництво з державами європейської співдружності та НАТО

Активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій

Розглянемо перший напрямок зовнішньої політики України.

Участь у загальноєвропейському процесі. Головний його зміст — недопущення локальних воєн, подолання економічного западу в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова від закликів переглянути кордони.

Головні документи, на яких він базується:

Підсумковий документ Гельсінської наради 1975 р.

Паризька хартія для нової Європи 1990 р.

Паризька декларація «Виклик часові змін» 1992 р.

Історична для нашої держави подія сталася 9 листопада 1995 р., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї організації. Це означає:

Визнання авторитету України

Право входження в усі європейські структури

Поглиблення демократичних перетворень

Участь у виробленні спільної політики

У 1996 р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організацій — Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичній арені можна вважати участь у роботі такої організації як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998 р. воно набуло статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України взяла участь у роботі п’ятої сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на XXI ст. Україна виступила з ініціативою створення без’ядерної зони в Центральній і Східній Європі.

А втім співпраця України з різними міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, в якому наша держава прагнула стати асоційованим членом, складалась не досить успішно. У грудні 1999 р. Європейський Союз прийняв декларацію про майбутні стосунки з Україною. Документ витримано в доброзичливому тоні, але мова про прийняття України до цієї організації не йде. Причина цього — надто повільне проведення Україною економічних реформ.

У другому напрямку зовнішньої політики України — співробітництві у рамках СНД, українська дипломатія теж мала як успіхи, так і прорахунки. Успіхи були в основному пов’язані з підписанням двосторонніх угод із членами СНД. Зокрема, гарна співпраця налагодилась з Азербайджаном, Україна розраховує на участь у транспортуванні каспійської нафти через свою територію до Європи та в інших престижних проектах, розрахованих на десятиріччя. Успіхом слід уважати підписання у травні 1997 р. широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво з Росією. Цей договір, нарешті, було ратифіковано Державною Думою Росії 25 грудня 1998 р. Досить продуктивно розвиваються стосунки України з Молдовою, зокрема щодо створення міждержавної вільної економічної зони в районі Джурджулешти (Молдова) — Рені (Україна). З Туркменистаном також налагоджується двостороннє співробітництво, в якому зацікавлені обидві сторони: Україна отримує туркменський газ, а Туркменистан — кваліфікованих спеціалістів і устаткування для розроблення десятків великих об’єктів.

Негативним моментом у відносинах з СНД є прагнення Росії та деяких інших країн до створення наддержавних органів політичного і військового призначення, що, на думку керівництва України, недоцільно.

У третьому напрямку — співробітництві з європейськими державами і НАТО, Україна має суттєві здобутки. У липні 1997 р. під час Мадридського саміту країн — членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину, з Україною було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998 р. було відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві.

Четвертий напрямок зовнішньої політики — теж досить важливий і пріоритетний. Активну участь України в діяльності ООН, однієї зі співзасновниць цієї організації, світовий загал пошанував тим, що нашого тодішнього міністра закордонних справ Г.Удовенка обрали в 1997 р. головою 52–ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, а з 1 січня 2000 р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Світова громадськість поважає Україну за те, що вона є першою у світі державою, яка добровільно відмовилася від свого ядерного статусу. Україна бере участь і в інших міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Міжнародному суді та ін.

Україну визнало більш як 140 держав світу; із 110 державами встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі, у 23 — відкрито посольства, у Києві працюють 43 закордонні представництва.

Вибори Президента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000 р., його результати

Вибори Президента в 1999 р. відбулися в Україні втретє за роки незалежності. Підготовка до виборів розпочалася заздалегідь. Бажаючих зайняти найвищу посаду в державі було досить багато. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України», щоб стати кандидатом у президенти і потрапити до виборчого бюлетеня, претендентам необхідно було зібрати 1 млн. підписів громадян України на свою підтримку. Після ретельної перевірки поданих підписних листів Центральна виборча комісія зареєструвала кандидатами на посаду Президента України 15 осіб. Серед них були: діючий президент Л.Кучма, Голова Верховної Ради України О.Ткаченко, лідер комуністичної партії П.Симоненко, колишній Голова Верховної Ради України О.Мороз, екс–прем’єр–міністр Є.Марчук, лідер прогресивної соціалістичної партії Н.Вітренко (єдина жінка серед кандидатів) та інші. Народний Рух України, який розколовся на дві частини, запрезентували Г.Удовенко та Ю.Костенко.

В усіх областях України було створено передвиборчі штаби кандидатів. Вони вели агітацію за претендентів на найвищу державну посаду, намагаючись заручитися підтримкою різних верств населення. Для цього використовувались різні гасла, в тому числі популістські, наголошувалося на труднощах і складнощах економічного життя держави.

Під час президентської гонки деякі кандидати вступали в коаліції, створювали союзи. Зокрема, 24 серпня 1999 р. було створено «Канівську четвірку». До її складу увійшли О.Мороз, Є.Марчук, О.Ткаченко та В.Олійник — мер Черкас. Це об’єднання дістало таку назву, оскільки було утворене в Каневі на Чернечій горі біля пам’ятника Т.Г.Шевченку. «Канівці» перебрали зобов’язання висунути єдиного кандидата і закликати своїх виборців голосувати за нього. Це зобов’язання викликало здивування у багатьох політологів, оскільки кожен кандидат мав свій електорат, який не сприймав передвиборчу програму іншого. Насамперед це стосувалося найбільш реальних претендентів Є.Марчука, якого підтримували праві сили, та О.Мороза, за яким стояли лівоцентристи.

Не обійшлася передвиборча компанія й без прикрих випадків застосування сили. Так, проти кандидата в президенти Н.Вітренко було здійснено терористичний акт, у наслідок чого постраждали 33 особи, а сама Н.Вітренко дістала поранення.

Велику увагу президентським виборам надавали засоби масової інформації, які, на жаль, виливали бруд на окремих кандидатів, особливо на діючого Президента. Втім, під час голосування 31 жовтня ніяких порушень виборчого законодавства численними спостерігачами помічено не було. Вибори пройшли цілком організовано.

У першому турі найбільшу кількість голосів — 36,4% здобув Л.Кучма, другим був П.Симоненко — 22,5%, на третє місце вийшов О.Мороз — 11,2%. Н.Вітренко посіла четверту сходинку — 10,9%. Є.Марчук був п’ятим — 8%, шосте й сьоме місця відповідно зайняли Ю.Костенко — 2,2% і Г.Удовенко — 1,2% голосів.

За законом про вибори, якщо ніхто з кандидатів не набере 50% плюс 1 голос, призначається другий тур голосування. У другий тур, який проводився 14 листопада, вийшли Л.Кучма і П.Симоненко; перемогу здобув діючий президент, який набрав більше 56% або 15 млн. голосів. За П.Симоненка проголосували 38%, чи близько 10 млн. виборців. Отож, Президента України Л.Кучму було переобрано на другий термін.

Велику роль у перемозі Л.Кучми зіграла молодь, яка проголосувала за нього. Інаугурація Президента відбулася 30 листопада. У своїй інаугураційній промові Л.Кучма пообіцяв проведення зваженої внутрішньої та зовнішньої політики, прискорене здійснення економічних реформ, рішучу боротьбу проти корупції, зменшення податкового тиску, підтримку дрібного й середнього виробника. Серйозність намірів Президента підтверджує запропонована ним кандидатура прем’єр–міністра В.Ющенка, відомого реформатора. Парламент більшістю голосів (296) підтримав кандидатуру колишнього голови Нацбанку В.Ющенка, який напередодні нового 2000 р. почав формування уряду.

1. Чергові вибори Президента України 1999 р. відбулися в умовах чинності нової Конституції України і нового Закону України «Про вибори Президента України» від 15 січня 1999 р. Закон про вибори Президента України передбачав, зокрема, реєстрацію претендентів після пред’явлення мільйона підписів громадян України на їхню підтримку. Аргументувалося це потребою обмежити кількість претендентів на найвищу посаду. Однак центральна виборча комісія (ЦВК) зареєструвала 15 претендентів. В останній момент двоє претендентів зняли свої кандидатури й у бюлетенях залишилося 13 прізвищ кандидатів.

31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. П’ятеро претендентів набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кучма — 36,49%, П.Симоненко — 22,24%, О.Мороз — 11,29%, Н.Вітренко — 10,97% та Є.Марчук — 8,13%. Відповідно до Конституції, Центральна виборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р. В ньому взяли участь два претенденти з найбільшою кількістю голосів. Наслідки голосування 14 листопада були такими: Л.Кучма — 56,25%, П.Симоненко — 37,80%. Решта — близько мільйона громадян України — викреслили прізвища обох кандидатів у виборчих бюлетенях, вважаючи, що жоден із них не повинен бути президентом.

Перемога Л.Кучми на президентських виборах 1999 р. й «оксамитова революція» (формування конструктивної більшості) у Верховній Раді 2000 р. вперше за роки незалежності зробили можливими погоджені дії державної влади в соціально–економічній сфері. Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгострокового економічного розвитку.

Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мало стати утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об’єктивні передумови для входження до групи провідних, технологічно розвинених країн світу уже у першому десятиріччя нового століття —тисячоліття.

Після десятирічної кризи, впродовж якої було втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більше ніж удвічі, ставилося завдання домогтися щорічних темпів зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 6 — 7%. Наявність відносної економічної й політичної стабілізації, здається, забезпечують імовірність його виконання. Лише такі темпи економічного зростання можна вважати достатніми для розв’язання невідкладних завдань у соціальній сфері, забезпечення гідного рівня життя населення. Саме такій меті повинна підпорядковуватися промислова, аграрна й фінансова політика держави.

2. Після перемоги на президентських виборах діючого президента України Л.Кучма в Україні склалася традиційна за останні 10 років ситуація. Державу очолив Президент–реформатор, а більшість у Верховній Ради складалася з представників лівих сил, що виступали проти проведення ринкових реформ. Велику кількість новообраних депутатів Верховної Ради України склали представники лівих партій: комуністів (понад 100 депутатів), соціалістів, аграріїв та інших. Ліві парламентської більшості сформувати не змогли, проте й не давали змогу Президенту України та уряду йти шляхом реформ.

Дуже довго тривала чергова «спікеріада» — новообраний парламент ніяк не міг обрати свого голову. Врешті–решт ним став висуванець лівих О.Ткаченко. Метою своєї діяльності він бачив підтримку лівих депутатів парламенту, спрямовував діяльність ВРУ в необхідне лівим русло. Фактично робота парламенту була паралізована.

Проте у січні 2000 р. в парламенті відбулися кардинальні зміни –представники правих та центристських партій змогли домовитися між собою і сформували парламентську більшість, яка підтримала заходи Президента та уряду України («оксамитова революція»).

З народної ініціативи розпочалася робота щодо проведення Всеукраїнського референдуму, головною метою якого було сформувати дієздатну владу та забезпечити мирне розв’язання питань державного будівництва. Пропонувалося винести на всенародне голосування шість питань, проте Конституційний Суд України визнав два з них такими, що не відповідають Конституції України.

Таким чином, на референдум було винесено чотири питання. В референдумі взяло участь 81,15% громадян України, внесених до списків. Більшість громадян України, які взяли участь у голосуванні, підтримали питання, що виносилися:

1. «Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: «Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідно доповнити 8 частину першої статті 106 Конституції України словами «та в інших випадках, передбачених Конституцією України?» 84,69% громадян України, які взяли участь у референдуми підтвердили це положення;

2. «Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилучення в зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?» 89% відповіли позитивно;

3. «Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаними з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів «чотириста п’ятдесят» наслова «триста», а також внесенням відповідних змін до діючого законодавства?» 89,91% також відповіли позитивно.

4. «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, де друга з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?» 81,68% громадян України підтримали це питання.

Головний результат референдуму — підтримка громадянами України питань, що виносилися на всенародне голосування. Вони підтвердили своє бажання жити у стабільній державі, яка б за формою була президентсько–парламентською республікою.

Верховна Рада України повинна були імплементувати (узаконити) результати референдуму, проте на кінець січня 2001 р., коли закінчилася чергова сесія, цього зроблено не було.

Протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, що було характерним для всіх років незалежності України мало вирішитися навесні 2000 року. Події останніх років продемонстрували неефективність парламентсько–президентської республіки в Україні та необхідність посилення виконавчої влади, переходу до президентсько–парламентськоі форми влади. Більшість громадян України, що взяли участь у голосуванні, підтримали ідею реформування влади. Тепер відповідь за Верховною Радою України, яка повинна надати волі більшості українського народу статус Закону та внести відповідні зміни до Конституції України.

Оглавление

Введение

Глава I. Истоки современной войны в Чечне

1. Кавказская война 1817 – 1864 гг.

2. Взаимоотношения российского государства и народов Кавказа

Глава II. Первая Чеченская война (1994 – 1996 гг.)

1. События 1994 – 1996гг.

2. Новый мученик за Христа

3. Пленники в Чеченской республике

Глава III. Вторая Чеченская война

1. Пришествие ваххабизма

2. События 1998 – 2001 гг.

3. Крупнейшие теракты на рубеже ХХ – XXI веков

Заключение

Литература

Введение

Чеченский конфликт – глобальная проблема не только России, но и всего мирового сообщества. На современном этапе беспорядки в Чеченской республике повлекли за собой бурное развитие международных террористических структур. Поэтому исследование этого вопроса совершенной исторической наукой важно не только для решения внутриполитических проблем российского государства, но и проблемы международного терроризма.

Территория ЧР (Ичкерия), с её беспорядками, явилась своеобразным плацдармом для мощного развития международного терроризма. Этому способствовали следующие предпосылки:

отсутствие Конституции в независимой Чеченской республике Ичкерия;

захват власти бандитскими формированиями, финансируемыми международными террористическими структурами;

отсутствие четкой политической власти в стране; вседозволенность;

массовое обнищание и деградация населения республики.

В связи с этим можно выделить следующие задачи для подробного и всестороннего изучения данного вопроса:

1) Изучить исторические предпосылки взаимоотношений на Кавказе;

2) Рассмотреть предпосылки войны на Территория ЧР (Ичкерия);

3) Изучить и проанализировать исторические факты чеченских войн;

4) Проследить связь чеченских банд-формирований с международными террористическими структурами.

Цель: систематизировать исторические и современные материалы, способствующие объективному пониманию чеченского феномена в истории Кавказа, Российского государства и международного сообщества.

Предмет: история России.

Объект: обобщение, систематизация, анализ.

Исторические сведения.

Работы историков, историографов об истории чеченского государственного образования.

Государственные документы, регламентирующие развитие Чечни.

Актуальность проблемы.

Роль чеченского феномена в жизни чеченского народа, народов Кавказа, России в международных отношениях.

Познавательное значение.

Осознание антигуманной сущности чеченского феномена.

Необходимость приобретения опыта мирного разрешения внутригосударственных и межгосударственных национальных, этнических и религиозных конфликтов.

I. Истоки современной войны в Чечне

1. Кавказская война 1817 – 1864 гг.

Для российского общества ХIХ век прошел под знаком войны на Кавказе. Это была одна из самых продолжительных и кровопролитных войн России.

Более 77 тыс. человек потеряла русская армия в ходе боевых действий на Кавказе в ХIХ веке. Такого количества боевых потерь она не знала со времен Отечественной войны 1812 г. Россия была вынуждена держать на Кавказе значительные воинские соединения, численность, которых на заключительном этапе войны превысила 200 тыс. человек.

Историки выделяют следующие причины Кавказской войны в 1817 – 1864 г. ХIХ веке. Прежде всего, геополитические: Россия, Турция и Персия претендовали на владычество над Кавказом, который издавна считался воротами из Азии в Европу. В начале ХIХ века Россия активизировала свою политику в этом регионе. Христианские народы Кавказа – армяне и грузины настойчиво искали у российского императора защиты от истребительного натиска турок, персов и набегов горских народов. Грузинский царь Георгий ХII обратился к российскому правительству с просьбой о покровительстве. В 1801 г. Восточная Грузия вошла в состав Российской империи, что привело к резкому обострению отношений между Россией, Персией и Турцией. В конце концов Россия в двух войнах с Персией (1804-1813гг. и 1826-1828гг.) и двух с Турцией (1806-1812 гг. и 1828-1829гг.) сумела отстоять свои права на Закавказье. В результате народы Северного Кавказа как бы отошли автоматически к России. Её намерения, казалось, были самые благородные: распространить среди горцев законность и просвещение, прекратить на Кавказе междоусобицы, набеги, работорговлю. Но одновременно горцы были вынуждены покидать удобные равнинные земли, привычные пастбища. Это вызвало их недовольство и сопротивление [13, С. 150].

Когда один из русских генералов пытался объяснить черкесам, что русский царь получил Кавказ в дар от турецкого султана, слушавший его старик-горец показал на вспорхнувшую с дерева птичку и сказал: «Дарю тебе её. Возьми, если сможешь». Этой фразой России было четко сказано, что война на Кавказе неизбежна.

Сопротивление горцев сначала носило характер партизанской войны, в которой они применяли неожиданные набеги, внезапные стычки, засады. В 1823 г. кабардинские князья в отместку за выселение людей из своих аулов, расположенных между реками Малкой и Кубанью разорили селение Круголесское, а в 1825 г. – станицу Солдатскую.

Богатое ставропольское село Круголесское было практически уничтожено. Имущество крестьян разграблено. Закубанцы угнали восемьсот голов крупного рогатого скота и шестьсот лошадей. Девяносто человек было убито, 342 захвачены в плен и проданы в рабство.

Трагедия, к сожалению, повторится в ХХ веке – в Буденновске.

По свидетельству историка Н.А Смирнова, начиная с XVI века, турки ежедневно вывозили с Кавказского побережья более 12 тысяч рабов. На невольничьих рынках за девушку платили от 800 до 1500 рублей серебром, а за мальчика – от 200 до 500 рублей. Этот бесчеловечный промысел – торговля людьми – стал для горцев традиционным источником средст к существованию.

В этот период генерал А.П. Ермолов стал проводить тактику окружения горных районов сплошным кордоном, прорубая просеки в лесах, разоряя дотла непокорные аулы и переселяя горцев на плоскогорье под контроль русских горизонтов.

Попытки кавказских феодалов объединиться в борьбе с русскими захватчиками закончились разгромом; были ликвидированы ханства Шакинское, Ширвансоке, Карабахское. Первый имам (духовный лидер мюридов – борцов за веру) аварец Газа-Магомед в 1828 году объявил газават (священную войну против неверных), требовал введения мусульманских законов – шариата.

Он попытался взять столицу Аварии Хунзах, потерпел неудачу, а затем ушел в Северный Дагестан. С горсткой верных бойцов – мюридов Гази – Магомед отправился в свой родной аул Гимры и там погиб при взятии его штурмом русскими солдатами. Войска имама были рассеяны, десятки аулов стерты с лица земли.

В повести «Хаджи-Мурат» Л.Н. Толстой так описывал чувства жителей разоренного аула: «О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы, от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а не признание русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления, ядовитых пауков и крыс, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения [13, С. 151].

Вторым имамом стал горец Хамзат-бек, который захватил Хунзах, перебил всю ханскую землю, но был убит в мечети феодалами – заговорщиками. Третьим имамом избрали Шамиля (1834). В течение двух лет русские войска не вели боевых действий, что дало возможность новому имаму укрепить свою власть. Таким образом, Шамиль стал имамом Дагестана и Чечни.

Шамиль родился в аварском ауле Гимры в семье узденя (свободного крестьянина). В юные годы он стремился к физическому совершенству, научился бороться, бегать, прыгать, плавать лучше всех. Его умение владеть шашкой и на всем скаку попадать в цель поражало современников. В то же время он серьезно занимался образованием. Шамиль отправился в аул Унцукуль, где успешно изучал арабский язык, логику, риторику, арабскую литературу и философию.

Став имамом, Шамиль начал вводить в горах мусульманское право. Он видел, что существующие обычаи не осуждают пьянства, грабежей, своеволия, невежества и кровожадности. Сдержать распространение этих пороков можно было, как он считал, железной рукой.

Имам повелел карать смертью не только тех, кто совершал обман, измену, разбой и грабеж, но также и тех, кто оказывал сопротивление мюриду, не совершая пяти положенных молитв в день, и не отдавал часть своего имущества в пользу бедных. Одновременно Шамиль ввел наказания за такие нарушения шариата как занятия музыкой и танцами, курение трубки. Танцорам пачкали лицо сажей и возили их по селению на ишаке лицом к хвосту. Курильщику продевали сквозь ноздри бечевку и привязывали к ней трубку. По шариату за пьянство положены 40 ударов палкой. Среди важнейших социальных преобразований Шамиля в Дагестане и Чечне была отмена крепостного права, противного, по мнению имама, мусульманской идее о равенстве всех людей. К 60-м гг. XIX века его законы представляли собой уже целый кодекс, охватывавший почти все стороны жизни горцев.

В 1837 году Шамиль подчинил себе горную Чечню и почти всю Аравию. В 1839 году против имама двинулись два крупных русских отряда, один из которых усмирял Южный Дагестан, а другой осадил резиденцию имама Ахулью. После артиллерийского обстрела она была взята штурмом. Раненый Шамиль с семьей и несколькими мюридами укрылся в одной из окрестных пещер, откуда бежал в Чечню.

В 40-х годах Шамиль собрал 20-тысячную армию, вновь захватил большую часть Дагестана. Ему удалось создать военно-теократическое государство – имамат. Именно в эти годы горцы достигли наибольших успехов в войне с русскими. У Шамиля появился замечательный военный специалист из Египта – Гаджи-Юсуф. Он помог Шамилю организовать постоянное войско, подразделявшееся на десятки и сотни (так учили арабские книги по военному искусству). Кроме того Гаджи-Юсуф стал посредником между Шамилем и турецким султаном, обещавшим горцам помощь. У отрядов имама появилась и собственная артиллерия: умелый кузнец Дженбраиль Унцукульский научился отливать надежные пушки [13, С. 160].

Русские войска продолжали совершать карательные экспедиции – с виду успешные, но, по сути, совершенно бесполезные. Как только русские приближались, горцы бесшумно исчезали, снова собирались уже в других местах и вновь совершали нападения. На черноморском побережье пали четыре русских укрепления. Солдаты сражались и умирали героически. Именно они вынесли всю неимоверную тяжесть этой безжалостной, не знающей правил, изнурительной войны.

В 1845 году командующий Отдельным Кавказским корпусом М.С.Воронцов потеснил Шамиля, разрушил резиденцию имама аул Дарго. Однако русские войска были окружены и понесли тяжелые потери – убито 1,6 тыс. человек (в том числе 3 генерала), 3,5 тыс. человек ранено. Горцы захватили три горных орудия и весь обоз.

Позже Воронцов перешел к ермоловской тактике и начал сжимать имамат кольцом укреплений. К весне 1853 года отряды Шамиля были вытеснены из Чечни. Во время Крымской войны командующий на Кавказе А.Н.Муравьев не дал соединиться турецким войскам и горцам Шамиля, разбил турок, взял крепость Карс.

В конце концов, ресурсы имамата были истощены. Начавшиеся неудачи, злоупотребления наибов привели к отходу горцев от движения. Новый наместник Кавказа князь А.И.Барятинский умело сочетал последовательную наступательную тактику с хорошим знанием местных обычаев и традиций, способность договариваться с горской знатью и старейшинами.

В 1859 году рисские войска заняли Нагорный Дагестан и почти всю Чечню. Главные силы Шамиля были разбиты в дагестанском ауле Гуниб. В роще, недалеко от аула Шамиля встретил князь А.И.Барятинский. К нему имам обратился со следующими словами: «Я тридцать лет дрался за религию, но теперь народы мио изменили мне, а наибы разбежались, да и сам я утомился; я стар, мне 63 года. Не гляди на мою черную бороду – я сед. Поздравляю вас с владычеством над Кавказом и от души желаю государю успехов в управлении горцами для блага их».

Так закончилось имамство Шамиля. Казалось, Кавказ успокоился. Но в 1862 году ряд горских племен вновь поднял восстание против русских переселенцев. Многотысячные отряды горцев нападали на укрепления, посты, станицы в течение всего лета и осени. В конце концов, восстановления были оттеснены к морю и загнаны в горы.

21 мая 1864 года русские войска заняли урочище Кбаада. Горцы капитулировали. Сухумутский округ вошел в состав России. Это событие считается официальным окончанием Кавказской войны. Однако отдельные вооруженные выступления горских племен вспыхивали время от времени вплоть до 1884 г.

Война заставила российскую администрацию в течение последующего периода в значительной степени учитывать специфику региона: воздерживаться от русификации и насильственной христианизации [13,С. 160].

Кавказская война вместе с Крымской подорвала мощь Российской империи Николая I. Она утратила статус сверхдержавы и вынуждена была перейти к гражданским реформам 60-70 гг. XIX в.

События Кавказской войны до сих пор болезненно воспринимаются в исторической памяти многих народов Северного Кавказа, являясь одним из факторов, существенно влияющих на современное состояние конфликта в Чеченской республике.

2. Взаимоотношенияроссийского государства и народов Кавказа.

Проблема взаимоотношений «центра» с «периферией» существует практически в любом сколько-нибудь значительном государстве. Всегда присущая и России, она приобрела особую актуальность с образованием империи – колоссальной по протяжности, пестрой в этническом, конфессиональном, экономическом, культурно-цивилизованном плане.

Исторические аспекты многоплановой проблемы «Россия-Кавказ» часто сводят к поиску однозначного ответа на вопрос – «присоединение» или «завоевание»? Между тем такая формулировка некорректна по существу. Сложенная, динамическая структура русско-кавказских отношений знала все: ненависть и приязнь, насилие и добрую волю, подозрительность и доверие, противоречия и компромиссы, откровенную глупость и нечаянные заблуждения. Общая тенденция политики России по отношению к Кавказу выражалась, в конечном счете, в преобладании первых над вторыми, а затем превращение Кавказа в достаточно ограниченную (хотя и самобытную) часть огромного государства.

Едва ли не самой взрывоопасной частью этой суперлиберальной философии была политика суверенизации национальных республик бывшего СССР. Возникнув как средство подкупа местных элит и народов еще в период борьбы с М.Горбачевым, она в краткосрочной перспективе имела для Б.Ельцина желаемые, предсказуемые последствия (свержение противника), но в более долгосрочной – нежелательные и непредвиденные [2, С.453].

Этого и следовало ожидать: посеянный ветер рано или поздно приносит бурю. Если возглавляемое Ельциным «национально-освободительное» движение против «советской империи» (то есть против Горбачева), долго благодатные результаты, то почему бы не пойти дальше, осенив такой же благодатью «угнетенные» народы. Российской Федерации?! Кремль сделал все мыслимое и немыслимое, чтобы чеченский лидер Д. Дудаев глубоко проникся этой логикой. Но когда он «взял» для Чечни (и для себя, конечно) обещанный суверенитет, Ельцин усмотрел в этом в первую очередь покушение на свою верховную власть, а затем уже – на целостность России. На строптивую политику Дудаева, к которой его вынуждали из Москвы, Б.Н. Ельцин, в конце концов, ответил применением оружия, приведшее к полномасштабной войне. Возможно, помимо заверений о легкой победе, исходивших от придворной «экспертной» камарильи, его вдохновлял уже имевший место в октябре 1993 г. «успешный» прецедент вразумления своих заблудших соратников из Белого дома, вздумавших ограничить его власть.

Если уж в самом центре Москвы, на глазах у всего мира танковая артиллерия стала главным «педагогическим» аргументом «демократии», то чего ради церемониться с заштатным Грозным, где живут какие-то «чечены?»

Таким образом, весь русский народ узнал об истории и культуре чеченского народа. Но какой ценой! Если в отношении других народов Кремль изберет войну в качестве познавательной методы, то, что тогда останется от России?

Политика РФ привела к возникновению политического, экономического и военного конфликтов.

II. Первая Чеченская война (1994 – 1996)

1. События 1994 – 1996гг.

В 90-е годы национальные отношения в России значительно обострились. В национальных республиках обострилось положение русского населения, активизировался национализм. Отсутствие у федеральных властей продуманной политики отрицательно сказалось на политической стабильности на Северном Кавказе. В частности в Чеченской республике. В конце 1991 года там были разогнаны законно избранные органы власти. К руководству в Чечне пришел генерал Д.М.Дудаев. В республике утвердился открыто выраженный криминальный режим. Дудаев провозгласил независимость Чечни, которую никто не признал, но никто с середины 1994 года не боролся. Пользуясь попустительством властей в Москве, Дудаев захватил значительную часть имущества и вооружений российских войск в Чечне, вплоть до авиации. В самой Чечне началась борьба за власть, которая при вмешательстве федеральных властей вылилась в 1994 году в гражданскую войну. Территория республики стала базой, с которой преступные группировки проводили криминальные операции в России. Оказались перерезанными железная дорога и нефтепровод из Баку в Новороссийск, что создало угрозу экономическим интересам экспортных предпринимателей. Договориться с Дудаевым не удалось. В конфликт в Чечне вмешались федеральные войска и превратили его в полномасштабную войну с многочисленными жертвами среди мирных жителей и военных [6, С. 543].

До июня 1995 года федеральные силы стремились подавить сопротивления сторонников Дудаева чисто военными действиями и средствами. После нападения Ш. Басаева на город Буденновск в июне 1995 г. начались мирные переговоры, не давшие результатов. 17 декабря в Чечне прошли выборы в Государственную Думу, которые пытались сорвать сторонники Дудаева. Новым главой правительства Национального возрождения Чечни стал бывший первый секретарь чечено-ингушского обкома партии, бывший председатель Верховного Совета Чечено-Ингушетии Доку Завгаев, получивший на выборах 17 декабря более 90% голосов избирателей Чечни.

В феврале – марте 1996 года обстановка на Северном Кавказе еще больше накалилась. В феврале была проведена операция федеральных сил по ликвидации дудаевских боевиков в поселке Новогрозненский на востоке Чечни. В начале марта обстрелу и бомбежке подверглась станица Серновск. С 6 по 9 марта в Грозном начались кровопролитные уличные бои между просочившимися в город боевиками (до 1000 человек) и военнослужащими ВДВ и внутренних войск, а также сотрудниками внутренних дел.

11 марта бывший командующий Северной группировкой войск в Чечне председатель комитета Госдумы по обороне Лев Рохлин назвал позором то, что произошло в мартовские дни в Грозном, когда проникшие в него боевики, по сути, вновь вынудили федеральные войска освободить город. Лев Рохлин обвинил в непрофессионализме силовых министров, высказавшись одновременно против каких-то переговоров с Дудаевым.

Понимая бесперспективность военного пути решения этой старейшей проблемы, Б.Н.Ельцин принял 5 марта 1996 года решение о создании при президенте РФ рабочей группы по завершению боевых действий и урегулированию ситуации в Чечне. Руководителем этой группы он назначил члена Президентского совета Эмиля Паина. Через 10 дней Совет безопасности России утвердил программу урегулирования чеченского кризиса.

Однако обстановка все более обострялась, противостояние федеральных войск и чеченских боевиков усиливалось, боевые действия не прекращались. Они еще более усилились после убийства Д. Дудаева.

Многие политики требовали принять решительные меры по прекращению кровопролития в Чечне. План политического урегулирования в Чечне, объявленный президентом Б.Ельциным еще в 1996 году, предусматривавший ведение переговоров через посредников, реализован не был. После смерти Д.Дудаева Б.Ельцин заявил о своем решении вести переговоры с его преемником, З. Яндарбиевым. 27 мая 1996 года в Москву для переговоров прибыла чеченская делегация во главе с Яндарбиевым. В тот же день в Кремле был подписан документ о прекращении огня в Чечне с 1 июня 1996., об освобождении всех насильственно удерживаемых лиц и о возобновлении работы двусторонних Комиссий, созданных летом 1995 года.

Следует заметить, что министр обороны РФ генерал П. Грачев на этих переговорах не присутствовал, что дало основание некоторым иностранным и российским политикам высказать предположение о том, что П.Грачев выразил, таким образом, свое несогласие с подписанным документом.

В связи с этим соглашением многие политические деятели, прежде всего из оппозиции, поставили вполне правомерный вопрос – почему такое соглашение не могло быть подписано раньше, и таким образом не были спасены жизни десятков тысяч российских солдат. Однако столкновения между федеральными войсками и чеченскими боевыми формированиями продолжались.

В августе 1996 года Секретарем Совета безопасности РФ А. Лебедем и представителем Чечни А. Масхадовым были подписаны так называемые Хасавюртовские соглашения о прекращении военных действий. А 23 ноября 1996 года, спустя два года после начала чеченской войны в Москве председатели Российского и Чеченского правительств Виктор Черномырдин и Аслан Масхадов подписали временное соглашение о взаимоотношениях Федерального центра и Чечни, действие которого было рассчитано на двухмесячный период.

В этот же день президент Б.Ельцин подписал Указ «О мерах по обеспечению дальнейшего мирного урегулирования в Чеченской республике», предусматривающий вывод с территории Чечни последних подразделений МВД РФ и Министерства Обороны.

Таким образом, к 27 января 1997 г. – дню выборов в Чечне президента и парламента, на территории Чечни не должно остаться ни одного российского подразделения. Чеченское руководство, которое добивалось полного вывода всех российских войск и составило этот вопрос в ходе всех этапов переговоров, добилось удовлетворения своих требований [6, С. 549].

Большинство политиков расценило это событие как полное окончание чеченской войны.

Правительство РФ запоздало заявило о своем решении вести переговоры, но реально ни одно из договоренностей выполнено не было. У федеральных властей отсутствовала какая-либо продуманная политика. Конфликт не был разрешен, а только затянулся.

Новый мученик за Христа.

Чеченская война 1994 – 1996 гг. не прошла бесследно не только для государства, но и для тысяч матерей, потерявших своих сыновей в этой кровопролитной резне.

О мученическом подвиге 19-летнего воина – пограничника Евгения Родионова из Подмосковья сообщалось в журнале «Русский дом» (№ 1, 1999г.), и многие православные откликнулись на это исключительной важности сообщение.

25 июня 1995 года Женя в последний раз ушел из дома, из поселка – его взяли в армию. Идти в армию не хотелось, но долг – это все. Ни о каком увиливании от армии никогда вопрос не стоял.

Служить Женя попал в пограничные войска, чем очень гордился. Три месяца учебки, три месяца спецподготовки, а потом всех из воинской части отправляли в «горячие точки»: в Таджикистан, в Дагестан, в Ингушетию, в Чечню.

13 января 1996 года Женя улетел в командировку под командование Назранского погранотряда, воинская часть 2038.

Командировка была рассчитана на 6 месяцев, хотя все ребята задержались там почти на девять. У части к Родионову не было никаких претензий, он все выполнял очень добросовестно, прилежно. Из него получился очень хороший, ответственный солдат [7, С. 171].

В ночь с 13 на 14 февраля 1996 года тогда еще 18-летний Евгений Родионов, вместе с тремя своими однополчанами (Александр Железнов, Андрей Трусов, Игорь Яковлев), нес караульную службу на незащищенном открытом посту на чечено-ингушской границе. Их подразделение было переброшено сюда из Калининградской области всего за месяц до того. Применять оружие первыми было запрещено приказом, стрелять на поражение – только после предупредительного выстрела вверх. Все это в условиях чеченского беспредела.

Ребята были взяты бандитами, проезжавшими на санитарке, вооруженными до зубов чеченцами. В плен они попали по халатности офицеров. Тех офицеров, которые прежде, чем обеспечить безопасность солдат, первым делом построили баню. Первой задачей для офицеров должно быть – обеспечить безопасность солдат. К сожалению, ничего они не сделали, но в последующем за что-то получили награды.

Застава стояла на единственной в горах «дороге жизни», которая позволяла боевикам провозить по ней оружие, боеприпасы, пленных, то есть, был очень ответственный участок. Контрольно-регистрационный пункт, где как раз Женя и попал в плен, находился метрах в двухстах от заставы. На дороге стояла будка без света, без связи, без какой-либо огневой поддержки.

После того, как Женю взяли в плен, все изменилось. Будку отодвинули вглубь дороги, выкопали по окопу возле нее, наверху на будке поставили пулемет, а рядом – БТР для огневой поддержки. Почему надо было потерять четырех солдат, чтобы поступить именно так, как надо было поступить с самого первого дня? Страшно и то, что, чтобы как-то уйти от ответственности за судьбу солдат, дали телеграмму матери Евгения Родионова, о том, что ее сын самостоятельно оставил часть и что они просят принять меры для го возвращения. А дома у пленного и по подвалам милиционеры стали искать дезертира.

Когда мать Евгения Родионова приехала в часть, перед ней извинились и сказали, что в суматохе не разобрались сразу, погорячились. На самом деле там было все настолько очевидно, что даже спустя две недели после случившегося снегом не до конца засыпало пятна крови на дороге. Видны были следы борьбы. Как потом рассказывал наблюдающий, он видел, как в три часа подъехала машина, он даже слышал крик: «Помогите!» После этого – тишина. Никого почему-то это не взволновало, почему-то не был поднят по тревоге отряд. В четыре часа утра пошли менять ребят, а когда пришли, их уже не было.

Начался трехмесячный плен, в течение которого пленным предлагали принять магометанскую веру. На Евгении, единственном из всех, был нательный крест, с которым он не расставался никогда. Это вызвало особую ярость, от него требовали снять крест, то есть сознательно отречься от Христа. За окончательный и бесповоротный отказ снять с себя крест он был подвергнут мучительной казни. 23 мая 1996 года, в самый день своего рождения, в день православного праздника Вознесения Господня, Евгений был обезглавлен.

Независимой группой чеченских журналистов был снят фильм о войне. В этом фильме использованы съемки казни наших пленных солдат боевиками. На этих сатанинских кадрах видно, как расстреливают двух связанных ребят, а потом у третьего заживо пилой отпиливают голову. Скорее всего, такой казни подвергся Евгений. Вместе с ним за отказ принять магометанство были замучены еще трое: воины Игорь, Андрей и Александр. Евгений за отказ снять крестильный крестик принял особую муку [7, С. 233].

Две недели в майскую жару тела их оставались непогребенными. Потом, мать Евгения, пройдя все круги ада, заплатив огромные деньги чеченским полевым командирам, нашла могилу, и 23 октября 1996 г. тела всех были эксгумированы. Голову Евгения за особую плату вернули матери 6 ноября на праздник иконы Божией Матери и Всех Скорбящих Радость».

Тело Евгения было привезено матерью на Родину 20 ноября 1996 года, в день памяти мучеников Мелитинских. Они были воинами – христианами Римской армии, и за отказ отречься от Христа им отсекли головы. Один из этих тридцати трех воинов носит имя Евгений.

Летом 1999 года при налете на российскую погранзаставу был убит родной брат Хойхороева, убийца Евгения. Он был убит на том самом месте, где прежде были захвачены Евгений и трое других солдат.

А в начале осени пришло известие о смерти самого Хойхороева. 23 августа 1999 года (ровно через три года и три месяца после смерти Евгения) он был убит вместе со своими головорезами – телохранителями в Грозном, во внутричеченской бандитской «разборке».

Позднее воин Евгений Родионов был канонизирован русской Православной Церковью. На его могилу приезжают люди из разных уголков страны, чтобы поклониться и попросить о заступничестве.

Факты мученической гибели российских воинов не единичны. В период двух чеченских войн погибли десятки тысяч военнослужащих.

Недопустимым, по мнению политологов, всех граждан РФ, является участие россиян в гражданской войне.

Принято решение:

Запретить призыв солдат срочной службы для прохождения её в Чеченской республике. Службу в зоне конфликта будут проходить только лица имеющие военный опыт и подписавшие добровольный контракт.

Пленники в Чечне.

На пороге третьего тысячелетия в самом центре Грозного, в районе так называемой площади «Трех богатырей», несколько лет, вплоть до осени 1999 года, исправно работал крупнейший на Северном Кавказе рынок, где за сходную цену можно было купить раба на любой вкус. И торг здесь был вполне уместен. Даже местные дети знали: самый выгодный товар это «нечеченец». Так что с иностранцами, независимо от их политических симпатий, в «свободолюбивой» Ичкерии особо не церемонились. «Свобода – это, конечно, хорошо, — утверждали работорговцы, – но ею сыт не будешь».

Пленники в Чечне давно рассматривались в качестве предмета купли-продажи. Их можно выгодно сбыть заинтересованным лицам, можно на время одолжить соседу за оказанную услугу, можно, наконец, обменять на заключенного под стражу в России родственника. Вариантов иного плана. Как и положено любому товару в условиях рынка, пленники делились по категориям: социальному статусу и материальному положению.

По высшей шкале ценились иностранцы, известные журналисты и политики: за них можно было получить крупные суммы – до нескольких миллионов долларов. Содержались такие пленные в относительно нормальных условиях. Это, правда, не касалось порядков банды Арби Бараева, где мучили всех пленников, даже «сверхприбыльных».

Похитители попроще предпочитали «работать» с гражданскими специалистами. А так как в Чечне их была нехватка, заложников вылавливали в соседних республиках — Ингушетии, Дагестане, Северной Осетии, Кабардино — Балкарии. За них не обязательно брали долларами, договаривались об обмене на стройматериалы, автотранспорт, продовольствие.… Так что многие чеченцы, проживавшие в других республиках, ездили за дешевым сахаром или лесом на свою историческую родину [9, С. 231].

Самой «мелкой монетой» на невольничьем рынке платили за российского солдата. В силу разных обстоятельств и причин товар этот после Хасавюрта не защищался ни федеральной властью, ни казначейством. Правда, отдельные регионы порой пытались вытащить своих земляков из плена. Так, например, администрация Краснодарского края заплатила за прапорщиков Солтукова и Москалева 50 тысяч долларов, а за освобождение рядовых Бережного и Ватутина краснодарцы отдали 40 тонн муки. Но эти факты скорее исключения из правил.

Сотни российских офицеров и солдат несколько лет гнули спины на чеченских хозяев. В Веденском и Итуш-Калинском районах они выращивали горный чай; у селения Анлерой обрабатывали маковые плантации, в Ножай-Юртовском районе пасли скотт, многие строили дорогу на Шатили. Их содержали в ужасных условиях: каторжная работа от зари до зари, холод, голод, побои… Не все выдерживали такие испытания. Как заметил один из работорговцев: «Попавшие в плен будут сидеть долго…если, конечно: за десять месяцев из чеченского плена был отпущен только один военнослужащий, принимавший участие в боевых действиях», а ведь в Хасавюртовских соглашениях предусматривалась выдача всех пленных.

К сожалению, российских военнопленных, годами томившихся «во глубине чеченских руд», так и не удалось вызволить. Их стоны не услышали ни в Грозном, ни в Москве. Аслан Масхадов пытался спасти имидж Ичкерии перед Западом, некоторые высокопоставленные члены МВД примеривали на себя тесноватые мундиры миротворцев, а некоторые ведущие политики поднимали рейтинги перед очередными парламентскими и губернаторскими выборами. А рядовые солдаты оставались в их глазах теми пешками, которыми можно пожертвовать, чтобы выиграть партию. И никто из участников политических игрищ не вспомнил об известном принципе: «Война продолжается до тех пор, пока из плена не вернулся последний солдат».

Держава, умеющая начинать войну, должна уметь и достойно ее заканчивать. Иначе за нее впредь никто не станет воевать. Между тем новая война назревала. Фактическая независимость Чечни обернулась разбоем, разрухой и всеобщим обнищанием рядовых жителей. Благоденствовали только бандитские стаи, прикрывавшие свои постыдные деяния ваххабитской риторикой.

Убийства, грабежи, наркомания и проституция стали в «правоверной мусульманской» республике обыденными явлениями. Молодых и голодных волчат Ичкерии уже не сдерживали ни добрые традиции отцов и дедов, ни суровые законы шариата [9, С. 235].

Местная интеллигенция против такой независимости «проголосовала руками и ногами». Многие талантливые ученые, врачи, инженеры, преподаватели вынуждены были покинуть родные места. Чеченский народ оказался в тяжелом положении: реальной стала угроза деградации, всеобщая разруха, нищета, массовая безработица. Старики годами не получали пенсии. А убийцы, преступники жили в роскошных домах и ни в чем не испытывали нужды.

Главной мишенью ошалевших от вседозволенности сепаратистов стали «инородцы»: 350 тысяч русских, побросав годами нажитое, покинули Чечню. Те же, кто остался, сполна испил горькую чашу.

А здесь своя чудовищная хроника. Зверски убит атаман Сунженской линии Подкоязин, отрублены головы всем казачьим старейшинам в Червленной, публично растерзан в Улус-Мартане настоятель православной церкви отец Анатолий. Тысячи русских подвергнуты избиениям, изощренному изнасилованию… Летом 1999 года зверски замучен последний русский житель станицы Шелковской. Девяностолетнего старика молодые «дипломированные» террористы из учебных лагерей после долгих пыток зарезали ножницами для стрижки овец.

За последние годы чеченские бандиты захватили более 100 тысяч квартир и домов, принадлежавших русским, дагестанцам, людям других национальностей. Почти 50 тысяч своих соседей чеченцы обратили в рабство. А сколько «рабов» гнули спины на строительстве высокогорной дороги через Главный Кавказский хребет в Грузию, работали на самодельных нефтеперегонных заводах, обрабатывали маковые и конопляные плантации. И тут невольно напрашивается вопрос: почему к вопросам геноцида так безучастны были наши правозащитники – профессионалы Боннэр, Шабад, Ковалев и другие? Наверное, защита русских не входит в их планы.

На гербе самопровозглашенной республики Ичкерия красовался одинокий волк. Он считается на Кавказе самым зловещим хищником, опасным как для своих, так и для чужих. Кровь – его стихия. Волков на кавказских кручах отличается беспощадная жесткость к человеку. Именно эти качества становятся родовыми для чеченских головорезов – сепаратистов, воюющих под «волчьими» знаменами.

Государство, умеющее начинать войну, должно уметь и достойно ее заканчивать. Иначе за такое государство впредь никто не станет воевать. А новая война уже назревала.

III. Вторая Чеченская война.

1. Пришествие ваххабизма.

В исламе очень распространен культ святых, о существовании которых не было и речи в годы составления Корана при жизни пророка Мухаммеда. С расцветом такого культа появилось множество братств и орденов с их шейхами, обладавшими абсолютным авторитетом и неограниченной властью, стало считаться, что именно эти религиозные лидеры являются носителями небесной благодати, способной передаваться от основателя к его приемнику (чаще всего к сыну или другому близкому родственнику) легендами, деяния приукрашивались и превращались в чудодеействия, а места захоронения становились святыми местами, объектом паломничества. Считалось, что гробницы таких святых обладают чудодейственной силой, излечивающей и помогающей правоверным, поэтому на них смотрели как на святилища, они превращались в объекты иступленного почитания. Их посещение считалось богоугодным делом.

В ХI веке культ святых стал распространяться по всему исламскому миру, а в некоторых районах, как у берберов в северной Африке, едва ли не оттеснил на задний план культ Аллаха – настолько распространилось и заняло первостепенное место почитания святых и их мазаров. Это нравилось не всем. Стремясь возвратить исламу его чистоту и избавить его от самозваных святых, в ХVIII веке аль-Ваххаб и его последователи – ваххабиты, суровый аскетизм некоторых исключал любой культ (включая культ пророка), стали выступать как против развлечений, так и против посредников – духовников во взаимоотношениях мусульманина с Аллахом. Ваххабиты выступили против всего, что противоречило их убеждениям, в частности против святых мест, которых было особенно много в древней Аравии, зоне действия ваххабитов. Выступив под лозунгом джихада и разгромив ряд аравийских городов, ваххабиты в начале XIX века основали здесь Эмират, потомки главы которого Сауды правят Саудовской Аравии и поныне [7, С. 104].

К началу ХХ века ваххабизм был распространен еще в Северной Африке. На современном этапе ваххабизм – «учение об очищенном, неискаженном» исламе. Ваххабиты выступают за теократическую мусульманскую монархию, консервативный уклад жизни, простоту быта.

В настоящее время арабская династия продолжает объединение стран под флагом ваххабизма. Султан Абдель Азиз, ставший в 1926 году королем объединенной Саудовской Аравии, сделал ваххабизм государственной религией этого государства. Ваххабиты выступают категорически против любых перемен в Саудовской Аравии и за распространение порядков, принятых в этой стране, центре мусульманского мира, на другие исламсике страны. При финансовой поддержке их Саудовской Аравии ваххабистские организации были созданы даже в России. Близкие к ваххабизму режимы победили в Судане и Афганистане («талибы»). Наиболее радикальные сторонники ваххабизма обратились к террористическим методам борьбы. Во время войны в Персидском заливе Саудовская Аравия вступила в качестве союзника США, что вызвало гнев радикальных ваххабитов, которые враждебно относятся к любым элементам западной культур, и считают все государства Европы и Америки следующими по «пути дьявола». Ваххабиты считают самой близкой себе организацию «Аль Канда», которая развернула компанию терактов, направленных против США. Ваххабиты активно участвуют в организации террора на Кавказе – в Дагестане и Чечне. Экстремистский ваххабизм стал частью международной террористической сети [1, С. 148].

Все 90-е годы в Чечне набирало силы новое религиозное течение – ваххабизм, и очень скоро оно обрело четкую политическую окраску. Чечня все больше превращалась в своеобразный инкубатор по выращиванию ваххабитов. Их представители укрепляли свои позиции у власти.

А. Масхадов, поначалу боровшийся с «радикалами», вынужден был смириться с религиозным экстремизмом, по крайней мере на деле. А те, все активнее расширяли свое влияние и к концу 1997 года уже не скрывали своих претензий на приход к власти в Дагестане и других северокавказских республик.

В многонациональном Дагестане ваххабиты появились после первых массовых паломничеств местных мусульман к святым местам в Ликке и Медине. И хотя их учение чуждо религиозному мировоззрению дагестанских мусульман суитов, община из «чистых мусульман» росла как на дрожжах, на «долларовых дрожжах» из Саудовской Аравии – государства, где ваххабизм является официальной идеологией.

Надо заметить, что аравийские шейхи сделали удачный геополитический выбор. Массовая безработица среди молодежи, утрата достойных жизненных ориентиров, унизительное материальное положение – все это создавало благоприятную почву для любых разновидностей радикализма. К тому же еще каждый новообращенный на первых порах получал от бородатых ваххабитов подарок в тысячу долларов. Пять тысяч долларов весила премия за приобщение к новой вере еще пятерых человек. Ежемесячная зарплата активистов составляла от 300 до 700 долларов. Только в 1955 году всевозможные исламские затратили на пропаганду ваххабизма на Северном Кавказе 17 миллионов долларов. Ведь традиционный для Кавказа ислам суннитского толка не годился для наступления сепаратизма и экстремизма.

Лидера «Исламского сообщества Дагестана» («Джамаат»), созданного ваххабитами, своей конечной цели не скрывали – выход из состава России и построение совместно с Чечней исламского государства нового типа. Ожидалось, что немедленную военную помощь – открыто или тайно – окажут повстанцам Пакистан, Саудовская Аравия, а также Турция, заинтересованная в транзите каспийской нефти через свою территорию.

Для реализации своих планов «Джамаат» имел свои «боевые соединения». Около шестисот боевиков этого отряда получили крещение во время первой чеченской войны. Почти все они воевали под началом полевого командира Эмира Хаттаба. Наиболее способные террористы прошли стажировку в Пакистане: утром штудировали Коран, днем и вечером повышали диверсионное мастерство [9, С. 367].

Лидеры Ичкерии восстанавливали свою армию в диверсионных школах, находившихся и на территории Чечни, где разворачивалась подготовка будущих сепаратистов.

В середине 1997 года состоялся выпуск в одной из таких школ в Грозном. Перед выпускниками выступил Радуев С. с весьма символичный речью, носящей программный характер.

«Братья, сегодня вы выходите из стен нашей школы. Четыре месяца ваши учителя обучали вас искусству диверсий, подкупа, распространения слухов, многому другому. Все принимали участие в святой войне за независимость Ичкерии, и не важно, что среди вас не только чеченцы. Ичкерия стала для вас настоящей родиной, в борьбе за независимость которой вы проливали кровь. Живите по законам Шариата!»

Сейчас Москва пытается убедить нас в том, что подарила нам мир. Я этому не верю, как не верит в это ни Шамиль, ни Аслан. Все обещания Москвы о финансировании – не более чем разговоры для дураков. Аслан молодец, он водит Ельцина за нос и, наверное, сможет получить деньги за наш национальный банк. А если даже не получим, ничего страшного. Нам русские деньги не нужны. Нам дадут некоторые европейские страны, а также Пакистан, Афганистан и Иран…

Наши требования:

— полная политическая независимость Ичкерии;

— Россия, как проигравшая войну, должна выплатить контрибуцию, всю до копейки;

— с теми, кто в войне поддержал Москву разберемся по законам Шариата.

Уже завтра некоторые из вас приступят к выполнению своих заданий. Ваша задача – снять смертный страх и ужас среди тех, кто продал Аллаха. Они каждый час должны чувствовать холодную руку смерти. Захватывайте их в заложники и убивайте. Аллах все простит, а на крики политиков внимания не обращайте – это не более чем шумовая завеса…»

Ваххабиты обычно ведут аскетическую походную жизнь. «Война с неверными а также плохими мусульманами» до победного конца. Но когда разговор заходит об Эмире Хаттабе, лица суровых «моджахедов» светлеют: это их путеводная звезда. На каждой машине ваххабитов Хаттаб велел установить черные флаги – знаки священной войны с неверными. Публично он выступал крайне редко, но накануне вторжения в Дагестан объявил эту республику очередным фронтом, где развернется «газават» (священная война).

Чечня давно привлекала внимание другого арабского террориста – Усамы Бен Ладена. Во-первых – масхадовская оппозиция в лице Удугова, Басаева, Яндарбиева, готова была на альянс с любым, кто оказывал материальную поддержку, если он борется с «евреями и крестоносцами» (христианами).

Во-вторых, здесь обосновалось немало друзей Усамы по Афганистану, и другим «горячим точкам» [10, С. 353].

Весной 1999 года в пакистанском Пешаваре прошли переговоры Радуева и людей Бен Ладена. А вскоре в столицу афганских талибов прибыл представитель «чеченского МИДа», который обсуждал вопрос приезда в Чечню саудовского миллионера – террориста. По мнению издающейся в Лондоне арабской газете «Ханят», в случае необходимости проблема предоставления убежища Бен Ладену была решена.

Именно Усама больше всех приложил руку к агрессии чеченских ваххабитов на Дагестан. Его тесть – мулла Омар – дал «фетву» (благословление) на нападение. Сам Бен Ладен не только перевел Басаеву и Хаттабу более 30 миллионов долларов, но и лично посетил диверсионные лагеря под чеченским селением Саржень-Юрт. Об этом со ссылкой на ведущих американских экспертов сообщила газета «Филадельфия инкуайр».

Масхадов, как президент Чечни, два года боролся с ваххабизмом, дошло до вооруженных стычек, а федеральные власти Москвы ничего не сделали чтобы ему помочь.

Таким образом, на юге России были созданы все условия для распространения ваххабизма по всему Кавказу. Все было готово для войны.

2. События 1998 – 2001 гг.

В начале августа 1998 года ваххабитские боевики пересекли федеральную границу с Дагестаном и вторглись на его территорию. Во главе боевиков выступали полевыми командирами Ш.Басаевым и Э.Хаттабом блокировали населенные пункты Ботлих, Агвани, Хунзах. В результате боевых столкновений с федеральными войсками Э.Хаттаб был ранен. Боевики пытались уйти обратно на территорию Чечни. Весь август на территории Дагестана велись ожесточенные бои. Силами федеральных войск нападение боевиков удалось подавить, и многие из них были уничтожены. Но некоторым, в том числе и их лидерам удалось бежать в Чечню.

В начале 1999 года ваххабиты, чеченские боевики и наемники снова вошли в села ботлихского района Дагестана. Реакция местного населения на захват чеченскими бандитами высокогорных аулов Рахата, Ансалта, Тандл, Шадрода была крайне отрицательна. Сразу после входа в населенные пункты Басаев сразу же предложил местному населению эвакуироваться. Когда первые автомобили, в которых находились дети и женщины, выходили из населенных пунктов боевики выдвигались под их прикрытием на боевые позиции.

27 августа, уже после проведения боевых действий, были обнаружены трупы наемников из Средней Азии, Ближнего Востока, а также из Африканского континента. Словом, на территории Дагестана уже был международный бандитский синдикат.

Боевые действия велись в селах Карамахи и Чабанмахи Буйнакского района Дагестана. 3 сентября 1999 года руководителям оперативного штаба – командующим Объединенной группировкой федеральных сил в республике Дагестан был назначен генерал Г.Трошев, руководивший боевыми действиями еще в первой чеченской войне 1994-1996гг. И к 14 сентября 1999 года была разгромлена мощная группировка боевиков из 1000 человек [5, С. 171].

Потерпев поражение, лидеры бандформирований начали новую подготовку на приграничные с Чечней районы Дагестана.

Наиболее мощные боеспособные отряды подчинялись Э.Хаттабу (до 2000 человек), Ш.Басаеву (до 1500 человек), С. Радуеву – (около 500 человек). В остальных бандгруппах – от 100 до 300 человек.

К ноябрю 1999 года была освобождена вся горная и равнинная территория Дагестана. Началась операция по освобождению территории Чечни.

В течение нескольких дней с минимальными потерями был блокирован второй по величине город чеченской республики Гудермес. К этому времени в руководстве бандформирований возникли разногласия. Многие боевики переходили на сторону федеральных войск. Показательным примером в этом могут служить братья Ямадаевы. Они были одним из первых, кто во вторую чеченскую войну пришел на помощь федералам и открыто выступил против ваххабитов.

22-23 ноября были освобождены населенные пункты Аргун и Аллерой.

В декабре 1999 года от боевиков была освобождена вся равнинная часть территории Чечни. Боевики сосредотачивались в горах, но значительная их часть сосредоточилась в Грозном.

В середине января проходила операция по уничтожению бандформирований в Грозном, где дислоцировались отряды Ш.Басаева и И. Таяхадова.

17 января штурмовые отряды с двух сторон вошли в Грозный. Далее уничтожение бандитских группировок проходило в горных районах Чечни.

В самом конце зимы 2000 года недалеко от горного селения Урус-Керт приняла неравный бой с почти двадцатикратно превосходящим врагом 6-я парашютно-десантная рота 76-й псковской дивизии ВДВ.

29 февраля, когда основные силы 6-й роты находились на высоте 776,0 разведгруппа из пяти человек под командованием А.Воробьева уже почти достигшая высоты Исты-Корд, была обнаружена передовым дозором из 202 наемников, тем самым, вызвавшая приказ Э.Хаттаба начинать боевые действия. Билась рота отчаянно, но прорваться к высоте 776,0 смогла только к утру 2 марта.

Только четверо десантников остались в живых после этого жесточайшего боя. Хоттабовцы так и не смогли прорваться к Сельментаузену и дальше – на Ведено. В бою погибло 84 человека. Там, на высоте 776,0 бок о бок воевали люди разные – христиане, мусульмане, разных национальностей – русские, татары, украинцы и евреи… Там был представлен весь бывший Советский Союз. Но сколько ни пытались хаттабовцы размыть нравственные ориентиры в армии, им это не удалось [5, С. 237].

В результате бандиты были вынуждены скитаться одичалыми шайками по лесу. А через несколько дней капитулировал крупный отряд террористов – свыше 70 боевиков.

В марте 2000 года отрядам полевого командира Руслана Гелаева было захвачено село Комсомольское. Но уже 20 марта село было освобождено от боевиков. А уже к 18 апреля федеральными войсками были блокированы Вертхой, Верхнее и Нижнее Ца-Ведено, Первомайское.

Таким образом, контртеррористическая операция продолжалась до конца 2001 года, и привела к дальнейшему усилению развития международного терроризма.

Крупнейшие теракты на рубеже ХХ – XXI веков.

На рубеже ХХ – ХХI веков международный терроризм стал одной из мощнейших и глобальных угроз всему человечеству.

Терроризм – (от лат. Terror – ужас) – нелегальные насильственные действия, направленные на уничтожение политических противников и дестабилизацию политического положения.

В январе 1997 года А.Масхадов провозгласил независимость чеченской республики Ичкерия. Но реальная власть в республике оказалась в руках бандформирований, пользующихся поддержкой международных экстремистских организаций. Они насаждали в Чечне террористические порядки, с ее территории, захватывались заложники. Чеченские террористы организовали взрывы в российских городах, покушения на кавказских политиков.

Всентябре 1999 года отряды Басаева и Хаттаба взорвали мощные бомбы в Москве, Каспийске, Волгодонске. К этому времени в России изменилось отношение к проблеме в Чечне, большинство политиков осознали, что концепция мирного сосуществования с ней себя не оправдала. В результате терактов погибли сотни людей.

В октябре 2002 года боевики захватили около 800 заложников в театральном центре на улице Дубровка. Здание было взято штурмом российскими силовыми структурами. Большинство заложников было спасено, но все же погибло более 100 невинных людей. В 2004 году 9 мая на торжественном митинге по случаю Дня Победы над фашистскими захватчиками в результате теракта погиб президент Чечни А.Кадыров [17, С. 71].

Самыми крупными террористическими актами в мировой истории являются атаки террористов – смертников на Нью-Йорк и Вашингтон 11 сентября 20001 года.

Утром 11 сентября захваченные террористами пассажирские самолеты врезались в две башни международного торгового центра в Нью-Йорке и в здание Пентагона (министерства обороны США).

Еще один самолет также был захвачен террористами, но упал в штате Пенсильвания, не долетев до цели. Считается, что самолет потерпел поражение из-за борьбы, начавшейся на борту. На других самолетах пассажиры не оказали сопротивления террористам – самоубийцам, и замысел организаторов теракта удался: после непродолжительного пожара башни здания Пентагона рухнули. Погибло около трех тысяч человек.

Спецслужбы США объявили, что теракт организован террористической структурой «Аль-Каида». Ее глава Усама Бен Ладен, находившийся в то время в Афганистане не признал свою ответственность за теракт, но одобрил его.

Теракты оказали большое воздействие на мировую экономику и политику. Это способствовало началу давно назревавшему экономическому спаду.

В США было создано министерство национальной безопасности, следившее за въезжающими в страну людьми. Одновременно США нанесли удар по Афганистану, где находился Бен Ладен. Но «Аль-Каида» сохранилась. Теракты показали всему миру, насколько опасен современный терроризм [8, С. 3].

Таким образом, содержание работы позволяет раскрыть понятие «чеченский феномен». Можно предположить, что он заключается:

В роли «чеченского феномена» в жизни чеченского народа, народов Кавказа, России, международных отношениях.

В оказании антигуманной сущности «чеченского феномена».

В необходимости приобретения опыта мирного разрешения внутригосударственных и межгосударственных, национальных, этнических и религиозных конфликтов.

Заключение

В работе рассмотрены факты исторических предпосылок войны в Чечне, в частности события Кавказской войны 1817-1864 гг., а также современные предпосылки войны в Чечне.

Подробно рассмотрены события Первой и Второй чеченских войн, а также терроризм, в его международных масштабах, как последствие провозглашения независимости республики Ичкерия.

В заключение следует отметить 1945 год, когда советские солдаты, освободив СССР от немецко-фашистских захватчиков, продолжали освобождать и Европу. Фашисты, возможно и сейчас терзали бы соседние страны. Похожая ситуация и здесь, на Кавказе. Тема раскрыта.

В главе I рассмотрены вопросы возникновения истоков современных войн в Чечне.

В главе II изложены материалы возникновения Первой Чеченской войны (1964 – 1996г).

В главе Ш основное внимание уделено анализу Второй Чеченской войны (1998 – 2001г), а так же терроризму в его международных масштабах.

Раскрытию темы способствовало использование методов, четкое определение цели и задач, теоретического, событийного материалов.

Исследование темы подчеркивает актуальность проблемы.

Практическая значимость работы: познавательное значение. Войну в Чечне нужно закончить до конца, или же республика станет пристанищем для всех мировых бандитов, которые постоянно будут терзать международное сообщество.

Многие русские, чеченцы, армяне, евреи, которые покинули республику перед войной, запомнят Чечню, прежде всего мирной, и для каждого по-своему дорогой родиной, которую обязано сохранить российское руководство, прежде всего для сохранения мира на Земле.

Литература

1. Авторханов А.В. Империя Кремля. – Минск, 1991.

2. БСЭ. – Минск, 1965.

3. Васильев Л.С. История религий Востока. — М.,1983.

4. Всемирная история 10т.// Под ред. Баранова Б.А. – М., 1998.

5. Дегаев В.В. Большая игра на Кавказе.- М., 2003.

6. Корнева Т.Р. Исламский фактор в межнациональных конфликтах. М., 2004.- 118 с.

7. Кудрявцев Л.В. Ислам на Северном Кавказе. М., 2001. – 204 с.

8. Лайпанов Б. Ислам в истории. М., 2001. – 177 с.

9. Ляхов Е.Г. Политика терроризма – политика насилия и агрессии.- М., 1997.

10. Мировая история. Хроника человечества. ХХ век. Кн.2. — М.: «Олма-Пресс», 2005.

11. Мировая история. Новейшая история. ХХ век. Кн.2. — М.: «Олма – Пресс», 2005.

12. Мировая история. История России. ХХ век. Кн.2. — М.: «Олма – Пресс», 2005.

13. Максуд Р. Ислам. М., 2000. – 296 с.

14. Массе А. Ислам (пер. с франц.). М., 1982.

15. Михайлов П. Ислам в России. М., 2993.

16. Перепелицин А.И. История России. — Пятигорск, ПГЛУ, 1997.

17. Печенев В.А. Заметки о выходе из чеченского кризиса. «Свобода мысли» — 1996г. — № .5

18. Радугин А.А. История мировых цивилизаций. — М., 2001.

18. Словарь иностранных слов.- М.: Академия, 2002.

19. Тайм Ньюс. Лондон 5.04.04. «Международная тер. организация Аль Каида».

20. Трошев Г.Н. Моя война. Чеченский дневник окопного генерала. — М.: «Вагриус», 2004.

21. Трошев Г.Н. Чеченский рецидив. — М.: «Вагриус», 2005.

22. Уроки чеченского кризиса.- М.: «Диалог», 1995.

23. Шитов А.В. Тайны Кавказской войны. — М.: «Вече», 2005.

24. Щапова Я.Н. Религии мира. — М.: «Просвещение», 1994.

ГОСУДАРСТВО И ПРАВО ГЕРМАНИИ В НОВОЕ И НОВЕЙШЕЕ ВРЕМЯ

(НАЧАЛО XIX — XX В.)

ВВЕДЕНИЕ

К началу XIX в. Германия все еще оставалась — хотя номинально — «Священной римской империи германской нации», имевшей в своем составе более 300 государств. Большинство их было малочисленным по населению. Однако среди германских княжеств выделялись Пруссия, Саксония, Бавария, Вюртемберг и
Австрия. Все эти государства были в номинальном подчинении императора и имперского сейма, но на практике обладали полной независимостью. Дворянство находилось в ленной зависимости от князей или от императора; городское население состояло из так называемых патрицианских семей, заправлявших в городских представительных учреждениях; городских бюргеров; подмастерьев и учеников, зависимых от цеховой системы. Крестьяне были по большей части крепостными. По сравнению с Англией и Францией Германия находилась на крайней ступени экономической и социальной отсталости. Для преодоления этого состояния необходимо было объединение страны.

1. Образование единой германской империи

Первой попыткой реорганизации разрозненной империи стал т.н. «Рейнский союз», находившейся под протекторатом Наполеона. Здесь было ликвидировано крепостное право, упорядочена администрация, отменены феодальные привилегии, введен Гражданский кодекс Франции. После поражения Наполеона
Венский конгресс, созванный в 1815 г., постановил учредить новый Германский союз. В его состав вошли 34 государства-королевства, княжества, герцогства
— 4 вольных города (Франкфурт, Гамбург, Бремен и Любен). Верховным органом власти германского союза считался Союзный сейм, состоявший из представителей отдельных государств. Органов, которые обеспечивали бы реальное исполнение принятых сеймом решений, не было создано. Таким образом, политическая раздробленность германских государств была сохранена.
Между членами союза и даже внутри отдельных государств, его составлявших, сохранились многочисленные таможенные преграды, задерживавшие экономическое развитие Германии. Руководство делами германского союза сосредоточилось в руках всесильного австрийского министра Метерниха. Новый этап в борьбе за объединение Германии связан с усилением Пруссии, которая претендует на роль объединительной силы — вместо Австрии. Выдвижении Пруссии способствовала ее промышленная мощь, увеличивающаяся с каждым годом. Внутренние таможенные преграды были уничтожены в Пруссии в 1818 году. Ей удалось заключить договоры о единстве таможенной политике с Баварией, Саксонией и некоторыми другими государствами и образовать «Таможенный союз». Таможенным трактатом
1833 года была установлена беспрепятственная транспортировка товаров между членами таможенного союза, единство их таможенной политики по отношению к другим государствам и создан единый руководящий орган — Совет уполномоченных. В таможенный союз вошли 18 государств из 38.

Революция 1848 года

Идея объединения Германии нашли широкое распространение среди либеральной буржуазии. В стране стали возникать многочисленные политические организации, ставившие своей основной задачей борьбу за это объединение
(«Молодая Германия», «Союз гонимых», образованный ремесленниками, эмигрантами в Париже, «Союз справедливых» Вильгельма Вейтлинга и другие»).
Толчком для революционного выступления в Германии стала французская революция 1848 г. в столице Пруссии (Берлине), началось вооруженное восстание. Рост революционного движения заставило прусского короля Фридриха-
Вильгельма IV искать выход в созыве представительного органа. В начале 1847 года им был создан Соединенный ландтаг, который потребовал от короля введение конституции. Отказ Фридриха-Вильгельма — исполнить это требование и роспуск ландтага еще больше накалил политическую обстановку вПруссии. В итоге Прусское правительство вместе с правительством других государств — членов Германского союза — решило пойти на созыв Союзного сейма. Сейм постановил созвать во Франкфурте-на-Майне предпарламент, составленный из провинциальных ландтагов. Предпарламент принял решение о созыве на основе всеобщих выборов германского Национального собрания для выработки общегерманской конституции. Разработанная к марту 1849 года эта конституция предусматривала введение в Германии конституционной монархии во главе с наследственным императором. Законодательная власть отдавалась двухпалатному
Законодательному собранию. Устанавливалась ответственность министров перед парламентом, провозглашались демократические права и свободы.
Однако франкфуртская конституция так и осталась проектом. Австрийский и прусский короли отказались от имперской короны. Подавив революцию в
Пруссии, Фридрих-Вильгельм направил свои войска во Франкфурт. Национальное собрание было разогнано. Революция 1848 г. закончилась ничем. Она не уничтожила феодально-абсолютистский режим; не привела к политической власти буржуазию; не осуществила объединение Германии.

Прусская конституция 1850 г.

После поражения революции в Пруссии и в других государствах Германского союза наступил период реакции. «Дарованная» королем Конституция 1850 г. была явно антидемократической. По ней:
В руках короля сохранилась не только исполнительная, но и законодательная власть. Он обладал правом абсолютного вето и роспуска парламента. Парламент имел декоративное значение. Первая палата состояла из членов, назначавшихся королем пожизненно или наследственно; вторая палата избиралась на основе трехкуриальной избирательной системы. Все избиратели делились на три курии.
Первые две составляли крупные налогоплательщики, а последнюю третью курию все прочие граждане. Выборы были двухстепенными: избиратели выбирали выборщиков, а те уже — депутатов парламента. Такая система давала явное преимущество богатым пруссакам.

Объединение Германии через прусскую монархию

В 60-х годах ХIХ в. Пруссия становится самым сильным государством Германии.
Это позволяет ей завершить процесс объединения страны. Ведущую роль при этом сыграл Отто Бисмарк, прусский помещик, назначенный на пост министра- президента Пруссии в октябре 1862 г. Правительство Бисмарка использовало ля усиления Пруссии противоречия между Австрией и Россией, Австрией и
Францией. Бисмарк считал, что объединение Германии может быть осуществлено только путем насилия «железом и кровью».
По Конституции 1850 г. в Пруссии была введена всеобщая воинская повинность.
Не обращая внимания на оппозицию со стороны либеральной буржуазии, которая выступала против увеличения военного бюджета, Бисмарк систематически усиливал армию, а затем развязал одну за другой войны с Австрией, Данией и
Францией. Победа Пруссии в войне с Австрией в 1868 г. означала вытеснение
Австрии из Германского союза. К Пруссии были присоединены северо-германские государства: Гановер, Гессен-кастель, Франфурт-на-Майне, Нассау. Еще раньше до войны с Данией Пруссия подчинила Шлезвиг и Голштейн. Свое господство над этими государствами Пруссия обеспечила в форме «Северогерманского союза», оформленного договором от 21.08.1866 г., а затем конституцией этого союза от 16.04.1867 г. Разгромом Франции во франко-прусской войне 1870-1871 гг. был завершен политический курс Бисмарка на объединение Германии. К Пруссии присоединились южно-германские государства: Бавария, Саксония и др.
Прусский король был коронован как император объединенной Германии. Таким образом, в центре Европы возникло новое государство — Германская империя.

Конституция 1871 г.

По новой конституции в состав образованной империи вошли 22 монархии и 3 вольных города. Конституция наделила эти государства незначительной самостоятельностью, которая постепенно сокращалась. На долю Пруссии приходилось свыше половины всей территории Германии и 60 процентов населения. Главой империи по конституции был прусский король, которому присваивался титул императора. Он был верховным главнокомандующим вооруженными силами, назначал чиновников и главу правительства (канцлера).
Императору также предоставлялось право назначения членов верхней палаты парламента от Пруссии. Парламент состоял из двух палат. Члены верхней палаты — Союзного совета (бундесрата) назначались правительствами союзных государств. Конституция установила нормы представительства от каждой из земель. При этом на долю Пруссии пришлось 17 депутатских мест из 58, остальные государства имели в составе от 1 до 6 депутатов. Конституция предоставила Бундесрату законодательную и значительную исполнительную власть. Бундесрат имел свой аппарат из комиссии, специализированных по разным областям общественной и государственной жизни. Ему также было предоставлено важное право издания указов, имеющих силу закона, помимо нижней палаты и даже наперекор ей. Роль Пруссии в Бундесрате была очень велика. Председателем палаты был канцлер империи, т.е. прусский министр, назначаемый по воле прусского короля. Для отклонения законопроекта об изменении конституции требовалось всего 14 голосов, тогда как Пруссия была представлена в верхней палате сначала 17-ю депутатами, а затем их стало 22.
От Пруссии же зависело отклонение любого законопроекта, касающегося перемен в армии и флоте, а также налогов и сборов.
Нижняя палата парламента называлась рейхстагом. Он избирался сначала на 3 года, затем — на 5 лет (с 1887 г.). Ст. 20 конституции декретировала всеобщее мужское избирательное право. Рейхстаг принимал участие в законодательном процессе, но его фактическая власть была сравнительно небольшой. В тех случаях, когда рейхстаг отклонял внесенный правительством законопроект, его слегка редактировали и пропускали через бундесрат в качестве «указа». Кроме того, досрочный роспуск нижней палаты мог быть произведен простым постановлением палаты верхней, т.е. бундесрата. Таким образом, разделение властей на законодательную и исполнительную признавалось, но системы сдержек и противовесов, направленной на демократизацию власти, так и не было создано — вплоть до

Веймарской конституции 1919.

Имперское правительство было представлено в единственном лице канцлера.
Кабинета министров не существовало. В подчинении канцлера находились статс- секретари, которые были практически его заместителями по тому или иному ведомству (юстиции, иностранных, внутренних дел и т.п.). Функции имперского правительства были весьма широки. Помимо внутренней и внешней политики, руководства вооруженными силами, средствами сообщения и связи, оно ведало также банковским делом и патентами, уголовным и гражданским правом, законодательством о ремеслах и профсоюзах, санитарной и ветеринарной службой и т.п. (ст. 4). На долю местных правительств приходилось в основном исполнение имперский законов, которые имели преимущества перед законами земель. Реакционная и абсолютистская по своему содержанию, конституция 1881 г. была полна юридических противоречий. Император был связан контрассигнатурой канцлера, которого он же мог назначать и смещать по своему усмотрению. Конституция ограничивала власть императора Союзным советом, но как прусский король он был волен приказать своим представителям в бундесрате провалить любой неугодный закон, касающийся конституции, финансов и военного дела.
Вывод: Объединение Германии насильственным путем «железом и кровью» привело к образованию реакционного, монархического государства — Германской империи. Но в то же время объединение страны придало немецкой экономике столь мощный импульс, что Германия за короткий срок стала самой мощной европейской державой.

2. Германское государство между 1-ой и 2-ой мировыми войнами

Поражение Германии в 1-ой мировой войне привело к обострению внутренних противоречий и создало революционную ситуацию в стране. Революция началась восстанием военных моряков в г. Киле в начале ноября 1918 г. Крупнейшие города Германии — Гамбург, Лейпциг, Мюнхен, Бремен — присоединились к ней.
Под влиянием октябрьской революции 1917 г. в России повсеместно возникали советы рабочих и солдатских депутатов, которые брали власть в свои руки. 9 ноября революция победила в Берлине. Кайзер Вильгельм бежал в Голландию. В создавшейся обстановке императорское правительство сочло за лучшее передать власть в руки социал-демократической партии, возложив на нее «спасение отечества». В основе программ социал-демократов была идея постепенного, реформистского продвижения к социальному государству всеобщего благополучия и социальной защищенности. Теоретики социал-демократии (Э. Бернштейн, Н.
Каутский и д.р.) предсказывали успешный, мирный путь развития страны через разного рода реформы, возможные при неуклонном росте производства, а значит, и жизненного уровня трудящихся. Они считали возможным мирное врастание рабочего класса в общество всеобщего благоденствия, без классовой борьбы и социальной революции. Получив признание Берлинского совета депутатов трудящихся, Временное социал-демократическое правительство во главе с Максом Эбертом начало подготовку к созыву Учредительного собрания, которое должно было решить вопрос о будущем государственном устройстве
Германии. Выборы в Учредительное собрание состоялись в январе 1919 г.
Буржуазные партии получили около 16 млн. голосов, социал-демократическая —
13,5 млн. Собрание было созвано в г. Веймаре, небольшом культурном центре
Германии, лишенном промышленных предприятий. Отсюда и название выработанной здесь конституции — Веймарская. В знак доверия и признательности социал- демократам Учредительное собрание избрало временным президентом Германии
Макса Эберта, бывшего с 1916 г. руководителем социал-демократической партии в рейхстаге, а затем назначенного канцлером (по указу принца Макса
Баденского). Коалиция трех партий — социал-демократической, демократической, партии Центра — составило правительство Германии во главе с социал-демократом Шейдеманом. Оно решило вопрос о подписании Версальского мирного договора, утвердило бюджет и приняло новую конституцию Германии. Ее авторство принадлежит юристу либерального направления, министру внутренних дел Гуго Прейсу. При голосовании за конституцию было подано 262 голоса, против — 75.

Веймарская конституция 1919 г.

Эта конституция превратила Германию в буржуазную парламентскую республику во главе с президентом. Однако было сохранено название «Германская империя».
Высшим законодательным органом являлся рейхстаг. Он избирался на 4 года всеобщим, прямым и тайным голосованием. Конституция вводила пропорциональную систему выборов. Вся Германия делилась на 35 избирательных округов. Партии, принимавшие участие в выборах, выступали каждая со своим списком кандидатов. Депутатские места распределялись соответственно числу голосов, поданных за тот или иной список: больше голосов — больше мест.
Рейхстаг считался нижней палатой парламента. Верхняя называлась рейхсратом
(имперским советом). Она состояла из представителей земель, на которые делилась «Единая Германия». Пруссия имела в рейхсрате 26 голосов, Бавария —
10, Саксония — 7, Вюртемберг — 4, Баден — 3, Гессен — 2, Гамбург-2,
Тюрингия -2, остальные земли по одному. При несогласии палат решение вопроса принадлежало президенту республики: он либо присоединялся к рейхсрату, либо выносил решение спорного вопроса на референдум. Всего земель было 18: 15 республик и 3 «вольных города», пользовавшихся автономией. Каждая из земель имела свою конституцию, составленную в соответствии с имперской, свой законодательный орган-ландтаг и свое правительство.
Особое внимание Веймарская конституция уделяла президенту республики. Как и рейхстаг, президент избирался всеобщим голосованием. Его власть во многом походила на монархическую: а) При несогласии палат решение вопроса передавалось на усмотрение президента. б) Он мог противопоставить свою власть рейхстагу и в таком вопросе, как назначение того или иного лица на должность канцлера (Этим правом воспользуется в 1933 г. президент Гинденбург, назначая канцлером Гитлера). в) Президент мог распустить рейхстаг и назначить новые выборы. Командование вооруженными силами, назначение на высшие военные и гражданские должности также находились в его компетенции. г) Особые полномочия давала президенту ст. 48. Она разрешала введение чрезвычайного положения в любой момент, который президент сочтет «опасным для существующего порядка». Чрезвычайное положение связывалось с правом применить вооруженную силу и приостанавливать действие гражданских свобод. д) К компетенции президента относилось и назначение правительства. Оно было ответственно перед рейхстагом, но, как показал опыт последующих лет, могло существовать и с опорой на президента.
Конституция подчеркивало особое значение главы имперского правительства — канцлера, которому поручалось «формирование руководящих принципов политики»
(ст. 56) Т.о., сквозь новое республиканское устройство проступали старые черты: Кайзера в роли президента республики и Бисмарка в роли канцлера.
Установив существование разного рода выборных органов государственной власти, конституция постановляла, что «чиновники назначаются пожизненно»
(ст. 129).
Конституция 1919 г. провозглашала свободу слова, совести, печати, собраний, ассоциаций и т.д. Однако на государство были возложены обязанности
«нравственного попечения о душе» и обязательное религиозное воспитание детей (формально школа была отделена от церкви). Конституции узаконила создание рабочих советов на предприятиях и в округах: «Рабочие и служащие призваны на равных правах совместно с предпринимателями участвовать в установлении размеров заработной платы и условий труда». Таким образом, защита социальных и хозяйственных интересов рабочих и служащих возлагалась на их представительные органы:
1. Рабочие советы предприятий.
2. Окружные рабочие советы.
3. Имперский рабочий совет (высший орган). Правительство должно было предоставлять заключение Императорского экономического совета законопроекты социального и хозяйственного характера. Совет и сам мог вносить в парламент подобные законопроекты. Кроме того, Конституция предоставила рабочим и экономическим советам контрольные и административные полномочия в отдельных отраслях.
Конституция объявила частную собственность социальной обязанностью, которая обеспечивается должной защитой. Принудительное отчуждение собственности могло производиться только «для блага общества, на законном основании и за соответствующее вознаграждение»

Приход фашистов к власти

Веймарская республика просуществовала 14 лет. Вся ее история — это борьба промышленно-финансовой монополии — с одной стороны, и рабочего класса — с другой. В 1923 г. Германия снова переживает революционную ситуацию. В
Саксонии и Тюрингии возникают рабочие правительства, в Гамбурге вспыхивает вооруженное восстание под руководством коммунистов. Положение едва стабилизировалась, как разразился мировой экономический кризис 1929 г.
Уровень промышленного производства снизился почти в 2 раза, безработица достигла 9 млн. чел. Рабочие переходили на сторону компартии. На выборах
1930 г. она получила 4,5 млн. голосов. Угроза новой революции заставила буржуазное правительство Германии искать опору в фашистской партии Гитлера.
Гитлеровская «национал-социалистическая рабочая партия» возникла в 1919 г.
Ее программа возвещала создание нового немецкого «рейха», великой империи, построенной за счет порабощения всех других наций, искоренение марксизма и коммунизма; физическое истребление евреев. Решение экономических проблем фашисты видели в милитаризации экономики. Они обещали рабочим уничтожение безработицы, крестьянам — повышение цен с/х продукции, лавочникам — ликвидацию крупных магазинов. Непримиримая борьба КПГ с социал-демократами, подвергаемая просталинскими решениями Коминтерна, стала причиной раскола двух рабочих партий Германии, которые должны были бы выступить единым антифашистским фронтом. 30 ноября 1933 г. президент Германии фельдмаршал
Гиндесбург назначил Адольфа Гитлера на пост императорского канцлера
(рейхсканцлера).

Политический и государственный строй гитлеровской Германии

Придя к власти, фашизм начал с ликвидации буржуазно-демократических свобод.
Февральский декрет 1933 г., названный «В защиту народа и государства», отменил свободу личности, слова, печати, собраний. Второй декрет, названный
«В защиту германского народа», наделил неограниченными правами полицию. На коммунистов и социал-демократов обрушились репрессии. Депутаты компартии в рейхстаге были лишены мандатов и арестованы. В марте 1933 г. компартия была вообще запрещена, ее пресса закрыта. Поводом для этого стал провокационный поджог рейхстага в ночь на 26 февраля 1933 г. В поджоге обвинили болгарских коммунистов (Г. Димитрова и др.).
В итоге право на существование и господство получила одна лишь национал- социалистическая партия. Профессиональные союзы были распущены, средства их конфискованы. Взамен нацисты создали свои собственные профсоюзы, которые находились под контролем партии. Вскоре нацистская партия стала частью правительственной системы. Пребывание в рейхстаге и на правительственной службе связывалось с присягой на верность национал-социализму. Центральные и местные партийные органы получили правительственные функции и практически решали все вопросы правления. Решение съездов партии получали силу закона с момента их принятия. Фашистская партия имели особое устройство. Ее члены были обязаны безусловно подчиняться местным фюрерам, которые назначались сверху и только по этой линии несли ответственность. В непосредственном подчинении партийного центра находились штурмовые отряды (СА), охранные отряды (СС), особые воинские части боевиков. Совершенные членами партии преступления рассматривались особыми судами, выделенными из общей судебной системы и по особому ритуалу (на тайных заседаниях).
Особое место в системе репрессированного аппарата занимала государственная тайная полиция (гестапо). Государственная власть в гитлеровской Германии сосредоточилась в правительстве, а правительственная — в особе фюрера.
Закон от 24.03.1933 г. разрешил императорскому правительству, не спрашивая санкции парламента, издавать акты, уклоняющиеся от конституции 1919 г.
Августовский закон 1934 г. ликвидировал должность президента республики.
Его полномочия передавались фюреру, который также оставался главой правительства. Фюрер назначен пожизненно, он ни перед кем не нес ответственность и мог назначать себе преемника. Рейхстаг стал фиктивным органом. Деление государства на земли с их традиционным населением было ликвидировано в целях повсеместной централизации управления. Управление областями поручалось чиновникам, которых назначало правительство. Местного самоуправления не существовало. Государственный аппарат в соответствии с законом от 7.04.1933 г. подвергался чистке от противников нацизма, затем был увеличен в два раза.

Руководство экономикой

В гитлеровской Германии существовала связь между правящей нацисткой партии, государством и монополиями. По закону от 27.02. 1934г. в стране учреждались хозяйственные палаты: общеимперская и провинциальная. Во главе их поставлены крупнейшие банкиры и промышленники. Палатам предоставлялись полномочия регулировать экономическую жизнь и социальные отношения. В результате средняя продолжительность рабочего дня возросла с 8 до 10-12 часов. Палаты проводили искусственное картелирование, в результате которого мелкие предприятия поглощались крупными. «Закон о порядке национального труда» от 20.03.1934 г. объявил высшей инстанцией для рабочих данного предприятия предпринимателя — «фюрера». В его компетенцию входило установление продолжительности рабочего дня, видов вознаграждения, размеров штрафов, увольнение за проступки. В 1938 г. была введена всеобщая трудовая повинность.
Вывод: Недолговечность Веймарской республики и приход к власти фашистов были обусловлены несколькими причинами: тяжелое экономическое положение после 1-ой мировой войны; слабость демократических традиций; раскол среди антифашистских партий (КПГ и СДПГ).

3. Федеративная республика Германия и Германская Демократическая Республика

После поражения Германии во второй мировой войне и капитуляции гитлеровской армии территория страны была оккупирована войсками союзных государств:
СССР, США, Англии и Франции. В соответствии с решением Потсдамской конференции (17 июля — 2 августа 1945г.) Германия была разделена на 4 оккупационных зоны. Общее управление сосредоточилось в Союзном контрольном совете. В конце 1946г. было создано сепаратное управление тремя западными зонами. Логическим следствием этого стало разделение Германии и образование двух самостоятельных государств. Решение об этом было принято в 1948 г. на
Лондонской конференции шести западный держав: США, Англии, Франции,
Бельгии, Голландии и Люксембурга. На основании решений конференции военные губернаторы США, Великобритании и Франции в оккупированных зонах уполномочили премьер-министров правительств германских земель преступить к разработке проекта конституции будущего государства — ФРГ. Проект был подготовлен и обсужден в Парламентском Совете. Этот совет состоял из 65 депутатов, избранных ландтагами земель, и 5 представителей с совещательным голосом от Западного Берлина.
8 мая 1949 г. Парламентский совет заседавший в Бонне принял проект основного закона и передал его на ратификацию в ландтаги земель. В период с
18 по 21 мая 1949г. парламенты всех земель, кроме Баварии, одобрили проект конституции.

Боннская конституция 1949 г.

Новая конституция вступила в силу 23 мая 1949 г. Она восстановила демократические институты власти и управления и в ряде отношений походила на Веймарскую конституцию 1919 г. Новое германское государство построено на началах федерализма. Оно образовалось из 10 земель (в настоящее время —
14), самостоятельных в своем бюджете и независимых друг от друга. Каждая из земель имеет свой ландтаг и свое правительство, обладающее значительной автономией. Законодательная власть принадлежит двухпалатному парламенту:
Верхняя палата — Бундесрат (Союзный совет), нижняя — Бундестаг. Бундесрат — это узкая коллегия состоящая из 41 члена, которая выражает интересы субъектов федерации. Правительство каждой из «земель» назначает в Бундесрат своих уполномоченных. Число голосов, которые имеет в палате данная «земля» определяется численностью ее населения. Земли с населением до 2 млн. человек обладают 3 голосами, от 2 до 6 млн. — 4 голосами, а свыше 6 млн. — пятью. Бундестаг избирался всем народом Германии и состоит из 496 членов.
Половина депутатов избирается в округах по мажоритарной системе относительного большинства путем прямого голосования. Другая половина — по партийным спискам, выставляемым в каждой земле по пропорциональной системе.
Каждому избирателю ФРГ предоставляется два голоса. Первый — для выборов депутата по избирательному округу, второй — для выборов по земельным спискам. Партия, собравшая менее 5% вторых голосов, делила представительства в парламенте. Если организацию Бундестага можно отнести к классическому типу буржуазной парламентской палаты — он имеет председателя, бюро палаты, комиссии, его депутаты объединены во фракции — то Бундесрат имеет специфические особенности. Для него характерен принцип согласованной подачи голосов, т.е. голоса представителей земель подаются как один голос.
Его члены имеют императивный мандат. Земельные правительства указывают своим представителям, как они должны голосовать по обсуждаемым вопросам.
Система центральных органов государственной власти основывается на принципе разделения властей. Согласно конституции главой ФРГ является президент, который избирается на 5 лет — специально собираемым Федеральным собранием.
Президент может участвовать в заседаниях правительства, промульгирует законы, может в некоторых случаях распустить Бундестаг. Однако для большинства актов президента требуется обязательная контрассигнация федерального канцлера или соответствующего министра. Реальная исполнительная власть сосредоточена в правительстве и особенно в руках его председателя — канцлера. Кандидатура канцлера предлагается президентом.
Затем он избирается большинством голосов Бундестага. Канцлер назначает и увольняет министров, определяет внутреннюю и внешнюю политику государства.
Он — единственный министр с конституционной точки зрения несущий ответственность перед Бундестагом. Федеральное правительство имеет право издания постановлений в целях исполнения федеральных законов, а также издания общих административных предписаний. Правительство активно участвует в законодательном процессе. С этой точки зрения особенно важно его право предложить президенту республики с согласия Бундесрата объявить состояние законодательной необходимости. Бундестаг тем самым устраняется от принятия законов.Конституция установила сложный порядок вынесения недоверия правительству. Канцлер может быть смещен только путем избрания нового канцлера. Здесь применяется т.н. «конструктивный вотум» недоверия, который резко отличается от деструктивного, применяемого в других парламентарных странах. В системе центральных государственных органов ФРГ особое место занимает Федеральный конституционный суд, состоящий из двух сенатов по 8 судей в каждом. Члены суда избираются в равном количестве Бундестагом и
Бундесратом. Конституционный суд обладает широкой компетенцией — толкование
Конституции, проверка соответствия федерального права и права земель основному закону, разрешение споров между федерацией и землями и др. Суд может также отменять парламентские законы, если они не соответствуют «духу и букве» конституции.

Политические партии

К началу 60-х годов в ФРГ сложилась трехчленная партийно-политическая система. Ее главная особенность в том, что в качестве партий, образующих правительство, выступают две основные политические организации: Социально- демократическая партия Германии (СДПГ) и блок двух клерикально-христианских партий — Христианско-демократический союз (ХДС существует во всех землях
ФРГ, кроме Баварии) и Христианско-социальный союз (ХСС, действует в рамках одной земли Баварии). Третья же буржуазно-либеральная Свободная демократическая партия (СвДП) входит в правительство на правах «младшего партнера»; баланса сил. Такая система отличается от двухпартийной тем, что каждая из двух основных партий в определенной степени делит власть, когда к ней приходит с третьим партнером. Но и трехпартийная западно-германская парламентская модель может быть названа лишь условно, так как три ее звена не равнозначны друг кдругу. СвДП по своим масштабам и влиянию не в состоянии претендовать на роль правящей партии и не полноценна в качестве оппозиции. Послевоенный период в истории ФРГ связан с правлением
Христианско-демократической партии. В это время Западная Германия преодолела послевоенную разруху и вышла на одно из первых мест в мире как по общему объему производства, так и производительности труда. Однако на выборах в Бундестаг 1969г. ХДС потерпела поражение. Новая правительственная коалиция сложилась из депутатов самой массовой на тот момент партии ФРГ — социал-демократической (750 тыс. членов) и малочисленной СвДП (80-100 тыс. членов). Права социал-демократов В. Брандт был избран на пост канцлера ФРГ.
Правительство В. Брандта провозгласило новый курс во внешней политике на достижение разрядки в международных отношениях. Оно пошло на заключение важных договоров с СССР (август 1970 г.) и Польской Народной Республикой.
Державы признали нерушимыми все государственные границы Европы, включая существующие границы ГДР и ФРГ и западные границы Польши. Стороны заявили, что они будут разрешать все споры исключительно мирными средствами. В ноябре 1972 г. на парламентских выборах ХДС потерпела новое поражение.
Вилли Брандт был вторично избран канцлером ФРГ. Ситуация в правительстве изменилась осенью 1982 г., когда свободные демократы перешли на сторону христианских демократов, создав таким образом правительственный кризис. В результате были проведены досрочные парламентские выборы и сформирован правительственный блок ХДС/ХСС — СвДП.
В целом боннская партийно-парламентская система действовала в условиях экономических и социально-политических затруднений 70-80 годов четче, чем подобный механизм в других капиталистических странах. ФРГ не знала ни глубокой конфронтации сил с реальной перспективой участия левых в правительстве, как в ряде западно-европейских стран с многопартийными системами; ни острых конфликтов между исполнительной и законодательной властью, как в США в период уотергейского дела. На этом основании многие политологи делали вывод об особой прочности западногерманской политической системы.

Германская Демократическая Республика

В соответствии с Потсдамским соглашением СССР оккупировал восточную часть
Германии: земли Бранденбург, Мекленбург, Тюрингию, Саксонию, Саксонию-
Ангальт. Был создан специальный орган советской военной администрации в
Германии — СВАГ. Вскоре к правительственной деятельности была привлечена
Социалистическая единая партия Германии (СЕПГ). Она образовалась в апреле
1946г. в результате слияния коммунистической и социал-демократической партийных организаций. В сентябре-октябре 1946г. по всей Восточной Германии были проведены выборы в органы местного самоуправления и земельные парламенты-ландтаги. СЕПГ получила более 50 % голосов на общинных выборах и
47 % — на выборах в ландтаги. Вместе с тем последовали реформы социалистического характера. Было конфисковано имущество монополий, проведена аграрная реформа. Была взята ориентация на коллективизацию сельского хозяйства. В сентябре 1947 г. состоялся 2-ой съезд СКПГ. Он предложил созвать Немецкий народный конгресс для определения дальнейших судеб государства. Народный конгресс Восточной Германии (март 1948 г.) избрал так называемый Немецкий народный совет и поручил ему разработать конституцию будущей ГДР. 7.10.1949 г. Народный совет объявил о введении в действие новой конституции о создании Германской Демократической Республики как самостоятельного государства. Вместе с тем Народный совет преобразовал себя во Временную народную палату ГДР. Временная народная палата приняла закон об образовании временного правительства ГДР и поручила его формирование Отто Гротенволю, выдвинутому на пост премьер-министра фракцией
СЕПГ.

Конституция ГДР 1949 г.

Высший орган власти — Народная палата (400 депутатов), избираемая на 4 года путем всеобщих, прямых и равных выборов. При тайном голосовании, народная палата избирает свой Президиум, в котором представлена каждая фракция, насчитывающая не менее 40 депутатов. Представительство земель осуществляет
Палата земель, которая избирается местными ландтагами. Палата земель получила ограниченные права: она может в течение 14 дней заявить протест против закона, принятого Народной палатой, но окончательное решение принадлежит последней. К компетенции обеих палат относятся выборы президента. Он избирается на 4 года, представляет республику в международных отношениях, принимает дипломатических представителей, осуществляет право — помилование и т.п. Первым президентом ГДР был избран представитель СЕПГ Вильгельм Пик. Правительство формируется представителем фракции, которая является сильнейшей в Народной палате. Народная палата утверждает состав правительства и его программу. Правительство ответственно перед палатой. Первые выборы в законодательную палату ГДР состоялись уже в
1949 г. Они проводились на основе общей избирательной программы с общими списками кандидатов Национального фронта демократической Германии. Квота, приходившаяся на каждую партию, была определена заранее, СЕПГ получила 25 % мест, христианско-демократический союз и либерально-демократическая партия
— по 15 %, демократическая крестьянская партия — 7,5 %, Союз свободной немецкой молодежи – 5 %. В 1952 г. было ликвидировано историческое деление страны на земли и установлено новое административно-территориальное деление
ГДР на 14 округов и 217 районов. Была упразднена Палата земель и ландтаги.
Власть на местах стали осуществлять окружные и районные собрания, которые избирали свои советы (органы исполнительной власти). В 1952 г. конференция
СЕПГприняла решение о строительстве социализма в ГДР. Через 16 лет после этого новая конституция ГДР 1968 г. декларировала победу социалистических производственных отношений. Между тем, Западная Германия все более обгоняла
Восточную по уровню жизни, степени промышленного и демократического развития. Социализм дискредитировал себя. В конце 80-х годов обстановка в мире изменилась. Закончилась «холодная война», противостояние капиталистической и социалистической систем. В этих условиях стало возможным объединение ФРГ и ГДР, и оно свершилось в 1989 г.
Вывод: Таким образом, после 1-ой мировой войны Германия стала жертвой противостояния между мировых систем и вновь потеряла свою целостность.
Однако на этот раз объединение государства свершилось не насильственным путем, не «жезлом и кровью», как во времена Бисмарка, а посредством мирного соглашения.

4. Развитие права

Гражданское право

Гражданский кодекс 1896 г. стал первой в истории Германии единой для всей страны кодификацией гражданского права. Германское гражданское уложение в значительной степени базируется на римском праве. Кодекс построен по так называемой «пандектной» системе. В соответствии с ней общие для всех институтов нормы содержатся в общей части (первой книге). Кроме того, кодекс содержит еще 4 книги: вторая посвящена обязательственным отношениям, третья — вещному праву, четвертая — семейному и пятая — наследственному.
Отличительными чертами ГГУ являются: отсутствие общих юридических определений, параграфы кодекса очень подробны и носят описательный характер, содержат множество специальных юридических терминов.
Одной из наиболее характерных черт ГГУ является наличие в нем так называемых «каучуковых» параграфов, содержащих ссылки на такие понятия, как
«добрая совесть», «добрые нравы», имеющие моральное, а не правовое содержание.
Германское гражданское уложение признает в качестве субъектов гражданского права физических и юридических лиц: ферейны (общества, союзы) и учреждения.
Под ферейнами понимаются союзы лиц, с которыми входящие в их состав лица связаны членскими правами и обязанностями. Эти союзы могут быть либо хозяйственными (такими, которые преследуют цели извлечения прибыли), либо нехозяйственными (такими, которые преследуют культурные, научные цели).

Вещное право

ГГУ делит все вещи на земельные участки и движимые вещи. Движимостью считается все, что не является земельным участком и его принадлежностью, прочно связанной с почвой. Германское гражданское уложение называет целый ряд вещных прав: право собственности, владение, пользование чужими вещами
(земельные сервитуты, личные сервитуты, узуфрукт, право застройки), право на получение ценности из чужой вещи (залог движимости, ипотека недвижимости и др.), право на приобретение какой-либо вещи (право преимущественной покупки, рыбной ловли, другие подобные права).
Основным вещным правом является право собственности. В параграфе 903 ГГУ его содержание раскрывается следующим образом: «Собственник вещи может обращаться с вещью по своему усмотрению и исключать других от всякого воздействия на нее». Эта формулировка близка к понятию права собственности во французском праве. То же широкое господство над вещью, выражающееся в возможности обходиться с ней по своему усмотрению; та же абсолютная власть над вещью, дающая собственнику право устранять всех других лиц от воздействия на вещь. Таким образом, ГГУ, как и другие буржуазные кодификации, подчеркивает начала свободы частной собственности.

Обязательственное право

Для Германского гражданского уложения в отличие от других буржуазных кодексов характерно построение общих понятий, касающихся обязательств. В параграфе 241 ГГУ дается определение обязательства: «В силу обязательства кредитор управомочен требовать от должника представления. Представление может состоять также в воздержании: Договор традиционно является наиболее распространенным способом возникновения обязательственных правоотношений.
Договор понимается как юридическая связь, установленная между несколькими лицами; его содержание может быть как положительное действие, так и воздержание от такового. Особенностью ГГУ является существование абстрактных обязательств. Этот вид договора определяется как «договор, по которому должник обещает удовлетворение с тем, чтобы обещание послужило самостоятельным основанием обязательства» (параграф 780). Таким образом, предметом договора является само обещание, облеченное в письменную форму
(например, вексель, чек). В качестве основания возникновения обязательств
ГГУ признает деликты (гражданские правонарушения). При этом ГГУ не признает имущественного возмещения неимущественного вреда. В соответствии с параграфом 253 ГГУ возмещение в деньгах неимущественного вреда можно требовать только в случаях, предусмотренных законом. Особым видом обязательств ГГУ считает обязательство из неосновательного обогащения.

Семейное право

ГГУ признало единственной законной формой брака гражданский брак.
Брачный возраст для женщин — 16 лет, для мужчин — 21 год. Препятствиями для действительности брака могут служить факт близкого родства или свойства; не разрешалось вступать в новый брак женщине в течение 300 дней со дня прекращения предыдущего. Характерным только для германского законодательства является запрещение «вступать в брак разведенному по прелюбодеянию супругу с лицом, с которым он совершил это прелюбодеяние»
(параграф 1312 ГГУ). Заключению брака предшествует обручение — договор, из которого вытекает обоюдная обязанность сдержать свое слово и вступить в брак. Нарушение этого договора обязывает виновного к возмещению издержек, сделанных другой стороной ввиду предстоящего брака, и возмещения морального ущерба.
Основаниями для развода ГГУ признает: прелюбодеяние и некоторые другие «противные нравственности» проступки
(параграф 1565); посягательство на жизнь другого супруга (параграф 1566); злонамеренное оставление (параграф 1567); грубое нарушение брачных обязанностей или «бесчестное поведение, глубоко расшатавшее супружеские отношения» (параграф 1568);
«тяжелую и безнадежную болезнь» (параграф 1569).
Личные взаимоотношения супругов вытекают из параграфа 1354, закрепляющего главенствующее положение в семье. Однако ГГУ не провозглашает власти мужа над личностью жены: жена может не повиноваться, если муж злоупотребляет супружеским правом. Замужняя женщина дееспособна, хотя ее дееспособность ограничена. Ей принадлежит право иметь профессиональные занятия или заниматься промыслом, вести хозяйственное предприятие, однако, на это требуется согласие мужа. Имущественные отношения супругов определяются брачным договором. Взаимоотношения между детьми и родителями строятся на принципе осуществления родительской власти отцом. К матери родительская власть переходит лишь после смерти отца или лишения его родительских прав.
Но и тогда к матери может быть назначен советник, контролирующий ее действия. Внебрачные дети по отношению к матери и ее родственникам занимают юридическое положение законных детей (параграф 1705 ГГУ). Незаконный ребенок и его отец не признавались состоящими в родстве (параграф 1589
ГГУ). Правда, внебрачный ребенок мог требовать от отца предоставления содержания соответственно общественному положению матери до достижения 16- летнего возраста (параграф 1708). Однако такая обязанность отца отпадала, если мать в период зачатия находилась в близости с другим мужчиной.

Наследование

Германский кодекс при наследовании по закону закреплял систему «парантелл»
(линий), представлявших собой группу родственников, происходящих от общего предка. Первую парантеллу составляли нисходящие наследники, вторую родители и их нисходящие, третью дед и бабка и их нисходящие и т.д. Таким образом, наследниками являлись родственники любой степени, могущие доказать свое родство с наследодателем, сколь отдаленным оно бы не было.

Гражданское право Германии в I-ой половине ХХ века

В период империализма происходят сращивание верхушки монополистического капитала с государственным аппаратом. В связи с этим одной из черт гражданского права данного периода является вмешательство государства в сферу хозяйственной деятельности. В гражданское право проникают начала административного права; на место обычных для буржуазного гражданского права диспозитивных норм выступают нередко нормы императивные. Нарушаются принципы свободы договора, святости договора, свободной конкуренции.
Принцип свободы договора претерпел серьезные ограничения благодаря введению в оборот «договоров посредством присоединения», продиктованных договоров» и т.п. Монополистами была разработана форма договора — «формуляр». Пошатнулся и принцип святости договора, его обязательной силы для сторон. Начиная с 1- ой мировой войны, получил актуальное значение вопрос, можно ли считать сторону в договоре, принявшую на себя определенное обязательство при одних хозяйственных условиях, обязанной в точности исполнять договор, если ко времени исполнения договора хозяйственные условия резко изменились. Стала проникать в практику та идея, что обязательство должно рассматриваться в связи с обстоятельствами, при которых оно заключено. Изменение этих обстоятельств освобождает сторону от обязанности исполнять договор. В результате принцип неуклонного соблюдения договора был заменен в судебной практике другим принципом — учета изменяющейся экономической конъюнктуры.
После захвата власти в Германии Гитлером и воцарения в стране фашистского режима Германское гражданское уложение не было отменено. Однако применение его имело место только, если это не противоречило интересам властвующей нацистской клики. Кроме этого, с 1933г. был издан ряд законов, изменяющих нормы ГГУ, направленных на прямую отмену равноправия, построенных на идее расизма и фашистской евгеники. Были также изданы законы, направленные на закрепление экономической позиции за монополиями. После поражения фашизма в
1-ой моровой войне фашистское законодательство было отменено и на всей территории Германии восстановлено действие ГГУ. Так, постановлением от
20.09.45г. были отменены фашистские законы об охране чистоты немецкой крови, о гитлеровской молодежи и др. 20.02.47 г. отменены законы о наследовании в сельском хозяйстве, а также постановления о майоратных и ленных владениях, предусматривавшееся Вводным законом в ГГУ. После раскола
Германии Гражданское уложение сохранило свое действие на территории ФРГ, в
ГДР же был принят новый гражданский кодекс.

Уголовное право

С созданием единой Германии в 1871 г. на всей ее территории было введено в действие Уголовное уложение Северо-Германского союза 1870 г. Оно состояло из трех частей. В первой содержались положения о разграничении преступных деяний на преступления, проступки и полицейские нарушения; об ответственности германских граждан в случае совершения правонарушений за границей и некоторые другие вступительные постановления. Во второй части излагались общие вопросы уголовного права: о стадиях преступления, о соучастии, о смягчающих и отягчающих обстоятельствах. Третья часть включала в себя нормы, касающиеся отдельных видов преступлений, т.е. представляла собой особенную часть кодекса. Среди преступлений на первом месте стояли государственные: оскорбление императора и местных государей, фальшивомонетничество, призывы к неподчинению государственным властям и т.п.
Кодекс называет также преступления против общественного порядка: основание тайных организаций, участие в союзе, целью которого являлось незаконное противодействие применению законов или мероприятий органов управления.
Специальная глава посвящена преступлениям против религии. Значительное внимание кодекс уделяет преступлениям против собственности и личности.
Уголовное уложение содержало особый отдел, посвященный вопросу о торговой несостоятельности. Здесь речь шла о банкротах, причинивших вред своим кредиторам, нарушающим порядок ведения дел. Среди полицейских нарушений
Уложение называет довольно широкий круг деяний: изготовление печатей, нарушение правил о выезде за границу, хранение оружия и др.Уложение обязывало каждого немца оказывать содействие полиции.
Германское уложение предусматривало довольно суровые наказания: смертную казнь, заключение в работном доме, тюремное заключение, помещение в крепость, арест, ограничение в правах, штраф. Основной целью наказания являлось устрашение, особенно, если речь шла о тяжких преступлениях.
Наиболее сурово наказывались лица, совершившие государственные преступления, против религии, против собственности. Вместе с тем, в
Уложении наблюдается стремление построить карательную систему с учетом личности преступника и тяжести совершенного им преступления. Веймарская республика сохранила действие УК 1871г. Однако кодекс был заново отредактирован, из него удалили пережитки прусского феодализма, была сокращена область применения смертной козни. Веймарская республика декларировала приверженность либерально-демократическим принципам в уголовном праве, которые, однако, не всегда соблюдались. В качестве примера можно привести указы президента от 19.03.1920 г. и 26.09.1923 г., вводившие смертную казнь за «антигосударственную деятельность» (это понятие трактовалось очень широко), а также указ от 29.01.1920 г., ужесточавший наказание за призыв к забастовке. Нацистский рейх установил режим открытого террористического подавления и упразднил всю систему либерально- демократической законности. Указ 4.02.1933 «В защиты немецкого народа» сводит на нет свободу печати и собраний. Указ 28.02.1933 «О защите народа и государства» аннулирует парламентскую неприкосновенность депутатов рейхстага. Разгром либерально-демократических институтов был завершен последующим чрезвычайным законодательством: «Об обсуждении и смертной казни и о порядке приведения ее в исполнение» (29.03.1933); «О конфискации имущества, предназначенного для целей, враждебных народу и государству»
(14.07.1938); «Против коварных посягательств на государство и партию»
(20.12.1934); «О защите немецкой крови и немецкой чести» (15.09.1935) и т.п. Широкое распространение получила внесудебная расправа. Нацистское законодательство послужило примером законов других фашистских и полуфашистских государств. После окончания Второй мировой войны на основе
Потсдамских соглашений фашистское уголовное законодательство было отменено.
Восстановлено действие УК 1871 г. с редакционными исправлениями до 1933 г.
С принятием конституции 1949 г. наметилось движение в сторону демократизации и уголовного права. Была отменена смертная казнь (ст.102), подчеркивалась приверженность традиционным либеральным принципам: «Деяние может подлежать наказанию, только если его наказуемость была установлена законом до его совершения», «Никто не может быть подвергнут многократному наказанию за одно и то же действие на основании общего уголовного закона»
(ст. 103).
С 1969 по 1975 гг. была проведена новая реформа УК 1871 года. В результате выхода «Второго закона о реформе уголовного права» от 4.07.1969г. и
«Вводного закона к Уголовному кодексу» от 2.03.1974 г. произошли радикальные изменения в Общей и Особенной части УК. Важное нововведение, осуществленное в результате реформы, — это отказ от трехчленной классификации преступлений (деления на проступки, преступления и нарушения) и установление двухчленной классификации, т.е. деления на преступления и проступки. Это привело к тому, что многие деяния, которые раньше считались уголовными нарушениями, сейчас являются административными. В 1975 г. они были включены в «Закон о борьбе с нарушениями порядка» 1968 г. Однако при регулировании ответственности за совершение этих правонарушений применяются уголовно-правовые институты и понятия: вина, стадии преступления, соучастие, необходимая оборона и др. В связи с этим названный закон находится как бы в пограничной области между уголовным и административным правом.
Структура современного УК ФРГ: Общая часть состоит из 5 разделов и 130 параграфов.
Разделы:
1) Уголовный закон;
2) Преступление;
3) Правовые последствия преступления;
4) Заявления по делам частного обвинения; Полномочия на преследование.
Требование об уголовном преследовании;
5) Давность.
Особенная часть состоит из 28 разделов. Статьи расположены в классическом для буржуазного уголовного права порядке: вначале помещены нормы о преступлениях против публичных интересов; затем нормы о преступлениях против частных лиц.
Вывод: Таким образом, в основе развития германского права лежит континентальная система. Основным источником права в Германии является закон.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Историю развития Германского государства можно представить как синусоиду:
Кривая история то неуклонно движется вверх, достигая высшей точки, но затем следует период кризиса и резкого спада. Этот процесс можно проследить на этапах борьбы за объединение Германии. Высшей точкой здесь была революция
1848г., которая преследовала цель объединения государства «снизу» путем создания демократической республики. Но революция терпит поражение и волна демократического подъема сменяется феодальной реакцией. Однако феодальные элементы, связанные с капиталистическим способом производства, пошли на соглашение с буржуазией. При этом монархический строй государства и многие другие феодальные институты остались нетронутыми. Объединение Германии насильственным путем «сверху» и создании империи дало мощный толчок развитию капиталистических отношений. Германия резко вырывается вперед по сравнению с другими странами. Поражение в I-ой моровой войне нанесло тяжелый урон германской экономике. Внутриполитическая нестабильность, тяжелый экономический кризис 1929 г. стали причиной недолговечности
Веймарской республики. Теории «социального партнерства» и «народного капитализма» не могли быть реализованы в данной ситуации. Мобилизационной антикризисной структурой власти стала фашистская диктатура. Период после II- ой мировой войны для Западной Германии — это период возрождения демократических институтов государственной власти, создания постоянно действующих антикризисных механизмов, государственного регулирования экономики и социальных отношений. Это период создания гуманного общества, капитализма «с человеческим лицом». Осознание преимуществ этого строя привело к добровольному присоединению Восточной Германии к ФРГ. Это окончательное воссоединение Германского государства стало наивысшей точкой в истории его развития.

Список литературы

1. Омельченко О.А. Основы римского права. М. 1994.
2. История Европы. М. 1988 г., т. I. М. 1992 г., т.II. М. 1993 г., т. III.

Конституционная монархия в Англии 1689 г и ее правовое закрепление

1. Предшествующая ситуация возникновения конституционной монархии. Усиление реакции при Якове 2

В 1685 г., в феврале, Карл II скончался. На престол вступил его брат герцог
Йоркский под именем Якова II.Необходимо отметить, что вступление нового короля на престол вначале не встретило какого-либо противодействия, хотя его в обществе хорошо знали как ярого реакционера. Парламент, созванный
Яковом II, оказался весьма умеренным. Большинство депутатов состояло из тори. Они были готовы в любую минуту оказать королю полную поддержку в борьбе с вигами. Виги теперь представляли собой плохо организованную и малоактивную оппозицию. Было их 30-40 человек. Но, несмотря на то, что враждебное отношение к новому королю не нашло отражения в парламенте, в обществе оно было довольно ощутимо. Спустя всего несколько месяцев в различных уголках страны началось движение оппозиционных элементов, направленное против короля-паписта. К этому движению частью подключались и демократические элементы — ремесленники и крестьяне. Первым выступлением против Якова II было движение шотландских пресвитериан , во главе с графом
Аргайлем. Началось оно в мае 1685 г. Предполагалось поднять всю Южную
(долинную) и Северную (горную) Шотландию. Однако восстание оказалось неудачным. К этому привели узость лозунгов, провозглашенных Аргайлем и направленных только против английских чиновников и короля-католика, враждебное отношение горожан и дворян Южной Шотландии к горцам Северной
Шотландии, вражда между отдельными кланами, недостаточная организационная подготовка движения. Заговорщики, в том числе и Аргайль, были схвачены и казнены. Шотландию заполонили королевские солдаты. В июне того же 1685 г. на противоположном конце Англии, в юго-западных графствах — Девоншире,
Сомерсетшире и Дорсетшире произошло другое восстание, которое также оказалось неудачным. Возглавили его герцог Монмаут — внебрачный сын Карла
II. В свое время он был близок к Шефтсбери и даже входил в Клуб зеленой ленты. Любопытно, что еще при Карле II многие виги прочили Монмаута в английские короли. На его сторону, кроме вигов, в большом количестве перешли местные крестьяне и ремесленники этого довольно развитого в то время в промышленном отношении края Англии. Вполне возможно, что при более четкой организации и провозглашении конкретных социальных требований движение на Юго-Западе могло бы принять большие масштабы и создать серьезную угрозу для Якова II. Однако ни виги, ни сам Монмаут не очень рассчитывали на низы. Они не раз признавались, что для них было полной неожиданностью присоединение такого большого количества «простонародья».
В качестве своей опоры виги хотели видеть зажиточную верхушку горожан и местных джентри. Монмаут проявил крайнюю нерешительность, упустил время похода на Лондон и дал возможность Якову II собрать большие военные силы.
Это привело к тому, что 6 июля близ города Бриджуотера в графстве Сомерсет
Монмаут потерпел поражение, попал в плен и вскоре был казнен. После этого
Яков II приступил к террору. Несколько сот участников восстания было повешено, свыше 800 человек сослано на остров Барбадос, где они были обращены в рабство. Подавление обоих восстаний прибавило немало новых сил королю. Опираясь на верхи, которые были немало напуганы мятежниками, Яков
II открыто начал проводить абсолютистскую политику. Под предлогом борьбы с мятежниками он создал постоянную армию сначала в 30 тыс., а впоследствии и в 40 тыс. человек. Служили в ней не только англичане, но также и ирландские, шотландские, французские, немецкие и итальянские наемники. В ноябре 1685 г. был распущен парламент, и Яков II принялся править без представительного органа. Король больше не доверял англиканским епископам, часть которых оказалась связанной с вигами. Он тут же решил использовать благоприятную ситуа цию для официального восстановления в стране католической церкви. Первым шагом к восстановлению католицизма была новая
«Декларация веротерпимости от 2 апреля 1687 г. С формальной точки зрения она лишь отменяла репрессивные законы, которые ранее были изданы в Англии как против диссентеров-протестантов, так и против католиков. Однако на деле
«Декларация веротерпимости» открывала путь к превращению католицизма в государственную религию. Вместе с тем необходимо отметить, что восстановление католицизма противоречило интересам английской буржуазии и дворянства. Возвращение католицизма угрожало дворянскому землевладению, одним из источников которого была секуляризация земель католических монастырей, произведенная еще в XVI в. при Генрихе VIII. В католицизме видела своего врага многочисленная пуританская буржуазия, которая в течение десятков лет боролась с его пережитками в англиканской церкви. Кроме того, католицизм для английской буржуазии был чужеземной, «антинациональной религией» — религией французов и испанцев, с которыми по разным мотивам в течение столетий англичане находились в ожесточенной вражде. Католическая опасность на некоторое время привела к сплочению в стране самых различных религиозных течений, начиная от епископов государственной англиканской церкви и кончая диссентерами-протестантами, просвитерианами, индепендентами, даже некоторыми квакерами. Вместе с тем общий язык нашли виги и тори. Последние, будучи связаны с провинциальными сквайрами, особенно ревниво стояли за дворянскую умеренно протестантскую англиканскую церковь и также желали как можно быстрее избавиться от короля-паписта.
Вскоре главари обеих партий — виггов и тори — сговорились, и 30 июня 1688 г. зятю Якова II принцу Вильгельму III Оранскому, штатгальтеру Голландской республики, было послано приглашение прибыть в Англию с войском и вместе с женой Марией — дочерью Якова II, чтобы занять королевский престол. Это было не что иное как план государственного переворота, который предполагалось произвести путем чисто «семейной перестановки» царствующих лиц, а также, по возможности, с соблюдением легитимных форм, хотя и с применением вооруженной силы. Вильгельм Оранский не устоял перед соблазном принять сделанное ему предложение. Кроме того, принца поддерживала голландская буржуазия, которая была заинтересована в том, чтобы отвлечь Англию от союза с Людовиком XIV, являвшегося угрозой самому существованию Голландии. В течение лета 1688 г. Вильгельм набрал 12-тысячное войско, которое состояло из наемников различных национальностей-голландцев, итальянцев, немцев, французов-гугенотов. Согласились принять участие в походе и виги-эмигранты.
В начале ноября принц со своим войском высадился в Торбее — одной из гаваней Юго-Западной Англии. 8 ноября он вступил в город Экзетер и оттуда направился на Лондон.

2. Государственный переворот 1688 г.

Военные силы Якова II значительно превышали силы Вильгельма Оранского, но, несмотря на это, последнему удалось сравнительно легко произвести государственный переворот. Не было никаких сражений с королевскими войсками. На сторону Вильгельма перешли городская буржуазия и джентри — вначале в Юго-Западной, а затем в Центральной, Северной и Восточной Англии.
Верхушка горожан Лондона, представленная в городском общинном совете, с нетерпением ожидала прихода принца Оранского, который объявил себя защитником собственности, порядка и протестантской религии. Им, конечно же, было на руку, что принц всячески изолировал свои войска от соприкосновения с низшими слоями населения страны, а в своих прокламациях постоянно подчеркивал, что его движение на Лондон не носит революционного характера, а является чисто военной мерой и имеет целью не допустить в столице развития анархии. На стороне Вильгельма оказались министры, члены королевской семьи, сам главнокомандующий королевской армией Джон Черчилль
(впоследствии герцог Мальборо). Брошенному почти всеми своими бывшими приверженцами, Якову II не оставалось ничего другого, кроме как бежать из
Англии. Кстати, против этого ничего не имели и организаторы переворота.
Вскоре, никем не задерживаемый, король прибыл в один из пунктов графства
Кент, находящегося на юго-восточном побережье страны, а оттуда на корабле отправился во Францию под крыло Людовика XIV. Старый король еще не успел взойти на корабль, а в Лондон уже вступил Вильгельм Оранский. Случилось это
18 декабря 1688 г. Первое время принц Оранский был объявлен регентом королевства. И только в конце января 1689 г. был специально созван парламент-конвент, который наконец избрал Вильгельма III (1689- 1702) вместе с его женой Марией II на опустевший королевский престол. 13 февраля
1689 г. учредительным парламентом-конвентом была принята особая «Декларация прав», осенью того же года превращенная в «Билль о правах». В «Билле о правах» 1689 г. содержались важнейшие конституционные гарантии, которые были призваны предохранить Англию от каких-либо новых попыток реставрации абсолютизма.
Так, например, у короля не было права приостанавливать или отменять действие законов (так называемое суспенсивное и абсолютное вето), назначать и собирать налоги без согласия парламента, а также иметь постоянное войско без специального на то разрешения парламента. Некоторые параграфы этого закона касались условий парламентской деятельности (свобода парламентских выборов, свобода слова для депутатов, регулярный созыв парламента). «Билль о правах» в значительной степени расширял права суда присяжных, а также устанавливал гарантии против произвольной смены присяжных заседателей правительством. 3 июня 1689 г. был введен в действие отдельный акт о религиозной терпимости, который предоставлял фактический доступ к государственным должностям протестантам-диссентерам. Правда, с определенными ограничениями для наиболее радикальных сект. Так произошла в
Англии «Славная революция», которую многие историки противопоставляют
«кровавому мятежу» 40-х годов XVII в. как «мирную» и «бескровную революцию». Вместе с тем, многие исследователи склоняются к тому, что события 1688-1689 гг. по форме были дворцовым переворотом, а по существу — компромиссом между земельной и денежной аристократией, т. е. верхами дворянства и верхами буржуазии, которые делили между собой власть.
Однако нельзя не отметить, что эти события имели важное значение для дальнейшего развития капитализма в Англии. Установление конституционной монархии означало реальный доступ крупной буржуазии и обуржуазившегося дворянства к власти. Теперь они через парламент с успехом могли использовать государственную надстройку в интересах капиталистической экономики. Последовательно применяемая государством система протекционизма, система государственного долга, прямое расхищение землевладельцами государственных имуществ, экспроприация при помощи государства лордами и джентльменами земель английского и ирландского крестьянства (так называемые парламентские огораживания), захватническая, колониальная политика в Азии,
Африке и Америке — вот наиболее яркие черты, которые характеризуют экономическое развитие Англии первой половины XVIII в. незадолго до начала промышленного переворота. Английскому конституционному устройству в этот период принадлежит большая и последовательная роль в экономическом развитии страны.

3. Государственное и правовое устройство Англии в период конституционной монархии

В 1688 году, через три года после воцарения Якова II , тори и виги, объединившись ненадолго, совершают так называемую славную революцию. Яков был устранен (и бежал из страны), а на его место был возведен штатгальтер
Голландии Вильгельм Оранский.
Причины смещения Якова II-в его политике. Только что сделавшись королем, он стал изгонять вигов-судей, лишать города их старинного самоуправления, готовил реставрацию католицизма. Кандидатура Вильгельма была приемлема как ввиду того, что он был протестантом. политическим деятелем, воспитанным в духе конституционного правления, близок интересами землевладения, и промышленности, так и потому, что он был в родстве с английским домом (муж
Марии, дочери Якова). Коронация Вильгельма произошла в 1689 году. И тогда же им был подписан акт, который сделался юридической основой английской конституционной монархии. Этот акт был одновременно с тем договором между королем и английскими правящими классами. Известен он под названием «Билля о правах». Его основные положения состоят в следующем: а) всякий закон и всякий налог исходят только от парламента; б) никто, кроме парламента, не может освобождать из-под действия закона, отменять закон или приостанавливать его; в) узаконяется свобода прений в парламенте, свобода петиций, гарантируется частый и регулярный созыв палат; г) парламент определяет состав и численность армии на каждый данный год и выделяет для этого средства.
Английская историография всячески восхваляет переворот 1688 года, произведенный «без пролития крови». При этом нередко доходят до утверждений, что английская революция была вообще не нужна: Англия и без нее, хотя и несколько по-другому (гуманнее!) пришла бы к тому же, к чему она пришла в 1688 году. Вопрос спорный. Мы полагаем, однако, что без 1649 года, без действительно «великого бунта» эпизод 1689 года и весь тот строй, который стал его результатом, не могли бы иметь места. Свержение Якова и приглашение Вильгельма было делом обеих партий: как ториев, так и вигов.
Сговор этот имел далеко идущие последствия. Компромисс между феодальным дворянством и буржуазией, несмотря на все разногласия между ними, сохраняется в течение XVIII и XIX столетий, следы его с оччвидностью обнаруживаются и в политической истории Англии XX столетия. В основе этого компромисса лежало следующее: а) буржуазия соглашается на то, чтобы дворянству были оставлены все основные доходные места («теплые местечки») в государственном аппарате; б) дворяне-землевладельцы обязуются, что в своей политике они будут руководствоваться не только собственными интересами, но и интересами буржуазии. И она действительно заставляет своих противников издавать законы почти только в ее интересах и в соответствии с ее потребностями. В этом союзе, справедливо подчеркивает Маркс, — прочность английской монархии после 1688 года.
Но раз дворянство сохранило господствующее положение в государственном аппарате и значительную часть своих прежних земель, значит, английская буржуазная революция не была доведена до конца. Причину этого следует видеть в специфических особенностях самой революции. Во Франции буржуазия в своей борьбе с королем, дворянством и господствующей церковью объединилась с народом. Французская революция приобрела от этого радикальный характер. В английской же революции буржуазия соединилась не с народом, а с новым дворянством. И в этом все дело.
Что же касается народа, то есть главным образом крестьян, бывших основной опорой Кромвеля, вынесших на себе всю тяжесть гражданской войны, сыгравших решающую роль в победе революции, то этот народ как раз менее всех выиграл от революции. Грабеж общинных земель в результате парламентских огораживаний 20-30-х годов ХУШ века привел к исчезновению последних остатков общинного землевладения в Англии. Невиданному расхищению подверглись государственные земли. И те и другие оказались в руках крупных земельных собственников. Разоряемое всем ходом экономического развития крестьянство как класс, объединяемый общим отношением к средствам производства, исчезает в Англии. Его место занимают арендаторы, с одной стороны, и сельскохозяйственные рабочие (батраки) — с другой. Таким образом, скажем мы, следуя за К. Марксом, английский государственный строй после буржуазной революции являлся не чем иным, как компромиссом между неофициально, но фактически господствующей во всех решающих сферах буржуазного общества буржуазией и официально правящей земельной аристократией. Первоначально после «славной» революции 1688 г. в компромисс была включена только одна фракция буржуазии — финансовая аристократия.
Избирательная реформа 1832 года в Англии, которой мы будем касаться ниже, включила в указанный классовый компромисс и другую фракцию английской буржуазии — промышленную буржуазию. Соответственно с тем законодательство
Англии уже с 1832 года представляет собой, как мы увидим, серию уступок промышленной буржуазии.
Восемнадцатое столетие было временем дальнейшего формирования английской конституционной монархии. Процесс этот подталкивается многими важными переменами. Происходила промышленная революция, выдвинувшая Англию в число первых промышленных стран мира. Неслыханным образом развилась мануфактура, чтобы затем уступить место крупной промышленности, паровой машине и гигантским фабрикам. Исчезают в связи с этим целые классы населения, вместо них появляются новые классы с новыми условиями существования, с новыми потребностями. Это и более могущественная буржуазия, появившаяся на свет с промышленным переворотом, и, конечно, пролетариат, это и английское крестьянство, о постепенном исчезновении которого мы уже говорили.
Дополнением к огораживанию явилась покупка земли у пролетаризирующегося земледельца, у эмигрирующих в Америку крестьян и т.п. Типичной формой сельскохозяйственного предприятия становится ферма, принадлежащая кулаку — арендатору господской земли. Ее обрабатывает сельскохозяйственный рабочий — батрак.
К концу XIX века половина всех земель в собственно Англии принадлежала 150 фамилиям, 4/5 земель -7000 семей; в Шотландии половина всей земли принадлежала 75 фамилиям, в Ирландии — 35. Принципы Билля о правах были очень важны, но они требовали дальнейшего развития. В специфически английских традициях это развитие совершалось двояким путем: законами и прецедентами. Под последними понимаются в данном случае неписаные, но общепринятые соглашения, поступки и поведение, которым придали значение обычая, а также старинные правила разного рода, возникшие на парламентской или правительственной почве.
Среди законов, дополнивших Билль о правах 1689 года, отметим: а) «Трехгодичный акт» 1694 года, установивший трехлетний срок полномочий парламента; б) «Акт об устроении» 1701 года, установивший сразу два важных правила: контрассигнатуры и несменяемости судей.
Периодичность (регулярность) созыва парламента определилась тем, что согласно Биллю о правах бюджет должен был утверхедаться ежегодно.
Под контрассигнатурой понималось правило, согласно которому всякий акт короля требовал для своей действительности второй подписи. Она должна была принадлежать либо первому министру правительства, либо тому министру, к ведению которого данный акт относился.
В 1711 году правило контрассигнатуры было дополнено. Устанавливался принцип неответственности монарха, выраженный формулой «король не может делать зла».
Практическая цель, достигаемая контрассигнатурой, состоит в ограничении короны: король неответствен, но министр может быть предан суду.
Ответственность министров перед парламентом оказалась бы фикцией, если бы за королем оставалось его традиционное право помилования. Поэтому тем же актом 1701 года помилование министров, осушенных нижней палатой, было запрещено. Первый пример министерской ответственности был подан еще в правление Карла II. Палата общин обвинила лорда Денби, королевского фаворита, в продаже г. Калэ Франции, в потворствовании папизму, в растрате денег, а также в том, что он давал вредные советы королю. Денби должен был уйти в отставку. Не имея возможности обойти своих министров, а тем более парламент, король сохранял за собой право veto на законы последнего. Он мог не согласиться с действиями своих министров. Но и это сделалось такой же
«важной жизненной фикцией», как и неответственность короны. В последний раз право вето было использовано королевой Анной в 1707 году для отклонения билля о шотландской милиции. С тех пор право вето больше не применяется.
Правительства стремятся предварительно согласовывать с королями
(королевами) всякий важный законопроект. Наследовавший после бездетной королевы Анны, Георг 1, приехав из небольшого германского княжества, так и не научился говорить по-английски. Изъяснение на плохой латыни мало помогало, и потому он счел за лучшее не являться на заседания министров.
Возникающие из этого удобства были тотчас оценены: прецедент, сохраняющий силу до настоящего дня, рекомендует королю воздерживаться от посещения заседаний кабинета министров.
По словам известного английского политического деятеля прошлого столетия
Гладстона, английский министр почтительно докладывает королю о своих планах, выслушивает критику, но может «не придавать королевскому совету решающего влияния». Важные следствия имел принцип несменяемости судей. Его первоначальной целью было ограничение королевского произвола.
Устанавливалось, что смещение судьи может иметь место не иначе как по постановлению обеих палат парламента. До того судьи держали свои места, пока «будет угодно его величеству королю». Это правило открывало неограниченные возможности для злоупотреблений. Яков 1 и его сын настаивали на том, что принцип целесообразности, выраженный в воле короля, должен быть признан стоящим выше закона. С этим не соглашались судьи общего права, во всяком случае наиболее честные из них. Главный судья Королевской скамьи знаменитый Кок был смещен именно за то, что отстаивал противоположный принцип, то есть что закон выше короля. Назначая на должность судей, корона заботилась главным образом о том, чтобы подбирать послушных людей, от которых можно было ожидать требуемых приговоров.
За королем, конечно, сохранились все внешние знаки «величия». При всякой новой коронации парламент устанавливал размеры цивильного листа, то есть, проще говоря, жалованья, шедшего на содержание двора. В XIX веке цивильный лист предусматривал выплату 385 тыс. фунтов ежегодно (из них 60 тыс. на личные расходы короля).
В течение того же XVIII века получает свое развитие принцип «ответственного правительства». Английский кабинет министров выделился из Тайного совета, состав которого подбирался королем. Время от времени тому или иному члену совета поручалось руководство определенным ведомством. Совокупность такого рода министров составляла кабинет, не признаваемый, однако, ни законом, ни теорией. Но жизнь всегда выше доктрин. Юридически кабинета министров не существовало, а на деле он не только действовал, но и укреплялся.
Происхождение его все же сказывалось. Кабинет существовал, но невидимо. Его заседания были строго секретными. Долгое время он не имел даже определенного помещения для своих заседаний, и только в последние годы XIX века им сделался дом на Даунингстрит. Считалось даже. что это не заседания, а «случайные совещания между некоторыми членами Тайного совета».
Премьеры пользовались всем этим для того, чтобы не связывать себя мнением
«младших» министров или тех, кто не разделял данной политики. В таких случаях на заседания приглашались не все министры, а только некоторые. С помощью парламента кабинету министров удалось довольно быстро оттеснить короля. Но почти тотчас обнаружились противоречия между кабинетом и парламентом. Выяснилось, что ни одно правительство не может стоять у власти
(ни провести закон, ни утвердить бюджет, ни набрать солдат, ни объявить войну, ни заключить мир), если оно не имеет за собой поддержки большинства депутатов палаты общин. Первый пример подал всесильный глава вигского кабинета Уолпол — «финансовый гений», как о нем говорит историк Мортон, — когда в 1742 г., потеряв доверие палаты общин, Уолпол подал в отставку.
Парламент уже не ограничивается законодательством. Он берет на себя контроль за исполнительной властью, вторгаясь в прерогативы короны. Таким образом возникает «ответственное правительство» — правительство, ответственное перед парламентом (в данном случае — перед его нижней палатой). В своей борьбе с палатой общин правительство было не вполне беззащитно. Требованиям отставки оно могло противопоставить указ (короля) о роспуске парламента и назначении новых выборов. Победив на выборах, правительство оставалось у власти; в противном случае оно уступало место своим соперникам.
Описанная система утвердилась далеко не сразу. Правивший в конце XVIII и начале XIX вв. Георг III пытался с ней не считаться, но без особенного успеха. В 1782 году, впервые в истории, ушел в отставку не отдельный министр, а весь кабинет (Норта): палата сочла его виновным в проигрыше войны с американскими колониями. Первый роспуск палаты, совершенный в интересах кабинета (которому угрожали отставкой), имел место в 1784 году при известном Питте Младшем. Питт правильно оценил положение и выиграл выборы. После этого еще два раза (в 1807 и 1831 гг.) правительство прибегало к роспуску парламента и каждый раз побеждало. Отрезвление наступило в 1834 году, когда правительство потерпело поражение на выборах.
Этот результат повторился в 1847 году. С тех пор обе стороны — и правительство и парламент — научились осторожности.
Но досрочные выборы не всегда желательны и всегда рискованны. Их далеко не всегда добивается даже та партия, которая в данный момент находится в оппозиции. Более же всего их, конечно, не хочет правящая партия. Принуждая к голосованию в пользу той или иной партийной политики — независимо от того, нравится это члену партии или нет, — лидеры последней не уставали напоминать, что «выборы — вещь очень дорогая и, если они неудачны, вещь очень обидная». Таким образом держат в узде депутатов; парламент в целом
«сдерживает правительство», правительство «сдерживает» палату.
Соперничеством ториев и вигов определяется действие английской двухпартийной системы в течение всего XIX века: победившая на выборах партия приходит к власти, то есть формирует правительство; побежденная — переходит в оппозицию. С течением времени оппозиция становится частью английской государственной системы. Ей присваивают странный титул
«оппозиции его (ее) величества». Правительство составляется, как правило, из наиболее ответственных руководителей данной партии.
Это правило выдерживается, впрочем, относительно важных постов. Английские премьеры не раз жаловались на то, что при составлении кабинета они вынуждены считаться не столько со способностями министров, сколько со всякого рода личными обязательствами, соображениями политики и пр. Одного надо сделать министром из-за его связей при дворе, другого невозможно обойти (свой человек), третьему надо заткнуть рот (чтобы воздерживался от критики) и пр. Мы сознательно умалчивали до сих пор об английском избирательном праве, средневековом по своему происхождению, отмененном при
Кромвеле и вновь восстановленном при реставрации Стюартов. Напрасно представлять себе старую Англию разбитой на избирательные округа, периодически призывающиеся к голосованию. Ничего подобного не было.
Основную массу депутатов нижней палаты (467 из 658) «выбирали» мелкие города и деревеньки — местечки, в разное время и по разным причинам получившие соответствующую привилегию. Одни из этих местечек числились
«гнилыми» — это были старые, давно оставленные деревни; в других едва насчитывалось несколько десятков жителей, от силы — несколько сотен.
Множество местечек относилось к разряду «карманных»: собственниками их были крупные землевладельцы. Пользуясь тем, что голосование было открытым, они заранее указывали избирателям, за кого те должны голосовать, и наказывали выселением за непослушание.
Считалось, пишет французский историк Сеньобос, что из 658 депутатов 424 были заранее назначены. «В графстве Бьюте, — пишет Сеньобос, — (14 тыс. душ
— 21 избиратель) рассказывали историю выборов, на которые явился всего один избиратель; он образовал собрание, вызывал, отвечал от своего имени и выбрал себя председателем. говорил в пользу своего избрания депутатом, поставил свою кандидатуру на голосование и объявил себя избранным единогласно». Узким и замкнутым был круг избирателей. В некоторых местечках избирателей было не более 3-4 человек. В других избирательное право принадлежало мэру и его советникам. В среднем, писал дореволюционный русский государствовед Градовский, на одно местечко приходилось 12 избирателей и по 2 депутата. Город Лондон со своим полумиллионным населением (конец XVIII в.) посылал четырех депутатов; в то же время графство Корнуэлле, на территории которого проживает 165 тыс. жителей, посылало 44 депутата. В «карманных» местечках, по подсчетам, приводимым
Градовским, 87 пэров назначали 218 депутатов. Легко понять, кого устраивала эта система. Чтобы сохранить ее в неприкосновенности, право короля раздавать хартии на право представительства в парламенте было приостановлено. Круг замкнулся. А между тем в Англии выросли новые города.
Их породила промышленная революция ХУШ века. Города эти сделались средоточием буржуазии. Здесь именно она, а не земельная аристократия, могла бы командовать выборами и формировать угодный парламент. Но именно города либо вовсе не избирали, либо избирали такое число депутатов, которое никак не соответствовало численности населения. Компромисс 1689 года, приведший на трон Вильгельма Оранского, не соответствовал уже соотношению сил его участников. Изменился и характер самих этих участников: английская буржуазия 1830-х годов сильно отличалась от буржуазии предыдущего столетия: финансовая аристократия стала оттесняться на задний план промышленной буржуазией. «Сохранение политической власти все еще в руках аристократии… стало несовместимым с новыми экономическими интересами». Естественным следствием этого противоречия было требование избирательной реформы.
Буржуазия не покушалась на палату лордов. Но нижнюю палату она хотела видеть буржуазной. В борьбе за реформу буржуазия обратилась к помощи рабочих. Она обещала им законы, которые дадут дешевый хлеб, и рабочие примкнули к борьбе. Имелось в виду отменить пресловутые хлебные законы, запрещавшие ввоз дешевого хлеба из-за границы, чтобы лендлорды имели возможность продавать свой хлеб по достаточно высокой цене. Хлебные законы углубляли нищету рабочих, но в то же время они раздражали буржуазию, вынужденную, как ей представлялось, «переплачивать» на заработной плате, чтобы рабочий не умер с голода раньше срока. В 1816 году близ Лондона состоялась массовая манифестация в пользу реформы. Изданная в связи с этим прокламация гласила: «4 миллиона людей в нужде, 4 миллиона в нищете, полмиллиона в полунищете, полмиллиона в блестящей роскоши».
Правительство всеми средствами сопротивлялось реформе, не останавливаясь перед кавалерийскими атаками против демонстраций. Палата лордов отклоняла билли, уже принятые палатой общин. Следуя извечной тактике правящих классов, регент Англии характеризовал английскую избирательную систему как самую совершенную из всех возможных. Глава правительства герцог Веллингтон возражал против реформы с помощью пошлых аргументов насчет «человеческой природы, не способной достигнуть совершенства», и т.п. Борьба за реформу создавала благоприятные условия для возникновения разного рода рабочих союзов, и они действительно возникали. Они требовали реформы, но всякий разумный наблюдатель мог заметить, что на этом дело не кончится. Желая покончить с сопротивлением лордов, буржуазные организации обратились с призывом изымать вклады из банков. Перед двойной угрозой — рабочих союзов и финансового банкротства — лорды сдались. Билль о реформе, предложенный правительством вигов, стал законом. Это событие, которому отводят так много места в политической истории Англии, произошло в 1832 году.
Реформа 1832 года, как и все английские реформы, не может быть названа радикальной, о чем свидетельствуют ее главные установления: а) более 50 местечек — из тех, что «гнилые», — были вовсе лишены представительства в парламенте; б) еще 30 местечек должны были удовольствоваться сокращением числа депутатов; в) освободившиеся 143 места были отданы: 66 — новым городам, 65 — графствам, остальные — Шотландии, Ирландии, Уэллсу; г) старинный избирательный ценз — 40 шиллингов — был отменен.
В средние века, когда он был установлен, исходили из того, что именно такая сумма требовалась на содержание и экипировку солдата. В XIX веке все это выглядело по-другому.
Городским избирателем делался тот, кто имел в собственности дом, приносящий не менее 10 фунтов стерлингов в год. Наниматель дома делался избирателем в том случае, если арендная плата достигала 10 фунтов стерлингов в год, то есть равнялась годовому доходу арендатора средней руки; д) избирательным правом наделялись земельные собственники и долгосрочные арендаторы с доходом 10 фунтов стерлингов в год и краткосрочные — с доходом в 50 фунтов стерлингов.
Таким образом, править Англией уполномочивался собственник. Число избирателей составило 376 тыс. человек (вместо прежних 247 тыс.). Правом голоса была наделена 1/32 часть населения (376 тыс. на 12 миллионов!).
Реформа сделала необходимой борьбу за голоса избирателей, чем раньше пренебрегала. Обе партии — и тори и виги — быстро это поняли. Они поспешили отбросить свои прежние клички и обзавестись «приличными» названиями. Тори сделались «консерваторами», виги — «либералами». Названия и на этот раз пришли из-за границы. Они возникли в Испании.
Назвав себя столь необыкновенно (по нашим нынешним понятиям), тори как бы говорили: «Мы не зарекаемся против реформ, но в принципе за то, чтобы все оставалось как прежде». Виги, наоборот, заявили претензию стать руководителями прогресса.
Современник событий и внимательный наблюдатель, Генрих Гейне писал:
«Привычное представление сводится к тому, что партия тори склоняется целиком на сторону трона… партия же вигов… склоняется более в сторону народа. Однако такого рода определения расплывчаты и ими пользуются главным образом в книгах. На эти наименования следует смотреть как на названия группировок. Они обозначают людей, которые в известных спорных вопросах держатся вместе…
О принципах нет вовсе речи; единодушие существует не по поводу определенных идей, но по поводу определенных мероприятий в области государственного управления».
Зачем же в таком случае две партии, а не одна? Ответ на этот вопрос дает сама история. Бессодержательные дуэли двух партий склоняют избирателей то на одну, то на другую сторону, но не позволяют им избрать что-нибудь третье. Кто бы ни победил, господство крупного землевладения и капитала обеспечено.

4. Заключение

Во всемирной истории Английская буржуазная революция XVII в. занимает особое место. Она относится к числу классических буржуазных революций, следствием которых было утверждение буржуазного строя во всей Европе.
Крупнейшей из них является Французская революция конца XVIII в. Английская революция XVII в. явилась ее прообразом, она первая со всей отчетливостью выявила как характерные черты буржуазной революции, так и своеобразие буржуазного строя. Необходимо также отметить, что она была революцией, в которой против господствовавшего феодального меньшинства поднялась подавляющая по численности масса английской нации. Буржуазия не только принимала участие в революции, но и стала ее гегемоном, она выдвинула буржуазно-демократические задачи революции, направленные против феодалов и короля как их главы. Яркой особенностью Английской революции было то, что в ней приняла участие обуржуазившаяся прослойка нового дворянства, которая из своей среды выделила энергичных руководителей революции (Кромвель и др.).
Немалая роль в свершении революции принадлежит и низшим слоям населения, которые выступали против феодалов и феодального правительства в многочисленных восстаниях, происходивших накануне и во время революции во многих уголках страны, в том числе и в Лондоне. Многие экономические требования низов, выдвинутые ими во время революции, не остались не услышанными. Так, например, требование наделения крестьян землей нашло отражение в ходе революции как в многочисленных документах революционной армии, так и в публицистической литературе левеллеров и особенно диггеров.
Но, конечно же, народные низы и буржуазия во время революции имели цели, которые не только во многом совпадали, но также и во многом отличались, поскольку каждый в первую очередь заботился о себе и своем благополучии. То же касается и нового дворянства, которое особенное своекорыстие проявило в аграрном вопросе. Новое дворянство стремилось заполучить в свои руки всю землю и свободно хозяйничать на ней без каких-либо феодальных стеснений.
Некоторые расхождения в конечных целях революции у буржуазии, нового дворянства и низших слоев населения имели своим следствием вначале переход буржуазной республики к протекторату, а затем реставрацию Стюартов. В последующей борьбе со Стюартами буржуазия и связанные с ней землевладельцы стремились обходиться уже без низов. Необходимо также отметить и большое международное значение Английской революции. Не вызывает сомнения, что она оказала влияние на последующую историю континентов. Английская революция в немалой степени повлияла на судьбы соседних стран — Ирландии, Шотландии, в это время окончательно включенных в систему Английского государства и английского капитализма. Кроме того, она также распространила буржуазные отношения, победившие в Англии, на ее североамериканские колонии, хотя последним впоследствии и пришлось совершить новую буржуазную революцию против своей метрополии — буржуазно-аристократической Англии. Сильные отклики Английская революция вызвала и в других странах — в годы
«парламентской Фронды» во Франции, восстания в Каталонии, временной победы республиканцев в Голландии и т. д. Вместе с тем, Английская революция XVII не привела к таким же событиям в других страна) на континенте Европы. Так, в Голландии буржуазная революция прошла гораздо раньше, и возникновение буржуазного строя в Англии породило лишь весьма сложные англоголландские отношения, в которых отразились со всей силой как соперничество двух буржуазных наций, так и политическое сотрудничество английских и голландских республиканцев — с одной стороны, английских и голландских монархистов — с другой. В то же время, в XVII в. ни Франция, ни Швеция не были готовы к буржуазной революции. Что же касается других стран Западной
Европы — Германии, Италии, Испании, то здесь происходил экономический упадок или замедленное экономическое развитие. Ввиду общей неподготовленности даже Западной Европы (о Восточной Европе вообще говорить не приходится) к буржуазной революции, Английская революция не могла непосредственно вызвать широкое революционное движение. Впрочем, главная ее роль была в другом. Англия как бы вырвалась далеко вперед по сравнению с другими странами — за исключением Голландии. И только позднее, когда начали складываться предпосылки буржуазной революции в странах континента, английский опыт пришелся как нельзя кстати. Английский конституционный режим, философия и политические идеи времени Английской революции и послереволюционной буржуазной Англии стали тем отправным пунктом, с которого начала развиваться предреволюционная идеология в странах континентальной Европы. В первую очередь это относится к Франции XVIII в.
Французское Просвещение XVIII в., выработавшее фактически программу для последующей революции во Франции, убедительно демонстрирует идейную преемственность и близость с английской революционной мыслью XVII в. Первая победа буржуазного строя в широком масштабе, роль Английской революции, в частности, как прямой предшественницы Французской революции 1789 г., с которой тесно связано установление буржуазного строя на европейском континенте,- все это дает повод рассматривать Английскую революцию середины
XVII в. как очень важную страницу не только европейской, но и всемирной истории.

Список литературы

1. К. Маркс и Ф. Энгельс. Соч. Т. 22.
2. Р.Ю.Виппер. История Возрождения и Нового времени. М., 1996 г