Автор: admin

СТУДЕНТКИ ГРУПИ: 10-зІВ-2007-ХМ

ФЕДИС ОКСАНИ ПАВЛІВНИ

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальні відомості про торговельну марку

1.1. Визначення поняття торговельної марки

1.2. Реєстрація торговельного знака

Розділ ІІ. Права та обов’язки інтелектульної власності на торговельну марку

Розділ ІІІ. Правомочності щодо використання географічного зазначення

3.1. Загальні положення про право інтелектуальної власності на географічні зазначення

3.2. Особливості найменування місця походження товарів та його порівняння з товарними знаками

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Успішна товарна марка — ключове питання маркетингової стратегії і маркетингу менеджменту, так як відома товарна марка забезпечує компанії купівельну лояльність, перешкоджає реалізації агресивних задумів конкурентів.

Якщо пропозиція компанії нічим особливим не виділяється в ряді конкуруючих, чи зацікавляться нею споживачі, чи будуть вони вибирати товари за принципом “ подешевше ”, “ більш доступне ”? Менеджерам, які зробили ставку на конкурентоздатні ціни, вдається досягнути вражаючих результатів скоріше у виняткових випадках. Якщо ж покупці думають, що деяка товарна марка має переваги перед іншими, вони і виберуть саме її, і охоче віддадуть за неї гроші.

Залучаючи й утримуючи споживачів, успішні товарні марки забезпечують процвітання фірми. Завоювавши з їхньою допомогою лояльних покупців, компанія одержує можливість зміцнити ринкові позиції, підтримувати рівень прийнятних цін і стійкі потоки коштів, що у свою чергу, підвищує ціну акцій компанії і забезпечує базу для її подальшого росту. Питання про товарну марку це не тільки одна з характеристик споживчого ринку, відповідь на нього має величезне значення як для промислових ринків, так і для постачальників послуг, торгівлі і рекрутингових організацій.

Більшість виробників намагаються виділити свій товар з ряду аналогічних. Для цього вони “ маркірують ” виріб відмітним знаком постачальника. Задача компанії домогтися не тільки високого ступеня поінформованості споживачів про товарну марку, але і домогтися того, щоб покупці віддавали перевагу в ряді конкуруючих марок, саме її марці.

Успішна товарна марка відрізняється тим, що вона не тільки відповідає функціональним чеканням споживачів, але і представляє для них деяку додаткову цінність, яка задовольняє визначені психологічні потреби. Основа цієї доданої вартості — впевненість у тім, що дана марка краща і більш приваблива за аналогічні вироби конкурентів.

Впровадження марки стало основним питанням у стратегії товару. З однієї сторони розробка марочного товару вимагає довгострокових маркетингових інвестицій, особливо в області реклами, просуванні товару на ринок і упакування. Виробникам товару нерідко простіше і дешевше випустити просто товар, надавши питання створення марки іншим. Тайванські виробники, наприклад, добре засвоїли цей урок: на них припадає значна частина світового виробництва одягу, побутової електроніки і комп’ютерів, але продаються ці товари під товарними марками інших компаній.

З іншого боку, більшість виробників згодом розуміють, що успіх супроводжує компанії, що контролюють товари з торговою маркою.

Наприклад, виробники одягу, електроніки і комп’ютерів під марочними назвами можуть змінити своїх тайванських партнерів на більш дешевих малайзійських (чи яких-небудь інших). При цьому тайванський виробник майже нічого не може зробити для того, щоб попередити втрати продажів через те, що йому зволіли більш дешевих постачальників — споживач зберігає вірність товарній марці, а не виробнику.

Так, у минулому японські і південнокорейські компанії такої помилки вже не допустили. Своєю тяжкою працею вони створили такі товарні марки, як Sony, Panasonic, JVC, Hyundai, LG і Samsung. І навіть якщо ці компанії більше не можуть собі дозволити робити свої товари в рідній країні, їхні товарні марки продовжують керувати пристрастями покупців.

Знамениті товарні марки мають купівельні привілеї, тобто забезпечують велику прихильність покупців. Це означає, що досить велика кількість покупців запитує товари саме цих марок, відмовляючись від товарів-замінників, навіть якщо останні пропонуються за більш низькими цінами.

Компанії, що створюють марочні товари, надійно захищені від будь-яких стратегій конкурентів по просуванню своїх товарів на ринок. Таким чином, компанії-постачальнику має сенс робити значні інвестиції для забезпечення своєму марочному товару національного чи навіть міжнародного визнання і переваги.

Існують наступні види позначення товарних марок:

Фірмове ім’я – назва фірми (слово, буква, чи їх об’єднання, яке може читатися і вимовлятися. Наприклад, Coca-Cola, BMW та ін.)

Фірмовий знак – це символ, малюнок чи особливий відмітний знак, інколи особливий колір або позначення (стандартне шрифтове і кольорове оформлення напису Coca-Cola на усій продукції цієї компанії).

. Торговий образ – це персоніфікована товарна марка (ідентифікація фірми споживачем за оформленням продукції)

. Товарний знак – це фірмове ім’я чи фірмовий знак або їх сполучення, яке захищено юридично.

Розділ І. Загальні відомості про торговельну марку

З урахуванням швидких змін у смаках, технології і стані конкуренції фірма не може покладатися тільки на існуючі товари. Споживач чекає нових удосконалених виробів. Конкуренти додають максимум зусиль, щоб забезпечити його цими новинками. З цього випливає, що в кожної фірми повинна бути своя програма розробки нових товарів. Фірма може одержати новинки двома способами. В – першому, шляхом придбання іншої фірми, чи патенту ліцензії на виробництво чужого товару. В – інших завдяки своїм дослідженням і розробкам. Деякі підприємства, не вміючи як варто працювати з вже існуючими товарами, концентрують свою увагу на створенні новинок. Інші, навпаки, направляють енергію на роботу з існуючими товарами на шкоду створенню новинок. Ці дві крайності необхідно збалансувати.

Що ж таке торговельна марка? Марка — це назва, термін, символ, ім’я чи дизайн-комбінація цих складових; вона використовується для ідентифікації запропонованих виробником, продавцем чи групою продавців товарів чи послуг, а також для позначення відмінностей від товарів і послуг конкурентів. Отже, марка вказує на виробника чи постачальника товару, ідентифікує виробника чи продавця товару. Як приклад можна взяти газований напій «типу Coca-Cola», що може випускати будь-який виробник, на відміну від справжньої Coca-Cola, що вправі виготовляти тільки Coca-Cola Company.

1.1. Визначення поняття торговельної марки

Одразу потрібно зазначити, що поняття торговельної марки є сьогодні доволі широким поняттям, котре важко зосередити безпосередньо в одній лише правовій сфері. Це економічне за своєю природою поняття лише поступово набуло правового регламентування, необхідного для захисту товаровиробників та осіб, що надають послуги, від недобросовісного використання їх товарів, послуг, котрі маркуються відповідним торговим знаком. Актуальним воно є також і в психології та філософії, як один з елементів постмодернізму.

Таким чином, поняття торгівельної марки можна розглядати як у правовому чи соціально-економічному, так і психологічно-філософському значенні. Проте у даній статті поняття буде розглянуто лише у контексті його соціально-економічної та правової природи із метою дослідження змін, які сталися щодо питання знаків для товарів і послуг із прийняттям Цивільного та Господарського кодексу України (надалі – ЦК України, ГК України).

В Україні наразі існує декілька правових визначень (понять), які є досить схожими за своїм змістом, проте при більш детальному дослідженні можна виявити, на нашу думку, ряд неоднозначностей.

Головним проблемним моментом на нашу думку є неоднозначність правового співіснування двох груп «узаконених» Україною понять, а саме «знак» чи «марка», «товарний» чи «торгівельний» [9; c.367].

«Знак» чи «марка»?

Так, до прийняття нового Цивільного кодексу в Україні існувало єдине збірне поняття для товарних знаків та знаків обслуговування – знаки для товарів і послуг, яке повністю відповідало міжнародним нормам і, що є більш важливим, Паризькій конвенції про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р.

Між тим, п. 10 ст. 420 нового ЦК України від 16 січня 2003 р. зазначає, що до об’єктів інтелектуальної власності, зокрема, належать «торговельні марки (знаки для товарів та послуг)». Визначення торговельної марки за новим ЦК України міститься у ст. 492, де вказується, що торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які є придатними для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Таким позначенням можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів [2].

Господарський кодекс України (ст. 155) також використовує поняття «торговельна марка», розуміючи під цим знаки для товарів і послуг.

У Юридичній енциклопедії міститься поняття торговельної марки (нім. Marke – клеймо, помітка), яка розуміє під цим один із способів ідентифікації товарів або послуг. Визначення знаків для товарів та послуг в ній взагалі не наводиться [20].

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг», який було прийнято 15 грудня 1993 р., не містить визначення торгівельної марки як такої взагалі й у ст. 1 розуміє під цим знак, як позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб.

Поняття «знак» використовується і в ст. 1 Закону Російської Федерації «Про товарні знаки, знаки обслуговування та найменування місця походження товару» від 23 вересня 1992 р., де вказується, що «товарный знак и знак обслуживания – обозначение, служащие для индивидуализации товаров, выполняемых работ или оказываемых услуг юридических или физических лиц».

Складається ситуація, коли в одному правовому полі із 1 січня 2004 р. існує два поняття, а саме – «знаки для товарів і послуг» або знак та «торговельна марка». За новим ЦК та ГК України дані поняття є синонімічними, проте спробуємо їх проаналізувати більш детально.

Відповідно до ст. 4 ЦК України актами цивільного законодавства є також закони України, які приймаються у відповідності до Конституції та ЦК України. П. 3 Прикінцевих та перехідних положень зазначає, що Кабінет Міністрів України до 1 квітня 2003 р. повинен був скласти «перелік законодавчих актів, до яких потрібно внести зміни у зв’язку із набранням чинності Цивільним кодексом». Із зазначеного можна зробити висновок, що національне право віддає пріоритет нормам ЦК України, і поняття торгівельної марки має пріоритет над знаками для товарів та послуг. Проте у межах національного права це не має значення, адже, як було вказано вище, в законодавстві України вони розглядаються як синонімічні [15].

Інша ситуація складається із нормами міжнародного права. Відповідно до ст. 10 ЦК України, визначається пріоритет міжнародних договорів над актами цивільного законодавства України і у випадку, якщо в чинному міжнародному договорі України, укладеному в установленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлюються актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України. Тобто у даному разі правила Паризької конвенції є пріоритетними над національними актами цивільного законодавства (зокрема, правилами ЦК України), а тому, виходячи із пріоритету міжнародних норм, є більш правильним використання поняття «знаки для товарів і послуг». Зазначимо, що Паризька конвенція про охорону промислової власності застосовує поняття «знак» в усіх правовідносинах, що стосуються знаків для товарів і послуг.

Враховуючи наведене, можна стверджувати, що поняття «знак» у правовому значенні є більш вдалим, адже воно базується на міжнародних нормах, які є пріоритетними перед нормами цивільного законодавства України.

Визначення «торговельної марки» більшою мірою належить до економічного значення товарних знаків та знаків обслуговування [13; c.52].

«Торгівельний» чи «товарний»?

Варто знову звернутись до Паризької конвенції, яка в своєму понятійному апараті використовує визначення «товарний». Застосування такого поняття є більш доцільним, адже знак безпосередньо стосується саме товару і фактично є його невід’ємною частиною. У «Популярній юридичній енциклопедії» знаходимо таке ж визначення — «товарна марка». Зокрема, зазначається, що товарна марка є фірмовим ім’ям, знаком, символом, малюнком або їх поєднанням, які позначають продукцію або послуги, що пропонуються споживачам. Варто вказати, що, незважаючи на використання «товарний», подальше трактування поняття є невдалим, адже воно відносить до торгової марки фірмове ім’я, яке є самостійним об’єктом інтелектуальної власності (ст. 420 ЦК України) та не визначає основної функції торгового знаку – вирізнення одного товарного з поміж інших подібних товарів.

У ст. 492 нового ЦК України замість слова «товарний» використовується слово «торговельний», яке в свою чергу походить від слова «торгівля». Так, торгівлею визначається форма обміну товарів, за якої їх рух зі сфери виробництва до сфери споживання або зміна одного власника товарів іншим відбувається на основі купівлі-продажу. Як бачимо, в даному випадку наголос робиться на відносинах товар-торгівля, а не товар-знак для товарів і послуг. У даному випадку, існує одна думка «за» і одна – «проти» такого визначення.

Думка «проти», зокрема, обґрунтовується тим, що відповідно до характеристики торгівлі за «Юридичною енциклопедією», в Україні поняття торгівлі використовується здебільшого у вузькому значенні, тобто як ініціативна, самостійна діяльність юридичних і громадян підприємців для здійснення купівлі та продажу споживчих товарів, виконання робіт, надання послуг із метою одержання прибутку. У зв’язку із цим, потрібно виходити з реалій українського права, і в характеристиці «марки» визначати прив’язку не до торгівлі, а до товару [17; c.192].

Думка «за» визначає, що в даному випадку використання слова «торговельний» є більш доцільним, адже воно є ширшим за значенням і охоплює собою будь-яку опосередковану товарно-грошовими відносинами економічну діяльність, оскільки виробник одночасно виступає і продавцем і споживачем. Водночас, воно є більш прогресивним і спрямованим на динамічний розвиток даного об’єкту інтелектуальної власності, який не може на сьогодні визначатися лише як прив’язка до певного товару. За словами Кузнєцової Н., як одного з авторів ЦК України, «при розробці нового Цивільного кодексу ми відійшли від визначення конкретних строків, сум, тощо (сюди також можна віднести визначення «торговельний»), тобто використали механізм, який сприяє попередженню «старіння», втрати актуальності норм».

Позиція «за» є більш прийнятною, проте вона спрямовується на перспективу розвитку товарного знаку, використовувати який сьогодні потрібно з обережністю та з усвідомленням смислового наповнення визначення.

Хоча й в німецькому праві, наприклад, співіснують два слова (das Handelszeichen – торговельний знак та das Warenzeichen – товарний знак), в англійській мові під поняттям trademark розуміють і «торговий» і «торгівельний» знак, марку [20; c.624].

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Поняття торгівельної марки в соціально-економічному значенні значно розширює та доповнює діалектику її розуміння тим, що поширюється на економічні відносини, які виникають переважно в ринковій економіці, що найбільш тісно пов’язується із поняттям торговельної марки.

У даному випадку торгівельна марка є тісно пов’язаною із поняттям реклами. Позначення певних товарів чи послуг товарним знаком накладає на його власника серйозні зобов’язання, дисциплінує виробника чи особу, що надає послуги.

Це є цілком логічним, адже мало знайдеться виробників, чи осіб, що надають послуги, які після реєстрації певного товару або послуги будуть ризикувати своєю діловою репутацією і стануть виробляти товар нижчої якості чи надавати неякісні послуги. Застосування торговельної марки є додатковим та безумовним свідченням якості товару, що покликано підвищити лояльність покупця до товару і зробити товар, послугу такою, що упізнається серед аналогічної групи товарів та послуг [18].

Утім, як зазначає Сопит О., директор по маркетингу і рекламі групи «Союз Віктан», «в основе любого сильного бренда лежит сильный продукт. Без этого все попытки маркетологов бесполезны». Средствами рекламы можно вызвать интерес к продукту, но второй раз приобрести некачественный продукт невозможно». Отже, в економічному значенні торговельної марки важливу роль відіграє поняття якості, а не реклами. Реклама виступає тут в якості першоетапного кроку на шляху ознайомлення споживача із новим товаром чи послугою. Під якістю товарів слід розуміти широкий спектр якісних характеристик товару, позначеного товарним знаком певного виробника [12].

Виходячи із цього, вважаємо, що саме поняття торговельної марки (ТМ) є більш економічним, ніж правовим, та, в принципі, є синонімічним поняттю брендінг (branding (англ.) – клеймування).

Таким чином, під торгівельною маркою (брендінгом) в економічному значенні, розуміють товарний знак (знак для товарів і послуг) плюс все, що знають та думають про товар, все, чого від нього очікують споживачі. Йдеться про образ, який виникає в свідомості, як реакція на товарний знак. Це обіцянка виробника чи особи, яка надає послуги через товар, гарантії постійно пропонувати споживачеві специфічний набір якостей та цінностей.

Наприклад, слово «Мерседес», як товарний знак є лише словом із трьохпроменевою зіркою, проте в якості торгівельної марки мається на увазі цілий понятійний ряд, збагачений українським, російським чи будь-яким іншим фольклором, тобто саме процесом використання товару, який пропонується споживачеві під торговим знаком «Мерседес».

Як бачимо, соціально-економічне визначення товарної (торговельної) марки є більш змістовно ширшим, ніж правове розуміння, яке поєднує в собі економічну та соціальну сторону, які в даному випадку є невід’ємними, адже сама економіка (ринкова економіка) є побудованою на ідеї виробництва товарів та надання послуг саме для споживача — для задоволення його потреб та бажань [10].

1.2. Реєстрація торговельного знака

На сьогоднi в Україні існує повноцiнна система патентного захисту більше десятка рiзних видiв об’єктiв промислової власностi, в т.ч. товарного знака, знака обслуговування, логотипа, бренда, фірмової назви, оригінальної назви продукції чи етикетки, на які можна отримати виключні права через реєстрацію як знаків для товарів і послуг відповідно до Закону України «Про захист прав на знаки для товарів і послуг».

Державна реєстрація знака забезпечує:

— виконання вимог Закону України «Про пiдприємство», де вказано, що обов’язковими атрибутами пiдприємства є «зареєстрований в установленому порядку знак для товарів і послуг»;

— виконання вимог Закону України «Про захист споживачiв», згiдно з яким усi товари повиннi мати зареєстрований в установленому порядку знак для товарів і послуг;

— виконання вимог Закону України «Про рекламу», згідно з яким зовнішня реклама з використанням фірмового найменування і знаків для товарів і послуг здійснюється з додержанням вимог авторського права;

— підтвердження свідоцтвом права власності на знак та виключне право на його використання;

— занесення в митний реєстр i опублікування знака та даних про підприємство в офіційному бюлетені, який розповсюджується в Україні та 32-х країнах свiту;

— реалізацію в режимі виключного права трьох основних функцiй товарного знака: індивідуалізація товарiв (послуг) і самої фірми, рекламна (стимулятора продажу) та правова;

— можливість купити, продати чи внести в статутний фонд компанії знак в якості нематеріального активу;

— значно підняти престиж компанії і товару та довір’я до нього споживача;

— зареєструвати знак як доменне ім’я;

— право проставляти поряд iз знаком попереджувальне маркування: (™) — знак поданий на реєстрацію в Патентне вiдомство країни, ® — знак зареєстрований в Українi [2].

Відсутність реєстрації містить загрозу порушення чужих прав на тотожні чи подібні знаки і втрату пріоритету. Розроблений знак може зареєструвати хто-небудь інший на своє ім’я, (національне законодавство дозволяє це, якщо першокористувач таку реєстрацію не здійснив), а потім заявити претензії.

Товарний знак це обличчя фiрми, а обличчя повинно бути чистим!

Для того, щоб розпочати процедуру реєстрацiї знака необхiдно заповнити бланк заяви і надіслати на адресу патентному повіреному*. Після одержання заявки буде висланий проект договору. У договорi можуть бути передбаченi роботи по тематичнiй i дизайнерськiй розробцi зображення товарного знака. Роботи що виконує патентний повірений: перевірка знака на тотожність i подібність по зареєстрованих і поданих на реєстрацію позначеннях, класифікація товарів і послуг по МКТП, оформлення заявочних матеріалів і подача в Укрпатент, супроводження попередньої i патентної експертизи знака в Укрпатенті, одержання свідоцтва, внесення змін i продовження дії свідоцтва, реєстрація свідоцтва на нові класи товарів і послуг, підготовка експертних висновків з приводу порушення прав власника.

Відповідно до п.5.4.2 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» і «Методичних рекомендацій щодо віднесення витрат подвійного призначення до складу валових», затверджених наказом Міннауки від 21 .01.1999 №15 і погоджених з ДПА, оплата послуг патентного повіреного та витрати на проведення експертизи пов’язані з отриманням охоронних документів на об’єкти промислової власності відносяться до складу валових витрат платника податку.

Гарантується особлива процедура захисту iнтересiв за участю патентного повіреного України, що прискорює проходження заявки i ймовiрнiсть реєстрації товарного знака [3].

Розділ ІІ. Права та обов’язки інтелектульної власності на торговельну марку

Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи. Право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридичним особам [2].

Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.

Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є: право на використання торговельної марки; виключне право дозволяти використання торговельної марки; виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Обсяг правової охорони торговельної марки визначається наведеними у свідоцтві її зображенням та переліком товарів і послуг, якщо інше не встановлено законом. Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу. Право володільця свідоцтва забороняти іншим осам використовувати без його дозволу торговельну марку є виключним правом, тобто це право належить лише володільцеві і нікому іншому. Відповідно до ст.495 ЦК України виключно володільцеві свідоцтва належить також право дозволяти використання торговельної марки.

Разом з тим володілець свідоцтва не має права забороняти використання торговельної марки, якщо таке використання відповідно до закону може здійснюватися іншими особами без його дозволу. Зокрема, відповідно до статті 500 ЦК України будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача) [1].

На підставі пункту 6 статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» виключне право володільця свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюється також на:

Здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, до дати подання пріоритету заявки;

Використання знака для товару, введеного під цим знаком в господарський (комерційний) обіг володільцем свідоцтва чи за його згодою, за умови, що володілець свідоцтва не має вагомих підстав забороняти таке використання у зв’язку з подальшим продажем товару, зокрема у разі зміни або погіршення стану товару після введення його в цивільний оборот;

Використання кваліфікованого зазначення походження товару, що охороняється відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів»;

Некомерційне використання знака;

Усі форми повідомлення новин та коментарів новин;

Добросовісне застосування ними своїх імен чи адрес.

Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвідчення свідоцтвом.

Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на десять років у порядку, встановленому законом [7].

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку припиняється в установленому законом порядку достроково у зв’язку з перетворенням торговельної марки у загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути припинено достроково за ініціативою особи, якій вони належать, якщо це не суперечить умовам договору, а також в інших випадках, передбачених законом. Якщо у зв’язку з достроковим припиненням чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку завдано збитків особі, якій було надано дозвіл на її використання, такі збитки відшкодовуються особою, яка надала зазначений дозвіл, якщо інше не встановлено договором чи законом. Відновлення чинності достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку. Чинність достроково припинених виключних майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку може бути відновлено у порядку, встановленому законом, за заявою особи, якій ці права належали у момент їх припинення. Права інтелектуальної власності на торговельну марку визнаються недійсними з підстав та в порядку, встановлених законом [19].

Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користувача). Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано торговельну марку або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг.

Суб’єкти права на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні. Суб’єкти права на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а також замість його торговельної марки.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку може бути передано як вклад до статутного фонду суб’єкта господарювання. У разі банкрутства суб’єкта господарювання право на торговельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб’єкта [12].

Право на торговельну марку може належати кільком особам. Ними у сенсі Господарського кодексу України можуть бути підприємства, що утворили об’єднання підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних і соціальних завдань.

Торговельна марка, право на яку належить кільком особам, — це марка, що відрізняє товари і послуги учасників об’єднання підприємств (торговельна марка об’єднання, спільна торговельна марка) від однорідних товарів і послуг інших суб’єктів господарювання, або використовується спільно кількома суб’єктами в інших випадках, передбачених законом. Реєстрація торговельної марки, право на яку належить кільком особам, здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».

У міжнародному праві такі торговельні марки називають відповідно колективними торговельними марками та торговельними марками кількох володільців.

Так, згідно зі статтею 7 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності Україна зобов’язалася приймати заявки на реєстрацію та охороняти колективні марки, що належать об’єднанням, існування яких не суперечить закону країни походження, навіть якщо ці об’єднання не є власниками промислового чи торговельного підприємства [24].

Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, або інше умисне порушення права на ці об’єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення. Ті ж самі дії вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років [13].

Розділ ІІІ. Правомочності щодо використання географічного зазначення

3.1. Загальні положення про право інтелектуальної власності на географічні зазначення

Поняття «географічне зазначення» є новелою законодавства України. Джерелом цього поняття є Угода з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, прийнята Світовою організацією торгівлі. Відповідно до статті 22 цієї Угоди географічне зазначення – це зазначення, що вказує на походження товару з території певної держави або регіону чи місцевості на цій території, коли якість, репутація чи інша характеристика товару, по суті, зумовлені цим географічним походженням.

Право на використання географічного зазначення виникає з моменту його державної реєстрації, яка здійснюється в установленому законом порядку. Воно належить усім суб’єктам господарювання, які в обмеженій цією реєстрацією території виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено реєстрацію. Використання географічного зазначення іншими суб’єктами неприпустиме, оскільки в протилежному випадку споживачі будуть введені в оману, вважаючи, що купують істинний товар з особливими якостями і властивостями, в той час як фактично це буде імітація, що не має ніякої цінності. При цьому законним виробникам будуть завдані збитки, викликані відчуженням від них цінного бізнесу та приниженням репутації їх продукції.

Що означає право інтелектуальної власності на географічне зазначення?

Окрім основних факторів, які впливають на якісні характеристики вироблення товару, значну роль можуть відігравати певні властивості того чи іншого географічного району. Це можуть бути різноманітні фактори — вода, повітря, ґрунти, кліматичні, гідрологічні та інші умови. Наприклад, певні сорти вина можна виробити з винограду, що вирощується тільки в певній місцевості; на виробництво пива впливає низка властивостей саме певного географічного району — вода, ячмінь, хміль тощо; тканина певного сорту може бути вироблена з вовни овець певної породи, що вирощується в певній місцевості [22].

Цивільний кодекс України визначає, що обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення. Географічне місце — це будь-який географічний об’єкт із офіційно визначеними межами, зокрема країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.

Заявником на реєстрацію місця походження товару, можуть бути будь-яка юридична чи фізична особа, асоціація споживачів, інша особа, визначена законом, яка має намір виробляти товар з характерними для цього географічного об’єкта властивостями або вже виробляє зазначений товар. Проте слід мати на увазі ту особливість цього інституту, що право на використання найменування місця походження товару не є монопольним, тобто не є виключним правом. Це означає, що одне й те саме найменування місця походження товару може бути зареєстровано на ім’я кількох заявників — користувачів цього найменування.

Особа, яка зареєструвала на своє ім’я найменування місця походження товару, одержує право на його використання (але не виключне право), якщо вироблюваний товар відповідає вимогам, викладеним у заявці на реєстрацію.

Право користування найменуванням місця походження товару на підставі державної реєстрації може бути надано за такої умови: виробник товару знаходиться в тому ж географічному місці й виробляє товар з тими ж властивостями, які визначені у свідоцтві про реєстрацію. Реєстрації підлягає тільки кваліфіковане зазначення товарів, яке складається із двох видів: назва походження товару і географічне зазначення походження товару.

Правова охорона походження товару надається за таких умов:

• є назвою географічного місця, з якого цей товар походить;

• вживається як назва певного товару чи як складова цієї назви;

• у вказаному цією назвою географічному місці об’єктивно існують характерні природні умови чи поєднання характерних природних умов і людського фактора, що надають товару особливі властивості порівняно з однорідними товарами з інших географічних місць;

• позначуваний цією назвою товар має відповідні властивості, що виключно або головним чином зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами чи поєднанням цих умов з характерним для цього географічного місця людським фактором;

• виробництво (видобування) і переробка позначуваного цією назвою товару здійснюється в межах зазначеного географічного місця [23].

Правова охорона простого зазначення походження товару надається на підставі його використання.

Правова охорона простого зазначення походження товару полягає у недопущенні використання зазначень, що є неправдивими (фальшивими) чи такими, що вводять споживачів в оману щодо дійсного географічного місця походження товару.

Просте зазначення походження товару не підлягає реєстрації.

Свідоцтво, що посвідчує реєстрацію права на використання кваліфікованого географічного зазначення, діє безстрокове за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням.

Заявка на реєстрацію в іноземній державі кваліфікованого зазначення походження товару, пов’язаного з географічним місцем на території України, може бути подана тільки після його реєстрації в Україні.

Право на використання зареєстрованого географічного зазначення походження товару може бути припинено: за рішенням суду (у зв’язку з втратою товаром особливих властивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі); у разі ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи, що є володільцем свідоцтва; у разі подання володільцем свідоцтва заяви про відмову від права на використання цього зазначення; у разі несплати збору за продовження дії свідоцтва.

Права, що випливають із реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на його використання, діють від дати їх реєстрації. Реєстрація права на використання кваліфікованого зазначення походження товару не обмежує прав інших осіб на реєстрацію їх прав на його використання. Обсяг правової охорони, що надається реєстрацією права на використання кваліфікованого зазначення походження товару, визначається занесеними до Реєстру і зафіксованими у свідоцтві характеристиками товару та межами географічного місця [16].

Власник свідоцтва має право:

а) використовувати зареєстроване кваліфіковане зазначення походження товару;

б) вживати заходів щодо заборони використання кваліфікованого зазначення походження товару особами, які не мають на це права;

в) вимагати від осіб, що порушили його права, припинення цих порушень і відшкодування матеріальної та моральної шкоди у встановленому законом порядку.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається:

а) нанесення його на товар або на етикетку;

б) нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі;

в) запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Власник свідоцтва має право наносити поряд із кваліфікованим зазначенням походження товару попереджувальне маркування для інформації про те, що це зазначення зареєстровано в Україні.

Для попереджувального маркування назви місця походження товару застосовується обведена овалом абревіатура (НМП). Замість цього маркування або разом із ним може наноситися текст: «Зареєстрована в Україні назва місця походження товару». Для попереджувального маркування географічного зазначення походження товару застосовується обведена овалом абревіатура (ГЗП). Замість цього маркування або разом із ним може наноситися текст: «Зареєстроване в Україні географічне зазначення походження товару» [18].

Власник свідоцтва не має права:

а) видавати ліцензію на використання кваліфікованого зазначення походження товару;

б) забороняти (перешкоджати) спеціально уповноваженим органам здійснювати контроль за наявністю в товарі особливих властивостей та інших характеристик, на підставі яких зареєстровано кваліфіковане зазначення походження товару та/або право на його використання.

Обов’язки власника свідоцтва

Власник свідоцтва зобов’язаний забезпечувати відповідність якості, особливих властивостей та характеристик товару, що виробляється, їх опису в Реєстрі.

Будь-яке посягання на права власника свідоцтва про реєстрацію права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару тягне за собою відповідальність згідно з законами.

Порушенням прав власника свідоцтва про реєстрацію права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару є:

а) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про реєстрацію права на його використання;

б) використання зареєстрованого зазначення географічного походження товару, якщо цей товар не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця, навіть якщо справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовується у перекладі або супроводжується словами: «вид», «тип», «стиль», «марка», «імітація» тощо;

в) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару або подібного до нього позначення для відмінних від описаних у Реєстрі однорідних товарів, якщо таке використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також для неоднорідних товарів, якщо таке використання завдає шкоди репутації зареєстрованого зазначення або є неправомірним використанням його репутації;

г) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару як видової назви.

Не вважається порушенням прав власника свідоцтва:

а) використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару, передбачене пунктами «б» і «в» частини п’ятої статті 17 цього Закону, будь-якою особою, яка на законних підставах придбала позначений цим кваліфікованим зазначенням походження товар у власника свідоцтва і повторно вводить його в обіг;

б) використання кваліфікованого зазначення походження товару особою, яка не має свідоцтва про реєстрацію права на його використання, але добросовісно його використовувала до дати реєстрації. Якщо ця особа протягом дванадцяти місяців від дати реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару не подасть до Установи заявки на одержання права на використання цього зазначення, подальше його використання вважається порушенням прав власника свідоцтва [2].

3.2. Особливості найменування місця походження товарів та його порівняння з товарними знаками

Найчіткіше визначення зазначення місця походження товарів дається у Лісабонській угоді про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну реєстрацію 1958 року, яка діє у рамках Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 року. В цьому визначенні юридичний та економічний аспекти доповнюють один одного. Відповідно до статті 2 цієї Угоди найменуванням місця походження товарів вважається географічна назва країни, району або місцевості, яка використовується для позначення виробу з цієї місцевості, якість та властивості якого визначаються в основному географічним середовищем, у тому числі природними та етнографічними факторами [3]. Відповідно до даного визначення можна виділити такі особливості найменування місця походження товарів:

— найменуванням місця походження товарів має бути назва певної місцевості, тобто назва певної обмеженої території країни, місцевості в країні, районі, області тощо;

— географічне середовище, яке включає природні умови певної території (клімат, рельєф, грунт, кількість опадів тощо) та/або людський фактор (професійний досвід, виробничі традиції, майстерність, спеціальні технології виготовлення товарів тощо);

— наявність специфічних властивостей, особливої якості товару з цієї місцевості обумовлює його унікальність серед маси однорідних товарів, що походять з інших місцевостей;

— залежність специфічних властивостей товарів від природних умов та/або людського фактора, якими характеризується місцевість, з якої походить товар. Такі найменування місць походження товарів є найбільш стійкими [14].

Як зазначення місць походження товарів можуть бути використані позначення, що прямо вказують на певний географічний об’єкт, з якого походить товар. До категорії об’єктів промислової власності належать тільки такі, які були географічними зазначеннями від самого початку свого існування. Зазначення, які для певних видів товарів є родовими назвами, або такі, що сприймаються як фантазійні чи умовні, не є зазначеннями місця походження товарів. Таким чином, зазначення місця походження товарів не є просто найменуванням або символом, які мають відношення до географічного об’єкта, а є зазначенням, яке обов’язково пов’язано з конкретним географічним місцем виробництва товару. Незважаючи на те, що найменуванням місць походження товарів є географічні назви, останнім часом з’явилася тенденція до визнання в якості цього об’єкта зазначень, які хоч і ототожнюються з товарами, показники яких обумовлені географічним середовищем конкретної місцевості, географічними назвами не вважаються. Наприклад, “VUELTA ARRIBA”, “PARTIDO” визнані як найменування місць походження для сигарет, сигар та тютюну з Куби, “ Між двома морями ” – для вина із Франції [19].

Найменування місця походження товару можна умовно поділити на декілька видів:

· природні найменування місць походження товарів (сформувалися під впливом природних умов);

· найменування місця походження товарів завжди пов’язане з конкретним місцем незалежно від виробника і тому не може розглядатися як засіб розрізнення однорідних товарів, які походять із одного місця та випускаються різними виробниками. Товарний знак насамперед відрізняє однорідні товари різних виробників;

· найменування місця походження товару, окрім позначення місцевості походження товару, вказує на певну якість та інші характеристики товару. Товарний знак вказує виключно на належність певного товару відповідному виробнику;

· реєстрація найменування місця походження товарів не дає виключного права на його використання. Це право має колективний характер. Товарний знак, як правило, реєструється на ім’я одного власника, що надає йому виключне право володіння, користування та розпорядження товарним знаком;

· найменування місця походження товарів невід’ємне від місцевості, з якою воно пов’язане, тому право на його використання не може бути передане. Право на товарний знак може бути передане. Реєстрація найменувань місць походження товарів обумовлена насамперед наявністю особливостей та властивостей у відповідних товарів. Реєстрація товарного знака обумовлена властивостями, які має лише сам знак. Строк охорони найменувань місць походження товарів є необмеженим. Охорона товарного знака має певний строк, який може бути продовжений [17].

Певні елементи схожості між цими об’єктами дозволяють багатьом країнам відповідно до національного законодавства або існуючої практики використовувати найменування місць походження товарів як товарний знак або його частину. Однак у деяких країнах думка щодо цього питання протилежна і навіть існує рекомендація не допускати такого використання.

Як правило, включення найменування місця походження товару у товарний знак здійснюється тоді, коли в країні немає спеціального правового регулювання найменувань, або тоді, коли найменування місця походження не є головним у товарному знаку і його використання не завдає шкоди іншим користувачам.

Коли є декілька користувачів найменуванням місця походження товарів і виникає бажання зареєструвати його як елемент товарного знака, його можна зареєструвати як колективний товарний знак або сертифікаційний знак. Це дає рівні права всім виробникам і гарантує забезпечення уніфікованих вимог щодо якості товару [23].

Іноді на реєстрацію товарного знака подаються позначення, які є зазначенням походження товарів. У цьому випадку державні органи, які здійснюють реєстрацію, користуються такими принципами:

· назва країни, області або району може бути зареєстрована як один з елементів товарного знака, але без виключного права власника товарного знака на використання таких географічних елементів;

· найменування, які втратили географічний характер та ототожнюються споживачами з назвами виробів і включені до товарного знака, є загальними зазначеннями та елементами, які не підлягають охороні;

· географічні зазначення, які розглядаються як фантазійні стосовно товарів, можуть бути товарним знаком або його елементом, який підлягає охороні;

· у будь-якому випадку географічні зазначення не повинні вводити в оману споживачів відносно товару або його виробника [25].

Слід зазначити, що використання найменування місця походження товарів не перешкоджає позначенню продукції певного виробника товарним знаком, ці два види маркування можуть супроводжувати один і той самий товар, надаючи споживачам необхідну інформацію про нього.

Висновок

Наявність сучасної, міжнародної визнаної системи інтелектуальної власності є необхідним елементом для досягнення високого економічного та соціального розвитку будь — якої держави. Охорона інтелектуальної власності сприяє використанню та подальшому розвитку винахідницьких і творчих талантів та досягнень, підтримує та зберігає національний потенціал у сфері інтелектуальної діяльності та залучає інвестиції, стабілізуючи економічний стан, при якому як вітчизняні, так і зарубіжні інвестори можуть бути впевнені в тому, що їх права будуть поважати. Створення саме такої системи має особливе значення для України – країни зі значним науково-технічним та інтелектуальним потенціалом.

Відповідно до Конституції України, яка гарантує кожному громадянину свободу художньої, наукової і технічної творчості, наша незалежна держава послідовно створює свої власні механізми захисту інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Поняття «інтелектуальна власність» виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері науки, виробництва, мистецтва і літератури.

У 1967 році у Стокгольмі було підписано Конвенцію, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОВІ), якою визначено, що до інтелектуальної власності належать права на:

— літературні, художні та наукові твори;

— виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі;

— винаходи у сферах людської діяльності;

— наукові відкриття;

— промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;

— захист від недобросовісної конкуренції;

— усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

Проблема застосування термінології у законодавстві кожної країни завжди є актуальною як показник досконалості юридичної техніки під час вироблення правових норм. На сьогоднішній день у законодавстві та практиці України вживаються різні терміни на позначення поняття «торговельної марки». Так, у правовій доктрині досі найбільш поширеним є термін “товарний знак” (який вживається і на позначення знака обслуговування), а також нормативно закріплені терміни “торговельна марка”, “знак для товарів і послуг”. Окрім того, у законодавстві фігурують терміни “товарний знак”, “торговий знак”, “логотип”, у засобах масової інформації застосовується поняття “торгова марка” й усім нам відомий термін “бренд”, який також часто використовується як синонім товарного знака.

Отож, із всього вище сказаного слід зробити такі висновки:

Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:

1) право на використання торговельної марки;

2) виключне право дозволяти використання торговельної марки;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку належать володільцю відповідного свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права, якщо інше не встановлено законом.

Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Зважаючи на роль, яку в наш час відіграє інтелектуальна власність у світі, набуття, здійснення та захист прав інтелектуальної власності на комерційні позначення є актуальними. Сьогодні комерційні позначення (торговельні марки, географічні зазначення та комерційні (фірмові найменування)) є невід’ємним елементом ринкових відносин, важливим фактором підвищення конкурентоспроможності продукції та захисту від недобросовісної конкуренції.

Економіка, побудована на засадах конкуренції, вже не може обійтись без комерційних позначень, за допомогою яких передаються відомості про походження, якість чи репутацію товарів або послуг, виробника товарів. Комерційні позначення стають дедалі важливішим економічним важелем в умовах активізації торгівлі та глобалізації міжнародного торговельного простору.

Питання охорони прав на комерційні позначення є важливим. При цьому слід відзначити, що правова охорона комерційних позначень відповідає інтересам не тільки володільців прав на ці позначення, а й споживачів і суспільства в цілому. Тому держава робить все необхідне для того, щоб забезпечити таку охорону.

Положення щодо правової охорони комерційних позначень містяться у Цивільному, Господарському, Кримінальному, Митному кодексах України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, процесуальних кодексах. Діють спеціальні закони: «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» та «Про охорону прав на зазначення походження товарів».

Україна є учасницею 18 міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності, які є частиною національного законодавства. Якщо не відступати від теми семінару, то до таких договорів, зокрема, належать Паризька конвенція про охорону промислової власності, Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, Протокол до Мадридської угоди, Договір про закони щодо товарних знаків, Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.

Відповідно до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів послуг» позначення може бути зареєстроване як торговельна марка тільки за відповідності його ряду умов. Правова охорона надається торговельній марці, яка не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та на яку не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони, встановлені Законом (пункт 1 статті 5 Закону) [23].

Згідно з пунктом 1 статті 6 Закону не можуть одержати правову охорону позначення, які зображують або імітують:

державні герби, прапори та інші державні символи (емблеми);

офіційні назви держав;

емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних міжурядових організацій;

офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки;

нагороди та інші відзнаки.

Такі позначення можуть бути включені до знака як елементи, що не охороняються, якщо на це є згода відповідного компетентного органу або їх власників.

Відповідно до частини 1 ст.7 Закону особа, що бажає одержати свідоцтво на знак для товарів і послуг, подає заявку.

Заявка — це сукупність документів, необхідних для видачі свідоцтва. Заявка подається в одному екземплярі і повинна відноситися тільки до одного знака. Вона складається за установленою формою, представляється українською мовою і містить ряд обов’язкових відомостей. Зокрема, заявка на реєстрацію знака повинна містити:

• заяву про реєстрації знака із зазначенням заявника, а також його адреси;

• зображення позначення, що заявляється;

• перелік товарів і послуг, для яких заявник просить реєстрацію знака, згрупованих відповідно до Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (даті — МКТП);

• якщо заявник як розпізнавальну ознаку знака просить охорону кольору або сполучення кольорів, він повинен зазначити про це в заявці. Зображення в цьому випадку повинне бути представлене в кольорі.

• за подання заявки сплачується відповідний збір. Документ про сплату збору повинен надійти разом із заявкою або протягом двох місяців від дати подання заявки. Всі інші документи додаються до заявки у встановленому нормативно-правовими актами порядку, виходячи з особливостей позначення, що заявляється, особистості заявника і деяких інших обставин.

Список використаної літератури

Конституція України. Прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року: Українська правнича фундація. – Київ, 1996. – 63 с.

Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Атака, 2004. – 416 с.

ПАРИЗЬКА КОНВЕНЦІЯ. про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року. – К.: Атака, 2004.

«Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»: Закон України від 1 червня 2000 р. № 1771-ІІІ із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 21 грудня 2000 р. № 2188-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 8. – Ст.37.

«Про охорону прав на промислові зразки»: Закон України від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. — № 7. – Ст.34.

Правила розгляду заявки на винахід та заявки на корисливу модель: Затверджено наказом Мін. України від 15.03.2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. — № 16. – Ст.887.

Концепція розвитку національної системи правової охорони інтелектуальної власності: Затверджена Розпорядженням КМУ від 13 червня 2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. — № 24. – Ст.1173.

Дахно І.І. Право інтелектуальної власності: Навчальний посібник. Київ: Либідь, 2002. – 200 с.

Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики / Інститут держави і права ім.. В.М.Корецького НАН України. НАН України Ужгородського державного інституту інформатики, економії і права; За заг. ред. Ю.С.Шемшученка, Ю.Бошицького. – К., 2002. – 424 с.

Карпенко О.Д. Державне управління в сфері промислової власності: організаційно-правові питання: Автореферат дис. к.ю.н. (12.00.07) / Українська академія державного управління при Президентові України. – К., 1997. – 25 с.

Крайнєв П.П. Інтелектуальна економіка: управління промисловою власністю. (Монографія). – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004. – 448 с.

Крайнєв П. Промислова власність як об’єкт управління // Право України. – 2003. — № 3. – С.103-107.

Кукуруз В. Суб’єктивні права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки // Підприємництво, господарство і право. – 2004. — № 4. – С.52-56.

Макода В.С. Правова охорона промислових зразків в Україні: Автореферат дис. к.ю.н. (12.00.03) / КНУ ім. Т. Шевченка. – К., 2001. – 20 с.

Мельник О.М. Суб’єкт права інтелектуальної власності та його цивільно-правовий статус: Монографія / МВС України. НУВС. – Х.: НУВС, 2003. – 155 с.

Паладій М. Тенденції розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності // Право України. – 2002. — № 2. – С.98-102.

Підопригора О.О. Законодавство України про інтелектуальну власність. – Х.: Фірма“Консум”, 1977. – 192 с.

Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів. – К.: “Хрінком Інтер”, 1998. – 334 с.

Право власності в Україні: Навчальний посібник / О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та інші; За загальною редакцією О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 816 с.

Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.. О.А.Підопригори, О.Д.Святоцького. – К.: Видавничий Дім “Ін Юр”, 2002. – 624 с.

Право інтелектуальної власності: Академічний курс: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред.. О.А.Підопригори, О.Д.Святоцького. – 2-ге вид., перероблене та доповнене. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2004. – 672 с.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгер та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – Кн.-1. – 720 с.

Цивільне право України: Підручник / Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с.

Уласова В.М.; Волков Д.Л.; Куркулів С. Н. Основи підприємницької діяльності (МАРКЕТИНГ) Навч. посіб. — М: “Фінанси і Статистика”. 1999

Голубків Е.П. Маркетингові дослідження товару// Маркетинг у Росії і за рубежем, №4, 1999. –С. 3-19.

План

Вступ

1. Промислова власність

1.1 Поняття та правове регулювання права промислової власності

1.2 Особливості використання прав на об’єкти промислової власності

2. Механізм комерціалізації інтелектуальної власності

Висновок

Використана література

Вступ

Відповідно до чинного законодавства України про промислову власність до цієї групи об’єктів інтелектуальної власності належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки. Промислова власність — один із видів інтелектуальної власності, є її складовою. Отже, промислову власність можна визначити як результати науково технічної творчості, які можуть бути використані на користь суспільства в будь якій діяльності людей. Право промислової власності в суб’єктивному значенні — це право, яким наділяється відповідно до законодавства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності. Основними об’єктами промислової власності є результати винахідництва та промислові зразки. Чинне законодавство встановило вимоги, яким мають відповідати винахід, корисна модель і промисловий зразок.

Винахід — це технічне рішення в будь-якій галузі суспільно корисної діяльності, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання.

Корисна модель — це конструктивне виконання пристрою, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим і промислова придатним. Винаходи і корисні моделі — близькі між собою результати технічної творчості. Промисловий зразок — це нове конструктивне рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом.

1. Промислова власність

1.1 Поняття т правове регулювання права промислової власності

У сфері господарювання широко застосовуються об’єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності — це суб’єктивні права на різноманітні результати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе значення для господарської діяльності (виробничої та торговельної). До об’єктів права промислової власності належать:

винаходи та корисні моделі;

промислові зразки;

сорти рослин та породи тварин;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

комерційне (фірмове) найменування;

географічне зазначення;

комерційна таємниця;

комп’ютерні програми;

компіляція даних (бази даних);

виконання;

наукові відкриття;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

інші об’єкти, передбачені законом.

У зв’язку з наданням особливої охорони об’єктам права промислової власності для них притаманний спеціальний правовий режим, що характеризується такими рисами;

Спеціальне правове регулювання за допомогою системи нормативно-правових актів:

кодексів:

Господарського кодексу, який містить главу 16 «Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності* (статтіЛ54-162);

Цивільного кодексу, в якому ціла книга (кн. 4 «Право інтелектуальної власності») з 12 глав присвячена регулюванню відносин, пов’язаних з використанням об’єктів права промислової власності;

законів:

загального — від 23.12.1993 р. «Про авторське право і суміжні права» (спрямований на охорону особистих немайнових прав і майнових прав авторів та їх правонаступників, пов’язаних зі створенням і використанням творів науки, літератури та мистецтва, а також прав виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення як носіїв суміжних прав);

спеціальних (щодо певних об’єктів права промислової власності):

від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність»-, який регулює відносини, пов’язані з використанням інвестиційного проекту будівництва, в тому числі проведення обов’язкової державної комплексної експертизи цих проектів як необхідної умови їх реалізації;

від 13.12.1991 р. «Про основи державної політики у сфері науки і наукової діяльності»;

від 21.04.1993 р. «Про охорону прав на сорти рослий»; від 25.06.1993 р. «Про науково-технічну інформацію»:

від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону від 01.06.2000 р.);

від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»; від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки»-: від 15.12.1993 р. «Про насіння»: від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції» (передбачає захист від неправомірного використання комерційної таємниці, товарного знаку та інших об’єктів права промислової власності для досягнення переваг у сфері економічної конкуренції);

від 05.11.1997 р. «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»;

від 14.09.2006 р. «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» та ін.;

актів Уряду України, серед яких:

постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.1993 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»;

Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених): затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1994 р. № 545 та ін.;

відомчих нормативно-правових актів, у тому числі таких:

Правила складання та подання заявок на винахід та заявки на корисну модель: затв. наказом Міністерства освіти і науки України від 22.01.2001 р. № 22;

Положення про Державний реєстр патентів і деклараційних патентів України на винаходи: затв. наказом Міністерства освіти і науки України від 12.04.2001 р. №291;

Правила складання, подання та проведення експертизи заявки на реєстрацію кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару: затв. наказом Міністерства освіти і науки України від 17.08.2001 р. № 598;

Правила складання та подання заявки на промисловий зразок: Затв. наказом Міністерства освіти і науки України від 18.02.2002 р. № 110 та ін.

Особливу роль у регулюванні зазначених відносин відіграє такий міжнародно-правовий акт, як Паризька конвенція щодо охорони промислової власності від 29 березня 1883 р.

Суб’єкти господарювання мають правомочності щодо використання певних об’єктів права промислової власності відповідно до Цивільного та Господарського кодексів, вищезгаданих законів.

1.2 Особливості використання прав на об’єкти промислової власності

Особливості використання прав на об’єкти промислової власності передбачені Господарським кодексом (щодо відносин, не врегульованих цим кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України та згаданих законів):

щодо використання винаходу, корисної моделі та промислового зразка (ст. 156 ГК України; глава 39 ЦК України; закони «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки»);

а)право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчується патентом;

б)використанням винаходу, корисної моделі чи промислового зразка у сфері господарювання є:

виготовлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний) обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, що охороняється відповідно до закону;

застосування способу, що охороняється відповідно до закону, або пропонування його для застосування в Україні за умов, передбачених Цивільним кодексом України;

пропонування для продажу, запровадження в господарський (комерційний і обіг, застосування, ввезення чи зберігання з зазначеною метою продукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється відповідно до закону;

в) володілець патенту може передавати свої права щодо використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка як вклад у статутний фонд підприємства;

щодо використання торговельної марки (статті 157-158 ГК України; глава 44 ЦК України):

а) право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом; торговельна марка, що належить кільком особам (торговельна марка об’єднання, спільна торговельна марка) підлягає реєстрації в установленому законом порядку;

б) використання торгівельної марки у сфері господарювання взнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонаті на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг. Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торгівельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торгівельної марки без його дозволу;

в) суб’єкти права на торгівельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торгівельна марка, яка застосовується зареєстрована в Україні;

г) суб’єкти права на торгівельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використовувати свою торгівельну марку з торгівельною маркою виробника, а також замість його торгівельної марки;

д) право інтелектуальної власності на торгівельну марку може бути передано як вклад до статутного фонду суб’єкта господарювання;

е) у разі банкрутства суб’єкта господарювання право на торгівельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб’єкта;

щодо комерційного найменування

а) комерційне найменування індивідуалізує субота господарювання юридичну особу або громадянина-підприємця, які можуть мати таке найменування – як повне, так і скорочене; громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім’я;

б) відомості про комерційне найменування суб’єкта господарювання вносяться за його поданням до відповідних реєстрів, порядок ведення яких встановлено актом. Суб’єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом, тотожне комерційне найменування якого включене до реєстру пізніше;

в) у разі якщо комерційне найменування суб’єкта господарювання є елементом торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки;

г) особа, яка використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов’язана припинити таке використання і відшкодувати завдані збитки;

щодо використання географічного зазначення (ст. 160 ГК України; глава 5 ЦК України):

а) право на використання географічного зазначення мають лише суб’єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено ну реєстрацію відповідного географічного зазначення;

б) використанням географічного зазначення суб’єктом господарювання, застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упаковці; застосування в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо;

в) суб’єкти господарювання, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору;

г) правова охорона географічного зазначення надається з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням;

щодо назви країни походження товару (ст. 161 ГК України):

а) вироби іноземного походження або у встановлених законодавством випадках їх упаковка, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упаковка, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження;

б)інформація про країну походження має знаходитися у доступному місці виробу (упаковки) та нанесена у спосіб, що відповідає встановленим вимогам;

в)забороняється використання суб’єктами господарювання напису (клейма) «Виготовлено в Україні» або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження;

г)уповноважені органи державної влади контролюють дотримання зазначених вимог відповідно до закону;

щодо комерційної таємниці (ст. 162 ГК України; глава 46 ЦК України):

а) суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності;

б)майновими правами на комерційну таємницю є: право на використання комерційної таємниці; виключне право дозволяти використання комерційної таємниці; виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці: інші права, встановлені законом;

в)строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності вищезазначених (в пункті «а») умов;

г)особа, яка протиправно збирає, розголошує та/або використовує комерційну інформацію, що належить суб’єкту господарювання, зобов’язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до ст. 24 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції»; особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд;

д)у передбачених законом випадках органи державної влади зобов’язані охороняти комерційну таємницю від недобросовісного використання.

2. Механізм комерціалізації інтелектуальної власності

Використання інтелектуальної власності в господарській діяльності здійснюється на умовах її комерціалізації.

Механізм комерціалізації — це відтворення руху інтелектуального капіталу з метою отримання продукту. Інтелектуальний капітал має два основних компоненти: людський капітал та інтелектуальні ресурси. Людський капітал чи інтелектуальна сила створюють інновації, і те, що можна описати й ідентифікувати, стає інтелектуальними ресурсами. Деякі інтелектуальні ресурси, звичайно ті, що мають більший комерційний потенціал, отримують правову охорону і стають інтелектуальною власністю. Господарська діяльність стає засобом реалізації економічних інтересів. Для того, щоб приватні інтереси (власника, інвестора) реалізовувалися у своїй сукупності (в інноваційному проекті), потрібно, щоб комерціалізація інтелектуальної власності давала власнику, інвестору надлишок доходу над їх витратами, тобто можливість збагачення. У цьому випадку інтелектуальний капітал у формі інтелектуальної власності набуває споживчих якостей.

З означених позицій слід зазначити, що інтелектуальний капітал набуває авансованої вартості у процесі господарської діяльності, тобто коли він створюється і використовується даним підприємством чи реалізується іншим підприємством (суб’єктом господарювання). Для того, щоб зрозуміти, звідки береться надлишок над авансованим капіталом, слід проаналізувати процеси, що здійснюються безпосередньо у процесі створення інтелектуального продукту, тобто це результат свідомих дій підприємця (власника,інвестора). В умовах господарської діяльності підприємство для створення інтелектуального продукту насамперед авансує кошти (інвестиції) для придбання (використання) необхідних факторів виробництва, тобто елементів постійного та змінного капіталу. Капітал (або інвестиції) тут виступає як виробничий капітал, функцією якого є створення інтелектуального продукту і додаткової вартості. Для одержання вартості і додаткової вартості у грошовій формі треба продати продукт капіталу. При цьому капітал набуває форми товарного капіталу, головною функцією якого є реалізація інтелектуального продукту і одержання додаткової вартості у грошовій формі.

Отже, інтелектуальний продукт проходить три стадії капіталу — грошову, виробничу і товарну. Такий послідовний рух називається кругообігом інтелектуального капіталу.

З означених позицій інтелектуальний капітал у чистому вигляді— це створений або придбаний інтелектуальний продукт, що має вартісну оцінку, об’єктивований та ідентифікований (відокремлений від підприємства), утримується підприємством (суб’єктом господарювання) з метою ймовірного одержання прибутку (додаткової вартості). Вартість інтелектуального продукту (товару), створеного за умов застосування найманої праці, визначається як сума постійного, змінного капіталу та додаткової вартості. Вартісна оцінка інтелектуальної власності — це інтелектуальний капітал, об’єктивований та ідентифікований з позиції створеного або придбаного інтелектуального продукту, що набув права інтелектуальної власності. При використанні створеного інтелектуального продукту безпосередньо на самому підприємстві додаткова вартість складається з двох складових: 1) з частини додаткової вартості, що входить до складу інтелектуального капіталу, отриманого в чистому вигляді;

2) з решти додаткової вартості, отриманої при реалізації продукції з використанням інтелектуального капіталу в чистому вигляді, тобто на умовах використання вже оновлених або удосконалених засобів і предметів праці, найманої робочої сили. Комерціалізація інтелектуальної власності виникає при використанні результатів інтелектуальної діяльності на умовах укладання договорів, наприклад, між співавторами патенту; між власниками патенту й авторами у зв’язку з виплатою винагороди за використання об’єкта промислової власності; між власниками патенту під час комерційної реалізації інтелектуального продукту та ін. Договори про передачу права власності, як зазначено чинним законодавством України, слід здійснювати у письмовій формі і зареєструвати у чинному порядку. Згідно з чинним законодавством України про охорону прав інтелектуальної власності комерційну реалізацію прав на результати інтелектуальної діяльності в повному обсязі або частково власник охоронного документа здійснює шляхом передачі прав власності або видачі дозволу на його використання шляхом укладення ліцензійного договору. При наданні виключних прав застосовується тріада правочинностей — володіння, користування і розпорядження. Враховуючи нематеріальний характер результатів інтелектуальної власності, ряд спеціалістів розглядають власність на об’єкти творчої діяльності не як класичну тріаду правочинностей власника, а в інших виключних правочинностях: «забороняти» і «дозволяти», в такому разі буде присутня правочинність лише з використання (розпорядження). Це особливо важливо враховувати, коли право на інтелектуальну власність є внеском до статутного фонду в обмін на корпоративні права.

До правочинностей власників виключних прав щодо промислової власності з позиції юриста можна віднести: правочинності володіння: визначення власника патенту; хто з власників вирішує питання про підтримку чинності патенту (питання вирішують спільно або за більшістю голосів—якщо співвласників декілька); порядок сплати мита (одним із співвласників або кожним почергово); правочинності користування: право використання винаходу за патентом у власному виробництві; право використання на інших підприємствах; право рекламно-комерційної розробки винаходу; право використання винаходу за патентом при створенні підприємств будь-якої організаційно-правової форми, а також спільних підприємств; правочинності виплати винагороди авторам і особам, які сприяють створенню, правовій охороні і використанню об’єктів промислової власності; правочинності розпорядження: право надання дозволу на використання іншим особам, що містить: право укладати договори про передачу права власності на патент; право продажу патенту; право укладати ліцензійні договори з різним обсягом переданих прав; право передачі в статутні фонди інших підприємств, під заставу, в кредит і т. д. Коли укладається договір невиключної ліцензії, ліцензіату передаються права в обмежених рамках і ліцензіар залишає за собою право подальшого використання винаходу або інше право в повному обсязі на тій самій території. Виходячи з цих правових позицій щодо використання інтелектуальної власності в умовах господарської діяльності, тобто в умовах комерційного використання результатів інтелектуальної діяльності, стає зрозумілою складність проблеми комерціалізації на рівні правових відносин, якщо мати на увазі певні труднощі, що мають місце при розробці договірних документів між суб’єктами договірних відносин.

Висновок

Інтелектуальна власність в умовах господарської діяльності (комерціалізації) набуває головної ознаки — це спроможність за рахунок її отримати дохід, приносити відповідний ефект при її використанні. Ця ознака логічно пов’язується з вимогами змісту господарської діяльності, яка згідно Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР (зі змінами та доповненнями) розглядається як «будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації діяльності є регулярною, постійною та суттєвою». Господарська діяльність пов’язана з підприємницькою діяльністю, тому нинішній підприємець, маючи у своєму активі продукт інтелектуальної власності, може розпоряджатися ним на свій розсуд. Слід чітко відрізняти вартість інтелектуальної власності від вартості прав на її придбання або продаж. Вартість інтелектуальної власності враховує сукупність витрат, пов’язаних з розробкою, адаптацією та підтримуванням на відповідному рівні об’єктів власності. Вартість прав на придбання або продаж інтелектуальної власності враховує лише вартісну ціну придбання або продажу з урахуванням прибутку (рентабельності) і податкових відрахувань.

Література

Господарський кодекс України від 01.03. 2009 – 184с.

Вінник О. М.: Господарське право: Підручник – К.: Атіка, 2005 – 624с.

Гайворонський В. М. і Жушман В.П.: Господарське право України- Х.: Право, 2005 – 385с.

Щербина В.С. Господарське право : Підручник – К.: Юрінком Інтер, 2006 – 480с.

Міністерство внутрішніх справ

Харківський національний університет внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут права, економіки та соціології

Заочна форма навчання

Кафедра цивільно-правових дисциплін

Курсова робота

з навчальної дисципліни: «Право інтелектуальної власності»

на тему: «Право промислової власності»

Виконала;

Студентка групи

ПЗзб-09

Перевірив:

Євпаторія -2009

План

Вступ

1. Поняття промислової власності, її сутність та юридична природа

2. Об’єкти правової охорони

3. Суб’єкти права на винаходи, корисні моделі і промислові зразки та їх права

4. Оформлення прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки. Патент

5. Захист прав патентовласника. Правове становище патентних повірених

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Згідно зі ст.54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Поняття (термін) «інтелектуальна власність» не є новим. Його походження пов’язано із середньовіччям, з Францією, де її законодавство кінця ХVIII сторіччя дало правове тлумачення цього феномена, виходячи з теорії природного права, яка одержала свій подальший і послідовний розвиток у працях видатних французьких філософів-просвітителів (Вольтера, Дідро, Гельвеція, Гольбаха, Руссо). Згідно з цією теорією право автора — власника будь-якого творчого результату є невід’ємним природним правом, яке виникає з природи творчої діяльності и існує незалежно від визнання цього права державною владою. Французький патентний закон від 7 січня 1791 р. наголошував, що будь-яка нова ідея, виголошена і здійснення якої може бути корисним суспільству, належить тому, хто її створив. Було б обмеженням прав людини не визнавати промислового винаходу власністю його творця.1 В науковий обіг цей термін увійшов у середині 50-х років XX століття.

У загальновживаному розумінні інтелектуальна власність — це право особи на результати розумової діяльності людини у науковій, художній, виробничій та інших сферах діяльності2.

Правові основи регулювання і захисту права інтелектуальної діяльності в Україні встановлені в Книзі четвертій «Право інтелектуальної власності» ЦК України, у Книзі п’ятій ЦК (глави 75, 76), в якій врегульовуються договірні відносини з приводу розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, численних законах і підзаконних нормативно-правових актах та міжнародних правових угодах.

Згідно зі ст.420 ЦК України, до об’єктів права інтелектуальної власності належать:

літературні та художні твори;

комп’ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

•комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

•комерційні таємниці.

Зазначена стаття містить чіткий перелік об’єктів права інтелектуальної власності, який, до речі, не співпадає з таким за Господарським кодексом України. Стаття 154 ГК не містить серед них наукових відкриттів та раціоналізаторських пропозицій, бази даних. На мою думку, відсутність у переліку об’єктів права інтелектуальної власності застереження, що даний перелік не є вичерпним, непередбачливо, адже можуть з’являтися і інші результати інтелектуальної, творчої діяльності, які будуть визнаватися об’єктами вказаного права.

1. Поняття промислової власності, її сутність та юридична природа

Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. У суб’єктивному значенні право інтелектуальної власності являє собою суб’єктивне право (майнові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні правомочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продукту.

В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності — це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і послуг. Кожний з названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфері інтелектуальної власності, яка відрізняється як специфікою самого інтелектуального продукту, так і пов’язаними з нею особливостями його використання3.

Так, інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів художньої творчості — творів науки, літератури та мистецтва (об’єктів авторського права) а також групи об’єктів, які з’являються з метою їх розповсюдження — виконання творів, фонограм та відеограм, програм теле- та радіомовлення (об’єктів суміжних прав).

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу, їх продукції та послуг містить норми, які охороняють такі об’єкти , як комерційне (фірмове) найменування, торговельну марку, географічне зазначення. Ці об’єкти поєднує те, що вони мають за мету індивідуалізувати суб’єктів відповідних прав, позначити різницю між ними, дають змогу відрізнити товари та послуги одного суб’єкта від однорідних товарів та послуг іншого, а також рекламують як самого суб’єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг).

Право промислової власності регулює відносини щодо створення, використання та оформлення прав на результати науково-технічної творчості людини, до яких відносяться: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення у рослинництві та тваринництві, топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються після спеціального оформлення прав і одержання охоронного документу — патенту або свідоцтва. За назвою документа, що обумовлює охорону більшості об’єктів, -патент — цей інститут також називають патентним правом.

Крім зазначених об’єктів, ЦК регулює відносини з права інтелектуальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю. Останні також створюються інтелектуальною працею людини, мають науково-технічну та економічну цінність, що і зумовило необхідність їх охорони.

Промислова власність є невід’ємним елементом господарської діяльності підприємств усіх форм власності, вона органічно пов’язана з економічним и процесами, що відбуваються у будь-якій країні.

На відміну від авторського права, де права на твори науки, літератури та мистецтва виникають без виконання будь-яких формальних дій, про об’єкти патентного права — винаходи, корисні моделі та промислові зразки — можна говорити лише з моменту одержання патенту. Такий підхід законодавця пояснюється можливістю паралельного винахідництва, а тому існує потреба кваліфікації творчого досягнення і закріплення права на нього за конкретною особою, яка перша розкрила ці знання суспільству.

Отже, на підставі наведеного можна визначити, що промисловою власністю визнаються результати науково-технічної творчості, які відповідають вимогам законодавства. Право промислової власності в об’єктивному значенні — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості.

В суб’єктивному значенні право промислової власності є право, яким наділяється відповідно до законодавства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності. Отже, об’єктом суб’єктивного права промислової власності може бути будь-який результат науково-технічної діяльності незалежно від того, чи відповідає цей результат встановленим вимогам. Наприклад, винахідник подав пропозицію до Держпатенту України. Пропозиція відзначається високою ефективністю, але її новизна втрачена. Пропозиція ознакам винаходу не відповідає і тому ним не може бути визнана. Незважаючи на це, ця пропозиція не перестала бути об’єктом права власності її автора-винахідника. Інша справа, що держава не зможе забезпечити надійну правову охорону цієї пропозиції. Вона може одержати захист лише як раціоналізаторська пропозиція.

Іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права, що передбачені законодавством України про промислову власність, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності.

Іноземні та інші особи, що проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Держпатентом України реалізують свої права через представників, зареєстрованих згідно з Положенням про представників у справах інтелектуальної власності, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

2. Об’єкти правової охорони

Наявність схожих рис винаходів, корисних моделей та промислових зразків послугувала підставою їх спільного правового регулювання. Об’єкти патентного права регламентуються положеннями ЦК, Законами України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та «Про охорону прав на промислові зразки».

Винахід та корисна модель — це результати інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології, а промисловий зразок — у галузі художнього конструювання.4

Кожна держава встановлює критерії для визнання результату творчої діяльності саме об’єктом патентного права. Так, в Україні правова охорона надається винаходу, корисній моделі та промисловому зразку, які не суперечать публічному порядку, принципам гуманності та моралі і відповідають умовам патентоздатності.

Умови патентоздатності — це вимоги, що пред’являються законодавством до результатів творчої діяльності та кваліфікації їх як об’єктів патентного права: новизна, винахідницький рівень і промислова придатність (у тому чи іншому їх поєднанні).

Винахід — це технологічне (технічне) вирішення у будь-якій галузі суспільно-корисної діяльності, що відповідає вимогам патентоздатності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання.

Отже, законодавство не обмежує поле винахідницької діяльності певною технологічною галуззю.5

Винахід є новим, якщо його сутність не відома з рівня техніки. Такий рівень щодо заявленої пропозиції визнається за всіма видами інформації, загальнодоступними в Україні та за кордоном до дати пріоритету винаходу. Бувають випадки, коли новатор самостійно вирішує певні задачі. Інколи виявляється, що така задача вже вирішена, але відомості про це ще не надійшли до винахідника. Винахід повинен давати нове технічне рішення, не відоме сучасному рівню техніки. Тому не може бути визнана винаходом пропозиція, описана у вітчизняній чи зарубіжній літературі або впроваджена у виробництво в Україні чи за її межами.

Корисна модель — це результат інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології, що є новим і промислово-придатним.

Порівнюючи наведені поняття, можна дійти висновку, що законодавство України пред’являє різні за обсягом вимоги до вказаних результатів інтелектуальної діяльності у сфері технологій для того, щоб визнати їх об’єктами патентного права.6

Промисловий зразок — результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання, якщо він є новим. Закріплення стосовно промислового зразка лише одного критерію патентоздатності, на відміну від винаходу та корисної моделі, можна пояснити особливістю самого об’єкта, бо у даному випадку правовій охороні підлягає зовнішній вигляд промислового виробу. Зокрема, в автомобілі міститься велика кількість винаходів і корисних моделей, а зовнішній вигляд останнього і окремих його складових — це промислові зразки.7

Новизна об’єкта встановлюється на певний момент — на дату подачі заявки або, якщо заявлено пріоритет, на дату останнього. Таким чином, відомості, що стали загальнодоступними після цієї дати, не можуть враховуватися при оцінці новизни.

Заявник може скористатися пріоритетом, тобто першістю у поданні заявки. Пріоритет об’єкта може бути встановлений за датою надходження до Державного департаменту інтелектуальної власності (далі — держдепартамент) чи відповідного органу держави — учасниці Паризької конвенції з охорони промислової власності протягом 12 місяців від дати подачі попередньої заявки стосовно такого ж винаходу (корисної моделі) чи протягом шести місяців такого ж промислового зразка, якщо на попередню заявку не заявлений пріоритет. Якщо деякі ознаки винаходу (корисної моделі) відсутні у формулі, викладеній у попередній заявці, то для надання права пріоритету достатньо, щоб в описі попередньої заявки були точно вказані ці ознаки. Що стосується промислового зразка, то пріоритет поширюється лише на ті ознаки, які зазначені у попередній заявці, пріоритет якої заявлено.

Винахід і корисна модель визнаються новими, якщо вони не є частиною рівня техніки, який включає: всі відомості, що стали загальнодоступними у світі, а також зміст будь-якої заявки на видачу в Україні патенту (у тому числі, міжнародної заявки, у якій зазначена Україна) у тій редакції, в якій цю заявку було подано спочатку.

Промисловий зразок визнається новим якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі і не зазначена у раніше одержаних Держдепартаментом заявках, за винятком тих, що на зазначену дату вважаються відкликаними, відкликані, або за ними прийняті рішення про відмову у видачі патентів і вичерпані можливості оскарження таких рішень.

Загальнодоступними є відомості, які містяться у джерелах інформації, з якими може ознайомитися невизначене коло осіб. При цьому не має значення, чи ознайомився фактично будь-хто зі змістом цих відомостей, достатньо лише потенційної можливості для цього.

За загальним правилом, розголошення суті об’єкта до моменту подання заявки на видачу патенту є підставою для відмови в правовій охороні і його вільного використання будь-якою особою. Враховуючи такі наслідки, законодавство надає пільгу по новизну. Суть її полягає у тому, що на визнання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка патентоздатними не впливає розкриття інформації про них винахідником (автором) або особою, яка одержала від винахідника (автора) прямо чи опосередковано таку інформацію:

стосовно винаходу чи корисної моделі — протягом дванадцяти місяців;

стосовно промислового зразка — шести місяців до дати подання заявки, або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету. При цьому, обов’язок доведення обставин розкриття інформації покладається на особу, заінтересовану у застосуванні цієї пільги.

Усі країни, залежно від того, у яких межах наявні відомості порочать новизну, поділяються на:

країни з абсолютною світовою новизною, у яких на визнання об’єкта новим впливає розкриття його суті будь-яким способом на території цієї

країни або за її межами. Вимогу абсолютної світової новизни закріплює більшість країн світу, у тому числі і Україна;

країни з обмеженою світовою новизною, у яких на визнання об’єкта новим впливає розкриття його суті будь-яким способом, за виключенням того, що відкрите застосування враховується при визнанні новизни лише тоді, коли воно мало місце та території країни патентування (наприклад, Індія);

країни з місцевою (локальною, національною) новизною, у яких для визнання об’єкта новим враховують лише ті факти розкриття інформації, які мали місце на території їх країни (наприклад, Панама).

Винахідницький рівень свідчить про творчий характер і є якісною оцінкою винаходу. Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки.

Винахід — це винайдення, відшукання рішення, якого фахівець не знає. Це рішення істотно відрізняється від подібних відомих рішень (прототипів) таким ознаками чи перевагами, що роблять доцільним його використання. Винахідництво — це творчий пошук, створення нового пристрою, технології, матеріалу тощо. Саме про це йдеться в Законі «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі : право авторства на винахід належить громадянину, який створив винахід. Тому не вважається винаходом запозичення відомого рішення, перенесення і використання позитивного досвіду, хоч ці заходи можуть бути досить ефективними. У них немає творчого процесу самого винахідництва. Проте лише творчого характеру для визнання за пропозицією винахідницького рівня ще недостатньо. Може бути творчість, а її результати визнати винаходом немає підстав. Пропозиція має творчий характер, але не відповідає вимогам патентоспроможності. Вона визнається такою, що має винахідницький рівень, якщо порівняно з рішеннями, відомими у науці й техніці на дату пріоритету, пропозиція характеризується новою якістю, перевагами, які позитивно відрізняються від відомих рішень. Винахідницьким рівнем відзначаються, зокрема, пропозиції, які відкривають нові галузі техніки, нові напрями у суспільному виробництві, медицині, сільському господарстві або створюють нові види цінних матеріалів, машин, виробів, які істотно поліпшують умови і безпеку праці, а також самої продукції, виробленої на основі пропозиції.

Промислова придатність. У Законі «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» йдеться про промислове використання, але з подальшого тексту випливає, що використання може мати місце не тільки в промисловості, а й у сільському господарстві, системі охорони здоров’я, оборони, транспорту та інших галузях народного господарства. У цій нормі Закону (п. 7 ст. 6) йдеться про два аспекти поняття «промислова придатність»:

а)галузі застосовування винаходу;

б)технічна можливість використання винаходу.

Іноді надходять пропозиції, які за своїми параметрами відповідають вимогам патентоспроможності, але вони за сучасних умов, наприклад, ще не можуть бути використані в суспільному виробництві — немає відповідного устаткування, матеріалів тощо.

Із Закону випливає, що пропозиція може бути використана у будь-якій галузі практичної діяльності людини, суспільства, держави, не забороненій чинним законодавством. Це може бути наукова і господарська діяльність, культосвітня і лікувальна тощо. Не обмежується використання винаходу формами власності і господарювання. Винахід може бути використаний як державними, кооперативними, акціонерними, так і іншими підприємствами, організаціями й установами. Може використовуватись для власних потреб, а також за кордоном шляхом продажу ліцензій тощо.

У Законі підкреслюється й така ознака винаходу, як технічна можливість його застосування на практиці, тобто пропозиція має бути придатною для відтворення, повторення і тиражування у даний час і в майбутньому. Отже, винаходом визнається і пропозиція, яка може бути використана лише за умови появи технічної можливості у майбутньому.

Ця вимога до винаходу вказує на те, що розв’язання практичного завдання здійснюється технічними засобами. Такий висновок випливає з двох попередніх вимог, які визначаються рівнем техніки. Крім того, ця вимога передбачає ще одну якісну ознаку винаходу — його позитивний ефект. Отже, здатність до промислового використання означає і корисність винаходу. Корисність пропозиції може виявлятися у різноманітних формах і способах. Вона може приносити певний економічний ефект, поліпшувати умови і безпеку праці, поліпшувати якість продукції, зменшувати витрати енергії і матеріалів, а також негативний вплив на навколишнє середовище тощо.

Об’єктом винаходу чи корисної моделі може бути продукт (пристрій, речовина тощо), спосіб або застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням9. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (п.2 ст.6), конкретизуючи поняття продукту, як об’єкта винаходу, називає штам мікроорганізму та культуру клітин рослини і тварини, а також передбачає як об’єкт винаходу нове застосування відомого продукту чи процесу.

При визначенні об’єкта слід мати на увазі наступні визначення:

продукт — це будь-який штучно створений предмет;

пристрій — це сукупність розташованих у просторі елементів, певним чином взаємодіючих один з одним;

речовина — штучно створене матеріальне утворення, що є сукупністю взаємозалежних елементів;

штам мікроорганізмів — це чиста культура мікроорганізмів, виділена з природних місць мешкання, якими може бути навколишнє середовище (грунт, вода тощо), а також з організму тварини чи людини;

процес (спосіб) — сукупність прийомів, виконаних у визначеній послідовності чи з дотриманням визначених правил.

Законодавець прирівняв коло об’єктів винаходу і корисної моделі.

Не можуть бути визнані винаходом чи корисною моделлю, оскільки вони охороняються іншими нормами права інтелектуальної власності, такі об’єкти технології:

сорти рослин та породи тварин;

біологічні у своїй основі процеси відтворення рослин та тварин, що не належать до небіологічних та мікробіологічних процесів;

умовні позначення, розклади, правила;

комп’ютерні програми;

топографії інтегральних мікросистем;

наукові теорії та математичні методи;

методи виконання розумових операцій;

результати художнього конструювання.

Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок, розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Не можуть отримати правову охорону як промислові зразки об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди, друкована продукція як така, об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних до них речовин тощо.

3. Суб’єкти права на винаходи, корисні моделі і промислові зразки та їх права

У відносинах, пов’язаних зі створенням, реєстрацією та використанням винаходів, корисних моделей та промислових зразків, приймає участь велика кількість суб’єктів, як фізичних, так і юридичних осіб.

Патентовласниками винаходів, корисних моделей та промислових зразків можуть бути:

•винахідники винаходів і корисних моделей та автори промислових зразків;

•роботодавці — стосовно службових об’єктів у випадках і на умовах, передбачених законодавством;

•правонаступники — особи, яким винахідники, автори промислових зразків чи роботодавці, передали свої майнові права;

•спадкоємці патентовласників.

Первинним суб’єктом є винахідник та автор промислового зразка, тобто фізичні особи, творчою працею яких створено об’єкт інтелектуальної власності. Саме вони, за загальним правилом, мають право на одержання патенту, якщо інше не встановлено законодавством.

Автором будь-якого результату творчої праці може бути громадянин України, громадянин будь-якої іншої держави або особа без громадянства, тобто це завжди буде фізична особа. Юридичні особи ні при яких умовах не набувають права авторства і можуть бути лише власниками прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок.11

Громадяни можуть бути авторами винаходу, корисної моделі чи промислового зразка незалежно від віку. Поняття суб’єкта права на винахід, корисну модель чи промисловий зразок стосується як автора результату, так і його правонаступників — будь-яких фізичних і юридичних осіб, яким автор передав своє суб’єктивне майнове право на результати творчої праці. Такими правонаступниками можуть бути спадкоємці або інші особи.

Суб’єктами зазначених прав можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи, до яких суб’єктивне право авторів переходить за договором або заповітом. Держава може стати суб’єктом зазначених прав у чітко визначених законом випадках. Так, право на винаходи, корисні моделі чи промислові зразки, строк охорони на які минув, стають надбанням суспільства. Але хто ж може здійснювати право власності на такі об’єкти, які стали надбанням суспільства, крім держави. Проте варто мати на увазі, що при переході суб’єктивних прав автора до інших осіб в усіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права.

Досить часто винахід, корисна модель чи промисловий зразок можуть бути створені не одним автором, а спільною творчою працею кількох співавторів. У такому разі складаються відносини, які прийнято називати співавторством. Але співавторство має місце лише тоді, коли воно має творчий характер. Надання технічної допомоги автору іншими особами не є співавторством, наприклад консультації, здійснення розрахунків, виготовлення моделей, креслярські роботи тощо.

Цивільно-правова теорія визнає два види співавторства:

Коли неможливо виділити працю кожного співавтора — нероздільне співавторство.

Коли складові частки чітко визначені і відомо, хто із співавторів створив ту чи іншу частину — роздільне співавторство.12

За законодавством про промислову власність відносини між співавторами визначаються угодою між ними. Склад співавторів може бути змінений Держпатентом України на підставі заяви, поданої співавторами.

При видачі охоронних документів застосовується принцип першого заявника. Суть його полягає у тому, що держава не ставить мети з’ясування, яка особа дійсно першою досягла такого результату. Наділяється правами і захищаються права тієї особи, яка перша вчинила дії стосовно встановленого повідомлення про досягнення, тобто розкрила суспільству невідомі раніше знання.

Таким чином, у випадку паралельного винахідництва, коли дві чи більше особи незалежно одна від одної створили об’єкт, який може бути визнано винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком, право на одержання охоронного документа належить тій з них, заявка якої має більш ранню дату подання до Держдепартаменту, або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана, або за якою не прийнято рішенні про відмову у видачі патенту.

Якщо об’єкт інтелектуальної власності створено працівником, найнятим за трудовим договором, то виникає дилема стосовно розподілу прав між цією особою та її роботодавцем. У світі вона вирішується не однозначно: в одних країнах перевага надається працівникові, в інших -роботодавцеві.

Відповідно до ст.429 ЦК України особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належить працівникові і роботодавцеві (юридичній або фізичній особі, де винахідник чи автор промислового зразка працює) спільно, якщо інше не встановлено договором. При визначенні часток у спільному праві слід враховувати певні чинники — внесок сторін у створення цього об’єкта, обсяг матеріальних витрат роботодавця, творчий внесок творця, передбачуваний дохід від використання даного об’єкта тощо.

З урахуванням того, що норма про розподіл прав стосовно службового об’єкта інтелектуальної власності є диспозитивною (тобто, застосовується у випадках, коли сторони інакше не вирішили це питання у договорі), учасники правовідносин можуть усунути можливі протиріччя, передбачивши той механізм розподілу прав на створений результат творчої діяльності, який би повністю відповідав їх інтересам.

Стаття 9 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» надає право роботодавцеві прийняти щодо створеного службового винаходу рішення про збереження його як конфіденційної інформації протягом чотирьох років. Отже, роботодавець має право протягом зазначеного строку не подавати заявку на цей винахід і не використовувати його протягом цього самого строку.

При будь-якому використанні об’єкта інтелектуальної власності, створеного за договором найму, роботодавець має право зазначати своє найменування або вимагати такого зазначення.

Суб’єктами права промислової власності можуть бути також спадкоємці, інші фізичні і юридичні особи, до яких право інтелектуальної власності переходить згідно із законом чи договором.

Спадкоємці можуть стати суб’єктами патентного права у разі смерті винахідника або патентовласника згідно із законом або заповітом. Коло спадкоємців, до яких переходять майнові права власника патентів, визначаються чинним цивільним законодавством.

Особисті немайнові права автора — право авторства — у спадщину не переходять.

Пункт 6 статті 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» проголошує, що власник патенту може передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його правонаступником. Такі норми містять й інші патентні закони України.

Суб’єктом права на винаходи, корисні моделі може бути Фонд винаходів України. Це — юридична особа, яка має право користуватись і розпоряджатись переданими їй об’єктами на свій розсуд на комерційних засадах.

Суб’єктом патентного права може стати особа за рішенням суду. Відповідно до ст.30 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» суд може у передбачених Законом випадках примусити власника патенту укласти із заінтересованою особою договір невиключної ліцензії.

Права, які надаються суб’єктам права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, поділяють на дві групи: особисті немайнові і майнові права.

До особистих немайнових прав належать право авторства, право на ім,я (спеціальну назву), право на подання заявки на одержання патенту на винахід, корисну модель чи промисловий зразок. Слід мати на увазі, що коло і характер особистих немайнових і майнових прав визначається тими результатами технічної творчості, які підлягають правовій охороні.

Як уже зазначалось, право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець може називати себе автором винаходу, корисної моделі чи промислового зразка.

Усі інші особи, які використовують зазначені об’єкти, зобов’язані зазначати ім’я автора.

Право авторства закріплює факт створення того чи іншого творчого результату конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як самого результату, так і особи автора.

Зазначення імені автора в разі використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка обов’язкове.

Чинне законодавство України про промислову власність не передбачає присвоєння імені автора чи іншої спеціальної назви винаходу, корисній моделі чи промисловому зразку. Разом з тим воно не містить прямої заборони присвоювати зазначеним об’єктам імені автора чи спеціальної назви. Більше того, згадувані Правила складання і подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель передбачають зазначення назви винаходу. Пункт 6.2.1 цих Правил проголошує: «Назва винаходу (корисної моделі) характеризує його (її) призначення, відповідає суті винаходу (корисної моделі) і, як правило, близька до назви відповідної рубрики Міжнародної патентної класифікації (МІЖ)».

Слід звернути увагу на те, що особисті немайнові права авторів творів науки, літератури і мистецтва та авторів науково-технічних досягнень не збігаються. Закон не закріплює за винахідниками та авторами промислових зразків права на недоторканність та права на обнародування чи опублікування. Право на недоторканність твору не властиве і не стосується результатів технічної творчості, винахід можна вдосконалювати будь-кому.

Майновими правами на винахід, корисну модель, промисловий зразок є:

Право на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка.

Виключне право дозволяти використання запатентованого об’єкта (видавати ліцензії) іншим особам.

3.Виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, у тому числі забороняти таке використання іншим особам.

4.Інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.16

Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом. Патент надає його власнику виключне право використовувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів.

Взаємовідносини при використанні об’єкта, патент на який належить кільком особам, визначаються угодою між ними. У разі відсутності такої угоди кожен з патентовласників може використовувати його за своїм розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл на використання та передавати право власності на об’єкт іншій особі без згоди інших власників патенту.

Зокрема, відповідно до ст.28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» використанням винаходу чи корисної моделі визнається: виготовлення продукту із застосуванням запатентованого об’єкта, застосування такого продукту, пропонування для продажу, у тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його у цивільний оборот (навіть пропонування для продажу, тобто демонстрація продукту на виставках, ярмарках, вітринах тощо) або зберігання такого продукту в зазначених цілях; а також застосування процесу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні, якщо особа, яка пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забороняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин, це й так є очевидним.

Продукт визнається виготовленим із застосуванням запатентованого винаходу чи корисної моделі, якщо при цьому використану кожну ознаку, включено до незалежного пункту формули, або ознаку, еквівалентну їй. Процес, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй. Будь-який продукт, процес виготовлення якого охороняється патентом, за відсутністю доказів протилежного, вважається виготовленим із застосуванням цього процесу за умови виконання принаймні однієї із двох вимог:

продукт, виготовлений із застосуванням процесу, що охороняється патентом, є новим;

існують підстави вважати, що зазначений продукт виготовлено із застосуванням даного процесу і власник патенту не в змозі шляхом ужитих зусиль визначити процес, що застосовувався при виготовленні цього продукту.17

Згідно зі ст.20 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» виріб визнається виготовленим із застосуванням запатентованого промислового зразка, якщо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.

Виключні права власника патенту на секретний винахід і патенту на секретну корисну модель обмежуються Законом України «Про державну таємницю» і відповідним рішенням Державного експерта з питань таємниць.

Власник патенту має виключне право дозволяти використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, тобто розпорядитися належними йому правами шляхом передачі на підставі договору майнових прав на винахід, корисну модель чи промисловий зразок будь-якій особі, яка стає його правонаступником, або видати дозвіл на використання запатентованого об’єкта на підставі ліцензійного договору, а щодо секретного винаходу (корисної моделі) вчиняти зазначені дії тільки за погодженням із Державним експертом з питань таємниць.

Власник патенту, крім патенту на секретний винахід чи патенту на секретну корисну модель, має право подати до Держдепартаменту для офіційної публікації заявку про готовність надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу, корисної моделі, чи промислового зразка.

Охоронний документ надає його власнику виключне право перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, у тому числі забороняти таке використання за винятком передбачених законодавством випадків обмеження прав патентовласника.

Зокрема, ст.30 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст.23 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» передбачено підстави видачі примусових ліцензій на винахід, корисну модель чи промисловий зразок стосовно:

Об’єкту патентного права, що не використовується, або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років без поважних причин.

У випадку наявності залежного об’єкта, у зв’язку з чим власник патенту зобов’язаний надати дозвіл на використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка власнику пізніше виданого патенту, якщо об’єкт останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватись без порушення прав власника раніше виданого патенту.

З метою забезпечення здоров’я населення, екологічної безпеки та інших інтересів суспільства.

При цьому, вирішення питання про надання заінтересованій особі дозволу на використання об’єкта без згоди патентовласника віднесено до компетенції різних органів. У перших двох випадках — це суд, а у третьому — Кабінет Міністрів України. Ці ж органи визначають в своєму рішенні обсяг такого застосування, термін дії дозволу, розмір і порядок виплати винагороди патентовласнику. До того ж, перші два випадки застосовуються до усіх об’єктів патентного права, а третій — лише до винаходів і корисних моделей.

Відповідно до ст.430 ЦК України, особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта. У деяких випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати замовникові. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, що належать автору цього об’єкту, не можуть бути відчужені, переходити у спадщину. Вони належать лише автору об’єкта, створеного на замовлення.

Права, що надаються патентом, набувають чинності від дати публікації відомостей про його видачу, але за умови сплати річного збору за підтримання чинності патенту.

Малолітні і неповнолітні фізичні особи, яки створили об’єкти інтелектуальної власності, визнаються не тільки авторами своїх творінь, у них виникає і право на результати інтелектуальної діяльності. У таких осіб виникає комплекс авторських або патентних прав на будь-які результати

інтелектуальної, творчої діяльності, починаючи від оформлення прав на ці результати. Цим особам належить право одержувати належну їм винагороду за використання свої творінь і розпоряджатися цією винагородою. Проте, слід мати на увазі, що зазначені майнові права виникають лише у осіб віком від 14 до 18 років. Діти віком до 14 років мають лише право авторства. Майновими правами цих осіб розпоряджаються їх законні представники.

4. Оформлення прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки. Патент

Автор пропозиції, що має ознаки винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, може стати суб’єктом патентних прав лише за умови відповідної кваліфікації заявленої пропозиції компетентним державним органом, яким в Україні є Держпатент. Для цього автор пропозиції повинен надати їй об’єктивної форми, яка б робила останню можливою для сприйняття іншими особами і була здатна до відтворювання. Пропозиція має бути втілена в креслення, дослідний зразок чи описана таким чином, щоб її сутність була зрозумілою і доступною іншим особам та придатна для користування.

Право кваліфікації творчої пропозиції як винаходу, корисної моделі чи промислового зразка належить Держпатенту України. Лише після того як Держпатент України визнає заявлену пропозицію винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком, прийме рішення про внесення їх до відповідного Державного реєстру і видачу патенту автору, останній офіційно визнається автором свого творіння, і для нього виникають певні права та пільги, встановлені чинним законодавством України. Тільки після цього акту, автор, а також інші особи можуть розголошувати сутність пропозиції шляхом публікації, усних доповідей та іншими способами.

Право на винахід, корисну модель і промисловий зразок охороняється державою і засвідчується патентом.

Патент — це техніко-юридичний документ, який засвідчує визнання заявленої пропозиції винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком, авторство на них, пріоритет і право власності на зазначені об’єкти.

Подання заявки

Оформлення прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки потребує виконання ряду формальностей. Це передусім — подання належним чином оформленої заявки до Держпатенту України. Заявка на видачу патенту України на винахід і корисну модель має відповідати вимогам, встановленим Правилами складання і подання заявки на видачу патенту України на винахід (корисну модель), затвердженими наказом Держпатенту України від 27 грудня 1994 р. Заявка на промисловий зразок має відповідати вимогам Правил складання та подання заявки на видачу патенту України на промисловий зразок, затверджених наказом Держпатенту України від 15 січня 1995 р.

Право на одержання заявки на винахід, корисну модель чи промисловий зразок передусім має автор. Він може (але не зобов’язаний) подавати заявки до Держпатенту України через представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) або іншу довірену особу. Іноземні громадяни і юридичні особи, які мають постійне місцезнаходження за межами України, подають заявки тільки через представника у справах інтелектуальної власності.

Право на подання заявки має роботодавець, якщо винахід, корисна модель чи промисловий зразок створено у зв’язку з виконанням службового обов’язку чи доручення роботодавця. Право на подання заявки мають також правонаступники як авторів, так і роботодавців.

Заявка складається українською мовою і повинна містити:

заяву про видачу патенту;

опис винаходу (корисної моделі), промислового зразка;

формулу винаходу (корисної моделі) або комплект зображень виробу (власне виробу чи у вигляді його макета, або малюнка), що дають повне уявлення про його зовнішній вигляд;

креслення, схему, карту (якщо на них є посилання в описі);

реферат (складається лише для інформаційних цілей);

відомості про заявника та його адресу.

Опис винаходу, корисної моделі, промислового зразка викладається у визначеному порядку і має розкривати їх сутність настільки ясно і повно, щоб його міг здійснити фахівець у зазначеній галузі. Він має підтверджувати обсяг правової охорони, визначений формулою винаходу чи корисної моделі. В описі мають бути зазначені індекс рубрики Міжнародної патентної класифікації; галузь техніки, до якої належить винахід чи корисна модель; рівень техніки; суть винаходу чи корисної моделі; перелік фігур, креслень, якщо на них є посилання в описі; відомості, які підтверджують можливість здійснення винаходу чи корисної моделі.

Формула винаходу, корисної моделі повинна виражати його сутність, базуватись на описі і викладатись у визначеному порядку ясно і стисло. Формула винаходу чи корисної моделі — це стисла словесна характеристика технічної суті винаходу чи корисної моделі, що містить сукупність ознак, які достатні для досягнення зазначеного заявником технічного результату. У разі визнання пропозиції винаходом лише формула набуває правового значення і є єдиним критерієм визначення обсягу винаходу. Саме за формулою встановлюється факт використання чи невикористання винаходу. Формула винаходу чи корисної моделі повинна характеризувати винахід чи корисну модель тими самими поняттями, що містить опис винаходу чи корисної моделі.

Датою подання заявки є дата подання необхідних документів.

За подання заявки сплачується збір. Документ про сплату збору повинен надійти разом з заявкою або протягом двох місяців після дати подання заявки. Цей строк продовжується, але не більше ніж на шість місяців, якщо до його спливу буде подано відповідне клопотання та сплачено збір за його подання.

Проведення експертизи

Наступним після подання заявки етапом є проведення експертизи, яку здійснює Державне підприємство «Український інститут промислової власності» Держдепартаменту інтелектуальної власності.

Після надходження заявки до Держпатенту України вона підлягає спеціальній експертизі. Усі заявки перевіряють за формальними ознаками (формальна експертиза). Крім того, заявка на винахід підлягає експертизі по суті. Мета формальної експертизи заявки визначити, чи належить пропозиція, що заявляється, до об’єктів винаходу, чи відповідає заявка вимогам закону, чи є в матеріалах заявки документ про сплату збору за подання заявки, чи відповідає він встановленим вимогам.

Якщо в результаті формальної експертизи буде виявлено, що в заявці наявні всі передбачені законом документи і вони відповідають встановленим вимогам, Держпатент має прийняти рішення або про видачу патенту, або про проведення експертизи заявки по суті. В разі бажання заявника, виявленого ним у заяві про видачу патенту, видати йому патент без проведення експертизи по суті, під відповідальність самого заявника без гарантії його достовірності, то йому видається деклараційний патент.

Заявки на корисні моделі і промислові зразки експертизі по суті не підлягають і патент на зазначені об’єкти видається під відповідальність заявника і без гарантії його чинності.

У разі виявлення на момент одержання матеріалів заявки, що її матеріали не відповідають вимогам закону, Держпатент повідомляє про це заявника. Виявлені види мають бути усунуті протягом двох місяців від дати одержання заявником повідомлення про це. Якщо протягом зазначеного строку виявлені недоліки не будуть усунуті, то датою подання заявки буде дата одержання Держпатентом виправлених матеріалів. Якщо заявка взагалі не буде виправлена, вона вважається неподаною, про що повідомляється заявник.

Кваліфікаційна експертиза (експертиза по суті) заявки на видачу патенту проводиться лише щодо винаходів на вимогу заявника або будь-якої іншої особи. Заявник має право брати участь у розгляді питань, що обумовлені проведенням експертизи. Він з власної ініціативи може вносити до заявки виправлення й уточнення, але до прийняття рішення за заявкою. На підставі позитивних результатів кваліфікаційної експертизи приймається рішення про видачу патенту на винахід.

З метою ознайомлення заінтересованих осіб з заявкою на винахід через 18 місяців від дати надходження або дати пріоритету Держпатент публікує у своєму офіційному бюлетені визначені ним відомості про заявку. За клопотанням заявника зазначена публікація може бути здійснена раніше встановленого строку. Після публікації заявки будь-яка особа має право ознайомитись з матеріалами заявки.

Після публікації відповідно до п. 8 ст. 15 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» відомостей про заявку на винахід, заявнику надається тимчасова охорона заявленої пропозиції в обсязі формули винаходу, з урахуванням якої опубліковані відомості про заявку. Дія тимчасової охорони припиняється з дати публікації в офіційному бюлетені відомостей про видачу патенту чи повідомлення про припинення діловодства щодо заявки. Дія тимчасової охорони за міжнародною заявкою починається з дати її тимчасової публікації.

Під час дії тимчасової охорони заявленої пропозиції заявник має право на одержання компенсації за завдані йому збитки особами, що використали винахід без дозволу заявника. Проте право заявника на компенсацію виникає лише за умови, що особа, яка використала пропозицію заявника, дійсно знала чи одержала письмове повідомлення українською мовою із зазначенням номера заявки, що відомості про заявку на винахід, який нею використовується без дозволу заявника, опубліковані.

Експертиза заявки по суті проводиться за рахунок коштів заявника лише за наявності документа про сплату збору за проведення експертизи заявки на винахід. Мета цієї експертизи встановити відповідність заявленої пропозиції умовам патентоспроможності. Клопотання про проведення експертизи заявки по суті заявник може подати протягом трьох років від дати подання заявки. Інші особи можуть подати зазначене клопотання після публікації відомостей про заявку на винахід, але не пізніше трьох років від дати подання заявки. Якщо клопотання про проведення експертизи заявки не надійшло у встановлені строки, заявка вважається відкликаною.

Держпатент на будь-якому етапі проведення експертизи заявки по суті може просити від заявника додаткові матеріали, якщо їх необхідність зумовлена проведенням експертизи, а також запропонувати, змінити формулу. Якщо заявник у визначені строки не представив затребувані Держпатентом матеріали, заявка вважається відкликаною.

На підставі рішення Держпатенту на винахід, корисну модель чи промисловий зразок Держпатент публікує у своєму офіційному бюлетені визначені ним відомості про видачу патенту. Одночасно з публікацією відомостей про видачу патенту Держпатент публікує опис до патенту на винахід, корисну модель, що містить формулу, та опис винаходу і корисної моделі, а також креслення, на яке є посилання в описі винаходу чи корисної моделі.

Реєстрація патенту.

Наступним етапом у процесі розгляду заявки на об’єкт промислової власності є реєстрація патенту, що здійснюється відповідно до Положення про Державний реєстр патентів і деклараційних патентів України на винаходи від 25 липня 2000р., Положення про Державний реєстр патентів України на корисні моделі від 20 червня 2001р., Положення про Державний реєстр патентів України на промислові зразки від 12 квітня 2001р.20 У місячний строк після державної реєстрації патенту його видають особі, яка має право на його одержання. Якщо право на одержання патенту мають кілька осіб (співавторів), їм видається один патент.

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність передбачає кілька різновидів патентів:

-патент на винахід — видається строком на 20 років;

-деклараційний патент на винахід — видається за результатами формальної експертизи строком на 6 років;

деклараційний патент на корисну модель — видається за результатами

формальної експертизи строком на 10 років;

патент (деклараційний патент) на секретний винахід — якщо винахід віднесено в установленому порядку до державної таємниці; деклараційний патент на секретну корисну модель — якщо корисну модель віднесено в установленому порядку до державної таємниці; патент на промисловий зразок -видається за результатами формальної експертизи строком на 15 років.

Припинення дії патенту і визнання його недійсним.

На відміну від спеціального законодавства , яке передбачає підстави припинення дії патенту та визнання його недійсним, ЦК встановлює випадки та правові наслідки дострокового припинення та відновлення чинності майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, а також прав інтелектуальної власності недійсними. Оскільки майнові права випливають з патенту, то ці норми підлягають спільному застосуванню.

Підстави припинення дії патенту передбачені ст.32 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст.24 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки»;

1. За заявою власника патенту. Відмова набирає чинності від дати публікації відомостей про це у офіційному бюлетені центрального органу виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності. Не допускається повна або часткова відмова від патенту на винахід без попередження особи, якій надано право на використання винаходу за ліцензійним договором, а також у разі накладення арешту на майно, описане за борги, якщо до його складу входять права, що засвідчуються патентом.

2. За несвоєчасну сплату встановленого річного збору за підтримання чинності патенту. Дія патенту припиняється з першого дня року, за який збір не сплачено. Збір за підтримку чинності патенту (деклараційного патенту) на секретний винахід чи деклараційного патенту на секретну корисну модель не сплачується.

Підстави визнання патенту повністю чи частково недійсним передбачені ст.ЗЗ Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст.25 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки». Патент може бути визнано у судовому порядку недійсним повністю чи частково у разі:

A)невідповідності запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка умовам патентоздатності;

Б) наявності у формулі винаходу (корисної моделі) ознак, яких не було у поданій заявці;

B)порушення порядку патентування винаходу чи корисної моделі в іноземних державах;

Г) видачі патенту внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб.

З метою визнання патенту на корисну модель недійсним будь-яка особа за умови сплати збору може подати до Держдепартаменту клопотання про проведення експертизи запатентованої корисної моделі на відповідність умовам патентоздатності. Патент або його частина, визнані недійсними, вважаються такими, що не набрали чинності, від дати публікації відомостей про видачу патенту, про що Держдепартамент повідомляє у своєму офіційному бюлетені «Промислова власність».

5. Захист прав патентовласника. Правове становище патентних повірених

У чинному законодавстві України про інтелектуальну власність більш вдалою склалася система захисту авторських і суміжних прав. Щодо захисту прав промислової власності, то її не можна визнати задовільною.

У світовій практиці захист права інтелектуальної власності прийнято поділяти на два види:

юрисдикційний (цивільно-правовий, кримінально-правовий і адміністративно-правовий). Спори розглядаються судами загальної юрисдикції, господарським судом, третейським судом (за згодою сторін). Позивач на свій розсуд може звернутися за захистом свого порушеного права не тільки до суду, а й до відповідного державного органу управління або громадської організації. Він може звернутися до вищої організації відповідача, до антимонопольного органу. Такі спори частіше розв’язуються в адміністративному порядку.

— неюрисдикційний спосіб захисту права інтелектуальної власності характеризується тим, що це позасудовий захист, який здійснюється особою, право якої порушено, самостійно, але в межах закону. Такі способи захисту застосовуються досить рідко. Особа, право якої порушено, може відмовитися від виконання певних дій.

Особливістю захисту промислової власності є те, що зазначена система передбачає процедури опротестування видачі патентів чи інших неправомірних дій. Помилкова видача патенту може зачіпати інтереси інших патентоволодільців, які й подають протести на видані патенти.

Відповідно до ст.432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності. Суди розглядають також усі спори, пов’язані з охороною прав патентовласників, що надаються законодавством про промислову власність: про авторство на винахід, корисну модель чи промисловий зразок; встановлення власника патенту; порушення майнових прав власника патенту; укладення та виконання ліцензійних договорів; право попереднього користування; винагороду винахідникам і авторам промислових зразків а також патентовласникам; компенсації.

Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4)вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

5)застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності.

Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

При порушенні патентних прав власник патенту має право вимагати:

припинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення його права, і відновлення становища, що існувало до порушення;

стягнення завданих збитків, включаючи недоодержані доходи;

відшкодування моральної шкоди;

вжиття інших передбачених законодавчими актами заходів, пов’язаних із захистом прав власника патенту.

Вимагати поновлення порушених прав власника патенту може також особа, яка має право на використання винаходу (корисної моделі) за ліцензійним договором, якщо інше не передбачено цим договором.

Такі самі норми містить Закон України «Про охорону прав на промислові зразки», за винятком права на відшкодування моральної шкоди.

Стаття 177 КК України «Порушення права на об’єкти промислової власності» має своїм призначенням кримінально-правовий захист патентних прав. Будь-яке використання об’єкта промислової власності без дозволу патентовласника вважається незаконним (крім випадків, передбачених законом). Незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, караються штрафом від 100 до 400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2-х років з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, призначених для її виготовлення. Ті самі дії, вчинені повторно або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, караються штрафом від 200 до 800 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2-х років, або позбавленням волі на строк до 2-х років з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, призначених для її виготовлення.

Адміністративно-правовий захист усіх об’єктів права інтелектуальної власності поширюється лише на сорти рослин (ст.51-2 КпАП України).

Дії, які не визнаються порушенням прав патентовласника, передбачені ст.470 ЦК України, ст.31 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» і ст.22 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки».

Зокрема, право попереднього користувача на винахід, корисну модель, промисловий зразок виникає у будь-якої особи, яка до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, — до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала зазначений об’єкт в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, і полягає у тому, що ця особа має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою.

Право попереднього користування належить лише особі, яка незалежно від винахідника чи автора промислового зразка самостійно розробила і почала використовувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок, тобто це право не відчужуване. Проте воно може передаватися іншими особами лише разом з підприємством чи діловою практикою або тією частиною підприємства чи ділової практики, в яких було використано заявлений винахід, корисну модель чи промисловий зразок або здійснено значну і серйозну підготовку для такого використання.

Не визнається порушенням прав, що випливають з патенту:

1)Використання запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка:

-у конструкції або при експлуатації транспортного засобу іноземної держави, який тимчасово або випадково перебуває у водах, повітряному просторі чи на території України, за умови, що об’єкт патентного права використовується виключно для потреб зазначеного засобу;

без комерційної мети;

з науковою метою або у порядку експерименту;

за надзвичайних обставин (стихійне лихо, катастрофа, епідемія тощо) з повідомленням власника патенту одразу, як це стане практично можливим, та виплатою йому в цьому випадку відповідної компенсації.

Введення в цивільний оборот виробу, виготовленого із застосуванням запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, після введення цього виробу в цивільний оборот власником патенту чи з його спеціального дозволу (принцип вичерпання прав).

Використання з комерційною метою винаходу будь-якою особою, яка придбала продукт, виготовлений із застосуванням запатентованого винаходу, і не могла знати, що цей продукт був виготовлений чи введений в обіг з порушенням прав, що надаються патентом. Проте після одержання відповідного повідомлення власника прав зазначена особа повинна припинити використання продукту або виплатити власнику права відповідні кошти, розмір яких встановлюється сторонами чи судом.24

Патентний повірений

Безпосередню участь у захисті прав патентовласників приймає патентний повірений. Правовий статус патентних повірених визначено

Положенням про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.1997 року №938.

Патентний повірений — особа, яка надає фізичним та юридичним особам допомогу і послуги, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, представляє інтереси зазначених осіб у Держпатенті та установах, що належать до сфери його управління, а також судових органах, кредитних установах, у відносинах з іншими фізичними та юридичними особами.

Патентний повірений повинен бути громадянином України, який:

постійно проживає в Україні;

має повну вищу освіту, а також повну вищу освіту в сфері охорони інтелектуальної власності;

-має не менш як п’ятирічний досвід практичної роботи у сфері охорони інтелектуальної власності;

-склав кваліфікаційні екзамени, пройшов атестацію і одержав свідоцтво на право займатися діяльністю патентного повіреного.

Не можуть бути патентними повіреними працівники Держпатенту та установ, що належать до сфери його управління, а також особи, яким це заборонено відповідно до законодавства.

Держпатент веде Державний реєстр представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених). Патентному повіреному, внесеному до Державного реєстру, присвоюється реєстраційний номер. Особи, не зареєстровані в Державному реєстрі, не можуть іменувати себе патентними повіреними.

Держпатент забезпечує публікацію відомостей про патентних повірених, внесених до Державного реєстру, в офіційному бюлетені «Промислова власність». Зазначені відомості щодо патентного повіреного, який працює за наймом, зобов’язана подавати особа, яка уклала з ним трудовий договір.

Патентний повірений має особисту печатку із зазначенням свого прізвища та реєстраційного номера, а також розрахунковий та інші рахунки в установах банків на території України.

Патентний повірений діє за дорученням особи, яку він представляє. Це доручення засвідчується договором, довіреністю або іншим документом, що підтверджує його повноваження відповідно до законодавства. Повноваження патентного повіреного можуть бути засвідчені також шляхом зазначення його прізвища та реєстраційного номера в заявці на видачу охоронного документа на об’єкт промислової власності, якщо заявка підписана заявником. Держпатент не відповідає за зобов’язаннями патентних повірених.

Згідно з п.п.10-14 зазначеного Положення патентний повірений має право згідно із законодавством, у межах доручення особи, яку він представляє, виконувати всі пов’язані з цим дії у відносинах з Держпатентом та установами, що належать до сфери його управління, а також судовими органами, кредитними установами, іншими фізичними та юридичними особами, зокрема: підписувати заяви, клопотання, описи, формули винаходів тощо; подавати та одержувати матеріали, що стосуються охоронних документів; виконувати платіжні операції; вносити зміни до опису винаходів і креслень; відкликати заявки на видачу охоронних документів на об’єкти промислової власності; подавати доповнення, заперечення, скарги; вживати заходів для підтримання чинності охоронних документів; проводити науково-дослідні роботи, частиною яких є патентні дослідження; представляти інтереси власників прав на об’єкти інтелектуальної власності в державних і судових органах тощо.

Патентний повірений має право за погодженням з особою, яку він представляє, передавати свої повноваження іншому патентному повіреному, якщо інше не передбачено дорученням. Про це він повинен сповістити Держпатент. Він також має право займатися своєю діяльністю індивідуально або разом з іншими патентними повіреними, створювати патентні агентства, фірми, бюро, контори тощо з правами юридичної особи, а також працювати за наймом.

Патентний повірений зобов’язаний зберігати в таємниці відомості, одержані ним під час здійснення своїх професійних обов’язків, зокрема суть порушених особою, яку він представляє, питань, зміст консультацій, порад, роз’яснень тощо, сумлінно виконувати свої обов’язки і додержуватися вимог законодавства, захищати інтереси особи, яку він представляє.

Патентний повірений зобов’язаний відмовитися від надання своїх послуг або припинити їх надання, якщо вони можуть бути використані у справі, в якій він вже представляв або консультував іншу особу з протилежними інтересами і конфлікт не був вирішений.

Висновки

Захист прав промислової власності в Україні не відповідає сучасним вимогам. Він не забезпечує надійного і ефективного захисту прав патентовласників. З одного боку, патентні закони України досить чітко визначають дії, які не визнаються порушенням патентних прав, а, з другого, не містять зазначення про дії, що визнаються таким порушенням.

Патентні закони України містять перелік спорів щодо порушення прав на об’єкти промислової власності, що розглядаються в судовому порядку. Цей перелік, як правило, закінчується нормою, за якою такому розгляду підлягають будь-які спори, що випливають із застосування патентних законів. Тому доцільність існування зазначеного переліку викликає певний сумнів. Адже всі майнові спори розглядаються в судовому порядку.

Проте істотним недоліком чинного законодавства України про промислову власність є відсутність у ньому конкретних санкцій за ті чи інші порушення. Як правило, патентні закони містять норми про відповідальність, які мають надто загальний характер. Так, Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» містить лише декілька норм загального цивільно-правового характеру: про припинення правопорушення, про стягнення заподіяних останнім збитків, відшкодування моральної шкоди, а також вжиття інших, передбачених законодавчими актами, заходів, пов’язаних із захистом прав власника патенту.

Передусім, постає питання: що це за заходи, пов’язані із захистом прав власника патенту, передбачені законодавством. Всі санкції, які стосуються захисту патентних прав, мають бути у законі про той чи інший об’єкт промислової власності. Зазначені санкції не можуть бути в інших законодавчих актах. Взагалі ст. 34 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» має декларативний характер. Вона не передбачає конкретної цивільно-правової відповідальності за те чи інше порушення патентних прав. Посилання на ст. 28 цього Закону також не вичерпує всіх можливих порушень названих прав, оскільки у ній йдеться лише про майнові права. Але ж власник патенту має й особисті немайнові права, встановлені пп. 4 і 5 ст. 8 даного Закону. Про відповідальність за їх порушення у Законі не згадується. Є тільки норма про те, що спори з приводу авторства розглядаються в судовому порядку. Які дії визнаються порушенням права авторства на винахід чи корисну модель, протягом якого строку надається захист праву авторства та інші питання, у Законі не знайшли належного закріплення.

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» містить такі ж формулювання зазначених норм. Є лише одна відмінність — цей Закон не має норми про відшкодування моральної шкоди. Очевидно, автори промислових зразків, на думку законодавців, не зазнають моральної шкоди.

На підставі наведеного короткого огляду патентних законів України про промислову власність можна зробити певні висновки. Розмаїття норм про захист прав на об’єкти вказаної власності свідчить, що єдиної системи захисту прав на такі об’єкти немає. Немає й системи для захисту прав на об’єкти

інтелектуальної власності в цілому. Отже, необхідно розробити єдину систему захисту права інтелектуальної власності. В цьому плані всі об’єкти останньої як об’єкти захисту є однаковими. Звичайно, окремі з них мають особливості, які й можуть бути враховані при розробленні єдиної системи захисту інтелектуальної власності. Існуюча система захисту промислової власності не відповідає сучасним вимогам.

Отже, з огляду на викладене, з метою подальшого вдосконалення існуючого законодавства, що забезпечує регулювання права інтелектуальної власності, було б доцільно:

Розробити і прийняти єдину систему захисту права інтелектуальної власності — підготувати Основи законодавства України про інтелектуальну власність, де б чітко вказувалось, які дії визнаються порушенням патентних прав і якого виду відповідальність за них настає.

Встановити конкретні санкції за ті чи інші порушення та привести їх у відповідність з нормами Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У цій єдиній системі захисту права інтелектуальної власності повинен бути детально визначений механізм компенсації моральної шкоди, а також відшкодування упущеної вигоди. Порядок стягнення матеріальної шкоди може бути таким як, наприклад, при порушенні авторських прав — тобто звернення до суду з позовом про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. А упущена вигода може відшкодовуватись за правилами п.2 ч.3 ст.22 ЦК України, де йдеться, що коли особа, яка порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватись, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Список використаної літератури

Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР

Цивільний Кодекс України. Закон України від 16 січня 2003 року №435-IV

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М.Коссака. — К., 2004.

Господарський кодекс України. Закон України від 16 січня 2003 року №436-1У.

Господарський кодекс України: Коментар/ За заг. ред. Саніахметової Н.О. -Х.,2004.

Закон України від 15.12.1993 року №3687-ХП «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону № 850-IV від 22.05.2003)

Закон України від 15.12.1993 року №1576-ХП «Про охорону прав на промислові зразки» (із змінами, внесеними згідно із Законами № 850-IV від 22.05.2003)

Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених), затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.1997року №938.

Цивільне право України: Підручн. В 2-х томах. Том 1/ За ред. Борисової В.І., Спасибо-Фатєєвої І.В., Яроцького В.Л. -К., 2004.

Право інтелектуальної власності/ За ред. О А.Підопригори, О.Д.Святоцького.-К.,2004.

Андрощук Г.А., Работягова Л.И. Патентное право: правовая охрана изобретений. -К., 2001.

Паламарчук В. Інтелектуальна власність у правовому вимірі / Право України. — 2000. — №10. — С61-66.

Шишка Р.Право інтелектуальної власності: погляд на проблему/ Право України. — 1999. — №1. — С.57-59.

Мельник О. Цивільно-правовий захист патентних прав: проблемні питання / Право України. — 2003. — №2. — С.74-78.

41

Содержание

Введение

Российская Федерация как федеративное государство: понятие, признаки, компетенция

Конституционный статус Пермской области как субъекта Российской Федерации

Задача

Заключение

Список литературы

Введение

Данная работа посвящена рассмотрению двух вопросов: первый — российская Федерация как федеративное государство, второй — конституционный статус Пермской области (края).

Рассматривая вопрос о федеративном устройстве Российской Федерации необходимо, для начала, пояснить суть самого понятия государственного устройства.

Под государственным устройством понимается политико-территориальная организация власти, определяющая правовые положения частей государства и их взаимоотношения с центральной властью. Исходя из этого, можно говорить о том, что государственное устройство является фактором, определяющим меру централизации и децентрализации власти в государстве. Также необходимо дать определение понятию «федерация». Федерация — это объединение двух или нескольких государств в одно новое государство. Таким образом, федеративное государство представляет собой сложное государство, в состав которого входят другие государства. Государства, образующие новое федеративное государство, называются его субъектами. Особенностью федеративного устройства является то, входящие в нее государства или государственные образования имеют возможность поддерживать какие-либо международно-правовые отношения с зарубежными государствами и международными организациями.

В своей работе я постараюсь раскрыть понятие и признаки федеративного государства, а также определить его компетенцию.

Края, области, города федерального значения являются государственно-территориальными образованиями. Конституция РФ 1993 г. впервые признала их равноправными субъектами Российской Федерации. Все права краев, областей и городов, как субъектов Российской Федерации регламентируются Конституцией РФ.

В этой работе будут определены понятие, признаки федеративного государства и его компетенция, установлен конституционный статус Пермской области (края) как субъекта Российской Федерации.

При написании работы использовалась Конституция РФ, труды следующих авторов: Михалевой Н., Саломаткина А.С. Умновой И.А., также нормативные акты.

1. Российская Федерация как федеративное государство: понятие, признаки, компетенция

Территория каждого государства делится на части, определяющие его внутреннюю структуру, территориальное устройство. В рамках территориального устройства государства складываются система территориальных единиц, на которые делится государство, система государственных связей между государством в целом и этими территориальными единицами, характер которых зависит от правового статуса как государства в целом, так и каждой из его территориальных единиц.

Подобного рода устройство территории государства принято называть государственным устройством. Таким образом, можно сказать, что государственное устройство — это территориальная организация государства, характеризующаяся определенной формой правовых отношений между государством в целом и его частями, связанной с их правовым статусом.

С точки зрения формы своего государственного устройства все государства делятся на две группы — унитарные и федеративные.

Унитарным считается государство, не имеющее в своей внутренней территориальной структуре других государств. Унитарное государство делится, как правило, лишь на административно-территориальные единицы, из которых складывается его административно-территориальное устройство. Административно-территориальные единицы не наделяются собственным правовым статусом. Им обладают лишь управляющие ими органы государственной власти либо органы местного самоуправления.

Поскольку унитарное государство не имеет в своем составе других государств, для него характерны одна конституция, один высший орган законодательной власти, один высший орган исполнительной власти, единая система высших судебных органов, единое гражданство.

Унитарное государство может существовать самостоятельно как отдельное суверенное государство. Оно может также входить в состав другого государства на федеративных началах, т.е. сохраняя определенный комплекс своих суверенных прав, либо на автономных началах.

В современной Российской Федерации унитарные государства — все республики в ее составе.

Федерация — это объединение двух или нескольких государств в одно новое государство. Таким образом, федеративное государство представляет собой сложное государство, в состав которого входят другие государства.

Но, объединяясь, государства не обязательно образуют федерацию. Они могут образовать и конфедерацию. Однако в отличие от конфедерации, которая представляет собой союз государств, т.е. международно-правовое объединение, федерация является союзным государством, т.е. государственно-правовым объединением, которое обеспечивает государственное единство всех входящих в его состав государств, сохраняя за ними определенную политико-юридическую самостоятельность.

Вместе с тем утверждение, что федерация является государственно-правовым союзом в отличие от конфедерации, совсем не означает, что федерация, выступая вовне как единое государственное образование, исключает для входящих в нее государств или государственных образований возможность поддерживать какие-либо международно-правовые отношения с зарубежными государствами и международными организациями. Наоборот, конституции многих федеративных государств, в том числе и Конституция РФ, допускают такую возможность. В федеративных государствах наряду с федеральной конституцией и законодательством могут иметься конституции и законодательство входящих в их состав государств. Эти государства сохраняют свою систему органов государственной власти, собственное гражданство, свою территорию, которая, как правило, не может быть изменена без их согласия. Они могут иметь также свои государственные символы.

Государства, образующие новое федеративное государство, называются его субъектами. Последние, как правило, обладают одинаковым правовым статусом. Однако мировой практике известны и такие федерации, субъекты которых обладают различным правовым статусом.

Между федерацией и ее субъектами проводится разграничение компетенции, цель которого обеспечить наиболее эффективное осуществление федерацией своих задач путем объединения ресурсов и возможностей всех ее членов и в интересах, как самой федерации, так и ее субъектов. Сохраняя за собой полномочия в определенном объеме, субъекты федерации добровольно ограничивают свою компетенцию в пользу федерации, признавая приоритет ее задач и целей. Они признают также на своей территории высшую юридическую силу нормативных правовых актов федерации.

Государственная власть федерации является единственной суверенной властью на ее территории. Она опирается на волю всего народа федерации. Признание полного суверенитета субъектов федерации означало бы одно из двух: либо формальный характер такого признания, не влекущий за собой никаких юридических последствий, либо ликвидацию федерации. В этом случае федерация утрачивает характер союзного государства и превращается в союз суверенных государств или распадается на отдельные суверенные государства, существующие самостоятельно.

В мире в настоящее время существует немало различных федераций, включая такие крупные, как США, ФРГ, Индия, Бразилия. Федеративным государством был СССР. Федеративным государством является и Россия.

Однако Российская Федерация имеет ряд особенностей, существенно отличающих ее от других федераций. Федерация обычно образуется путем объединения двух или нескольких государств в единое союзное государство. Образование же Российской Федерации шло совсем иным путем. Россия как федерация не является объединением нескольких государств. Она была образована в результате создания в ее составе ряда автономных государств и автономных национально-государственных образований народов, населяющих ее территорию. Эти государства, а также национально-государственные образования и были признаны субъектами Российской Федерации.

Вот почему Российская Федерация с самого начала ее создания являлась одновременно и национальным государством русского народа, составляющего подавляющее большинство ее населения и давшего имя республике, и основанной на автономии федерацией, объединившей в своем составе русский и многие другие народы.

Порядок образования Российской Федерации свидетельствует о том, что с момента своего возникновения эта Федерация носила не договорно-конституционный или договорный характер, как многие другие федерации, а конституционно-правовой характер, поскольку была создана не в результате заключения договора между ее субъектами, а на основе провозглашения ее федерацией в Конституции Республики.

Не обладая классическими признаками федеративного государства, Россия как федерация вызывала немало споров. Но главным аргументом в защиту ее федерального характера служили не те или иные формальные признаки федерации, а воля ее народов, выразивших желание рассматривать свое государство в качестве федеративного.

В настоящее время субъектами Российской Федерации являются не только бывшие или настоящие автономии, но и области, края, города федерального значения. Таким образом, в настоящее время не часть, как это было прежде, а вся территория Российской Федерации складывается из территорий ее субъектов.

Однако несмотря на изменение многих ее черт Российская Федерация была и осталась конституционно-правовой федерацией.

Как и любая другая федерация, Россия является не союзом государств, а единым государством. Поэтому находящиеся в ее составе государства не могут заключать с ней межгосударственные договоры на тех же основаниях, что и с зарубежными государствами. Другое дело — многосторонние и двусторонние соглашения между Российской Федерацией и ее субъектами о распределении полномочий между ними. Именно таким соглашением является Федеративный договор — Договор о разграничении предметов ведения и полномочий между федеральными органами государственной власти Российской Федерации и органами власти суверенных республик в составе Российской Федерации. Сегодня Федеративный договор в части, не противоречащей Конституции РФ, наряду с Конституцией РФ лежит в основе отношений России с республиками, подписавшими этот Договор.

Думается, что такие договоры могут быть заключены Российской Федерацией со всеми ее субъектами, как подписавшими Федеративный договор, так и не подписавшими его. Однако их цель состоит не в том, чтобы установить конституционно-правовой статус этих государств, уже определенный федеральной Конституцией, а в том, чтобы более точно определить механизм реализации государственных полномочий, как Федерацией, так и ее субъектами. Договоры позволяют повысить уровень взаимопонимания Российской Федерации с ее субъектами, стабилизировать в них политическую обстановку.

В настоящее время Российская Федерация имеет в своем составе три вида субъектов — государства в составе Российской Федерации, преобразованные, как правило, из бывших автономных республик, государственно-территориальные образования — края, области и города федерального значения, бывшие прежде наиболее крупными административно-территориальными единицами Российской Федерации, и национально-государственные образования — автономная область и автономные округа. Таким образом, в составе субъектов Российской Федерации и сейчас сохраняются традиционные автономные образования.

Автономия в Российской Федерации — это самостоятельное осуществление государственной власти находящимися в ее составе национально-государственными образованиями в пределах компетенции, устанавливаемой федеральными органами государственной власти при участии соответствующей автономной единицы.

Автономия в Российской Федерации построена по национальному признаку. Это значит, что она создается с учетом национального состава населения, проживающего на ее территории. В зависимости от численности населения, уровня и перспектив развития экономики и других факторов образуются различные виды автономии — автономная область или автономный округ. При этом принимается во внимание воля населения создать то или иное автономное образование или преобразовать один вид автономии в другой.

В Российской Федерации автономия длительное время осуществлялась в двух формах: государственной, которая воплощалась в национальном государстве — автономной республике, и административной, представленной автономными областями и автономными округами.

Государственная автономия характеризовалась значительным объемом прав, наличием конституции, высших органов государственной власти, законодательства, гражданства. Административная автономия всех этих признаков, свойственных государственной автономии, не имела.

В настоящее время в Российской Федерации автономия осуществляется только в одной форме — административной.

С учетом изложенного можно сказать, что государственное устройство Российской Федерации — это территориальная организация Российской Федерации, характеризующаяся федеративной формой ее государственных связей с республиками в составе Российской Федерации, краями, областями, городами федерального значения, автономной областью и автономными округами.

Государственное устройство Российской Федерации — один из важнейших институтов конституционного права Российской Федерации. Объединяемые им нормы регулируют широкий круг общественных отношений, возникающих в процессе создания и функционирования Российской Федерации и ее субъектов. Они не только регулируют различные стороны государственного устройства Российской Федерации, но и оказывают существенное влияние на содержание других конституционно-правовых институтов, поскольку именно государственным устройством Российской Федерации определяются в значительной мере порядок образования, система и компетенция государственных органов как самой Федерации, так и ее субъектов и т.д.

Нормы института государственного устройства содержатся в гл. 3 Конституции РФ «Федеративное устройство», определяющей правовые основы статуса Федерации и ее субъектов, дающей полный перечень этих субъектов, устанавливающей исключительную, а также совместную с ее субъектами компетенцию Российской Федерации.

Нормы института государственного устройства содержатся также в Федеративном договоре от 31 марта 1992 г., в нормативных актах органов государственной власти Российской Федерации; в конституциях, уставах и других законодательных актах субъектов РФ.

Однако Конституция РФ рассматривает федерацию в России не только как форму государственного устройства страны, но и как одну из основ конституционного строя Российской Федерации, установленных в гл. 1. В государственном устройстве Российской Федерации, которое основывается на принципе федерализма, находит одно из проявлений ее демократизм как государства.

В России федерализм — это прежде всего государственная организация национальных отношений. Исторический опыт российского федерализма подтвердил его жизненную необходимость для разрешения национального вопроса в Республике, для осуществления суверенитета наций, составляющих многонациональный народ Российской Федерации.

Российский федерализм обеспечивает суверенитет наций, проживающих на территории Российской Федерации. Суверенитет нации означает ее верховенство и независимость в решении вопросов своей внутренней жизни и взаимоотношений с другими нациями, ее свободное волеизъявление в избрании формы своей национальной государственности.

Российский федерализм означает свободное развитие наций и народностей, проживающих на территории России. Такое развитие выражается в создании различных форм национальной государственности народов Российской Федерации — республик, автономной области, автономных округов, а также в преобразовании одних форм национальной государственности в другие. Свободное развитие наций и народностей означает также развитие национальных языков.

Однако российский федерализм — не только форма разрешения национального вопроса в многонациональной Республике, но и форма демократизации управления государством.

Федерализм имеет существенные преимущества в этом отношении перед унитаризмом. Децентрализация государственной власти и распределение ее по регионам — важная гарантия демократизма в управлении государством. Центр в таких условиях лишается монополии на власть и потому не может употребить ее произвольно, она повсеместно встречается со «сдержками и противовесами». Открывается больше возможностей для устройства управления на местах в соответствии с их интересами, а интересы одного региона не приносятся в жертву интересам других. В результате образуются многочисленные центры интересов, характеризующиеся своими особенностями, и вместо единообразия, установленного центром, создается единство в разнообразии, что и составляет высшую цель общественного развития.

Базирующаяся на принципе федерализма децентрализация государственной власти обеспечивается разграничением предметов ведения и полномочий между Российской Федерацией, составляющими ее республиками, краями, областями, городами федерального значения, автономной областью, автономными округами и местным самоуправлением.

В соответствии с принципом федерализма основы правового статуса республик, краев, областей, городов федерального значения, автономной области, автономных округов устанавливаются и гарантируются Конституцией РФ. Конституции республик, уставы краев, областей, городов федерального значения, автономной области и автономных округов не могут противоречить Конституции РФ. Полномочия Российской Федерации, не отнесенные ее Конституцией к ведению Федерации либо к совместному ведению Федерации и республик, краев, областей, городов федерального значения, автономной области, автономных округов, осуществляются республиками, краями, областями, городами федерального значения, автономной областью, автономными округами самостоятельно в соответствии с Конституцией РФ.

Федеративное устройство Российской Федерации основывается на ряде принципов, обусловленных ее демократической сущностью. Эти принципы являются исходными началами территориального устройства не только самой Федерации, но и ее субъектов. К ним, согласно Конституции РФ (ст. 5), относятся: государственная целостность Российской Федерации; единство системы государственной власти; разграничение предметов ведения и полномочий между органами государственной власти Российской Федерации и органами государственной власти субъектов Российской Федерации; равноправие и самоопределение народов в Российской Федерации; равноправие субъектов Российской Федерации во взаимоотношениях с федеральными органами государственной власти.

1. Государственная целостность Российской Федерации. Российская Федерация состоит из государств, государственно-территориальных и национально-государственных образований, созданных для достижения общих целей с помощью федеральной власти. Это предполагает стремление субъектов Российской Федерации к государственному, политическому и социально-экономическому единству, которое выражается в государственной целостности Российской Федерации.

Каждому подлинно федеративному государству свойственно унитарное начало. Это начало не противоположно федерализму. Такой противоположностью является единое государство. Унитаризм и федерализм есть те две основные силы, которые действуют внутри федеративного государства и определяют его действительный облик в зависимости от преобладания одной из них. Однако ни одна из этих составляющих не теряет своего влияния полностью. Если исчезнет унитарное начало, то федеративное государство подвергнется опасности дезинтеграции, и наоборот, если нежизненным оказывается федерализм, федеративное государство превращается в полностью единое.

Государственная целостность Российской Федерации обеспечивается целостностью и неприкосновенностью ее территории; единством экономического пространства, которое не допускает установления таможенных границ, пошлин, сборов и каких-либо препятствий для свободного перемещения товаров, услуг и финансовых средств; верховенством Конституции РФ и федеральных законов на всей территории Российской Федерации; единым гражданством Российской Федерации; отсутствием у субъектов Российской Федерации права выхода из состава Федерации или иного изменения своего статуса без согласия РФ, поскольку одностороннее решение такого рода вопросов представляет угрозу государственной целостности России, единству системы государственной власти.

2. Единство системы государственной власти. Единство системы государственной власти — одна из гарантий государственной целостности Российской Федерации. Одновременно это единство выступает в качестве одного из важнейших проявлений суверенитета Российской Федерации.

Единство системы государственной власти выражается в наличии единого органа или системы органов, составляющих в своей совокупности высшую государственную власть. Юридические признаки единства системы государственной власти состоят в том, что совокупная компетенция государственных органов охватывает все полномочия, необходимые для осуществления функций государства, а те или иные органы этой системы не могут предписывать одновременно одним и тем же субъектам при одних и тех же обстоятельствах взаимоисключающие правила поведения.

В Российской Федерации государственная власть реализуется системой, в которую входят федеральные государственные органы — Президент, законодательные, исполнительные и судебные органы, а также государственные органы всех субъектов Федерации.

3. Разграничение предметов ведения и полномочий между органами государственной власти Российской Федерации и органами государственной власти субъектов Российской Федерации. Система органов государственной власти основана на принципе разделения властей не только по горизонтали, т.е. между законодательной, исполнительной и судебной властями, но и по вертикали, т.е. разграничении предметов ведения и полномочий различных видов органов Российской Федерации и ее субъектов. Конституция РФ устанавливает рамки полномочий для каждого вида федеральных органов, за пределы которых они не вправе выходить, а также характер их взаимоотношений с органами власти субъектов Федерации.

Реализуя принцип разделения властей по вертикали, что свойственно сегодня практически всем демократическим государствам, и признавая при этом в достаточно широком масштабе право на самостоятельность субъектов Федерации, Российская Федерация не только значительно увеличивает круг реальных носителей власти, но и добивается разграничения их полномочий. Тем самым создается система, в которой каждый орган осуществляет государственные полномочия по строго определенному кругу вопросов, и лишь вся система в своей совокупности реализует государственную власть в целом.

Необходимо подчеркнуть, что разграничение компетенции между органами власти Федерации и ее субъектов базируется на добровольном признании субъектами приоритета задач и целей Федерации, а следовательно, на ограничении субъектов в их правах.

4. Равноправие и самоопределение народов Российской Федерации. Все народы в Российской Федерации пользуются одинаковыми правами. Равноправие народов означает равенство их прав во всех вопросах государственного строительства, в развитии культуры и в других областях.

Народы Российской Федерации пользуются равными правами на самоопределение, т.е. прежде всего на избрание формы своей государственности. В настоящее время в Российской Федерации имеется: 21 республика, одна автономная область и 10 автономных округов. Все они являются формой объединения многих народов. Это означает, что десятки народов обрели в Российской Федерации свою государственность, а следовательно, реализовали на практике свое право на самоопределение.

Право народов на самоопределение может осуществляться в самых различных формах. Согласно Декларации о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом ООН, принятой Генеральной Ассамблеей ООН 24 октября 1970 г., такими формами являются: создание суверенного независимого государства; свободное присоединение к независимому государству или объединение с ним; установление любого другого политического статуса. Однако выбор народом одной из этих форм самоопределения не может вести к нарушению государственного единства и ущемлению прав человека. Вместе с тем в Декларации подчеркивается недопустимость использования ссылок на самоопределение для подрыва государственного и национального единства. В ней указывается, что ничто в самоопределении народов «не должно толковаться как санкционирующее или поощряющее любые действия, которые вели бы к расчленению или к частичному или полному нарушению территориальной целостности или политического единства суверенных и независимых государств, действующих с соблюдением принципа равноправия и самоопределения народов, как этот принцип изложен выше; и, вследствие этого, имеющих правительства, представляющие весь народ, принадлежащий к данной территории без различий расы, вероисповедания или цвета кожи.

Каждое государство должно воздерживаться от любых действий, направленных на частичное или полное нарушение национального единства и территориальной целостности любого другого государства или страны»1.

Аналогичные положения содержатся и в ряде других международно-правовых актов (например, в Хельсинкском заключительном акте 1975 г., Конференции по человеческому измерению СБСЕ 1990 г.). Таким образом, все народы Российской Федерации имеют право на самоопределение. Однако это право может быть реализовано либо только в рамках Российской Федерации, либо в любой другой форме, но только с согласия Российской Федерации. Следует сказать, что новой формой самоопределения народов в Российской Федерации является национально-культурная автономия, представляющая собой общественное объединение граждан России, относящих себя к определенным этническим общностям, для самостоятельного решения вопросов сохранения самобытности, развития языка, образования, национальной культуры.

Национально-культурная автономия основывается на принципах: свободного волеизъявления граждан при отнесении себя к определенной этнической общности; добровольной самоорганизации и самоуправления; многообразия форм внутренней организации национально-культурной автономии; сочетания общественной инициативы с государственной поддержкой; уважения языка, культуры, традиций и обычаев граждан различных этнических общностей; законности.

Образование и деятельность национально-культурной автономии регулируются Федеральным законом от 17 июня 1996 г. «О национально-культурной автономии». Этот Закон определяет правовые основы национально-культурной автономии, создает правовые условия взаимодействия государства и общества для защиты национальных интересов граждан Российской Федерации в процессе выбора ими путей и форм своего национально-культурного развития2.

5. Равноправие субъектов Российской Федерации во взаимоотношениях с федеральными органами государственной власти. Это равноправие означает, что все субъекты Российской Федерации обладают одинаковыми правами в своих взаимоотношениях с федеральными органами государственной власти, что в составе Федерации не может быть субъектов, имеющих в данных взаимоотношениях какие-либо преимущества по сравнению с другими составляющими ее субъектами. В этом смысле все субъекты, находящиеся в составе Российской Федерации, равноправны.

Однако это равноправие, разумеется, не означает, что все субъекты РФ вообще обладают одинаковыми правами. Республика в составе Российской Федерации является государством, и она, конечно, не может иметь одинаковые права, скажем, с автономным округом. Вместе с тем, бесспорно, равноправны все республики в составе Российской Федерации, равноправны все области и края, равноправны все города федерального значения, равноправны все автономные округа.

Принципы государственного устройства Российской Федерации тесно взаимосвязаны. Их главная цель и практическое назначение состоят в том, чтобы способствовать успешному государственному строительству в РФ.

Следует отметить, что закрепление в Конституции РФ федеративного устройства России не означает, что основы и формы сложившейся федеративной организации неизменны. Неизменным должно оставаться деление Федерации на субъекты, хотя сами субъекты могут быть иными; неизменно и тесное сотрудничество между Федерацией и ее субъектами, однако не обязателен на все времена нынешний объем полномочий как Федерации, так и ее субъектов.

2. Конституционный статус Пермской области как субъекта Российской Федерации

Края, области, города федерального значения Москва и Санкт-Петербург являются государственно-территориальными образованиями. Конституция РФ 1993 г. (ст.5) впервые признала их равноправными субъектами Российской Федерации. В настоящее время в составе России имеется 6 краев, 49 областей и 2 города федерального значения.

Основы правового статуса Пермского края (области) установлены в Конституции РФ; Договоре о разграничении предметов ведения и полномочий между органами государственной власти Российской Федерации и органами государственной власти Пермской области и органами государственной власти Коми-Пермяцкого автономного округа (Пермь, 31 мая 1996 г.); указе Президента РФ «Об основных началах организации государственной власти в субъектах Российской Федерации» от 22 октября 1993 г., в утвержденном этим указом «Положении об основных началах организации и деятельности органов государственной власти краев, областей, городов федерального значения, автономной области, автономных округов Российской Федерации на период поэтапной конституционной реформы» и другими правовыми актами.

Пермский край обладает элементами учредительной власти. Согласно ст. 5 Конституции РФ он имеет свой устав и законодательство. В соответствии со статьей 66 Конституции РФ устав принимается законодательным (представительным) органом Пермского края. Принципиально важным является закрепленное в Конституции РФ право изменения статуса субъекта по взаимному согласию федерации и субъекта в соответствии с федеральным конституционным законом (п. 5 ст. 66 Конституции РФ).

Края, области, города федерального значения как субъекты федерации обладают элементами территориального верховенства, так как границы между ними могут быть изменены только с их взаимного согласия.

Как самостоятельное звено субъектов Пермский край имеет систему органов государственной власти: законодательных, исполнительных и судебных.

Государственно-правовым признаком Пермского края является конституционно закрепленное право законодательной деятельности. Как установлено в ст. 76 п. 4 Конституции РФ, вне пределов ведения Российской Федерации и совместного ведения федерации и субъектов края, области, города федерального значения осуществляют собственное правовое регулирование, включая принятие законов и иных нормативных правовых актов. Пермский край наделен правом законодательной инициативы в федерации. Он имеет прямое представительство в Совете Федерации (2 представителя: по одному от законодательной и исполнительной власти).

Будучи равноправными субъектами федерации, края, области и города федерального значения не являются государствами. Они не имеют своих конституций, гражданства, на их территории употребляется общефедеральный государственный язык — русский.

Компетенция Пермского края многообразна. Согласно ст. 73 Конституции РФ вне пределов ведения Российской Федерации и полномочий федерации по предметам совместного ведения Российской Федерации и ее субъектов Пермский край обладает всей полнотой государственной власти.

Органы государственной власти Пермского края:

обеспечивают соответствие уставов, законов и иных актов Конституции и законам Российской Федерации;

осуществляют защиту прав и свобод человека и гражданина, обеспечивают законность, правопорядок и общественную безопасность;

решают вопросы изменения своих границ, устанавливают территориальное деление и организуют местное самоуправление;

распоряжаются собственностью, если она не имеет федерального статуса;

организуют защиту исконной среды обитания и традиционного образа жизни малочисленных этнических общностей;

проводят в жизнь положения административного, жилищного, земельного, водного, лесного законодательства, законодательства о недрах и охране окружающей среды;

решают общие вопросы воспитания, образования, науки и культуры, физической культуры и спорта;

руководят здравоохранением;

осуществляют защиту семьи, материнства, отцовства и детства;

социальную защиту, социальное обеспечение;

организуют рациональное использование природных ресурсов, охраны окружающей среды и обеспечение экологической безопасности; охрану памятников истории и культуры;

организуют карантин, борьбу с катастрофами, стихийными бедствиями, эпидемиями, ликвидацию их последствий.

Пермский край может быть самостоятельным субъектом международных и внешнеэкономических связей, соглашений с другими субъектами Российской Федерации, если это не противоречит федеральному законодательству.

Проекты федеральных законодательных актов по предметам совместного ведения направляются для согласования в края, области и города федерального значения.

Задача

17 апреля Государственная Дума приняла федеральный закон о снижении федерального налога на добавленную стоимость на 5%. Совет Федерации из-за майских праздником смог рассмотреть закон на своем заседании только 6 мая, не одобрил закон и предложил Думе создать согласительную комиссию. Председатель Думы, полагая, что Совет Федерации «молчанием» одобрил закон, направил закон Президенту РФ для подписания и обнародования.

Оцените правомерность действий всех субъектов.

Каким может быть продолжение законодательного процесса в отношении этого закона?

Решение.

В соответствии с ч. 1 ст. 105 Конституции РФ Федеральные законы принимаются Государственной Думой.

Согласно п. б ст. 106 Конституции РФ федеральные законы, принятые Государственной Думой по вопросам федеральных налогов и сборов подлежат обязательному рассмотрению в Совете Федерации.

Как предписывает ч. 3 ст. 105 Конституции РФ принятые Государственной Думой федеральные законы в течение пяти дней передаются на рассмотрение Совета Федерации.

Первое предложение ч. 4 ст. 105 Конституции РФ предусматривает необходимость выраженного или молчаливого одобрения Советом Федерации федерального закона, принятого Государственной Думой. Без этого дальнейшее его движение невозможно. Выраженное одобрение заключается в соответствующем постановлении Совета, молчаливое — в отсутствии реакции Совета на федеральный закон в течение 14 дней по его поступлении. Возможность молчаливого одобрения предусмотрена с целью не допустить применения Советом задержки закона на неопределенное время, и, возможно, навсегда, чтобы обойти положение ч. 5 ст. 105 Конституции.

Регламент Совета Федерации, утвержденный постановлением Совета от 6 февраля 1996 г. N 42-СФ «О Регламенте Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации»3, впоследствии многократно измененным, урегулировал в гл. 10 порядок рассмотрения Советом федеральных законов, принятых Думой.

Эти федеральные законы направляются на имя Председателя Совета Федерации. К ним прилагаются стенограмма заседания Государственной Думы и материалы, которые были представлены при внесении законопроекта в Думу. Если в документах и материалах, сопровождающих поступившие из Думы федеральные законы по вопросам введения или отмены налогов, освобождения их от уплаты, выпуска государственных займов, изменения финансовых обязательств государства, другие федеральные законы, предусматривающие расходы, покрываемые за счет федерального бюджета, отсутствует заключение Правительства РФ, Совет Федерации обязан запросить заключения на указанные федеральные законы в Государственной Думе. Отсутствие заключений Правительства может служить основанием для отклонения указанных федеральных законов.

Установленный ч. 4 ст. 105 Конституции РФ 14-дневный срок, в течение которого Совет Федерации рассматривает поступивший из Государственной Думы федеральный закон, исчисляется со дня, следующего за днем регистрации этого закона в Совете Федерации. Если первый и последний день срока приходятся на нерабочий день, то днем поступления федерального закона в Совет Федерации или окончания срока его рассмотрения в Совете Федерации считается следующий за ним рабочий день.

Согласно Постановлению Конституционного Суда Российской Федерации по делу о толковании части 4 статьи 105 и статьи 106 Конституции Российской Федерации рассмотрение в Совете Федерации федерального закона, подлежащего в соответствии со статьей 106 Конституции Российской Федерации обязательному рассмотрению в этой палате, должно начаться согласно части 4 статьи 105 Конституции Российской Федерации не позднее четырнадцати дней после его передачи в Совет Федерации.

Если Совет Федерации в течение четырнадцати дней не завершил рассмотрения принятого Государственной Думой федерального закона, подлежащего в соответствии со статьей 106 Конституции Российской Федерации обязательному рассмотрению в Совете Федерации, этот закон не считается одобренным, и его рассмотрение продолжается на следующем заседании Совета Федерации до вынесения решения о его одобрении либо отклонении.

Таким образом, Председатель Думы неправомерно направил закон Президенту РФ для подписания и обнародования.

Поэтому данный закон должен быть отозван из канцелярии Президента.

Федеральный закон считается одобренным Советом Федерации, если за него проголосовало более половины общего числа членов Совета Федерации. Нерассмотренный Советом Федерации в срок закон направляется Президенту для подписания и обнародования Государственной Думой, а одобренный — Советом Федерации.

Постановление об одобрении федерального конституционного закона принимается большинством, не менее трех четвертей, общего числа депутатов Совета Федерации. Если рассматриваемые законы не набрали установленной нормы голосов, они считаются не принятыми.

Получив от Совета Федерации постановление об отклонении федерального закона, Совет Государственной Думы передает материалы в ответственный комитет, который представляет Думе свои предложения по преодолению возникших разногласий.

По инициативе двух палат Федерального Собрания, Президента страны, субъекта, внесшего законопроект, может быть создана согласительная комиссия из числа депутатов Государственной Думы и Совета членов Федерации (ст. 105 Конституции РФ).

Согласительная комиссия рассматривает каждое возражение Совета Федерации, стремясь выработать единый текст федерального закона.

Предложения согласительной комиссии могут быть приняты Государственной Думой простым большинством голосов. Федеральный закон в данной редакции вновь направляется в Совет Федерации.

В случае несогласия Государственной Думы с решением Совета Федерации и согласительной комиссии федеральный закон считается принятым, если за него проголосовало не менее двух третей общего числа депутатов Государственной Думы.

Заключение

Из вышеизложенного можно заключить, что федерация — это объединение двух или нескольких государств в одно новое государство, а федеративное государство представляет собой сложное государство, в состав которого входят другие государства. Автономия в Российской Федерации построена по национальному признаку, поэтому можно сказать, что государственное устройство Российской Федерации — это территориальная организация Российской Федерации, характеризующаяся федеративной формой ее государственных связей с республиками в составе Российской Федерации. Федеративное устройство Российской Федерации основывается на ряде принципов, обусловленных ее демократической сущностью. К ним относятся: государственная целостность Российской Федерации; единство системы государственной власти; разграничение предметов ведения и полномочий между органами государственной власти Российской Федерации и органами государственной власти субъектов Российской Федерации; равноправие и самоопределение народов в Российской Федерации; равноправие субъектов Российской Федерации во взаимоотношениях с федеральными органами государственной власти. Государственная целостность Российской Федерации обеспечивается целостностью и неприкосновенностью ее территории; единством экономического пространства; верховенством Конституции РФ и федеральных законов на всей территории Российской Федерации; единым гражданством Российской Федерации.

Основы же правового статуса Пермского края установлены, прежде всего, в Конституции РФ. Пермский край обладает элементами учредительной власти, он имеет свой устав и законодательство. В соответствии со статьей 66 Конституции РФ устав принимается законодательным органом Пермского края. Важным является закрепленное в Конституции РФ право изменения статуса субъекта по взаимному согласию федерации и субъекта в соответствии с федеральным конституционным законом.

Как самостоятельное звено субъектов Пермский край имеет систему органов государственной власти: законодательных, исполнительных и судебных. Государственно-правовым признаком Пермского края является конституционно закрепленное право законодательной деятельности. Пермский край может быть самостоятельным субъектом международных и внешнеэкономических связей, соглашений с другими субъектами Российской Федерации, если это не противоречит федеральному законодательству.

Список литературы

Конституция Российской Федерации (принята на всенародном голосовании 12 декабря 1993 г.)//Российская газета от 25 декабря 1993 года.

Регламент Государственной Думы Федерального Собрания РФ от 22 января 1998 г. // СЗ РФ. 1998. № 7. Ст. 801.

Регламент Совета Федерации Федерального Собрания РФ 2002 г. // СЗ РФ. 2002. № 7. Ст. 635.

Постановление Конституционного Суда Российской Федерации по делу о толковании части 4 статьи 105 и статьи 106 Конституции Российской Федерации // Вестник Конституционного Суда. 1995. № 2-3.

Устав Пермской области в ред. от 22 мая 1997 г.

Михалева Н. Новое федеративное устройство России.// Государство и право.-1992 № 11.

Саломаткин А.С. Территориальная организация Российского государства. Челябинск, 1996.

Умнова И.А. Конституционные основы современного российского федерализма. М., 1998.

1 Международное право в документах. М., 1982. С. 4 — 12.

2 СЗ РФ. 1996. N 25. Ст. 2965.

3 СЗ РФ, 1996, N 7, ст. 655/