Автор: admin

ПЛАН.

Вступ.

Поняття, суть і значення стадій кримінального судочинства.

Загальна характеристика основних стадій кримінально-процесуального судочинства.

Виняткові стадії кримінально-процесуального судочинства.

Висновок.

Використана література.

Вступ

Кримінальний процес — це не тільки заснована на законі діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і судна щодо розкриття злочинів, викриття і покарання винних, але і її чітка система. Найбільш характерними елементами цієї системи є стадії, тобто етапи що змінюють один одного послідовно в процесуальній діяльності, що характеризуються:

Наявністю конкретних задач, що підкоряються всім задачам кримінального процесу в цілому;

Колом державних органів і інших осіб, що приймають участь у вирішені задач даної стадії;

Порядком ( процесуальною формою ) діяльності;

Характером і формою рішення, що виражає виконання задач даної стадії;

Встановленими в законі термінами даного етапу процесуальної діяльності.

Кожна стадія поруч із загальними задачами кримінального процесу, має свої задачі й особливості провадження .У кримінальному процесі України нараховується вісім стадій :

порушення кримінальної справи;

попереднє розслідування ;

попередній розгляд справи ;

судовий розгляд ;

апеляційне проведення ;

виконання вироку ;

проведення в порядку нагляду ;

перегляд судового рішення в порядку виключного провадження .

З цього можна зробити висновок, що сукупність стадій утворює систему кримінального процесу.

Поняття, суть, значення, стадій у кримінальному процесі.

У кримінальному процесі України, стадії визначаються, як самостійні пов’язані між собою частини кримінального процесу, відмежовані одна від іншої підсумковим процесуальним рішенням характеризуються безпосередніми задачами (що випливають із загальних задач судочинства), колом органів і осіб, що беруть участь у справі, порядком виконання процесуальних дій і характером кримінально-процесуальних відносин.

Таким чином, кожній стадії як самостійній частині кримінального процесу властиві:

безпосередні задачі;

визначене коло суб’єктів;

особливий порядок (процесуальна форма) виконання процесуальних дій ,що визначається змістом безпосередніх цілей даної стадії й особливостями вираження в ній загальних принципів процесу;

специфічний характер кримінально процесуальних відносин;

підсумкове процесуальне рішення, що завершує цикл процесуальних дій і відносин, що тягне перехід справи на наступний рівень (якщо справа не зупиняється чи не призупиняється).

Сукупність стадій, пов’язаних між собою загальними задачами і принципами судочинства, утворює систему кримінального процесу.

Кримінальний процес складається із шести основних стадій і двох виняткових.

Основні стадії:

1)порушення кримінальної справи;

2)попереднє розслідування ;

3)попередній розгляд справи ;

4)судовий розгляд справи ;

5)апеляційне проведення ;

6)виконання вироку.

Виняткові:

проведення в порядку нагляду;

відновлення справи за нововиявленними обставинами.

Загальна характеристика основних стадій кримінально-процесуального судочинства.

Порушення кримінальної справи є першою початковою стадією кримінального процесу. Суть її полягає в тому, що компетентні органи повинні установити чи наявність відсутність передбачених законом приводів і основ для того, щоб прийняти рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи. У цій стадії також по можливості встановлюється наявність чи відсутність обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, а також інших обставин, що є підставою для відмови в порушені кримінальні справи.

Порушення кримінальної справи містить у собі систему процесуальних дій і правовідносин, зокрема прийняття, розгляд і перевірку заяв і повідомлень про злочин, вжиття заходів щодо відвернення і припинення злочинів, прийняття рішень про порушення кримінальної справи чи про відмову в її порушенні, прокурорський нагляд за законністю й обґрунтованості зазначених дій, перевірку судом скарг осіб, законності й обґрунтованості постанови прокурора, слідчого, органа дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи.

Необхідною передумовою для порушення кримінальної справи є наявність законних приводів і основ. Ч.1 ст.94 КПК передбачає такі приводи для порушення кримінальної справи:

Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян.

Повідомлення представників влади, громадськості або громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним.

Явка з повинною.

Повідомлення, опубліковані в пресі.

5. Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину. Цей перелік є вичерпний.

Справа може бути порушена тільки в тих випадках, якщо є достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину.

Згідно ст.98 КПК при наявності приводів і основ, зазначених у ст.94 КПК, прокурор, слідчий, орган чи дізнання суддя зобов’язані винести постанову, а суд постанову про порушення кримінальної справи, вказавши підстави для порушення справи, статті кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також подальший її напрямок. Якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, що вчинила злочин, кримінальна справа повинна бути порушена щодо даної особи. Після порушення справи:

Прокурор направляє справи для проведення попереднього чи наслідку дізнання;

Слідчий починає попереднє наслідок, а орган дізнання починає дізнання;

Суд направляє справа прокурору для провадження попереднього дізнання, а справи про злочини, зазначені в ч.1 ст.27 КПК, приймає для розгляду в суді.

У даній стадії процесу компетентні органи в специфічній формі за допомогою процесуальних засобів з’ясовують наявність у діях особи ознак злочину. Стадія порушення кримінальної справи закінчується винесенням постанови про порушення кримінальної справи чи постанови про відмову в порушенні кримінальної справи ст.99 КПК, тобто після відмови в порушенні кримінальної справи кримінальний процес не знаходить продовження.

У випадку порушення кримінальної справи процес переходить в іншу стадію.

Друга стадія кримінального процесу має назву попереднє розслідування.

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами (ст.15 КПК).Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом .Суд може не погоджуватися з оцінкою органів попереднього розслідування зібраних ними в справі доказів, доповнити доказовий матеріал за власною ініціативою чи з ініціативи учасників судового розгляду. Попереднє розслідування має свій самостійний характер, що визначається:

Чітко обкресленими границями в системі кримінального процесу (від постанови про порушення кримінальної справи до моменту винесення рішення, яким завершується проведення розслідування);

Має свою процесуальну форму і зміст, в якому визначається її задачі.

Змістом стадії попереднього розслідування є регламентована кримінально процесуальним законом діяльність органів дізнання і попереднього розслідування, по встановленню обставин вчинення злочину, осіб причетних до цього злочину, по припиненню і запобіганню вчиненню злочинів.

Задачею стадії попереднього розслідування є:

Швидке і повне розкриття злочинів і притягнення винних осіб у його вчиненні, до участі в справі як обвинувачених і охороні від необґрунтованого притягнення осіб не причетних до вчинення злочину;

Вживання заходів щодо відшкодування шкоди, завданої злочином;

Виявлення причин вчинення злочину і умов, що цьому сприяли, і вжиття заходів щодо їхнього усунення (ст.2, 23, 23-1, 29 КПК). При цьому забезпечують охорону прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть участь у справі.

Тільки виконання задач цієї стадії є підставою для винесення органом попереднього розслідування рішення про передачу справи до наступної судової стадії, чи про закінчення проведення у справі (ст.212 КПК). На думку вчених у структурі попереднього розслідування можна умовно відокремити чотири етапи, що повинна пройти кожна кримінальна справа, перед тим як вона надійде до суду:

Проведення після порушення справи невідкладних і інших слідчих дій для з’ясування події злочину й участі в ньому конкретного обличчя;

Виконання процесуальних дій, пов’язаних із притягнення особи як обвинуваченої, пред’явленням їй обвинувачення, її допитом, застосуванням до неї запобіжних заходів і інших заходів процесуального примуса;

Збирання і перевірка всіх інших необхідних доказів, що підтверджують чи спростовують обвинувачення, чи обтяжують пом’якшують кримінальну відповідальність обвинуваченого;

Виконання процесуальних дій, пов’язаних із закінченням розслідування, і складанням відповідного підсумкового процесуального документу і належним напрямкам справи.

З моменту надходження справи з обвинувальним висновком до суду починається третя стадія кримінального процесу – попередній розгляд справи суддею . Суть цієї стадії полягає в тому, що суддя одноосібно, а у встановлених законом випадках суд колегіально в розпорядницькому засіданні вивчає матеріали справи і, не вирішуючи свідомо питання про винність обвинуваченого у вчиненні злочини, з’ясовує у встановленому процесуальним законом порядку наявність чи відсутність достатніх фактичних і юридичних основ для розгляду справи в судовому засідання. Встановивши, що в справі щодо обвинуваченого зібрано досить доказів для розгляду її по суті і попереднє розслідування проведене з дотриманням усіх вимог закону, суддя виносить постанову про призначення справи до судового розгляду (ст.245 КПК). З моменту віддачі до суду обвинувачений стає підсудним.

Віддача до суду має вузьку задачу — на підставі зібраних у справі матеріалів попередньо з’ясувати:

Чи зібраний у справі досить доказів для повного і всебічного встановлення всіх обставин, що входять у предмет доказування (ст.23, 64, 433 КПК), і в першу чергу щодо обвинуваченого, щоб поставити його в положення підсудного і розглянути в судовому засіданні справа по суті пред’явленого обвинувачення і чи ці докази належать до кримінальної справи і є припустимими;

Чи дотримані вимоги закону щодо забезпечення процесуальних прав обвинуваченого та інших учасників процесу, і в першу чергу право на захист;

Чи проведене попереднє розслідування у відповідності з законом;

Чи немає в справі обставин, що виключають провадження в кримінальній справі (ст.6 КПК).

Ця стадія необхідна насамперед для захисту прав обвинуваченого. Вона є однієї з гарантій від безпідставної віддачі його до суду, що супроводжується не тільки моральними, а і фізичними стражданнями, особливо якщо щодо підсудного обирається такий запобіжний захід, як взяття під варту(ст.155 КПК). Адже необґрунтоване пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину і ведення її до суду шкодить не тільки даній особі, а й інтересам правосуддя, а також суспільству і державі в цілому. Саме тому суд у цій стадії процесу вправі при наявності підстав закрити провадження у справі, повернути її на додаткове розслідування, змінити кваліфікацію дії обвинуваченого , виключити окремі епізоди обвинувачення. Ці права надані судна з метою — не допустити не тільки безпідставного засудження обвинуваченого, але і попередити можливість судового провадження щодо особи, що необґрунтовано притягнута як обвинувачений. На стадію попереднього розгляду справи суддею покладаються також задача підготовки до наступної стадії — судового розгляду, що забезпечує всебічне, повне й об’єктивне дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, попередній розгляд справи суддею є контрольною стадією щодо попереднього розслідування і підготовчо-організаційної щодо судового розгляду справи. Вона посідає важливе місце в системі стадій кримінального процесу. Її основне призначення полягає в тому, щоб не допустити до судового розгляду неповно розслідуваних справ, а також справ, розслідування яких проводилося з порушенням вимог кримінального і процесуального закону. Цим самим попередній розгляд справи суддею стимулює якісну слідчу і судову діяльність, попереджає необґрунтоване залучення до кримінальної відповідальності не винних осіб. Пленум Верховного Суду України поставив перед судами вимоги: “Викорінити з практики випадки неуважного, механічного підходу до рішення питань, пов’язаних з віддачею обвинуваченого до суду і призначенням справи до розгляду в судовому засіданні”, ретельно вивчати в стадії попереднього розгляду справи суддею, кримінальної справи: “…і при наявності важливої неповноти неправильності проведення чи дізнання попереднього розслідування, що не можуть бути зміщені в судовому засіданні, а також важливих порушень кримінально-процесуального закону чи наявності інших основ, зазначених у ст.246 КПК. Повертати їх на додаткове розслідування”.

Значена стадія, попередній розгляд справи суддею, складається також у тім, що в ній остаточно визначаються границі майбутнього судового розгляду: судовий розгляд буде проводитися лише щодо обвинувачених, відданих до суду, і тільки щодо того обвинувачення, за яким вони віддані до суду .

Судовий розгляд — це четверта, основна і найважливіша стадія кримінального процесу. У попередніх стадіях обставини справи з’ясовуються для того, щоб вирішити питання, чи є законні приводи, і достатні підстави для порушення кримінальної справи, пред’явлення обвинувачення конкретній особі і ведення її до суду. У цій стадії суд, здійснюючи правосуддя, розглядає і вирішує справи по суті, тобто остаточно досліджує всі її важливі обставини, перевіряє докази і виносить вирок — процесуальний акт; яким підсудний визнається винним у вчиненні злочину і йому призначається покарання, чи невинним. Зазначені питання є основними в процесі всього провадження в справі. Тому стадія судового розгляду і займає центральне місце в системі стадій кримінального процесу. Судовий розгляд є однієї з 8 основних стадій кримінального процесу, саме в ній найбільш повно реалізуються принципи правосуддя в кримінальних справах і весь комплекс його процесуальних гарантій.

Усі 8 стадій кримінального процесу є взаємозалежними, тому стадії: порушення кримінальної справи, що передує розслідування і попередній розгляд справи суддею служать необхідними етапами для підготовки до судового розгляду і вирішення справи по суті, а всі наступні стадії (апеляційне проведення, виконання вироку, касаційне провадження, перегляд судового рішення в порядку виключного провадження за нововиявленними обставинами) є засобами контролю за вірністю винесеного вироку й організація його виконання.

Сутність стадії судового розгляду полягає в тому, що суд детально розглядає всі обставини конкретної справи і приймає по ньому кінцеве рішення відповідно до закону. Суд безпосередньо досліджує наявні докази й оцінює їх, встановлює факт вчинення злочину чи наявність відсутність складу злочину в діях підсудного.

Його винність чи невинність, призначає чи покарання закриває справа.

На відміну від інших стадій кримінального процесу при судовому розгляді дослідження матеріалів ведеться судом з одночасною й активною участю прокурора, підсудного, захисника, потерпілого, інших учасників судового засідання. Суд має можливість вислухувати і враховувати при ухваленні рішення думки і пропозиції інших учасників судового розгляду, що висловлюються в судових дебатах. Маючи матеріали попереднього розслідування суд зобов’язаний перевірити всі зібрані докази, правомірність дій по їхньому збиранню. В умовах гласності судового засідання він досліджує також ті докази, що отримані за клопотаннями учасників судового розгляду ( підсудного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, прокурора і т.д. ) чи за ініціативою суду .

Умовами винесення законного й обґрунтованого акта правосуддя є забезпечення під час судового розгляду всіх обставин кримінальної справи і всіх доказів.

Ідея судового розгляду пов’язує всі стадії процесу в єдину систему кримінального судочинства.

Попередні стадії кримінального процесу виконують задачі підготовчого характеру. Попереднє розслідування і доведення злочинних дій обвинуваченого, залучення винного до кримінальної відповідальності, а також підготовчі дії до розгляду справи в судовому засіданні здійснюються для того, щоб зібрати для суду необхідні матеріали по яких він міг би більш глибоко розібратися і прийняти відповідне рішення.

Судовий розгляд проводиться не для підтвердження матеріалів і висновків органі попереднього розслідування чи прокурора, а для встановлення об’єктивної істини в справі і винесення законного, обґрунтованого вироку. Досліджуючи матеріали кримінальної справи, суд може погодитися з висновками органів попереднього розслідування, чи може скасувати їх. Судження цих органів виражені в процесуальних документах (актах), не повинні впливати на суд. Суд незалежний від їхніх висновків. Він зобов’язаний ретельно перевірити обґрунтованість рішень прийнятих слідчим чи органом дізнання, законність усіх проведених процесуальних дій і складених по них документів.

У такий спосіб судовий розгляд при рішенні справи по суті є єдиним способом здійснення правосуддя, одним з найважливіших засобів рішення, задач кримінального судочинства, ефективною гарантією права і законних інтересів громадян. У стадії судового розгляду найбільшою мірою виявляється попереджувально-виховне значення кримінального судочинства і формування правосвідомості громадян. Усе це жадає від суду неухильного дотримання норм кримінально-процесуального законодавства, що регламентують судовий розгляд, високої професійної і загальної культури його проведення.

Сам процес судового розгляду строго регламентований у кримінально-процесуальному законодавстві з урахуванням необхідності забезпечення умов для вірного й об’єктивного рішення справи судом. В інтересах встановлення істини в справі й ухвалення вірного рішення повинні точно дотримувати усі вимоги законодавства при проведенні судового розгляду; також необхідна відповідна організація і висока культура судового розгляду. У кримінально — процесуальному законодавстві сформовані загальні умови судового розгляду . Усі вони цілком відповідають принципам кримінального процесу, загальні умови судового розгляду до винесення вироку.

Загальні умови відображають особливості судового розгляду, вони постійні і незмінні при провадженні по будь-якій кримінальній справі й у будь-якому суді 1-ї інстанції.

Апеляційне провадження — це п’ята стадія кримінального процесу, розглядається апеляційними судами на підставі апеляції на рішення суду. Апеляція може бути подана: 1. На вироки , які не набрали законної сили , ухвалені місцевими судами; 2.На постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами; Апеляція також може бути подана: 1.На ухвали (постанови),ухвалені місцевим судом , про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування; 2.На окремі ухвали (постанови),ухвалені місцевими судами; 3.На інші постанови місцевих судів у випадках , передбачених цим Кодексом ; (ст.347 КПК).

Воля оскарження вироків учасниками судового розгляду, тобто кожен вирок суду (за винятком вироків, ухвалених Верховним Судом України) може бути оскаржений по закону учасником судового розгляду по своєму бажанню, тобто ніхто не може заборонити подать цій особі апеляцію. Апеляцію мають право подавати: 1.Засуджений , його законний представник і захисник , що до інтересів засудженого; 2. Виправданий його законний представник і захисник – у частині мотивів і підстав виправдання; 3.Законний представник , захисник неповнолітнього та сам неповнолітній, щодо якого застосовано примусовий захід виховного характеру ,- у частині, що стосується неповнолітнього; 4.Законний представник та захисник особи , щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру; 5.Обвинувачений , щодо якого справу закрито; 6. Обвинувачений , щодо якого справу направлено на додаткове розслідування; 7. Цивільний відповідач або його законний представник ; 8.Прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор , який затвердив обвинувальний висновок; 9.Потерпілий і його законний представник; 10. Цивільний позивач або його представник; 11. Особа , щодо якої винесено окрему ухвалу (постанову) суду; 12. Інші особи у випадках , передбачених цим Кодексом (ст. 348 КПК). Апеляція , за винятком випадків , передбачених (ч.5 ст.349) ,подається через суд , який постановив вирок , ухвалу чи постанову. Апеляція на вирок , ухвалу чи постанову суду першої інстанції , може бути подана протягом п’ятнадцяти діб з моменту їх проголошення , а засудженим , який перебуває під вартою , — в той же строк з моменту вручення йому копії вироку. Протягом строку , встановленого для подання апеляції , справа ніким не може бути витребувана із суду. Протягом цього строку суд зобов’язаний надати сторонам за їх клопотанням можливість ознайомитися з матеріалами справи.

Виконання вироку — постанова, що набрало законної сили є шостою завершальною стадією кримінального процесу. У ній реалізуються рішення суду про винність чи невинність підсудного, про обране винному покарання, про відшкодування завданої злочином шкоди та інші рішення, сформульовані в регулятивній частині вироку. Задачею цієї стадії є організація процесуальної діяльності, що спрямована на:

Звертання вироку до виконання;

Забезпечення у встановлених законом випадах повної чи часткової безпосередньої реалізації вироку (звільнення виправданого з-під варти, якщо він знаходиться під вартою ст. 342 КПК; чи обрання запобіжного заходу до набрання вироком законної сили ст. 343 КПК; 3. Рішення встановлених законом питань, що виникають у ході фактичного виконання вироку;

4.Здійснення контролю за виконанням вироку.

Правовідносини, що виникають під час реалізації цих задач, регулюються переважно нормами карно-процесуального права і встановлюють зміст стадії виконання вироку.

Отже, виконання вироку — це стадія кримінального процесу, у якій суд звертає вирок до виконання, здійснює контроль за проведенням його відповідними органами до реального виконання і вирішує у встановленому законом судовому порядку по представленню законом уповноважених органів , посадових осіб , клопотанням громадських організацій , громадян і за власною ініціативою передбачені кримінально-процесуальним законом важливі правові питання, що виникають у зв’язку з виконанням вироків. Ця стадія характеризується поруч такими важливими положеннями як:

Обов’язковість виконання вироків для всіх державних і суспільних структур, посадових осіб і громадян;

Оперативність звертання і приведення вироку до виконання;

Можливість зміни рішень суду щодо покарання в ході виконання вироку при наявності встановленого законом підстави;

Участь громадськості в рішенні судових питань, пов’язаних з виконанням вироку.

Значення цієї стадії полягає в тому, що вона створює необхідні передумови для безпосередньої реалізації прийнятих у вироку рішень, сприяє формуванню в громадян переконання в неминучості понесення покарання за вчинений злочин і недопущення покарання невинних, забезпечує охорону прав і законних інтересів учасників процесу.

Виняткові стадії кримінально-процесуального судочинства.

Як відзначалося раніш до виняткових стадій кримінального процесу відносяться такі стадії як:

Касаційне провадження;

Перегляд судового рішення в порядку виключного провадження;

Ці стадії прийнято називати винятковими тому, що кримінальна справа виявляється в одній з них в особливому, винятковому становищі, якщо переглядається законність і обґрунтованість вироку, чи постанови суду, уже набутого законної сили. Відбувається перегляд вироку, що виконується.

Касаційне провадження — це регламентована діючим кримінально-процесуальним законом діяльність уповноважених і посадових осіб судової влади і прокурора, спрямована на перевірку законності і обґрунтованості рішень усіх судових інстанцій, що набрало законної сили, шляхом винесення на них протесту в порядку нагляду, перевірки касаційним судом законності і обґрунтованості опротестованого вироку, чи постанови й ухвалення рішення в справі.

Отже, предметом розгляду в порядку нагляду можуть бути не тільки вироки, чи постанови судів , що набрали законної сили, а і постанови апеляційної інстанції і постанови і вищестоящих інстанцій. При цьому не має значення, чи вироки, постанови судів підлягали апеляційному оскарженню чи не підлягали.

Касаційне провадження має загальну задачу — перевірку властивими йому засобами і методами законності і обґрунтованості судових рішень і виправлення їхніх помилок шляхом скасування чи зміни. Разом з цим, маючи загальну задачу, використовуючи ряд загальних правил перевірки законності й обґрунтованості судових рішень і єдині підстави для їхнього скасування чи зміни. У касаційному порядку можуть бути перевірені: 1.Вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції; 2. Вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку (ст. 383 КПК). Касаційні скарги на судові рішення мають право подавати: 1.Засуджений, його законний представник і захисник; 2.Виправданий, його представник і захисник; 3.Позивач , відповідач або їх представники; 4.Потерпілий ,його представники. Перегляд судового рішення в порядку виключного провадження — це друга виняткова стадія кримінального процесу. Ця стадія характеризується тим, що в ній відбувається перегляд вироків, постанов , що набрали законної сили, внаслідок виявлення нових обставин, що раніш не були відомі особам, що розслідували справу чи суду, що розглядав її, і які встановлюють незаконність і необґрунтованість винесеного в справі судового рішення. Ці обставини вважаються новими незалежно від того, чи знав про їх хтось з учасників кримінального процесу. Важливо лише, щоб нові обставини, що є підставою для відновлення справи, не були відомі органам, що проводило розслідування, і судові при розгляді даної справи. Задачею провадження за нововивченими обставинами, як і проведення в касаційному порядку , є виправлення судових помилок, що привело до винесення незаконних і необґрунтованих вироків і постанов суду. Між собою ці стадії досить істотно відрізняються за підставами, термінами, порядком і наслідками перегляду вироку, постанови суду, що набрали законної сили. Перегляд судового рішення в касаційному порядку допускається лише при наявності основ, що випливають з матеріалів справи. Якщо сумніви в законності й обґрунтованості судового рішення пов’язані з обставинами, що були невідомі судові і виявлені після винесення відповідного вироку і постанови, що набрали законної сили, питання про перегляд такого рішення може бути розв’язане тільки в порядку впровадження за нововиявленними обставинами. Якщо за цих обставин винесений протест у касаційному порядку , касаційна інстанція може залишити його без задоволення і направити справу разом із усіма матеріалами прокурору для порушення кримінальної справи за нововиявленними обставинами.

Bвисновок .

Стадії кримінально-процесуального судочинства являють собою систему кримінального процесу. Поняття, суть, значення кожної стадії кримінального процесу спрямована на встановлення об’єктивної істини, дотримання законності, тобто спрямоване на всебічне дослідження всіх обставин справи, публічне дослідження всіх доказів, доводів обвинувачення і захисту, законне і справедливе рішення справи по суті. Тобто стадії кримінального судочинства спрямовані на захист прав і законних інтересів громадян підчас розгляду кримінальної справи взагалі .

Використана література:

Конституція України, прийнята на п’ятої сесії Верховної Ради України, від 28 червня 1996 року.

Кримінально — процесуальний кодекс України (зі змінами на 1 січня 2002 р.) К.: Видавничий Дім “Ін Юре “ 2002.

Збірник нормативно — правових актів щодо охорони правопорядку , УАВС К.,1996р.

Михеєнко М.М., Нір В.Т., Шибіко Кримінальний процес України — “Либідь”, К.,1999р.

Советский уголовный процесс — пособие «Юридическая литература», М.1980р.

Гуценко К.Ф. Советский уголовный процесс – М.,1986.

Божьев В.П. Уголовный процесс — академия МВС СРСР, М.,1989р.

Кокорев Л.Д. Участники правосудия по уголовных делах — Воронеж, 1971.

Тертишник В.М. Уголовный процесс – Харьков, 97р.

25

Завдання 1.

Завдання розраховане на знання процесуальних норм щодо процедури забезпечення позову.

Як відомо, забезпечення позову – це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у випадку задоволення позовних вимог. Точне й неухильне дотримання судами України норм чинного законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову є необхідною умовою здійснення завдань цивільного судочинства, які полягають в справедливому, неупередженому та своєчасному розгляді й вирішенні цивільних справ з метою захисту порушених прав, свобод або інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Кому із практикуючих юристів не відомі проблеми, пов’язані із забезпеченням позову в цивільному судочинстві, кому з нас не доводилося наздоганяти вже пропущені (з різного роду причин) процесуальні строки для забезпечення позову? Забезпечення позову – це вживання судом, в провадженні якого перебуває справа, необхідних заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача проти несумлінних дій відповідача, що гарантує реальне виконання ухваленого рішення. Забезпечення позову спрямоване, насамперед, проти несумлінних дій відповідача, який за час розгляду справи може приховати майно, продати, знищити або знецінити його тощо. Підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника про те, що незастосування заходів по забезпеченню позову, може утруднити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Законодавець передбачив можливість забезпечення позову на будь-якій стадії розгляду справи, у тому числі й на стадії апеляційного провадження, якщо заява про це надійшла до суду апеляційної інстанції або якщо це питання не вирішив суд першої інстанції. Оскільки, на відміну від ч. 3 ст. 151, п. 7 ч. 1 ст. 301 Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК), у главі 2 розділу V не передбачає забезпечення позову на стадії касаційного провадження, у випадку надходження відповідної заяви вона повертається заявникові.

Як ми вже зазначали, згідно з ч. 3 ст. 151 ЦПК України, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо незастосування заходів по забезпеченню може утруднити або унеможливити виконання рішення суду. Щодо питання про забезпечення позову, то його вирішує суддя одноосібно або суд у судовому засіданні (залежно від стадії розгляду справи) у день надходження заяви. Постанова про забезпечення позову приймається в порядку, передбаченому ст. 209 ЦПК. Постанова має містити мотивувальну частину, з обов’язковим зазначенням мотивів, з яких суд (суддя) дійшов висновку про обґрунтованість припущення про те, що незастосування заходів по забезпеченню, може надалі утруднити або унеможливити виконання судового рішення, а також наводиться посилання на закон, яким суд керувався при прийнятті рішення.

У своїй Постанові №9 від 22.12.2006 р. «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» (надалі – Постанова), Пленум Верховного Суду України звернув увагу судів на те, що за змістом ч. 1 ст. 151 Цивільного процесуального кодексу України єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у формі мотивованої заяви осіб, що беруть участь у справі. Вирішуючи питання щодо застосування певного виду забезпечення позову, суди повинні виходити з того, що наведений у ч. 1 ст. 152 ЦПК перелік видів такого забезпечення не є вичерпним, тому при наявності відповідного клопотання можуть бути застосовані й інші його види, але з урахуванням обмежень, встановлених ч. 4 зазначеної статті. Неприпустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, які набрали законної сили. Від забезпечення позову потрібно відрізняти окремі дії, які вживаються у зв’язку із судовим спором самими сторонами.

Отже, забезпечення позову здійснюється за письмовою заявою особи, що бере участь у справі. За власною ініціативою суд забезпечувати позов не може. У заяві про забезпечення позову в обов’язковому порядку вказуються:

• причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов, тобто обґрунтування, чому незастосування заходів по забезпеченню може ускладнити або унеможливити виконання рішення суду, і чому саме. При цьому заявник виходить із припущення про ймовірність таких дій і не зобов’язаний пред’являти суду відповідні докази;

• вид забезпечення позову, що має бути застосований, з обґрунтуванням такої необхідності (тобто вказівка на спосіб забезпечення позову, який, на думку заявника, є найбільш адекватним);

• інші відомості, необхідні для забезпечення позову (наприклад, якщо заявник просить суд застосувати такий вид забезпечення позову, як заборона вчиняти певні дії, то в заяві необхідно вказати, про які самі дії йдеться; місцезнаходження майна; найменування осіб, в яких перебуває майно відповідача тощо).

За загальним правилом, забезпечення позову здійснюється після відкриття провадження у цивільній справі. У випадку подання заяви про забезпечення позову до дати подання самої позовної заяви, заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів від дня винесення постанови про забезпечення позову. Однак коментована стаття не передбачає жодних наслідків неподання позовної заяви, що може стати підставою для зловживання з боку заявника. Як свідчить судова практика, у випадку закінчення десятиденного строку суд, який вжив заходів по забезпеченню позову, зобов’язаний їх скасувати за власною ініціативою, якщо особа, за заявою якої вжиті заходи, не надасть доказів звернення до суду з відповідним позовом.

При розгляді цивільних справ, судами враховується те, що в справах окремих категорій позови можна забезпечувати за допомогою спеціальних заходів, які регулюються нормами відповідних законів (наприклад, ст. 53 Закону України від 23 грудня 1993 р. №3792 XII у редакції Закону від 11 липня 2001 р. №2627-ІII, з наступними змінами «Про авторське право й суміжні права»).

Виходячи із практики застосування цивільного судочинства, при розгляді заяви про забезпечення позову суд має право:

• з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, переконатися в тому, що між сторонами дійсно виникла суперечка й існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову;

• з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, що звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності суди враховують те, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, що здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права які можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб’єкта користуватися й розпоряджатися власним майном іноді призводить до необоротних наслідків як у бізнесі, так і в особистому житті [2].

У своїй Постанові Пленум Верховного Суду України звернув увагу суддів на те, що при розгляді справ, предметом яких є оскарження рішення загальних зборів господарського товариства, судам необхідно враховувати, що заборона проводити такі збори порушує право на участь у них тих учасників, які не оскаржили це рішення. Загалом суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов’язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори акціонерів товариства, складати список акціонерів, які мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів і приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо). У справах про захист трудових або корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи й зобов’язання відповідача та інших осіб не вчиняти перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов’язків, оскільки в такий спосіб суд фактично постановляє рішення без розгляду справи про суті.

Слід зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 р., теперішній кодекс розширив види забезпечення позову, додавши такі, як обов’язок вчинити певні дії й передати річ, що є предметом спору, на зберігання іншим особам. Як відомо, найпоширенішим видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або кошти, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб. Згідно із Законом України «Про виконавче провадження», арешт майна полягає в процедурі його опису, оголошенні заборони розпорядження ним, а якщо буде потреба – в обмеженні права користування майном. Види, обсяги й строк обмеження права користування майном установлюється державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника, необхідності використання й інших обставин. Арешт накладається також на кошти та інші цінності боржника, які перебувають на рахунках і внесках або на зберіганні в банках або інших фінансових установах. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК, позов майнового характеру забезпечується шляхом накладення арешту на майно або кошти, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб. На підставі цього пункту, з метою забезпечити виконання судового рішення в майбутньому, можна накласти арешт також на випущені в будь-якій формі акції, які належать відповідачеві й перебувають у нього або в інших осіб, оскільки такий арешт не зупиняє й не обмежує інші права учасників товариства, у тому числі право на участь в управлінні останнім, на одержання інформації про його діяльність тощо.

Як відомо, заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, у день надходження заяви, без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дати її подання. У випадку обґрунтованої вимоги заявника, заява про забезпечення позову розглядається лише за його участю, без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходів забезпечення позову.

Суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову, може вимагати від заявника подачі додаткових документів та інших доказів, які підтверджують необхідність забезпечення позову. Суд, застосовуючи забезпечення позову, може також вимагати від позивача забезпечення його вимоги заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову. Зазначена застава вноситься на депозитний рахунок суду. Розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, але не більше ціни позову.

Про застосування заходів по забезпеченню позову суд виносить ухвалу, в якій визначає вид забезпечення позову й підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо він передбачений. Копія ухвали направляється заявникові й зацікавленим особам негайно після її постановлення. Виходячи з обставин справи, суд може забезпечити позов повністю або частково. У випадку винесення ухвали без повідомлення особі, стосовно якої просять вжити заходів забезпечення позову, копія постанови направляється цій особі негайно після її винесення [7].

Суд, установивши, що заява про забезпечення позову не відповідає вимогам статті 151 ЦПК, повертає її заявникові, про що виносить ухвалу. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У випадку забезпечення вимог заявника заставою, ухвала про забезпечення позову пред’являється до виконання після внесення предмета застави в повному розмірі. Оскарження ухвали про забезпечення позову не припиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Оскарження постанови про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим припиняє виконання цієї постанови. Особи, винні в порушенні заходів по забезпеченню позову, несуть відповідальність, передбачену законом. За змістом цієї норми, суд (суддя), визначивши вид забезпечення позову й розмір застави, повинен указати у відповідній постанові, що остання звертається до виконання негайно після внесення предмета застави в повному розмірі. Якщо заходи забезпечення позову вживаються з ініціативи прокурора або осіб, яким за законом надане право звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб, то їхня заява має бути в будь-який спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони діють, оскільки відшкодування можливих збитків здійснюється лише за рахунок цієї особи.

Відповідно до частин 9, 10 ст. 153 ЦПК ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження, на відміну від ухвали про скасування даного забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. Для забезпечення виконання цих норм як спеціальних (на відміну від загальної – ст. 296 ЦПК) і розгляду справи у встановлений термін, у випадку оскарження ухвали про забезпечення позову необхідно направити до суду апеляційної інстанції відповідні матеріали (копії позовної заяви і заяви про забезпечення позову, оригінал оскаржуваної постанови, копії документів про звернення її до виконання тощо), після чого вживаються заходи до подальшого розгляду справи про суті заявлених вимог. Після розгляду скарги апеляційним судом зазначені матеріали долучають до матеріалів цивільної справи. За змістом ст. 293 ЦПК, окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви про забезпечення позову, а також про його скасування. Оскільки ухвала про забезпечення позову або про його скасування не перешкоджає подальшому провадженню у справі, то ця ухвала, згідно з ч. 1 ст. 324 ЦПК, у касаційному порядку оскаржена бути не може. Заходи забезпечення позову за своєю правовою природою носять тимчасовий характер, і діють лише до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи про суті. З огляду на це, суд при задоволенні позову не скасовує вжиті заходи до виконання рішення або змінює спосіб його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала, або у зв’язку із зміною обставин, які обумовили їх застосування.

Таким чином, заява Шишацьокого має бути задоволена, а складена вона повинна бути наступним чином:

До ______________ міськрайонного суду

_________________області

Шишацький Павла Івановича,

який проживає за адресою: вул. Червона, буд. 7, кв. 18,

м. ______________ ______________ обл.,

поштовий індекс _____

Заява про забезпечення позову

3 березня 2009 року я звернувся до _____________ міськрайонного суду _____________області з позовом до Морозової Катерини Миколаївни про визнання права власності на спірну квартиру.

Під час попереднього судового засідання відповідачка не визнала моїх вимог і заявила, що перелічене в позові майно забрав я.

На підставі викладеного й у відповідності з ч. 1, 3 ст. 151, п. 1, 2 ч. 1 ст. 152 ЦПК України

прошу:

накласти арешт на спірне житло, яке знаходиться у будинку №7 по вул. Червоній у м. ____________ _____________ області, заборонити Морозовій Катерині Миколаївні відчужувати його.

«____» ___________200__ р. _____________ Шишацький П.І.

Завдання 2.

Завдання розраховане на знання процедури апеляційного провадження.

За чинним законодавством суд другої (апеляційної) інстанції правомочний по скаргах осіб, які беруть участь у справі, перевіряти законність і обґрунтованість рішень та ухвал, що не вступили в законну силу.

Інститут апеляційного оскарження постанов судів першої інстанції надає можливість зацікавленим особам досягати відміни або зміни відповідних актів, якщо вони вважають це необхідним. У ході розгляду скарг суд апеляційної інстанції має можливість виправити помилки, допущені при розгляді справи по суті.

Апеляційне провадження характеризується такими ознаками:

• особи–учасники справи при подачі апеляційних скарг вправі посилатися на будь-які обставини, які вони бажають представити для обґрунтування прохання про відміну або зміну рішення чи ухвали;

• апеляційна перевірка правильності рішень досить ефективна, оскільки суд не зв’язаний волею осіб, які оскаржили рішення (ухвалу). При розгляді справи суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції і в неоскарженій частині, а також стосовно осіб, які не подали скаргу. Суд не зв’язаний доводами касаційних скарг, а зобов’язаний перевірити скаргу в повному обсязі;

• обсяг повноважень суду апеляційної інстанції дозволяє йому виправляти судові помилки, впливати на правовідносини учасників справи.

Значення даного інституту полягає в тому, що апеляційне оскарження постанов, які не вступили в законну силу, є однією із реальних гарантій здійснення права на судовий захист [3].

Правом апеляційного оскарження наділені сторони, треті особи, законні представники, договірні представники, за умови оговорення цієї процесуальної дії в довіреності, яка видана довірителем, органи держави та місцевого самоврядування, прокурор може вносити апеляційне подання.

Рішення Верховного суду України, а також місцевих судів по скаргах на неправильності у списках виборців та на дії органів та службових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень апеляційному оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.

Апеляційні скарги можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня після оголошення рішення. В такий самий термін може бути внесено апеляційне подання прокурора (ст. 292 ЦПК). Скарги, подання на ухвали суду першої інстанції подаються протягом 15 днів з наступного дня після їх ухвалення. Для осіб, які були учасниками справи, але фактично не були присутні в судовому засіданні й отримали копію рішення суду, десятиденний строк обчислюється з наступного дня після оголошення рішення, а не з дня отримання копії рішення. Днем надходження апеляційної скарги, подання є день подачі їх судді, здачі до канцелярії суду або на пошту.

Подані після закінчення строку апеляційного оскарження скарги чи подання не розглядаються. Але за клопотанням особи, яка пропустила строк, суд може відновити даний строк, якщо визнає причини його пропуску поважними.

Апеляційну скаргу, подання у письмовому вигляді подають через суд першої інстанції, який вирішив справу. Одержавши апеляційну скаргу, подання, суд не пізніше наступного дня надсилає її особам, визначеним ст. 289 ЦПК. По закінченні апеляційного строку суд надсилає апеляційну скаргу (подання) та матеріали справи до суду другої інстанції.

До апеляційної скарги, подання застосовуються вимоги ст. 139 ЦПК України. Вона повинна містити в собі:

• назву суду, якому адресується скарга, подання;

• відомості про особу, яка подає скаргу, подання, її місце проживання, поштовий індекс, номер засобів зв’язку;

• повні й точні відомості про інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання, поштовий індекс, номер засобів зв’язку;

• посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження;

• обґрунтування скарги, подання: вказівку на те, в чому полягає неправильність рішення (ухвали), обставини справи та закон, якими спростовується рішення, нові факти чи засоби доказування (які з певних причин не були досліджені), перелік використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню судом апеляційної інстанції;

• прохання особи, яка подає скаргу;

• перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги чи подання.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право подавати додаткові матеріали, що стверджують або спростовують скаргу (подання).

Прокурор, який вніс апеляційне подання, вправі до початку розгляду справи в суді відкликати, доповнити або змінити подання. Сторона, яка внесла скаргу, має право відмовитись від неї.

Позивач має право відмовитись від позову або може бути укладена мирова угода. В цьому випадку суд скасовує постановлене рішення і закриває провадження в справі. В іншому випадку суд розглядає справу в апеляційному порядку [7].

Повноваження суду апеляційної інстанції (ст. 311 ЦПК):

• постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги, апеляційного подання прокурора. Це можливо, коли рішення є законним і обґрунтованим, тобто постановленим із дотриманням норм матеріального і процесуального права;

• постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо встановлено порушення процесуального права, що перешкоджає суду апеляційної інстанції дослідити нові докази чи обставини, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції;

• постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закрити провадження у порушеній справі або залишити заяву без розгляду;

• змінити або ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції має право:

– відхилити скаргу;

– скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду першої інстанції;

– змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті.

По справі, розглянутій в апеляційному порядку, суд постановляє ухвалу або рішення в дорадчій кімнаті. Рішення або ухвала постановляється більшістю голосів, викладається у письмовому вигляді й підписується всім складом суду.

Апеляційна ухвала повинна відповідати вимогам ст. 313 ЦПК. Зміст рішення суду апеляційної інстанції визначений ст. 314 ЦПК.

Рішення чи ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку, переглянута у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Ухвали, постановлені в судовому засіданні та зафіксовані в протоколі, не можуть бути оскаржені окремо.

Отже, при розгляді справ в апеляційному порядку вищестоящі суди перевіряють законність та обґрунтованість рішень і ухвал судів першої інстанції, які не набрали законної сили, виправляють зроблені ними помилки і цим самим сприяють правильному здійсненню правосуддя в цивільних справах і виконанню завдань по захисту прав і законних інтересів громадян, організацій і держави, утвердженню принципу справедливості [4].

Відповідно до умов завдання та виходячи з чинного законодавства апеляційна скарга має бути задоволена в повному обсязі, оскільки в діях місцевого суду Дзержинського району м. Харкова вбачається помилкове трактування КПК України та хибне визначення сторін цивільного процесу.

Завдання 3.

Дане завдання передбачає знання процедури виконавчого провадження. Отже, цивільне судочинство має забезпечувати не тільки правильний і швидкий розгляд та вирішення справ, а й виконання постановлених у них рішень. Це досягається шляхом примусової реалізації цих рішень.

Виконавче провадження – це сукупність дій органів і посадових осіб державної виконавчої служби, спрямованих на примусове виконання рішень судів.

Примусове виконання покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу» примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення) та районних у містах відділів державної виконавчої служби.

Примусовому виконанню підлягають:

• рішення, ухвали й постанови судів у цивільних справах;

• постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення;

• мирові угоди, затверджені судом.

У виконавчому документі повинні бути зазначені:

1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали виконавчий документ;

2) дата й номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

3) найменування стягувача й боржника, їх адреси, дата й місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), номери рахунків у кредитних установах (для юридичних осіб);

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання рішенням чинності;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

За кожним рішенням, яке набрало законної сили або допущено до негайного виконання, за заявою особи, на користь якої постановлено рішення, видається один виконавчий лист. Коли на підставі постановленого рішення належить передати майно, що є в кількох місцях, або коли рішення постановлено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, то суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним листом (ст. 348 ЦПК). Замість втраченого оригіналу виконавчого листа суд, який постановив рішення, може видати дублікат (ст. 353 ЦПК).

Виконання рішень судів (ст. 349 ЦПК) здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Заходами примусового виконання рішень є:

• звернення стягнення на грошові кошти боржника;

• звернення стягнення на інші види майна боржника;

• звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

• вилучення в боржника й передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;

• відібрання дитини;

• інші заходи, передбачені рішенням.

Учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони (стягувач і боржник), їхні представники, експерти, спеціалісти, перекладачі (гл. 2 Закону України «Про виконавче провадження»).

Державний виконавець відкриває виконавче провадження за заявою стягувача або його представника, за заявою прокурора, при надходженні виконавчих документів із судів.

Виконавчі листи та інші судові документи можуть бути пред’явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення (ст. 35 Закону «Про виконавче провадження»).

Стягувачам, які пропустили строк для пред’явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (ст. 350 ЦПК).

Заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в судовому засіданні за загальним правилом. Суд розглядає таку заяву в десятиденний строк. На ухвалу суду з питання поновлення строку може бути подано скаргу, внесено окреме подання.

Державний виконавець у триденний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові він встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати 7 днів, а рішень про примусове виселення – 15 днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку. При цьому вказується дата виконання [7].

Виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов’язані з реалізацією майна боржника, не пізніше ніж у двомісячний строк з дня надходження виконавчого документа до державного виконавця.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити спосіб і порядок виконання рішення (ст. 351 ЦПК). Відстрочка виконання рішення полягає у відкладенні провадження виконавчих дій на певний строк. При розстрочці рішення виконується по частинах у точно визначені строки. На ухвалу про відстрочку або розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання рішення може бути подано скаргу, внесено окреме подання.

Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення на затвердження. За результатами розгляду мирової угоди чи відмови від примусового виконання рішення суд постановляє ухвалу відповідно до норм ст. 179 ЦПК [2].

Виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у випадках, передбачених ст. 34 Закону «Про виконавче провадження»:

• смерті стягувача або боржника, оголошення померлим чи визнання безвісно відсутнім стягувача або боржника, або припинення існування сторони – юридичної особи, якщо установлені судом правовідносини допускають правонаступництво;

• визнання стягувача або боржника недієздатним;

• проходження боржником строкової військової служби в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, якщо за умовами служби провадження виконавчих дій неможливе, чи на прохання стягувача, який проходить строкову військову службу в Збройних Силах України або інших військових формуваннях;

• оспорювання боржником виконавчого документа в судовому порядку, якщо таке допускається законом. При цьому боржник має надати письмове повідомлення суду про надходження скарги;

• прийняття судом до розгляду скарги на дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення;

• винесення постанови про зупинення виконання відповідного рішення посадовою особою, якій законом надане таке право;

• подання до суду позову про виключення майна з опису;

• порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника.

• Право державного виконавця зупинити виконавче провадження (ст. 35 Закону «Про виконавче провадження»):

• звернення державного виконавця до суду (або іншого органу), який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню;

• прохання боржника, який проходить строкову службу у складі Збройних Сил України або інших військових формувань;

• перебування боржника у тривалому службовому відрядженні;

• знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі;

• подання скарги на дії державного виконавця або відмову в його відводі;

• оголошення розшуку боржника, його майна або розшуку дитини;

• перебування боржника або стягувача у відпустці за межами населеного пункту, де вони проживають.

Після усунення обставин, які стали підставою для зупинення виконавчого провадження, державний виконавець зобов’язаний поновити виконавче провадження за власною ініціативою або заявою стягувача.

У вказаній задачі, ґрунтуючись на вищезазначених нормах Амуров має право на відстрочення виконання, відповідно до тих обставин які склалися. Щодо виконавця судового рішення то він зобов’язаний зупинрити виконання рішення на строк розгляду відповідної заяви Амурова.

Список використаної літератури

1. Цивільно-процесуальний кодекс України. – Х, 2005.

2. Науково практичний коментар до Цивільно-процесуального кодексу України. – К., 2007.

3. Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. – 576 с.

4. Цивільне процесуальне право / Опорний конспект лекцій. – Х., 2005.

5. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 520 с.

6. Кравчук В.М. Стратегія і тактика цивільного процесу. – К.: Атіка, 2005. (Вища освіта ХХІ століття).

7. Цивільний процес. За ред. Штефана М.Й. – К, 2001,

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

АНПІЛОГОВ ОЛЕГ ВІКТОРОВИЧ

УДК 351.72.336.74(043.3)

(477)

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ ПРОКУРОРА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ ТА СВОБОД ГРОМАДЯНИНА

12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право;

інформаційне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата юридичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Селіванов Анатолій Олександрович, постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, профессор Якимчук Микола Костянтинович, Національна академія прокуратури України, Перший проректор;

кандидат юридичних наук, доцент Штефан Сергій Михайлович, Академія адвокатури України, завідувач кафедри теорії та історії держави та права

Захист відбудеться 28.02. 2008 року о _12_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розісланий 26.01. 2008 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Серед способів правового захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина особливе місце посідає правовий захист з боку незалежного органу — адміністративного суду. Його діяльність покликана гарантувати дотримання прав людини у її відносинах із владними структурами, дозволяє дати належну оцінку діяльності суб’єктів, що мають владні повноваження, у випадку порушення ними чинного законодавства і, тим самим, забезпечити реалізацію принципу відповідальності державної влади за свою діяльність перед людиною.

За таких умов потребує поглибленого дослідження інститут представництва прокурора в адміністративному судовому процесі. Практика застосування норм Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) дозволяє визначити низку протиріч, колізій, що обумовлює потребу вдосконалення механізму судового захисту. У цьому контексті варто зазначити, що поза увагою положень адміністративного процесуального законодавства залишились питання щодо забезпечення трактування понятійного апарату адміністративного процесуального представництва, підстав його виникнення, особливостей здійснення. Недостатнім є правове регулювання відносин з представництва за законом у визначенні ролі органів прокуратури, інших органів державної влади, місцевого самоврядування.

При цьому першочергового значення набувають питання щодо вдосконалення правового регулювання представництва, здійснюваного прокурором, оскільки Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» покладають на прокурора обов’язок представляти в першу чергу інтереси найуразливіших верств населення. Крім того, функціонування дієвого механізму захисту прав, свобод, інтересів громадян, нездатних самостійно захищати свої права є одним з критеріїв визнання держави соціально орієнтованою, правовою.

Існуючі роботи з адміністративного права та процесу були присвячені загальним проблемам адміністративного процесу (О.М. Бандурка, Д.М. Бахрах, Ю.П. Битяк, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, В.Г. Перепелюк, А.О. Селіванов, М.М.Тищенко та інші), формування адміністративної юстиції в Україні (І.П. Голосніченко, Ю.С. Педько, А.В. Руденко, О.І. Шостенко та інші), у тому числі – і системи адміністративних судів, а також проблемам захисту прав громадян у відносинах з органами виконавчої влади (В.Б. Авер’янов, І.Л. Бородін, В.М. Гарощук, А.Т. Комзюк, Л.В. Кузенко та інші). Питання участі прокурора у захисті прав громадян розглядались, в основному, у контексті здійснення прокурорського нагляду (Ю.М. Грошовий, П.М. Каркач, І.Є. Марочкін, М.О. Маркін, В.Т. Нор, М.В. Косюта, Г.П. Середа, В.В. Шуба та інші). Окремо постають роботи В.С. Стефанюка, який послідовно захищав ідею формування системи адміністративних судів в Україні та запровадження адміністративного судового процесу на засадах змагальності сторін, диспозитивності, рівності прав його учасників перед законом і судом. Певною мірою питання представництва прокурором інтересів громадянина було досліджено в роботах цивільного процесуального права та господарського процесуального права (І.А. Павлуник, М.В. Руденко, Н.Ю. Сакара, С.А. Чванкін, Б.М. Юрков, М.Й. Штефан, С.Я. Фурса та інші). Разом з тим, проблеми вдосконалення статус прокурора в адміністративному судовому процесу ще не набули всебічного та ґрунтовного науково-теоретичного вивчення з конкретними висновками.

Таким чином, недостатність у розробках на теоретичному рівні, наявність прогалин і колізій у чинному законодавстві та, у зв’язку з цим, необхідність проведення комплексного адміністративно-правового дослідження проблеми вдосконалення захисту прокурором прав, свобод, інтересів громадянина у адміністративному судовому процесі обумовили вибір теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі науки адміністративного права. Дисертація виконана як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми “Стратегія розвитку законодавства України” (державний реєстраційний № 0103U007975).

Дослідження виконано на виконання Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1179 (1999) щодо дотримання Україною зобов’язань перед Радою Європи, протоколу №14 до Конвенції (ратифіковано Законом України №3435-IV від 09.02.2006), постанови Верховної Ради України від 28.04.1992р. «Про концепцію судово-правової реформи в Україні».

Мета та основні завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційного дослідження є визначення особливостей здійснення прокурором функції захисту прав, свобод та інтересів громадянина у адміністративному судовому процесі та обґрунтування напрямків розвитку адміністративного процесуального законодавства у цій сфері, а також формулювання відповідних рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства.

Визначена мета обумовила наступні завдання наукового дослідження:

дослідити світовий досвід захисту прокурором суб’єктивних прав, свобод та інтересів громадянина у публічно-владній сфері у органах адміністративної юстиції,

встановити зміст прав, свобод та інтересів громадянина, які є об’єктом захисту прокурором в адміністративному судовому процесі,

визначити місце інституту участі прокурора в адміністративному судовому процесі у міждисциплінарному інституті представництва,

систематизувати правові основи участі прокурора в адміністративному судовому процесі,

охарактеризувати особливості адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора у адміністративному судовому процесі при захисті прав, свобод та законних інтересів громадянина,

здійснити порівняльний аналіз форм захисту прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративному судовому процесі та у цивільному й господарському процесах, визначити особливості захисту на кожній стадії адміністративного судового процесу,

визначити напрямки вдосконалення адміністративного процесуального законодавства у частині, що стосується регулювання відносин щодо здійснення прокурором функції представництва та сформулювати відповідні пропозиції щодо змін.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням прокурором захисту прав, свобод та інтересів громадянина у адміністративному судовому процесі.

Предметом дослідження є здійснення функції захисту прокурором прав, свобод та інтересів громадянина при проведенні адміністративного судочинства.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сучасні методи наукового пізнання. Їх застосування ґрунтується на діалектиці, що дозволяє дослідити формування адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора щодо здійснення ним захисту прав, свобод, інтересів громадянина у адміністративному судовому процесі на підставі аналізу світового досвіду та порівняння його із цивільною процесуальною правосуб’єктністю.

У роботі застосовуються такі методи наукового пізнання: логіко-семантичний – для аналізу та поглиблення понятійного апарату (підрозділи 1.1, 1.2); класифікації та групування – для систематизації правових основ участі прокурора у адміністративному судовому процесі, виділення моделей захисту суб’єктивних прав, свобод та інтересів громадянина у публічно-владній сфері у органах адміністративної юстиції (підрозділи 1.2, 1.3); історико-правовий та порівняльно-правовий — для аналізу особливостей формування інституту представництва прокурором прав, свобод, інтересів громадянина та дослідження сучасних форм захисту прокурором прав, свобод, інтересів громадянина (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2); на основі методів правового моделювання, компаративного, логіко-семантичного методу та документального аналізу формулювались напрямки вдосконалення адміністративного процесуального законодавства (підрозділи 1.2, 2.2, 2.3).

Науково-теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених з теорії держави та права, адміністративного права та процесу. При підготовці дисертації також використовувались теоретичні напрацювання у галузях філософії права, конституційного права, цивільного процесуального права, господарського процесуального права, а також здобутки фахівців-дослідників проблем розвитку судоустрою та прокурорського нагляду. Нормативною основою роботи є Конституція України, КАС України, чинні законодавчі та інші нормативно-правові акти, які регулюють сферу захисту прокурором прав, свобод, інтересів громадянина у адміністративному судовому процесі. Емпіричну базу дослідження становить судова практика за участю прокурора. Використано також особистий досвід роботи дисертанта на керівних посадах в органах прокуратури України.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є одним із перших у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексних досліджень, присвячених теоретичним та практичним проблемам вдосконалення захисту прокурором прав, свобод та інтересів громадянина у адміністративному судовому процесі. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

дістала подальшого розвитку систематизація способів захисту суб’єктивних прав, свобод та інтересів громадянина у публічно-владній сфері у органах адміністративної юстиції. На підставі аналізу світового досвіду та залежно від ступеню участі прокурора у цьому процесі виділено чотири моделі захисту;

дістало подальшого розвитку положення про структуру міждисциплінарного інституту представництва шляхом визначення місця інституту участі прокурора в адміністративному судовому процесі як його складової, виділено особливості прокурорського представництва;

виходячи з характеру регулювання участі прокурора в адміністративному судовому процесі, виділено три групи правових основ такої участі;

уперше визначено сутність представництва прокурором в адміністративному судовому процесі, виділено три групи правових основ участі;

уперше визначено сутність представництва прокурором в адміністративному судовому процесі інтересів громадянина як правовідносини, що встановлюються і реалізовуються на підставі Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», КАС України в рамках яких прокурор вчиняє в адміністративному судочинстві процесуальні дії від імені і для захисту прав, свобод і законних інтересів осіб – громадян України, що через різноманітні обставини не можуть або позбавлені можливості самостійно відстоювати свої особисті цінності від їх порушень (обмежень) рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єктів владних повноважень – органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб;

уперше визначені особливості адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора у адміністративному судовому процесі при захисті прав, свобод й законних інтересів громадян: а) може виступати тільки як представник, б) здійснює представництво визначених Законом України «Про прокуратуру» категорій громадян, в)відносини між прокурором і громадянином є публічно-правовими, г) прокурор є позивачем у процесуальному розумінні, але не володіє власне правами позивача, однак обсяг його процесуальних можливостей під час участі в розгляді судом справи адміністративної юрисдикції є повним, д) прокурор ініціює розгляд адміністративним судом публічно-правового спору, коли цього вимагає захист громадянина та є можливим на будь-якій стадії адміністративного судового процесу;

на підставі історико-правового аналізу законодавчого визнання державою прав, свобод та інтересів громадян удосконалені поняття «права», «свобода», «інтерес громадянина» у контексті адміністративного судочинства та обґрунтована доцільність їх законодавчого закріплення;

уперше систематизовані процесуальні дії у порядку представництва прокурором у адміністративному суді першої інстанції та визначені особливості адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора при перегляді судових рішень. У суді першої інстанції прокурор здійснює такі процесуальні дії: 1) підготовка та подання до адміністративного суду адміністративного позову, 2) представництво інтересів громадянина на стадії попереднього судового розгляду адміністративним судом справи, ініційованої прокурором, 3) участь прокурора у розгляді справи за його позовом чи у іншій справі за його ініціативою та у визначеному законом порядку. Особливості адміністративної правосуб’єктності прокурора при перегляді судових рішень наступні: а) наявність права подавати відповідний до законодавчо встановленого процесуальний акт-документ, який є юридичною підставою здійснення кожного провадження, пов’язаного із переглядом судових рішень; б) формальний характер зміни вимог прокурором або відмови від адміністративного позову; в) можливість доповнення апеляційної чи касаційної скарги, окремого подання на ухвалу і постанову суду не лише прокурором, який їх вніс, але й прокурором вищого рівня; г) наявність права знайомитися з матеріалами справи у адміністративному суді у випадку, якщо прокурор не брав участі у справі з метою вирішення питання про наявність підстав для перегляду судового рішення; д) відсутність права приєднатись до апеляційної чи касаційної скарги;

обґрунтована необхідність внесення змін до чинного законодавства з метою вдосконалення правового регулювання процедур здійснення прокурором функції представництва у адміністративному судовому процесі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки можуть бути використані для подальших досліджень загальнотеоретичних питань, пов’язаних із вдосконаленням правового регулювання інституту представництва органів прокуратури (прокурора) в адміністративному судовому процесі. Висновки, сформульовані у дисертації, можуть застосовуватись у законопроектній роботі, зокрема при розробці нових та вдосконаленні чинних нормативних актів, що регламентують відносини, пов’язані із здійсненням прокурором функції представництва. Матеріали дисертаційного дослідження також можуть використовуватись у навчальному процесі , а саме – при викладанні такої дисципліни як «Адміністративний процес».

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження були апробовані дисертантом на Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні” (27 грудня 2000р м. Харків); на міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми застосування цивільного процесуального кодексу та кодексу адміністративного судочинства України” (25-26 січня 2007 р. м. Харків).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи викладені у трьох публікаціях, надрукованих у провідних фахових наукових виданнях ВАК України та у двох наукових тезах збірників конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що включають шість підрозділів, висновків після кожного розділу й наприкінці дисертації та списку використаних джерел (всього 187 найменувань). Загальний обсяг тексту дисертації становить 179 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дається загальна характеристика роботи, обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета та основні завдання, об’єкт і предмет, методологічна основа, розкривається наукова новизна, формулюються теоретичне і практичне значення основних положень дисертації, ступінь їх апробації.

Розділ перший «Теоретико-правові проблеми захисту прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративному судовому процесі» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню сутності прав, свобод та інтересів громадянина, які є об’єктом захисту прокурором у адміністративному судочинстві, місця прокурора у адміністративному судовому процесі та правових основ його участі з метою захисту прав, свобод та законних інтересів громадянина в сфері публічних правовідносин.

У підрозділі 1.1. «Права, свободи та інтереси громадянина як об’єкт захисту прокурором в адміністративному судочинстві» здійснюється конкретизація прав, свобод та інтересів громадянина з адміністративної юстиції як інституту судового захисту прав та свобод людини від «вільного розсуду» влади, з’ясовується обсяг прав, свобод громадян, які захищаються органами правосуддя.

Обсяг прав і свобод людини, що захищався органами правосуддя (адміністративної юстиції), розширювався поряд із тим, як в процесі історичного розвитку держава законодавчо визнавала їх нові види. Історично першими державою були гарантовані громадянські і політичні права людини (liberte). За суттю ці права фактично є свободами – гарантують людині захист від зловживань (неправильного застосування) публічної влади. До другого покоління прав та свобод належить група соціально-економічних і культурних прав (egalite). Третім поколінням є група колективних (солідарних) прав і свобод людини (fraternite). Четвертим – права людини в інформаційному суспільстві (комунікаційні права).

Застосоване в КАС України для позначення об’єкту забезпечення адміністративним судочинством словосполучення «права і свободи особи» є збірним. Воно означає комплекс (систему) визначених національним публічним законодавством (конституційними, адміністративно-правовими, нормами муніципального права) прав і свобод (можливостей) особи; складається з двох самостійних об’єктів звернення за захистом до адміністративного правосуддя – системи законодавчо гарантованих публічних прав та системи свобод. Охороні адміністративними судами в України підлягають дозволені правом можливості людини й громадянина, по-перше, реалізація яких відбувається за сприяння з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (соціально-економічні, особисті, культурні, екологічні, інформаційні права), і, по-друге, ті, здійснення яких потребує відсутності втручання носіїв владних повноважень в індивідуальну сферу правозастосування (політичні, громадські свободи).

Інтересом громадянина визначено його прагнення до користування благом з метою задоволення індивідуальних потреб, які не суперечать чинному законодавству, суспільним та загально правовим засадам, і реалізація яких відбувається у сфері здійснення державної влади і місцевого самоврядування. Про інтерес як об’єкт забезпечення адміністративним судочинством слід говорити як про «охоронюваний законом інтерес», що означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції та законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий юридичний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

У підрозділі 1.2 «Прокурор як суб’єкт адміністративного судового процесу» визначається місце прокурора у адміністративному судовому процесі на підставі порівняльного аналізу процесуального статусу прокурора у судовому процесі країн із різним ступенем розвиненості демократії.

Порівняльне правознавство свідчить, що прокурор виступає суб’єктом адміністративного судового процесу не тільки в Україні, а й ряді інших країн, що належать як до континентальної, так і до загальної системи права. Залежно від ступеню розвиненості демократії, сталості традицій правового захисту місце інституту участі прокурора у процесі здійснення захисту прав, свобод та інтересів громадян зазнає суттєвих змін. Завдання участі прокурора в адміністративному судочинстві в країнах з розвитою демократією є більш вузькими, ніж в Україні, і зводяться головним чином до забезпечення ним в адміністративних судах інтересів держави, інших публічних інтересів (наприклад, законності в державному управлінні, рішень органів адміністративної юстиції тощо). Представництво прокуратурою інтересів громадян в адміністративній юстиції в західних країнах, як правило, не здійснюється. Це обумовлюється, по-перше, домінуванням концепції автономності приватних прав, в тому числі й в процесуальній сфері, а, по-друге, організаційною належністю прокуратури до системи органів виконавчої влади, що за логікою виключає її діяльність на противагу апарату управління. На відміну від країн із розвиненою демократією, у авторитарних країнах прокурор має широкі наглядові повноваження, а також дискреційні повноваження вступати у судовий процес.

Інститут участі прокурора в адміністративному судовому процесі в Україні визнано складовим міждисциплінарного інституту представництва. За змістом положень КАС України захист прокурором в адміністративному судочинстві прав і законних інтересів держави й обмеженої категорії нездатних самостійно приймати участь у розгляді судами адміністративних справ громадян, виступає різновидом законного представництва, здійснюваного органами та особами, яким законом надано право захищати в адміністративних судах «чужі» права та свободи, прокурорським адміністративно-процесуальним представництвом. В адміністративному судовому процесі прокурор має бути визнаний такою особою, яка бере участь у справі, що має суспільний, державний, тобто лише процесуальний інтерес в її вирішенні адміністративним судом відповідно та на підставі закону.

У підрозділі 1.3. «Правові основи участі прокурора в адміністративному судовому процесі з метою захисту прав, свобод та законних інтересів громадянина в сфері публічних правовідносин» систематизується вітчизняне законодавство, норми якого регулюють відносини щодо участі прокурора у адміністративному судовому процесі.

Матеріально-правовою основою участі прокурора в адміністративному судочинства є матеріальні за природою норми статті 121 Конституції України, ст. ст.34-43 Закону України «Про прокуратуру» та ст.ст.60,61 КАС України, що визначають питання повноважень, підстав та форм для такої прокурорської діяльності. Норми щодо компетенції та завдань органів прокуратури України у сфері адміністративного судового процесу отримали механізм реалізації в процесуально-правових за характером положеннях КАС України. Зокрема Розділів III-V, якими встановлено порядок розгляду адміністративними судами справ про оскарження рішень, дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень, здійснення учасниками адміністративного судового розгляду своїх процесуальних прав і обов’язків. Діяльність прокуратури щодо застосування матеріальних та процесуальних правових основ для представництва в адміністративному судовому процесі інтересів громадянина організовується відповідними спеціальними відомчими актами Генеральної прокуратури України як вищого в системі органів прокуратури України органу. Ці акти мають виключно внутрішній характер.

Прокурор під час представництва інтересів в адміністративному суді громадянина, нездатного самостійно захистити свої права чи реалізувати повноваження, як учасник розгляду справи, з позицій розпорядження матеріальними позовними вимогами є певною мірою обмеженим законодавцем в цілому. Він є позивачем у процесуальному розумінні, не володіє власне правами позивача. Разом з тим, обсяг процесуальних можливостей прокурора під час його участі в розгляді судом справи адміністративної юрисдикції є повним. Будучи представником інтересів громадянина чи держави, він наділений такими ж процесуальними правами, як і інші особи, що беруть участь у розгляді справи. Прокурор ініціює розгляд адміністративним судом публічно-правового спору, коли цього вимагає захист громадянина, нездатного самостійно це робити чи реалізовувати процесуальні повноваження, шляхом подання адміністративного позову. Представництво прокурором інтересів незахищеного громадянина можливе на будь-якій стадії адміністративного судового процесу. Це означає, що прокурор може не лише подати адміністративній позов, але й вступити у вже призначену до розгляду чи таку, що розглядається адміністративним судом, справу адміністративної юрисдикції.

Розділ другий «Форми захисту прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративному судовому процесі» містить три підрозділи, в яких здійснюється аналіз кожної форми захисту – у адміністративному суді першої інстанції, при перегляді судових рішень, а також визначаються шляхи вдосконалення захисту прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративному судовому процесі.

У підрозділі 2.1. «Представництво прокурором інтересів громадянина в адміністративному суді першої інстанції» систематизовані відповідні процесуальні дії, здійснювані прокурором на захист прав, свобод та законних інтересів громадянина.

Представництво прокурором інтересів громадянина в адміністративному суді першої інстанції є складною за змістом та формами процесуальною діяльністю, яка включає вчинення трьох комплексів процесуальних дій: підготовка та подання адміністративного позову, представництво на стадії попереднього судового розгляду, участь у розгляді справи.

Прокурорська робота з подання адміністративного позову до суду в інтересах громадянина умовно може бути поділена на два етапи: спочатку готується позовна заява, виконуються усі вимоги процесуального законодавства щодо її змісту та форми, збираються необхідні для підтвердження позовних вимог докази, а потім настає стадія безпосереднього подання позовної заяви до суду, згідно з існуючими правилами територіальної та предметної підсудності. При цьому прокурор слідкує за тим, як подані матеріали розглядаються адміністративним судом, чи не залишаються ним без руху, а також чи в установлений законом термін порушується провадження у справі, призначається день і час проведення попереднього засідання в ній. Особливістю позовних заяв, які подаються прокурором до адміністративного суду в інтересах захисту прав громадянина, є те, що в них, на відміну від звернень інших повноважних ініціаторів судового процесу (мається на увазі позивачів в матеріальному розумінні), має міститися також обґрунтування обставин – чому відповідний громадянин сам не може звернутися до адміністративного суду. При цьому до позовної заяви приєднуються відповідні письмові докази.

Вирішуючи питання територіальної підсудності при поданні адміністративного позову в інтересах громадянина, прокурор має керуватись положеннями ч.2. ст. 19 КАС України, згідно яких вирішення питань правомірності актів управління індивідуальної дії, а також дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, належить до компетенції адміністративного суду за місцем знаходження (проживання) позивача, тобто громадянина. Закон наділяє прокурора правом оскаржити до вищестоящої судової інстанції рішення місцевого або окружного адміністративного суду про залишення його позовної заяви без руху або про її повернення.

На стадії попереднього судового засідання прокурор має підготувати в разі потреби клопотання про витребування додаткових доказів у справі, якщо він може самостійно їх одержати, про виклик свідків, проведення судової експертизи тощо. Якщо прокурор встановить, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам чи інтересам особи, яку представляє, він має заявити клопотання про забезпечення позову.

При організації підготовки до судового засідання діяльність прокурора має включати: 1) ознайомлення з матеріалами адміністративної справи, 2) пошук та вивчення всіх законодавчих норм з предмету спору, 3) аналіз відповідної судової практики, 4) вивчення методичної літератури щодо процедур судового розгляду, 5) підготовка приблизного переліку запитань в ході судового засідання, 6) перевірка існування перешкод для розгляду адміністративної справи і, у випадку необхідності, підготовка заяви про відвід судді (суддів), секретаря судового засідання.

Прокурор з урахуванням його процесуальної правосуб’єктності бере участь у судовому засіданні суду першої інстанції на усіх його етапах: 1) відкриття засідання та оголошення справи, 2) перевірка явки осіб, які беруть участь у справі, 3) роз’яснення перекладачеві його прав та обов’язків, приведення до присяги, 4) оголошення складу суду і роз’яснення права відводу, 5) роз’яснення судом учасникам розгляду справи їх прав та обов’язків, 6) розгляд клопотань та заяв осіб, які беруть участь у справі, 7) розгляд адміністративної справи по суті, 8) судові дебати, 9) закінчення розгляду справи та прийняття рішення по ній.

У підрозділі 2.2. «Захист прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина при перегляді судових рішень адміністративними судами» на підставі визначення сутності кожного виду провадження, пов’язаного із переглядом судових рішень, а також аналізу відповідних повноважень прокурора, визначені особливості його процесуальної правосуб’єктності при перегляді судових рішень.

Сутність апеляції полягає в новому (повторному) розгляді і вирішенні справи судом апеляційної інстанції. Водночас апеляційне провадження створює умови щодо однакового застосування судами законів при вирішенні адміністративних справ шляхом виправлення помилок судів першої інстанції, забезпечення правильного застосування норм чинного законодавства і, тим самим, попереджає помилкове застосування норм права судами першої інстанції, а також порушень громадянами, організаціями, посадовими і службовими особами. Касаційне провадження створює додаткові умови однакового застосування законодавства судами першої та апеляційної інстанції. Його суть полягає у перевірці законності рішень і ухвал суду першої інстанції, їх відповідність нормам матеріального і процесуального права, що були предметом апеляційного розгляду, а також рішень і ухвал суду апеляційної інстанції з метою захисту прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб, публічних інтересів.

Перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Його зміст полягає у перевірці законності рішень і ухвал суду касаційної інстанції, їх відповідності нормам матеріального і процесуального права, що були предметом касаційного розгляду, а також судових рішень, визнаних міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України з метою захисту прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб, публічних інтересів. Перегляд у зв’язку з ново виявленими обставинами гарантує введення у сферу судового розгляду обставин, що не були його предметом з незалежних від суду та осіб, які брали участь у справі, причин, для встановлення можливого впливу на наслідки розгляду справи і скасування судових рішень, що не відповідають об’єктивній істині, правам та обов’язкам сторін. Він є самостійним видом перевірки законності і обґрунтованості судових рішень, оскільки має відмінні від касаційного провадження підстави, порядок здійснення, компетенцію суду, процесуальне становище осіб, які беруть участь у справі.

Прокурор може здійснювати представництво в адміністративному судовому процесі як з початку кожного провадження, пов’язаного із переглядом судових рішень, так і на будь-якій його стадії. Прокурор може брати участь у процесі у зв’язку із письмовими чи усними зверненнями громадян, повідомленнями державних органів, громадських організацій, публікацій у засобах масової інформації та інше. При цьому, якщо він не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про перегляд рішення за ново виявленими обставинами, має право знайомитися з матеріалами справи у адміністративному суді (ч.4 ст. 61 КАСУ).

Порівняння процесуальних повноважень прокурора при перегляді судових рішень у цивільному, господарському та адміністративному процесах свідчить про їх незначні відмінності. Правосуб’єктність прокурора при перегляді судових рішень стосується як його компетенції щодо усіх стадій адміністративного судового процесу, а також наявності певних особливостей відповідно до окремої стадії перегляду. Аналіз правозастосовної практики прокурора в адміністративних справах свідчить про потребу розмежування компетенції адміністративних судів із іншими судами – господарськими, судами загальної юрисдикції при розгляді цивільних справ та закріплення відповідних норм у чинному законодавстві.

У підрозділі 2.3. «Шляхи вдосконалення захисту прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративному судовому процесі» доведено, що практику здійснення прокурором функції представництва в адміністративних судах ще не можна назвати ефективною. Зокрема, за даними прокуратури Харківської області станом на 20 січня 2007 року від громадян було отримано лише 11 заяв про захист їх прав та інтересів в адміністративному судовому процесі. Це пов’язано з декількома чинниками: 1) низькою обізнаністю громадян не лише щодо спроможності прокуратури здійснювати представництво в адміністративних судах, але й з існуванням самої системи адміністративних судів; 2) правовим нігілізмом, відсутністю довіри до прокуратури як до органу, який може і повинен здійснювати результативний захист; 3) необхідністю вдосконалення процесуальних повноважень прокурора, визначених КАС України. Напрямками вдосконалення визначені: а) конкретизація окремих загальних положень КАС України та доповнення їх переліку; б) визначення положень щодо приводів здійснення прокурором представництва, а також встановлення переліку категорій громадян, інтереси яких представляє прокурор; в) забезпечення чіткості і однозначності регулювання процедур здійснення представництва у адміністративному судовому процесі.

У Висновках викладені загальні теоретичні підсумки та практичні пропозиції, здобуті в процесі дослідження проблем вдосконалення процесуального порядку захисту прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративному судовому процесі.

Основу прав і свобод, що захищаються прокурором в адміністративному судовому процесі, становлять конституційні, тобто визначені Конституцією (Основним Законом України) права та свободи людини і громадянина, реалізація яких відбувається у публічно-владній сфері. Вони деталізуються адміністративно-правовими нормами та нормами права місцевого самоврядування (муніципального права). Під застосованим у ч. 1 ст. 60 та ч. 1 ст. 61 КАС України для позначення окремого об’єкту забезпечення прокурором в адміністративному судовому процесі поняттям «інтерес» необхідно розуміти прагнення громадянина до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, що не опосередковано суб’єктивними правами чи свободами, простий легітимний дозвіл на задоволення індивідуальних потреб, що не суперечать Конституції та законам України, суспільним засадам, принципам справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам, реалізація яких відбувається у публічно-владній сфері, сфері здійснення державної влади і місцевого самоврядування в Україні.

Аналіз світового досвіду участі прокурора у захисті суб’єктивних прав, свобод та інтересів у публічно-владній сфері у органах адміністративної юстиції дозволив визначити, що наразі склалося чотири моделі захисту, які виділені залежно від ступеню розвиненості демократичних інститутів держави. Перша пов’язана із здійсненням представництва адвокатурою інтересів громадян у суді. Прокуратура при цьому або взагалі відсутня, або здійснює функції лише кримінальної направленості (Великобританія, Італія). Другу модель утворюють країни, в яких демократія знаходиться на високому ступені розвитку, де прокуратура виступає учасником адміністративного судового процесу з тим, щоб захищати в ньому передусім державні та інші публічні інтереси, інтереси законності. Суб’єктивні права громадян захищає адвокатура. Держава гарантує малозабезпеченим громадянам безоплатну правову допомогу (США, ФРН, Франція, Польща та ін.). Третя модель запроваджена в країнах, які знаходяться на перехідному етапі побудови громадянського суспільства, формування розвиненої економічної системи. Прокурор виступає учасником адміністративного судочинства, забезпечуючи як інтереси держави, так і приватних осіб, нездатних самостійно захищати свої права, свободи від порушень суб’єктами владних повноважень (пенсіонерів, соціально незабезпечених, недієздатних, хворих, малолітніх тощо) (Російська Федерація, Угорщина, Молдова, Україна, Бразилія та ін.). Четверта модель функцій прокуратури в адміністративному процесі виявляється в країнах, в яких й дотепер відсутній політичний плюралізм, функціонує авторитарна держава. Прокуратура здійснює суцільній нагляд за законністю, в тому числі за діяльністю органів правосуддя, уповноважується подавати позови й вступати в будь-який судовий процес, виходячи із суб’єктивної думки щодо необхідності захисту в ньому інтересів держави чи будь-якої особи (Таджикистан, Туркменістан, Білорусь, Китайська Народна Республіка, Куба, В’єтнам).

Прокурорське представництво як різновид законного представництва, здійснюваного органами та особами, яким законом надано право захищати в адміністративних судах «чужі» права та свободи, має такі особливості: а) здійснюється на підставі Конституції України, б) прокуратура завжди виступає на захист законності і не має приватного інтересу.

Правові основи участі прокурора в адміністративному судовому процесі з метою захисту прав, свобод та законних інтересів громадян у сфері публічно-правових відносин за характером регулювання такої участі можуть бути поділені на три групи: матеріальні, процесуальні, організаційні.

Представництво прокурором інтересів громадянина в адміністративному суді першої інстанції є складною за змістом та формами процесуальною діяльністю, яка включає вчинення трьох комплексів процесуальних дій: підготовка та подання адміністративного позову, представництво на стадії попереднього судового розгляду, участь у розгляді справи.

Правосуб’єктність прокурора при перегляді судових рішень стосується як його компетенції щодо усіх стадій адміністративного судового процесу, так і наявності певних особливостей. Загальна правосуб’єктність прокурора стосується: а) здійснення функції представництва, у зв’язку з чим прокурор не має права заявляти самостійні вимоги, але має право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа; б) прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов’язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили; в) подання відповідних процесуальних актів-документів, які є юридичною підставою щодо захисту прокурором прав і свобод громадян, повинно здійснюватись у порядку та на умовах, визначених нормами КАС України. Особливості процесуальної правосуб’єктності прокурора при перегляді судових рішень ґрунтуються на сутності кожного з відповідних проваджень: апеляційного, касаційного проваджень, проваджень за винятковими та ново виявленими обставинами.

З метою вдосконалення адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора в адміністративному судовому процесу обґрунтована необхідність внесення змін до чинного законодавства за такими напрямками:

Конкретизація окремих загальних положень КАС України шляхом уточнення дефініції «суб’єкт владних повноважень», положення про юрисдикцію адміністративних судів, заміни терміну «публічна служба» на «державна служба, служба в органі влади Автономної Республіки Крим чи служба в органі місцевого самоврядування», уведення нових дефініцій «права громадян», «свободи громадян», «інтереси громадян»;

Визначення положень щодо приводів здійснення прокурором представництва, а також встановлення переліку категорій громадян, інтереси яких представляє прокурор. Так, доцільно доповнити ст. 60 КАС України частиною третьою такого змісту:

«3. Приводами здійснення прокурором в суді представництва інтересів громадянина або держави є:

звернення до прокуратури громадянина на захист прав, свобод та інтересів,

звернення до прокуратури державного органу щодо наявності порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою,

повідомлення в засобах масової інформації щодо порушення прав, свобод та інтересів громадян, інтересів держави,

безпосереднє виявляння прокурором порушеного права, свободи чи інтересу громадянина або інтересу держави».

При цьому частина третя цієї статті стає частиною четвертою:

забезпечення чіткості і однозначності регулювання процедур здійснення представництва у адміністративному судовому процесі шляхом конкретизації процесуальних форм представництва прокурора при перегляді судових рішень, закріплення в КАС України неможливості закінчення справи примиренням у випадку, якщо прокурор виступає на захист інтересів держави, уточнення положення щодо права прокурора здійснювати представництво на будь-якій стадії адміністративного процесу.

Пропонується нова редакція ч. 2 ст. 60 КАС України, якою встановлено межі процесуальної правосуб’єктності прокурора: «2. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво при здійсненні будь-яких дій чи процедур у межах адміністративного процесу. Прокурор здійснює в суді представництво малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років та неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які позбавлені батьківської опіки та дітей-сиріт, недієздатних фізичних осіб, непрацездатних фізичних осіб, фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, осіб похилого віку. Прокурор здійснює представництво невизначеного кола осіб з метою захисту виборчих, екологічних, соціальних, національних, споживчих та інших солідарних прав та інтересів громадян».

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Анпілогов О.В. Правовий інститут захисту прав і законних інтересів людини та громадянина прокурором у судовому адміністративному процесі. // Вісник Верховного Суду України. – 2006. -№11 (75). –с. 40 – 43

Анпілогов О.В. Права та свободи громадянина як об’єкт захисту прокурором в адміністративному судовому процесі. // Вісник прокуратури. – 2007. — №3 (69) –с. 68-74.

Анпілогов О.В. Участь прокурора в адміністративному судовому процесі. // Вісник прокуратури. – 2007. -№9 (75). –с. 106-114.

Анпілогов О.В. Забезпечення прав та свобод людини і громадянина у сфері виконавчої влади прокуратурою України. // Актуальні проблеми застосування цивільного процесуального кодексу та кодексу адміністративного судочинства України. – Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжн. науково-практичної конференції (25-26 січня 2007 р) – Харків. –с. 230 – 234.

АНОТАЦІЯ

Анпілогов О.В. Правове регулювання участі прокурора в адміністративному судочинстві щодо захисту прав та свобод громадянина. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ, 2008.

Дисертацію присвячено проблемним питанням здійснення прокурором захисту прав, свобод та законних інтересів громадянина у адміністративному судовому процесі, а також обґрунтуванню напрямів розвитку відповідного законодавства. Для цього проаналізовані теоретико-правові проблеми такого захисту, форми захисту, сформульовані необхідні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Визначено, що представництво прокурором в адміністративному судовому процесі є правовідносинами, які встановлюються і реалізовуються на підставі Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», КАС України. У межах цих правовідносин прокурор вчиняє в адміністративному судочинстві процесуальні дії від імені і для захисту прав, свобод й законних інтересів осіб – громадян України, що через різноманітні обставини не можуть або позбавлені можливості самостійно відстоювати ці свої особисті цінності від їх порушень (обмежень) рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єктів владних повноважень – органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Сформульовані особливості адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора у адміністративному судовому процесі: а) може виступати тільки як представник, б) здійснює представництво визначених Законом України «Про прокуратуру» категорій громадян, в) відносини між прокурором і громадянином є публічними правовими, г) прокурор є позивачем у процесуальному розумінні, але не володіє власне правами позивача, однак обсяг його процесуальних можливостей під час участі в розгляді судом справи адміністративної юрисдикції є повним, д) прокурор ініціює розгляд адміністративним судом публічно-правового спору за певних підстав, е) представництво прокурором інтересів незахищеного громадянина можливе на будь-якій стадії адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора при перегляді судових рішень.

Ключові слова: прокурор, адміністративний судовий процес, представництво, права, свободи, законний інтерес, захист.

АННОТАЦИЯ

Анпилогов О.В. Правовое регулирование участия прокурора в административном судопроизводстве относительно защиты прав и свобод гражданина. – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.07 – административное право и процесс; финансовое право; информационное право. – Институт законодательства Верховной Совета Украины, Киев, 2008.

Диссертация посвящена проблемным вопросам осуществления прокурором защиты прав, свобод и законных интересов гражданина в административном судебном процессе, а также обоснованию необходимости внесения изменений в действующее законодательство и формулирование соответствующих предложений и рекомендаций. Для этого проанализированы теоретико-правовые проблемы и формы защиты.

Определены особенности административной процессуальной правосубъектности прокурора в административном судебном процессе: а) может выступать только как представитель, б) осуществляет представительство определенных Законом Украины «О прокуратуре» категорий граждан, в) отношения между прокурором и гражданином являются публичными правовыми, г) прокурор является истцом в процессуальном понимании, однако не владеет собственно правами истца, однако объем его процессуальных возможностей во время участия в рассмотрении дела административной юрисдикции является полным, д) прокурор инициирует рассмотрение административным судом публично-правового спора путем подачи административного иска, в случае, когда этого требует защита гражданина, неспособного самостоятельно это делать или реализовывать свои процессуальные полномочия, е) представительство прокурором интересов незащищенного гражданина возможно на любой стадии административного судебного процесса.

Определенно, что представительство прокурором в административном судебном процессе является правоотношениями, которые устанавливаются и реализуются на основании Конституции Украины, Закона Украины «О прокуратуре», Кодекса административного судопроизводства Украины. В пределах этих правоотношений прокурор осуществляет в административном судопроизводстве процессуальные действия от имени и на защиту прав, свобод и законных интересов лиц – граждан Украины, которые по различным обстоятельствам не могут или лишены возможности самостоятельно отстаивать эти личные ценности от нарушений (ограничений) решениями, действиями или бездеятельностью субъектов властных полномочий – органов государственной власти, местного самоуправления, их должностных и служебных лиц.

Правовые основы участия прокурора в административном судебном процессе по характеру регулирования такого участия разделены на три группы: материальные, процессуальные, организационные.

Систематизированы процессуальные действия, осуществляемые прокурором в порядке представительства в административном суде первой инстанции. Выделены три комплекса процессуальных действий: 1) подготовка и подача в административный суд административного иска с целью защиты прав, свобод и интересов гражданина в публично-властной сфере, 2) представительство интересов гражданина на стадии предварительного судебного рассмотрения административным судом дела, инициированного прокурором, 3) участие прокурора в рассмотрении административным судом дела, инициированного прокурором, 3) участие прокурора в рассмотрении административным судом первой инстанции дела по его иску или по иному делу по его инициативе.

Определены особенности административной процессуальной правосубъектности прокурора при пересмотре судебных решений: а) наличие права подавать соответствующий законодательно установленный процессуальный акт-документ, являющийся юридическим основанием осуществления каждого производства, связанного с пересмотром судебных решений, б) формальный характер изменения требований прокурором или отказа от административного иска, в) апелляционная или кассационная жалоба, решение суда могут быть дополнены прокурором, г) наличие права знакомиться с материалами дела, д) отсутствие права присоединения к апелляционной или кассационной жалобе.

Обоснована необходимость внесения изменений в действующее законодательство с целью совершенствования правового регулирования процедур осуществления прокурором функции представительства в административном процессе.

Ключевые слова: прокурор, административный судебный процесс, представительство, права, свободы, законный интерес, защита.

SUMMARY

Anpilogov O.V. Legal adjusting of participation of public prosecutor in the administrative legal proceeding in relation to defence of rights and freedoms of citizen. – Manuscript.

Dissertation on obtaining the scientific degree of candidate of law on specialty 12.00.07 – Administrative Law and Process; Financial Law; Information Law – Law Institute of Supreme Rada of Ukraine, Kyiv, 2008.

Dissertation is devoted to problem questions of realizing of defense of citizen`s rights, liberties and law interests in administrative court process by prosecutor and grounding of directions of development of corresponding law. For this matter theoretic-law problems of such defense and forms of defense are analyzed.

There defined that representation by prosecutor in administrative court process is law relations that establishing and realizing on the base of the Constitution of Ukraine, Law of Ukraine «About the office of public prosecutor», Code of administrative court process. A prosecutor realize in administrative court process actions from the name of Ukraine and for defense of citizen`s tights, liberties and law interests of persons – citizens of Ukraine, which thought different circumstances are unable or deprived of ability for defense their person`s values from their violation (restrictions) by decisions, actions or inactivity of subjects of power authority – organs of state power, self-government their official persons independently. Peculiarities of administrative process capability of prosecutor in administrative court process are defined. Process actions, rendering in order of representation of representation of prosecutor in administrative court of first instance are systematized and peculiarities of prosecutor`s administrative process capability in revision of courts decisions are defined. Necessarily of bringing changes in law for matter of development of law regulations of process of realizing of by prosecutor a function of representation in administrative court process are grounded.

Key words: prosecutor, administrative court process, representation, rights, liberties, law interest, defense.