Автор: admin

Поняття злочину

Кримінальний кодекс визначає злочин як передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права й свободи громадян, передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, яке посягає на правопорядок. Злочин характеризується такими обов’язковими ознаками, що випливають із зазначеного визначення: суспільна небезпека, протиправність, винність і караність.

Суспільна небезпека – це основна матеріальна ознака злочину. Вона полягає у тому, що злочинне діяння завдає шкоди або створює загрозу спричинити істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони, тобто суспільному ладу України, її політичній чи економічній системам, власності, особі, політичним, трудовим, майновим та іншим правам і свободам громадян, а також іншим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. Перелік суспільних відносин конкретизується та доповнюється у статтях Особливої частини КК.

Не є злочином таке діяння особи, що, хоч формально і містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це означає, що скоєне або зовсім не завдало шкоди суспільним відносинам, або завдало чи могло завдати лише незначної шкоди.

Протиправність діяння означає, що злочином може бути визнане тільки таке суспільно небезпечне діяння, яке передбачене законом. Тобто у кожному випадку слід встановити, яка саме правова норма порушена. Наприклад, особа, яка вчинила крадіжку індивідуального майна, порушила заборону красти індивідуальне майно громадян. Ця заборона сформульована у ст. 140 Особливої частини КК.

Винність як обов’язкова ознака злочину означає, що кримінальній відповідальності та покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто коли вона навмисно або з необережності скоїла діяння, передбачене кримінальним законом. Вина особи проявляється у психічному відношенні її до суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Відсутність вини означає відсутність злочину, а це означає і відсутність кримінальної відповідальності навіть у випадках, коли невинна особа може завдати значної шкоди суспільним відносинам (психічно хвора неосудна особа спричинила тілесні ушкодження іншій особі).

Караність теж є обов’язковою ознакою злочину. Тому в кожній статті Особливої частини КК передбачаються міри покарання, які й застосовуються судом у кожному конкретному випадку скоєння злочину. Але встановлення покарання за злочин не означає, що воно обов’язково застосовується у кожному випадку скоєння діяння. Чинне законодавство передбачає можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності й покарання.

Суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би такі правила не порушувалися. Часто такі порушення мають дріб’язковий характер — наприклад, запізнення учня на урок, перехід дороги за межами пішохідного переходу, а іноді є надзвичайно небезпечними, як от крадіжка чи вбивство людини. Відносини, пов’язані зі вчиненням людьми таких суспільно небезпечних діянь та визначенням відповідальності за їх вчинення регулює кримінальне право, а самі ці діяння називаються злочинами.

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвідомлено; вчиняються всупереч заборон, визачених кримінальним законодавством. Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла йне могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини

невеликої тяжкості

середньої тяжкості

тяжкі

особливо тяжкі

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК). Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду – переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).

Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею, який злочин мала намір особа вчинити.

Від замаху слід відрізняти добровільну відмову – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Склад злочину

Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають суспільна небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину; об’єкт/об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Об’єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.

Об’єктивна сторона — це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяність), спричинені ним суспільне небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням та його наслідками. Дія — це активна, суспільне небезпечна, передбачена кримінальним законом поведінка суб’єкта (наприклад, у разі хуліганства); бездіяльність — це пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, в даній ситуації, здійснити (ненадання лікарем допомоги хворому і т. ін.). Думки, переконання, хоч би як вони засуджувалися морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком). Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об’єктові злочину.

Причинний зв’язок між суспільне шкідливим діянням і його суспільно шкідливими наслідками є конкретним зв’язком між першим і другим у конкретному злочині.

Причинний зв’язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без даної причини (без даного діяння) конкретні наслідки не настали б.

Суб’єкт злочину — це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Фізичні особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб’єкт.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Суб’єктивна сторона — це внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.

Умисел як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі їхні наслідки та бажає, або свідомо допускає, їх настання. Залежно від вольового критерію умисел поділяють на прямий і непрямий. У теорії кримінального права умисел поділяють на завчасно обдуманий, на той, що виник раптово, і неконкретизований.

Необережність при вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає суспільне небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як злочинна самовпевненість і злочинна недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа стосовно до суспільне небезпечного діяння має умисел, а щодо суспільно небезпечних наслідків — необережність.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив близький до провини, але не збігається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує скерованість волі, визначає зміст провини. Мета — це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, вчиняючи злочин, то мета визначає направленість діяння злочинця, найближчий результат, себто те, до чого він прагне, чого хоче досягти.

Мотив і мета — обов’язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті кримінального закону.

Поняття та види стадій вчинення злочину

Злочин, який є явищем, притаманним соціальному буттю людини, крім змістовних характеристик, якими є його ознаки та склад, має й інші, пов’язані з його розвитком в часі; ситуацією його вчинення не однією особою, а групою осіб (ситуація: один злочин — декілька суб’єктів); правовими наслідками вчинення декількох злочинів однією особою (ситуація: одна людина — декілька злочинів).

Це визначає існування в кримінальному праві відповідних правових Інститутів — інституту стадій вчинення злочину, інституту співучасті у злочині, інституту множинності злочинів. Вони — це спеціальні випадки скоєння злочину.

Інститут стадій вчинення злочину давно відомий як теорії кримінального права, так і законодавчій практиці, хоча заради справедливості, слід зауважити, що його формування не сягає своїми коріннями в глибини віків, а належить до XIX—XX століть.

Уперше нормативно відповідальність за вчинення дій, які утворюють попередню стадію злочинного діяння, була передбачена у французькому законодавстві часів Великої Французької революції (1791 p.). Це стосувалось встановлення відповідальності за замах на скоєння лише двох злочинів — передумисного вбивства та отруєння. Потім кримінальне законодавство Франції (1810 р.) поширило це правило на всі замахи на вчинення злочинів.

З часом це положення було перейнято італійським, бельгійським та германським законодавством.

Першим вітчизняним нормативним актом, який виділив стадії скоєння злочину, було «Уложение» 1845 p., яке розглядало їх у другому розділі — «О умысле, о приготовлении к преступлению о покушении на оное и о совершении преступления (статті 8-12). При цьому виділяли виявлення умислу, готування, замах та вчинений (закінчений.- П. Ф.) злочин.

Одним з перших, хто дослідив ці стадії у вітчизняній науковій літературі, був В.Д. Спасович.

Л.Є. Владимиров розглядав стадії вчинення злочину через призму «осуществления преступной воли», виділяючи при цьому «голый умысел (nuda cogitatio)», «приготовление к преступлению (delictum praepatum)», «покушение (conatus delinquent)» i «совершенное преступление (consummatum)».

О.Ф. Кістяківський зазначав: «…Вопрос о том, с какого момента и с какого акта начинается для человека уголовная ответственность, принадлежит к числу капитальных в уголовном праве». При цьому виділяв (як і Л.Є. Владимиров) голий умисел, готування до злочину, замах у власному змісті та злочин вчинений або вдалий.

Л.С Бєлогриць-Котляревський, визначаючи стадії вчинення злочину (сходинки, за його визначенням), виділяв «волю обнаруженную, осуществляющуюся и осуществленную». Виходячи з цього він виділяв голий умисел, готування, до складу якого входять і замах, і закінчений злочин.

В.В. Єсіпов виділяв серед стадій такі: готування до злочину, замах на злочин та вчинення закінченого злочину. М.Д. СергІєвський також визначав вказані стадії в генезисі розвитку злочину.

М.С. Таганцев виділяв як «окремі сходинки» в розвитку злочинної діяльності виявлення злочинного умислу, готування, замах та закінчений злочин.

Питанню про зміст та характеристику стадій вчинення злочину були присвячені монографічні праці відомих вітчизняних учених-кримінологів: А.Н. Трайніна, М.Д. Шаргородского, М.Д. Дурманова, 1.С. Тишкевича, А.А. Піонтковського та ін.

Однак тривалий час цьому важливому інституту кримінального права в науковій літературі не приділялось належної уваги, хоча на рівні правозастосувальної діяльності постійно фіксувались проблемні питання. Лише останніми роками вийшли друком дві наукові роботи, присвячені аналізу інституту стадій вчинення злочину. Насамперед слід зазначити роботу В.П. Тихого «Стадії вчинення злочину», яка фактично була першою спробою аналізу цього інституту в національній науковій літературі. У 2002 р. в Росії вийшла монографія В.П. Козлова, також присвячена розгляду цих питань.

У радянському законодавстві питання про відповідальність за вчинення дій на різних стадіях розвитку злочину вперше знайшло своє нормативне вирішення в «Руководящих началах» 1919 р. відділ четвертий яких був спеціально присвячений їх аналізу. При цьому виділялись три стадії — готування, замах та закінчений злочин. За загальним правилом дії, що утворювали будь-яку з цих стадій, передбачали кримінальну відповідальність. Було встановлено, що на рівень репресії не впливає рівень реалізації (стадія) злочинного наміру.

Кримінальні кодекси РСФРР та УСРР 1922 р. суттєво змінили підходи до кримінально-правової оцінки стадій та їх караності. Визначаючи вже відомі стадії вчинення злочину, встановлювали, що готування до злочину не було караним. Воно тягнуло кримінальну відповідальність лише у випадках, коли ці дії утворювали склад іншого самостійного злочину.

Однак, таке становище тривало недовго і вже в 1923 р. дії, що утворювали готування до злочину, стали караними, хоча заради справедливості слід зазначити, що за їх скоєння передбачали найлегші види покарання — висилка, заборона займати ту чи іншу посаду або займатись тою чи іншою діяльністю або промислом.

«Основні начала» 1924 р. визначили підходи до відповідальності за вчинення діянь, які утворюють різні стадії вчинення злочину (ст. 11). При цьому, однак, не визначалось ані поняття стадій, ані їх види.

КК РСФРР 1926 р. та КК УСРР 1927 р. вже детально регулювали поняття готування до злочину та замаху на Його вчинення та визначали караність кожної із цих стадій (статті 15, 16 КК УРСР).

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК України 1960 р. як стадії скоєння злочину визначали готування до злочину та замах на злочин (ст. 17 КК України). При цьому поняття закінченого злочину нормативно не було врегульовано, а виводилось виключно теоретично. Питання про караність діянь, припинених на різних стадіях, законодавчо не закріплювалось (хоча практика сама їх виробила — готування каралось більш м’яко, ніж замах, а замах — більш м’яко, ніж закінчений злочин).

Кримінальне законодавство України — КК від 5 квітня 2001 p.— пішло набагато далі, як у закріпленні понять, так і у визначенні караності діянь, що їх утворюють.

Стаття 13 КК України визначила поняття закінченого та незакінченого злочину, встановивши:

«1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин».

Одночасно ст. 16 та ст. 68 ч. 1 КК визначили основні підходи до кримінальної відповідальності та караності діянь, зупинених на різних стадіях розвитку злочину.

На рівні наукової дефініції стадії вчинення злочину визначаються як етапи розвитку злочинного діяння, які різняться між собою ступенем реалізації злочинного умислу і полягають у готуванні до злочину, замаху на його вчинення та виконанні закінченого злочину.

Таким чином, в основу диференціації стадій покладено ступінь реалізації (виконання) винним злочинного умислу.

З цього можна зробити висновок, що стадії вчинення злочину мають місце виключно в умисних злочинах, і це загальна оцінка.

Стадії вчинення злочину неможливі при вчиненні злочинів з необережності, оскільки в цих випадках є неможливим готування та замах на їх вчинення.

Слід зазначити, що і не всі умисні злочини можуть містити стадії попередньої злочинної діяльності. Так, при вчиненні умисних злочинів, які характеризуються раптовим умислом, практично неможлива стадія готування до злочину.

Не можуть існувати стадії також при: вчиненні злочинів при перевищенні меж необхідної оборони (статті 118 і 124 КК);

Важливим є питання про відповідальність за виявлення умислу.

Теорія кримінального права і законодавча практика Російської імперії не визнавали можливості покарання за виявлення умислу, хоча деякі теоретики і висловлювали погляди щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності при його виявленні.

Радянське кримінальне законодавство, загалом не визнаючи можливості притягнення до кримінальної відповідальності за виявлення злочинного умислу, на практиці досить широко застосовувало це для вирішення питань реалізації політики тоталітаризму. Так, ст. 58 КК РСФРР 1926 р. і відповідні статті КК союзних республік «Контрреволюційна пропаганда і агітація», яка визнавала злочином «пропаганду или агитацию, содержащие призывы к свержению, подрыву или ослаблению Советской власти или к совершению отдельных контрреволюционных преступлений». Тобто злочином визнавалось діяння яке не містило в собі жодних дій, які б були безпосередньо скеровані на досягнення вищевказаної мети. Ці дії містили виключно суб’єктивну оцінку існуючого суспільно-політичного ладу та пропозиції (заклики) до його зміни. Причому, як це витікає зі змісту вказаної норми, ці заклики абсолютно не повинні були пов’язуватись із застосуванням насильства. Навіть пропозиція щодо здійснення цього мирним, конституційним шляхом утворювала склад закінченого злочину.

Тим самим шляхом пішло і керівництво Радянського Союзу в середині 60-х років, запровадивши в Кримінальне законодавство норму яка встановлювала відповідальність за «Распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй» (ст. 187-1 КК України).

Звичайно, така практика аж ніяк не може бути визнана демократичною.

Чинна кримінально-правова теорія і законодавча практика категорично заперечують можливості встановлення відповідальності за виявлення умислу. Право громадян на відповідний спосіб мислення є суб’єктивним конституційним правом, закріпленим ст. 34 Конституції України, яка базується на принципі, виробленому ще юристами Стародавнього Риму — «cogitationis poenam nemo patitur» (думки не караються) і визначає, що: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань».

Цієї позиції дотримуються практично всі дослідники цього питання. Як наголошує у зв’язку з цим В. П. Тихий, «…поняття незакінченого злочину виключає визнання злочином того чи іншого стану свідомості, внутрішніх процесів, думок, прояву намірів, їх формування та виявлення умислу. Це ще не діяння, в якому об’єктивізується умисел».

Однак у теорії кримінального права не існує єдності відносно правової оцінки діянь, визнаних КК злочинами, які є погрозою вчинити злочинні дії (погроза вбивством — ст. 129 КК; погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу — ст. 345 КК; погроза щодо державного чи громадського діяча — ст. 346 КК; погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов’язок — ст. 350 КК; погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного -ст. 377 КК; погроза або насильство щодо захисника чи представника особи — ст. 398 КК; погроза щодо начальника — ст. 405 КК), а також закликом вчинити злочин (напр., заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку — ст. 295 КК та ін.).

Однозначно, що погроза та заклик у будь-якому випадку є виявленням умислу, і таким чином, встановлення кримінальної відповідальності за ці дії на перший погляд суперечить зазначеній позиції Конституції України та теорії кримінального права.

Однак це лише поверховий погляд на проблему.

Що ж до погроз, зауважимо, що не кожна погроза (навіть з кола перелічених раніше) буде утворювати склад злочину, а лише та, яка є реальною, тобто здатною бути втіленою в життя. Про реальність погрози свідчать характеристики конкретних дій, якими виражена погроза, та дій, які її супроводжують: обстановка, в якій вона висловлена; характеристики особи, яка її висловлює, та ін. Не можуть бути визнані як реальною погрозою ті чи інші слова, висловлені особою, що перебуває в афектованому, стресовому стані за відсутності їх підкріплення іншими характеристиками.

З огляду на це не може бути прийнятною позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові № 8 від 26.06.92 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність працівників правоохоронних органів», де зазначається:

«…Для кваліфікації дії винної особи за ст. 189-2 КК (ст. 189-2 КК України 1960 р. в редакції Закону України від 2 жовтня 1996 р. «Погроза працівникові правоохоронного органу».- П. Ф.) достатньо встановити лише факт погрози працівнику правоохоронного органу або його близьким родичам у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків…. На відміну від ст. 100 КК для кваліфікації дій за ст. 189-2 цього Кодексу наявність реальних підстав побоювання потерпілим виконання погроз не є обов’язковою».

Неприйняття зазначеної позиції Верховного Суду України як теорією, так і практикою правозастосувальної діяльності проявилось у тому, що автори «Науково-практичного коментарю Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 p.», розглядаючи всі випадки вчинення злочинів у формі погрози, вказують на необхідність ЇЇ реальності

Такий підхід до оцінки погрози, як кримінально-караного виду, виявлення умислу, який базується на наявності в ній суспільної небезпеки, є об’єктивним та виправданим.

Зважаючи на це, слід зробити висновок, що не будь-яке виявлення умислу у вигляді погрози є кримінально караним, а лише те, яке є реальним, дійсним, а звідси і суспільно небезпечним.

Що стосується виявлення умислу, яке здійснено у формі закликів, то слід повністю погодитись з точкою зору П. С. Матишевського, який вказував, що «…вони є діями, спрямованими на схиляння (спеціальний вид підмовництва) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин». Це повністю охоплюється умислом винного, який усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки, передбачає ЇЇ наслідки та бажає їх настання. Немає протиріччя з вимогою вчинення підбурювання до конкретного злочину (а не до абстрактної злочинної діяльності) оскільки диспозиції кримінально-правових норм передбачають відповідальність за заклик саме до вчинення конкретних злочинних дій. Таким чином висловлена позиція повністю перебуває у руслі концепції національного кримінального законодавства в питаннях відповідальності за співучасть у злочині. Аналізуючи питання про наявність стадій вчинення злочину з точки зору характеристики об’єктивної сторони, слід дійти висновку, що вони за загальним правилом мають місце виключно при вчиненні злочинів шляхом дій. Це абсолютно зрозуміло, тому що у злочинах, які вчиняються шляхом бездіяльності, не може існувати ані готування до злочину, ані замаху на його вчинення. Звичайно, можна створити якусь уявну конструкцію, в якій би існували стадії і при злочинах, що вчиняються шляхом бездіяльності. Однак це була б мертва, фантастична схема, відірвана

Поняття покарання

Поняття покарання

Покарання як один з центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони найважливіших суспільних відносин. Воно є провідною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і разом з тим покликане забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Чинне кримінальне законодавство не містить визначення поняття покарання. Однак аналіз окремих кримінально-правових норм і практики їх застосування дає можливість виділити найважливіші його ознаки і на їх підставі дати визначення такого поняття.[1]

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільне небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання — це передусім особлива міра державного примушування (в поріннянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст. Покарання заподіює великі втрати волі, майна, навіть життя (смертна кара). Друга ознака покарання закріплена в ст. 3 КК, де чітко записано, що покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Отже, застосування покарання є кінцевим станом кримінальної відповідальності. Це логічний типовий наслідок злочину. Інші методи реагування держави на злочин, передбачені законом, такі як звільнення від покарання на підставі ст. 50 КК, звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням заходів адміністративного стягнення або громадського впливу (ст. 51 КК), звільнення із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. ст. 10, 11 КК), є винятком з правила. Вони можливі у випадках, передбачених законом, допустимі за наявності достатніх для цього підстав і за злочини, які не являють великої суспільної небезпеки. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є характерною його ознакою. Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 3 КК, де зазначено, що «Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до Закону» (ч. 2 ст. 3). Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду — обов’язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування. Четверта важлива ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ст. 22 КК, де говориться, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин. Таким чином, в самому законі названо основну ознаку покарання, яка робить його найгострішою мірою державного примушування. Кара є складовою ознакою будь-якого кримінального покарання. Вона визначається строками покарання, наявністю фізичних і моральних страждань та втрат, покладенням обов’язків зазнати ганьби і сорому перед суспільством і різного роду правообмеженнями. В одних покараннях вона виражена більшою мірою, наприклад, позбавлення життя, позбавлення волі, матеріальні або майнові втрати, в других — переважають обмеження інших прав; займатися професійною діяльністю, мати звання, нагороди тощо. В кожному покаранні, безумовно, присутні і моральні страждання — ганьба, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці якості і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Каральний вплив покарання повинен відповідати тяжкості злочину.

Кара має обов’язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

П’ята харатерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходить вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитет такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який суд виносить від імені держави і де міститься конкретна міра покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, що його вчинила, з точки зору кримінального закону і моралі.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі лише щодо самого винного. Воно не може бути направлено на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить винному особисто, тощо.

Нарешті, сьома розпізнавальна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість. Це знайшло своє законодавче закріплення в ст. 55 КК, за змістом якої призначення будь-якого покарання тягне для засудженого такий правовий наслідок, як судимість. Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими негативними наслідками протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує відповідальність в разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання (наприклад, тимчасове позбавлення права займати певні посади, займатись деякими видами діяльності тощо).

Усі викладені ознаки відрізняють покарання від інших мір примушування і дають змогу сформулювати загальне поняття покарання. Покарання — це встановлена законом особлива міра державного примушування, яка містить у собі кару, застосовується лише за вироком суду до особи, винної у вчиненні злочину, виражає від імені держави засудження злочину і особи, що його вчинила, та тягне за собою судимість.

Також необхідно визначити місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу (див. схему 1). Чинне кримінальне законодавство України передбачає ряд заходів кримінально-правового впливу.

Вони можуть застосовуватись як до особи, яка вчинила злочин, так і до особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що не є злочином. Серед цих заходів провідну роль відіграє покарання. Його місце в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що:

а) покарання — це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи;

б) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи;

в) за своїм змістом покарання є (і має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності.

Призначення покарання за сукупністю злочинів

Поняття сукупності злочинів детально було розглянуто в розд. «Множинність злочинів». Зараз лише нагадаємо, що відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або частинами однієї статті Особливої» частини КК, за жоден з яких особу не було засуджено.

З позиції правила про призначення покарання за сукупність злочинів потрібно розглядати два можливих варіанти Його застосування:

покарання за кожен із злочинів, що утворюють сукупність, призначаються одним вироком суду, яким одночасно призначається остаточне покарання;

покарання призначається за злочин при наявності вироку суду, яким особу раніше було засуджено за інший злочин (злочини).

У першій ситуації суд визначає покарання окремо за кожен із злочинів на підставі правил призначення покарання, які розглядались раніше.

Остаточне покарання суд обирає згідно з положеннями ст. 70 частин 2 та 3.

За загальним правилом воно обирається в межах санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. При цьому застосовуються поглинання більш суворим покаранням менш суворого або повне чи часткове складання покарань. При цьому остаточне покарання не може перевищувати вищої межі передбаченої санкцією норми, яка встановлює більш тяжке покарання.

Водночас у випадку, коли хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, належить до категорії тяжких або особливо тяжких, суд, обираючи остаточне покарання, може вийти за межі санкції правової норми, яка передбачає більш суворе покарання і призначити покарання в межах максимального строку, визначеного нормою Загальної частини КК для даного виду покарання.

Якщо хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність, передбачено довічне позбавлення волі, і воно обирається судом як покарання винному, всі інші покарання, що призначаються за інші злочини, які входять у сукупність, поглинаються довічним позбавленням волі.

Відповідно до ст. 70 ч. З до остаточного основного покарання, призначеного судом, можуть бути приєднані додаткові покарання, які були призначені судом при визначенні покарання за злочини, які входять у сукупність.

У другій ситуації, коли після засудження за злочин буде встановлено, що до цього особа вчинила інший злочин, за який її не було засуджено, суд призначає покарання, керуючись правилами, визначеними в ст. 70 частин 1—3 КК. При цьому в остаточне покарання враховується строк покарання відбутий за першим вироком, У випадках складання різновидних покарань застосовуються правила, передбачені ст. 72 КК «Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення», яка передбачає, що «1. При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид виходячи з такого їх співвідношення:

1) одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

г) вісім годин громадських робіт;

2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;

4) одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.

2. При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді виправних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.

3. Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.

4. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.

5. Попереднє ув’язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених у частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування».

Введение

Целью данной работы является теоретическое изучение вопроса импорта и экспорта продуктов питания. Для реализации цели необходимо решение следующих задач:

— раскрыть сущность права, понятие правонарушений;

— определить значение продуктов питания в жизни общества и государства;

— обозначить роль государства в регулировании ввоза и вывоза продуктов питания;

— раскрыть значение таможенной системы;

— выявить наличие правонарушений в сфере импорта и экспорта продуктов питания, обозначить их юридический состав.

Россия увеличила импорт продуктов питания по сравнению с прошлыми годами – об этом свидетельствует таможенная статистика. Ввоз мяса в страну (кроме мяса птицы) в январе вырос до 94,1 тысяч тонн (на 239,7 млн долларов). В январе 2007 года импорт составлял 89 тысяч тонн. Ввоз мяса птицы вырос за год с 67,1 до 76,5 тысяч тонн. Стоимость поставок подорожала за год с 50,7 до 66 млн. долларов. По данным ФТС, импорт рыбы увеличился с 55,9 до 63,4 тысяч тонн, кофе — с 2,8 до 4,6 тысяч тонн, цитрусовых — с 153,8 до 173,4 тысяч тонн, сгущенного молока и сливок — с 0,1 до 2,1 тысяч тонн, сообщает «Интерфакс» со ссылкой на ФТС. Поставки сливочного масла выросли на 1,2 тысячи до 7,7 тысяч тонн, подсолнечного — с 5,5 до 6,6 тысяч тонн. Упал лишь импорт сахара-сырца с 188,8 до 23,3 тысяч тонн. Всего стоимость импорта продовольствия и сельхозсырья в январе 2008 года увеличилась на 16,2%.1

В настоящее время остро стоит проблема так называемой «продовольственной безопасности» РФ, неразрывно связанная с импортом и экспортом продуктов питания. По уровню питания Россия сейчас занимает 65-67-е место в мире. В процессе перехода от планово-распределительной к рыночной экономике за последнее десятилетие производство валовой продукции сельского хозяйства в России сократилось более, чем на треть, а готовых продуктов питания — наполовину.

За последние 10 лет среднестатистический россиянин с учетом энергетической ценности продовольствия стал на 30 проц. хуже питаться. Основными причинами этого являются поставки некачественного импортного продовольствия. За последние два года в России было забраковано 58 % импортного мяса, 64 % масложировой продукции, 70 % ликеро-водочных изделий, 12 % пива и 44 % чая.2

С другой стороны, имеются положительные тенденции, наметившиеся за последние три года в работе отечественного агропромышленного комплекса. В частности, среднегодовой рост сельскохозяйственного производства за этот период составил 6,2 %, в то время как в предыдущие восемь лет падение составляло в среднем за год 5,5 %. Росту производства способствовала адаптация сельскохозяйственных производителей к рыночным условиям, улучшение общеэкономической ситуации в стране, рост спроса на продукты питания.

Что происходит в сфере импорта и экспорта продуктов питания, на каких законах строятся эти процессы, как государство участвует в управлении ими, какие правонарушения возникают при ввозе продуктов питания и как с ними можно бороться – тема данной работы.

Теоретико-методологическое основание проблемы правонарушений

1.1 Сущность права и его социальное назначение

Уже в первобытном обществе существовали определенные правила поведения людей, обеспечивающие выживание членов родовой общины в природной среде и их воспроизводство. Эти правила сложились в обычаи, которые фиксировались в памяти людей и выполнялись добровольно, по привычке, из уважения к памяти предков. Регулировались обычаями практически все виды отношений в общине: брачно-семейные отношения, распределение обязанностей, процедуры разрешения споров между членами общины и др. Обычаи – это то, на основе чего возникло право. Право появилось не на пустом месте и не вдруг, а возникло объективно на определенном этапе развития человеческого общества.

Право – сложное и важное социальное явление, поэтому люди с древних времен пытались осмыслить его происхождение, выяснить причины возникновения права, понять, на чем оно строится.

Право построено на трех китах. Это — нравственность, государство, экономика. Право возникает на базе нравственности как отличный от нее метод регулирования; государство предает ему официальность, гарантированность, силу; экономика – это основной предмет регулирования, первопричина возникновения права.

В современной юридической науке термин «право» используется в нескольких значениях. Во-первых, правом называют правовые притязания людей, например, «право человека на жизнь», «право народов на самоопределение». Эти притязания обусловлены природой человека и общества и считаются естественными правами.3

Во-вторых, под правом понимается система юридически норм. Это право в объективном смысле, ибо нормы права создаются и действуют независимо от воли отдельных лиц.

В-третьих, названным термином обозначают официально признанные возможности, которыми располагает физическое или юридическое лицо, организация. «Граждане имеют право на труд, отдых, охрану здоровья, имущество» и т.д., организации располагают правами на имущество, на деятельность в определенной сфере государственной и общественной жизни. Во всех этих случаях речь идет о субъективном смысле права, т.е. о праве, принадлежащем отдельному лицу – субъекту права. 309327

В-четвертых, термин «право» используется для обозначения системы всех правовых явлений, включая естественное право, право в объективном и субъективном смысле. Здесь его синонимом выступает «система права». Например, англосаксонское право, романо-германское право, национально-правовые системы. импорт экспорт продовольственный таможенный

Термин «право» употребляется и в не юридическом смысле. Существуют моральные права, право членов общественных объединений, партий, союзов, права возникающие на основании обычаев. Поэтому особенно важно дать точное определение понятия права, установить признаки и свойства отличающих его от других социальных регуляторов. В юридической науке выработано множество определений права, которые различаются в зависимости оттого, что именно в правовых явлениях принимается за главное, самое существенное. В таких случаях речь идет об определении сущности права.

Право имеет закономерные связи с экономикой, политикой, нравственностью и играет большую социальную роль, т.к. служит интересам всех без исключения людей, обеспечивает организованность, упорядоченность, стабильность и развитие социальных связей. Право принадлежит к числу наиболее сложных социальных явлений. В повседневной жизни люди понимают под правом общеобязательные правила поведения, установленные и санкционированные государством в виде законов, указов и т.д., хотя право – это не только нормативные документы. Без развернутой системы права невозможны установление, обеспечение и эффективная охрана прав и свобод личности, забота о человеке, удовлетворение его материальных и духовных потребностей.

Объективной закономерностью современного мира является всемерное возрастание роли и значения права во всех основных сферах общественной жизни. Связано это с усложнением социальных отношений, повышением уровня демократизма в экономической, политической и идеологической сферах, усилением заботы государства о личности, его благополучии и безопасности, об обеспечении и охране его прав и свобод, заботой о экологической безопасности человечества.

1.2 Понятие и виды правонарушений

импорт экспорт продовольственный таможенный

Существует множество различных определений правонарушения. В обобщенном виде они сводятся к тому, что правонарушение представляет собой виновное, противоправное, наносящее вред обществу деяние праводееспособного лица или лиц, влекущее за собой юридическую ответственность.4

Любое правонарушение – это всегда определенное деяние, находящееся под постоянным контролем воли и разума человека. Не могут рассматриваться в качестве признаков правонарушения, например, черты характера, образ мыслей или личные качества человека. Однако если они проявляются в конкретных противоправных деяниях – действиях или бездействии, то в этом случае наступают юридические последствия. Суд не может карать за неугодные господствующим кругам суждения, за образ мыслей, политические, религиозные или иные воззрения. Однако суд, вынося решение по конкретному делу, может карать и карает за обусловленное тем или иным образом мыслей противоправное деяние.

Не всякое деяние – действие или бездействие – является правонарушением. А лишь то, которое совершается вопреки правовым велениям, нарушает закон.

Конкретным выражением противоправности деяния могут служить либо нарушения запрета, прямо установленного в законе или любом ином нормативно-правовом акте, либо невыполнение обязательств, возложенных на субъектов права законом или заключенным на его основе договором. Так, ст. 309 Гражданского кодекса РФ особо оговаривает, что «обязательства должны исполняться надлежащим образом в соответствии с условиями обязательства и требованиями закона, иных правовых актов, а при отсутствии таких условий и требований – в соответствии с обычаями делового оборота или иными обычно предъявляемыми требованиями».

Государственно-правовая теория и практика в России и других странах исходят из того, что не всякое противоправное деяние следует считать правонарушением, а лишь то, которое совершается умышленно или по неосторожности. Иными словами, происходит по вине лица.

Вина отражает психическое состояние и отношение лица к совершаемому им противоправному деянию – действию или бездействию, а также к возникающим в результате такого деяния последствиям. Она означает понимание или осознание лицом противоправности (недопустимости) своего поведения и возникающих при этом последствий. Вот почему нельзя считать правонарушениями деяния несовершеннолетних лиц и лиц, признанных судом невменяемыми, даже если они и противоречат праву, поскольку они не способны осознавать и понимать противоправность своих действий.

Причинение вреда имеет два аспекта – юридический и фактический. Юридическая сторона заключается в том, что нарушаются субъективные права участников правоотношений или же создаются такие условия, которые препятствуют исполнению субъектами права возложенных на них юридических обязанностей. Фактическая же сторона правонарушения состоит в причинении участнику правоотношения материального либо морального ущерба.

Несмотря на общность своих признаков правонарушения весьма разнообразны. Относительно классификации правонарушений существуют различные точки зрения. Обычно называют три вида проступков: гражданские, административные, дисциплинарные проступки, однако отдельные авторы выделяют в качестве самостоятельной группы конституционные, процессуальные, трудовые и некоторые другие виды проступков.

В зависимости от сферы общественной жизни, где они совершаются, различают:

а) правонарушения в экономике;

б) правонарушения в управленческой деятельности;

в) правонарушений в семейно-бытовой сфере.

В зависимости от характера стоящей перед правонарушителем цели можно выделить:

а) правонарушения, направленные на достижение конкретной, определенной цели;

б) правонарушения, направленные на достижение неопределенной цели или нескольких целей.

Наиболее распространенной и социально значимой является классификация правонарушений в зависимости от степени их социальной опасности (вредности). В этой связи все правонарушения подразделяются на преступления и проступки.

Преступления отличаются максимальной степенью общественной опасности (вредности). Они посягают на наиболее значимые, существенные интересы общества, охраняемые от посягательств уголовным законодательством. Объектами преступного деяния являются общественный и государственный строй, существующая система хозяйства, разнообразные формы собственности, личность, политические, трудовые, имущественные и другие права граждан.

Проступки отличаются меньшей степенью общественной опасности (вредности), совершаются в различных сферах общественной жизни, имеют разные объекты посягательства и правовые последствия. В этой связи они классифицируются на гражданские, административные, дисциплинарные правонарушения. Иногда выделяют также процессуальные правонарушения (неявка свидетеля в суд).

Гражданские правонарушения (проступки) отличаются от иных проступков специфическим объектом посягательства. Это имущественные и связанные с ними личные неимущественные отношения, регулируемые нормами гражданского права, а также некоторыми нормами трудового, семейного, земельного права. Своё внешнее выражение данная разновидность правонарушения получает, как правило, в форме неисполнения или ненадлежащего исполнения договорных обязательств, в причинении какого-либо имущественного вреда. Санкции за подобные правонарушения носят правовосстановительный характер и заключаются в возмещении нанесенного имущественного ущерба, отмене незаконных сделок, в восстановлении нарушенных прав и охраняемых законом интересов.

Административные правонарушения (проступки) представляют собой предусмотренные нормами административного, финансового, земельного, процессуального и иных отраслей права посягательства на установленный порядок государственного управления, собственность, права и законные интересы граждан. Сюда относятся и мелкое хищение, и нарушение правил уличного движения, правил финансовой отчетности, правил противопожарной безопасности и др.

Содержание данной разновидности противоправного поведения выражается в нарушении общеобязательных правил, устанавливаемых административными органами, в дезорганизации порядка государственного управления. Специфика посягательства предопределяет и характер наказания за совершенное деяние. Это предупреждение, штраф, лишение водительских прав и другие меры государственного правового воздействия, налагаемые специальными органами государства.

Дисциплинарные правонарушения (проступки) представляют собой противоправные деяния, нарушающие внутренний распорядок деятельности предприятий, учреждений и организаций. Совершая дисциплинарный проступок, правонарушитель дезорганизует нормальную деятельность трудовых коллективов, нарушает трудовую, учебную, служебную, производственную, воинскую дисциплину (прогулы, опоздания на работу, пропуски учебных занятий, невыполнение распоряжений администрации и т.д.). Меры ответственности фиксируются в санкциях правовых норм и выражается в замечании, выговоре, строгом выговоре, переводе на низшую должность, отчисление из учебного заведения и т.д.

Следует отметить, что все виды правонарушений находятся в тесной связи и взаимообусловленности. Так, безответственность должностных лиц, халатность и неэффектность работы правоохранительных органов, приводящие к безнаказанности, зачастую являются своеобразными стимулами повышения общественной опасности правонарушителя и его деяний.

Административные проступки постепенно переходят в преступления против порядка управления, гражданские правонарушения перерастают в преступления против собственности, дисциплинарные проступки – в должностные преступления.

Зачастую одним деянием человек совершает несколько правовых нарушений. Например, нарушение водителем автомобиля правил уличного движения может повлечь и административную, и гражданско-правовую, имущественную ответственность.

1.3 Юридический состав правонарушения

Понятие «правонарушение» и «юридический состав правонарушения» тесно взаимосвязаны, но не тождественны. Сталкиваясь с различного рода вредными деяниями, люди первоначально фиксировали в своем сознании, а затем и в законе их непосредственно эмпирические признаки: черты субъекта деяния, само деяние, отношение субъекта к содеянному, предмет посягательства, а также последствия совершенного антисоциального поведения. Тем самым постепенно выделялись элементы, составляющие содержание любого социально значимого поступка человека. Обобщение таких эмпирических признаков привело к появлению общетеоретической категории состава правонарушения.

Состав правонарушения – научная абстракция, отражающая систему наиболее общих, типичных и существенных признаков отдельных разновидностей правонарушения. Эта система признаков необходима и достаточна для привлечения правонарушителя к юридической ответственности. Без наличия хотя бы одного из них лицо не может быть привлечено к ответственности. Другими словами, состав правонарушения — это совокупность закрепленных нормативно-правовыми актами признаков (элементов), наличие которых может повлечь применение мер ответственности.5

К числу обязательных элементов любого состава правонарушений относятся: объект правонарушения, объективная сторона правонарушения, субъект правонарушения, субъективная сторона правонарушения.

Объектом правонарушения являются те урегулированные и охраняемые правом общественные отношения, которым противоправными действиями или бездействием причиняется ущерб. Совершая правонарушение, лицо наносит определенный вред не только сложившемуся в обществе правопорядку, но и правосознанию граждан, а также их субъективным правам.

Объективная сторона правонарушения представляет собой его внешнюю характеристику, внешнее описание совершенного лицом противоправного деяния. В качестве элементов, составляющих объективную сторону правонарушения, обычно рассматривают:

а) само противоправное действие или бездействие;

б) вред, причиненный должным действием или бездействием для общественных отношений;

в) наличие причинно-следственных связей между совершенным деянием и наступившим вредом;

г) время, место и иные обстоятельства, при которых было совершено противоправное деяние; д) приемы и средства совершения правонарушения.

Субъектами правонарушения признаются физические и юридические лица, обладающие способностью и возможностью нести юридическую ответственность за свои противоправные деяния (деликтоспособность).

Субъективная сторона правонарушения указывает на психическое состояние лица в момент совершения им правонарушения. Содержание её составляет одна из форм вины (умысел или неосторожность) субъекта противоправного деяния, являющаяся обязательным условием или основанием привлечения его к юридической ответственности.

Вина – важнейшая составная часть субъективной стороны правонарушения. В качестве её дополнительных элементов в научной и учебной литературе рассматривают цель и мотивы совершения правонарушения. Их называют факультативными, иными, не всегда необходимыми для признания того или иного деяния правонарушением.

Проблема вреда в сфере ввоза и вывоза продуктов питания

2.1 Продукты питания: социальное, экономическое и политическое значение

Значение продуктов питания в жизни человека и общества очень велико. Прежде всего пища в организме человека обеспечивает энергетику всех происходящих там процессов. Недостаток пищи является причиной различных болезней, характеризующихся отставанием физического и умственного развития, снижением сопротивляемости организма инфекционным заболеваниям и пр. Недостаточное и несбалансированное питание является и причиной высокой смертности, особенно детской.

Уже сейчас продовольственная проблема во всем мире сильно беспокоит ученых. Пищевых ресурсов недостаточно, чтобы прокормить все население планеты. Ученые посчитали, что на Земле могут жить, не испытывая голода и не принося вреда природе, только 5 миллиардов человек. Тогда как нас уже сейчас более шести. Трудно представить себе, что будет дальше, и если человечество не найдет конструктивного решения проблемы, пищевой кризис — реальная перспектива.

История располагает убедительными данными о роли питания в жизни человека. В 1992 году в Риме 159 стран (в т.ч. Россия) приняли Декларацию, в которой подтвердили свою решимость добиваться устойчивого благополучия в отношении питания для всех людей, и взяли на себя обязательства достичь этой цели.

Проблема питания населения имеет выраженное социальное значение и относится к категориям глобальных, играющих существенную роль в обеспечении качества жизни человека, его здоровья и продолжительности жизни. Поэтому реализация положений принятой Декларации является не столько медицинской, сколько проблемой социальной.

Экономическое и политическое значение питания населения также велико. В мире нет государства, в котором производство, распределение и внешняя торговля продовольствием не были бы заботой правительства. В то время как одни страны страдают от голода и недоедания, другие стремятся достичь гармоничного рациона питания; а некоторые вынуждены даже «бороться» либо с излишками пищевых продуктов, либо с избыточным их потреблением.

Решение продовольственной проблемы связано не только с увеличением производства продуктов питания, но и с разработкой стратегий рационального использования продовольственных ресурсов, в основе которых должно лежать понимание качественных и количественных аспектов потребности человека в питании.

В странах с недостаточным обеспечением продовольствия первоочерёдной задачей является удовлетворение энергетических потребностей организма. И только в долгосрочной перспективе, когда будет решена задача продовольственного минимума в питании, возникнет вопрос о повышении качества питания.

Термин «продовольственная безопасность» все чаще встречается на страницах периодической печати. Продовольственная безопасность — это обеспеченная соответствующими ресурсами, потенциалом и гарантиями способность государства вне зависимости от внешних и внутренних угроз удовлетворить потребности населения в продуктах питания в объемах, качестве и ассортименте, соответствующих принятым стандартам и нормам.

В такой трактовке понятие «продовольственная безопасность» имеет два аспекта: социально-экономический (способность обеспечивать потребности) и политике — экономический (способность мобилизовать внутренние ресурсы и агропромышленный потенциал страны для обеспечения этих потребностей).

Российская Федерация, занимавшая в недавнем прошлом шестое место в мире по потреблению продуктов питания на душу населения, сейчас на 42-м месте. Расходы на покупку продуктов питания в структуре потребительских расходов домашних хозяйств продолжают оставаться значительными по удельному весу и играют определяющую роль в динамике конечного потребления. А поскольку значительная часть населения находится за чертой бедности, то она не может питаться даже по физиологическим нормам. На продовольственной обеспечении отрицательно сказываются задержки с выплатой заработной платы и социальных пособий.

Никогда еще (за исключением нескольких голодных лет) обеспеченность населения продуктами питания не была такой острой, как сейчас. И речь не идет о нехватке продовольствия. Все дело в том, что продовольственное обеспечение населения поставлено в зависимость от импорта, а также в резком ухудшении качества продуктов питания.

В настоящее время продовольственной проблемой занимаются многие межгосударственные официальные и общественные организации и учреждения ООН, в том числе ФАО (Организация по продовольствию и сельскому хозяйству), созданная в 1945 году в рамках ООН.

К этому делу присоединились и влиятельные банки: Международный банк реконструкции и развития (МБРР), региональные банки развития, специальный фонд ОПЕК (Организация стран-экспортёров нефти), которые финансируют многочисленные проекты подъема сельского хозяйства в развивающихся странах.

Доступ к безопасному и здоровому многообразию пищевых продуктов является одним из основных прав человека. Оптимальное снабжение безопасной и питательной пищей является непреложным условием и предпосылкой охраны и укрепления здоровья. Признавая важную роль продуктов питания для сохранения и поддержания здоровья, Всемирная Ассамблея здравоохранения, принял в последние годы ряд резолюций в поддержку деятельности по усилению продовольственной политики и стратегии в странах и на международном уровне.

2.2 Ввоз и вывоз продуктов питания: необходимость, значение, современный масштаб

Имеющийся дефицит отечественного продовольствия приходится восполнять за счет ввоза продуктов питания из-за рубежа. Доля продовольственного импорта, достигшая в СССР в 1980 г. 24% и снизившаяся до 16% в 1990 г., в России вновь стала расти. В 1991-1994 гг. она составила 28%. В последующие годы она немного снизилась. Стране приходится тратить на защиту продовольствия значительные валютные ресурсы.

При этом существенно изменилась структура импорта. Начиная с 70-х гг., СССР был одним из крупнейших импортеров зерна (в основном фуражного) в мире. В 90-х гг. вместо импорта кормов Россия стала импортировать готовую животноводческую продукцию, так как отечественное животноводство оказалось менее конкурентоспособным, чем растениеводство; причем ввоз мяса и, в особенности птицы, достиг особенно больших размеров.

Удельный вес импорта в продовольственных ресурсах в 1997 г. в сравнении с 1992 г. возрос по мясу и мясопродуктам с 8 до 30%, по маслу животному — с 12,9 до 38%, маслу растительному с 31 до 34%, сахару с 60 до 63%. Особенно велика доля импортной продукции в продовольственном снабжении крупных городов и промышленных центров (в Москве — около 70%).

В 1999 г. в нашу страну ввезено 540 тыс. тонн мяса и 748 тыс. тонн птицы, что соответственно в 1,9 и 16,2 раза больше, чем в 1992 г. Западные фирмы расширяют экспорт в Россию экологически опасных продуктов. Так, в 1995 г. из проверенных импортных товаров забраковано 58% колбасных изделий, 57% консервов, 36% масла. В последние несколько лет постоянно то гаснет, то разгорается с новой силой скандал о некачественных куриных окороках, поставляемых из США в Россию. Около половины потребляемого в России продовольствия поставляется из-за рубежа. Это серьезно подрывает экономическую безопасность страны.6

Россия систематически закрывает импорт из ряда стран продуктов питания, однако политический аспект данного вопроса возник только в ситуации с США. Об этом говорил журналистам замминистра сельского хозяйства РФ Сергей Данкверт. Он напомнил, что в последнее время запретительные меры вводились относительно Аргентины, Уругвая, а с 15 марта будет введен запрет на ввоз мяса из КНР.

По словам С.Данкверта, на переговорах, начавшихся накануне между российской и американской сторонами по вопросу поставок мяса птицы, будет пересматриваться механизм поставок данной продукции в РФ. Основная проблема, возникшая в области санитарно-эпидемиологических норм, во многом связана с тем, что подобные нарушения появлялись при наличии санитарных сертификатов у американских поставщиков, отметил С.Данкверт. В то же время он подчеркнул, что обсуждение вопросов торговли мясом птицы проходит в рабочем режиме. Большая часть нарушений в поставках мяса птицы из США действительно была выявлена в ходе массированных проверок. По его словам, при стандартном режиме работы такие работы осуществляться не могли бы как по техническим, так и по финансовым условиям. Каждая проба на соответствие качеству, осуществляемая ветслужбой РФ, оценивается в 200-300 долл.

Однако без импорта население РФ не будет обеспечено необходимым количеством продуктов питания, т.е. ввоз продовольствия в страну является необходимой мерой.

Главный инструмент захвата российского рынка — демпинговые цены, которые выдают за мировые. На импортируемое в Россию продовольствие они фактически в 3-4 раза ниже, чем в странах-импортерах. Эти цены не соответствуют реальной стоимости продовольствия в странах-экспортерах благодаря наличию экспортных субсидий, скидок для крупных оптовиков, а также дешевым распродажам продовольственных запасов, накопленных в результате государственной скупки излишков сельскохозяйственной продукции. И очень часто низкая цена соответствует низкому качеству продукта.

Чтобы оценить современный масштаб проблемы ввоза и вывоза продовольствия в России, приведу такие цифры. В 1995 г. на закупку продуктов питания за границей было затрачено валютных средств столько же, сколько поступило от импорта нефти за тот же период.

2.3 Роль и деятельность государства по регулированию ввоза и вывоза продуктов питания в РФ

Первый сигнал о недопустимости и экономической и политической нецелесообразности продолжения реализуемой политики («импорт-импорт-импорт») в области продовольственного рынка поступил в октябре 1994 г., в период некоторого экономического «отрезвления», спровоцированного резким ростом валютного курса доллара на российском рынке («черный вторник»). А события, последовавшие за 17 августа 1998г. окончательно убедили всех в недопустимости такой политики.

В условиях «плавания» валют такие непредсказуемые ситуации с неизбежностью вызывают либо рост внутренних цен, либо сокращение импорта в результате его значительного удорожания. Последнее происходит при возможности быстрого замещения импорта со стороны национального производства. Если же национальная промышленность находится в деморализованном состоянии, то потребителю не остается ничего лучшего, кроме как либо приобретать подорожавшую импортную продукцию, либо вовсе отложить приобретение данных товаров до лучших времен. Но продовольствие — товар особый. Его покупка и потребление происходит ежедневно, вне зависимости от, погодных условий, удаленности рынков или «склонности к сбережениям» населения. Поэтому если страна допустила высокую зависимость от импорта продовольствия, то в условиях падения валютного курса национальной денежной единицы она не только будет вынуждена больше средств тратить на покупку валюты для приобретения продовольствия за рубежом, но и поставит себя в зависимость от любых капризов мирового продовольственного рынка.

Последствия для страны, «посадившей» себя на импорт продовольствия, могут быть непредсказуемыми. Именно поэтому велика роль государства по регулированию ввоза и вывоза продуктов питания. Неслучайно все высокоразвитые страны защищают свои продовольственные рынки от импорта. Например, США не допускают, чтобы импорт продовольствия превышал 17%. В Швейцарии — стране с огромным положительным платежным сальдо — действует закон о продовольственной безопасности. И только в России общие концептуальные положения об экономической, и в том числе продовольственной безопасности, остаются хотя и привлекательными, но лозунгами. 13 ноября 1996г. в Риме подписана (в том числе и представителями России) Декларация о продовольственной безопасности, в соответствии с которой правительства стран приняли на себя обязательства в первоочередном порядке инвестировать сельскохозяйственное, лесное и рыбное производства для наращивания объемов продовольствия. Но при составлении бюджетов 1997, 1998 и 1999 гг. этот документ в России был проигнорирован.

Деятельность государства по регулированию ввоза и вывоза продовольствия сводится к следующему:

— оптимальное сочетание государственного и рыночного регулирования цен на продукты питания для того, чтобы не возникал дефицит продовольствия или импортные товары были коммерчески привлекательнее наших;

— регулирование объемов импорта по основным стратегическим видам продовольствия: зерну, мясу и молоку (в т.ч. таможенное);

— создание единого продовольственного рынка стран СНГ с постепенным отказом от таможенных пошлин и сборов и согласованием ценовой политики (при этом запретить беспошлинный ввоз в Россию через страны СНГ товаров из третьих стран);

— последовательное сокращение ввоза в страну тех продуктов питания, производство которых может быть осуществлено в России;

— активное государственное регулирование уровня и структуры розничных цен на продовольствие с целью оживления платежеспособного спроса населения и повышения конкурентоспособности отечественного продовольствия на внутреннем, а в перспективе и на внешнем рынке;

— проведение политики бюджетного субсидирования продовольствия для социально незащищенных слоев населения;

— реконструкция сводов таможенного права.

Государственное регулирование в сфере импорта и экспорта продуктов питания осуществляется в соответствии с международными договорами РФ, ФЗ и другими нормативными актами, которые постоянно совершенствуются. Принят новый Федеральный закон «Об основах государственного регулирования внешнеторговой деятельности». Данный законопроект принимался с целью создания благоприятных условий для российских экспортеров и производителей товаров. Согласно документу, вводятся специальные защитные меры, антидемпинговые и компенсационные меры при импорте товаров для защиты экономических интересов российских товаропроизводителей. Импорт и экспорт продуктов питания будет осуществляться без количественных ограничений, кроме случаев, предусмотренных положениями данного закона. В частности, Правительство РФ может в исключительных случаях устанавливать временные ограничения или запреты экспорта для предотвращения либо уменьшения критического недостатка продовольственных или иных товаров, которые являются существенно важными на внутреннем рынке РФ. Лицензирование в сфере внешней торговой деятельности осуществляется при введении временных количественных ограничений экспорта или импорта отдельных видов товаров, а также при предоставлении исключительного права на экспорт или импорт отдельных товаров.

Кроме того, Правительство РФ узаконило беспрецедентные в российской практике меры по сдерживанию цен на основные виды продуктов питания по специальному перечню. С список вошли злаковые культуры, мука, масло, молоко, сливки и др. продукты питания. В исключительных случаях Правительство России может устанавливать временные ограничения или запреты на экспорт этих товаров для предотвращения недостатка их внутри самой страны. На ввоз продуктов питания также могут быть наложены государственные санкции. К примеру, с начала 2008 г. В связи с обнаружением в партии индийского кунжута капрового жука, являющегося одним из самых опансых насекомых-вредителей, введены временные ограничения на ввоз растительной продукции из Индии. В III квартале 2007 г. в Россию, по данным Федеральной таможенной службы РФ, было импортировано из Индии 10,3 тыс. т кофе на общую сумму $2,4 млн, 77,7 тыс. т ($32,1 млн) черного и 31,2 тыс. т ($61,8 млн) прочего чая, а также 119,4 тыс. т риса ($47,2 млн). Т.е. индийские чай и кофе имеют значительную долю на российском рынке, то участники рынка обещают рост цен и увеличение импорта продуктов питания других производителей – Вьетнам, Индонезию, Южную Америку.7

2.4 Роль таможенной системы РФ в сфере государственного регулирования ввоза и вывоза продуктов питания

В России история таможенного дела имеет более чем 1000-летний период существования и прослеживается от взимания денежных сборов и пошлин с продаваемых или обмениваемых предметов в оживленных торговых пунктах и на перекрестках древних торговых путей, от возникновения там сборных торговых или так называемых «гостиных» мест, пунктов промышленного обмена, перевалки и складирования товаров. Их появление историки относят к VШ веку. Большое влияние на развитие таможенного дела в России оказали монголо-татарские завоеватели. В этот период в оборот вошло тюркское слово «тамга», т. е. пошлина, от которой произошли слова «тамжить», т. е. взыскивать пошлину, «таможня» — место на ярмарке или рынке, где тамжили товар, ну и, естественно, «таможенник» — служилый человек, взымавший тамгу.

Картины развития таможенного дела в Киевской Руси и других государствах во многом сходны. Его основная цель и направленность всегда была в удовлетворении потребностей государственной казны посредством взимания торговых пошлин и сборов и в регулировании внешнеторговых связей. А по мере того, как складывалось само понятие торговых пошлин и сопутствующих им торговых сборов за право купли-продажи товаров, формировались обычаи, правила и процедуры их взимания или невзимания (т. е. формировались таможенные правила), создавалась и развивалась таможенная служба, обустраивались таможни. Со временем все эти меры получили свое организационное, правовое и дипломатическое (международно-правовое) закрепление.

В новых рыночных условиях, когда российская экономика стала открытой, а государственные границы прозрачными или во многих местах размытыми, гораздо более сложной и масштабной, чем раньше, стала проблема экономической безопасности РФ. Ответственность за ее обеспечение лежит на таможенной системе. Таможенная система РФ является важнейшая сфера экономической политики государства, инструментом регулирования внешней торговли и защиты национальных интересов.

Правоохранительные цели таможенного дела (в т.ч. относительно ввоза и вывоза продуктов питания) заключаются в защите государственной безопасности страны, общественного порядка, жизни и здоровья людей, нравственности, моральных устоев и культурных ценностей общества; в охране животных, растений и окружающей природной среды; в обеспечении интересов российских потребителей ввозимых товаров; в борьбе с незаконным оборотом через таможенную границу Российской Федерации.

На территории Российской Федерации действует единое таможенное законодательство. Его единство обусловлено отнесением таможенного дела к федеральной компетенции и, соответственно, регулированием его только нормами единого федерального законодательства.

Термин «таможенное законодательство» следует рассматривать в широком смысле этого слова, когда «законодательство» охватывает не только Конституцию РФ и ее законы, но включает в себя также и подзаконные нормативно-правовые акты. К таким актам относятся нормативные указы Президента РФ, постановления Правительства РФ, а также нормативно-правовые акты Государственного таможенного комитета РФ, издаваемые им самостоятельно либо совместно с другими федеральными органами исполнительной власти.

Таможня является юридическим лицом, имеет самостоятельный баланс, печать с изображением Государственного герба Российской Федерации и со своим наименованием, иные печати и штампы, текущие счета по федеральному бюджету, сумм по поручениям, другие счета в банках и иных кредитных организациях. Финансируется таможня за счет средств федерального бюджета, а также иных предусмотренных законодательством Российской Федерации источников. Кроме всего перечисленного таможня является правоохранительным органом Российской Федерации, а также обладает правом оперативного управления в отношении закрепленного за ней имущества, являющегося федеральной государственной собственностью.8

Основными задачами таможни являются:

1. Непосредственное осуществление таможенного дела на территории подведомственного региона. Осуществление мер по реализации таможенной политики Российской Федерации на территории подведомственного региона.

2. Реализация в пределах своей компетенции в подведомственном регионе мер, направленных на обеспечение единства таможенной территории Российской Федерации, экономической безопасности Российской Федерации в части, относящейся к таможенному делу.

Обеспечение в пределах своей компетенции в подведомственном регионе защиты экономических интересов Российской Федерации.

Применение в подведомственном регионе средств таможенного регулирования экономической деятельности.

3. Обеспечение соблюдения в подведомственном регионе законодательства Российской Федерации, правовых актов Президента Российской Федерации и Правительства Российской Федерации о таможенном деле и других законодательных и иных правовых актов, контроль за исполнением которых возложен на таможенные органы Российской Федерации, нормативных и иных правовых актов ГТК России.

4. Осуществление таможенного оформления и таможенного контроля.

5. Применение таможенно-тарифного механизма и налогового механизма в части налогов, относящихся к товарам, перемещаемым через таможенную границу Российской Федерации. Взимание таможенных платежей.

6. Осуществление в пределах компетенции таможенных органов Российской Федерации и своих полномочий валютного контроля.

7. Участие в ведении таможенной статистики.

8. Осуществление борьбы с контрабандой и иными преступлениями в сфере таможенного дела, с нарушениями таможенных правил.

9. Руководство, обеспечение, координация и контроль за деятельностью нижестоящих таможенных постов.

10. Содействие развитию внешнеэкономических связей субъектов Российской Федерации, юридических и физических лиц.

11. Кадровое, финансовое, материально-техническое и социально-бытовое обеспечение своей деятельности и деятельности нижестоящих таможенных постов.9

Перечень внешних функций более широк. В первую очередь нужно отметить, что таможня претворяет в жизнь в подведомственном регионе правовой, экономический и организационный механизмы реализации таможенной политики Российской Федерации. Подготавливает предложения о совершенствовании механизмов реализации таможенной политики Российской Федерации, в том числе с учетом особенностей подведомственного региона. Выявляет наличие в подведомственном регионе проблем в обеспечении единства таможенной территории Российской Федерации и экономической безопасности Российской Федерации и участвует в реализации мер, направленных на урегулирование таких проблем. Участвует в разработке и реализует программы развития таможенного дела на территории подведомственного региона.

Таможня применяет, обеспечивает, координирует и контролирует применение нижестоящими таможенными постами средств таможенного регулирования экономической деятельности; обобщает и анализирует практику применения таких средств и подготавливает предложения об их совершенствовании. Принимает меры, направленные на создание условий, способствующих ускорению товарооборота через таможенную границу РФ. Обеспечивает правильное применение в подведомственном регионе таможенных режимов при перемещении товаров и транспортных средств через таможенную границу Российской Федерации и при ведении экономической деятельности на таможенной территории Российской Федерации.

Важной функцией таможни является борьба с контрабандой продовольствия. В соответствии с законодательством Российской Федерации таможня осуществляет дознание по делам о контрабанде и иным преступлениям в сфере таможенного дела, а также оперативно-розыскную деятельность.

Участвуя в государственном регулировании внешнеторговой деятельности и осуществляя фискальную функцию, таможенная служба регулярно пополняет государственный бюджет и тем самым способствует подъему экономики страны и повышению благосостояния населения.

Основные правонарушения, их виды и масштаб вреда в сфере ввоза и вывоза продуктов питания

3.1 Роль права в государственном регулировании ввоза и вывоза продуктов питания

Право является важнейшим государственным регулятором. Оно регулирует отношения между людьми с соответственно воплощенной волей общества. Поэтому в отличие от других социальных регуляторов, право данного общества может быть только одно, оно едино и однотипно с государством. Право – единственный нормативный регулятор, регулирующее воздействие которого, на отношения между людьми, влечет для их участников определенные юридические последствия.

Право – особый государственный регулятор ввоза и вывоза продуцкто питания в РФ. Регулируя отношения, возникающие в данном направлении, оно тем самым придает им правовую форму, в результате чего эти отношения приобретают новое качество и особый вид – становятся правовыми. По сравнению с другими общественными регуляторами, право – наиболее эффективный, властно-принудительный и в месте с тем цивилизованный регулятор.

Предметом таможенного права являются общественные отношения, возникающие в процессе или по поводу перемещения товаров (в т.ч. продуктов питания) и транспортных средств через таможенную границу РФ. В рамках таможенного права ключевым понятием является «перемещение», в соответствии с которым участник таможенных правоотношений либо уже переместил товары и транспортные средства через таможенную границу, либо перемещает их в настоящее время, либо имеет намерение переместить их в будущем. Кроме того, участник таможенных правоотношений может не осуществлять экспорт либо импорт груза, но все равно будет связан с перемещением товаров и транспортных средств каким-либо иным образом (например, таможенный перевозчик, таможенные органы). В соответствии со ст. 11 Таможенного кодекса перемещение через таможенную границу товаров и (или) транспортных средств — это совершение действий по ввозу на таможенную территорию Российской Федерации либо вывозу с этой территории товаров и транспортных средств любым способом. При этом под незаконным перемещением товаров и (или) транспортных средств через таможенную границу понимается совершение действий по ввозу и вывозу с таможенной территории Российской Федерации товаров и транспортных средств с нарушением порядка, установленного законодательством о внешнеторговой деятельности.

Таможенное право — это комплексная отрасль российского законодательства, представляющая собой систему правовых норм различной отраслевой принадлежности, которые устанавливаются государством и предназначены для регулирования общественных отношений, связанных с перемещением товаров и транспортных средств через таможенную границу РФ.10

В статье 19 ТК указывается на то, что все лица на равных основаниях имеют право на ввоз в Российскую Федерацию, а также и вывоз из нее товаров, в том числе при осуществлении внешнеэкономической деятельности. Никто не может быть лишен этого права или же ограничен в нем, за исключением случаев, предусмотренных Таможенным кодексом и другими законодательными актами Российской Федерации.

В системе отраслей таможенное право тесно связано с другими отраслями, но в то же время отграничивается от них в связи со спецификой предмета правового регулирования.

Конституционное право выступает, бесспорно, базовой, ведущей отраслью в системе права. Учитывая, что таможенное право преследует публично-правовые интересы, основы государственных отношений, изучаемых конституционным правом, представляют собой фундамент для всего таможенного механизма. Конституционные положения, содержащие нормы, относящиеся к области таможенного дела, развиваются далее в отрасли таможенного права.

Административное право нередко называют управленческим правом, акцентируя внимание на предмете его правового регулирования. Таможенные органы, как и другие органы исполнительной власти, функционируют с ними на единых принципах. Как и административному праву, таможенному праву присущ императивный метод регулирования. Кроме того, нарушения таможенных правил представляют собой разновидность административных правонарушений, поэтому, осуществляя правоохранительную деятельность, служащие таможенных органов обращаются к нормам Кодекса РФ об административных правонарушениях.

Финансовое право изучает общественные отношения, составляющие содержание финансовой деятельности государства и муниципальных образований. Таможенные органы наряду с правоохранительными, осуществляют и финансовую деятельность. Прежде всего, такая деятельность выражается в формировании доходной части государственного бюджета. Доходы от внешнеторговой деятельности — немалая составляющая казны Российской Федерации. Финансово-правовые аспекты таможенных отношений регулируются путем использования положений, установленных в нормах важнейших источников финансового права: Налогового кодекса РФ, Бюджетного кодекса РФ, других федеральных законов.

Уголовное право включает в себя нормы, характеризующие общественно опасные деяния, именуемые преступлениями, а также основы и условия привлечения к ответственности данного рода. Основной источник данной отрасли Уголовный кодекс РФ содержит гл. 22 «Преступления в сфере экономической деятельности». В ней изложены составы неправомерных деяний, совершаемых в области таможенного дела (контрабанда и др.). Сотрудники таможенных органов, осуществляя предварительное расследование по данным преступлениям, руководствуются нормами уголовного и уголовно-процессуального законодательства.

Гражданское право, являющееся одной из профилирующих отраслей права, регулирует обширную область имущественных и личных неимущественных отношений. В области таможенного дела субъекты внешнеэкономической деятельности используют и нормы гражданского законодательства. Договоры об оказании услуг, о перевозке грузов, о хранении товара, залоговые обязательства — все это сфера регулирования гражданского права. Таможенное законодательство содержит бланкетные нормы, отсылающие лиц к области цивилистики.

Таможенное законодательство — одна из новых и динамичных отраслей законодательного регулирования. Государство, регулируя общественные отношения в сфере внешнеэкономической деятельности, облачает свои решения в «правовые одежды», используя различные формы права. Источниками таможенного права являются правовые акты федеральных законодательных и исполнительных органов государственной власти, содержащие общеобязательные правила поведения в области таможенного дела.

Ввоз и вывоз продуктов питания, как уже было отмечено, регулируется таможенным правом. Ввоз продовольствия на таможенную территорию РФ — это фактическое пересечение товарами границы РФ и все последующие действия с этим грузом до их выпуска таможенными органами. Вывоз товаров с таможенной территории РФ — это подача декларации или совершение иных действий, непосредственно направленных на вывоз с таможенной территории, а также все последующие действия с грузом до фактического пересечения ими таможенной границы Российской Федерации.

3.2 Основные правонарушения в сфере ввоза и вывоза продуктов питания

Определение правонарушения в сфере таможенных правил закреплено в ст.230 Таможенного кодекса РФ. В ней содержится закрытый перечень объектов нарушений таможенных правил, которыми являются:

— порядок перемещения товаров и транспортных средств через таможенную границу РФ (включая применение таможенных режимов);

— порядок таможенного контроля;

— порядок таможенного оформления товаров и транспортных средств, перемещаемых через таможенную границу РФ;

— порядок обложения таможенными платежами и их уплаты;

— порядок предоставления таможенных льгот и пользования ими.11

Уголовным законодательством РФ предусмотрено пять составов преступлений в сфере таможенного дела. К ним относятся контрабанда (ст.188 УК РФ), незаконный экспорт технологий, научно-технической информации и услуг, используемых при создании оружия массового поражения, вооружения и военной техники (ст.189 УК РФ), невозвращение на территорию РФ предметов художественного, исторического и археологического достояния народов РФ и зарубежных стран (ст.190 УК РФ), невозвращение из-за границы средств в иностранной валюте (ст.193 УК РФ) и уклонение от уплаты таможенных платежей (ст.194 УК РФ).

С целью рассмотрения данного вопроса возьмем за основу нарушения, которые на данный период времени являются наиболее распространенными при ввозе и вывозе на таможенную территорию Российской Федерации продуктов питания.

Пункт 3 статьи 16.1. КоАП РФ “Незаконное перемещение товаров и (или) транспортных средств через таможенную границу Российской Федерации” гласит следующее:

“… 3. Сообщение таможенному органу недостоверных сведений о количестве грузовых мест, об их маркировке, о наименовании, весе и (или) об объеме товаров при прибытии на таможенную территорию Российской Федерации или при убытии с таможенной территории Российской Федерации товаров и (или) транспортных средств, либо для получения разрешения на внутренний таможенный транзит или для его завершения, либо при помещении товаров на склад временного хранения путем представления недействительных документов, а равно использование для этих целей поддельного средства идентификации или подлинного средства идентификации, относящегося к другим товарам и (или) транспортным средствам, — влечет наложение административного штрафа на граждан в размере от десяти до двадцати пяти минимальных размеров оплаты труда с конфискацией товаров, явившихся предметами административного правонарушения, или без таковой либо конфискацию предметов административного правонарушения; на должностных лиц — от пятидесяти до ста минимальных размеров оплаты труда; на юридических лиц — от пятисот до одной тысячи минимальных размеров оплаты труда с конфискацией товаров, явившихся предметами административного правонарушения, или без таковой либо конфискацию предметов административного правонарушения…”

Статьей 16.1 КоАП РФ устанавливается административная ответственность за наиболее опасный состав правонарушения в области таможенного дела, граничащий с уголовным преступлением (ст.188 Уголовного кодекса Российской Федерации (далее – УК РФ) «Контрабанда») — незаконное перемещение товаров и (или) транспортных средств через таможенную границу Российской Федерации.

Если товары и транспортные средства, перемещаемые через таможенную границу, относятся к перечню товаров, определенных частью 2 статьи 188 УК РФ, то в этих случаях наступает уже не административная, а уголовная ответственность по статье 188 УК РФ.

Противоправными, применительно к данному составу правонарушения, признаются деяния, выразившиеся в сообщении таможенному органу недостоверных сведений о количестве грузовых мест, об их маркировке, о наименовании, весе и об объеме товаров при прибытии на таможенную территорию РФ или при убытии с таможенной территории РФ товаров, либо для получения разрешения на внутренний таможенный транзит или для его завершения, либо при помещении товаров на склад временного хранения путем представления недействительных документов, а равно использование для этих целей поддельного средства идентификации или подлинного средства идентификации, относящегося к другим товарам.

Под недействительными документами понимаются поддельные документы, документы, полученные незаконным путем, документы, содержащие недостоверные сведения, документы, относящиеся к другим, и иные документы, не имеющие юридической силы.

Если раскрыть более широко понятие “недействительные документы”, то можно сказать, что под недействительными документами понимаются:

а) поддельные документы, то есть полностью изготовленные фиктивные документы или подлинные документы, в которые внесены искаженные сведения (например, путем исправления или уничтожения части текста, внесения в него дополнительных данных, проставления оттиска поддельного штампа или печати, замены целой страницы на другую страницу, с текстом отличным от исходного и т.п.);

б) документы, полученные незаконным путем, то есть выданные с нарушением порядка их выдачи, либо полученные в результате представления в качестве основания для их выдачи заведомо ложных сведений или поддельных (подложных) документов, либо в результате злоупотребления должностным лицом служебным положением или совершения им халатных действий при выдаче этого документа;

в) документы, содержащие недостоверные сведения, — документы, которые фактически являются подлинными, но содержат сведения, не соответствующие действительности. При этом документ сохраняет признаки и реквизиты должного (изготовляется на официальном бланке, содержит фамилии и должности лиц, которые должны его подписывать, и т.п.), однако внесенные в него сведения (текст, цифровые данные) являются ложными;

г) документы, относящиеся к другим товарам и транспортным средствам, — документы, отвечающие установленным требованиям, но являющиеся основанием для перемещения через таможенную границу других товаров и транспортных средств;

д) иные не имеющие юридической силы документы, к которым могут относиться документы, не имевшие юридической силы или утратившие ее (например, документы, выданные неправомочным органом или неуполномоченным должностным лицом, доверенность, в которой не указана дата ее совершения, и т.п.).

В статьях 73 и 81 ТК РФ прямо указано, какие документы и сведения должны быть представлены таможенному органу при международной перевозке товаров автомобильным транспортом. Это сведения о государственной регистрации транспортного средства; наименовании и адреса перевозчика товаров; наименовании страны отправления и страны назначения товаров; наименовании и адресе отправителя и получателя товаров; о продавце и получателе товаров; о количестве грузовых мест, об их маркировке и о видах упаковки товаров; наименовании и кодах товаров в соответствии Гармонизированной системой описания и кодирования товаров или с Товарной номенклатурой внешнеэкономической деятельности (далее – ТН ВЭД) на уровне не менее 4-х знаков; о весе брутто товаров (в килограммах) либо об объеме товаров (в кубических метрах), за исключением крупногабаритных грузов; о наличии товаров, ввоз которых на таможенную территорию Российской Федерации запрещен или ограничен; о месте и дате составления международной товаротранспортной накладной.

Данный перечень документов и сведений является исчерпывающим для целей таможенного оформления и в абзаце 3 части 1 статьи 72 ТК РФ прямо указано, что таможенный орган не вправе требовать от перевозчика иных сведений, кроме указанных в статьях 73-76 ТК РФ. В статьях 74-76 ТК РФ указываются документы и сведения, которые необходимо предоставлять таможенному органу при перевозке товаров другими, отличными от автомобильного, видами транспорта.

Кроме указанного выше перечня необходимых для таможенного оформления документов и сведений существует ряд отдельных процедур перевозки продуктов питания по таможенной территории Российской Федерации автомобильным транспортом. Это такие процедуры, как перевозка товаров и транспортных средств в соответствии с Таможенной Конвенцией о международной перевозке грузов с применением книжки МДП (Конвенция МДП, 1975г.), перевозка товаров и транспортных средств с применением Таможенной Конвенцией о Карнете АТА, перевозка товаров и транспортных средств с применением Конвенцией от 26 июня 1990 года “О временном ввозе”, перевозка товаров и транспортных средств с применением Конвенцией о Договоре международной перевозки грузов и т.д. В каждом из вышеуказанных документов существуют определенные порядки составления документов и порядки их предоставления таможенным органам для целей таможенного оформления, но все эти условия составления документов и порядки их предоставления уже содержаться в статьях 73-76 ТК РФ.

Прибытие на таможенную территорию РФ продуктов питания в количестве меньшем, чем указано в представляемых таможенному органу документах, не является административным правонарушением, ответственность за которое предусмотрена пунктом 3 статьи 16.1 КоАП РФ, поскольку указанная в документах часть товара фактически не ввозится на таможенную территорию Российской Федерации. При отсутствии товара, подлежащего таможенному оформлению и таможенному контролю, не возникает вредных последствий, общественная опасность такого деяния отсутствует.

В случае прибытия продуктов питания в количестве большем, чем указано в товаросопроводительных документах, предметом правонарушения является только не указанная в документах часть товара.

Наряду с представлением таможенному органу недействительных документов объективную сторону рассматриваемого правонарушения образует использование для незаконного перемещения продуктов также средств идентификации, перечисленных в части 3 статьи 16.1 КоАП РФ.

Сообщение таможенному органу недостоверных сведений о маркировке или о стране происхождения продуктов питания может быть квалифицировано по части 3 статьи 16.1 КоАП РФ только в том случае, если это влечет несоблюдение запретов на ввоз товаров на таможенную территорию РФ или их транзит через таможенную территорию РФ в соответствии с международными договорами РФ и (или) законодательством РФ.

Итак, основным правонарушением в сфере вооза и вывоза продуктов питания является контрабанда. В современном уголовном праве контрабанда относится к разделу преступлений в сфере экономической деятельности. Контрабанда (ст. 188 УК) наносит вред финансово-экономической системе государства, поскольку в государственный бюджет не поступают таможенные пошлины и сборы, установленные на ввозимые товары, а также создает угрозу общественной безопасности, если предметом контрабанды являются некачественные или зараженные продукты питания.

3.3 Юридический состав основных правонарушений в сфере ввоза и вывоза продуктов питания

Объектом преступления является внешнеэкономическая деятельность.

Субъектом правонарушения, попадающего под действие статьи 16.1 КоАП РФ являются гражданин, индивидуальный предприниматель (который в целях привлечения к ответственности выступает как должностное лицо – статья 2.4 КоАП РФ), юридическое лицо, фактически перемещающие продукты питания через таможенную границу, а также должностное лицо организации, привлекаемой к ответственности за данное правонарушение. Лицом, фактически перемещающим продовольствие, может выступать лицо, перемещающее товары, или перевозчик товаров.12

В случае совершения правонарушения гражданином, перемещающим товары для собственных нужд, он одновременно является и перевозчиком, и лицом, перемещающим товары.

Объективная сторона правонарушений в сфере импорта и экспорта продуктов питания заключается в перемещении через таможенную границу Российской Федерации товаров при наличии хотя бы одного из указанных в данной статье признаков: помимо или с сокрытием от таможенного контроля либо с обманным использованием документов или средств таможенной идентификации либо сопряженное с недекларированием или недостоверным декларированием.

Субъективная сторона правонарушения, совершенного физическим лицом (гражданином или должностным лицом), характеризуется прямым умыслом.

Непосредственный объект контрабанды — общественные отношения, регулирующие товарооборот продуктов питания через таможенную границу и обеспечивающие внесение в бюджет таможенных пошлин и сборов.

Дополнительные объекты при контрабанде продуктов питания: общественная безопасность и здоровье населения.

Состав правонарушения имеет место, если перемещение продуктов питания осуществлено в крупном размере, т.е. если их стоимость превышает пятьсот минимальных размеров оплаты труда.

Заключение

Проблема правонарушений в сфере импорта и экспорта продуктов питания в РФ стоит достаточно остро. Во многом она обусловлена состоянием таможенной системы в целом по стране. К примеру, многие таможенные посты, которые стали пограничными со странами СНГ, не оборудованы для надлежащего выполнения таможенного и пограничного контроля. Не хватает помещений служебно-производственного назначения, многие из имеющихся нуждаются в реконструкции, оборудовании и техническом оснащении, более половины площадей служебных зданий и сооружений таможенные органы арендуют.

Наличие этих проблем свидетельствует о том, что организация и состояние таможенной инфраструктуры пока еще отстают от потребностей эффективного осуществления ВЭД.

Крупной проблем для таможенных брокеров и таможенных перевозчиков является слишком высокая сумма обеспечения уплаты таможенных платежей, а также страхования.

Одной из основных проблем существования и развития таможенной инфраструктуры является низкое финансирование, а в некоторых случаях даже полное его отсутствие.

Создание таможенной и околотаможенной инфраструктуры должно быть одной из приоритетных задач таможенной службы и участников внешнеэкономических связей, прежде всего – государтсва. Они призваны обеспечить сотрудничество и партнерство друг с другом для реализации их общих интересов – ускорения и нормализации движения товаров.

Для этого необходимо:

Развитие объектов околотаможенной инфраструктуры на коммерческой основе (складов для таможенных грузов, магазинов беспошлинной торговли, стоянок для автотранспорта).

Создание системы информационно-консультационного обслуживания участника ВЭД.

Оказание услуг по декларированию внешнеторговых грузов

Обеспечение максимальной доступности информации о таможенных правилах.

Защита прав экспортеров и импортеров.

Упрощение процедуры обжалования действий таможенных органов.

Россия — мощная индустриально-сырьевая страна. Однако сегодня, когда граница фактически стала прозрачной и открытой, все большее число недобросовестных физических и юридических лиц пытаются подорвать экономическую безопасность России, совершая правонарушения в сфере импорта и экспорта продуктов питания. Сложившееся положение дел в данной сфере не является критическим, но повсеместная контрабанда может помешать процессу вступления РФ в ВТО.

Для пресечения в области импорта и экспорта продуктов питания через таможню необходимо:

1. Четко определить и нормативно закрепить требования к оформлению документов, предъявляемых таможенному органу при ввозе товаров на таможенную территорию РФ с целью исключения возможности их двоякого толкования, соответственно, с целью исключения возможности “ухода” от административного наказания лиц, совершивших административные правонарушения.

2. На основе четкого разграничения функций разработать методику координации и взаимодействия таможенных органов с другими правоохранительными органами при проведении ими совместных операций по пресечению правонарушений в области таможенного дела.

3. В интересах ускоренного становления таможенных органов как правоохранительной структуры организовать интенсивную подготовку профессионалов административного расследования на собственной учебно-методической базе Российской таможенной академии и по программам, отвечающим требованиям таможенной специфики.

Создание системы таможенной службы, оснащенной современными средствами связи и транспорта, будет способствовать максимальному снижению ввоза товара контрабандным способом или с административными правонарушениями.

Список литературы

Размещено на

Лазарев В.В. Липеив С.В. Общая теория государства и права. Учебник для вузов М., Спарк, 2000 г.

Венгеров А. Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – М.: Юриспруденция, 2000.

Морозова Л. А. Основы государства и права: Пособие для поступающих в юридические вузы. – М.: Юристъ, 2000.

Таможенный кодекс Российской Федерации. Постатейный комментарий официальными документами коллектива специалистов Государственного таможенного комитета Российской Федерации.- М.: Агентство «Библиотечка «Российской газеты», 2004.-703 с.

Бакаева О. Ю., Матвиенко Г. В. Таможенное право России: Учебник/ Отв. Ред. Н. И. Химичева.- 2-е изд., перераб. И доп.- М.: Юрист, 2007.- 504 с.

Романова Е. В. Таможенное право.- СПб.: Питер, 2006.- 224 с.-(Серия «Завтра экзамен»).

Настольная книга импортера & экспортера.Выпуск1.- Таможенный

кодекс РФ.»Инкотермс-90″.М.:Инфра-М,1993.

Козырин А.Н. Комментарии к Таможенному кодексу РФ.

М.:Спарк,1996.

Ветров Н.И. Уголовное право. Особенная часть. Учебник для вузов. — ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000.

Контантинов А., Дикселиус М. Бандитская Россия.-СПб.; БИБЛИОПОЛИС; ОЛМА-ПРЕСС, 1997г.

Контрабанда и контрабандисты: наркотики, антикрвариат, оружие./ Авт.-сост. Т.И. Ревяко.- Мн.: Лит-ра. 1997г.

1 Сайт статистики ФТС. http://www.customs.ru/ru/stats/arhiv-stats-new/

2 Информационно-правовой портал КАДИС

3 Лазарев В.В. Липеив С.В. Общая теория государства и права. Учебник для вузов М., Спарк, 2000 г.

4 Морозова Л. А. Основы государства и права: Пособие для поступающих в юридические вузы. – М.: Юристъ, 2000.

5 Морозова Л. А. Основы государства и права: Пособие для поступающих в юридические вузы. – М.: Юристъ, 2000.

6 Сайт статистики ФТС России.

7 Информационно-правовой портал КАДИС.

8 Таможенный кодекс Российской Федерации.

9 Таможенный кодекс Российской Федерации.

10 Бакаева О. Ю., Матвиенко Г. В. Таможенное право России: Учебник/ Отв. Ред. Н. И. Химичева.- 2-е изд., перераб. И доп.- М.: Юрист, 2007.- 504 с.

11 Таможенный кодекс Российской Федерации.

12 Романова Е. В. Таможенное право.- СПб.: Питер, 2006.- 224 с.- (Серия «Завтра экзамен»).

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Міжнародний науково-технічний університет

Чернігівський інститут інформації, бізнесу і права

Факультет лінгвістики і права

КУРСОВА РОБОТА

з предмету: «Цивільне право України»

на тему: «Суб’єкти цивільного права»

Студентки III курсу, групи П-052

Спеціальність: 6.030401 “Право”

Пилипенко О.М.

Науковий керівник:

Товчко А.О.

Чернігів 2007

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Загальні положення щодо суб’єктів цивільного права

Розділ 2. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

Правоздатність фізичних осіб, її зміст

Поняття дієздатності фізичної особи та її види

Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною, правові наслідки

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою, правові наслідки

Розділ 3. Юридичні особи як суб’єкти цивільного права

Поняття і ознаки юридичної особи

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи

Класифікація та види юридичних осіб

Створення та припинення діяльності юридичних осіб

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З юридичної точки зору, суб’єкт – це особа чи організація як носій певних прав та обов’язків.

Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Свобода людини — є вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов’язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо).

Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку мова йде про права, пов’язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина як суб’єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа.

За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Отже, дана курсова робота присвячена вивченню фізичних та юридичних осіб як суб’єктів цивільного права України.

Розділ 1. Загальні положення щодо суб’єктів цивільного права

Суб’єктами цивільного права є фізичні та юридичні особи. Фізичною особою є кожна окрема людина, що виступає як учасник цивільних відносин ст. 24 Цивільного Кодексу України.

Поняття «фізична особа» і «людина» взаємопов’язані, але не тотожні.

Фізична особа – це завжди лише людина.

Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб’єкт права, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об’єкт впливу і іншій системі суспільних відносин.

Фізична особа має індивідуальні природні властивості і громадянські характеристики.

Так, визнання почерку однією з основних властивостей індивідуальності зумовило потребу підпису договорів та інших угод.

До громадських характеристик людини слід віднести її ім’я, громадянство, соціальний стан, володіння мовами тощо. Сукупність цих характеристик дає можливість називати людину громадянином.

Таким чином, можна сказати, що кожний громадянин наділений природними властивостями і громадськими характеристиками, які обумовлюють можливість його участі в цивільних правовідносинах у ролі суб’єкта цих відносин (фізичної особи).

Крім фізичних осіб до суб’єктів цивільних прав відносяться також юридичні особи.

Згідно з ст. 80 Цивільного Кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Необхідність «уособлення» організацій можна пояснити виникненням об’єднань громадян для всебічного задоволення своїх майнових та особистих немайнових інтересів.

Слід підкреслити, що назва «юридична особа» перш за все свідчить про те, що цей суб’єкт цивільних правовідносин не є громадянином (фізичною особою), а тому має деякі особливі права. А саме, юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Разом з тим сьогодні є пропозиції наділяти правами юридичної особи в певних випадках і фізичних осіб.

Розділ 2. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

2.1. Правоздатність фізичних осіб, її зміст

Правоздатність фізичної особи може бути визначена як здатність людини мати цивільні права і обов’язки.

Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов’язків.

Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов’язки. Натомість, конкретні права й обов’язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів. Тому при рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи відрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров’я тощо.

Згідно зі ст. 26 Цивільного Кодексу України (надалі ЦК), всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов’язки, встановлені Конституцією та Цивільним Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності1.

Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або як захід – відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження для українців.

За загальним правилом, правоздатність не залежить також від віку, стану здоров’я, можливості здійснення прав і обов’язків, життєздатності людини.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК).

За всієї, здавалося б, “прозорості” цього положення у зв’язку з визначенням початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.

Так, потребує додаткового тлумачення положення ч. 2 ст. 25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

Зокрема постає питання: чи може тут йтися про правоздатність дитини, яка ще не народилася?

Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина, що ст. 1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Для того, щоб усунути видимість колізії наведених норм, доцільно провести розмежування понять „правоздатність” і „охорона прав фізичної особи”. Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки з моменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця, що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини.

Саме у такому сенсі й сформульоване згадане вище правило ст. 25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо).

Проте не вимагається, щоб дитина була народжена життєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнається суб’єктом права. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливе спадкування за законом (ст.ст. 1222, 1268, 1258 ЦК та інші).

Існують також суперечки щодо значення для припинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.

Оскільки ст. 47 ЦК вказує, що правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадку правоздатність?

Виправданим видається виходити з того, що оголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лише створює презумпцію смерті останньої в місці її проживання.

Такий висновок ґрунтується насамперед на трактуванні правоздатності як природної властивості людини, якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб’єкта публічного права.

Такий висновок має за основу також тлумачення ст. 25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичної особи.

Отже, визнання фізичної особи померлою в місці її проживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасником цивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.

Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов’язків, які вона може мати.

Згідно зі ЦК фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами2.

Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений.

Фізична особа може мати практично будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства.

При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією „Про захист прав людини та основних свобод”; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави – учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов’язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов’язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб’єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.

Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: „Дозволяється все, що прямо не заборонено законом”.

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст. 27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є незаконним.

Згідно зі ст.ст. 24, 64 Конституції обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров’я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст. 51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.

2.2. Поняття дієздатності фізичної особи та її види

Щоб правоздатний громадянин міг своїми власними діями використати, реалізувати свої права та обов’язки, він повинен розуміти значення своїх дій. Розуміти значення своїх дій люди можуть лише з досягненням певного віку і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діяти розсудливо. Внаслідок цього закон встановлює ще одну властивість громадянина. Ця властивість називається дієздатністю.

Цивільна дієздатність фізичної особи – це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. (ст. 30 ЦК). Мати дієздатність означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужого майна, ушкодження здоров’я), за невиконання договірних та інших обов’язків.

Категорії праводієздатності, маючи спільні риси, водночас є різними правовими категоріями. Якщо одна з них окреслює коло того, що можна мати, то інша — перш за все що може створити для себе своїми діями суб’єкт права.

Зміст дієздатності громадян тісно пов’язаний зі змістом їхньої правоздатності. Якщо зміст правоздатності становлять права та обов’язки, які громадянин може мати, то зміст дієздатності характеризується здатністю особи набувати цих прав та обов’язків і здійснювати їх власними діями. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що дієздатність — це можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

Дієздатність, як і правоздатність, — юридична категорія. Щодо дієздатності закон встановлює її невідчужуваність і неможливість обмеження за волею громадянина. Що стосується примусового обмеження дієздатності, то згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК України ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом.

Припис про те, що обсяг цивільної дієздатності може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом, міститься у п. 2 ст. 30 ЦК України.

На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обов’язки, треба розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежно від віку громадян, стану психічного здоров’я.

Враховуючи згадані фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність — це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов’язки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі.

За ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Так само у ньому зберігається положення про те, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При цьому уточнено, що у разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна дієздатність за такою особою і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою особи.

Стаття 35 ЦК України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновителів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути також надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновителів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. При цьому у разі припинення трудового договору чи припинення підприємницької діяльності надана повна цивільна дієздатність за такою особою зберігається. Встановлено, що повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки.

Часткова дієздатність – мають фізичні особи, які не досягли 14 років (ст. 31 ЦК іменує їх малолітніми особами). Їх дієздатність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто правочини, що задовольняють побутові потреби особи, відповідають рівню її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосуються предмета, який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Всі інші правочини, вчинені малолітніми до досягнення ними 14 років, нікчемні і не породжують для них правових наслідків. Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи на вимогу її батьків, усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним, якщо він вчинений на користь цієї особи.

Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану нею шкоду. Це пояснюється тим, що малолітні особи ще не можуть повною мірою оцінювати свої дії і керувати ними, а тому не можуть визнаватися винними і нести відповідальність за правопорушення. Відповідальність за дії малолітніх покладається на їх батьків, усиновлювачів, опікунів, винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чи неналежному вихованні дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх осіб можуть бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що зобов’язання було порушене чи шкода заподіяна не з їх вини (ст.ст. 31, 1178 ЦК).

Неповну цивільну дієздатність — мають неповнолітні особи, тобто особи віком від 14 до 18 років3.

Крім правочинів, передбачених ст. 31 ЦК, вони можуть:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним такою фізичною особою на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо грошові кошти, внесені у фінансову установу на її ім’я іншими особами, неповнолітня особа може розпоряджатися ними за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода може бути замінена наступним схваленням у письмовій формі правочину, вчиненого зазначеними особами. У разі заперечення проти правочину того з батьків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Порушення цього правила може слугувати підставою визнання судом правочину недійсним як нікчемного (ст. 216 ЦК).

2.3. Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною, правові наслідки

Обмеження у дієздатності можливе лише у випадках і в порядку, передбачених законом ( ч. 2 ст. 30 ЦК). Воно полягає в тому, що громадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов’язки, які він міг набувати і створювати. Таким чином, йдеться про зменшення обсягу дієздатності, який мала особа.

Обмеженою у дієздатності може бути як особа, що має часткову дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність.

Умови обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визначені у п. 2 ст. 36 ЦК.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

За своєю метою, як наголошується у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від 30 березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. та від 25 травня 1998 р.), обмеження у дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами і має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім’ї, додержання правил співжиття.

Слід звернути увагу, що ЦК України п. 1 ст. 36 передбачається, що може бути обмежена цивільна дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Обмеження у дієздатності громадянина здійснюється у судовому порядку. Справа про визнання громадянина обмежено дієздатним може бути порушена лише за заявою: членів сім’ї громадянина, профспілок та інших громадських організацій, прокурора, органів опіки та піклування, психіатричного лікувального закладу (ст. 237 ЦПК України). При підготовці справи до судового розгляду від заявника необхідно витребувати такі дані: акти міліції, громадських організацій та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також те, що громадянин ставить себе і свою сім’ю у тяжке матеріальне становище. Справа розглядається з обов’язковою участю представників органів опіки та піклування (ст. 240 ЦПК України).

У резолютивній частині рішення слід зазначити лише висновок суду про визнання громадянина обмежено дієздатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Як роз’яснює Пленум Верховного Суду України, до компетенції суду не належить вирішення інших питань, у тому числі щодо призначення піклувальника4.

Суд має надіслати копію рішення, яке набрало законної сили, органові опіки та піклування для призначення піклувальника. У разі потреби копія рішення відсилається за місцем роботи чи проживання особи, визнаної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою.

Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності громадянина є те, що обмежено дієздатний громадянин лише за згодою піклувальника може:

— вчиняти правочини з розпорядження майном (купівлі-продажу, позики, дарування, комісії тощо);

— одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними, за винятком дрібних побутових угод. Обмеження у дієздатності стосується лише цивільно-правової дієздатності, за винятком тих випадків, коли у відповідній галузі законодавства на це є пряма вказівка.

Так, обмежено дієздатний має право самостійно укладати трудовий договір, брати шлюб тощо. Але особи, обмежені судом у дієздатності, не мають права усиновлювати дітей і не можуть бути призначені опікунами або піклувальниками над іншими особами. Батьки, обмежені у дієздатності, не можуть укладати угоди з розпорядження майном від імені своїх дітей чи давати згоду на укладення ними угод.

Стаття 37 ЦК України передбачає, що над фізичною особою цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини ж щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, лише за згодою піклувальника. Проте відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особою з обмеженою цивільною дієздатністю та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Останній може письмово дозволити особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

Правило про те, що особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі, закріплено у ст. 37 ЦК України.

Обмеження у дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами. Статтею 38 ЦК також передбачено, що суд поновлює цивільну дієздатність у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо та у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такі справи розглядаються у судовому порядку з обов’язковою участю представника органу опіки та піклування за місцем проживання обмежено дієздатного та за заявою осіб, зазначених у ст. 237 ЦПК України, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також за власною ініціативою суду.

За ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Вказане правило свідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності з урахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи. Інші обставини, зокрема сліпоглухонімота, параліч тощо, не спричинюють настання такого наслідку.

Визнання громадянина недієздатним можливе в судовому порядку. Сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоч і очевидний для оточення чи навіть підтверджений довідкою лікувального закладу, ще не означає, що даний громадянин є недієздатним. Лише наявність судового рішення дає підставу вважати громадянина недієздатним. Повнолітній громадянин визнається недієздатним, якщо він не має повноцінної психіки, а тому нездатний розсудливо вести свої справи.

Справи про визнання громадянина недієздатним можуть бути порушені лише за заявою осіб, передбачених у ст. 237 ЦПК України. Оскільки визнання громадянина недієздатним, у першу чергу, має на меті захистити його інтереси, то уявляється, що немає підстав обмежено тлумачити коло членів сім’ї, уповноважених на звернення із заявою про визнання громадянина недієздатним, тобто заявником може бути його дружина (чоловік) чи інша особа, пов’язана з ним родинними або прирівняними до них відносинами, хоч і така, що проживає окремо від хворого.

Підготовка справи до судового розгляду здійснюється відповідно до ст. 122 ЦПК України. Пленум Верховного Суду України щодо цього питання вказує, що від заявника мають бути витребувані дані про психічну хворобу, недоумство громадянина. Даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров’я, виписка з історії хвороби та інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами5.

Суддя за наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство громадянина призначає для визначення його психічного стану судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 239 ЦПК України). В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі запитання:

1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу ?

2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними ?

Статтею 40 ЦК встановлюється, що фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. При цьому у випадку, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Слід мати на увазі, що від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у розв’язанні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання громадянина недієздатним підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку, передбаченому статтями 236 -241 ЦПК України. Водночас зі спором про цивільне право питання про недієздатність громадянина суд може вирішувати лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина.

Суд має надіслати копію рішення про визнання громадянина недієздатним органові опіки та піклування для призначення над ним опікуна. Крім того, виникають інші правові наслідки визнання громадянина недієздатним:

— від імені останнього укладає угоди опікун (п. 3. ст. 41 ЦК). Укладені раніше односторонні угоди (видача довіреності, заповіт), договори, пов’язані з особою громадянина, визнаного недієздатним (договір доручення), припиняють свою дію;

— За ст. 1203 ЦК шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоду, помер або у нього немає майна, достатнього для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

Будь-які дії особи, визнаної недієздатною, не мають юридичного значення і не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків. У свою чергу у п. 2 ст. 41 ЦК встановлюється, що недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.

Разом з тим після визнання громадянина в судовому порядку недієздатним він не виключається із числа суб’єктів права, тому що є правоздатним. Це пояснюється наявністю у нього певних матеріальних та інших потреб, які вимагають задоволення, а також взаємозв’язком інтересів душевнохворих і недоумкуватих з інтересами інших осіб та держави.

За певних умов таких, як одужання, значне поліпшення здоров’я, громадянин може бути поновлений у дієздатності рішенням суду. Питання про поновлення у дієздатності розглядає суд в окремій справі за місцем проживання громадянина, який був визнаний недієздатним, за заявою установ, організацій та осіб, вказаних у ст. 237 ЦПК України, опікуна, а також з власної ініціативи суду (ч. 3 ст. 241 ЦПК України). Статтею 42 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи поновлюється, а опіка припиняється за позовом опікуна або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Пленум Верховного Суду України з цього приводу роз’яснює, що у справах про поновлення дієздатності є обов’язковим проведення судово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою суду. Громадянина може бути поновлено в дієздатності лише за наявності висновку судово-психіатричної експертизи про значне поліпшення стану його здоров’я або видужання (п.7 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України). Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. На підставі рішення суду встановлена над громадянином опіка скасовується.

2.4. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою, правові наслідки

Довготривала відсутність громадянина в місці проживання, якщо невідомо місце його перебування, небайдужа для організації і громадян, з якими він перебував у правових відносинах. Наприклад, якщо громадянин був боржником, то кредитори позбавлені можливості вимагати сплату боргу. Недієздатні особи, які перебували на утриманні громадянина, перестають отримувати від нього утримання, але не можуть звернутися за призначенням пенсії, оскільки вважається, що вони мають годувальника. У разі довготривалої відсутності громадянина може бути завдано шкоди його майну, яке залишилося у місці проживання без нагляду.

Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена довготривалою відсутністю громадянина, і зазначені небажані наслідки для його майна, закон передбачає утворення особливого юридичного статусу для такого громадянина, а саме — визнання його безвісно відсутнім. Безвісна відсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце його перебування.

Для визнання громадянина безвісно відсутнім потрібна наявність таких умов:

1) громадянин відсутній у місці його постійного проживання протягом року;

2) згідно зі ст. 43 ЦК громадянина в судовому порядку може бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де він постійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред’явленням останнього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад, показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, наступного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливо встановити цей місяць — 1 січня наступного року (п. 2 ст. 43 ЦК);

3) визнання громадянина безвісно відсутнім допустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо. Тому до розгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебування громадянина, місцем роботи, місцем народження і т.п. Надсилаються запити про існуючі відомості про нього6.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою ряд правових наслідків, але не відображається на його правоздатності та дієздатності. Громадянин, що перебуває живим, не перестає бути суб’єктом права.

У ст. 44 ЦК України передбачається, що опіку над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, встановлює не орган опіки та піклування, а нотаріус, який за останнім місцем проживання особи описує належне їй майно. При цьому за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Більш детально обов’язки опікуна розкриваються у ст. 44 ЦК. Зокрема, нею встановлюється, що опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вона за законом зобов’язана утримувати.

Відповідно до Закону України „Про пенсійне забезпечення” неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутнього, що не досягли 8 років, має право вимагати призначання їм пенсії у зв’язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім.

Чоловік або дружина безвісно відсутнього набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстрації актів громадянського стану (ст. 107 Сімейного кодексу України).

Визнання громадянина безвісно відсутнім не допускається у випадках, коли громадянин переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою).

Не можна визнавати безвісно відсутнім громадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точних відомостей про його місце перебування.

Якщо громадянин, визнаний безвісно відсутнім, з’явився або виявлено його місце перебування, районний (міський) суд, одержавши відповідну заяву, припиняє справу до слухання і скасовує попереднє рішення (ст. 45 ЦК).

На підставі рішення суду відміняється опіка, встановлена над майном безвісно відсутнього.

Судове рішення про скасування визнання безвісно відсутнім є юридичною підставою для припинення виплати пенсій відповідним громадянам.

Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, який повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

Але ті правовідносини, які були припинені на підставі раніше винесеного рішення, не відновлюються.

Визнання громадянина безвісно відсутнім не ліквідує юридичну невизначеність, яка виникла, оскільки він залишається учасником ряду правовідносин. Між тим, під час довготривалої відсутності громадянина, якщо неможливо встановити місце його перебування, є підстави припустити, що він помер. Але з таким припущенням не можна пов’язувати юридичні наслідки, допоки факти, які його породжують, не будуть встановлені в офіційному порядку, оскільки помилка у вирішенні питання може спричинити серйозні порушення прав та інтересів особи.

Відповідно до п. 1 ст. 46 ЦК громадянина може бути оголошено померлим у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо його було визнано безвісно відсутнім. Підставами оголошення померлим є:

1) відсутність громадянина в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протягом шести місяців;

2) неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина;

3) неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи. Скорочений шестимісячний строк для оголошення громадянина померлим використовується, якщо громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що громадянин був пасажиром або членом екіпажу морського судна, що затонуло, то для оголошення його померлим потрібно шість місяців, оскільки припущення його загибелі за таких умов не є безпідставним. Але суд у даному випадку визнає не факт смерті громадянина, а оголошує його померлим на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.

Окремо закон визначає умови оголошення померлим громадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в судовому порядку оголошено померлим не раніш ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій ( п. 2 ст. 46 ЦК). Пункт 2 ст. 46 ЦК дає можливість суду з урахуванням конкретних обставин справи оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку, але не раніше закінчення 6 місяців з дня закінчення воєнних дій.

На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи РАГСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголошеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в законну силу цього рішення. У разі оголошення померлим громадянина, який пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті громадянина день його гаданої загибелі (наприклад, день катастрофи пасажирського літака, день землетрусу або іншого стихійного лиха).

Юридичним наслідком оголошення громадянина померлим є припинення або перехід до спадкоємців усіх прав та обов’язків, які належали йому, як суб’єкту права, тобто це такі самі наслідки, які тягне за собою смерть людини (припиняються зобов’язання, пов’язані з особою громадянина, оголошеного померлим; припиняється шлюб; певні особи набувають право на одержання пенсій).

За ст. 47 ЦК України правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоємцю свідоцтво про право на спадщину, накладає на нього заборону відчуження.

Але оголошення громадянина померлим, на відміну від смерті, встановлює лише презумпцію, але не сам факт смерті. Тому в тих виключних випадках, коли громадянин, якого оголошено померлим, фактично живий, рішення суду жодною мірою не впливає на його правоздатність. Якщо ж громадянин дійсно помер, то його правоздатність припиняється з причини природної смерті незалежно від того, коли буде ухвалено рішення суду про оголошення його померлим.

Внаслідок того, що оголошення особи померлою має підставою лише припущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування.

Ця обставина спричинює ряд правових наслідків, які настають після скасування судом рішення про оголошення громадянина померлим.

Перший наслідок – поновлюється особисто-правовий статус громадянина.

Другий з них стосується майна, яке збереглося на момент появи громадянина і яке перейшло безоплатно до інших осіб після оголошення відсутнього померлим. Власник, який з’явився, може вимагати повернення свого майна від цих осіб. У п. 2 ст. 48 ЦК уточнюється, що це правило не стосується майна, придбаного за набувальною давністю, грошей та цінних паперів на пред’явника.

Третій наслідок полягає у можливості повернути майно від осіб, до яких воно перейшло за відплатними угодами. Ці громадяни зобов’язані повернути майно власнику, який з’явився, якщо буде доведено, що, набуваючи майно, вони знали, що громадянин, оголошений померлим, перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особами, у яких майно набувалося за відплатною угодою.

Слід звернути увагу, що поверненню належить тільки майно, що його виявлено в натурі. Пункт 3 ст. 48 ЦК уточнює, що у разі неможливості повернути майно у натурі особі, яка була оголошена померлою, відшкодовується вартість цього майна. Закон не дозволяє повернення вартості речей, які були придбані безоплатно, а потім відчужені за гроші. Наприклад, якщо спадкоємці громадянина, оголошеного померлим, продали отриманий у спадщину будинок, то від покупця, який не знав, що оголошений померлим є живий, не можна вимагати повернення цього будинку, але не можна стягнути і його вартість зі спадкоємців.

Четвертий вид наслідків стосується майна, яке в порядку спадкування перейшло до держави. Якщо майно є в наявності, то воно повертається власникові; якщо ж воно було реалізовано, то після скасування рішення про оголошення особи померлою, їй повертається сума грошей, виручених від реалізації цього майна7.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що у разі з’явлення громадянина, оголошеного померлим, може йтися лише про відновлення тих його прав, які перейшли до спадкоємців. Права, які припинилися, тобто були анульовані у зв’язку з оголошенням громадянина померлим, не можуть бути поновлені. Так, не поновлюються зобов’язання особистого характеру (обов’язки з виконання певної роботи, здійснення юридичних дій, створення твору і т. Д.).

У сфері сімейних відносин з’явлення громадянина, оголошеного померлим, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу.

Розділ 3. Юридичні особи як суб’єкти цивільного права

3.1. Поняття і ознаки юридичної особи

Юридичні особи є одним із видів суб’єктів цивільного права. Поява юридичних осіб була викликана розвитком економічних та соціальних відносин у суспільстві, що призвело до необхідності участі в цивільному обігу колективного утворення. На сьогодні не існує усталеної точки зору щодо виникнення та поняття юридичної особи. Головне питання, яке є дискусійним уже майже 150 років, полягає у тому, хто є носієм властивостей юридичної особистості.

Поняття юридичної особи у ЦК України визначає ст. 80, відповідно до якої юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.

Виділяють такі ознаки юридичної особи, що є невід’ємними і сукупними її властивостями:

1. Організаційна єдність характеризується наявністю стійких взаємозв’язків між членами (учасниками, акціонерами) юридичної особи, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією. Завдяки цьому воля окремих членів юридичної особи трансформується в єдину волю юридичної особи. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їх кількості, мають право приймати рішення на загальних зборах товариства, де воля кожного акціонера перетворюється на єдине волевиявлення юридичної особи.

2. Реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юридичної особи з боку державних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом, і дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Тільки з моменту державної реєстрації організація набуває статусу юридичної особи і може бути суб’єктом цивільних та інших відносин.

3. Наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (наприклад, право на приватне життя).

4. Наявність можливості виступати позивачем і відповідачем у суді надає право захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов’язання. Відповідно до ч. 2 ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі, крім громадян, можуть бути державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації, їх об’єднання, інші громадські організації, що мають права юридичної особи.

5. Майнова відокремленість юридичної особи є матеріальною базою діяльності юридичної особи. Ступінь майнової відокремленості у різних юридичних осіб неоднаковий. Так, господарські товариства є власниками свого майна. Відповідно до ст. 73 ГК України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності, але закріплене за такими підприємствами на праві господарського відання чи оперативного управління.

6. Принцип самостійної цивільно-правової відповідальності юридичної особи полягає у тому, що організація обов’язково повинна нести самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах закріпленого за нею майна, якщо інше не встановлено законом.

7. Участь у цивільному обігу від власного імені. Для індивідуалізації юридичної особи вона повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності8.

3.2. Цивільна правосуб’єктність юридичної особи

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи, тобто її здатність бути суб’єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.

Цивільна правоздатність юридичної особи — це її здатність мати цивільні права і обов’язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності.

Згідно зі ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині.

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, з’явився принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного.

Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилася не тільки за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдяки зміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якщо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені також її особисті немайнові права. Зокрема ст. 94 ЦК встановлює, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на загальних засадах відповідно до гл. 3 ЦК.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у постанові «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо у їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності — вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними.

Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило ч. 3 ст. 91 ЦК, відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється як на підприємницькі, так і непідприємницькі організації9.

Органи, які здійснюють ліцензування, і порядок здійснення ліцензування передбачені законом. Відмова у наданні ліцензії може бути оскаржена до суду.

Цивільна дієздатність юридичної особи — це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов’язки.

Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.

Органи юридичної особи формують і виражають її волю. Тому саме через останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуває цивільних прав і бере цивільні обов’язки. Водночас як особи, які реалізують дієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до ч. 2 ст. 92 ЦК інші суб’єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обігу через своїх працівників, завдяки діям яких вона не тільки здійснює свої права і виконує обов’язки, а й набуває і припиняє їх. Дії цих працівників вважаються згідно із законом діями самої юридичної особи.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчих документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими законними засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. При цьому орган юридичної особи або інший суб’єкт, який діє від її імені, не можуть виходити за межі наданих ним повноважень.

Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи важливе значення має її місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням зобов’язань, у яких вона бере участь, визначенням підсудності спорів тощо).

У ЦК зазначається, що місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлене законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах (ст. 93 ЦК).

Місцезнаходженням суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на день державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди чи іншим відповідним договором.

У випадку зміни місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний у семиденний термін з моменту настання таких змін сповістити про це органи державної реєстрації, подавши необхідні документи. Невиконання зазначеної вимоги у встановлений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) із заявою про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи нею можуть створюватися філії та представництва (ст. 95 ЦК).

Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій юридичної особи від її імені. Філії створюються для здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Найчастіше вони створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися і підприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності.

Представництва створюються для представництва і захисту інтересів юридичної особи поза місцем її знаходження. Найчастіше представництва створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів.

Філії і представництва не визнаються суб’єктами цивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія або представництво. Посадовим особам на їх ім’я (а не на ім’я філії або представництва) видається довіреність, якою визначається коло повноважень. Відповідальність за дії філій, представництв та їх посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії і представництва.

Таким чином, філії і представництва, хоча і є відокремленими підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її складовими. Власною юридичною правосуб’єктністю і правоздатністю вони не наділені.

Відомості про відкриття філій і представництв заносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Обов’язкова реєстрація встановлена для представників іноземних суб’єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України10.

3.3. Класифікація та види юридичних осіб

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами. Зокрема, юридичні особи поділяються:

1) Залежно від виду права власності на:

а) державні і комунальні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на державній або комунальній формі власності.

До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст. 324, 326 ЦК).

Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об’єднані громадяни за місцем проживання (ст. 327 ЦК).

Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи — ті, що ґрунтуються на приватній власності. Об’єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом ( ст. 325 ЦК);

в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст. 355 ЦК).

2) Залежно від мети створення і діяльності на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

В основі цього розмежування лежить ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною.

Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об’єднань вказаних юридичних осіб.

3) Залежно від підстав фінансування на:

а) госпрозрахункові юридичні особи. Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходяться на самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;

б) бюджетні юридичні особи.

Бюджетні — отримують від держави кожного року кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитами. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) Залежно від функцій на:

а) юридичні особи, що господарюють — такі, що ставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) юридичні особи, що не господарюють, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарські організації та об’єднання можуть мати у своєму складі юридичних осіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності вказаних організацій).

5) Залежно від відношення засновників до майна на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

6) Залежно від кількості засновників на:

а) унітарні юридичні особи — такі, що виникають унаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками, — господарські товариства, об’єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб’єктності та функціями на:

а) юридичні особи публічного права. Створюються для виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права. Створюються для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їх засновників.

8) Залежно від організаційно-правової форми на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об’єднання громадян;

г) об’єднання юридичних осіб тощо.

Можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб’єкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляються надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб11.

Слід зазначити, що з усього розмаїття класифікацій юридичних осіб, що пропонувалися у вітчизняній цивілістиці, у ЦК використана лише одна — поділ юридичних осіб на особи приватного права та особи публічного права. При цьому критерієм поділу названо порядок створення тих та інших юридичних осіб. Зокрема ч. 2 ст. 81 ЦК встановлює, що юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Юридичні особи можуть створюватись у будь-якій формі, що передбачена або принаймні не заборонена законом.

Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичних осіб: товариства; установи.

а) Товариство — це організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.

За своєю сутністю товариства є корпоративними утвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов’язковому об’єднанні майна і майнових прав учасників товариства й наявності його статутного фонду, поділеного на частки учасників пропорційно до їх внесків.

Водночас товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існування акціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю як одноособових корпорацій, які мають одного засновника.

Корпоративна структура такого товариства буде визначатися не за тією ознакою, чи є воно об’єднанням осіб, а характером статутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактично усі частки належатимуть одній особі.

б) Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом.

Найбільш поширеною формою товариств є господарські товариства. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Підприємницькі товариства — це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК).

Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).

ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:

1) акціонерне товариство;

2) товариство з додатковою відповідальністю;

3) товариство з обмеженою відповідальністю;

4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);

5) командитне товариство.

Акціонерне товариство — це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями лише майном товариства. До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розподілятися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство — акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства у межах їх внесків.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, що визначаються установчими документами. Його учасники відповідають за боргами товариства своїми внесками у статутний фонд, а якщо цих сум недостатньо — також своїм майном в однаковому для всіх розмірі, що є кратним внеску.

Повне товариство — такий вид господарського товариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасника визначаються установчим договором.

Командитне товариство — це товариство, у складі поряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повновкладники), є також один або кілька учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства. Таким чином, у командитному товаристві розрізняють учасників з повною відповідальністю (вони мають право управляти товариством) і дестинаторів (осіб, які не беруть участі в управлінні товариством і тому відповідають за результати його діяльності лише своїм вкладом)12.

Детально питання створення та діяльності зазначених товариств регулюються гл. 8 ЦК (ст.ст. 113-162).

Крім господарських товариств, до підприємницьких товариств належать також виробничі кооперативи.

Виробничим кооперативом є добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених його статутом та законом.

Види та правовий статус виробничих кооперативів визначаються нормами спеціального законодавства.

Непідприємницькі товариства — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Наприклад, непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення і діяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюються Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації».

Різновидом непідприємницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони створюються на підставі Закону України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні». Відповідно до цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що об’єднує юридичних осіб, які створені й діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання.

Некомерційною, непідприємницькою організацією є також профспілки. Закон України від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначає основні принципи, статус і завдання профспілок.

Оскільки це розмаїття некомерційних організацій поки що неповною мірою узгоджене з положеннями ЦК щодо юридичних осіб, це питання має бути вирішене у процесі подальшого вдосконалення цивільного законодавства.

Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємництвом, тобто здійснювати діяльність, спрямовану на систематичне отримання прибутку.

Але така діяльність допускається за двох умов: 1) якщо вона не заборонена законом для даної юридичної особи або для даного виду юридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створена юридична особа, та сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК).

Наприклад, об’єднання громадян вправі здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій, які мають статус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (ст. 24 Закону «Про об’єднання громадян»). Благодійні організації мають право утворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об’єднання, що сприяють виконанню статутних завдань, а також бути засновниками засобів масової інформації, підприємств і організацій13.

Водночас політичні партії та створювані ними установи і організації не можуть бути засновниками підприємств, крім засобів масової інформації, а також займатись господарською та іншою комерційною діяльністю за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистських і агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою та проведення суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).

3.4. Створення та припинення діяльності юридичних осіб

Традиційно в радянському та пострадянському цивільному праві розрізняли три способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний і дозвільний.

Розпорядчий порядок створення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника майна або його представника. Це було характерним способом створення державних юридичних осіб.

Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок означає, що у випадках, коли юридична особа створена відповідно до умов, закріплених в законі, державний орган не може відмовити їй у легалізації (державній реєстрації).

Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення юридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створення організацій, які будуть займатися діяльністю, пов’язаною із забезпеченням правопорядку, охороною здоров’я, освітою тощо.

Іноді у цивілістичній літературі згадується також договірний порядок виникнення юридичних осіб14.

Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.

Так, підставою виникнення можна вважати те волевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно, класифікація може бути проведена залежно під характеру такого волевиявлення.

З урахуванням цього критерію можна виділити:

а) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування — для юридичних осіб публічного права, власника або уповноваженої ним особи — юридичних осіб приватного права).

Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується розпорядчим порядком;

б) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо.

Слід зазначити, що законодавчими актами не встановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішення має бути оформлене розпорядженням суб’єкту публічного права, актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.

Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується договірним порядком.

Отже, розпорядчий і договірний порядок — це класифікація порядку створення юридичної особи залежно від підстав її виникнення.

Якщо ж взяти за критерій класифікації власне порядок легалізації, то можна зробити висновок, що юридичні особи виникають або у нормативно-явочному, або у дозвільному порядку.

При цьому юридичні особи, які створюються шляхом розпорядження, легітимуються у нормативно-явочному порядку, а ті, які створюються шляхом договору, легітимуються у нормативно-явочному або в дозвільному порядку.

Порядок створення юридичних осіб приватного права визначається актами цивільного законодавства. Насамперед це — ЦК.

Реєстрація об’єднань громадян провадиться залежно від їх статусу або Міністерством юстиції, або місцевими органами виконавчої державної влади (ст.ст. 15, 16 Закону «Про об’єднання громадян»).

Юридичні особи публічного права утворюються в порядку, передбаченому окремими законодавчими актами.

Створення юридичних осіб приватного права має відбуватися відповідно до положень ст.ст. 87-89 ЦК.

Згідно із зазначеними нормами для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками (засновниками), якщо інше не встановлено законом.

При цьому товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

У статуті товариства вказуються:

— найменування юридичної особи;

— місцезнаходження юридичної особи;

— адреса юридичної особи;

— органи управління товариством;

— компетенція органів управління товариством;

— порядок прийняття рішень органами управління товариством;

— порядок вступу до товариства та виходу з нього;

— інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або угодою засновників.

Засновницький договір, як і рішення про створення підприємства, має укладатися в письмовій формі, оскільки законодавство передбачає подання цього документа для здійснення державної реєстрації.

Засновницький договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди за усіма істотними умовами договору, необхідними для його здійснення і виконання.

У засновницькому договорі товариства визначаються:

— зобов’язання учасників створити товариство;

— порядок їх спільної діяльності щодо його створення;

— умови передання товариству майна учасників;

— інші положення, встановлені ЦК, іншим законом або засновниками.

До засновницького договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання.

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками).

В установчому акті установи вказується:

— мета установи;

— майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети;

— структура управління установою.

Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, що здійснює державну реєстрацію.

До установчих документів можуть бути включені будь-які умови, не передбачені законодавством, але такі, які не суперечать йому.

Водночас невідповідність їх вимогам закону (коли такі точно визначені) може зумовити недійсним, установчих документів. Підставами для визнання недійсними установчих документів і рішень про створення юридичної особи можуть бути, наприклад, невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду юридичної особи, мети її створення тощо. Щодо акціонерних товариств, то установчим документом в них є статут, хоча йому передує укладення договору між засновниками. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство — на підставі установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України15.

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.

На розвиток цього положення ст. 89 ЦК передбачає, що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру юридичних осіб, відкритого для загального ознайомлення.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, її організація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб’єктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвитку господарських зв’язків, веденні торгових операцій, а відтак — формуванні усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моменту набуває правоздатності.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб’єкта, якщо інше не передбачено законом. Чинне законодавство пов’язує державну реєстрацію з внесенням даних з реєстраційної картки суб’єкта підприємницької діяльності (яка водночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка.

Орган, на який покладено здійснення державної реєстрації, не вправі делегувати ці функції іншим органам, структурним підрозділам, хоча б і наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особам за дорученням. Порушення цього правила і прийняття рішення з перевищенням компетенції відповідного органу влади може бути підставою для скасування такого рішення. Недійсність реєстрації є підставою встановлення факту фальсифікації установчих документів.

Водночас свідоцтво про державну реєстрацію може бути видано структурним підрозділом чи посадовою особою згідно з розподілом функціональних обов’язків, оскільки свідоцтво є похідним документом від відповідного рішення.

Для окремих видів юридичних осіб може бути передбачений спеціальний порядок державної реєстрації. Наприклад, реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій — відповідними місцевими органами виконавчої влади (ст. 8 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»). Рішення про реєстрацію такої благодійної організації приймається відповідним органом виконавчої влади за місцем знаходження благодійної організації.

ЦК не містить вичерпного переліку відомостей, які мають бути повідомлені при поданні заяви на реєстрацію юридичної особи. Проте це обов’язково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування, місцезнаходження, органи управління, філії і представництва, мету створення юридичної особи. Інші відомості можуть бути витребувані лише в разі, якщо це передбачено законом.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

До Єдиного державного реєстру юридичних осіб вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст.

Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду.

Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.

Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.

Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилитися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін (ч. 5 ст. 89 ЦК).

У випадках, встановлених законом, юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу).

Припинення юридичних осій, можливе за рішенням органів, вказаних в законі, а також в установчих документах юридичної особи, шляхом реорганізації або ліквідації.

Реорганізація можлива шляхом злиття, приєднання, поділу, виділу, перетворення юридичних осіб.

Злиття означає, що замість кількох юридичних осіб утворюється одна нова.

Приєднання полягає у поглинанні однієї юридичної особи іншою.

В результаті поділу замість однієї юридичної особи виникає кілька нових.

При виділі зберігається первісна юридична особа, але від неї відокремлюється одна або кілька нових.

Перетворення полягає у зміні організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено в акціонерне товариство).

При реорганізації всі права і обов’язки юридичної особи, що реорганізується, або їх частина переходять до інших суб’єктів права, тобто має місце універсальна правонаступність.

Реорганізація, як правило, проводиться за рішенням учасників юридичної особи, тобто добровільно. Однак якщо вона має місце за рішенням власника юридичної особи, то йдеться про примусову реорганізацію. Наприклад, перетворення кооперативу в товариство з обмеженою відповідальністю за рішенням його членів є актом добровільним. Але створення дочірнього підприємства (виділ) за рішенням власника має характер примусовий.

Ліквідація юридичної особи можлива:

— за рішенням власника майна, уповноваженого ним органу, а також за рішенням органу, уповноваженого на те установчими документами юридичної особи;

— за рішенням суду у разі банкрутства (неспроможності) або систематичного здійснення діяльності юридичної особи:

1) без належного дозволу (ліцензії);

2) забороненої законодавчими актами;

3) з неодноразовим або грубим порушенням законодавства.

Юридична особа може бути також ліквідована у зв’язку із закінченням строку, на який вона створена, або з досягненням мети, заради якої вона створена.

Ліквідація юридичної особи, вирішення питань, що виникають при цьому, розгляд фінансових претензій тощо проводяться ліквідаційною комісією, яка призначається органом, що ухвалив рішення про ліквідацію.

Висновки

Значення, місце та сприйняття суспільством поняття “фізична особа” за останнє десятиріччя наповнилось більш глибоким змістом, ніж у період комунототалітаризму. Поняття прав людини, імплементації норм міжнародного права до національного законодавства наповнює більш значимим змістом це поняття. Частішають у судовій практиці з цивільних питань рішення, стосовно захисту та забезпечення невід’ємних прав людини, особи, громадянина.

Але, на жаль, такі прецеденти ще не мають стійкої тенденції до всеохоплюючої практики. Поняття делікту (відшкодування збитків) фізичним особам ще, здебільшого, носять поодинокий характер, базуючись на горезвісному, так званому “залишковому принципі”.

Аналізуючи логіку розвитку такого повільного поступу втілення у життя країни, принципу рівності усіх суб’єктів цивільних правовідносин, можна припуститися гіпотези, що правовий нігілізм, “подвійні стандарти” щодо застосування норм права та декларований, але здебільшого не втілений у життя принцип верховенства закону ще буде довго лихоманити суспільство, поки не підуть у минуле прихильники “методів сталінщини” у виконанні Єжова, Генріха Ягоди, Лаврентія Берії, Вишинського, Балецького та їм подібних.

Оскільки усі ми, здебільшого, вийшли з двох іпостасей — одні з таборів ГУЛАГу — інші з „шинелі залізного Фелікса» але усі, без виключення, знаходилися на тлі задротяної імперії, яка нагадувала величезний котел наповнений самоїдськими створіннями, які і по сьогодні схильні поїдати ближніх базуючись на сумнозвісному принципі “целєсообразності”.

Отже, історично, практично все XX сторіччя на просторах нашої країни фізична особа (громадянин, особистість, людина) були лише матеріалом (гвинтиком) для приводу в рух державного механізму з декларованим, але не забезпеченим на практиці захистом прав фізичних осіб на усіх щаблях суспільної драбини.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринкової економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, підприємств, установ, громадських та інших організацій.

Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст. 80 ЦК України: юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною

правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Як суб’єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною право дієздатністю. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобто здатність своїм діям набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки.

Відповідно до ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їхнім статутом.

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені.

Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на: а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані.

Відповідно до суб’єктного складу юридичні особи поділяють на:

а) українські; б) спільні з участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та об’єднання.

Правами юридичних осіб наділяються не лише такі колективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, а й різні установи, об’єднання громадян, релігійні організації тощо. Не маючи основною метою своєї діяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками цивільного обороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-правові відносини і набувати майнових та особистих немайнових прав та обов’язків.

До юридичних осіб належать і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. Як юридичні особи в Україні діють і різні об’єднання громадян.

Таким чином, фізичні та юридичні особи займають особливе місце в цивільному праві України.

Список використаної літератури

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996. // ВВР. – 1996. — № 30.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, № 24, ст. 170)».

Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. (ВВР), № 23, ст. 243.

Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ВВР), № 29, ст. 377.

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09. 1999 р. (ВВР), № 45, ст. 397.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04. 1991 р. (ВВР), № 25, ст. 283.

Закон України «Про торгово-промислові палати і Україні» від 2.12. 1997 р. (ВВР), № 13, ст. 52.

Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03. 1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».

Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.04. 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними».

Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. (ВВР), № 40-41, 42, ст. 492.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. — № 40-44. – Ст. 356.

Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За редакцією В.М. Коссака. – К.: Істина, 2004. – 976 С.

Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. – Т. 1. – К.: А.С.К.; Севастополь: Інститут юридичних досліджень, 2004 – 928 С. (Нормат. док. та комент.)

Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / — Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – 520 С.

Верзуб Б.М. Некоторые вопросы взаимодействия органов опеки и попечительства и нотариата по защите прав и законных интересов несовершеннолетних при совершении сделок отчуждения недвижимого имущества // Нотариат. – 2000. — № 5. – С. 69-71.

Михеева Л.Ю. Институт опеки и попечительства и его перспективы // Современное право. – 2002. — № 7. – С. 43-46.

Кравчук В. Право на створення (заснування) юридичної особи // Підприємництво, господарство і право. – 2000. — № 7. – С. 22-24.

Зуб И. К проблеме видов юридических лиц // Підприємництво, господарство і право. – 2000. — № 10. – С. 44-48.

Кучеренко І.М. Сучасна історія розвитку українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльності державних підприємств // Підприємництво, господарство і право. – 2001. — № 8. – С. 25-28.

Кучеренко І.М. Види юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності // Становлення та розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні. – К.: ІДП НАН України, 2001. – С. 68-91.

Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн.1 – 720 С.

Бірюков І.А., Заіка Ю.О. Цивільне право України: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2004 – 224 С.

Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. К.: Наукова думка, 2000.

Панченко М.І. Цивільне право України. К.: «Знання», 2005.

Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник / К.: Істина, 2005. – 776 С.

Борисова В. Про залежність юридичних осіб // Вісник Академії правових наук України. № 3, 2000, С. 102-109.

Петровская Л. Учреждения как субъекты гражданского права // Цивільне право. № 2, 2001, С. 34-35.

Фролов Ю. Некоторые проблемы правовой характеристики юридического лица // Гражданское право. № 5, 2000, С. 34-36.

Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та прпва: Підручник. – Львів: «Новий Світ-2000», 2003. – 584 С.

1 Ст.ст 22 – 24 Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996. // ВВР. – 1996. — № 30.

2 Ст. 26 Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. — № 40-44. – Ст. 356.

3 Ст. 32 Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. — № 40-44. – Ст. 356.

4 п. 6 Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03.1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».

5 Постанова Пленуму ВСУ № 3 від 28.03.1972 р. «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».

6 Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн. 1 – С. 100.

7 Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2002. Кн.1 – С. 103.

8 Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / — Т.1. Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – С 167, 168.

9 Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. (ВВР), № 23, ст. 243. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.

10 Ст. 5 Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ВВР), № 29, ст. 377.

11 Гражданское право Украины: в 2-х ч. — / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Ч. 1 – Харьков, 1996. – С. 120-138.

12 Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник / К.: Істина, 2005. – С 128.

13 Ст. 13 Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. (ВВР), № 46, ст. 292.

14 Цивільне право України. – Кн. І – К., 1997. – С. 117; Цивільне право України: Підручник у 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К., 2002. – С. 114-115.

15 Ст. 4 Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (Ліга Закон).