Автор: admin

магістерська робота

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА

ЗМІСТ

ВСТУП 3

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС 12

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ ОВС, ЩО ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ Error: Reference source not found

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА Error: Reference source not found

ВИСНОВКИ 98

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 102

ВСТУП

Проблеми зміцнення правопорядку у суспільстві, протидії та попередження злочинності були і залишаються одними з найважливіших і не випадковістю те, що за всю свою історію розвитку – людство намагалось у будь-який спосіб боротися проти проявів, що суперечили загальноприйнятим поняттям мораль, громадської безпеки та порядку.

Є проблема. Почнемо її розгляд із типового прикладу з життя. Викрадено автомобіль. Через якийсь час потерпілого викликають у суд, де він із подивом дізнається, що викрадача знайдено і він постав перед судом. Потерпілий просить суд надати йому можливість ознайомитися з кримінальною справою. У результаті їх вивчення з’ясовується, що факт викрадення його автомобіля, а також ще восьми (крім одного, під час викрадення якого підсудного й затримали) підтверджено лише одним доказом. Це — явка з повинною самого підсудного та протоколи його допитів, у яких викрадач дуже лаконічно описує обставини скоєння злочинів.

У суді дев’ять потерпілих, які мають право ставити запитання підсудному, починають з’ясовувати головне для них питання: де перебувають викрадені машини. Відповідь у підсудного одна: всі машини, покатавшись, він кидав у лісі, а де саме — не пам’ятає, оскільки був п’яний. У суді оголошується довідка, одержана з карного розшуку, що вжитими ними заходами автомобілі знайти не вдалося. У потерпілих виникають цілком природні сумніви в тому, що всі злочини скоєно саме цією особою. Підозри поглиблюються, коли підсудний не зміг відповісти на запитання про більш точні час, місце, спосіб, інші обставини злочину, описати зовнішній вигляд того чи іншого викраденого автомобіля, назвати предмети, які були в салоні, вантажі тощо.

Врешті-решт підсудний заявив, що насправді цих автомобілів він не викрадав, а всі злочини, крім того, при скоєнні якого його затримали, «узяв на себе» на прохання міліції. Щодо підсудного суд виносить обвинувальний вирок, а матеріали кримінальної справи в частині скоєння дев’яти крадіжок повертаються до слідчого. Проте скоєні злочини вже не вважатимуться нерозкритими. Отже, ні справжніх злочинців, ні самих украдених автомобілів уже ніхто не шукатиме.

Спробуємо пояснити ситуацію з погляду чинних правил кримінальної статистики, взявши за основу пояснення самих працівників правоохоронних органів, котрі схотіли, природно, залишитися невідомими. В органах дізнання постійно нагромаджується досить велика кількість так званих фактових кримінальних справ, строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за якими ще не спливли, а провадження за ними призупинено у зв’язку з невстановленням особи, яка скоїла злочин. Певна річ, по цих справах у період, коли їх призупинено, слідчі дії не виконуються. Але час від часу органи прокуратури, що здійснюють нагляд за слідством і дізнанням, перевіряють ці справи й дають розпорядження активізувати їх розслідування. Тож дізнавачі інколи змушені відновлювати провадження у справі хоча б для того, аби дати формальні доручення оперативним підрозділам провести деякі оперативно-розшукові заходи. Зазвичай це робиться про людське око. Як правило, вказівки прокурорів дізнавачі намагаються ігнорувати через перевантаженість поточними кримінальними справами, тож за результатами прокурорської перевірки співробітник карного розшуку (інколи й сам дізнавач від його імені) пише рапорт, відповідно до якого «встановити особу, що скоїла даний злочин, неможливо». Кримінальну справу знову призупиняють і відкладають у сейф до кращих часів.

З іншого боку, нагромадження великої кількості кримінальних справ в органах дізнання знижує показники їхньої роботи, одним із яких є кількість справ, переданих слідчим. Якогось дня співробітники карного розшуку чи іншої служби затримують злочинця безпосередньо при скоєнні злочину. Це, приміром, квартирна крадіжка, або, як у нашому випадку, викрадення автомобіля. У процесі роботи з підозрюваним з’являється обґрунтована чи не дуже версія про те, що він, можливо, причетний до скоєння інших аналогічних злочинів. Але конкретних доказів цього немає. Ось тут і починається вивчення «фактових» кримінальних справ про такі злочини.

Цей процес має на меті відібрати найбільшу кількість справ про злочини за предметом, способом, часом скоєння та іншими обставинами, аналогічні тому, за який затримано цього підозрюваного. Після чого у підозрюваного беруть (про спосіб ми скажемо нижче) явку з повинною по кожному злочину, кримінальну справу про який було відібрано в процесі вивчення.

Далі особу допитують про обставини нібито скоєних нею злочинів. При цьому протокол допиту найчастіше пише дізнавач на основі протоколу огляду місця події та інших документів справи за відсутності підозрюваного, а останній потім його лише підписує. У протоколі допиту відзначається, що викрадений автомобіль було залишено, приміром, у лісі або розібрано на запчастини, які потім продано невідомим особам. Тут усе залежить від фантазії дізнавача. Просто в кабінеті пишеться протокол огляду місцевості, де було нібито кинуто автомобіль. Із понятими теж проблем немає: замість них записуються «мертві душі» з вигаданими адресами проживання (закон не вимагає, щоб дізнавач перевіряв у понятого паспорт зі штампом про місце реєстрації громадянина). У протоколі допиту може бути зазначено, що в підозрюваного є потайник, де він зберігає знаряддя скоєння злочину, приміром набір відмичок. Благо цих відмичок у міліціонерів хоч греблю гати, а для потрібної справи й пожертвувати ними не шкода. Відразу ж проводиться «обшук» і відмички вилучаються. Незначні процесуальні ускладнення виникають лише тоді, коли, приміром, при огляді місця події ще до порушення однієї зі старих справ, «інкримінованих» цій особі, вилучалися відбитки пальців. Але й це можна владнати: протокол переписується, відбитки знищуються.

Матеріали щодо невідомих осіб, котрим продано запчастини автомобіля, виділяються в окреме провадження й нібито передаються в підрозділи карного розшуку для встановлення цих осіб (зазвичай оригінали документів знищуються, а їх копії з вихідними номерами підшиваються до справи як свідчення того, що дізнавач виконав вимоги закону). Однак зустрічної перевірки ніхто не робитиме, а в крайньому разі можна послатися на те, що матеріали справи хтось із технічних працівників органу дізнання втратив при їх пересиланні (передачі).

Після цього особа, що скоїла низку раніше не розкритих злочинів, вважається встановленою, необхідні слідчі дії — проведеними, і дізнавач виносить постанову про передачу кримінальної справи для провадження досудового слідства. Далі за справу береться слідчий, робота якого полягає в «підчищуванні» та «шліфуванні» справи, усуненні помилок дізнавача та пред’явленні особі обвинувачення. Після чого складається обвинувальний висновок і справу передають у суд. Обвинувальний вирок майже гарантовано. Якщо навіть із якихось причин суд поверне справу для додаткового розслідування, суть останнього полягатиме лише в скрупульознішому «шліфуванні» справи.

Цікавий сам по собі той факт, що сьогодні знаходиться досить багато згодних визнати себе винними у злочинах, яких вони не скоювали, лише на прохання незнайомого їм раніше дізнавача або слідчого, хай навіть це прохання було досить настійливим. Але нічого надзвичайного тут немає. Головне — це правильний підхід до конкретної людини. Так, із раніше судимими особами, з наркоманами, алкоголіками працювати досить легко. Як правило, у цієї категорії людей немає захисників. Коло методів роботи дуже розмаїте, і найуніверсальніший із них — це метод батога і пряника. Приміром, наркоман за дозу може охоче покаятися в нескоєних злочинах.

Ми можемо скільки завгодно здогадуватися й навіть знати про методи роботи, які дозволяють «розкривати» безліч злочинів саме в такий спосіб, і з обуренням писати про це. Органи прокуратури можуть продемонструвати нечувану принциповість, спільно з іншими правоохоронними органами провести серію операцій, рейдів з виведення на чисту воду співробітників міліції, які скоюють цілком конкретні злочини проти правосуддя, передбачені статтями 371—374 Кримінального кодексу України. Але загалом нічого не зміниться. І не тому, що всі працівники органів дізнання та слідчі, котрі в такий спосіб «розкривають» злочини, погані люди, а тому, що погана система, яка змушує їх систематично вдаватися до фальсифікації.

Головною причиною цих негативних явищ, поруч із вочевидь недостатнім фінансовим, матеріально-технічним, методичним тощо забезпеченням правоохоронних органів, непрофесіоналізмом окремих їх співробітників та їхнім небажанням сумлінно виконувати свої обов’язки, є проблеми статистики.

Йдеться про те, що сьогодні, як і десять, і двадцять років тому, в основі оцінки діяльності підрозділів міліції, покликаних боротися зі злочинністю, лежить критерій розкриваності злочинів. Тож приймати всі заяви про скоєння злочинів, реєструвати й розслідувати їх належним чином, за наявних організаційних, технічних, фінансових тощо можливостей для їх розкриття, означає істотно, на порядок знизити відсоток розкриваності злочинів.

Певне значення має й те, що в оперативників і слідчих підрозділів органів внутрішніх справ різні показники їхньої роботи. В оперативних підрозділів карного розшуку головний показник роботи — порушення слідчим кримінальної справи, а також пред’явлення обвинувачення. При порушенні кримінальної справи слідчий виставляє статистичну картку форми №1, а при пред’явленні обвинувачення — форми №4. Єдиним показником роботи слідчого є кількість кримінальних справ, направлених ним у суд. При цьому виставляється статистична картка форми №1.1. У випадку з викраденням автомобіля оперативні підрозділи одержали дев’ять форм №4. Попри те, що кримінальні справи було об’єднано в одне провадження і, по суті, вони вже є однією справою, слідчий виставив дев’ять ф. №1.1. Після повернення справи з суду для додаткового розслідування ці показники не змінюються: лише з’являється одна справа, але після повторної передачі її в суд слідчий виставить ще дев’ять ф. №1.1. Таким чином, із десяти скоєних злочинів фактично розкрито лише один, але, за статистичною звітністю, їх може бути вже дев’ятнадцять.

Чи може слідчий, одержавши кримінальні справи з органу дізнання та з’ясувавши для себе, що вони сфабриковані, припинити їх проти особи? Юридично може, а фактично — ні. Попри те, що слідчий міліції є процесуально незалежним і самостійним при розслідуванні кримінальної справи, у відомчому плані він цілком підпорядкований начальникові органу внутрішніх справ, який і є органом дізнання. Відомче підпорядкування для слідчого важить багато, оскільки від начальника відділу (управління) міліції залежать усі питання, пов’язані з подальшим проходженням слідчим служби тощо. Припинити ці справи — це зіпсувати всі статистичні показники органу внутрішніх справ, які з такими труднощами вдалося «підтягнути». За це відповідного начальника можуть притягнути до дисциплінарної відповідальності, зокрема зняти з посади й навіть звільнити з органів внутрішніх справ.

У результаті описаних й аналогічних «статистичних» комбінацій відбувається процес знущання з правосуддя. Крім того, що результатом такої системи реєстрації, обліку й розкриття злочинів є конкретні жертви (потерпілі та обвинувачувані), негатив полягає і в тому, що суспільство не знає, скільки насправді скоєно злочинів та яких саме і скільки їх розкривають. Це, у свою чергу, перешкоджає відпрацюванню конкретних механізмів запобігання тим чи тим видам злочинів і їх припинення. Ошукано конкретних потерпілих, ошукано суспільство, ошукано державу. Виходить — сама держава і сприяє латентній злочинності.

Тема роботи витікає з державної політики, спрямованої на докорінне покращення діяльності органів внутрішніх справ і головною передумовою ефективного вирішення цієї проблеми є, звичайно, забезпечення системи МВС висококваліфікованими і надійними кадрами, здатними не лише активно й ефективно протистояти злочинності, але й виявляти законослухняність у повсякденній діяльності та особистому житті. Сучасний етап становлення і розвитку державності в Україні характеризується істотними змінами в соціальних, економічних і політичних сферах, формуванням національного законодавства. Важливим етапом для поглиблення процесів розбудови правової держави, її подальшого цивілізованого розвитку є закріплення в Конституції України пріоритету прав і свобод людини, гарантії їх реалізації, охорони та захисту. Визначивши їх як найвищу соціальну цінність [1], наша держава приєдналася до європейського і світового бачення цієї проблеми, створила відповідні передумови для її вирішення у всіх сферах взаємин особи і суспільства, громадянина і держави.

Вирішення поточних і перспективних завдань суспільства, передусім, пов’язане з роллю людського фактора, бо людина була і лишається головною і вирішальною складовою суспільного прогресу. Новітні управлінські теорії стверджують, що розвиток сучасного суспільства передбачає сталі зв’язки і взаємодію між економічними, технічними і соціальними факторами суспільної праці. При цьому останні через зростаючу роль людського фактора суттєво впливають і на процеси розвитку сучасної правоохоронної системи. Сучасні тенденції розвитку і реформування системи МВС України свідчать про безсумнівний пріоритет людського фактора і показують, що поряд з удосконаленням структури, технічної модернізації правоохоронної системи все більша увага концентрується на підвищенні якісного рівня кадрів, розвитку нових форм правоохоронної роботи і управління цим процесом, вдосконаленні системи стимулювання і оцінки діяльності співробітників, як одного з вирішальних факторів спонукання співробітника до ініціативи, самовдосконалення, професійного зростання. Тому основним напрямом діяльності в системі МВС України була і є робота з кадрами. Система заходів, що здійснюється у цьому напрямку Міністерством внутрішні справ, його територіальними та транспортними підрозділами покликана забезпечити високу відповідальність кожного співробітника системи за результати своєї праці, його достатню фахову підготовку, уміння діяти по-державному, ефективно і лише в межах закону. Вирішенню цих проблем присвячені такі важливі документи, як Укази Президента України від 16 листопада 2000 року “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів”, від 6 лютого 2003 року “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією”, Комплексна програма профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, Комплексна програма МВС України щодо вдосконалення кадрової політики на 2001-2005 роки, рішеннях колегії МВС України від 15 травня 2001 р. “Про покращення професійної підготовки та безпеки особового складу у світлі вимог Президента України”, наказах МВС України та багатьох інших.

У той же час, не зважаючи на значну увагу з боку МВС України, керівних кадрів усіх рівнів до питань виховання особового складу, дотримання дисципліни, порядку, законності, створення цілої низки спеціалізованих підрозділів та служб головним завданням яких є попередження та припинення в його середовищі негативних проявів, мають місце вчинення різних правопорушень, у тому числі й злочинів, співробітниками органів внутрішніх справ, недотримання окремими з них законів при виконанні службових обов’язків. Наявність цих випадків є одним із вагомих факторів, що спричиняє внутрішню деформацію системи МВС та суттєві недоліки в її функціонуванні, поширює зневіру населення у можливість цієї правоохоронної структури ефективно протидіяти злочинності. Наявні прогалини і недоліки при вирішенні таких проблем вимагають глибшого їх осмислення та подальшого вивчення.

Актуальність даної теми в тому, що професійна діяльність співробітників ОВС базується на реалізації правових і моральних вимог, а дотримання законності та недопущення ними правопорушень – головний показник зрілості і надійності органів внутрішніх справ. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися питанням розробки та впровадження системи попередження правопорушень, а також рекомендацій, спрямованих на удосконалення наявної системи профілактики злочинних проявів чи антигромадської поведінки безпосередньо в системі МВС. Суттєвого значення набувають ці питання на сучасному етапі розвитку суспільства, адже в Конституції України підкреслюється, що дотримання законів – обов’язок усіх органів держави і посадових осіб, громадських організацій і громадян [1]. Концепція реформування органів внутрішніх справ України визначає одним з пріоритетних напрямів удосконалення роботи з кадрами. Особлива увага приділяється зміцненню дисципліни і законності в їх діяльності та запобіганню злочинним проявам з боку окремих співробітників, підвищенню авторитету міліції, покращенню її взаємодії з населенням. На вирішення цієї проблеми і мусять бути спрямовані зусилля вчених-юристів, особливо з числа тих, хто має достатній досвід практичної роботи в системі МВС України.

На теоретичному рівні дана проблема вивчалася В. Бахіним, А. Долговою, С. Яценко, В. Кукушиним, В. Рябцевим, К. Черновою, А. Царегородцевим, А. Дорошенком, Л. Колодкіним, Я. Василькевичем, О. Мартиненком та ін.

Мета дослідження полягає в дослідженні злочинів, вчинених співробітниками ОВС та обставин, що зумовлюють цю злочинність.

Об’єкт дослідження — явища і процеси злочинного характеру, що мають місце у сфері діяльності органів внутрішніх справ України.

Предмет дослідження — кримінологічний аналіз і характерні ознаки злочинів, вчинених співробітниками органів внутрішніх справ; причини та умови, що зумовлюють даний вид злочинів; особистість злочинця співробітника органів внутрішніх справ; віктимологічні аспекти зазначеного виду злочинів; заходи попередження злочинних проявів у системі МВС України.

Робота складається з вступу, трьох розділів, які включають в себе шість підрозділів, висновку та списку використаних джерел.

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС

Структура злочинів та обставини, що обумовлюють злочинність серед співробітників

Дослідивши обставини і фактори, що зумовлюють наявність злочинності в міліції, на наш погляд, можливо успішніше вирішувати завдання протистояння криміналізації системи МВС України. Розглядаючи обставини вчинення злочинів як сукупність факторів і умов, що створюють сприятливе підґрунтя для протиправних дій, важливо на цій основі дати наукове визначення принципів, основних напрямів, засобів і форм попередження злочинів у правоохоронних органах, зокрема у міліції. У вирішенні цієї проблеми зацікавлені, безумовно, як держава, так і суспільство в цілому.

Обставини, що зумовлюють вчинення злочинів співробітниками ОВС, можна класифікувати за:

• джерелами (зовнішніми та внутрішніми);

• інтенсивністю, характером проявів та можливими шкідливими наслідками від злочину;

• масштабами (загальнодержавними, регіональними, місцевими, відомчими, вузькослужбовими, побутовими);

• суб’єктами, від яких вони виходять (окремими інститутами суспільства, держави, окремими категоріями державних службовців, соціальними групами тощо);

• характером та сферами життєдіяльності (політичними, соціально-економічними тощо).

Вказані ознаки повинні розглядатися в цілому, бо вони є взаємозалежними. У зв’язку з динамічним розвитком криміногенної обстановки деякі з них набувають за фактичними і можливими негативними наслідками та завданою шкодою гострішого і пріоритетнішого характеру.

На сучасному етапі на першому плані залишаються внутрішні джерела небезпеки вчинення злочину [40]. Сьогодні держава та суспільство переживають затяжну кризу практично в усіх сферах життєдіяльності, що породжує цілий комплекс реальних та потенціальних можливостей злочинних проявів на рівні усіх об’єктів правоохоронної діяльності.

Перехідний період в Україні характеризується суттєвими проблемами державного будівництва, реорганізації економіки, створення нових правових засад нашого суспільства, загальносистемною кризою законності, зниженням, а іноді і втратою керованості соціально-психологічними процесами, забезпеченням безпеки і боротьби зі злочинністю, ослабленням соціально-правового контролю, що супроводжується все більшою загрозою падіння довіри до влади й правоохоронних структур. Це повною мірою відбивається на результативності та ефективності діяльності ОВС по виконанню покладених на них завдань.

В цих умовах назріла нагальна потреба перегляду перспектив подальшого розвитку системи МВС України. З урахуванням реалій життя треба доопрацювати і реалізувати на практиці Концепцію розвитку ОВС, привести у відповідність з вимогами часу деякі нормативні відомчі акти відповідно до сучасних концептуальних засад державної, адміністративної, правової реформ, як найважливіших державно-правових інститутів захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, зміцнення законності і правопорядку.

Злочинну поведінку деяких співробітників ОВС визначає велике число різноманітних факторів і обставин. Умовно їх можна поділити на дві групи: особистісні, тобто ті, що характеризують психологічний стан співробітника, який вчинив злочин, та зовнішні, тобто ті, що зумовлюють вплив на правопорушника зовнішнього середовища (колективу, суспільства тощо).

До особистісних факторів, які зумовлюють за певних обставин злочинну поведінку співробітника, можна віднести:

• соціальну спрямованість та морально-психологічні якості (світогляд, ідеали, переконання, життєву мету та цінності, внутрішню мотивацію, рівень власних потреб, особисте ставлення до закону, суспільства, колективу тощо);

• рівень професійної підготовленості (набуті професійні знання, навички, досвід практичної діяльності);

• інтелектуальні, вольові та емоційні особливості особи;

• біологічні особливості особистості (стан фізичного та психічного здоров’я, вік, темперамент і т.п.),

а до зовнішніх факторів, які впливають на формування правомірної чи злочинної поведінки співробітника органів МВС:

• ставлення у суспільстві до закону та правопорядку;

• дотримання в колективі, де проходиться служба, принципів та цінностей, що охороняються законом;

• рівень реагування колективу на факти порушення правових норм окремими його представниками;

• сформованість та активність проявів у найближчому оточенні співробітника стереотипів поведінки, потреб, поглядів тощо.

Забезпечення якнайбільш повнішого визначення і вивчення факторів, що впливають на прояви протиправної поведінки з боку деяких співробітників ОВС, дозволить знайти найоптимальніші шляхи їх декриміналізації.

Не є секретом те, що певна частина бажаючих поступити на службу в міліцію, переслідує далеко не патріотичні мотиви: частина з них переслідує або корисливі мотиви (про це свідчить досить обмежене коло служб, у яких вони хотіли б працювати), або намагання у такий спосіб реалізувати своє прагнення до влади над людьми. Зрозуміло, що людям з антисоціальною спрямованістю властиве байдуже або й негативне ставлення до багатьох соціальних цінностей, що охороняються законом. В морально-психологічному плані їм притаманні здирство, надмірні потреби, ігнорування загальнолюдськими принципами та інтересами інших, егоїзм, готовність до агресивних посягань, нездатність до співчуття, критичної оцінки власної поведінки та правильного реагування на критику і застереження.

Система відбору кадрів на службу в міліцію надає органам внутрішніх справ унікальну можливість для глибокого і всебічного вивчення кожного кандидата, його оточення та способу життя, моральності і чесності.

Але, на превеликий жаль, не існує безпомилкових способів виявлення схильності кандидата на службу до правопорушень чи інших ганебних вчинків. Як показує практика, певні негативні риси та звички людини можуть сформуватись на пізніших етапах життя під впливом певних обставин, негативного її оточення, у тому числі й при проходженні служби. Вирішуючи питання про відбір кандидатів на службу, заведено здебільшого спиратись на оцінку їх професійних і вольових якостей. Але отримана такого роду інформація ще не дає повної уяви про людину, її внутрішній світ, прихильність до моральних цінностей, що набагато збільшує ризик проникнення в органи внутрішніх справ випадкових людей. Тому вивчаючи кандидатів, які за оцінками фахівців повною мірою відповідають критеріям головних професійних якостей, потрібних для виконання завдань правоохоронної спрямованості, дуже важливо якнайглибше проникнути у сферу їхньої духовності, ретельно проаналізувати усі фактори, що впливали (і впливають) на формування характеру, лінію поведінки та вчинки майбутнього співробітника.

Вивчення кримінальних справ про злочини, що були вчинені співробітниками ОВС та матеріалів службових розслідувань по фактах надзвичайних подій показує досить низьку їх якість. Причиною цього, з одного боку, є недостатня кваліфікація співробітників, яким доручається провадження по цих справах, а з іншого – проявляється спроба сприяння порушникам уникнути відповідальності.

Типовими недоліками кримінальних справ, що порушені проти співробітників ОВС, є такі:

— досліджуються не всі епізоди неправомірної діяльності, недостатнє вивчення особи правопорушника, не усуваються протиріччя по матеріалах перевірок і таке інше;

— неправильна кваліфікація дій осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності;

— порушення процесуальних норм проведення розслідувань, у тому числі й службових перевірок;

— неправильна оцінка отриманих доказів при прийнятті рішень по справі тощо.

Під час вивчення кримінальних справ встановлені численні факти, коли співробітники, які залучаються до їх розслідування, не лише не уміють (чи не бажають?) закріпити результати оперативно-розшукових дій та застосувати спеціальні технічні засоби, але й ставляться до них як до другорядних. А це все свідчить або про професійну неграмотність, або про бажання допомогти колезі по “системі” уникнути покарання.

А поміж тим, особливості суб’єкта злочину – співробітника ОВС – його юридична підготовка, досвід міліцейської роботи, знання засобів та можливостей оперативно-розшукової роботи нерідко є чинниками для “вишуканішого” способу скоєння злочину та його приховування. Наявність цих факторів свідчить про надзвичайно велике значення правильного застосування та процесуального оформлення результатів оперативно-розшукових заходів.

Мають місце серйозні прогалини у дослідженні особи правопорушника. Частіше поверхово вивчається як саме він характеризувався за попереднім місцем роботи чи навчання, у побуті, яка оцінка давалась йому в службових атестаціях, а наявність і врахування таких відомостей потрібні як для об’єктивної оцінки особи, проти якої порушена кримінальна справа, так і для визначення запобіжних чи профілактичних заходів.

Усі зазначені недоліки призводять до необґрунтованого припинення кримінальних справ, повернення їх на дослідування. Так, за період з 1997 по 2002 роки було порушено 2155 кримінальних справ проти 2243 співробітників ОВС. За вказаний період з цього числа засуджено 1497 осіб, стосовно 1184 осіб кримінальні справи припинені на підставі п.п. 1 та 2 ст. 6 КПК України [4]; ще стосовно 460 осіб кримінальні справи закриті за нереабілітуючими підставами, 42 співробітники були виправдані судами. Низький рівень професійної підготовки деяких співробітників ОВС є однією з найвагоміших причин протиправних їх дій. Він може бути детермінованим, з одного боку, інтелектуальними можливостями конкретної особистості, з іншого – низьким рівнем навчання в закладі освіти, незадовільною організацією професійної підготовки в підрозділі. Ці питання сьогодні набули особливої актуальності.

Високий професіоналізм у правоохоронній сфері набуває особливої ваги ще й тому, бо від цього залежить наскільки адекватно діятиме співробітник у конкретній ситуації, бо як свідчить статистика: одним з найрозповсюдженіших злочинів, що вчиняються співробітниками системи, є перевищення влади або службових повноважень, які складають близько 50 % серед злочинів у сфері службової діяльності, і майже 30 % – серед усіх зареєстрованих кримінально караних діянь, вчинених співробітниками органів МВС.

Вирішенню цього завдання могла б сприяти систематизація та об’єднання правових норм, передбачених саме кримінально-процесуальним та іншими галузями права, які мають специфічну спрямованість на підтримання належного порядку та безпеки в державі. Тут також повинні враховуватись закони та нормативні документи МВС України, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ України у правоохоронній сфері.

Ті суспільні (політичні та економічні) процеси, що відбуваються в Україні з часу проголошення її Незалежності, формування демократичної правової держави — передбачають цілу систему нових підходів до організації виховного впливу на особу, оновлення змісту, форм і методів цієї роботи. Важливо забезпечити оптимізацію виховного процесу в правоохоронних органах, адже реформування їх системи, втрата частини інституцій, що забезпечували всередині її свого роду громадський контроль та нагляд, потребує формування нових засобів та прийомів для здійснення впливу на співробітників системи МВС.

Завдання полягає в тому, щоб поряд з турботою про високий професіоналізм в обов’язковому порядку приділялись першочергова увага розвитку і поглибленню патріотизму, національної самосвідомості, законослухняності, культури поведінки, умінню грамотно виконувати правоохоронні функції в реаліях сьогодення.

Сьогодні в органах внутрішніх справ наявні такі суттєві недоліки, як порушення законності та вчинення злочинів свідчать, що зміст виховної роботи в системі МВС дуже далекий від досконалості, а її ефективність залишається досить низькою. Удосконалення виховного процесу, підвищення дієвості його впливу на персонал, забезпечення участі у цій справі керівників усіх рівнів, громадських формувань та колективів в цілому — головне завдання кадрової роботи в ОВС, а провідна роль в організації та здійсненні виховного впливу на співробітників належить відповідним підрозділам апаратів по роботі з персоналом. Саме вони розробляють і запроваджують виховну систему в колективах відповідно до їх специфіки та умов служби, а також виконують функції координаторів цього процесу.

Але, керівні кадри та співробітники виховних підрозділів, як координатори і організатори виховного процесу, не можуть і не повинні повністю нести відповідальність за кожну надзвичайну подію, оскільки кожен співробітник перебуває під впливом багатьох факторів, більшість з яких знаходяться поза межами колективу і в силу об’єктивних причин не можуть бути усунуті з реального життя. Тому надзвичайно важливим є підвищення ролі у виховному процесі безпосередніх начальників і командирів, служби психологічного забезпечення, які повинні та мають можливості виявляти на ранніх етапах відхилення в поведінці окремих співробітників, зміни їх ролі в колективі, ставленні до дорученої справи тощо, і вишукувати форми та методи впливу на особистість з метою недопущення негативних проявів.

Важливим фактором, що суттєво впливає на забезпечення правомірної поведінки співробітників ОВС, є ставлення до безумовного дотримання вимог закону керівних кадрів усіх рівнів. Як свідчить статистика, в числі колишніх співробітників міліції, засуджених за вчинені злочини, кожен сьомий обіймав керівну посаду.

Протиправну поведінку співробітників керівної ланки умовно можна поділити на такі види: 1) вона проявляється у прямому вчиненні протиправних дій (злочинів). Власне, у цьому випадку керівник виступає не як посадова особа, а як звичайний правопорушник. 2) злочинна поведінка керівника виступає своєрідним поштовхом для злочинної поведінки підлеглих. Найчастіше це стосується сфери службових відносин, коли лозунг “Показники – будь-якою ціною” стає головною рушійною силою в колективі, незважаючи на реальну оперативну обстановку та здоровий глузд. Звідси – приховані від обліку злочини, незаконні затримання, перевищення влади і службових повноважень, фальсифікації тощо. Дана позиція та поведінка старшого — є причиною формування в колективі негативних стереотипів, створює атмосферу вседозволеності, морального падіння, що проявляється, згодом, в злочинній поведінці деяких співробітників.

Аналіз правопорушень, які скоїли співробітники, свідчить про те, що у своїй більшості це посадові злочини та злочини проти власності. Для них характерна корислива спрямованість, використання наданих повноважень для власного збагачення. Поряд з такими факторами, як недоліки й упущення в роботі з відбором, розстановкою та вихованням кадрів, зниження до них вимогливості керівників, нездорова атмосфера в колективі, корисливо-кар’єристській деформації особистості таких співробітників суттєво сприяли негативні процеси криміналізації суспільства, економіки та владних структур.

Система економічних негараздів, їхні масштаби і наслідки вимагають цілої низки заходів. Передусім ці заходи економічного характеру. Економічна криза в країні, протиборство різних політичних сил і пов’язані з ними негативні явища, зубожіння широких верств населення створюють соціальну і кримінальну напругу, сприяють зростанню злочинності [48]. На цьому фоні спостерігається недостатність фінансового та матеріально-технічного забезпечення правоохоронної системи. Саме це є однією з вагомих причин суттєвих недоліків у реалізації на практиці програмних завдань Президента держави та Уряду у відповідних документах.

Суттєво, на наш погляд, на рівень боротьби зі злочинністю та забезпечення законності в діяльності ОВС впливає незадовільний правовий та соціальний захист їх співробітників. Не таємниця, що неадекватне ступеню ризику та відповідальності грошове утримання співробітників ОВС, а тим більше – позбавлення їх соціальних пільг і гарантій зумовлює звільнення з лав МВС України значної кількості кваліфікованих кадрів, негативно впливає на рівень дисциплінованості особового складу, створює сприятливі умови для його криміналізації. Невжиття належних заходів зміцнення матеріальної забезпеченості і соціального захисту співробітників ОВС призводить до суттєвих втрат держави як в авторитеті влади, так і в суто матеріальній сфері. Для запобігання та локалізації можливих небажаних наслідків, на сам перед, необхідна комплексна програма заходів фінансового та матеріально-технічного забезпечення системи МВС, соціального захисту співробітників та членів їх сімей, а також пенсіонерів системи МВС.

Аналіз причин вчинення злочинів співробітниками ОВС свідчить і про те, що більшості їх характерне також послаблення контролю з боку керівників та контролюючих структур.

Недопустимі порушення встановленого порядку мають місце при отриманні, обліку, зберіганні, видачі та використанні зброї та набоїв до неї, спецзасобів. Непоодинокі факти витоку таємної та службової інформації, втрати посвідчень та інших порушень службової дисципліни співробітниками. І тут проявляється недостатня вимогливість керівників органів до негативних явищ, низький рівень проведення службових розслідувань, навіть у випадках настання тяжких наслідків.

Розглядаючи обставини та фактори, що зумовлюють злочинність в органах внутрішніх справ, треба мати на увазі, що вони перебувають у прямій залежності від:

— наявних проблем, що мають місце в економічних, соціальних та правових сферах;

— ретельності та об’єктивності оцінки соціальної спрямованості особистості, її здатності сприймати і виконувати вимоги та дотримуватись лінії поведінки, допустимої в органах внутрішніх справ;

— рівня суб’єктивізму та формалізму при вирішенні питань прийняття на службу в органи внутрішніх справ;

— проявів кругової поруки та службової корпоративності, спрямованих на сприяння співробітникам, що вчинили протиправні діяння, уникнути відповідальності;

— підготовленості співробітників ОВС, їх здатності до адекватних, виважених і законних дій у правозастосовчій діяльності;

— дієвості виховного впливу на співробітника, ефективності роботи інститутів громадського контролю за його діяльністю, поведінкою, способом життя;

— позиції керівних кадрів щодо забезпечення і підтримання в колективі правомірної поведінки його співробітників, а також прикладу власної законослухняності та прихильності тим моральним цінностям, які бажано підтримувати в органах внутрішніх справ;

— фінансового, соціального та правового забезпечення, що гарантувало б співробітникам ОВС пристойні умови життя і служби;

а постійна увага до відпрацювання і вирішення цих проблем сприяла би декриміналізації МВС, її самоочищення та професійного зміцнення.

Увага до злочинності зумовлена її надзвичайною значимістю і складністю, намаганням людства подолати це небезпечне явище. Як зазначив М.К. Михайловський: “Злочин є найхарактернішим і безсумнівним для всіх обов’язковим симптомом громадського розладу чи невлаштованості”. Звідси – злочинність є постійним супутником людського суспільства, вона неминуче властива усім етапам його розвитку і характеризує істотні вади у суспільних відносинах.

Аналіз найрізноманітніших теорій злочинності дає змогу віднайти її складові, зробити спробу сформулювати узагальнену характеристику цього явища. В сучасній спеціальній юридичній літературі багато уваги приділяється проблемі злочинності серед певних категорій населення, які об’єднуються в групи за певними ознаками. Зокрема, достатньо широке висвітлення дістали проблеми злочинності серед неповнолітніх, жінок, військовослужбовців та інших категорій населення. У той же час, не зважаючи на виділення у структурі кримінального законодавства складів злочинів, вчинення яких пов’язане зі здійсненням правоохоронних функцій співробітниками одного з найбільших (за кількістю і розгалуженістю завдань) суб’єктів правоохоронної діяльності – ОВС, вивчення проблем злочинності серед співробітників цієї правоохоронної професії є недостатнім.

Скоєння феномену даного виду злочинів потребує глибокого та всебічного розгляду, бо чітке знання закономірностей даного явища, причин та умов, що спонукали конкретних представників правоохоронних органів до злочинної поведінки, обставин, які вплинули на її реалізацію у конкретних протиправних діях, сприятиме правильному визначенню шляхів протидії протиправним діянням та ефективній роботі по їх попередженню чи припиненню. Для повноти і всебічності розгляду цього питання важливо на основі наукового аналізу основних етапів розвитку поняття злочину (чи злочинності взагалі) визначити його походження та особливості в органах внутрішніх справ.

На сам перед зазначимо, що злочинність – це форма соціальної поведінки людей, що порушує нормальне функціонування суспільного організму. Злочинні прояви в системі Міністерства внутрішніх справ України торкаються кількох суттєвих аспектів, що впливають на здатність цього правоохоронного відомства ефективно протистояти злочинності. Надзвичайно широкий негативний резонанс та гостру оцінку громадян викликали порушені у 2001 році кримінальні справи по звинуваченню колишніх і діючих співробітників міліції м. Києва, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей в організації злочинних угруповань, на рахунку яких не одне вбивство, викрадення людей, вимагання викупу тощо.

Вчинення злочинів, що скоєні деякими співробітниками міліції в процесі виконання ними своїх професійних обов’язків, підриває перш зав се, правоохоронну систему самої держави та зводить на нуль роботу інших правоохоронців, які добросовісно виконують свої службові (посадові) обов’язки.

Прояви злочинної поведінки з боку окремих співробітників свідчать про суттєві недоліки в організації відбору на службу в міліцію, невміння своєчасно виявити співробітників з відхиленнями в поведінці та дієво відреагувати на дисциплінарні порушення з їх боку, що в зрештою призводить до негативних наслідків, про відсутність відповідного впливу на корегування поведінки співробітників у бажаному для системи і суспільства в цілому напрямку. А отже, наявність умов для вчинення злочину свідчить про неефективність роботи таких підрозділів, як апарати по роботі з персоналом, психологічна служба, внутрішньої безпеки і розслідувань і, звичайно ж, керівних кадрів.

Злочинність – це також соціально-правове явище, і його кількісні параметри сумарно складаються з вчинених у даному суспільстві і в даний час злочинів. У той же час звичайне складання кількості вчинених злочинів ще не дає підстав для повної уяви про злочинність, бо це явище має свої закономірності існування — воно характеризується численними внутрішніми протиріччями, пов’язаними з іншими соціальними явищами, що досить часто стають визначальними не лише в розвитку криміногенної ситуації у суспільстві, але й суттєво впливають на структуру злочинних проявів та формування злочинної поведінки.

В процесі пізнання стану злочинності в ОВС з’являється можливість отримати фактичні дані про це явище: загальна кількість вчинених злочинів, кількісні та якісні характеристики правопорушень, вчинених під час служби і та поза її межами, число виявлених злочинців тощо. Але отримані дані не дають повної уяви для розробки ефективних заходів попередження злочинів у системі.

Обмеження аналітичних матеріалів лише відомостями інформаційно-статистичного характеру і майже повна відсутність даних соціально-психологічної спрямованості звужує можливості для встановлення причин злочинності в системі правоохоронної діяльності та розробки науково обґрунтованих і практично доцільних і реальних рекомендацій для боротьби з нею. Це здебільшого відбувається тому, що в статистиці дістає належне відображення далеко не вся злочинність, і навіть не вся кількість вчинених злочинів. Як свідчить практика, в силу різних причин як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, існує прихована (латентна) частина злочинності, що перебуває за межами обліку, зовні ніяк не проявляється, а тому у статистичних даних зовсім не враховується.

Тому одним з найголовнішим завдань нашого дослідження є виявлення не “статистичної” (реєстрованої), а фактичної злочинності, яка існує в системі правоохоронної діяльності, тобто аналіз злочинності мусить бути підпорядкованим головному завданню – виявленню її реальних кількісних і якісних показників та характеристик у їх діалектичному взаємозв’язку. І коли поняттям “кількість” охоплюється лише просторово-часова властивість явища, то сутність поняття “якість” вбирає в себе чітку визначеність. З цієї точки зору вивчалися розповсюдженість злочинності в системі МВС, її зміни в часі, форми злочинних проявів тощо. Зміст поняття якості включає також і певну системність злочинності, що характеризується різними її елементами – структурою, сталістю, змінюваністю. Це свідчить про важливість забезпечення детального дослідження структури злочинності в органах внутрішніх справ, взаємозв’язку різних видів злочинів та суб’єктів їх вчинення. Для цього застосовувався широкий комплекс методів, у тому числі вивчення кримінальних справ та матеріалів службових розслідувань і перевірок, справ оперативного обліку. Ніяк не можна миритися з тим, коли певна частина співробітників системи, нехтуючи своєю професійною честю і обов’язком, не лише не захищають закон, але й самі вчиняють правопорушення, в тому числі й надто резонансні злочини.

Початок 90-х минулого століття: в Україні на фоні складних соціально-політичних явищ, які характерні при формуванні суспільних відносин нового типу, відбувалося загострення криміногенної обстановки. У злочинність активно втягувалися представники різних соціальних груп населення, на жаль, не стали винятком у цьому процесі й окремі співробітники ОВС. Оцінюючи ситуацію за “незалежні” роки слід зазначити, що за цей період офіційно зареєстровано 6054 злочини, які були вчинені співробітниками ОВС, або – кожен рік реєструвалось у середньому 550 злочинів, що склало близько 2,4 злочини на 1000 осіб співробітників ОВС. Для порівняння, у 80-х роках ХХ ст. середній показник кількості зареєстрованих злочинів, вчинених з участю особового складу ОВС, складав 286 на рік, або близько двох злочинів на 1000 їх співробітників.

Починаючи з 1991 року, кількість злочинів, вчинених співробітниками ОВС, невпинно зростала і досягла свого піку у 1995 році – 918 зареєстрованих злочинів за рік (3,3 злочини на 1000 співробітників). Після цього спостерігається стійка тенденція до зменшення зареєстрованих злочинних проявів, до яких були причетні представники системи МВС. За підсумками 2001 року вона склала 220 злочинів або 1,1 на 1000 співробітників. Таким чином, порівняно з 1995 роком, число вчинених злочинів на 1000 працюючих співробітників ОВС скоротилося більше ніж у тричі. До цього слід зазначити, що на темпи зростання або скорочення злочинних проявів, скоєних співробітниками, динаміка змін загальної кількості о/с впливає лише частково, а саме: зростання (скорочення) числа зареєстрованих злочинних проявів відбувається динамічніше, ніж відповідні штатні зміни. Крім цього існує дуже багато чинників, які прямо чи посередньо визначають стан злочинності в системі правоохоронної діяльності формують її внутрішню спроможність до протидії негативним процесам та здатність до своєрідного самоочищення.

Аналіз статистичних даних дає можливість певним чином простежити поширеність цього явища в регіонах України та окремих службах системи МВС.

Орієнтуючись на середні показники про рівень злочинності в регіональних та на транспорті за 1996-2001 рр., можна зробити висновок, що найвищі щорічні абсолютні показники числа зареєстрованих злочинів (у порівнянні з середніми даними по Україні) спостерігаються в десяти ГУ-УМВС. А саме: в ГУМВС в Криму – 48; УМВС в Львівській області – 41; Одеській – 37; ГУ МВС в м. Києві – 34; УМВС в Донецькій області – 31; Харківській – 29; Дніпропетровській – 28; Черкаській – 24; в ГУМВС Київської та УМВС Вінницької областей відповідно 22 та 21. В загальній кількості злочинів, вчинених співробітниками територіальних та транспортних ОВС і особовим складом навчальних закладів системи МВС за вказаний період, співробітники перелічених десяти регіонів склали – 53,0 %. Таким чином оцінка стану злочинності лише за “зовнішніми” ознаками, не завжди дає повне уявлення про рівень криміналізації особового складу, а тому не дозволяє правильно зорієнтувати та сконцентрувати зусилля керівників та відповідних служб на попередження неправомірної і злочинної поведінки серед співробітників системи. Слід звернути увагу і на такий показник, що характеризує морально-психологічний стан та правослухняність особового складу, як число співробітників, притягнутих до дисциплінарної відповідальності за порушення дисципліни. Як свідчить статистика, кількість таких співробітників не завжди пропорційна кількості зареєстрованих злочинних проявів з боку особового складу. Так, у 1995-1996 роках, що характеризуються найбільшим числом зареєстрованих злочинних проявів за останні 7 років, найвищі показники порушених кримінальних справ на 1000 співробітників спостерігалися: у 1995 році – в УМВС Хмельницької (6,2), Черкаської (4,9), Сумської (4,8) областей та на Львівській залізниці (4,8); у 1996 році – в УМВС Закарпатської (5,6), Сумської (4,7), Івано-Франківської (4,5) областей та на Львівській залізниці (5,5). У той же час, в УМВС Закарпатської області при збільшенні у 1996 році (порівняно з попереднім 1995 роком) майже вдвічі кількості порушених кримінальних справ на 1000 співробітників, питома вага, притягнутих до дисциплінарної відповідальності, зросла лише на 2,3 % і склала 14,2 % від працюючого особового складу (середній показник по Україні 16,3 %). Інші тенденції відбулися в органах внутрішніх справ Сумської, Хмельницької та Черкаської областей. Так, при зменшенні в Сумській області числа порушених кримінальних справ з 4,8 % у 1995 році до 4,7 % у 1996 році, число притягнутих до дисциплінарної відповідальності співробітників збільшилось на 3,6 % і склало 20,2 % від загальної кількості особового складу.

Такі розбіжності в показниках засвідчують про недостатньо ефективний контроль та низьку вимогливість до співробітників з боку керівних кадрів та громадськості, нехтування можливостями дисциплінарної практики попередження грубих порушень дисципліни, законності тощо. Ігнорування принципу невідворотності реагування на кожен випадок прорахунків у службовій діяльності чи негативної особистої поведінки в кінці-кінців створюють умови для формування в колективі атмосфери вседозволеності, що стає вагомою причиною злочинної поведінки окремих співробітників.

Аналізуючи загальну кількість злочинів, вчинених співробітниками за ознакою належності до якоїсь служби, дало такі результати, що найбільшу кількість злочинних проявів вчинили співробітники ГУАСМ – 69,0 % усіх злочинів, вчинених співробітниками міліції громадської безпеки, і 26,3 % від загальної кількості злочинів, вчинених співробітниками усіх інших служб та навчальних закладів системи ОВС України. Друге місце у цьому “рейтингу” посідають представники карного розшуку – 62,4 % від усіх злочинів з участю співробітників кримінальної міліції, і 16,2 % – у загальній кількості злочинів по системі ОВС. З огляду на кількісні показники зареєстрованих злочинних проявів на 1000 співробітників, 5,9 злочинів вчинено представниками карного розшуку, 4,6 – служби дільничних інспекторів міліції, 4,4 – адміністративної служби міліції, 3,7 – співробітниками підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, 3,0 – державної служби по боротьбі з економічною злочинністю, 2,7 – слідчих апаратів, 2,6 – Державтоінспекції.

Злочинність серед співробітників ОВС має певні особливості [47]. Вивчення статистичних показань за 1996 –1998 роки свідчить про певну розповсюдженість злочинів, вчинених співробітниками міліції у групах. Зокрема, питома вага злочинів, вчинених співробітниками міліції в групах, склала у 1996 році 53,6 %, у 1997 році 43,6 %, у 1998 році 49,5 % від загального числа злочинних проявів з участю співробітників системи. Для порівняння, питома вага групової злочинності серед загальної злочинності в Україні склала у 1996 році 12,6 %, у 1997 році 12,7 %, у 1998 році 13,8 %.

Найвищі показники кількості співробітників органів, які брали участь у групових злочинах, припадають на їх служби карного розшуку – 29,1 %, Державтоінспекції – 13,8 %, патрульно-постової служби – 13,3 % і дільничних інспекторів – 11,8 %.

За регіональними ознаками найвищий показник участі співробітників у груповій злочинності зареєстрований протягом 1999-2001 років у Запорізькій (1,4) та Львівській (1,1) областях [11].

Певні закономірності злочинної поведінки мають місце і стосовно соціально-службового статусу співробітника міліції. Характерно, що в числі співробітників, притягнутих до кримінальної відповідальності, і які відбувають покарання, представники рядового і молодшого начальницького складу становлять 44,0 %, середнього, старшого і вищого начальницького складу – 41,2 %, а 14,8 % співробітників було засуджено в період, коли вони вже були звільнені на пенсію.

Серйозною проблемою в органах внутрішніх справ можна вважати участь у вчиненні злочинів представників керівного складу — у період з 1997 по 2001 роки було порушено кримінальні справи проти 60 співробітників, які обіймали керівні посади.

Сьогодні у статистичній звітності МВС України усі злочинні прояви умовно діляться на такі дві групи, як посадові злочини, тобто злочини у сфері службової діяльності та інші злочини, до яких можна віднести кримінально карані діяння, що пов’язані з виконанням службових обов’язків. Даний розподіл передбачає об’єднання злочинних проявів здебільшого не за складом чи тяжкістю вчиненого злочину, а швидше за ознаками – де та за яких обставин вони були вчинені, а також чи мало місце використання особою свого службового становища всупереч інтересам служби, чи злочинне діяння вчинене поза службою і не пов’язане з виконанням співробітником своїх службових обов’язків. Виходячи зі статистичних даних МВС, з числа співробітників, притягнутих до кримінальної відповідальності за період 1991-2001 років, у середньому 49,5 % вчинили злочини в сфері службової діяльності і, 50,4 % – злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків [3]. У той же час наведені середньостатистичні показники не повною мірою характеризують справжню картину структури злочинності в системі МВС. Коли простежити зміни в динаміці та структурі злочинів у сфері службової діяльності, а це – зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365), одержання хабара (ст. 368), службова недбалість (ст. 367), службове підроблення (ст. 366) можна дійти висновку, що питома вага названих караних діянь з роками збільшується. Причому в 1991-1996 роках це відбувалося на тлі зростання загального числа злочинних проявів з боку співробітників ОВС. Зазначимо, що структура вчинених співробітниками ОВС злочинів у сфері службової діяльності з роками коливалася незначно. Найбільшу питому вагу в їх числі займало перевищення влади або службових повноважень. Суспільна небезпека цього злочину полягає в тому, що службова особа, якою є співробітник ОВС, вчиняє те чи інше діяння по службі, яке не входить до її компетенції. Протягом 1991-2001 років в середньому притягувалися до кримінальної відповідальності за ці злочини 48,6 % співробітників, які вчинили злочини у сфері службової діяльності. Найвищим цей показник був у 1991 році – 58,7 %, а найнижчим у 2000 році – 41,3 %. Такі коливання у 17,4 % можна пояснити спираючись на кримінологічну характеристику самого злочину. Згідно ст. 365 КК України перевищення влади або службових повноважень характеризується як умисне вчинення дій, що явно виходять за межі наданих співробітникові органів повноважень і заподіяли істотної шкоди правам та інтересам громадян, юридичних осіб, громадським чи державним інтересам, що охороняються законом. Тут варто зважити на те що, 1991 рік був характерним для нашої країни як період серйозних політичних потрясінь, пов’язаних з розпадом СРСР, що вимагало обережного застосування як правових санкцій, так і фізичного впливу при роботі з масами.

Друге місце в переліку злочинів у сфері службової діяльності займає отримання (ст. 368 КК України) чи провокація (ст. 370 КК України) хабара. Протягом 1991-2001 років за цей злочин притягнуто до відповідальності 493 співробітники, що в середньому склало 28,3 % усіх злочинів у сфері службової діяльності. Найвищий показник притягнутих до відповідальності за хабарництво зареєстрований у 1992 році – 38,3 % усіх посадових злочинів, найменший у 2001 році – 17,5 % [4]. Різке зростання хабарництва серед співробітників органів МВС у 1992 році співпало з початком гіперінфляції в нашій країні. Це призвело до зниження купівельної спроможності вітчизняної валюти, що на фоні зменшення оплати їхньої праці, стало істотною причиною їх зубожіння.

Ще дев’яності можна характеризувати активною появою “новых русских”, що мали кошти для безбідного життя і, за відсутності чіткої податкової системи, допускали масове порушення закону. Зважаючи на те, що держава своєчасно не відреагувала на потребу суттєвого покращення фінансового забезпечення, зокрема співробітників ОВС, з’явилося підґрунтя, з одного боку, для втягування в злочинну діяльність частини співробітників і створило умови для деяких правоохоронців ініціативно вимагати хабарі, використовуючи для цього недосконалість законодавства, а з іншого – брати на себе функції по “забезпеченню індивідуального захисту” фірм не лише від злочинних посягань, а й сприяти їх діяльності шляхом перешкоджання здійсненню відповідних контрольних функцій правоохоронними органами, що проявлялося у передачі інформації про можливі перевірки з боку контролюючих відомств, чи справ, що були на стадії розслідування тощо.

Тенденція до зменшення числа зареєстрованих проявів хабарництва почалася спостерігатись з 1997 року, що співпало з початком процесу реального покращення матеріального забезпечення співробітників ОВС.

Зазначимо, що починаючи з 1997 по 2001 роки штатна чисельність ОВС скоротилася на 37,1 % або на 83342 особи. За цей же період було звільнено зі служби 141504 співробітники, з яких 19472 (13,8 %) – за негативними підставами.

Третім з найпоширеніших злочинів у сфері службової діяльності є зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України) [3] – умисне використання службовою особою всупереч інтересам служби своїх службових повноважень, прав і можливостей щодо пред’явлення вимог чи прийняття рішень, обов’язкових для виконання іншими фізичними чи юридичними особами). Питома вага цих злочинних проявів у загальній кількості притягнутих до кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності складає 16,4 %. Найвищим показником притягнутих до кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем – 26,7 % – характеризується 2001 рік, а найнижчий рівень – 8,3 % зареєстрований у 1992 році. Цьому є пояснення. На початку 90-х років підприємництво у нашій країні лише починало розвиватись, а потрібна правова база для його функціонування лише починала напрацьовуватись і природно, що співробітники міліції в більшості випадків не мали достатніх правових важелів (частіше – знань) для впливу на представників ділових кіл з метою отримання особистої вигоди. Причому, названий проміжок часу характеризувався і певними кроками уряду, спрямованими на сприяння розвитку підприємництва в країні, зокрема вжиттям заходів послаблення контролюючого тиску з боку правоохоронних структур. Тому співробітникам міліції було досить непросто “впливати” на підприємців з метою отримання особистої вигоди, і при цьому, щоб такий “вплив” виглядав законним. Саме така лінія поведінки, можливо, і пояснює те, що саме в 1992 році зареєстровано найбільшу кількість порушених кримінальних справ за хабарництво (38,3 %) в числі злочинів, вчинених у сфері службової діяльності [3].

В структурі злочинів у сфері службової діяльності останні 10 років практично на одному рівні (5-8 %), утримується таке кримінально каране діяння як службова недбалість (ст. 367 КК України) та на рівні 1-2 % – службове підроблення (ст. 366 КК України). До співробітників ОВС зазначені статті КК України застосовуються дуже рідко із за надто складної процедури їх доказування, з одного боку, а з іншого – через існуючу своєрідну корпоративну солідарність у середовищі правоохоронних органів, а іноді й прокуратури.

Ґрунтовного дослідження потребує стан та кримінологічна характеристика злочинності, віднесеної статистикою МВС до так званих “інших злочинів”, тобто злочинів, не пов’язаних з прямим виконанням співробітниками органів своїх службових обов’язків. До них входять вбивства (ст.ст. 115, 117-118 КК України), тілесні ушкодження (ст.ст. 121, 124-125 КК України), зґвалтування (ст.ст. 152, 154 КК України), крадіжки (ст. 185 КК України), грабежі (ст. 186 КК України), розбої (ст. 187 КК України), порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 296 КК України), хуліганство (ст. 286 КК України) й ін.[3]. Вчинення співробітниками ОВС даних видів злочинів в загальній структурі займають близько 50,4 %. Якщо брати до уваги динаміку притягнення до кримінальної відповідальності за злочини не пов’язані з виконанням службових обов’язків, то за період з 1991 по 2001 роки їх питома вага в загальній кількості засуджених співробітників ОВС має стійку тенденцію до зменшення. Найбільша частка засуджених за злочини цієї групи була зареєстрована у 1992 році – 70,1 %, а найменша у 2000 році – 26,9 %, тобто більше ніж удвічі. Причому зазначимо, що за винятком 1995 та 2001 років, де помічене деяке зростання числа засуджених за злочини, не пов’язані зі сферою службової діяльності, усі інші роки зберігалася стійка тенденція до їх зниження. Проте це не може означати, що саме 1995 і 2001 роки характеризуються зростанням злочинних проявів, не пов’язаних з виконанням службових завдань. Цілком вірогідно, що на ці роки випало зростання кількості завершених провадженням та розглянутих у судах з винесенням обвинувальних вироків кримінальних справ, порушених у минулі роки.

В структурі злочинів, не пов’язаних з виконанням службових обов’язків найбільша питома вага належить крадіжкам. У середньому за 1991-2001 роки вони склали 25,3 %. Найвищий показник притягнутих до відповідальності за крадіжки зареєстрований у 1993 році – 35,5 %, найменший у 2001 році – 6,3 %. Причому стійка тенденція скорочення цього виду злочину не спостерігається лише починаючи з 1997 року (за винятком 1999 року). Найвищі показники (вищі за середню величину протягом періоду, що аналізується) зареєстровані у 1991 році – 27,5 %, 1993 році – 35,5 %, 1994 році – 27,6 %, 1995 році – 31.8 %, 1996 році – 32,5 %. Найнижчі – у 1992 році – 24,8 %, 1997 році – 15,7 %, 1998 році – 13,8 % 1999 році – 20,8 %, 2000 році – 11,9 %, 2001 році – 6,3 % [5].

Відслідковуючи події, на тлі яких відбувалися зростання чи спад зареєстрованих фактів крадіжок, то виявляється, що найінтенсивніше цей вид злочину проявлявся у роки, коли істотно погіршувалось матеріальне забезпечення особового складу ОВС, значно знижувався його соціальний захист. І навпаки, коли активно вживалися заходи щодо покращення його забезпеченості, помічалось зниження злочинів корисливої спрямованості.

Досить високу питому вагу в числі злочинів, вчинених не при виконанні службових обов’язків, посідають тілесні ушкодження. В середньому за 1991-2001 роки в числі притягнутих до кримінальної відповідальності за злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків, вони складали 10,2 %. За питомою вагою цей вид злочинних проявів теж характеризується певною стабільністю. Найвищі його показники зареєстровані у 1998 році – 14,5 %, а також у 1997 та 2000 роках – відповідно 13,9 % та 13,6 %, а найнижчі – у 1991 році 2,9 %, у 1994 році 6,5 % та у 1996 році 8,6 %.

Не набагато менше, ніж тілесні ушкодження, співробітники ОВС вчиняли один з найтяжчих злочинів проти особи – вбивство. За період з 1991 по 2001 роки притягнуто до кримінальної відповідальності за цей вид злочину 153 колишніх співробітники, або 8,6 % від загальної кількості притягнутих до відповідальності за злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків.

Зазначимо, що за кількісними показниками протягом останніх десяти років щороку притягуються до кримінальної відповідальності за вбивство в середньому 14 осіб. Найвищий кількісний показник засуджених за вбивства зареєстровано у 1993 році – 23 особи, хоча питома вага в загальній кількості притягнутих до кримінальної відповідальності за злочинні дії, не пов’язані з виконанням службових обов’язків, цього року була однією з найнижчих – 7,2 %. Найменше притягнуто до кримінальної відповідальності за вбивства у 1991 році – 7 (6,9 %), у 1992 році 1 (0,7 %), у 1993 та 2001 роках – по 9 (відповідно, 5,4 % і 14,3 %). Звідси можна зробити висновок, що такі злочини, як вбивство, достатньо стабільно проявляються серед співробітників ОВС, і в цілому за 10 років не набагато різняться як від середніх статистичних даних, так і за своїм місцем у загальній структурі злочинів.

Варто зважити й на те, що існуючий у системі МВС поділ злочинів, які вчиняються співробітниками ОВС, на злочини у сфері службової діяльності (тобто за об’єктом посягання) та на “інші” (головний критерій об’єднання – суб’єкт злочину) є досить умовним, бо є усі підстави вважати, що значна кількість злочинів навіть у сфері, не пов’язаній з виконанням службових обов’язків, вчиняється тому, що співробітник органів дозволяє собі певні відхилення від загальноприйнятих стандартів поведінки та нехтує правилами співжиття саме через свою належність до правоохоронної системи.

Окремо слід сказати про злочини, що пов’язані з безпекою руху та експлуатацією транспорту. У період з 1991-2001 рр. було притягнуто до кримінальної відповідальності за ст. 286 КК України 414 осіб, що складає 23,3 % від загальної кількості засуджених за злочини, не пов’язані з виконанням службових обов’язків. Зазначимо, що цей вид злочинної поведінки, як і крадіжки, впродовж багатьох років теж характеризується відносною стабільністю і не зазнає відчутних коливань як середньостатистичних показників, так і процесів, що відбуваються у суспільстві загалом, і в середовищі системи зокрема. Так, амплітуда відхилень від середньої статистичної величини кількості вчинених злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту в загальному діапазоні складає 15,8 % (від найвищого показника у 1992 році – 32,6 %, до найнижчого у 1995 році – 16,8 %). При цьому варто врахувати, що кількісні показники притягнутих до відповідальності були найвищими саме в 1995 і 1997 роках (відповідно 54 та 56 випадків), що в загальній кількості притягнутих до кримінальної відповідальності за цей вид злочину склало більше, ніж четверту частину. Коли порівняти дані кількості дорожньо-транспортних пригод з тяжкими наслідками в цілому по Україні з аналогічними показниками в органах внутрішніх справ, то можна дійти висновку про більшу інтенсивність скоєння ДТП саме співробітниками міліції.

Найхарактернішою ознакою злочинної поведінки значної частини співробітників міліції є ігнорування правил безпеки дорожнього руху. В переважній більшості дорожньо-транспортні пригоди з тяжкими наслідками стають можливими саме тому, що частина співробітників, використовуючи своє службове становище та відомчу корпоративність, нехтують його правилами, грубо порушують швидкісні режими на дорогах, перебувають за кермом у нетверезому стані. Цьому сприяє і своєрідна кругова порука, що її демонструють співробітники Державтоінспекції щодо колег по відомству, не застосовуючи до них передбачених законом санкцій і обмежуючись такою формою “покарання”, як зауваження з побажанням “не нарушать”. Крім того, кримінально карані випадки дорожньо-транспортних пригод у переважно відбуваються в період виконання службових обов’язків чи відразу ж після закінчення служби при прямуванні до місця проживання чи відпочинку.

Не можна вважати не пов’язаними зі службовою діяльністю і значну частину наявних випадків крадіжок, оскільки більшість з них вчиняється на об’єктах, що перебувають під охороною співробітників міліції, і нерідко саме ними. Ці ж обставини характерні й для таких злочинних проявів, як нанесення тілесних ушкоджень чи зґвалтування. Можна навести безліч випадків, коли вони заподіюються саме в період виконання співробітниками своїх службових обов’язків. Аналогічно вчиняється і багато випадків зґвалтування.

Треба зважати й на те, що значна кількість вбивств вчиняється співробітниками (умисно чи за необережності) з табельної зброї.

Зазначимо, що збір статистичних відомостей про злочини в системі МВС України сьогодні ведеться за двома напрямами:

1) фіксуються усі випадки порушення кримінальних справ за певний період;

2) фіксуються усі факти прийняття судами рішень по кримінальних справах проти співробітників органів з призначенням їм відповідної міри покарання або закриття кримінальної справи за реабілітуючими чи нереабілітуючими ознаками.

Така подвійна оцінка криміногенної ситуації в системі МВС далеко не завжди відповідає її справжньому станові і в багатьох випадках вводить в оману керівників і служби, покликаних вести профілактичну роботу серед співробітників і виокремлювати найбільш криміногенні ділянки для забезпечення постійного впливу на стабілізацію обстановки.

Аналіз порушених кримінальних справ показує, що з їх загального числа лише близько половини мають реальну судову перспективу і завершуються обвинувальними вироками судів. Коли ж проаналізувати терміни провадження по таких справах, то можна переконатися, що вони повністю реалізуються протягом одного – семи років. Проте переважна більшість порушених кримінальних справ завершується провадженням вже на другий рік після вчинення (реєстрації) злочину.

Стосовно реалізації кримінальних справ, порушених у році вчинення злочину, то вони, у залежності від обставин завершуються провадженням від 4 % до 13 %.

І аналогічним чином характеризується питома вага засуджених у залежності від періоду вчинення злочину і в наступні роки. У 1998 році було зареєстровано 533 злочини, з них лише 71 (13,3 %) були розглянуті судами в році реєстрації з винесенням обвинувальних вироків. Як і в попередньому році, у 1998 році основна маса завершених провадженням кримінальних справ (63,2 %,), по яких судами винесені обвинувальні вироки, припадає відповідно на 1997 (44,1 %) та 1996 (19,1 %) роки. По решті завершених провадженням кримінальних справ злочини були вчинені: у 1995 р. 7,3 %, у 1994 р. 5,9 %, у 1993 р. 2,2 %, у 1992 р. 1,4 %.

На наш погляд, існуюча форма статистичного обліку та аналізу повідомлень про злочини і прийнятих по них рішеннях не дає повної уяви про стан криміногенної обстановки в системі, що, в свою чергу, не дозволяє організації та проведенню кваліфікованої та ефективної профілактичної роботи.

Для більш точної й реальної оцінки криміногенної обстановки в системі ОВС з використанням такого критерію як кількість засуджених співробітників, потрібно передусім враховувати розподіл завершених розглядом у судах кримінальних справ у залежності від моменту скоєння злочину. Для прогнозування криміногенної обстановки в ОВС в цілому або окремо взятому підрозділі, варто мати на увазі, що з числа порушених кримінальних справ тільки близько половини завершуються винесенням обвинувальних вироків судами та, по-друге, не можна оцінювати криміногенну ситуацію поточного року в органах внутрішніх справ лише за кількістю засуджених у цьому році співробітників, оскільки серед них близько 90 % притягнуті до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені у минулі роки; по-третє, варто мати на увазі, що досить значна кількість кримінальних справ – близько 50 % — порушується недостатньо мотивовано, лише за деякими зовнішніми ознаками в діях співробітника складу злочину, і заздалегідь не має перспективи для реалізації.

Отже, вчинення злочинів співробітниками ОВС зумовлене наявністю суб’єктивних та об’єктивних чинників, викликаних суттєвими недоліками в доборі співробітників на службу, а також наявністю гострих соціальних проблем, які негативно впливають на моральну стійкість співробітників та їхнє ставлення до служби.

Крім цього негативну роль у створенні в колективах ОВС протидії злочинним проявам відіграють кругова порука з боку колег по службі, низька вимогливість окремих командирів та начальників, недоліки в роботі спецслужб по своєчасному виявленню і припиненню кримінально караних діянь.

Латентність злочинів та обставини її існування

Поняття латентності злочинів має декілька визначень. Частина авторів вважає, що латентна злочинність – це сукупність злочинів, які були не виявленими, а тому залишилися невідомими органам ОВС, прокуратури, СБУ, судам, інші вважають латентними такі злочини, що приховані від одного чи кількох державних органів, яким законом надане право розслідувати чи вести провадження по справах про вчинені злочини. Характеризуючи латентну злочинність мабуть і ті, й інші автори праві, тому логічно було б запропонувати таке визначення цього явища: під латентними варто розуміти злочини, які через певні обставини небули виявленими або були умисно приховані від обліку незалежно від причин та мотивів такої дії, а тому не дістали свого відображення в офіційній статистиці. І незважаючи на те, що всі ці визначення відрізняються одне від одного – акцент у них єдиний: вчинені злочини не були певним чином зареєстровані у відповідних державних органах, тобто офіційно вони не легалізовані. І справа не лише в тому, що є злочини, інформація про які все ж (повністю чи частково) поступає до правоохоронних органів, але за різних причин не реєструється. Зокрема так буває при приховуванні ними злочинів від обліку. Інформація поступила і раптом пропала, а злочинець уникнув законного покарання. Можуть бути й інші ситуації чи обставини. Тому латентною здебільшого і вважають злочинність, відомості про яку не надійшли до офіційних звітних чи узагальнених статистичних даних. У цьому випадку ми стикаємося з суб’єктивною оцінкою латентної злочинності (числом латентних злочинів). Експертні оцінки цієї цифри досить різноманітні і досить відрізняються одна від одної. Обережні експерти вважають, що співвідношення зареєстрованих і латентних злочинів приблизно коливається в межах 1:3 чи 1:5. Сміливіші припускають співвідношення 1:10, а то й більше.

Науковці США вважають, що коли офіційне число вчинених у їхній країні злочинів становить 13-15 мільйонів, то латентна злочинність дорівнюватиме близько 30 мільйонам, чи, навіть більше. В нашій країні подібні оцінки поки що не фігурували. Звичайно, Україна особливо нічим від інших країн не відрізняється щодо криміногенної ситуації у сучасних умовах розвитку суспільства. І латентність злочинів у нас така ж велика. Особливо, якщо врахувати досить поширену в період існування колишнього СРСР практику замовчування справжнього стану злочинності, мотивуючи її зниження тим, що в країні ліквідоване соціальне підґрунтя для вчинення злочинів.

Існування латентної злочинності безпосередньо в органах внутрішніх справ зумовлене багатьма обставинами. Серед основних можна виділити невизначеність суб’єкта у незареєстрованих злочинах, яким може виявитися співробітник міліції, чи невиявлення самого вчиненого злочинного діяння. І все ж найбільшу розповсюдженість отримали факти, коли вчинене співробітником міліції злочинне діяння не лише законним порядком не реєструється, але й умисно не “помічається”, що дає можливість визначення і обмеження його відповідальності на розсуд посадової особи чи осіб, яким стало відомо про цей злочин. Така практика часто проявляється коли проти співробітника, який вчинив діяння з ознаками складу злочину, кримінальна справа не порушується, а на підставі зібраних відповідними службами матеріалів він звільняється зі служби за власним бажанням, рідше – у дисциплінарному порядку за негативними мотивами.

Аналізуючи латентну злочинність у системі МВС України, треба мати на увазі, що як і в загальній практиці деякі її види більш латентні, інші – менш. Це залежить як від особливостей конкретних видів злочинів, так і від позиції керівників органів, підрозділів і служб та оперативних співробітників, які не завжди приймають рішення про своєчасне порушення кримінальних справ чи передачу матеріалів до органів прокуратури для вирішення по суті. Такі випадки свідчать про наявність у системі кругової поруки, а іноді й випадків, коли вчинене співробітником злочинне діяння (найчастіше – дорожньо-транспортні пригоди) колегами по службі зовні обставляється таким чином, що потерпілий від злочину перетворюється в обвинувачуваного. А в ряді випадків причиною цього може бути помилка при кваліфікації злочину. В той же час не можна скидати з рахунків намагання деяких керівників у такий спосіб “покращити” показники стану і структури злочинних проявів з боку співробітників міліції того чи іншого регіонів.

Дані статистики свідчать, в середньому щороку близько 25 тис. людей пропадають безвісти та перебувають у розшуку, частина з них зникає безслідно. Вибіркові дослідження показують, що приблизно половину з них було вбито. З урахуванням того, що останнім часом викрито кілька організованих злочинних угруповань у яких активну участь брали як колишні, так і діючі співробітники органів, і на рахунку яких не одне викрадення людей з подальшим їх вбивством, ймовірно передбачити причетність до частини таких вбивств співробітників ОВС.

Найбільшу латентність, на наш погляд, мають крадіжки (переважно незначні) особливо з об’єктів харчової промисловості та підприємств сільського господарства, що охороняються міліцією. Це ж можна сказати про зґвалтування, хабарництво, перевищення влади або службових повноважень, зловживання владою чи службовим становищем. “Керованими” в плані латентності можна вважати такі злочини, як хуліганство чи порушення правил безпеки дорожнього руху особами, які керують транспортними засобами. “Зовнішні” показники цих видів злочинів можуть змінюватись у залежності від різних обставин, далеких як від інтересів боротьби за очищення ОВС від негідних співробітників, так і боротьби зі злочинністю в цілому.

Між тим, боротьба зі злочинністю в системі ОВС може бути успішною лише тоді, коли відомий її справжній стан. Інакше усі зусилля по зміцненню кадрового потенціалу системи, підвищенню надійності її співробітників у боротьбі зі злочинністю не дадуть бажаних наслідків, а сукупність профілактичних заходів носитиме поверховий і примітивний характер. Крім того, не маючи реальної картини рівня та структури злочинності серед співробітників ОВС, неможливо передбачити, розробити і закріпити на державному рівні заходи, що сприяли б покращенню добору кадрів за рахунок докорінного поліпшення їх матеріального, соціального та фінансового забезпечення з тим, щоб зробити службу в органах внутрішніх справ привабливішою для населення. А це в свою чергу сприятиме розширенню можливостей для конкурсного прийняття на службу. Але, без сумніву, латентність злочинів як у суспільстві в цілому, так і в органах внутрішніх справ зокрема залишається високою.

В даній проблемі, яка є досить специфічною, переплітається надто багато різноманітних інтересів: політичних, кар’єристських, корисливих тощо. Є підстави стверджувати, що офіційна статистика ніколи не матиме справжньої цифри вчинених злочинів. Не буде вона повною і для неофіційних джерел.

Однак, в інтересах зміцнення ОВС потрібно з допомогою наявних матеріалів та засобів осягнути хоча б максимально наближену до істинної цифру злочинності. Це цілком реальне завдання.

Зокрема, виявити латентність злочинності з боку окремих співробітників ОВС можна з допомогою науково організованого опитування населення, окремі групи якого за тих чи інших обставин входили у безпосередній контакт з міліцією, тобто шляхом віктимізації. Це дасть можливість хоч і надто наближено встановити співвідношення між зареєстрованими та незареєстрованими злочинами у сфері службової діяльності. Відомості про рівень прихованих злочинних проявів з боку співробітників можна також отримати шляхом ретельного вивчення матеріалів перевірок та службових розслідувань різного роду надзвичайних подій з участю особового складу ОВС, а також підстав для звільнення співробітників цих органів за негативними мотивами, і особливо – за власним бажанням.

Скажімо, з 1985 по 1990 роки Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом [7] не було передбачене звільнення “за власним бажанням”, а тому мотивами для залишення співробітниками служби могли бути лише вік, вислуга років, стан здоров’я і вчинення проступку, несумісного з подальшою службою. В середньому з ОВС щороку звільнялося 9,8 тис. співробітників, з них дещо більше 3 тис. (33,3 %) за негативними мотивами.

З 1991 року до Положення внесена підстава для звільнення “за власним бажанням”. Цього ж року з 7512 звільнених з ОВС 2737 (36,4 %) були звільнені за негативними мотивами і майже стільки ж – 2785 (37,0 %) за власним бажанням. В наступні роки число звільнених за негативними мотивами почало зменшуватися, тоді як число звільнених за власним бажанням – зростати. При цьому у нас немає підстав стверджувати, що стан дисципліни і законності чи криміногенна ситуація в органах внутрішніх справ докорінно змінилась на краще.

Одним із способів виявлення латентної злочинності в органах внутрішніх справ може бути і метод експертних оцінок. В деяких випадках можна доручити вивчення цієї проблеми кільком експертам для подальшого співставлення їх думок та результатів.

Таким чином, латентна злочинність – велика соціальна проблема, а науковий підхід до її виявлення та аналізу — дасть змогу з’ясувати близьке до істини число злочинів, що вчинені співробітниками ОВС, а значить реально й обґрунтовано підійти до розробки певних заходів попередження злочинності в системі.

Спад рівня злочинності серед співробітників ОВС у період реорганізації та скорочення їх штатної чисельності, зниження соціальних гарантій і матеріального забезпечення – факт, що суперечить світовому і вітчизняному досвіду. В усіх країнах світу в період скорочення силових структур службова ретельність їх співробітників, особливо тих, хто підпадає під скорочення і звільнення, стає надзвичайно проблематичною. Як наслідок, погіршується стан дисципліни, зростає число злочинних проявів, у структурі вчинених злочинів спостерігається зростання кримінально караних справ корисливої спрямованості.

Реально криміналізацію ОВС чи окремих їх підрозділів і служб можна оцінити лише об’єднавши так звану “видиму” (зареєстровану) та “невидиму” (незареєстровану) злочинність. Саме ці дві складові в комплексі дадуть можливість не лише отримати реальну картину стану злочинності та структури злочинів, але й розширять можливості для прогнозування криміногенної обстановки та визначення заходів її оздоровлення. Коли ж злочинність на фоні несприятливих фінансово-економічних і соціальних умов життя і всупереч усім кримінологічним закономірностям, що ґрунтуються на досвіді розвитку перехідних суспільств, починає знижуватися це є не що інше, як прояв її латентності і сигнал для наведення порядку в обліково-реєстраційній сфері.

Зазначимо, що маніпулювання цифрами, які характеризують рівень злочинності в системі МВС, надзвичайно небезпечне явище. Адже латентна злочинність сама по собі вже є потужним криміногенним фактором. За нею стоять безкарність і вседозволеність, брутальність і неповага до людей, безвідповідальність і беззаконня. Тому поширення такого явища, як латентна злочинність, неодмінно тягнутиме за собою інтенсивне зростання не лише числа кримінальних проявів серед окремих співробітників системи, але й їх зухвалості і тяжкості, і приховати цього буде вже неможливо.

Можна стверджувати про наявність певних закономірностей у офіційній статистиці про стан злочинності в органах внутрішніх справ від зміни керівників як на регіональних, так і вищих рівнях. На початку їх діяльності спостерігається пожвавлення роботи по виявленню, реєстрації та судовому розгляду кримінальних справ стосовно співробітників ОВС (новая метла — чисто метёт). По-перше, даний факт можна пояснити принциповішим реагуванням на негативні прояви серед окремих співробітників і, по-друге, потребою найближчим часом вирішити наявні проблеми, що накопичились при минулому керівництві, але подальший період їхньої діяльності, як правило, характеризується зниженням статистичних показників, що характеризує обстановку в системі МВС.

Злочинна поведінка деяких співробітників органів проявляється у надзвичайно широкому спектрі. Вона торкається як сфери службових обов’язків, так і позаслужбових стосунків. В числі найпоширеніших злочинів у галузі службової діяльності варто назвати перевищення влади або службових повноважень, зловживання владою чи службовим становищем, хабарництво. Ці злочинні прояви складають 46,2 % в числі усіх злочинів, вчинених співробітниками, і 93,3 % в числі вчинених злочинів у сфері службової діяльності. Серед злочинних проявів, що не торкаються службової діяльності, найчастіше зустрічаються крадіжки, порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів, тяжкі тілесні ушкодження та вбивства. В загальному числі вчинених злочинів вони складають 34,0 %, а серед злочинів, не пов’язаних зі службовою діяльністю, 67,4 %.

Оцінка кожного виду злочину має свої особливості. Для прикладу візьмімо дорожньо-транспортні пригоди (ДТП). Як правило, кримінально карані ДТП з участю співробітників міліції реєструються лише у тому випадку, коли приховати їх стає просто неможливо (наявність жертв, тяжко травмованих, серйозно пошкоджена техніка тощо). У той же час не можна не помічати, що досить багато порушень правил дорожнього руху, навіть з явними ознаками злочину, залишаються без відповідного реагування. Непоодинокі випадки, коли співробітникам, які вчинили кримінальне ДТП, колеги по відомству дають можливість домовитися з потерпілими чи їх близькими про те, що останні не мають ніяких претензій до наслідків дорожньо-транспортної пригоди. При цьому для досягнення бажаного результату у ряді випадків застосовуються залякування, шантаж, пропозиції надати певні послуги чи матеріально відшкодувати збитки.

Досить часто до співробітників, які вчинили діяння з ознаками складу злочину, навіть не застосовуються заходи дисциплінарного впливу, передбачені Дисциплінарним статутом. Зокрема, для того, щоб не реєструвати злочин і не псувати показники рівня дисципліни в колективі, деякі керівники віддають перевагу такій формі приховування злочину від обліку, як звільнення підлеглого з ОВС, як правило, “заднім числом” і за власним бажанням. При цьому злочин не піддається реєстрації, а особа, яка його вчинила, – передбаченому законом покаранню.

У свою чергу, така практика досить небезпечна для майбутнього системи МВС. Адже звільнення за позитивними підставами дає можливість порушникові через деякий час поновитися на службі. А останнім часом звільнені з ОВС порушники досить часто звертаються за захистом своїх прав до суду, мотивуючи причину свого звільнення тиском керівництва.

Отже, розглядаючи проблему латентної злочинності та можливості для її подолання, треба врахувати наступне:

— існування латентної злочинності в системі МВС в більшості зумовлене суб’єктивними факторами, що ґрунтуються на принципі сприянні колег по службі в уникненні реєстрації правопорушення, так і відповідальності за його вчинення;

— значний рівень латентності даного виду злочинів зумовлений тим, що значна частина співробітників ОВС, які вчиняють правопорушення, мають достатній рівень знань в оперативно-розшуковій діяльності, кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві, за наявності яких вони можуть досить вдало приховувати сліди вчиненого злочину та уникати відповідальності за нього;

— латентність зазначеного виду злочинів обумовлена неправомірною поведінкою потерпілих, які побоюються покарання за раніше вчинені правопорушення, не вірять у можливість притягнення винних співробітників до відповідальності і не повідомляють у зв’язку з цим до органів прокуратури чи внутрішньої безпеки ОВС;

— формуванню латентної злочинності сприяє недосконалість організації статистики в органах внутрішніх справ подій серед особового складу і наявність можливостей маніпулювання нею;

— висока латентна злочинність у системі пов’язана з суттєвими недоліками в оцінці результатів роботи з підлеглими, оскільки чим більше злочинів виявляється і реєструється, навіть за власною ініціативою керівника, тим нижче оцінюються результати його роботи.

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ ОВС, ЩО ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ

Структура особистості та її віктимологічні аспекти

Злочин, як акт свідомої і цілеспрямованої діяльності людини, так чи інакше обумовлений різноманітними особливостями індивіда, який обирає саме таку форму поведінки. Тому знання особистості злочинця, її характерних рис і властивостей складають неодмінну умову успішної організації діяльності по розкриттю і попередженню злочинів. Особливого значення ця проблема набуває при здійсненні профілактично-попереджувальних заходів у правоохоронних органах, зокрема в органах внутрішніх справ. Адже незважаючи на достатньо всебічну і ретельно продуману систему відбору кадрів на службу, непоодинокі випадки вчинення окремими з них у період проходження служби злочинів.

Проблема особистості співробітника ОВС, який вчинив злочин, як самостійний об’єкт дослідження відноситься у вітчизняній кримінології до категорії маловивчених. Як правило, про неї лише згадувалося в окремих дослідженнях, присвячених злочинності в цілому чи окремим її видам. Тому для того, щоб скласти кримінологічну характеристику особистості співробітника ОВС, який вчинив злочин, потрібно передусім визначитися з деякими загальними початковими поняттями.

По-перше, зазначимо, що взагалі питання про особистість злочинця є однією із найскладніших, найсуперечливіших і найменш розроблених кримінологічних проблем. У науці існує багато різних визначень цього поняття [56]. У нашому дослідженні не ставиться за мету всі їх проаналізувати. Автор зупиняється лише на тому, що, на його думку, найточніше розкриває сутність цього поняття. В якості робочого (операційного) визначення ми взяли досить широко розповсюджене в юридичній літературі визначення поняття особистості злочинця як сукупності соціальних і соціально значимих властивостей, ознак, зв’язків і стосунків, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісними) умовами і обставинами впливають на її антигромадську поведінку [33].

По-друге, названі криміногенні особистісні властивості не з’являються в момент вчинення злочину, як і не зникають після нього. Іншими словами, особистість злочинця формується під впливом навколишньої дійсності (зовнішні причини) і виступає як її продукт; психічний склад особистості не являє собою дзеркальне відображення середовища, а передусім суб’єктивне її сприйняття; активність особистості внутрішньо обумовлює психічні прояви і діяльність цієї особистості (у тому числі й протиправну).

По третє, при подальшому вивченні особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини, потрібно врахувати і загальноприйняті постулати вітчизняної кримінології.

Зокрема, варто мати на увазі, що сукупність інтегрованих в індивідуумі соціально-значущих властивостей утворилася в процесі його різноманітних і систематичних взаємодій з іншими людьми. Цей аспект дозволяє розглядати співробітників ОВС, які вчинили злочини, і як членів суспільства, і як членів певної соціальної групи (системи), і також як носіїв певних соціально-типових рис. Як відомо людина не народжується злочинцем, вона ним стає. Тобто кожен співробітник ОВС, який вчинив злочин, це продукт не лише існуючих зовнішнього впливу і стосунків, а й розвитку власної самосвідомості.

Стійкі антигромадські погляди і орієнтації не характерні усім без винятку особам, які вчинили злочини. Особливо це стосується категорії злочинців, яка вивчається у цьому дослідженні. Як показує аналіз кримінальних справ, мотивами злочинів, що їх вчинили співробітники ОВС, найчастіше виступали корисливі мотиви чи інша особиста зацікавленість. Досить часто рушійною силою злочину були заздрість, помста, бажання створити видимість активної (і результативної) службової діяльності, неправильне тлумачення поняття «службова потреба».

По-четверте, потрібно звернути увагу на те, що для кримінології найважливіше – це пізнання в особистості злочинця її природи і сутності, джерел, шляхів, форм і механізмів формування її антигромадських рис. Варто також детально дослідити ті особливості, які у взаємодії із середовищем чи ситуацією, що передує вчиненню злочину, породжують і можуть пояснити причини злочинної поведінки. Результати такого вивчення стануть підґрунтям для подальшої розробки проблеми та різних напрямів профілактики злочинів серед співробітників ОВС.

По-п’яте, треба врахувати, що категорія злочинців, до якої належать окремі співробітники ОВС, володіє специфічною (і досить обмеженою для широкого загалу) інформацією, яка відрізняє їх особливе ставлення до злочинності і злочинців, а також до співробітників правоохоронної сфери. Вони знають злочинність ніби з двох сторін: ззовні і зсередини, цінність їх інформаційних можливостей визначається тим, що вони, по-перше, досить обізнані в правовому, криміналістичному і оперативно-розшуковому відношенні; по-друге, пізнавали злочинну діяльність, беручи участь у боротьбі з нею; по-третє, самі вчинили злочини і відчули на собі дію правового механізму боротьби зі злочинністю з його видимими і наявними тіньовими сторонами.

По-шосте, для отримання кримінологічної характеристики особистості будь-якого злочинця доцільно з’ясовувати такий перелік його властивостей і якостей, які дозволяють встановити причинні зв’язки і сполучні ланки, що ведуть до характеру злочинного промислу, кримінального середовища, органів влади, громадських інститутів. Тому доцільно скористатися напрацьованим у вітчизняній кримінології системним групованням ознак (структури) особистості злочинця, які відображають такі її особливості:

— соціально-демографічні;

— кримінально-правові;

— пенітенціарні;

— морально-психологічні.

Звичайно, обсяг цих особливостей буде дещо обмеженим через недосконалість і певну урізаність відомчої статистики, а також прихованість окремих проявів злочинної поведінки співробітників ОВС. Основним джерелом інформації є офіційна статистика МВС України.

Вивчення і врахування кримінологічних особливостей особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини, дозволило в подальшому встановити особливості цієї категорії злочинців, виявити фактори, що впливають на вчинення ними злочинів. Причому, на наш погляд, такий аналіз треба здійснювати не лише в масштабах усієї України або окремої області. Велике практичне значення результати цієї роботи матимуть також у містах і районах, окремих ділянках оперативного обслуговування, по окремих кримінальних справах. Усе це допоможе визначити найуразливіші, в криміногенному плані, ділянки, виробити дієві заходи попередження проявів кримінальної поведінки серед співробітників ОВС.

Зазначимо, що кримінологічна характеристика співробітників, які вчинили злочини, має певну специфіку, відмінну від загальновизначеної стосовно інших громадян, які були визнані винними у вчиненні кримінально караних діянь. В першу чергу це стосується соціально-демографічної характеристики цієї категорії злочинців, що має свої специфічні риси, обумовлені особливостями проходження служби в органах внутрішніх справ.

Досить різняться криміногенна активність і особливості злочинної поведінки співробітників ОВС – представників різних вікових категорій. Їх характеристика, зокрема, свідчить про те, що співробітники, старші 40 років, серед злочинців складали тільки 25 %. Практично відсутні серед них співробітники віком молодше 20 років (усього дві особи). Разом з тим, злочинці у віці до 30 років складають 62 % загальної кількості колишніх співробітників органів, які відбувають покарання. У той же час, аналогічний загальнокримінальний показник складає 40 %, що майже на третину менше. Майже кожен третій серед співробітників, які вчинили злочини, був у віці до 25 років.

Отже, як бачимо, більшість злочинів вчиняють співробітники молодшої вікової категорії, з якої майже половина у віці 25-30 років. Тобто, ця категорія осіб є найбільш кримінально активною і мусить привертати до себе особливу увагу як керівників, так і відповідних служб, покликаних здійснювати оперативне обслуговування особового складу, його психологічне супроводження та виховання. Як правило, для цієї категорії злочинців (тобто співробітників молодого віку), найхарактерніші злочини агресивного і імпульсивного характеру. Протиправна ж поведінка осіб старшого віку менш імпульсивна, обдуманіша, у тому числі й з точки зору можливих наслідків такої поведінки. Нарешті, вік багато в чому визначає потреби, життєву мету людей, коло їх інтересів, спосіб життя, що не може не позначитись на якісних характеристиках протиправних дій.

Не менш важливою демографічною рисою, яка підлягає обов’язковому врахуванню, є сімейний стан співробітників, які вчинили злочини, бо сім’я завжди була одним із найвагоміших чинників впливу на злочинця.

Важливе значення для соціальної характеристики злочинців із числа колишніх співробітників ОВС має їх рівень освіти. Саме цей фактор суттєво впливає на світогляд людини, її інтелектуальний рівень та поведінку. Від нього також певним чином залежить вибір форм та методів виховної роботи із засудженими. Численні кримінологічні дослідження свідчать, що прогалини в загальноосвітній підготовці осіб, які порушили закон, є одним із криміногенних факторів у генезисі їх злочинної поведінки. Тому рівень інтелектуального розвитку засудженого позитивно впливає на можливість вибору ним після відбуття покарання правослухняної поведінки.

У середньому, питома вага засуджених із загальною середньою освітою склала 33 %, рівень молодшого спеціаліста здобуло 43 % засуджених, з яких дещо більше половини за юридичним профілем (причому, переважна їх частина працювала в провідних службах, де посади мусили комплектуватися переважно фахівцями з юридичною освітою кваліфікаційного рівня спеціаліст-магістр), а повну та неповну вищу освіту здобули 24 % колишніх співробітників, які вчинили злочини.

Варто звернути увагу і на такий факт. На сьогодні серед співробітників ОВС юридичну освіту кваліфікаційного рівня магістр, спеціаліст чи молодший спеціаліст мають 23,7 %, тоді як серед засуджених їх трохи більше 28 %.

Взагалі, освітній рівень колишніх співробітників органів МВС, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, набагато вищий порівняно із загальнокримінальними показниками. І це природно. Адже серед усього атестованого складу співробітників ОВС категорія середнього, старшого та вищого начальницького складу складає близько 53 %, а це ті посади, які практично на 70 % укомплектовані співробітниками з повною вищою освітою, у тому числі на 43 % юридичного профілю.

Що стосується терміну перебування на службі в органах внутрішніх справ співробітників, які вчинили злочини, то майже половина з них 144 (45 %) мали стаж до трьох років, 42 (29 %) з них прослужили менше року. Питома вага колишніх співробітників зі стажем служби від трьох до п’яти років склала 24 %, від п’яти до десяти – 13 % і вище десяти років – 18 %.

Як свідчать дані, найбільшу частину серед засуджених складають колишні співробітники зі стажем служби до трьох років як в органах внутрішніх справ, так і на посадах, які вони обіймали. Це свідчить також про те, що остаточний період адаптації до специфічних умов праці в органах внутрішніх справ наступає лише після перших трьох років служби. Найбільше співробітників цієї категорії служили в органах внутрішніх справ Кримської автономії, а також Дніпропетровської, Донецької, Київської, Одеської та Волинської областей.

Що стосується розподілу співробітників по службах, то переважну більшість злочинів вчинили представники патрульно-постової служби – 20,4 %, оперативні уповноважені підрозділів кримінальної міліції – 18,5 %, дільничні інспектори міліції – 13, 2 %, слідчі – 10,3 %, дізнавачі – 8,6 %, співробітники Державтоінспекції – 5,4 %.

В числі співробітників, які відбувають покарання, один начальник райвідділу, два заступники начальників райвідділів, четверо слухачів та курсантів вищих навчальних закладів системи МВС України. Майже половина засуджених (47 %) колишніх співробітників належала до категорії рядового і молодшого начальницького складу, середній та старший начальницький склад склав майже 38 % засуджених. Решта колишніх співробітників притягнута до кримінальної відповідальності уже після звільнення зі служби.

За статистикою МВС України останні п’ять років суди виносять у середньому 300 обвинувальних вироків стосовно співробітників ОВС, які вчинили злочини, що складає близько 0,1 % працюючого особового складу. Коли аналізувати цей показник у розрізі основних служб органів МВС, то за той же період (тобто за п’ять років) середнє число засуджених співробітників, які проходили службу в карному розшуку, становило 58, або 0,5 % від загального числа співробітників цих підрозділів. Серед співробітників підрозділів ГУАСМ у середньому щороку засуджувалося 106 співробітників, або 0,6 % їх загального числа. В службі дільничних інспекторів у середньому за рік засуджувалося 34 особи, або 0,3 % їх загальної кількості. Серед слідчих ці показники склали відповідно 17 співробітників, або 0,2 %, в Державтоінспекції – 28, або 0,1 %. Усі інші служби представлені дещо меншими показниками.

Кожен сьомий серед засуджених обіймав ту чи іншу керівну посаду. А коли співробітник-керівник, який завжди мусить бути зразком для підпорядкованих йому співробітників, проводити з ними індивідуально-виховну роботу, здійснювати контроль за їх поведінкою на службі та в побуті сам стає на шлях порушення закону, це істотно погіршує морально-психологічний клімат у колективі, розбещує особовий склад, формує у них протиправну поведінку. Наявність цих фактів свідчить про те, що не завжди ретельно і глибоко вивчаються співробітниками підрозділів по роботі з персоналом, внутрішньої безпеки і розслідувань, психологічної служби кандидати для призначення на керівні посади. Галузеві керівники, також не дають об’єктивну оцінку діловим та моральним якостям командирам та начальникам низової та середньої ланок, вони не налагодили постійного контролю за їх діяльністю.

При оцінці особистості засуджених співробітників важливе значення має їх кримінально-правова характеристика. Саме вона значною мірою зумовлює ступінь суспільної небезпеки злочинця, розкриває риси особистості, які за певних обставин сприяли вчиненню злочину, дозволяє деякою мірою прогнозувати перспективи ресоціалізації засуджених.

До числа ознак, які розглядаються нами в рамках кримінально-правової характеристики, відносяться: кваліфікація злочину; строки покарання; число судимостей; наявність примусового лікування від алкоголізму та наркоманії; застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення тощо.

Найбільш значущим показником у кримінально-правовій характеристиці є кваліфікація злочину. Вона відображає як ступінь суспільної небезпеки, що визначається законом стосовно кожного виду злочинів, так і ступінь суспільної небезпеки кожного конкретного злочину, що встановлюється судом. Дані, які відображають кваліфікацію злочинів, дозволяють судити про поширеність тих або інших діянь серед категорії злочинців, що вивчається.

Переважна більшість злочинів, за які відбувають покарання засуджені, це навмисне вбивство – 20 %; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах – 9,5 %; умисне тяжке тілесне ушкодження – 13 %; перевищення влади – 11 %; крадіжка – 11,3 %; розбій – 7 %; зловживання владою – 5,9 %; виготовлення і збереження наркотиків – 5,4 %; зґвалтування — 5 %. З усієї маси вчинених співробітниками злочинів 47,5 % були так чи інакше пов’язані з їх службовою діяльністю.

Іншою не менш важливою кримінально-правовою ознакою, що характеризує особистість засудженого, є строк його покарання. Ця ознака встановлюється вироком суду і вказує не лише на ступінь суспільної небезпеки конкретного злочину і злочинця, але й визначає термін, протягом якого до засудженого треба застосовувати карально-виховний вплив.

За аналітичними даними, у місцях позбавлення волі за термінами покарання утримуються від 1 до 3 років 7,6 % колишніх співробітників ОВС, від 3 до 5 – 18,5 %, від 5 до 8 – 24,8 %, від 8 до 10 – 14,1 %, понад 10 років – 35,0 %.

Стосовно такого показника кримінально-правової характеристики як судимість, то відповідно до законодавства в установі по виконанню покарань, де проводилися дослідження, можуть утримуватися винятково колишні співробітники правоохоронних органів, які вперше засуджені до позбавлення волі. Тому про наявність у засуджених минулих судимостей, пов’язаних із позбавленням волі, не йдеться. Проте через специфічну службову діяльність окремих категорій засуджених їх кримінальний досвід є досить значним. Так, майже половина усіх злочинів вчинялась обмірковано, у багатьох випадках з попередньою підготовкою плану, підбором потрібних предметів і інструментів, транспорту тощо. У багатьох випадках при вчиненні злочину використовувалась табельна зброя та інші засоби.

У кожному четвертому випадку злочини були вчинені у нетверезому стані. Виходячи з практики, цей показник насправді, мав би бути значно більшим, оскільки непоодинокі випадки, коли не здійснювалась відповідна процедура встановлення факту алкогольного сп’яніння особи, яка чинила злочин.

І все ж, якщо кількість осіб, які вчинили злочини у стані сп’яніння, у структурі загальної злочинності складає 17,8 %, то таких випадків серед співробітників ОВС зареєстровано 23,8 %.

Матеріали кримінальних справ та службових розслідувань свідчать, що в тих справах, де мала місце втрата табельної зброї, власники, як правило, перебували у стані сп’яніння. Всього в органах внутрішніх справ за останніх п’ять років було зареєстровано 301 випадок втрати табельної зброї. Зазначимо, що, як правило, втраті табельної зброї співробітниками ОВС передує надмірне вживання ними спиртних напоїв.

З кримінально-правовою характеристикою засуджених співробітників ОВС дуже тісно пов’язана їх характеристика під час виконання покарання. Вона складається з таких ознак:

— ставлення до самого покарання;

— поведінка в період відбування покарання;

— дотримання встановленого режиму відбування покарання і наявність стягнень за його порушення;

— ставлення до праці в період відбування покарання тощо.

Найважливішим показником пенітенціарної характеристики засуджених є їх ставлення до призначеного покарання. Ця інформація завжди свідчила про рівень соціально-етичної занедбаності особистості та про ступінь її суспільної небезпеки.

Зазначимо, що колишні співробітники ОВС, перебуваючи у місцях позбавлення волі, формують саме такий же світ та закони співжиття, як і звичайні засуджені, з такою ж ієрархією «авторитетів». В «авторитеті», як правило, перебувають колишні співробітники кримінально-виправної системи, оперативники, співробітники спеціальних підрозділів. На найнижчому щаблі внутрішньої ієрархії місць позбавлення волі перебувають колишні судді та прокурорські співробітники.

Як відомо, діяльність міліції відбувається в умовах складної криміногенної обстановки. Пояснюється це не лише зростанням злочинності, але й значною кількістю посягань на співробітників міліції як у процесі виконання ними службових завдань, так і в зв’язку з правоохоронною діяльністю. Так, з 1991 по 2002 роки при виконанні службових обов’язків загинуло 739 співробітників, з яких 239 безпосередньо при охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю, а 4870 дістали поранення.

Крім цього відомо, що діяльність співробітників міліції характеризується підвищеною стресовістю, часто супроводжується виникненням конфліктних ситуацій, що ставить її у ряд найнебезпечніших професій, оскільки правозастосовча діяльність співробітників зобов’язує їх до різного роду ризикованих втручань і дій.

Тому, на наш погляд, окремому науковому дослідженню підлягає і така особливість особистості співробітників ОВС, як їх віктимність, тобто підвищена здатність в силу певних фізичних і моральних якостей за відповідних об’єктивних обставин ставати жертвою протиправного посягання. Безумовно, багато злочинів, вчинених співробітниками ОВС, прямо чи опосередковано пов’язані саме з цим аспектом. Тому певна категорія злочинців із числа колишніх співробітників правоохоронних органів одночасно виступає як жертвою власної службової діяльності.

Завершуючи аналіз структури особистості співробітника ОВС, який вчинив злочин, можна стверджувати, що особистість співробітника ОВС, який вчинив злочин, це сукупність соціально-психологічних властивостей, що обумовлюють вчинення протиправних дій особами, наділеними особливими повноваженнями по охороні громадського порядку, прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, попередженню та припиненню злочинів та інших правопорушень, розслідуванню злочинів і розшуку злочинців.

Типологія та мотивація співробітників ОВС, що вчинили злочини

Діяльність, спрямована на попередження злочинності, багато в чому залежить від типології особи. За К.Є. Ігошевим, є типологія особи один з методологічних принципів аналізу особистості [16]. Типологія є тою основою, на якій ґрунтуються методика прогнозування індивідуальної злочинної поведінки і застосування диференційованих та індивідуалізованих заходів профілактичного впливу.

Типологія використовується з метою порівняльного вивчення найсуттєвіших відмінних ознак тих чи інших об’єктів, у нашому випадку – співробітників ОВС, які вчинили злочини. Потреба визначення типології особистості злочинця виникає у зв’язку з важливістю систематизації різних властивостей і ознак такої особистості з метою побудови узагальненої моделі. Моделі ж, у свою чергу, не лише характеризують найсуттєвіші властивості і ознаки певних типів злочинців, але й “дозволяють передбачати злочинну поведінку індивідів, близьких за своїми характеристиками моделі, що описується” [34].

Правильна науково обґрунтована типологія дозволяє не лише глибше вивчити особистість злочинця, але й на підставі такого вивчення удосконалювати систему заходів профілактичного характеру для попередження тих чи інших злочинних проявів. Зазначимо, що до сьогодні у кримінології висловлювались різні думки з приводу типології і близької до неї класифікації злочинців. Так, одні автори, вивчаючи особистість злочинця, ведуть мову про класифікацію злочинців, виділяючи в ній угрупування і типологію злочинців [36]. Типологія розглядається ними як вид класифікації. Інші ці поняття не розмежовують і розглядають їх як тотожні [35]. Треті проводять чітку межу між поняттями типології і класифікації [59].

Типологія є класифікацією предметів чи явищ за спільністю певних ознак [55]. При цьому не можна не погодитися з тим, що у порівнянні з класифікацією типологія перебуває на вищому рівні абстракції. Її базисом є властивості, що існують об’єктивно і визначають в кінцевому підсумку характер розвитку цих явищ. Типологія фіксує головне, без чого не має і не може бути особистості злочинця, розкриває внутрішні стійкі зв’язки між суттєвими ознаками і тим самим сприяє виявленню закономірностей, властивих злочинцю як типу [16].

У спеціальній юридичній літературі можна зустріти безліч варіантів типології злочинців. У залежності від критеріїв типологізації, усі відомі типології поділяють на три групи. Перша група поділяє злочинців у залежності від характеру індивідуально-мотиваційних властивостей, що виявляються у злочинній поведінці (корисливі, насильницькі, необережні тощо). Друга — у їх залежності від ступеню вираження криміногенного ураження особистості (криміногенний і нестійкий типи злочинців). Підставою віднесення злочинців до третьої типології є соціальна спрямованість особистості (професійний, звичний, випадковий типи злочинців) [66].

Прогресуючі негативні тенденції злочинності співробітників ОВС і багатий емпіричний матеріал дозволив деяким авторам звернути увагу на особливості особистісних властивостей і ознак співробітників правоохоронних органів, які вчиняють злочини, і вичленити їхні типи.

Так, О.М. Юцкова пропонує умовно виділити три типи співробітників правоохоронних органів, які вчинили злочини, використовуючи як критерій розподілу комплекс їх особистісних рис. Розгляд особливостей особистості цієї категорії злочинців має, на її думку, враховувати ступінь професійної деформації і залежність від впливу об’єктивних причин злочинності. Перший тип характеризується достатньо рівним плином служби протягом тривалого часу, але з певного моменту з боку співробітника починають спостерігатися порушення службової дисципліни, в результаті чого до нього застосовуються заходи дисциплінарного впливу, накладаються на нього стягнення. Непоодинокі випадки, коли такі співробітники починають зловживати спиртними напоями, демонструвати злочинну поведінку. Стаж практичної діяльності цієї категорії співробітників, як правило, перевищує вісім років, що дає підстави стверджувати про наявність певних “симптомів” поступової професійної деформації.

Другий тип складають особи, які мають практичний стаж роботи в правоохоронних органах від п’яти до восьми років. Для них характерна нижча моральна і психологічна стійкість стосовно сприйняття негативних цінностей і норм моралі, які неминуче супроводжують період інтенсивного реформування суспільства.

Третій тип представлений особами з мінімальним стажем практичної діяльності в органах внутрішніх справ. Їм властива орієнтованість на вчинення посадових і інших злочинів та набагато менша морально-психологічна стійкість [66].

Коротка характеристика описаних вище типів, на наш погляд, не може бути повністю узята за основу. Вивчаючи особистість співробітника ОВС, який вчинив злочин, варто взяти до уваги, що сьогодні не виявлений якийсь особливий її тип, оскільки як розглянуті суб’єкти, так і форми їх злочинних проявів надзвичайно різноманітні. Тим часом, з огляду на особливості цієї категорії злочинців, їх можна класифікувати, узявши за основу стійкість антигромадської спрямованості особистості. Це дозволить не лише знайти і вичленити в злочинцеві щось типове, але й дасть збалансовану уяву про характер, мету та зміст мотивів злочинної поведінки.

Слід зазначити, що загальна типологія особистості співробітників ОВС, які вчинили злочини, в українській (та пострадянській) кримінології майже не проводилася, за винятком спроб, зроблених у Росії. Виходячи з класифікації визначених кримінологом С.О. Алтуховим блоків “міліцейських” злочинів, а також їх складових, він поділяє злочинців на “службістів” та умисних загальнокримінальних злочинців [21].

У першій групі він виділив такі типи як “азартні силовики”, “хабарники”, “кар’єристи”. Серед осіб, які вчинили загальнокримінальні злочини – “перевертнів” і “випадкових” злочинців. Такий поділ, на його погляд, не лише відображає причини індивідуальної злочинної поведінки, їх специфіку, але й дає можливість для нейтралізації криміногенних факторів і проведення профілактики злочинів, що вчиняються співробітниками ОВС [58].

В своїй роботі автор проводить типологію особистості злочинців у залежності від видів злочинів (пов’язаних із службовою діяльністю, чи не пов’язаних з нею). Але при цьому залишається не зовсім зрозумілим – за якою конкретною ознакою була здійснена ця типологія. При цьому виділення такого типу як “перевертні” пов’язане, на наш погляд, не стільки з науковим, скільки з ідеологічним характером оцінки особистості злочинця.

Досягнення сучасної психології свідчать про те, що основним стимулом людської діяльності є мотив. Саме в ньому відображається те, заради чого вчиняються ті чи інші діяння. Діяльність людини, як правило, полімотивована, тобто визначається низкою мотивів, які є нерівнозначними. Одні з них є провідними, основними, а інші виступають у ролі додаткових, супутніх. Отже, особистість найбільше відображена в мотиві, а тому буде справедливим твердження, що вона саме така, який мотив її поведінки.

Виходячи з цього, мотив злочинних діянь був узятий нами як основна ознака для типології особистості категорії злочинців, яка досліджувалась. У мотиві, як зазначав К.Є. Ігошев, фіксується соціальна позиція, яку займає особистість у тій чи іншій конфліктній ситуації, що передує вчиненню небезпечного для суспільства діяння [16]. Крім цього, визначення типології за цією підставою дозволяє виділяти типи злочинців у залежності від вчинених злочинів, а саме “професійних” і “загальнокримінальних”.

Злочин являє собою один із специфічних видів свідомої людської діяльності, тобто вольовий акт, що зумовлює мету, вибір засобів, мотив і оцінку дій [44]. У цьому він складає найважливішу характеристику суб’єкта злочину як особистості, її свідомості і психіки. Тому розкрити особливості злочинів, які вчиняють окремі співробітники ОВС, неможливо, якщо детально не вивчити мотиви, що обумовили їх злочинну поведінку. Дослідження саме мотиву злочинної поведінки відповідає на запитання, чому людина обрала для себе правомірний чи неправомірний спосіб життя? Умисно опускаючи деякі відмінності, можна стверджувати, що в юридичній літературі мотив розглядають як безпосередню причину злочину і розуміють під ним внутрішнє спонукання, яким керується людина, коли вчиняє злочин [43].

Мотив також можна визначити і як основний структурний елемент мотивації в генезисі злочинної поведінки. З огляду на це, справедливим вбачається зауваження В.В. Лунєєва, що мотиваційна сфера є “центром” внутрішньої структури особи, яка інтегрує її активність [44]. У цьому розумінні мотив відіграє важливу роль у процесі реалізації психічної детермінації злочинної поведінки, яким обумовлюється вибір варіантів поведінки та формування мети при вчиненні злочину.

От чому для розуміння соціальної природи і соціально-психологічної характеристики злочинця, як типу, надзвичайно важливі виявлення і аналіз мотиваційної сфери його суспільно небезпечної діяльності. Цей аналіз допомагає розкрити і соціальний зміст особистісних рис злочинця як типу, і детермінанти злочинної поведінки, і найтиповіші властивості соціально-психологічного механізму злочинної діяльності.

Як вже зазначалося, важливою характеристикою особистості злочинця виступає мотив злочину. Ширшим, ніж мотив, є поняття “мотивація”. У психологічній і кримінологічній літературі однозначного розуміння мотивації злочинних дій ще не досягнуто. Одні вчені визначають її як сукупність мотивів, інші – як метод самоврядності особистості через систему стійких спонукань, тобто через мотиви [53].

На думку Р.Р. Романова, термін “мотивація” може означати процес формування мотиву [63]. Про це ж пише й В.Д. Филимонов, визначаючи мотивацію як процес визначення особистістю характеру і спрямованості поведінки, процес формування мотиву, що є результатом цього процесу. Рівнозначним мотивації поняттям, на нашу думку, є поняття мотивування злочинних дій. Під ним розуміється раціональне пояснення суб’єктом злочину своєї поведінки, обставин, які спонукали його до вибору цієї дії. Отже, саме мотив виступає своєрідним “рушієм” будь-якої діяльності, виражає ставлення злочинця до суспільства, інших громадян, до закону.

Серед дослідників, які вивчали проблему вчинення злочинів співробітниками ОВС, не досягнуто єдиної думки про мотиви їх вчинення. Наприклад, С.А. Алтухов, розглядаючи вчинені злочини у сфері службової діяльності та злочини проти правосуддя, говорить про те, що вони вчиняються як без негідної мотивації, так і з негідною мотивацією. При цьому автор не розкриває, що треба розуміти під негідною мотивацією. Найвірогідніше, під цим автор розуміє корисливі спонукання співробітників [21].

У свою чергу, Н.В. Тарасов виділяє такі мотиви, як “не було іншого виходу”, “упевненість у безкарності і вседозволеності”, “фінансові проблеми і соціально-побутова невлаштованість”. Важко погодитися з думкою автора про те, що зазначені фактори є мотивами вчинення злочину [61]. На наш погляд, вони є умовами, що сприяють вчиненню винними злочинів, але ніяк не їх мотивами. Мотиви злочинів формуються і утримуються у свідомості винних і саме вони визначають спрямованість та характер їхніх дій – корисливих, насильницьких чи інших, а названі обставини лише прискорюють, служать своєрідним каталізатором для реалізації цих дій.

Позиція Ю.О. Мерзлова є НАЙПОСЛІДОВНІШОЮ. Він виділяє такі мотиви злочинних дій співробітників ОВС: 1) кар’єристські; 2) відомчо-корпоративні; 3) статусно-виконавчі; 4) службово-корисливі; 5) ідейні [48].

Перші три види мотивів пов’язані як з недоліками функціонування усієї правоохоронної системи, так і з мотивами колективізму, що завжди схвалювались у будь-якому соціумі. Стосовно службово-корисливих мотивів, зауважимо, що за останні роки в Україні набуває поширення тенденція неухильного зростання корисливих мотивів посадових злочинів. Серед найвагоміших причин цього – погіршення матеріального становища співробітників ОВС, неадекватність розміру грошового утримання інтенсивності фізичних, психічних і часових навантажень, що супроводжують його повсякденну діяльність, деформація ціннісних орієнтирів, які визначають шляхи досягнення соціальних ідеалів. В основі цієї мотивації лежать користолюбство, прагнення до власної вигоди і наживи, здирство і зажерливість, культ грошей та матеріальних цінностей, жадоба накопичення. Причому, для досягнення цієї мети на озброєння беруться будь-які засоби, у тому числі й далекі від моральності і пристойності. Службово-корислива мотивація характеризує ті посадові злочини співробітників ОВС, які вчиняються через корисливі спонукання або з корисливою метою.

Зазначимо, що на співробітників ОВС, які мають досить виражені корисливі мотиви в поведінці, в останні роки, що характеризуються складними соціально-економічними умовами життя, роблять певну ставку кримінальні структури з метою їх залучення на свій бік для розширення своїх можливостей у своєчасному отриманні інформації про оперативне реагування та дії правоохоронців. Для вирішення цього завдання застосовуються не стільки насильницькі методи чи погрози фізичної розправи стосовно співробітників чи їх близьких, скільки привабливі обіцянки про отримання компенсації за послуги та підкуп. Представники криміналітету добре розуміють, що встановлення сталих контактів з такими співробітниками значно спрощує активну протидію правоохоронним структурам і практично набуває формули “товар – гроші – товар”. У злочинців службово-корисливого типу не виникає серйозних внутрішніх протиріч, відсутні стримуючі морально-етичні установки. У практиці відомі непоодинокі факти, коли кримінальні угруповання, всебічно вивчивши особистість співробітника міліції, корисливої спрямованості, беззастережно пропонують йому виконувати для них роботу за обопільно визначену суму винагороди. При цьому гарантуються конфіденційність, надійність і конспіративність взаємин.

Ідеологія ж мотивації таких співробітників характеризується негативним ставленням до суспільних та загальнолюдських цінностей, державних інституцій, економічного ладу, способу життя. В основі мотиваційної сфери лежать деформовані ціннісні орієнтири, надмірно високі соціальні потреби та антисоціальна поведінка. Особливими рисами та симптомами, характерних для особистості службово-корисливої спрямованості, є відсутність глибоких інтересів позитивного характеру, прояви соціального паразитизму, чітко виражена антисоціальна спрямованість особистості, стійкість та переконаність у своїх низьких “принципах”, що іноді доходить майже до фанатизму. Як правило, співробітникам цього типу властиві сформованість і продуманість тактичних прийомів злочинної діяльності. Особи з такою мотивацією здебільшого виступають у ролі керівників або найактивніших і ініціативних учасників організованих злочинних угруповань.

На нашу думку, серед мотивів злочинів загальнокримінальної направленості, вчинених окремими співробітниками ОВС, найпоширенішими є: 1) корисливість; 2) прагнення до демонстрування своєї зверхності над іншими людьми; 3) хуліганські мотиви; 4) помста або ревнощі; 5) легковажно-безвідповідальні мотиви.

Слід зазначити, що зроблений аналіз мотиваційної сфери співробітників ОВС, скоївших злочини, носить трохи умовний характер, тому що він не може охопити розмаїття мотивів їх злочинної поведінки.

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ
СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА

Кримінологічні попередження злочинів загального характеру

Актуальною проблемою вбачається посилення цілеспрямованої розробки проблематичних питань соціально-правового і кримінологічного наукового мислення, з урахуванням нових завдань і умов діяльності ОВС, негативного і позитивного досвіду попередження злочинів та інших правопорушень з боку окремих їх співробітників та концентрація уваги на формуванні кримінологічного мислення щодо цієї проблеми, на чіткому визначенні компетентного кола суб’єктів і учасників профілактичної діяльності.

Суттєве значення має те, що до цієї проблеми треба підходити як до реального явища, яке має свою природу, а не як до тимчасового прояву у специфічній сфері діяльності і особливих правовідносин. Тому важливо з цього приводу мати не побутове, а професійне кримінологічне мислення, яке співіснує з правовими феноменами і в процесі цієї взаємодії забезпечує реалізацію профілактичної діяльності, враховуючи специфіку і особливу систему правового регулювання та взаємовідносин. Особливу увагу в цій діяльності треба приділити розгляду самого процесу попередження злочинів у середовищі співробітників ОВС у динаміці, з урахуванням умов функціонування об’єкту, його позицій, учасників, справжніх причинно-наслідкових зв’язків, реальних протиріч, що мають місце у самій системі та за її межами у суспільстві. У тому числі мусять братися до уваги особливості соціальної структури населення, неспівпадання інтересів окремих співробітників з інтересами системи, у якій вони працюють, а також з інтересами різних соціальних груп, які поповнюють склад ОВС. Не слід забувати і про визначення справжніх пріоритетів запобіжного впливу як соціального, так і спеціального характеру та засобів попередження не виключаючи методів переконання, виховання, а за потреби – і примусу. Розробка методик організації, планування та реалізації на практиці профілактичного впливу, своєчасне розпізнавання і виявлення проблемних ситуацій, прогнозування та вибору способів проведення запобіжних заходів, поетапне вирішення прикладних завдань теж дасть свої позитивні наслідки.

Для глибокого вивчення проблеми попередження злочинів серед співробітників ОВС, є потреба розглянути та проаналізувати точки зору вчених та практиків на цю проблему. Литвак О.М. вважає, що попередження злочинності розглядається як система заходів, що їх вживає суспільство для того, щоб стримати її зростання і, по можливості, знизити реальний рівень шляхом усунення і нейтралізації причин та умов, що їй сприяють, (профілактика), чи через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів. При цьому він розмежовує загальносоціальне попередження із спеціально-кримінологічним попередженням та репресивною діяльністю держави щодо подолання злочинності. Одночасно підкреслює якісні відмінності попереджувальної діяльності, яка орієнтується на досягнення мети без застосування примусу [28]. Протилежну думку стосовно розширення кола суб’єктів попереджувальної діяльності має В.В. Голіна, який розглядає спеціально-кримінологічне попередження злочинів як сукупність самостійних, але внутрішньо пов’язаних між собою і доповнюючих один одного напрямів боротьби зі злочинністю, змістом яких є діяльність державних органів, громадських організацій і громадян у розробці та реалізації заходів, спрямованих на попередження виникнення, обмеження, усунення криміногенних явищ і процесів, що створюють злочинну детермінацію, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки. Зокрема він вважає, що суб’єктами спеціально-кримінологічного попередження злочинів є законодавчі, виконавчо-розпорядчі, державні координуючі, правоохоронні та правозастосовчі органи, органи державного, культурно-виховного і господарського управління, навчальні, медичні, релігійні й інші органи, організації та установи, воєнізовані формування, громадські організації, рухи, фонди, соціальні групи, об’єднання громадян, батьків, родичі, сусіди тощо [46]. А з позиції В.Д. Малкова і А.Ф. Токарєва попередження злочинів розглядається в широкому (загальносоціальному) і вузькому (спеціально-кримінологічному) аспектах, де загальносоціальним попередженням вважається функціонування усіх позитивних соціальних інститутів (економічних, політичних, виховних, ідеологічних тощо), потенціал яких реалізується опосередковано. До того ж загальносоціальне попередження слугує основою, фундаментом спеціально-кримінологічного (спеціального) попередження, тобто заходів, прямо і безпосередньо спрямованих на виявлення на ранніх стадіях процесів формування злочинної поведінки та недопущення злочинів. І, як справедливо вважають ці автори, чим досконаліше загальносоціальне попередження злочинів, тим у подальшому звужується поле діяльності для їх спеціально-кримінологічного попередження. Водночас автори висловлюють точку зору на спеціально-кримінологічне попередження злочинів як на діяльність спеціальних державних і недержавних органів, а також їх представників, спрямовану на виявлення і усунення детермінантів злочинів, здійснення позитивного регулюючого впливу на осіб з кримінально-орієнтованим способом життя і поведінки, з метою добровільної відмови на замах, готування чи припинення незакінченого, триваючого чи продовжуваного злочину [46].

Входячи з поняття попередження злочинності як однієї з найважливіших галузей соціального регулювання, управління і контролю, що забезпечує упорядкованість суспільних відносин шляхом недопущення небезпечних посягань на них як складного комплексу різноманітних заходів упереджувальної дії на все, що породжує, відтворює злочинність як соціально негативне явище, визначає її тенденції, якісні та кількісні характеристики відповідно до рівня, масштабу, змісту, стадій та інших підґрунть і ознак, на нашу думку, можна виділити різноманітні види і форми цієї діяльності, серед яких – попередження злочинів, що вчиняються співробітниками ОВС.

У зв’язку з цим варто констатувати численні різновиди попереджувальних заходів, що являють собою найдієвіший шлях боротьби зі злочинністю. Увесь їх арсенал дозволяє виявляти, нейтралізувати та блокувати витоки злочинної діяльності з метою недопущення настання небезпечних і шкідливих наслідків. Як зазначає А.І. Алєксєєв, “попередження злочинів дає можливість вирішувати завдання боротьби зі злочинністю найгуманнішими способами, з найменшими втратами для суспільства, зокрема без включення на “повну силу” складного механізму кримінальної юстиції і без застосування такої гострої форми державного примусу, як кримінальне покарання” [37].

На наш погляд, саме такі позиції повинні підтримуватись і впроваджуватись у попереджувальну діяльність серед співробітників ОВС України.

Таким чином, загальне попередження злочинності серед співробітників ОВС мусить розглядатися в контексті загальносоціальних заходів як система дій, спрямована на усунення процесів детермінації, що впливають на все населення та поділяються за різними соціальними, економічними та іншими критеріями і збільшують імовірність злочинної поведінки групи населення чи окремих громадян, які підпадають під їх вплив.

Розглядаючи спеціально-кримінологічні заходи попередження злочинності серед співробітників ОВС, слід сказати, що на відміну від загальносоціальних, вони здійснюються більш конкретно та спрямовано. Передусім, вони вирішують завдання усунення, мінімізації або в цілому нейтралізації криміногенних факторів. Спеціальна визначеність для виявлення і усунення причин є основною ознакою. Поряд з цим спеціально-кримінологічні заходи попередження містять у собі такі додаткові засоби недопущення кримінально-караних діянь, як добровільна відмова від задуманого чи припинення розпочатого злочину. Вони мають часові рамки, локалізовані у часі та просторі, природно доповнюють і конкретизують загальносоціальні заходи.

Певна протидія вчиненню злочинів співробітниками ОВС здійснюється з боку так званих неспеціалізованих суб’єктів попередження — законодавчої та виконавчої влади, її структурних органів та установ, а також органів судової влади та інших органів державного контролю тощо. Усі вони в межах своєї компетенції здійснюють функції державно-правового управління системою МВС і безпосередньо на різних рівнях проводять цілеспрямовані заходи попередження злочинності в цілому в різних суспільних інституціях, у тому числі і в органах внутрішніх справ. До даного виду суб’єктів попередження також можна віднести і різноманітні формування та об’єднання громадян, які теж можуть здійснювати виховно-профілактичну роботу. А особливу роль у цій сфері попередження відіграють суди. Вони виявляють причини і умови вчинення злочинів співробітниками ОВС, реагують на факти невиконання їх обов’язків, оцінюють стан і ефективність профілактичної роботи безпосередньо в системі МВС з точки зору законності, повноти і своєчасності.

При виявленні фактів ігнорування відповідних документів чи приписів щодо вжиття конкретних заходів суд виносить окремі ухвали (постанови) на адресу керівників ОВС чи їх окремих підрозділів або служб.

До числа спеціалізованих суб’єктів попередження злочинів серед співробітників ОВС, на наш погляд, можна віднести лише суб’єкт із числа владних державних структур. Ці висновки випливають передусім з того, що самі органи внутрішніх справ та їх співробітники за специфікою своєї служби теж є державними суб’єктами попередження злочинності, а тому здійснювати цю діяльність стосовно їх самих на достатньому професійному рівні можуть лише уповноважені державою органи, організації та установи, компетентні вирішувати ці завдання і які мають на це визначене законом право. Для цих компетентних органів попередження злочинів в цілому, у тому числі й серед співробітників ОВС, є або основною, або однією із основних (профілюючих) функцій, виконанням яких вони професійно займаються. Це передусім правоохоронні органи, що здійснюють контроль і нагляд за виконанням законів і підзаконних актів у системі ОВС, у встановленому законом порядку реагують на факти їх порушення, притягують до відповідальності винних осіб з числа співробітників ОВС, виявляють причини та умови злочинності в системі і здійснюють заходи їх усунення.

З практичної точки зору значимішими етапами попередження злочинів варто вважати ті, які у відповідності із розвитком криміналізації співробітників і її конкретними проявами являють собою дієві контрзаходи протидії заходам на етапах профілактики, відвернення та припинення злочинної діяльності.

З цієї точки зору — профілактика злочинної поведінки серед співробітників ОВС являє собою заходи по виявленню та усуненню причин, умов, обставин та факторів, інших детермінант злочинності в специфічному, чітко рекомендованому щодо своїх дій, середовищі співробітників ОВС.

З урахуванням специфіки попереджувальної діяльності в середовищі співробітників ОВС та специфіки діяльності суб’єктів попередження потрібно розробляти організаційно-управлінські, оперативні, виховні та інші напрями попередження злочинів у системі.

Виходячи із завдань попереджувальної роботи, що випливають з головної мети боротьби зі злочинністю, а саме – забезпечення стабілізації, стримування і в подальшому – суттєвого її скорочення, вона залишається одним з основних напрямів роботи з кадрами ОВС.

Розглядаючи проблему зниження та створення передумов для повного усунення з діяльності системи МВС злочинних проявів, потрібно мати на увазі її повну залежність від здійснення послідовних заходів попереджувального характеру, що мусять забезпечуватися на загальнодержавному рівні. У першу чергу йдеться про важливість досягнення державою позитивних зрушень у соціально-економічній сфері країни, забезпечення жорсткого державного та громадського контролю за дотриманням усіма державними і недержавними інституціями прав і свобод людини, проведення комплексу виховних, освітніх, культурно-просвітницьких та інших заходів гуманітарної сфери, спрямованих на формування у суспільстві законослухняності, потреби громадян у безумовному дотриманні моральних і правових норм, послідовне втілення у життя цієї політики. Взяті у сукупності названі завдання по-суті складають основу загальної профілактики злочинів в органах внутрішніх справ і передбачають створення передумов, потрібних для усунення безпосередньо в системі кримінальної юстиції підґрунтя виникнення криміногенної поведінки.

До основних напрямів загальної профілактики в системі МВС треба віднести такі заходи, як соціально-економічні, що передбачають здійснення загальнодержавних програм, спрямованих на підвищення матеріального добробуту співробітників, культурно-освітні, які спрямовані на підвищення культурного та освітнього розвитку суспільства в цілому та співробітників ОВС зокрема, забезпечення дотримання прав і свобод людини у суспільстві, створення умов для прояву громадської активності членів суспільства, розширення можливостей впливу сім’ї на виховання особистості тощо. Ця група заходів має велике значення для подолання злочинності серед співробітників ОВС, оскільки тісно пов’язана з вирішенням проблем підвищення їх матеріального добробуту та посилення соціального захисту. Ігнорування ж питань забезпечення відповідного освітньо-культурного рівня, формування високої моральності та самосвідомості співробітників системи МВС може призвести до втрати ними таких важливих рис, як почуття колективізму, взаємодопомоги, поваги до людей, готовності до самопожертви в ім’я захисту їх прав і законних інтересів.

Здійснюючи загальні попереджувальні заходи, варто визначитися з пріоритетними напрямами та тактикою їх реалізації. Без подолання реальних причин і умов, які продукують злочинність у середовищі співробітників ОВС, намагання вирішити цю проблему окремими разовими “кампаніями” чи поверховими заходами позитивних результатів не матиме. У сфері цього виду попереджувальної діяльності треба враховувати діалектику взаємодії таких відомих філософських сентенцій як “свідомість визначається буттям” і не менш значуще зворотне – “буття залежить від свідомості”. Ці точки зору ґрунтовно розглядаються В.М. Кудрявцевим [37] та Г.А. Аванесовим [17].

Одним із найважливіших завдань попередження є нейтралізація усього ланцюга взаємодії причинних зв’язків між негативною об’єктивною дійсністю та її суб’єктивним сприйняттям, що охоплює не лише співробітника ОВС, але й малі і значніші групи співробітників системи МВС і сприяє вчиненню ними злочинів чи інших правопорушень.

Першочерговим напрямком у цій сфері, зокрема, є подолання кризових явищ у владі, наявність яких веде до некерованості та дезорганізації усіх соціальних інститутів та систем у тому числі й МВС, протиріч між суспільством і державою, а також у самій державній системі (надмірна бюрократизація державного апарату, розростання його чисельності, корумпованість чиновників, нехтування ними інтересів державної служби тощо).

Втілення у життя усіх наведених напрямів попереджувальної діяльності дасть реальну можливість поглибити протидію криміналізації системи МВС, сприятиме недопущенню злочинних проявів з боку окремих співробітників ОВС.

Розглядаючи питання виявлення і подолання факторів та обставин, що негативно впливають на криміногенну ситуацію в середовищі ОВС, та засобів протидії їм, треба мати на увазі такі значущі, на наш погляд, елементи, як активність і реакцію держави, її владних структур на злочинність як суспільну проблему. Мається на увазі не завжди адекватне реагування вищої ланки органів влади на злочинні прояви в плані забезпечення принципового наступу на злочинність і державного підходу до реалізації політики у цій сфері суспільних відносин.

Як зазначає В.П. Бахін, в Україні зареєстрований досить високий показник вкрай негативної оцінки населення діяльності держави у сфері боротьби зі злочинністю”. За результатами опитування позитивну оцінку дали лише 2,6 % респондентів, задовільну – 21,3 %, незадовільну – 47,5 % і вкрай негативну – 28,6 %. [24]

Також було вивчене ставлення до цієї проблеми колишніх співробітників ОВС, засуджених за вчинені злочини. Вкрай негативну оцінку діяльності держави по боротьбі зі злочинністю дали 45,3 % опитаних, що значно перевищує відповідні показники, отримані при опитуванні населення. Зокрема це пояснюється самими ж засудженими як наслідок непослідовної державної політики з протидії злочинності, в результаті чого постраждали і вони. При цьому наголошувалося на недоліках державного регулювання в цій сфері суспільних відносин – від глобальних – відсутність цілеспрямованої предметної діяльності державних органів по боротьбі зі злочинністю, до особистих (приватних), але надзвичайно важливих для кожної конкретної особи, зокрема – несвоєчасна виплата грошового утримання, крім цього:

а) різке підвищення професійного рівня злочинців та значно краща їх технічна і бойова оснащеність;

б) корумпованість державних структур зі злочинними угрупованнями;

в) вкрай низький рівень матеріально-технічного забезпечення правоохоронних органів;

г) наявність у високих посадових осіб не передбачених чинним законодавством привілеїв, недотримання ними законів, продажність тощо.

За даними дослідження В.Я. Горбачевського (були опитані начальники відділень, відділів, управлінь по боротьбі з економічною злочинністю районного, міського та обласного рівнів, а також співробітники підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, керівні співробітники служби карного розшуку, податкової міліції, слідчих апаратів тощо – всього 1030 осіб). На наявність корупції в районі чи місті вказали від 77,5 % до 83,9 % опитаних. Одним із найвагоміших недоліків у системі МВС більше половини назвали “офіційну” комерціалізацію забезпечення діяльності правоохоронних органів, на що штовхає вкрай низьке їх фінансування (хоча дехто відмітив “комерціалізацію” як позитивний фактор).

Тому варто підтримати думку авторів, що в країні потрібно досягти реального (фактичного) стану рівності усіх без винятку перед законом, усунути саму можливість користуватися “винятковістю” свого становища, спираючись на високе посадове місце, багатство чи належність до певної владної структури тощо [15].

Під час здійснення загально-профілактичних заходів протидії криміналізації ОВС поряд з названими раніше заходами треба звернути увагу на постанову Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 року №1120 “Про стан виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки” [12]. В цьому документі, зокрема, сформульовані вимоги до МВС щодо недопущення посадових злочинів, більшої активної протидії організованій злочинності та корупції в державних органах, у тому числі в органах внутрішніх справ. Урядом також вказано, що сьогодні профілактичні заходи ще не повністю задовольняють вимоги Указів Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376 та від 18 лютого 2002 року № 143, якими визначені першочергові завдання щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян.

Важливою вимогою цієї постанови до МВС України є невідкладна розробка пропозицій стосовно внесення змін і доповнень до Закону України “Про міліцію” у зв’язку з прийняттям нових законодавчих актів, зокрема Закону України “Про попередження насильства в сім’ї” [8].

Своєрідним загально-профілактичним засобом протидії правопорушенням у системі МВС є відповідні рішення колегії міністерства. В якості прикладу боротьби з фактами порушень та тиску на слідчі органи МВС у сфері здійснення досудового слідства може бути рішення колегії МВС від 19 липня 2002 року №8/КМ. Зокрема в ньому зазначається потреба удосконалення слідчої роботи і недопущення правопорушень у цій сфері.

Колегією наголошувалось, що останні два роки слідчим підрозділам майже не виділялась передбачена табельною належністю криміналістична техніка, у більшості слідчих відсутні окремі робочі кабінети та автономні номери телефонного зв’язку, мають місце численні випадки порушення законності, дисципліни, вчинення злочинів [13].

Цим питанням був присвячений і наказ МВС України від 26 березня 2002 року № 295 “Про проведення експерименту з апробації нової системи підпорядкування слідчих підрозділів ОВС” [52]. Ним було передбачено з 1 квітня по 31 грудня 2002 року в ГУ МВС, у АР Крим та Київській області, УМВС в Донецькій та Одеській областях встановити підпорядкованість слідчих підрозділів по вертикалі, удосконалити правове забезпечення діяльності слідчих, для чого підготувати відповідні законопроекти про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України, що, в свою чергу, сприятиме усуненню недоліків у роботі, пов’язаних з порушеннями процесуальних термінів провадження по кримінальних справах, недопущенню прихованої тяганини, зловживань та фальсифікації у цій сфері діяльності. Крім того, наголошувалося на потребу серйозного поліпшення кадрового та матеріально-технічного забезпечення і зміцнення професійного ядра слідчого апарату.

У зв’язку з гостротою проблеми соціально-організаційної адаптації молодих фахівців у слідчих підрозділах, підкреслювалась нагальність створення належних умов для продуктивної праці слідчих, усунення недоліків у виховній роботі серед цієї категорії співробітників ОВС. На вирішення цих завдань спрямована Програма заходів щодо удосконалення організаційного, правового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення слідчого апарату ОВС, зміцнення дисципліни і законності в його діяльності на 2002-2005 роки.

В числі передбачених програмою заходів визначені і такі, що спрямовані на викриття і розслідування злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків. З цією метою передбачене проведення двотижневих занять підвищення кваліфікації слідчих, зокрема на базі Національної академії внутрішніх справ України. В подальшому в системі підвищення кваліфікації слідчих запланована розробка і запровадження обов’язкового курсу “Тактика розслідування особливо тяжких справ, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків”, а також розслідування специфічних категорій злочинів (кримінальні вибухи, підпали тощо), порядку взаємодії з правоохоронними органами інших держав під час розслідування кримінальних справ та запровадження ознайомчого курсу щодо обліку злочинів та складання слідчої звітності. Крім цього визначені першочергові завдання поліпшення ресурсного та фінансового забезпечення слідчих підрозділів ОВС і відповідальні за виконання цих доручень органи та посадові особи, затверджені конкретні терміни виконання програми [23].

Запобіганню правопорушень серед окремих співробітників ОВС сприятиме запровадження в практику їх діяльності принципів роботи поліції (міліції) з населенням, сформульованих у цілому ряді міжнародних і внутрішньодержавних нормативних актах – Загальній Декларації прав людини (1948 р.), Договорі про Європейський Союз (1957 р.), Кодексі поведінки посадових осіб щодо підтримки правопорядку (1979 р.), Конституції України, Законі України “Про міліцію” та інших. Як справедливо зазначає М.І Ануфрієв, деяким співробітникам міліції ще властиві зловживання посадовим становищем, невжиття заходів до правопорушників, байдужість, формалізм, помилкова орієнтація окремих служб на широке застосування адміністративних санкцій, що формує атмосферу зловживань і порушень серед особового складу і небажання населення співпрацювати з органами внутрішніх справ [23]. Тому всі ці фактори враховані МВС України у Комплексній програмі кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни на 2001-2005 роки, якою передбачено:

— проведення моніторингових досліджень громадської думки про діяльність ОВС;

— розробка і впровадження правового механізму поновлення порушених співробітниками міліції прав та інтересів громадян, відшкодування персонально завданих ними матеріальних збитків;

— поширення практики прийому громадян в органах внутрішніх справ та безпосередньо за місцем їх проживання, у трудових колективах та громадських приймальнях;

— розробка системи матеріального і морального заохочення… [2].

Суворе дотримання статутних вимог у житті і діяльності служб та підрозділів було і лишається одним із найважливіших організаційних заходів для попередження правопорушень серед співробітників ОВС. Прагнучи до зміцнення службової дисципліни керівник повинен діяти чітко в межах закону і статутних вимог та відповідних нормативних документів МВС. При цьому має суворо дотримуватися правовий статус співробітника, забезпечуватись постійна турбота про його здоров’я, достойні матеріально-побутові умови життя, вивчення і послідовне вирішення їх правомірних потреб, здійснюватися захист від криміногенного негативного впливу і неправомірних дій з боку посадових осіб.

Важливо запровадити дієвий соціальний контроль за умовами проходження служби в органах внутрішніх справ. В числі його основних елементів можна виділити:

— науково обґрунтовані правові норми, що відповідають міжнародним стандартам, і які мають дістати свою реалізацію в законах, статутах, настановах, інструкціях, положеннях і наказах (нормативний елемент);

— реальний і послідовний контроль з боку керівників (начальників) за дотриманням співробітниками цих норм та правозастосовча практика стимулювання і, за потреби, ─ примусу до виконання чинного законодавства (організаційний елемент);

— громадська думка, оцінка і висновки про дотримання діючих норм права, формування в колективах співробітників ОВС позитивних установок на правомірну поведінку і, відповідно, негативного ставлення до неправомірної поведінки (психологічний елемент).

Системне використання цих елементів соціального контролю в зміцненні службової дисципліни, законності і порядку допомагає вирішувати і профілактичні завдання.

Особливе місце в попередженні злочинів, які вчиняються окремими співробітниками ОВС, належить засобам правозастосовчого впливу: дисциплінарним, адміністративним, кримінально-правовим, які не усувають соціальних причин злочинної поведінки, а лише впливають на психіку людей, стимулюючих належну поведінку або погрозою невідворотного покарання утримують від суспільно небезпечних діянь.

Особливо підкреслимо, що за вчинення злочинів чи інших правопорушень винні мусять нести особисту (персональну) відповідальність. Її не можна перекладати на начальників, тим самим провокуючи їх до приховування негативної (у тому числі й злочинної) поведінки підлеглих. Керівник мусить відповідати за прямі порушення, факти умисного потурання чи безконтрольності, але за умови, якщо буде доведена його особиста провина і не інакше як на підставі винесеної судом окремої ухвали. Крім цього рівень відповідальності має бути адекватним об’єктивним і суб’єктивним можливостям керівника.

Відомо, що ефективність попередження злочинів правовими засобами у першу чергу залежить від змісту законів, рівня правозастосовчої діяльності і якості роботи ОВС.

Збалансований розвиток економіки, зміцнення державних інститутів влади, вирішення соціальних проблем і стабілізація політичної ситуації в країні є головним, але не єдиним важелем у боротьбі зі злочинністю, у тому числі в органах внутрішніх справ. Саме взаємозв’язок загальної та спеціальної систем попередження протиправної діяльності мусить бути органічним і послідовним, оскільки неможливо засобами загального попередження вирішити проблему попередження окремих видів злочинів, так само як і лише засобами спеціального попередження неможливо вирішувати завдання подолання загальної злочинності взагалі і злочинності в системі МВС зокрема.

Суспільно-політичні процеси, що відбуваються в Україні з часу проголошення її державного суверенітету, формування незалежної демократичної правової держави вимагають нових підходів до забезпечення виховного впливу на людину, оновлення змісту, форм і методів цієї роботи.

Особливого значення набувають зміст та організація виховної роботи в органах внутрішніх справ. І це не випадково. Сьогодні ще не ліквідовані порушення законності з боку їх окремих співробітників, мають місце зловживання владою, приниження гідності та нехтування правами громадян. Це свідчить про те, що не кожен співробітник є взірцем ввічливості і тактовності, високої культури і чуйності, уважності та неупередженості при спілкуванні з громадянами. Усунення цих недоліків значною мірою визначатиме ставлення населення до системи МВС, позитивно впливатиме на рівень довіри до неї та підтримки суспільством діяльності правоохоронців.

Отже, потреба удосконалення виховного процесу, підвищення дієвості заходів виховного впливу на співробітників, забезпечення участі у цій справі керівних кадрів усіх рівнів, громадських формувань, колективу в цілому є одним із найнагальніших напрямів роботи з співробітниками ОВС.

Заходи виховного характеру являють собою сукупність засобів і способів впливу на свідомість людини при суворому дотриманні конституційних та загальнолюдських прав і свобод особистості. Основа виховання співробітників ОВС з метою попередження злочинів і фонових явищ – формування соціально корисних інтересів і потреб та сприяння якомога повнішому їх задоволенню, надання особам, які вчинили негативний проступок несвідомо чи в результаті допущеної помилки, педагогічної, психологічної чи соціальної допомоги.

Важливим засобом виховного впливу в колективах є особистий приклад керівників та активу громадських формувань у найсуворішому дотриманні чинного законодавства, статутів та відомчих приписів. Тому зміцнення дисципліни і попередження злочинів повинні тісно поєднуватися з рішучим усуненням аморальної і протиправної поведінки посадових осіб.

Базовими документами, що відносяться до системи відомчих нормативних актів, які мають загальнопрофілактичний вплив через певну мережу заходів організаційно-управлінського характеру є Положення про організацію виховної роботи з особовим складом органів і підрозділів внутрішніх справ України та Концепція виховної роботи у вищих навчальних закладах МВС України, Положення про психолого-педагогічне супроводження навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах МВС України і Положення про порядок організації та проведення виховної роботи з перемінним складом вищих навчальних закладів МВС України, якими визначаються стратегічні напрями, мета, завдання і форми виховної роботи, її планування, облік та звітність.

Виховна робота з персоналом системи МВС розглядається з наукових позицій у прикладному її значенні як багатофакторний, диференційований і багатоетапний напрям профілактичної діяльності, що має, по-перше, стримуючий від вчинення протиправних дій попереджувальний вплив на свідомість співробітників; по-друге, створює підґрунтя для формування і закріплення у співробітників стійких стереотипів законослухняної поведінки; по-третє, забезпечує високу громадянську свідомість і відповідальність щодо виконання покладених на них державою і суспільством обов’язків під час проходження служби в органах внутрішніх справ. Аналізуючи зміст виховної роботи з співробітниками ОВС, її складових частин, сформульованих у названих вище нормативних документах МВС, зокрема тих із них, що визначають її як комплекс організаційних, морально-психологічних, інформаційних, педагогічних, правових, культурно-просвітницьких, соціальних заходів тощо, спрямованих на розвиток у співробітників особистої відповідальності за свідоме виконання Конституції та законів України, вірності Присязі, безумовного дотримання Кодексу честі, високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, державного світогляду, засвоєння морально-етичних норм поведінки [26].

Розглядаючи названі питання стосовно змісту та вимог виховної роботи в органах внутрішніх справ, її мети, завдань і способів реалізації автор має намір, спираючись на відповідний аналітичний матеріал проаналізувати та здійснити спробу визначити дієвість виховного впливу на свідомість співробітників у сукупності з іншими напрямами, формами, засобами і методами профілактичної діяльності – саме як запобіжну діяльність протидії злочинним та іншим протиправним проявам серед співробітників ОВС.

Утвердження високої внутрішньої духовності кожного співробітника ОВС, допомога у становленні його як особистості може здійснюватися з допомогою благодійного впливу християнської моралі, Церкви, потенціал яких використовується сьогодні ще не повною мірою. З огляду на історію розвитку суспільства, треба частіше залучати представників різних релігійних конфесій до патріотичного і духовно-морального виховання співробітників ОВС, що значно розширить можливості підвищення авторитету та престижу правоохоронної служби.

Попереджувальний вплив і нейтралізація причинного комплексу, що породжує злочинність деяких співробітників ОВС, мусить здійснюватися на трьох рівнях:

а) на рівні загального, що генерує злочинність в цілому;

б) на рівні особливого, що відрізняється специфічними рисами, характерними саме для злочинів, які вчиняються співробітниками ОВС як специфічними суб’єктами;

в) на рівні індивідуальному (одиничного), де відображається семантика негативних властивостей і якостей особи.

Відомо, що співробітники ОВС, особливо міліції, зазнають порівняно чи не найбільшого впливу частин криміналізованого суспільства, оскільки за специфікою своєї діяльності постійно контактують з представниками злочинного світу. Нестабільність і динамізм соціально-економічної напруги у суспільстві відбиваються на формуванні у частини з них негативних рис, спонукають до перосмислення ціннісних орієнтацій, домінуючих мотивів і “пріоритетів” у гіршому розумінні цього слова. Від цих та деяких інших обставин багато в чому залежить і ефективність службової діяльності співробітника. Отож, розрив між рівнем матеріальної забезпеченості та ступенем соціально-правової захищеності співробітників і значно зрослим службовим навантаженням на них досягає межі, за якою спостерігається висока імовірність психологічного та соціального зриву людини, що за певних обставин трансформується у правопорушення та злочини з боку частини співробітників ОВС. Тому нейтралізація і позбавлення цих негативних факторів у свою чергу сприяє усуненню деформації у свідомості співробітників і проявів їх неадекватної поведінки, що виливається в грубість, брутальність, зневажливе ставлення до затриманих, приниження їх гідності, амбіційність стосовно громадян, та інших відхилень у міжособистісних стосунках.

Значних змін потребує існуюча практика боротьби зі злочинністю в середовищі самих співробітників ОВС. Назріла потреба у додатковому перегляді та удосконаленні системи аналізу і накопичення інформації вчинених злочинів конкретними співробітниками, подолання високої їх латентності.

Серед документів МВС України, які мають загальноспрямовуюче та профілактичне значення для співробітників ОВС, спонукають його до зразкового виконання завдань та досягнення високих результатів правоохоронної діяльності можна назвати “Етичний кодекс співробітника ОВС”, схвалений колегією МВС України 5 жовтня 2000 року №7/КМ/8, Кодекс честі співробітника ОВС України, Звернення колегії МВС України до особового складу органів і підрозділів внутрішніх справ.

Зокрема, положення цих документів сформульовані в межах правового простору, який визначається Конституцією і законами України, враховують інші нормативні акти держави, що регламентують діяльність системи МВС. У них також підтримуються принципи, закладені в Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, Декларації про поліцію, прийнятої Парламентською Асамблеєю Ради Європи 8 травня 1979 року, Європейському кодексі поліцейської етики, прийнятому Комітетом міністрів Ради Європи 19 вересня 2001 року. В кінцевому підсумку вони спрямовані на забезпечення кожним співробітником свідомого дотримання при виконанні службових завдань та в особистому житті вимог Присяги співробітника органів МВС, відповідних своєму статусу та посадовому становищу етичних норм.

Практична реалізація та результативність дії згаданих документів у першу чергу залежить від постійної уваги до втілення їх положень у повсякденне життя керівниками усіх рівнів, передусім демонструючи власний приклад дотримання задекларованих етичних норм та зразкові власної поведінки.

У зв’язку з наявністю злочинності у сфері правоохоронної діяльності, існує нагальна потреба в розробці кримінологічної характеристики особистості злочинця, як злочинця особливого типу – співробітника правоохоронних органів, у тому числі й ОВС. Зокрема А.М. Варигін поділяє співробітників на певні класифікаційні групи (особи, які вчинили посадові злочини і злочини проти правосуддя, а також особи, які вчинили загальнокримінальні злочини) [26].

Для того, щоб здійснювати стримуючий вплив на мотивацію протиправної поведінки співробітників ОВС, потрібно виявити найтиповіші властивості соціально-психологічного механізму цих осіб і розробити найефективніші засоби спонукання їх до прогресивних змін особистості.

Тому при забезпеченні нейтралізації дії конкретних шкідливих мотивів в особистісній сфері співробітника, як наголошує В.В. Лунєєв, політичних, корисливих, насильницько-егоїстичних, анархістсько-індивідуалістських, легковажно-безвідповідальних, боягузницько-малодушницьких [45], варто зважати на специфіку злочинних дій співробітників ОВС, до яких, з точки зору Ю.А. Мерзлова можна віднести кар’єристські, відомчо-корпоративні, статусно-виконавчі, службово-корисливі та ідейні [54].

Усі специфічні мотиви, пов’язані з виконанням обов’язків по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю, можна об’єднати в групу так званих “службістських” мотивів, характерних для злочинів, пов’язаних з перевищенням влади або службових повноважень, прагненням (всупереч власним об’єктивним можливостям і підготовці) виглядати професіоналом, вчинених із кар’єристських спонукань чи небажання ускладнювати стосунки з керівниками або колегами по роботі. Останні мотиви криміногенної поведінки найчастіше проявляються у вчиненні злочинів проти правосуддя: примушуванні давати показання, притягненні завідомо невинного до кримінальної відповідальності, завідомо незаконні затримання, привід або арешт тощо.

Не менш розповсюдженим є корисливий мотив, що демонструє прагнення задовольнити справжню чи уявну потребу в матеріальних благах, внутрішнє бажання особи до незаконного збагачення та отримання незаконної матеріальної чи іншої вигоди [54].

Певні складнощі викликає визначення і подолання мотивів, що виникають раптово при певному збігу обставин. Зокрема, йдеться про демонстрування співробітником органів МВС своєї влади над людьми, приховування ним злочинів, вдаванням до помсти, а також про такі поширені необережні злочини, як порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, які, здебільшого є наслідком невиправданого ризику, бравади, зневажливого ставлення до загальноприйнятих норм безпеки на дорозі.

Варто звернути увагу на наявність проблеми стосовно визначення типології злочинців у сфері правоохоронної діяльності. В кримінології існують різні поняття, погляди і точки зору на питання типології та класифікації злочинців. На наш погляд, класифікація визначається як система підпорядкованих понять (класів, об’єктів) цієї галузі знань, сформована з урахуванням загальних ознак об’єктів та закономірних зв’язків між ними, і яка дозволяє орієнтуватися в множині об’єктів і виступає джерелом їх пізнання.

Попередження злочинів серед співробітників ОВС має здійснюватися, зокрема, з урахуванням особливостей таких їх типів, як “азартні силовики”, “хабарники”, “кар’єристи”, “перевертні”, “випадкові злочинці” (тобто ті, хто намагається пояснити свою криміногенну поведінку тим, що “не мали іншого виходу”, упевненістю в безкарності та вседозволеності, наявністю “фінансових проблем тощо”) [21].

Об’єктами індивідуального попередження серед співробітників ОВС є не лише співробітники, які допустили порушення службової дисципліни та мають відхилення у поведінці, але й імовірні порушники правових норм, тобто співробітники, віднесені до так званих “груп ризику”. Специфічність такого об’єкту попередження і сутність запобіжної діяльності дає підстави іменувати її індивідуальною кримінологічною профілактикою. У свою чергу, в якості її предмету варто визначити головним чином індивідуально-профілактичний вплив, спрямований у першу чергу на усунення чи нейтралізацію причин та умов інших ланок (елементів) причинного сплетіння, наявність яких призводить до вчинення злочину.

Як відомо, особистість співробітника ОВС, стосовно якого здійснюється профілактичний вплив, є головною ланкою в системі пріоритетів кримінологічного попередження.

В коло співробітників, які потребують профілактичного впливу, можна віднести тих, хто:

— має дисциплінарні стягнення, але продовжує допускати порушення;

— вживає спиртні напої у службовий час чи зловживає ними у вільний від роботи час;

— має досвід вживання наркотичних чи психотропних речовин (коли це не викликане медичними потребами);

— допускає невиходи на службу без поважних на те підстав, систематичні запізнення чи інші незначні порушення дисципліни і порядку;

— недбало ставиться до виконання службових обов’язків, несвоєчасно реагує на приписи і розпорядження керівництва та звернення населення;

— зневажливо та зверхньо ставиться до громадян, з якими вступає у правовідносини по службі;

— схильний до перевищення владних повноважень чи зловживань службовим становищем;

— скоїв аморальні вчинки на службі чи в побуті, створював конфліктні ситуації психофізіологічної неврівноваженості, наявності хронічних захворювань тощо;

— негативно ставиться до сім’ї, родичів і близьких, схильний до розпусти;

— має корисливу спрямованість поглядів та вчинків, здатність до зради інтересів служби;

— схильний до кар’єризму, окозамилювання, намагається усіляко догодити старшим начальникам, здобуваючи вигоду для себе, а також інші категорії осіб, перелік яких можна продовжувати в залежності від конкретних ситуацій і обставин.

Потреба забезпечення індивідуального профілактичного впливу в системі МВС зумовлена саме тим, що злочини та інші правопорушення допускаються саме проти тих суспільних відносин, у яких ці особи беруть безпосередню участь, виступаючи гарантами правопорядку і законності і на них розповсюджуються регулятивні, соціально-охоронні і контрольні функції. Тому соціально-правовий статус і функції суб’єктів індивідуальної кримінологічної профілактики мають бути нормативно визначені із чітким розмежуванням компетенції, повноважень, засобів і методів попереджувальної діяльності, а також різновидів підфункцій ( у тому числі організаторських, аналітичних, інформаційних, методичних та інших). Важливим є чітке визначення сфери діяльності кожного із суб’єктів профілактики, дотримання субординації, підпорядкованості і компетенції цих суб’єктів щодо здійснення профілактичних функцій.

Наведений раніше аналіз стану злочинності серед співробітників ОВС свідчить саме про недостатній рівень індивідуального попередження злочинів цієї категорії правопорушників.

Визначення підстав для застосування індивідуальних заходів попередження стосовно співробітників ОВС є обов’язковою умовою цієї діяльності. Визначення кола осіб, стосовно яких виникла потреба в індивідуальному попередженні злочинів, повинне ґрунтуватися на наявності реальних підстав для цієї діяльності, тобто її здійснення, мусить бути обґрунтованим і потрібним [30]. Безпосереднє виокремлення конкретних осіб, пов’язане з прогнозуванням на ґрунті ознак, що складають конкретне значення кримінологічних підстав.

Одним із перших Г.А. Аванесов запропонував у загальному вигляді методику індивідуального кримінологічного прогнозу, яка, на його думку, повинна складати прогностичну модель, побудовану на основі вивчення і узагальнення зовнішніх показників поведінки і внутрішніх мотивів та установок [18].

Конструктивніші й ґрунтовніші розробки у цьому напрямі були здійснені А.П. Закалюком, який визначає методичні принципи прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та методи прогнозування [30]. Це дає можливість творчо використовувати ці методики для кримінологічного прогнозування індивідуальної злочинної поведінки з боку певних категорій співробітників ОВС. Подальша розробка прогностичних моделей та вирішення проблем, пов’язаних з відбором адекватних і зручних для прогнозування ознак (індикаторів), надання їм правильної оцінки за бальною шкалою для здобуття найвірогідніших прогностичних висновків стосовно майбутньої поведінки осіб, які піддавались прогнозу, дає змогу виявити кримінологічне підґрунтя для майбутньої розробки тактики індивідуального попередження злочинної поведінки з урахуванням даних здійсненого прогнозу.

Формування наукових основ тактики індивідуального попередження злочинів як у теоретичному аспекті, так і на прикладному рівні, як зазначає А.П. Закалюк, ще не дістало глибокої системної розробки [30]. Тим більше, вкрай недостатньо розроблені вченими-кримінологами питання, що розглядаються у даній роботі. Тому, розглядаючи ці проблеми в даному контексті, варто погодитися з А.П. Закалюком у тому, що індивідуальне попередження злочинів (у тому числі в середовищі співробітників ОВС), як і інша правозастосовча практика та вся попереджувальна практика в цілому, не може здійснюватися стихійно, безсистемно, а мусить мати свою науково обґрунтовану тактику. Це означає, що з наукових позицій треба вивчити і визначити поняття, сферу дії, підстави, принципи, вимоги і умови здійснення цієї тактики, а також елементи, інтенсивність, черговість, порядок і способи застосування та результативність її практичного втілення.

Крім цього, підкреслимо, що тактика індивідуального попередження злочинів мусить акумулювати та забезпечувати практичне використання багатьох наук (у тому числі й науки управління) і передової практики, добиватися позитивного впливу та змін в об’єкті дослідження, яким у цьому випадку виступає співробітник ОВС, щоб усунути імовірність вчинення ним злочину.

Кримінологічні попередження спеціального характеру

Забезпечення власної безпеки системи МВС як спеціально-кримінологічний засіб запобігання та протидії злочинам, що вчиняються окремими співробітниками ОВС, має за мету усунення такого поступового утворення нового кримінологічного феномену як втягування все більшої кількості державних службовців, у тому числі й правоохоронних відомств, у протиправну (злочинну) діяльність.

Криміналізація правоохоронних органів має своє підґрунтя і закономірний розвиток в умовах ескалації злочинності і функціонування поряд з офіційними структурами «кримінальних спільнот», генератором яких виступає організована злочинність. Тому надзвичайну актуальність і практичну значимість являє собою проблема попередження та подолання злочинності з боку деяких співробітників ОВС як фактора, що певною мірою виступає загрозою національній безпеці країни.

Саме тому спрямованість попереджувальних дій мусить охоплювати і враховувати такі аспекти:

— злочинність осіб, наділених специфічними повноваженнями у сфері охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю, об’єктивно властива усім моделям суспільного устрою;

— сфери і межі діяльності співробітників ОВС надто широкі, багатогранні і різнобічні (попереджувальні, правозастосовчі, оперативно-розшукові, включаючи негласні, тощо);

— зміст і сутність протиправних дій з боку окремих представників правоохоронної системи не вичерпується сферою виконання ними службових завдань;

— владні повноваження співробітників відповідних структурних підрозділів системи МВС в силу своєї специфіки відрізняються гнучкою адаптацією до нових форм і методів злочинних проявів (незаконна участь у підприємницькій діяльності, явне посередництво при вирішенні проблем, що виникають при здійсненні правоохоронними відомствами своєї контрольної функції, вимагання хабара за бажане вирішення певного кола питань, пов’язаних з провадженням по кримінальних справах, об’єднання частини співробітників у групи, які можуть спеціалізуватись як на «розвалі» кримінальних справ, так і на вчиненні злочинів загальнокримінальної спрямованості, передусім за допомогою наявної в органах внутрішніх справ інформації про протиправну діяльність певних структур чи осіб).

Як відомо, суспільство, держава і окремий індивід у контексті всіх його соціальних зв’язків являють собою певну систему. Тому термін «безпека» у цьому випадку має розглядатись як невід’ємна властивість будь-якої системи, що характеризує її цілісність, самостійність та стійкість. Втрата будь-якої із цих ознак неминуче призведе до руйнування чи загибелі системи [22]. Саме з цих позицій можна стверджувати про правомірність і доцільність існування такої категорії як внутрішня безпека ОВС та її забезпечення, що має на увазі досягнення певного рівня захищеності життєво важливих інтересів системи МВС від зовнішніх чи внутрішніх загроз. Тут йдеться про власну (внутрішню) безпеку відомства як про специфічний об’єкт охорони його інтересів. Звідси витікає поняття «забезпечення власної безпеки» в органах внутрішніх справ як заснованої на принципах комплексного підходу програмування та планування діяльності спеціальних суб’єктів (підрозділів внутрішньої безпеки і розслідувань) і апаратів по роботі з кадрами, покликаних забезпечити досягнення такого рівня захищеності життєво важливих інтересів системи МВС, який відповідав би критеріям безпеки і одночасно створював відповідні умови для усунення можливості проникнення в органи внутрішніх справ представників кримінальних структур чи осіб з криміногенною мотивацією, запобігання і протидії протиправній діяльності співробітників ОВС та умовам її виникнення та захисту персоналу системи МВС та їх близьких від кримінальних зазіхань.

Потреба в науковому та правовому забезпеченні власної безпеки обумовлена не лише наявністю негативних тенденцій у динаміці та структурі злочинності серед співробітників ОВС, але й відсутністю всебічно обґрунтованих методичних і практичних рекомендацій з цих питань.

Вимагає глибшої і детальнішої розробки і регламентації проблема пошуку нових та оптимізації чинних шляхів зміцнення дисципліни і законності в органах внутрішніх справ, формування ефективної системи заходів, яка б унеможливлювала випадки, коли частина співробітників ОВС має змогу активно і професійно використовувати знання, навички, зв’язки та інформаційні дані, здобутих в процесі оперативно-службової діяльності, а також табельну зброю, спеціальні засоби, техніку та інші можливості системи для власної протиправної діяльності.

У цьому зв’язку є потреба створити ефективну систему різнопланових прийомів та способів для своєчасного виявлення і усунення фактів прихованої протиправної діяльності з боку частини співробітників системи МВС, особливо злочинів, що мають багатоепізодний характер та пов’язані з діяльністю організованих злочинних груп і забезпечуються чітким розподілом ролей, використанням зв’язків та можливостей впливових посадовців для протидії викриттю протиправної діяльності.

Отже, здійснюючи заходи, спрямовані на зміцнення внутрішньої безпеки системи, потрібно мати на увазі три основних напрями її забезпечення. По-перше, вирішення комплексу завдань (медичних, психологічних, організаційних і оперативно-розшукових), спрямованих на виявлення в процесі формування резерву нового прийому на службу в органи внутрішніх справ кандидатів, які за своїми особистісними якостями і мотивацією до правоохоронної діяльності не відповідають обов’язковим вимогам та стандартам, наявність яких є потрібною для співробітників цього правоохоронного відомства, а також забезпечення активної протидії їх намаганням проникнути в систему кримінальної юстиції. По-друге, це своєчасне виявлення, викриття і припинення фактів злочинної поведінки з боку окремих співробітників органів, а також випадків ініціативного підкупу і залучення до кримінальної діяльності морально не стійких співробітників та намагань криміналітету впливати на співробітників системи МВС, у тому числі й під час службових та побутових стосунків. По-третє, це активна протидія поширенню дезінформації, застосуванню шантажу чи інших методів і засобів дискредитації співробітників, загрозі фізичного усунення чи застосування психічного та фізичного тиску безпосередньо на самого співробітника чи використовуючи для цього сім’ї, близьких та родичів.

Розглядаючи зазначені напрями забезпечення внутрішньої безпеки ОВС, підкреслимо, що всі вони в процесі практичної реалізації мають на меті не лише викриття і припинення злочинних проявів з боку окремих співробітників органів, але й складають основу для спеціально-кримінологічного попередження їх протиправної поведінки. З огляду на це вбачається доцільним чітко визначити і конкретизувати заходи, поетапне здійснення яких сприятиме як подоланню причин та умов, що стають підґрунтям для формування злочинної поведінки в середовищі ОВС, так і створить передумови для боротьби з намаганнями скомпрометувати, шантажувати чи залякати їх співробітників.

Звичайно, не існує безпомилкових способів виявлення кандидата на службу до правопорушень чи інших ганебних вчинків. Адже певні негативні риси, якості чи звички людини можуть сформуватися в результаті збігу обставин, під впливом негативного оточення, у тому числі й службового. І все ж, при відсутності компрометуючих відомостей стосовно майбутнього співробітника варто дотримуватися постулату, що коли до служби в системі МВС він чесно жив і не вступав у конфлікт із законом, то й надалі йому важко буде відступити від своїх принципів. Це, власне, і є підтвердженням потреби отримання якомога точніших і докладніших відомостей про спосіб життя, оточення та інші обставини, що могли суттєво вплинути на формування особистості кандидата на службу.

У той же час практика свідчить, що методи вивчення, ретельність та критерії відбору на службу, які застосовуються апаратами по роботі з персоналом та іншими службами, що беруть участь у вирішенні цих проблем, на практиці (при зовнішній схожості і відповідності відомчим інструкціям та рекомендаціям) все ж мають суттєві розбіжності. Головна причина тому — суб’єктивізм та протекціонізм, які ще досить широко поширені в роботі з персоналом, формальний, поверховий і безвідповідальний підхід до вирішення питань щодо прийняття на службу. Проблема полягає і в тому, що деякі посадовці, у тому числі й ті, які наділені правом не лише здійснювати, але й встановлювати певні норми та принципи щодо вирішення питань добору на службу, не завжди дотримуються загальновизнаних етичних норм роботи з персоналом і свідомо ігнорують негативну інформацію, отриману в результаті перевірки кандидатів на службу.

Це стає можливим у результаті розмитості, неконкретності і нормативної неврегульованості у цих питаннях, що дозволяє в окремих випадках не звертати увагу на відомості негативного характеру, що були отримані в процесі перевірок, і, при потребі, обґрунтувати позитивне рішення щодо можливості служби в правоохоронній системі. Причому тут йдеться не лише про відомості, що дають уяву про правослухняність кандидата, його найближче оточення, але й про виявлені негативні риси характеру, низькі фізичні чи інтелектуальні якості, наявність шкідливих звичок, незадовільні результати психофізіологічного тестування, погану вихованість тощо. Кожна з цих рис особистості може стати фатальною у майбутньому і призвести до подій, що матимуть вкрай негативні наслідки для системи МВС.

Сама наявність таких випадків спонукає до визначення конкретного, вичерпного, що не потребує додаткового тлумачення, переліку компрометуючих відомостей, рис характеру чи інших обставин, які матимуть вирішальне значення при вирішенні питання доцільності служби в органах внутрішніх справ.

Надійним засобом протидії формуванню протиправної поведінки співробітників ОВС може послужити налагодження системи розгляду усіх видів скарг та звернень громадян (наданих письмово, усно чи по телефону, у тому числі анонімних). Подальшого удосконалення потребує практика функціонування «гарячих ліній» та «телефонів довіри». Вона має носити системний характер, а також регламентуватися відомчою інструкцію, яка б детально визначала порядок надходження, обробки, реєстрації і реагування на повідомлення та звернення громадян стосовно незаконних і необґрунтованих дій співробітників ОВС, їх аморальної чи протиправної поведінки.

Поряд із реагуванням на факти правопорушень з боку співробітників, які дістали своє підтвердження, у цій інструкції треба передбачити конкретні наслідки співпраці з громадянами, повідомлення яких допомогли викриттю правопорушника і реально сприяли виявленню і припиненню його злочинних дій. Це значно сприятиме також підвищенню відповідальності безпосередніх керівників, співробітників підрозділів внутрішньої безпеки і розслідувань та апаратів по роботі з персоналом за повноту реєстрації інформації, що надходить, та своєчасне і об’єктивне реагування на неї. Повинен бути встановлений чіткий порядок повідомлення заявників про результати розгляду їх звернень. У той же час, посадові особи, які здійснюватимуть перевірку таких повідомлень, мають діяти таким чином, щоб завдяки ретельному «фільтруванню» і перевірці наявної інформації не припуститись упередженості і тим самим не сприяти навмисній дискредитації співробітників, які добросовісно виконують свої обов’язки.

Треба зважати й на те, що злочинна поведінка, властива деяким співробітникам ОВС, впливає практично на кожного співробітника, навіть коли він не схильний до правопорушень. Це робить вкрай важливим не лише виховання у співробітників вищих норм професійної моралі, але й одночасне створення у підрозділах такої атмосфери, що унеможливлює участь співробітників у злочинній діяльності.

Аналіз результативності попередження злочинів та інших правопорушень з боку співробітників і забезпечення власної безпеки системи МВС свідчить про те, що крім загальнопрофілактичних проблем величезне значення для протидії криміналізації ОВС мають засоби спеціального характеру. Вони у першу чергу спрямовані на своєчасне виявлення та припинення конкретних причинно-обумовлюючих зв’язків, відпрацювання системи заходів і механізмів для викриття і документування протиправних дій і тактики застосування кримінально-правових санкцій.

Таким чином, для здійснення спеціально-кримінологічного попередження злочинів співробітників ОВС, важливо визначити та забезпечити виконання широкого кола заходів, що охоплюють усі без винятку сфери їх діяльності та життя і передбачають використання для досягнення цієї мети усього комплексу наявних можливостей – кадрових, виховних, соціальних, психо­фізіологічних, медичних, навчальних, оперативно-розшукових, технічних, розвідувальних, контрольно-аналітичних, інформаційних тощо. Успішне вирішення цих завдань сприятиме посиленню протидії криміналізації ОВС, розширить можливості для своєчасного виявлення та припинення протиправної поведінки з боку окремих співробітників Міністерства внутрішніх справ України.

ВИСНОВКИ

Українські вчені вже давно стверджують, що не можна оцінювати діяльність органів внутрішніх справ за показником «зростання-зниження» зареєстрованих злочинів хоча б тому, що насправді зростання злочинності в місті, районі — це результат активізації боротьби з нею. Проте саме таку оцінку використовують досі. У своєму виступі на засіданні Верховної Ради України 28 листопада 2002 р. Міністр внутрішніх справ Ю.Смирнов відзначив, що наша міліція домоглася 85-відсоткового розкриття злочинів! І це на тлі того, що в Польщі, Росії, Білорусі цей показник не перевищує 50—60%, і навіть у цивілізованій Німеччині, де високооплачувана поліція має новітню техніку, він становить 52—53%. За оцінками кримінологів, насправді в Україні розкривається лише близько 18—20% скоєних злочинів.

Нічого в системі статистики злочинів не змінюється вже десятки років, і ніхто не може зруйнувати таку систему лише тому, що відсоток розкриття, який рік у рік в усіх доповідях зростає хоча б на піввідсотка (що є приводом для надання чергових звань і нагород), раптом обвалиться з 85 до 20, і народ побачить: а король же голий!

Можна стверджувати, що нічого не зміниться доти, доки на державному рівні не буде змінено систему реєстрації, обліку й розкриваності злочинів. Змінити її можуть лише дві речі — Закон «Про статистику злочинності» або наказ (усний чи викладений у відповідному указі) Президента України, який зобов’яже Міністра внутрішніх справ реєструвати всі (!) злочини, і буде обіцяно, що ні Міністру, ні його підлеглим «за це нічого не буде». При цьому єдиним статистичним показником розкриття злочину може бути лише обвинувальний вирок суду (ст. 62 Конституції України).

Для реальної оцінки стану злочинності в системі ОВС потрібно докорінно змінити практику формування статистичних даних про це явище. Зокрема, потребує удосконалення сам підхід до накопичення кількісних показників загальної злочинності чи окремих її видів, співставлення їх з певними величинами (наприклад, кількістю працюючого особового складу), що дають можливість реально оцінити ступінь розповсюдженості злочинних проявів у тому чи іншому регіоні, службі, підрозділі.

Чіткішим мусить бути і поділ вчинених злочинів. Наявна практика ділити їх на злочини у сфері службової діяльності та інші не зовсім точно характеризує обставини, за яких вони вчиняються, оскільки переважна частина кримінально караних діянь здійснюється співробітниками або в період несення служби, або через належність конкретної особи до правоохоронної системи. Тому доцільніше було б виділити ще дві підгрупи злочинів саме з такими ознаками. Крім того, статистичний перелік варто доповнити аналізом вчинення злочинів за ступенем їх тяжкості.

Вирішення цих питань дасть нові можливості для оцінки стану, поширеності і якісних характеристик злочинності в органах внутрішніх справ, що, в свою чергу, значно сприятиме налагодженню дієвої попереджувально-профілактичної роботи з урахуванням усіх факторів, які впливають на рівень криміналізації системи МВС України.

Перебуваючи у процесі становлення та реформування суспільних відносин, економіки, правової системи, наша держава особливу увагу приділяє посиленню протидії злочинності та забезпеченню громадської безпеки в країні. Вирішення цього завдання невіддільне від потреби значного покращення роботи правоохоронних органів, зокрема ОВС. Сьогодні Міністерство внутрішніх справ України та його органи вживають відповідні заходи, спрямовані на оптимізацію структури та чисельності підрозділів, поліпшення їх технічної оснащеності, що позитивно впливає на криміногенну ситуацію в державі, сприяє ефективному захисту конституційних прав і свобод громадян.

Слід не забувати, що підвищення надійності сучасної правоохоронної системи визначальна роль належить людському факторів. Йдеться передусім про формування кадрового потенціалу, здатного на високому професійному рівні, відповідально і в межах закону підтримувати порядок і спокій у державі. Саме тому одним з найпріоритетніших напрямів діяльності в органах внутрішніх справ України була і залишається робота з їх співробітниками.

Сьогодні все більше уваги концентрується на підвищенні якісного рівня співробітників ОВС, забезпеченні належного професіоналізму, дисциплінованості і високої відповідальності кожного за результати своєї праці. Але на жаль з боку окремих співробітників ОВС є випадки недотримання правових норм при здійсненні правоохоронної діяльності, вчинення правопорушень і, зокрема, злочинів. Усе це вимагає ретельної і послідовної роботи, спрямованої на протидію криміналізації системи МВС, з широким залученням усіх наявних засобів.

Зроблений аналіз кримінальних справ дає підстави для класифікації мотивів їх злочинної поведінки. До найпоширеніших мотивів вчинення так званих “професійних” злочинів варто віднести: “службістські”, корисливі та прагнення до демонстрації своєї влади над іншими людьми. Мотивами вчинення загальнокримінальних злочинів найчастіше є корисливість, прагнення до виявлення зверхності чи сили з огляду на своє службове становище, хуліганство, помста чи ревнощі та легковажність та безвідповідальність щодо своїх вчинків.

Особливе місце у розв’язанні проблеми “службової” злочинності посідає подолання кризових явищ у владі, наявність яких веде до некерованості та дезорганізації усіх соціальних інститутів та систем, у тому числі й МВС, протиріч між суспільством і державою, а також у самій державній системі, а це бюрократизація державного апарату, корумпованість чиновників, нехтування ними інтересів державної служби, недотримання принципу рівності перед законом та судом і т.п.

На закінчення окремо хотілося б сказати про покарання.

Покарання повинне приносити користь суспільству насамперед тому, що воно є методом та засобом виправлення і перевиховання (хоча і специфічним) осіб, що скоїли злочини, а також тому, що воно є одним з засобів попередження нових злочинів. Саме тому покарання не повинне бути жорстоким.

Переоцінка жорстокості по відношенню «до шкідливих» для суспільства людей є не що інше, як відображення традиційного погляду на покарання “до” і “соціалістичного періоду”.

Разом з тим варто мати на увазі, що жорстокість по відношенню до злочинця — це лише перший етап приниження моральних якостей особистості, за яким слідують зневага до інтересів інших людей, байдужність до них, егоїзм і безпринципність. Цими реальними наслідками «виховання жорстокістю» зневажати не можна.

Зазначене не суперечить ні необхідності примусової сили покарання та його строгості, ні тому, що покарання пов’язане з обмеженням в особистих благах з заподіянням моральних страждань. Ні, і не може бути покарання без примусу, без моральних переживань і навіть страждань. Однак варто розрізняти непримиренність до злочинів і жорстокість стосовно злочинців. Непримиренність до всякого роду правопорушень означає, що слідом за злочином повинно обов’язково і швидко наступати покарання; що жодна особа, яка скоїла злочин, не повинна залишатися непокараною; що за тяжким злочином повинно наставати суворе покарання, супроводжуване суспільним осудом. Але не за принципом «око за око, зуб за зуб».

Зазначимо, що емоції — поганий порадник у питаннях каральної політики і практики, у питаннях боротьби зі злочинністю. І якщо є достатні підстави вважати, що людина може бути виправлена за допомогою мір виховного характеру і суспільного впливу без ізоляції його від суспільства, ті саме ці міри і варто використовувати.

У цілому ж необхідно мати увазі, соціальний ефект, що досягається шляхом попередження злочинів, незрівнянно більше, ніж ефект від застосування покарань за кожне правопорушення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996.

2. Комплексна програма кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни на 2001-2005 роки.

3. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Право, 2001.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Правник, 1998. – 158 с. – Ст. 6.

5. Інструкція про порядок обліку порушень законності (правопорушень) та надзвичайних подій за участю особового складу ОВС України // Наказ МВС України від 6 грудня 1991 р. № 552. – К., 1991. – С. 5.

6. Положення про організацію виховної роботи з особовим складом органів і підрозділів внутрішніх справ України // Наказ МВС України від 17 червня 2000 р. № 385 – К., 2000. – С. 2-6.

7. Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України: Затв. пост. Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К., 1993.

8. Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів досудового слідства системи МВС України в сучасних умовах реформування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства і посилення протидії злочинності: Рішення колегії МВС України від 19 липня 2002 року № 8 КМ/1.

9. Про злочини, учинені співробітниками ГУМВС України в м. Києві, та покарання винних // Наказ МВС України від 22 березня 1999 р. № 228. – К., 1999. – С. 5-7.

10. Про наслідки перевірки роботи інспекції з особового складу УРОС УМВС України у Львівській області та покарання винних // Наказ МВС України від 9 листопада 2000 p. № 772. – К., 2000. – С. 3-4.

11. Про оголошення вироків судів відносно колишніх співробітників міліції // Наказ МВС України від 13 квітня 2001 p. № 277. – К., 2001. – С. 1-2. 17. 18.

12. Про попередження насильства в сім’ї: Закон України від 15 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 70.

13. Про проведення експерименту з апробації нової системи підпорядкування слідчих підрозділів ОВС // Наказ МВС України від 26 березня 2002 р. № 295. – К., 2002. – С. 1-3.

14. Про результати перевірок міськрайорганів окремих управлінь МВС України та покарання винних // Наказ МВС України від 11 серпня 2001 р. № 679. – К., 2001. – С. 1-4.

15. Про стан виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р.

16. Абызов Р.М. Типология личностных деформаций несовершеннолетних преступников. – Ижевск, 1998. – С. 42.

17. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика / Акад. МВД СССР. – М., 1980. – 526 с. – С. 211.

18. Аванесов Г.А. Теория и методология криминологического прогнозирования. – М.: Юрид. лит., 1972. – 334 с. – С. 268.

19. Алексеев А.И. Российская криминологическая энциклопедия. – М., 2000. – 650 с. – С. 538.

20. Алтухов с.А. Криминологическая характеристика и профилактика преступлений, совершаемых сотрудниками милиции: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Ростов-н/Д, 2000. – 31 с. – С. 20.

21. Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции (понятие, виды и особенности профилактики). Науч.-практ. изд. / Ассоц. “Юрид. центр” – СПб: Пресс, 2001. – 269 с. – С. 38.

22. Антонов А.Б., Балашов В.Г. Основы обеспечения безопасности личности, общества и государства: Учебное пособие. – М., 1996. – 170 с. – С. 86-88.

23. Ануфрієв М.І. Партнерство ОВС з населенням: Стратегія, сучасний стан і досвід // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк, 2000. – № 2. – С. 9-10.

24. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью (данные исследований) – К., 2002. – С. 7-9.

25. Бахин В.П., Карпов Н.С. Преступная деятельность как объект криминалистического изучения (лекция) – К., 1999.

26. Варыгин А.Н. Мотивы преступлений сотрудников органов внутренних дел и типология личности. // Организованная преступность, миграция, политика. / Под ред. проф. А.И. Долговой. – М.: Российская криминологическая ассоциация, 2002. – С. 110-114. – С. 112.

27. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность. – М.: Юрид. лит., 1986. – 222 с. – С. 50.

28. Голіна В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Харків, 1994. – 43 с. – С. 12-25.

29. Дубовик О.Л. Принятие решения в механизме преступного поведения и индивидуальная профилактика преступлений. – М., 1997. – 27 с.

30. Закалюк А.П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1986. – 192 с. – С. 85-90.

31. Игошев К.Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. – Горький: Горьк. высш. школа МВД СССР, 1974. – 167 с.

32. Коган В.М. Социальные свойства преступности / Акад. МВД СССР. – М., 1977. – 91 с.

33. Кравченко Л.М. Кваліфікація злочинів // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3.

34. Криминология / Под ред. А.И. Долговой. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1997. – 779 с.

35. Криминология / Под ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. – М., 1995. – 512 с.

36. Криминология / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 512 с. – С. 133-134.

37. Кудрявцев В.Н. Социальные деформации. – М., 1992. – 212 с. – С. 5, 22-23.

38. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования: Учебное пособие. – М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998. – 215 с. – С. 9.

39. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии: о структуре индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1968. – 175 с. – С. 133.

40. Литвак О. Про причини зростання злочинності та умови, що цьому сприяють // Віче. – 1997. – № 11. – с. 57-66.

41. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. – К.: Вид-во Україна, 1997. – 167 с. – С. 19-21.

42. Личность преступника / Кудрявцев В.Н., Лейкина Н.С., Кондрашков Н.Н. и др.; ред. кол.: Кудрявцев В.Н. и др. – М.: Юрид. лит., 1975. – 270 с. – С. 25-26.

43. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М., 1984. – 186 с. – С. 35.

44. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. – М.: Наука, 1991. – 383 с. – С. 40.

45. Лунеев В.В. Преступное поведение, мотивация, прогнозирование, профилактика. – М., 1980. – 180 с.

46. Малков В.Д., Токарев А.Ф. Организация деятельности внутренних дел по предупреждению преступлений: Учебник для слушателей Академии управления МВД России. – М., 2000. – 190 с. – С. 11-14.

47. Мартиненко О.А. Кримінологічний аналіз правопорушень серед особового складу ОВС України // Вісн. Запорізького держ. ун-ту (юридичні науки). – Запоріжжя, 2001. – № 1. – С. 151-153.

48. Мерзлов Ю.А. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, совершаемых сотрудниками службы криминальной милиции: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Омск, 1998. – 23 с. – С. 15.

49. О государственной дактилоскопической регистрации в Российской Федерации: Федеральный Закон РФ от 25 июля 1998 г.

50. Отношение осужденных к наказанию и вопросы повышения эффективности их исправления и перевоспитания в местах лишения свободы / МВД СССР. Рязанская васш. шк. – Рязань, 1976. – 80 с. – С. 13.

51. Проблемы борьбы с изнасилованиями: Сб. научных трудов. – М., 1983. – С. 46.

52. Програма заходів щодо удосконалення організаційного, правового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення слідчого апарату ОВС, зміцнення дисципліни і законності в його діяльності на 2002-2005 роки.

53. Романов Р.Р. Юридическая психология. – М., 1998. – 290 с. – С. 221.

54. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. – К.: Атіка, 2002. –143 с. – С. 41-43.

55. Сахаров А.Б. Личность преступника и типология преступников // Социалистическая законность. – 1973. – № 3. – с. 19-22.

56. Сахаров А.Б. Учение и личности преступника и его значение в профилактической деятельности органов внутренних дел. – М., 1984. – 160 с. – С. 4.

57. Серебрякова В.А. О месте материального фактора в системе причин преступности // Труды Омской Высшей школы МВД. – 1976. – Вып. 21. – С. 12-13.

58. Скорилкина А., Коломенский П. Значение уголовно-правового института задержания лица, совершившего преступление в практической деятельности органов внутренних дел // Уголовное право. – М., – 2000. – № 4. – С. 34.

59. Словарь иностранных слов. – М., 1982. – С. 229.

60. Тарарухин С.А. Преступное поведение. – К., 1994. – С. 60-61.

61. Тарасов Н.В. Преступления, совершаемые сотрудниками милиции. Криминологический аспект: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2000. – 37 с. – С. 15.

62. Федоров В.И. Духовно-нравственное воспитание сотрудников правоохранительных органов. – М., 2000. – С. 49-53.

63. Филимонов В.Д. Криминологические основы уголовного права. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1981. – 212 с. – С. 115-116.

64. Филонов В.Д. Состояние, причины преступности в Украине и ее предупреждение. – Донецк: Донеччина, 1999. – 638 с. – С. 56-58.

65. Шнайдер Г.И. Криминология. – М.: Прогресс-Универс, 1994. – 504 с.

66. Юцкова Е.М. Граждане и власть: некоторые криминологические аспекты // Преступность и власть. – М., 1996. – с. 30-31.

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ И НАУКИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

ФЕДЕРАЛЬНОЕ АГЕНСТВО ПО ОБРАЗОВАНИЮ

Государственное учреждение высшего профессионального образования

Восточно-Сибирский государственный технологический университет

Институт экономики и права

Юридический факультет

Кафедра гражданско-правовых дисциплин

КУРСОВАЯ РАБОТА

по дисциплине «Гражданское право»

на тему: «ЗНАЧЕНИЕ И ПРИРОДА КОНЦЕССИОННЫХ ДОГОВОРОВ В ПРАВЕ РОССИИ»

Исполнитель:

студент очной формы обучения группы 577-3

СПАСОВ ВИТАЛИЙ АНТОНОВИЧ

Руководитель:_____________

Оценка:__________________

Дата:_____________________

Улан-Удэ, 2010г

ОГЛАВЛЕНИЕ

ВВЕДЕНИЕ

ГЛАВА I. ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ КОЦЕССИОННЫХ СОГЛАШЕНИЙ

1.1. История концессионных соглашений

1.2. Правовая основа концессионной деятельности

ГЛАВА II. КОНЦЕССИЯ: СОДЕРЖАНИЕ И СУЩНОСТЬ

2.1 Определение и составляющие концессии

2.2 Правовой механизм концессии

ГЛАВА III. ПРЕИМУЩЕСТВА И ПРОБЛЕМЫ КОНЦЕССИИ

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ ИНФОРМАЦИИ

ВВЕДЕНИЕ

Актуальность темы исследования. Проблемы развития партнёрства государственного и частного сектора, их надлежащего правового оформления и эффективной реализации в связи с формированием рыночных отношений становятся всё более актуальными.

В России практически все институты, предполагающие взаимодействие государства и частного сектора (лицензионная система, приватизация, соглашения о разделе продукции, инвестиционные договоры), однозначно показали свою недостаточную эффективность. Кроме того, не способствовали выходу России на более высокий уровень экономического развития. Соответственно целесообразно ставить вопрос о поиске новых форм организации партнёрства публичного собственника и иных участников имущественного оборота.

Концессионные правоотношения известны во всём мире как альтернативный способ, применяемый государством для развития тех или иных отраслей хозяйственной деятельности. Альтернативность данного способа обусловлена тем, что государство заинтересовано в привлечении инвестиций в ту или иную сферу и в конечном итоге в ее развитии. Однако, с одной стороны, само государство не обладает достаточными для этого финансовыми, организационными и управленческими ресурсами, а с другой стороны, не желает утрачивать контроль над этими сферами хозяйственной деятельности.

Концессии имели широкое распространение в России в период НЭПа, и практика их применения была достаточно успешной, С целью выхода из экономического кризиса вопрос о возобновлении концессионного производства в нашей стране стали поднимать с конца 80-х годов 20 века. Тем не менее, несмотря на интенсивную законопроектную работу, доктринальные исследования сущности концессионных взаимоотношений, возможности их использования в современных условиях, легальное закрепление, правовую основу их реализации концессионные отношения получили только в июле 2005 года в результате принятия Федерального закона от 21 июля 2005 г. № 115-ФЗ «О концессионных соглашениях».

Цель и задачи исследования. Целью курсовой работы, с учётом изложенного в отношении актуальности и степени разработанности темы диссертации, является комплексное исследование договорных концессионных отношений, включая вопросы относительно содержания процедуры заключения, исполнения и расторжения концессионного соглашения.

Соответственно цели автор считает необходимым выделить следующие задачи исследования:

-определить понятие концессии и концессионного соглашения;

-исследовать основные источники правового регулирования концессионных отношений;

-исследовать правовую природу концессионного соглашения, отграничить его от смежных институтов;

-определить преимущества концессионных договоров;

-обозначить проблемы концессии в России.

Объектом исследования явились отношения по заключению, исполнению и расторжению концессионного соглашения, основанные на договорном взаимодействии государства и частного сектора, связанные со строительством отдельных объектов экономической инфраструктуры или с передачей подобных объектов частному лицу (концессионеру) для их реконструкции, а также осуществления деятельности, в основе которой лежит необходимость удовлетворения общественного интереса.

Предметом диссертационного исследования стали нормы российского законодательства, призванные регулировать концессионные отношения, а также работы исследователей в области концессионного партнёрства государственного и частного сектора.

Методологической основой курсовой работы явились общенаучный диалектический и частнонаучные методы познания: историко-правовой, сравнительно-правовой, формально-логический, формально-юридический, метод системного анализа и другие методы научного познания.

ГЛАВА I. ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ КОНЦЕССИОННЫХ СОГЛАШЕНИЙ

1.1 История концессионных соглашений

История концессий исчисляется столетиями. Юридическая и экономическая практика концессионных форм партнерства государства и частного сектора складывалась еще в средние века.

В Великобритании впервые концессионное законодательство появилось в XVII веке.

На Североамериканском континенте первые концессии были выданы еще в 1691 г.

Во Франции первым концессионным объектом стал Южный канал, построенный в ХVII в. и соединивший побережье Атлантики со Средиземным морем. Закон о концессиях в сфере общественных услуг существует со времен Наполеона.

В России десятки тысяч километров железных дорог во второй половине ХIХ — начале ХХ вв. были построены на концессионной основе.

В период НЭП концессии сыграли положительную роль как инструмент стабилизации экономики в восстановительный период, дали солидный доход казне в виде долевых отчислений от оборота концессионных предприятий, уплаты концессионного вознаграждения, налогов, арендной платы, пошлин, сборов и т.п. Концессии способствовали модернизации оборудования предприятий, увеличению квалифицированной рабочей силы, а в социальном плане — уменьшению безработицы. По количеству концессий и по вложенному капиталу первое место занимала обрабатывающая промышленность (24 концессии), сельское хозяйство (7 концессий), торговля (7 концессий).

Концессии в этот период получили развитие и в сфере городского хозяйства России. В отдельных отраслях концессионное производство давало очень значительную долю продукции.

Так, к концу 1927 г. концессионные предприятия производили марганца 40 %, золота — 35, меди — 12, готового платья — 22 %.

По источникам происхождения капитала 40 концессий были немецкими, 20 — британскими, 15 — американскими (США), 6 — норвежскими, 5 — польскими, 5 — японскими, 4 — австрийскими, 4 — шведскими, 4 — итальянскими, 3 — французскими, 3 — финляндскими, 3 — датскими, 2 — голландскими, 17 инвестировались из других стран.

Эффективность концессионной политики оказалась столь велика, что был разработан специальный план достижения с их помощью сбалансированного развития различных секторов экономики на основе передовых технологий.

За последние 10-15 лет в мире реализованы тысячи больших и малых, успешных и неудачных концессионных проектов. Концессионное законодательство существует сейчас более чем в 120 странах мира с различным общественным и государственным устройством. Например:

— развитые страны (США, Великобритания, Германия, Франция, Италия, др. государства ЕС, Австралия, Канада, Япония);

— Центральная и Латинская Америка (Мексика, Аргентина, Бразилия, Чили, Боливия, Коста-Рика, Венесуэла, Колумбия, Боливия, Перу, Уругвай);

— Азия (Китай, Республика Корея, Тайвань, Шри-Ланка, Бангладеш, государства ОПЕК);

— Океания (Индонезия, Малайзия, Сингапур);

— Восточная Европа (Польша, Чехия, Словакия, Венгрия, Румыния, Болгария, Югославия);

— СНГ (Украина, Казахстан, Узбекистан, Молдова);

— Африка (Танзания, Мадагаскар, Нигер, Камерун, Замбия).

Спектр объектов, построенных в рамках концессионных соглашений, чрезвычайно широк: от грандиозного проекта века «Евротуннель» стоимостью 15 млрд. долл. до контрактов муниципальных органов власти в области досуга и отдыха стоимостью в несколько тысяч долларов. Больше всего концессий выдается в сферах водоснабжения и канализации, газового и электроэнергетического хозяйства, авто- и железнодорожных магистралей, городского строительства, лесного хозяйства, недропользования.

В современной практике концессий имеется две принципиально отличные друг от друга как по методике, так и по глубине происходящих изменений схемы институциональных преобразований в сфере отношений государства и бизнеса.

Первая представляет собой структурную адаптацию имеющейся институциональной среды к изменившимся концепциям развития, приоритетам и условиям хозяйственной деятельности государства. Разработка и эволюционное врастание новых принципов, норм и правил в действующие институты происходят либо в контексте декларированной новой экономической политики государственного регулирования (так было в Великобритании, Новой Зеландии, Аргентине, других странах Латинской Америки), либо через видоизменение и дополнение существующей системы государственного управления (США, Канада, Япония, страны ЕС). По последнему пути идут также Республика Корея, Тайвань и др., а также некоторые из развивающихся стран с достаточным для установления партнерских связей «государство — бизнес» уровнем развития рыночных отношений.

Вторая схема связана с формированием соответствующих рыночной экономике и новому месту государства в хозяйственной жизни институтов по существу с «нуля». Эта схема реализуется в бывших социалистических странах, на постсоветском пространстве, в некоторых развивающихся странах.

Продолжительный исторический опыт, развитая и сравнительно легко адаптируемая институциональная среда позволили странам-членам Организации экономического сотрудничества и развития (ОЭСР) достаточно безболезненно и эффективно начать 10-15 лет назад отработку новых механизмов партнерства в области концессионной деятельности.

Наиболее глубокие институциональные преобразования произошли в Великобритании.

В 1992 г. правительство Дж.Мейджора объявило о новой концепции управления государственной собственностью — «Инициатива частного финансирования» (Private Finance Initiative — PFI). Суть ее заключалась в том, чтобы передать в рамках соглашений о партнерстве функции финансирования строительства, а также эксплуатации, реконструкции и управления государственными объектами производственной и социальной инфраструктуры частному бизнесу.

За 1992-2001 гг. правительство Великобритании осуществило более 400 партнерских проектов и, в первую очередь, концессий в рамках PFI на общую сумму более 19 млрд. фунтов стерлингов. Были подписаны государственные контракты во многих секторах хозяйства, включая общественный транспорт и транспортную инфраструктуру, информационные технологии и НИОКР, защиту окружающей среды, градостроительство, правительственные здания и сооружения и т. д.

Переход к масштабному применению партнерских форм управления государственной собственностью в Великобритании вызвал существенные изменения в институциональной среде как государственного аппарата, так и бизнеса. Появившаяся новая отрасль экономики под условным названием «государственные гражданские контракты и концессии» заставляет чиновников становиться бизнесменами, опытными покупателями услуг частного сектора, вырабатывать правила и нормы поведения в условиях рыночного развития подведомственных им учреждений.

После объявления «инициативы частного финансирования» Государственным казначейством страны была создана группа из высококвалифицированных государственных служащих и представителей деловых кругов Сити для оказания разносторонней помощи министерствам и департаментам в коммерциализации их хозяйства. Новый вид партнерства привел к появлению новых консультационных и иных компаний, а также контролирующих организаций.

По оценке ОЭСР, партнерские формы отношений государства и частного бизнеса в сфере управления государственной собственностью позволяют Великобритании экономить 15-20% государственных расходов. Основываясь на успешном опыте реализации проектов партнерств и концессий, британское правительство в середине 2000 г. существенно расширило масштабы реализации концессионных и контрактных проектов с участием частного бизнеса.

В течение 2000-2003 гг. по этой программе предполагается израсходовать 20 млрд. фунтов стерлингов — почти 7 млрд. в год, что более чем в 3 раза превышает ежегодные расходы предыдущих 10 лет реализации PFI.

Первая очередь проектов стоимостью 450 млн. фунтов стерлингов включает реконструкция двух лондонских больниц, создание новой системы трамвайного сообщения в Бристоле и модернизацию лондонского железнодорожного узла.

Вместо приватизации — полноценное сотрудничество — такова сейчас главная политическая линия в сфере управления государственной собственностью в Великобритании.

В других странах ОЭСР наблюдаются сходные с британскими тенденции.

1.2 Правовая основа концессионной деятельности

Российский законопроект о концессиях ждал своего часа более 10 лет. Его разработкой занялись еще в начале 90-х годов.

Первый документ был принят Госдумой в первом чтении в апреле 1996-го. После этого работа остановилась из-за невнятной позиции кабинета министров. Но изношенность инфраструктуры и других объектов государственного имущества заставила чиновников пересмотреть свои взгляды.

До недавних пор концессии внедрялись на практике, что называется, явочным порядком, без четкой правовой основы. В городах возникали платные стоянки, дороги, мосты, рынки.

Публичное имущество передавалось частному бизнесу, например, на правах аренды с различным обременением.

Самый яркий пример «квазиконцессии» — аэропорт «Домодедово», которым группа «Ист Лайн» управляет с 1997 года по договору аренды с условием модернизации. Громкий скандал, когда государство предъявило группе «Ист Лайн» (уже вложившей, кстати, в развитие аэродромного хозяйства более $500 млн) обвинения в заниженных арендных платежах, не случился бы, если бы отношения частного инвестора и собственника в конце 90-х были оформлены на условиях концессии.

На базе договоров аренды до сих пор работают и региональные «дочки» ОАО «Российские коммунальные системы». В 2003 году эта компания создавалась как грандиозный проект, готовый взять под управление всю инфраструктуру ЖКХ в стране и вывести этот сектор из кризиса.

Но отсутствие госгарантий, незащищенность компании перед проблемой неплатежей населения и тарифным регулированием показали, что без концессий «длинные» инвестиции в коммунальный сектор рискованны. «РКС» пришлось умерить свой пыл и сконцентрировать усилия на тех регионах, в которых удалось найти общий язык с губернаторами.

Наконец государство сделало шаг навстречу инвесторам. 21 июля 2005 года президент Владимир Путин подписал закон «О концессионных соглашениях».1

Согласно этому документу, объектами для концессий могут стать автомобильные дороги, метрополитен, городской общественный транспорт, мосты, порты, аэродромы, трубопроводы, объекты ЖКХ, культуры и спорта, а также санатории.

Природные богатства — недра, водоемы и леса — передаваться в концессии не могут. Это в принципе логично, поскольку сырьевой сектор в России от недостатка инвестиций страдает несравнимо меньше, чем инфраструктура.

В Минэкономразвития уверены, что концессии крайне выгодны для российского бизнеса. «К нам уже обращались китайские предприниматели, готовые строить платные дороги в Москве. При том, что в самом Китае объем дорожного строительства тоже не мал. А если выгодно строить дороги китайцам, выгодно и российским компаниям. Так что нашим предпринимателям надо торопиться», — уверен замглавы Федерального агентства по управлению особыми экономическими зонами (ОЭЗ) Максим Быстров.

Правда, правительственные чиновники затрудняются оценить реальный эффект, который может принести экономике внедрение концессионных механизмов.

По различным экспертным оценкам, объем инвестиций в такие проекты может составить минимум $2,5-3 млрд в год. А концессии только в транспортной инфраструктуре могут к 2010 году привлечь $10-12 млрд вложений.2

Правительство РФ признало целесообразным строительство автодороги «Западный скоростной диаметр» в Санкт-Петербурге на основе концессионного соглашения, сообщает пресс-служба правительства.

Как отмечается, автодорога будет введена в эксплуатацию в 2010 году, затраты на проектирование и строительство составляют 57 млрд. 370 млн. рублей. Финансирование будет осуществляться за счет федерального бюджета (17,9 млрд. рублей), бюджета Санкт-Петербурга (10,78 млрд. рублей), внебюджетных источников (28,69 млрд. рублей).

Минтранс РФ совместно с правительством Санкт-Петербурга подготовил проектно-сметную документацию на строительство пускового комплекса автодороги от транспортной развязки с кольцевой автомобильной дорогой в зоне «Предпортовая-2» до транспортной развязки в районе реки Екатерингофка.

Протяженность магистрали «Западный скоростной диаметр», которая свяжет «Большой морской порт Санкт-Петербурга» и основные транспортные комплексы города с обходной дорогой и выходами в страны Балтии, Скандинавии и регионы России, составляет 46,4 км, число полос — 6-8, транспортных развязок — 14.

В целом минэкономразвития РФ разработало 13 типовых концессионных договоров, включая договор о строительстве и эксплуатации трубопроводов.

Правительство уже утвердило два типовых концессионных договора, касающиеся автомобильных дорог и ЖКХ, остальные 11 внесены министерством в правительство и рассматриваются в настоящее время в аппарате кабинета министров.

Эти договоры касаются, в том числе возможности строительства трубопроводов на условиях концессии, железных дорог, теплотрасс, водоканалов, объектов культуры и здравоохранения.

Нужно отметить, что отметил, что в настоящее время в Госдуме готовится ко второму чтению законопроект о трубопроводном транспорте, который также «не подразумевает ограничений для строительства частных локальных трубопроводов».

Итак, в отличие от многих стран мира, в СНГ либо только еще готовятся к переходу на концессионные формы управления государственной собственностью (Россия, Беларусь), либо сделали в этом направлении лишь первые шаги (Украина, Молдавия, Армения, Киргизия).

ГЛАВА II. КОНЦЕССИЯ: СОДЕРЖАНИЕ И СУЩНОСТЬ

2.1 Определение и составляющие концессии

Концессия — передача по договору концессии объектов государственной собственности во временное владение и пользование в целях улучшения и эффективной эксплуатации, а также прав на создание (строительство) новых объектов за счет средств концессионера с предоставлением последнему права владения, пользования и распоряжения ими либо без такового с обязательным финансированием за счет средств концессионера и передачей государству.

Теоретически концессии выглядят достаточно привлекательным инструментом.

Государство, выступая как концедент, передает управление принадлежащей ему собственностью частной компании (концессионеру). Последняя, пользуясь государственными гарантиями, инвестирует в эту собственность, минимизируя свои риски. А общество получает более качественные товары и высокий уровень обслуживания при минимальных издержках.

Концессионная деятельность в большинстве стран мира осуществляется в настоящее время в контексте теории партнерства государства и частного сектора, являясь одной из ее главных составляющих. Развитые страны мира, имея более чем вековую практику использования концессий в инфраструктурных комплексах, добывающей промышленности, лесопользовании, других отраслях, эволюционно перешли к масштабному применению концессий в 1990-е годы.3

В современном понимании хозяйственное партнерство государства и частного сектора (ПГЧС) (Public-Private Partnership, РРР) представляет собой институциональный и организационный альянс между общественной властью и частным бизнесом в целях реализации национальных и международных, масштабных, общественно-значимых проектов в широком спектре сфер деятельности: от развития стратегически важных отраслей промышленности и НИОКР до обеспечения общественных услуг. Кроме того, партнерства также широко используются в качестве инструмента городского и регионального экономического и социального развития и планирования на уровне муниципальных образований. Каждый такой альянс является временным, поскольку создается, как правило, на определенный срок в целях осуществления конкретного проекта и прекращает свое существование после его реализации.

Из всего многообразия экономических функций государства его главное предназначение состоит в создании условий (политических, экономических, правовых) субъектам экономической деятельности для формирования институциональной среды, составной частью которой являются институты партнерства.

Сложные формы организации и ведения современного хозяйства невозможны без прямого участия государства в деятельности отдельных отраслей и сфер экономики.

В той институциональной форме, в какой партнерства существуют сейчас, они представляют собой относительно новую ступень государственного регулирования экономики и призваны играть существенную роль в развитии современных рыночных структур и отношений.

Система сложившихся к настоящему времени партнерских отношений государства с частным сектором является основополагающим элементом функционирования смешанной экономики. Необходимость ее создания вытекает из двух постулатов либеральной концепции развития: (а) соответствия между формированием институтов современной частной собственности и процессом ускорения экономического роста и (б) более высокой производительности и эффективности экономики, основанной на частной собственности, в сравнении с хозяйством, базирующемся на государственной собственности и прямом государственном регулировании.

«Государство отказывается от неэффективных форм ведения хозяйства, перекладывая функции управления принадлежащей ему собственностью на частный сектор, который, в свою очередь, пользуясь государственными гарантиями, привносит с собой в производство организационный опыт, знания, ноу-хау, осуществляет инвестиции, минимизирует риски предпринимательской деятельности. Экономический эффект для общества состоит в том, что оно получает более качественные товары и высокий уровень обслуживания при минимальных издержках».

В современной практике ПГЧС имеется две принципиально отличные друг от друга как по методике, так и по глубине происходящих изменений схемы институциональных преобразований в сфере отношений государства и бизнеса.

Первая из них представляет собой структурную адаптацию имеющейся институциональной среды к изменившимся концепциям развития, приоритетам и условиям хозяйственной деятельности государства. Разработка и эволюционное врастание новых принципов, норм и правил в действующие институты происходит либо в контексте декларированной новой экономической политики государственного регулирования (Великобритания, Новая Зеландия, Аргентина, другие страны Латинской Америки), либо в рамках приспособления, видоизменения, дополнения существующей системы государственного управления (США, Канада, Япония, страны ЕС).4

Кроме отмеченных, по такому пути идут новые индустриальные страны (Республика Корея, Тайвань и др.), а также некоторые из развивающихся стран с определенным, но достаточным для установления партнерских связей «государство-бизнес» уровнем развития рыночных отношений.

Вторая схема связана с формированием институтов, соответствующих рыночной экономике и новому месту государства в хозяйственной жизни, по существу, с ‘нуля’. Эта схема реализуется в бывших социалистических странах, на постсоветском пространстве, в некоторых развивающихся странах.

Современные формы ПГЧС связаны с процессами реструктурирования национальных экономик и представляют собой, по существу, косвенную приватизацию (semi-privatization):

— концессии,

— контракты,

— лизинг,

— совместные предприятия.

Однако «концессии явно доминируют в партнерских отношениях. Так, по данным Мирового Банка, в развивающихся странах и странах с переходной экономикой на концессии приходится более 66% заключаемых государством контрактов в сфере транспортной инфраструктуры (железные и автомобильные дороги, морские порты, аэропорты)».5

Концессия как главный элемент партнерских отношений государства и частного сектора в современной экономике представляет собой систему хозяйственных отношений, с помощью которой общественная власть передает определенные права частной, общественной или смешанной компании на строительство, модернизацию, реконструкцию, эксплуатацию и управление, обслуживание и использование принадлежащим ей объектом на некоторый срок времени (т.е. на возвратной основе) и за плату.6

Такое определение концессии соответствует принятому в публичном праве западных стран понятию контракта, когда общественная власть или специальный орган власти (концедент) уполномочивает и обязывает концессионера (компанию-оператора) на договорной основе осуществлять инвестиции, требуемые для обеспечения функционирования объекта инфраструктуры за его счет и на его собственный риск.

Концессионная компания получает доход (вознаграждение) в форме платы, которая вносится пользователями объекта инфраструктуры или общественной властью. При этом концессионеру передаются права владения и пользования общественным имуществом. Иногда в ограниченных пределах и под контролем общественной власти концессионер наделяется правом распоряжения концессионным имуществом.

Однако концессия является специфическим контрактом, во многом и принципиально отличающимся от традиционного административного контракта. В соответствии с нормами права развитых стран концессия — это «глобальный контракт» (globality contract).

В гражданском и публичном праве развитых стран четко различаются «контракт на проведение работ» (work contract) и «концессия» (concession).

В Европейском Союзе, например, концессия в области инфраструктуры определяется как разновидность административного контракта, в соответствии с которым общественная власть предоставляет компании-концессионеру определенные права на строительство, модернизацию, реконструкцию, эксплуатацию, управление в течение некоторого периода времени.

Концессии являются наиболее развитой, прогрессивной и комплексной формой партнерства государства и частного сектора на современном этапе.

Во-первых, они, в отличие от контрактных отношений, носят многоцелевой и долгосрочный характер, что позволяет обеим сторонам осуществлять стратегическое прогнозирование и планирование своей деятельности.

Во-вторых, в концессиях частный сектор обладает высокой, а часто и полной свободой в принятии административно-хозяйственных и управленческих решений.

В-третьих, у государства, тем не менее, в рамках как концессионного договора, так и в целом публично-правовых норм остается достаточно рычагов воздействия на концессионера в случае нарушения им условий концессии или общего законодательства, а также при возникновении необходимости защиты интересов общества в концессиях. При наличии общественной необходимости государство имеет право в одностороннем порядке прерывать концессию с выплатой концессионеру компенсации.

В-четвертых, в концессионных проектах перераспределяются риски между всеми его участниками (государством, концессионером, инвесторами, финансовыми институтами, страховыми компаниями и т.п.), благодаря чему существенно повышается жизнеспособность концессионного проекта.

2.2 Правовой механизм концессии

Исторически правовой статус концессий эволюционировал в направлении от административного акта к публично-правовому и (или) гражданско-правовому договору.

В эпоху их становления (XVII-XVIII века) государство выдавало частной компании — владельцу концессии (концессионеру) особый конституирующий документ — разрешение на владение и пользование государственной собственностью. Это были, по существу, односторонние властные административные акты государства, не содержащие регламентаций прав и обязанностей сторон. Аналогом концессий той поры является используемая и сейчас во всех странах мира лицензионная система.

Термин «концессия», характеризующий передачу государственной собственности частным лицам, использовался в практике европейских стран еще в средние века.

Так, в Англии государственные концессии выдавались частным компаниям в XVII-XVIII веках.

В Соединенных Штатах Америки первые упоминания о концессиях относятся также к XVII веку, когда губернаторы штатов выдали прибывающим на поселение гражданам других стран первые концессии на землю, реки, строительство дорог.

Одной из стран, где имеется разветвленное и полное законодательство по концессиям, является Франция. Еще во времена правления Наполеона в статью 522 Гражданского Кодекса Франции о собственности на землю была внесена поправка, предусматривавшая, что рудники, находящиеся на землях, принадлежащих частным собственникам, могут эксплуатироваться лишь на основании концессии, предоставленной государством. Специальное французское законодательство 1919 и 1938 годов определило, что ‘собственники земли не могут использовать движущую силу воды, не получив специальную концессию от государства’.

Система коммунальных концессий Франции существует с середины XIX века. С тех пор и по настоящее время на концессионной системе построено все французское газоснабжение и другие отрасли коммунального обслуживания.

Со временем в тех странах, где складывались развитые правовые нормы по обеспечению функционирования рыночной экономики, эффективные и гибкие юридические средства и институты защиты собственности и имущественных прав (США, Канада, Австралия, страны ЕС, другие страны) широкое применение получило публично-правовое законодательство.

Под действие этого законодательства подпадают в настоящее время объекты:

а) государственной собственности,

б) природные ресурсы,

в) публичные службы,

г) монополия государства на отдельные виды деятельности.

Эти четыре компонента, в соответствии с законодательством развитых стран, составляют особую, так называемую публично-правовую собственность.

Она принадлежит обществу в целом и никому в отдельности.

Соглашения о концессиях в этих странах заключаются государством только на объекты публично-правовой собственности. Эти соглашения обладают одновременно чертами и публично-правового акта и гражданско-правового договора.

Государство выступает в них в двояком качестве:

— как представитель общества и власти, временно уступающий концессионеру свои исключительные права на часть принадлежащей обществу собственности и осуществляющий надзор и контроль за его деятельностью,

— как субъект гражданского права, что отражается в принципах равенства сторон, нерушимости условий договора в течение срока его действия, ответственности по принятым обязательствам и т.п.7

Гражданско-правовыми нормами обусловливается также судебный порядок разрешения споров и конфликтов между сторонами.

Публично-правовой статус концессий требует в договорной форме строго определять условия, на которых концессионер обслуживает население, а также оговаривать обстоятельства, которые могут вызвать изменение этих условий.

При этом контроль за этими положениями договоров должен быть всесторонним и тщательным, а используемые меры административного воздействия достаточно многообразными: от приостановления и отмены неправильных действий до принудительного управления концессионным предприятием и досрочного выкупа его.

С одной стороны, с точки зрения обязательности соблюдения концессионного договора как гражданско-правового документа, концедент и концессионер равны перед законом.

Но с другой стороны, предметом концессии является общественная собственность, подписывает концессионный договор концедент от имени общества, служит такой договор достижению определенных общественных целей. И в этом смысле концессионный договор представляет собой публично-правовой документ, в котором стороны не равны друг другу в обязательности выполнения всех его пунктов. Есть высшие интересы общества, которые стоят над гражданско-правовыми нормами концессионного договора.

И если реальное функционирование концессионного предприятия в рамках заключенного концессионного договора вступает в противоречие с общественными интересами, концедент вправе изменить в одностороннем порядке и без согласования с концессионером положения концессионного договора и потребовать от концессионера их обязательного выполнения.

В частности, при наличии неотложной общественной необходимости или других веских причин, имеющих большое общественное значение, концедент может прервать, приостановить или прекратить действие концессионного договора.

При этом концессионер как субъект гражданско-правовых отношений имеет право обратиться в суд с просьбой отменить любое решение концедента, в том числе и принятое последним в одностороннем порядке вне рамок и положений заключенного договора. Но обжаловать он должен не сам факт прекращения действия концессии, поскольку это — следствие, а вызвавшую его причину — наличие общественного интереса (выгоды, пользы), что повлекло за собой принятие концедентом соответствующего решения по прекращению действия концессионного договора или изменению его условий. Окончательную точку в разрешении конфликтных ситуаций между концедентом и концессионером в контексте гражданско-правовых норм должен поставить суд.

Таким образом, в публично-правовых договорах концедент наделен правом в одностороннем порядке при наличии общественной необходимости изменять условия договора и требовать от концессионера их выполнения, прерывать действие договора концессии с компенсацией концессионеру понесенных им убытков и возврата вложенных им в концессионное предприятие средств.

Кроме того, концедент, как субъект, олицетворяющий общественную власть и предоставляющий государственное имущество частному сектору в пользование, имеет право регламентировать деятельность концессионера в процессе действия договора вне рамок его пунктов также и в некоторых случаях, когда это вызвано не неотложной общественной необходимостью, а технико-экономическими, технологическими и иными причинами.

Государство может изменять нормативы и требования технико-экономического характера по регламентации функционирования предприятий, находящихся в государственной собственности, и в одностороннем порядке без согласования с другой стороной распространять их действие на концессионные предприятия этого типа собственности. Оно может менять типовые условия работы концессионного предприятия, предъявлять концессионеру требования публично-правового характера: издавать административно-регламентные предписания, в первую очередь — по результатам проводимых проверок, служебные инструкции, ведомственные распоряжения и т.п.8

ГЛАВА III. ПРЕИМУЩЕСТВА И ПРОБЛЕМЫ КОНЦЕССИИ В РОССИИ

Среди достоинств концессионной формы управления инвестиционными объектами можно отметить следующие:

-концессии снимают финансовую нагрузку с государства, поскольку концессионер принимает на себя обязательство осуществлять все затраты по финансированию, управлению и текущему ремонту объектов, переданных в концессию, покрывая свои издержки, например, за счет тарифов;

-концессии устанавливают достаточно жесткие долгосрочные юридически оформленные, то есть стабильные, отношения между государством и концессионером;

-концессионные договоры позволяют привлекать частный, в том числе иностранный, капитал без потери стратегического контроля над жизненно важными системами и объектами.

Одной стороной концессионного соглашения выступает государство — Российская Федерация и (или) ее субъект, либо муниципальное образование, эта сторона называется концедентом. Другой стороной является отечественный или иностранный инвестор.

Таким образом, интересы государства заключаются в том, что:

во-первых, оно перекладывает расходы по инвестированию и содержанию своего имущества на частный сектор, теоретически, для повышения его эффективности;

во-вторых, государство пополняет бюджет за счет поступления концессионных платежей и снимает с себя финансирование государственных объектов;

в-третьих, оно решает социально-экономические проблемы.

Интересы частного бизнеса в концессионных проектах состоят в том, что:

— концессионер получает в долговременное управление государственные активы, ему не принадлежащие, на льготных условиях платы за концессию, являющейся в некотором смысле аналогом арендной платы;

— инвестируя, концессионер имеет достаточные гарантии возврата средств, поскольку государство как партнер концессионера несет определенную ответственность за обеспечение минимального уровня рентабельности;

— в отдельных случаях (проекты в сфере водо-, газо-, теплоснабжения) государство идет на то, чтобы доплачивать из бюджета концессионеру при условии, что тот будет повышать качество обслуживания;

— концессионер, обладая хозяйственной свободой, может за счет повышения производительности труда, нововведений увеличивать прибыльность бизнеса во время действия срока концессии, и при этом срок концессии не сокращается.

Итак, как показывает опыт многих стран, одним из эффективных путей успешного функционирования государственного сектора экономики является привлечение к финансированию и управлению объектами государственной собственности частного капитала не только за счет приватизации, но и на концессионной основе.

В России, стране с высоким уровнем огосударствления экономики, в условиях острого недостатка инвестиционных ресурсов, применение еще одной достаточно привлекательной для инвестора формы вложения своих средств могло бы дать экономике значительные выгоды. Применение таких договоров диктуется также недостатком у государства ресурсов, в первую очередь финансовых и технологических, для эффективного функционирования государственного сектора экономики.9

При всех своих очевидных преимуществах использование концессионных форм управления государственным имуществом в России сталкивается с рядом серьезных препятствий.

В нашей стране до сих пор нет специального законодательства в отношении концессионных объектов. Очень слабой является проработка социально-экономических последствий использования государственных концессионных соглашений.

Отсутствует научно-обоснованные, подкрепленные конкретными расчетами исследования концессионной проблемы в целом и в отдельных отраслях, в частности, а также широкие общественные дебаты по вопросам перераспределения управляющих функций государства. Нет общепринятых методик расчета экономической и бюджетной эффективности концессионных проектов.

Специфика идущего в настоящее время в России процесса состоит в том, что параллельно создается законодательная база и отрабатывается реальный механизм функционирования объектов, еще не переданных в концессию, а по существу являющихся филиалами государственных предприятий.

Однако разработка и принятие федерального закона о концессиях — это только начало большого и трудного пути по проведению концессионной реформы в стране.

Для того чтобы этот закон заработал, необходимо принять множество регламентирующих данный вид деятельности законов, подзаконных актов и нормативных документов, таких как:

— федеральные законы о концессиях и о концессионных предприятиях в отдельных отраслях,

— ведомственные инструкции, положения и правила, регулирующие отдельные стороны концессионного процесса (в частности, типовой договор в рамках отдельных отраслей, а возможно, и отдельных производств, порядок передачи в концессионное управление объектов государственной и муниципальной собственности, методики по разработке ТЭО, определению платы за концессию, определению сроков концессий, положения о гарантиях и о досрочном прекращении концессии и т.д. и т.п.).

Кроме того, на уровне регионов необходимо принять законы о концессиях в сфере принадлежащей им собственности, а также муниципальной собственности и выпустить соответствующие подзаконные акты.

Важно, что все эти документы и федерального и регионального уровней должны быть написаны в контексте единой концепции, иметь:

-общий понятийный аппарат,

-согласованную терминологию и унифицированные подходы к отдельным аспектам проблемы, в первую очередь, к определению сроков концессии, размеров концессионных платежей, субъектов их присвоения и т.п.

Создание замкнутой правовой базы по концессиям — главная большая и сложная задача, стоящая перед Россией на перспективу, без успешного решения которой невозможно становление концессионной формы управления государственной собственностью.

В законотворческой работе в области концессионной деятельности Россия не сможет в полной мере опереться на опыт развитых стран мира, поскольку там концессионное законодательство постепенно, в течение 100-150 лет, врастало в общий кодекс административных законов, регламентирующих формы государственного регулирования предпринимательской деятельности и приводило к эволюционному изменению отношений государства и частного бизнеса.

Определенные сложности стоят также на пути адаптации законодательства и подзаконных актов периода НЭПа к реалиям современной России. Тогда, в 1920-е годы, в сферу концессионной деятельности Советского Союза пришли профессионалы — носители знаний, опыта и информации о концессиях царской России. Они знали, как развернуть концессионную работу в изменившихся экономических условиях, могли приспособить старые нормативные акты к новой системе экономических отношений, что позволило быстро запустить в стране концессионные проекты в различных отраслях.

Сейчас такого профессионального слоя, обладающего достаточно глубокими знаниями о концессиях, ‘подводных камнях’ этой формы владения и пользования государственной собственностью и представляющего возможные последствия тех или иных решений просто нет. А ведь речь идет о долгосрочных, продолжительностью в десятки лет проектах.

Подписанные договоры, особенно с иностранными концессионерами, не удастся досрочно прекратить без существенных последствий для России, даже если после вступления их в законную силу станет, например, ясно, что они не в полной мере соответствуют интересам страны и общества.

Другой важнейшей проблемой, стоящей сейчас перед Россией в области выбора путей управления государственной собственностью, является создание институциональной организационной структуры и механизма государственного регулирования концессионных предприятий.

В решении этой проблемы Россия уже может опереться на богатый исторический и современный опыт, накопленный в других странах мира, поскольку в отличие от законов и нормативных актов организационная структура является более универсальной и менее жестко привязанной к особенностям развития отдельных стран.

В значительной степени, особенно в отношении концессионных органов исполнительной власти, их структуры, функций, полномочий, механизма взаимодействия с другими институтами этой сферы деятельности, может быть использован опыт Советского Союза периода НЭПа.

Существовавшая в то время система управления концессионными делами была, по-видимому, оптимальной для нашей страны с ясной и простой схемой соподчиненности структурных единиц, соответствовала духу нации, хотя и была излишне забюрократизированной в плане принятия решений, особенно по действующим концессиям.

Рассматривая общие экономические условия концессионной деятельности, надо отметить то обстоятельство, что к числу таких условий не относятся уровни экономического развития страны, политического устройства и ментальности нации.

Концессии — достаточно универсальное средство решения экономических проблем, независимое от многих базисных характеристик и факторов общества.

Эта форма управления государственной собственностью нашла применение в самых развитых странах мира (США, Великобритания, Германия, Франция, Италия, другие государства ЕС, Австралия, Канада, Япония), в Центральной и Латинской Америке (Мексика, Аргентина, Бразилия, Чили, Боливия, Коста-Рика, Венесуэла, Колумбия, Боливия, Перу, Уругвай), в Азии (Китай, Республика Корея, Тайвань, Шри-Ланка, Бангладеш, государства ОПЕК), в Океании (Индонезия, Малайзия, Сингапур), в Восточной Европе (Польша, Чехия, Словакия, Венгрия, Румыния, Болгария, Югославия), в СНГ (Украина, Казахстан, Узбекистан, Молдова), в Африке (Танзания, Мадагаскар, Нигер, Камерун, Замбия). Более чем в 120 странах мира в настоящее время используется концессионная форма управления государственной собственностью.10

Для успешного функционирования концессионной формы одним из необходимых условий является наличие сильного государства, которое в состоянии противостоять эгоистическим интересам частного бизнеса, получающего в концессию государственную собственность. Опыт показывает, что там, где государство способно отстаивать интересы общества (развитые страны, в первую очередь, США, Канада, Франция, Великобритания, Германия, Австралия) и поставить законодательные и институциональные препятствия на пути злоупотреблений частных компаний, концессии достигают своих целей и обеспечивают повышение эффективности социально-производственной инфраструктуры.

В тех странах, где функции государственного контроля недостаточно сильны и развиты, иногда возникают скандальные разоблачения коррупции и злоупотреблений переданными в концессию объектами государственной собственности (Аргентина, Мексика).

Устойчивость экономической и политической ситуации является также обязательным условием для осуществления концессионных программ. Концессионная деятельность, особенно в сферах производственной и социальной инфраструктуры, сильно зависит от уровня доходов экономических агентов и степени развития экономической деятельности вообще. Так, финансовые кризисы 1998-1999 годов оказали очень существенное негативное воздействие на реализацию проектов в сфере дорожных концессий.

Немаловажным фактором, определяющим развитие концессионных отношений в России, является готовность общественного мнения к передаче частному сектору функций владения и пользования объектами государственной и муниципальной собственности, доверие власти, общественности и населения к этому новому для них типу хозяйственных отношений.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

В настоящее время концессии в России развиваются, но при этом имеют ряд серьезных системных проблем среди которых:

Во-первых, как это часто бывает, само принятие закона ничего не меняет, потому что для его реализации требуется утвердить солидный пакет подзаконных актов.

Во-вторых, в продолжается шлифовка текстов приложении сопутствующих законодательному акту. Вызвано это тем, что принятый поспешно в силу политической конъюнктуры закон «О концессионных соглашениях» изначально страдал рядом изъянов, на которые сразу обратили внимание предприниматели.

Например, объектом концессионного соглашения может выступать только недвижимое имущество или земля, но не вид деятельности. Концессии, в первую очередь могут привлечь внимание крупных компаний и инвесторов. А таким инвесторам интересно пользование, например, не одной полуразвалившейся котельной, а всем комплексом теплоснабжения города.

В-третьих, типовые соглашения должны учесть и многочисленные отраслевые проблемы. Например, строительство платных автодорог сдерживается тем, что до сих пор не принят соответствующий закон.Приходу частников в коммунальный сектор может помешать тарифное регулирование.

Для того чтобы концессии стали реальностью, нужен пилотный проект, который показал бы все плюсы и минусы данного инструмента. Появление же его во многом зависит от политического решения государства.

При пассивности государства может получиться так, что развитие концессий приведет не столько к росту качества инфраструктуры и иных отраслей, в которых применяются концессии, сколько к их «расслоению». То есть будут нарастать различия в качестве между «продвинутыми» концессионными участками и бесперспективными с точки зрения бизнеса, но от этого не теряющими свою значимость для общества объектами.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ ИНФОРМАЦИИ

1. Нормативные акты

1.1 Конституция Российской Федерации от 12.12.1993 // Российская газета. №237. 1993. 25 декабря.

1.2 Гражданский кодекс Российской Федерации от 13.05.2008 N 68-ФЗ, от 14.07.2008 N 118-ФЗ// Собрание Законодательства РФ. 2008. № 5. Ст. 410.

1.3 Налоговый кодекс Российской Федерации. Часть первая. // Собрание законодательства РФ. 2008. № 3. Ст. 140

1.4 Федеральный закон Российской Федерации от 21.07.2005 г. N 115-ФЗ «О концессионных соглашениях»// Российская газета. 26 июля 2005 г.

2. Судебная и арбитражная практика

2.1 Определение Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации от 30.10.2009 № 13554/09 // Оперативно и достоверно 9.11.2009

3. Специальная литература

3.1 Акимова Т.А. Теория организации. – М.: ЮНИТИ, 2003 -240 с

3.2 Бовыкин В. Новый менеджмент. М.: Наука, 2007. – 430 с

3.3 Гневко В.А., Яковлев И.П. Менеджмент: Социально-гуманитарное измерение. СПб, 2004. – 380 с

3.4 Гончаров В.В. Важнейшие понятия и концепции в современном управлении. – М.: МНИИПУ, 2008. – 140 с

3.5 Данилец А.В. Концессии. – СПб, 2008

3.6 Сосна С.А. Концессионное соглашение: теория и практика. М., 2002. С. 26.

3.7 Зворыкина Юлия Викторовна. Методологические основы и механизмы управления концессиями в России: Дис. д-ра экон. наук: 08.00.05: Москва, 2003, 301c. РГБ ОД, 71:04-8/249

3.8 Сосна С.А. Концессии в России: между прошлым и будущим // Право и политика. — М.: Nota Bene, 2006, № 1. — С. 73-91

3.9 Тимофеев С.К. Концессии в России и СНГ// Экономика переходного периода, 2007 № 6 С. 35 – 47

3.10 Федоров М.П. Опыт концессии в современной России// Маркетинг и предпринимательство, № 9 2007 С.31-39

3.11 Фатхутдинов Р.А. Система менеджмента. 2-е издание. — М.:ЗАО «Бизнес школа «Интел-Синтез»,2007. – 280 с

3.12 Михеев В.А. Государственное регулирование рыночного механизма и конкуренции// Экономика переходного периода. 2008. № 10 С.25-49

1 Данилец А.В. Концессии. — СПб. 2008

2 Зворыкина Юлия Викторовна. Методологические основы и механизмы управления концессиями в России: Дис. д-ра экон. наук: 08.00.05: Москва, 2003, 301c. РГБ ОД, 71:04-8/249

3 Сосна С.А. Концессии в России: между прошлым и будущим // Право и политика. — М.: Nota Bene, 2006, № 1. — С. 73-91

4 Сосна С.А. Концессии в России: между прошлым и будущим // Право и политика. — М.: Nota Bene, 2006, № 1. — С. 73-91

5 Тимофеев С.К. Концессии в России и СНГ// Экономика переходного периода 2007 № 6 С. 35 – 47

6 Сосна С.А. Концессии в России: между прошлым и будущим // Право и политика. — М.: Nota Bene, 2006, № 1. — С. 73-91

7 Федоров М.П. Опыт концессии в современной России// Маркетинг и предпринимательство № 9 2007 С.31-39

8 Данилец А.В. Концессии. — СПб. 2008

9 Фатхутдинов Р.А. Система менеджмента. 2-е издание. — М.:ЗАО «Бизнес школа «Интел-Синтез»,2007. – 280 с

10 Гончаров В.В. Важнейшие понятия и концепции в современном управлении. – М.: МНИИПУ, 2008. – 140 с

СОДЕРЖАНИЕ

ВВЕДЕНИЕ

ГЛАВА 1. ОБЩИЕ ВОПРОСЫ ПРИМЕНЕНИЯ ПРАВОВОГО ИНСТИТУТА АРЕНДЫ

1.1 Понятие и значение аренды

1.2 Договор аренды и смежные правовые институты

ГЛАВА 2. ЭЛЕМЕНТЫ ДОГОВОРА АРЕНДЫ

2.1 Предмет договора аренды

2.2 Существенные условия договора аренды

ГЛАВА 3. ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ АРЕНДНЫХ ОТНОШЕНИЙ

3.1 Заключение договора аренды и государственная регистрация прав арендатора

3.2 Исполнение и прекращение договора аренды

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК

ВВЕДЕНИЕ

Актуальность темы исследования. Правовой институт договора аренды один из старейших и популярнейших в гражданском праве, присущий ему некоторый консерватизм и стабильность удивительным образом сочетаются с непрестанными внутренними (в пределах института) переменами и попытками охватить новые экономические отношения.

В значительной степени эти качества объясняются значением самой аренды как одного из способов решения хозяйственных задач. Аренда естественным образом дополняет другие средства и способы социального, экономического и производственного развития. Уникальность аренды в том, что она фактически сопровождает и восполняет систему отношений собственности, в известной степени гармонизирует экономические отношения в случаях, когда жесткая конструкция собственности (права собственности) не позволяет успешно и оперативно распорядиться производственными ресурсами.

В юридическом аспекте арендные отношения опосредованы прежде всего нормами правового института договора аренды.

Отмечается также тенденция к усложнению и расширению внутренней структуры института аренды; достаточно ярким примером является появление лизинга, бурное развитие которого сопровождается появлением ряда проблем юридического характера.

Выделяются и новые объекты пользования, в отношении которых еще предстоит провести квалификационные действия для признания их относящимися к договору аренды («предоставление персонала», «аренда игроков», «пользование» различного рода ресурсами в ИНТЕРНЕТ, «аренда выделенных каналов связи и радиочастот» и пр.).

В совокупности указанные проблемы института аренды, как в части их нормативного регулирования, так и правоприменения, позволяют говорить об актуальности и практической значимости исследования договора аренды в современной России.

Степень разработанности темы. В цивилистической науке разработано немало конкретных приемов и методов для изучения договора и связанных с ним проблем, изложенных в монографических работах, журнальных публикациях, иных изданиях. Поэтому в исследовании использованы специальные методологические приемы и подходы, разработанные российскими и советскими цивилистами: М.М. Агарковым, М.И. Брагинским, В.В. Витрянским, В.А. Дозорцевым, О.С. Иоффе, К.Д. Кавелиным, Д.И. Мейером, К.П. Победоносцевым, И.А. Покровским, В.И. Синайским, Е.А. Сухановым, В.А. Тарховым, В.А. Умовым, Г.Ф. Шершеневичем, Л.В. Щенниковой, Б.Б. Черепахиным и др.

Объект исследования — общественные отношения, возникающие в связи с договором аренды.

Предмет исследования — гражданско-правовой институт аренды и сопряженные нормы гражданского и иного законодательства, судебная практика и доктрина.

Целью настоящей работы является исследование комплекса основных проблем, связанных с применением договора аренды в целом и отдельных наиболее значимых его разновидностей, оценка современного состояния системы и структуры правового регулирования соответствующих отношений и выявление общих тенденций, внесение на этой основе законодательных предложений, уточнение толкования норм законодательства об аренде, а также выработка рекомендаций по заключению, исполнению и прекращению договора аренды.

Поэтому в рамках данной работы предпринята попытка ответить на следующие вопросы, которые могут быть определены как частные задачи:

— каково место института аренды в системе договорных институтов и каково содержание основных отношений, характеризующих аренду;

— каков состав объектов, способных быть объектом арендных отношений;

— каковы существенные условия договора аренды;

— на основе каких критериев следует отграничивать аренду от смежных договорных институтов;

Методы исследования. В работе использовались различные общенаучные и частноправовые методы исследования: диалектический (основной способ объективного познания действительности), исторический и сравнительно-правовой (при выяснении особенностей развития законодательства об аренде), формально-логический (при оценке соотношения отдельных норм, в том числе норм различных отраслей права), системно-функциональный анализ (для определения социально-экономического и хозяйственного эффекта, вызываемого соответствующими правилами) и др.

Структура работы. Дипломная работа состоит из введения, трех глав, объединяющих шесть параграфов, заключения и библиографического списка.

ГЛАВА 1. ОБЩИЕ ВОПРОСЫ ПРИМЕНЕНИЯ ПРАВОВОГО ИНСТИТУТА АРЕНДЫ

1.1 Понятие и значение аренды

По мере развития нынешняя цивилизация прошла несколько этапов своего экономического освоения действительности. Если первый характеризовался простым присвоением плодов природы, то на втором наступила эпоха их обработки; далее — меновой торговли, где потребовалось совершение актов межличностного социального значения. Уже на первых этапах зародилась наука (и искусство) экономии, т.е. разумного, рачительного ведения собственных дел, которая в центре внимания ставит вопрос о комплексном эффекте обладания материальными благами, принадлежащими человеку (семье, группе лиц), во имя определенных целей (удовлетворение текущих жизненных потребностей, приобретение предметов роскоши, передача имущества потомству и пр.); естественно, такого рода усилия были возможны лишь потому, что происходил сам процесс накопления (приобретения в собственность). Но со временем стало очевидным, что как таковое состояние присвоения (обладания) существенно отличается от другого умения — «искусства наживать состояние». Наконец, с развитием производительных сил и форм хозяйствования, стало понятным и некоторое преобладающее значение этого второго умения (искусства), позволяющее в результате непрерывного и безграничного устремления к прибыли создать состояние без наследства, приобрести капитал без финансовой основы и т.п. Хрематистика (жажда получения прибыли как таковой) достойна порицания, но это объективное явление, объясняемое социальными, психо-физическими, духовными и прочими причинами, которое само по себе есть факт действительности, а не объект негодования.

Хозяйственная деятельность может опираться на различные социально-экономические способы вовлечения орудий и средств труда в производственный процесс. Безусловно, обладание ими на праве собственности предпочтительно и часто выгодно с точки зрения экономического эффекта (нет затрат на платежи собственнику), но не всегда удобно или возможно. Именно поэтому существовал и существует арендный тип хозяйствования; при этом он не должен противопоставляться хозяйствованию собственника ни с точки зрения прибыльности, ни с позиций комфортности управления производственным процессом, ни в плане социального значения возникающих отношений. Это именно другой тип, т.е. иной модус организации производства, исходно он не худший и не лучший.

Идиллическая ситуация, когда начало всякой деятельности обеспечено достаточными средствами, обычно не соответствует действительности, и на практике почти всякий производственный, а равно и непроизводственный, процесс опирается на привлечение постороннего имущества или капитала.

Добавим, что потребность в имуществе (как в предпринимательских, так и в иных отношениях) может быть временной, приобретение его на праве собственности в таком случае не оправдано экономически. В конкретной экономике могут встречаться и иные ситуации, когда приобретение в собственность не целесообразно. Такой пример. Нижегородская (авиакомпания «Волга-Авиа», контрольный пакет которой принадлежит местным властям, заинтересована в том, чтобы принадлежащие ей самолеты Ту-134 так и остались в собственности. Однако сама авиакомпания не имеет ни надлежащих свидетельств эксплуатанта данных воздушных судов, ни требуемого технического состава, ни соответствующих летчиков. Оптимальный выход из ситуации — сдача лайнеров в аренду.

Потребность в аренде возникает также в случаях, когда экономико-технические характеристики используемой техники требуют определенных условий, например, большегрузные автомашины-тягачи экономически выгодно использовать только на «длинном плече», и если таких перевозок нет, то лучше всего сдать их в аренду.

Современные юристы, исследующие процессы развития бизнеса, отмечают, что собственность как таковая нивелируется, в основном, в результате того, что для предпринимателя имеет значение лишь результат эксплуатации имущества.

Акт аренды также есть акт обмена стоимостями и подчиняется общей экономической логике товарообмена, но с учетом фактора времени, структуры формирования прибыли и возможности придания надлежащей эффективности обмениваемым благам (здесь обычным критерием выступает ликвидность, т.е. легкость превращения в деньги); в силу этого рынок аренды ограничен, но столь же необходим как, и рынок товаров, услуг в составе всякого народного хозяйства.

Экономическим отношениям такого типа хозяйствования соответствует правовой институт аренды, нормы которого (сегодня это гл. 34 Гражданского кодекса РФ — далее ГК РФ) регламентируют имущественные эквивалентно-возмездные (стоимостные) отношения по поводу предоставления вещей в пользование; «по договору аренды арендодатель (наймодатель) обязуется предоставить арендатору (нанимателю) имущество за плату во временное владение и пользование или во временное пользование» (часть первая ст. 606 ГК РФ). Содержащиеся в гл. 34 ГК РФ параграфы расположены по неоднократно используемой законодателем схеме: в первом параграфе размещены общие положения об аренде, а во 2-5 параграфах — специальные нормы (о прокате, аренде транспортных средств, аренде зданий и сооружений, аренде предприятий и лизинге); в соответствии со ст. 625 ГК РФ общие правила подлежат применению лишь в случае отсутствия специального регулирования.

Следовательно, законодатель оценивает аренду как единое явление вне зависимости от субъектного состава сторон, объектов аренды, а также прочих обстоятельств, способных влиять лишь на некоторое своеобразие правового регулирования в рамках общей модели договора аренды.

Сегодняшняя структура гл. 34 ГК РФ вряд ли бесспорна. В частности, можно обсуждать целесообразность выделения в самостоятельный параграф правил, посвященных прокату, а также причины, по которым законодатель не создал единый параграф для всей недвижимости и не выделил параграф, посвященный аренде земли, и т.д. Заслуживает обсуждения и целесообразность выделения параграфа третьего с его жесткой привязкой к регулированию аренды только транспортных средств, так как остаются за его пределами случаи аренды других сложных в техническом отношении объектов, требующих специального управления в процессе их эксплуатации.

Не вполне удачным видится и выделение параграфа шестого («Финансовая аренда (лизинг)»). Вынесенные в него специальные нормы незначительны и вполне могли бы быть безболезненно и с не меньшим эффектом закреплены в соответствующих статьях первого параграфа главы 34.

Тем не менее, для целей настоящего исследования в центре внимания оставляем фактически закрепленную в законе структуру регулирования. Что же касается выбора разновидностей договора аренды, привлекаемых к специальному анализу (главы 2-4 работы), то он предопределен либо значением соответствующих объектов (аренда недвижимости в целом, аренда земельных участков), либо особой актуальностью проблем (финансовая аренда).

В связи с арендой у сторон договора (прежде всего — у арендатора) возникают различные правоотношения, в том числе с органами власти и управления — по поводу разрешений на эксплуатацию некоторых объектов или в связи с необходимостью лицензировать такую деятельность; с органами местного самоуправления — в связи с размещением производства на территории муниципального образования; с лицами, имеющими определенные права на этот же объект (например, с обладателями сервитутов); с организациями, которые обеспечивают контроль и надзор и т.п. Следовательно, правовое регулирование отношений, возникающих при аренде, не исчерпывается нормами собственно гражданско-правового института аренды. Однако, в задачи настоящего исследования входит только цивилистический анализ проблем, хотя, конечно же, заслуживает внимания, например, вопрос об аренде (договоре аренды) в связи с осуществлением предпринимательской деятельности, о соотношении аренды и актов административного характера и т.д.

Обычное определение договора аренды практически не расходится с формулировкой части первой ст. 606 ГК РФ на протяжении многих десятилетий, что свидетельствует об адекватности данного определения содержанию экономических процессов. Этот договор консенсуальный, возмездный и взаимный. Обычно его относят к той группе договоров, которые принято именовать договорами о передаче имущества. По этому поводу следует уточнить, что передача в соглашениях об аренде занимает место лишь первого действия, возможно, более видимого, но менее значимого в экономическом смысле. Как для арендатора, так и для арендодателя основной целью является вовсе не передача, а те процессы и их результаты, которые следуют за передачей (арендатор намерен эксплуатировать вещь и получить ожидаемый от этого эффект, а арендодатель планирует получить денежные средства). Заметим, что законодатель вполне справедливо отказался использовать слово «передача» применительно к аренде, он ясно говорит о «предоставлении». Таким образом, данный договор по существу представляет собою особую форму социально-экономического взаимодействия в отношении определенных благ и должен быть квалифицирован в качестве такового; договор аренды есть соглашение о предоставлении в пользование, и эта уникальная его характеристика не позволяет смешивать с договорами о передаче имущества.

Плоды, продукция и доходы, полученные арендатором в результате использования арендованного земельного участка в соответствии с договором, являются его собственностью, если законом, иным правовым актом или договором не предусмотрено иное (ст. 136 ГК). Объектом договора аренды могут быть земельные участки и другие обособленные природные комплексы; главный признак объекта — его непотребляемость.

Стабильность общей формулы договора аренды не означает, что под влиянием политических, экономико-финансовых и прочих условий конкретно-историческое понимание договора аренды не изменялось, однако эти перемены не затрагивали существа концепции («временное пользование вещью в счет известного платежа») и преимущественно заключались в формировании отдельных разновидностей договора аренды. Примером здесь может быть выделение в действующем ГК РФ аренды транспортных средств и лизинга, ранее отсутствовавших по известным причинам.

Основные положения об аренде, а также правовая регламентация аренды отдельных объектов исследованы в цивилистической литературе достаточно полно, что освобождает от необходимости излагать соответствующие правила в их развернутом виде. Поэтому в рамках настоящей работы к анализу, по общему правилу, привлекаются лишь спорные или наиболее сложные ситуации.

Фактически по особым правилам строятся арендные отношения, связанные с процессом приватизации. Здесь достаточно много проблем, но в силу их многочисленности и специфики, заслуживающих самостоятельного исследования, в данной работе они не рассматриваются.

Не анализируются в работе и пограничные с арендой (договором аренды) вопросы предоставления публичными образованиями друг другу земли и других объектов во временное пользование; надо признать, что такие соглашения вполне могут быть признаны именно договорами аренды, но сами по себе подобные ситуации чаще всего сопряжены с выполнением каждой из сторон публично-правовых функций, являются вынужденными для обеих сторон и объясняются преимущественно незавершенностью процесса разграничения права собственности на землю.

Форма арендного договора используется и в межгосударственных отношениях, но, совершенно понятно, сходство в регулировании не приводит к единству правовой природы отношений; нормы национального права, в том числе гл. 34 ГК РФ, в отношениях суверенов не применяются.

1.2 Договор аренды и смежные правовые институты

Поскольку договор аренды имеет собственное правовое регулирование, необходимо отличать его от смежных правовых институтов.

Кроме того, сравнение договора аренды с иными гражданско-правовыми договорами позволяет яснее понять и правовой природы договора аренды.

Выяснение же существа договора аренды позволяет осуществлять правильную его квалификацию, поскольку на практике нередко встречаются случаи неверной квалификации этого договора аренды и — как следствие -применение норм, противных его природе. Приведем пример из практики. Между банком и АО был заключен договор, согласно которому банк обязался передать в собственность АО часть своих акций, а АО в порядке оплаты акций обязалось передать банку часть своих нежилых помещений. В дальнейшем АО обратилось в арбитражный суд с иском о признании договора недействительным. При рассмотрении спора суд установил, что в договоре не указано, в собственность или же пользование передаются помещения. Предшествовавшее заключению договора и последующее поведение сторон свидетельствовало о том, что банк, заключая сделку, имел намерение получить помещения в собственность, а АО — передать их во временное пользование. Поскольку стороны не достигли соглашения о типе заключаемого договора (купля-продажа помещений или передача их в аренду), суд обоснованно признал договор незаключенным.

Сравнение договора аренды может быть проведено применительно и к другим правовым категориям (то есть не только к договорам). Так, в случаях размещения на обочинах полей или иных земельных участков знаков дорожного движения, общественно полезной информации речь должна идти не об аренде и не о сервитуте, а об ограничениях публичного характера (п. 2 ст. 209 ГК РФ).

В г. Москве была утверждена форма договора пользования поверхностным водным объектом. Однако анализ его содержания позволяет утверждать, что речь идет не о каком-либо пользовании, тем более не о классической аренде, а о способе организации взаимоотношений в процессе реализации публичного сервитута — права пользования водными ресурсами реки Москвы. Совершенно понятно, что большая часть взаимоотношений в таком случае уже урегулирована нормами уголовного, экологического, водного и других отраслей права (например, по возмещению ущерба промышленными стоками) — независимо от наличия или отсутствия аналогичных правил в таком договоре, а также их содержания; вызывает сомнения и субъектный состав: договор заключается водопользователем с Правительством Москвы, очевидно не уполномоченным представлять Российскую Федерацию.

Вообще надо заметить, что на практике договоры аренды часто пытаются по тем или иным причинам обозначать как «договоры пользования» чем-либо.

Если на объекте вещных прав (например, здании) размещается реклама (щиты, рекламные указатели и пр.), то основанием отношений признается не договор аренды (субаренды). В соответствии с п. 1 Обзора практики разрешения споров, связанных с арендой, договор, на основании которого используется отдельный конструктивный элемент здания (в конкретном случае имелась в виду крыша) в рекламных целях, не является договором аренды. По мнению Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ в подобных случаях речь должна идти о специальной квалификации возникающих отношений из-за иного объекта отношений, и, не исключено, что подобный договор может быть определен как непоименованный ГК РФ (то есть и применять следует не правила об аренде, а общие правила об обязательствах и договорах).

Вероятно, позиция Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ в данном конкретном случае правильна. Но только в том отношении, что перед нами не договор аренды здания, а договор аренды такого конструктивного элемента, как крыша. Безусловно, это не снимает возможности и иной квалификации в подобных случаях — исходя из существа соглашения, требующего тщательной оценки и толкования (например, крыша могла бы арендоваться для танцев сотрудников арендатора). Если даже ограничиться случаями, когда речь идет об использовании определенных вещей для рекламы, то даже здесь отношения могут быть квалифицированы и как договор оказания рекламных услуг — если, например, владелец рекламного щита не только размещает, но и создает рекламу других организаций, и как договор оказания возмездных услуг — если, например, на щите лишь размещается реклама, и как непоименованный ГК РФ договор (если он только разрешает поместить рекламу).

Вряд ли можно квалифицировать как договор аренды и договор хостинга, т.е. договор с организацией, обеспечивающей доступ в сеть Интернет для работы с созданной базой данных (сайтом). Такие организации (провайдеры) оказывают услуги по доступу в Интернет, размещают и передают информацию, и в целом для их деятельности более характерно оказание услуг, чем предоставление некоторого объекта в пользование. Элементы внешнего сходства, конечно же, имеются: провайдер за плату предоставляет пользователю свободное дисковое пространство своего сервера (сетевого базового компьютера). Однако суть дела не в факте предоставления такого пространства, а в том, что именно провайдер обслуживает информационный поток; нельзя также исключать, что провайдер будет вмешиваться в процесс подготовки и подачи информации, что практикуется в различных странах и предусматривается договорами. Значительная часть этих отношений, к изучению которых правоведы только приступили, представляет собою разнородные связи, характеризующиеся признаками различных договорных институтов, часть же отношений настолько своеобразна, что заставляет ставить вопрос о появлении непоименованных гражданско-правовых договоров.

Отсутствие однозначных системных признаков договора аренды является причиной споров не только в практической действительности, но и в теории правовой науки. Порой трудно провести границу между договором аренды и иным договорным институтом. Так, значителвные споры вызывает квалификация договора, возникающего при помещении вещи в автоматическую камеру хранения, а также природа отношений, возникающих при заключении договора чартера.

Относительно первого случая наблюдается существование трех точек зрения. Представители первой рассматривают данный договор как договор хранения. Так, З.И. Цыбуленко признает данный договор обычным договором хранения. Представители иной позиции признают его разновидностью договора аренды. Так, О.Н. Садиков обосновывает свою позицию следующим образом: «такие отношения ближе к договору имущественного найма (аренды), поскольку организация (наймодатель) не принимает от гражданина вещи на хранение, а лишь предоставляет место (ячейку автоматической камеры хранения). Обоснование этого вывода подтверждается и тем, что, говоря о хранении ценностей в предоставляемом банком индивидуальном сейфе, ГК также отсылает к договору аренды». Идентичного взгляда придерживаются Н.И. Клейн и В.В. Чубаров: «Хранение вещей в автоматических камерах хранения ГК не регулирует в главе, посвященной договору хранения, так как эти отношения подпадают под регулирование договора аренды. Ведь в таких случаях транспортная организация не принимает вещи на хранение, а лишь предоставляет ячейку автоматической камеры хранения для краткосрочного.использования путем помещения в ней ручной клади».

С.И.Пегов квалифицирует данный договор как разновидность аренды: «При помещении ручной клади в КХС железная дорога, владеющая КХС, не принимает от гражданина ручную кладь на хранение, а лишь предоставляет место для краткосрочного хранения ручной клади». Ранее судебная практика разделяла позицию отнесения этого вида договора к разновидности аренды. В Постановлении Пленума Верховного Суда РФ от 26 декабря 1989 г. «О практике рассмотрения судами РСФСР дел по спорам, связанных с обслуживанием населения» данный договор однозначно отнесен к арендному; лица, помещающие вещь в автоматическую камеру хранения признавались арендаторами ячейки. Ю.В. Романец при решении данного вопроса занимает похожую позицию, так как транспортная организация не несет обязанности по обеспечению сохранности имущества, она отвечает только в случае неисправности камеры. Но у данного автора заметны две нескоординированные позиции: с одной стороны, он отмечает отсутствие у железной дороги функций поклажедателя, а, с другой, указывает, что «направленность обязательства как нормообразующий признак выражается не в основном действии обязанного лица как таковом, а в экономическом и юридическом результатах, на достижение которых направленно это действие». То есть именно цель договора и определяет права и обязанности сторон. «Цель обязательства — это удовлетворение известного интереса». С этой позиции, рассматриваемый договор может и должен быть признан договором хранения, так как конечная цель лица, воспользовавшегося автоматической камерой хранения, результат, к достижению которого он стремится, — это именно возможность хранения вещи, а не возможность пользоваться самой камерой хранения. Лицу, сдающему имущество в автоматическую камеру хранения, важно сохранить вещь, камера хранения как таковая, ее свойства его не интересуют. Тогда как для арендатора превалирующее значение имеет объект договора, и интерес его удовлетворяется возможностью пользования им. Лицу же, сдающему имущество в автоматическую камеру храпения, совершенно безразличен сам объект. Кроме того, автоматическая камера хранения — приспособление, специально созданное для строго определенной цели — хранения вещи. Правда, для такой оценки надо выделить — чей интерес является преобладающим и, тем самым, квалифицирующим; мы же полагаем, что камеры хранения для того и существуют, и потому так называются, что предназначены для хранения.

Так, договор фрахтования законодателем однозначно отнесен к договору перевозки, хотя фрахтовщик и предоставляет всю или часть вместимости одного или нескольких транспортных средств для перевозки грузов, пассажиров и багажа, то есть так же, как железная дорога предоставляет пространство камеры хранения. Поэтому правы авторы, которые договор о предоставлении камер хранения в транспортных организациях относят к хранению: «На наш взгляд, толкование ст. 923 ГК позволяет склониться к тому, что законодатель охватил ею и деятельность, связанную с эксплуатацией автоматических камер хранения».

Таким образом, в правовой действительности часто возникает проблема правильной квалификации договора аренды. Отсутствие четко сформулированных признаков договора часто ведет к злоупотреблению правом участниками гражданского оборота; недобросовестные участники гражданских правоотношений пользуются существующими размытыми границами разграничения договоров и употребляют это в свою пользу, выбирая наиболее выгодный вид договора (обычно — для ухода от налоговых, таможенных и иных платежей). Для решения изложенной проблемы необходимо четкое определение квалификационных признаков договора аренды, чтобы в каждом конкретном случае верно оценивать и квалифицировать договор, соответственно применив к нему именно те нормы права, которые предназначены для его правового регулирования.

Отличие договора аренды от купли-продажи обычно затруднений не вызывает, оно легко проводимо по критерию — сохраняется или не сохраняется право собственности у отчуждающего лица. Аналогично следует осуществлять отграничение аренды от ренты (см. п. 1 ст. 583 ГК РФ), мены (п. 1 ст. 567 ГК РФ) и дарения (см. п. 1 ст. 572 ГКРФ).

Что же касается коммерческой концессии («франшизы»), то нормы гл. 54 ГК РФ однозначно ограничивают ее предмет предоставлением исключительных прав (п. 1 ст. 1027 ГК РФ), не допуская передачи вещей по этому же договору; возможная передача вместе с исключительными правами некоторых вещей не меняет квалификацию основного договора и позволяет говорить лишь о том, что помимо коммерческой концессии заключен еще и договор аренды этих вещных объектов.

Об оценке соотношения договора аренды и договора ссуды. Гражданский кодекс РФ относит оба договора к однотипным, направленным на передачу объектов гражданских прав во временное пользование. Сходство их отмечалось в цивилистической литературе издавна, так, в учебнике Д.И. Мейера указывается: «ссуда близко подходит к договору найма имущества. Она разнится от найма только тем, что представляется договором безмездным, так что подходит от части под понятие дарения и не требует определения о сроке договора. Но право, устанавливаемое по договору ссуды, совершенно то же, что и право по договору найма, — право пользования вещью сообразно ее назначению, без повреждения ее существа». Современная правовая наука также указывает на особую близость обозначенных договоров. «Сопоставление указанных договоров иногда идет столь далеко, что возникает желание признать ссуду разновидностью имущественного найма». Однако вряд ли можно согласится с подобным утверждением. Конструкция договора безвозмездного пользования имеет свою специфику, обусловленную фактором безвозмездности, что является основанием для выделения ее в отдельный от аренды договорной тип. Основное отличие между двумя договорами заключается в возмездном характере договора аренды, и безвозмездном -ссуды; это обстоятельство и предопределяет большинство отличий в правовом регулировании.

С другой стороны, единая направленность обязательств аренды и ссуды дает возможность распространить на оба института ряд общих унифицированных положений. Так, ст. 689 ГК РФ содержит арендные правила, применимые к безвозмездному пользованию.

Поскольку особенности института безвозмездного пользования обусловлены фактором безвозмездности, то и ограничение следует проводить с опорой на это обстоятельство. Направленность на передачу вещи во временное пользование объединяет данные институты, но результат, к которому стороны стремятся, различен. При заключении договора аренды арендодатель намерен удовлетворить свой интерес в получении прибыли от пользования передаваемым имуществом арендатором. И на самом деле, его интерес состоит не в просто в сдаче имущества (это лишь его обязанность, но не из-за приобретения обязанности он вступает в правоотношения !?), а в извлечении соответствующих средств из этого акта. Что же касается договора ссуды, то закон не определяет интерес ссудодателя, но, конечно же, формулируя конструктивные признаки соответствующим образом, закон исходит из того, что возможное благо, которое извлекает ссудодатель, не является квалифицирующим обстоятельством.

Другое отличие связано с предметом договоров: в силу ст. 689 ГК РФ при ссуде имущество передается лишь в пользование, и это лишает ссудополучателя права на вещно-правовую защиту.

Есть также отличия, связанные с субъектным составом. Из числа ссудополучателей исключены учредители, участники, руководители и члены органов управления или контроля организации — ссудодателя. А применительно к аренде таких ограничений закон не содержит.

Договор аренды с последующим выкупом может быть сопоставим с договором купли-продажи с рассрочкой платежа. У названных институтов определенное внешнее сходство в обладании имуществом до полной оплаты. Объединяющим началом обоих договоров служит и их конечная экономическая цель, которая заключается в передаче права собственности на условиях поэтапного внесения выкупной цены. Несмотря на наличие единой цели, указанные виды договоров относятся к различным договорным институтам в силу следующих несовпадающих конструктивных признаков: а) если цель (приобретение имущества в собственность) общая, то средства достижения различны, б) не совпадает и предмет договоров (возникающие при аренде права арендатора не сопоставимы с правом собственности), в) различается и направленность (совокупность юридических и экономических целей) обязательств, г) договор аренды с условием последующего выкупа арендованного имущества, по общему правилу, заключается в процессе приватизации государственных и муниципальных предприятий, характеризуется наличием не только частноправовых, но и публично-правовых элементов.

О соотношении договора найма жилого помещения и договора аренды. Оба договора характеризуются единым родовым признаком — возмездной передачей имущества во временное пользование. Несмотря на наличие этой общности, договор найма жилого помещения законодателем выделен в отдельный, самостоятельный от института аренды договорный тип, правовое регулирование которого осуществляется в соответствии с нормами главы 35 ГК РФ. Подобное решение обусловлено спецификой обязательства найма жилого помещения, исключающей применение к нему родовых арендных норм. Договор найма жилого помещения характеризуется ярко выраженным социальным характером — возможностью удовлетворять основную потребность человека в помещении для проживания; поэтому нормы главы 35 ГК РФ, регулирующие отношения найма жилья, предоставляют нанимателю большую защищенность (по сравнению с арендатором). Конечная цель законодателя, предусмотревшего специальный режим для найма жилых помещений, состоит в предоставлении усиленной защиты нанимателю. В юридической литературе большое внимание уделяется вопросу о месте договора найма жилого помещения в системе гражданских договоров — в качестве самостоятельного договорного типа или разновидности договора аренды. Если проанализировать действующее зарубежное законодательство, то мы обнаружим, что, как правило, отношения, связанные с договором найма жилого помещения регулируются в рамках договора аренды. Примечательно, что в структуре более поздних нормативных актов (например, ГК Квебека, вступивший в силу 1 января 1994 года), нормы, регулирующие отношения найма жилого помещения, выделены в отдельный раздел главы, регулирующей арендные отношения. В то время как более ранние, например Французский Гражданский Кодекс 1804 года, не предусматривают норм, обеспечивающих особенное правовое регулирование отношений найма жилого помещения. Отмеченный факт косвенного в легитимной и четко закрепленной законом возможности освободиться от бремени расходов по содержанию? Другое дело, что текстуально такого рода интерес может и не быть зафиксирован в договоре «отражает общую тенденцию к повышению социальной значимости соответствующего предмета регулирования, вызвавшей необходимость создания по возможности более широкого специального правового режима». Вопрос самостоятельности договора найма жилого помещения давно обсуждается в отечественной литературе (в работах В.П. Грибанова, С.Н. Братуся, О.А. Красавчикова, О.С. Иоффе, Э.Л. Лаасика, В.А. Рясенцева), но сегодня преобладающей является точка зрения, совпадающая в мнением законодателя: «Специфика предмета и субъекта, «наложившись» на общность цели правоотношения, привела к тому, что правила аренды стали применимы к жилищному найму лишь в «преломленном» виде, т.е. с учетом особенностей отношений найма».

Обычно выделяют следующие квалифицирующие признаки договора найма жилого помещения: а) если конечная цель договора аренды (с позиций арендодателя) — получение выгоды от пользования переданным имуществом, то договор найма жилого помещения имеет своей конечной целью предоставление возможности нанимателю удовлетворить основную потребность любого человека в жилом помещении; б) единственно возможный способ пользования жилым помещением — проживание в нем (это касается и случаев, когда первичным нанимателем выступает юридическое лицо, которое должно заключить с гражданином — например, работником — другой договор найма); в) договор найма жилого помещения носит потребительский характер в целом, что дает возможность применения к возникающим отношениям норм законодательства о защите прав потребителя; именно поэтому юридические лица-арендаторы не вправе заключать с гражданами-пользователями договор субаренды, так как это ущемляет жилищные права граждан в сравнении с жилищными правами нанимателя; г) договор найма жилого помещения характеризуется наличием особенного субъектного состава. В соответствии с п.1 ст. 677 ГК РФ нанимателем по договору найма жилого помещения может быть только гражданин — на стороне же наймодателя выступает представитель государственного или муниципального органа — в договоре социального найма жилья, либо иное физическое или юридическое лицо — собственник (управомоченное им лицо) — в договоре найма жилого помещения.

Прочие признаки (например, объект договора — жилое помещение) вряд ли можно выделить как квалифицирующие; в одних случаях (это касается и объекта) данный признак присутствует и при аренде, в других случаях (например, когда выделяют социальную направленность в целом) отсутствует ясность и четкость самого признака.

Договор аренды и договор доверительного управления имуществом. Отношения по аренде имущества и отношения, связанные с доверительным управлением имущества, имеют некоторое внешнее сходство. В обоих случаях предусматривается передача имущества на определенный срок; внешнее сходство особо заметно при сравнении договора аренды и доверительного управления имуществом, возникающим по основаниям, предусмотренным законом.

Но не мало и различий. В первую очередь, необходимо указать несовпадение целей (направленности) данных отношений. Так, договор аренды имеет своей конечной целью предоставление арендатору возможности извлекать определенную имущественную выгоду из владения и пользования арендованным имуществом. Арендодатель же, предоставляя подобное имущество, стремится к удовлетворению своего интереса -получению арендной платы за пользование имуществом. Вопрос же о том, как использует арендатор имущество, законодателя не интересует (при отсутствии нарушений договора и публичного порядка). Цель же доверительного управления заключается в предоставлении управляющим услуг по осуществлению прав собственника переданного имущества, причем удовлетворение интереса учредителя доверительного управления достигается путем эффективного управления имуществом другим лицом (управляющим). Последний не только реализует права собственника, но и эксплуатирует имущество с максимальной для собственника выгодой. Интерес кредитора в договоре доверительного управления имуществом есть цель обязательства; «интерес учредителя является целью обязательства и в процессе управления и в результате управления».

Во-вторых, договор аренды имущества характеризуется направленностью на передачу имущества во временное владение и пользование. Договор доверительного управления имуществом относится к видам договоров, направленных на возмездное оказание услуг. Некоторые авторы, например М.В.Кротов, З.Э.Беневоленская, предлагающие свою классификацию договоров по признаку юридической значимости для кредитора процесса производства продукта должником, относят договор доверительного управления имуществом к договорам, где для кредитора важен и процесс производства, и его результат. В соответствии с обозначенной классификацией договор аренды имущества надо отнести к договорному виду, в котором процесс производства не имеет принципиального значения для кредитора.

В-третьих, важно учитывать различный характер интереса, находящийся на стороне кредитора и должника в обозначенных обязательствах. Конструкция доверительного управления имуществом основана на «принципе «общего интереса» сторон по поводу извлечения прибыли. Собственник и менеджер часто стремятся к максимальному доходу, что обеспечивает их интересам определенную общность». Тогда как арендное обязательство не отличается подобной общей направленностью интереса обеих сторон.

В-четвертых, существенное отличие указанных договоров отмечается относительно предмета и объекта договора. «Предмет договора доверительного управления имуществом — собственно управление как целенаправленная систематическая деятельность доверительного управляющего, цель которой — производство прибыли». При аренде же в центре внимания — совершение арендодателем действий по предоставлению имущества и платежи арендатора.

И, в-шестых. Договор доверительного управления имуществом от арендного отличает наличие особого субъектного состава. Состав участников права, как «право справедливости»; траст (управляющий) имеет имущество не в силу обычного договора и подчиняется не праву, а «совести», в договоре доверительного управления имуществом усложняется: наряду с учредителем, управляющим участником указанных правоотношений может явиться выгодоприобретатель. Участие выгодоприобретателя в отношениях доверительного управления имуществом дает основания утверждать, что данный вид договора можно квалифицировать как договор в пользу третьего лица.

Арендодателем же может выступать не только собственник имущества, но и лицо, обладающее иным вещным правом. Кроме того, правом выступления в качестве арендодателя наделен сам арендатор, передающий арендованное имущество по договору субаренды.

Доверительным управляющим, по общему правилу, выступает индивидуальный предприниматель либо коммерческая организация, т.е. субъект, осуществляющий предпринимательскую деятельность на профессиональной основе. Никаких подобных ограничений относительно арендатора нормы, регулирующие правоотношения аренды, не содержат.

В-седьмых, объектами доверительного управления является широкий круг имущества, куда, кроме вещей, входят также имущественные права; некоторые авторы признают объектом доверительного управления имуществом не только безналичные, но и наличные денежные средства. Круг возможных объектов договора аренды значительно уже и ограничивается только индивидуально-определенными, непотребляемыми вещами.

Договор аренды и договор хранения. Договор хранения, так же как и договор аренды, предполагает передачу имущества во временное владение хранителю и ее возвращение по окончанию срока хранения. На практике имеют место случаи, когда при хранении на хранителя возлагаются права и обязанности по эксплуатации переданным имуществом, что во многом сближает обозначенные договорные институты. Их схожесть отмечала дореволюционная цивилистика: «Поклажа сродни найму имущества: точно также, как имущество отдается на сохранение лицу, у него может быть нанято помещение и в это помещение сложено имущество». Но указанное сходство лишь кажущееся, арендные отношения в корне отличны от отношений, складывающихся при договоре хранения.

При этом следует учитывать прежде всего целевую направленность названных институтов. Цель обязательства хранения состоит в обеспечении сохранности имущества. Институт хранения направлен на оказание услуг по обеспечению сохранности договорного объекта. Обеспечение сохранности арендованного имущества и так входит в обязанности арендатора. Необходимо обратить внимание на различную целевую направленность указанных договоров. При арендных отношениях арендатор также обязан обеспечивать сохранность вещи, но основная его цель — пользование арендованным имуществом; обеспечение сохранности вещи является не целью договора, но необходимым условием для выполнения обязанности арендатора по возвращению переданного ему имущества арендодателю по окончанию срока аренды. Цель договора хранения — исключительно деятельность хранителя по обеспечению сохранности вещи. Поклажедатель заинтересован в самом конечном результате — получить вещь в сохранности по окончанию срока договора, сам процесс оказания услуги хранения для поклажедателя не представляет особого интереса; тогда как в арендных отношениях конечный результат договора заключается в предоставлении арендатору возможности пользования вещью, извлечения посредством этого определенной материальной выгоды.

Далее. По договору хранения услугу оказывает лицо, принимающее вещь во владение с условием ее возврата, а при аренде предоставление имущества во временное владение и пользование совершает лицо, передающее вещь во владение.

Различен и объем передаваемых правомочий в рассматриваемых договорах. Хранителю передается исключительно правомочие владения, правомочие пользования, по общей конструкции договора хранения, находится вне его рамок. А по договору аренды арендатору безусловно передается только право пользования.

На практике достаточно распространенной является следующая договорная конструкция — хранителю предоставляется право пользования вещью в качестве оплаты услуг по хранению. Полагаем, здесь нельзя усматривать признаков смешанного договора: если бы стороны преследовали цель не только обеспечения сохранности имущества, но и пользование им, то они бы заключили обычный арендный договор, который сам по себе уже предполагает обеспечение сохранности арендованного имущества. При хранении вещь передается для обеспечения ее сохранности в интересах поклажедателя, арендные же отношения устанавливаются в целях использования имущества арендатором. Заключение подобного договора — с представлением хранителю возможности пользования вещью — может быть необходимым или желательным (например, постоянная эксплуатация вещи, переданной на хранение, может быть обусловлена ее свойствами). И тогда правомочие пользования предоставляется хранителю в интересах поклажедателя именно по обеспечению сохранности переданной на хранение вещи. Если договор хранения имеет целью удовлетворить интерес поклажедателя в сохранении вещи, то аренда направлена на обеспечение интереса арендатора в пользовании вещью и извлечением ее полезных свойств. Пользование вещью в процессе оказания услуг по ее хранению не предполагает извлечение ее полезных свойств в интересах хранителя, а служит удовлетворению интереса поклажедателя по обеспечению нормального эксплутациошюго состояния вещи, и тем самым ее сохранности, направлено на реализацию самого хранения и не изменяет его правовой природы; иначе говоря — это только форма платежа за услуги, одновременно служащая главной задаче — сохранить вещь.

Наконец, объектом договора аренды выступает индивидуально-определенная вещь. В то время как объектом договора хранения могут являться как индивидуально-определенные вещи, так и вещи, определенные родовыми признаками.

Непрекращающиеся споры в литературе ведутся относительно квалификации договора хранения ценностей в банке с предоставлением клиенту индивидуального банковского сейфа (см. ст. 922 ГК РФ) — клиенту предоставляется возможность помещения ценностей в сейф и изъятия их сейфа без чьего-либо контроля, в том числе и со стороны банка. При этом банк обязан предоставить сейф и предотвратить доступ к сейфу кого-либо без ведома клиента. Данный спор вызвал к жизни несколько теорий. Сторонники первого подхода признают указанный договор видом договора аренды. Вторые, присоединяясь к воле законодателя, рассматривают данный договор как разновидность хранения. Третьи признают право за обозначенным договором на самостоятельное место в системе договоров и рассматривают его как смешанный договор. Полагаем, наиболее точная оценка дана в следующей фразе: «По существу в данном договоре соединились арендное обязательство по предоставлению сейфа в пользование клиенту и обязательство по обеспечению сохранности сейфа». Следовательно, это смешанный договор.

Договор аренды транспортных средств и договор перевозки. Проблема соотношения договора аренды транспортного средства и договора перевозки (прежде всего — морской) существует давно, споры по этому поводу не утихают и поныне. Внешнее сходство обозначенных договоров наблюдается в том, что в обоих договорах транспортное средство как бы используется фрахтователем, кроме того, ситуация осложнена многозначностью наименований («аренда», «фрахтование на время», «фрахтование», «тайм-чартер», «бербоут-чартер»). Мешает однозначному толкованию договора морской перевозки и несовпадающая квалификация договоров такого рода в разных странах. Существующую неопределенность хорошо иллюстрирует тот факт, что при разработке ныне действующего ГК РФ вносились предложения о переносе договора аренды транспортного средства с экипажем в главу, регулирующую отношения по перевозке.

Во-первых, существует возможность отнесения договора аренды транспортного средства с экипажем (фрахтование на время) к разновидности института перевозки.

Во-вторых, сохраняется вопрос о соотношении договора аренды транспортного средства и договора фрахтования.

При решении первого обозначенного вопроса следует учесть, что он возникает не только в российской гражданско-правовой науке. Так, традиционно, английское общее право рассматривает договор тайм-чартера (фрахтование на время) как разновидность перевозки. Но, порой, английский суд квалифицирует данную разновидность договора как арендный. Вопрос об отнесении договора фрахтования на время либо к виду договора перевозки, либо к разновидности аренды, решается исходя из содержания и целей договора. При этом определяющим моментом в квалификации выступает содержание правомочий фрахтователя. Тайм-чартер рассматривается как разновидность аренды в том случае, если фрахтователь осуществляет владение судном, если же владение судном остается за фрахтовщиком (судовладельцем), то данный договор причисляют к модели договора перевозки.

Отечественный законодатель относит договор фрахтования на время к арендному: по договору фрахтования судна на время судовладелец предоставляет судно за вознаграждение (арендную плату) фрахтователю (арендатору) на определенный срок для перевозок грузов, пассажиров и для иных целей, предусмотренных законом и договором. В доктрине же и до настоящего времени споры не закончены, так как многие правоведы, опираясь на существо отношений, указывают совпадение такого фрахта с перевозкой (перемещением). Представители иной точки зрения на природу договора фрахтования на время (А.Л. Маковский, М.Е. Ходунов и др.), отстаивают необходимость рассматривать договор тайм-чартера разновидностью договора аренды: поскольку фрахтовщик передает судно фрахтователю, то это свидетельствует в пользу того, что судно предоставляется ему не только в пользование, но и во владение (следовательно, это не перевозка). В науке предлагалось также договор аренды транспортного средства с экипажем отнести к договору подряда, но аргументированной концепции не предлагалось.

Если в судебной практике государств общего права отсутствуют однозначные признаки, позволяющие разграничить договор фрахтования на время от договора фрахтования (чартера), и грань между этими двумя видами договоров очень зыбкая, то российский законодатель при решении данного вопроса занимает более жесткую позицию. Нормы, регулирующие отношения по договору фрахтования (чартер), помещены им в главу 40 ГК РФ («Перевозка»), тогда как правовое регулирование договора фрахтования на время осуществляется посредством правовых норм главы 34 («Аренда»).

Синонимом «фрахтования» является термин «чартер». Но определение «чартер» содержится не в нормах гл. 34 ГК РФ, посвященных аренде, а в гл. 40 ГК РФ, регулирующей отношения перевозки. В соответствии со ст.787 ГК РФ по договору фрахтования (чартер) одна сторона (фрахтовщик) обязуется предоставить второй стороне (фрахтователю) всю или часть вместимости одного или нескольких транспортных средств на один или несколько рейсов для перевозки грузов, пассажиров и багажа. Кодекс торгового мореплавания РФ четко разграничивает договор чартера (фрахтования) — как вид договора морской перевозки, и договор тайм-чартера (фрахтование на время) — как разновидность договора аренды. При этом сторона-дол жни к в договоре чартера именуется перевозчиком, в договоре тайм-чартера — судовладельцем, а сторона-кредитор в обоих договорах называется фрахтователем. Пункт 2 ст. И 5 КТМ РФ предусматривает два возможных вида договора перевозки: 1) с условием предоставления для морской перевозки груза всего судна, части его или определенных судовых помещений (чартер); 2) без такого условия.

Подобная двусмысленность законодателя создает благоприятную почву для непрекращающихся дискуссий по вопросу соотношения договора фрахтования на время и договора фрахтования (чартера).

В юридической литературе обозначилось несколько подходов в решении вышеназванной проблемы. Некоторые авторы признают договор чартера видом арендного договора, считая, что правовое регулирование данного договора должно осуществляться на основе норм § 3 гл. 34 ГК РФ «Аренда транспортных средств с предоставлением услуг по управлению и технической эксплуатации».

Часть правоведов, например Н.Н. Остроумова, ставит под сомнение возможность однозначно и определенно решить проблему правового регулирования договора фрахтования и разграничения его с договором аренды транспортных средств. Другие авторы, например В.В. Витрянский, В. Липавский, поддерживают позицию законодателя, который, поместив нормы о договоре чартера в главу ГК РФ, регулирующую перевозку, тем самым отграничил данный договор от договора аренды транспортного средства с экипажем.

Аренда земли и смежные правовые категории. Земля используется интенсивно и в различных целях, с различным значением и эффектом. В частности, она может выступать не в обычном своем значении — т.е. не как земельная площадь. Так, земля может использоваться как сфера для размещения в ней других объектов (например, для создания под поверхностью земли склада, погреба и т.п.), целью ее получения может быть эксплуатация природных богатств и т.п. В целом же ранее проведенный анализ может быть использован и для отграничения аренды земли от смежных договоров.

Особо следует сказать о договорах, которые сегодня часто определяют как инвестиционные. Оценивать их в целом как уже сложившуюся самостоятельную группу договоров пока, видимо, рано — для этого нет достаточных оснований. В случаях, когда речь идет о вложении инвестиций в природные объекты, обычно говорится о концессионных соглашениях. Безусловные законодательные критерии для выделения концессионных соглашений как таковых отсутствуют, но можно твердо говорить об обособлении по крайней мере соглашений о разделе продукции как особого, скорее всего — комплексного, межотраслевого, вида соглашений. При этом, учитывая складывающиеся на практике варианты этих договоров, можно было бы говорить о тенденции формирования на базе соглашений о разделе продукции особой группы предпринимательских договоров — концессионных. По мнению С.А. Сосны, концессия земельных участков является самостоятельным договором, одной из возможных систем природопользования, наряду с лицензионной системой, соглашениями о разделе продукции и горной арендой, но для целей настоящего исследования этими (возможными) различиями можно было бы пренебречь, сопоставляя аренду земли с единым концессионным соглашением.

Концессионный договор не ограничивается рамками использования его в отношениях природо- и недропользования; в сферу его регулирования входит также пользование обособленными объектами государственной и муниципальной собственности, составляющими казенное имущество, такими как автомобильные дороги, магистральные трубопроводы, объекты по производству, передаче и распределении электро- и тепло- энергии, аэропорты, объекты социальной инфраструктуры и т.п. Типичным (квалифицирующим) признаком концессионного договора следует признать предоставление концессионеру права пользования определенным объектом государственной собственности, чаще всего участками недр; т.е. передаются исключительные права, а не само имущество. Это отличает его от договора аренды, так как последний направлен на передачу в пользование именно имущества.

Кроме того, поскольку целью концессионного договора является удовлетворение в том числе и публичного интереса, то и задачи (цели) концедента гораздо шире целей арендодателя. То же касается и интереса концессионера — он не исчерпывается лишь осуществлением права пользования объектом, поскольку имеется в виду и получении различных льгот со стороны государства (в основном — таможенных и налоговых). Таким образом, сравниваемые договоры действительно направлены на передачу в пользование объектов гражданских прав, но результат, на который направлены действия сторон концессионного договора, много шире аналогичного результата по договору аренды.

Отличаются сравниваемые договоры и по составу предоставляемого имущества. При аренде это может быть любое имущество, свободно обращающееся, не теряющее своих натуральных свойств в процессе его использования; объектом же концессионного договора являются а) исключительное или простое право пользования, б) право пользования бы естественным, объектами казенного государственного или муниципального имущества, в) права пользования объектами, исключенными или ограниченными в гражданском обороте. Таким образом, по договору концессии концедент передает право пользования имуществом, а не само имущество.

В конечном счете, вышеперечисленные отличия концессионного договора от арендного обусловливаются особой публично-правовой природой договора концессии; целью концессионного договора является удовлетворение публичного интереса, для него всегда характерно наличие «явно выраженных, четко зафиксированных общественно необходимых или полезных целей, публичного интереса, общего блага». Этим объясняется и радикальное отличие в судьбе полученных доходов и плодов по обоим видам договоров. Так, если в рамках договора аренды добыты природные ресурсы (обычно это общераспространенные полезные ископаемые), то они становятся собственность арендатора. Иначе решается судьба добытой продукции в концессионном соглашении. Концессионер получает право собственности лишь на ее специально согласованную часть.

Еще одним отличием является система юридических актов, порождающих концессионные и арендные отношения. Отношения между концедентом и концессионером возникают во исполнение принятого концедентом публичного властного акта, который опосредуется заключаемым в последующем договором; «наличие подобного властного акта о предоставлении (даровании, уступке) прав — один из фундаментальных признаков концессионного договора».

Сложнее обстоит дело в случае предоставления концессионеру обычного, а не исключительного, права пользования на природные объекты государственной и муниципальной собственности. Так, Лесной Кодекс предусматривает возможность заключения как договора аренды, так и договора концессии. В соответствии с основной целью договора концессии — удовлетворения публичного интереса, в соответствии со ст.37 Лесного Кодекса РФ, в концессию предоставляются неосвоенные участки лесного фонда без сложившейся инфраструктуры, требующие значительных средств для вовлечения этих участков в эксплуатацию.

Передаваемое по данному договору концессионеру право пользования предусматривает эксплуатацию лесных ресурсов. По договору же аренды арендатору предоставляется пользование не лесными ресурсами в целом, а конкретными видами лесопользования (например, для рекреационных целей). Договор лесной аренды заключается между пользователем и соответствующим лесхозом. Договор концессии заключается между инвестором и Правительством РФ или уполномоченным им федеральным органом исполнительной власти. Правительство действует от имени Российской Федерации, выражает волю государства, в том числе в распоряжении государственным лесным фондом. Концессионный договор заключается только на основании результатов конкурса или аукциона, проводимого Правительством РФ по согласованию с органом государственной власти соответствующего субъекта РФ. Для заключения договора лесной аренды не предусмотрена обязательность проведения конкурса или аукциона.

Мы не разделяем мнения о том, что в аренду может быть сдан участок недр. Недра есть естественное состояние земли, и существует лишь гипотетическая ситуация, когда целью арендатора будет какое-либо использование данного участка без хозяйственного освоения, без эксплуатации недр. Если даже представить случай, когда такое произойдет (например, если выходы горной породы представляют эстетический интерес и взяты в аренду для организации их осмотра), то объектом здесь будут не сами недра, а право на прохождения к ним и право осмотра. Ряд авторов ссылается на ст. 26 закона РФ «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним». Полагаем, все-таки в данное случае имела место техническая ошибка, и аренда участков недр невозможна. В качестве дополнительного аргумента следует указать, что всякое действие в отношении недр требует предваряющего административного акта; в этом смысле лицензия выступает не только как разрешение на производство определенных действий, но и как юридический акт, дозволяющий такие действия вообще. Поэтому упоминаемый в части 3 ст. II Закона РФ «О недрах» договор есть не договор аренду между пользователем и соответствующим государственным органом, а специфический лицензионный договор о пользовании недрами («договор о недропользовании»).

Что же касается противоположной позиции, то она почти не аргументирована и высказывается в основном в силу факта наличия в ГК РФ института договора аренды; так, Л.В. Каланда и Р.Н. Салиева считают необходимым «восстановить практику заключения договоров аренды участков недр и в законе урегулировать вопросы сдачи в аренду нефтегазоносных участков».

Нельзя согласиться и с О.И. Крассовым, который полагает, что заключение договора аренды участка недр действительно возможно, но не в сфере недропользования. Он исходит из того, что не существует однозначного понятия «недра» и «участок недр»; каждая отрасль российского законодательства вкладывает в эти понятия свое собственное содержание. «Содержание юридического понятия недра зависит от экономической значимости данного объекта природы, от того, в каких целях он используется». Поэтому с позиции градостроительного и земельного законодательства понятие «недра», пишет О.И. Крассов, имеют значение пространственной сферы. Законодательство же о недропользовании вкладывает в аналогичное понятие совершенно другое значение. Здесь недра, участок недр рассматривается как источник полезных ископаемых, и понятие «недра» охватывает собой, во-первых, пространственную сферу и, во-вторых, полезные ископаемые. Соответственно, само пользование недрами предполагает совершенно различные размеры, границы и цель пользования участком недр. Однако, представляется, что подобная пестрота в понимании не допустима. Если даже мы говорим о недрах в сфере гражданского права, их толкование не должно отличаться от понимания слова «недра» в сфере горного, земельного права и других отраслей; нельзя не признать, что все эти отрасли имеют существенное значение для правового регулирования по сути единых социально-экономических связей и через единство терминологии необходимо обеспечить единство, системность правового регулирования. Кроме того, если даже недра и имеют пространственное размещение (что, конечно же, совершенно правильно), то они характеризуются как особый объект вовсе не этим: суть и специфика недр состоит в заключенных в них полезных ископаемых. Поэтому всякие варианты, когда заключается договор об аренде участка недр, могут быть сведены к двум: а) либо это договор аренды земельного участка (пусть даже как-то связанного с недрами, например, расположенного над недрами), б) либо это договор об эксплуатации недр, т.е. договор о вторжении в сферу исключительной собственности государства и потому требующий предоставления в административной порядке исключительных прав; но тогда это уже не аренда, ибо в основе лежит не договор, а акт властвования.

ГЛАВА 2. ЭЛЕМЕНТЫ ДОГОВОРА АРЕНДЫ

2.1 Предмет договора аренды

Вопрос о том, что составляет предмет и объект договора, является дискуссионным. В одних случаях под предметом понимают сами блага, по поводу которых возникают правоотношения, в том числе материальные вещи, предоставляемые в аренду, а под объектом — соответствующие действия участников обязательств. Другие авторы говорят об объекте как о самих благах, в том числе имея в виду вещи. В ряде работ имущество, предоставляемое в аренду, определяется как предмет, но тогда не выделяется понятие «объект».

Поэтому не представляется возможным утверждать о единообразии использования слов «объект» и «предмет» в отечественной доктрине. Проблема, вероятно, была бы решена достаточно быстро, если бы эти же слова не употреблялись в отношении разных явлений — и прав, и правоотношений, и договора.

Мы признаем, что объект прав, объект правоотношения и объект договора может быть понимаем различно. Однако в исследованиях, специально не посвященных такой проблематике, требуются определенные допущения; тем более, что и различие, например, между договором и правоотношением в литературе проводится не всегда. Полагаем, что методологически верным следует считать утверждение, что само правоотношение возникает только потому, что есть объект; права и обязанности существуют (и возникают) потому, что есть интерес в обладании ими (см. п. 2 ст. 1 ГК РФ). В этих целях стороны совершают определенные действия, а при наличии договора именно он и формирует эти же самые права и обязанности в отношении этих самых объектов. Именно поэтому нет оснований «удваивать» систему реально существующих объектов (неважно каких — материальных или нематериальных), либо отказывать по иным причинам в единстве объекта при оценке его с разных позиций. Поэтому мы не видим серьезных причин — если только иное не предопределено логикой исследования — в различении категорий «объект правоотношения», «объект права», «объект договора». В конечном счете, нет ничего логичного в том, чтобы одно и то же явление при обсуждении субъективных прав или правоотношений называть «объект», а в отношении тех же самых объектов применительно к договору говорить о «предмете».

Тем более, что нет единства взглядов и относительно того, что считать объектом в структуре такой базовой категории как правоотношение. Большинство авторов признает, что в структуре гражданского правоотношения следует выделять и такой элемент, как объект. Но в одних случаях под ним понимается «то, на что данное правоотношение направлено и оказывает определенное воздействие. Поэтому в качестве объекта гражданского правоотношения выступает поведение его субъектов…». Другие авторы однозначно определяют объект как блага, по поводу которых субъекты вступают в правоотношение, хотя применительно к договору используют слово «предмет договора». По мнению В.И. Сенчищева, вообще было бы верным говорить только о правовом режиме объектов (а не о них самих), так как всякое иное видение ситуации теряет юридический характер и оказывается связано не с правом, а иными сферами деятельности человека. Есть и другие точки зрения.

Мы исходим из того, что, прежде всего, требуется обеспечить определенность терминологии в рамках данного исследования, а также тот факт, что в центральной для нас статье — ст. 607 ГК РФ — передаваемое в аренду имущество поименовано как объекты аренды. По этому поводу М. Агарков писал следующее: «Во избежание путаницы лучше бы рационализировать терминологию и считать объектом права то, на что направлено поведение обязанного лица, прежде всего вещь…».

В таком случае под предметом договора аренды целесообразно понимать совокупность действий, требуемых для достижения цели соглашения, а объект есть то благо, которое предоставляется в силу согласованного предмета. Эти действия (предмет) в сжатом (концентрированном) виде обычно и закрепляются в разделе «Предмет договора» конкретного соглашения. Традиция определения требуемых по договору действий как предмета восходит еще к Д.И. Мейеру и К.Д, Кавелину — двум первым авторам систематизированных изложений начал отечественного гражданского права.

Специфика же предмета именно аренды состоит в том, что эти действия прежде всего есть действия по предоставлению непотребляемой вещи в пользование (владение и пользование) на условиях срочности и платности (возмездности).

На квалификацию договора, на отнесение его к тому или иному договорному институту влияют и предмет, и объект, но если объект лишь иногда выступает критерием разграничения договоров (например, для отграничения договора коммерческой концессии — см. п. 1 ст. 1027 ГК РФ), то предмет является таким средством всегда. Характеризуя специфику отношений, полностью и точно раскрытый предмет договора неизбежно содержит указание и на каузу (как юридически значимую цель вступления в договорные связи), и на объект (с требуемой степенью точности), в этом смысле он уникален и тем самым позволяет идентифицировать возникшие связи с известными видами гражданско-правовых договоров. Предмет договора — это не просто действия, а те, которые согласованы и приводят к желаемому результату.

Предмет договора аренды длительное время остается неизменным, однако существует несколько сложных ситуаций, требующих специального анализа именно предмета договора аренды.

Действующее законодательство однозначно определяет всякие случаи найма имущества как аренду независимо от объема предоставляемых арендатору прав, дифференциация правового регулирования арендных отношений связывается преимущественно с объектом. До принятия ГК РФ в отечественном гражданском праве наблюдались попытки проведения различий между договором найма и договором аренды; так, в этот период отмечалось, что договор хозяйственной аренды «заключался для хозяйственной деятельности в отношении недвижимого имущества, такого как предприятия и земельные участки. Обычная же аренда служит различным, в том числе потребительским целям». Эта позиция имела под собою теоретические положения, давно известные в цивилистической науке. Так, К.П. Победоносцев отличал простой наем имущества от «съема» или аренды; судя по всему, границей служил критерий объемности предоставляемых прав: в первом случае вещь поступала в пользование для удовлетворения личных потребностей как таковая, а во втором — для использования всех ее производительных сил, в том числе с извлечением и присвоением плодов и доходов.

Кроме того, и в Германском Гражданском кодексе структура третьей главы второй книги вначале содержит общие правила о найме (первый раздел), затем об аренде (второй раздел) и далее (третий раздел) — об аренде земли. При этом правила об аренде применяются тогда, когда из объекта предполагается и получение плодов, доходов. Однако, анализ соотношения правил, изложенных в данных разделах, не позволяет сделать вывод, что они соотносятся так же, как и параграфы в главе 34 действующего отечественного ГК, нет и определений найма в целом (как потенциально универсального института), и собственно аренды (как частного случая найма).

Представляется, отечественный законодатель обоснованно не пошел по пути разграничения найма и аренды в указанном выше смысле; связанные с этим разграничением задачи решаются не путем дифференциации единого договора аренды (найма), а путем установления цели пользования либо в императивных нормах закона, либо непосредственно самими сторонами в соглашении.

Действующее законодательство (ст. 606 ГК РФ) предусматривает, что арендодатель обязуется предоставить арендатору имущество во временное владение и пользование либо только во временное пользование. Иными словами, допускается возможность предоставления объекта только в пользование (без владения).

В этой связи целесообразно уточнить: в какой степени владение характерно для аренды, всегда ли она (аренда) сопровождается владельческой ситуацией и как аренда соотносится с правом пользования и владения, в том числе — надо ли различать владение и пользование при аренде.

Прежде чем ответить на указанные вопросы, следует обратить на порядок формирования прав арендатора. В случае с арендой отсутствует передача прав, например, как это имеет место при передаче обязательственных прав. Права арендатора не производны от прав собственника (иного арендодателя), поскольку правовые возможности арендатора вытекают не из права собственности (которого у арендодателя может и не быть). И какого-либо «перехода» или «передачи прав» от арендодателя к арендатору здесь не происходит; не действует в данном случае и известная формула — «nemo plus iuris ad alium transferre potest quam ipse habet».

Права и обязанности арендатора каждый раз формируется заново и включают в себя: а) права и обязанности, закрепленные за арендаторами непосредственно в законе (см., например, ст. ст. 41, 42 Земельного кодекса РФ), б) права и обязанности, определенные правосубъектностью арендатора (в том числе с учетом формы собственности его имущества, организационно-правовой формы и пр.), в) права и обязанности, вытекающие из назначения имущества, г) права и обязанности, предусмотренные содержанием договора же поэтому вряд ли правильно говорить о простом отделении от права собственности арендодателя некоторых правомочий и предоставлении их арендатору. Впрочем, и само право собственности может быть мыслимо «расщепляемым» на более мелкие полномочия, не сводимые только к владению, пользованию, распоряжению. Надо также отметить, что полномочия владения, пользования и распоряжения в большей степени выражают фактическую и экономическую меру воздействия на объект, каждое из них не может быть строго отграничено от другого. В литературе правильно отмечается, что полномочия владения, пользования и распоряжения представляют собою, скорее, направления действий собственника (иного лица), а не исчерпывающие содержание права собственности полномочия.

В конечном счете, определенные элементы владения и пользования есть и у арендодателя, и у арендатора. Впрочем, такое видение вполне согласуется с логикой фактических обстоятельств: если даже арендатор получил возможность проходить (проезжать) на земельный участок, обрабатывать его, тем не менее, арендодатель сохраняет некоторые права: право на осуществление мониторинга (контроля) за состоянием участка, право на учет в своем оперативном (статистическом) и бухгалтерском учете и т.д.

Но никакого «двойного владения» при этом не возникает, так как каждый из участников договора аренды обладает собственным набором прав и обязанностей. В тех случаях, когда говорится о «двойном владении», данные слова следует ставить в кавычки, что обычно и делается авторами. Ситуация «двойного владения» предусмотрена нормами Германского Гражданского кодекса относительно нанятой вещи: предполагается, что хозяин нанятой вещи продолжает оставаться «самостоятельным» владельцем, а арендатор представляется «несамостоятельным» владельцем. Вероятность «наслоения» прав разных лиц на один и тот же объект (т.е. «двойное владение и пользование») наблюдается также при аренде морских судов — см. 632 ГК РФ. Но во всех этих случаях правомочия арендатора непосредственно не связаны с элементами права собственности, названными в п. 1 ст. 209 ГК РФ. Каждый из участников договора имеет собственные права.

Кроме того, законодатель в п. 1 ст. 209 ГК РФ указывает что собственнику принадлежат именно «права владения, пользования и распоряжения» (выделено мною — Л.К.); в статье же 606 говорится уже не о правах, а о том, для чего передается имущество.

Отсюда следует, что если понятия «владение» и «пользование» и применять к аренде, то это следует делать с неизбежной корректировкой их содержания, исходя из существа, целей аренды.

В пользу оценки соотношения названных понятий и совокупности прав и обязанностей арендатора можно привести немало аргументов.

Так, нормы дореволюционного, а в последствии и советского гражданского законодательства, направленные на регламентацию арендных отношений, предусматривали передачу арендованного имущества арендатору во временное пользование, специально не упоминая о существовании у арендатора правомочия владения. Пользование без владения характерно для ситуаций, когда эффект состоит в получении плодов; но если требуется, «то лицо, приобретшее право пользования, вправе требовать от собственника, чтобы он предоставил ему и владение вещью».

Аналогичный подход наблюдается в зарубежном законодательстве. Так, в соответствии с нормами Германского Гражданского кодекса «наниматель обязуется предоставить нанимателю вещь в пользование на время найма». Подобное указание закона не означает, что у нанимателя возникают только правомочия пользования. Но нет и необходимости подробно описывать все возможные полномочия — они следуют из факта предоставления имущества для определенных целей (прежде всего правомочия, которые обычно именуются правом пользования и правом владения). По германскому законодательству указанные правомочия предполагают существование друг друга: передача права пользования вещью происходит исключительно на основе передачи нанимателю права владения вещью; т.е. «расщепление» правомочий арендатора на отдельные правомочия владения и пользования не мыслится корректным.

В Проекте Гражданского Уложения (ст. 277) займодатель обязывался предоставить имущество только «во временное пользование»3, имея в виду, что прочие полномочия, включая элементы владения, предопределены целью пользования.

Более того, права арендатора не ограничиваются правами пользования и владения: в некоторых случаях арендатор может быть наделен также отдельными правомочиями распоряжения, хоть и в ограниченном, «урезанном» виде. Так, согласно п. 6 ст. 22 Земельного кодекса РФ, арендатор вправе передать земельный участок в субаренду в пределах срока действия договора аренды без согласия собственника земельного участка при условии его уведомления, если договором аренды не предусмотрено иное.

И на самом деле — основной экономический эффект, получаемый при претворении арендных отношений в жизнь, состоит в возможности именно пользоваться имуществом, извлекать его полезные свойства, присваивать плоды и доходы арендатором-несобственником. Осуществление пользования как такового не обязательно должно быть сопряжено с физическим обладанием (владением) используемой вещи. Для достижения эффекта, к которому стремится арендатор, заключая арендный договор, в большинстве случаев вполне достаточно обладания правомочиями, характерными для пользования. Права, обычно выражающие владение, предоставляются лишь постольку, поскольку это необходимо для реализации главной цели.

Целью договора аренды, как отмечает А.А. Иванов, является обеспечение передачи имущества именно во временное пользование; то, «что в ч. 1 ст. 606 ГК указывается не только на временное пользование, но и на владение имуществом, не может изменить цели договора, поскольку далеко не всякий арендатор может быть признан владельцем, пользователем же он будет всегда».

Более того, следует предположить, что заключение договора аренды «для владения» (в чем бы конкретно оно не состояло) порочит соглашение как договор аренды и требует его переквалификации. Конечно, понятие «пользование» можно толковать достаточно широко. Например, если намерения арендатора заключаются в передаче объекта в субаренду или для передачи объекта в последующем в ссуду родственникам, знакомым, то нет нужды переквалифицировать договор в какой-либо иной. Однако, это лишь мотивы, не имеющие квалифицирующего значения, так как важны не намерения сторон, а осознаваемая и желаемая ими юридически значимая кауза (предоставление в пользование).

Таким образом, в соответствии с поставленной договором целью, его направленностью, у арендатора появляются те права и обязанности, которые необходимы для достижения этой цели. В их числе, конечно же, прежде всего полномочия, которые мы обычно называем правами пользования, но не только.

В цивилистической литературе давно отмечалось, что право пользования можно и нужно понимать широко, поскольку «те способы удовлетворения потребностей вещью, которые не соединяются с ее уничтожением, входят в состав права пользования». При этом реализация правомочия пользования возможна как путем непосредственного пользования предметом аренды, так и путем извлечения из арендованной вещи определенных плодов и доходов в процессе ее использования. Однако сама возможность стать собственником плодов и доходов в результате использования имущества (ст. 136 ГК РФ) предопределена не обязательствами из договора аренды, а фактом вещного характера — титульным владением; во всяком случае, это право не есть пользование и не есть владение.

Возможность предоставления вещей исключительно в пользование, но не во владение, обычно иллюстрируется примерами аренды движимого имущества (например, компьютеров или оборудования, которые арендатор эксплуатирует лишь приходя на время в помещение арендодателя)3; возможность появления у арендатора только права пользования рядом исследователей связывается также с развитием гражданско-правовых отношений, появлением новых областей экономического сотрудничества. Однако и в таких случаях имеются признаки владения: арендатор обладает юридически признанной и защищенной возможностью эксплуатировать объект в необходимом для этого режиме и тем самым отстраняет и устраняет в данный момент абсолютное господство собственника, его власть над данной вещью или ее частью. Поэтому в действительности в каждом случае аренды не может не присутствовать эффект владения — в большей или меньшей степени, но — одновременно — вопрос о владении всегда занимает подчиненное (функциональное, обслуживающее) значение.

Однако следует признать, что до настоящего времени нет исследований, которые бы провели ясную границу между владением, пользованием и распоряжением. Это допускает идею, что всякое пользование вещами (объектами с натурально-физическими свойствами) требует соприкосновения с ними и тем самым — владения. Заметим также, что не представляется возможным отождествлять полномочия владения и пользования, указанные в ст. 209 ГК РФ, с полномочиями владения и пользования, указанными в ст. 606 ГК РФ.

Действительно, в последнее время арендатор все чаще на практике наделяется только теми возможностями, которые связаны с извлечением из вещей полезных благ (т.е. пользованием) без владения ими в классическом смысле (как физического удержания под своим полным контролем). Обычно это наблюдается тогда, когда по договору аренды предоставляется несамостоятельная, неотделимая часть вещи, владение в полном объеме (в отношении вещи в целом) не передается, но есть определенные основания говорить, что арендатор все же имеет некоторую власть над объектом. Так, арендатор, арендующий часть здания, явственно обладает лишь правомочием пользования по отношении к этой части (под контролем собственника он лишь извлекает блага), но и здесь он не лишается всяких возможностей, способных быть охарактеризованными как владение. Примером могут служить и столь популярные в настоящее время торговые центры, где каждый арендатор лишь ведет торговлю в арендуемом помещении, тогда как владеет зданием в целом арендодатель, распространяя на здание в целом и, соответственно, на каждую его часть один и тот же режим охраны, пропуска и т.д. Но можно ли утверждать, что у арендатора владения вообще нет, если он самостоятельно (в рамках общего режима) определяет использование арендованной площади, осуществляет во время работы контроль за лицами, находящимися в помещении, следит за общим порядком и т.п.? Судя по всему, владельческие возможности имеются у всякого арендатора, но в большем или меньшем объеме, закреплены более или менее четко.

По изложенным соображениям было бы правильным вообще отказаться от применения терминов «пользование» и «владение» при определении договора аренды, а в части первой ст. 606 ГК РФ слова «во временное владение и пользование» лучше заменить на слова «для целей пользования». Целевой характер аренды, особенности объекта и его назначение позволяет каждый раз определять тот объем отдельных полномочий, которым наделяется арендатор.

Это хорошо заметно в случае аренды земельного участка. Например, в ст. 5 Земельного кодекса РФ помимо собственников земельных участков называются землевладельцы, землепользователи и арендаторы земельных участков, под которыми понимаются лица, владеющие и пользующиеся земельными участками соответственно на праве пожизненного наследуемого владения, постоянного (бессрочного) или безвозмездного срочного пользования, по договору аренды и субаренды. Все перечисленные категории лиц наделены правами как пользования, так и владения. Согласно ст. 41 ЗК РФ они имеют практически равные возможности пользования земельным участком. Таким образом, понятие землепользования по земельному законодательству предполагает не только извлечение из имущества плодов и доходов, но и фактическое обладание (господство, «держание») этим участком. Полноценное использование земельного участка — в чем бы оно не заключалось — невозможно без установления контроля за ним в целом, обеспечения неприкосновенности его границ, отслеживания состояния земли, установления определенного режима доступа к нему и т.п. Кроме того, на арендатора земли возлагаются и различные обязанности, требующие для их исполнения именно владения (например, по обеспечению рационального использования земли — ст. 42 ЗК РФ).

Однако ясно видно и то, что определенный объем правомочий формируется не только потому, что участок «передан», а еще и в связи с тем, для чего он передан. Отчасти на это влияет целевое назначение участка (например, предоставление участка для строительства исключает одни возможности и добавляет другие), а отчасти — прямое указание закона (см. п. 3 ст. 5 Земельного кодекса РФ).

Заметим также, что если аренда состоит исключительно в пользовании плодами, то для признания такого соглашения именно арендой следует специально и дополнительно проверить квалификационные признаки: если смысл отношений заключается единственно в обязанности арендодателя предоставить плоды, то перед нами вовсе не аренда (в пользование предоставляется не объект, а его плоды).

В литературе отмечается, что передача в аренду здания, сооружения, нежилого помещения невозможна без передачи прав владения. Представляется, что это верно и в отношении передачи в аренду многих других объектов.

Действительно, передача в наиболее яркой форме свидетельствует о переходе основных владельческих функций от арендодателя к арендатору, хотя, конечно же, не имеет для аренды (в частности, для решения вопроса об исполнении) такого же значения, как передача в купле-продаже.

Однако выяснять наличие владения в договоре аренды все же следует, но не всегда и только в связи с вопросом о возможности применять вещно-правовую защиту.

В числе основных прав арендатора обычно называется право на вещно-правовую защиту (ст. 305 ГК); такое право у арендатора — по закону -существует лишь в случае владения. Получается, что арендаторы, в отношении которых сделан вывод об отсутствии у них правомочий владения, лишены такой защиты.

В литературе отмечается, что надо различать аренду с разным правовым режимом, «знак равенства между понятиями «арендатор» и «субъект, которому предоставлена возможность вещно-правовой защиты своего права» ставить нельзя». В судебной практике вопрос о праве арендатора на вещно-правовую защиту также связывается с фактом реального владения. При этом обычно критерием владения выступает наличие доказательств передачи имущества арендатору. В случае, если передача не состоялась, следует отказ в удовлетворении требования арендатора об изъятия имущества у третьих лиц. Но в тех ситуациях, когда передача не может выступать безусловным доказательством наличия фактического владения, споры о праве арендатора применять вещно-правовые способы защиты решаются противоречиво.

Поскольку установить наличие у арендатора полномочий владения не всегда легко, да и сами такого рода полномочия специально не прописываются в тексте соглашений, арендатор оказывается обязанным доказать наличие владельческих полномочий. Если это ему не удастся, то он будет лишен вещно-правовой защиты. Поэтому представляется целесообразным (в том числе и для судебной практики) резюмировать наличие владения для всяких случаев аренды.

2.2 Существенные условия договора аренды

Подход законодателя к определению круга существенных условий договора аренды в разные времена был неодинаков. По российскому дореволюционному праву к существенным условиям относились предмет найма, срок пользования и вознаграждение, выплачиваемое арендодателю, то есть те, которые отражают основное содержание обязательств по договору аренды.

Существенными в силу закона те или иные условия признаются не потому, что их считают важными лица, применяющие закон, а исключительно потому, что они отнесены к этой категории самим законом, — названы в законе или ином правовом акте существенными или необходимыми для договоров данного вида (ст. 432 ГК РФ).

Попытку исправить сложившееся положение с квалификацией существенных условий договора аренды путем отсылки к диспозитивным нормам, касающимся способов определения сроков аренды и арендной платы, нельзя признать удачной. Круг существенных (обязательных) условий договора определяется в законе императивными нормами, причем, как правило, с оговоркой, что отсутствие хотя бы одного из них непосредственно в договоре влечет признание его незаключенным. Между тем п. 2 ст. 610 ГК РФ допускает признание договора аренды заключенным при отсутствии в нем условия о сроке аренды, п. 1 ст. 614 — о размере платы за нее.

О неприемлемости рассматриваемой трактовки свидетельствует, как уже отмечалось, включение в ряд специальных актов (норм) указаний о том, что срок аренды или размер арендной платы для данного вида договора аренды является необходимым.

Возобновление арендных отношений. Поскольку договор аренды предусматривает передачу имущества во временное владение и пользование, сроки аренды по общему правилу определяются в договоре по соглашению сторон. Вместе с тем Гражданский кодекс РФ допускает, как уже отмечалось, заключение договора без определения срока его действия (п. 2 ст. 610). В этом случае договор считается заключенным на неопределенный срок.

При заключении договора на неопределенный срок каждая из сторон вправе отказаться от договора, предупредив об этом другую сторону за один месяц, а при аренде недвижимого имущества — за три месяца.

В случае нарушения одной из сторон условий договора, заключенного на неопределенный срок, другая сторона вправе потребовать досрочного его расторжения на основании ст. 619 или ст. 620 Кодекса независимо от того, истек установленный ст. 610 срок, по окончании которого такой договор прекращает свое действие, или нет.

В соответствии со ст. 190 ГК РФ срок может определяться в договоре путем указания на событие, которое неизбежно должно наступить. В данной норме необходимо выделить слова о неизбежности наступления события — иначе она не подлежит применению. Арбитражный суд рассмотрел спор по договору аренды, в котором было указано, что он действует до начала реконструкции сдаваемого внаем объекта. Поскольку дата начала реконструкции не была известна, суд признал договор заключенным на неопределенный срок, отметив при этом, что в силу ст. 190 ГК РФ срок может определяться указанием лишь на такое событие, которое должно неизбежно наступить, то есть не зависит от воли и действий сторон (п. п. 4, 5 Обзора).

Для отдельных видов аренды и для аренды отдельных видов имущества законодательством устанавливаются максимальные (предельные) сроки. Так, договоры проката могут заключаться не более чем на один год. Предельные сроки аренды (пользования) установлены для природных объектов. В соответствии со ст. 42 Водного кодекса РФ водные объекты могут предоставляться в краткосрочное пользование — до 3-х лет и долгосрочное — от 3-х до 25 лет. Закон о недрах дифференцирует сроки в зависимости от целей пользования — от одного года до 25 лет; при предоставлении участков недр для строительства и эксплуатации подземных сооружений сроки пользования ими могут не ограничиваться (ст. 10 Закона). Участки лесного фонда могут передаваться в аренду на срок от одного года до 49 лет (ст. 31 Лесного кодекса РФ).

Если в договоре аренды, для которого установлен предельный срок, период его действия не определен, он действует до истечения предельного срока при условии, что до этого момента ни одна из сторон не заявит о своем отказе от договора.

Данное положение применимо к договорам, для которых срок не отнесен законом к существенным (обязательным) условиям. Обязательным условие о сроке является, например, для договоров аренды природных объектов, при лизинге. Отсутствие его в таком договоре служит основанием для признания договора незаключенным.

При заключении договора, предельный срок которого ограничен законом, на более длительный период он считается заключенным на срок, установленный законом.

Отношения по аренде имущества, особенно недвижимости, носят во многих случаях стабильный характер и по истечении срока договора нередко возобновляются. Пунктом 1 ст. 621 ГК РФ закреплено преимущественное право арендатора на возобновление арендных отношений на новый срок и определены условия, при которых оно может быть реализовано. Первое: соответствующим правом наделяется арендатор, который надлежащим образом исполнял свои обязанности по ранее заключенному договору — использовал имущество по назначению, не допускал существенного ухудшения его состояния, регулярно и своевременно вносил арендную плату и т.д. К нарушениям, дающим основания признать арендатора ненадлежаще исполнявшим свои обязательства, можно отнести те, что рассматриваются в качестве оснований для досрочного расторжения договора по требованию арендодателя (см. ст. 619 ГК РФ). Данный перечень не является исчерпывающим. Второе: готовность арендатора заключить договор на условиях, равных предлагаемым другими претендентами на аренду (во всяком случае, не худших), что выражено в словах «при прочих равных условиях». Это может касаться размера арендной платы, готовности арендатора принять на себя обязанности по проведению капитального ремонта и пр. Аналогичные положения содержались в Основах гражданского законодательства (п. 3 ст. 86). Третье условие является новым: арендатор, желающий продолжить арендные отношения, обязан письменно уведомить об этом арендодателя в срок, указанный в договоре, а если он там не определен, то в разумный срок до окончания действия договора. Понятие «разумный срок» следует толковать как время, необходимое для заключения договора на последующий период.

Сдача в аренду объектов недвижимости (преимущественно нежилых помещений) нередко осуществляется на конкурсной основе. В практике возникал вопрос, вправе ли арендодатель назначать проведение конкурса на сдачу объекта в аренду до истечения срока ранее заключенного договора аренды.

По конкретному делу, рассмотренному арбитражным судом, было установлено, что арендодатель провел конкурс на сдачу в аренду нежилого помещения за 10 дней до окончания срока действия ранее заключенного договора. В условиях конкурса было указано, что договор с его победителем будет заключен по окончании срока договора, действовавшего, когда проводился конкурс. Арендатор, занимавший помещение в момент проведения конкурса, оспорил его результаты, считая, что досрочное (с его точки зрения) проведение конкурса нарушило его право пользования арендованным имуществом, а также право на возобновление договора аренды на новый срок. Суд, рассматривавший дело, признал требования арендатора обоснованными и удовлетворил их. Президиум ВАС РФ при обсуждении этого вопроса пришел к иному выводу.

В приведенной ситуации необходимо учитывать два исходных положения. Во-первых, арендодатель, сохраняющий титул собственника переданного в аренду имущества, не лишен права в период действия договора аренды совершать сделки по распоряжению этим имуществом (включая его отчуждение), которые, однако, не должны приводить к нарушению прав арендатора. Способом защиты прав последнего является установленное законом правило о следовании его прав за объектом аренды при переходе прав собственника на данный объект к новому приобретателю. В приведенном примере нарушения прав арендатора не было, поскольку по условиям конкурса новый договор мог быть заключен лишь по окончании срока прежнего. Во-вторых, проведение конкурса не лишает арендатора возможности воспользоваться преимущественным правом на возобновление договора на новый срок, если он окажется победителем конкурса либо будет готов выполнить те условия, которые предложил победитель. По делу, о котором идет речь, было установлено, что арендатор, оспоривший результаты конкурса, участвовал в нем, но не выиграл, предложив меньшую сумму арендной платы, чем победитель; желания возобновить договор на условиях, предложенных победителем конкурса, не изъявил. Тем самым не было выполнено одно из требований, при которых возможно возобновление договора аренды на новый срок, — готовность заключить его на условиях, равных предлагаемым другим претендентом.

В Кодексе сохранено ранее действовавшее указание о том, что при заключении договора на новый срок условия его могут быть изменены по соглашению сторон. Это относится к любым условиям, в том числе размеру арендной платы. Норма п. 3 ст. 614 ГК РФ о возможности изменения арендной платы не чаще одного раза в год в данном случае не применяется, поскольку она касается пересмотра размера арендных платежей в период действия договора, а здесь стороны оформляют новый договор и не связаны условиями прежнего.

Право арендатора на возобновление арендных отношений может быть защищено в судебном порядке. Если известно, что арендодатель намерен сдавать имущество в аренду в дальнейшем, но от возобновления договорных отношений с прежним арендатором уклоняется, последний может предъявить иск о понуждении арендодателя заключить договор на новый срок. Разъяснения относительно практики разрешения подобных споров даны в письме Высшего Арбитражного Суда РФ от 10 сентября 1993 года № С-13/ОП-276. Требование арендатора возобновить договор не подлежит удовлетворению в случаях, когда арендодатель не намерен больше сдавать имущество внаем.

Так, в Арбитражный суд Ивановской области обратился индивидуальный предприниматель Нерсисян Сейран Володяевич с иском к администрации города Иваново о понуждении к заключению договора аренды земельного участка площадью 436 кв. м, занятого микро-рынком и расположенного на площади Меланжистов в городе Иваново, и об освобождении данного земельного участка от посторонних киосков.

Решением от 29.06.2004, оставленным без изменения постановлением апелляционной инстанции от 29.09.2004, в удовлетворении иска отказано.

Как видно из документов и установлено судом, 27.11.1995, на основании постановления главы города Иваново от 15.11.1995 № 865-10, Комитет по земельным ресурсам и землеустройству города Иваново и предприниматель Нерсисян С.В. заключили договор № ИВО 24-03-000-114 аренды земельного участка общей площадью 436 кв. м сроком на один год.

По истечении срока действия указанный договор продолжал действовать как заключенный на неопределенный срок.

Упомянутый договор расторгнут с 28.07.2002 по инициативе администрации города Иванова в порядке, предусмотренном в пункте 2 статьи 610 Гражданского кодекса РФ. Правомерность расторжения договора подтверждена вступившим в законную силу судебным актом Арбитражного суда Ивановской области по делу № 2039/5/221.

С момента расторжения договора Нерсисян С.В. неоднократно обращался в администрацию города Иваново с просьбой о закреплении за ним указанного земельного участка, но получал отказы.

В материалах дела отсутствуют доказательства заключения с кем-либо из хозяйствующих субъектов договора аренды спорного земельного участка, поэтому суд сделал правомерный вывод о незаконности требований Нерсисяна С.В.

В силу отсутствия у истца каких-либо законных прав на земельный участок требования об освобождении его от посторонних киосков отклонены правильно.

Суд кассационной инстанции оставил решение суда первой инстанции и постановление апелляционной инстанции без изменения.

Новеллой является абз. 3 п. 1 ст. 621 Кодекса, предусматривающий дополнительные способы защиты прав и интересов добросовестного арендатора. Если арендодатель отказал в возобновлении договора на новый срок, но в течение года заключил договор с другим лицом, арендатор вправе по своему выбору потребовать в суде перевода на себя прав и обязанностей по заключенному договору и возмещения убытков, причиненных отказом возобновить с ним договор, либо только возмещения таких убытков.

Норма п. 1 ст. 621 носит диспозитивный характер, в связи с чем стороны могут предусмотреть в договоре иные, в том числе дополнительные, условия, при которых за арендатором сохраняется преимущественное право на возобновление аренды, либо исключить возможное продление арендных отношений на новый срок.

В практике нередко бывает так, что по истечении срока действия договора арендатор продолжает пользоваться взятым внаем имуществом без заключения нового договора, а арендодатель против этого не возражает. В подобной ситуации договор считается возобновленным на неопределенный срок (п. 2 ст. 621). Важно подчеркнуть, что для признания договора возобновленным необходимы два условия: 1) арендатор продолжает пользоваться имуществом после истечения срока договора; 2) арендодатель против этого не возражает. Возобновление договора на неопределенный срок означает, что каждая из сторон вправе в любое время отказаться от него, предупредив об этом другую сторону за один месяц, а при аренде недвижимого имущества — за три месяца.

Правила ст. 621 Кодекса о возобновлении договорных отношений не применяются к тем договорам, для которых законом установлены изъятия из них. Это относится к договору проката, аренды транспортных средств. При желании получить соответствующий предмет в пользование на следующий срок арендатор может заключить новый договор аренды на общих основаниях, то есть без каких-либо преимуществ перед другими претендентами.

Договор аренды возмездный, и поэтому основная обязанность арендатора — своевременно вносить плату за пользование имуществом. Согласно п. 1 ст. 614 ГК РФ порядок, условия и сроки внесения арендной платы определяются в договоре. Однако, в отличие от п. 2 ст. 7 Основ законодательства об аренде, Кодекс, как уже отмечалось, не относит условие об арендной плате к числу существенных в силу закона, при отсутствии которых договор считается незаключенным. Изъятие установлено лишь для договоров аренды зданий и сооружений (а соответственно и предприятий), аренды природных объектов, для которых согласование арендной платы обязательно. В иных случаях считается, что действуют порядок, условия и сроки внесения платы, обычно применяемые при аренде аналогичного имущества в сравнимых обстоятельствах (см. п. 3 ст. 424 ГК РФ).

Следует обратить внимание на специальные нормы, относящиеся к аренде земельных участков, являющихся федеральной собственностью и предоставляемых для размещения и эксплуатации железнодорожного транспорта. Арендная плата за пользование ими не должна превышать ставку земельного налога на земельные участки, расположенные на полосе отчуждения железных дорог (см. п. 3 ст. 4 Федерального закона от 27 февраля 2003 года № 29-ФЗ).

Закон допускает различные варианты оплаты за пользование имуществом, из которых стороны выбирают наиболее приемлемый. Содержащийся в нем перечень не является исчерпывающим, и стороны имеют возможность предусмотреть в договоре иные формы оплаты либо сочетание нескольких форм. Арендная плата может устанавливаться за все имущество в целом либо по каждой из его составных частей. Последний способ нередко применяется при сдаче в аренду какого-либо помещения с оборудованием, набор которого не всегда одинаков, либо при одновременной сдаче внаем одному лицу автомобиля и гаража и т.д.

Наиболее распространена денежная форма оплаты. Она применяется в виде установленных в твердой сумме платежей, вносимых периодически или единовременно.

В качестве альтернативного способа оплаты может быть предусмотрена передача нанимателем арендодателю доли продукции, плодов или доходов, полученных в результате использования нанятого имущества. Определенная доля доходов также является денежной формой оплаты, но установленной не в твердой сумме, а в процентном отношении от полученных арендатором в результате пользования имуществом доходов. Оплата путем передачи арендодателю части выпускаемой продукции применяется чаще всего при сдаче в аренду производственных комплексов, оборудования (нередко в сочетании с другими формами).

Возможны и такие способы расчетов за аренду, как предоставление арендодателю определенных услуг; передача ему арендатором в собственность или в пользование обусловленной договором вещи (например, за пользование нанятым помещением арендатор расплачивается путем передачи арендодателю в собственность автомобиля); улучшение нанятого имущества, проведение капитального ремонта арендованного здания и т.д.

Стороны могут изменять размер арендной платы в сроки, закрепленные договором, но не чаще одного раза в год (в отличие от Основ законодательства об аренде, которые устанавливали соответственно пять лет). В специальном законе могут быть предусмотрены иные допустимые сроки пересмотра размера оплаты для отдельных видов аренды и для аренды некоторых видов имущества.

Иногда в договоре аренды предусматривается денежная форма оплаты за пользование имуществом с применением индексации с учетом инфляции либо путем определения ставки арендной платы в сумме, эквивалентной определенной сумме в иностранной валюте.

На рассмотрение арбитражных судов поступали иски арендаторов о признании соответствующих условий договоров недействительными со ссылкой на то, что применение их приводит к изменению (при инфляции — к увеличению) размера арендной платы в течение года, а это противоречит п. 3 ст. 614 ГК РФ. Президиум ВАС РФ признал подобные иски не подлежащими удовлетворению. В одном из таких случаев стороны не фиксировали в договоре твердую сумму, которая подлежала уплате арендатором в каждый срок платежа, а согласовали условие об арендной плате, устанавливающее способ ее расчета. Такой способ определения цены не исключается законом (см. п. 3 ст. 424 ГК РФ). Во втором случае — при определении размера арендной платы путем указания в договоре суммы в иностранной валюте с последующим пересчетом ее в рубли, в которых должен осуществляться платеж, — Президиум ВАС РФ отметил, что указанный способ определения размера денежного обязательства допустим на основании п. 2 ст. 317 ГК РФ и его также следует рассматривать как механизм исчисления арендной платы с целью устранения неблагоприятных последствий инфляции. Он, кстати, не противоречит ст. 140 Кодекса, согласно которой законным средством платежа в России является рубль, поскольку фактические расчеты при таком методе осуществляются в рублях (п. 11 Обзора).

В приведенных примерах ограничение, касающееся изменения размера арендной платы, могло бы быть применено, если бы арендодатель в течение года потребовал изменить базовую ставку, исходя из которой производился расчет арендной платы за конкретные периоды с использованием предусмотренного договором способа (метода) ее исчисления.

Обязанность арендатора по внесению арендных платежей возникает лишь с момента передачи ему арендованного имущества. Если арендодатель не передаст объект аренды нанимателю в момент заключения договора или иной установленный договором срок, он не вправе требовать от него внесения арендной платы за соответствующий период (п. 10 Обзора).

Если арендатор возвратит взятое внаем имущество до истечения срока договора без согласования с арендодателем, он не освобождается от внесения арендных платежей за весь период, на который заключен договор (п. 13 Обзора).

Арендатор вправе требовать уменьшения арендной платы, если по обстоятельствам, за которые он не несет ответственности, существенно ухудшаются условия пользования имуществом либо его качество (п. 4 ст. 614 ГК РФ). Аналогичная возможность предусмотрена ст. 612, определяющей ответственность арендодателя за недостатки сданного в аренду имущества. Уменьшение платежей в указанных случаях должно быть соразмерным уровню снижения полезных (потребительских) свойств объекта аренды, обусловленных договором.

Законом предусмотрена возможность воздействия и арендодателя на контрагента, ненадлежаще выполняющего свою основную обязанность. В случае существенного нарушения сроков внесения арендной платы он вправе потребовать досрочного внесения соответствующих платежей, но не более чем за два срока подряд. Под существенным нарушением следует понимать неоднократную либо длительную задержку оплаты. При месячных сроках внесения платежей досрочная оплата может быть потребована не более чем за два месяца вперед, при квартальных — соответственно за два квартала. Норма, устанавливающая это правило, диспозитивная и применяется, если иные условия не согласованы сторонами в договоре. При неэффективности попыток получения арендной платы с использованием указанных мер арендодатель может прибегнуть к крайней мере — потребовать досрочного расторжения договора.

ГЛАВА 3. ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ АРЕНДНЫХ ОТНОШЕНИЙ

3.1 Заключение договора аренды

Действующее законодательство не предусматривает специальных правил о порядке заключения договора аренды, что требует применения общих, норм о порядке совершения сделок (гл. 9 ГК РФ) и заключения договоров (главы 27, 28 ГК РФ); определенная специфика, конечно же, есть, но она выражена в деталях, свойственных всякому договорному.

Договор аренды на срок более года, а если хотя бы одной из сторон является юридическое лицо — независимо от срока, должен быть заключен в письменной форме (п. 1 ст. 609 ГК РФ). Нет сомнений, что при нарушении указанных требований сам по себе договор является и заключенным, и действительным (ср. п. 2 ст. 162 ГК РФ).

Договор аренды недвижимого имущества, предусматривающий в дальнейшем переход права собственности на данное имущество к арендатору, а равно дополнительное соглашение к договору о таком переходе, подлежат оформлению по правилам для договоров купли-продажи (ст. 624 ГК РФ).

В практике арендных отношений широко применяются проформы договоров аренды, прежде всего это касается случаев, когда в аренду сдается государственное или муниципальное имущество. Кроме того, на регулирование отношений по сдаче имущества в аренду направлены и различные акты публичных образований.

В этой связи существенное значение имеет оценка данных актов с точки зрения влияния предусмотренных в них правил на порядок заключения договоров аренды, а также на права и обязанности сторон. Далеко не всегда подобные акты имеют нормативный и (или) правовой характер. Например, органы местного самоуправления (прежде всего — в крупных городах) обычно принимают постановления о порядке и условиях сдачи в аренду нежилых помещений, земельных участков и т.д. Однако, как известно, в силу п. 1 ст. 3 ГК РФ муниципальные образования и органы местного самоуправления не вправе регулировать отношения договора аренды, эти вопросы находятся в исключительном ведении самой Российской Федерации. Следовательно, в этой сфере органы муниципального образования могут либо установить правила, которые не затрагивают товарно-денежные отношения, либо правила, которые следует считать адресованными не другой стороне по договору (арендатору), а собственным предприятиям и организациям. Так, к компетенции администрации муниципального образования следует отнести вопрос о том, кто именно из органов местного самоуправления и даже муниципальных унитарных предприятий выступит в качестве арендодателя; в том числе администрация может устанавливать порядок (процедуру) заключения таких договоров; администрация муниципального образования, а равно администрация субъекта РФ, также может устанавливать порядок перечисления и расходования поступающих средств; предельные размеры средств, связанных с исполнением бюджета, а также предопределять иные аналогичные условия таких соглашений.

Вместе с тем, следует сказать, что если эти условия не вошли в оферту (акцепт) непосредственно от стороны данного договора, не были надлежащим образом доведены до арендатора, то они составляют лишь содержание властного указания администрации своему подчиненному органу (например, комитету по управлению имуществом). Следовательно, такого рода решения (как представительного, так и исполнительного органа) не могут иметь юридического значения для контрагентов, и к заключаемым соглашениям не должны применяться правила о недействительности сделки, в том числе норма ст. 168 ГК РФ. Такого рода акты публичных образований являются по своей природе административными и, предопределяя поведение организаций, относящихся к данному публичному образованию, не меняют объема их гражданской правосубъектности, они лишь создают препятствия в ее реализации на определенное время в данных условиях. Поэтому мы склонны оценивать подобные предписания (акты) как не способные влиять на правосубъектность арендодателя; устойчивость гражданского оборота не должна зависеть от факторов, лежащих вне самого оборота.

В целом же в рассматриваемой сфере взаимоотношений требуется установление большей ясности относительно правового положения лиц, фактически действующих и приобретающих права и обязанности на стороне публичного образования. В соответствии со ст. 183 ГК РФ при отсутствии полномочий действовать от имени другого лица или с превышением таких полномочий сделка считается заключенной от имени и в интересах совершившего ее лица, если только другое лицо (представляемый) впоследствии прямо не одобрит сделку. По мнению Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ, в случае превышения полномочий органом юридического лица это правило применяться не может, а поскольку к публично-правовым образованиям применяются нормы, определяющие участие юридических лиц в гражданских правоотношениях, ст. 183 ГК РФ к данным отношениям также не применяется (такая сделка ничтожна — ст. 168 ГК РФ). Мы разделяем этот вывод, так как в противном случае пришлось бы признать, что обязательства возникли у самого органа, а в условиях субсидиарной ответственности это означало бы то же самое, что и у публичного образования. Однако нельзя согласиться с мнением Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ о том, что в таких случаях может применяться ст. 174 ГК РФ. Полномочия органа, обычно представляющего муниципальное образование или субъекта РФ, могут быть ограничены не только учредительными документами, доверенность же обычно не выдается; в результате, как представляется, текст данной нормы ставит контрагентов данных формирований в довольно невыгодное положение. Именно поэтому требуется разработка и утверждение общих правил заключения договоров, в том числе договоров аренды, администрациями муниципальных образований, органами исполнительной власти субъектов РФ именно на федеральном уровне, а также принятие на их основе соответствующих положений в каждом публичном образовании.

По общему правилу полномочиями по сдаче имущества в аренду от имени публичных образований наделяются соответствующие комитеты (департаменты) по управлению имуществом. Арендодателем выступает тот, кто обладает правом распоряжаться соответствующим имуществом. При отсутствии такого права собственник либо уполномоченное им лицо должны дать согласие на сдачу имущества в аренду; например, унитарные предприятия могут сдавать в аренду недвижимое имущество только после получения согласия от собственника (ст. 295 ГК РФ). Акт согласия — вполне самостоятельный юридический факт в сложном юридическом составе («согласие — договор»). Необходимость его предварительного получения усложняет процедуру заключения договоров аренды, но объективно требуется для внесения ясности в объем правовых арендодателя в условиях, когда он непосредственно не осуществляет акты распоряжения принадлежащим ему имуществом. В судебной практике выработаны дополнительные критерии к порядку применения правил о получении согласия собственника на распоряжение имуществом, в том числе такое согласие считается необходимым и в случаях уступки прав по договору аренды.

В случаях, когда используются проформы договоров, разработанные одной из сторон (обычно это арендодатель, являющийся публичным образованием), есть основания применять правила о договоре присоединения (ст. ст. 438 ГК РФ), а в соответствующих случаях — и нормы о публичном договоре (ст. 426 ГК РФ). Возможность толковать соглашения по поводу аренды объектов, принадлежащих публичным образованиям, как публичные договоры, должна определяться не указанием на коммерческие организации в названной статье, а существом отношений, возникающих при аренде. Публичные образования, конечно же, не являются коммерческими организациями, но для их многообразной и многофункциональной деятельности характерны признаки как коммерческой, так и некоммерческой деятельности. Современная правовая наука обоснованно склонна различать государство как законодателя, регулирующего отношения товарно-денежного характера, и государство, как участника этих отношений. Это не означает, что во всех случаях, когда публичное образование вступает в гражданско-правовые отношения, следует усматривать коммерческий характер в его деятельности. Однако там, где данные субъекты действуют с целью извлечения прибыли, есть основания признавать их деятельность коммерческой. Заметим также, что закон указывает прежде всего на характер деятельности («коммерческая организация»), а не на тип юридического лица и не на его организационно-правовую форму.

Если в отношении сделок по отчуждению имущества безусловно предусмотрено проведение процедур государственной регистрации вновь возникающих прав, а в ряде случаев требуется и государственная регистрация самих сделок, то применительно к договорам аренды и правам арендатора необходимость совершения актов государственной регистрации требует уточнения.

Одновременно заметим, что вопрос о государственной регистрации рассматривается здесь только в связи с темой и на базе действующего законодательства. Следует ожидать, что разработка Концепции развития гражданского законодательства о недвижимом имуществе, внесение различных законопроектов, начиная от имеющих частных, локальный характер, до имеющих общее значение и изменяющих многие представления о недвижимости и регистрации сделок с ней, приведут к переменам в законодательстве. В работе эти возможные изменения учитываются лишь в некоторой части, связанной с обсуждаемыми вопросами.

Гражданский закон (п. 2 ст. 609 ГК РФ) предусматривает, что договор аренды недвижимого имущества подлежит государственной регистрации, если иное не установлено законом. Из текста же ФЗ «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» вытекает необходимость регистрации, с одной стороны, договора аренды недвижимого имущества, и, с другой стороны, права аренды; то же следует из анализа Правил ведения единого государственного реестра прав на недвижимое имущество и сделок с ним, утвержденных Постановлением Правительства РФ от 18 февраля 1998 г. № 219, в приложениях к которому установлены форма свидетельства, удостоверяющего возникновение и переход прав на недвижимое имущество, и форма надписи-штампа на документе, выражающем содержание сделки (договоре аренды недвижимого имущества), удостоверяющей проведенную государственную регистрацию договоров и иных сделок.

О.Ю. Скворцов в подтверждение дискуссионного характера проблемы отметил, что «ст. 26 Закона о регистрации вызывает дополнительные вопросы, требующие дополнительного регулирования»; сам же он, судя по высказываниям, допускает возможность государственной регистрации именно «права аренды».

По мнению ряда авторов, в ст. 26 Закона о регистрации имеет место простое смешение понятий. Так, если права третьих лиц в отношении чужого имущества установлены договором, то в качестве объекта регистрации должна выступать сделка, хотя, безусловно, и в этом случае в соответствующий раздел реестра должна быть внесена запись об ограничении или запрете осуществления вещного права на недвижимость.

В.В. Витрянский считает, что «никаких отдельных разделов (подразделов), куда могли бы вноситься сведения о государственной регистрации права аренды, Единый государственный реестр прав на недвижимое имущество и сделок с ним не содержит, да в этом и нет необходимости, поскольку право аренды здания или сооружения возникает из зарегистрированного договора и им же удостоверяется»; самостоятельного «права аренды» не существует.

Весьма противоречивой является позиция П.В. Крашенникова. Так, он указывает, что в соответствии с п. 6 ст. 131 ГК РФ Закон о регистрации устанавливает лишь порядок регистрации и основания отказа в регистрации и не может своей нормой предусмотреть государственную регистрацию «права аренды», не предусмотренную нормами ГК РФ. Исходя из приоритета норм ГК РФ, по мнению П.В. Крашенникова, следует руководствоваться п. 2 ст. 609 ГК РФ, устанавливающим обязательную регистрацию договора аренды, а не права аренды, однако тут же он ссылается на то, что в Законе о государственной регистрации «под термином «государственная регистрация прав» понимается не только государственная регистрация прав на недвижимое имущество, но и государственная регистрация сделок с недвижимым имуществом (п. 1 ст. 2 Закона)», и, кроме того, делает предположение, что «возможно, законодатель не совсем юридически точно сформулировал название статьи 26».

Подчиняясь требованию закона, судебная практика развивается в том направлении, что не признает обязательной регистрацию «права аренды» недвижимого имущества, и, наоборот, признает обязательной, в соответствующих случаях, регистрацию именно договора аренды.

Что же касается практики деятельности самих регистрирующих органов, то при регистрации договора аренды одновременно происходит и регистрация права аренды.

Мы исходим из того, что, как самого арендатора, так и всех потенциально заинтересованных в объекте лиц интересует прежде всего факт вещного права аренды. Регистрация права аренды «через договор» — шаг вынужденный, во многом связанный с технологией регистрационного процесса, так как само соглашение — наиболее внятный и ощутимый документальный признак наличия вещного права арендатора, но регистрации подлежит именно последнее; даже новая редакция закона говорит только о том, что аренда регистрируется «посредством» государственной регистрации договора.

Однако совершенно понятно, что это частичное решение проблемы, так как арендные права могут вытекать и из договора субаренды, но не из первоначального договора аренды.

Надо признать, что первоначальные недостатки государственной регистрации прав на объекты недвижимости сегодня во многом устранены; в частности, устранена ситуация, когда договор аренды здания в целом, заключенный на срок менее года, не подлежал регистрации, а договор (или даже договор субаренды небольшого помещения в том же здании) для вступления в силу требовал государственной регистрации и т.д.

Государственной регистрации подлежат и договор субаренды объектов недвижимости, и договор об уступке права требования из договора аренды (п. 2 ст. 389 ГК РФ).

Хотелось бы также обратить внимание на различие формы договора и его государственной регистрации. Большинство исследователей справедливо полагает, что сама государственная регистрация не является разновидностью формы сделки — она представляет собою систему административно-правовых отношений между государством в лице регистрирующего органа и лицом, обращающимся за регистрацией. Следовательно, государственная регистрация прав на недвижимое имущество представляет собою самостоятельный правовой акт в цепочке юридических фактов (сложного правового состава), порождающих в совокупности появление права собственности.

Возвращаясь к вопросу о необходимости государственной регистрации самого договора аренды (равно как и иных договоров — см. ст. 164 ГК РФ), мы вправе утверждать, что за весь период существования права речь всегда шла не о регистрации договора как соглашения сторон, а в силу этого и государственной регистрации его текста, условий, а о фиксации, регистрации, укреплении прав арендатора на объекты недвижимости.

Поэтому литературе правильно утверждается о нецелесообразности «двойной» регистрации, тем более, что значительных различий в процедуре не наблюдается. С.А. Бабкин обоснованно считает, что чрезвычайно трудно уловить разницу между этими процедурами.

Более осторожно высказывается В.В. Чубаров, который усматривает в регистрации прав на недвижимость укрепление прав вещных, а в регистрации сделки — укрепление прав обязательственных.

Нет сомнений, что последствия регистрации сделки и регистрации прав из нее различны, но это как раз и требуется. Суть дела в том, что права обязательственные укрепить невозможно (тем более — с точки зрения гражданского оборота) — это права на чужие действия, которые совершаются или не совершаются вне сферы и не зависимо от государственного контроля и учета (государственной регистрации).

Следовательно, необходимо четко ориентироваться на задачу государственной регистрации именно прав арендатора, если даже, с другой стороны, они представляют собою обременения объекта недвижимости арендодателя.

В этой связи полагаем целесообразным изложить п. 1 ст. 26 ФЗ «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» в следующей редакции:

«Статья 26. Государственная регистрация права аренды недвижимого имущества»

1. Регистрации подлежат права арендатора по использованию недвижимым имуществом, вытекающие из договора аренды, и регистрируемые путем предоставления соответствующего договора, если иное не установлено законодательством Российской Федерации.

Во всех случаях сдачи в аренду недвижимого имущества одновременно с подписанием передаточного акта арендатору передаются и документы, обеспечивающие пользование данным объектом и определяющие границы пользования (владения), в том числе планы, схемы, чертежи».

Однако использование сходной терминологии в разном значении не допустимо. Поэтому существенные изменения следовало бы внести и в ГК РФ, так как государственная регистрация права аренды действительно порождает противоречие с рядом статей кодекса; в частности, действующие нормы ГК РФ, а также уже новая редакция ФЗ «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» (в редакции от 9.06.2003 г.), государственную регистрацию прав рассматривают как регистрацию договора.

Поскольку при регистрации права аренды регистрации подлежит само право арендатора, то следует допустить возможность его возникновения вне зависимости от государственной регистрации договора в отношениях «арендодатель — арендатор»; таким образом акт государственный регистрации имел бы юридическое значение только в отношениях с участием третьих лиц.

3.2 Исполнение и прекращение договора аренды

Исполнение договора аренды, подчиняясь общим правилам об исполнении обязательств и договора (гл. 22, 27 и отдельные статьи иных глав ГК РФ), имеет определенные особенности, связанные, преимущественно, с фактом перехода объекта в ведение арендатора.

Процесс исполнения договора аренды представляет собою, конечно же, реализацию тех прав и обязанностей, которые составляют содержание соглашения. Но, в отличие от ряда иных договоров, где исполнение представляет собою один, два или несколько конкретных актов, четко и однозначно фиксируемых во времени и фактически исчерпывающих взаимодействие сторон (таковы, например, купля-продажа, дарение и т.д.), значительное количество прав и обязанностей по договору аренды действует в течение всего договора. Именно поэтому ранее мы и предложили именовать совокупность вещных и обязательственных правоотношений, характеризующих договор аренды, «правосостоянием».

В дореволюционной цивилистической литературе специфика аренды непременно подчеркивалось указанием на главную обязанность арендодателя — обеспечить не просто передачу, но и «спокойное владение»; важно не просто передать, но «предоставить пользование». Аналогичная обязанность, явно отражая существо (предмет) аренды («пользование за плату»), имеется и у арендатора; если отвлечься от вовсе не квалифицирующих моментов периодичности, размера и формы платежа, то арендатор обязан производить платежи в течение всего срока действия договора.

Постоянными (для срока аренды) являются и некоторые «сопровождающие» права, обязанности. К ним следует отнести и обязанность арендодателя придать надлежащее состояние имуществу в целом, сделать его пригодным для целей аренды, создать режим, исключающий препятствия в пользовании (см. пункт 1 ст. 620 ГК РФ), обеспечить его конструктивную целостность (поэтому за ним и закрепляется обязанность капитального ремонта — п. 1 ст. 616 ГК РФ), устранить недостатки, выявленные арендатором в ходе эксплуатации имущества и мешающие ему использовать имущества по назначению (см. п. 1 ст. 612 и п.2 ст. 620 ГК РФ) и т.д. Следует сказать, что вопрос о «содержании» и «иждивении» в целом должен рассматриваться как бремя (а, значит, и обязанность) именно арендодателя; не случайно и текущий ремонт по договору может быть возложен на него (п. 2 ст. 616 ГК РФ). Арендатор, по общему правилу, лишь «поддерживает» имущество в исправном состоянии (п. 2 ст. 616 ГК РФ); поэтому не вполне удачным видится указание в данном пункте на то, что арендатор обязан «нести расходы на содержание имущества».

В.А. Умов, один из крупнейших дореволюционных исследователей договора аренды, отмечал, что обязанности арендодателя не ограничиваются только одною передачей, они — по общему правилу — продолжаются в течение всего срока аренды; при этом на арендодателя возлагаются и такие обязанности, которые прямо не прописаны в договоре, но по смыслу необходимы для «спокойного и полного пользования».

Отмеченное не должно заслонять того понятного обстоятельства, что при аренде некоторых объектов должна возрастать интенсивность воздействия арендатора на арендованное имущество, арендодатель в таких случаях, скорее, приобретает контрольные и иные подобные функции. Так, при аренде земельного участка основные обязанности по обеспечению сохранности плодородия земли, обязанности по проведению необходимых агрономических и природоохранных мероприятий обоснованно переходят к арендатору в силу прямого указания закона (ст. 40-43 Земельного кодекса РФ). Сходная ситуация и при аренде предприятий, что во многом отражено в ст. 660 ГК РФ, предусматривающей предоставление необычайно широких полномочий арендатору; например, арендатор имеет право вносить без согласия арендодателя изменения в состав арендованного объекта, производить техническое перевооружение и т.п., то есть по существу обладает правом преобразовать объект в другой.

Объект аренды должен быть предоставлен, т. е. на арендодателя возлагается обязанность совершения действий, заключающихся не только в передаче объекта (ст. 611 ГК РФ), но и совершении иных действий, обеспечивающих «спокойное пользование». Так, одновременно должны быть предоставлены все принадлежности и относящиеся к объекту документы (технический паспорт, сертификатом качества и т.п.), если иное не предусмотрено договором; нарушение данной обязанности влечет право арендатора на истребование этих принадлежностей (документов) либо расторжение договора и возмещение убытков только в случае, если без них он не может пользоваться имуществом в соответствии с его назначением, либо в значительной степени лишается того, на что был вправе рассчитывать при заключении договора (п. 2 ст. 611 ГК РФ). По мнению некоторых исследователей, при так называемом «формальном нарушении» (обязанность предоставления документов или принадлежностей предусмотрена, но их отсутствие не мешает успешно эксплуатировать объект) возможность требовать передачи принадлежностей (документов) сохраняет силу, требовать же расторжения договора можно лишь тогда, когда наступили предусмотренные законом неблагоприятные последствия (нельзя использовать имущество). Эту позицию полагаем правильной; ее аргументация, как представляется, должна быть такой: обязанности надо исполнять вне зависимости от последствий, что же касается расторжения договора, то это есть санкция за нарушение неисполненной обязанности.

В практике возник вопрос о том, какой из договоров аренды действует и от кого следует ожидать (требовать) исполнения, если было в отношении одного нежилого помещения заключено два различных договора с разными арендаторами, но первому объект так и не был передан. Полагаем, в подобных случаях правильно учитывать отсутствие вещных правоотношенийи у первого арендатора и тем самым признавать отсутствие у него и каких-либо обязанностей.

Срочность самого договора побуждает законодателя специально предусматривать и срочность предоставления имущества с последствиями неисполнения, предусмотренными в законе (п. 3 ст. 611 ГК РФ).

Специальная статья посвящена ответственности арендодателя за недостатки сданного в аренду имущества (ст. 612 ГК РФ). В целом правоотношения, связанные с недостатками арендованного имущества, довольно полно изложены в законе, имеются соответствующие комментарии правового регулирования возникающих ситуаций, и особых сложностей при применении соответствующих норм не возникает. Заметим лишь, что по общему правилу ответственность арендодателя за недостатки возникает вне связи с невозможностью использования данного объекта по назначению, т.е. это ответственность за факт нарушения договорных обязанностей, и она не предопределена возникновением отрицательных последствий на стороне арендатора.

Следует согласиться, что данную ответственность надо квалифицировать как ответственность на началах риска, т.е. вина арендодателя здесь не должна приниматься в расчет как в предпринимательских, так и в непредпринимательских отношениях.

Законом специально предусмотрена норма, обязывающая арендатора пользоваться имуществом в соответствии с условиями аренды, а при их отсутствии в договоре — в соответствии с назначением имущества (п. 1 ст. 615 ГК РФ). Данная норма, конечно же, отвечает и на вопрос о целевом использовании объекта договора. В цивилистической литературе этот вопрос обсуждается давно и в разных правовых системах решается неодинаково. Случаи, когда текст соглашения ясно, четко и недвусмысленно определяет границы и направления использования предоставленного в аренду имущества довольно редки; чаще всего делается общая ссылка на «назначение имущества». В конечном счете может возникнуть расхождение между представлениями сторон о соответствии фактической эксплуатации объекта его целевому использованию; в судебной практике такие споры нередки и чаще всего связаны со сдачей арендатором имущества в субаренду без согласия арендодателя.

В качестве общего подхода следует признать именно арендатора управомоченным на выбор любых действий по использованию имущества в пределах его основного назначения. В этой связи типичным примером является генезис института зависимого (доверенного, посредственного) держателя движимого имущества по английскому праву, в том числе такой его разновидности, как наем (практически совпадает с наймом движимых вещей по континентальному праву). Если изначально возможности нанимателя предопределялись исключительно установками наймодателя, то со временем наниматель получил большую свободу в отношении использования объекта, в том числе появились и такие разновидности найма, которые характеризуются значительным объемом вещных правомочий.

Идея о приоритете интересов арендатора в решении вопроса об объеме его полномочий по использованию объекта аренды вовсе не нова, но в методическом плане она достаточно продуктивна и, как представляется, вполне работоспособна.

В числе общих прав и обязанностей, формирующих взаимоотношения сторон непосредственно законом, следует также назвать обязанность арендодателя предупредить арендатора о всех правах третьих лиц на сдаваемое в аренду имущество и корреспондирующее ей право арендатора требовать уменьшения арендной платы либо расторжения договора и возмещения убытков (ст. 613 ГК РФ), право арендатора сдать имущество в субаренду (п. 2 ст. 615 ГК РФ) и др.

По окончании действия срока аренды ее объект подлежит возврату арендодателю в том состоянии, в котором он был получен, с учетом нормального износа или состоянии, определяемом договором (часть первая ст. 622 ГК РФ).

По мнению Ю.А. Кочетковой, окончание срока аренды и ясно выраженное намерение арендодателя не продолжать арендные отношения приводят к тому, что владение арендатора становится незаконным. Она полагает не основательной в таких случаях ссылку на ст. 622 ГК РФ, описывающей действия арендатора за пределами срока аренды и, тем самым, якобы, допускающей вероятность признания его удержания законным. Полагаем, замечание спорно, на практике вопрос о новом соглашении, в том числе с учетом преимущественного права арендатора, может решаться и фактически решается уже после истечения срока аренды. А поскольку само владение возникло на основе титула, признавать его незаконным нельзя.

Право арендатора на преимущественное заключение договора аренды на новый срок (ст. 621 ГК РФ) составляет часть его общих прав как стороны договора, является элементом правового положения в период действия соглашения, но, конечно же, связано и с вопросом о заключении договора. Арендатор обязан письменно уведомить арендодателя о желании заключить договор в срок, указанный в договоре аренды, а при отсутствии такого указания — в разумный срок до окончания действия договора. В случае отказа арендодателя от заключения договора на новый срок, если последний в течение года после этого заключил договор аренды с другим лицом, прежний арендатор имеет право потребовать перевода на себя прав и обязанностей по такому договору и (или) возмещения убытков. При этом необходимо иметь в виду, что указанные права принадлежат прежнему арендатору только в случае заключения арендодателем с другим лицом договора аренды. Так, суд не удовлетворил иск арендатора к арендодателю, отказавшему арендатору в заключении договора аренды на новый срок и передавшему объект недвижимости третьему лицу в безвозмездное пользование, признав ссылку на ст. 621 ГК необоснованной.

Арендодатель, конечно же, не обязан извещать арендатора о прекращении отношений. Но если он сам предлагает продлить отношения, не указывая на условия, которые имеет в виду, то следует полагать, что это условия последнего договора аренды. Континентальным правом давно уже воспринята доктрина английского права ограниченного толкования оферты.

К сожалению, единой концепции о расторжении договора в цивилистике не сложилось, не одинаково оценивается соотношение этого понятия с понятием «прекращение договора». Не выработано ясного представления о соотношении прекращения договора и прекращении обязательств, хотя, конечно же, вряд ли можно применять в отношении прекращения договора нормы главы 26 ГК РФ — они предназначены только для прекращения обязательств. Кроме того, сам законодатель не придерживается единства терминологии, используя помимо слов «расторжение» и «прекращение» другие выражения (например, употребляет слова «отказаться от исполнения договора» — п. 3 ст. 503 ГК РФ).

Представляется, что было бы логичным считать, что термин «прекращение» охватывает собою прекращение договора по различным основаниям, в том числе при исполнении (прекращении) всех его обязательств, досрочно по соглашению сторон, в силу прямого указания закона, а также по специальному решению суда. В таком случае под расторжением договора надо понимать всякое принудительное (не основанное на согласованной воле) прекращение договора; в пользу этого говорит и семантика слова «расторжение».

По общему правилу договор изменяется или расторгается по соглашению сторон (ст. 450 ГК РФ). Помимо общих оснований расторжения всякого договора (ст. 450-453 ГК РФ) непосредственно в гл. 34 ГК РФ предусмотрены специальные основания его расторжения. Так, если договор заключен на неопределенный срок, то каждая из сторон имеет право в любое время отказаться от договора, предупредив об этом другую сторону за один месяц, а при аренде недвижимого имущества — за три месяца.

Если для данного договора аренды предусмотрен предельный срок, он считается прекращенным в случае истечения данного срока, при условии, что срок аренды в договоре не был определен, а стороны в процессе договора не отказались от договора (п. 3 ст. 610 ГК РФ). Заметим, такое ограничение не приводит к запрету тем же сторонам заключить новый договор аренды по истечении предельного срока. Однако невозможна пролонгация договора с предельным сроком, поскольку ее смысл заключается в продолжении действия того же самого договора; если заключается договор на новый срок, то прежний договор считается прекратившим действие.

Специальные основания расторжения договора аренды по требованию арендодателя предусмотрены ст. 619 ГК РФ и пет необходимости их повторять. Однако заметим, что толкование понятия «существенное нарушение», указанное в данной статье, требует учета как специфики объекта, так и иных обстоятельств дела. Нельзя считать, что существенным является только такое нарушение, которое влечет существенный вред.

В судебной практике признано, что право арендодателя расторгнуть договор в случае, если арендатор более двух раз подряд не вносит арендную плату, подлежит реализации через суд в соответствии с п. 2 ст. 450 ГК РФ в порядке, предусмотренном ст. 452 ГК РФ; если же данный порядок несоблюден, то иск о расторжении удовлетворению не подлежит.

В доктрине и судебной практике возможность сокращения перечня оснований, предусмотренных ст. 619 ГК РФ, соглашением сторон справедливо отрицается. Однако в соответствии с п. 2 ст. 450 и частью второй ст. 619 ГК РФ в договоре могут быть предусмотрены основания прекращения договора аренды, не установленные законом. В частности, они могут и не быть связаны с какими-либо нарушениями со стороны арендатора. Так, на практике арендодатель обычно указывает, что договор аренды земельного участка прекращается, если арендодатель приступает к освоению данного участка (начинает строительство, иную хозяйственную эксплуатацию).

Обсуждая данную проблему, М.С. Карпов несколько иначе построил аргументацию. В соответствии с позицией Высшего Арбитражного суда РФ, изложенной в п. 27 Обзора практики разрешения споров, связанных с арендой от 11.01. 2002 г. № 66, признается необходимой защита прав арендодателя различными способами, в том числе путем отказа от договора и расторжения договора во внесудебном порядке. Односторонний отказ ог договора указанный автор рассматривает как допускаемую законом меру оперативного воздействия; а поскольку такие меры судом одобряемы, то они легитимны.

Сами по себе нарушения, в том числе и существенные, не могут служить основанием для расторжения договора аренды, если к моменту рассмотрения спора они устранены. И хотя это мнение сформировалось в судебно-арбитражной практике, его все-таки следует оценивать как общий подход, не исключая, что даже при устранении нарушений суд расторгнет договора аренды.

Специальные основания расторжения договора аренды по требованию арендатора перечислены в ст. 620 ГК РФ, и в целом их формулировка вопросов не вызывает. Единственно заметим, право арендатора расторгнуть договор в силу не исполнения арендодателем обязанности производить капитальный ремонт действует не во всех случаях; например, при аренде земельных участков основные обязанности по охране и содержанию земли возлагаются прежде всего на самого арендатора (см. гл. шестую ЗК РФ).

В судебной практике сложилось мнение о том, что предъявленный иск о выселении арендатора из нежилого помещения есть одновременно и иск о расторжении договора аренды. Полагаем, что по существу экономических отношений это, конечно же, одно и то же, но юридическая квалификация должна быть изменена из-за различия правовых последствий, в частности, необходимо изменение предмета иска.

При применении законодательства о приватизации, когда речь идет о выкупе арендованного государственного и муниципального имущества, необходимо определить границу между сферой применения положений публичного права и отношениями, охватываемыми гражданским законодательством. Представляется, что этот приоритет распространяется лишь на порядок выкупа, но нe затрагивает и не должен затрагивать вопросов, лежащих за пределами процедуры, состава действий участников соответствующей сделки и т.п. Иначе говоря, в остальном (момент перехода права собственности, применение способов обеспечения исполнения обязательств, перечень приватизируемых объектов, расчетные отношения и пр.) следует исходить из общих положений гражданского законодательства. Выкуп арендованного имущества составляет самостоятельное основание прекращения договора аренды, общие правила об этом установлены в ст. 624 ГК РФ; законом или договором может быть предусмотрено, что арендованное имущество переходит в собственность арендатора по истечении срока аренды или до его истечения при условии внесения арендатором всей обусловленной договором выкупной цены (п. 1 ст. 624 ГК РФ). Отсюда следует, что а) основания для выкупа могут быть как диспозитивные (в силу соглашения сторон), так и императивные (прежде всего это предусмотренные непосредственно законодательством основания приватизации), б) возможность введения условия о выкупе может быть предусмотрена в течение всего срока аренды, что подтверждается специальной оговоркой закона (см. п. 2 ст. 624 ГК РФ), в) возможность выкупа при наличии арендных отношений законодатель связывает не только с фактом договоренности о приобретении имущества в собственность арендатором, но и с внесением полной суммы стоимости объекта; следовательно, по смыслу закона исключены нормальные для обычной купли-продажи ситуации, когда независимо от внесения всей покупной цены право собственности на объект купли-продажи переходит к покупателю (ст. 486 ГК РФ допускает различные соотношения оплаты и возникновения права собственности). Применительно к последнему выводу следует напомнить, что в соответствии со ст. 223 ГК РФ право собственности у приобретателя вещи по договору возникает по общему правилу с момента ее передачи, если иное не предусмотрено законом или договором. Полагаем, здесь следует использовать норму части второй п. I ст. 224 ГК РФ: «Вещь считается врученной приобретателю с момента ее фактического поступления во владение приобретателя или указанного им лица», что позволяет признать вещь надлежаще переданной в силу факта нахождения вещи у покупателя.

Возможны также случаи, когда такое право возникает у арендатора не из закона, а из договора. Например, арендодатель может сформировать публичную оферту с условием выкупа; в таком случае, пользуясь преимущественным правом на заключение нового договора, арендатор, акцептуя оферту, приобретает и право на выкуп.

Но в целом же нет возможности утверждать, что право преимущественной покупки входит в число общих правомочий арендатора.

Согласно статье 421 ГК РФ стороны могут заключить договор, в котором содержатся элементы различных договоров, предусмотренных законом или иными правовыми актами (смешанный договор). При этом к отношениям сторон по смешанному договору применяются в соответствующих частях правила о договорах, элементы которых содержатся в смешанном договоре, если иное не вытекает из соглашения сторон или существа смешанного договора. Но в отличие от купли-продажи при аренде с выкупом право собственности на арендованное имущество не может перейти к арендатору в момент заключения договора.

Законом могут быть установлены случаи запрещения выкупа арендованного имущества (п. 3 ст. 624 ГК).

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Подытоживая, хотелось бы отметить достаточно сильные позиции аренды как способа организации экономической деятельности, что, вероятно, укрепляет и стабильность правового института аренды. Во всяком случае, можно твердо говорить о востребованности данного договора в хозяйственной практике и даже о некоторой экспансии его за пределы традиционного применения.

При этом аренда выступает вовсе не в качестве некоей вторичной и второстепенной — по отношению к собственности — формой обладания хозяйственными объектами, а в качестве равноценной и естественно дополняющей.

Проведенный анализ позволяет также говорить о неизменности института аренды в течение многих веков, а также о генетическом родстве большинства вещных прав и права аренды.

1. В работе дается трактовка критериев, которые позволяют разграничивать договор аренды и близкие договорные правовые институты.

В частности:

— договоры хранения в автоматических камерах хранения определены как договоры хранения, поскольку функция самих камер и направленность договора заключаются именно в хранении;

— договор коммерческой концессии отличается от договора аренды прежде всего по объекту, если же предусматривается передача не только исключительных прав, но и вещей, договор коммерческой концессии должен быть определен как смешанный договор (с элементами аренды);

— договор хранения в целом легко отличается от договора аренды по обязанности хранителя лишь хранить вещь без пользования. В тех случаях, когда он получает также право и пользоваться хранимым, это правомочие у него возникает опять же в интересах поклажедателя для обеспечения сохранности имущества;

— договор фрахтования (чартер) в работе определен как договор перевозки, поскольку с его помощью удовлетворяется потребность фрахтователя переместить груз в место назначения; само транспортное средство интересует его лишь косвенно и только в указанной связи. В договоре же фрахтования на время с экипажем фрахтователя интересует именно само транспортное средство и его возможности в целом, этот договор должен быть отнесен к арендному типу договоров;

— концессионные соглашения, в том числе соглашения о разделе продукции, образуют самостоятельный тип договоров, для которых характерен особый субъектный состав (участвует Российская Федерация), административный характер ряда отношений, особый объект (предоставляются исключительные права, а не само имущество). Совокупность этих и других специфических признаков не позволяет смешивать такие соглашения с арендой земельных участков. В работе также сделан вывод, что договор аренды недр невозможен, в том числе в связи с отсутствием у недр свойств непотребляемости и определенности (недра есть естественное состояние земли);

— практикуемая в настоящее время купля-продажа права на заключение договора аренды допустима. Но если она применяется в случаях, когда договор аренды уже заключен, то отношения следует квалифицировать как перенаем и применять правила главы 24 ГК РФ, в том числе необходимо и согласие кредитора.

2. Действующие правила о государственной регистрации «права аренды» требуют уточнения редакции ряда положений. В частности, необходимо определить, что именно подлежит регистрации. Представляется, что объектом регистрации является именно субъективное право арендатора (в том числе и в интересах третьих лиц). Сделан вывод об отсутствии необходимости государственной регистрации договора аренды в целом.

Поэтому предлагается п. 1 ст. 26 ФЗ «О государственной регистрации недвижимого имущества и сделок с ним» изложить в следующей редакции:

1. Регистрации подлежат права арендатора, вытекающие из договора аренды недвижимого имущества, и регистрируемые путем предоставления арендатором соответствующего договора, если иное не установлено законодательством Российской Федерации».

2. Из смысла п. 2 ст. 656 ГК РФ следует, что установлен не просто запрет на передачу арендодателем прав, полученных им на основании разрешения (лицензии) на занятие соответствующей деятельностью, но на арендодателя же возлагаются и неблагоприятные последствия неисполнения арендатором обязательств, исполнение которых требует таких разрешений (лицензий). Однако приобретение прав административного характера, их поддержание или утрата зависят не от арендодателя, а от самого арендатора. Поэтому было бы правильным исключить ответственность арендодателя, предусмотренную указанной нормой.

3. Пункт 2 ст. 607 ГК РФ предусматривает, что законом могут быть установлены особенности сдачи в аренду земельных участков и других обособленных природных объектов. Однако в действительности законодательство, регулирующее отношения в сфере землепользования и недропользования, содержит специальные правила не только о сдаче в аренду объектов, но и относительно субъектного состава, порядка заключения договоров, их исполнения, ответственности и пр. Поэтому следует или исключить из земельного законодательства всякие специальные правила об исполнении арендных обязательств или же указанный пункт изложить в следующей редакции:

4. Особенности правового регулирования отношений по предоставлению отдельных объектов в аренду и пользованию ими могут быть установлены федеральным законодательством».

5. Попытка распространить действие Закона об ипотеке на отношения по ипотеке права аренды путем простого указания последнего в качестве предмета ипотеки является не очень удачной. Прямое применение норм, устанавливающих режим функционирования обычной ипотеки, в ряде случаев просто невозможно и требует определенного подхода, что в свою очередь чревато злоупотреблениями. Необходимо детально разработать порядок залога прав аренды и внести изменения в действующие законодательство. Это может быть либо отдельная глава в части второй Гражданского кодекса, либо глава в законе об ипотеке.

Таким образом, действующее законодательство о договоре аренды, требует совершенствования, что будет способствовать успешному развитию арендных правоотношений в России.

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК

Конституция Российской Федерации [Текст]: офиц. текст. // Российская газета. –1993. – № 237.

Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая) [Текст]: [федеральный закон № 51-ФЗ, принят 30.11.1994 г., по состоянию на 06.12.2007] // Собрание законодательства РФ. – 1994. – № 32. – Ст. 3301.

Гражданский кодекс Российской Федерации (часть вторая) [Текст]: [федеральный закон № 14-ФЗ, принят 26.01.1996 г., по состоянию на 06.12.2007] // Собрание законодательства РФ. – 1996. – № 5. – Ст. 410.

Гражданский кодекс Российской Федерации (часть третья) [Текст]: [федеральный закон № 146-ФЗ, принят 26.11.2001 г., по состоянию на 29.11.2007] // Собрание законодательства РФ. –2001. – № 49. – Ст. 4552.

Гражданский процессуальный кодекс Российской Федерации [Текст]: [Федеральный закон № 138-ФЗ, принят 14.11.2002 г., по состоянию на 04.12.2007] // Собрание законодательства РФ. – 2002. – № 46. – Ст. 4532.

Арбитражный процессуальный кодекс Российской Федерации [Текст]: [Федеральный закон № 95-ФЗ, принят 24.07.2002 г., по состоянию на 02.10.2007] // Собрание законодательства РФ. – 2002. – № 30. – Ст. 3012.

Лесной кодекс Российской Федерации [Текст]: [федеральный закон № 200-ФЗ, принят 04.12.2006 г.] // Собрание законодательства РФ. – 2006. – № 50. – Ст. 5278.

Земельный кодекс Российской Федерации [Текст]: [федеральный закон № 136-ФЗ, принят 25.10.2001 г., по состоянию на 08.11.2007] // Собрание законодательства РФ. – 2001. – № 44. – Ст. 4147.

Об инвестиционной деятельности в Российской Федерации, осуществляемой в форме капитальных вложений [Текст]: [федеральный закон № 39-ФЗ, принят 25.02.1999 г., по состоянию на 24.07.2007] // Собрание законодательства РФ. – 1999. – № 9. – Ст. 1096.

Об иностранных инвестициях в Российской Федерации [Текст]: [федеральный закон № 160-ФЗ, принят 09.07.1999 г., по состоянию 26.06.2007] // Собрание законодательства РФ. – 1999. – № 28. – Ст. 3493.

О соглашениях о разделе продукции [Текст]: [федеральный закон № 225-ФЗ, принят 30.12.1995 г., по состоянию на 29.12.2004] // Собрание законодательства РФ. – 1996. – № 1. – Ст. 18.

О недрах [Текст]: [закон РФ№ 2395-1, принят 21.02.1992 г., по состоянию на 01.12.2007] // Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 10. – Ст. 823.

Об инвестициях и государственной поддержке инвестиционной деятельности в Самарской области [Текст]: [закон Самарской области № 19-ГД, принят 16.03.2006 г., по состоянию на 12.04.2006] // Волжская коммуна. – 2006. – № 45 (25598). – С. 12.

Об утверждении правил ведения единого государственного реестра прав на недвижимое имущество и сделок с ним [Текст]: [постановление Правительства РФ № 219, от 18.02.1998 г., по состоянию на 22.11.2006] // Собрание законодательства РФ. – 1998. – № 8. – Ст. 963.

Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву. [Текст] – М., Статут. 2005. – 716 с.

Алексеев В.А. Регистрация прав на недвижимость. [Текст] – М., Проспект. 2001. – 212 с.

Антилов А.В. Себестоимость и цена [Текст] // Экономика и логистика. – 2002. – № 2. – С. 23.

Бабкин С.А. Основные начала организации оборота недвижимости. [Текст] – М., ЮрИнфоР. 2001. – 346 с.

Беневоленская З.Э. Доверительное управление имуществом в сфере предпринимательства. [Текст] – СПб., Центр-Пресс. 2002. – 462 с.

Бочарова К.В. Некоторые особенности правовой регламентации инвестиционного договора как гражданско-правового обязательства [Текст] // Правовое регулирование предпринимательской деятельности: Сб. научи. статен. – Самара., Самарск. гос. ун-т. 2001. – 426 с.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения [Текст] – М., Статут. 2001. – 638 с.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга вторая. Договоры о передаче имущества. [Текст] – М., Статут. 2002. – 674 с.

Вавилин Е.В. Аренда транспортных средств. Правовые аспекты. [Текст] – М., Альфа-Пресс. 2005. – 416 с.

Витрянский В.В. Договор аренды и его виды. [Текст] – М., Статут. 1999. – 318 с.

Витрянский В.B. Договор перевозки. [Текст] – М., Статут. 2001. – 216с.

Гражданское право: Учебник. Ч. 2 [Текст] / Под ред. Сергеева А.П., Толстого Ю.К. – М., Проспект. 2007. – 732 с.

Гражданское право: В 2 Т. Том II. Полутом 1: учебник [Текст] / Под ред. Суханова Е.А. – М., Волтерс Клувер. 2006. – 724 с.

Гражданское право. Часть первая [Текст] / Под ред. Калпина А.Г., Масляева А.И. – М., Юристъ. 2004. – 672 с.

Гусев И. Арендные права в современном российском гражданском праве [Текст] // Хозяйство и право. — 2003. — № 2. — С. 32-35.

Гутников О. Государственная регистрация права аренды [Текст] // Хозяйство и право. — 1999. — № 5. — С. 16-19.

Добрачев Д.В. Размер арендной платы как существенное условие договора аренды земельного участка [Текст] // Журнал российского права. – 2005. – № 7. – С. 18.

Дорошкова А.Г. Договор аренды здания, сооружения, нежилого помещения: Автореф. дисс. канд. юрид. наук. [Текст] – Саратов., 2002. – 32 с.

Завидов Б.Д. Договор аренды в современном гражданском праве России [Текст] // Российская юстиция. – 2007. – № 1. – С. 17-18.

Емельянова Е. Некоторые правовые вопросы государственной регистрации договора и права аренды [Текст] // Правовое регулирование предпринимательской деятельности: Сб. изучи, статей.– Самара., Самарск. гос. ун-т. 2001. – 348 с.

Иоффе О.С. Избранные труды. [Текст] – М., Статут. 2000. – 768 с.

Иоффе О.С. Обязательственное право. [Текст] – М., Юрид. лит. 1975. – 678 с.

Исрафилов И. Аренда нежилых помещений [Текст] // Хозяйство и право. — 1997. — №10. — С. 19.

Кавелин К.Д. Права и обязанности по имуществам и обязательствам в применении к русскому законодательству. Опыт систематического обозрения. [Текст] – М., Статут. 2002. – 638 с.

Каланда Л.В., Салиева Р.II. Правовое обеспечение деятельности хозяйствующих субъектов в нефтегазовом секторе экономики. [Текст] – М., Статут. 2007. – 234 с.

Карпов М.С. Применение мер оперативного воздействия при нарушении арендных обязательств [Текст] // Комментарий судебно-арбитражной практики. Вып. 9. – М., Юридическая литература. 2002. – 418 с.

Комментарий к гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) [Текст] / Под ред. Садикова О.Н. – М., Контракт. 2006. – 824 с.

Комментарий к гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) [Текст] / Под ред. Гришаева С.П., Эрделевского А.М. – М., Юрайт. 2007. – 768 с.

Комментарий к гражданскому кодексу Российской Федерации, части второй (постатейный) [Текст] / Под ред. Абовой Т.Е., Кабалкина А.Ю. – М., Юрайт. 2004. – 716 с.

Комментарий к Транспортному уставу железных дорог Российской Федерации [Текст] / Под ред. Абовой Т.Е., Ляндреса В.Б. – М., Контракт. 2007. – 246 с.

Кордаев С.В. Договорные формы в недропользовании по праву России и зарубежных государств [Текст] // Некоторые вопросы договорного права России и зарубежных стран: Сб. статей / Под ред. Абовой Т.Е. – М., МЗ-Пресс. 2006. – 526 с.

Корнеев А.Л. Сделки с земельными участками: учебное пособие [Текст] – М., Городец. 2006. – 184 с.

Кочеткова Ю.Л. Соотношение вещно-правовых и обязательственно-правовых способов защиты права собственности [Текст] // Актуальные проблемы гражданского права / Под. ред. Брагинского М.И. – М., Статут. 2007. – 678 с.

Крассов О.И. Комментарий к закону Российской Федерации «О недрах». [Текст] – М., Юристъ. 2007. – 234 с.

Кузнецов Л.В. Федеральный закон «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним»: за и против [Текст] // Государство и право. – 2008. – № 2. – С. 16.

Кузнецова Л. Преимущественное право аренды [Текст] // Право и экономика. – 2006. – № 2. – С. 18.

Лапач В.А. Система объектов в гражданском праве России. [Текст] – СПб., Центр-Пресс. 2002. – 672 с.

Левашова И.В, Договор пользования поверхностным водным объектом [Текст] // Роль договора в регулировании общественных отношений: Материалы Всероссийской научно-практической конференции «Роль договора в регулировании общественных отношений» (Саранск, 25-26.04.2000 г.). – Саранск., Изд-во Морд. гос. ун-т. 2000. – 314 с.

Лобанов Г.А. Как определить неопределенный срок [Текст] // Арбитражный и гражданский процесс. – 2005. – № 7. – С. 21.

Мареева С.Ю. Переход права собственности по соглашениям о разделе продукции [Текст] // Некоторые вопросы договорного права России и зарубежных стран: Сб. статей / Под ред. Т.Е. Абовой. – М., МЗ-Пресс. 2003. – 526 с.

Медведев С. Новое земельное законодательство: разграничение государственной собственности на землю и участие публичных образований в хозяйственном обороте земли [Текст] // Хозяйство и право. — 2002. — №7. — С. 18.

Мейер Д.И. Русское гражданское право. [Текст] – М., Статут. 2000. – 678 с.

Михеев В.Н. Экономико-правовые основы хозяйствования. [Текст] – СПб., Центр-Перс. 2002. – 432 с.

Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. [Текст] – М., Госюриздат. 1950. – 642 с.

Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование [Текст] / Под ред. Залесского В.В. – М., Норма. 2007. – 678 с.

Петров Д.В. Право хозяйственного ведения и право оперативного управления. [Текст] – СПб., Центр-Пресс. 2002. – 318 с.

Писков И.П. Роль акта регистрации в механизме возникновения нрав на недвижимость [Текст] // Законодательство. – 2008. – № 1. – С. 21.

Платонова Н.Л. Научно-практический комментарий к Федеральному закону «О соглашениях о разделе продукции». [Текст] – М., ТОРУС ПРЕСС. 2007. – 312 с.

Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Том 3. [Текст] – М., Зерцало. 2003. – 672 с.

Попов М.В. Продажа земельных участков при приватизации государственных и муниципальных предприятий [Текст] // Журнал российского права. — 2000. — № 1.- С. 24.

Попов М. Споры о разграничении государственной собственности на землю [Текст] // Хозяйство и право. — 2002. — № 7. — С. 16.

Постатейный комментарий к Федеральному закону «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» [Текст] / Под общ. ред. Крашенинникова П.В. – М., Спарк. 2001. – 314 с.

Проничев К.В. О сроках и государственной регистрации договора аренды недвижимости [Текст] // Юрист. – 2007. – № 4. – С. 16.

Рассолов И.М. Право и Интернет. [Текст] – М., Норма. 2003. – 416 с.

Римское частное право: учебник [Текст] / Под ред. Новицкого И.Б., Перетерского И.С. – М., Юристъ. 2004. – 568 с.

Романец Ю.В. Система договоров в гражданском праве России. [Текст] – М., Юристъ. 2001. – 642 с.

Сергеев В. Надо ли регистрировать право аренды торгового места [Текст] // Российская юстиция. – 2008. – № 1. – С. 10.

Синайский В.И. Русское гражданское право. [Текст] – М., Статут. 2002. – 706 с.

Ситченко Т.С. Объекты государственной регистрации права собственности на недвижимое имущество [Текст] // Актуальные проблемы государственной регистрации прав па недвижимое имущество: Cб. Научных статей. – М., Форум. 2001. – 458 с.

Скворцов О.Ю. Сделки с недвижимостью в коммерческом обороте [Текст] – М., Волтерс Клувер. 2006. – 346 с.

Соменков С.А. Расторжение договора в гражданском обороте. Теория и практика. [Текст] – М., МЗ-Пресс. 2002. – 362 с.

Сосна С.А. Концессионные соглашения. Теория и практика. – М., ООО «Нестор Академик Паблишерз». 2002. – 458 с.

Сосна С.А. Концессионное соглашение — новый вид договора в российском праве [Текст] // Журнал российского права. – 2003. – № 2. – С. 31.

Степанов Д.И. Услуги как объект гражданских прав. [Текст] – М., Статут. 2005. – 418 с.

Страшун Б.А. Важная проблема теории права [Текст] // Журнал российского права. – 2007. – № 10. – С. 17.

Суров А.Ф. Правовые вопросы использования земель органами пограничной службы [Текст] // Журнал российского права. — 2002. — № 11. — С.28.

Суханов Е.А. О видах сделок в германском и в российском гражданском праве [Текст] // Вестник гражданского права. – 2006. – № 2. – С. 10.

Тархов В.А. Гражданское право. Общие положения. [Текст] – Уфа., Уфимск. юрид. ин-т МВД РФ. 1998. – 638 с.

Тедеев Л.Л. Электронная коммерция. Правовое регулирование и налогообложение. [Текст] – М., Приор-издат. 2002. – 418 с.

Тихомиров Ю.А. Публично-правовое регулирование: динамика сфер и методов [Текст] // Журнал российского права. – 2001. – № 2. – С. 26.

Третьяков С.В. Формирование концепции секундарных прав в германской цивилистической доктрине (к публикации русского перевода работы Э. Зеккеля «Секундарные права в гражданском праве») [Текст] // Вестник гражданского права. – 2007. – № 2. – С. 18.

Тулупов К.В. Соотношение условий коносамента и чартера при морской перевозке грузов по английскому праву [Текст] // Некоторые вопросы договорного права России и зарубежных стран: Сб. статей / Под ред. Абовой Т.Е. – М., МЗ-Пресс. 2003. – 526 с.

Умов В. Договор найма имуществ по римскому праву и новейшим иностранным законодательствам. [Текст] – М., Статут. 2002. – 468 с.

Халфина P.O. Общее учение о правоотношении. [Текст] – М., Юрид. лит. 1974. – 532 с.

Храмов Д.Г. Юридическая природа права пользования недрами [Текст] // Актуальные проблемы гражданского права. Вып. 4. – М., 2002. – 346 с.

Хромченков О.В. Виды предпринимательских договоров [Текст] // Адвокатская практика. – 2006. – № 4. – С.14.

Чеговадзе Л.А. Гражданско-правовая категория объекта [Текст] // Законодательство. – 2003. – № 1. – С. 25.

Чем шире сеть маршрутов — тем лучше для нас [Текст] // Самарское обозрение. – 2003. – № 25. – С. 16.

Чубарое В.В. Правовые проблемы осуществления государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним [Текст] // Юрист. – 2008. – № 1. – С. 22.

Шадрина Т.Н. Правовое регулирование отношений с участием иностранных инвесторов. [Текст] – Оренбург., Агентство «Пресса». 2002. – 432с.

Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. Том первый. [Текст] – М., Статут. 2005. – 648 с.

Шестакова Н.Д. Недействительность сделок. [Текст] – СПб., Центр-Пресс. 2001. – 346 с.

Шибаева Ю.В. Приобретение права собственности по договору: Автореф, дисс. канд. юрид. наук. [Текст] – Волгоград., 2003. – 38 с.

Эрделевскиий А.М. Регистрация прав на недвижимость [Текст] // Законность. – 2007. – № 11. – С. 21.

Яковлев В.Ф. Структура гражданского правоотношения [Текст] – М., Статут. 2001. – 568 с.

Обзор практики разрешения споров, связанных с арендой [Текст]: [Информационное письмо Президиума ВАС РФ № 66, от 11.01.2002 г.] // Вестник ВАС РФ. – 2002. – № 3. – С. 22.

Обзор практики разрешения споров, связанных с применением Федерального закона «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним» [Текст]: [Информационное письмо Президиума ВАС РФ № 59, от 16.02.2001 г.] // Вестник ВАС РФ. – 2001. – № 4. – С. 31.

Обзор практики разрешения споров, связанных с заключением, изменением и расторжением договоров [Текст]: [информационное письмо президиума ВАС РФ № 14, от 05.05.1997 г.] // Вестник ВАС РФ. – 1997. – № 7. – С. 24.

О некоторых вопросах практики применения статьи 183 Гражданского кодекса Российской Федерации [Текст]: [Информационное письмо Президиума ВАС РФ № 57, от 23.10.2000 г.] // Вестник ВАС РФ. – 2000. – № 12. – С. 34.

Об отдельных рекомендациях, принятых на совещаниях по судебно-арбитражной практике [Текст]: [Письмо ВАС РФ № С-13/ОП-276, от 10.09.1993 г.] // Вестник ВАС РФ. — 1993. — №11. — С. 104.

Постановление Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ от 1 июля 2007 г. № 1205/07 // Вестник Высшего Арбитражного суда РФ. – 2007. – № 10. – С. 35.

Постановление Пленума Высшего Арбитражного Суда РФ от 1 апреля 2007 г. № 5555/07 // Вестник ВАС РФ. – 2007. – № 8. – С. 18.

Постановление Пленума Высшего Арбитражного Суда РФ от 3 марта 2007 г. № 7839/07 // Вестник ВАС РФ. – 2007. – № 7. – С. 32.

Постановление Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ от 23 декабря 2006 г. № 4181/06 // Вестник ВАС РФ. – 2007. – № 3. – С. 33.

Постановление Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ от 26 ноября 2006 г. № 2491/06 // Вестник Высшего Арбитражного Суда РФ. – 2007. – № 3. – С. 44.

Постановление Президиума Высшего Арбитражного суда РФ от 10 октября 2006 г. № 4642/06 // Вестник Высшего Арбитражного суда РФ. – 2007. – № 2. – С. 31.

Постановление Президиума Высшего Арбитражного Суда РФ от 19 апреля 2006 г. № 8630/06 // Вестник Высшего Арбитражного Суда РФ. – 2006. – № 7. – С. 85.

Постановление Федерального арбитражного суда Поволжского округа от 13 апреля 2007 г. № А55-10741/07 // Вестник ВАС РФ. – 2007. – № 8. – С. 31.

Постановление Федерального арбитражного суда Поволжского округа от 20.06.2006 г. № А55-3222/06­10 // Вестник ВАС РФ. – 2006. – № 10. – С. 31.

Постановление Федерального арбитражного суда Волго-Вятского округа от 18.01.2005 по делу № А17-43/12 // Вестник ВАС РФ. – 2005. – № 5. – С. 11.

Содержание

1. Понятие конституционного строя и основ конституционного строя. Его закрепление в конституции РБ 3

2. Суверенитет государства, народа, нации. Их взаимосвязь 8

3. Союз Беларуси и России. Конституционные основы внешней политики РБ 11

Список использованных источников 18

1. Понятие конституционного строя и основ конституционного строя. Его закрепление в конституции РБ.

Каждое государство обладает определенными чертами, отражающими его особенности. Можно характеризовать то или иное государство как демократическое или тоталитарное, республику или монархию, федерацию или унитарное государство и т.д. Совокупность характерных черт составляет общую картину способа организации государства.

Конституция Республики Беларусь в качестве первого раздела содержит раздел «Основы конституционного строя». Уже сам факт начала текста Конституции (помимо преамбулы как вектора законотворческой и правоприменительной деятельности) с данного раздела свидетельствует о его фундаментальном значении.

Что же представляет собой конституционный строй?

Под конституционным строем понимают такой общественный и государственный строй, характеризующийся демократизмом, т.е. имеющий следующие важнейшие признаки (черты)[1]:

подчинение государства праву (причем не формально провозглашенное, а реально воплощенное);

прежде всего, признание и гарантированность неотъемлемых прав человека, существование такого правового статуса личности, который соответствует общепризнанным принципам и нормам международного права (они содержатся в таких важнейших документах, как Всеобщая декларация прав человека, Международный пакт о гражданских и политических правах, Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах и др.);

разделение властей, система сдержек и противовесов как важнейшее сдерживающее начало против сползания власти к авторитаризму и тирании;

многообразие форм собственности и реальные возможности для существования и развития частной собственности как важнейшего условия проявления свободы и автономии личности;

политический плюрализм, т.е. многообразие мнений, суждений и взглядов, возможность создания и деятельности политических партий, придерживающихся различных идеологических установок, кроме экстремистских;

наличие гражданского общества, т.е. системы общественных институтов, действующих в государстве, но независимых от него и обеспечивающих проведение на практике частных интересов граждан, коллективов, т.е. институты гражданского общества, выступают в качестве конструктивного, а в соответствующих ситуациях и весьма жесткого оппонента власти.

Таким образом, конституционный строй (в содержательном аспекте, а не формальном) – это такой государственный и общественный строй, который определен демократической Конституцией как основным законом страны, и для которого в силу демократизма Конституции характерны указанные выше черты.

Одним из важнейших предназначений Основного Закона является закрепление в нем конституционного строя. Безусловно, вся система общественных отношений составляющих конституционный строй не может быть урегулирована только нормами конституционного права: в этом участвуют и другие отрасли. Однако главные устои конституционного строя определяются конституционным правом и его основным источником – Конституцией.

Основой всего конституционного строя является закрепленный в ст. 2 Конституции РБ принцип о человеке, его правах и свободах, гарантиях их реализации как высшей ценности и цели функционирования общества и государства. К числу основ также следует отнести зафиксированную в ст. 3 Конституции идею народного суверенитета. Именно народ является единственным источником государственной власти и носителем суверенитета в Республике Беларусь. Свою власть народ осуществляет как непосредственно (например, путем референдума, участия в выборах), так и через представительные и иные органы. Формы и пределы этой власти определяются Конституцией. В целом является общепринятым подходом установление в Конституции пределов власти народа. Так, некоторые вопросы не могут быть вынесены на народное голосование в силу опасений, что их решение будет основано, скорее, на эмоциях, чем на разумном расчете, например, о помиловании преступников, о размерах налогов и т.д.

Республика Беларусь с начала 90-х годов прошлого столетия выбрала демократический путь развития. Вначале это было зафиксировано в Декларации о государственном суверенитете, принятой 27 июля 1990 г. и получившей 25 августа 1991 г. статус конституционного закона, а затем в законе от 27 февраля 1991 г. об основных принципах народовластия в Республике Беларусь. В настоящее время демократизм конституционного строя закреплен в Конституции от 24 ноября 1996 г.

В статье 6 Основного Закона зафиксирован важнейший принцип организации и деятельности государства – разделение властей: государственная власть осуществляется на основе разделения ее на законодательную, исполнительную, судебную.

В Конституции закрепляется принцип верховенства права.

Право – многоаспектное научное понятие. Кант определял право как совокупность условий, при которых произвол одного может быть согласован с произволом другого по общему закону свободы. Таким образом, право можно определять как норму свободы.

Существует множество научных направлений, формирующих представления о праве: теория естественного права; историческая школа права; психологическая теория; материалистическая теория права; нормативистское направление.

В литературе, исходя из множественности взглядов о праве, называют следующие основные его признаки:

право – это система правил поведения людей, которая устанавливается или санкционируется государством;

в силу того, что право имеет общеобязательный характер, его применение и реализация при необходимости обеспечивается государственным принуждением; для этих целей может быть использован специальный аппарат (полиция, суд, армия и др.). В силу общеобязательности право отличается от других социальных норм (морали, обычаев, религии и др.);

право выражается в официальной форме (имеет свои источники, например, законы).

Спор о праве существует с момента его зарождения и в нем участвуют не только юристы, но и философы, социологи, представители других наук.

Несмотря на многообразие взглядов на право в современный период, представители теорий пытаются дать определение права посредством акцентирования его сущности. И в этом отношении в литературе подчеркивается, что одни видели в праве воплощение справедливости, другие – свободу, третьи указывали в качестве цели права – установление равновесия между различными общественными интересами.

Видным белорусским ученым-юристом С.Г. Дробязко право характеризуется в трех плоскостях: а) правосознании; б) нормативном массиве (законодательстве); в) правоотношениях. При этом он различает статичную (нормы или «право в книгах») и динамичную (правосознание и правоотношения) стороны права. Эта точка зрения позволяет полностью охватить природу права, а значит, является основой для его правильного определения.

Исходя из того, что в праве должно интегрироваться все наиболее ценное, присущее как самому праву, так и другим социальным регуляторам (нравственность, религия, обычаи и т.д.), профессор С.Г. Дробязко определяет право как «верховенствующий, общесоциальный, интегративный, охраняемый государством регулятор, выражающий политическую справедливость в системе норм, определяющих круг субъектов права, их юридические права, обязанности и гарантии с целью обеспечения социального прогресса».

Право имеет определенные принципы – основные идеи его существования и развития. Есть принципы, которые распространяются на всю систему права (общие принципы), — справедливости, равноправия, гуманизма, демократизма и другие; межотраслевые, охватывающие две или более отраслей права; отраслевые (например, в трудовом праве принцип свободы трудового договора и др.).

Основу конституционного строя составляет признание приоритета общепризнанных принципов международного права и обеспечение соответствия им законодательства (ст.8 Конституции РБ). Пожалуй, в этой связи можно говорить об обязательном векторе (направлении) действий законодателя и субъектов, применяющих право.

Для нынешнего строя (в отличие от советского) характерно закрепление в Конституции не только идеологического многообразия (ст. 4, 5 Конституции РБ), но и необъемлемого условия (основы) такого многообразия существования и развития государственной и частной формы собственности.

Основой конституционного строя Республики Беларусь является регулирование отношений между социальными, национальными и иными общностями на основе принципов равенства перед законом, уважения их прав и интересов.

В Республике Беларусь создаются условия для существования и развития всех форм собственности, в том числе защиты частной собственности (ст.ст. 13, 44 Конституции). Все перечисленные выше устои (основы) конституционного строя находятся во взаимодействии, они дополняют друг друга и, таким образом, усиливают свое влияние.

Основы конституционного строя, в целом конституционный строй утверждены народом, что обусловливает юридическую силу конституционных норм, их верховенство и обязательность для органов государства и граждан.

2. Суверенитет государства, народа, нации. Их взаимосвязь.

Суверенитет является неотъемлемой частью любого государства.

Данное понятие было разработано в Средние века. В литературе отмечается, что классическое определение суверенитета было дано французским философом Ж. Баденом в его первой из 6 знаменитых книг о политическом сообществе (1576г.): «Всеобщая абсолютная и постоянная власть над гражданином» и «Суверенитет подданным в политическом сообществе».

Разработанная в Средние века теория суверенитета абсолютизировала власть абсолютных монархов. Но в 17-18 вв. подход к сущности суверенитета стал изменяться и этому способствовала буржуазная революция. Суверенитет связывался не с абсолютизмом, а с народом и государством (Руссо).

В начале 20 в. появляется термин «национальный суверенитет». В Науке конституционного права существует 3 суверенитета[2]:

— Государства

— Народа

— Нации

Единого подхода по вопросам сущности, соотношения видов суверенитета нет.

Суверенитет — (франц.) «верховенство», «независимость», «самостоятельность». В государстве не может быть несколько суверенитетов, он один и неделим, а выделение видов лишь условно.

Первичен суверенитет народа, т.к. во всех Конституциях есть положение, что народ является источником государственной власти. Сам по себе он реализоваться не может. Это возможно только в условиях наличия государства, государственных органов, законодательства.

Нация — часть народа, проживающего в государстве. В Советской Конституции было право на самоопределение нации вплоть до определения и образования самостоятельности государства.

В самостоятельном государстве каждая нация станет заявлять желание отделится от этого государства и определить свое государство. В итоге идея суверенной нации станет оружием к средству распада государства.

В современных Конституциях есть положение, закрепляющее, что территория данного государства едина и неделима. Следовательно, есть заслон на распад государства.

Суверенитет РБ впервые был закреплен в Декларации Верховного Совета 27 июля 1990г. 25 августа 1991г. был выдан закон «О предании статуса конституционного закона Декларации о государственном суверенитете», который просуществовал до 15 марта 1994г. (принятие Конституции). Эта Декларация не отменена, но ее положения практически полностью перекочевали в Конституцию.

Признаки суверенитета РБ проявляются в: Верховенстве, единстве и независимости государственной власти. Верховенство власти проявляется в том, что она принадлежит народу (ст.3 Конституции). Единство проявляется в наличии системы органов, составляющих в совокупности единую государственную власть. Независимость проявляется в том, государственная власть самостоятельно реализует свою внутреннюю и внешнюю политику.
Наличии своей территории (ст.9 Конституции). Наличии собственных вооруженных сил. Наличие своего гражданства (ст.10 Конституции).
Наличии собственной денежной и финансово-кредитной системы.
Самостоятельности в вопросах науки, культуры и других сфер.
Наличии государственной символики (гимн, герб, флаг).

Под гарантией суверенитета понимаются материальные, организационные и правовые условия, делающие реальностью независимость государства.

Виды гарантий:

— Материальные (наличие природных ресурсов, стабильной экономики, т.е. созданные экономические предпосылки)

— Организационные (наличие эффективно функционирующих органов в государстве, органов, обеспечивающих территориальную неприкосновенность государства (пограничные войска, МВД, вооруженные силы))

— Юридические (нормативная база, регулирующая данную сферу правоотношений, обеспечение отношений с государством).

3. Союз Беларуси и России. Конституционные основы внешней политики РБ.

Конституционно-правовой статус внешней политики РБ.

В ст.8 Конституции закреплено, что РБ «признает приоритет общепризнанных принципов международного права и обеспечивает соответствие им законодательства. Не допускается заключение международных договоров, которые противоречат Конституции».

В ст. 18 Конституции говорится, что «РБ в своей внешней политике исходит из принципов равенства государств, неприменение силы или угрозы силой, невмешательство во внутренние дела других государств».

В ст. 9 закреплен принцип единства и неотчуждаемости территории РБ. Неотчуждаемая территория означает:

• никто, включая высшее руководство государства, ни на каких условиях не может отдать в бессрочное пользование даже малый участок территории;

• не допускается вторжение на территорию республики насильственным путем;

Территория нашего государства охраняется в соответствии с законом «О государственной границе».

Принципы конституционного строя РБ:

1. народовластие — основа государства;

2. многообразие политических институтов, идеологий и мнений;

3. разделение властей;

4. верховенство закона;

5. приоритет общепризнанных принципов международного права;

6. сохранность историко-культурного наследия и развитие культуры.

2 апреля 1997 г. в Москве был заключен Договор о Союзе Беларуси и России, а также подписан Устав Союза Беларуси и России. В соответствии с договором два государства решили на добровольной основе образовать Сообщество Беларуси и России в целях объединения материального и интеллектуального потенциалов своих государств для подъема экономики, создания равных условий повышения уровня жизни народов и духовного развития личности.

Сообщество основано на принципах суверенитета и равенства Сторон, демократии и уважения прав человека, общепринятых принципов и норм международного права.

В соответствии со ст. 8 стороны обеспечивают равные права граждан Сообщества при получении образования, трудоустройстве, оплате труда, предоставлении других социальных гарантий; вводят единые стандарты социальной защиты; обеспечивают равное право физических лиц на приобретение имущества собственность, владение, пользование и распоряжение им на своих территориях; выравнивают условия пенсионного обеспечения уровни пособий и льгот ветеранам войны и труда, инвалидам и малообеспеченным семьям; унифицируют нормы в области охраны труда, социального страхования, производственной и социальной гигиены; создают общую информационную базу по вопросам занятости населения и наличия трудовых вакансий.

Высшим органом Сообщества является Высший Совет, в который входят главы государств и правительств, руководители парламентов Сторон, а также Председатель Исполнительного Комитета. Высший Совет в пределах полномочий Сообщества рассматривает и решает важнейшие вопросы развития Сообщества, контролирует и направляет деятельность его органов по исполнению принятых решений.

Высший Совет определяет местонахождение органов Сообщества. Высший Совет избирает Председателя на ротационной основе сроком на два года. Решения Высшего Совета принимаются на основе единогласия, при котором каждая из Сторон имеет один голос. Председатель Исполнительного Комитета имеет совещательный голос. Высший Совет утверждает свой устав. Договор о Союзе явился свидетельством дальнейшего углубления двусторонних связей.

Сообщество Беларуси и России было преобразовано в Союз с наделением его полномочиями согласно Уставу Союза. При этом каждое государство — участник Союза сохранило государственный суверенитет, независимость и территориальную целостность, Конституцию, государственный флаг, герб и другие атрибуты государственности.

В соответствии с Уставом установлено гражданство Союза: каждый гражданин Республики Беларусь и каждый гражданин Российской Федерации является одновременно гражданином Союза. В качестве целей Союза определено:

а) укрепление отношений братства, дружбы и всестороннего сотрудничества между государствами — участниками Союза в политической, экономической, социальной, военной, научной, культурной и других областях;

б) повышение уровня жизни народов и создание благоприятных условий для всестороннего гармоничного развития личности; закреплены и в политической, экономической, социальной, правовой и в сфере обеспечения безопасности.

25 декабря 1998 г. в г. Москве был заключен Договор между Республикой Беларусь и Российской Федерацией о равных правах граждан. Согласно Договору (ратифицирован законом от 17 февраля 1999 г.) граждане Беларуси и России обладают равными правами избирать и быть избранными в выборные органы Союза.

Граждане Беларуси и России имеют равные права на участие в хозяйственной деятельности на территориях союзных государств.

Граждане Беларуси и России пользуются равными гражданскими правами и свободами, как это предусмотрено законодательствами Договаривающихся сторон.

Договаривающиеся стороны обеспечивают доступность и равные права граждан в получении среднего, среднего специального, высшего и послевузовского профессионального образования. Абитуриенты поступают в учебные заведения на основе действующих правил приема.

Обмен жилыми помещениями между гражданами Беларуси и России осуществляется беспрепятственно в соответствии с национальным законодательством и является основанием для выдачи им разрешений на постоянное жительство на территориях договаривающихся сторон.

Договаривающиеся стороны обеспечивают равное право их граждан на приобретение, владение, пользование и распоряжение имуществом на своих территориях.

Безвозмездное получение гражданами государственного и муниципального имущества или приобретение его в соответствии с действующими в процессе приватизации льготами регулируется национальным законодательством в области приватизации.

Обеспечивают гарантированную защиту права собственности их граждан. Договаривающиеся стороны обеспечивают гражданам Беларуси и России равные права на трудоустройство, оплату труда и предоставление других социально-правовых гарантий на территориях Беларуси и России.

Граждане Беларуси и России имеют равные права в оплате труда, режиме рабочего времени и времени отдыха, охране и условиях труда и других вопросах трудовых отношений. Трудовая деятельность регулируется на основе трудового договора (контракта) в соответствии с законодательством о труде. Договаривающиеся Стороны обеспечивают взаимное признание трудового стажа, включая стаж, исчисляемый в льготном порядке, и стаж работы по специальности, приобретенный в связи с трудовой деятельностью граждан.

Гражданам Беларуси и России обеспечиваются равные права на социальное обеспечение, медицинскую помощь и доступ к услугам лечебно-оздоровительных учреждений на территориях договаривающихся сторон. Взаиморасчеты за оказание скорой и неотложной медицинской помощи и лечение социально значимых заболеваний не производятся.

8 декабря 1999 г. был подписан Договор о создании Союзного государства. С его ратификации законом от 24 декабря 1999 г. и обмена ратификационными грамотами прекратили действие Договор об образовании Сообщества Беларуси и России от 2 апреля 1996 г. и Договор о Союзе Беларуси и России от 2 апреля 1997 г. Ранее принятые акты в рамках Сообщества и Союза продолжают действовать в части, не противоречащей договору о создании Союзного государства.

Договором определены цели Союзного государства. Ими являются[3]:

1. обеспечение мирного и демократического развития братских народов государств-участников, укрепление дружбы, повышение благосостояния и уровня жизни;

2. создание единого экономического пространства для обеспечения социально-экономического развития на основе объединения материального и интеллектуального потенциалов государств-участников и использования рыночных механизмов функционирования экономики;

3. неуклонное соблюдение основных прав и свобод человека и гражданина в соответствии с общепризнанными принципами и нормами международного права; проведение согласованной внешней политики и политики в области обороны;

4. формирование единой правовой системы демократического государства;

5. проведение согласованной социальной политики, направленной на создание условий, обеспечивающих достойную жизнь и свободное развитие человека;

6. обеспечение безопасности Союзного государства и борьба с преступностью;

7. укрепление мира, безопасности и взаимовыгодного сотрудничества в Европе и во всем мире, развитие Содружества Независимых Государств.

Достижение целей Союзного государства осуществляется поэтапно с учетом приоритета решения экономических и социальных задач. Конкретные мероприятия и сроки их выполнения определяются решениями органов Союзного государства или договорами государств-участников.

По мере становления Союзного государства будет рассмотрен вопрос о принятии его Конституции.

Каждое государство-участник сохраняет с учетом добровольно переданных Союзному государству полномочий суверенитет, независимость, территориальную целостность, государственное устройство, Конституцию, государственный флаг, герб и другие атрибуты государственности.

Государства-участники сохраняют свое членство в ООН и других международных организациях. Возможность единого членства в международных организациях, других международных объединениях определяется государствами-участниками по взаимной договоренности.

Предусмотрено, что граждане государств-участников являются одновременно гражданами Союзного государства.

В Союзном государстве признаются и гарантируются права и свободы человека и гражданина согласно общепризнанным принципам и нормам международного права.

Вопросы приобретения и утраты гражданства государств-участников регулируются их национальным законодательством. Никто не может стать гражданином Союзного государства без приобретения гражданства государства-участника.

Граждане Союзного государства пользуются равными правами и несут равные обязанности на территории другого государства-участника, если иное не предусмотрено законодательными актами государств-участников, договорами между ними.

Государства-участники проводят единую торговую политику в отношении третьих стран, международных экономических организаций и экономических объединений, применяют единые ставки ввозных и вывозных таможенных пошлин, единые таможенные режимы и единый порядок таможенного оформления и контроля, унифицируют законодательство о государственном регулировании внешнеторговой деятельности и о защите экономических интересов государств-участников при осуществлении внешней торговли.

В Союзном государстве действует единое таможенное пространство;

единый порядок экспортного контроля; единые меры нетарифного регулирования, включая применение количественных ограничений, лицензирование ввоза и вывоза товаров, ведение единого перечня товаров, к которым применяются запреты или ограничения ввоза и вывоза; единый порядок взаимного признания лицензий, сертификатов и разрешений на ввоз или вывоз товаров.

В пределах Союзного государства функционируют объединенные энергетическая и транспортная системы, взаимоувязанные системы связи и телекоммуникаций.

Бюджет Союзного государства призван обеспечивать финансирование программ и проектов Союзного государства, его функционирование, включая расходы на содержание его органов. Бюджет Союзного государства формируется за счет ежегодных согласованных отчислений государств-участников.

Список использованных источников.

Конституция Республики Беларусь 1994г. (с изменениями и дополнениями, принятыми на Республиканском референдуме от 24.11.1996г., в редакции Решения Республиканского референдума от 17.11.2004г.) // Консультант Плюс Беларусь / ООО «Юр Спектр», Национальный центр правовой информации Республики Беларусь. — Мн., 2007

Василевич Г.А. Конституционное право Республики Беларусь. Мн.: Книжный дом, 2003

Демичев Д.М. Конституционное право. Мн.: Выш. шк., 2004

Гавриленко В.Г., Ядевич Н.И. Конституционное право. – Мн., 1998

Конституционное право Республики Беларусь. / Под ред. Сильченки М.У. – Гродно, 1998

Кунцевич К.М. Конституционное право Республики Беларусь. Мн.: Молодежное, 2003

Кунцевич К.М. Конституционное право Республики Беларусь: Практическое пособие. Мн.: МНО, 2001

1 Кунцевич К.М. Конституционное право Республики Беларусь. Мн.: Молодежное, 2003, стр. 41

2 Демичев Д.М. Конституционное право. Мн.: Выш. шк., 2004, стр. 84

3 Кунцевич К.М. Конституционное право Республики Беларусь: Практическое пособие. Мн.: МНО, 2001, стр. 178

Заключение договора и открытие счета

Статьей 200 БК определено, что банк обязан заключить договор текущего (расчетного) банковского счета с любым физическим или юридическим лицом, обратившимся с предложением открыть ему текущий (расчетный) банковский счет, на условиях, определенных банком для открытия данных счетов. После заключения договора текущего (расчетного) банковского счета банк открывает текущий (расчетный) счет владельцу счета с присвоением этому счету номера, позволяющего установить его принадлежность.

Необходимо отметить, что согласно ст. 22 БК договоры, заключаемые банками и небанковскими кредитно-финансовыми организациями с клиентами, являются публичными договорами или договорами присоединения, если иное не установлено правилами, действующими в этих банках и небанковских кредитно-финансовых организациях.

Публичным признается договор, заключенный коммерческой организацией и устанавливающий ее обязанности по продаже товаров, выполнению работ или оказанию услуг, которые такая организация по характеру своей деятельности должна осуществлять в отношении каждого, кто к ней обратится (п. 1 ст. 396 ГК). Тем не менее, в некоторых случаях, при соблюдении предусмотренных законодательством условий, коммерческая организация вправе отказаться от заключения даже публичного договора. Так, согласно ст. 396 ГК коммерческая организация может отказаться от заключения публичного договора при отсутствии возможности предоставить потребителю соответствующие товары (работы, услуги).

Таким образом, исходя из анализа приведенных выше норм можно предположить, что согласно законодательству Республики Беларусь договор банковского счета является публичным. Однако полагаем, что это не так.

Режим публичного договора является исключением из общего правила свободы договора. Публичным является договор, который удовлетворяет признакам, описанным в ст. 396 ГК. Одним из этих признаков является равенство цены товаров, работ и услуг, а также иных условий договора для всех потребителей (п. 2 ст. 396 ГК). В то же время, исходя из анализа ст. 198,. 204 БК, при заключении указанного вида договора стороны исходят из принципа свободы договора (они свободны в согласовании условий о вознаграждении банка за оказываемые услуги).

Кроме того, нельзя не учитывать следующие обстоятельства. Согласно законодательству стороны могут определить в договоре банковского счета различный объем оказываемых услуг. Таким образом, сложность и расходы по оказанию этих услуг будут во многих случаях различаться. Можно ли в таком случае говорить об одинаковой цене услуг банка для различных клиентов? Полагаем, что нет. Как видим, один из основных признаков публичного договора (равенство цены договора) в данном случае отсутствует, в силу чего договор банковского счета нельзя отнести к публичному.

Согласно п. 1 ст. 398 ГК договором присоединения признается договор, условия которого определены одной из сторон в формулярах или иных стандартных формах и могли быть приняты другой стороной не иначе как путем присоединения к предложенному договору в целом.

Необходимым критерием отнесения соглашения к договору присоединения является невозможность заключения договора иначе, как посредством принятия всех содержащихся в стандартной форме условий. Договор банковского счета будет являться договором присоединения только в том случае, если его условия не только определены в формуляре, но и могут быть приняты клиентом только посредством присоединения к договору в целом. Если нее на стадии заключения договора банк допускает изменение содержащихся в стандартной форме условий, то, учитывая требования ст. 22 БК, ему целесообразно определить локальными нормативными актами (по терминологии БК «правилами, действующими в этих банках и небанковских кредитно-финансовых организациях»), что они не являются договорами присоединения.

Вопрос о том, является ли договор банковского счета договором присоединения, важен для клиента потому, что в случае, если рассматриваемый договор является таковым, т.е. заключается посредством присоединения, это ограничивает клиента в возможности обсуждения условий договора. Его выбор, по общему правилу, будет состоять в том, подписать ли стандартную форму, либо не заключать договор вообще.

Положение клиента различается в зависимости от того, связано ли заключение договора с осуществлением клиентом предпринимательской деятельности.

По общему правилу, установленному п. 2 ст. 398 ГК, присоединившаяся к договору сторона вправе потребовать изменения или расторжения договора, если договор присоединения хотя и не противоречит законодательству, но лишает эту сторону прав, обычно предоставляемых по договорам такого вида, исключает или ограничивает ответственность банка за нарушение обязательств либо содержит иные явно обременительные условия, которые она, исходя из своих разумно понимаемых интересов, не приняла бы при наличии у нее возможности участвовать в определении условий договора.

Однако если присоединившаяся к договору сторона (клиент) заключала его в связи с осуществлением предпринимательской деятельности, то даже при наличии вышеуказанных обстоятельств ее требование о расторжении договора не подлежит удовлетворению, если эта сторона знала или должна была знать, на каких условиях заключает договор.

Для практической деятельности субъектов предпринимательской деятельности, да и других юридических и физических лиц важной является свобода выбора банка. Имеющая иногда место практика навязывания государственным предприятиям и учреждениям одного банка для обслуживания не основана на законодательстве.

Законодательство не устанавливает каких-либо особых требований к форме договора банковского счета и порядку его заключения, в связи с чем при его заключении следует руководствоваться общими нормами гражданского права о договорах (гл. 27-29 ГК). Договор банковского счета может быть заключен, в частности, следующими способами:

а) посредством подписания сторонами договора как единого документа;

б) путем направления клиентом заявления об открытии счета (оферта) и наложения на нем резолюции уполномоченным на то представителем банка (акцепт).

Первый вариант представляется более предпочтительным, поскольку в этом случае стороны смогут детально оговорить взаимные права и обязанности, чего нельзя сказать о втором варианте (если клиент направляет банку заявление, а банк накладывает на нем резолюцию, неурегулированным может остаться вопрос о размере вознаграждения за оказываемые банком услуги и о размере процентов, уплачиваемых банком клиенту за пользование денежными средствами, находящимися на счете (в связи с чем может возникнуть вопрос о том, согласованы ли сторонами все существенные условия договора — т.е. является ли он заключенным).

Практика белорусских банков такова, что договор банковского счета не заключается до тех пор, пока клиент не представит документы, предусмотренные законодательством для открытия счета. Учитывая то, что основной целью заключения данного договора является открытие счета, указанная практика представляется вполне обоснованной.

Тем не менее, полагаем, что вполне соответствуют законодательству и другие варианты взаимоотношений банка и клиента на стадии заключения договора. Так, в договоре банковского счета может содержаться условие о том, что он вступает в силу только после представления документов, необходимых согласно законодательству для открытия счета. Договором может быть определено, что он вступает в силу с момента подписания сторонами, но обязательство банка открыть счет возникает только после представления вышеуказанных документов.

Согласно ст. 216 БК порядок открытия банковских счетов клиентам, а также санкции к банкам и их руководителям за нарушение этого порядка устанавливаются нормативными правовыми актами Национального банка и иным законодательством.

Непосредственно порядок открытия счетов традиционно регламентируется подзаконными нормативными правовыми актами, главным из которых в настоящее время являются Правила открытия счетов.

Согласно Правилам открытия счетов текущий счет в белорусских рублях открывается юридическому лицу на основании заявления, при этом необходимо представить в банк:

1) Документы о юридическом статусе клиента:

— копия документа о государственной регистрации (перерегистрации) юридического лица, индивидуального предпринимателя (свидетельство о государственной регистрации, выписка из решения местного исполнительного и распорядительного органа, Министерства юстиции Республики Беларусь и т.д.). Указанные копии должны быть удостоверены нотариально или регистрирующим органом.

Нерезиденты представляют в банк копию документа, подтверждающего статус иностранного юридического лица либо предпринимателя, удостоверенную в установленном порядке, с переводом на белорусский (русский) язык (например, выписку из торгового реестра страны происхождения и т.п.). Представительство нерезидента представляет копию разрешения Министерства иностранных дел Республики Беларусь на открытие представительства1;

— копия учредительного документа, установленного законодательством Республики Беларусь для владельца счета, удостоверенная нотариально или регистрирующим органом.

Нерезиденты представляют удостоверенную в установленном порядке копию устава (положения, агримента и т.п.) с переводом на белорусский (русский) язык, доверенность на представление интересов нерезидента, оформленную в установленном порядке (подробнее о доверенностях, выданных нерезидентами, см. в § 1.4.1 настоящей главы).

2) Документы., подтверждающие полномочия лиц, управомоченных распоряжаться счетом:

— справка о внесении сведений о руководителе и бухгалтере (главном бухгалтере) соответствующего субъекта хозяйствования в Государственный реестр налогоплательщиков, выдаваемая налоговыми органами. Правилами открытия счетов установлено, что при внесении в Государственный реестр налогоплательщиков сведений о замене руководителя и (или) главного бухгалтера в банк должна представляться соответствующая справка налогового органа (в ней указываются сведения о руководителе и главном бухгалтере), но полагаем, что при открытии счета указанная справка также должна представляться в банк, поскольку согласно п. 12 Положения о государственной регистрации и ликвидации (прекращении деятельности) субъектов хозяйствования, утв. Декретом Президента от 16 марта 1999 г. № 11 (в ред. Декрета от 16 ноября 2000 г. №22) (с измен, и доп.), банки открывают расчетный и иные счета созданным (реорганизованным) организациям и индивидуальным предпринимателям только после получения сообщения налоговых органов о внесении сведений о руководителе и бухгалтере (главном бухгалтере) соответствующего субъекта хозяйствования в Государственный реестр налогоплательщиков.

В соответствии с Порядком выдачи налоговыми органами документов о внесении в Государственный реестр налогоплательщиков Республики Беларусь сведений о руководителе и (или) бухгалтере (главном бухгалтере) коммерческой или некоммерческой организации, утв. приказом Государственного налогового комитета Республики Беларусь от 31 марта 1999 г. № 54 (с измен, и доп.), указанная справка выдается по заявлению коммерческой или некоммерческой организации инспекцией Министерства по налогам и сборам, в которой данная организация поставлена на налоговый учет. Справка выдается под роспись должностному лицу при предъявлении документа, удостоверяющего личность;

— карточки с образцами подписей и оттиска печати предпринимателя, должностных лиц юридических лиц, имеющих право распоряжаться счетом, подлинность которых удостоверена нотариально либо вышестоящим органом и оттиском его печати, если иное не предусмотрено законодательством. Порядок удостоверения образцов подписей на карточках регламентируется Инструкцией о порядке совершения нотариальных действий 1976 г. В п. 124 данной Инструкции указано, что при свидетельствова-нии образцов подписей должностных лиц государственных учреждении, предприятий и организаций и иных организаций на представляемых в учреждения банка карточках нотариусы проверяют подлинность их подписей и полномочия на право подписи. В подтверждение полномочий нотариусу должны быть представлены: приказ о назначении или протокол об избрании должностного лица, учредительные документы, утвержденные в установленном порядке.

Помимо вышеуказанных документов нотариусу необходимо представить указанную выше справку о внесении сведений о руководителе и бухгалтере (главном бухгалтере) соответствующего субъекта хозяйствования в Государственный реестр налогоплательщиков, выдаваемую налоговыми органами, поскольку согласно п. 12 Положения о государственной регистрации и ликвидации (прекращении деятельности) субъектов хозяйствования нотариальное свидетельствование подлинности подписей и оттисков печати на карточках с их образцами для представления в учреждения банков допускается только при предъявлении вышеуказанного документа.

Что касается удостоверения образцов подписей вышестоящей организацией, следует отметить следующее. Однозначный вывод о том, является ли та или иная организация вышестоящей по отношению к владельцу счета, можно сделать далеко не всегда. Говорить о вышестоящей организации однозначно можно только в отношении государственных предприятий (организаций, учреждений), поскольку последние входят в структуру министерств, концернов, которые осуществляют в отношении указанных предприятий функции органа управления.

Многие полагают, что открытое акционерное общество, созданное в процессе приватизации и имеющее отношение к определенному государственному концерну, также имеет вышестоящую организацию. Однако высшим органом управления акционерного общества является собрание акционеров и вышестоящей организации у него не может быть в принципе.

Учредитель частного унитарного предприятия (будь то физическое или юридическое лицо) не является вышестоящей организацией по отношению к этому предприятию. Не является вышестоящей организацией и юридическое лицо по отношению к своему структурному подразделению (филиалу, представительству). В то же время в некоторых случаях, прямо предусмотренных Правилами открытия счетов, оно вправе удостоверять подлинность подписей на карточках обособленного подразделения (но не в качестве вышестоящей организации) — при открытии субсчета для аккумуляции выручки обособленному подразделению юридического лица, не выделенному на отдельный баланс и расположенному вне места нахождения предприятия.

3) Документы, подтверждающие, что владелец счета состоит на учете в налоговых и иных государственных органах:

— дубликат извещения о присвоении учетного номера налогоплательщика (дубликат УНН). Он необходим при открытии (переоформлении) счетов, если иное не предусмотрено законодательством. Открытие нескольких счетов в банке по одному дубликату УНН, открытие счетов его по копиям, ксерокопиям не допускается. Запрещается внесение каких-либо изменений в дубликат УНН при открытии счета. Дубликат УНН действителен до закрытия счета в банке.

Процедура постановки на учет в инспекции Министерства по налогам и сборам регламентирована Положением о государственном реестре налогоплательщиков Республики Беларусь, утв. постановлением Совета Министров Республики Беларусь от 22 февраля 1994 г. № 92 (в ред. постановления от 17 августа 2000 г. № 1282), а также Положением о порядке документаци-онного обеспечения ведения Государственного реестра налогоплательщиков Республики Беларусь, утв. постановлением Министерства по налогам и сборам от 22 апреля 2002 г. № 49.

Для получения дубликата УНН в инспекцию Министерства по налогам и сборам направляется заявление установленной формы, в котором указываются: код и наименование учреждения банка, валюта и тип открываемого счета (для указания кодов банка, валюта и тип счета используются справочники, которые имеются в указанных инспекциях). Налогоплательщики должны учитывать, что за выдачу каждого дубликата УНН с них взимается плата в размере трех базовых величин;

— справка органов Фонда социальной защиты населения Министерства труда и социальной защиты о регистрации в качестве плательщика обязательных страховых взносов и иных платежей в органах Фонда. Справка Фонда необходима при открытии любого счета (за исключением ссудных, спецссудных, корреспондентских счетов, счетов по учету бюджетных средств государственного казначейства и счетов, предназначенных для учета средств Фонда), если иное не предусмотрено законодательством.

Порядок постановки на учет в органах Фонда социальной защиты населения в качестве плательщика страховых взносов регламентирован Инструкцией о порядке регистрации (перерегистрации) и снятия с учета плательщиков обязательных страховых взносов в органах Фонда социальной защиты населения Министерства социальной защиты, утв. постановлением правления Фонда социальной защиты населения и Министерства социальной защиты от 30 марта 2001 г. № 1/2.

Согласно данному нормативному акту после регистрации в органах Фонда плательщику на основании заявления установленной формы о выдаче справки в банк выдается соответствующая справка для представления в банк с отрывным талоном «извещение банка».

В том случае, если в банке открыт текущий счет, для открытия иных счетов, как правило, дополнительно необходимо представить: заявление, дубликат УНН, справку Фонда.

Физическое лицо для открытия счета представляет в банк:

— заявление на открытие счета по форме, установленной банком,

— документы, удостоверяющие личность физического лица (паспорт или заменяющий его документ).

Физические лица — нерезиденты при открытии счетов дополнительно представляют документ, подтверждающий согласие национального (центрального) банка государства нерезидента на открытие счета, если требование о представлении данного документа содержится в соглашении об организации расчетов, заключенном между Национальным банком Республики Беларусь и национальным (центральным) банком страны нерезидента.

Закрытие счета

Обязательства по договору текущего (расчетного) банковского счета подлежат прекращению по требованию владельца счета в течение срока, установленного соглашением сторон (ст. 210 БК).

Банк вправе прекратить обязательства по договору текущего (расчетного) банковского счета при отсутствии денежных средств на этом счете в течение трех месяцев со дня последнего списания денежных средств, а также в иных случаях, предусмотренных законодательством Республики Беларусь.

При прекращении обязательств по договору текущего (расчетного) банковского счета остаток денежных средств на этом счете по требованию его владельца выдается или может быть перечислен на другой указанный им счет в срок, установленный соглашением сторон.

Часть 1 ст. 210 БК закрепляет за владельцем счета безусловное право расторгнуть договор банковского счета в любое время.

Таким образом, в случае отказа банка от расторжения договора или уклонения от согласования срока его расторжения клиент вправе предъявить к банку иск о расторжении договора.

При рассмотрении данного вопроса следует разграничить такие понятия, как расторжение договора и закрытие счета.

Расторжение договора является действием юридическим, а закрытие счета — фактическим. Кроме того, первое с неизбежностью влечет второе.

На практике же клиент направляет банку заявление о закрытии счета, а не о расторжении договора. Учитывая природу данного вида договора и то, что его действие без наличия счета становится невозможным, полагаем, что вышеуказанное заявление клиента следует рассматривать именно как волеизъявление расторгнуть договор банковского счета. При этом следует учитывать, что клиент не обязан пояснять причины закрытия счета, однако он вправе это сделать, указав, что закрытие счета производится в связи с переходом его на обслуживание в другой банк, в связи с ликвидацией юридического лица и т.п.

Учитывая, что банк занимает в данном правоотношении несколько привилегированное положение, БК предоставляет ему право расторгнуть договор только в одном случае — при отсутствии денежных средств на этом счете в течение трех месяцев со дня последнего списания денежных средств. Банк вправе расторгнуть договор и в иных случаях, предусмотренных законодательством и (или) договором.

Эти случаи предусмотрены Правилами открытия счетов, которые допускают закрытие счета по инициативе банка в следующих случаях:

— в случае непредставления в месячный срок копии новых учредительных документов, установленных законодательством для владельца счета, свидетельства о государственной регистрации (перерегистрации), а также новой карточки с образцами подписей и оттиска печати при изменении лиц, имеющих право распоряжения счетом;

— при отсутствии средств на счете либо записей по счету в течение трех месяцев, по карт-счетам и специальным счетам для хранения купленной на внутреннем валютном рынке иностранной валюты — до одного года (не включая срока наложения ареста на счет);

— в случае отмены уполномоченными органами решения о государственной регистрации юридического лица, индивидуального предпринимателя;

— в других случаях, предусмотренных законодательством и договором банковского счета.

Анализируя ст. 210 БК, можно сделать вывод, что законодатель имел в виду расторжение банком договора в одностороннем порядке. Это означает, что банк может закрыть счет по указанным основаниям, не получив согласия клиента. Что касается процедуры прекращения действия договора в таком случае, то в п. 19 постановления Пленума Высшего Хозяйственного Суда Республики Беларусь от 16 декабря 1999 г. № 16 «О применении норм Гражданского кодекса Республики Беларусь, регулирующих заключение, изменение и расторжение договора» указано, что для одностороннего отказа от исполнения договора, если такая возможность предусмотрена законодательством или договором, достаточно уведомления об этом другой стороны. Согласия другой стороны на расторжение договора, а также обращения с соответствующим требованием в хозяйственный суд в таких случаях не требуется.

При этом договор считается расторгнутым с момента получения другой стороной соответствующего уведомления либо по истечении срока предупреждения, предусмотренного законодательством, если иной срок не установлен уведомлением, соглашением сторон либо законодательством.

Сочетание частно-правового и публично-правового регулирования рассматриваемых правоотношений приводит к следующей коллизии. С одной стороны, банк, получив заявление клиента о расторжении договора и расторгнув с ним договор, должен закрыть клиенту счет. С другой — закрепленная подзаконными нормативными актами необходимость согласования закрытия счета с государственными органами не позволяет банку совершить это действие без получения соответствующего согласования.

Исходя из содержания п. 54 Правил открытия счетов, для закрытия счета необходимо соблюдение по меньшей мере трех условий:

а) на счет не наложен арест;

б) отсутствуют предписания уполномоченных органов о приостановлении операций по счету;

в) отсутствует задолженность Фонду социальной защиты населения Министерства труда и социальной защиты (данный факт подтверждается справкой Фонда, которую должен получить клиент и представить в банк, но в ряде случаев (кроме закрытия счета по инициативе клиента) банк вправе самостоятельно истребовать указанную справку непосредственно от органов Фонда).

В то же время клиент, который намерен закрыть счет в одном банке и открыть его в другом, не сможет этого сделать в силу того, что до закрытия прежнего счета инспекция Министерства по налогам и сборам не выдаст ему документы, необходимые для открытия нового.

Таким образом, вполне возможна ситуация, когда клиент предъявит к банку иск о понуждении его к совершению фактических действий по закрытию счета. Полагаем, что в такой ситуации к участию в деле должны быть привлечены государственные органы, согласие которых требовалось для закрытия счета. Если банк выполнил все необходимые действия для согласования закрытия счета (направил соответствующие уведомления), но уполномоченные на то органы не дали согласия (если оно требовалось), в иске к банку должно быть отказано.

Порядок перехода на обслуживание в другой банк таков. Сначала клиент должен написать заявление на имя руководителя обслуживающего банка о закрытии счета в связи с переходом на обслуживание в другой банк. Практика пошла по тому пути, что прежде чем направить это заявление в банк, в котором находится счет данного лица, необходимо получить на данном заявлении резолюцию (скрепленную печатью) руководителя избранного этим субъектом банка (его филиала, отделения). Как мы уже указывали, для расторжения договора банковского счета достаточно одностороннего волеизъявления клиента.

Следует иметь в виду, что в соответствии с Правилами открытия счетов документы, находящиеся в деле по открытию счета, передаются во вновь избранный клиентом банк. Исключение составляют: заявление на открытие счета; карточки с образцами подписей должностных лиц и оттиска печати; договор банка с клиентом на расчетно-кассовое обслуживание; дубликат УНН; справки Фонда социальной защиты. Таким образом, из одного банка в другой передаются по общему правилу лишь учредительные документы и свидетельство о государственной регистрации.

При этом в случае, когда, например, текущий счет в белорусских рублях остается там, где и был ранее, а текущий валютный счет переводится в другой банк (или наоборот), учредительные документы во вновь избранный банк не передаются.

Исходя из того, что указанные выше документы остаются в прежнем банке, а они являются необходимыми для открытия счета во вновь избранном, следует по возможности заблаговременно получить документы, необходимые для открытия счета (дубликат УНН и др.).

Клиент в течение согласованного срока перехода на обслуживание в другой банк должен представить принимающему банку документы, необходимые для открытия счета в соответствии с требованиями Правил открытия счетов.

Ряд существенных особенностей имеет процедура расторжения договора и закрытия счета при ликвидации юридического лица.

Учредители (участники) юридического лица или орган юридического лица, принявшие решение о его ликвидации, должны назначить ликвидационную комиссию (ликвидатора). Согласно п. 3 ст. 58 ГК с момента назначения ликвидационной комиссии к ней переходят полномочия по управлению делами юридического лица. Учредители (участники) юридического лица или его орган, принявшие решение о ликвидации, обязаны незамедлительно письменно сообщить об этом регистрирующему органу.

Таким образом, лицо, являвшееся руководителем юридического лица и обладавшее правом распоряжения счетом, утрачивает эти полномочия со дня назначения ликвидационной комиссии (ликвидатора).

Счет ликвидируемого юридического лица переоформляется «на имя ликвидационной комиссии (ликвидатора)» (п. 52 Правил открытия счетов). Полагаем, что говорить о переоформлении счета на имя ликвидационной комиссии не совсем верно, поскольку юридическое лицо по-прежнему существует, а к ликвидационной комиссии переходят лишь функции по управлению этим лицом.

Во всяком случае, Правила открытия счетов предусматривают необходимость представления в банк ряда документов для совершения этой процедуры и лишь после того, как ликвидационная комиссия завершит свою работу, счет закрывается по ее заявлению.