Автор: admin

(Гражданство Украины)

Курсовая работа, 29 с., 5 разделов, 20 источников.

Объект работы – институт гражданства.

В курсовой работе исследованы принципы гражданства, принадлежность к гражданству Украины, особенности приобретения и прекращения гражданства Украины, государственные органы, которые решают вопросы гражданства в Украине.

ГРОМАДЯНСТВО, ДЕРЖАВА, УКРАЇНА, НАБУТТЯ, ПРИПИНЕННЯ, ПІДДАНСТВО, СТАТУС.

Зміст

Вступ 2

1. Принципи громадянства України 4

2. Належність до громадянства України 10

3. Набуття громадянства України 12

4. Припинення громадянства України 18

5. Державні органи, що беруть участь у вирішенні питань щодо громадянства України 23

Висновки 27

Список використаної літератури 28

Вступ

Становище індивіда в суспільстві, закріплене в конституції та законах держави, визначається як конституційно-правовий статус особи. Його зміст виявляється в комплексі конституційних прав і свобод, насамперед, в інституті громадянства.

Появу інституту громадянства пов’язують з французькою революцією 17 ст. Політико-правова концепція “вільного громадянства” прислужилася обґрунтуванню феодального ладу, розвитку нових економічних і політичних відносин. Ця концепція замінила інститут підданства, який за часів феодалізму визначав васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні підданство продовжує існувати в державах, які залишили монархічну форму державного ладу. Вона фактично не відрізняється за своєю суттю від громадянства, і лише визначає форму державного правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємодії держави і особи. Стан громадянства є підставою набуття прав та обов’язків. Держава поширює свою владу на громадян як на своїй території, так і поза її межами.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визнання громадянства як особливого, стійкого зв’язку між особою і державою, який знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Конституційна теорія і практика визначає дві сторони громадянства – державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін ”державна належність”, який полягає у юридичному зв’язку особливого характеру між особою і державою, але при цьому особа може і не бути громадянином. Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні форми такої належності. Це, зокрема, застосовується у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх підлеглих територій. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов’язків. У цьому випадку зміст поняття державна належність збігається з поняттям громадянство.

Подібний “дуалізм понять” спостерігається лише в розвинутих державах, хоча у теорії поняття державної належності і громадянства розрізняється не завжди.

Характеризуючи інститут громадянства слід особливу увагу приділяти сталості відповідного правового зв’язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і часі. Стан громадянства зберігається за особою, навіть, якщо вона виїжджає за кордон (сталість у просторі). Хоча слід зазначити, що деякі права і обов’язки особи, яка перебуває за кордоном, не реалізуються. Але це не означає, що такі права втрачаються.

Сталість стану громадянства виражається в його безперервності. Безперервність громадянства полягає у його наявності у особи з моменту набуття і до моменту припинення.

Рисою громадянства інколи вважають те, що воно грунтується на фактичному зв’язку особи і держави. Ця риса не має абсолютного значення, адже наявність у особи фактичного зв’язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство.

1. Принципи громадянства України

Слід почати з визначення принципів. В сфері будь-якої діяльності, в функціонуванні, у будь-яких відносинах існують певні закономірності, які поділяються на пізнані і непізнані. Пізнані в свою чергу поділяються на позитивні, тобто такі, що відповідають потребам особи, оптимізують діяльність, сприяють продуктивності, тощо, й на негативні, тобто такі, що діють навпаки. Обидві групи пізнаних закономірностей враховуються і використовуються людиною в її інтересах. Отже, принципи – позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою та охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Як правило, принципи закріплюються у нормативній формі.

Стаття 2 Закону України “Про громадянство України” від 18.01.2001 р. перераховує принципи законодавства України про громадянство, але слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним. Принципи такого правового інституту, як громадянство, в Україні закріплені й іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Конституцією України – основним законом держави, Декларацією про державний суверенітет України, Декларацією прав національностей України, Законом України “Про національні меншини”.

Першим слід розглянути принцип єдиного громадянства. Цей принцип закріплено і в Законі (пункт 1 статті 2), і в Конституції (стаття 4). Цей принцип має декілька аспектів: по-перше, “внутрішнє” єдине громадянство держави Україна означає, що не можуть існувати громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України. Тобто, не може бути громадянства Автономної Республіки Крим, чи міста Києва або Севастополя, чи будь-якої області. Зазначений аспект цього принципу спрямований на забезпечення унітарності держави.

По-друге, так би мовити, “зовнішнє” єдине громадянство України означає, що “якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України”. Те ж саме правило застосовується і до іноземців, які набули громадянства України, тобто вони в правовідносинах з Україною вважаються тільки громадянами України, не приймаючи до уваги належність їх і до іншого громадянства. У даному аспекті відображається негативне ставлення держави до множинного громадянства, тобто належності особи до громадянства двох або більше держав (пункт b статті 2). Сам термін “множинне громадянство” в Законі про громадянство не вживається, але його визначення є в Європейській конвенції про громадянство 1997 року.

Принцип “зовнішнього” єдиного громадянства не означає невизнання множинного громадянства, тому що воно може виникнути в незалежності від волі особи, тобто автоматично, наприклад, при вступі до шлюбу (Італія), або внаслідок колізії законодавств різних держав (принципів філіації jus soli (країни Латинської Америки) і jus sanguinis (країни Європи)). Цей принцип означає невизнання саме правових наслідків множинного громадянства.

Наступний принцип – принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму). Цей принцип означає неприпустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізії національного законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких він бажає отримати. Це один з найважливіших міжнародних принципів у сфері громадянства.

Апатризм – це дуже негативне явище як для самої особи, так і для держави, в якій вона проживає. Якщо громадянство – правовий зв’язок індивіда з державою, то апатризм – це відсутність такого зв’язку. Апатриди обмежені порівняно з громадянами в своїх правах, насамперед, в політичних. Вони також знаходяться в гіршому становищі порівняно з іноземцями, тому що не можуть звернутися за дипломатичним захистом до жодної з держав. Негатив у відношенні до держави проявляється через неможливість залучити особу без громадянства до проходження обов’язкової військової служби, а також через те, що їх практично неможливо видворити з території держави за грубе порушення законодавства.

Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Цей принцип знайшов своє закріплення в пункті 3 статті 2 Закону, в частині 1 статті 25 Конституції і в статті 15 Загальної декларації прав людини. Визнання і закріплення цього принципу має величезне значення для побудови демократичної, правової, якісно нової порівняно з СРСР держави.

Практика позбавлення громадянства , згідно з якою розірвання громадянських зв’язків йшло з боку держави і згода чи незгода самого громадянина аж ніяк не розглядалася, була дуже поширена за радянських часів. Так позбавлялися “інорідних утворень на тілі пролетаріату”.

Принцип визнання права громадянина на зміну громадянства. Як і попередній принцип, цей принцип також закріплений в Законі (пункт 4 статті 2), в Конституції (частина 1 статті 25) і Загальній декларації прав людини (стаття 15). Сутність цього принципу полягає саме в зміні громадянства, а не в припиненні громадянства без набуття громадянства іншої держави, що призвело б до безгромадянства.. Україна не може гарантувати набуття іншого громадянства, але вона може поставити вихід особи з громадянства України в залежність від набуття нею іноземного громадянства або отримання гарантій його набуття. Сталий характер правового зв’язку особи і держави не означає примусового утримання людини в громадянстві.

Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.

Цей принцип також має два аспекти. Перший стосується автоматичності набуття чи припинення громадянства України, яке як таке неможливе. Поняття “автоматично” означає з настанням юридичного факту, тобто таких життєвих обставин, з якими норми права зв’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин, в даному випадку, на підставі якого набувається чи втрачається громадянство. Отже, громадянство набувається чи припиняється не автоматично, а з моменту видання Президентом України відповідного указу чи набрання чинності іншого документу у встановлених Законом випадках. Виключенням щодо автоматичності набуття громадянства є лише філіація.

Цей аспект відображає сутність громадянства як індивідуального, особистого зв’язку держави з людиною.

Другий аспект стосується рівноправності жінок і чоловіків та виходить з принципу визнання шлюбу рівноправним союзом, в якому не припускається безумовне слідування жінки (чоловіка) за громадянством чоловіка (жінки). Але шлюбні відносини відповідно до пункту 3 статті 9 Закону про громадянство України дає можливість набути громадянства України за дещо спрощеною системою: одною з умов набуття громадянства є умова безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років; це правило не торкається осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України протягом двох років та постійно на законних підставах проживають на території України.

Ще один принцип – принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав (за народженням, за територіальним походженням, внаслідок прийняття чи поновлення у громадянстві, інших випадків передбачених законодавством), порядку (будь то через оформлення набуття громадянства чи прийняття до нього) і моменту набуття (з моменту народження, чи дати видання відповідного указу Президента України, чи дати реєстрації набуття громадянства, тощо) ними громадянства України.

Ця норма є продовженням статті 24 Конституції України: ”Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.”

В деяких країнах цей принцип громадянства не визнається, наприклад, в США іммігрант, навіть, якщо він набув громадянства США, не має права стати президентом країни (розділ 1 статті II Конституції США).

Останній принцип, закріплений у Законі – принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина. Принцип випливає з конституційного принципу, закріпленого в статті 33 Конституцій України, тобто принципу свободи пересування, вільного вибору місця проживання і права вільно залишати територію України. Цей принцип значно відрізняє чинний Закон про громадянство від попередньої редакції. В Законі України “Про громадянство України” від 16.04.1997 року одною з основних підстав втрати громадянства було нестання громадянина на консульський облік протягом 7 років без поважних причин.

Громадянство – це сталий правовий зв’язок людини з державою і він існує поза межами територіальної юрисдикції держави.

Принцип захисту і протегування громадян України, які знаходяться за межами України – принцип незакріплений в Законі, але відображений у Конституції (стаття 25). Цей принцип здійснюється через дипломатичні представництва та консульські установи України за її межами.

Принцип невигнання та невидачі громадян України також закріплений у статті 25 Конституції. Під видачею (екстрадицією) розуміється передача злочинця державою, на території якого він знаходиться, іншій державі з метою притягнення його до відповідальності або для виконання винесеного вироку. Це питання виникає у випадках, коли громадянин вчинивши злочин на території іншої держави, повернувся до України. На відміну від законодавств деяких держав (Білорусі, Литви), в яких визнано можливість видачі своїх громадян, якщо це передбачено міжнародними договорами, законодавство України беззастережно говорить про невидачу своїх громадян. Виганяють з держави, як правило, осіб, яких звинувачують у скоєні злочину за кордоном.

2.. Належність до громадянства України

Одним з перших питань, які виникають при розгляді проблеми громадянства України, як і інших держав, є питання про визнання категорії осіб, які є громадянами України. ЗУ “Про громадянство України” визначає громадянами України осіб, які набули громадянства України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Стаття 3 Закону “Про громадянства України” відносить до громадян України наступних осіб:

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13.11.1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Існує ряд документів, які підтверджують належність до громадянства України. Їх перелік наведений у ст. 5 ЗУ “Про громадянство України”:

паспорт громадянина України;

свідоцтво про належність до громадянства України;

паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

тимчасове посвідчення громадянина України;

проїзний документ дитини;

дипломатичний паспорт;

службовий паспорт;

посвідчення особи моряка;

посвідчення члена екіпажу;

посвідчення особи на повернення в Україну.

Таким чином закон чітко визначив коло осіб, які мають статус громадян України. Належність до громадянства України підтверджує ряд документів.

3. Набуття громадянства України

Відповідно до п. 4 ст. 3 ЗУ “Про громадянство України” громадянами України визнаються особи, які набули громадянства України відповідно до Закону “Про громадянство України”. Вітчизняний законодавець присвятив цілий розділ ЗУ “Про громадянство України” питанню набуття громадянства України.

Відповідно до ст. 6 Закону громадянство України може набуватися на таких підставах:

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок прийняття до громадянства;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

внаслідок встановлення батьківства;

за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Слід зазначити, встановлені підстави повністю відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права.

Набуття громадянства України за народженням (або право крові) означає, що дитина, яка народилася від осіб, які є громадянами України, визнається громадянином України. Хоча право має певні обмеження. Так, якщо дитина народилася від громадянина України та іноземця і за народженням автоматично набуло громадянство іншої держави, то їй не надається громадянство України. Законодавець передбачив і можливість надання громадянства України ї дитині, яка знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда). Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. (ст. 7 ЗУ “Про громадянство України”). Набуття громадянства України за територіальним походженням (або право ґрунту) передбачає надання громадянства України будь-які особі, яка народилася на території України, незалежно від громадянства батьків.

Як бачимо, в законодавстві України передбачена змішана система набуття громадянства, за якою принцип ґрунту поєднується з принципом крові.

Наступною підставою набуття громадянства України є натуралізація (укорінення), тобто прийняття до громадянства. Ст. 9 ЗУ “Про громадянство України” встановлює ряд умов, додержання яких є необхідним при прийнятті до громадянства України. Зокрема:

визнання і дотримання Конституції України та законів України;

зобов’язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони).

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Слід також зазначити, що законодавець, орієнтуючись на міжнародні стандарти, встановив категорії осіб, прийняття до громадянства України яких не можливе. Серед них:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Не дуже суттєво відрізняється процедура поновлення у громадянстві України. Для них загалом встановлені всі ті ж вимоги, що і при набутті громадянства, за виключенням певних спрощень. Українське законодавство встановлює також спрощений порядок набуття громадянства України дітьми. Воно може проходити в наступних формах:

набуття дитиною громадянства України внаслідок усиновлення (ст. 11 ЗУ “Про громадянство України”);

набуття дитиною громадянства України внаслідок встановлення над нею опіки чи піклування (ст. 12 ЗУ “Про громадянство України”);

набуття громадянства України дитиною внаслідок перебування громадянстві України її батьків чи одного з них (ст. 14 ЗУ “Про громадянство України”);

набуття дитиною громадянства України внаслідок встановлення над нею батьківства (ст. 15 ЗУ “Про громадянство України”).

Слід зауважити, що набуття громадянства України дітьми у віці від 15 до 18 років можливе лише за їхньою згодою.

Законодавець передбачив можливість автоматичного набуття громадянства України іноземцями або особами без громадянства, які проживають на території України на законних підставах, над якими встановлено опіку громадянина України. Вони набувають громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

Отже, українське законодавство передбачає можливість набуття громадянства України різними шляхами (філіація, натуралізація, репатріація, реінтеграція та ін.). Закріплені норми, що регулюються питання набуття громадянства України відповідають міжнародним стандартам.

4. Припинення громадянства України

Відповідно до статті 17 чинного Закону України “Про громадянство України” підставами для припинення громадянства України є:

Вихід з громадянства України;

Втрата громадянства України;

Підстави, передбачені міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства – це припинення громадянства за ініціативою особи. Це питання регулюється статтею 18 Закону про громадянство. Особа може вийти з громадянства за своїм клопотанням, якщо вона виїхала на постійне проживання за кордон. При цьому важливим питанням є громадянство дітей. Закон передбачає слідуючи варіанти вирішення:

Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина;

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням;

Якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням;

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків;

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов з громадянства України;

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України;

Дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини;

Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем;

Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.

Принциповим є положення, також закріплене в цій статті, про те, що вихід з громадянства дітей віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Як було зазначено вище, в Україні діє принцип недопущення виникнення апатридів. Отже, саме ця стаття реалізує цей принцип, встановлюючи, що вихід з громадянства допускається, якщо особа набула громадянства іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

В Законі закріплено, що вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених ст. 18, є дата видання відповідного Указу Президента України. Таким чином, мова не йде про автоматичне припинення громадянства.

Іншою підставою для припинення громадянства є його втрата. Стаття 19 Закону визначає їх:

Якщо громадянин після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави. Такими вважаються всі випадки, коли громадянин України за власним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянства іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо: а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави; б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави. Тобто велику роль має вольова сторона щодо отримання іноземного громадянства. Якщо людина не бажає отримання іноземного громадянства, але це відбувається автоматично поза її волею, то ніщо не може перешкодити їй залишити громадянство України;

Якщо іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому частиною 5 статті 8, пунктом 2 частини 2 статті 9 та частиною 2 статті 10 Закону про громадянство документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього. Цей пункт – відображення принципу єдиного громадянства;

Якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов’язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство. Цей пункт також є відображенням саме принципу єдиного громадянства, тому що громадянин однієї держави відповідно може користуватися правами і виконувати обов’язки, надані громадянством однієї держави ;

Якщо особа набула громадянство України на підставі статті 9 Закону про громадянство внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів – держава ніколи не “прощає”, коли її “обманюють” ;

Якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави. Така підстава витікає з розуміння таких дій як порушення відданості державі.

Пункти 1, 2, 3, 5 не застосовуються, якщо внаслідок цього особа залишиться без громадянства.

Отже, підстави припинення громадянства України закріплені таким чином, щоб не порушити право людини на громадянство, щоб особа не стала апатридом. Це дуже важливо з точки зору забезпечення стабільності правового статусу особи.

5. Державні органи, що беруть участь у вирішенні питань щодо громадянства України

З попередніх розділів ми вже дізналися про важливість і цінність інституту громадянства як для окремої особи, так і для держави. Велике значення цього інституту зумовило необхідність надати окремим органам та посадовим особам виключні повноваження в процесі реалізації цього інституту та створити окремі спеціальні органи.

Приоритетне право прийняття рішень у питаннях громадянства належить Президентові України. Відповідно до ст. 22 ЗУ “Про громадянство України” Президент України:

1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України і цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України;

2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Оскільки прерогатива прийняття рішення у питання громадянства належить главі держави, заяви про вирішення питань щодо громадянства подаються громадянами України, іноземцями та особами без громадянства на ім’я Президента України. Особи, які постійно проживають на території України, подають такі заяви через органи внутрішніх справ України. Ці органи приймають такі заяви і разом необхідними документами надсилають на розгляд Президентові України. Заяви з питань громадянства України від осіб, які постійно проживають за кордоном, приймають Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України за кордоном і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Президентові України. Вищезазначені органи здійснюють і інші повноваження у сфері громадянства передбачені ЗУ “Про громадянство України”. Закон також для попереднього розгляду питань громадянства встановлює повноваження Президента України на створення Комісії з питань громадянства. Така комісія утворюється на строк повноважень Президента України, а її склад затверджується Указом Президента. Ст. 23 Закону “Про громадянство України” закріплює за Комісією з питань громадянства наступні повноваження:

1) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань;

2) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України;

3) контролює виконання рішень, прийнятих Президентом України з питань громадянства.

Таким чином, Комісія з питань громадянства має право розглядати заяви і подання з питань громадянства, всебічно оцінюючи докази заявника, зміст подання, висновки державних органів, інші документи. Комісія вправі вимагати у справі, що знаходиться у її провадженні, матеріали, документи від відповідних органів державної влади і об’єднань громадян, які мають подати документи у встановлений комісією строк. Комісія вносить на розгляд Президента України пропозиції щодо кожної заяви або подання. Рішення Комісії оформлюються протоколом, що підписується всіма її членами, які брали участь у засіданні.

“Первинною ланкою” при вирішенні питань громадян України щодо громадянства є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства та підпорядковані йому органи. Вони безпосередньо здійснюють наступні повноваження:

1) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-10 статті 6 цього Закону;

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках, передбачених статтею 21 цього Закону;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають у осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства раз у півріччя інформує Комісію при Президентові України з питань громадянства про виконання рішень Президента України з питань громадянства.

Отже, питання у сфері громадянства є дуже вагомими. Розуміючи це, держава надала повноваження різним органам (як загальним, так і спеціалізованим) та посадовим особам для вирішення цих питань, приоритетне місце серед яких належить голові держави – Президентові України.

Висновки

В цій роботі були розглянуті основні питання щодо регулювання відносин громадянства в нашій державі – Україні.

За період незалежності нашої держави сталася значна лібералізація відносин між особою і державою. Україна залучилася до визнаних світовим товариством принципів регулювання громадянських відносин. Вона залишила анахронізми тоталітарного колишнього, і намагається реалізувати статтю 1 Конституції, яка проголошує, що “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.”

Як вже зазначалося вище, відносини громадянства – основа відносин між державою і людиною. Поступово Україна відійшла від практики СРСР у вирішенні питань цих відносин, спочатку прийнявши Закон України “Про громадянство України” від 08.11.1991 року, а потім новий, і нині діючий Закон від 18.01.2001. Отже, громадянство тепер визначається не як політико-правовий зв’язок держави і людини, а тільки як правовий зв’язок. Ці відношення втратили своє політичне забарвлення. Раніше людину могли позбавити громадянства, і найчастіше саме через розбіжності між баченням людиною і державою окремих питань. Зараз в нашій країні існує політичний плюралізм, і це вже неможливо позбавити кого-небудь громадянства як через політичні чи релігійні переконання, так і з будь-якої іншої підстави. Суб’єктивного права громадянства ніхто не може позбавити, це є невід’ємне природне право особи, як то право на життя, честь та гідність.

Законодавство про громадянство в Україні є дуже сталим, виваженим, функціональним та демократичним.

Список використаної літератури

Конституція України від 28 червня 1996 р.

Коментар до Конституції України. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998 р.

Закон України “Про громадянство України” від 16 квітня 1997 р. (в редакції).

Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р.

Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948р.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 р.

Конвенція про скорочення випадків безгромадянства від 30 серпня 1961 р.

Общая теория права / Под ред. А.С. Погилкина. – М., 1995.

Конституционное право / Отв. ред. А.Е. Козлов. – М.: БЕК, 1996.

Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – М., 1996.

Конституционное право развивающихся стран: общество, власть, личность. – М., 1990. – С. 259.

Сравнительное конституционное право. – М., 1996.

Савенко М. Соціальні права і свободи людини і громадянина та їх захист у конституційному судочинстві // Вісник Конституційного суду України. – 2002. — № 5. – С. 85 – 89.

Бірюков І. До питання визначення термінів “громадянин” і “фізична особа”. // Підприємництво, господарство і право. – 2001. — № 7. – С. 42 – 44.

Тодыка Ю.Н. Гражданство Украины: конституционно-правовой аспект. – Харьков: «Факт», 2002.

Законодавство України про громадянство. – К.: ЮрінКом, 2001.

Науково-практичний коментар Закону України “ Про громадянство України”. – К., 2002.

Андрієнко В., Бритченко С., Суботенко В. Громадянство України у питаннях і відповідях. – К., 2002.

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

КАФЕДРА кримінально-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Контрольна робота

з дисципліни

«Судові та правоохоронні органи України»

Характеристика спеціальних державних органів по боротьбі з організованою злочинністю

Зміст

Завдання 1. Сидоренко М.М. і Хабарів І.В. з корисливих мотивів вбили громадянина Лгеєва М.П., тобто скоїли злочин передбачений ч.2 ст. 115 КК України. Визначте коло оперативно-розшукових і слідчих підрозділів до компетенції котрих належить попередження, розкриття, розслідування справ даної категорії. Окрім цього визначте суд до якого кримінальна справа буде направлена до розгляду. В якому складі суду буде розглянуто дану кримінальну справу

Завдання 2. Дайте характеристику спеціальним державним органам по боротьбі з організованою злочинністю, їх права, обов’язки, повноваження

Завдання 3. Посадові особи Сумської філії ПІБ на протязі 1999-2002 року скоїли розкрадання грошових коштів на суму 500 тис. грн. (злочин передбачений ч.5 ст.191 КК України). Визначте коло оперативно-розшукових і слідчих підрозділів до компетенції яких належить розкриття і розслідування злочинів передбачених ст 191 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем). Яким судом і в якому складі буде розглянута дана кримінальна справа

Завдання 4. Слідчим відділом УПМ в місті Суми в ході розслідування кримінальної справи №11233 по обвинуваченню Зощенко М.І. у скоєні злочинів передбачених ч.3 ст.212 (Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів) були встановлені факти привласнення ним майна скоєного шляхом зловживання службовим становищем (злочин передбачений ст.191 КК України). Що потрібно робити в даній ситуації слідчим податкової міліції. Відповідь обґрунтуйте

Завдання 5. Нотаріат в Україні. Права і обов’язки нотаріуса

Список використаних джерел

Завдання 1

Сидоренко М.М. і Хабарів І.В. з корисливих мотивів вбили громадянина Лгеєва М.П., тобто скоїли злочин передбачений ч.2 ст. 115 КК України. Визначте коло оперативно-розшукових і слідчих підрозділів до компетенції котрих належить попередження, розкриття, розслідування справ даної категорії. Окрім цього визначте суд до якого кримінальна справа буде направлена до розгляду. В якому складі суду буде розглянуто дану кримінальну справу

Відповідь:

Згідно з Типовою структурою органів внутрішніх справ і структурою центрального апарату МВС України до кримінальної міліції входять такі основні підрозділи: карного розшуку, служба по боротьбі з економічною злочинністю, підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, служба кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

Підрозділи карного розшуку запобігають, припиняють і розкривають злочини, а також вживають оперативно-розшукових заходів у випадках, передбачених чинним законодавством. Зокрема, вони ведуть боротьбу з груповою та організованою злочинністю; зі злочинністю проти особи; з майновими злочинами; з проституцією, поширенням СНІДу та правопорушеннями, пов’язаними з іноземними громадянами; розшукують злочинців і осіб, які безвісти зникли, а також проводять іншу оперативну роботу. Особливу увагу в межах своїх повноважень ці підрозділи зосереджують на організації запобігання та розкритті резонансних і серійних злочинів, а також на боротьбі з наркобізнесом, який набув міжрегіонального та міждержавного характеру.

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством досудове слідство проводять слідчі прокуратури в справах про злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти довкілля, злочини проти громадської безпеки, злочини проти безпеки виробництва, злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту, злочини в сфері забезпечення призову та мобілізації, злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, злочини в сфері службової діяльності, злочини проти правосуддя, злочини проти встановленого порядку несення військової служби та інші.

Слочин був скоєний передбачений ч.2 ст. 115 „Умисне вбивство” КК України:

2. Умисне вбивство:

6) з корисливих мотивів

карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.

Відповідно до Кримінально-процесуального Кодексу України та Закону України „Про міліцію” справу буде порушено відділом внутрішніх справ міліції. Справу будуть вести слідчі уголовного розшуку і слідчі прокуратури.

По першій інстанції, згідно Закону України „Про судоустрій” справа має розглядатися апеляційним судом у колегіальному складі: 5 осіб – 3 судді і 2 народних засідателі.

Завдання 2

Дайте характеристику спеціальним державним органам по боротьбі з організованою злочинністю, їх права, обов’язки, повноваження

Відповідь

Закон України „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30.06.1993р. № 3341-XII зі змінами та доповненнями визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю.

Під організованою злочинністю в цьому Законі розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку з створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань.

Види та ознаки цих злочинів, а також кримінально-правові заходи щодо осіб, які вчинили такі злочини, встановлюються Кримінальним кодексом України.

Метою боротьби з організованою злочинністю є:

встановлення контролю над організованою злочинністю, її локалізація, нейтралізація та ліквідація;

усунення причин і умов існування організованої злочинності.

Систему державних органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, становлять:

а) спеціально створені для боротьби з організованою злочинністю державні органи;

б) державні органи, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю в межах виконання покладених на них інших основних функцій.

До державних органів, спеціально створених для боротьби з організованою злочинністю, належать:

а) Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України;

б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України;

в) спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України.

В разі необхідності Верховною Радою України на постійній або тимчасовій основі можуть бути створені й інші спеціальні органи для боротьби з організованою злочинністю.

До державних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, належать:

а) органи внутрішніх справ України і Служби безпеки України, крім зазначених у пункті 2 цієї статті;

б) органи прокуратури України;

в) митні органи і підрозділи Прикордонних військ України;

г) органи державної податкової служби та державної контрольно-ревізійної служби;

д) органи і установи виконання покарань.

Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю здійснює координацію діяльності всіх державних органів, на які цим Законом покладено обов’язки здійснювати цю боротьбу. Положення про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю затверджується Верховною Радою України.

Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю створюється у складі Голови Служби безпеки України, заступника Голови Служби безпеки України — керівника Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України, Міністра внутрішніх справ України, першого заступника Міністра внутрішніх справ України — керівника Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, Голови Правління Національного банку України, Голови Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Голови Державного митного комітету України, начальника Головного управління державної податкової служби України. До складу Координаційного комітету можуть входити керівники інших міністерств та відомств, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю.

У засіданнях Координаційного комітету беруть участь Голова Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Генеральний прокурор України, начальник управління Генеральної прокуратури України по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю.

До компетенції Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю належить:

а) координація і сприяння діяльності органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю;

б) розробка стратегії і рекомендацій щодо тактики боротьби з організованою злочинністю;

в) організація співробітництва з питань боротьби з організованою злочинністю з відповідними органами інших держав та міжнародними установами;

г) підготовка щорічних і спеціальних доповідей (інформацій) про стан організованої злочинності в Україні, основні напрями та результати боротьби з нею і внесення їх на розгляд Президента України та Верховної Ради України;

д) вирішення питань щодо розпорядження фондом сприяння боротьбі з організованою злочинністю.

Рішення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, прийняті в межах його компетенції та відповідно до законодавства України, є обов’язковими для виконання державними органами і посадовими особами, до яких вони звернені.

Для науково-дослідного забезпечення боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті створюється міжвідомчий центр з проблем боротьби з організованою злочинністю.

Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ України.

Спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ є Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України, управління, відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим, головного управління внутрішніх справ міста Києва, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей, міста Севастополя та інших міст, відповідних органів на транспорті, які підпорядковуються відповідно Міністру внутрішніх справ Республіки Крим, начальникам головних управлінь, управлінь внутрішніх справ.

Відділи і відділення по боротьбі з організованою злочинністю у містах (крім Севастополя) створюються в міру необхідності і підпорядковуються управлінням по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Республіки Крим, головних управлінь і управлінь внутрішніх справ областей.

У структуру спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю входять інформаційно-аналітичні відділи, оперативно-розшукові, а також оперативно-технічні служби, підрозділи швидкого реагування, внутрішньої безпеки, кадрові та інші служби.

Спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю Служби безпеки України

Спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України є Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління Служби безпеки України і відділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю органів Служби безпеки України в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відділи, відділення або групи по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю у містах (крім Києва та Севастополя) створюються в міру необхідності і підпорядковуються відділам по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.

Межі компетенції спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ України і Служби безпеки України визначаються на основі законів України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, Кримінально-процесуального кодексу та інших законів України.

Статтею 12 ЗУ „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” встановлені рава спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітників.

При здійсненні заходів боротьби з організованою злочинністю спеціальним підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України надаються повноваження:

а) заводити оперативно-розшукові справи. Постанова про заведення справи затверджується начальником спеціального підрозділу;

б) на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю одержувати від банків, а також кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Документи та інформація повинні бути подані негайно, а якщо це неможливо — не пізніш як протягом 10 діб;

в) залучати до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів;

г) одержувати інформацію з автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, відомствами, іншими державними органами України;

д) в разі одержання фактичних даних про організовану злочинну діяльність для їх перевірки витребувати та одержувати від державних органів, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи. Витребовувані документи та інформація повинні бути подані негайно або не пізніш як протягом 10 діб.

За матеріалами оперативно-розшукової діяльності та кримінальних справ спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю мають право подавати до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємництва, а також за наявності підстав, передбачених Законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.

При здійсненні боротьби з організованою злочинністю співробітники спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право:

а) за письмовим розпорядженням керівника відповідного спеціального підрозділу входити за службовими посвідченнями на територію, у приміщення, склади та сховища підприємств, організацій і установ (крім іноземних, дипломатичних представництв), незалежно від їх відомчої належності та форм власності, на контрольно-пропускні пункти прикордонних військ та митниць, а також у виробничі приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю;

б) за постановою та з санкції відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, а у невідкладних випадках — з наступним повідомленням прокурора протягом доби в разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути використані у розкритті та розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акта. Копії акта вручаються громадянину чи представнику підприємства, установи, організації.

Оперативні управління, відділи та відділення спеціальних підрозділів мають повноваження органу дізнання. Спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю можуть порушувати і розслідувати, передавати через відповідного прокурора по нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами за підслідністю в інші органи внутрішніх справ і Служби безпеки України кримінальні справи про виявлені ними злочини, у такому ж порядку витребувати і приймати від них до свого провадження кримінальні справи про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями. Питання вирішення спорів про підслідність зазначених кримінальних справ регулюються цим Законом і Кримінально-процесуальним кодексом України.

Статтею 18 ЗУ „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” визначені обов’язки державних органів, що мають контрольні повноваження.

Національний банк України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна служба, митні органи України, а також інші державні органи, що мають право контролю за дотриманням організаціями і громадянами законодавства України, з метою боротьби з організованою злочинністю зобов’язані:

а) під час здійснення у межах своєї компетенції контрольних функцій з’ясовувати неправомірні дії організацій і громадян, що можуть свідчити про злочинну діяльність або створювати умови для такої діяльності;

б) передавати відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю одержувані при здійсненні контрольних функцій і аналізі інформації, що надходить, відомості, що можуть свідчити про організовану злочинну діяльність та використовуватися для виявлення, припинення і попередження такої діяльності;

в) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю проводити у межах своєї компетенції ревізії, перевірки та інші дії щодо контролю за дотриманням законодавства України організаціями і громадянами;

г) розробляти пропозиції щодо вдосконалення законодавства, спрямовані на усунення умов, що сприяють злочинній діяльності;

д) здійснювати інші заходи, передбачені цим Законом та іншими актами законодавства.

Органи Державної податкової служби України зобов’язані:

а) забезпечувати виявлення порушень законодавства про податки і платежі в бюджет та негайно повідомляти про це відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю;

б) за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю проводити перевірку своєчасності надання і вірогідності документів, пов’язаних з обчисленням платежів у бюджет, одержувати документи про платежі, що підлягають оплаті, та тих, що фактично надійшли в бюджет, здійснювати з цією метою входження в інформаційну систему, зв’язану з підприємництвом;

в) негайно повідомляти відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про всі випадки перереєстрації підприємства у зв’язку із зміною його власника.

Митні органи України зобов’язані:

а) подавати необхідну допомогу при проведенні оперативно-розшукових заходів у зоні митного контролю;

б) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю проводити перевірку законності дій організацій і громадян, пов’язаних з переміщенням предметів і речовин через митний кордон, і комплексний контроль разом з Національним банком України за їх валютними операціями;

в) за дорученням спеціальних органів по боротьбі з організованою злочинністю забезпечувати контрольовані поставки наркотичних і психотропних засобів, а також зброї та інших предметів, що використовуються організованими злочинними групами і угрупованнями з метою контрабанди.

Національний банк України з метою реалізації державної політики в сфері боротьби з організованою злочинністю зобов’язаний:

а) забезпечувати виявлення порушень законодавства з боку комерційних банків та інших підконтрольних Національному банку України підприємств, установ, організацій, які створюють умови для організованої злочинної діяльності, і притягнення винних до відповідальності;

б) встановлювати обсяги і форми звітності, яка подається Національному банку України, необхідні для виявлення організованої злочинної діяльності та умов, що їй сприяють;

в) при одержанні клопотання про видачу ліцензій на здійснення операцій в іноземній валюті повідомляти про це спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю і враховувати одержувані щодо них висновки;

г) попередньо інформувати спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб (у розмірі понад сто мінімальних заробітних плат) чи юридичних осіб (у розмірі понад п’ять тисяч мінімальних заробітних плат), здійснені одноразово або протягом 30 діб;

д) за рішенням слідчого або суду припиняти фінансування та операції з рахунків клієнтів.

Прикордонні війська України сприяють спеціальним підрозділам Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України у виявленні, припиненні та попередженні організованої злочинної діяльності, затриманні та притягненні до відповідальності її учасників. З цією метою Прикордонні війська України за дорученням спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ та Служби безпеки України, за наявності підстав, передбачених законами України, зобов’язані:

а) проводити перевірку і тимчасове вилучення документів у конкретних осіб, які прямують через державний кордон України;

б) не пропускати окремих осіб через державний кордон, здійснювати їх адміністративне затримання;

в) оглядати конкретні транспортні засоби і майно, що прямують через державний кордон України, і вилучати виявлені при цьому предмети та речовини, заборонені до вивезення і ввезення в Україну, та предмети контрабанди;

г) здійснювати дії щодо контролю і затримання українських та іноземних невійськових суден.

Завдання 3

Посадові особи Сумської філії ПІБ на протязі 1999-2002 року скоїли розкрадання грошових коштів на суму 500 тис. грн. (злочин передбачений ч.5 ст.191 КК України). Визначте коло оперативно-розшукових і слідчих підрозділів до компетенції яких належить розкриття і розслідування злочинів передбачених ст 191 КК України (Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем). Яким судом і в якому складі буде розглянута дана кримінальна справа

Відповідь:

Злочин був скоєний відповідно до Кримінального Кодексу України ч.5 ст.191 „Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”:

1. Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні, —

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем —

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, —

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

4. Дії, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, якщо вони вчинені у великих розмірах, —

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

5. Дії, передбачені частинами першою, другою, третьою або четвертою цієї статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою, —

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Відповідно до Кримінально-процесуального Кодексу України та Закону України „Про міліцію” справу буде порушено відділом внутрішніх справ міліції. Справу будуть вести слідчі відділу по боротьбі з економічною злочинністю.

По першій інстанції, згідно Закону України „Про судоустрій” справа має розглядатися судом загальної юрисдикції, а саме районним судом (Зарічним, чи Ковпаківським) м.Сум.

Завдання 4

Слідчим відділом УПМ в місті Суми в ході розслідування кримінальної справи №11233 по обвинуваченню Зощенко М.І. у скоєні злочинів передбачених ч.3 ст.212 (Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів) були встановлені факти привласнення ним майна скоєного шляхом зловживання службовим становищем (злочин передбачений ст.191 КК України). Що потрібно робити в даній ситуації слідчим податкової міліції. Відповідь обґрунтуйте

Відповідь:

Злочин був скоєний відповідно до Кримінального Кодексу України ч.3 ст.212 „Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів”

1. Умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності або особою, що займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи будь-якою іншою особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, —

карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у великих розмірах, —

караються штрафом від п’ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, або якщо вони призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів в особливо великих розмірах, —

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна.

4. Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня).

П р и м і т к а. Під значним розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів і інших обов’язкових платежів, які в тисячу і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, під великим розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів і інших обов’язкових платежів, які в три тисячі і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, під особливо великим розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів, інших обов’язкових платежів, які в п’ять тисяч і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

А також відповідно до Кримінального Кодексу України ст.191 „Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”:

1. Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні, —

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем —

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, —

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

4. Дії, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, якщо вони вчинені у великих розмірах, —

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

5. Дії, передбачені частинами першою, другою, третьою або четвертою цієї статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах або організованою групою, —

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Справа порушена в податковій міліції має буде поділена на дві справи:

1.По ст.212 ККУ – слідство мають вести слідчі податкової міліції

2.По ст. 191 ККУ – слідство передається в відділ по боротьбі з організованою економічною злочинністю Районного відділу міліції м.Сум.

По першій інстанції, згідно Закону України „Про судоустрій” справа має розглядатися судом загальної юрисдикції, а саме районним судом (Зарічним, чи Ковпаківським) м.Сум.

Завдання 5. Нотаріат в Україні. Права і обов’язки нотаріуса

Відповідь

Загальна характеристика та основні завдання нотаріату

У системі правозахисних органів важливе місце належить нотаріату. Нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на яких покладено обов’язок засвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат», для надання їм юридичної вірогідності (ст. 1 Закону).

Діяльність нотаріату спрямовано на охорону й захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, на запобігання правопорушенням шляхом правильного й своєчасного вчинення нотаріальних дій.

Предметом нотаріальної діяльності є засвідчення безперечних прав, безперечних фактів і вчинення інших дій, що випливає з повноважень нотаріальних органів і посадових осіб, закріплених у Законі України «Про нотаріат». У разі виникнення спору про цивільне право нотаріус зобов’язаний зупинити вчинення нотаріальної дії до розв’язання спірного питання судом. Під час здійснення нотаріальної дії виділяють такі стадії нотаріального провадження:

— подання заяви, її прийняття посадовою особою, перевірка передумов права на виконання нотаріальних дій і умов їхнього здійснення;

— розгляд заяви по суті;

— здійснення нотаріальної дії;

— оскарження дії нотаріального органу;

— виконання нотаріального акта.

У функціонуванні нотаріату умовно можна виділити загальну частину, в якій розглядають такі положення, як правова основа діяльності нотаріату, права й обов’язки нотаріуса тощо, та спеціальну, де основним є повноваження з вчинення окремих нотаріальних дій. Джерелами нотаріального права є система нормативних актів, що регулюють ці правовідносини. Джерелом є також Конституція України, де закріплено теоретичні положення, які обумовлюють діяльність нотаріату.

2 вересня 1993 року прийнято Закон України «Про нотаріат». Цим Законом врегульовано діяльність нотаріату в Україні, визначено, хто може бути нотаріусом, установлено коло прав і обов’язків нотаріусів. Законом вперше було передбачено запровадження приватного нотаріату.

Крім цих основних нормативних актів, нотаріуси в своїй діяльності керуються постановами й розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами та інструкціями Міністерства юстиції.

Норми, що регулюють організацію й діяльність нотаріату, становлять самостійну галузь законодавства. Разом з тим законодавство про нотаріат тісно пов’язано з такими галузями законодавства, як цивільне, цивільне процесуальне, шлюбно-сімейне та трудове. Під час здійснення будь-яких нотаріальних дій нотаріусам доводиться використовувати не лише правила нотаріального провадження, а й звертатися до норм зазначених галузей законодавства. Наприклад, засвідчуючи договори купівлі-продажу, заповіт, видачу свідоцтва про право на спадщину, нотаріус керується нормами цивільного законодавства, роз’яснює їхній зміст громадянам, які до нього звернулися. Здійснення нотаріальних дій за кордоном визначено консульськими конвенціями, міжнародними угодами та договорами, а в певних випадках можуть бути застосовані норми іноземного законодавства.

Серед загальних положень про нотаріат, закріплених законодавством, можна виділити ті, що є основою діяльності нотаріусів та інших посадових осіб нотаріату. Одним із найважливіших є принцип законності. Він виявляється насамперед у тому, що нотаріуси й службові особи, які виконують ці функції, діють згідно з чинним законодавством (ст. 7 Закону).

Разом з тим нотаріуси повинні вимагати додержання законності всіма громадянами та юридичними особами, які звертаються до них із проханням виконати певну нотаріальну дію; відмовляти у виконанні дій, що суперечать закону; не приймати документи, які оформлено з порушеннями закону або містять відомості, що ганьблять честь і гідність громадян.

Не менш важливим принципом діяльності нотаріату є додержання таємниці виконуваних нотаріальних дій. Так, у ст. 5 зазначеного Закону прямо вказано на те, що одним з обов’язків нотаріуса є зберігання в таємниці відомостей, одержаних ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій. Дія цього принципу має поширюватися не лише на нотаріусів, а й на тих осіб, які виконують будь-які допоміжні функції і яким стало відомо про суть вчинюваних нотаріальних дій (наприклад, друкарки, перекладачі). Саме тому довідки й документи нотаріальні контори та приватні нотаріуси видають лише тим громадянам, державним установам і організаціям, для яких або за дорученням яких виконували нотаріальні дії. Довідки стосовно заповітів можуть бути видані тільки після смерті спадкодавця й тільки в разі пред’явлення свідоцтва про його смерть. Довідки й документи про виконувані нотаріальні дії видають також на вимогу (оформлену належним чином) судових органів, органів прокуратури, слідства, пов’язаних із кримінальними або цивільними справами, що є в їхньому провадженні.

Останнім часом зростає тенденція до зняття з суду обов’язку сприяти сторонам у цивільній справі в збиранні доказів. Водночас законодавець передбачив, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільній справі, а також запитувати й отримувати документи або їх копії, необхідні для виконання доручення клієнта. Отже, враховуючи зазначене, доцільно було б до ст. 8 Закону України «Про нотаріат» внести відповідні зміни щодо розширення кола осіб, які можуть одержувати інформацію стосовно вчинюваних нотаріальних дій від органів нотаріату.

Важливе значення в діяльності нотаріату має також принцип об’єктивної істини, тобто обґрунтованості дій нотаріусів та інших посадових осіб, які виконують нотаріальні дії. Цей принцип передбачає, що підставою для виконання нотаріальних дій є дійсні обставини, підтверджені необхідними й достатніми письмовими доказами (документами). Подані матеріали нотаріус оцінює з погляду їх належності, допустимості та достовірності (ст. 4 Закону).

Значну роль відіграє принцип національної мови нотаріального діловодства (ст. 15 Закону). Мову нотаріального діловодства визначено Конституцією України, законами України «Про нотаріат» та «Про мови» (ст. 20). Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведуть діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або перекладачем.

Структура та повноваження нотаріальних органів

Міністерство юстиції України наділено правом відкривати й ліквідовувати нотаріальні контори (ст. 17 Закону).

Штати державних нотаріальних контор затверджують управління юстиції Ради міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у межах встановленої для державних нотаріальних контор штатної чисельності та фонду заробітної плати (ч. 2 ст, 17 Закону).

Державна нотаріальна контора є юридичною особою, її очолює завідуючий. Призначення та звільнення з посади нотаріуса здійснює відповідне управління юстиції.

За вчинення нотаріальних дій нотаріуси справляють державне мито в розмірах, установлених Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року з наступними змінами та доповненнями.

Державний нотаріус має печатку із зображенням Державного герба України, найменуванням державної нотаріальної контори та відповідним номером (ст. 22 Закону).

Приватну нотаріальну діяльність реєструють відповідні управління юстиції за заявою особи, яка має свідоцтво про право на нотаріальну діяльність.

Правила реєстрації приватної нотаріальної діяльності регламентовано Законом України «Про нотаріат» та Положенням про порядок реєстрації приватної нотаріальної діяльності, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 4 березня 1994 року № 10/5. Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону реєстраційне посвідчення видає управління юстиції у 15-денний строк з моменту подачі заяви. Відмову в реєстрації приватної нотаріальної діяльності заборонено. Про видане реєстраційне посвідчення управління юстиції повідомляє податкову інспекцію.

Закон зобов’язує приватного нотаріуса розпочати свою діяльність у тримісячний термін після отримання реєстраційного посвідчення. Ігнорування цієї вимоги Закону може зумовити анулювання реєстраційного посвідчення (ч. 5 ст. 24 Закону).

Анулювання реєстраційного посвідчення та, як наслідок, припинення приватної нотаріальної діяльності може відбутися також у випадках, передбачених ст. 30 Закону, а саме:

подання приватним нотаріусом письмового клопотання про припинення своєї діяльності;

анулювання свідоцтва про право на нотаріальну діяльність;

коли приватний нотаріус не уклав договір службового страхування, не вніс заставу для забезпечення відшкодування шкоди або не поповнив страхову заставу до встановленого розміру (шкоду, заподіяну особі внаслідок незаконних дій або недбалості приватного нотаріуса, відшкодовують у повному розмірі — ст. 27 Закону);

для забезпечення відшкодування заподіяної шкоди протягом трьох місяців приватний нотаріус зобов’язаний укласти з органом страхування договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу;

страхову заставу або страхову суму встановлюють у розмірі стократної мінімальної заробітної плати (ст. 28 Закону);

якщо приватний нотаріус без поважних причин не виконував своїх обов’язків протягом трьох місяців і не повідомив про це управління юстиції;

якщо стан здоров’я тривалий час перешкоджає нотаріальній діяльності.

За вчинення нотаріальних дій приватні нотаріуси справляють плату, розмір якої встановлюють за домовленістю сторін (ст. 31 Закону). З доходу приватного нотаріуса справляють прибутковий податок за ставками, встановленими чинним законодавством (ст. 32 Закону). Відповідно до ст. 37 Закону України «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України від 25 серпня 1994 року № 22/5 у населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи можуть вчиняти певні нотаріальні дії.

Згідно з п. 2 Інструкції нотаріальні дії можуть здійснювати лише ті посадові особи, на яких рішенням виконавчого комітету відповідної ради народних депутатів покладено вчинення цих дій. Посадові особи виконавчих комітетів, які вчиняють нотаріальні дії, зобов’язані додержуватися таємниці цих дій.

Посадові особи зобов’язані сприяти громадянам, підприємствам і організаціям у здійсненні їхніх прав і захисті законних інтересів, роз’яснювати права та обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридичну необізнаність не могли використовувати їм на шкоду (п. 5 Інструкції).

Організацію й порядок вчинення нотаріальних дій консульськими установами України регламентовано Законом України «Про нотаріат», Консульським статутом України та ін.

Організацію роботи державних нотаріальних архівів регулює Закон України «Про нотаріат» і Положення про державний нотаріальний архів, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 1994 року № 8/5.

Відповідно до згаданих Закону (ст. 23) та Положення (п. 1.1) державні нотаріальні архіви засновують у обласних центрах, містах Києві, Севастополі та Сімферополі для тимчасового (до 75 років) централізованого зберігання та використання нотаріальних документів, передачі їх у відповідний державний архів, надання методичної та практичної допомоги фондоутворювачам у вдосконаленні роботи з документами.

Фондоутворювачами є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, та посадові особи, що посвідчують заповіти й доручення, прирівняні до нотаріально засвідчених.

Архів створює та ліквідує Міністерство юстиції України. Він є юридичною особою, має свою печатку та найменування.

Сукупність нотаріальних дій, які згідно з чинним законодавством мають виконувати нотаріальні органи, становить компетенцію нотаріату. Нотаріальні дії, відповідно до їхньої спрямованості, класифікують таким чином:

дії з засвідчення безспірного факту;

дії з засвідчення безспірного права;

дії з надання виконавчої сили борговим і платіжним документам;

захисні нотаріальні дії.

Наявне загальне правило, відповідно до якого нотаріальні дії може вчиняти будь-який нотаріус на всій території України, за винятком випадків, передбачених статтями 9, 36, 55, 60, 70-73, 85,93 та 103 Закону України «Про нотаріат». Наприклад, нотаріус і посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не можуть вчиняти нотаріальні дії на своє ім’я й від свого імені, на ім’я та від імені свого чоловіка чи своєї дружини, їхніх і своїх родичів (батька, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім’я й від імені працівників даної нотаріальної контори, працівників, які перебувають у трудових відносинах із приватним нотаріусом, або працівників цього виконавчого комітету.

Посадові особи виконавчих комітетів не мають права вчиняти нотаріальні дії також на ім’я й від імені виконавчого комітету. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняють у будь-якій іншій державній нотаріальній конторі, в приватного нотаріуса. Посадові особи не можуть засвідчувати заповіти й доручення на своє ім’я та від свого імені, на ім’я та від імені свого чоловіка або своєї дружини, її і своїх близьких родичів. Нотаріальні та прирівняні до них дії, вчинені з порушенням установлених ст. Закону правил, є нечинними.

Закон України «Про нотаріат» визначає компетенцію державних нотаріальних контор.

У державних нотаріальних конторах вчиняють такі нотаріальні дії (ст. 34 Закону):

засвідчують угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти та ін.);

вживають заходів щодо охорони спадкового майна;

видають свідоцтва про право на спадщину;

видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя;

видають свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів;

видають дублікати документів, що зберігаються в справах нотаріальної контори;

накладають заборону відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

засвідчують вірність копій документів і виписок з них тощо.

Разом з тим слід враховувати, що Указом Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» від 23 серпня 1998 року було фактично розширено компетенцію приватних нотаріусів, при цьому не змінюючи відповідних норм Закону України «Про нотаріат». Відтепер із компетенції приватних нотаріусів виключено лише такі нотаріальні дії:

видача свідоцтва про право на спадщину;

вжиття заходів щодо охорони спадщини майна.

Слід погодитися з авторами, які вважають, що неоднозначне розв’язано питання про право приватного нотаріуса засвідчувати справжність підпису батьків, опікунів (піклувальників) на заявах про згоду на усиновлення. Закон України «Про нотаріат» (ст. 37) передбачає, що в населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії:

засвідчують заповіти;

засвідчують доручення;

засвідчують вірність копій документів і виписок з них;

засвідчують справжність підпису на документах.

Посадові особи не мають права оформляти документи, призначені для дії за кордоном. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про нотаріат» нотаріальні дії за кордоном виконують консульські установи України. Безпосередньо нотаріальні дії виконують консули та консульські агенти.

Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 року, встановлює, що основним завданням консульських установ України є захист економічних і правових інтересів держави, громадян України та юридичних осіб.

Консульський статут передбачає низку уточнень щодо деяких дій. Наприклад, відповідно до ст. 44 Статуту консул повинен вживати заходів щодо спадкового майна, реалізувати це майно, якщо воно не підлягає тривалому зберіганню; приймати спадкове майно для передачі спадкоємцям, що перебувають на території України, приймати на зберігання гроші, цінності, цінні папери, документи громадян України.

Згідно зі ст. 44 Консульського статуту консули, одержавши повідомлення від капітанів морських торговельних суден про загибель або пошкодження вантажів, повинні скласти акт про морський протест, а в разі аварії, вимушеної посадки або іншої пригоди з цивільним повітряним судном України вони вживають заходів щодо зберігання доказів; таких самих заходів вживають, коли йдеться про засоби автомобільного, залізничного транспорту та суден річкового флоту.

За консулом закріплено право без спеціальної довіреності представляти в установах, у тому числі й нотаріальних, держави перебування громадян України, які відсутні або не мають можливості особисто захищати свої інтереси з будь-яких причин. Захист прав відбувається до моменту призначення особою представника або до початку ведення справ особисто.

У ст. 51 Консульського статуту закріплено правило, яке зобов’язує консула, якщо йому стане відомо про відкриття спадщини на користь громадян, що проживають в Україні, повідомити про це МЗС України.

Слід зазначити, що вчиняючи нотаріальні дії, передбачені ст. 38 Закону України «Про нотаріат», консули додержуються тих самих принципів і правил вчинення нотаріальних дій, які встановлено законодавством для нотаріальних органів, що діють на території України.

Крім перерахованих вище, згідно зі ст. 40 Закону України «Про нотаріат» до нотаріально засвідчених прирівнюють заповіти та доручення, засвідчені посадовими особами певних організацій за обставин, коли поблизу немає нотаріуса й разом з тим виникає потреба у вчиненні таких дій.

Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, прирівнюють до нотаріально засвідчених, якщо їх засвідчено головними лікарями, їхніми заступниками по медичній частині або черговими лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів.

Право засвідчувати заповіти надано капітанам морських суден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, а також начальникам експедицій стосовно заповітів громадян, які перебувають у плаванні або експедиції.

Засвідчувати заповіти та доручення мають право начальники військово-лікувальних закладів, шпиталів, санаторіїв, їхні заступники по медичній частині, старші й чергові лікарі стосовно громадян, які перебувають на лікуванні в цих закладах.

Заповіти та доручення військовослужбовців, а також робітників і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців у пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що вчиняють нотаріальні дії, можуть засвідчувати командири (начальники) цих частин, з’єднань, установ і закладів.

Начальники місць позбавлення волі мають право засвідчувати заповіти та доручення осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

Статус, правовий і соціальний захист нотаріусів

Нотаріус (від лат. писар, секретар) — посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії.

Хто має право на нотаріальну діяльність? Відповідно до ст. 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, пройшов стажування протягом шести місяців у державній нотаріальній конторі або в приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит і одержав свідоцтво про право займатися нотаріальною діяльністю.

Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість. Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних і громадських підприємств та організацій, займатися підприємницькою й посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, за винятком викладацької і наукової.

За Законом України «Про нотаріат» (ст. 4) нотаріус має право:

вимагати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;

складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів і виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.

Чинним законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права. Обов’язки нотаріуса:

здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до закону й даної ним присяги;

сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їхніх прав, захищати їхні законні інтереси, роз’яснювати права та обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

зберігати в таємниці відомості, одержані під час вчинення нотаріальних дій;

відмовляти у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам.

Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю, при управліннях юстиції Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій утворюють кваліфікаційну комісію нотаріату, Положення про яку затверджує Міністерство юстиції (ст. 10 Закону України «Про нотаріат»). Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату затверджено наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 1993 року № 22/5 зі змінами, внесеними згідно з наказом Мін’юсту від 25 грудня 1997 року № 89/5. Це Положення регламентує статус, завдання та функції кваліфікаційної комісії нотаріату.

Повноваження кваліфікаційної комісії (п. 12 Положення):

розглядає заяви осіб і проводить конкурсний відбір для визначення професійного рівня осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю;

зараховує до резерву на заміщення посади стажиста;

визначає керівника стажування;

допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання кваліфікаційного іспиту;

приймає кваліфікаційний іспит;

приймає рішення про можливість чи неможливість допуску особи до нотаріальної діяльності.

При Міністерстві юстиції України створено Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату, її діяльність регламентовано Положенням про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року № 114 з наступними змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1998 року № 1640.

Основним завданням комісії є розгляд скарг на рішення кваліфікаційних комісій нотаріату, тому комісія:

розглядає скарги на рішення кваліфікаційних комісій нотаріату про відмову в допуску особи до нотаріальної діяльності;

розв’язує питання про можливість складання повторного кваліфікаційного іспиту комісії особою, яка подала скаргу;

розробляє й затверджує програму та порядок складання кваліфікаційних іспитів особами, які виявили намір займатися нотаріальною діяльністю (п. 10 Положення).

На підставі рішення кваліфікаційної комісії нотаріату Міністерство юстиції України видає свідоцтво про право на здійснення нотаріальної діяльності (ст. 11 Закону України «Про нотаріат»).

Відмову у видачі свідоцтва може бути оскаржено до суду в місячний термін з дня її одержання (ч. 2 ст. 11 Закону).

Кабінет Міністрів України встановлює розмір плати, яку вносять за видачу свідоцтва про право на здійснення нотаріальної діяльності.

Міністерство юстиції може анулювати свідоцтво про право на здійснення нотаріальної діяльності (ст. 12 Закону):

1) з власної ініціативи нотаріуса;

2) за поданням Міністерства юстиції Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій у випадках:

а) втрати громадянства України або виїзду за межі України на постійне проживання;

б) винесення щодо нотаріуса обвинувального вироку суду, який набрав чинності;

в) винесення ухвали про застосування щодо нотаріуса примусових заходів медичного характеру, що набрала законної сили;

г) винесення постанови про припинення щодо нотаріуса кримінальної справи з нереабілітуючих підстав;

д) винесення рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження дієздатності особи, яка виконує обов’язки нотаріуса, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, оголошення її померлою;

е) неодноразового порушення нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій або грубого порушення закону, яке завдало шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян;

є) невідповідності нотаріуса посаді, яку він обіймає, внаслідок стану здоров’я, що перешкоджає нотаріальній діяльності.

Рішення про анулювання свідоцтва про право на здійснення нотаріальної діяльності може бути оскаржено до суду в місячний термін з дня його одержання.

Для захисту соціальних і професійних прав нотаріуси можуть об’єднуватися в загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації. В Україні існує Нотаріальна палата, яка захищає професійні інтереси нотаріусів. Об’єднання нотаріусів здійснюють методичну та видавничу роботу, можуть створювати спеціальні фонди й діють відповідно до своїх статутів.

Список використаних джерел

Закон України „Про міліцію” (від 20 грудня 1990 р.N 565-XII, остаточні зміни ЗУ N 3537-IV від 15.03.2006.)

Закон України „Про судоустрій України” (від 7 лютого 2002 року N 3018-III), Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 27-28, ст.180

Законодавство про прокуратуру, адвокатуру та інші правоохоронні органи // Основи держави і права: Навч. посіб.- К., 2003.

Законодавство про судочинство і нотаріат // Основи держави і права: Навч. посіб.- К., 2001.

Клименко Н. Правоохоронні органи України: Навч. посіб. — К.: Вид.-во Європейського університету, 2002.

Кримінально-процесуальний Кодекс України

Нотаріат в Україні // Все для вчителя.- 2004.- №10.- С.89-109

Поздняков В. Судові і правоохоронні органи України // Світ сучасної людини.- К., 2004.

Правоохоронні органи та адвокатура // Основи правознавства: Навч. посіб.- К., 2003.

Правоохоронні органи України // Правознавство: Підруч.- К., 2003.

Судова влада в Україні // Основи правознавства: Навч. посіб.- К., 2003.

Судова діяльність // Правознавство: Підруч.- К., 2003.

Фрицький О. Конституційні основи судової влади в Україні // Фрицький О. Конституційне право України: Підруч.- К., 2002.

35

ФЕДЕРАЛЬНОЕ АГЕНСТВО ПО ОБРАЗОВАНИЮ И НАУКЕ

РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

УРАЛЬСКИЙ ФИНАНСОВО-ЮРИДИЧЕСКИЙ ИНСТИТУТ

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

по дисциплине «Жилищное право»

вариант № 2

Выполнил: Студентка 4

курса 7 семестра

Подберезных Анна Валерьевна

Проверил: старший

преподаватель

Падерин Ф.П.

Екатеринбург, 2011 год

Оглавление

Задание № 1

Решение

Задание № 2

Решение

Задание № 3

Проект договора коммерческого найма жилья

Список используемой литературы

Задание № 1

Живут две дружественные семьи (семья Ивановых и семья Петровых) в разных концах города Екатеринбурга: на Уралмаше и Химмаше. Занимают квартиры на основании договора социального найма, то есть живут не в собственном жилье, а в государственном. В одной, и в другой семье супруги поменяли работу, и она оказалась далеко от нынешнего места жительства, но в непосредственной близости от жилья, которое занимает другая семья. Они решили поменяться квартирами и для этого обратились к юристу.

Какую консультацию должен дать юрист?

Изменяются ли разъяснения юриста, если квартиры принадлежат семьям на праве собственности?

Решение.

Консультация юриста должна состоять в следующем, согласно подпункту 4 п. 1 ст. 67 Жилищного кодекса РФ, наниматель жилого помещения по договору социального найма имеет право в установленном порядке осуществлять обмен или замену занимаемого жилого помещения, при этом наниматели обязаны информировать наймодателя в установленные договором сроки о их решении. Согласно ст. 72 Жилищного кодекса РФ наниматель жилого помещения по договору социального найма с согласия в письменной форме наймодателя и проживающих совместно с ним членов его семьи, в том числе временно отсутствующих членов его семьи, вправе осуществить обмен занимаемого ими жилого помещения на жилое помещение, предоставленное по договору социального найма другому нанимателю. Обмен жилыми помещениями, предоставленными по договорам социального найма, может быть совершен между гражданами, проживающими в жилых помещениях, расположенных как в одном, так и в разных населенных пунктах на территории Российской Федерации.

Согласно ст. 74 Жилищного кодекса РФ оформление обмена жилыми помещениями между нанимателями данных помещений по договорам социального найма, осуществляется с согласия соответствующих наймодателей на основании заключенного между указанными нанимателями договора об обмене жилыми помещениями. Договор об обмене жилыми помещениями заключается в письменной форме путем составления одного документа, подписанного соответствующими нанимателями. Договор об обмене жилыми помещениями (оригинал) представляется нанимателями, заключившими данный договор, каждому из наймодателей, с которыми у них заключены договоры социального найма обмениваемых жилых помещений, для получения согласия на осуществление соответствующего обмена. Такое согласие или отказ в даче такого согласия оформляется наймодателем в письменной форме и должны быть выданы им обратившемуся за согласием нанимателю или представителю нанимателя не позднее чем через десять рабочих дней со дня обращения. Таким образом, договор об обмене жилыми помещениями и соответствующее согласие каждого наймодателя обмениваемого жилого помещения являются основанием расторжения ранее заключенных договоров социального найма с гражданами, обменивающимися жилыми помещениями в соответствии с указанным договором об обмене жилыми помещениями, и одновременного заключения каждым из давших согласие наймодателей нового договора социального найма жилого помещения с гражданином, который вселяется в данное жилое помещение в связи с обменом в соответствии с указанным договором об обмене жилыми помещениями. Расторжение и заключение указанных договоров социального найма осуществляются наймодателем не позднее чем через десять рабочих дней со дня обращения соответствующего гражданина и представления им указанных в настоящей части документов.

Таким образом, семья Ивановых и семья Петровых имеют право осуществить обмен жилого помещения, при этом соблюдая вышеуказанные действия.

Если же жилые помещения принадлежат семьям на праве собственности, то при их обмене, только собственники заключают договор об обмене жилья, и для этого согласия наймодателя не нужно. Договор заключается так же в письменной форме, и заверяется нотариальной конторой.

Задание № 2

Сохраняется ли у бывшего наймодателя — собственника жилого помещения государственного жилищного фонда или муниципального жилищного фонда при приватизации гражданами жилых помещений обязанность по производству капитального ремонта жилых помещений многоквартирного дома, требующих на момент приватизации капитального ремонта?

Решение.

Согласно подпунктам 2 и 3 п. 2 ст. 65 Жилищного кодекса РФ, наймодатель жилого помещения по договору социального найма обязан принимать участие в надлежащем содержании и в ремонте общего имущества в многоквартирном доме, в котором находится сданное внаем жилое помещение, а также осуществлять капитальный ремонт жилого помещения. По моему мнению у бывшего наймодателя — собственника жилого помещения государственного жилищного фонда или муниципального жилищного фонда при приватизации гражданами жилых помещений обязанность по производству капитального ремонта жилых помещений многоквартирного дома сохранится. Данная обязанность наймодателя закреплена Жилищным законодательством, и не прекращается, если граждане изъявили свое желание приватизировать жилье, так как на момент заключения договора социального найма ремонт требовался.

Задание № 3. Составьте проект договора коммерческого найма.

Договор коммерческого найма жилого помещения

г. Екатеринбург «25»октября 2010г.

Мы нижеподписавшиеся, г-н (жа) Подберезных Анна Валерьевна, именуемая в дальнейшем «НАЙМОДАТЕЛЬ», с одной стороны и г-н Быков Андрей Геннадьевич, именуемый в дальнейшем «НАНИМАТЕЛЬ» с другой стороны, в присутствии представителя ООО «Недвижимость», действующего на основании Доверенности № 25/1 от «28»сентября 2010г., именуемого в дальнейшем «Посредник», подписали настоящий Договор о нижеследующем:

1.Предмет договора

1.1.Наймодатель предоставляет в пользование Нанимателю жилое помещение, оговоренное в п. 6 и принадлежащее Наймодателю, на условиях, в соответствии с настоящим Договором, сроком с «26» октября 2010г. по «25» октября 2010г.

1.2. Наймодатель является собственником жилого помещения на основании ордера № 3457569-87, выданного администрацией Орджоникидзевского района города Екатеринбурга 13.04.1997 года

1.3. Наймодатель подтверждает, что до заключения настоящего Договора указанная квартира (комната) никому не продана, не подарена, не заложена, не обременена другими договорами найма на срок по настоящему Договору, в споре или под арестом не состоит.

1.4. Наймодатель сдает принадлежащее ему жилое помещение с согласия членов его семьи, прописанных в данной квартире, а для коммунальной квартиры и с согласия других нанимателей (собственников) и совершеннолетних членов их семей.

1.5. Наймодатель также передает в аренду имущество, находящееся в квартире по описи.

2.Обязанности сторон.

2.1. Наймодатель обязуется:

2.1.1. При подписании настоящего Договора предоставить для ознакомления подлинные документы.

2.1.2. До истечения срока действия настоящего Договора не производить обмен, продажу, дарение, не сдавать под залог и в аренду (поднайм) свое жилье (предмет настоящего Договора) одновременно нескольким физическим или юридическим лицам.

2.1.3. Наймодатель обязуется ежемесячно оплачивать коммунальные услуги.

2.2. Наниматель обязуется:

2.2.1. Своевременно выплачивать арендную плату, не позднее 25 числа каждого месяца.

2.2.2. Не нарушать правила пользования жилыми помещениями и использовать жилое помещение в соответствии с его назначением.

2.2.3. Нести расходы по содержанию арендованного помещения и имущества, связанные с его обычной эксплуатацией: междугородние и международные переговоры, электроэнергию.

2.2.4. Не производить переустройство, перепланировку жилого и подсобного помещения без письменного согласия Наймодателя.

2.2.5. Без письменного согласия Наймодателя не сдавать помещение и находящееся в нем имущество полностью или частично в поднайм.

2.2.6. По окончании действия настоящего Договора освободить жилое помещение и передать имущество согласно описи № 1 Наймодателю в исправном состоянии с учетом нормального износа или по иным условиям настоящего Договора.

2.2.7. В случае исчезновения за время пользования жилым помещением предметов, указанных в описи или их порче Наниматель обязуется возместить их стоимость по рыночной стоимости с учетом нормального износа или по иным условиям настоящего Договора.

2.2.8. В случае порчи арендуемого помещения и санитарно-технического оборудования, возникновение аварийной ситуации по вине Нанимателя, последний обязуется возместить стоимость ремонта по рыночным ценам на момент возмещения убытков.

2.2.9. Наниматель обязуется ежемесячно оплачивать: электроэнергию, международные и междугородние телефонные переговоры, воду.

2.3. Посредник обязуется:

2.3.1. Проверить соответствие документов о собственности, предоставленные Наймодателем.

2.3.2. При обоюдном согласии Наймодателя и Нанимателя подписать данный договор.

3. Порядок расчетов.

3.1. За пользование жилым помещением устанавливается плата за наем в размере 23 000 (двадцать три тысячи рублей ноль копеек) в месяц.

3.2. При подписании настоящего Договора Нанимателем был выплачен платеж в размере 56 000 (пятьдесят шесть тысяч рублей в месяц) за 2 месяца, а также залог (страховой депозит) в размере 23 000 (двадцать три тысячи рублей ноль копеек). После окончания срока действия настоящего Договора и при отсутствии претензий по оплате и сохранности имущества и квартиры, вышеуказанная сумма подлежит возврату Нанимателю или идет в счет оплаты последнего месяца найма (по взаимному соглашению)

3.3. Вознаграждение Посредника за подбор помещения и оформление настоящего Договора составляет сумму в размере 12 500 (двенадцать тысяч пятьсот рублей) (Оплачивает Наниматель).

3.4. В течение срока действия данного Договора арендная плата может изменяться только по договоренности сторон.

4.Ответственность сторон.

4.1. Настоящий Договор расторжению в одностороннем порядке не подлежит за исключением случаев систематического нарушения условий Договора и своих обязательств одной из сторон, что является основанием для досрочного расторжения Договора.

4.2. О досрочном расторжении настоящего Договора каждая из сторон обязуется предупредить другую сторону не менее чем за 14 дней.

4.3. В случае нарушений срока и суммы платежа, предусмотренных настоящим Договором по вине Нанимателя, последний обязан освободить арендуемое помещение с соблюдением всех условий настоящего Договора, страховой депозит не возвращается.

4.4. В случае досрочного расторжения данного договора по инициативе Наймодателя, при условии соблюдений условий данного Договора Нанимателем, Наймодатель обязуется вернуть Нанимателю часть ранее внесенной арендной платы за фактически не прожитое время, страховой депозит и штраф в размере арендной платы за месяц проживания.

4.5. Посредник не несет ответственности по обязательствам сторон настоящего Договора после его подписания.

5.Разрешение споров.

5.1. Все спорные вопросы решаются сторонами путем переговоров, а при не достижении согласия – в суде, в соответствии с действующим законодательством.

6.Сведения об объекте недвижимости.

6.1. Сдаваемый в найм объект недвижимости является 3-х комнатной квартирой расположенной по адресу: г. Екатеринбург, ул. Баумана, 3

6.2. Площадь квартиры: общая 76 кв. м., жилая 74 кв. м.

7.Условия действия настоящего договора.

7.1. Настоящий Договор вступает в силу с момента его подписания всеми сторонами.

7.2. Порядок оплаты междугородних и международных телефонов согласовывается между Наймодателем и Нанимателем.

7.3. Условия настоящего Договора сохраняют свою силу на весь срок действия Договора.

7.4. Настоящий Договор может быть продлен по согласованию сторон или при участии Посредника за отдельную плату.

7.5. Настоящий договор составлен в 2 – х экземплярах. Все экземпляры идентичны и имеют одинаковую юридическую силу.

7.6. Все изменения и дополнения к настоящему Договору и к заключенным на его основании дополнительным соглашением считается действительными, если они оформлены в письменном виде и подписаны двумя сторонами.

7.7. Наниматель с документами Наймодателя ознакомлен и претензий к Посреднику не имеет.

7.8. Настоящий Договор без печати Посредника недействителен.

8. Дополнительные условия.

8.1. Вместе с нанимателем в квартире будут проживать:

Супруга – Быкова Анастасия Евгеньевна, 1971 г.р.

9.Адреса и подписи сторон.

9.1.Наймодатель _____________________________

паспорт: ___________№_______________________

выдан: ______________________________________

____________________________________________

прописан: ___________________________________

____________________________________________

Наниматель__________________________________

Паспорт: ___________№_______________________

выдан: ______________________________________

____________________________________________

прописан: ___________________________________

____________________________________________

9.2. Со всеми пунктами настоящего Договора ознакомлен, возражений не имею, один экземпляр Договора получила: Подберезных Анна Валерьевна — Наймодатель.

9.3. Со всеми пунктами настоящего Договора ознакомлен, возражений не имею, сдаваемое мне в аренду (поднайм) жилье и имущество, согласно описи осмотрел, претензий не имею, один экземпляр Договора получил Быков Андрей Геннадьевич — Наниматель.

Список используемой литературы

1. Азбука жилья. Жилищный кодекс от А до Я (Батяев А.А.);

2. Афонин А.В. Жилищное право. — М.: ИТК Дашков и К, 2009;

3. Жилищный кодекс Российской Федерации (ЖК РФ) от 29.12.2004 N 188-ФЗ (принят ГД ФС РФ 22.12.2004);

4. Комментарий к Жилищному кодексу Российской Федерации с образцами правовых документов / под ред. М.Ю. Тихомирова. — М.: Тихомиров М.Ю., 2009;

5. Новоселова М. Обзор жилищного законодательства // Жилищное право. — 2009. — № 2;

6. Свердлык Г.А. Жилищное правоотношение // Жилищное право. — 2008. № 2;

7. Федеральный закон «Об основах федеральной жилищной политики» от 24.12.1992 года;

Федеральное агентство по образованию

Государственное образовательное учреждение среднего профессионального образования

Улан-Удэнский инжинерно-педагогический колледж

Контрольная работа

Выполнил: студент группы ЗФ 5ГУ — 1

Филаткин Д. В.

Проверил: Биликтуева Т. О.

г. Улан-Удэ

2010г.

ОГЛАВЛЕНИЕ

Введение

1. Статус Правительства Республики Бурятия. Состав, порядок формирования

Заключение

Список использованной литературы

ВВЕДЕНИЕ

Правительство Республики Бурятия осуществляет свою деятельность на основе Конституции Российской Федерации, федеральных конституционных законов, федеральных законов, нормативных правовых актов Президента Российской Федерации и Правительства Российской Федерации, Конституции Республики Бурятия, законов Республики Бурятия и правовых актов Президента Республики Бурятия. Теперь рассмотрим более подробно структуру Правительства Республики Бурятия.

1. СТАТУС ПРАВИТЕЛЬСТВА РЕСПУБЛИКИ БУРЯТИЯ. СОСТАВ, ПОРЯДОК ФОРМИРОВАНИЯ

Правительство Республики Бурятия — высший исполнительный орган государственной власти Республики Бурятия. Правительство Республики Бурятия является постоянно действующим высшим исполнительным органом государственной власти Республики Бурятия. Правительство Республики Бурятия входит в единую систему органов исполнительной власти в Российской Федерации. Правительство Республики Бурятия является коллегиальным органом, возглавляющим единую систему исполнительной власти в Республике Бурятия. Правительство Республики Бурятия правомочно решать вопросы, отнесенные Конституцией Российской Федерации, федеральными конституционными законами, федеральными законами, Конституцией Республики Бурятия и законами Республики Бурятия к его ведению. Правительство Республики Бурятия обладает правами юридического лица, имеет гербовую печать с изображением Государственного герба Республики Бурятия.

Структура и состав Правительства Республики Бурятия.

Правительство Республики Бурятия возглавляет Президент Республики Бурятия, являющийся одновременно Председателем Правительства Республики Бурятия. Президент Республики Бурятия — Председатель Правительства Республики Бурятия формирует Правительство Республики Бурятия и руководит его деятельностью. Правительство Республики Бурятия формируется на срок полномочий Президента Республики Бурятия. В случае отсутствия Председателя Правительства Республики Бурятия его обязанности исполняет первый заместитель Председателя Правительства Республики Бурятия либо один из заместителей Председателя Правительства Республики Бурятия. Первый заместитель, заместители Председателя Правительства Республики Бурятия, министры Республики Бурятия по должности являются членами Правительства Республики Бурятия. Структура и состав Правительства Республики Бурятия определяются Конституцией Республики Бурятия, законами Республики Бурятия и настоящим Законом.

Срок полномочий Правительства Республики Бурятия.

Правительство Республики Бурятия действует в пределах срока полномочий Президента Республики Бурятия и слагает свои полномочия перед вступившим в должность Президентом Республики Бурятия. Правительство Республики Бурятия не позднее дня, следующего за днем вступления в должность Президента Республики Бурятия, проводит заседание Правительства Республики Бурятия, на котором заслушиваются доклады первого заместителя, заместителей Председателя Правительства Республики Бурятия о социально — экономическом положении в Республике Бурятия. На заседании Правительства Республики Бурятия принимается решение о сложении его полномочий перед вновь вступившим в должность Президентом Республики Бурятия. Решение о сложении полномочий Правительством Республики Бурятия оформляется актом Правительства Республики Бурятия и вручается вступившему в должность Президенту Республики Бурятия. Правительство Республики Бурятия продолжает действовать до сформирования нового состава Правительства Республики Бурятия.

Назначение на должность членов Правительства Республики Бурятия.

Первый заместитель, заместители Председателя Правительства Республики Бурятия, министр экономики Республики Бурятия и министр финансов Республики Бурятия назначаются на должность Президентом Республики Бурятия с согласия Народного Хурала Республики Бурятия. Другие члены Правительства Республики Бурятия назначаются на должность Президентом Республики Бурятия.

Организация и порядок деятельности.

Заседания Правительства Республики Бурятия. Заседания Правительства Республики Бурятия проводятся не реже одного раза в месяц и правомочны, если на них присутствует не менее двух третей от общего количества членов Правительства Республики Бурятия. Проводятся под руководством Председателя Правительства Республики Бурятия. При отсутствии Председателя Правительства Республики Бурятия заседание проводит первый заместитель Председателя Правительства Республики Бурятия. Правительство Республики Бурятия вправе пригласить руководителей территориальных органов федеральных органов исполнительной власти, глав муниципальных образований в Республике Бурятия, представителей общественных объединений, средств массовой информации на заседание Правительства Республики Бурятия. На заседаниях Правительства Республики Бурятия вправе присутствовать депутаты Народного Хурала Республики Бурятия либо по поручению Народного Хурала Республики Бурятия или Председателя Народного Хурала Республики Бурятия работники Аппарата Народного Хурала Республики Бурятия. Порядок проведения заседаний Правительства Республики Бурятия определяется Регламентом Правительства Республики Бурятия. Правительство Республики Бурятия вправе по отдельным вопросам проводить закрытые заседания Правительства Республики Бурятия.

Председатель Правительства Республики Бурятия:

а) возглавляет Правительство Республики Бурятия, осуществляет руководство и организует его работу;

б) представляет Правительство Республики Бурятия в отношениях с федеральными органами государственной власти, органами государственной власти субъектов Российской Федерации, органами местного самоуправления, организациями, общественными объединениями и гражданами;

в) взаимодействует с территориальными органами федеральных органов исполнительной власти в пределах компетенции Правительства Республики Бурятия и в соответствии с соглашениями с федеральными органами исполнительной власти;

г) обеспечивает разработку основных направлений деятельности Правительства Республики Бурятия;

д) распределяет обязанности между заместителями Председателя и членами Правительства Республики Бурятия;

е) подписывает постановления и распоряжения Правительства Республики Бурятия;

ж) в пределах компетенции Правительства Республики Бурятия подписывает договоры и соглашения;

з) осуществляет иные полномочия, установленные Конституцией Российской Федерации, федеральными конституционными законами, федеральными законами и иными нормативными правовыми актами Российской федерации, Конституцией Республики Бурятия, законами Республики Бурятия и иными нормативными правовыми актами Республики Бурятия.

Первый заместитель, заместители Председателя Правительства Республики Бурятия:

а) участвуют с правом решающего голоса в заседаниях Правительства Республики Бурятия и Президиума Правительства Республики Бурятия в выработке и реализации политики Правительства Республики Бурятия;

б) осуществляют руководство и координируют в соответствии с распределением обязанностей работу министерств и иных органов исполнительной власти Республики Бурятия, дают им поручения и контролируют их деятельность;

в) взаимодействуют с территориальными органами федеральных органов исполнительной власти в пределах компетенции Правительства Республики Бурятия в соответствии с распределением обязанностей и соглашениями с федеральными органами исполнительной власти;

г) участвуют в подготовке постановлений и распоряжений Правительства Республики Бурятия, обеспечивают их исполнение;

д) вносят в Правительство Республики Бурятия проекты постановлений и распоряжений Правительства Республики Бурятия;

е) предварительно рассматривают проекты постановлений и распоряжений, внесенные в Правительство Республики Бурятия;

ж) несут персональную ответственность за выполнение возложенных на них обязанностей, установленных законами Республики Бурятия и иными нормативными правовыми актами Президента Республики Бурятия, Правительства Республики Бурятия;

з) исполняют иные обязанности, установленные федеральными законами, нормативными правовыми актами Президента Российской Федерации и Правительства Российской Федерации, законами Республики Бурятия и актами Президентам Правительства Республики Бурятия.

Первый заместитель Председателя Правительства Республики Бурятия координирует работу заместителей Председателя Правительства Республики Бурятия.

Члены Правительства Республики Бурятия:

а) участвуют с правом решающего голоса в заседаниях Правительства Республики Бурятия;

б) принимают участие в выработке и реализации политики Правительства Республики Бурятия;

в) принимают участие в подготовке постановлений и распоряжений Правительства Республики Бурятия, обеспечивают их исполнение;

г) вносят в Правительство Республики Бурятия проекты постановлений и распоряжений Правительства Республики Бурятия;

д) обладают установленными нормативными правовыми актами Республики Бурятия обязанностями руководителей соответствующих органов исполнительной власти Республики Бурятия;

е) исполняют иные обязанности, установленные федеральными законами, нормативными правовыми актами Президента Российской Федерации и Правительства Российской Федерации, законами Республики Бурятия и актами Президента Республики Бурятия и Правительства Республики Бурятия.

Правительство Республики Бурятия рассматривает и принимает решения по вопросам, отнесенным к ведению министров и, руководителей иных органов исполнительной власти Республики Бурятия, с обязательным их участием.

При осуществлении своих обязанностей министры, руководители иных органов исполнительной власти Республики Бурятия подотчетны Правительству Республики Бурятия и Президенту Республики Бурятия.

Президиум Правительства Республики Бурятия. Президиум Правительства Республики Бурятия действует в качестве постоянного рабочего органа Правительства Республики Бурятия в составе Председателя Правительства Республики Бурятия, Первого заместителя, заместителей Председателя Правительства Республики Бурятия, Министра экономики Республики Бурятия, Министра финансов Республики Бурятия и руководителя Аппарата Правительства Республики Бурятия — министра Республики Бурятия.

По решению Председателя Правительства Республики Бурятия в состав Президиума Правительства Республики Бурятия могут входить другие члены Правительства Республики Бурятия.

Вопросы, рассматриваемые Президиумом Правительства Республики Бурятия, определяются в установленном порядке в соответствии с Регламентом Правительства Республики Бурятия.

Заседания Президиума Правительства Республики Бурятия проводятся по мере необходимости.

Порядок проведения заседания Президиума Правительства Республики Бурятия и принятия решений определяется Регламентом Правительства Республики Бурятия.

Статья 32. Постоянные и временные комиссии, другие рабочие органы Правительства Республики Бурятия

Для подготовки предложений Правительства Республики Бурятия по отдельным вопросам государственного управления, разработки проектов актов Правительства Республики Бурятия и рассмотрения разногласий по этим проектам, а также для выполнения отдельных поручений Правительства Республики Бурятия могут создаваться постоянные и временные комиссии, другие рабочие органы Правительства Республики Бурятия.

Акты Правительства Республики Бурятия.

1. Правительство Республики Бурятия на основании и во исполнение Конституции Российской Федерации, федеральных конституционных законов, федеральных законов, нормативных правовых актов Президента Российской Федерации и Правительства Российской Федерации, Конституции Республики Бурятия, законов Республики Бурятия и указов Президента Республики Бурятия принимает постановления и распоряжения.

2. Постановления и распоряжения Правительства Республики Бурятия, принятые в пределах его полномочий, обязательны к исполнению на всей территории Республики Бурятия.

3. Решения, имеющие нормативный характер или общее значение, принимаются в форме постановлений Правительства Республики Бурятия.

4. Постановления Правительства Республики Бурятия подписываются Президентом — Председателем Правительства Республики Бурятия или Первым заместителем Председателя Правительства Республики Бурятия.

5. Решения по оперативным и другим текущим вопросам издаются в форме распоряжений Правительства Республики Бурятия.

6. Распоряжения Правительства Республики Бурятия подписываются Президентом — Председателем Правительства Республики Бурятия или Первым заместителем Председателя Правительства Республики Бурятия.

7. Порядок подготовки проектов постановлений и распоряжений Правительства Республики Бурятия и их принятие определяется Регламентом Правительства Республики Бурятия.

8. Правительство Республики Бурятия организует контроль за исполнением принятых им решений непосредственно или через иные органы исполнительной власти Республики Бурятия.

9. Постановления и распоряжения Правительства Республики Бурятия могут быть отменены Правительством Республики Бурятия и обжалованы в судебном порядке.

10. Постановления Правительства Республики Бурятия подлежат официальному опубликованию в течение семи дней после их подписания.

Не подлежат опубликованию постановления и распоряжения Правительства Республики Бурятия, содержащие сведения, составляющие государственную тайну, или сведения конфиденциального характера.

11. Постановления и распоряжения Правительства Республики Бурятия доводятся до всеобщего сведения через средства массовой информации.

12. Нормативные правовые акты Правительства Республики Бурятия направляются в течение четырнадцати календарных дней в Народный Хурал Республики Бурятия.

13. Правительство Республики Бурятия вправе принимать обращения, заявления и иные акты, не имеющие правового характера.

Расходы на содержание Правительства Республики Бурятия.

Расходы на содержание Правительства Республики Бурятия и иных органов исполнительной власти Республики Бурятия определяются в республиканском бюджете на соответствующий финансовый год.

Аппарат Правительства Республики Бурятия.

Деятельность Правительства Республики Бурятия обеспечивает Аппарат Правительства Республики Бурятия, возглавляемый руководителем Аппарата Правительства — министром Республики Бурятия. Руководитель Аппарата Правительства Республики Бурятия — министр Республики Бурятия назначается на должность и освобождается от должности Президентом — Председателем Правительства Республики Бурятия.

Структура, штаты, размер денежного содержания и условия материально — бытового обеспечения работников Аппарата Правительства Республики Бурятия, а также расходы на содержание Аппарата Правительства Республики Бурятия определяются Председателем Правительства Республики Бурятия в пределах расходов республиканского бюджета на содержание органов государственного управления Республики Бурятия.

Права, обязанности и ответственность должностных лиц и работников Аппарата Правительства Республики Бурятия определяются в соответствии с законами Республики Бурятия, актами Президента Республики Бурятия и Правительства Республики Бурятия.

Руководители структурных подразделений Аппарата Правительства Республики Бурятия и их заместители назначаются на должность и освобождаются от должности Председателем Правительства Республики Бурятия.

Компетенция, порядок организации и деятельности Аппарата Правительства Республики Бурятия определяются Положением об Аппарате Правительства Республики Бурятия.

Положение об Аппарате Правительства Республики Бурятия утверждается Председателем Правительства Республики Бурятия.

Аппарат Правительства Республики Бурятия может являться составной частью Администрации Президента и Правительства Республики Бурятия.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Правительство Республики Бурятия, как высший орган исполнительной власти занимает важное место в осуществлении государственной власти в Республике Бурятия. Правительство Республики Бурятия, фактически являясь высшим органом исполнительной власти в республике, призвано обеспечивать слаженное функционирование всех структурных единиц системы исполнительной власти.

От исполнительной власти, учитывая мобильность ее действий, субординацию и подчиненность ее органов по вертикали, в решающей мере зависят темпы социально-экономического роста и развития республики.

Так же Правительство Республики Бурятия в частности и исполнительная власть в целом обеспечивают соблюдение режима законности в республике. Правительство Республики Бурятия выступает гарантом охраны прав и свобод граждан, обеспечивает социальную политику республики, ведь на Правительство Республики Бурятия возложено решение таких проблем, как планирование бюджета, вопросы, связанные со сбором налогов, выплата заработной платы, пособий и пенсий и многие другие жизненно важные для республики вопросы. От того, насколько эффективны действия правительства по решению этих проблем, зависит благополучие населения.

У Правительства Республики Бурятия очень широкая компетенция и от его профессионализма зависит то, как мы будем жить, от его действий зависит будущее республики, и соответственно наше будущее, как граждан Республики Бурятия.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1. Закон Республики Бурятия от 03.05.2005

2. Конституция Республики Бурятия 22 февраля 1994 г.

3. Конституция Российской Федерации 12 декабря 1993 г.

4. Государство, власть, управление и право. Под ред. Н.И. Глазуновой, М., 2000

План.

Вступ.

1. Поняття й ознаки правової держави.

1.2. Виникнення ідеї правової держави та її поняття

1.3. Ознаки правової держави

2. Поділ влад.

2.1. Система поділу влад в правовій державі

2.2. Виконавча влада

2.3. Законодавча влада

2.4. Судова влада

5. Верховенство закону.

5.1. Закони

5.2. Конституція

5.3. Органи по перевірці відповідності законів конституції та їх значення

6. Права і свободи людини у системі цінностей

7. Взаємні обов’язки і відповідальності особистості і держави. Соціальна і юридична захищеність особистості.

7.1. Взаємні обов’язки особистості і держави

7.2. Соціальний захист особистості

8. Становлення правової держави в Україні

Висновок

Література

Вступ

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації , а також політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “ демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити , що , проголосивши себе суверенною і незалежною , Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

В основу правової держави закладена рівність влади, громадянина, товариства і права, їхня правова рівність перед законом.

Вища влада в правовій державі — влада закону, якому рівною мірою підпорядковуються усі: від вищих посадових осіб держави, органів державної влади до рядових громадян. Людина як суб’єкт права вільна розпоряджатися своїми силами, спроможностями, майном.

Право, будучи формою і мірою свободи, покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість.

1. Поняття й ознаки правової держави.

Виникнення ідеї правової держави та її поняття.

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов’язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв’язки і взаємодії між правом і державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон обов’язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена їм, на думку древніх мислителів вважалася справедливою державністю. “Там, де відсутня влада закону, — писав Аристотель, — немає місця і якійсь формі державного ладу”. 1 Цицерон говорив про державу як про “справу народу”, як про правове спілкування і “загальний правопорядок”. Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальної держави, що щонайкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок внесли прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон і інші.

Гроций був першим видатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.

Спіноза одним із перших дав теоретичне обгрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілість життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданних.

Гоббс розробив ряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад, обгрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів.

Локк також говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.

Монтеск’є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. “Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни”. 2 Таким чином, політична свобода в Монтеск’є означає встановлення законності і безпеки.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн і інші значні мислителі.

Кант обгрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина. Верховенство народу через верховенство Конституції, що виражає його волю, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі, що виступає як “об’єднання множини людей, підпорядкованих правовим законам”. 3

Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політико-правової думки і практику державно-правового будівництва.

Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб’єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише те державу, де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.

Після жовтневої революції ідея правової держави була замінена вимогами революційної правосвідомості, а пізніше цілком виключена з дійсності.

Останнім часом у результаті реформ знову усі заговорили про правову державу. Це знайшло свій відбиток у ст. 1 Конституції, де говориться, що “Україна є демократична, правова держава… ”3

Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, — і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть держави правової — саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основною умовою блиску його. 4

У найбільш розвинутому буржуазно-демократичному виді концепція правової держави є соціальною цінністю всього людства, вдалим сполученням загальнолюдських і класових інтересів. У основі правової держави, по-перше, повинна лежати правова економіка, а не командно-казармена, приречена на деградацію через відсутність внутрішніх стимулів до праці. А, по-друге, основою правового ладу служить розвинуте цивільне суспільство. Цивільне суспільство — система економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних і інших відношень індивідів, вільно й добровільно об’єднаних в спілки, асоціації, корпорації для задоволення своїх духовних і матеріальних потреб і інтересів. Воно будується на принципі самоврядності, захищено традиціями, звичаями, моральними нормами і правом втручання держави. Держава — лише форма суспільства. У антиправовій (тоталітарній, моновладній) державі особистість, суспільство і народ протипоставлені державі як політичному апарату влади, відчужені від нього. Там немає громадян, є піддані. Цивільне суспільство припускає наявність численних незалежних спілок, інститутів і організацій, що служать бар’єром проти монополізму і зазіхань державних органів. Поняття цивільного суспільства має на увазі не тільки «цівільність», відомий ступінь політичної свободи, але і «буржуазність», тобто економічну незалежність людини, можливість одержати прибуток не з рук держави.

Розгортання всього комплексу інститутів держави в демократичному суспільстві усуває домінування політичної влади, усуває або різко обмежує прояви її негативних сторін. Серед великого комплексу інститутів, характерних для розвинутої держави в умовах демократії, необхідно зазначити, зокрема, на такі: мандат народу на здійснення влади, насамперед шляхом формування представницьких органів, що виконують законодавчі і контрольні функції; наявність муніципального самоврядування; підпорядкованість усіх підрозділів влади закону; незалежне і сильне правосуддя; наявність державної влади в окремих блоках, включаючи виконавчу владу. 5

В основі правової економіки лежить принцип «від кожного по спроможностях — кожному по праці. Це соціально-правовий масштаб міри регулювання праці і споживання. Щоб відновити правові принципи в економіці, варто відродити ряд свобод: 1) відчинити простір усім видам власності; 2) замінити адміністративні накази договорами, заснованими на рівності сторін, 3) зробити чільний принцип «дозволене усе, що не заборонено», 4) забезпечити еквівалентний характер обміну, 5) затвердити рівноправність і сумлінність у виборі партнера, 6) не обмежувати ініціативу і підприємливість. Правова економіка і цивільне суспільство — перехід від розподільного суспільства до ринкового — це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави. 6

Правова держава — це держава, що обслуговує потреби цивільного суспільства і правової економіки, призначення якого — забезпечити свободу і добробут. Вона подконтрольна цивільному суспільству і будується на еквівалентності обмінюванних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава — це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади.

Сучасна правова держава — це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників)7 . Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте цивільне суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об’єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів.

1.2 Ознаки правової держави.

1. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства

2. Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

3. Взаємна відповідальність особистості і держави.

4. Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.

5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об’єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.

6. Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести такі:

подолання правового нігілізму в масовій свідомості;

виробітка високої політико-правової грамотності;

поява діючої спроможності протистояти сваволі;

розмежування партійних і державних функцій;

встановлення парламентської системи керування державою;

торжество політико-правового плюралізму;

виробітка нового правового мислення і правових традицій, у тому числі:

а) подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусової нормотворчості;

б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого законодавства;

в) подолання декоративності юридичних норм; г)

вихід юридичної науки із самоізоляції і використання загальнолюдського досвіду. Суверенна правова влада повинна бути протипоставлена будь-яким проявам одержавлення. Відторгнення правової державності можливо по двох каналах: державно-владному і законодавчому. До політичних важелів можуть рватися різноманітні переродженські антиправові структури, свого роду політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократична олігархія — реакційно-реставраторські сили, а також войовнича охлократія, антигуманна технократія — демагогічно популістські сили)8 .

Правова держава — шлях до відродження природно-історичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його відношенні з державою, загальнолюдських початків у праві, самоцінності людини. Поняття «правова держава» — це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи, лібералізм і інші. Суть ідеї правової держави — у пануванні права в суспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади. За допомогою поділу влади держава організується і функціонує правовим способом, ця міра, масштаб демократизації політичного життя. Правова держава відчиняє юридично рівний доступ до участі в політичному житті всім напрямкам і рухам. У чому ж полягає відмінність правової держави від держави як такої? Держава як така характеризується її всевладдям, непов’язанністю правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державних органів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом, виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установлених суспільством, підпорядковується товариству, відповідальна перед громадянами, забезпечує соціальну і правову захищеність громадян. Водночас правова держава як і всяка держава має загальні риси, що зводяться до таких:

1. Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Вона являє собою політичну організацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічному базисі суспільства .

3. Має у своєму розпорядженні спеціальний державний механізм.

4. Має визначену адміністративно-територіальну організацію на своїй території.

5. Існує завдяки податкам і іншим зборам.

6. Має державний суверенітет. 9

Особливості механізму правової держави полягають у натсупному. Усі його структурні частини й елементи функціонують на основі принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїм цільовим призначенням. Наділені владними повноваженнями, структурні частини й елементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності реалізують волю суспільства. Структурні частини й елементи правової держави усю свою діяльність строго поєднують із чинним законодавством. Посадові особи несуть персональну відповідальність за зазіхання на права і свободи громадян, гарантовані конституцією й іншими нормативно-правовими актами. Права і свободи громадян забезпечуються органами правової держави. Механізм правової держави є засобом її існування. Функції правової держави реалізуються за допомогою її механізму. 10

У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від бюрократизму й адміністративно-командних методів керування. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого він знаходиться. Правова держава є концентроване вираження цивільного суспільства. У силу цього його етапи розвитку в цілому і загальному збігаються з етапами розвитку цивільного суспільства. Водночас, оскільки всяка держава має відому самостійність по відношенню до суспільства, то етапам розвитку правової держави властиві визначені особливості, що відбивають його політичний характер. Перший етап розвитку правового цивільного суспільства — це становлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації, соціальної захищеності громадян; другий етап — утвердження ринкової економіки різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної захищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масової інформації.

Крім цього іноді виділяють також і інші ознаки правової держави:

Зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів;

 наявність розвинутого цивільного товариства;

Створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланці або інституті;

Встановлення в законі в законі і проведення на ділі суверенності державної влади;

Формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах;

 Відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права;

Правова захищеність усіх суб’єктів соціального спілкування від довільних рішення будь-кого;

Звеличення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності;

Відповідність законів праву і правовій організації системи державної влади;

10. Єдність прав і обов’язків громадян.

2. Поділ влад.

2.1 Система поділу влад в правовій державі.

Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це обумовлено не тільки пануванням права, обмеженістю державної влади правом, але і тим, як організована державна влада, у яких формах і якими органах вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади.

Поділ влад- це політико-правова доктрина і конституційний принцип, що лежить в основі організації влади демократичної правової держави. 11

Ідея поділу влади, висунута ще античними мислителями (Арістотель), була розвинута в епоху буржуазних революцій (зокрема, французьким правителем Монтеск’є) у противагу абсолютизму і феодальній сваволі. Зачатки доктрини поділу влади вбачаються вже в працях видатних мислителів Древньої Еллади і Древнього Рима. Серед них можна виділити Арістотеля (384-322 р.м. до н.е), Энікура (від 341- 270 р.м. до. н.э), Полібія ( 201- 120 р.м. до н.э). Проте авторство належить, безперечно, двом мислителям, що стали деякою мірою провісниками революційних змін у своїх країнах: англійцю Джонові Локку (1632-1704) і французу Шарлю Монтеск’є (1689-1755).

Ш. Монтеск’є зробив цю концепцію цілком завершеною і такою, що мала стрункий вид. І, що не менше важливо, у його інтерпретації концепція поділу влади одержала свій відбиток і закріплення в конституційних актах, багато з яких зберігають свою дію і по сьогоднішній день.

Серед цих актів особливу увагу приваблюють два: Декларації незалежності Східноамериканських Сполучених Штатів від 4 липня 1776 р. і французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року. Декларація 1789 року є складовою частиною теперішньої Конституції і чинного права Франції. Особливий інтерес для з’ясовування того, як законодавчо проголошувався і закріплювався принцип поділу влади, подає стаття 15 Декларації. «Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене здійснення прав і не закріплений поділ влади, — говорить ця стаття, — не має конституцій. Під словом «конституція» вони розуміли демократичний конституційний устрій, заснований на визнанні і реалізації основних прав і свобод людини і поділом влади. Звертає на себе увагу, що Декларація в рамках однієї статті об’єднує, здавалося б, два різних принципи: гарантію прав і свобод і поділу влади. На перший погляд, може показатися, що подібне поєднання випадкове або є результат редакційної похибки12 . У дійсності це не так.

Проблема здійснення прав і свобод і принцип поділу влади тісно взаємопов’язані. У визначеному розумінні можна навіть говорити про їхню органічну єдність. Увердження інституту прав і свобод, їхні гарантованість — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади. Але настільки ж необхідний і аналогічний внутрішній механізм. Він би перешкоджав надмірній концентрації влади чреватої її повним зосередженням у руках однієї особи або обмеженої вузької групи осіб, яка б правила за своїм розсудом, не рахуючись ні з правовими розпорядженнями, ні з правами і свободами людини. Відповіддю на цю потребу в механізмі, який би перешкоджав узурпації влади, стали концепція і конституційний принцип поділу влади. Пошук найкращих форм організації влади, дослідження механізму її здійснення пронизують всю історію політичної думки. Арістотель, звичайно, ще дуже далекий від принципу поділу влади в тому виді, як ми його знаємо сьогодні. Проблема співвідношення свободи і влади привертає увагу відомих мислителів у всі наступні сторіччя.

«Абсолютна деспотична влада або керування без установлених постійних законів не можуть ні в якій мірі відповідати цілям суспільства й уряду»,- констатує Дж. Локк . Звідси і випливає головний висновок, що склав серцевину концепції поділу влади: влада по прийняттю законів і влада по їхньому виконанню повинні бути розділені.

Автор концепції не виступав проти влади взагалі. Він вважав її необхідною умовою зберігання суспільства і порядку і був прихильником монархії. Але ця остання повинна була обмежитися лише здійсненням виконавчої влади. В умовах обмеженої монархії на перше місце висувається законодавча влада саме вона, по Локку, і утворить «першу гілку влади». 13

Найбільше повно і послідовно концепція поділу влади викладена в працях Ш. Монтеск’є й особливо в його двадцятилітній праці «ПРО дух законів», що принесла найбільшу славу автору. Аналізуючи різноманітні засоби правління і принципи, на яких воно засновано, Монтеск’є підходить до проблеми політичної свободи і її трактуванню. А відштовхуючись від неї вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею.

«Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різноманітні влади могли взаємно стримувати один одного. Можливий такий державний устрій, при якому нікого не будуть спонукати робити те, до чого його не забов’язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє».

Ідея, що формулюється Монтеск’є, цікава в багатьох відношеннях. Насамперед визначенням взаємозв’язку, встановлюваного між правомірним правлінням і поділом влади. Цей поділ вступає як їхнє взаємне стримування. Така взаємне стримування-гарантія від зловживання. Перешкода зловживанню владою є гарантія забезпечення свободи. Нарешті, сама свобода має місце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставить за обов’язок закон. Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють учинити те, що йому заборонено законом. Таким чином, поділ влади не самоціль а, засіб здійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення свободи. 14

Які ж ті влади, що повинні бути взаємно збалансовані?

«У кожній державі», пише Ш. Монтеск’є, «є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного». Приведене формулювання дещо відрізняється від того, що має ходіння в наші дні. Втім, і сам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця, для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Друга відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку. В силу третьої влади караються злочинці і вирішуються сутички між приватними особами. Цю владу можна інакше іменувати — судовою. На перший погляд, може показатися дещо дивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Але пояснюється це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не по значимості), у відмінності від першої, самі закони не приймають, а забезпечують їхнє здійснення. В одному випадку за допомогою урядової діяльності, у другому- за допомогою судової діяльності. 15

У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й інша забезпечують виконання закону. Але змішувати їх не припустимо. Вказівки на те, що з’єднання різноманітної влади в руках однієї особи або органа неминуче веде до удушення політичної свободи, складає серцевину самої доктрини поділу влади. Якщо, проте, з’єднання двох перших влад — це ще лише потенційна погроза тиранії, то з’єднання їх із судової неминуче веде до згубних наслідків.

«Не буде свободи… , якщо судова влада не відділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадян виявляться у владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем».

Нарешті, що відбудеться, якщо сполучені всі три влади?

Відповідь достатньо лаконічна і проста. У цьому випадку неминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повної загибелі свободи.

Доктрина, створена Ш. Монтеск’є, не обмежується відокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з’єднання в руках однієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієї доктрини-міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньої взаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих також неминучі руйнація держави і загибель свободи. Запобігти подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади. 16

У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одним із головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті, вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головним конституційним принципом практично всіх держав світу.

Але не треба, мабуть, і надмірно ідеалізувати ситуацію. Далеко не відразу навіть записані в основному законі держави принципи реалізуються на практиці. Історія тієї ж Франції, де народилася і восторжествувала ця теорія, переконливо показує на скільки важкий був пройдений шлях. За два сторіччя, що пройшли після Великої французької революції, у країні замінилися дві імперії, дві цензових монархії, п’ять республік, не рахуючи всякого роду «перехідних» і «тимчасових» режимів.

Звичайно, за ці роки змінювалися і концептуальне трактування, і відношення до самого принципу, і конкретний розподіл обсягу влади між її гілками.

У сучасної правовій науці принцип поділу влади прийнято відносити до основ демократичного конституційного ладу. Це означає, що він має основне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму. Конституційні положення, що відносяться до вищих державних органів і визначального порядку їхнього формування, повноважень і сферу ведення, взаємовідносини між ними, повинні відповідати головному конституційному принципу. 17 За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовим засобом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; установлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влади діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливість присвоєння тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип поділу влади стає життєздатним, якщо він ще й обставляється системою «притримань і противаг» влади. Подібна система «притримань і противаг» усуває всякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне функціонування органів держави. 18 Класичним зразком у цьому відношенні є США. Відповідно до теорії поділу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади на органи іншої. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, прийняті Конгресом. У свою чергу воно може бути переборено, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної із палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням твердження членів уряду, призначуваних президентом. Він також ратифікує договори й інші міжнародні угоди, що укладаються президентом. У випадку вчинення президентом злочинів, Сенат звертається в суд для рішення питання про винесення йому «імпічменту», тобто про звільнення з посади. «Відкриває» ж справу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату послабляється тим, що її головою є віце-президент. Але останній може брати участь у голосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну. Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США. 19

Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державної влади на «три влади» федеративний устрій є також засобом децентралізації і «поділу» влади, що попереджує її концентрацію.

Конституцiя України закрiпила здiйснення державної влади на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу i судову (ст. 6).

2.2. Виконавча влада.

На відміну від законодавчої влади, виконавча влада, по своїй суті, вторинна. Задачі виконавчої влади залишаються незмінними по своїй природі і складаються у виконанні доручень, даних їй носіями влади, і в розв’язанні згідно з цим приватних питань.

Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних органів грунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси і назва влади — виконавча.

Істотна ознака виконавчої влади — її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безупинно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органів влади. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме в чиновниках, армії, адміністрації. Серед цієї сили особлива роль належить збройним формуванням — армії, органам безпеки, міліції.

Зазначені ознаки, і особливо предметний характер виконавчої влади, складають об’єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі механізми утримок і противаг і ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади, так і з боку судової влади.

Виконавча влада — це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний і організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади.

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави — президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен по загальному правилу користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.

Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних і інших функцій в області сфери державного керування. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.

Найбільше значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім власне регламентарної влади уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес.

За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і по загальному правилу до його заміни новим. Проте потерпілу поразку уряд (із метою зрівноважування влади) може, не виходячи у відставку, удатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів.

В усіх країнах передбачається можливість притягнення глави уряду або його члена до судової відповідальності за вчинення злочинних діянь. При цьому обвинувачення подається парламентом або нижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції або конституційного суду, або верхньої палати парламенту.

Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначуваних центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно керівництво місцевими справами поручається призначуваному представнику центральної влади — губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарата державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади.

Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить у собі як виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходяться в їхньому веденні. Ці служби утворять комунальну, або муніципальну, адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету.

2.3 Законодавча влада.

Законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов’язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву — конституції.

Законодавча влада — це делегована законодавча влада. Назва даної гілки “законодавча” не означає, що крім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніяої іншої. Не менше істотною функцією є фінансова — щорічне затвердження бюджету. Є і розпорядницькі функції — формування визначених органів виконавчої і судової влади. Законодавча влада вправі давати політичну оцінку тим або іншим діям виконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності.

2.4. Судова влада.

Судова влада грає особливу роль, як у механізмі державної влади, так і в системі утримок і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він — арбітр у суперечках про право. У правовій державі тільки судова влада може відправляти правосуддя.

Судова влада — специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхом свідомого, колегіального розгляди і вирішення в судових засіданнях суперечок про право. Роль судової влади в механізмі поділу влад виражається в стримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності і права і насамперед шляхом здійснення конституційного нагляду і суднового контролю за цими гілками влади.

3. Верховенство закону.

3.1. Закони.

Закон — це прийнятий в особливому порядку первинний правововый акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.

Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.

По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи держави. “Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм. ”20

По своїх юридичних властивостях закон являє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається в тому, що:

а) всі інші правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити їм;

б) як вище вираження державної влади закони не підлягають контролю або завердженню з боку якогось іншого органа держави крім законодавчих зборів;

в) закони можуть бути скасовані або змінені тільки законами або ж актами, що мають законодавче значення.

І матеріальні, і спеціальні правові ознаки закону тісно пов’язані. Це свідчить про те, що закон, і насамперед Конституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів усієї держави.

Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Все це і визначає верховенство закону — найважливішої вимоги законності.

Головна і визначальна роль закону в державі — це не автоматично чинний факт, що існує самий по собі. Оскільки верховенство закону є вираженням законності, від стана якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури і розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів, ступінь досконалості і культури законодавства , ефективність і культура роботи правоохоронних органів.

Верховенство закону — саме вимога законності й один з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:

а) істотність законодавства — законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;

б) повнота законодавства — у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

в) недоторканість законодавства — суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;

г) досконалість законодавства по його утриманню — його усталеність, систематичне відновлення й ін.;

д) культура законодавства (юридична досконалість) — його кодифікованість, широка застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.

3.2 Конституція

Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.

По змісту Конституція — основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відбилися соціально-політичні, історичні й інші особливості країни.

Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносин державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.

3.3 Органи по перевірці відповідності законів Конституції і їхнє значення

Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю насамперед у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з’являтися закони, іменовані конституціями. Як і інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають конституції і грають вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.

Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинний застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. У інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.

Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру тог, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відбивали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини — на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії — на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.

4. Права і свободи людини у системі цінностей

Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта у відношенні підзаконних актів, скільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того вона зобов’язана послідовно і точно забезпечити реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв’язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов’язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 році складається з 30 статей. У ній проголошується, що «усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства». Далі в ній указується на неприпустимість жорстокі, що принижують людську гідність, відношення і покарання. У статті 6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб’єктності, тобто надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов’язки, передбачені законодавством.

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т.д. ). Політичний і ідеологічний плюралізм — відмітна ознака правової держави. Без такого плюралізму воно просто немислимо. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. 21

Політичний і ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї або іншої політичної організації, і ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава не повинна нав’язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї або іншої політичної організації.

Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається насамперед прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенцію про права дитини. 22 Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини — це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.

5. Взаємні обов’язки і відповідальності особистості і держави. Соціальна і юридична захищеність особистості

5.1. Взаємні обов’язки особистості і держави

Взаємні права й обов’язки держави й особистості складають одну з ознак правової держави. Держава й особистість взаємопов’язані і взаємозалежні: держава не може існувати без особистості, а особистість — без держави. Правова держава забезпечує особистості захист її прав і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість брати участь у громадському житті країни. Особистість забезпечує державі її існування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість є основою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці в системі цінностей держави. При цьому варто пам’ятати, що свобода в правовій державі це не свобода робити те, що хочеться, а свобода робити те, що може і повинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі — це усвідомлена необхідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку ж ступінь свободи й іншим людей. В сутності в правовій державі основною ідеєю існування людини повинен стати “розумний егоїзм” — я роблю те, що я хочу робити але при цьому мої справи не повинні шкодити іншим людям. Свобода в правовій державі є обмеженою тільки для того, щоб усі люди змогли нею скористатися. У правовій державі повинний обов’язково дотримуватися принцип формальної рівності — усі рівні перед законом. Дотримання цього принципу веде до обмеження свободи одних для того, щоб нею змогли скористатися інші. “…Де немає принципу формальної рівності, там немає і права як такого. ”23 А де немає права, там не може існувати і правова держава.

Правове положення і взаємовідносини всіх суб’єктів суспільного, політичного і державного життя повинні бути чітко визначені правовими законами, захищені і гарантовані всією конструкцією правової державності. Якщо не визначене правове положення хоча б одного суб’єкта не визначене або визначено не чітко, те це створює поле для зловживань, ігнорування правових основ, а якщо правові основи ігноруються в одній ланці, вони негайно порушуються й в інших ланках.

5.2. Соціальний захист особистості.

Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості свобод особи, юридичним характером її взаємозв’язків із суспільством і державою. Основним гарантом свобод особи є держава, але тому що держава поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чиновницькому апараті. Відповідно, фактично свободи особи захищає бюрократичний чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшу свободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів чиновників і для більш ефективного захисту прав людини необхідно залучати суди, що повинні складатися з представників самого народу. Тоді буде виключатися сама можливість домовитися між різними гілками бюрократичного апарата. Тільки суд, заснований на представництві в ньому народних виборних, може захистити громадян від чиновницької сваволі і зберегти їхні права і свободи.

Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, і перше місце в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Саме держава повинна забезпечувати особистості пенсійний утримання по старості або по інвалідності, право на працю і на відпочинок, на безкоштовне медичне обслуговування й освіту. При цьому не заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати і комерційні або інші структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїм службовцям можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію по інвалідності.

6. Становлення правової держави в Україні.

Наша держава, Україна , теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави . В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства .

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність . Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє , а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому .

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом , показує , що не існує якогось єдиного , усталеного , класичного зразка правової держави . Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але , незважаючи на цю обставину , аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим , що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію , з якою доцільно зіставляти реалії державного буття , визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим , причини розбіжностей та шляхи їх усунення . До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду .

Таким чином , об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності . Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах ( притаманна кожному соціуму ментальність , рівень правосвідомості , історичні традиції тощо ) .

Поряд із національно-історичними особливостями , змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність , визначена І.С. Нарським : “ сукупні результати діяльності людей не збігаються , і при тому суттєво , по-перше , з їх сподіваннями і , по-друге, з деякими “вищими цілями “ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії “. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям , ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію , головна теза якої полягає в тому , що “ в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували , а до результатів несподіваних і небажаних “.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження , проявившись у кричущій невідповідності цілей , проголошених Будівничими нового суспільства , і засобів , обраних ними для досягнення цих цілей Ю Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “ світлого майбутнього “.

Щоб уникнути повторення пройденого , слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:

-визначення мети , ідеалу суспільного і державно-правового розвитку , його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

-узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експерементувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того , що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія , або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії , або до насильницького її впровадження “ згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності “ як суспільства , так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те , що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно , щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою , розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Висновок

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити що права людини — це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати «людський вимір» до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром її соціально культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Таким чином, спираючись на міжнародне гуманітарне право, можна відзначити, що:

Права людини — вища цінність, їх повага і дотримання — обов’язок держави.

Забезпечення прав і свобод несумісне з дискримінацією по будь-якому принципу.

Здійснення прав і свободи людини не повинно порушувати права і свободи інших осіб.

Основні права і свободи повинні бути єдині на всій території держави.

Особисті, економічні, політичні, соціальні, культурні права рівноцінні, у єдиній системі цих прав немає ієрархії.

Колективні права невід’ємні від прав індивіда, вони не повинні суперечити індивідуальним правам, обмежувати правовий статус особистості

Права людини можуть бути обмежені законом тільки в тому випадку, якщо є пряма погроза державної і суспільної небезпеки, здоров’ю і моральності населення, права і закони інших осіб.

Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави , для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов’язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особи і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави , стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії , найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

Література

Конституція України.

Гуменюк А.Р. О едином правовом пространстве как условии формирования правового государства. — М., 1994

Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве.: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997.

Хропонюк В. Н. Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений . – М. 1995.

Спиридонов Л.И. Теория государства и права. — С-Пб., 1995

Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. М., 1996

Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрайт, 1997

А. Б. Венегеров. Теория государства и права: Часть 1. Теория государства. – М.: Юристъ, 1995.

Макаров О.В. Соотношение права и государства. –С-Пб., 1995.

Общая теория государства и права: Учебник./ Под ред. В. В. Лазерева. – М.: Юристъ, 1996

Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство : Введение в теорию. — М., 1993.

В.Н. Лазарев. Общая теория права и государства. М. 1994.

Конституционное право зарубежных стран. Учебник.М.1995.

Дробязко С.Г. Роль законодательства в создании материально-технической базы коммунизма. Минск, 1971.

Туманов В.А. Права человека и исполнительная власть. // Советское государство и право. 1990. № 2.

18. Нерсесянц В.С. Правовой характер взаимоотношений личности, общества и государства // Социалистическое правовое государство: проблемы и суждения. М., 1989.

1 Аристотель. Политика. М., 1911. — С. 155.

2 Монтескье Ш. Избранные сочинения. М., 1955. — С. 289.

3 Кант И. Сочинения. Т. 4. Ч.2. — С. 233.

3 Конституція України. — Ст. 1.

4 Т. А. Гуменюк — О едином правовом пространстве как условии формирования правового государства. М.1994.С.32

5 Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997.С.45

6 Хропанюк В. Н. Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений . М. 1995.С.78

7 Спиридонов Л.И. Теория государства и права. СПб., 1995.С.89

8 Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. М., 1996.С.96

9 Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрайт, 1997.С.126

10 А. Б. Венегеров. Теория государства и права: Часть 1. Теория государства. – М.: Юристъ, 1995.С.123

11 Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. — М., 1996.С.150

12 Макаров О.В. Соотношение права и государства 1995.СПб.С.145

13 Там же. С.356

14 Общая теория государства и права: Учебник./ Под ред. В. В. Лазерева. – М.: Юристъ, 1996.С.187

15 Фаткуллин Ф. Н. Основные учения о праве и государстве.: Учебное пособие. – Казань: Изд. КФЭИ, 1997.

16 Хропонюк В. Н. Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений . – М. 1995.С.153

17 Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство : Введение в теорию. — М., 1993. С.135

18 .В.Н. Лазарев. Общая теория права и государства. М. 1994 г.С.247

19 Конституционное право зарубежных стран. Учебник.М.1995.С.203

20 Дробязко С.Г. Роль законодательства в создании материально-технической базы коммунизма. Минск, 1971. — С. 70.

21 Туманов В.А. Права человека и исполнительная власть. // Советское государство и право. 1990. № 2.

22 Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. — М., 1996.

23 Нерсесянц В.С. Правовой характер взаимоотношений личности, общества и государства // Социалистическое правовое государство: проблемы и суждения. М., 1989.

49