Автор: admin

Содержание

Введение

Глава 1 Общие положения права собственности

1.1 Собственность и право собственности

1.2 Объекты и субъекты права собственности

1.3 Содержание права собственности

Глава 2 Основания возникновения и прекращения права собственности

2.1 Возникновение права собственности

2.2 Прекращение права собственности

Заключение

Список использованных источников

Введение

Право на земле – святыня, которая

должна быть нерушима, но

нерушима святыня только на земле

и в мыслях. На земле же право может

быть затронуто, нарушено.

Задача нашей науки – познать,

что действительно есть право.

Г.В.Ф. Гегель

Отношения собственности представляют собой достаточно обширную и сложную систему, являются основополагающим вопросом любого общества. Время, прошедшее с момента принятия первой части Гражданского кодекса Российской Федерации (далее ГК РФ), в которой содержится раздел, посвященный праву собственности, позволяет выявить ряд важных проблем, возникших в практике применения норм о праве собственности.

Проблемы права собственности являются наиболее актуальными среди прочих правовых категорий российского гражданского права.

Практически сразу после того, как была принята последняя часть Гражданского кодекса1, в апреле 2007 г. проблему совершенствования ГК во всей её полноте поставил уже Д.А. Медведев. Он обратил внимание на ряд обнаружившихся со временем крупных недостатков первых частей Кодекса2. К вопросу о необходимости совершенствовать ГК в последующем Д.А. Медведев обращался неоднократно – и в специальных работах, и в публичных выступлениях, в интервью и т.п3. Суммировать эти высказывания Президента страны можно его словами: «…сегодня надо всерьёз задуматься о перспективах Гражданского кодекса, о путях его планомерного совершенствования. Прежде всего это относится к части первой Кодекса, разрабатывавшейся на заре экономического и демократического развития новой России»4.

При этом Д.А. Медведев видит «главную цель такого совершенствования» в том, чтобы на основе огромного опыта судебного толкования т применения Кодекса пополнить его часть первую нормами, полнее отражающими состояние отношений собственности в нашей стране, более точно регламентирующими статус юридических лиц разных видов»5.

Институт права собственности оказывает непосредственное влияние на формирование новой российской государственности конца XX – начала XXI века. Именно этот институт составляет материальную основу государственной власти вообще и в Российской Федерации в частности, придаёт ей правовую, политическую и социальную стабильность, устойчивость и автономию, служит фундаментом формирования рыночных отношений и является приоритетным направлением реализации экономической и социальной функции государства.

До сих пор отсутствует единообразное толкование этого понятия. В основном отношения собственности трактуются как общественная форма, внутри и посредством которой происходит процесс присвоения субъектом имущественных благ. На уровне законодательства субъективное право собственности рассматривается как совокупность правомочий владения, пользования и распоряжения своим имуществом. В литературе встречается подход, в соответствии с которым собственность приравнивается к объектам гражданских прав, к комплексу имущественных благ.

Кроме того, в научной литературе уже однозначно отмечается, что признание объектом права собственности только вещи является слишком узким. В результате чего пользуются фикцией вещи, конструируя бестелесные вещи и создавая на этой почве «право на право», что на практике вызывает ряд коллизий и споров.

Так, целью данной работы является изучение права собственности на основе положений действующего законодательства и выявление существующих проблем. Исследование не охватывает изучение вопросов защиты права собственности.

Можно выделить ряд задач, которые лежат в основе дипломной работы и способствуют раскрытию цели настоящего исследования.

1) Рассмотрение общих положений права собственности, что предполагает необходимость раскрыть следующие вопросы:

а) понятие и соотношение собственности и права собственности в историческом развитии;

б) определить объекты права собственности, их виды, проведя параллель с римской теорией телесных и бестелесных вещей;

в) определить субъектов права собственности, а также на их основе выделить существующие формы собственности;

г) определить содержание права собственности, а именно раскрыть сущность традиционной «триады» правомочий (владение, пользование, распоряжение); кроме того, в данной связи следует однозначно решить вопрос о возможности расширения круга правомочий собственника.

2) Рассмотреть положения приобретения и прекращения права собственности, (используя материалы судебной практики), что также предполагает выяснения следующих вопросов:

а) проанализировать основания и способы возникновения права собственности, предложенные гражданским законодательством; определить насколько полно ГК РФ регулирует право собственности на объект незавершенного строительства;

б) проанализировать способы добровольного и принудительного прекращения права собственности.

Структура данной работы состоит из введения, двух глав, разделённых на параграфы, заключения и списка использованных источников.

Исследованию института права собственности (как центрального института гражданского права) и связанных с ним проблем посвящены многочисленные работы отечественных авторов дореволюционного, советского и современного российского периода (С.С. Алексеева, М.И. Брагинского, В.В. Безбаха, С.А. Боголюбова, А.В. Венедиктова, В.В. Витрянского, С.Е. Десницкого, В.М. Иванова, И.А. Исаева, В.А. Кикотя, М.И. Кулагина, В.П. Мозолина, Л.А. Морозовой, В.С. Нерсесянца, И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского, Л.И. Петражицкого, И.А. Покровского, В.К. Пучинского, О.Н. Садикова, К.И. Скловского, Е.В. Спекторского, Е.А. Суханова, Ю.К. Толстого, В.М. Хвостова, С.А. Хохлова, Г.Ф. Шершеневича, В.А. Язева и др. В их работах отражены исторические, теоретические и цивилистические аспекты института права собственности и его роль в жизни государства и общества.

Учёные исследовали соотношение института права собственности с другими гражданско-правовыми институтами, а также областями знания (экономикой, историей, политологией, философией, религией), прямо или косвенно касающимися вопросов права собственности. Теоретические и практические основы права собственности, которыми занимались специалисты советского периода, существенно отличались от дореволюционных (1917г.) концепций, а также от теории и практики осуществления права собственности, формировавшихся на рубеже XX – XXI в.в. в условиях реформирования государственной, экономической и правовой систем Российской Федерации (и гражданского законодательства, в частности).

Следует отметить, что каждый новый государственный строй накладывал определённый отпечаток на развитие и толкование норм права собственности и их практическое применение. В течение длительного времени в СССР можно было наблюдать определённый застой в частно-правовых исследованиях института права собственности. Это происходило по причине доминирующей в советском государстве идеологии, формально отрицавшей право частной собственности. В настоящее время в гражданском праве Российской Федерации прослеживается тенденция возврата к некогда забытым дореволюционным концепциям теории права собственности.

Данная работа посвящена изучению права собственности и направлена на его понимание и осмысление. Нельзя не согласиться с утверждением, что собственность (право собственности) есть великое свершение человечества и одновременно остро проявившаяся в последние годы трагедия нашего человеческого бытия.

Глава 1 Общие положения права собственности

1.1 Собственность и право собственности

Собственность в современном мире, её правовые формы – картина многоликая, пёстрая.

В ряде стран (особенно в Африке) сохранились даже остатки родоплеменных и колониальных порядков, в других регионах (преимущественно в странах Дальнего Востока) всё ещё действуют традиционные феодальные отношения собственности, основанные на философских и религиозных догмах, диктате политической власти, порой даже слегка осовремененного, но всё же авторитарного теократического типа.

И всё же главное в пёстрой картине собственности, её правовых форм в нынешнее время – это те направления развития в области собственности, которые характерны для продвинутых стран, следующих прогрессивным курсом – курсом демократических цивилизаций с частнособственнической, конкурентной товарно-рыночной экономикой. Это — процессы, свойственные, как принято считать, странам Запада (Центральной и Западной Европы, а также Северной и частично Южной Америки), а теперь ещё и ряду стран Азии, Южной Африки (Гонконг, ЮАР), впрочем, нередко с сохранением в той или иной мере традиционалистской идеологии.

«Собственность» является одной из наиболее изученных категорий, как экономической, так и юридической наукой6. Это объясняется особой важностью для общества отношений собственности, и, следовательно, необходимостью их правового регулирования. Как известно, собственность представляет собой материальную основу жизнедеятельности любого общества.

Чаще всего под собственностью понимают отношения присвоения определённого имущества (материального блага) конкретным лицом (лицами) и одновременное отчуждение данного имущества (блага) от всех иных лиц7. Эти отношения складываются из двух составляющих: отношение индивида (или коллектива) к присвоенному конкретному материальному благу как к своему. И отношение всех иных лиц к данному материальному благу как к чужому.

Из этого определения следует, что собственность – это в первую очередь отношение человека (группы людей) к вещи (благу) как к своему. Однако этим содержание собственности не исчерпывается, поскольку собственность немыслима без того, чтобы все иные лица относились к ней как к чужой. А это означает, что третьи лица обязаны воздерживаться от каких бы то ни было посягательств на чужую вещь (благо) и на волю собственника в отношении этой вещи (блага). Следовательно, собственность – это ещё и отношения между людьми по поводу вещей (благ). Можно сказать следующее: собственность основана на разделении «моего» и «твоего», или «своего» и «чужого».

Многогранность понятия «собственность» заставляет рассматривать её под разными углами зрения: и как юридическую, и как историческую, и как морально-этическую категорию. Категория собственности, как показывает исторический опыт, носит объективный, не зависящий от воли людей характер, обусловленный факторами эффективного использования природных ресурсов и развития производительных сил.

Следует отметить, что правовая характеристика собственности представляет собой субъективное толкование сложившихся (в силу национальных обычаев и традиций) отношений по поводу присвоения благ. Первые источники, упоминающие о собственности как правовой категории, — это религиозные, священные книги: Библия, Коран и их интерпретации. Религиозные писания содержали основные постулаты будущего института права собственности. Так, в Библии сказано, что уже на шестой день сотворения мира люди были наделены правом владеть (функция собственности) всеми благами земли8.

Все религиозные конфессии возникали не спонтанно. В силу этого любая из существующих ныне религий отражает уже сложившееся социально-экономическое (власть и подданные) и имущественное (богатые и бедные) разделение людей, а также сопутствующие этому разделению основы социальной справедливости. Так, восьмая заповедь Библии гласит: «Не укради», а десятая заповедь – «Не желай себе ничего, что у ближнего твоего»9. Тем самым Священное Писание, можно сказать, взяло на себя функцию защиты права собственности. Обратившись к Корану, мы увидим, что там также сформулированы представления о труде как источнике благосостояния, о налоге в пользу неимущих и др. Исходя из прообразов источников права собственности, собственность можно считать и морально-этической категорией.

К.Маркс и Ф.Энгельс отмечали важнейшую роль собственности в обществе, подчеркивая, что во всяком революционном движении выходит «на первое место вопрос о собственности, как основной вопрос движения»10. Но несмотря на свою важнейшую роль, первоначально собственность не получила научного определения. Известно, что древние римляне не проводили различия между собственностью и правом собственности. Когда в их работах и почти всех последующих юристов стояло слово «собственность», то, как правило, имелось в виду право собственности. И. Бентам утверждал, что «собственность есть исключительно создание закона»11. Между тем собственность есть категория экономическая, существующая независимо от воли людей, в то время как право собственности – явление идеологическое, порождённое человеческим разумом. Различие собственности и права собственности принято в нашей литературе12.

А.Тьер определял собственность как «естественный инстинкт взрослого человека, ребёнка, животного, единственная цель и необходимая награда труда»13. Аналогично рассматривает собственность И.А. Ильин, полагая, что «Частная собственность связана с человеческою природою… жизнью человеческого инстинкта»14. Подобное понимание собственности встречается и в современной цивилистической литературе. К.И. Скловский считает собственность продолжением и воплощением личности в вещи, рефлексом собственника в материальном мире15.

Для понимания сущности собственности К.И. Скловский обращается к взглядам Г.В.Ф. Гегеля, а именно к возникновению собственности. Собственность возникает первой по той причине, что она связана с внешними предметами, противостоящими воле субъекта (по мнению Г.В.Ф. Гегеля). Собственность в этом смысле это «помещение воли в вещь»16. Это не что иное, как присвоение людьми предметов окружающего мира для удовлетворения физических потребностей. Недаром, например, Прудон отмечал, что «собственность есть кража»17. Тем не менее, формула о «присвоении» имеет в отношении собственности рациональный смысл, тем более, если в ней видеть «не элемент природного и экономического процесса, объективный факт – факт «присвоенности», «принадлежности»18. В этой связи профессор Е.А. Суханов определяет собственность как «отношения между людьми по поводу вещей, заключающиеся в присвоенности или в принадлежности материальных благ одним лицом (их коллективам) и соответственно в отчужденности этих же благ от всех других лиц»19.

В соответствии с данным подходом собственность рассматривается как «нечто «своё», «собственное» для человека; отношение к вещам как к самому себе. Это «как бы продолжение человека в вещах, продолжение его персонального господства, абсолютной и исключительной власти в отношении внешних предметов, которые становятся условиями и факторами его существования…»20. Подчеркивается полное господство над предметами и отношение к ним, как к своим. При всей кажущейся ненаучности термина «как к своим», оно оказывается довольно глубоким, если учесть, что «своей» можно считать вещь, понимая её как пространственное расширение личности. Это качество отсутствует у обладателя всех других прав на вещь: они не относятся к чужой вещи как к атрибуту, продолжению собственной личности.

В контексте рассматриваемого подхода следует отметить, что человек выступает не как примитивный «захватчик» вещи, который в последующем распространяет свою власть на нее, а как «мыслящее и творческое существо, продолжающее себя во внешнем мире и тем самым, открывая для себя возможность, осваивать его»21.

Интересно то, что характеристика собственности через личность свидетельствует о наличии в ней некой духовной сути, скрытой в глубинах феномена «собственность», ведь уже в вещном характере собственности проявляются неосмысленные черты, которые влекут людей. Это не расчеты на богатство и иные материальные выгоды, это противостояние собственности «образу жизни, построенному на воровстве…»22. По-видимому, есть все основания полагать, что самые высокие духовные категории, такие как совесть, солидарность сообразуются с собственностью.

С учетом рассматриваемой позиции можно сделать вывод о том, что по своей исконной сути собственность – персонифицированная категория, т.е. была изначально обозначена как частная собственность. Это собственность конкретного лица, полное обладание которого вещами, иными предметами на прямую соприкасается с его интересами, разумом и свободной волей. Только персонифицированная, частная собственность в силу своих исходных качеств способна быть продолжением личности, её господства и власти, выраженной в вещах, иных явлениях окружающего мира.

Заслуживает внимания классическая трудовая теория Д. Локка, полагавшего, что собственность является самостоятельной ценностью вне договорных отношений. «Закон разума» устанавливает правило, согласно которому вещи должны принадлежать тем, кто затратил на них собственный труд, даже, несмотря на то, что до этого иные лица обладали на вещи правом собственности23. В конечном счете, человек отгораживал своим трудом собственность от общего достояния (в первую очередь земельный участок). Со временем появляются границы между земельными участками, и возникает необходимость в утверждении собственности путем договора и соглашения. Договоры носили произвольный характер и к содержанию самой собственности никакого отношения не имели. Понимание собственности Локк обосновывал тем, что человек – господин и владелец своей собственной личности, а, следовательно, владелец своих действий и своего труда. Труд выступает как источник права собственности.

Однако, по мнению ряда юристов, определение собственности, только через имущественные отношения является слишком узким. Юристы утверждают, что «общественно-индивидуальный тип собственности включает в себя отношения, складывающиеся в сфере не только материального, но и духовного производства»24. Таким образом, данное утверждение является продолжением теории К.И. Скловского и позволяет рассматривать собственность как категорию всеобщую и охватывающую все стороны человеческой жизни.

Можно выделить ряд функций собственности.

собственность главная и незаменимая мотивационная основа активной, в том числе творческой, созидательной деятельности человека, прежде всего, в области производства, экономики. «Ибо отношение к вещам, иным опредмеченным составляющим, выступающим в качестве «своих», только и может быть таким же, как и к самому себе, – активным, изначально настроенным на рост и расширение объектов собственности…»25;

собственность является силой, обременяющей собственника социальной ответственностью за результаты использования своего имущества, за успех своего дела;

собственность как средство удовлетворения интересов и потребностей человека.

Итак, по своей сути собственность является категорией экономической, социальной, не лишенной духовной сути. Собственность – это отношение лица к принадлежащей ему вещи, как к своей, которое выражается в полном господстве над ней.

Необходимо определить правовую составляющую собственности. Полное, абсолютное обладание вещами, иными предметами и тем более власть над ними на определенной ступени общественного развития не может существовать и быть реализованным без права, правовых механизмов и институтов. В принципе это может быть «кулачное право», «право захватчика», т.е. факт насилия. Такое право было характерно для рабовладельческого и феодального типов государств. Но в условиях становления демократии право собственности все больше утверждается в качестве института цивилизации, строящегося на юридических началах. Таких, как закрепление тех или иных прав в официальных источниках, установление процедур приобретения и прекращения права собственности, способов восстановления нарушенных прав, обеспечение их надлежащей защиты в судебном порядке. Подобное подчинение права собственности юридическим началам является одним из мощных факторов экономического и социального развития общества.

История свидетельствует о том, что на первых этапах развития человеческого общества обладание материальными богатствами и власть над людьми (система подчинения и духовная власть) выступали как единое, освещенное господствующими верованиями, одинаково и над людьми и над вещами. На данном этапе формировались зачаточные отношения собственности – отношения общественной собственности. В процессе дальнейшего развития общества «обладание» и «власть» стали обособляться в сферах материального производства и жизнедеятельности людей.

Особое значение сыграла древнеримская культура. Ее влияние произошло в момент формирования права как особого нормативного институционного образования и формирования института частной собственности. Римская доктрина не трактовала власть собственника как беспредельную и безграничную. Кроме того, право собственности в Древнем Риме было достаточно детализировано, что в дальнейшем дало прочные деловые отношения, исключающие произвол.

Одним из специфических признаков права собственности, который существовал изначально, является всеобъемлющий или абсолютный характер права. Этот признак вытекает из анализа всех вышеизложенных позиций и утверждений. Ясно видно, что право собственности имеет качество решающего фактора жизнедеятельности, основы производства, иных областей социальной и бытовой жизни.

Абсолютный характер права собственности проявляется в его действии по отношению к другим лицам, на которых лежит обязанность не вторгаться в полномочия собственника.

Абсолютный характер права собственности означает его исключительность, так как никакое иное право, аналогичное праву собственности и вещному праву, не может быть установлено на данное имущество.

Право собственности является по своему содержанию обобщённым выражением тесно связанных правомочий. Правомочия по владению, пользованию и распоряжению имуществом, принадлежащим собственнику, являясь неотъемлемым признаком права собственности, лишь намечают три основные группы правовых возможностей, не исчерпывая всю широту права собственности26.

Бессрочный характер права так же является признаком права собственности. Российское гражданское законодательство не ограничивает право собственности сроками и прекращается оно только в соответствии с основаниями, указанными в ГК РФ.

В качестве признака права собственности можно указать, то, что оно основано на положениях закона. ГК РФ прописывает общие положения права собственности, основания приобретения и прекращения, называет субъекты и виды собственности. Однако в силу диспозитивности норм гражданского законодательства дополнительные условия, например, права и обязанности собственников, порядок раздела совместной собственности могут быть определены соглашением сторон.

Российское законодательство содержит категорию – неприкосновенность собственности, которая лежит в основе одного из важнейших элементов статуса собственников и признака права – абсолютная защита. «Принцип неприкосновенности собственности, как частной, так и публичной, означает обеспечение собственникам возможности использовать принадлежащее им имущество в своих интересах, не опасаясь его произвольного изъятия или запрета либо ограничений в его использовании»27.

На наш взгляд необходимо обратиться к мнению классиков цивилистической науки по вопросу определения права собственности.

Касаясь определения права полной собственности, К.П. Победоносцев писал: «В нашей системе понятие о вещных правах сливается с понятием о праве собственности, со всеми его делениями. Слово «собственность» имеет не вполне одинаковое значение со словом «право собственности».

Первое пространнее последнего. В более пространном смысле под словом «собственность» разумеем всякое право по имуществу, принадлежащее человеку. В более тесном смысле право собственности есть право исключительного, полного господства лица над вещью. По определению нашего законодательства право собственности есть власть в порядке, установленном гражданскими законами, исключительно от лица постороннего, владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вечно и потомственно, доколе хозяин не передаст сей власти другому. И по этому определению право собственности является совершеннейшим и полнейшим из всех прав: право исключительного и полного господства. Полнота выражает положительную сторону этого права, исключительность – отрицательную сторону. Право. Этим словом прежде всего характеризуется собственность и показывается отличие её от простого обладания, удержания в своей власти. Право, утверждённое законом, основанное на титуле или законном основании приобретения и потому неопровержимое, вмещающее в себе силу для преодоления всякого спора»28.

По поводу понятия о праве собственности Г.Ф. Шершеневич считал, что, несмотря на видимую его простоту и ясность, в науке оно до сих пор не установлено точно. «По наиболее распространённому определению, совпадающему с житейским представлением о праве собственности, последнее составляет неограниченное и исключительное господство лица над вещью. Однако признак неограниченности встречает возражение с той точки зрения, что право собственности, как и всякое право, всегда ограничено, что в действительности все законодательства ставят пределы воле собственника. Чтобы избежать этого признака устанавливают понятие о праве собственности, как о праве наиболее полного господства»29. Если, по мнению автора, извлечь из законного определения все не относящиеся к понятию и сохранить лишь содержащиеся в нём признаки, то мы получим следующие определения понятия о праве собственности: власть, в порядке, гражданскими законами установленном, исключительно и независимо от лица постороннего владеть, пользоваться и распоряжаться имуществом вечно и потомственно30.

Право собственности вечно и потомственно, срочного или временного права собственности быть не может. «Терминология нашего законодательства представляется далеко не выдержанной. Оно почти безгранично употребляет выражения собственник и владелец. Собственностью называется в законе как право собственности, так нередко само имущество, по праву собственности кому-либо принадлежащее. По замечанию самого Сперанского, «не должно смешивать право собственности с собственностью»31.

Рассуждая о праве собственности и употребляя соответствующую формулировку в различных контекстах, не следует упускать из поля зрения элементарное положение, что «право» может рассматриваться в двух различных специально-юридических значениях:

– как объективное право, т.е. совокупность юридических норм о собственности, установленных государством правил поведения, регулирующих отношения собственности (иначе говоря, это вся система норм гражданского законодательства, регулирующих отношения собственности);

– как субъективное право, т.е. правомочия, субъективные возможности, принадлежащие субъекту, а именно право владения, право пользования и право распоряжения.

В итоге следует отметить, что еще задолго до существования современного общества собственности придавали особое значение и всегда связывали с личностью. Именно тогда зародилась известная формула «человек – вещь». Единственной недоработкой того времени было отождествление собственности и права собственности. Но наука исправила это положение и сейчас собственность вне своего единства с правом теряет смысл и предназначение. Вне этого единства вещи, материальные и нематериальные блага становятся «грудой мертвых предметов»32, используемых не по назначению и подлежащих разорению.

1.2 Объекты и субъекты права собственности

Объекты права собственности. Традиционно объектом права собственности выступает вещь, имущество. ГК РФ не дает легального понятия вещи. Обычно вещи воспринимаются как «отдельные предметы, явления»33. Подопригора А.А. определяет вещь как «все, что окружает человека, может быть объектом вещного права и заключает в себе определенную ценность»34. Германское гражданское уложение определяет вещь как конкретный материальный предмет, а именно «вещью традиционно признаются предметы в любом агрегатном состоянии, поэтому устанавливается ответственность за кражу воды, проходящую по трубам, пара из системы отопления. Главное, чтобы вещь была конкретной и материально обособленной от внешнего мира»35.

Анализируя данные понятия можно выделить юридические признаки вещи. Первым юридическим признаком является доступность вещи к обладанию. Доступность к обладанию четко просматривается на примере Д.И. Мейера: «Застреленная или посаженная в клетку птица может стать объектом обладания человека, а, следовательно, вещью в гражданско-правовом смысле»36. Необходима изолированность от внешнего мира. «Природный газ, вода в канализации являются обособленными объектами, и поэтому, будучи доступными, для человека, становятся вещами»37.

Вторым юридическим признаком вещи является ее ценность для человека, наличие тех или иных полезных качеств и свойств. А.П. Сергеев отмечает: «Важный признак вещей, благодаря которому они становятся объектами гражданских прав, заключается в их способности удовлетворять те или иные потребности лица. Предметы, не обладающие полезными качествами или полезные качества, которых еще не раскрыты людьми,…объектами гражданско-правовых отношений не выступают»38. Но необходимо учитывать три критерия ценности вещи.

Ценность вещи величина, изменяющаяся и зависящая от условий жизни в обществе, научного прогресса. Данный фактор, верно, подмечен Е. Н. Трубецким: «Вчера ваш речной песок не представлял ценности, служил для вас только помехой,…а сегодня изобрели способ делать из речного песка чрезвычайно твердый и дешевый кирпич, и песок внезапно стал более ценным»39. Ценность является чисто субъективным фактором с точки зрения интересов человека.

В быту существует множество предметов, не обладающих очевидной ценностью. Это могут быть любые фотографии, старая ветошь, черновики и т.д. Но если это будут те же самые вещи третьего тысячелетия до нашей эры, то они вправе считаться объектами гражданских прав.

ГК РФ подчеркивает свободу договора, недопустимость вмешательства кого-либо в частные дела, необходимость беспрепятственного осуществления гражданских прав. Граждане и организации осуществляют принадлежащие им права своей волей и в своем интересе. Они свободно устанавливают права и обязанности на основании договора и определяют любые условия, не противоречащие законодательству. Таким образом, никто не может запретить продать какую-либо вещь, находящуюся в сфере чьего-либо права. Такая вещь свободно выступает объектом любой сделки.

Третьим юридическим признаком вещи является ее материальность. С этим признаком связаны две противоположные концепции вещи.

Узкая концепция, согласно которой вещью признаются только материальные предметы. Такой подход распространен в Германии.

Широкая концепция, согласно которой вещами признаются материальные предметы и нематериальные блага. В настоящее время под эту категорию попадает категория «имущество».

Категория «имущество» – понятие ёмкое и многогранное. Отечественное законодательство относит имущественные права к категории «иное имущество»40 и относит их к разновидности объектов гражданских прав. Логическим выводом данного положения является существование «права на право»41.

Теория о возможности имущественных прав быть объектами гражданских прав, а также источник широкого подхода к понятию «вещь» возникли в римском праве. Гай и Юстиниан в Институциях подразделяли вещи на телесные и бестелесные. Телесные вещи – «это те, которых по их природе можно коснуться, например, земля, человек, одежда, золото, серебро и бесчисленное множество других вещей»42. Бестелесные вещи – «это те, которых нельзя коснуться»43 (к ним относится право наследования).

Д.Д. Гримм объяснил такое деление наличием у римских граждан «активного»44 имущества, то есть совокупности принадлежащих им вещей (право собственности), с одной стороны, и прав на чужие вещи и действия третьих лиц – с другой.

В современных условиях категория «вещи» охватывает весь комплекс участков земли, предметов, механизмов, устройств, сопровождающих каждого человека в его повседневной жизни, а так же устройств, опредмечивающих технику, технологию, многообразный мир информации, нанотехнологии.

Особое значение среди предметов природы имеют необособленные (в виде «участков», «наделов», лицензионно ограниченных пространств) недра, которые признаются достоянием всего общества, как правило, они являются объектом государственной собственности и могут служить лишь предпосылкой для предоставления объектов в пределах соответствующих участков земли, недр земли на основании лицензии или иного аналогичного правового основания во владение и пользование, а также распоряжение получаемыми при этом продуктами (плодами).

По мнению Алексеева С.С., по мере развития товарно-денежных отношений в круг объектов собственности вошли также нематериальные блага (включая честь и достоинство человека), а затем и объективированные «свершения разума, творчества». Это, так или иначе, опредмеченные результаты авторства, изобретательства, научных открытий, а также средства индивидуализации, со временем утвердившиеся в качестве интеллектуальной деятельности45.

В современную же эпоху значение объектов собственности обрели документальные или иным образом обозначенные и признанные в обществе документальные знаки (знаки-носители) таких предметов и «свершений творчества и разума» (в особенности — ценные бумаги, в том числе в нынешних условиях их «электронные фиксаторы», в частности – в бездокументарном обороте.

Следует отметить, что в литературе было высказано мнение о том, что «представляется чрезвычайно важным с достаточной осторожностью относиться к признанию объектом права собственности ценных бумаг». Ибо, продолжает автор, здесь «основную ценность представляет всё-таки право, а не бумага как вещь»46. Алексеев С.С. в связи с этим утверждает, что В.А. Дозорцев не учёл, как и по вопросу интеллектуальной собственности, что наряду с самой «бумагой» ценная бумага является выражением и носителем особой социальной реальности, которую в принципе можно поставить в один ряд с основным объектом права собственности — вещами47.

Объектами собственности является «всеобщий товар» во всех сферах жизнедеятельности, бытия – деньги, денежные знаки. По мере экономического развития общества деньги всё более становились выражением особенностей собственности как «достояния», «богатства» — в отношении каждого конкретного лица его состояния.

В последнее время поднимается вопрос о возможности отнесения к объектам права собственности электроэнергии. По мнению С.М. Корнеева, «энергия, в отличие от вещи, представляет собой определенное свойство материи – способность производить полезную работу, обеспечить выполнение различных технических операций, создающих необходимые условия для производственной или любой иной деятельности»48. М.М. Агарков отмечает, что «электроэнергия не является ни правом, ни вещью, следовательно, по договору электроснабжения электростанция обязуется совершить работу, необходимую для достаточного потребления энергии, а не передавать последнему какое-либо имущество»49.

Можно выделить специфические свойства электроэнергии:

невозможность зрительно увидеть электроэнергию как вещь;

невозможность накапливать и хранить электроэнергию в значительных количествах;

процесс производства электроэнергии непрерывен и неразрывно связан с ее тратой и потреблением;

электроэнергия при передаче потребителям не может быть возвращена.

Наличие этих признаков указывает на то, что электроэнергия не является вещью. Но наличие концепции разделения вещей на телесные и бестелесные позволяет отнести электроэнергию к бестелесным вещам. Так, электроэнергию можно отнести к вещам, обладающим специфическими признаками.

Общая тенденция такова, что вследствие развития технических возможностей общества многие явления окружающего мира постепенно входят в сферу господства людей и становятся объектами гражданских прав. Само право пока не успевает облекать новые явления в юридическую форму и как следствие по аналогии статус вещи распространяется на бестелесные объекты.

Субъекты и основные формы права собственности. В зависимости от того, к какой форме и к какому виду относится право собственности, принадлежащее тому или иному конкретному лицу, определяется правовой режим имущества, составляющего объект этого права, и спектр тех возможностей, которыми в отношении указанного имущества располагает его собственник. Согласно Конституции РФ «в Российской Федерации признаются и защищаются равным образом частная, государственная, муниципальная и иные формы собственности»50.

Подобное правило установлено и в ГК РФ. Но гражданское законодательство продолжает деление видов собственности по субъекту, т.е. в зависимости от того, кому она принадлежит: собственность граждан, юридических лиц, муниципального образования, государственная собственность. Однако следует сделать оговорку, что все органы государственной власти и муниципальные образования являются также самостоятельными юридически лицами. Кроме того, под физическими лицами можно понимать не только граждан РФ, но и иностранцев, беженцев и лиц без гражданства, все они имеют право на территории РФ приобретать собственность. В виду этого можно сделать вывод о том, что собственность можно изначально подразделить на собственность физических и юридических лиц, а затем каждый из видов собственности может подразделяться далее. Таким образом, частная собственность по российскому законодательству подразделяется на собственность граждан и юридических лиц. А государственная собственность представляет собой имущество, принадлежащее на праве собственности РФ (федеральная собственность), и имущество, принадлежащее на праве собственности субъектам РФ — республикам, краям, областям, городам федерального значения, автономной области и автономным округам (собственность субъекта Российской Федерации).

Право общей собственности с содержательной точки зрения, а также в части гарантий его осуществления, охраны и защиты абсолютно идентично по соответствующим параметрам классическому субъективному праву собственности. С той лишь разницей, что на стороне собственника наличествует множественность лиц. Для третьих лиц, противостоящих управомоченной стороне, это несколько менее удобно, чем когда собственник представлен одним лицом. Поэтому главная задача специального правового регулирования отношений общей собственности традиционно заключается в том, чтобы создать у третьих лиц видимость единства субъекта — носителя права общей собственности. Регулирование же отношений между сособственниками является задачей второстепенной и решается законодателем постольку, поскольку без ее решения невозможно достичь главной цели.

Согласно положениям ГК РФ право общей собственности представляет собой имущество, находящееся в собственности двух или нескольких лиц, принадлежащее им на праве общей собственности.

Имущество может находиться в общей собственности с определением доли каждого из собственников в праве собственности (долевая собственность) или без определения таких долей (совместная собственность).

Дальнейшее подразделение права собственности на виды может проходить по различным основаниям. Например, согласно положениям гл. 6 ГК РФ вещи можно подразделить на движимые и недвижимые, а соответственно право собственности на объекты движимого имущества будет несколько отличаться от права собственности на недвижимое имущество. Право собственности на недвижимость подлежит обязательной государственной регистрации, в противном случае само право собственности станет недействительным, и распоряжение объектом собственности будет невозможным. Любая незарегистрированная сделка будет просто признана судом недействительной. Кроме того, в отношении некоторых объектов недвижимого имущества действует правило, согласно которому «судьба земельного участка следует судьбе здания, сооружения, которое расположено на данной земле»51. Соответственно, при продаже самого здания продается и земля вместе с ним, иной порядок просто невозможен в силу закона. Кроме того, вещи и, соответственно, право собственности подразделяются на делимые и неделимые, на односоставные и сложные вещи. Согласно ст. 135 ГК РФ вещь, предназначенная для обслуживания другой, главной, вещи и связанная с ней общим назначением (принадлежность), следует судьбе главной вещи, если договором не предусмотрено иное. ГК РФ устанавливает, что поступления, полученные в результате использования имущества (плоды, продукция, доходы), принадлежат лицу, использующему это имущество на законном основании. Следует сделать одно замечание – подобная классификация исходит из деления вещей, а право собственности связано не только с вещами, но и с имущественными правами, в виду этого использовать данную классификацию права собственности можно только в отношении вещей.

Субъектами права собственности, как видно из определения форм и видов права собственности, всегда выступают граждане и юридические лица — российские и иностранные, государство и муниципальные образования.

Право собственности граждан и юридических лиц. Право собственности граждан представляет собой совокупность правовых норм различных областей законодательства в области регулирования содержания права собственности в связи с их принадлежностью определенному физическому лицу или группе физических лиц (тогда это совместная или общая долевая собственность).

С введением в законодательство института частной собственности граждане как собственники вправе использовать принадлежащее им имущество, в том числе и потребительского назначения, как для предпринимательской, так и для любой другой не запрещенной законом деятельности. Все это поставило гражданина как собственника в равное положение с другими собственниками (юридическими лицами, государством). Претерпели существенные изменения источники образования собственности граждан, так и формы ее проявления. Основными источниками образования собственности граждан служат ныне их труд в качестве наемных работников, их собственная экономическая деятельность.

Субъектами права собственности граждан могут быть все граждане РФ, иностранные граждане и лица без гражданства. В этом качестве они могут быть собственниками любого имущества, в том числе различных видов недвижимости, включая земельные участки, предприятия как имущественные комплексы (ст. 132 ГК РФ), а также иметь в собственности оборудование, транспортные средства и другие средства производства.

Однако, несмотря на то, что действующее законодательство устранило количественные, стоимостные и временные ограничения на объекты права собственности граждан, ГК РФ допускает установление законом правил, ограничивающих возможность приобретения в частную собственность отдельных видов имущества (ст. 213 ГК РФ).

У граждан и юридических лиц не может находиться на праве собственности имущество, которое согласно действующему законодательству страны ограничено в обороте или исключено из оборота. Таким имуществом будут являться, например, оружие, наркотические и психотропные вещества. Приобрести на праве собственности наркотические вещества могут только определенные юридические лица: медицинские муниципальные и государственные учреждения, частные клиники, имеющие лицензию. Использование наркотического вещества строго контролируется, а помещение, в котором его необходимо хранить, должно отвечать определенным требованиям. Объектом права собственности граждан и юридических лиц не может быть имущество, изъятое из гражданского оборота, ввиду того, что оно может находиться только в государственной собственности. По действующему законодательству таким имуществом являются богатства континентального шельфа и морской экономической зоны, некоторые виды оружия, сильно действующие ядовитые вещества.

Право собственности юридических лиц (за исключением государственных и муниципальных предприятий, а также учреждений, финансируемых собственником) представляет собой один из видов частной собственности.

В образовании имущества юридического лица участвуют его учредители (участники). В этой связи необходимо четко различать характер прав учредителей на имущество юридического лица и полномочия самого юридического лица. Объем правомочий учредителей (участников) относительно имущества юридического лица зависит от его организационно-правовой формы. Участники хозяйственных товариществ и обществ, производственных и потребительских кооперативов имеют обязательственные права (право на получение прибыли); указанные юридические лица владеют имуществом на праве собственности

В собственности юридических лиц может находиться любое имущество, за исключением отдельных его видов, для которых законом установлен специальный режим. При этом закон, как правило, не ограничивает количество и стоимость имущества. Такие ограничения могут быть установлены в целях защиты основ конституционного строя, нравственности, здоровья, прав и законных интересов других лиц, обеспечения обороны страны и безопасности государства.

Государственная собственность. Различают понятие государственной собственности как экономической категории и понятие права государственной собственности (принадлежащей государству в субъективном смысле). Государственная собственность как экономическая категория означает общественное отношение по владению, пользованию и распоряжению различным имуществом, принадлежащим всем членам общества в лице избранных ими органов власти.

Государство в отношении своей собственности не является каким-то обособленным субъектом, как в праве частной собственности. Каждый орган государственной власти, министерство и ведомство осуществляет правомочия по пользованию и распоряжению, иному владению имуществом, составляющим государственную собственность, в пределах своих полномочий. Так, Министерство финансов распоряжается средствами бюджета РФ, Министерство природопользования – недрами РФ.

Для права государственной собственности характерна множественность субъектов, обусловленная в свою очередь многоуровневым характером государственной собственности и ее объектов. В ст. 214 ГК РФ говорится о том, что государственной собственностью в РФ является имущество, принадлежащее на праве собственности РФ (федеральная собственность). Следовательно, здесь субъектом собственности является само российское государство — РФ как единое целое. Далее в ст. 214 ГК РФ указывается имущество, принадлежащее на праве собственности субъектам РФ: республикам, краям, областям, городам федерального значения, автономным областям и округам (собственность субъектов РФ).

Наряду с РФ как единым государством субъектами права государственной собственности являются также субъекты Федерации. Несмотря на наличие различных субъектов, единство фонда государственной собственности не нарушается. Множественность субъектов права государственной собственности обусловлена расширением прав субъектов РФ, регионов, государственных предприятий, а также самостоятельных, свободных экономических зон.

Таким образом, государственная собственность в настоящее время существует в двух видах: в виде федеральной собственности и собственности субъектов Российской Федерации. Отметим, что эта точка зрения поддерживается всеми учеными.

Муниципальная собственность. Муниципальная собственность – это собственность муниципальных образований. В принципе право муниципальной собственности аналогично по содержанию праву государственной собственности.

Субъектами права муниципальной собственности являются городские и сельские поселения, а также другие муниципальные образования. От имени муниципального образования права и обязанности собственника могут приобретать и осуществлять органы местного самоуправления. Муниципальное образование распоряжается, владеет и пользуется муниципальным имуществом не как один субъект, а представляет собой систему органов местного самоуправления внутри каждого муниципального образования, и каждый из органов местного самоуправления в рамках своих полномочий осуществляет права собственника муниципального имущества, необходимого ему для своей деятельности.

В настоящее время все муниципальные образования считаются самостоятельными юридическими лицами. Кроме того, муниципальное образование в качестве одной из основных гарантий независимости местного самоуправления должно обладать своей собственностью. Муниципалитеты как публично-правовые образования приобретают для себя гражданские права и создают гражданские обязанности, то есть реализуют свою дееспособность через свои органы местного самоуправления, действующие в рамках их компетенции, установленной уставами муниципальных образований.

Конституция РФ, признавая и гарантируя жизнеспособность местного самоуправления, определяет экономические условия его функционирования. Это находит свое выражение, прежде всего, в признании и равной правовой защите наряду с другими формами собственности муниципальной собственности, в праве органов местного самоуправления самостоятельно управлять муниципальной собственностью, в их финансовой гарантии, в праве на обеспечение пользования, владения и распоряжения объектами муниципальной собственности. При этом Конституция РФ в качестве субъекта права муниципальной собственности называет население муниципального образования, которое владеет, пользуется и распоряжается муниципальной собственностью.

Применение этого положения является проблематичным из-за отсутствия законодательного регулирования механизма участия населения в управлении муниципальным имуществом. Существует проблема с распоряжением, которая требует безотлагательного решения. Думается, население должно выражать свое мнение в формах прямого волеизъявления только в случаях отчуждения муниципального имущества, которое приносит доход в местный бюджет. Это может происходить в небольших муниципальных образованиях на сходах граждан, процедура которых должна быть закреплена в уставе муниципального образования. В городских поселениях могут проводиться референдумы. В связи с этим в уставе муниципального образования необходимо предусмотреть перечень объектов, входящих в состав муниципальной собственности, отчуждение которых возможно только с согласия населения.

На формирование муниципальной собственности существенным образом повлиял процесс приватизации. Однако у органов местного самоуправления (прежде всего в небольших городах, поселках, сельских населенных пунктах) практически не было возможности оказать на него какое-то заметное воздействие.

Приватизация привела к сокращению объектов муниципальной собственности и не принесла местному самоуправлению каких-либо существенных экономических выгод.

Российское законодательство, определяя общие для всех участников имущественного оборота правила, относящиеся к праву собственности, вместе с тем устанавливает и особенности муниципальной собственности. Среди них следует назвать следующие. Публично-правовые образования как собственники своего имущества независимы друг от друга и выступают в гражданских правоотношениях в качестве вполне самостоятельных, равноправных и имущественно обособленных субъектов. Попытки федеральной власти устанавливать для других публичных собственников случаи распоряжения их имуществом (например, определять объекты приватизации) не могут быть признаны основанными на законе. Неслучайно ст. 217 ГК РФ разрешает устанавливать специальным законодательством лишь порядок (способы, процедуру) приватизации, но не ее объекты.

Именно поэтому РФ, ее субъекты не отвечают по обязательствам муниципальных образований, а последние не отвечают своим имуществом по обязательствам РФ и ее субъектов, если только кто-либо из них не принял на себя специальную гарантию (поручительство) по обязательствам другого субъекта.

Объектами права муниципальной собственности являются средства местного бюджета, муниципальные внебюджетные фонды, имущество органов местного самоуправления, а также муниципальные земли и другие природные ресурсы, находящиеся в муниципальной собственности, муниципальные предприятия и организации, муниципальные банки и другие кредитно-финансовые организации, муниципальный жилищный фонд и нежилые помещения, муниципальные учреждения здравоохранения, образования, культуры и спорта, другое движимое и недвижимое имущество.

Таким образом, граждане, юридические лица, государство и муниципальные образования являются носителями мощных юридических прав собственника. Эти права признаны обществом и государством в качестве абсолютных и исключительных, фиксированы в законе и охраняются государством. Права собственника функционируют на основе общих принципов гражданского права (равенства участников гражданских отношений, неприкосновенности собственности, свободы договора и т.д.). Статус собственника позволяет лицу на основе и в пределах закона строить свое поведение в отношении объектов собственности по своему усмотрению.

1.3 Содержание права собственности

гражданское право собственность

Рассматривая содержание права собственности, следует помнить, что собственность – это широкое, наиболее полное обладание вещами и иными предметами. Это «господство непосредственное, так что хозяин простирает все действие своего права непосредственно своим лицом на самую вещь, без отношения к какому-либо другому лицу, и не через другое лицо, а сам собою…»52. Собственность представляет собой власть над объектом собственности.

В правовом отношении собственности на одной стороне находится собственник, а на другой все окружающие его лица, которые обязаны воздерживаться от нарушений прав собственника. У носителя права появляется необходимость в правопритязании, в предъявлении требований к обязанному лицу (всё равно – непосредственно или через суд) лишь при нарушении его права, при невыполнении обязанным лицом своих обязанностей, иногда – при угрозе нарушения53. Считается, что отношение собственности является односторонним. Обязанная сторона должна быть полностью пассивна – не нарушать прав собственника. В случаях, когда говорят об обязанностях окружающих что-то сделать по отношению к собственнику, имеет место не отношение собственности. Из этого следует, что содержание права собственности очерчивается только изложением прав собственника. Согласно ГК РФ «собственнику принадлежат права владения, пользования и распоряжения своим имуществом»54.

По мнению Д.И. Мейера, доныне слово «владеть» значит у нас иногда то же, что «быть собственником», и доныне владение смешивается с собственностью, и доныне вечное и потомственное владение означает право собственности55.

Владение нередко определяется как фактическое господство лица над вещью. Однако, по мнению Генкина Д.М. и Толстого Ю.К., такое определение не может быть принято прежде всего потому, что понятие господства лица над вещью является нежелательным для правовой теории, рассматривающей отношения между людьми, а не отношения между людьми и вещами56. Некоторые современные правоведы выделяют во владении наряду с господством термин физическое обладание вещью. Но владение может существовать и при отсутствии физической связи между владельцем и вещью. Условия жизни и взгляды общества определяют достаточность и недостаточность признаков, позволяющих судить окружающим о нахождении вещи во владении какого-то лица. Для всех лиц, окружающих владельца, такими признаками являются те, которые свидетельствуют о нахождении вещи во владении, независимо от того, знают окружающие, кто владелец, или нет. По общему правилу предполагается, что вещи, находящиеся, например, в квартире гражданина принадлежат ему. Но владение существует в данном случае и без знания окружающих о его наличии. Следовательно, определяющим в ответе на вопрос о том, существует ли владение, является фактическая возможность для владельца пользоваться вещью.

Налицо тесная связь владения и пользования. Однако не исключено, что владение может существовать и при отсутствии пользования57. Не имеет значения, пользуется владелец вещью в данный момент или нет, для фактического владения важна только возможность пользоваться вещью. Так владение существует всегда, когда есть фактическая возможность пользоваться. Пользование возможно лишь при наличии владения, но не обязательно собственности. Пользование отделяется от владения в случаях, когда пользователю предоставляется имущество, находящееся во владении другого лица (аренда).

В соответствии с законодательством собственник вправе передать арендатору имущество за плату во временное владение и пользование либо только во временное пользование. Собственник может выбрать предоставить ли арендатору право временного владения или нет. В случае предоставления права пользования и права владения арендуемым имуществом, арендатор получает возможность защищать свои права и интересы, предъявляя вещно-правовые иски.

Закон предусмотрел случаи, когда арендодатель не имеет права выбора передаваемых правомочий. По договору проката арендодатель обязан предоставить движимое имущество арендатору во временное владение и пользование. Транспортное средство так же поступает арендатору во временное владение и пользование.

Возможность пользования не всегда свидетельствует о праве пользования, а наличие владения не означает наличия права владения58. Право владения означает наличие и правового основания, т.е. необходимо не только фактическое господство над вещью, но и правовое. Фактическое и правовое господство могут не совпадать. В таком случае вещь находится в фактическом обладании одного лица, но у этого лица отсутствует правовое основание обладания (например, если вещь украдена).

Собственник всегда обладает правом владения и осуществляет фактическое владение принадлежащими ему вещами. Но фактическое владение не является необходимым для существования права владения. Право владения, а соответственно и право собственности может возникнуть у лица до передачи ему вещи по основаниям, указанным в законе (например, при находке, в случае отказа собственника от вещи, в силу приобретательской давности и т.д.). В случае передачи собственником вещи другому лицу по договору найма, перевозки, хранения, подряда, экспедиции – нет передачи права собственности, право сохраняется в полном объеме за собственником, включая правомочие владения. Вещь может быть изъята у собственника помимо его воли в случаях, предусмотренных законом, с сохранением за ним права собственности (арест), собственник может временно оставить вещь вне места своего пребывания, не осуществлять фактического владения вещью и не передавать ее другому лицу.

В случае правомерного изъятия вещи у собственника без лишения его права собственности право владения сохраняется за ним и одновременно возникает у лица, осуществляющего владение в силу закона или договора. М.В. Самойлова считает, что передача собственником одного или нескольких принадлежащих ему правомочий вообще невозможна, как невозможно признание существования неполной собственности, неизвестное российскому законодательству59. В данном случае появляется тождественность правомочий собственника и переданных правомочий несобственника. Право собственности на вещь временно усложняется наличием известного права на ту же вещь у контрагента на основании закона или договора. В отношении одной и той же вещи сосуществуют два различных правомочия владения: владение собственника и договорного владельца. Примечательно то, что через владение договорного владельца осуществляет правомочие владения также и собственник.

В литературе высказывается мнение о том, что право владения отделимо от права собственности60. Наличествует возможность ограничения права владения собственника. Собственник не осуществляет фактического владения, но и не теряет права владения, если остается собственником. Более правильным признается утверждение, что собственник, временно лишившийся возможности использовать принадлежащие ему правомочия, не лишается их, а лишь временно ограничивается в них61. Но юристы проводят различие следующим образом: если вещь изъята у собственника помимо его воли, независимо правомерно (при аресте) или незаконно, то собственник не лишается правомочий; а если собственник передает владение нанимателю, то последний является единственным титульным владельцем62.

Следует также признать утверждение Д.М. Генкина, что «носитель права собственности использует свои правомочия самостоятельно и независимо от прав других лиц на эту же вещь»63 не совсем правильным. Если другие лица имеют какие либо права на ту же вещь, то ни собственник, ни эти лица не могут использовать свои права независимо друг от друга.

Таким образом, под правомочием владения следует понимать основанную на законе возможность иметь у себя данное имущество, «содержать его в своем хозяйстве»64, а именно не только юридически, но и фактически обладать этим имуществом.

В Концепции развития гражданского законодательства Российской Федерации указывается, что действующее законодательство не содержит норм о владении и владельческой защите, что следует признать одним из серьёзных недостатков ГК.

Владельческая защита является институтом, известным многим правовым системам. Существовала она и в российском дореволюционном праве, была предусмотрена и проектом Гражданского уложения.

Назначение владельческой защиты – это борьба с насильственными, самоуправными действиями. При весьма высокой степени самоуправства в современной российской действительности нужда в оперативных средствах защиты от него очевидна. Введение владельческой защиты существенно укрепит надёжность оборота и создаст эффективные юридические средства против захвата чужого имущества65

Следующим правомочием собственника является пользование. М.М. Агарков наиболее удачно определил пользование как «употребление вещи для достижения тех или иных целей, в частности для удовлетворения каких-либо потребностей, а также для извлечения доходов»66. Аналогично определение пользования у М.К. Васюнина: «Пользование означает фактическое применение объектов присвоения в соответствии с их назначением в качестве средств производства или предметов потребления, извлечение из них полезных свойств»67.

Д.И. Мейер полагал, что право пользования, выделяемое из права собственности, в большей части случаев соединяется с правом владения, так что, предоставляя стороннему лицу пользование вещью, собственник обыкновенно предоставляет ему владение. Однако право пользования может быть предоставлено и без права владения, в особенности, когда пользование вещью состоит в употреблении её плодов. Но если пользование вещью, по самому существу её, только и может состоять в непосредственном употреблении вещи, то лицо, приобретшее право пользования, вправе требовать от собственника, чтобы он предоставил ему и владение вещью, вправе требовать её выдела68.

Следует отметить, что пользование может выражаться как в разнообразных действиях, так и в бездействии.

Закон не обязывает собственника пользоваться его имуществом. Однако если закон обязывает субъекта действовать, то косвенно это может относиться и к пользованию необходимым для этого имуществом. Непользование или ненадлежащее пользование способно послужить основанием прекращения права собственности.

Пользование тесно связано с третьим правомочием собственника – распоряжением.

С позиции П.К. Победоносцева, право распоряжения есть, во-первых, право производить в составе вещи всякие изменения, какие заблагорассудит владелец, соответственно тому или другому назначению или употреблению, по своей воле. Во-вторых, право распоряжения, в соединении с правом собственности, состоит во власти отчуждать имущество в пределах, законом означенных, и отдавать оное в пользование другому посредством найма, ссуды и других договоров. Стало быть, это – право выделять из собственности составные части – владение и пользование, и в особенности окончательно отрешиться от самого права собственности на вещь – уступать или передать его другому. Очевидно, что это право, составляющее высшее выражение права собственности, никак не может возникнуть и существовать в виде самостоятельном, независимо от права собственности. Но оно может отделиться от права собственности двояким образом: или добровольно, вследствие договора, или невольно69.

По существу права распоряжения, подчёркивает учёный, оно не может отделиться от права собственности, т.е. быть предоставлено само по себе как право распоряжения, отдельно от права собственности. Поэтому добровольное отделение права распоряжения от права собственности имеет только характер временного отделения, зависящего от воли доверителя.

Под распоряжением следует понимать совершение действий, влекущих за собою существенное изменение самой вещи (вплоть до перехода её в иное состояние) либо её правовой принадлежности, а также предполагающих возможность такой перемены. Такими действиями могут быть: отказ от вещи, отчуждение вещи другому лицу, переработка, залог, уничтожение и т.д. При осуществлении пользования и распоряжения самим собственником не возникает вопроса, что относится к пользованию, а что к распоряжению. Разграничение этих правомочий не имеет практического значения.

Разделение пользования и распоряжения имеет значение при предоставлении вещи в пользование другому лицу. С одной стороны, происходит предоставление права другому лицу, т.е. распорядительное действие. С другой стороны, имеет место использование вещи, извлечение полезных свойств – доходов. Согласно положениям ГК РФ арендатору не предоставляется правомочие распоряжения. Но существует возможность субаренды, что по своей сути является ни чем иным как распоряжением.

Д.М. Генкин противопоставляет распоряжение и право распоряжения. Он предполагает, что «уничтожение вещи – это не осуществление правомочия распоряжения, это прекращение волей собственника самого права собственности»70. С данной позицией можно не согласиться в силу того, что прекращение права собственности волей собственника – это и есть распоряжение. Только в том случае, если будет иметь место событие, независящее от воли человека, прекратившее право, тогда следует говорить о прекращении права собственности, не сопряженное с распоряжением.

Итак, правомочие пользования представляет собой основанную на законе возможность эксплуатации, хозяйственного или иного использования имущества путем извлечения из него полезных свойств, его потребления. Прослеживается тесная связь с правомочием распоряжения.

Право распоряжения является специфическим элементом права собственности, потому что оно редко осуществляется без права собственности. Оно служит собственникам для удовлетворения их потребностей. Распоряжение необходимо для использования потребляемых вещей, для использования денег.

Государство не обязывает собственников распоряжаться принадлежащими им вещами, устанавливая лишь право распоряжаться. Например, «собственник может передавать свое имущество в доверительное управление другому лицу»71.

Непользование не должно приводить к порче и гибели вещей, в которых заинтересовано общество. Здесь дело не в неосуществлении права, а в ненадлежащем его осуществлении, которое приводит к противоречию личных интересов с общественными. Характер и границы осуществления права собственности определяются принципами гражданского права.

В качестве общего указания в законе говорится, что собственник вправе по своему усмотрению совершать в отношении принадлежащего ему имущества любые действия, не противоречащие закону и иным правовым актам и не нарушающие права и охраняемые законом интересы других лиц72, в том числе отчуждать своё имущество в собственность другим лицам, передавать им, оставаясь собственником, права владения, пользования и распоряжения имуществом, отдавать имущество в залог и обременять его другими способами, распоряжаться иным образом. «Владение, пользование, и распоряжение землей и другими природными ресурсами в той мере, в какой их оборот допускается законом, осуществляется их собственником свободно, если это не наносит ущерба окружающей среде и не нарушает прав и законных интересов других лиц»73.

Так, под распоряжением понимается возможность определения юридического статуса имущества путем изменения его принадлежности, состояния или назначения.

Еще одним объектом при осуществлении прав собственности необходимо выделить правомочие управления земельным участком, а именно находящимся в государственной собственности. С.И. Ожегов в словаре русского языка определяет управление как «деятельность органов государственной власти»74. Так и действующее законодательство употребляет термин «управление» касательно полномочий Российской Федерации (например, государственное управление в области осуществления мониторинга земель, государственного земельного контроля, землеустройства).

Как видно из данного примера управление выступает в качестве важнейшего компонента государственного механизма, а, следовательно, смешение управления с правомочиями собственника нежелательно. Управление есть форма распоряжения или один из элементов распоряжения.

Согласно российскому гражданскому законодательству содержание права собственности включает в себя бремя собственности. «Собственник несёт бремя содержания принадлежащего ему имущества, если иное не предусмотрено законом или договором»75. На собственнике лежит риск случайной гибели или случайного повреждения имущества, а также бремя финансовых расходов по содержанию имущества.

В юридической литературе существует мнение о том, что наряду с «бременем содержания имущества», о котором говорит Гражданский кодекс РФ, есть основания для постановки вопроса о более широком понимании бремени собственности в целом. Бремя собственности будет представлять собой «ответственность собственника перед всем обществом, всеми людьми, означающее, что собственник, который обрел возможности абсолютного и исключительного обладания имуществом, в социальном, духовно-моральном отношениях обязан так управлять и использовать свое богатство, чтобы оно шло на пользу людскому сообществу»76.

Так, рассматривая содержание права собственности, нельзя определять владение как ведущий признак права собственности. Во-первых, собственником можно стать, не получив вещи во владение, и не владея ей. Во-вторых, владельцами признаются и несобственники, владеющие вещью. В-третьих, нельзя разделять традиционную «триаду» правомочий и отдавать приоритет какому-либо из них. Все три правомочия должны рассматриваться в совокупности и взаимозависимости. Необходимо также учитывать положения законодательства, дополняющие «триаду» бременем собственности.

Глава 2 Основания возникновения и прекращения права собственности

2.1 Возникновение права собственности

Приобретение права собственности регулируется главой 14 ГК РФ. В юридической литературе предлагается разграничить понятия «способ» и «основание» приобретения права собственности. Под способами приобретения понимаются «фактические действия, с которыми закон связывает возникновение права собственности»77, а основаниями приобретения считаются «юридические факты и (или) события»78. Способы можно разделить на две группы: первоначальные и производные.

Если подробно анализировать основания возникновения права собственности, предложенные гражданским законодательством, то можно выделить следующие основания:

1) право собственности на вновь созданную вещь (вещь, изготовленная для себя, самовольная постройка, переработка);

2) обращение в собственность общедоступных для сбора вещей;

3) право собственности по договору;

4) право собственности на бесхозяйную вещь.

Первоначальными являются способы, при которых право собственности на данные вещи возникает либо впервые, либо возникает у данного собственника независимо от прав его предшественников. «Право собственности на новую вещь, изготовленную или созданную лицом для себя с соблюдением закона и иных правовых актов, приобретается этим лицом»79. «Право собственности на плоды, продукцию, доходы, полученные в результате использования имущества, приобретается на основании ст. 136»80 ГК РФ, т.е. принадлежит лицу, которое использует это имущество на законном основании, если иное не предусмотрено законом. При этом есть два способа создания вещи: создание вещи из исходных материалов, которые сами по себе также являются предметом собственности кого-либо (создание вещи при помощи инструментов или материалов), и создание новой вещи путем переработки (улучшения старой вещи). «К первому варианту создания вещи можно отнести ситуацию, когда из исходных строительных материалов строится новый дом. Пример второго случая создания вещи путем ее переработки: улучшение женского платья (изменение фасона, удлинение или укорачивание, добавление каких-либо нашивок и вставок)»81.

По общему правилу ст. 220 ГК РФ право собственности на новую движимую вещь, изготовленную лицом путем переработки не принадлежащих ему материалов, приобретается собственником материалов. Однако если стоимость переработки существенно превышает стоимость материалов, право собственности на новую вещь приобретает лицо, которое, действуя добросовестно, осуществило переработку для себя. Собственник материалов, утративший их в результате недобросовестных действий лица, осуществившего переработку, вправе требовать передачи новой вещи в его собственность и возмещения причиненных ему убытков.

Слова «для себя»82 в п. 1 ст. 218 возможно следует убрать, так как они способны ввести в заблуждение. Однозначно делать вывод о том, что одним из первых условий приобретения права собственности на новую вещь в силу закона является определенная цель ее создания, нельзя. Заинтересованное лицо может обратиться в суд с иском о признании права собственности на то или иное вновь созданное недвижимое имущество не только в случае, если последнее было создано этим лицом для себя. В противоречие такому выводу можно привести пример, когда строительная фирма, построившая на свои средства новостройку, обращается в регистрационную палату с тем, что бы зарегистрировать свои права на данное имущество. В данном случае право собственности приобретает не конкретное лицо, а фирма, более того, даже если не обращать внимание на то, что это юридическое, а не физическое лицо, все равно есть случаи, когда лицо приобретает право собственности на имущество, которое изготовлено им не для себя. Например, организация может строить объект и привлекать дополнительные средства третьих лиц для такого строительства, однако привлекать средства она будет не на основании договора о долевом участии в строительстве, а на основании предварительного соглашения. Это довольно удобно для собственников (строительной фирмы) тем, что такой договор не надо регистрировать в регистрационной палате, а также тем, что такая форма отношений создает широкое поле для мошеннических, незаконных действий со стороны такой фирмы. Получаются ситуации, когда одну и ту же квартиру, еще не построенную, фактически продают по несколько раз. Права собственности у лица, заключившего предварительный договор, не возникает. Если заказывать выписку из регистрационной палаты, то она также покажет, что право собственности на такое имущество принадлежит строительной фирме, а не лицу, заключившему договор на обязанность заключить с ним в будущем договор купли-продажи или уступки права требования.

В случае если это здание, сооружения и другое вновь создаваемое недвижимое имущество, подлежащее государственной регистрации, то право собственности возникает с момента такой регистрации. Если проанализировать ст. 219 ГК РФ, то можно сказать, что не только в отношении недвижимого имущества, но и в отношении практически любого имущества, права на которое подлежат регистрации, что и его создание также подлежит государственной регистрации и только с этого момента субъект гражданских прав сможет считаться собственником такой вещи, т.е. только после регистрации его права собственности.

Первоначально, по мнению Е.А. Суханова, объекты незавершенного строительства могли считаться недвижимостью лишь «в случае консервации строительства, свидетельствующей о прекращении договора строительного подряда»83. Это подтверждалось в 1998г. Пленумом Высшего Арбитражного суда, который разъяснил, что «не завершенные строительством объекты, не являющиеся предметом действующего договора строительного подряда, относятся к недвижимому имуществу»84. И только в редакции федеральных законов 2004г., 2006г. объекты незавершенного строительства признаются недвижимыми вещами.

Следует отметить, что в Концепции развития гражданского законодательства Российской Федерации в отношении права собственности на недвижимое имущество предлагается установить следующие правила:

а) это право подлежит государственной регистрации и возникает с момента такой регистрации;

б) некоторые виды недвижимого имущества могут иметь определённое законом целевое назначение;

в) помимо общих положений о праве собственности на недвижимость могут быть установлены специальные правила, посвящённые отдельным видам недвижимого имущества85.

Заслуживает внимания вопрос о признании права собственности на незавершенный строительный объект, в качестве которого выступает незавершенная строительством квартира в жилом доме. Суды при вынесении решения опираются на ст. 398 ГК РФ, регламентирующую последствия неисполнения обязательства передать индивидуально-определенную вещь, согласно которой «в случае неисполнения обязательства передать индивидуально-определенную вещь в собственность, в хозяйственное ведение, в оперативное управление или в возмездное пользование кредитору последний вправе требовать отобрания этой вещи у должника и передачи ее кредитору на предусмотренных обязательством условиях. Это право отпадает, если вещь уже передана третьему лицу, имеющему право собственности, хозяйственного ведения или оперативного управления. Если вещь ещё не передана, преимущество имеет тот из кредиторов, в пользу которого обязательство возникло раньше, а если это невозможно установить, — тот, кто раньше предъявил иск»86.

Отдельного внимания заслуживает вопрос о постройке жилых домов и других нежилых помещений в связи с приобретением права собственности на вновь создаваемый объект имущества.

Арбитражная практика свидетельствует о том, что большая часть споров, связанных с признанием права собственности на вновь созданные объекты недвижимости, так или иначе, рассматривается в рамках исков о признании права собственности на самовольные постройки. Действительно, если при возведении объекта недвижимости лицом соблюдены все установленные законом правила, последующее оформление права собственности на такой объект не требует обращения к суду и осуществляется в административном порядке.

Новый объект недвижимости может быть создан как в результате его строительства, так и в процессе реконструкции (достройки, перестройки) уже существующего недвижимого имущества. Данное утверждение подтверждает судебная практика.

Нефтяная компания обратилось в арбитражный суд с иском к государственному учреждению юстиции «Городское бюро регистрации прав на недвижимость» о признании незаконным отказа в государственной регистрации прав на созданный в результате реконструкции объект недвижимости. В качестве третьего лица, не заявляющего самостоятельных требований на предмет спора, привлечен Комитет по управлению имуществом г. Санкт-Петербурга.

Решением Арбитражного суда Санкт-Петербурга и Ленинградской области, оставленным без изменения постановлением апелляционной инстанции, в иске отказано.

Отказывая в удовлетворении жалобы, суд кассационной инстанции правомерно указал на следующее. «Как следует из материалов дела, в результате реконструкции автозаправочной станции истцом был создан новый объект того же назначения. При этом нефтяная компания заняла земельный участок, ему не предоставленный. Это обстоятельство позволяет оценить созданный объект как самовольную постройку»87.

Реконструкция, достройка и любое другое переустройство, связанное с изменением капитальных конструкций, должно осуществляться на основании разрешения, выдаваемого в соответствии с Градостроительным кодексом РФ органами местного самоуправления, которые при этом утверждают проектную документацию. Не требуется разрешения, если работы по строительству и реконструкции объектов недвижимости не затрагивают конструктивные характеристики надежности и безопасности зданий, строений, а также, если речь идет о возведении временных построек.

Решение вопроса о том, был ли новый объект недвижимости создан в результате реконструкции зданий или сооружений, требует в каждом конкретном случае изучения фактических обстоятельств дела, имеющих, как правило, технический характер.

Вопросы возникновения права собственности в результате реконструкции, переустройства (перепланировки) помещений отчасти урегулированы и в Жилищном кодексе РФ (далее ЖК РФ). Не вызывают никаких вопросов отношения, при которых собственник помещений провел переустройство или перепланировку при наличии всех согласований и разрешений. Право собственности как было у данного собственника ранее, так за ним и останется. Интересным представляется то, как ЖК РФ урегулировал вопрос с правом собственности в случае самовольного переустройства и (или) самовольной перепланировки жилого помещения (ст. 29 ЖК РФ).

Во-первых, «самовольно переустроившее и (или) перепланировавшее жилое помещение лицо несет предусмотренную законодательством ответственность»88.

Во-вторых, собственнику такого помещения орган местного самоуправления, который занимается разрешением на проведение переустройства и перепланировки, дает срок для приведения помещения в первоначальное положение. Уже по истечении данного срока, если собственник не исполнил требование органа местного самоуправления, суд будет рассматривать данное дело и принимать решение в отношении собственника о продаже с публичных торгов такого жилого помещения с выплатой собственнику вырученных от продажи такого жилого помещения средств за вычетом расходов на исполнение судебного решения с возложением на нового собственника такого жилого помещения обязанности по приведению его в прежнее состояние.

Самовольное строительство относится к числу первоначальных способов приобретения права собственности. Несмотря на простоту условий возникновения права собственности на недвижимое имущество, сформулированных в ст. 222 ГК РФ, правоприменительная практика по данной статье постоянно сталкивается с проблемными вопросами.

К их числу относится, прежде всего, определение сферы общественных отношений, подпадающих под регулирующее воздействие указанной правовой нормы.

Применяется ли ст. 222 ГК РФ только к отношениям по новому строительству объектов недвижимости, либо также для признания права собственности на дополнительные площади, возникшие при проведении самовольной реконструкции объекта (надстройка дополнительных этажей, пристройка к основному зданию)?

Авторы полагают, что термин «постройка» предполагает известную степень законченности процесса строительства. Другим признаком называют самостоятельность постройки по отношению к уже существующим объектам. Поэтому пристройка части строения к ранее созданному не подпадает под действие указанной статьи.

Согласно другой позиции осуществление реконструкции приводит к появлению объекта самовольной постройки. «В процессе осуществления самовольной реконструкции в виде пристройки нарушаются условия первоначальной проектной документации, по которой выполнялось строительство, актов сдачи — приемки объектов в эксплуатацию, размеры площадей, определенных в названных документах, поэтому новые дополнительные площади следует рассматривать как объекты самовольной постройки»89.

Нет единства по данным вопросам и в судебной практике. Так, в одном случае созданная в процессе реконструкции пристройка рассматривается как самостоятельный объект строительства и признается самовольной постройкой. При оценке реконструированного объекта недвижимости суды квалифицируют его как самовольную постройку, ссылаясь на изменение целевого назначения земельного участка, на котором находился первоначальный объект, а также проведение строительных работ без специального разрешения. Создание в процессе реконструкции нового объекта того же назначения либо достройка дополнительного этажа на здании, осуществленные в границах ранее предоставленного земельного участка, тем не менее, означают фактическое изменение целевого назначения земельного участка, что и является основанием рассматривать созданный объект как самовольную постройку. По данному делу заявлен иск о сносе самовольной постройки в виде двухэтажной мансарды над зданием. Решением суда иск удовлетворен, поскольку собственник здания возвел надстройку самовольно и в силу ст. 222 ГК РФ обязан ее снести. Судебные акты по данному делу отменены по процессуальным основаниям, как принятые о правах и обязанностях лица, не привлеченного к участию в деле, и с нарушением пределов рассмотрения дела в кассационной инстанции.

В других случаях суды исходят из того, что к отношениям по самовольной реконструкции не применяются правила ст. 222 ГК РФ. Вместе с тем, в рамках данной позиции практика также дифференцируется в зависимости от результата проведенной реконструкции. Одни суды полагают, что если в процессе переустройства здания не создано нового объекта недвижимости, то в отношении новых площадей, возникших в здании, не могут быть применены правила ст. 222 ГК РФ. Такое обоснование сделано кассационной инстанцией при оставлении в силе решения суда об отказе в иске о сносе самовольной постройки — третьего этажа в здании. Суд исходил из того, «что в результате перепланировки второго этажа путем перекрытия части пространства второго этажа в здании не создано самостоятельного архитектурного объекта, поскольку перепланировка была произведена внутри здания и не повлекла за собой изменения внешнего архитектурного облика сложившейся застройки города, его отдельных элементов»90.

Не являясь тождественными понятиями, строительство и реконструкция не подпадают под одинаковый правовой режим. Так, гражданское законодательство содержит нормы, регулирующие порядок возникновения права на созданную, построенную недвижимость (ст. 219, 222 ГК РФ). В то же время законодательством не определены последствия реконструкции, не установлено, как она влияет на право собственности. Из этого следует, что при реконструкции не происходит изменения права собственности на вещь. Поэтому к отношениям по самовольной реконструкции нормы о самовольном строительстве не могут применяться в полной мере. В противном случае пришлось бы признать, что при реконструкции право собственности на существовавший объект прекращается, а на реконструированный возникает только в порядке, установленном для возникновения права собственности на самовольную постройку. Однако реконструкция не предусмотрена законом в качестве основания для прекращения права собственности, а перечень таких оснований является исчерпывающим.

Градостроительный кодекс РФ 2005г. впервые дает четкое разграничение понятий «строительство» и «реконструкция». «Строительство — это создание зданий, строений, сооружений (в том числе на месте сносимых объектов капитального строительства)»91. Под реконструкцией понимается «изменение параметров объектов капитального строительства, их частей (количества помещений, высоты, количества этажей, площади, показателей производственной мощности, объема) и качества инженерно-технического обеспечения»92.

Строительство и реконструкция объектов капитального строительства осуществляются на основании разрешения на строительство, за исключением случаев, если при их проведении не затрагиваются конструктивные и другие характеристики надежности и безопасности таких объектов.

По смыслу ст. 222 ГК РФ самовольная постройка, являясь недвижимым имуществом, находится в неразрывной связи с земельным участком, она может быть создана на земельном участке, не отведенном для этих целей в установленном порядке. Поэтому к самовольным постройкам следует относить такие новые объекты, как пристройки к существующему зданию либо надстройки, увеличивающие внешние габариты строений в виде дополнительных этажей, надстроек. Поскольку градостроительным регламентом устанавливаются виды разрешенного строительства всего того, что находится над поверхностью земельного участка, такая реконструкция может нарушить установленные им нормы, т.е. фактически изменить целевое назначение земельного участка, и в силу этого произведенная надстройка может рассматриваться как объект, возведенный на земельном участке, не отведенном для этих целей.

Объектом самовольного строительства не могут быть новые площади, созданные в пространстве имеющегося здания в результате его внутренней перепланировки, в том числе появления дополнительных этажей внутри существующего стабильного каркаса здания. В этом случае в установленном порядке следует решать вопрос об изменении площади имеющегося объекта, но не о признании права собственности на дополнительные обособленные площади в порядке ст. 222 ГК РФ, не могут быть объектом самовольной постройки временные сооружения и сооружения из легковозводимых конструкций.

В случае если земельный участок в установленном порядке предоставлен застройщику, а последний начал возводить строение без получения на это необходимых разрешений, вправе ли владелец земельного участка обращаться с иском о признании права собственности на это строение, учитывая, что никто его прав на объект не оспаривает? В суде достаточно часто предъявляются и рассматриваются подобные иски. В литературе справедливо отмечено, что «судебный порядок признания права собственности владельца земельного участка, осуществившего самовольную постройку, приводит к тому, что суд вместо разрешения спора о праве подменяет собой органы, на которые возложены обязанности в выдаче разрешений на строительство и согласовании застройки»93.Анализ судебной практики свидетельствует о том, что лица, осуществившие самовольную постройку на принадлежащем им земельном участке, используют судебный порядок признания права собственности на самовольную постройку с целью обойти установленный порядок получения разрешений на строительство.

Поэтому для пресечения такой замены в ст. 222 ГК РФ необходимо предусмотреть норму о том, что судебный порядок признания права на самовольную постройку, созданную на земельном участке, принадлежащем лицу на законном основании, допускается в случае отказа застройщику в оформлении прав на строение со стороны уполномоченных органов. Представляется, что в подобном случае застройщик вправе воспользоваться правом на судебный порядок признания права собственности на самовольную постройку и в рамках данного требования ссылаться на незаконность отказа в оформлении требуемых документов либо обратиться с самостоятельным заявлением об оспаривании действий органов местного самоуправления в порядке гл. 24 Арбитражного процессуального кодекса РФ.

Возможна ситуация, когда лицо, осуществившее самовольную постройку на принадлежащем ему земельном участке, в силу определенных причин не имеет возможности продолжить строительство и в установленном порядке организовать сдачу объекта в эксплуатацию, но планирует совершение сделки с таким объектом. Учитывая, что в гражданском законодательстве установлен правовой режим объекта незавершенного строительства, суд вправе рассмотреть требование о признании права собственности на не завершенный строительством объект. Этому не препятствует определение понятия самовольной постройки, содержащееся в ст. 222 ГК РФ, так как в данной правовой норме сделана ссылка на иное недвижимое имущество, созданное на земельном участке. Не завершенный строительством объект также относится к числу созданных, так как обладает определенной степенью законченности, позволяющей рассматривать его как объект гражданских правоотношений. Более того, представляется, что во всех случаях, когда отсутствует акт сдачи объекта в эксплуатацию, при установлении оснований для применения ст. 222 ГК РФ суд должен признать право собственности не на строение как на законченный объект, а только на не завершенный строительством объект.

Так, по одному из дел в соответствии с постановлением высшего Арбитражного суда Северо-Кавказского округа № Ф08-0275/04, предприниматель обратился с иском о признании права собственности на объект самовольного строительства в виде помещений торгового центра. «Судом установлено, что постановлением администрации города истцу предоставлен земельный участок для проектирования и строительства торгового центра, заключен договор аренды земельного участка, согласован проект на строительство торгового центра. Проект разработан на основании архитектурно-планировочного задания в соответствии с техническими условиями городских организаций на инженерное обеспечение объекта. По заключению специалистов построенные объекты не нарушают права и охраняемые законом интересы других лиц, не создают угрозу жизни и здоровью граждан, обладают эксплуатационной надежностью, соответствуют СНиП»94.

Решение суда об удовлетворении иска о признании права собственности на объект самовольного строительства обосновано тем, что строительство осуществлено в соответствии с надлежащим образом оформленными документами и с учетом того, что объект не сдан в эксплуатацию, а истцом заключен предварительный договор на отчуждение 1/2 доли здания и фактически часть объекта используется другим лицом.

Кассационная инстанция отменила судебные акты в части признания права собственности и в иске в этой части отказала в связи с неправильным применением ст. 222 ГК РФ. При этом было указано, что поскольку признаки самовольного строительства отсутствуют, спорный объект не является самовольной постройкой, поэтому нет оснований для применения ст. 222 ГК РФ. На иные основания признания права собственности истец не ссылается.

На практике наиболее проблемные ситуации складываются при определении оснований возникновения права собственности за лицом, осуществившем самовольную постройку.

Нередко иск о признании права собственности заявляет арендатор земельного участка, на котором возведено строение. При выяснении вопроса о том, соблюден ли установленный порядок предоставления земли, необходимо выяснять целевое назначение земельного участка, предоставленного в аренду. Судебная практика при этом обоснованно исходит из того, что если «земельный участок предоставлен в аренду для возведения временных строений либо из легковозводимых конструкций, то основания для признания права собственности на фактически возведенное строение капитального типа отсутствуют»95.

Собственник земельного участка должен вполне определенно выразить свою волю на предоставление в аренду земельного участка для возведения строений капитального типа. Поэтому продление ранее заключенного договора аренды, в соответствии с которым предусматривалось использование земельного участка для строений нестационарного типа, на новый срок для использования возведенных строений капитального типа не может рассматриваться как согласие собственника на изменение целевого назначения земельного участка, переданного по договору аренды. Аналогичным образом постановление администрации об утверждении акта приемки объекта недвижимости в эксплуатацию не может служить основанием для вывода о готовности предоставить земельный участок под самовольную постройку. Иногда для выяснения действительной воли собственника земельного участка необходимо оценивать в совокупности многие обстоятельства, предшествовавшие возведению строений. Так, по одному из дел Комитет по управлению имуществом обратился в суд с иском к обществу «об освобождении самовольно занятых ответчиком муниципальных земель и сносе самовольно возведенных строений»96.

Общество заявило встречный иск с целью обязать комитет и администрацию города исполнить договор о сотрудничестве и предоставить земельный участок, необходимый для эксплуатации торгового павильона. Решением суда, оставленным без изменения постановлением апелляционной инстанции, первоначальные исковые требования удовлетворены, во встречном иске отказано. Кассационная инстанция судебные акты отменила и дело направила на новое рассмотрение для дополнительного исследования обстоятельств, связанных с выделением ответчику земельного участка. В материалах дела имелись проект постройки, подготовленный управлением архитектуры города, разрешение инспекции Госархстройнадзора на выполнение строительно-монтажных работ согласно указанному проекту, договор о сотрудничестве с администрацией города, в котором администрация обязалась выдать обществу правоудостоверяющие документы на землю заложенную под строящимся павильоном, после окончания строительства. Суду предложено оценить указанные документы и исследовать вопрос о соответствии построенного объекта проекту постройки.

Согласие выделить земельный участок под возведенную постройку, выраженное со стороны уполномоченных органов, следует рассматривать как соблюдение установленного порядка предоставления земельного участка.

При рассмотрении споров о признании права собственности судам нередко приходится сопоставлять нормы ст. 222 и 217 ГК РФ. При этом необходимо учитывать, что ранее действовавшее гражданское законодательство допускало признание права собственности граждан, но не юридических лиц на самовольно построенные объекты. С учетом этого судебная практика правомерно исходит из того, что если объект недвижимости был построен до введения в действие ч. 1 ГК РФ и впоследствии включен в состав приватизированного имущества, то право собственности на такие объекты не может быть оспорено на основании ст. 222 ГК РФ.

Следующим основанием приобретения права собственности является обращение в собственность общедоступных для сбора вещей. В случаях, когда в соответствии с законом, общим разрешением, данным собственником, или в соответствии с местным обычаем в лесах, водоемах или на другой территории допускается сбор ягод, добыча (вылов) рыбы и других водных биологических ресурсов, сбор или добыча других общедоступных вещей и животных, право собственности на соответствующие вещи приобретает лицо, осуществившее их сбор или добычу (ст. 221 ГК РФ).

Следующим производным основанием приобретения права собственности на имущество выступает договор. Главным образом это договор купли-продажи, мены, дарения, займа и другие сделки.

Право собственности у приобретателя вещи по договору возникает с момента ее передачи, если иное не предусмотрено законом или договором (ст. 223 ГК РФ). Передачей признается вручение вещи приобретателю, а равно сдача перевозчику для отправки приобретателю или сдача в организацию связи для пересылки приобретателю вещей, отчужденных без обязательства доставки. Вещь считается врученной приобретателю с момента ее фактического поступления во владение приобретателя или указанного им лица. Иными словами, вещь можно считать переданной при ее фактическом вручении другому лицу. Возникает вопрос, когда можно считать переданным имущественное право. Как известно, имущественное право не выражено в виде объекта материального мира. Предполагается, права на имущественное право можно считать переданными в момент подписания сторонами договора о передаче такого права. Если из такого договора следует, что он действует под условием совершения одной из его сторон определенного действия, то имущественное право будет передано с момента совершения обязанной стороной такого действия уже после заключения договора. Если к моменту заключения договора об отчуждении вещи она уже находится во владении приобретателя, вещь признается переданной ему с этого момента. К передаче вещи приравнивается передача коносамента или иного товарораспорядительного документа на нее (ст. 224 ГК РФ).

В случаях, когда отчуждение имущества подлежит государственной регистрации, право собственности у приобретателя возникает с момента такой регистрации, если иное не установлено специальным законом в отношении определенной категории вещей (п. 2 ст. 223 ГК РФ).

В арбитражной практике возникал вопрос о возможности приобретения права собственности на имущество на основании предварительного договора. Это недопустимо. Если между сторонами заключен договор о том, что к определенному сроку они должны подписать договор купли-продажи имущества, это не означает, что покупатель приобрел на него право собственности.

Особым производным способом приобретения права собственности является «внесение паевого взноса членами потребительского кооператива (жилищного, жилищно-строительного, дачного, гаражного и др.), а также другими лицами, имеющими право на паенакопление, в частности супругом или членом семьи»97. В соответствии с п. 4 ст. 218 ГК внесение указанными лицами полностью своего паевого взноса за квартиру, дачу, гараж, иное помещение, предоставленное им кооперативом, обуславливает возникновение у них права собственности на указанное имущество.

В случае смерти гражданина право собственности на принадлежавшее ему имущество переходит по наследству к другим лицам в соответствии с завещанием или законом, что регулируется наследственным правом. При ликвидации юридического лица возможен переход его имущества к гражданам и организациям. От одного юридического лица к другому (другим) право собственности переходит в порядке реорганизации юридических лиц.

Некоторые авторы склоняются к тому, что приватизация также является одним из производных способов приватизация. Так, ст. 217 ГК РФ предусматривает, что имущество, находящееся в государственной или муниципальной собственности, может быть передано его собственником в собственность граждан и юридических лиц в порядке, предусмотренном законами о приватизации государственного и муниципального имущества.

Последней группой оснований приобретения права собственности является право собственности на бесхозяйные вещи. «Бесхозяйной является вещь, которая не имеет собственника или собственник которой неизвестен, либо, если иное не предусмотрено законами, от права собственности на которую собственник отказался»98.

Возникновение права собственности на бесхозяйные вещи также можно подразделить на несколько подвидов:

1) приобретение права собственности на движимые вещи, от которых собственник отказался (ст. 226);

2) право собственности на находку (ст. 227 и 228 ГК РФ);

3) право собственности на безнадзорных животных (ст. 230 и 231 ГК РФ);

4) право собственности на клад (ст. 233 ГК РФ);

5) право собственности на бесхозяйные движимые вещи в силу приобретательной давности.

Движимые вещи, брошенные собственником или иным образом оставленные им с целью отказа от права собственности на них (брошенные вещи), могут быть обращены другими лицами в свою собственность

Другие брошенные вещи поступают в собственность лица, вступившего во владение ими, если по заявлению этого лица они признаны судом бесхозяйными»99.

Право собственности на находку предлагается в следующем варианте. Во-первых, законодатель возложил на нашедшего потерянную вещь обязанность активно действовать и немедленно уведомить потерявшего о находке, а также возвратить ему найденную вещь. Если нашедший ничего не знает о собственнике, ему следует заявить о находке в милицию, орган местного самоуправления или указанному ими лицу. Вещь, найденная в транспорте или в помещении, сдается лицу, представляющему владельца этого помещения или средства транспорта.

Во-вторых, нашедший обязан хранить найденную вещь, он отвечает за ее утрату или повреждение в пределах стоимости вещи в случае умысла или грубой неосторожности. Лицу, нашедшему вещь рекомендуется соизмерить издержки по хранению вещи с ее стоимостью и реализовать ее в том случае, если расходы по хранению несоизмеримо больше. На нашедшего возлагается обязанность по реализации находки, если вещь является скоропортящейся. При всем том нашедший должен позаботиться о получении и сохранении письменных доказательств, удостоверяющих сумму выручки.

В-третьих, нашедший вещь, приобретает право собственности на неё, если по истечении шести месяцев с момента заявления о находке в милицию или в орган местного самоуправления лицо, управомоченное получить найденную вещь, не будет установлено или само не заявит о своём праве на вещь нашедшему её лицу либо в милицию или в орган местного самоуправления. Кроме того, вещь поступает в муниципальную собственность, если нашедший вещь откажется от приобретения найденной вещи в собственность.

В-четвертых, установлены правовые последствия, связанные с обнаружением собственника вещи. Последний оплачивает расходы, связанные с находкой, и выплачивает соответствующее вознаграждение – «премию за добродетель»100.

Приобретению права собственности на безнадзорных животных посвящена ст. 230 ГК РФ. Лицо, задержавшее безнадзорный или пригульный скот или других безнадзорных домашних животных, обязано возвратить их собственнику, а если собственник животных или место его пребывания неизвестны, не позднее трёх дней с момента задержания заявить об обнаруженных животных в милицию или в орган местного самоуправления, которые принимают меры к розыску собственника. На время розыска собственника животных они могут быть оставлены лицом, задержавшим их, у себя на содержании и в пользовании либо сданы на содержание и в пользование другому лицу, имеющему необходимые для этого условия. По просьбе лица, задержавшего безнадзорных животных, подыскание лица, имеющего необходимые условия для их содержания, и передачу ему животных осуществляют милиция или орган местного самоуправления.

В соответствии со ст. 230 ГК РФ «лицо, задержавшее безнадзорных животных, и лицо, которому они переданы на содержание и в пользование, обязаны их надлежаще содержать и при наличии вины отвечают за гибель и порчу животных в пределах их стоимости»101.

Лицо, у которого животные находились на содержании и в пользовании, приобретает право собственности на них, если в течение шести месяцев с момента заявления о задержании безнадзорных домашних животных их собственник не будет обнаружен или сам не заявит о своем праве на них. При отказе этого лица от приобретения в собственность содержавшихся у него животных они поступают в муниципальную собственность и используются в порядке, определяемом органом местного самоуправления.

На практике возникает проблема определения животного, которое является домашним. Животное, обитающее в условиях естественной свободы, не может быть отнесено к этой категории. К домашним животным нельзя отнести и животных, содержащихся в полувольных условиях или в искусственно созданной среде обитания, например, в научных или воспитательных целях. Вряд ли есть основания считать домашним дикое животное, содержащееся в неволе. Круг домашних животных ограничен одомашненными породами.

«В случае явки прежнего собственника животных после перехода их в собственность другого лица прежний собственник вправе при наличии обстоятельств, свидетельствующих о сохранении к нему привязанности со стороны этих животных или о жестоком либо ином ненадлежащем обращении с ними нового собственника, потребовать их возврата на условиях, определяемых по соглашению с новым собственником, а при недостижении соглашения — судом»102.

В случае возврата безнадзорных домашних животных собственнику лицо, задержавшее животных, и лицо, у которого они находились на содержании и в пользовании, имеют право на возмещение их собственником необходимых расходов, связанных с содержанием животных, с зачетом выгод, извлеченных от пользования ими. Лицо, задержавшее безнадзорных домашних животных, имеет право на вознаграждение.

Следующим основанием приобретения права собственности является клад. Кладом признаются деньги или ценные предметы, зарытые в земле или сокрытые иным способом, собственник которых не может быть установлен либо утратил на них право в силу закона. Обнаруженный клад поступает в собственность лица, которому принадлежит имущество (земельный участок, строение и т.п.), где клад был сокрыт, и лица, обнаружившего клад, в равных долях, если соглашением между ними не установлено иное. Исключением являются случаи, когда лицо, обнаружившее клад, производил поиски или раскопки без согласия на это собственника земельного участка или иного имущества, где клад был сокрыт, и потому не имеет права ни на клад, ни на вознаграждение. В случае обнаружения клада, содержащего вещи, относящиеся к памятникам истории или культуры, он подлежит передаче в государственную собственность. Собственник земельного участка или иного имущества, где клад был сокрыт, и лицо, обнаружившее клад, имеют право получить вознаграждение в размере пятидесяти процентов стоимости клада. Вознаграждение распределяется между этими лицами в равных долях, если соглашением между ними не установлено иное. Эти правила не применяются к лицам, в круг трудовых или служебных обязанностей которых входило проведение раскопок и поиска, направленных на обнаружение клада. Представляется, что новое регулирование судьбы клада менее справедливо, чем прежнее, не ставившее выплату вознаграждения в зависимость от обстоятельств обнаружения клада, кроме трудовых (служебных) обязанностей. Известно, что зачастую клады обнаруживаются случайно, когда находчику и в голову не приходило заранее просить согласия собственника. Даже римское право, всемерно охранявшее права собственника, не лишало случайно обнаружившего клад права на него. Новое законодательство, несомненно, увеличит число попыток скрыть клад, что и раньше встречалось не редко.

Для приобретения права собственности по давности владения необходимы следующие обязательные условия:

1. Должен истечь установленный в законе срок давности владения (пятнадцать лет для недвижимого имущества и пять лет для движимого имущества). Суть механизма приобретательной давности состоит в том, что собственник лишается принадлежащего ему права вопреки его воле. Поскольку такое действие приобретательной давности не вполне согласуется с основами частного права и не может быть оправдано ничем иным, кроме как нуждами оборота, немедленное приобретение собственности незаконным владельцем являлось бы крайне несправедливым. Поэтому устанавливается срок приобретения по давности как выражение исключительного характера самого этого механизма приобретения, направленного против права собственности. Кроме того, достаточно длительный срок дает собственнику все возможности для отыскания вещи, а если собственник не проявляет интереса к вещи в течение срока приобретения, то тем самым появляются основания считать, что и само приобретение по давности не является несправедливым. Это основание распространяется как на бесхозяйное имущество, так и на имущество, принадлежащее на праве собственности другому лицу.

2. До приобретения на имущество права собственности в силу приобретательной давности лицо, владеющее имуществом как своим собственным, имеет право на защиту своего владения против третьих лиц, не являющихся собственниками имущества, а также не имеющих прав на владение им в силу иного предусмотренного законом или договором основания. В научной литературе высказывались различные суждения в отношении данного условия, но все же одним из самых распространенных и приемлемых является то, что термин «владение имуществом как своим собственным»103 означает, что «владелец относится к присвоенному имуществу не хуже, чем к остальному, принадлежащему ему на праве собственности»104. Осуществляя хозяйственное господство над вещью, владелец заботится о ней так, как это делал бы любой хозяин, несёт соответствующее обладанию вещью бремя содержания.

3. Владелец должен владеть имуществом открыто, то есть само по себе сокрытие вещи свидетельствует о желании владельца воспрепятствовать собственнику в поисках вещи. Поэтому требование открытости владения продиктовано стремлением сохранить баланс интересов и дать собственнику гарантии для отыскания вещи.

Речь не идет о фактическом сокрытии имущества, тем более что такую ситуацию трудно представить в отношении объектов недвижимости. Более реалистичным является ситуация сокрытия самого факта владения конкретным лицом во избежание распространения данной информации среди третьих лиц, в числе которых может быть и собственник такого имущества. Доказательством открытого владения могут быть факты использования имущества в хозяйственной деятельности от собственного имени.

4. Добросовестность владения. Добрая совесть давностного владельца в рамках изучения вопроса приобретательной давности является наиболее значимой категорией. Вместе с тем прямого определения указанного понятия законодатель не дает.

Анализируя гражданское законодательство, добрая совесть состоит в том, что приобретатель не знал и не мог знать о незаконности отчуждения вещи. Не требуется, чтобы приобретатель исследовал все предыдущие сделки о вещи. В то же время факты, связанные с прежними сделками, могут все же привести к утрате доброй совести.

Если незаконность отчуждения вытекает непосредственно из закона, то добросовестности быть не может. Ошибка в понимании закона не ведет к доброй совести. Таким образом, добросовестность может быть лишь результатом фактической ошибки. Например, приобретатель не знал и не мог знать, что отчуждаемое имущество находится под арестом, так как этот факт не был доведен до сведения третьих лиц, а продавец скрыл его или не знал о нем. В данном случае заблуждение, создающее добрую совесть, состоит в незнании факта наложения ареста, но не в незнании закона, запрещающего отчуждение арестованного имущества.

Некоторые обстоятельства приобретения могут привести к выводу о недобросовестности приобретателя. Например, если имущество приобретается по цене очевидно ниже стоимости вещи либо если продавец не может предъявить для осмотра продаваемую вещь или предъявляет иную, такие факты обычно толкуются как свидетельство недобросовестности покупателя. Явная неосмотрительность или легкомысленность приобретателя также может привести к выводу о его недобросовестности. Следует отметить, что такие обстоятельства являются оценочными и вывод о недобросовестности приобретения можно сделать лишь при исследовании всех обстоятельств дела в их совокупности.

Традиционно считается, что презумпция добросовестности присуща гражданскому обороту и без прямого указания закона. Но судебная практика возлагает обязанность доказывания добросовестности на приобретателя по давности владения.

Добросовестность для приобретения по давности необходима на момент совершения сделки по отчуждению вещи или установлению владения иным образом. Если впоследствии обнаружится, что вещь приобретена незаконно, само по себе это не препятствует приобретению вещи в собственность. В то же время если в момент получения вещи добрая совесть отсутствовала, т.е. приобретатель не мог не знать о препятствиях к приобретению вещи, то затем она возникнуть не может. Поэтому исследованию подлежит только момент получения вещи во владение приобретателя.

В результате анализа положений действующего законодательства и судебной практики о приобретении права собственности можно сделать вывод, что данные способы и основания возникновения права собственности в максимальной степени направлены на соблюдение прав и законных интересов собственников и несобственников, а также предполагают определенный механизм защиты.

2.2 Прекращение права собственности

Делаются попытки сформулировать понятие института прекращения права собственности как совокупности юридических и фактических действий (событий), совершаемых собственником или компетентным органом, с которыми законодательство связывает утрату права собственности, в результате чего последнее либо перестает существовать вообще, либо возникает у другого субъекта гражданского права.

Общим для всех является прекращение права собственности вследствие гибели вещи. Такое же последствие влекут уничтожение и потребление вещи. Действия эти разные, результат одинаковый — прекращение существования объекта, а вместе с тем и права на него.

Можно выделить две большие группы прекращения права собственности:

1) основания добровольного прекращения права собственности или без воздействия воли со стороны третьего лица;

2) основания принудительного прекращения права собственности, когда другое лицо желает и имеет законное право на прекращение права собственности у собственника.

При первом основании право собственности на вещь, имущество или имущественное право прекращается собственника по следующим причинам:

1) лицо самостоятельно и по доброй воле заключило договор, вступило в иные обязательства перед третьими лицами, предметом данных обязательств выступала данная вещь, и право собственности на нее у собственника в результате надлежащего исполнения данных обязательств прекращается;

2) собственник вещи вступил в гражданско-правовые обязательства и не исполнил их надлежаще, в результате чего его вещь по решению суда или по добровольному согласию (мировому соглашению) отобрали у него для возмещения ущерба, причиненного собственником вещи третьей стороне своим ненадлежащим исполнением ранее взятых на себя обязательств;

3) право собственности на вещь прекратилось у собственника в результате гибели или иного случайного повреждения вещи (либо в результате целенаправленного причинения ей вреда);

4) по причине добровольного уничтожения вещи или отказа от права собственности на нее.

Вторую группу оснований составляют случаи, когда у собственника вещи ее отбирают на законных основаниях. В соответствии с ГК РФ принудительное изъятие у собственника имущества не допускается, кроме случаев, указанных в законе. Рассмотрим их.

Если на имущество обращено взыскание по его обязательствам, то изъятие происходит в соответствии с решением суда, а право собственности на имущество возникает у лица, в пользу которого обращено взыскание.

В случае если в собственности лица оказалось имущество, которое в силу закона не может ему принадлежать, это имущество должно быть отчуждено собственником в течение года с момента возникновения права собственности на имущество, если законом не установлен иной срок.

Когда имущество не отчуждено собственником в определенные сроки, такое имущество (с учетом его характера и назначения) по решению суда, вынесенному по заявлению государственного органа или органа местного самоуправления, подлежит принудительной продаже с передачей бывшему собственнику вырученной суммы либо передаче в государственную или муниципальную собственность с возмещением бывшему собственнику стоимости имущества, определенной судом. При этом производится вычет затрат на отчуждение имущества.

Гражданин или юридическое лицо по основаниям, допускаемым законом, имеет в собственности вещь, на приобретение которой необходимо особое разрешение, а в его выдаче собственнику отказано, эта вещь подлежит отчуждению в порядке, установленном для имущества, которое не может принадлежать данному собственнику.

На основе анализа российского гражданского и земельного законодательства можно выделить прекращение права собственности посредством выкупа земельного участка, находящегося в частной собственности.

Можно выделить три вида выкупа в зависимости от цели:

выкуп земельного участка, который в силу закона не может принадлежать лицу; сюда следует отнести случаи незаконного приобретения земельного участка и применять правила о недействительности сделок;

выкуп земельного участка «как следствие возникновения потребности его использования в публичных интересах»105 (выкуп для государственных и муниципальных нужд), такая ситуация в соответствии с Конституцией РФ возможна «только при условии предварительного и равноценного возмещения»106 либо в денежной форме либо путем предоставления отступного (другого земельного участка), но только при согласии собственника и органа, производящего изъятие;

выкуп земельного участка как санкция за совершение правонарушения; применяется в тех случаях, когда земельный участок не используется либо используется ненадлежащим образом. Обязательно наличие вины собственника. «Принцип личной вины должен соблюдаться при изъятии участка, находящегося в общей собственности»107.

Другой случай принудительного изъятия имущества установлен в ст. 240 ГК РФ. Когда собственник культурных ценностей, отнесенных в соответствии с законом к особо ценным и охраняемым государством, бесхозяйственно содержит эти ценности, что грозит утратой ими своего значения, такие ценности по решению суда могут быть изъяты у собственника путем выкупа государством или продажи с публичных торгов.

В случае выкупа культурных ценностей собственнику возмещается их стоимость в размере, установленном соглашением сторон, а в случае спора — судом. При продаже с публичных торгов собственнику передаётся вырученная от продажи сумма за вычетом расходов на проведение торгов. Стоимость возрастает в зависимости от того, с первого раза была продана вещь или выставлялась на торги неоднократно. Хотя договором может быть предусмотрен и вариант, когда услуги от проведения торгов оплачиваются в виде фиксированного процента от суммы продажи. Аналогичная ситуация с выкупом установлена и в отношении домашних животных, если собственник обращается с ними в противоречии с нормами закона.

В случаях, когда собственник домашних животных обращается с ними в явном противоречии с установленными на основании закона правилами и принятыми в обществе нормами гуманного отношения к животным, эти животные могут быть изъяты у собственника путём их выкупа лицом, предъявившим соответствующее требование в суд. Цена выкупа определяется соглашением сторон, а в случае спора – судом. (ст. 241 ГК РФ).

В случаях стихийных бедствий, аварий, эпидемий, эпизоотий и при иных обстоятельствах, носящих чрезвычайный характер, имущество в интересах общества по решению государственных органов может быть изъято у собственника с выплатой ему стоимости имущества (реквизиция). Оценка, по которой собственнику возмещается стоимость реквизированного имущества, может быть оспорена им в суде. «Лицо, имущество которого реквизировано, вправе при прекращении действия обстоятельств, в связи с которыми произведена реквизиция, требовать по суду возврата ему сохранившегося имущества»108.

Следует подчеркнуть, что изъятие имущества у собственника может производиться по решению только государственных органов, что не требует обязательного судебного решения. Недопустима реквизиция по решению органов муниципального образования. Порядок и условия изъятия имущества путем реквизиции должны определяться специальным законом о реквизиции имущества с учетом исторического опыта.

Конфискация представляет собою безвозмездное изъятие имущества у собственника по решению суда в виде санкции за совершение преступления или иного правонарушения. Как правило, конфискация назначается в виде меры наказания, предусмотренной Уголовным кодексом, а также при совершении административных проступков и нарушении таможенных правил. Конфискация осуществляется судом, что подтверждается ст. 35 Конституции РФ, которая предусматривает, что любое принудительное лишение собственности может быть произведено в судебном порядке.

В случаях, предусмотренных законом, конфискация может быть произведена в административном порядке. Решение о конфискации, принятое в административном порядке, может быть оспорено в суде.

Таким образом, прекращение права собственности возможно в добровольном и принудительном порядке. Как видно из рассмотренных случаев для каждого вида прекращения права собственности предусмотрена определенная процедура, что позволяет гарантировать соблюдение основных прав собственников.

Заключение

Собственность – одна из опор общества и отношение к ней во многом определяет ход общественных процессов. Право собственности находится в центре любой правовой системы. Степень защищенности и объем регламентации отношений собственности зеркально отражает и как «через увеличительное стекло»109 позволяет определить уровень развития правовой культуры в том или ином государстве.

В ходе проведенного исследования был выявлен ряд нетрадиционных для отношений собственности положений. Собственность является не только экономической и юридической, но и духовной категорией. Именно в рамках последней и раскрывается отношение лица к вещи как к своей. Логическим продолжением данной мысли является то, что право собственности по своей сути естественное право, неотчуждаемое право. Человечество знало это право всегда и лишь только с течением времени оно приобрело современные черты, стерлось существовавшее тождество между собственностью и правом собственности. Сейчас собственность вне единства с правом теряет свой смысл и предназначение.

В отношениях собственности наиболее ярко отражаются потребности современного общества, что отражает специфику российской культуры. В данной связи именно собственность является твёрдой предпосылкой высокого положения и достоинства личности в государстве, ее неотъемлемых прав.

Что касается объекта права собственности, то следует иметь в виду «вещь» как определяющий объект собственности и следует понимать его в самом широком значении, т.е. не только в содержательном отношении (предметы материального мира), но и в отношении объективно опредмеченных явлений.

Что касается субъектов права собственности то, в целом можно выделить только два вида: это граждане и юридические лица (например, от лица государства или муниципального образования вступают в отношения собственности уполномоченные органы, которые по своей сути являются юридическими лицами).

Подвергнуты детальному изучению предложенные законодателем формы собственности (частная, государственная и муниципальная). Также рассмотрен термин «иные формы собственности», которые в настоящее время невозможно выделить. Предполагается, что такая формулировка предусмотрена законодателем для того, чтобы в будущем открыть путь, если это потребуется для нормального развития экономических отношений страны.

В содержании права собственности нецелесообразно выделять и отдавать приоритет одному из правомочий собственника, каждое из которых имеет равное правовое положение. Нет необходимости расширять традиционную «триаду» правомочий собственника включая в нее иные, например, управление, так как они полностью охватываются существующим кругом правомочий. Но не стоит ограничиваться «триадой» при рассмотрении содержания права собственности. По справедливому замечанию юристов бремя собственности является необходимым элементом содержания права собственности.

Проведен подробный анализ положений ГК РФ, предусматривающих возникновение и прекращение права собственности. Основания прописаны в законе и соответствуют принципам соблюдения прав и законных интересов граждан. Выдвинуты предложения внесения изменений в действующий ГК РФ с целью приведения в соответствие с иными нормативными актами, регламентирующие отношения права собственности, а именно:

закрепить в ГК РФ приоритет в регулировании частноправовых отношений, возникающих по поводу земельных участков;

предусмотреть в ГК РФ дополнительное основание прекращения права частной собственности путем выкупа земельного участка, осуществляемого по инициативе собственника.

Следует отметить, что право собственности основной институт гражданского права, образующие его нормы взаимодействуют с нормами других институтов, как гражданско-правовых, так и иной принадлежности. Только их гармоничное сплетение позволит не допускать пробелов правового регулирования или ошибочных правовых установлений.

В заключении обратимся к словам известного цивилиста Ларисы Владимировны Щенниковой: «Удивительным свойством обладает эта категория – «собственность». Стара как мир, изучена и описана, но одновременно всегда неожиданно нова и непредсказуема, она желанна и плодотворна для новых и новых исследований…»110.

Список использованных источников

Нормативно-правовые акты

Конституция Российской Федерации от 12.12.1993 г. (поправки от 30.12.2008 №6-ФКЗ, от 30.12.2008 №7-ФКЗ) // Российская газета. – 1993. – № 237.

2. Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая) от 30 ноября 1994 г. № 51-ФЗ (в ред. Федеральных законов от 20.02.1996 № 18-ФЗ, от 12.08.1996 №111-ФЗ, от 08.07.1999 №138-ФЗ, от 16.04.2001 № 45-ФЗ, от 15.05.2001 № 54-ФЗ, от 21.03.2002 № 31-ФЗ, от 14.11.2002 № 161-ФЗ, от 26.11.2002 № 152-ФЗ, от 10.01.2003 № 15-ФЗ, от 23.12.2003 № 182-ФЗ, от 29.06.2004 № 58-ФЗ, от 29.07.2004 № 97-ФЗ, от 29.12.2004 №192-ФЗ, от 30.12.2004 № 213-ФЗ, от 30.12.2004 № 217-ФЗ, от 02.07.2005 № 83-ФЗ, от 21.07.2005 № 109-ФЗ, от 03.01.2006 № 6-ФЗ, от 10.01.2006 № 18-ФЗ, от 03.06.2006 №73-ФЗ, от 30.06.2006 №93-ФЗ, от 27.07.2006 № 138-ФЗ, от 03.11.2006 № 175-ФЗ, от 04.12.2006 № 201-ФЗ, от 18.12.2006 № 231-ФЗ, от 18.12.2006 № 232-ФЗ, от 29.12.2006 № 258-ФЗ, от 05.02.2007 № 13-ФЗ, от 26.06.2007 № 118 – ФЗ, от 19.07.2007 №197-ФЗ, от 02.10.2007 № 225-ФЗ, от 01.12.2007 № 318 – ФЗ, от 06.12.2007 № 333-ФЗ, от 24.04.2008 № 49-ФЗ, от 13.05.2008 № 68-ФЗ, от 14.07.2008 № 118-ФЗ, от 22.07.2008 № 141-ФЗ, от 23.07.2008 № 160-ФЗ, от 30.12.2008 № 306-ФЗ, от 30.12.2008 № 311-ФЗ, от 30.12.2008 № 312-ФЗ, от 30.12.2008 № 315-ФЗ, от 09.02.2009 №7-ФЗ, от 29.06.2009 № 132-ФЗ, от 17.07.2009 № 145-ФЗ). // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. – № 12. – Ст. 3301.

3. Земельный кодекс Российской Федерации от 25 октября 2001г. №136-ФЗ (в ред. Федеральных законов от 30.06.2003 №86-ФЗ, от 29.06.2004 №58-ФЗ, от 03.10.2004 №123-ФЗ, от 21.12.2004 №172-ФЗ, от 29.12.2004 №189-ФЗ, от 29.12.2004 №191-ФЗ, от 07.03.2005 №15-ФЗ, от 21.07.2005 №111-ФЗ, от 22.07.2005 №117-ФЗ, от 31.12.2005 №206-ФЗ, от 17.04.2006 №53-ФЗ, от 03.06.2006 №73-ФЗ, от 30.06.2006 №92-ФЗ, от 30.06.2006 №93-ФЗ, от 27.07.2006 №154-ФЗ, от 16.10.2006 №160-ФЗ, от 04.12.2006 №201-ФЗ, от 04.12.2006 №204-ФЗ, от 18.12.2006 №232-ФЗ, от 29.12.2006 №260-ФЗ, от 29.12.2006 №261-ФЗ, от 28.02.2007 №21-ФЗ, от 10.05.2007 №69-ФЗ, от 19.06.2007 №102-ФЗ, от 24.07.2007 №212-ФЗ, от 30.10.2007 №240-ФЗ, от 08.11.2007 №257-ФЗ, от 13.05.2008 №66-ФЗ, от 13.05.2008 №66-ФЗ, от 13.05.2008 №68-ФЗ, от 14.07.2008 №118-ФЗ, от 22.07.2008 №141-ФЗ, от 23.07.2008 №160-ФЗ, от 25.12.2008 №281-ФЗ, от 30.12.2008 №311-ФЗ, от 14.03.2009 №32-ФЗ). // Собрание законодательства Российской Федерации. – 2001. – №44. – Ст. 4147.

4.Жилищный кодекс Российской Федерации от 29 декабря 2004г. №188-ФЗ (в ред. Федеральных законов от 31.12.2005 №199-ФЗ, от 18.12.2006 №232-ФЗ, от 29.12.2006 №250-ФЗ, от 29.12.2006 №251-ФЗ, от 29.12.2006 №258-ФЗ, от 18.10.2007 №230-ФЗ, от 24.04.2008 №49-ФЗ, от 13.05.2008 №66-ФЗ, от 23.07.2008 №160-ФЗ, от 03.06 2009 №121-ФЗ, от 27.09.2009 №228-ФЗ, от 23.11.2009 №261-ФЗ, от 17.12.2009 №316-ФЗ). // Собрание законодательства Российской Федерации. – 2005. – №1 (часть первая). – Ст. 14.

5.Градостроительный кодекс Российской Федерации от 29 декабря 2004г. №190-ФЗ (в ред. Федеральных законов от 22.07.2005 №117-ФЗ, от 31.12.2005 №199-ФЗ, от 31.12.2005 №210-ФЗ, от 03.06.2006 №73-ФЗ, от 27.07.2006 №143-ФЗ, от 04.12.2006 №201-ФЗ, от 18.12.2006 №232-ФЗ, от 29.12.2006 №258-ФЗ, от 10.05.2007 №69-ФЗ, от 24.07.2007 №215-ФЗ, от 30.10.2007 №240-ФЗ, от 08.11.2007 №257-ФЗ, от 04.12.2007 №324-ФЗ, от 13.05.2008 №66-ФЗ, от 16.05.2008 №75-ФЗ, от 14.07.2008 №118-ФЗ, от 22.07.2008 №148-ФЗ, от 23.07.2008 №160-ФЗ, от 25.12.2008 №281-ФЗ, от 30.12.2008 №309-ФЗ, от 17.07.2009 №164-ФЗ, от 23.11.2009 №261-ФЗ, от 27.12.2009 №343-ФЗ). // Собрание законодательства Российской Федерации. – 2005. – №1 (часть первая). – Ст. 16.

6. Указ Президента РФ от 18 июля 2008г. № 1108 «О совершенствовании Гражданского кодекса Российской Федерации» // Собрание законодательства РФ. 2008. № 29 (ч. 1). Ст. 3482.

7.Постановление Правительства Российской Федерации от 17.09.2003 № 580 (ред. от 12.11.2004) «Об утверждении Положения о принятии на учет бесхозяйных недвижимых вещей» // Собрание законодательства Российской Федерации. – 2003. – №38. – Ст.3668.

Книги

Алексеев С.С. Право собственности: проблемы теории / С.С. Алексеев — 2-е изд., перераб.и доп. – М.: Норма, 2008. – 239с.

Гражданское право: учеб.: 6-е изд., перераб. и доп. / Н.Д. Егоров, И.В. Елисеев, А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. – М.: ТК Велби, Изд-во Поспект. – 2006. – 774с.

Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Отв. ред. В.М. Лебедев. – 3-е изд., доп. и испр. – М.: Юрайт-Издат. – 2004. – 990с.

Муромцев С.А. Гражданское право Древнего Рима. – С.: Статут. – 2003. – 460с.

Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И. Ожегов; Под общ. ред. проф. Л.И. Скворцова. – 24-е изд., испр. – М.: «Издательство Оникс». – 2005. – 1200с.

Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Уч. пособие. – Киев. – 1990. – 207с.

Рыженков А.Я., Черноморец А.Е. Теория права собственности. (Историко-аналитический очерк) / А.Я. Рыженков, А.Е. Черноморец – Элиста: ЗАО «НПП «Джангар», 2009. – 864 с.

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве / К.И. Скловский. – 4-е изд., перераб., доп. – М.: Статут, 2008. – 922 с.

Суханов Е.А. Лекции о паве собственности / Е.А. Суханов. – М.: 1991. – 145с.

Тархов В.А., Рыбаков В.А. Собственность и право собственности / В.А. Тархов, В.П. Рыбаков. – 2-е изд. – М.: Юрист, 2002. – 241с.

18. Щенникова Л.В. Вещные права в гражданском праве России / Л.В. Щеникова. – М., 1996, С. 20.

Статьи

19. Аверченко Н.Н. Понятие и признаки вещи как объекта гражданских прав / Н.Н. Аверченко // Журнал российского права. – 2004. – №5. – С. 86-19.

20. Бутина И.Н. Бездокументарные ценные бумаги как объекты вещных прав / И.Н. Бутина // Юридический мир. – 2006. – №9. – С.48-54.

21. Гришаев С.П. Вещные права на недвижимое имущество / Гришаев С.П. // Закон. – 2005. – №2. – С. 38-47.

22. Груздев В.В. Институт вещных прав и концепция «право на имущественное право» / В.В. Груздев // Законодательство и экономика. – 2006. – №12. – С.27-35.

23. Емелькина В.А. Вопросы оборота земельных участков и прав на них / Емелькина В.А.// Закон. – 2005. – №11. – С. 23-27.

24.Жанэ А.Д. Электроэнергия как особого рода вещь / Жанэ А.Д. // Журнал российского права. – 2004. – №5. – С. 93-94.

25. Куликова И.П. Неприкосновенность собственности как важнейшая гарантия стабильности имущественного оборота / И.П. Куликова // Юрист.- 2003. – № 11. – С. 29-30.

26. Кузьмина И.Д. Луконина В.И. Правой режим самовольной постройки / Кузьмина И.Д. Луконина В.И. // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2001. – №11. – С. 135-139.

27. Латыев А.Н. Бездокументарные ценные бумаги и деньги как объекты вещных прав / А.Н. Латыев // Российская юстиция. – 2004. – №4. – С. 54-56.

28. Мерцалова Г.В. Недра как объект государственной регистрации права собственности и других прав / Мерцалова Г.В. // Законодательство и экономика. – 2004. – №12. – С.67-70.

29. Моргунов С.А. Правовые проблемы самовольной постройки / Моргунов С.А. // Хозяйство и право. – 2008. — №5. – С.112-115.

30. Санникова Л.В. Основания и способы приобретения права собственности / Санникова Л.В. // Юридический мир. – 2002. – №4. – С. 29-35.

31. Суханов Е.А. О понятии и видах вещных прав в российском гражданском праве / Е.А. Суханов // Журнал российского права.- 2006. — №12. – С. 42-50.

32. Суханов Е.А. Приобретение и прекращение права собственности / Суханов Е.А. // Хозяйство и право. – 1998. – №6. – С. 5-20.

33. Трикоз Е.Н. Право собственности: гарантии, угрозы, борьба / Е.Н. Трикоз // Законодательство и экономика. – 2005. – №12. – С. 60-64.

34. Тужилова-Орданская Е.М, Валеев Г.А. Объект незавершенного строительства и распоряжения им / Тужилова-Орданская Е.М, Валеев Г.А. // Закон. – 2005. – №11. – С. 12-17.

35. Труба А.Н. Владение имуществом как условие возникновения права права удержания / А.Н. Труба // Нотариус. – 2005. – №6. – С.18-20.

36. Фоков А.П. Современные проблемы права собственности в России и Германии (сравнительно-правовое исследование) / А.П. Фоков // Юрист. – 2008. – №6. – С. 20-24.

37. Щенников Л.В. Судебная практика по делам о находке / Щенников Л.В. // Законодательство. – 2003. – №7. – С.29-39.

Специальная литература

38. Концепция развития гражданского законодательства Российской Федерации / Вступ.ст. А.Л. Маковского. – М.: Статут, 2009. – 160с.

Авторефераты диссертаций

39. Авторефераты диссертаций членов кафедры на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Самарский Государственный Университет (кафедра гражданского и предпринимательского права). – Самара. – 2006. – 146с.

Электронные ресурсы

Батяев А.А. Справочник собственника, или институт права собственности от начала до конца // СПС Консультант

Ракитина Л.М. Иск о признании права собственности инвестора на незавершенный строительством объект // СПС Консультант.

Материалы судебной практики

Постановление Пленума Высшего Арбитражного Суда «О некоторых вопросах практики разрешения споров, связанных с защитой права собственности и других вещных прав» // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 1998. – №10. – С. 19.

Постановление Федерального Арбитражного Суда Северо-Кавказского округа №ФО8-2688/2006 // СПС Консультант.

Постановление Федерального Арбитражного Суда Центрального Округа №А08-7258/05-35 // СПС Консультант.

Постановление Федерального Арбитражного Суда Восточно-Сибирского округа № А78-4509/07-С2-27/186-Ф02-622-08 // СПС Консультант.

Постановление Федерального Арбитражного Суда Северо-Кавказского округа № ФО8-0275/04 // СПС Консультант.

Постановление Федерального Арбитражного Суда Северо-Кавказского округа А56-29158/01 // СПС Консультант.

Решение Арбитражного суда Санкт-Петербурга и Ленинградской области № 87437676/007 // СПС Консультант.

1 Часть четвёртая ГК принята Государственной Думой 24 ноября 2006 г., одобрена Советом Федерации 8 декабря 2006 г. и подписана Президентом Российской Федерации 18 декабря 2006 г. (Собрание законодательства РФ. 2006. № 52 (ч.1). Ст. 5496).

2 Медведев Д.А. Гражданский кодекс России – его роль в развитии рыночной экономики и создания правового государства / Д.А. Медведев // Вестник гражданского права. 2007. №2. С. 6-17.

3 Медведев Д.А. Новый Гражданский кодекс Российской Федерации: вопросы кодификации // Кодификация российского частного права / Под ред. Д.А. Медведева; Исслед. центр частного права. М.: Статут; Консультант плюс, 2008. С. 5-34.

4 Медведев Д.А. Новый Гражданский Кодекс Российской Федерации: вопросы кодификации. С. 28.

5 Медведев Д.А. Новый Гражданский кодекс Российской федерации: вопросы кодификации. С. 32-33.

6 Мазаев В.Д. Публичная собственность в России: конституционные основы / В.Д. Мазаев. – М., 2004.

7 Экономическая теория: учебник / под ред. И.П. Николаевой. – М., 1999, С. 445; Гражданское право: учебник / под ред. А.Е. Суханова. – М., 1998.Т.1. С. 477; Гражданское право: учебник / под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М., 1999.Т.1. С. 337 и др.

8 Библия. Гл. I, пс. 26,28. – Минск: Белорусский Дом печати, 1992. – С. 1-2.

9 Библия. – Минск: Белорусский дом печати, 1992. – С. 79 (Глава 20).

10 Цит. по Тархов В.А. Собственность и право собственности / В.А. Тархов, В.А. Рыбаков. – 2-е изд. – М.: Издательская группа «Юрист», 2002. – С.2.

11 Там же. С. 6.

12 Гражданское право. М., 1997. Ч.1. С. 228.

13 Тьер А. О собственности. СПб., 1872. С.3.

14 Русская философия собственности. XVIII-XX. СПб., 1993. С. 123.

15 Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. Учебно-практическое пособие / К.И. Скловский. – М., 1999. С. 129, 150-159.

16 Гегель Г.В.Ф. Философия права / Г.В.Ф. Гегель. — М., 1990.С. 103.

17 Прудон П.-Ж. Что такое собственность? / П.-Ж. Прудон. – СПб., 1907. С.12.

18 Алексеев С.С. Право собственности: проблемы теории / С. С. Алексеев. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2007. С. 21.

19 Суханов Е.А. Лекции о праве собственности / Е.А. Суханов. – М.:1991. – С. 7.

20 Там же. С. 21.

21 Цит. Тархов В.А. Собственность и право собственности / В.А. Тархов, В.А. Рыбаков. – 2-е изд. – М.: Юрист, 2002. – С. 9.

22 Суханов Е.А. Лекции о праве собственности / Е.А. Суханов. – М.:1991. – С.25.

23 Локк Д. Соч. в 3 т. Т. 3 / Д. Локк. – М., 1988. С. 278.

24 Цит. по Тархов В. А. Собственность и право собственности / В. А. Тархов, В. А. Рыбаков. – 2-е изд. – М.: Юрист, 2002. – С. 10.

25 Алексеев С.С. Право собственности: проблемы теории / С. С. Алексеев. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2007. – С. 55.

26 Власова М.В. Право собственности в России: возникновение, юридическое содержание, пути развития: учебное пособие / М.В. Власова. – Издание 2-е, исправленное и дополненное. – М.: Эксмо, 2007. – 192 с. – (Российское юридическое образование).

27 Куликова И.П. Неприкосновенность собственности как важнейшая гарантия стабильности имущественного оборота / И.П. Куликова // Юрист. – 2003. — №11. – С. 29.

28 Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Т.1. / К.П. Победоносцев. – М.: Зерцало, 2003.

29 Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) / Г.Ф. Шершеневич. – М., 1995.

30 См. указ. соч. Шерешеневич Г.Ф.

31 Там же.

32 Алексеев С.С. Право собственности : проблемы теории / С. С. Алексеев. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2007. – С. 46.

33 Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И. Ожегов; Под общ. ред. проф. Л.И. Скворцова. – 24-е изд., испр. – М., ООО «Издательство Оникс» — 2005. – С. 96.

34 Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебное пособие. Киев. – 1990. – С. 103.

35 Фоков А.П. Современные проблемы права собственности в России и Германии (сравнительно-правовое исследование) / А.П. Фоков // Юрист. – 2003. – №6. – С. 22.

36 Цит по Аверченко Н.Н. Понятие и признаки вещи как объекта гражданских прав / Н.Н. Аверченко // Журнал российского права. – 2004. – №5. – С. 87.

37 Аверченко Н.Н. Понятие и признаки вещи как объекта гражданских прав / Н.Н. Аверченко // Журнал российского права. – 2004. – №5. – С. 88.

38 Гражданское право : учеб.: 6-е изд., перераб. и доп. / Н.Д. Егоров, И.В. Елисеев, А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. – С. 393.

39 Цит по Аверченко Н.Н. Понятие и признаки вещи как объекта гражданских прав / Н.Н. Аверченко // Журнал российского права. – 2004. – №5. – С. 87.

40 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

41 Груздев В.В. Институт вещных прав и концепция «право на имущественное право / В.В. Груздев // Законодательство и экономика. – 2006. — № 12. – С. 31.

42 Муромцев С.А. Гражданское право Древнего Рима. – С.: Статут. – 2003. – С. 40.

43 Там же. С. 60.

44 Цит. по Груздев В.В. Институт вещных прав и концепция «право на имущественное право / В.В. Груздев // Законодательство и экономика. – 2006. — № 12. – С. 31.

45 Алексеев С.С. Право собственности. Проблемы теории / С.С. Алексеев. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2007. – 240с.

46 Дозорцев В.А. Принципиальные черты права собственности в Гражданском кодексе – Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сб. памяти С.А. Хохлова / Отв. ред. А.Л. Маковский. М., 1998. С.234.

47 См. указ. соч. Алексеев С.С. с.57.

48 Цит. по Жанэ А.Д. Электроэнергия как особого рода вещь / Жанэ А.Д. // Журнал российского права – 2004. – №5. – С.93.

49 Там же. С. 93.

50 Конституция Российской Федерации // Российская газета. – 1993. – №237.

51 Емелькина В.А. Вопросы оборота земельных участков и прав на них // Закон. – 2005. – № 11. – С. 23.

52 Цит. по Алексеев С.С. Право собственности : проблемы теории / С. С. Алексеев. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2007. – С. 13.

53 Гурвич М.А. Право на иск / М.А. Гурвич. – М.-Л.,1949. С. 142; Потапенко С.В. Судебная защита от диффармации в СМИ / С.В. Потапенко. – Краснодар, 2002. С. 106-110.

54 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

55 Мейер Д.И. Русское гражданское право. Ч.2 / Д.И. Мейер. – М.: Статут. 1997. С. 4-5.

56 Генкин Д.М. Право собственности в «Манифесте Коммунистической партии» / Д.М. Генкин // Уч. зап. ВИЮН и ВЮА. – М., 1949. С. 99; Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права собственности в СССР. С. 51.

57 Липецкер М. Право владения / М. Липецкер // Сов.юстиция. 1937. №5. С. 17.

58 Карасс А.В. Право государственной социалистической собственности / А.В. Карасс. – М.,1954. С. 200; Рубанов А.А. Понятие владения в советском гражданском праве / А.А. Рубанов. – М., 1956. С.8.

59 Тархов В.А., Рыбаков В.А. Собственность и право собственности. Изд. 2-е. – М.: Издательская группа «Юрист», 2002. – С. 93.

60 Гражданское право. М., 1938. Ч.1. С. 169; Граве К. Момент перехода права собственности по договору // Сов.юстиция. 1940. №22. С. 10; Советское гражданское право. 1950. С. 174; Основы советского государства и права. М., 1947. С. 308; Шапп Я. Основы гражданского права Германии. Учебник. М., 1996. С. 54-61.

61 Генкин Д.М. Право собственности в СССР / Д.М. Генкин. С. 48.

62 См. указ.соч. Генкин Д.М. С. 93.

63 Цит. по Тархов В. А. Собственность и право собственности / В. А. Тархов, В. А. Рыбаков. – 2-е изд. – М. : Юрист, 2002. – С. 95.

64 Фоков А.П. Современные проблемы права собственности в России и Германии (сравнительно-правовое исследование) / А.П. Фоков // Юрист. – 2003. — № 6. – С.21.

65 Концепция развития гражданского законодательства Российской Федерации / Вступ. Ст. А.Л. Маковского. – М.: Статут, 2009. – С. 72-73.

66 Цит. по Тархов В. А. Собственность и право собственности / В. А. Тархов, В. А. Рыбаков. – 2-е изд. – М. : Юрист, 2002. – С. 96.

67 Там же. С. 96.

68 Рыженков А.Я., Черноморец А.Е. Теория права собственности. (Историко-аналитический очерк) / Рыженков А.Я., Черноморец А.Е. – Элиста: ЗАО «НПП «Джангар», 2009. – С. 131.

69 Победоносцев К.П. Курс гражданского права. Т.1 / К.П. Победоносцев. – М.: Зерцало, 2003. – С. 167-168.

70 Цит. по Батяев А.А. Справочник собственника, или институт права собственника от начала до конца // СПС Консультант.

71 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

72 Поротикова О.А. Проблема злоупотребления субъективным гражданским правом. Саратов, 2002. С. 11; Медведев М.Ф. Ответственность за вред, причинённый органами государственной власти и местного самоуправления по гражданскому праву России. Волгоград. 2002. С. 7-28.

73 Цит. по Тархов В.А. Собственность и право собственности / В.А. Тархов, В.А. Рыбаков. – 2-е изд. – М.: Юрист, 2002. – С.45.

74 Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И. Ожегов; Под общ. ред. проф. Л.И. Скворцова. – 24-е изд., испр. – М., ООО «Издательство Оникс» — 2005. – С. 1095.

75 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

7666 Алексеев С.С. Право собственности : проблемы теории / С. С. Алексеев. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2007. – С. 36.

77 Санникова Л.В. Основания и способы приобретения права собственности // Юридический мир. – 2002. – № 4. – С. 30.

78 Там же. С.31.

79Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

Там же.

80

81 Батяев А.А. Справочник собственника, или институт права собственности от начала до конца // СПС Консультант.

82 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

83 Суханов Е.А. Приобретение и прекращение права собственности // Хозяйство и право. – 1998. – № 6. – С5.

84 Постановление Пленума высшего Арбитражного Суда «О некоторых вопросах практики разрешения споров, связанных с защитой права собственности и других вещных прав» // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 1998. – № 10. – С. 19.

85 См. указ. соч. Концепция развития гражданского законодательства Российской Федерации. С. 79.

86 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

87 Решение Арбитражного суда г. Санкт- Петербурга и Ленинградской области № 87437676/007 // СПС Консультант.

88 Жилищный кодекс Российской Федерации // Собрание законодательства РФ. – 2005. – №1 (часть 1). – Ст. 14.

89 Моргунов С.А. Правовые проблемы самовольной постройки // Хозяйство и право. – 2004. – № 5. – С.114.

90 Постановление Федерального Арбитражного Суда Северо-Западного округа № А56-29168/01 // СПС Консультант.

91 Градостроительный кодекс // Собрание законодательства РФ. – 2005. – № 1 (часть 1). – Ст. 16.

92 Там же.

93 Кузьмина И.Д., Луконкина В.И. Правовой режим самовольной постройки // Вестник Высшего Арбитражного суда Российской Федерации. – 2001. – №11. – С. 135.

94 Постановление Федерального Арбитражного Суда Северо-Кавказского округа № ФО8-0275/04 // СПС Консультант.

95 Постановление Федерального Арбитражного Суда Восточно – Сибирского округа № А78-4509/07-С2-27/186-Ф02-622-08 // СПС Консультант.

96 Постановление Федерального Арбитражного Суда Центрального Округа №А08-7258/05-35 // СПС Консультант.

97 Тархов В. А. Собственность и право собственности / В. А. Тархов, В. А. Рыбаков. – 2-е изд. – М..: Юрист, 2002. С. 127.

98Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

99 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

100 Щенникова Л.В. Судебная практика по делам о находке // Законодательство. – 2003. – №7. – С. 34.

101 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

102 Там же.

103 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

104 Чернышев Д.В. Логинов К.А. Приобретательная давность как основание приобретения права собственности на недвижимое имущество // Законодательство. – 2004. – № 3. – С. 37.

105 Кобытов Н.Г. Выкуп земельного участка как основание прекращения права частной собственности // Автореферет диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук. – Самара. – 2006. – С. 31.

106 Конституция Российской Федерации // Российская газета. – 1993. – №237.

107 Кобытов Н.Г. Выкуп земельного участка как основание прекращения права частной собственности // Автореферет диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук. – Самара. – 2006. – С. 32.

108 Гражданский кодекс Российской Федерации (часть первая ) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1994. — № 32. – Ст. 3301.

109 Цит. по Трикоз Е.Н. Право собственности: гарантии, угрозы, борьба // Законодательство и экономика. – 2005. – № 12. – С. 62.

110 Щенникова Л.В. Вещные права в гражданском праве России / Л.В. Щенникова. – М., 1996. С. 20.

1.Право: его понятие, признаки, принципы, функции.

В современной юридической науке термин «право» используется в нескольких значениях.

Во-первых, правом называют социально-правовые притязания людей, например, право человека на жизнь, право народов на самоопределение и т.п. Эти притязания обусловлены природой человека и общества и считаются естественными правами.

Во-вторых, под правом понимается система юр.норм. Это-право в объективном смысле, т.к. нормы права создаются и действуют независимо от воли отдельных лиц.

В-третьих, этим термином обозначают официальное признанные возможности, которыми располагает физическое или юр.лицо, организация.

В-четвертых, термин «право» используется для обозначения системы всех правовых явлений, включая естественное право, право в объективном и суб. Смысле.

Итак право – это обусловленная природой человека и общества и выражающая свободу личности система регулирования общественных отношений, которой присущи нормативность, формальная определенность в официальных источниках и обеспеченность возможностью государственного принуждения.

Признаки:

Нормативность. Право имеет нормативный характер, что роднит его с другими формами социального регулирования – нравственностью, обычаями и т.д.

Интеллектуально-волевой характер права. Право – проявление воли и сознании людей. Интеллектуальная сторона права состоит в том, что оно и есть форма отражения социальных закономерностей и общественных отношений – предмета правового регулирования.

Обеспеченность возможностью государственного принуждения. Гос-во представляет собой необходимый внешний фактор существования и функционирования права. Гос. Принуждение реализуется в 2-х направлениях: 1- оно обеспечивает защиту субъективного права и преследует цель принудить правонарушителя к исполнению обязанности в интересах пострадавшей стороны. 2- в определенных законом случаях виновный привлекается к юридической ответственности и подвергается наказанию.

Формальная определенность. Корпоративные нормы закрепляются в уставах, положениях, др.нормативных актах. Религиозные нормы-заповеди в священных книгах. Нормы права официально закрепляются в законах, иных нормативных актах, которые подлежат единому толкованию

Системность. Право представляет собой сложное системное образование. В настоящее время в свете новых подходов к пониманию права особую значимость приобретает деление ег7о на 3 элемента, на естественное, позитивное и субъективное право.

Принципы права – это руководящие идеи, характеризующие содержание права, его сущность и назначение в обществе. С одной стороны, они выражают закономерности права, а с другой – представляют собой наиболее общие нормы, которые действуют во всей сфере правового регулирования и распространяются на всех субъектов.

— Принцип справедливости

— принцип уважения прав человека

— принцип равноправия

— принцип законности

— принцип правосудия

В функциях права проявляются сущность и социальное значение права. Функции права отражают основные направления воздействия права на общественные отношения и поведение людей, позволяют дать обобщающую характеристику работы юр.норм.

— регулятивно-статистическая функция

— регулятивно-динамическая

— охранительная

— оценочная

2.Соотношение права и морали.

Право и мораль. Будучи видами социальных норм, право и мораль обладают общими чертами, которые при­сущи всем социальным нормам: общие правила, возни­кающие в связи с волей и сознанием людей, соответст­вующие типу культуры и характеру социальной орга­низации и т. д. Однако по названным критериям они и принципиально отличаются (см. табл. на с. 253).

Правовые нормы возникают в процессе юридической (прежде всего судебной) и законодательной практики, функционирования соответствующих институтов обще­ства и государства. Именно в этих процессах доми­нирующие в обществе идеи права и правовые пред­ставления переводятся в форму юридических правил, норм общего действия. Таким образом, правовые нормы являются институциональными, т. е. четко отделены от правосознания и действуют в рамках социальных ин­ститутов.

Мораль формируется в духовной сфере жизни об­щества, не институционализирована, т. е. не связана со структурной организацией общества и не отделима от общественного сознания. Нормы морали опирают­ся на складывающиеся в сознании общества представ­ления о добре и зле, чести, достоинстве, порядочно­сти и т. п., которые вырабатываются философией, ре­лигией, искусством в процессе этического осмысления мира.

При рассмотрении форм фиксации правовых и мо­ральных норм обращают на себя внимание различные формы их существования. Правовые нормы как институциональные регуляторы закреплены в строго опреде­ленных документальных формах (нормативные акты, судебные решения, нормативные договоры и т. д.). Способы их фиксации должны отвечать строго уста­новленным требованиям с позиций и характера тек­стов и их атрибутов. Достаточно конкретен и круг субъектов, которые формируют юридические тексты, содержащие нормы права (органы правосудия, законо­дательные органы, субъекты договорных отношений и т. д.)- Разумеется, различного рода высказывания, претендующие на статус правовых, могут содержаться и в иных текстах — философских, научных, литера­турных. Однако независимо от их культурной и соци­альной значимости, влияния на общественное созна­ние и других факторов юридического статуса они не имеют.

Моральные же нормы содержатся в общественном (массовом) сознании и существуют в виде принципов, понятий, идей, оценок и т. п. Соответственно нет каких-либо особых требований к их форме, текстам по поводу морали. Здесь важно подчеркнуть, что такого рода тексты создаются именно «по поводу» морали, а не содержат моральных норм, ибо последние по своей природе могут не иметь текстуального закрепления, документального характера.

Регулятивное воздействие права на общественные отношения осуществляется через особый механизм пра­вового регулирования, обеспечивающий перевод общих правил в конкретные юридические права и обязанно­сти субъектов. Эти права и обязанности достаточно четко определены в плане возможных и должных действий, т. е. конкретных вариантов поведения субъек­тов. В противоположность этому моральные нормы выражены в безличном долженствовании и воздейству­ют путем формирования внутренних регуляторов лич­ности: ценностей, мотивов, установок и т. п. Други­ми словами, суть действия моральных норм состоит в формировании общих принципов, внутренних убеж­дений и установок желательного поведения (будь веж­лив и др.). Это означает, что регулятивное воздействие моральных норм не имеет, в отличие от норм правовых, заранее установленных способов поведенческой реали­зации.

Специфику способов и методов обеспечения юриди­ческих норм традиционно усматривают в их связи с госу­дарственном принуждением, функционированием осо­бых институтов государства и общества. При этом государственное принуждение актуализируется и как действительность, т. е. применение мер властного харак­тера, и как возможность, т. е. угроза такого применения. Важно подчеркнуть, что государственное принуждение является способом обеспечения юридических норм, а не просто произволом власти, поскольку осуществляется только специальными субъектами и в рамках установ­ленных законом процедур.

Мораль не имеет подобных специальных механизмов и процедур, а обеспечивается влиянием общественного мнения, массовым примером, представленным в виде соответствующих убеждений, ценностей, понятий о спра­ведливости, долге, чести, совести и т. д. Гегель считал, что общественное мнение содержит принцип справедли­вости «в форме здравого смысла людей»

Взаимодействие права и морали достаточно слож­но. Разумеется, в современном цивилизованном обще­стве право поддерживается общественным сознанием, следование праву входит в число его моральных ценностей. Более того, принято говорить об общечело­веческих ценностях (жизнь, свобода, равенство и т. д.), которые и закреплены как нравственные принципы, и представлены в международных и национальных юридических актах как права человека. Следователь­но, можно утверждать, что данные ценности являются конституирующими и для моральной, и для правовой системы, по крайней мере в странах европейской культурной традиции.

Вместе с тем в плане содержания моральные нормы в обществе далеко не однозначны. Это связано с суще­ствованием так называемой групповой морали, т. е. системы нравственных ценностей и норм какой-либо социальной группы, слоя и т. д., которая может далеко не полностью совпадать с общественной моралью.

3.Понятие системы права, ее структурные основные элементы.

Система права суть внутреннее строение (структура) права, отражающее объединение и дифференциацию юридических норм. Основная цель этого понятия — объяснить одновременно интегрирование и деление нор­мативного массива на отрасли и институты, дать си­стемную характеристику позитивного права в целом. Последнее, будучи нормативным ядром правовой си­стемы конкретного общества, обладает такими качест­вами, как целостность и автономность, стабильность и динамизм, взаимосвязь и структурированность содер­жания и формы, имеет собственное содержание и источ­ники развития. Особо здесь нужно подчеркнуть то, что структура права (его система) обусловливает его форму (систему законодательства) и неразрывно с ней

связана.

Чтобы познать и освоить право как систему, необхо­димо выявить основания построения, критерии интегра­ции и дифференциации юридических норм. Для этого целесообразно использовать различные подходы и изме­рения, раскрывающие основные формы существования и логику развития правовой материи.

С позиций генетического подхода можно выделить первичные и производные от них критерии. В качестве первичного (естественного) критерия по отношению к праву выступает человек. Производными в этом плане могут быть различные, каким-то способом оформленные социальные и социально-политические образования, преж­де всего государство и общество. Отсюда берут начало системообразующие, цементирующие право как единое целое связи и те связи, которые обусловливают его де­ление на естественное и позитивное. Под естественным правом понимается совокупность прав и обязанностей, вытекающих из самой природы человека как разумного социального существа, т. е. те права и обязанности, ко­торые стали справедливыми нормами поведения людей в обществе. Позитивное право представляет собой сис­тему норм, содержащих определенные права и обязан­ности, исходящих от государства и общества, выражен­ных (закрепленных) в нормативно-правовых документах (законах, судебных прецедентах, актах исполнительной власти). При этом надо иметь в виду, что все правовые системы современного позитивного права в той или иной степени основаны на естественном праве, содержат естествен но-правовые начала.

Эти же критерии лежат в основе дифференциации пра­ва на частное и публичное. Первое направлено на удов­летворение потребностей и защиту интересов отдельных лиц, второе охраняет общие интересы государства.

Исторический подход позволяет проследить весь путь становления права как системы. Общим видимым кри­терием здесь выступает форма (источник) права, анализ которой дает возможность обозначить преимущественные системообразующие начала, характерные для той или иной системы права, специфику компоновки ее элемен­тов, архитектонику. В соответствии с данным критерием различают обычное (традиционное) право, прецедентное право, договорное право и право законов (кодифициро­ванное, статутное, декретное право).

Исторический взгляд, раскрывая генетические связи системы права, составляющие ее основу, одновременно позволяет проследить динамику изменений системы во времени и пространстве. Это связано, в частности, с развитием человека как индивида и члена различных социальных образований. Здесь проявляются влияние на право различных религиозных, идеологических, этни­ческих факторов, соотношение между ними. В этом плане, например, выделяются системы мусульманского права, индусского права.

Системно-структурный срез обозначает пространст­венное, определенным образом упорядоченное располо­жение норм права. Упорядоченность, согласованность, взаимосвязанность и дифференцированность комбина­ций юридических норм обусловлены структурирован­ностью общественных отношений и целенаправленнос­тью их правового опосредования. Структурные образо­вания в системе права отличаются друг от друга по сложности строения (горизонтальное, вертикальное, ли­нейное, матричное), по степени жесткости, связанности элементов и др. В определенные периоды развития общества и права на передний план выступает наиболее оптимальная структура. В настоящее время таковой является образование, включающее в себя нормы, ин­ституты, отрасли права.

Юридическая норма есть первичный и конечный структурный элемент права. Она первая испытывает на себе изменения, в нем происходящие. Благодаря своему универсальному, сквознрму значению, норма права рас­пространяет свои свойства и на другие уровни системы, служит точкой отсчета, единицей измерения правовой материи.

Норма права самостоятельно регулирует какую-то одну сторону (грань) общественного отношения. Для правового регламентирования отношения в целом зачас­тую требуется взаимодействие комплекса норм (матери­альных, процессуальных, дефинитивных, оперативных).

Институт права — это обособленная группа юриди­ческих норм, регулирующих общественные отношения конкретного вида. В качестве примера можно назвать институт права собственности в гражданском праве, ин­ститут ответственности должностных лиц в административном праве, институт избирательного права и нормы, регулирующие статус депутата, в конституционном праве. Институты могут быть отраслевыми и межотраслевыми (комплексными).

Отрасль права представляет собой обособленную совокупность юридических норм, институтов, регулиру­ющих однородные общественные отношения. Она отра­жает более высокий уровень системообразующих свя­зей, характеризуется определенной целостностью, авто­номностью.

Отрасли подразделяются на материальные и процес­суальные. К первым относятся, например, гражданское, трудовое, уголовное, земельное право. Вторую группу составляют гражданское процессуальное, уголовно-про­цессуальное и административно-процессуальное право. Начинает складываться и отрасль конституционно-про­цессуального права.

Критериями деления права на отрасли и институты выступают предмет и метод правового регулирования.

Предмет правового регулирования — это фактические отношения людей, объективно нуждающиеся в правовом опосредовании. Круг их весьма широк и разнообразен — трудовые, управленческие, имущественные, земельные, семейные и др. Им присущи следующие черты: 1) это жизненно важные для человека и его объединений отношения; 2) это волевые, целенаправленные (разум­ные) отношения; 3) это устойчивые, повторяющиеся и типичные отношения; 4) это отношения поведенческие, за которыми можно осуществлять внешний контроль (например, юрисдикционными органами).

Общественные отношения выступают в качестве глав­ного объективного (материального) критерия деления права на отрасли и институты. Структура этих отноше­ний, их тип, род, вид обусловливают в определенной мере структурные и содержательные параметры нормы, института, отрасли и права в целом.

Метод правового регулирования есть совокупность приемов юридического воздействия на поведение выработанных в результате длительного человеческого общения. Если предмет правового регулирования отвечает на вопрос, что регулирует право, то метод – на вопрос, как регулирует.

4.Норма права: понятие, структура, виды.

В современной юридической литературе под нормой права понимается общеобязательное формально-опре­деленное правило поведения, установленное и обеспе­ченное обществом и государством, закрепленное и опу­бликованное в официальных актах, направленное на регулирование общественных отношений путем опре­деления прав и обязанностей их участников.

Можно выделить следующие существенные признаки правовых норм.

1. Норма права есть мера свободы волеизъявления и поведения человека. Понимание и усвоение данного момента конкретным индивидом зависит как от внут­ренних факторов (состояния его разума, типа характера, уровня культуры), так и от внешних обстоятельств (сте­пени упорядоченности общественных отношений, обес­печенности нормы авторитетом, силой). Наибольшая эффективность реализации правовой нормы достигается при совпадении целей отдельной личности и общества, сочетании общечеловеческих и социально-групповых,

классовых интересов в условиях стабильности общест­венных отношений.

2. Это форма определения и закрепления прав и обя­занностей. Последние выступают в виде ориентиров, обозначающих диапазон свободы действий субъектов права, ибо реальное регулирование отношений между людьми и их организациями осуществляется именно через наделение правами одних и возложение обязан­ностей на других. Наиболее ярко предоставительно-обя-зывающий характер выражен в регулятивных нормах, менее он заметен в нормах специализированных (декла­ративных, дефинитивных). Различные субъекты право­отношений обычно обладают комплексом прав и одно­временно несут большое количество обязанностей. Не может быть прав без обязанностей и нет обязанностей без прав. Это один из принципов построения и функци­онирования любой правовой системы.

3. Норма права представляет собой правило поведе­ния общеобязательного характера, т. е. она: а) указывает, каким образом, в каком направлении, в течение какого времени, на какой территории необходимо действовать тому или иному субъекту; б) предписывает правильный с точки зрения общества и потому обязательный для конкретного индивида образ действий; в) носит общий характер, выступает в качестве равного, одинакового масштаба для всех и каждого, кто оказывается в сфере ее действия.

4. Это 4юрмально-определенное правило поведения. Внутренняя определенность нормы проявляется в со­держании, объеме прав и обязанностей, четких указани­ях на последствия ее нарушения. Внешняя определен­ность заключается в том, что любая норма закреплена в статье, главе, разделе официального документа — нор­мативно-правовом акте.

5. Норма права есть правило поведения, гарантиро­ванное государством. Возможность государственного пра­вового принуждения в случаях нарушения прав граж­дан, правопорядка является одной из важных гарантий действенности права.

6. Она обладает качеством системности, которое проявляется в структурном построении нормы, в специ­ализации и кооперации норм различных отраслей и институтов права.

населения или его большинства, т. е. нормы, принятые путем всенародного голосования (референдума), преду­смотренного конституцией;

изданы легитимными органами государства, избран­ными или назначенными в соответствии с конститу­цией, и не противоречат международно-правовым актам, закрепляющим естественные права человека;

закреплены в договорах, заключенных между субъек­тами права в соответствии с действующим законода­тельством и общепризнанными принципами и нормами международного права.

Виды правовых норм

Многогранные общественные отношения, разнообра­зие повторяющихся жизненных ситуаций и способность человека разумно реагировать на происходящее обу­словливают тот факт, что правовые нормы достаточно разнообразны. Чтобы определить общие и отличитель­ные черты данных норм, обозначить место и функцио­нальную роль, необходимо их классифицировать. Осно­вания классификации могут быть самыми различными.

1. По субъектам правотворчества различают нормы, исходящие от государства и непосредственно от граж­данского общества. В первом случае это нормы органов представительной государственной власти, исполнитель­ной государственной власти и судебной государствен­ной власти (в тех странах, где имеет место прецедент). Во втором случае нормы .принимаются непосредственно населением конкретного территориального образования (сельский сход и т. д.) или населением всей страны (все­народный референдум). Так, 12 декабря 1993 г. всена­родным голосованием была принята Конституция Рос­сийской Федерации

2. По социальному назначению и роли в правовой системе: нормы можно подразделить: на учредительные (нормы-принципы), регулятивные (нормы — правила по­ведения), охранительные (нормы — стражи порядка), обес­печительные (нормы-гарантии), декларативные (нормы-объявления), дефинитивные (нормы-определения), кол­лизионные (нормы-арбитры), оперативные (нормы-инструменты) (см. схему на с. 277).

Учредительные нормы отражают исходные начала правового регламентирования общественных отноше­ний, правового положения человека, пределов действия государства, закрепляют устои социально-экономическо­го и общественно-политического строя, права, свободы и обязанности граждан, основополагающие идеи и пара­метры строительства правовой системы общества. Они служат эталонами, позволяющими установить необходи­мое соответствие целей и средств конкретных правовых предписаний объективным закономерностям обществен­ного развития. Это конституционные нормы и нормы, закрепленные в основах законодательства, кодексах. На­пример, норма, закрепленная в ст. 2 Конституции Рос­сийской Федерации, гласит: «Человек, его права и сво­боды являются высшей ценностью. Признание, соблюде­ние и защита прав и свобод человека и гражданина — обязанность государства».

Регулятивные нормы непосредственно направлены на регулирование фактических отношений, возникающих между различными субъектами, путем предоставления им прав и возложения на них обязанностей. В зависи­мости от характера субъективных прав и обязанностей различают три основных вида регулятивных норм: упра-вомочивающие (предоставляющие своим адресатам право на совершение положительных действий); обязывающие (содержащие обязанность совершения определенных по­ложительных действий); запрещающие (устанавливающие запрет на совершение действий и поступков, кото­рые определены законом как правонарушения). Особен­ность регулятивных норм состоит в том, что они носят ярко выраженный предоставительно-обязывающий ха­рактер. В частности, нормы ст. 10 и 11 Закона РСФСР о крестьянском (фермерском) хозяйстве 1990 г. закреп­ляют детальный перечень прав и обязанностей граждан, ведущих крестьянское хозяйство.

Охранительные нормы фиксируют меры государст­венного принуждения, которые применяются за наруше­ние правовых запретов. Они определяют также условия и порядок освобождения от наказания. Например, в со­ответствии с ч. 1 ст. 83 УК РФ осужденный подлежит освобождению от отбывания наказания в связи с исте­чением сроков давности обвинительного приговора суда.

Как регулятивные, так и охранительные нормы направ­лены на осуществление функций права: регулятивной (статической и динамической) и охранительной. В них находят выражение способы регулирования.

Обеспечительные нормы содержат предписания, га­рантирующие осуществление субъективных прав и обя­занностей в процессе правового регулирования. Соци­альная ценность их зависит от того, насколько эффек­тивно они способствуют созданию механизмов и кон­струкций беспрепятственной реализации права Эти нормы могут располагаться в различных нормативных актах, связанных между собой. Так, право Банка России на выдачу лицензий для проведения операций в иностран­ной валюте, предусмотренное в ст. 21 Закона РСФСР о Центральном банке РСФСР, гарантируется нормами ст. 11—18, 35 Закона РСФСР о банках и банковской деятельности 1990 г.

Декларативные нормы обычно включают в себя по­ложения программного характера, определяют задачи правового регулирования отдельных видов обществен­ных отношений, содержат нормативные объявления. Например, в ч. 2 ст. 1 Конституции РФ говорится: «Наименования Российская Федерация и Россия равно­значны».

Дефинитивные нормы формулируют определения тех или иных правовых явлений и категорий (понятия пре­ступления в уголовном законодательстве, сделки в граж­данском праве и т. п.).

Коллизионные нормы призваны устранять возникаю­щие противоречия между правовыми предписаниями. Так, п. 5 ст. 3 ГК РФ гласит: «В случае противоречия указа Президента Российской Федерации или постанов­ления Правительства Российской Федерации настояще­му Кодексу или иному закону применяется настоящий Кодекс или соответствующий закон».

Оперативные нормы устанавливают даты вступле­ния нормативного акта в силу, прекращения его дей­ствия и т. п.

3. По предмету правового регулирования различают нормы конституционного, гражданского, уголовного, ад­министративного, трудового и иных отраслей права. Отраслевые нормы могут подразделяться на материаль­ные и процессуальные. Первые являются правилами поведения субъектов, вторые содержат предписания, устанавливающие процедуру применения этих правил.

4. По методу правового регулирования выделяются императивные, диспозитивные, рекомендательные нормы.

Императивные нормы имеют сугубо строгий, власт­но-категоричный характер, не допускающий отклонений в регулируемом поведении. Это, как правило, нормы административного права.

Диспозитивным нормам присущ автономный харак­тер, позволяющий сторонам (участникам) отношений самим договориться по вопросам объема, процесса реа­лизации субъективных прав и обязанностей или исполь­зовать в определенных случаях резервное правило. Они реализуются преимущественно в гражданско-правовых отношениях.

Рекомендательные нормы обычно адресуются негосу­дарственным предприятиям, устанавливают варианты желательного для государства поведения.

По этому же основанию нормы можно разграничить на позитивные, поощрительные и наказательные.

5. По сфере действия вычленяются нормы общего действия, нормы ограниченного действия и локальные нормы.

Нормы общего действия распространяются на всех граждан и функционируют на всей территории госу­дарства.

Нормы ограниченного действия имеют пределы, обу­словленные территориальными, временными, субъектны­ми факторами. Это нормы, издаваемые высшими органа­ми власти республик, входящих в состав Российской Федерации, или нормы, исходящие от представитель­ных или исполнительных органов краев, областей, и др.

Локальные нормативные предписания действуют в рам­ках отдельных государственных, общественных или част­ных структур.

6. Нормы права классифицируются также по времени (постоянные и временные), по кругу лиц (распространя­ются или на всех, кто подпадает под их действие, или на четко обозначенную группу субъектов: военнослужа­щих, железнодорожников и т. п.).

Структура правовой нормы

Будучи «клеточкой» права, норма в то же время есть сложное образование, имеющее собственную струк­туру.

Во-первых, названная структура — идеальная логи­ческая конструкция, призванная регулировать взаимоот­ношения между людьми. Это своеобразная модель воз­можного поведения, сформировавшаяся в ходе общест­венного развития, отражающая стремление людей со­здать универсальные, долговременные «инструменты» познания и освоения правовой действительности. Тра­диционно считается, что норма права состоит из трех элементов: гипотезы, диспозиции и санкции.

Гипотеза указывает на конкретные жизненные обсто­ятельства (условия), при наличии или отсутствии которых и реализуется норма. В зависимости от количества обстоятельств, обозначенных в норме, гипотезы бывают простые и сложные. Альтернативной называют гипоте­зу, которая связывает действия нормы с одним из нескольких перечисленных в статье нормативного акта обстоятельств.

Диспозиция содержит само правило поведения, со­гласно которому должны действовать участники право­отношения. По способу изложения диспозиция может быть прямой, альтернативной и бланкетной. Альтерна­тивная диспозиция дает возможность участникам право­отношения варьировать свое поведение в пределах, установленных нормой. Бланкетная диспозиция содер­жит правило поведения в самой общей форме, отсылая субъекта реализации к другим правовым нормам.

Санкция указывает на неблагоприятные последствия, возникающие в результате нарушения диспозиции пра­вовой нормы. По степени определенности санкции под­разделяются на абсолютно определенные (точно ука­занный размер Щтрафа), относительно определенные (лишение свободы на срок от трех до десяти лет), альтернативные (лишение свободы на срок до трех лет, или исправительные работы на срок до одного года, или штраф…).

Во-вторых, структура юридической нормы есть объективированнвгй-результат отражения в норме опреде­ленного общественного отношения. Фактическое обще­ственное отношение, подлежащее правовому оформле­нию, объективно требует, чтобы структура правовой нормы логически соответствовала собственному внут­реннему строению. Оно достаточно жестко предопреде­ляет характер связи и количество структурных элемен­тов нормы. Детерминирующее влияние на структуру оказывают тип, род, вид, сторона общественного отно­шения. Следует также иметь в виду сложность логичес­ких связей между субъектами отношения, количествен­ные характеристики субъектов и объектов, распростра­ненность и повторяемость общественного отношения, возможный уровень его обобщения.

С известной условностью можно утверждать, что та или иная правовая норма содержит столько структурных логических элементов, сколько этого требует данное об­щественное отношение. Структура имущественных отношений индивидов обусловливает наличие в право­вой норме таких элементов, как гипотеза, диспозиция (одна или две), санкция, мера поощрения, указание на каждого из субъектов. Большинству уголовных отно­шений соответствует двучленная структура нормы. Для массовых, политических отношений, требующих консти­туционного оформления, зачастую достаточно констата­ции в праве их наличия. В структуре многих консти­туционных норм реально проявляется обычно один элемент.

Таким образом, реальная структура юридической нормы, закрепленной в нормативном акте, производна от структуры соответствующего общественного отно­шения определенного вида и выступает как законо­мерная реальность правовой системы конкретного об­щества.

В-третьих, структуру правовой нормы нужно рассмат­ривать как единство идеальной и реальной структуры.

Идеальная структура нормы выражает первичные, исходные ее связи в системе объективного права. Это своеобразный набор логически взаимосвязанных эле­ментов, обусловленный спецификой правообразования и структурой права в целом. Идеальная структура, имею­щая изначально потенциальное значение, в процессе своего развития превращается в реальную, но, изменя­ясь, сохраняется в своем результате. Это происходит благодаря тому, что она, как и реальная структура нормы, включает в себя столько элементов, сколько логически необходимо для регулирования определенно­го вида общественных отношений в нужном для законо­дателя направлении.

Реальная структура нормы права отражает в из­вестной степени результат правового опосредования общественного отношения. Она представляет собой совокупность тех избранных элементов потенциальной логической структуры, которых достаточно для того, чтобы конкретное общественно-властное или государ­ственно-властное веление получило жизнь в рамках целостного правового организма. Количество элемен­тов реальной структуры предопределено структурой фактического общественного отношения и особеннос­тями взаимосвязей и взаимодействия правовых норм в системе права.

В-четвертых, структуру правовой нормы можно пред­ставить как систему диалектически взаимосвязанных эле­ментов, которые взаимодействуют в ее рамках. Указан­ные элементы могут взаимозаменяться, превращаться друг в друга, объединяться и выступать в единстве. Характер, виды взаимодействия определяются сложив­шимися общественными отношениями, а также специфи­ческими особенностями самих элементов. При этом, конечно, следует учитывать и волевое воздействие зако­нодателя, который формирует направленность структур­ных элементов, связывает их действие с какими-либо юридическими фактами.

Структура правовой нормы есть логически согласованное ее внутренне строение, обусловленное фактическими общ. Отношениями, характеризуемое наличием взаимосвязанных и взаимодействующих элементов, реально выраженное в нормативно-правовых актах.

5.Понятие источников права, виды.

Понятие «источник права» существует много веков. Столетиями его толкуют и применяют правоведы всех стран. Если исходить из общераспространенного значе­ния термина «источник», то в сфере права под ним нужно понимать силу, создающую право. Такой силой прежде всего является власть государства, которая реа­гирует на потребности общества, развитие обществен­ных отношений и принимает соответствующие правовые решения.

Наряду с этим источником права следует также при­знать форму выражения государственной воли, форму, в которой содержится правовое решение государства. С помощью формы право обретает свои неотъемлемые черты и признаки: общеобязательность, общеизвестность и т. д. Это понятие источника имеет значение емкости, в которую заключены юридические нормы.

Обычно в теории называют четыре вида источников права: нормативный акт, судебный прецедент, санкцио­нированный обычай и договор. В отдельные историчес­кие периоды источниками права признавали правосо­знание, правовую идеологию, а также деятельность юристов.

Наиболее древней формой права является правовой обычай, т. е. правило, которое вошло в привычку народа и соблюдение которого обеспечивается государственным принуждением. Правовой обычай признается источни­ком права тогда, когда он закрепляет уже давно сложив­шиеся отношения, одобряемые населением. В рабовла­дельческих и феодальных обществах обычаи санкциони­ровались решениями суда по поводу отдельных фактов. Сейчас встречается и другой способ санкционирования государством обычаев — отсылка к ним в тексте законов.

Сущность судебного прецедента заключается в при­дании нормативного характера решению суда по кон­кретному делу. Обязательным для судов является не все решение или приговор, а только «сердцевина» дела, суть правовой позиции судьи, на основе которой выносится решение. Это, как называют специалисты по англосак­сонской правовой системе, «ratio de,cidendi». Из преце­дента постепенно могут складываться и нормы законов.

В недавнем прошлом в советской правовой науке пре­цедент как источник права оценивался только отрицатель­но, однако в последнее время тон критических высказы­ваний несколько смягчился. Более того, уже встречаются предложения о необходимости приравнять судебную док­трину к источникам права. Думается, что предлагаемое возможно, но для этого необходимы независимый суд и соответствующая правовая подготовка судей, а также формирование их правосознания в том направлении, при котором станет возможным их правотворчество.

Нормативный акт — доминирующий источник права во всех правовых системах мира. Он имеет ряд неоспо­римых преимуществ.

1. Нормативный акт может быть издан оперативно, в любой своей части изменен, что позволяет относи­тельно быстро реагировать на социальные процессы.

2. Нормативные акты, как правило, определенным образом систематизированы, что позволяет легко осу­ществлять поиск нужного документа для применения или реализации.

3. Нормативные акты позволяют точно фиксировать содержание правовых норм, что помогает проводить единую политику, не допускать произвольного толкова­ния и применения норм.

4. Нормативные акты поддерживаются государством, им охраняются. В случае нарушения положений норма­тивных актов нарушители преследуются и наказывают­ся на основании закона.

Все источники права могут быть классифицированы на две группы: нормативно-правовые акты (законы, указы, постановления, инструкции, договоры) и иные источники права ненормативного характера (правовые обычаи, судебные прецеденты и решения). В данном случае нормативность выступает критерием разграниче­ния юридических актов и означает лишь то, что юридические документы содержат нормы права, общие прави­ла поведения, установленные государством. Нормативно-правовые акты:

а) дифференцированы, поскольку механизм государ­ства имеет разветвленную структуру органов с опреде­ленными правотворческими полномочиями и значитель­ным объемом иных функций, которые реализуются с помощью издания юридических актов;

б) иерархизированы (при ведущей роли конституции государства), ибо эта система строится на основе разно­великой юридической силы актов, в результате чего нижестоящие источники права находятся в зависимом положении по отношению к вышестоящим и не могут им противоречить;

в) конкретизированы по предмету регулирования, субъектам исполнения и реализации права, указания на которых содержатся в источниках.

Как видно из изложенного, в любом современном государстве источники права (и прежде всего законы, статуты парламента) упорядочены, но вместе с тем они вряд ли составляют строгую систему, особенно акты подзаконного правотворчества, правовые обычаи и пре­цеденты. Скорее всего, это совокупность нормативных и иных юридических актов, устанавливающих определен­ный, правовой режим.

Итак, нормативный акт — это официальный доку­мент, созданный компетентными органами государства и содержащий общеобязательные юридические нормы (правила поведения).

6.Конституция РФ как основной закон

В Российском государстве, в сущности, единствен­ным источником права является нормативно-правовой акт. Судебного прецедента нет (но роль юридической практики велика), обычая тоже нет, хотя исключения имеются. В самом общем виде иерархическую систему нормативно-правовых актов России можно представить следующим образом:

1) Конституция (Основной закон); 2) федеральные законы; 3) указы Президента; 4) постановления Прави­тельства; 5) нормативные акты министерств и ведомств.

Особую группу образуют: а) международные догово­ры России; б) нормативные акты органов государствен­ной власти субъектов Федерации.

Рассмотрим эти виды нормативно-правовых актов подробнее.

Конституция (Основной закон) Российской Федерации является основой всего законодательства России. Верхо­венство ее в системе нормативных актов Российского го­сударства определяется следующим: 1) Конституция при­нята на референдуме в результате свободного волеизъяв­ления всего народа; 2) Конституция устанавливает основ­ные начала, принципы, нормы общественного и государ­ственного строя; 3) Конституция содержит перечень ос­новных прав человека и фиксирует структуру и компетен­цию высших органов государственной власти и управле­ния; 4) Конституция принимается, изменяется в результа­те соблюдения усложненной процедуры правотворчества.

Текст Конституции РФ состоит из 137 статей, содер­жит нормы, относящиеся к различным отраслям права. Для настоящего раздела имеют значение нормы Основ­ного закона, определяющие компетенцию высших орга­нов государства по изданию нормативно-правовых актов определенного вида (ст. 90,105,106 и др.), порядок принятия и вступления в действие федеральных зако­нов (ст. 104—108), и некоторые другие.

Федеральные законы принимаются в Российской Фе­дерации Государственной Думой, после чего передаются на рассмотрение Совета Федерации для одобрения. Закон считается одобренным, если за него проголосова­ло более половины от общего числа членов этой палаты

Содержание закона образуют первичные нормы, ко­торые в отдельных случаях получают дальнейшую кон­кретизацию и развитие в подзаконных актах.

7.Действие закона во времени, в пространстве, по кругу лиц.

Все нормативные акты имеют определенные вре­менные, территориальные ограничения (пределы) своего существования и действия, а также распространяются на определенный круг лиц (субъектов права). По обще­му правилу, нормативно-правовые акты применяются к отношениям, имевшим место в период от введения их в действие до утраты ими силы.

Говоря о пределах действия нормативного акта во времени, учитывают три существенных обстоятельства: момент вступления его в законную си^у, момент пре­кращения его действия и применение установленных нормативным актом юридических норм к отношениям, возникшим до его вступления в законную силу («обрат­ная сила закона»).

В Российской Федерации нормативно-правовые акты вступают в силу одним из следующих способов:

в результате указания в тексте нормативного акта на календарную дату, с которой юридический документ вступает в силу;

в результате указания на иные обстоятельства, с ко­торыми связывается вступление в законную силу доку­мента («с момента подписания», «с момента опублико­вания» и т. д.);

в результате применения общих правил. По этим общим правилам законы РФ, другие нормативно-право­вые акты высших представительных органов вступают в силу на всей территории Российской Федерации одно­временно по истечении десяти дней со дня их офици­ального опубликования, если в тексте акта не указано иное.

Нормативно-правовые акты Президента РФ и Пра­вительства РФ вступают в силу на всей территории России одновременно по истечении семи дней после их официального опубликования.

Изданиями, в которых официально публикуются нормативно-правовые акты РФ, являются «Российская газета» и Собрание законодательства Российской Феде­рации.

Акты министерств и ведомств вступают в силу по истечении 10 дней со дня их официального опублико­вания и подлежат государственной регистрации в Ми­нистерстве юстиции (в этом заключается предпосылка их законности).

Порядок вступления в силу нормативно-правовых актов субъектов Федерации, муниципальных органов определяется ими самостоятельно.

Прекращение действия нормативного акта происхо­дит в результате:

истечения срока, на который был принят юридичес­кий документ;

объявления об утрате юридической силы норматив­ного акта (прямое указание на отмену, которое может содержаться в специальном акте);

принятия управомоченным органом нового юриди­ческого нормативного документа равной или большей юридической силы, регулирующего тот же круг общест­венных отношений;

устаревания юридического документа в связи с ис­чезновением обстоятельств, которые подлежали регули­рованию (например, утратили свою актуальность и по­тому прекратили свое действие нормативные акты, регламентирующие правовой статус Советов народных депутатов в связи с исчезновением этих органов власти на территории бывшего СССР).

Вопрос о действии нормативных актов во времени нужно рассматривать с учетом еще двух аспектов.

Во-первых, нормативно-правовой акт не имеет обрат­ной силы (эта юридическая аксиома сформулирована еще древнеримскими юристами). Нормативный доку­мент действует только в отношении тех обстоятельств и случаев, которые возникли после введения его в дей­ствие. Это правило — необходимый фактор правовой ста­бильности, когда граждане и юридические лица должны быть уверены в том, что их правовое положение не будет ухудшено законом.

Во-вторых, нормативно-правовой акт может утратить силу, но отдельные его положения, нормы могут приме­няться к фактам, имевшим место во время его действия («переживание закона»). Это относится и к регулирова­нию длящихся правоотношений.

Действие нормативных актов в пространстве суть территориальные ограничения их действия, когда нор­мативный акт применяется на той территории, на кото­рую распространяется суверенитет государства или ком­петенция соответствующих органов. Поэтому акты феде­ральных органов распространяются на всю территорию Российской Федерации, акты субъектов Федерации — на территории этих государственных образований, акты муниципальных органов — на территории соответствую­щих административных единиц.

К территории, ограниченной границами государства, относятся: суша, в том числе недра и континентальный шельф, территориальные воды (12 морских миль), воз­душное пространство.

К государственной территории приравниваются мор­ские, речные и воздушные суда, находящиеся под фла­гом государства. По правилам международного права военные суда приравниваются к территории государства без исключений, а гражданские морские и воздушные суда — в водах и воздушном пространстве своего госу­дарства, открытом море и воздушном пространстве.

Действие нормативно-правовых актов по кругу лиц обусловлено следующим обстоятельством: все граждане, лица без гражданства, иностранцы и юридические лица, находящиеся на территории государства, подпадают под сферу действия законодательства государства, в котором они пребывают. Юридическая наука и практика знает принцип экстерриториальности. Это юридическая фикция, согласно которой определенные части территории госу­дарства (здания иностранных посольств, миссий или их средства транспорта), а также дипломатические предста­вители иностранных государств признаются не находя­щимися на территории государства, где они реально пребывают, а юридически считаются находящимися на территории того государства, чье посольство помещает­ся в данном здании или чьими представителями они являются. На началах взаимности территории посольств в иностранных государствах считаются территориями со­ответствующих государств. Какие бы то ни было пося­гательства на здание посольства приравниваются к по­сягательствам на территорию государства и рассматри­ваются как факт нарушения международного права.

8.Правовой статус личности

Полное и реальное представление о правах и свобо­дах нельзя получить, не рассматривая их в составе правового статуса личности.

Во-первых, эта категория носит собирательный, уни­версальный характер. Она как бы вбирает в себя правовые статусы: гражданина; иностранного гражданина; лица без гражданства; беженца; вынужденного пере­селенца.

Во-вторых, данная категория отражает индивидуаль­ные особенности человека и реальное положение его в системе многообразных общественных отношений.

В-третьих, права и свободы, составляя основу право­вого статуса личности, не могут быть реализованы без других его компонентов: без корреспондирующих пра­вам юридических обязанностей, без юридической ответ­ственности в необходимых случаях, без правовых гаран­тий, без правоспособности и дееспособности как опре­деляющих черт волевого и осознанного поведения чело­века.

В-четвертых, категория правового статуса позволяет увидеть права, свободы, обязанности личности в целост­ном, системном виде, дает возможность проводить срав­нение статусов, открывает пути дальнейшего их совер­шенствования.

Правовой статус личности — это правовое положе­ние человека, отражающее его фактическое состояние во взаимоотношениях с обществом и государством.

Классификация правовых статусов личности в пер­вую очередь проводится по сфере действия и структуре правовых систем. Различают общий (международный), конституционный (базовый), отраслевой, родовой (спе­циальный) и индивидуальный правовые статусы лич­ности.

Общий (международный) правовой статус личности включает в себя помимо внутригосударственных права, свободы, обязанности и гарантии, выработанные между­народным сообществом и закрепленные в международ­но-правовых документах. Защита его предусмотрена как внутренним законодательством, так и международным правом. Например, в ст. 15 Конституции РФ предусмот­рена возможность применения правил, установленных нормами международного права и международными договорами. А в рамках СНГ действует Комиссия по правам человека, которая согласно Положению о ней от 24 сентября 1993 г. компетентна рассматривать как письменные запросы государств по вопросам нарушения прав человека, так и индивидуальные и коллективные обращения любых лиц, исчерпавших все доступные внутригосударственные средства правовой защиты.

Конституционный (базовый) статус личности объ­единяет главные права, свободы, обязанности и их гарантии, закрепленные в основном законе страны. Его характерным признаком является стабильность, которая обусловлена особенностями самой человеческой жизни и предполагает установление в обществе нормального правопорядка, предсказуемых и разумных изменений, обеспечивающих сохранение генофонда страны, темпы производства материальных и духовных ценностей, сво­бодное развитие личности. Как любая основа, на кото­рой образуются новые качества, конституционный ста­тус должен обладать устойчивостью, его существование должно длиться до тех пор, пока основные обществен­ные отношения не изменятся в корне и большинстве своем.

Стабильность конституционного статуса личности зависит от того, насколько полно он соответствует фак­тическим общественным отношениям, и от того, какой порядок принятия, отмены соответствующих норм и вне­сения в них изменений закреплен в законе. Конститу­ция РФ в ст. 135 содержит некоторые гарантии стабиль­ности статуса, определяя достаточно сложный порядок пересмотра статей гл. 2, содержащих нормы о правах и свободах человека и гражданина.

Отраслевой статус личности состоит из правомочий и других компонентов, опосредованных отдельной или комплексной отраслью правовой системы — гражданским, трудовым, административным правом и др.

Родовой (специальный) статус личности отражает специфику правового положения отдельных категорий людей, которые могут иметь какие-то дополнительные субъективные права и обязанности: военнослужащих, пенсионеров, инвалидов, работников Крайнего Севера и др.

Индивидуальный статус характеризует особенности положения конкретного человека в зависимости от его возраста, пола, профессии, участия в управлении госу­дарственными делами и т. п.

9.Понятие правового государства.

Возникновение

1. Идея правового государства терминологически обозначает связь права и государства. Но раскрыть подлинный смысл этой связи можно только сквозь призму человека, создающего правовые и государствен­ные учреждения в процессе развития своей интеллекту­альной и духовной сущности, совершенствования инди­видуальных и социальных черт, формирующего свобод­ное гражданское общество.

2. Учение о правовом государстве возникло и живет в общественно-историческом измерении, оно имеет свои корни, предпосылки. Каждая новая идея в своем разви­тии опирается на предшествующие, каждый новый шаг в истории подготовлен временем и людьми.

3. Развитие рассматриваемой, как и любой другой общегуманистической идеи,— процесс сложный и проти­воречивый, не знающий географических, национальных и классовых границ. В историческом плане он непреры­вен, бесконечен и в определенной степени необратим.

4. Возникновение и эволюция идеи правового госу­дарства — процессы реальные и познаваемые. На каждом из этапов развития гражданского общества они отража­ют соответствующий уровень культуры и реальную правовую действительность в конкретной стране и на планете в целом.

5. Человечество выстрадало идею правовой государ­ственности в многочисленных бедствиях, конфликтах, войнах и революциях. В разбитых странах все большее число людей осознают спасительную миссию права, его неразрывную связь с самим человеком, значение дейст­вительно разумной правовой суверенной публичной власти. Для России правовое государство — антипод государственного волюнтаризма и тоталитаризма, аль­тернатива любой диктатуре.

Принципы — это основополагающие идеи (требова­ния), определяющие в своей совокупности идеальную конструкцию (модель) государства, которое могло бы называться правовым. Их формирование обусловлено объективными и субъективными факторами: уровнем развития культуры, науки, образования и других эле­ментов, составляющих совокупный интеллект данной общественной системы; нравственно-духовным потен­циалом общества, который выражается в признании большинством населения справедливым, а значит, и пра­вовым существующего государственного устройства; на­личием или отсутствием стабильного механизма реали­зации правовых начал в деятельности государствен­ных органов; степенью освоения конкретным человеком права как собственной свободы, осознанной и в необхо­димых случаях и необходимых пределах им самим ограниченной.

С учетом исторических данных, общественной й го­сударственной практики и с позиций современного на­учного знания можно выделить такие принципы право­вого государства.

1. Принцип приоритета права. В литературе при ха­рактеристике правового государства очень часто употреб­ляется термин «господство права», происхождение кото­рого, очевидно, связано с английским «rull of low»— «правление права» или «господство права». На наш взгляд, русский перевод данного термина не адекватен вклады­ваемому в него содержанию и точнее было бы говорить о приоритетности права. Это поможет избежать, с одной стороны, трактовки права как средства подавления и на­силия, а с другой — фетишизации права как самодовле­ющего и самоуправляющегося явления.

Принцип приоритета права может быть раскрыт при усвоении следующих моментов. Во-первых, право нераз­рывно связано с человеком, это сторона его бытия, универсальное средство общения и гарантия нормально­го образа жизни. Во-вторых, государство не единствен­ный источник формирования права. Во многих случаях оно лишь оформляет, облекает в правовую форму либо естественно-правовые требования, либо волеизъявление всего народа (общества), выраженное через референду­мы, либо положения, сформировавшиеся в ходе общест­венной практики, в особенности судебной. В-третьих, право возникло раньше, а потому носит более естественный характер, чем государство. По одной из версий, государство возникло из необходимости организационно-властной, силовой поддержки правовых установлений в обществе в целях его нормального функционирования.

Великие мыслители-4одиночки» догадывались о про­исхождении права и его роли в жизни людей, но лишь сейчас можно сказать, что человечество постепенно, но последовательно осознает эту его роль и выбирает право в качестве приоритета в своем развитии. Отсюда необ­ходимость ограничения государственной власти, связан­ности правом деятельности государственного аппарата, ориентирование государства на защиту прав и свобод человека.

В конечном счете приоритет права означает: а) рас­смотрение всех вопросов общественной и государственной жизни с позиций права, закона; б) соединение общечело­веческих нравственно-правовых ценностей (разумность, справедливость) и формально-регулятивных ценностей права (нормативность, равенство всех перед законом) с организационно-территориальным делением общества и легитимной публичной властной силой; в) необходи­мость идеологически-правового обоснования любых ре­шений государственных и общественных органов; г) на­личие в государстве необходимых для выражения и дей­ствия права форм и процедур (конституции и зако­нов, системы материальных и процессуальных гаран­тий и т.д.).

2. Принцип правовой защищенности человека и граж­данина. Сразу следует подчеркнуть, что данный прин­цип носит первичный, комплексный, непреходящий и аб­солютный характер.

Человек как разумное и общественное существо в процессе своей жизни, общения с себе подобными создает различные организационные формы своего су­ществования и устанавливает приемлемые для себя правила игры, нормы поведения. В этом смысле право и государство производны от человека.

Комллексность заключается в том, что названный принцип лежит в основе всех взаимосвязей гражданина как с государством и его органами, так и с другими общественными образованиями, другими гражданами в рамках правовых отношений по поводу самых различ­ных объектов.

Непреходящий характер указанного принципа обу­словлен естественным происхождением права, возник­шего, по существу, из стремления человека сохранить, защитить свои жизнь, свободу, здоровье и т.д. Иными словами, право возникло и существует как разумная сторона бытия, мера свободы человека.

Абсолютность (тотальность) этого принципа состоит в том, что все взаимоотношения индивида с государст­вом (его органами, должностными лицами) должны строиться только на правовой основе. Если они выходят за пределы действия права, со стороны государства это может обернуться произволом, внеправовым насилием, игнорированием нужд человека.

Принцип правовой защищенности в содержательном плане имеет специфические правовые признаки. Это 1) равенство сторон и взаимная ответственность госу­дарства и гражданина; 2) особые тип правового регули­рования и форма правоотношений; 3) стабильный пра­вовой статус гражданина и система юридических гаран­тий его осуществления.

1) Нормальные правовые отношения предполагают равенство и взаимную ответственность их сторон. Разу­меется, государство, вступая во взаимоотношения с мно­жеством различных общественных образований и со всеми гражданами, уже поэтому обладает огромным объемом прав и обязанностей. Кроме того, государство как совокупный представитель народа имеет ряд особых правомочий, которых не может быть у отдельного гражданина (издавать общеобязательные нормы, взи­мать налоги и т.д.). И все же оснований для утвержде­ния, что государство располагает большими правами, чем гражданин, не существует. В конкретных правоот­ношениях у них равные права и соответствующие им обязанности. Причем в правовом государстве должен быть отработан и механизм взаимной ответственности за нарушение прав, невыполнение обязанностей.

2) Поскольку презюмируется, что правовое государ­ство и гражданин — равноправные участники правоотно­шений, основной формой их взаимосвязей выступает договор (о приеме на работу, займа, купли-продажи, найма жилого помещения и т.д.). Договором высшей формы является конституция, если она принята в ре­зультате всенародного голосования (референдума). В ней определяются те особые права, которые передаются государству и не могут принадлежать отдельному граж­данину, и те естественные права, которые составляют содержание частной жизни граждан и неприкосновенны для всего государства.

Для либеральных социальных систем характерно сочетание двух основных типов правового регулирова­ния. Действия гражданина регламентируются по обще­дозволительному типу, разрешающему делать все, что прямо не запрещено в законе, поощряющему творчество, социально полезную инициативу. Государство, его орга­ны и должностные лица должны руководствоваться разрешительным типом правового регулирования, кото­рый позволяет им действовать только в пределах своей компетенции, делать лишь то, что разрешено законом.

3) Устойчивый, стабильный правовой статус гражда­нина (система его прав и обязанностей) и четкий, бесперебойно работающий юридический механизм его обеспечения позволяют человеку смело смотреть вперед, не бояться, что его права могут быть в любой момент нарушены.

3. Принцип единства права и закона. В правовом государстве любой нормативно-правовой акт должен не только по форме и наименованию, но и по смыслу и содержанию быть правовым. Это означает, что он дол­жен отражать естествен но-правовые начала, соответст­вовать международно-правовым нормам о правах чело­века и гражданина, быть принятым легитимным орга­ном государственной власти, законно избранным или назначенным. И наконец, при его издании должен быть использован весь комплекс правовых средств и приемов, выработанных мировой практикой. Это логически выве­ренные и соизмеримые с гуманистическими принципа­ми правовые конструкции и понятия, адекватные норме процессуальные формы, адресные типы и способы пра­вового регулирования, последовательные демократичес­кие процедуры принятия законов и др.

4. Принцип правового разграничения деятельности различных ветвей государственной власти. Власть в го­сударстве может олицетворять один человек (монарх, диктатор, харизматический лидер), она может принадле­жать группе лиц (хунте, верхушке партийно-политичес­кой бюрократии). В данном случае для властвующих неважно, каким путем она им досталась (революция, гражданская война, переворот, по наследству и т. п.). Но для правового государства характерным является демо­кратический способ приобретения власти, наделение ею только в соответствии с правом, законом.

Традиционная концепция разделения властей на за­конодательную, исполнительную и судебную примени­тельно к современным государствам должна пониматься не как дележ власти, а как создание системы сдержек и противовесов, способствующих беспрепятственному осу­ществлению всеми ветвями власти своих функций. Законодательная власть (верховная), избранная всена­родно, отражает суверенитет государства. Исполнитель­ная власть (производная от законодательной), назначае­мая представительным органом власти, занимается реа­лизацией законов и оперативно-хозяйственной деятель­ностью. Судебная власть выступает гарантом восстанов­ления нарушенных прав, справедливого наказания ви­новных. В Англии, США и других странах судебная власть явилась источником и стержнем формирования всей правовой системы. В России начало реальному разделению властей положила судебная реформа 1864 г. В историко-теоретическом плане можно говорить о не­обходимости постоянного возвышения судебной власти, испокон веков олицетворяемой с образцами беспри­страстности и справедливости.

Наряду с изложенными правовому государству при­сущи и принципы верховенства закона — высшего норма­тивно-правового акта, конституционно-правового контро­ля, политического

плюрализма и др.

Соотношение государства и права

Довольно сложная проблема соотношения государст­ва и права приобрела в последнее время дискуссионный характер. В литературе сформулированы две противопо­ложные теоретические позиции по этой проблеме.

Этатически-тоталитарная концепция исходит из того, что государство выше и важнее права, что оно творит право и использует его как инструмент своей политики. Данная концепция опирается на марксистское понима­ние государства и права и была широко распространена в отечественной научной и учебной литературе.

Либеральная концепция базируется на естественно-правовой теории, согласно которой право выше и важнее государства. Она стала активно утверждаться в нашем общественном сознании в последние годы.

Обе концепции не имеют сколько-нибудь серьезного научного обоснования. Они не только не анализируют соотносимые явления, но, по сути дела, противопостав­ляют их друг другу. На практике же противопоставле­ние, столкновение государства и права неизбежно При­водит лишь к их взаимному ослаблению.

В действительности взаимосвязь государства и права достаточно сложна. А потому соотношение между ними следует проводить под углом зрения анализа их единст­ва, различия и многостороннего воздействия друг на друга.

Государство и право нерасторжимы. Как надстроеч­ные явления они имеют единую социально-экономичес­кую основу, у них во многом одинаковая судьба, они не могут существовать и развиваться друг без друга. Вмес­те с тем государство и право различаются по своей структуре, способам функционирования и т. п. Напри­мер, если рабочая, механизменная часть государства состоит из органов и учреждений, в которых работают люди, то центральная часть, «ядро» права — нормы, которые объединяются в правовые институты, отрасли. Государство входит в политическую систему общества как ее стержневой элемент, право — в нормативную систему.

Пожалуй, самый важный аспект рассматриваемого соотношения, нуждающийся в обстоятельной научной проработке — воздействие государства на право и влия­ние права на государство. Подчеркнем, что только при активном взаимодействии государство и право могут полноценно и эффективно функционировать, приобрес­ти социальную ценность.

Современная юридическая наука считает, что основ­ными сферами воздействия государства на право явля­ются правотворчество и (особенно) правореализация. Исторический опыт показывает, что государство актив­но участвует в правотворчестве, однако абсолютизиро­вать его роль в этом процессе нельзя. В такой абсолю­тизации как раз и заключается коренной недостаток юридического позитивизма.

Государство в буквальном смысле не творит, не создает право, оно юридически оформляет и закрепляет лишь то, что уже созрело в обществе в виде объектив­ных потребностей, притязаний — общественных право­вых и нравственных идеалов и других общезначимых факторов. Но так или иначе, государство придает праву важные свойства — формальную определенность, обще­обязательность.

Еще более значительна роль государства в реализа­ции права, в претворении его в жизнь. Ведь неработаю­щее, нереализующееся право мертво. И тут во многом прав В. И. Ленин, утверждавший, что «право есть ничто без аппарата, способного принудить к соблюдению норм права». В самом деле, какое значение имели бы нормы, скажем, административного или уголовного права без правоохранительных органов? За правом всегда стоят авторитет и реальная сила государства. Вместе с тем государство само должно строго соблю­дать и исполнять правовые предписания, а в реализации права наряду с государством могут и должны активно участвовать и граждане, и институты гражданского общества.

Итак, право без поддержки и воздействия государ­ства обойтись не может, но и само государство объек­тивно нуждается в праве. Иными словами, между ними складывается устойчивое функциональное взаимовли­яние.

Право юридически оформляет государство, регулиру­ет все основные стороны его функционирования и тем самым придает государству и его деятельности легитим­ный характер. Оно регламентирует порядок формирова­ния органов государства, закрепляет их компетенцию и упорядочивает их отношения между собой, подчиня­ет деятельность государства определенному правовому режиму, устанавливает пределы вмешательства государ­ства в работу институтов гражданского общества, част­ную жизнь граждан и т. д. С помощью права определя­ются вид и мера государственного принуждения, вслед­ствие чего оно становится правовым и контролируемым. Право — важнейшее и необходимое средство юридичес­кого общения со всеми субъектами права как внутри страны, так и за ее пределами, с мировым сообществом в целом.

В последние годы в общественное сознание внедря­ются идеи «Право выше государства», «Право первично, государство вторично», заимствованные из раннебуржуазной либеральной естественно-правовой доктрины. Может, при помощи этих идей хоть как-то удалось поднять престиж права в нашем обществе? Пожалуй, наоборот: противопоставление права государству и осо­бенно права закону послужило одной из причин рас­пространения беззакония, беспредела и ослабления го­сударства.

10.Значение законности.

Законность – это общественно-политический режим состоящий в господстве права и закона в общественной жизни, неукоснительном осуществлении предписаний правовых норм всеми участниками общественных отношений, последовательной борьбе с правонарушениями и произволом в деятельности должностных лиц, в обеспечении порядка и организованности в обществе.

Законность — фундаментальная категория всей юри­дической науки и практики, а ее уровень и состояние служат главными критериями оценки правовой жизни общества, его граждан.

Право представляет собой фактор социальной жизни. Но его реальность определяется не только тем, что оно находит выражение в формальных нормативно-право­вых актах — законах, указах, постановлениях, кодексах и иных систематизированных сборниках. Право реально прежде всего потому, что властная воля, выраженная н законах, воплощается в поведении людей — граждан, исполняющих закон, лиц, вступающих в отношения путем^ заключения договоров, судей и иных должност­ных лиц, закон применяющих. Право по своей природе таково, что не может существовать вне воплощения в правовых отношениях.

Даже самый совершенный закон жив только тогда, когда он выполняется, воздействует на общественные отношения, на сознание и поведение людей. Вот эта-то сторона права, связанная с жизнью закона, его действен­ностью, и характеризуется понятием «законность».

Законность, однако, не тождественна реализации права, ее содержание не тождественно претворению правовых норм в жизнь. Эта сторона правового регули­рования охватывается такими юридическими категория­ми, как «реализация права», «применение права», «пра­вомерное поведение», «правоотношение», «эффектив­ность права». Все они сопряжены непосредственно с действием права, но описывают его лишь с какой-то одной стороны. «Правомерное поведение» определяет действия субъектов, соответствующие нормам права, «правоотношение» указывает на правовую связь его участников, «эффективность права» — на результатив­ность правового воздействия и т. д. Законность же -комплексная категория, охватывающая все стороны жизни права, его действенность, урегулированность обществен­ной жизни в целом. Категория «законность» фиксирует общественно необходимые зависимости как внутри права, рассматриваемого с его нормативной стороны, так и между ним и практическим воздействием властной воли на по­ведение людей, и отражает отношение к ним общества.

Законность выражает общий принцип отношения общества к праву в целом. Поэтому ее содержание рассматривают в трех аспектах: а) в плане «правового* характера общественной жизни; б) с позиций требова­ния всеобщего уважения к* закону и обязательного его исполнения всеми субъектами; в) под углом зрения требования безусловной защиты и реального обеспече­ния прав, интересов граждан и охраны правопорядка в целом от любого произвола. Следовательно, содержа­ние законности связано как с поведением субъектов, реализующих право, так и с деятельностью государст­венных органов, обеспечивающих его формирование, реализацию и защиту.

В недалеком прошлом отечественная наука анализи­ровала законность преимущественно во втором аспекте, толковала ее как требование неукоснительного соблюде­ния норм права всеми его субъектами. Это по своей сути правильное понимание, однако оно однобоко отражает содержание и сущность данного явления. В этом случае требование законности распространяется лишь на граждан и их организации, органы, непосредственно реализующие свои права и обязанности. Деятельность же органов, обеспечивающих правовое регулирование (правотворческих и правоприменительных), находится вне ее содержания.

Указанное понимание односторонне ориентировало и юридическую практику. Обеспечение законности сво­дилось главным образом к работе контрольно-надзор­ных и правоохранительных органов — выявлению нару­шителей правовых предписаний и их последующему наказанию. Результатом этого и стал обвинительный уклон в их деятельности. Даже суд рассматривался как правоохранительный орган, а не орган правосудия, га­рантирующий защиту прав и свобод граждан и их объединений.

Такое понятие законности, удовлетворяющее потреб­ности тоталитарного режима, совершенно не обеспечи­вает нормального функционирования общества в усло­виях демократии и тем более не способствует формиро­ванию и укреплению правового государства и общества.

Подобная трактовка законности есть результат ото­ждествления права и закона, когда любой нормативный акт, исходящий от государства (даже антигуманный, реакционный), является «правом» и соответственно тре­бует неукоснительной реализации. Однако эти акты не обеспечивают целей правового регулирования, законнос­ти. Напротив, они порождают социальную напряжен­ность, ограничивают свободу граждан, их естественные права, допускают беззаконие и произвол в деятельности должностных лиц. Кроме того, нетрудно заметить, что при данном понимании законности акцент делается лишь на исполнении норм права, а вопрос о содержании этих норм, которые, как известно, во многом носят волевой характер, обходится стороной.

Рассматриваемая с самых широких позиций, закон­ность есть комплексное политико-правовое явление, отражающее правовой характер организации общест­венно-политической жизни, органическую связь права и власти, права и государства. Не случайно ранее теория правового государства носила иное название — «господства права».

11. Правопорядок и правомерное поведение.

С законностью тесно связано другое правовое явле­ние — правопорядок (правовой порядок). Понятие «право­порядок» широко используется в действующем законода­тельстве, охрана правопорядка — важнейшая функция го­сударства. Несмотря на это в отечественной науке до сих пор не выработано единого определения данного феномена.

Наибольшее распространение получил взгляд на пра­вопорядок как на реализованную законность, однако подобная трактовка представляется не совсем верной. Действительно, указанные явления тесно взаимосвяза­ны. В формировании правопорядка законность выступа­ет как основополагающий принцип деятельности госу­дарственных органов, должностных лиц и граждан. «Но «правопорядок» не может сложиться как следствие одного лишь принципа, даже основополагающего… Поэтому более точно было бы сказать, что правопорядок склады­вается как результат реализации всех правовых предпи­саний в соответствии с принципом законности»1. Осно­вой правопорядка выступает не законность, а право. За­конность же — условие правопорядка.

Обратимся к этимологии слова «правопорядок». Преж­де всего, правопорядок — это порядок, организованность, устойчивость. Следовательно, правопорядок характеризу­ет степень упорядоченности общественных отношений, выступает антиподом хаосу, анархии, неорганизованности. Далее, правопорядок — это правовой порядок, состояние общественных отношений, запрограммированное правом.

Правопорядок можно опреде­лить как основанную на праве и законности организа­цию общественной жизни, отражающую качественное состояние общественных отношений на определенном этапе развития общества.

Рассмотрим особенности данного явления.

1. Правопорядок есть состояние упорядоченности, организованности общественной жизни.

2. Это порядок, предусмотренный нормами права.

3. Правопорядок возникает в результате фактической реализации правовых норм, претворения их в жизнь, является итогом правового регулирования.

4. Он обеспечивается государством.

Как известно, далеко не все нормы права реализуют­ся повсеместно, нередки и отступления от требований правовых норм, правонарушения. Поэтому необходимо различать реально существующий правопорядок (итог правового регулирования) и правопорядок, к достиже­нию которого стремился законодатель на том или ином этапе развития общества (цель правового регулирова­ния). Первый зависит от состояния общественных отно­шений в конкретных условиях, уровня политической и правовой культуры общества, состояния законодатель­ства, характера законности и др. Следовательно, право­порядок имеет не только качественные, но и количест­венные характеристики. Поэтому не случайно в сфере функционирования государства можно отметить направ­ления деятельности по укреплению (упрочению, совер­шенствованию, обеспечению, охране) правопорядка.

Правопорядок не должное или возможное, а факти­ческое состояние урегулированных правом отношений, а потому с известной долей условности его можно охарактеризовать как систему правовых отношений.

Каковы же принципы правопорядка?

Определенность. Правопорядок базируется на фор­мально-определенных правовых предписаниях, реализа­ция которых и обеспечивает определенность обществен­ных отношений. Этим он отличается от системы отно­шений, возникающих в результате действия иных соци­альных норм, где отсутствуют четкие формальные ори­ентиры, а роль субъективных моментов очень велика.

Системность. По той же причине (связь с правом) правопорядок не совокупность единичных, разрознен­ных актов поведения, различных правоотношений. Это система отношений, которая основана на единой сущ­ности права, господствующей в обществе форме собст­венности, системе экономических отношений и обеспе­чивается силой единой государственной власти.

Организованность. Правопорядок возникает не сти­хийно, а при организующей деятельности государства, его органов.

Государственная гарантированность. Существующий правопорядок обеспечивается государством, охраняется им от нарушений. Не случайно одной из основных функций государства является охрана существующего правопорядка. Устойчивость. Возникающий на основе права и обес­печиваемый государством правопорядок достаточно ста­билен, устойчив. Попытки дестабилизации, нарушения правопорядка пресекаются соответствующими право­охранительными органами.

Единство. Характер организации неодинаков в различ­ных сферах общественной жизни. Однако основанный на единых политических и правовых принципах, обеспе­чиваемый единством государственной воли и законнос­ти, правопорядок один наТерритории всей страны. Все его составляющие в равной степени гарантируются государ­ством, любые его нарушения считаются правонаруше­ниями и пресекаются государственным принуждением.

В силу указанных особенностей правопорядок можно охарактеризовать как порядок, обеспечивающий стабиль­ность общественной жизни и социальный прогресс. По­скольку он определяется правом и обеспечивается госу­дарством, то закрепляет наиболее важные черты и сторо­ны социально-экономического строя, систему господ­ствующих в стране политических отношений.

Следовательно, правопорядок включает в себя не только отношения людей в сфере гражданского общест­ва, но и базирующуюся на нормах права организацию самой политической власти, т.е. государство. На эту сторону правопорядка обращал внимание еще Цицерон, вопрошая: «Да и что такое государство, как не общий правопорядок?»1. Близок к нему и Кант, рассматривав­ший государство как «объединение множества людей, подчиненных правовым законам»2.

Иначе говоря, государство есть и важнейший элемент, и необходимое условие правопорядка. С одной стороны, конституированное правом и функционирующее в строго установленных рамках государство составляет важнейшее звено правопорядка, С другой — оно властный субъект, обеспечивающий и охраняющий правопорядок. Не слу­чайно правовое регулирование деятельности государствен­ных органов и должностных лиц осуществляется по прин­ципу «Дозволено только то, что прямо разрешено».

Правопорядок, таким образом, можно рассматривать как единство права и власти. Это порядок, при котором правовое положение и взаимоотношения всех субъектов общественной, политической и государственной жизни четко определены законами и защищены государственной властью. Наиболее адекватной формой реальности по­добного правопорядка выступает правовое государство.

Правопорядок не самоцель, а социально и историчес­ки обусловленные всеобщее средство и форма выраже­ния, учреждения и организации свободы и справедли­вости в общественных отношениях.

Правомерное поведение

Основная разновидность правового поведения — по­ведение правомерное, ибо подавляющее большинство граждан и организаций в сфере права действуют именно таким образом.

Правомерное поведение — это массовое по масшта­бам социально полезное осознанное поведение людей и организаций, соответствующее правовым нормам и гарантируемое государством.

Правомерному поведению присущи следующие при­знаки.

Во-первых, правомерное поведение соответствует требованиям правовых норм. Человек действует право­мерно, если он точно соблюдает правовые предписания. Это формально-юридический критерий поведения. Не­редко правомерное поведение трактуется как поведение, не нарушающее норм права. Однако такая трактовка не вполне точно отражает содержание данного явления, ибо поведение, не противоречащее правовым предписа­ниям, может осуществляться вне сферы правового регу­лирования, не быть правовым.

Во-вторых, правомерное поведение обычно социально полезно. Это действия, адекватные образу жизни, по­лезные (желательные), а порой и необходимые для нормального функционирования общества. Положитель­ную роль оно играет и для личности, ибо благодаря ему обеспечивается свобода, защищаются законные ин­тересы.

В-третьих, правомерному поведению присущ при­знак, характеризующий его субъективную сторону, кото­рую, как и у любого другого действия, составляют мотивы и цели, степень осознания возможных последст­вий поступка и внутреннее отношение к ним индивида. При этом мотивы отражают не только направленность (нарушает или нет нормы права), но и характер, степень активности, самостоятельность и интенсивность поведе­ния в ходе реализации. Субъективная сторона свиде­тельствует об уровне правовой культуры личности, степени ответственности лица, о его отношении к соци­альным и правовым ценностям.

Социальная роль правомерного поведения чрезвы­чайно высока. Она представляет собой ту наиболее эффективную реализацию права, которая охраняется государством. Именно через правомерное поведение осуществляется упорядочение общественных отноше­ний, необходимое для нормального функционирования и развития общества, обеспечивается устойчивый право­порядок. Правомерное поведение является важнейшим фактором решения стоящих перед обществом задач. Однако социальная роль правомерного поведения не сводится к удовлетворению общественных нужд. Не менее важная его функция состоит в удовлетворении интересов самих субъектов правовых действий.

Конформистскому поведению присуща низкая сте­пень социальной активности. Личность пассивно соблю­дает правовые предписания, стремится приспособиться к окружающим, не выделяться, «делать как все».

Маргинальное поведение хотя и является правомер­ным, в силу низкой ответственности субъекта находится как бы на грани антиобщественного, неправомерного (в переводе с латинского «маргинальный» — находящийся на грани). Оно не становится неправомерным из-за страха перед наказанием (а не из-за осознания необхо­димости реализации правовых норм) либо в силу каких-то корыстных мотивов. В этих случаях субъекты лишь подчиняются закону (например, пассажир оплачивает проезд только потому, что в автобусе находится контро­лер, могущий наложить штраф за безбилетный проезд), но не признают, не уважают его!

маргинальное привычное

Несколько особняком в этой классификации стоит привычное поведение, когда правомерные действия в силу многократного повторения превращаются в привычку. Привычное поведение не напрасно называется «второй натурой». Оно становится внутренней потребностью человека. Особенностью привычного поведения являет­ся то, что человек не фиксирует в сознании ни социаль­ное, ни юридическое его значение, не задумывается над этим. Так, шофер со стажем останавливается на крас­ный сигнал светофора автоматически, не задумываясь над содержанием сигнала, последствиями его наруше­ния. Однако привычка не отрицает понимания факти­ческих элементов своего поступка, хотя надлежащая социальная оценка его последствий и отсутствует. Это привычное, но не бессознательное поведение.

Виды правомерного поведения:

С объективной стороны: действия, бездействие

С субъективной стороны: социально активное, законопослушное, конформистское, маргинальное, привычное

По субъектам: индивидуальное, групповое

Форма реализации: соблюдение, исполнение, использование

12. Правонарушение: понятие, признаки, виды

Правонарушение — социальный и юридический анти­под правомерного поведения, их социальные и юриди­ческие признаки противоположны. Правонарушение есть разновидность антисоциального, противоправного пове­дения. В социальном смысле это поведение, противоре­чащее или способное причинить вред правам и интере­сам граждан, их коллективам и обществу в целом, оно затрудняет и дезорганизует развитие общественных от­ношений. Так, преступления, предусмотренные Уголов­ным кодексом РФ, посягают на основы государственно­го строя, на личность, ее политические и экономические или социальные права, общественный порядок и иные социальные блага. Другие правонарушения хотя и не являются столь общественно опасными, все же наносят вред общественным отношениям, личности, природной среде и т.д. Конечно, отдельные правонарушения не могут представлять опасности для общества в целом. Однако взятые в совокупности они представляют суще­ственную опасность для него, нарушают режим законнос­ти, установленный правопорядок. Массовое явление, состоящее из совокупности преступлений, совершаемых в государстве в определенный временной период, назы­вается преступностью.

В современных условиях в нашей стране наблюдает­ся резкий всплеск правонарушений, в том числе самой опасной их формы — преступлений, в различных сферах общественной жизни. Безудержный рост преступности создает серьезную угрозу государству и обществу, жизни, здоровью и имуществу граждан. Для борьбы с право­нарушениями важно определить их природу и особен­ности, причины совершения и на этой основе наметить пути сокращения их числа.

Правонарушение — это общественно вредное винов­ное деяние дееспособного субъекта, противоречащее требованиям правовых норм.

Рассмотрим основные признаки правонарушения.,JL Во-первых, правонарушение —. акт поведения, выра­жающийся в действии или бездействии (под бездейст­вием здесь понимается воздержание от действий, когда закон предписывает их совершение). Не могут считать­ся правонарушениями мысли, чувства, политические и религиозные воззрения, не выраженные в действиях. Не считаются правонарушениями и качества, свойства личности, национальность, родственные связи человека и т. д. К. Маркс подчеркивал, что законы, которые дела­ют главным критерием не действия человека, а его образ мыслей, представляют собой не что иное, как позитив­ные санкции беззакония.

Во-вторых, правонарушениями считаются только во­левые действия, т. е. действия, зависящие от воли и сознания участников, осуществляемые ими добровольно. Нельзя назвать правонарушением поведение, не контро­лируемое сознанием, или поведение, совершаемое в си­туации, лишающей человека выбора иного варианта поведения, кроме противоправного. Поэтому правонару­шениями являются варианты поведения только дееспо­собных (деликтоспособных) людей. Малолетних и ду­шевнобольных закон деликтоспособными не считает.

В-третьих, правонарушением признается только такое деяние, совершая которое, индивид сознает, что дейст­вует противоправно, что своим поступком наносит ущерб общественным интересам, действует виновно.

В-четвертых, правонарушение — действие противо­правное, нарушающее требование норм права. Это или нарушение запретов, или невыполнение обязанностей. Воздержание от активной реализации права правонару­шения собой не представляет. Признак противоправности характеризует правонарушение с формально-юридичес­кой стороны. Общеизвестно, что никто не может быть ограничен в своих правах и свободах и никакие дейст­вия, совершаемые в пределах правовых предписаний, не могут быть признаны противоправными. В отличие от правомерных действий, которые могут быть прямо преду­смотрены нормой права, а могут вытекать «из духа» закона или типа регулирования (разрешено все, что не запрещено), противоправные деяния в виде их запретов должны быть четко сформулированы в правовых нор­мах. Излишний «формализм» противоправности обеспе­чивает единство требований, предъявляемых ко всем гражданам и организациям.

В-пятых, правонарушение всегда социально вредно. Всякое правонарушение наносит вред интересам лич­ности, общества, государства (имущественный, социаль­ный, моральный, политический и т. п.). Повреждение или уничтожение имущества, смерть человека, ущемле­ние его достоинства, потеря рабочего времени, брако­ванная продукция — все это негативные последствия правонарушения. Деяние может и не причинить реаль­ного вреда, а лишь поставить социальные ценности под его угрозу (таково, например, нетрезвое состояние води­теля). Степень общественной вредности деяния может быть различной, но ее наличие обязательно для отнесе­ния его к правонарушениям.

Отсутствие хотя бы одного из названных признаков не позволяет рассматривать деяние как правонаруше­ние. Следовательно, не является правонарушением ва­риант поведения, хотя и нарушающий правовые предпи­сания, но не наносящий ущерба, социально полезный. Действие, хотя и социально опасное, но осуществляемое в рамках правовых предписаний, тоже не считается правонарушением, как не считается таковым и проти­воправное действие недееспособного лица. Указанные особенности выводятся из действующего законодатель­ства. В частности, ст. 14 УК РФ закрепляет, что «пре­ступлением признается виновно совершенное общест­венно опасное деяние, запрещенное настоящим Кодек­сом под угрозой наказания», в ст. 10 КоАП называется в качестве административного правонарушения (про­ступка) «посягающее на государственный или общест­венный порядок противоправное, виновное… действие или бездействие, за которое законодательством предус­мотрена административная ответственность».

В силу формальной определенности права его нормы четко закрепляют не только само правило поведения (не­обходимого либо запрещенного), но и иные факторы, по­зволяющие характеризовать деяние как правонарушение.

Система признаков правонарушения в единстве его объективной и субъективной стороны, необходимых и достаточных для возложения юридической ответст­венности, определяется как состав правонарушения. Он включает в себя субъекта правонарушения, объект правонарушения, объективную и субъективную сторону правонарушения.

Субъектом правонарушения может быть деликтоспособное физическое лицо или организация. В уголовном праве таковым является только физическое лицо. Субъект правонарушения закреплен в гипотезе юридической нормы. Так, халатность (преступление, предусмотренное ст. 293 УК РФ) может совершить только должностное лицо.

Объектом правонарушения является то, на что оно направлено, т. е. те ценности и блага, которым правона­рушением нанесен ущерб,— собственность, жизнь, здо­ровье граждан, общественный порядок и т.д. Объект (как и субъект) четко закреплен в правовой норме.

Объективную сторону правонарушения характеризу­ют: внешне выраженное деяние, его общественно вредные последствия и необходимая причинная связь между ними. Как и иные элементы состава, объективная сторона достаточно четко закреплена в законе. Например, телесное повреждение может быть тяжким, менее тяжким, легким. Каждое из них образует самостоятельный состав преступления, предусмотренного Уголовным кодексом.

Субъективная сторона правонарушения сопряжена с понятием вины. Степень вины субъекта определяется предвидением или непредвидением виновным последствий своего деяния, его отношением к деянию и его последствиям. Вина может выступать в форме умысла | или неосторожности. Последняя предполагает, что индивид предвидел наступление общественно опасных последствий, но не только не желал их наступления, но и легкомысленно надеялся на их предотвращение (само­надеянность), либо не предвидел, но должен был пред­видеть по обстоятельствам дела (небрежность).

Правонарушения, как и акты правомерного поведе­ния, весьма разнообразны. Они различаются по степени общественной вредности, продолжительности соверше­ния, субъектам, сфере нарушаемого законодательства, объектам посягательств и т.д.

13. Понятие юр. ответственности. Виды.

Понятие юридической ответственности

В отечественной науке нет единства в трактовке юридической ответственности. Каждый автор пытается определить ее по-своему, подчеркивая те ее стороны, которые он считает главными, определяющими.

Большинство авторов понимают юридическую ответ­ственность как меру государственного принуждения либо отождествляют ее с наказанием за .правонарушение.

Другая группа исследователей рассматривает юриди­ческую ответственность в рамках существующих право­вых категорий. Они трактуют ее как охранительное правоотношение, как специфическую юридическую обя­занность, как реализацию санкций правовых норм и т. д.

В последнее время сформировалась еще одно направ­ление — анализ юридической ответственности как явле­ния общесоциального. Результатом его стала концепция позитивной юридической ответственности.

При характеристике данного феномена мы исходим из следующих посылок.

1. Юридическая ответственность отражает специфи­ку любых правовых явлений — их формальную опреде­ленность и процессуальный порядок реализации.

2. Юридическая ответственность неотделима от пра­вонарушения, выступает его следствием.

3. Юридическая ответственность связана с реализа­цией санкций правовых норм.

4. Юридическая ответственность сопряжена с госу­дарственно-властной деятельностью, с государственно-правовым принуждением.

Таким образом, юридическая ответственность — это применение к правонарушителю предусмотренных сан­кцией юридической нормы мер государственного при­нуждения, выражающихся в форме лишений личного, организационного либо имущественного характера.

Назовем основные признаки анализируемого явления:

1) юридическая ответственность предполагает госу­дарственное принуждение;

2) это не принуждение «вообще», а «мера» такого принуждения, четко очерченный его объем (количест­венные показатели);

3) юридическая ответственность связана с правона­рушением, следует за ним и обращена на правонаруши­теля;

4) ответственность влечет за собой негативные пос­ледствия (лишения) для правонарушителя: ущемление его прав (лишение свободы, родительских прав и др.), возложение на него новых дополнительных обязаннос­тей (выплата определенной суммы, совершение каких-либо действий и т. д.);

5) характер и объем лишений установлены в санкции юридической нормы;

6) возложение лишений, применение государственно-принудительных мер осуществляется в ходе правопри­менительной деятельности компетентными государст­венными органами в строго определенных законом порядке и формах. Вне процессуальной формы юриди­ческая ответственность невозможна.

Трактовка юридической ответственности как приме­нения вытекает и из содержания действующего законо­дательства. Так, совершение лицом действий, запрещен­ных уголовным законом, еще не влечет за собой юриди­ческой ответственности. Более того, до соответствующе­го решения (приговора) суда лицо вообще считается невиновным, а значит, и не подлежащим уголовной ответственности. В отдельных случаях лицо, совершив­шее правонарушение, может быть освобождено от ответ­ственности, т. е. правоприменительный процесс не осу­ществляется. В других случаях нарушитель в ходе пра­воприменительной деятельности освобождается от нака­зания, т. е. от соответствующих лишений, но не от ответственности вообще.

Виды юридической ответственности

Юридическая ответственность не может осущест­вляться «вообще». В реальной жизни она всегда доста­точно определенна. В отдельных видах ответственности общие ее признаки проявляются по-разному, что обу­словливает специфику их регламентации и реализации.

В науке классификация видов юридической ответст­венности производится по самым различным основаниям: по органам, реализующим ответственность, по ха­рактеру санкций, по функциям и т. д. Наибольшее распространение получило деление видов ответствен­ности по отраслевому признаку. По этому основанию различают ответственность уголовную, административ­ную, гражданско-правовую, дисциплинарную и матери­альную. Каждый из видов имеет специфическое основа­ние (вид правонарушения), особый порядок реализации, специфические меры принуждения (см. табл. на с. 431).

Уголовная ответственность — наиболее суровый вид ответственности. Она наступает за совершение преступ­лений и в отличие от других видов ответственности устанавливается только законом. Никакие иные норма­тивные акты не могут определять общественно опасные деяния как преступные и устанавливать за них меры ответственности. В Российской Федерации исчерпываю­щий перечень преступлений зафиксирован в Уголовном кодексе. Порядок привлечения к уголовной ответствен­ности регламентируется Уголовно-процессуальным ко­дексом.

Полномочиями привлечения к уголовной ответствен­ности обладает только суд. Никто не может быть признан виновным в совершении преступления, а также подвергнут уголовному наказанию иначе как по пригово­ру суда и в соответствии с законом (ст. 13 УПК РСФСР). Меры уголовного наказания — наиболее жесткие формы государственного принуждения, воздействующие пре­имущественно на личность виновного: лишение свобо­ды, исправительные работы, конфискация имущества и т. д. В виде исключительной меры наказания допуска­ется применение смертной казни — расстрела. В основе процессуальной формы уголовной ответственности, как говорилось, лежит презумпция невиновности.

Административная ответственность наступает за совершение административных проступков, предусмот­ренных Кодексом об административных правонаруше­ниях. Кроме того, эта ответственность может опреде­ляться указами Президента РФ, постановлениями Пра­вительства РФ и нормативными актами субъектов Фе­дерации.

Дела об административных правонарушениях рас­сматриваются компетентными органами государственно­го управления, круг которых закреплен в гл. 16 КоАП (административными комиссиями, комиссиями по делам несовершеннолетних, народными судами, органа­ми внутренних дел, таможенными органами, органами специализированной охраны и надзора и т.д.). Меры административного принуждения — предупреждение, штраф, лишение специального права, административ­ный арест.

Гражданско-правовая ответственность наступает за нарушения договорных обязательств имущественного характера или за причинение имущественного внедоговорного вреда, т. е. за совершение гражданско-правового деликта. Ее сущность состоит в принуждении лица нести отрицательные имущественные последствия. Пол­ное возмещение вреда — основной принцип гражданско-правовой ответственности (ст. 1064 ГК РФ). Возмеще­ние убытков в некоторых случаях дополняется штраф­ными санкциями, например выплатой неустойки. Возло­жение этого вида ответственности осуществляется су­дебными (общим или арбитражным судом) или админи­стративными органами (ст. 11 ГК РФ). Истцом в этом случае выступает (наряду с государственным органом) и лицо, право которого нарушено.

Дисциплинарная ответственность возникает вслед­ствие совершения дисциплинарных проступков. Специ­фика их противоправности заключается в том, что в данном случае нарушается не запретительная норма, а позитивное правило, закрепляющее трудовые обязан­ности работника. Привлекать к дисциплинарной ответ­ственности может лицо, осуществляющее распоряди­тельно-дисциплинарную власть над конкретным работ­ником. Различают три вида дисциплинарной ответствен­ности: в соответствии с правилами внутреннего трудо­вого распорядка, в порядке подчиненности и в соответ­ствии с дисциплинарными уставами и положениями. Меры дисциплинарной ответственности — выговор, стро­гий выговор, увольнение и т. д.

Материальная ответственность рабочих и служа­щих за ущерб, нанесенный предприятию, учреждению, заключается в необходимости возместить ущерб в по­рядке, установленном законом. Основанием этого вида ответственности является нанесение ущерба во время работы предприятию, с которым работник находится в трудовых отношениях. Размер возмещаемого ущерба определяется в процентах к заработной плате (1/3 2/3 месячного заработка).

Кроме указанных в качестве самостоятельного вида ответственности в литературе выделяется отмена ак­тов, противоречащих законодательству.

14.Принципы, признаки, функции юридической ответственности.

Цели и функции юридической ответственности

Для более глубокого проникновения в сущность юридической ответственности необходимо выяснить ее цели и назначение в обществе. На необходимость подоб­ного выяснения указывал еще Н. Винер: «До тех пор, пока общество не установит, чего же оно действительно хочет: искупления, изоляции, воспитания или устраше­ния потенциальных преступников,— у нас не будет ни искупления, ни воспитания, ни устрашения, а только путаница, где одно преступление порождает другое»1. Цель есть идеальное представление субъектов (личнос­тей, органов, социальных групп) о результатах своих действий. Именно они определяют и средства, и харак­тер действий, направленных на ее достижение.

Цели юридической ответственности конкретное проявление общих целей права. В качестве таковых выступают закрепление, регулирование и охрана обще­ственных отношений. Эти цели и обусловливают су­ществование регулятивной и охранительной функций права.

Поскольку юридическая ответственность «участвует» в реализации охранительной функции, то и ее цель в обшей форме можно определить как охрану существу­ющего строя и общественного порядка. Ответственность же, применяемая к конкретному правонарушителю, имеет (наряду с охраной общественных отношений) более узкую цель — наказание виновного. При этом государст­во, осуществляя меру государственного принуждения, преследует еще одну цель — предупреждение совершения правонарушений впредь.

Кроме того, существуют и чисто правовые цели юридической ответственности, которые служат средст­вом обеспечения нормального функционирования меха­низма правового регулирования путем обеспечения реали­зации субъектами правоотношений субъективных прав и юридических обязанностей, являются важнейшей гаран­тией законности.

Указанные цели юридической ответственности опре­деляют ее функции.

Главная среди них — штрафная, карательная функция. Она выступает как реакция общества в лице государства на вред, причиненный правонарушителем. Прежде всего это наказание правонарушителя, которое есть не что иное, как средство самозащиты общества от нарушения условий его существования. Наказание — всегда причи­нение правонарушителю духовных, личных, материаль­ных обременении. Оно реализуется путем либо измене­ния юридического статуса нарушителя через ограниче­ние его прав и свобод, либо возложения на него дополнительных обязанностей. Однако наказание право­нарушителя не самоцель. Оно является также средст­вом предупреждения (превенции) совершения новых правонарушений. Следовательно, юридическая ответст­венность осуществляет и превентивную (предупреди­тельную) функцию.

Реализуя наказание, государство воздействует на сознание правонарушителя. Это воздействие заключает­ся в «устрашении», доказательстве неизбежности нака­зания и тем самым в предупреждении новых правонару­шений. Причем предупредительное воздействие оказы­вается не только на самого нарушителя, но и на окружающих. Это,, конечно, ни в коей мере не означает, что наказание может осуществляться без учета тяжести нарушения и вины нарушителя, лишь в назидание другим. Излишняя, ничем не оправданная жестокость наказания не может быть условием предупреждения нарушения впредь. Опыт показывает, что предупреди­тельное значение наказания определяется не жестокос­тью его, а неотвратимостью.

При этом наказание направлено и на воспитание нарушителя, т. е. юридическая ответственность имеет также воспитательную функцию. Эффективная борьба с нарушителями, своевременное и неотвратимое наказа­ние виновных создают у граждан представление о не­зыблемости существующего правопорядка, укрепляют веру в справедливость и мощь государственной власти, уверенность в том, что их законные права и интересы будут надежно защищены. Это в свою очередь способ­ствует повышению политической и правовой культуры, ответственности и дисциплины граждан, активизации их политической и трудовой деятельности, а в конечном счете — укреплению законности и устойчивости право­порядка.

В значительном числе случаев меры юридической ответственности направлены не на формальное наказа­ние виновного, а на то, чтобы обеспечить нарушен­ный интерес общества, управомоченного субъекта, вос­становить нарушенные противоправным поведением об­щественные отношения. В этом случае юридическая ответственность осуществляет правовосстановительную (компенсационную) функцию. Наиболее ярко она прояв­ляется в гражданском праве, предполагающем такие, например, санкции, как возмещение убытков (ст. 15 ГК РФ). Конечно, возмещение ущерба возможно да­леко не во всех случаях (нельзя воскресить убитого и т. д.). Однако там, где это достижимо, компенсацион­ная функция юридической ответственности — одна из важнейших.

Таким образом, юридическая ответственность связа­на в основном с охранительной деятельностью государ­ства, с охранительной функцией права. Но она выпол­няет и свойственную праву в целом организующую (регулятивную) функцию. Уже сам факт существования и неотвратимости наказания обеспечивает организую­щие начала в деятельности общества.

Исторически юридическая ответственность возникла как средство защиты частной собственности. Зароды­шем последней явилось владение, а основой права как специфического регулятора общественных отношений классового общества — защита публичной властью вла­дения, постепенно превращающегося в частную собст­венность. Важной задачей государства была защита частного владения путем установления запретов и при­менения государственного принуждения к их нарушите­лям. Анализ правовых актов древности показывает, что их ядром служили институт собственности и его защи­та, а обязательственное право возникло и развивалось в форме юридических последствий нарушения прав соб­ственника. Таким образом, юридическая ответствен­ность есть средство, орудие формирования и укрепле­ния частнособственнических отношений и одновремен­но — вытеснения устаревших, чуждых обществу общест­венных отношений.

Принципы юридической ответственности

Для более полного уяснения сущности юридической ответственности важно определить принципы, на кото­рых она базируется. В принципах любого явления отра­жаются глубинные, устойчивые, закономерные связи, благодаря которым оно и существует. Познание принци­пов ответственности позволяет правильно применять охранительные нормы, разрешать дела при пробелах в праве, обеспечивать эффективность государственно-правового принуждения.

В правовой науке различают следующие принципы юридической ответственности: законность, справедли­вость, неотвратимость наступления, целесообразность, индивидуализация наказания, ответственность за вину, недопустимость удвоения наказания.

Законность. Суть законности состоит в требовании строгой и точной реализации правовых предписаний. Применительно к юридической ответственности это требование заключается в том, что привлекать к ней могут только компетентные органы в строго установлен­ном законом порядке и на предусмотренных законом основаниях.

Фактическим основанием ответственности является правонарушение в единстве всех своих элементов. Если в действиях субъекта отсутствует хотя бы один элемент состава правонарушения, то нет и законного основания для привлечения его к ответственности. Никакой иной фактор (национальность, партийность, образование, пол, идеологические воззрения и т.д.) не может служить таким основанием. В противном случае это будет уже не правовая ответственность, а произвол.

Законность предъявляет определенные требования и к порядку привлечения нарушителя к ответственнос­ти. Недопустимо отступление от установленного зако­ном порядка под видом ускорения, упрощения, эффек­тивности ответственности либо со ссылкой на излиш­ний формализм закона.

Справедливость. Основанное на требованиях закон­ности наказание виновного должно быть проникнуто идеей социальной справедливости. Она является прин­ципом права, основой правосудия. А. Ф. Кони подчерки­вал, что «справедливость должна находить свое выражение в законодательстве, которое тем выше, чем глубже оно всматривается в правду людских потребностей и возможностей, и в правосудии, осуществляемом судом, который тем выше, чем больше в нем живого, а не формального отношения к личности человека».

Сказанное в полной мере относится и к юридической ответственности. «Покарать преступника, не нарушая спра­ведливости,— говорил Ж. П. Марат,— это значит обуздать злых, защитить невинных, избавить слабых от притесне­ния, вырвать меч из рук тирании, поддержать порядок в обществе и общественное спокойствие его членов. Какая другая цель может быть более разумной, более благородной, более великодушной и более важной для благополучия людей?».

Справедливость юридической ответственности не аб­страктное нравственное либо психологическое понятие. Она проявляется в следующей системе формальных требований:

1) нельзя назначать уголовное наказание за про­ступки;

2) закон, устанавливающий ответственность или уси­ливающий ее, не имеет обратной силы;

3) если вред, причиненный нарушением, имеет обра­тимый характер, юридическая ответственность должна обеспечить его восполнение;

4) за одно нарушение возможно лишь одно наказа­ние;

5) ответственность несет тот, кто совершил правона­рушение;

6) вид и мера наказания зависят от тяжести право­нарушения.

При установлении ответственности учитываются как отягчающие, так и смягчающие вину обстоятельства. В. отдельных предусмотренных законом случаях воз­можно определение меры наказания ниже установленно­го санкцией нормы предела либо вообще освобождение лица от наказания.

Неотвратимость наступления. Юридическая ответ­ственность (повторим) неразрывно связана с правонару­шением. Из указанной связи вытекает принцип неотвратимости ответственности, неизбежности ее наступления за всякое правонарушение. Если за то или иное деяние должны последовать меры государственного принужде­ния, то без законных оснований никто не может быть освобожден от ответственности и наказания ни под каким предлогом (общественное положение, партийная принадлежность, родственные связи и т. д.).

Если совершено правонарушение, а ответственность не наступила, это наносит моральный урон авторитету закона, подрывает идею законности в сознании граждан и должностных лиц. Внедрение в общественное созна­ние представления о неизбежности связи правонаруше­ния и наказания -з важный фактор снижения уровня правонарушений.

Целесообразность. Неотвратимость ответственности предполагает ее целесообразность. Ответственность на­ступает неотвратимо, потому что она целесообразна. Недопустимо освобождение нарушителя от ответствен­ности без законных оснований под предлогом тяжести, целесообразности, эффективности, политических, идео­логических и иных неправовых мотивов.

Вместе с тем следует отличать целесообразность ответственности как юридического явления и учет целе­сообразности в процессе правоприменения, в ходе при­влечения лица к ответственности, при определении ему меры наказания. В этом случае целесообразность заклю­чается в соответствии избранной в отношении наруши­теля меры воздействия целям юридической ответствен­ности. Она предполагает строгую индивидуализацию карательных мер в зависимости не только от тяжести нарушения, но и от особенностей личности нарушителя, обстоятельств совершения деяния и т. д. Если цели ответственности могут быть достигнуты без ее реализа­ции, закон допускает освобождение виновного от ответ­ственности. Он может быть передан на поруки, дело направлено на рассмотрение товарищеского суда и др.

Требование целесообразности не должно противоре­чить требованию законности при реализации ответст­венности (целесообразность не допускает возможности принятия произвольных, субъективных решений госу­дарственным органом). И уж тем более нельзя нарушать требования закона под видом его нецелесообразности. В таком нарушении нет необходимости, ибо сам закон дает возможность выбора целесообразного решения. На­пример, санкции уголовно-правовых норм являются от­носительно определенными, что позволяет государствен­ному органу избрать наиболее целесообразную в кон­кретных условиях меру наказания.

Индивидуализация наказания. Данный принцип заклю­чается в том, что ответственность за совершенное пра­вонарушение виновный должен нести сам. Недопустимо перенесение ее с виновного на другого субъекта (напри­мер, за безответственные действия руководителя ответ­ственность нередко возлагается на предприятие как юридическое лицо, за правонарушения подростков часто к ответственности привлекают родителей, учителей).

Для проведения этого принципа в жизнь важно точно закрепить в законодательстве функции каждого работника и так же четко определить меры ответствен­ности за их невыполнение. Юридическая ответственность эффективна только тогда, когда ее носитель персональ­но определен. Это исключает возможность «безличной» коллективной ответственности или круговой поруки, привлечения к ответственности лиц лишь на основе какой-либо связи их с виновным.

Ответственность за вину. Ответственность может наступить только при наличии вины правонарушителя, которая означает осознание лицом недопустимости (про­тивоправности) своего поведения и вызванных им ре­зультатов. Если же лицо невиновно, то несмотря на тяжесть деяния оно не может быть привлечено к ответ­ственности. Вместе с тем в исключительных случаях нормы гражданского права допускают ответственность без вины, т. е. за сам факт совершения противоправ­ного, асоциального явления. В частности, организация или гражданин — владелец источника повышенной опас­ности обязаны возместить ущерб, причиненный этим источником (например, движущимся автомобилем), и тогда, когда не виновны в причинении ущерба (ст. 1079 ГК РФ).

Как же определяется виновность нарушителя? Кто ее должен доказывать? В разных отраслях права этот вопрос решается неодинаково. В уголовном праве при привлечении лица к уголовной ответственности дейст­вует презумпция невиновности. Лицо предполагается невиновным до тех пор, пока не будет доказано обратное. Вина обвиняемого доказывается государственным органом, сам же он освобождается от необходимости доказывать свою невиновность. В гражданском праве действует другая презумпция — виновности причинителя вреда: лицо при наличии объективной стороны правона­рушения предполагается виновным до тех пор, пока не докажет обратное. Обе презумпции служат средством защиты интересов личности, ее личных и имущественных прав. В первом случае речь идет о личности правонару­шителя, во втором —об интересах лица,; понесшего ущерб от правонарушения.

Недопустимость удвоения ответственности — это не­допустимость сочетания двух и более видов юриди­ческой ответственности за одно правонарушение. Это не означает, что за преступление нельзя назначить и ос­новное, и дополнительное наказание (например, лишение свободы и конфискацию имущества). Однако за одно нарушение виновный может быть наказан толь­ко один раз.

15.Понятие гражданского права.

Гражданское право – важнейшая отрасль российского права, включающая в себя науку гражданского права, одноименную учебную дисциплину и гражданское законодательство. Предметом гражданского права являются имущественные и личные неимущественные отношения. В предусмотренных законом случаях ГП регулирует также и иные неимущественные права (защиту чести и достоинства). Основными источниками ГП являются: Конституция РФ и Гражданский кодекс РФ.

16.Особенности гражданских правоотношений

В результате урегулирования нормами гражданского права обще­ственных отношений гражданско-правовые нормы приобретают правовую форму и становятся гражданскими правоотношениями. Гражданское правоотношение — это не что иное, как само общественное отношение, урегулированное нормой гражданского права. В предмет гражданского права входят как имущественные, так и личные неимущественные отношения. В резуль­тате регулирования гражданским правом имущественных отношений возникают гражданские имущественные правоотношения. Если же урегулированы гражданско-правовыми нормами личные неимущест­венные отношения, устанавливаются личные неимущественные пра­воотношения.

Гражданское право имеет дело прежде всего с имущественными отношениями, лежащими в сфере экономического базиса общества. Их правовое регулирование характеризуется рядом особенностей, которые не могут не отражаться на гражданских правоотношениях. Одна из наиболее важных особенностей гражданского имущественного право­отношения состоит в том, что в нем отражается единство правовой надстройки и экономического базиса, их связь и взаимодействие. Ценность гражданского имущественного правоотношения как опреде­ленного научного понятия в том и состоит, что оно позволяет выделить то звено в цепи всеобщей связи и взаимодействия, в котором непос­редственно соприкасаются элементы надстроечного и базисного харак­тера. Последнее имеет чрезвычайно важное значение для характеристики механизма правового регулирования имущественных отношений. Право не могло бы воздействовать на экономику, если бы элементы правовой надстройки не были связаны с общественными отношениями, входящими в экономический базис общества. Эта связь правовой надстройки и экономического базиса как раз и происходит в том звене, которое называют гражданским имущественным правоот­ношением. Поэтому гражданское имущественное правоотношение представляет собой специфическую форму связи между правовой надстройкой и экономическим базисом общества.

Виды гражданских правоотношений:

А)Имущественные и личные неимущественные правоотношения.

Б)Относительные и абсолютные гражданские правоотношения.

В)Вещные и обязательственные правоотношения.

Содержание гражданского правоотношения.

В процессе гражданско-правового регулирования общественных отношений их участники на­деляются субъективными правами и обязанностями, которые в дальнейшем и предопределяют поведение участников в рамках суще­ствующих между ними правоотношений. Как и любое общественное отношение, гражданское правоотношение устанавливается в результате взаимодействия между людьми. В правоотношении взаимодействие его участников осуществляется в соответствии с принадлежащими им субъективными правами и возложенными на них обязанностями. Так, в правоотношении купли-продажи продавец передает проданную вещь покупателю в собственность на условиях и в сроки, определяемые договором между ними, а покупатель уплачивает продавцу деньги в размере и в сроки, установленные этим же договором.

Входящие в предмет гражданского права общественные отношения в результате их правового регулирования не исчезают, а лишь приоб­ретают правовую форму, с помощью которой упорядочивается их содержание. Поэтому содержание гражданских правоотношений обра­зует взаимодействие их участников, осуществляемое в соответствии с их субъективными правами и обязанностями.

17. Правоспособность гражданина.

Это способность иметь гражданские права и нести обязанности (гражданская правоспособность) признается в равной мере за всеми гражданами.

Правоспособность гражданина возникает в момент его рождения и прекращается смертью.

Содержание правоспособности.

Граждане могут иметь имущество на праве собственности; наследовать и завещать имущество; заниматься предпринимательской и любой не запрещенной законом деятельностью; создавать юр.лица самостоятельно или совместно с другими гражданами и юр.лицами; совершать любые не противоречащие закону сделки и участвовать в обязательствах; избирать место жительства; иметь права авторов произведений науки, литературы и искусства, изобретений и иных охраняемых законом результатов интеллектуальной деятельности; иметь иные имущ. и личные неимущ. права.

18. Дееспособность гражданина. Ее виды.

1.Способностьгражданина своими действиями приобретать и осуществлять гражданские права, создавать для себя гражданские обязанности и исполнять их (гражданская дееспособность) возникает в полном объеме с наступлением совершеннолетия, т.е. по достижении 18 лет.

2.В случае, когда законом допускается вступление в брак до достижения 18 лет, гражданин, не достигший 18 лет, приобретает дееспособность в полном объеме со вступлением в брак.

Приобретенная дееспособность в результате заключения брака сохраняется в полном объеме и в случае расторжения брака до достижения 18 лет.

При признании брака недействительным суд может признать решение об утрате несовершеннолетним супругом полной дееспособности с момента, определенного судом.

Виды: полная, частичная (малолетние, несовершеннолетние), ограниченная (по решению суда).

19.Эмансипация.

1.Несовеошеннолетний, достигший 16 лет, может быть объявлен полностью дееспособным, если он работает по трудовому договору, в т.ч. по контракту, или с согласия родителей, усыновителей или попечителя занимается предпринимательской деятельностью.

Объявление несовершеннолетнего полностью дееспособным (эмансипация) производится по решению органа опеки и попечительства – с согласия родителей, усыновителей, попечителя либо при отсутствии такого согласия – по решению суда.

Родители, усыновители и попечитель не несут ответственности по обязательствам несовершеннолетнего, в частности по обязательствам, возникшим вследствие причинения им вреда.

20. Ограниченно дееспособный гражданин

1.Гражданин, который вследствие злоупотребления спиртными напитками или наркотическими средствами ставит семью в тяжелое материальное положение, может быть ограничен судом в дееспособности в порядке, предусмотренном гражданским процессуальным законодательством. Над ним устанавливается попечительство.

Он вправе самостоятельно совершать мелкие бытовые сделки.

Совершать другие сделки, а также получать заработок, пенсию или другие доходы и распоряжаться ими он может лишь с согласия попечителя. Однако такой гражданин самостоятельно несет имущественную ответственность по совершенным им сделкам и за причиненный им вред.

2.Если основания, в силу которых гражданин был ограничен в дееспособности, отпали, суд отменяет ограничение его дееспособности. На основании решения суда отменяется установленное над ним попечительство.

21.Признание лица недееспособным.

1.Гражданин, который вследствие психического расстройства не может понимать значения своих действий или руководить ими, может быть признан судом недееспособным в порядке, установленном гражданским процессуальным законодательством. Над ним устанавливается опека.

2.т имени гражданина, признанного недееспособным, сделки совершает его опекун.

3.Если основания, в силу которых гражданин был признан недееспособным, отпали, суд признает его дееспособным.

На основании решения суда отменяется установленная над ним опека.

22. Понятие юридического лица, его признаки.

1.Юр.лицом признается организация, которая имеет в собственности, хозяйственном ведении или оперативном управлении обособленное имущество и отвечает по своим обязательствам этим имуществом, может от своего имени приобретать и осуществлять имущественные и личные неимущественные права, нести обязанности, быть истцом и ответчиком в суде.

Юр.лица должны иметь самостоятельный баланс или смету.

2.В связи с участием в образовании имущества юр.лица его учредители (участники) могут иметь обязательственные права в отношении этого юр.лица либо вещные права на его имущество.

К юр.лицам, в отношении которых их участники имеют обязательственные права, относятся хоз.товарищества и общества, производственные кооперативы.

К юр.лицам, на имущество которых их учредители имеют право собственности или иное вещное право, относятся гос. И муниципальные унитарные предприятия, в т.ч. дочерние предприятия, а также финансируемые собственником учреждения.

3.К юр.лицам, в отношении которых их учредители (участники) не имеют имущественных прав, относятся общественные и религиозные организации (объединения), благотворительные и иные фонды, объединения юр. лиц (ассоциации и союзы).

23.Коммерческие и некоммерческие юр.лица.

1.Юр.лицами могут быть организации, преследующие извлечение прибыли в качестве основной цели своей деятельности (коммерч.организации), либо имеющие не имеющие извлечение прибыли в качестве такой цели и не распределяющие полученную прибыль между участниками (некоммерч.организации).

2.Юр.лица, являющиеся коммерческими организациями, могут создаваться в форме хоз.товариществ и обществ, производственных кооперативов, государственных и муниципальных унитарных предприятий.

3.Юр.лица, являющиеся некоммерческими организациями, могут создаваться в форме потребительских кооперативов, общественных или религиозных организация (объединений), финансируемых собственником учреждений, благотворительных и иных фондов, а также в других формах, предусмотренных законом.

Некоммерческие организации могут осуществлять предпринимательскую деятельность лишь постольку, поскольку это служит достижению целей, ради которых они созданы.

4.Допускается создание объединений коммерческих и (или) некоммерческих организаций в форме ассоциаций и союзов.

24. Право собственности:

1.Собственнику принадлежат права владения, пользования и распоряжения своим имуществом.

2.Собственник вправе по своему усмотрению совершать в отношении принадлежащего ему имущества любые действия, не противоречащие закону и иным нормативным актам и не нарушающие права и охраняемые законом интересы других лиц, в т.ч. отчуждать свое имущество в собственность другим лицам, передавать им, оставаясь собственником, права владения, пользования и распоряжения имуществом, отдавать имущество в залог и обременять его другими способами, распоряжаться им другими способами.

3.Владение, пользование и распоряжение землей и др.природными ресурсами в той мере, в какой их оборот допускается законом, осуществляются их собственником свободно, если это не наносит ущерба окружающей среде и не нарушает прав и законных интересов др.лиц.

4.Собственник может передать свое имущество в доверительное управление др.лицу (доверительному управляющему). Передача имущества в доверительное управление не влечет перехода права собственности к доверительному управляющему, который обязан осуществлять управление имуществом в интересах собственника или указанного им третьего лица.

25. Основание приобретения права собственности.

1 Право собственности на новую вещь, изготовленную или созданную лицом для себя с соблюдением закона и иных правовых актов, приобретается этим лицом

2 Право собственности на имущество, которое имеет_собственник, может быть приобретено другим лицом на основании договора купли — продажи, дарения или иной сделки об отчуждении этого имущества.

В случае смерти гражданина право собственности на при­надлежащее ему имущество переходит по наследству к дру­гим лицам в соответствии с завещанием или законом

В случае реорганизации юридического лица право соб­ственности на принадлежавшее ему имущество переходит к юридическим лицам — правопреемникам реорганизованного юридического лица

3. В случаях и в порядке, предусмотренных гражданским кодексом, лицо может приобрести право собственности на имущество, не имеющее собственника, на имущество, соб­ственник которого неизвестен, либо на имущество, от которого собственник отказался или на которое он утратил право собственности по иным основаниям, предусмотрен­ным законом.

4. Член жилищного, жилищно-строительного, дачного, га­ражного или иного потребительского кооператива, другие лица, имеющие право на паенакопления, полностью внесшие свой паевой взнос за квартиру, дачу, гараж, иное помеще­ние, предоставленное этим лицам кооперативом, приобре­тают право собственности на указанное имущество

26. Прекращение права собственности, его основание

1. Право собственности прекращается при отчуждении собственником своего имущества другим лицам, отказ собственника от права собственности, гибели или уничтожении имущества и при утрате права собственности на имущества, в иных случаях, предусмотренных законом.

2. Принудительное изъятие у собственника имущества не допускается, кроме случаев, когда по основаниям, предусмотренным законом, производятся:

1) обращение взыскания на имущество по обязательствам

2) отчуждение имущества, которое в силу закона может принадлежать данному лицу

3)отчуждение недвижимого имущества в связи с изъятием участка

4) выкуп бесхозяйственно содержимых культурных ценностей, домашних животных

5) реквизиция

6) конфискация

7) отчуждение имущества в др. случаях, предусм. ГК

По решению собственника в порядке, предусмотренном законами о приватизации, имущество, находящееся дарственной или муниципальной собственности, отчуждается: в собственность граждан и юридических лиц.

Обращение в государственную собственность государства, находящегося в собственности граждан и юрид. лиц (национализация), производится на основании; возмещением стоимости этого имущества и других ; в порядке, установленном законом

27. Понятие обязательства

1. В силу обязательства одно лицо (должник) обязано со­вершить в пользу другого лица (кредитора) определенное действие, как-то: передать имущество, выполнить работу, уп­латить деньги и т.п., либо воздержаться от определенного действия, а кредитор имеет право требовать от должника исполнения его обязанности.

2. Обязательства возникают из договора, вследствие при­чинения вреда и из иных оснований, указанных в ГК

Стороны обязательства

В обязательстве в качестве каждой из его сторон — кре­дитора или должника — могут участвовать одно или одно­временно несколько лиц.

Недействительность требований кредитора к одному из лиц, участвующих в обязательстве на стороне должника, рав­но как и истечение срока исковой давности по требованию к такому лицу, сами по себе не затрагивают его требований к остальным этим лицам.

2. Если каждая из сторон по договору несет обязанности в пользу другой стороны, она считается должником другой стороны в том, что обязана сделать в ее пользу, и одновременно ее кредитором в том, что имеет право от нее требовать.

3. Обязательство не создает обязанностей для лиц, не участвующих в нем в качестве сторон (для третьих лиц).

В случаях, предусмотренных законом, иными правовыми актами или соглашением сторон, обязательство может создавать для третьих лиц права в отношении одной и; обеих сторон обязательства.

28. Исполнение обязательства. Понятие. Надлежащее и ненадлежащее исполнение обязательства

Обязательства должны исполняться надлежащим образом в соответствии с условиями обязательства и требованиями закона, иных нормативных актов.

Недопустимость одностороннего отказа от исполнения обязательства

Односторонний отказ от исполнения обязательства и одностороннее изменение его условий не допускаются, за исключением случаев, предусмотренных законом. Односторон­ний отказ от исполнения обязательства, связанного с осуще­ствлением его сторонами предпринимательской деятельнос­ти, и одностороннее изменение условий такого обязательства допускаются также в случаях, предусмотренных договором, если иное не вытекает из закона или существа обязательства. Исполнение обязательства по час­тям

Кредитор вправе не принимать исполнения обязательства ‘ по частям, если иное не предусмотрено законом, иными пра­вовыми актами, условиями обязательства и не вытекает из обычаев делового оборота или существа обязательства.

Исполнение обязательства надлежа­щему лицу

Если иное не предусмотрено соглашением сторон и не вытекает из обычаев делового оборота или существа обяза­тельства, должник вправе при исполнении обязательства по­требовать доказательств того, что исполнение принимается самим кредитором или управомоченным им на это лицом, и несет риск последствий непредъявления такого требования.

Исполнение обязательства треть­им лицом

1. Исполнение обязательства может быть возложено дол­жником на третье лицо, если из закона, иных правовых ак­тов, условий обязательства или его существа не вытекает обязанность должника исполнить обязательство лично. В этом случае кредитор обязан принять исполнение, предло­женное за должника третьим лицом.

2. Третье лицо, подвергающееся опасности утратить свое право на имущество должника (право аренды, залога или др.) вследствие обращения кредитором взыскания на это иму­щество, может за свой счет удовлетворить требование кре­дитора без согласия должника. В этом случае к третьему лицу переходят права кредитора по обязательству в соответствии со статьями 382 — 387 настоящего Кодекса.

Срок исполнения обязательства

1. Если обязательство предусматривает или позволяет определить день его исполнения или период времени, в те­чение которого оно должно быть исполнено, обязательство подлежит исполнению в этот день или, соответственно, в любой момент в пределах такого периода.

2. В случаях, когда обязательство не предусматривает срок его исполнения и не содержит условий, позволяющих определить этот срок, оно должно быть исполнено в разум­ный срок после возникновения обязательства.

Обязательство, не исполненное в разумный срок, а равно обязательство, срок исполнения которого определен момен­том востребования, должник обязан исполнить в семиднев­ный срок со дня предъявления кредитором требования о его исполнении, если обязанность исполнения в другой срок не вытекает из закона, иных правовых актов, условий обязатель­ства, обычаев делового оборота или существа обязательства.

Досрочное исполнение обязатель­ства

Должник вправе исполнить обязательство до срока, если иное не предусмотрено законом, иными правовыми актами или условиями обязательства либо не вытекает из его существа. Однако досрочное исполнение обязательств, связан­ных с осуществлением его сторонами предпринимательской деятельности, допускается только в случаях, когда возмож­ность исполнить обязательство до срока предусмотрена за­коном, иными правовыми актами или условиями обязатель­ства либо вытекает из обычаев делового оборота или суще­ства обязательства.

Место исполнения обязательства

Если место исполнения не определено законом, иными правовыми актами или договором, не явствует из обычаев делового оборота или существа обязательства, исполнение должно быть произведено:

по обязательству передать земельный участок, здание, сооружение или другое недвижимое имущество — в месте нахождения имущества;

по обязательству передать товар или иное имущество, предусматривающему его перевозку, — в месте сдачи иму­щества первому перевозчику для доставки его кредитору;

по другим обязательствам предпринимателя передать то­вар или иное имущество—в месте изготовления или хране­ния имущества, если это место было известно кредитору в момент возникновения обязательства;

по денежному обязательству — в месте жительства кре­дитора в момент возникновения обязательства, а если кре­дитором является юридическое лицо — в. месте его нахожде­ния в момент возникновения обязательства; если кредитор к моменту исполнения обязательства изменил место житель­ства или место нахождения и известил об этом должника — в новом месте жительства или нахождения кредитора с отне­сением на счет кредитора расходов, связанных с переменой места исполнения;

по всем другим обязательствам — в месте жительства дол­жника, а если должником является юридическое лицо — в месте его нахождения.

29.Основания прекращения обязательств

Прекращение обязательства испол­нением

1. Надлежащее исполнение прекращает обязательство.

2. Кредитор, принимая исполнение, обязан по требова­нию должника выдать ему расписку в получении исполнения полностью или в соответствующей час

Если должник выдал кредитору в удостоверение обяза­тельства долговой документ, то кредитор, принимая исполне­ние, должен вернуть этот документ, а при невозможности воз­вращения указать на это в выдаваемой им расписке. Расписка может быть заменена надписью на возвращаемом долговом документе. Нахождение долгового документа у должника удо­стоверяет, пока не доказано иное, прекращение обязательства. При отказе кредитора выдать расписку, вернуть долго­вой документ или отметить в расписке невозможность его возвращения должник вправе задержать исполнение В этих случаях кредитор считается просрочившим.

Отступное

По соглашению сторон обязательство может быть прекра­щено предоставлением взамен исполнения отступного (уплатой денег, передачей имущества и т п ) Размер, сроки и поря­док предоставления отступного устанавливаются сторонами

Прекращение обязательства зачетом

Обязательство прекращается полностью или частично зачетом встречного однородного требования, срок которого наступил либо срок которого не указан или определен моментом востребования. Для зачета достаточно заявления одной стороны

Случаи недопустимости зачета

Не допускается зачет требований, если по заявлению другой стороны к требованию подле­жит применению срок исковой давности и этот срок истек; о возмещении вреда, причиненного жизни или здоровью; о взыскании алиментов; о пожизненном содержании; в иных случаях, предусмотренных законом или договором

Зачет при уступке требования

В случае уступки требования должник вправе зачесть про­чен требования нового кредитора свое встречное требование к первоначальному кредитору.

Зачет производится, если требование возникло по основанию. существовавшему к моменту получения должником

Прекращение обязательства совпа­дением должника и кредитора в одном лице

Обязательство прекращается совпадением должника и кредитора в одном лице

Прекращение обязательства нова­цией

1. Обязательство прекращается соглашением сторон от первоначального обязательства, существовавшего между ними, другим обязательством между теми же лицами предусматривающим иной предмет или способ исполнения (новация)

2 Новация не допускается в отношении обязательств по возмещению вреда, причиненного жизни или здоровью, и по уплате алиментов

3. Новация прекращает дополнительные обязательства, связанные с первоначальным, если иное не предусмотрено соглашением сторон

Прощение долга

Обязательство прекращается освобождением кредитором должника от лежащих на нем обязанностей, если это не нару­шает прав других лиц в отношении имущества кредитора.

Прекращение обязательства невоз­можностью исполнения

1. Обязательство прекращается невозможностью испол­нения, если она вызвана обстоятельством, за которое ни одна из сторон не отвечает.

2 В случае невозможности исполнения должником обя­зательства, вызванной виновными действиями кредитора, последний не вправе требовать возвращения исполненного им по обязательству.

Прекращение обязательства на ос­новании акта государственного органа

1. Если в результате издания акта государственного органа исполнение обязательства становится невозмож­ным полностью или частично, обязательство прекращает­ся полностью или в соответствующей части Стороны, по­несшие в результате этого убытки, вправе требовать их возмещения в соответствии со статьями ГК.

2. В случае признания в установленном порядке недей­ствительным акта государственного органа, на основании ко­торого обязательство прекратилось, обязательство восста­навливается, если иное не вытекает из соглашения сторон или существа обязательства и исполнение не утратило ин­терес для кредитора.

Прекращение обязательства смер­тью гражданина

1. Обязательство прекращается смертью должника, если исполнение не может быть произведено без личного учас­тия должника либо обязательство иным образом неразрыв­но связано с личностью должника

2 Обязательство прекращается смертью кредитора, если исполнение предназначено лично для кредитора либо обя­зательство иным образом неразрывно связано с личностью кредитора.

Прекращение обязательства ликви­дацией юридического лица

Обязательство прекращается ликвидацией юридическо­го лица (должника или кредитора, кроме случаев, когда за­коном или иными правовыми актами исполнение обязатель­ства ликвидированного юридического лица возлагается на другое лицо (по требованиям о возмещении вреда, причи­ненного жизни или здоровью, и др.)

30.Ответственность за неисполнение обязательства

Обязанность должника возместить убытки

1. Должник обязан возместить кредитору убытки, причи­нные неисполнением или ненадлежащим исполнением

обязательства.

2. Убытки определяются в соответствии с правилами, предусмотренными ГК.

3. Если иное не предусмотрено законом, иными правовыми актами или договором, при определении убытков принимаются во внимание цены, существовавшие в том месте, где обязательство должно было быть исполнено, в день добросовестного удовлетворения должником требования кредитора, если требование добровольно удовлетворено не было, в предъявления иска. Исходя из обстоятельств, суд может удовлетворить требование о возмещении убытков, принимая во внимание цены, существующие в день вынесения решения.

При определении упущенной выгоды учитываются принятые кредитором для ее получения меры и сделан- с этой целью приготовления.

Убытки и неустойка за неисполнение или ненадлежащее исполнение обязательства установлена неустойка, то убытки возмещаются в части, не покрытой неустойкой.

Законом или договором могут быть предусмотрены слу­чаи: когда допускается взыскание только неустойки, но не убытков; когда убытки могут быть взысканы в полной сумме сверх неустойки; когда по выбору кредитора могут быть взыс­каны либо неустойка, либо убытки.

2. В случаях, когда за неисполнение или ненадлежащее исполнение обязательства установлена ограниченная ответ­ственность, убытки, подлежащие возмещению в части, не покрытой неустойкой, либо сверх ее, либо вмес­то нее, могут быть взысканы до пределов, установленных таким ограничением.

Ответственность за неисполнение денежного обязательства

1. За пользование чужими денежными средствами вслед­ствие их неправомерного удержания, уклонения от их возвра­та, иной просрочки в их уплате либо неосновательного полу­чения или сбережения за счет другого лица подлежат уплате проценты на сумму этих средств. Размер процентов опреде­ляется существующей в месте жительства кредитора, а если кредитором является юридическое лицо, в месте его нахож­дения учетной ставкой банковского процента на день исполне­ния денежного обязательства или его соответствующей час­ти. При взыскании долга в судебном порядке суд может удов­летворить требование кредитора, исходя из учетной ставки банковского процента на день предъявления иска или на день вынесения решения. Эти правила применяются, если иной размер процентов не установлен законом или договором.

2. Если убытки, причиненные кредитору неправомерным пользованием его денежными средствами, превышают сум­му процентов, причитающуюся ему на основании пункта 1, он вправе требовать от должника возме­щения убытков в части, превышающей эту сумму.

3. Проценты за пользование чужими средствами взима­ются по день уплаты суммы этих средств кредитору, если законом, иными правовыми актами или договором не уста­новлен для начисления процентов более короткий срок.

Ответственность и исполнение обя­зательства в натуре

1. Уплата неустойки и возмещение убытков в случае не­надлежащего исполнения обязательства не освобождают должника от исполнения обязательства в натуре, если иное не предусмотрено законом или договором.

2. Возмещение убытков в случае неисполнения обяза­тельства и уплата неустойки за его неисполнение освобож­дают должника от исполнения обязательства в натуре, если иное не предусмотрено законом или договором.

3. Отказ кредитора от принятия исполнения, которое вследствие просрочки утратило для него интерес, а также уплата неустойки, установленной в ка­честве отступного, освобождают должника от исполнения обязательства в натуре.

Исполнение обязательства за счет должника

В случае неисполнения должником обязательства изгото­вить и передать вещь в собственность, в хозяйственное веде­ние или в оперативное управление, либо передать вещь в пользование кредитору, либо выполнить для него определен­ную работу или оказать ему услугу кредитор вправе в разум­ный срок поручить выполнение обязательства третьим лицам за разумную цену либо выполнить его своими силами, если иное не вытекает из закона, иных правовых актов, договора или существа обязательства, и потребовать от должника воз­мещения понесенных необходимых расходов и других убытков.

Последствия неисполнения обяза­тельства передать индивидуально-определен­ную вещь

В случае неисполнения обязательства передать индиви­дуально-определенную вещь в собственность, в хозяйствен­ное ведение, в оперативное управление или в возмездное пользование кредитору последний вправе требовать отобра­ния этой вещи у должника и передачи ее кредитору на пре­дусмотренных обязательством условиях. Это право отпадает, если вещь уже передана третьему лицу, имеющему право собственности, хозяйственного ведения или оперативного управления. Если вещь еще не передана, преимущество име­ет тот из кредиторов, в пользу которого обязательство воз­никло раньше, а если это невозможно установить, — тот, кто раньше предъявил иск.

Вместо требования передать ему вещь, являющуюся предметом обязательства, кредитор вправе потребовать воз­мещения убытков

Субсидиарная ответственность

1. До предъявления требований к лицу, которое в соот­ветствии с законом, иными правовыми актами или условия­ми обязательства несет ответственность дополнительно к от­ветственности другого лица, являющегося основным долж­ником (субсидиарную ответственность), кредитор должен предъявить требование к основному должнику.

Если основной должник отказался удовлетворить требо­вание кредитора или кредитор не получил от него в разум­ный срок ответ на предъявленное требование, это требова­ние может быть предъявлено лицу, несущему субсидиарную ответственность

2. Кредитор не вправе требовать удовлетворения своего требования к основному должнику от лица, несущего субси­диарную ответственность, если это требование может быть удовлетворено путем зачета встречного требования к основ­ному должнику либо бесспорного взыскания средств с ос­новного должника,

3. Лицо, несущее субсидиарную ответственность, долж­но до удовлетворения требования, предъявленного ему кре­дитором, предупредить об этом основного должника, а если к такому лицу предъявлен иск, — привлечь основного долж­ника к участию в деле. В противном случае основной долж­ник имеет право выдвинуть против регрессного требова­ния лица, отвечающего субсидиарно, возражения, которые он имел против кредитора.

Ограничение размера ответствен­ности по обязательствам

1. По отдельным видам обязательств и по обязатель­ствам, связанным с определенным родом деятельности, за­коном может быть ограничено право на полное возмещение убытков (ограниченная ответственность),

2. Соглашение об ограничении размера ответственно­сти должника по договору присоединения или иному дого­вору, в котором кредитором является гражданин, выступа­ющий в качестве потребителя, ничтожно, если размер от­ветственности для данного вида обязательств или за дан­ное нарушение определен законом и если соглашение зак­лючено до наступления обстоятельств, влекущих ответ­ственность за неисполнение или ненадлежащее исполне­ние обязательства.

Основания ответственности за на­рушение обязательства

1. Лицо, не исполнившее обязательства либо исполнив­шее его ненадлежащим образом, несет ответственность при наличии вины (умысла или неосторожности), кроме случа­ев, когда законом или договором предусмотрены иные осно­вания ответственности.

Лицо признается невиновным, если при той степени за­ботливости и осмотрительности, какая от него требовалась по характеру обязательства и условиям оборота, оно приняло все меры для надлежащего исполнения обязательства.

2. Отсутствие вины доказывается лицом, нарушившим обязательство.

3. Если иное не предусмотрено законом или договором, лицо, не исполнившее или ненадлежащим образом испол­нившее обязательство при осуществлении предприниматель­ской деятельности, несет ответственность, если не докажет, что надлежащее исполнение оказалось невозможным вслед­ствие непреодолимой силы, то есть чрезвычайных и непре­дотвратимых при данных условиях обстоятельств. К таким обстоятельствам не относятся, в частности, нарушение обя­занностей со стороны контрагентов должника, отсутствие на рынке нужных для исполнения товаров, отсутствие у долж­ника необходимых денежных средств.

4 Заключенное заранее соглашение об устранении или ограничении ответственности за умышленное нарушение обязательства ничтожно.

Ответственность должника за сво­их работников

Действия работников должника по исполнению его обя­зательства считаются действиями должника Должник отве­чает за эти действия, если они повлекли неисполнение или ненадлежащее исполнение обязательства.

Ответственность должника за дей­ствий третьих лиц

Должник отвечает за неисполнение или ненадлежащее исполнение обязательства третьими лицами, на которых было возложено исполнение, если законом не установлено, что ответственность несет являющееся непосредственным исполнителем третье лицо.

Вина кредитора

1.Если неисполнение или ненадлежащее исполнение обязательства произошло по вине обеих сторон, суд соот­ветственно уменьшает размер ответственности должника Суд также вправе уменьшить размер ответственности долж­ника, если кредитор умышленно или по неосторожности со­действовал увеличению размера убытков, причиненных не­исполнением или ненадлежащим исполнением, либо не при­нял разумных мер к их уменьшению.

2. Правила пункта 1 соответственно при­меняются и в случаях, когда должник в сипу закона или дого­вора несет ответственность за неисполнение или ненадлежа­щее исполнение обязательства независимо от своей вины.

Просрочка должника

1. Должник, просрочивший исполнение, отвечает перед кредитором за убытки, причиненные просрочкой, и за послед­ствия случайно наступившей во время просрочки невозмож­ности исполнения.

2 Если вследствие просрочки должника исполнение ут­ратило интерес для кредитора, он может отказаться от при­нятия исполнения и требовать возмещения убытков.

3. Должник не считается просрочившим, пока обязатель­ство не может быть исполнено вследствие просрочки кре­дитора.

Просрочка кредитора

1 Кредитор считается просрочившим, если он отказался принять предложенное должником надлежащее исполнение или не совершил действий, предусмотренных законом, иными правовыми актами или договором либо вытекающих из обы­чаев делового оборота или из существа обязательства, до совершения которых должник не мог исполнить своего обя­зательства.

2. Просрочка кредитора дает должнику право на возме­щение причиненных просрочкой убытков, если кредитор не докажет, что просрочка произошла по обстоятельствам, за которые ни он сам, ни те лица, на которых в сипу закона. иных правовых актов или поручения кредитора было возло­жено принятие исполнения, не отвечают.

3. По денежному обязательству должник не обязан пла­тить проценты за время просрочки кредитора.

35. Уголовное право РФ.

Уголовное право — одна из ведущих отраслей российского рава. Оно существенно отличается от других, в том числе и смеж­ных, отраслей права, имея свои специфические задачи, свой пред­мет и свой метод регулирования. Вместе с тем уголовное право входит в общую систему российского права, ему присущи основ­ные части и принципы, свойственные праву Российской Федера­ции на современном этапе в целом.

Основой уголовного права, как и всех отраслей права, является Конституция Российской Федерации 1993 г., в которой проблемы защиты прав и свобод человека и гражданина, интересов общества и государства занимают центральное место и непосредственно связаны с вопросами уголовной ответственности. Уголовное право — это отрасль российского права, представляющая собой совокуп­ность юридических норм, установленных высшими органами госу­дарственной власти, определяющих преступность и наказуемость деяний, основания уголовной ответственности, цели наказания и систему наказаний, общие начала и условия их назначения, а также освобождение от уголовной ответственности и наказания. Таким (образом, уголовное право в широком смысле слова является норма­тивной базой для борьбы с самыми острыми негативными социаль­ными явлениями — преступлениями. Самостоятельность россий­ского уголовного права как отрасли права обусловливается рядом специфических черт. Во-первых, только уголовное право явля­ется законодательной базой для определения преступности и наказуемости деяний, оснований уголовной ответственности, применения наказаний и освобождения от ответственности и наказаний. Ни одной другой отрасли права этот признак не присущ. Во-вторых, уголовное право имеет собственный предмет регулирования. Им являются только те общественные отношения, которые возникают в связи с совершением преступления. Ни одна другая отрасль права не может регулировать эти отношения. Кроме того, только приме­нительно к уголовному праву субъектами правоотношения, с одной стороны, выступают лица, совершившие преступные деяния, а с другой — государство в лице правоприменительных органов. В-тре­тьих, уголовному праву свойствен особый метод регулирования указанных общественных отношений. Он заключается в установ­лении преступности деяний, уголовных запретов их совершения и их наказуемости. Такой метод регулирования и способ реагирова­ния на юридические факты в виде совершения преступления не свойствен другим отраслям права.

Уголовное право (и как его форма — Уголовный кодекс) состоит из Общей и Особенной частей. Содержание Общей части состав­ляют общие положения и принципы уголовного права. Все инсти­туты Общей части привязаны к двум основополагающим поняти­ям — преступлению и наказанию. Закон определяет задачи уголов­ного законодательства и его принципы; основание уголовной ответ­ственности; действие во времени и пространстве; дает определение преступления и выделяет категории преступлений; решает вопро­сы о вине и ее формах, о возрасте, с которого наступает уголовная ответственность; перечисляет и раскрывает обстоятельства, исклю­чающие преступность деяния; дает понятие и характеристику ста­диям совершения преступления, а также соучастия в преступлении; называет цели наказания, устанавливает систему и раскрывает со­держание каждого вида наказания; предусматривает назначение наказания, а также освобождение от уголовной ответственности и наказания. В отдельный раздел выделяется уголовная ответствен­ность несовершеннолетних.

Особенная часть уголовного права содержит описание отдель­ных видов преступлений и установленных за их совершение нака­заний. Общая и Особенная части уголовного права тесно связаны между собой, составляют в целом единое уголовное право. Обуслов­лено это единство прежде всего общностью задач — защиты от преступных посягательств личности, прав и свобод граждан, всех форм собственности, государственных и общественных интересов. Нормы Общей и Особенной частей в реальной жизни существуют только совместно. Нельзя применить норму Особенной части, не обращаясь к нормам части Общей, а нормы Общей части реализу­ются через нормы части Особенной и совместно с ними.

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний педагогічний університет

ім. А.С. Макаренка

Реферат

на тему:

«Громадянин і суспільство»

Підготувала:

Студентка 0046групи

ФППП

Рагозіна В.О.

Перевірила:

Радько Н.М.

Суми-2010

План

1. Поняття громадянства України, його конституційні основи

2. За територіальним походженням

2. Права і свободи людини та громадянина

3. Обов’язки людини та громадянина. Політична соціалізація

1. Поняття громадянства України, його конституційні основи

Громадянство України — це стійкий, необмежений в просторі правовий зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України.

Ознаками громадянства як певного зв’язку особи з державою є:

Правовий характер;

Необмеженість у просторі та часі;

Максимальний характер взаємних прав та обов’язків

Цей зв’язок знаходить своє виявлення у поширенні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання — на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, становить головний конституційно-правовий інститут — інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

Конституція України.

Закон України “Про громадянство України» в редакції Закону від 18 січня 2001 року.

Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

Підзаконні акти.

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, та порядок їх вирішення.

Відносини громадянства в Україні після проголошення нею незалежності регулювалися Законом України “Про громадянство України» від 8 жовтня 1991р. З прийняттям Конституції України вони регулюються нею.

Стаття 4 Конституції України зафіксувала положення про те, що в Україні існує єдине громадянство, а підстави його набуття та припинення визначається законом. Таким є Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про громадянство України» від 16 квітня 1997р. Відносини громадянства регулюються й іншими законодавчими актами, прийнятими відповідно до Конституції України.

У преамбулі цього Закону зазначається, що право на громадянство є невід’ємним правом людини, і громадянин України не може бути позбавленим громадянства чи прав змінити його. Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом, а Українська держава гарантує й захищає конституційні права й обов’язки своїх громадян та забезпечує виконання ними обов’язків перед суспільством.

Громадянство є невід’ємною частиною всієї системи права, а отже, йому властиві загальна принципи, які характеризують цю систему. Разом з тим інститут громадянства — відносно відособлена частина правової матерії з притаманними їй структурними й функціональними характеристиками, конкретним правовим наповненням.

Принципи громадянства — це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства. Конституція України (ст. .4,25) та Закон України “Про громадянство України» (ст. .2) закріплюють наступні принципи громадянства України:

Єдиного громадянства — громадянства держави України, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визначається лише громадянством України. Якщо іноземець набув громадянства України, то у правових відносинах з Україною він визначається лише громадянством України. Цей принцип не означає заборону біпатризму (подвійного громадянства). В окремих випадках громадянин України може перебувати одночасно і в громадянстві іноземної держави. Це, наприклад, стосується:

Дітей, які при народженні одночасно з громадянством України набули також громадянство іншої держави;

Дітей, які є громадянами України і усиновлені іноземцем та, в силу цього, набули громадянства усиновителя;

Громадян України, які автоматично набули громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

Громадян України, яким згідно із законодавством іншої держави надано її громадянство автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави. Враховуючи важливість цього принципу Конституція України віднесла його до засад конституційного ладу (ст.4);

Запобігання виникненню випадків без громадянства (апатризму);

Неможливість позбавлення громадянина України громадянства України (невід’ємності громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до положень ч.2 ст.15 Загальної декларації прав людини: “ Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство”;

Визначення права громадянина України на зміну громадянства;

Неможливості екстрадиції чи депортації громадян України — громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч.2 ст.25 Конституції України);

Захисту державою громадян України за кордоном — громадянам України, які проживають або перебувають за межами України, гарантується піклування та захист (ч.3 ст.25 Конституції України);

Неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства в наслідок укладання шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

Рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

Збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Право на громадянство є невід’ємним правом людини, і громадянин України не може бути позбавленим громадянства чи прав змінити його. Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом, а Українська держава гарантує й захищає конституційні права й обов’язки своїх громадян та забезпечує виконання ними обов’язків перед суспільством.

Згідно із Законом України “Про громадянство України» належність до громадянства України визначається за такими категоріями осіб:

усіма громадянами колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

особами, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етичного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

особами, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, а також дітьми таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

особами, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Підстави набуття громадянства України. Ст.6 Закону “ Про громадянство України» встановлює, що громадянство України набувається за такими підставами:

За народженням (філіація від лат. Filius — син). Філіація є основним способом набуття громадянства України. При цьому, громадянство за народженням набувається на основі принципів “права крові» або “права грунту”. В першому випадку дитина набуває громадянства батьків (одного з батьків) незалежно від місця народження, в другому — дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. У Законі України “Про громадянство України» як основний закріплено принцип крові — особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України (ст.7).

В окремих випадках застосовуються і елементи принципу грунту:

якщо особа народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України;

якщо особа народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

якщо особа народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

якщо особа народилася на території України і одному із батьків якої надано статус біженця в України чи притулок в Україні, і яка не набула за народженням громадянства України жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;

якщо особа народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем;

якщо на території України знайдена новонароджена дитина, обоє з батьків якої не відомі (знайда).

2. За територіальним походженням

За цією підставою згідно зі ст.8 Закону України “Про громадянство України» громадянами України реєструються:

особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба повно рідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до ст.5 Закону України “Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти;

дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства, за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника;

дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Внаслідок прийняття до громадянства

Внаслідок поновлення громадянства. Поновлення у громадянстві України здійснюється шляхом реєстрації громадянами України осіб, які після припинення громадянства України не набули іноземного громадянства і подали заяву про поновлення у громадянстві України, а також осіб, які після припинення громадянства України набули іноземне громадянство, повернулися в Україну на постійне проживання і подали заяву про поновлення у громадянстві України.

При цьому, у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України у зв’язку з тим, що вони набули громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Внаслідок усиновлення.

Внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування.

Внаслідок встановлення над особою, визначеною судом недієздатною, опіки.

Передбачені пунктами 5-7 частини першої ст.9 Закону України “Про громадянство України “ підстави набуття громадянства України (у разі усиновлення дитини громадянами України або встановлення над нею опіки чи піклування громадян України чи встановленні опіки над іноземцями або особами без громадянства, які визнані судом недієздатними та проживають в Україні на законних підставах) є прикладами натуралізації за законом.

Діти, усиновлені громадянами України, стають громадянами України з моменту набрання чинності рішення про усиновлення, незалежно від того, проживають вони постійно в Україні чи за кордоном. При цьому не має значення: обидва подружжя — усиновителі є громадянами України чи лише один з них. Подібне правило діє у випадках встановлення над дитиною опіки чи піклування та встановлення опіки над особою, яка визначена судом недієздатною.

У зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини.

Внаслідок встановлення батьківства.

При вирішенні питання щодо набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років слід мати на увазі, що це може відбуватися лише їхньою згодою.

За іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Такими підставами можуть бути, наприклад, оптація (вільний вибір громадянства тієї чи іншої держави в зв’язку з переходом частини території від однієї держави до іншої або проголошенням частини території колишньої держави новою незалежною державою) або трансферт (перехід частини території супроводжується зміною громадянства без права вибору).

2. Права і свободи людини та громадянина

Міжнародні стандарти в галузі прав людини — це стандарти розроблені і затверджені Міжнародною Організацією по стандартизації. Міжнародна Організація по стандартизації об’єднує 140 країн світу. Міжнародні стандарти мають добровільний характер застосування. Обов’язковість виконання вимог міжнародних стандартів розпочинається з моменту декларування їх застосування.

У 1966 році Генеральна Асамблея прийняла Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародиний пакт про цивільні і політичні права. Вони набрали сили в 1976 році. Ці документи із самого початку мали форму міжнародних конвенцій, обов’язкових для держав, що беруть участь у них, і були самими загальними по охопленню проблематики прав людини актами, що встановлюють стандарти в цій області.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права визнаються такі права, як право на працю, на справедливі і сприятливі його умови, на створення і безперешкодну діяльність профспілок, на соціальне забезпечення, на охорону родини, на достатній життєвий рівень, на найвищий достатній рівень фізичного і психічного здоров’я, на утворення, участь у культурному житті. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права гарантує такі права, як право на життя, волю від катувань або рабства, волю й особисту недоторканність, гуманне ставлення і повагу достоїнства, властивої людської особистості, на вільне пересування і волю вибору місця проживання, право залишати будь-яку країну, повертатися у свою власну країну, на рівність перед судами, волю від втручання в особисте життя, волю думки, совісті і релігії, право дотримувати своїх думок і на волю інформації, на мирні збора, волю асоціацій, участь у веденні державних справ, рівність перед законом.

У конституції України існує відповідність Конвенції про боротьбу з дискримінацією в області освіти 1960 року, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок 1979 року, Конвенції проти катувань і інше жорстоке, нелюдських або принижуюче достоїнство видів звертання або покарання 1989 року.

Слід зазначити конвенції, прийняті, наприклад, спецучреждениями ООН, у яких конкретизуються загальні стандарти дотримання прав людини й у розвиток їх виробляються галузеві стандарти. Так, Міжнародна організація праці розробила велике число конвенцій з таких питань, як зарплата, тривалість робочого дня, умови праці різних категорій трудящих і т.д.

У перерахованих вище особливостях і відбивається відповідність Конституції України міжнародним стандартам в області прав людини.

Основне право громадянина — це встановлена державою та закрiплена в Конституцiї можливiсть, яка дозволяє кожному обирати вид i мiру певноi поведiнки, використовувати наданi йому блага, як в особистих, так i в суспiльних iнтересах.

В Конституцiї та законах України вживається вислiв «права та свободи людини», «права та свободи громадянина». Бiльшiсть авторiв, якi дослiджувалн це питання, схиляються до думки, що принипових вiдмiнностей мiж цими поняттями немае. Можна порівняти, наприклад, свободу наукової, технiчної творчостi та право на творчiсть, право на вибiр професiї i свободу вибору професiї. Цi та iншi приклади свiдчать, що одну i ту ж правову можливiсть розглядають як право, i як свободу. Iсторично склалося так, що деякi права iменують свободами: свобода думки i слова, свобода свiтогляду та вiросповiдання, свобода мiтингiв, походiв i демонстрацiй.

В лiтературi права та свободи подiляють:

1. За значенням їх для носiя на:

основнi (безумовно необхiднi для iснування людини, наприклад, право на життя);

неосновнi (не є життево необхiдними, наприклад, право на участь у профспiлках);

2. За способом здiйснення на:

активнi (вимагають активних дiй, наприклад, право на освiту);

пасивнi (не вимагають активних дiй особи, наприклад, свобода свiтогляду);

За суб’єктами здiйснення на:

iндивiдуальнi (здiйснюються одноособовими дiями, наприклад, право на свободу переконань);

колективнi (можуть бути реалiзованi лише спiльними дiями групи носiїв прав, наприклад, право на утворення громадських об’єднань)

залежно вiд ролi держави на:

«негативнi права» (для їх здiйснення державi досить утриматись вiд втручання в свободу особи, наприклад, право на виховання дiтей);

«позитивнi права» (для їх здiйснення необхiдно прийняття певних заходiв з боку держави, наприклад, право звертатися до суду за захистом).

Щодо дiючоi Конституцiї, то вона не мiстить класифiкацiї прав та свобод.

На думку авторiв серед прав та свобод громадян, закрiплених у Конституцiї, можливо видiлити такi групи:

1) особистi (ст.27-35, 51-52),

2) полiтичнi (ст.36-40),

3) економiчнi (ст.41-45),

4) соцiальнi (ст.46-49),

5) екологiчнi (ст.50),

6) культурнi (ст.53-54).

Особисті права

Значну кiлькiсть особистих прав людини охоплює поняття «недоторканiсть особи», яке розглядається, з одного боку, як право на свободу та особисту недоторканiсть (ст.29), а з другого, як право на охорону особистого та сiмейного життя (ст.32). Право на свободу включає такi аспекти, як гарантiї вiд незаконного арешту та затримання, свободу пересування, вiльний вибiр мiста проживання, право залишати Україну та повертатись в Україну. Особливості особистого права: недопустимiсть збирання, зберiгання, використання та поширення конфiденцiйної iнформацiї про особу без її згоди, право громадян знайомитися iз вiдомостями про себе та гарантування судового захисту права спростовувати недостовiрну iнформацiю про себе та членiв своєї сiм’ї (ст.32 Конституцiї України); забезпечення таємницi всиновлення (розголошення цiєї таємницi тягає вiдповiдальнiсть за статтєю 115-1 Кримiнального кодексу України); право на збереження лiкарської таємницi; адвокатська таємниця; дотримання таємнiiцi здiйснення нотарiальних дiй нотарiусами та iншими посадовими особами; недоторканiсть житла; таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та iншої кореспонденцiї (ст.31 Конституцiї України, ст.131 Кримiнального кодексу України).

Політичні права

Полiтичнi права надають громадянам можливiсть брати участь у суспiльному та полiтичному життi країни. Громадяни мають право браги участь у виборах i референдумах, право на доступ до державної служби. Право збиратися мирно, без зброї i проводити збори, мiтинги, походи i демонстрацiї (ст.39) дозволяє громадянам виражати колективний погляд на рiзнi питання суспiльного та державного життя, привертати до них увагу населення, державних органiв, висувати певнi вимоги або пiдтримувати соцiальнi iнiцiативи.

Економічні права

Новим для Української Конституцiї є закрiплення права приватної власностi, яке є непорушним, та його гарантiй (ст.41 Конституцiї України). Держава проголошує в Конституцiї захист прав усiх суб’єктiв права власностi, але й вимагає, щоб власнiсть не використовувалась на шкоду людинi i суспiльству (ст.13 Конституцiї України). Стаття 42 Конституцiї України закрiплює право громадян на пiдприємницьку дiяльнiсть, пiдприємництво. На рiвнi Основного Закону зафiксований i захист прав споживачiв, контроль держави за якiстю i безпечнiстю продукцiї, послуг, робiт.

Одними з найважливiших прав людини є право на працю та вiдпочинок

Соціальні права

Стаття 46 Конституцiї України проголошує право на соцiальний захист, тобто систему державних гарантiй для реалiзацiї прав громадян на працю i допомогу на час безробiття, пiдтримання життєвого рiвня населення через перегляд мiнiмальних розмiрiв основних соцiальних гарантiй за умов зростання цiн, надання державної допомоги, пiльг та iнших видiв соцiальної пiдтримки малозабезпечених громадян, матерiальне забезпечення при досягненнi пенсiйного вiку, тимчасової або постiйної втрати працездатностi, втрати годувальника.

Стаття 48 закрiплює право на достатнiй життевий рiвень, який включає достатнє харчування, оляг i житло.

Стаття 49 Конституцiї України передбачає також право на медичну допомогу та медичне страхування.

Екологічні права

На жаль, ця група прав в Конституцiї вiдображена лише в статтi 50, де закрiплюється право громадян на безпечне довкiлля, вiдшкодування завданої порушенням цього права шкоди, та права на iнформацiю про стан довкiлля, якiсть харчових продуктiв та предметiв побуту.

Культурні права

Стаття 53 Конституцiї України закрiплює право кожного на освiту, у тому числi на отримання безоплатної освiти у державних i комунальних навчальних закладах.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Як вiдомо, забезпечення прав i свобод громадян — головне завдання демократичної держави. Дiяльнiсть держави щодо реалiзацiї цiєї функцiї складається з забезпечення гарантiй прав громадян, створення умов для реалiзацiї прав громадян, повсякденної органiзацiї вiдповiдних процесiв у суспiльствi.

Дія конституції, що розуміється в широкому плані, стосовно до всіх основних сфер життя суспільства, неминуче вимагає відповідної системи соціальних, економічних, організаційних і правових гарантій. Мова йде про гарантії, що дозволяють вчасно попереджати і припиняти які б те ні було порушення конституції, що немаловажно, тому що всі інші гарантії лише створюють передумови для успішного здійснення конституції. При чому гарантії можуть приймати самий різноманітний вид: від конкретної норми до цілих правових інститутів, від глобальних політико-правових принципів до конкретних процесуально-правових методів їхнього втілення. Розглядають гарантії конституції, як засобу і способи, що забезпечують стабільність основного закону і конституційні гарантії у власному змісті слова, що представляють собою засобу і способи охорони конституції від усяких зазіхань на неї, і перших особливий порядок, що відносить до числа, внесення змін і доповнень або перегляду конституції в цілому. Гарантійні функції в системі здійснення норм Конституції, узагалі конституційно-правових норм — це охорона Конституції.

Статтi 55-64 Конституцiї України мiстять гарантiї забезпеченнiя та захисту прав громадян. Кожному гарантується право на оскарженні у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (ст.55). Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки, закони і інші нормативні акти (ст.57).

Слiд зазначити, що передбачається захист прав i свобод в органах суду, право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та в мiжнароднi органи. Окремо зафiксований порядок обмеження прав i свобод в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також права, якi взагалi не можуть бути обмеженi.

3. Обов’язки людини та громадянина. Політична соціалізація

Конституція України проголошує захист Вітчизни обов’язком громадян (ст.65). Однією з форм захисту вітчизни є виконання громадянами військового обов’язку шляхом проходження військової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов’язок і військову службу». На службу призначаються громадяни чоловічої статі, визначеного законом віку і з відповідним станом здоров’я. Закон передбачає можливість вступу чоловіків і жінок на військову службу за контрактом. За ухилення від виконання цього обов’язку встановлена кримінальна відповідальність (ст.72 і 73 Кримінального кодексу України).

Як в багатьох цивілізованих країнах, Конституція і законодавство України передбачає можливість проходження альтернативної невійськової служби.

Право на альтернативну службу мають ті громадяни, які належать до релігійних організацій, віровчення не допускає користування зброєю.

Обов’язком громадян є шанування державних символів України (прапор, герб, гімн). За глумлення над Державною символікою передбачається Кримінальна відповідальність.

Обов’язком громадян є не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст.66). Цей обов’язок конкретизовано в Законах УК. «Про охорону навколишнього природного середовища» і «Про охорону і використання пам’яток історії та культури».

Одним з обов’язків громадян України є сплачувати податки й збори, встановлені законом (ст.67). Податки є одним із джерел фінансування державою оборони, освіти, науки, системи охорони здоров’я, соціального забезпечення громадян. Тому сплачувати податки необхідно. Ухилення від сплати податків тягне за собою адміністративну відповідальність громадян.

Нарешті, обов’язком громадян є обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей (ст.68). Цей останній обов’язок, визначений в Конституції, дуже добре демонструє, що не можуть існувати безмежні права і свободи. Здійснення прав і свобод однією людиною своєю межою має права і свободи іншої людини.

Але крім такого обмеження прав і свобод людини, яке виходить із самої їх суті, є ще такі обставини, коли держава вимушена обмежені гарантовані Конституційні права і свободи. Наприклад, під час війни свобода преси буде обмежена воєнною цензурою; у період стихійного лиха, скажімо, такого, як повінь у Закарпатті, державні органи можуть залучити громадян до участь у боротьбі з ним. І хоча використання примусової праці заборонено Конституцією (ч.3 ст.43), у даному випадку праця громадян не розглядається як примусова. Конституція України (як і міжнародне законодавство з прав людини) передбачає можливість ситуацій, в яких держава буває вимушена відійти від своїх забов’язань і обмежити певні права людини. Але ніяка ситуація на може виправдати обмеження державою деяких прав людини, таких, наприклад, як право на життя, на свободу думок і совісті та ін. В зв’язку з цим конституційні права людини розподіляють на необмежені і обмежені. Необмежені права людини — це права, які держава не може обмежити, вони належать людині в повному обсязі за будь-яких обставин. Обмежені права людини — це права, які в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть зазнати деяких обмежень обсягу їх використання із зазначенням строку дії цих обмежень. Стаття 64.

Під політичною соціалізацією розуміють процес засвоєння людиною правових, соціальних і психічних норм політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, які притаманні цьому суспільству.

Засвоївши ці норми і цінності, вивчивши мову та набувши необхідних соціальних навичок, суб’єкти політики можуть ефективно виконувати політичні ролі та функції й у такий спосіб забезпечувати збереження вищезгаданого суспільства і його політичної системи.

У процесі соціалізації соціальний досвід перетворюється на власні настанови, цінності, орієнтації, засвоєння соціальних норм, ролей, навичок.

Політична соціалізація є сукупністю процесів становлення політичної поведінки особистості та виявлення її політичної активності.

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Когут Ярослав Михайлович

УДК 342.951:352.075:351.743

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОЇ МІЛІЦІЇ

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Львів – 2008

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена значним науково-теоретичним і практичним значенням процесу реформування галузі внутрішніх справ в Україні. Сучасна модель демократичної, соціальної та правової держави потребує нових концептуальних підходів щодо розв’язання проблем реалізації правоохоронної функції. Забезпечення охорони громадського порядку на відповідній території є не тільки обов’язком державних органів, але й правом територіальних громад та органів, які формуються ними. Наявна державотворча практика вказує на те, що реформування органів внутрішніх справ та становлення інституту місцевого самоврядування в Україні є взаємопов’язаними процесами.

Утворення органів місцевої міліції в Україні призупинено. Органи місцевого самоврядування ще не готові до прийняття рішень про створення місцевої міліції. Вони не зацікавлені у реформах, які не надають їм суттєвих важелів впливу щодо забезпечення громадського порядку на території місцевих громад. Держава також ще не готова до децентралізації правоохоронних функцій. Основними причинами цього є недосконалість та прогалини в адміністративно-правовому регулюванні діяльності органів місцевої міліції.

Необхідність визначення місця і ролі місцевої міліції в системі органів публічної влади, адміністративно-правового статусу її органів та персоналу, формулювання принципів діяльності, завдань та функцій, окреслення структурної побудови зумовлює необхідність проведення наукового дослідження у цьому напрямі.

Актуальність проблеми підтверджується концепцією МВС України щодо реформування системи органів внутрішніх справ. Серед основних її завдань передбачено необхідність продовження напрацювання нормативно-правової бази з метою визначення правового статусу та організації місцевої міліції як структурного елементу в системі МВС України, що має забезпечувати громадський порядок на місцях.

Вітчизняний і світовий досвід побудови ефективної системи державного управління, розвитку місцевого самоврядування, проблем становлення й удосконалення системи органів внутрішніх справ певною мірою розглядалися теоретиками права та іншими вченими, які представляють різні галузі правової науки.

Особливо слід підкреслити науковий внесок таких провідних учених, як В.Б. Авер’янов, М.І. Ануфрієв, О.М. Бандурка, Д.М. Бахрах, Ю.П. Битяк, І.Л. Бородін, І.П. Голосніченко, Є.В. Додін, Р.А. Калюжний, Л.В. Коваль, І.Б. Коліушко, Л.М. Колодкін, В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, М.В. Корнієнко, В.С. Куйбіда, О.В. Негодченко, В.І. Олефір, В.Л. Ортинський, С.В. Пєтков, В.М. Плішкін, Ю.С. Шемшученко, В.К. Шкарупа та інших.

Окремі аспекти адміністративно-правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ з охорони громадського порядку, процесу формування місцевої міліції в Україні, реалізації функції забезпечення правопорядку органами місцевого самоврядування досліджено у наукових працях А.П. Головіна, О.С. Доценка, Ю.В. Кідрука, Ю.С. Назара, К.В. Сесемка, А.В. Сергєєва, О.М. Солоненка, В.І. Фелика та інших провідних науковців. Їхні праці мають важливе наукове та практичне значення; висновки і рекомендації, що містяться в них, служать подальшому розвитку законодавства в адміністративно-правовій галузі, є загальнотеоретичною основою для досліджень у сфері адміністративно-правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ.

Попри це, слід зазначити, що на сьогоднішній день відсутнє цілісне дослідження з обраної нами теми. Для розкриття проблеми застосовано комплексний підхід щодо вирішення актуальних проблем адміністративно-правового регулювання діяльності місцевої міліції як суб’єкта правоохоронної діяльності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планами наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України (п. 1.1 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергової розробки і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004–2009 рр., затверджених наказом МВС України від 5 липня 2004 р. за № 735) і Львівського державного університету внутрішніх справ (п. 1 перспективного плану НД та ДКР на 2005–2010 рр. за пріоритетними напрямами наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергової розробки і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, затвердженого на засіданні Вченої ради Львівського юридичного інституту МВС України від 26 серпня 2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні теоретичних основ і практичних напрацювань адміністративно-правового регулювання діяльності місцевої міліції, визначенні правового статусу її органів і персоналу.

Відповідно до поставленої мети зроблена спроба вирішити такі дослідницькі завдання:

• охарактеризувати історичні передумови формування органів місцевої міліції в Україні;

• проаналізувати процес розвитку органів місцевого самоврядування в Україні;

• визначити зміст адміністративно-правових відносин та механізм їх регулювання органами місцевої міліції;

• узагальнити практику функціонування та сучасні підходи до вдосконалення регулювання діяльності правоохоронних органів на основі позитивного досвіду поліцейських систем зарубіжних держав;

• проаналізувати правове положення органів місцевої міліції в системі МВС України;

• дослідити правову характеристику елементів і рівнів адміністративно-правового регулювання та організації діяльності органів місцевої міліції;

• визначити шляхи подолання проблем взаємодії і координації діяльності органів місцевої міліції та органів внутрішніх справ;

• надати рекомендації щодо ефективності інформаційного забезпечення діяльності місцевої міліції;

• з’ясувати чинники впливу на становлення та підготовку кадрового забезпечення діяльності місцевої міліції;

• здійснити аналіз структури персоналу місцевої міліції та ефективності його діяльності;

• встановити адміністративно-правовий статус керівника органу місцевої міліції та його роль в управлінні персоналом.

Об’єктом дослідження є відносини у сфері адміністративно-правового регулювання діяльності місцевої міліції з питань забезпечення охорони громадського порядку та безпеки громадян.

Предмет дослідження складають сутність та механізм адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції, їх правовий статус.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання, в основі яких лежить системний підхід, що дає можливість досліджувати проблеми адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції в єдності їх соціального змісту і юридичної форми, здійснити системний аналіз взаємовідносин органів внутрішніх справ з органами місцевого самоврядування.

У роботі застосовуються також окремі наукові методи пізнання. Логіко-семантичний метод сприяв узагальненню, систематизації та поглибленню понятійного апарату, зокрема при визначенні змісту та механізму адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції (підрозділ 1.2.).

Історико-правовий метод застосовано при розгляді нормативно-правової бази органів внутрішніх справ на місцевому рівні (підрозділ 1.1.).

За допомогою системно-структурного методу досліджено правове регулювання діяльності органів місцевої міліції та її структурних елементів, а саме: об’єкта та суб’єкта управління органами місцевої міліції (розділ 2).

Порівняльно-правовий метод дав змогу визначити загальні та особливі риси розвитку місцевої міліції, подальші її перспективи, враховуючи кращий зарубіжний досвід (підрозділ 1.3. та розділ 3).

Статистичний метод використовувався для проведення аналізу якісних та кількісних показників діяльності підрозділів міліції громадської безпеки, виявлення динаміки їх розвитку (підрозділ 3.1.). Цей метод був використаний також для аналізу стану кадрового забезпечення підрозділів міліції громадської безпеки (підрозділ 2.2 та розділ 3).

Для з’ясування деяких питань адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції застосовувались окремі соціологічні методи (анкетування, інтерв’ю, аналіз документів).

Науково-теоретичне підґрунтя дисертації склали розробки фахівців у галузі адміністративного права, теорії держави і права, теорії управління, конституційного права тощо. Нормативно-правовою основою роботи стали положення Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів України й зарубіжних країн, нормативно-правові акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Особлива увага приділялась аналізу змісту відомчих нормативних актів МВС України в частині становлення інституту місцевої міліції в Україні. У роботі використовувалися нормативні та інші документи, що регулюють діяльність поліції зарубіжних держав, досвід реформування та управління поліцією провідних держав світу, узагальнення практики місцевих органів внутрішніх справ, довідкова література. Емпіричну базу дослідження становлять узагальнення практики застосування адміністративного законодавства та довідково-статистичні матеріали про діяльність міліції громадської безпеки. Поглибленому вивченню проблеми слугували проведені дисертантом опитування 142 працівників служб міліції громадської безпеки (дільничних інспекторів міліції, інспекторів патрульної служби міліції) ГУМВС України у Львівській області та 107 працівників служби дільничних інспекторів міліції підрозділів органів внутрішніх справ західного регіону України, які проходили курси підвищення кваліфікації та спеціалізацію старших дільничних інспекторів міліції та дільничних інспекторів міліції у Львівському державному університеті внутрішніх справ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним із перших в українській правовій науці комплексним монографічним дослідженням проблем адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції.

Найістотнішими результатами дослідження, що містять певні елементи наукової новизни і визначають внесок автора у розроблення зазначеної проблеми, є наступні положення і висновки:

уперше:

• визначено початкові умови формування органів місцевої міліції в Україні та механізм правового регулювання їх діяльності;

• визначено роль місцевої міліції як органу публічної служби шляхом внесення до переліку основних завдань місцевої міліції пункту щодо надання послуг населенню;

• здійснено аналіз європейських стандартів та завдань, що покладено на місцеву міліцію, для оцінювання діяльності її органів;

• звернено увагу на шляхи приведення наявної системи органів внутрішніх справ до структури, яка відображає функції її елементів;

• зроблено спробу визначити завдання і повноваження органів місцевої міліції та міліції громадської безпеки, розмежувати їх компетенцію;

• запропоновано спосіб підвищення ефективності функціонування органів місцевої міліції шляхом раціоналізації їх основних і допоміжних організаційних структур та систем управління ними, оптимізації штатної чисельності, розрахунку нормативного навантаження на працівників служб місцевої міліції;

• створено механізм координації діяльності органів місцевої міліції з іншими правоохоронними органами відповідно до визначеної компетенції;

• розроблено пропозиції щодо вдосконалення системи реагування органів внутрішніх справ на злочини та інші правопорушення на підставі нормативно-визначених, взаємопов’язаних та узгоджених дій;

• на основі аналізу організації управління персоналом міліції в Україні та у поліцейських системах зарубіжних держав запропоновано пріоритети та шляхи вдосконалення адміністративно-правового регулювання управління персоналом місцевої міліції;

• обґрунтовано роль керівника в адміністративно-правовому регулюванні діяльності органів місцевої міліції та його адміністративно-правовий статус;

отримало подальшого розвитку:

• з’ясування сутності адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції з метою визначення більш ефективної структури її механізму;

• напрацювання нормативно-правової бази щодо визначення правового статусу та організації місцевої міліції як структурного елементу в системі МВС України, що має забезпечувати громадський порядок на місцях;

• упорядкування умов та форм організаційно-правового, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення органів місцевої міліції залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних обов’язків;

• визначення способів здійснення «м’якого розатестування» та введення цивільних посад, що сприятимуть ефективному функціонуванню структурних підрозділів органів внутрішніх справ, які безпосередньо не виконують правоохоронні функції;

• дослідження систем та механізмів цивільного демократичного контролю за діяльністю органів місцевої міліції, дотримання ними конституційних прав і свобод людини, підняття на цій основі довіри населення до органів внутрішніх справ, забезпечення їх партнерства і взаємодії.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані й обґрунтовані в дисертації висновки і пропозиції мають науково-теоретичний та практичний інтерес:

• у навчальному процесі – під час викладання у вищих навчальних закладах Міністерства освіти і науки України, МВС України курсів «Адміністративне право України», «Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ», «Основи управління органами внутрішніх справ», «Професійна психологічна підготовка та особиста безпека працівників органів внутрішніх справ», а також у створенні нового навчального курсу «Органи місцевої міліції в системі органів виконавчої влади в Україні»;

• у науково-дослідній роботі – для подальшого вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ та підготовки керівників органів місцевої міліції;

• у правотворчості – для подальшого розвитку законодавства і забезпечення механізму реалізації нормативно-правової бази, яка регламентує організацію та діяльність органів місцевої міліції МВС України;

• у практичній діяльності – для створення та організації діяльності органів (підрозділів) місцевої міліції ГУМВС України у Львівській області та інших підрозділах МВС України, а також у системі професійної підготовки персоналу органів місцевої міліції.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є результатом самостійного наукового пошуку автора.

Апробація результатів дослідження. Підсумки роботи, розробки і вирішення проблеми оприлюднені: на науково-практичній конференції «Актуальні проблеми протидії економічній злочинності тінізації та корупції в умовах формування ринкової економіки в Україні» (30.09.2005 р., Львівський юридичний інститут МВС України); на міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми підготовки та вдосконалення професійної діяльності працівників міліції громадської безпеки» (19–20.05.2006 р., Прикарпатський юридичний інститут МВС України); на науково-звітній конференції факультету кримінальної міліції у Львівському державному університеті внутрішніх справ (16.02.2007 р.); на науково-практичному семінарі «Проблеми застосування інформаційних технологій, спеціальних технічних засобів у діяльності ОВС, навчальному процесі, взаємодії з іншими службами» (7.12.2007 р., Львівський державний університет внутрішніх справ).

Матеріали дисертації використовувались у навчальному процесі Львівського державного університету внутрішніх справ при викладанні: навчальних курсів «Основи управління органами внутрішніх справ», «Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ», «Професійна психологічна підготовка та особиста безпека працівників органів внутрішніх справ» (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 19 грудня 2007 р.).

Також матеріали дисертації використовувались при підготовці методичних рекомендацій та проведенні службових занять з працівниками міліції громадської безпеки ГУМВС України у Львівській області (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 19 грудня 2007 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в дев’яти наукових публікаціях автора, у тому числі основні положення і висновки дисертації викладено у п’яти наукових статтях, що опубліковані у фахових виданнях з юридичних наук, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань та предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи становить 264 сторінки, з яких 188 сторінок основного тексту, 45 сторінок додатків, 31 сторінка списку використаних джерел (282 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, ступінь дослідження проблеми, визначається її зв’язок із державними науковими програмами, планами і темами, а також мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна, висвітлюється теоретична та емпірична бази, практичне значення одержаних результатів, подаються відомості про їх апробацію та впровадження.

Перший розділ «Загальнотеоретична характеристика адміністративно-правового регулювання діяльності органів внутрішніх справ у процесі формування місцевої міліції в Україні» складається з трьох підрозділів і містить з’ясування сутності та значення адміністративно-правового регулювання у діяльності органів місцевої міліції, аналіз передумов їх утворення на сучасному етапі розвитку місцевого самоврядування в Україні та закордонного досвіду децентралізації поліцейських систем.

У підрозділі 1.1. «Історичні передумови формування органів місцевої міліції та розвиток місцевого самоврядування в Україні» проведено огляд літератури, який відображає погляди науковців на досліджувану проблему. На підставі цього огляду та аналізу нормативно-правових актів з’ясовано історичні передумови утворення місцевої міліції, здійснено характеристику процесу розвитку місцевого самоврядування в Україні та визначено основні етапи еволюції поглядів щодо ролі громадянського суспільства, зокрема місцевих громад, у забезпеченні правопорядку на своїй території.

У підрозділі 1.2. «Адміністративно-правові відносини, їх зміст і механізм регулювання органами місцевої міліції», на основі аналізу праць вітчизняних і зарубіжних вчених, визначається зміст адміністративних правових відносин, що виникають у сфері діяльності органів місцевої міліції, та механізм їх правового регулювання. У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність прийняття Закону України «Про поліцію», який повинен заповнити прогалини у правовому регулюванні діяльності органів місцевої міліції, зменшити кількість підзаконних актів, надати логічну послідовність і цілеспрямованість розвитку місцевої поліції в Україні.

У підрозділі 1.3. «Застосування закордонного досвіду та міжнародних стандартів у процесі формування органів місцевої міліції в Україні» проведено аналіз правового регулювання галузі внутрішніх справ та функціонування децентралізованих поліцейських систем країн світу, на підставі якого надано ряд рекомендацій щодо процесу створення органів місцевої міліції в Україні. Зокрема відзначено, що реформування ОВС повинно передбачати передачу значної частини повноважень з організації охорони громадського порядку на місцевий територіальний рівень управління, що забезпечить більш якісні адміністративні послуги населенню. Незважаючи на делегування відповідних правоохоронних функцій на місцевий рівень, держава повинна гарантувати забезпечення безпеки громадянам, здійснюючи контрольну та координаційну діяльність.

Децентралізація діяльності підрозділів міліції в Україні має свої специфічні особливості, які не дають можливості в повному обсязі застосувати закордонний досвід.

Запровадження міжнародних стандартів правоохоронної діяльності ОВС, включення до переліку завдань надання послуг населенню зумовлює зміну соціально-правової природи та загальних принципів функціонування органів місцевої міліції.

Другий розділ «Адміністративно-правовий статус та місце органів місцевої міліції у системі органів внутрішніх справ» складається з трьох підрозділів, які містять аналіз правового положення органів місцевої міліції в системі МВС України, характеристику елементів та рівнів адміністративно-правового регулювання їх діяльності, визначення основних проблем, які ускладнюють процес утворення місцевої міліції, та шляхи їх вирішення.

У підрозділі 2.1. «Юридична характеристика і співставлення правового положення органів місцевої міліції з органами внутрішніх справ», на підставі аналізу нормативно-правового регулювання діяльності місцевої міліції, визначається її місце як складової частини системи МВС України. Звернено увагу на оновлення механізмів матеріально-фінансового забезпечення ОВС та взаємодії з органами публічної адміністрації.

Враховуючи складність процесу реорганізації міліції, запропоновано етапи формування органів місцевої поліції в системі органів місцевого самоврядування. Першочерговими завданнями в цьому напрямку повинні стати розмежування функцій служб міліції громадської безпеки та місцевої міліції, їх фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України, переведення окремих органів місцевої міліції на фінансування за рахунок коштів місцевих бюджетів (за умов фінансової спроможності органів місцевого самоврядування та за їх рішенням). Відповідно до Концепції адміністративної реформи, слід передбачити зростання ролі місцевого самоврядування та розширення кола повноважень його органів, особливо в частині охорони громадського порядку і забезпечення безпеки громадян.

У підрозділі 2.2. «Правова характеристика елементів і рівнів адміністративно-правового регулювання та організації діяльності органів місцевої міліції», досліджуючи правові аспекти організації діяльності місцевої міліції, визначено цілу низку рівнів та елементів адміністративно-правового регулювання. Дуалізм правової природи органів місцевої міліції зумовлює запровадження державного та самоврядного рівнів, які в свою чергу обумовлюють власні ієрархічні структури підвідомчості.

На підставі такої класифікації запропоновано структуру органів внутрішніх справ та поліції, яка передбачає можливість утворення органів місцевої поліції, що фінансуватимуться з місцевих бюджетів.

Для приведення системи органів внутрішніх справ до структури, яка належним чином забезпечує охорону громадського порядку, необхідно здійснити оптимізацію визначених рівнів щодо розподілу завдань та функцій між елементами, зменшити кількість рівнів управління, передбачити можливість реалізації прав територіальних громад на участь в організації охорони громадського порядку через представницькі органи місцевої влади, шляхом розширення кола їх повноважень.

Для належної організації діяльності підрозділів місцевої міліції з охорони громадського порядку, в основі якої лежить зональний метод, передбачено критерії розрахунку нормативного навантаження на працівників служб, які враховують елементи ефективності роботи підрозділів.

У підрозділі 2.3. «Проблеми взаємодії, координації та інформаційного забезпечення діяльності органів місцевої міліції» зазначаються шляхи вирішення проблем взаємодії та координації, які забезпечать належний стан охорони громадського порядку, єдину систему боротьби з правопорушеннями та злочинами на території обслуговування, відповідний рівень контролю за діяльністю органів місцевої міліції, можливість їх реорганізації та ліквідації, чіткий розподіл функцій між підрозділами місцевої міліції та іншими органами внутрішніх справ.

Для переведення абстрактних юридичних приписів в конкретні правовідносини обґрунтовується доцільність укладення адміністративних договорів між органами місцевої міліції та органами місцевого самоврядування, які закріплювали б вимоги до служб місцевої міліції, критерії оцінки їх діяльності, порядок фінансування, створення належних умов для служби та гарантії соціального захисту тощо.

Важливим аспектом ефективності діяльності служб місцевої міліції є належний рівень оперативного інформування та інформаційного забезпечення.

Третій розділ «Адміністративно-правове регулювання діяльності персоналу органів місцевої міліції» складається з двох підрозділів та містить основні напрями удосконалення кадрового забезпечення в діяльності органів місцевої міліції.

У підрозділі 3.1. «Кадрове забезпечення діяльності органів місцевої міліції» визначається зміст та основні завдання кадрового забезпечення, класифікація персоналу органів місцевої міліції. Цивільний персонал міліції частково може здійснювати правоохоронні функції, що покладає на нього певні обов’язки та наділяє його додатковими правами, закріплення яких повинно б мати нормативний рівень. Окрім цього, вказано на шляхи вирішення проблеми співвідношення посад та спеціальних звань міліції із відповідними категоріями та рангами державних службовців.

Розкривається специфіка та шляхи вдосконалення кадрової роботи з відбору та розстановки кадрів, правового регулювання проходження служби, навчання і виховання персоналу органів місцевої міліції. Також надаються рекомендації щодо його стимулювання, надання правового і соціального захисту.

У підрозділі 3.2. «Адміністративно-правовий статус керівника органу місцевої міліції та його роль в управлінні персоналом» обумовлюється статус керівника органу місцевої міліції як начальника органу внутрішніх справ, наділеного окремими повноваженнями адміністративно-правового характеру, зокрема правом розгляду та прийняття рішень у справах про адміністративні правопорушення, що вимагає внесення змін до ст. 222 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Виконання окремих функцій службою дільничних інспекторів міліції зумовлює часткове виконання керівником органу місцевої міліції функцій начальника органу дізнання.

Зазначаються пропозиції щодо розподілу повноважень між начальником органу місцевої міліції, який фінансується за рахунок коштів місцевого бюджету, Департаментом громадської безпеки та Міністерством внутрішніх справ України.

ВИСНОВКИ

На основі аналізу чинного законодавства України, теоретичного осмислення низки наукових праць, з’ясування ставлення практичних працівників органів внутрішніх справ до зазначеної проблеми автором сформульовано ряд висновків та рекомендацій, спрямованих на удосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції:

1. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в розробці сучасної системи адміністративно-правового регулювання діяльності органів і персоналу місцевої міліції. Ця система передбачає застосування наявної нормативно-правової бази, яка регламентує їх діяльність, та визначає необхідність прийняття нових нормативно-правових актів. Запропоновані шляхи вирішення поставленої проблеми створюють умови та механізм формування органів місцевої міліції в Україні.

2. Адміністративно-правове регулювання діяльності органів місцевої міліції – це дія права на суспільні відносини у сфері адміністративної діяльності її органів за допомогою юридичних засобів, через систему яких забезпечується розвиток відносин у межах і напрямах, визначених нормами права.

Механізм адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції – це комплекс спеціальних заходів, засобів і способів адміністративно-правового регулювання відносин у сфері їх діяльності, що має юридичний зміст і націлений на реалізацію повноважень суб’єктів, згідно з їхнім правовим статусом.

3. Сучасний стан адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції не створює належних передумов для їх утворення і вимагає комплексного підходу до реформування системи правоохоронних органів та галузі внутрішніх справ України.

4. Процес вдосконалення наявної системи органів внутрішніх справ, структурною частиною якої стають органи місцевої міліції, вимагає звернення до закордонного досвіду, застосування міжнародних стандартів у забезпеченні правоохоронної функції, враховуючи вітчизняні особливості діяльності міліції та розвиток місцевого самоврядування в Україні.

5. Децентралізація функції охорони громадського порядку повинна відповідати вимогам ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», в яких вказано, що утворення місцевої міліції є правом, а не обов’язком органів місцевого самоврядування, а, відтак, виключною компетенцією сільських, селищних і міських рад.

6. Для ефективності процесу створення місцевої міліції, на першому етапі реформування органів внутрішніх справ, необхідно привести їх систему до структури, яка відображатиме функції її суб’єктів, діяльність яких фінансуватиметься за рахунок коштів Державного бюджету України.

7. Прийняття рішень місцевими радами про утворення органів місцевої міліції, які будуть фінансуватись за рахунок коштів місцевих бюджетів, не повинні призводити до реорганізації підрозділів міліції. Вони повинні реалізовуватись у делегуванні відповідних повноважень та управлінських функцій МВС України органам місцевого самоврядування на підставі адміністративного договору.

При утворенні органів місцевої міліції, які фінансуються за рахунок коштів місцевого бюджету, органи місцевого самоврядування повинні подати обґрунтування фінансової та матеріально-технічної спроможності забезпечення функціонування цих органів, враховуючи нормативне навантаження та середню оплату праці персоналу, розміри державних субвенцій (трансфертів).

8. Механізм адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції повинен забезпечувати належну взаємодію, координацію дій та оперативне інформування всіх сил, які залучаються до охорони громадського порядку (в основі якого лежить зональний метод організації).

9. З метою демілітаризації служби в органах внутрішніх справ України, статус персоналу місцевої міліції повинен визначатись із співвідношення посад та спеціальних звань міліції з відповідними категоріями та рангами державних службовців, а також передбачати зміну функцій цивільного персоналу, розширення його повноважень.

10. Правовий статус керівника органу місцевої міліції повинен розглядатись як статус начальника органу внутрішніх справ, наділеного адміністративно-юрисдикційними повноваженнями в частині розгляду справ про адміністративні правопорушення.

Керівник органу місцевої міліції повинен мати окремі повноваження начальника органу дізнання, у зв’язку з виконанням відповідних функцій службою дільничних інспекторів міліції.

11. Сформульовано низку пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності органів місцевої міліції, зокрема:

• запропоновано порядок визначення нормативного навантаження на працівників підрозділів і служб органів місцевої міліції;

• запропоновано проект Закону України «Про поліцію», в якому передбачено розділ «Місцева поліція»;

• запропоновано проект Закону України «Про загальну структуру органів внутрішніх справ», прийняття якого буде сприяти здійсненню реформування системи ОВС та визначенню правового статусу органу місцевої поліції в системі правоохоронних органів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Когут Я.М. Деякі аспекти організації управління персоналом місцевої міліції // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2002. – Вип. 3. – С. 46–52.

2. Когут Я.М. Місцева міліція в Україні: минуле, сьогодення // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2003. – Вип. 2. – С. 202–210.

3. Когут Я.М. Правова основа організації та діяльності місцевої міліції в Україні // Науковий вісник Львівського юридичного інституту. Серія юридична. – 2005. – Вип. 2. – С. 37–42.

4. Когут Я.М. Керівник – менеджер органу місцевої міліції // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2006. – Вип. 3. – С. 120–128.

5. Когут Я.М. Щодо статусу органу місцевої міліції // Митна справа. Науково-аналітичний журнал. – 2007. – Вип. 1. – С. 41–46.

6. Когут Я.М. Щодо проблеми попередження і протидії корупції в органах місцевого самоврядування та органах місцевої міліції // Актуальні проблеми протидії економічній злочинності тінізації та корупції в умовах формування ринкової економіки в Україні: Науково-практична конференція. Львів, 30 вересня 2005 р. – Львів: Львівський юридичний інститут МВС України, 2005.– С. 213–215.

7. Когут Я.М. Інформаційне забезпечення діяльності підрозділів місцевої міліції // Проблеми підготовки та вдосконалення професійної діяльності працівників міліції громадської безпеки: Міжнародна науково-практична конференція. Івано-Франківськ, 19 травня 2006 р. – Івано-Франківськ: Прикарпатський юридичний інститут МВС України, 2006. – С. 236–240.

8. Когут Я.М. Місцева міліція в системі органів внутрішніх справ // Науково-звітна конференція факультету кримінальної міліції Львівського державного університету внутрішніх справ. Львів, 16 лютого 2007 р. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2007. – С. 38–43.

9. Когут Я.М. Імплементація міжнародних стандартів у процес формування органів місцевої міліції в Україні // Проблеми застосування інформаційних технологій, спеціальних технічних засобів у діяльності ОВС, навчальному процесі, взаємодії з іншими службами: Науково-практичний семінар. Львів, 7 грудня 2007 р. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2007. – С. 220–223.

Вступ

Актуальність теми. Напрямки правоохоронної діяльності є відображенням внутрішньої політики держави. Органи внутрішніх справ – один з правоохоронних органів держави, діяльність якого досить різнобічна. Вона здійснюється одночасно на трьох рівнях і спрямована на захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства, боротьбу із злочинністю, охорону громадського порядку й забезпечення громадської безпеки. Ця діяльність здійснюється від імені держави. Держава, як і суспільство, зацікавлена в громадському спокої, впорядкованості внутрішніх державних відносин, в забезпеченні особистої безпеки громадян, захисті їх прав, свобод та законних інтересів.

«Безпека» згідно етимології цього слова означає відсутність будь – яких загроз особі, суспільству та державі. В механізмі забезпечення особистої безпеки громадян важлива роль належить державі та її органам. І в цій системі важливе значення мають органи внутрішніх справ.

Об’єктом дослідження є призначення та діяльність органів внутрішніх справ.

Предметом дослідження є діяльність органів внутрішніх справ у сфері забезпечення прав людини у системі правоохоронних органів.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне опрацювання завдань, функцій, системи і структури органів внутрішніх справ, як складової частини центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави, забезпечення громадської безпеки і охорони.

Для досягнення цієї мети необхідно було розглянути такі завдання:

дати загальну характеристику призначенню органів внутрішніх справ;

дослідити завдання, функції органів внутрішні справ;

розглянути систему і структуру органів внутрішніх справ;

визначити повноваження міністра внутрішніх справ, діяльність міліції та діяльність органів досудового слідства.

Методи дослідження. Комплексний характер досліджуваної проблеми, її значення в юридичних науках, а також дисципліни, як судові та правоохоронні органи, – зумовили й обрання відповідних методів та методології дослідження.

Теоретико-науковим фундаментом даної роботи слугували положення законів України «Про міліцію» від 20. 12. 90 р., «Про внутрішні війська МВС України» від 31. 10. 95 р. і інші. Указу президента України «Про положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 17.10.2000 р. Наказів МВС №1600 від 25. 12. 2003 р. «Про організацію діяльності органів досудового слідства системи МВС України» та інші.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріал контрольної роботи здатен по-перше сформувати уявлення про поняття, як органи внутрішніх справ, по-друге сприяти та організувати подальше вивчення даної дисципліни, по-третє допомогти опрацювати та засвоїти предмет під час його вивчення.

1. Поняття, завдання і функції органів внутрішніх справ

Органи внутрішніх справ – це правозахисні органи державної виконавчої влади, які приймають участь у здійсненні внутрішніх та зовнішніх функцій держави, спрямованих на забезпечення законності та правопорядку, захист від протиправних посягань життя, здоров’я, прав та свобод громадян, власності, природного середовища, інтересів суспільства та держави.
Чинне законодавство, встановлюючи загальні завдання органів внутрішніх справ, відводить їм специфічне місце серед правоохороних органів. На них як на органи, що діють оперативно і цілодобово. Покладено основний тягар правоохоронної роботи по підтриманню правопорядку, а саме: виконання різноробочих завдань по профілактиці, виявленню, усуненню правопорушень і притягненню правопорушників до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Виходячи із завдань, що стоять перед органами внутрішніх справ, їх правоохоронна діяльність є досить розгалуженою, вона є важливою гарантією законності і правопорядку. Становлячи собою систему, органи внутрішніх справ працюють у структурі і під керівництвом МВС України, яке виступає державним органом виконавчої влади і здійснює в межах своєї компетенції державне керівництво у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, охорону правопорядку, забезпечення громадської безпеки і безпосередньо розгалужує напрямки діяльності органів внутрішніх справ і внутрішніх військ МВС України.

Діяльність МВС України у сфері забезпечення прав людини ґрунтується на принципі, що всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах, а права і свободи є відчужуваними та непорушними. [9, с. 304]

Основними завданнями органів внутрішніх справ є:

1. Забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів.

2. Реалізація державної політики боротьби із злочинністю. З цією метою здійснюються профілактичні та оперативно – розшукові заходи щодо запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів.

3. Профілактика правопорушень. МВС та його підрозділи на місцях вносять до центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ та організацій подання про необхідність усунення причин та умов, що сприяють вчиненню правопорушень, організовують серед населення роз’яснювальну роботу з питань охорони громадського порядку й боротьби із злочинністю.

4. Охорона та забезпечення громадського порядку. Органи внутрішніх справ мають відповідні повноваження у сфері забезпечення охорони правопорядку на вулицях, майданах, у парках, скверах та інших громадських місцях; у сфері здійснення контролю за виконання правил перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства.

5. Виявлення та розслідування злочинів.

6. Охорона прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності. Дуже часто органи внутрішніх справ взаємодіють з іншими органами державної влади (прокуратурою, судами, органами Міністерства оборони України, СБУ) і надають їм сприяння у здійсненні їх завдань.

Як було вже зазначено, що органи внутрішніх справ є одним із елементів системи правоохоронних органів України. Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави. Існують три функції органів внутрішніх справ.

До основних функцій відносяться такі:

– гарантування особистості безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів;

– забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень;

– своєчасне виявлення, й розкриття й розслідування злочинів та осіб, що скоїли; забезпечення дорожнього руху;

– захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

Функції забезпечення мають внутрішній характер і спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ. До них відносять матеріально-технічне постачання, фінансове забезпечення, забезпечення здорових умов праці співробітників зазначених органів тощо.

Функції загального керівництва мають на меті забезпечення ефективності в управлінні органами системи МВС України в процесі забезпечення громадського порядку та боротьби зі злочинністю в державі. [19, с. 51]

Міністерство внутрішніх справ України відповідно до покладених на нього завдань здійснює такі функції:

забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю; визначає основні напрямки діяльності підпорядкованих йому органів, підрозділів, установ та ефективні засоби і методи виконання покладених на них завдань;

організовує діяльність органів внутрішніх справ, пов’язану з охороною громадського порядку, запобіганням адміністративним правопорушенням, їх припиненням та забезпеченням провадження у справах про ці правопорушення, розгляд яких законом покладено на ці органи; організовує здійснення органами внутрішніх справ профілак – тичних і оперативно-розшукових заходів запобігання злочинам, їх виявлення, припинення і розкриття, провадження дізнання і досудового слідства у справах про злочини, розслідування яких покладено законом на ці органи;

здійснює у передбачених законодавством України випадках спеціальні заходи забезпечення безпеки працівників суду, органів прокуратури, внутрішніх справ, митних органів, органів державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, антимонопольного комітету України, їх близьких родичів, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;

виявляє, розкриває і розслідує злочини, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, веде боротьбу з організованою злочинністю, наркобізнесом і злочинами у сфері економіки;

забезпечує профілактику правопорушень, вносить центральним і місцевим органам виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям подання щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень, організовує здійснення серед населення роз’яснювальної роботи з питань охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю;

бере участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослідженнях, розробці на основі їх результатів державних програм боротьби зі злочинністю і охорони громадського порядку; вживає разом з іншими державними органами заходів запобігання дитячій безпритульності та правопорушенням серед неповнолітніх; організовує і здійснює розшук громадян у випадках, передбачених законодавством України та міжнародними договорами;

організовує інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ, формує центральні довідково-інформаційні фонди, веде оперативно-пошуковий та криміналістичний облік, у межах своїх повноважень складає державну статистичну звітність;

організовує здійснення всіх видів експертизи у кримінальних справах та криміналістичних досліджень за матеріалами оперативно – розшукової діяльності, забезпечує в установленому порядку участь спеціалістів експертної служби у слідчих діях, організовує здійснення на договірних засадах відповідних видів експертизи і досліджень на замовлення фізичних і юридичних осіб;

бере участь у ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі;

забезпечує функціонування дозвільної системи, здійснює контроль за придбанням, зберіганням, носінням і перевезенням зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів і речовин, щодо зберігання і використання яких встановлено спеціальні правила, за відкриттям і функціонуванням об’єктів, де вони використовуються;

організовує діяльність Державної автомобільної інспекції, забезпечує реєстрацію і облік автомототранспортних засобів, разом з іншими державними органами вживає заходів забезпечення безпеки дорожнього руху;

контролює здійснення іншими центральними органами виконавчої влади і транспортними організаціями діяльності, спрямованої на запобігання дорожньо-транспортним пригодам; організовує на договірних засадах охорону майна всіх форм власності, охороняє і обороняє особливо важливі державні об’єкти, разом із заінтересованими державними органами сприяє підвищенню надійності охорони цих об’єктів;

забезпечує охорону дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав на території України;

здійснює контроль за додержанням громадянами паспортних правил, правил в’їзду, виїзду, перебування в Україні та транзитного проїзду через її територію іноземців, осіб без громадянства;

організовує заходи рятування людей, охорону їх безпеки, забезпечення громадського порядку, збереження майна в разі стихійного лиха, аварій, пожеж, катастроф та ліквідацію їх наслідків;

забезпечує участь органів внутрішніх справ у межах їх повноважень у здійсненні заходів охорони довкілля; забезпечує високу бойову і мобілізаційну готовність органів внутрішніх справ та внутрішніх військ, відповідно до законодавства бере участь у забезпеченні режиму воєнного або надзвичайного стану в разі його введення на території України або в окремих її місцевостях;

бере участь у розробці проектів міжнародних договорів України з питань боротьби зі злочинністю, забезпечує в межах своїх повноважень виконання укладених міжнародних договорів України, відповідно до законодавства укладає з відповідними органами іноземних держав угоди про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю та з інших питань, що належать до його компетенції;

вживає заходів реалізації галузевого співробітництва України з Європейським Союзом, у межах своїх повноважень забезпечує виконання Українською стороною зобов’язань за Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, іншими міжнародними договорами України, адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу, здійснює інші заходи інтеграції України до Європейського Союзу;

розробляє і організовує виконання програм кадрового забезпечення органів внутрішніх справ та внутрішніх військ, вживає заходів додержання дисципліни і законності в їх діяльності; організовує діяльність навчальних закладів, наукових установ, що належать до сфери його управління;

вживає відповідно до законодавства заходів забезпечення правового та соціального захисту осіб рядового і начальницького складу та працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців та працівників внутрішніх військ, пенсіонерів з числа військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, членів їхніх сімей, розробляє пропозиції з цих питань і вносить їх на розгляд відповідних органів;

організовує в установленому порядку матеріально-технічне забезпечення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ, установ і організацій, що належать до сфери його управління, внутрішніх військ,

контролює правильність використання ними матеріально-технічних ресурсів і коштів; організовує в системі МВС України діяльність з питань фінансування, праці, заробітної плати, економічного прогнозування, бухгалтерського обліку і звітності, контрольно-ревізійну діяльність;

вносить відповідним органам виконавчої влади пропозиції щодо будівництва об’єктів адміністративного, виробничого, соціально-побутового, військового призначення та житла для забезпечення діяльності його системи, здійснює контроль за цим будівництвом;

бере участь у формуванні науково-технічної політики у сфері діяльності органів внутрішніх справ; організовує і координує впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду, забезпечує розробку озброєнь, спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для органів внутрішніх справ та внутрішніх військ;

організовує і забезпечує функціонування відомчої мережі зв’язку;

забезпечує у передбачених законодавством випадках ліцензування окремих видів господарської діяльності;

організовує діяльність з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів у навчальних закладах та наукових установах, що належать до сфери його управління;

організовує діяльність закладів охорони здоров’я, що належать до сфери його управління;

забезпечує реалізацію державної політики щодо державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті МВС України, в органах внутрішніх справ і внутрішніх військах;

виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань. [19, с. 54]

Для виконання покладених на МВС України завдань йому згідно з чинним законодавством надано й певні повноваження. Міністерство внутрішніх справ України має право:

представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях і при укладенні міжнародних договорів;

одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; перевіряти додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями та громадянами правил безпеки дорожнього руху, дозвільної системи; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції здійснювати відповідно до законодавства господарську діяльність.

При виконанні покладених на нього завдань МВС України взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав.

Міністерство внутрішніх справ України в межах своїх повноважень видає на основі та на виконання актів законодавства накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти МВС України підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. У разі потреби МВС України видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. [9, с. 36]

2. Система і структура органів внутрішніх справ

Властивості великих соціальних систем-організацій виразно виявляються в побудові та функціонуванні органів внутрішніх справ. Останні складаються із неоднорідних компонентів, специфічних в функціональному та організаційному відношеннях. У збільшеному вигляді такими компонентами (в даному разі – підсистемами) виступають: міліція, слідчі апарати, установи виконання покарань, внутрішні війська, що функціонують і структуровані згідно з особливостями виконуваних ними завдань та методів, які при цьому використовуються. У той же час ці компоненти взаємопов’язані в рамках цілісного утворення. Міністерство внутрішніх справ України, його управління в областях та на транспорті, міськрайліноргани, підрозділи міліції, пожежної охорони, внутрішніх військ, установи виконання покарань, навчальні заклади та науково-дослідні установи, а також інші підвідомчі їм підрозділи, установи, організації та підприємства, складають єдину систему Міністерства внутрішніх справ України, що закріплено у відповідних нормативних актах. Складність організаційної побудови системи МВС України обумовлена, з одного боку, багатогранністю функцій, які виконуються її підсистемами, а з іншого – розподіленням їх з врахуванням адміністративно-територіального розподілу України. Вказана система має власні апарати управління, а також центральний та місцеві органи. До першого відноситься МВС України, а до другого – Головні управління МВС України в Автономній Республіці Крим, м. Києві та Київській області, управління МВС України в областях та на транспорті, міські, районні та лінійні органи (управління, відділи, відділення) внутрішніх справ.

В управлінському аспекті систему органів внутрішніх справ складають:

– Міністерство внутрішніх справ (МВС) України з його головним управлінням і відділами;

Управління МВС (УМВС) областей, міст Києва та Севастополя;

Управління внутрішніх справ на транспортні (залізничний, водний, повітряний);

відділи МВС України в містах і районах;

відділи (відділення) МВС України на особливо важливих і режимних об’єктах.

Система органів внутрішніх справ має такі групи структурних підрозділів:

– галузеві служби (підрозділи), які реалізують основні функції зазначених органів: міліція, слідчі апарати, виправно-трудові установи, внутрішні війська:

– функціональні служби (підрозділи), які виконують забезпечувальні функції цих органів:кадрові фінансово-економічні, господарчі, медичні служби.

Формами діяльності органів системи МВС України є: профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна (на договірних засадах) та організаційно – правова діяльність.

Певні особливості в управлінні й функціонуванні має система органів внутрішніх справ на транспорті, побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю на залізничному, повітряному, морському й річковому транспорті.

Система органів внутрішніх справ на транспорті включає в себе: Головне управління внутрішніх справ на транспорті МВС України; управління, відділи внутрішніх справ на транспортних магістралях (УВСТ, ВВСТ); лінійні відділи, відділення, пункти міліції на залізничних станціях, в аеропортах, водних портах (ЛВВС), станціях метрополітену.

Вказані органи виконують завдання, що є загальними для міліції в цілому, але їх діяльність обмежується межами транспортних магістралей (залізничних, повітряних, водних), вокзалів та аеропортів, а також деякими іншими об’єктами, що межують

З відповідною територією чи є об’єктами для обслуговування.

Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України), на чолі з начальником управління, який призначається на посаду наказом міністра внутрішніх справ України.

У великих аеропортах, морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ, підпорядковані територіальним УМВС областей, міст.

До складу органів внутрішніх справ на транспорті входять усі основні галузеві служби, крім державтоінспекції, паспортної, пожежної, деяких інших підрозділів.

На окремих промислових підприємствах, в установах та організаціях, діяльність яких пов’язана з особливим режимом роботи (оборонний характер, особливо значна технічна небезпека виробництва і ряд інших) створюються відділи внутрішніх справ для роботи на закритих об’єктах.

Компетенція, завдання та функції органів внутрішніх справ, взаємовідносини між ними та окремими службами надають системі органів МВС України необхідної цілісності, чіткого підпорядкування та самостійності окремих елементів, що дає можливість ефективно діяти на основі єдиних правових норм.

Система органів внутрішніх справ проявляє себе, як будь-яка інша соціальна система, як об’єкт, що управляє та управляється, тобто фактично виступає об’єктом і суб’єктом управління.

З урахуванням нинішнього адміністративно – територіального устрою України, соціально-економічних і політичних обставин, криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ, сучасна система органів МВС України складається з двох підсистем: центральних і місцевих органів внутрішніх справ.

Органи внутрішніх справ являють собою систему, що характеризується суворим дотриманням принципу централізованого управління відповідними елементами (підсистемами) та встановлення між ними субординаційних зв’язків. Місцеві органи внутрішніх справ безпосередньо підпорядковуються вищестоящим органам внутрішніх справ. Правові акти, що приймаються останніми, є обов’язковими для місцевих органів внутрішніх справ.

Всю систему внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України – централізований орган державної виконавчої влади.

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямків діяльності органів внутрішніх справ, обговорення найважливіших програм та вирішення інших питань при МВС України можуть утворюватися відповідні ради і колегії з включенням до їх складу провідних вчених і висококваліфікованих фахівців-практиків.

Штатний розпис центрального апарату і положення про його структурні підрозділи затверджуються Міністром.

До складу центрального апарату МВС України входять, наприклад:

Головне управління кримінальної міліції;

Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю;

Головний штаб МВС України;

Головне управління міліції громадської безпеки;

Головне слідче управління; [11, №1381]

Головне управління карного розшуку;

Головне управління по боротьбі з економічними злочинами;

Головне управління державної автомобільної інспекції;

Головне управління державної служби охорони та ін.

Структура УМВС області є схожою з наведеною вище за деякими винятками. Так, замість головних управлінь УМВС області мають відповідні

управління і відділи. Провідна роль в охороні громадського порядку належить місцевим органам внутрішніх справ – міськрайвідділам (МВВС, РВВС). Їх структура визначається Міністерством внутрішніх справ України з урахуванням чисельності населення, що проживає на певній території, наявності на ній також важливих об’єктів загальнодержавного значення. Як правило, структура міськрайвідділу виглядає таким чином: начальник відділу, заступник начальника, штаб, чергова частина, що працює цілодобово, відділення карного розшуку,

Служба по боротьбі з економічними злочинами, слідче відділення, державна автомобільна інспекція, служба дільничних уповноважених інспекторів тощо. Найбільшою за чисельністю в міськрайвідділі є патрульно-постова служба міліції. Після видання Президентом України Указу «Про утворення місцевої міліції» від 22 січня 2001 р. в міськрайвідділах почала створюватися місцева (муніципальна) міліція.

Співробітники органів внутрішніх справ є державними службовцями, мають статус осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. Порядок проходження служби співробітниками служби МВС регулюється Законом України «Про міліцію» і відповідними положеннями. [10, с. 559]

У внутрішніх військах МВС України законом передбачена військова служба.

Сучасну структуру органів внутрішніх справ України складають:

підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю («Беркут», «Кобра», «Сокіл»);

підрозділи по боротьбі з економічними злочинами;

підрозділи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків;

органи досудового слідства;

міліція;

внутрішні війська та ін.

3. Права та повноваження міністерства внутрішніх справ

Міністерство внутрішніх справ України – це центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Це міністерство є головним (провідним) органом системи центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів.

У своїй діяльності МВС України керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, Положенням про Міністерство внутрішніх справ України (затвердженим Указом Президента України від 17.10.2000 №1138/2000). [9, с. 15]

Основною складовою органів внутрішніх спрв України є міліція. [2, с. 23] Згідно з Законом «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. Міліція в Україні – державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Особовий склад міліції складається з працівників, осіб, котрі проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції. На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни, здатні за своїми особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на міліцію завдання. При прийнятті на службу може бути встановлений іспитовий строк до одного року.

Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури МВС України. Очолює міліцію Міністр внутрішніх справ.

Міністр внутрішніх справ України

керує Міністерством, несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за розроблення і реалізацію державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, боротьби із злочинністю, виконання Міністерством своїх завдань і функцій;

спрямовує і координує як член Кабінету Міністрів України здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, визначає на виконання вимог законодавства в межах наданих йому повноважень політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи Міністерства, шляхи досягнення поставленої мети;

подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України проекти законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, розробником яких є Міністерство;

затверджує програми і плани роботи Міністерства та звіт про їх виконання;

підписує нормативно-правові акти Міністерства;

приймає рішення про розподіл бюджетних коштів, головним розпорядником яких є Міністерство, та затверджує звіт про виконання цих рішень;

погоджує проекти законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України з питань, що належать до компетенції Міністерства;

вносить у встановленому порядку подання щодо відзначення державними нагородами працівників органів внутрішніх справ;

утворює, реорганізовує та ліквідовує територіальні і на транспорті органи МВС України, затверджує їх положення;

вносить пропозиції до Кабінету Міністрів України про утворення та ліквідацію вищих навчальних закладів МВС України;

призначає на посади і звільняє з посад за погодженням з Президентом України начальників, перших заступників, заступників начальників Головних управлінь (управлінь) Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на транспорті, керівників структурних підрозділів МВС України, начальників міських управлінь (відділів) внутрішніх справ обласних центрів, міських, районних управлінь (відділів) внутрішніх справ, ректорів та проректорів навчальних закладів Міністерства, першого заступника, заступників начальника Головного управління – командувача внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, начальників управлінь територіального командування, командирів бригад цих військ; вносить Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення, реорганізації та ліквідації у складі МВС України урядових органів державного управління і подання про призначення на посади та звільнення з посад їх керівників, затверджує граничну чисельність цих органів;

призначає на посади та звільняє з посад в установленому порядку працівників центрального апарату МВС України;

присвоює в установленому порядку спеціальні звання особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та військові звання військовослужбовцям внутрішніх військ, заохочує, притягає їх до дисциплінарної відповідальності;

здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.

В областях міліцією керують начальники УМВС областей, в містах і районах – начальники міськрайвідділів МВС. Заступник Міністра внутрішніх справ – начальник.

Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в АР Крим – призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України. Начальники УМВС в областях, на транспорті, в містах Києві, Севастополі призначаються на посаду і звільняються Міністром внутрішніх справ України. Начальники міських, районних органів внутрішніх справ призначаються на посаду і звільняються з посади Міністром внутрішніх справ за поданням начальників управлінь МВС в областях, містах Києві, Севастополі та на транспорті.

На міліцію покладаються такі функції: адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна. Міліція складається з підрозділів: кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, спеціальної міліції. Діяльність міліції будується за принципами законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з населенням, гласності. Міліція не розголошує відомостей, що стосуються особистого життя людини, принижують її чесність й гідність, якщо виконання обов’язків не вимагає іншого. Міліція тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи громадян, якщо без цього не можуть виконуватися покладені на неї обов’язки, і зобов’язана дати їм пояснення з цього приводу.

На підставі Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціалізовані установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р. (з доповненнями) Кабінетом Міністрів України 8 липня 1995 р. Прийнято Постанову «Про створення кримінальної міліції у справах неповнолітніх у системі МВС України. Цією Постановою затверджено Положення «Про кримінальну міліцію у справах неповнолітніх», яким передбачено структуру, правові засади діяльності, права та обов’язки щодо запобігання злочинності серед неповнолітніх та боротьби з нею. Нова служба основну увагу приділяє

Кримінальним проявам з боку неповнолітніх та захисту неповнолітніх від негативного впливу дорослих. І вказаний Закон, і Положення визначають правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціалізованих установ, на які покладається здійснення спеціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку. [18, с. 405]

До органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ, наприклад, віднесено:

кримінальну міліцію органів внутрішніх справ у справах неповнолітніх;

приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ.

Таким чином, відповідно до зазначеного Закону передбачено функціонування в системі МВС якісно нової самостійної служби – кримінальної міліції у справах неповнолітніх, якій надане право здійснювати на підставах і в порядку, встановлених

Законом, гласні та негласні оперативно – розшукові заходи з метою запобігання злочинам та їх розкриття.

Для виконання покладених на міліцію завдань чинне законодавство наділяє її певними повноваженнями, серед яких найбільш суттєвими є правомочність застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів захисту, вогнепальної зброї. Спеціальні засоби застосовуються у випадках, коли були використані і не дали бажаних наслідків усі інші форми попереднього впливу на правопорушників:

а) для захисту громадян і самозахисту працівника міліції від нападу й інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю;

б) для припинення масових заворушень;

в) для затримання і доставляння в міліцію правопорушників;

г) для звільнення заручників тощо.

Використання спеціальних засобів, за винятком необхідності відбиття раптового нападу на працівника міліції і звільнення заручників, має передувати попередження про намір їх застосування.

Забороняється застосування спеціальних засобів:

а) до вагітних жінок, осіб похилого віку, інвалідів та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що реально загрожує життю і здоров’ю людей, працівника міліції, або озброєного нападу;

б) приміщеннях дипломатичних установ і там, де виготовляються вибухові речовини, та в дитячих і лікувальних установах.

Відповідальність за організацію роботи по забезпеченню законності застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку покладається на Міністра внутрішніх справ.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про міліцію» міліція при виконанні своїх завдань зобов’язана: [2, с. 25]

забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок;

здійснювати профілактичні, оперативно-розшукові заходи;

приймати і реєструвати заяви і повідомлення про злочини та оперативно на них реагувати;

допомагати органам досудового слідства;

забезпечувати безпеку дорожнього руху і здійснювати технічний огляд транспорту;

контролювати додержання реєстраційно-міграційних правил;

брати участь у проведенні карантинних заходів;

здійснювати привід (доставляння) до відповідних державних органів громадян у встановленому законом порядку;

забезпечувати виконання загальнообов’язкових рішень місцевих рад та ін.

Коло обов’язків міліції є досить різноманітним залежно від завдань і функцій, які покладено на цей державний правоохоронний орган. Чинне законодавство особливо наголошує, що працівник міліції на території України незалежно від посади, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, зобов’язаний вжити заходів для запобігання і припинення правопорушень, рятування людей, надання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і доповісти про це в найближчий підрозділ міліції.

При розгляданні діяльності міліції як складової частини органів внутрішніх справ потрібно включити і діяльність органів досудового слідства.

Досудове слідство – кримінально-процесуальна діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні об’єктивної істини, провадженні слідчих і інших процесуальних дій та самостійному застосуванні норм права з метою захисту прав та законних інтересів людини, фізичних та юридичних осіб, створення умов для здійснення справедливого правосудця.

Органами досудового слідства є слідчі прокуратури, слідчі рганш внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів служби безпеки України, досудове слідство покликане вирішити або створити умови для подальшого вирішення судом найважливішого завдання – забезпечення справедливості та всіх інших завдань кримінального процесу.

Підслідність – це сукупність встановлених законом ознак кримінальних справ, відповідно до яких встановлюється конкретний слідчий орган, компетентний проваджувати досудове слідство.

Розрізняють предметну (родову), персональну, альтернативну, територіальну підслідність та підслідність за зв’язком справ.

Досудове слідство провадиться у всіх справах, за винятком справ про злочини, зазначені у частині 1 статті 27 і статті 425 цього Кодексу, по яких досудове слідство провадиться у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, а також коли це визнає за необхідне прокурор чи суд.

Початок провадження досудового слідства

Досудове слідство провадиться лише після порушення кримінальної справи і в порядку, встановленому цим Кодексом.

Слідчий зобов’язаний негайно приступити до провадження слідства в порушеній ним чи переданій йому справі. Коли справа порушена слідчим і прийнята ним до свого провадження, то складається єдина постанова про порушення справи і прийняття її до свого провадження. В разі прийняття до свого провадження раніше порушеної справи слідчий виносить окрему постанову про прийняття справи до свого провадження. Копію постанови про прийняття справи до свого провадження слідчий протягом доби надсилає прокуророві.

Місце провадження досудового слідства

Досудове слідство провадиться в тому районі, де вчинено злочин. Коли місце вчинення злочину невідоме, а також з метою найбільш швидкого і повного розслідування його, слідство може провадитися за місцем виявлення злочину або за місцем перебування підозрюваного, обвинуваченого, або за місцем перебування більшості свідків чи за визначенням прокурора.

Слідчий, встановивши, що дана справа йому не підслідна, зобов’язаний провести всі невідкладні дії, після чого передає справу прокуророві для направлення її за підслідністю

Слідчий має право провадити слідчі дії в інших слідчих районах і вправі доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов’язані це доручення виконати в десятиденний строк.

У межах міста або району, хоч і поділеного на кілька слідчих дільниць, слідчий зобов’язаний особисто провадити всі слідчі дії.

Висновок

Органи внутрішніх справ є одним із елементів системи правоохоронних органів України.

Їхня діяльність спрямована на забезпечення громадського порядку на всій території держави. На органи внутрішніх справ України покладені завдання по захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави, боротьби зі злочинністю, охороні громадського порядку, запобігання та припинення правопорушень і забезпечення провадження в справах, розгляд яких законом покладено на органи внутрішніх справ, забезпечення безпеки дорожнього руху, охорони особливо важливих державних об`єктів.

Правоохоронна діяльність органів внутрішніх справ здійснюється на трьох рівнях – центральному, регіональному та місцевому.

До основних функцій відносяться такі: гарантування особистості безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, й розкриття й розслідування злочинів та осіб, що скоїли; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень. Функції забезпечення мають внутрішній характер і спрямовані на забезпечення ефективної діяльності органів внутрішніх справ.

Формами діяльності органів системи МВС України є: профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна та організаційно – правова діяльність. Певні особливості в управлінні й функціонуванні має система органів внутрішніх справ на транспорті побудована з урахуванням специфіки забезпечення охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю на залізничному, повітряному, морському й річковому транспорті.

Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядковується Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України (УВСТ МВС України), на чолі з начальником управління, який призначається на посаду наказом міністра внутрішніх справ України.

У великих аеропортах, морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ, підпорядковані територіальним УМВС областей, міст.

До складу органів внутрішніх справ на транспорті входять усі основні галузеві служби, крім Державтоінспекції, паспортної, деяких інших підрозділів. Система органів внутрішніх справ проявляє себе, як будь-яка інша соціальна система, як об’єкт, що управляє та управляється, тобто фактично виступає об’єктом і суб’єктом управління. З урахуванням нинішнього адміністративно-територіального устрою України, соціально-економічних і політичних обставин, криміногенної ситуації в країні та функціонального призначення органів внутрішніх справ, сучасна система органів МВС України складається з двох підсистем: центральних і місцевих органів внутрішніх справ. Органи внутрішніх справ являють собою систему, що характеризується суворим дотриманням принципу централізованого управління відповідними елементами (підсистемами) та встановлення між ними субординаційних зв’язків. Місцеві органи внутрішніх справ безпосередньо підпорядковуються вищестоящим органам внутрішніх справ. Правові акти, що, приймаються останніми, є обов’язковими для місцевих органів внутрішніх справ. Всю систему внутрішніх справ очолює Міністерство внутрішніх справ України – централізований орган державної виконавчої влади МВС України очолює міністр, призначуваний відповідно до Конституції України; він входить до складу Кабінету Міністрів України.
Міністр має заступників, яких за його поданням призначає Кабінет Міністрів України, розподіляє між заступниками міністра та визначає повноваження структурних підрозділів міністерства. Міністр внутрішніх справ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників міністра, керівників підрозділів міністерства.

Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень МВС України, обговорення найважливіших напрямків його діяльності у міністерстві утворюється колегія в складі міністра (голова колегії), заступників міністра за посадою, а також керівників працівників органів внутрішніх справ. Члени колегії міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України. Рішення колегії проводяться в «життя» найчастіше наказами міністра. Система місцевих органів внутрішніх справ має такі структурні елементи: управління (головні управління) внутрішніх справ МВС України в Криму, в областях, містах, відділи (управління) внутрішніх справ у районах і лінійні відділи(управління) внутрішніх справ. Всі ланки системи органів внутрішніх справ України функціонують у тісній взаємодії як між собою, так і з іншими державними органами, організаціями та населенням країни, що є гарантією їхньої ефективної діяльності під час виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю в країні.

Список використаних джерел

1. Конституція України. К., 1996.

2. Закон України «Про міліцію» від 20.12.90 р. №565 // Право і практика. – 2005., – №30.

3. Закон України «Про внутрішні війська МВС України» від 31.10.95 р. // Держава і право., – 1995., – №221.

4. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.93 р. // Відомості Верховної Ради України. 1994. №11.

5. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» // Відомості Верховної Ради України. 1992. №22.

6. Закон України «Про державну таємницю» // Відомості Верховної Ради України. 1994. №16.

7. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» // Відомості Верховної Ради України. 1993. №35.

8. Закон України «Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ» від 22.02.2006 р. // Офіційний вісник України., – 2006., – №12.

9. Указ Президента України «Про положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 17.10.2000 р. // Офіційний вісник України., -2000., – №42.

10. Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ України: Постанова Кабінету Міністрів України УРСР від 29.07.91 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку., – К., 1993.

11. Наказ МВС №1381 від 17.11.2003 р. «Про вдосконалення діяльності штатних підрозділів дізнання МВС України».

12. Наказ МВС №1600 від 25.12.2003 р. «Про організацію діяльності органів досудового слідства системи МВС України».

13. Наказ МВС №190 від 25.02.2004 р. «Про нормативне забезпечення організаційно-штатної роботи» зі змінами внесеними наказом №713 від 18.07.2006 р.

14. Система правоохранительных органов: Сборник законов и нормативных документов. // Право і практика., – 2004., – №22.

15. Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ., – К., 1999.

16. Горелов М. Правовий статус слідчих підрозділів ОВС // Право України., – 2005., 310., – с. 67–70.

17. Маляренко В. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України. – Київ. – Юрінком Інтер. – 2004. – с. 200–238.

18 Марочкін І.С. Білова Н.В. – Організація судових та правоохоронних органів. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. – 528 с.

19. http://apelycia/org/ua/forum (Тема 1. Поняття та система ОВС України.

20. www-pravo.vuzlib.net/book_№1136_page_50.

Кафедра адміністративного права

магістерська робота

на тему:

Особливості правового регулювання проходження служби
в органах внутрішніх справ

План:

ВСТУП Error: Reference source not found

ВИНИКНЕННЯ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ І МІСЦЕ СЛУЖБИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОБОТИ З КАДРАМИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ 6

ОСОБЛИВОСТІ ПРОХОДЖЕННЯ СЛУЖБИ В ОВС: ПРИЙНЯТТЯ, ПРОСУВАННЯ, ЗВІЛЬНЕННЯ. 22

ПРИЗНАЧЕННЯ НА ПОСАДИ, ПЕРЕМІЩЕННЯ І ПРОСУВАННЯ ПО СЛУЖБІ. 22

ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПРОХОДЖЕННЯ СЛУЖБИ В ОВС ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ОЦІНКИ КАДРІВ ОВС 42

ВИСНОВОК Error: Reference source not found

ВИСНОВКИ 58

ВИСНОВОК 70

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 73

ВСТУП

Актуальність проблеми. Завдання розбудови в Україні демократичної правової держави вимагають проведення в органах внутрішніх справ якісно нової кадрової політики. Справа ускладнюється тим, що реформування кадрової роботи доводиться здійснювати у несприятливих умовах: реалії сучасного життя призвели до різкого збільшення навантаження на особовий склад органів внутрішніх справ.

Методологічна основа. Закони України «Про міліцію», затверджена Президентом України Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю, прийняті Кабінетом Міністрів «Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ України», «Положення про Міністерство внутрішніх справ України», «Концепція реформування системи МВС України» дали змогу не тільки створити умови для реформування системи служби в органах внутрішніх справ, а й заклали нові підвалини для підготовки фахівців майбутнього. Велике значення мало затвердження Кабінетом Міністрів України тексту Присяги працівника органів внутрішніх справ України.

Усвідомлюючи важливість проблеми і необхідність нових підходів до кадрової політики, колегія МВС затвердила Комплексну програму вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції. [ 6 J

Серед принципів, які могли б закласти підвалини удосконалення державної служби, організації роботи з особовим складом органів внутрішніх справ, Міністр внутрішніх справ України Ю.Смирнов виділяє такі:

— верховенство Конституції України, інших законів над рештою нормативно-правових актів, посадовими інструкціями при виконанні співробітниками органів внутрішніх справ своїх обов’язків та при забезпеченні їх прав;

— відповідальність співробітників органів внутрішніх справ за невиконання або неналежне виконання своїх службових обов’язків;

— стабільність кадрового корпусу органів внутрішніх справ;

— гуманізм, тобто первинність людини, особистості, коли забезпечення інтелектуального, духовного, професійного розвитку працівників, захист та реалізація їх соціальних інтересів — це не тільки найважливіша мета кадрової політики, а й засіб вирішення кадрових завдань;

— солідарність. Зміст цього принципу може бути визначений як морально-етична, психологічна, організаційна та правова взаємообумовленість розвитку індивіда і відомства, яка гарантує баланс їх інтересів та взаємної відповідальності;

— системність, яка передбачає врахування всього різноманіття чинників, що реально впливають на діяльність органів внутрішніх справ, процеси формування відповідних кадрів;

— правова захищеність. Цей принцип визначає поняття, межі, обсяги прав і відповідальності для всіх категорій співробітників, необхідність створення якісних і відомих всім механізмів правового захисту співробітників, членів їх сімей;

— деполітизація, яка закріплює заборону на створення в органах внутріщніх справ структур політичних партій, а також релігійних об’єднань;

— рівноправність громадян при вступі на службу до органів внутрішніх справ;

— професіоналізм і компетентність, що встановлює можливісті службового зростання лише на основі поєднання високих професійних, ділових і особистих якостей співробітника;

— відкритість («прозорість») кадрової роботи. Цей підхід полягає у знанні співробітником загальних принципів роботи з персоналом, виборі гарантій по їх здійсненню, виключенні із роботи з особовим складом маніпулювання «людським чинником». [59;25]

Президент України Л.Д.Кучма постійно підкреслює необхідність підвищення ефективності управління у різних сферах суспільного життя, в тому числі у сфері боротьби зі злочинністю. Зокрема, він підкреслив, що бачить «принаймні три причини недостатньої ефективності нашої протидії натиску криміналітету в економічній сфері. Перша — кадрова: брак досвіду, достатньо підготовлених людей, невисокі моральні якості частини працівників. Втім, це стосується не лише правоохоронних структур. Друга — організаційна: відсутність у роботі системності, скоординованості, відставання її від динаміки злочинної діяльності. Третя — правова: неповнота і суперечливість законодавчої бази.»

Мета та завдання досліждення. Основна мета державної служби в органах внутрішніх справ — забезпечення організаційно-правових, морально-психологічних та інших умов для формування високопрофесійного кадрового корпусу органів внутрішніх справ, здатного ефективно вирішувати правоохоронні завдання, які поставлені перед МВС суспільством і державою.

Успішне проведення в життя кадрової політики неможливо без постійного обміну кадрів між центром та периферійними органами. В зв’язку з ускладненням функцій управління необхідно забезпечити, щоб апарат центральних органів постійно поповнювався людьми, які пройшли школу низової роботи та знають потреби практики.

В свою чергу низові органи відчувають постійну потребу в працівниках, які володіють широтою поглядів, здібністю ставити та вирішувати завдання великого масштабу, які знають роботу різних органів та підрозділів.

Поруч з кадровою політикою в широкому, стратегічному розумінні слова потрібно розглядати кадрову політику, у вузькому тактичному аспекті. Це робота керівників і громадських організацій з колективом, індивідуально з кожним робітником, організуюча діяльність, що має кінцевою метою мобілізацію особового складу на вирішення поставлених задач.

Вона буде дійсно організуючою, якщо проводиться комплексно, послідовно, з урахуванням психології особливості і міжособових відношень, що складаються в колективі. В арсеналі засобів досягнення поставлених цілей в керівника органів внутрішніх справ кадрова політика є важливим інструментом, так як дає можливість використовувати значні резерви інтенсифікації праці за рахунок використання так званого «людського фактору». Розгляд різноманітних аспектів кадрової політики має за мету звернути увагу на можливість вирішення проблем, що стоять перед колективом, «не числом, а вмінням».

Поняття кадрової політики включає в себе сукупність основних напрямків, цілей і методів роботи з людьми, або кажучи мовою науки управління, кадрова політика є засіб регулювання кількісного та якісного стану соціального об’єкту управління.

Наукова новизна. Актуальним завданням є об’єднання науки га практики при вирішенні задач реалізації кадрової політики.

Необхідно розробити наукові основи професійної орієнтації молоді для роботи в міліції, в органах внутрішніх справ. Потрібно озброїти кадри посібниками по побутових та конкретних питаннях соціології, психології і педагогіки, методики вирішення конфліктних ситуацій.

Практична значимість. Постійне вдосконалення роботи з кадрами — об’єктивна необхідність. Реалізація вимог кадрової політики в рамках окремого органу внутрішніх справ багато в чому залежить від суб’єктивних факторів: від того, на скільки правильно її розуміє керівник, на скільки повно в неї включені основні напрямки роботи з кадрами, на кінець, від того, як керівництво реалізує кадрову політику, на скільки послідовно і якими методами.

Реалізація кадрової політики в колективі органу внутрішніх справ повинна проводитись в двох напрямках: організаційному і соціально-психологічному. Організаційні засоби включають підбір, розстановку кадрів, професійне навчання особового складу. Соціально-психологічне зв’язане з регулюванням міжособових відносин, згуртованістю колективу, мобілізацією його на виконання оперативно-службових завдань, формуванням ідейної і організаційної єдності членів колективу.

Структура роботи. Магістерська робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Виникнення інституту державної служби в Україні і місце служби в системі державної служби та особливості правового регулювання роботи з кадрами органів внутрішніх справ

Адміністративне право є самостійною галуззю права, яка на даному етапі видозмінюється. Все це проходить в зв’язку з розвитком та становленням України, яка ставши на шлях розбудови нової правової незалежної держави, потребує велику кількість висококваліфікованих державних службовців, які б ефективно та професійно виконували свої функції і забезпечували нормальну діяльність державних органів. Державні службовці наділені рядом професійних обов’язків та прав, що випливають з їх діяльності. А держава в свою чергу гарантує належний соціальний захист державних службовців, надаючи їм ряд пільг, грошове забезпечення, медичне обслуговування, забезпечення житлом, надання відпочинку, пенсійне забезпечення, державне страхування та відшкодування шкоди у разі загибелі або каліцтва. Соціальне забезпечення державних службовців виконується державою і закріплено відповідними нормативними актами, які мають вищу юридичну силу (Закони України «Про міліцію», «Про службу безпеки України», «Про державну службу та державних службовців», «Про адвокатуру», «Про внутрішні війська МВС України» і т.д.).

Обрана тема, для розгляду в даній роботі є однією з найважливіших і найактуальніших в адміністративному праві. Адже функціонування та діяльність органів державної влади безпосередньо залежить від виконання службових обов’язків державними службовцями. А те, наскільки правильно та повноцінно вони будуть виконувати їх, напряму залежить від статусу, що їм надано законодавством. Від того, які права та обов’язки вони матимуть та як буде здійснюватися контроль за їх дотриманням. Варто зазначити і те, що саме від організації трудової діяльності державних службовців залежить життя і добробут кожного громадянина, а відповідно і держави в цілому. Актуальність цієї проблеми має особливо важливе значення на теперішній час. Адже як прикро, коли в такий скрутний для нашої держави час як зараз, зустрічаються все більше й більше випадків порушення прав людини. Ще більш прикро, коли це трапляється з боку державних службовців, а особливо співробітників міліції. В таких випадках напрошується думка, що мабуть це трапляється через не досить досконале законодавство та слабкий контроль за їх діяльністю з боку контролюючих органів.

Ось чому, напевно, ця тема є дуже актуальною і викликає не аби яке бажання спробувати розкрити в своїй роботі всі необхідні аспекти діяльності державних службовців.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст. 1 Закону України «Про державну службу»).

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України (ст. 4 Закону України «Про державну службу»).

Професійні службовці належать до певної групи населення — осіб найманої праці, зайнятих у сфері управління «виробництвом» управлінських рішень та їх реалізацією в порядку службових завдань.

Професійну службу можна диференціювати за ознакою її організації та порядком проходження на державну та службу в недержавних структурах (у органах самоврядування, об’єднаннях громадян, приватноправових структурах).

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

— служіння народу України;

— демократизму і законності;

— гуманізму і соціальної справедливості;

— пріоритету прав людини і громадянина;

— професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

— персональної відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни;

— дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

— дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян.

Перший вид служби — загальна служба — передбачає проходження її у сферах державного сектора виробництва, в органах транспорту, в органах, завданням яких є забезпечення внутрішньої стабільності держави, в навчальних, наукових установах, закладах охорони здоров’я, культури тощо.

Окремим видом загальної служби є професійна управлінська праця у органах державної виконавчої влади, що регулюється Законом України «Про державну службу» (1993 р.).

Службовець (і це особливість юридичного статусу) –­ учасник специфічного правовідношення, оскільки вступає, з одного боку, у трудові правовідносини, пов’язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов’язками, із самим процесом праці, а з іншого боку — у адміністративно-правові, пов’язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідношення). Як бачимо, службовець – суб’єкт подвійного (парного) правовідношення.

Отже, професійна служба — це адміністративно-правове відношення службовця, який перебуває на посаді в державних органах, об’єднаннях громадян, органах місцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, до цих організацій, що має своїм змістом обов’язкову діяльність по реалізації управлінських функцій.

Професійна служба як правовий інститут — це сукупність норм, що належать до різних галузей права і визначають: порядок вступу на службу (найняття), її проходження, права та обов’язки службовців (норми трудового й адміністративного права); порядок оподаткування, матеріального стимулювання (трудове і фінансове право); нормування, оплату праці, соці­альне страхування, сумісництво, режим виробничого процесу (трудове право); юридичну відповідальність тощо.

Що стосується вимог, які ставляться до громадян при вступі на державну службу, то можна виділити дві групи таких вимог: загальні та специфічні.

До перших належить обмеження щодо перебування на державній службі в одній установі чи підприємстві особам, які є близькою ріднею між собою або свояками, якщо їхнє одночасне перебування на службі пов’язане з підпорядкованістю чи підконтрольністю одного з них іншому. При цьому у Постанові РНК УРСР від 4.06.33 р. (Про сумісництво посад та службу родичів в установах, підприємствах і організаціях усуспільненого сектора» (ст. 16, 17) та в ст. 25 Кодексу законів про працю України (доповнення 1995 р.) йдеться про безпосередню підпорядкованість чи підконтрольність, а не загальну. Подібне обмеження вправі вводити і приватний власник.

Із цього правила (яке не є розширювальним правилом) винятки можуть бути зроблені лише Кабінетом Міністрів, наприклад, для окремих посад на підприємствах, для віддалених населених пунктів, де ускладнено підбір кадрів або, навпаки, існує безробіття.

Встановлені обмеження не поширюються на тих, хто займає підпорядковані чи підконтрольні виборні посади.

На державну службу не приймаються недієздатні, а також особи, позбавлені за вироком суду права перебувати на певних посадах у апараті державного управління (Кримінальний кодекс України). В окремих галузях ця заборона регулюється типовими інструкціями, затверджуваними центральним галузевим органом.

Забороняється суміщення державних посад з приватними. Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їхніх структурних підрозділів, а також службовим особам державних органів, органів місцевого самоврядування діючим законодавством (Декрет Кабінету Міністрів України від 31.12.92 р. «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю держпідприємств») заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це виключає можливість бути учасниками будь-якого приватного торгового, промислового підприємства, займатися підрядами або поставками, брати участь у договорах оренди та в будь-якій формі вступати у відносини комер­ційного характеру з державними органами, бути повіреним третіх осіб у справах установ та підприємств, де вони (повірені) перебувають на службі, сприяти фізичним і юридичним особам з використанням свого службового становища у підприємництві і т.п.

Ніяких інших обмежень законодавством не передбачено. Навіть більше, передбачено кримінальну відповідальність за відмову у прийомі на роботу в держапарат з мотивів вагітності, годування дитини груддю або наявності дитини віком до 3-х років. Є також незаконною відмова в прийнятті на роботу з таких підстав, як соціальне походження, стать, майновий стан, національна приналежність, колишня судимість, засудження батьків чи родичів, оскільки таке не передбачено спеціальними законами (винятки складають деякі галузі державного управління — правоохоронні органи, дипломатична служба і т.ін., кандидати на службу в яких проходять перевірку на відсутність будь-яких компрометуючих фактів, за наявності їх згоди на таку перевірку).

До спеціальних вимог стосовно вступу на професійну службу можна віднести віковий ценз, наявність спеціальної освіти, вчених ступенів, звань, практичного стажу зі спеціальності, стан здоров’я; принесення присяги, складання кваліфікаційного іспиту, проходження стажування; подання декларації про доходи (для державної служби).

Невід’ємним компонентом служби, як юридичного інституту, є посада, оскільки кожний громадянин, що вступив на професійну службу в державних органах чи недержавних організаціях, займає посаду на відміну від робітника, що працює за спеціальністю, котра характеризує рід трудової діяльності.

Згідно із Законом України «Про державну службу”. Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Посадовими особами відповідно до цього Закону вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Посада, будучи одночасно робочим місцем та бюджетною позицією, утворюється у розпорядчому порядку. Правовими актами компетентних органів визначається її назва, місце у службовій ієрархії, порядок заміщення. Вона включається у штатний розклад, в єдину номенклатуру посад службовців. При цьому найменування посад має максимально точно віддзеркалювати зміст і характер роботи, що виконується працівником.

Службові позиції за тотожністю функціональних завдань впорядковано в ієрархічну структуру, у певні організаційні підрозділи, а за такою ознакою, як наявність (відсутність) обсягу владних повноважень — у шкалу залежностей: майже кожна посада є одночасно керівною щодо попередньої, вона ж і підпорядкована щодо наступної. Отже, структура посад воднораз є і структурою виконавчої влади (владних повноважень).

Посада є часткою структури органу, виявом його компетенції у вигляді владних повноважень, якими наділяється саме посада, а не конкретний службовець. Отже, владне повноваження — це механізм компетенції, її продукт на рівні посади. Якщо посада має займатися за контрактом, то зміст і характер повноважень «насичується» в залежності від умов контракту. Водночас треба зазначити, що в управлінському апараті, крім посад, що передбачають реалізацію владних повноважень та вчинення будь-яких юридичне значущих дій, існує велика група посад, праця на яких обумовлена виконанням функцій, що не виражають волю держави, але є потрібними внаслідок забезпечуючого характеру таких, створення матеріальних, інших умов для виконання владних повноважень, тобто визначального виду діяльності органу виконавчої влади. Отже, йдеться про два окремі поняття — «службова особа» та «особа, що перебуває на службі».

Обсяг владних повноважень службових осіб, авторитет, властивий владі, визначається, отже, їхньою посадою.

Владні повноваження умовно поділяються на державно-владні, що виражають волю держави і передаються нею службовим особам на підставі закону, та юридично-владні, що не виражають волю держави, але мають законний характер (повноваження службових осіб громадських організацій, партій, приватних підприємств і установ).

На службу до державного органу або приватної структури громадянин може вступати з досягненням 16 років, тобто віку обмеженої цивільної дієздатності. Це і є загальним правилом, якщо на доповнення до нього спеціальними законодавчими або нормативними актами не встановлено іншого віку, наприклад, для суддів і прокурорів — 25 років, для депутатів усіх рівнів — 18 років, для призову на дійсну військову службу — 18 років тощо.

Діючим законодавством передбачається зайняття певних посад на державній службі лише особами зі спеціальною освітою. Це посади прокурорів і слідчих, лікарів та педагогів, ветеринарних працівників тощо.

Практичний стаж із спеціальності, необхідний для заміщення керівних посад у соціально-культурних установах, становить 3 роки (директори загальноосвітніх шкіл, завідуючі дошкільних установ та ін.), для зайняття посади народного судді районного (міського) суду потрібний стаж роботи за юридичною спеціальністю не менше 2 років, судді суду вищого рівня — не менше 5 років, з них не менше 3 років на посаді судді тощо.

Умовою до зайняття окремих посад на державній службі є придатність до виконання певних обов’язків за станом здоров’я. Це посади командного складу морських суден, органів внутрішніх справ, збройних сил тощо.

Особи, які вперше призначаються на прокурорсько-слідчі посади або обираються шляхом конкурсного відбору на посади суддів, приймають присягу, текст якої затверджується Верховною Радою України.

Наявність вчених ступенів та звань необхідна для заміщення посад ректорів, директорів, проректорів, заступників директорів, завідувачів відділами НДІ, завідувачів кафедрами, деканів, їхніх заступників. Вимоги проходження стажування для осіб, які не мають стажу практичної роботи за спеціальністю, визначає Закон України «Про прокуратуру»

Найкращою організаційно-правовою формою заміщення посад є конкурс, що передбачає відбір претендентів на посаду або методом екзаменування, коли кращі працівники відбираються на основі серії випробувань, вправ, тестів у сфері загальнокультурного розвитку і виявлення рівня професійних знань, або методом змагання документів про ступінь професійної, наукової кваліфікації (документальний конкурс).

Із конкурсної системи існує два винятки. Цей метод не застосовується на вершині законодавчої та виконавчо-владної ієрархії та для заміщення посад виконавчого, технічного і обслуговуючого персоналу державних органів, тобто у підвалині цієї піраміди. У першому випадку конкурс не припускається і призначення проводяться винятково за розсудом вищого органу законодавчої або виконавчої влади. У другому випадку зарахування на посаду проводиться внаслідок однобічного акту вищестоящої службової особи.

Обрання як метод заміщення посад у деяких органах виконавчої і судової влад є за своєю суттю тим самим призначенням, яке, однак, здійснюється групою індивідів.

Вступ на професійну службу може оформлюватися договірним двостороннім актом-коптрактом.

Контракт укладається не з посадою, що було характерно для строкової трудової угоди, а з людиною. Контракт може передувати призначенню або укладається після обрання (конкурсу) і має прямий характер, є підставою для видання наказу (розпорядження) про призначення. Його зміст визначається не тільки законодавством про працю — типовою формою контракту, а й особливими умовами праці, винагороди, відповідальності, розірвання контракту, які мають індивідуальне значення, бо можуть і не передбачатися вказаними вище нормативами. Як строки дії встановлених контрактом трудових відносин, так і пільги, гарантії є предметом погодження обох сторін. Разом з тим, може бути обмежено право на звільнення за власним бажанням при відсутності поважних причин, а відповідальність за дострокове розірвання контракту (неустойка) не передбачена.

Контракти можуть укладатися лише у випадках, прямо передбачених конкретними законами, наприклад, «Про залізничний транспорт», «Про освіту», нормативними актами щодо укладання контрактів з керівниками державних підприємств, спортсменами, тренерами, а щодо службовців приватного сектору (спільні, орендні підприємства, установи), то укладання з ними контрактів не є обов’язковим.

Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України.

Основними напрямами державної політики у сфері державної служби є визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.

Для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою утворюється Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.

Питання функціонування державної служби в інших державних органах, правове становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішуються цими органами.

Органом управління державною службою в державних органах та їх апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.

Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України:

прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в кадрах;

забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних напрямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті;

розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби в державних органах та їх апараті;

розробляє, координує і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в державних органах та їх апараті;

здійснює методичне керівництво проведенням конкурсного відбору державних службовців в державних органах та їх апараті;

організує навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апарату;

контролює дотримання визначених цим Законом умов реалізації громадянами права на державну службу;

організує, координує та забезпечує умови для розвитку наукових досліджень з питань державної служби.

Під правовим регулюванням розуміється вплив права на поведінку людей, за допомогою якого держава забезпечує необхідну їй поведінку учасників регулюючих суспільних відносин. При цьому суспільні відносини виступають як «організаційно-управлінські, організаційно-владні відносини».

Співробітники органів внутрішніх справ України являють собою різновид державних службовців. Вони виконують управлінські та правоохоронні функції, мають певний статус, здійснюють від імені і за дорученням держави виконавчо-розпорядчі повноваження. Правовою основою діяльності службовців органів внутрішніх справ є Конституція України. Закони України “Про міліцію”, “Про державну службу”, “Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України”, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114, “Положення про органи внутрішніх справ різноманітних рівнів” та іншими законодавчими актами. Постанови Уряду України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, рішення місцевих рад, прийняті в порядку їх компетенції . Треба зазначити, що Закон України “Про державну службу” розповсюджується на співробітників органів внутрішніх справ тільки для регулювання тих питань, що регламентуються спеціальними нормативними актами.

Службовці ОВС — це громадяни, які працюють у цих органах, апаратах і службах на певних посадах в основному за призначенням з оплатою за працю із коштів державного бюджету чи за рахунок підприємств, організацій та громадян за надані послуги.

Вони діють за дорученням і від імені держави відповідно до посадових повноважень для практичного здійснення покладених Законом України «Про міліцію» обов’язків щодо надійної охорони громадського порядку, боротьби із злочинністю та іншими правопорушеннями.

Стосовно кваліфікації співробітників ОВС України можна зауважити, що їх службовці як і інші співробітники апарату державного управління можуть бути класифіковані залежно від виду обов’язків, які вони виконують, та їх компетенції.

Правове регулювання роботи з кадрами органів внутрішніх справ протидіє випадковому і свавільному (без всяких правил) підбору, переміщенню та просуванню по службі співробітників.

Впорядкованість підсистеми «кадри» — не самоціль, а засіб охорони, підтримки в заданому стані, удосконалення системи органів внутрішніх справ. Ціль правового регулювання – здобути відповідності між поведінкою окремих співробітників, діями колективів підрозділів, органів внутрішніх справ в цілому при реалізації функції системи. Ступенем досягнення цієї цілі визначається ефективність правового регулювання роботи з кадрами. В зв’язку з цим заслуговує уваги висловлені в літературі пропозиції про комплексне соціологічне забезпечення правотворчості, під яким розуміється система конкретних соціологічних та соціально-правових досліджень, які проводяться в процесі підготовки нормативних актів для виявлення соціальної обумовленості правових норм та їх очікуваної ефективності.

Правове регулювання як управлінська діяльність підрозділяється на правотворчість і реалізацію правових норм. В якості необхідних компонентів соціального управління найбільш суттєве значення мають дві функції права. Перша проявляється втім, що право є офіційним, нормативним, державно-владним засобом вираження, закріплення загальних програм управління, його директивної основи і надання їм загальнообов’язкового значення; друга — в тому, що інститути права, «правові механізми» забезпечують (оснащають юридичною силою, гарантують) оперативну управлінську діяльність. Правові норми, які регулюють роботу з кадрами органів внутрішніх справ, представляють собою управлінське рішення загального характеру, основу і передумову діяльності суб’єктів управління кадрами. [55]

Важливою особливістю цих норм є їх інформаційна сутність, наповненість директивною інформацією, підкріпленою владною силою держави.

Модель можливого управлінського рішення, закріплена в правовій нормі, реалізується шляхом її додержання, виконання, використання та застосування. При цьому виділяються три основні змінні, за допомогою яких правові розпорядження впливають на соціальну поведінку: значимість правового розпорядження в системі соціально-економічних відносин, рівень правосвідомості населення та психологічні особливості співробітника, приймаючого управлінське рішення.

Реалізація правових норм в роботі з кадрами — це специфічна управлінська діяльність, пов’язана з прийняттям конкретних управлінських рішень їх рамках правової норми. При цьому на управлінське рішення в сфері роботи з кадрами великий вплив чинять такі моменти, як цінностні орієнтації, професійні установки і стереотипи керівників та співробітників кадрових апаратів.

Нормативно-правові моделі роботи з кадрами реалізуються з урахуванням конкретної управлінської ситуації.

Управління виступає як аналіз, сортування і оцінка хвилюючих соціальну систему діянь, відкидання діянь несприятливих і використання сприятливих. [65]

Ефективність правового регулювання роботи з кадрами обумовлена як ефективністю правових розпоряджень, так і ефективністю діяльності їх реалізуючих суб’єктів управління.

Наукове управління роботою з кадрами в якості окремого завдання передбачає і впорядкування зв’язків між стадіями правового регулювання в цілях нормального функціонування системи органів внутрішніх справ.[68]

Питання про галузеву належність норм про роботу з кадрами ОВС недостатньо вивчене. Можливо, що за основу віднесення їх до певної галузі права повинна бути взята визначальна ознака — предмет правового регулювання, тобто об’єктивно які складають групи управлінських відносин. Завдання полягає в тому, щоб глибоко і комплексно досліджувати взаємозв’язки і взаємодії правових норм з соціальною дійсністю. [46]

Стосовно комплексу нормативних актів про роботу з кадрами органів внутрішніх справ їх доцільно розділити на наступні групи:

а)визначаючі правовий статус керівників органів внутрішніх справ і кадрових апаратів;

б)конкретизуючі та деталізуючі конституційне право на працю в специфічній сфері громадсько-корисної діяльності (правовий статус рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ);

в)регламентуючі відносини між суб’єктами і об’єктами управління (керівниками і співробітниками органів внутрішніх справ) і пов’язані з ними відносинами по управлінню кадрами.

До першої групи відносяться норми про номенклатуру посад. По своїй правовій природі номенклатура посад — це не що інше, як розподіл компетенції в області роботи з кадрами.

Номенклатура конкретизує і деталізує управлінські повноваження суб’єкта роботи з кадрами, сприяє процесу впорядкування діяльності керівників різного рангу в області роботи з кадрами.

Таким чином, можна зробити висновок, що норми першої групи істотно норми компетенційні. Їх галузева належність в юридичній літературі не отримала єдиної оцінки. Можна погодитись з думкою, що компетенційні норми по своїй правовій природі відносяться до адміністративно-процесуальних, які регулюють порядок реалізації повноваження по здійсненню функцій державного управління.

Норми другої групи визначають правове положення рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ як учасників специфічних трудових відносин.

Особливості громадсько-корисної діяльності кадрів органів внутрішніх справ являються тим об’єктивним фактором, в силу якого особи рядового і начальницького складу наділяються спеціальною адміністративною правосуб’єктністю. Якщо загальна державна служба породжує лише деякі особливості трудової правосуб’єктності (дисциплінарна відповідальність в порядку підлеглості, додаткові основи припинення трудового договору, особливий порядок розгляду трудових суперечок), то з моменту зарахування в кадри МВС громадянин є суб’єктом особливих адміністративно-трудових відносин. При цьому правосуб’єктність рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ відрізняється від правосуб’єктності військовослужбовців та співробітників органів державної безпеки. С 5 J

Ступінь якісної відокремлюваності трудових відносин рядового і начальницького складу від трудових відносин працівників та службовців органів внутрішніх справ детермінує особливий метод правового регулювання.

Для трудових відносин працівників та службовців характерні «участь профсоюзів в розробці і прийнятті нормативних актів про працю, у вирішенні трудових спорів, заключению колективних договорів, у контролі за дотриманням трудового законодавства». Ј^9.1

Кадри органів внутрішніх справ не приймають безпосередньо участь в розробці нормативних актів, визначенні локальних умов праці, контролю за дотриманням правових норм. Це віднесено до компетенції суб’єктів управління певного рангу.

Метод влади і підлеглості, притаманний адміністративним правовідносинам, в повній мірі проявляється в нормах, регулюючих роботу з кадрами органів внутрішніх справ.

Змістом управлінських відносин є особливого роду діяльність людей, виступаюча у вигляді взаємодії сторін даних відносин (суб’єктів та об’єктів управління). Норми, що регулюють відносини між керівниками (кадровими апаратами) і рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, опосередковують необхідний момент взаємозв’язку, динаміку роботи з кадрами.

По характеру правових розпоряджень відрізняють такі норми про роботу з кадрами органів внутрішніх справ: матеріальні норми адміністративного права, адміністративне — процесуальні, організаційно -технічні.

Ведуча роль належить матеріально-правовим нормам, по відношенню до яких адміністративне — процесуальні та організаційно-технічні норми являються допоміжними. В той час єдність змісту процедури і техніки кадрових відносин актуальна теоретична і практична проблеми.

Сукупність норм про роботу з кадрами органів внутрішніх справ забезпечує відносно самостійний регулятивний вплив на певну ділянку громадських відносин, пов’язаних з суспільне корисною діяльністю в сфері охорони порядку. Норми про роботу з кадрами органів внутрішніх справ відрізняються фактичною і юридичною однорідністю.

Критерієм їх розмежування є предмет правового регулювання — окремі елементи складних суспільних відносин між суб’єктом і об’єктом управління кадрами (проходження служби, грошове утримання і речове забезпечення, робочий час і час відпочинку, пенсійне забезпечення, службова дисципліна).

Державна служба в органах внутрішніх справ — це складний правовий інститут, об’єднуючий слідуючі субінститути:

1) комплектація по роботі з кадрами;

2) проходження служби;

3) грошове утримання та речове забезпечення;

4) робочий час і час відпочинку;

5) службова дисципліна;

6) пенсійне забезпечення;

7) навчання кадрів;

8) облік і звітність.

В кожному з вказаних субінститутів можна виділити декілька однорідних правових спільностей.

Так, в субінституті: «Проходження служби» можна відокремити асоціації норм, регулюючих підбір, розстановку, просування та звільнення кадрів, порядок присвоєння спеціальних звань, службового атестування.

Субінститути » Комплектація по роботі з кадрами», «Облік і звітність» займають особливе місце по відношенню до інших інститутів.

У відповідності з організаційною структурою системи органів МВС та ієрархічним рівнем суб’єктів управління кадрами розрізнюють правові спільності регламентуючі компетенцію керівників і кадрових апаратів різного рівня.

Організаційно-технічні норми функціонального субінститута «Облік і звітність» забезпечує «прохідне» регулювання однорідних операцій, які стосуються більшості елементів роботи з кадрами.

Подальша деталізація норм про роботу з кадрами передбачає виділення асоціацій правових норм, регулюючих певну операцію по роботі з кадрами (медичне обстеження, атестація і т.д.)

Нормативний акт органів управління — один з різновидів управлінських рішень, при цьому вольовий момент — владне волевиявлення — надає їм форму акту державного управління. Для того, щоб програмне управлінське рішення трансформувалось у нормальний акт, необхідно владне волевиявлення компетентного правотворчого органу, що відноситься як до самої програми, так і до її форми.

Підхід до нормативного акту як до зовнішньої форми реального вираження та об’єктивації програмних управлінських кадрових рішень дозволяє виявити характер взаємозв’язку між ними і значення системи нормативних актів і її окремих елементів для управління кадрами. Подальше вдосконалення роботи з кадрами детермінує впорядкованість зовнішньої форми відповідних правових програм.

Нормативні акти про роботу з кадрами представляють собою підсистему актів, що регулюють громадські відносини в сфері виконання функцій, що покладені на органи внутрішніх справ.

В свою чергу вони представляють собою певну цілісність, що володіє внутрішньою структурою, необхідними суборденаційними та координаційними зв’язками, що забезпечує повну ефективність правового регулювання роботи з кадрами.

Необхідно відмітити складну, високоорганізовану, не тільки багаторівневу, але і різноплощинну структуру законодавства. Ця характеристика відноситься і до системи нормативних актів, що регулюють роботу з кадрами органів внутрішніх справ.

Ієрархія нормативних актів про роботу з кадрами відображає ієрархію загальних та спеціальних суб’єктів управління, що наділені правотворчою компетенцією.

В загальному вигляді вона може бути подана таким чином:

1) Конституція України;

2) Закони України;

3) Указ Президента України;

4) постанови Кабінету Міністрів України;

5) накази, інструкції та вказівки міністра внутрішніх справ України;

6) накази нормативного характеру начальників ГУМВС, УМВС в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Ієрархія нормативних актів по роботі з кадрами визначає різну ступінь їх юридичної сили. В системі нормативних актів про роботу з кадрами органів внутрішніх справ основним кодифікованим. актом являється «Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ». В той же час більшість норм Положення про проходження служби відноситься до першопочаткових, підлягаючих конкретизації у відомих нормативних актах.

В силу цього для певної кількості відомчих нормативних актів характерний предметно-функціональний зв’язок з Положенням про проходження служби. Наприклад, для Положення про атестацію рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ характерний такого роду зв’язок з нормами, викладеними в п.п. 36 -38 Положення про проходження служби. C6J

Поруч з кодифікованим актом — Положення про проходження служби роботи з кадрами регламентується цілою чергою консолідованих актів.

Консолідовані акти, як правило, відносяться до окремих субінститутів або до асоціацій правових норм. Прикладом таких норм може служити Кодекс честі. Наявність таких консолідованих актів ускладнює внутрішню структуру розглядаємо’!’ правової системи. Крім суборденаційних суттєве значення отримають координаційні зв’язки між консолідованими актами одного і того ж ієрархічного рівня. Але і цим не вичерпується складність внутрішньої структури аналізуємо’!’ сукупності правових норм: один субінститут під час об’єднує норми декількох консолідованих актів різної юридичної сили.

У випадках їх порушення застосовуються норми Дисциплінарного уставу, які передбачають види та порядок накладення дисциплінарних покарань. Таким чином, зв’язок між цими нормативними актами тотожний зв’язку між диспозицією та санкцією правової норми. L2 ]

Основний масив нормативних актів про роботу з кадрами відноситься до підзаконних. Однак, у своїй більшості нормативні акти про роботу з кадрами органів внутрішніх справ є відомчі, що затверджуються наказом міністра внутрішніх справ України.

Характерна риса відомчих нормативних актів підзаконність, опосередкована через підзвітність актам уряду.

Ступінь підзаконності визнає не тільки юридичну силу, але й місце даного нормативного акту в системі актів, що регламентують роботу з кадрами органів внутрішніх справ. В зв’язку з цим визначення ступіні підзаконості нормативного акту не тільки теоретична, але й актуальна правотворча та правоприміняюча проблема.

Наступною особливістю системи нормативних актів про роботу з кадрами є сполучення директивних актів з актами, що регулюють відношення між суб’єктом та об’єктом управління.

Директиви виступають в якості інструменту стратегічного керівництва. Вони не формулюють конкретних правил поведінки або розпоряджень, що породжують, змінюють чи припиняють правовідносини. В директивних нормативних актах містяться вказівки та ті загальні цілі, до яких необхідно прагнути, ті міркування, виходячи з яких необхідно вирішувати відповідні проблеми.

Для системи нормативних актів про роботу з кадрами характерне сполучення актів загального керівництва, керівництва кадрами і керівництва певними групами співробітників. Оскільки кадрова функція забезпечує ефективність управління органами внутрішніх справ, в багатьох нормативних актах загального характеру містяться норми про роботу з кадрами.

Система нормативних актів про роботу з кадрами була б неповною, якщо б не включала витягів з актів загального характеру. Їх місце у розглядаємій системі визначається характером правових розпоряджень, розділів, пунктів, частин тих або інших норм, що відносяться до роботи з кадрами.

В системі нормативних актів про роботу з кадрами вирішальна роль належить тим актам, котрі відносяться до всіх осіб рядового та начальницького складу. Ці акти являються ядром відповідного субінституту, основою оперативної управлінської діяльності кадрових апаратів.

Разом з тим у процесі управління виникає об’єктивна необхідність зосередити увагу керівників і кадрових апаратів на роботі з певною групою співробітників. Відповідні програмні управлінські рішення закріплюються у нормативних актах, дія яких обмежена по об’єкту управління.

Між актами загального керівництва, керівництва кадрами і керівництва певними групами співробітників можуть існувати як субординаційні, так і координаційні зв’язки. Спеціальні норми закріплюють програмні управлінські рішення, відмінні від загальних програм управління кадрами. Внаслідок неприйнятності або недостачі загальної програми розроблюються та санкціонуються спеціальні програми по управлінню певними групами співробітників.

З прийняттям Конституції України розпочався новий етап в удосконаленні правового регулювання роботи з кадрами органів внутрішніх справ.

2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРОХОДЖЕННЯ СЛУЖБИ ТА ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

В умовах бурхливого розвитку соціально-економічної обстановки у країні різко зростає актуальність боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку та громадської безпеки. Для реалізації цих проблем необхідно вдосконалювати систему правоохоронних органів в цілому і органів внутрішніх справ зокрема. Особливу увагу при цьому слід приділити оптимізації управління, вдосконаленню організаційних структур. Багато в чому ці завдання вирішуються за допомогою організаційно-штатної роботи. Г 5 с! -І

Організаційно-штатна робота — це діяльність, яка спрямована на оптимальний розподіл та ефективне використання наявної штатної чисельності, ощадливе витрачання коштів, що приділяються органам внутрішніх справ для виконання покладених на них завдань та функцій.

Основними принципами організаційно-штатної роботи є:

— використання штатної політики як інструменту для всілякого підвищення рівня виконання оперативно-службових завдань, раціональної розстановки наявної чисельності особового складу на основних напрямках діяльності органів внутрішніх справ і виключно за прямим призначенням;

— недопущення свавільної зміни затверджених структур і типових штатів органів внутрішніх справ і внутрішніх військ, відповідність посадових найменувань типовим структурам, які затверджені у встановленому порядку, дотримання встановлених нормативів штатної чисельності, співвідношення керівників та підлеглих, старших виконавців та виконавців;

— забезпечення суворої відповідальності рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію органів внутрішніх справ, військових частин і підрозділів Конституції та законодавству України, постановам Верховної Ради, указам та розпорядженням Президента України, постановам і розпорядженням Кабінету Міністрів України та Уряду Автономної Республіки Крим, рішенням обласних та міських Рад народних депутатів, місцевих державних адміністрацій, нормативним актам МВС України, Міністерства фінансів України, Міністерств праці України та інших органів державної виконавчої влади.

Існуючі функції і структура органів внутрішніх справ здатні змінюватись. Насамперед, це пояснюється тим, що «функції різних управляючих систем і їх складових частин відчувають сильний вплив з боку нових об»ективних чинників, змінюється їх зміст, співвідношення, у взаємодії ланок виникають нові моменти». Г 62 ]

На зміни структури органів внутрішніх справ впливають також:

1) виникнення нових функцій;

2) відміна старих функцій; .

3) актуалізація функцій в зв»язку з кількісними та якісними перетвореннями апаратів управління;

4) актуалізація функцій в зв»язку з впровадженням нових технічних засобів;

5) істотні зміни в навколишньому середовищі та ін. Всі складові елементи органу внутрішніх справ взаємопов’язані і взаємозалежні. Тому зміна характеру функцій одних елементів веде до змін внутрішніх взаємозв’язків, що потребує відповідної організаційно-структурної перебудови. Для успішного виконання завдань, поставлених перед органами внутрішніх справ, організаційно-структурна перебудова їх системи повинна відповідати, як вже зазначалося, її функціям. Порушення даної вимоги об’єктивно буде обумовлювати виникнення «вузьких місць» у процесі управління і власне функціональної діяльності. У таких випадках управління буде зводитись до ліквідації невиправданих складностей і труднощів, що викликані недосконалістю організації його системи.

2.1. Особливості зарахування на службу в органи внутрішніх справ.

Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ передбачено, що на службу в ці державні органи України приймаються особи, які досягли 18-річного віку і за станом здоров’я, освітою і особистими якостями здатні виконувати покладені на них обов’язки. Призовники не підлягають прийому на службу в органи внутрішніх справ, за винятком випадків, передбачених законодавством. Скажімо, такі випадки передбачені в постанові Верховної Ради України від 16 листопада 1990 p. і дають можливість комплектування вищих навчальних закладів МВС випускниками середніх загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, які до того ж були і призовниками, і 2. 1

У цілому рядовий і молодший начальницький склад органів внутрішніх справ комплектується громадянами чоловічої статі, які пройшли дійсну військову службу, іншими особами, які перебувають у запасі Збройних Сил України, за винятком офіцерів запасу. У певних випадках на службу в органи внутрішніх справ приймаються і жінки. Особливо доцільним є комплектування особами жіночої статі посад, пов’язаних з оформленням паспортів, різних документів та іншими внутрішніми роботами, що передбачають здійснення доглядів і обшуків правопорушників з числа осіб жіночої статі, а також при інших подібних обставинах.

Посади середнього, старшого, і вищого начальницького складу органів внутрішніх справ комплектуються особами, які мають вищу чи спеціальну середню освіту і відповідають вимогам служби в органах внутрішніх справ. Крім того, середній начальницький склад може комплектуватися особами молодшого начальницького складу, які мають вищу чи середню освіту, досвід роботи в органах внутрішніх справ і характеризуються позитивно. Г 8 -1

Військовозобов’язані, які зараховані в кадри МВС України на посади рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, у тому числі курсанти і слухачі вищих і середніх спеціальних закладів МВС України, .у встановленому порядку знімаються з військового обліку і перебувають на спеціальному обліку МВС України.

Особливості проходження служби в ОВС: прийняття, просування, звільнення.

Призначення на посади, переміщення і просування по службі.

Посади, що заміщаються особами рядового, молодшого, середнього, старшого начальницького складу, і відповідні цим посадам спеціальні звання визначаються переліками, затверджуваними міністром внутрішніх справ України. L •?2 J

Перелік посад, що заміщаються особами вищого начальницького складу, затверджуються відповідно до штатного розкладу.

Призначення на посаду рядового і начальницького складу проводиться відповідними начальниками згідно з номенклатурою посад, що визначається міністром внутрішніх справ України стосовно його компетенції. Внаслідок цього, слід враховувати такі речі.

При призначенні на посади і переміщенні по службі осіб рядового і начальницького складу треба їх використовувати за основною чи спорідненою спеціальністю чи з урахуванням набутого досвіду, а при потребі використання на посадах за новою для них спеціальністю (призначенню) мас перебувати відповідна перепідготовка.

Безперервний строк тимчасового виконання обов’язків за вакантною посадою не повинен перевищувати двох місяців, а за невакантною — чотирьох місяців.

При здійсненні організаційно-штатних заходів особи начальницького складу можуть зараховуватися в розпорядження органу внутрішніх справ на строк не більш 15 діб.

У виняткових випадках, пов’язаних з особливими умовами, перебування в розпорядженні органу внутрішніх справ понад 15 діб, але не більше двох місяців, допускається з дозволу міністра внутрішніх справ України. До цього строку не зараховується перебування в черговій відпустці (крім відпусток по вагітності, пологах і догляду за дітьми), на лікуванні (обстеженні) в медичних закладах.

Переміщення по службі осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу повинно здійснюватися, як правило, без зарахування їх у розпорядження відповідного органу внутрішніх справ. Призначення на посади осіб, які перебувають у розпорядженні відповідного органу, провадиться в найкоротший строк, але не пізніше двох місяців з моменту звільнення їх з посади.

При потребі термінового заміщення вакантної посади дозволяється прямому начальникові — від начальника органу внутрішніх справ району, йому рівних і вище, з дозволу начальника, який користується правом призначення на цю посаду, тимчасово призначати особу начальницького складу на вакантну посаду на строк не більше одного місяця.

Необхідність і терміновість переміщення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які досягли відповідного віку, на інші посади, на яких вони можуть виконувати обов’язки з урахуванням стану здоров’я, підготовки і досвіду служби, мають визначатися відповідними прямими начальниками на підставі висновку військове -лікарської комісії.

Переміщення по службі в іншу місцевість у межах республіки осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли відповідного граничного віку, передбаченого Положенням про проходження служби, визнані придатними для проходження військової служби чи придатними до нестройової служби в мирний час, але потребують за станом здоров’я чи здоров’я членів їх сімей зміни місця служби (проживання), провадиться за рішенням начальника на підставі висновку військово-лікарської комісії.

Особам рядового і начальницького складу, які є між собою близькими родичами чи свояками (батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя) не дозволяється проходити службу в одному й тому ж органі внутрішніх справ, якщо їх служба пов’язана з безпосередньою підлеглістю або підконтрольністю одного із них іншому.

Переміщення по службі осіб рядового і молодшого начальницького складу провадиться: на вищі посади — в порядку просування по службі; на рівнозначні посади — у разі необхідності укомплектування інших посад або для більш доцільного їх використання з урахуванням ділових і особистих якостей, стану здоров’я, віку та підготовки за новою спеціальністю; у зв’язку із зарахуванням на навчання до навчальних закладів МВС України із звільненням зі штатної посади, а також у разі призначення на посаду після закінчення навчання;

на нижчі посади: при скороченні штатів, за станом здоров’я відповідно до висновку військове — лікарської комісії; за власним бажанням; за службовою невідповідністю, виходячи з професійних, моральних і особистих якостей; у порядку дисциплінарного стягнення відповідно до Дисциплінарного статуту.

У наказах про переміщення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ на нижчі посади оголошуються причини переміщення.

Переміщення по службі осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу провадиться: на вищі посади — в порядку просування по службі; на рівнозначні посади — у разі службової необхідності, проведення планової заміни в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, а також для більш доцільного використання з урахуванням їх ділових і особистих якостей, стану здоров’я, віку і підготовки за новою спеціальністю; у зв’язку з зарахуванням на навчання в заклади МВС України — при звільненні зі штатної посади, а також у разі призначення на посаду після закінчення навчання; на нижчі посади: при скороченні штатів, за станом здоров’я відповідно до висновку військове — лікарської комісії; за власним проханням; за службовою невідповідністю, виходячи з професійних, моральних і особистих якостей; в порядку дисциплінарного стягнення відповідно до Дисциплінарного статуту. І2.'[

Рішення про переміщення по службі приймається відповідним начальником з урахуванням думки прямого начальника і колективу співробітників.

Просування по службі осіб рядового і начальницького складу здійснюється, як правило, на конкурсній основі з урахуванням ділових і особистих якостей, результатів роботи і виявленої спроможності виконання обов’язків на вищій посаді, а також висновків атестації.

Порядок і умови проведення конкурсу на заміщення вищої посади визначається міністром внутрішніх справ України.

Для співробітників органів внутрішніх справ, які проходять службу в районах, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, строки служби в цих місцевостях установлюються Кабінетом Міністрів України.

При призначенні на вищу посаду, направленні на навчання і в інших необхідних випадках вони можуть бути переміщені і до закінчення встановленого строку.

Переміщення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу з вищих посад на нижчі проводиться:

— при скороченні штатів;

— за станом здоров’я відповідно до висновку військове -лікарської комісії;

— за особистим проханням;

— за службовою невідповідністю, виходячи з ділових, особистих і моральних якостей;

— у порядку дисциплінарного стягнення відповідно до Дисциплінарного статуту чи за клопотанням товариського суду честі середнього і старшого начальницького складу.

Переміщення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу на нижчі посади при скороченні штатів і за станом здоров’я проводиться прямими начальниками в межах наданих їм прав і при неможливості призначення на рівнозначну посаду.

Пониження на посаді в порядку дисциплінарного стягнення проводиться начальником, якому таке право надано Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ.

У наказах по особовому складу при переміщенні осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу на нижчі посади оголошуються причини переміщення.

Подальше просування по службі осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які були переміщені на нижчі посади, проводиться за загальним порядком. Г ^ 3 J

Особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, переведені на службу, підлягають відрядженню до нового місця служби після передачі справ, але не пізніше місячного строку з дня одержання органом внутрішніх справ наказу або письмового повідомлення про переміщення по службі, крім випадків, коли ця особа перебуває в черговій відпустці чи на лікуванні.

2.2. Особливості підготовки кадрів органів внутрішніх справ.

Професійна підготовка працівників рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ — це організований і цілеспрямований процес оволодіння знаннями, уміннями і навичками, потрібними для успішного виконання оперативно — службових завдань. Порядок організації професійної підготовки визначається наказом МВС України від 16 березня 1992 р. № 147, яким затверджено Настановлення по організації професійної підготовки рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. Г -/-0 -і

У системі професійної підготовки встановлюються такі основні організаційні види навчання, які забезпечують його безперервність:

— початкова підготовка;

— підвищення кваліфікації;

— перепідготовка;

— стажування;

— службова і бойова підготовка;

— самостійна підготовка;

— навчання в аспірантурі, ад’юнктурі та докторантурі. Працівники, вперше прийняті на службу в органи внутрішніх справ на посади рядового, молодшого і середнього складу, до самостійного виконання службових обов’язків проходять спеціальний курс навчання — початкову підготовку. Початкова підготовка проводиться послідовно:

— курсове навчання у навчальних закладах МВС України або училищах професійної підготовки УВС.

Відповідальність за організацію навчання в ознайомчий період покладається на начальника органу внутрішніх справ.

При призначенні на посаду за працівником закріплюється наставник. Наставництво в органах внутрішніх справ є складовою частиною системи професійної підготовки та морально-психологічного виховання осіб рядового та начальницького складу. Мета наставництва – забезпечення оптимальної адаптації молодого працівника як фахівця до умов служби, цілеспрямоване формування та розвиток професійних та особистих якостей, необхідних для виконання основних завдань, визначених Законом України «Про міліцію».

Основні завдання наставництва:

1. Допомога молодим працівникам в оволодінні професійними знаннями і необхідними практичними навичками для самостійного виконання завдань в їх оперативно-службовій діяльності.

2. Виховання в молодих працівників високої громадської свідомості, відданості народу України, вірності Присязі працівника органів внутрішніх справ, формування дисциплінованості, високої відповідальності за виконання службового обов’язку, необхідних психологічних і моральних якостей.

3. Адаптація молодих працівників до специфічних умов роботи колективів органів внутрішніх справ, осіб рядового та начальницького складу при призначенні на посаду.

Порядок організації наставництва в органах внутрішніх справ визначається наказом МВС України № 960 — 1999 р, яким затверджено Положення про наставництво в органах внутрішніх справ України. Відповідальність за організацію наставництва несуть начальники органів внутрішніх справ та їх помічники по роботі з кадрами. Наставництво встановлюється на 6 місяців, але за потребою може бути продовженим.

Під час проходження початкової підготовки категорично забороняється видавати працівникам табельну зброю, а також залучати їх до проведення оперативно — службових заходів, виконання яких пов’язане з ризиком для життя і здоров’я або може призвести до неправомірних дій з їх боку. Табельна зброя закріплюється за працівником після закінчення початкової підготовки.

Курсове навчання здійснюється:

— середнього начальницького складу — у навчальних закладах МВС України або спеціалізованих училищах професійної підготовки У МВС;

— рядового і молодшого начальницького складу — в училищах УМВС, а також у вузах МВС України.

Тривалість і зміст курсового навчання для кожної категорії працівників визначаються окремо. Перелік навчальних закладів спеціалізованих училищ, які здійснюють курсове навчання, категорії працівників, їх кількість, а також тривалість навчання визначаються щорічним планом, який затверджується МВС України.

На сьогодні діють в Україні: головний ВУЗ МВС Національна академія внутрішніх справ України, Харківський інститут внутрішніх справ України та інші навчальні заклади, які забезпечують різнопрофільну підготовку працівників органів внутрішніх справ різних рівнів. В Національній академії внутрішніх справ України працює інститут підготовки управлінських кадрів органів внутрішніх справ, підготовка слідчих та працівників оперативних служб, експертно-криміналістичних та інші.

Підвищення кваліфікації кадрів здійснюється з метою послідовного вдосконалення професійної майстерності, вивчення найновіших досягнень науки і техніки, використання позитивного досвіду в роботі. Працівники органів внутрішніх справ направляються на навчання в інститути, на факультети, курси підвищення кваліфікації (учбові збори) з відривом від роботи за конкретною спеціалізацією або посадою один раз в п’ять років. Г ЗО З

Перепідготовка осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ здійснюється з метою одержання нової спеціальності або в разі переміщення їх на іншу роботу, виконання якої потребує нових знань, умінь і навичок.

Перепідготовка організується в навчальних закладах МВС України, училищах УМВС за та місцем служби працівників. [2.0^

Строки перепідготовки в навчальних закладах системи підвищення кваліфікації і перепідготовки, училищах УМВС для рядового і начальницького складу встановлюються до 1 місяця, з відривом від роботи. За місцем служби перепідготовка організується шляхом самостійного освоєння працівниками специфіки роботи на новій, посаді тривалістю до 2 місяців.

Стажування — це підвищення кваліфікації, яке дозволяє працівникам органів внутрішніх справ набути нових знань, практичних навичок і умінь, необхідних для успішного виконання службових обов’язків на займаній або новій посаді.

Стажування проходять:

а) особи, які закінчили вищі навчальні заклади, після призначення на посади;

б) працівники, зараховані у резерв кадрів для просування по службі;

в) особи, вперше прийняті в органи внутрішніх справ на посади керівного складу;

г) знову призначений керівний склад УМВС, міськрайорганів;

д) знову призначений керівний, викладацький і науковий склад навчальних закладів, науково — дослідних установ МВС України. Тривалість стажування — 1 місяць. Службова і бойова підготовка — це види підвищення кваліфікації, котрі включають вивчення ряду навчальних предметів працівниками органів внутрішніх справ у системі професійної підготовки з метою успішного виконання оперативно-службових, виробничих завдань і службових обов’язків.

Службова і бойова підготовка організуються у робочий час і встановлений день і тиждень місяця.

Службова підготовка включає спеціальну, технічну, медичну підготовки. Спеціальна підготовка включає вивчення питань роботи з кадрами, зміцнення дисципліни і законності, вдосконалення діяльності служб; нормативних актів з різних галузей права та ін.

Стосовно технічної підготовки, вивчаються питання практичного застосування науково — технічних засобів і методів, які використовуються в охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю.

У процесі медичної підготовки відпрацьовуються навички надання домедичної допомоги потерпілим.

Бойова підготовка — це система навчальних заходів, охоплюючих особисту підготовку рядового і начальницького складу, а також органу в цілому, і направлених на забезпечення постійної бойової готовності та відробку якостей, потрібних для виконання оперативно-службових завдань.

Бойова підготовка включає вогневу і фізичну підготовки, стройову підготовку, цільну оборону, топографію, статути.

Самостійне навчання — це один з основних видів підвищення кваліфікації, що проводиться з метою безперервного, систематичного поповнення і поглиблення знань і навичок. Самостійною підготовкою повинен бути охоплений весь рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ України.

Навчання в магістратурі, ад’юнктурі і докторантурі — це один з видів підвищення кваліфікації кадрів органів внутрішніх справ.

2.3. Присвоєння спеціальних звань рядовому і начальницькому складу органів внутрішніх справ.

Спеціальні звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ присвоюються особам, прийнятим на службу в органи внутрішніх справ, з урахуванням їх особистих якостей, спеціальної чи військової освіти, підготовки, службового досвіду і інших умов, передбачених Положенням про проходження служби. Г б J

Особам з числа офіцерів запасу при призначенні на посади середнього, старшого і вищого начальницького складу органів внутрішніх справ присвоюються спеціальні звання згідно з їх військовими званнями.

Особам, прийнятим на посади старшого начальницького складу, перше спеціальне звання може бути присвоєне не вище звання «майора міліції» або «майора внутрішньої служби», за винятком осіб, які мають вищі офіцерські звання запасу.

Перші спеціальні звання середнього і старшого начальницького складу присвоюються міністром внутрішніх справ України.

Чергові спеціальні звання середнього і старшого начальницького складу присвоюються таким чином:

до майора міліції, майора внутрішньої служби включно — начальниками головного управління МВС України в Криму, управління МВС України областей. Головного управління МВС України в м. Києві, Управління МВС України в м. Севастополі, Управління МВС України на транспорті;

до полковника міліції, полковника внутрішньої служби — міністром внутрішніх справ України.

Спеціальні звання вищого начальницького складу присвоюються відповідно до законодавства. Як правило, вони присвоюються Указами Президента України.

Чергові спеціальні звання особам начальницького складу присвоюються в послідовному порядку при відповідності чергового звання спеціальному званню, передбаченому займаною штатною посадою, після закінчення встановленого строку вислуги в попередньому званні і при позитивній атестації.

Установлюються такі строки вислуги і; спеціальних званнях молодшого начальницького складу:

молодшого сержанта міліції, молодшого сержанта внутрішньої служби — 1 рік;

сержанта міліції, сержанта внутрішньої служби — 2 роки;

старшого сержанта міліції, старшого сержанта внутрішньої служби — 3 роки;

прапорщика міліції, прапорщика внутрішньої служби — 5 років.

Не встановлюються строки вислуги в званнях рядового міліції, рядового внутрішньої служби, старшини міліції, старшини внутрішньої служби, а також старшого прапорщика, про що зазначено в Положенні про проходження служби.

Особам рядового, молодшого, середнього і старшого начальницького складу, переведеним з однієї служби (підрозділу) органів внутрішніх справ в іншу, для особового складу якого встановлені інші спеціальні звання, наприклад, співробітник перейшов з міліцейської служби у внутрішні війська чи в підрозділ з штатними посадами внутрішньої служби — де звання присвоюються відповідно до Положення про проходження служби. При цьому спеціальне звання не повинно бути нижче наявного звання.

Спеціальні звання молодшого лейтенанта міліції або молодшого лейтенанта внутрішньої служби присвоюються:

— особам молодшого начальницького складу, які закінчили курси чи навчальні заклади системи МВС України за скороченою програмою навчання і призначені на посади середнього начальницького складу;

— особам молодшого начальницького складу, які закінчили середні спеціальні навчальні заклади інших міністерств і відомств, призначені на посади середнього начальницького складу та пройшли спеціальну підготовку за встановленою програмою;

— особам молодшого начальницького складу, які навчаються на останніх курсах спеціальних середніх навчальних закладів і призначені на посади середнього начальницького складу;

— слухачам вищих навчальних закладів системи МВС України при переведенні їх на п’ятий курс, а тим із них, які до вступу у вищі навчальні заклади відслужили встановлені строки дійсної військової служби — при переведенні на четвертий курс.

Спеціальні звання лейтенанта міліції або лейтенанта внутрішньої служби присвоюються:

молодшим лейтенантам міліції, молодшим лейтенантам внутрішньої служби після закінчення встановленого строку вислуги в спеціальному званні, а тим, хто закінчив навчальні заклади системи МВС України чи вищі навчальні заклади інших міністерств і відомств – незалежно від строку вислуги років у цьому званні;

— особам молодшого начальницького складу, які закінчили навчальні заклади системи МВС України чи вищі навчальні заклади інших міністерств і відомств і призначені на посади середнього начальницького складу;

— особам, які закінчили навчальні заклади системи МВС України; особам, які мають вищу освіту і призначені на посади середнього начальницького складу; .

— особам, які мають військове звання – «лейтенант запасу» і призначені на посади середнього начальницького складу.

Чергові спеціальні звання особам середнього і старшого начальницького складу — слухачам навчальних закладів МВС України і ад’юнктам — присвоюються під час навчання при відповідності чергового спеціального звання штатній посаді, яку вони займали до навчання.

Чергові спеціальні звання особам середнього і старшого начальницького складу — слухачам навчальних закладів і ад’юнктам присвоюються:

— до підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби включно після закінчення встановленого строку вислуги років відповідно до спеціального звання;

— до полковника міліції, полковника внутрішньої служби — після закінчення встановленого строку вислуги років у спеціальному званні підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби при відповідності спеціального звання званню, яке присвоюється за штатною посадою, яку вони займали до вступу на навчання, без урахування змін у спеціальному званні (підвищення чи зниження) за цією посадою, зроблених після початку навчання; після закінчення навчального закладу (ад’юнктури) — при відповідності спеціального звання званню за штатним розкладом, посадою, на яку особа середнього чи старшого начальницького складу призначається після закінчення навчання.

Установлюються такі строки вислуги в спеціальних званнях осіб середнього і старшого начальницького складу:

молодшого лейтенанта міліції, молодшого лейтенанта внутрішньої служби — 1 рік;

лейтенанта міліції, лейтенанта внутрішньої служби — 2 роки;

старшого лейтенанта міліції, старшого лейтенанта внутрішньої служби — 3 роки;

капітана міліції, капітана внутрішньої служби — 3 роки;

майора міліції, майора внутрішньої служби — 4 роки;

підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби -5 років.

Термін вислуги в званнях полковника міліції, полковника внутрішньої служби і вище не встановлюються.. Для осіб начальницького складу, які закінчили вищі школи МВС України із строком навчання 5 років і більше, вищі навчальні заклади інших міністерств і відомств з таким же строком навчання чи військові спеціальні факультети при цивільних вищих навчальних закладах, строки вислуги в спеціальному званні «лейтенант міліції», «лейтенант внутрішньої служби» встановлюються тривалістю один рік.

Строки вислуги в спеціальному званні обчислюються від дня підписання наказу про присвоєння цього звання.

Час перебування особи начальницького складу в зниженому спеціальному званні в строк вислуги в поновленому спеціальному званні не зараховується.

За успішне виконання завдань, а також за досягнення високих результатів в оперативно-службовій діяльності чергові спеціальні звання начальницького складу можуть бути присвоєні достроково або на один ступінь вище спеціального звання, передбаченого займаною посадою.

Достроково спеціальні звання присвоюються після закінчення не менше половини встановленого строку вислуги в спеціальному званні та відповідності спеціального звання, що присвоюється, званню, передбаченому займаною штатною посадою.

Чергове спеціальне звання на один ступінь вище спеціального звання, передбаченого штатною посадою, присвоюється:

після закінчення встановленого строку вислуги в спеціальному званні особам начальницького складу, що мають учений ступінь;

після закінчення не менш як півтора строку вислуги у попередньому спеціальному званні.

Особам начальницького складу, звільненим зі служби за віком, за станом здоров’я чи скороченням штатів і які мають вислугу 20 і більше років (в пільговому обчисленні), чергове спеціальне звання до підполковника включно може бути присвоєно міністром внутрішніх справ України.

Подання для присвоєння чергового спеціального звання особам начальницького складу, які мають стягнення, накладені в порядку, встановленому Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України, не провадиться до їх зняття. Для забезпечення своєчасного присвоєння чергових спеціальних звань начальницького складу необхідні для цього документи оформлюються заздалегідь, з таким розрахунком, щоб вони надійшли на розгляд начальника, який має право присвоювати відповідне спеціальне звання, до дня закінчення встановленого строку вислуги років у спеціальному званні.

Зниження у званні провадиться у порядку, передбаченому Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України. Зниження у званні на один ступінь є одним з видів дисциплінарних стягнень.

Особи молодшого, середнього і старшого начальницького складу, знижені в спеціальному званні, поновлюються в попередньому званні не раніше ніж через рік після зниження звання при позитивній атестації не залежно від займаної посади наказами начальників, які прийняли рішення про зниження в званні, їм рівних і вище. До поновлення особи начальницького складу в попередньому званні і присвоєння їй чергового спеціального звання повторне зниження в спеціальному званні не допускається.

Особи начальницького складу можуть бути позбавлені спеціальних звань у випадках і порядку, передбачених законодавством:

молодшого начальницького складу — за вироком суду, що набрав законної сили, також в порядку .встановленому міністром внутрішніх справ України;

середнього і старшого начальницького складу — за вироком суду, що набрав законної сили, чи за рішенням Кабінету Міністрів України;

вищого начальницького складу — відповідно до чинного законодавства.

2.4. Відпустки рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ.

Для більш повного і всебічного вивчення питання, що нас цікавить, уявляється доцільним розгляну ги таке поняття, як відпустки рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ. Г^-‘7 ••

Положення про проходження служби віділяє такі види відпусток особовому складу:

— чергові;

— короткострокові;

— через хворобу;

— канікулярні;

— в зв’язку з закінченням навчальних закладів системи МВС України;

— додаткові;

— соціальні (по вагітності, пологах, догляду за дитиною);

— творчі: в зв’язку з навчанням.

Обчислення тривалості відпусток — подобове. Святкові дні, встановлені законодавством неробочими, в тривалість відпустки не включаються.

При обчислені тривалості відпусток не враховується також час, потрібний на дорогу до місця проведення відпустки і назад, у тому числі при розділі відпустки на дві частини, а також при відкликанні працівника з відпустки.

При наданні чергової відпустки і додаткової їх тривалість визначається діленням повного розміру кожної із відпусток на 12 і множенням результату па число повних місяців служби.

Пунктом 50 Положения збережено правило, згідно з яким відпускникам надається додатковий час для проїзду до місця проведення відпустки і назад, який не перевищує !5 діб. Тривалість відпустки осіб рядового і начальницького складу визначається залежно від вислуги років (у календарному обчислені), обчисленої в порядку, передбаченому для призначення пенсій співробітникам органів внутрішніх справ України, і передбачається залежно від вислуги:

— менше 10 років — 30 діб щорічно;

— від 10 до 15 років -35 діб щорічно;

— від 15 до 20 років — 40 діб щорічно;

— від 20 років і більше — 45 діб щорічно.

За рішенням Міністра внутрішніх справ України у виняткових випадках можуть надаватися чергові відпустки тривалістю 45 діб особам рядового і начальницького складу, які потребують тривалої відпустки у зв’язку з особливо складними умовами служби.

Чергова відпустка повинна бути надана протягом календарного року кожній особі рядового або начальницького складу. В особливих випадках з дозволу прямого начальника ( від начальника Головного управління МВС України в Криму, Управління МВС України областей. Головного управління МВС України в м. Києві, їм рівних і вище) невикористана чергова відпустка за минулий рік може бути надана в першому кварталі наступного року.

Особам рядового і начальницького складу, які захворіли під час чергової відпустки, тривалість відпустки продовжується на число невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється начальником, який її надавав, на підставі відповідного документа, засвідченого лікарем і начальником ( головним лікарем) лікувального закладу.

Особам рядового і начальницького складу тривалість чергової відпустки в році вступу на службу в органи внутрішніх справ обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби. При цьому особам рядового і начальницького складу, які мають право на відпустку тривалістю 10 діб і більше, відшкодовуються витрати на проїзд до місця проведення відпуски і назад, а також надається понад тривалість відпустки час на перебування в дорозі. Відпустка тривалістю менше 10 діб за бажанням особи рядового чи начальницького складу може бути надана одночасно з черговою відпусткою в наступному році.

Особам рядового і начальницького складу, які мають право на відпустку тривалістю 40 діб і більше, дозволяється за їх бажанням, використати її в два строки. При цьому одна частина відпустки повинна бути не менше 30 діб.

Особам середнього, старшого і вищого начальницького складу в разі переводу по службі в іншу місцевість дозволяється за їх бажанням поєднувати дві відпустки, тобто за два роки. Поєднана відпустка надається за новим місцем служби і її загальна тривалість не повинна перевищувати трьох місяців, без урахування часу, потрібного для проїзду до місця проведення відпустки і назад, але не більше 15 діб. У випадку службової необхідності поєднана відпустка за новим місцем служби може бути надана в два строки, у межах загальної тривалості і з компенсацією щоразу витрат за проїзд.

Відкликання осіб рядового і начальницького складу із відпустки, як правило, забороняється. Якщо виникне крайня необхідність, то відкликання із чергової відпустки може бути дозволено прямим начальником (від начальника УМВС, йому рівних і вище).

При відкликанні із чергової відпустки невикористана її частина надасться, як правило, и поточному році. Якщо невикористана частина відпустки складає 10 діб і більше, особам рядового і начальницького складу сплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад, але не далі пункту, з якого вони були відкликані, а також надається додатковий час на дорогу понад тривалості відпустки.

За бажанням осіб рядового і начальницького складу, невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ, за віком, через хворобу, обмежений стан здоров’я чи скорочення штатів у році звільнення, за їх бажанням, надасться відпустка, тривалість якої визначається так само, як і чергової. Іншим звільненим із органів внутрішніх справ виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Короткострокова відпустка особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров’я чи скорочення штатів у році звільнення, за їх бажанням, надасться відпустка, тривалість якої визначається так само, як чергові. Іншим звільненим із органів внутрішніх справ виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Короткострокова відпустка особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ надається при наявності поважних причин строком до 10 діб, без урахування часу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки і назад.

Короткострокова відпустка у тривалість чергової відпустки не включається.

Відпустки через хворобу надаються особам рядового і начальницького складу на підставі висновків військове — лікарської комісії.

Тривалість відпустки через хворобу визначається характером захворювання. У загальному обчисленні час безперервного перебування у відпустці через хворобу не повинен перевищувати 4 місяців, крім випадків, коли законодавством передбачені більш довготривалі строки перебування на лікуванні. Цей строк може бути продовжений рішенням прямого начальника (від начальника Управління МВС України, йому рівних і вище) на підставі висновків лікувального закладу.

По закінченні встановленого строку безперервного перебування у відпустці через хворобу особи рядового і начальницького складу підлягають обстеженню військове — лікарською комісією для вирішення питання про придатність їх до подальшого проходження служби.

Час перебування на лікуванні осіб рядового і начальницького складу в зв’язку з одержанням ними при виконанні службових обов’язків поранень, контузій чи інвалідності строком не обмежується. На лікарське обстеження вказані особи направляються після закінчення лікування.

Відпустка через хворобу в тривалість чергової відпустки не включається.

Канікулярна відпустка надається особам рядового і начальницького складу, які навчаються на очних факультетах (відділеннях) у навчальних закладах системи МВС України, один раз протягом навчального року під час перерви занять на строки, передбачені навчальними планами.

Відпустки випускникам навчальних закладів МВС України і інших міністерств і відомств надаються по закінченні навчальних закладів на строк, установлений для осіб рядового і начальницького складу.

Додаткові і соціальні відпустки особам рядового і начальницького складу надаються відповідно до законодавства.

2.5. Порядок звільнення з органів внутрішніх справ.

Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ встановлені певні терміни служби. При чому для осіб рядового, молодшого начальницького складу, середнього, старшого і вищого начальницького складу ці терміни не однакові. Так, особи рядового і начальницького складу перебувають на службі в органах внутрішніх справ: чоловіки — до 45-річного віку; жінки -до 40-річного віку. ^J

За згодою цих осіб, безпосередній начальник, що мас право прийому їх на службу, може продовжити термін їх служби на 5 років. Це припускається у випадках доцільності і придатності до служби цих осіб.

Начальницький склад мас різні терміни служби. Особи середнього і старшого начальницького складу органів внутрішніх справ, за винятком:

— полковників міліції і полковників внутрішньої служби, перебувають на службі до 45 років;

— полковники міліції і полковники внутрішньої служби -до 50 років;

— генерал-майори, генерал-лейтенанти міліції і генерал-майори, генерал-лейтенанти внутрішньої служби — до 55 років;

— генерал-полковники внутрішньої служби — до 60 років.

Особи, які досягли відповідного віку, підлягають звільненню в запас з постановкою на військовий облік, або у відставку. Проте інколи обставини складаються так, що досвідчені працівники потрібні на службі в органах внутрішніх справ. Для таких випадків зроблено виняток. Положенням передбачається, що при потребі працівники органів внутрішніх справ можуть бути залишені на службі на термін до 5 років. Це рішення стосовно осіб середнього і старшого начальницького складу до полковника міліції і полковника внутрішньої служби приймається начальником, якому надане право призначення даних осіб на посаду. Щодо генералів (за винятком генерал-полковників внутрішньої служби), то рішення про продовження термінів служби приймається міністром внутрішніх справ України.

Продовження термінів служби генерал — полковника внутрішньої служби здійснюється Кабінетом Міністрів України.

У виняткових випадках особам середнього, старшого або вищого начальницького складу термін служби в органах внутрішніх справ може бути продовжений, з урахуванням стану здоров’я, у такому ж порядку повторно до 5 років, а деяким із них, які мають учений ступінь чи учене звання — до 10 років.

Особи середнього і вищого начальницького складу, залишені на службі в органах внутрішніх справ понад граничний вік, можуть бути звільнені в запас Збройних Сил України чи у відставку до закінчення терміну, на який вони були залишені на службі.

Особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ можуть бути звільнені зі служби і достроково. Таке право надане Міністру внутрішніх справ України, а також начальникам Головного управління МВС України в Криму, Управлінь МВС України в областях, Головного управління МВС України в м. Києві, Управління МВС України в м. Севастополі, Управлінь МВС України на транспорті. Дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, що не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, проводиться у таких випадках, а саме:

— за станом здоров’я — відповідно до висновку військово-лікарської комісії;

— у зв’язку із скороченням штатів — у разі відсутності можливості використання на службі;

— за власним бажанням — при наявності причин, що заважають виконанню службових обов’язків;

— у зв’язку з переходом у встановленому порядку на роботу в інші міністерства, відомства (організації, заклади);

— за службовою невідповідністю;

у разі скоєння злочину, після набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

Звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби проводиться:

а) у запас Збройних Сил України з постановкою на військовий обпік, якщо особа не досягла граничного віку, встановленого Законом «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» для перебування осіб, які мають військові звання і за станом здоров’я придатні до військової служби;

б) у відставку, якщо звільнені особи досягли граничного віку, встановленого Законом «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання або визначені військо — лікарськими комісіями непридатними за станом здоров’я до військової служби (із зняттям з військового обліку).

Особи рядового і молодшого начальницького складу звільняються зі служби в запас ( з постановкою на військовий облік):

а) за віком — при досягненні віку, встановленого для них Положенням про проходження служби;

б) через хворобу — у разі визнання їх непридатними до військової служби в мирний час ( в воєнний час — обмежено придатним 2-го ступеню ) за рішенням військове — лікарської комісії;

в) через обмежений стан здоров’я — у разі визнання їх придатними до військової служби поза строєм в мирний час (в воєнний час — обмежено придатним 1-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії при неможливості використання їх на службі в зв’язку з відсутністю відповідних вакантних посад;

г) за вислугою строку служби, передбаченого договором, якщо особи рядового і молодшого начальницького складу не виявляють бажання продовжувати службу;

д) через службову невідповідність;

е) за порушення дисципліни;

є) за власним бажанням — при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов’язків;

ж) через скорочення штатів — при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас ( з постановкою на військовий облік):

а) за віком — при досягненні віку, встановленого для них Положенням про проходження служби. Крім того, за віком можуть бути звільнені особи середнього начальницького складу, які мають вислугу 20 і більше років ( в пільговому обчисленні), яким до досягнення встановленого віку перебування на службі залишилося .3 роки і менше, а за їх бажанням при досягненні цього віку — не залежно від наявності вислуги років;

б) через хворобу — у разі визнання їх непридатними до військової служби в мирний час (у воєнний час — обмежено придатним 2-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії;

в) через обмежений стан здоров’я — у разі визнання їх придатними до військової служби поза строєм .у мирний час ( у воєнний час — обмежено придатним 1 -го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії при неможливості використання їх на службі у зв’язку з відсутністю відповідних вакантних посад;

г) через скорочення штатів — при відсутності можливості подальшого використання на службі;

д) через службову невідповідність;

е) за порушення дисципліни;

є) за власним бажанням — при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов’язків;

ж) у зв’язку з переходом у встановленому порядку на роботу в інші міністерства і відомства ( організації).

Особи рядового і начальницького складу звільняються зі служби у відставку ( із зняттям з військового обліку):

а) за віком при досягненні граничного віку, передбаченого законодавством для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання;

б) через хворобу — у разі визнання їх непридатними до військової служби за рішенням військове — лікарської комісії.

Особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ. При цьому звільнення проводиться з урахуванням вимог цього Положення.

Особи рядового і начальницького складу, засуджені за вчинення злочину (в тому числі без позбавлення спеціального звання), підлягають звільненню зі служби в органах внутрішніх справ після вступу в законну силу вироку суду.

Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Звільнення 5 і служби осіб рядового і молодшого начальницького складу проводиться начальниками, яким таке право надане міністерством внутрішніх справ України.

Звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу в запас і відставку проводиться:

— до підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби — начальниками Головного управління МВС України в Криму, Управління МВС України областей. Головного управління МВС України в м. Києві, Управління МВС України в м. Севастополі, Управління МВС України на транспорті і рівними їм начальниками, яким таке право надано міністром внутрішніх справ України;

— до полковника міліції, полковника внутрішньої служби включно міністром внутрішніх справ України; (але наказом МВС України від 12 липня 1992 p. № 441 «Про визначення прав начальників органів (підрозділів) внутрішніх справ» міністр надав право .начальникам Головного управління МВС України в Криму, Головного управління МВС України в м. Києві, Управління МВС України областей і в м. Севастополі, Управління МВС України на транспорті звільняти працівників до полковника міліції, полковника внутрішньої служби включно за всіма підставами, передбаченими Положеннями про проходження служби.);

— осіб вищою начальницького складу — відповідно до законодавства.

Особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, крім осіб середнього і старшого начальницького складу міліції, які бездоганно прослужили в органах внутрішніх справ. Збройних Силах, Службі безпеки 20 і більше років (у пільговому обчисленні), а тим, які мають особливі заслуги, незалежно від вислуги років, при звільненні в запас або відставку наказами начальників, які здійснюють звільнення, може надаватися право носіння встановленої форми одягу. Цими ж начальниками можуть бути позбавлені цього права особи, засуджені за вчинення злочину, або такі, що вчинили проступки та дії, які дискредитують звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

Особи рядового і начальницького складу, які померли, загинули, зникли без вісті, а також позбавлені спеціального звання, виключаються з кадрів МВС України у порядку, визначеному міністром внутрішніх справ України.

Після звільнення з органів внутрішніх справ особи рядового і начальницького складу беруться військкоматами на військовий облік у встановленому порядку.

Порядок проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ у воєнний час визначається Кабінетом Міністрів України.

2.6. Пенсійне забезпечення співробітників органів внутрішніх справ.

Пенсійне забезпечення працівників міліції має певні особливості і тому регулюється окремим законодавством. Як військовослужбовці, так і працівники органів внутрішніх справ мають ряд пільг по пенсійному забезпеченню. Тому ці відносини регулює єдиний для обох структур Закон України » Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», прийнятий 9 квітня 1992 р. і оголошений наказом МВС України від 2 червня 1992 p. №311. У ньому визначені умови і порядок пенсійного забезпечення осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членів їх сімей. L ^°. ‘ J

Види пенсійного забезпечення такі:

— пенсія за вислугу років;

— пенсія по інвалідності;

— пенсія у зв’язку з втратою годувальника. Відповідно до цього закону пенсії призначаються після звільнення зі служби, пенсії по інвалідності та у зв’язку з втратою годувальника призначаються незалежно від тривалості служби. Право на пенсію за вислугу років мають:

особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, які мають на день звільнення зі служби 20 років і більше;

— особи середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, які звільнені зі служби за віком, через хворобу, у зв’язку зі скороченням штатів або обмеженим станом здоров’я і на день звільнення досягни 45 — річного віку та мають загальний трудовий стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12 років і 6 місяців становить служба в органах внутрішніх справ.

Пенсії за вислугу років призначаються в таких розмірах:

особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, які мають вислугу 20 років і більше: за вислугу років — 50%,

а звільненим у відставку за віком або через хворобу — 55% відповідного грошового забезпечення; за кожний рік вислуги понад 20 років — 3% відповідних сум грошового забезпечення; особам середнього, старшого і вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, які мають загальний трудовий стаж 25 років і більше, з яких 12 років і 6 місяців становить служба в органах внутрішніх справ: за загальний трудовий стаж 25 років -50 % і за кожний рік стажу понад 25 років — 1 % відповідних сум грошового забезпечення.

Збільшений розмір пенсій встановлюється особам, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також особам які визнані інвалідами та учасниками війни.

Порядок обчислення вислуги років для призначення пенсій відповідно до цього закону особам і начальницького складу органів внутрішніх справ, встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992р №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їх сімей «.

Пенсії по інвалідності призначаються особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, які стали інвалідами, якщо інвалідність настала в період проходження ними служби чи не пізніше 3 місяців після звільнення зі служби, або якщо інвалідність настала пізніше цього строку, але внаслідок поранення, контузії, каліцтва чи захворювання, одержаних за період проходження служби. Групи і причини інвалідності, а також час її настання, встановлюються медико-соціальними експертними комісіями. Залежно від ступеня втрати працездатності інваліди поділяються на три групи згідно із загальним законодавством.

Стосовно причин інвалідності інваліди з числа осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ поділяються на дві категорії:

1) інваліди війни — при настанні інвалідності внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних при захисті Батьківщини, ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, при виконанні інших службових обов’язків або захворювання, пов’язаного з участю в ліквідаціях наслідків аварії на Чорнобильській АЕС чи у бойових діях в мирний час;

2) інші інваліди -з числа осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ — при настанні інвалідності внаслідок каліцтва, одержаного в результаті нещасного випадку, не пов’язаного з виконанням службових обов’язків, або внаслідок захворювання, пов’язаного з проходженням служби.

Пенсії по інвалідності особам рядового і начальницького складу призначаються в таких розмірах:

— інвалідам війни 1 групи — 100 процентів;

— 2 групи — 80 процентів;

— 3 групи — 60 процентів відповідних сум грошового забезпечення;

— іншим інвалідам 1 групи — 70 процентів;

— 2 групи — 60 процентів;

— 3 групи — 40 процентів відповідних сум грошового забезпечення.

Пенсії у зв’язку з втратою годувальника сім’ям осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ призначаються, якщо годувальник помер у період проходження служби або не пізніше 3 місяців після звільнення зі служби чи пізніше цього строку, але внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних у період проходження служби, а сім’ям пенсіонерів з числа осіб начальницького і рядового складу — якщо годувальник помер в період одержання пенсії або не пізніше 5 років після припинення її виплати.

Право на пенсію в зв’язку з втратою годувальника мають непрацездатні члени сімей загиблих, померлих або осіб, які безвісті, начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які перебували на їх утриманні.

Вказаним законом встановлюються також правила обчислення, виплати та перерахунку пенсій.

Проблеми реформування інституту проходження служби в ОВС та організаційно-правові проблеми оцінки кадрів ОВС

Сучасна кримінальна ситуація в Україні — якісно новий феномен як за способами злочинних проявів, так і за ступенем їх руйнівного впливу на життєдіяльність суспільства, права і свободи громадян. Період реформ супроводжується проникненням криміналітету майже у всі сфери суспільного життя. Українська держава вбачає своїм пріоритетним завданням захист громадян від насильства і безладу, будь-яких протиправних посягань, тому що сьогодні значна частина наших громадян обґрунтовано та гостро відчуває свою беззахисність перед натиском злочинності, в той же час чимало злочинців залишаються безкарними.

Політичне, економічне та соціальне оновлення суспільства в процесі побудови демократичної правової держави зумовлює потребу приведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонування органів державної виконавчої влади у відповідність з новими умовами їх діяльності та розвитку. Органи внутрішніх справ, як складова частина органів державної виконавчої влади, повинні забезпечити реалізацію наданих їм повноважень, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.

Зростання злочинності до рівня реальної загрози національній безпеці України висуває перед органами внутрішніх справ нові завдання, зумовлює необхідність перегляду стратегічних напрямів їхньої діяльності, пошуку нових підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби із злочинністю, які б відповідали сучасній обстановці та тенденціям її розвитку.

Органи внутрішніх справ, як і все суспільство, переживають кризу, що негативно позначається на їхній діяльності. Кризові явища посилюються надмірною перевантаженістю, що певною мірою пов’язано з виконанням органами внутрішніх справ багатьох функцій, які безпосередньо не стосуються охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю. У зв’язку з цим чисельність працівників МВС досить значна, на їх утримання витрачається багато коштів, тоді як реальною роботою, пов’язаною із захистом життя, здоров’я, прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань, займається менша їх частина.

Структура органів внутрішніх справ і організація управління нею надто громіздка: численні підрозділи і ланки управління дублюють одна одну, через що мають місце неузгодженість та паралелізм у виконанні функцій, звідси — низький вплив управлінських структур на ефективність діяльності системи.1

Зростання злочинності, зміни її форм, що відбуваються останнім часом, ставлять перед ОВС нові завдання та зумовлюють необхідність перегляду стратегічних напрямків їх діяльності, пошуку таких підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю, які б відповідали сучасній обстановці та ЇЇ тенденціям.

Необхідність реформування ОВС викликана ще й тим, що вони, як і все суспільство, переживають глибоку кризу, обумовлену багатьма факторами, які негативно впливають на їх діяльність. Кризові явища посилюються надмірною перевантаженістю ОВС. Відіграючи протягом багатьох років роль важливого інструмента командно-адміністративної системи, вони до цього часу виконують значну частину функцій, які безпосередньо не пов’язані з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю. Тому хоча чисельність працівників досить велика, і на її утримання витрачається багато коштів, реально роботою по захисту життя, здоров’я, прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань займається їх менша частина. Досить сказати, що майже кожний четвертий співробітник системи МВС — це працівник Державної служби охорони, яка здійснює функції охорони установ.

Отже, необхідність реформування системи ОВС України викликана низкою чинників.

По-перше, політичне, економічне та соціальне становлення суспільства в процесі побудови демократичної правової держави зумовлює потребу приведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонування органів державної виконавчої влади України у відповідність до нових умов їхньої діяльності та розвитку. Основними правовими актами, що регламентували діяльність ОВС України в минулому були Указ Президії ВР СРСР від 8 червня 1977 року «Про основні обов’язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю» та Положення про радянську міліцію, затверджене Постановою КМ СРСР від 8 червня 1973 року №385 (але ці документи для громадян були практично недоступними). Звичайно, що діюча система МВС, яка створена багато років тому, була пристосована до суспільно-політичного ладу колишнього Союзу РСР. Зараз структурна побудова, завдання та функції, форми і методи роботи ОВС, хоч і набули певних еволюційних змін, все ще не повністю відповідають сучасним політичним, економічним та соціальним реаліям в Україні. Як наслідок, діяльність органів внутрішніх справ не завжди встигає за процесами розбудови нової держави.

1 Кравченко Ю.Ф. Міліція України.—К.,1999.—с.220.

По-друге, структура системи МВС та організація управління нею надто громіздкі. Численні підрозділи і ланки управління дублюють одна одну, що спричиняє неузгодженість та паралелізм у виконанні функцій. Звідси — низький рівень впливу управлінських структур на ефективність діяльності системи.

По-третє, в системі виконавчої влади Міністерство внутрішніх справ з підпорядкованими йому органами і внутрішніми військами є центральною ланкою забезпечення правопорядку і боротьби зі злочинністю в державі, тому воно повинно переорієнтувати свою діяльність на забезпечення насамперед захисту прав і свобод людини. Ця принципова лінія значною мірою вже реалізується на практиці.

З іншого боку, органи внутрішніх справ, як і все суспільство, також переживають кризу. На їхній діяльності негативно позначаються надмірні перевантаження, що певною мірою пов’язані з виконанням органами внутрішніх справ багатьох функцій, які безпосередньо не стосуються охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю. Хоча чисельність працівників ОВС досить значна, ефективність їхньої роботи по захисту прав і свобод людини поки ще недостатня.

Реформування має базуватися на таких основних принципах: єдності системи МВС, її максимальної економічності, простоти і гнучкості структурної побудови; першочергового забезпечення діяльності та розвитку низових ланок органів внутрішніх справ як основи системи МВС; доступності для населення інформації про діяльність органів внутрішніх справ; пріоритетної орієнтації кожної служби і підрозділу, незалежно від їхньої функціональної спеціалізації, на вирішення завдань

боротьби зі злочинністю та створення громадської безпеки; тісної співпраці з місцевими органами державної виконавчої влади у забезпеченні правопорядку на їхніх територіях; наступності, поетапності та гласності у здійсненні всіх перетворень, недопущенні або зведенні до мінімуму можливих утисків законних інтересів працівників ОВС.10

На цей час діє достатньо широка мережа нормативно-правових актів, що регламентують діяльність ОВС. Серед них закони, положення, укази, накази, інструкції і т.п. Таким чином складається цілий комплекс нормативного матеріалу, елементи якого не завжди відповідають вимогам системності, узгодженості, доступності. Серед документів, що регламентують організацію та діяльність ОВС слід назвати: Конституцію /Основний Закон/ України; Закон України про міліцію; Положення про Міністерство внутрішніх справ, затверджене Указом Президента України від 17 жовтня 2000 року №1138/2000; Указ Президента України «Про утворення місцевої міліції» від 22 січня 2001 року №29/2001; Концепцію розвитку МВС, схвалену Постановою КМУ від 24 квітня 1996 року №456; Програму діяльності ОВС щодо поліпшення правопорядку в Україні на початку третього тисячоліття, схвалену на засіданні Колегії МВС України від 16 грудня 1996 року; Положення про проходження служби в органах внутрішніх справ; Закон України про оперативно-розшукову діяльність, Державну програму боротьби із злочинністю, Закон України про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, Закон України про державну службу, інші нормативно-правові акти.

Слід зазначити, що з участю відповідних комісій Верховної Ради України практично створена нова законодавча база для діяльності правоохоронних органів. Лише з питань, у вирішенні яких приймає участь МВС України, прийнято більше 150 законів та постанов. Із правоохоронними органами іноземних держав підписано більш як ЗО угод з питань взаємодії та правової допомоги.

10 Ануфріев М.І. Актуальні проблеми реформування системи ОВС України // УАВС. Науковий вісник.—К.,1997. Вип.2.

Виходячи із завдань побудови в Україні демократичної правової соціальної держави, треба проаналізувати комплекс діючих нормативних документів, що регулюють діяльність міліції, з позицій реалізації деяких принципів правової держави: принципу реального забезпечення прав та свобод громадян; принципу взаємної відповідальності держави та особи; принципу високої правової культури членів суспільства. Осмислення діючого законодавства через систему названих при­нципів та порівняльний аналіз із законодавством інших країн допоможе більш ретельно вивірити співвідношення завдань, що виходять із потреби конституційного розвитку України, та якості правових засобів, за допомогою яких будуть вирішуватися ці завдання.

Роботу щодо деуніверсалізації ОВС, а насамперед міліції, слід розпочати з перейменування міліції на поліцію. Слово «міліція» латинського походження і перекладається як «військова служба, військо, яке формується лише під час військових дій». Слово «поліція» грецького походження і перекладається як «управління справами держави, установи, що охороняє життя, здоров’я, майно громадян, громадський порядок.»

Серед головних напрямів реформування одним із чільних має стати удосконалення управління та організаційно-штатних структур системи МВС. Розвиток управління потрібно здійснювати з метою забезпечення ефективного функціонування системи у звичайних умовах та в умовах ускладнення оперативної обстановки з урахуванням змін у соціально-політичній та економічній ситуації.

Пріоритетним завданням має бути забезпечення стійкого управління на основі максимально повної інформації про оперативну обстановку, тенденції та перспективи її розвитку.

Це вимагає здійснення низки заходів щодо чіткого розмежування і забезпечення раціонального співвідношення функцій міністерства з підпорядкованими йому органами та підрозділами, забезпечення організаційної єдності системи.

Цілком очевидна необхідність зміцнення штабної функції з метою підвищення ефективності управління (особливо оперативного), усунення дублювання в роботі, делегування частини управлінських функцій від МВС до ГУМВС, зменшення на цій основі витрат на утримання управлінського апарату і посилення служб та підрозділів практичної спрямованості.

Необхідно досягти оптимального співвідношення штабних, лінійно-галузевих підрозділів з функціональними підрозділами у структурах управління. На рівнях апаратів МВС-ГУМВС-УМВС повинні залишитися функції координації, методичного керівництва, контролю й інспектування, безпосереднього планування та організації проведення заходів державного і міжрегіонального рівня, а також організації реагування на надзвичайні ситуації та розкриття тяжких злочинів, що викликали широкий громадський резонанс.

З метою усунення паралелізму в управлінні необхідно здійснити перебудову структури апарату міністерств, перерозподілити функції між його підрозділами, об’єднати головні управління та управління, які вирішують однотипні чи подібні завдання, в єдині управлінські блоки або служби.

Зважаючи на особливу роль в управлінській діяльності штабів, у процесі їхньої реорганізації має бути створена дійова система оперативного реагування на зміни в оперативній обстановці, надзвичайні події шляхом об’єднання відповідних сил і засобів у єдиний блок, зміцнення чергових частин як органів оперативного міжгалузевого управління.

За рахунок зменшення аналітичних та контрольних функцій галузевих служб доцільно посилити аналітичні підрозділи штабів, створити підрозділи планування та проведення оперативно-профілактичних і спеціальних операцій, координації дій МВС при надзвичайних ситуаціях.

До речі, штатна чисельність організаційно-аналітичного управління штабу міністерства нещодавно вже збільшена на 18 одиниць і зараз комплектується за цим принципом.

Структурну перебудову апаратів ГУМВС-УМВС в областях слід здійснити з урахуванням нової організаційно-штатної структури центрального апарату міністерства. Начальникам ГУМВС-УМВС необхідно надати право коригувати відповідні організаційні структури і перерозподіляти штатну чисельність підпорядкованих служб і підрозділів у межах номенклатури посад, визначеної МВС України, з урахуванням оперативної обстановки на місцях. Вони також матимуть право передавати частину своїх повноважень начальникам міськрайвідділів і управлінь.

Особливої уваги потребує удосконалення діяльності міськрайлінорганів внутрішніх справ, їхня структурна побудова, правове, організаційне, методичне і матеріально-технічне забезпечення мають бути приведені відповідно до сучасних умов. З цією метою слід розробити і експериментальне випробувати моделі їх структурно-штатної побудови та організації діяльності з урахуванням конкретно; оперативної обстановки, реальних навантажень та умов роботи. Розширити права їх начальників при призначенні та використанні особового складу, маневруванні силами та засобами, використанні ресурсів у межах, визначених нормативними актами МВС.

Для докорінного поліпшення діяльності щодо попередження і розкриття злочинів необхідно здійснити нормативне розмежування функцій у цій сфері між підрозділами кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю.11

Концептуальний підхід тут такий. На кримінальну міліцію покладаються завдання та функції по попередженню й розкриттю тяжких злочинів шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, їх виконують структурні підрозділи кримінальної міліції: карного розшуку, боротьби з незаконним обігом наркотиків, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, кримінальної міліції у справах неповнолітніх. У цьому їм сприяють, виконуючи спеціальні завдання, підрозділи кримінального-пошуку, експертно-криміналістичної та оперативно-технічної служб.

Визначаються чіткі межі компетенції кожної зі служб кримінальної міліції, а також між рівнями МВС-ГУМВС-УМВС, міськрайлінорганами. Розробляється та нормативне закріплюється критерій розкриття злочинів, який би відображав реальний стан цієї роботи і стимулював її.

Кравченко Ю.Ф. Міліція України.—К..1999.—с.223.

Карний розшук буде насамперед займатися розкриттям тяжких злочинів, пов’язаних із посяганнями на життя та здоров’я громадян, на їх власність, виявленням каналів і припиненням незаконного обігу зброї та наркотиків, розшуком осіб, підозрюваних у вчиненні тяжких злочинів і тих, котрі переховуються від слідства і суду.

Зусилля підрозділів по боротьбі з економічною злочинністю необхідно зосередити в найбільш криміногенних і важливих для економіки держави сферах, на посиленні боротьби з хабарництвом, порушенням правил про валютні операції, розкраданням на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності, із злочинами у банківській та фінансовій сферах, з легалізацією зло­чинних прибутків, а також на удосконаленні форм і методів викриття злочинної діяльності у сфері економіки.

Спецслужба по боротьбі з організованою злочинністю повинна забезпечувати виявлення і припинення діяльності організованих злочинних груп, банд, інших злочинних формувань з міжрегіональними та міжнародними зв’язками, встановлення їхніх корумпованих зв’язків в органах влади.

Роль міліції громадської безпеки у боротьбі зі злочинністю повинна постійно підвищуватись. Мається на увазі поліпшення роботи її структурних служб, спрямованої на здійснення загальної та індивідуальної профілактики злочинів, не віднесених до категорії тяжких.

Дискусійним поки що є питання про створення муніципальної міліції. З цього приводу до МВС звертаються народні депутати, представники місцевих органів державної влади. Аналізуючи умови політичного та економічного життя в Україні на теперішньому етапі, автор приводить до висновку про можливість створення муніципальних підрозділів та їх забезпечення як в правовому, організаційному, так і в матеріальному аспектах.

Висунуто ряд пропозицій щодо правового статусу муніципальної міліції, основними функціями якої повинні стати:

— несіння патрульно-постової служби на вулицях, площах, парках, скверах, інших громадських місцях;

— участь у розшуку та затриманні злочинців, попередження групових порушень громадського порядку;

— забезпечення безпеки руху;

— виявлення осіб, що ухиляються від суспільно-корисної праці та ведуть антигромадський спосіб життя, займаються пияцтвом, наркоманією, прийняття до них відповідних мір впливу;

— здійснення контролю за дотриманням громадянами рішень місцевих органів самоврядування;

— участь у рятуванні людей під час стихійного лиха та в інших надзвичайних обставинах;

— виявлення причин та умов, що сприяють скоєнню правопорушень в громадських місцях та прийняття відповідних заходів до їх подолання. Муніципальною міліцією мають розслідуватися (у формі проведення дізнання) лише ті злочини, які не складають великої суспільної небезпеки.

Слід підкреслити, що головним елементом у структурі муніципальних підрозділів має стати патрульно-постова служба. В Україні, як і в багатьох інших країнах світу, значної шкоди суспільству завдають правопорушення, що скоюються в громадських місцях. В цьому аспекті патрульно-постова служба є універсальним засобом для виконання різного роду соціальних функцій, особливо такої важливої, як охорона громадського порядку, її чисельність у складі муніципальної міліції може складати до 70% від загальної кількості співробітників. Інші 30% розподіляються між службами дільничих інспекторів, екологічної міліції або Іншими структурними підрозділами, створеними за ініціативою місцевого органу самоврядування. У містах Києві та Харкові передбачається провести експеримент зі створення таких підрозділів. За його результатами можна буде робити певні висновки.

Великий обсяг роботи належить здійснити у напрямі поліпшення ролі внутрішніх військ, особливо спеціальних моторизованих частин з охорони громадського порядку та у боротьбі з проявами тероризму.

Служба дільничних, інспекторів міліції має стати центральною ланкою профілактики правопорушень, їй доцільно надати право приймати рішення щодо окремих адміністративних правопорушень. Такі пропозиції МВС подало, і вони чекають свого законодавчого вирішення.

Вживатимуться заходи шодо звільнення міліції громадської безпеки від деяких не властивих їй функцій — паспортної та візової роботи, медичного обслуговування нетверезих, утримання осіб, які ведуть бродяжницький спосіб життя.

Не можуть залишатися незмінними підходи до забезпечення діяльності Державтоінспекцїї. Деякі функції по організації дорожнього руху необхідно поступово передати державним адміністраціям на місцях. Потребують реорганізації підрозділи дорожньої міліції, робота яких у нинішньому вигляді є неефективною. Такі підрозділи залишаються тільки на найбільших напружених та прикордонних автомагістралях. На решті автошляхів цю роботу слід передати під розділам дорожньо-патрульної служби міліції, а функції розкриття злочинів на автошляхах — територіальним органам.

Потрібно також змінити співвідношення старшого, середнього і молодшого начальницького складу в підрозділах Державтоінспекції, щоб офіцери не займалися регулюванням дорожнього руху, а вирішували важливіші й відповідальніші завдання відповідно своєї фахової підготовки.

У процесі реформування апаратів попереднього слідства передбачається здійснення заходів для зниження навантаження на слідчих до рівня обгрунтованих нормативів, зосередження їхніх зусиль на розкритті тяжких злочинів, посилення правового і соціального захисту слідчих, законодавчого визначення їхнього статусу, зміцнення професійного ядра, їхній подальший розвиток буде здійснюватись у відповідності з Концепцією судово-правової реформи в Україні.

Останнім часом серйозною проблемою стало питаная про реформування системи виконання покарань та її підпорядкування. Новим проектом Концепції судово-правової реформи, що розробляється за дорученням Президента України, передбачається передача функцій виконання покарань до відома Міністерства юстиції. Не заперечуючи в цілому такому рішенню, якщо воно буде затверджено органами влади України, вважаємо, що втілюватися в життя воно має поступово, після глибокого і всебічного опрацювання всіх пов’язаних із цією проблемою питань.

На думку багатьох авторів, також потрібно звільнити МВС від функцій примусового лікування від алкоголізму і наркоманії, передавши їх Міністерству охорони здоров’я.

Пріоритетними напрямами кадрової роботи мають стати поступове доведення штатної чисельності органів внутрішніх справ до рівня наукового обгрунтування нормативів, якісне поліпшення систем відбору і підготовки кадрів, удосконалення нормативно-правової бази кадрової роботи, створення оптимальної системи науково-методичного й інформаційного забезпечення кадрових процесів.12

Передбачається впровадити систему контрактного і конкурсного прийняття на службу в органи внутрішніх справ, новий порядок та умови проходження служби, удосконалити кваліфікаційні вимоги до кандидатів і працівників, підвищити ефективність системи службової, бойової, фізичної та морально-психологічної підготовки особового складу.

Для підвищення професійно-освітнього рівня працівників органів внутрішніх справ потрібно розробити й реалізувати перспективні програми розвитку навчальних закладів, наукових установ системи МВС, підготовки спеціалістів.

Кадрові апарати повинні взяти на себе функції соціального захисту працівників, психологічного забезпечення службової діяльності та здійснення культурно-масової роботи. З урахуванням цих нових завдань вони будуть реформуватись. Посади заступників начальників ГУМВС-УМВС, міськрайвідділів, підрозділів та установ по кадрах трансформуються в посади заступників начальників цих підрозділів по роботі з особовим складом.

Для ліквідації «зрівнялівки» в умовах служби оперативних і забезпечуючих підрозділів необхідно розробити новий перелік посад та відповідних спеціальних знань. У підрозділах паспортної служби, фінансово-економічних, охорони здоров’я,

12 Лаптій В.А. ОВС в умовах надзвичайних ситуацій / УАВС. Науковий вісник.—К.Д996.Вип. І.с.71-75.

ЗО

зв’язку, військового, матеріально-технічного та господарського забезпечення, капітального будівництва, інформаційних бюро та інших службах буде збільшена кількість посад державних службовців, на які поступово переводитимуться і розатестовані працівники. При цьому буде вжито заходів щодо недопущення погіршення їхнього матеріального забезпечення, правового і соціального захисту.

Реформування органів МВС здійснюється в умовах складної економічної ситуації, обмеженості фінансових та матеріальних ресурсів. Останні роки в держбюджеті постійно скорочуються витрати на утримання ОВС. Так, наприклад, в 1998 році міністерство профінансовано лише на 32,1% від потреб. Додаткових коштів на перебудову органів внутрішніх справ виділено не буде. Тому необхідно вишукувати внутрішні можливості та ресурси, проявляти творчу ініціативу, вчитись самостійно заробляти для органів, підрозділів додаткові кошти, але суворо в межах чинного законодавства.

Процес реформування потребує відповідного правового забезпечення. Необхідно розробити і подати до органів влади України низку проектів законодавчих актів, у тому числі Закону «Про органи внутрішніх справ», постанов Уряду з питань удосконалення структури апарату МВС, розширення кола посад державних службовців, звільнення органів внутрішніх справ від невластивих функцій та ін. Нормативна база буде приведена у відповідність до міжнародно-правових стандартів і міжнародних зобов’язань України.

Не викоренені факти грубощів, бездушності, неналежного реагування на заяви громадян. Непоодинокі скарги на перевищення працівниками службових повноважень, зловживання владою, інші неправильні дії. Окремі особи виявилися неспроможними працювати в сучасних умовах, що в значній мірі є наслідком прорахунків в доборі та розстановці кадрів, в тому числі керівної ланки. Тільки з негативних мотивів з ОВС звільнено понад 320 працівників.

Міністерство виважено підходить до параметрів вивільнення особового скла­ду. І визначення відсоткового показника звільнення чисельності відповідно до інтенсивності праці, регіональних умов оперативної обстановки багато авторів вважає вивіреним. Така позиція, такій варіант підтримуються більшістю керівників управлінь та закладів освіти. А саме вони особисто відповідають за належне фун­кціонування підпорядкованих їм підрозділів. І установка міністра щодо розширення в цьому їх самостійності виправдана. Водночас треба попередити й галузеві служби — не припускатись тиску на начальників територіальних управлінь, керуючись вузько-апаратними інтересами — всі служби рівні і різняться лише функціями.

Нинішній етап розвитку нашої держави, як уже неодноразово зазначалося, характеризується високою інтенсивністю суспільних процесів. Трансформація суспільства з одного соціального стану в інший зумовлює появу нових явищ в економічній, соціальній і політичній сферах. Різновидом таких явищ є підвищена криміналізація суспільства, особливий вплив організованої злочинності та корупції на соціальні відносини.

Президент України, Уряд докладають значних зусиль, спрямованих на активізацію протидії злочинним проявам, забезпечення громадського порядку і безпеки громадян. Основним документом, що визначає державну політику боротьби зі злочинністю, є затверджена Президентом Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю.

МВС України є одним із основних виконавців цієї Програми і безпосередньо забезпечує реалізацію 36 заходів як головний виконавець та 96 — спільно з іншими відомствами (із 146 заходів, передбачених Програмою). Хід цієї роботи контролювався, постійно перебував у полі зору колегії, обговорювався на нарадах керівництва міністерства. Всі зазначені Програмою заходи в основному виконані, за винятком 5 заходів, виконання яких за згодою Кабінету Міністрів перенесено на пізніші строки, та трьох заходів, які знято з виконання. Уряд детально проінформовано про реалізацію заходів, передбачених Програмою.

Президент України поставив завдання перед правоохоронними органами посилити боротьбу з організованою та масовою злочинністю, а також відповідальність посадових осіб за наслідки діяльності.

Виходячи з цих вимог, спільно з іншими правоохоронними відомствами МВС реалізувало комплекс оперативно-розшукових та організаційних заходів.

Створені програми оперативного супроводження пріоритетних напрямів розвитку економіки, приватизації, енергозабезпечення зовнішньоекономічної, інвестиційної діяльності, кридитно-банківських систем.

Для ліквідації економічного підґрунтя організованого криміналітету активно вивчається інфраструктура його фінансової підтримки. Спецпідрозділами міліції (БОЗ) виявлено понад 3 тис. підприємств і комерційних фірм, що контролюються двома сотнями злочинних угруповань, 17 фондів, створених під дахом злочинних авторитетів. Вжитими заходами 150 таких фірм-донорів вже нейтралізовано шляхом зняття з реєстрації.

Оперативними службами МВС одночасно по Україні проведена реалізація оперативних справ, у результаті якої знешкоджено майже 600 організованих злочинних груп, із нелегального обігу вилучено понад 3 тис. одиниць зброї, більше 2 тис. стволів вогнепальної зброї, 18 гранатометів, понад 550 гранат, 284 кг вибухівки, 18 тис. набоїв, близько 9,9 тонн наркотичних засобів, ізольовано від суспільства 510 лідерів і авторитетів кримінального світу тощо.

Проблема забезпечення реалізації, охорони і захисту прав, свобод та законних інтересів громадян на нинішньому етапі розбудови держави набула особливої актуальності. Конституцією України гарантується державний захист прав та свобод людини і громадянина. Для органів внутрішніх справ виконання цього положення Основного Закону є одним з головних завдань.

Аналіз завдань і функцій, що виконуються різними підрозділами системи МВС України свідчить, що в діяльності органів внутрішніх справ питання забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав, свобод та законних інтересів громадян займають особливе місце. Практично всі служби МВС України: адміністративна, охорона громадського порядку, пожежна охорона, кримінальний розшук, апарати по боротьбі з економічною злочинністю, паспортної служби, ДАЇ – за допомогою різноманітних засобів та методів беруть участь у вирішенні цих завдань безпосередньо на своїх ділянках роботи.2

Вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ – головна задача на етапі побудови правової держави. З метою підвищення ефективності діяльності системи Міністерства внутрішніх справ, спрямованої на боротьбу зі злочинністю, охорону громадського порядку і забезпечення громадської безпеки Кабінет Міністрів України прийняв Постанову від 24.04.96 р. «Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ», головним завданням якої є визначення на основі наукового аналізу сучасної та прогнозованих тенденцій розвитку соціально-економічної та криміногенної обстановки в суспільстві, шляхів оптимізації діяльності системи МВС з метою максимального забезпечення ефективності її функціонування.

Зростання злочинності до рівня реальної загрози національній безпеці України висуває перед органами внутрішніх справ нові завдання, зумовлює необхідність перегляду стратегічних напрямів їхньої діяльності, пошуку нових підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби із злочинністю, які б відповідали сучасній обстановці та тенденціям її розвитку.

Органи внутрішніх справ, як і все суспільство, переживають кризу, що негативно позначається на їхній діяльності. Кризові явища посилюються надмірною перевантаженістю, що певною мірою пов’язано з виконанням органами внутрішніх справ багатьох функцій, які безпосередньо не стосуються охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю. У зв’язку з цим чисельність працівників МВС досить значна, на їх утримання витрачається багато коштів, тоді як реальною роботою, пов’язаною із захистом життя, здоров’я, прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань, займається менша їх частина.

Структура органів внутрішніх справ і організація управління нею надто громіздка: численні підрозділи і ланки управління дублюють одна одну, через що мають місце неузгодженість та паралелізм у виконанні функцій, звідси — низький вплив управлінських структур на ефективність діяльності системи;

Концепцією передбачено такі основні напрями удосконалення і розвитку системи МВС:

— удосконалення управління та організаційно-штатних структур забезпечення організаційної єдності і керованості системи;

— зміцнення штабної функції з метою підвищення ефективності управління, особливо оперативного, раціональної відмови від дублювання в роботі, зменшення на цій основі витрат на утримання управлінського апарату і посилення служб та підрозділів практичної спрямованості;

— забезпечення оптимального співвідношення функцій штабних, лінійногалузевих і функціональних підрозділів у структурах управління;

— збереження на рівнях апаратів МВС, ГУМВС-УМВС функцій координації, методичного керівництва, інформаційно-аналітичного обслуговування, контролю й інспектування, безпосереднього планування та організації проведення заходів державного і міжрегіонального рівня, а також організації реагування на надзвичайні ситуації та розкриття тяжких злочинів, що викликали широкий громадський резонанс,

— делегування частини управлінських функцій від МВС до ГУМВС-УМВС.

За МВС передбачається закріпити насамперед такі функції:

— забезпечення здійснення єдиної політики в галузі побудови і розвитку системи МВС, включаючи кадрову політику;

— аналіз і прогнозування розвитку оперативної обстановки, розроблення стратегії реагування на її негативні зміни;

— оперативне реагування на ті надзвичайні ситуації та події, які потребують втручання центрального апарату і безпосереднього вжиття оперативно-службових заходів;

— організація та здійснення загальнодержавних, міжрегіональних і міжнародних заходів боротьби із злочинністю;

— забезпечення внутрішньої безпеки системи МВС;

— інформаційне обслуговування всіх ланок системи МВС;

  представництво інтересів системи МВС у центральних органах державної виконавчої влади;

  організація взаємодії з правоохоронними та іншими державними органами України, органами правопорядку інших держав;

  правове забезпечення діяльності органів внутрішніх справ;

  здійснення заходів щодо правового та соціального захисту працівників органів внутрішніх справ;

  фінансове та матеріально-технічне забезпечення органів внутрішніх справ.

Потребують чіткого визначення функції апаратів слідства і оперативно-розшукових служб, а також міліції громадської безпеки, в структурі якої необхідно створити підрозділи охорони громадського порядку (муніципальної міліції), підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади .

Реформування кримінальної міліції

Для корінного поліпшення діяльності, пов’язаної з попередженням і розкриттям злочинів, здійснюється нормативне розмежування функцій між підрозділами кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю.

На кримінальну міліцію покладаються завдання і функції з попередження й розкриття тяжких злочинів шляхом проведення оперативно-розшукових заходів. Їх виконують структурні підрозділи кримінальної міліції: карного розшуку, боротьби з незаконним обігом наркотиків, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Їм у цьому сприяють, виконуючи спеціальні завдання, підрозділи кримінального пошуку, експертно-криміналістичної та оперативно-технічної служб.

Реформування міліції громадської безпеки

Підвищуватиметься роль міліції громадської безпеки у боротьбі зі злочинністю шляхом поліпшення роботи її структурних служб, спрямованої на здійснення загальної та індивідуальної профілактики злочинів, а також на розкриття злочинів, не віднесених законодавством до категорії тяжких.

У містах Києві та Харкові буде проведено експеримент щодо створення підрозділів міліції з охорони громадського порядку з підпорядкуванням їх місцевим органам державної виконавчої влади та ГУМВС-УМВС (муніципальна міліція). За результатами експерименту вирішуватиметься питання про створення такої міліції повсюдно.

До участі в охороні громадського порядку активніше залучатимуться спеціальні моторизовані частини внутрішніх військ МВС.

Служба дільничних інспекторів міліції повинна стати центральною ланкою профілактики правопорушень. Їй доцільно надати право приймати рішення про притягнення до адміністративної відповідальності щодо окремих адміністративних правопорушень.

З метою створення більш сприятливих умов для роботи міліції громадської безпеки опрацьовуватиметься питання про виділення із органів внутрішніх справ підрозділів Державної служби охорони з їх наступною реорганізацією у разі прийняття Закону України «Про державну службу охорони» у самостійну структуру і залучення працівників міліції до здійснення заходів охорони за договорами на контрактній основі.

Реформування апарату попереднього слідства

Передбачається здійснити заходи для зменшення навантаження на слідчих до рівня обгрунтованих нормативів, зосередження їхніх зусиль на розкритті тяжких злочинів. У Головному слідчому управлінні Управління по розслідуванню особливо важливих кримінальних справ та слідча частина Управління з розслідування злочинів, вчинених організованими групами будуть об’єднані в єдиний структурний підрозділ. Вживатимуться заходи, спрямовані на посилення правового і соціального захисту слідчих, законодавче визначення їх статусу, зміцнення професійного ядра, створення Інституту з підготовки слідчих при Університеті внутрішніх справ. Подальший розвиток органів попереднього слідства в системі МВС здійснюватиметься відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні.

Реформування внутрішніх військ

Насамперед підвищуватиметься роль внутрішніх військ в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю. Військові частини спеціального призначення використовуватимуться для ліквідації масових безпорядків, актів тероризму. З цією метою проводитиметеся реформування Головного управління внутрішніх військ, управлінь з’єднань і частин, буде сформовано нові спеціальні моторизовані частини міліції та військові частини спеціального призначення, створено навчальний заклад внутрішніх військ. До органів кримінально-виконавчої системи передаватимуться функції охорони установ виконання покарань.

ВИСНОВОК

Процес формування в Україні правової держави об’єктивно приводить до необхідності правової переоцінки соціальної ролі органів внутрішніх справ. Основні аспекти такого перегляду – деуніверсалізація, деетатизація органів внутрішніх справ, що приведе до створення гнучкої законодавчої основи функціонування органів внутрішніх справ, як суто правоохоронного, авторитетного, правозахисного органу, що користується довірою населення.

Правові основи організації і діяльності органів внутрішніх справ посттоталітарної держави, якою у даний час є Україна, потребують серйозного перегляду в напрямку врахування загальновизнаних правових норм і стандартів в області прав людини. Права людини, а не абстрактні «державні інтереси», повинні стати критерієм і пріоритетом у розв’язанні питань юридичного нормування органів внутрішніх справ.

Закон України «Про міліцію», прийнятий 20 грудня 1990 року, з наступними змінами і доповненнями варто визнати законодавчим актом перехідного періоду, покликаним зняти назрілі проблеми організації і діяльності міліції.

Необхідний новий Закон України «Про органи внутрішніх справ», який покладе початок створенню принципово нової правової бази функціонування міліції України.

Завданнями найближчого періоду законотворчої роботи в сфері організації і діяльності міліції є: розробка і прийняття Законів України «Про органи внутрішніх справ», «Про МВС України», «Про охорону громадського порядку», «Про зброю» та інші.

У законах про правоохоронні органи повинні бути більш чітко закріплені принципи правового регулювання в діяльності міліції та їхня реалізація: принцип «дозволено все, що прямо не заборонено законом», принцип взаємної відповідальності держави й особистості, тощо, причому повинні бути зазначені правовий статус кожного з підрозділів міліції, її посадових осіб, зазначені їхня компетенція, межі й обсяг державно-владних повноважень, чітко визначені права й обов’язки посадових осіб. У законі важливо вичерпно визначити межі можливостей міліції використовувати державно-владні повноваження у відношеннях з особистістю. Необхідно закріпити в законодавстві механізм, що перешкоджає їхньому порушенню.

Необхідно законодавчо удосконалити зміст соціально-правового статусу працівників органів внутрішніх справ в області матеріального стимулювання, позаслужбової трудової діяльності, права на службовий і оперативний ризик, на службову помилку, тощо.

Підвищення ролі закону в структурі нормативних актів, присвячених організації і діяльності міліції. Формування правової держави потребує, щоб зовнішня діяльність міліції, тобто та її частина, що стосується прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, повинна бути врегульована законодавчими актами. Відомча нормотворчість тут не повинна мати місце.

Скорочення й упорядкування відомчої нормотворчості. Регулюючи організацію і діяльність міліції у відведених їй межах, МВС України повинна в нормативному порядку визначитися з назвами нормативних актів (накази, інструкції, вказівки, тощо), а також цілями й основами, відповідно до яких вони видаються. Потрібно виключити з нормотворчої практики видання наказів міністра внутрішніх справ, які лише доводять до відома особистого складу, законодавчі й урядові акти. Водночас, бажано видання Міністерством збірника поточних актів, а також збірників чинних актів по основних напрямках діяльності міліції. Корисно було б і кодифікування відомчих правових актів.

Своєчасне й адекватне нормативно-правове реагування на проблеми, що виникають у сфері організації і діяльності міліції: високий динамізм громадського життя приводить до того, що міліція нерідко зтикається з новими явищами, які потребують від неї прийняття юридично значимих рішень, про зміст і форми яких закон поки замовчує. Вважається, що відомча нормотворчість – не кращий варіант надолуження прогалин у законі, оскільки в такому випадку є ризик їхньої консервації. Більш прийнятною вважається активна законопроектна робота МВС, що своєчасно ініціює законотворчий процес. Організаційно функція відслідкування співвідношення закону і практики повинна закріплюватися за Управлінням правового забезпечення Головного Штабу МВС України, а також за аналогічними підрозділами в структурі Головних Управлінь, УМВС в областях і УМВСТ.

Результатом активної законотворчої роботи, що здійснюється протягом останніх років, позбавленої уваги українського законодавця сфери функціонування міліції й інших суб’єктів поліцейської діяльності, явилося утворення достатньо чіткої відокремленої юридичної цілісності, яка заявляє про себе, як про один з підрозділів вітчизняної правової системи, а саме, – поліцейського права. Його можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері діяльності органів виконавчої влади й інших уповноважених на те суб’єктів, поєднаної з безпосереднім вторгненням у права і свободи фізичних і юридичних осіб, що протікає поза рамками кримінального і кримінально-виконавчого процесів. Поліцейське право є підгалуззю адміністративного права, хоча подальший його розвиток може привести до визнання за ним статусу самостійної галузі права.

висновки

Зростання злочинності до рівня реальної загрози національній безпеці України зумовило потребу в удосконаленні та перебудові організації і діяльності правоохоронних органів, в тому числі ОВС. Трансформації зазнав центральний апарат міністерства. Реорганізовано дорожню міліцію, виведено із складу міністерства пенітенціарну систему, чисельність особового складу у Внутрішніх військах зменшилася від 45 до 20 тисяч осіб. Оптимізація чисельності всіх ОВС характеризується таким формальним показником — 20%. Це понад 50 тисяч співробітників. Взагалі за останні роки ОВС у кадровому відношенні зменшились з 596 тисяч чоловік (у цифру входять абсолютно всі працівники, в тому числі вільний найм і служба ДСО) до 408 тисяч. Взагалі, середньоєвропейський показник для країн, за територією і населенням подібних до України, свідчить, що в них поліцейських сил має бути близько 280 тисяч. В той же час 1995 року міліціонерами вчинено більше 1000 злочинів, заарештовано понад 600 працівників. А 1999 року порушено близько 600 кримінальних справ відносно 125 працівників. Починаючи з 1996 року кількість злочинів зменшувалась у середньому щорічно на 2-4%. Водночас поліпшилось і їх розкриття — з 61,8 % до 77,9 %. Загалом, лише за сім місяців 2000 року міліцією розкрито 36,5 тисяч злочинів економічної спрямованості, що на 40% більше, ніж за весь 1994 рік. В 1999 році міліцією виявлено 42,6 тисячі злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотиків, що майже вдвічі більше ніж в 1994 році.

Перспектива третього тисячоліття — європейська модель функціонування МВС. Шлях до неї вимірюється п’ятьма роками. Основні елементи: власне поліцейський чи міліцейський блок, який буде займатися боротьбою зі злочинністю, організацією громадської безпеки, контролем за дотриманням порядку на дорогах. Паралельно — блок цивільний, який буде розатестованим, і виконуватиме він функції другорядні, тобто забезпечення.

Щодо найближчої перспективи реформування системи МВС, то відбуватиметься подальша оптимізація чисельності особового складу. Не всі служби однаково візьмуть участь у цьому процесі: в першу чергу ДАІ, дільничні, які все більше орієнтуватимуться на регіональний рівень і все менше залежатимуть від центральних органів управління.

Таким чином, для того щоб продовжити позитивні зміни в реформуванні системи та діяльності ОВС, необхідні додаткові заходи з боку держави, і перш за все — економічні. Але сьогодні МВС профінансовано лише на 35% від необхідних потреб. В той же час, як запевнює керівництво МВС України, міліція докладе максимум зусиль для забезпечення безпеки громадян нашої держави.

Реалізація кадрової політики в органах держави забезпечується шляхом видання та застосування вищими органами державної влади та управління, міністерствами та відомствами конкретних правових актів, котрі визначають правове становище державних службовців та регулює роботу з ними, тобто роботу з кадрами.

Поняття «робота з кадрами» означає комплекс робіт ( дій, процедур, операцій), пов’язаних з реалізацією кадрової функції органу управління. До цих робіт, як правило, відносять добір, розстановку, навчання та виховання кадрів. І ї2 ]

Основними елементами роботи з кадрами в органах внутрішніх справ є:

організаційно-штатна робота;

добір кадрів;

розстановка кадрів;

підготовка кадрів;

присвоєння спеціальних звань;

оцінка кадрів;

забезпечення службового просування кадрів;

виховання кадрів;

соціальне забезпечення кадрів;

стимулювання службової активності кадрів;

укріплення законності і службової дисципліни в діяльності

кадрів;

звільнення кадрів;

робота з ветеранами.

Оцінці кадрів керівництво органів і підрозділів внутрішніх справ повинно приділяти постійну увагу. Цей елемент роботи з кадрами дає можливість керівництву скласти загальне системне уявлення про наявний кадровий склад системи, стан роботи з кадрами, виявити проблеми в цій роботі з тим, щоб намітити реальні шляхи їхнього розв’язання. В основному оцінка кадрів здійснюється шляхом їх атестування.

Атестування особового складу органів внутрішніх справ проводиться відповідно до наказу МВС України від 25 лютого 1993 року № 92 «Про створення атестаційних комісій та проведення атестування працівників органів внутрішніх справ України». [20]

Атестація осіб рядового і начальницького складу проводиться з метою вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ, підвищення ефективності їх роботи, поліпшення добору, розстановки і виховання кадрів, стимулювання, підвищення кваліфікації, ініціативності, творчої активності та відповідальності працівників за доручену справу. При цьому всебічно оцінюються їх ділові, професійні, моральні та особисті якості, рівень культури і здатність працювати з людьми, робляться висновки про відповідність обійманій посаді і даються рекомендації щодо подальшої служби.

Атестації осіб рядового і начальницького складу має передувати підготовча робота (організаційні та виховні заходи, індивідуальні бесіди з тими, хто підлягає атестації).

Атестація осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу проводиться на кожній із обійманих посад через чотири роки, а також при призначенні на вищу посаду, переміщенні на нижчу і звільненні з органів внутрішніх справ, якщо переміщення по службі або звільнення провадиться по закінченні року з дня атестації, а у виняткових випадках незалежно від цього строку.

Строки атестації рядового і начальницького складу визначаються Міністром внутрішніх справ України.

3.1. Зміцнення службової дисципліни та законності в діяльності органів внутрішніх справ.

Діяльність міліції спрямована на охорону прав, і законних інтересів громадян, здійснюється для людей і відбувається на очах людей. І тому за всіх часів від співробітників вимагалось невідступне виконання законів та дотримання дисципліни. Гэ-fJ

Зупинімося на співвідношенні цих двох понять: законність та дисципліна.

Дисципліна та законність лише частково співпадають за формою та змістом, але не мають певної тотожності. Принципові розбіжності між ними містяться у їх змісті. Г 6 П

Законність — це політико-правове явище. Зміст державної дисципліни, службової дисципліни, не зводиться до політико-правового елементу, головне в ньому складає соціальне — економічний аспект.

Елементом дисципліни виступають також індивідуальні акти, письмові та усні розпорядження, вказівки керівництва. Часткова подібність і відмінність змісту державної дисципліни і законності обумовлюють подібність і розбіжність в системі засобів і методів їх забезпечення.

Соціальне — економічний зміст дисципліни неминуче висуває на перше місце матеріальне і моральне стимулювання, організаційно-управлінські методи їх підтримання, які не є характерними для законності. Остання ж опирається на більш широкий арсенал засобів державно-правового примусу.

Дисципліна відображає загальний принцип відношення співробітників до своїх службових обов’язків, повноважень, функцій, ступінь виконання юридичних розпоряджень в рамках її вимог, носить загальнообов’язковий характер не тільки тому, що ці вимоги є встановлені державою правила поведінки, але й в зв’язку з об’єктивною потребою використання у службовій діяльності колективної праці та певної упорядкованості в ОВС.

Дисципліна — як соціальне явище, являє собою в житті та діяльності людей встановлений порядок, норми і правила поведінки, завдяки чому забезпечується нормальне функціонування всіх сфер та інститутів суспільства, їх надійний взаємозв’язок і розвиток.

Можна мати найкращі спрямовуючі та організуючі документи, плани, схеми, сили та засоби, але якщо їх не використовувати, якщо буде відсутня єдність слова та діла, висока ділова активність, продуктивність та ефективність праці, то суспільству буде завдано не тільки матеріальної, але й моральної шкоди. Тому що жодне суспільство не може існувати без дисципліни.

Органи внутрішніх справ становлять частину державного апарату, в зв’язку з цим дисципліна їх співробітників складає собою одну з форм державної дисципліни. Це означає, що дисципліна особового складу ОВС має такі особливості, які характерні для дисципліни державної.

Дисципліна осіб рядового і начальницького складу в органах внутрішніх справ — як сказано в Дисциплінарному статуті в ст. 1 — полягає в додержанні порядку і правил, установлених законодавством України, Присягою, статутами, нормативними актами міністерства внутрішніх справ України і наказами начальників ОВС, що видаються в межах їх повноважень.

Дисципліна зобов’язує кожного співробітника:

1 .Додержуватись законодавства, виконувати вимоги Присяги, статутів і накази начальників.

2. Захищати життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних присягань.

3. У службовій діяльності бути чесною, об’єктивною і вільною від рішень політичних партій і масових громадських рухів, людиною.

4. Сумлінно нести службу по охороні громадського порядку.

5. Стійко переносити всі труднощі, пов’язані зі службою, не шкодувати своїх сил, а в разі необхідності й життя при виконанні службового обов’язку.

6. Додержуватись норм професійної етики, не вчиняти дій, що можуть призвести до втрати незалежності і об’єктивності при виконанні службових обов’язків.

7. Поважати людську гідність, проявляти турботу про людей і бути готовим в будь — який час надати їм допомогу.

8. Постійно вдосконалювати свою кваліфікацію, підвищувати рівень культури в роботі.

9. Сприяти начальникам у зміцнені дисципліни та забезпеченні статутного порядку, виявляти повагу до начальників, старших по службі і за званням, бути ввічливим, додержуватись правил носіння встановленої форми одягу і віддавання честі.

10. З гідністю і честю поводити себе поза службою, бути прикладом у додержанні громадського порядку, утримувати інших від порушень правопорядку.

11. Суворо зберігати державну і службову таємниці.

12. Берегти довірену зброю, майно і техніку.

Умови, що сприяють порушенням дисципліни можуть бути пов’язані як з особою співробітника, так і з обставинами зовнішнього характеру по відношенню до особи порушника.

До обставин зовнішнього характеру відносяться:

1. Недоліки в організації і умовах праці.

2. Відсутність необхідної вимогливості та контролю по відношенню до підлеглих, неповага до них.

3. Незадовільні умови праці, несвоєчасне забезпечення співробітників матеріально — технічними та спеціальними засобами.

4. Спокуси соціального середовища та інші.

Для подолання вказаних обставин важливо використовувати психолого-педагогічні фактори — особливу якісно своєрідну категорію причинно-наслідкових залежностей, які існують реально в кожному органі внутрішніх справ і які впливають на укріплення дисципліни і законності.

Існують чотири основні групи психолого-педагогічних факторів, які впливають на стан дисципліни:

— персональні;

-колективні;

— організаційно — управлінські;

— побутові.

До персональних факторів відносяться особливості особи, співробітників, їх якості, рівень професійної підготовки, виховання, психічний стан. Необхідно також розрізнювати такі поняття як «дисципліна» та «дисциплінованість».

Дисципліна — реальне (зовнішнє) додержання співробітником в процесі службової діяльності встановленого порядку, правил, вимог.

Дисциплінованість — внутрішня якість (властивість) співробітника, від якої залежать показники дисципліни в його поведінці.

Дисциплінованість характеризується:

1 .Впевненістю в необхідності суворо дотримуватись вимог дисципліни на службі та поза службою.

2. Знанням порядку, правил, норм, вимог, які підлягають точному та неухильному виконанню.

3. Вмінням правильно виконувати вимоги дисципліни на службі та поза службою.

4. Звичкою підлеглих до підкорення, постійного дотримання усіх вимог дисципліни.

5. Нестерпністю до порушень дисципліни, відношення до них як до проблеми не тільки службової, але й моральної невихованості.

6. Прагненням не просто до підкорення (підпорядкування), але й до активних проявів пильності та самовідданості при охороні громадського порядку.

7. Прагненням та вмінням постійно здійснювати самоконтроль.

На дисципліну впливають і інші особисті якості співробітника, Перш за все це ті якості які називаються в психології направленням особистості: — світогляд, життєві ідеали, потреби, інтереси, нахили, плани та інше.

Дисципліна залежить також від морально-ділових якостей співробітника, його виховання, відношення до людей, до праці, до самого себе. Наприклад, наявність таких якостей як брутальність, егоїзм, нечесність, можуть бути причинами недисциплінованості працівника. Певний вплив на дисципліну мають і професійні та ділові якості співробітника.

Дисциплінованим в повному обсязі може бути тільки співробітник інтелектуально-розвинений, уважний, вихований, який має добру пам’ять, організований та наполегливий в роботі, самостійний, активний в житті.

Психофізіологічні якості також впливають на дисципліну. Так, підвищена емоційність, неврівноваженість, недостатня працездатність, нерішучість в окремих випадках можуть стати причиною порушень дисципліни.

Слід особливо звернути увагу на такий фактор як психічний стан співробітника.

Всі вчинки людини визначаються не тільки його якостями, а й тим психічним станом, в якому він знаходиться в той чім інший проміжок часу. Підвищена збудженість, велика втома, роздратування, сонливість можуть суттєво змінити прояви навіть позитивних якостей, можуть стати причинами немотивованих вчинків та незрозумілих, непередбачених порушень дисципліни. Тому, ознайомлення резерву на висунення на керівні посади, а також випускників вищих навчальних закладів МВС з наказом МВС України № 527 від 6 липня 1999 року «Про затвердження інструкції про порядок поглибленого психологічного обстеження кандидатів на керівні посади органів та підрозділів внутрішніх справ України» є необхідним.

Залежність дисципліни співробітників від особистих факторів багато в чому обусловлює складність роботи по її укріпленню, необхідність знання керівниками індивідуальних особливостей підлеглих, вмілого виявлення дійсних особистих причин порушень дисципліни, індивідуального підходу у виховній роботі.

Колективні фактори. Вони пов’язані з рівнем розвитку колективу органа внутрішніх справ, його вихованням, ступенем існуючої в ньому обстановки, нетерпінням та непримиренності до порушень дисципліни. Разом з тим, дисциплінованість колективу органу внутрішніх справ залежить від дисциплінованості співробітників, які його складають. В свою чергу психологія колективу пов’язана з такими соціально-психологічними явищами як суспільна думка, морально — психологічний клімат, взаємини між його членами, домінуючі в ньому традиції, звичаї, групові норми поведінки та інше. [37]

В зв’язку з ним колектив розглядається як особливий суб’єкт виховання. Вихований колектив здійснює правильний виховний вплив на своїх членів.

Організаційно — управлінські фактори. Вони пов’язані з особливостями організації службової діяльності і управлінням органом внутрішніх справ, які здійснюють психологічний, навчальний та виховний вплив на особовий склад.

До них відносяться:

— стиль та методи управління, стан контролю, виховні наслідки, прийняті керівником управлінські рішення;

— практика добору, розстановки, навчання кадрів;

— характер реагування керівництва на порушення дисципліни;

— рівень уставного порядку та організованості в роботі особового складу;

— рівень педагогічної роботи по навчанню особового складу з питань укріплення дисципліни.

Необхідно при цьому відмітити, що від якісного рівня названих особливостей у кожному органі внутрішніх справ багато в чому залежить чи досягається виховний ефект, чи ні. Правильність поведінки співробітників залежить не тільки від вихованих у нього якостей, але й від особливостей обстановки, в якій йому доводиться працювати.

Якщо керівники являють собою приклад для підлеглих, а в колективі створена і підтримується обстановка уставного порядку та контролю, то будь — який співробітник підтягується дуже швидко до загальних норм поведінки.

В обстановці безконтрольності, невимогливості навіть дисциплінований співробітник починає розслаблятися. В цьому й полягає одна з важливих психологічних залежностей стану дисципліни в органах внутрішніх справ від особливостей управління ним.

Додатковою обставиною, що підкреслює роль цієї залежності в укріпленні дисципліни є те, що серед підлеглих, як правило, є люди з різним рівнем дисциплінованості. Керівник, який організовує виховну роботу, не може чекати пасивно поки вона дасть позитивні наслідки. Йому необхідно забезпечувати високу дисципліну постійно, використовуючи з цією метою організаційно — управлінські фактори, що здійснюють на неї вплив.

Побутові фактори. Вони визначають залежність дисципліни співробітників від стану справ у сім’ї, забезпечення житлом, задоволення культурних потреб.

3.2. Проблеми правового та соціального захисту кадрів органів внутрішніх справ.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 p., зобов’язує державу забезпечити всякій особі ефективний засіб правового захисту, у випадку порушення її прав і свобод. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. В залежності від характеру порушень захист може. здійснюватись у порядку конституційного, цивільного, кримінального або адміністративного судочинства. [52]

Вперше в законодавстві України в Конституції передбачено і гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і службових осіб. Тим самим створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.

Крім судового захисту особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань також іншими, не забороненими законом засобами, зокрема зверненням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації, тощо.

«Закон про міліцію» визначає, що працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади і знаходиться під захистом держави, закону. Законом гарантується захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна працівників міліції та членів їх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій. [21]

Як і кожний громадянин, працівник міліції має право оскаржити .про суду прийняті щодо нього рішення службових осіб органів внутрішніх справ, якщо вважає, що вони принижують його гідність і особисті права, які не пов’язані із службовою діяльністю.

У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіжного засобу у вигляді утримання під вартою його тримають у призначених для цього установах ОВС окремо від інших або на гарнізонній гауптвахті.

Звільнення працівника міліції зі служби у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили.

Законні вимоги працівника міліції є обов’язковими для виконання громадянами і службовими особами. Ніхто не має права зобов’язати працівника міліції виконувати обов’язки, не передбачені чинним законодавством. Втручання в діяльність міліції тягне за собою відповідальність за законом.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19 січня 1991 p. № 647-ХІІ «Про посилення правового захисту працівників правоохоронних органів» внесено цілий ряд змін і доповнень в кодекс про адміністративні правопорушення. Введена стаття 185/7 згідно якої за публічні заклики в будь-якій формі до невиконання розпоряджень або вимог працівника міліції у зв’язку з виконанням ним обов’язків по охороні громадського порядку, або поширення за відомо неправдивих відомостей з метою провокації непокори законній вимозі працівника міліції, якщо ці дії призвели до порушення громадського порядку — тягнуть за собою штраф, або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням 20 % заробітку.

Передбачена відповідальність і за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції (штраф, виправні роботи від 1 до 2 місяців, адмінарешт до 15 діб).

Згідно статті 189/3 Кримінального Кодексу України втручання у діяльність працівника органу внутрішніх справ, вплив у будь — якій формі з метою перешкодити виконання ним службових обов’язків або добитися прийняття неправомірних рішень — карається виправними роботами на строк до 1 року або штрафом. Ті ж дії, якщо вони перешкодили запобігти злочину, чи затримати особу, що його вчинила, або вчинені особою з використанням свого службового становища — карається позбавленням волі на строк до 3-х років, або виправними роботами від 1 до 2 років.

Умисне нанесення працівнику органів внутрішніх справ, або його близьким родичам побоїв, або вчинення інших насильницьких дій .у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, що спричинили легкі тілесні ушкодження — карається позбавленням волі на строк до 3-х років;

за нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості або тяжких — позбавлення волі від 3-х до 12 років (ст. 189/4 ККУ). L 7J

Статтею 189/5 Кримінального Кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна працівника правового органу (позбавлення волі від 1 до 3-х років), а шляхом підпалу або іншим загально небезпечним способом від 3-х до 10 років.

Ця ж сама стаття зі знаком /І передбачає кримінальну відповідальність за образу при виконанні ним службових обов’язків (позбавлення волі до 1 року, виправні роботи до 2 років, штраф). [ 7J

Держава гарантує працівникам міліції соціальний захист. Працівники міліції користуються пільгами при розподілі житла, встановлені квартирних телефонів, вирішені інших питань соціально-побутового забезпечення, передбаченого законодавством України.

Жила площа працівника міліції, в тому числі працюючим на транспорті, надасться місцевими радами, відповідними міністерствами і відомствами у першочерговому порядку.

Працівники міліції, які живуть і працюють у сільській місцевості та в селищах міського типу, і члени їх сімей, які проживають з ними, забезпечуються безплатно житлом з опаленням і освітленням за встановленими нормами, а також користуються іншими пільгами, передбаченими законодавством. За працівником міліції, звільненим зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги згідно Закону про міліцію.

Працівники міліції мають право на одержання кредитів на індивідуальне і кооперативне житлове будівництво в розсрочку на 20 років з погашенням 50% наданої позики за рахунок відповідних фондів МВС України і місцевих бюджетів. При цьому розмір кредиту не повинен перевищувати 90 % (відсотків) вартості спорудженого житла. Місцеві Ради можуть продавати на пільгових умовах житло працівникам міліції із знижкою до 50 % його вартості. Міліція може мати службовий житловий фонд. [2]

Для працівників міліції встановлюється 40-годинний робочий тиждень. У необхідних випадках особи рядового і начальницького складу несуть службу понад встановлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні.

Оплата праці в надурочний і нічний час, у вихідні та святкові дні, проводиться відповідно до вимог законодавства, тобто з розрахунку посадового окладу за спеціальним званням. Служба осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ у дні щотижневого відпочинку та святкові дні може компенсуватися за їхньою згодою наданням іншого дня відпочинку, або в грошовій формі у подвійному розмірі. Фінансування витрат, пов’язаних з реалізацією цієї постанови для осіб рядового і начальницького складу ОВС республіканського відділення, здійснюється у межах асигнувань, що виділяються МВС України з державного бюджету.

З дозволу міністерства внутрішніх справ начальників УМВС, ГУМВС допускається робота працівників міліції за сумісництвом. Разом з тим, особам рядового і начальницького складу забороняється займатись будь-якими видами підприємницької діяльності, а також організовувати страйки та брати участь у них.

Працівник міліції підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму 10-річного грошового утримання за останньою посадою, яку він займає. Страхові платежі з державного обов’язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького, вільнонайманого складу ОВС України перераховуються МВС України на спеціальний рахунок правління акціонерне — страхової компанії «Оранта».

Страхові суми виплачуються:

а) особам рядового, начальницького та вільнонайманого складу ОВС, їхнім спадкоємцям, у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми, каліцтва), захворювання, одержаних при виконанні службових обов’язків, пов’язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку і громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю:

— у разі одержання застрахованим тяжкого поранення (контузії, травми або каліцтва) — в розмірі 4 — місячного грошового утримання, легкого поранення в розмірі 2 — місячного грошового утримання за останньою посадою, яку він займав;

— у разі встановлення застрахованому інвалідності, що настала у період служби (роботи), але не пізніш як через три місяці після звільнення зі служби (роботи) чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання, чи нещасного випадку, що мали місце при виконанні службових обов’язків:

інвалідові 1 групи — в розмірі 5- річного грошового утримання;

інвалідові П групи — в розмірі 4- річного грошового утримання;

інвалідові III групи — в розмірі 3- річного грошового утримання:

— у разі загибелі (смерті) застрахованого його спадкоємцям (після подання свідоцтва про право на спадщину) — в розмірі 10-річного грошового утримання загиблого (померлого) за останньою посадою, яку він займав.

— б) особам рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ (їхнім спадкоємцям), у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми, каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби — у розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України №488 від 19.08.92 р.

Страхова сума виплачується незалежно від виплат з інших видів страхування і виплат, здійснюваних у порядку відшкодування збитків. Вимоги про виплату страхової суми застрахований або його спадкоємці можуть пред’явити компанії «Оранта» протягом 3-х років з дня настання страхової події.

Виплата страхових сум проводиться у 7 — денний строк з дня отримання необхідних документів. Якщо загибель (смерть), поранення (контузія, травма, каліцтво) або захворювання застрахованого пов’язані із учиненням ним навмисних чи інших правових дій, відповідні документи органом внутрішніх справ не оформлюються, страхові суми не видаються.

Визначення ступені тяжкості одержаного поранення проводиться військово-лікарськими комісіями. Згідно інструкції № 3792/БТ, затвердженої 31.08.1992 p. MBC України та Правлінням Української державної страхової комерційної організації встановлено перепік дій, за наслідки яких страхова сума не виплачується:

1. Вчинення застрахованим дій, в яких слідчими органами, органами дізнання або судом встановлені ознаки навмисного злочину.

2. Вчинення застрахованим дій, наслідки яких за матеріалами службових перевірок, висновками слідчих органів, органів дізнання або суду знаходиться в прямому причинному зв’язку з алкогольним, наркотичним або токсичним сп’янінням.

3. Заподіяння застрахованим собі пошкоджень тіла з метою отримання страхової суми. Цією ж інструкцією визначається перелік поранень, контузій, травм та каліцтв, яких віднесено до важких або легких.

До розряду тяжких наслідків відноситься також променеве ураження, що викликало променеву хворобу, інші захворювання, відносно яких відповідною експертною радою по встановленню причинного зв’язку захворювання та інвалідності з роботою по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру такий зв’язок встановлено. Г і О]

Для визначення права на виплату страхових сум, застрахований або його спадкоємці оформляють у відповідному органі внутрішніх справ та подають у відділення фірми » Оранта» такі документи:

а) якщо страхова подія сталася в період проходження служби -у разі загибелі (смерті) застрахованого:

1) заяву,

2) копію свідоцтва про смерть застрахованого, засвідчену в нотаріальному порядку:

3) свідоцтво про право на спадщину;

4) документи, що засвідчують особу.

б) При встановленні застрахованому інвалідності, пов’язаної з проходженням служби:

1) заяву;

2) копію довідки медично-соціальної експертної комісії про встановлення інвалідності, засвідчену в нотаріальному порядку;

3) документ, що засвідчує особу.

в) У разі одержання застрахованим тяжкого або легкого поранення (контузії, травми або каліцтва):

1) заяву;

2) довідку військове — лікарської комісії про тяжкість одержаного поранення;

3) документи, що засвідчують особу.

В разі поранення застрахованого (контузії, травми, каліцтва) у період проходження служби, за наслідками якої він не підлягає звільненню зі служби через хворобу або обмежений стан здоров’я, відповідними військове — лікарськими комісіями ( ВЛК), які визначають придатність до служби на підставі акта про обставини одержання поранення (контузії, травми, каліцтва) після медичного обстеження йому видається довідка про поранення.

Ця довідка реєструється у встановленому порядку, а копія довідки зберігається у ВЛК на протязі 25 років.

Органи внутрішніх справ зобов’язані негайно подавати за запитами установ фірми «Оранта» документи про обставини страхових подій, необхідні для вирішення питання про виплату страхових сум.

Контроль за оформленням документів для визначення права на виплату страхових сум, а також за своєчасністю подання таких документів покладається на відповідні кадрові апарати, медичні та фінансові служби України.

Фактично із невеликого огляду окремих питань випливають проблеми соціального захисту працівників органів внутрішніх справ. Безумовно їх вирішення в основному упирається в економічну базу. Проте, ці питання можна частково зняти шляхом:

1) удосконалення законодавчої бази (внесення змін до законів та вироблення механізму їх реалізації);

2) відрахування частини грошових надходжень, які повертають правоохоронні органи державі, на їх рахунок;

3) встановлення процентних виплат із вищезгаданих сум працівникам, які приймали безпосередню участь в операціях по вилученню цінностей (індивідуальне зацікавлення працівників в якості роботи);

4) встановлення більших процентних надбавок, додаткових пільг та гарантій в підрозділах по боротьбі з організованою злочинністю, карного розшуку, слідства і т. п. без підвищення окладів;

5) укладення контрактної форми найму на роботу чи службу (контракт повинен бути укладений не формально, як це часто робиться). В ньому мають бути найдетальнішим чином розписані ключові моменти служби, в тому числі соціальні гарантії для працівника правового й матеріального характеру, які не урегульовані поки що законодавством.

ВИСНОВОК

Якісно новий рівень розвитку економіки, політичне та соціальне обновлення суспільства в процесі побудови демократичної правової держави не можуть бути досягнуті без ефективного використання персоналу, що зумовлює потребу проведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонування органів державної виконавчої влади у відповідність з новими умовами їх діяльності та розвитку. Органи внутрішніх справ, як складова частина органів державної виконавчої влади, повинні забезпечити реалізацію поставлених перед ними завдань, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини.

Важливими в сучасних умовах є розвиток правової бази боротьби із злочинністю, яка повинна бути основою захисту прав і законних інтересів громадян.

Предметом постійної уваги повинна бути організація виявлення потреб органів внутрішніх справ в удосконаленні правового регулювання їх діяльності, своєчасна розробка нових проектів і законів, що диктуються змінами в соціально-економічній та криміногенній обстановці.

Створення нових, та реорганізація існуючих служб і підрозділів органів внутрішніх справ різних рівнів слід проводити виключно на засадах науково — практичного обґрунтування, експериментальної апробації нововведень. Організаційно — штатна робота повинна ґрунтуватись на визначених наукових нормативах штатної чисельності особового складу.

Слід більше приділяти уваги удосконаленню системи відбору кандидатів на службу в органи внутрішніх справ, при цьому необхідно широко інформувати (або – рекламувати) населення в цікавих формах про особливості, умови проходження служби, вимоги до кандидатів, де особливе значення буде приділятись впровадженню контрактної основи.

Основні зусилля в кадровій та виховній роботі необхідно спрямувати на забезпечення високих моральних якостей особового складу, психологічної стійкості, неухильного виконання вимог законів, дотримання службової дисципліни, правового і соціального захисту.

В зв’язку із змінами в законодавстві України, прийняттям законів «Про міліцію», «Про державну службу», «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ», інших законодавчих та нормативних актів, які безпосередньо торкаються умов та порядку проходження служби в сучасних умовах, виникає потреба суттєво оновити такий основний та базисний документ як «Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ України», де працівникам органів внутрішніх справ надати статус державних службовців. В процесі цієї роботи до чинного Положення необхідно внести суттєві зміни до статей, якісно змінити його структуру, а саме Положення затвердити на рівні Верховної Ради або Президента України.

В першу чергу це обумовлено тим, що чинний на даний час Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ необхідно переробити включивши окремим розділом «Служба та дисципліна» в новому Положенні. Тому затвердження Положення на рівні Кабінету Міністрів явно недостатньо.

Які ж конкретно нові зміни необхідно внести в нове Положення про проходження служби? Я вважаю, що:

1. Необхідно змінити його структуру. Перший розділ «Загальні положення» необхідно доповнити статтями, які будуть регламентувати правову основу служби, права, обов’язки та відповідальність працівників органів внутрішніх справ. Сюди слід включити принципи служби та обмеження, пов’язані зі службою.

2. Окремим розділом необхідно виділити розділ «Службова дисципліна». Це є діючий зараз Дисциплінарний статут. На мою думку, Положення і статут нерозривно пов’язані один з одним і потреби видання двох нормативних документів немає. В цьому розділі даються поняття службової дисципліни в органах внутрішніх справ, обов’язки начальників по її підтриманню, види заохочень, стягнень та порядок їх практичного застосування, порядок розгляду звернень і скарг працівників.

3. Розділ «Звільнення» було б доцільно замінити розділом «Припинення служби в органах внутрішніх справ», так як звільнення це один з видів припинення служби, не дивлячись на те, з чим це пов’язано.

4. Прийом на службу в органи внутрішніх справ здійснювати тільки на контрактній основі.

5. Необхідно значно конкретизувати такі поняття як права, обов’язки та обмеження, пов’язані зі службою, відповідно до прийнятих в останній час законодавчих та нормативних актів.

6. Питання внутрішнього розпорядку, робочого часу, переведення по службі необхідно сконцентрувати в одному розділі «Умови служби, прийом та переміщення по службі».

7. В розділі про порядок присвоєння первинних спеціальних звань, виходячи з реалій сьогодення, передбачити присвоєння спеціальних звань тільки після проходження початкової підготовки, яку передбачено законами України » Про міліцію » та » Про державну службу «.

8. Необхідно розробити та удосконалити нові стимули та мотиви до праці, впроваджувати науково — технічні засоби.

9. Необхідно розширити пільги та компенсації працівникам в плані медичного та санаторно-курортного лікування, особливо пенсіонерам.

В сучасних умовах роль кадрових служб не тільки зростає, а й повинна змінюватись сутність їх діяльності, необхідно переходити від кадрової роботи в її старому розумінні до комплексної системи управління працівниками, де суттєве місце займає кадрове планування як інструмент цілеспрямованої та ефективної роботи системи МВС, що являється складовою частиною стратегії і тактики виживання і розвитку системи.

Значне місце необхідно приділяти професійно кваліфікаційним вимогам працівників органів внутрішніх справ, необхідно розробити комплексну систему знань в області соціології, психології та права, що дасть змогу кадровим працівникам із простих виконавців перейти в розряд управлінців в прямому розумінні слова. Державна служба в органах внутрішніх справ не може бути ефективною без відповідного соціально-медико-психологічного забезпечення. Для цього, зокрема необхідно: створення принципово нових соціально-психологічних служб, які б сприяли підвищенню ефективності діяльності (боєздатності) органів внутрішніх справ і внутрішніх військ; постійне проведення психодіагностичних процедур серед персоналу органів внутрішніх справ; опрацювання методик по адаптації особового складу в екстремальних умовах роботи; розробка механізмів підвищення престижності державної служби в органах внутрішніх справ тощо.

Одним із основних критеріїв покращення роботи повинно стати вивчення передового досвіду роботи правоохоронних органів розвинутих країн, при певних умовах, які характерні для розвитку України. Необхідно створити програму міжнародного співробітництва з проблем розвитку інституту державної служби. У цій програмі було б доречно передбачити: залучення спеціалістів з-за кордону для проведення занять, обміну досвідом з питань державно-службових відносин;

проведення зарубіжної експертизи стосовно окремих проектів нормативно-правових актів; створення банку даних про системи комплектування, навчання і підготовки співробітників поліції в .різних країнах; вивчення причин та умов розповсюдження корупції в державній службі зарубіжних країн, досвіду боротьби з цим явищем; участь у міжнародних конференціях, семінарах з проблем кадрового забезпечення;

розвиток прямих зв’язків навчальних закладів МВС України із зарубіжними партнерами в галузі підготовки кадрів.

Отже, успішне вирішення цих проблем потребує вироблення науково обґрунтованої кадрової політики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. «Просвіта», 1996

2. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року із змінами та доповненнями. Відомості Верховної Ради України, 1991 p. — № 4, 1993 — № 11, 1993 — №22

3. Закон України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 року із змінами та доповненнями, внесеними Законами України від 4.02.1994 р. та 25.03.1996 p. накази МВС України № 131 від 12.03.1994 p., № 311 від 2.06.1996 p.

4. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року, Відомості Верховної Ради України, 1993 p.

5. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, Відомості Верховної Ради України, 1992 — № 48

6. Постанова Верховної Ради України «Про затвердження Положення про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового, фінансового та соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України » від 16 грудня 1993 року, — Відомості Верховної Ради України, 1994 — №4

7. Кримінальний кодекс України за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 січня 1997 року

8. Наказ МВС України № 358 від 13 серпня 1991 року: Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. Постанова Кабінету Міністрів України, 1991

9. Наказ МВС України № 315 від 4 травня 1998 року: Про виконання Указу Президента України «Про деякі заходи щодо державної підтримки сімей з неповнолітніми дітьми працівників органів внутрішніх справ, які загинули під час виконання службових обов’язків», — Київ, 1998

10. Наказ МВС України № 874 від 27 листопада 1998 року:Про оголошення постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 1998 року №165 8 — …про допомогу по тимчасовій непрацездатності, Київ, 1998

11. Наказ МВС України № 345 від 31 травня 1995 року: Про затвердження інструкції з організації персонального обліку в системі МВС України, — Київ, 1995

12. Наказ МВС України № 821 від 12 грудня 1995 року: Про затвердження складу кадрової комісії МВС України і Положення про неї. -Київ, 1995

13. Наказ МВС України №031 від 4 червня 1992 року: Інструкція про порядок добору, вивчення й проведення спеціальної перевірки осіб, які приймаються на службу в органи внутрішніх справ України, — Київ, 1992

14. Наказ МВС України № 60 від 31 січня 1996 року: Про затвердження інструкції про відбір кандидатів на службу в органи внутрішніх справ України, -Київ, 1996

15. Наказ МВС України № 456 від 10 червня 1999 року: Про внесення змін і доповнень до інструкції «Про відбір кандидатів на службу в органи внутрішніх справ України», затвердженої наказом МВС України № 60 від 31.01.1996 p., — Київ, 1999

16. Наказ МВС України № 61 від 29 січня 1999 року: Про Комплексну програму вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції, — Київ, 1999

17. Наказ МВС України № 546 від 14 липня 1999 року: Про створення підрозділів виховної, соціальної роботи та психологічного забезпечення, — Київ, 1999

18. Наказ МВС України № 402 від 12 липня 1993 року: Про затвердження інструкції про порядок обчислення стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугу років особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, — Київ, 1993

19. Наказ МВС України № 10 від 10 січня 2000 року: Про внесення змін до інструкції про порядок обчислення стажу для виплати відсоткової надбавки за вислугу років особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України, затвердженої наказом МВС України № 402 від 12.07.1993 p., — Київ, 2000

20. Наказ МВС України № 92 від 25 липня 1993 року: Положення про створення атестаційних комісій та проведення атестування працівників органів внутрішніх справ України, із змінами та доповненнями, внесеними на казами МВС України № 72 від 10.02.1994 р. та № 674 від 24.09.1996 р.

21. Наказ МВС України № 403 від 29 липня 1991 року: Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України, — Київ, 1991

22. Наказ МВС України № 960 від 15 грудня 1999 року: Про затвердження Положення про наставництво в органах внутрішніх справ України, -Київ, 1999

23. Наказ МВС України № 527 від 6 липня 1999 року: Про затвердження інструкції про порядок поглибленого психологічного обстеження кандидатів на керівні посади органів та підрозділів внутрішніх справ України, — Київ, 1999

24. Наказ МВС України № 115 від 21 лютого 1997 року: Про затвердження інструкції з організаційно-штатної роботи в органах внутрішніх справ, навчальних закладах, науково-дослідних установах і внутрішніх військах МВС України, — Київ, 1997

25. Наказ МВС України № 147 від 16 березня 1992 року: Настановлення по організації професійної підготовки рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, — Київ, 1992

26. Алексеев С.С. Теория права. — Москва, 1995

27. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. — Москва, 1975

28. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познание и управление. — Москва, 1981

29. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. — Харків: Основа, — 1996

30. Васильєв В. Контроль и проверка исполнения // Как организовать управленческий труд. — Москва, 1981

31. Веселый В.З. Актуальные проблемы совершенствования управленческой подготовки кадров в органах внутренних дел. Учебное пособие, — Москва, 1989

32. Голосніченко І.П., Іщенко Ю.В., Парасюк М.В., Шакун B.I. Особливості проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ. Навчальний посібник, — Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994

33. Ермаков К.К. Взаимодействие и координация в органах внутренних дел: Лекция. — Москва, 1971

34. Зыбин С.Ф. Аппараты по работе с личным составом в органах внутренних дел. — С.-Петербург, 1996

35. Зыбин С.Ф. Индивидуальная воспитательная работа с сотрудниками органов внутренних дел. — С.-Петербург, 1995

36. Зыбин С.Ф., Стремоухов А.В. Научные основы организационно-правовой работы с кадрами органов внутренних дел. — С.-Петербург, 1994

37. Кайдалов Д.И., Суименко Е.И. Психология единоналичия и коллегиальности. — Москва, 1979

38. Кравченко А. Управленческие революции. // Социалистический труд. -1991.-№1

39. Кравченко Ю.Ф. Міліція України. — Київ: Генеза, 1999 — с.25

40. Киллен К. Вопросы управления. — Москва, 1981

41. Колодкин Л.М. Организационные и правовые основы работы с кадрами в органах внутренних дел. — Москва, 1979

42. Колодкин Л.М., Фатула А.В. Организация работы с кадрами в органах внутренних дел. — Москва, 1990

43. Колодкин Л.М. Правовое регулирование работы с кадрами органов внутренних дел. — Правоведение, 1983 — № 1

44. Косилов С.А. Психофизиологические основы научной организации труда. — Москва, 1979

45. Кунц Г., 0’Доннел С. Управление: системный и ситуационный анализ управленческих функций. — Москва: Прогресс, 1981. — T.I

46. Лойт Х.Х. Кадровая политика и ее реализация в органах внутренних дел в современных условиях. — С.-Петербург, 1998

47. Лойт Х.Х. Наставничество в органах внутренних дел: история и современные тенденции развития. // МВД России — 200 лет/ Материалы научно-практической конференции. — С.-Петербург, 1998

48. Лойт Х.Х. Наставничество как форма подготовки кадров: опыт полиции зарубежных государств. — Владимир, 1996

49. Матейко А. Условия творческого труда. — Москва, 1981

50. Мильнер Б.З., Евенко Л.И., Рапопорт B.C. Системный подход и организация управления. — Москва: Экономика, 1983

51. Мякишев Г.М. Система работы с кадрами в органах внутренних дел. Труды Академии МВД СССР, — Москва, 1989

52. Научная организация управления в аппаратах милиции. — Москва, 1975

53. Омаров A.M. Руководитель: размышления о стиле управления. -Москва, 1987

54. Попов Г.Х. Техника Личной работы. — Москва, 1971

55. Попов Г.Х. Проблемы теории управления. — Москва, 1974

56. Пригожий А.И. Социология организации. -Москва, 1980

57. Проблемы общей теории государственного управления. — Москва, 1981

58. Плішкін В.М. Деякі проблеми реформування системи органів внутрішніх справ України. — Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994

59. Плішкін В.М. Теорія управління органами внутрішніх справ. — Київ:

Національна академія внутрішніх справ України, 1999

60. Роша А.Н. Актуальные проблемы работы с кадрами в органах внутренних дел в условиях демократии: Совершенствование работы с кадрами в органах внутренних дел. — Труды Академии МВД СССР, -Москва, 1989

61. Сальников В.П., Федоров В.П. Убеждение и принуждение в деятельности органов внутренних дел. — Ленинград, 1989

62. Тихомиров Ю.А. Право и социальное управление. — Москва, 1981

63. Тихомиров Ю.А. Управление делами общества. — Москва, 1984

64. Тихомиров Ю.А. Социальные управляющие системы. // Советское государство и право. — 1970. — № 5

65. Тихомиров Ю.А. Эффективность деятельности управленческих органов. // Государство и право. — 1971. — № 4

66. Фатула А.В. Принципы работы с резервом кадров на выдвижение в органах внутренних дел. — Труды Академии МВД СССР, — Москва, 1989

67. Федотов В.В. Техника и организация умственного труда. — Минск, 1983

68. Шванков В.М. Теоретические основы координации и взаимодействия в органах внутренних дел. Москва, 1978

69. Яковлев A.M. Теоретические проблемы социологии права. // Проблемы социологии права. — Вильнюс, 1980. — Выпуск 1

70. Яковлев Г.С. Аппарат управления: принципы организации. — Москва, 1974

1 Ануфрієв М.І. Реформування ОВС – завдання №1. / Вісник Одеського Інституту ВС.—О., 1998.—Вип. 1.—с. 3-4.

2 Заяць Н. Держава і соціальний захист громадян // Право України.- 1999 — № 9. – с. 27