Автор: admin

Евгений ПУШКАРЕВ, руководитель проектов, Группа «Современные технологии управления» г. Самара

В настоящее время спрос на услуги разработки и внедрения систем бюджетного управления неуклонно растет. Вместе с тем, многие топ-менеджеры, в общих чертах представляющие «внешние» компоненты подобных систем — наличие нескольких взаимосвязанных бюджетов, интеграция с системами бухгалтерского и оперативного учета, использование средств автоматизации и т.п., — не всегда могут объективно оценить соотношение между затратами времени и средств на внедрение и эксплуатацию системы и отдачу от получаемой информационной поддержки принятия решений.

Зачастую необходимо проводить разработку и запуск системы бюджетного управления в сжатые сроки с тем, чтобы максимально быстро получить первые результаты, выражающиеся в повышении прозрачности формирования финансовых результатов и в повышении управляемости фирмой. Залогом оптимального соотношения затрат на постановку бюджетирования и получаемых экономических и организационных эффектов является выбор оптимальной модели бюджетного управления именно на этапе постановки задачи.

Наиболее часто описывается комплексная модель бюджетирования, описывающая ряд функциональных бюджетов, которые оценивают выходы основных процессов предприятия: закупки, производства, продаж, расчетов и т.п., также присутствуют бюджеты операционные, измеряющие вклад каждого центра финансовой ответственности (ЦФО) в конечный финансовый результат. Данные данных двух групп бюджетов консолидируются в три сводных бюджета предприятия — бюджет доходов и расходов (БДР), бюджет движения денежных средств (БДДС) и бюджет по балансовому листу (ББЛ). Таким образом, необходимым условием для корректного формирования сводных бюджетов является охват функциональными и операционными бюджетами всех областей деятельности и подразделений, то есть учет всех операций, оказывающих влияние на начисление доходов и расходов, а также на движение денежных средств и прочих активов и соответствующих им обязательств.

Вместе с тем, практика показывает, что подавляющее большинство предприятий не готово сразу переходить на комплексную модель бюджетирования по ряду причин, поэтому необходимо выбирать другие модели, которые позволят сфокусироваться на тех областях деятельности, которые требуют особенно пристального внимания со стороны управленцев.

Бюджетная структура предприятия определяется тремя основными факторами:

требованиями, предъявляемыми со стороны руководства предприятия,

спецификой хозяйственной деятельности предприятия,

структурой управления предприятия (будущей финансовой структурой).

Под требованиями со стороны руководства понимаются требования по составу, детализации и периодичности процедуры бюджетирования. Бюджетная структура должна отражать те области хозяйственной деятельности, контроль за которыми является обязательным для регулярного менеджмента, т.е. быть минимально достаточной для успешного управления предприятием.

При этом к бюджетной структуре предъявляются также требования детализации и достоверности содержащейся в ней информации. Чем выше эти требования, тем более полной должна быть бюджетная структура, т.е. охватывать все направления хозяйственной деятельности. Полностью достоверной информацией обладает только комплексная модель бюджетной структуры, а наиболее детальной и достоверной — индивидуальная комплексная модель бюджетной структуры (см. ниже).

Специфика хозяйственной деятельности предприятия предполагает индивидуальный подход к разработке функциональных бюджетов. Не существует единой (базовой) для всех типов предприятий и направлений хозяйственной деятельности бюджетной структуры. Традиционные бюджетные структуры, как правило, составлены на базе типовых промышленных или коммерческих предприятий, и, к примеру, для финансово-кредитных организаций, строительных или жилищно-коммунальных предприятий они не подходят.

Исходя из практики разработки и внедрения систем бюджетного управления, можно выделить следующие бюджетные модели:

Индивидуальная модель комплексного бюджетирования

Универсальная бюджетная модель

Бюджетирование отдельных областей деятельности

Бюджетирование финансовых потоков

Бюджетирование товарно-материальных потоков

1. Индивидуальная модель комплексного бюджетирования

Главная особенность комплексного бюджетирования — предварительное построение процессной модели деятельности предприятия, с последующей привязкой формируемых функциональных бюджетов к результатам (выходам бизнес-процессов). Данная модель будет являться сугубо индивидуальной, учитывающей особенности производственно-финансовой деятельности каждого предприятия. Можно с уверенностью сказать, что подобный подход применим для компаний любого профиля деятельности, даже для некоммерческих организаций.

Преимущества комплексного бюджетирования:

Фокусировка на особенностях предприятия;

Получение необходимой детализации плановых и фактических показателей;

Охват всех областей деятельности;

Главный недостаток данной модели — длительный срок разработки, и, как следствие, высокая стоимость и риски в достижении результата.

2. Универсальная бюджетная модель

Данная модель так же, как и комплексная, охватывает все предприятие, однако является более простой с точки зрения разработки и функционирования. Первым шагом в разработке бюджетной структуры является определение перечня статей БДР и БДДС, а также формирование финансовой структуры, исходя из объема финансовых полномочий подразделений предприятия (управление доходами, расходами, прибылью и т.п.). Затем происходит сопоставление статей сводных бюджетов и ЦФО, то есть создаются операционные БДР по каждому центру ответственности. В том случае, если ЦФО могут управлять платежами в рамках своей деятельности, то также формируются операционные БДДС. Сумма финансовых результатов и чистых денежных потоков по элементам финансовой структуры дает соответственно финансовый результат и чистый денежный поток соответственно в целом по организации.

Преимущества универсальной модели:

Высокая скорость разработки и внедрения, особенно для многопрофильных предприятий или для групп компаний с большой диверсификацией по выпускаемой продукции;

Возможность относительного простого учета внутреннего оборота;

Быстрота планирования и консолидации фактических данных.

Недостатком является отсутствие функциональных планов (или их ведение в других документах), что иногда мешает взвешенной оценке планов предприятия по основным функциональным областям.

3. Бюджетирование отдельных областей хозяйственной деятельности

Модели бюджетирования отдельных областей хозяйственной деятельности являются наиболее простыми, их цель — предоставить руководству предприятия информацию об актуальных для контроля областях деятельности предприятия. Такие модели могут содержать от одного до нескольких натуральных или натурально-стоимостных бюджетов. Для коммерческих и производственных предприятий, такими бюджетами традиционно являются бюджеты продаж и производства.

Например, бюджетирование коммерческой деятельности:

Или, бюджетирование производственной деятельности:

Преимуществами таких бюджетных моделей являются:

быстрое и недорогое внедрение, позволяющее в короткие сроки получить контроль над наиболее актуальными областями деятельности;

эффективное функционирование модели, за счет небольшого числа бюджетов и простоты связей между ними.

К недостаткам данных модели можно отнести:

из-за ограниченности моделей нет возможности учесть все влияющие на неё факторы (к примеру, недостаточное финансирование может привести к невыполнению плана производства и т.д.);

как следствие, низкая достоверность и результативность бюджетов.

4. Бюджетирование финансовых потоков

Данная модель бюджетирования является, пожалуй, самой распространенной в России. Это обусловлено следующими её преимуществами:

высокая скорость внедрения, за счет небольшого количества бюджетов и связей между ними;

как следствие, относительно низкая стоимость внедрения;

данная модель особенно подходит для растущей российской экономики, когда управление ликвидностью более актуально, чем управление рентабельностью или стоимостью.

Таким образом, по соотношению цена / результат, данную модель можно рекомендовать к применению в условиях развивающегося рынка, когда на первое место выходит ликвидность, а доходность не требует оперативного контроля.

Результирующим бюджетом данной модели является Бюджет Движения Денежных Средств (БДДС). Цель его составления — управление платежеспособностью (ликвидностью) предприятия.

БДДС отражает движение денежных средств (денежного потока) по видам денежных средств и направлениям их движения.

Структура БДДС позволяет планировать, учитывать и анализировать денежные потоки в разрезах:

Направленности денежных потоков.

Структуры выплат и поступлений по направлениям их движения.

Объёмов выплат и поступлений (совокупных, по группам статей и по отдельным статьям).

Промежуточных и итоговых результатов (разницы между поступлениями и выплатами).

Остатков денежных средств.

Схематично формирование денежного потока (cash-flow) за период выглядит так:

5. Бюджетирование товарно-материальных потоков (Управление рентабельностью)

Модель бюджетирования товарно-материальных потоков является более сложной, чем предыдущие бюджтные модели. Однако именно эта модель позволяет управлять наиболее важным для предприятия показателем — прибыльностью/рентабельностью основной деятельности.

Преимуществами данной модели являются:

относительно невысокая стоимость и сроки внедрения (по сравнению с комплексной моделью);

возможность управления наиболее важным показателем деятельности предприятия — прибылью от основной деятельности, что особенно актуально в средне- и долгосрочной перспективе;

возможность эффективного управления основными областями хозяйственной деятельности — продажами, производством и закупками;

возможность контроля и управления прямыми и косвенными расходами.

К недостаткам такой бюджетной модели можно отнести следующее:

недостаточная комплексность, и как следствие, зависимость результатов от неучтенных факторов (финансовых потоков, инвестиционных и прочих расходов);

финансовые результаты не являются полными и достоверными — не подтверждаются изменением активов и пассивов предприятия (балансом).

Результирующим бюджетом данной модели является Бюджет Основной Деятельности (БОД). Структура БОД раскрывает:

Структуру (источники формирования) доходов предприятия по основной деятельности.

Структуру (направления расходования) расходов предприятия по основной деятельности.

Объемы доходов и расходов (совокупные, по группам статей и по отдельным статьям).

Разницу (т.е. валовую прибыль или убытки) между доходами и расходами от основной деятельности за период.

Схематично формирование валовой прибыли от основной деятельности выглядит так:

В заключение, хочется отметить, что хотя формально не все модели соответствуют общепринятому понятию бюджетного управления, все они обладают признаками, выделяющими бюджетирование в отдельную управленческую технологию:

Наличие центров финансовой ответственности (хотя в некоторых случаях всеобъемлющая финансовая структура отсутствует);

Наличие взаимосвязанных бюджетов, позволяющих планировать деятельность и учитывать факт в одних и тех же разрезах;

Возможность доработки и оптимизации системы.

Именно выбор оптимальной бюджетной модели на этапе разработки финансовой и бюджетной структур позволит предприятию не только сократить время и затраты, но и получить максимальный результат, выражающийся в повышении прозрачности бизнеса и улучшении финансовых показателей в кратчайшие сроки, а также обеспечить возможность дальнейшего роста и развития системы.

Работа на тему:

Основные направления развития реформ в РФ и возможности использования опыта зарубежных стран в становлении эффективной рыночной экономики

2005

Содержание

АННОТАЦИЯ

ВВЕДЕНИЕ

ГЛАВА 1. О ТЕНДЕНЦИЯХ И ПЕРСПЕКТИВАХ ЭКОНОМИЧЕСКОГО И ПОЛИТИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ СТРАНЫ

§ 1.1. Определение Российской экономики

§ 1.2. Три сектора экономических реформ

§ 1.3. Порок экономических реформ

Выводы

ГЛАВА 2. РОССИЙСКАЯ ЭКОНОМИЧЕСКАЯ РЕФОРМА: ПРОМЕЖУТОЧНЫЕ ИТОГИ

§ 2.1. Перечень достижений российской экономики

§ 2.2. Отрицательные итоги года экономических реформ

§ 2.3. Современное состояние экономических реформ России

Выводы

ГЛАВА 3. ГОСУДАРСТВЕННЫЙ СТАНДАРТ НА ПРОЕКТИРОВАНИЕ ЭКОНОМИЧЕСКИХ РЕФОРМ

§ 3.1. Ошибки реформирования Российской экономики

§ 3.2. Возникновения и осуществление проекта реформ

§ 3.3. Государственный стандарт на проектирование реформ

Выводы

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

АННОТАЦИЯ

Прошло уже десять лет с распада СССР, десять лет государственной независимости Российской Федерации, но все меры и шаги, предпринимаемые для реформирования российской экономики, пока еще далеки от достижения своих целей. Кардинальные экономические реформы русскому народу не в новинку, но, как свидетельствует история, масштабные экономические планы, раз за разом оборачиваются самыми непредвиденными последствиями. Не стали исключением и рыночные реформы начала 90-х годов. В курсовой работе рассматриваются причины не только успехов, но и неудач.

ВВЕДЕНИЕ

Россия находится на седьмом году экономического роста. С 1998 г. ВВП вырос почти в полтора раза, ВВП на душу населения — на 52%.1 В течение шести лет душевой ВВП растет со средней скоростью 7,2% ежегодно. Это именно тот темп роста, который обеспечивает удвоение душевого ВВП в течение 10 лет. В прошлом году ряд отраслей промышленности преодолели спад, в котором они находились в течение 1990-х гг., и вышли на объемы производства, превышающие показатели декабря 1991 г. Это нефтедобывающая и газовая промышленность, а также черная металлургия. Это еще далеко не все отрасли промышленности. Тем не менее, важный психологический рубеж — докризисные объемы производства — превышен не только отдельными компаниями-передовиками, но уже и целыми отраслями.

В последние годы отмечен заметный прирост прямых иностранных инвестиций. За последние шесть лет они увеличились более чем втрое и в 2004 г. достигли $11 млрд. 2

Финансовое положение страны сегодня более устойчивое, чем когда-либо за последние несколько десятилетий. Шестой год подряд страна имеет бюджетный профицит. Валютные резервы денежных властей приближаются к $140 млрд., из них около $30 млрд. накоплено в стабилизационном фонде.

Все же российские достижения весьма скромны по международным стандартам. Главный индикатор экономической успешности нации — ВВП на душу населения, еще в 1975 г. составлявший 43% от уровня США, а к 1998 г. скатившийся до 18%, в 2004 г. приподнялся лишь до 24%. По современным критериям благосостояния Россия остается фундаментально бедной страной.

Проблема фундаментальной бедности страны никогда в истории не решалась и в принципе не может быть решена путем распределения и перераспределения имеющихся ресурсов. Проблема бедности в России принципиально может быть решена только путем нового, путем ускоренного экономического роста.

Однако темпы роста экономики в России последовательно снижаются. Среди 10 стран СНГ по темпам экономического роста в 2004 г. Россия опустилась на последнее место — рядом с Киргизией. Другие страны СНГ, как и многие страны мира, развиваются быстрее. В начале 2005 г. по сравнению с 2004 г. темпы роста в России снизились еще на треть. 3

Полученные результаты недостаточно устойчивы. Практически каждый из упомянутых позитивных трендов может быть развернут вспять.

Каковы причины достигнутых за последние годы результатов? Есть три главных ресурса, три основных фактора, три составляющих элемента, обеспечивших относительно успешное развитие страны в последние годы. Однако по каждому из этих трех направлений существуют серьезные проблемы.

Первым фактором является развитие предпринимательского сектора. Именно российские предприниматели благодаря своей энергии, настойчивости, предприимчивости, готовности брать на себя риски, способности противостоять давлению бандитизма и бюрократии обеспечили рост экономики, постепенно выводящий Россию в иное состояние

Второй фактор представляет деятельность власти. В течение последних 15 лет действия власти были подвержены серьезным колебаниям. Был период начала экономических реформ в 1991-1992 гг., был период масштабного реформаторского прорыва в 1993 г. Был период 2000-2002 гг., когда был осуществлен значительный пакет экономического реформирования, приведший к повышению кредитных рейтингов, росту инвестиций, появлению надежд на то, что Россия становится на путь цивилизованного экономического и общественно-политического развития.

Третьим элементом является воздействие на Россию внешнего мира. Ни одна страна не может существовать в международной изоляции. Это тем более верно для страны, желающей создавать современную экономику, стремящуюся обеспечить высокие темпы ее роста, стать уважаемым членом мирового Сообщества. Включение России в мировую экономику продемонстрировало высокую зависимость результатов деятельности российских экономических и политических субъектов, самого характера действия российской власти от состояния мировой конъюнктуры.

Благоприятная внешнеэкономическая конъюнктура последних лет обеспечила беспрецедентный приток в страну финансовых ресурсов, существенно повысивших степени свободы российских экономических и политических субъектов при осуществлении различных проектов. В отдельные годы вклад «гранта» внешнеэкономической конъюнктуры в экономический рост составлял от 6 до 9 процентных пунктов ВВП. В 2004 г. он, очевидно, полностью перекрыл весь фактический прирост ВВП.

ГЛАВА 1. О ТЕНДЕНЦИЯХ И ПЕРСПЕКТИВАХ ЭКОНОМИЧЕСКОГО И ПОЛИТИЧЕСКОГО РАЗВИТИЯ СТРАНЫ

§ 1.1. Определение Российской экономики

Период реформ, можно сказать, завершен. В России они доведены до логического конца. Социальная реформа, которую государственная власть запускает с 1 января 2005 года под названием «монетизация льгот», «венчает» преобразования, запущенные в начале 1990х на основе идеологии рыночного фундаментализма. Ельцинское правительство эту идеологию реализовало в экономике. Путин ее реализует в социальной сфере. Таким образом, Россия построила еще одну утопическую модель, причем с более плачевным результатом, чем в предыдущем социально-экономическом эксперименте, проводившемся под коммунистическими лозунгами. То есть Россия из одной крайности пошла в другую. В то же время многие другие страны действуют очень прагматично, осторожно; они стараются ре формировать свои экономики, удерживая тот позитивный опыт, который был накоплен на предыдущем историческом этапе. В России в полном соответствии с большевистским «Интернационалом» в очередной раз до основания разрушен старый мир, а вот новый, лучший мир, построить так и не удалось.

В результате Россия имеет экономику, которую нельзя назвать ни плановой, ни рыночной.4 Отношения собственности, которые формально считаются основанными на Гражданском кодексе, но, по сути, в ней господствуют криминальные, «теневые» отношения. Россия имеет очень странную, суррогатную экономическую систему, в которой не работают ни механизмы рыночной конкуренции, ни инструменты государственного регулирования. Такие примеры известны истории, но их немного. «Летальный исход» постиг все страны, которые не сумели создать эффективную современную экономику, а подменили ее суррогатами. Не хотелось бы, чтобы Россию ожидал такой исход.

§ 1.2. Три сектора экономических реформ

Фактически экономическая система реформ распалась на три сектора, которые функционируют совершенно по-разному.5

Первый, преуспевающий сектор, — это экспортоориентированные сырьевые отрасли, которые организованы в крупные корпорации, занимающиеся добычей и вывозом сырья и имеющие достаточно доходов для собственного развития. Эта часть экономики вообще не нуждается в государственном регулировании. Она его отторгает. В ней за счет присвоения природной ренты сконцентрирована львиная доля национального дохода.

Как известно, природная рента представляет собой ту часть прибыли, которая образуется в экономической системе не за счет предпринимательской активности, не за счет работы предприятий, а в силу уникальных особенностей месторождений полезных ископаемых, которые фактически приватизированы этими предприятиями. Причем государство, собственник этих полезных ископаемых, свою долю прибыли не получает. Фактически государство передало ее частным компаниям. И парадоксальным образом в этом секторе видим великолепные показатели прибыльности на фоне удручающих показателей эффективности производства. Динамика производительности труда в наиболее преуспевающей нефтяной промышленности свидетельствует о том, что эффективность здесь снизилась троекратно. В Советском Союзе на одного занятого в этой отрасли добывалось втрое больше нефти, чем сейчас. Этот сектор российской экономики дает доходы примерно для 10 процентов занятых. Те, кому повезло работать в этом секторе, получают неплохие доходы — в среднем от 10 до 30 тысяч рублей ежемесячно, то есть примерно в 2-6 раз больше, чем средняя заработная плата в промышленности, точнее — в производственной сфере. Так что этот сектор чувствует себя неплохо в основном потому, что фактически паразитирует на общенациональных природных ресурсах.

Второй, тоже весьма преуспевающий сектор, — это, прежде всего, естественные монополии, которые в силу коррумпированности государства и его неэффективности систематически злоупотребляют монопольным положением на рынке, взвинчивая тарифы и цены на свои услуги и свою продукцию. Достаточно сказать, что тариф на электроэнергию и на тепло завышен, по подсчетам специалистов, примерно втрое против реальной себестоимости производства электроэнергии и тепла. И в этом тарифе опять же заложены роскошные условия жизни руководителей естественных монополий. Об этом свидетельствует хотя бы их заработная плата, исчисляемая десятками тысяч долларов ежемесячно. То есть фактически люди, руководящие естественными монополиями, просто лезут в карман наших граждан, перераспределяя в свою пользу значительную часть национального дохода.

И, наконец, это криминальные монополии, которые охватывают оптовую и розничную торговлю практически во всей стране и диктуют цены на товары массового потребления. Достаточно посмотреть на московский и любой другой городской рынок торговли продовольствием, чтобы убедиться в том, что молоко покупаем примерно втрое выше себестоимости, колбасу — вдвое, хлеб — в пять раз выше себестоимости. За арбузы российские покупатели платят в 10 раз больше, чем стоит их выращивание и поставка на городские рынки. То есть организационная (нередко криминализированная) монополия чувствует себя вольготно и относится ко второму преуспевающему сектору российской экономики. В совокупности эти два сектора — экспортоориентированный сырьевой и монопольный — дают доходы при мерно 15 процентам граждан. При этом внутри этих 15 процентов львиную долю доходов присваивают лишь несколько сотен человек. Кое-что перепадает остальным.

Оставшаяся же часть занятых — в перерабатывающей промышленности и сельском хозяйстве, в бюджетной сфере — практически получает до ходы на уровне, близком к прожиточному минимуму и даже ниже. Предприятия, организации, работающие в сельском хозяйстве, строительстве, жилищно-коммунальном хозяйстве, имеют низкую, в большинстве своем отрицательную рентабельность. Этот сектор замыкается исключительно на внутренний рынок. Фактически он отрезан от доступа к кредитным ресурсам, потому что предприятиям здесь нечего дать в залог, а у банков нет де нег для того, чтобы предоставлять им долгосрочные кредиты под низкие процентные ставки. Государство не предпринимает необходимых мер для создания условий расширения воспроизводства в этом секторе, и он попросту вымирает.

§ 1.3. Порок экономических реформ

Мы уже потеряли целые отрасли нашей экономики. Это, прежде все го, инвестиционное машиностроение, которое почти умерло и работает сегодня на 10 процентов своих мощностей.6 Мы почти лишились таких перспективных отраслей, как микробиологическая промышленность, высоко технологическая химическая промышленность. И имея колоссальную сырьевую базу, используем ее от силы на 2-3 процента существующего потенциала. Самый яркий пример — это лесопромышленный комплекс. Рос сия, как известно, обладает самыми большими в мире лесными массивами, но продуктов переработки леса мы производим меньше, чем маленькая Финляндия. Происходит это потому, что на один кубометр леса мы получаем в 10 раз меньше продукции, чем финны.

Аналогичная ситуация с нефтью и газом. Известно, что стоимость готовых изделий, вырабатываемых на основе природного газа, в сотни раз выше стоимости самого газа.

Все это — примеры того, как можно было бы поднимать производство на нашей сырьевой базе. Созданы производственные мощности для изготовления готовой продукции, но они не используются, потому что сложившийся экономический механизм делает производство товаров конечного потребления неэффективным. Предприятия не могут взять кредиты. Они вынуждены конкурировать с дешевым импортом товаров, нередко поставляемых по демпинговым ценам, а иногда и фальсифицированного качества. Они поставлены в заведомо неконкурентные условия по отношению к иностранным соперникам — условия кредитования, налогообложения, защиты прав собственности. И этот ущербный экономический механизм, который действует в нашей стране, практически обрекает на деградацию.

Нынешняя властная элита не соответствует стандартам мировой экономики и экономической науки. Сегодня бремя налогов лежит на труде, который у нас недооценен минимум в 2 раза. Богатства страны создают не миллиардеры, а граждане, получающие зарплату ниже прожиточного минимума. Это снижает эффективность труда. Молодому человеку невыгодно учиться в ПТУ и повышать свою квалификацию: ведь после столь сложного обучения он получит зарплату не выше 200 долларов в месяц, в то время как охранником в частной коммерческой структуре он может получать гораздо больше. Это ведет к деградации и вырождению нации. Элита кормится за счет нефтедолларов. Олигархи делятся своей прибылью с чиновниками, и потому элите невыгодно менять существующую систему налогов. Человеческий потенциал задавлен налоговым прессом, мы не можем стимулировать нормальную экономическую активность. То, что даром получено от природы, уходит в частный карман.

Другая проблема нашей экономики — ценообразование. За 10 лет перехода к рынку наше государство не научилось пользоваться главным инструментом государственного регулирования — антимонопольной политикой.7 Правительство стремится снизить инфляцию путем стабилизации денежной массы, но денежная политика — не вопрос правительства. Его задача — антимонопольная политика и ценообразование. Цены на рынке завышены многократно, об этом знает каждая домохозяйка, но правительство этим не занимается, так как монополисты делятся с коррумпированными чиновниками.

В демократической системе власти должна быть конкуренция. Власть должна не втягивать чиновников в преступления, связанные с проведением избирательных кампаний, а просто контролировать законность выборов. Если мы хотим, чтобы у власти были порядочные люди, отчитывающиеся не перед денежными мешками, а перед избирателями, мы всеми силами должны этого добиваться.

Выводы

Главный порок этой экономической системы заключается в том, что в отсутствие полноценной рыночной конкуренции и эффективного государственного регулирования рыночные механизмы работают деструктивно, и большие доходы у нас получает не тот, кто производит много полезной продукции для общества, а тот, кто присваивает себе чужое.

То есть работать в этой экономической системе бессмысленно, потому что честным трудом заработать ничего невозможно. Поэтому наш экономический механизм не мотивирует развитие, а мешает ему. И нынешняя власть, фактически реализующая политику сохранения статус-кво в интересах тех, кто хорошо устроился в этой экономической системе, по сути, замораживает антипродуктивный экономический механизм, лишает страну перспективы. Мы неизбежно придем к народовластию, то есть к организации политической системы, способной рекрутировать во власть тех, кто представляет интересы народа, знает, в чем они заключаются, и знает, как их реализовать. Наша проблема в том, что интересы власти противоположны общенациональным интересам.

ГЛАВА 2. РОССИЙСКАЯ ЭКОНОМИЧЕСКАЯ РЕФОРМА: ПРОМЕЖУТОЧНЫЕ ИТОГИ

§ 2.1. Перечень достижений российской экономики

Перечень достижений российской экономики за 2004 год на первый взгляд смотрится внушительно. Притом, в этом перечне — факты, цифры, с которыми не поспоришь. В первую очередь — рост валового внутреннего продукта почти на 7 процентов.8 Это очень большая неожиданность и для правительства, и для аналитиков левого толка, и для аналитиков правого толка. Год назад многие предполагали, что уже началось сокращение темпов роста, связанное с динамикой цен на нефть. Ожидалось их снижение, в то время как они продолжали увеличиваться. Ситуация и теперь крайне неопределенная. Одни аналитики говорят о стабилизации мировых цен на нефть, другие предполагают, что цены начнут все-таки снижаться, — но делать громкие заявления в этом году уже никто не рискует.

Во всяком случае, дискуссии годичной давности никак не затормозили рекордный рост российского ВВП. Это действительно рекордный рост для Европы. Из мировых тяжеловесов впереди разве что Китай, где этот показатель держится на уровне 9-10 процентов чуть ли не четверть века, так что китайцы к этому уже привыкли.

Конечно, можно говорить о неоднозначности причин и следствий российского «чуда», можно говорить, что жизненный уровень россиян к европейским стандартам не приближается, но нельзя не учитывать, что весь мир сопоставляет развитие стран именно по динамике ВВП. Многие государства могут только мечтать о таких темпах роста, и для России это безусловный успех. Иное дело, в какой степени это спонтанный успех, а в какой — рукотворный. Но это уже проблема интерпретации.

Другой, однозначно положительный экономический результат прошлого года — громадное положительное сальдо внешнеторгового баланса. В мире принято считать, что при прочих равных условиях активный платежный баланс свидетельствует об успехе экономической политики, а в России он не просто активный — «очень активный», много выше, чем в прошлом году.

Третий очень важный момент, напрямую вытекающий из вышесказанного, — прирост золотовалютных резервов. Валютные резервы у нас составляют сейчас 84,2 миллиарда долларов, и это действительно удивительный результат. Развитой экономической системе полагается иметь валютные резервы в объеме не менее четырехмесячного импорта, а у нас они превышают импорт годовой.

Международное рейтинговое агентство Moody’s повысило суверенный рейтинг России до инвестиционного уровня, что указывает на растущую привлекательность страны для иностранных инвесторов. Вообще, мало кто ожидал, что 2004 год был отмечен таким крупным ростом инвестиций в основной капитал. Их объем в этом году увеличился на 12 процентов, в то время как годом ранее прирост составил только 2,6 процента. И прогнозы на 2004 год были преимущественно пессимистическими. Да и приток иностранных инвестиций в ушедшем году также был весьма заметным, составив 6 миллиардов долларов. Так что, как видим, не все плохие прогнозы сбываются.9

Можно также с осторожным оптимизмом констатировать наметившуюся дедолларизацию российской экономики. Правда, еще пока не ясно, является ли этот процесс устойчивой тенденцией или это всего лишь отклонение от тренда, сложившегося в прошлое десятилетие, когда в силу несостоятельной экономической политики американская валюта стала единственным средством сохранения и гигантских, и средних, и скудных доходов российского населения. И в оффшорах, и в матрацах лежали доллары, потому что и самый богатый олигарх, и самая бедная старушка, которая копит себе на похороны, приняли эту валюту как средство сохранения своей личной покупательной способности. Но во второй половине 2003 года начался перевод долларовой наличности в рубли, что, конечно же, было связано с резким понижением курса доллара по отношению к евро.

Правительство и близкие к нему аналитики о дедолларизации говорят с гордостью. Однако по сути это варварская дедолларизация, она является результатом не здоровой политики, а панических настроений, поддерживаемых средствами массовой информации. Даже самые респектабельные издания пугали читателя аршинными заголовками вроде «Доллар рухнет». Ясно, что все это ведет к дедолларизации отечественного денежного обращения, но оздоровления экономики касается в самой малой степени.

Стремительно развивался в прошедшем году фондовый рынок, показатели додефолтного уровня были превзойдены, и это тоже надо приветствовать. Иное дело, что рынок еще довольно узкий. Но все-таки капитализация фирм растет, и даже «дело ЮКОСа» особенно не повлияло на динамику.

А ведь еще совсем недавно в экспертном сообществе и СМИ страны сплошь и рядом муссировалась тема «эффекта 2004 года».10 Этот феномен глубоко укоренился в общественном сознании, многие ждали едва ли не конца света в отдельно взятой стране. Ждали, что массовый выход из строя отработавшего свой срок оборудования станет причиной мощной волны техногенных катастроф — и все это на фоне пика выплат внешнего долга. Но год закончился, и ничего из ряда вон выходящего не случилось. Во-первых, Россия спокойно выплатила долги, во-вторых, без техногенных катастроф, разумеется, не обошлось — но не в такой концентрации, чтобы правительство могло оказаться в безнадежной ситуации. 

§ 2.2. Отрицательные итоги года экономических реформ

Итоги года были не столь ярки, но крайне ощутимы для государства. Прежде всего, это экономические эффекты инерционного плана. Впервые стала увеличиваться безработица. С 1998 года этот показатель все время сокращался, в 2004 году вновь стал увеличиваться. Безработица выросла на 5 процентов.11

Для малого и среднего бизнеса это год потерянный. Никакого улучшения в этой сфере не произошло. В странах Центральной и Восточной Европы валовой внутренний продукт по меньшей мере на 50 процентов создается этими предприятиями. В России — 10 процентов, унизительно низкая цифра. Видимо, несколько заниженная из-за большого удельного веса «ненаблюдаемой экономики» — но принципиально это дела не меняет.

К безоговорочно позитивным итогам года можно было бы отнести рост реальных доходов населения на весьма впечатляющую величину — в среднем на 13 процентов. Но средняя цифра говорит о многом, когда есть мощный средний класс, на который обычно приходится не менее 70 процентов прироста. В России же менее 20 процентов населения «проглотили» почти две трети прироста реальных доходов. А это означает, что социально неприемлемое неравенство в стране сохраняется в тех же масштабах, что и в 1990-е годы. Это очень плачевный итог, поскольку обычно во время роста происходит некоторое выравнивание доходов, и это, с одной стороны, укрепляет социальную стабильность, с другой — является мотором для развития экономики — ведь увеличивается массовый спрос. Пока же в стране по-прежнему сохраняется ужасающая поляризация личных доходов, которая возникла уже в 1992-1993 годах. Децильный коэффициент (соотношение среднего дохода 10 процентов богатейшего населения и 10 процентов беднейшего) в конце советской эпохи составлял около 4,5; уже к 1993-1994 возрос до 8-9; в 1998 равнялся 13,4; а сейчас – 14-15. Но ведь реформы, в конце концов, затевались для всех.12

Но дело не только в массовой бедности. Несмотря на заметное хозяйственное оживление, в стране не приостановлены процессы деинтеллектуализации труда и примитивизации производства. Эти три фактора обрекают Россию на экономическое прозябание — рост может продолжаться сколь угодно долго, но без развития.

§ 2.3. Современное состояние экономических реформ России

При оценке теперешней ситуации в социально-экономической сфере выявляется противостояние двух школ мышления. Одну школу мышления, которую можно условно охарактеризовать бы как школу «идеологического либерализма», представляют те, кто до последнего времени в решающей мере влиял на правительственную политику. Логика их умозаключений сводится к следующему: в последнее время Россия достигла определенных успехов. Это связано с хорошей ценовой конъюнктурой на топливо, на сырье, — это, наверное, действительно помогло; но с другой стороны, это же наши топливо и сырье, и, в конце концов, главное — чтобы росла экономика. Поэтому для поддержания высоких темпов роста и для противодействия возможным срывам ценовой динамики на мировых топливно-сырьевых рынках надо и дальше усердно улучшать инвестиционный климат в стране. Улучшать и для своих инвесторов, и для чужих. Это подразумевает и борьбу с коррупцией, и «диктатуру закона». При этом особенно важно, как уверяют адепты идеологического либерализма, последовательно сокращать налоговое бремя. Судя по всему, сейчас это лозунг дня. Вот здесь-то и проходит водораздел между школой идеологического либерализма и школой прагматического либерализма.

Внешне все выглядит хорошо и логично. Понятно, что предприниматели не прочь платить меньше налогов. Но от этого ожидается и общественная польза. Ход рассуждений примерно таков: несмотря на ряд очевидных позитивных результатов года, хозяйственная активность в стране все еще репрессивна и может быть улучшена, только если снизятся налоги. Вдобавок, конечно, проведение так называемых структурных реформ, то есть пенсионной, образования, жилищно-коммунального хозяйства. Правительственные намерения, в сущности, этим и ограничиваются.

Надо признать, что, наряду с громогласными призывами улучшить инвестиционный климат, сократить налоговое бремя и провести «непопулярные» структурные реформы, правительство Касьянова заявляло — правда, как-то нехотя — еще об одной очень важной вещи — о диверсификации экономики. Правительство Фрадкова декларирует необходимость продвижения в этом направлении с целью преодоления деинтеллектуализации и примитивизации производства, и это намерение, разумеется, нельзя не приветствовать.

Очень спорная концепция «минимального государства» продолжает определять характер российской бюджетной политики. Абсолютно не случайно, что правительство сделало упор именно на силы саморегулирования. Показательно отношение к притоку валюты в страну. Профицит государственного бюджета — это хорошее дело, но это хорошее дело, когда вы его не планируете, а он, тем не менее, получается.

Поэтому задача ответственного государства — разработать приоритеты своей структурной политики и финансировать их под строгим контролем.

Как бы то ни было, в максимально короткие сроки должны быть проведены инвентаризация еще сохранившегося научно-технического потенциала, с одной стороны, и с другой, — под давлением и контролем правительства, консолидация капитала в тех областях, которые еще можно спасти как потенциальных международных конкурентов. А для финансирования этих приоритетов нужно систематическое вливание бюджетных средств — наряду с частными, чье поступление обеспечивается «хорошим инвестиционным климатом».

Выводы

Перспективы экономического развития страны на текущий год нельзя назвать пугающими, — но они довольно безрадостные.

Как преодолеть эти сложности?

Во-первых, исключительно важно укреплять государство, не жертвуя демократическими ценностями. Здесь необходимо жесткое разграничение сфер функционирования и ответственности частного капитала и государственной активности.

Во-вторых, для России важно организовать вокруг себя экономическое пространство, куда войдут заинтересованные страны СНГ. Россия — большое государство, но оно недостаточно велико, чтобы быть самодостаточным, таким, как, например, Индия или Китай. Теоретически и эмпирически установлено, что для нормального функционирования и развития рынка необходимо, чтобы в рамках единого экономического пространства проживало 300-350 миллионов человек. Только в этом случае проявляются в полной мере все положительные эффекты такого пространства с точки зрения емкости рынка и его ресурсообеспеченности.

Главная причина отсутствия консолидированного постсоветского сообщества заключается в том, что большинство стран СНГ действует во взаимных экономических отношениях по принципу: максимум экономических выгод и минимум политических обязательств. Не может быть эффективного регионального блока без ограничения национальных суверенитетов входящих в него стран. Теперь ситуация начинает меняться. По-видимому, постепенно исчезает иллюзия, что в одиночку можно быстрее попасть в клуб цивилизованных наций.

ГЛАВА 3. ГОСУДАРСТВЕННЫЙ СТАНДАРТ НА ПРОЕКТИРОВАНИЕ ЭКОНОМИЧЕСКИХ РЕФОРМ

§ 3.1. Ошибки реформирования Российской экономики

Начиная с 1917 г. Россия живет в состоянии перманентного шока от масштабных институциональных изменений, и почти сто лет российские просторы являются полигоном для проверки ошибочных социально-экономических концепций. Западный мир немало почерпнул из Российского неположительного опыта. Научился избегать резких социальных конфликтов, сохраняя стимулы к труду и накоплению, сочетать государственную политику стимулирования роста со свободой предпринимательства, защиту интересов своих граждан с уважением к государствам-партнерам. Россия, несмотря на революцию, войны, диктатуру и «большие скачки», тоже не стояла на месте. Но основная задача модернизации – догнать передовые страны – так и осталась нерешенной. Согласно А. Мэдисону, авторитету в области измерения экономического роста, в 1913 г. российский душевой ВВП составлял 28% от американского уровня. Сейчас – около 25%.13

Некоторым утешением может служить тот факт, что РФ не одинока в своих неудачах. Более того, она принадлежит к подавляющему большинству незападных государств, которые, несмотря на все усилия и помощь старших «братьев по разуму», остались на прежнем относительном уровне или снизили его.

Реформируя экономику в 1990-е гг., Россия совершила все мыслимые и немыслимые ошибки. Приватизацию средних по размеру предприятий следовало отложить на 4–5 лет, как это сделала Польша, а гиганты сырьевого комплекса должны были оставаться в государственной собственности еще лет 20. Вложив средства и усилия, затраченные на приватизацию, в совершенствование управления государственными предприятиями, можно было избежать и спада в 40% ВВП, и проблем нелегитимности частной собственности, которые терзают Россию спустя 10 лет после приватизации. Ошибкой была шоковая либерализация цен (2 января 1992 г.). Она породила кризисы неплатежей и бартеризацию экономики – проблемы, для решения которых «потребовался» кризис 1998 г. Еще в конце 1980-х предлагались проекты постепенной либерализации, которые позволили бы избежать катастрофических последствий. Преждевременным было создание рынка государственных краткосрочных облигаций, немало способствовавшего упомянутому кризису 1998 г. Банковское регулирование и регулирование рынка капиталов должны были быть гораздо более жесткими, чтобы не допустить создания пирамид типа МММ, масштабной утечки капитала и возникновения сотен крошечных банков, занятых отмыванием денег. Этот список неполон и, похоже, будет расширяться. Есть опасность, что в него придется включить и реформу пенсионной системы, и административную реформу, и пресловутую монетизацию льгот, и очередной раунд национализации.

В чем же причины неудач? Сегодня уже многие авторы реформ согласятся, что реформы шли и идут не так, как было задумано. Потому что:14

а) в Думе сидели не очень грамотные и ангажированные люди;

б) чиновники все исказили и «замотали»;

в) политики были недостаточно жестки и последовательны;

г) народ не понимает собственного блага, а разъяснительная работа была не на высоте.

Возможно, в каждом из этих аргументов содержится частица правды, однако новая политическая экономия, развившаяся за последние 20 лет, подвергает сомнению подобные оправдания. Составляя проект реформ, реформатор обязан учитывать и расклад политических сил, и особенности массовой культуры, и распространение коррупции, и технологический уровень страны. Слово «проект» несет важную смысловую нагрузку. Реформа обычно – весьма затратное мероприятие. Ни один проект строительства не будет принят, если он не удовлетворяет определенным стандартам, не содержит детального плана и технического обоснования. Для проектов реформ какие-либо стандарты отсутствуют вовсе. Стандартизация проектов институциональных реформ и процедур их оценки целесообразна и возможна благодаря накопленному опыту, недавно развитой теории и усовершенствованию методов прикладных социально-экономических исследований. Но, конечно, при этом следует учесть специфику объекта проектирования.

§ 3.2. Возникновения и осуществление проекта реформ

Естественный мотив реформирования — повысить эффективность социально-экономического и политического механизма. Но, с другой стороны, каждая законодательная инициатива в той или иной мере влияет на распределение богатства и власти в обществе, и политические партии должны отстаивать интересы своих избирателей. Более того, нередко законодателями движет весьма узкий групповой интерес. Тогда возникает задача – скрыть истинные цели и последствия предлагаемого закона, представить его так, как будто он необходим обществу в целом. Важно подчеркнуть, что политическое хитрованство плохо совместимо с открытой квалифицированной экспертизой, ибо ее язык и методы как раз и нацелены на выявление и исследование последствий вводимых изменений.

Ни одна из российских политических партий не сумела привлечь для разработки реформ сколько-нибудь значительную группу авторитетных специалистов. Боязнь упреков в политической ангажированности отпугивает академических ученых, а отсутствие авторства и достаточной компенсации за труд не восполняется энтузиазмом исполнителей. У государства возможностей для привлечения экспертов гораздо больше, и их труд подчас хорошо оплачивается. Однако ведомство, заказавшее экспертизу, оставляет за собой право доводить или не доводить ее результаты до законодателей. В последнем случае, даже если результаты исследования публикуются, они становятся известными лишь узкому кругу специалистов. Поэтому не случайно результаты принятых законов оказываются неожиданными не только для публики, но во многих случаях и для их авторов.

Приняв закон, парламент мало интересуется его последствиями. А как было бы важно для общества, если бы результаты законотворчества подвергались экспертизе и докладывались законодателям.

Важнейший источник идей — современные западные экономики. Россия стремится внедрить самые передовые механизмы. Ввела налог на доходы физических лиц в 1992 г. — сразу же пятиуровневую прогрессивную шкалу с декларацией на 10 листах, невзирая на то, что к этому времени контроль за доходами практически отсутствовал, а работа по заполнению такой декларации была не под силу большинству физических лиц. Нужно создать массовую ипотеку – примем за образец современную американскую систему, которая и на европейской-то почве прививается с большим трудом.

Проект любой реформы должен включать разделы, посвященные анализу опыта передовых экономик, включая те периоды, когда их душевой ВВП был сопоставим с нашим нынешним уровнем. Не менее, если не более, важно изучить опыт стран, лишь немного обогнавших Россию в институциональном развитии. Чехия и Словакия сумели развить массовое жилищное кредитование отнюдь не за счет вторичного рынка закладных, а благодаря внедрению стройсберкасс — института, который в передовых экономиках уже сыграл свою роль и вытеснен или вытесняется более современными формами ипотеки. Налоги на доходы физических лиц приобрели ведущую роль в западных странах сравнительно недавно, так что нелепо было ожидать от них серьезного вклада в бюджет на заре российского перехода к капитализму.

Детальный анализ опыта других стран позволил бы избежать и частой ошибки другого рода – скороспелых доморощенных изобретений. В свете этого опыта отрицательные последствия внедрения плоской шкалы налога на доходы физических лиц были очевидны: ослабление стимулов к инвестированию, рост неравенства и как следствие усиление социальной напряженности. А выиграл, очевидно, узкий класс высокооплачиваемых граждан, в первую очередь высокопоставленные чиновники и политики, для которых риски, связанные с неуплатой налогов, особенно велики. Но, пожалуй, самое удивительное, что, по крайней мере, некоторые из инициаторов этого закона искренне полагали, что он сыграет позитивную роль для общества, заставив крупных предпринимателей выйти из тени.

Еще одна часто встречающаяся ошибка — стремление решить все проблемы одним ударом. Нередко это делается специально, чтобы не дать оппонентам опомниться; кроме того, так можно пропустить через машину голосования все, что кому-то нужно. 15

Стандарт должен препятствовать подобным хитростям. Проектировщик реформы обязан стремиться разбить ее на этапы, понятные и парламентариям, и избирателям и допускающие оценку. Должны быть предусмотрены возможные корректировки последующих этапов реформы в зависимости от результатов предыдущих этапов. Разделение реформ на этапы, экспериментирование – трудное искусство, но опыт ряда стран, в особенности Китая, показал, сколь важно им овладеть.

§ 3.3. Государственный стандарт на проектирование реформ

Государственный стандарт на проектирование реформ должен регламентировать структуру подобных проектов и процедуры их формирования и оценки.

Некоторые необходимые элементы проекта – ясная формулировка целей, анализ аналогичных реформ в других странах, разбиение реформы на этапы – уже были указаны выше. Остановимся еще на нескольких моментах.

При рассмотрении проектов реформ сопоставление издержек и ожидаемых выгод чрезвычайно важно. Нужно ли было в 2000 г. увеличивать пошлины на ввоз иномарок? Очевидно, что в краткосрочной перспективе эта мера нанесла ущерб потребителям. А действительно ли выиграли производители? Были ли основания полагать, что они сумеют расширить производство настолько, чтобы компенсировать обществу потери от увеличения тарифов? И что получилось на самом деле? Государственный стандарт должен обязать проектировщиков реформ и законодателей ответить на эти вопросы. Абсолютно необходим анализ результатов осуществленных институциональных изменений. Критерии и процедуры оценки должны содержаться уже в исходном проекте.

Обществу было бы немаловажно знать, например, что до недавнего времени приватизированные предприятия в среднем не обнаруживали преимуществ в эффективности по сравнению с государственными. Таков результат ряда исследований, проведенных как российскими, так и западными экономистами. Зная это, законодатели могли бы принимать более квалифицированные решения о реформировании естественных монополий.

Специальное внимание следует уделить социально-политическим последствиям институциональных изменений и анализу перераспределительных эффектов реформы. Любая реформа создает временные или перманентные возможности для извлечения прибыли теми, кто оказался в нужное время в нужном месте. Проект должен предусматривать изъятие государством чрезмерной «переходной ренты» и компенсацию потерь слоям населения, которым реформа в противном случае могла бы нанести ущерб.

Еще один необходимый элемент проектирования любой реформы – анализ ее совместимости с действующими институтами, законодательными и культурными нормами. Следует помнить, что очень многие вновь созданные институты функционируют совсем не так, как это предполагал законодатель. Типичный пример – закон о банкротстве, вполне соответствовавший западным образцам, но в России долгое время использовавшийся главным образом для «раздевания» и захвата эффективных предприятий.

Выводы

Чрезвычайно важно, чтобы каждая реформа была авторской. В проекте должны быть указаны инициаторы и разработчики проекта, авторы существенных поправок. Анонимность законодательных проектов дестимулирует проектировщиков и создает условия для порочной практики, когда текст принимаемых законов произвольно корректируется в процессе многочисленных ведомственных согласований и поступает в парламент, фактически минуя профессиональную экспертизу.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Предполагалось, что переход России от коммунизма к капитализму после 1991 года принесет стране беспрецедентное процветание. Этого не случилось. К моменту падения рубля в августе 1998 года объем выпускаемой продукции сократился почти вдвое, а бедность возросла с 2% населения до более чем 40%.

В дальнейшем экономические показатели России были впечатляющими, однако ее валовой внутренний продукт (ВВП) по-прежнему почти на 30% ниже того, что был в 1990 году. При темпах роста около 4% в год российской экономике потребуется еще десяток лет, чтобы выйти на тот уровень, который был в момент развала коммунизма.

Длящийся два десятилетия переходный период, в течение которого значительно увеличиваются бедность и социальное неравенство, когда немногие богатеют, а все остальные нищают, нельзя назвать победой капитализма или демократии. Более того, прогнозы на более долгосрочную перспективу далеки от розовых: при уровне инвестиций всего 10% от уровня 1990 года, даже если эти инвестиции и будут лучше распределяться по отраслям, как можно обеспечить устойчивый рост экономики?

Однако действительное объяснение заключается в другом — и оно гораздо проще. До 1998 года цена рубля была завышенной, в силу чего внутренние производители были лишены возможности конкурировать с зарубежными. МВФ не хотел, чтобы Россия девальвировала свой рубль, и давал миллиарды долларов, чтобы поддержать обменный курс рубля. МВФ и министерство финансов США опасались, что любые изменения обменного курса приведут к новому витку инфляции, потому как у России практически не было резервных производственных мощностей.

Эти результаты были вполне предсказуемыми: попытки финансового вливания в 1998 году ни к чему не привели, а вот девальвация рубля дала результат. Оказалось, что в России существуют огромные излишки производственных мощностей, и вскоре началось замещение импорта, хотя финансовые волнения еще не успели улечься. Через год после девальвации показатели импорта упали почти на 50%, поскольку потребителей вынудили покупать продукты питания и товары российского производства.

Избранный в декабре 1999 года реформистски настроенный парламент в тандеме с реформистской администрацией президента Владимира Путина сократил размеры налогов, пересмотрел правовую систему, принял законы о частной собственности на землю и новые банковские правила. Все это — позитивные реформы, но они не объясняют взрывного характера посткризисного роста, который начался еще прежде, чем была принята, не говоря уже о том, чтобы осуществить, хоть одна из них.

В конечном итоге, следует озаботиться не просто темпами экономического роста, но типом общества, которое сейчас создается в России. У так называемых российских «реформаторов» огромная концентрация собственности в России, которая возникла в 1990-х годах, не вызывала озабоченности, пока обеспечивался дальнейший прирост экономики.

Но имеется и другой взгляд на рыночную экономику, базирующийся на большем равноправии, которое использует силу рынков для того, чтобы обеспечить процветание не немногим гражданам, но всему обществу. То, что Россия в переходный период не сумела этого достичь, не должно вызывать удивления. Эта цель реформаторами и не ставилась. Величайший парадокс в том, что их взгляды на экономику были настолько неестественными, настолько идеологически искаженными, что они не сумели решить даже более узкую задачу увеличения темпов экономического роста. Вместо этого они добились чистейшего экономического спада. Никакое переписывание истории этого не изменит.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

Кондратьев Н.Д. План и предвидение. Критические заметки о плане развития народного хозяйства// Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. М., 2001.

Мюрелл П. Эволюция экономической теории и экономических реформ в странах с централизованным плановым хозяйством // Становление рыночной экономики в странах Восточной Европы. М., 2003.

Пиппер К. Открытое общество и его враги. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 3, №2,

Полтеронич В.М. Кризис экономической теории // Труды научного семинара «Неизвестная экономика». М., 2003. Вып. 2.

Стиглиц Дж. Кто потерял Россию? Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 4, №1

Штайльманн К. Природа экономического кризиса в России и сценарий выхода из него. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 4, №1,

1 Пиппер К. Открытое общество и его враги. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 3, №2, С. 24

2 Пиппер К. Открытое общество и его враги. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 3, №2, С. 31

3 Пиппер К. Открытое общество и его враги. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 3, №2, С. 36

4 Полтеронич В.М. Кризис экономической теории // Труды научного семинара «Неизвестная экономика». М., 2003. Вып. 2. С. 64

5 Стиглиц Дж. Кто потерял Россию? Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 4, №1 С. 85

6 Штайльманн К. Природа экономического кризиса в России и сценарий выхода из него. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 4, №1, С. 21

7 Штайльманн К. Природа экономического кризиса в России и сценарий выхода из него. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 4, №1, С. 29

8 Полтеронич В.М. Кризис экономической теории // Труды научного семинара «Неизвестная экономика». М., 2003. Вып. 2. С. 39

9 Полтеронич В.М. Кризис экономической теории // Труды научного семинара «Неизвестная экономика». М., 2003. Вып. 2. С. 48

10 Штайльманн К. Природа экономического кризиса в России и сценарий выхода из него. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 4, №1, С. 52

11 Штайльманн К. Природа экономического кризиса в России и сценарий выхода из него. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 4, №1, С. 61

12 Пиппер К. Открытое общество и его враги. Журнал «ЭКОВЕСТ», 2004, вып. 3, №2, С. 42

13 Мюрелл П. Эволюция экономической теории и экономических реформ в странах с централизованным плановым хозяйством // Становление рыночной экономики в странах Восточной Европы. М., 2003. С. 28

14 Полтеронич В.М. Кризис экономической теории // Труды научного семинара «Неизвестная экономика». М., 2003. Вып. 2. С. 37

15 Полтеронич В.М. Кризис экономической теории // Труды научного семинара «Неизвестная экономика». М., 2003. Вып. 2. СМ. 54

Зміст

Вступ

1. Teоретичні аспекти управління якістю продукції на підприємстві

1.1 Поняття якості продукції. Оцінка рівнів якості

1.2 Загальна теорія управління і управління якістю продукції

1.3 Універсальна схема управління якістю продукції

1.4 Категорії управління якістю продукції. Органи управління якістю продукції на підприємстві

2. Стандартизація та сертифікація продукції

2.1 Стаднартизація продукції

2.2 Роль стандартизації у підвищенні якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, процесів та послуг

2.4 Загальні відомості про розвиток і сучасний стан сертифікації в Україні

3. Підвищення якості продукції на підприємстві

3.1 Ефективність і шляхи підвищення якості

3.2 Підвищення якості за допомогою нововведень

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Метою даної курсової роботи є розкриття однієї з основних економічних проблем: підвищення якості продукції.

Найважливішим джерелом зростання ефективності виробництва є постійне підвищення технічного рівня і якості продукції, що виготовляється на підприємстві. Для технічних систем характерна жорстка функціональна інтеграція всіх елементів, тому в них немає другорядних елементів, які можуть бути неякісно спроектовані і виготовлені. Таким чином, сучасний рівень розвитку науково-технічного процесу значно підняв рамки вимог до технічного рівня і якості виробів у цілому і їхніх окремих елементів зокрема. Системний підхід дозволяє об’єктивно вибирати масштаби і напрямки управління якістю, види продукції, форми і методи виробництва, що забезпечують найбільший ефект від зусиль і коштів, витрачених на підвищення якості продукції. Системний підхід до поліпшення якості продукції дозволяє закласти наукові основи у процес організації виробництва на промислових підприємствах, об’єднаннях.

Для досягнення поставленої мети у курсовій роботі будуть розглянуті наступні питання:

У першому розділі ми опишемо загальні принципи управління якістю, методи, за допомогою яких відбувається таке управління.

В другому розділі ми розглянемо стандартизацію та сертифікацію, так як вони є головним фактором в додержані якості продукції порівняно до світових стандартів. Також ми з’ясуємо яку роль відіграє стандартизація в конкурентоспроможності вітчизняної продукції.

В третьому розділі ми опишемо шляхи за допомогою яких ми можемо підвисити якість продукції. Також ми запропонуємо ряд конкретних заходів за допомогою загальних принципів управління і розглянемо вплив нововведень на поліпшення якості виробів.

1. Teоретичні аспекти управління якістю продукції на підприємстві

1.1 Поняття якості продукції. Оцінка рівнів якості

Якість товару є основною складовою його конкурентоспроможності. Визначаючи якість продукту слід намагатися виділити властивості товару, якім надає перевагу споживач. Слід мати на увазі, що надати всі бажані якості товару практично неможливо, та й взагалі немає сенсу з точки зору вимог конкретних сегментів ринку, а також з точки зору забезпечення ефективності підприємницької діяльності фірми.

Якість включає в себе велику кількість компонентів. Насамперед до них відносяться техніко-економічні показники якості продукції, а також якість технології її виготовлення і експлуатаційні характеристики. Показники призначення продукції, надійності та довговічності, трудомісткість, матеріаломісткість, наукомісткість — є визначальними в цьому ряді.

В останні роки все більшого значення набувають і такі властивості та характеристики продукції, як екологічні, ергономічні, естетичні. Екологічні показники характеризують відповідність товару вимогам захисту навколишнього середовища і базуються на раціональному і бережливому природокористуванні. Ергономічні показники пов’язані з урахуванням властивостей і особливостей людського організму і покликані дотримуватись гігієнічних (освітлення, токсичність, шум, вібрація, запиленість), антропометричних (відповідність форми і конструкції виробу розмірам і конфігурації людського тіла), фізіологічних, психологічних та інших вимог. Естетичні показники визначають зовнішню форму і вид продукції, її дизайн, привабливість, виразність, емоційність впливу на споживача тощо.

При визначені рівня якості товару слід врахувати нормативні складові: відповідність продукції обов’язковим стандартам якості, прийнятим в законодавчому порядку в країнах-партнерах, куди передбачається її поставляти. Це особливо важливо в зв’язку з тим, що вже сам по собі факт невідповідності виробу, що випускається, прийнятим на конкретному ринку стандартам якості знімає питання можливості поставки і зводить нанівець всю іншу роботу по підвищенню рівня якості виробу. Таким чином, при плануванні виходу на новий ринок в першу чергу слід отримати інформацію по затвердженим в законодавчому порядку або прийнятим в торговій практиці стандартам якості і врахувати їх в роботі по удосконаленню продукту. Особливо жорсткими сьогодні стають в більшості країн стандарти якості, які забезпечують екологічну чистоту, високу ступінь уніфікації продукції, заходи безпеки і захисту здоров’я людини.

Важливим критерієм визначення якості виробу і відповідності його конкурентоспроможності є забезпечення патентної чистоти і патентного захисту товару. Патентна чистота забезпечується, якщо оригінальні технічні рішення, використані під час виробництва даного товару, здійснені лише розробниками підприємства-виробника або засновані на придбаній у інших фірм відповідній ліцензії і не підпадають під дію патентів в конкретних країнах. При наявності ліцензійної угоди, яка дозволяє виготовляти продукцію по відповідній технології, підприємство-виробник може її виготовляти для продажу, як правило, тільки на своєму внутрішньому ринку, якщо в угоді не було спеціально обумовлено право поставки товару на експорт. Відсутність патентної чистоти робить продукцію неконкурентоспроможною на відповідному ринку і служить суттєвою перепоною розвитку експортної діяльності.

Якість товару, його експлуатаційна безпека і надійність, дизайн, рівень післяпродажного обслуговування є для сучасного покупця основними критеріями при здійсненні покупки та відповідно обумовлюють успіх або неуспіх фірми на ринку.

Сучасна ринкова економіка висуває принципово нові вимоги до якості продукції, що випускається. Це пов’язано з тим, що зараз життєздатність будь-якої фірми, її стійке становище на ринку товарів і послуг обумовлена рівнем конкурентоспроможності. В свою чергу конкурентоспроможність пов’язана з дією кількох десятків факторів, серед яких можна виділити два основних — рівень ціни і якість продукції. Причому другий фактор поступово виходить на перше місце.

Рівень якості — це кількісна характеристика міри придатності продукції для задоволення конкретного попиту на неї. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів.

Абсолютний рівень — характеризує якість виробу певного виду, що виготовляється підприємством в поточному періоді. Він визначається обчисленням взятих для його вимірювання показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів.

Відносний рівень якості окремих видів нової продукції визначається порівнянням їх техніко-експлуатаційних та економічних показників з абсолютними показниками якості найкращих аналогічних вітчизняних і зарубіжних зразків.

Перспективний рівень якості виробів — такий рівень, якого можна досягти в майбутньому, враховуючи пріоритетні напрямки й темпи розвитку науки і техніки.

Оптимальний рівень якості — такий рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання (експлуатацію) продукції за конкретних умов її споживання є мінімальною.

Для визначення та контролю рівня якості окремих видів і всієї сукупності продукції, що виготовляється (проектується), використовується конкретна система показників:

одиничні — характеризують будь-яку одну властивість виробу;

комплексні — відображають кілька властивостей окремого виробу одночасно;

загальні — відображають якість усіх або багатьох видів продукції;

узагальнюючі — характеризують загальний рівень якості всієї сукупності продукції.

Найбільш численною є група одиничних показників якості продукції.

Методи оцінки рівня якості продукції:

Об’єктивний метод — означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань, лабораторного аналізу і вимірювань. Такий метод дає найімовірніші результати і використовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Його застосовують для визначення більшості техніко-експлуатаційних показників: засобів праці — продуктивності, потужності; предметів праці — вмісту металу в руді тощо; споживчих товарів — вологостійкості взуття, вміст цукру або жиру в харчових продуктах тощо.

Органолептичний метод — базується на результатах аналізу сприйняття органами чуттів людини без застосування технічних вимірювальних і реєстраційних засобів. За цього методу використовується балова система оцінки показників якості, виходячи з певного переліку ознак (властивостей), що найбільш повно охоплюють якісні характеристики виробів. Кожній оцінці (відмінно, добре, задовільно, погано) відповідає певна кількість балів (наприклад, 5, 4, 3 і 0).

Диференційований метод — передбачає порівняння показників конкретного виробу з відповідними параметрами виробів-еталонів або з базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінювання рівня якості цим методом полягає в обчисленні значень відносних показників, які за абсолютною величиною мають бути більші за одиницю або дорівнювати їй (за порівняння з вимогами стандартів чи технічних умов) чи наближатися до одиниці (за порівняння з еталонними виробами).

Комплексний метод — полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості виробу. Одним із варіантів комплексної оцінки якості є інтегральний показник, що обчислюється переважно як середньозважена арифметична величина з використанням коефіцієнтів вагомості (значущості) усіх розрахункових показників.

Система якості — це сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечують здійснення загального управління якістю продукції. Системи якості підприємств створюються та сертифікуються для одержання максимально можливого прибутку і набуття іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку. Ключові принципи формування системи якості:

підготовка всіх категорій персоналу (кадрів) найвищого професійного рівня;

безпосередня зацікавленість керівництва підприємства у повсякчасному позитивному розв’язанні проблем забезпечення якості продукції;

управління якістю продукції за участю всіх без винятку працівників підприємства; чіткий розподіл відповідальності між підрозділами та їхніми керівниками.

1.2 Загальна теорія управління і управління якістю продукції

Як відомо, застосування основних принципів теорії управління можливо до будь-якого предмета за деяких початкових умов. Такими основними умовами є: наявність програм поведінки керованого об’єкта або заданий, запланований рівень параметрів його стану; нестійкість об’єкта відносно програми і заданих параметрів, тобто об’єкт може ухилятися від заданої програми або планових значень параметра; наявність способів і засобів для виявлення і вимірювання відхилення об’єкта від заданої програми або значень параметрів; наявність можливості впливати на керований об’єкт із метою усунення виникаючих відхилень.

Механізм управління, відповідно до загальної теорії управління, виглядає так, як він представлений на рис.1.1

Рис.1.1 Типова блок-схема механізму управління

Розглядаючи початкові умови можливого застосування основних принципів загальної теорії управління і схему механізму управління до організації робіт з якості, можна з великою відповідальністю за об’єктивність скласти схему механізму управління якістю продукції. Але спочатку кілька попередніх міркувань про характер якості продукції як про об’єкт управління.

Програми якості з установленням значень показників можуть входити складовою частиною в усі можливі плани і програми проектно-конструкторських організацій, виробничих об’єднань підприємств, договірні зобов’язання. Показники якості обумовлюються в угодах на товарних біржах і при інших формах руху товарів.

Вимоги до якості встановлюються і фіксуються в нормативних і нормативно-технічних документах: державних, галузевих, фірмових стандартах, технічних умовах на продукцію, у технічних завданнях на проектування або модернізацію виробів, у кресленнях, технологічних картах і технологічних регламентах, у картах контролю якості тощо.

Зі сказаного стає очевидним, що перша умова по теорії управління у випадку з якістю задовольняється.

Звернемося до другої умови. Тут потрібно розглянути кілька ситуацій. Насамперед, варто вказати на те, що відхилення якості продукції від заданих параметрів відбувається, як правило, у гіршу сторону і має загальні і конкретні прояви.

До числа загальних відноситься моральний знос, фізичне і моральне старіння продукції, тобто втрата первісних властивостей при експлуатації і збереженні.

Нестійкість, мінливість якості продукції виявляється не тільки в двох загальних тенденціях фізичного і морального старіння. Мають місце так звані приватні відхилення якості від встановлених вимог. Вони надзвичайно різноманітні й обумовлені вже не економічною і технічною природою, а умовами зовнішнього характеру: порушеннями правил і умов експлуатації, помилками розробників і виробників, порушеннями виробничої дисципліни, дефектами устаткування, за допомогою якого виготовляється і використовується продукція тощо.

Нестійкість якості, обумовлена випадковими відхиленнями від заданих параметрів, має, відповідно, випадковий характер. Час їхньої появи можна очікувати тільки з певним ступенем імовірності.

Існує ще один фактор, який впливає на нестійкість оцінок якості — це нестійкість і мінливість потреб. Параметри продукції можуть суворо відповідати нормативній і технічній документації, але змінюються вимоги споживачів і якість при незмінних параметрах погіршується або втрачається зовсім.

Можна констатувати, що якість продукції знаходиться в постійному русі. Отже, якість визначає собою хронічно нестійкий об’єкт. Це об’єктивна реальність, з якою приходиться мати справу. Таким чином, якість задовольняє і другій умові загальної теорії управління.

У практичній діяльності люди відслідковують процес втрати властивостей якості, вимірюють і оцінюють ці зміни. Для того, щоб сповільнити процес фізичного старіння, встановлюються сприятливі експлуатаційні режими й умови збереження, використовуються різні профілактичні заходи для технічного обслуговування і поточного ремонту. Якщо погіршення якості переходить за межі допустимих значень, проводиться капітальний ремонт. Отже, третій і четвертій умовам загальної теорії управління якість також задовольняє.

При організації раціональної й ефективної роботи з якості, незалежно від її масштабів, форм і методів здійснення, завжди діють приблизно за такою схемою:

Визначення потреби і формулювання вимог до якості продукції (план, програма якості);

Надання початковому матеріалу необхідних властивостей (виконання плану, програми якості);

Перевірка відповідності отриманої якості пред’явленим вимогам (виявлення відхилень) або констатація відповідностей;

Вплив для усунення відхилень отриманої якості від заданого (зворотний зв’язок).

При такому погляді на послідовність дій по якості можна виявити явище, яке має велике значення для усієї філософії робіт з якості. Це наявність єдності й органічного сполучення прямих і зворотних зв’язків у всіх діях людей, пов’язаних зі створенням і використанням (споживанням) продукції.

1.3 Універсальна схема управління якістю продукції

Варіантів схеми управління якістю продукції може бути декілька. Опишемо універсальну схему (рис.1.2).

Вона складається з шести блоків. До числа факторів, що впливають на якість, відносяться:

верстати, машини, інше виробниче устаткування;

професійна майстерність, знання, навички, психофізичне здоров’я працівників.

Рис.1.2 Управління якістю продукції

Умови забезпечення якості, які обрамляють прямокутник факторів, більш численні. Сюди відносяться:

характер виробничого процесу, його інтенсивність, ритмічність, тривалість;

кліматичний стан навколишнього середовища і виробничих приміщень;

інтер’єр і виробничий дизайн;

характер матеріальних і моральних стимулів;

морально-психологічний клімат у виробничому колективі;

форми організації інформаційного обслуговування і рівень оснащеності робочих місць;

стан соціальний матеріального середовища працюючих.

Чому необхідний розподіл на фактори й умови? Що це нам дає?

Засоби виробництва і праця реально змінюють властивості сировини і початкових матеріалів до заданого рівня якості. На їхніх можливостях позначаються умови, у яких вони взаємодіють. Практика показує, що такий розподіл, такий підхід дозволяє не тільки більш чітко організувати роботи з якості, але й більш цілеспрямовано й ефективно визначати заходи для забезпечення потрібної якості.

При виникненні відхилення від заданих параметрів якості, що виявляються в блоці порівняння і приймання рішення, блок засобів впливу для усунення цих відхилень направляє зусилля або на фактори, або на умови, або одночасно на те й інше. Заходи впливу і їхнє сполучення залежать від характеру і величини відхилень якості і від ефективності тих або інших можливих варіантів усунення відхилень.

За універсальною схемою працюють усі, але найбільш часто робітники, майстри, контролери ВТК. Для них план по якості закладений у кресленнях, технологічних операційних і контрольних картах. Вони самі безпосередньо здійснюють порівняння фактичних і заданих у технологічній документації параметрів якості, самі, як правило, приймають рішення про те, яким способом, прийомом ліквідувати відхилення. Тут механізм управління якістю знаходиться в руках працівника, і діяльність його залежить від професійних навичок і знань. Він, так би мовити, закладений у самому працівнику і тих умовах, у яких йому приходиться трудитися.

У даному випадку універсальна схема управління якістю виступає як первинна схему, первинна ланка всієї складної, різноманітної роботи з якості.

Однак, чим вище рівень концентрації виробництва, його спеціалізації і кооперування, тим вище рівень системи якості, а, отже, складніше механізм, що забезпечує її функціонування.

1.4 Категорії управління якістю продукції. Органи управління якістю продукції на підприємстві

Для ефективної організації управління якістю продукції необхідно, щоб був не тільки ясно виділений об’єкт управління, але й щоб чітко були визначені категорії управління, тобто явища, що дозволяють краще усвідомити й організувати весь процес.

У відношенні управління якістю продукції варто виділити як мінімум наступні категорії:

Об’єкт управління — якість продукції. Іноді як об’єкт виступає конкурентноздатність, технічний рівень або який-небудь інший показник, характеристика. Як об’єкт управління може виступати або вся сукупність властивостей продукції, або якась їхня частина, група або окрема властивість.

Ціль управління — рівень і стан якості продукції з урахуванням економічних інтересів виробника і споживача, а також вимог безпеки та екологічності продукції. Мова йде про те, яку сукупність властивостей і який рівень якості потрібно задати, а потім досягти і забезпечити, щоб дана сукупність і даний рівень відповідали характеру потреби. При цьому виникають питання ефективності виробництва і споживання, доступності ціни для споживача, рівень собівартості і прибутковості продукції для її розробника і виробника. Не можна також випустити з уваги терміни розробки продукції, розгортання її виробництва і доведення до споживача, що прямо пов’язано з конкурентноздатністю.

Суб’єкт управління — керівні органи всіх рівнів і особи, покликані забезпечити досягнення і зміст планованого стану і рівня якості продукції.

Методи і засоби управління — способи, за допомогою яких керівні органи впливають на елементи виробничого процесу, забезпечуючи досягнення і підтримку планованого стану і рівня якості продукції. Управління якістю використовує наступні чотири типи методів:

1) економічні методи, що забезпечують створення економічних умов, які спонукують колективи підприємств, конструкторських, технологічних і інших організацій вивчати запити споживачів, створювати, виготовляти й обслуговувати продукцію, що задовольняє ці потреби і запити. До числа економічних методів відносяться: правила ціноутворення, умови кредитування, економічні санкції за недотримання вимог стандартів і технічних умов, правила відшкодування економічного збитку споживачу за реалізацію йому неякісної продукції;

2) методи матеріального стимулювання, які передбачають, з одного боку, заохочення працівників за створення і виготовлення високоякісної продукції (до числа цих методів відносяться: створення систем преміювання за високу якість, встановлення надбавок до заробітної плати й ін), а з іншого боку — стягнення за заподіяний збиток від її неякісності;

3) організаційно-розпорядницькі методи, які здійснюються за допомогою обов’язкових для виконання директив, наказів, вказівок керівників. До числа організаційно-розпорядницьких методів управління якістю продукції відносяться також вимоги нормативної документації;

4) виховні методи, які спричиняють вплив на свідомість і настрій учасників виробничого процесу, спонукують їх до високоякісної праці і чіткого виконання спеціальних функцій управління якістю продукції. До їхнього числа відносяться: моральне заохочення за високу якість продукції, виховання гордості за честь заводської марки.

Вибір методів управління якістю продукції і пошук їх найбільш ефективного сполучення — один із самих творчих моментів у створенні систем управління, оскільки вони впливають на людей, що беруть участь у процесі створення і виготовлення продукції, тобто на мобілізацію людського фактора.

Засоби управління включають оргтехніку (у тому числі, комп’ютери), засоби зв’язку, словом, усе те, що використовують органи й особи, які керують виконанням спеціальних функцій у системах управління якістю. До складу засобів управління якістю продукції також включаються:

банк нормативної документації, який регламентує показники якості продукції й організує виконання спеціальних функцій управління якістю;

метрологічні засоби, що включають (в залежності від рівня системи) державні еталони фізичних величин, зразкові і/або робочі засоби вимірювання;

державна система забезпечення єдності вимірів;

державна служба стандартних довідкових даних про властивості речовин і матеріалів.

Управлінські відносини, тобто відносини субординації (підпорядкування) і координації (співробітництва).

Відносини субординації зазвичай характеризуються вертикальними зв’язками від керівника до підлеглих. Зміст цих відносин визначається ступенем централізації і децентралізації функцій і задач управління якістю продукції. На рівні підприємства відносини субординації по управлінню якістю визначаються виробничою структурою підприємства і структурою діючої системи управління якістю. Управлінські відносини базуються на сполученні єдиноначальності, колегіальності, активності членів трудового колективу, на економічних, моральних і матеріальних стимулах.

Відносини координації характеризуються горизонтальними зв’язками між окремими працівниками й організаціями, що вступають у взаємодію заради забезпечення певного рівня якості продукції або його поліпшення.

При визначенні органів управління якістю продукції потрібно виходити з того, що управління якістю — органічна складова частина загального управління виробництвом, одна з його галузей, одна з його функцій. У силу цього вони не може протистояти один одному. Тому, як правило, управління якістю розвивається і виконується в рамках діючого апарата управління і полягає в більш чіткій і добре організованій діяльності по виявленню потреб, створенню, виготовленню й обслуговуванню продукції.

На рівні підприємства чи об’єднання управління якістю організується одним із двох способів. Перший полягає в чіткому розподілі функцій і задач управління якістю продукції між існуючими підрозділами і працівниками, періодичному перегляді як самих функцій і задач, так і їхнього розподілу заради поліпшення діяльності. При цьому не створюється спеціалізований орган — відділ управління якістю.

Другий припускає на додачу до першого варіанта виділення загальної функції координації і створення спеціального органа — відділу управління якістю. На цей відділ і покладається багато спеціальних функцій управління якістю продукції.

Кожний з цих двох варіантів має свої переваги і свої недоліки.

Зокрема, переваги першого варіанта полягають в тому, що всі учасники виробничого процесу несуть відповідальність за якість. Не виникає почуття того, що хтось за них несе цю відповідальність і повинний вирішувати всі питання, пов’язані з якістю. Недолік полягає в тому, що ряд координуючих функцій ніхто не виконує, ніхто не веде організаційних і методичних питань загального характеру.

Другий варіант позбавлений зазначеного недоліку, проте в працівників підприємства нерідко виникає почуття, що є спеціально виділені люди на підприємстві, які відповідають за якість, отже, вони і повинні вирішувати всі проблеми, пов’язані з якістю.

У будь-якому варіанті загальне керівництво системою управління якістю повинен очолювати керівник підприємства, відповідальний за всю діяльність підприємства і за економічні результати, які в умовах ринкової економіки не можуть бути високими при поганій якості продукції.

2. Стандартизація та сертифікація продукції

2.1 Стандартизація продукції

Під стандартизацією розуміють визначення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

розвиток уніфікації і агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації і автоматизації виробництва;

визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції з метою забезпечення належної якості і недопущення невиправданої різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; забезпечення спільності термінів вимірювань і позначень;

створення єдиних систем класифікації і кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва;

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, основними з яких є:

урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виготовлювача, користі та безпеки для споживачів і держави в цілому;

гармонізація з міжнародними, регіональними, а у необхідних випадках — з національними стандартами інших країн;

взаємозв’язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;

участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін-розробників, виготовлювачів, споживачів, органів державної виконавчої влади;

відкритість інформації щодо діючих стандартів та програм робіт по стандартизації з урахуванням чинного законодавства.

Результати стандартизації знаходять відображення у спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови — документи, що містять обов’язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, випробувань, маркировки, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорстокості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації (рис.2.1).

Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містяться у міжнародних стандартах, які розроблюються Міжнародною організацією стандартизації — ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються у інші країни і реалізуються на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000.

Державні стандарти України установлюються на:

1) вироби загально-машинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо);

2) продукцію міжгалузевого призначення;

3) продукцію для населення і народного господарства;

4) організаційно-методичні та загально-технічні об’єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, організація робіт по стандартизації і метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин);

5) елементи народногосподарських об’єктів державного значення (транспорт, зв’язок, енергосистема, оборона, оточуюче природне середовище, банківсько-фінансова система тощо);

6) методи випробувань. Вони містять обов’язкові вимоги, котрі забезпечують безпеку продукції для життя, здоров’я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.

Рис.2.1 Сукупність нормативно-технічної документації для проектування і виготовлення продукції.

Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти України, або у випадку необхідності установлення вимог, що доповнюють чи перевищують останні в державних стандартах, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств — на випадок потреби розповсюдження результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Остання категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільної згоди відповідних суб’єктів діяльності. Технічні вимоги містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми і вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або галузеві стандарти не розробляються та які виготовляються на замовлення окремих підприємств, а також нових видів виробів на період їх освоєння виробництвом.

Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової основи). Вони розробляються підприємствами за власною ініціативою з метою конкретизації вимог до продукції і самого виробництва, що містяться звичайно у інших видах нормативно-технічної документації. Об’єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення і інструмент власного виготовлення, певні норми у галузі проектування і продуктування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовуються для створення внутрішньої системи управління якістю праці і продукції.

Стандарти і технічні умови — це документи динамічного характеру. Вони повинні періодично переглядатись і уточнюватись з урахуванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до вироблювальної або проектованої продукції. Сучасні напрямки удосконалення стандартизації зводяться до розробки державних і міжнародних стандартів не на кожний конкретний виріб, а групи однорідної продукції, а також включення до них обмеженої кількості показників, що характеризують найбільш суттєві якісні характеристики. Це дасть можливість істотно зменшити кількість одночасно функціонуючих стандартів, спростити їх зміст і удешевити весь процес стандартизації.

2.2 Роль стандартизації у підвищенні якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції, процесів та послуг

Під конкурентоспроможністю продукції розуміють:

рівень економічних, технічних та експлуатаційних характеристик продукції, що дозволяє отримати переваги у порівнянні з іншою аналогічною продукцією на ринку;

узагальнену більш високу порівняльну характеристику продукції, що містить комплексну оцінку всієї сукупності виробничих, комерційних, організаційних і економічних показників щодо виявлених вимог ринку чи властивостей продукції.

Конкурентоспроможність є інтегральною характеристикою продукції, що обумовлює можливість її збуту. На конкурентоспроможність продукції впливають її якість, ціна, вартість експлуатації, зручність технічного обслуговування, імідж виготовлювача, його здатність дотримувати договірні терміни постачання й інші чинники.

Пріоритетність чинників конкурентоспроможності залежить від рівня соціально-економічного розвитку суспільства, характеристик ринків, на яких реалізується продукція, потреб конкретних споживачів.

Згідно з ДСТУ ISO 9000 якість — це ступінь, до якого сукупність власних характеристик продукції чи послуг задовольняє сформульовані потреби або очікування, що можуть бути загальнозрозумілими або обов’язковими.

Відповідно до стандарту ISO 8402 вимоги до якості — відображення певних потреб або їх переведення в набір кількісно чи якісно визначених вимог до характеристик об’єкта, щоб надати можливість їх реалізації та перевірки.

Із цих визначень якості випливає, що основним суб’єктом, який визначає якість, є споживач. З іншої сторони, його оцінка якості ґрунтується на поінформованості щодо характеристик продукції та їх підтвердженні випробуваннями, можливості об’єктивного співставлення з іншою аналогічною продукцією.

Розглядаючи питання конкурентоспроможності та якості варто наголосити на таких суттєвих характеристиках сучасного ринку:

глобалізація ринку;

динамічність змін вимог ринку та короткотерміновість життєвого циклу продукції чи послуги;

формування нових ринків та регіональних ринків з більш високими вимогами;

розвиток ринку високотехнологічної продукції та послуг;

застосування комунікаційних технологій, швидкоплинність оновлення інформації щодо продукції та послуг;

зменшення долі суспільного сектора та стрімке зростання приватного;

переважання пропозиції над попитом;

забезпечення вимог екологізації виробництва та безпеки;

формування потреб сталого розвитку суспільства.

За таких умов позиціювання продукції та послуг на ринку і визначення їх конкурентоспроможності розгортається у тріаді: якість — ціна (вартість) — час, тобто, треба вирішувати триєдине завдання — уводити продукцію в ринковий обіг високої якості за прийнятною ціною у певний період часу та на відповідному сегменті ринку. У більш вузькому змісті, чим зазначене вище досягти конкурентоспроможності це — задовольнити вимоги та очікування споживачів краще, ніж конкуренти, скорочувати термін виконання замовлень з тим, щоб бути мобільнішим за конкурентів, знижувати витрати, щоб запропонувати кращу ціну, ніж конкуренти.

На ринку діють одночасно, по-перше, виробники та постачальники продукції і послуг, які власне і створюють конкуренцію, по-друге, споживачі, які задовольняють свої потреби, по-третє, держава, яка вирішує соціально-економічні завдання та створює певні правила та норми діяльності на ринку, застосовуючи законодавче і нормативно-правове регулювання та розвиваючи добровільні механізми узгодження інтересів сторін і спонукаючи учасників ринку до їх застосування.

Таким найбільш дієвим і загальновизнаним світовою спільнотою, урядовими інституціями та бізнесовими колами механізмом є стандартизація на засадах консенсусу та узгодженості на різних рівнях стандартизації (міжнародному, регіональному, національному та підприємства).

Чи не найкращим чином ілюструють ринкову корисну роль стандартизації її переваги, викладені у багатьох основоположних документах міжнародних і національних систем стандартизації:

досягнення якості продукції, процесів та послуг шляхом визначення характеристик, які встановлюють їх здатність задовільнити певні потреби, тобто їх відповідність призначеності;

забезпечення поліпшення якості життя, безпеки та захисту довкілля;

досягнення економії людських ресурсів, матеріалів і енергії під час виробництва та обміну продукцією;

забезпечення прозорих та однозначних відносин між усіма зацікавленими сторонами у формі, придатній для використання як посилання чи відтворення (включення) в чинні документи;

сприяння міжнародній торгівлі шляхом усунення бар’єрів у торгівлі, спричинених відмінностями національних систем;

забезпечення промислової ефективності шляхом управління розмаїттям, уніфікацією та типізацією.

Очевидно, що кожна із цих переваг безпосередньо пов’язана із створенням конкурентоспроможної, а одночасно і якісної продукції чи послуги.

На досягнення таких цілей спрямовується і міжнародна практика дослідження потреби у стандарті, яка передбачає отримання позитивних відповідей на такі питання.

Чи потрібен стандарт з технічної та економічної точки зору? (Визначення пріоритетності).

Чи потрібен стандарт основним заінтересованим сторонам? (Якщо стандарт не потрібен, то він не буде застосовуватись).

Чи реальна розробка стандарту? (З технічної точки зору або певних обмежувальних чинників, як законодавство, патенти тощо).

Які прогнозовані терміни розроблення та які передбачувані виконавці? (Адже стандарт повинен мати належну перспективу застосування).

Які положення будуть встановлені у передбачуваному стандарті та як вони співвідносяться з чинними стандартами? (Адже стандарт повинен встановлювати більш прогресивні вимоги, відображати досягнутий науково-технічний рівень та задовольняти потреби ринку).

У підсумку в розроблюваному стандарті повинні бути встановлені положення, придатні для практичного застосування, об’єктивно обґрунтовані та які можуть бути перевірені випробуваннями чи дослідженнями.

Отже, стандартизація — незамінний засіб забезпечення сумісності, взаємозамінності, уніфікації, типізації, надійності техніки й інформаційних мереж, норм безпеки й екологічних вимог, єдності характеристик і властивостей, якості продукції, робіт, процесів і послуг. Розвиток стандартизації нерозривно зв’язаний з удосконаленням управління якістю виробництва, зокрема, впровадження систем управління якістю, систем екологічного управління та інтегрованих систем управління.

Вплив стандартизації на підвищення конкурентоспроможності та якості продукції реалізується в основному через комплексну розробку стандартів на сировину, матеріали, напівфабрикати, комплектувальні вироби, оснащення, проектування і готову продукцію; встановлення в стандартах технологічних вимог до найважливіших процесів і показників якості, а також єдиних методів випробувань і засобів контролю та оцінки відповідності.

Стандарти полегшують вибір оптимального розмірного ряду та вибір найкращих зразків, забезпечують організацію спеціалізованих виробництв, зменшують затрати на проектування і виробництво та скорочують строки впровадження продукції у виробництво.

У стандартах також встановлюється однозначна термінологія, системи одиниць, позначень, вимоги до метрологічного забезпечення, маркування, пакування, транспортування, експлуатаційних документів (інструкцій) та інформації для споживачів, необхідні для оцінювання та вибору ними продукції.

Очевидно, наявність стандартів істотно полегшує та спрямовує діяльність виробника продукції, щодо забезпечення її ринкової відповідності за критеріями конкурентоспроможності та якості.

Одночасно доречно наголосити, що застосування принципу обов’язковості стандартів, надмірна деталізація вимог та орієнтація стандартизації на певні конструкційні рішення, застосуванні визначених матеріалів чи сировини тощо, як то було часто у колишньому СРСР, є гальмом у створенні конкурентоспроможної та якісної продукції.

Створення нової системи стандартизації, адекватної економічним змінам, що відбуваються в Україні, має на меті гармонізацію її вимог з вимогами міжнародних та національних систем стандартизації країн з ринковою економікою. Удосконалення національної системи стандартизації — непогана передумова для підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції та створення підприємствами систем забезпечення якості. Важливе також визнання таких систем вітчизняним споживачем.

Переміщення ваги в боротьбі за конкурентоспроможність та якість із загальнодержавного рівня на рівень безпосередніх виробників робить необхідним зміцнення системи стандартизації саме на підприємствах. Зростання ролі стандартизації для підприємств диктується двома основними причинами.

Перша з них — за умови господарської самостійності підприємств створюються об’єктивні передумови до неузгодженості діяльності підприємств, суміжних щодо видів виробленої продукції стосовно параметрів створюваної продукції, методів контролю її якості тощо. Усе це виявляється під час виробництва і споживання продукції, впливає на попит і відповідно на збут продукції і, у кінцевому рахунку, на економічний стан виробників.

Друга — раціональне застосування стандартизації під час проектування та виробництва продукції дозволяє суттєво знизити витрати на продукцію та підвищити доходи підприємств.

Обсяг робіт із стандартизації на підприємстві залежить від масштабів виробництва і кооперування, від номенклатури і конструктивної складності виробленої продукції, ступеня її новизни й інтенсивності розвитку тощо.

Перехід від обов’язковості стандартів до добровільного їх застосування не зменшує їх роль, а навпаки, дає простір для вибору та ініціатив. Стандарти для усіх є джерелом найважливішої інформації, оскільки в них зібрано норми і правила, що засновані на досягненнях у різних галузях техніки, технології та практичного досвіду і визнані методом консенсусу представниками усіх заінтересованих сторін.

Але будь-який вибір є адекватним і тимчасовим з огляду на цілі та принципи стандартизації і підлягає аналізу та перегляду в наступний період.

Завдання вступу України до Світової організації торгівлі та інтеграції до Європейського Союзу вимагають прийняття міжнародних та європейських стандартів. Це дозволяє зорієнтуватись у вимогах глобальних і регіональних ринків та визначити рівень характеристик продукції й послуг, прийнятний для цих ринків. Але, на наш погляд, навіть відповідність міжнародному стандарту не гарантує досягнення конкурентоспроможності. Скоріше, це перепустка, умови доступу на глобальний ринок і потенційна конкурентоспроможність, реальність якої буде встановлена тільки після позиціювання продукції на ринку та її оцінювання споживачем за критеріями зазначеної вище тріади: якість — ціна (вартість) — час.

Одночасно викладене вище свідчить, що ядром цієї тріади є адекватне застосування стандартизації, яке суттєво для формування та досягнення певного рівня кожного із трьох цих складників.

Наголосимо ще на таких аспектах встановлення якості продукції.

Перше, з огляду на те, що стандарти відповідають рівню розвитку техніки та є визнаним технічним правилом, вони застосовуються судами, як документована технічна доказова база під час розгляду спорів у судах.

Друге, відповідність стандартам використовується як вимога під час державних закупівель, проведенні тендерів, укладання договорів на постачання та контрактів, складанні каталогів продукції виробниками, маркетингових та рекламних компаніях.

Третє, відповідність міжнародним стандартам — це усунення торгових бар’єрів у торгівлі, задоволення потреб технічного, економічного та торговельного розвитку.

Удосконалення національної системи стандартизації України у теперішній час спрямоване на підвищення якості вітчизняної продукції та досягнення її конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках і забезпечення на цій основі стійкого розвитку економіки країни й інтеграції її у світову економіку.

Першочергово якість і конкурентоспроможність треба досягти у тих секторах економіки, розвиток яких буде забезпечувати зростання економіки в цілому. Виробленню таких пріоритетів та практичній роботі у цих напрямках, я маю надію, сприятимуть наші громадські консультації.

2.3 Сертифікація продукції

В умовах розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі і системи управління якістю зокрема є сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи інше підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, повинен мати сертифікат — документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, тобто фактично реалізується за безцінь.

В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і добровільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов’язковими, за ініціативою самих суб’єктів господарювання (тих або інших видів суспільної діяльності) на договірних засадах.

Господарюючі суб’єкти (виготовлювачі, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації) повинні:

у встановлених терміні і порядку проводити сертифікацію відповідних об’єктів;

забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, на узгодженість до якого вона сертифікована;

припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлена її невідповідність вимогам певного нормативного документу або закінчився термін дії сертифікату.

Обов’язкова сертифікація:

1. Сертифікація на відповідність обов’язковим вимогам нормативних документів проводиться виключно в державній системі сертифікації.

2. Обов’язкова сертифікація в усіх випадках повинна включати перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший державний технічний нагляд за сертифікованою продукцією.

3. Випробування з метою обов’язкової сертифікації повинні проводитися акредитованими випробувальними лабораторіями (центрами) методами, які визначені відповідними нормативними документами, а за відсутності цих документів — методами, що визначаються органом з сертифікації чи органом, який виконує його функції. Результати випробувань, проведених зазначеними лабораторіями (центрами), у подальшому не потребують підтвердження іншими акредитованими випробувальними лабораторіями (центрами). Повторні випробування за визначеними характеристиками цієї продукції не проводяться, крім випадків, коли відповідно до законодавства встановлена недостовірність результатів випробувань. Сертифікації продовольчої сировини та харчових продуктів тваринного походження здійснюються після проведення ветеринарно-санітарної експертизи та видачі відповідних ветеринарних документів.

Відповідальність органів з сертифікації продукції та випробувальних лабораторій (центрів), що проводять обов’язкову сертифікацію 1. Орган з сертифікації продукції при проведенні обов’язкової сертифікації несе відповідальність за:

необгрунтовану чи неправомірну видачу сертифіката відповідності;

порушення правил сертифікації.

Акредитована випробувальна лабораторія (центр) несе відповідальність за недостовірність результатів випробувань.

2. Якщо дії, вказані в пункті 1 цієї статті, не завдали шкоди споживачеві, громадянам, їхньому майну та навколишньому природному середовищу, орган, винний у порушенні правил, сплачує до державного бюджету України подвійну вартість виконаних робіт на підставі рішення Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації. При повторному аналогічному порушенні правил сертифікації орган з сертифікації продукції та випробувальна лабораторія (центр) позбавляються акредитації в державній системі сертифікації.

Оплата робіт, пов’язаних з обов’язковою сертифікацією продукції:

1. Оплаті підлягають всі види робіт, пов’язані з обов’язковою сертифікацією продукції: підготовчі, експертні, щодо акредитації, атестації, випробування, контролю та реєстрації.

2. Кошти, витрачені заявником на обов’язкову сертифікацію продукції, відносяться на собівартість.

3. Вартість робіт, пов’язаних з обов’язковою сертифікацією продукції, визначається в договорі між замовником і виконавцем.

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів слугує створювана мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) по найважливіших видах продукції виробничо-технічного і культурно — побутового призначення.

Упродовж останніх років почали формуватися міжнародні системи сертифікації. Координацією заходів по створенню таких систем займається спеціальний комітет по сертифікації — СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблені:

правила і порядок здійснення сертифікації продукції;

критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).

У ряді країн уже функціонують акредитовані у СЕРТИКО ІСО і визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у США діє центр по випробуванню тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції — автомобілів, Чехії і Словаччині — електроустаткування та медичної техніки.

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії — ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності більш ніж 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів по стандартизації і сертифікації та використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

Для набуття максимально можливого зиску та іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати і сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом ІСО 8402 “Якість. Словник» система якості являє собою сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечує здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи підтримується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк — один рік, два роки тощо. Правом видачі сертифікату на систему якості може володіти національний орган по сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мети організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифікату на неї дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. Вагомість сертифікату і рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, яка видає такий документ.

На підприємствах України аналогічні системи якості ще треба створювати. Вони повинні обов’язково передбачати комплексне управління якістю, що вимагає лише колективної діяльності і спільних зусиль. З огляду на це можна окреслити головні принципи (моменти) формування системи якості: підготовка усіх категорій кадрів найвищого професійного рівня (необхідну якість забезпечують люди, а не машини); безпосередня зацікавленість першого керівника та усього ешелону керівництва підприємства у повсякчасному розв’язанні проблем якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної структури системи (зокрема здійснюване нерідко на практиці сполучення посад заступника директора підприємства з питань якості та начальника відділу технічного контролю вкрай недоцільне, оскільки технічний контроль — це далеко не саме головне у системі); управління якістю продукції за участю усіх без винятку працівників підприємства (від директора до робітника); поточний розподіл відповідальності між підрозділами і їх керівниками; залучення робітників до повсякденної роботи у цьому напрямку через гуртки якості (за досвідом Японії, США) тощо.

При цьому дуже важливою і вкрай необхідною треба визнати активну політику підтримки підприємств у справі розробки, запровадження і сертифікації систем якості продукції.

2.4 Загальні відомості про розвиток і сучасний стан сертифікації в Україні

Суттєвий вклад у вирішення питань сертифікації, а також захисту інтересів споживачів внесла ООН, яка розробила і затвердила Основний міжнародно-правовий документ “Звід загальних керівних принципів ООН щодо захисту інтересів споживачів”.

В розробці і впровадженні нормативних документів, сертифікації продукції та систем якості активну роль відіграють такі міжнародні організації, як ISO та IEC, з своїми технічними комітетами, Міжнародний Форум з акредитації лабораторій (ILAC), Всесвітній Форум ISO 9000, Міжнародна асоціація з атестації та підготовки експертів-аудиторів (IATCA), а серед європейських: Європейський комітет з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Європейська організація якості (EOQ), Європейський фонд з управління якістю (EFQM), Європейська організація з випробувань та сертифікації систем якості (EQNET), Європейська академія сертифікаційної діяльності (EAC) та інші.

В Україні робота з сертифікації стала проводитись після виходу постанови Кабінету Міністрів №95 від 27.02.92 р. та Декрету Кабінету Міністрів, у відповідності з якими були розроблені перші нормативні документи УкрСЕПРО.

Доцільність економічних і торгових зв’язків між країнами СНД сприяла тому, що 13.02.93 р. між ними була підписана угода про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, згідно з якою особлива увага приділяється розробці і погодженню принципів та політики проведення робіт з сертифікації в державах СНД і взаємному визнанні результатів випробувань.

З точки зору гарантій безпеки для життя і здоров’я громадян, їх майна і довкілля існуючий режим зовнішньої торгівлі в Україні є надзвичайно ліберальним. Завезти в США, ЄС або Японію імпортну продукцію може лише та компанія, яка у відповідності до встановленої законодавством процедури бере на себе повну юридичну відповідальність за якість і безпечність цього товару.

Ця відповідальність страхується страховою компанією-резидентом. Митниця дозволить ввезти товар лише за умови наявності підтверджених уповноваженим державним органом гарантій безпеки і страхування. Ті хто побував у США або в одній із країн ЄС, знають, що на етикетці завезеного в ці країни імпортного товару (обов’язково виконаній на державній мові) міститься інформацію про країну і компанію виробника. Головне ж — вказується назва, повна адреса і телефон компанії-резидента, яка несе повну юридичну відповідальність за якість товару. Таким чином формується механізм реальної громадської відповідальності за продаж неякісного або небезпечного товару.

Недосконалістю Українського законодавства в 1996 р. спробував скористатися Світовий Банк, який на підтримку економічних програм Кабінету Міністрів України вимагав одностороннього відкриття ринку для імпортної продукції.

Результатом складних переговорів з представниками Світового Банку стало визнання з їхнього боку того, що Українська державна система сертифікації продукції повністю відповідає вимогам GATT/WTO, світовій практиці оцінки відповідності і не є дискримінацією стосовно імпортерів.

Протягом 1996 року Держстандарт проводив політику, спрямовану на підписання двосторонніх міжнародних угод про співробітництво у сферах стандартизації, методології та сертифікації, а також угод про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності. Протягом 1996 р. було укладено 18 таких угод і переговори проводились більш ніж з 30 країнами світу.

Якщо говорити про національне технічне регулювання, то проблема полягає в недостатній скоординованості дій окремих органів державної влади. Занепокоєння викликає надзвичайна зацікавленість різних міністерств, відомств, а іноді навіть комерційних структур типу Торгово-промислової палати у введенні різного роду “сертифікацій”. З’являються все нові і нові “сертифікати якості”, “сертифікату аналізу», “гігієнічні сертифікати» тощо, тобто є велике бажання використовувати саме слово “сертифікат», в той час як у міжнародній торгівлі так називається документ, виданий уповноваженим державним органом, який свідчить, що певна продукція досліджена незалежно від покупця і продавця третьою стороною і визнана відповідною всім встановленим законодавством країни вимогам до такого виду продукції. Такий сертифікат створює певний рівень довіри до якості і безпечності продукції, надає можливість його визнання з боку аналогічного уповноваженого органу в інших країнах, тобто надає можливість для усунення непотрібних перепон у торгівлі.

Але все одно система сертифікації, що склалася в Україні, здається, не влаштовує нікого. Підприємці перестають себе контролювати та зриваються на крик, як тільки бухгалтери показують їм рахунки на оплату “робіт” із сертифікації. Чиновники, на яких покладена висока місія “проводирів» державної політики у галузі “стандартизації, методології та сертифікації”, бідкаються, що їм бракує повноважень, коштів та персоналу для тотального охоплення всіх і вся. А тим часом “мавр робить свою справу»: легальні підприємці сплачують органам сертифікації десятки тисяч гривень, що значно підвищує кінцеву вартість продукції, а тіньові, контрабандисти та інші “редиски», які заполонили низькоякісними, сфальсифікованими та небезпечними товарами Україну, взагалі не знають, що воно таке — той Держстандарт. Представники останнього перекваліфікувалися у казкарів та розповідають громадськості “страшилки” на зразок: “Якщо ви придбаєте “Мерседес”, ванну-джакузі чи імпортний телевізор”, що не пройшов обов’язкової сертифікації в Україні, пам’ятайте — ваше життя у небезпеці, адже “буржуйські» товари можуть вибухнути, загорітися або отруїти вас чадним газом».

Наприклад велике підприємство “Євровікнабуд», яке виготовляє з імпортних матеріалів металопластикову “столярку» просертифікувало свою продукцію в липні 1998 р. і отримали сертифікат, то почули: “Ви — перші та єдині, хто пройшов процедуру випробувань продукції такого профілю», хоча існувало 60-80 підприємств які виготовляли аналогічну продукцію.

І це ще не все, пройшовши необхідні процедури в органах сертифікації і за все заплативши, підприємства, кожен рік змушені платити знов, за повторну “щорічну сертифікацію”, при цьому раз на квартал на підприємство приходить представник органу сертифікації і все перевіряє, складає довідку, переконується, що підприємство не змінило технічні умови випуску продукції, що комплекція та ж сама тощо… А тим часом через рік підприємства знову повинні за декілька тисяч доларів проходити ту ж процедуру.

Якою логікою можна пояснити щорічну повторну сертифікацію?

Огляд виробництва “коштує» $4-9 тис., атестація — стільки ж, сертифікація системи якості — $6-20 тис. Коли такі суми сплачує SONY, BMW або Philips, це ще можна зрозуміти. Якщо ж такий рахунок виставляють вітчизняним підприємствам, особливо дрібним, вони автоматично опиняються перед загрозою фінансового краху або ж тікають у “тінь». Додайте сюди й податкові платежі, збитки, пов’язані з поставниками, дорожнечею пально-мастильних матеріалів, і отримаєте ще одну мертву або напівлегальну фірму. Такий шлях означає “дорогу в нікуди”, фактичну смерть підприємства після першої ж сертифікації, коли папір, буде останнім документом, підшитим до “особової справи”.

І досі не зрозуміло, чому в Україні вважають добрим тоном, коли Держстандарт виступає верховним арбітром з питань не тільки безпеки, а й якості продукції. Тимчасом у всьому світі оцінка якості — сфера впливу громадських організацій захисту справ споживачів.

3. Підвищення якості продукції на підприємстві

3.1 Ефективність і шляхи підвищення якості

Певна кількість продукції кращої якості (вищого технічного рівня) здатна повніше задовольнити суспільні потреби, ніж та ж або навіть більша кількість гіршого ґатунку. Це означає, що підвищення якості (технічного рівня) продукції у кінцевому підсумку еквівалентне збільшенню її виробництва з меншими загальними витратами суспільної праці. Йдеться про багатоспрямований вплив підвищення якості продукції не лише на виробництво, його ефективність, але й на імідж підприємства в цілому

Поліпшення якості продукції є специфічною формою прояву закону економії робочого часу. Практика господарювання свідчить; що загальна сума витрат на виготовлення і використання продукції більш високого ґатунку, навіть якщо досягнення останнього зв’язане з додатковими витратами у виробництві, істотно скорочується.

Підвищення якості (технічного рівня) насамперед знарядь праці справляє не абиякий вплив на прискорення темпів певних напрямків науково-технічного прогресу.

Зокрема підвищення надійності машин, устаткування, приладів та інших технічних пристроїв забезпечує розширення масштабів розвитку комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, гнучких автоматизованих виробництв, роботехнічних комплексів тощо.

Не потребує особливих доказів безпосередній вплив більш надійної техніки та якісних конструкційних матеріалів на ефективне використання основних і оборотних фондів підприємств, обсяг витрачання інвестиційних ресурсів.

Зрештою високоякісна продукція повніше і дешевше задовольняє різноманітний попит населення на споживчі товари. Лише постійний і зростаючий випуск конкурентноспроможної продукції (за технічним рівнем, дизайном, продажною ціною, експлуатаційними витратами) є необхідною умовою виходу того чи іншого підприємства на світовий ринок, формування сталого іміджу продуцента як економічно надійного партнера на ньому, розвиток зовнішньо економічної діяльності, забезпечення стабільного прибутку і фінансового становища.

Неухильне зростання ефективності виробництва на кожному підприємстві за рахунок якісних чинників передбачає чітке визначення і комплексне використання усіх можливих шляхів поліпшення якості виробів. Останні за своїм змістом та цілеспрямованістю можна об’єднати у три взаємопов’язані групи: технічні, організаційні і соціально-економічні.

Більш висока якість обходиться дорожче. Це найпоширеніша думка щодо якості. Але новий погляд на механізми створення якості і процеси виробництва показав, що висока якість не завжди коштує дорожче. Важливо зрозуміти, як створюється якість виробу при сучасному масовому виробництві. На основі потреб ринку якість спочатку визначається на папері у вигляді проекту. Потім все це втілюється в реальний вибір за допомогою відповідних виробничих процесів. Вкладання більших коштів в наукові дослідження і дослідні розробки може дати в результаті помітне підвищення якості виробу. Це широко продемонстровано в Японії і на Заході на всьому діапазоні промислових товарів масового виробництва: комп’ютери побутова електроніка і побутові прилади. За останні десятиліття якість цих виробів помітно поліпшилась, а вартість впала.

Акцент на якість веде до зменшення продуктивності. Думка, що якість може бути отримана тільки за рахунок кількості — широко розповсюджена серед керівників виробництва помилка. Ця точка зору є останньою з того періоду, коли управління якістю полягало у фізичному огляді кінцевого виробу. У цій ситуації більш жорсткі вимоги контролю призводили до відбраковки більшої кількості готової продукції. Але з того часу контроль якості став більш скрупульозним. В сучасній структурі управління якістю акцент змінився на попередження недоліків на стадіях розроблення і виготовлення. Тому дефектні вироби, перш за все, не виробляються. Зусилля, потрачені на те, щоб поліпшити якість і зберегти кількість, сприяли тому, що поліпшення якості призводить як правило, до більш високої продуктивності.

На якість впливає структура праці робочої сили. Виробники звертають вину за низьку якість своїх виробів на відсутність розуміння якості і низьку культуру праці своїх працівників. Більш глибокий аналіз цього питання показує, що працівники можуть нести відповідальність тільки в тому випадку, якщо керівництво забезпечило:

всебічне навчання операторів обладнання;

працівників детальними інструкціями щодо роботи;

засобами для перевірки або оцінювання результатів дій цих робітників;

засобами для регулювання обладнання або процесу у випадку, якщо результат являється незадовільним.

Правдива оцінка виробників скоріше всього покаже, що їх керівництво нездатне забезпечити ці дуже важливі вихідні умови на більшості робочих місць. І замість того, щоб шукати винних працівників, компаніям необхідно вивчити слабкі місця своїх систем управління.

Сувора перевірка якості. Контроль був першим офіційним механізмом управління якістю на початку цього століття, і більшість виробників досі впевнені, що якість може бути поліпшена за допомогою суворого контролю. Слід відмітити, що перевірка може привести тільки до відокремлення якісних виробів від неякісних. Сама по собі вона не може поліпшити якість виготовленої продукції. Більш того, тоді як останні дослідження показали, що від 60 до 70% всіх дефектів, виявлених на виробництві, прямо або посередньо відносяться до помилок, допущенних на таких ділянках, як проектування, технологічна підготовка виробництва і закупівля матеріалів, майже всі перевірки і дії з управління якістю все-таки спрямовані на виробничу ділянку. Щоб бути ефективним, цей процес повинен охоплювати операції всіх відділів, включаючи ті, які займаються маркетингом, проектно-конструкторськими розробками, технологією, виробництвом, пакуванням, диспетчеризацією і транспортуванням.

Фактично, управління якістю повинно охоплювати діапазон від постачальників вихідного матеріалу до замовників. Важливо зрозуміти вимоги споживачів і мати точний зворотний зв’язок, який дає інформацію про їхнє сприйняття виробів, які вони отримують.

З метою підвищення якості і конкурентоспроможності продукції, підтримки вітчизняних товаровиробників, захисту прав споживачів і сприяння інтеграції України у світову економіку Указом Президента України від 02.09.97 р. за № 942/97 було створено (як консультативно-дорадчий орган) Національну раду з питань якості при Президентові України, затверджено її склад у кількості 15 чол., та Положення про Національну раду.

3.2 Підвищення якості за допомогою нововведень

Системи управління якістю являють собою органічне сполучення економічних, правових і інших факторів, що впливають на якість. За допомогою нововведень можна не тільки уникнути консерватизму і застою в розвитку комплексного підходу до якості, але й свідомо та впевнено рухатися далі. У системах якості нововведення поділяються на дві групи:

функціональні;

системні.

До функціональних відносяться нововведення, що стосуються завдань однієї з функцій управління якістю і не потребують структурних змін системи. У крайньому випадку, необхідність у структурних змінах настільки незначна, що їх можна не проводити. У нашому випадку можна ввести додаткову плату за бездефектне виконання закидки люка, за здачу їх у ВТК і замовнику з першого пред’явлення.

До системних відносяться нововведення, що стосуються не однієї, а кількох функцій управління якістю і викликають необхідність внесення змін у зміст елементів системи. Системні нововведення можуть стосуватися однієї функції, але по масштабах впливають на інші функції, що приводить до необхідності внесення в них змін. У даному випадку при виготовленні запасних частин для залізничних вагонів можливий перехід від відрядної форми оплати праці до погодинної або погодинно-преміальної. Відомо, що відрядна оплата праці в багатьох випадках негативно впливає на якість виготовлення й у певний момент часу, коли якість починає опускатися нижче припустимої межі. Виникає необхідність від цієї системи відмовитися і перейти до погодинної або змішаної оплати праці. Таке нововведення входить до складу функції управління якістю — матеріального стимулювання поліпшення якості. Зміна форми оплати праці торкнеться інших функцій — технологічної підготовки виробництва, контролю якості, а по масштабах вплине на дуже велику групу учасників процесу забезпечення якості.

За допомогою класифікації нововведень легше визначити адресність у реалізації нововведень. Функцію нововведення здійснює підрозділу апарата управління — технічні, технологічні служби, відділи кадрів і оплати праці, відповідальні за реалізацію тих або інших задач управління якістю.

Системні нововведення проводяться керівництвом, адміністрацією більш високого рівня, ніж функціональні органи управління. Це пояснюється необхідністю координації внесення змін (одночасно або у певній послідовності) у діяльність різних служб та підрозділів.

Для визначення порядку дії із системними і функціональними нововведеннями надзвичайно важливо оцінювати їхні наслідки і ступінь впливу на якість. Оскільки точні відомості одержати дуже складно, приходиться покладатися на думку авторитетних фахівців, експертів, працівників підприємства, які здійснюють розробку і впровадження нововведень у діяльність по поліпшенню якості.

На ВАТ „Рівненський машинобудівний завод» найбільшу увагу варто приділяти функціональним нововведенням (випробування нових форм організації виробництва, нових технологій, більш повного застосування економічних факторів, методів вимірювання і контролю параметрів якості), оскільки системні нововведення вимагають значних витрат і більшого відрізка часу. Але може наступити момент, коли системні нововведення займуть більш високе положення, тобто найкращого результату можна досягти при оптимальному сполученні можливостей загальних нововведень, що залежить від досвіду і мистецтва керівників і їхніх помічників.

Аналіз всього нового і вироблення на цій основі рекомендацій в інтересах поліпшення якості може бути й особливою функцією органів, служб управління якістю. До числа службових обов’язків нових сучасних керівників тепер повинні включатися такі як:

Організація і керівництво розробкою, впровадженням і удосконаленням систем якості.

Організація сертифікації систем якості.

Контроль за станом і ефективністю системи.

Контроль за реалізацією плану розробки і впровадження нововведень у систему якості.

Було би помилкою керівника підприємства вважати, що системи якості навіть при їхньому високому ступені розвитку не мають потреби в удосконаленні.

Висновки

Подальше освоєння нового для нашої країни економічного середовища відтворення, тобто ринкових відносин, диктує необхідність постійного поліпшення якості з використанням для цього всіх можливостей, всіх досягнень прогресу в області техніки й організації виробництва.

Найбільш повне і всебічне оцінювання якості забезпечується, коли враховані усі властивості аналізованого об’єкта, які виявляються на всіх етапах його життєвого циклу: при виготовленні, транспортуванні, збереженні, застосуванні, ремонті, техобслуговуванні.

Аналіз розвитку форм і методів організації робіт з якості, виявлення можливості застосування до робіт по якості принципів загальної теорії управління, розробка схем механізму управління якістю, визначення характеру потреб, стан кон’юнктури ринку як вихідного елемента управління якістю продукції, критичний розгляд визначень основних термінів свідчать про наступне:

сучасну організацію робіт з якості теоретично допустимо, а практично доцільно й ефективно будувати не на загальному глобальному контролі, а на принципах загальної теорії управління на основі схем механізмів управління якістю продукції;

сучасне управління якістю продукції повинне прямо орієнтуватися на характер потреб, їхню структуру і динаміку; ємність і кон’юнктуру ринку; стимули, обумовлені економічною і технічною конкуренцією, характерні для ринкових відносин;

сучасне управління якістю на підприємстві, незалежно від форми власності і масштабу виробничої діяльності, повинне оптимально сполучати дії, методи і засоби, з одного боку, виготовлення продукції, що задовольняє поточні запити і потреби ринку, а з іншого боку — розробку нової продукції, здатної задовольняти майбутні потреби і майбутні запити ринку.

Список використаних джерел

1. Указ Президента України «Про заходи щодо підвищення якості вітчизняної продукції» // Голос України, 24.12.2001р.

2. Декрет Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» // Діло, 11.05.93р.

3. Алферов Н.П. Управление качеством. Учебник. — М.: ИНФРА-М, 2003. — 374с.

4. Алексеенко В.С. Финансовый анализ. — К.: МАУП, 2004. — 250с.

5. Алехин П.П. Подходы к созданию систем управления качеством продукции // Экономика, №4, 2003. — с.10-12

6. Баканов М.И., Шеремет А.Д. Теория экономического анализа. — М.; Финансы и статистика, 1999 г. — 113с.

7. Гличев А.В., Круглов М.И. Управление качеством продукции. — М.: Экономика, 2000. — 198с.

8. Єськов П.О. Українська асоціація якості — запорука якості в Україні. // Факти, 25.10.2002р. с.3-4

9. Зорин Ю.В., Ярыгин В.Т. Качество технологической документации при подготовке предприятий к сертификации. Стандарты и Качество. — 2004.95с.

10. Ильенкова Н.Д. Спрос: анализ и управление. — М.; Финансы и статистика, 2002 г. — 215с.

11. Кардаш В.Я. Стандартизация и управление качеством продукции. — К.: Вища школа, 2001. — 189с.

12. Лаштдуо В.А. Статистические методы, всеобщее управление качеством, сертификация и кое-что еще., Стандарты и качество. — 2001, №4, с.68-70.

13. Моисеева Н.К., Карпунин М.Г. Основы теории и практики функционально-стоимостного анализа. М.: Высшая школа, 1998 г. — 311с.

14. Монден Я. ”Тоета”, Методы эффективного управления. — М.; Экономика, 1999. — 168с.

15. Мхитарян В.С. Статистические методы в управлении качеством продукции. — М.: Финансы и статистика, 2001. — 305с.

16. Никсон Ф. Роль руководства предприятия в обеспечении качества и надежности: Пер. с англ. — М.: Издательство стандартов, 2002. — 230с.

17. Переалина Н.С. Качество в системе маркетинга. — М.: Система, 1999. — 200с.

18. Пешкова Е.П. Маркетинговый анализ в деятельности фирмы. — М: Ось-89, 2000г. — 80с.

19. Робертсон А. Управление качеством. — М: Прогресс, 2001 — 423с.

20. Сиськов В. И., Экономико-статистическое исследование качества продукции. — М.: Статистика, 2001. — 119с.

21. Сиськов В.И. Статистическое измерение качества продукции. — М.: Статистика, 1999. — 27с.

22. Статистические методы повышения качества / Под. ред. Хитоси Кумэ. — М: Финансы и статистика, 1997. — 211с.

23. Управление качеством / под ред. С.Д. Ильенковой. — М: ЮНИТИ, 1998 — 350с.

24. Фейгенбаум.А. Контроль якості продукції. К.: Діло, 2002р — 318с.

25. Швец В.Е. «Менеджмент качества» в системе современного менеджмента. Стандарты и качество, 2004, №6, с.48.

П. А. Столыпин: аграрная реформа и Сибирь

М. А. Рогачевская, кандидат экономических наук, доцент, Сибирский государственный университет телекоммуникаций и информатики, Новосибирск

 «Столыпин заплатил жизнью за то, что он указал путь для эволюции. Нашёл выход, объяснил, что надо делать».

В. В. Шульгин, депутат Государственной думы

Время деятельности Петра Аркадьевича Столыпина на высшем посту государственной власти было предельно сжато: 23 апреля 1906 г. его назначили на пост министра внутренних дел, 8 июля 1906 г. — председателем Совета министров, а 5 сентября 1911 г. после покушения его не стало.

П. А. Столыпин- последний крупный государственный деятель царской России

П. А. Столыпин принадлежал к старинному дворянскому роду, известному с XVI в., представители которого проявили себя на административной и военной службе. Его дед, Дмитрий Алексеевич, был младшим братом Аркадия Алексеевича, друга М. М. Сперанского, и Е. А. Арсеньевой, бабушки М. Ю. Лермонтова. Отец, Аркадий Дмитриевич, участвовал в Крымской и Турецкой войнах, дослужившись до генерала. Его мать, Наталия Михайловна, тоже побывала на Турецкой войне, ухаживала под огнём за ранеными, за что была награждена медалью. Родился Пётр Аркадьевич в 1862 г. Образование получил в Петербургском университете. Его привлекали естественные науки, и позже в своём имении Колноберже он стал и хорошим практиком-помещиком. В 1889 г. он — ковенский губернский предводитель дворянства, в 1902 г. его назначают гродненским губернатором, а в 1903 г.- саратовским. Там, в революцию 1905 г., он показал себя волевым, умеющим чётко действовать в различных обстоятельствах, вплоть до применения войск, и не боящимся ответственности. Это и сыграло свою роль при назначении его на пост министра внутренних дел.

Карьера Столыпина была стремительна. В течение трёх месяцев он достиг вершины служебной иерархии, завоевав расположение царской семьи и пробудив надежды различных слоев общества.

Он стал достойным преемником С. Ю. Витте1. Оба служили идее великой России, стремились избежать революционных потрясений, были противниками военных конфронтации.

Витте сыграл огромную роль в подготовке аграрной реформы. Он был убеждён, что укрепить экономику страны можно только через подъём сельского хозяйства. Аграрная реформа, полагал он, может послужить архимедовым рычагом для подъёма экономики империи. Отсюда — крестьянское землеустройство, переселение крестьян на хутора, доступность кредита (по опыту Восточной Пруссии, Дании, Бельгии); освоение Сибири, Дальнего Востока, Средней Азии; развитие общего и специального образования. В декабре 1903 г. журнал «Вестник финансов» опубликовал сводку работ местных комитетов, образованных в соответствии с указаниями «Особого совещания о нуждах сельскохозяйственной промышленности», возглавляемого Витте. В ней подчеркивалось, что вследствие правовой закрепощённос-ти крестьян невозможно никакое экономическое движение. Одна из главных помех, отмечалось в сводке, — община. Необходимо предоставить отдельным крестьянам право выделять свой земельный надел без согласия общины. Это было мнение дворян и чиновников, стремившихся к переменам, надеявшихся, что Николай II сможет продолжить реформы своего деда — Александра Освободителя.

С момента отмены крепостного права в 1861 г. проблемы сельского хозяйства были в центре внимания общественности и правительства. Крестьяне бедствовали даже в урожайные годы и тем более в неурожайные. Зимой крестьяне целых деревень занимались нищенством как промыслом. Причиной этого являлся временный характер пользования общинным наделом, что создавало непреодолимые препятствия улучшению землепользования, порождало хищническую эксплуатацию земли: «Сегодня этот надел мой, а завтра он может перейти к другому», — рассуждали крестьяне.

Губернатор Столыпин пытался доказать, что «коренное неустройство в крестьянской жизни» и главная причина неустройства деревни — засилье общинного землевладения, общинного строя; уравнительные настроения, трудности внедрения агрокультуры и агротехнических улучшений вследствие переделов земли; сложности с получением кредитов от Крестьянского банка. Он был уверен, что единоличная крестьянская собственность приведёт к подъёму сельского хозяйства и послужит «залогом порядка, так как мелкий собственник представляет из себя ту ячейку, на которой покоится устойчивый порядок в государстве»2. Именно в мелком, а не в крупном (помещичьем) землевладении — сила России.

Как и Витте, Столыпин написал царю записку с предложениями о перемене в крестьянском быте. В ответ — молчание. Нужна была революция 1905 г., чтобы Николай II стал понимать, что больше откладывать решение о земле невозможно.

10 октября 1906 г. заседание Совета министров одобрило принцип свободного выхода крестьян из общины. Царь согласился с этим. 9 ноября 1906 г. Столыпин подписал исторический указ, освободивший крестьян от власти общины. Крестьяне перестали быть «полуперсонами» и впервые становились полноправными гражданами.

В России начиналась экономическая — бескровная, но самая глубокая и подлинная — революция.

Она не могла быть стремительной. Перераспределение земли Столыпин предлагает провести постепенно путём скупки государством через Крестьянский банк продаваемых помещиками земель и перепродажи их крестьянам. Но главным должно было стать освобождение крестьян от тисков общины и укрепление земли в частную собственность. «Пусть собственность эта будет общая там, где община ещё не отжила, пусть она будет подворная там, где община уже не жизненна, но пусть она будет крепкая, пусть будет наследственная».

Весьма примечательной была оценка такого подхода, сделанная В. И. Лениным: «После решения аграрного вопроса в столыпинском духе никакой иной революции, способной изменить серьёзно экономические условия жизни крестьянских масс, быть не может. Вот в каком соотношении стоит вопрос о соотношении буржуазной и социалистической революции в России»3.

Проводя реформу, Столыпин воспользовался готовыми материалами. Ещё 10 января 1906 г. Витте предложил принципиальные основы решения аграрной проблемы: признание надельных земель личной собственностью их владельцев; установление порядка выхода крестьян из обществ в связи с выделением им отдельных участков из общинных земель. Он считал, что крестьяне, став владельцами земли,  «будут иметь здравые взгляды на чужое право собственности». Им был подготовлен и проект думской декларации. Но накануне открытия Думы Витте… получил отставку. Всё его законотворческое наследие перешло к Горемыкину, а затем — Столыпину. Столыпин не стал медлить. Обстановка в стране ещё была напряжённой, и ему, помещику и дворянину, историей было предопределено разрушить дво-рянско-помещичий мир.

Крестьянская реформа началась с указа от 9 ноября 1906 г. со скромным названием: «О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающихся крестьянского землевладения и землепользования». Формально указ этот уточнял и вводил в действие ст. 165 «Положения о выкупе», разработанного ещё авторами крестьянской реформы 1861 г. Фактически только теперь было сделано то, что следовало осуществить 45 лет назад.

Мы не рассматриваем весь комплекс проблем, относящихся к аграрной реформе. Последствия столыпинской реформы для европейской части России проанализированы достаточно хорошо. Иное дело — Сибирь и другие окраинные районы страны.

Переселение- основа преобразования Сибири

Сибирь осваивалась уже более трёхсот лет, но результаты и к концу XIX в. всё ещё были весьма незначительны по отношению к её возможностям. Надежда правительства на заселение Сибири при помощи ссыльнопоселенцев оказалась неоправданной. Некоторое оживление наступило в середине XIX в. после открытия месторождений золота и серебра.

В 1865 г., четыре года спустя после крестьянской реформы, правительство издало особые правила о колонизации кабинетских4 земель Алтайского Горного округа для снабжения рудников рабочей силой, а также для возделывания земель с целью производства сельскохозяйственных продуктов. Одновременно активизировалось самовольное переселение. Крестьяне шли на свой страх и риск, не зная, что их ждёт впереди. Если им сопутствовала удача, то они оседали. Так постепенно осваивались степные, лесостепные земли и участки, прилегающие к тайге.

При редком населении и обилии свободных земель первоначальной формой землепользования в Сибири был захват, т. е. каждый мог захватить в своё пользование столько земли, сколько он желает и может освоить. Захватывались не только «вольные» земли, но и земли туземного кочующего населения. Крестьяне Барабинской степи говорили так: «Селись — где хочешь, живи — где знаешь, паши — где лучше, паси — где любче, коси — где густо, лесуй — где пушно».

Путь за Урал был труден, шли большими группами, а потому и селились вместе, образуя общину. Но по мере сокращения свободных земель и роста населения возникла необходимость ввести ограничительные меры, получившие название «вольного пользования». Переделы земли происходили и в этих общинах, как правило, в интересах наиболее «крепких хозяев».

В 1889 г. был принят закон, утвердивший и облегчивший возможность переселения, но поскольку участки для переселенцев специально не подготавливались, а средства выделялись незначительные, положение переселенцев было тяжелым. Тем не менее самовольное движение в Сибирь росло5. «Избыток» населения в европейской части России, по данным переписи 1897 г., составлял 35% от всего населения. Переселялись из центральных густонаселенных губерний, главным образом, крестьяне среднего достатка, которые умели и хотели работать, но в условиях общины не могли улучшить свое положение.

Кардинальное изменение в переселенческом деле произошло с началом строительства Сибирской железной дороги. В 1891 г. был создан под председательством цесаревича Николая II «Комитет Сибирской железной дороги». Рабочих рук в Сибири для ее строительства не было, и переселение приняло массовый характер. Переселенцы шли из черноземных губерний России и Украины, Поволжья, Черноморского и Каспийского побережья, Белоруссии и Балтийского края. Кроме крестьян, на строительстве железной дороги работали солдаты, казаки, ссыльные и арестанты. Если в начале строительства (1891 г.) работали 9600 человек, то в разгар его (1895-1997 гг.) — 84-89 тыс. человек. К концу на стройке (1904) остались всего 5,3 тыс. человек.

В рабочих руках нуждалось не только строительство Транссиба, но и все отрасли, связанные с обеспечением строительства: сельскохозяйственное производство, производство транспортных средств (телеги, сани и пр.), одежды, обуви для строителей, строительство жилья, производство шпал и заготовка топлива для подвижного состава. По мере продвижения строительства железной дороги от Челябинска на Восток к Омску, Ново-Николаевску и далее возрастает и число самовольных переселенцев, доля которых в общей численности достигает до 75%.

Переселение, бесспорно, способствовало хозяйственному освоению новых территорий, развитию их производительных сил в сельском хозяйстве, промышленности и в других отраслях. Все это стало возможным благодаря решительной деятельности С. Ю. Витте6.

Тогдашние средства информации, выполняя задание правительства, широко пропагандировали переселение, рассчитывая на привлечение наиболее предприимчивых крестьян.

Аграрные преобразования, инициированные П. А. Столыпиным, предусматривали организацию массового переселения крестьян из европейской части России в Сибирь, на Дальний Восток, в Северный Казахстан. С этой целью в 1906г. было реорганизовано Переселенческое управление. В Сибири и на Дальнем Востоке выделялись специальные переселенческие районы, в каждом из которых создавались переселенческие организации, имевшие земле-отводные, гидротехнические и дорожные партии, склады сельскохозяйственной техники, агрономические отделы, свои школы и больницы. На Сибирской магистрали были выделены два района (Западный и Восточный) по организации передвижения переселенцев.

После 1906 г. переселение крестьян в Сибирь осуществлялось более организованно. В инструкции Переселенческого управления указывалось, что вновь приезжающие должны селиться на специально отведенных для них свободных участках земли, а не в селах старожилов. В обжитых районах между «новоселами» и «старожилами», «заимщиками» (имевшими заимки) в первый период проведения реформы, пока еще не был отлажен механизм «водворения», возникали конфликты по поводу земли, лугов и пастбищ.

Быстрый рост переселения потребовал учета использования земель и изъятия излишков.

Старожилы, осевшие на хороших местах, не хотели их терять. Среди них к началу столыпинской реформы было немало весьма крепких хозяев. Они нуждались в рабочих руках, и новоселы часто становились у них батраками. Так, крестьянин Сорокин в деревне Карасук имел запасы хлеба до 100 тыс. пудов и 8 тыс. голов скота. Его состояние оценивалось свыше 1 млн руб.

Переселявшиеся в Сибирь крестьяне селились на государственных или кабинетских землях на правах пользования, а не собственности. Поэтому, изыскивая земли для переселенцев, землеустроители исходили не столько из соображений рационального ведения хозяйства, сколько из наличия земельных излишков на освоенных старожилами территориях.

Возникали непредвиденные сложности. Оказалось, что численность переселявшихся и темпы переселения превышали темпы подготовки участков к заселению. Недостаточно было чиновников для этой работы, их квалификация не всегда отвечала требованиям, имели место взяточничество и коррупция. Это приводило к нарушениям порядка заселения: в ряде мест не успевали готовить участки, проводить к ним дороги. Переселенческие пункты еще строились, а переселенцы уже прибыли. Ссуды выдавались не в полном объеме, а частями, порою весьма незначительными. Установленная ссуда в 150 руб. была слишком мала для того, чтобы обзавестись хозяйством и прокормиться в течение двух лет, пока не будет получен первый урожай.

Процесс вживания был сложным. Переселенцы встретились с непривычными для них климатическими и погодными условиями. Для Сибири характерно погодное непостоянство — устойчивые и продолжительные зимние холода, возвратные весенние и осенние ранние заморозки, а также засухи, повторяющиеся примерно через три года на четвертый, а наиболее сильные — через 10 лет, часто бывают двухгодичными. Такие сильные засухи наблюдались в 1891 и 1892, 1900 и 1901, 1910 и 1911гг. Переселенцы, приехавшие в 1908 г. и позже, еще не успев обустроиться, испытали на себе все отрицательные последствия двух засушливых лет. Засуха охватила плодородные округа: Славгородский, Омский, Рубцовский, Каменский, Кузнецкий и другие. Не владея приемами сухого земледелия, переселенцы пострадали больше других. Требовались иные приемы агротехники, интенсификация труда в короткие сроки, наиболее благоприятные для сельскохозяйственных работ. Многие переселенцы разорялись и возвращались в родные места.

За период 1906-1914 гг. в Сибирь переселились 3040333 человека, возвратились — 529835 человек, или 10,8%. Наибольшее число «обратников» пришлось на 1910-1911 гг., составив 238501 человек, или 2,6% от всех переселенцев. Данные Челябинской регистрации показывают, что за 1896-1914 гг. возвратились из-за Урала в Европейскую Россию 27% от числа прошедших за Урал, а из семейных переселенцев — только 13%. Большая часть обратных переселенцев приходилась на категорию самовольных: их удельный вес за 20-летний период колебался между 43-87%, тогда как в прямом движении «самовольцы» составляли 30-45%. Из числа водворенных на участки за 1909-1914 гг. покинули их только 9,2%.

Причин ухода переселенцев множество: недостаток земельных участков и их реальное качество; неудовлетворительная работа переселенческих пунктов на местах; трудности освоения новых земель, особенно в притаежных районах; несоответствие погодно-климатических условий привычным в Европейской России; произвол чиновничества и личные мотивы.

Итак, за период 1861-1905 гг. в Сибирь переселились примерно 1820 тыс. человек, а за 1906-1914 гг. — 3040 тыс., всего 4860 тыс. человек. Остались в Сибири- 3694 тыс. человек. За столыпинское переселение, осуществлявшееся 8 лет, приехало в 1,7 раза больше людей, чем за предыдущие 40 с лишним лет. Они вместе с коренными жителями Сибири, переселившимися ранее людьми и оставшимися строителями железной дороги образовали тот человеческий потенциал, который вдохнул новую жизнь в этот огромный, сказочно богатый край.

В Сибирь ехали русские, украинцы, белорусы, латыши, эстонцы, немцы, евреи, татары, мордва, представители других национальностей. Селившиеся вместе переселенцы одной национальности сохраняли свою культуру, быт, обычаи. Все они постепенно становились сибиряками, приобретали черты, порожденные сложностями жизни в этом достаточно суровом краю, который вырабатывал у них сибирский характер.

Хлеб и масло для России и Сибири

В Сибири земельные отношения были иными, чем в европейской части России: здесь отсутствовали помещичье землевладение и крепостное право; существовало «кабинетное» землевладение; господствовало общинное землепользование освоенных старожилами земель; сохранялась обширная зона для переселения; земли традиционного проживания сибирских народов, потесненных переселенцами, соседствовали с землями, освоенными выходцами из России.

Политика землепользования в Сибири в XIX в. характеризовалась отсутствием твердой и постоянной земельной нормы, а также поддержанием общинного землепользования без «утеснения» заимочнои предприимчивости крепких хозяев. В период интенсивного переселения земельную норму определили в 15 десятин на мужскую душу для старожила. Для новых переселенцев первоначально она устанавливалась в тех же размерах, а потом в некоторых районах ее стали уменьшать. Казачество имело право на 30-50 десятин на душу; офицерские участки достигали 200 десятин. Особую группу (возникшую вследствие упразднения казачьих полков) образовали так называемые «крестьяне из казаков», получавшие участки из расчета 20 десятин на едока7. Отводились земли священнослужителям (церковному причту — 99 десятин) и школам — по 15 десятин.

Таким образом, сибирское крестьянство было представлено крестьянами-старожилами, казаками, крестьянами-переселенцами и коренным населением, занимавшимся скотоводством на юге и промысловой охотой и рыбной ловлей на севере.

Посетив Сибирь в период проведения реформы, Столыпин и Кривошеий8 пришли к выводу, что и в Сибири следует встать на путь создания и укрепления частной собственности на землю, покончить с титулом государственной собственности для всех земель, отводимых в наделы старожилам и переселенцам, «устранить общинно-земельные порядки в Сибири», распространив на них указ 9 ноября 1906 г. и закон 14 июня 1910 г. о выходе крестьян из общины.

Переселенческое управление с 1911 г. стало подготавливать больше участков для единоличного пользования. Хуторское и отрубное землепользование как новое, так и образованное вследствие размежевания заселенных участков, способствовало упрочению «крепкого хозяйственного мужика». Наибольшее распространение хуторская форма землепользования получила в Томской губернии (33% площади пахотной земли), а отрубная — в Славгородском (19,8%), Омском (12,9), Канском (8,7) и Красноярском  (6,3%) округах. Общинное землепользование, распадаясь, уступало место частной собственности на землю. В Сибири реально складывались новые экономические условия, способствующие развитию сельского хозяйства.

Низкая плотность населения определяла форму ведения хозяйства. Господствовало натуральное производство, ориентированное на самообеспечение крестьян всем необходимым. Но постепенно положение стало меняться. В селах, расположившихся вдоль Московского тракта, а также тяготевших к другим трактовым дорогам, объективно формировалось товарное производство. Росту объема производства способствовало развитие горной промышленности. Вокруг заводов складывалась ремесленно-продовольственная зона, производившая товары, предназначавшиеся для мастеровых людей. То же относится и к бассейнам крупных рек, по которым продукты земледелия и скотоводства доставлялись в отдаленные районы.

Появились предприимчивые крестьяне, оценившие новые возможности. В качестве примера можно привести деятельность крупного предпринимателя Новикова, занимавшегося не только хлебопашеством и скотоводством, но и торговлей. Он сплавлял хлеб по Томи, Оби и Иртышу в Сургут, Березов, Тобольск. Он держал 80 работников и 40 приказчиков для торговых дел. Из таких, как он, «крестьян» выросли сотни сибирских купеческих фамилий, владельцев промышленных предприятий и торговых заведений. Они вели сельскую торговлю, скупку сельскохозяйственных товаров и пушнины. В их руках были постоялые дворы, а также транспорт — лошади, речные суда и др. Деревенская беднота батрачила на них. Некоторые переселенцы, прежде чем водвориться на участок, шли батрачить к зажиточным хозяевам, чтобы приобрести опыт хозяйствования в новых условиях и сохранить ссуду, полученную на обзаведение.

Железная дорога и переселенчество послужили катализатором для развития рыночных отношений в Сибири.

Рынок труда резко расширялся по мере нарастания темпов переселения. Среди пришлого населения многие не смогли приспособиться к сибирским условиям и становились источником наемного труда для сельского хозяйства, развивающейся промышленности, торговли, транспорта, строительства. К ним добавились те, кто изначально не собирался хозяйничать на земле. Так, данные аппарата водворения показывают меньшее число желающих получить земельный участок, чем число прошедших через Челябинск переселенцев.

Рост численности неземледельческого населения способствовал становлению рынка для сельскохозяйственного производства. Повышение спроса на продовольствие и, прежде всего, на хлеб приводило к расширению посевных площадей. Если взять размер посевных площадей, обрабатываемых в Акмолинской, Тобольской, Томской, Енисейской и Иркутской губерниях в 1901-1905 гг. за 100%, то в 1906-1910 гг. обрабатывалось уже 122,9, а в 1913 г. — 194,1 %. За 13 лет хлебное поле возросло почти вдвое, а под пшеницей — в 2,5 раза. За этот же период по тем же районам рост валового сбора зерна составлял соответственно 129,1 и 193%, а пшеницы- 139 и 231,3%.

Сибирский хлеб в основном потреблялся в собственном регионе, так как его поток в европейскую часть России сдерживался Челябинским тарифным переломом: дешевая сибирская пшеница создала много проблем на рынке Европейской России. Помещики, владевшие большими хозяйствами, продолжали вести производство, не заботясь о его эффективности. Появление сибирской пшеницы ввергло их в панику. На их стороне был влиятельный сенатор Хвостов, требовавший не допускать сибирский хлеб в Европу. Но у сибирской пшеницы были и могущественные сторонники, в том числе такие промышленники и финансисты, как Стахеев и Путилов. Видя, что император начинает прислушиваться к противникам, А. В. Кривошеий заявил, что сибирский хлеб не составляет конкуренции российским помещикам. Он резко осудил политику противников сибирского земледелия: нельзя задерживать сибирскую торговлю, если бы она даже угрожала конкуренцией, так как Сибирь -неотъемлемая часть Российского государства. Он присоединил свой голос к сторонникам отмены Челябинского тарифного перелома. После его отмены в 1913 г. Сибирь получила реальную возможность для увеличения производства зерновых, а государство — дополнительный источник валюты.

Непосредственно с зерновым связано мукомольное производство, имевшее большое значение для сибирской экономики. В своем развитии оно прошло два этапа. Рубежом послужило проведение Сибирской железной дороги. В первый период производство муки обслуживало потребности близлежащего рынка. Центрами мукомольной промышленности были тогда Омск, Барнаул, Бийск, Томск, Красноярск, Минусинск, Иркутск. Железная дорога, создав условия для включения Сибири в продовольственный оборот страны, открыла для нее широкий рынок. Мукомольная промышленность становится сферой приложения крупных капиталов. Гарантируя высокие прибыли, она при общем дефиците капиталов не испытывала в них недостатка. Ярким доказательством этого явилось развитие Ново-Николаевска, нового центра мукомольного производства, промышленность которого возникла в 1905-1914 гг. Из валовой продукции его промышленности, достигшей в 1913 г. 8359,8 тыс. руб., 76,3% приходилось на мукомольную. Ее развитие происходило на более совершенной технической основе, позволявшей вырабатывать высокие сорта муки и обеспечивавшей возрастающие потребности российского и внешнего рынков. Сибирская мука шла на Запад. Ее в больших количествах покупал Урал, она доходила до Москвы и Петербурга, стала играть значительную роль в экспорте. Ею монопольно обеспечивался восточный рынок — Забайкалье, Дальний Восток, Монголия. Ежегодный вывоз муки из Сибири составлял в среднем 65 тыс. т.

Полутоварное мукомольное производство, вырабатывавшее муку среднего качества, проникало в глубь сельских местностей, ближе к сырью и потребителю.

Другой важной отраслью сельского хозяйства в Сибири было животноводство. Оно получило широкое развитие уже во второй половине XIX в. Крестьяне разводили в основном лошадей, крупный рогатый скот, овец, в меньшей степени свиней. Экономическое значение животноводства как источника тягловой силы, продовольственных ресурсов и сырья из года в год повышалось. Его товарность значительно возросла в связи с увеличением числа городов, рабочих поселков, особенно во время строительства железной дороги, а затем и усиления переселенчества, достигнув в 1913 г. 73% от валовой продукции сельского хозяйства.

Продукция животноводства послужила сырьевой базой для возникающей перерабатывающей промышленности. Особое место принадлежало маслоделию. Земельные просторы, хорошие естественные кормовые угодья и наличие водопоев оказались весьма благоприятными для развития в Сибири молочного скотоводства. По Московскому тракту ежегодно вывозилось до 5-6 тыс. т топленого масла. Масло изготавливалось трудоемким ручным способом. Количество его было явно недостаточно для завоевания рынка, да и отдаленные рынки для маслоторговцев, использовавших гужевой транспорт, были недоступны. За полстолетия вывоз масла возрос, но достиг в 1894 г. только 8 тыс. т.

На увеличение производства масла решающее влияние оказали появление сепаратора и строительство железной дороги. Появилась возможность заводского производства масла на новой технической основе и достаточно быстрой его доставки на отдаленные, ранее недоступные рынки. В 1894 г. предприниматель Вальков открыл два маслозавода, установив на них сепараторы. В 1896 г. работало уже 15 частных и 4 кооперативных завода. По мере открытия для движения поездов участков магистрали в Сибирь хлынул поток промышленников и торговцев. Не остался в стороне и иностранный капитал. Первыми появились представители торгового капитала в форме торгово-посреднических фирм. В 1896 г. в Кургане открыл свое представительство торговый дом «Паллизен и Ко», занимавшийся скупкой экспортного масла. Иностранцы продавали взамен сепараторы и полное оборудование для маслозаводов. Продажа производилась в кредит, погашаемый маслом, что было выгодно обеим сторонам. Началось быстрое строительство маслозаводов: в 1897 г. их было 51, в 1900 г.- 275, в 1906 г. -1474, а в 1913 г. — уже 4093. Из них 46,8% представляли кооперативные предприятия. Среди частных заводов было много маломощных, не имевших хорошего оборудования, помещений, на них подчас работали мастера-самоучки. Их продукция шла исключительно на сибирский внутренний рынок, предъявлявший больше требований к количеству, чем к качеству масла.

Кооперативные заводы были оборудованы значительно лучше. Маслоартели имели собственные, специально построенные помещения, дорогое оборудование, квалифицированных специалистов. Заводы, поставлявшие масло в столицы, в том числе к императорскому столу и за рубеж, весьма требовательно относились к качеству масла. Показатель качества масла — сухость (85,59% жира) делал его привлекательным на зарубежных рынках. За 1901-1917 гг. Сибирь заняла одно из первых мест среди стран-экспортеров сливочного масла. За 1909-1913 гг. среднегодовой вывоз масла из Дании составлял 88,7 тыс. т, Австралии- 35,1, Голландии — 34,1, Швеции — 20,8, из Сибири — 62,1 тыс. т.

Маслоделие стало основой экономического благосостояния артелей и деревень в целом. Маслозаводы опирались на поставки молока из хозяйств, которым принадлежало 81,5% всего стада коров, подбиравших его по качественным показателям, необходимым для производства масла. Вот информация «Всеобщего Русского календаря» за 1918 г.: «А тем, кто не верит в быстрое возрождение деревни, достаточно вспомнить о сибирской деревне Старой Барде Бий-ского уезда Томской губернии. Больше 20 лет тому назад устроили там жители маслодельную артель, через два года выросла артельная лавка, а потом появился и целый ряд кооперативных начинаний: ссудосберегательное товарищество, маслобойный завод, наконец, артельная мельница, а при ней электростанция для освещения мельницы, а заодно и деревни. И вот 12 декабря 1912 года двести пятьдесят изб этой деревни осветились электричеством, причем за освещение брали три рубля в год. Потом провели в избы и телефон, устроили примерный опытный скотный двор, опытные посевы кормовой свеклы и кормовых трав. А скоро заговорили о постройке в селе народного дома, собственном кинематографе. И жители всей округи стали приезжать в Старую Барду поучиться, как дельные люди сумели построить себе новую свободную и разумную жизнь»9.

Мелкое ремесленное производство в условиях слаборазвитых рыночных отношений носило местный характер, обслуживая потребителей по индивидуальным заказам из сырья заказчика. Швейное, кожевенно-обувное и другие ремесла существовали в городах, а в сельской местности чаще всего работали кустари, занятые овчинно-шубным, са-поговаляльным и другим производством. Товарным можно считать лесоперерабатывающее производство: санное, тележное, бондарное, щепное, дегте- и смолокуренное и др. Как правило, кустари сами реализовывали свой товар, так как объем производства и продаж был невелик.

К концу XIX в. в крупных городах (Томск, Омск, Барнаул, Иркутск и др.) стали возникать торговые фирмы, имевшие капиталистический характер. Они обеспечивали кустарей сырьем, орудиями труда и получали готовую продукцию — валяную обувь, овчинные черненые шубы «барна-улки», которые сбывали в городах и селах, находившихся вблизи Московского тракта. То же стало наблюдаться и в лесообрабатывающем промысле: торговые фирмы первоначально закупали изготовленную кустарями продукцию, а позже, когда спрос вырос и появились конкуренты-скупщики, эти фирмы стали заключать с кустарями предварительные договоры, чтобы обезопасить себя от конкурентов.

Размещение мелкого кустарного производства носило рассеянный характер, тяготея либо к месту производства (лесообработка), либо к местам потребления (кожевенно-обувное, шубное, швейное, мукомольное, мебельное и т. п.). Объем производства определялся численностью населения данной местности и был незначителен.

Положение изменилось с появлением столыпинских переселенцев, которые приобретали традиционную сибирскую одежду и обувь. Быстро стало развиваться овчинно-шубное и пимокатное производство. Ориентированное на внутренний рынок, оно не привлекало ни промышленников, ни торговцев из европейской части страны. Постепенно это ремесленное производство стало перерастать в промышленное с использованием наемного труда.

Возникает потребность в орудиях и машинах для обработки почвы, посева, уборки урожая и его переработки, а это обусловливало необходимость развития промышленности.

Промышленное развитие Сибири

Можно согласиться с утверждением, что индустриального прошлого у Сибири не было. Огромные и разнообразные богатства этого региона почти не были вовлечены в экономический оборот страны. Разрабатывались лишь месторождения золота и серебра.

Впервые сибирское золото было получено на заводе Демидова в 1745 г. при плавке серебросвинцовых руд Змеи-ногорского месторождения на Алтае. Затем в 30-е годы XIX в. золото стали добывать в Томском, Нерчинском, Ачинском, Минусинском, Енисейском округах, а в конце века -в Бодайбинском, Ленском и Амурском.

Ведущая роль в XIX и в начале XX в. принадлежала золотодобывающей промышленности. Росла добыча россыпного золота на приисках Ленского, Амурского и Приморского округов, началась разработка коренных месторождений. Ежегодная средняя добыча за период 1901-1910 гг. достигла 36630 кг с рекордной добычей в 63750 кг в 1910 г. Еще более возросла добыча в 1911-1914 гг., составив в среднем 60500 кг в год.

Месторождения золота находились в малонаселенных районах, где почти не было дорог. Добычей золота, наряду с промышленниками, занимались на свой страх и риск старатели, имевшие примитивное снаряжение, надеявшиеся на слепую удачу — «фарт». Они играли очень важную роль разведчиков-первопроходцев, экономя компаниям затраты на проведение поисковых работ. Старательский фарт привлекал к себе множество готовых рисковать людей. Разорившиеся переселенцы, особенно молодые и одинокие, уходили на поиски золота в тайгу. Многие переселенцы сразу направлялись на золотые прииски или рудники.

Постройка Сибирской железной дороги оказала существенное влияние на преобразование золотопромышленности на капиталистической основе. Стало возможным техническое переоснащение добычи золота, применение машин. Еще весной и летом 1900 г. в Мариинском округе и в Южно-Енисейской тайге были установлены первые три драги, а в 1908 г. действовало уже 39 драг. Стала использоваться паровая энергия для водоотлива, приведения в действие зо-лотопромывочных машин и машин для извлечения золота из кварцитов. Тем не менее в отрасли продолжал господствовать ручной труд. Рост добычи золота обеспечивался не столько внедрением машин, сколько увеличением численности рабочих и интенсификацией труда.

Завершение строительства Транссибирской магистрали потеснило золотодобывающую промышленность. Функционирование дороги вызвало усиленный спрос на более высококалорийное топливо, чем дрова. Быстрыми темпами начинает развиваться угольная промышленность. Если в 1900 г. в Черемховском и Кузнецком округах, главных районах угледобычи, добывалось 132 тыс. т, то в 1910 г. -823,5 тыс. т (в годы Русско-японской войны 1904-1905 гг. -1431 тыс. т). Этому способствовало то обстоятельство, что богатейшие месторождения угля находились почти по всей трассе магистрали. Добычу угля наряду с казенным ведомством вело множество частных предприятий.

В 1913 г. железные дороги потребляли уже только 77% добытого угля. Постепенно спрос на уголь возрастает и в других отраслях. Каменный уголь вытесняет дрова в речном пароходстве, мукомольной, цементной и других отраслях, расширяя сферу применения котлов и паровых машин, способствуя техническому прогрессу. Увеличение потребности в угле приводит к привлечению крупных капиталов в эту отрасль. Создаются более мощные предприятия (в угледобывающей промышленности мелких предприятий не было, что связано с технологией подземной добычи). Но слабо технически оснащенные шахты нуждались в большом количестве рабочих. Высвобождавшиеся строители железной дороги, разорившиеся переселенцы, неудачливые старатели становились шахтерами, обеспечивая рост угледобычи.

Развитие черной металлургии пережило драматические события. Имевшиеся три небольших завода (Гурьевский, Абаканский и Николаевский), с общей ежегодной производительностью в 1900 г. около 5,5 тыс. т чугуна и 3,6 тыс. т стали, не удовлетворяли и малой части спроса на металл, существовавшего в Сибири. Начало движения по Транссибу открыло сибирский рынок для уральского и южно-украинского чугуна и стали. Маломощным сибирским предприятиям пришлось вступить в конкурентную борьбу, выдержать которую они не сумели и в течение 1906-1911 гг. прекратили существование. Но ненадолго. В 1914 г., когда ввоз металла в Сибирь прекратился, они возобновили работу.

Хотя для развития цветной металлургии в Сибири были все условия, но производство серебра, цинка, меди, свинца к началу XX в. было слабо развито. Изменения произошли во втором десятилетии XX в. Ее подъем, равно как золотопромышленности и маслоделия, в значительной степени связан с притоком рабочей силы и иностранного капитала. Следует заметить, что иностранный капитал делал попытки проникновения в Сибирь еще во второй половине XIX в., но эпизодически и в ограниченных размерах. Проведение Транссибирской железной дороги приобщило Сибирь к мировому рынку, открыв ее для иностранных предпринимателей.

Для иностранного капитала вложение капитала в Сибирь даже в незначительных размерах вознаграждалось огромными доходами. Чрезвычайная легкость получения огромных прибылей привлекала иностранных предпринимателей, рассматривавших Сибирь как неиссякаемый источник сырья и продовольствия.

Колониальное состояние Сибири, неразвитость товарно-денежных отношений, низкий уровень потребностей в рабочей среде, сохраняющее свое значение натуральное производство, слабо развитый рынок наемного труда — все это обеспечивало высокую доходность предприятий, принадлежащих отечественным предпринимателям, иностранному капиталу и совместным.

Промышленный иностранный капитал шел предпочтительно в горнодобывающую промышленность. На протяжении 1906-1914 гг. в различных районах Сибири работал целый ряд геологоразведочных партий, принадлежавших англичанам, французам, немцам, американцам, бельгийцам и др. Российское правительство предоставляло разрешение на проведение разведочных работ по золоту, а затем и на его разработку. То же относилось и к поискам месторождений серебра, меди и других ископаемых. Но иностранные капиталы оказывались чаще всего вложенными в предприятия, уже налаженные русскими предпринимателями. Из более чем 20 компаний с иностранным капиталом шесть действовало в золотопромышленности: Ленское золотопромышленное товарищество (The Lena Goldfields Ltd), Российское золотопромышленное товарищество, Общество Мари-инских приисков, Русско-Азиатская компания, Новая Центральная Сибирь и Нерчинская золотопромышленная компания; 73,5% основного капитала в этих компаниях (26,35 из 35,85 млн руб.) принадлежали английским капиталистам. Из предприятий по разработке медных руд иностранному капиталу принадлежало три: Общество Спасских медных руд (Spassky Cooper Mining), Общество Атбасар-ских медных руд (в 1913 г. слившееся со Спасским) и акционерное общество «Сибирская медь». Иностранцам принадлежали четыре серебросвинцовых предприятия.

Но иностранный капитал не успел оказать положительного влияния на промышленное развитие Сибири. Горнопромышленные предприятия были сравнительно немногочисленны, отделены друг от друга огромными пространствами. Они не были связаны с потребностями экономической жизни региона, а нацелены на быстрое обогащение своих владельцев. Большинство таких предприятий еще находилось в стадии становления. Незадолго до первой мировой войны иностранный капитал расширил свою деятельность в Кузнецком бассейне, на Рудном Алтае, в железнодорожном строительстве.

В золотодобывающей промышленности иностранный капитал развернулся особенно широко. Здесь концентрировалось значительное число рабочих. Так, на Ленских приисках товарищества Лена-Гольдфилдс с 1906 по 1913 гг. число рабочих увеличилось с 3,3 до 7,6 тыс. человек (население района — 14,5 тыс). В тяжелых условиях Витимской тайги рабочие находились в полной зависимости от администрации компании. Работать приходилось в зоне вечной мерзлоты. Рабочий день продолжался зимой 10 часов и летом -11 часов. Дней отдыха было мало: не считая праздников, приходилось два-три выходных дня за промывочный сезон. Заработная плата постоянно уменьшалась: по сравнению с 1906 г. дневной заработок рабочих в механических заведениях снизился в 1911г. с 2 руб. 41 коп. до 2 руб. 32 коп., а у рабочих в подготовительных и разведочных работах -с 1 руб. 99 коп. до 1 руб. 88 коп. К тому же заработная плата наполовину выдавалась натурой из магазинов товарищества по завышенным ценам. Плохими были и жилищные условия рабочих. И хотя товарищество из своих огромных прибылей ежегодно тратило 15 тыс. руб. на содержание школы и 4 тыс. руб. на содержание Народного дома, устраивало рождественские елки для детей рабочих и «праздничное угощение» рабочих — это не смогло предотвратить массовых выступлений трудящихся, завершившихся известными Ленскими событиями 1912 г.

Соляная промышленность развивалась в Западной Сибири (Славгород, Петропавловск, Кулунда), где находилось множество соленых озер; в Приенисейском крае, Иркутском округе, где добывалась каменная соль. Производство соли имело крайне примитивное оснащение, опираясь в основном на дешевый ручной труд. И так как рынок удовлетворяло количество добываемой соли, владельцы солеварен не стремились к покупкам необходимого оборудования.

Возникновение лесопильного производства также относится к началу XX в. Еще в 1895 г. Переселенческое управление начинает открывать лесные склады для обеспечения строительным лесом переселенцев в степных районах. Эта деятельность значительно расширилась в период интенсивного переселения в годы столыпинской реформы. К 1914 г. лесная промышленность Сибири насчитывала уже 87 заводов. Основным рынком для них был местный, емкий и динамичный. Спрос предъявляли угольная, металлургическая, горнодобывающая промышленность, железнодорожный и водный транспорт; городское и сельское население.

Вызванное притоком переселенцев, получило развитие кустарное лесохимическое производство — производство дегтя, смолы, скипидара и т. п. Переселенческое управление построило собственные и субсидировало небольшие частные деревообрабатывающие заводы, производившие сто-лярно-строительную продукцию, мебель, хозяйственную утварь, телеги, сани и другие изделия, потребность в которых из года в год возрастала.

Начинает формироваться собственная металлообрабатывающая промышленность, представленная первоначально мелкими слесарными и кузнечными мастерскими. Позже появились железнодорожные мастерские, а затем и небольшие машиностроительные предприятия, в основном ремонтные. В Омске был построен плужный, в Барнауле — механический и чугунолитейный завод, в Иркутске -механический.

Промышленники России постепенно меняли точку зрения на экономическое значение Сибири. Они стали понимать, что индустриализация России объективно испытывает потребность в экономическом взаимодействии обеих частей страны. Именно промышленный капитал начал борьбу за отмену Челябинского переломного тарифа. Ввоз сибирского хлеба и других продовольственных товаров приводил к удешевлению рабочих рук в европейских губерниях России; развитие сельского хозяйства в Сибири открывало огромный рынок для сельскохозяйственного машиностроения, для промышленных товаров производственного и потребительского назначения. Сибирь вовлекалась в общероссийский поток капиталистического развития, становясь обширным полем приложения капитала. Однако царское правительство продолжало проводить в отношении Сибири колониальную политику, а многие предприниматели привычно рассматривали ее как сырьевой придаток промышленности европейской части России и рынок сбыта своих товаров. Это проявлялось в структуре производства Сибири.

В 1912 г. в Сибири имелось примерно 2000 цензовых предприятия, на которых работали 59,5 тыс. человек. Большинство рабочих были заняты в горной и горнодобывающей промышленности — 43%; на мукомольных и других предприятиях пищевой промышленности — 29,9%, а в металлообработке — всего 3,9%. При сравнении уровня промышленного развития Сибири в 1914 г. и в конце XIX в. можно сделать вывод, что преобразование ее экономики, формирование новой индустриальной культуры шло весьма высокими темпами, несмотря на объективные сложности начального этапа промышленного развития, вызываемые огромными неосвоенными пространствами, незначительной заселенностью, слабыми рыночными связями.

Сибирь вместе с Россией все более втягивалась в систему мировых экономических отношений. Это могло иметь только один результат: Сибирь приближалась к тому моменту, когда она смогла бы сделать рывок в своем индустриальном развитии.

Города Сибири

Сибирские города первоначально возникали как военные крепости, ясачные зимовья, позже — как торговые села вдоль Московского тракта и торгово-промышленные села в Алтайском горном округе. Крупнейшими старыми городами к 1897 г. были Томск, Иркутск, Омск, Красноярск, Барнаул, Бийск.

Строительство железнодорожной магистрали способствовало возникновению множества рабочих поселков строителей, часть из которых со временем превратились в города.

Это — Новосибирск10, Тайга, Татарск, Каргат, Черемхово, Боготол, Зима и др. Переселенческая деятельность дала жизнь таким городам, как Славгород, Черепанове, Клюквенный, Сибирский (Называевская). Если по переписи 1897 г. на долю городского населения в Сибири приходилось 9,2% от общей численности населения, то к 1917 г. этот процент возрос до 10,4. Городское население Сибирского края, насчитывавшее в 1897 г. 252949 человек, достигло к 1917 г. 668841 человек. За 20 лет численность городского населения возросла в 2,6 раза. Значительнее всего это сказалось на городах, находившихся на пересечении железнодорожных и водных путей сообщения.

Важная цивилизаторская миссия была возложена Столыпиным на Переселенческое управление. Прежде всего, она относилась к медицинскому обслуживанию. Врачебная помощь организационно осуществлялась в двух формах: в процессе движения переселенцев и по месту водворения. Начало этой деятельности восходит к организационным мероприятиям, разработанным еще по указанию Витте. В процессе движения переселенцев медицинская помощь оказывалась железнодорожным ведомством. Постепенно развертываясь от Челябинска до Канска к 1909 г., начали функционировать 11 врачебных и фельдшерских пунктов.

К 1917 г. было развернуто 107 постоянных врачебных и 159 фельдшерских пунктов: в Томской губернии — соответственно 22 и 24, в Тобольской — 16 и 30, в Енисейской — 17 и 11, в Дальневосточном крае — 15 и 39.

Переселенческие больницы были более благоустроенными по сравнению с сельскими. Для них строились специальные здания, на их содержание отпускалось больше средств, медицинский персонал был лучше подготовлен и его труд лучше оплачивался. Медицинскую помощь оказывали и новоселам, и старожилам. И все-таки уровень медицинского обслуживания был недостаточным: в 1914 г. на одного врача приходилось 17220 жителей, на одну акушерку — 42600 женщин. Квалифицированные специалисты были только в крупных губернских центрах. Врачи, приезжавшие из Европейской России, не всегда оставались в Сибири. Единственный в Сибири медицинский факультет в Томском университете, конечно, не мог обеспечить потребности всего региона.

По мере интенсификации переселенческого процесса в Сибири остро встала проблема грамотности и образования. По переписи 1897 г. в Западной Сибири на 1000 человек населения грамотными были 108 человек (в европейской части России — 229). Стали создавать однокласс-ные и двухклассные начальные школы. И тут же возникла еще одна проблема — некому учить. Учреждаются учительские семинарии в Омске, Иркутске и Красноярске. В 1911 г. в Сибири действовало уже 5197 начальных школ, на Дальнем Востоке — 671, что составляло соответственно 5,1 и 0,66% от числа начальных школ во всей Российской империи. На 100 детей обоего пола в возрасте 7-14 лет приходилось в Западной Сибири 14 учащихся, в Восточной Сибири — 15,1.

Среднюю школу представляли в 1906 г. 7 классических гимназий и 8 реальных училищ с общей численностью 5369 учащихся. Заслугой частных лиц было открытие женских гимназий.

В результате напряженной работы спустя 20 лет грамотных в Сибири стало 218 человек на 1000 жителей — рост больше чем вдвое. Но почти 80% населения оставались неграмотными!

Переселенческое управление с 1905 г. по 1915 г. открыло три землемерных училища в Омске, Красноярске и Чите. В 1902 г. в Томске было создано техническое железнодорожное училище, несколько позже такие же училища — в Омске, Красноярске и Хабаровске. Появились первые коммерческие училища, а после 1910 г. — и торговые школы. В 1912 г. открыта учительская семинария в Ново-Николаевске, в последующие годы — в Минусинске, Нижне-Удинске, Чите. Первый учительский институт для подготовки учителей городских школ был учрежден в Томске, а затем — в Иркутске и Омске.

Появилась возможность получить высшее образование в Сибири в Томском университете, основанном в 1888 г., и в Сибирском технологическом институте, открытом в Томске в 1900 г.

Медленно, но неуклонно преодолевалась разобщенность культурных центров Сибири. Уже в 1908 г. в 20 городах, от Тобольска до Владивостока, выходило 76 газет. Если в 1908 г. было издано 82 книжных названия, то в 1913 г. — 391, общим тиражом 230 тыс. экземпляров (1,1% общего числа российских изданий). Кроме этого в том же 1913 г. издавалось 53 журнала и 88 газет в 23 городах. Находилась на подъеме и книжная торговля. Кроме частных открывались книжные магазины и склады Общества попечения о народном образовании. С 1912 г. начинают работать отделения центральных издательств и книготорговых фирм: Сытина, «Просвещения», «Деятеля». Спустя два года книжная торговля существовала почти во всех городах Сибири. В крупных городах имелось по несколько книжных магазинов, появилась даже букинистическая торговля.

Ряд книжных магазинов имел достаточно широкий подбор книг. Так, в магазинах Макушина11 в Томске было свыше 40 тыс. названий.

Сибирские писатели и общественные деятели получили возможность высказывать свои суждения о проблемах Сибири в местной печати, адресуясь к тем, кого они непосредственно касались. Сибирский читатель сам происходил от вольных и административных (ссыльных) переселенцев прошлых веков; от каторжан и бродяг, осевших в Сибири; от политических ссыльных XIX в., начиная с декабристов, многие из которых связали свою жизнь с этим краем, несли ему культуру и знания. Переселенцам новой формации художественная, публицистическая и научная литература показывала их новую родину, высвечивая ее различные, не всегда светлые стороны.

Для осуществления реформы необходимо было время. Это хорошо понимал Столыпин. Он говорил: «Дайте государству двадцать лет покоя, внутреннего и внешнего, и вы не узнаете нынешней России». Но ни он сам, ни Россия этого времени не получили.

К сказанному можно добавить, что о личности П. А. Столыпина и реформе, проведенной по его инициативе, было множество противоречивых суждений, как при его жизни, так и еще больше после его гибели. Но несомненно одно: этот человек был нужен России. Он пришел тогда, когда потребовались государственные решения для незамедлительного экономического подъема России и экономического освоения Сибири, роста ее значения в общероссийском масштабе, когда было необходимо добиться укрепления и увеличения могущества страны и ее авторитета в Европе и мире.

Формировался новый регион России, не окраина, не колония, а неотъемлемая ее часть — СИБИРЬ. Она сама, находясь еще в начале пути, в начале формирования рыночной и индустриальной экономики, оказалась способной придать ускорение экономическому, политическому и культурному возвышению России. Смелое предсказание М. В. Ломоносова, что «могущество Российское будет прирастать Сибирью», становилось реальностью благодаря реформам С. Ю. Витте и П. А. Столыпину.

Подтверждение тому — вывод, сделанный французским экономическим обозревателем Эдмоном Тэри в работе «Россия в 1914 году»12. Тэри пишет: «Возрастание государственной мощи создается тремя факторами экономического порядка: 1) приростом коренного населения, 2) увеличением промышленной и сельскохозяйственной продукции, 3) средствами, которые государство может вложить в народное образование и национальную оборону». Сказанное он иллюстрирует статистическими данными: население России с 1902 по 1912 гг. возросло на 22,7%, и этот прирост был более значительным, чем за 1892-1902 гг., когда он составлял 15,4%; производство зерновых возросло на 22,5% (пшеницы — на 44,2%), картофеля — на 31,6%, сахарной свеклы — на 42,0%. «Излишне говорить, — пишет он, — что ни один из европейских народов не достигал подобных результатов. И это повышение сельскохозяйственной продукции позволило России значительно расширить экспорт».

Рост промышленности за десятилетие 1902-1912 гг. составил: каменный уголь — 79,3%, железо и готовая сталь -53,1%. «Русские сами производят свои паровозы, железнодорожное оборудование, военные и торговые суда, все свое вооружение и большое количество хозяйственных предметов, земледельческих орудий, труб и т. д.».

Динамика расходов на народное просвещение и национальную оборону, приведенная Э. Тэри, впечатляет: прирост расходов на просвещение составил за 10 лет 216,2%, а на оборону- 68,2%. «Таким образом, российское государство сделало за этот период огромные усилия, чтобы поднять уровень народного просвещения; оно увеличило также и свои военные расходы».

И главный вывод экономиста: «Если у больших европейских народов дела пойдут таким образом между 1912 и 1950 годами, как они шли между 1900 и 1912, то к середине настоящего столетия Россия будет доминировать в Европе как в политическом, так и в экономическом и в финансовом отношениях».

К этому великолепному прогнозу, сделанному в 1914 г., нечего добавить. Он был объективен и точен.

Список литературы

1 См.: Рогачевская М. А. Выдающийся государственный деятель России — Сергей Юльвич Витте// ЭКО. 2002. № 2. С. 138-162.

2 Российские реформаторы XIX- начала XX в. М.: Международные отношения, 1995. С. 266.

3 Ленин В. И. Поли. собр. соч. Т. 17. С. 32.

4 Земли, принадлежавшие на правах частной собственности царской фамилии и управлявшиеся «Кабинетом его величества», около 67,8 млн га.

5 Особенно усиливалось переселение в годы неурожаев, такие как 1891 и 1892 гг., поразивших центральные районы России.

6 В правительственных документах отмечалось, что дорога экономически могла оправдать себя только при условии достаточного заселения и развития прилегающих к ней районов.

7 Скотоводы-буряты, чтобы защитить свои пастбищные угодья, записывались в казаки, а потом становились льготными «крестьянами из казаков».

8 А. В. Кривошеий — главноуправляющий землеустройством и земледелием. После смерти Столыпина настойчиво продолжал осуществлять его замыслы вплоть до октября 1917 г.

9 Сибирская Советская энциклопедия (т. IV) дает справку: Старая Барда основана в 1831 г., жителей- 3220, имеет среднюю школу, 3 начальные школы, больницу, ветеринарный пункт, аптеку, амбулаторию, почтово-телеграфное отделение, телефон, льнозавод, маслозавод, мельницу, электростанцию.

10 Ново-Николаевск, возникший в качестве поселка на кабинетских землях, с большим трудом на довольно кабальных условиях добился выкупа земель через 10 лет после своего возникновения.

11 Макушин Петр Иванович (1844—1926)— один из пионеров книжного дела и просвещения в Сибири, книготорговец, общественный деятель, организатор многих культурно-просветительских учреждений, издатель газет «Сибирская газета» и «Сибирская жизнь».

12 Цит. по: Рыбас С, Тараканова Л. Реформатор: жизнь и смерть Петра Столыпина. — М.: Недра, 1991. С. 107-109.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.auditorium.ru