Автор: admin

АКАДЕМИЯ ЭКОНОМИКИ И ПРАВА

IV — КУРС I — СИММЕСТР

ЗАОЧНОЕ ОТДЕЛЕНИЕ ПО КУРСУ

“КОММЕРЧЕСКОЕ ПРАВО”

ИВАНОВ ВАЛЕРИЙ ИВАНОВИЧ

(ЧЕРНОВИК)

Cанкт-Петербург

1997

ТЕМА

ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ОЦЕНКИ ХОЗЯЙСТВЕННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ,

БУХГАЛТЕРСКОГО УЧЕТА, ОТЧЕТНОСТИ И АУДИТА.

| |

ПЛАН

I. Общие положения. Источники правового регулирования. Статестическая отчетность.

II. Основные правила ведения бухгалтерского учета, их правовое значение.

III. Правовое регулирование реализации имущественных фондов предприятия с помощью институтов бухгалтерского учета.

IV. Правовое регулирование представления бухгалтерской отчетности

V. Ответственность за нарушение установленных правил ведения учета и представления отчетности.

VI. Правовое регулирование аудиторской деятельности.

1. Общие положения: Источники правового регулирования.

Статистическая отчетность.

1. В условиях административно-командной экономики оценка хозяйственной деятельности предприятий означала выяснение степени выполнения установленных им заданий. В пореформенный (после 1964 года) период выполнения заданий было неотъемлемым элементом системы планирования и стимулирования. Все поощрительные меры увязывались непосредственно с тем, как выполнены установленные предприятию задания. Правовое регулирование оценки хозяйственной деятельности представляло собой развитую систему норм, в которую вводились те или иные критерии (показатели) достижения поставленных предприятием плановых задач, выполнение договорных обязательств, и с уровнем этих показателей связывалось формирование поощрительных фондов, премирование отраслей, подотраслей, объединений, предприятий и их подразделений. На разных этапах периода 60-х — 80-х годов менялись отдельные блоки этой системы, совершенствовались методы корректировки поощрения в зависимости от задач, выдвигавшихся в каждом пятилетии и даже по годам пятилеток. Тем не менее сущность оценки хозяйственной деятельности неизменно состояла в определении степени выполнения плановых директив и вся проблема состояла только в том, чтобы подобрать наиболее совершенную методологию в оценке определенной отрасли, подотрасли, конкретного звена народного хозяйства.

2. В условиях перехода к рынку и отказа от директивного планирования, естественно, отпала необходимость соизмерения результатов с установленными заданиями. Лишь во внутрихозяйственных отношениях, там где остались прежние хозрасчетные подходы, основанные на директивности заданий (даже с использованием договорных форм установления внутрихозяйственных отношений), сохранилась необходимость в применении такой оценки работы подразделений предприятий.

Предприятие самостоятельно строит систему взаимодействия с подразделениями и их между собой, определяет договорные формы. Оно же устанавливает собственные правовые конструкции оценки деятельности подразделений, на основе которых строится система внутрифирменного расчета, определяются меры поощрения, формирование использования внутрифирменного дохода и т.д.

Оценка и результаты хозяйственной деятельности предприятий и предпринимателей приобрели совершенно ионе значение. Это стало необходимым для установления налоговых отношений между государством и хозяйствующими субъектами при формировании социальных фондов. Публичные интересы государства и общества потребовали, чтобы вся деятельность по формированию себестоимости продукции (работ, услуг), выявлению ее итогов, объектов налогообложения проводилась по единым правилам, дающим возможность установить единообразно все финансовые отношения предприятий с государством, с иными субъектами, имеющими право требовать передачи средств во внебюджетные фонды.

В то же время учет и оценка состояния хозяйствования остались необходимыми элементами деятельности любого хозяйствующего субъекта. Их значение и роль усилились и приобретают еще больший смысл в условиях рыночного хозяйства, потому что, только опираясь на достоверные, постоянно учитываемые сведения о материальных ресурса, их производственном использовании и реализации, полученных результатах, можно принимать решения об изменении направления производства, его обновления, перемещения капитала и др., соответствующие рыночной конъюнктуре.

3. Сегодня учет и оценка хозяйственной деятельности осуществляются главным образом (если не исключительно) в форме бухгалтерского учета. Иные формы учета и оценки состояния дел, если они и проводятся предприятиями и предпринимателями, не имеют уже того значения, которое придавало им законодательство предшествующей системы хозяйствования. В силу этого по- новому встает вопрос о правовом значении бухгалтерского учета, его институтах, инструментах. Перед юридической наукой стоит задача разработки и правового подхода ко всем бухгалтерским категориям. Необходимо с правовых позиций выяснить и оценить значение организации бухгалтерского учета, его принципов, категорий и т.п. К сожалению, темы бухгалтерского учета присутствовали в юридических дисциплинах главным образом в
“криминалистическом” наклонении. Изучалась в первом приближении техника бухгалтерии и вопросы бухгалтерских экспертиз по уголовным делам. Сегодня этих подходов недостаточно. Мы должны знать обычный, нормальный смысл бухгалтерских инструментов, выяснить правовое значение бухгалтерских учетных категорий, системы счетов, проводок, правил оценки статей, списания затрат а производство, инвентаризаций и много другого именно как юристы, потому что вытекающие из этого выводы предстают в качестве непреложных, а следовательно, правовых решений. Юридизация бухгалтерской техники необходима в силу публичного характера этой деятельности. На базе бухгалтерского учета построена отчетность, направляемая соответствующим государственным органам для реализации налоговых требований и требований направления средств во внебюджетные фонды, соблюдения государственных норм амортизации. Публикация бухгалтерских отчетов признается законом обязательной для предприятий, банков, акционерных обществ, иных субъектов хозяйствования.

В то же время на базе бухгалтерского учета строится и защита частных интересов. Кроме анализа хозяйственной деятельности здесь решаются и такие задачи, как урегулирование интересов товарищей в товариществах, определение прав членов акционерного общества по дивидендам, организация внутрихозяйственных отношений на предприятиях.

Оценка приватизируемого предприятия осуществляется также на основе данных бухгалтерского учета и отчетности. Интересно отметить и то, что в законодательстве о бухгалтерском учете и отчетности сегодня формулируются и чисто правовые категории, применяемые в общем русле регулирования хозяйственной деятельности.

К примеру, понятие уставного капитала предприятия было впервые сформулировано в ст. 57 Положения о бухгалтерском учете и отчетности в РФ.
На основе этого формулируются юридические различия основных и оборотных средств предприятия (ст. ст. 43 — 46 Положения), определяется момент передачи объектов капитального строительства в состав основных средств и начисления по ним амортизации (ст. 37 Положения), дается понятие нематериальных активов и устанавливаются правила их реализации в производстве (ст. 49 Положения).

4. Значение бухгалтерской оценки хозяйственной деятельности формулируется в ст. 2 Положения, определяющей главные задачи бухгалтерского учета. Такими задачами являются: обеспечение контроля за наличием и движением имущества, использованием материальных, трудовых и финансовых ресурсов в соответствии с утвержденными нормами, нормативами и сметами; своевременное предупреждение негативных явлений в хозяйственно- финансовой деятельности, выявление и мобилизация внутрихозяйственных резервов; формирование полной и достоверной информации о хозяйственных процессах и результатах деятельности предприятия, учреждения, необходимой для оперативного руководства и управления, а также для ее использования инвесторами, поставщиками, покупателями, кредиторами, налоговыми, финансовыми и банковскими органами.

Сформулированные законодательством задачи подчеркивают значение контрольных функций бухгалтерского учета для обеспечения публичных интересов государства и общества. Это понятно. Общая организация и единство требований к ведению бухгалтерского учета призваны обеспечить взаимоотношения государства с частными (автономными) предприятиями и предпринимателями.

В то же время следует, по видимому, иметь в виду, что надлежащее ведение бухгалтерского учета служит также и задачам самоанализа хозяйственной деятельности предприятия. Ведением такого учета достигается сочетание публичных и частных интересов, создание правопорядка, необходимого при хозяйствовании.

5. В условиях перехода к рыночным отношениям возникла необходимость в новом инструменте оценки хозяйственной деятельности — аудите. Аудиторская деятельность представляет собой проверку бухгалтерской (финансовой) отчетности предприятий, состояния платежей, общего состояния хозяйственно- финансовой деятельности предприятия, оценку его активов и пассивов, иные стороны хозяйствования, которая осуществляется независимыми аудиторами и аудиторскими фирмами в двух направлениях: а) проведение объективного анализа состояния дел хозяйствующего субъекта, когда этого требуется в обязательном порядке закон или уполномоченные на то государственные органы
(обязательная аудиторская проверка); б) по собственной инициативе хозяйствующего субъекта, когда он нуждается в оценке состояния своих дел с помощью независимого анализа или когда он стремится подтвердить надлежащий уровень хозяйствования и надежность своего положения перед другими участниками оборота (инициативная проверка).

Потребность в независимом органе, способном выполнять такие функции, возникла в связи с необходимостью обеспечить правильное ведение бухгалтерского учета и отчетности всеми хозяйствующими субъектами независимо от формы собственности и организационно-правовых форм предприятий для удовлетворения законных налоговых, информационно- статистических и иных требований государства, региона, социальных фондов, организаций, лиц, связанных с проверяемым субъектом соответствующими правоотношениями.

Инициативные же проверки вызваны условиями рыночного оборота, в котором важно не только знать состояние собственных дел, но и по условиям конкуренции представить себя как надежного партнера.

Для развития аудиторской деятельности потребовалась правовая база.
Начало было положено изданием Указа Президента РФ от 22 декабря 1993 года
№2263 “Об аудиторской деятельности в Российской Федерации”, которым утверждены Временные правила аудиторской деятельности в РФ.

6. Правовое регулирование рассматриваемых отношений представлено:
Положением о бухгалтерском учете и отчетности в Российской Федерации, утвержденным Минфином РФ от 20 марта 1992 года в редакции письма Минфина РФ от 4 июня 1993 года №68 с последующими изменениями; Планом счетов бухгалтерского учета финансово-хозяйственной деятельности предприятий, утвержденным приказом Минфина СССР от 1 ноября 19991 года №56 и Инструкцией по его применению, утвержденной тем же приказом; письмом Минфина РФ от 24 июля 1992 года № 59 “О рекомендациях по применению учетных регистров бухгалтерского учета на предприятиях” с приложениями; Основными положениями по учету капитальных вложений, утвержденными письмом Минфина СССР и ЦСУ от
12 декабря 1986 года №219/6-2-14; письмом Минфина РФ от 18 декабря 1993 года №15 “Об отражении в бухгалтерском учете и отчетности средств, используемых на финансирование капитальных вложений”.

7. Предприятие в соответствии со ст. 28 Закона о предприятии обязано представить статистическую отчетность по утвержденным формам и показателям в установленные сроки в Госкомитет РФ (его органы) министерства, ведомства, ответственные за ведение соответствующих данных. Статистическая отчетность хотя и опирается во многом на данные бухгалтерского учета и отчетности, но по назначению и содержанию не совпадает с ними. Статистическая отчетность ведется и представляется не только хозяйствующими субъектами, но и органами государственного управления. Она охватывает не только показатели, относящиеся к ведению хозяйственной деятельности, но и другие, характеризующие различные стороны предприятий, в том числе и не имеющие отношение непосредственно к бухгалтерии и хозяйствованию (характеристику кадров, социальных показателей, виды выпускаемой продукции, производимых работ, оказываемых услуг и др.). Назначение статистической отчетности является представлением информации без установления каких-либо имущественных обязательств для субъекта — источника информации (уплатить налоги, обязательные платежи и т.п. обязанности, опирающиеся на данные бухгалтерской отчетности). В теоретическом плане можно даже сказать, что информационно-статистические обязанности хозяйствующих субъектов в связи с этим не относятся к сфере хозяйственного права непосредственно. Они как бы примыкают к ним. Мы касаемся этого вопроса лишь в меру установления данной отчетной обязанности предприятия и отграничения ее от обязанности представления бухгалтерских отчетов. Не случайно ответственность за нарушение порядка представления государственной статистической отчетности установлена не для предприятий, а для руководителей и должностных лиц.
Убытки, возникшие в связи с необходимостью исправления итогов сводной отчетности при представлении искаженных данных, причиненные органам статистики, должны возмещать предприятия.

II. Основные правила ведения бухгалтерского учета, их правовое значение.

1. Исходным положением ведения бухгалтерского учета является обязательность его для предприятий и предпринимателей. Это означает установление для любого субъекта — юридического лица обязанности осуществления такого учета на базе единых методологических основ, определенных в Положении от 20 марта 1992 года, и иных актов, содержащих обязательные требования к порядку его организации и ведения. На правовом языке — это мера возможного и должностного поведения, которая может быть охарактеризована как абсолютное право и вместе с тем обязанность вести бухгалтерский учет своего имущества и хозяйственной деятельности по установленным правилам.

Предприятие имеет право самостоятельно устанавливать организационную форму бухгалтерской работы, исходя из вида предприятия и конкретных условий хозяйствования (например, может применить собственные формы первичного учета материальных ценностей и их движения, установить свой порядок и сроки передачи их в бухгалтерию). Однако при этом должны соблюдаться общие методологические принципы учетной работы, определенные в Положении(ст. 3
Положения).

К таким методологическим принципам относится требование сплошного, непрерывного, документального учета и взаимосвязанного отражения фиксируемых операций (ст. 1 Положения).

Требование сплошного учета означает, что правомерным является только такое его ведение, когда все хозяйственно-финансовые операции находят отражение в бухгалтерских документах. Если учет ведется выборочно, он не признается достоверным и контролирующими органами должен быть отвергнут с применением соответствующих последствий (снижение расходов, включаемых в себестоимость, увеличение налогового платежа, а в соответствующих случаях и ответственность за искажение представленных данных).

Требование непрерывности учета близко по содержанию с ведением сплошного учета, разница заключается в том, что он соизмеряется со сроками ведения. Учет нельзя вести с временными перерывами, он должен быть постоянным, адекватным по времени всем совершаемым хозяйственным операциям.
Нарушение этого требования повлечет те же последствия, что и нарушение требования сплошного учета.

Требование документальности учета означает письменный учет, облеченный в форму документа, имеющего обязательные реквизиты (подписи, даты, назначение операции, ее смысл).

Требование взаимосвязанности отражения учетных операций означает, что всякий документ должен корреспондировать с предыдущим и последующим документом. В частности, бухгалтерские проводки ведутся методом двойной записи. Разночтений в корреспондирующих записях и документах не должно быть. Если они допущены, то подлежат исправлению. Если за этим стоит попытка запутать учет, стремление скрыть или исказить проведенную операцию, то последствием будет восстановление ее истинного значения и помимо санкций
(например, установление надлежащего взыскания излишне полученных в результате завышения цены сумм налога) могут применяться и меры ответственности (штраф).

2. В п. п. 5-6 Положения о бухгалтерском учете названы обязательные
“технологические” правила ведения учета. Как оценить их с правовых позиций?

Обязанность вести бухгалтерский учет методом двойной записи в соответствии с Планом счетов бухгалтерского учета означает, что всякая бухгалтерская проводка осуществляется в корреспонденции одного счета с другим. Она выражает движение материальных и финансовых ресурсов от источника к их последующей реализации. Например, приход основных средств, внесенных учредителями в счет вкладов в уставной фонд предприятия, отражается по дебету счета 01 “Основные средства” и кредиту счета 75
“Расчеты с учредителями”. При выбытии объектов основных средств (продаже, списании, передаче безвозмездно и др.) их первоначальная стоимость списывается со счета 01 “Основные средства” в дебет счета 47 “Реализация и прочее выбытие основных средств”.

Соблюдение в течение отчетного года принятой учетной политики
(методики) отражения отдельных хозяйственных операций и оценки имущества означает, что объявленная предприятием (в рамках обязательных правил ведения бухгалтерского учета) самостоятельная организация бухгалтерского учета должна выдерживаться в течение отчетного года без каких-либо изменений. Все принимаемые изменения должны быть объяснены в годовой бухгалтерской отчетности.

Обязанность полного отражения в учете за отчетный период (квартал, год) всех хозяйственных операций этого периода и результатов инвентаризаций имущества и обязательств означает, что все акты участия в хозяйственном обороте, акты выявления действительно наличного в данном периоде имущества должны получить отражение в бухгалтерском учете.

Правильность отнесения доходов и расходов к отчетным периодам означает, что в учетных документах не может применяться конгломеритный способ привлечения разных по времени имущественных и финансовых акций.
Сопоставление их должно иметь одинаковые временные границы. Иной подход не даст объективного отражения затрат и результатов хозяйственной деятельности. Установленные временные границы — квартал, год должны составить ту картину, которая обеспечит правильное взыскание налогов и неналоговых платежей, позволит выявить объекты налогообложения, исходные величины взносов во внебюджетные фонды.

Разграничение в учете текущих затрат на производство (издержки обращения) и капитальных вложений означает, что формирование себестоимости продукции строится так, что финансирование капитальных вложений должно, во- первых, быть обособлено и не входить в состав затрат по себестоимости до момента их перехода в состав основных средств, и, во-вторых, — подвергаться льготам, установленным для отвлечения средств в развитие производства на базе капитальных вложений.

Обеспечение тождества данных аналитического учета оборотам и остаткам по счетам синтетического учета на первое число каждого месяца выражает требование соответствия данных первичных документов и обобщенных данных, слагаемых (синтезируемых) в группируемых на соответствующих счетах сведения бухгалтерской отчетной документации.

Правовыми последствиями отступления от сформулированных требований к ведению бухгалтерского учета являются: а) непризнание учетных данных, зафиксированных с нарушением установленных требований достоверными; б) их ревизия контролирующими налоговыми органами, органами контроля за ценообразованием; в) восстановление надлежащих норм и требований учета. При выявлении налоговых, ценовых и иных правонарушений, являющихся следствиями отступления от установленных правил бухгалтерского учета, возникает ответственность за эти правонарушения.

3. В Положении о бухгалтерском учете имеется раздел о требованиях к документированию хозяйственных операций. Известно, что форма любых хозяйственных акций. являясь способом выражения и закрепления соответствующих действий, приобретает в бухгалтерском учете особое значение, поскольку весь он состоит из документов. Законодатель, устанавливая соответствующую форму действий, совершаемых в хозяйственном обороте, определяет обычно и последствия ее нарушения. К сожалению, в
Положении о бухгалтерском учете и отчетности не содержится таких прямых указаний. Лишь в отношении документов о приемке, выдаче товарно- материальных ценностей и денежных средств, а также расчетных, кредитных и финансовых обязательств с позиций одного реквизита — подписи главного бухгалтера, сделаны прямые указания о недействительности таких документов в отсутствие требуемой подписи. Тем не менее, оценивая совокупность требований, предъявляемых к бухгалтерским документам, можно сделать вывод о том, что их несоблюдение делает документ порочным, недействительным, вследствие чего не должна приниматься к учету зафиксированная в нем операция.

Какие же требования к оформлению документов выдвигает Положение о бухгалтерском учете и отчетности?

Первичные учетные документы (то есть фиксирующие первоначально факт совершения хозяйственной операции) должны иметь следующие обязательные реквизиты: наименование документа, код его соответствующей формы, дату составления, содержание отражаемой хозяйственной операции, ее измерители
(количественное и стоимостное выражение), наименование лиц, ответственных за ее совершение и правильность оформления, личные подписи и их расшифровку. В зависимости от характера операции и технологии обработки данных в первичные документы могут быть включены и иные реквизиты (п. 7
Положения).

Первичные документы являются основанием для накопления и систематизации их в учетных регистрах. Учетные регистры представляют собой сгруппированные по отдельным направлениям сводные бухгалтерские данные, сумму соответствующих операций за определенный период деятельности.

Систему учетных регистров предприятие избирает самостоятельно. Оно вправе определить их перечень, строение, последовательность и технику записей в них, их взаимосвязь. Правила ведения учетных регистров, принимаемых Минфином РФ, носят рекомендательный характер. Однако общие методологические принципы, установленные Положением о бухгалтерском учете и отчетности, должны соблюдаться. Учетные регистры являются источником сведений для бухгалтерских отчетов.

К форме как первичных документов, так и регистров предъявляются также особые требования в части допустимости их исправлений. Неоговоренные исправления не допускаются. Исправления допущенной ошибки должны подтверждаться лицами, подписавшими этот документ, с указанием даты исправления. В кассовых и банковских документах исправления вообще не допускаются. (п. 9 Положения).

Первичные документы, учетные регистры, бухгалтерская отчетность подлежат обязательному хранению в соответствии с установленными порядком и сроками до передачи их в архив.

4. Положение о бухгалтерском учете и отчетности устанавливает требование денежной оценки имущества и любых хозяйственных операций. Это требование, собственно, вытекает из сущности и смысла бухгалтерского учета и отчетности. Вне стоимостных категорий они не могут выполнить своего назначения. Вопрос состоит в том, как осуществить стоимостную оценку приобретаемого имущества, принять к учету валютные средства. исходным является правило об учете имущества по его фактической стоимости, исходя из затрат на его приобретение, фактических расходов на строительство. Эта цена имущества, зафиксированная в учетных бухгалтерских документах, не может изменяться (исключая процессы амортизации или, напротив, достройки, дооборудования, реконструкции и т.п.) она должна переносить свою стоимость на продукцию в установленном порядке. Переоценка приобретенного имущества допускается только в меру проведения соответствующих мероприятий государством . В частности, переоценка основных фондов (средств) проводилась по постановлению Правительства РФ от 14 августа 1992 года №585 и касалась всех предприятий, независимо от форм собственности. Аналогично проводилась переоценка по постановлению от 25 ноября 1993 г. Переоценка осуществляется на основе единых методических и установленных норм. В рассматриваемом случае устанавливались коэффициенты пересчета балансовой стоимости по группам основных фондов, на базе которых и была осуществлена их переоценка.

В отношении оценки валютных средств действуют правила о записях в бухгалтерском учете этих сумм в валюте Российской Федерации с определением их величины путем пересчета иностранной валюты по курсу ЦБ РФ, действующему на дату совершения операций. Одновременно указанные записи производятся в валюте расчетов и платежей (по каждой иностранной валюте).

5. Для обеспечения достоверности данных бухгалтерского учета и отчетности предприятие проводит инвентаризацию имущества и финансовых обязательств. Инвентаризация представляет собой выявление фактического наличия имущества в сравнении с данными бухгалтерского учета. Она может проводиться по усмотрению предприятия, когда необходимо выявит действительное положение материальных и денежных средств.

Положением о бухгалтерском учете установлены ситуации, когда проведение инвентаризации является обязательным. К таким ситуациям относятся:

— передача имущества предприятия в аренду, его выкуп, продажа, а также преобразование государственного или муниципального предприятия в акционерное общество или товарищество;

— составление годовой бухгалтерской отчетности (за некоторыми изъятиями, установленном в п. 16 Положения);

— смена материально-ответственных лиц;

— установление фактов хищений или злоупотреблений, а также порчи ценностей;

— пожар или стихийные бедствия;

— ликвидация предприятий, составление ликвидационного баланса и другие случаи, предусмотренные законом.

Каковы последствия выявленных при инвентаризации расхождений фактического наличия имущества с данными бухгалтерского учета?

Материальные ценности, оказавшиеся в излишке, подлежат оприходованию (с последующим установлением причин их возникновения). В принципе легальных последствий излишних материальных ценностей быть не может.

Недостача в пределах норм естественной убыли списывается на издержки производства, обращения или на уменьшение финансирования (фондов). При этом нормы убыли подлежат применению только при выявлении фактических недостач.
Недостача и порча сверх естественной убыли относится на виновных в ней лиц.
Если таковых не установлено или во взыскании недостачи с виновных лиц отказано судом, убытки списываются на издержки производства, обращения или уменьшения финансирования (фондов) (п. 17 Положения).

6. В системе бухгалтерского учета особое место занимает План счетов. Он представляет собой схему взаимодействующих между собой учетных данных, соединенных в разделы и их подразделения (счета). Соединенные группы фактов хозяйственной деятельности в каждом конкретном подразделении (счете) могут быть связаны с другими корреспондирующими подразделениями (счетами) и отражают движение имущества и денежных средств по определенной схеме
(плану), выражающему поступление имущества и его направление.

С дебета одного счета в соответствии со смыслом каждой операции средства зачисляются в кредит другого счета, и напротив, с кредита одного счета — в дебет другого. Смысл корреспонденций состоит в установлении движения имущества: откуда получено (кредит соответствующего счета) и куда направлено (дебет соответствующего счета).

К счетам могут, в установленных Планом случаях, открываться субсчета, то есть частные слагаемые счетов, позволяющие анализировать не только состояние дел по всем операциям данного подразделения, но и их отдельные части. Например, к счету 10 “Материалы” могут быть открыты субсчета: 10-1
“Сырье и материалы”; 10-2 “Покупные полуфабрикаты и комплектующие изделия, конструкции и детали”; 10-3 “Топливо”; 10-4 “тара и тарные материалы”; 10-5
“Запасные части”; 10-6 “Прочие материалы”; 10-7 “Строительные материалы” и другие.

Такие же подразделения в целях удобства анализа могут быть введены и по другим счетам.

Счета и субсчета служат в том числе и задачам аналитического учета, характеризующего положение дел на отдельных участках хозяйствования.

III. Правовое регулирование реализации имущественных фондов предприятия с помощью институтов бухгалтерского учета.

1. Правовой режим имущества предприятия закреплен в законе о собственности и других законах, характеризующих основные правила реализации вещных прав предприятия. Детализация правового режима отдельных видов имущества предприятия содержится в правилах отнесения имущества в ту или иную группу (фонд), в том числе учетных. Ими, например, устанавливается порядок разграничения отдельных видов имущества, его производственной реализации, перенесения стоимости на продукция предприятия, определения результатов хозяйственной деятельности. Поэтому, отправляясь от общих законодательных границ вещных прав и обязательственных институтов, мы должны учитывать и те аспекты, которые устанавливаются с помощью бухгалтерских учетных категорий.

В определении правового режима основных средств, нематериальных активов и оборотных средств необходимо учитывать устанавливаемые Положение о бухгалтерском учете и отчетности правила: а) их разграничения; б) оценки; в) переноса стоимости на продукцию.

Общая разграничительная линия между основными и оборотными средствами зависит от порядка переноса стоимости имущества на продукцию по частям
(основные средства) или в одном производственном цикле (оборотные средства). Это правило корректируется в п. 46 Положения о бухгалтерском учете и отчетности. Не относятся к основным средствам (вопреки их экономической сущности) и учитываются на предприятиях в составе оборотных средств: а) предметы, служащие менее одного года, независимо от их стоимости; б) предметы, стоимостью в пределах 50 МРОТ за единицу по цене приобретения, независимо от срока службы, за исключением сельскохозяйственных машин и орудий, строительно-механизированного инструмента, а также рабочего и продуктивного скота, которые относятся к основным средствам, независимо от их стоимости. Руководитель предприятия имеет право установить на отчетный год меньший предел стоимости предметов для их учета в составе средств в обороте; в) орудия лова (тралы, неводы и др.) независимо от их стоимости и срока службы; г) бензомоторные пилы, сучкорезки, сплавной трос, сезонные дороги, временные ветки лесовозных дорог, временные здания в лесу сроком эксплуатации до двух лет; д) специальные инструменты и специальные приспособления (инструменты и приспособления целевого назначения, предназначенные для серийного и массового производства определенных изделий или для изготовления индивидуального заказа), независимо от стоимости; е) специальная одежда, специальная обувь, а также постельные принадлежности, независимо от их стоимости и срока службы; ж) форменная одежда, предназначенная для выдачи работникам предприятия; з) временные сооружения, приспособления и устройства, затраты по возмещению которых относятся на себестоимость строительно-монтажных работ в составе накладных расходов; и) тара для хранения товарно-материальных ценностей на складах или осуществления технологических процессов стоимостью в пределах лимита, установленного в подпункте “б” по цене приобретения или изготовления; к) предметы, предназначенные для выдачи напрокат, независимо от стоимости; л) молодняк животных и животные на откормке, птица, кролики, пушные звери, семьи пчел, а также подопытные животные; м) многолетние насаждения, выращиваемые в питомниках в качестве посадочного материала.

Отграничение нематериальных активов от основных и оборотных средств трудно провести на основе какого-либо единого экономического или юридического признака. Если бы не включать сюда земельные участки и природные ресурсы, то можно было бы уяснить состав этой группы на базе невещественного и абсолютного характера таких прав, как патентные, лицензионные, права на ноу-хау, программы, товарные знаки и тому подобные права, имеющие объектом неимущественные блага, используемые в хозяйственной деятельности. Однако Положение включает в состав нематериальных активов и явно “материальные” (право на землю, на природные ресурсы). Поэтому сегодня мы должны отказаться от поиска разграничительного критерия и принять группу нематериальных активов на основе их прямого перечисления в Положении о бухгалтерском учете и отчетности.

В оценке приобретенных основных, оборотных средств и нематериальных активов Положение о бухгалтерском учете и отчетности придерживается в общем- единого правила: все они отражаются в бухгалтерском учете и отчетности по фактическим затратам на приобретение, включая наценки, надбавки, посреднические услуги, расходы на доведение в состояние, пригодное для использования (п. п. 43, 48, 49, 50 Положения).

В способах переноса стоимости на продукцию для каждой из этих трех имущественных групп имеются существенные отличия.

Основные средства переносят свою стоимость на нее по единообразным амортизационным нормам, утверждаемым Правительством для соответствующих видов таких фондов. В общих нормах амортизации выделяется группа основных средств (их активная часть в виде машин, оборудования и транспортных средств), по которым применяются нормы ускоренной амортизации.

Предметы, переведенные п. 46 Положения в состав оборотных средств, имеют особые правила переноса стоимости на продукцию. За исключением подпунктов “д”, “к”, а также по предметам, приводимым в подпунктах “л” и
“м”, износ по которым не начисляется, стоимость предметов погашается путем начисления износа в размере 50% стоимости при передаче их со склада в эксплуатацию и в размере остальных 50% (за вычетом стоимости этих предметов по цене возможного использования) при выбытии их за непригодностью или путем начисления износа в размере 100% при передаче этих предметов в эксплуатацию.

Малоценные предметы стоимостью в пределах 1/20 установленного в соответствии с подпунктом “б” п. 46 лимита за единицу могут списываться в расход по мере отпуска их в производство или эксплуатацию.

Стоимость специальных инструментов и специальных приспособлений
(подпункт “д”) погашается в соответствии с установленной нормой или сметной ставкой, рассчитанной исходя из сметы расходов на их изготовление
(приобретение) и запланированного выпуска продукции. Стоимость этих же предметов, предназначенных для индивидуальных заказов или используемых в массовом производстве, разрешается полностью погашать в момент их передачи в производство.

Стоимость предметов проката (подпункт “к”) погашается путем начисления износа, исходя из сроков их службы.

Оборотные средства, как уже говорилось, переносят стоимость на продукцию в одном производственном цикле. Но поскольку это вещи не индивидуализированы, определяются родовыми признаками и могут приобретаться в разное время, определение фактической себестоимости при списании их в производство может осуществляться одним из следующих методов оценки запасов материальных ресурсов: по средней себестоимости приобретенного, по себестоимости первых по времени закупок, по себестоимости последних по времени закупок.

Перенесение стоимости на продукцию нематериальных активов имеет те особенности, что централизованного установления норм амортизации здесь не существует и потому предприятие должно самостоятельно разрабатывать порядок их амортизации.

Положение о бухгалтерском учете и отчетности устанавливает, что нематериальные активы переносят свою стоимость на издержки производства и обращения (то есть себестоимость) равномерно (ежемесячно). Нормы такого переноса должны определяться на предприятии, исходя из установленного предприятием срока их использования. Однако если срок полезного использования определить невозможно, то нормы эти должны устанавливаться в расчете на десять лет (но не более срока деятельности предприятия).

2. Правовое регулирование денежных имущественных фондов, создаваемых предприятием, и их реализации подчинено особым правилам бухгалтерского учета.

Резервный фонд создается в соответствии с законом для покрытия непредвиденных потерь и убытков. Это главное назначение резервного фонда, определяемое в законодательстве об отдельных организационно-правовых формах, развито в Положении о бухгалтерском учете и отчетности правилом о том, что остаток неиспользованных средств этого фонда переходит на следующий год (п. 58).

Резерв сомнительных долгов предприятие может создавать в целях обеспечения нормальной деятельности, даже если часть должников не рассчитается за продукцию, работы и услуги. Эта страховая мера приобретает особое значение, когда предприятие определяет выручку по моменту отгрузки продукции (а не по факту получения платежей — п. 70 Положения). Создается как бы фонд риска, страхующий от непогашения долга.

Такие резервы создаются на основе инвентаризации в конце отчетного года по задолженности предприятию Величина резерва определяется отдельно по каждому долгу в зависимости от платежеспособности должника и вероятности погашения им долга, то есть сомнительность долга определяется необходимость создания соответствующих страховых сумм.

Непогашенные долги списываются за счет созданных резервов. Если же до конца года, следующего за годом создания резерва сомнительных долгов, он не будет в какой-либо части использован, то неизрасходованные суммы присоединяются к прибыли соответствующего года (п. п. 59-60 Положения).

В соответствии с Положением о бухгалтерском учете и отчетности предприятия могут создавать резервы разных назначений: на предстоящую оплату отпусков работникам; на выплату ежегодного вознаграждения за выслугу лет; расходов на ремонт основных средств и др. (п. 61 Положения). Смысл создания таких фондов состоит в осуществлении равномерного включения в отчетный период предстоящих расходов в издержки производства или обращения
(резервы предстоящих расходов и платежей).

В целях равномерного включения в себестоимость таких будущих расходов отчисления в указанные фонды производятся по установленным предприятием нормативам.

Выявление прибыли (убытков) как результата хозяйственной деятельности осуществляется в том числе (помимо налогового законодательства и Положения о составе затрат и о порядке формирования финансовых результатов) и на основе правил, содержащихся в Положении о бухгалтерском учете и отчетности.

Этим Положением, в частности, определяется право предприятия устанавливать выручку от реализации продукции двумя методами: по мере оплаты либо по отгрузке товаров (п. 70 Положения). Положение устанавливает также правило о том, что прибыль или убыток, выявленные в отчетном году, но относящиеся к операциям прошлых лет, включаются в результаты хозяйственной деятельности отчетного года (п. 71), а доходы, полученные в отчетном периоде, но относящиеся к следующим отчетным периодам (например, авансовые платежи), отражаются в учете и отчетности отдельной статьей как доходы будущих периодов (п. 72).

IV. Правовое регулирование представления бухгалтерской отчетности

1. Представление бухгалтерской отчетности является завершением учетного процесса и, с одной стороны, служит предприятию средством легитимации его хозяйственной деятельности за отчетный период, базой для самоанализа, осуществляемого надлежащим образом в соответствии с законом, а с другой стороны, представляет собой предъявление документов. В случае признания их достоверными контролирующими органами они станут юридическим основанием для реализации налоговых и неналоговых финансовых отношений с государством, регионами и иными субъектами, имеющими право требовать внесения платежей в установленных законом размерах.

В отчетности отражаются нарастающим итогом имущественное и финансовое положение предприятия, результаты хозяйственной деятельности за отчетный период (квартал, год).

Типовые формы бухгалтерской отчетности и инструкции о порядке их заполнения разрабатываются и утверждаются Министерством финансов РФ. Состав бухгалтерской отчетности по установленным формам должен отражать состав имущества предприятия и источники его формирования, включая имущество производства и хозяйств, филиалов, представительств, отделений и других обособленных подразделений, выделенных а отдельный баланс (п. 30
Положения).

Отдельный баланс отражает состав имущества, операции хозрасчетного подразделения, его затраты и результаты без учета общих (“общезаводских”) затрат предприятия на производство. Все такие балансы подразделений входят в самостоятельный баланс предприятия.

Самостоятельный баланс предприятия — это баланс юридического лица, в котором отражаются имущество всего предприятия, все затраты на производство продукции. Это баланс товаропроизводителя.

Сводный баланс — это баланс отрасли, объединения предприятий, который составляют министерства, ведомства и другие органы хозяйственного руководства по подведомственным предприятиям. Сводный баланс содержит обобщенные сведения об имуществе отрасли, объединения, характеристику хозяйственной деятельности и ее состояния как сумму дел подведомственных предприятий.

2. Порядок и сроки представления бухгалтерской отчетности подразделений предприятия устанавливаются самим предприятием, исходя из необходимости своевременного представления отчетности предприятием. Отчетность предприятий, министерств, ведомств, иных органов хозяйственного руководства представляется в порядке и сроки, предусмотренные Положением о бухгалтерском учете и отчетности.

Годовая бухгалтерская отчетность представляется:

— собственникам (участникам, учредителям) в соответствии с учредительными документами;

— государственной налоговой инспекции;

— другим государственным органам, на которые в соответствии с законодательством РФ возложена проверка отдельных сторон деятельности предприятия и получение соответствующей отчетности.

Квартальная бухгалтерская отчетность направляется по тем же адресам, а также и иным организациям в случаях, предусмотренных законодательством РФ или учредительными документами. Предприятия, находящиеся в государственной или муниципальной собственности, представляют квартальную и годовую бухгалтерскую отчетность также органам, уполномоченным управлять государственным или муниципальным имуществом (п. 74 Положения).

Предприятия (за исключением предприятий с иностранными инвестициями) обязаны представить годовую бухгалтерскую отчетность не позднее 1 апреля следующего за отчетным года, а квартальную — не позднее 30 дней по окончании отчетного периода, если иное не предусмотрено законодательством
РФ. В пределах данных сроков конкретную дату представления бухгалтерской отчетности устанавливают участники (учредители) предприятия.

Предприятие с иностранными инвестициями представляет годовую бухгалтерскую отчетность 15 марта следующего за отчетным года каждому участнику совместного предприятия (в порядке, предусмотренном учредительными документами) и органу налоговой инспекции.

Министерства, ведомства и другие органы управления представляют сводную квартальную и годовую бухгалтерскую отчетность Министерству финансов РФ и
Госкомстату РФ в сроки: квартальную не позднее 45 дней по истечении отчетного периода, годовую — до 25 апреля следующего за отчетным года.

Годовая бухгалтерская отчетность предприятия до ее представления утверждается в порядке, предусмотренном учредительными документами, и подписывается руководителем предприятия и главным бухгалтером. Она является открытой к публикации для заинтересованных пользователей (бирж, покупателей, поставщиков и других). В случаях, прямо указанных в законе, публикация годового отчета является обязательной.

V. Ответственность за нарушение установленных правил ведения бухгалтерского учета и представления отчетности.

1. Ведение бухгалтерского учета и представление бухгалтерской отчетности имеет главным назначением установление налоговых и неналоговых платежей предприятия в размерах, определенных законом, то есть входит в состав юридических фактов, порождающих хозяйственно-управленческие обязательства между предприятием и государством (регионом, фондами и др. уполномоченными субъектами). Ответственность за ненадлежащее исполнение этих обязательств регламентирована в налоговом законодательстве, а также в законодательстве о соответствующих обязательных платежах предприятия.

Ненадлежащим исполнением обязательств по ведению бухгалтерского учета и отчетности является искажением бухгалтерских данных, которые приводят к сокрытию или занижению прибыли, подлежащей налогообложению, размера иных обязательных платежей предприятия.

Помимо административно-правовых мер ответственности, применяемых в отношении должностных лиц, закон устанавливает санкции и меры ответственности и непосредственно для предприятий.

2. В соответствии с законом РФ “О государственной налоговой службе РФ” в случаях непредставления (или отказа представить) государственным налоговым инспекциям и их должностным лицам бухгалтерских отчетов, балансов, расчетов и других документов, связанных с исчислением и уплатой налогов, налоговым органам представляется право приостановит операции таких предприятий. Они вправе изымать у них документы, свидетельствующие о сокрытии или занижении прибыли или о сокрытии иных объектов от налогообложения, с одновременным производством осмотра документов, фиксации их содержания. Изъятие производится на основании письменного мотивированного постановления должностного лица налоговой инспекции. Эти меры как средства пресечения нарушения относятся к санкциям.

К мерам ответственности относятся взыскания: всей суммы сокрытой или заниженной прибыли (дохода) либо суммы налога за иной сокрытый (неучтенный) объект налогообложения и штрафа в размере той же суммы, а при повторном нарушении — штрафа в двойной размере;

10 процентов причитающихся сумм налогов или других обязательных платежей за отсутствие учета прибыли (дохода) или ведение этого учета с нарушением установленного порядка, а также за непредставление либо несвоевременное представление налоговых деклараций, отчетов, расчетов и других документов, необходимых для исчисления и уплаты налогов и других обязательных платежей в бюджет (ст 8 Закона). Недоимки и штрафы взыскиваются с предприятий в бесспорном порядке.

В законодательстве о взыскании иных обязательных платежей, например, об уплате страховых взносов работодателями в Пенсионный фонд Российской
Федерации, содержатся похожие правила:

— взыскание всей сокрытой или заниженной при начисление страховых взносов в Пенсионный фонд РФ суммы оплаты труда и штрафа в размере той же суммы, а при повторном нарушении штрафа в двойном размере;

— взыскание 10 процентов причитающихся к уплате сумм страховых взносов в пенсионный фонд за их отказ в регистрации в качестве плательщика страховых взносов.

Таким образом, меры ответственности за нарушение в области бухгалтерского учета и отчетности проецируются через законы о налогообложении, об обязательных платежах предприятий во внебюджетные фонды. Очевидно, что по мере развития хозяйственного законодательства и, возможно, принятия специального закона о бухгалтерском учете, нормы ответственности за нарушение правил сформулированы именно в качестве ответственности за эти нарушения, а ответственность по налоговым и неналоговым платежам должна оставаться в законодательстве, относящемся к данной сфере отношений.

VI. Правовое регулирование аудиторской деятельности.

1. Правовые основы осуществления аудиторской деятельности определяются
“Временными правилами аудиторской деятельности в Российской Федерации”
(далее Правила), действующими до принятия соответствующего закона.

Правила применяются при осуществлении аудиторских проверок деятельности: а) экономических субъектов, под которыми понимаются созданные в соответствии с законодательством РФ предприятия, независимо от организационно-правовых форм, форм собственности и видов деятельности, а также граждане, осуществляющие самостоятельную предпринимательскую деятельность; б) органов государственной власти и управления всех уровней, которые представляют регионы и другие структуры, выступающие в хозяйственном обороте в качестве субъектов хозяйствования; в) органов местного самоуправления, представляющих города и районы в качестве субъектов хозяйствования.

2. Аудиторская деятельность — аудит представляет собой предпринимательскую деятельность аудиторов (аудиторских фирм) по осуществлению независимого вневедомственного финансового контроля.
Аудиторские фирмы и самостоятельно работающие аудиторы относятся к экономическим субъектам, т. е. субъектам хозяйственного права.

При проведении аудиторской проверки и составлении заключения аудиторы независимы от проверяемого экономического субъекта, а также от любой третьей стороны, в том числе от государственных органов, поручивших им проведение проверки, а также собственников и руководителей аудиторской фирмы, в которой они работают. Свою деятельность аудиторы осуществляют на основе закона. Гарантиями соблюдения принципа независимости являются также закрепленные в Правилах ограничения относительно круга аудиторов, имеющих право проведения проверок финансовой деятельности конкретного субъекта.
Так, аудиторская проверка не может проводиться аудиторскими фирмами в отношении экономических субъектов, являющимися их учредителями, собственниками, акционерами, кредиторами, страховщиками (полный перечень ограничений приведен в ст. 11 Правил). Санкцией за несоблюдение указанных правил, если обстоятельства, исключающие возможность проведения аудиторской проверки, стали известны после заключения договора или дачи поручения на ее проведение, является прекращение аудита, расторжение договора или отзыв поручения. В случае умышленного сокрытия аудитором (аудиторской фирмой) данных обстоятельств на виновную сторону налагается ответственность в виде полного возмещения экономическому субъекту понесенных расходов. Наличие в действиях аудиторов умысла на приобретение прав вне данного договора или поручения является основанием для аннулирования лицензии на осуществление аудиторской деятельности.

3. Основными целями аудиторской деятельности являются: а) установление достоверности бухгалтерской (финансовой) отчетности экономических субъектов.

Достоверность представляет собой форму обнаружения истины, обоснованную каким-либо способом. Основой достоверности бухгалтерской отчетности является отсутствие существенных нарушений установленного порядка ведения бухгалтерского учета и составления финансовой отчетности. Подтверждение аудитором соответствия осуществления данной финансовой деятельности предприятия установленным нормам является условием признания достоверности отчетности.

Осуществляя свои функции по установлению достоверности бухгалтерской отчетности экономических субъектов, аудитор действует как в публичных интересах, оценивая деятельность предприятия для вселющего знания, так и в частных интересах самого субъекта, заинтересованного в истинности своих представлений о соответствии действительного состояния дел на предприятии изложенному в формах отчетности. б) установление соответствия совершенных экономическими субъектами финансовых и хозяйственных операций нормативным актам, действующим в
Российской Федерации. При проведении аудиторской проверки аудиторы свободны в выборе изучаемых проблем. Руководителю и иным должностным лицам проверяемого субъекта запрещается предпринимать любые действия с целью ограничения круга вопросов, подлежащих выяснению при проведении аудиторской проверки.

4. Аудит может проводиться: а) физическими лицами, осуществляющими самостоятельную предпринимательскую деятельность и зарегистрированными в качестве таковых; б) юридическими лицами (аудиторскими фирмами), которые регистрируются как предприятия независимо от формы и вида собственности (в том числе иностранные и создание совместно с иностранными юридическими и физическими лицами), любой организационно-правовой формы, предусмотренной законодательством РФ, за исключением формы акционерного общества открытого типа. Форма акционерного общества открытого типа не может быть воспринята аудиторской фирмой, поскольку Временные Правила содержат специальные требования, предъявляемые к членам фирмы, соблюдение которых возможно лишь при их персонификации.

5. Государственное регулирование аудиторской деятельности в РФ осуществляется Комиссией по аудиторской деятельности при Президенте РФ и носит характер прямого воздействия. Оно заключается: а) в проведении аттестации на право осуществления аудиторской деятельности с выдачей квалификационного аттестата; б) в выдаче лицензии на осуществление аудиторской деятельности и включение в государственный реестр аудиторов и аудиторских фирм.

Условиями осуществления аудиторской деятельности являются: регистрация в качестве субъекта предпринимательской деятельности, получение квалификационного аттестата аудиторами, желающими работать самостоятельно или действующими в составе аудиторской фирмы на основании заключенного с ней трудового соглашения (контракта), получение лицензии на осуществление аудиторской деятельности и включение в государственный реестр аудиторов и аудиторских фирм. Совокупность перечисленных условий является необходимым и достаточным основанием законности данного вида деятельности.

5. Порядок проведения аттестации на право осуществления аудиторской деятельности утвержден Правительством РФ 6 мая 1994 г.

Организация проведения аттестации возложена: на Министерство финансов РФ — по аудиту предприятий, объединений, товарных и фондовых бирж, инвестиционных, пенсионных, общественных и других фондов, а также граждан, осуществляющих самостоятельную предпринимательскую деятельность; на Федеральную службу России по надзору за страховой деятельностью — по аудиту страховых организаций и обществ взаимного страхования; на ЦБ РФ — по аудиту банков и кредитных учреждений, а также их союзов и ассоциаций.

Аттестация на право осуществления аудиторской деятельности предусматривает сдачу за определенную плату претендентом квалификационного экзамена специально созданной аттестационной комиссии. К аттестации допускаются лица, удовлетворяющие изложенным в п. 21 Правил требованиям. В частности, претенденты должны иметь высшее либо среднее специальное экономическое либо юридическое образование, специальный стаж работы не менее трех лет из последних пяти (в качестве аудитора, бухгалтера, экономиста, научного работника или преподавателя по экономическому профилю и т.д.), не иметь судимости с применением наказания в виде лишения права деятельности в сфере финансово-хозяйственных отношений (в течение отбывания наказания и до снятия судимости).

Лица. успешно прошедшие аттестацию, получают квалификационный аттестат аудитора единого образца, который должен быть выдан в месячный срок со дня проведения аттестации. Лицо, не прошедшее аттестацию, может обжаловать отказ квалификационной комиссии в выдаче аттестата в суде в месячный срок с момента уведомления о подобном решении.

Квалификационный аттестат подтверждает соответствие профессиональных навыков будущего аудитора требованиям, изложенным в нормативных актах и предъявляемым квалификационной комиссией, в целях обеспечения в дальнейшем квалификационного проведения аудита.

6. Аудиторы, работающие самостоятельно, а также аудиторские фирмы могут заниматься аудиторской деятельностью только после получения лицензии, т.е. разрешения компетентного государственного органа на осуществление данного вида предпринимательской деятельности.

“Порядок выдачи лицензии на осуществление аудиторской деятельности” утвержден постановлением Правительства РФ от 6 мая 1994 г. Лицензирование проводится с целью обеспечения контроля государства за соблюдением требований законодательства РФ, предъявляемым к аудиторской деятельности.

Организация лицензионной работы в области аудита соответствующего вида возложена на Министерство финансов РФ, Федеральную службу России по надзору за страховой деятельностью на основе выданной Комиссией генеральной лицензии.

Инициатива на получение лицензии исходит от самого субъекта, который подает заявление соответствующей формы с просьбой о выдаче лицензии с приложением необходимых документов: а) для самостоятельно работающего аудитора — квалификационный аттестат и копии свидетельства о государственной регистрации; б) для аудиторской фирмы — учредительных документов, копии свидетельства о государственной регистрации, сведений о ее руководителях, их заместителях и аудиторах, имеющих квалификационный аттестат.

Заявление о выдаче лицензии на осуществление аудиторской деятельности должно быть рассмотрено в течение 60 дней с момента представления всех предусмотренных документов.

Специфика отдельных видов хозяйственной деятельности, требующая наличие специальных знаний при проведении аудита, предопределила выдачу лицензий двоякого типа: а) на осуществление аудиторской деятельности в отношении предприятий определенного вида деятельности, а именно банков, бирж, внебюджетных фондов и инвестиционных институтов, страховщиков; б) на осуществление общего аудита иных экономических субъектов, кроме перечисленных в п. “а” (См. п. 4 “Порядка выдачи лицензии на осуществление аудиторской деятельности” — указанное постановление Правительства №482 от 6 мая 1994 г.).

Лицензии на осуществление аудиторской деятельности могут быть аннулированы только по основаниям, закрепленным в п. 24 Правил. Эти основания таковы:

1. Обнаружение после выдачи лицензии недостоверности сведений, предоставленных для ее получения.

2. Осуществление деятельности, не предусмотренной типом выданной лицензии.

3. Разглашение полученных в ходе проверки сведений третьим лицам без разрешения собственника (руководителя) хозяйствующего субъекта (за исключением случаев, предусмотренных законодательством).

4. Вступление в законную силу приговора суда, предусматривающего наказание, лишающего права субъекта на занятие аудитом.

5. Умышленное сокрытие аудитором обстоятельств, исключающих возможность проведения аудиторской проверки.

6. Неоднократное неквалифицированное проведение аудиторских проверок или оказание аудиторских услуг.

7. Особенностью деятельности аудиторских фирм и самостоятельных аудиторов является их специальная правосубъектность (хозяйственная компетенция). Аудиторы имеют право оказывать следующие услуги: а) осуществлять независимые вневедомственные проверки бухгалтерской
(финансовой) отчетности, платежно-расчетной документации, налоговых деклараций и других финансовых обязательств и требований экономических субъектов (п. 3 Правил); б) оказывать другие аудиторские услуги, а именно услуги по постановке, восстановлению и ведению бухгалтерского (финансового) учета, составлению деклараций о доходах и бухгалтерской (финансовой) отчетности, анализу хозяйственно-финансовой деятельности, оценке активов и пассивов экономического субъекта, консультированию в вопросах финансового, налогового, банковского и иного хозяйственного законодательства РФ, а также проводить обучение и оказывать другие услуги по профилю своей деятельности
(п. 9).

Аудиторы и аудиторские фирмы не могут заниматься какой-либо другой предпринимательской деятельностью, кроме аудиторской и связанной с ней.

8. Аудиторская проверка может быть обязательной и инициативной.
Инициативная проверка проводится по решению экономического субъекта.
Обязательная аудиторская проверка осуществляется: а) в случаях, прямо установленных актами законодательства РФ. Так, в соответствии с п. 45 Закона РФ “О банках и банковской деятельности в РСФСР” деятельность банков подлежит ежегодной проверке аудиторскими организациями, уполномоченными в соответствии с законодательством РФ на осуществление таких проверок. В соответствии с п. 37 Положения об инвестиционных фондах, финансовый отчет фонда по итогам года удостоверяется независимым аудитором.

В соответствии с п. 10 ст. 9 Закона РФ “О налоге на прибыль предприятий и организаций” предприятия с иностранными инвестициями и иностранные юридические лица обязаны в установленном порядке представить налоговым органам помимо бухгалтерского отчета или декларации о доходах заключение аудитора о достоверности отчета. б) по поручению государственных органов дознания и следователя (при наличии санкции прокурора), прокурора, суда, арбитражного суда (п. 19
Правил).

При осуществление инициативной аудиторской проверки между экономическим субъектом и аудитором (аудиторской фирмой) складывается относительное оперативно-хозяйственное обязательство, объектом которого является действие по оказанию аудиторских услуг.

Юридическим фактом возникновения данного правоотношения следует считать заключаемый между экономическим субъектом и аудитором (фирмой) договор услуг.

10. При осуществлении обязательного аудита в случаях, прямо установленных актами законодательства РФ, между экономическим субъектом и аудитором (фирмой) также складывается оперативно-хозяйственное обязательство. Основанием его возникновения является юридический состав: требование законодательства и обязательно заключаемый договор на оказание услуг.

11. Иной характер имеет правоотношение, возникающее в случае проведения обязательной аудиторской проверки по поручению государственных органов.
Инициатива проведения аудита в данном случае исходит от государственного органа. Например, арбитражный суд, в установленных законодательством случаях, может дать аудитору или аудиторской фирме поручение о проведение аудиторской проверки, при наличии в производстве дела в отношении проверяемого предприятия.

13. За уклонение экономического субъекта от проведения обязательной аудиторской проверки либо препятствование ее проведению на него по решению суда или арбитражного суда по искам, предъявляемым прокурором, органами федерального казначейства, органами государственной налоговой службы и органами налоговой полиции (действующими в интересах государства в защиту его публичных интересов), могут быть наложены меры имущественной ответственности перед государством в виде взыскания штрафа, суммы которого зачисляются в доход республиканского бюджета.

Кроме того, административному штрафу подвергается руководитель экономического субъекта.

13. Результатом аудиторской проверки является заключение аудитора
(аудиторской фирмы). Этот документ имеет юридическое значение для всех юридических и физических лиц, органов государственной власти и управления, органов местного самоуправления и судебных органов. Заключение аудитора
(аудиторской фирмы) по результатам проверки, проведенной по поручению государственных органов, приравнивается к заключению экспертизы.

Заключение состоит из трех частей: вводной, аналитической и итоговой
(п. 18 Правил).

В вводной части указываются все реквизиты аудитора (аудиторской фирмы).

В аналитической части указываются: а) наименование экономического субъекта, период деятельности, за который проводилась проверка; б) результаты экспертизы организации бухгалтерского учета, составление соответствующей отчетности и состояния внутреннего контроля; в) факторы выявленных существенных нарушений установленного порядка ведения бухгалтерского учета и составления финансовой отчетности, влияющих на ее достоверность, а также нарушений законодательства РФ при совершении хозяйственно-финансовых операций, которые нанесли или могут нанести ущерб интересам собственников экономического субъекта, государства и третьих лиц.

В итоговой части аудиторского заключения содержится запись о подтверждении достоверности бухгалтерской (финансовой) отчетности экономического субъекта. Именно эту часть заключения экономический субъект обязан предоставить заинтересованным лицам, поскольку в ней в концентрированном виде дается оценка его хозяйственной деятельности и ведения финансового учета.

Выводы, изложенные в итоговой части аудиторского заключения, представляют публичный интерес для государства и частный для самого предприятия, нуждающегося в знании истинного положения финансовых дел.

Злоупотребление полномочиями частными нотариусами и аудиторами (ст.
202).

1. Использование частным нотариусом или частным аудитором своих полномочий вопреки задачам своей деятельности и в целях извлечения выгод и преимуществ для себя или других лиц либо нанесения вреда другим лицам, если это деяние причинило существенный вред правам и законным интересам граждан или организаций либо охраняемым законом интересам общества или государства,
— наказывается штрафом в размере от пятисот до восьмисот минимальных размеров оплаты труда или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период от пяти до восьми месяцев, либо арестом на срок от трех до шести месяцев, либо лишением свободы на срок до трех лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до трех лет.

2. То же деяние, совершенное в отношении заведомо несовершеннолетнего или недееспособного лица либо неоднократно, — наказывается штрафом в размере от семисот до одной тысячи минимальных размеров оплаты труда или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период от семи месяцев до одного года, либо арестом на срок от четырех до шести месяцев, либо лишением свободы на срок до пяти лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до трех лет.

ЛИТЕРАТУРА

1. В помощ бухгалтеру и аудитору (справочно — методическое пособие
Москва 1995) Н.П. Барышников, редактор Е.А. Черноиванова.

2. Аудит: Организация и методика проведения (библиотека журнал
“Бухгалтерский учет” Москва 1992) Ю.А. Данилевский.

3. Хозяйственное право Том 1. (издательство БЕК Москва 1994) В.С.
Мартемьянова.

4. Бухгалтерская отчетность организаций Санкт-Петербург 1996 год.
Ассоциация бухгалтеров Спб и облости, Консультационно-аудиторская фирма
“Эксперт Аудит Транс”.

Введение

1. Понятие, структура и принципы избирательного процесса

2. Стадии избирательного процесса. Сроки в избирательном процессе

3. Основания и порядок назначения выборов. Сроки назначения выборов различного уровня. Субъекты права назначения выборов

4. Правовые гарантии назначения выборов

Заключение

Библиографический список

Введение

Выборы как социальное явление, начиная с 1989 г., прочно вошли в наш обиход, стали привычным атрибутом жизни россиян. Принятие новой Конституции РФ повлекло за собой принципиальное обновление правовой базы выборов, а избирательный процесс с этого времени стал последовательно претерпевать все новые и новые качественные перемены.

В свете новой российской Конституции реформирование всей системы органов государственной власти и местного самоуправления вызвало объективную необходимость регулярности проведения выборов на федеральном, региональном и местном уровнях. В данных условиях возникла потребность глубокого научного осмысливания огромного опыта, который был получен за столь короткий, но насыщенный избирательной практикой отрезок времени. Выборная проблематика все более и более привлекает внимание ученых и практиков. В юридической литературе появилось немало работ как в виде отдельных статей, так и в виде монографических исследований, посвященных различным аспектам организации и проведения выборовi. Обилие работ по данной тематике вовсе не исключает, что некоторые вопросы этой многогранной и многоаспектной проблемы еще пока остаются вне поля зрения юристов, другие же требуют более углубленного, а подчас комплексного рассмотрения. Сюда, в частности, можно отнести такой самостоятельный институт российского избирательного права, каковым является избирательный процесс: до сих пор в специальной литературе отсутствует четкое его определение, охватывающее все стороны этого общественного явления, из каких стадий он складывается, назначение каждой из них и т.д.

Главная особенность российского избирательного процесса, выраженная в известном афоризме: неважно, как голосовать, важно, как подсчитывать результаты.

Актуальность темы исследования подтверждается тем, что именно на стадии подведения итогов голосования проявляется всё несовершенство избирательного процесса, которое ярко иллюстрируют Решения избирательной комиссии Красноярского края о признании недействительными результатов выборов Губернатора Красноярского краяii.

Целью данной работы является рассмотрение такой стадии избирательного процесса, как установление итогов голосования в свете нового Федерального закона «Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации»iii и практики российский регионов, в том числе и Красноярского края, по признанию выборов недействительными.

1. Понятие, структура и принципы избирательного процесса

В отличие от избирательного права, являющегося системой правовых норм, регулирующих общественные отношения при проведении выборов, избирательный процесс является организационно-правовой формой реализации гражданами избирательного права и отражает технологию непосредственного формирования выборных органов.

Федеральное законодательство не содержит определения избирательного процесса. Поэтому нередко его отождествляют с избирательной кампанией. На самом деле понятие «избирательный процесс», включая в себя понятие «избирательная кампания», не сводится к ней, поскольку представляет собой довольно сложное явление, охватывающее ряд последовательных и взаимосвязанных стадий, действий и процедур, выходящих за ее формальные временные рамки.

Избирательная кампания — это деятельность по подготовке и проведению выборов, осуществляемая в период со дня официального опубликования решения о назначении выборов до дня представления избирательной комиссией, организующей выборы, отчета о расходовании средств соответствующего бюджета, выделенных на подготовку и проведение выборов. Избирательный процесс — это часть политического процесса, происходящего в стране. Он непосредственно связан с общими условиями развития институтов демократии и представляет собой не только юридическую технику организации голосования, но и институт, обеспечивающий в стране политическую стабильность, демократичность и легальность власти.

Таким образом, избирательный процесс — это система взаимосвязанных и реализуемых в определенной последовательности процессуальных, политических, административных, финансовых и информационных отношений, связанных с подготовкой и проведением выборов, и реализацией конституционного права граждан избирать и быть избранными.

Наиболее часто в юридической литературе структуру избирательного процесса связывают со стадиями избирательной кампании. Но более точной представляется позиция, различающая в содержании понятия «избирательный процесс» три элемента: субъектную, технологическую и стадийную составляющие.

Субъектная составляющая включает в себя участников избирательного процесса. Статус субъекта избирательного процесса предполагает наличие у него определенных прав и обязанностей, а также юридическое оформление механизма их реализации. К числу субъектов избирательного процесса относятся избирательные комиссии, кандидаты, избиратели, средства массовой информации и так далее.

Технологическая составляющая включает в себя временные и формальные элементы избирательной кампании. К ним относятся сроки избирательных действий и документы, составляемые участниками избирательного процесса.

Сроки избирательных действий определяют последовательность их совершения. Несоблюдение электоральных сроков является нарушением объективного избирательного права.

Стадийную составляющую избирательного процесса образуют стадии подготовки и проведения выборов. О них речь пойдет в дальнейшем, а пока остановимся на принципах избирательного процесса.

Под принципами избирательного процесса следует понимать основополагающие начала (идеи), отражающие демократическую природу выборов как института народовластия, обеспечивающих реализацию и защиту электоральных прав граждан.

Среди принципов избирательного процесса можно выделить: обязательность выборов, справедливость, периодичность выборов, их полнота, допустимость различных избирательных систем, независимость органов, осуществляющих организацию и проведение выборов, альтернативность выборов.

Обязательность выборов. В основе данного принципа лежат положения Конституции Российской Федерации, согласно которым народ осуществляет свою власть непосредственно, либо через органы государственной власти и органы местного самоуправления. Высшим непосредственным выражением власти народа являются референдум и свободные выборы.

Обязанность выборов предполагает, что компетентные государственные и муниципальные органы не вправе уклониться от их назначения и проведения в установленные законодательством сроки, а также отменять уже назначенные выборы или переносить их на более поздние сроки.

Проведение выборов в установленные сроки является обязательным — это требование статьи 9 Федерального закона «Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации» (далее — Федеральный закон об основных гарантиях), чем обеспечивается ротация составов органов государственной власти и органов местного самоуправления, а значит, — гарантия реализации гражданами конституционного права избирать и быть избранными в органы публичной власти.

Справедливость. Международные стандарты, создающие условия для проведения справедливых выборов, закреплены в целом ряде международных документов, начиная со Всеобщей декларации прав человека, в части 3 статьи 21 которой записано, что «выборы должны проводиться при всеобщем и равном избирательном праве». Эта правовая норма предполагает, что все граждане, независимо от пола, расы, языка, социального и имущественного положения, политических и религиозных убеждений имеют право голоса и имеют право быть избранными.

Этому общему положению не противоречит тот факт, что к избирателю предъявляется ряд требований: достижение определенного возраста, наличие гражданства и места жительства.

Для обеспечения справедливости выборов необходим также ряд правовых и организационных мер, направленных на эффективную защиту процесса выборов от необъективности и фальсификаций. К таким мерам можно отнести реализацию права на судебную защиту и права на защиту от дискриминации, а также требования, касающиеся присутствия наблюдателей в ходе подготовки и проведения выборов, справедливого доступа к средствам массовой информации для всех кандидатов и партий, участвующих в выборах.

Периодичность выборов. Данный принцип связан с временными рамками полномочий представительных и исполнительных органов государственной власти и органов местного самоуправления и означает, что очередные выборы должны проводиться через определенные интервалы времени. При этом промежутки между выборами прямо зависят от предусмотренных законодательством сроков полномочий соответствующих органов, которые должны быть такими, чтобы, с одной стороны, обеспечивать стабильность работы выборных органов и должностных лиц, а с другой, — гарантировать их сменяемость и предотвращать неоправданно длительное обладание выборными полномочиями. Неслучайно в указанном Федеральном законе прямо зафиксировано, что максимальный срок полномочий выборных региональных и муниципальных органов устанавливается законами субъектов Российской Федерации, но не должен превышать пяти лет.

Принцип полноты в избирательном процессе. Данный принцип предполагает обеспечение двух основных условий.

Первое условие — обязательность включения всех стадий избирательного процесса в проведение тех или иных выборов, начиная с назначения и выборов и заканчивая официальным опубликованием их результатов. Причем каждая стадия должна быть полной и завершенной по содержанию избирательных действий и процедур. Данное нормативное условие обеспечивается положениями Федерального закона об основных гарантиях, которые не только устанавливают обязательные стадии для любого избирательного процесса, но и обязывают участников избирательного процесса обеспечить их выполнение.

Второе условие — соблюдение нормативных электоральных сроков выполнения тех или иных избирательных действий.

В рамках установленного временного цикла должны быть определены сроки формирования избирательных комиссий, образования избирательных округов и избирательных участков, составления списков избирателей и их представления для ознакомления избирателям, выдвижения и регистрации кандидатов и так далее вплоть до определения результатов выборов и их официального опубликования.

Допустимость различных избирательных систем. Конституция Российской Федерации и федеральное законодательство не содержат никаких ограничений в использовании при проведении федеральных региональных и местных выборов любых избирательных систем. Допускается и признается правомерной организация всех видов выборов на основе мажоритарной, пропорциональной и смешанной избирательных систем, а также их вариантов.

Допустимость различных избирательных систем предусматривает самые широкие возможности для поиска наиболее оптимальных вариантов проведения выборов на всех уровнях власти. В качестве примера можно привести Федеральный закон «Об общих принципах организации местного самоуправления в Российской Федерации», предусматривающий, что избирательная система, которая применяется при проведении выборов депутатов представительного органа в конкретном муниципальном образовании, определяется уставом муниципального образования в соответствии с видами избирательных систем, установленными в законе субъекта Российской Федерации.

Независимость органов, осуществляющих организацию и проведение выборов. Этот принцип означает, что для подготовки и проведения выборов образуются специальные органы — избирательные комиссии.

Независимость предметно отображена в механизме формирования избирательных комиссий, основанном на участии широкой общественности в формировании избирательных комиссий, определении квот для назначения в состав комиссии государственных и муниципальных служащих, представителей политических партий и общественных организаций.

Неслучайно этот принцип нашел свое отражение среди принципов проведения выборов и референдума в Российской Федерации, перечисленных в статье 3 Федерального закона об основных гарантиях, пункт 7 которой гласит: «Вмешательство в деятельность комиссий со стороны органов государственной власти и органов местного самоуправления, организаций, должностных лиц и иных граждан не допускается».

Альтернативность. Этот принцип является своеобразным начальным и конечным условием проведения избирательных кампаний и юридического признания их результатов. Достаточно полно это понятие изложено в определении Конституционного Суда Российской Федерации от 4 ноября 1996 года № 91-О «Об отказе в принятии к рассмотрению запроса Читинской областной Думы как не соответствующего требованиям Федерального конституционного закона «О Конституционном Суде Российской Федерации», согласно которому альтернативность относится к числу важнейших условий подлинно свободных выборов, так как обеспечивает избирателю реальную возможность выбора одного из нескольких кандидатов посредством свободного волеизъявления. В ином случае выборы превращаются в формальное голосование.

2. Стадии избирательного процесса. Сроки в избирательном процессе

Избирательный процесс в Российской Федерации включает в себя относительно самостоятельные, сменяющие друг друга стадии, в совокупности образующие его структуру. Выделяются следующие основные стадии избирательного процесса:

назначение выборов;

образование избирательных округов и участков;

выдвижение и регистрация кандидатов (списков кандидатов);

информационное обеспечение выборов и проведение предвыборной агитации;

голосование, определение итогов голосования, установление результатов выборов и их официальное опубликование.

Эти стадии рассматриваются в качестве обязательных структурных элементов избирательного процесса на выборах любого уровня, а также при проведении досрочных, повторных и дополнительных выборов. Наряду с обязательными стадиями избирательного процесса различают факультативные стадии, которые могут иметь место в прямо предусмотренных законом случаях и обстоятельствах. К ним следует отнести стадию дополнительного выдвижения кандидатов, списков кандидатов, стадию повторного голосования и ряд других.

Избирательный процесс включает в себя установленную законом совокупность стадий, состоящих из конкретных избирательных действий и процедур, протекающих во времени.

Сроки выполнения избирательных действий и процедур играют в избирательном процессе правообразующую и праворегулирующую роль. С ними связано возникновение, изменение и прекращение конкретных правоотношений.

В рамках сложившейся юридической традиции деления системы права на материальные и процессуальные отрасли права, в самом общем виде можно выделить две основные категории электоральных сроков — материально-правовые и процессуальные сроки. Материально-правовые сроки связаны с возникновением и изменением субъективных прав и обязанностей физических и юридических лиц, их юридической квалификацией. Процессуальные сроки связаны с временем приобретения и утраты участниками избирательного процесса процессуальных прав и обязанностей, ими фиксируются конкретные периоды времени, в течение которых субъект избирательного права должен или может реализовать предоставленные законом права и обязанности. Различие между материальными и процессуальными сроками состоит в том, что отдельное физическое или юридическое лицо может быть субъектом избирательного права, то есть обладать материально-правовым статусом, но не участвовать в конкретном избирательном процессе, например, не выдвигать свою кандидатуру на выборах, не участвовать в голосовании.

Принимая во внимание, что процессуальные сроки имеют более существенное значение в организации подготовки и проведения выборов, остановимся на них более подробно.

Сроки в избирательном процессе определяются различными способами, при этом различают:

сроки, устанавливаемые через прямое регулирование в нормативном правовом акте;

сроки, устанавливаемые через системное толкование норм законодательства;

сроки, определяемые органами государственной власти и местного самоуправления, а также органами правосудия.

Принципиально важно, что практически все сроки в избирательном процессе устанавливаются законами. При этом, как правило, закон устанавливает либо максимальный, либо минимальный срок осуществления избирательных действий и процедур. Их изменение волеизъявлением участников избирательного процесса не допускается. Процессуальные сроки не могут быть приостановлены или восстановлены, за исключением случаев прямо указанных в законе. Например, согласно пункту 33 статьи 38 Федерального закона об основных гарантиях, если ко дню голосования в многомандатном избирательном округе число зарегистрированных кандидатов окажется меньше числа депутатских мандатов или равным ему, голосование в таком избирательном округе по решению соответствующей избирательной комиссии откладывается для дополнительного выдвижения кандидатов.

Важнейшим элементом юридического режима установления электоральных сроков имеет порядок их исчисления, установленный статьей 111 указанного Федерального закона. Попробуем на конкретных примерах пояснить порядок исчисления сроков в избирательном законодательстве.

Текст соответствующего пункта статьи 111	Норма Федерального закона № 67-ФЗ в редакции Федерального закона от 21.07.2005 года № 93-ФЗ	Пример
1. Если какое-либо действие может или должно осуществляться со дня наступления какого-либо события, то первым днем, в который это действие может быть осуществлено, является календарная дата наступления соответствующего события, но не ранее времени наступления этого события.	Пункт 10 статьи 29: Если орган, назначивший члена комиссии, не примет решение о досрочном прекращении полномочий члена комиссии в течение одного месяца, а в период избирательной кампании, период со дня назначения референдума и до окончания кампании референдума — в течение десяти дней со дня поступления в указанный орган заявления члена комиссии в письменной форме о сложении своих полномочий либо появления иных оснований, не позволяющих ему выполнять свои обязанности, решение о прекращении полномочий этого члена комиссии принимается комиссией, в состав которой он входит, в течение трех дней со дня истечения указанного срока.	В период избирательной кампании заявление о сложении полномочий члена участковой избирательной комиссии поступило в территориальную избирательную комиссию 1 сентября. В течение 10 дней, т.е. до 10 сентября включительно, территориальная избирательная комиссия не приняла решение о досрочном прекращении полномочий указанного члена комиссии. В связи с этим решение о досрочном прекращении его полномочий принимается участковой избирательной комиссией в период с 11 по 13 сентября.
	Пункт 14 статьи 35: Избирательная комиссия в трехдневный срок с момента представления заверяет список кандидатов, выдвинутый избирательным объединением.	Статья 111 не содержит конкретной нормы, регулирующей порядок исчисления срока, указанного в пункте 14 статьи 35 Федерального закона. Вместе с тем, исходя из принципа толкования закона с целью наиболее полного обеспечения прав кандидатов, представляется допустимым применение в данном случае по аналогии пункта 1 статьи 111 Федерального закона. В таком случае, если список кандидатов, выдвинутый избирательным объединением, был представлен в избирательную комиссию 20 сентября, то избирательная комиссия может (должна) заверить указанный список кандидатов в период с 20 по 22 сентября.
2. Если какое-либо действие может или должно осуществляться не позднее чем за определенное количество дней или за определенное количество дней до дня наступления какого-либо события, то соответственно последним днем или днем, когда данное действие может быть осуществлено, является день, после которого остается указанное в законе количество дней до дня наступления соответствующего события.	Пункт 7 статьи 10: Решение о назначении выборов в орган местного самоуправления должно быть принято не ранее чем за 90 и не позднее чем за 80 дней до дня голосования. Пункт 2 статьи 65: Если законом не предусмотрено голосование по открепительным удостоверениям, избирателю, участнику референдума, который в день голосования по уважительной причине будет отсутствовать по месту своего жительства и не сможет прибыть в помещение для голосования на избирательном участке, участке референдума, на котором он включен в список избирателей, участников референдума, должна быть предоставлена возможность проголосовать досрочно путем заполнения бюллетеня в помещении соответствующей территориальной или муниципальной комиссии за 15 — 4 дня до дня голосования.	Днем голосования на выборах в орган местного самоуправления является 12 марта 2006 года. Последний день, когда должны быть назначены выборы, — 21 декабря 2005 года. Днем голосования на выборах главы муниципального образования является 12 марта 2006 года. Досрочное голосование может осуществляться в помещении избирательной комиссии муниципального образования с 24 февраля по 7 марта 2006 года.
3. Если какое-либо действие может или должно осуществляться не ранее чем за определенное количество дней до дня наступления какого-либо события, то первым днем, когда данное действие может быть осуществлено, является день, после которого остается указанное в законе количество дней до дня наступления соответствующего события.	Пункт 2 статьи 65: Помимо возможности проголосовать досрочно в вышестоящей комиссии избиратель имеет возможность проголосовать досрочно на участке Но сделать это можно не ранее чем за три дня до дня голосования.	Днем голосования на выборах главы муниципального образования является 12 марта 2006 года. Первым днем, когда досрочное голосование может осуществляться в помещении участковой избирательной комиссии является 8 марта 2006 года.
4. Если какое-либо действие может или должно осуществляться не позднее чем через определенное количество дней после дня наступления какого-либо события, то данное действие может быть осуществлено в течение указанного в законе количества дней. При этом первым днем считается день, следующий после календарной даты наступления этого события, а последним — день, следующий за днем, в который истекает указанное количество дней.	Пункт 2 статьи 40: Зарегистрированные кандидаты, находящиеся на государственной или муниципальной службе либо работающие в организациях, осуществляющих выпуск средств массовой информации, на время их участия в выборах освобождаются от выполнения должностных или служебных обязанностей и представляют в избирательную комиссию заверенные копии соответствующих приказов (распоряжений) не позднее чем через пять дней со дня регистрации.	Кандидат был зарегистрирован 20 декабря. Обязанность по представлению заверенной копии приказа об освобождении его от выполнения должностных обязанностей может быть выполнена им в период с 21 по 26 декабря.

3. Основания и порядок назначения выборов. Сроки назначения выборов различного уровня. Субъекты права назначения выборов

Выборы депутатов законодательных (представительных) органов государственной власти, депутатов представительных органов и глав муниципальных образований назначаются по истечении сроков их полномочий, установленных конституциями (уставами) субъектов Российской Федерации, уставами муниципальных образований.

Исчисление срока, на который были избраны депутаты законодательных (представительных) органов государственной власти, депутаты представительных органов муниципальных образований начинается со дня их избрания. Днем избрания депутатов является день голосования, в результате которого вышеназванные органы были избраны в правомочном составе.

Исчисление срока, на который было избрано выборное должностное лицо местного самоуправления, начинается со дня его вступления в должность.

Назначение любых выборов как стадия избирательного процесса, включает несколько этапов, содержание которых направлено на обеспечение гарантий принятия такого решения в установленные сроки. К числу таких этапов могут быть отнесены:

подготовка проекта решения о назначении выборов, его предварительное обсуждение в соответствующем представительном органе с участием органов государственной власти или органов местного самоуправления и выборных должностных лиц. В ходе данного этапа определяется возможная дата проведения голосования на тех или иных выборах;

рассмотрение и принятие решения о назначении выборов на заседании соответствующего представительного органа. Принятие указанного решения должно осуществляется в порядке, закрепленном регламентом работы указанного органа;

официальное опубликование решения о назначении выборов в соответствующих периодических печатных изданиях. На практике такие решения публикуются в тех периодических печатных изданиях, которые учреждены для опубликования нормативных правовых актов соответствующих органов государственной власти или органов местного самоуправления.

Решение о назначении выборов в федеральный орган государственной власти (Государственная Дума, Президент Российской Федерации) должно быть принято не ранее чем за 110 дней и не позднее чем за 90 дней до дня голосования. Решение о назначении выборов в орган государственной власти субъекта Российской Федерации (Законодательное Собрание Краснодарского края) должно быть принято не ранее чем за 100 дней и не позднее чем за 90 дней до дня голосования. Решение о назначении выборов в орган местного самоуправления должно быть принято не ранее чем за 90 дней и не позднее чем за 80 дней до дня голосования.

Выборы назначаются следующими органами государственной власти и местного самоуправления:

выборы депутатов Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации — Президентом России (статья 84 Конституции Российской Федерации);

выборы Президента России — Совет Федерации (статья 102 Конституции Российской Федерации);

выборы депутатов законодательного (представительного) органа государственной власти субъекта Российской Федерации — законодательным (представительным) органом государственной власти субъекта Российской Федерации;

выборы депутатов представительного органа и главы муниципального образования — представительным органом муниципального образования.

В некоторых случаях, например, при проведении повторных выборов, законом решение о назначении указанных выборов возлагается на соответствующую избирательную комиссию.

День голосования на выборах в федеральные органы государственной власти определяется в соответствии с федеральным законом, днями голосования на выборах в органы государственной власти субъектов Российской Федерации, органы местного самоуправления являются второе воскресенье марта, а в некоторых случаях — второе воскресенье октября года, в котором истекают сроки полномочий указанных органов. Исключением из этого правила являются случаи, прямо указанные в законе.

Например, в случае досрочного прекращения полномочий выборного должностного лица местного самоуправления или депутатов представительного органа, в результате чего данный представительный орган становится неправомочным, выборы должны быть проведены не позднее чем через шесть месяцев со дня такого досрочного прекращения полномочий. Кроме того, в год проведения выборов Депутатов Государственной Думы очередного созыва, в некоторых случаях выборы органов государственной власти субъектов Российской Федерации и выборы органов местного самоуправления проводятся одновременно с указанными выборами.

Голосование на выборах может быть назначено только на воскресенье. Не допускается назначение голосования на нерабочий праздничный день и на предшествующий ему день, на день, следующий за нерабочим праздничным днем, а также на воскресенье, которое в установленном порядке объявлено рабочим днем. В таких случаях выборы назначаются на первое воскресенье марта. Аналогично решается вопрос при назначении выборов на октябрь.

Решение о назначении выборов должно быть официально опубликовано не позднее чем через пять дней со дня его принятия.

4. Правовые гарантии назначения выборов

Действующее законодательство определяет систему организационно-правовых гарантий назначения выборов.

Федеральный закон об основных гарантиях определяет помимо общего и особый порядок назначения выборов. Этот порядок уточняется в нормативных правовых актах о конкретных выборах, в них закрепляется перечень уполномоченных органов и должностных лиц, на которых возложена конституционно-правовая обязанность назначения выборов, в случае если их не назначит уполномоченный на то орган. К ним относятся избирательные комиссии.

Так, согласно пункту 8 статьи 10 Федерального закона об основных гарантиях если уполномоченный на то орган или должностное лицо не назначит в предусмотренные сроки выборы, а также если уполномоченный орган или должностное лицо отсутствуют, выборы федеральных органов государственной власти назначаются Центральной избирательной комиссией Российской Федерации, выборы органов государственной власти субъекта Российской Федерации — региональной избирательной комиссией, выборы органов местного самоуправления — муниципальной избирательной комиссией. При этом в первых двух случаях выборы назначаются в срок не позднее чем за 80 дней до дня голосования, а в третьем — не позднее чем за 70 дней до дня голосования. Решение избирательной комиссии о назначении выборов публикуется не позднее чем через семь дней со дня истечения пятидневного срока на официальное опубликование решения о назначении выборов.

Рассмотрим действие данных правовых норм на конкретном примере — назначение выборов депутатов представительного органа муниципального образования.

Воспользуемся частью 2 статьи 6 Закона Краснодарского края «О муниципальных выборах в Краснодарском крае», согласно которой днем окончания срока, на который избираются органы местного самоуправления, является второе воскресенье марта года, в котором истекает срок полномочий указанных органов, и предположим, что выборы депутатов представительного органа муниципального образования должны быть назначены на 12 марта 2006 года. Последний день, когда выборы должны быть назначены представительным органом — 21 декабря 2005 года. Если представительный орган не назначает выборы в указанный срок, их не позднее чем за 70 дней до дня голосования должна назначить муниципальная избирательная комиссия. Решение комиссии подлежит опубликованию в семидневный срок со дня истечения пятидневного срока, отведенного представительному органу для опубликования решения о назначении выборов, который истекает 25 декабря 2005 года. Следовательно, комиссия должна принять и опубликовать указанное решение не позднее 31 декабря 2005 года.

Назначение выборов в судебном порядке — крайняя мера. Но таким образом избирательное законодательство закрепляет один из элементов системы гарантий избирательных прав граждан на участие в свободных выборах, а именно: судебные гарантии.

Необходимо отметить, что в отличие от ранее действовавших правовых норм, суд не наделен правом назначения выборов. Но вместе с тем он занимает исключительно важное место в механизме обеспечения гарантий избирательных прав граждан, так как его решения являются обязательными для всех участников избирательного процесса.

С заявлением в суд о бездействии (уклонении от принятия решения) органа, уполномоченного назначит выборы, (избирательной комиссии) вправе обратиться избиратели, избирательные объединения, органы государственной власти и органы местного самоуправления, а также прокурор.

Рассмотрев указанное заявление, суд может определить срок, не позднее которого уполномоченный на то орган или должностное лицо, а в случае их отсутствия — соответствующая избирательная комиссия должны назначить выборы. При этом суд вправе возложить на Центральную избирательную комиссию Российской Федерации или региональную избирательную комиссию (в зависимости от уровня выборов) обязанность сформировать временную избирательную комиссию, а при отсутствии уполномоченного назначить выборы органа или должностного лица — также установить срок, в течение которого временная избирательная комиссия должна назначить выборы.

Заключение

В заключение данной темы следует отметить, что назначение выборов — одна из основных стадий избирательного процесса. По существу это отправной момент избирательной кампании, которая, как было ранее отмечено, начинается со дня официального опубликования решения о назначении выборов. Поэтому принципиально важно, чтобы выборы были назначены в установленные законом сроки. Это позволит и кандидатам, и политическим партиям и иным участникам избирательного процесса развернуть полноценную предвыборную кампанию, что в свою очередь повысит интерес к выборам избирателей и позволит рассчитывать на их явку в день голосования на избирательные участки.

В последнее время все большую актуальность приобретает проблема признания выборов недействительными. Современным избирательным законодательством предусмотрено значительное количество оснований для признания выборов недействительными, серьезно изменился порядок отмены решений о результатах выборов. С каждым годом растет число обращений с соответствующими жалобами в суды. Для многих кандидатов, проигравших выборы, такого рода обращения превращаются в своеобразный способ продолжения избирательной кампании. Сейчас уже имеется достаточно обширная практика решения этих вопросов избирательными комиссиями и судами. С учетом ее можно сделать выводы об оправданности существующего порядка признания недействительными итогов голосования и результатов выборов.

Нынешняя практика признания итогов голосования, результатов выборов недействительными, а равно отмены решений избирательных комиссий об итогах голосования, результатах выборов убедительно доказывает: чтобы обеспечить соблюдение избирательных прав граждан при подведении итогов голосования, определении результатов выборов, требуются весьма существенные изменения в законодательстве. Назовем важнейшие из этих мер.

В законодательстве и прежде всего в Федеральном законе «Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации» должны быть установлены четкие критерии признания недействительными итогов голосования. В настоящее время это самый уязвимый момент во всей конструкции пересмотра итогов голосования, результатов выборов. Без объективных (количественных и качественных) критериев признания недействительными итогов голосования возможно аннулирование результатов волеизъявления по избирательному участку на основе единичных незначительных нарушений избирательного законодательства, которые никоим образом не повлияли и не могли повлиять на результаты выборов.

Следует однозначно определить, что признание выборов недействительными, отмена решения избирательной комиссии о результатах выборов, признание недействительным избрания кандидата (списка кандидатов) возможны только в случае, если допущенные нарушения избирательного законодательства не позволяют с достоверностью определить результаты волеизъявления избирателей. Сейчас в соответствии с Федеральным законом «Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации» признание выборов недействительными, отмена решения о результатах выборов возможны и в случае, когда признаны недействительными итоги голосования более чем на одной четверти избирательных участков. Последнее основание аннулирования результатов выборов нередко рассматривается в правоприменительной практике как самодостаточное, действующее наряду с первым основанием (невозможность с достоверностью определить результаты волеизъявления избирателей). Игнорирование качественных оценок допущенных нарушений избирательного законодательства, невыяснение степени их влияния на результаты волеизъявления граждан при автоматической отмене результатов выборов на основании, недействительности итогов голосования на четвертой части избирательных участков создает почву для манипулирования результатами волеизъявления избирателей. Это тем более очевидно при отсутствии в законодательстве объективных критериев отмены итогов голосования.

При решении судами дел об отмене результатов выборов учет разницы голосов, поданных за кандидатов, получивших наибольшее число голосов (а равно и по позиции «против всех кандидатов»), создает объективные предпосылки для выяснения возможности или невозможности с достоверностью определить результаты волеизъявления избирателей. Для признания выборов недействительными, отмены решения о результатах выборов требуется доказать, что имевшиеся нарушения повлияли на волеизъявление избирателей таким образом, что и с учетом имеющейся разницы голосов невозможно с достоверностью определить его результаты. Только такой подход к решению этих вопросов в законодательстве и в правоприменительной практике способен защитить право каждого избирателя на то, чтобы в результатах выборов был обеспечен учет его голоса.

Библиографический список

Нормативные акты:

Конституция Российской Федерации: принята 12 декабря 1993г. (с изменениями, внесенными Указом Президента Российской Федерации от 9 июня 2001 года N 679) // Российская газета, N 111, 14.06.2001.

Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации: Федеральный закон от 12 июня 2002 года N 67-ФЗ (с изменениями, внесенными Федеральным законом от 24 декабря 2002 года N 176-ФЗ) // Парламентская газета, N 246-247, 28.12.2002, N 248-249, 31.12.2002, N 3, 9.01.2003.

О выборах депутатов Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации: Федеральный закон от 20.12.2002 N 175-ФЗ // Российская газета, N 241, 25.12.2002, Парламентская газета, N 242-243, 25.12.2002, Собрание законодательства РФ, N 51, 23.12.2002, Приложение к «Российской газете», N 3, 2003 год, Ведомости Федерального Собрания РФ, N 36, 21.12.2002

О выборах Президента Российской Федерации: Федеральный закон от 10.1.2003 N 19-ФЗ // Российская газета, N 6, 16.01.2003, Парламентская газета, N 8-9, 16.01.2003, Собрание законодательства Российской Федерации, N 2, 13.01.2003, Приложение к «Российской газете», N 4, 2003 год

О выборах в органы местного самоуправления в Красноярском крае: Закон Красноярского края от 10 февраля 2000 г. N 9-625 (в ред. законов Красноярского края от 12.07.2000 N 11-865; от 25.09.2000 N 12-890; от 01.02.2002 N 1-28) // Красноярский рабочий N 39, 02.03.2000.

О выборах губернатора Красноярского края: Закон Красноярского края от 22 сентября 1997 года N 15-569 (в ред. законов Красноярского края от 29.06.1999 N 7-416; от 06.05.2002 N 2-221) // Красноярский рабочий N 203-204, 26.10.97.

О выборах депутатов Законодательного Собрания Красноярского края: Закон Красноярского края от 17 июля 2001 года N 15-1423 // «Красноярский рабочий», N 139, 31.07.2001, N 140, 01.08.2001, N 141, 02.08.2001.

О жалобах Л.А. Борисовой, Т.И. Горячевой, М.Ю. Кулева, В.С. Романенко, В.А. Юденко на решение Избирательной комиссии Красноярского края от 3 октября 2002 года N 574 «Об определении результатов выборов губернатора Красноярского края»: Постановление Центральной избирательной комиссии Российской Федерации от 4 октября 2002 года N 160/1400-3 // «Российская газета», N 191, 9.10.2002.

Специальная литература:

Бабич М.Д. Проблема достоверности итогов выборов // Вест. Моск. ун-та. Сер.18: Социология и политология. — 20003. — N4. — С.90-98.

Баглай М.В. Конституционное правосудие и избирательный процесс // Избирательное право и избирательный процесс в решениях Конституционного Суда Российской Федерации (1992-1999) / Авт. концепции и сост. Ю.А. Веденеев, В.И. Лысенко, Б.А. Страшун/ Отв. ред.А. А. Вешняков; Центр. избират. комис. Российской Федерации. — М.: Изд-во НОРМА, 2000. — С.6-7.

Белкин А.А. Избирательный процесс // Вестник С. — Петербургского ун-та. Сер.6. Философия, политология, социология, психология, право. 1993. № 4. С.93-101

Бурмистров Л.В. Выборы в странах СНГ: некоторые итоги и уроки для России // Политолог: взгляды на современность. — 2003. — N6. — С.146-158.

Вешняков А.А. Организация и порядок голосования, подсчет голосов. Установление результатов выборов и их опубликование // Избирательное право и избирательный процесс в Российской Федерации: Учеб. для вузов/ Отв. ред. А.В. Иванченко; науч. ред. Ю.А. Веденеев, В.И. Лысенко. — М.: Изд-во НОРМА, 2005. — С.390-408.

i См. об этом подробнее: Бабич М.Д. Проблема достоверности итогов выборов// Вест. Моск. ун-та. Сер. 18: Социология и политология. — 1998. — N4. — С. 90-98; Баглай М.В. Конституционное правосудие и избирательный процесс// Избирательное право и избирательный процесс в решениях Конституционного Суда Российской Федерации (1992-1999)/ Авт. концепции и сост. Ю.А. Веденеев, В.И. Лысенко, Б.А. Страшун/ Отв. ред. А.А. Вешняков; Центр. избират. комис. Российской Федерации. — М.: Изд-во НОРМА, 2000. — С. 6-7; Белкин А. А. Избирательный процесс // Вестник С.-Петербургского ун-та. Сер. 6. Философия, политология, социология, психология, право. 1993. № 4. С. 93–101; Вешняков А.А. Организация и порядок голосования, подсчет голосов. Установление результатов выборов и их опубликование// Избирательное право и избирательный процесс в Российской Федерации: Учеб. для вузов/ Отв. ред. А.В. Иванченко; науч. ред. Ю.А. Веденеев, В.И. Лысенко. — М.: Изд-во НОРМА, 1999. — С. 390-408; Катков Д.Б., Корчиго Е.В. Избирательное право: Вопросы и ответы / Под ред. д.ю.н. Ю.А. Веденеева. – М.: Юриспруденция, 2001. – 288 с; Кукушкин М. И., Югов А. А. Понятие и структура избирательного процесса // Выборы и референдумы. 1998. № 1. С. 14–19; Хрусталев Е. Н. Избирательный процесс в России: Понятие и стадии // Правоведение. 1998. № 2. С. 32–35; Шергин В.П. О законодательных особенностях установления результатов выборов глав исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации// Вест. Центр. избират. комис. Российской Федерации. — 1997. — N2. — С. 102-111.

ii Об определении результатов выборов Губернатора Красноярского края: Решение избирательной комиссии Красноярского края от 29 сентября 2002 года // Законодательство Красноярского края и Красноярска. Правовая система «Кодекс».

Об определении результатов выборов Губернатора Красноярского края: Решение избирательной комиссии Красноярского края от 30 октября 2002 года // Законодательство Красноярского края и Красноярска. Правовая система «Кодекс».

iii Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации: Федеральный закон от 12 июня 2002 года N 67-ФЗ (с изменениями, внесенными Федеральным законом от 24 декабря 2002 года N 176-ФЗ) // Парламентская газета, N 246-247, 28.12.2002, N 248-249, 31.12.2002, N 3, 9.01.2003.

Академическая гимназия СПбГУ

Реферат на тему:

Политическое развитие России в 1730-1740 гг.

ученицы 10м класса

Белослудцевой Оксаны

Санкт-Петербург 2002

План.

0. Введение.

I. Приход к власти.

II. Внутренняя политика.

III. Эрнст Иоганн Бирон.

IV. Заключение.
Введение.

Целью данной работы является рассмотрение периода правления императрицы
Анны Иоанновны начиная с прихода к власти и вплоть до смерти 17 октября
1740, включая её характер и то, что же она сделала (или не сделала) для
России. Одним из самых актуальных вопросов по данной теме я считаю явление, которое получило название «бироновщина», которое, как считают многие историки, олицетворяет засилье иностранцев в управлении страной. С другой стороны, многие также склонны утверждать, что такое явление не имело места и этот термин совершенно бессмысленнен. В этом реферате я постараюсь обосновать своё мнение по этому вопросу, а также по возможности описать внутреннее состояние страны в 1730-1740 гг.

I. Приход к власти.

Со смертью Петра II династия Романовых пресеклась по мужской линии.
Вопрос о новом императоре должен был решать Верховный тайный совет.
Ближайшими наследниками были Елизавета Петровна и малолетний Пётр, сын Анны
Петровны, который должен был занять трон по завещанию Екатерины I. Но об её завещании никто и не вспоминал. «Верховники» отвергли кандидатуры дочерей
Петра I, как незаконнорожденных. Д.М.Голицын предложил передать престол старшей линии династии, идущей от ИванаV, брата Петра I. Т.к. старшая дочь
Ивана, Екатерина, была замужем за герцогом Мекленбургским, решено было пригласить на трон её сестру – Анну Иоанновну. Но тот же Д.М.Голицын предложил, приглашая Анну Иоанновну на царствование, ограничить самодержавие и наплыв иностранцев. Это мнение было поддержано, и Анне были предложены «кондиции», на которых она могла стать императрицей. Суть их была в ограничении её власти в пользу Верховного тайного совета. Герцогиня приняла предложение без раздумий.

Но, как оказалось, затея с ограничением власти императрицы в пользу нескольких членов Верховного тайного совета не устраивала очень многих.
С.Ф.Платонов писал: «Когда по Москве распространился слух о тайных ограничениях в пользу Верховного тайного совета, не только видное духовенство … не только государственные люди, не участвовавшие в
«затейке» верховников, но и всё среднее и низшее дворянство пришло в большое негодование на верховников».[1] Многие могли бы подписаться под словами казанского губернатора А. П. Волынского: «Боже сохрани, чтоб вместо одного самодержавца не сделалось десяти самовластных и сильных фамилий; мы, шляхетство, тогда совсем пропадем». 25 февраля Анна Иоанновна при активной поддержке дворянства и гвардии отказалась от подписанных ранее ограничений и публично разорвала документ, в котором они были перечислены. 28 апреля она короновалась самодержавной императрицей.
II. Внутренняя политика.

Анна Иоанновна шла навстречу требованям дворян расширить их права и привилегии. 4 марта 1730 она упразднила Верховный тайный совет и восстановила прежнее значение Сената. Верховный тайный совет был заменён
Кабинетом из трёх министров во главе с А.И.Остерманом. Кроме того, 17 марта
1731 Анна Иоанновна отменила указ Петра I о единонаследии, разрешавший передавать земельную собственность в руки только одного наследника. Она сократила срок обязательной дворянской службы до 25 лет. При Анне Иоанновне возобновилась раздача земель дворянам, имения признавались полной собственностью дворянства. Императрица организовала два новых гвардейских полка – Измайловский и Конногвардейский. В 1732 г. был открыт Сухопутный шляхетский кадетский корпус для обучения дворян. Затем последовало открытие
Морского, Артиллерийского и Пажеского корпусов. Жалование русским офицерам стало таким же, как и иностранцам. Указами 1736-37 годов дворянам было предоставлено получать образование дома, с обязательством периодически являться на смотры и подвергаться экзаменам. В 1733 году, для облегчения кредита, главным образом шляхетству, было разрешено выдавать из монетной конторы ссуды под залог золота и серебра, сроком на три года, из 8% годовых.

Крестьяне всё прочнее прикреплялись к личности владельца. С 1731 г. помещики или их приказчики стали приносить присягу на верность императору за крестьян. В том же году в руки дворян был передан сбор подушных денег с подвластных крестьян в связи с их задолженностью государству. Помещик получил право сам устанавливать наказание за побег крестьянина. В 1730-х –
40-х годах принудительный труд стал господствовать практически во всех отраслях промышленности. В 1736 г. заводские работники были навечно прикреплены к заводам и не могли быть проданы отдельно от мануфактуры.

Мрачным символом эпохи стала Тайная канцелярия во главе с
А.И.Ушаковым, следившая за выступлениями против императрицы и
«государственными преступлениями». Попав туда по любому (нередко ложному) доносу, человек подвергался пытке: битью кнутом, выворачиванию рук на дыбе… Палачи Ушакова славились умением заставлять жертву признавать самую невероятную вину. За время царствования Анны через канцелярию прошло около
10 тыс. человек.

III. Эрнст Иоганн Бирон.

Несмотря на всё, что Анна Иоанновна сделала для русского дворянства, она, по всей видимости, боялась русских и не доверяла им. Именно поэтому в состав её правительства вошли в-основном немцы. «С первых же минут после восстановления самодержавной власти, – пишет С.Ф.Платонов, – началось возвышение иностранцев и опалы на русскую знать. Постепенно представители знати теряли своё придворное значение и служебные места, подвергались гонению, ссылке или в деревне, или в Сибирь, даже казням … В то же время не менее систематически шло возвышение немцев».[2] Все ключевые позиции в стране оказались в руках немцев. Иностранные дела вёл А.И.Остерман, армией командовал Б.-К.Миних, гвардией – Ф.-К.Левенвольде. Академию наук возглавлял И.Д.Шумахер. В экономику России проникли авантюристы, безнаказанно обворовывавшие страну, такие, как, например, Шемберг, грабивший заводы Урала. Очень скоро фактическим правителем страны стал фаворит Анны Иоанновны курляндский немец Эрнст Бирон, познакомившийся с ней ещё в Митаве и последовавший за ней в Россию.

Незнатного происхождения, но ловкий и честолюбивый, получив место при дворе своей герцогини, Бирон скоро начал пользоваться её неограниченным доверием. Став фаворитом русской императрицы, он получил и чин действительного тайного советника (по военной иерархии – генерал-аншефа), и высший русский орден – Святого Андрея Первозванного.

Д.И.Иловайский писал о нём и его политике: «Управление его отличалось жестоким характером, и время его считается одной из бедственных эпох в
Русской истории. Особенно замечательна жестокость, с которой по распоряжению Бирона собирались недоимков государственных податей за прежние годы: по областям разосланы были военные команды, у крестьян отбирали скот и всё имущество, помещиков и старост сажали в тюрьму».[3] С.Ф.Платонов добавляет к этому: «Будучи фаворитом Анны и пользуясь её доверием, Бирон вмешивался во все дела управления, но не имел никаких государственных взглядов, никакой программы деятельности и ни малейшего знакомства с русским бытом и народом. Это не мешало ему презирать русских и сознательно гнать всё русское. Единственной целью его было собственное обогащение, единственной заботой – упрочение своего положения при дворе и в государстве».[4]

Бирон правил не просто жестоко. Он насаждал доносы и доносительство.
Тайная канцелярия, занимавшаяся политическим сыском, было просто завалена доносами и всякого рода «делами». Ни один человек не мог чувствовать себя в безопасности. Естественно, недовольство Бироном росло, и ропот, несмотря ни на какие репрессии, не прекращался. Против него Бирон и употреблял систему доносов; шпионы его расселялись по всему государству; беспрерывно раздавалось грозное «слово и дело», за которым следовали пытки, казни и ссылки. Правитель умел окружить императрицу людьми ему преданными, так что жалобы народа не могли достигать её слуха, и она была уверена в благоденствии своих подданных. Партия старых русских вельмож, не расположенных к иностранцам, подверглась преследованию; особенно пострадала фамилия князей Долгоруких; несколько архиереев были лишены своего сана; тверской архиепископ Феофилат Лопатинский, который написал сочинение о
«лютеранской и кальвинской ереси», подвергся пыткам и был заключён в
Петропавловскую крепость. Священники, позабывшие отслужить молебен в царские дни были расстригаемы, биты кнутом и ссылаемы в Сибирь.

IV. Заключение.

Из вышеизложенного можно сделать вывод, что отрицание такого явления, каким является бироновщина, на основе реформ, проведённых Анной Иоанновной в пользу русских дворян, основывается на фактах второстепенных, совершенно не учитывая настоящее состояние в стране, созданное Бироном.

Такое явление, как Бирон, указывает на обратную сторону петровских реформ: он слишком широко раскрыл двери немецкому наплыву. Спустя всего 5 лет после смерти Преобразователя во главе русского государства уже стал ничтожный временщик из немцев. Немецкая партия была особенно сильна тем, что русские вельможи нисколько не отличались единодушием. Многие знатные люди в эту эпоху не стыдились унижаться перед гордым временщиком и раболепно заискивать его расположение. Самые забавы того времени, например, обилие шутов в домах знатных людей, ещё более усиливают мрачный характер эпохи. Как писал С.Ф.Платонов: «Правление Анны – печальная эпоха русской жизни XVIII в., время временщиков, чуждых России. Находясь под влиянием своих любимцев, Анна не оставила по себе доброй памяти ни государственной деятельностью, ни личной жизнью. Первая сводилась к удовлетворению эгоистических стремлений нескольких лиц, вторая отмечена странностями, рядом расточительных празднеств, грубыми нравами при дворе, блестящими, но жестокими затеями…».[5]

Анна Иоанновна желала упрочить Российский престол за потомством своего отца. Она выдала свою племянницу, Мекленбургского принцессу Анну
Леопольдовну, за Антона Ульриха, принца Брауншвейтского, и когда от этого брака родился сын Иоанн, назначила его наследником престола. Императрица в то время страдала тяжёлой болезнью и, очевидно, приближалась к смерти.
Бирон начал хлопотать о регентстве. По его желанию, кабинет-министры и несколько других знатных лиц подали императрице просьбу о том, чтобы она назначила Бирона правителем государства до совершеннолетия наследника.
После некоторого колебания она согласилась на эту просьбу. Анна Иоанновна умерла 17 октября 1740 в Санкт-Петербурге.

Литература:

1. А.Л.Юрганов, Л.А.Кацва «История России XVI – XVIII вв.». М., 1997.

2. Д.И.Иловайский «Русская история. Книга для всех». М., 1998.

3. А.С.Орлов, В.А.Георгиев, Н.Г.Георгиева, Т.А.Сивохина «История России».

М., 2002.

4. В.Г.Валькова, О.А.Валькова «Правители России». М., 1999.
————————
[1] Платонов С.Ф. Указ. Соч. С.550.
[2] Платонов С.Ф. Указ. Соч. С. 553-554.
[3] Иловайский Д.И. Очерки отечественной истории. М., 1995. С. 369.
[4] Платонов С.Ф. Указ. Соч. С. 554.
[5] Платонов С.Ф.указ. Соч. С. 553.

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ

УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ДІСТАНЦІЙНА ФОРМА НАВЧАННЯ

ОЛІЙНИК ВОЛОДИМІР АНАТОЛЬЙОВИЧ

ДИПЛОМНА РОБОТА

|На тему: |«ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДНИХ ВІДНОСИН В |
| |УКРАЇНІ» |

|Шифр групи: |2398 – Б3П (3ДС) |
| |Трудове та комерційне право |
|Спеціалність: | |

Робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр

| |Науковий керівник: |
| |Викладач |
| |Нешва Олена Іванівна |

м. Дніпропетровськ

2001 рік

— 2 —

ЗМІСТ

|Вступ | | |4 |
|Розділ |1 |Розвиток і актуальні проблеми регулювання | |
| | |орендних відносин |7 |
|Розділ |2 |Структура і динаміка ринка об`єктів оренди |17 |
| |2.1. |Класифікація об`єктів оренди по видам майна |17 |
| |2.2. |Розподіл об`єктів оренди по формам власності |18 |
| |2.3. |Ринок цілісних майнових комплексів |19 |
| |2.4. |Ринок будинків, споруджень і нежитлових | |
| | |приміщень |20 |
| |2.5. |Ринок іншого окремого індивідуально визначеного | |
| | |майна |20 |
| |2.6. |Ринок державного майна що знаходиться на | |
| | |балансах господарчих товариств |21 |
| |2.7. |Ринок військового майна |21 |
| |2.8. |Ринок об`єктів незавершеного будівництва |22 |
| |2.9. |Ринки оренди житла |22 |
|Розділ |3 |Поняття договору оренди |24 |
| |3.1. |Сторони у договорі оренди |27 |
| |3.2. |Порядок укладення договору оренди |28 |
| |3.3. |Умови договору оренди |30 |
| |3.4. |Порядок використання амортизаційних відрахувань |32 |
| |3.5. |Відновлення орендованого майна та умови його |32 |
| | |повертання | |
|Розділ |4 |Приватизація об`єкта оренди |36 |
| |4.1. |Правовідносини у сфері приватизації |36 |
| | | | |
| | |- 3 — | |
| |4.2. |Юридична відповідальність за порушення | |
| | |законодавства про приватизацію |39 |
| |4.3. |Об`єкти і суб`єкти правовідносин у сфері | |
| | |приватизації державного майна |41 |
| |4.4. |Основні функції суб`єктів приватизації |46 |
| |4.5. |Порядок підготовки і проведення приватизації |49 |
| |4.6. |Способи проведення приватизації |56 |
| |4.7. |Особливості приватизації державних підприємств |57 |
| |4.8. |Приватизація невеликих державних підприємств |69 |
|Розділ |5 |Лізинг як різновид оренди |73 |
|Висновки | | |82 |

Список використаних літературних джерел

85

— 4 —

ВСТУП

В цієї роботі розлянуті питання різноманіття орендних відносин в
Україні. Український ринок об`єктів оренди є досить різнорідним і масштабним. Однак, дотепер цей ринок комплексно не досліджується.

Проаналізовані орендні відношення, як альтернативний метод фінансування затрат виробництва та підвищення ефективності використання майна. Систематизовано правове становище оренди комунального та державного майна, та лізингу – видів майнового найму. Також сформована процедура укладення та регулювання договорів, регламентуючих орендні відносини.

В роботі надана практика застосування оренди. Ринок володіння на основі права користування (оренди), доповнює ринок володіння на основі абсолютного чи обмеженого права власності. З метою дослідження ринку об`єктів оренди в цій роботі була проведена їх класифікація.

Розгляниті переваги і труднощі сучасного законодавства в Україні та заходи державної влади що до урегулювання орендних відносин. Розглянуті проблеми та запропоновані шляхи до їх реалізації.

Мета даної дипломної роботи – проведення теоритичного дослідження правового регулювання орендних відносин в Україні.

Об`єкт даної дипломної роботи – детальний розгляд правового регулювання орендних відносин в Україні.

Предметом досліджень дипломної роботі є особливості правовідносин в сфері правового регулювання орендних відносин в Україні.

Задачи даної дипломної роботи: дати загальний огляд розвитку актуальних проблем, регулювання орендних відносин;

— 5 —
. розкрити поняття структури та динаміки ринка об`єктів оренди;
. проаналізувати поняття договору оренди;
. розкрити поняття приватизації об`єкта оренди;
. дати загальний огляд порядку та способу приватизації;
. проаналізувати поняття лізингу, як різновида оренди.

Диплом має визначену логіку побудови та зміст. Логічна структура роботи охоплює широке коло питань пов`язаних з процесом регулювання орендних відносин в Україні.

Розділ І даного диплому “Розвиток і актуальні проблеми регулювання орендних відносин” знайомить з проблемами регулювання орендних відносин.

Розділ 2 даного диплому “Структура і динаміка ринка об`єктів оренди” знайомить з класифікацією об`єктів оренди по видам майна, розглядає розподіл об`єктів оренди по формам власності, знайомить з ринками цілісних майнових комплексів, будинків, споруджень та нежитлових приміщень, окремого індивідуально визначеного майна, державного майна, що знаходиться на балансах господарчих товариств, військового майна, об`єктів незавершеного будівництва, оренди житла, а також дає аналіз регіонального розрізу ринку об`єктів оренди.

Розділ 3 даного диплому “Поняття договору оренди” охоплює та аналізує сторони, порядок укладення, умови договору оренди.

Розділ 4 даного диплому “Приватизація об`єктів оренди” знайомить з правовідносинами у сфері приватизації, розкриває поняття об`єкта та суб`єкта правовідносин у сфері приватизації державного майна, розглядає регламент приватизації майна.

Розділ 5 даного диплому “Лізинг, як різновид оренди” в якій лізинг розглядається, як одна з прогресивних форм забезпечення товаровиробників засобами виробництва.

Набуття та оновлення знань з проблематики сучасного бізнесу неперервний процес. У необхідність цих знань посилюється під впливом реформування

— 6 — економіки, роздержавлення суб’єктів підприємницької діяльності – корпоративних і приватизованих підприємств, нових форм господарювання, що виникли останнім часом. Реформування відокремлення первинних ланок економіки від держави, формування стратегії на максимілізацію прибутку в умовах жорстоких бюджетних обмежень, підвищення особистої та майнової відповідальності, тільки за цих умов стають можливими створення дієздатного господарського сектора, розвиток ринку капіталів та інвестицій, зростання ефективності функціонування підприємств.

— 7 —

РОЗДІЛ 1.

РОЗВИТОК І АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ

РЕГУЛЮВАННЯ ОРЕНДНИХ ВІДНОСИН

Розвиток орендних відносин в Україні вступило в друге десятиліття. За цей час регулювання оренди державного і комунального майна пройшло кілька етапів.

В перші роки сучасного розвитку оренди (1989 — 1991 р.) її регулювання здійснювалося згідно «Основам законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду», що були прийняті Верховною Радою СРСР 23.11.89. У них були визначені суть оренди, її об’єкти, орендодавці, орендарі, зміст договорів оренди, можливості суборенди майна, принципи розрахунку орендної плати, можливості повного чи часткового викупу орендованого майна, майнові відносини при оренді, питання створення і функціонування орендних підприємств (об’єднань) чи їхніх структурних одиниць. Значна кількість українських підприємств перейшло тоді на роботу на умовах оренди.

З початком будівництва незалежної української держави виникла потреба в створенні національного законодавства з питань оренди. Воно повинно було не тільки зафіксувати зміну власника державного майна, але і відобразити якісно новий етап у розвитку оренди, зв’язаний з початком приватизації державного майна, у тому числі зданого в оренду.

У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» від
04.03.92 був передбачений викуп орендованих цілісних майнових комплексів
(статті 15 і 17).

Основним законодавчим актом, на три роки призначив умови правового регулювання орендних відносин, у тому числі і приватизації об’єктів оренди, став Закон України «Про оренду майна державних підприємств і організацій» від 10.04.92.

— 8 —

Оренда дозволяла орендарям (переважно трудовим колективам) нагромадити гроші для викупу державної частки майна в орендному чи підприємстві збільшити частку орендарів при приватизації шляхом створення акціонерного товариства. При цьому продаж державного майна проходив на неконкурентних початках, тобто по мінімальній стартовій ціні (експертна оцінка вартості орендованого майна, що викуповується, тоді ще не передбачалася). І до того ж при розрахунку орендної плати не враховувався фактор інфляції. Тому більшість підприємств віддало перевагу оренді з викупом безпосередньої приватизації, що привело до значного звуження «полючи» приватизації.

Передбачаючи подальший розвиток подій і прагнучи забезпечити виконання програми приватизації. Кабінет Міністрів України здійснив ряд заходів щодо правового регулювання орендних відносин. Він видав декрети «Про додаткове регулювання орендних відносин» від 15.12.92 № 9-92 і «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів основного виробництва, чи приватизація передача в оренду яких не допускається» від 31.12.92 № 26-92, якими був затверджений перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів основного виробництва, передача в оренду яких не допускається.

Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.92, відповідно до якого розмір орендної плати ставився в залежність від вартості орендованого майна і вводилася вимога одержання згоди органа, уповноваженого керувати відповідним державним майном, на оренду цілісних майнових комплексів і нежилих приміщень, а приватизація орендованого державного майна повинна була здійснюватися на загальних підставах, передбачених законодавством про приватизацію, докорінно змінив умови оренди і поклав початок багаторічній політичній боротьбі навколо питань оренди.

Як визначений компроміс можна розглядати прийнятий 20.05.93 Декрет
Кабінету Міністрів України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств і їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду». З од-

— 9 — ного боку, було встановлено, що всі орендні підприємства, крім малих, повинні приватизуватися шляхом продажу приналежних державі акцій відкритих акціонерних товариств, створених державними органами приватизації й орендарями. Орендар вносить у статутний фонд акціонерного товариства (АТ) майно, що є його власністю, і одержує відповідна кількість акцій АТ. За членами трудового колективу й організації орендарів залишалося право на пільгове придбання акцій, що належать державі, у відповідності зі статтею
25 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств». Були передбачені і додаткові пільги з метою забезпечення орендарям до 25 відсотків статутного фонду АТ.

З іншого боку, було визначено, що таке рішення про приватизацію може прийматися органами приватизації лише за згодою орендаря.

До середини 1994 р. із загальної кількості приватизованих підприємств до 85 відсотків було приватизовано шляхом прямого викупу й оренди з викупом. На той час уже проявилися об’єктивні недоліки колективної форми власності: визначена инерціонність організації виробництва і керування, недостатність власних інвестиційних ресурсів, недостатньо ефективний менеджмент. Поширення оренди на умовах діючого тоді законодавства тимчасово закрило для приватизації цілі сфери економіки України, перешкодило старанням нових потенційних інвесторів одержати доступ до приватизації орендних підприємств, не відповідало інтересам значних соціальних шарів.

Верховна Рада України 14.03.95 прийняла Закон України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про оренду майна державних підприємств і організацій». Було скасоване право на викуп орендованого майна і внесено близько 60 інших змін і доповнень у закон про оренду, що тоді в основному і придбав сучасний вид.

Подальші зміни до законодавства про оренду були обумовлені прийняттям
Верховною Радою України 28 червня 1996 р. нової Конституції України, у якій державна і комунальна власність розглядаються як окремі паритетні форми власності. Комунальна власність перестала бути однієї із субформ державної форми

— 10 — власності. Тому наприкінці 1997 р. комунальні власники одержали нові повноваження щодо оренди свого майна, а Закон України — нова назва — «Про оренду державного і комунального майна».

На той час минулого розроблені і впроваджені майже всі необхідні підзаконні нормативні акти й у цілому сформована сучасна правова база оренди. Однак залишався невирішеним ряд питань, поставлених автором у статті «Актуальні правові й економічні проблеми регулювання орендних відносин»*. З метою удосконалення регулювання оренди у відділі керування відносинами оренди і лізингу ФДМУ були розроблені: пропозиції щодо внесення змін і доповнень у Методику оцінки вартості об’єктів оренди, реалізовані постановою Кабінету Міністрів України від
27.06.96 № 683;

Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після чи припинення розірвання договору оренди, затверджений наказом ФДМУ від 07.08.97 № 847;

Порядок надання дозволу державним підприємствам і організаціям бути орендодавцем нерухомого майна, що знаходиться на їхніх балансах, затверджений наказом ФДМУ від 20.02.98 № 309;

Порядок проведення конкурсу на висновок договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурного підрозділу, затверджений наказом ФГИУ від 04.03.98 № 396;

Зміни до методики розрахунку орендної плати і до порядку надання пільг по орендній платі, затверджені постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін у постанови Кабінету Міністрів України з питань регулювання орендних відносин» від 18.05.98 № 699.

У чергових змінах Методики оцінки вартості майна при приватизації в
1998 і 1999 р. були враховані пропозиції відділу щодо оцінки майна орендних підприємств.

— 11 —

Важливою подією стало прийняття Законом України від 20.05.99 запропонованих ФДМУ змін до Закону України «Про оренду державного і комунального майна».

Зміни в законодавстві про оренду, установлення державним органам приватизації задач по надходженню в бюджет орендних платежів на тлі кризи неплатежів, структурні зміни на ринку об’єктів оренди убік нерухомості і майна, що знаходиться на балансах господарчих товариств, факти нелегітимної оренди, виявлені практикою окремі пробіли в правовому регулюванні оренди ставлять нові задачі щодо застосування як правових, так і економічних регуляторів оренди.

1. Повинне бути довершене приведення нормативних актів у відповідність з діючою новою редакцією закону про оренду. Розроблено, погоджені з зацікавленими міністерствами і відомствами і затверджені постановою
Кабінету Міністрів України від 19.01.2000 № 75 зміни до методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна.

Розповсюджений також конкурсний добір орендаря на оренду нерухомого майна — обновлений Порядок проведення конкурсу на право висновку договору оренди державного майна, затверджений наказом ФДМУ від 03.09.99 №1677 і зареєстрований у Мін’юсту 28.10.99.

На черзі — зміни в типовому договорі оренди, яких доцільно мати принаймні два: окремо для оренди цілісних майнових комплексів (ЦМК) і оренди нерухомого й іншого окремого індивідуально визначеного майна.

2. З метою збереження методичної єдності з неодноразово змінювалася методикою оцінки об’єктів приватизації й уточнення сфери застосування експертної оцінки об’єктів оренди і процедури оцінки окремого індивідуально визначеного майна доцільно внести деякі зміни в Методику оцінки вартості об’єктів оренди.

3. Для забезпечення збільшення надходжень у державний бюджет коштів за оренду державного майна здійснити комплекс заходів, які б зацікавлювали балансодержателей державного майна в передачі його в оренду органами привати-

— 12 — зації і робили економічно ризикованої нелегітимну (без дозволу органа приватизації) оренду. Розглядалися, наприклад, що випливають можливості: перелічувати балансодержателям частина орендної плати, отриманої по договорах оренди, укладеним органами приватизації; вилучати на користь власника (у державний бюджет) частина орендної плати, отриманої балансодержателями державного майна по укладеним ними договорам оренди; активно ініціювати розгляд у суді справ про визнання недійсними договорів оренди державного нерухомого майна, ув’язнених без дозволу органа приватизації, з вилученням у бюджет отриманої орендної плати як незаконно отриманого прибутку.

Перші дві пропозиції тільки що реалізовані в постанові Кабінету
Міністрів України від 19.01.2000 № 75.

Окремого розгляду вимагає ключовий у відносинах орендодавця з орендарем питання оптимізації рівня орендної плати.

4. З метою створення сприятливих умов для стягнення боргів по орендній платі варто домагатися скасування сплати позивачами (органами приватизації) нотаріальних чи платежів визначення джерела таких уплат. Аналогічна проблема зі сплатою мита при розгляді справ в арбітражному суді уже вирішена з ініціативи ФДМУ: інформаційним листом Вищого арбітражного суду
України (ВАСУ) від 03.09.99 № 01-8/414 внесені зміни в інформаційний лист
ВАСУ від 05.10.93 № 01-8/1076.

5. Значною перешкодою для виконання завдань по надходженню коштів від оренди в бюджет є позиція міністерств і відомств, що відмовляють у наданні дозволів на висновок договорів оренди державного майна державними органами приватизації, у той же час надаючи такі дозволи прідприємствам- балансодержувачам. Тільки протягом 1999 р. зафіксовано більш 80 випадків таких відмовлень.

— 13 —

Звернемося до статті 9 Закону України «Про оренду державного і комунального майна». У ній є визначене противоріччя. З одного боку, частиною 4 статті 9 підставою для відмовлення у висновку договору оренди в зв’язку з ненаданням дозволу органом керування майном визначене лише ненадання «згоди на виділення структурного підрозділу підприємства».

З іншого боку, частина 2 статті 9 вимагає направляти копії проекту договору оренди й інших матеріалів органу, уповноважений керувати відповідним майном, не тільки у випадку оренди ЦМК структурного підрозділу підприємства, але й оренди ЦМК підприємства й оренди нерухомого майна. На думку автора, змістом розгляду зазначених документів міністерством
(відомством) повинна бути робота над умовами договору оренди. Але частина 3 статті 9 знову повертає нас до «надання дозволу щодо висновку чи договору відмовленні». Як свідчить практика, органи приватизації враховують цей висновок, хоча формально закон нічим їх до цього не зобов’язує (крім випадків оренди ЦМК структурних підрозділів).

Отже, стаття 9 вимагає уточнення.

6. Вимагають уточнення і стаття 13 того ж закону про оренду. Цілком справедливо в 1999 р. було встановлено, що на відміну від орендованих ЦИК підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів орендоване нерухоме й інше окреме індивідуально визначене майно не передається на баланс створеного орендарем підприємства (господарчого товариства). Але у випадку оренди не приміщення, а будинку в цілому може ставитися питання про передачу його на баланс орендаря (практика це підтверджує).

7. У практиці суборенди існує проблема одночасного забезпечення дотримання вимог закону щодо не перевищення субарендной платою плати за оренду того ж майна і діючої методики розрахунку орендної плати, якщо встановлена методикою орендна ставка для субарендатора є більшої, ніж для орендаря того ж нежилого приміщення. Зараз нормативно-правова база оренди не містить механізму рішення поставленого питання. У розглянутому випадку мимоволі продик-

— 14 — товане законом поширення на субарендатора передбаченої для орендаря меншої орендної ставки означає надання субарендатору нічим не виправданої пільги і відхилення від вимог методики. Щоб не порушити ні методику, ні закон, необхідно доповнити статті 22 чи статті 19 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» приблизно наступним положенням: субарендатор частина субарендного платежу, рівну орендній платі, перелічує орендарю, а залишок — у бюджет. (Поки що можна діяти в такий спосіб: зменшувати об’єкт оренди на майно, що передбачалося здати в суборенду, і укладати договір оренди, а не суборенди цього майна безпосередньо з користувачем, що прагнув до суборенди).

8. Дотепер законодавчо не урегульовані питання списання і відчуження орендованого майна. Тут основною проблемою є визначення напрямків використання коштів, отриманих від відчуження цього майна. Серед можливих варіантів, що обговорюються, — напрямок коштів на реновацію орендованих основних коштів, висновок з орендарем кредитного договору і т.п.

9. Державний інформаційний бюлетень про приватизацію, 2000, № 1, с. 50
— 52. кают і при поверненні орендованих ЦМК після чи припинення розірвання договорів оренди. Перша з них стосується компенсації майном орендаря його боргів по орендній платі. Це передбачено Порядком повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після чи припинення розірвання договору оренди, затвердженим наказом ФДМУ від 07.08.97 № 847 і зареєстрованим Мін’юстом, і правомірність такої майнової компенсації ніким не обскаржуеться. Але мова йде і про зарахування її суми у виконання завдання по надходженню коштів від оренди, щодо чого податкові органи на час написання дійсної статті ще не визначилися.

Інша — головна проблема — полягає в тому, що після закінчення оренди
ЦМК галузеві органи керування відмовляються приймати це майно і визначати його нового балансодержателя (і правонаступника евентуальних боргів орендаря). Відповідно до пункту 3 статті 27 закону про оренду «орендар за вказівкою орендодавця зобов’язаний передати об’єкт оренди відповідному державному під-

— 15 — приємству», але орендодавець не може визначити це підприємство без участі органа галузевого керування. Отже, доцільно доповнити статті 27 наступним положенням:

«Протягом … днів після чи припинення розірвання договору оренди орган, уповноважений керувати цим майном до передачі його в оренду, чи його правонаступник визначає балансодержателя (балансодержателей) майна, що повертається після оренди».

У статті 27 слід також уточнити, що при чи припиненні розірванні договору оренди, компенсація витрат орендаря на погоджені орендодавцем невіддільні поліпшення орендованого майна здійснюється лише в межах приросту вартості майна в результаті цих поліпшень.

10. З метою збільшення обсягів оренди випливає особлива увага звернути на оптимізацію використання майна, що знаходиться в сфері керування органів приватизації, а саме на державне майно, що знаходиться на балансах господарчих товариств, створених у процесі приватизації. Про загальний орендний потенціал господарчих товариств повідомлялося автором у статті
«Ринок об’єктів оренди». Конкретні дані по окремих господарчих товариствах містять матеріали їхньої інвентаризації.

11. У зв’язку з вищевикладеним зростає значення контрольної функції органів приватизації. Вона реалізується різними способами, серед яких основними є наступні: контроль за виконанням умов договорів оренди і дотриманням орендарями вимог діючого законодавства; перевірки Контрольно-ревізійним керуванням ФДМУ роботи орендодавців регіональних відділень Фонду; робота фахівців ФДМУ в комісіях з перевірки окремих договорів оренди.

Висновок до розділу 1: Новою формою роботи є розгляд виявлених недоліків і проблем оренди робочою групою Кабінету Міністрів України з питань оренди, створеної за розпорядженням Кабінету Міністрів України від
29.10.99 №

— 16 —
1184-р, при участі керівників і фахівців ФДМУ, фінансових, податкових органів і силових структур, а також аналогічними міжвідомчими робочими групами в регіонах (створені за наказом ФДМУ від 30.12.99 № 2456) з метою підвищення ефективності використання державного майна.

— 17 —

РОЗДІЛ 2

СТРУКТУРА І ДИНАМІКА РИНКА ОБ`ЕКТІВ ОРЕНДИ.

У сучасних умовах переходу до ринкової економіки, реформування відносин власності, структурної перебудови економіки зростає роль різних форм надання майна в тимчасове платне користування: Найбільше поширення одержала оренда.

Однієї з важливих передумов підвищення ефективності оренди, удосконалення керування нею й обґрунтованого прогнозування надходження орендної плати є аналіз ринку об’єктів оренди. Український ринок об’єктів оренди є досить різнорідним і масштабної. Однак дотепер у літературі цей ринок комплексно не досліджувався. Публікації в риэлтерских виданнях висвітлюють переважно стан ринку оренди житла у великих містах.

Ринок володіння на основі права користування (оренди) є, що доповнює до ринку володіння на основі абсолютного чи обмеженого права власності. З метою дослідження ринку об’єктів оренди були здійснені їхня класифікація і сегментування ринку. Результати дослідження приводяться нижче.

2.1. Класифікація об’єктів оренди по видам майна

У відповідності зі статтею 5 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» є наступні групи об’єктів оренди: цілісні майнові комплекси підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів (цехів, ділянок, філій); будинку, спорудження, приміщення, об’єднані назвою «нерухоме майно»; інше, крім будинків, споруджень і приміщень, окреме індивідуально визначене майно; державне і комунальне майно, що виявилося на балансах господарчих товариств, створених у процесі чи приватизації корпоратизациї.

— 18 —

У відповідності зі статтею 1 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» і статтею 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних силах України» окремим об’єктом оренди є військове майно.
У відповідності зі статтею 6 Указу Президента України від 28 травня 1999 р.
№ 591/99 «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» останні також віднесені до об’єктів оренди.

З прийняттям Земельного кодексу України у грудні 1990 р. відновлено підхід до оренди як до можливої форми тимчасового користування землею. У
1998 р. прийнятий Закон України «Про оренду землі». Об’єктами оренди можуть бути земельні ділянки як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення.

2.2. Розподіл об’єктів оренди по формам власності.

На ринку оренди представлене майно, що відносяться до усіх форм власності. При цьому: переважна більшість пропозицій цілісних майнових комплексів протягом усього періоду їхньої дозволеної оренди надходило від комунального сектора, інші — від державного. Про це свідчить і той факт, що завдання на 1999 р. щодо надходження коштів від оренди об’єктів права комунальної власності в
3.1 рази перевищує планові надходження від оренди державного майна: нежила нерухомість, пропонована для оренди, відноситься в основному до власності територіальних суспільств (комунальної), у меншому ступені — до державного, в обмеженій кількості — до колективної недержавної власності.
Такому розподілу сприяє постійна передача нерухомості з державної власності і комунальну. До приватного (індивідуальної) чи колективної (кооперативної) власності громадян відносяться гаражі; житлова нерухомість (квартири) відноситься переважно до приватної власності громадян. придбаної внаслідок приватизації житлового фонду.
Здаються в

— 19 — оренду також котеджі, що є власністю чи громадян відносяться до колективної недержавної власності; інше, крім нерухомого, окреме індивідуально визначене майно відноситься до усіх форм власності, але порівняно великим поки є пропозиція державного сектора; переважно до державної власності відноситься майно, що унаслідок заборони на його приватизацію не ввійшло в статутні фонди утворених при приватизації і корпоратизації господарчих товариств, але залишилося на їхніх балансах
(інші відносяться до комунальної власності); військове майно відноситься до державної форми власності.

2.3. Ринок цілісних майнових комплексів

З 1989 1. в Україні почалася оренда цілисних майнових комплексів.
Пропозиція була надзвичайно широким, оскільки але законодавству про оренду в 1992 — 1994 р. практично неможливо було відмовити орендарям у праві на оренду (це і сьогодні є непростою справою). Попит стимулювався істотними перевагами орендарів у процесі приватизації. Неодиничними були випадки передачі цілісних майнових комплексів в оренду по рішеннях судів. Так. наприклад, був переданий в оренду відомий Миколаївський глиноземний завод.
Оренді не підлягали лише підприємства, визначені Декретом Кабінету
Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 26-92, і ті, у яких заборонена недержавна підприємницька діяльність.

У 1992 — 1993 р. в оренді було кожне п’яте промислове підприємство.
Однак унаслідок приватизації ринок оренди державних і комунальних підприємств істотно скоротився. В останні три роки їхньої пропозиції зведені до мінімуму. При цьому міністерства і відомства незважаючи на відповідне доручення Уряду не змогли запропонувати жодного підприємства для передачі в оренду. Кількість діючих договорів оренди постійно скорочується і зараз складає 199 (тільки по оренді майна державних підприємств). Щодо орендних підприємств, створених на комунальній власності, та їхня кількість перевищує 1,7 тис.

— 20 —

2.4. Ринок будинків, споруджень і нежитлових приміщень

Зараз це найбільший сегмент загального ринку об’єктів оренди. Оскільки кількість нежилої нерухомості об’єктивно обмежено (як і площі земельних ділянок під нову забудову) і значна її частина залишається в комунальній і державній власності, на її є стабільний попит з боку підприємницьких структур.

Найбільш розповсюдженої є оренда прибудованих приміщень у житлових будинках з метою використання їх під заклади торгівлі, суспільного харчування, офіси. У великих і середніх містах є попит на гаражі в зв’язку зі збільшенням парку автомобілів (у малих містах і селищах автомобілі звичайно паркуються на присадибних ділянках). Є також попит на складські приміщення (переважно для обслуговування торгівлі). Існує обмежений попит і на приміщення для промислового виробництва.

Для оренди пропонуються, крім нежилих приміщень у житлових будинках, також тимчасово вільні в зв’язку зі скороченням обсягів виробництва і наукових досліджень і вивільнені з метою одержання прибутків від оренди приміщення підприємств, науково-дослідних інститутів, інших організацій і установ.

Прикладами оренди споруджень є оренда частин наземних і підземних вестибулів і переходів метрополітену, частин перонів залізничних станцій, частин вуличних підземних переходів і т.п. Дозволена оренда немагістральних трубопроводів.

2.5. Ринок іншого окремого індивідуально визначеного майна

До цієї групи майна відносяться машини й устаткування, транспортні засоби, меблі і т.п. Це ж майно є типовим об’єктом лізингу. В умовах зменшення обсягів промислового виробництва і тривалої інвестиційної кризи пропозиція на цьому ринку перевищує попит. До того ж частина пропозицій складає морально і фізично зношена техніка. Про масштаби цього ринку складно робити висновки через відсутність необхідної статистичної інформації.

— 21 —

2.6. Ринок державного майна, що знаходиться на балансах господарчих товариств

Специфікою цієї групи об’єктів оренди є її різнорідність. До неї відносяться і цілісні майнові комплекси структурних підрозділів, і житлова і нежила нерухомість, і інше майно. Відповідно до затвердженого спільного наказу Фонду державного майна України і Мінекономіки від 19 травня 1999 р.
№ 908/68 Положенням про керування державним майном, що не ввійшло в статутні фонди господарчих товариств у процесі приватизації оренда відноситься до пріоритетних напрямків використання цього майна.

Проведена недавно Фондом державного майна України інвентаризація в 3,5 тис. господарчих товариств, створених у процесі приватизації, виявила близько 12,7 тис. об’єктів, що відносяться до державної власності. Серед них 0,8 тис. дитячих садів, 0,5 тис. гуртожитку, 0,3 тис. баз відпочинку і профілакторіїв, 0,8 тис. клубів, палаців культури, бібліотек, спортивних споруджень, більшість з який не використовується по призначенню, закриті через брак коштів на зміст і можуть бути чи цілком частково здані в оренду.
Додамо до них ще не визначене, але значна кількість об’єктів права державної власності на балансах господарчих товариств, створених у процесі корпоратизації.

2.7. Ринок військового майна

Ця група об’єктів оренди також є різнорідної. До неї відноситься як окреме нерухоме і рухоме майно, так і цілісні майнові комплекси підприємств, організацій, установ, установ і їхніх структурних підрозділів.
За даними Міноборони, до його структури відносяться, крім 10 казенних і 19 стратегічно важливих підприємств, ще 163 підприємства, майно яких, як правило, може бути об’єктом оренди. Це ремонтні підприємства, проектні інститути, будівельні організації, підприємства будівельних матеріалів, закладу військової торгівлі, сільськогосподарські підприємства, лісгоспи, туристські бази, готелі.

— 22 —

Уже стали об’єктами оренди складські та інші приміщення у військових містечках. Здаються в оренду приміщення у військових госпіталях. До спонукуваного військового майна, що може надаватися в оренду, відносяться автомобілі, трактори, цистерни, будівельна техніка, устаткування і т.п.

До військового майна відноситься не тільки майно Збройних сил України, але й інших зі зданих відповідно до діючого законодавством військових формувань.

2.8. Ринок об’єктів незавершеного будівництва.

Специфікою цього ринку є те, що він є загальним для оренди і приватизації. При цьому пріоритетній є приватизація, а оренда стає можливої, якщо об’єкт незавершеного будівництва довго не вдається продати.
Умовою оренди є добудовування об’єкта, а метою — викуп орендованої частини об’єкта після добудовування. Про масштаби ринку важко судити через відсутність повної статистичної бази по незавершеному будівництву. Відомо, наприклад, що тільки на балансах створених при приватизації господарчих товариств є 0,2 тис. об’єктів незавершеного будівництва. У цілому пропозиція значна перевищує попит. Так, у Києві протягом 1993 — 1998 р. щорічно в середньому продавалося лише 8 об’єктів незавершеного будівництва.

2.9. Ринки оренди житла (квартир, мансард, будинків, котеджів) і земельних ділянок

Вимагають у зв’язку з особливими умовами їхнього формування і регулювання окремого дослідження. Відзначимо тільки, що переважно орендарями житла є фізичні особи і тому стан ринку оренди житла залежить від платоспроможності населення.

Висновок до Розділу 2: Однієї з важливих передумов підвищення ефективності оренди, удосконалення керування нею й обґрунтованого прогнозування

— 23 — надходження орендної плати є аналіз ринку об’єктів оренди. Український ринок об’єктів оренди є досить різнорідним і масштабної. Однак дотепер у літературі цей ринок комплексно не досліджувався. Публікації в риэлтерских виданнях висвітлюють переважно стан ринку оренди житла у великих містах.

Ринок володіння на основі права користування (оренди) є, що доповнює до ринку володіння на основі абсолютного чи обмеженого права власності. З метою дослідження ринку об’єктів оренди були здійснені їхня класифікація і сегментування ринку.

Недостатній рівень розвитку маркетингових досліджень звужує можливості всебічного аналізу ринку в регіональному розрізі. Визначеним орієнтиром може служити територіальна структура сукупності реальних об’єктів оренди державного майна. При цьому варто мати через, що в одних регіонах кількість орендованого нежилого нерухомого майна більше відображає об’єктивно обмежену пропозицію, чим попит.

— 24 —

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ

Передача майна державних підприємств та організацій в оренду фізичним та юридичним особам у сучасних мовах є одним із напрямів підвищення ефективності його використання.

Оренда дає можливість реалізувати як інтереси власника щодо отримання доходу з належних йому виробничих фондів, так і інтереси орендаря, який, не обтяжуючи себе щоразу придбанням необхідного обладнання, устаткування тощо у власність, має змогу ефективно використовувати найняте ним майно для здійснення своєї статутної діяльності. Загальне поняття оренди сформульовано в ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від

14 березня 1995 p., який є новою редакцією Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 10 квітня 1992 р. Відповідно до цієї статті орендою визнається засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

З наведеного визначення випливає, що:

1) орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративних актів;

2) оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном, у тому числі вносити це майно до статутних фондів господарських товариств, як це іноді трапляється );

3) таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах;

4) оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування.

По закінченні строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.

Майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем для здійснення як підприємницької (виробництво продукції, виконання робіт, надан-

— 25 — ня послуг, заняття торгівлею), так і іншої (задоволення лікувально- оздоровчих, просвітницьких, культурно-спортивних потреб тощо) діяльності.

Закон «Про оренду державного та комунального майна визначає, яке саме майно може бути об’єктом оренди. В першу чергу об’єктами оренди за цим законом є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів
(філій, цехів, дільниць). Під цілісним майновим комплексом закон (п. 1 ст.
4) розуміє господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції
(робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями та системою енергопостачання.

Оскільки майно підприємства, крім основних фондів, становлять також оборотні засоби та інші цінності, законодавством встановлений спеціальний порядок передачі їх орендареві. Так, кошти та цінні папери з урахуванням дебіторської та кредиторської заборгованості орендодавець надає орендареві на умовах кредиту за ставкою рефінансування Національного банку України.
Кошти та цінні папери надаються орендареві у кредит на підставі кредитного договору, який укладається одночасно з договором оренди. Строк надання кредиту не повинен перевищувати строку дії договору оренди. У разі розірвання кредитного договору, закінчення строку його дії або припинення договору оренди орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві надані йому кошти та цінні папери. інші оборотні матеріальні засоби (тобто не кошти і не цінні папери) орендар викуповує згідно з договором купівлі-продажу, який укладається одночасно з договором оренди. Плату за придбані оборотні матеріальні засоби орендар вносить протягом 30 календарних днів з моменту укладення договору. Створеному членами трудового колективу господарському товариству орендодавець може продати оборотні матеріальні найом (оренда) засоби у кредит за умови оплати ним не менше як за 30 відсотків їхньої вартості. При цьому термін оплати оборотних матеріальних засобів не повинен перевищувати одного року з дати укладення договору купівлі-продажу. Розміри чергових внесків та строки їх сплати визначаються у договорі купівлі- продажу.

— 26 —

Об’єктами оренди за Законом України «Про оренду державного та комунального майна» можуть також бути нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально-визначене майно (машини, устаткування та інші облікові одиниці основних засобів, нематеріальні активи, малоцінні та швидко-зношувані предмети, виробничі запаси, незавершене будівництво, готова продукція, незавершене капітальне будівництво та інші цінності, що виділяються у самостійний об’єкт оренди).

Разом з тим не можуть бути об’єктами оренди цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, передбачену ч. 1 ст. 4 Закону України «Про підприємництво». Це діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією наркотичних засобів, військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, охороною об’єктів державної власності, а також проведенням ломбардних операцій.

Законодавчими актами України може бути доповнено перелік державних підприємств, майнові комплекси яких не можуть бути об’єктами оренди. Так, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів

державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» від
31 грудня 1992 р. № 26-92 не допускається, зокрема, передача в оренду радіотелевізійних передавальних центрів та об’єктів, що становлять загальнодержавну систему зв’язку; магістральних ліній електропередач, магістральних трубопроводів; магістральних залізниць, автомобільних шляхів державного значення, метрополітенів; гідро- і атомних електростанцій; протирадіаційних споруд тощо. Декретом також встановлено, що передача в оренду майнових комплексів чи відокремленого майна, які забезпечують діяльність Верховної Ради України, Адміністрації Президента України,
Кабінету Міністрів України може проводитися тільки з дозволу зазначених органів.

— 27 —

3.1. Сторони у договорі оренди.

Суб’єктами оренди (сторонами у договорі оренди) є орендодавці та орендарі.

Орендодавцями (тобто органами та організаціями, що передають майно в оренду) є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є державною власністю; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами народних депутатів управляти майном, — щодо майна, яке перебуває відповідно у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності; підприємства — щодо окремого індивідуально- визначеного майна, а з дозволу зазначених вище орендодавців — також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна.

Орендарями (тобто юридичними і фізичними особами, яким майно передається в оренду) згідно з Законом України «Про оренду державного та комунального майна» можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

При цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов’язана зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності.

Особливістю цього закону є те, що він не передбачає створення організації орендарів як майбутнього орендодавця. Після прийняття рішення про оренду цілісного майнового комплексу члени трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу засновують відповідно до чинного законодавства господарське товариство.

Рішення трудового колективу про оренду цілісного майнового комплексу вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини членів

— 28 — трудового колективу.

До реєстрації у встановленому порядку господарського товариства кожен член трудового колективу підприємства або його структурного підрозділу, цілісний майновий комплекс якого передається в оренду, має право вступити у за

значене господарське товариство на підставі особистої заяви.

Створене членами трудового колективу господарське товариство має переважне перед іншими фізичними та юридичними особами право на укладення договору оренди майна того підприємства, структурного підрозділу, де створене це товариство.

3.2. Порядок укладення договору оренди.

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» досить детально регламентує процедуру укладення договору оренди майна.

Фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди майна підприємств, направляють заяву, проект договору оренди та інші документи згідно з Переліком документів, необхідних для укладення договору оренди майна цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу), затвердженим наказом Фонду державного майна України від 19 квітня 1996 p., відповідному орендодавцеві. Зазначений Перелік включає, зокрема, такі документи: заяву на ім’я керівника органу, уповноваженого законодавцем виступати орендодавцем державного майна, про намір взяти в оренду майно; витяг з протоколу загальних зборів працівників підприємства про рішення взяти в оренду майновий комплекс підприємства; наказ орендодавця про інвентаризацію майна державного підприємства, що передається в оренду, та призначення інвентаризаційної комісії; витяг з протоколу загальних зборів працівників підприємства про рішення щодо створення господарського товариства та затвердження його статуту; чинний статут державного підприємства та баланс господарської діяльності з формами річної звітності; статут господарського товариства, створеного працівниками підприємства, майно якого передається в оренду; протокол засі —

— 29 — дання інвентаризаційної комісії та передаточний баланс; акт оцінки майна, що передається в оренду; розрахунок орендної плати; висновки органу
Антимонопольного комітету щодо можливості оренди та умов договору оренди; відомості про орендаря та об’єкт оренди; лист органу. Уповноваженого управляти державним майном, про погодження умов договору оренди.

У разі оренди цілісного майнового комплексу орендодавец в п’ятиденний термін після дати реєстрації одержаної заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів до органу, уповноваженого управляти відповідним майном для

дачі висновків щодо можливості оренди та умов договору оренди.

У тих випадках, якщо: підприємство, його структурний підрозділ, щодо цілісного майнового комплексу якого надійшла заява про оренду, або ініціатор укладення договору оренди згідно з законодавством займають монопольне становище на ринку; внаслідок укладення договору оренди підприємець або група підприємців можуть зайняти монопольне становище на ринку; сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів
(робіт, послуг), що належать об’єкту оренди та ініціаторові укладення договору оренди, перевищують показники, визначені законодавством, копи проекту договору оренди та інших отриманих документів орендодавець надсилає також до органу Антимонопольного комітету України. Орган, уповноважений управляти відповідним майном, орган Антимонопольного комітету України розглядають надіслані орендодавцем копи документів і протягом 15 днів надсилають орендодавцеві висновки щодо можливості оренди та умов договору оренди. Якщо орендодавець не одержав висновків у встановлений термін, укладення договору оренди вважається із зазначеними органами погодженим.

Орендодавець протягом 5 днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди дає згоду або відмовляє в укладенні договору оренди майна, про що повідомляє заявника та орган, уповноважений управляти майном, та

орган Антимонопольного комітету України.

Простішим є порядок укладення договору оренди нерухомого та іншого

— 30 — окремого індивідуально-визначеного майна. Заява про оренду цього майна не потребує узгодження з органом, уповноваженим управляти майном, та органом

Антимонопольного комітету України, тому у таких випадках орендодавець повинен протягом 15 днів після дати реєстрації заяви дати згоду або відмовити в укладенні договору оренди і повідомити про це заявника.

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» містить приблизний перелік підстав відмови у передачі в оренду об’єктів. Це, зокрема:
— прийняття рішення компетентним органом про приватизацію цих об’єктів;
— включення об’єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади;
— відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду;
— відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповідним майном, на виділення структурного підрозділу;
— інші підстави, передбачені законами та постановами Верховної Ради

України.

Надаючи пріоритетне право на укладення договору оренди створеному трудовим колективом підприємства господарському товариству, законодавство передбачає, що укладення договору оренди з іншими фізичними та юридичними особами можливе лише за умови відсутності заяви господарського товариства протягом 20 днів з дня направлення їм повідомлення про намір орендувати цілісний майновий комплекс підприємства, структурного підрозділу.

У разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодержання відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до суду чи арбітражного суду (дана норма потребує зміни,

оскільки сьогодні спори за участю громадян-підприємців також розглядають арбітражні суди).

3.3. Умови договору оренди.

Надаючи важливого значення змістові договору оренди майна, законода —

— 31 — вець спеціально визначив істотні умови договору, тобто ті, що мають юридичне значення, впливають на формування і суть правовідносин, що випливають з даного договору. У разі недосягнення сторонами домовленності хоч би з однієї істотної умови договору, такий договір не вважається укладеним.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди
(склад і вартість майна з урахуванням її Індексації). Оцінку об’єкта оренди здійснюють за Методикою оцінки вартості об’єктів оренди, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. Зазначена
Методика передбачає особливості оцінки вартості цілісного майнового комплексу (при цьому обов’язковим є проведення повної інвентаризації відповідно до Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1993 р. № 158), оцінки вартості будівель, споруд, приміщень, яка проводиться експертним шляхом відповідно до Порядку проведення експертної оцінки при передачі в оренду державного майна, затвердженого
Фондом державного майна України, та оцінки вартості іншого окремого індивідуально-визначеного майна, яка проводиться з урахуванням вимог розділу IV Методики оцінки вартості об’єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 1995 р. № 36;термін, на який укладається договір оренди, визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору по закінченні його строку він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. По закінченні терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін; орендна плата з урахуванням її індексації є платежем, який вносить орендар орендодавцеві незалежно від наслідків господарської діяльності, але не більше як 5 відсотків від вартості орендованого майна.
Методику розрахунку, граничні розміри та

— 32 — порядок використання орендної плати встановлює Кабінет Міністрів України, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, або органи місцевого самоврядування. Строки внесення орендної плати визначаються у договорі..

Орендну плату вносять, як правило, у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря її за згодою сторін можна встановити у натуральній або грошовонатуральній формі.

Розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін, а також на вимогу однієї із сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України.

Орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати, якщо з незалежних від нього обставин змінилися умови господарювання, передбачені договором, або істотно погіршився стан об’єкта оренди.

3.4. Порядок використання амортизаційних відрахувань.

Амортизаційні відрахування на орендоване майно залишаються у розпорядженні орендаря і використовуються на відновлення орендованих основних фондів. Право власності на майно, придбане орендарем за рахунок амортизаційних

відрахувань, належить власникові орендованого майна, якщо інше не передбачено договором оренди.

3.5. Відновлення орендованого майна та умови його повертання.

У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини.

Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендо-

— 33 — ваного майна, здійснені за власні кошти, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди.

Якщо орендар за власні кошти здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов’язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо

інше не визначено договором оренди.

Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає. Виконання зобов’язань за договором оренди має здійснюватись відповідно до загальних вимог, встановлених ЦК України щодо виконання договорів.

Орендодавець зобов’язаний: передати об’єкт оренди орендареві у строки і на умовах, визначених у договорі оренди. У разі порушення цього зобов’язання орендар має право вимагати від орендодавця передачі об’єкта та відшкодування збитків, завданих затриманням передачі, або відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків, завданих йому невиконанням договору оренди; проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в оренду майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

За договором оренди, орендаря може бути зобов’язано використовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орендар також зобов’язаний: використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуванню; вносити орендну плату своєчасно і в повному обсязі. Договором оренди можуть бути встановлені й інші обов’язки сторін, відповідальність сторін за невиконання обов’язків за договором оренди, в тому числі за зміну або розірвання договору в односторонньому порядку, встановлена законодавчими актами України, а також конкретними укладеними

— 34 — договорами оренди; страхування орендарем узятого ним в оренду майна, що здійснюється відповідно до законодавства України про страхування.

За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору, навіть якщо після його укладення законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря.

Висновки до Розділу 3: Законодавство про оренду є одним з правових інститутів господарського законодавства України. Відносини щодо оренди державного майна регулюються, в першу чергу, Законом України «Про оренду державного та комунального майна», особливість якого полягає в тому, що він регулює дві групи відносин:

— організаційні відносини, пов’язані з передачею в оренду майна державних підприємств, їх структурних підрозділів, а також комунального майна;

— майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного та комунального майна.

Зазначений закон, незважаючи на його назву, має універсальний характер, оскільки його положеннями (якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди) може регулюватися оренда майна інших форм власності (комунальної, приватної). Важливе значення для регулювання орендних відносин. Мають інші акти законодавства України, зокрема Цивільним
Кодекс (глава 25 «Майновий найом»), декрети Кабінету Міністрів України «Про укладення договорів оренди приміщень підприємствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг від 29 грудня 1992 р. №
17-92 та «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності» від 11 січня
1993 р. № 5-93, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Методики оцінки вартості об’єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» від 10 серпня 1995 р. № 629, Типовий дого-

— 35 – вір оренди державного майна, затверджений наказом Фонду державного майна
України від 19 квітня 1996 р. № 457, а також ряд інших нормативних актів.

— 36 —

РОЗДІЛ 4. ПРИВАТИЗАЦІЯ ОБ`ЄКТА ОРЕНДИ

4.1. Правовідносини у сфері приватизації.

Правовідносини у сфері приватизації є однією із складових частин системи громадсько-економічних правовідносин. Класифікація їх здійснюється в залежності від предмету і методу правового регулювання, який лежить в основі виділення різноманітних галузей права.

Предметом правового регулювання у сфері приватизації є відносини між суб’єктами процесу приватизації відносно механізму заміни державної форми власності на колективну або приватну. Разом з тим, світова, а також вітчизняна практика приватизаційних процесів показує, що коло відносин, які охоплені правовим регулюванням в контексті терміну «приватизація» значно ширше. Ці правовідносини складаються із комплексу економіко-правових відносин, а також організаційно-правових методів регулювання цих відносин з метою проведення ринкових реформ. В цьому розумінні термін «приватизація» взаємодіє з рядом інших категорій і понять, такими як «денаціоналізація»,
«децентралізація», «роздержавлення».

Роздержавлення — це процес, завдяки якому принципово змінюється місце і призначення підприємства чи організації в системі існуючого державного управління у зв’язку з бажанням економічної самостійності господарюючих суб’єктів і реалізацію їх комерційних інтересів (7). Роздержавлення торкається не тільки зміни форм власності, воно охоплює також розподільчі і трудові відносини, способи і форми здійснення господарських зв’язків, поновлення ринкового обігу суспільного продукту. Цей процес пов’язаний з демонополізацією, приватизацією, денаціоналізацією економіки, а також із складовими частинами цих процесів — децентралізацією управління, орендою, акціонуванням, персоніфікацією власності.

Демонополізація — це комплекс заходів, що здійснюються державою з метою зниження рівня монополізації ринків. Задачею демонополізації є

— 37 — створення і посилення здорової конкуренції. Складовою частиною цього процесу є децентралізація управління, т.п., розмежування функцій між різними органами державної виконавчої влади по відношенню до господарюючих суб’єктів, позбавлення цих органів виконавчої влади права втручатися в господарську діяльність підприємства, зменшення галузевих органів державної виконавчої влади.

З процесом децентралізації управління пов’язана також корпоратизація державних підприємств, котра виступає в акціонерній формі. Під корпоратизацією розуміють процес перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш 75% статутного фонду яких знаходиться в державній власності, а також виробничих та науково-виробничих об’єднань, правовий статут яких раніше не був приведений у відповідність до діючого законодавства, в відкриті акціонерні товариства.

Всі віще перелічені процеси мають відношення до приватизації. Поняття приватизація вживається в економічному і юридичному смислах. В економічному аспекті приватизація розглядається як трансформація державної власності в недержавну власність. З юридичної точки зору приватизація — це майнова угода між суб’єктами приватизації, змістом якої є платне, частково оплачуване чи безплатне відчуження державного майна. В Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» приватизація визначається як відчуження майна, яке знаходиться в спільно держав ній власності на користь фізичних і юридичних осіб, котрі у відповідності з цим законом можуть бути покупцями.

Постанови Кабінету Міністрів України відображають шляхи вирішення актуальних проблем приватизації. Серед них, в часністі, такі Постанови
Кабінету Міністрів України, як: «Про випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів», «Про порядок складання і уточнення списків1 громадян, котрі мають право на отримання приватизаційних сертифікатів», «Про затвердження
Методики оцінки вартості об’єктів приватизації” та інші.

— 38 —

Державна програма приватизації затверджується Верховною Радою України по представленню Фонду державного майна України щорічно, не пізніше місяця, який передує затвердженню державного бюджету, але до наступного нового бюджетного року. Програма складається із задач на перший бюджетний рік і прогнозами на два наступних роки. В Державній програмі приватизації визначаються:

• задачі відносно приватизації майна, котре знаходиться в державній власності і державного майна, котре знаходиться у власності

Автономної республіки Крим;

• способи приватизації для різноманітних груп об’єктів приватизації;

• квоти обов’язкового використання приватизаційних паперів для приватизації різних груп об’єктів приватизації;

• задачі відповідних органів виконавчої влади по відношенню до забезпечення проведення приватизації;

• заходи, спрямовані на залучення до процесу приватизації потенційних інвесторів;

• особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних громадян, а також інших покупців;

• розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх використання і джерела фінансування;

• прогноз надходження коштів від приватизації і напрямок їх використання.» [16].

Республіканська (Автономна республіка Крим) і місцеві програми приватизації повинні відповідати таким вимогам:

• не суперечать Державній програмі приватизації, не створюють додаткових обмежень і не розширяють перелік об’єктів, котрі не підлягають приватизації; забезпечити виконання задач відносно приватизації майна державних підприємств, а також квот обов’язкового використання приватизаційних паперів.

— 39 —

Верховна Рада України щорічно заслуховує і затверджує звіт Фонду державного майна України про виконання Державної програми приватизації.
Контроль за виконанням Державної програми приватизації забезпечує
Спеціальна контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації, котра створюється з числа депутатів.

4.2. Юридична відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.

Зміст поняття юридичної відповідальності складається з того, що особа зобов’язана нести відповідальність за здійснення протиправних дій невиконання громадянсько-правових зобов’язань. А також за спричинені цімі протиправними діями збитки.

Основний принцип юридичної відповідальності міститься в тому, що вона наступає за конкретні протиправні дії або бездіяльність (діяння) правопорушника. Карна, адміністративна, громадянсько-правова та інші види відповідальності закріплені у відповідних актах конкретних галузей матеріального права.

Юридична відповідальність — це законодавче закріплений спосіб забезпечення правомірної поведінки суб’єктів права, належного виконання ними своїх обов’язків.

«Юридична відповідальність настає на основі правовідносин між державою і суб’єктом правопорушень або між суб’єктами громадянсько-правових відносин. Ці відносини характеризуються наявністю протиправності в діяннях винного суб’єкту, а також в наявності законодавчого чи нормативного акту, де ці діяння закріплені як протиправні.»

Відповідальність у сфері приватизації — це забезпечення державою юридичними способами гарантій роздержавлення і приватизації державного майна, захисту прав власності, яке охороняється законом.

— 40 —

Юридична відповідальність здійснюється на принципах законності, обгрунтованності, невідворотності, індивідуалізації і справедливості.

Види відповідальності мають свої особливості, різну мету і детально вивчаються відповідними областями права — карним, адміністративним, громадянським.

«Посадові особи державних органів приватизації, різноманітних органів виконавчої влади при наявності в їх діяннях ознак злочинів, пов’язаних з порушенням законодавства про приватизацію, несуть карну відповідальність в порядку, який передбачено Карним кодексом України.»

Посадові особи державних органів приватизації, різноманітних органів виконавчої влади несуть адміністративну відповідальність у виді штрафів за:

• безпідставну відмову в прийнятті заяв про приватизацію, порушення строків розглядання заяв про приватизацію, порушення умов і порядку проведення конкурсів, аукціонів, продажі акцій, порушення умов і порядку передачі акцій акціонерним товариствам — до восьми, встановлених на день здійснення правопорушення, розмірів мінімумів доходу громадян, що не оподатковуються;

• не обгрунтована відмова від продажу підприємств (майна, акцій), безпідставна відмова у видачі приватизаційних сертифікатів громадянам України, не обгрунтована відмова в наданні інформації про об’єкти приватизації — до десяти , встановлених на день порушення, неоподаткованих розмірів мінімуму доходу громадян.

Доходи стягуються з винних осіб за рішенням суду в порядку, передбаченому Карним Кодексом України про адміністративні правопорушення.

«Покупці, котрі не сплатили за об’єкти приватизації шляхом викупу, на аукціоні чи конкурсі на протязі 60 днів з моменту реєстрації відповідної угоди сплачують на користь органу приватизації неустойку у розмірі і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Рішення про придбання об’єкту в таких випадках підлягають анулюванню.»

— 41 —

У випадку повного або часткового невиконання умов договору купівлі- продажу встановлюється наступна відповідальність покупців:

• у випадку порушення встановлених умовами договору купівлі-продажу термінів внесення інвестицій покупцем сплачується пеня у розмірі

0,1% вартості не внесених інвестицій за кожен день прострочення;

• у випадку розривання договору купівлі-продажу у зв’язку з невиконанням умов договору у відношенні внесення інвестицій, внесена частка інвестицій не повертається, а у випадку невнесення інвестицій на день подання позову, покупець сплачує штраф у розмірі

10% об’єму інвестицій;

• у випадку недотримання покупцем зобов’язань відносно збереження на протязі встановленого періоду профілю підприємства приватизованого об’єкту, покупець сплачує штраф у розмірі 10% вартості придбаного об’єкту.

Вказані тарифи перераховуються в Державний бюджет України. За недопущення робітників державних органів приватизації, перешкоду проведенню ними дотримання умов договору купівлі-продажу державного майна на керівника приватизованого підприємства накладається штраф у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів громадян.

Порушення діючого законодавства про порядок приватизації дають підстави для визнання договору купівлі-продажу об’єкту приватизації не дійсним.

Спори, що виникають у процесі приватизації, вирішуються судом або арбітражним судом в порядку, встановленому законодавством України.

4.3. Об’єкти і суб’єкти правовідносин у сфері приватизації державного майна.

Характеристика і оцінка об’єктів приватизації.

— 42 —

До державної власності в Україні належать загальнодержавна
(республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

«До об’єктів державної власності, які підлягають приватизації, належать такі:

• майно підприємств, філій, цехів, виробництв, ділянок інших підрозділів, котрі є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в наслідок їх виділення в самостійні підприємства не порушується технологічна цілісність виробництва і не змінюється його основна спеціалізація;

• об’єкти незавершеного будівництва і законсервовані об’єкти;

• акції (паї), які належать державі у виді майна господарських товариств, інших об’єднань.» [7].

Об’єкти приватизації, які передані в оренду, класифікуються за групами в залежності від первинної (балансової) вартості основних фондів, відбитих в балансовому звіті за квартал, який передує даті прийняття органами приватизації рішення про приватизацію об’єкту, а у відповідних випадках — інших ознак, а саме:

• група “ЗО” — незалежно від вартості і джерел фінансування об’єкти освіти, охорони здоров’я, культури, мистецтва, преси, фізичної культури і спорту, телебачення і радіомовлення, санаторно-курортні об’єкти, профілакторії, будинки та табори відпочинку;

• група «В» — об’єкти, вартість основних фондів яких складає від 1 млн. грн., а частина вартості основних фондів, що припадає на одного працюючого, перевищує номінальну вартість приватизаційного сертифікату більш ніж у 12 разів (окрім об’єктів групи «Г»);

— 43 —

• група “Т” — об’єкти, вартість основних фондів яких перевищує 170 млн. грн., а також підприємства (незалежно від вартості основних фондів), які займають монопольне положення і визначені такими у встановленому порядку (наприклад, об’єкти військово-промислового комплексу);

• група «Д» — об’єкти незавершеного будівництва, майно ліквідованих підприємств-банкрутів;

• група «Е» — пакети акцій відкритих акціонерних товариств, що залишилися після реалізації плану приватизації, акції (паї), які належали державі у майні суб’єктів підприємницької діяльності із змішаною формою власності, цінні папери, інше майно об’єкту приватизації в інших підприємствах, господарських товариствах, банках, котрі не увійшли до статутного фонду або не були враховані під час оцінки вартості такого об’єкту приватизації.

У випадку проведення індексації балансової вартості основних фондів, індексації підлягає розмір вартості, за яким здійснюється класифікація об’єкту приватизації і номінальна вартість приватизаційних майнових сертифікатів. Будівлі, споруди, приміщення можуть приватизуватися разом з майном, яке в них знаходиться, якщо немає прямої заборони по відношенню цього органу приватизації.

«Приватизації не підлягають об’єкти котрі мають загальнодержавне значення. До них належать:

• майно органів державної влади і управління, Військових сил

України, Національної гвардії, Служби безпеки України, Прикордонних військ, правоохоронних та митних органів;

• золотий та валютний фонди, державні матеріальні ресурси, емісійна і резервна системи;

• майнові комплексі підприємств, котрі забезпечують діяльність по виготовленню цінних паперів та грошових знаків;

— 44 —

• засоби урядового, фельд’єгерського і спеціального зв’язку;

• об’єкти державної метрологічної служби;

• національні та культурні цінності України;

• надра, водні ресурси і інші об’єкти виключної власності народу

України;

• об’єкти науки і освіти, котрі фінансуються із бюджету а також підрозділи, технологічно пов’язані з науковим і учбовим процесом;

• атомні електростанції;

• інші об’єкти державної власності, які необхідні державі для виконання своїх функцій.»

Повний перелік об’єктів, котрі не підлягають приватизації, міститься в п.2 ст. З Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 19.02.1997 p.). Він затверджується Верховною Радою України за поданням
Кабінету Міністрів України.

Вартість майна об’єктів, котрі підлягають приватизації, оцінюється згідно до «Методики оцінки вартості майна в період приватизації», затвердженій Кабінетом Міністрів України 22 липня 1998 року за № 1114. Ця методика використовується для визначення:
• розміру статутного фонду відкритих акціонерних товариств, котрі створюються в процесі приватизації (кооперації);
• вартість майна, яке приватизується шляхом викупу;
• початкова вартість майна, що підлягає продажу на аукціоні, конкурсі;
• початкова вартість інвестиційних зобов’язань при продажу об’єктів малої приватизації на конкурсній основі;
• ціни пакету акцій, що належать державі, відкритим акціонерним товариствам;
• ціни частки державного майна підприємства із змішаною формою власності, в т.ч. з іноземними інвесторами;

— 45 —
• вартість майна підприємства, котрі ліквідуються або у встановленому порядку визнані банкрутом.

У випадку необхідності оцінки майна, яке приватизується на конкурсній основі або на аукціоні для оцінки вартості даного майна орган приватизації управі залучити експертів на договірній основі. Результати такої оцінки затверджуються органом державної приватизації. «До актів оцінки додаються такі документи:

• передаточний баланс підприємства;

• баланс підприємства за договором оренди (для орендних підприємств);

• договір оренди державного майна (для орендних підприємств);

• довідка відбиття в бухгалтерському звіті операцій з фінансовою орендою індивідуально призначеного майна, підписана керівником і головним бухгалтером підприємства;

• довідка відбиття в бухгалтерському звіті операцій по використанню позикових коштів, підписана керівником і головним бухгалтером підприємства;

• довідку про наявність на балансі підприємства металів і дорогоцінних каменів і їх вартість, підписану головним бухгалтером і керівником підприємства;

• довідку про рух амортизаційного фонду на дату оцінки, підписану керівником і головним бухгалтером;

• довідку про довгострокові фінансові вкладення з розшифровкою по видам за підписом керівника і головного бухгалтера підприємства;

• довідку про оцінку нематеріальних активів, відбитих в передаточному балансі на дату його складання;

• інвентаризаційний опис основних товаро-матеріальних засобів, інших активів, предметів прокату і т.і.;

— 46 —

Приватизаційний майновий сертифікат є іменним і дає право розпоряджатися майном тільки його власнику.

Оплата об’єктів приватизації може здійснюватися тільки шляхом безготівкового перерахування з іменних рахунків, відкритих в банках
України. При придбанні об’єкту приватизації вартістю, яка перевищує 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, покупці — фізичні особи зобов’язані надати в орган приватизації декларацію про доходи.

4.4. Основні функції суб’єктів приватизації.

Коло суб’єктів правовідносин у сфері приватизації визначається структурою процесу її здійснення. До них належать, перш за все, державні органи приватизації, далі йдуть покупці об’єктів приватизації (їх представники), і нарешті, третім суб’єктом приватизації є посередники.

«Державні органи приватизації в Україні представляє Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва, органи приватизації Автономної республіки Крим, котрі складають єдину систему державних органів приватизації.» В межах своєї компетенції вони здійснюють наступні функції:

• аудиторські висновки (у випадку проведення аудиту);

• відомості про оцінку вартості незавершеного будівництва;

• залишкову вартість основних засобів;

• балансову вартість повністю зношених основних засобів;
• вартість незавершених капітальних вкладень.» [24]. До висновків експерту про оціночну вартість майна додається також звіт про експертну оцінку, котра може містити в собі такі розділи:

• задачі експертної оцінки;

• вихідні дані;

— 47 —

• методологія оцінки експерту і обґрунтовування його вибору; оцінка технічного, технологічного, фінансового, екологічного стану;

• визначення вартості активів;

• оцінка прибутковості сфери діяльності;

• оцінка інвестиційної привабливості;

• висновки експерту про вартість об’єкту.

Документація про експортну оцінку надається після висновків експертизи і затвердження їх органами державної приватизації зацікавленим особам.

При проведенні експертної оцінки об’єкту можуть залучатися іноземні експерти у випадках:

• приватизації державного майна України, яке знаходиться за кордоном;

• продажу державного майна у власність господарчим товариствам, створених за участю іноземного капіталу;

• при продажу об’єкту приватизації на не конкурсній основі за участю іноземних інвесторів.

• створюють комісії по приватизації;

• затверджують плани розміщення акцій акціонерних товариств в процесі приватизації;

• розробляють проекти державних програм приватизації і подають їх на затвердження до Верховної Ради України;

• укладають угоди про проведення підготовки об’єкту приватизації і його продажу;

• укладають угоди про проведення експертної оцінки вартості об’єктів приватизації;

• здійснюють ліцензування комерційної діяльності із приватизаційними паперами;

• виступають з боку держави засновниками підприємства із змішаною формою власності;

— 48 —

• контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна;

• змінюють організаційну форму підприємств, які знаходяться в державній власності;

• виступають орендодавцями майна, що знаходиться в державній власності;

• продають майно, що знаходиться в державній власності, в процесі його приватизації.

В своїй діяльності Фонд державного майна України керується діючим законодавством України. Голова даного Фонду призначається і зміщається з посади Президентом України за клопотанням Верховної Ради України. В своїй діяльності Фонд державного майна підзвітний і підконтрольний Верховній Раді
України.

«Регіональні відділення Фонду в своїй діяльності підзвітні відповідним
Фондам державного майна України. З питань приватизації майна, що знаходиться у власності Автономної республіки Крим, комунальній власності областей, міст Києва і Севастополя, регіональні відділення Фонду державного майна України підпорядковані Верховній Раді Автономної республіки Крим, обласним Київському та Севастопольському місцевим радам.»[8].

Представництва Фонду державного майна України в районах і містах створюються регіональними відділеннями Фонду державного майна і підпорядковані їм.

Покупцями об’єктів державного майна України, у відповідності до діючого законодавства, можуть бути:

• громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства;

• юридичні особи, зареєстровані на території України;

• юридичні особи інших країн.

Чинне законодавство України передбачає деякі обмеження по відношенню до покупців об’єктів приватизації. «Не можуть бути покупцями:

— 49 —

• юридичні особи, в майні яких частина державної власності перевищує

25%. Для об’єктів малої приватизації покупцями не можуть бути юридичні особи, серед яких є хоч би одна юридична особа з будь-якою частиною державної власності;

• органи державної влади;

• робітники державних органів приватизації (окрім випадків використання приватизаційних паперів);

• юридичні особи, майно яких знаходиться в комунальній власності, органи місцевого самоврядування;

• для об’єктів малої приватизації — особи, котрим заборонено займатися підприємницькою діяльністю у відповідності до Закону

України «Про підприємництво», окрім випадків використання ними приватизаційних паперів.»

4.5. Порядок підготовки і проведення приватизації.

Порядок підготовки об’єктів до приватизації характеризується різноманітністю і залежить від обсягу і порядку виконання операцій.
Розмаїтість підготовчої роботи обумовлена діями таких законодавчих актів, як Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств», Указів
Президента України «Про корпоратизацію підприємств», «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів». Порядок виконання підготовчої роботи, з врахуванням вище перелічених актів, має певні особливості.

Перший варіант приватизації. У відповідності до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» розглядання питань, пов’язаних з приватизацією, починається з аналізу її правомірності у плані вибору сфери її проведення, а також прийняття рішення про законність приватизації конкретного об’єкту приватизації. Обмеження відносно сфери її проведення встановле-

— 50 — ні вищевказаним Законом України, а також Постановою Верховної Ради України
«Про перелік об’єктів, котрі не підлягають приватизації у зв’язку з їх загальнодержавним значенням» від 3 березня 1995 року № 88 і Декрету
Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів, державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація чи передача в оренду яких не допускається» від 31 грудня 1992 року «.

«Ініціаторами приватизації можуть виступати як державні органи приватизації, так і покупці. У випадку, коли ініціатором приватизації є
Фонд державного майна України ( а також його регіональні відділення і представництва), першим етапом приватизації конкретного об’єкту є прийняття цим органом рішення про приватизацію».

У випадках, коли ініціаторами приватизації є потенційні покупці, підготовча робота починається з подання до відповідних органів приватизації відповідної заяви про придбання об’єкту його потенційним покупцем. Покупці цілісних майнових комплексів і інвестори,, котрі бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов’язані разом з заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обгрунтування постприватизаційного розвитку об’єкту, які повинні містити відомості про майбутню зайнятість робітників даного підприємства (майнового комплексу), пропозиції інвестора про розміри і строки інвестицій, порядок їх внесення, а також декларацію про доходи для покупців — фізичних осіб.

Порядок подання і розглядання заяви про приватизацію затверджено
Указом Фонду державного майна України 26 серпня 1992 року № 345.

Термін реєстрації заяви про приватизацію не може перевищувати 3-х днів. На протязі одного місяця з моменту реєстрації заяви про приватизацію повинно бути прийнято рішення щодо приватизації об’єкту. За результатами розглядання заяви можуть бути прийняті наступні рішення:

• відмова в приватизації об’єкту;

• видача дозволу на приватизацію об’єкту;

— 51 —

При видачі дозволу на приватизацію об’єкту орган приватизації в 5-ти денний термін письмово повідомляє про це заявника і трудовий колектив даного підприємства. При відмові у видачі дозволу на приватизацію об’єкту повинні бути викладенні мотивовані мотиви відмови. Відмова в приватизації можлива в таких випадках:

• заявник (юридична або фізична особа) не може бути визнана покупцем у зв’язку з законодавчо-виконавчими обмеженнями;

• діючим законодавством України встановлені обмеження щодо приватизації даного об’єкту;

• майно у встановленому порядку включено до переліку об’єктів, які не підлягають приватизації.

«На протязі місяця із дня прийняття рішення про приватизацію орган приватизації повинен затвердити склад комісії по приватизації об’єкту. В цей період орган приватизації офіційно звертається до заявника, в органі державного управління, в місцеві ради, фінансові органи із пропозицією подання кандидатур до складу приватизаційної комісії і затверджує її склад.

Головою комісії призначається представник органу приватизації або уповноважена ним особа.»

Основні задачі і функції комісії по приватизації, її права і організація діяльності регламентовані «Положенням про комісію по приватизації», затвердженим Указом Фонду державного майна України 15 липня
1997 року № 743.

Після прийняття рішення про приватизацію об’єкта на основі подання заяви і створення комісії по приватизації, інформація про це друкується в засобах масової інформації, при цьому одночасно проводиться аудиторська перевірка фінансової звітності підприємства, котре приватизується (за виключенням об`єктів малої приватизації).

Головною задачею приватизаційної комісії є розробка проекту плану приватизації об’єкта, який на протязі 2-х місяців із дня затвердження складу

— 52 — комісії повинен бути поданий на затвердження в орган приватизації. В проекті плану приватизації враховуються пропозиції:

• господарського товариства, створеного робітниками підприємства, яке приватизується;

• покупцями об’єкту, що приватизується;

• місцевих рад за місцем знаходження об’єкта приватизації;

• державних органів приватизації;

• Антимонопольного комітету України (його представництв на місцях).

Якщо підприємство здійснює діяльність, пов’язану з державною таємницею, то в розділ плану приватизації вноситься абзац такого змісту:
«Науково-технічна документація і інші носії інформації, які складають державну таємницю, приватизації не підлягають, вони є власністю держави і залишаються на балансі акціонерного товариства. Оцінка вартості вищевказаного майна визначається експертним шляхом у встановленому порядку».

«Проект плану приватизації передбачає строки і способи приватизації, стартову ціну об’єкта приватизації, рекомендовані форми платежу, розміри пакету акцій по напрямках їх реалізації, забезпечення технологічної єдності виробництва, недопущення руйнації цілісних майнових комплексів, циклів, технологій, а також порядок використання майна, котре не приватизується, т.і. не підлягає приватизації.»

За рішенням комісії до плану приватизації може бути включено проект реорганізації об’єкту приватизації. Фонд державного майна України розробив
Порядок прийняття рішень про необхідність реорганізації об’єкта приватизації, затверджений спільним Указом Фонду державного майна України і
Антимонопольного комітету України 2 грудня 1997 року № 88/01/1358. Щодо підприємств, які займають монопольне положення на ринку, в плані приватизації визначаються умови і обмеження щодо їх діяльності.

— 53 —

До проекту приватизації об’єкту додається акт оцінки вартості об’єкта приватизації.

«Якщо трудовий колектив підприємства, майно якого приватизується, не погоджується з проектом плану приватизації, розробленого комісією, він може підготовити альтернативний варіант плану приватизації». Проект плану, розроблений комісією по приватизації, а також альтернативний план трудового колективу підприємства, яке приватизується, подаються на розглядання органам приватизації, котрі зобов’язані розглянути, затвердити і довести його до відома зацікавлених осіб. Рішення про затвердження плану приватизації може бути оскаржено в 10-ти денний термін у Фонді державного майна України, а в Криму — у Верховній Раді Автономної республіки Крим.

За умовами приватизації законсервованих об’єктів, об’єктів незавершеного будівництва, майна ліквідованих підприємств, а також об’єктів які підлягають приватизації в порядку, передбаченому Законом України «Про приватизації невеликих державних підприємств (мала приватизація)», акцій
(частки паїв), що належать державі в майні підприємств із змішаною формою власності, комісія по приватизації не створюється, а план приватизації не складається.

Другий варіант приватизації здійснюється шляхом корпоратизації підприємства. Мова йде о перетворенні державних підприємств, закритих акціонерних товариств, в статутному фонді яких знаходиться біль 75% державної власності, а також виробничих і науково-виробничих об’єднань, правовий статут яких раніше не був перетворений у відповідності до діючого законодавства України у відкриті акціонерні товариства.

Корпоратизація регламентована перш за все Указом Президента України
«Про корпоратизацію підприємств» від 15 червня 1993 року № 210 і Постановою
Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок корпоратизації підприємств» від 5 червня 1993 року № 508.

«Особливістю створених при цьому акціонерних товариств є те, що їх засновниками з боку держави є міністерства і інші підвідомчі Кабінету
Міністрів

— 54 —
України органи державної виконавчої влади, уповноважені керувати цим майном. Це обумовило деякі відмінності від першого варіанту приватизації щодо кількості операцій і порядку виконання підготовчої роботи по приватизації, етапами якої є:

• Формування переліку підприємств, котрі підлягають корпоратизації органами, які уповноважені керувати державним майном і його затвердження Міністерством економіки України;

• Подання керівником підприємства, котре корпоратизується, пропозицій засновнику відкритого акціонерного товариства про персональний склад комісії по корпоратизації, до складу якої включаються представники засновника, банківської установи, яка обслуговує дане підприємство, органу приватизації, трудового колективу підприємства, котре корпоратизується, Антимонопольного комітету України (у випадку корпоратизації підприємства- монополіста), інших органів і організацій;

• викуп об’єктів малої приватизації господарськими товариствами, створеними робітниками даного підприємства». [34]

Викуп як спосіб приватизації застосовується до державних підприємств групи «А» і групи «Б».

Об’єкти групи «А» можуть бути приватизовані шляхом викупу, якщо на приватизацію цих об’єктів надійшла тільки одна заявка.

Об’єкти групи «Б» можуть бути приватизовані шляхом викупу, якщо це передбачено планом (альтернативним планом) приватизації цих об’єктів.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації — спосіб приватизації, згідно якому у випадку викупу власником об’єкту стає орендатор.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств в цілому торкаються об’єктів, які не продані на аукціоні або не конкурсній основі.

— 55 —

«Продаж об’єктів приватизації може здійснюватися також за конкурсом на комерційній або некомерційній основі.

Продаж по комерційному конкурсу — це спосіб приватизації, згідно якому власником об’єкту стає покупець, котрий запропонував найбільшу щодо фіксованої, ціну.

Продаж по некомерційному конкурсу — це спосіб приватизації, згідно з яким власником об’єкту стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкту».

Продаж об’єктів на аукціоні це спосіб приватизації, згідно з яким власником об’єкту стає покупець, котрий в ході проведення аукціону запропонував максимальну ціну.

Продаж частин, паїв, акцій здійснюється:
. робітниками об’єкту приватизації — шляхом пільгових продаж за номінальною вартістю, яка не перевищує в 1,5 рази вартість приватизаційного майнового сертифікату на одного покупця;
. органів приватизації і Антимонопольного комітету України (щодо підприємств-монополістів);
. подання комісією в місячний термін із дня її затвердження на затвердження відповідним органам приватизації приватизаційних документів, проекту статуту відкритого акціонерного товариства, акт оцінки вартості об’єкту, що приватизується, проект плану розміщення акцій, списки осіб, які мають пільги при придбанні акцій. Після затвердження планів приватизації чи планів розміщення акцій вони підлягають приватизації. Результати виконання планів приватизації підлягають друкуванню в спеціальних бюлетенях Фонду державного майна України.

Інформація про результати приватизації об’єкту підлягає також друкуванню в місцевих засобах масової інформації за місцем розташування об’єкту.

— 56 —

Третій варіант приватизації. Згідно з цим варіантом у відповідності з
Указом Президента України «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання майнових приватизаційних сертифікатів» від 26 листопада 1994 р. № 699 «здійснюються наступні етапи підготовчої роботи:

• затвердження переліку об’єктів, котрі підлягають обов’язковій приватизації;

• формування і затвердження комісії по підготовці до приватизації відповідних об’єктів державними органами приватизації у складі керівника (голови комісії), головного бухгалтера підприємства, представників невеликих державних підприємств (мала приватизація)», акцій (частки паїв), що належать державі в майні підприємств із змішаною формою власності, комісія по приватизації не створюється, а план приватизації не складається.

4.6. Способи проведення приватизації.

Законодавство України про приватизацію, Державна програма приватизації державних підприємств, а також Положення про використання способів приватизації майна державних підприємств, затверджене Указом Фонду державного майна України 4 лютого 1993 р. № 56, визначає такі способи проведення приватизації:

• продаж об’єктів приватизації і незавершеного будівництва на аукціоні, на конкурсній основі, в т.ч. з використанням майнових сертифікатів, вільно конвертованої валюти;

• продаж акцій (частки, паїв), котрі належать державі в господарських товариствах, на аукціоні, на конкурсній основі, на фондовій біржі і іншими способами, котрі передбачають конкуренцію продавців;

• викуп майна державного підприємства, яке здане в оренду;

— 57 —

• викуп майна державного підприємства, згідно з альтернативним планом приватизації;

4.7. Особливості приватизації державних підприємств.

Приватизація майна державних підприємств групи “Б” і групи “Г”

Перехід до ринкової економіки нерозривно пов’язаний з необхідністю перетворення державної і комунальної власності в колективну власність громадян, колективів, організацій з формуванням нових організаційних форм господарювання. В цьому процесі особливе місце займає роздержавлення власності у формі створення акціонерних товариств. «Акціонування підприємств у ході приватизації обумовлює розвиток інвестиційного ринку і є основою формування і фондового ринку України, що в цілому створює умови для вибору фінансування виробничо-господарської діяльності підприємств. Це — самофінансування за рахунок прибутку і амортизаційних відрахувань, отримання коштів за рахунок вторинного випуску акцій і облігацій або отримання кредитів».

Особливості підприємств групи «В» і Т» складаються з того, що вони належать до середніх і великих підприємств, які зараз не працюють, мають на балансі велику соціальну сферу, на утримання якої задіються значні кошти, що перешкоджає виробництву конкурентоздатної продукції і знос основних фондів яких перевищує 50%. Такі перешкоди підлягають реструктуризації, яка може проводитися як до приватизації (корпоратизації) так і після створення акціонерного товариства, а також у процесі приватизації.

Метою проведення реструктуризації є створення суб’єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати в умовах становлення ринкової економіки. «Реструктуризація підприємства — це впровадження організаційних, економічних, правових, технічних методів і способів, спрямованих на зміну структури виробництва, його управління, форм власності, котрі здат

— 58 — ні привести підприємство до фінансового оздоровлення і підвищити ефективність виробництва і якості продукції, що випускається.

• Уповноваженої особи або її представників, в т.ч.:

— компаній, що володіють 10% і більше акцій (частин, паїв) уповно-

важеної особи;

— компаній, котрі безпосередньо мають з уповноваженою особою

«материнську» компанію;

• компаній, в яких уповноважена особа має 10% і більше акцій (частин, паїв);

• фізичних осіб (а також членів їх сімей), котрі займають керуючі посади

у вище перелічених компаніях або отримали від них позику на суму, яка

перевищує 10 тис. дол. США;

• фізичних осіб (а також членів їх сімей), котрі володіють 10% і більше акцій (частин, паїв) у вище перелічених компаніях;

• компаній, в яких вище перелічені особи володіють 10% і більше акцій

(частин паїв).

На одному тендері можуть бути запропоновано до продажу тільки один пакет акцій відкритого акціонерного товариства. Пропозиції купити тільки частину запропонованого на тендері пакету акцій не розглядаються.

«Фонд державного майна України проводить конкурсний відбір уповноваженої особи і укладає з нею відповідну угоду про організацію і проведення тендеру не пізніше 45 календарних днів до друкування об’яви про тендер. Загальний строк конкурсу по вибору уповноваженої особи не повинен перевищувати 30 календарних днів».

Тривалість тендеру з моменту офіційної об’яви про проведення конкурсу уповноважених осіб до офіційного оголошення переможця не може бути більшою, ніж 240 календарних днів. Тендер може біти продовжений при умові видачі спеціального дозволу, підписаного Головою Фонду.

— 59 —

Але практика показує, що інколи цей термін продовжується від 250 до
300 днів. Необхідно враховувати, що треба , перш за все, провести пільговий продаж акцій і продаж акцій на всіх видах сертифікаційних аукціонів.

Об’єкти приватизації, акції яких належать державі у майні спільних підприємств, господарських товариств можуть бути запропоновані до продажу через відкриті міжнародні конкурси згідно до Положення про порядок підготовки і проведення міжнародних конкурсів у сфері приватизації в
Україні, затвердженого Фондом державного майна України. Перелік таких об’єктів складається відповідними міністерствами і відомствами і затверджується Фондом державного майна України.

Для продажу на конкурентній основі пакету акцій акціонерних товариств проводяться відкриті торги (тендери), які здійснюються за участю уповноважених Фондом державного майна України осіб, котрі здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів.

«Відкриті торги (тендери) проводяться в один етап і в залежності від критеріїв визначення переможців, поділяються на два етапи:

1. Відкриті торги (тендери), переможцем яких визнається особа, яка запропонувала найбільшу ціну за пакет акцій підприємства і інвестиційну суму.

2. Відкриті торги (тендери), переможцем яких визнається особа, яка запропонувала ціну за пакет акцій підприємства, котре приватизується.

Відкриті торги (тендери) проводяться виключно центральним апаратом
Фонду державного майна України».

Продаж акцій на відкритих торгах (тендерах) відбувається при наявності не менш двох учасників.

Засобом платежу за пакети акцій є національна валюта України.

В тендері можуть приймати участь юридичні і фізичні особи, які визнані покупцями згідно до законодавства України про приватизацію, окрім:

• Членів комісії по приватизації;

— 60 —

• громадянам України, інвестиційним фондам і довірчим товариствам

-шляхом відкритого продажу за приватизаційні майнові сертифікати».

Подальший продаж не реалізованих по приватизаційним майновим сертифікатам частин, паїв, акцій здійснюється за грошові кошти, а також компенсаційні сертифікати.

Органи приватизації реалізують акції відкритих акціонерних товариств, створених в процесі приватизації і корпоратизації, шляхом:

• пільгового продажу акцій робітникам підприємств і особам, які мають на це право згідно до діючого законодавства, через комісії по продажу акцій;

• відкритого продажу акцій громадянам України за приватизаційні сертифікати через центри проведення сертифікатних аукціонів;

• продаж за грошові кошти пакетів акцій, котрі непродані на сертифікатному аукціоні.

«Акції, які залишилися нереалізованими після закінчення пільгового продажу і продажу на сертифікаційних аукціонах, можуть бути запропоновані для продажу іноземним інвесторам єдиним пакетом на конкурентній основі з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України».[25]

Особливе значення мають строки підготовки підприємств від прийняття рішення про приватизацію до створення комісії про продажу акцій. Практика показала, що чим краще підприємство готується до акціонування, тим швидше, більш організовано і з меншими втратами здійснюється зміна власника.

У відповідності до вимог діючого законодавства України «під час приватизації промислових підприємств групи «Б» і групи Т» цей строк не повинен перевищувати 143 дні, а для несільськогосподарських підприємств і організацій агропромислового комплексу України цей термін складає 189 днів». [7]

Органи приватизації не пізніше 30 днів до дати продажу через аукціон чи на конкурсній основі друкують інформаційне повідомлення про об’єкт у відповідності до вимог ст.15 Закону України «Про малу приватизацію».

— 61 —

Для участі в аукціоні чи конкурсі по продажу об’єкту приватизації юридичні або фізичні особи подають в органи приватизації заяву за встановленою формою, а також необхідні документи. При цьому фізичні особи подають в орган приватизації декларацію про свої доходи.

Після друкування інформаційного повідомлення орган приватизації дає можливість ознайомитись з об’єктом приватизації потенційним покупцям, які бажають прийняти участь в аукціоні чи конкурсі,

«Прийняття заяви на участь в аукціоні припиняється за три дні до початку аукціону, а на участь у конкурсі — за сім днів до початку проведення конкурсу.

До початку проведення конкурсу чи аукціону кожен учасник повинен бути ознайомлений з правилами його проведення. Продаж об’єктів на аукціоні чи конкурсі здійснюється при наявності не менше двох покупців».

Орган приватизації складає перелік об’єктів не проданих чи знятих з аукціонів, конкурсів і приймає рішення щодо даних об’єктів.

Якщо на участь в аукціоні чи конкурсі подав заявку тільки один покупець, орган приватизації може прийняти рішення про приватизацію об’єкту шляхом його викупу покупцем.

Організатором аукціону може бути орган приватизації чи уповноважена ним особа, яка діє у відповідності з договором, укладеним ніж ним і органом приватизації.

Для участі в аукціоні покупці отримують білети учасників аукціону. Під час проведення аукціону ведеться протокол, який у двох екземплярах підписують ініціатор і покупець, котрий отримав право на придбання об’єкту.
«Даний протокол у триденний термін затверджується органом приватизації, перший екземпляр даного протоколу залишається в органі приватизації, другий видається покупцеві. Цей протокол є документом, який підтверджує право покупця на укладення договору купівлі – продажу. Існують «наступні способи приватизації об’єктів малої приватизації, закріплені законодавством
України: => про-

— 62 — даж на аукціоні, у т.ч. з виключним використанням приватизаційних паперів; => продаж на конкурсній основі, у т.ч. з виключним використанням приватизаційних паперів; => викуп».

В Україні до 1997 року в основному використовувалися неконкурентні способи приватизації, що в подальшому істотно змінилося. Так, у 1998 році на 63% збільшилася конкурентний продаж об’єктів малої приватизації.

Викуп об’єктів мало приватизації здійснюється згідно з ч. 2 ст.20 Закону
України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» і ст.2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)» У випадку виділення структурного підрозділу орган приватизації керується Положенням про порядок розділу підприємств, об’єднань, відчужених від них структурних і одиниць, затвердженим Наказом
Міністерства економіки України спільно з Міністерством статистики України і
Антимонопольним комітетом України 20 квітня 1994 року № 43/79/5, а також
Положенням про порядок приватизації структурних підрозділів (одиниць) підприємств (об’єднань), затверджених Указом Фонду державного майна України і Антимонопольного комітету України від 4 травня 1994 року № 265/13/01.

У місячний термін з дня прийняття рішення про приватизацію підприємства або його структурного підрозділу орган приватизації у письмовій формі сповіщає адміністрацію даного підприємства про прийняте рішення.

“В 15-ти денний термін з дня затвердження переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, відповідний орган приватизації друкує цей перелік в інформаційному бюлетені, місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації».

Заява покупця подається за установленою формою в органи приватизації за місцем знаходження об’єкта, що приватизується. При цьому покупець сповіщає органи приватизації про свої наміри щодо об’єкта, який приватизується.

Порядок продажу об’єктів малої приватизації такий же самий, як і поря-

— 63 — док продажу великих підприємств. Процедура починається з друкування відповідними Радами народних депутатів переліку об’єктів, які підлягають продажу на аукціоні, конкурсній основі чи шляхом викупу їх робітниками даного підприємства. «Покупці можуть подавати до відповідного органу приватизації заяву про включення певного підприємства до одного з вищеперелічених переліків об’єктів, які підлягають приватизації, надаючи інформацію про себе, нові умови купівлі-продажу, експлуатації підприємства і спосіб розрахунку. Орган приватизації зобов’язаний дати по таким заявам відповідь на протязі одного місяця».

Стартова ціна об’єкту малої приватизації на аукціоні, на конкурсній основі визначається у відповідності до методик, затверджених Кабінетом
Міністрів України.

Якщо підприємство бажають викупити його працівники, вони можуть заснувати господарське товариство, яке повинно об’єднати не менше половини робітників цього підприємства, і подати заяву. У цьому випадку ціна визначається переважно на основі балансової вартості активів підприємства.
Якщо ж робітники не викупають своє підприємство, воно пропонується до продажу на аукціоні або на конкурсній основі. У відповідності до ст.15
Закону України «Про малу приватизацію» в даному випадку друкується інформація про умови участі, правилах продажу та його результат.

Робота по реструктуризації підприємств проводиться керівниками підприємств, центральних і місцевих органів виконавчої влади, банків». [41]

Для проведення реструктуризації центральні органи виконавчої влади
«створюють галузеві комісії з питань реструктуризації підприємств галузі.
Склад галузевих комісій затверджується органами виконавчої влади.

Галузеві комісії визначають перелік підприємств, котрі підлягають реструктуризації і визначають черговість її проведення.

Для проведення аналізу економічного стану підприємств і підготовки проекту реструктуризації на кожному підприємстві галузевою комісією ство-

— 64 — рюються робочі групи, які очолює представник центральних органів влади. До неї входять представники Фонду державного майна України, представники місцевих органів влади, банків, а також представники Антимонопольного комітету України (якщо підприємство, яке реструктуризується, є монополістом)».[41]

Для забезпечення своєчасної підготовки проекту реструктуризації розробляється план-графік проведення робіт реструктуризації підприємств, котрий затверджується головою робочої групи.

В залежності від затверджених шляхів реорганізації підприємства і пов’язаних з цим питань «галузева комісія готує:

• указ по центральному органу виконавчої влади відносно проведення реструктуризації підприємства;

• проект рішення Кабінету Міністрів України про прийняття відповідних заходів для вирішення питань реорганізації ( при необхідності)».

Економічний стан підприємств, аналіз його фінансово-господарської діяльності, оцінка потенційних можливостей підприємства проводиться на основі наступних матеріалів за звітний період:

• аналіз фінансового стану підприємства;

• показники оцінки конкурентоздатної продукції, яка випускається,

(робіт, послуг);

• рівень виробничого і науково-технічного потенціалу, а також прогресивності технологічних процесів;

• стан корпоративних зв’язків і збуту продукції;

• наявність кадрового потенціалу підприємства;

• структура заробітної плати;

• наявність соціальної інфраструктури підприємства;

• наявність незавершеного будівництва;

• оцінка виробничої діяльності підприємства вплив на економічну ситуацію й зайнятість в регіоні;

— 65 —

• інша інформація, необхідність в якій може виникнути при вирішенні цих питань .

За результатами аналізу робоча група робить висновки щодо ліквідації підприємства шляхом здійснення або процедури банкрутства, або шляхом його реконструкції. Реконструкції підприємства можуть забезпечити оптимально підібрані організаційно-економічні методи:

• заміна керівництва підприємства;

• часткова або повна приватизація підприємства;

• часткове закриття підприємства;

• проведення процедури банкрутства;

• розділення великих підприємств на частки;

• відокремлення від підприємства непрофільних структурних підрозділів;

• продаж частини основних фондів підприємства;

• конверсія, диверсифікація;

• підвищення якості продукції, що випускається (робіт, послуг);

• підвищення ефективності маркетингу;

• зменьшення витрат на виробництво;

• впровадження нових і прогресивних методів і форм управління;

• пошук Інвестицій І Інвесторів і т. ін.

Ці, а також і інші заходи можуть здійснюватися комплексно або окремо, в залежності від певних форм реструктуризації.

У випадку проведення реструктуризації підприємство шляхом його розділення розробляється бізнес-план нового підприємства. При цьому слід використати бізнес-план, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України
«Про порядок надання фінансової допомоги підприємствам» від 19.09.1994р. №
645. За умовами проведення реструктуризації шляхом реорганізації державно-

— 66 — го підприємства і «перетворення його структурних підрозділів в самостійні підприємства необхідно попередньо пам’ятати, що:

• підрозділ є технологічно уособленою одиницею;

• підрозділ є часткою цілісного майнового комплексу;

• підрозділ самостійно виробляє продукцію;

• підрозділ займається діяльністю, яка не є профілюючою для даного підприємства;

• підприємство щодо його підрозділів займає монопольне становище на ринку».

У випадку перетворення структурних підрозділів підприємства в самостійні підприємства, робоча група готує роздільні баланси нових підприємств (юридичних осіб), розробляє їх устави і рекомендує на керуючих посади конкретних осіб.

Галузева комісія з питань реструктуризації, при можливості проведення реструктуризації підприємства центральним органом виконавчої влади, розробляє проект наказу по центральному органу виконавчої влади, яким затверджується рішення про проведення реструктуризації.

При неможливості реалізації проекту реструктуризації підприємства центральним органом виконавчої влади, галузева комісія готує і представляє у встановленому порядку рішення Кабінету Міністрів України щодо фінансової підтримки. В такому випадку реструктуризація проводиться тільки після прийняття відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

Таким чином, на основі вищевикладеного, можна сказати , що
«реструктуризація передбачає:

• передачу об’єктів соціальної сфери на баланс міста, району;

• зміна форм власності шляхом корпоратизації або приватизації;

• розділення підприємства на самостійні фірми, котрі виробляють різноманітну продукцію;

— 67 —

• перебудову системи стимулювання працюючих;

• розробку товарної політики, стратегії маркетингу і конкуренції;

• отримання інвестицій, створення спільних підприємств».

Головне в питанні реструктуризації — слід пам’ятати, що головна мета міститься в тому, щоб підвищити ефективність роботи підприємства в умовах ринкової економіки.

Державні підприємства групи «В» і «Г» належать перетворенню в акціонерні товариства відкритого типу, приватизація яких здійснюється шляхом продажу акцій. Підготовка до приватизації цих об’єктів різноманітна.
Перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство можна здійснити шляхом корпоратизації у відповідності до Указу Президента України
«Про корпоратизацію підприємств» або шляхом приватизації у відповідності із
Законом України «Про приватизацію державного майна». Проведення підготовки до роботи по вищевказаним напрямкам мас певні особливості.

Проведення корпоратизації регламентовано Указом Президента України
«Про корпоратизацію підприємства» і Положенням про порядок корпоратизації підприємств. Засновниками з боку держави створених шляхом корпоратизаційних акціонерних товариств є міністерства і відомства, підлеглі Кабінету Міністр
України, органи виконавчої влади, уповноважені управляти цим майном. І передбачає особливий підхід відносно кількості операцій і «порядку виконання підготовчих робіт по приватизації, а саме:

• формування переліку підприємств, які підлягають корпоратизації, органами, уповноваженими управляти державним майном з подальшим затвердженням Міністерством Економіки України;

• формування комісій по корпоратизації, до складу яких включаються представники засновника;

• представники банківської установи, що обслуговує підприємство;

• представники органів приватизації;

— 68 —

• представники трудових колективів підприємства, яке корпоратизуєть- ся;

• представники Антимонопольного комітету України (при корпоратизації підприємства-монополіста);

• представники інших органів і організацій».

Склад комісії по корпоратизації затверджується засновниками в тижневий термін.

Комісія в двомісячний термін із дня її затвердження розробляє і подає засновникам акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу, який підлягає корпоратизації і проект статуту відкритого акціонерного товариства.

Далі робота проводиться у відповідності до Указу Президента України
«Про порядок підготовки до продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених шляхом корпоратизації» від 18 березня 1994 року № 98:
. спостережливою радою розробляються і подаються засновникам відкритого акціонерного товариства проекти планів розміщення акцій;
. у двотижневий термін із дня реєстрації у встановленому порядку випуску акцій і інформації про їх випуск засновниками відкритого акціонерного товариства подаються проекти планів розміщення акцій в органи приватизації.
. органом приватизації в тижневий строк із дня отримання повідомлення про реєстрацію випуску акцій приймаються інформації про їх випуск, а також проекти планів розміщення акцій, рішення щодо продажу цих акцій і затвердження планів їх подальшого розміщення.
. органами приватизації сповіщаються засновники відкритого акціонерного товариства про прийняття вищевказаних рішень».

У відповідності до Закону України «Про приватизацію державного майна» розглядання питань, пов’язаних з приватизацією, починається з аналізу її правомочності відносно кожного підприємства, а також прийняття рішень про приватизацію.

— 69 —

Комісія по приватизації на протязі двох місяців із дня затвердження її складу подає в органи приватизації на затвердження проект плану приватизації об’єкту, здійснює його оцінку і назначає ціну об’єкту приватизації, розмір уставного фонду відкритого акціонерного товариства, а також (при необхідності) дає рекомендації відносно реорганізації об`єкту.

Для забезпечення гласності і відкритості приватизації в роботі комісії по приватизації можуть приймати участь народні депутати України у відповідності до ст.13 Закону України «Про приватизацію державного майна».

4.8. Приватизація невеликих державних підприємств.

Приватизацію в Україні можна поділити на два основні види: велика приватизація, правове регулювання якої розглядалося раніше, і мала приватизація.

Великий, середній і малий бізнес є трьома китами будь-якої сучасної ринкової економіки. Модель такої економіки повинна бути метою і результатом трансформації ринкової економіки України. Особливе значення слід надавати розвитку малого бізнесу, базуючись на позиції його фундаментальної і специфічної ролі як у відсталій економіці, так і у економіці перехідного періоду.

«У відсталій ринковій економіці малий бізнес займає 50-60% робочої сили і є динамічним, гнучким, доступним і найбільш живучим сектором економіки. В перехідній економіці його розвиток сприяє загальному оздоровленню економіки, більшому наповненню ринку різноманітними товарами, підвищує якість продукції, яка виробляється, розвиває здорову конкуренцію і т.ін.»

Одним з визначальних факторів інституціональних перетворень в Україні є малий бізнес. Мала приватизація має велике значення у розвитку малого бізнесу і формуванні ринкових структур. За станом на 1 січня 2000 року прива-

— 70 — тизовано 49442 малих підприємства, що складає більше 80% загальної чисельності підприємств, що входять в дану групу.

Мала приватизація в Україні почалася у 1992 році. Ефективність її оцінюється динамікою розвитку малого бізнесу в Україні. Але в Україні склалося «звужене» поняття малої приватизації, яке зведено до акту організаційно-правового оформлення роздержавлення власності. Це поняття необхідно розширити, включити до нього період становлення і затвердження приватизованих підприємств, а Фонду державного майна України надати повноваження організації і проведення після приватизійної підтримки малих підприємств.

Процес малої приватизації в Україні значно відрізняється від подібних процесів в країнах Західної Європи. До основних відмінностей можна віднести такі:

. виключно тривалі терміни проведення малої приватизації;

. різноманітність способів малої приватизації;
. надання першочерговості права викупу підприємств членам їх трудових колективів.

Правовий механізм процесу малої приватизації регламентується Законом
України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (мала приватизація)». Важливим положенням цього закону є те, що за бажанням покупця будівлі можуть приватизовуватися спільно з розміщеними в них об’єктами приватизації, якщо щодо цього немає прямих заборон органів приватизації.

Висновки до Розділу 4: Приватизація проводиться як на Україні, так і в країнах з ринковою економікою. Слід підкреслити, що будь-яке посилання на світовий досвід приватизації вимагає зваженого підходу, т.п. по-перше, механі-

— 71 — зму масової приватизації в таких масштабах, як в Україні, в країнах з традиційно ринковою економікою не існує, а по-друге, обсяги приватизації в західних країнах і її темпи, у порівнянні з Україною, незначні.

У відповідності до діючого законодавства існують наступні «основні принципи приватизації:

• законність;

• надання пільг при приватизації державного майна членам трудового колективу того підприємства, яке приватизується;

• забезпечення соціального захисту і рівності прав всіх громадян

України в процесі приватизації;

• пріоритетні права громадян України при придбанні державного майна;

• безплатна передача частини державного майна кожному громадянину

України;

• приватизація державного майна на платній основі з використанням приватизаційних паперів;

• дотримання антимонопольного законодавства;

• повне, сучасне і достовірне інформування громадян про всі дії процесу приватизації;

• пріоритетні права трудових колективів на вибір форм власності і придбання майна своїх підприємства.

Світовий досвід роздержавлення і приватизації свідчить, що підприємства всіх форм власності можуть бути високоефективними і конкурентноздатними, якщо вони функціонують в умовах конкуренції, «живуть» за законами ринкової економіки, не розраховуючи на бюджетне фінансування і різноманітні пільги.

Важливим елементом приватизації в Україні є кардинальне реформування відносин власності і принципово якісна заміна на цих основах виробничих

— 72 — відносин. Тому головне призначення приватизації міститься в ефективному об’єднанні майна і власника.

Приватизація майна державних підприємств уявляє собою складний соціально-економічний процес. Він торкається життєвих інтересів робітників усіх напрямків і сфер діяльності. Тому для правильного визначення мети приватизації, пріоритетів, цілеспрямованих обмежень, розробляються
Державна, республіканська (Автономна республіка Крим) і місцеві програми приватизації.

Державна програма приватизації затверджується Верховною Радою України по представленню Фонду державного майна України щорічно, не пізніше місяця, який передує затвердженню державного бюджету, але до наступного нового бюджетного року. Програма складається із задач на перший бюджетний рік і прогнозами на два наступних роки.

— 73 —

РОЗДІЛ 5. ЛІЗИНГ ЯК РІЗНОВИД ОРЕНДИ

Лізинг (від англійського lease — оренда), як одна з прогресивних форм забезпечення товаровиробників засобами виробництва, є порівняно новим видом зобов’язань для нашої господарської системи. Як різновид оренди, лізингові операції почали інтенсивно розвиватися в ряді країн (США, Японія, країни
Західної Європи) в період після другої світової війни. Сьогодні вони стали невід’ємною частиною економіки у більшості промислове розвинутих країн та багатьох країнах, що розвиваються.

Однією з причин повільного запровадження лізингу в нашій державі є відсутність правових норм, покликаних регулювати ці суспільні відносини.
Щоправда, у ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р. зазначається, що банки можуть виконувати, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).

Деякі основні положення щодо регулювання лізингу є в нормах Цивільного кодексу України, що регулюють відносини майнового найму (статті 256—272) та у Законі України «Про оренду державного та комунального майна» від 14 березня 1995 р. Проте зазначені норми не враховують (отже і не врегульовують) особливостей проведення лізингових операцій у їх різновидах, вироблених господарською практикою економічно розвинутих держав.

Прогалини у правовому регулюванні лізингових операцій деякою мірою заповнив Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 р.), в якому подано визначення понять «лізингова (орендна) операція», «оперативний лізинг
(оренда)», «фінансовий лізинг (оренда)» та «зворотний лізинг (оренда)».

Під лізинговою операцією цей закон розуміє господарську операцію фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (оре-

— 74 — ндарям) під відсоток та на визначений строк.

Лізингові операції за цим законом здійснюються у вигляді оперативного лізингу, фінансового лізингу та зворотного лізингу.

Оперативний лізинг — це господарська операція фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає передачу орендареві права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з

обов’язковим поверненням таких основних фондів їх власнику після закінчення строку дії лізингової угоди. Основні фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фондів орендодавця.

Оскільки при оперативному лізингу орендодавець не може амортизувати всі витрати за рахунок надходжень від одного орендаря, в літературі цей вид лізингу називається ще лізингом з неповною окупністю (ЛНО).

Фінансовий лізинг (лізинг з повною окупністю) — це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем на замовлення орендаря основних фондів з подальшою їх передачею у користування орендареві на строк, що не перевищує строку повної амортизації таких основних фондів, з обов’язковою передачею права власності на такі основні фонди орендареві. Фінансовий лізинг є різновидом фінансового кредиту, тому іноді він ще має назву інвестиційного лізингу.
Витрати орендодавця на купівлю об’єктів фінансового лізингу не включаються до складу валових витрат або до складу основних фондів такого орендодавця.

Основні фонди, передані у фінансовий лізинг, включаються до складу основних фондів орендаря. В операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб’єкти:

• виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі- продажу або поставки, втрачає право власності (право повного господарського відання) на це устаткування;

• орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір

купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає власником устаткування;

— 75 —

• орендар, який отримує майно у володіння та користування і здійснює орендні платежі.

Це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її проведення лізингова операція, яку повністю фінансує орендодавець, і тому її називають прямою лізинговою операцією (прямим лізингом). Разом з тим у комерційній практиці використовується непрямий лізинг, коли до кола суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій компанії кредит на придбання устаткування під заставу цього устаткування, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банкові кредит і відсотки за користування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування

(стає його власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладення договору про сумісну діяльність між банком та лізинговою компанією.

Певний інтерес з точки зору перспектив застосування у господарській практиці України становить так званий зворотний лізинг (lease back) — господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає продаж основних фондів фінансовій організації (лізинговій компанії) з одночасним зво-

ротним отриманням цих основних фондів такою фізичною чи юридичною особою в оперативний або фінансовий лізинг.

Видом лізингу, здатним задовольнити як підприємства орендарі, так і лізингові компанії, уявляється компенсаційний лізинг. При цьому лізингу орендар поставляє орендодавцеві частину продукції, що виробляється на орендованому устаткуванні.. Заміна орендних платежів у грошовій формі розрахунками виробленою продукцією особливо приваблива при міжнародному лізингу для товаровиробників, що не мають валютних коштів для розрахунків з іноземним орендодавцем або для придбання обладнання у інофірми-виробника.
Та й для

— 76 — орендодавців України іноді вигідніше отримувати орендну плату готовою продукцією (товарами). До речі, законодавство України про оренду таку форму розрахунку допускає.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи комунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

На відміну від податкового законодавства Закон України «Про лізинг» визначає його види залежно від строку та ступеня амортизації орендованого майна. Так, фінансовим лізингом є договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об’єкта лізингу, визначеної на день укладення договору. Сума відшкодування вартості об’єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об’єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

По закінченні строку договору фінансового лізингу об’єкт лізингу, переданий лізингоодержувачеві згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується
90

відсотків вартості об’єкта лізингу, визначеної на день укладення договору.

По закінченні строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцеві і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачеві за договором

лізингу.

— 77 —

Договір лізингу укладається у письмовій формі або як багатостороння угода за участю лізингодавця, лізингоодержувача та продавця об’єкта лізингу, або як двостороння угода між лізингодавцем і лізингоодержувачем.
Закон дає широкий перелік істотних умов договору лізингу, до яких, зокрема, належать:

• найменування сторін;

• об’єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;

• строк, на який укладається договір лізингу,

• розмір, склад та графік сплати лізингових платежів,умови їх перегляду;

• умови переоцінки вартості об’єкта лізингу згідно з законодавством
України;

• умови повернення об’єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача;

• умови страхування об’єкта лізингу;

• умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об’єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

• умови реєстрації об’єкта лізингу;

• умови повернення об’єкта лізингу чи його викупу по закінченні договору;

• умови дострокового розірвання договору лізингу;

• умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;

• відповідальність сторін;

• дата і місце укладення договору.

Окремі статті Закону присвячені правам та обов’язкам сторін договору лізингу.

Так, лізингодавець має право:

1) здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та використанням об’єкта лізингу лізингоодержувачем згідно з умовами договору, вимогами та інструкціями продавця щодо експлуатації об’єкта лізингу;

2) вимагати повернення майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом встановлених строків;

3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслі-

— 78 — док його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Водночас лізингодавець зобов’язаний:

1) передати належне йому на праві власності майно в користування лазингоодержувачеві або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передати майно в користування лізингоодержувачеві;

2) не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об’єкта лізингу;

3) набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретній особі;

4) своєчасно та в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов’язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об’єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умов договору;

5) прийняти об’єкт лізингу від лізингоодержувача по закінченні строку договору лізингу, якщо об’єкт не буде викуплено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувач має право:

1) відмовитися від прийняття об’єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення лізингодавця;

2) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору;

3) пред’являти продавцеві об’єкта лізингу всі права та вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо.

Лізингоодержувач зобов’язаний:

1) прийняти та належним чином користуватися об’єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими воно було передано, з урахуванням природного зносу та змін стану майна;

— 79 —

2) своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодавцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;

3) у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця повернути йому об’єкт лізингу;

4) у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умов надавати лізингодавцеві відомості про технічний стан об’єкта лізингу та свій фінансовий стан, доступ до перевірки об’єкта лізингу та умов його експлуатації;

5) у разі, якщо він не реалізує своє право викупу об’єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припинення дії договору, повернути об’єкт лізингу лізингодавцеві у стані, зазначеному в договорі.

Як зазначалося, Лізингоодержувач за користування об’єктом лізингу зобов’язаний вносити періодичні лізингові платежі, до складу яких включаються:

• сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об’єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;

• сума, що сплачується лізингодавцеві як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу;

• платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

• відшкодування страхових платежів за договором страхування об’єкта лізингу, якщо об’єкт застрахований лізингодавцем;

• інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Якщо об’єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються Державні гаранти, договір лізингу підлягає обов’язковій Реєстрації у встановленому порядку.

Висновки до Розділу 5: Незалежно від виду лізингових операцій, кількості їх учасників, організаційно-технічних та інших ознак загальним для них є певний вид зобов’язань, що виникають при здійсненні лізингових операцій. Як вже зазначалося, ці зобов’язання випливають з договору майнового

— 80 — найму, і саме вони мають бути кістяком правового інституту лізингу. Тому правові норми, що регулюють відносини лізингу, і вміщено окремим параграфом до глави 57 «Найм (оренда)» проекту ЦК України.

Проте проблема правового регулювання лізингу з урахуванням його особливостей, може бути вирішена шляхом застосування лише норм ЦК України.
Реалізація запропонованих змін до законодавства є лише першим кроком до створення належної правової бази лізингу, який не можна зводити до звичайного договору майнового найму (його різновиду).

Лізингові операції являють собою певний комплекс організаційних, фінансових та майнових відносин, що вимагають відповідного їм комплексного нормативного регулювання.

В зв’язку з цим у літературі пропонувалося прийняти закон «Про лізинг», який би здійснював таке регулювання і визначав загальні економічні, організаційні та правові засади проведення лізингових операцій громадянами та юридичними особами на території України.

Такий Закон було прийнято 16 грудня 1997 р. В ньому лізинг визначається як підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Переваги і недоліки лізингу на сучасному етапі розвитку України:
— лізинг виступає як комерційний кредит, тобто кредит у натуральній формі, що дає можливість купувати сучасне устаткування і технології, а також нарощувати збут виготовленої продукції і стає ефективним важелем маркетингу для виробників;

— лізинг дозволяє ширше користатися прискореною амортизацією, тобто зменшує строк окупності інвестицій і ризик, не збільшує орендну плату;

— 81 —
— лізинг допоміг би здійснити необхідну структурну перебудову економіки

України убік енергозбереження, як це відбулося з економікою США після енергетичної кризи 1974 -1975 р.;
— дуже ефективно лізинг діє при достатнім кредитуванні і перевірці фінансового стану підприємства, оскільки не враховуються рахунками боргів. Американські вчені називають цю перевагу «косметичним»;
— у практиці американських компаній дуже часто зустрічаються лізингові співвідношення, умовами яких передбачене складання платежів у залежності від продуктивності чи інтенсивності їхнього використання;
— недоліками Українського законодавства є те, що по Цивільному кодексі

України термін оренди устаткування не може перевищувати 1 року, однак, якщо умовами договору не визначений термін оренди – договір вважається ув’язненим на невизначений термін, тобто не менш, ніж на три роки;
— виходячи з валютного законодавства, дуже складно оплачувати лізинг від іноземних орендодавців, навіть при розрахунку бартером;

— Дуже цікавий досвід України по лізингу на компенсаційних умовах, а саме з

Німеччиною при будівництві газопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород» за схемою

«газ в обмін на труби» (газопровід уже давно окупився, Росія одержала канал експорту природного газу, а Україна його частина на транзитні платежі). Але є непорозуміння й у цьому проекті — у лізинг брали труби, а варто було б — ще і заводи для виробництва цих труб із сучасними технологіями (з розміщенням їхній на Україні).

— 82 —

ВИСНОВКИ

З огляду на, що результатом переходу на нові форми господарювання в
Україні повинне стати створення багатоукладної економіки, відмовлення від державного монополізму на власність і створення умов для їхнього рівноправного існування різних форм власності. Необхідно розвивати приватну і колективну форми власності, образно говорячи, з нуля і шляхом роздержавлення і приватизації, що повинні вилитися в трансформацію існуючої системи виробничих відносин, і одночасно формувати якісно нову суспільну
(державну і муніципальну) власність, але при цьому не можна не враховувати інтереси трудових колективів, для яких оренда на даному етапі означає найбільш прийнятний варіант переходу до ринкової системи господарювання.

Подальший розвиток економіки багато в чому залежить від становлення різних форм господарювання, у тому числі й орендної, що, у наслідку, дозволить Україні стати однієї з ведучих країн Європи.

Складені процеси становлення ринкових відносин в України мають свої особливості на рівні підприємства, становище якого у ринковій економіці докорінно змінюється. Для створення за часів соціалістичної економіки українських підприємств все відчутнішою стає потреба у кардинальних змінах з метою досягнення конкурентоспроможності в нових умовах.

Перехід до ринкової системи господарювання чисто пов’язаний з виникненням і поширенням самостійної і ініціативної діяльності суб’єктів економічних відносин, спрямованої на виробництво продукції, надання різноманітних послуг із метою одержання прибутку. І це цілком зрозуміло: адже, як свідчить світовий досвід саме підприємницький сектор є надійною основою, головним структуроутворювальним елементом конкуретно-ринкового середовища, важливою рушійною силою розвитку економічної сис-

— 83 — теми. Рухливий і динамічний підприємницький сектор сприяє вирішенню низки соціально-економічних проблем, розширює можливості працевлаштування населення, повнішого задоволення потреб споживачів.

Зростання ролі підприємств у формуванні ринкової системи, становленні нових форм економічних зв’язків супроводжується руйнуванням сталих мотиваційних механізмів залучення людей до праці, появою незвичних мотивів і стимулів до суспільне корисної продуктивної діяльності. Внаслідок таких трансформаційних зрушень виникають якісно відмінні від попередніх періодів концептуальні проблеми ринкових перетворень, серед яких чільне місце посідають теоретичні положення про підприємства, вміння практично застосувати ці положення до нових умов господарювання. Навчальна потреба наукового дослідження, обґрунтування та узагальнення висновок для всебічного використання підприємництва, що зароджується, у забезпеченні динамічних ринкових перетворень набуває особливого значення для перехідного переходу. Це пояснюється притаманними дюнному періодові важливостями, особливими формами, економічних відносин, посиленням впливу макроекономічного середовища. На умови формування й реалізації цілей, потреб та інтересів учасників підприємницької діяльності.

Практика трансформаційних зрушень свідчить про співіснування негативних і позитивних тенденцій. Так, ринкові перетворювання супроводжуються інтенсивним розвитком недержавного сектора, появою нових форм власності і господарювання, що розширює потенційні можливості
В Україні до моменту початку приватизації більшість необхідних законодавчих актів було розроблено і введене в дію. Але в них мається один істотний недолік — сьогодні залишаються в силі два взаємовиключних положення — у
Законі про оренду майна — державних підприємств і організацій і в Законі про приватизацію майна державних підприємств України.

Так, перший документ надає можливість трудовим колективам узяти його в оренду з викупом, а другий — затверджує, що все державне майно повинне

— 84 — бути рівномірно розділене між громадянами України через систему сертифікатів. Якщо врахувати, що на оренду з викупом йдуть підприємства, що працюють найбільше ефективно, з гарним парком устаткування, то не важко помітити однобічність приватизаційного процесу: одним — краще, іншим — нічого.

— 85 —

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України.-К.: Юрид. літ., 1996.-50с.
2. Цивільний Кодекс України..- К.: Бест и Ко.-1997.-107.

3. Земельний Кодекс України// Відомості Верховної Ради України- 1991.-310.-

С.98.
4. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 липня 1993 р.

// Відомості Верховної Ради України.-1993.-3 50.-С.472.
5. Про банки і банківську діяльність: Закон України// Відомості Верховної

Ради України.-1991.- № 25.
6. Про введення механізму запобігання монополізації товарних ринків.:

Постанова Кабінету Міністрів України від 11 листопада 1994 р. 3 765// зібрання Постанов Уряду України.-1999.-№ 1.-С.72-75.
7. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р.// Відомості Верховної

Ради України.-1991.-№ 20.-С.249.
8. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991р.//

Відомості Верховної Ради України.-1991.-№ 49.-С.682.
9. Про державну підтримку малого підприємництва: Указ Президента України від 12 травня 1998 р.// Урядовий кур єр.-1998.-№ 91-92.-16 травня .-С.12.
10. Про державну реєстрацію суб`єктів підприємницької діяльності: Положення

Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р.Бізнес.-1998.-№37.-С.53-

55
11. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16 квітня 1991 р.// Відомості Верховної Ради України.-1991.-№ 29.
12. Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності: Закон України зі змінами від 3 січня 1998

// Голос України.-1998.-№ 60.-3 вересня.-С.5.
13. Про оренду майна державних підприємств та організацій: Закон України від 10 квітня 1992 р.// Баланс.-199.-№ 27.-5 червня.-С.6-13.

— 86 —
14. Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р.//

Відомості Верховної Ради України.-1991.-№ 24.-С.273.
15. Про підприємство Закон України від 7 лютого 1991 р.// Відомості

Верховної Ради України.-1991.-№ 14.-С.168.
16. Про режим іноземного інвестування : Закон України від 19 березня 1996р.-

№ 31.-С.145.
17. Про систему оподаткування: Закон України від : лютого 1994 р.//

Відомості Верховної Ради України.-1994 .-№ 39.-С.510.
18. Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва: Указ Президента України від 3 червня 1998 р. №

727/98// газета “Бізнес” — 1999.-№ 48.-29 листопада.-С.56-58.
19. Про цінні папери та фондову біржу: Закон України від 18 червня 1991 р.// Відомості Верховної Ради України.-1991.-№ 38.-С.273
20. Алт-Кататбех Т. Типізація розробки організаційної структури управління підприємством// Легка промисловість.-1998.-№ 4.-С.62-63.
21. Ансофф І. Стратегічне управління: Монографія : Скор. Пер. з англ.- М.:

Єкономика, 1990.-515 с.
22. Байделл Т. Как улучшить управление организацией/ Пер. с англ.-М.:

Инфра.-М.: Премьер, 1995.-202 с.
23. Беляев К.П. и др. Общества с ограниченной ответственностью: правовое положение. Практические коментарии законаи другие правовые аспекты, образцы документов.-М.: Норма, 1999.-255 с.
24. Бернар И., Коши Ж.-К.: Толковий економичний та фінансовий словник: франц., рос., англ., іспан, термінология: в 2 т. Пер. з франц./ Під заг. ред. Р.В.Степанова.- М.: Международные отношения.-1994.г.-Т.1.-783 с.
25. Білоус О.Г., Рогач В.І. Акціонерні товариства: організація і управління.-: Техніка, 1992.-141 с.
26. Бланк И.А. Словарь-справочник финансового менеджера.-К.: Ника.-Центр,

1998.-478 с.

— 87 —
27. Ветров В. Об`єднання , підприємсство, товариство // Урядовий кур єр.-

1999.-№ 224.-2 грудня.-С.7.
28. Віннік О.М. Господарські товариства і виробничі кооперативи: правове становище.-К, 1998.-328 с.
29. Воронов Л.К. Банковско-финансово-правовой словарь- справочник//

Академия правоых наук Украины.-К.: А.С.К.-1998.-287 с.
30. Грудницька С. Напрямки розвитку законодавства про господарські об єднання // Право України.-1998.- № 5.- С.60-63.
31. Губанов С. Реформа предприятий. Новый подход// Єкономист.-1999.-№ 9.-

С.20-26.
32. Колесник Я. Проблеми вдосконалення законодавства України про підприємництво// Право України.-1999.-№ 11.-С.36-41.
33. Колохов В.И. Возможно ли сотрудничество с государством?/ Управление предприятием// Рынок капитала-1999.-№ 5.-С 14-15.
34. Кузьмін Р.І., Кузьмін Р.Р. Співвідношення понять «підприємництво» та

«господарська діяльність»// Право України.-1999.-№ 5.-С.88-90.
35. Про лізинг Закон України//Офщжний вісник УкраТни 1998 -№1 -С 34-40
36. Усенко Я Б Розвиток лізингу і новий закон//Гос информ бюл про приватиз

-1998-№3-С 70-71 «ДГ *Д.
37. Джуха У М Лізинг — Ростов н/Д Фенікс, 1999 -320с , -.
38. О лизинге федеральний закон РФ // Сборник законодательства Российской

Федерации -1998 -№44 — Ст 3946
39. Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» Закон України // Оф-ний вісник України -1999 -№24 -С

9-427.
40. Усенко Я Б Методичні проблеми класифікації видів надання майна в имчасове платне користування // Гос информ бюл про приватиз — 1999 -№ 12

-С 2-358

— 88 —
41. Тлумачний словник з цившьного права/Під заг. Ред. У М Селіванова -К 1 н- т риватного права 1 підприємництва АПНУ, 1998 -228
42. Усенко Я Б Правові і методичні основи розрахунку і проблема забезпечення гібкісті лізингових платежів // Гос информ бюл про приватиз

— 1998 — № 5 — С 69-72

Содержание

Введение

1. Условия принятия Конституции ФРГ 1949 г.

2.Краткая характеристика Основного закона. Его главные черты

Заключение

Список литературы

Введение

Германия как единое государство существует немногим более 100 лет. За это время были приняты три общегерманские конституции. Принятие каждой из них совпадало с переломными этапами в жизни страны. Первая конституция Германии была дарована императором Вильгельмом I в 1871 г. и юридически закрепляла объединение страны, достигнутое, по словам Бисмарка, «железом и кровью». 6 февраля 1919 г. Национальное собрание, избранное на основе всеобщих выборов и наделенное учредительными полномочиями, приняло вторую общегерманскую конституцию, которая вошла в историю как Веймарская (по имени города, где заседало Национальное собрание). Это была одна из наиболее демократичных конституций своего времени. В ней содержался обширный каталог прав и свобод; впервые в конституционной истории нового времени собственность рассматривалась не только как право, но и как обязанность, предусматривалась возможность ее национализации за справедливое вознаграждение.

Вместе с тем конструкцию государственной власти, закрепленную Веймарской конституцией, вряд ли можно считать удачной. Огромные полномочия рейхспрезидента вкупе с длительным сроком полномочий (7 лет), отсутствие реального противовеса в лице парламента (рейхстага), права которого по конституции были серьезно урезаны, в конечном счете сыграли роковую роль в судьбе Веймарской республики. Они создали легальные возможности для прихода к власти фашистов, что привело к ее гибели.

1. Условия принятия Конституции ФРГ 1949 г.

После капитуляции Германии в 1945 г. вся полнота власти в стране перешла в руки военных губернаторов в четырех оккупационных зонах, на которые была поделена Германия. Национальная немецкая администрация первоначально создавалась на коммунальном, а затем на земельном уровне. После проведения выборов в земельные парламенты (ландтаги) в 1946/47 гг. принимаются первые земельные конституции (например, в Гессене в 1947 г.), отражающие стремление к демократизации общественно-политической жизни, преодолению нацистского прошлого.

Начало «холодной войны», растущая конфронтация между СССР и западными державами делали невозможным воссоздание единого германского государства. В этих условиях западные державы приняли решение способствовать образованию германского государства на тех территориях, которые находились под их оккупационным контролем. На Совещании западных оккупационных держав в Лондоне в феврале 1948 года был выработан план создания германского государства и определены принципы, которые должны быть положены в его основу. Этот документ, получивший название «лондонской рекомендации», был предложен на рассмотрение земельных правительств. Для обсуждения этих рекомендаций и выработки германской позиции земельные правительства провели ряд совещаний, наиболее известное из которых, состоявшееся в августе 1948 года на острове Херрехимзее, получило наименование «конституционного конвента». В нем приняли участие министры юстиции всех западногерманских земель, многочисленные эксперты в области конституционного права. Было принято решение создать специальный орган для выработки проекта конституции западногерманского государства. Таким органом стал Парламентский совет, в состав которого вошли депутаты ландтагов всех западногерманских земель пропорционально численности представленных в земельных парламентах политических партий. В состав Совета вошли 65 делегатов (кроме того, в работе участвовали 5 представителей от Западного Берлина с совещательным голосом): по 27 мандатов имели ХДС—ХСС (Христианско-демократический союз — Христианско-социальный союз) и СДПГ (Социал-демократическая партия Германии), 5 мест — СвДП (Свободная демократическая партия), по 2 места — партия Центра, Немецкая партия, а также КПГ (Коммунистическая партия Германии). Председателем Парламентского совета был избран К. Аденауэр, лидер западногерманской партии ХДС и будущий канцлер ФРГ. К работе Парламентского совета, проходившей исключительно в комитетах, привлекались крупнейшие германские специалисты в области конституционного права. Подготовленные разделы конституции направлялись военным губернаторам, которые по существу утверждали их. 8 мая 1949 г. Парламентский совет 53 голосами против 12 принял весь текст Основного закона. 12 мая его санкционировали военные губернаторы, после чего он был передан в ландтаги. В течение недели, с 16 по 22 мая 1949 г., ландтаги западногерманских земель одобрили текст конституции, за исключением ландтага Баварии, который 101 голосом против 63 (при 9 воздержавшихся) отклонил Основной закон. Тем не менее для принятия конституции было достаточно одобрения большинства земель. 23 мая текст Основного закона был опубликован и на следующий день вступил в силу. Была создана Федеративная Республика Германия. Согласно Основному закону она была открыта для присоединения остальных германских земель. Однако в советской зоне оккупации 7 октября 1949 г. была принята своя конституция, созданная по советскому образцу, и провозглашена Германская Демократическая Республика. Начался длительный период сосуществования двух германских государств, который закончился 2 октября 1990 г. присоединением ГДР к ФРГ на основе ст. 23 Основного закона (после чего эта статья утратила силу и затем была принята в новой редакции). С этого времени Основной закон стал конституцией объединенной Германии.

2.Краткая характеристика Основного закона. Его главные черты

Основной закон принимался как временная конституция, а потому не был назван «Конституция». В Преамбуле было указано, что он действует вплоть до объединения страны, после чего будет разработана конституция объединенной Германии. Однако 40-летний опыт конституционного строительства доказал, что Основной закон был одним из самых удачных конституционных документов в истории Германии. Он обеспечил создание и функционирование жизнеспособной демократии на немецкой земле. Поэтому после объединения страны положение о временном характере Основного закона было удалено из Преамбулы. Тем не менее вопрос о разработке новой конституции окончательно не снят с повестки дня, он лишь отложен на неопределенное время.

Основной закон — это новый юридический документ, сохраняющий, однако, определенную преемственность с предшествующим конституционным развитием. В ст. 140 Основного закона сказано, что ст. 136, 137, 138, 139 и 141 Веймарской конституции являются составными частями Основного закона. Эти статьи регулируют взаимоотношения государства и церкви.

Основной закон состоит из Преамбулы и 14 разделов, причем три раздела (IVa, Villa, Xa) были включены в конституцию позднее, в процессе внесения поправок и дополнений к Основному закону.

Преамбула Основного закона содержит положение о том, что учредителем его является немецкий народ, указывается, что, принимая Основной закон, он руководствовался стремлением служить всеобщему миру. Далее в Преамбуле констатируется, что немцы в землях (дается полный список немецких земель) на основе свободного самоопределения окончательно утвердили единство и свободу Германии.

Раздел первый Основного закона носит наименование «Основные права». Это подчеркивает основополагающий характер данного института. Обеспечению и охране основных прав служит вся организация государственной власти. Основные права составляют стержень конституционного порядка ФРГ. Второй раздел «Федерация и земли» содержит закрепление основ конституционного строя ФРГ, в нем дается конституционная характеристика Германского государства, определяются принципы взаимоотношений федерации и земель, закрепляется право на местное самоуправление, а также конституционные основы германской внешней политики и участие ФРГ в развитии Европейского Союза. Разделы III—VI посвящены организации и деятельности федеральных органов (Бундестагу, Бундесрату, Федеральному президенту, Федеральному правительству). Введенная позднее глава IVa регламентирует статус Совместного комитета. В отдельных разделах регламентируется законодательная и исполнительная деятельность Федерации, определены общие задачи Федерации и земель (разд. VII, VIII, VIIIa). Раздел IX посвящен судебной власти. Здесь определяется организация судебной власти и закрепляются конституционные принципы отправления правосудия в ФРГ. Важное значение имеет разд. X, который в ФРГ именуется «финансовой конституцией». Здесь содержится подробное регулирование финансовых отношений между Федерацией и землями, а также доходов и расходов Федерации. Раздел Ха содержит регламентацию мер на случай состояния обороны. Наконец, последний, XI раздел «Переходные и заключительные положения» устанавливает положения, касающиеся возможности обладания гражданством ФРГ, некоторые вопросы изменения территориального деления страны, действия правовых норм, принятых до вступления в силу Основного закона, и некоторые другие.

Основной закон базируется на традициях германского конституционализма. И по форме, и по содержанию он отражает германскую правовую доктрину и практику, особенно внимательно учтен опыт Веймара. Вместе с тем в конституции ощущается влияние конституционного законодательства западных стран, особенно США. Основной закон закрепляет основополагающие принципы конституционного строя: приоритет прав и свобод человека и гражданина как основы общественного и государственного порядка, демократию как форму государства, разделение властей, политический плюрализм и др.

По форме правления ФРГ является парламентарной республикой. Республиканский принцип закрепляется в ст. 28, где указано, что «конституционный строй в землях должен соответствовать принципам республиканского, демократического и социального правового государства».

В Основном законе содержится характеристика ФРГ как демократического и социального правового федеративного государства. Следует вкратце раскрыть содержание этих понятий.

Характеризуя ФРГ как демократическое государство, конституционный законодатель исходит из представления о том, что народ является носителем государственной власти и ее единственным обладателем. «Вся государственная власть исходит от народа. Она осуществляется народом путем выборов и голосования, а также через специальные органы законодательства, исполнительной власти и правосудия», — гласит конституция (ч. 2 ст. 20). Таким образом Основной закон не только признает народ единственным источником власти, но и указывает формы реализации власти народа через институты прямой (референдум, народный опрос, народная инициатива) и представительной демократии. Однозначное предпочтение при этом конституционный законодатель отдает представительной демократии. Проведение референдумов, осуществление народной инициативы, а также организация народных опросов допускается лишь в связи с изменением территориального деления Федерации (ст. 29), что резко сужает возможности их практического применения. В качестве примера можно привести референдум в землях Берлин и Бранденбург в 2006 г. по поводу их слияния. Население Берлина высказалось за объединение, однако жители Бранденбурга проголосовали против. В результате все осталось без изменений.

Основной закон характеризует ФРГ как правовое государство. Германская правовая доктрина считает государство правовым, если оно обеспечивает приоритет права в своей организации и деятельности, а также во взаимоотношениях с обществом. Черты правовой государственности нашли свое закрепление в следующих конституционных принципах:

• обязательность закрепленных в конституции основных прав для законодательной власти, исполнительной власти и правосудия. Основные права являются непосредственно действующим правом (ч. 3 ст. 1);

• верховенство конституции и верховенство закона (ч. 3 ст. 20);

• учреждение независимого суда (ст. 97) и запрещение создания чрезвычайных судов (ч. 1 ст. 101);

• запрет придания закону обратной силы (ч. 3 ст. 103);

• приоритет общепризнанных норм международного права, которые являются составной частью федерального права и непосредственно порождают права и обязанности для проживающих на территории Федерации лиц (ст. 25). Г Основной закон именует ФРГ социальным государством (ч. 1 ст. 20). Суть этого понятия в конституции не раскрывается. Его нормативное содержание может быть понято только на практике. Констатация социального характера германского государства является одновременно задачей, целью и правовой нормой. Правовая доктрина считает социальным то государство, которое помогает слабому, стремится повлиять на распределение экономических благ в духе принципов справедливости, чтобы обеспечить каждому достойное человека существование. Социальное государство должно гарантировать каждому гражданину прожиточный минимум. При этом германский конституционный законодатель исходит из приоритета личной ответственности каждого за его собственное благополучие. Требование личной ответственности, предъявляемое каждому человеку в обычных условиях, может быть ограничено, если удовлетворение определенных потребностей превышает силы индивида и его семьи. Именно поэтому ФРГ как социальное государство берет на себя ответственность за доступность каждому таких жизненно важных благ, как продовольствие, жилье, помощь в случае болезни, образование и т. п.

Основной закон говорит о ФРГ как о федеративном государстве (ч. 1 ст. 20). Принцип федерализма относится к основополагающим принципам конституции. Нерушимость федеративного устройства государства гарантирована ч. 3 ст. 79, согласно которой не допускается изменение положений Основного закона, затрагивающих деление Федерации на земли и сотрудничество земель. Это, однако, не означает, что не могут меняться формы федеративной организации государства. Неизменным должен быть принцип деления Федерации на земли, но не само современное деление; непременным должно быть участие земель в федеральном законодательном процессе, но объем их прав в этой области может меняться.

Основной закон регулирует очень важные аспекты во внешнеполитической сфере. Он устанавливает запрет на действия, способные нарушить мирное сосуществование народов и предпринимаемые с этой целью, в частности для подготовки к ведению агрессивной войны. Они должны быть уголовно наказуемы (ч. 1 ст. 26). Часть 2 этой же статьи содержит важное дополнение: «Оружие, предназначенное для ведения войны, может изготовляться, ввозиться и поступать в оборот только с разрешения Федерального правительства».

Новая редакция ст. 23 касается участия ФРГ в объединенной Европе. Подчеркивается, что участие ФРГ в объединенной Европе базируется на общности принципов демократии, правовой и социальной государственности. Германское государство может путем издания федерального закона, требующего одобрения Бундесрата, передавать Европейскому Союзу свои суверенные права. По всем вопросам деятельности Европейского Союза Федеральное правительство должно незамедлительно информировать Бундестаг и Бундесрат. Федеральное правительство до начала своего участия в принятии правовых актов Европейского Союза обязано предоставить Бундестагу возможность дать по ним заключение. На ведущихся переговорах Федеральное правительство должно учитывать заключение Бундестага. Если затрагиваются интересы земель или вопрос входит в сферу исключительной компетенции земель, учитывается заключение Бундесрата. Последний может назначить своего представителя.

Заключение

После капитуляции Германии в 1945 г. вся полнота власти в стране перешла в руки военных губернаторов в четырех оккупационных зонах, на которые была поделена Германия. Национальная немецкая администрация первоначально создавалась на коммунальном, а затем на земельном уровне. После проведения выборов в земельные парламенты (ландтаги) в 1946/47 гг. принимаются первые земельные конституции (например, в Гессене в 1947г.), отражающие стремление к демократизации общественно-политической жизни, преодолению нацистского прошлого.

Федерация — традиционная для Германии форма государственного устройства. Германия как единое государство существует сравнительно недолгий исторический срок. Еще в середине XIX в. на территории страны располагались десятки независимых государств. После объединения в 1871 г. и создания единого государства прежде независимые государства стали его членами, и им были сохранены некоторые атрибуты государственности. Веймарская республика сохранила федеративную организацию государства. 12 лет гитлеровской унификации и централизации серьезно подорвали, но не смогли полностью уничтожить традиции регионализма, тем более что их поддержание препятствовало антидемократическим тенденциям в строительстве новой германской государственности.

Список литературы

Богданова Н. А. (автор и составитель). Конституционное право (общая часть). Учебное пособие в 2-х частях. — М.: Изд-во «Юридический колледж МГУ», 2008.

Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. — М., 2006.

Правительство, министерства и ведомства в зарубежных странах. — М.: Юрид. литература, 2004.

Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. -М.: Юрист, 2007.

Тема: “Правове становище господарських об’єднань”

З м і с т

1. Вступна частина

2. Загальна характеристика організаційно-правових форм

3. Асоціація

4. Концерн

5. Корпорація

6. Конгломерат

7. Холдінг

8. Промислово-фінансова група

9. Франчайза

10. Правові аспекти створення, функціонування і ліквідації господарських об’єднань

4. Органи управління об’єднання

5. Відмінність об’єднань підприємств від господарських товариств

6. Висновки і пропозиції

1. Вступна частина.

З розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції та реалізовувати значні фінансово-промислові проекти підриємствам уже недостатньо функціонування в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об’єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом. Такі об’єднання підприємств в цивільному праві називають господарськими об’єднаннями. Останні мають свої специфічні ознаки, які відрізняють їх від господарських товариств. Чинне законодавство України виділяє чотири основних види об’єднань підприємств, до яких відносяться асоціації. корпорації, консоріуми і концерни.

Необхідність створення в нашій країні об’єднань була визнана ще наприкінці 60-х років. Пізніше були прийняті перші спроби створення виробничих і науково-виробничих об’єднань.

На першому етапі реформи (1992-1993 рр.) було штучно зруйновано багато виробничих і науково-виробничих комплексів, систем, які складалися з технологічно взаємопов’язаних підприємств. Велику роль зіграло надане колективам структурних підрозділів підприємств право приймати рішення про їх перетворення в самостійні акціонерні товариства. Найбільш наглядний результат таких дій — створення на базі “Аерофлоту” бульш ніж 400 самостійних авіакомпаній, з яких тільки 20 життездатні, а інші, маючи на балансі 1 — 3 літаки, не мають можливості нормальної організації польотів.
Як слідство — масова неплатоспроможність авіакомпаній, відсутність коштів для ремонту і обновлення техніки, різке зниження безпеки польотів. Для аеропортів — відсутність коштів на забезпечення і профілактику наземного устаткування. Для виробництва — відсутність замовлень на поставку авіаційної техніки. В результаті цього в порівнянні з 1991 р. об’єм перевезень авіаційним транспортом до 1995 р. зменшився вдвоє. З 1992 по
1994 рр. число загиблих на 1 млн. перевезених пасажирів збільшилось майже в
5 разів, знос авіаційної техніки досягнув 70%. Кількість діючих аеропортів знизилася з 1302 в 1991 р. до 875 в 1995 р.

Спроби виділення і перетворення в самостійні підприємства наукових і дослідно-конструкторських підрозділів провідних науково-виробничих комплексів привели їх до руйнування високотехнологічних галузей промисловості, що значно ускладнило умови функціонування наукоємких виробництв.

Починаючи з 1994 р. все більш підприємств мають наміри ввійти в склад великих об’єднань. Такі об’єднання, включаючи в себе промислові підприємства, наукові інститути, торгові фірми, банки, страхові компанії і інші фінансові структури, є своєрідним каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства в цілому, основою сучасного промислового виробництва.

В розвинутих країнах такі структури займають головні позиції в більшості галузей економіки. Так основу економіки Японії складають шість провідних фінансово-промислових груп — “Міцубісі”, “Міцуі”, “Сутімото”,
“Санва”, “Фує”, “Дай-іте-канге”. Підприємства, які входять в їх склад, забезпчують більше половини загальних продаж в ряді важливіших галузей промисловості. Торгові фірми, які входять у склад цих груп, здійснюють більше половини експортно-імпортних операцій, а їх доля в імпорті окремих, в основному наукоємких товарів, досягає 90%. Комерційні і трастові банки цих груп контролюють близько 40% загального капіталу бвнків, страховим компаніям належить 53-57 % всього страхового капіталу.

Найбільшими з південнокорейських фінансово промислових груп є такі всесвітньо відомі фірми, як “Самсунг”, “Деу”, “Хенує”, “LG”. Починаючи з
1975 р. південнокорейський уряд на базі найбільших ФПГ створив 13 універсальних торгових компаній. Ці компанії стали важливішими експортерами продукціїі підприємницького капіталу, а їх вплив на економічний розвиток
Південної Кореї, на динамику її зовнішньоекономічних зв’язків значно збільшився в середені 80-х рр. Вже тоді 11 провідних південнокорейських корпорацій володіли приблизно 40% статутного капіталу п’яти найбільших банків країни. Подібну ситуацію можливо спостерігати і в економіці інших країн — США, Німеччині, Італії, Франції.

Як свідчить світовий досвід, джерело стратегічних переваг для учасників об’єднань — це конкурентні переваги, в значній мірі в сфері технологічного розвитку, забезпечення ресурсами.

В Україні також діяють специфічні фактори, які спонукають підприємства до об’єднання в великі структури: n необхідність відновлення зруйнованих виробничо-технологічних зв’язків. Традиційно виробництво високотехнологічної продукції в

СРСР було сконцентровано на крупних НВО інтегруючих життевий цикл виробу від конструкторської розробки до його обслуговуваня у покупця. НВО включали у свій склад науково-дослідні оргнізації, конструкторські бюро, дослідні та серійні заводи. Руйнування цих науково-виробничих комплексів значно погіршило умови як наукових і конструкторських організацій, так і виробничих підприємств. Щоб виправити ситуацію, підприємства роблять спроби відновити об’єднання на новій основі чи створити структури, які більше підходять вимогам розвитку виробництва на сучасному етапі. n Необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності усіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів. n Лобірування інтересів підприємств. Більш успішно це може бути зроблено не одним підприємством, а їх групою, яка має спільні інтереси.

2. Загальна характеристика організаційно-правових форм.

Об’єднання підприємств здійснюється на добровільних засадах з метою спільної діяльності на основі комерційного розрахунку та самофінансування.
Відповідно до ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” підприємці можуть об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. В зв’язку з цим, однією із важливих функцій Антимонопольного комітету України є проведення аналізу діяльності існуючих і створюванних об’єднань підприємств, для виявлення, запобігання, обмеження та недопущення в їх діяльності монополізму.

Об’єднання є юридичними особами і діють на підставі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками.

Підприємства, що входять до складу об’єднань, також зберігають за собою статус юридичної особи і не змінюють форми власності. Об’єднання не відповідають за зобов’язаннями підприємств, що входять до його складу і, навпаки, підприємства — члени об’єднань несуть субсідіарну відповідальність за зобов’язанням останніх, тобто якщо об’єднання не в змозі виконати свої зобов’язання, то ці зобов’язання виконують підприємства засновники. Умови, розміри та порядок такої відповідальності визначаються, як правило, в межах внеску кожного із засновників у статутний фонд, що відображається у засновницьких документах.

Об’єднання виконує тільки ті функції і має тільки ті поноваження, які йому делегували підприємства-учасники.

За учасниками об’єднання зберігається право виходу з його складу із збереженням взаємних зобов’язань і договорів, укладених із іншими підприємствами і організаціями.

Основним принципом у взаємовідносинах між учасникми об’єднання є добровільність при створенні об’эднання. Юридичною формою її виразу є засновницький договір і затверджений всіма членами об’эднання статут.

В ньому, окрім загальних, вміщуються відомості про склад об’єднання, основні цілі його діяльності, органи управління, порядок прийняття ними рішень, в тому числі з питань, рішення, за яких повинні прийматься одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів членів об’єднання. Це стосується, перш за все, питань про порядок розподілу майна при ліквідації об’єднання.

Об’эднання створюються для спільного вирішення задач, що стоять перед його учасниками, підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об’єднання зусиль та засобів, організації спільної діяльності, розподілу праці, спеціалізації і кооперації, а також в цілях проведення інших заходів виробничого, комерційного чи природоохоронного характеру.

Об’єднання підприємств в межах делегованих йому повноважень може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції та інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку.

Об’єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання його учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проектно-конструкторських, зовнішньо-торгівельних, юридичних, інформаційних, консультативних і інших послуг; організовувати підготовку і підвищення кадрів, прокат обладнання, фірмове обслуговування споживачів продуктів учасників, інші роботи; здійснювати заходи соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов робітників підприємств і структурних підрозділів, що увійшли в об’єднання.

Об’єднання здійснює право володіння, використання, розпорядження закріпленим за ним майном, до складу якого відноситься також майно, передане об’єднанню підприємствами-засновниками. Майно об’єднання є спільним майном учасників.

До числа основних видів об’єднань підприємств входять: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдінги, конгломерати, фінансово- промислові групи, франчайзинг.

Відповідно до чинного законодавства господарські об’єднання поділяються на договірні і статутні. До договірних об’єднань законодавець відносить асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.

Першим видом договірного об’єднання є асоціація. Вона створюється учасниками з метою координації їх діяльності, тобто узгодження дій стосовно визначення цін, освоєння ринків збуту, захисту інтересів своїх членів тощо.
Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатись у виробничу та комерційну діяльність своїх членів.

Такі об’єднання підприємств створюються, перш за все, за галузевою, територіальною або іншими ознаками з метою забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або міжнародному ринку. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними та недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює та розповсюджує передовий досвід підприємств, виборює право своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, веде видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо. Але головними в діяльності асоціації є функції виробничого характеру. До числа останніх відносяться функції координації виробничої діяльності між членами асоціації, поглиблення між ними кооперації, науково-технічного співробітництва, здійснення спільних підприємницьких проектів тощо.

Асоціація являє собою «м’яку» форму централізації зусиль її учасників, для неї характерні:
. менша централізація управлінських зв’язків порівняно з іншими видами об’єднань;
. можливість одночасно бути членом кількох асоціацій;
. на відміну від інших видів об’єднань, які мають здебільшого сервісний характер, асоціація централізує лише одну чи декілька із кількох виробничо-господарських та управлінських функцій.

Створюються асоціації суто на добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства всіх форм власності, які укладають між собою багатосторонній установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об’єднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін договору.

Другим видом договірного об’єднання закон визначає корпорацію.
Особливістю цього виду договірного об’єднання підприємств є побудова діяльності корпорації на повній фінансовій залежності від одного чи кількох її членів. Корпорації є досить розвинутою формою об’єднання, оскільки їх діяльність грунтується на створенні системи управління, що відрізняється тісними фінансовими, організаційними, маркетинговими зв’язками між учасниками, функціонуванням розвитку правлінських структур на рівні об’єднання в цілому.

Порівняно з асоціацією корпорація має більш жорстку організаційну структуру і являє собою договірне об’єднання, яке створюється підприємствами будь-яких форм власності на основі поєднання їх спільних виробничих, наукових та комерційних інтересів та централізованого управління діяльністю членів об’єднання. Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. В корпорації, так само як і в асоціації, зберігається принцип добровільного членства. Звідси випливає те, що юридичною основою створення договірного об’єднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому становищі договірних об’єднань, який відрізняє їх від статутних являється принцип добровільного членства. Підприємства, які добровільно входять до складу господарського об’єднання, так само мають і право добровільного виходу з нього, але за загальним правом у випадках виходу зберігають силу взаємні зобов’язання і договори, укладені підприємствами з об’єднанням і між собою.

Тепер розглянемо статутні об’єднання. На відміну від договірних статутні об’єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов’язане з тим, що юридичною основою цих об’єднань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об’єднання від одного або групи підприємств. Основним видом статутного об’єднання підприємств є концерн. Утворення концернів значною мірою викликане необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також для реалізації значних фінансових проектів.

Ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” визначає концерн як статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Першою характерною ознакою концернів є те, що їх зановниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України, Склад членів і статути цих об’єднань затверджують відповідні галузеві міністерства.

Територіальні статутні об’єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, які об’єднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об’єднання підприємств саме на основі статуту, а не установчого договору є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.

На сучасному етапі розвитку економічних відносин концерни здійснюють значний вплив і на розвиток економіки високорозвинених країн Північної
Америки і Західної Європи. Під словом “концерн” тут розуміють об’єднання групи підприємств (дочірніх фірм) навколо одного підприємства (материнської компанії), яка володіє контрольним пакетом акцій цих підприємств .

Другою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і цілі їх діяльності визначають власники або уповноважені ними органи, а не самі члени об’єднань.

Особливістю правового становища статутних об’єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти із статутного об’єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).

Ще однією характерною рисою є те, що фінансова залежність породжує адміністративну. Тобто підприємство-засновник стає вищестоящим органом щодо підприємств-членів об’єднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то успішно концерн функціонуватиме лише тоді, коли буде забезпечено постійний потік інформації від дочірніх фірм до материнської компанії.

Таким чином, об’єднання капіталу і зосередження адміністративних функцій в руках центрального органу управління надасть змогу більш ефективно реалізовувати значні фінансові проекти і оперативно реагувати на зміну ринкової кон’юнктури.

На відміну від асоціацій і консорціумів учасники концерну не мають права бути одночасно учасниками інших об’єднань без згоди концерну, у відповідності із засновницькими документами можуть нести субсидіарну юридичну відповідальність за зобов’язаннями концерну, в свою чергу концерн може відповідати за зобов’язаннями учасників.

Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних об’єднань.
Законодавець визначає консорціум як тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово- промислових проектів, коли проект перевищує фінансові можливості одного банку. Створюються консорціуми на строк виконання проектів, замовлень.
Після досягнення поставленої мети вони або ліквідуються, або реорганізуються в постійні господарські об’єднання.

В консорціум можуть об’єднуватись також промислові підприємства без безпосередньої участі банківського капіталу, які разом створюють достатні фінансові можливості для реалізації проекту. Підприємства можуть зберігати відомчу належність.

Консорціум грунтує свою господарську діяльність на засадах розпорядження і використання майна, яке виділяють його засновники у вигляді паїв, централізованих засобів, що виділяє держава на реалізацію відповідних цільових програм, а також інших ресурсів, в тому числі позиково-фінансових засобів.

Розподіл обов’язків між учасниками консорціуму базується на спеціалізації по принципу найбільшої компетенції, надбання найбільшого підприємницького досвіду у вирішенні проблем певних сегментів програми чи проекту. Діяльність консорціуму охоплює, як правило, стикові проблеми кількох галузей чи відомств. Учасники консорціуму можуть бути членами кількох консорціумів одночасно.

Консорціуму делегується право представляти інтереси своїх учасників в державних органах, для чого в його структурі управління створюються відповідні функціональні органи.

За своїми зобов’язаннями консорціум несе солідарну майнову відповідальність перед кредиторами.

Що стосується створення консорціуму на основі статуту, то в даному випадку є певні труднощі в усвідомленні логіки законодавця, який визначив консорціум саме як статутне об’єднання.

Незрозуміле чому тимчасове об’єднання підприємств має створюватись на основі статуту, а не установчого договору, адже тимчасово об’єднуватись для досягнення певної мети можуть і абсолютно незалежні одне від одного підприємства і таке об’єднання породжує між ними договірні відносини. В чинному законодавстві України існує договір про спільну діяльність, згідно з яким підприємства об’єднуються для досягнення певних цілей і який має схожу з консорціумом юридичну природу. В законодавстві Російської
Федерації, ФРН, Франції та інших зарубіжних країн створення і функціонування консорціумів також носить договірний характер. І тому, на мій погляд, консорціум, як тимчасове об’єднання підприємств, повинен створюватись і функціонувати на основі установчого договору, а не статуту.

Конгломерат — статутне об’єднання підприємств, які здійснюють спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий з вертикальним концерном і утворюється із підприємств, технологічно взаємозв’язаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма об’єднання дозволяє учасникам більший маневр щодо своїх капіталів, можливість інвестування його в багтообіцяючий проект без отримання згоди на це інших учасників конгломерату.

Холдінг — холдінгове добровільне об’єднання підприємств з метою управління іншими компаніями задопомогою володіння контрольними пакетами їх акцій. Розрізняють два види холдінгу — чистий холдінг, який утворюється спеціально для виконання зазначеної вище функції, а також змішаний холдінг, який поряд з управлінням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність в промисловості, кредитно-банківській, торгівельній, транспортній та інших сферах. Функції холдінгу фактично здійснює будь-яка велика компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній.

Холдінги мають різноорганізаційну форму — господарського товариства, одноосібного, державного підприємства. Як правило, учасники холдінгу мають досить широку економічну незалежність в оперативно-господарській діяльності.

Промислово-фінансова група (ПФГ) — об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи і організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Уряду
України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки
України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.

Характерні риси: господарська організація корпоративного типу; добровільність створення, але на підставі рішення Уряду України; вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи; належність ПФГ до господарських організацій, які здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами; відсутність (як основної) мети отримання прибутку; різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства); тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність погодження питання створення ПФГ з Антимонопольним комітетом та здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ; відсутність статусу юридичної особи; мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції; заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг; обов’язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в
ПФГ; наявність певних умов для створення ПФГ: а) мети створення; б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про сумісну діяльність; в) подання уповноваженої особи ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакету документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна,
Антимонопольним комітетом тощо); г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ; тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк); обов’язковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ, що регулює відносини між ними (всередині ПФГ); відсутність спеціально створених органів управління, функції яких, у тому числі і здійснення представництва ПФГ у відносинах з третіми особами, покладається на головне підприємство, до якого закон встановлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплата податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств в сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ; особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки; вихід головного підприємства або іншого учасника ПФГ, що здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів і обов’язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Мінекономіки; діють на підставі Закону України “Про промислово-фінансові групи в
Україні”, постанови Кабінету Міністрів України про створення відповідної
ПФГ, генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.

Порівняльна характеристика правового становища господарського об’єднання відповідно до ст. 3 Закону України “Про підприємства в Україні” і промислово-фінансової групи згідно із Законом України “Про промислово- фінансові групи в Україні”

Спільні риси: господарські організації корпоративного типу; добровільність створення; вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи; належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю
(координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами; відсутність мети отримання прибутку; мета створення — координація діяльності учасників і об’єднання їх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів); різний склад учасників (підприємства та інші господарські організації певної або різних галузей народного господарства); тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди
Антимонопольного комітету на створення господарського об’єднання і ПФГ та здійснення цим органом контролю за їх діяльністю.

Відмінні риси: наявність у господарського об’єднання статусу юридичної особи і відсутність такого статусу у ПФГ; наявність у ПФГ мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції, що необов’язково для добровільних господарських об’єднань; заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обсуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг (щодо господарського об’єднання закон таких обмежень не встанолює); обов’язкова участь у ПФГ банку і водночас вимога участі лише одного банку в ПФГ (щодо господарського об’єднання таких обмежень і вимог не встановлюється); наявність певних (непритаманних господарському об’єднанню) умов створення ПФГ: а) мети реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництва кінцевої продукції; б) укладення між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про сумісну діяльність; в) подання уповноваженою особою ініціатора (ініціаторів) створення ПФГ передбаченого законом пакету документів і узгодження питання створення ПФГ з певними державними органами (Мінекономіки, Фондом держмайна,
Антимонопольним комітетом тощо); г) мінімального розміру розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентного сумі в 100 млн дол. США, починаючи з другого року після створення ПФГ; тимчасовість діяльності ПФГ, в той час як господарські об’єднання можуть створюватися як на певний строк, так і без визначення терміну діяльності; обов’язковість укладення генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ; що регулює відносини між ними; в частині господарського об’єднання
(концерні, консорціумі) таку функцію (нарівні з іншими) виконує статут, а в інших (асоціації, корпорації) — договір; створення господарського об’єднання на добровільних засадах за рішенням самих учасників, а ПФГ — за рішенням Уряду України; ґрунтовне регулювання на законодавчому рівні порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації ПФГ на відміну від господарського об’єднання, внутрішня організація яких, порядок управління, представництва тощо визначаються самими учасниками в установчих документах; здійснення представництва ПФГ його головним підприємством, а об’єднанням чи його головним підприємством, чи створеним учасниками виконавчим органом господарського об’єднання (ці питання регулюються установчими документами господарського об’єднання); встановлення законом до головного підприємства ПФГ певних вимог: виготовлення кінцевої продукції ПФГ, здійснення її збуту, а також сплати податків в Україні і обмеження/заборона для певних категорій господарських організацій (торговельних підприємств, підприємств у сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банків, фінансово-кредитних установ) бути головним підприємством ПФГ, у той час як питання представництва господарського об’єднання вирішуються на локальному рівні (тобто самими учасниками господарського об’єднання); особливий порядок реєстрації для ПФГ, який здійснюється Мінекономіки; господарське об’єднання реєструються в загальному для всіх суб’єктів підприємницької діяльності порядку; здійснення виходу головного підприємства або іншого учасника ПФГ прийняттям постанови Кабінету Міністрів України, а вихід учасника з господарського об’єднання — внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації; вихід або виключення з ПФГ головного підприємства обов’язково тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію в Міністерстві економіки; у разі виходу або виключення одного з учасників (у тому числі і головного підприємства) з господарського об’єднання необхідно внести відповідні зміни до установчих документів і до відомостей державної реєстрації господарського об’єднання;

Господарські об’єднання можуть створюватися за галузевою, територіальною ознаками, або залежно від ступеня централізації функцій управління діяльністю їх учасників (асоціації, корпорації, концерни) та за іншими ознаками; для ПФГ такого розмаїття форм і видів закон не передбачає;

Господарські об’єднання діють на підставі договору та/або статуту і відповідно до положень ст.3 Закону України “Про підприємства в Україні”, а
ПФГ — на підставі Закону України “Про промислово-фінансові групи в
Україні”, постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ, генеральної угоди про сумісну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.

Франчайзинг. На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, виробленою світовою практикою, яка в комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси та сприяти відродженню вітчизняної економіки.

Слово франчаизинг походить від французького franchir, яке означає
“звільняти”; у англійському варіанті franchising — це право, привілегія.

Зміст франчайзингу зводиться до наступного: головна компанія (франчайзер) надає індивідуальному підприємцю
(франчайзі) або групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами або надання послуг під торговельною маркою даної компанії на обмеженій території, на термін і умовах, які визначені договором. Таким чином франчайзі отримує готове підприємство. І саме в цьому головна привабливість франчайзингу. Франчайзі не потрібно створювати підприємство крок за кроком, як повинен це робити підприємець, який починає все з нуля. Навпаки, підприємство франчайзі виникає за ніч. І, ймовірно, воно буде копією усіх підприємств у франшизній системі. За фіксовану плату франчайзі отримує кваліфіковану допомогу, яка б у противному випадку була б значно дорожчою для його окремого підприємства. У сутності, франчайзинг процвітає тому, що поєднує стимул до власності малим підприємством з управлінською майстерністю великого бізнесу.

Структуру франчайзингової системи можна розглянути та проаналізувати за допомогою мал. 1.

Перевагою для починаючого підприємця є те, що приналежність до єдиної франчайзингової системи і використання торговельної марки значно знижує ризики.

Постійна підтримка і контроль з боку франчайзера дає можливість власникам франшиз навчитися ефективним методам управління бізнесом, підвищити свій професіоналізм і компетентність. Проте, їх підприємницька ініціатива обмежена: крім того, що франчайзер втручається у всі сфери діяльності підприємства, він може приймати важливі рішення, не враховуючи думки окремих франчайзі. Та все ж франчайзі має справу з перевіреним бізнесом; послуги франчайзера конкурентоспроможні, а товари надійні. І ті, і інші стандартизовані, і турбота про подальше удосконалення якості повністю лежить на франчайзері. Відповідно, ініціатива власника франшизи по оновленню і розширенню асортименту і специфікацій обмежена цими стандартами. Безперебійне постачання продукції, сировини і матеріалів, які повністю забезпечують потреби підприємства, безперечно, позитивний фактор.
Але у деяких випадках асортимент чітко регламентований умовами договору, і франчайзі не має права його порушувати, продаючи інші товари або послуги,

оскільки може скласти конкуренцію товарам франчайзера. До того ж обсяги продажу, можна вважати, нав’язуються власнику франшизи у відповідності з політикою маркетингу компанії-франчайзера і дуже часто не відповідають планам і можливостям франчайзі.

Франчайзі контролює визначений район; він має гарантію від вторгнення франшиз-конкурентів і, так би мовити, стає монополістом. Проте, і ріст його бізнесу обмежений територією, яка закріплена за ним згідно договору.
Франчайзер повністю відповідає за маркетинг продукції та послуг, включаючи організацію рекламний компаній; витрати франчайзі на рекламні заходи в основному полягають у незначних відрахуваннях в централізований рекламний фонд франчайзингової системи. Проте, напрямок і цілі реклами визначає також франчайзер, а кошти на неї франчайзі відраховує незалежно від фактичної віддачі, яку отримує власник фраишизи від рекламної кампанії. В цілому, франчайзі може розраховувати на різноманітні фінансові пільги, як при купівлі самої франшизи, так і під час розрахунків за постачання, але постійні відрахування франчайзеру згідно договору франчайзинга можуть значно знижувати загальний дохід власника франшизи.

Практика франчайзингу в зарубіжних країнах продемонструвала, що франчайзі, знаходячись безпосередньо біля споживача, більш чутливо вловлюють його настрої, коливання попиту і умови конкуренції. Для франчайзера вони можуть стати продуктивним джерелом новаторських ідей та вдалим випробувальним стартом для апробацій нових товарів та послуг. Як власник підприємства франчайзі ефективніше і надійніше найманого керівника або службовця. З іншого боку, як самостійний підприємець, він гостріше усвідомлює свою залежність від франчайзера і прагне її позбавитись. Для власника франчайзингової системи — це потенційна загроза. Вихід окремого франчайзі з франчайзингової мережі відразу ж складає конкуренцію на визначеному сегменті ринку,а його банкрутство підриває репутацію франчайзера, навіть якщо його безпосередньої вини у провалі: немає.

Отже, франчайзинг — явище специфічне. Особливість цієї форми підприємництва у тому, що підприємства, які працюють у системі франчайзингу, не дивлячись на юридичну самостійність, є по суті своїй частиною єдиної системи. Таким чином, франчайзинг, з одного боку, допомагає уникнути цілий ряд перешкод, пов’язаних з функціонуванням незалежного малого бізнесу, а з іншого боку, породжує проблеми, які притаманні будь- якій корпоративній структурі.

Розвиток франчайзингу в Україні буде сприяти рішенню багатьох проблем формування малого підприємництва. В тому числі, по-перше, притягнення до бізнесу великого кола осіб, які не можуть прийняти рішення займатися бізнесом без підтримки та навчання. По-друге, освоєння малим бізнесом нових технологій, розширення сфер діяльності малих підприємств. По-третє, підвищення якісного рівня підготовки кадрів для вітчизняного малого підприємництва.

На вітчизняному ринку перспективним є розвиток та створення франчайзингових систем у таких сферах діяльності, як: підприємства споживання, будівництво, послуги по працевлаштуванню, побутове обслуговування населення, обслуговування автотранспорту, готельне господарство тощо.

3. Правові аспекти створення, функціонування і ліквідації господарських об’єднань.

Спостерігаючи за темпами розвитку підприємницької діяльності в Україні можна зробити висновок, що розвиток законодавства значно відстає від вимог сучасного економічного життя країни. Саме тому при державній реєстрації господарських об’єднань дуже часто виникають спірні питання між підприємцями і чиновниками. Також чимало непорозумінь виникає вже після державної реєстрації об’єднань підприємств між самими їх членами.

Така ситуація перш за все викликана тим, що закон недостатньо регламентує порядок створення і функціонування господарських об’єднань, а тривале панування у нашій країні адміністративно-командної системи регулювання економічних відносин призвело до відсутності практичного досвіду в створенні і діяльності недержавних суб’єктів підприємницької діяльності.

Щодо створення і функціонування господарських товариств, то, на відміну від господарських об’єднань, тут ситуація значно краща. Ми маємо,
Закон “Про господарські товариства”, який детально регламентує порядок створення і діяльності цих товариств. Що стосується господарських об’єднань, то законодавець лише в загальних рисах в ст. 3 Закону “Про підприємства в Україні” визначає поняття господарського об’єднання та його основні ознаки.

В Україні функціонує багато господарськиї об’єднань. Крім того, почався процес створення холдінгових компаній та промислово-фінансових груп. Збільшення кількості господарських об’єднань в різних галузях економіки обумовлено законодавчим закріпленням права на їх створення. Так,
Законом України “Про підприємства в Україні” обумовлена можливість об’єднання підприємств в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інщі об’єднання, Закон України “Про власність” визначає правовий режим майна, переданого учасниками об’єднанню, а самі господарські об’єднання віднесені до числа суб’єктів колективної власності.

Однак аналіз нормативно-правової бази України показує, що створене на протязі останніх років законодавство, яке регламентує підприємницьку діяльність, направлено на врегулювання питань функціонування окремого підприємства як основної ланки економіки. Разом з тим, недостатньо уваги приділяється регламентації діяльності об’єднань підприємств. Так, ст.3
Закону України “Про підприємства в Україні” закріплює тільки право підприємств об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, а механізм регулювання їх функціонування відсутній. В зв’язку з цим доцільно в законодавчому порядку визначити норми, які регулюють такі питання:

1. Умови створення об’єднань підприємств.

2. Правовий статус і порядок створення окремих підрозділів.

3. Порядок формування і використання майна, його правовий режим.

4. Загальні принципи управління об’єднанням.

5. Принципи розподілення фінансових результатів діяльності.

6. Правові і економічні аспекти здійснення господарської діяльності.

7. Права і обов’язки учасників об’єднання.

8. Порядок обліку і надання звітності групи підприємств, які входять до складу об’єднання та інше.

Відповідно, створення відокремлених підрозділів на практиці веде до виникнення проблем із-за відсутності їх чіткої регламентації в законодавчих актах України. Так, в нині діючому Цивільному кодексі України, а також в
Законах України “Про господарські товариства” (ст.9), “Про підприємства в
Україні” (ст.7) міститься лише положення про право підприємства створювати дочірні підприємства, а також філіали, представництва при відсутності визначення цих господарських суб’єктів, їх правового статусу, порядку створення і функціонування. Досвід інших країн показує, що подібні питання закріплені в спеціальних законодавчих актах, в Німеччині — в Акціонерному законі, у Франції — в Законі про торгові товариства, в Великобританії — в
Законі про компанії, в Росії — в Цивільному кодексі і Законі “Про акціонерні товариства”. В Україні ці положення доцільно закріпити в спеціальному законодавчому акті, який буде регулювати діяльність об’єднань.

Процеси акціоннування державних підприємств і розвиток фондового ринку сформували економічну базу для створення в нашій країні холдінгових компаній. Основною метою їх створення в Україні є прагнення зберегти великі підприємства в умовах економічної кризи. Вони сприяють зміцненню коопераційних зв’язків, залученню нових інвестицій, збільшенню конкурентноспроможності багатьох видів вітчизняної продукції.

Сутність холдінга і його цілі створення пов’язані з формуванням відносин майнової підлеглості між самостійними економічними одиницями способом дроблення їх власності. Це дозволяє холдінговій компанії здійснювати контроль за ефективністю функціонування акціонерного капіталу дочірнього підприємства.

Розвиток такої форми об’єднання в Україні стримується недосконалістю нормативно-правової бази, кризовими явищами в економіці, недостатністю досвіду холдінгових компаній в процесі приватизації, тим що не розроблені принципи функціонування господарськиї суб’єктів, які входять до складу об’єднання.

На сьогоднішній день єдиним документом, безпосередньо регулюючим холдінгові відношення, є Положення про холдінгові компанії, які створюються в процесі корпоратизації і приватизації. Ним визначено, що холдінгова компанія — це господарюючий суб’єкт, який володіє контрольними пакетами акцій інших (одного чи більше) господарюючих суб’єктів. Суб’єкт, контрольним пакетом якого володіє холдінгова компанія, є дочірнім підприємством. Засновниками холдінгової компанії можуть виступати підприємство чи орган, якому доручено здійснювати управління державним майном.

Холдінгові компанії створюються шляхом поглинання одного господарюючого суб’єкта іншим в процесі приватизації. З метою запобігання монополізму Антимонопольним комітетом України був прийнятий ряд нормативних актів, які зазначають основні вимоги до створення холдінгових компаній і об’єднань взагалі.

Чинне законодавство України, зокрема частина 2 ст. 8 Закону України
“Про підприємництво” , пункт 1. ст.3. і пункт 1 ст.5 Закону України “ Про підприємства в Україні” та частина 2 ст. 4 Закону України “Про господарські товариства” передбачають необхідність погодження у ряді випадків рішення про створення, реорганізацію суб’єктів підприємницької діяльності з
Антимонопольним комітетом України. Такі випадки передбачені постановою
Кабінету Міністрів України від 11.11.94 р. За № 765 “Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків”, а щодо господарських товариств — Положенням про холдінгові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, затвердженим Указом Президента України від
11.05.94 р. За № 224.

Рішення про створення об’єднання потребує згоди Антимонопольного комітету України в усіх випадках.

Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативними актами Антимонопольного комітету України.

У разі відмови Антимонопольного комітету України у наданні згоди на створення, реорганізацію суб’єкта підприємницької діяльності засновники останнього, які є юридичною особою, вправі звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпорядження)
Антимонопольного комітету України.

В Положенні про холдінгові компанії, які створюються в процесі приватизації і корпоратизації, розглядаються питання, які пов’язані з обмеженнями на створення і діяльність холдінгової компанії. Створення холдінгової компанії не допускається, якщо це призводить до монополізації тих чи інших видів продукції (робіт, послуг) чи її частина на відповідному загальнодержавному чи регіональному ринку перевищує 35 %.

Так, в п. 19 Положення вказується, що створення холдінгової компанії в процесі приватизації і корпоратизації не допускається в таких галузях: n торгівля товарами широкого вжитку і продукцією виробничо-технічного призначення; n виробництві і переробці сільськогосподарської продукції; n громадському харчуванні і побутовому обслуговуванні населення; n автомобільному транспорті (крім товариств, які виконують переважно міжнародні перевезення).

Ці обмеження повинні бути переглянуті. Відомо, що холдінгові компанії є стійкими ринковими утвореннями і володіють більшою інвестиційною можливістю. В зв’язку з цим доцільно створювати такі компанії в сфері переробки сільськогосподарської продукції, тому що підприємства цієї галузі потребують значних інвестицій.

Крім того, в законодавстві про холдінгові компанії потрібно деталізувати права і обов’язки власників і органів управління, зокрема необхідно виділити такі аспекти: n як підпорядковується власнику директор підприємства, а також ступінь відповідальності за невиконання накладених на нього обов’язків; n в яких випадках настає право контролю над дочірніми підприємствами і чим воно обумовлено; n необхідність і правомірність вчинення головним підприємством внутрішнього аудиту в дочірніх підприємствах та інші питання.

Порядок ліквідіції об’єднання заснований на загальних вимогах цивільного законодавства відповідно до ліквідації юридичних осіб — підприємств. Правовий режим майна об’єднання, що ліквідується, визначається статутом об’єднання. Якщо в установчих документах це питання не врегульоване, то діє загальний порядок задоволення майнових прав та інтересів суб’єктів загальної долевої (спільної) власності.

Ліквідація об’єднання здійснюється: n по спільному рішенню засновників при втраті його учасниками зацікавленості в продовженні спільної діяльності та іншим підставам, які передбачені в установчих документах; n при зменшенні кількості учасників до одного; n по рішенню суду, який визнав недійсність установчих актів про створення об’єднання. n при банкрутстві об’єднання; n по іншим підставам, які обумовленні в чинному законодавстві України.

Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабінету
Міністрів України у випадках: n у зв’язку з закінченням затвердженого терміну її діяльності; n у зв’язку з неможливістю реорганізації ПФГ; n за ініціативою учасників ПФГ.

В таблиці 1 зведені нормативно-правові акти регулювання діяльності об’єднаннь підприємств в Україні.

Таким чином, в Україні існує система багатосуб’єктних об’єднань.
Сьогодні ці структури взагалі вирішують проблеми, які виникають в наслідок недосконалого законодавства. В перспективі при формуванні досконалого і стабільного законодавства створення об’єднань повинно забезпечити рішення проблеми інтеграції не тільки управління, але і капіталу, що внутрішне припритаманне таким структурам і є головною складовою їх ефективної і стабільної діяльності на ринку.

Таблиця 1

Законодавче регулювання діяльності об’єднань підприємств в Україні

|Нормативно-правов|Правови|Порядок|Діяль|Об’єкти |Реорган|Умови |Облік |
|ий акт |й |створен|-ніст|права |і-зація|виходу |і |
| |статус |ня |ь |власност| |з |звітні|
| | |(функці| |і, | |об’єдна|сть |
| | |о-нуван| |правовий| |н-ня | |
| | |ня) | |режим | | | |
|Цивільний кодекс |+ |– |– |– |– |– |– |
|України | | | | | | | |
|Закони України: | | | | | | | |
|про власність |– |– |– |+ |– |– |– |
|про підпрємництво|– |+ |– |– |– |– |– |
| | | | | | | | |
|про підприємства |+ |+ |+ |– |+ |+ |+ |
|в Україні | | | | | | | |
|про господарські |– |+ |– |– |– |– |– |
|товариства | | | | | | | |
|про |+ |+ |+ |– |+ |+ |+ |
|промислово-фінанс| | | | | | | |
|ові групи | | | | | | | |
|Положення про |– |+ |+ |– |+ |– |– |
|холдінгові | | | | | | | |
|компанії, що | | | | | | | |
|створюються в | | | | | | | |
|процесі | | | | | | | |
|корпоратизації і | | | | | | | |
|приватизації | | | | | | | |

4.Органи управління об’єднання.

Пошук ефективних форм організації управління об’єднанням підприємств націлений на ствоерння цілістної, ефективної і гнучкої системи управління, що дозволяє найповніше реалізувати переваги об’єднання. Важливим моментом при цьому є виявлення кола питань, які повинні вирішуватися на рівні об’єднання. Залежно від організаційно-технічних і виробничо-господарських факторів можливі різні варіанти структур управління з різнем ступенем центраізації і виконання управлінських функцій (або відсутністю центарлізації управління діяльністю учасників об’єднання), різним числом ступенів та ланцюгів управління. Визначну роль в їх виборі грають цілі і стратегія об’єднання. В результаті створюється організаційна структура об’єднання, яка може бути представлена у вигляді ієрархічної піраміди управління, основу якої сладають органи управління об’єднання. Забезпечення ефективності управлінського процесу в значній мірі визначається раціональністю їх структури і компетенції.

Створючи об’єднання, підприємства самостійно визначають структуру його управління і згодом реалізують свої права по управлінню об’єднанням через уповноважені ними органи. Органи управління здійснюють свою діяльність на основі і у відповідності з установчими документами об’єднання.

Стаття 3 Закону України “Про підприємства в Україні” визначає правовий статус об’єднання підприємств. Питання структури і компетенції органів управління об’єднання в цій статті не зазначені. Не обмежена законодавчою регламентацією свобода діяльності підприємств, що об’єднуються, по організації і здійсненню управління об’єднанням обумовлює різний підхід до визначення структури, органів і їх компетенції.

Так, органами управління об’єднань можуть бути загальні збори членів, рада, дирекція, конференція, правління, виконавча або генеральна дирекція. Прийом в об’єднання нових членів і вирішення питань про зупинення членства, затвердження кошторису об’єднання, створення філіалів, представництв і фірм, наприклад в асоціації, можна віднести до компетенції дирекції, а в багатогалузевій регіональній господарчій корпорації — до компетенції правління.

При існуючому на практиці різноманітті найменувань органів об’єднання і їх компетенції легко виявити загальні для всіх видів доровільних об’єднань підприємств принципи: n колегіальність управління в об’єднанні; n створення представницьких органів і незалежних контрольних органів; n розподілення нормотворчої, виконавчої і контрольної компетенції між різними органами об’єднання.

Таким чином, в зв’язку з необхідністю узгодження інтересів учасників об’єднання структура органів об’єднання виявляється в значній мірі запозиченою із практики організації органів суб’єктів колективного піприємництва, а в об’єднаннях, організованих у формі господарських товариств, органи управління формуються з урахуванням вимог Закону України
“Про господарські товариства”,

До таких органів можна віднести: n вищий (представницький) орган — загальні збори, конференція, збори представників, рада членів і т.і. (в подальшому — загальні збори); n спеціальний виборний орган, діючий в проміжках між загальними зборами — правління, рада, рада директорів (в подальшому правління); n виконавчий орган — дирекція, виконавча дирекція, генеральна дирекція, правління (в подальшому дирекція); n контрольний орган — ревізійна комісія.

В результаті такого ділення структура управління об’єднання стає багатоступінчастою, загальна політика визначається на вищому рівні
(загальними зборами, правлінням), виконавчі функції здійснюює дирекція через відділи і служби цільового призначення, структура яких переорієнтована в залежності від поточного моменту. Координація діяльності може реалізовуватись через президентів і віце-президентів.

Інші права, що не входять до виключної компетенції, уповноважені органи можуть делегувати іншому органу, що передбачений статутом об’єднання і представляє інтереси учасників об’єднання.

Виключна компетенція загальних зборів господарського товариства — це: n внесення змін і доповнень в установчі документи об’єднання або їх затвердження у випадку повного обновлення; n прийняття нових учасників і виключення з об’єднання; n розгляд фінансових питань, обумовлених в установчих документах; n створення, обрання і відклик складу виконавчих і контрольних органів; n прийняття рішень про припинення діяльності об’єднання; n організаційні питання, зазначені в статуті.

Крім того, в компетенцію загальних зборів може входити прийняття рішень з інших принципово важливих питань з управління діяльністю об’єднання і його учасників: n затвердження стратегії та програми діяльності об’єднання: n затвердження балансу і бюджету об’єднання; n визначення розміру членських внесків; n створення і змінення розмірів спеціальних та інших фондів об’єднання, а також розмірів внесків, скидок та надбавок по внесках дя окремих учасників об’єднання; n створення банку об’єднання, аудиторських, фінансових, страхових компаній і їх підпорядкування безпосередньо загальним зборам або правлінню; n створення нових підприємств, в тому числі дочірніх, їх реорганізація і ліквідіція, затвердження статутів та положень; n затвердження правил, процедур і других внутрішніх документів по визначенню організаційної структури об’єднання; n визначення умов оплати праці посадових осіб об’єднання.

Наприклад, в компетенцію загальних зборів акціонерного товариства можуть включатися такі питання: придбання об’єднанням акцій, що випускає об’єднання або його учасники; створення чіткого правового режиму з питань страхування; затвердження договорів, укладених на суму, визначену установчими документами і др.

На розгляд вищогооргану об’єднання з ініціативи виконавчих органів можуть вноситися інші питання, що входять в компетенцію останніх.

Для ефективності управління об’єднанням велике значення має раціональне вирішення процедурних аспектів діяльності його органів. В установчих документах, як правило, визначається періодичність скликання загальних зборів, порядок скликання чергових та позачергових загальних зборів, кворум, порядок прийняття рішення по результатам голосування і др.

Так, в статуті виробничо-кооперативної асоціації “Експро” (м.Донецьк) закріплене положення про те, що чергові загальні збори членів асоціації скликаються не рідше одного разу на рік; члени асоціації письмово повідомяються про скликання загальних зборів не менше ніж за один місяць, позачергові збори скликаються радою, дирекцією або ревізійною комісією або з вимоги не менше 1/4 всіх членів асоціації для рішення термінових питань, що виникають в процесі діяльності асоціації і виходять за межі компетенції ради і дирекції; дата позачергових загальних зборів призначається з урахуванням часу, необхідного для їх підготовки. Загальні збори правомочні вирішувати винесені на їх розгляд питання, якщо на них присутні е менше 2/3 членів асоціації. Рішення загальних зборів приймається простою більшістю голосів, а з питань внесення змін і доповнень до статуту, а також припинення діяльності асоціації потрібно не менше 3/4 голосів представлених членів.

На чолі вищого органу об’єднання стоїть голова загальних зборів
(президент), головною функцією якого є визначення стратегії об’єднання, яка потім затверджується зборами учасників.

Для постійного керівництва діяльністю об’єднання, а також для нагляду і контролю за роботою його виконавчої дирекції (в період між загальними зборами) в об’єднанні може бути створений спеціальний представницький орган
— правління. Воно обирається загальними зборами з числа представників учасників об’єднання. До складу правління можуть входити також так названі зовнішні члени: крупні спеціалісти, вчені, представники інвестиційних компаній, громадських організацій, зацікавлених фірм. Наявність зовнішніх членів робить правління більш незалежним і об’єктивним, що сприяє налогодженню і закріпленню зв’язків об’єднання з іншими фірмами , організаціямиі установами, допомагає краще враховувати вплив зовнішніх факторів кон’юнктури, позиції урядових установ, громадськості та ін.

Правління обирається, як правило, кількістю 11-15 чоловік на визначений термін (до 5 років). Члени правління виконують свої функції в об’єднанні без звільнення від основної роботи. До складу правління за посадою входять президент об’єднання, віце-президент, голова та заступники голови правління, генеральний (виконавчий) директор.

Члени правління можуть бути відкликані в порядку, обумовленому статутом (наприклад, з пропозиції не менше 1/3 членів асоціації). У випадку вибуття члена правління до закінчення терміну його повноважень правління обирає нового члена на термін повноважень правління, що залишився, з наступним затвердженням загальними зборами об’єднання.

Правління скликається головою правління, президентом об’єднаня або дирекцією за необхідністю.

До компетенції правління, передбаченої установчими документами об’єднання, відносяться: n розробка і керівництво реалізацією стратегії і програм діяльності об’єднання, що прийняті його загальними зборами; n затвердження структури і кошторису на утримання штатного апарату дирекції; n розгляд питань про прийом до складу об’єднання нових членів і укладення з ними договорів; n встановлення загального порядку використання фондів, а також інших матеріальних і грошових засобів об’єднання; n прийняття рішень про створення, а також реорганізації створених об’єднанням підприємств, організацій і установ (їх філіалів); n прийняття рішеннь про фінансову допомогу членам об’єднання; n створення при необхідності робочих груп із представників учасників об’єднання для опрацювання окремих питань, пов’язаних з діяльністю об’єднання; n заслуховування звітів про діяльність дирекції; n прийняття актів (розпоряджень), регулюючих діяльність всередені об’єднання, з наступним затвердженням загальними зборами; n попередній розгляд питань, які виносяться на загальні збори; n рішення інших питань, які виносяться на обговорення правління з ініціативи дирекції.

Рішення правління визнаються правомочними, якщо в процесі їх прийняття були дотримані процедурні вимоги, що передбачені установчими документами (кворум не менше 2/3 членів правління, прийняття рішення простою більшістю голосів, голос голови правління є вирішанльним і т.і.).

Голова правління (або у випадку його відсутності — його заступник) веде засідання правління. Рішення правління заноситься в протокол що підприсується головою правління. Підготовку, облік і зберіганя протоколів здійснює дирекція. Копії протоколів розсилаються членам правління і членам об’єднання.

Не всі об’єднання створюють такий орган, як правління. Наприклад, органами концерну “Ост” (м.Донецьк) є рада, генеральна дирекція і ревізійна комісія. Склад і компетенція ради характеризують її як вищий орган концерну
— загальні збори. Рада скликається один раз на рік. Відсутність правління в цьому випадку пояснюється невиликою кількістю членів об’єднання і їх географічною близькістю (концерн об’єднує 4-х учасників, всі вони розташовані на території м.Донецьк).

Виконавчим і розпорядним органом об’єднання є дирекція (виконавча дирекція, генеральна дирекція). Вона здійснює щоденну на професійній основі діяльність з керівництва поточною роботою об’єднання, реалізації програм, затверджених загальними зборами, виконанню рішень правління.

Персональний склад дирекції затверджує вищий орган — загальні збори, правління або президент об’єднання залежно від того, як це питання вирішено в статуті. В своїй діяльності дирекція підзвітна і підконтрольна загальним зборам і правлінню.

В компетенцію дирекції, як правило, включаються: n публікація для загального зведенняданих про склад органів об’єднання; n затвердження штатів апарату об’єднання, його філіалів, представництв, дочірніх підприємств і др.; n встановлення порядку діловодства і контролю в апараті об’єднання, його філіалах і представництвах; n визначення порядку і розмірів оплати праці фахівців позаштатного складу.

Дирекцією може бути розглянене будь-яке питання, що стосується діяльності об’єднання (якщо згідно установчим документвам рішення цього питання не входить в компетенцію іншого органу). Рішення дирекції впроваджується в життя наказами і розпорядженнями директора і його заступників згідно розподвленню обов’язків між ними.

Директор об’єднання забезпечує проведння розробленої комерційної і фінансової політики об’єднання, керує роботою дирекції на основі принципів одноголосності і единовластя (у разі незгоди з рішенням члени дирекції мають право повідомити про свою особисту думку загальним зборам або правлінню), використовуючи право: n вирішувати питання, пов’язані з укладанням об’єднанням контрактів, угод і договорів; n без довіреності діяти від імені об’єднання; n представляти об’єднання перед місцевими і центральними органами влади і управління, у стосунках з юридичними і фізичними особами, в тому числі за кордоном; n розпоряджатися майном об’єднання; n укладати угоди та здійснювати інші юридичні акти, видавати доручення, відкривати в банках розрахункові та інші рахунки об’єднання; n видавати накази, розпорядження, інструкції та інші акти; n приймати на роботу і звільнювати з роботи співробітників апарату об’єднання, а також його філіалів, представництв, встановлювати їм посадові оклади, застосовувати міри заохочуванняробітників об’єднання і накладати стягення на них; n розподіляти обов’язки між своїми заступниками та іншими робітниками об’єднання, визначати їх повноваження; n приймати рішення про пред’явлення від імені об’єднання претензій та позовів до юридичних осіб і громадян.

Частину повноважень директор делегує своїм заступникам. Останні в рамках своєї компетенції виконують обов’язки з керівництва діяльністю об’єднання на доручених ділянках робіт.

Оперативна діяльність об’днання, включаючи організаційну, валютно- фінансову, договірно-правову, маркетингову, адміністартивну, забезпечується апаратом об’єднання, що складається з кваліфікованих фахівців, а принаявності передумов для спеціалізації управління — спеціальних відділів (центральних служб).

Керівники основних структурних підрозділів штатного апарату об’єднання входять до складу дирекції.

5. Відмінність об’єднань підприємств від господарських товариств

Набирає сили процес добровільного об’єднання діяльності підприємств для вирішення виробничих і соціальних завдань, В цьому проявляється потреба в безпосередній взаємодії з іншими підприємствами і колективному використанні науково-технічного, виробничого, фінансового, інформаційного потенціалу кожного з них. Одночасно поширилось об’єднання зусиль і майна підприємців для проведення спільної діяльності в формі організації господарських товариств. Схожість об’єднань підприємств і господарських товарисгв, яка може виявитися при першому ознайомленні з їх правовим статусом, містить небезпеку різночитань при застосуванні правових форм і виникнення суперечливих правових ситуацій. Практика свідчить, що нерідко під одним і тим же родовим поняттям діють різні в економічному і правовому розумінні формування.

Так, господарська організація «Вуглесорб» засновувалась як господарська асоціація. В той же час за своїм правовим статусом була кваліфікована як товариство з обмеженою відповідальністю. Головною метою
«Вуглесорбу» стала спільна діяльність 12 підприємств по виробництву і впровадженню сорбентів медичного, технічного та сільськогосподарського призначення, устаткування з їх застосуванням, діагностичного і лікувального обладнання, надання різноманітних послуг комерційного посередницького та іншого характеру. В коло діяльності асоціації не ввійшла координація основної господарської діяльності підприємств-учасників.

З прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України під 31 грудня 1992 р.
№ 24-92 «Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств» виникла правова ситуація, яка потребувала вирішення питання про віднесення «Вуглесорбу» до сфери його дії. В результаті асоціація припинила свою діяльність.

В цьому зв’язку здається актуальним висвітлити відмінність господарських об’єднань як об’єднань підприємств від господарських товариств як об’єднань підприємців.

Найперша з них полягає в суб’єктному складі, адже засновниками і учасниками господарського товариства можуть бути не тільки господарські організації, а й громадяни. До того ж товариство на відміну від об’єднань підприємств може складатися лише з одного учасника. Товариство з обмеженою відповідальністю, що складається з одного учасника, легалізоване в багатьох країнах ЄЕС, в тому числі і після прийняття Радою Європейських Спілок в
1989 р. відповідної Дванадцятої директиви по праву компанії.

Основна господарська діяльність учасників товариства незалежна від його функціонування.

Об’єднання ж підприємств є цілісною системою, в якій засновники доручають сформованому ними центру виконання постійної координації їх господарської діяльності у вирішенні складних виробничо-технічних, фінансово-господарських, соціально-економічних проблем, що виходять за межі окремих підприємств. Для цього підприємства делегують об’єднанню частину своїх повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з них, доручають виконання певних функцій, що не характерно для господарського товариства.

Відмінною рисою об’єднання є можливість покладення його функцій на одного з учасників об’єднання (згідно з договором або рішенням Уряду про створення об’єднання). Майно та результати фінансово-господарської діяльності таких об’єднань обліковуються на балансі того підприємства, на базі якого об’єднання виконує свої функції. Господарської ж товариство завжди має спеціальний апарат. Певна відмінність передбачена в законодавстві за складом потрібних установчих документів різних видів господарських товариств, хоча явної необхідності в цьому і не вбачається.
Так, акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту, а повне і командитне — установчого договору. Причини такої градації не зрозумілі. Різний підхід був би,’ наприклад, виправданим; якби повні та командитні товариства не визнавались юридичними особами, як не визнаються такими повні та прості командитні товариства нормами німецького, голландського та італійського права, а також партнерство в англійському праві.

Практика складається так, що господарські товариства і господарські об’єднання в переважній більшості за власною ініціативою чи на вимогу органів, які виконують реєстрацію, затверджують свій статут, навіть якщо в законодавстві цього не вимагається. Мабуть, це пояснюється тим, що за раніше діючим законодавством всі юридичні особи мали свій статут
(положення). Так чи інакше зміст статуту і установчого договору практично збігаються, що вносить певний дискомфорт до процесу створення господарської організації, виявляючи недоцільність такого підходу. Необгрунтованою виглядає, також відмова в діючому законодавстві від необхідності укладати установчий договір при створенні консорціуму, концерну: сторони домовляються про добровільне об’єднання і їх спільне рішення повинно бути закріплене у відповідному документі — багатосторонній угоді.

Установчі документи господарського товариства містять виключну інформацію про умови договірної угоди його учасників. В той час при створенні об’єднань можливе укладення окремих угод між об’єднаннями і його членами, які доповнювали б чи конкретизували права та обов’язки сторін.

На відміну від товариства, створюваного шляхом укладення договору, об’єднання може формуватися також за рішенням Уряду. Йдеться про управління державним сектором економіки.

В цьому плані відмінне також правове становище державних підприємств щодо права створювати об’єднання підприємств і господарські товариства: державні підприємства мають рівне з підприємствами інших форм власності право членства в об’єднанні, але позбавлені права засновувати товариства.

Принципово відрізняються цілі створення цих двох видів організацій.
Господарське товариство створюється з конкретною метою одержання законного прибутку і розподілу його між учасниками шляхом виконання поставлених завдань, що входять до його спеціальної правоздатності. Ці завдання за своїм характером є локальними і не збігаються з поняттям основної господарської діяльності. Об’єднання ж утворюється для постійної координації основної господарської діяльності його учасників. З викладеного випливає різниця між господарським товариством і об’єднанням підприємств як комерційною і некомерційною організацією. Товариство, діяльність якого спрямована на одержання прибутку, є комерційною організацією. Об’єднання має бути визнане некомерційною організацією, оскільки його господарська діяльність або взагалі не пов’язана з одержанням прибутку, або прибуток від діяльності одержують безпосередньо підприємства, або він служить лише реалізації завдань, передбачених установчими документами.

Треба зазначити, що завдання і напрями діяльності об’єднань підприємств і господарських товариств частково можуть збігатися. Як статутом товариства, так і статутом об’єднання може бути передбачена організація спільних виробництв на основі об’єднання учасниками своїх фінансових і матеріальних ресурсів для виробництва продукції і реалізації її третім особам. Однак правовий режим спільних виробництв, і в першу чергу, механізм розподілу одержаного прибутку, абсолютно різний. Розподіл прибутку відбувається відповідно до цілей створення товариства
(об’єднання). Прибуток останнього використовується, як правило, на утворення фондів об’єднання — резервного фонду розвитку виробництва, соціального розвитку тощо — для наступного використання в досягненні поставленої мети.

Відмінною рисою товариства є право його учасників на одержання дивідендів пропорційно до своєї частки в майні товариства. Прибуток, що залишився, використовується за іншими напрямами, які визначаються господарським товариством у відповідності з установчими документами.

Відмінний також правовий режим майна господарського товариства і об’єднання підприємств, яке формується з внесків їх учасників. Він базується на праві спільної власності сторін договору, але для товариства це — спільна часткова, а для об’єднання — спільна сумісна власність.
Створене учасниками договору господарське товариство (об’єднання підприємств) як самостійний суб’єкт права володіє, користується і розпоряджається наданим йому майном на засаді повного господарського відання. Майно товариства розподілено на частки, належні його учасникам.
Останні мають право за згодою решти його членів поступитися своєю часткою
(частиною) іншим учасникам товариства чи третім особам. Винятком з правила може бути передбачене установчими документами право акціонера без узгодження з іншими акціонерами розпоряджатися своїми акціями (продати, подарувати, передати у спадщину), повідомивши про це органи управління акціонерним товариством. Це пояснюється відмінністю правового статусу паю і акції. Остання визнається цінним папером і знаходиться у вільному обігу, за винятком випадків, передбачених законодавством або установчими документами щодо іменних цінних паперів. Членство в товаристві, яке не є акціонерним, може засвідчуватися пайовим свідоцтвом, як в Швейцарії, але воно не є цінним папером.

У об’єднанні підприємств частка його учасників визначається лише в разі виходу з об’єднання або його ліквідації. Об’єктом спільної сумісної власності в даному разі є спільні фінансові й інші фонди, які акумулюють майно, передане об’єднанню як вступні, додаткові, цільові внески, а також прибуток, одержаний від їх використання. Частка в прибутку визначається відповідно до участі кожного з власників своєю працею і майном.

Вихід із господарського товариства здійснюється за згодою всіх його учасників, які несуть повну відповідальність за зобов’язаннями товариства.
Об’єднання підприємств користуються принципом безперешкодного виходу з нього: потрібно лише завчасно повідомити об’єднання про свій вихід.

Відрізняються принципи участі в управлінні об’єднанням і товариством.

Члени господарського товариства беруть участь в управлінні справами товариства відповідно до своєї пайки: за принципом «одна акція — один голос» тощо.

Члени об’єднань підприємств беруть участь в їх управлінні на засадах рівності: «Члени асоціації мають рівні права та обов’язки» (наприклад, ст.
4.1. Статуту асоціації українських банків — додаток 1).

Різниця є також у вирішенні питання про відповідальність. Учасники об’єднання не несуть відповідальності за його зобов’язаннями (наприклад, ст. 7.2. Статуту асоціації українських банків — додаток 1). . Інакше вирішується питання в товаристві з додатковою відповідальністю, повному та командитному товаристві. У товаристві з додатковою відповідальністю учасники відповідають за боргами своїми внесками в статутному фонді, а при недостатності цих сум — додатково до внеску кожного з них належним їм майном в однаковому для всіх учасників розмірі. Граничний розмір відповідальності передбачається в установчих документах. Учасники повного товариства і деякі з учасників командитного несуть за його зобов’язаннями солідарну відповідальність всім своїм майном.

Певна різниця властива і праву вступу до складу іншого об’єднання
(товариства). Для учасників товариства, як і більшості видів об’єднань, цс право не обмежене. Однак воно недоречне при створенні концерну.

Нагадаємо про можливість поєднання правових характеристик акціонерного товариства і об’єднання підприємств в одному організаційному формуванні, що обумовлено економічною та соціальною роллю акціонування у всіх ланках економіки.

6.Висновки і пропозиції.

Наведена класифікація об’єднань підприємств не є вичерпною, оскільки законом передбачено, що підприємства можуть об’єднуватись і в інші структури, які не передбачені чинним законодавством України. В даному випадку було б корисно перейняти досвід високорозвинених країн, законодавство і практика яких уже досить давно і вельми успішно вирішує більшість питань, пов’язаних з організацією і функціонуванням підприємств та їх об єднань.

Хочеться звернути увагу вітчизняних підприємців на виключну важливість юридично грамотного оформлення установчих документів при створенні нових господарських об’єднань, адже від того, наскільки точно в них буде виражена воля сторін, залежить стабільність і подальший розвиток як підприємств- членів об’єднання, так і об’єднання в цілому. Вдосконалення правового регулювання діяльності господарських об’єднань пов’язане і з врегулюванням діяльності всіх суб’єктів підприємницької діяльності, адже такі об’єднання складаються з окремих підприємств і господарських товариств. На цю проблему також слід звернути увагу законодавцям, особливо в тій частині, що стосується діяльності банків, об’єднань і трастових компаній. Можна навести багато прикладів, коли недосконалістю нашого законодавства користуються недобросовісні бізнесмени. Проте вказані проблеми існують не лише в
Україні.

Отже, зважуючи на важливість чіткого юридичного врегулювання діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, вважаю за необхідне, з врахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду, створити такі закони, які з одного боку сприяли б вільному розвиткові економічних відносин, а з іншого
— були б перешкодою для недобросовісних бізнесменів та інших любителів легкої наживи.

Однак аналіз нормативно-правової бази України показує, що створене на протязі останніх років законодавство, яке регламентує підприємницьку діяльність, направлено на врегулювання питань функціонування окремого підприємства як основної ланки економіки. Разом з тим, недостатньо уваги придіялється регламентації діяльності об’єднань підприємств. Так, ст.3
Закону України “Про підприємства в Україна” закріплює тільки право підприємств об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, а механізм регулювання їх функціонування відсутній. В зв’язку з цим доцільно в законодавчому порядку визначити норми, які регулюють такі питання:

1. Умови створення об’єднань підприємств.

2. Правовий статус і порядок створення окремих підрозділів.

3. Порядок формування і використання майна, його правовий режим.

4. Загальні принципи управління об’єднанням.

5. Принципи розподілення фінансових результатів діяльності.

6. Правові і економічні аспекти здійснення господарської діяльності.

7. Права і обов’язки учасників об’єднання.

8. Порядок обліку і надання звітності групи підприємств, які входять до складу об’єднання та інше.

Потрібно переглянути обмеження при створенні холдінгових компаній.
Відомо, що холдінгові компанії є стійкими ринковими утвореннями і володіють більшою інвестиційною можливістю. В зв’язку з цим доцільно створювати такі компанії в сфері переробки сільськогосподарської продукції, тому що підприємства цієї галузі потребують значних інвестицій.

Крім того, в законодавстві про холдінгові компанії потрібно деталізувати права і обов’язки власників і органів управління, зокрема необхідно виділити такі аспекти: n як підпорядковується власнику директор підприємства, а також ступінь відповідальності за невиконання накладених на нього обов’язків; n в яких випадках настає право контролю над дочірніми підприємствами і чим воно обумовлено; n необхідність і правомірність вчинення головним підприємством внутрішнього аудиту в дочірніх підприємствах та інші питання.

Досвід інших країн показує, що подібні питання закріплені в спеціальних законодавчих актах. В Україні ці положення доцільно закріпити в спеціальному законодавчому акті, який буде регулювати діяльність об’єднань.

Додаток 1.

Статут Асоціації українських банків

1. Загальні положення.
Асоціація українських банків (АУБ) (далі — Асоціація) діє на основі Закону
України (872-12) «Про банки і банківську діяльність», інших законодавчих актів України та цього Статуту. Вона є правонаступницею Асоціації комерційних та кооперативних банків УРСР.
Асоціація створена для сприяння розвитку банківської системи України, представництва інтересів своїх членів у органах державної влади та управління, захисту прав банків, забезпечення зв’язків з громадськістю.
Асоціація є недержавна, незалежна, добровільна, некомерційна організація, що об’єднує українські банки та банківські об’єднання (далі — банки).
Членство в Асоціації не накладає на її членів ніяких обмежень щодо комерційної, громадської та будь-якої іншої діяльності, що не заборонена законом.
Асоціація є юридична особа, має свій баланс, печатку, штамп, символіку, відкриває рахунки в банку. Асоціація володіє відокремленим майном на праві власності, може від свого імені набувати прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.
Асоціація має право:

— входити до складу міжбанківських об’єднань країн Європи і світу;

— відкривати закордонні представництва, співробітничати з банківськими об’єднаннями інших країн.
Юридична адреса Асоціації: 253167, м.Київ, вул.М.Раскової, 15.

2. Основні принципи діяльності та завдання асоціації.
Асоціація діє на основі таких принципів:

— законності;

— компромісного вирішення питань з урахуванням інтересів усіх членів
Асоціації;

— довіри та взаємодопомог у відносинах між членами Асоціації;

— добровільної участі членів Асоціації в проектах і програмах, що здійснюються за рішеннями Ради Асоціації;

— обов’язкового виконання рішень, що приймаються З’їздом Асоціації;

— самостійності та незалежності від державних структур.

2. Основними завданнями Асоціації є:

— захист прав та інтересів банків — членів Асоціації, забезпечення правових гарантій їхньої діяльності;

— сприяння створенню правової бази банківської діяльності;

— сприяння підвищенню кваліфікації і професіоналізму керівників, спеціалістів банків;

— ознайомлення громадськості з діяльністю банків та їх роллю в економічному житті України;

— сприяння реалізації положень антимонопольного законодавства у сфері банківської діяльності;

— утвердження взаємної довіри, надійності, порядності та ділового партнерства у взаємовідносинах між банками та клієнтами, забезпечення дотримання Кодексу честі українського банкіра;

— доведення до банків через Інформаційний бюлетень Асоціації законодавчих та нормативних актів органів державної влади і управління,
Національного банку України (далі — НБУ), Вищого арбітражного суду України з питань, що стосуються сфери банківської діяльності;

— нерозголошення членами Ради Асоціації (далі — Рада) та працівниками виконавчого органу всього, що являє собою банківську та комерційну таємницю, навіть після завершення їхньої діяльності в Асоціації.
Для досягнення зазначених завдань Асоціація:

— домагається прийняття її зауважень і пропозицій комісіями Верховної
Ради України, урядом під час розгляду проектів законодавчих і нормативних актів, які стосуються банківської діяльності;

— підтримує і розвиває ділові контакти з Верховною Радою,
Адміністрацією Президента, Кабінетом Міністрів України;

— співробітничає з НБУ щодо вироблення основних напрямів грошово- кредитної політики, вдосконалення контролю за діяльністю банків, податкової політики тощо;

— створює спільно з відповідними навчальними закладами школи, центри і курси підготовки та перепідготовки кадрів;

— співробітничає з засобами масової інформації, проводить прес- конференції, видає інформаційний бюлетень та інші матеріали;

— надає консультації та допомогу членам АУБ у всіх справах, що стосуються діяльності українських банків, сприяє роботі Третейського суду
Асоціації;

— самостійно і разом з НБУ організовує симпозіуми, семінари, обмін досвідом роботи, сприяє встановленню ділових контактів;

— вивчає і поширює досвід, дає рекомендації щодо ефективного здійснення банківських операцій та стандартизації банківських процедур, а також надає допомогу банкам в організації їхньої роботи;

— надає допомогу в подоланні обставин, що тимчасово погіршують стан ліквідності банків;

— координує діяльність банків у сфері спільних інтересів членів
Асоціації;

— залучає представників банків до участі в заходах, що проводяться органами державної влади та управління з метою розвитку економіки та банківської справи.

3. Членство в Асоціації.
Членами Асоціації можуть бути банки, а також регіональні об’єднання банків, які створені відповідно до чинного законодавства України, визнають Статут
Асоціації, сплачують вступні і членські внески і статутною метою яких є захист інтересів банків.

Членами Асоціації можуть бути зареєстровані в Україні у встановленому порядку банки і банківські установи інших країн, які визнають Статут
Асоціації і виявили бажання увійти до неї на однакових з українськими банками умовах. Крім заяви, вони подають до Асоціації основні відомості і показники діяльності банку або банківської установи. Порядок сплати ними членських внесків визначається З’їздом Асоціації.

Членами Асоціації з правом дорадчого голосу можуть бути підприємства та організації, які працюють за договором з Асоціацією (або нею утворені) в інтересах банків — членів АУБ. Ці підприємства сплачують внески в порядку, затвердженому Радою.

Банки, підприємства та організації, що входять до Асоціації, зберігають повну господарську та фінансову самостійність.
Члени Асоціації реалізують свої права та законні інтереси, а також виконують свої обов’язки перед Асоціацією безпосередньо через керівника банку або уповноваженого ним представника.
Прийняття в члени Асоціації здійснюється на підставі заяви, укладеної за зразком, затвердженим Радою, і письмового визнання Статуту Асоціації.

Рішення про прийняття в члени Асоціації приймається Радою з наступним затвердженням його З’їздом Асоціації.

Відмова у прийнятті в члени Асоціації не вимагає обгрунтування.
Член Асоціації, який порушує законодавство України або Статут Асоціації, допускає некоректні дії, що негативно впливають на престиж членів
Асоціації, порушує Кодекс честі українського банкіра, може бути виключений із Асоціації.

Виключення здійснюється відповідно до рішення Ради Асоціації з наступним затвердженням його З’їздом Асоціації.

Права та обов’язки членів Асоціації.
Члени Асоціації мають право:

— обирати керівні органи Асоціації та бути обраними до них;

— подавати пропозиції до порядку денного З’їзду Асоціації не пізніше ніж за два тижні до початку його роботи;

— брати участь у роботі над документами, що визначають головні напрями діяльності Асоціації, подавати до Ради Асоціації пропозиції, спрямовані на захист інтересів і вдосконалення діяльності Асоціації та банків;

— користуватися інтелектуальними розробками та матеріально-технічними засобами, а також послугами, консультаціями та рекомендаціями, які надаються виконавчим органам Асоціації;

— одержувати фінансову підтримку або гарантії у разі виникнення надзвичайних обставин за умови прийняття відповідного рішення Радою
Асоціації;

— одержувати підтримку Асоціації під час розгляду спірних питань в органах державної влади та управління, а також в НБУ;

— входити до складу регіональних об’єднань банків або обласних відділень Асоціації, добровільно виходити з Асоціації, попередивши про це не пізніше ніж за два місяці;

— звертатися з позовом до суду у разі порушення АУБ комерційної таємниці.

Члени Асоціації мають рівні права та обов’язки.
Члени Асоціації зобов’язані:

— дотримуватися Статуту та виконувати рішення, що приймаються З’їздом;

— брати участь у реалізації цілей і завдань Асоціації;

— підвищувати ефективність роботи та престиж банків, їхню репутацію у клієнтів;

— розвивати співробітництво між банками на основі доброзичливості, взаємної поваги і підтримки, безумовного виконання взаємних зобов’язань;

— вчасно сплачувати членські внески та інші платежі;

— своєчасно і оперативно надавати Асоціації на її запит дані, що не становлять комерційної таємниці, а також самостійно повідомляти про реорганізацію банку, заміну його назви, адреси чи керівників, службових телефонів керівників банку та інше.

5. Управління Асоціацією та її виконавчим органом.
Управління Асоціацією здійснюють:

— З’їзд Асоціації;

— Рада Асоціації;

— Президент Асоціації.
Вищим органом Асоціації є З’їзд.
З’їзд скликається не рідше одного разу на рік і не пізніше 1 липня поточного року.
Позачерговий З’їзд скликається на вимогу не менше 1/3 членів Асоціації або
2/3 членів Ради.
З’їзд вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше 2/3 представників членів Асоціації.

Рішення З’їзду приймаються кваліфікованою більшістю голосів 3/4 присутніх на З’їзді представників членів АУБ з таких питань:

— прийняття Статуту Асоціації та внесення до нього змін і доповнень;

— прийняття рішення про припинення діяльності Асоціації;

— фінансування спільних проектів.

Рішення З’їзду Асоціації з усіх інших питань приймаються простою більшістю голосів присутніх на З’їзді представників членів АУБ.
До компетенції З’їзду Асоціації належить:

— прийняття Статуту Асоціації та внесення до нього змін і доповнень;

— розгляд і затвердження звітів Ради, Президента та Ревізійної комісії
Асоціації;

— затвердження рішень Ради про прийняття до Асоціації та виключення з неї її членів;

— затвердження основних напрямів діяльності Асоціації та розгляд питань, запропонованих її членами;

— встановлення розміру та терміну сплати вступних і членських внесків;

— обрання строком на три роки, але не більше двох разів підряд, Голови
Ради та Президента Асоціації;

— визначення кількісного складу і обрання строком на три роки членів
Ради та Ревізійної комісії з оновленням її персонального складу не менше ніж на 30 відсотків;

— делегування певної частини належних йому повноважень Раді або
Президентові Асоціації.
У період між З’їздами управління Асоціацією здійснює Рада Асоціації.
Рада Асоціації:

— скликає З’їзд Асоціації, визначає порядок денний З’їзду, час і місце його проведення;

— вносить на розгляд З’їзду проект основних напрямів діяльності
Асоціації на поточний рік;

— здійснює контроль за реалізацією рішень З’їзду і затверджених ним основних напрямів діяльності Асоціації;

— приймає рішення про прийняття до Асоціації та виключення з неї членів на підставах і в порядку, передбаченому п.3.3 і п.3.4 Статуту;

— затверджує кошторис на утримання Асоціації та її виконавчого органу;

— встановлює розміри посадового окладу Президента та Віце-президента
Асоціації;

— затверджує Положення про преміювання працівників виконавчого органу
Асоціації та виплату їм винагороди за підсумками роботи за рік;

— за пропозицією Президента Асоціації затверджує Віце-президента
Асоціації, визначає поточні завдання, здійснює контроль за їх виконанням;

— сприяє роботі Третейського суду Асоціації;

— визначає порядок сплати членських внесків для членів Асоціації, прийнятих до її складу з правом дорадчого голосу, затверджує зразок заяви на вступ до АУБ.
Голова Ради Асоціації:

— представляє Асоціацію в органах державної влади та управління, громадських і міжнародних організаціях;

— є повноважним представником національних банківських кіл і Асоціації у відносинах із зарубіжними банками, їхніми об’єднаннями, іншими зарубіжними організаціями;

— головує на з’їздах та засіданнях Ради Асоціації;

— здійснює поточний контроль за реалізацією виконавчим органом рішень з’їздів та Ради Асоціації;

— вносить пропозиції щодо кандидатур на посаду Президента і членів
Ради Асоціації;
Президент Асоціації:

— очолює виконавчий орган Асоціації;

— організовує виконання рішень з’їздів та Ради Асоціації;

— представляє виконавчий орган Асоціації в органах державної влади і управління, громадських і міжнародних організаціях, у відносинах із зарубіжними партнерами;

— сповіщає членів Асоціації про час і місце проведення З’їзду та його порядок денний не пізніше ніж за 30 днів до його скликання;

— розпоряджається грошовими коштами та майном Асоціації;

— утворює необхідні підрозділи виконавчого органу і призначає їх керівників;

— у межах затвердженого кошторису фонду оплати праці визначає структуру, штатну чисельність, посадові оклади працівників виконавчого органу Асоціації;

— приймає рішення про прийняття, звільнення з роботи та преміювання працівників виконавчого органу Асоціації;

— подає Раді для затвердження кандидатур на посаду Віце-президента;

— укладає від імені Асоціації договори та дає від свого імені доручення на одержання матеріальних цінностей;

— відкриває розрахункові та інші рахунки в банках, підписує першим підписом грошово-розрахункові документи;

— забезпечує зв’язки із зарубіжними об’єднаннями банків та іншими організаціями;

— вносить пропозиції щодо кандидатур Голови та суддів Третейського суду АУБ.

Президент Асоціації може делегувати свої права Віце-президенту та іншим працівникам виконавчого органу Асоціації.
Ревізійна комісія.
Ревізійна комісія обирається З’їздом і підзвітна виключно йому. З’їзд визначає кількісний склад Ревізійної комісії та порядок її діяльності.
Голова Ревізійної комісії обирається зі складу Ревізійної комісії її членами.
Комісія здійснює контроль за дотриманням Радою та Президентом Асоціації вимог Статуту, виконанням рішень З’їзду, за фінансовою та господарською діяльністю Асоціації.
Ревізійна комісія складає висновки за річними звітами та балансами і подає їх З’їздові на затвердження.
Фінанси та майно.
Кошти Асоціації утворюються за рахунок:

— внесків членів Асоціації;

— прибутку від здійснення господарської діяльності підприємств, створених Асоціацією;

— плати за проведення Асоціацією платних заходів, досліджень, розробок;

— надходження від інших організацій;

— інших надходжень, отриманих на підставах, не заборонених законодавством.
Члени Асоціації не несуть відповідальності щодо її зобов’язань, Асоціація не несе відповідальності щодо зобов’язань її членів.
Припинення діяльності Асоціації.
Діяльність Асоціації припиняється шляхом ліквідації або реорганізації за рішенням З’їзду Асоціації та на інших підставах, передбачених законодавством України.
Ліквідація Асоціації здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною
З’їздом Асоціації. З моменту призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження щодо управління Асоціацією.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно Асоціації, складає ліквідаційний баланс і подає його З’їздові.
Наявні в Асоціації грошові кошти після розрахунків із бюджетом, оплати праці працівників Асоціації, а також все майно, що залишається після ліквідації, розподіляються ліквідаційною комісією між членами Асоціації пропорційно до їхніх внесків.

Майно, передане Асоціації в користування, повертається його власникам у натуральній формі.

Ліквідація вважається завершеною, а Асоціація такою, що припинила свою діяльність, з моменту виключення її з Державного реєстру.

Література

1. Конституція України
2. Цивільний Кодекс України
3. Закон України “Про підприємства в Україні”
4. Закон України “Про власність”
5. Закон України “Про підприємництво”
6. Закон України “Про господарські товариства”
7. Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності”
8. Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні”
9. Закон України “Про антимонопольний комітет”
10. Указ Президента України “Про створення Національної акціонерної холдінгової компанії “Укрнафтогаз”
11. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.11.94 р. №765 “Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків”
12. Положення про холдінгові компанії, що створюються в процесі корпортизації та приватизації, затвердженим Указом Президента України від 11.05.94 за № 224/94
13. Положення про порядок одержаня згоди Антимонопольного комітету Укарїни на створення холдінгових компаній в процесі корпоратизації та приватизації
14. Роз’яснення Вищого Арбітражного суду України від 13.02.98 р. № 01-8/55
“Про деякі питання практики вирішення спорів пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств”
15. Березюк О. “Господарські об’єднання: стан законодавства та перспективи розвитку”. Право України.- 1998- № 3
16. Вінник О. “Характерні риси господарських організацій”.
Предпринимательство, хозяйство и право.- 1998- № 6
17. Грудницкая С. “Порядок формирования объединений предприятий: структура и компетенция органов объединения” . Предпринемательство, хозяйство и право.- 1996- № 9
18. Грудницька С. “Відмінність об’єднань підпрємств від господарських товариств”. Право України.- 1994- № 9
19. Дикань В. “Про створення фінансово-промислових груп в Україні” .
Економіка України.-1995- № 11
20. Комаров В. “На межгосударственном уровне определен порядок создания и регулирования деятельности транснациональных корпораций”.Риск.1998№ 4
21. Кожевников В., Гончарова І. “Корпорация по-украински”. Финансовая консультация.- 1998- № 27
22. Мамубов В.К., Чувпило О.О. “Господарське право зарубіжних країн”
23. Никологородский Д. “Крупные интегрированные структуры в промышленности”. ЭКО.- 1997- № 11
24. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Господарське право (курс лекцій), 1996 р.
25. Терещенко М. “Франчайзинг як партнерський бізнес” . Економіка, фінанси, право.- 1998- № 10
26. Уманцив Г., Уманцив Ю., Лысенко О. “Некоторые экономико-правовые аспекты функционирования объединения предприятий в Украине”.
Предпринимательство, хозяйство и право.-1997-№ 5
27. Хомяк С. “Вы решили ликвидировать общество — как это сделать?” Баланс.-
1998- № 31
28. Чубарь А. “Организационно-правовые формы деятельности транснациональных компаний”. Бизнес.-1998 — №18
29. ШакунВ.І., Мельник П.В. Правові аспекти підприємницької діяльності.
Київ. Джерела.- 1997 р.
30. Шовкун І. “Законодавчі аспекти створення холдінгових компаній”. Закон і бізнес.- 1994
31. Шемшученко Ю.С. Юридический справочник предпринимателя

————————

ФРАНЧАЙЗЕР

n передача інструкції по бізнесу; n навчання та консультації; n постачання обладнання, товарів та ін.; n інформаційне забезпеченн; n реклама; n допомога у фінансуванні, прогнозуванні, тощо; n контроль.

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ РОЗПОДІЛ ФРАНЧАЙЗІ

1-й франчайзі

n-й франчайзі

3-й франчайзі

2-й франчайзі

ПРАВА

ОБОВ’ЯЗКИ

n організація бізнесу під Маркою франчайзера; n самостійність прийняття рішень, за виключенням змін у концепції бізнесу; n прогнозування діяльності підприємства; n підбір песоналу; n організація бухгалтерського обліку та ін.

n нерозголошення комерційної таємниці; n плата за франшизу (одноразова) і поточна плата (роялті); n звіт про діяльність підприємства; n чітке виконання норм, правил та обмежень згідно концепції бізнесу; n відрахування у загальний рекламний бюджет, тощо.

Мал.1. Структура франчайзингової системи.

Задание 1

Составить таблицу «Система органов ООН». В таблице должны быть систематизированы структура, порядок формирования, порядок принятия решений, полномочия и акты главных органов ООН в соответствии со ст. 7 устава ООН (5 балов).

Решение:

Название органа	Генеральная Ассамблея	Совет Безопасности	Экономический и Социальный Совет	Ммлелдпд Международный Суд	Секретариат	Совет по Опеке
Структура	Состоит из всех Членов Организации.	Состоит из пятнадцати постоянных Членов Организации и непостоянных избираемых сроком на два года	Экономический и Социальный Совет состоит из пятидесяти четырех Членов Организации, избираемых Генеральной Ассамблеей.	Состоит из 15 судей. Все Члены Организации являются ipso facto участниками Статута Международного Суда.	Состоит из Генерального Секретаря и такого персонала (14 000 представителей примерно из 170 стран мира), который может потребоваться для Организации.	Состоит из следующих Членов ООН: а) Тех Членов Организации, которые управляют территориями под опекой; b) Тех Членов Организации, поименованных в статье 23, которые не управляют территориями под опекой; c) Такого числа других Членов Организации, избранных Генеральной Ассамблеей на трехгодичный срок, какое может оказаться необходимым для обеспечения того, чтобы общее число членов Совета по Опеке распределялось поровну между Членами Организации, управляющими и не управляющими территориями под опекой.
Порядок формирования	Каждый Член Организации имеет не более пяти представителей	Каждый член Совета Безопасности имеет одного представителя	Восемнадцать Членов Совета избираются ежегодно сроком на три года. Выбывающий член Совета может быть переизбран немедленно. При первых выборах после увеличения числа членов Совета с двадцати семи до пятидесяти четырех, в дополнение к членам, избираемым вместо десяти членов, срок полномочий которых истекает в конце данного года, избираются двадцать семь дополнительных членов. Каждый член Экономического и Социального Совета имеет одного представителя.	В составе Суда не может быть двух граждан одного государства. Члены Суда избираются генеральной Ассамблеей и Советом безопасности по предложению национальных групп постоянной палаты третейского Суда.	Генеральный Секретарь назначается Генеральной Ассамблеей по рекомендации Совета Безопасности. Генеральный Секретарь является главным административным должностным лицом Организации.	Каждый член Совета по Опеке назначит одно особо квалифицированное лицо, которое будет его представителем в Совете по Опеке.
Полномочия	Рассматривает общие принципы сотрудничества в деле поддержания международного мира и безопасности, в том числе принципы, определяющие разоружение и регулирование вооружений, и делать в отношении этих принципов рекомендации Членам Организации или Совету Безопасности или и Членам Организации и Совету Безопасности. Уполномочивается обсуждать любые вопросы, относящиеся к поддержанию международного мира и безопасности, поставленные перед нею любым Членом Организации или Советом Безопасности или государством, которое не является Членом Организации.	Для обеспечения быстрых и эффективных действий Организации Объединенных Наций ее Члены возлагают на Совет Безопасности главную ответственность за поддержание международного мира и безопасности и соглашаются в том, что при исполнении его обязанностей, вытекающих из этой ответственности, Совет Безопасности действует от их имени.	уполномочивается предпринимать исследования и составлять доклады по международным вопросам в области экономической, социальной, культуры, образования, здравоохранения и подобным вопросам а также делать по любому из этих вопросов рекомендации. Уполномочивается подготавливать для представления Генеральной Ассамблее проекты конвенций по вопросам входящим в его компетенцию. Уполномочивается созывать, в международные конференции по вопросамвходящим в его компетенцию.	К ведению Суда относятся все дела переданные ему сторонами. Дает консультативные заключения Генеральной Ассамблее или Совету Безопасности по любому юридическому вопросу.	Генеральный Секретарь имеет право доводить до сведения Совета Безопасности о любых вопросах, которые, по его мнению, могут угрожать поддержанию международного мира и безопасности. Оказывает посредничество в разрешении международных споров, информирует СМИ о деятельности ООН и т.д.	a) Рассматривать отчеты, представляемые управляющей властью; b) Принимать петиции и рассматривать их, консультируясь с управляющей властью; c) Устраивать периодические посещения соответствующих территорий под опекой в согласованные с управляющей властью сроки; и d) Предпринимать упомянутые и другие действия в соответствии с условиями соглашений об опеке.
Порядок принятия решений	Каждый Член имеет один голос. Решения по важным вопросам принимаются большинством в две трети присутствующих и участвующих в голосовании членов Ассамблеи. Решения по другим вопросам, включая определение дополнительных категорий вопросов, которые подлежат решению большинством в две трети голосов, принимаются простым большинством присутствующих и участвующих в голосовании.	Каждый член Совета Безопасности имеет один голос. Решения по вопросам процедуры считаются принятыми, когда за них поданы голоса девяти членов Совета. Решения по всем другим вопросам считаются принятыми, когда за них поданы голоса девяти членов Совета включая совпадающие голоса всех постоянных членов Совета.	Каждый член Совета имеет один голос. Решения Совета принимаются большинством голосов членов Совета, присутствующих и участвующих в голосовании.	Решения принимаются в пленарных заседаниях Суда или в подразделениях ограниченного Состава – камерах.		Каждый член Совета по Опеке имеет один голос. Решения принимаются большинством голосов присутствующих и участвующих в голосовании членов Совета.
Акты	Постановления, решения, рекомендации	Решения и постановления	Доклады, рекомендации, проекты конвенций.	Решения; постановления	Доклады; резолюции.	Решения

Задание 2

Составить проект небольшого международного договора об охране уссурийского тигра. Проект должен содержать:

декларативную норму (причины и цели заключения договора);

дефинитивную норму (определение основных понятий);

нормы, предусматривающие обязанности государств-участников;

нормы, предусматривающие права государств-участников;

нормы об ответственности государств-участников за нарушение договора;

нормы о порядке разрешения споров, возникающих из данного договора;

норму, предусматривающую возможность оговорок;

оперативную норму (вступление договора в силу).

Какие государства, по вашему мнению, должны потенциально быть участниками подобного договора? Что целесообразнее: проектировать данный договор в качестве универсального или регионального (в качестве которого из указанных видов договоров данный договор на ваш взгляд, будет эффективным)? Аргументируйте свою позицию (30 баллов).

Решение:

Участниками данного договора должны быть Россия и Китай так как именно на границе данных государств и расположено место обитания уссурийских тигров. Целесообразнее: проектировать данный договор в качестве регионального договора, так как в этом случае он будет более эффективным ведь уссурийский тигр обитает на территории ограниченного числа государств.

Договор об охране уссурийского тигра

(Пекин, 15 ноября 2005г.)

Российская Федерация и Китайская Народная Республика, далее именуемые Сторонами, считая, что дальнейшее развитие отношений дружбы и взаимовыгодного сотрудничества между ними отвечает коренным интересам народов обоих государств, служит делу мира и безопасности,

убежденные в необходимости поэтапного развития двустороннего сотрудничества в области охраны окружающей среды и животного мира,

считая, что укрепление дружественных и равноправных отношений между двумя странами отвечает интересам их народов, а также целям мирного и гармоничного развития всего международного сообщества,

желая содействовать укреплению международного мира и безопасности, формированию справедливого и демократического мирового порядка в соответствии с целями и принципами Устава ООН и международным правом,

договорились о нижеследующем:

Статья 1

Для целей настоящего Договора применяемые термины означают:

а) «уссурийские тигры» означают любые виды, подвиды или популяции тигров обитающих в районе уссурийской тайги;

b) «организация региональной экономической интеграции» означает организацию, созданную суверенными государствами, которая имеет право вести переговоры, заключать и применять международные соглашения по вопросам, охватываемым настоящим соглашением;

с) «Сторона» означает государство ареала или любую организацию региональной экономической интеграции, для которых настоящее соглашение имеет силу;

d) «Государство ареала» означает любое государство, независимо от того, является оно или нет Стороной настоящего соглашения, которое осуществляет юрисдикцию над какой-либо частью ареала видов, охватываемых настоящим соглашением, или государство, под флагом которого суда за пределами национальной юрисдикции, но в районе действия соглашения занимаются деятельностью, оказывающей негативное воздействие на уссурийских тигров;

Статья 2

Договаривающаяся Сторона запрещает экспорт, импорт и доставку на свою территорию, а также торговлю в пределах своей территории уссурийских тигров или полученной из них продукции, добытых в нарушение настоящего Договора.

Стороны обязуются тесно сотрудничать для достижения и сохранения благоприятного положения в области охраны уссурийских тигров.

В частности, каждая Сторона будет применять в пределах своей юрисдикции и в соответствии с ее международными обязательствами меры по охране, исследованию и управлению запасами.

Каждая Сторона назначает координационный орган по вопросам деятельности согласно настоящему соглашению.

Каждая Сторона принимает и претворяет в жизнь такое законодательство и другие меры, какие могут быть необходимы для целей осуществления настоящего Договора.

Статья 3

Договаривающиеся Стороны осуществляют национальные научно-исследовательские программы по изучению уссурийского тигра, в частности исследования по сохранению и рациональному использованию этого вида. Они в соответствующих случаях координируют такие исследования с исследованиями, проводимыми другими Сторонами, консультируются с ними по вопросам рационального использования популяций, уссурийского тигра и обмениваются информацией о программах исследований.

Положения настоящего договора не затрагивают прав Сторон принимать более строгие меры по охране уссурийских тигров.

Статья 4

Стороны несут ответственность за несоблюдение данного договора друг перед другом. Сторона, нарушившая положения данного договора обязана возместить убытки другой стороне и в течение 1 месяца устранить нарушения.

Статья 5

Споры, возникающие из данного договора подлежат разрешению в Международном Суде ООН.

Статья 6

Договор и приложение к нему не являются предметом общих оговорок. Однако Государство ареала или организация региональной экономической интеграции, которое становится Стороной в соответствии, может сделать специальную оговорку в отношении любого конкретного вида, подвида или популяции тигров. Такие оговорки должны быть препровождены Депозитарию при подписании или сдаче на хранение документа о ратификации, принятии, утверждении или присоединении.

Статья 7

Настоящий Договор подлежит ратификации или одобрению подписавшими его Правительствами. Ратификационные грамоты или документы об одобрении сдаются на хранение Правительству Российской Федерации в возможно кратчайший срок.

Настоящий Договор вступит в силу через 90 дней после сдачи на хранение второй ратификационной грамоты или документа об одобрении.

Задание 3

Начиная со второй половины 20 века многие государства выражают недовольство антимонопольным законодательством США и практикой его применения американскими судами. Основная причина недовольства заключается в том, что данное законодательство носит экстеррториальный характер, то есть применяется как к действиям направленным на ограничение конкуренции, совершенным за пределами указанной территории, если они причинили ущерб американскому рынку либо были направлены на причинение такого ущерба. Некоторые американские суды довели это правило до абсурда. Например в одном из дел две азиатские компании были признаны виновными в нарушении антимонопольного законодательства США за то, что договорились между собой о разделе рынка древесины Японии с тем чтобы не пустить на этот рынок одну из американских компаний. Особенно неприятным для иностранных ответчиков в судах США является тот факт что по американским законам, если вина лица или группы лиц в ограничении конкуренции доказана, нарушители должны возместить пострадавшей стороне убытки в тройном размере.

Вопросы:

Нарушают ли антимонопольное законодательство и судебная практика его применения какие-либо принципы международного права? Если да то в чем конкретно заключается их нарушение? Если нет то почему?

2. Какие меры могут принять другие государства, чтобы противостоять нарушению (если таковые имеют место) и защищать интересы своих граждан и юридических лиц, попадающих под экстерриториальное действие антимонопольного законодательства США? Расположите предложенные вами меры по степени эффективности.

Решение:

Антимонопольное законодательство США и судебная практика его применения нарушает один из основных принципов международного права невмешательство во внутренние дела других государств.

В полной формулировке принцип существует в обычно-правовой форме, но о его понимании и представлениях о правовом содержании и практике применения можно судить по согласованным государствами резолюциям и декларациям Генеральной Ассамблеи ООН, например, по тексту Декларации о недопустимости интервенции и вмешательства во внутренние дела государств (1982 г.) и др.

Принцип призван защищать внутреннюю функцию государства, что представляет собой один из аспектов полной и суверенной власти государства, осуществляемой им на своей территории, в пределах своих границ.

В соответствии с этим принципом государство имеет право самостоятельно устанавливать свою политическую и экономическую системы, распоряжаться естественными ресурсами, разрабатывая их самостоятельно или концессионно, вводить тот или иной режим пребывания иностранных граждан на своей территории, вводить налоги и сборы, таможенные правила, т.е. суверенно, без вмешательства извне и какого-либо давления разрешать проблемы внутренней жизни физических лиц на своей территории.

Нарушение рассмотренного принципа заключается в том, что каждое государство имеет право устанавливать законы на своей территории. Законы США и других государств распространяют действие только в рамках территории своего государства они не могут регулировать правоотношения в рамках других государств иначе это будет считаться вмешательством во внутренние дела государства и нарушением суверенитета данного государства.

Государства могут принять меры, направленные на противостояние нарушению со стороны США и защитить интересы своих граждан и юридических лиц:

Обратится в Международный Суд;

Принять подобное законодательство в отношении США;

Использовать экономические меры в отношении США например меры нетарифного регулирования.

Меры нетарифного регулирования весьма разнообразны. Некоторые из них можно отнести к законным функциям государства, например, импортные квоты. Другие нацелены на дискриминацию внешнеторговых партнеров. Например, Колумбия заставляла импортеров стали за каждую тонну ввозимой продукции покупать определенное количество более дорогой отечественной стали1.

Задание 4

В соответствии с условиями международного договора, заключенного между государствами А и Б, в случае возникновения между ними международного спора последний рассматривается господином Х – признанным специалистом в области международного права из государства С.

К моменту возникновения спора господин Х сменил гражданство государства С на гражданство государства А и замещает в последнем государстве должность консультанта правового управления министерства иностранных дел.

По мнению государства Б господин Х не может рассматривать спор, поскольку, будучи гражданином государства А, он зависим в своих действиях от мнения правительства последнего.

По мнению государства А, господин Х вправе выступить в качестве арбитра, поскольку текст соглашения между государствами А и Б, содержащий указание на личность арбитра, не предусматривает никаких дополнительных требований к его гражданству и месту работы.

Сформулируйте свою аргументированную позицию по данному вопросу. (10 баллов).

Решение:

По моему мнению, господин Х действительно не может рассматривать спор, поскольку произошли существенные изменения его статуса. Рассмотрим сложившуюся ситуацию объективно: господин Х изменил гражданство с гражданства незаинтересованного в исходе дела государства на гражданство государства участника спора, кроме того, господин Х является не просто гражданином государства-участника спора, но и высокопоставленным чиновником данного государство который обязан по роду службы отстаивать интересы своего государства в международных правоотношениях. С учетом изложенных выше обстоятельств господин Х не может иметь статуса независимого арбитра в данном споре так как одна из сторон будет изначально поставлена в неравные условия что противоречит принципам международного права.

Задание 5

В 1988г. над Шотландией взорвался рейсовый самолет авиакомпании «Панамерикен». Погибло 200 человек. Причиной катастрофы был теракт, обвинение в совершении которого было предъявлено двум гражданам Ливии, предположительно агентами секретной службы правительства М. Кадаффи. Вашингтон и Лондон предъявили Ливии ультиматум, потребовав немедленной выдачи обвиняемых. Ливийские власти ответили на это отказом, предложив однако компромиссные варианты: судить обвиняемых в самой Ливии либо в какой-либо нейтральном государстве. Несмотря на то что Ассоциация родственников погибших пассажиров посчитала предложения ливийцев вполне приемлемыми, США и Великобритании их категорически отвергли. Более того, обвинив Ливию в нарушении Монреальской конвенции о борьбе с незаконными актами, направленными против безопасности гражданской авиации от 23.09.71 г., эти два государства добились принятия в Совете Безопасности ООН решения о применении в отношении Ливии санкций в виде мер, не связанных с использованием против неё вооруженных сил, поскольку «позиция Ливии в этом вопросе объективно потворствует нарушению мира и международной безопасности». В течение следующих 9 лет Ливия добивалась того, чтобы данное дело было рассмотрено в Международном Суде ООН, и в 1998г. Суд, наконец, принял её жалобу, в которой она обвиняет США и Великобританию (и косвенно совет Безопасности ООН) в неосновательном применении против неё «воздушного эмбарго» и других жестких санкций. Суть аргументов Ливии сводится к следующему: выдвинутые против неё обвинения в нарушении Монреальской конвенции полностью безосновательны, поскольку согласно положениям Конвенции лица, подозреваемые в совершении теракта, должны быть привлечены к судебной ответственности в стране своего гражданства и не подлежат передачи другому государству. По заявлению Ливии, она не уклоняется от судебного разбирательства, но желает чтобы оно происходило в соответствии с общепризнанными нормами международного права. США и Великобритания потребовали от международного Суда ООН вернуть жалобу ливийцам и отказаться от рассмотрения иска.

Вопросы:

Что в предложенном сценарии выглядит некорректно с точки зрения международного права и почему? Предложите корректные формулировки спорных моментов. (30 баллов).

2. Какие меры могут быть приняты по решению Совета Безопасности ООН в случаях возникновения угрозы международному миру и безопасности в связи с действиями какого-либо государства? Было ли обоснованным решение СовБеза о применении санкции против Ливии в данном случае?

3. Имела ли право Ливия подать заявление в Международный Суд ООН при данных обстоятельствах? Обязан ли был Международный Суд принять данное заявление к рассмотрению? Если не был обязан, то имел ли он на это право? На каком юридическом основании?

4. Обоснованы ли требования США и Великобритании к Международному Суду ООН о возвращении жалобы Ливии и отказе ей в рассмотрении иска?

5. Могла ли Ливия обратиться в какой-либо иной международный судебный орган, нежели Международный Суд ООН, чтобы урегулировать данный конфликт? Имелась ли такая возможность у США и Великобритании? Почему?

6. Обоснована ли жалоба Ливии о незаконности применения против неё санкций, не связанных с применением вооруженных сил? Справедлива ли ссылка Ливии на Монреальскую конвенцию как на основание освобождения её от ответственности за действия ливийских граждан, направленные на против объектов гражданской авиации?

7. Каким образом в российском законодательстве решен вопрос о выдаче иностранным государствам российских граждан, подозреваемых в совершении преступлений? (60 баллов)

Решение:

С точки зрения международного права некорректными выглядят следующие моменты:

1. «…предположительно агентами секретной службы правительства М. Кадаффи» получается, что на основе предположений Совет Безопасности ООН вводит жесткие меры по отношению к государству. В данном случае основанием должны быть достоверные факты, полученные путем проведенного расследования.

2. «США и Великобритания потребовали от международного Суда ООН вернуть жалобу ливийцам и отказаться от рассмотрения иска» Международный Суд независим в своих решениях поэтому требовать от Суда поступить тем или иным образом участники международного права не могут следовательно США и Великобритания могут лишь направить встречную жалобу с обоснованием своих доводов.

Совет Безопасности определяет существование любой угрозы миру, любого нарушения мира или акта агрессии и делает рекомендации или решает о том, какие меры следует предпринять в соответствии со статьями 41 и 42 Устава ООН для поддержания или восстановления международного мира и безопасности2.

Совет Безопасности уполномочивается решать, какие меры, не связанные с использованием вооруженных сил, должны применяться для осуществления его решений, и он может потребовать от Членов Организации применения этих мер. Эти меры могут включать полный или частичный перерыв экономических отношений, железнодорожных, морских, воздушных, почтовых, телеграфных, радио или других средств сообщения, а также разрыв дипломатических отношений3.

Согласно ст. 42 Устава ООН если Совет Безопасности сочтет, что меры, предусмотренные в статье 41, могут оказаться недостаточными или уже оказались недостаточными, он уполномочивается предпринимать такие действия воздушными, морскими или сухопутными силами, какие окажутся необходимыми для поддержания или восстановления международного мира и безопасности. Такие действия могут включать демонстрации, блокаду и другие операции воздушных, морских или сухопутных сил Членов Организации.

В данной ситуации применение мер к Ливии необоснованно, так как Ливия не обязана выдавать своих граждан совершивших преступления другим государствам, данные лица, совершившие преступления привлекаются к ответственности по уголовному закону своего государства.

Требования США и Великобритании к Международному Суду ООН о возвращении жалобы Ливии и отказе ей в рассмотрении иска так же необоснованны так как любое государство член ООН имеет право обращаться в Суд за для объективного рассмотрения спора в соответствии с международным законодательством. Великобритания и США являются такими же членами ООН, как и другие государства и не могут присваивать себе более высокий статус и претендовать на подчинение себе органов ООН требуя поступать, так или иначе.

Сторон конфликта могли решить возникший спор в третейском суде, однако для этого необходимо было пойти на определенные уступки, а не ставить ультиматумы как это сделали США и Великобритания.

Жалоба Ливии о незаконности применения против неё санкций, не связанных с применением вооруженных сил справедлива, так как, Ливия не является участником Конвенции о борьбе с незаконными актами, направленными против безопасности гражданской авиации (Монреаль, 23 сентября 1971 г.) поэтому к ней не могут применяться санкции за нарушение этой Конвенции, но и Ливия в свою очередь не должна ссылаться на положение Конвенции.

В соответствии с ч. 1 ст. 61 Конституции РФ гражданин Российской Федерация не может быть выслан за пределы Российской Федерации или выдан другому государству.

Однако положение ч. 1 ст. 61 Конституции Российской Федерации не означает освобождения российских граждан от ответственности и наказания за совершение преступлений на территориях иностранных государств. Компетентные органы России обязаны возбуждать уголовное преследование против российских граждан, подозреваемых в совершении преступления на территории других государств, что вытекает из соответствующих международных договоров Российской Федерации о правовой помощи4.

Список литературы

Устав Организации Объединенных Наций (Сан-Франциско, 26 июня 1945 г.)

Конвенция о борьбе с незаконными актами, направленными против безопасности гражданской авиации (Монреаль, 23 сентября 1971 г.)

Конституция Российской Федерации (принята на всенародном голосовании 12 декабря 1993 г. // «Российская газета» от 25 декабря 1993 г. N 237

Международное публичное право: учебник / Под ред. К.А. Бекяшева М.: изд. «Проспект» 2004.

Научно-практический комментарий к Конституции Российской Федерации / Под ред. В.В.Лазарева. М.: 2003

Спиридонов А.И. Мировая экономика. М.; 1998

1 Спиридонов А.И. Мировая экономика. М.; 1998 с. 236

2 Устав Организации Объединенных Наций (Сан-Франциско, 26 июня 1945 г.)

3 Устав Организации Объединенных Наций (Сан-Франциско, 26 июня 1945 г.) ст. 41

4 Научно-практический комментарий к Конституции Российской Федерации / Под ред. В.В.Лазарева. М.: 2003 комментарий к ст. 61