Курсова робота з теми:

Революція Горбачова в СРСР

Вступ

Менш семи років пройшло від обрання М.Горбачова на пост Генерального секретаря ЦК КПРС до зняття їм з себе повноважень президента СРСР у зв’язку з формально-правовим припиненням існування цієї держави, що відбулося всупереч його волі. За короткий проміжок часу грандіозні ідеологічні, політичні, економічні, соціальні зміни приголомшили найбільшу країну світу, не тільки перевернувши зверху до низу всю сукупність державних та економічних структур, що затвердилися після жовтня 1917 р., але й докорінно змінивши європейський і навіть всесвітній порядок, підтримуваний з кінця другої світової війни і знівечений непримиренним антагонізмом капіталістичного Заходу та соціалістичного Сходу.

Говорячи про обмеженість і невдачі хрущовського проекту, про відторгнення системою спроб провести економічну реформу, іноземні оглядачі спочатку були дуже скептично налаштовані відносно реформаторських намірів Горбачова. Сумніви викликала сама можливість проведення яких би то не було серйозних змін у системі, яка майже одностайно сприймалася як закостеніла, з повністю вичерпаним потенціалом і приречена щонайбільше на тривалу стагнацію.

Така оцінка була природним наслідком глибоко антиісторичного підходу до феномена «радянської держави», характерного для прихильників «тоталітарної школи». На їх думку, головними рисами такої держави є політичні структури, позбавлені соціальної основи, нерухомі, схильні до застосування терору; покірне й позбавлене внутрішніх соціальних зв’язків суспільство; панування всюдисущої і згуртованої бюрократії; планова та надцентралізована економіка; всюдисущий ідеологічний контроль в умовах монополії держави на засоби масової інформації і охоплюючи всю «державу, яка панує над усіма іншими сферами життя і навіть над самою історією» (М. Левін).

Зміни, якщо припустити можливість таких, у цьому суспільстві могли б носити лише поверхневий характер; припущення ж, що така держава сама здібна виступити ініціатором серйозних реформ, здавалося немислимим. Тривалий період політичної відсталості і консерватизму, в умовах яких Радянський Союз прожив 20 років (1965-1985 рр.), здавалося, підтверджував правоту цієї точки зору. З одного боку, «олігархія дідуганів», які ототожнювали власне реакційне правління зі «змістом історії», впевнений в собі апарат, освячений і натхненний «науковим марксизмом»; з іншого — купка дисидентів, нерозсудливих опозиціонерів, осуджуваних і гнаних. А між ними — аморфна напівосвічена маса індивідів, звиклих до подвійної моралі. У якомусь значенні в наявності була дивна схожість між картинами, які малювалися радянською пропагандою і тими, що пропонувалися домінуючою тенденцією в західній радянології; єдина різниця була в їх дзеркальній протилежності. Обидві схеми ігнорували ті самі явища: існування багатої та складної соціальної тканини з властивою їй постійною еволюцією; наявність «контркультури» та різних субкультур, що сприяли формуванню умонастроїв, прагнень і очікувань поза і всупереч пропаганді засобів масової інформації; розвиток самодіяльних об’єднань і «неформальних» організацій, в яких точилися суперечки про майбутнє. В результаті і радянологи, і апологети ідеологічної чистоти були захоплені зненацька раптовим народженням реформи, ініціатором якої став Горбачов.

Ця реформа народилася не на пустому місці. її основні напрями широко обговорювалися спочатку в приватному і неофіційному порядку, потім в надрах керівних партійних інстанцій, що підтверджує, зокрема, доля «Новосибірської доповіді». Ті, хто в березні 1985 р. взяли керівництво державою та партією у свої руки, не могли не знати про глибоку кризу радянської економіки і про пов’язане з ним ослаблення міжнародних позицій країни, коли міжнародна напруженість досягла свого піку. Масштаб кризи, сама його природа вимагали справжнього «струсу» всієї країни. Реформа вже не могла бути, як при Хрущові в середині б()-хрр., справою маленької групи «реформаторів», які намагалися шляхом часткових змін поліпшити функціонування системи. Тепер задачі були значно ширшими. Мова йшла про те, щоб докорінно змінити умови виробництва і методи управління економікою, відношення до СРСР на міжнародній арені, позбутися спадщини сталінізму та оковів «адміністративно-командної» системи, насадженої в 30-і рр. У відомому значенні, вказував Б. Керблей, спочатку ці зміни можна було порівнювати із скасуванням кріпацтва (1861 р.) внаслідок шоку, пережитого після поразки в Кримській війні.

Якщо порівнювати період 1985-1990 рр. з 60-ми рр. або ж, як деякі, з періодом І928-1933 рр. — у всіх випадках реформи проводилися зверху. Реформа Горбачова почалася під трьома лозунгами: «гласність», «прискорення», «перебудова». «Гласність» можна було б визначити таким чином: зробити надбанням людей те, що досі переховувалося (або ж відкрито сказати те, про що «багато хто думав, знав і говорив тільки в своєму колі); визнати, нарешті, після десятиріч самовдоволення й брехні, наявність не тільки «проблем», але й загальної кризи системи: економічної кризи, кризи партії, яка стала повною копією міністерської бюрократії, частиною економічного апарату, яка давно вже перестала бути дійовою силою, здатною запропонувати і здійснити справжню політичну реформу; нарешті, кризи ідеологічної системи, від якої не залишилося нічого, окрім певної «суконної мови», яка вже нікого не переконувала.

Услід за гласністю, яка від самого початку була не тільки лозунгом, але й обіцянкою пом’якшити цензуру і полегшити доступ до інформації, нове керівництво висунуло лозунг «прискорення» (щоправда, швидко забутий), який, на перший погляд, виглядав дуже традиційно — як заклик до прискорення темпів розвитку економіки. Вінчала ж усе «перебудова», яка визначалася як справжня «реконструкція» всієї будівлі радянського суспільства загалом, але на ділі призвела до руйнування і розпаду системи.

Ще ніколи й ніде декрети та лозунги не були здатні радикально змінити стан речей і хід подій. Нові цінності затверджувалися лише за умови їх підтримки досить могутніми соціальними силами. Однак у середині 80-х рр. соціальна криза була такою глибокою, що заклик до реформи негайно знайшов відгук у сподіваннях «низів», виношених протягом двох попередніх десятиріч. Разом з цим заклик до реформи викликав хвилю невдоволення та опору, що змусило прихильників змін, і, передусім Горбачова, постійно пристосовувати свої програми до вимог і специфічного ритму руху, які визначалися діалектикою реформування, а також ініційованим звільненою пресою «різнобоєм» в рецептах розв’язання соціальних і національних проблем. Розпочатий рух все важче ставало втримувати в намічених спочатку межах. По мірі того як процеси оновлення прискорювалися та набували розмаху й глибини, «архітектор перебудови» перетворювався па підмайстра, не здатного ефективно управляти ходом подій і постійно вимушеного більш або менш вправно лавірувати між прихильниками реформ та прихильниками повернення до старого. Помалу — але особливо помітно з 1990 р. — відмовляючись від скільки-небудь цілісної, певної та рішучої програми реформ, Горбачов був вимушений, незважаючи на міжнародне визнання його історичної ролі натхненника перебудови, поступатися владою тому, хто, скочивши на ходу на поїзд історії, сьогодні (наприкінці 1991 р.) в очах дуже багатьох є «добрим генієм», останнім, здатним запобігти приходу економічного хаосу та державного розпаду, обраному президенту Росії Б. Єльцину.

1. ГЛАСНІСТЬ І ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ

«Спочатку було Слово». Горбачовська революція розпочалася дуже скромно: із звільнення історичної пам’яті, друкованого слова, живої думки. Сьогодні, коли СРСР занурюється в хаос державно-правової анархії та економічної розрухи, головним, якщо не єдиним досягненням семи минулих років, безперечно, є завоювання свободи слова.

На зорі і горбачовського експерименту для багатьох гласність, перші паростки якої дали про себе знати лише починаючи з літа 1986 р., у час і після з’їзду Союзу кінематографістів, була не більш ніж майстерно розіграний Горбачовим та його радниками спектакль. Хіба не сам Генеральний секретар ЦК КПРС визначав і не раз ту територію, на якій мала право на існування гласність? Гласність була для Горбачова здоровою критикою існуючих недоліків, але не підривом соціалізму та його цінностей. У свою чергу XIX партійна конференція підтвердила на початку липня 1988 р., що «гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини».

Гласність, що була спочатку політичним лозунгом, направленим, передусім на пожвавлення і «модернізацію» державної ідеології, що втратила всяку довіру суспільства й країни та стала перешкодою для розвитку, допомогла швидко звільнити сили, направлені на лібералізацію режиму, які довго, щонайменше, десятиріччя стримувалися. Вона дозволила вийти на поверхню думкам, що існували в середовищі неформальних об’єднань та вогнищ вільнодумства, які виникли та розвинулися в попередній період.

У всіх областях культурного життя відкрито зазвучало те, що раніше обговорювалося потай, під час суперечок за чашкою чаю, на «кухні» (яку гротескно описував Зинов’єв у своїх перших книгах), як і все те, що складало культурний «авангард», підпілля 70-х рр. зі своїми естетичними течіями, ідеями і навіть формами життя.

З подальшим розвитком гласності управляти нею ставало все важче. Між скандальними викриттями, пов’язаними з прихованими до того минулим і теперішнім часом державних організацій та політичних структур, і суспільною реакцією, яку вони викликали, почав розвиватися достовірно діалектичний зв’язок. Досить швидко стало очевидним, що «кількісне» перевищення певної міри в критиці і свободі вираження негайно ж спричинило «якісну» зміну: слово влади перестало бути вираженням неспростовної «наукової» істини. Партія вже не представлялася як одноосібна власниця монополії на істину, що складало саму основу її законності, вона перестала бути думаючою за всіх інстанцією, органом офіційного вираження думок суспільства, втіленням Історії. Нарешті стало можливим не погоджуватися з партією. Примітно, що гласність, задумана як засіб боротьби з «недоліками соціалізму» без «підриву його цінностей», негайно звернулася до принципових питань про саму законність партійної влади, до її історії, і, передусім до ключової проблеми природи сталінізму, вирішення якої стало випробуванням на довіру до гласності вже тому, що злочини цього періоду складали головну таємницю і найбільшу ганьбу радянської історії. У цих умовах рух за звільнення думки та її виразу із самого початку придбав морально-етичний вимір, і не випадково, що одним з перших явищ гласності став вихід на екрани фільму грузинського режисера Абуладзе під символічною назвою «Покаяння». Разом з тим критика сталінізму, яка вже починалася при Хрущові і була припинена після його відсторонення, пішла значно далі випробування гласності, поставивши в центр суспільної уваги зміст і стратегію власне перебудови. Минуле й теперішній час виявилися нерозривно пов’язаними між собою. Без минулого, писав історик Ю. Афанасьєв, неможлива самосвідомість: значення і безглуздя теперішнього часу, його тривоги, надії та плани стають незрозумілими. Таким чином, засудження сталінізму — визначального періоду радянської історії — у всіх його виявах привело до дослідження причин переродження влади і виникнення «адміністративно-командної системи», а також кризи, що обумовило необхідність перебудови. Ось чому політичні суперечки між прихильниками руху за оновлення і консервативними силами, як правило, велися на історичному ґрунті.

Підтвердженням тому став «феномен Н. Андрєєвої», один із найбільш показових епізодів політичної боротьби навколо осмислення того, що М. Горбачов назвав «білими плямами» історії.

13 березня 1988 р. газета «Радянська Росія» помістила листа своєї читачки, ленінградського викладача хімії, Н.Андрєєвої, під назвою «Не можу поступатися принципами». Суть публікації була у відкритому захисті Сталіна, який супроводжувався обвинуваченнями на адресу «деяких представників» інтелігенції, «духовних спадкоємців Дана і Мартова» (меншовистських керівників) і «духовних учнів Троцького і Ягоди». Новоявлені «фальсифікатори історії» (у перші ряди яких були поставлені М. Шатров, автор численних антисталінських політичних п’єс, і А. Рибаков, автор роману «Діти Арбата»), як роз’яснювала Н. Андрєєва, запозичали у Заходу свою антисоціалістичну концепцію «гласності» і, скориставшись «перебудовою», закликали до повного перегляду історії партії і радянського суспільства. Цей лист, названий згодом «антиперебудовним маніфестом», був передрукований багатьма газетами. Незабаром стало ясно, що вказівка про його публікацію і розповсюдження була дана Є. Лігачовим, прихильником консервативного курсу, членом Політбюро і секретарем ЦК КПРС, коли Горбачова не було в Москві, а його головний соратник (навіть натхненник), який здійснював політику в сфері ідеології, О. Яковлев також був відсутній. Лише 5 квітня «Правда» відвела цілу сторінку редакційній статті, присвяченій критиці і «спростуванню» положень, що були висунені Н. Андрєєвою. Показово, що аргументація повністю засновувалася на апеляції до історичних фактів сталінської епохи, а апологія Сталіна та його методу кваліфікувалася як реакційна опозиція перебудові. Установки, викладені у публікації «Правди» (підготовленій, ймовірно, О.Яковлевим), порушували нестійку рівновагу між учасниками дискусії па користь істинних захисників десталіпізації і підривали позиції «золотої середини», яку зайняв і старався відстояти Горбачов у своїй розгорнутій доповіді з пагоди 70-річчя Жовтневої революції. Основні тези доповіді, які по суті справи повторювали точку зору, викладену на XX з’їзді КП РС, в умовах, коли дискусія в засобах масової інформації і в суспільстві зайшла далі, ніж у 1956Л964 рр., були непереконливими не тільки теоретично, але й фактично; а після наступу консерваторів і відсічі їм вони виявилися вчорашнім днем і в політичному плані. З цього моменту неосталінська хвиля в засобах масової інформації трьох попередніх тижнів поступилася місцем, після періоду мовчання, одностайній антисталіпській кампанії. Цей крутий поворот вказував на подвійність самого процесу реформ, в якому таке значення зберігалося за «командами» згори.

До моменту виникнення «казусу» Н. Андрєєвої рух суспільства шляхом самопізнання досяг другого етапу, який І. Клямкін охарактеризував як «зріле бажання зрозуміти» (на відміну від першого етапу, що визначався як «підліткове прагнення переписати те, що було стерте»), Історія почала заповнюватися особистостями — головним чином через літературу. Перш ніж звернутися до аналізу процесу повернення суспільству його історії, що був відмічений, як віхами, довгоочікуваними реабілітаціями, потрібно згадати про кроки влади, які полегшили його розвиток. Такими стали деякі зміни в цензурній політиці, що обмежили свавілля Главліту відносно будь-яких друкованих творів і аналогічних органів — відносно фільмів, театральних постановок і т.п., засноване на ідеологічних, політичних, моральних та естетичних установках.

Починаючи з і 986-987 рр. роль цензури поступово була обмежена контролем за нерозголошенням «державних таємниць» (поняття, по правді кажучи, в СРСР досить широке, що дозволяє цензорам уникнути безробіття). Недоторканною залишалася довгий час тема Леніна. Тому, коли в січні 1988 р. в Радянському Союзі був опублікований роман В. Гроссмаиа «Життя й доля», в найбільш гострих його епізодах, наприклад у тих, де проводилися паралелі між сталінським і гітлерівським тоталітаризмом, були скорочені критичні фрази, направлені на адресу Леніна (па що негайно ж було вказано в одній із газет людиною, яка прочитала цей твір у «самвидаві»). Але вже з ! 989 р. критика Леніна перестала бути забороненою темою. Пом’якшала значно і цензура фільмів і театральних п’єс. Свободі культурного життя сприяла й реорганізація різних творчих союзів, органів преси, телебачення і театрів. На з’їзді Союзу кінематографістів, який проходив 13-15 травня 1986 р., головою Союзу був обраний Е.Климов, а колишнє керівництво Держкіно за сімейність на режисерських курсах, а також «затиск» режисерів-новаторів було піддано жорсткій критиці, що стало прикладом для наслідування. Невдовзі відбувся Засновницький з’їзд Союзу театральних діячів, на якому прихильник реформ драматург М. Шатров був обраний секретарем, і потім трохи більш скромний з’їзд Союзу письменників. Призначення головними редакторами провідних журналів людей, що активно виступали за оновлення суспільства (С.Залигіна, який належав до кола Твардовського, в «Новий світ», Г. Бакланова в «Знамено», В. Коротича у «Вогник»), сприяло «пожвавленню» цих журналів, які грали важливу роль у період хрущовської відлиги і затихли у 70-і рр. Починаючи з осені 1986 р. ці видання буквально навперебій стали друкувати все більш і більш сміливі твори.

Свого роду сигналом стала реабілітація поета М. Гумільова, розстріляного в 1921 р. За нею пішли інші реабілітації, зокрема письменників, які належать до першої хвилі еміграції (Г. Іванова, В. Ходасевича, В. Набокова), потім реабілітація авторів, репресованих у 20-30-і рр. Лише незначна частина творів цих авторів (Є. Замятіна, Б. Пільняка, А. Платонова, М. Булгакова, О. Мандельштама та інш.) була надрукована за їх життя або в період хрущовської «відлиги». Вихід у світ творів, раніше заборонених цензурою, збільшився в 1987-1989 рр.: «Реквієм» А.Ахматової, «Софія Петрівна» Л. Чуковської, «Доктор Живаго» Б. Пастернака і т.д. Нарівні з цими творами, які були видані в багатьох країнах і стали класичними, було видано безліч нерівних за якістю книг, написаних головним чином у 60-70-і рр., іноді письменниками, цілком лояльними до режиму. Частіше за все ці твори підпадали під заборону через те, що торкалися сталінської теми. Обмежимося тут найбільш помітними з них: «Діти Арбата» А. Рибакова, «Білі одежі» В. Дудінцева, «Зубр» Д. Граніна, «Зникнення» Ю. Тріфонова, «Життя й доля» В. Гроссмана, «Ночувала хмаринка золота» А. Приставкіна і т.д. Крім художньої прози побачили світ численні мемуари, документи, щоденники: «Спогади» Н. Мандельштам, щоденник К. Симонова «Очима людини мого покоління», спогади Л. Разгона, А. Жігуліна, О. Драбкіної, І. Твардовського і т.д.

Кульмінаційною точкою процесу звільнення слова можна вважати зняття заборони з творчості представників «третьої хвилі» еміграції, що покинули або були вигнані з СРСР в 70-і рр., і взагалі із дисидентства. У цьому відношенні помітною подією стало видання віршів Й. Бродського, творів О. Галича, В. Некрасова та особливо О. Солженіцина. Крім художньої літератури у процес переусвідомлення минулого і в ідейні дискусії 1987-1990 рр. великий внесок внесли літературна критика та публіцистика, представники яких виступили з гострополемічними статтями-роздумами па політичні, соціальні та економічні теми. Серед найбільш яскравих можна привести економічне та політологічне есе М. Шмельова, Г. Попова, В. Селюніна і особливо численні нариси про шляхи соціалізму, про коріння сталінізму, про значення й зміст виникаючих перетворень І. Клямкіна, Ю. Карякіна, А. Цилко та інш.

Розпочавши з «товстих» щомісячних журналів, тираж яких виріс в кілька разів (принаймні, у найбільш «ліберальних»), гласність швидко розповсюдилася й па інші джерела формування громадської думки, менш елітарні та більш доступні: на тижневики, чиї вітрила наповнював «вітер змін», передусім «Московські новини» і «Вогник», па кіно (з виходом антисталінських фільмів «Покаяння», «Завтра була війна», «Холодне літо п’ятдесят третього…», «Влада соловецька» і просто реалістичних картин, які без прикрас зображали повернення до звичайного життя «воїнів-іптернаціоналістів», що відвоювали в Афганістані, убогість буднів або привілеї номенклатури) і особливо на телебачення, деякі передачі якого стали дуже популярними завдяки їх відвертості та вільній манері («Дванадцятий поверх», «Погляд», «До й після опівночі», «П’яте колесо»). Ці передачі насмілилися звернутися до найбільш пекучих і найбільш трагічних тем: загубленість молоді, яка привела до росту наркоманії, алкоголізму та злочинності, екологічні катастрофи Чорнобиля, Аралу та Волги, свавілля бюрократії і т.п.

Свобода слова, яка просто увірвалася в суспільство, повинна була неминуче привести до дискусій, протидій і численних непередбачених наслідків. Питання про сталінізм спричинило за собою й питання про його джерела. Чи не відповідало виникнення такого феномена, як сталінізм, духу «російської традиції» (термін Т Самуелі), що протягом віків незмінно нехтувала демократією (І. Клямкін, В. Селюнін)? Яка насправді роль особистості Сталіна, який відкинув правильний по суті проект Леніна і в 30-і рр. відродив «військовий комунізм», узаконений міфом про обложену фортецю (М. Шатров, Р.Медведєв)? У якій мірі затвердження тоталітаризму пов’язане з «міжнародними силами» (під якими малося на увазі «всесвітнє єврейство»), винними в руйнуванні старої Москви при Кагановичі, в колективізації села, приписуваній Яковлеву-Епштейну, в терорі, організованому наступниками Ягоди та Єжова в НКВС, таким, як Розаль, Паукер, Берман, Рапопорт, Коган і т.д. (В. Кожінов)? У зв’язку з питанням про сталінізм постало питання про природу суспільства, яке з нього виникло: чи соціалістичне це суспільство? Чи є різниця між соціалізмом і сталінізмом? Якщо й був соціалізм, то який? Казармений, вульгарний, але все ж соціалізм, незважаючи на всі його недоліки? Третій сюжет дебатів: які цінності треба тепер визнати визначальними, щоб здійснити необхідне моральне відродження суспільства? Національні, тобто, передусім, російські, засновані на споконвічній традиції взаємодопомоги селянських громад, на християнській моралі, або «загальнолюдські цінності», які перешкоджали б торжеству «російської ідеї», здатної виховати шовінізм та антисемітизм, прихований в народі.

Гласність, безумовно, пожвавила старі суперечки між ліберальними «західниками» та «слов’янофілами», що тепер іменуються «русофілами». Коли ж настав час кардинального перегляду всієї сукупності відносин між колишніми союзними республіками, тобто, передусім, між Росією та «іншими», колишні ідейні розходження досить швидко перетворилися на політичну конфронтацію.

«Зведення рахунків» між різними угрупованнями: «лібералами», що брали участь у минулому в офіційних структурах і розкололися на «обережних реформаторів» та відкритих противників реформ; «русофілами», які також розділилися на «сталіністів» та «антисталіністів», — було ще найменшим злом гласності, яка набагато сильніше відчувалася у великих інтелектуальних центрах, ніж у маленьких провінційних містах. Як не без гумору писав один читач «Вогника» в липні 1988 р., «існує «гласність 1″ в Москві, «гласність 2″ у Києві, «гласність 3″ в Черкасах і «гласність 4″ в Миргороді або в Конотопі. Чи може така багатоступінчаста гласність вважатися гласністю?»

Проте, ось уже кілька років, як критика й гласність успішно завойовують все нові сфери суспільного життя та засоби масової інформації (телебачення й радіо), незважаючи на запеклу опозицію та серйозні перешкоди. Більше не залишилося заборонених тим, і газетні кіоски переповнені сотнями видань-одноденок, вільних від будь-якої цензури. Однак паралельно прогресують і їх «видатки».

Поширення гласності посилило розгубленість та роз’єднаність розумів: що могли думати про соціальну справедливість трудящі, які заробляли 150 руб. па місяць, після перегляду фільму «Заборонена зона», який у найдрібніших подробицях показав привілеї номенклатури, або думати про минуле своєї країни студенти, що стали свідками несподіваного зникнення екзамену з історії КПРС, який протягом десятиріч був найважливішим предметом, під тим приводом, що всі підручники повинні бути «осучаснені»?

Гласність підняла па новий рівень невдоволення існуючим порядком і заохотила найрізноманітніші форми протесту проти нього і в результаті політизацію та ідеологічну поляризацію все більш широких прошарків суспільства, які відбувалися на фоні різкого погіршення умов життя та економічної кризи. Саме цей процес визначав соціально-політичну динаміку п’яти останніх років. Все більше невдоволення почало виникати в найрізноманітніших соціальних верствах: і в інтелігенції, і серед робітників. З 1986-1987 рр. гласність, яка виражалася в докладних описах одночасно привілеїв еліти та існуючих на межі з абсолютною убогістю представників «класу-гегемону», ростила почуття злості людини-трудівника проти номенклатури. Гласність і пропаганда реформ звільнили соціальні процеси, які почали трансформувати розчинене в робітничому середовищі невдоволення на справжній, організований і структурований рух суспільного протесту па великий подив як уряду, так і інтелігенції, яка довгий час вважала себе єдиною соціальною верствою, здатною інспірувати суспільний опір владі. ї все ж найбільш приголомшуючі і, зрештою, найбільш небезпечні для горбачовського проекту перебудови вияви невдоволення виникли в націоналістичних рухах і у вогні міжнаціональних конфліктів.

У цих умовах нове керівництво повинне було розплатитися по боргах своїх попередників: за перекручення, пов’язані з «побудовою соціалізму в одній країні» і дискредитацією справжнього інтернаціоналізму; за сталінську національну політику, гранично бюрократичну і репресивну: за брежнєвську «кадрову політику», яка намагалася знешкодити бомбу уповільненої дії національного питання, систематично спираючись на бюрократичні регіональні «мафії» і не бажаючи вирішувати жодної серйозної проблеми, пов’язаної з відносинами між різними республіками всередині Союзу. З початком демократизації і відновленням історичної правди напруження, нагромаджене за довгий час, розрядилося у відцентрових силах, які стрімко наростали. Так, річниця підписання радянсько-німецького пакту 1939 р. (що виявилася в центрі уваги друку уперше за багато років) стала приводом для масових маніфестацій 23 серпня 1987 р. в столицях трьох Прибалтійських республік. Ці виступи поклали початок процесу, який завершився пізніше проголошенням незалежності цих республік.

Пов’язана з національними відносинами напруженість виникла майже у всіх республіках. Вона торкнулася різних питань, від вимог визнання державного статусу національної мови (сформульованих спочатку в Прибалтійських республіках, потім на Україні, в Грузії, Молдавії, Вірменії, а, зрештою, по мірі розширення та поглиблення руху, висуненого і в інших республіках: РРФСР, Білорусії, Азербайджані і мусульманських республіках Середньої Азії) до повернення на історичну батьківщину депортованих народів. Національні проблеми привели до загострення конфліктів між російськими «колонізаторами» та представниками «корінних» національностей (передусім у Казахстані та в Прибалтиці) або між сусідніми національностями (грузини й абхази, грузини й осетини, узбеки й таджики, вірмени й азербайджанці і т.д.), які співіснували і мирно, і вороже по обидві сторони штучно проведених центральною владою кордонів. Найбільш трагічних форм прийняв конфлікт між вірменами та азербайджанцями з приводу Нагорного Карабаху, який був приєднаний, незважаючи на вірменську більшість його населення в 1923 р. до Азербайджану. У лютому 1988 р. вірмени цієї автономної області в складі Азербайджану офіційно зажадали возз’єднання з Вірменією. Через двозначну позицію союзного уряду та опір керівництва Азербайджану конфлікт загострився, а погром вірменів, учинений азербайджанцями в Сумгаїті, став прологом до справжньої війни між Вірменією та Азербайджаном. Серйозність вірменської кризи полягала не тільки в конституційних питаннях, які вона зачіпала, але й у винятковому потенціалі самоорганізації маси. її наслідки були різноманітними: хвиля загальних страйків, що прокотилася протягом кількох місяців спочатку по Степанакерту, адміністративному центру Нагорного Карабаху, потім по всій Вірменії; створення комітетів сприяння й координації, які на рівних стали вести переговори з місцевою та центральною владою; грандіозні демонстрації, що збирали сотні тисяч людей. Вражаючі результати підтвердили уроки масових вибухів у різних країнах Східної Європи: велика частина місцевої влади встала на сторону маси, розділивши та підтримавши їх вимоги. На початку 1990 р., після того як Литва проголосила свою незалежність, а переговори про Нагорний Карабах зайшли у глухий кут, стало очевидним, що центральна влада не в змозі використати економічні зв’язки у процесі радикального перегляду федеративних відносин, що було єдиним способом попередити — або хоч би припинити — розпад Радянського Союзу.

Лише через кілька років після перших скромних кроків: зміни в керівництві Союзу кінематографістів і публікації віршів «контрреволюціонера» Гумільова — гласність, висловлюючись у китайському стилі, «перевернула гори», її наслідки, які одні називають «досягненнями», а інші «гримасами», вже очевидні і яким ще належить проявитися, незліченні. Як і в 1905 або в 1917 р., звільнене слово породило справжню «революцію розумів». Однак при цьому в тій діалектиці, яка визначала характер взаємозв’язку між поглибленням гласності і зростанням суспільної активності, «видатки» гласності мали тенденцію переважувати її «досягнення». У інтелігенції, яка більше всіх отримала від звільнення слова, швидко проявився феномен звикання; в 1990-1991 рр. журнали знайшли набагато менше передплатників, ніж в 1986-1987-рр. З іншого боку, серед «простого народу» не переставало рости роздратування проти «говорунів», до яких прираховувалися як представники інтелігенції, так і політичні діячі. Гласність не поліпшила умови життя, які продовжували погіршуватися. Розповіді про здобутки (за кордоном або в колах процвітаючої номенклатури) робили поневіряння ще більш нестерпними. «Ми пройшли шлях, пояснював весною 199 і р. один із керівників робітничого руху Донбасу, від почуттів, викликаних трьомастами рублями місячної зарплати, до розуміння «вигоди» заробити за місяць десять доларів». Нарешті, народжений гласністю плюралізм думок поставив фундаментальну проблему свого політичного вираження, тобто політичного плюралізму — неминучого завершення політичних реформ, розпочатого новим керівництвом.

2. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ

В економічному плані підсумки семи останніх років представляються катастрофічними. Ситуація в народному господарстві постійно погіршувалася. Рівень життя радянських людей стрімко впав, міркування про економічну реформу в очах населення з кожним днем все менше заслуговували на довіру. Починаючи з 1988-1989 рр. почало помітно скорочуватися сільськогосподарське виробництво, що негайно позначилося на продовольчому постачанні. Показники приросту промислового виробництва не переставали знижуватися, досягши нульового рівня в 1989 р. і відмітивши десятивідсоткове (за офіційними даними) скорочення в першому півріччі 1991 р. До літа 1991 р. посилилися інфляційні тенденції у зв’язку з дуже великим бюджетним дефіцитом, який перевищив вже в 1988-1989 рр. 100 млрд. руб. (11% ВНП); інфляція, офіційно оцінювана в 1990 р. приблизно в 10%, різко підскочила протягом 1991 р., досягши до його кінця 25% за тиждень. Одночасно відбувалося падіння курсу рубля: з 10 руб. за долар на початку 1991 р., до 110-120 в кінці.

Проте, в цих умовах була зроблена серія реформ і проведена величезна законотворча робота. Прийшовши до влади, Горбачов оточив себе групою економістів, соціологів, політологів, в перших рядах яких фігурували такі відомі вчені, як академіки Л. Абалкш, А. Аганбегян, Т.Заславська, проф. Ф. Бурлацький. Основні напрями передбачуваних реформ співпадали з пропозиціями, сформульованими у «Новосибірській доповіді». Дуже швидко було досягнуто єдиної думки відносно необхідності розширення самостійності підприємств, які, як передбачалося, повинні були справлятися з проблемами, виходячи з принципів самооплатності та самофінансування. Значно зростали права трудових колективів підприємств і організацій. Нарешті, передбачалося заохочувати розгортання приватної ініціативи в тих сферах, де це уявлялося «соціально виправданим», тобто насамперед у сільському господарстві, у сфері індивідуально-трудової діяльності, у сфері послуг, об’єми яких абсолютно не відповідали попиту. Поступове відродження внутрішнього приватного сектора спричинило б відмову від монополії зовнішньої торгівлі (оскільки підприємства могли б налагоджувати прямі контакти з іноземними партнерами) і дало б можливість, нехай обмежену, відкрити радянський ринок іноземним інвестиціям і сприяти створенню спільних підприємств. Приватний сектор, іноземні капіталовкладення і, якщо брати ширше, більш глибока інтеграція у світовий ринок повинні були стати — в ідеалі — стимулом до розвитку і підвищення конкурентоспроможності радянських підприємств, що сприяло б здійсненню довгоочікуваної реформи економічної системи. За умов пожвавлення ринкових відносин підприємства повинні були б поліпшити своє фінансове становище, не забуваючи при цьому про спільні інтереси як в економічному плані, так і в соціальному.

З початку перебудови розвиток реформи визначали дві основні тенденції: розширення самостійності державних підприємств і розширення сфери діяльності приватного сектора. «Закон про державне підприємство» від 30 червня 1987 р. (який набрав чинності для всіх підприємств з 1 січня 1989 р.) був покликаний забезпечити перехід на нові принципи: госпрозрахунок і самофінансування. Якщо до 1990 р. план залишався основним стержнем, навколо якого розверталася вся діяльність підприємства, то потім воно отримало свободу самому планувати свою діяльність, засновуючись на запропонованих, а не контрольних цифрах, нав’язаних відповідним міністерством, на контрактах, укладених зі своїми постачальниками і споживачами, па замовленнях, переважно державних, на довгострокових економічних нормативах і на обмеженому рівні централізованих інвестицій. Підприємство дістало право встановлювати прямі «горизонтальні» зв’язки з іншими підприємствами, замість того щоб вдаватися до посередництва Держплану. Деяким категоріям підприємств було навіть дозволено вступати в прямий контакт з іноземними фірмами.

Насправді ж бюрократія центральних міністерств відразу стала обходити положення цього закону, оскільки не хотіла здавати свої позиції і відмовлятися від колишніх прерогатив. До того ж виконання цих положень із самого початку повинне було б супроводжуватися іншими радикальними заходами (реформою ціноутворення, матеріального постачання і т.д.). У зв’язку з тим, що держава залишалася головним замовником у промисловості, вона майже повністю покривала держзамовленням виробничі потужності підприємств, залишаючи за ними дуже обмежені можливості для комерційної діяльності. Держава також, крім пріоритету у визначенні номенклатури продукції, що випускається, встановлювала ціни і ставку оподаткування. Центральні міністерства продовжували знімати вершки з прибутків підприємств, знецінюючи, таким чином, їх «фінансову самостійність».

Встановлення економічних нормативів, утворення фондів оплати праці, фондів економічного стимулювання не тільки залишалися довільними, але часто наносили шкоди найбільш рентабельним підприємствам. Ще одним «вузьким місцем» виявилося постачання. Через відсутність оптової торгівлі підприємства так і не змогли вибирати собі постачальників, а останні у випадку порушення договорів не несли за це відчутної відповідальності. Таким чином, сфера ринку виявилася обмеженою договорами між підприємствами, які укладалися після виконання держзамовлень, в той час як сфера централізованого контролю, навпаки, розширилася завдяки перевірці «держприйманням» якості виробленої продукції в момент її здачі (процедура, що застосовувалася раніше тільки на військових підприємствах). Розширення державного контролю за якістю продукції на ділі привело, передусім, до фактичного скорочення заробітків мільйонів робітників, оскільки виявлена повсюдно невідповідність виробів «стандартам якості» позбавила їх премій, що нараховувалися раніше. Від самого початку робітники відчували, що, незважаючи на галас, який чиниться навколо «фінансової самостійності» підприємств і навіть їх «самоврядування», всі рішення продовжували їм нав’язуватися бюрократією без передачі підприємствам реальної можливості контролю. Залишаючись під жорсткою опікою колишніх управлінських структур, підприємства як свого роду «компенсацією», як і раніше, продовжували користуватися (незважаючи на без кінця проголошуваний принцип самофінансування) великими субсидіями, які тільки й дозволяли десяткам тисяч підприємств уникнути банкрутства і звільнення надлишкового персоналу (насамперед адміністративного). На думку М. Костакова, заступника директора Науково-дослідного інституту Держплану, «тимчасове безробіття» (тобто період між втратою роботи і влаштуванням на іншу з перекваліфікацією) ризикує зачепити, якщо передбачити справжню раціоналізацію політики в області зайнятості, від 14 до 19 млн. чоловік протягом найближчих десяти років.

Реорганізація міністерств і деяких інших органів управління промисловістю привела до скорочення протягом шести років біля 1 мли. службовців. Звичайно, велика частина «апаратників» влаштувалася в нових структурах (в тому числі у приватному секторі) завдяки системі зв’язків і навіть залученню капіталів громадських фондів.

Найбільш складною проблемою, зумовленою переходом до справжньої самостійності підприємств і ринкової економіки, виявилася проблема ціноутворення. При встановленні цін на основі собівартості продукції довелося б, зберігши дотації більш ніж на 70 млрд. руб., збільшити роздрібні ціни на товари на 60 млрд. руб. У цій області давно назрілі й необхідні для продовження розпочатих реформ кроки примусили себе чекані аж до весни 1991 р. За цією затримкою переховувалися численні причини: опозиція як регіональної, так і галузевої бюрократії, яка побоювалася, що реформа ціноутворення поставить під сумнів усю систему прибутків і привілеїв, створених грою на субсидіях, гарантованим збутом, маніпуляцією ціновими співвідношеннями, неодноразовими перепродажами, пов’язаними з дефіцитом і тіньовою економікою; боязнь керівників країни прийняти соціальну ціпу, яку кожний вважав дуже високою, за послідовне визволення цін і перехід до ринкової економіки в обстановці загального дефіциту і відсутності владних і правових структур, які б користувалися довірою та визначали обличчя правової держави.

Другий напрям економічної реформи полягав у розширенні сфери діяльності для приватної ініціативи. Прийнятим 19 листопада 1986 р. і доповненим 26 травня 1988 р. законом приватна діяльність була легалізована більше між у 30 видах виробництва товарів та послуг. Бажаючі відкрити свою справу повинні були зареєструватися, а їх прибутки підлягали оподаткуванню (яке сягало 65%, поки цей дуже високий рівень не був знижений 26 травня 1988 р.). За даними весни 1991 р., більше 7 млн. громадян (5% активного населення) були зайняті в кооперативному секторі, який бурхливо розвивався. Крім того, біля 1 млн. чоловік отримали патенти або реєстраційні дозволи на заняття індивідуальною трудовою діяльністю. Встановлення дуже високих цін (обід у кооперативному ресторані в Москві коштував приблизно в 10 разів дорожче, ніж у державному ресторані першої категорії) і розвиток побічних видів діяльності (орієнтованих аж ніяк не на середнього — який відчував себе обдуреним — споживача, що постійно стикався з дефіцитом) привели до того, що приватний сектор, який виник протягом кількох місяців і без звертання, як правило, до банківських кредитів, став «відмивати» капітали тіньової економіки — за середніми оцінками, до 70-90 млрд. руб. на рік. При цьому приватний сектор охопив лише частину з приблизно 15 млн. чоловік, які, за радянськими джерелами, були більш або менш постійно зайняті у сфері тіньової економіки.

Незважаючи на заяви керівництва країни про підтримку, в роки перебудови розвиток приватної ініціативи стикався із найрізноманітнішими труднощами: офіційними, коли місцеві власті використовували весь свій талант, щоб обмежити діяльність кооперативів; виробничими, зумовленими загальним дефіцитом матеріальних ресурсів, що змушувало вдаватися до нелегальних джерел. Нарешті, найбільш істотну роль грали ідеологічні установки та умонастрої у суспільстві. Як показували опитування громадської думки, велике число опитаних не приховували свою ворожість відносно розвитку кооперації. Якщо більшість радянських людей вітали розширення свобод у сфері політики та ідеології, то вони ж виявляли недовіру, коли мова заходила про свободу підприємництва (за винятком права обробляти свою дільницю землі, пов’язаного швидше з деяким містичним образом, ніж з ущемленням прав споживача). Для більшості громадян, які стикнулися з чотирма мережами розподілу і рівнями цін (державні, договірні, кооперативні і чорного ринку), економічна свобода з’явилася в образі падіння життєвого рівня. Десятиріччя пропаганди, направленої на викорінювання духу підприємництва і приватної власності, а також труднощі, характерні для суспільства, яке відчуває постійну недостачу необхідного, в якому нормування споживання сусідству з гарантованими державою цінами, сприяли розвитку у радянських людей страху перед ринком, властивого людям, економічно опікуваним; формуванню мислення доіндустріального типу, коли споживач покладає на державу обов’язок захищати його від «спекулянтів», «хапуг» і «товстосумів» (і взагалі від усіх тих, хто «виділяється», — скільки народних приказок повчають: «сиди й не висовуйся») і гарантувати йому «справедливі» ціни.

Ці умонастрої частково пояснюють труднощі, з якими стикнувся уряд, намагаючись розширити сферу приватної ініціативи в сільському господарстві. Офіційно визнане в 1988 р. формулювання пропонувало «орендний до-і овір», згідно з яким одна або кілька сімей беруть землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і повністю розпоряджаються продукцією. До того ж у новому положенні про колгоспи, прийнятому в березні 1988 р., обумовлювалося, що площа індивідуальної дільниці і поголів’я худоби в особистому господарстві будуть встановлюватися колективом кожного колгоспу «в залежності від участі його членів у загальній праці». Ці заходи на ділі принесли лише символічні результати. Колгоспи, що так і не отримали справжньої самостійності, на яку вони могли б розраховувати з моменту їх основи, будучи «кооперативними» організаціями, так і залишилися під опікою районної влади, яка, як і раніше, планувала їх виробництво і постачання державі, визначала норми площі особистих дільниць. Орендний рух не набув широкого поширення: в господарствах орендарів було до літа 1991 р. тільки 2% земель, від тих, що обробляються і 3% поголів’я худоби. Відродити одразу у селян дух підприємництва виявилося тим більше важко, що найактивніші з них пішли з села (протягом двох останніх десятиріч міграція з села була дуже великою). Визнане, нарешті, право вільно орендувати землю не викликало ентузіазму селян, позбавлених сільськогосподарської техніки, як і всієї економічної інфраструктури, необхідної для падання продукції товарного вигляду та її реалізації. З іншого боку, місцеві власті з початку перебудови не переставали придушувати селянську ініціативу, як про це свідчить історія «архангельського мужика», яка широко освітлювалася засобами масової інформації в кінці 1888 р. Селяни, які бажали працювати на умовах оренди, не могли отримати землю на передбачені законом 50 років; частіше за все термін оренди не перевищував п’яти років, щонайбільше десяти. До того ж орендні договори могли бути розірвані владою в односторонньому порядку з повідомленням за два місяця. Вони мали силу тільки для особи, яка їх укладала і у разі її смерті не могли бути передані іншій особі. Зазначимо, нарешті, ворожість великої частини сільського населення до можливості появи «нових куркулів»,

Жодна із розпочатих в економіці реформ практично не дала позитивних результатів. З одного боку, тому, що, будучи продуктом політичного компромісу, воші не були досить радикальними — найбільш «хворобливі» в соціальному плані заходи (реформа ціп, кредит і система постачання підприємств) були відстрочені; з іншого боку, вони були дуже радикальними, спричиняючи одночасно опір населення, який відчував па собі, як погіршуються умови життя, і протидію на всіх рівнях бюрократичного апарату. Економічні реформи, як і гласність, представляли смертельну загрозу для всіх його привілеїв та зисків від існуючого положення. Нарешті, не можна забувати, що реформи намагалися змінити економіку, в якій протягом десятиріч були відсутні ринкові механізми і процвітала корупція. Ці обставини привели до непередбаченої реакції на зроблені керівництвом кроки: в державному секторі міцно запанувала мінова, бартерна економіка, а в приватному — свого роду «економіка казино», в рамках якої нові підприємці шукали негайної спекулятивної вигоди на шкоду розвитку з далеким прицілом виробництва товарів і послуг. В умовах дуже нестабільної політичної ситуації мова йшла про отримання максимального прибутку в найкоротші терміни, перш ніж у черговий раз будуть змінені правила гри. Куди виведе цей примітивний хижацький капіталізм? На це питання можливі будь-які відповіді. Якщо політична ситуація стабілізується, і особливо якщо буде створена дійсно правова держава, цей «капіталізм казино» може послужити прологом до виробляючого капіталізму. Якщо ж ні, існує ризик, що він складе не більш ніж перехідний етап до паразитичної і корумпованої економіки, подібної до існуючих у країнах третього світу. Як виміряти шлях, який належить пройти, коли в країні відсутнє навіть урядове видання, що дозволяло б кожному в будь-який момент бути в курсі чинного законодавства!

3. ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ

Політичні перетворення різко прискорилися починаючи з кінця 1990 р. (цей процес буде детально розглянутий в останній частині даного розділу). Вони зачепили до осені 1990 р. багато які рівні — те, що можна назвати «стилем» політичного життя, найбільш дійових осіб, структури та інститути, взаємовідносини між державою та громадянами, — вони були згодом обігнані ходом подій. Згідно з думкою одного із найближчих співробітників і натхненників М. Горбачова, О. Яковлева, розпочаті в процесі перебудови політичні та законодавчі перетворення повинні були зумовити радикальний поворот в російській історії. Протягом тисячі років Росія керувалася людьми, а не законами, і задачею перебудови було знищення колишнього порядку речей і заміна його іншим, дійсно заснованим на науковому розумінні суспільства. Іншими словами, мова йшла про те, щоб замінити тисячолітню модель державної системи. Проте, бажання команди Горбачова зберегти при цьому політичну систему на чолі з КПРС і союз радянських республік в його колишньому вигляді, заснованому на примушенні або нерозумінні національних спрямувань, обмежувало дієвість політичних реформ і прискорювало розпад системи.

Ми не будемо детально зупинятися на вражаючих змінах «стилю» політичного життя, безпосередньо пов’язаних із розквітом гласності: короткі та безликі повідомлення про незмінно одностайні рішення Центрального Комітету і Політбюро поступилися місцем багатослівним і напруженим телевізійним трансляція суперечливих дебатів на засіданнях нових парламентів колишніх союзних республік — Верховних Рад і з’їздів народних депутатів.

Після двох десятиріч непохитної стабільності і старіння партійних кадрів протягом п’яти останніх років сталося їх масове оновлення та омолоджування на всіх рівнях. «Чистка» Політбюро проходила поетапно, по мірі зміцнення влади нової правлячої групи; із Політбюро віддалялися (з одночасним усуненням з державних посад) найбільш консервативно настроєні діячі, пов’язані з брежнєвськими часами: Романов (липень 1985 р.), Тихонов (жовтень 1985 р.), Гришин (лютий 1986 р.), Кунаєв (січень 1987 р.), Алієв (жовтень 1987 р.), Громико, Соломенцев, Долгих (вересень 1988 р.). Одночасно Політбюро поповнювалося керівниками, що дотримувалися схожих (до відомої міри) із Горбачовим поглядів і належали до його покоління: Шевард-надзе, Рижковим, Зайковим, Слюньковим, Яковлевим, Ніконовим. У свою чергу ці керівники були в 1990-1991 рр. розметені вітром історії та замінені новим поколінням політиків, які були значно молодшими (35-40 років) і не мали ніякого відношення до партійного «сералю».

У Центральному Комітеті партії оновлення досягло небувалого для такого короткого терміну розмаху — 85%. Навіть в період 1934-1939 рр. в роки масових чисток, воно становило 77%. Оновлення політичного апарату пройшло і в республіках, де зміна складу керівних працівників до кінця 1990 р. склала від 45 до 70%. Цей рух сильно позначився і на омолоджуванні обласних кадрів. Радикальні зміни, спочатку (1985-1987 рр.) повільні, потім все більш і більш стрімкі, спричинили серйозний опір місцевої партократії; в центральних органах консервативний табір після відходу старої «брежнєвської» гвардії очолив член Політбюро ЦК КПРС Є. Лігачов. Опозиція центру апелювала головним чином до ідеологічних доводів, систематизованих у виступі Апдрєєвої, яка знаходилася «на передовій» консервативного фронту. На периферії протидія «питомих князів» пояснювалася нападками па привілеї і загрозою з боку гласності. Чим далі від Москви, тим більшу вони зберігали владу, спираючись на відданих їм політичних, господарських і радянських керівників. їх вплив навіть ріс — в тій мірі, в якій слабшала центральна влада (особливо в останні роки, відмічені безсиллям усіх існуючих державних структур, що викликало асоціації з процесом, який відбувався в 1917 р.).

Як би не визначався процес оновлення політичних структур — «демократичний централізм» або «бюрократична колонізація», — він не був пі дійсно радикальним, ні достовірно демократичним. Проте, опір перебудові виявився досить серйозним для того, щоб примусити владу всі виступ на шлях радикальної політичної реформи з метою оживити інститути, які партія позбавила їх функцій, — Ради і громадські організації (Горбачов визнав, що вони «виявилися за бортом»). На думку Генерального секретаря ЦК КПРС, було необхідно повністю відновити роль Рад як органів соціалістичної влади і повернути громадським організаціям їх первинне значення. Це можна було розуміти двояко: кажучи про «споконвічні функції», Горбачов звертався до перших років радянського режиму, «золотого віку» ленінізму. Однак саме ці «споконвічні функції» Рад, заводських і фабричних комітетів, профспілок, які грали найважливішу роль в лютому — жовтні 1917 р., були привласнені партією. Яке ж місце відводилося в горбачовському проекті реальній незалежності профспілок, справжньому плюралізму?

Другою метою реформи був перерозподіл влади, але при збереженні ведучої ролі партії. Саме з цією метою були організовані вибори з участю великого числа конкуруючих між собою кандидатів, з розрахунком тим самим повернути законність партійному керівництву, зганьбленому сталінізмом і «брежнєвським застоєм», і перетворити партію на силу, здатну виступати з пропозиціями перетворень і проводити їх в життя.

Реформа почалася з різного роду політичних та організаційних заходів, прийнятих на пленумі ЦК партії в січні 1987 р.: альтернативні вибори; таємне голосування при обранні відповідальних партійних працівників; вибори кандидатів на самому підприємстві; введення нових форм і механізмів участі трудящих в управлінні підприємствами. Практичні результати цих заходів залишалися дуже скромними аж до весни 1989 р. Так, під час місцевих виборів 21 червня 1987 р. альтернативні кандидатури були представлені тільки у 0,4% виборчих округів; всі вони, по суті, пройшли попередній відбір у партійних інстанціях. Місцеві власті, за рідким винятком, поводилися відносно нововведень пасивно або влаштовували обструкцію; що ж до «маси», то вона виявила глибокий скептицизм.

Висунення XIX партійною конференцією (28 червня — 1 липня 1988 р.) важливого проекту конституційної реформи (прийнятого Верховною Радою СРСР в жовтні 1988 р.) стало другим етапом політичних перетворень, який нове керівництво розглядало як вирішальний.

Ця реформа, зрештою, привела до встановлення дворівневої представницької системи — З’їзд народних депутатів СРСР і Верховну Раду СРСР, обрану з депутатів з’їзду, і заснування поста президента СРСР, наділеного широкими повноваженнями.

Колишня Верховна Рада, псевдопарламент — декорація, позбавлена якої-небудь влади, орган, який реєстрував партійні та урядові рішення, — був замінений новою Верховною Радою, постійним органом, який нараховував 544 члени, обраних таємним голосуванням на з’їзді народних депутатів, що складався з 2250 депутатів із п’ятирічним терміном повноважень. З них 1500 депутатів обиралися населенням країни і 750 партією, профспілками та громадськими організаціями. У функції з’їзду входило проведення конституційних, політичних, соціальних та економічних реформ, а також обрання, нарівні з Верховною Радою СРСР, президента країни, який керував зовнішньою політикою та обороною, призначав прем’єр-міністра і т.д.

Пропонуючи таку систему, автори реформи хотіли відкрити двері з’їзду найбільш рішучим прихильникам перебудови, намагаючись уникнути несподіванок на виборах в округах. З іншого боку, встановивши сильну президентську владу в особі Генерального секретаря ЦК КПРС, законність якої відтепер залежала — хоч би непрямо — від народного волевиявлення, вони намагалися захистити його від підступів апарату. Для Горбачова, обраного 15 березня 1990 р. союзним з’їздом народних депутатів президентом СРСР, цей аспект реформи був вирішальним, оскільки дозволяв йому долати протидію, яку чинило Політбюро ЦК КПРС, де засідали ного колеги, що далеко не завжди розділяли політику генсека.

Конституційна реформа викликала критику як консерваторів, так і радикалів, прихильників перебудови, яких очолив Б.Єльцин. Для радикалів реформа була неповноцінною, оскільки запропонована система не була ні прямою, ні рівною і до того ж зосереджувала надто багато влади в руках президента — Генерального секретаря ЦК КПРС. Крім цього, виборчий закон внаслідок своєї нечіткості залишав широкі можливості для різних маніпуляцій, що й довів хід виборчої кампанії в березні 1989 р. Проте, якщо апарату і вдалося в багатьох випадках зберегти свої позиції, то використані при цьому методи, викриті рядом засобів масової інформації, сприяли прискоренню політизації радянських людей. На відміну від Горбачова Єльцин зумів використати до своєї вигоди цю нову ситуацію і рішуче пішов демократичним шляхом. Обраний на загальних виборах, президент Росії зміг перевершити відносно легітимності президента СРСР, який отримав свій пост із рук парламентаріїв, які в значній частині домоглися свого положення за допомогою політичних маніпуляцій. Загалом вибори народних депутатів в березні 1989 р. і потім навесні 1990 р. означали величезний розрив з політичною практикою, встановленою після 1917 р.

Всі ці зміни відбувалися в атмосфері демократизації громадського життя, чому сприяли підготовка і прийняття законів з метою заснування «правової держави» і розквіт численних «неформальних об’єднань».

У резолюціях XIX партійної конференції було визнано, що радянське право служило не суспільству, а державі, являючись тим інструментом, який дозволяв державі проводити свою політику та захищати всемогутність його адміністрації. Прагнення подолати спадщину сталінізму, гарантувати права громадян, бажання гідно й цивілізовано виглядати в очах всього світу можна вважати першою підставою переходу до побудови правової держави. Другою стала необхідність створення правової бази для економічних реформ. Нове керівництво країни засудило «адміністративно-командний стиль», піддавши критиці надмірну владу адміністративних органів, які постійно вторгалися в діяльність підприємств, ігноруючи при цьому закони.

Нарешті, сама політика демократизації, яка привела до виникнення численних неформальних об’єднань, перетворила багатотисячні мітинги та демонстрації на звичайне явище, зажадала розробки і прийняття відповідних юридичних положень і процедур. У зв’язку з цим в 1988-1990 рр. було прийнято ряд законів та указів, розпочато підготовку інших.

Серед найбільш важливих були: закон про право громадян на судове оскарження неправомірних рішень адміністрації; постанова про періодичні переатестації фахівців; закон про державну безпеку; закон про пресу та засоби масової інформації; закон про громадські організації; закон про в’їзд і виїзд з СРСР. Було розпочато перегляд Основ карного законодавства (зокрема, відмінені статті про «антирадянську пропаганду» і т.п.), законодавства відносно релігії і т.д.

Лібералізація політичного клімату прискорила й перевела на новий рівень процеси розвитку та об’єднання десятків тисяч «неформальних» груп і організацій. Хоча далеко не всі з них включилися в політичну діяльність, починаючи з 1988 р. число груп, які вважали себе «політичними», продовжувало рости. Багато хто з них об’єднувався в союзи, асоціації або народні фронти — прообрази політичних партій. Найбільшою активністю із самого початку відрізнялися Комітет Карабаху, народні фронти Литви, Латвії та Естонії, Демократичний союз у Москві та в Ленінграді, очолені колишніми дисидентами, які прагнули, передусім відновлення справжнього плюралізму, товариство «Пам’ять», яке об’єднало русофілів, ультранаціоналістів та антисемітів. В основі створення неформальних об’єднань не завжди лежала чітка політична програма, часом вони виникали в процесі розв’язання практичних проблем, пов’язаних із повсякденним життям (особливо екологічних).

Перший комітет суспільного самоврядування був створений у московському мікрорайоні Братеєво, відомому своїм важким екологічним становищем (відповідно організаторами комітету були місцеві неформальні екологічні групи). Після створення комітет провів ряд заходів, направлених на захист здоров’я населення, організацію культурного життя, розв’язання соціально-побутових проблем у районі. Поява тисяч незалежних «зборів трудових колективів», «рад підприємств» і навіть легальних «страйкових комітетів», які, перевищуючи в деяких випадках надані новим законом про державне підприємство права, також стали «мікроцентрами» влади, свідчила про тиху революцію, завершенням якої стало скасування або відсторонення від реальної влади колишніх профспілкових та політичних структур. Цей процес примушував згадати про події, що відбувалися в 1917 р: утворення «сузір’я» автономних центрів влади, що з кожним днем робило все більш очевидною слабкість традиційних політичних інститутів.

Виявлена в масі воля до розкріпачення соціального життя, велика кількість комітетів, організацій, груп, народних фронтів, які народилися у вогні нонконформізму, жарини якого тліли у період «застою», все більш явно вказували на обмеженість та суперечність часткової, спотвореної демократизації. Неповноцінність останньої найбільш яскраво виражалася в прагненні до збереження однопартійної політичної системи, монополії КПРС на аналіз загальнополітичних проблем і розробку стратегічних концепцій. Але що ж залишалося «відродженим» Радам?

Починаючи з літа 1990 р. перехід до багатопартійності став питанням, яке вимагало негайного вирішення Розумінню цього у величезній мірі сприяла весняна перемога Єльцина та його вихід з партії в липні на останньому, XXVIII з’їзді КПРС . Цей демарш Єльцина був з повним правом витлумачений як перший крок до конституювання нової масової партії.

Особливо значні зміни в країні сталися в області зовнішньої політики. Вони супроводжувалися послідовною і всеосяжною критикою колишніх підходів. «Критичний аналіз минулого показав, — можна прочитати в тезах, прийнятих XIX партійною конференцією, — що й на пашу зовнішню політику наклали відбиток догматизм, суб’єктивістський підхід. Було допущене її відставання від фундаментальних змін у світі, не в повній мірі реалізовувалися нові можливості для зниження напруженості та більшого взаєморозуміння між народами. Домагаючись військово-стратегічного паритету, в минулому не завжди використовували можливість забезпечити безпеку держави політичними засобами і в результаті дали втягнути себе в гонку озброєнь, що не могло не позначитися на соціально-економічному розвитку країни і на її міжнародному становищі».

Цей крутий поворот (згідно М.Татю, «мова тут йде вже про фундаментальний перегляд концепцій, які визначали обличчя радянської зовнішньої політики») отримав ґрунтовне «теоретичне» обґрунтування, назване «новим мисленням», зусиллями ідеологів перебудови і самим Горбачовим у його книзі «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу», яка вийшла в 1987 р.

Журнал «Комуніст» в № 7 за 1988 р. опублікував тези для обговорення, озаглавлені «Соціальний прогрес у сучасному світі», суть яких полягала в наступному. Три «світи» людської цивілізації — капіталістичний, соціалістичний і третій світ — сьогодні знаходяться у глибокій взаємозалежності. Вони належать єдиному світу, в якому вже неможливо досягти переваги військовими засобами. У рівній мірі віджила своє і практика оцінки міжнародних подій виключно через призму конфронтації між Сходом та Заходом. Ідеологія повинна підкоритися реальним умовам, в яких існує світова спільнота. У розв’язанні специфічних проблем, пов’язаних з протистоянням окремих країн та регіонів, потрібно виходити з глобальних тенденцій і залежностей. Перед обличчям нових задач демаркаційна лінія між силами прогресу і силами реакції більше не співпадає, в широкому розумінні, з кордонами, що історично склалися між країнами та блоками, і навіть між класами та партіями.

Ці малопереконливі імпровізації («рішуча ревізія марксистської теорії імперіалізму», за Е. Манделем) не могли приховати подвійну, прямо пов’язану з перебудовою економіки мету, поставлену перед зовнішньою політикою.

Насамперед .мова йшла про скорочення витрат на гонку озброєнь, які стали непосильними для Радянського Союзу. Друга мета «мирного співіснування» нового типу полягала в отриманні від Заходу солідних кредитів, особливо важливих для забезпечення продовження імпорту зерна (біля 40 млн. т зерна в 1988 р. і 60 млн. т — в наступному), і в той же час масованого постачання сучасної техніки і технології.

Оновлення радянської зовнішньої політики передбачало, передусім, усунення зі своєї посади всесильного (і непохитного) міністра закордонних справ Громико, який протягом кількох десятиріч очолював міжнародну політику Радянського Союзу. Він був призначений на почесний пост голови Президії Верховної Ради СРСР, на якому пробув до 1989 р. Пост міністра закордонних справ зайняв наближений до М. Горбачова Е. Шеварднадзе, член Політбюро з 1985 р., який був першим секретарем ЦК Компартії Грузії, зробив успішну кар’єру в умовах кавказького політичного життя і вже цим був підготовлений до дипломатичної роботи. Усунення А. Громико спричинило масове оновлення керівництва Міністерства іноземних справ: було замінено десять із дванадцяти заступників міністра: з 1988 р. другою особою у зовнішній політиці став О. Яковлев, який завідував міжнародними питаннями в ЦК КПРС. Теоретики-ідеологи поступилися місцем більш схильним до прагматизму «експертам» з різних академічних інститутів, таких, як Інститут США і Канади (керований іншим впливовим радником М. Горбачова Г.А рбатовим) та Інститут світової економіки і міжнародних відносин.

Однак не хто інший, як сам Горбачов, протягом всіх цих років виступав у ролі головного ініціатора і «патрона» нового політичного курсу. За кілька років він завоював величезний особистий авторитет на міжнародній арені, як на зустрічах «у верхах» з керівниками іноземних держав, так і під час прес-конференцій, які дозволили йому виявити свій безперечний талант спілкування і здатності представляти новий вигляд Радянського Союзу.

Разом із своїми соратниками Горбачов визначив три основних напрями діяльності: пом’якшення напруженості між Сходом та Заходом за допомогою переговорів із Сполученими Штатами про роззброєння; урегулювання регіональних конфліктів (починаючи з Афганістану); визнання існуючого снігового порядку і розширення економічних зв’язків з усіма державами, не піддаючи більше переваги державам марксистсько-ленінської орієнтації (до того ж дуже нечисленним).

Після ряду зустрічей «у верхах» між Горбачовим та Рейганом (Женева, листопад 1985 р., Рейк’явік, жовтень 1986 р., Вашингтон, грудень 1987 р.) радянська та американська сторони підписали 8 грудня 1987 р. угоду про знищення ядерних ракет середньої та меншої дальності, поклавши, таким чином, кінець періоду конфронтації. Радянська сторона взяла на себе зобов’язання демонтувати й знищити протягом трьох років 1752 ракети, американська — 869. Ця угода була доповнена шістьма місяцями пізніше встановленням детальної системи взаємного контролю. Уперше була досягнута угода, яка передбачала реальний процес роззброєння, а не тільки обмеження майбутнього озброєння, як це було у випадку з договором ОСО в 70-і рр.

Нове керівництво пішло також на припинення радянської інтервенції в Афганістані. Ця війна на чужій землі, яка коштувала СРСР більше 13 тис. убитих і 37 тис. поранених, була, якщо судити хоч би за реакцією латвійської молоді (фільм Гіоднієкса «Чи легко бути молодим?»), такою ж непопулярною в СРСР. як війна у В’єтнамі для американців. Процес урегулювання та виведення військ проходив у кілька етапів: у травні 1986 р. пішов у відставку Б. Кармаль, афганський комуністичний лідер, який «звернувся за допомогою» до Радянського Союзу в грудні 1979 р.; в лютому 1988 р. Горбачов оголосив про виведення, яке почалося 15 травня 1988 р. і було закінчене дев’ятьма місяцями пізніше,

Виведення радянських військ з Афганістану зробило можливим поновлення діалогу між СРСР та Китаєм, для якого припинення радянського військового втручання було однією з трьох умов нормалізації відносин із своїм сусідом. Дві інші умови стосувалися скорочення чисельності радянських військ па кордоні між СРСР та КНР і відходу підтримуваних Радянським Союзом в’єтнамців із Камбоджі.

У промові, вимовленій 28 липня 1986 р. у Владивостоці. Горбачов висловив побажання істотно поліпшити відносини, особливо економічні, між Радянським Союзом та Китаєм, підтвердивши, що перешкоди нормалізації цих відносин (Афганістан і прикордонне питання) скоро будуть усунені. Радянсько-китайське зближення було підкріплене візитом Горбачова у Пекін в травні 1989 р. Як справжній «символ демократії», Генеральний секретар ЦК КПРС був відповідно зустрінутий опозицією, яка саме в той момент виражала свою незгоду з режимом, захопивши площу Тяньанминь. Стримана реакція Радянського Союзу на репресії, що відбулися через кілька днів після візиту Горбачова, ясно показала, що радянські керівники не збираються в ім’я прав людини заморожувати процес нормалізації радянсько-китайських відносин.

Радянське керівництво перейшло до політики заспокоєння в районах «регіональних конфліктів» — як в Південній Африці, так і в Персидській затоці, в Південно-Східній Азії і в Центральній Америці радянська сторона дотримувалася миротворчої політики. У 1989 р. серйозні зміни сталися в соціально-політичній і територіальній ситуації в Європі, вперше перетворивши її післявоєнне обличчя. Не може бути сумнівів, що широкий визвольний рух не розвернувся б з такою силою і з такою глибиною, якби імпульс до змін не походив з Москви. Згода, надана радянським урядом у липні і990 р. на об’єднання Німеччини, як і його позиція відносно кризи в Персидській затоці, стали безперечними свідоцтвами його дійсно нового підходу до міжнародних реалій.

До осені 1990 р. вже було очевидно, що після п’яти з половиною років перебудови Радянський Союз увійшов у нову стадію своєї історії і з точки зору внутрішньої політики, і в розвитку відносин з усім світом. Сталася справжня революція розумів, яка унеможливила повернення до колишнього стану. Проте -1 це було грізною небезпекою для майбутнього зробленого Горбачовим і його командою експерименту по модернізації країни — не була вирішена жодна з трьох ключових проблем, що постали після 1985 р.:

проблема політичного плюралізму, органічної складової частини всякого процесу демократизації;

проблема створення ринкової економіки. Звичайно, 20 липня 1990 р. основні положення прийнятої російським урядом програми, яка отримала назву «Мандат довіри на 500 днів» і яка передбачала приватизацію державної власності та звільнення цін, були обнародувані в пресі. Цей «план Єльцина» був представлений як програма, альтернативна більш обережному плану, підготованому для усього Радянського Союзу головою РМ СРСР Рижковим. «План Єльцина» повинен був реалізовуватися в чотири етапи: в перші сто днів були б гарантовані права власності на землю та засоби виробництва, за цей час були б оцінені виробничі можливості, золотий запас, вартість нерухомості та розміри боргу. На останньому етапі передбачалася відміна централізованого ціноутворення, що супроводжувалося б певний час сильним падінням виробництва та закриттям численних низькорентабельних підприємств. Як би там не було, ця програма виявилася мертвонародженою;

проблема федеративного договору. 24 липня 1990 р. пресі був представлений первинний проект нового союзного договору, який передбачалося восени подати на обговорення повноважним делегаціям республік. Тісно пов’язаний з переходом до ринкової економіки, новий федеративний договір повинен був розширити права республік, передусім, замінивши існуючі центральні структури та вертикальні зв’язки прямими відносинами горизонтального типу між республіками без посередництва центру. Але й тут подіям було призначено випередити законодавців.

4. РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (осінь 1990 — зима 1991)

горбачов реформа радянський союз

Три названі вище проблеми панували в політичних дебатах останнього року існування Радянського Союзу. Саме вони послужили каталізатором політичної кризи, яка в грудні 1991 р. привела до розпаду СРСР і відставки Горбачова.

З точки зору політичного аналізу рік з осені 1990 до зими 1991 р. ділиться на три частини:

період до підписання 23 квітня 1991 р. Горбачовим, який представляв союзний центр, та керівниками дев’яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан, Азербайджан) документа, відомого як «Заява 9+1», в якій декларувалися принципи нового союзного договору. Досягнута принципова згода була найважливішою умовою і припинення конфлікту, все більш гострого, між головою Верховної Ради Росії Б.Єльциним, безперечним лідером у таборі прихильників рішучого продовження реформ, і президентом СРСР М. Горбачовим, який намагався зберегти крихку рівновагу між реформаторами та консерваторами і відстояти інтереси центру перед обличчям зростаючих вимог з боку республік, які домагалися самостійності, суверенітету і навіть повної незалежності. На фоні цього протистояння між парламентами Росії та Союзу розвернулася справжня «війна законів», яка паралізувала всяку конструктивну діяльність і з кожним днем посилювала економічну кризу, неефективність органів управління, особливо на місцях, що загострювало все більш очевидний «вакуум влади»;

період з кіпця квітня 1991 р., відмічений свого роду «перемир’ям» у відносинах Єльцина та Горбачова, взаємно стурбованих падінням авторитету якої б то не було державної влади. Горбачов повіз більш тонку політичну гру, переставши систематично вдаватися, як це виявилося під час січневих подій в Вільнюсі, до використання консервативних сил для створення «противаги» Єльцину. Тим часом політичне та економічне становище з країні настільки погіршилося, що в серпні стала можливою спроба консервативних сил здійснити державний переворот;

період після невдачі путчу 19-21 серпня 1991 р., коли поразка, нанесена табору консерваторів, катастрофічно прискорила розпад Союзу, привела до скасування колишніх державних структур, включаючи КДБ, припинення діяльності подальшої заборони КПРС. Менше ніж за чотири місяці на місці колишнього СРСР виникло нове і дуже нестійке геополітичне утворення: Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Переходячи до більш ґрунтовного розгляду цих періодів, нагадаємо, що перший відкритий конфлікт між прихильниками Горбачова та Єльцина вибухнув у жовтні 1990 р. під час обговорення альтернативних проектів економічної реформи. 11 жовтня, виступаючи на пленумі ЦК КПРС, Горбачов висловився на підтримку варіанту, представленого головою Ради Міністрів СРСР Рижковим. Цей план, який передбачав, зрештою, перехід до «справжніх» цін, звільнення заробітної плати, підвищення самостійності підприємств, соціальний захист безробітних, появу яких неминуче повніша була викликати його реалізація (до 2 млн. офіційно визнаних восени 1990 р. протягом року мало додатися ще 10 млн. чоловік), відразу ж зазнав критики з боку авторів конкуруючого проекту, відомого як «Програма 500 днів», який отримав підтримку Єльцина і більшості російських парламентаріїв. Г.Явлінський, заступник голови Радміну РРФСР, і потім Б.Єльцин 17 жовтня виступили в російському парламенті проти «повернення до адміністративно-командної системи». «Програма 500 днів», схвалена народними депутатами РРФСР кількома тижнями раніше, заявив Єльцин, торпедована вже першими заходами, зробленими відповідно до президентського плану. Взаємовиключаючий характер двох програм не викликав сумнівів. 1 листопада Єльцин закликав російський парламент проголосувати за закон, який би гарантував економічні основи суверенітету РРФСР передачею в російську власність природних ресурсів, що знаходяться на її території. Незважаючи на докладні пояснення Горбачова, підтриманого академіками Абалкіним та Аганбегяном, що інтеграція ринку на союзному рівні за допомогою міжреспубліканської кооперації, контрольованої центром, дозволяє сумістити «здорову конкуренцію» республік з їх найширшою економічною самостійністю, прихильники Єльцина відмовилися від будь-якого компромісу, переконані у швидкій невдачі президентського плану.

Листопад був відмічений посиленням позицій політичних протагоністів. 14 листопада «Московські новини» опублікували адресований Горбачову «відкритий лист» визнаних прихильників перебудови під назвою «Країна втомилася чекати!». «Влада не може або не хоче лікувати хворе суспільство», — говорилася в ньому. «Пане Президент, — резюмували автори «відкритого листа», — або підтвердьте свою здібність до рішучих дій, або йдіть у відставку». Реакцією консерваторів був перехід у наступ. 28 листопада міністр оборони Язов, зажадавши «відновити порядок у країні та забезпечити проведення призову в армію», обрушився на «націонал-екстремістів», а 12 грудня голова КДБ Крючков у телевізійному виступі пов’язав останніх з деякими радикальними течіями, «що матеріально та ідеологічно підтримуються іноземними спецслужбами». 4 грудня Горбачов зробив важливу поступку консерваторам, відправивши у відставку з посади міністра внутрішніх справ прихильника реформ В. Бакатіна і призначивши на цю посаду Б. Путо, а його першим заступником генерала Б. Громова. Перед новим керівництвом МВС була поставлена задача розгорнути боротьбу з організованою злочинністю, а також проти націоналістичних і відцентрових тенденцій. Кількома тижнями пізніше Горбачов перекопав народних депутатів СРСР, що зібралися на свій четвертий з’їзд, обрати віце-президентом країни Г. Янаєва. Цьому сірому апаратнику і консерватору була віддана перевага перед іншою кандидатурою на цей пост — блискучим Е.Шеварднадзе. Міністр закордонних справ із скандалом пішов у відставку 21 грудня, заявивши з трибуни з’їзду про загрозу реакційного перевороту і встановлення диктатури. Незважаючи на пристрасні виступи реформаторів за надання справжньої самостійності республікам, більшість з’їзду проголосувала за збереження СРСР. Таким чином, в останні дні 1990 р. співвідношення сил, здавалося, різко змінилося на користь консерваторів.

Насправді ж ніколи суперечність між президентськими указами та діяльністю місцевої влади не була такою великою. Протягом усієї осені відбувалося посилення відцентрових тенденцій. II з’їзд Українського Руху, який відбувся наприкінці жовтня, проголосив «боротьбу за незалежність України та ненасильне відновлення незалежної і демократичної республіки». У Грузії після перемоги на виборах націоналістів із руху «Вільна Грузія» республіканський парламент під головуванням З. Гамсахурдії схвалив програму, яка передбачала «перехід до суверенної і повністю незалежної Грузії». У Нагарному Карабасі продовжувалася ескалація збройного конфлікту між вірменськими формуваннями та підрозділами азербайджанської міліції, яка підтримувалася спеціальними частинами Радянської Армії. Як і раніше, зберігалася сильна напруженість у Прибалтиці, яку не зняли переговори між представниками Союзу і литовськими керівниками про поетапний перехід до незалежності, що пройшли 4 жовтня в Москві.

23 листопада республікам був представлений черговий варіант проекту нового союзного договору. У його обговоренні взяли участь усі республіки, за винятком Прибалтійських та Грузії. Хоча з проекту зникли згадки про соціалізм та «Союз Радянських Соціалістичних Республік» поступився місцем «Союзу Радянських Суверенних республік», вплив центра відчувався в кожній статті і цього варіанту договору. Разом з тим вже під час подання цей проект належав минулому: трьома днями раніше, 20 листопада, було укладено двосторонню угоду між Росією та Україною, за якою дві республіки визнали суверенітет одна одної та необхідність економічної співпраці без участі центру на основі рівності та взаємної вигоди. Ще через два дні аналогічний договір був підписаний між Росією та Казахстаном. Цими угодами, заявив Б.Єльцин, створюється модель нового Союзу і стержень, навколо якого він буде утворений.

На початку січня 1991 р., після рішення Міністерства оборони СРСР використати війська для проведення в Литві та Латвії призову молоді в армію, напруженість в цих республіках різко зросла. 12 січня в ході операції Радянської Армії по захопленню будівлі литовського телебачення у Вільнюсі було вбито 16 чоловік. Ця акція, яку з ентузіазмом зустрів литовський Комітет національного порятунку, створений із противників незалежності республіки, військових, консерваторів, і частини преси (що давно розділилася на два табори), привела до остаточного розколу інтелігенції, яка до цього в своїй більшості підтримувала Горбачова. 16 січня «Московські новини» вийшли в траурній рамці і з недвозначною «шапкою» на першій смузі: «Злочин режиму, який не хоче сходити зі сцени».

Події у Вільнюсі, повторені через кілька днів у Ризі, різко загострили конфлікт між реформаторами та консерваторами. 22 січня Б.Єльцин рішуче засудив застосування сили в Прибалтійських республіках. 26 січня союзний уряд оголосив про введення з 1 лютого спільного патрулювання міліцією та військовими вулиць великих міст під приводом посилення боротьби із зростанням злочинності. Гуркіт чобіт роздався в атмосфері, і без того гранично напруженій після подій у Прибалтиці і «сюрпризу», піднесеного населенню урядом, який оголосив 24 січня 1991 р. про вилучення із обігу купюр номіналом у п’ятдесят та сто рублів. Ця міра, яка викликала загальну паніку та стовпотворіння перед ощадними касами (для обміну банкнот населенню було надано усього три дні), повинна була, зі слів прем’єр-міністра В.Павлова, «завдати смертельного удару по тіньовій економіці». Насправді ж держава вилучила лише біля п’яти відсотків тієї суми, яку вона сподівалася вивести із обігу, щоб оздоровити внутрішній ринок. Негайним і, по суті, єдиним відчутним результатом цієї операції стали обурення і зростання невдоволення населення, замученого посеред зими нескінченними труднощами із постачанням продуктів.

Пленум ЦК КПРС, що проходив па початку лютого, підтвердив рішучість консервативних сил взяти реванш. Учасники пленуму звернулися до громадян країни із патетичним закликом «виступити проти антикомуністичної істерії, яка розпалюється ворогами перебудови». Горбачов заздалегідь відмовився визнати результати підготовленого у Литві референдуму з питання про незалежність, оголосивши його антиконституційним (10 лютого більше 90% жителів Литви, які брали участь у референдумі, висловилися за незалежну і демократичну республіку). 21 лютого, у розпал демонстрацій та контрдемонстрацій, що захлеснули Москву, Ленінград та інші великі міста, Єльцин у виступі по телебаченню зажадав виходу Горбачова у відставку і розпуску Верховної Ради СРСР. У відповідь Горбачов звинуватив «так званих демократів» у «прагненні дестабілізувати країну» напередодні загальносоюзного референдуму з питання про збереження СРСР, призначеного на 17 березня. Подальші тижні були відмічені все більш запеклим протиборством між російськими реформаторами, які, отримавши в своє розпорядження телевізійний канал, з новою енергією повели боротьбу за негайну відставку Горбачова, розпуск союзного парламенту, передачу влади «Раді Федерації», яку б склали перші особи республік, за визнання референдуму 17 березня простою формальністю, що не має реального значення, і консерваторами всього Союзу, які наполягали на фундаментальній важливості цієї «наради з народом», який однозначно, на їх думку, висловився за збереження цілісності Радянської Батьківщини. Вимоги реформаторів отримали могутню підтримку з боку ведучих організацій незалежного робітничого руху, літніх страйків, що виникли під час 1989 р. передусім у вугільних басейнах Донбасу, Кузбасу і Воркути. У 1991 р. шахтарі розпочали страйк 1 березня, вимагаючи тепер вже не тільки збільшення заробітної плати у зв’язку з оголошеним підвищенням після 2 квітня роздрібних цін, але й відставки Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР, націоналізації майна КПРС, реальної багатопартійності, департизації підприємств та організацій. По суті, процес департизації йшов уже з осені, коли на сотнях підприємств робітники та страйкові комітети усунули від справ парткоми та офіційні профспілкові органи і зайняли їх приміщення. Знову, як в 1917 р., стала очевидною недієздатність офіційних структур, у повній мірі проявився «вакуум влади» — передусім на місцях. Хаос в органах державного управління ще збільшився після референдуму 17 березня, який не тільки не вніс ясності в суперечки про зміст союзного договору, покликаного скріпити новий Союз, але й, навпаки, виявився позбавленим всякого значення, оскільки кожна республіка організовувала його на свій лад, додаючи за своїм розсудом нові питання, а деякі просто відмовилися від його проведення. Згідно з результатами референдуму, 80% росіян підтримали проведення загальних виборів власного президента, і тільки біля 50% москвичів та ленінградців і 40% киян висловили бажання зберегти Союз у запропонованому вигляді.

Двозначні підсумки референдуму швидко затьмарило підвищення цін (від 2 до 5 разів), яке спричинило тим більше обурення, що заробітна плата була збільшена в середньому лише на 20-30% («мінімальна» і найпоширеніша компенсація була встановлена в 60 руб. на місяць). Наступного дня після введення в дію нових цін сотні трудових колективів приєдналися до страйкуючих шахтарів. Найбільш масові страйки пройшли в Мінську, наочно показавши, наскільки виросла й радикалізувалася після літа 1989 р. самосвідомість робітничого класу: не обмежившись економічними вимогами, робітники виступили проти соціально-політичної системи загалом, висунувши лозунги відставки Горбачова й усього союзного уряду, скасування всіх привілеїв, скасування КДБ, відновлення в повному об’ємі приватної власності на землю, проведення вільних виборів на засадах багатопартійності, департизації підприємств та передачі їх під юрисдикцію республік. У квітні число страйкуючих перевалило за мільйон; страйки продовжувалися протягом кількох тижнів і були припинені, лише коли власті прийняли вимоги робітників, передусім в частині переходу підприємств під республіканську юрисдикцію і припинення перерахування прибутку (особливо валютного) до союзного бюджету.

Чи була згода Б.Єльцина поставити 23 квітня в Огарьово свій підпис під «Заявою 9+1», уклавши таким чином свого роду «перемир’я» з М. Горбачовим, спробою зупинити хаос, який наростав у країні або ж у його підоснові лежали тактичні розрахунки, продиктовані виборами президента РРФСР, що наближалися? У заяві представники дев’яти республік та Горбачов підкреслювали необхідність найшвидшого укладення нового союзного договору. Численні зустрічі, що відбулися в Огарьово у травні-липні виявили, однак, значні розходження і протиріччя: якщо одні наполягали на конфедеративних принципах, то інші бажали збереження більш тісних відносин, тобто федерації. Ці дві антагоністичні тенденції найбільш послідовно відстоювали, з одного боку, Росія та вслід за нею Україна, найбільш непоступлива у своїх вимогах із республік, а з іншого — голова Верховної Ради СРСР А. Лук’янов, переконаний прихильник політико-економічного централізму. Непоправний оптиміст, М. Горбачов прагнув на кожній зустрічі продемонструвати просування вперед і обіцяв, що новий союзний договір буде готовий до підписання в липні, перед його візитом до Лондону на зустріч глав семи ведучих капіталістичних держав.

Тим часом увага громадської думки і засобів масової інформації була прикута до перших всенародних виборів президента РРФСР. У боротьбі за голоси виборців взяли участь шість кандидатів, однак, як писала «Російська газета», 12 червня народ Росії повинен буде зробити вибір між демократами та комуністами, між Б.Єльциним і маразмом. Навпаки, для ТАРС, що відображав переваги союзного уряду і М. Горбачова, який все ж утримався від участі в російських політичних дебатах, «хорошим» кандидатом був В. Бакатін, який «представляв політичну лінію президента СРСР і втілював центристську «золоту середину» між радикальним популізмом Б.Єльцина і технократичним консерватизмом М. Рижкова». Безперечна перемога Єльцина вже в першому турі, якому віддали свої голоси біля 57% виборців (другим прийшов Рижков, що зібрав лише 16%), означала отримання їм нового статусу, як в очах світової спільноти, так і па внутрішньополітичній арені. Президентство Б.Єльцина виявлялося тим більше законним і вагомим, що його постійний опонент М.Горбачов був обраний президентом СРСР на З’їзді народних депутатів, де демократичні процедури постійно порушувалися різного роду маніпуляціями. Перемога Єльцина означала також нищівну поразку комуністичної партії, яка втратила за п’ять років, -.а визнанням, зробленим Горбачовим на пленумі ЦК, який відбувся в липні, більше п’яти мільйонів своїх членів, загальне число яких скоротилося з 2! до трохи більше 15 млн.

На початку липня ряд видних політичних діячів, у числі яких були Е. Шеварднадзе і О. Яковлев, закликали до створення нової масової політичної партії — «Рух демократичних реформ». Кількома тижнями пізніше на пленумі ЦК КПРС Горбачов добився відмови від усякої загадки в основоположних партійних документах «марксизму-ленінізму». Напередодні пленуму, 24 липня, він урочисто оголосив про те, що «робота над союзним договором завершена» і що документ «відкритий для підписання» (хоча насправді остаточний текст, поширений ТАРС тільки 14 серпня, містив більше питань, ніж відповідей). У ході новоогарьовського процесу республікам вдалося відстояти багато які свої вимоги, і порівняння його з попереднім варіантом, опублікованим в кінці червня, показувало, що Горбачов повинен був піти па додаткові поступки по ряду поліцій. Так, російська мова, залишившись «мовою міжнаціонального спілкування», перестала бути «державною мовою»; глави республіканського уряду брали участь у роботі союзного кабінету міністрів з правом вирішального голосу; підприємства військово-промислового комплексу переходили у спільне ведення Союзу та республік. У той же час текст страждав через нечіткість формулювань багатьох принципових положень, здатну викликати можливі різночитання й конфлікти. Чи означало, наприклад, з точки зору міжнародного права визнання «суверенних держав», які виступали суб’єктами союзного договору, «повноправними членами світової спільноти», те, що вони можуть вступити до Організації Об’єднаних Націй і мати власні посольства? Найважливіші статті, 5-а і 6-а, які розмежовували компетенції Союзу і республік, також рясніли протиріччями та двозначностями. Чи переходили у повну власність республік природні ресурси, найбільш цінні й прибуткові з яких знаходилися на території РРФСР? Але якщо Росія діставала повні права на все, що видобувалося (і потім вироблялося) на її гігантській території, то що ж залишалося союзу? Так же мало було врегульоване й принципове питання про союзні податки. Видно, перемогла точка зору Єльцина, згідно з якою союзний бюджет повинен був формуватися за рахунок узгоджених з республіками фіксованих відрахувань із республіканських бюджетів; однак не уточнювалося, хто буде стягувати цей податок — союзні органи або республіканські. Без вирішення залишалося й питання про статус шести республік (Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Молдови та Естонії), що не мали намір підписувати союзний договір. Вже напередодні офіційного представлення тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого розв’язання спірних питань, що залишилися, поки не підпише договір до прийняття своєї конституції; тим часом мусульманські республіки Середньої Азії, не ставлячи центр до відому щодо своїх намірів, уклали між собою двосторонні угоди.

Для консерваторів всі ці проекти і вже зроблені кроки означали не що інше, як «розпродаж Радянської Батьківщини» та похорони КПРС. Підписаний Єльциним 20 липня указ про департизацію, який забороняв діяльність партійних організацій та їх комітетів на державних підприємствах і в установах (що узаконив ситуацію, яка фактично склалася на багатьох з них), став для консерваторів останньою краплею.

Вранці 19 серпня ТАРС передав повідомлення про створення Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР, до якого увійшли 8 чоловік, в числі яких були віце-президент СРСР Янаєв, прем’єр-міністр Павлов, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов, міністр внутрішніх справ Пуго. Заявивши про те, що президент СРСР Горбачов, який знаходився на відпочинку в Криму, «за станом здоров’я не може виконувати свої обов’язки», комітет оголосив про свій намір відновити порядок в країні і запобігти розвалу Союзу. Надзвичайний стан встановлювався на шість місяців, вводилася цензура. Однак, зустрівши народний опір, очолюваний президентом РРФСР Єльциним, путч провалився. Нерішучість і розкол у військах, розгубленість путчистів, які впали у прострацію перед обличчям непередбаченої ними реакції москвичів (а також ленінградців, жителів інших найбільших міст), десятки, а потім сотні тисяч яких стихійно зібралися перед будівлею російського парламенту, який став оплотом опору новоявленій хунті, коливання введених у Москву військ, що так і не наважилися «розметати» (термін одного з відданих ними наказів) беззбройних людей, що протистояли їм, підтримка Єльцина більшістю урядів країн світу і міжнародною громадською думкою — у своїй сукупності всі ці чинники обумовили те, що менше ніж за три доби спроба державного перевороту була ліквідована. Увечері 21 серпня Горбачов повернувся до Москви, однак, до цього часу Єльцин, який вийшов головним переможцем із цього випробування, зі слів одного французького політичного діяча, «завоював собі погони глави держави».

Невдача спроби державного перевороту, яка продемонструвала неймовірне зростання суспільної свідомості і політичної зрілості маси (головний чинник, проігнорований путчистами, перекопаними у своїй здатності безкарно повторній «палацовий переворот» 14 жовтня 1964р., внаслідок якого був усунений Хрущов), різко прискорила розпад СРСР, привела до втрати Горбачовим його впливу, до скасування колишніх інститутів центральної влади. У наступні за невдачею путчу дні вісім республік заявили про свою незалежність, а три Прибалтійські республіки, які вже домоглися їх визнання міжнародним співтовариством, 6 вересня були визнані й Радянським Союзом. М.Горбачов, незважаючи на знову підтверджену ним прихильність комуністичним ідеалам, залишив свій пост Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустив Центральний Комітет (зі свого боку союзний парламент повернув собі надані ним раніше Горбачову особливі повноваження в економічній області). Діяльність КПРС була припинена, а через кілька тижнів і зовсім заборонена Єльциним. За рахунок вилучення з компетенції КДБ ряду важливих функцій і управлінь ця організація була сильно скорочена. Сталося повне оновлення політичного істеблішменту (від керівників засобів масової інформації до членів уряду), в який прийшли реформатори та наближені Єльцина, які відразу ж закріпили нове становище рядом постанов парламенту.

Горбачов, бажаючи зберегти центр і тим самим свій пост, запропонував новий варіант союзного договору, який, щоправда дуже нагадував про минуле. Однак політичні позиції президента СРСР були вже дуже послаблені через путч, останній (?) натиск консерваторів, і день за днем він все більше перетворювався на «президента в лапках», президента Радянського Союзу, який більше не був єдиною державою.

1 грудня більше 80% населення України висловилося за незалежність своєї республіки. Тижнем пізніше президенти Росії, України та Білорусії, зібравшись у Мінську, констатували, що «Радянський Союз більше не існує». Ними було проголошене утворення «Співдружності Незалежних Держав», відкритої «для всіх держав колишнього СРСР». 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті (куди, як і в Мінськ, Горбачов запрошений не був) до СНД приєдналися ще вісім республік, підтвердивши тим самим кончину СРСР. У цих умовах Горбачову не залишалося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій президента СРСР у зв’язку із зникненням самої держави.

1991 рік має великі шанси увійти в історію як завершення розпочатого в 1917 р. експерименту, який призвів у 1922 р. до утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Нежиттєздатність системи, яка протягом семи десятиріч у формі СРСР була фактичною спадкоємицею колишньої царської імперії, породила більше проблем, ніж виявилася спроможна вирішити. Незважаючи на всю невизначеність майбутнього, одне не викликає сумнівів: те, що відбувається на наших очах, визначає майбутнє не завершеного ще оновлення і, отже, новонародженої — і також дуже крихкої — демократії.

Римский период истории Египта

К моменту захвата Египта римскими войсками население страны было готово к созданию единого в этническом и культурном отношении общества. Римские правители делали все возможное, чтобы остановить этот процесс. Во-первых, Рим подозрительно относился к восточным обществам с присущими им культурой и религией, а во-вторых, опыт римских завоеваний подсказывал, что управлять раздробленной страной гораздо легче. Исторические документы, относящиеся к периоду римского господства, свидетельствуют о том, что сельское население Египта было разделено римлянами на социальные и этнические категории, общественный статус которых зависел от размера и частоты выплат подушного налога, установленного еще при Птолемеях и заимствованного новыми правителями Египта. От уплаты этого налога были освобождены проживавшие в Египте граждане Рима, граждане Александрии и других греческих городов, а также некоторые египетские жрецы. Полугреки (эллинизированное население столиц номов) имели налоговые льготы, а египетские крестьяне были обязаны выплачивать налоги в полном объеме.

Казалось бы, такая политика подразумевала социальное возвышение греческого и эллинизированного населения Египта, но вскоре часть жителей страны обнаружила, что государственные и другие почетные посты в системе управления стоят очень дорого. Случалось даже, что власти силой навязывали эти почетные посты отдельным гражданам. Налоговый пресс становился все тяжелее; и крестьяне-единоличники, и сельские общины порой вынуждены были обрабатывать землю себе в убыток и не могли рассчитывать на послабления — размер налога не сокращался даже в неурожайные годы. Когда же, как нередко случалось, отчаявшиеся крестьяне бросали свой участок, их долг распределялся между теми, кто оставался и продолжал работать. Порой население целых деревень покидало свои земли.

Волнения в Александрии

Рим осуществлял эффективный военный контроль над Египтом, и до 172 н.э. в стране не происходило серьезных восстаний местного населения, кроме единичных восстаний в Александрии. Вскоре после прихода римлян греки Александрии обратились к римскому императору за разрешением создать в городе совет по самоуправлению (буле). Недовольство александрийских греков отказом Рима обострилось из-за ряда уступок, предоставленных римлянами еврейской общине. Евреи появились в эллинизированном Египте еще при первых Птолемеях, которые приглашали еврейских военачальников на военную службу. В последние годы правления династии евреи нередко командовали египетскими армиями. Численность еврейского населения в Египте была значительной, особенно в Александрии, где на момент захвата страны римлянами два городских квартала из пяти были заселены евреями. Когда евреи обратились с просьбой о предоставлении им александрийского гражданства (что являлось предпосылкой получения римского гражданства), местные греки с негодованием восприняли эту инициативу. Кроме того, греческая сторона была недовольна влиянием, которым евреи пользовались в римском императорском суде. Противоборство между греками и евреями выплеснулось в насильственные действия, и обе стороны направили в Рим свои депутации. Взгляд евреев на это противоборство отражен в работах Филона, а мнение греческой стороны — в памфлете Acta Alexandrinorum и в письме римского императора Клавдия, датируемого 41 н.э. В 115 недовольство евреев вылилось в восстание, охватившее Египет и Киренаику. Спустя два года, когда восстание было подавлено, численность еврейского населения в Египте существенно сократилась.

Введение христианства

Информация о раннем этапе христианства в Египте практически отсутствует, поскольку его сторонникам приходилось скрывать приверженность религии, отрицающей обожествление императора и государства. Таким образом, сведения о распространении христианства до его окончательного утверждения в 4 в. крайне скудны. Однако в письменных документах об языческих жертвоприношениях, относящихся ко времени правления императора Деция (249-251), упоминаются лица, добровольно выразившие свою лояльность римскому императору и его богам, и христиане, которых убедили отказаться от своей веры.

Судя по всему, процесс распространения христианства в Египте происходил быстро, охватывая население разных районов вне зависимости от их этнической принадлежности или социального положения. Церковная организация, обосновавшаяся в Александрии, затем распространила свое влияние и в центры номов. Ко 2 в. у египетских христиан уже появились свои ученые-богословы. Наиболее известные из них — основатель александрийской школы Климент (ок. 150-215) и Ориген (ок. 185-253 или 254).

Римские реформы

Когда при императоре Септимии Севере в 202 в столицах номов были созданы местные сенаты, показная система самоуправления стала дополнительным бременем для эллинизированной верхушки страны, поскольку именно на нее теперь было возложено управление Египтом. Любой зажиточный человек, отклонивший предложение занять место в сенате или иной почетный государственный пост, мог быть лишен имущества. Пожалование в 212 императором Каракаллой прав римского гражданства всем подданным империи означало, что теперь помимо подушного египтянам предстоит выплачивать и ряд других налогов. Египетские документы, относящиеся к 3 в., свидетельствуют о царившей в стране экономической разрухе.

Основа налоговой системы претерпела изменение в 3 в., когда подушный налог стал постепенно заменяться натуральным налогом. Введение натурального налога заложило основу для радикальной реорганизации фискальной системы при императоре Диоклетиане (284-305); теперь объемы взимания натуральных налогов в некоторых провинциях Римской империи должны были определяться в ходе периодического учета (ценза) облагаемых налогами людей и земель. В соответствии с административными реформами Диоклетиана была изменена система управления в римских провинциях. Так, Египет был разделен на три административные единицы, при этом военная власть находилась в руках одного чиновника. При преемниках Диоклетиана был осуществлен ряд других реформ, в соответствии с которыми номы были заменены системой самоуправляемых округов.

Годы правления императоров Диоклетиана и Галерия стали эпохой жестоких притеснений христиан. Твердый национальный характер египтян проявился по окончании религиозных преследований в организации монашеского движения, прославившегося своей суровой дисциплиной. Монастырская организация, созданная в Египте такими иерархами церкви, как Антоний и Пахомий на протяжении веков служила примером для европейского монашества.

Раскол в египетской церкви

Христианство в Египте формировалось в условиях давления со стороны сохранявшейся древней языческой культуры, гонений Рима и возникновения ряда новых соперничавших религиозных и философских течений, которые, по убеждению христиан, представляли собой ереси. Одно из них, гностицизм, возникло одновременно с христианством. Гностики пользовались христианскими священными рукописями и создавали собственные работы духовного содержания, многие из которых были обнаружены впоследствии в Египте. На протяжении 3-4 вв. особой популярностью в Египте пользовалось манихейство, дуалистическое философское направление, утверждавшее деление мира на добро и зло. Сохранилось несколько манихейских рукописей на коптском языке, написанных с использованием греческого алфавита с добавлением ряда букв, заимствованных из египетского демотического письма. С распространением коптской письменности из употребления практически вышли три древнеегипетских шрифта: иероглифический (на котором с незапамятных времен оставляли надписи на храмах и памятниках), иератический (на котором в греко-римский период создавалась религиозная литература) и демотический (использовавшийся в делопроизводстве и светской литературе). Эти шрифты были преданы забвению и были расшифрованы только в начале 19 в. французским египтологом Шампольоном.

Использование коптского языка знаменательно также с точки зрения возникновения местного религиозного направления в египетской христианской церкви. Это был язык монахов, многочисленность и религиозное рвение которых превращало их в серьезную силу в ходе теологических диспутов, которые будоражили церковь в 4-5 вв. Правда, самые известные из них — епископ Александрийский Афанасий (328-373), противник арианской ереси, и епископ Александрийский Кирилл (412-444), способствовавший падению несторианства, — писали свои труды на греческом языке. Дух упорства и твердой веры в свои убеждения, характерный для египетских христиан, особенно проявился на Халкидонском соборе, на котором преемник Кирилла патриарх Александрийский Диоскор выступил в поддержку монофизитского учения. По решению этого собора монофизитство было объявлено ересью, а сам патриарх был низложен. Египетская церковь отказалась подчиниться решению собора, решив пойти на раскол. В 5 в. почти по всему Египту распространилось христианство монофизитского толка.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://subscribe.ru/archive/history.alltheuniverse

Содержание
Введение 3
1. НТР и ее влияние на ход общественного развития 5
2. «Холодная война» СССР на международной арене 10
2.1. Борьба за влияние в странах третьего мира 10
2.2. Международное положение СССР с средины 60-х – начале 80-х гг. 12
2.3. Отношения с капиталистическими странами 15
3. Нарастание кризисных явлений 16
3.1. Изменения в политической системе и нарастание противоречий в экономике 16
3.2. От перестройки к революции 17
Заключение 19
Список литературы 20

Введение

Период от середины 60-х до середины 80-х годов, когда политическое руководство страны возглавлял Л.И.Брежнев, называют временем застоя — временем упущенных возможностей. Начавшееся достаточно смелыми реформами в области экономики, оно закончилось нарастанием негативных тенденций во всех сферах общественной жизни, застоем в экономике, кризисом общественно- политической системы.

Знаменовал начало нового витка советской истории Октябрьский (1964г.) пленум ЦК КПСС.

На Октябрьском (1964 г.) пленуме ЦК КПСС произошла смена руководства партии и страны. Первым секретарем ЦК КПСС стал Л.И. Брежнев, председателем
Совета Министров СССР А.Н.Косыгин, председателем Президиума Верховного
Совета СССР Н.В.Подгорный.

Еще при Хрущеве видные советские экономисты выступали с предложениями радикальной экономической реформы, суть которой состояла в переходе от административной, командной экономики к рыночным отношениям. Эта идея была поддержана Хрущевым, а после его отстранения от власти разработку новой экономической реформы возглавил Косыгин. Решениями мартовского (1965) и сентябрьского (1965) Пленумов ЦК КПСС эта реформа получила формальное одобрение и поддержку со стороны партии.

Суть реформы 1965 г. можно свести условно к трем важнейшим направлениям:

1) перемены в структуре управления народным хозяйством. Сентябрьский
(1965 г.) Пленум ЦК КПСС принял решение ликвидировать территориальные советы народного хозяйства и осуществить переход на отраслевой принцип управления промышленными предприятиями. Были воссозданы союзные и союзно- республиканские министерства.

2) коррекция системы планирования. Поскольку прежняя плановая система была сориентирована на достижение роста объемов производства предприятиями на базе валовой продукции, то предполагалось нацелить планы на реализованную продукцию.

3) совершенствование экономического стимулирования. Оно включало: улучшение системы ценообразования, улучшение системы оплаты труда.

В русле этих направлений предусматривалось:

1. оценивать результаты хозяйственной деятельности предприятий по реализованной продукции, полученной прибыли по выполнению заданий;

2. поставить оплату труда работников промышленности в непосредственную зависимость не только от результатов их индивидуального труда, но и от общих итогов работы предприятий;

3. положить в основу экономических отношений между предприятиями принцип взаимной материальной ответственности. Развивать прямые связи между предприятиями-изготовителями и потребителями продукции. Повысить роль хозяйственных договоров.

Цель данной работы – рассмотреть историю СССР с середины 60-х гг. до середины 80-х гг.

Для достижения поставленной цели, мной предполагается решить следующие задачи:

— рассмотреть развитие НТР и ее влияние на ход общественного развития;

— рассмотреть основные аспекты «холодной войны» в 60-80-х гг., а так же положение СССР на международной арене;

— проанализировать нарастание кризисных явлений в СССР в рассматриваемый мной период.

1. НТР и ее влияние на ход общественного развития

Впервые упомянутая в Советском Союзе НТР уже меняла представления о мире, делала его меньше, усиливала взаимозависимость стран и континентов, создавала новые отношения вчерашних равновеликих держав. Вместе с тем, переход к НТР не был одномоментным. При осуществлении ракетно-космических программ были созданы новые специальные виды топлива, жаропрочные конструкционные материалы, исключительно надежные приборы управления, средства радиосвязи и телеизмерений, миниатюрные радиодетали, солнечные батареи.

Лишь в начале 1970-х годов впервые была поставлена задача перехода от отдельных, пусть даже блестящих завоеваний науки и техники к широкому освоению новинок НТР в народном хозяйстве и выхода советской индустрии на качественно новый технический уровень, «соединить достижения НТР с преимуществами социализма». Новые орудия и средства труда, новые источники энергии ознаменовали полномасштабное вступление в НТР тогда, когда произошел переход к стадии их технически и экономически целесообразной эволюции. Так, ввод в промышленную эксплуатацию атомных энергоблоков и прочное положение АЭС в энергетике относится к концу семилетки. В 1963-1964 гг. были пущены Белоярская АЭС им. Курчатова и Ново-Воронежская АЭС.
Мощность каждой из них по сравнению с Обнинской станцией возросла в 20 раз и достигла 100 тыс. кВт. Пуск АЭС на Урале и в центре России доказывал большое значение атомных электростанций как промышленных энергетических предприятий. Если первенец атомной энергетики 1954 г. назывался экспериментальной АЭС Академии наук, то Белоярская и Ново-Воронежская АЭС вошли в состав Министерства энергетики и электрификации СССР. Период создания и освоения промышленных АЭС — отправная точка революционных изменений в индустриальной энергетике. Аналогичные этапные отметки в развитии других отраслей и направлений (освоение космоса, электронно- вычислительная техника и т.д.). Первые искусственные спутники Земли прикладного назначения были выведены на орбиту уже в середине и второй половине 60-х годов: «Молния», «Метеор», спутники серии «Космос».
Космические исследования способствовали развитию различных направлений науки и техники, постепенно приобретая прикладное значение. С начала 70-х годов средства на космонавтику стали выделяться тем же порядком, что и на развитие других народнохозяйственных отраслей.

Даже на примере космонавтики, казалось бы далекой от непосредственных нужд экономики сферы научно-технического прогресса, видно, как постепенно — и радикально — возрастала связь науки с практикой. НТР вызвала ускоренное развитие отраслей науки, непосредственно связанных с народным хозяйством.
Внедрение в производство новых технологий и более совершенной техники приносило большой экономический эффект. (4, с.338)

Изменения охватили самые разные направления НТР. Через 13 лет после появления первой советской цифровой вычислительной машины в СССР начинается серийный выпуск транзисторных вычислительных машин, а еще через два года
(1964) ламповые модели снимаются с производства. Настоящий переворот в производстве ЭВМ произошел на рубеже 60-70-х годов на основе новой элементной базы, появления микропроцессоров и сложных интегральных схем — вычислительная техника третьего-четвертого поколений впервые соединила в себе компактность, быстродействие, относительную дешевизну, стала доступной значительному кругу учреждений, предприятий, организаций. Это было событие исключительного значения. Не случайно создание производственных АСУ начинается через 20-30 лет после появления первых опытных и серийных образцов вычислительной техники в 1948-1953 гг.

В современных условиях электронная техника преобразует так называемый мягкий товар, или же предмет труда — информацию и, таким образом, ЭВМ также может рассматриваться как рабочая машина. Следовательно, ЭВМ также может внести революционные изменения, особенно на первом этапе НТР. В целом же микропроцессорная революция создала предпосылки для появления новой нематериальной отрасли общественного производства (программостроение, накопление «ноу-хау» и т.д.). Под воздействием НТР границы народного хозяйства все больше расходятся с границами традиционного понятия
«общественное производство». Полностью соответствуют тезису «открытие без применения не дает революционного сдвига» представления о глобальности НТР.
Дальнейшее развитие носило следы разновременности и выявило новую сторону
НТР как глобального процесса: набрав силу «у них», она сделала неотвратимыми перемены в социально-экономических структурах у нас. Однако опосредованное воздействие НТР может вполне проявиться лишь после того, как революционные изменения в науке, технике, производстве произошли в наиболее индустриально развитых странах. Так как это имело место в 60-х годах, то и в СССР опосредование не могло возникнуть раньше 60-70-х годов, исключая военно-техническую область. Преуспев в запуске искусственного спутника
Земли, наша страна уступила в области телевидения, транзисторов, компьютеров, радаров, полимеров, лазеров, станков с ЧПУ, роботов и т.д.
Счет промышленным АЭС также открыла зарубежная индустрия.

Дополнение критериев развертывания научно-технической революции требованиями массового освоения в народном хозяйстве новинок НТР, относительного и абсолютного удешевления наукоемкой продукции позволяет отнести начальный этап НТР в СССР к 60-м — началу 70-х годов. (4, с.340)

В начальной, неразвитой фазе, НТР выявляет прежде всего свои технические и экономические слагаемые (научные же формируются как их предпосылки и органично входят в основу НТР). На более зрелой ступени эволюции научно-технической революции на первый план входит еще один, пожалуй, коренной критерий НТР — социальный. Современная научно-техническая революция — не только и не столько изменения в науке или технической оснащенности, сколько глубочайшее социальное преобразование, так как всякая революция является таковой лишь в той мере, в какой она изменяет общество.
Вне человека и общества термин «революция» лишен смысла. В связи с этим нельзя не отметить порочность методологического приема, закрепившегося в обществознании при изучении НТР — вычленении проблемы социальных последствий научно-технической революции, что ведет к утрате комплексности понятия «НТР», лишает ее одной из сущностных средств.

НТР в военной сфере сразу же заявила о своем глобальном характере.
Новое оружие массового уничтожения и неведомые дотоле уникальные средства его доставки превратили науку в планетарную силу, объединившую различные страны и континенты. Все стали соседями, особенно остро проявилась взаимозависимость мира. Вместе с тем появление атомного оружия и его применение резко ухудшило геополитическое положение Советского Союза.
Дороговизна нововведений ограничивала развитие НТР в широком объеме, поэтому очень быстро сложился узкий круг держав с особо весомым голосом в мировом сообществе.

Были достигнуты большие успехи в развитии кибернетики, ядерной физики, астрофизики, в исследовании космоса, в изучении земной коры и морских глубин. Количество нобелевских лауреатов было обратно пропорционально степени секретности изучавшихся проблем.

В годы «холодной войны» в России создавались целые наукограды, трудившиеся почти исключительно на оборону, например, Арзамас-16, носивший в разное время имена Кремлев, Арзамас-75, Шатки-1, Москва Центр-300, а бывший глубинным русским городом Саровом (ВНИИЭФ), Челябинск-70 (ВНИИТФ).
Семья номерных городов-спутников быстро разрасталась: Красноярск-26
(Железногорск), Пенза-19, Томск-7 (Северск), Челябинск-65 (Озерск),
Свердловск-45 (Лесной), Златоуст-36 (Трехгорный), Заречный, Зеленогорск,
Ново-уральск, Снежинск и т.д. (4, с.342)

В 1960. на месте окской деревни Пущино появился первый подмосковный наукоград. Усилиями выдающихся отечественных ученых -академиков Несмеянова,
Иерусалимского, Белозерцева в короткие сроки создан мощный биологический центр с 8 НИИ и информационно-вычислительным комплексом. Пущинские ученые были удостоены многих самых высоких отличий, в том числе двух Ленинских, 12 государственных и других премий. С 1966 г. в Пущине развернули работы по радиоастрономии. Через некоторое время Пущино стало одним из 30 наукоградов
Подмосковья (Троицк, Черноголовка, Дзержинск и др.). В отличие от
Новосибирска эти и другие научные центры не имели производственных мощностей прикладного назначения и непосредственного выхода научных изысканий в практику.

В 70-е годы СССР стал терять ранее завоеванные позиции в сфере освоения космоса (США осуществили престижный проект высадки на Луну, а в 80- е — первыми создали возвращаемый на Землю космический корабль многоразового использования), в самолетостроении, ряде других отраслей науки и техники.
Далеко позади СССР оказался в области компьютеризации. Даже традиционная политика опережающего развития военных отраслей с максимальной концентрацией в них материальных и кадровых ресурсов в новых исторических условиях стала давать сбои, так как эти отрасли все больше зависели от общего технологического уровня народного хозяйства, от неэффективности экономических механизмов.

Развитие НТР и даже элементов научно-технического прогресса более ранних стадий сдерживалось действовавшим экономическим механизмом, что имело весьма негативные последствия и для развития производительных сил общества, и для социальной сферы. В середине 1980-х гг. свыше 50 млн. чел. в промышленности, строительстве и на транспорте были заняты ручным трудом, характерным для доиндустриальных технологий. Продолжавшийся количественный рост работников материального производства отражал низкий уровень производительных сил, не соответствующий современным требованиям.

2. «Холодная война» СССР на международной арене

2.1. Борьба за влияние в странах третьего мира

Гонка вооружений была добровольно приостановлена к середине 60-х гг.
Был заключен ряд договоров, ограничивающих накопление вооружений. Таких, как например, Договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, в космическом пространстве и подводой (5.08.1963г.), Договор о нераспространении ядерного оружия, создания безъядерных зон (1968г.), соглашения по ОСВ-1(ограничение и сокращение стратегических вооружений)
(1972г.), Конвенции о запрещении разработки, производства и накопления запасов бактериологического и токсинного оружия и об их уничтожении
(1972г.) и многих других. Другим «фронтом» холодной войны была …

С момента достижения стратегического паритета (начало шестидесятых годов) военная составляющая гонки вооружений постепенно отодвигается на второй план, на сцене же разыгрывается борьба за влияние в странах третьего мира. Сам этот термин был введен в обиход благодаря все большему влиянию неприсоединившихся стран, открыто не примкнувших к одной из противоборствующих сторон. Если на первых порах, сам факт противостояния двух мощных систем на мировой карте привел к обвальной деколонизации
(период освобождения Африки), то в более поздний период сформировался круг государств открыто и очень эффективно использующих выбор своей политической ориентации на ту или другую сверхдержаву. В известной степени сюда можно отнести страны так называемого арабского социализма, решавших за счет СССР свои конкретные узко-национальные задачи. (1, с.298)

«Холодная война» велась не только в политике, но и в области культуры, спорта. Так например, США и многие страны Западной Европы бойкотировали Олимпийские игры 1980 года в Москве. В ответ спортсмены стран
Восточной Европы бойкотировали следующую Олимпиаду в Лос-Анджелесе в 1984 году. «Холодная война» была широко отражена в кинематографе, причем пропагандистские фильмы снимали обе стороны. У США это: «Красный рассвет»,
«Америка», «Рембо, первая кровь, часть II», «Железный орел», «Вторжение в
США». В СССР же сняли: «Ночь без милосердия», «Нейтральные воды», «Случай в квадрате 36 – 80», «Одиночное плавание» и многие другие. Несмотря на то, что фильмы совсем разные, в них, с разной степенью талантливости, показывалось какие плохие «они» и какие хорошие парни служат в нашей армии.
Своеобразно и очень точно, проявление «холодной войны» в искусстве отразилось в строке из популярной песни «и даже в области балета, мы впереди планеты всей…»

Достаточно очевидно, что огромные затраты, которые несли сверхдержавы, не могли продолжаться бесконечно, и в итоге противостояние двух систем решалось в экономической сфере. Именно эта составляющая оказалась, в конечном счете, решающей. Более эффективная экономика Запада, позволяла не только поддерживать военный и политический паритет, но и удовлетворять растущие потребности современного человека, которыми в силу чисто рыночных механизмов хозяйствования умела грамотно манипулировать. В то же время тяжеловесная, ориентированная только на производство вооружений и средств производства, экономика СССР, не могла, да и не собиралась конкурировать в этой области с Западом. В конце концов, это отразилось на политическом уровне, СССР начал проигрывать борьбу не только за влияние в странах третьего мира, но и за влияние внутри социалистического содружества.

2.2. Международное положение СССР с средины 60-х – начале 80-х гг.

К середине 60-х гг. сравнительно с первыми послевоенными годами мир оказался в существенно изменившейся ситуации. Обозначившиеся тогда противоречия между союзниками по антигитлеровской коалиции вылились теперь в жесткое противоречие двух оформившихся общественно-политических систем.
Восточная Европа находилась под полным контролем СССР, тогда как Западная — в прочном военно-политическом и экономическом союзе с США. «Холодная война» была в самом разгаре. Основным объектом борьбы «социализма» и «капитализма» являлись страны «третьего мира», образовавшиеся на развалинах мировой колониальной системы. СССР и США, стоявшие за ними основные военно- политические блоки НАТО и Организация Варшавского Договора, избегали прямой военной конфронтации. Однако соперничество за влияние в развивающихся странах оставалось весьма острым, и нередко приводило к локальным военным конфликтам.

Соревнование двух систем развертывалось и в экономической сфере, причем в 60-е — 80-е годы оно становилось все более жестким. Запад имел в нем явное преимущество: выгоднее были стартовые позиции, причем в США в годы второй мировой войны экономический потенциал значительно вырос. Более совершенной была и система кооперации развитых стран, тогда как в
«социалистический блок» входили, помимо СССР, страны, игравшие несущественную роль в мировом хозяйстве, многие из которых понесли огромный ущерб в годы войны. Затяжное формирование механизма международного разделения труда в рамках СЭВ мешало координации народнохозяйственных планов и осуществлению совместных проектов. В результате уже в середине 80- х годов в Западной Европе уровень международного разделения труда оказался на порядок выше, чем в Восточной. Крупным шаг ом вперед в интеграции стран
СЭВ явилась принятая в 1971 г. комплексная программа дальнейшего углубления и совершенствования сотрудничества, рассчитанная на 15-20 лет. Наиболее масштабными совместными экономическими проектами были строительство нефтепровода «Дружба» и газопровода «Союз», участие союзных стран в освоении сырьевых ресурсов Сибири и Средней Азии, строительство промышленных предприятий в разных странах. Советский Союз поставил в восточноевропейские страны в 1965 г. 8,3 млн. т. нефти, в 1975 г. — около
50 млн., а к началу 80-х годов — 508 млн. т. Цены на советскую нефть были значительно ниже мировых цен, так как СССР взял на себя обязательство поставок сырья по более низким расценкам.

Активно развивалось сотрудничество в рамках организации Варшавского
Договора (ОВД). Почти ежегодно в 80-е годы проводились общие маневры, в основном на территории СССР, Польши и ГДР.

Частичные реформы «советской модели социализма» ни в одной из стран восточноевропейского блока не привели к качественному росту эффективности производства. (4, с.334)

Реакцией на кризис «советской модели социализма» в странах Восточной
Европы и события «чехословацкой весны» 1968 г. явилась так называемая
«доктрина Брежнева». Главное ее содержание составила «теория ограниченного суверенитета» социалистических стран. Она была провозглашена Генеральным секретарем ЦК КПСС на V съезде Польской объединенной рабочей партии в ноябре 1968 г. Ее выдвижение свидетельствовало о том большом внимании, которое уделялось внешней политике в конце 60-х — начале 70-х годов.

«Доктрина Брежнева» признала наличие слабых звеньев в социалистическом фронте, возможность реставрации капитализма в силу объективных трудностей и ошибок субъективного характера, вероятность войны с империалистическим окружением, чрезвычайность такой акции как военная помощь дружественной стране в защите социалистического суверенитета. Л.
Брежнев подчеркнул, что суверенитет социалистического государства есть общее достояние всех марксистов-ленинцев: «Когда возникает угроза делу социализма в одной стране, угроза безопасности социалистического содружества в целом — это уже становится не только проблемой народа данной страны, но и общей проблемой, заботой всех социалистических стран».
Политика « невмешательства», по его мнению, прямо противоречила интересам обороны брате-ких государств. Для того чтобы не уступить, не отдать буржуазии ни грана завоеванного, не допустить отступления от марксизма- ленинизма требуется прочно придерживаться «общих закономерностей социалистического строительства».

Термин «доктрина» как система установок не прижился в советском внешнеполитическом лексиконе, его нет ни в одном официальном партийном или государственном документе. Но существование «доктрины Брежнева» никогда не опровергалось политическими руководителями СССР, поскольку она расширяла содержание коренного идеологического постулата КПСС — «принципа пролетарского интернационализма». В то же время «доктрина Брежнева» выражала политику, нацеленную на закрепление территориально- государственного устройства в Европе послевоенного периода.

Попытки народно-демократических преобразований подавлялись как извне
(введение войск стран Варшавского договора в Чехословакию в 1968 г.), так и изнутри (движение «Солидарность» в 1980-1981 гг. и его запрет с введением военного правления в Польше).

Китайский вариант реформ образца 50-60-х годов обусловил жесткую конфронтацию СССР и КНР. В 1969 г. на советско-китайской границе произошли вооруженные столкновения (в районе о. Даманский и др.). Лишь после смерти
Мао Цзэдуна в 1976 г. и смерти Брежнева в 1982 г. отношения между двумя странами нормализовались. К маоистскому течению в период после «пражской весны» добавился «еврокоммунизм», провозглашавший автономность национальных компартий, приоритет национальных ценностей, отрицание «диктатуры пролетариата» и утверждение демократических механизмов прихода к власти и руководства обществом. Авторитет социализма оставался высоким преимущественно в тех странах третьего мира, которые получали военно- финансовую и техническую помощь СССР. Для Советского Союза это была еще одна статья огромных расходов в ущерб собственным экономическим и социальным программам.

2.3. Отношения с капиталистическими странами

Взаимосвязи с развитыми капиталистическими странами постепенно приобретали все более конструктивный характер. С середины 60-х годов начали улучшаться отношения с Францией, что стало отправным моментом для политики разрядки, особенно в Европе. Последовавшие затем соглашения с ФРГ получили развитие в ряде договоров европейских государств. К середине 70-х годов к процессу нормализации отношений с СССР ненадолго присоединилась Англия.
Особое значение имело Общеевропейское совещание по безопасности и сотрудничеству в Европе в Хельсинки в 1975 г. Активизировались переговоры по ряду конкретных проблем, связанных с ограничением вооружений. В 1972 г. была подписана, а в 1975 г. вступила в силу конвенция о запрещении разработки, производства и накопления запасов бактериологического
(биологического) и токсического оружия и об их уничтожении — первая в истории международных отношений реальная мера по разоружению.

В 1973 г. в Вене начались переговоры 19 государств о сокращении вооруженных сил и вооружений в Центральной Европе. Обсуждение строилось на принципах равенства обязательств, ненанесения ущерба безопасности какой- либо из сторон, отказа от односторонних военных преимуществ.

Значительный прогресс был достигнут в советско-американских отношениях. В ряде соглашений, положивших начало процессу разрадки международной напряженности, согласовывались принципы советско- американского взаимодействия в сфере стратегических вооружений, снижавшие угрозу войны. В 1974 г. был подписан договор об ограничении испытаний ядерного оружия под землей. (4, с.336)

Во второй половине 70-х годов разрядка напряженности пошла на убыль.
В 1979 г. США создают «силы быстрого развертывания», провозглашают «новую ядерную стратегию» со ставкой на «упреждающий» удар. Очевидной ошибкой политического руководства СССР было введение в 1979 г. «ограниченного контингента» советских войск в Афганистан.

3. Нарастание кризисных явлений

3.1. Изменения в политической системе и нарастание противоречий в экономике

Социальный заказ правящего класса в 1965 – 1984 гг. состоял в том, чтобы любой ценой сохранить существующее положение. Курс на стабильность требовал от властей укрепления «властной вертикали», которую в эти годы упорно разъедали ведомственный монополизм и падающая политическая активность, апатия советских людей. Поворот нового руководства к более жесткому, более консервативному курсу был продиктован стремлением правящего класса восстановить разрушенную хрущевской «оттепелью» целостность советской системы. Укрепление Советского государства, и, прежде всего
Советов, рассматривалось как главные вопросы внутренней политики. Однако на практике повысить роль местных Советов не далось. Они по-прежнему целиком зависели от центра и оставались бессильными и безгласными. Верховный Совет
СССР по существу был декоративным органом, призванным «единогласно» одобрять подготовленные аппаратом решения. Высший законодательный орган практически не контролировал правительство, расходы отдельных министерств и ведомств. Советы мало влияли на реальную жизнь общества.

С завершением процесса формирования номенклатурной системы фактически утрачивает свой элитный статус Коммунистическая партия. Формально она остается стержнем советской политической системы. Все крупные государственные и хозяйственные вопросы решались в партийных «инстанциях».
Общественному мнению навязывался тезис о «возрастающей руководящей роли
КПСС и ее становлении как партии всего советского народа». Ряды КПСС стремительно росли, достигнув к середине 80-х гг. 19 млн. человек, однако былое значение членства в партии снижалось. (6, с.78)

Правящий класс был заинтересован в стабильности высшего политического руководства, жесткой централизации управления, позволяющей на деле контролировать общество и саму номенклатуру. Кадровые перестановки в 1965 –
1984 гг. в высших эшелонах власти были сведены к минимуму, формируются клановые структуры, наращивается бюрократический аппарат.

На рубеже 70 – 80-х гг. в мире начинается «микроэлектронная революция». По этому показателю СССР отставал от западных стран на десятилетия. Сырьевые ресурсы страны все больше истощались. Лишь малая часть советской экономики составляли современные производства высокой технологии, которые полностью работали на военные заказы. Экономика страны работала в основном на ВПК. Чрезмерная военная нагрузка на народное хозяйство привела к колоссальным диспропорциям. В стране не было единой денежной системы.

3.2. От перестройки к революции

К середине 80-х гг. возможность постепенного, безболезненного перехода к новой системе общественных отношений в России была безнадежно упущена. Стихийное перерождение системы изменило весь жизненный уклад советского общества: перераспределялись права руководителей и предприятий, усилилась ведомственность, социальное неравенство. Изменился характер производственных отношений внутри предприятий, начала падать трудовая дисциплина, массовыми стали апатия и безразличие, воровство, неуважение к частному труду, зависть к тем, кто больше зарабатывает.

В начале 80-х гг. все без исключения слои советского общества страдали от несвободы, испытывали психологический дискомфорт. Интеллигенция хотела подлинной демократии и индивидуальной свободы. Большинство рабочих и служащих необходимость перемен связывали с лучшей организацией и оплатой труда, более справедливым распределением общественного богатства. Таким образом, к началу 80-х гг. советская тоталитарная система фактически лишается поддержки в обществе и перестает быть легитимной. Ее крах становится вопросом времени.

Однако, в конечном счете, совсем другие силы определили направление и характер реформирования советской власти. Этими силами была советская номенклатура, тяготившаяся коммунистическими условностями и зависимостью личного благополучия от служебного положения. (2, с.107)

Смерть в ноябре 1982г. Л.И. Брежнева и приход к власти более здравомыслящего политика Ю. В. Андропова пробудили в обществе надежды на возможное изменение жизни к лучшему. Но попытки Андропова придать эффективность бюрократической системе без структурных изменений, усиление требовательности и контроля, борьба с отдельными пороками не вывели страну из кризисного состояния.

Избрание в марте 1985 г. М.С. Горбачева на пост Генерального секретаря ЦК КПСС вновь возродило надежду на возможности реальных перемен в жизни общества. Энергичные выступления нового Генерального секретаря показали его решимость приступить к обновлению страны.

В условиях монопольного господства в обществе одной партии – КПСС, наличия мощного репрессивного аппарата перемены не могли начаться «снизу», народ ждал изменений «сверху» и готов был их поддержать.

Ядром экономических преобразований стала концепция ускорения социально-экономического развития страны на основе использования новейших достижений научно-технического прогресса. Провозглашая курс на ускорение,
М.С. Горбачев надеялся с минимальными затратами за счет «скрытых резервов» в короткий срок добиться подъема экономики. Однако все попытки в рамках старой системы провести преобразование экономики были обречены на провал.

Заключение

Период застоя был по-своему сложен и противоречив. Общество не стояло на месте. В нем происходили изменения, накапливались новые потребности. Но исторически сложившаяся общественно- политическая система стала тормозить его движение, порождала состояние стагнации.

История показывает, что с самого начала административную систему отличал экономический утопизм, замешанный на экономической малограмотности.

В сознании людей глубоко укоренились сугубо административный взгляд на экономические проблемы, мистическая вера в организацию, нежелание и неумение видеть, что силой, давлением, призывами к сознательности ничего в общественной жизни и экономике не достигнуть. Такая же вера стала свойственной и партийным руководителям самого различного ранга.

В народе широкое хождение получили настроения апатии, безразличия к общим целям и ценностям, недоверие к реформам. Часть народа деградировала физически и духовно на почве пьянства и бездуховности, произошли упадок этики и резкое снижение моральных критериев, развились массовые хищения и агрессивная зависть к честному труду. Деформация массового сознания — самое худшее в наследии, оставленном административно-командным порядком организации жизни людей.

Революционное обновление нашего общества представляется гораздо более сложным делом, чем демонтаж отживших, но все еще не сдающих свои позиции бюрократических структур. Здесь не победить натиском, смелым почином. Нужна долгая кропотливая работа.

Список литературы

1. История СССР. / Под редакцией Островского В. П. – М.: Просвет, 1990.
2. Курицын В. М. ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА РОССИИ. 1929-1940 гг. Москва.:
«Международные отношения», 1998.
3. Левандовский А.А., Щетинов Ю.А. Россия в XX веке: Учеб. М.: Владос,
1998.
4. Наше Отечество. Опыт политической истории. Т.2 – М.: Просвет, 1991.
5. Новейшая история Отечества. XX век. / Под ред.А.Ф.Кисилева, Э.М.Щагина.
– М.: ВЛАДОС, 1999.
6. Отечественная история / Под ред.А.А.Радугина. – М.: Академия, 2003.
7. Пособие по истории Отечества / Под ред. Курицина В.М. — М.: Простор,
2000.

Калужский Государственный Педагогический Университет

им. К.Э. Циолковского

Кафедра истории и политологии

Земские соборы в истории России

Реферат студентки 3 курса

факультета психологии

группы ФП – 311

Латышевой Евгении

Калуга, 2005

СОДЕРЖАНИЕ

1. Историография………………………………………………………3

2. Что такое земские соборы…………………………………………..6

3. Крупнейшие земские соборы………………………………….……10

4. Соборное уложение 1649 года……………………………………..14

5. Периодизация истории земских соборов………………………….17

6. Классификация земских соборов…………………………………..18

7. Выводы………………………………………………………………..20

8. Список литературы………………………………………………….22

ИСТОРИОГРАФИЯ

[6] Вопрос о земских соборах 16 – 17 вв. являлся одной из наиболее популярных проблем дворянско-буржуазной историографии. Интерес к этой проблеме, помимо ее чисто научного значения, был обусловлен в значительной мере тем, что дворянско-буржуазные историки часто искали в земских соборах прообраз представительных учреждений, введение которых, как им казалось, должно было стать условием дальнейшего развития государственного строя в России в 19-20 вв.

Обращение к прошлому государственных учреждений как бы показывало направление русского самодержавия по пути превращения его в буржуазную монархию без революционных потрясений и переворотов. Не случайно внимание к земским соборам обострялись в периоды первой и второй революционных ситуаций и во время революции 1905-1907 гг.

В выходивших с 1851 г. ежегодно, книга за книгой томах «История России с древнейших времен» С. М. Соловьева был систематизирован материал, относящийся к земским соборам, и воспроизведена их фактическая история. Источниковедческая база для изучения деятельности земских соборов в то время была еще очень недостаточна. По преимуществу это были актовые материалы, опубликованные в «Собрании государственных грамот и договоров» и в изданиях Археографической комиссии, отдельные данные приведены в «Истории» Н. М. Карамзина. Соловьев использовал и некоторую новую архивную документацию (например, посольские дела). Поэтому с его труда можно начинать историю изучения земских соборов.

Дальнейшее изучение земских соборов было связано с введением в научный оборот новых источников и более полным использованием уже известных в печати. Новые материалы, выявленные И. Н. Ждановым, позволили более разносторонне освоить деятельность Стоглава 1551 г. как церковно-государственного совещания особого типа, которое он назвал «церковно-земским собором». С. Ф. Платонов извлек ряд сведений о земских соборах из «дворцовых разрядов» и «разрядных книг». И. И. Дитятин обнаружил в архивах Министерства юстиции и Министерства иностранных дел документы о соборе 1651 г. (соборный акт, воеводские отписки, призывная грамота на собор, приговор о выборах представителей) и другие материалы 17 века.

В связи с изучением земского собора 1648-1649 года мысль ученых обращалась в качестве источника к Соборному уложению. Одной из задач источниковедческого анализа памятника являлось установление того, в какой мере выборные люди принимали участие в его выработке. Условием решения этой задачи было применение разносторонней методики: изучение текста Соборного уложения, помет на полях, сопоставление его с другими источниками и пр.

Новый этап в изучении земских соборов открыли исследования В. О. Ключевского. Он выдвинул три методологические предпосылки. Во-первых, надо исходить из того, что земские соборы – это «особый тип народного представительства, отличный от западных представительных собраний», где шла борьба между общественными классами и общественных классов с правительством. Во-вторых, необходимо изучать «связь древнерусских земских соборов с вырастившей их почвой, с туземными учреждениями», выяснить «какие общественные миры посылали на соборы этих представителей, когда возникали и как были устроены эти миры, кого и почему выбирали они своими представителями». В третьих, надо уловить «перспективы в истории соборного представительства: имело ли это учреждение какое-либо развитие, исторический рост или оно замерло таким же, каким родилось, оставшись политическим недоростком».

В советской литературе тема о земских соборах не сразу заняла подобающее место. В 20-40-х годах появились статьи, вводившие в научный оборот новые материалы об отдельных соборах: 1613, 1616, 1639, 1683-1684. Что касается общих концепций развития этого политического органа, то они в основном примыкали к представлениям, сложившимся в дореволюционной историографии.

Ряд интересных соображений по поводу земских соборов высказал В. К. Никольский. Как бы подводя итоги изучения этого института в дореволюционной историографии, он подчеркнул его сложность и многообразия конкретных форм проявления.

[5] Начало ряду новых изысканий в этой области положила статья М. Н. Тихомирова. Автор, прежде всего, сформулировал свое отношение к тем разногласиям по вопросу о земских соборах, которые выявились еще в дореволюционной литературе. Он подчеркнул, что ему ближе подход к теме В. Н. Латкина (русский собор – представительный орган европейского типа), чем В. О. Ключевского (русский собор – «политический недоросток»). Отмечая, что «вопрос о земских соборах в условиях бесправной самодержавной России 19 века – это не только вопрос исторический, но и политический», Тихомиров счел своевременной и актуальной задачей заново обратиться к изучению соборов как сословно-представительных учреждений. Автор пересмотрел данные обо всех известных соборах 17 века, показав условия и следствия их созыва.

В настоящее время история земских соборов все еще интересует исследователей. Соборы оставили много юридических памятников (уложений, судебников и др.), которые представляют собой большой исторический интерес.

ЧТО ТАКОЕ ЗЕМСКИЕ СОБОРЫ

[6]Земские соборы – центральное сословно-представительное учреждение России в середине 16-17 века. Появление земских соборов – показатель объединения русских земель в единое государство, ослабление княжеско-боярской аристократии, роста политического значения дворянства и отчасти верхов посада. Первые Земские соборы были созваны в середине 16 века, в годы обострения классовой борьбы, особенно в городах. Народные восстания заставили феодалов сплотиться для проведения политики, укрепляющей государственную власть, экономическое и политическое положения господствовавшего класса. Не все земские соборы были правильно организованными сословно — представительными собраниями. Многие на них созы­вались настолько срочно, что не могло быть и речи о выборе для участия в них представителей с мест. В таких случаях кроме «освященного собора» (высшего духовенства), Боярской думы, столичных служилых и торгово-промышленных людей на них выступали от имени уездных служилых людей лица, случайно находившиеся в Москве по служебным и иным делам. Законо­дательных актов, определявших порядок выбора представите­лей на соборы, не существовало, хотя мысль о них возникала.

[2] В состав Земского собора входили царь, Боярская дума, Освященный собор в полном составе, представители дворянства, верхов посадских людей (торговые люди, крупное купечество), т.е. кандидаты трех сословий. Земский собор как представительный орган был двухпалатным. В верхнюю палату входили царь, Боярская дума и Освященный собор, которые не избирались, а участвовали в ней в соответствии с занимаемым положением. Члены нижней палаты были выборными. Порядок выборов на Собор был следующим. Из Разрядного приказа воеводы получали предписа­ние о выборах, которое зачитывалось жителям городов и крестья­нам. После этого составлялись сословные выборные списки, хотя число представителей не фиксировалось. Избиратели давали сво­им выборным наказы. Однако выборы проводились не всегда. Бывали случаи, когда при срочном созыве собора представители приглашались царем или должностными лицами на местах. В Зем­ском соборе значительную роль играли дворяне (главное служи­лое сословие, основа царского войска), и особенно торговые люди, так как от их участия в этом государственном органе зависело решение денежных проблем для обеспечения средствами государ­ственных нужд, прежде всего оборонных и военных. Таким обра­зом, в Земских соборах нашла проявление политика компромисса между различными слоями господствующего класса.

Регулярность и продолжительность заседаний Земских собо­ров не были заранее регламентированы и зависели от обстоятельств и важности и содержания обсуждавшихся вопросов, В ряде случаев Земские соборы функционировали непрерывно. Они решали основные вопросы внешней и внутренней политики, законода­тельства, финансов, государственного строительства. Вопросы об­суждались по сословиям (по палатам), каждое сословие подавало свое письменное мнение, а потом в результате их обобщения составлялся соборный приговор, принимаемый всем составом Собора. Таким об­разом, правительственная власть имела возможность выявить мнения отдельных классов и групп населения. Но в целом Собор действовал в тесной связи с царской властью и Думой. Соборы собирались на Красной площади, в Патриарших палатах или Успенском соборе Кремля, позже — Золотой палате или Столовой избе.

Необходимо сказать, что в состав земских соборов как учре­ждений феодальных не входила основная масса населения — за­крепощенное крестьянство. Историки предполагают, что лишь единственный раз, на соборе 1613 г., присутствовало, по-види­мому, небольшое число представителей черносошных крестьян.

Кроме названия «Земский собор» это представительное учреждение в Московском государстве имело и другие наименования: «Совет всея земли», «Собор», «Общий совет», «Вели­кая земская дума».

Идея соборности начала развиваться в середине XVI в. Пер­вый Земский собор был созван в России в 1549 г. и вошел в исто­рию как Собор примирения. Причина его созыва — восстание горожан в Москве в 1547 г. Напуганные этим событием, царь и феодалы привлекли к участию в этом Соборе не только бояр и дворян, но и представителей других слоев населения, что создава­ло видимость привлечения к государственному управлению не только господ, но и третьего сословия, благодаря чему недоволь­ных удалось несколько успокоить.

На основе имеющихся документов историки полагают, что Зем­ских соборов состоялось около 50.

Наиболее сложную и представительную структуру имели Сто­главый собор 1551 г. и Собор 1566 г.

В начале 17 века в годы массовых народных движений и польско-шведской интервенции, созывался «Совет всея земли», продолжением которого по существу явился Земской собор 1613 года, избравший на престол первого Романова – Михаила Федоровича (1613-45). В его царствование почти непрерывно действовали земские соборы, которые сделали очень много для укрепления государ­ства и царской власти. После возвращения из плена патриарха Филарета они стали собираться реже. Соборы созывались в это время преимущественно в тех случаях, когда государству гро­зила опасность войны, и возникал вопрос о сборе средств или вставали другие вопросы внутренней политики. Так, собор в 1642 г. решил вопрос о сдаче туркам Азова, захваченного донскими казаками, в 1648-1649 гг. после восстания в Москве был созван собор для составления Уложения, собор 1650 г. был посвящен вопросу о восстании в Пскове.

На заседаниях земских соборов обсуждались важнейшие государственные вопросы. Земские соборы созывались для утверждения на престоле или избрания царя – соборы 1584, 1598, 1613, 1645, 1676, 1682.

С земскими соборами 1549, 1550 связаны реформы времени правления Избранной рады, с земскими соборами 1648-1649 (на этом соборе было наибольшее в истории число представителей с мест), соборным решением 1682 года была утверждена отмена местничества.

С помощью З. с. правительство вводило новые налоги и видоизменяло прежние. З. с. обсуждали важнейшие вопросы внешней политики, особенно в связи с опасностью войны, необходимостью собрать войско, и средства ее ведения. Эти вопросы обсуждались постоянно, начиная с З. с. 1566, созванного в связи с Ливонской войной, и кончая соборами 1683-84 о «вечном мире» с Польшей. Иногда на З. с. поднимались и заранее не запланированные вопросы: на соборе 1566 его участники поставили вопрос об отмене опричнины, на З. с. 1642, созванного для обсуждения вопросов об Азове, — о положении московских и городовых дворян.

Земские соборы играли важную роль в политической жизни страны. Царская власть опиралась на них в борьбе с остатками феодальной раздробленности, с их помощью господствовавший класс феодалов старался ослабить классовую борьбу.

С середины 17 века деятельность З. с. постепенно замирает. Это объясняется утверждением абсолютизма, а так же связано с тем, что дворяне и частично посадские люди изданием Соборного уложения 1649 добились удовлетворения своих требований, а опасность массовых городских восстаний ослабла.

[1] Земский собор 1653 г., обсуждавший вопрос о воссоединении Украины с Россией, можно считать последним. Практика созыва земских соборов прекратилась, потому что они сыграли свою роль в укреплении и развитии централизованного феодального государства. В 1648—1649 гг. дворянство добилось удовлетво­рения своих основных требований. Обострение классовой борь­бы побуждало дворянство сплотиться вокруг самодержавного правительства, которое обеспечивало его интересы.

Во второй половине XVII в. правительство иногда созывало комиссии из представителей отдельных сословий для обсужде­ния дел, которые их касались ближайшим образом. В 1660 и 1662—1663 гг. гости и выборные от московских тяглецов были собраны на совещание с боярами по вопросу о денежном и хо­зяйственном кризисе. В 1681 — 1682 гг. одна комиссия из слу­жилых людей разбирала вопрос об организации войск, другая комиссия из торговых людей рассматривала вопрос о податном обложении. В 1683 г. был созван собор для предполагавшегося обсуждения вопроса о «вечном мире» с Польшей. Этот собор со­стоял из представителей только одного служилого сословия, что явно свидетельствовало об умирании сословно-представительных учреждений.

КРУПНЕЙШИЕ ЗЕМСКИЕ СОБОРЫ

В 16 веке в России возник принципиально новый орган государственного управления — Зем­ский собор. Ключевский В. О. так писал о соборах [3]: «политический орган, который возник в тесной связи с местными учреждениями XVI в. и в котором центральное правительство встречалось с представителями местных обществ».

[6] Земский собор 1549 г.

Данный собор вошел в историю как «собор примирения». Это совещание, созванное Иваном Грозным в феврале 1549 года. Его целью являлось нахождение компромисса между дворянством, поддерживающим государство, и наиболее сознательной частью боярства. Собор имел большое значение для политики, но его роль состоит еще и в том, что он открыл «новую страницу» в системе управления государством. Советником царя по важнейшим вопросам становится не Боярская дума, а всесословный Земский собор.

Об этом соборе сохранились прямые сведения в Продолжение Хронографа редакции 1512 г.

Можно полагать, что на соборе 1549 г. разбирались не конкретные споры о землях и холопах между боярами и детьми боярскими или факты насилий, чинимых боярами мелким служащим. Речь шла, по-видимому, об общем политическом курсе в малолетстве Грозного. Благоприятствуя засилью землевладельческой знати, этот курс подрывал целость господствующего класса и обострял классовые противоречия.

Запись о соборе протокольна и схематична. По ней нельзя уловить, были ли дебаты, и в каких направлениях они шли.

О процедуре собора 1549 г. можно в какой-то мере судить по грамоте земского собора 1566 г., близкой по формуляру к документу, лежащему в основе летописного текста 1549.

Стоглавый собор 1551.

[3]Ключевский так пишет об этом соборе: «В следующем 1551 г. для устройства церковного управления и религиозно-нравственной жизни народа созван был большой церковный собор, обыкновенно называемый Стоглавым, по числу глав, в которые сведены его деяния в особой книге, в Стоглаве. На этом соборе, между прочим, было читано собственноручное «писание» царя и также сказана им речь».

[6]Стоглавый собор 1551 г. — собор русской церкви, созванный по инициативе царя и митрополита. В нем участвовали в полном со­ставе Освященный собор, Боярская дума и Избранная рада. Такое название он получил потому, что его решения были сформулирова­ны в ста главах, отразивших перемены, связанные с централизаци­ей государства. На основе местных святых, почитавшихся в отдель­ных русских землях, был составлен общерусский список святых. По всей территории страны унифицировалась обрядность. Собор одобрил принятие Судебника 1550 г. и реформы Ивана IV.

Собор 1551 выступает как «совет» церковной и царской властей. Этот «совет» зиждился на общности интересов, направленных к защите феодального строя, социального и идейного господства над народом, подавлению всех форм его сопротивления. Но совет часто давал трещину, т. к. далеко не всегда и не во всем совпадали интересы церкви и государства, духовных и светских феодалов.

Стоглав – сборник решений стоглавого собора, своего рода кодекс правовых норм внутренней жизни русского духовенства и его взаимности с обществом и государством. Кроме того, Стоглав содержал ряд норм семейного права, например, закреплял власть мужа над женой и отца над детьми, определял брачный возраст (15 лет – для мужчин, 12 – для женщин). [6]Характерно, что в стоглаве упомянуты три правовых кодекса, по которым вершились судебные дела между церковными людьми и мирянами: Судебник, царская уставная грамота и Стоглав.

Земский собор 1566 о продолжении войны с Польско-Литовским государством.

В июне 1566 в Москве был созван земской собор о войне и мире с Польско–Литовским государством. Это первый земской собор, от которого до нас дошел подлинный документ («грамота»).

Ключевский пишет о данном соборе: «…был созван во время войны с Польшей за Ливонию, когда правительство хотело знать мнение чинов по вопросу, мириться ли на предложенных польским королем условиях».

[1]Собор 1566 г. был наиболее представительным с социальной точки зрения. На нем сформировались пять курий, объединявших разные слои населения (духовенство, боярство, приказные люди, дворянство и купечество).

[6]Избирательный собор и собор об отмене тарханов 1584 г.

Данный собор вынес решение об отмене церковных и монастырских тарханов (податных льгот). Грамота 1584 заостряет внимание на тяжелых последствиях политики тарханов для хозяйственного положения служилых людей.

Собор постановил: «для воинску чину и оскудения, тарханы отставити». Мера эта носила временный характер: до государева указа – «покаместа земля поустроитца и помочь во всем учинитца царским осмотрением».

Цели нового уложения определялись как стремление сочетать интересы казны и служилых людей.

Собор 1613 открывает новый период в деятельности земских соборов, в который они вступают как сложившиеся органы сословного представительства, играющие роль в государственной жизни, активно участвующие в решении вопросов внутренней и внешней политики.

Земские соборы 1613-1615.

Во времена правления Михаила Федоровича. Ясно из известных материалов, что в обстановке неутихшей открытой классовой борьбы и незаконченной польской и шведской интервенции верховная власть нуждалась в постоянном содействии сословий при проведении мероприятий по подавлению антифеодального движения, восстановлению сильно подорванного в годы Смуты хозяйства страны, по пополнению государственной казны, укреплению военных сил, решению проблем внешней политики.

Собор 1642 по вопросу об Азове.

Он был созван в связи с обращением к правительству донских казаков, с просьбой принять под свою защиту Азов, которым они овладели. Собор должен был обсудить вопрос: согласиться ли на это предложение и в случае согласия, какими силами и на какие средства вести войну с Турцией.

Трудно сказать, чем завершился данный собор, был ли соборный приговор. Но собор 1642 сыграл свою роль и в дальнейших мероприятиях по защите границ русского государства от турецкой агрессии, и в развитии сословного строя в России.

С середины 17 века деятельность З. с. постепенно замирает, т. к. собор 1648-1649 гг. и принятие «Соборного уложения» разрешили ряд вопросов.

Последним из соборов можно считать Земский собор о мире с Польшей 1683-1684 гг. (хотя ряд исследований говорит о соборе 1698). Задачей собора явилось утверждения «постановления» о «вечном мире» и «союзе» (когда оно будет выработано). Однако он оказался бесплодным, не принес ничего позитивного Русскому государству. Это не случайность и не простая неудача. Наступила новая эпоха, требовавшая других, более оперативных и гибких методов решения внешнеполитических (а так же иных) вопросов.

Если соборы сыграли в свое время положительную роль в государственной централизации, то теперь они должны были уступить место сословным институтам формирующегося абсолютизма.

СОБОРНОЕ УЛОЖЕНИЕ 1649 ГОДА

В 1648-1649 был созван Уложенный собор, в ходе которого было создано Соборное уложение.

[4] Издание Соборного уложения 1649 года относится ко времени господства феодально-крепостнического строя.

В многочисленных исследованиях дореволюционных авторов (Шмелева, Латкина, Забелина и др.) приводятся главным образом формальные поводы для объяснения причин составления Уложения 1649 года, такие, например, как необходимость создания единого законодательства в Русском государстве и т. п.

Однако истинными причинами, которыми был вызван созыв Земского собора и создание Уложения, послужили исторические события того периода, а именно усиление классовое борьбы эксплуатируемого народа против крепостников и купечества.

Вопрос о роли сословных представителей в создании Уложения 1649 г. давно является предметом исследования. В ряде работ достаточно убедительно показан активный характер деятельности «выборных людей» на соборе, выступавших с челобитными и добивавшихся их удовлетворения.

В предисловии к уложению приводятся официальные источники, которые использовались при составлении Уложения:

1. «Правила святых апостолов и святых отцов», т. е. церковные постановления вселенских и поместных соборов;

2. «Градские законы греческих царей», т. е. византийское право;

3. Указы прежних «великих государей, царей и великих князей российских» и боярские приговоры, сличенные со старыми судебниками.

Соборное Уложение, выражая интересы класса феодалов-крепостников, в первую очередь удовлетворяло требованиям основной опоры царизма – массы служилого дворянства, закрепляя за ними право владения землей и крепостными крестьянами. Вот почему царское законодательство не только выделяет специальную главу 11 «Суд о крестьянах», но и в ряде других глав неоднократно возвращается к вопросу о правовом положении крестьянства. Задолго до утверждения Уложения царским законодательством хотя и было отменено право крестьянского перехода или «выхода», но на практике это право не всегда могло применяться, т. к. существовали «урочные» или «указные лета» для предъявления иска о беглых; сыск беглых являлся в основном делом самих владельцев. Поэтому вопрос об отмене урочных лет был одним из коренных вопросов, разрешение которого создавало бы крепостникам все условия для полного закрепощения широких слоев крестьянства. Наконец, нерешен был вопрос о крепостном состоянии семьи крестьянина: детей, братьев племянников.

Крупные землевладельцы в своих вотчинах укрывали беглых, и пока помещики предъявляли иск о возврате крестьян, истекал срок «урочных лет». Вот почему дворянство в своих челобитных к царю требовало отмены «урочных лет», что и было сделано в уложении 1649 года. Вопросы, связанные с окончательным закрепощением всех слоев крестьянства, полным лишением их прав в общественно-политическом и имущественном положении в основном сосредоточены в главе 11 Уложения.

Соборное Уложение состоит из 25 глав, разделенных на 967 статей без какой-либо определенной системы. Построение глав и статей каждой из них определялись общественно-политическими задачами, стоящими пред законодательством в период дальнейшего развития крепостничества в России.

Например, первая глава посвящена борьбе с преступлениями против основ вероучения православной церкви, которая была носителем идеологии крепостнического строя. Статьи главы охраняют и закрепляют неприкосновенность церкви и ее религиозных обрядов.

В главе 2 (22 статьи) и 3 (9 статей) дается характеристика преступлений, направленных против личности царя, его чести и здоровья, а так же преступлений, которые совершили на территории царского двора.

4 (4 статьи) и 5 (2 статьи) главы выделяют в особый раздел такие преступления, как подделка документов, печатей, фальшивомонетничество.

Главы 6, 7 и 8 характеризуют новые составы государственных преступлений, связанных с изменой отечеству, преступным деяниям лиц военной службы, установленным порядком выкупа пленных.

Глава 9 освящает финансовые вопросы, касающиеся как государства, так и частных лиц – феодалов.

В главе 10 рассматриваются главным образом вопросы судопроизводства. В ней подробно освещаются нормы процессуального права, которые обобщают не только предыдущее законодательство, но и широкую практику феодальной судебной системы России 16 – сер 17 вв.

Глава 11 характеризует правовое положение крепостных и черносошных крестьян и т. п.

ПЕРИОДИЗАЦИЯ ИСТОРИИ ЗЕМСКИХ СОБОРОВ

Историю З. с. можно разделить на 6 периодов (по Л. В. Черепнину).

[6] Первый период – время Ивана Грозного (с 1549). Соборы, созываемые царской властью. 1566 – собор, созванный по инициативе сословий.

Второй период можно начать со смерти Грозного (1584). Это время, когда складывались предпосылки гражданской войны и иностранной интервенции, намечался кризис самодержавия. Соборы главным образом выполняли функцию избрания на царство, причем иногда становились орудием враждебных России сил.

Для третьего периода характерно, что земские соборы при ополчениях превращаются в верховный орган власти (и законодательный, и исполнительный), решающий вопросы внутренней и внешней политики. Это время, когда З. с. играл наиболее крупную и наиболее прогрессивную роль в общественной жизни.

Хронологические рамки четвертого периода – 1613-1622 гг. Соборы действуют почти непрерывно, но уже в качестве совещательного органа при царской власти. Через них проходит много вопросов текущей действительности. Правительство стремится опереться на них при проведении финансовых мероприятий (сбор пятинных денег), при восстановлении подорванного хозяйства, ликвидации последствий интервенции и предотвращения новой агрессии со стороны Польши.

Пятый период – 1632 – 1653. Соборы собираются сравнительно редко, но по большим вопросам политики внутренней (составление уложения, восстание в Пскове (1650)) и внешней (русско-польские, русско-крымские отношения, присоединение Украины, вопрос об Азове). В этот период активизируются выступления сословных групп, предъявляющих требования правительству, помимо соборов, также через челобитные.

Последний период (после 1653 и до 1683-1684) – время затухания соборов (небольшим взлетом отмечен канун их падения – начало 80-х годов 18 века).

КЛАССИФИКАЦИЯ ЗЕМСКИХ СОБОРОВ

[6] Переходя к проблемам классификации, Черепнин делит все соборы, прежде всего с точки зрения их общественно-политической значимости на четыре группы:

1) Соборы, созванные царем;

2) Соборы, созван­ные царем по инициативе сословий;

3) Соборы, созванные сословиями или по инициативе сословий в отсутствие царя;

4) Соборы, избирающие на царство.

К первой группе принадлежит большинство со­боров. Ко второй группе следует отнести собор 1648 г., который собрался, как прямо сказано в источнике, по челобитью царю людей «розных чинов», а также, вероятно, ряд соборов времени Михаила Федоровича. В третью группу включаем собор 1565 г., на кото­ром стоял вопрос об опричнине, «приговор» 30 июня 1611 г., «со­вет всей земли» 1611 г. и 1611 —1613 гг. Избирательные соборы (четвертая группа) собирались для выборов и утверждения на царстве Бориса Годунова, Василия Шуйского, Михаила Романо­ва, Петра и Иоанна Алексеевичей, а также, вероятно, Федора Ива­новича, Алексея Михайловича.

Конечно, в предложенной классификации есть условные мо­менты. Соборы третьей и четвертой групп, например, близки по своему назначению. Однако установление того, кем и зачем со­бран собор,— это принципиально важная основа классификации, помогающая пониманию взаимоотношений самодержавия и сосло­вий в сословно-представительной монархии.

Если теперь присмотреться к вопросам, какими занимались соборы, созывавшиеся царской властью, то, прежде всего, надо вы­делить из них четыре, которые утвердили проведение крупных государственных реформ: судебных, административных, финансо­вых и военных. Это соборы 1549, 1619, 1648, 1681—1682 гг. Та­ким образом, история земских соборов тесно связана с общей по­литической историей страны. Приведенные даты падают на узло­вые моменты в ее жизни: реформы Грозного, реставрация госу­дарственного аппарата после гражданской войны начала XVII в., создание Соборного уложения, подготовка петровских преобразований. Судьбам политического устройства страны были посвяще­ны, к примеру, и совещания сословий в 1565 г., когда Грозный уехал в Александрову слободу, и приговор, вынесенный земским собором 30 июня 1611 г., в «безгосударное время» (это тоже акты общеисторической значимости).

Своего рода политической летописью являются и избиратель­ные соборы, рисующие не только смену лиц на престоле, но и об­щественные и государственные изменения, этим вызванные.

Содержанием деятельности некоторых земских соборов была борьба с народными движениями. Правительство направляло со­боры на борьбу, ведшуюся с использованием средств идейного воздействия, которые иногда сочетались с применяемыми государ­ством военными и административными мерами. В 1614 г. от име­ни земского собора посылались грамоты отложившимся от пра­вительства казакам с увещанием прийти в покорность. В 1650 г. представительство земского собора само отправилось в мятежный Псков с уговорами.

Наиболее часто на соборах рассматривались вопросы внешней политики и налоговой системы (по преимуществу в связи с во­енными нуждами). Таким образом, через обсуждения на заседа­ниях соборов проходили крупнейшие проблемы, стоявшие перед Русским государством, и как-то мало убеждают высказывания, что происходило это чисто формально и правительство могло с решениями соборов не считаться.

ВЫВОДЫ

Специального архивного фонда, где отложились документы земских соборов, не было. Их извлекают, прежде всего, из фондов тех учреждений 18 века, которые ведали организацией созыва и проведением соборов: Посольского приказа (куда вошел Царский архив 16 века), Разряда, Четвертей. Все документы можно разбить на две группы: памятники, рисующие деятельность соборов, и материалы выборов делегатов.

Земские соборы 16-17 века, безусловно, сыграли значительную роль в истории развития Российского государства (в политической и общественной жизни), т. к. были одним из первых представительных учреждений в России. Многие из них оставили ряд юридических памятников (таких, например, как Соборное Уложение 1649 года, «Стоглав» и ряд других), которые вызывают большой интерес у ученых-историков.

[6] Так, роль земского собора 1648-1649 гг. в эволюции самодержавия столь же значительна, что и собора 1549 г. Последний стоит у ее начальной стадии, первый знаменует завершающиеся формы централизации. В зависимости от участия земских соборов в избрании царя дается оценка законности занятия ими престола. Во времена народных восстаний земской собор являлся одним из верховных государственных органов (имел и законодательные, и исполнительные прерогативы).

На соборах избирались цари: в 1584 – Федор Иоаннович, в 1598 – Борис Годунов, в 1613 – Михаил Романов и т. д.

В работе над историей развития земских соборов в 16-17 веке, участвовало и участвует много ученых-историков, это достаточно интересная тема. Существует множество статей и монографий на данную тему, в работах таких знаменитых историков, как В. О. Ключевский, С. М. Соловьев так же значительное место отводится соборам 16-17 века.

Работа над данным рефератом помогла мне узнать много нового об истории земских соборов и об их роли в развитии государства, помогла разобраться в структуре земских соборов и их особенностях. Т. к. в школьной истории данной теме не отводилось много времени, а о соборах упоминалось лишь «вскользь», для меня было полезно поработать над ней самостоятельно.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

1. Всемирная история государства и права: Энциклопедический словарь / Под ред. А. В. Крутских. — М.: ИНФРА – М, 2001.- 398.

2. Государственное управление в России: Учебник для вузов / под ред. А. Н. Марковой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 333с.

3. Ключевский В. О. Русская история. Полный курс лекций в 3-х кн. М., 1992 – 1993.

4. Памятники русского права (выпуск шестой). Соборное уложение 1649 года. Москва, 1957.

5. Тихомиров М. Н. Сословно-представительные учреждения (земские соборы) в России 16 в. // Вопросы истории. 1958. №5.

6. Черепнин Л. В. Земские соборы русского государства в 16-17 вв. — издательство «НАУКА», Москва, 1978 г. – 417 с.