Автор: admin

Міністерство освіти та науки України

Миколаївській міжрегіональний інститут розвитку людини

ВНЗ «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Кафедра правознавства

Курсова робота

з адміністративного права України

на тему: «Правовий статус працівників міліції, їх основні завдання»

Виконав студент ІV курсу денної форми навчання

Групи П – 41-06 Мацюця Артем

Перевірив: к.ю.н., доц. каф Цимбалюк В.М

Миколаїв – 2010

Зміст

Вступ

1 Правовий статус працівників міліції

2 Основні обов’язки працівників міліції

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Так, відповідно до основного Закону – Конституції України ст. 17 — оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладаються на збройні сили України. А забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування, та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законами [1].

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави, а тому державо – владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що вони, як частина механізму держави, мають компетенцію розглядати різного роду юридичні справи і спираються на можливість застосування державного примусу.

Дана тема є актуальною на сьогоднішній день, адже сучасна Україна розвивається на конституційно – визначених засадах демократичної, соціальної і правової держави. Проте така держава неможлива без правової культури більшості її громадян, а передусім працівників правоохоронних органів. Виходячи з цього випливає, що реформування органів внутрішніх справ (ОВС), є невід’ємною частиною життя і побудови правової держави. Тому, що досвід державного будівництва незалежної України свідчить, що без високого, на рівні світових стандартів, професіоналізму правоохоронців, побудувати правову державу з розвинутою ринковою економікою практично неможливо.

Органам внутрішніх справ, відведена відповідальна роль у механізмі правової держави. Вони беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави – проводять діяльність із захисту економіки від злочинних посягань (податкова міліція); стоять на стражі законності і правопорядку (патрульно – постова служба). А окремі служби ОВС (міліція, виправно – трудові установи) наділені функціями дізнання, які вони здійснюють у межах вимог кримінально – процесуального закону. Тобто, виходячи з положення «Про Міністерство Внутрішніх справ», можна сказати, що МВС забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю.

Курсова робота має свою структуру, яка складається з вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури.

І розділ має назву: «Правовий статус працівників міліції». В ньому дається визначення правового статусу державного службовця , якими нормативними актами регулюється, а також загальні аспекти державної діяльності працівників ОВС (міліції).

В ІІ розділі наводяться основні завдання працівників міліції, а також їхні права, необхідні для виконання покладених на них завдань.

У даній курсовій роботі ми розглядаємо правовий статус працівників міліції, їх основні завдання, які регулюються законом України «Про міліцію» (від 20.12.1990р).

Об’єкт дослідження – є суспільні відносини що формуються в процесі становлення та розвитку професійної правосвідомості і професійної правової культури працівників правоохоронних органів.

Предмет дослідження – є особливості змісту, та шляхи формування і вдосконалення професійної правосвідомості працівників міліції.

Під час написання курсової роботи, був використаний широкий спектр законів України, різної юридичної літератури, а також залучені різні інформаційні сайти з мережі Інтернет.

1 Правовий статус працівників міліції

Місце і роль особи у правовій системі найбільш повно можна розглядати через категорію правового статусу, який дозволяє визначити положення людини в суспільстві.

Правовий статус – це категорія, яка торкається інтересів не тільки окремої особи, але й колективу, кожної окремої організації, установи, які виконують свої функції, і покладені на них обов’язки. Тобто, правовий статус – це юридичне вираження соціального статусу.

Підходячи до розгляду правового статусу державних службовців і працівників міліції, необхідно враховувати, що це поняття має декілька значень:

Загальний – тобто правовий статус громадянина;

Спеціальний – статус відповідних груп громадян;

— Індивідуальний – правовий статус конкретних осіб.

Щодо державних службовців, то їх правовий статус необхідно пов’язувати і розглядати відповідно до класифікації органів державного управління і місця, яке займає конкретна особа в цій системі.

Правовий статус державного службовця і працівника міліції має суттєве значення: для розробки нормативних актів, які регулюють такі питання, як призначення конкретного державного органу та його посадових осіб, їх завдання, повноваження, форми відповідальності, тощо.

Правовий статус державних службовців визначається – законом України «Про державну службу», а працівників міліції – законом України «Про міліцію» (від 20.12.1990р). [2].

Порівнюючи положення обох законів, можна виділити їх основні загальні риси – служіння суспільству, забезпечення функцій держави, реалізація прав свобод і обов’язків громадян. Тобто, ці моменти є об’єднуючими у соціальному призначенні державної і міліцейської служби, яка є також державною, хоча в законі України «Про державну службу» про це прямо не вказано. Але у ч.2 ст. 9 цього закону зазначається: що регулювання правового становища державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, суду, митного контролю, служби безпеки, а також внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього закону, якщо інше не передбачено законами України [3]. Закріплюючи це положення в ст. 6 Закону України «Про державну службу», законодавець зазначає, що «питання функціонування державної служби в інших державних органах, правове становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішується цими органами».

Таким чином, зробивши аналіз цих положень, ми бачимо, що державними службовцями визнаються також особи, які працюють в апараті органів внутрішніх справ. До складу апарату ОВС входить – Міністерство внутрішніх справ, управління МВС в областях, міських, районних відділів, містах Києві та Севастополі, а також на транспортних магістралях. Адже, у Конституції України не названий співробітник внутрішніх справ, як носій державної служби. Це не означає, що система ОВС позбавлена конституційності. Її конституційність оцінюється насамперед двома категоріями:

Відповідністю ОВС тим положенням, що закріплені в Конституції України;

Законністю процедури застосування ОВС чинного законодавства.

А тому більше 10 статей Конституції України, присвячені безпосередньо питанням організації і функціонування державної служби, мають на увазі усіх її носіїв, у тому числі співробітників ОВС. Отже, служба в органах внутрішніх справ ґрунтується на правах, обов’язках і відповідальності, загальних для всієї системи державної служби.

Тобто, аналізуючи ч.1 ст. 20 Закону України «Про міліцію», можна сказати, що «працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади». Виходячи із статей обох законів можна побачити, що основні їхні положення є аналогічними. Це стосується, насамперед, поняття самої служби, її принципів, права на службу, а також ряду положень правового статусу держслужбовця і працівника міліції. Але зміст правового статусу працівника міліції значно спецефічніший, що пов’язано з виконанням ним особливих завдань і функцій, що мають правоохоронний характер. Також необхідно зазначити, що працівники міліції перебувають під захистом держави, що здійснюється в порядку і випадках, передбачених законом.

Держава гарантує захист життя, здоров’я, честі, гідності, житла, майна працівника міліції, членів його сім’ї та близьких родичів від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Образа працівника міліції, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на працівника міліції завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.

Крім того, Закон України «Про державну службу» регулює загальні аспекти державної діяльності, які є концептуальними для нормативного регулювання, різних напрямів державної служби. А тому, виходячи з того, що вид державної служби визначається залежно від виконуваних нею державних функцій, деякі автори поділяють державну службу за наступною класифікацією:

Цивільна служба;

Адміністративна служба – в органах представницької, виконавчої і судової влади;

Спеціалізована – служба в ОВС, державної безпеки, прокуратури, збройних силах, тощо.

Дана класифікація більш чітко відображає стан і потреби правового регулювання статусу державних службовців і в той же час, поряд з різними видами державної служби застосовується і в міліції, тим самим підкреслюючи положення, викладене у ст.16 Закону «Про міліцію», у якій « особливий склад міліції складається з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції». Отже, службі в ОВС властива низка специфічних ознак. Тут служба є не цивільною, а воєнізованою, що накладає відбиток на професійну працю співробітника ОВС. Воєнізований характер служби значною мірою визначає її спеціальний статус.

Так, розглядаючи обов’язки державних службовців (ст. 10 Закону України «Про державну службу»), ми можемо бачити, що вони мають більш загальний вигляд і повністю прийнятні до працівників міліції. Безпосередньо обов’язки ж працівників міліції значно ширше розкриваються у ст. 10 Закону України «Про міліцію» і конкретизуються відповідно до тих функцій, які на них покладені, а також до специфіки даних функцій і завдань.

А щодо прав міліції (ст. 11 Закону «Про міліцію»), то вони чітко визначені, та розширенню не підлягають, але наприклад, деякі застосування фізичного впливу, спеціальних засобів, вогнепальної зброї, додатково регламентуються іншими статтями вказаного закону (ст. 13, 14, 15). А сам порядок проходження служби в міліції регламентується Положенням «Про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ», затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Розглядаючи питання прав і обов’язків, як основного критерію правового статусу державних службовців і працівників міліції, не можна залишати без уваги ті обмеження, які пов’язані з проходженням служби даних категорій. Так у ст. 3 Закону України «Про міліцію» зазначається, що: « у підрозділах міліції не допускається діяльність політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету». А в ст. 18 цього ж закону «працівники міліції не можуть бути членами політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичну мету». Тобто, працівникам міліції забороняються займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, бути членом політичних партій, а також організовувати страйки, або брати участь у них. Аналогічні обмеження передбачені законодавством щодо державних службовців. [4].

Отже, працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, і тому законні вимоги працівників міліції є обов’язковими для виконання громадянами і службовими особами. Також поширення правового статусу державних службовців на працівників міліції, може бути аналіз поняття посадової службової особи і його тлумачення в науці і законодавчих актах, зокрема у Кримінальному кодексі України.

Аналізуючи поняття «посадова особа» можна дати наступне визначення: державно – службова особа – це визначена структурою та штатним розкладом первинна структура, одиниця органу державної влади та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових функцій та повноважень.

Таким чином, з даного визначення можна зробити деякі висновки, застосовуючи його до конкретних структурно – функціональних розписів органів внутрішніх справ (міліції), тобто штатних розкладів. Якщо розглядати для прикладу конкретний районний, чи міський орган внутрішніх справ, спираючись при цьому на ст. 2 Закону України «Про державну службу», то посадовими особами можуть бути:

Керівники та заступники керівників, тобто начальники ОВС, та їх заступники;

Інші державні службовці. Це можуть бути керівники, та інспекторський склад окремих підрозділів, оперуповноважені та слідчі, дільничні інспектори, працівники ДАІ, тощо.

Останнє положення може бути підкреслене особливостями юридичної відповідальності осіб, які займають дані посади. Адже, необхідно зазначити, що Кримінальний кодекс містить поняття «службова особа». Так у ст. 368 КК України (одержання хабара), зазначається: «службовими особами, які займають відповідальне становище, є особи зазначені у п. 1 примітки до ст. 364, посади яких згідно зі ст. 25 Закону України «Про державну службу» віднесені до третьої, четвертої, п’ятої та шостої категорії, а також судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць».[5].

А тому, виходячи з викладеного, ми можемо бачити, що працівник міліції – це службова особа і на нього можуть поширюватися норми закону «Про державну службу». А це в свою чергу дозволяє наблизити правовий статус співробітників ОВС до статусу державних службовців, що передбачено Концепцією адміністративної реформи.

А тому виходячи з чинного законодавства можна виділити специфічні ознаки служби співробітників ОВС (міліції):

Виконує особливі, охоронні завдання;

Застосовує державний примус;

При вступі на службу має відповідати низці спеціальних вимог;

Суворо дотримується ієрархії по службі. Так, у ст. 20 Закону України «Про міліцію», чітко встановлює: «робітник міліції при виконанні покладених на нього обов’язків керується лише законом, діє в його межах і підкоряється своїм безпосереднім і прямим начальникам. Ніхто не вправі зобов’язати працівника міліції виконувати обов’язки не передбачені чинним законодавством».

Має спеціальний правовий статус з розширеним переліком обмежень і компенсацій.

Змістом державної служби в ОВС є виконання співробітниками від імені та за дорученням держави конкретних службових обов’язків із забезпеченням особистої безпеки громадян, охорони суспільного порядку, боротьби зі злочинністю, роботи з засудженими, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, надання допомоги громадянам у здійсненні їх прав та ін. Тобто, кожна зі структур системи ОВС, та співробітників міліції мають певне соціальне призначення. Специфіка цілей і завдань служби, правового статусу співробітника підрозділів органів внутрішніх справ (міліції), характер службово – трудової функцій, правове регулювання праці державних службовців ОВС, їх повноваження і відповідальність визначені в законодавстві.

Отже, Конституційно – правові засади державної служби співробітника міліції – ті самі, що і будь-якого державного службовця. Підвищення рівня правових засад державної служби до конституційного закріплення свідчить про зростання її ролі і значення для формування громадянського суспільства і побудови демократичної, соціальної, правової держави. Державна служба співробітників органів внутрішніх справ споконвічно покликана бути соціальною і правовою, орієнтованою на принципи гуманізму і відповідальності. [6].

А правову основу служби в ОВС складають: Конституція України, закони та інші нормативно – правові акти у тому числі нормативні акти МВС України, акти органів місцевого самоврядування, прийнятих в межах їх повноважень, тощо.

2 Основні обов’язки працівників міліції

Розглядаючи питання прав і обов’язків, як основного критерію правового статусу працівників міліції необхідно значно ширше розкрити питання, що стосується завдань працівника ОВС.

Міліція відповідно до своїх завдань зобов’язана:

1) забезпечувати безпеку громадян і громадський порядок;

2) виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини, вживати з цією метою оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбачених чинним законодавством;

3) приймати і реєструвати заяви й повідомлення про злочини та адміністративні правопорушення, своєчасно приймати по них рішення;

4) здійснювати досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, провадити дізнання у межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством;

5) припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах по них;

6) виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у правовому вихованні населення;

7) проводити профілактичну роботу серед осіб, схильних до вчинення злочинів, здійснювати адміністративний нагляд за особами, щодо яких воно встановлено, а також контроль за засудженими до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі;

8) виконувати в межах своєї компетенції кримінальні покарання та адміністративні стягнення;

9) розшукувати осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, пропали безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених законодавством;

10) проводити криміналістичні дослідження за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, забезпечувати у встановленому порядку участь спеціалістів криміналістичної служби у слідчих діях;

11) виконувати прийняті в установленому законом порядку і в межах своєї компетенції рішення прокурора, слідчого, суду;

12) забезпечувати в межах своєї компетенції безпеку дорожнього руху, додержання законів, правил і нормативів у цій сфері, здійснювати реєстрацію та облік автомототранспортних засобів, приймати іспити на право керування транспортними засобами і видавати відповідні документи; запобігати забрудненню повітря, водойм транспортними засобами та сільськогосподарською технікою; здійснювати контроль за утриманням у належному технічному стані та чистоті доріг, вулиць, майданів;

13) давати відповідно до законодавства дозвіл на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин та матеріалів, інших предметів і речовин, щодо зберігання і використання яких встановлено спеціальні правила, а також на відкриття об’єктів, де вони використовуються, контролювати додержання зазначених правил та функціонування цих об’єктів;

14) контролювати додержання громадянами та службовими особами встановлених законодавством правил паспортної системи, в’їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземних громадян та осіб без громадянства; 

15) повідомляти відповідним державним органам і громадським об’єднанням про аварії, пожежі, катастрофи, стихійне лихо та інші надзвичайні події, вживати невідкладних заходів для ліквідації їх наслідків, врятування людей і подання їм допомоги, охорони майна, що залишилось без нагляду;

16) брати участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій та епізоотій;

17) сприяти забезпеченню відповідно до законодавства режиму воєнного або надзвичайного стану в разі їх оголошення на всій території України або в окремій місцевості; 

18) охороняти на договірних засадах майно громадян, колективне і державне майно, а також майно іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадянства;

19) забезпечувати збереження знайдених, вилучених у затриманих і заарештованих осіб і зданих у міліцію документів, речей, цінностей та іншого майна, вживати заходів до повернення їх законним власникам. Міліція несе відповідальність за збереження зданих цінностей і майна;

20) охороняти, конвоювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб;

21) у встановленому порядку виявляти і повідомляти закладам охорони здоров’я про осіб, які становлять групу ризику захворювання на СНІД, і здійснювати за поданням закладу охорони здоров’я з санкції прокурора привід цих осіб, а також інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хворих на венеричні захворювання, хронічний алкоголізм і наркоманів, які вводять наркотичні засоби шляхом ін’єкцій, для обов’язкового обстеження і лікування; 

22) здійснювати привід до відповідних державних органів або установ згідно з чинним законодавством та з санкції прокурора громадян, які ухиляються від призову на військову службу;

23) подавати у межах наданих прав допомогу народним депутатам, представникам державних органів і громадських об’єднань у здійсненні їх законної діяльності, якщо їм чиниться протидія або загрожує небезпека з боку правопорушників;

24) подавати у межах наявних можливостей невідкладну, у тому числі медичну, допомогу особам, які потерпіли від правопорушень і нещасних випадків, перебувають у безпорадному або небезпечному для життя і здоров’я стані, а також неповнолітнім, які залишились без опікування;

25) забезпечувати у порядку, встановленому законодавством України, безпеку осіб, взятих під захист, у разі надходження від них заяви, звернення керівника відповідного державного органу чи отримання оперативної та іншої інформації про загрозу їх життю, здоров’ю, житлу чи майну;

26) забезпечувати виконання загальнообов’язкових рішень місцевих Рад народних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань охорони громадського порядку і правил торгівлі у невстановлених місцях, правил утримання тварин у домашніх умовах, а також контролювати утримання в належній чистоті територій дворів і прибудинкових територій у містах та інших населених пунктах;

27) забезпечувати громадський порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру на кошти організацій або осіб, які їх проводять.

Працівник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб з заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці, або у разі безпосереднього виявлення таких зобов’язаний вжити заходів до попередження і припинення правопорушень, рятування людей, подання допомоги особам, які її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події і повідомити про це в найближчий підрозділ міліції.

Тобто, співробітник ОВС (міліції) у кожному державному органі повинен працювати на однаково високому професійному рівні, застосовувати однакові засоби і методи вирішення правоохоронних завдань, мати рівні соціально – економічні і трудові права (при різних посадових повноваженнях і зарплаті), поступати на службу, проходити і припиняти її на підставі єдиних організаційно – правових норм і правил. А діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням, гласності, позапартійності.

Так, ст. 20 Закону України «Про міліцію», чітко встановлює: «Робітник міліції при виконанні покладених на нього обов’язків керується лише законом, діє в його межах, і підкоряється своїм безпосереднім і прямим начальникам. Ніхто не вправі зобов’язати працівника міліції виконувати обов’язки, не передбачені чинним законодавством». Співробітники міліції виконують обов’язки і використовують права в рамках своєї компетенції в порядку, встановленому законами та іншими правовими актами (поточне законодавство, Присяга, Положення про проходження служби рядовим і командним складом ОВС, контракт), застосовуючи, у разі потреби, засоби державного примусу.

А в разі вчиненная протиправних дій або бездіяльності при виконанні службових обов’язків співробітник внутрішніх справ несе дисциплінарну, адміністративну, матеріальну і кримінальну відповідальність відповідно до чинного законодавства, відшкодовує заподіяну шкоду в порядку, ним передбаченому.

Адже, за свою діяльність співробітник міліції відповідає не тільки перед собою, а й перед суспільством, що означає забезпечення простору для самоорганізації і становлення інститутів громадського суспільства. Він виступає у відносинах із населенням як професійний управлінський робітник, безпосередній представник державної влади, носій державно – владних повноважень. А організована і функціонуюча на демократичних правових засадах державна служба є найважливішою державно – правовою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

А тому, для виконання покладених обов’язків, працівник міліції наділений комплексом відповідних прав. (ст. 11 Закону України «Про міліцію»), без яких їх правоохоронна діяльність практично неможлива, це:

вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, виносити на місці усне попередження особам, які допустили малозначні адміністративні порушення, а в разі невиконання зазначених вимог застосовувати передбачені цим Законом заходи примусу;

перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію;

Затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, підозрюваних у вчинені злочину, осіб, які вчинили правопорушення, тощо;

складати протоколи про адміністративні правопорушення, провадити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення;

проводити огляд поклажі, багажу та огляд пасажирів цивільних повітряних, морських і річкових суден, засобів залізничного та автомобільного транспорту згідно з чинним законодавством;

одержувати безперешкодно і безплатно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об’єднань громадян на письмовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції;

проводити з участю адміністрації підприємств, установ і організацій огляд виробничих, складських та інших службових приміщень і територій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, додержання правил продажу товарів і надання послуг населенню;

Вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб підприємств, установ і організацій відомості та пояснення по фактах порушення законодавства, проведення документальних і натуральних перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої та фінансово-господарської діяльності; витребувати і при необхідності вилучати документи, зразки сировини й продукції, опечатувати каси, приміщення і місця зберігання документів, грошей та товарно-матеріальних цінностей;

вилучати у громадян і службових осіб предмети і речі, заборонені або обмежені в обороті, а також документи з ознаками підробки, знищувати ці предмети, речі та документи або передавати їх за призначенням у встановленому порядку;

проводити в порядку провадження дізнання і за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства; Та інші права відповідно до чинного законодавства.

Але, разом з тим у ст. 12- 15, 15-1 розділу ІІІ Закону України «Про міліцію» визнається порядок застосування працівниками міліції заходів фізичного впливу, спеціальних засобів, вогнепальної зброї та передбачаються гарантії особистої безпеки озброєного працівника міліції [7].

Відповідно до ст. 12 цього ж закону застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції.

Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.

У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов’язків і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушників та інших громадян. При завданні шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим в найкоротший строк.

Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу працівник міліції рапортом доводить до відома безпосереднього начальника.

Перевищення повноважень по застосуванню сили, в тому числі спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Висновок

Отже, підсумовуючи зазначене вище, можна зробити висновок, що важливою структурною одиницею органів внутрішніх справ є міліція. Її правовий статус визначає Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року.

Відповідно до закону міліція — це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань .

Основним завданням міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, запобігання і припинення правопорушень , виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили, забезпечення безпеки дорожнього руху, захист власності від злочинних посягань, виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень .

Міліції для виконання покладених на неї обов’язків надаються права:

1. вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, виносити на місці усне попередження особам, які допустили малозначні адміністративні порушення, а в разі невиконання зазначених вигом застосувати передбаченні цим законом заходи примусу ;

2. викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв’язку з матеріалами, що знаходяться в її провадженні, в разі ухилення без поважних причин від явки за викликом , піддавати їх приводу у встановленому законом порядку ;

3.виявляти і вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки ;

4.складати протоколи про адміністративні правопорушення, проводити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення ;

5.при виконанні своїх обов’язків по охороні правопорядку застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю, якщо виникає безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції особисто ;

На службу до міліції приймаються на контрактній основі громадяни , які здатні за своїми особистими і діловими , моральними якостями, освітнім рівнем , фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на міліцію завдання . Працівник міліції приносить присягу . Він перебуває під захистом закону . Законом гарантується захист життя, здоров’я , честі , гідності , майна працівника міліції , членів його сім’ї від злочинних протиправних дій . Держава гарантує працівникам міліції соціальний захист .

Міліція складається з підрозділів: кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, спеціальної міліції.

Список використаної літератури

Конституція України від 28. 06.1996 року; Х. «Ранок» 2003р.

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990р. Відомості ВРУ №15

Закон України «Про державну службу» Відомості ВРУ №52

А.П. Гель, Г.С. Семаков «Судові та правоохоронні органи України» Київ – 2004р.

Кримінальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

Дубенко С.Д. «Державна служба в Україні»: навч. посібник К. 2000р.

www.mvs.gov.ua. – інформаційний сайт МВС.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні

Роль інституту президентства в державотворенні України

Конституційно-правовий статус Президента України

Реформування конституційно-правового статусу Президента України

Принципи конституційно-правового статусу Президента України

Розділ 2. Функції Президента України

2.1 Повноваження Президента України

2.2 Секретаріат Президента України

2.3 Рада національної безпеки і оборони України

Розділ 3. Повноваження Президента України відповідно до проекту Конституції України

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Нинішній етап реформування правової і політичної системи України пов’язаний з необхідністю покращення функціонування демократичних інститутів. Серед таких інститутів є інститут Президента України, який у сучасній політичній ситуації є не стабільним й тому потребує ефективного реформування. Досліджена тема на є найбільш актуальною тому що в Україні у січні місяці очікуються вибори президента України 2010.

У нашій державі пост Президента було запроваджено Законом України «Про заснування поста Президента України і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) України від 5 липня 1991 р. У Конституції України Президенту присвячено розділ V, який складається з 11 статей, що встановлюють порядок обрання Президента та основи його взаємовідносин з державними органами.

Згідно з чинною Конституцією, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

Ступінь дослідження конституційно-правового статусу президента у сучасному правовому житті є актуальною, адже вона розглядається в працях багатьох науковців, політичних діячів. Однією з таких наукових робіт є “Становлення інституту президентства” Олеськів І., в якому докладно розглядається законодавчий процес і роль інституту президентства в державотворенні України. А також “ Історичний розвиток інституту глави держави в Україні”, а саме проведення політичної реформи в Україні, згідно якої за чинною Конституцією Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей конституційного регулювання щодо повноважень Президента України, а також еволюція його правового статусу. Для вивчення цієї проблеми необхідно дослідити особливості становлення інституту президентства в Україні; визначити повноваження Президента України, які закріплені в Конституції України; сучасний стан інституту президентства і можливості його змін згідно з державотворенням України.

Предметом курсової роботи є розвиток і становлення інституту президентства в Україні. Виконання Президентом України своїх повноважень згідно з Конституцією України.

Об’єктом курсової роботи є закріплення статусу Президента України, його еволюційний розвиток, а насамперед закріплення в Конституції України статусу глави держави, як гарант державного суверенітету.

Одним із методів дослідження є порівняльний метод, завдяки якому розглянуто повноваження Президента України в залежності від зміни його конституційно-правового статусу. Другим є системно-функціональний метод який розкриває системно-функціональну природу інституту президентства, його суть та основні ознаки, а також його державний апарат. Третім є історичний і логічний метод, адже він дозволяє простежити всю історію розвитку від заснування інституту президентства до Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретичні засади курсової роботи розкривають поняття та сутність інституту глави держави, що дозволяє оцінити ступінь реалізації його основних повноважень із цим проблеми як наукового, так і практичного характеру при вдосконаленні діючого законодавства України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробці теоретичних положень щодо особливостей сутності інституту глави держави. В результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення і висновки:

Проведена паралель історичного розвитку інституту президентства, яка дозволяє стверджувати, що протягом всіх років незалежності глава держави виступає рушійною силою суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень;

Статус глави держави залежить від порядку обрання президента і обсягу його повноважень. Останнім часом набуває поширення напівпрезидентська республіка. В ній президент обирається народом, але парламенту надаються певні повноваження, пов’язані з контролем за його діяльністю підчас формування уряду і здійснення виконавчої влади;

Необхідність проведення політичної реформи в Україні, в умовах якої Президент готовий іти на зустріч політичним силам у вирішенні актуальних питань державотворення, що заохочуватиме їх до співпраці й зміцнить його становище в державі, а також буде сприяти злагоді й миру в країні в цілому.

Структура курсової роботи відображає мету, завдання та основні напрями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи – 37 сторінок, кількість використаних джерел – 15 найменування.

Розділ 1. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні

В Україні інститут президентства почав розвиватися на поч. 20 ст. за часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали, які мали сформувати фундамент для демократичного розвитку Української держави. Останнім Універсалом, від 22 січня 1919р., Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня 1918р. Центральна Рада обрало Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Проте, на сьогодні, цей історичний факт несе більш політичне навантаження, ніж правове. У час дії радянського права інститут президента не розвивався. Функцію глави держави виконував орган Верховної Ради УРСР — Президія Верховної Ради Української РСР.

Сучасна конституційна практика України містить багато прикладів політико-правового реформування інституту глави держави та безпосередньо його повноважень. Як правило, такі зміни були зумовлені об’єктивними процесами, що виникли внаслідок структуризації соціально організованого суспільства та формування нових політичних партій, що дотримувалися тих чи інших пріоритетів у внутрішній політиці України.

Першим документом, в якому формально вказувалося на запровадження в сучасну політичну систему України інституту президента, стала “ Концепція нової Конституції України ”, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. На той час Концепція закріпила положення про те, що за формою правління Україна має стати “президентською республікою”. В Україні виконавча влада мала здійснюватися “Президентом, віце-президентом, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією” [6; 100].

Відповідно до чинної на той час Конституції УРСР 1978 р., 5 липня 1991 р. Верховна Рада України приймає три закони: Закон УРСР № 1293-21 ” Про заснування поста Президента Української РСР”, Закон УРСР від 5 липня 1991 р. № 1295- 21“Про Президента Української РСР”, “Закон про вибори Президента України” [2].

Відповідно до Закону УРСР № 1295-21 від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, Президент Української Радянської Соціалістичної Республіки визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади (ст.1 Закону про Президента УРСР). Вибори Президента УРСР відбулись 1 грудня 1991 р. У цей же день було проведено всеукраїнський референдум в питанні про проголошення незалежності України. Президентом України став Леонід Кравчук. З посиленням політичної ролі Президента України, Верховна Рада розпочала процес реформування його конституційно-правового статусу. Було прийнято Закон №2113-22 від 14 лютого 1992 р. “Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України”. Новелою конституційного законодавства стали положення ст. 114-1, відповідно до яких Президента України було визнано Главою держави і главою виконавчої влади.

Подальшого закріплення інституту президентства в Україні набуло в проектах Конституції України набуло в проектах Конституції України. За участю народних депутатів було два офіційні проекти. Ці проекти було опубліковані з метою всенародного обговорення і відомі широкому загалу як проект Конституції України від 1 липня 1992 р. та від 26 жовтня 1992р. Окрім офіційних проектів, публікувалися “неофіційні“. Вони розробилися науковими інститутами, окремими фахівцями, громадськими організаціями та іншими зацікавленими сторонами державотворчого процесу. Таких проектів було близько п’ятнадцяти [6; 102].

На той час виділяли два основні напрями розвитку української форми правління. Перший був зумовлений тим, що в Україні має бути президентська республіка, другий – напівпрезидентська. Проте, переважна більшість схилялася до того, що в Україні має бути один з різновидів напівпрезидентської республіки: або “президентсько-парламентська», або “парламентсько-президентська.

У липні 1994 р. Президентом України був обраний Леонід Кучма, здобувши у другому турі 52,2% голосів. Це був перший випадок на пострадянському просторі відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади.

Найвиразнішого концептуального визначення інститут Президента, а за ним і вибір президентсько-парламентського устрою для України, набув у Конституційному Договорі від 8 червня 1995 р. У ст. 19 Конституційному Договору було визнано главу держави і главу виконавчої влади України.

З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. цей специфічний для української правової системи політико-правовий документ втратив свою чинність. Конституція України суттєво обмежила повноваження Президента України. Відповідно до ст. 102 його було визнано виключно главою держави. Повноваження, які характеризували його як главу виконавчої влади, були передані Прем’єр-міністрові України[6; 103].

Роль інституту президентства в державотворенні України

Розвиток державотворення Української держави прийнято вважати 01.12.1991 р., коли відбулися загальні прями вибори глави Української держави, а вже 05.12.1991 р. новообраний Президент України Л.М. Кравчук склав присягу на пленарному засіданні Верховної Ради України. Таким чином, Президент став уособленням незалежної Української держави не тільки юридично(за Конституцією), а й фактично (у суспільній свідомості). За таких умов становлення і розвиток президента в Україні відбуваються на тлі та у нерозривному зв’язку з розбудовою незалежності держави в цілому насамперед, з формуванням нового державного механізму. Політико-правова практика свідчить, що протягом усіх років незалежності Президент України відігравав ключову роль у процесі розбудови української держави.

Еволюція конституційно-правового статусу Президента України, формування його компетенції є найбільш яскравою ілюстрацією тривалих пошуків оптимальної форми Української держави, насамперед, пошуків найбільш прийнятної форми правління. Актуальною проблемою на сьогодні залишається чітке визначення місця і ролі Президента України в загальній системі органів влади. Інститут президентства посідає одне з провідних у системі державної влади України, що, однак, не є свідченням достатньої визначеності його повноважень. З часу утворення він постійно розвивається, змінюється, на нього впливають трансформаційні процеси, пов’язані зі змінами у суспільстві. Змінюються і уявлення про місце і роль глави держави в системі влади, йде пошук оптимально статусу Президента, його законодавчого закріплення.

Хоча глава держави функціонально і тяжіє до виконавчої влади, однак уряд створений як вищий орган виконавчої влади. Тому має місце розмежування не тільки повноважень, а й самої державної влади між Президентом і урядом, між парламентом і Президентом. У процесі такого розмежування Президент нерідко «перетягує» на себе повноваження інших органів; частково – парламенту, частково — уряду. В результаті йде процес формування особливого інституту президентської влади, що, безумовно, відрізняється від інститутів законодавчої і виконавчої влади[10; 24].

Слід також звернути увагу на те, що проблеми правового статусу глави держави та його компетенції значною мірою роз’яснюються політичними аспектами – поділом публічної влади між політичними силами країни, ставлення до інституту президентства різних соціальних груп суспільства, не визнання цього інституту за радянських часів.

Політико-правові проблеми, що виникають у зв’язку з необхідністю і особливостями інституту президентства в Україні, його місця і ролі в розбудові української державності, набули важливого значення у контексті переходу від президентсько-парламентської системи, яка вже відіграла свою роль у становленні державності, забезпеченні стабільності суспільства і держави, до парламентської-президентської системи, яка відповідає європейській моделі та є найбільш поширеною у демократичних країнах. Враховуючи це, Президент України пропонує передати частину своїх повноважень парламенту у сфері кадрової політики, зокрема, призначення Прем’єр — міністра, формування парламентської більшості.

Висновок:

Завершуючи огляд ролі інституту президентства в державотворенні України, можна стверджувати, що протягом всіх років незалежності глава держави є головною рушійною силою суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень.

За чинною Конституцією (ст.102) Президент України є главою держави і виступає від її імені, і, з одного боку, можна вважати, що не входить до жодної з гілок влади,забезпечуючи узгоджене функціонування всього державного механізму [13; 341]

Конституційно-правовий статус Президента України

Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє нормативно-правове закріплення, після проголошення незалежності України.

Законом ”Про Президента Української РСР” від 5 липня 1991 р. в Україні було запроваджено посаду Президента України, який згідно зі ст. 1 Закону визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади[2].

Згаданий правовий статус Президента України булло уточнено ст. 19 Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України ” від 18 червня 1995 р., за якою Президент України визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади в Україні.

Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Глава держави – це або конституційний орган, або водночас і вища посадова особа держави. У першому випадку глава держави відповідно до Конституції розглядається як невід’ємна складова парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним. У другому випадку він є главою виконавчої влади і водночас главою держави. У третьому лише главою держави, який не входить до будь-якої гілки влади:законодавчої, виконавчої та судової.

Главою держави звичайно є особа, яка посідає вище місце в ієрархії державних інститутів і яка здійснює верховне представництво як у внутрішньо економічному житті, так і на міжнародній арені. Нарешті, це символ державності народу.

Правовий статус президента визначається республіканською формою правління.

Роль глави держави в президентських республіках досить важлива, оскільки він поєднує повноваження глави держави і глава уряду [9; 356].

Сутність напівпрезидентської моделі зводиться перш за все до міцної президентської влади, яка здійснюється в умовах нежорсткого поділу влади, як це спостерігається у президентських республіках. Глава держави звичайно відповідає за розв’язання загальних стратегічних питань, контролюючи при цьому певні сфери діяльності уряду, в той час як прем’єр-міністр несе безпосередню відповідальність за здійснення державного управління.

Така модель притаманна і правовому статусу Президента України.

При з’ясуванні місця і ролі будь-якого органу держави і посадової особи, які визначаються Конституцією, принциповим є: визначення його функціонального призначення і місце, яке орган або посадова особа посідає у системі державних органів [9; 357].

Згідно з Конституцією України Президент України є главою держави. Проте місце і роль глави держави в системі органів саме державної влади у Конституції чітко не визначені. Надання Президентові статусу глави держави пояснюється перш за все необхідністю підвищити рівень представництва держави всередині країни і за її межами в період проголошення і становлення України як незалежної держави, а здійснення цих функцій у всіх країнах з напівпрезидентською формою правління завжди притаманне Президентові країни.

Виходячи з цього, слід визнати, що здійснення ним представницької функції гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина дає можливість Президентові України посідати особливе місце в системі органів державної влади і не входити до жодної з її гілок.

У процесі здійснення представницької функції Президент України визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави відповідно до Конституції і законів України, виходячи з передвиборчої програми Президента, в якій визначено стратегічні напрями побудови держави, суспільства, їх економічного, соціального і культурного розвитку.

Президент вживає відповідних заходів, пов’язаних з охороною суверенітету України, її територіальною цілісністю, використовуючи при цьому лише визначені Конституцією його власні повноваження.

Він несе персональну відповідальність за додержання Конституції України, захистом прав і свобод людини і громадянина. Здійснення Президентом цих функцій не дає підстався стверджувати, що його влада поширюється на всі гілки державної влади.

У Конституції України закладено загальні засади системи стримувань і противаг, яка покликана сприяти взаємодії і взаємозалежності законодавчої, виконавчої та судової влади. При цьому Президент України забезпечує погодження функціонування і взаємодію всіх органів державної влади, виступаючи як своєрідний арбітр[9; 359].

Реформування конституційно-правового статусу Президента України

Конституційно-правовий статус Президента України встановлюється нормами Конституції України, які визначають місце та роль Президента України в системі органів державної влади; та його взаємовідносини з іншими органами державної влади; закріплюють порядок заміщення поста Президента України; передбачають конституційно-правову відповідальність за державну зраду та інші злочини;визначають функції та повноваження Президента України.

Президент України посідає окреме місце в системі органів державної влади. Конституція України 1996р., на відміну від попередньої Конституції та Конституційного договору від 8 червня 1995р., які визначали його статус як глави держави і глави виконавчої влади, не відносить Президента України до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади. Водночас, за Конституцією України 1996 р. глава держави зберігав досить широкі повноваження (установчі та контрольні) в сфері виконавчої влади і наділявся суттєвими прерогативами в сферах законодавчої і судової влади[10; 23].

Із внесенням змін до Конституції України змін 8 грудня 2004р. конституційний статус Президента України отримав подальшу трансформацію, що пов’язано з переходом до парламентарно – президентської форми правління. Так, суттєво зменшуються його прерогативи в сфері виконавчої влади (повноваження щодо формування Уряду фактично перейшли до парламенту), тим часом розширилися його контрольні повноваження стосовно Верховної Ради України – Президент України отримав додаткові підстави для дострокового припинення повноважень парламенту.

Конституційна реформа не призвела до зміни функцій глави держави – Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України) та не вплинула на конституційні гарантії його діяльності. Це свідчить, що і після внесення до Конституції України 8 грудня 2004 р. Президент України продовжує відігравати суттєву роль в механізмі державної влади, насамперед, як інститут, що забезпечує стабільність державної влади, взаємодію її різних гілок.

Конституція України передбачає певні умови, що забезпечують контроль за діяльністю Президента України, виключають можливість його перетворення в авторитарного правителя. До них можна віднести:

1)обмеження терміну повноважень Президента України п’ятирічним строком (ч. 1 ст.103);

2) його обрання на загальних прямих виборах (ч. 1 ст. 103);

3)заборона мати Президентові України інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян (ч. 4 ст. 103);

4) заборона займати пост Президента України однією й тією ж самою особою більше ніж два строки підряд (ч. 3 ст. 103);

5)можливість усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);

6)можливість визнання Конституційним Судом України актів Президента не конституційними, через що вони втрачають чинність з дня ухилення Конституційним Судом України відповідного рішення (ст. 152) [10; 25].

Принципи конституційно-правового статусу Президента України

Незалежно від форми державного правління, формальних і реальних повноважень конституційний статус одноособового глави держави визначається низькою принципів, що відрізняють його від статусу інших вищих органів і посадових осіб держави. Основоположними з таких принципів є незмінюваність, невідповідальність і нейтральність. До інших принципів конституційного статусу глави держави належать недоторканість і несумісність поста з іншими посадами або видами діяльності, які тією чи іншою мірою притаманні статусу посадових осіб органів публічної влади та депутатів представницьких установ. Одні з цих принципів закріплюються в конституціях безпосередньо, інші є похідними від них або випливають із конституційно закріплених функцій і повноважень глави держави.

Незмінюваність глави держави означає неможливість усунення його з поста законним шляхом за життя (монарх) або до закінчення встановленого законом (конституцією) строку повноважень. Якщо повноваження парламенту можуть бути припинені достроково главою держави за настання певних підстав, уряд може бути відправлений у відставку парламентом або головою держави, то повноваження самого глави держави яким-небудь державним органом не можуть бути достроково припинені. Усунення спадкового монарха з поста юридично, законним шляхом неможливо. Його можна тільки примусити зректися престолу, скинути або усунути фізично. Незмінюваність президента не є абсолютною. Його можна усунути з поста не тільки незаконним шляхом – у результаті державного перевороту, а й законним – у порядку конституційно встановленої особливої процедури – імпічменту.

Невідповідальність глави держави полягає в тому, що він не несе юридичної відповідальності за свої дії, здійснювану політику, незалежно від її наслідків для суспільства і держави. Невідповідальність глави держави не слід путати з невідповідальністю, як це іноді робиться, що означає відсутність в особи почуття відповідальності і є оцінкою моральною, а не юридичною категорією. За парламентарних (парламентарна монархія, парламентарна республіка) і змішаної республіканської форм правління юридичним оформленням зняття відповідальності з глави держави за видані ним акти є контрасигнатура (міністерський підпис) – скріплення акта глави держави підписом прем’єр-міністра або відповідного міністра, без якого акт не набирає юридичної сили.

Формально призначення контрасигнатура полягає у тому, щоб взяти політичну і юридичну відповідальність за виданий акт з глави держави і покласти її на уряд та окремих його членів. Фактично контрасигнатура може бути засобом обмеження повноважень глави держави і здійснення їх від імені глави держави урядом. У різних країнах сферах застосування контрасигнатура неоднакова. У країнах з парламентарними формами правління контрасигнуються всі, або майже всі акти глави держави, включаючи рішення глави і членів уряду, про промульгацію закону, про повернення закону на повторний розгляд до парламенту і про розпуск парламенту.

У країнах зі змішаною республіканською формою правління інститут контра сигнатури застосовується значно меншою мірою, більшість рішень президента в них не потребують контрасигнування взагалі. В Україні інститут контра сигнатури відіграє формальну роль. Він є засобом зняття відповідальності з Президента України за виданий ним акт і покладення її на Прем’єр-міністра України і міністрів, але не ставить главу держави у залежності від уряду.

Принцип невідповідальності глави держави включає також його недоторканість, яка означає, що він не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

Принцип незмінюваності і невідповідальності Президента України Конституція України безпосередньо як такі не закріплює. Вони вводяться із різних конституційних положень, зокрема, щодо виборів Президента України, скраплення його актів підписами глави уряду і міністрів, можливості притягнення його до відповідальності тільки в порядку імпічменту[13; 370-371].

Конституція України передбачає можливість усунення Президента України з поста в порядку імпічменту:»Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ч.1 ст.111).

Імпічмент – це конституційно встановлений порядок притягнення парламентом до відповідальності вищих посадових осіб держави за порушення ним законів.

Встановлена Конституцією Україною процедура імпічменту є досить складною; «Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертинами від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину» [1; 31].

Конституційні принципи незмінюваності і невідповідальності президента, з одного боку, є важливими гарантіями його діяльності як глави держави, сприяють політичній стабільності у суспільстві, з іншого боку вони означають неможливість дострокового усунення законним шляхом з поста президента і такої особи, яка не виконує своїх передвиборчих обіцянок і не виправдовує довіри виборців, або за професійними чи моральними рисами виявилась недостойною цього поста.

Нейтральність глави держави полягає в тому, що він, як виразник загальнонаціональних інтересів, має бути політично нейтральною постаттю, стояти поза політичною боротьбою. Кандидат у президенти, як правило, є представником якоїсь політичної сили (партії, виборчого блоку партій, руху) і користується її підтримкою на виборах, однак у разі обрання президентом він не повинен виявляти прихильність до тих чи інших політичних сил. На підтвердження своєї політичної нейтральності президент на час перебування на посаді може припинити членство у політичній партії з власної ініціативи або зобов’язаний зробити це за законодавством.

Ще одним принципом конституційного статусу глави держави є несумісність його поста з іншими посадами або видами діяльності. Принцип несумісності є характерним для багатьох посад в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, депутатських мандатів. Стосовно президента несумісність означає, що він не може мати іншого представницького мандата, обіймати будь-яку іншу посаду, займатися іншою оплачуваною чи підприємницькою діяльністю (принцип несумісності поста Президента України з іншими посадами або видами діяльності закріплено частиною четвертою статті 103 Конституції України)[13; 373].

Розділ 2. Функції Президента України

Компетенція – це сукупність юридично (нормами права) встановлених функцій і повноважень органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи щодо предметів їхнього видання. Повноваження, своєю чергою, — це юридично встановлені права та обов’язки. Відповідно, компетенція глави держави є сукупністю конституційно встановлених його функцій і повноважень. Встановлюючи компетенцію глави держави, як і іншого органу влади чи посадової особи, конституції зазвичай не розмежовують функції і повноваження. Виходячи з того, що функції визначають напрями, сфери дії глави держави, тоді як повноваження зазначають, що він може (права) або повинен (обов’язки) роботи щодо предметів його видання[8; 686].

Найзагальнішою і найпоширенішою функцією глави держави є представницька. Полягає вона у тому, що глава держави є символом національної єдності уособлює державу в цілому і представляє її як у середині країни, так і в міжнародних відносинах. Якщо парламент представляє законодавчу владу держави, уряд – виконавчу владу, верховний суд – судову владу, то глава держави за будь-якої форми правління представляє державу в цілому. Представницька функція Президента України закріплена Конституцією України у загальному вигляді:» Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ч. 1 ст. 102) і конкретизована через наділення його відповідними повноваженнями. Конституція, зокрема, встановлює, що Президент України «представляє державу в міжнародних відносинах» (п. 3 ст. 106).

Другою із загальних функцій держави є гарантування додержання конституції держави. Глави держави виступає гарантом проголошених в конституції суверенітету, територіальної цілісності держави, прав і свобод людини і громадянина. Для цього він наділяється конституцією відповідними повноваженнями, зокрема правом накладання вето на прийняті парламентом закони, скасування актів виконавчої влади у разі суперечності їх конституції, введення у разі необхідності в країні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, є верховним головнокомандувачем збройним сил держави, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони країни тощо. Така функція Президента України також закріплена Конституцією України у загальному вигляді:»Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ч. 2 ст. 102) і конкретизована через відповідні повноваження.

Ще однією функцією глави держави є функція політичного арбітражу. Полягає вона у тому, що глава держави покликаний узгоджувати позиції різних політичних сил та органів державної влади і за необхідності бути примірювачем, посередником між ними. Функція політичного арбітражу випливає з конституційного принципу нейтральності глави держави і тією чи іншою мірою притаманна главі держави за будь-якої форми правління. Іноді вона пов’язується з функцією гарантування додержання конституції.

Як окрема функція глави держави функція політичного арбітражу безпосередньо закріплена тільки в конституціях деяких держав. Конституційне закріплення функції політичного арбітражу за президентом зазвичай супроводжується наділенням його широкими повноваженнями, зокрема щодо інших вищих органів державної влади, що нерідко веде до домінування президента в системі вищих органів держави. До таких повноважень належать, наприклад, право формування уряду, розпуску парламенту, призначення суддів вищих судів, оголошення референдуму з метою вирішення конфліктів між державними органами. За досить широких повноважень Президента України Конституція України безпосередньо не наділяє його функцією політичного арбітражу.

Відповідно до основних напрямів і сфер державної діяльності можна виокремити установчу, законодавчу, виконавчу, судову і зовнішньополітичну функції глави держави. Установча функція глави держави полягає в тому, що він самостійно утворює інші державні органи або бере участь у формуванні таких органів (уряду, міністрів, державних комітетів, місцевих органів виконавчої влади, судів тощо).

Складовими законодавчої функції глави держави є його право законодавчої ініціативи, підписання та оприлюднення прийнятних парламентом законів, накладення на них вето, видання за певних умов(наприклад, в умовах надзвичайного або воєнного стану) нормативно-правових актів, що мають силу закону і навіть можуть стояти над ним.

Виконавчу функцію, як функцію, управління державними справами, що реалізується на основі та на виконання прийнятих парламентом законів, глава держави здійснює тією мірою, якою він причетний до виконавчої влади. Інститут глави держави найбільшою мірою ідентифікується саме з виконавчою владою.

Глава держави певною мірою причетний до здійснення судової влади, у чому виявляється його судова функція. Головним у зовнішньополітичній функції глави держави є те, що він представляє державу у міжнародних відносинах[8; 687].

2.1 Повноваження Президента України

Функція глави держави реалізується через його повноваження. Глава держави формально наділяється широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади та зовнішньо — політичної діяльності. Формальна й особливо реальна наявність у глави держави тих чи інших повноважень визначається передусім формою державного правління.

Найважливішим засобом впливу президента на парламент у президентській республіці є його щорічні і позачергові послання до парламенту з питань внутрішнього і зовнішнього становища держави. Наділення глави держави з президентської форми республіканського правління правом законодавчої ініціативи і розпуску парламенту означає зміщення балансу повноважень у системі поділу влади на користь виконавчої влади і створення можливостей для авторитарного політичного режиму. У парламентських республіках президент отримує мандат від парламенту і зазвичай не відіграє істотної ролі у державному керівництві суспільством. Конституційний статус президента за змішаної форми республіканського правління тяжіє, відповідно до статусу президента у президентській або парламентарній республіці

Виходячи із цих загальних положень, розглянемо питання про статус Президента України через систематизацію й аналіз його конституційних повноважень з урахуванням змін, внесених до Конституції України від 8 червня 2004 року. Систематизацію конституційних повноважень Президента України доцільно здійснити відповідно до основних сфер державної діяльності – законодавчої,виконавчої, судової і зовнішньополітичної[14; 390].

Згідно зі статтею 106 Конституції України у сфері законодавчої влади Президент України:2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; 6)призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України;7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України; 8) припиняє повноваження Верховної Ради України у строки,у випадках передбачених Конституцією України; 29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України; 30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України(п. 2, 6-8, 29, 30 ч.1).

Крім того до конституційних повноважень Президента України у сфері законодавчої влади належать також його право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст. 93) та повноваження з підписання й оприлюднення прийнятих Верховною Радою України (ст. 94), право звернення до Конституційного Суду України з питання про відповідальність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України (ст. 150).

У сфері виконавчої влади, національної безпеки та оборони, згідно зі статтею 106 Конституції України, Президент України:1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; 9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України; 10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; 12) призначає на посади за звільняє з посад половину складу Ради Національного банку; 13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; 16) Скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; 17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; 18) очолює Раду національної безпеки і оборони України; а також статті(19,20, 21, 24, 25, 26, 28).

Крам того до Конституційних повноважень Президента України у сфері виконавчої влади належить також його право скасування відповідно до закону рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечить Конституції та законам України (ч. 8 ст. 118),право звернення до Конституційного Суду України з питання про відповість Конституції України актів Кабінету Міністрів України (ст. 150) [14; 393].

Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади суттєво обмежені конституційним змінами від 8 грудня 2004 року. Обмеження торкаються передусім повноважень щодо формування і реформування Кабінету Міністрів України. Якщо раніше згідно з Конституцією України Президент України: призначав за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняв повноваження Прем’єр –міністра України та приймав рішення про його відставку; призначав за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади та припиняв їхні повноваження на цих посадах(п. 9, 10, 15,ч. 1 ст. 106), то тепер він тільки вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр –міністра України, вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України(п. 9, 10 ст. 106) і вже не має права припиняти повноваження Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, приймати рішення про відставку Прем’єр-міністра України і тим самим – усього складу Кабінету Міністрів України.

У сфері судової влади та правоохоронної діяльності, згідно зі статтею 106 Конституції України, Президент України: 11) призначає посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України; 22) призначає на посади та звільняє з посади третину складу Конституційного Суду України; 23) утворює суди у визначеному законом порядку; 27) здійснює помилування (п. 11, 22, 23, 27 ч. 1). Крім того, згідно зі статтею 128 Конституції України Президент України здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років (ч. 1).

У сфері зовнішньополітичної діяльності, згідно зі статтею 106 Конституції України, Президент України: 3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав(п. 3-5 ч. 1)[14; 395].

2.2 Секретаріат Президента України

Згідно з Конституцією України Президент України створює в межах коштів, передбачених у державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби (п.28 ч.1 ст.106). одним із таких органів є Секретаріат Президента України. Секретаріат Президента України не є конституційним органом, тому що безпосередньо до нього у Конституції України не йдеться. Не є він також і органом державної влади, оскільки не наділений державно – владними повноваженнями і не може приймати загальнообов’язкові рішення. Попередня назва цього органу – Адміністрація Президента України – була не зовсім конкретною, оскільки адміністрація, за визначенням, передбачає наявність у неї владних повноважень [1; 30].

Правовий статус Секретаріату Президента України визначається «Положенням про Секретаріат Президента України », затвердженим Указом Президента України від 4 липня 2005 року. Згідно з Положенням «Секретаріат Президента України є постійно діючим допоміжним органом, створеним Президентом України відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституцій України» (п.1). Основним завданням Секретаріату є забезпечення на засадах відкритості, гласності та прозорості здійснення Президентом України його повноважень, визначених Конституцією України (ст. 106, п. 3).

Секретаріат відповідно до покладеного на нього завдання, зокрема: аналізує політичні, соціально-економічні та інші процеси, що відбувається в Україні та за її межами, і за результатами такого аналізу готує та подає на розгляд Президентові України оперативно-інформаційні матеріали, пропозиції щодо забезпечення державного суверенітету і територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина, їх захисту; забезпечує підготовку проектів послань Президента України до народу, Верховної Ради України; доповідей та виступів Президента України; забезпечує підготовку, опрацювання і подання на підпис главі держави проектів указів, розпоряджень і доручень Президента України;здійснює в установленому порядку експертизу прийнятих Верховною Радою України законів, що надійшли на підпис Президентові України, готує главі держави пропозиції щодо підписання законі або застосування щодо них право вето; забезпечує офіційне оприлюднення Президентом України законів, а також указів і розпоряджень Президента України;здійснює матеріальне, фінансове, соціально-побутове забезпечення діяльності Президента України, його консильтутативно -дорадчих та інших допоміжних органів і служб, а також виконує інші функції(п. 4).

Секретаріат для виконання покладених на нього основного завдання має право: 1) одержувати в установленому порядку від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; 2) користуватися в установленому порядку інформаційними базами даних державних органів, додержаними системи зв’язку і комунікацій; 3) скликати наради, організовувати конференції, семінари; 4) залучати в установленому порядку до виконання окремих робіт і завдань, участі у вивчені окремих питань учених і фахівців, працівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, створювати відповідні робочі групи; 5) виступати замовником проведення наукових досліджень з питань, віднесених дот повноважень Президента України (п. 5) [12; 365].

До складу Секретаріату входять: Глава Секретаріату Президента України, Перший заступник Глави Секретаріату Президента України, заступники Глави Секретаріату Президента України, Представник Президента України у Верховній Раді України, Представник Президента України у Кабінеті Міністрів України, Представник Президента України у Конституційному Суді України, Прес-секретар Президента України, Офіс Президента України, головні служби, Режимно-секретний відділ, які є самостійними структурними підрозділами Секретаріату.

Згідно з Указом Президента України «Про створення Секретаріату Президента України» від 14 жовтня 2005 року у складі Секретаріату є такі головні служби: Головна державно-правова служба; Головна служба документального забезпечення; Головна служба документального забезпечення; Головна служба регіональної та кадрової політики; Головна служба політичного аналізу; Головна служба зовнішньої політики; Головна служба оборонної політики; Головна служба правової політики; Головна служба політики інституційного розвитку; Головна служба соціально-економічної політики; Головна служба гуманітарної політики, а також служби: Служба Глави Секретаріату Президента України; Прес-служба; Інформаційна служба; Служба підготовки виступів Президента України; Служба зведення та стратегічного планування; Служба ситуативного аналізу; Служба з питань звернення громадян; Служба з забезпечення зв’язків з Кабінетом Міністрів України; Служба з забезпечення зв’язків з Верховною Радою України;; Служба з забезпечення зв’язків з Конституційним Судом України; Служба з матеріального забезпечення (п. 4) [12; 367].

2.3 Рада національної безпеки України

На відміну від Секретаріату Президента України національної безпеки і оборони України є конституційним органом. Засади її правового статусу визначено Конституцією України. Згідно з Конституцією «Рада національної безпеки і оборони при Президентові України» (ч. 1 ст. 107). Конституційна функція Ради національної безпеки і оборони України полягає у тому, що вона «координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони» (ч. 2 ст. 107).

За Конституцією України Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. Він формує персональний склад Ради національної безпеки і оборони України. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять: Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, голова Служби безпеки України Міністр внутрішніх справ України, Голова Служби безпеки України, Міністр закордонних справ України. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати Участь Голова Верховної Ради України. Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводиться в дію указами Президента України. Компетенція і функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом (ч. 3-8 ст. 107).

Таким законом є Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 грудня 1998 року [4]. Він визначає правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад зовнішньої і внутрішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація і здійснення за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; 3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України (ст.3).

Відповідно до зазначених функцій Рада національної безпеки і оборони України: 1) розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Концепції (основ держаної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини, та подає відповідні пропозиції Президентові України; 2) здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідей висновки та пропозиції; 3) залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, підприємств та організацій усіх форм власності; 4) ініціює розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання; 5) координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади; 6) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану; 7) координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпечення життєдіяльності, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожує національній безпеці України (ст.4) [7; 343].

Розділ 3. Повноваження президента України відповідно до проекту Конституції України

31 березня 2009 р. Президент України Віктор Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону “Про внесення змін до Конституції України”, визначивши цей законопроект як невідкладний для позачергового розгляду Парламентом [5].

Обґрунтування необхідності прийняття проекту проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» спрямовано на системне оновлення конституційного регулювання суспільних відносин. Зміни до Основного Закону держави пропонується викласти у формі нової редакції Конституції України. Ініціювання змін обумовлено станом сучасного українського суспільства і політичного процесу в Україні, який об’єктивно потребує необхідності вдосконалення конституційного регулювання суспільних відносин. Ці зміни мають сприяти досягненню визначеної у чинній Конституції України мети, пов’язаної, зокрема, з прагненням розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, а також необхідністю забезпечення наступництва у конституційному творенні. Комплексні зміни до Конституції України викликані також практикою застосування її положень, виявленням та необхідністю усунення у її змісті певних недоліків, зокрема, недостатності гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, вад в організації та функціонуванні державного механізму, недосконалості системи стримувань і противаг, які мала б забезпечувати збалансованість та єдність цього механізму

Мета і завдання проекту: проектом передбачається внести зміни до Конституції України, що повинні мати комплексний, змістовний характер і бути реалізовані шляхом прийняття Основного Закону в новій редакції у порядку, встановленому Конституцією України[11; 27]. Адекватним і витребуваним способом конституційного реформування є здійснення системного оновлення (удосконалення) Конституції України, що має завданням, зокрема:

систематизацію, посилення конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина, реальне забезпечення їх захисту насамперед у судовому порядку;

забезпечення здійснення ефективної державної влади на засадах чіткого розподілу функцій, удосконалення системи стримування і противаг, уникнення дуалізму в системі виконавчої влади, а також збалансування всього державного механізму;

розширення конституційного регулювання інститутів безпосередньої демократії;

оптимізацію територіальної організації влади в Україні;

розвиток місцевого самоврядування;

створення передумов для здійснення судової реформи та реформи правоохоронних органів;

встановлення конституційних засад участі України у процесах світової і європейської інтеграції;

усунення наявних неузгодженостей конституційного тексту.

Виходячи з усталених засад сучасного конституціоналізму, було здійснено аналіз положень чинної Конституції. Опрацьовано міжнародний та вітчизняний досвід конституційно-державного будівництва, загальновизнані міжнародні стандарти та вимоги міжнародно-правових документів у сфері прав людини. Враховувалися висновки і рішення Конституційного Суду України. Проект підготовлено, переважно, базуючись на напрацьованому робочою групою Національної конституційної ради проекті Концепції системного оновлення регулювання суспільних відносин в Україні. Були взяті до уваги проекти нової редакції Конституції України, що розроблялися науковцями, політичними партіями, а також напрацювання Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України, громадських, зокрема правозахисних, організацій, думки вчених, передусім провідних фахівців у галузі конституційного і адміністративного права, окремі пропозиції, що висловлювалися у засобах масової інформації. Загальна характеристика і основні положення проекту. Зміни, ґрунтуючись на положеннях чинної Конституції України, розвивають їх з метою забезпечення послідовної реалізації принципу народного суверенітету, засад правової, демократичної, соціальної держави, принципів верховенства права та соціальної справедливості, що сприятиме розвитку в Україні громадянського суспільства. Оскільки людина є найвищою цінністю суспільства і держави, особливу увагу приділено системному, комплексному викладу правових норм стосовно прав і свобод людини і громадянина, посиленню гарантій їх реалізації. Вихідною позицією у роботі над проектом було те, що в Україні нині є змішана республіканська форма державного правління. Пропонується внести до Конституції України зміни, мета яких — усунути проблеми, що виникли, особливо після контр реформи, запровадженої Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України», у діяльності державного механізму, створити необхідні умови для його збалансованості та ефективного функціонування змішаної форми державного правління на основі більш чіткого розподілу функцій і повноважень державних органів, удосконалення системи противаг і стримувань у трикутнику «Президент — Парламент — Уряд». Суттєво демократизовано модель здійснення влади на місцях. Оскільки Конституція України є цілісним актом, норми якого перебувають у системній єдності між собою, комплексний характер пропонованих і чітко взаємопов’язаних змін зумовив необхідність одночасного внесення змін практично до усього тексту Основного Закону, до всіх його розділів, відтак викладу проекту змін у вигляді нової редакції Конституції України. Структура нової редакції Конституції України і виклад її положень забезпечують наступництво у конституційному регулюванні суспільних відносин, а також зумовлюють загальну логіку формування нормативно-правового матеріалу. Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України» складається з розділу I, в якому викладається Конституція України у новій редакції; розділу II, що врегульовує порядок набуття чинності прийнятим Законом.

У новій редакції Конституції України вбачається доцільним викласти назву розділу I «Засади конституційного ладу», розділу III «Народне волевиявлення»; об’єднати в одному розділі положення стосовно організації судової влади і органів прокуратури, виклавши їх у розділі VII «Суд і прокуратура», а також об’єднати в один розділ положення щодо місцевого самоврядування, конституційного статусу Автономної Республіки Крим, організації місцевого самоврядування та виконавчої влади на місцях[11; 29].

Президент України — Глава держави. Президент України представляє державу і забезпечує її правонаступництво.

Президент України є гарантом забезпечення суверенітету, територіальної цілісності і безпеки держави, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України обирається всенародно на прямих виборах строком на п’ять років. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент України здійснює керівництво у сферах зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, Головою Ради національної безпеки та наділений відповідними повноваженнями.

Так, Президент України: ухвалює рішення про визнання іноземних держав; укладає міжнародні договори України, уповноважує на укладення міжнародних договорів від імені України; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України; приймає вірчі та відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; ухвалює рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, про надання військової допомоги іноземним державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України, інших військових формувань до іноземної держави чи про допуск підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України — з наступним затвердженням відповідних указів Сенатом; призначає на посади за згодою Сенату та звільняє з посад Генерального прокурора України, а також Голову Служби безпеки України, Голову Національного бюро розслідувань України, керівників інших державних органів, які здійснюють досудове слідство, Голову Служби зовнішньої розвідки України; скасовує акти Кабінету Міністрів України з питань зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави після консультацій з Прем’єр-міністром України.

Президент України призначає всеукраїнський референдум відповідно до Конституції України; звертається з посланнями до Українського народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Національних Зборів України про внутрішнє і зовнішнє становище України; призначає вибори народних депутатів, сенаторів у строки, передбачені Конституцією України; утворює суди у встановленому законом порядку та визначає судові округи; здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Передбачається, що координаційним органом з питань зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у цих сферах, є Рада національної безпеки України на чолі з Президентом України.

До складу Ради національної безпеки України входять за посадою Прем’єр-міністр України, Міністр закордонних справ України, Міністр оборони України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр юстиції України, Голова Служби безпеки України, Голова Служби зовнішньої розвідки України, а також інші посадові особи, визначені Президентом України. У засіданнях Ради національної безпеки України можуть брати участь голови палат Національних Зборів України.

Унаслідок переходу до двопалатної побудови парламенту імпічмент набуватиме класичного вигляду, коли рішення про звинувачення Президента України ухвалюється нижньою палатою, а рішення про усунення його з поста – Сенатом [15].

Висновок

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Глава держави – це особа, яка формально посідає вище місце у структурі державних інститутів і одночасно здійснює функцію представництва глави держави.

Слід зазначити, що з часу впровадження в Україні посади Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.. Пізнішими змінами до Конституції України він визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади. Цей статус було підтверджено Конституційним Договором 1995 року. Конституційно – правовий статус глави держави – це встановлена нормами конституції сукупність його функцій, повноважень і форм відповідальності.

В Україні згідно зі ст. 103 Конституції України Президент обирається на п’ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Загальну систему функцій Президента України становлять: забезпечення єдності держави, представництво держави, забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, установча, нормотворча, кадрова функція, а також керівництво зовнішньополітичною діяльністю.

Функція глави держави реалізується через його повноваження. Глава держави формально наділяється широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади та зовнішньо — політичної діяльності. Формальна й особливо реальна наявність у глави держави тих чи інших повноважень визначається передусім формою державного правління.

Відповідно до п.28 ст.106 Конституції, глава української держави «створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби», які входять до складу президентського апарату. Отже, апарат Президента України – це сукупність консультативно-дорадчих та інших допоміжних органів і служб, створених при главі держави, куди входить і Адміністрація Президента України.

Ознайомившись з Основним законом України, низькою нормативних актів, таких як Закон України “ Про вибори президента України”, проект Закону України “ Про внесення змін до Конституції України” необхідно зробити певні висновки:

Однією із необхідних умов законного проведення виборів є право звернення до ЦВК зі скаргами, що стосуються підготовки і проведення виборів Президента у час голосування і наступного дня виборчого процесу;

Необмежений строк щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів виборчого процесу;

Необхідність реформування конституційних повноважень президента у формуванні і подальшому нагляді щодо здійснення обов’язків цих органів.

Список використаних джерел

Нормативно-правові акти:

Конституція України від 28 червня 1996 № 2222-4//ВВР, с. 47.

Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р№ 2222- 4 ВР

Закон України “Про Президента Української РСР” від 5 липня 1991р. N 1295-12 ВР

Закон України “ Про Раду національної безпеки і оборони України” від 5 грудня 1998 року N 183/98-ВР

Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України.

Основна література:

Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні // Право Укр. – 2001.- №7.- С. 102-104.

За ред. С.В. Дорожжиної: Навчальний посібник — К.: Знання, 2006р. –350 С.

Погорілка В. //Конституційне право України: Підручник / За ред. — К.: Наукова думка. 2003. – С. 486-495.

Кравченко В.// Конституційне право України: Навчальний посібник – Видавництво, – К.: Акта, 2009. – с.608

10)Олеськів І. Реформування в України інститут президентства // Юридична Укр. — 2006. — №3. – с.53

11) Футей Б.// Конституція від П: попередній аналіз // Ю.В. У. – 2009. — №19.- с. 38

12) Фрицький О.// Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003 р. –с. 536

13) Шляхтун П.// Конституційне право України: Підручник. – Укр. КНТ, 2008р. – с.529

14) Чушеко В. // Конституційне право України: Підручник: Видавничий Дім, 2007 р.- с. 495

Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.

Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземних громадян в Україні.

Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні.

Перелік використаної літератури

Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.

На міграційні процеси в Україні істотно впливає визначення правового статусу іноземців та осіб без громадянства, оскільки від цього залежить передусім суспільно-полі­тична стабільність країни. Державна політика щодо цієї категорії осіб є складовою зміцнення міжнародного авторитету України, налагодження контактів між народами і країнами.

Ще у статті 35 Конституції (Ос­новного Закону) Української РСР від 20 квітня 1978 р. зі змінами, вне­сеними 19 лютого 1992 р., встанов­лювалося: «іноземним громадянам і особам без громадянства в Україні гарантуються передбачені законом права і свободи, в тому числі право на звернення до суду та інших дер­жавних органів для захисту належ­них їм особистих, майнових, сімей­них та інших прав. Іноземні громадя­ни і особи без громадянства, які пе­ребувають на території України, зо­бов’язані поважати та додержувати­ся Конституції та законів України»1. Стаття 36 цієї Конституції надавала право притулку іноземцям. Тобто Конституція (Основний Закон) Ук­раїнської РСР одночасно містила три поняття: «іноземні громадяни», «особи без громадянства» та «іно­земці».

У спеціальному Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. законодавець спочатку ухва­лив об’єднати у понятті «іноземець» іноземних громадян та осіб без гро­мадянства. Тобто іноземець є родо­вим поняттям, яке охоплює інозем­ців та осіб без громадянства. Не ос­танню роль тут відіграла і думка дея­ких вчених-правознавців, які у своїх працях саме у такій наповненості вживають поняття «іноземець».

Стаття 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» визнача­ла «іноземців» як сукупність осіб, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та осіб без громадянства — осіб, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Справді, іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваю­чи на території України, складають для нашої держави категорію іно­земців4. Такий термінологічний прийом дозволяє охопити цілісність специфічного юридичного явища — участь у правовідносинах на терито­рії держави осіб, які не є громадяна­ми України.

Однак, положеннями нової Кон­ституції України 1996 р. закріплено дві окремі категорії осіб — іноземці та особи без громадянства, які за умови перебування в Україні на законних підставах користуються тими сами­ми правами і свободами, а також не­суть такі самі обов’язки, як і грома­дяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами Ук­раїни (ч. 1 ст. 26). У міжнародному праві цей принцип означає надання фізичним особам (громадянам) од­нієї держави на території іншої дер­жави тих самих прав, пільг і приві­леїв, що надаються її власним фізич­ним особам (громадянам), тобто пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства за певними винятками співвідноситься зі статусом грома­дян країни перебування. Відповідно до частини другої ст. 26 Конституції України, іноземцям та особам без громадянства може бути надано при­тулок у порядку, встановленому за­коном.

З цього випливає, що Консти­туція України відносить до «інозем­ців» лише осіб, які мають іноземне громадянство (підданство), оскільки в деяких питаннях (у сфері визна­чення цивільної правоздатності, уси­новлення дітей, набуття громадян­ства, питання дипломатичного захи­сту) існують відмінності між інозем­ними громадянами (підданими) та особами без громадянства. З метою приведення термінології у відповід­ність до Основного Закону України законодавець 6 лютого 2003 р. ухва­лив Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про право­вий статус іноземців». Зокрема, змі­нено назву цього Закону — «Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства»; виокремлено поняття «іноземець» (особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадя­нином (підданим) іншої держави або держав) та «особа без громадянства» (особа, яку жодна держава відповід­но до свого законодавства не вважає своїм громадянином).

У цій статті використовуються де­які поняття, що не мають однознач­ного трактування, а тому потребують короткого понятійного роз’яснення.

Зміст Закону України «Про пра­вовий статус іноземців та осіб без громадянства» дає підстави вважати, що до іноземців належать також особи, які мають підданство іноземної держави, зокрема, з монархічною формою правління.

Крім цього, існує ще одне мірку­вання щодо вживання поняття «іно­земець». Тривале бездержавне буття української мови, її неповноправне існування в тіні й під масовим впли­вом сусідніх мов призвело до пробле­ми, пов’язаної з творенням, впрова­дженням і функціонуванням націо­нальної правничої термінології, на­самперед стосовно місця в понятій­ному апараті питомих і запозичених одиниць. Нормальним має бути під­хід: так, як це є в самій українській мові, відповідає саме її духу. З метою встановлення й відновлення україн­ської ідентичності виникло питання пошуку ступеня «українськості» сло­ва «іноземець», яке є запозиченням-калькою, що відразу усталилося як безваріантне. Такі пошуки відповід­ника, що був би створений на вихід­ному матеріалі саме української мо­ви, а не зразком іншої мови, у процесі «намацування» семантично найточ­нішого і стилістично найдоречнішо­го з них привів до знаходження слова «чужинець»6. До його синонімічного ряду належать слова іноземець, чу­жоземець, чужак, чужосторонець, інородець, іммігрант, нетутешній, немісцевий, зайда7. Хоча «чужинець» сприймається неоднозначно, пра­вильніше використовувати саме це поняття як таке, що цілком відпові­дає нормам і традиціям української юридичної мови. До того ж, якщо звернутися до нормативно-правових актів з питань громадянства періоду Української Народної Республіки та Української Держави, то в них нор­мативно закріплено саме «чужозем­ці», «чужоземний», «чужоземка», а в Конституції УСРР від 14 березня 1919 р. — «чужинці»8. Таке вживання сприятиме заміні, наскільки це ви­правдано і можливо, іншомовних термінозапозичень та скалькованих конструкцій, забезпеченню єдності термінологічно-мовного оформлен­ня законів та інших нормативно-пра­вових актів у сфері міграції.

Поєднання «правовий статус» не має загальновживаного значення щодо іноземців. Деякі автори засто­совують сполучення «правове стано­вище іноземців». При цьому ро­зуміють практично однакову юри­дичну сутність: сукупність прав, сво­бод і обов’язків іноземних громадян на території держави перебування. У принципі «правовий статус» (лат. status — становище) прирівнюється до «правового становища». Разом з тим іноді неоднаково розуміється співвідношення «правовий статус» і «правове становище» тими юриста­ми, які трактують поняття «правовий статус» через поняття «правове ста­новище» («статус — правове станови­ще фізичної або юридичної особи в міжнародному праві») або включа­ють у поняття «правовий статус» по­ряд з правами та обов’язками ще й «правове становище» («правовий ста­тус є дещо більше, ніж проста сукуп­ність прав і обов’язків. Це ще й пра­вове становище, що дозволяє набувати й захищати різними шляхами ці права і обов’язки»). Російськими правознавцями М. В. Вітруком та В. А. Кучинським пропонується роз­межовувати поняття правового ста­тусу і правового положення, оскіль­ки, на їхню думку, перше є частиною (ядром) другого.

З таким формулюванням погоди­тись не можна: «правове становище» не є складовою частиною»правового статусу», оскільки ці поняття етимо­логічно збігаються, це слова-синоніми. Розбіжність необхідно прово­дити не між правовим статусом і пра­вовим становищем однієї й тієї самої особи, а між правовим статусом (ста­новищем) різних осіб.

Загалом це питання не має кон­цептуального характеру. Це лише один з численних аспектів великої і місткої теми. Йдеться про те, як ло­гічно і термінологічно точніше та пов­ніше визначити зміст одного й того ж юридичного явища. Подібно тому, на­приклад, як «норма» і «правило» ви­значаються одне через одне, «статус» і «положення» також взаємозамінюються. Для чіткого сприйняття однієї з ключових категорій правознавства нами буде використовуватися сполу­чення «правовий статус».

Правовий статус — це сукупність прав, свобод, юридичних обов’язків і законних інтересів певної категорії осіб на території конкретної держа­ви, яка визнає і гарантує їх. Право­вий статус особи з певними винятка­ми встановлюються конституцією, національними законами держави з урахуванням міжнародних зобов’я­зань, міжнародними договорами і за­стосовується до кожного, хто перебу­ває на території тієї держави, грома­дянства (підданства) якої він не має. Юридичний обов’язок, як складова правового статусу, — це вимога до­тримуватись поведінки, що закріпле­на нормою права. Основними сфера­ми здійснення обов’язків є політич­на, економічна, соціальна, культурна, особистісна тощо. їх наявність при­пускає і юридичну відповідальність як неодмінний супутній елемент юридичного обов’язку.

Таким чином, основу правового статусу особи становлять її права, свободи і обов’язки з певними винят­ками, закріплені в конституції та інших законодавчих актах, що визна­чають роль людини в суспільстві, її можливості, участь у державних справах. Тому його не можна пра­вильно зрозуміти і розкрити, не звер­таючись до суті того соціального уст­рою, за умов якого він складається і функціонує. Правовий статус — час­тина, елемент суспільства.

Встановлення лише потенційного правового статусу особи не завжди означає його гарантування. Держава у вигляді закону повинна прийняти на себе чітко визначені обов’язки що­до їх реального забезпечення. Так, за п. 2 ч. ст. 92 Конституції України ста­тус іноземців та осіб без громадян­ства визначаються виключно закона­ми України. Адже питання про пра­вовий статус — це частина загальної проблеми прав і свобод особи у дер­жаві і суспільстві.

Різниця у правовому статусі осіб вимагає від держав законодавчої кла­сифікації, зокрема, іноземців інших країн. Так, Імміграційною службою Японії прийнято таку класифікацію іноземців, які прибувають у країну:

1) співробітники дипломатично­го, консульського корпусу і члени їх сімей;

2) особи, які виконують службові обов’язки за дорученням міжнарод­них організацій чи держав, з якими Японія підтримує дипломатичні відносини;

3) транзитні пасажири;

4) туристи;

5) особи, які перебувають в Японії у зовнішньоторговельних справах, а також особи, діяльність яких пов’я­зана з підприємництвом та інвести­ціями;

6) особи, які навчаються у на­вчальних закладах і займаються на­уково-дослідною діяльністю в Японії;

7) викладачі й керівники науково-дослідних робіт;

8) особи, які займаються літерату­рою, мистецтвом і наукою;

9) особи, діяльність яких пов’яза­на з видовищами (гастролі артистів, різні спортивні заходи тощо);

10) особи, які відряджені до Япо­нії закордонними організаціями для здійснення релігійної діяльності;

11) кореспонденти зарубіжних за­собів масової інформації;

12) особи, яких запрошують дер­жавні, громадські й приватні органі­зації для подання технічної допомоги деяким галузям японського виробництва;

13) робітники високої кваліфі­кації, які направляються для роботи в Японію;

14) особи, які їдуть до Японії на постійне проживання;

15) чоловік або дружина та неод­ружені неповнолітні діти осіб, зазна­чених у пунктах 5-13;

16) деякі інші категорії осіб, окре­мо визначені Міністерством юстиції Японії.

Виходячи з понять, що містяться у національному законодавстві Ук­раїни, можна визначити такі групи іноземців та осіб без громадянства:

— іноземці та особи без громадян­ства, які в установленому порядку прибувають в Україну на постійне місце проживання (іммігранти);

— іноземці та особи без громадян­ства, які тимчасово перебувають на території України з метою: службо­вої діяльності; ділової діяльності; на­укової діяльності; представництва релігійних місій; навчання; представ­ництва засобів масової інформації; культурного та спортивного обміну; туризму; лікування; у приватних справах; приватного відвідання Ук­раїни особами українського похо­дження; тимчасового працевлашту­вання (трудові мігранти); обслугову­вання транспортних засобів міжна­родного сполучення; транзитного проїзду через територію України до третьої держави; транзитного здійс­нення перевезення вантажним авто­транспортом і пасажирським авто­бусним транспортом. При цьому віза типів: службова для представників промислових, торговельних, фінан­сових та політичних кіл; ділова; сту­дентська; для науковців; для праців­ників засобів масової інформації; для представників релігійних місій; для представників гуманітарних місій; для в’їзду з метою культурного та спортивного обміну; для в’їзду з ме­тою туризму; приватна, а також з ме­тою лікування; імміграційна з метою працевлаштування; транзитна не да­ють іноземцеві або особі без грома­дянства права змінювати статус пе­ребування на будь-який інший та звертатися за дозволом на постійне проживання в Україні;

— іноземців та осіб без громадян­ства, які відповідно до законодавства України і міжнародних договорів Ук­раїни захищені дипломатичними і консульськими імунітетами і приві­леями;

— іноземці та особи без громадян­ства, яким може бути надано приту­лок у порядку, встановленому зако­ном;

— іноземці та особи без громадян­ства, яким надано статус біженця в порядку, встановленому Законом України «Про біженців»;

— іноземці та особи без громадян­ства, які мають невизначений статус і не відповідають вимогам в’їзду, пе­ребування на території України (не­законні мігранти).

Правовий статус іноземця та осо­би без громадянства в будь-якій країні своєрідний. Він складається з правового статусу громадянина своєї

держави (або статусу особи без гро­мадянства в країні її постійного про­живання) і правового статусу власне іноземця в іншій державі. Щодо осіб без громадянства, то їхній правовий статус визначається державою, на те­риторії якої апатрид перебуває, а та­кож міжнародними договорами. До них належать, зокрема, Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий ста­тус апатридів від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов’язків фізичних осіб у конкрет­них правовідносинах. Поняття «фі­зичні особи» вважається широким за змістом і включає вужчі за значен­ням поняття, зокрема: «іноземець», «особа без громадянства» (апатрид), «особа з подвійним громадянством» (біпатрид).

Іноземець, перебуваючи за межа­ми своєї держави, зберігає з нею пра­вовий зв’язок, має правовий статус громадянина своєї держави, підко­ряється її законам, користується її захистом. Це випливає, зокрема, зі змісту ст. ст. 7,8 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1946 р., де йдеться про рівність осіб перед за­коном та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, нада­них їй конституцією чи законом. По­ложення статей 3, 6-9, 11-15 Міжна­родного пакту про економічні, со­ціальні та культурні права 1966 р. детальніше визначають зміст права іноземців на захист. Водночас інозе­мець підпадає під юрисдикцію дер­жави, на території якої він перебуває,

і повинен виконувати закони та підзаконні акти країни перебування. Якщо ж іноземець не підкоряється її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави відповідним рішенням суду або адміністративним органом, винесеним згідно із зако­ном (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 р.)

Норми інших міжнародних актів, зокрема, ст. 2 Конвенції про статус біженців, зобов’язують іноземців підкорятися юрисдикції держави пе­ребування. Відповідно до ст. 12 цієї Конвенції, особистий статус біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за його відсутності, за законами країни їх проживання.

Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземних громадян в Україні.

Статті “Загальної декларації прав людини” від 10 грудня 1948 р., що стосуються цієї теми.

“Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності” (ст. 6).

“Усі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації” (ст. 7).

“Кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримки її гідності і для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави” (ст. 22).

“Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені у цій Декларації, можуть бути повністю здійснені” (ст. 28).

Чинна Конституція України містить принаймні дві статті, що стосуються цієї теми, — 21 та 26. Їх було процитовано у підрозділі “Конституційні норми” розділу “Джерела міжнародного приватного права”.

Іноземні громадяни та особи без громадянства мають в Україні цивільну правоздатність нарівні з громадянами України. Окремі винятки можуть бути встановлені законодавством України, що зафіксовано у ст. 565 і 566 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 р.

Цивільній дієздатності іноземців в Україні присвячено ст. 5661 зазначеного Кодексу. Вона сформульована так: “Цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є.

Цивільна дієздатність особи без громадянства визначається за законом країни, в якій вона має постійне місце проживання.

Цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадянства щодо угод, які укладаються в Україні, і зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні, визначається за українським законом…”

Дієздатність іноземців, рівна з дієздатністю українських громадян, фіксується майже в кожному законі України. Наведемо конкретні приклади.

“Іноземці та особи без громадянства мають такі ж прав, як і передбачені цим Законом права громадян України, за винятком тих, що встановлені міжнародними договорами України” (ч. 1 ст. 3 “Права іноземців та осіб без громадянства” Закону України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р.).

“Іноземні громадяни та особи без громадянства мають рівні з особами України права, передбачені цим Законом, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності” (ч. 1 ст. 4 “Права іноземних та інших осіб” Закону України “Про охорону прав на винахо-и і корисні моделі” від 15 грудня 1993 р.).

“Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами)” (витяг зі ст. 1 “Право сімей з дітьми на державну допомогу” Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” від 21 листопада 1992 р. № 2811-ХІІ).

Національний режим поширюється на іноземців і у сфері полювання, про що свідчить ст. 13 “Здійснення полювання іноземцями” Закону України “Про мисливське господарство та полювання” від 22 лютого 2000 р. № 1478-ІІІ. (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 18). У статті зазначається:
“Іноземці можуть здійснювати полювання на території України відповідно до цього Закону. Документи на право полювання, видані відповідними органами інших держав, чинні на території України.

Умови організації та здійснення полювання іноземцями, розмір плати за надані послуги і добуту продукцію полювання визначаються відповідними договорами, що укладаються між іноземцями або юридичними особами, які організовують для них полювання, та користувачами мисливських угідь”.

Процитуємо положення вітчизняного закону, що стосується іноземців, хворих на соціально небезпечні інфекційні хвороби:

“…Іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні і хворіють на соціально небезпечні інфекційні хвороби, медична допомога надається в порядку, встановленому цим Законом та міжнародними договорами України.

Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візи на в’їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства за умови пред’явлення документа про відсутність у них туберкульозу в активній формі та ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України” (витяг зі ст. 24 “Надання медичної допомоги хворим на соціально небезпечні інфекційні хвороби” Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р. № 1645-IІІ. Код нормативного акта 1619/2000 (Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 29).

А тепер звернемося до міжнародних договорів України.

У ст. 1 “Надання правової допомоги” Конвенції про правову допомогу і правові відносини з цивільних, сімейних і кримінальних справ від 22 січня 1993 р., укладеної в Мінську, зазначено:

1. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, що проживають на її території, користуються на територіях всіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і власні громадяни даної Договірної Сторони.

2. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, що проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатись до судів, прокуратури та інших закладів інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни даної Договірної Сторони.

3. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.

Цієї теми стосується і ст. 23 зазначеної Конвенції. Процитуємо витяг з цієї статті:

1. Дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.

2. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом країни, у якій вона має постійне місце проживання”.

Наведемо також дві статті з проекту Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р., що стосуються цієї теми.

«Стаття 1563. Особистий закон фізичної особи»

1. Особистим законом фізичної особи вважається право країни, громадянином якої вона є.

2. За наявністю в особи двох і більше громадянств її особистим законом вважається право країни, з якою особа має найбільш тісний зв’язок.

3. Особистим законом особи без громадянства вважається право країни, в якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності — звичайне місце перебування.

4. Особистим законом біженця вважається право країни, в якій ця особа має звичайне місце перебування.

5. Для цілей Книги восьмої цього Кодексу фізична особа має:

1) своє місце проживання у країні, в якій вона живе з наміром постійного проживання у цій країні;

2) своє звичайне місце перебування у країні, в якій вона живе певний час, навіть якщо з самого початку цей час був обмежений.

Стаття 1564. Правоздатність та дієздатність фізичної особи

1. Виникнення і припинення правоздатності та дієздатності фізичної особи визначається за її особистим законом. Проте якщо інше не перед-бачено законом, дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатись також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди.

2. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються в Україні правоздатністю нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України.

3. Здатність фізичної особи, яка займається підприємницькою діяльністю, бути підприємцем і мати пов’язані з цим права та обов’язки визначається за правом країни, де фізична особа зареєстрована як підприємець. За відсутності факту реєстрації застосовується право країни основного місця заняття підприємництвом…”

Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні

У статті 26 Конституції України встановлено, що іно­земці та особи без громадянства, які перебувають в Укра­їні на законних підставах, користуються тими самими пра­вами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, що й громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Правовий статус названих категорій осіб визначено Законом України «Про правовий статус інозе­мців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р., що закріплює основні права, свободи та обов’язки інозем­ців та осіб без громадянства, які проживають або тимча­сово перебувають в Україні. У статті 1 цього закону іно­земцем визнається особа, яка не перебуває у грома­дянстві України і є громадянином (підданим) Іншої дер­жави або держав. Особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до ре­лігії, роду і характеру занять, інших обставин. Якщо Іно­земною державою встановлено обмеження щодо реа­лізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міні­стрів України може прийняти рішення про встановлен­ня відповідного порядку реалізації прав і свобод грома­дянами цієї держави на території України.

Іноземці та особи без громадянства наділені одна­ковим обсягом дієздатності з громадянами України, проте щодо цієї групи фізичних осіб існують певні за­гальні обмеження: здійснення іноземцями та особа­ми без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та осо би без громадянства зобов’язані поважати та дотри­муватися Конституції і законів України, шанувати тра­диції та звичаї народу України.

Щодо участі в земельних відносинах для іноземців та осіб без громадянства існують також певні обмежен­ня, Можна володіти будь-якою власністю, не забороне­ною законом. Проте в багатьох країнах іноземці не мо­жуть мати права власності на землю, природні копали­ни. Крім того, деякі об’єкти вилучені з обігу і не повинні бути у власності окремих осіб (отрути, певні види зброї, у ряді країн — земля тощо). У деяких країнах, наприклад у Монголії, земля не може бути у власності іноземців. За класичним мусульманським правом чотири «стихії» — пасовища, вода, повітря, вогонь — є предметами загаль­ного користування і не можуть бути у власності приват­них осіб. Тобто на землю і воду в багатьох мусульмансь­ких країнах давно затвердилася приватна власність. Право власності на землю і право землекористуван­ня завжди займали, займають і ще тривалий час займа­тимуть центральне місце в земельному законодавстві і праві. У вітчизняному правознавстві багато питань цієї проблеми у різні часи досліджували такі відомі вчені, як В. Андрейцев, А. Бобкова, А. Гетьман, В. Жушман, В. Костицький, С. Кравченко, Н, Малишева, В. Мунтян, 0. По­грібний, В. Попов, Б. Розовський, В. Семчик, А. Статі-вка, Н, Титова, Ю. Шемшученко, М. Шульга, В. Янчук та інші автори монографічних і колективних наукових праць. Як же вирішується питання права власності іноземців на землі в Україні? Частина 4 ст. 81 ЗК встановлює, що землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року Підлягають відчуженню. Водночас земельне законодавство дозволяє іноземним громадянам та особам без громадянства набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовано об’­єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приват­ної власності (ч. 2 ст. 81 ЗК). Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовано об’­єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

До цього часу існувало правило, що в разі придбан­ня у власність об’єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що належать до придбаних об’єктів. Згідно зі ст. 33 ЗК іноземні гро­мадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господар­ства та індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди. Але Закон України «Про особисте селянське господарство» не вказує на можливість ве­дення даного господарства іноземними громадянами та особами без громадянства [А, 100]. Виходячи із цього, уажаємо, що Закон України «Про особисте селянське господарство» необхідно доповнити положеннями, які стосуються правового статусу іноземних громадян та осіб без громадянства, які займаються веденням товарногс сільськогосподарського виробництва.

Іноземні юридичні особи мають істотніші обмежен­ня щодо набуття права власності на земельні ділянки. Так згідно з ч. 2 ст. 82 ЗК набуття іноземними юридични­ми особами права власності на земельні ділянки прямо пов’язується з придбанням об’єктів нерухомого майна та спорудженням об’єктів, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні. Крім того, їм та­кож ставиться в обов’язок відчужувати протягом одного року землі сільськогосподарського призначення, отри­мані в спадщину, але законодавче регулювання питан­ня відчуження земельних ділянок інвесторам-нерези дентам знаходиться лише в первинній стадії свого фор­мування. Підстави набуття земельних ділянок у власність іноземними юридичними особами аналогічні підставам, передбаченим для іноземних громадян та осіб без гро­мадянства, за винятком унесення земельних ділянок за сновниками до статутного фонду таких осіб. Відповідно до ст. 82 ЗК іноземні юридичні особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогоспо­дарського призначення, але з певними обмеженнями. Обмеження полягають у наступному:

а) земельні ділянки повинні розташовуватися в межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна;

б) земельні ділянки можуть бути придбані для спо­рудження об’єктів нерухомого майна, пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

в) придбані земельні ділянки можуть розташову­ватися і за межами населених пунктів, проте, у цьому випадку, вони також повинні розташовуватися лід на­бутими об’єктами нерухомості.

Перелік використаної літератури:

Чинні:

Цивільний кодекс України

Земельний кодекс України

ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»

Конституція

Будяченко О.М. – Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні. // Південноукраїнський правничий часопис, № 4, 2006

Чехович С.Б. – Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства. // Бюлетень Міністерства юстиції України № 6 (44) 2005

19