Харківський державний педадогічний університет ім. Г.С.Сковороди
На правах рукопису
Василенко Валентина Анатоліївна
Синонімія і антонімія у поезіях
Ігоря Муратова
Спеціальність – 10.02.01-українська мова
Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор
Лисиченко Лідія Андріївна
Харків – 1999
ЗМІСТ
ВСТУП 3
1. Ігор Муратов і загальна характеристика мови його поезій 7
РОЗДІЛ 1 Теоретичні засади дослідження 29
РОЗДІЛ 2 Лексичні синоніми як засіб виразності в поезії І. Муратова
34
2.1. Лексико-семантична характеристика синонімів у творах поета 34
2.1.1. З історії питання лексичної синонімії 34
2.1.2. Ідеографічні синоніми в поетичній тканині творів І. Муратова 40
2.1.3. Емоційно-експресивні синоніми в мові поезій І. Муратова 58
2.1.4. Вживання різностильових синонімів 68
2.1.5. Контекстуальні синоніми 76
2.2. Стилістичні функції синонімів у поетичній творчості І.Муратова 82
2.2.1. Функція уточнення в поезіях І.Муратова 84
2.2.2. Заміщення як спосіб використовування синонімів 87
2.2.3. Синонімічне протиставлення – засіб формування контексту 90
2.3. Роль синонімів в організації тексту в поезіях І.Муратова 94
Висновки 106
Розділ 3 Антонімія і її стилістичні функції в поезіях І. Муратова 108
3.1. Лексико-семантична характеристика антонімії в поетичному мовленні
І. Муратова 108
3.1.1. Поняття лексичної антонімії 108
3.1.2. Антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять у поезії І. Муратова 115
3.1.3. Комплементарні антоніми у поезіях І.Муратова 127
3.1.4. Антоніми – контративи в поетичних текстах І.Муратова 131
3.1.5. Антоніми і контекст 136
3.2. Стилістичне використовування І. Муратовим лексичних антонімів у поезії 141
3.3. Способи включення антонімічних пар у текст 158
3.4. Взаємозв’язок синонімії та антонімії в поезії Ігоря Муратова 162
Висновки 166
Загальні висновки 169
Список проаналізованих джерел 172
Бібліографія 173
Лексикографічні видання 187
ВСТУП
Творчість Ігоря Муратова є цікавим явищем як з погляду змісту чи поетичної форми, так і з погляду мови. Однак І. Муратов належить до тих українських поетів, яким мало пощастило щодо висвітлення їх художньої творчості. Мовно-стилістичні особливості творів поета досі не були предметом вивчення лінгвістів.
Поетична мова Ігоря Муратова дуже багата мовними (лексичними, синтаксичними та ін.) і стилістичними засобами її використання.
Дослідження мовних явищ у творах І.Муратова має важливе значення для розвитку поетичного стилю й української літературної мови взагалі. Воно допомагає глибше зрозуміти стилістичні можливості української мови, її функціонально-диференційні особливості.
Багатство мовних засобів і стильових прийомів у поетичній тканині творів Муратова не дає можливості охопити їх у цілому. Тому робота присвячена одному з аспектів поетичного мовлення цього письменника – лексичному, переважно з погляду синонімічних та антонімічних засобів мови.
Актуальність теми дослідження визначається тим, що воно:
1) належить до кола робіт, які висвітлюють проблеми цілісного аналізу слова в поетичній мові. Для розв’язання цього питання важливим є дослідження мови кожного поета, особливо такого своєрідного, як
І. Муратов;
2) присвячене вивченню лексичної системи поета в межах функціонального підходу, що дозволяє виявити важливі особливості лексичних мікросистем, які не можуть бути виявлені за інших підходів;
3) присвячене дослідженню синонімічних та антонімічних засобів, що становлять інтерес як для мовознавців, так і для літературознавців, оскільки висвітлюють цілу низку питань індивідуального поетичного мовлення.
Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження проводилося згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри української мови ХДПУ ім.Г.С.Сковороди, який координується з Інститутом української мови НАН України.
Об’єктом дослідження виступають лексичні синоніми й антоніми, що функціонують у мовній системі І. Муратова. Ці лексичні явища аналізуються з погляду лексико-семантичної системи мови і з погляду лінгвопоетичного.
Методологічною основою дослідження є найважливіші філософські положення загального мовознавства про взаємозв’язок мови, мислення і реальної навколишньої дійсності, сучасні наукові положення про мовну картину світу взагалі і про зв’язок мови поета з його психічним складом. У дисертації застосовано методи функціонального й описового лінгвопоетичного аналізу з елементами компонентного.
Предметом цього дослідження є лексика поетичних творів І. Муратова.
Мета дисертаційної роботи – виявити особливості лексичної організації поетичного мовлення І. Муратова, зокрема визначити особливості функціонування синонімів та антонімів у контекстах, що є однією з суттєвих ознак ідіостилю поета.
Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання більш конкретних завдань:
1) визначити корпус лексичних синонімів та лексичних антонімів у поезії
І.Муратова;
2) виділити основні типи названих явищ та встановити їх основні функції у поетичному мовленні;
3) схарактеризувати способи стилістичного використовування синонімів і антонімів у мові поезій І.Муратова;
4) з’ясувати взаємозв’язок і взаємодію синонімії та антонімії у поетичних текстах Муратова.
Наукова новизна дослідження зумовлюється тим, що творчість Ігоря
Муратова з погляду характеристики його ідіостилю досліджується вперше.
Здійснюється цей аналіз на матеріалі поетичних творів автора.
Науково-теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній розвивається вчення про функціональні особливості синонімів і антонімів у поетичному тексті. Дисертація є певним внеском у дослідження механізму виникнення художньо-образного тексту. Результати роботи можуть знайти застосування у розв’язанні актуальних проблем лексикології та стилістики.
Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її положень і результатів у наукових дослідженнях з проблем тексту, при викладанні вузівських курсів “Лінгвістичний аналіз тексту”, “Стилістика тексту”, при укладанні підручників. Результати дослідження можуть бути також актуальними для літературознавчих розробок.
Матеріалом дослідження стали поетичні твори Ігоря Леонтійовича
Муратова (1931-1973). Картотека містить понад 500 одиниць.
Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження доповідались на семінарах кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, на ІХ Міжнародній конференції з питань семантики тексту (Харків, 1999 р.), а також використовувалися в шкільній практиці під час викладання лінгвостилістичних спецкурсів у Сумській класичній гімназії з поглибленим вивченням англійської мови.
У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданні кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.
Основні положення дисертації висвітлені в публікаціях:
1. Синоніми як засіб експресивності в поезіях І.Муратова // Лінгвістичні дослідження. Науковий вісник.– Випуск 3.– Харків: ХДПУ.– 1997.– С.22-
27.
2. Індивідуально-авторські метафоричні словосполучення у віршах Ігоря
Муратова (на матеріалі збірки “Надвечірні птахи”) // Наукові записки
Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.
Серія літературознавство.– Випуск 4 (9).– Харків: ХДПУ.– 1997.– С.52-
58.
3. Антоніми в поезіях Ігоря Муратова //Засоби навчальної та науково- дослідної роботи: Збірник наукових праць.– Випуск 5.– Харків: ХДПУ ім. Г.С. Сковороди.– 1998.– С.152-159.
4. Мовні засоби експресії в поезії І. Муратова // Наукові записки
Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.
Серія літературознавство.– Випуск 5 (16).– Харків: ХДПУ.– 1998.– С.90-
95.
1. Ігор Муратов і загальна характеристика мови його поезій
Творчість Ігоря Муратова посідає важливе місце в українському літературному процесі і, як зазначає М. Ільницький, вона стосується не тільки минулого, а входить і в сучасний літературний процес, втілюючи спадкоємність художніх традицій [Ільницький, 5]. Масштабність художнього мислення, громадянський пафос, філософська глибина і висока культура поетичної думки – ці найголовніші риси творчої індивідуальності поета є визначальними в його літературній спадщині. Твори І. Муратова художньо відображають етапи драматичної історії нашої держави, живим свідком і активним учасником якої був письменник. Так, О. Галич пише: “І. Муратов – постать неоднозначна і у його художній біографії були свої припливи і відпливи, періоди творчого піднесення змінювалися періодами депресії і зневіри” [Галич, 89].
Із розповіді про нього дружини Наталії Андріївни, дітей Олексія та
Ольги, друзів і знайомих І. Муратова у Харкові, Донецьку, Чернівцях і Києві ми дізнаємося, яка він людина. І сьогодні можемо уявити його блискавичний погляд, швидку ходу, дотепну і влучну репліку. І. Муратов був людиною могутнього темпераменту, який, за класифікацією І.П. Павлова, можна назвати сильним і рухливим. Цей динамізм особистості поета знаходить виявлення і в його поетичному мовленні. Тому мова поета – це і джерело вивчення його особистості.
І. Муратов був талановитим поетом, прозаїком, драматургом, публіцистом, він належав до покоління поетів другої генерації радянського часу. А.І. Кацнельсон згадує, що “серед “призовників” у літературі, які в тридцяті роки прийшли із шахт, заводів, Ігор Муратов був одним із найталановитіших” [Кацнельсон, 3].
І. Муратов народився 28 липня 1912 року в Харкові в сім’ї службовця. У юні роки він працював робітником ливарного цеху на Харківському тракторному заводі.
У 1930 р. він закінчив хімічну профтехшколу, працював на заводі
“Електросталь”. Учився на вечірньому відділенні філологічного факультету
Харківського університету, який закінчив 1939 року, уже будучи відомим поетом, автором кількох книг.
Життя поета було часткою життя країни, а творчість – часткою української літератури ХХ ст.
Початок тридцятих років у поезії І.Муратова позначений впливами лефівських “теорій”: проповідь фактографізму, плакатності й заперечення класики. Це відбилося на ранніх поезіях І. Муратова, зокрема першій поетичній збірці “Комсографік” (1933). У другій поетичній книжці “Загибель синьої птиці” (1934) теж відчувалися залишки цих впливів. Звернення до
Метерлінка було спробою пов’язати нові потреби, нові світоглядні критерії з класикої, отже, встановити наступність поетичних пошуків із традиціями.
Молодий поет у цей час створює вірші й поеми з робітничого життя, але йому не вистачало художньої майстерності. Дослідники цей період називають
«передісторією» творчого розвитку І. Муратова.
Справжня історія його поетичної творчості починається із середини тридцятих років, коли постало питання про підвищення змістової якості творчості, про художню культуру, яка неможлива без освоєння класичної спадщини. У цей період спостерігалось повернення до класики, що стало школою художньої майстерності. І. Муратов у цей час активно перекладає вірші О.С. Пушкіна українською мовою. Під впливом поем Пушкіна й Шевченка були написані поеми “Зелені Зозулі” (1935) і “Остап Горбань” (1938). Однак
І. Муратов шукає власного голосу. У цьому процесі спостерігається зростання впливів класичної традиції, зокрема відчутна Шевченкова інтонація.
Поет прагне простоти і ясності і в пошуках цих властивостей звертається до народнопоетичних джерел.
Аналізуючи творчість І. Муратова, М.М. Ільницький говорить, що “можна відзначити принаймні три чинники, під впливом яких формувалося творче обличчя І. Муратова: поезія В. Маяковського й П. Тичини і пов’язане з нею тяжіння до акцентного вірша, щедре введення у тканину творів розмовних інтонацій; українська й російська поетична традиція; стихія фольклорної поетики” [Ільницький, 7].
“У творчому розвитку І. Муратова немає несподіванок і випадковостей.
Як поет – він син свого часу і частка своєї літератури”, – так писав Леонід
Первомайський [Первомайський, 16]. Ми відчуваємо це в кожному рядку його віршів від початківських спроб до створеного в роки мужності і зрілості. Це відбивається і в тематиці його творів, і в стилістичних мовних шуканнях митця.
З початком Великої Вітчизняної війни Ігор Муратов став солдатом.
Сталося так, що в лісах Білорусії він був тяжко контужений і потрапив у полон, а потім – у фашистський концтабір у німецькій Прибалтиці. Незважаючи на злигодні концтабірного життя, він тримається мужньо, гідно. Під страхом смерті поет створює вірші, на основі яких через багато років написав поему
“Розчахнута брама”. Цю поему дослідники визнають одним із кращих творів в українській поезії про війну, про фашистстську неволю.
Після війни І. Муратов став головним редактором газети “За повернення на Батьківщину”. Повернувшись у Харків, поринає в літературну роботу, видає кілька нових книг. Події в житті країни та його власного збагатили поета духовно, зросла його поетична майстерність, поглиблюється, стає більш різноманітним зміст творів. Як згадує Радій Полонський, збірки І. Муратова тих років були не схожі одна на одну: “Щоразу, коли я розгортав нову його книжку, – я відкривав і нового Муратова, новий світ. Він був невичерпний і ніколи не повторювався” [Полонський]. Творчість І. Муратова відзначається високою поетичністю, що виявляється і в складності його поетики. Складність поетики цього письменника знаходить виявлення в мові і її поетичних ресурсах. Леонід Первомайський зазначав, що для І. Муратова не існує дилеми: поезія серця – поезія інтелекту, “його поезія інтелектуальна і в той же час глибоко емоціональна” [Первомайський, 24].
Творчість І. Муратова пройнята гуманізмом, ліризмом. Поет був безстрашним і безкомпромісним, непримиренним до виявів несправедливості, фальші, зла. Ці психічні властивості поета відбиваються в мові його творів.
У поетичному мовленні поета зіштовхуються лексичні засоби різного емоційного забарвлення. Він вживає архаїзми, нову газетну лексику та прозаїзми.
Дослідники відзначають у духовному світі поета протиборство між прагненням до зображення предметного світу і намаганням виразити психічний стан. Таке зіткнення виявляється і в мові поета: вона насичена антитезами, що ґрунтуються на антонімії чи на протиставленні синонімів за диференційними ознаками. Вірші І. Муратова відзначаються вибухами пристрасного ставлення до навколишнього. Енергія, експресивність поезій відповідають душевному станові І. Муратова.
Поет сильний в громадянській ліриці і разом із тим він тонкий лірик у інтимній поезії. Біль і радість, печальні й світлі ноти відчуваються і в піднесено публіцистичній, напружено пафосній громадянській поезії (“Чую голодних”, “Чорний син” і т.д.), і в памфлетно-сатиричній (“Жовта преса”,
“Саркастична балада” і т.д.), і в інтимній ліриці (“Музико довколишнього світу…”, “Прагну сонця” і т.д.).
Високий рівень емоційної напруги – неодмінна риса лірики І. Муратова.
Мовний світ поета, нервовий, напружений, динамічний, відповідає його психічному світові. Звідси і його лірика бурхлива й тривожна, як-от:
«Колобродять, і шаліють, і шукають тайну слова, А воно – мов та зернина».
(154)[1].
Як слушно зауважує Н. Вишенська, ліричні вірші І. Муратова, “як правило, двопланові: за кожною конкретною картиною дійсності ховається життя людської душі” [Вишенська, 210-211].
У поетичному мовленні письменника багатогранно виявляється закон контрастів – один із провідних законів у мистецтві. Цілком природно, що творча енергія митця передається мовним засобам, які він використовує.
Як відомо, І. Муратов автор кількох повістей і романів. Якось у приватній розмові з Радієм Полонським Муратов сказав: “Я пишу і п’єси, і романи, але розумію і відчуваю себе найперше поетом. Поезія – моє життя. А вже потім – проза, а ще потім – драматургія і, може, критика” [Полонський].
На думку дослідників, ця «поліфонічність» відбиває багатогранність творчої натури І. Муратова.
Справді, І. Муратов є великим майстром поетичного слова. Йому властива широта і несподіваність вираження почуттів і думок, і разом із тим він залишається на реальному ґрунті української мови.
Загальна характеристика мови поезій І.Муратова. Перш ніж перейти до розгляду питання про синоніми й антоніми в поетичному мовленні І.Муратова необхідно хоч би в загальних рисах схарактеризувати мову його поетичних творів узагалі.
Слово, як відомо, займає центральне місце в мові художньої літератури, є основним матеріалом, що направляє рух уявлень, почуттів, думок.
Лексика поетичних творів І. Муратова настільки різноманітна, що аналізувати її слід, розчленовуючи весь корпус лексем на окремі розряди.
Такий поділ слід проводити з урахуванням функцій, що вони виконують у тексті.
Головна особливість мовного матеріалу І.Муратова – високий інтелектуалізм. Його поетичне мовлення продовжує традиції попередників і разом із тим вносить свій струмінь у розвиток українського поетичного мовлення.
Характерною ознакою поетичної мови І.Муратова є те, що в ній взаємодіють найдавніші шари української лексики і найновіші лексеми сучасної епохи. Поет творчо трансформує фольклорні мовні засоби. На думку
Леоніда Первомайського, «звернення до народнопоетичних джерел пояснюється свідомим прагненням поета до простоти і ясності» [Первомайський, 1972, 18].
У мові письменника спостерігаємо різні способи поетичного освоєння фольклорних джерел: а) включення в поезію пісенних текстів, як, наприклад:
«Дівка в сінях стояла, на козака моргала…» (249); б) використовування сюжету народної пісні, як-от: «Бери, бери, осене, ще й цю мою прикрасу,
Летючую окрасу: все до пори, до часу» (248); в) трансформація пісенного твору, наприклад: «Коли від сну зимового Розбудить гай весна – Зрости б мені черемхою Коло твого вікна…» (25).
Для перенесення фольклорних мотивів на ґрунт сучасної літературно- мовної традиції Муратов часто використовує такий засіб, як народний символізм. Відомо, що в свідомості кожного народу живуть певні поняття- символи, що відбивають своєрідне розуміння речей і подій. Ця система понять- символів органічно ввійшла в поетичне бачення Муратова і позначилася на словесно-образній структурі його творів.
Яскравим прикладом цього є такі рядки: «Вітер січня – Уподобав гарненьку берізку, Підкотився до неї, навприсядки хвацько пустився. А тоді
– як війне, Як гілки трусоне, Плаче голенька, сумує, А дубочки-брати: «Ну, чого ти, ну, сестро, чого ти?» (236). Символом людської сили виступає дуб, символом ніжності – берізка, символом мінливості – вітер.
Майстерність поета виражається в тому, що він традиційні слова-символи вдало ставить у новий семантичний контекст. Так з’являються нові, суто авторські образи. Як, наприклад: «І верби – як скорботні неньки, й тополь засніжених салют» (235), де символом суму, скорботи є верба, а тополя – символом самітності.
Список лексем-символів, використаних Муратовим, можна продовжити, але слід зауважити, що часто вони виступають і не в складі тропів; у такому разі слова-символи зберігають пряме, номінативне значення: «Цвіт вечоровий
– калина, сяйво просвічених лип…» (248) (калина – народний символ дівочої краси); «А живії [ґави] на морозі, … лементують у тривозі, накликаючи пургу» (235) (ґава, ворона, сова – символ нещастя, смерті). Безперечно, лексеми-символи калина, ґава вжиті в прямому значенні, але з підкреслено символічною паралеллю між людиною і відповідною реалією навколишньої дійсності.
Можна відзначити й невипадкову появу слів-символів у формі орудного відмінка в ролі непрямих порівнянь: «Ось [вітер] голубочком ніжним висне»
(103) (голуб – символ ласки, подружньої вірності). Або такі, цілком витримані у народному дусі, але з оригінальним авторським перевтіленням:
«Схочу… ручаєчком потечу» (205); «І думка про можливу смерть куняє у нетрях мозку нестрашною тінню» (165). Живомовного колориту наведеним фрагментам надає використання слів-символів фольклорного походження – голубочком, ручаєчком, тінню.
Як в українській вишивці символічно поєналися червоний і чорний кольори, так у поезії Муратова переплелися слова, що виражають любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу ще дохристиянських вірувань і які єднають поета з його народом, мову його поезій із мовою народною.
Доказом прекрасного володіння скарбами народної мови є вживана письменником фразеологія. І.Муратов з його баченням дійсності орієнтувався на той смисловий рівень поняття, явища або предмета, який відповідав його внутрішньому стану. Тому цілком логічним є те, що він вплітає в тканину поетичного твору такі ФО, які характеризують його могутній темперамент і напруженість його життя: «Я пройшов і труби мідні, і Крим, і Рим…» (77);
«Ми пройшли вогонь і воду і не зчулись, як зима ледве чутно підійшла…»
(30).
Часто вживаються в поета фразеологічні сполуки, що включають розмовні слова й навіть згрубілі: «І з першим коханням розбито глека» (305); «Й під три чорти ці каганцеві німби» (299); «Набалкав дурних компліментів – сто пудів гречаної вовни» (236); «В зухвалій відвазі – чи пан, чи пропав»
(129); «Навчи мене, сувора нене, як… за роги брати нездійсненне» (315);
«Космічна Ера – плетиво століть… В баранячий – силом – не скрутиш ріг»
(291); «Тримаю на вузді домашнього себе» (291); «Давно вже не течуть молочні ріки для мене в киселевих берегах…» (174). Використання таких номінацій яскраво характеризує внутрішній світ, настрій автора. Традиційні фразеологізми поєднуються з новітньою інтелектуальною лексикою: «космічна ера» – «скрутити в баранячий ріг», «за роги брати» – «нездійсненне» тощо.
Аналогічними прикладами поезія Муратова дуже багата. Одначе і ті, котрі були наведені, дозволяють зробити висновок, що, вводячи у віршовану канву ФО, автор оновлює форму ФО, а це справляє зворотний вплив на їх семантику.
Один із прийомів введення фразеологізмів у поетичний твір – трасформація ФО. Наприклад: «І в сьомім небі птахи реактивні оберігають спокій переджнив’я» (74); «Бачиш сьоме небо чиїхсь надій і невимовних дум…» (363). Як бачимо, на основі традиційного сполучення «бути на сьомому небі», що трактується: бути дуже задоволеним, І.Муратов створює нові номінації: в сьомім небі, сьоме небо. Зазвичай фразеологізм «бути на сьомому небі» в реченні виконує роль присудка, але в наведеному фрагменті сполучення в сьомім небі виконує роль обставини, а сполучення сьоме небо – додатка. Зміна синтаксичної ролі, зміна граматичної форми відповідно змінює і семантику ФО. Через словесний образ «неба» автор реалізує художній простір у вертикальній площині «небо» – «земля» у першому прикладі, «світ»
– «людина» у другому, бо, як писав М.М. Бахтін: «Усі елементи, тобто стихії, підпорядковані певному порядку верху й низу» [Бахтин, 1965, 394].
Зображення сьомого неба у Муратова має позитивну емоційно-оцінну характеристику, бо оцінювання релії відбувається через призму психологічного авторського сприймання: таке далеке, недосяжне сьоме небо і водночас близьке. Ускладнена мовна експресія, інтелектуальна гра, що ведеться як на рівні змісту, так і на рівні форми відповідає індивідуальній картині світу Муратова.
Заслуговують на увагу також твори, в яких наявні ідіоми, мотивовані на основі функцій деяких органів людського організму: «З мадам Іронією в парі не покладаю білих рук» (273); «На відсіч вам голову дам» (83). Особливість використаних ФО у тому, що вони одухотворені присутністю автора. Традиційно смислова одиниця такого фразеологізму конструюється дієприслівниковою формою – не покладаючи рук, а у Муратова – першою особою дієслова у формі однини теперішнього часу – не покладаю рук. Як бачимо, на основі традиційних ФО поет створює нові оригінальні образи.
Зустрічаємо також у поетичних творах І.Муратова і використання релігійної лексики, біблійної символіки. На їх основі поет створює оригінальні тропи, зокрема, метафори, епітети, порівняння: «О світлий раю, гречний світе білих» (71); «Щедрий вечір… це все – забобони» (335); «А мати сподівалась… бог з тобою!» (356); «До білої святині причащай моїх братів, органна алілуйя!» (71). Часто герої його творів послуговуються усталеними біблійними зворотами: «Всемилостевий Христе, дай снаги, благослови пісенного месію!» (71); «Воістину воскрес, немов росою вмився»
(125).
Ефектним поетичним прийомом є зведення назв релігійного символу до образу знака, притчі, як, наприклад, образ ріки Іордань: «І не сміє всихати надій Іордань» (378); «Й ген-ген за околичну річку – розгрішень моїх
Іордань» (313). У наведених уривках поет розгортає образ-знак ріки Іордань
(за біблією, Іордань – священна річка, з якою пов’язаний обряд водохреща), що є прикладом релігійної ремінісценції.
Зауважимо, що біблійні аналогії, біблійна лексика для поета – це засіб опоетизування образів.
Слід відзначити у творчості І. Муратова як поета інтелектуального ремінісценції з інших письменників. Вони вливаються в авторський текст, розширюють і поглиблюють його шляхом включення нових асоціацій.
Шевченкова інтонація вчувається, наприклад, у таких рядках: «А той
Славута, що реве і стогне…» (118); «Гасло, гасло сонце й закотилось, встала Мотря – в ноги повалилась» (24); «І знову мучаюсь собою, переглядаю все життя» (312). Або Довженкова: «Хлюпа бережно у берег Зачарована Десна»
(340), чи Коцюбинського: «Юності fata morgana, рідне село Бабаї!» (249); «І присмерк цей – як музика органна. І мерехтить в очах fata morgana» (337). У інших рядках – перегук із «Наталкою Полтавкою» І. Котляревського: «Стояла на Полтавському шляху… Й назустріч незрадливому Петру співала «Віють вітри» на вітру?» (38); «Видно, видно шлях Полтавський…» (221). У
«Революційній кантаті» читаємо гнівні рядки: «Повтали гнані та голодні…»
(214), що є ремінісценцією з «Інтернаціонала» французького поета Е. Потьє, а заключним акордом цього вірша є цитата з поезії П. Грабовського: «Уперед, хто не хоче конати…» (215).
Із цього приводу можна виділити триптих «На крилах Літани». Тут ремінісценції із «Слова о полку Ігоревім» і творів П. Тичини: «Я везу в літаку ясен світ, сіверянку-коханку…» (330); «Й хтось на чатах стоїть… за дрімливим Дінцем…» (330). Цікаво, що поет уміє «добути» із запозичених образів, тем, сюжетів ідеї, співзвучні часові, художньому спрямуванню своїх творів. Упадає у вічі орнаментальність фрази із вірша О.С. Пушкіна «К А.П.
Керн», що процитована Муратовим російською мовою: «Я помню чудное мнгновенье, передо мной явилась ты» (75). Поет схиляється перед величчю класика російської літератури, твори якого стали взірцем поезії.
Досі йшлося про використання Муратовим тих багатств, які закладені в надрах самої мови. Загляньмо ж тепер у ту частину його творчої лабораторії, де розроблялися спеціальні стилістичні прийоми.
Досить часто поет вдається до такого стилістичного прийому, як повтор.
Особливим виявом експерсивної ознаки в поезії Муратова позначені повтори- тавтології.
Тавтологія, як відомо, – це повторення того самого кореня в іншій словотвірній формі [Ганич, Олійник, СЛТ, 1985, 302]. Тавтологія в поетичній мові Муратова характеризується надзвичайно строкатою лексико-граматичною, художньо-композиційною організацією.
Розгляньмо, наприклад, лексико-морфологічний повтор на частиномовному рівні. Як правило, такий повтор не існує сам по собі, а входить у ширшу
(семантичну, синтаксичну) структуру, додаючи лише відповідний штрих, нюанс до загальної (смислової, стилістичної) домінанти. У Муратова тавтологія найчастіше виступає як сполучення однокореневих слів: «Що там у грудях кипнем скипає?» (382); «І кусень блакитний зубами кусну…» (172).
Зустрічаємо також складні лексичні утворення, побудовані за принципом тавтології: «Рано-вранці, … викликаю птаство на розмову…» (372); «Віями- віялами озеро бездонних очей затіняло» (39). Наявні в поезії і тавтології, утворені від омонімічних та паронімічних форм: «Все – земне. Все людське і вселюдське» (104); «Та зліва й справа – … погані справи» (56); «Де догму і канон обстоюють запекло …, що пекло – то є пекло» (128).
Із наведених прикладів видно, що кожна із тавтологічних сполук має певне смислове і стилістичне навантаження. Така фігура допомагає авторові поглибити психологізм оповіді або перевести її в інший емоційно- експресивний план.
Особлива, динамізуюча, інтенсифікуюча роль у поетичному тексті належить дієслівно-іменниковій тавтології: «Буттям живих мені світає світ»
(323); «Змурувать в єдиний мур» (71); «Ви чуєте? Трембіти трембітають»
(172). Аналізована модель набуває символічного звучання у контексті твору.
Поезії Муратова характерні також тавтології, що становлять цілі експресивні комплекси в художній тканині твору: «Ой, та не крячте чорні круки: нас не стуманить ваш туман!» (64); «Мені з утоми сни не снились, я в завірюсі сніжній сліп, я жить хотів і знав, що право віднині маю вже на те і що метелиця лукава мені шляху не замете» (56). Наведені дистантні лексико- морфологічні повтори-тавтології творять своєрідні семантико-стилістичні поля. Образне розгортання, що ґрунтується на послідовному вживанні відповідних однокореневих слів, йде в напрямі від динамічної ознаки атрибута до внутрішньо-характеристичної, що міститься в самому номінанті.
Сам автор активний учасник динамічних подій. З кожною тавтологічною фразою темпоритм оповіді зростає. Саме така висока експресія властива пристрасній натурі І. Муратова.
Розгляньмо тепер тавтології іншої граматичної організації: «Старіють люди, старіють міста, старіють пророцтва забутих пророків» (107); «Я не сам по собі – я рушинка чарівного руху, я без нього – ніщо… Всесвіт знає мене» (238). Як бачимо, тавтологічна контамінація того самого слова у формах різних відмінків має інший характер. Здвоєння іменних слів у формі називного і родового відмінків (пророцтво пророків, рушинка руху) – своєрідний засіб вираження посиленої якісної характеристики предмета, вдало використаний Муратовим. Крім того, експресію підсилюють інші лексичні повтори. У першому прикладі повторюється дієслово старіють, а в другому – займенник я. Обидва уривки містять у собі таку стилістичну фігуру, як лексична анафора, тобто повторення слів на початку віршованих рядків.
Анафора у Муратова пов’язує окремі речення в більш умовну єдність і надає текстові певного експресивного забарвлення. Цікаво, що автор, уживаючи всі ці фігури, акцентує увагу читача не лише на елементах конструкції, а й на підтекстових смислах. Поет протиставляє гармонійний простір, всесвіт і дисгармонію людського буття. Старіє все: і людина, і міста, і святі пророки з їх пророцтвами – все смертне, вічний лише Всесвіт. Ніби сумні мотиви звучать у цих рядках, але через світобачення автора у читачів виникають позитивні емоції, бо людина не просто рушинка руху, а чарівного руху у всесвіті.
Окремо варто виділити прислівниково-дієслівні тавтології, що відіграють важливу естетичну функцію при сприйнятті цілісного художнього образу: «Я Чорне море – теплоходом, А Віслу вплав перепливав» (56); «Ой, дарма шляхи курили курно, їхав ти до сина в гості дурно…» (25). Така модель налаштовує читача на почуття тривоги, зажури, посилює звучання теми страждання, напруженого очікування чогось фатального.
Слід сказати і про контактні словоповтори дієслівно-віддієслівних форм, які мають інтенсифікуюче значення: «Пощо про співане співати? Були ж і Пушкін, і Тарас…» (379). На використанні лексичних, синтаксичних повторюваних мовних засобів базується в поета лейтмотив оповіді. Таким чином виникає асоціативна канва твору, яка спрямовує розуміння тексту та підтексту в річище авторського задуму.
До лексико-граматичних повторів-тавтологій належать також ті, неодмінною характеристикою яких є конденсація якісної ознаки, що дістає абстрактне чи узагальнене вираження: «І ти схилилась над роялем, о давня давнина!» (52); «Де муза його, неомузена ним?» (386); «Поетова доля, його невиснажна снага» (388); «Повзли в неволі ніч за ніччю, та дивним дивом марив я» (144). Така прикметниково-іменникова тавтологія виражає експресивно-оцінне значення і здатна за своєю семантикою характеризувати ліричного героя (в наших прикладах позитивно).
Отже, тавтологія у віршах І. Муратова регулює темпоритм оповіді, виділяє найсуттєвіші моменти у сюжеті, поглиблює психологізм твору. Навіть у порівняно невеликих конткестах спостерігаємо численні вживання лексико- морфологічних тавтологій, де одна пара чергується з іншою, розвиває, узагальнює висловлене, творячи таким чином експресивну композиційну єдність.
Як відомо, І. Муратов протягом років утвердив за собою репутацію аналітичного письменника, який здатний на глибокий образний синтез думки в поезії. Активний характер думки у його творах, її динамічний, напружений розвиток виявляється у постійному шуканні зіставлень. Тому Муратов досить часто використовує такий стилістичний засіб, як порівняння. Порівняння допомагають поетові розкрити характер зображуваної дії, передати форму, внутрішню якість, настрій тощо.
Найчастіше Муратов вживає загальноприйняті в літературній мові граматичні засоби вираження порівняння. Однак спостерігаємо у поета індивідуальні прийоми їх використання. Це проявляється у намаганні зробити порівняння органічною частиною образної, а звідси і смислової структури віршованого тексту або його фрагменту.
Значне місце у мовотворчості поета посідають порівняльні звороти у складі простих речень: «Летять, наче птиці ясні» (24); «Суне ніч моя зимна, як глетчер» (43); «Ідем і підемо ще далі, мов та лавина» (46); «Думки, немов зрадливі тіні» (50). Порівняльні звороти поет приєднує за допомогою підрядних сполучників мов, немов, наче, як. Наведені порівняння виступають у своєму традиційному значенні – називають динамічну ознаку, пов’язану з предикатом. Таку ж граматичну структуру мають і порівняльні звороти, в яких уточнюється атрибутивна ознака в семантичному комплексі присудка, а завдяки цьому посилюється, увиразнюється емоційна напруга: «І став легкий, мов тая птиця» (2); «А у хижі – мудра, як змія, гарна, мов казкова королева, ждала мужа пращурка твоя» (135).
Особливо виразно виявляється подвійна залежність порівняльного звороту від означуваного іменника та дієслова у сполученні його з прикладкою, що також є досить активною конструкцією у Муратова: «Вітер виє, мов пес, на незнаних зірок таємничість» (122); «Замріяне серце, як факел, нести для
Прекрасної Дами» (122); «І вже линуть думки, мов лелеки» (120); «Мені колись ввижалося безсмертя, як пантеон» (81); «І підстелять, як рядна, піщанії коси» (106). З наведених прикладів видно, що конструкцію порівняльного звороту можна легко трансформувати у прикладкову: вітер-пес, серце-факел, думки-лелеки, безсмертя-пантеон, коси-рядна. Використання саме таких структур, що вирізняються гнучкістю і естетичністю форми, властиве художній натурі поета .
Досить поширена в митця інша граматична структура порівнянь – предикативні структури. Серед них зустрічаємо повні і неповні речення, що приєднуються до головного семантичними сполучниками мов, немов, наче, ніби, як: «На галяві світло, мов зорі попадали в трави» (138); «Мов кинута у сухолист жарина – нестерпний, гострий дотик милих рук» (210); «Як яблуко падає з гілки, дозрівши, – в дорозі впаду» (357); «Дерзайте. Говоріть. Всю душу виверніть, як вивернув колись я для вас» (267). Як бачимо, повні порівняльні речення служать для розкриття змісту головного речення.
Використовуючи таку структуру, автор посилює змістову і стилістичну ємкість тексту, при цьому художні образи зорі, жарини, яблука і самого ліричного героя стають гранично зримими.
Неповні порівняльні речення поет вводить, прагнучи окреслити композиційно стрункі, чіткі і разом із тим насичені сполуки з епічною просторовістю і глибиною змісту: «Ласкавість їх – у грязь, у прах впаде пройдисвітові в ноги, як на морозі мертвий птах» (143); «Й приватні вілли вздовж ріки, де задихаються жінки, мов на піску гарячім риби» (170);
«Забуття, наче крейду ганчірка, може вмить їх безжально зітерти» (209); «З віт падають ритмічно жолуді, як дні у вічність» (45).
Типовими для стилю І.Муратова є структури з орудним порівняльним або словотвірною метафорою. Звичайно, за семантикою вислови пнеться лисом- пролазою, блищали лускою, ридали дзвоном, вибухне кригою – це метафори, бо порівняння приховані, а за функцією – художні означення до дії. Щоб не порушувати традиції, називатимемо такі конструкції орудним порівняльним.
Поет використовує порівняння, утворені за звуковими асоціаціями: «Гонгом гудуть барабанні перетинки» (163), а також ті, у семантиці яких присутній елемент порівняння за формою, розміром: «І здався крізь нічні вогні нам корпус ТЕЦу вдалині чотиритрубним пароплавом» (23). Вживаються також анімалістичні порівняння, що лежать в основі зорових асоціацій за подібністю функції: «І прихильно, приборканим левом гарчить реактивна епоха» (244). Цей вислів вбирає в себе семантичне поле об’ємної субстанції простору і часу, що притаманне поезії І.Муратова. Таке зіставлення епохи з твариною, левом, ми схильні розглядати як індивідуально-авторське.
Індивідуально-авторськими є також порівняння, що стосуються плину часу: «Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин…» (241).
Традиційне сполучення рій думок у поета переходить у рій секунд, оскільки автор сам перебуває у відносному русі, швидкоплинному, як секунди, і хаосному, як рій.
Ліричний струмінь вносить у структуру орудного порівняльного музична лексика: «Вітав [Харків] того, чия висока пісня до нас летіла беркутом з
Карпат» (217); «А звуки сухозлотом облітають» (172). Порівнюючи пісню з беркутом, а музичні звуки із сухозлотом, автор поєднує світ музики з природою. Зливаючись воєдино, музика і природа створюють художній образ – почуттєвий і пластичний.
Для створення динамічної картини поет підбирає порівняння, що підсилюють стрімкий, напружений характер дії: «Ракетами, пущеними з катапульти, летіли наші серця в роки майбутні» (97).
Одним із поетичних засобів у письменника є вживання безсполучникових конструкцій при вираженні порівнянь. Така граматична структура у І.Муратова відзначається експресивністю і на письмі передається за допомогою двокрапки або тире: «А в мозкові – жорстокий джміль: мотив» (180) (джміль, як мотив);
«А ось вже й сам він [перевертень] – ніжний голубочок» (151) (перевертень, як ніжний голубочок).
Метафоричні образи-порівняння притаманні не лише поезії І.Муратова, це характерна особливість його художньообразного мислення.
Однією з характерних рис творів майстра художнього слова можна вважати тісне поєднання в одному фрагменті різних за граматичною структурою порівнянь: «Із очиць – вузьких розколин – камінці летіли, немов громохкі сльози» (90). Поєднанням безсполучникового порівняння (очиці, [мов] вузькі розколини) та порівняльного звороту (камінці, немов громохкі сльози) автор досягає стислості, виразності, експресивності тексту.
Або інший комплекс, де взаємодіють повне порівняльне речення і, споріднений з прикладкою, порівняльний зворот: «Коли дочка, мов яблуня моя, цвіла не гірш, як подруги цвітуть» (142). Особливістю такого поєднання є те, що в обох порівняльних структурах метафоризується об’єкт дії, і тому мікротекст легко трансформується в просте речення: Дочка-яблуня цвіла не гірш, як подруги.
Слід зауважити, що, крім граматичних структур порівнянь, у поета зустрічаються порівняння, виражені лексичними засобами, тобто так звані семантичні структури порівнянь, наприклад: «Я пливу, а за мною кошлаті запінені спалахи, кривосмужні сліди» (200). У цьому тексті прослідковується порівняння кривосмужні сліди, мов кошлаті запінені спалахи, але відсутні граматичні засоби вираження порівняння. Такі зразки відносимо до порівнянь, утворених за допомогою семантики слів у контексті. Вони складні в семантичному відношенні, бо не завжди метафора, що лежить в основі порівняння, може виступати прозоро.
Метафоричне вживання порівнянь, семантично ускладнені порівняльні структури – особливості поетичного стилю І.Муратова.
Дослідники відзначають, що метафора – це ознака художнього стилю.
Метафорами перейнята і мова творів Муратова, у художній метафорі поета відбивається характер образного мислення, вміння побачити у звичному незвичне. Кожним віршем митець відкриває читачеві нові глибини багатого метафоричного світу, у якому він вільно оперує словами, що виражають переживання ліричного героя, як, наприклад: «І, мов голуб, сидить сизий вечір мені на плечі. І дрімає печаль» (307); або «Летить повз мене день на синіх лижах, рум’яний день, колись ровесник мій» (308).
Психічний стан людини, а також стан природи у творах І.Муратова передаються метафорами, в яких семантика дієслів пов’язана із звуковими асоціаціями: «І щоб серце моє вибухало щомить за тебе відплатною міною»
(264); «Чути, як у трепетнім сні вічний голод зубами лящить» (264); «Аж поки в неба на тарелі не загарчало сонце: гріх!» (266); «І приборканим левом гарчить реактивна епоха» (244).
На різноманітних асоціаціях створюються і метафори, що базуються на семантиці дієслів фізичної дії: «Наростало … страхом зоряна ніч вагітна»
(243); «Під бруківкою … трава. Прихилятиметься і ховатиметься …
Пробиватиметься, пробиватиметься» (241). Подібні метафоричні структури у поета частіше пов’язані з явищами природи.
І.Муратов звертається і до традиційних метафор із компонентами сонце, небо, ліс, місяць та ін., вводячи їх у нові семантичні зв’язки: «Ліс мовчить, йому байдуже» (240); «Сонце прощає небо голубе» (240); «Ліс, мов шапку набакир, нап’яв космате сонце» (240); «Тумани сонце ловлять в ятері»
(245); «Місяць … – немов пожежну каску на зірку хтось нап’яв» (263).
Неодноразово метафоризується у віршах І.Муратова традиційний образ поезії – вогонь (символ оновлення життя). Цей оновлений символ вогню поет проносить через поему «Прометеєве віче», де головний герой – захисник людей, богоборець і поборник справедливості – Прометей. Прометей – один із найвеличніших образів у світовій літературі. До нього зверталися Т.
Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін. У своїй поемі І. Муратов прославляє священні людські почуття – дружбу, мужність, братерство, що живуть у серцях волелюбних народів, розбуджених до нового життя вогнем
Прометея: «І Вічна Мати – волелюбний дух розбудженого людства на планеті – його вогонь благословила» (267). Слово вогонь у художній системі Муратова символізує також боротьбу добра і зла, бунту і покори: «Комусь вогнем помажуть губи, щоб відблиск бунту був на них, самодіяльні вогнелюби» (274);
«Бурани, полярні вандали, гасили щодня наш вогонь» (235); або є знаком творчого самовираження особистості: «А повинен би вдень і вночі на високім вогні самострати боліти» (264).
Слово вогонь у тексті може замінятися назвами суміжних понять
(багаття) або синонімами (полум’я). Стійка асоціація вогонь кохання мотивує появу почуття великого кохання-горіння, яким сповнене серце ліричного героя у вірші «Сентиментальна сюїта». Це почуття передається метафоричними засобами, що відтворюють радість життя, бажання працювати і творити.
Характерними для поета є метафоричні рядки з цього вірша, що виражають авторське кредо: «Перейду всю планету, світ од краю до краю, на багаттях епохи згорю без жалю» (265). Дієслово згорю опосередковано символізує образ: життя – вогонь.
Структуру метафоричних образів у поезії І. Муратова часто становлять іменникові словосполучення. Серед них найпоширенішою структурою, що метафоризується, є генітивна конструкція, в якій метафоризоване слово виступає у формі залежного родового відмінка: роки любові, крик стихії, плід інтелекту, пергамент долоньки, сум перегарів, холод листів, печаль очерету, обійми душі, криниці безпораддя, горбатість гір. Семантичне ядро іменникового словосполучення нерідко поширюється, уточнюється за рахунок залежних прикметників.
Для прикладу візьмімо знайомі вже нам рядки: «Мчать роями секунд каравели, чую часу подрібнений плин» (241). У сполученні часу подрібнений плин прикметник уточнює якісну ознаку метафоризованого іменника, виступаючи щодо нього в ролі метафоризуючого, а іменник плин через розширення значень понять час і подрібнений зазнає подвійної метафоризації. Завдяки поєднанню словесного образу і зорової асоціації це словосполучення набуває пластичності.
Велику кількість іменникових метафор, що використовує Муратов, можна умовно поділити на дві групи. Метафори першої групи означають стан людини, вони ніби виступають у контрасті з самим контекстом, що лише посилює їх зміст: розпука ревнощів, атака згадок, музика сну, барліг зневіри. Метафори другої групи означають явища природи, що впливають на почуття людини: падолиста рух, сяйво зеніту, райдуга світу, рулади солов’їв. У подібних сполученнях поєднуються традиційні й оригінальні авторські образи.
Іменникові словосполучення з метафоричним змістом – це концентрована форма вираження ознак предмета через зіставлення його з іншими ознаками.
При цьому зміст слова, що називає предмет, у процесі метафоризації розширюється. Основою порівняння, зіставлення в іменникових метафорах
Муратова можуть виступати звичайні розмовні слова: тарель неба, чобіт лиха, чарка грошей, глеки віри, сміття спогадів. Якщо в таких метафорах семантична основа порівняння явищ, предметів прозора, то інші (зокрема ті, що включають книжну лексику) будуються на віддалених, більш психологічних асоціаціях: іпостась душі, руки матері зорі. У подібні образи Муратов вкладає власне переосмислення явищ і цим сприяє метафоричному збагаченню поетичної мови.
Майстерність поета в доборі влучних іменникових метафор спостерігаємо на прикладі цілісного уривку із поеми «Прометеєве віче», який становить розгорнуту метафору, сконструйовану із цілого ряду іменникових метафоричних словосполучень: «Я несу Душі безгрішної моєї Верижну муку і красу, Жаги бунтарської окрасу: Мій жарт, солоний мій талант, Відплату серця, помсту часу.» (245).
Часто у структурі метафоричного образу, що вдало створює поет, головну роль відіграють прикметники або дієприкметники. Виконуючи експресивно- образну функцію, метафоричні епітети створюють емоційний настрій, увиразнюють почуття. Наприклад, у сполученні з іменником сміх прикметники вишневий, рум’яний, продуманий, базарний передають найтонші відтінки емоційного сприйняття його ознак. Зокрема переносне вживання якісних і відносних прикметників, сприяє поглибленню асоціативних образів: сонний дзвін, печальний очерет, радісна райдуга, бідна совість, убивчі очі, безкомпромісні брови, фривольні вії.
У способі метафоризації ознак, що виражені за допомогою прикметників, виділяються кольороназви. Вони є характерними для поетичної мови взагалі, але в поезії Муратова вирізняються індивідуальністю, неповторністю. Автор має свою улюблену гаму кольорів. У нього часто асоціюються з певним колом понять слова, що виражають різні відтінки синього, голубого, сірого, золотого, рожевого, чорного кольорів. Вони виявляють багатозначність, у якій тісно переплітаються загальномовні і власне авторські поетичні смислові відтінки: золотий мандат, золоті очі, золоті фарби; синій птах, безжальність синя, сині лапки; тиша рожево-синя; голубий силует; сірі береги; рожевий напій; чорна хмара, чорна біда, чорний птах, байдужість чорна. Поет вкладає в метафоричний зміст таких словосполучень власне переосмислення явищ оточуючого світу, естетично збагачуючи поетичне мовлення асоціативними явищами, на ґрунті яких виникають індивідуально- авторські метафоричні словосполучення.
Поетичній мові І.Муратова властиве широке використання абстрактної лексики, переважно такої, що виражає почуття людини: біль, ненависть, злість, горе, щастя, любов, віра, біда; розкриває риси характеру особистості: байдужість, розкованість, вірність, хтивість, цнотливість, фривольність, терпіння. У багатьох випадках зустрічаємо нагромадження абстрактної лексики, що підпорядковане творчому задумові автора, як-от, – розкрити духовний потенціал солдата-захисника: «Усе б віддав, щоб одвернуть од згуби цю місячність, і зоряність, і вірність, сумирну і бентежну неймовірність» (165).
Джерелом поповнення абстрактної лексики є, як відомо, іншомовні слова.
І.Муратов вживає переважно такі, що вже ввійшли в українську мову:
«Екзотики в ливарні дуже мало» (349); «Машина пророкує нам старт і фініш торжества» (348); «Ні галюцинацій. Ні ілюзій. Все в натурі» (345); «Інтимна дачна благодать, до катаклізмів непричетна» (317). У використовуванні абстрактної та іншомовної лексики ми бачимо творчу підоснову: глибокий психологізм, притаманний переважній більшості творів поета, для якого головне – людина з її духовним світом.
Характерна ознака індивідуального стилю І. Муратова – його словотворення. Художнє мислення вимагає не просто форм, адекватних змістові, а й розвитку художньої мови як складної системи зображувальних засобів. Талановитий митець часом відчуває брак засобів, їх обмеженість, і це дає йому право експериментувати в ідейно-художніх пошуках лексичних новацій. Найуживаніший засіб словотвору у Муратова – морфологічні новоутворення. Особливо часто поет звертається до творення складних слів.
Великим майстром поєднання, здавалось би, різнопланових за змістом слів у одне був Т.Г. Шевченко. І. Муратов плідно продовжує цю традицію. Найбільш поширеною моделлю у поета є складні іменники, здебільшого прикладки: траєкторія-струна, сумніви-мучителі, леле-зозуля, досвіт-пора, сокіл-сонце, зайди-громовиці, дозрілість-окраса, голуб-дим, відьма-пам’ять, муляр-титан, одуд-фанатик, руїнник-час, чужинець-щур, перетинки-зупинки, сон-береги, мучитель-орел, горе-віщун, філософи-шамани, скнари-божества, жахи- лихоліття, білограй, сухозлот.
Порівняно рідше поет звертається до творення складних прикметників, що передають відтінки кольорів: «Пивши просто в степу жовто-білий, бражно- пінявий гострий кумис» (110); «Здавалось не чорним в отій чорноті, а безбарвним, смертельно-ніяким, нічим» (121); або подвійність почуття як наслідок якоїсь події, чи, навпаки, вияв того самого почуття взаємно доповнюваними формами: «І з очей їх зворушливо-щирих випромінюється те величне, єдине» (293); «До матері землі навік прикуті не пафосом екстазно- молитовним, обов’язком залізним» (118); «Відлежалась весна … на перекатних, кучеряво-пінних … хвилях-кручах» (115).
Зустрічаємо у Муратова й композити-прикметники, складені з трьох основ, наприклад: «Ти – моя …, може, треба тебе величати на «ви», простоту перевести в ключі давньовічнобаладні?» (224). Оригінальні також новоутворені прикметники-означення з іншомовною часткою ультра-: «Віриться в щастя – … узаконене кодексом ультраінтимних поезій» (160); «І гумор, і сатиру всіх сторіч йому вдихнула в ультрачуйне вухо [ніч]» (259).
У творах поета знаходимо кілька новоутворень прислівникових складних слів: «І вже підливаній під вишні, [воді] стоусто всмоктаній у прах» (107);
«А я тебе кохаю многотисячно, без ліку многовесно, многорічно» (224).
З афіксальних неологізмів у Муратова найчастіше зустрічаються префіксально-суфіксальні: неомузена муза, омажорений вир, окришталені каштани, нерозлюбна пора. Цікаві суфіксальні неологізми, що містять у собі певну інформацію понятійного і власне естетичного характеру: «Нерозгадне надвечір’я, вечорінь кленових крон» (375); «Над Кузнечною – захід – вулкан, полум’яр» (378); «Вже хтось шепоче синьоокій … компліментарне – їй утішно!» (89).
Чи не найвиразніша ознака Муратового словотворення – прислівникові новотвори, що несуть у собі емоційно-експресивний заряд: «Й тобі цвинтарний обеліск – і той освідчиться органно» (380); «А тут майово стало від мужніх строф» (380); «І моторошно стало, і молодо мені» (373); «Іще спогади мертво, мемуарно не вистигли» (361); «Мої згадки про тебе вітрильно пливуть» (361); «У купелі турбот лелію великодньо не рід – увесь народ»
(281); «А я не звик, не звик до логіки, коли мені казково» (227).
Новотвори І. Муратова розсувають рамки лексичної семантики, відтінюють її, реалізують приховане, глибинне в слові, розширюють виражальні можливості поетичної мови.
Ми схарактеризували тільки деякі мовні особливості поетичного мовлення письменника, однак із них видно, що мова поезій І. Муратова – це рухлива, динамічна система, в якій відображаються уподобання і світобачення творця.
Однією з мовних рис його поезій, рис, що впадають в око відразу, є насиченість творів синонімами й антонімами. Саме цей мовний аспект ми й обираємо для дослідження.
РОЗДІЛ 1
Теоретичні засади дослідження
Одним із суттєвих питань сучасної лінгвістики є вивчення художнього тексту як одиниці комунікативного акту. На думку В.П. Григор’єва,
“лінгвістика та дослідження літератури, мабуть, одна з найважливіших проблем філології ХХ століття” [Григорьев, 1979, 22][2].
Проблема вивчення мови художніх творів має тривалу історію, вона по- різному розв’язувалася в залежності від рівня розвитку мовознавства і суміжних із ним наук, від світоглядної позиції дослідника. У сучасному мовознавстві навколо категорій лінгвістична поетика, поетична мова, мова художньої літератури, а також теорія поетичної мови, художня мова та ін. ведеться боротьба ідей [Григорьев, 1979, 5]. Причину розбіжностей у поглядах учених з указаних проблем слід шукати не тільки у відсутності розробки загальних методологічних основ вивчення мови художньої літератури, що відзначається мовознавцями, наприклад, Н.К. Соколовою: “Не розв’язані повністю, – пише вона, – такі кардинальні проблеми лінгвістичної поетики, як методика і методологія лінгвостилістичних досліджень» [Соколова, 1985,
13]. Розходження в поглядах цілком правомірні, бо художній твір і його мова є явищем складним і багатомірним, через що може досліджуватися в багатьох аспектах, які тільки сумарно можуть дати цілісне уявлення про явище. Тому пошуки істини повинні відбуватися не в конфронтації різних поглядів, а в їх синтезі.
Так чи інакше вказаним проблемам присвячена значна кількість робіт
(див. Т.Г. Винокур, 1959; І.Г. Чередниченко, 1962; В.В. Виноградов, 1963;
З.І. Хованська, 1975; Л.Ф. Тарасов, 1976; В.П. Григор’єв, 1979;
В.А. Чабаненко, 1984). Однак при різноманітності підходів майже всі дослідники намагаються вирішити проблеми аналізу художнього тексту, не виходячи за межі понять “поетична мова”, “мова художньої літератури”,
“стиль”.
Розглянемо питання аналізу художнього тексту детальніше. За Шанським, метою лінгвістичного аналізу тексту є “вивчення різних елементів мови… в тій мірі, в якій вони пов’язані з розумінням літературного твору як такого”
[Шанський, 1975, 111]. Але термін «лінгвістичний» стосовно такого аналізу, на думку більшості вчених, є не зовсім адекватним. Так, М.О. Рудяков називає аналіз мовних засобів, спрямований на виявлення своєрідності стилю автора, стилістичним, протиставляючи його літературознавчому аналізові, при якому твір розглядається не тільки з погляду мови, але і з погляду образного змісту, в історико-літературному контексті [Рудяков, 1977].
Оскільки названі види аналізу так чи інакше спрямовані на той самий об’єкт
– зміст тексту, то між лінгвістичним, стилістичним і літературознавчим аналізом не може бути абсолютно чітких меж, вони певною мірою «розмиті». У той же час завдання, які виконують вказані види аналізу, не збігаються повністю: те, що є метою лінгвістичного аналізу, є засобом для стилістичного, а те, що є метою літературного, – один із засобів стилістичного аналізу. У цілому ж лінгвістичний, стилістичний і літературознавчий види аналізу досліджують текст, його змістову структуру.
І тому розгляд теорій, які так чи інакше торкаються категорії змісту тексту, вважаємо необхідним. Характеризуючи сутність цієї категорії, зазначимо, що умовно всі концепції, які розглядають питання змісту тексту, можна звести до двох основних. Прихильники першої теорії визначають зміст тексту як те, що безпосередньо закладене в ньому. При цьому, як пише
І.В. Арнольд, головним є не те, “що автор хотів сказати, а те, що дійсно сказано в тексті” [Арнольд, 1973, 27]. За цією теорією аналіз мови твору часто стає додатковим і не обов’язковим етапом вивчення тексту. Завдання такого підходу до аналізу змісту тексту – виявити так звані “художні особливості” твору.
На противагу першій, друга теорія розглядає зміст твору як систему дій, операцій, але не систему застиглих компонентів. Прихильники цієї концепції твердять, що зміст тексту слід розкривати в процесі мовної діяльності, тобто в акті комунікації. За словами О.О. Леонтьєва, тут “ми маємо справу зі складною… постійно змінною під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів системою психологічних зв’язків слів” [Леонтьев, 1971,
7]. Отож різниця між цими двома теоріями полягає в різному підході до аналізу змісту тексту: перша розглядає його як систему компонентів, друга – як мислительний процес.
Слід зауважити, питання про те, що зміст тексту не може розглядатися поза актом комунікації, було сформульовано ще в працях таких видатних лінгвістів минулого, як В. Гумбольдт (1859) та О.О. Потебня (1976), пізніше це положення розвивалося в наукових роботах М.М. Правдіна (1976),
М.О. Рубакіна (1977), Ю.О. Сорокіна (1985) та ін.
Цілком правомірно, що дві названі теорії не суперечать одна одній, а взаємодоповнюються, бо розглядають текст у різних аспектах.
Дослідники вказують, що для художньої літератури характерні специфічні мовні властивості. Як зазначав Г.О. Винокур, “немає такого факту поетичної мови, який не був би відомим поза поетичним контекстом, як мова взагалі.
Але в цій новій, поетичній ролі кожна мовна дата набуває особливих властивостей” [Винокур, 1959, 391].
Відображення дійсності в художньому тексті передбачає зв’язок двох тісно пов’язаних систем – мови і мислення [Якобсон, 1964, 12]. Звідси можна виділити два аспекти в змісті текстових одиниць: аспект «образно-понятійних відношень» (властивість слова відображати явища, ситуації об’єктивного світу) і аспект «власне мовних відношень» (властивість вербального образу збуджувати інші вербальні образи) [Степанченко, 1989, 10]. Образно- понятійний та мовний рівні змістової структури тексту взаємодіють один з одним. Із цього приводу слід згадати слова відомого психолога А.Р. Лурії:
“Поезія народжує не уявлення, а смисли: за образами криється внутрішнє значення, підтекст; слід абстрагуватися від конкретного образу, щоб зрозуміти її переносне значення, інакше вона не була б поезією” [Лурия,
1968, 66].
Відповідно до цього стилістичний аналіз художнього твору базується на образно-понятійній моделі структури змісту тексту на відміну від лінгвістичного аналізу, при якому дослідник оперує лише вербальними образами [Степанченко, 1989, 12].
Отже, доповнюючи один одного, стилістичний та лінгвістичний аналізи дозволяють глибше дослідити об’єкт. Отож комплексний підхід до аналізу змісту твору дає можливість повніше характеризувати ідіостиль поета.
Аналіз художнього тексту прийнято називати лінгвостилістичним, якщо він “розглядає використання мовних елементів у тексті художніх творів, де вони набувають ідейно-естетичної значимості” [СЛТ, 1985, 291]. Для свого дослідження ми обираємо лінгвостилістичний аспект аналізу поетичного тексту, бо саме такий аспект, як уявляється, є провідним, оскільки в ньому, незважаючи на наявність аналізу ритму, синтаксису та ін., які відіграють важливу роль у формуванні поетичного тексту, на першому плані стоїть аналіз лексичних засобів мови як головних “збуджувачів” одиниць образно- понятійного рівня змісту тексту.
У сучасному мовознавстві спостерігається велика зацікавленість проблемами лінгвостилістики, оскільки вивчення мовних явищ зближує лінгвістику з такими галузями, як літературознавство, психологія, естетика, етика [Чабаненко, 1984, 5].
Українська лінгвостилістика, як відомо, започаткована працями
О.О. Потебні в другій половині минулого століття, який зробив спробу визначити основні напрямки лінгвістичної стилістики. Але як окрема наукова галузь, лінгвостилістика утвердила свої права лише в 20-30-ті роки нашого століття [Ващенко, 1973, 129]. Тоді у філологічній науці стало загальноприйнятим вивчати природу художнього мовлення не тільки на рівні лексичних значень і їх різних видозмін, але й на рівні значень синтаксичних, граматичних. В. Жирмунський у роботі «Задачи поэтики» зазначає, що в основу аналізу поетики «повинна бути покладена класифікація фактів мови, яку дає нам лінгвістика» [Жирмунський, 1977, 28]. Значний внесок у розробку питань лінгвостилістики зробила також чехословацька
«функціональна лінгвістика», функціонально-стилістичні дослідження якої повернули інтереси лінгвістики до вивчення структури мови та її функціонування [Пражский лингвистический кружок, 1967]. Досить вагомою лінгвостилістичною роботою стала книга В.С. Ващенка «Стилістичні явища в українській мові» [Ващенко, 1957]. Однак у роботі дослідження проведене не за всіма рівнями і підрівнями мови, а лише на рівні фонетики, граматики і словотвору. Поява лінгвістики тексту, на думку мовознавців, пов’язана із загальним посиленням інтересу лінгвостилістичної науки до комунікативного аспекту мовлення [Ахманова и т.д. 1966, 7-8]. Так, І.І. Ковалик підкреслює:
«Як засоби вираження художнього образу можуть використовуватися всі рівні мовної системи» [Ковалик, 1969, 158]. Відповідні твердження знаходимо і в роботах інших мовознавців: В.І. Кононенка [Кононенко, 1976, 117],
В.А. Чабаненка [Чабаненко, 1973, 5].
Найбільш повно в українській філології відбито стилістичне використання фактів мови як системи в колективній монографії «Сучасна українська літературна мова. Стилістика». Це дослідження присвячене функціональній стилістиці, проте у більшості авторів «стилістичний аналіз здійснюється на лексичному, фразеологічному, фонетичному, морфологічному, словотворчому і синтаксичному рівнях» на матеріалі художньої літератури
(перш за все розділи, які написали І.К. Білодід, В.С. Ващенко,
С.Я. Єрмоленко, Г.П. Їжакевич, В.В. Коптілов, А.В. Лагутіна,
М.М. Пилинський) [СУЛМ: С, 1973, 3].
Спираючись на досягнення вітчизняного і зарубіжного мовознавства, українські вчені Л.А. Булаховський, І.К. Білодід, М.А. Жовтобрюх,
В.М. Русанівський, М.М. Пилинський, С.Я. Єрмоленко та багато інших у своїх наукових роботах визначили предмет і завдання української лінгвостилістики, розв’язали численні важливі її теоретичні питання, зокрема проблему формування лінгвостилістичної системи національної мови. Завданням української лінгвостилістики є вивчення таких фундаментальних проблем мовознавчої теорії, як сутність мови (соціальна природа мови, взаємозв’язок її структурного і функціонального аспектів, закономірності функціонування).
Як відомо, важливу роль у системі будь-якої мови, а тим більше її поетичного стилю виконує лексика. Виходячи з цього, предметом розгляду в дисертації є синонімічні та антонімічні лексичні засоби мови, які використовує І. Муратов у своїх поетичних творах, з погляду лексико- семантичного та лінгвопоетичного.
РОЗДІЛ 2
Лексичні синоніми як засіб виразності в поезії І. Муратова
2.1. Лексико-семантична характеристика синонімів у творах поета
2.1.1. З історії питання лексичної синонімії
Однією з характерних ознак поезій І.Муратова є висока частотність уживання синонімічності слів. Синоніми як один з найважливіших лінгвостилістичних засобів розглядаються у лінгвостилістиці, у поетиці віддавна.
Ще давні греки дійшли висновку, що саме в синонімах виражається багатство мови. Римські вчені усвідомили не тільки схожість слів-синонімів, але й різницю між ними. Так, наприклад, М. Квінтиліан писав: “Так як у різних речей назви різні – або більш точні, або більш красивіші, або більш виразніші, або краще звучать, – то всі вони повинні бути не тільки відомі, але й наготові і, так би мовити, на виду, щоб, коли вони знадобляться тому, хто говорить, можна було легко відібрати з них найкращі” [M. Quintilianus,
149].
У XVII ст. успішно працювали над визначенням природи синоніма французькі вчені. У 1718 р. вийшла у світ об’ємна і досить значна за змістом праця Жирара під назвою “Правильність французької мови, або різниця значень слів, що можуть бути синонімами”. Француз Бозе зібрав і видав в одній книзі французькі синоніми; через декілька років абат Рубо видав
“Большой синонимический словарь” французької мови. Із німецьких учених
XVIII ст. синонімами цікавились Аделунг і Ебергардт, із англійських –
Джонсон. Першою українською працею, що якоюсь мірою торкалася проблеми синоніма, була “Лексикон словеноросский и имен толкование” П.Беринди, яка вийшла у Києві у 1627 р.
У сучасній лінгвістичній літературі існує чимало визначень понять синоніма і синонімії. Щодо самого існування явища лексичної синонімії деякі дослідники висловлюють сумнів, вважаючи, що синонімія – це взагалі винайдене лінгвістами поняття: “Синонімії, як вона традиційно витлумачується, у мові взагалі немає. Це одна з фікцій, що рудиментарно існує в науці про мову” [Звегинцев, 1963, 137-138]. Л. Блумфілд заперечував наявність дійсних синонімів, оскільки між словами завжди існують деякі відмінності: “Якщо які-небудь форми фонетично відмінні, ми вважаємо, що їх значення також відмінні… Коротше кажучи, ми вважаємо, що насправді синонімів не існує” [Блумфилд, 148].
Ми гадаємо, що явище, яке ми називаємо лексичною синонімією і синонімами, існує і його необхідно досліджувати. Інша річ, що мають на увазі під цим терміном ті, хто заперечує існування синонімії.
Зважаючи на велику кількість дослідників, які користуються нерідко різною термінологією і методикою аналізу мовних явищ, належачи до різних напрямків і шкіл у лінгвістиці, існують і різні типи визначень. Які ж основні групи визначень існують у мовознавчій літературі?
А.П. Євгеньєва так характеризує синоніми: “Синонімом слід вважати таке слово, яке визначилось у відношенні до свого еквівалента (до іншого слова з тотожним чи максимально близьким значенням) і може бути протиставленим йому за якоюсь лінією: за тонким відтінком у значенні, за вираженням експресії, за емоційним забарвленням, за стилістичною приналежністю, за сполучуваністю, і, відповідно, займає своє місце в лексико-семантичній системі літературної мови” [Евгеньева, 1970, 11]. Приблизно такого ж погляду дотримується і А.Б. Шапіро: “Синонімами є різні за своїм звуковим складом слова, які визначають одні і ті ж поняття, у вираження яких вносяться додаткові відтінки значення” [Шапиро, 1955, 75]. М.Ф. Палевська розгортає цю дефініцію: “…синонімами слід вважати, – пише вона, – слова та еквівалентні їм фразеологічні звороти, які при різному звучанні називають одне і те ж явище об’єктивної дійсності і розрізняються відтінками основного , спільного для кожного з них значення або віднесеністю до різних мовних стилів, або тим і другим одночасно, здатністю до словотворення, утворення форм суб’єктивної оцінки та сполучення з іншими словами” [Палевская, 1967, 67]. В.С. Ващенко характеризує синоніми як
“усталені у мовному вжитку ряди лексичних одиниць, співвідносних з одним чи кількома пов’язаними між собою поняттями, певною мірою близьких за своїми семантико-стилістичними властивостями” [Ващенко, 1981, 13].
Ж.П. Соколовська, аналізуючи синонімічні зв’язки прикметників із значенням узагальненої позитивної якісної оцінки, висуває тотожність первинних семантичних елементів предметно-логічної частини значення як критерій синонімічності. Дослідниця характеризує синоніми як “семами, тотожні за первинними семантичними елементами своєї смислової структури , але не тотожні в цілому, які розрізнюються додатковими елементами, експресивно- стилістичною характеристикою, граматичною оформленістю, лексичною та синтаксичною сполучуваністю” [Соколовская, 1970, 7-8]. На обмеженість сполучуваності близькозначних слів указує також Ф.Р. Палмер [Palmer, Р.44].
Однак існують і визначення іншого типу, які характеризують лексичні синоніми не через значення слова, а через їх “поведінку” в тексті. При цьому основною ознакою синонімів вважається їх взаємозамінність у текстах.
Л.А. Булаховський відносить до синонімів слова, тотожні за значенням:
“Слова, здатні в тому ж контексті або в контекстах, близьких за змістом, заміняти одне одного без відчуття помітної одмінності у змісті, мають назву синонімів” [Булаховський, 1955, 32]. Взаємозамінність є ознакою синоніма і у визначенні Б.В. Горнунга: “…синонімами є слова, взаємозамінні у певних контекстах, що перебувають у суворому співвідношенні одне з одним, але не в будь-яких контекстах” [Горнунг, 1965, 98]. Названі типи визначення мало суперечать одне одному. Однак спроби дати визначення синонімії тільки через взаємозамінність або ввести це явище (взаємозамінність) у систему ознак синонімів не здобули в лінгвістиці останніх років достатньої підтримки, бо визначення синонімів як слів, що мають семантичні відмінності, не передбачає їх обов’язкової взаємозамінності [Лисиченко, 1977, 84-85]. Майже всі названі визначення, на думку дослідників, відрізняються переважно ступенем розкриття поняття «значення слова».
У 70-90-х роках у визначення поняття “синонім” вводиться розуміння значення слова як структури і запроваджуються елементи компонентного аналізу. Такі визначення ми бачимо, наприклад, у працях Д.М. Шмельова, який зазначав, що “…синоніми – це слова, відмінними семантичними ознаками яких є тільки такі ознаки, які можуть усталено нейтралізуватися в певних позиціях. Чим більше таких позицій, тим вищий ступінь синонімічності відповідних слів, тим частіше може здійснюватись їх взаємозамінність”
[Шмелев, 1973, 130]. У цьому визначенні взаємозамінність вважається не причиною, а наслідком синонімічності і проявом різного її ступеня. Автор підкреслює, що відмінним у синонімів є тільки ознаки, які можуть нейтралізуватися, отже, не є денотатом чи сигніфікатом, тобто найсуттєвішими компонентами значення. Через взаємозамінність (із залученням компонентного аналізу) дає визначення синонімів і Л.О. Новиков: “Два (чи більше) ЛСВ є синонімами, якщо вони, маючи різні знаки (лексеми), здатні завдяки тотожності або схожості значень заміщати одне одного у всіх або певних контекстах, не змінюючи змісту висловлення” [Новиков, 1982, 228]. Як бачимо, цей автор вважає, що синоніми можуть мати тотожні або схожі значення і заміщати одне одного частково або повністю.
На підставі ступеня близькості значень двох слів Ю.Д. Апресян поділяє синоніми на точні і квазісиноніми. Точні синоніми – це слова, семантичний обсяг яких повністю збігається, у квазісинонімів семантичний обсяг збігається частково [Апресян, 1988, 509]. Для того, щоб квазісиноніми
(“неточні синоніми”) були взаємозамінними, необхідно, “щоб їх семантичні відмінності в ряді позицій могли нейтралізуватися” [Апресян, 1995, 235].
Те, що Ю.Д. Апресян називає квазісинонімами, є власне синонімами за їх сутністю і функцією. Ю.Д. Апресян до основних ознак синонімів відносить однакову предметно-понятійну віднесеність, приблизно однакову сполучуваність (валентність), належність до однієї частини мови [Апресян,
1974, 223].
Оригінальний підхід до лексичних синонімів застосував С.Г. Бережан.
Синонімами він називає “слова, які збігаються семантично і розрізняються лише стилістичними особливостями або особливостями використання” [Бережан,
1973, 87]. Отже, за С.Г. Бережаном, синоніми мають тільки стилістичні відмінності або особливості використання при тотожності семантики. Однак це визначення стоїть у вченого в іншому контексті, де протиставляються не просто синоніми, а слова названої С.Г. Бережаном групи іншим словам з різним ступенем близькозначності, які охоплюють інші загальновизнані групи синонімів. Тому в сукупності вимальовуються все ті ж групи синонімів і особливості їх протиставлення.
Дослідники української мови визначають синоніми як “слова, що означають назву того самого поняття, спільні за своїм основним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивним забарвленням (або тим і іншим одночасно)” [СУЛМ: ЛФ, 60]. М.А. Жовтобрюх,
Л.А. Лисиченко також вказують на спільну предметно-понятійну основу синонімів і відмінності у відтінках значеня слів: “Слова, що відрізняються одне від одного звуковим складом, але означають назву того самого поняття з різними значеннєвими відтінками чи емоційним забарвленням, називаються синонімами” [Жовтобрюх, 1984, 66); “синоніми – це слова що називають одно поняття і відрізняються відтінками в значенні” [Лисиченко, 1977, 70].
Як бачимо, визначення українських дослідників ґрунтуються на визнанні спільності предметно-понятійного компонента при наявності семантичних відмінностей, які називають відтінками значення, семами або диференціальними ознаками.
У сучасній зарубіжній літературі синоніми також розглядаються як близькозначні слова, що мають певні смислові відмінності [Soule, 1981,
Р.11].
Отже, за вихідний пункт нашого дослідження візьмемо традиційне визначення лексичного синоніма: “Синоніми – слова, що означають назву одного й того ж поняття, спільні за основним лексичним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками або емоційно-експресивними забарвленням (чи тим і тим водночас), або сферою стилістичного використання чи можливостями поєднання з іншими словами” [СЛТ, 1985, 249].
Одним із суттєвих питань цього розділу є класифікація синонімів.
Існують різні спроби їх семантичної класифікації. Найбільш поширеним, якого дотримуємося і ми, є поділ синонімів на ідеографічні (логічні), емоційно- експресивні та стилістичні [Лисиченко, 1973, 43-45; Коваль, 1987, 37-39].
Деякі дослідники поділяють синоніми на семантичні (ідеографічні, понятійні), семантико-стилістичні та стилістичні [СУЛМ, 1993, 117; СУЛМ:
ЛФ, 1973, 69-70; Палевская, 1964, 34].
Проте ми зазначили тільки загальну класифікацію синонімів, у межах кожного з підрозділів якої може бути своя диференціація.
У подальшому викладі будемо користуватися термінами ідеографічні, емоційно-експресивні та стильові.
2.1.2. Ідеографічні синоніми в поетичній тканині творів
І. Муратова
Як показують наші дослідження, найчисленнішу групу у поезіях
І. Муратова складають синоніми ідеографічного типу: у процентному відношенні це близько 50%, 40% складають емоційно-експресивні синоніми, і лише 10 % – стилістичні.
Співвідношення 40% – емоційно-експресивні й 10% – стилістичні є до певної міри умовне, оскільки, як відомо, групи емоційно-експресивних і стилістичних взаємно пов’язані: емоційні слова пов’язуються з певними стилями.
Що ж до значної переваги ідеографічних синонімів, то, на нашу думку, це зумовлене естетичними настановами автора, своєрідністю його творчої манери, особливостями спрямування віршів: для нього важливо передати найтонші відтінки явища, чому й сприяють ідеографічні синоніми.
На думку М.Ф. Палевської, семантичні, або ідеографічні синоніми – це
“стилістично нейтральні слова, що відрізняються один від одного відтінками основного, спільного для кожного із них значення” [Палевская, 1964, 34].
А.П. Євгеньєва вказує, що характерною особливістю ідеографічних синонімів є тотожність сполучуваності [Евгеньева, 1966, 16]. Ю.Д. Апресян у статті “До проблеми синоніма” зазначає, що в мові при наявності адекватних слів відбувається диференціація значень; кожне слово виникає ніби у відповідь на певну потребу [Апресян, 1957, №6, 67]. Розвиваючи цю думку, Л.А. Лисиченко вважає, що ідеографічні синоніми “виникають внаслідок фіксування в слові диференціальних ознак поняття. Вони відрізняються тим, що в синонімічному слові фіксується якась нова риса самого явища, риса, що в значення синонімічних слів, які існували до цього, не включалася” [Лисиченко, 1977,
71]. У інших дослідженнях читаємо: “Характерна особливість понятійних синонімів полягає в тому, що вони, означаючи те саме поняття, різняться між собою додатковими значеннєвими відтінками, тобто обсягом семантики, яка притаманна кожному з них” [СУЛМ: ЛФ, 1973, 69].
Таким чином, можливість передавати відтінки того самого поняття забезпечується тим, що для його позначення в мові існує кілька слів; з другого боку, потреба передавати семантичні відтінки зумовила виникнення кількох слів для позначення того самого поняття, тобто спричинилася до виникнення ідеографічних синонімів.
Як зазначають мовознавці, якихось істотних відмінностей в емоційному забарвленні чи стилістичному використанні між ідеографічними синонімами не існує,зате додаткові семантичні відтінки їх часом досить прозорі.
Погоджуючись із думкою вчених, вважаємо, що основне призначення ідеографічних синонімів у мові – служити засобом точного вираження думки в кожному конкретному випадку мовного вживання.
Залежно від компонента, яким відрізняються значення двох синонімів, розрізняють такі підгрупи ідеографічних синонімів [Евгеньева, 1970, 11;
Лисиченко, 1977, 71-73].
1. Синоніми, що служать для підкреслення і виділення певної ознаки того ж поняття, яка з погляду мовця є істотною.
2. Синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану.
3. Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану.
4. Синоніми, що підкреслюють якусь особливість.
5. Синоніми, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів синонімічного ряду (СР), або з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти.
Дотримуючись думки Л.А. Лисиченко, зазначимо, що останню підгрупу синонімів ми відносимо до ідеографічних, бо “відмінності їх значення пов’язані також з відмінностями в понятті, але такими, що знаходять виявлення в системі мовної структури” [Лисиченко, 1973, 45].
Синоніми, що служать для підкреслення і виділення певної ознаки того ж поняття, яка з погляду мовця є істотною. Серед ідеографічних синонімів у поезії І. Муратова переважають синоніми, у значенні яких виділяється певна сторона, ознака, риса названого словом явища, яка в значенні інших членів
СР відсутня. Синоніми першої підгрупи у поета можна поділити на такі семантичні групи:
1) іменникові синонімічні слова, що репрезентують різну міру абстрактності ознаки: полум’я – огонь (47, 167), заграви – барви
(1969, 20), пахощі – запах (23), наосліп – навмання (47), край – рубіж
– межа (1980, 132), образи – кривди (160), безмов’я – тиша (149, 177)
, точність – влучність (180), ключі – джерела (180), безгоміння – тишина (376), тиша – мовчання (397);
2) іменники-синоніми з додатковими ознаками конкретних явищ: вокзали – порти (52), димом – пеленою (55), знак – емблема (63), траса
–шосейність (88), шлях – стежина (106), прах – тлін (120), намети – шатра (242), урвища – обрив (381).
З дослідження видно, що до цієї підгрупи належать переважно іменникові синонімічні пари. Так, у семантичній групі, до якої входять іменникові синоніми, що позначають різну міру абстрактності ознаки, помітно вирізняється синонімічний образ тиша (тишина) – безмов’я (мовчання, німота, безгоміння): «З пахучого безмов’я квітки – плід. А з тиші зоряної – мрії
Злітають і сідають край води» (149); «Ніби шелест полотна, – Серця радість домоткана… Щезло й це! Сама луна. Безгоміння. Тишина.» (376); «І щось було у цім бездонне, Немов являла тиша ця Мовчання кругові кордони (397).
Іменники тиша – безмов’я відрізняються різною мірою абстрактності ознаки, як, наприклад, у цьому тексті: «Вечір. Тиша. Примружився всесвіт. Ніч.
Безмов’я. Задумався світ». (177). Лексичні значення цих слів настільки близькі, що різняться лише специфічними значеннєвими ознаками. У тому й відчувається рука великого майстра, щоб уміло протиставити близькі поняття.
Вечірня тиша – лише безвітря, затишшя. У цьому спокої “примружився всесвіт”, чекаючи ночі, яка принесе повну, глибоку тишу – безмов’я. І в цьому мовчанні “задумався світ”. Поет протиставляє всесвіт і світ, а разом з цими антонімами у протиставні відношення вступають ідеографічні синоніми тиша – безмов’я. Якщо розглядати це глибше, то побачимо, що митець, протиставляючи, об’єднує поняття, і перед читачами постає єдиний безмежний простір, у якому ліричний герой почуває себе вільним, упевненим у собі.
Розгляньмо інші фрагменти, які демонструють місце синонімічних слів першої семантичної групи серед синонімів аналізованої підгрупи: «В південних пахощах ночей Відчув я моря запах млосний» (23); «Повзуть мізерні осуди й огуди, Щоб ти мене убила у собі…» (354). Так, слова запах і пахощі відрізняються тим, що запах, крім приємних пахощів, передбачає ще й неприємні запахи; осуди й огуди вказують на негативне відношення до суб’єкта, але слово осуд пов’язане в основному із несхваленням вчинків, а огуда – з неславленням. Тож, як бачимо, у значенні наведених синонімів підкреслюється певна ознака поняття, яка з точки зору того, хто говорить, є істотною.
У творах І. Муратова синоніми такого типу дуже часто вживаються поруч, доповнюючи один одного: «Я славлю інших мов із рідною співзвучність: Беру й вертаю знов музичність, точність, влучність» (180). Поет намагається наблизити абстрактні синонімічні поняття точність – влучність до конкретних завдяки поєднанню з антонімічною парою дієслів конкретного значення беру
–вертаю. Та на відміну від попереднього прикладу, де близькість антонімів надає уривку протиставності, протиставлення не проявляється, а навпаки, яскраво проступає об’єднання смислових відтінків двох ідеографічних синонімів. Ми спостерігаємо, як накладаються смисли двох слів, де точність уособлює в собі пунктуальність, правильність, визначеність, а влучність має ще один нюанс – попадання прямо в ціль без промаху.
Аналіз даної поезії показує, що вибір тих чи інших синонімів залежить ще й від потреб віршування – від необхідності витримувати певний ритм, і, звичайно, риму, що відповідає творчому задумові поета. Отже, одним із технічних чинників використання ідеографічних синонімів є внутрішнє римування. Один із синонімів (влучність) як рима увиразнює семантику іншого
(точність), який впливає на функціонально-художній фактор у тексті.
Неабияке мистецьке вміння виявляє поет, використовуючи інший найбільш уживаний СР вогонь (огонь) – полум’я, бо лексичне значення цих логічнозмістовних синонімів досить близьке: «Та нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в полум’ї і димі, На згарищах чужих руїн… Ми знали – йти в огонь не страшно.» (47).
Як було вже зазначено, поетичному стилеві І. Муратова притаманна метафорика. Серед синонімічних слів аналізованої групи вирізняються метафоричні сполучення, що поглиблюють асоціативні образи. Візьмімо для прикладу такий текст: «Ще юні – вже напівживі, Ще й не жили, а вже існують… Ну як вогонь вселити в них, Цілюще полум’я натхнення» (167).
Слова вогонь і полум’я в мові дуже близькі значеннєвими відтінками і можуть заміняти один одного. Але в даному контексті кожен із цих синонімів займає свою, єдино правильну нішу. Переносне значення вогню як вогняної стихії, що повинна вселитися в юних, відповідає задумові поета тільки в сполученні з дієсловом вселити. У цьому сполученні втілено динамізм і енергію покоління
І.Муратова, яке прагне передати гарячу енергію вогню юним. Для поета вогонь
– не абияка вогняна стихія, а цілюще полум’я натхнення, полум’я пристрасті, у якому згорають без останку. На думку автора, сила вогню могутня, але сила полум’я ще могутніша. Отож метафоричні синоніми вогонь і полум’я, виконуючи свою експресивно-образну функцію, створюють емоційний настрій тексту.
Слід відзначити, що різниця між метафоричними словами-синонімами, що входять до першої підгрупи, смислові відмінності їх один від одного проступають у тих випадках, коли вони певним чином протиставляються або зіставляються у тексті. Саме при зіставленні або протиставленні посилюється образність, виникають потрібні авторові художньо-естетичні асоціації.
Інколи він поєднує з синонімами слова, які зазвичай не поєднуються: «Знов люблю і забуду відразу Все, що в муках для себе відкрив: Безотруйну вчорашню образу І трутизну сьогоднішніх кривд» (161). Поет зіставляє значення синонімічних слів образа і кривда: образа – сильніша, але безотруйна, а кривда (рос. обида) легша, але отруйна. Якщо ми уважно розглянемо смислові відмінності синонімів образа і кривда, то відмітимо зростання негативного відтінку в слові кривда, бо значення слова образа інтерпретується як приниження, скривдження, а значення слова кривда – як спаплюження, загадження, що містить у собі більш негативний компонент у порівнянні із семантикою синоніма образа. Крім того, І. Муратов цікаво поєднує з іменником образа прикметник безотруйна, які за звичайно не можуть поєднуватися, бо не може бути безотруйної образи. Образа завжди несе з собою негативні емоції, вона завжди отруйна. Отож у результаті цього поєднання утворюється складна і свіжа оксиморонна метафора.
Оксиморон, метафоричність – важливі чинники поетичного стилю
І. Муратова, які зумовлені динамічною, імпульсивною натурою митця.
Розгляньмо і проаналізуймо синоніми другої групи, що включає в себе іменникові синонімічні слова з додатковими ознаками конкретних явищ.
Семантично місткі й образно глибокі, вони сприяють творенню оригінальних поетичних образів, як-от: «Хай ніхто не ступав ще до мене На цей прах, на цей тлін, Але ж так і мене перемеле Отой млин-часоплин» (120). Якщо ми поглянемо на значення слів прах – тлін, то побачимо, що обидва синоніми виражають одне поняття – “останки”, але, крім цього, кожен з них має іще додаткові семантичні елементи значення. Автор розташовує синоніми у тексті так, що вони доповнюють один одного: тлін – це не тільки останки кісток, тіла, а вже зітлілі останки всього живого, що може гнити, розкладатися, від найнижчого одноклітинного організму і до найвищого класу живих істот.
Аналізучи ідеографічні синоніми першої підгрупи, ми дійшли висновку, що найуживанішими у поета є іменникові синоніми на позначення різної міри абстрактності ознаки: безмов’я (мовчання, німота, безгоміння) – тиша
(тишина), полум’я – вогонь (огонь). Синоніми такого типу у поетичних творах
І. Муратова часто вживаються поруч, у зіставленні, ніби доповнюючи один одного. Відповідно зіставлення синонімічних слів робить відчутною їх різницю, виставляючи на перший план те, що залишається за рамками їх лексичної рівнозначності.
Синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану. Кількісно поступаються, але не менш оригінальні в творах І. Муратова ідеографічні синоніми другої підгрупи. Це синоніми, що служать для виявлення ступеня чи міри ознаки, якості або стану. Сюди належать слова, що називають ознаку, якість або стан. Згрупуємо синоніми цієї підгрупи за семантичними ознаками:
1) прикметникові, прислівникові та іменникові синонімічні слова, що відтворюють психічний стан людини: жагуче – пристрасне (53), принадний
– звабний (85), оманне – облудне (365), смутно – журно (139), сутужно
– скрутно (140), гірко – сумно (290-291), твердо – туго (377), тривогою – журбою (1980, 157), горе – біда (197);
2) прикметникові та дієприкметникові синоніми, що характеризують явища соціального порядку: незнайомих – невідомих (56), вічний – незмінний
(173), покірний – слухняний (135), сьогочасний – сучасний (251), грізна – лиха (1980, 140), пробитих – прострелених (289), славетні – уславнені (386);
Матеріали показують, що до даної підгрупи належать переважно прикметники та дієприкметники. У такі ж відношення між собою вступають прислівники та іменники, яких значно менше в цій підгрупі, ніж прикметникових синонімів.
Індивідуальна палітра митця засвідчує постійний пошук найпотрібнішого слова в художньому цілому. Як бачимо, у цій підгрупі ідеографічних синонімів поет надає перевагу синонімічним словам на позначення психічного стану людини, серед яких домінує образ тривога – журба, горе – біда, гірко
– сумно: «І хоч бувало гірко нам і сумно, Нас не гнітив одвічний давній біль» (290-291), «Перше слово прийшло. Буде й друге… Котресь вляжеться твердо і туго У своїм непорушнім гнізді» (377), «Овіяний тривогою, журбою
Чи радістю розбуджений, кажу: Любов до нього в серці збережу, Аж поки серце б’ється» (1980, 157).
Стилістична виразність більшості прислівників, вжитих І. Муратовим для розкриття психологічної характеристики людини, пов’язана з відчуттям новизни, що посилюється завдяки можливим асоціативним зіставленням. Читач ніби чекає на звичайне слово, а поет вражає його незвичним: «І смутно так, журно зробилось мені. Сів та сиджу на зогнилому пні, Над іржавим болотом…» (139). Звичніша для читача прикметникова форма – засмучений, зажурений – поетові здається не досить виразною в цьому динамічному контексті. Даний контекст вимагає вираження ознаки дії або ознаки ознаки, властивих прислівникам, а не просто ознаки, що характерна прикметникам.
Спільне значення синонімів смутно – журно можна визначити одним словом: сумно. Але поетові замало цього, він розгортає ознаку дії, щоб розкрити перед читачем достовірнку картину: ліричному герою смутно, тобто неспокійно, тривожно, непевно. Та цього не досить для поета, щоб картина психічного стану героя була повною, тому він додає синонім журно, який виражає спільне значення по-іншому, можливо, м’якше: герою не так тривожно, як просто тужливо від безвиході його становища в даний момент. Як бачимо,
СР смутно – журно І. Муратов будує за принципом спадання міри ознаки.
Візьмімо інший приклад прислівникового СР: «Від спогадів на серці завжди смутно: Отут – було… І там – було… О, хоч би як було сутужно й скрутно, – Хай буде з кореня щодня нове стебло» (140). Слова сутужно – скрутно означають міру психічного стану людини в критичний момент. Утворені від різних основ, прислівники по-різному передають це спільне значення: слово сутужно, на відміну від слова скрутно має ще й іншу міру якості – туго. Ми спостерігаємо спадне розташування слів-синонімів, що говорить про наявність оціночних елементів. Отож сутужно – це неймовірно туго і складно, а от у наступному синонімі сема ”дуже-дуже” відсутня: скрутно – це просто важко.
Таким чином, об’єднуючи лексеми, що викликають переживання або усвідомлення неприємних ситуацій, поет створює СР того самого емоційного наповнення. Смислова функція таких СР, де слова розташовуються у спадному напрямку значень, досить прозора: називаючи явище душевного стану поруч двома синонімічними прислівниками, автор ніби приглушує їх негативне забарвлення.
Серед ідеографічних синонімів, які ми відносимо до першої семантичної групи, вирізняються традиційні синоніми-іменники: кривда – ганьба, горе – біда, сум – туга, що підкреслюють образну й лексичну сконденсованість поезій. Стилістичну вагу таких синонімів-іменників демонструє текст: «Але й тоді на відстані предальній Від наших днів, – чи горе, чи біда, – Життя б віддав у сутичці тотальній» (197). На перший погляд слова горе і біда називають одне явище, виражають одне поняття. Спільне значення цих слів, об’єднання їх смислів посилює, увиразнює негативні емоції, що охоплюють читача, для якого вказані синоніми – уособлення лиха, душевного болю. Та якщо уважно подивитися на зіставлення синонімів горе – біда, то помітимо відмінності в характеристиці предметно-понятійного ядра слів: крім спільного, вже названого значення, іменник горе має ще додатковий семантичний елемент, що уточнює синонім біда – зло.
Поверхнева структура прикметникових ідеографічних синонімів на позначення психічних явищ у І. Муратова, як правило, ускладнена глибинною семантикою і спирається на несподівані метафоричні зв’язки: «І все ж було мені потрібно: Кав’ярні, пляжі і причали, Красунь незнаних сміх принадний,
Очей вологих заклик звабний» (85). Прикметники принадний – звабний об’єднані значенням: привабливий. Відрізняються ці слова лише відтінками значень, котрі так чи інакше вказують на позитивні емоції ліричного героя, що мріє бути заманеним у тенета звабних очей і принадного сміху незнаних красунь. Недарма поет розташовує синонімічні слова в такій послідовності, де наступний синонім має вищу ознаку якості, ніж попередній: герой бажає, щоб його спочатку заманили, привабили, на що натякає прикметник принадний, а потім спокусили чарівністю звабних вологих очей.
Як уже зазначалося, синоніми-прикметники переважають серед ідеографічних синонімів другої підгрупи. Вони мають широку семантику, що і демонструють синонімічні пари другої тематичної групи.
І. Муратов уміє відчути слово в усіх його семантичних і стилістичних зв’язках, тому і з’являються серед ідеографічних синонімів, що позначають явища соціального порядку, яскраві прикметникові та дієприкметникові синоніми: «Для геніїв накреслено трасу До музеїв, а не в день сьогочасний?!
Як це добре: й у кожусі, Тарасе, Ви наш геній – абсолютно сучасний!» (251),
«Вони в пробитих касках…, В прострелених смугастих концтабірних халатах»
(289), «…Тоненькі книжечки – Славетні строфи й тропи малозначні,
Уславлені й осміяні рядки» (386), «Мені здавалось – все, що я люблю,
Повинно бути вічним і незмінним» (173), «Адже в годину грізну і лиху В розбурханій глобальній завірюсі Вони на магістральному шляху Нам не були затримкою у русі» (1980, 140).
Розгляньмо один із яскравих фрагментів: «Ніч минає. Близько день незнаний… Хай незнаний – тільки б не слухняний, Не покірний темряві страхіть!» (135). Загальне значення слів не слухняний – не покірний: не смиренний, не податливий, однак у кожному із них ступінь даної якості різний. Не слухняний – це той, що не виконує певні правила, але це не значить, що він не сумирний, бо саме таким відтінком якості відрізняється слово не слухняний від слова не покірний. Не покірний темряві день – це не просто не податливий, але не принижений день. У цих рядках чітко проступають філософські мотиви вірша – боротьба світла і темряви, дня і ночі, де обов’язково повинно перемогти добре, світле начало. Саме такий філософський підхід до вирішення сучасних проблем пропонує І. Муратов.
Цьому сприяють уміло підібрані художньо-стилістичні засоби, зокрема, ідеографічні синоніми-прикметники, що відповідають інтелектуальному рівню поета.
Як показує аналіз, ідеографічні синоніми другої підгрупи включають у себе дві семантичні групи, які використовуються автором для урізноманітнення семантично односпрямованих одиниць, що в його творах використовуються перш за все для психологічної характеристики особи.
Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану. Синоніми, що характеризують інтенсивність дії або стану, входять до третьої підгрупи ідеографічних синонімів. Вона за кількістю майже не поступається найбільш чисельній серед ідеографічних синонімів – першій підгрупі, яка включає синоніми, що служать для підкреслення певної ознаки поняття, відсутньої в значенні інших членів СР.
Цілком природно, що в цій підгрупі І. Муратов використовує переважно дієслова-синоніми, оскільки саме ця частина мови виражає дію чи стан:
1) на позначення життєво важливих для людини дій та процесів: мислення, мовлення, бажання, спостереження, горіння: здумати – згадати (183), добрав – збагнув (350), думав – гадав (1980, 206), не відаю – не знаю
(111), не побачу – не помічу (256), не звинувачуйте – не нарікайте
(199), горю – палаю (278), пильную – вартую (197), пильнуй – стеж
(278), волів – жадав (314), жадав – прагнув (42, 342), жадаєш – хочеш
(395);
2) на позначення дії чи стану з відтінком досягнення результату: поширеності чи повторюваності: побив – понищив (61), вижив – вистояв
(62), загинув – сконав (181), погинуть – щезнуть (103), станеться – збудеться – буде (321), зник – щез (335);
3) на позначення повноти чи неповноти дії: пригасло – примеркло (121), сховати – приховати (219);
4) на позначення переміщення у просторі: не омини – не обійди (1980,
140), гойдає – колише (1980, 143).
Як бачимо, найбільш уживані у цій підгрупі синонімічні дієслова на позначення життєво важливих для людини дій і процесів. Значне місце серед цих дієслів займають СР, що позначають процес мислення: думав (здумав, збагнув) – гадав (згадав, добрав), та бажання: жадати – прагнути (воліти, хотіти): «Як же мені стрінуть вас…, Є про що нам здумати, Є про що згадати…» (183), «Я так скажу, щоб він таки добрав, Щоб він збагнув своїх конвульсій марність…» (350), “…Серце прагне бруньок?.. Цвіту жадає?”
(42), «Моїх нездійснених бажань Непереможене тяжіння. Цього волів, того жадав, А де ж воно?» (314), «А чого ж іще жадав і прагнув У нищівнім кратері війни, – Щоб єдину в світі нашу правду Понесли із рук моїх сини»
(342), «Але ж ти не жадаєш нічого незвичного: Хочеш тільки любові…»
(395).
Дослідження показує, що у словниковому складі творів І. Муратова переважають ідеографічні синоніми-дієслова на позначення процесу мислення.
Серед таких синонімічних слів зустрічаються навіть традиційні пари синонімів, включені в новий контекст, як-от: «Ти, може, думав, що мені немило Терпіти лихо з голубом своїм? Гадав: коли б і справді був гладким Та пишним паном – я б тебе любила?!» (1980, 206). При цьому вони вживаються дистантно і виражають більш розчленоване поняття, ніж традиційне фолькльорне думати – гадати.
Зрозуміле прагнення митця уникнути трафаретності й надати як своїй, авторській, розповіді, так і мові персонажів свіжості. Для кожного конкретного випадку позначення акту мислення Муратов шукає найбільш точне й виразне слово. Загальновживане дієслово мислі думав, що служить для простої фіксації акту мислення, у творах поета зустрічається не так часто.
У художньому творі поет не може обмежитись простою констатацією, а прагне відтворити характер протікання процесу мислення з усією різноманітністю відтінків значення. Так, дієслово думав виступає в парі з дуже близьким до нього синонімом гадав. Дослідженя переконливо свідчать, що І. Муратов використовує їх диференційовано: синонім гадав з’явився тоді, коли потрібно наголосити, що думка має характер припущення.
Крім того, дієслівні синоніми, що позначають важливі для людини дії і процеси, у стилістичному відношенні виразні й різноманітні. Розгляньмо, наприклад, СР на позначення процесів горіння та спостереження: «Який я червонястий! Горю весь час, Палаю скрізь. Та, мабуть, скоро згасну. Так і пильнуй ввесь час і стеж, Аби не заплювали» (278 ). У даному фрагменті переплітаються два дієслівних СР, які , доповнюючи один одного, глибоко і повно розкривають зміст уривку. Вдало підібрані дієслова-синоніми дають можливість гостріше відчути внутрішню форму звичайних і властивих поетичній мові слів, а також усвідомити їх необмежені можливості. Метафоризовані синоніми горю і палаю, що в даному тексті характеризують стан поета, об’єднані спільним значенням – давати вогонь, полум’я, світло, але слово палаю характеризує більш інтенсивну дію, ніж слово горю. До того ж , дієслово палаю, згідно зі стилістичним задумом автора, надає поетичним рядкам високохудожнього пафосу. Динамічна напруга, задана синонімами горю- палаю, спадає завдяки присутності антоніма згасну. Отож ми спостерігаємо стилістично виправданий синонімічно-антонімічний трикутник.
Використовування синонімічно-антонімічних блоків – одна з характерних рис поезії І. Муратова, що вирізняє його твори серед поезій інших письменників.
Друга пара синонімів – пильнуй – стеж доповнює, уточнює семантику контексту: щоб не згаснути, не втратити вогню, ліричний герой повинен оберігати полум’я, пильнувати і стежити, “аби його не заплювали”. Тому на перший план виступає різниця у відтінках значення синонімів пильнуй – стеж, бо пильнувати – значить уважно, пильно стежити за процесом, що відбувається. Майстерність письменника виявляється в тому, що кожний із цих синонімів підпорядковується ідейно-художньому замислові автора і його вживання виправдане відповідними умовами його фразового оточення.
Широкий діапазон конкретно-образних дієслів-синонімів, що входять до другої тематичної групи, дозволяє І. Муратову максимально уточнювати загальне поняття – відтворювати найтонші його відтінки в кожному окремому випадку, як-от: «Чимоло нас побив, понищив той фугас Американський, що без цілі Влучав в усі об’єкти цілі…» (61). Синонімічні слова побив – понищив відрізняються відтінком значення і водночас доповнюють одне одного.
Страхіття війни поет передає двома синонімами – побив і понищив, акумулюючи їх в одне поняття – смерть. Синонім побити має значення: зруйнувати, зламати життя, а понищити містить у собі додатковий відтінок – не просто позбавити життя, а зробити це з особливою люттю й ненавистю.
Синоніми-дієслова, що становлять другу тематичну групу слів, втілюють у собі семантичні риси конкретних дій і станів і тому не потребують детальних розшифрувань: «Товаришу… Genosse… Camarado… Погинуть, щезнуть зненависть і зрада! Коли у людства є такі слова!» (103); «Був дивосвіт, і зник… Був щедрий дух. І щез» (335).
До третьої семантичної групи відносяться синонімічні дієслова на позначення повноти чи неповноти дії, наприклад: «То, значить, від зрячих нічого не можна Ані сховати, ані приховати У наймогильнішому мовчанні?»
(219). У цьому фрагменті дієслівні синоніми охоплюють і значення повноти дії (сховати), і значення неповноти дії (приховати). Такий прийом поет використовує з метою концентрації уваги на самій дії, тобто суттєвим є спільне значення цих синонімів. Крім того, повторювана частка ані підсилює семантичні відношення слів сховати – приховати у тексті з запереченням.
Четверта група дієслівних синонімів, як і попередня, у поета малочисельна, але багата на оригінальні словесні образи, які виникли внаслідок розвитку метафори. У тексті: «Хмара, як хоче, гойдає, колише серце моє…” (1980, 143) синоніми на позначення переміщення у просторі гойдає – колише мають метафоричне значення. Семантика цих синонімічних слів досить близька. Контактне розташування синонімів підсилює позитивний компонент значень слів, надає відповідного емоційного забарвлення художньому текстові.
Здійснений аналіз ідеографічних синонімів третьої підгрупи свідчить, що майстерність поета в доборі синонімів не обмежується якими-небудь окремими групами дієслів: поряд з багатою і гранично точною синонімікою дієслів на позначення процесів мислення, мовлення, бажання, спостереження
І. Муратов широко використовує синоніми-дієслова, що позначають дії і стани з відтінком поширеності чи повторюваності, а також дієслівні синоніми на позначення переміщення у просторі та повноти чи неповноти дії.
Синоніми, що підкреслюють якусь особливість. До четвертої підгрупи ідеографічних синонімів належать синонімічні слова, що виражають відмінності в характері дії. Дослідження виявило, що серед синонімів ідеографічного типу ця підгрупа найбагатша у художньо-образній системі поезій І. Муратова. У цілому вона включає:
1) синонімічні слова на позначення психічного стану людини: сміх – регіт
(90), плачуть – ридають (325), тужать – плачуть (185), глузуйте – насміхайтесь (365), вагались – терзались (154), приборка – пригасить
(347), манить – зве (323), кличе – манить (44).
2) іменники-синоніми, що образно відтворюють різні явища природи: завірюха – метелиця (56), хуртовина – завірюха (55).
Перша семантична група, до якої входять синоніми, що позначають психічний стан людини, кількісно переважає другу. У ній домінують СР плачуть-ридають – тужать, сміх (насміхатись) – регіт (глузувати), манить – зве (кличе): «Не глузуйте, зайди-блискавиці, Насміхатись годі.» (365), «І вчорашнє у безвість пливе, І кубельце на затишній гілці, Як учора, не манить, не зве» (323), «Кличе музика в сад, Манить в затишок присмерк вечірній» (44), «Гайда-люлі – його діти, Вже не плачуть, не ридають, Батька в небі виглядають» (321).
Художник поетичного слова виявляє неабияке мистецьке вміння, об’єднуючи дієслова-синоніми на позначення різного психічного стану людини в СР навколо слова плачуть: «Гайда-люлі – його діти, Вже не плачуть, не ридають, Батька в небі виглядають» (321), «Десь на рейді тужать пароплави У приморськім сивім тумані. Я і сам заплакав би з досади, та не можна плакати мені» (185). Розгляньмо СР плачуть – ридають – тужать. Плач, як правило, є наслідком збудження чи сильного переживання, або й фізичного болю. Причини, що викликають плач, здебільшого не однакові за своїм характером, тому й інтенсивність плачу різна. Дієсловом ридають поет передає сильний плач, судомний, внаслідок туги дітей за своїм батьком.
В іншому тексті протиставляються синоніми тужити-плакати, де для увиразнення опису афективного стану героя, який “заплакав би з досади”, поет вживає метонімічний вираз “тужать пароплави”. Саме значення дієслова тужать відповідає сполученню його з іменником-додатком пароплави, бо тужити означає не просто плакати вголос, а протяжно плакати, що нагадує сумний протяжний гудок пароплава. Як відомо, ідеографічні синоніми плачуть, ридають, тужать відрізняться характером дії: плакати можна і беззвучно, ридати – тільки вголос і судомно, а тужити – вголос і протяжно. Згідно зі стилістичною заданістю, такі ідеографічні синоніми надають поетичним рядкам образної динамічності, створюють картину, в якій поет і світ виступають ніби в єдиному емоційному ключі і разом із тим відрізняються.
На позначення стану задоволення поет використовує синонімічні іменники сміх – регіт: «Зачувся сміх. Я озирнувся: скрізь Мовчали скелі і гули провалля. А сміх лунав, а сміх зростав дедалі І вже на дикий регіт переріс» (90).
Використовуючи ці синоніми, поет не випускає з поля зору їх розрізнювальні відтінки і ставить кожен із них на своє місце. Поряд із словом сміх поет вживає слова, що доповнюють і деталізують характеристику такого стану: сміх спочатку зачувся, потім лунав, зростав і насамкінець переріс у регіт. Автор розташовує синоніми у послідовному наростанні їх семантчних якостей, бо регіт – це вже голосний сміх, а дикий регіт – надзвичайно голосний сміх. На цьому прикладі І.Муратов демонструє народження експресії сарказму.
Проаналізувавши ідеографічні синоніми четвертої підгрупи, яка представлена в основному дієслівною синонімікою на позначення психічного стану людини, вважаємо, що добір і застосування таких синонімів поет проводить з почуттям міри і художнього смаку, використовуючи синонімічні слова в тканині поетичних творів як словесні штрихи до передачі психічних особливостей людини. У виборі того чи іншого синоніма з наведених пар
Муратов орієнтується не тільки на їх смислову відмінність (вона досить виразна), а на доречність його застосування у сполученні з іншими словами фрази.
Синоніми, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів синонімічного ряду (СР), або з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. П’яту підгрупу ідеографічних синонімів складають синонімічні слова, відтінки значення яких пов’язані з характером сполучуваності, властивої кожному з членів СР.
На думку дослідників, різна сполучуваність – це досить характерна ознака ідеографічних синонімів, бо вона “відрізняє їх один від одного і за широтою обсягу означуваного поняття, і за сферою вживання в мові” [СУЛМ:
ЛФ, 1973, 72]. До цієї підгрупи віднесемо також, за Л.А. Лисиченко, ті синоніми, відтінки значення яких пов’язані з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. Кількісно такі слова поступаються іншим підгрупам ідеографічних синонімів як у поезії І. Муратова, так і в українській мові взагалі.
Проаналізуймо спершу синонімічні слова, які відрізняються характером сполучуваності. Цей тип синонімічних відношень у поезіях І. Муратова спостерігається переважно в іменниковій та прикметниковій синонімії.
Розгляньмо іменниковий СР: «У присмерку лиш контури існують – Домів… дерев… Без суті. Без єства.» (383). Іменник єство відрізняється від синонімічного суть тим, що сполучається переважно з іменниками – назвами осіб.
Відповідна залежність представлена і в прикметниках, де синоніми мають різні можливості поєднання з іншими словами. Наприклад: «Подалі від байдужих і інертних!.. Біографам щось віри я не йму» (390). Так, прикметник байдужий, що означає бездіяльний, відрізняється від синонімічного інертний тим, що сполучається переважно з іменниками назвами осіб. У подібному тексті нейтралізується диференціальна сема, зумовлена сполучуваністю, тому слова набувають більш близького значення й можуть виступати, як однорідні: байдужі – інертні.
Така ж обмеженість у сполучуваності властива слову неживий порівняно з синонімічним мертвий: «Без всіх живих, що стануть неживі На цій землі, коли над мертвим її тілом…, Стерильно зацарює небуття» (397). Неживі – не обов’язково мертві, адже нежива природа ніколи не була живою. Мертвий – той, що був живий.
Вживання подібних синонімів в одному контексті потрібне авторові не тільки для лексичного урізноманітнення тексту, а насамперед для розкриття властивостей людини.
Обмеження в сполучуваності синонімів пов’язані з відмінностями в самих явищах, які виражаються словами, відмінностями в значеннях слів. Така синонімія, вважаємо, має велике стилістичне значення, бо передає своєрідний авторський акцент на певному явищі чи його особливості.
До синонімів, що входять у п’яту підгрупу, відносять і ті, відтінки значення яких пов’язані з приналежністю до словотворчих парадигм різної повноти. Цей тип синонімів у Муратова представлений в основному іменниковою синонімією на позначення психічного стану особи: зрада – омана (44), хиби – помилки (65), фантазії – химери (101), вигадка – неправда (210), тортури – муки (346); рідше дієслівною: калатай – бий (379) та прикметниковою: заповітна – завітна (382).
Візьмімо для аналізу іменникові пари, що домінують у цьому типі відношень: «І він повів тоді про інше, Про найболючіше, найгірше: Про наші хиби, й помилки…» (65), «Ані зради не було, ні омани, Щастя не розбив їй третій хтось» (44). Аналіз словотворчих можливостей кожного з іменників показує, що до іменника хиба є відповідні дієслова хибувати, схибити, а в синонімічного помилка таких відповідників не існує. З двох іменників зрада і омана перший має в сучасній мові дієслово (зрадити) і форму дієслова
(зраджений), а другий таких співвідносних слів не має. Як видно з прикладів, цей тип синонімічних відношень у І. Муратова спостерігається переважно в іменників, що виражають психічні якості чи властивості людини.
Отже, наше дослідження свідчить, що в поетичній мові Муратова переважають ідеографічні синоніми, вживання яких зумовлюється тим, що вони виражають певні особливості в самому явищі, особливості, які враховуються в значенні одного синонімічного слова і не виражаються в другому. Значне місце серед цих синонімів посідають такі, що відрізняються мірою, ступенем виявлення дії чи психічного стану особи.
2.1.3. Емоційно-експресивні синоніми в мові поезій І. Муратова
Другу велику групу синонімів, поширених у поезії І.Муратова, становлять емоційно-експресивні. Ми зупиняємося саме на цьому терміні, хоч наукова література знає й інші – понятійно-стилістичні та семантико- стилістичні.
Словники звичайно визначають, що емоційно-експресивні синоніми – це
“синонімічні слова, що відрізняються додатковими значеннєвими відтінками і стилістичною забарвленістю” [СЛТ, 1985, 250].
Подібне визначення цього типу синонімів знаходимо, наприклад, у
М.Ф.Палевської: “Семантико-стилістичні синоніми – це слова та їх еквіваленти, що означають одне і теж явище об’єктивної дійсності та відрізняються не тільки стилістичним забарвленням, а й відтінками загального для кожного з них значення” [Палевская, 1964, 48].
У сучасній українській лінгвістичній літературі емоційно-експресивні синоніми трактують як “такі, що розрізняються значеннєвими відтінками, семантичним обсягом, емоційно-експресивним забарвленням” [СУЛМ:ЛФ, 1973,
70].
Справді, розташувавши емоціонально-експресивні синоніми в порядку градації, легко виявити, що кожне наступне слово не тільки виражає дещо більшу міру ознаки, інтенсивності дії тощо, а й має додаткове емоційне забарвлення.
Заслуговує на увагу також тлумачення зазначеного типу синонімів у
Л.А.Лисиченко. Дослідниця зазначає, що так звані емоціонально забарвлені
(або експресивні) – це синоніми, значення яких відрізняється від інших слів
СР емоціональним компонентом, що виявляє ставлення особи чи колективу до цього явища [Лисиченко, 1977, 75]. Мовознавець вважає, що в даному разі не йдеться про слова, в яких оцінний елемент є предметно-понятійною основою значення, а тільки про ті, що в них емоціональне забарвлення не пов’язане із самим явищем, а виявляє ставлення до нього [Лисиченко, 1973, 45].
Таким чином, емоціональні синоніми в СР пов’язуються в складну систему, що диференціюється за експресією. Отож, не можна досліджувати емоціонально-експресивні синоніми, не звертаючись до проблеми мовленнєвої експресії.
За В.П.Григор’євим, експресія – це виразність, те, що передбачає вираження нетривіального змісту [Григорьев, 1979, 137]. Г.М.Колесник вбачає в експерсії “те, що протиставляється стандарту, марковане, характерне”
[Колесник, 1978, 93]; виразністю висловлення називають експресію
Т.Г.Винокур [Винокур, 1980, 57], В.Д.Дєвкін [Девкин, 1979, 217], В.М.Телія
[Телия, 1988, 28], С.Я.Єрмоленко [Єрмоленко, 1976, 34], М.М.Пилинський
[Пилинський, 1982, 46].
На думку О.С.Ахманової, експресія – це “виражально-зображальні якості мовлення, що відрізняють його від звичайного (або стилістично нейтрального) і надають йому образності та емоційного забарвлення” [Ахманова, 1966, 524].
Майже таке ж тлумачення цієї категорії дають Д.Е.Розенталь і М.О.Теленкова
[Розенталь, Теленкова, 1976, 535].
Із цих і подібних визначень можна зробити висновок, що мовленнєва експресія – це складна лінгвостилістична категорія, яка спирається на цілий комплекс психічних, соціальних та внутрішньомовних факторів. Вона уявляється як інтенсифікація виразності повідомлюваного, як збільшення впливової сили вислову, надає мовленню образності та емоційного забарвлення, особливої психологічно мотивованої піднесеності.
Експресивність та емоційність – нероздільні поняття. Експресивний відтінок у слові нашаровується на його емоціонально-оцінне значення, причому в одних словах переважає експресія, в інших – емоціональне забарвлення. Тому розмежувати емоціональну та експресивну лексику практично неможливо. Це ускладнюється ще й тим, що “типологія виразності поки що, на жаль, відсутня” [Головин, 1980, 188]. Отож емоціонально-експресивні синоніми – невичерпне джерело експресивності.
Природна експресивність емоціонально-експресивних синонімів у поезії поєднується з емоціональним забарвленням.
Дослідники виділяють два типи емоціональних значень емоційно- експресивних синонімів:
1. Синоніми, емоціональний, оцінний елемент в яких пов’язаний із сутністю самого явища.
2. Синоніми, в яких характеризується не саме явище, а особливості його сприймання [Лисиченко, 1993, 58-59].
Крім того, більшість мовознавців об’єднують близькі за експресією слова в лексичні групи: слова, що виражають позитивну оцінку або характеристику понять; слова, що виражають їх негативну оцінку.
У Л.А.Булаховського читаємо: “До складу слів, що супроводжуються більш або менш виразним емоційним забарвленням… обов’язково входить оцінний момент – визнання позитивності чи, навпаки, негативності того смислового змісту, який становить значення слова” [Булаховський, 1955, 53].
Усередині цих груп існує свій розподіл за диференціальними семами.
Так, І.Б.Голуб до першої підгрупи відносить слова високі, пестливі, жартівливі, іронічні, несхвальні, лайливі та ін. [Голуб, 1986, 105]. У
М.М. Кожиної знаходимо більш докладну диференціацію. Серед позитивних відтінків вона виділяє урочистий, піднесений, близький до риторичного та піднесено-поетичний, у яких переважає власне експресивна оцінка, а також слова з емоційно-оцінним наголосом – схвальні, пестливі, жартівливі; до слів з негативними відтінками відносить – несхвальні, презирливі, докірливі, іронічні, зневажливо-фамільярні, лайливі та ін. [Кожина, 1983,
122-123].
Найбільш докладна і струнка класифікація позитивних і негативних диференціальних ознак дається в С.Г.Бережана. Він деталізує позитивність – на пестливість і піднесеність; негативність – на зневажливість, іронічність, лайливість [Бережан, 1973, 140]. Досить часто ці нюанси важко вловити, до того ж вони змінюються як історично, так і в залежності від контексту: нейтральні слова можуть сприйматися як високі і урочисті, висока лексика за певних умов набуває жартівливо-іронічної забарвленості; часом навіть лайливе слово може прозвучати лагідно, а лагідне – зневажливо. Отож поява у слові в залежності від контексту додаткових експресивних відтінків значно розширює зображувальні можливості лексики.
Аналіз емоційно-експресивних синонімів у мові поезій І.Муратова доводить, що автор частіше за все відбирає із можливих синонімів саме ті, які виражають почуття й емоціональну оцінку явища, бо введення в текст таких синонімів сприяє вираженню переживань автора, що є обов’язковою умовою забезпечення емоційного впливу поетичного твору на читача.
Особливістю емоціонально-експресивної лексики є те, що емоціональне забарвлення “накладається на лексичне значення слова, але не зводиться до нього”, “функція чисто номінативна ускладнюється тут оцінністю, ставленням того, хто говорить, до явища, яке називає” [Кожина, 1983, 121].
Емоціональне забарвлення – одна із складових частин лексичного значення. Воно особливо чітко виявляється в протиставленні емоціонально нейтральних і емоціонально забарвлених слів, що досить помітне при зіставленні значень емоціонально-експресивних синонімів.
У художньому тексті зіставлятися й протиставлятися можуть: позитивно забарвлені синонімічні слова, негативно забарвлені та нейтральні в синонімічному ряді і в контексті.
Емоційно-експресивні синоніми із позитивним забарвленням. До цієї групи в поезіях І.Муратова належать переважно дієслівні синоніми: «Не надивлюсь, не намилуюсь, Як гай зимовий занімів» (84), «Ще й пахучі кущі, –
Хай їх миють цілющі дощі, Огортають сніги, сповивають гудінням хрущі…»
(151), «Ще не видно сонця, та вже світиться, Ставши проти сходу, березняк…, Ну, а що – недаром гай проміниться Як і влітку, дивлячись на схід» (392); а також іменникові: «Сурмить собі у синьому безмежжі, В розораному вітром безбережжі …» (115), «Ще довго, заплющивши очі, жадібно
Вдихати святе, неймовірне пахіття – Цілющу духмяність життя і жита» (190); та синонімічні словосполучення: «Я, забуваючи про втому, Трудився ревно й трудно жив, Та з дальнім обрієм дружив, І до ясної високості Іду господарем
– не в гості» (99).
У поетичних текстах І.Муратова знаходимо різні способи поєднання слів у СР з позитивним емоціональним забарвленням: синонімічна «індукція» значень слів, введення в СР неологізмів, метафоричних і метонімічних значень, а також градація та складання смислів синонімічних слів.
Проаналізуймо деякі приклади: «Отож не підкорюсь, Ногою тупну, На хвилю переллюсь Та й перехлюпну!» (1980, 147). Слова переллюсь – перехлюпну відрізняються тим, що значення слова переллюсь позбавлене емоціонального компонента або, як говорять, його значення є емоційно нейтральним, а смислові слова перехлюпну, яке є розмовним і більш інтимізуючим, властивий додатковий відтінок позитивного почуття та приємна звукова асоціація з хлюпанням води. У такому разі відбувається синонімічне “зараження” або синонімічна “індукція” значень слів на рівні емоціональних компонентів, тобто нейтральне слово, вживаючись поряд з емоційно забарвленим синонімом, теж набуває емоціонального значення.
Такий же спосіб поєднання слів спостерігаємо у наступній синонімічній парі: “Як же мені стрінуть вас, дужих та здорових?” (183). У парі синонімів дужий – здоровий перше слово (дужий) має відтінок піднесеності, що індукується на другий синонім (здоровий) і цим надає піднесеного звучання усьому текстові.
Для вираження позитивних емоцій автор також вдається до творення емоційно наснажених неологізмів, наприклад: «Дивокраю, чаросвіте ж ти мій,
Помираю у тривозі німій…» (354). Синоніми чаросвіт – дивокрай втілюють у собі позитивний емоціональний компонент, який підкреслюється першою частиною композитів, належність якої до поетичної лексики (диво, чари) підсилює почуття поваги, пошани, любові, властиве словам, що виражають поняття «батьківщина».
Колоритними в поезії І.Муратова є емоціонально-експресивні синоніми, що виражають вищий ступінь ознаки чи інтенсивності дії і супроводжуються певним емоціональним компонентом: «Осінь. А було ж, а цвіло, Шумом яріло, буянням кипіло, Серце розчуливши – кожне стебло!» (299). У СР цвіло – яріло – кипіло важко виявити, у якому з синонімів ознака виражена дужче, важко встановити градацію сили вираження властивості, оскільки вона однаковою мірою виражена в усіх словах. Тільки цвіло виділяється, так би мовити, “нульовою” характеристикою за ступенем виявлення ознаки й емоціональністю: цей синонім є точкою, від якої виміряється інтенсивність дії в усіх інших словах ряду. Наявність синонімів цвіло, яріло, кипіло із високою мірою ознаки дії й емоціональним компонентом дозволяє авторові замінювати їх у тексті, цим самим позбавляючи текст одноманітності. І разом з тим, складаючи смисл і емоціональну наснагу кожного з синонімічних слів, поет створює текст, який передає його пристрасть.
Характерним, як уже відмічалося, для поетичного стилю І.Муратова є поєднання узуальних і метафоричних, метонімічних значень у СР, як-от: “Як розрадно розгадувать вас, міріади людських таємниць, океани надій…”
(157), «Цілуються, христосуються. Дзвони Розгойдують повітря повітове»
(212). У синонімічних парах міріади – океани, цілуються – христосуються слова океани, христосуються надають поетичним рядкам піднесеності, урочистості, що підкреслюється у першій парі метафоричним уживанням слів, яке виражає велику кількість, у другій – метонімічним перенесенням властивостей з її носія на інший предмет.
Емоціонально-експресивні синоніми з негативним забарвленням. До негативно забарвлених синонімічних слів у поета належать іменникові пари:
«Я не рівня вітру штормовому, І мене розколини суворі Та бездонні урвища не кличуть» (31), «Всього зазнає: чорну зливу І згубний шквал свинцю та диму,
А їх немудрі переливи У серці вічно берегтиме» (34), «А нагадай – ще й гуми вріже Наш “капо”, зрадник із своїх, Що взяв з ворожих рук батіг» (61); а також дієслівні: «Гуде і тяжко стогне мряка, Готуй гранати й автомат» (66),
«Я не в претензії до ворогів: Нехай сичать – не раз їм дошкулив, Нехай шаліють – так їм і належиться …» (152), «Хурделиця вчорашня втекла й даленіє…, Десь казиться, шаліє в розколинах камінних» (172); рідше зустрічаються прикметникові: «Й полинеш ти у високость, І хрест на все нудне і сіре!» (166).
Серед негативно забарвленої емоційної лексики у І.Муратова виділяються слова, емоціональний компонент яких пов’язаний або з сутністю самого явища, або з його оцінкою. На принципову різницю між цими типами емоційно- експресивних синонімів вказували мовознавці Д.М. Шмельов, К.Ф. Петрищева,
М.М. Баженов, О.М. Галкіна-Федорук, В.І. Петровський. Так, К.Ф. Петрищева відмічала: «Оціночні слова принципово відмінні від слів, котрі лише називають явища.., не включаючи у себе інформації про оцінку цих явищ»
[Петрищева, 1965, 51].
Розгляньмо спершу СР, що включають слова, лексичні значення яких містять негативну оцінку явищ. Негативні емоції викликає текст, у якому взаємодіють негативно забарвлені лексичні значення слів іменникового та прикметникового СР: «Мов ті потворні близнюки, Химерні чорні слизняки, Як твань болотна» (57). З наведеного фрагмента видно, що поєднання негативних лексичних значень двох рядів синонімічно вжитих слів – потворні – химерні та слизняки – твань, підсилює негативну сему та надає текстові відтінку зневажливості і презирства.
Візьмімо інший зразок, де синонімічні слова також містять негативні відтінки значення, але пов’язані з сутністю самого явища. Розповідаючи про зрадника в концтаборі, який продав свою честь і Батьківщину, підписавши згоду вступити в “РОА”, поет підбирає відповідні синоніми: «І був автограф той огидний, Такий самотній, жалюгідний» (65). Синонімічні слова огидний – жалюгідний вжиті з відтінком зневаги й осуду. Обидва слова характеризують поняття у вищій мірі негативно, бо оцінний елемент у них пов’язаний із сутністю самого явища.
Як бачимо, емоційно-експресивні синоніми несуть у собі якусь оцінку явищ (позитивну чи негативну), що допомагає яскравості, виразності зображення, підвищує стилістичну якість оформлення думки.
Індивідуальну палітру поета збагачують і фразеологічні звороти, що виступають у поета переважно еквівалентами до слів-синонімів з негативним емоційним забарвленням. Фразеологічні звороти зазвичай відрізняються від відповідних їм нейтральних слів віднесеністю до розмовного, рідше до книжного стилю, а також різняться від синонімічних їм слів відтінками значення. Ці відтінки виникають на базі того образу, який лежить в основі фразеологізму. Оскільки питання фразеологічної синоніміки в лінгвістичній науці піднято не так давно, у деяких питаннях думки мовознавців розходяться, зокрема в питанні, до якого типу синонімів слід відносити фразеологічні синоніми. Т.А. Бертагаєв та В.І.Зимін стверджують, що
“фразеологічні словосполучення найбільш охоче вступають з окремими словами не в ідеографічну, а стилістичну синонімію” [Бертагаев, Зимин, 1960, №3,
5]. Слушно не погоджується з цим М.Ф.Палевська, до думки якої пристаємо і ми: “Фразеологічний зворот та синонімічне йому слово слід розглядати як семантико-стилістичні синоніми” [Палевская, 1964, 51].
У контексті творів І.Муратова фразеологічні звороти в якості еквівалентів до синонімічних слів сприймаються як щось закономірне, виправдане, увиразнююче думку. Розгляньмо фрагменти, які набули негативного забарвлення завдяки присутності ФО з відтінком згрубілості: «Колись він був людина, Та у душі дрібній плекав єдине: Дожить без мрій, без жертв та без ідей Для себе лиш, аби наївсь від пуза Й натупцювавсь у барі досхочу»
(193). Слово досхочу і фразеологізм від пуза мають спільне основне значення: робити щось вволю, вдосталь. Фразеологізм відрізняється від синонімічного йому слова приналежністю до розмовного стилю і відтінком значення: не мати ніяких обмежень. Фразеологізми, що належать до розмовного стилю, виражають авторське негативне ставлення до зображуваного, а згрубіле, навіть брутальне “від пуза” виявляє ще й зневагу, презирство поета.
ФО виступають яскравим виражальним засобом, особливо у поезіях із зростаючою експресивністю, з градацією наростання інтенсивності дії:
“Насміхайтеся з мене, глузуйте ви, аматори модних химер! .. Шкірте зуби з інтимних печер” (77). Автор розташовує синоніми у послідовному наростанні їх семантичних якостей: насміхайтесь – глузуйте – шкірте зуби. Загальне значення цих слів виражає негативну оцінку. У ступені якості спостерігаємо градацію: глузуйте має вищу міру ознаки, ніж насміхайтесь, крім того, воно має додатковий відтінок зневаги, а у фразеологічному звороті шкірте зуби це значення відчувається ще сильніше, бо фразеологізм цей має сему згрубілості і вживається тільки для вираження високої міри негативно-емоційного стану.
Фразеологічні звороти в СР поезій І.Муратова передають авторське ставлення до сказаного. Використані поетом фразеологізми, що вступають у синонімічні зв’язки з словами, як правило, визначають поняття образно, афористично і за своєю природою є негативно забарвленими.
Як було вже зазначено, до цього типу синонімів, крім позитивно і негативно забарвлених, належать також синоніми нейтральні в синонімічному ряді і в контексті.
Емоційно-експресивні синоніми нейтральні в ряді і в контексті. У цій групі І. Муратов надає перевагу дієслівним синонімічним парам: «…Чую: –
Це місяць тебе посріблив. Чи ти за хвилину ще дужче посивів?» (96), «Жевріє свічка, Ледве жаріє… Пану Ісусе! Матко Маріє!» (123); та іменниковим синонімічним парам: «І ледве чутні пахощі пустельні, Ще й бездиханність тундри, й джунглів дух» (1969, 62), «Боюсь безлюддя вулиць велелюдних,
Самотності в життєвому бою» (1980, 146), «Як нам почуть річкову річ, Коли над ними товща криги… А ти вгадай незримі рухи І ті джерела серцем слухай: Що їм кайдани льодові?» (70). Ці синоніми в мовному узусі емоційно нейтральні. Однак поет включає їх у такі тексти, де вони вживаються метафорично і набувають образного й емоціонального смислу. У поезії такі слова набувають емоціональності завдяки тому, що стоять за смислом поруч і підсилюють одне одного. Наприклад: «І, немовби неждані й непрохані, Вже навідались перші закохані» (161). Самі по собі нейтральні синоніми неждані і непрохані, поєднуючи у поетичному тексті свої значення, набувають емоціональності. Смисл одного слова підсилює смисл іншого, бо синоніми стоять поруч: перші закохані були нежданими тому, що вони непрохані.
Аналогічне явище спостерігаємо і в наступних текстах: «Всім злигодням на злість, наперекір, – Я ще тоді любив тебе, повір» (38), «Та коли ж ти, грушо моя дичка, Червоно спахнула, зайнялася» (357), «Колись – не знаю, зараз – я поет, Бо я люблю, бо я збагнув прекрасне, Й воно вже не потьмариться, не згасне…» (361). СР на злість – наперекір, спахнула – зайнялася, не потьмариться – не згасне завдяки контактному вживанню, нагромадженню семантичних значень переходять із нейтральних слів у експресивно забарвлені пари.
Слід відзначити, що засобом експресивності у нейтральних синонімів, які вживає І. Муратов, є використання експресивних епітетів, що супроводжують нейтральні за значенням синоніми і надають їм емоційно- експресивного відтінку значення: «Було все відомо зарані, Й мовчало воно до пори, До вічно печальної грані – Фіналу недовгої гри» (357). Синоніми грань
– фінал самі по собі нейтральні, тобто не мають емоційної наснаги, але, прагнучи надати контексту емоціонального забарвлення, поет ставить поруч саме такий епітет, який відповідає мовній ситуації, який найточніше, найвиразніше, найсильніше передає виявлену ознаку – сумний кінець, завершення стосунків з коханою. З арсеналу епітетів поет підбирає найбільш еквівалентний висловлюваній думці епітет печальний, який передає найтонші нюанси при характеристиці сумного явища розтавання двох колись закоханих людей. Так, взаємодія експресивного епітета та емоційно нейтральних синонімів робить текст емоціонально насиченим.
Як відомо, емоційне забарвлення синонімів і їх стильова характеристика тісно пов’язані між собою. Слова з позитивним забарвленням, як відомо, властиві книжним стилям: “Аж не вмістить очам його суцвіття, не осягнуть усіх одтінків віття…” (229); “І не вгаває квач невидимий – розписує, малює” (368). Емоціонально нейтральні слова не вмістить, малює вживаються поряд із позитивно забарвленими не осягнуть, розписує. І навпаки, синоніми, що вживаються переважно в розмовному стилі, – слова з негативним забарвленням: “А він з’явивсь не з підземелля… дурний базіка, пустомеля, убивця вашої снаги” (199). Слова з яскравим негативним забарвленням часто пропонують вилучити з СР [Клюева, 1956, 7], проте це питання, як цілком слушно зазначають дослідники, вимагає ще докладного вивчення з використанням широкого матеріалу. Можливо, воно і не здобуде однозначної відповіді для всіх випадків.
Емоціонально-експресивні синоніми як позитивні, негативні, так і нейтральні, вдало використані І. Муратовим, стилістично виразні й досконалі, зрозумілі читачеві, органічно вмонтовуються в текст, збагачують експресивну палітру письменника і створюють неповторний лексичний фон його віршів.
2.1.4. Вживання різностильових синонімів
Вживаючи властиві художньому стилеві української мови синоніми,
І. Муратов не оминає і різностильових елементів, бо, як стверджує
Л.А.Булаховський, “у розпорядженні тих, хто говорить і пише певною мовою, синоніми являють собою стилістичні паралелі або варіанти” [Булаховський,
1955, 36]. Тому нерідко поет звертається навіть до розмовних, просторічних слів. Такі слова у тексті, як правило, стоять поруч із книжними і єдина відмінність між ними полягає в різній стильовій характеристиці.
Отож виділяємо у поетичній мові І. Муратова також тип синонімів, пов’язаний із стильовою диференціацією лексики, з місцем слова у стилістичній системі.
На думку Д.М. Шмельова, цей клас синонімів «відрізняється в основному
«стилістичним забарвленням», сферою застосування» [Шмелев, 1977, 197].
Майже таке тлумачення стилістичних синонімів знаходимо у М.Ф. Палевської
[Палевская, 1964, 42].
Як зазначають українські мовознавці, «для стилістичних синонімів основним є протиставлення не за відмінностями в понятті, а за вживанням слова переважно в тому чи іншому функціональному стилі» [Лисиченко, 1977,
74]. За СЛТ стилістичні синоніми – “це тотожні за значенням слова, але різні за експресивно-емоційним забарвленням, сферою вживання, приналежністю до функціональних стилів мови” [СЛТ 1985, 250].
На думку дослідників, до стилістичних належать:
1) синоніми, що вживаються переважно в різних функціональних стилях мови;
2) синоніми, що відносяться до одного й того ж функціонального стилю, але мають різні емоціональні та експресивні відтінки.
Так, І.Б. Голуб вважає, що “внутрішньостильова синоніміка, особливо розвинена в розмовній мові, значно багатша та яскравіша, ніж міжстильова”
[Голуб, 1986, 47]. Як відомо, синоніми цього типу неоднорідні. Усередині цієї групи існує свій розподіл за диференціальними семами, або гіпосемами.
Так, М.Д.Кузнець у статті “Стилістичні функції синонімів” дає таку їх класифікацію: за смисловими відтінками, за стильовим забарвленням (високі або знижені), за емоційною напругою, за милозвучністю (евфемістичністю) і немилозвучністю (дисевфемістичністю), синоніми іншомовні, ідіоматичні синоніми, архаїчні, поетичні, діалектні, фігуральні вирази [Кузнец, 1940].
Ця класифікація, як видно з переліку рубрик, робиться за різними ознаками, тому окремі частини її неоднорідні і не співмірні.
У Ф.К. Гужви знаходимо більш струнку диференціацію стилістичних синонімів:
1) слова з різним стилістичним забарвленням – загальновживані та книжні, розмовні, просторічні та лайливі;
2) слова, що відносяться до різних історичних періодів існування мови, – застарілі і нові;
3) слова, що вживаються в різних сферах, – загальнонародні та діалектні, професіональні, жаргонні;
4) слова, різні за походженням, – суто російські та іншомовні;
5) слова з прямим значенням та евфемізми;
6) фразеологізми та слова [Гужва, 1978, 113-114]
У нашій роботі ми спираємося на дослідження С.Г. Бережана, який найповніше визначає ієрархію диференціальних сем, що становлять систему протиставлення значень синонімів. До першого рівня він відносить розрізнення за стилістичними ознаками, часову маркованість, емоціональне забарвлення, образність змісту [Бережан, 1973, 139]. Кожна з цих ознак у свою чергу поділяється на пару інших опозитивних рис: стилістичне – на розмовність і книжність, часове – на архаїчність і неологічність, емоційне забарвлення – на позитивність і негативність, образність – на метафоричність і метонімічність. Декотрі з ознак другого рівня піддаються й дальшій деталізації. Так, розмовність поділяється на фамільярність, регіональність, арготичність; книжність – на офіційність, науковість, патетичність; позитивність – на пестливість і піднесеність; негативність – на зневажливість, іронічність, лайливість [Бережан, 1973, 140]. Декотрі семи ми бачили в розглянутих нами прикладах при аналізі емоційно- експресивних синонімів. Зокрема був зроблений аналіз позитивно і негативно забарвлених синонімічних слів.
Для дослідження стильових синонімів, що вживає І. Муратов, скористаємося, як уже зазначалось, класифікацією С.Г. Бережана. За цією класифікацією синоніми в поезіях І. Муратова поділяються на такі семантичні групи:
1) Книжні: а) наукові: «Над Кузнечною – захід – вулкан, полум’яр»
(378), «І от війнуло чимсь первозданним В юнацькі душі нам, городянам, І усміхнулось сільським намистом Щось рідне в очі нам, урбаністам…» (308-
309), «Поважаю завзятих колекціонерів: Нумізматів … філателістів … Я люблю збирачів цигаркових» (292); б) офіційні: «Згадаймо непарадно соратників колишніх…, Вони у списках славних, в реєстрах невідомих»
(289); в) патетичні: «Коли вогонь, то хай вогонь – не вогник, А якщо повінь
– не болотна сирість, А той Славута, що реве і стогне…» (118), «Ну хай не голосом пророка – Хай кличем ратника в бою Дай оспівать мені високу,
Жорстоку молодість твою» (112), «Я короля оспівував так гучно, Що став багатієм із жебрака…, Я короля звеличував так часто, Що до душі припала підла гра» (181);
2) Розмовні: а) зневажливі: «Не ремствував на час, не скарживсь на добу, Узятого на горб не накидав нікому» (1980, 168), «І зник у зоряність захмарну, Де фіміам і божий рай. І віщий день запав за тучу, І вечір виринув із тьми» (126); б) згрубілі: «Не виснажений і не замордований
Бруківкою безбарвного життя Мій добрий смуток…» (111), «Мене навчили задротовані Пекельні їхні табори, Брати і сестри замордовані…» (41),
«Тортури, війни-м’ясорубки, Концтабори і душогубки…, Коли в ім’я отця і сина Сини зрікалися батьків» (127), «Невірне світло каганця В віконці коливалась мляво, І раптом ніч відлюдна ця Здригнулась: лемент… гук – облава!» (54), «Десь близько вагони Буферами мов плещуть йому, Наче б’ють у залізні долоні» (335), «Ні, Несміяно, ти – юрба; Ти юрмище, бездарне зроду,
Що кирпу гне і дотепер» (260); в) жаргонні: «В його очах стара ненависть,
Але й нове щось є в них … Страх? І ми збагнули: амба, крах…» (62); г) лайливі: «І націляв слова юнацькі влучні В опудала кошлатих літ старих; У чортовиння й мороки болота…» (1980, 161), «А він з’явивсь не з підземелля, А з нерозбудної нудьги – Дурний базіка, пустомеля, Убивця вашої снаги» (199), «Дивився я на зморшкувате тіло Скелястого диявола… – Ти хочеш знати, що я за один? – Спитав потворний бескид… З вулканового дна пекельний гість, – По-західному звусь я Мефістофель, А по-кавказьки – Дев моє звання. Ну, словом, – дідько… Отож вельможний сатана Накреслив план перебудови…» (90-91); д) побутові: «Я врятую усіх наречених… Од відьомського звабного чару, Що підказує зраду й ганьбу, І спокус безчабанну отару Пожену в далечінь голубу…» (335), «Глевкого шмат, та кусень сала,
Та ще криничної ковток. Хмаринна крига не скресала – Уже молився до зірок»
(124), «На долоні підкину я дерця, Ще скуштую якесь, погризу» (366), «Чи жде весни гілля зимове? А може, зовсім і не жде, А білу нитку снів пряде…
Сновійне прядиво веде» (232-233); е) пестливі: «І в космічних світах, у тім зорянім вічнім спокої, Теж частинка твоя – крихта владної мислі людської!»
(80).
3) Серед колористичних синонімів у поезіях І. Муратова особливо привертають увагу: а) іронічні: «– А чому ти саме нас на це покликав Віче?
Таке збіговисько – сам чорт йому не рад: Модерних мертвих душ рясний конгломерат» (273); б) саркастичні: «Здоровий глузд – ясна пересторога…
Та заздрощам кордони ці нестерпні, Й тому, не розбираючи путі, Усе нікчемне пнеться у безсмертні, Все блудогрішне лізе у святі» (150).
Як бачимо, синоніми стилістично нерівноцінні. Одні сприймаються як книжні, інші – як розмовні; одні надають мовленню урочистості, інші звучать іронічно. Як писав В.В.Виноградов: “Уся різноманітність значень, функцій і смислових нюансів слова зосереджується та об’єднується в його стилістичній характеристиці” [Виноградов, 1972, 32].
Наведемо деякі приклади використовування в поезії синонімів наукового та офіційно-ділового стилю, в яких відбувається явище семантичного узгодження слів за стилем. Так, відтінок розмовності можуть набувати деякі літературні слова, якщо вони стоять у парі з книжними іншомовними або термінологічними словами: «Поважаю завзятих колекціонерів: Нумізматів … філателістів … Я люблю збирачів цигаркових» (292). Синонім колекціонер термінологічного характеру, тяжіє до наукового стилю, і за СУМ це «той, хто збирає колекції» [СУМ, 1973, ІV, 218]. Слово збирач літературне, але, як загальновживане воно сприймається у дещо нижчому стильовому відношенні, ніж колекціонер, бо означає «той, хто збирає які-небудь матеріали і т.ін.»
[СУМ, 1972, ІІІ, 437]. Поза текстом слово збирач може і не бути синонімічним до слова колекціонер, тому що збирачем можна назвати і людину, яка збирає зерно і т.ін. Та у поета поряд із словом збирач вживається прикметник цигарковий, що дає нам право вважати вищеназвані слова синонімами.
Відмінність у стильовій характеристиці може супроводжуватися й різними смисловими відтінками. Це видно на прикладі слів легенда-вигадка: З легенди чую гнів і крик його … – Будь проклят той, хто винен У вигадці, що він усім простив! (179). Термінологічне легенда за СУМ значить «народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою» [СУМ, 1973, ІV, 460]. Отож слово легенда має значення чогось постійного, того, що справді визнане, а слово вигадка розмовного характеру, у ньому підкреслюється відтінок вимислу, чогось придуманого. СУМ подає слово вигадка, як «те, що створене в уяві, чого немає» [СУМ, 1970, І, 370].
Отже, синоніми легенда-вигадка не тільки різностильові, а й відрізняються смисловими характеристиками.
Це ж саме можна сказати і про синонімічні слова списки – реєстри:
«Вони у списках славних, В реєстрах невідомих» (289). Загальновживане списки має більш широкі стилістичні можливості, ніж офіційно-ділове реєстри.
У стилістичних синонімах, що властиві мові поезії Муратова, також протиставляються слова міжстильові і більш-менш фіксовані щодо певного стилю.
Як синоніми до слів міжстильових (стилістично нейтральних) виступають слова книжної лексики. Наприклад, книжному щедроти протиставляється стилістично нейтральне дарунки: «А ромашки шепчуть: «Нам щедроти, нам оті дарунки ні до чого» (203). Або: А я його слухав, і рідні ввижались тополі,
І виділись рідні гаї (364). Виділись – розмовне слово, ввижались – книжне.
У цьому тексті вони дещо відрізняються семантикою, а не тільки стилем: ввижатись – значить «поставати в уяві» [СУМ, 1979, Х, 366], а видітись має більш конкретну дію, яка може поставати не тільки в свідомості, а й наяву – сприйматися очима.
Щоб надати текстові емоційно-експресивної наснаги поет вдається до семантичного узгодження синонімів за експресією. Зокрема розгляньмо протиставлення метафоричного слова розмовного стилю з відтінком зневажливості і стилістично нейтрального: «Бо нащо ж ти, боже мій, глузд мені дав, Коли його давлять, і чавлять, і мучать» (129). У парі давлять – чавлять перше слово є стилістично нейтральним, а друге має відтінок розмовності та метафоричне значення. Різниця між ними ще й у тому, що чавити мається на увазі не тільки справляти тиск (давити), а «роздавлювати, знищуючи» [СУМ, ХІ, 1980, 260]. Оскільки одне з синонімічних слів вжите метафорично (чавити), то воно ніби містить більшу експресивність.
Такого ж типу синонімічні слова прийшов – забрів: «А я прийшов, а я забрів До чорних кіс, до чорних брів» (146). Синонім забрести відрізняється і стильовою характеристикою, бо належить до розмовного стилю, і має семантичну відмінність, оскільки СУМ для нього дає значення «заходити куди- небудь, бродячи без певної мети» [СУМ, 1972, ІІІ, 28].
У цей же ряд входять й інші пари стилістичних синонімів: «Звалилося на рінь Мале горобеня…, Упало та й кона» (370-371), «Як чезнуть битви рукопашні Кудись в туман, Відходять пристрасті вчорашні на задній план»
(239). У синонімічних парах звалилось – упало, чезнуть – відходять слова звалилось, чезнуть належать до розмовного стилю, а їм синонімічні упало, відходять є книжними словами.
Є випадки, коли письменник використовує навіть згрубілі синоніми, бо виникає потреба не тільки назвати якесь явище дійсності, а й висловити своє ставлення до нього, дати йому емоційну оцінку. Між такими синонімами відбувається явище семантичного узгодження за оцінкою. З цього приводу у
Д.М.Шмельова читаємо: “До стилістичних синонімів зазвичай відносять такі слова, у значеннях яких містяться оціночні елементи” [Шмелев, 1977, 77].
Як, наприклад, у цьому тексті: «Зирнути у жовті від жаху щілини І тішитись, тішитись, тішитись довго… І – далі, і вдертись в їх затишні житла, Де сині арійські баньки з колисок… О люди!.. Як очі мої гострозорі Не витекли кров’ю-ганьбою?» (190-191). Метафоричне вживання слова щілини, де мається на увазі щілини очей, досить поширене у художній літературі для опису вузьких очей. Зневажливе слово баньки, що означає очі, – це вульгаризм. І зневажливе воно через те, що мова йдеться саме про «арійські баньки». Заключається весь фрагмент синонімом очі, де поет говорить про свої очі гострозорі, які бачили всі ці страхіття війни і ледве «не витекли кров’ю-ганьбою».
З проведеного аналізу стилістичних синонімів видно, що у тексті поруч із літературними словами можуть вживатися і жаргонізми: «В його очах стара ненависть, Але й нове щось є в них … Страх? І ми збагнули: амба, крах..».
(62) На відміну від літературного крах, слово амба жаргонне. Воно ще більше підкреслює кінечність якоїсь дії, бо синонім амба не сприймається тут як недоречне, через те, що мовиться про війну, про воєнні події, коли у мові багатьох, особливо солдатів, такі слова були досить поширеними.
Також зустрічаємо у Муратова приклади синонімічних пар суто побутових, так би мовити «заземлені» синоніми, хоч вони вживаються й у літературній мові: «Вночі, коли спить все спокійне, наїдене, сите,.. я чую, як стогнуть мої невидимі сусіди» (112); або «Прошелестіли сани проти ночі повз вікна хат, паркани і тини» (235). Синоніми наїдене – сите обидва побутові, так як і інша пара паркани – тини. Останні у вжитку існують здавна, але в одних регіонах, де немає лісу, роблять тини, а в інших, де є ліс, ставлять паркани. У СУМ читаємо: «Тин – огорожа, сплетена з лози, пліт» [СУМ, 1979,
Х, 114]; «Паркан – дерев’яна стіна, що обгороджує що-небудь» [СУМ, 1975,
VІ, 70].
Явище узгодження слів-синонімів з відтінком пестливості спостерігаємо в таких рядках: «Дощ іде скупенький, невеличкий Роздає намистечка дешеві»
(203). У даному разі маємо справу з такими формами як скупенький – невеличкий, оскільки суфіксальне утворення з -еньк, -ичк розглядається як слова розмовного або народнопоетичного стилю. У наведеному прикладі зважаємо на те, як І. Муратов використовує емоціональне узгодження слів: якщо автор вживає в одному синонімі суфікс на позначення зменшено-пестливої форми слова, то й інше слово має такий же суфікс (скупенький – невеличкий).
Вдається І.Муратов і до традиційних евфемістичних засобів вираження:
«А що, як зробимось сліпими? Тоді у балку нас, на дно, Де вапна з’їла вже давно Незрячих з тисячу…» (60). Слово незрячі як евфемізм не тільки залишок глибокої давнини, але вживається і в сучасній літературній мові.
Неприємним, тяжким явищем є сліпота. Тому слово сліпий поет заміняє синонімом незрячий. Якщо розглядати синонім сліпий, що за СУМ «позбавлений зору» [СУМ, 1978, ІХ, 361], то воно і термінологічне, і книжне.
Крім того, у Муратова можуть співвідноситися загальнолітературне слово і слово з переносним значенням розмовного характеру, як у тексті: «Було нас зовсім мало: жменя» (49). Слово мало загальнолітературне, як і слово жменя, але останнє у значенні кількості належить до розмовного стилю. У даному тексті слово жменя вжите в переносному значенні і означає воно: «незначна кількість кого-небудь (чого-небудь)» [СУМ, 1971, ІІ, 538].
Із сказаного можна зробити висновок: І.Муратов вдало використовує різностильові синоніми з певною стилістичною метою. Різностильові елементи, зокрема просторічні й розмовні слова, вульгаризми, жаргонізми, для поета є додатковим джерелом для вираження оцінки явища, особливо негативної, емоцій, викликаних ним.
В.В. Виноградов свого часу зазначав, що “мова національної художньої літератури не цілком співвідноситься з іншими стилями, типами або різновидами книжно-літературного та розмовно-народного мовлення. Вона використовує їх, включає в себе, але в своєрідних комбінаціях та у функціонально перетвореному вигляді” [Виноградов, 1955, №1, 85]. Це яскраво виявляється в синоніміці поезій І. Муратова.
2.1.5. Контекстуальні синоніми
У рамках лексичної синонімії розглядаються контекстно близькі слова, котрі “характеризують одно поняття, явище чи ознаку та використовуються разом, щоб по можливості повніше змалювати його, бо кожне із них окремо не характеризує його достатньо точно” [Гвоздев, 1955, 343-344]. Таке тлумачення поняття про такі синоніми знаходимо й у Г.Я. Сіміної [Симина,
1957, 137].
Звернути увагу на контекстно зумовлене вживання цілого ряду слів пропонує М.Ф.Палевська, яка зазначає, що “при контекстно зумовленому вживанні розширяються семантичні межі слова, підвищується його експресивність, виразність” [Палевская, 1964, 77]. Відомий російський лінгвіст Д.М.Шмельов вважає, що для таких слів доцільно застосувати термін
“контекстні синоніми” [Шмелев, 1977, 200].
Ми в роботі користуємось терміном контекстуальні синоніми, під яким розуміють “слова, які зближуються своїми значеннями і вступають в синонімічні зв’язки лише в умовах певного контексту” [СЛТ, 1985, 250].
Оскільки контекстуальні синоніми виявляються тільки в певному контексті, то це явище належить не до системи мови, а до мовлення. Аналіз цього типу значень має особливу вагу при розгляді художнього тексту. Виникнення синонімії цього типу зумовлене семантичними процесами, які виникають при взаємодії значень слів у тексті, тобто синонімічним зближенням.
Оскільки досліджуються лінгвостилістичні особливості поетичних творів
І. Муратова, то не можна не звернутися до аналізу явища синонімічного зближення і виникнення контекстуальних синонімів, що характерне для мови поезій цього автора.
Як відомо, синоніми виникають з необхідності фіксувати в слові нові відтінки явища, уявлення чи поняття. З другого боку, такі слова можуть характеризувати не саме явище, а своєрідне бачення, оцінку його, ставлення до нього. Відомо, що в тексті одні і ті ж об’єктивні властивості явища характеризуються різними словами в залежності від точки зору і оцінки мовця. Часто ці слова не є синонімами в мовній системі, але близькі до них за значеннями, бо в оточенні синонімічних слів переймають на себе певні їх ознаки, і тому сприймаються як синонімічні. У такому разі відбувається зближення значень слів у тексті, які в мові не є синонімами. Синонімічне зближення може виникати між родовими і видовими поняттями, між словами однієї тематичної групи.
Слід зауважити, що Л.А.Булаховський, який хоч і визначав синоніми через взаємозамінність, застерігав від надто широкого розуміння зближення понять видових і родових, від змішування логічних і лінгвістичних категорій: “Одна з поширених помилок, – зближення відношення слів- показників, як широких обсягом, з іншими словами того самого синонімічного ряду, звичайно конкретнішими, – з відношеннями родових понять до видових.
Треба зразу ж виразно визначити, що таке зближення не прийнятне і не дається провести практично, бо підміняє логічні відношення… тими…, які існують в природі мови” [Булаховський, 1955, 247]. Таке розширення розуміння синонімів неодноразово заперечувалося у літературі: «У мовленні нерідко одні слова вживаються замість інших, означаючи в семантичному плані суміжні поняття або поняття, що перебувають у родо-видових відношеннях, приналежність до однієї тематичної групи і т.п.
Проте ці слова не можуть бути віднесені до розряду синонімів.
Підставою до того, щоб вважати слова синонімами, може бути лише замінність, яка являє собою єдність двох взаємозв’язаних, що випливають одна з другої – семантичної сторони і слововживання тих чи інших слів. Наявність же тільки однієї з названих ознак – взаємозамінності – або смислової, або слововживання з двох або кількох слів – ще не дає підстави вважати ці слова синонімами» [Синонимы рус.яз. и их особенности.– Л. – 1972, 14-115].
Більшість лінгвістів наших днів розмежовує категорії логічні і лінгвістичні і не включає в синоніміку слова, що називають різні поняття. У ряді робіт визначається, що не є синонімами слова, об’єднані однією темою, видові і родові поняття, видові назви між собою. Правда, В.М. Клюєва називає слова, що об’єднані спільною темою або ж називають видові поняття, тематичними синонімами [Клюева, 1956].
Разом із тим, ми пристаємо до думки Д.М. Шмельова, який стверджує, що
“немає сенсу заперечувати проти позначення контекстно зближених слів терміном ”контекстні синоніми” або “ситуативні синоніми”, але слід при цьому чітко уявляти собі, що в такому разі відмічаються не системні відношення, які існують у лексиці, а (майже безмежні) можливості використання різноманітних слів з різною метою” [Шмелев, 1977, 202].
Для поезії І. Муратова з її емоціональним напруженням, із багатоманітними асоціативними зв’язками синонімічне зближення слів і контекстуальна синонімія є одним із суттєвих виражальних засобів. Таке синонімічне зближення потрібне , щоб не втратити емоційності висловлювання, якщо синонімів немає або СР обмежений: “Стою собі замріяний піїт.
Розгублений… Трибуном би, трибуном! Оракулом… Пророком… Сурмачем!
(1980, 98). У ряд синонімів оракулом – пророком включаються слова трибуном та сурмачем, які обрамляють СР і переймають на себе їх ознаки, а також самі впливають на них: поет мріє, що він не просто оратор-трибун, він перший серед перших сурмить пророчі слова своєму народові. У такий спосіб відбувається семантичне зближення названих слів, або синонімічна “індукція” слів, які в мовній системі не є синонімами.
Синонімічне зближення слів цінне тим, що суттєво збільшує виразові можливості української синоніміки, робить місткішими СР. Слова, що входять до СР, пов’язані між собою синонімічними зв’язками і являють собою не просту сукупність синонімів, а певним чином організовані групи. Завдання ряду таких синонімів у тексті полягає, наприклад, у тому, щоб описати інтенсивність прояву дії: “Ви й прощайте сказати не встигли (я самотній на сходах стою) і пішли. Подалися. Побігли” (1972, I, 69). Пішли і подалися як синоніми виражають різний ступінь інтенсивності: податися – піти більш інтенсивно. При такому зростанні інтенсивності дії (пішли, подалися) цілком логічним є вживання наступного слова побігли, яке в тексті синонімічно зближується з попередніми словами. Слова пішли, подалися, побігли передають зростання інтенсивності руху і одночасно наростання хвилювання як ліричного героя, так і героїні поезії.
Наведемо інші яскраві приклади синонімічного “зараження” слів, де завдання СР полягає в розкритті різноманітності ознак: “А в серці – спогадів моїх чудесний сплав, відсіялося з них все другорядне, нещире, випадкове і дрібне” (101). У тексті відбувається ніби складання смислу декількох слів, що створює експресивність оповіді: ліричний герой відкидає зі своїх спогадів все другорядне, дрібне і на цій підставі (тобто за негативною ознакою) “відсіює” нещире і випадкове. Слова другорядне, нещире, випадкове, дрібне семантично зближуються в тексті, бо вони мають спільний семантичний компонент з ознакою “негативно”.
Синонімічні групи в поезії І. Муратова можуть бути побудовані як СР: в порядку зростання інтенсивності дії. Інший тип відношень полягає в протиставленні синонімів через домінанту: кожне слово пов’язане з домінантою і тільки завдяки цьому синонімічні слова співвідносяться між собою. Зв’язок слів через домінанту ми бачимо в наступному прикладі, де синонімічна “індукція” слів надає можливість розширити семантичний обсяг явища: “У мовчазнім натхненні ліс мішає фарби на палітрі. О літній бунт!
Безладдя гам! Відтінків шал!” (83). Тут виділяються окремі семи: бунт – безладдя, бунт – шал, бунт – гам. Завдяки такому зв’язку художник слова зміг передати яскраві фарби осіннього лісу, не називаючи жодного кольору.
Слід сказати, що зв’язки через домінанту особливо виявляються у контекстуальних синонімів, які в поетичному мовленні створюють багатобарвний веєр значень.
Із наведених прикладів видно, як на основі асоціативного зв’язку виникають ряди однорідних членів, які не є синонімами, але об’єднуються якоюсь спільною семою, що створює враження спільності їх змісту.
Як бачимо, І. Муратов глибоко відчував величезні стилістичні можливості контекстуальних синонімів, їх оцінну силу, поняттєву, пізнавальну й естетичну їх місткість, і майстерно використовував їх можливості.
“Уміле користування синонімами, тобто вміння поставити те слово і саме на тому місці – невід’ємна прикмета хорошого стилю, доконечна риса справжнього майстра” [Рильський, 1959, 217]. І.Муратов саме такий майстер.
Здійснений аналіз типів лексичних синонімів дає право зробити певні висновки:
1) у поезіях І.Муратова виявлено три типи синонімів: ідеографічні, емоційно-експресивні, стилістичні;
2) найбільш уживаними є ідеографічні синоніми: а) зокрема кількісно виділяється перша підгрупа, до якої належать слова, що підкреслюють певні ознаки того ж поняття; серед них переважають синоніми першої групи, що репрезентують різну міру абстрактності ознаки: тиша (тишина) – безгоміння (безмов’я, німота, мовчання); полум’я – вогонь
(огонь); б) мало поступаються в кількісному відношенні ідеографічні синоніми другої підгрупи, куди входять слова з різним ступенем ознаки, міри, якості або стану. У ній переважають синоніми, що дають психологічну характеристику особи: горе – біда, сутужно – скрутно, смутно – журно, принадний – звабний;
в) синоніми третьої підгрупи, що відрізняються інтенсивністю дії або стану, представлені багатою синонімікою дієслів на позначення процесу мислення (думав (здумав, добрав) – гадав (згадав, збагнув)), спостереження
(пильнуй – стеж (вартуй)), бажання (жадав – волів (прагнув, хотів)), та точною дієслівною синонімікою, що відтворює дію чи стан з відтінком досягнення результату (побив – понищив, погинуть (загинув, сконав) – щезнуть (щез, зник)); г) синоніми четвертої підгрупи, до якої входять слова, що виражають різний характер дії, включають переважно дієслівну синонімію на позначення психічного стану людини: плачуть – ридають – тужать, сміятись – глузувати; д) порівняно невеликою групою слів представлена у письменника п’ята підгрупа синонімів, до якої входять слова, відмінності в значенні яких пов’язані з відмінностями в понятті, що знаходять виявлення в словотвірній системі. Цих синонімів небагато і в мовній системі. Домінуючою у цій підгрупі є семантична група на позначення психічних якостей чи станів людини: байдужий – інертний, зрада – омана, вигадка – неправда, хиби – помилки;
3) у поетичних творах І.Муратова велику групу становлять емоційно- експресивні синоніми, що включають позитивно забарвлені синонімічні слова, негативно забарвлені та нейтральні в синонімічному ряді і в контексті: а) особливістю вживання синонімів із позитивним забарвленням є поєднання узуальних і метафоричних (міріади – океани), метонімічних
(цілуються – христосуються) значень слів, введення неологізмів у СР
(чаросвіт – дивокрай); б) серед негативно забарвлених синонімів виділяються ті, емоціональний елемент яких пов’язаний або з сутністю явища (огидний – жалюгідний), або з його оцінкою (шаліють – сичать), для синонімів цього типу характерне введення в СР фразеологічних зворотів (насміхайтесь – глузуйте – шкірте зуби); в) синоніми нейтральні в СР і в контексті у поета набувають емоційного забарвлення завдяки метафоричному вживанню (крига – кайдани льодові), нагромадженню семантичних значень слів (неждані – непрохані), використанню експресивних епітетів (фінал – печальна грань);
4) поезії І.Муратова властиве також вживання різностильових синонімів.
Це переважно книжні (наукові, офіційні, патетичні) та розмовні (зневажливі, згрубілі, жаргонні, лайливі, побутові, пестливі), менше зустрічаються колористичні (іронічні, саркастичні) синонімічні слова.
Цьому типові синонімів характерне семантичне узгодження за стилем
(збирач – колекціонер), за експресією (давлять – чавлять), за оцінкою (очі
– баньки – щілини);
5) особливістю поетичної мови І.Муратова є використання контекстуальних синонімів, синонімічне зближення слів. Поет вживає такі синоніми, щоб описати інтенсивність прояву дії (пішли – подалися – побігли), показати зростання міри ознаки (другорядне – нещире – випадкове – дрібне) або її спадання (гудуть – шумлять – шепчуть), розширити семантичний обсяг явища
(бунт – безладдя – гам – шал).
2.2. Стилістичні функції синонімів у поетичній творчості І.Муратова
Як показують дослідження, мова поетичних творів І.Муратова відзначається багатством синоніміки. Синоніми справедливо вважають показником розвинутості та гнучкості як літературної мови в цілому, так і ідіостилю письменника. А.І.Єфімов, розглядаючи синоніміку та прийоми її використання, зазначає, що “за кожним синонімом стоїть смислова та стилістична своєрідність, тобто тонкі, досить специфічні відтінки” [Ефимов,
1961, 252]. Погоджуючись із цією думкою, М.Ф.Палевська додає, що синоніми, відрізняючись відтінками значень і стилістичною забарвленістю, “виконують у мові цілий ряд функцій: сприяють точності і ясності висловлювання, фонетично урізноманітнюють мову, обумовлюють різноманітність і багатство стилів усного та писемного мовлення” [Палевская, 1964, 64].
Питання про функції синонімів розв’язується в лінгвістичній літературі неоднозначно: переважна більшість дослідників
(Л.А. Булаховський, В.І. Клюєва, Р.О. Будагов, М.М. Шанський,
А.П. Євгеньєва, Л.А. Лисиченко), виходячи із розуміння синонімів як слів, різних за звучанням і близьких за значенням, як слів, що називають одне й теж поняття, але відрізняються відтінками значення, виділяють дві основні функції їх у мові – функцію уточнення і стилістичну. Так, А.П. Євгеньєва зазначає: “Дві функції – “уточнююча” (акцентування того чи іншого відтінку поняття) і стилістична – і є основними, характеризуючими, такими, що зумовлюють лексичну синоніміку мови” [Евгеньева, 1972, 11]. Р.О. Будагов пише: “Основна функція синонімів може бути названа диференціюючою, уточнюючою” [Будагов, 1965, 60].
Але існують й інші погляди. Лінгвіст А.Чорч вважає функцію заміщення чи не самою основною функцією рівнозначних слів-синонімів, яка лежить в основі інших функцій: “Якщо два імені є синонімами (мають у всіх відношеннях один і той же зміст), то завжди можна одно замінити іншим, не змінюючи змісту цілого” [Черч, 1960, 18]. Однак цей автор, як і деякі інші, дуже звужує явище синоніміки, бо в мові небагато слів, яким властива така повна замінність.
З погляду функціонального підходу до вивчення мовних явищ,
Л.О. Новиков розглядає синоніми “як слова, що реалізують у контексті функції заміщення, уточнення й стилістичного протиставлення” [Новиков,
1968, 23].
Беручи до уваги різні теоретичні і практичні висновки, до яких прийшли науковці, вважаємо, що синоніми, як мовний засіб, мають п’ять основних функцій у мові: функцію уточнення, функцію заміщення, функцію синонімічного протиставлення, оцінну та стилерозрізнюючу функцію. Ми дотримуємося погляду, що синоніми в мовній системі виконують дві основні функції – уточнення і заміщення, а всі інші є похідними від них і залежать від контексту.
У творах І.Муратова синоніми виконують усі п’ять функцій, але найбільш характерні для стилістики цього поета функції уточнення, заміщення та протиставлення. Основною функцією, що використовує Муратов, є функція диференціації, або уточнення. Майже не поступаються їм синонімічні слова, в яких реалізується функція заміщення та синонімічного протиставлення.
Перевага функції диференціації зумовлена потребою виразити найтонші семантичні, емоційно-експресивні, стильові і стилістичні відтінки поняття.
2.2.1. Функція уточнення в поезіях І.Муратова
Найпоширенішою функцією синонімів, як показує дослідження, у поетичних текстах І.Муратова є диференціація: уточнення, деталізація зображуваного, де перехід від одного синоніма до другого дає нову, додаткову інформацію про предмет, його ознаки чи властивості.
Розгляньмо використання цієї функції на конкретних прикладах: «Я очима благаю: зостаньтесь! Заклинаю: ні кроку від мене!» (1972, I, 68). Слово благати значить “дуже просити”, а заклинати виражає ще вищий ступінь просьби. Сполучення таких двох синонімічних слів у сукупності виявляють високе напруження стану поета. Такий стилістичний хід дуже характерний для пристрасної натури І.Муратова: він вживає два синонімічних слова, чим підсилює виразність кожного з них. У поетичному творі відбувається ніби складання значень двох слів, що створює експресивність тексту: я не просто благаю, я заклинаю, отже, синоніми виражають крайню межу почуття ліричного героя.
Саме семантичне підсилення характерне для дієслівних синонімів, що протиставляються за додатковими семами. Уживання таких синонімічних слів підкреслює інтенсивність дії, що відбиває і певні психічні риси поета – динамізм, емоційність: “Звучи, лунай над тупотом племен” (71). Друге слово уточнює смисл першого: не просто звучи, а у високій мірі лунай (лунати – значить розноситись). Або: “Голублю, пещу і кляну скривавлену горобину”
(102). Автор відчуває недостатність сказаного голублю і одразу ж посилює значення цього слова синонімом пещу, цим самим створюючи враження градації.
Чи візьмімо прислівникові уточнюючі синоніми: “Несподівано, зненацька… до мене прийде повноліття…” (48). Синонім несподівано підсилюється додатковим відтінком раптовості, що несе в собі синонім зненацька.
Зустрічаємо також у І.Муратова уточнюючі синоніми, що мають відтінок причини: “Й ця шулерська, підступна гра когось та й приведе в “РОА” (65).
Чому шулерська гра? – Тому що підступна. Крім того, влучне поєднання смислів двох слів, одне з яких іншомовне, є засобом піднесення емоціонального впливу на читача. Або: “Заспівала хлопчику пісень, колискових, ніжних” (35) (колискова пісня, бо ніжна); “Як добре, що лишиться після мене цей незбагненний, світлий, добрий світ!” (137)
(світлий, бо добрий світ).
Здебільшого уточнюючі синоніми вживаються як однорідні члени речення з метою диференціації сказаного тим додатковим відтінком, який властивий другому синоніму: “Можливо, так чиїсь синіють плечі під цим сліпим, присонячним дощем” (365); або: “І на свято жадань моїх, мрій моїх парус несе” (238).
Функція диференціації у поезіях І.Муратова може бути зумовлена не тільки потребою уточнення, а й обмеження, звуження меж певної семантеми:
«А тополі – тихі, не шелеснуть, А хмарки над ними – тануть, чезнуть» (131).
Синоніми в таких випадках виконують таку ж функцію, як повторення одного слова, вони у поета можуть і сполучатися з повторенням: «Ходить геній між нами: – Погину, погину, помру, Бо несила мені животіти З такими нездарами» (1969, 72). Уся суперечливість і складність долі героя підкреслюється вживанням синонімів погину – помру і повтором слова погину разом з антонімічною парою геній-нездара. Така конструкція виступає тут засобом організації тексту.
Вживання в одному тексті лексичного повтору і лексичних синонімів найчастіше мотивується у І.Муратова диференціацією, яка зумовлена потребою виразити відтінки поняття: взаємного уточнення, наростання ознаки, коли кожний наступний синонім виступає як деталізуючий щодо попереднього, а кожний наступний повтор увиразнює експресію тексту: «…Кричу, сповіщаю,
Потойбічною пам’яттю лещу: Не прощав, не простив, не прощаю, Не дозволю простить, Не прощу!» (115). Однак наявність синонімів з фоновими семами
(колись сповіщали голосом: виголошували) і повтору дієслова прощати виражає в тексті не тільки інтенсивність дії, а й вносить додатковий семантичний компонент: не просто кричу, а в такий спосіб іще й сповіщаю.
І.Муратов майстерно використовує в одному творі синоніми не тільки одного, а й кількох СР. Включення в той самий контекст компонентів кількох
СР збільшує експресивну силу висловлення, допомагає повніше розкрити тему:
«Чому мені смутно й тривожно? Падають зорі. Минають життя мого дні. Падають зорі у вічність, у безвість назавше. Гаснуть, зникають, мільйони сторіч відпалавши…» (43). У наведеному фрагменті переплітаються і взаємодіють три СР смутно – тривожно, вічність – безвість, гаснуть – зникають. Кожна пара синонімів є уточнюючою по відношенню одна до одної. Синоніми смутно – тривожно, що виражають душевний стан людини, об’єдналися в СР того самого емоційного наповнення, смислова функція якого полягає в посиленні значення: так смутно, аж тривожно почуває себе ліричний герой. А причиною цієї тривоги є зорі, що падають не просто у вічність, а у безвість. І посилюється відчуття тривоги і смутку ще й тим, що зорі, падаючи у безвість, гаснуть, та не просто гаснуть, а зникають назавжди. Усі синонімічні лексеми позначають ускладнення, що викликають переживання, усвідомлення неприємної ситуації. Така констркуція дає можливість поетові виразити сутність філософських роздумів.
Ця функція випливає щоразу, коли поет вибирає з синонімічної парадигми слова, необхідні для позначення певного предмета чи явища, а читач, сприймаючи це слово, ставить його в ряд з іншими, близькими за смислом словами, уточнюючи позначений ним зміст. У цьому смислі, як зазначає
Л.О.Новиков, кожний правильно, оптимально вжитий синонім може розглядатися як результат уточнення думки [Новиков, 1968, 23].
2.2.2. Заміщення як спосіб використовування синонімів
Поширеним способом використовування синонімів у поезіях І.Муратова, як і взагалі в поезії, є заміщення (уникнення тавтології). На думку
Л.А.Булаховського, заміщення потрібне “як засіб урізноманітнювати мову”
(Булаховський, 1955, 37). Кожина М.М. вважає, що “функція заміщення
(“чистого”, уточнюючого смислу, або з експресивно-стилістичним завданням) є основною функцією синонімів” (Кожина, 1983, 113). Стилістична функція заміщення дуже важлива, як зазначає І.Б.Голуб, “коли необхідно уникнути повторення слів” (Голуб, 1986, 50). Відомо, що субституція мовних одиниць являє собою один із прийомів дослідження їх значень, один із шляхів вивчення семантичної синонімії (Ullmann, 1959, 108).
У поетичних творах І.Муратова, які відзначаються добрим смаком і вишуканістю форми, синоніми виконують не тільки суто смислову уточнюючу функцію, а й естетичну, покликану сприяти фонетичній різноманітності тексту, його милозвучності. Наприклад: «Моїх нездійснених бажань
Непереможене тяжіння. Цього волів, того жадав, А де ж воно?» (314), «Ось хуртовина перестане… – Старий, дай руку, прощавай! Я не загину в завірюсі» (55), «Кличе музика в сад, Манить в затишок присмерк вечірній»
(44), «Всьому буває край: грозі й навальним зливам, Рубіж і для сльоти, і для вітрів лихих…» (1980, 132).
Функція заміщення характерна перш за все для слів, які володіють близьким смисловим об’ємом, через що вільно заміщують один одного: волів – жадав, кличе – манить, край – рубіж, хуртовина – завірюха.
Спостереження над синонімічним слововживанням у віршах Муратова показує, що синоніми, які реалізують функцію заміщення, поет частіше вживає в одному синтаксичному цілому чи в одному творі з метою активного формування стилістичного контексту і рідше в одному реченні для фонетичного урізноманітнення мови. Для прикладу порівняймо такі рядки: «Я: Посовітаюся з тополями, Спитаю ради в ясенів» (175), «Дерев’яні черевики Б’ють камінну путь, Чорна курява над шляхом – Карняки ідуть» (186). У першому фрагменті
І. Муратов вживає слово посовітаюся і синонімічне йому словосполучення спитаю ради з метою уникнення фонетичного повтору. У другому прикладі синоніми путь – шлях зв’язують складові частини тексту в одне речення за смислом і цим самим передають розвиток думки, її рух. У такий спосіб поет майстерно використовує синоніми для реалізації міжфразових зв’язків.
Приклади доводять, що І.Муратов дуже тонко відчуває нюанси синонімів.
Їх уживання у письменника ґрунтується на доборі із словникового складу мови найбільш відповідного слова з погляду його смислу та виразності, наприклад:
«До високої скелі піхотинець іде. Невідома дорога, незнайоме село. З фронтової тривоги посмутніло чоло» (28), «І ти зітхнеш, і ти згадаєш Крим,
І скель брунатних кам’яну підкову, І понад морем кременисту путь» (31).
Загальне, що лежить в основі синонімів невідоме – незнайоме, кам’яна – кремениста, дозволяє вжити в мові одно слово замість другого. Але поет, добираючи прикметники з ряду синонімічних, зважає на те, наскільки цей прикметник сполучний із значенням означуваного ним іменника. Використані синоніми поруч із диференціальною функцією мають додаткові смислові відтінки: кам’яна підкова скель – підкова з каменю, а кремениста путь асоціюється ще з додатковим прихованим – «важка». Тому кожний із синонімів придатний для сполучення тільки з певним іменником, хоч вони відтворюють в основному, власне, ту ж саму ознаку. Якщо прикметник невідомий вдало поєднується з іменником дорога, то не зовсім придатний він для сполучення з іменником село, таким же не досить доречним буде означення кам’яна до іменника путь. Замінюючи одне синонімічне слово іншим, письменник звертає увагу на різницю у відтінках їх значень.
Іноді з метою формально-стилістичного урізноманітнення думки Муратов вживає різностильові синоніми: «Не ремствував на час, не скарживсь на добу,
Узятого на горб не накидав нікому» (1980, 168). Поет використовує розмовне ремствувати і книжне скаржитись, щоб уникнути повторень у межах неширокого контексту і саме цим підносить естетичну вартість фрази. Крім того, поруч із функцією заміщення проявляється і диференціальна функція: ремствувати – висловлювати невдоволення, а скаржитись – ще й намагатися викликати співчуття.
Тому можна сказати, що заміщення передбачає й уточнення. З цього приводу читаємо у Г.Фреге: “Навіть у таких системах, де знак має одно, певне значення, поряд з функцією заміщення може виступати й інша функція – функція уточнення” (Frege, 1892, 25).
Наведемо інший художній фрагмент, у якому також можна спостерігати, як поет дбає про “технічну” сторону твору: “Глевкого шмат, та кусень сала, та ще криничної ковток” (124). Важко зафіксувати будь-які відтінки, за якими можна було б визначити семантичну відмінність між цими цілком ідентичними синонімами (шмат – кусень). Обидва слова вживаються в літературній мові, обидва розмовного характеру з дещо зниженим забарвленням.
Часто такі синоніми не тільки урізноманітнюють текст, але є носіями конкретного емоційного забарвлення: “В південних пахощах ночей відчув я моря запах млосний” (23). Іменник пахощі емоційно забарвлений і несе в собі відтінок ніжності, а щоб надати такого відтінку синонімічному запах, митець добирає до нього епітет-означення млосний з яскравим позитивним емоційним значенням. Завдяки цьому весь фрагмент набуває приємного ніжного емоціонального забарвлення.
Таким чином, заміщення як спосіб використовування синонімів, що мотивується вимогою формально-стилістичної різноманітності мовлення, реалізується в поезії Муратова завдяки наявності різних за звучанням і за структурою слів і виразів, які обов’язково розрізнюються ще й внутрішньою образністю.
2.2.3. Синонімічне протиставлення – засіб формування контексту
Досить часто зустрічаємо у поетичних творах І.Муратова використання функції синонімічного протиставлення слів. Вона не менш яскраво і оригінально реалізується поетом для активного формування семантико- стилістичного контексту, аніж проаналізовані функції синонімів – уточнення та заміщення.
Протиставляти синоніми один одному дозволяє відмінність у їх значенні.
З цього приводу слушно зауважує О.М. Гвоздєв: “Синоніми, означаючи одно поняття, можуть висувати різні особливості або відмічати різне ставлення до означеного ними предмета чи явища, внаслідок чого синоніми іноді не тільки не замінюють один одного, а протиставляються один одному; в цих випадках особливо яскраво вимальовується їх різниця в значенні та експресії”
(Гвоздев, 1955, 58). Такої ж думки дотримується про питання синонімічного протиставлення і Д.М. Шмельов, який відзначає, що “різниця між словами- синонімами, смислові та експресивні відмінності їх один від одного проступають у тих випадках, коли вони певним чином протиставляються у тексті”(Шмелев, 1977, 198).
Аналіз показує, що протиставлення синонімів в поетичній мові
І.Муратова виражається різними синтаксичними засобами: протиставні сполучники, заперечні частки і т.ін. і реалізується в основному синонімами:
«І я пішов у темний ліс, Ні, не пішов: поліз житами» (47), «Скільки їх могло пройти безслідно… Навіть не пройти, а промайнути» (221),
«Горобчисько і той за вікном не пищить, не цвірінькає, А співає натхненну свою горобецьку осанну» (237). Роль дієслів, як відомо, в образному відтворенні дійсності особливо велика. Як зазначає О.М. Толстой: “Рух і його вираження – дієслово – є основою мови. Знайти потрібне дієслово для фрази – це означає дати рух фразі” (Толстой, 1954, 377).
Дієслівні синоніми зазвичай виступають у реченні в ролі присудків при різних підметах: “Бринить поезією світ, лунає музикою всесвіт” (380).
Синоніми бринить і лунає є присудками двох речень, підметами яких виступають антонімічні в контексті “світ” і “всесвіт”. Таке сполучення синонімів з антонімічними підметами не тільки підкреслює протиставлення синонімів-дієслів, а й створює протиставлення двох речень і разом об’єднує їх, малюючи єдину картину, в якій виражається буття у його суперечностях.
Іноді дієслова-синоніми у поета можуть виступати в суміжних реченнях як присудки при синонімічних підметах: «Буря вщухне, вітер перевіє. Все кругом лишиться, як було…» (367). У такому тексті протиставлення ніби унаочнюється через зіставлення чи протиставлення підметів-синонімів буря – вітер.
Дієслівні синоніми можуть протиставлятися як однорідні присудки при одному підметі, наприклад: “І я пішов у темний ліс, ні, не пішов: поліз житами” (47). Протиставляючи синонім пішов іншому синоніму поліз за інтенсивністю вираженої ознаки, автор досягає різної мети. Дієслово поліз поставлене в такі контекстуальні умови, які змушують його вступати у синонімічні відношення з дієсловом пішов. Така синонімічна паралель відтворює багатогранність відтінків у характері здійснення процесу руху: не просто пішов, що означає поважний рух, а поліз, значення якого – рух, утруднений тими чи іншими обставинами. Саме тому тут важливе заперечення не. Використовуючи прийом протиставлення синонімів з різним стилістичним забарвленням, поет підкреслює різницю в значеннях слів, що умовно залишалася поза увагою читачів.
Або візьмімо іншу синонімічну пару. Співвідношення між дієсловами пищить, цвірінькає та співає характеризується експресивно-стилістичним забарвленням перших. І на цьому підкреслено специфічному забарвленні будується така антитеза: «Горобчисько і той за вікном не пищить, не цвірінькає, А співає натхненну свою горобецьку осанну» (237). Емоційно- експресивні цвірінькає-пищить служать ніби тим фоном, на якому нейтральне співає в оточенні емоційно-поетичних слів «натхненну», «осанну» набуває додаткових експресивних відтінків значення.
Іноді зустрічається протиставлення іменників-синонімів: легіт – ураган
(375), гімн – ода (79), присвята – ода (79). На основі семантичного протиставлення іменникових синонімів у І.Муратова може бути побудована навіть ціла поезія, як це ми бачимо у ліричній мініатюрі “Підлещується легіт до осички”, де протиставлення леготу і урагану з притаманними їм ознаками створюють напружену драматичну колізію: «Підлещується легіт до осички. Прилащується ніби мимохіть.., Аж поки в ньому лють не зареве, І, ставши ураганом, цю осику Він геть із грунту вирве, розірве» (375). Як бачимо, досить чітко зазначена функція проявляється в протиставленні синонімів легіт – ураган, яке підкреслюється дієсловами підлещується – прилащується в сполученні з словом легіт, вирве – розірве при синонімічному слові ураган, а також формами “осички” і “осики”. Такі синоніми можуть пов’язуватися з різними словами, але при цьому не тільки не втрачати смислових зв’язків між собою в тексті, а навпаки, зв’язувати в єдине ціле за значенням весь текст.
Аналогічне явище можна простежити у вірші “Мати й сонце”: «В небі перше встало сонце, На землі ж найперша – мати. Сонце небо відкриває,
Відчиняє мати вікна – Сонце йде понад землею, По землі проходить мати…,
Сонце гріє нас безмовно, І без слів кохає мати…» (149-150). Перед нами розгортається поетична картина, побудована на протиставленні двох образів – матері і сонця, земного і небесного. Три пари синонімічних слів пронизують увесь текст: відкриває (сонце) – відчиняє (мати), йде (сонце) – проходить
(мати), безмовно (гріє сонце) – без слів (кохає мати). Усередині кожної синонімічної пари відбувається протиставлення, однак, протиставляючи синоніми, митець уживає їх для оформлення структури цілого поетичного тексту: синонімічне протиставлення ряду слів підводить до синонімічного зближення слів сонце і мати. Такі ускладнені прийоми характерні для стилю
І.Муратова.
Отже, можна констатувати, що І.Муратов семантичним протиставленням синонімів підкреслює експресивно-стилістичні відмінності слів-синонімів, показує своє ставлення до змальованого, а також формує стилістику тексту.
Аналіз стилістичних функцій синонімів переконливо свідчить, що:
1) найбільш характерними для стилю І.Муратова є функції уточнення, заміщення та семантичного протиставлення;
2) найуживанішою серед них є функція уточнення, оскільки саме ця функція зумовлена потребою виразити найтонші семантичні, експресивні і стилістичні відтінки значення синонімічних слів.
Для реалізації функції диференціації поет використовує такі прийоми, як складання значень слів (благаю – заклинаю, жадання – мрії), протиставлення за додатковими семами (звучи – лунай, несподівано – зненацька), зіставлення слів з відтінком причини (шулерська – підступна, колискова – ніжна), поєднання лексичного повтору і лексичних синонімів
(погину – погину – помру), вживання кількох СР в одному фрагменті (смутно – тривожно, вічність – безвість, гаснуть – зникають);
3) синоніми, що виконують функцію заміщення, не тільки дають можливість уникнути повтору в невеликому тексті (путь – шлях, посовітаюся – спитаю ради), а й допомагають схарактеризувати поняття з різних сторін
(пахощі – запах, край – рубіж);
4) функцію синонімічного протиставлення поет використовує переважно для активного формування семантико-стилістичного контексту. Протиставлення реалізується в основному дієслівними синонімами з різним стилістичним забарвленням (пищить – цвірінькає – співає).
Характерним для поетичного стилю І.Муратова є протиставлення дієслівних синонімів як присудків при різних підметах (бринить світ – лунає всесвіт), при синонімічних підметах (вщухне буря – перевіє вітер), як однорідних присудків при одному підметі (я пішов – поліз).
На основі синонімічного протиставлення у поета може бути побудована ціла поезія («Підлещується легіт до осички», «Мати й сонце»).
2.3. Роль синонімів в організації тексту в поезіях І.Муратова
При характеристиці стилістичної ролі синонімів у художньому тексті мало визначити їх функцію, а необхідно ще й виявити способи введення синонімів у текст.
У стилістиці звичайно визначають такі способи використовування синонімів: контактне розміщення, дистантне, рамочне, градація.
Як відомо, під контактним розуміють розташування слів у безпосередній близькості одно від одного; дистантне розташування мовних одиниць означає що вони стоять на певній відстані; рамочна конструкція передбачає, що синонімічні слова починають текст або фрагмент і закінчують його, а під градацією мають на увазі таке розташування слів, при якому кожне наступне містить у собі підсилення (чи послаблення) смислового або емоційно- експресивного значення.
У поетичних творах І.Муратова зустрічаємо всі зазначені способи стилістичного використовування синонімів. До того ж у поета знаходимо й інші прийоми введення синонімів у текст: потрійне і більше використання синонімічних структур, здвоєння синонімів.
Дистантне розташування синонімів. Найбільш широко представлене в поезіях митця дистантне розміщення синонімів, при якому синоніми стоять на відстані один від одного, але при цьому не втрачають смислових зв’язків між собою в тексті і виступають засобами його організації: «Чи ви дивились коли- небудь На дальній обрій крізь траву … визираю Крізь хащі свіжого зела:
Ось візерунки небокраю…» (1972, I, 139). Здавалось би проста річ – лежить людина у траві і дивиться на горизонт… Саме це й сказано в першому рядку.
Але ж вона не просто дивиться, а визирає і не через щоденну траву, а через хащі свіжого зела і бачить не просто горизонт, а широкий обрій, небокрай.
І, здавалось би, така буденна картина спалахує яскравмим барвами небуденності і поетичності.
Саме в таких текстах, де синоніми вживаються для формування структури поезії, де вони становлять основу конструкції, що потім обростає нейтральною лексикою з вкрапленням народнопоетичної або умовно поетичної, можна чітко простежити вертикаль вірша: дивились обрій траву визираю зела небокраю
У поезії Муратова синоніми – це не принагідна прикраса, а невід’ємна складова частина його бачення світу і відповідно – мовної палітри. Він ніби побачив предмет або явище, назвав його і відкрив у ньому ще одну грань, яка потребує іншої назви; він назвав явище, але не виразив повністю свого сприймання, тому через відстань дав ще одну назву: “Куди поділась денна тиша, соснових просік німота?” (205). Денна тиша і сосен німота – складові частини однієї картини природи: сосновий шум – це ніби мова дерев, а тиша – це їх німота. Разом із тишею дня вони й створюють одну картину. Ужиті дистантно синоніми тиша – німота виконують у тексті функцію уточнення.
Особливо часто зустрічаємо дистантне вживання синонімів у текстах, де вони виконують роль підметів або присудків предикативних одиниць: «А серце прагне звершень…, А дух воліє крил!» (174), «Парує лан. Клубочаться яри»
(320), «У присмерку лиш контури існують – … Лиш обриси уявні торжествують» (364).
Пристрасній натурі поета близькі й милі безмір океану, обшир, безбережжя, глибини й т.ін., які відбивають його душевний світ: “Мені б не серце – безмір океану, захмарне безбережжя й глибину…” (218). Розділені обставиною і означенням синоніми безмір, безбережжя не втрачають своїх якостей, а навпаки, завдяки дистанції між ними у читача розширюються просторові уявлення.
Рамочне розміщення синонімів. Цікаві й інші способи стилістичного використання синонімів, зокрема рамочний: «Лопухи… Забуяли і не скаржаться На свою плебейську суть. Їх давило вже машинами, М’яло колесом хребти… Їм же, бачте, лопушиними Любо квітами цвісти» (377). Синонімічні слова забуяти –цвісти починають поезію і закінчують її. Поряд із цим СР включено інший СР давило – м’яло, який розташовано всередині вірша. Завдяки такій конструкції синоніми забуяти – цвісти, що обрамляють текст, конденсують у собі позитивні емоції, незважаючи на те, що пропускають через себе негативний зміст синонімічної пари давити – м’яти.
Таким чином, використання двох СР з протилежною оцінною семою в одному фрагменті зумовлює наростання ознаки через перехресне уточнення, що підвищує експресивну силу висловлювання.
У поезії “Сьогодні все фальшиве: сонні гави…” спостерігаємо інше явище. Тут увесь текст розгортається на осі СР: вдають – придурюється – видає – прикинулася: «Сьогодні все фальшиве: сонні гави Вдають, що заклопотані вони; Придурюється місяць, що цікаво У двір наш зазирати з вишини; За срібну видає себе калюжа, Дрібненька ціль – за обрії мети, Й до мене, ось вже стільки літ байдужа, Ревнивою прикинулася ти» (357).
Синонімічні слова вдавати – придурюватися – видавати – прикидатися виражають семантичну концентрацію понять, що створює високу динамічність фрагменту. Розташування цих чотирьох синонімів нагадує рамку, за межами якої міститься вже інший поетичний простір. Вжиті семантичні синоніми виконують функцію заміщення, що дає можливість стилістично урізноманітнити, збагатити виклад думки. Всередині рамки знаходимо ще один СР: ціль – мета.
Ці синоніми автор вводить, щоб підкреслити облудність намірів кожного з персонажів вірша, показати, що їх мета фальшива, а ціль дрібна. Як видно з прикладу, синоніми можуть служити смисловому оформленню, завершеності цілого поетичного тексту, пронизаності синонімами, які проходять через твір як яскравий пунктир.
Контактне розміщення синонімів. У поезіях І.Муратова поширене також контактне вживання синонімів. Таке сполучення синонімічних слів є засобом піднесення емоціонального впливу на слухача, а також має ритмо-мелодійне значення. На рівні структурної будови контактне використання синонімічних слів означає, що слова стоять поруч, а отже, мають тісні контактні зв’язки між собою. Здебільшого такі синоніми вживаються як однорідні члени речення з метою підсилення сказаного: «…І не вгаває квач Невидимий – розписує, малює, А сокіл-сонце на чайок полює» (368), «Всі боління і тривоги
Пережитих нами літ… Ще первоцвіт, а не цвіт» (30), «Як же мені стрінуть вас, Дужих та здорових? Руки вам потиснути, Міцно обійняти…» (183-184).
Наведені приклади яскраво демонструють, як контактна синонімія, з одного боку, підсилює емоційність фрагменту, а з другого, впливає на ритмомелодику вірша: не просто розписує, а малює; не просто дужі, а здорові; не просто боління, а ще й тривоги.
Крім того, контактне вживання синонімічних слів дозволяє поетові підкреслити ту чи іншу думку, створити певний настрій, підвищити виразність оповіді, як-от: “Ну й намело, накучугурило! Кругом – Говерли снігові”
(148); або “Гурман від поезії любить, щоб усе було модно, модерно” (1980,
134). Як бачимо з наведених прикладів, контактні синоніми вживаються з метою уточнення або визначення ступеня ознаки, дії або стану: синонім накучугурило має вищий ступінь дії, ніж синонім намело (накучугурило –
“дуже-дуже” намело) та ще й містить елемент результату, а слово модерно означає вищу ознаку, ніж слово модно (модерно – “дуже-дуже” модно).
Відомо, що контактні синоніми як однорідні члени речення з’єднуються сполучником або безсполучниково. Однак у І.Муратова зустрічаємо досить оригінальний контактний зв’язок дієслова та дієслівної форми: «Ворота відчини свої дубові, Оті, що ти за мною зачинила, Замкнувши їх на засуви залізні!» (1969, 60). Такий спосіб потрібен авторові для вираження певного змісту конкретної дії. Ліричний герой вимагає зачинити ворота, та не звичайні ворота, а дубові, міцні. У такому оточенні синонім зачинити набуває надзвичайної сили і твердості. Але поет підсилює динаміку дії цього слова, ставлячи поряд дієприслівник замкнувши, і знову сполучає слово із значенням залежних від нього слів “засуви залізні”, і в такий спосіб досягає експресії тексту, що характерне для індивідуального стилю цього поета.
Градація. Створенню емоційно-експресивного ефекту сприяє також градація семантично односпрямованих одиниць. За СЛТ, градація –
“стилістична фігура, що полягає в такому розташуванні частин висловлення, при якому кожна наступна містить у собі підсилення (чи послаблення) смислового або емоційно-експресивного значення” [СЛТ, 1985, 52]. Таким чином, синоніми, пов’язані між собою відношенням градації, становлять СР, у якому кожний наступний член виражає більш високий (або низький) ступінь виявлення певної характеристики, ніж попередній.
Слід зауважити, що у СР, компоненти якого протиставляються оцінним елементом (який, як відомо, може бути позитивним чи негативним), слова можуть розташовуватися у двох напрямках щодо домінанти – у висхідному
(позитивне забарвлення) і у спадному (негативне забарвлення). Тобто градація може бути висхідна, коли слова “розташовуються у порядку підсилення їх значення” або спадна, коли слова “розташовуються у порядку послаблення їх значення” [СЛТ, 1985, 52]. У таких випадках виникає взаємне або перехресне уточнення, коли кожен із синонімів виступає як деталізуючий до другого.
Розгляньмо спершу висхідне вживання синонімів, або висхідну градацію:
«І не прийшла до них чужа зажура, – Прийшли свої і жаль, і біль, і щем»
(336). Синонімічне слово біль не вказує конкретно, який саме біль відчуває людина, але якщо уточнити це поняття синонімом щем, то можемо допустити, що це гострий тривалий біль. Отож значення слів біль – щем виражають одне поняття, але, крім цього, слово щем має додатковий семантичний елемент.
Щоб створити емоційну напругу в тексті, автор складає смисл не двох, а трьох слів. Такий прийом отримав назву “нанизування” синонімів, а нанизування синонімів спричиняє градацію. Включення в ряд слова жаль переносить весь синонімічний ряд у площину вираження не фізичного, а психічного стану, чим створюється складна метафора.
Візьмімо інший приклад висхідної градації: “Ти ж повертайся, вертайся додому… додому… Ждане повернення вибори, вимоли, виболій…” (109). З кожним наступним контекстуальним синонімом ступінь дії зростає, поверення додому герой повинен не просто вистраждати, а виболіти всією душею.
Підсилює експресію в цій конструкції повторення слів вертайся та додому, що разом задає ритм поезії і напругу дії.
Яскравим зразком надзвичайно вимогливого підходу Муратова до слова, кропіткого і вдумливого зважування його смислових і стилістичних нюансів може служити і наступний фрагмент: «Бражним духом відгонить смородини листя сухе, Захмелію, згадаю все прикре, болюче, лихе» (151). Поет використовує експресивні синоніми прикре – болюче – лихе з метою підкреслення, підсилення негативної ознаки. Він розгортає значення слова прикре, додаючи до нього значення слів болюче і лихе, цим самим створюючи у тексті емоційну напругу.
Таке нагромадження, нагнітання синонімічних слів із зростаючою експресивністю, з градацією наростання міри ознаки, інтенсивності дії є мовною фігурою, стилістичним засобом, що називається ампліфікацією [СЛТ,
1985, 15].
Емоціональний елемент значення пов’язується також і зі спадною градацією. Наприклад: «Насміхайтеся з мене, глузуйте Ви, аматори модних химер! Перед власним блюзнірством плазуйте, Шкірте зуби з інтимних печер»
(77), «Зазирнути у жовті щілини І тішитись, тішитись, тішитись довго… І – далі, і вдертись в їх затишні житла, … Де сині арійські баньки з колисок… О люди! Як очі мої гострозорі Не витекли кров’ю-ганьбою?» (190-191). Якщо зобразити спадну (негативну) градацію наведених зразків за схемою, то маємо: насміхайтесь > глузуйте > шкірте зуби; очі > баньки > щілини.
Наведемо ще один приклад, де компоненти СР протиставляються негативним оцінним елементом: «Юрба мовчить. Говорить Прометей: – Усі прийшли, хто скаржився? Сповзлися? Придибали? Дерзайте. Говоріть.» (267). Вимальовується група із трьох синонімів прийшли – придибали – сповзлися, які відрізняються характером здійснення процесу руху і розташовані в порядку зростання негативної ознаки. Дієслово прийшли означає процес урочистого руху, потім ускладнюється обставинами і переходить у процес дибання (придибали) і в кінці кінців набуває найвищої точки негативного забарвлення й переростає в синонім сповзлися, що позначений відтінком зневажливості. Градуальні синоніми поет використовує, щоб показати зневажливе ставлення головного персонажа до зрадників, нікчем, які оточують його. Синоніми в даному разі розташовані у спадному напрямку щодо домінанти (прийшли). Схематично це виглядає так: придибали > сповзлися > прийшли.
Використовування потрійних і більше синонімічних структур. Для синонімів, що вживає І. Муратов, характерна “тріада” – використовування синонімів по три, зокрема це стосується контекстуальних синонімів.
У поезіях І. Муратова такі «тріади» нерідко служать для створення певного ритмічного малюнка: “На заході барвисто, ясно, ягідно. Отак би – вік” (304); “Колобродять, і шаліють, і шукають тайну слова” (151); “Щастя не знає зупину, й це ж бо – … рух, і дерзання, і дія!” (42); “Іду до вас вождем і братом, іду пророком-сіячем, у скруті підіпру плечем” (72).
Не менш оригінальні й інші цитати, де потрійне вживання синонімів поет використовує для вираження внутрішнього напруження: «Нам віриться: високій нашій мрії Підвладні будуть кожна ера й мить: І пристрасті, й шаленства і стихії…» (228), А я й не знав, що світ увесь бузковий, Геть до кінця казковий, фіалковий» (229), «Пишатися так легко – не своїм, Казковим, небувалим, незбагненним» (294), «І лірика лиш випадково Нам прикрашала час ударний, Передвоєнний, грозохмарний» (86), «Ні, неправда: лиш тобі одній
Безоглядно, щедро, неймовірно Вірю я без спогадів і мрій» (1980, 25), «Ніч прожену, розвію. Подолаю Навалу ненависних сновидінь» (140), «Зосталася від неба тільки крихітка Блакитного жалю, жалоби, жалості» (1980, 87).
Кожний фрагмент демонструє синонімічне зближення трьох слів, які утворюють ряд однорідних членів. Завдяки контактному вживанню синоніми підсилюють семантичне значення один одного і створюють внутрішнє напруження тексту. Така синонімічна «тріада» надає поетичному творові високої експресії.
Або візьмімо фрагменти, де потрійні структури використовуються для організації вірша: початок цитати – кінець, пронизування тексту: «Упала туча грозова… Вона гримить і стогне – ні, Дарма безсило б’ється в грані»
(32), «Старіють боги, і красуні втрачають окрасу,– І тільки вона – невичерпна, Непідвладна руїннику-часу: Революція наша безсмертна!» (107),
«А сосни що ж?.. Гудуть. Шумлять собі, мов сотні веретен… І шепчуть…»
(104).
Пронизуючи текст, потрійні синонімічні сполуки зв’язують, скріплюють його в єдиний емоційно-експресивний вузол. У таких СР можна спостерігати зростання міри ознаки (невичерпна – непідвладна – безсмертна) чи інтенсивності дії (гримить – стогне – б’ється), або її спадання (гудуть – шумлять – шепчуть).
Експресія тексту може підсилюватися вживанням двох рядів синонімічних трійок: “Вітер січня – джигун, донжуан, живоїд. Підлабузник, підлиза, слухняний прислужник ревматичної скнари-зими, уподобав гарненьку берізку, чепуруху в коштовній оздобі…” (236). Загальна картина оповіді побудована на контрасті негативного (вітер) і позитивного (берізка) образів.
Семантичної напруженості, ритмічності оповіді надає вживання потрійних лексичних структур. Слова джиґун, донжуан, живоїд не є синонімами, але в тексті всі вони набувають значення “спокусник”. Цей “спокусник” дуже жорстокий, тому наступний рядок нагнітає інтенсивність негативної ознаки за допомогою “тріади” експресивних синонімів: “Підлабузник, підлиза, слухняний прислужник ревматичної скнари-зими…” Потім картина змінюється, і на поетичній сцені з’являється позитивний образ “берізки”. Напруга спадає завдяки парі слів гарненька і чепуруха, які які набувають сем, що надають словам синонімічних смислових зв’язків у тексті.
Синоніми є одним із важливих засобів експресії в поезії І. Муратова, тому зустрічаємо в його поезії не тільки ряди із трьох синонімічних слів, а й такі, що включають чотири й більше синонімів, у тому числі й контекстуальні: «Катуйте мене, убивайте, І пам’ять про мене топчіть, І сад мій до пня вирубайте, Та тільки про совість мовчіть!» (1980, 190), «В усьому, що несе добро, А не хорали й не догмати Є сенс, є корінь, є ядро, Є мисль – душі сувора мати» (1980, 150), «Помру і воскресну, згнию – відроджуся стократно, Щоб світ задротований, чорний, тюремний, загратний заднів після ночі…» (113), «Непорушне вістря тополеве Протинає небо полудневе. Чом же так суворо, а не втішно? Буряно, бентежно, а не ніжно? Не дрімотно в тиші, а турботно?» (131), «Якби ж нам – і волі, й миру, Щоб буряно, й законно, Щоб і грізно, і безкровно – Полюбовно, молитовно?» (71),
«Так і буде, повір, І на мить не знекрилиться, Не стьмяніє, не зблякне, не згасне повік, Поки неміч глуха… Не припинить цим радощам трепетний лік»
(1980, 172).
У кожному прикладі спостерігаємо, як автор доточує смисловий ряд словами, близькими за значенням до синонімів, бо поет, охоплений задумом твору, почуттями і знайденим ритмом, не може зупинитися на малому, його почуття і думка сягають далі, і це виливається в ряд близькозначних або синонімічних слів. Він ніби висловив думку, але не повністю, не вилив чуття, а потім вхопив іще одну її грань і виражає це новим словом. Такі чотирислівні СР надають висловлюванню вагомішого змісту, бо відбувається складання смислів слів.
Як бачимо, СР, де наявні три і більше синонімів, роблять текст більш емоціонально насиченим, сприяють створенню ритму поезії або, навпаки, самі є одним із засобів ритмізації, як, наприклад, у тексті: “Була я чиста, доброчесна, безгрішна, майже безтілесна” (167). Синоніми чиста, доброчесна, безгрішна, безтілесна задають певний ритм, інтонацію при читанні: кожне наступне слово вимагає піднесення інтонації порівняно з попереднім або додаткового акценту.
Прийом здвоєння синонімів. Слід зауважити, що І. Муратов часто використовує попарні синоніми, що створює певний перегук його творів з фольклором, сформованим на ґрунті усномовної експресії. У поетичній тканині творів І.Муратова знаходимо попарно вжиті: а) іменникові пари: «І, шляху-дороги не питавши, В темну ніч, за голосом дівочим, Полетів я вітру навперейми» (31), «Із тиші поля – житній шелест-шум, Із тишини пташиного яєчка – голосні Дзвіночки-жайвори і ластівки нестримні» (149), «Чорний кіт та й перебіг нам путь-доріжку,
Завернули ми назад баскії коні (1980, 101), «Та не чуть ні голосу, Ні ходи людської. Сам-один у лісі я З думою важкою» (184); б) дієслівні пари: «Хуртовиною гони Занесло-замело, Партизанські загони Покидають село» (1980, 19), «Як мені хочеться Зрости аж урівень з тією старою вербою, Що все літо шумить-шелестить над тобою» (139).
Такі сполучення синонімічних слів є засобом підненсення емоціонального впливу на слухача. Попарні зв’язки слів-синонімів мають також ритмо- мелодійне і смислове значення. Смислова функція таких сполучень полягає в посиленні значення шляхом повторення: називаючи явища поруч двома синонімічними словами, автор ніби складає смисл, значення двох слів: не просто “занесло” або “замело”, а занесло-замело – дуже-дуже занесло і замело; не просто «шумить» або «шелестить», а шумить-шелестить – дуже-дуже шумить і шелестить.
На таку особливість вживання синонімів у народній поезії вказував
Л.А.Булаховський: “Народна поезія виявляє нахил до здвоєння синонімів, ніби намацуючи цим прийомом, з одного боку, точне значення відповідного поняття, а з другого – емоціонально насичуючи його тим, що становлять нарізно взяті синонімічні слова” [Булаховський, 1955, 32-33].
Нам уявляється, що в таких парах не просто намацується точне значення, а відбувається своєрідне складання смислів синонімів, додавання до значення першого слова тієї різниці (відтінку значення), що властива другому. Таке складання випливає з відчуття читачем відмінностей у значеннях синонімічних слів, а, як стверджує Л.А.Лисиченко, “синоніми, що відрізняються мірою виявлення ознаки, властивості чи характером дії, дуже часто вживаються поруч для уточнення, підсилення, нагнітання ознак” [Лисиченко, 1977, 76].
Підтвердження цієї думки знаходимо і у О.М.Гвоздєва, який говорить, що
“таке нагнітання синонімів використовується з метою підкреслення, розгорнутого визначення тих чи інших явищ” [Гвоздев, 1965, 48].
Слід наголосити, що складання смислів слів спостерігається переважно в синонімах із дуже слабко вираженими відмінностями, тому цей прийом властивий переважно ідеографічним синонімам.
Проаналізувавши такі способи стилістичного використовування синонімів, як дистантне, контактне, рамочне розміщення слів, висхідну і спадну градацію в поетичних творах І.Муратова, зауважимо, що контактне вживання синонімічних слів дозволяє письменникові підкреслити, уточнити ту чи іншу думку і, відповідно, створити певний настрій. Дистантна синонімія, виступаючи засобом організації тексту, підвищує експресивну силу висловлення. Рамочне вживання завдяки своїй структурі передбачає семантичну концентрацію понять і служить смисловому оформленню цілого поетичного тексту. Градація як висхідна, так і спадна сприяє створенню високої емоційно-експресивної наснаги тексту.
Особливість мови І. Муратова – потрійне і більше використовування синонімів. Таке вживання синонімів потрібне для вираження внутрішньої напруги, емоціональної напруги думок і почуттів, а також для організації вірша.
Як видно з аналізу, І. Муратов не байдужий до прийому здвоєння синонімів, що приводить до складання смислів слів, нагнітання, бо це створює враження градації і відповідає його емоційній натурі.
Використовування І. Муратовим усіх цих стилістичних способів свідчить про те, що митець не тільки прагне до конкретного, виразного, насиченого життєвими фарбами й деталями відображення дійсності, а й уміє це виразити яскравими мовними засобами, зокрема синонімами.
Таким чином, можна зробити висновок, що:
1) у поетичних творах І.Муратова зустрічаються різні способи використовування синонімів: дистантне, контактне, рамочне, градація а також здвоєння синонімів, потрійне і більше вживання синонімічних структур;
2) найбільш широко в поезії І.Муратова представлена дистантна синонімія. Розташовані на відстані синоніми виступають переважно в ролі предикативних одиниць (контури існують – обриси торжествують, парує лан – клубочаться яри);
3) рамочне розміщення синонімів характеризується взаємодією двох і більше СР, що виконують різні семантичні функції (буяти – цвісти і давити – м’яти);
4) контактні синоніми виступають переважно як однорідні члени речення, що з’єднуються сполучником або безсполучниково (намело, накучугурило; боління і тривоги), рідше зустрічаються інші способи контактного зв’язку
(зачинила, замкнувши);
5) «нанизування» синонімів, градація (висхідна і спадна) у поета спричиняє ампліфікацію (вибори – вимоли – виболій);
6) поетичному стилеві І.Муратова властиве також уживання трьох і більше синонімічних слів, у тому числі й контекстуальних, для вираження і зняття внутрішнього напруження (гримить – стогне – б’ється, гудуть – шумлять – шепчуть), для організації тексту (сенс – корінь – ядро – мисль).
Характерним для поезії І.Муратова є використання в одному фрагменті двох рядів синонімічних трійок;
7) поет вдається також до попарного вживання слів синонімів, яке властиве народній поезії, при цьому він застосовує прийом складання смислів синонімічних слів (занесло-замело, шумить-шелестить).
Висновки
Проведений аналіз доводить, що поетичному мовленню І.Муратова властива висока концентрація синонімічних лексичних засобів. Поет використовує всі типи синонімів: ідеографічні, стильові й емоційно-експресивні.
Найчисельнішими у поезії І.Муратова є синоніми ідеографічного типу, у межах якого існує своя диференціація.
Серед ідеографічних синонімів за продуктивністю переважають ті, в значенні яких виділяється певна сторона, ознака чи риса названого словом явища, що в значенні інших членів СР відсутня. Добір таких синонімів письменник проводить з почуттям художнього смаку, орієнтуючись на їх смислову відмінність.
Досить широко представлений тип емоційно-експресивних синонімів, до якого входять позитивно та негативно забарвлені синоніми, нейтральні в СР і в контексті. Стилістично виразні й досконалі, синоніми цього типу не тільки збагачують експресивну палітру поета, а й виражають експресію його натури.
Аналіз стильових синонімів показав, що у І.Муратова найбільш вживані з художньою метою такі семантичні групи синонімічних слів, як книжні, розмовні та колористичні.
Названі три основні типи синонімів за значенням тісно між собою пов’язані. Дуже часто зустрічаються в мові поезій Муратова синоніми, які протиставляються одночасно і за предметно-понятійним ядром, і за емоційним забарвленням або стильовою характеристикою. Нерідко в одній синонімічній парі протиставляються всі три компоненти смислової структури лексико- семантичного варіанта слова.
Синоніми, що вживаються І.Муратовим, реалізують у тексті усі властиві синонімам функції: уточнення, заміщення та стилістичного протиставлення.
Основною функцією синонімів у І.Муратова, як і в поезії взагалі, є функція уточнення, яка зумовлена потребою виразити найтонші відтінки поняття. Навіть функція заміщення, мотивована вимогою формально- стилістичного урізноманітнення мовлення, та функція семантичного протиставлення, що передбачає активне формування семантико-стилістичного контексту, реалізуються завдяки наявності різних за звучанням і за структурою слів, які обов’язково розрізняються певними ознаками.
Способи стилістичного включення в текст синонімів у поетичній мові
І.Муратова різноманітні. Його поезіям властиві і контактне, і дистантне, і рамочне розташування синонімів, і градація, і здвоєні синонімічні структури, і потрійне й більше вживання синонімів.
Особливість мови І. Муратова – використовування трьох і більше синонімів, при цьому й контекстуальних. У поезії І.Муратова спостерігаються процеси синонімічного зближення, або синонімічної «індукції» значень слів, які в мовній системі не є синонімами. Крім того, такі синоніми виражають зняття внутрішнього напруження, а також є важливим засобом організації вірша.
Однак визначальною рисою мовної палітри письменника є дистантна синонімія, що виступає засобом формування тексту, допомагає ширше і глибше розкрити тему, а також рамочне використовування синонімів, завдання якого служити смисловій завершеності поетичного твору: синоніми починають і закінчують текст або пронизують його. У таких конструкціях у І.Муратова чітко проступає вертикаль вірша.
Розділ 3
Антонімія і її стилістичні функції в поезіях І. Муратова
3.1. Лексико-семантична характеристика антонімії
в поетичному мовленні І. Муратова
3.1.1. Поняття лексичної антонімії
Важливе місце у поетичному мовленні І. Муратова посідають лексичні антоніми як художній засіб експресивного підсиленння вираження почуття і думки. Мовознавча література поняттю антоніма дає різноманітні лінгвістичні тлумачення.
Як відомо, лексика мови являє собою певним чином організовану систему, елементи якої (слова, значення) пов’язані різноманітними відношеннями.
Одним із багатьох проявів системних відношень у лексиці є антонімія.
Академік М.М. Покровський ще на зорі розвитку семасіології писав, що слова та їх значення живуть «не окремим один від одного життям», а незалежно від нашої свідомості об’єднуються «в різні групи, причому основою для групування служить схожість або пряма протилежність за основним значенням» [Покровский, 1959, 82].
А відомий французький лінгвіст Ш. Баллі вважав протиставлення логічних понять природним нахилом людського розуму. Він відмічав, що в свідомості людини такі «абстрактні поняття закладені парами, причому кожне із слів такої пари завжди так чи інакше викликає уявлення про інше» [Балли, 1961,
139].
Традиційно антоніми характеризують як слова, що мають протилежне значення [Реформатский, 1967, 95; СУЛМ: ЛФ, 1973, 95].
Однак Л.А. Булаховський підкреслював, що під антонімією слід розуміти лише «протиставлення… значень, виражених різними коренями» [Булаховський,
1953, 45]. Таке звужене розуміння антонімії відповідало нерозробленості цих питань у науковій літературі того часу.
Своєрідною реакцією на такого роду обмеження в розумінні і визначенні антонімів були статті О.О. Киреєва у 1954 році та В.М. Клюєвої у 1956 році.
Останнім часом антоніми дедалі більше привертають увагу дослідників, відповідно і питання про обсяг антонімії вивчене докладніше.
Суттєву поправку до визначення антонімії робить М.М. Шанський, зазначаючи, що «антонімами є різні за звучанням слова, які виражають протилежні, але співвідносні один з одним поняття» [Шанский, 1964, 63].
Через десять років Д.М. Шмельов дає визначення антонімів, яке відповідає новим методам аналізу семантичної структури слова і відношень слів у лексичній системі: «Найбільш повне протиставлення слів розцінюється як антонімія. Антонімічними можуть бути визнані слова, що протиставляються за найбільш загальною і суттєвою для їх значення семантичною ознакою, причому перебувають на крайніх точках відповідної лексико-семантичної парадигми» [Шмелев, 1973, 131]. Близьке до традиційного (хоч у новій термінології) визначення дає Л.О. Новиков: «Два чи більше ЛСВ є антонімами, якщо у них різні знаки (лексеми) і протилежні значення (семеми)» [Новиков,
1982, 247]. Дослідник визначає антонімію як відношення крайнього заперечення між двома лексичними одиницями, які розрізняються однією дистинкцією – протилежними семами [Там же, 246].
Проте в лінгвістичній літературі вказувалися й на інші, власне лінгвістичні ознаки, антонімів. Так, В.М. Комісаров до таких ознак відносить, по-перше, регулярне протиставлення слів-антонімів у мовленні, зокрема вживання їх поруч як однорідних членів речення, по-друге, однакову сферу лексичної сполучуваності, тобто властивість слів-антонімів сполучатися з одним і тим же колом слів [Комиссаров, 1957, №2, 55-56].
Спробу описового визначення антонімів через перерахування їх різних властивостей зробила і Л.О. Введенська у вступі до «Словника антонімів російської мови» [Введенская, 1971, 4-35].
Як видно з наведених вище та інших визначень, центральним і ключовим поняттям мовної антонімії є поняття протилежності. Однак протилежність ця семантично неоднорідна. Отож питання про те, які поняття (контрарні чи контрадикторні) утворюють логічну основу антонімії, розв’язується в науковій літературі по-різному. Так, О.В. Ісаченко вважає, що з погляду формальної логіки антонімами слід вважати «лише контрадикторні протиставлення, одержані на основі екстенсіоналу («обсягу») понять»
[Исаченко, 1963, №2, 47]. Такий підхід до обґрунтування логічної основи антонімії веде до обмеження системи антонімів, оскільки за її межами залишається велика група контрарних протиставлень.
Ми поділяємо поширений у сучасному мовознавстві погляд, що логічну основу антонімії утворюють контрарні поняття і та частина контрадикторних, у яких протиставлення перейшло в протилежність [Михайлов, 1987, 9-10;
Новиков, 1966, №4, 79-87; Родичева, 1968, 284-296]. Визнання логічною основою антонімії контрарних і контрадикторних понять дає можливість відносити до антонімів як різнокореневі лексеми (смислове протиставлення в них не має формального вираження, воно передається семантикою слова), так і однокореневі (протиставлення у них має марковане вираження: заперечні частки, префікси із заперечним значенням) [Новиков, 1973, 218-219; Шанский,
1964, 62-67; Шмелёв, 1973, 131-142].
Крім різнокореневих і однокореневих антонімів, виділяється третій структурний тип – енантіосемія, під якою мається на увазі протилежність значень всередині однієї лексеми [Новиков, 1971, 58]. Явище енантіосемії, на нашу думку, недоцільно розглядати в межах антонімії, оскільки для виникнення протиставних відношень необхідна наявність двох слів. У зв’язку з цим вважаємо, що енантіосемія правильно класифікується деякими вченими як частковий вияв омонімії [Шанський, 1964, 154].
Не залишаються поза увагою дослідників і факти міжчастиномовної антонімії, яка висуває питання про співвідношення граматичних класів слів – частин мови та семантичної категорії слів-антонімів.
Систематична розробка теми “Міжчастиномовна антонімія” розпочата
Є.М.Міллером у 1978 році [Миллер, 1978, 19]. Але окремі відомості про неї як про явище знаходимо у В.Д. Дєвкіна в рецензії на посібник В.М.Зав’ялової
“Антоніми”: “Безумовно справедливе положення про те, що слова-антоніми повинні належати до однієї частини мови. Та чи слід сприймати це так беззастережно? Хіба не антонімічні, наприклад, субстантивна прийменникова група і прислівник…” [Девкин, 1970, 81]. Л.А.Введенська в теоретичному вступі до другого видання словника антонімів пише, що “в окремих випадках антонімічну пару утворюють іменник і субстантивований прикметник…”
[Введенская, 1982, 7-8]. Розглядаючи об’єм лексико-семантичних полів,
Ю.М.Караулов включає в них поряд із загальноприйнятими антонімами “також ті, що потрапили у поле слова та належать до різних частин мови, але відносяться до “сфери антонімії” [Караулов, 1976, 212]. Досліджуючи факти міжчастиномовної антонімії, Є.М.Міллер стверджує, що “відмінність граматичних форм не заважає збереженню в словах загального для них лексичного значення” [Миллер, 1990, 61]. Такої ж думки дотримуються
В.М.Жирмунський [Жирмунский, 1976, 76] і В.М. Мігірін [Мигирин, 1973, 50].
Об’єктивність існування міжчастиномовних антонімів виявляється також при порівнянні їх із контекстуальними: другі на відміну від перших поза текстом неантонімічні. Міжчастиномовні антоніми позначають реально існуючі протилежності, незважаючи на асиметрію граматичних форм і значень.
Цікаво, що міжчастиномовні антоніми можуть мати відповідності в одночастиномовній антонімії. Однак, як показує спостереження,така відповідність не завжди має місце, і саме тому слід розрізняти кілька типів опозицій міжчастиномовних антонімів [Миллер, 1990, 66].
Та нас більше цікавить не суперечка про різночастиномовні антоніми, а їх роль у художньому тексті як засобу вираження протиставлення.
Ми вважаємо, що антоніми – це слова, які належать до однієї частини мови, але не можна ігнорувати систематичне вживання у художньому тексті поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів.
До питань, які мають різне тлумачення в теорії антонімії, належить питання про належність до антонімів слів із часткою не. Такі слова, як молодий-не молодий Л.О. Новиков розглядає як послаблену протилежність, яка не виражає дійсної антонімії. Учений вважає, що антоніми «не тільки заперечують одне одного, але і характеризуються своїм позитивним змістом», тобто стверджують протилежну ознаку [Новиков, 1973, 30]. Деякі інші дослідники вважають, що завдяки частці не виникають відношення повної протилежності [СУЛМ, 1993, 125]. Автори монографії «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» слова, утворені за допомогою частки не, відносять до антонімів, але зазначають, що такі слова виражають протилежну ознаку пом’якшено і з меншою мірою протиставлення, ніж антоніми різнокореневі: «Антоніми – це протиставлення слів за їх семантикою, тому до антонімів не належать такі протиставлення, які утворюються звичайним додаванням заперечної частки не… Слова з часткою не вступають в антонімічні відношення тільки тоді, коли ця частка виступає не простим запереченням, а творить, як і будь-який інший префікс, нове слово з новою семантикою»
[СУЛМ: ЛФ, 1973, 98]. Відомо, що ще Л.А. Булаховський свого часу звертав увагу на те, що не слід плутати протилежність значень із запереченням: «Під антонімією розуміють не просте протиставлення, яке можна передати, додаючи заперечення…, а протиставлення значень» [Булаховський, 1955, 39]. Однак пізніше стали розрізняти частку не і префікс не- і питання про належність слів-корелятивів із часткою не або префіксом не- набуло більш конкретного тлумачення: слова з заперечною часткою не до антонімів не належать, а із префіксом не- вступають в антонімічні зв’язки з безпрефіксними однокореневими словами. Таким чином, антонімія пов’язана не із запереченням, яке теж є однією із форм виявлення суперечливості явищ, а із ствердженням протилежного поняття або ознаки.
Із запропонованих дослідниками лінгвістичних критеріїв виділення слів- антонімів за основу приймаємо такі:
1.Лексико-семантичні: а) семантична спільність, яка виявляється в тому, що антоніми виражають одне й те саме родове поняття, характеризують явище одного плану, тобто мають архісему, або «спільну сему»; б) наявність протилежної семантики. Для називання сем, які взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну, надаючи відношенням між словами антонімічного характеру, вживається термін «контрарні семи». Наявність цих сем забезпечує діаметральну опозицію між словами-антонімами.
2. Граматичні: повний або частковий збіг валентності слів-антонімів, тобто здатність їх вживатися в однаковому, аналогічному контекстуальному оточенні, що випливає з критерію семантичної спільності – характеристики явища одного плану.
3. Функціональні: регулярне протиставлення в мові і мовленні. Віднесення до диференційних ознак слів-антонімів вимоги стилістичної одноплановості здається неправомірним, оскільки остання, як свідчить матеріал, може виступати релевантною рисою лише антонімів мови; у мовленні з певною стилістичною метою можуть об’єднуватися в антонімічну пару і лексеми з неоднаковим стилістичним забарвленням, що є своєрідним джерелом експресії.
Беручи до уваги названі семантичні, граматичні й функціональні ознаки, антоніми можна визначити як регулярно протиставлювані в мові й мовленні лексеми, які позначають взаємно протилежні (наявність контрарних сем) співвідносні (наявність спільної семи) предмети, властивості й процеси об’єктивної дійсності.
Одним із важливих питань дослідження є питання про класифікацію антонімів за характером протиставлення. Зауважимо, що поділ антонімів за типологічними ознаками перебуває в полі зору дослідників. Цілий ряд питань, так чи інакше пов’язаних з типологією антонімії, обговорюється на матеріалі різних мов як у вітчизняній, так і в зарубіжній лінгвістичній літературі.
Цю проблему ставили такі відомі вчені, як Л.Ю. Максимов (1958), В.М. Клюєва
(1956), В.М. Комісаров (1957, 1962, 1964), М.М. Шанський (1964),
Д.М. Шмельов (1964), А.В. Калінін (1971), А.О. Уфімцева (1968),
Є.І. Родічева (1968), Л.О. Новиков (1973), Є.М. Міллер (1990), Й. Філіпець
(1961), М. Форман (1960), О. Духачек (1967), Дж. Лайонз (1969),
А. де Вінценз (1963), Л. Вальд (1970).
Останнім часом здійснені спроби намітити ряд різновидів протилежності.
А.О.Уфімцева, говорячи про антонімічні відношення слів, виділяє два типи протиставлення: власне антонімію і конверсію [Уфимцева, 1968, 192-193].
Дж.Лайонз у своєму “Вступі до теоретичної лінгвістики” поряд із власне антонімією виділяє два інших типи протилежності: додатковість
(комплементарність) і конверсію [Lyons, 1969, 460-470].
Однак Л.О. Новиков, узагальнюючи існуючі в науковій літературі погляди розробив найбільш повну класифікацію антонімів, якої дотримуємося і ми.
Звичайно виділяються три ознаки, за якими антонімічні слова вступають у відношення опозиції: 1) градуальність / неградуальність ознаки; 2) спрямованість / неспрямованість дії чи ознаки; 3) відповідність одному явищу чи процесові (тобто одному денотатові) – відповідність різним денотатам [Новиков, 1973, 195-243].
Основні класи антонімів, які виділяються, відповідають названим трьом типам опозиції.
Перший клас представляють антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять. Це ті слова, які стоять на крайніх точках шкали, що виражає різний ступінь певного явища.
Другу групу антонімів представляють слова, які означають протилежну спрямованість дії або ознаки. Найбільш широко цей тип антонімії представлений дієсловами.
Третій клас представляють антоніми, що відтворюють комплементарну протилежність, тобто протилежність понять, що доповнюють одне одного.
Нарешті, четвертий клас, який виділяється в багатьох працях, представляють антоніми-конверсиви. Під конверсією мається на увазі протиставлення слів, що називають відношення, в яке вступають дві сторони і яке для кожної із них має протилежне значення. Однак, на думку Л.О.
Новикова, антоніми-конверсиви не утворюють висхідного класу, бо «вони утворюються за рахунок особливого вживання слів, що володіють конверсивними властивостями, із трьох попередніх класів» [Новиков, 1973, 238].
Для нашої роботи особливо суттєвим є питання про контрарну, комплементарну та векторну антонімію як найбільш виявлені у розглянутих нами поезіях І. Муратова.
3.1.2. Антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять у поезії І. Муратова
Досліджений матеріал дає право зазначити, що цей тип антонімів у
І. Муратова помітно переважає над іншими: у процентному відношенні контрарні антоніми складають близько 80%, 10% – комплементарні антоніми, і приблизно 10% – векторні антоніми. Характерною особливістю цього класу антонімів є те, що він об’єднує слова, які не виражають спрямованість дії чи ознаки, але виявляють градуальність опозицій. Під градуальними
(ступінчатими) опозиціями розуміємо, як вважав М.С. Трубецькой, такі опозиції, «члени яких характеризуються різним ступенем або градацією однієї й тієї ж ознаки…Член опозиції, котрому властива наявність крайнього
(максимального чи мінімального) ступеню даної ознаки, називається крайнім або зовнішнім; інші члени є середніми» [Трубецкой, 1960, 83].
Градуальність даних ознак виявляється в тому, що між антонімічними лексемами існують слова, що називають проміжні ступені. При даному типі антонімії сума значень антонімів не вичерпує всього родового поняття, оскільки між цими двома поняттями розміщається цілий ряд перехідних ознак.
Схематично відношення антонімів, що виражають градуальну протилежність, Л.О. Новиков позначає як коло, між протилежними секторами якого існує проміжне поле, на якому розміщуються перехідні ступені
[Новиков, 1973, 30].
З погляду зовнішнього вираження така опозиція має декілька різновидів.
Перш за все виділяються антонімічні протиставлення, що охоплюють цілі парадигми градуально розташованих антонімів, за термінологією Й. Філіпця їх називаємо «ступінчаті групи» [Filipeс, 1961, 222]. Опорою такого протиставлення є основні нейтральні слова, останні ж члени парадигми, хоч вони й виражають різний ступінь вияву ознаки, нашаровуються на це протиставлення й виступають як синоніми для вираження інтенсифікації або як експресивні синоніми. Власне їх значення, як відмічає Д.М. Шмельов, зумовлене їх співвідношенням із нейтральними словами [Шмелёв, 1964, 148].
Слід відзначити, що антоніми, які виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять, реалізують контрарну протилежність. Це найбільш «класичний випадок вираження протилежностей», бо саме «контрарність утворює логічну основу антонімії» [Новиков, 1966, №4,
“Р.яз. в шк.”].
Погоджуючись із Г. Клаусом, зазначимо, що два поняття контрарні, «якщо між явищами, в них мислимими, існує найбільша різниця в межах, встановлених родовим поняттям» [Клаус, 1960, 213].
Аналізований клас антонімів у поезіях І. Муратова представлений перш за все якісними прикметниками і співвідносними з ними іменниками та прислівниками, а також займенниками та словами категорії стану і деякими іншими категоріями слів, що виражають координаційні поняття.
Цей тип антонімів у нашого автора є найбільш значним за кількістю і різноманітним за тематикою, бо він утворює ядро антонімії “… і представляє її в найбільш яскраво вираженому вигляді» [Новиков, 1973, 225].
Проведені дослідження дали змогу зробити тематичну класифікацію антонімів цього класу. За допомогою таких слів у І. Муратова позначаються:
1) психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану: турботи- забави (29), сумував – радів (29), надії – розчарування (31), любов – ненависть (34, 41, 98), сміються – плачуть (34), печаль – радість (34,
99, 364, 389), муки – радощі (34, 42), горе – щастя (81, 192), щастя – муки (78), радість – тривога (56), радість – смуток (81, 205), радість
– біль (86, 364), відрада – печаль (189), відрада – біль (137), радість – туга (101), горе – радість (203), милий – немилий (38), розпач – надія (173), мовчання – гук (38), мовчання – сміх (38), смуток – сміх (81), сміюсь – плачу (101), смутно – радісно (1980,
100), приємне – неприємне (101), сумирна – бентежна (165), сумні – безжурні (86), плачуть – сміються (104), кохають – ненавидять (104), пекло – рай (91);
2) система координаційних понять: ночі – дні (57, 179, 206), вдень – вночі (59), вечір – світанок (150), звечора – зрання (34), вечірні – ранні (61), нічні – денні (61), вздовж – впоперек (59), здалека – зблизька (102), зблизька – здаля (1980, 151), Захід – Схід (50), сьогодні – завтра (113), сучасне – минуле (95), колись – зараз (38), там – тут (49, 140), до – після (1980, 147), ніщо – все (136), завтра
– нині (112), правий – лівий (56, 112);
3) етична та естетична оцінка: нове – старе (111, 178), святиня – гріх
(1980, 25), свято – будні (112, 146), непомітне – величне (1980, 167), хвалить – гудить (1980, 134), творю – руйную (62);
4) оцінка явищ природи та станів погоди: сонце – мряка (21), туман – сонце (176), розбурхані – тихі (137), глибина – мілина (78), похмурі – ясні (188), притихне – шурхоне (33), безвітря – круговерть (147), згасання – горіння (147), суховійний – вологий (173), сіра – райдужна
(372);
5) оцінка кількості, порядку розташування предметів (явищ), часу подій: немало – одна (56), остання – перша (1980, 131), давнє – недавнє
(1980, 206), тоді – зараз (47), навік – на хвилинку (52), ера – мить
(228), безмежність – мить (1980, 151), мить – вічність (73, 105, 207);
6) фізичні якості, властивості чи стани предметів та сприйняття їх людиною: низькім – високім (130), безгоміння – гук (147), тиша – рев
(147), розбудити – заколисати (147), крик – мовчання (190);
7) характеристика соціальних явищ: чорт – бог (93), хлоп – газда (123), фараон – раб (179), крах – слава (179), пасерб – син (319), раб – володар (319), рабство – свобода (291);
8) оцінка характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини: цей – той (78), нитик – бешкетник (78), юність – старість
(97), пустотливі – серйозні (89), невразливі – нервозні (89), слоноподібні – тендітні (89), стрункі – горбаті (133), славетні – безславні (133), потворні – гарні (133).
Ілюстрація характерних тематичних груп показала, що антонімія якісних та координаційних слів знаходить об’ємне відображення в поетичній творчості
І.Муратова. Цікаво, що в деяких тематичних групах виділяються свої підгрупи найбільш уживаних антонімічних пар.
Психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану. У цій тематичній групі помітно виділяється опорний антонімічний образ щастя – горе. У цей антонімічний ряд автор включає і синоніми: щастя – радість, відрада; горе – печаль, мука, біль, тривога, туга, смуток, сум: «Не хочу я у затишнім кутку, Глухий, мов пень, зіпершись на ковіньку, Дивитися безтямними очима На муки і на радощі людські.» (34), «Я знав найніжнішу любов до жінки, До сина, до сивих своїх батьків, До рідної вулиці, до будинку, В якому не раз сумував і радів» (29), «Всі надії потаємні І гіркі розчарування – Ще не вечір, а світання, Ще первоцвіт, а не цвіт!» (31),
«Але ніде я не зазнав Такої радості й тривоги, Коли повірив, що дорога До друзів може привести.» (56), «О, скільки треба щастя й скільки муки,
Зазнать з народом, щоб у дні негод Промовити ровесникам і внукам: Я єсть народ!» (78), «І пісня в гуркоті не тане, Коли в вагонах то сміються, То плачуть полкові баяни» (34), «Хвилини радості і смутку Це все – моє, і все
– навік.» (81), «З туману колишніх радощів і болів, З напівзабутих видноколів Я незнайомку звав кохану.» (86), «– Примари прожену – Сто літ щасливий проживу Печаллю й радістю земною.» (99), «Простіть мені, жінки кохані й друзі, Хай вас не засмутить недбалість отака, Що з писаного вами і рядка Не процитую в радості чи тузі.» (101), «І мислі віддаю не по частинках – … Всього себе – отим незнаним суддям, Що матимують свої відради й біль…» (137), «То чого ж ти хочеш, серце, Безтурботного спокою? Не волій цього, не треба, Бо не зможеш одрізнити, Де відрада й де печаль.» (189),
«Пам’яте! Чесною будь і не слухай Підступного серця:… Сонячним веснам радій, вірячи в тисячі версій Щастя людського, але й горя його не забудь.»
(192), «Немов дві гілки на розлогім клені,… Одним життям на світі прожили І горе й радість рівно поділяли» (203).
З наведених прикладів бачимо, що виділені ряди слів виступають у поета в різних текстах у різній комбінації: відбувається заміна одного з компонентів словом, яке виражає не повне значення антонімічного слова, а лише певну ознаку щастя чи горя: щастя – радість – сміх (сміються) – надія – радіти
– відрада горе – печаль – сльози (плачуть) – розчарування – сумувати – біль.
Слід сказати, що градуальна опозиція щастя-горе представлена лише двома членами (не враховуючи їх синонімів), бо середній або проміжний член у даній опозиції не має спеціального вираження, він існує тут, за термінологією С.К.Шаумяна, на генотипічному рівні [Шаумян, 1965, 100].
І.Муратов тонко розумів психологію людини. Тому його поезії властива життєва мудрість, а ліричний герой поета відчуває і вміє майстерно відтворити мовними засобами кожний подих, кожний біль і радість, що відлунюють у його серці: «Мовчання, й гук, і сміх – Хрещатий цвіт і шелести у нім – Не радощі, не смуток і не біль» (205), «Я слухав Шопена… І виділись рідні гаї, І краяли, й тішили серце – Печалі, радощі й болі»
(364). У цих рядках відчувається властивий І.Муратову філософський зв’язок понять щастя – горе із суміжними й більш віддаленими явищами, що виражаються відповідними синонімічними та антонімічними парами, які підсилюють контраст і надають текстові емоційної насиченості і напруженості. Індивідуальне сприймання й переосмислення антонімічно- синонімічних образів смутку (болю) – радості, метафоризованої антонімічно- синонімічної тріади мовчання (гук) – сміх та печаль (біль) – радість, експресивної антонімічної пари краяли – тішили – це не тільки і не стільки художні засоби, скільки ознаки внутрішнього стану поета. У першому прикладі він протиставляє мовчання і смуток (біль); радощі і сміх (гук) і досягає протиставлення завдяки частці не. Сполучаючи синонімічні й антонімічні ряди, автор домагається високої експресії в тексті. У другому тексті спостерігаємо злиття двох рядів: антонімічного (краяли – тішили) і антонімічно-синонімічного (печаль (біль) – радість) в один об’ємний образ, у якому кожна антонімічна пара виражає тісне єднання протилежностей (краяли і тішили; печалі, радощі і болі).
Але художній простір поета незамкнений, він відкритий не тільки по горизонталі (дороги, туманні низовини, рідні гаї), а й по вертикалі (аж до космічних сфер). Думки письменника сягають далі, його мрія – разом з
“пісенними братами” прокласти шлях “до казкових ер”. Саме в цьому митець вбачає роль поета і поезії: «Що дано українському поету… Що всепланетні радощі й печалі – З пісенними братами відтепер Накреслювати має на скрижалі
Робочу трасу до казкових ер» (389). У першому рядку висловлюється думка в загальному вигляді: що може поет, земна людина, а далі конкретизується завдання поета і поезії: це не тільки нести земні печалі й радощі, а й
“накреслювати… робочу трасу” до казкових космічних ер. Ця поезія має певний внутрішній ритм: від більш конкретного до абстрактного (людина – земля – космос), що виражається, зокрема, й антонімами.
Розгляньмо тепер використання в художньому тексті І.Муратова іншої найуживанішої пари антонімів з градуальною протилежністю – любов – ненависть: «Хвала нещира здимиться, Образи теж забуду я, Та не затьмариться, не зміниться Любов і зненависть моя.» (41), «О юності суворий вітер, Ти чуєш? Я благославляю Любов і зненависть твою!» (98). Зауважимо, що взагалі в мові антонімічний ряд любов – ненависть представлений трьома словами любов – байдужість – ненависть, де слово байдужість відіграє роль проміжного члена, що нейтралізує крайні протилежності. Але аналіз наведених віршів дає право сказати, що у І.Муратова це антонімічна пара, яка не передбачає середнього члена опозиції, у нього немає перехідних тонів, а є або любов, або ненависть. Такий підхід до розкриття образу ще раз підкреслює, що І.Муратов – натура динамічна, сповнена експресії.
Система координаційних понять. Наступна тематична група, яка поступається попередній лише за кількістю, – це слова, що позначають координаційні поняття. Координаційним антонімам, які вживає І.Муратов, властиві і пряма просторова протилежність (захід – схід, вздовж – поперек, здалека – зблизька, там – тут, лівий – правий) і часова віднесеність
(сьогодні – завтра, нині – завтра, сучасне – минуле, вдень – вночі, вечір – світанок, денний – нічний, день – ніч, колись – зараз, до – після). Як видно з аналізу творів письменника, координаційні антоніми включають у себе слова різних частин мови: прислівник, іменник, прикметник, прийменник.
Опорним образом цієї групи в І.Муратова є градуальна опозиція день – ніч, що включає й інші відрізки часу в добі: «То плачуть полкові баяни. Хто чув їх звечора і зрання…» (34), «Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні.» (57), «Як бомбовозові мотори Перед нальотом – вдень, вночі Реве чуже Балтійське море, У берег хвилями б’ючи.»
(59), «А ще ж нальоти повітряні – Нічні, вечірні, денні, ранні.» (61),
«Нехай із тупістю папуги, Без шани й без любові, – день і ніч Імення ваше ген за виднокруги Несли гучні реклами для сторіч» (179), Я вірші не пишу. З усіх боків Диктують їх мені то вечір, то світанок, А я лише записую слухняно» (150). Наведені уривки з віршів демонструють, як повно поет використовує у своїх художніх текстах ряд перехідних позицій між крайніми точками день і ніч: він образно змальовує вечір і світанок, нальоти вечірні і ранні (вечір – ранок), плач баянів звечора і зрання, використовуючи не тільки іменники, а й похідні від них прикметники та прислівники.
Особливо яскраві поетичні фрагменти, де автор використовує координаційні градуальні опозиції метафорично: «Ви чуєте? Стогнуть голодні.
Розчавимо війни сьогодні, сьогодні, сьогодні, І завтра ж удосвіта в поле –
Засіймо пустелі» (113). Антонімічний ряд сьогодні – завтра у цій поезії
Муратова не передбачає іншої форми опозиції, це тільки пара. У нього не може бути вчора чи післязавтра, а тільки “сьогодні, сьогодні, сьогодні”.
Саме повторення цього слова забезпечує розуміння невідворотності подій: війни треба знищити саме сьогодні, бо “стогнуть голодні” і завтра вже буде пізно. У цьому тексті антонімічні слова визначають функціональне навантаження в більшій мірі, ніж його змістове наповнення: завдання автора полягає в тому, щоб наголосити, що слід вирішувати сьогодні, а що – завтра.
Етична та естетична оцінка. Тематична група, до якої входять градуальні опозиції, що реалізують етичну та естетичну оцінку явищ, подій і т.ін., у І.Муратова досить яскрава. Можна констатувати, що розглянуті антонімічні пари відіграють важливу роль у здійсненні експресивної функції мови. У цій групі виділяємо такі опорні образи, як старий – новий, свято – будні. Навколо них і розгортається боротьба контрастів у віршах.
Найбільш значимим, напевно, є образ чорне – біле, який, уживаючись метафорично, втілює в собі етичне й естетичне начало, а також філософський задум: «Пам’яте, світлою будь! Умій відрізнити тверезо Чорне від білого й біле від сірого теж.» (192). Справді, між протилежностями наведених антонімів існує ряд перехідних тонів від чорного через різні відтінки сірого до білого. Градуальні антоніми чорне – біле, біле – сіре вжиті у творі для підсилення контрасту. Слово сіре не є антонімом ні до слова чорний, ні до білий, але за негативною оцінкою воно вступає в протиставні відношення із словом білий.
Як ми вже відзначали, досить часто у І.Муратова зустрічаємо такі приклади, коли важко визначити проміжний член у градуальних антонімів, але він відчутний. Такі зразки опозицій можна простежити і в даній тематичній групі. Наприклад: «Щось буває таке непомітне І величне таке водночас, Що буття первородно коритне Відступає від нього, від нас.» (167, 1980). Між непомітним і величним звичайно існує ще якась грань або якийсь етап. Поет так поєднує ці протиставлення, щоб читач відчув, що є ще й інші члени опозиції, які доповнюють семантичний зміст цієї антонімічної пари, але для автора вони не існують або, точніше, несуттєві. Він поєднує лише непомітне і величне.
Оцінка явищ природи та станів погоди. За допомогою слів, які ми віднесли до четвертої групи, позначають оцінку явищ природи та станів погоди. Використані поетом у цій групі антонімічні образи досить різнобарвні й оригінальні. Проаналізуймо для прикладу такий уривок: «Я б світ прокляв, почувши від пророків Що вже навік не буде по мені Ані гірських розбурханих потоків, Ані струмочків тихих навесні.» (137).
Антонімічною тут є опозиція розбурхані – тихі, але у даному контексті слід аналізувати не цю окрему пару, а сполучення розбурхані потоки і тихі струмочки, бо саме у цьому поєднанні слова потоки і струмочки, що поза текстом розглядаються як синоніми, протиставляються (за інтенсивністю і розміром плину води). І ця ознака їх виступає основою антонімічності. Тому антонімами тут є не тільки прикметники розбурхані і тихі, а й іменники потоки – струмочки через сполучення слів розбурхані потоки, тихі струмочки.
Або візьмімо для аналізу інший фрагмент: «Ну що за вітер передгірний,
Хитрун з ординської облоги: То войовничий, то сумирний, То суховійний, то вологий!» (173). У цьому тексті антонімами войовничий – сумирний, суховійний – вологий дається оцінка явища природи (вітру), де одна пара антонімів, що належать до комплементарних, може характеризувати тільки стан вітру (сухий – вологий), а друга, що належить до градуальних, – це переосмислення фізичних якостей людини (войовничий – сумирний). Саме завдяки останній парі антонімів створюється експресія всього антонімічного блоку, бо саме в ній концентрується емоційно забарвлена ознака явища.
Заслуговує на увагу також текст, де І.Муратов, використовуючи метафоричне значення антонімів, демонструє, як одна протилежність виходить з іншої: «Поклявся: зважу кожен крок І на руїнах помилок До смерті й хвильки не змарную… Аби хоч трохи уночі Світить і невідступно тих
Виводити на сонце з мряки, Хто сам його збагнуть не встиг.» (21). У цьому уривку спостерігаємо метафоричне переосмислення, при якому “форма мовної одиниці чи оформлення мовної категорії переноситься з одного референта на другий на основі тієї чи іншої схожості останніх при відображенні в свідомості мовця” [Тараненко, 1989, 108]. Метафоричне переосмислення вислову “виводити на сонце з мряки” поєднується з розширенням значення і перегукується з іншою антонімічною парою – світло – тьма. Поет вбачає своє завдання у тому, щоб виводити на сонце з тьми тих, хто без підказки чи допомоги не в змозі цього зробити. Як видно з тексту, антонімічна пара сонце – мряка є центром, навколо якого будується весь текст. За задумом автора, – це вірш-настанова молодим, тим, хто тільки-но вступає в доросле життя, від досвідченої людини, яка знає ціну кожній хвилині, ціну життю.
Оцінка кількості, порядку розташування предметів (явищ), часу подій. У п’ятій тематичній групі виділяємо антонімічні опозиції, що характеризують часові реалії. Серед них особливе місце займає антонімічний образ мить – вічність: «Одумайтесь! В лакиз немає часу. Жить. Вижить. Пережить. Прожить.
Пропить. Безмайбуття їм креслить п’яну трасу, І вічність в них вимінює за мить.» (73), «О, як ждали ми звісточки з вирію В нетривкому лютневому інеї!
Кожну мить свою вічністю міряли, А не звичкою, а не півтінями» (105, 1980),
«Дароване безмежністю і миттю, Вдихаю вдячно зблизька і здаля…» (151,
1980), «Земля як пахне! Як пахтить земля!… І так вони стояли тільки мить, А їм здалося – вічність.» (207, 1980), «Нам віриться: високій нашій мрії
Підвладні будуть кожна ера й мить:» (228).
Підкреслені полярні поняття стали темою і назвою однієї з найкращих збірок І.Муратова “Мить і вічність”, яку відкриває вірш, побудований на контрасті. Розгляньмо невеликий фрагмент із цієї поезії: «І дріма у Гномі
Велет, І в незнане стежку стелять Мить і Вічність, Мить і Вічність» (325).
Текст насичений антонімічними опозиціями Гном – Велет, Мить – Вічність, ступінь експлікації протилежних значень у яких неоднаковий: спостерігаємо у першій опозиції протилежність у протилежності (“у Гномі Велет”), а в другій
– єднання протилежностей, кон’юнкцію значень. Але обидві пари антонімів позначають динаміку протилежностей, які існують у об’єктивному світі.
Антоніми Мить – Вічність дають можливість авторові охопити все часове поле, показати широту часових кордонів і водночас об’єднати протилежні поняття.
Фізичні якості, властивості чи стани предметів та сприйняття їх людиною. Тематична група, яка включає в себе слова, що оцінюють фізичні якості, властивості чи стани предметів, у І.Муратова зосереджується на синонімічних та антонімічних рядах тиша (безгоміння, мовчання) – крик (гук, рев): «Волав я про волю, і – вільний. Гей, люди! Я на фронті перед штурмом
Ніч не спав од безгоміння, А в годину канонадну Засипав під гук гарматний»
(147), «Отак би гукати і разом з криком Вихаркувать чорне гидке мовчання»
(190), «Тиша здатна розбудити, Дикий рев – заколисати» (147). Візьмімо для аналізу останній текст, у якому градуальна опозиція тиша – рев побудована на протиставленні протилежностей. До того ж антонімічна відстань підсилюється поєднанням з іншою парою антонімів розбудити – заколисати.
Звернімо увагу, що у Муратова тиша будить, а рев заколисує, тобто тиша, рев виступають у нього як певні стани, які можуть викликати протилежну, неочікувану дію. Як бачимо, у цьому фрагменті відбувається нагнітання протилежностей: між двома рядами антонімів (тиша – рев, розбудити – заколисати) та між підметами і присудками, що мають антонімічні відношення
(тиша – розбудити, рев – заколисати). Така концептуальна напруга в поетичній тканині творів відповідає напруженому темпераментові митця.
Характеристика соціальних явищ. У поезіях І.Муратова, який не обмежувався інтимною лірикою, а хвилювався й суспільними болями, значне місце посідає громадянська лірика і відповідно лексика на позначення соціальних явищ. Серед цих слів, як і взагалі в поезії цього письменника, багато антонімів. У цій групі антонімів на передній план виступають традиційні антонімічні пари володар – раб, володар – невільник, фараон – раб, газда – хлоп, свобода – рабство. Для поета ці антонімічні поняття дуже актуальні: вони виражають соціальні контрасти і не мають кордонів, не обмежені у просторі і часі.
Розгляньмо фрагмент: «Я слів володар і невільник, Творіння їхнє і творець» (359). Об’єднуючи протилежні компоненти володар і невільник, автор хоче показати, що у творенні образу рівноцінно беруть участь обидва слова, що тут відсутній опорний компонент. У таких прикладах, як слушно зауважує
В.П.Жуков, “ступінь участі компонентів в утворенні цілісного значення, єдиного образу приблизно однаковий” [Жуков, 1978, 97]. Поет називає себе одночасно володарем і невільником своїх слів, підтверджуючи це ще й у наступному рядку (“творіння їхнє і творець”). Такий прийом допомагає розкрити цілісність образу і уникнути зайвих коментарів. Градуальна опозиція володар – невільник у Муратова не передбачає проміжних членів, вона має право на існуванні у його поезії тільки в такій формі, як антонімічна пара.
Емоційний лад при змалюванні соціальних контрастів відчувається і в наступних рядках: «Чи відомо вам, Що слава пірамід не фараонам Належить, а безвісним їх рабам» (179); «Чом з мене хлопа, Не буде ґазди? Горе та клопіт
– Мої гаразди» (123). Антонімічні ряди фараони – раби, хлоп – ґазда у поета не передбачають інших членів опозиції, оскільки проміжний член протиставлення семантичного змісту таких антонімічних пар існує тільки на генотипічному рівні. Як видно з прикладів, у словесній тканині творів
І.Муратова антоніми на позначення соціальних явищ виступають лексико- семантичною опорою текстів.
Оцінка характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини. Остання тематична група антонімів, виявлена у нашого автора, вміщує слова на позначення оцінки характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини. Проаналізуймо один із фрагментів, що включає антонімічні пари цієї тематичної групи, з якого видно, як плідно, широко, багатоманітно виявляється у творах І.Муратова закон контрастів: «Щоб синові діти й дітей його діти Могли по землі своїх предків ходити – Стрункі і горбаті, славетні й безславні, Потворні і гарні, та всі – рівноправні»
(133). У центрі твору три антонімічних пари, кожна з яких побудована на зіставленні контрастних понять. Доповнюючи одна одну, ці антонімічні опозиції ніби підсумовують усе сказане, інакше кажучи, вносять концептуальну розрядку у текст. Антоніми стрункі – горбаті, славетні – безславні, потворні – гарні загострюють увагу на проблемі рівноправності, спадкоємних стосунків між поколіннями, на загальнолюдських відносинах, на патріотичних почуттях незалежно від індивідуальних особливостей людини.
Досліджені нами градуальні антоніми дають підставу сказати, що, на відміну від інших їх типів, формою протиставлення у цих антонімів є градуальна опозиція. І протилежність у ній представлена в її найбільш
“чистому вигляді”— як якісна контрарність (у нашій роботі 1, 3, 4, 5, 6, 8 тематичні групи) і протилежність основних координаційних понять (тематична група 2).
3.1.3. Комплементарні антоніми у поезіях І.Муратова
Цей клас антонімів представлений у І.Муратова порівняно невеликою кількістю антонімічних пар. Серед них є антоніми-іменники (десь 80%), антоніми-прикметники та антоніми-прислівники (приблизно 20%).
У загальній класифікації Л.О.Новикова антоніми цієї групи визначаються негативно: вони не можуть відповідати одному і тому ж денотату, не виражають спрямованість і не утворюють градуальних опозицій [Новиков, 1973,
200].
Д.М.Шмельов називає цей тип антонімів “особливим…, що представлений парами слів, між значеннями яких “без залишку” розподілена певна семантична область; члени такої пари абсолютно протиставлені один одному” [Шмелев,
1977, 205-206].
“Сутність комплементарності, – пише Л.О.Новиков, – полягає в тому, що два протилежних значення (в логіці – видових понять, підмножинності), які характеризуються кожне своїм позитивним значенням, доповнюють одне одного до вираження меж прояву тієї чи іншої властивості, стану або відношення”
[Новиков, 1973, 233].
Погоджуючись з Л.А.Лисиченко, зазначимо, що антоніми-комплементативи відтворюють “протилежність понять, що характеризуються кожне своїм значенням і доповнюють одне одного до вираження всього родового поняття”
[Лисиченко, 1997, 113].
Антоніми цього типу протиставляються попарно, між ними не може бути слова, що відбиває проміжний стан. Графічно комплементарну антонімію зображують, як коло або квадрат, поділений навпіл: усе, що не відповідає поняттю, названому одним з антонімів, називається другим: усе, що не є живим, є мертвим; усе, що не є прямим, є кривим; усе, що не є вірним, є помилковим.
Доречно буде сказати, що питання про комплементарні антоніми, що протиставляють живі істоти за статтю, ще недостатньо вивчене і не має однозначного розв’язання. В.М.Клюєва включає в антоніми даного типу не тільки назви понять, пов’язаних з біологічною статтю, а і назви національностей і мешканців міст (монгол – монголка, москвич – москвичка), але вилучає назви професій [Клюева, 1956, 82]. Слова-корелятиви типу брат- сестра розглядає як окремий тип антонімів О.С.Ахманова [Ахманова, 1966, 5], з певним обмеженням – Л.О.Новиков [Новиков, 1973, 235]. Розглядаються вони як окремий вид антонімів і в “Сучасній українській літературній мові.
Лексика і фразеологія” [СУЛМ: ЛФ, 1973, 96]. Проте існує й інший погляд, згідно з яким слова, що виражають протиставлення понять за статтю, не є антонімами. Це питання потребує ще поглибленого вивчення як у плані теоретичному, так і при конкретному дослідженні антонімів в українській мові.
Як ми вже відзначали, комплементарній протилежності властиве відношення диз’юнкції, тому заперечення одного з комплементарних слів- антонімів веде до ствердження другого. Щодо граматичних особливостей антонімів цього класу, то дослідники відзначають, що антоніми-прикметники та прислівники цього класу не утворюють ступенів порівняння і не виступають у порівняльних конструкціях, на відміну від відповідних слів попереднього класу.
Згрупуємо комплементарні антоніми, що використовує І.Муратов, за морфологічними ознаками, оскільки саме такий поділ, на нашу думку, є найбільш прийнятним щодо цього типу антонімів:
1) іменникові антонімічні пари: правда – неправда (24, 68), правда – кривда (68, 290), життя – смерть (34, 262, 375), мир – війна (68,
355), життя – потойбічність (144), поразка – перемога (173), поразка – звитяга (182), мрії – звершення (178), спільність – одмінність (180), година – негода (30);
2) прикметникові антонімічні пари: живі – мертві (98, 144, 226), смертне
– безсмертне (84, 154), несказане – сказане (40), хвора – здорова
(256);
3) прислівникові антонімічні пари: нарізно – разом (39), наяву – в сні
(50), безглуздо – мудро (158).
Як показує дослідження, наскрізними опорними антиноміями у визначених групах комплементарних антонімів є парадигми життя – смерть, живий – мертвий, смертний – безсмертний.
Іменникові антонімічні пари. Значне місце серед антонімічних пар, які ми відносимо до першої групи (антоніми-іменники), займають традиційні контрастивні образи життя – смерть, правда – кривда, війна – мир.
Парадигма життя – смерть має відношення до ліричного героя і є вираженням протиборства в його душі, як, наприклад, у цьому тексті: «Мені смерть і життя Розпетляли таїни доріг… Мить лишилась мені. Але встигну…» (262). У цій поезії протилежність життя – смерть переводиться із особистісного плану в соціальний. Враховуючи більш широкий контекст, у якому ліричний герой виступає як поет, котрий повинен дивитися на світ розплющеними очима, одразу стане зрозумілою мотивація образу життя – смерть
– прозріння героя, правдивий погляд на світ.
Протиставлення правда – кривда І.Муратов часто подає через антонімічно-синонімічний трикутник з метою підсилення контрасту, як-от:
«Неправда, що у правди сто облич, Що можуть ґендлярі за могорич На правду кривду перелицювати» (68). Фрагмент починає антонімічна пара неправда – правда, яка ніби дає поштовх для роздумів і разом з тим запевнення в тому, що правда є правда й іншого обличчя в неї немає. Ця впевненість підтверджується наступною антонімічною парою правда – кривда, де слово кривда має сильніший вияв протилежності, ніж неправда. Поєднання однокореневої і різнокореневої антонімії в одній парадигмі надає текстові, з одного боку, ніби емоційної стриманості, а з другого, категоричності і впевненості: правда ніколи не стане кривдою.
Таким чином, розвиток антиномій життя – смерть, правда – кривда пов’язаний із загальним рухом від проективності до концептуальності, до гармонійного єднання обох начал.
Прикметникові антонімічні пари. Комплементарні антоніми-прикметники позначаються у поета чіткістю протиставлення парадигм, і неабияку роль у цьому відіграють сполучники ні (ані), що привносять значення заперечення чи невизначеності, або сполучник чи із значенням диз’юнкції. Наприклад: » –
Спи, зірко, спи. Ти думаєш, я вірю, Що ти – планета, мертва чи жива?»
(226), «Там дочка його, мов зоря, Мов печальниця вечорова, Ані хвора, ані здорова…» (256). Крайні протилежні значення антонімів хворий – здоровий, мертвий – живий мають контрадикторні відношення. Пара антонімів мертвий – живий зосереджена у міркуваннях філософського характеру. Автор роздумує, він впевнений, що зірка – це не планета, але це щось таємниче, надосяжне.
Поет наголошує, що не важливо “мертва” чи ” жива” зірка, а головне – вона є, існує.
Прислівникові антонімічні пари. Контрадикторні відношення у прислівників, що становлять третю групу комплементарних антонімів, можна проілюструвати на такому прикладі: «Й не боюсь я Повторювати те ж саме: – Я люблю! – Бо і нарізно, ми були з нею разом.» (39). Спостерігаємо досить тісне зіткнення двох протилежних явищ нарізно – разом, які у тексті становлять одне поняття. Тільки велике земне почуття любові може об’єднати те, що протиставляється, тільки заради безмежного кохання можна і нарізно бути разом. І.Муратов дуже тонко підмічає ці нюанси людських почуттів, вдало використовує спосіб поєднання комплементарно протилежних компонентів.
Таким чином, саме в цих рядках експлікується концептуальний рівень змісту вірша.
Аналіз комплементарних антонімів показує, що цей тип протилежності
І.Муратов вживає не дуже часто. Але серед них є такі образи, які проходять через усю поетичну творчість митця (життя – смерть, правда – кривда, війна
– мир, поразка – перемога). Як бачимо, протиставлення комплементарних слів- антонімів базується не на якісній ознаці, а на функції розмежовування ознак. Саме цю особливість антонімів-комплементативів відбивається в експресивних образах-контрастах, підсилюючи тим самим концептуальний елемент структури тексту.
3.1.4. Антоніми – контративи в поетичних текстах І.Муратова
Антоніми-контративи складають у мові поезій І.Муратова малочисельну групу (приблизно 10%) антонімічних пар, вжитих письменником у поетичних творах.
Відомо, що до цього типу належать антоніми, які виражають протилежну спрямованість дій, ознак та властивостей і представляють векторну протилежність [Новиков, 1973, 237].
Антоніми цього класу характеризуються вираженою спрямованістю і позначають дві однакові, протилежно направлені дії, де диференціальна ознака реалізується як протилежна спрямованість. До окремого розряду слів, що “позначають різноспрямовані дії, одна з яких знищує результати другої”, відносить такі антоніми і Д.М.Шмельов [Шмелев, 1977, 204]. Тотожні визначення знаходимо і в українських мовознавців [Лисиченко, 1977, 104;
1997, 112].
У мовознавчій літературі відзначається, що найбільш широко цей антонімічний клас представлений дієсловами. Крім дієслів з їх розгалуженою системою форм (дієприслівники, дієприкметники), до нього входять прикметники та іменники з дієслівними коренями, а також деякі прийменники.
Значення протилежності тут виражається як кореневими, так і афіксальними морфемами. При цьому значна кількість дієслів-антонімів має семантично співвідносні з ними дієприкметники (рідше прикметники) та іменники, що виражають протилежні властивості (якості).
Формою опозиції у антонімів, що виражають протилежну спрямованість дій, ознак і властивостей, є антонімічна пара.Це протилежність двох дій, ознак чи властивостей, у котрій можна виділити декілька підтипів. Перш за все, симетричні відношення, коли обидві дії (ознаки) спрямовані одна проти другої, і несиметричні відношення, де одній дії (ознаці) протистоїть друга, спрямованість якої не виражена.
Щодо характерних особливостей вживання антонімів цього класу, то слід звернути увагу на властивість виражати протилежність при віднесенні дій
(ознак) до однієї й тієї ж особи. Питання про належність слів з протилежною спрямованістю дії до антонімів поки що мало розроблене.
Проведене дослідження переконує, що переважна більшість антонімів- контративів у Муратова представлена дієсловами або їх формами, кількість антонімів-іменників – незначна.
Антоніми, що реалізують векторну протилежність, у Муратова можна поділити на такі основні тематичні розряди:
1) антоніми, що характеризують соціальні явища, взаємовідносини людей у суспільстві та ін.: гомоніли – помовкли (24), зустріти – розпрощатися
(148), класти – брати (156), терпів – повставав (177), беру – вертаю
(180), беручи – віддавши (180), зло – добро (299, 323);
2) антоніми-дієслова, що відтворюють рух предмета у просторі: встала – повалилась (24), злітають – сідають (149), прийшов – пішов (168), упаду – підведусь (357);
3) антоніми-дієслова, що позначають різного роду конкретні дії: воскрес – конаю (1969, 18), відчини – зачини (1969, 60), воскрес – щез (1980,
197), помру – воскресну (113), згнию – відроджуся (113);
4) антоніми-дієслова, які позначають явища природи: дмуть – перестануть
(1969, 13), ростуть – тануть (1969, 13), бринять – завмирають (45), не уповільнюй – не прискорюй (269);
5) антоніми-дієслова, що виражають емоції, почуття, волю: проженеш – покличеш (1969, 18), захолодив – зігрій (168).
Антоніми, що характеризують соціальні явища, взаємовідносини людей у суспільстві. З аналізу видно, що антоніми першої тематичної групи переважають над іншими, бо проблеми взаємовідносин людей у суспільстві, боротьба добра і зла, честь і безчестя – центральні проблеми, больове поле поезії І.Муратова. Тому пристрасні монологи поета побудовані на наскрізному контрасті: «Ніч. Безмов’я. Задумався світ. Він терпів і молився улесливо.
Повставав і конав від безчестя» (177). Антоніми терпіти – повставати
(конати) – слова із зарядами плюс і мінус, наскрізь перейняті відчуттям драматичних суперечностей у світі, у людській душі. У цих рядках автор відтворює складне і суперечливе буття людини ХХ століття. Векторна протилежність допомагає дати емоційну оцінку світу людей, причім суперечність тут носить експліцитний характер, підтекст відсутній. Із фрагменту видно, що три антоніми терпіти, повставати, конати створюють експресивну атмосферу вірша.
Мовно-предметний зріз іншого художнього тексту розкриває внутрішній світ людини, яка воліє захистити себе від безчестя: «Чи то правду кажуть, чи неправду, що без мене Гурйович родився?..– Зеленіли клени та й пожовкли, гомоніли люди та й помовкли» (24). Основне семантико-стилістичне навантаження припадає на антонімічну опозицію гомоніли – помовкли, в яку поет вкладає не тільки проблему соціального лиха, а й внутрішньо- психологічної біди – брак доброти, чесності, порядності в людях. За допомогою антонімів-контративів письменник осмислює категорії людської моралі, які для нього надважливі у сучасному суспільстві. Друга пара антонімів зеленіли-пожовкли підкреслює час, що минає, поки змовкли людські розмови. Таке вживання пари антонімічних пар з метою підсилення протиставлення характерне для І.Муратова.
Антоніми-дієслова, що відтворюють рух предмета у просторі. Поняття моральності пронизують і другу тематичну групу слів, які означають рух у просторі: «– Чи ти не думала, як мало Тобі дає любов моя? Прийшов – пішов… – О, це жахливо!» (168). Симетричні антоніми прийшов – пішов однокореневі і значення протилежності в них виражається не коренями слів, а афіксальними морфемами (префіксами). Антонімія такого типу найбільш властива дієсловам руху. В антонімічній парі прийшов – пішов сконцентровано концептуальний зміст уривку: за допомогою кількох влучних антонімічних штрихів художник дає змогу відчути добу, в якій живуть його герої, їхній емоційний мовно-понятійний світ.
Антоніми-дієслова, що позначають різного роду конкретні дії.
Заслуговують на увагу також антоніми, що означають різного роду конкретні дії: «Помру і воскресну, Згнию – відроджуся стократно. Щоб світ задротований, Чорний, тюремний, загратний Заднів після ночі…» (113). Дві пари векторних антонімів помру – воскресну, згнию – відроджуся підсилюють почуття, увиразнюють контраст понять, стисло і виразно виражають конфлікт героя з оточенням. В цих словах смерть і безсмертя злилися воєдино. Поет використовує ще одну пару антонімічних слів “заднів після ночі”, які виражені різними частинами мови: дієсловом -присудком заднів та іменником- додатком ночі. Ця різночастиномовна пара надає пафосу всьому текстові, бо містить у собі позитивний заряд полярних настроїв. У цьому тексті оцінювання реалій відбувається через призму психологічного авторського сприймання. Це справді вистраждані слова, яким поет знає ціну.
Антоніми-дієслова, які позначають явища природи. Послідовність контрастів, зумовлену сюжетним стрижнем, спостерігаємо в наступних рядках:
«І певності ні в чому більш нема: Ні у вітрах – то дмуть, то перестануть;
Ні у заметах – то ростуть, то тануть» (1969, 13). Пари антонімів дмуть – перестануть, ростуть – тануть належать до четвертої тематичної групи слів, що характеризують явища природи. Для поета стихія вітру – не абстрактний знак ідеї, а конкретний образ, який передає настрій суму, зневіри, непевності. Вітри “то дмуть, то перестануть”, тому замети “то ростуть, то тануть”. Ця непостійність дратує ліричного героя, від непостійності у природі змінюється і його настрій: упевненість переходить у непевність. Щоб показати змінний характер героя, поет використовує прийом неповної протилежності, вживаючи із значенням послідовності сполучники то-то.
Співвідношення парадигм «природа» – «ліричний герой» у цьому вірші визначаються особливостями певних символів, зокрема зимового вітру (то дме, то перестане) та снігових заметів (то наростають, то зникають), за допомогою антонімів-контративів.
Антоніми-дієслова, що виражають емоції, почуття, волю. Аналогічний прийом використання векторних антонімів спостерігаємо і в останній тематичній групі, що включає в себе дієслова на позначення емоцій та почуттів. Наприклад: «То геть проженеш, то покличеш, Не знаючи пестощам меж, То років розлучних не лічиш, То день самоти проклянеш» (1969, 18).
Ритмічний малюнок поезії створюють пари антонімів проженеш – покличеш, роки
– день разом із повторюваним сполучником то. Поет ніби прислухається до вимовленого слова, чує, як відлунює воно в контексті інших слів (пестощі, розлука, самота, прокляття). Антонімічна пара проженеш – покличеш задає тон усій поезії, в якій контрастують міцний сплав аналітичної думки і палкого почуття. Ці антоніми урівноважують суперечності, закладені у смислі поетичного твору.
Таким чином, антоніми, що представляють векторну протилежність, у
І.Муратова діляться на п’ять тематичних розрядів, кожен із яких має своєрідний акцептуаційний образ (починаючи з соціального і закінчуючи індивідуальним, внутрішнім світом). І водночас це рухлива, динамічна система з виразними уподобаннями у слововживанні, яка базується на пристрасті, а пристрасть поета виросла з любові до людей, до рідного краю, до рідної мови.
3.1.5. Антоніми і контекст
Поряд з антонімами, протилежність значень яких пізнається як у тексті, так і поза ним, нерідко зустрічаємо в Муратова слова, що вступають в антонімічні відношення тільки у певному тексті, тільки у визначеній ситуації. Частіше за все такі слова вживаються у переносному, образному смислі і поза текстом не мають протилежного значення, тобто в загальному вжитку не є антонімами.
Торкаючись цього питання, М.Р.Львов слушно зауважує, що “такі протиставлення використовуються в мові для створення яскравого художнього образу, тому їх називають індивідуально-стилістичними антонімами” [Львов,
№3, 1970, 75]. Г.П.Мельников використовує інший термін – “ситуативні багатоаспектні антоніми” [Мельников, 1971, №5, 58]. Але більшість мовознавців називають їх контекстуальними антонімами. Так, у Л.О.Новикова читаємо: “Контекстуальними антонімами слід вважати такі слова, які за своїми первинними функціями в мові відносяться до різних тематичних груп і входять своїми вторинними функціями в загальну тематичну групу, при цьому їх значна різниця нейтралізується контекстом, стає в даному вживанні несуттєвою” [Новиков, 1966, №4, 85; Новиков, 1973, 75]. Відмежовує від
“власне мовних” антонімів “контекстно протиставлювані слова” і відомий лінгвіст Д.М.Шмельов [Шмелев, 1977, 207]. Є.М.Міллер також називає
“опозиції, які протиставляються в мові не за своїм головним (прямим) значенням і не входять в одне лексичне поле, контекстуальними антонімами”
[Миллер, 1990, 183]. Крім того, мовознавець зазначає, що “контекстуальні антоніми… являють собою одночастиномовні опозиції, які антонімами мови як системи не виступають” [Там же, 65]. Продовжуючи цю дефініцію,
Л.А.Лисиченко подає таке визначення: “Слова, протилежність значень яких пов’язана з певним текстом, певним лексико-семантичним оточенням, називаються контекстуальними антонімами… Оскільки вони виникають в одиничних текстах, то такі значення називають іще оказіональними”
[Лисиченко, 1993, 97].
Беручи до уваги розглянуті теоретичні положення, зазначмо, що контекстуальні антоніми виникають внаслідок переносного вживання слова в значенні, яке не закріплене в мові, а з’являється тільки в певному контексті. Виходячи з цього, користуватимемось у нашій роботі терміном контекстуальні антоніми.
Дослідження показує, що найбільш частотними в поезії І.Муратова є контекстуальні антоніми-іменники (вогонь – крига, мир – смерть, хиби – просвітлення, яскравість – імла, вершини – прірви, тлін – памолодь), менше
– прикметникові (молоді – посивілі, світлі – скорботні, підступне – чесне, справжнє – парадне) та дієслівні (ненавидів – ждав, скресає – воскресає, зроста – погаса, зрівнює – нагромаджує). Наведені пари контекстуальних антонімів набувають значення протилежності лише в контексті. Письменник у даному разі використовує смислове перетворення слів у залежності від змісту тексту, від слова, яке характеризується антонімами. Морфологічна класифікація контекстуальних антонімів відповідає співвідношенню різних частин мови в антонімах у І.Муратова взагалі.
Зазначимо, що Муратов іноді використовує так звані “загальні” антоніми, які в результаті частого і загального вживання в мові стали фактами мови, тобто як лексичні засоби мови стоять поряд з повними антонімами. Наприклад: «Щоб в піснях ми лишились такі, Мов та крига, що з громом скресає, Мов той світ, що в огні воскресає» (67), «Й тоді на полі битви чи у полі, Де гній парує, щоб буяла парость, Стикаються в твоїм магічнім колі Вогонь і крига. Молодість і старість» (118). Із текстів видно, що смислова різниця слів вогонь – крига нейтралізується контекстом.
У результаті транспозиції знаків вони утворюють експресивний ряд протиставлень вторинного порядку: вогонь і крига (гаряче і холодне).
Виникає вторинна функція образного характеру і між антонімічною парою яскравість – імла (світло – тьма): «На скронях терпко нили Пекучі свіжаки тернових ран… І в них уже була Не мук яскравість, а тупа імла…» (179).
Як протилежні сприймаються ознаки яскравість – імла у цьому тексті, бо не тільки антоніми “працюють” на текст – “розсіювальна” дистрибуція, але і текст “працює” на антонімічну опозицію – “концентруюча” дистрибуція. Тому попередній зміст тексту сигналізує і в певній мірі конституює антонімію.
Аналогічне явище спостерігаємо і в наступному фрагменті: «Над простором усім – Щось незриме шугає… І віщує, віщує Або – мир, Або – смерть» (130). Мир і смерть не є антонімами поза даним текстом, а в ньому вони як ознаки добра і зла, життя і смерті вступають в антонімічні відношення і сприймаються як антоніми. Отож, текст (його фрагмент) достатньо однозначно експлікує антонімію, хоча і асиметричну, через додатковий відтінок значення в слові мир (у рамках даного антонімічного протиставлення) – «життя».
Досить характерним для мови Муратова є використання кількох пар контекстуальних антонімів для вираження внутрішнього напруження: «…Друже мій… Як я ненавидів світанки! Як ночі ждав, щоб ніч така Думки про волю навівала!» (60). Два словосполучення (ненавидів світанки, ночі ждав), що включають у себе контекстуальні антонімічні пари (ненавидів – ждав, ночі – світанки), протиставляються відповідним текстом, який підкріплює протиставлення. Контекстуальні антоніми тут є основою, навколо якої автор будує текст. Парадигми, в котрі включені лексеми з відповідними конотативними асоціаціями, взаємодіючи, утворюють емоційно-експресивне поле, енергія якого заряджає весь текст.
Отже, контекстуальні антоніми є ознакою індивідуального мовлення, ознакою стилю письменника, бо зумовлюють підкреслено емоційне бачення явищ дійсності художником, який мислить і оцінює їх крізь призму своїх почуттів, своєї пристрасності. Кожний контекстуальний антонім у І.Муратова передає не тільки особливості явища, дії, а й почуття автора, відтіняє певним чином характер поета. У вмілому використанні, збагаченні існуючих антонімічних рядів, у віднайденні нових контекстуальних антонімів особливо яскраво виявляється мовна майстерність І.Муратова.
Як висновок, можна зазначити, що:
1) у поезії І.Муратова виявлено три типи антонімів: градуальні, антоніми-комплементативи, антоніми-контративи;
2) найбільш уживаними серед них є градуальні (близько 80%) антоніми, до яких належать слова, що реалізують контрарну протилежність. Цей тип антонімів включає вісім тематичних груп, серед яких: а) домінують антонімічні пари на позначення психічної та фізіологічної характеристики людини та її стану. У ній поет надає перевагу градуальним опозиціям горе (печаль, мука, сум, біль, тривога) – щастя (радість, відрада), любов – ненависть; б) мало поступаються першій групі антонімічні пари, що позначають координаційні поняття. Опорним образом цієї групи є градуальна опозиція день – ніч; в) невеликою кількістю слів представлені інші тематичні групи, що включають:
. градуальні антоніми, які реалізують етичну й естетичну оцінку явищ. У цій групі виділяється опозиція старий – новий;
. антонімічні слова, що характеризують явища природи та стани погоди з опорним образом сонце – туман (мряка);
. градуальні опозиції на позначення кількості, порядку розташування предметів, часу подій, серед яких домінуюча – мить – вічність (ера, безмежність);
. антонімічні пари, що позначають фізичні якості, властивості чи стани предметів з опорною опозицією тиша (мовчання, безгоміння) – крик (рев, гук);
. градуальні опозиції, що характеризують соціальні явища з домінуючим антонімічним образом володар (ґазда) – раб (хлоп, невільник);
. антоніми на позначення оцінки характеру та поведінки, зовнішнього вигляду та фізичних якостей людини, серед яких виділяється опозиція юність – старість;
3) менш чисельними, ніж градуальні є комплементарні антоніми (близько
10%), які включають антонімічні пари, що характеризуються кожне своїм значенням і доповнюють одне одного до вираження всього родового поняття.
Антоніми-комплементативи, що використовує І.Муратов, поділяються на три групи за морфологічними ознаками: іменникові, прикметникові та прислівникові. У визначених групах наскрізний опорний образ – життя (живий, безсмертний) – смерть (мертвий, смертний, потойбічний);
4) антоніми-контративи, як і антоніми-комплементативи, представлені у поезії І.Муратова порівняно невеликою групою антонімічних пар (близько
10%). Цей тип антонімів включає слова, які представляють векторну протилежність і діляться у І.Муратова на п’ять тематичних груп: а) антоніми, що характеризують соціальні явища (зло – добро); б) антоніми на позначення руху предмета у просторі (прийшов – пішов); в) антоніми, що відтворюють різного роду конкретні дії (відчини – зачини); г) антоніми, які характеризують явища природи (дмуть – перестануть); д) антоніми, що виражають різні емоції, почуття (захолодив – зігрій).
У поета переважають антоніми, що виражають почуття, внутрішній стан, емоції, а не матеріальні явища;
5) поетичній мові І.Муратова властиве вживання контекстуальних антонімів, переважно іменникових (вогонь – крига, мир – смерть).
Характерним є використання кількох пар контекстуальних антонімів для розбудови тексту, для вираження чи зняття внутрішнього напруження. Діапазон порівнюваних, зіставлюваних та протиставлюваних понять надзвичайно широкий і водночас існує коло домінуючих тематичних груп і образів в кожному із типів антонімів.
3.2. Стилістичне використовування І. Муратовим
лексичних антонімів у поезії
Семантична природа антонімів, що передбачає вираження протилежностей, дозволяє широко використовувати їх як яскравий виразний засіб у художній мові. Антоніми, що використовує Муратов, відтворюють його темперамент, бо саме за допомогою антонімів поет може звести і протиставити полярні почуття і настрої. Митець бачить життя у контрастах, що свідчить не про протиріччя, а про цілісність сприйняття ним дійсності.
Дослідження показує, що основна стилістична функція антонімів – бути лексичним засобом вираження антитези – у поетичній мові І.Муратова значно переважає над іншими. Слід підкреслити, що стилістичні фігури, основою яких є протиставлення, утворюються за рахунок не тільки лексичних антонімів, але й контекстуальних. Як стверджує Я.І. Гельблу, “антитеза як явище стилістики
– дуже часто плід індивідуального, авторського слововживання” [Гельблу,
1965, 4-5]. З іншого боку, зображувальні функції антонімів не обмежуються тільки антитезою. Антоніми можуть виражати, наприклад, підсилення, постійність дій або станів, їх зміну чи послідовність [Давыдова, 1970, 151-
152]. Такої ж думки дотримується і І.Б.Голуб, у якої читаємо: “Стилістичні функції антонімів не вичерпуються вираженням контрасту, протиставлення.
Антоніми допомагають письменникам показати повноту охоплюваних явищ, широту часових меж” [Голуб, 1986, 64]. Л.О.Новиков також вважає, що “протилежності можуть у тексті не тільки протиставлятися, але й “складатися”, з’єднуватися, зіставлятися, розділятися, чергуватися, порівнюватися, доповнювати один одного і т.д.” [Новиков, 1973, 126]. Усе це дає можливість для вираження в мові за допомогою спеціальних лексичних засобів найрізноманітніших семантичних відношень: кон’юнкції, диз’юнкції, зіставлення і протиставлення, чергування, позначення всеохоплюваності, суперечності, взаємного перетворення протилежностей.
Слід відзначити, що у І. Муратова знаходимо усі зазначені види семантичних відношень в опозиціях протилежності. Розгляньмо тепер більш детально стилістичні фігури, яким наш поет надає перевагу.
Антитеза. Одним із надзвичайно емоціональних художніх засобів, який широко використовує Муратов, є антитеза, тобто протиставлення крайніх точок протилежностей. Під антитезою розуміють “стилістичну фігуру, що полягає в зіставленні протилежних явищ, образів, думок чи понять для підсилення виразності” [СЛТ, 1985, 16]. Основне призначення антитези полягає, з одного боку, в тому, щоб яскраво протиставити різні за своїми якостями та властивостями сутності або протилежні прояви однієї й тієї ж сутності, а з другого, – щоб уточнити їх принципову різницю, зробивши їх семантичним фокусом фрази: «Повільно течуть на чужині Для мене літа на межі…, Де недруг між друзів блукає І в норах сичить потайних: Ось плаче над страченим катом, За жертву його видає…» (42).
Антитеза за своїм характером може бути нерозгорнутою і розгорнутою. За
Л.О.Новиковим, перша – це просте протиставлення пари або декількох пар антонімів; у другій – антонімічні слова отримують додаткові визначення, їх зміст, характеристика розкриваються, розгортаються семантично за допомогою інших слів (у тому числі антонімів) [Новиков, 1973, 249].
Прокоментуймо, спершу, приклади нерозгорнутої антитези: «Було – спливло. Часів новітніх помело Старе без сліду вимітає» (92), «Відродивсь
– і знову помираю. Давить дим, петлястий, як ласо» (159). Один із фрагментів демонструє просте протиставлення двох окремих пар антонімів було
– спливло, новітнє – старе, при якому кожна із опозицій семантично не пов’язана з другою. Вони незалежно одна від однієї виконують свою роль у тексті. У другому фрагменті протиставляється антонімічна пара відродивсь – помираю, яка не потребує допомоги інших слів для розкриття змісту протиставлення.
На відміну від нерозгорнутої розгорнута антитеза включає в себе дві і більше взаємопов’язані антонімічні опозиції: «Скрипки грають в унісон.
Мовкнуть скрипки. Тишина… Та лишилась первозданна Звуку тінь недоторканна, Ніби шелест полотна, – Щезло й це! Сама луна. Безгоміння.
Тишина.» (375-376). Антоніми грають-мовкнуть отримують додаткову характеристику через протиставлення антонімічних слів тишина (безгоміння) – шелест (звук). Така «підтримка» підкреслює контраст антитези.
Зустрічаємо у Муратова і структурно складну антитезу, у якій протиставляються не окремі слова, що утворюють антонімічні пари, а цілий ряд відповідно протилежних слів, які складають одне ціле і відповідають одному образу: «»Пиши про все: про тишу й буруни, Про більма рабства й гострозорість волі» (1980, 140). Протиставлення змісту позначається тут не одним окремим, а двома залежними словами. Відбувається ніби уточнення поняття рабство – воля другою антонімічною парою більма – гострозорість.
Складна антитеза підсилює експресію тексту, допомагає розкрити суперечливу сутність явища.
Антитеза у І.Муратова може відзначатися різним контрастним протиставленням. У наведених уривках антонімічні пари ніби виключають одна одну, а в наступному випадку протиставлення не так різко виражене і зіставлення протилежностей дозволяє авторові стисло і виразно сказати про всеохопність явища: «Щоб розігнать одвічну тьму безправ’я! Вогонь для всіх.
. . Для дужих і безсилих, Видющих і сліпих, крилатих і безкрилих, Безвірних в істину і вірячих у ню…» (268). Цей фрагмент поетичного твору побудований на протиставленні антонімів, що характеризують людину як особистість. У першому рядку сконцентровано мету, чому “вогонь для всіх”:
«Щоб розігнать одвічну тьму безправ’я!». А в наступних рядках за допомогою контрастних епітетів автор конкретизує слово “всіх”: дужих і безсилих, видющих і сліпих, крилатих і безкрилих, безвірних і вірячих. Слід звернути увагу, як автор розташовує антонімічні пари. Спочатку вживає антоніми, що характеризують фізичні властивості людини, а потім – її духовний світ, цим самим підкреслюючи метафоричність перших двох пар.
Відзначимо, що вживання слів, які утворюють антитезу, завдяки особливому контексту може виступати у поета як засіб реалізації їх експресивно-переносного значення: «Вершини. Прірви. Самозабуття. Овації. І квіти. І присвяти. Ішли на сцену, як ідуть на свято…» (1969, 46). Життя актора митець зумів розкрити лише двома словами, вжитими в переносному значенні (вершини – прірви): вершини означає злети творчої майстерності, а прірви – падіння, розчарування. Тому антитеза є тут особливим стилістичним прийомом, якому надана особлива роль змістовного контрастного протиставлення, яке підкреслюється рядом слів, що розкривають сутність вершин: самозабуття, овації, квіти, присвяти.
Нерідко у Муратова цілі поетичні твори або їх фрагменти побудовані на протиставленні антонімів(антитезі), у тому числі й контекстуальних: «Чи буває день без ночі? Сміх без сліз? Життя без смерті? Віра без розчарування? Без ненависті любов?» (189), «Стикаються в твоїм магічнім колі Вогонь і крига. Молодість і старість. Ненависть і любов. Смутне й відрадне. Підступне й чесне. Справжнє і парадне.» (118). У цих фрагментах концентровано, стисло розкрито сенс життя людини. Виразно сказано про всеосяжність, загальність явищ, що відбуваються в людському житті. Поет називає протилежні точки серед видових явищ і тим виражає родове значення з більш високим ступенем абстракції.
Творам І. Муратова притаманна антитеза через градацію назв часових і просторових: «Нема початку і нема кінця Матерії: існує, хоч ти лусни, І при тобі й без тебе штука ця Небесна і земна, зірки й капуста… Усе – рухливе, і воно ж – інертне, Усе – мінливе, й вічне водночас, Все – рівно навпіл:
Смертне і безсмертне» (154). Автор називає крайні протилежні точки початок і кінець, небесне і земне і тим виражає більш високий ступінь абстракції часу і простору. Перший елемент матерії – символізує космічне явище
(зірки), другий – земне (капуста). Обидва явища рухливі та інертні, мінливі та вічні, але остання антонімічна пара смертне і безсмертне символізує людину в космічному світі. Ця поезія має, крім ритму вірша і ритму антитези, ще й певні внутрішні ритми: за широтою вираження явищ від більш широкого до більш вузького й конкретного (небесне – земне), і за ступенем узагальнення чи конкретизації від більш конкретного до більш абстрактного
(земне – небесне). І ці два ритми теж протиставляються і перебувають у взаємодії. У цих поетичних рядках виражена діалектика життя: зв’язок загального і часткового, зв’язок абстрактного і конкретного, оточуючої дійсності й людини.
Іноді антонімічні опозиції, які утворюють антитезу, служать обрамленням цілої тематичної групи слів, що характеризують градацію якоїсь якості чи закономірності: «Гірка й щаслива доля однолюба: Усе з тієї ж квітки він бере Отруту й мед. Вона – любов, і згуба» (1980, 78).
Вимальовуються такі ряди контекстуальних синонімів: згуба – гіркий, отрута; любов – мед, щастя. Коло замкнулося, бо це закономірність для закоханої людини. Тут антонімічні пари гірка – щаслива, отрута – мед, любов – згуба, об’єднані в одну тематичну групу, взаємодіють одна з одною, утворюючи канву твору. І. Муратов – майстер таких складних конструкцій. Ще давньогрецький філософ Геракліт відзначив: “Одне і теж у нас – живе і мертве, бадьоре і спляче, молоде і старе. Та це, змінившись, є те, і зворотно, те, що, змінившись, є це” (“Матер.Др.Грец.”, 1955, 49). І цей закон суперечностей і їх взаємодії використовується в мові, особливо поетичній, для зображення суперечливої сутності явища, діалектики самого життя. І незамінним мовним засобом для вираження таких явищ є антоніми, що якраво виражено в поезії
І.Муратова.
Важливим засобом вираження антитези є інтонація протиставлення. У синтагматичних опозиціях з інтонацією різкого протиставлення в І. Муратова особливо чітко виділяються два типи. У першому властивості, якості, дії і т.д. співвідносяться з однією й тією ж особою (предметом), у другому – з різними особами та предметами. Диференціюючу роль у структурі таких семантично протилежних компонентів виконує сполучник а: «Удень ходив коло овець…, А поночі, як тінь, зникав із хати» (53), «Одним усе видиться чорним, потворним, А другим – гарним та неповторним» (69). Таке протиставлення протилежностей також служить засобом актуалізації поняття, на яке автор хоче звернути особливу увагу. У першому прикладі важливими для автора є події, що відбуваються уночі (поночі) і стосуються однієї особи, а в другому – яким усе видиться іншим (другим), що підкреслює співвіднесення з різними особами. Крім того, у другому тексті спостерігаємо, як значення протиставлення одних антонімів (одним – другим) підкреслюється контрастністю других (потворним – гарним), які пов’язані з першим контекстом слів.
Протиставлятися у поета можуть як нейтральні слова, так і експресивно- синонімічні. Своєрідна експресія виникає при вживанні одного з членів антонімічної пари із запереченням: «Не донжуану – однолюбу заздрю Й мовчу про це, бо й сам такий давно» (1980, 78). Подібне з’єднання антонімів підкреслює значення одного з них, вжитого без заперечення (однолюб).
Протиставлення не має такої гостроти, бо випав один із його елементів
(сполучник протиставності), та саме його відсутність і надає підсилення смислу слова однолюб, наголошує на позитивності цього образу.
Відсутність сполучника виконує конструктивну функцію і в наступному фрагменті, в якому реалізується протиставлення: «Юрба мовчить. Говорить
Прометей» (267). Цей стилістичний прийом забезпечує чітку контрастну характеристику образів і надає можливість робити акцент на тому антонімічному явищі (говорить), яке поет вважає важливішим за друге
(мовчить).
Кон’юнкція. Кон’юнкція поширена в поезіях І. Муратова, коли антонімічні пари виступають як антонімічна єдність. Цей тип опозицій протилежності зазвичай виражається за допомогою сполучника і (й): «О ні, не знав Іов, що тим гріхом правічним Грішили споконвік володарі-царі Небесні і земні» (128), «Над книжкою безсонною порою В очах пекла ночей безсонних сіль… Над хибами й просвітленнями їх» (1980, 161), «У садочку, в лісі, в лузі Стебла й руки верховіть, Вічні недруги і друзі В давній спразі, у напрузі» (174). Такий вид семантичних відношень, як кон’юнкція, має значення об’єднання протилежностей в одне ціле, і сполучник і тут виступає у своїй основній функції. Члени синтагматичних опозицій небесні – земні, хиби – просвітлення, недруги – друзі утворюють своєрідні об’єднання контрастних за значенням слів.
Використовування антонімів у цій стилістичній функції іноді приводить до нанизування антонімічних пар: «Провесінь. Віриться в щастя – Передбачене і стихійне, Ортодоксальне і дискусійне, У банальне й оригінальне, У суспільне й у персональне…» (160). Такий прийом має велику художньо- виразову силу. Образ щастя у різноманітних його ознаках сприймається з більшою повнотою на тлі протилежних ознак, виражених антонімами.
Антонімічний контраст із повторюваним сполучником і, що експресивно підкреслює деякі з тих значень, котрі властиві словам у синтагматичній опозиції кон’юнкції, особливого значення набуває в контексті зі словом
“все”. Тоді із значення кон’юнкції випливає значення загальності, глобальності охоплення об’єкта: «Де все підвладне пристрасті одній – Віки й хвилини, думність і буремність» (1980, 140), «Змішалося усе: буденне і святкове, Гудрону дзеркало і придорожній пил, Накреслене у плані й випадкове» (1980, 181). Значення повноти обсягу стало основою для створення словесних образів, глибоких за своїм змістом і яскравих, оригінальних за мовною формою.
І. Муратов використовує також стилістичний прийом, який підсилює значення кон’юнкції. Його сутність не в протиставленні антонімів, а в запереченні, у нейтралізації їх, у відштовхуванні від крайніх ступенів прояву якої-небудь якості: «Пиши і не шукай Ані благословінь, ані прокльонів» (1980, 140), «І лихим суховієм обдерті, Мов дерева, забуті дощем, Ми не смієм ні жити, ні вмерти» (185). І.Муратов іноді користується цим прийомом для зображення невизначеності явища: ні благословіння – ні прокльони; ні жити – ні вмерти. Вживання антонімів із запереченням потрібне для того, щоб підкреслити в описаному явищі відсутність чітко вираженої ознаки чи дії. Синтагматичні опозиції з часткою ні (ані) мають яскраво виражене значення підсилення заперечення і являють собою трансформ антонімічного контексту із запереченням (не шукай і благословінь, і прокльонів; не смієм і жити, і вмерти).
Часто подібне вживання антонімії вказує на такі поняття, котрі у мові не мають точної назви: «Гасне в поросі колісне гуркотіння, Сяє сонечко не здалека й не зблизька» (1980, 102). Якщо частка ні (ані) вносить значення підсилення в семантичні відношення антонімів у тексті з запереченням, то частка не виступає як безпосереднє заперечення самих якостей і властивостей, виражених антонімами здалека – зблизька.
Позначення всеохоплюваності. Як ми вже бачили, в поезії І.Муратова поширені конструкції, в яких семантичні відношення протилежності охоплюють увесь клас предметів, явищ чи властивостей: «Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні» (57), «О щире слово, що в душі єси Й карбуєшся для свят і буднів Друком» (112), «Нам віриться: високій нашій мрії Підвладні будуть кожна ера й мить» (228). Антонімічні опозиції ночі й дні, свята і будні охоплюють суцільний час, усередині якого змінюються ночі й дні, свята й будні, а пара антонімів ера й мить демонструє всеосяжність часу. Так, наведені експресивні антонімічні пари створюють цілісну картину опоетизованого навколишнього світу. Безмежність часу і простору спостерігаємо і в таких рядках: «Як пахтить земля! Дароване безмежністю і миттю Вдихаю вдячно зблизька і здаля» (1980, 151). Поета захоплюють динамічні контрасти, бо разом з ними рухається його дух, його думка через мить і безмежність у широкий простір, далекий і близький.
Отже, використання цієї форми протиставлення дає поетові можливість охопити всю сутність слів, розділених на протилежності. Такі конструкції у
Муратова відзначаються мажорним світосприйманням, філософічністю.
Суперечність. Цікавий тип семантичних відношень представлений у наступному фрагменті: «Я з тобою ходив на недільники світлі й скорботні,
Коли очі смутили руїни, безокі, мертвотні…» (79). Контекстуально обумовлене значення суміщення протилежностей світлі – скорботні можна визначити як значення суперечності, тобто з’єднання протилежних начал. Як видно з тексту, цей тип відношень базується на оцінному (релятивному) характері семантики антонімів (ширше – членів протиставлення світлі – скорботні).
Взаємне перетворення протилежностей. Характерними для мови І.Муратова є різного роду стилістичні фігури, що базуються на «зближенні» протилежних слів у тексті, які співвідносяться з одним і тим же фактом, подією. Такі незвичні протиставлення оцінних слів спостерігаємо, наприклад, у наступних текстах: «Довіку до тебе не звикну, не звикну: Останньої. Першої. Згубної»
(1980, 131), «Тінь розлуки на спітканні, Перші втіхи – вже й останні»
(325). Позначення одного й того ж словами перший – останній створює експресивно підкреслене значення «єдиний», бо «семантична відстань» між цими антонімами в тексті практично дорівнює нулю: це і початок, і кінець, тобто щось єдине.
Одна протилежність перетворюється в другу і в тексті: «Ви нас на свій повертаєте слід Підсумків мудрих… І безсумнівною вірою в те, Котре, залишене літом у спадок, З тліну на памолодь перецвіте» (1969, 59).
Тотожність протилежностей тлін – памолодь представлена як реальність, бо пов’язана з «безсумнівною вірою» в силу весни. У такому контексті підкреслюється не протиставлення, а зближення, перехід протилежностей одна в другу.
Зіставлення. Зустрічаємо у Муратова також контрастне антонімічне зіставлення: «То нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в полум’ї і димі» (47). Ця модель позначена особливим виявом експресивної ознаки, бо обидва компоненти мають однакове спрямування: тоді – як зараз.
Зіставляючи протилежності, автор досягає концентрації думки саме на антонімічному образі: читач зосереджує увагу на тому, що зіставляють (а якими ж бої були тоді?).
Або візьмімо інший текст: «…Герої наших колискових Живуть коло антен телевізійних. І прижились до їх тремтінь нервових, Як до тополь безвітряно спокійних» (302). Антоніми нервовий – спокійний оживляють думку підкресленим зіставленням своїх полярних сторін. Цікаво, що антонімічна опозиція знаходиться у порівняльній конструкції і тому загальне значення, яке реалізує антонімічна пара нервовий – спокійний, зводиться до порівняння протилежностей, до різного роду характеристик того, що їх розрізняє
(нервові тремтіння антен, безвітряно спокійні тополі).
Як бачимо, головним у розглянутих вище синтагматичних опозиціях є значення кон’юнкції, яке в залежності від характеру синтаксичного та лексичного контексту отримує значення зіставлення, протиставлення, різкого протиставлення через різного роду модифікації (підсилення, заперечення і т.д.).
Чергування. Нерідко зустрічаємо в поезіях І. Муратова синтагматичні опозиції, що відображають послідовність (чергування) дій: «Вибагливий вогонь: то жевріє він тихо, То полум’ям зроста, то зовсім погаса» (1980,
27), «Вітер легко переносить На шлях завої снігові, То їх зрівня, то перекосить, То нагромаджує нові» (55). Із фрагментів видно, що одна дія не може відбуватися одночасно з другою, вона виключає другу, але можлива після неї: спочатку зрівня, а потім нагромаджує; спочатку полум’ям зроста, а потім погаса. Головне в такій опозиції не сам факт, що позначає протилежність, а зображення послідовності, чергування протилежностей.
Диз’юнкція. Поезії І.Муратова властиве також уживання антонімів для вираження семантичних відношень протилежності із значенням диз’юнкції. У поезіях Муратова виявлено диз’юнкцію двох типів: розділювальна (сильна) диз’юнкція та з’єднувально-розділювальна (послаблена) диз’юнкція. Під послабленою розуміють диз’юнкцію, при якій необхідний вибір одного із взаємовиключаючих членів відношення [Кондаков, 1971, 131; Новиков, 1973,
107]. Тобто антоніми “утворюють архісему, з якої виключається все, що складає специфіку кожного поняття і зберігається їх загальне значення”
[Лотман, 1972, 81]. При сильній диз’юнкції подібна трансформація неможлива, тому що зміст речень стає іншим. Розділювальна диз’юнкція реалізується тоді, коли члени опозиції виключають один одного [Новиков, 1973, 108].
Прикладами сильної диз’юнкції в творах І.Муратова можуть бути: «То я, панове, надмажорний? А ліру – геть? І геть – красу?.. Мені замовкнуть? Чи плекати Чужі слова?» (383), Наді мною, над гаєм…, Щось незриме шугає…,
І віщує, віщує Або – мир. Або – смерть» (130). Зміст і ритміка першого уривка переконують читача в тому, що ліричний герой не вагається у виборі – чи замовкнути, чи плекати слова, у нього одна-єдина позиція. У другому фрагменті антонімічний контраст створюють повторювані сполучники (або мир, або смерть). Така синтагматична опозиція має значення підсилення, що підкреслює взаємовиключаючі начала. Антонімічні слова мир – смерть у
Муратова набувають значення контрадикторних завдяки диз’юнкції, яка не передбачає нейтралізації відношень проміжним членом. Трансформація антонімів – характерна риса поезії І.Муратова, пов’язана з динамічним темпераментом митця.
Приклади, які демонструють послаблену диз’юнкцію, показують, що семантичні відношення членів такої опозиції наближаються до з’єднувальних відношень (кон’юнкції), бо відмінність понять у таких контекстах нейтралізується: «Чернігівські гармати, Ви слава чи неслава Для правнучих століть?» (338), «Коли він це відчув – увечері чи вранці? На з’їзді, на трибуні чи в садку…» (389). В обох текстах за змістом зберігається загальне значення антонімів. Увага зосереджується на виборі слава чи неслава; увечері чи вранці. Цікаво, що Л.О.Новиков відношення з’єднувально- розділювальної диз’юнкції і кон’юнкції вважає “синонімічними, але не тотожними семантично, бо у перших на відміну від других ясніше виступає на передній план значення зіставлення” [Новиков, 1973, 108]. Тому у першому прикладі можлива трансформація типу: слава чи неслава ( (і) слава і неслава. Кожне із понять слава – неслава втрачає свою специфіку, протилежності нейтралізуються. Інтонаційно у тексті відчувається відтінок сумніву: “Чернігівські гармати, ви слава чи неслава…” Звернімо увагу, що у другому прикладі опозиція увечері чи вранці більш схиляється до розділювальних відношень з відтінком байдужості і тому синонімія з контекстом з’єднувального значення неможлива.
Отже, конструкції з сильною та з послабленою диз’юнкцією у Муратова не можна інтерпретувати однозначно, а слід розрізняти інтонацію з’єднання, протиставлення чи зіставлення, бо різні семантичні відношення відображають різні смисли диз’юнкції.
Оксиморон. Особливої виразності у поетичнії мові І. Муратова набуває оксиморон. За СЛТ, “оксиморон – стилістична фігура, в якій поєднуються протилежні за змістом, контрастні поняття, що спільно дають нове уявлення”
[СЛТ, 1985, 165]. Характерною особливістю оксиморона лінгвісти називають
“неповну, неяскраву антонімічність його компонентів”, “фокус, перехрещення і взаємопроникність протилежностей” [Халиков, 1982, 100; Новиков, 1973,
253]. Антонімічні поняття, що логічно виключають одне одного “зустрічаються й у вигляді словосполучення, й у вигляді словотворчої конструкції”
[Степанова, Фляйшер, 1984, 225].
Найбільш виявлені в поетичній мові Муратова оксиморони – міжчастиномовні антоніми. На думку М.М.Халікова, цей тип антонімічного співвідношення слів, що утворюють оксиморон, “відкриває безмежні можливості синонімічного варіювання компонентів оксиморона” [Халиков, 1982, 100]. Так, у поезіях Муратова найчастіше зустрічаємо слова, що мають протилежні значення, які поєднуються як означуване і ознака, тобто одно з явищ є ознакою другого: «Нам треба знищити страхіття, Щоб окупилося в віках
Невічне наше довголіття» (1969, 6), «На хвилях сонячних симфоній, Краплина буряних гармоній У оркестровому строю» (20), «З відкритого вікна,
Вересневий світлий смуток, Не випитий до дна» (52), «Але без нього й дня прожить не хочу я… Без болю золотого за незвіданим» (111), «І з лютеранських кірх кричали Беззвучним криком нам на страх…» (59), «Хто злічив би відданих меті… Тиходомів пастки золоті» (116), «О, таким же, таким будь навік, неповторне повторення» (141), «Плачте, мої нестрашні бармалеї, Плачте сльозами, наївні дияволи!» (163), «Напевно, в тім і є жорстока добрість, Щоб вічно нас манив далекий обрій…» (174), «…Аби хоча б на мить В солодких пазурах її побути» (179), «Чого я жду? Яких іще прекрасних катастроф» (297), «У стотисячний раз неймовірність Притулю наче добру змію» (356), «Таке збіговисько – сам чорт йому не рад: Модерних мертвих душ рясний конгломерат» (273).
Слід сказати, що сполучення антонімів у “чистому вигляді” в оксимороні, як, наприклад, неповторне повторення, у поета зустрічається дуже рідко, як і в мові взагалі. Як видно з розглянутих прикладів, у взаємодії протилежностей в оксимороні виникають нові відтінки смислу, нові, більш місткі значення. В основі таких оксиморонів лежать асиметричні опозиції, бо в кожній оксиморонній структурі один із компонентів містить додатковий відтінок значення, що послаблює або посилює значення другого: «А що було в моїй торбині, В отій чарівній домовині?» (20), «І вірити, і знати, що назавше Мені судився світлий цей полон.»(26). Сполучення чарівна домовина, світлий полон несумісні як складові частини у звичайному мовленні, але в поезії, утворюючи нове поняття, є основою експресивного ефекту. Іменники домовина, полон самі по собі мають негативно-оцінне значення, та, поєднуючись з позитивно забарвленими прикметниками чарівна, світлий, набувають нового, позитивного відтінку.
Велика виражальна сила концентрується і в оксиморонних словосполученнях типу: «Любов’ю сплетені вінки… Зотлівши, світяться нетлінно» (98), «І раптом згасає невгасне, Стає своїм часом невчасне»
(138), «П’ю з дитячих очей Живину заповітного трунку» (157), «Коли обмеження приходять До необмежених сердець, Шалені згадки колобродять, До прірви кличуть навпростець» (1980, 156), «В ту ж мить я відчую, Що від щастя вмираю» (171), «Прости, матусю. Помираю. У пеклі юдиного раю» (261),
«Він на німому клавесині Собі й богам беззвучно грав» (297), «Яке це щастя
– Плакати від щастя» (393). У підкреслених сполученнях відбувається таке тісне зіткнення двох протилежних явищ, що особливо виразно виступає їх несумісність і разом із тим виникає ще додатковий смисл, відсутній при простому протиставленні.
Отож, у поетичному мовленні І.Муратова оксиморон є одним із поширених засобів образності. Він глибоко розкриває суть позначеного в його складному протиріччі, а також особливості темпераменту поета.
Різночастиномовна антонімія. Оскільки ми торкнулися питань антонімії різних частин мови в оксиморонних сполученнях, то слід сказати, що спостереження над мовою поетичних творів І.Муратова показують, що протиставляються і утворюють протилежні смисли слова різних частин мови у поета не тільки в оксимороні. У І.Муратова з його контрастним сприйманням світу дуже часто використовується протиставлення значень слів різних частин мови з метою посилення контрасту. Тому ми, розглядаючи функції антонімічних слів, розглянемо і такі конструкції.
У художньому тексті вживаються поряд із одночастиномовними антонімами різночастиномовні, які є явищем мовлення, а не мовної структури.
Приймаючи подану Є.М. Міллером структуру міжчастиномовних засобів вираження протилежності [Миллер, 1990, 66], виділяємо в поезії І.Муратова такі типи міжчастиномовних опозицій:
1) нові антонімічні одиниці і нові антонімічні опозиції, які одночастиномовну антонімію не утворюють: «Безжурний чи охоплений журбою, Не знаючи тебе, я завжди знав: я твій… Стою, як є – я весь перед тобою»
(38), «І думаєш: не всім щастить дожити До мудрої прощальної пори, Коли з минулим днем ви ще не квити, А вже його женуть сучасності вітри…» (137),
«Під бомбами не падав на ріллю; Тоді ще я дивився в очі зрячі Матусі, що засліпла у війну» (173). Антонімічні одиниці безжурний – журбою, минулий день – сучасність, зрячі – засліпла можливі тільки в міжчастиномовній антонімії, бо слова необмежених, зрячі, безжурний, минулий одночастиномовну антонімію не утворюють;
2) нові опозиції з антонімічними смислами, які утворюють опозиції з іншими антонімічними смислами: «Щоб міцно у спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця» (36), «Я за те, щоб на землі Все родюче пліднилось, Щоб у мороці-імлі Все ясне розвиднілось» (1980, 154), «А в юності, давно по цьому схилу… Чи вдячні будемо йому? Скажи, подумай, мила: На мить оце? На довгі дні?» (75), «Хіба й собі в осіннє полум’я Жбурнути юнь липневих снів? Ронити цвіт при сонці й поночі» (175). Антонімічні одиниці цієї групи утворюють такі антонімічні опозиції: сонце – поночі (вдень – вночі); морок-імла – ясне (тьма – світло); мить – довгі дні (мить – вічність); подвиг – діло буденне (свята – будні);
3) опозиції, що мають відповідності в одночастиномовній антонімії:
«Вночі я ждав приходу дня, А вдень безсонними очами Шукав на полі тінь нічну» (47), «Воістину воскрес, немов росою вмився… Обрав старий як світ єдиний символ віри: Безсмертя – яко смертний вічний дух» (125), «Ми – добрі. Не маємо злості, Уміємо щиро прощать» (75), «А як всохнеш? Про це я не думаю! Ще ж такий молодий з мене паросток, Не до смутку мені, не до старості» (139), «Не надивлюсь, не намилуюсь, Як гай зимовий занімів. Він – спокій ввесь, а я – хвилююсь» (84). Дані антонімічні опозиції реально мають відповідні їм одночастиномовні молодий – старість (старий – молодість); добрі – злості (добро – злі); спокій – хвилююсь (хвилювання – заспокоююсь); вдень- – ічну (вночі – денний); безсмертя – смертний (смерть – безсмертний).
Дослідження творів І.Муратова показує, що серед протиставлень, виражених різними частинами мови, у них найчастіше зустрічаються антонімічні опозиції, що утворюють прикметники та іменники (десь 70%), рідше – прикметники та дієслова, іменники та дієслова, іменники та прислівники, і зовсім мало – прислівники та прикметники. Як бачимо, міжчастиномовна антонімія представлена у поета різноманітними опозиціями номінативних одиниць.
Такі антоніми є своєрідним будівельним матеріалом при описі розвитку подій: «Юрба глухо гуде. Говорить Забутий пророк: – Я живий. Я помер. Все довколишнє – тільки уява» (271). Антонімічне сполучення прикметника і дієслова живий-помер складають ніби каркас, основу опису сцени зустрічі народу з лжепророком, який завдяки різночастиномовним антонімам розкриває перед нами свою справжню сутність – це живий мрець, це мара, це те, чого насправді не існує. Різке протиставлення, виражене міжчастиномовною опозицією, єдино можливий прийом у цьому тексті, який дає можливість автору розкрити суперечливу сутність “Забутого пророка” і відкрити людям правду про нього.
Або візьмімо інший образно-емоційний фраагмент: «Щороку, щоліта і сухо, і зливи, І ясно, й туманно, і все по-новому, І все наче вперше…»
(245-246). У цьому фрагменті взаємодіють дві антонімічні пари сухо – зливи, ясно – туманно, які працюють на створення одного образу – літнього пейзажу.
Перша пара – антоніми різні частини мови (прислівник та іменник), вони задають ритм усьому текстові, координують напрямок думки. Поет вживає замість одночастиномовних антонімів сухо-волого опозицію сухо – зливи, яка має інший антонімічний смисл, більш конкретний, образний і опоетизований.
Наступна пара антонімів ясно – туманно підсилює й уточнює попереднє протиставлення.
Найчисельнішою антонімічною опозицією, як було вже зазначено, є опозиція іменник – прикметник. У поета такі пари позначені високою емоційно- експресивною енергією, яку вони передають усьому текстові: «Щоб міцно у спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця» (36). У вірші контрастують іменник подвиг і сполучення діло буденне, бо перший у мові не має одночастиномовного антоніма. За СУМ,
“подвиг – важлива своїм значенням дія, вчинок, здійснюваний у важких, небезпечних умовах; героїчний, самовідданий вчинок” [СУМ, 1975, т.6, 736].
Отже, найвища експресивна точка тексту зосереджена в контрастному образі подвиг – діло буденне, який і визначає функціональне навантаження тексту.
Таким чином, міжчастиномовні антоніми, як засіб мовного вираження протилежних явищ, у поетичній мові І.Муратова займають значне місце, бо саме така антонімія дає змогу письменникові при відсутності одночастиномовного антоніма повно і глибоко розкривати суперечливі явища або протилежності, які перебувають у протиборстві і взаємодії.
Підсумовуючи, можна зробити і більш загальний висновок, що міжчастиномовна антонімія є одним із мовних виражень суперечності як універсального, всезагального принципу розвитку.
Здійснений аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій, що властиві поетичній мові І.Муратова, дає право зробити певні узагальнення:
1) найбільш поширеним явищем, за допомогою якого поет досягає яскравого стилістичного забарвлення антонімічних опозицій, є антитеза
(нерозгорнута, розгорнута, структурно складна), яка може виступати у поета як засіб реалізації експресивно-переносного значення слів, служити обрамленням цілої тематичної групи антонімів, характеризувати градацію якоїсь якості чи закономірності або градацію назв часових і просторових;
2) в антонімічних текстах поета реалізуються такі види семантичних відношень (значень), як: а) кон’юнкція (антонімічна єдність), яка знаходить вираження у поета за допомогою сполучника і (й), що підкреслює деякі із значень і об’єднує протилежності в одне ціле (віки й хвилини), і заперечних часток не, ні
(ані), що підкреслюють відсутність чітко вираженої ознаки чи дії (ні жити – ні вмерти); б) охоплення всього класу предметів, розділених на протилежності. Такі конструкції в І.Муратова характеризують здебільшого безмежність часу і простору (ера (безмежність) – мить); в) суперечність (поєднання протилежних начал), що базується у поета на оцінному характері значень переважно прикметникових антонімів (світлі й скорботні); г) взаємне перетворення, тотожність протилежностей, що дає змогу з’єднати протилежності в щось єдине. Особливо виділяються у поета прикметникові опозиції (перший – останній); д) зіставлення, яке досягає у поета особливо високої концентрації в порівняльній конструкції (тоді – як зараз); е) чергування (послідовність), що у письменника виявляється переважно в дієслівній антонімії й підкреслюється сполучником то (то зрівня – то нагромаджує); є) диз’юнкція (сильна і послаблена), антонімічний контраст якої в
І.Муратова створюють здебільшого повторювані сполучники (або) – або, (чи) – чи (або мир – або смерть);
3) одним із поширених засобів образності в поетичних творах І.Муратова є оксиморон, що зустрічається переважно в поєднанні означуваного й ознаки
(беззвучний крик, невічне довголіття);
4) широке використання різночастиномовних антонімів, що дають можливість особливо глибоко розкрити сутність позначеного в його складному протиріччі – одна із стильових ознак І.Муратова. Такі антоніми у поета поділяються на три типи: а) антонімічні опозиції, які не утворюють одночастиномовну антонімію
(зрячі – засліпла); б) антонімічні опозиції, які утворюють конструкції з іншими антонімічними смислами (подвиг (свята) – діло буденне (будні)); в) антонімічні опозиції, що відповідають одночастиномовній антонімії
(безсмертя – смертний, добрі – злість).
Найчисельнішою різночастиномовною опозицією в поетичній мові
І.Муратова є опозиція прикметник – іменник.
3.3. Способи включення антонімічних пар у текст
При аналізі стилістичних функцій синонімів у поезіях І.Муратова говорилося, що в поетичному творі має важливе значення не тільки семантика слів, а і способи їх введення в художній текст. Це положення стосується і антонімів. Поетична майстерність І.Муратова виявляється не тільки в нових смислових зв’язках антонімічних слів у тексті, а і в способах їх введення в текст.
Одним із поширених у поета прийомів є уживання антонімів з антонімічними епітетами з метою посилення протиставлення: «Неокупною ціною мирні вижили човни, І туманні низовини Й радість першої стеблини, Й сум осіннього зела» (340). У наведеному тексті антонімічні епітети-означення перший – осінній (оказіональне значення «останній») підкреслюють антитезу радість – сум. Антоніми-означення створюють навколо антитези певний семантичний ореол, який конкретизує її мовне значення, крім того, антонімічні епітети надають симетрії поетичній структурі.
Інший фрагмент демонструє взаємодію вже не однієї, а кількох пар антонімів з парою антонімічних епітетів: «Щоб за любов мої кохані друзі І за ненависть недруги лукаві, Над тілом бездиханним стоячи, По щирості ридали і раділи» (34). Протиставлення друзі – недруги, любов – ненависть зв’язується в тісний вузол антонімічними епітетами-означеннями кохані – лукаві і разом вони підсилюють контраст явища, що відбувається. Наступна антонімічна пара паронімів ридали – раділи вносить концептуальну розрядку в текст і надає йому завершеності.
Другим способом включення антонімів у текст у поезіях І.Муратова є антонімічний паралелізм. Відомо, що паралелізм – “тотожне чи подібне розташування мовних елементів, однакове розташування подібних членів речення в двох чи більше сусідніх реченнях, у межах віршованої строфи, які створюють поетичну фігуру” [СЛТ, 1985, 178].
Візьмімо такий приклад: «Я бачив горе, а співав про щастя, Я чув
“рятуйте”, а кричав «ура!» (81). З тексту видно, як одна антонімічна пара горе – щастя підкреслюється другою “рятуйте” – “ура!”, симетричною парою.
Такий антонімічний паралелізм підсилює протиставлення, увиразнює суперечність.
Характерним для стилю Муратова є сполучення кількох антонімічних пар, які узгоджуються за смислом і конотацією. Серед них часто зустрічаються іменникові пари, які служать для організації тексту – початок-кінець: «Коли кордони світла й тьми стираються, Пірнає місяць, золотий карась, У плеса туману, щоб сонцю дать дорогу…» (176). Антонімічна пара світло – тьма починає текст, а пара сонце – туман закінчує його. Обидва антонімічні ряди складають градуальні антоніми, лексичні значення яких досить близькі. З поезії видно, що смисл другої антонімічної опозиції доповнює смисл першої, яка, в свою чергу, втілює в собі філософський задум твору: світло й пітьма протилежні, але разом із тим перебувають у залежності (посилюється світло – зникає пітьма).
У поезіях І.Муратова виділяються також симетричні і несиметричні іменникові антонімічні пари, що стоять поруч і підсилюють протиставність явищ, які вони називають: «Щоб сю ніч в нерівному двобої Розпачу й надії, світла й тьми Зірку провідну перед собою Бачили у темряві, як ми» (1980,
173), «І не знаю: де мій спокій? Де шукати рівновагу? У безвітрі, у згасанні Чи в горінні, в круговерті» (147).
Поєднання прислівникових і прикметникових, прислівникових і дієслівних антонімічних пар дає змогу авторові повніше розкрити суперечності людського буття: «Що – завтра? Нині правий берег круто І з лівим, низовим, стає на прю» (1980, 112), «Бараки.Табір. Поле чисте, Не стать на ньому, ані сісти,
Бо вздовж і впоперек – дроти» (59). Перший фрагмент демонструє тісну взаємодію часових реалій завтра – нині із координаційними – лівий – правий.
Тут відбувається злиття часу і простору. Другий – сполучення антонімів конкретної дії не стать – ані сісти і антонімів, що вказують на причину цієї дії вздовж – впоперек (дроти). Таке інтегрування надає текстові динамічності й експресивності.
Слід відзначити, що І.Муратов надає перевагу сполученню двох дієслівних антонімічних пар, як-от: «Творю, руйную, мучусь і люблю, І не спинюсь, аж поки серцем стихну» (178), «О Нерінго! Ноги могутні твої Твердо стоять на землі…, Тут плачуть, сміються, кохають, Вірять, ненавидять, творять» (104). Нагнітання дієслів, серед них антонімічних, створює враження динаміки, руху, емоційного напруження. Дієслівні антоніми творю – руйную, мучусь – люблю, плачуть – сміються, кохають – ненавидять цементують текст, підкреслюють єдність руху і віддзеркалюють темперамент поета.
Особливість мови І.Муратова – нанизування трьох і більше антонімічних пар з метою підсилення протиставлення. Поет вживає одну пару антонімів, але йому здається, що цього замало для контрасту, і він додає другу, чим створює експресію, а потім вплітає в тканину твору ще одну антонімічну пару, щоб завершити антонімічний акорд, як, наприклад: «Куди ви – у життя чи в потойбічність, В земне буття чи в мороки нірвани, Наївні й мудрі, як думки про вічність, Пустельних жахів свідки-каравани?» (144). Текст пронизують три пари антонімів, серед яких дві пари слів-антонімів (життя – потойбічність, наївні – мудрі) і одна пара антонімічних словосполучень
(земне буття – мороки нірвани). Перші дві антонімічні пари між собою синонімічні (життя – земне буття; потойбічність – мороки нірвани), тому вся ця антонімічно-синонімічна конструкція містить у собі високий емоційно- експресивний заряд. І тільки завдяки третій антонімічній парі (наївні – мудрі) виникає розрядка напруги в тексті.
Антонімічні пари, як і синоніми, можуть створювати в поезіях
І.Муратова ампліфікаційні ряди. Явище ампліфікації спостерігаємо в наступних поетичних рядках, де поет нагромаджує декілька антонімічних рядів, нанизує їх один на одного, дбаючи про те, щоб висловлювана думка сприймалася в усій повноті контрасту: «Добро і Зло в тривозі важу, Гріхи й розгрішення земне, Братерства міць і силу вражу, І вічне, й те, що геть майне» (323), «Ось почула і до причалу повернула: До них – відомих, не відомих, До друзів і до ледь знайомих, До пустотливих і серйозних, До невразливих і нервозних, Слоноподібних і тендітних – До всіх своїх двадцятилітніх» (89). Із цих текстів видно, що нагнітання кількох пар антонімів підсилює характеристику явища, створює враження великого загалу.
Вживання таких лексичних структур, до складу яких входять три і більше антонімічні пари, надає оповіді семантичної напруженості, робить текст місткішим, сприяє створенню ритму поезії.
Підсумовуючи, зазначимо, що для поетичного стилю Муратова характерно:
1) уживання антонімів з антонімічними епітетами, що підкреслює протиставлення (недруги лукаві – друзі кохані);
2) використання такої поетичної фігури, як антонімічний паралелізм, з тією ж метою (бачив горе – співав про щастя, чув «рятуйте» – кричав
«ура!»);
3) ампліфікація, нанизування антонімічних пар, що посилює контраст явища
(відомі – невідомі, друзі – ледь знайомі, пустотливі – серйозні, невразливі – нервозні, слоноподібні – тендітні);
4) уживання синонімічно-антонімічних блоків з метою створення концептуальної напруги чи розрядки (життя (земне буття) – потойбічність (мороки нірвани)).
3.4. Взаємозв’язок синонімії та антонімії в поезії Ігоря Муратова
Мову І.Муратова не можна вивчати тільки статично, бо в його мові переплітаються різні мовно-стилістичні засоби. Зокрема це помітно там, де в антонімічні зв’язки вступають синоніми. Такі антонімічно-синонімічні взаємозв’язки у художніх творах поетах є не спорадичним явищем, а зустрічаються постійно. Це одна із стильових ознак поезії І.Муратова.
На взаємодію між синонімічними і антонімічними відношеннями вказувалось неодноразово [Шмелев, 1973, 134-135].
На думку дослідників, семантичні зв’язки синонімів і антонімів найбільш відчутно постають у взаємодії двох протилежних СР [Иванова, 1982,
48], об’єднаних опозиційними зв’язками. Ф.П. Філін з цього приводу зазначив: “Синонімічні і антонімічні відношення – два важливих види семантичних зв’язків слів у рамках тієї чи іншої лексико-семантичної групи…” [Филин, 1982, 237]. Але це особливо виявляється в художніх текстах.
Оскільки синонімія і антонімія тісно пов’язані, то між ними існує складна система залежностей. Так, В.М.Русанівський звертав увагу на те, що
“синонімічний ряд слів разом з антонімами до кожного члена ряду утворює семантичне поле, яке межує з іншими семантичними полями, частково й накладається на них” [Русанівський, 1991, 3]. Про те, що слова, які складають семантичне поле, пов’язані різного роду відношеннями, відмічав
Ф.П.Філін. Дослідник характеризував їх, як відношення «синонімії, антонімії, всякого роду уточнення, диференціації й узагальнення близьких чи тотожних значень» [Филин, 1957, 536]. Л.О.Введенська вважає, що
“взаємодіють антоніми з синонімами насамперед тоді, коли члени одного ряду синонімів вступають в антонімічні відношення з одним якимось або з усіма словами другого ряду” [Введенская, 1971, 14].
Як уже зазначалося, для мови Ігоря Муратова характерне вживання в одному тексті і синонімів, і антонімів, що створює, так би мовити, два ряди нагнітання і тим самим підсилює образ.
Частіше за все поет використовує зв’язок антонімії з синонімією як спеціальний образний прийом: «Я короля оспівував так гучно, Що став багатієм із жебрака…, Я короля звеличував так часто, Що до душі припала підла гра» (181). У цьому тексті синоніми оспівував – звеличував обрамляють опозицію багатій – жебрак, тобто антонімічний ряд розділяє синонімічний, що дає змогу кожному із цих лексичних засобів чітко виконувати свої функції: синоніми заміщують один одного, щоб уникнути повтору в невеликому фрагменті, а в антонімічному ряді спостерігаємо, як одна протилежність виходить з іншої, чим підкреслюється контраст явища.
Характерне для поезій І.Муратова і вживання поруч двох рядів синонімів і антонімів: «Вагались, як і я, в жорстокій творчій тиші, Терзались, як і я, у гомонах життя» (1980, 154), «За ніч блага: «Помстіться, рідні, а мертвих відплатіть, живі!» (50). В обох прикладах дієслівні синоніми вагались – терзались, помстіться – відплатіть виконують функцію уточнення, а пов’язані з ними антоніми тиша – гомін, мертві – живі підсилюють емоційну образність тексту.
Цікаві також приклади взаємодії синонімів і антонімів, які поєднуються з такою стилістичною фігурою, як повтор: «Захмелію, згадаю все прикре, болюче, лихе… В’яне сад мій і знову цвіте… Ах, забуду, забуду все прикре, болюче, лихе!» (151). Таке нагромадження антонімів і синонімів
(згадаю – забуду, в’яне – цвіте; прикре – болюче – лихе) письменник використовує, щоб виділити, звернути увагу читача на головне – страждання ліричного героя. А повтор антонімічного слова забуду та синонімів прикре – болюче – лихе допомагає повніше відобразити цей схвильований і напружено емоційний стан ліричного героя. Особливої виразності текстові надає кільцевий синонімічний повтор (прикре – болюче – лихе), який починає і закінчує фрагмент.
Знаходимо у поета і такі конструкції, які утворюють синонімічно- антонімічний трикутник, що дає змогу стисло і виразно розкрити концептуальний зміст поезії: «Овіяний тривогою, журбою Чи радістю розбуджений кажу: Любов до нього в серці збережу…» (1980, 157), «Вночі, коли спить все спокійне, наїдене, сите… Я чую, …як світ потрясають могутнім воланням голодні» (112),», «Найкраща всохла яблуня моя, А ще ж торік на ній буяла цвіть! Квітує все. А яблуня моя Одна в садку безрадісно стоїть» (141). Як видно з поезій, антоніми, як вершини трикутників, допомагають виявити і розрізнити значення синонімічних слів: журба, тривога
– радість; наїдене, сите – голодні; буяє, квітує – всохла.
Складне переплетіння антонімії і синонімії відбувається і в наступному тексті: «Непорушне вістря полудневе. Чом же так суворо, а не втішно?
Буряно, бентежно, а не ніжно? Не дрімотно в тиші, а турботно?» (131). Тут спостерігаємо своєрідний паралелізм трьох антонімічних рядів суворо – втішно; буряно, бентежно – ніжно; дрімотно – турботно, які вступають між собою ще й у синонімічні відношення. Так, вимальовуються два СР: суворо – буряно – бентежно – турботно; втішно – ніжно – дрімотно. У наведеному прикладі антонімічні слова не тільки утворюють “власну” мікросистему, але й включаються як одна із основних координат у загальну схему тематичної класифікації лексики, вступаючи у тісний органічний зв’язок із синонімами тієї ж тематичної групи.
Залежність між антонімією і синонімією особливо чітко проступає, коли розглянути вертикаль вірша: «Від спогадів на серці завжди смутно: Отут – було… І там – було… О, хоч би як було сутужно й скрутно,– Хай буде з кореня щодня нове стебло І плід на нім новий, щоб мали право люди Сказати:
«Тут вже є, А там – ще буде!» (140).
Вертикаль: смутно
Отут там сутужно скрутно кореня плід
Тут там
Або: «Вже й сили брак – а серце прагне звершень, Вже й ніч твоя – а дух воліє крил! Напевно, в тім і є жорстока добрість Буття і мрій – ревнивої рідні, Щоб вічно нас манив далекий обрій І залишавсь у вічній далині» (174).
Вертикаль: прагне воліє жорстока добрість
Буття мрій далекий обрій далині
Проаналізувавши зв’язок синонімів і антонімів у поетичній тканині творів І.Муратова, можна констатувати, що цей зв’язок виявляється:
1) у загальних закономірностях уживання синонімів і антонімів: поет частіше використовує ряди синонімів і ряди антонімічних пар, рідше окремі синонімічні пари й окремі антонімічні пари;
2) у широкому використанні і в синонімах, і в антонімах контекстуальних синонімів і антонімів: коли одно слово виступає в лексичному
(словниковому) значенні, і воно наводить (індукує) відповідно синонімічне чи антонімічне значення на інші синонімічні чи антонімічні слова;
3) у включенні до ряду синонімів або антонімів слів, які не є синонімами чи антонімами, але завдяки синонімічному або антонімічному
“зараженню”, індукції значень стають ними.
Висновки
Дослідження антонімів у поетичній тканині творів І.Муратова переконує, що це один із найважливіших мовних засобів, який дозволяє розкрити сутність позначеного, “схопити” протилежності в їх діалектичній єдності.
Беручи до уваги семантичні й граматичні ознаки антонімічних слів, найбільш виявленими у розглянутих нами поезіях є такі типи антонімів:
. антоніми-квалітативи і координативи (антоніми, що виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять) (близько
80%);
. антоніми-комплементативи (антоніми, що виражають комплементарність)
(близько 10%);
. антоніми-контративи (антоніми, що виражають протилежну спрямованість дій, ознак чи властивостей (близько 10%).
Найпродуктивнішим і найрізноманітнішим за тематикою у поета є клас антонімів – квалітативів та координативів, бо саме цей тип антонімів утворює ядро антонімії. Цей клас включає сім тематичних груп, які представляють антонімічні опозиції, що виражають градуальну якісну контрарність, і одну тематичну групу, яку представляють антонімічні опозиції, що репрезентують протилежність основних координаційних понять.
У межах тематичної класифікації антонімів цього класу превалює перша група, утворена із антонімічних слів, що позначають психічні та фізіологічні характеристики людини та її стану. У тематичних групах виділяються опорні антонімічні образи, серед яких домінують щастя – горе, любов – ненависть, день – ніч, мить – вічність. Антоніми-квалітативи та координативи у різних текстах утворюють різні семантичні поля і, як показує дослідження, експлікують фундаментальні поняття не тільки матеріального, а й духовного світу світу.
Менш продуктивними у І.Муратова є антоніми-комплементативи, які за лексико-граматичними ознаками поділяються на три розряди: іменникові, прикметникові та прислівникові антонімічні пари. Поет дуже вдало використовує особливість комплементарних антонімів (розмежовувати ознаки) для творення експресивних опорних образів-контрастів: життя – смерть (живий
– мертвий, безсмертний – смертний); правда – кривда; війна – мир; поразка
– перемога, які пробуджують дію уяви у читачів, динамізують оповідь.
Ще менш численними у поетичних творах І.Муратова є клас антонімів- контративів, до якого входять дієслова, що реалізують векторну протилежність. Антоніми-контративи у поета виявляються в п’яти тематичних розрядах. Серед них центральне місце посідає тематична група, що позначає соціальні явища, взаємовідносини людей у суспільстві, оскільки виражає боротьбу добра і зла, честі і безчестя, тобто все, що становить больове поле поезії І.Муратова.
Ознакою стилю письменника, що зумовлює підкреслено емоційне бачення дійсності, є вживання контекстуальних антонімів. І.Муратов не цурається так званих “загальних” антонімів, що вже стали фактами мови (вогонь – крига) і творить нові контекстуальні антоніми (мир – смерть, ненавидів – ждав), що підкреслює мовну майстерність поета і особливості сприймання ним світу.
У функціональному плані антоніми, використані Муратовим, реалізують семантичні відношення протиставлення, зіставлення, кон’юнкції, диз’юнкції
(сильної і послабленої), чергування, перетворення, всеохоплюваності, суперечності. Поет надає перевагу семантичним значенням протиставлення, кон’юнкції і диз’юнкції як таким, що дають змогу найяскравіше відобразити контрастні смислові відношення.
Найуживаніший художній засіб протиставлення у поета – антитеза, як проста (нерозгорнута і розгорнута), так і складна. Ця важлива стилістична фігура створена за рахунок не тільки лексичних антонімів, але й контекстуальних і міжчастиномовних. Антитеза у поета виступає як засіб реалізації емоційно-експресивного значення слів. Уживання в одному великому поетичному фрагменті кількох пар антонімів, які утворюють антитезу, характеризує мову поезій І.Муратова.
Значне місце в поезії І.Муратова посідає оксиморон, який, як відомо, відзначається великою виражальною силою. Оксиморон у Муратова утворює нові відтінки смислу і є важливою складовою частиною експресивності його поезій.
Антонімія різних частин мови у митця представлена трьома типами міжчастиномовних опозицій, рівних між собою у кількісному відношенні. До найтиповіших моделей міжчастиномовних антонімів відносимо антонімічні опозиції, що утворюють прикметники та іменники. Як засіб вираження протиставлення, така антонімія більш повно розкриває динамічну натуру автора.
Використовування різних способів введення антонімів у текст: ампліфікації, нагромадження антонімічних пар для посилення контрасту явища, антонімічного паралелізму для підкреслення протиставлення, уживання як антонімів синонімічних слів, уживання антонімів з антонімічними епітетами, введення синонімічно-антонімічних блоків для конструктивної організації вірша, для вираження внутрішнього напруження чи розрядки – особливість мови
І.Муратова.
Одна із стильових ознак поезії І.Муратова – антонімічно-синонімічні взаємозв’язки. Найбільш характерним для мови поета є вживання поруч двох і більше рядів синонімів і антонімів, введення в текст синонімічно- антонімічних трикутників, використання синонімічного та антонімічного повтору.
Загальні висновки
Мова поезій І.Муратова багата й різноманітна, як і його життя, відображене в творчості. Разом із країною він пройшов складний шлях, переживаючи її злети й падіння, вболіваючи за її долю, відбиваючи життя, своє сприймання його від молодечого запалу до філософських роздумів зрілого віку. Цей складний шлях знайшов вираження не тільки в ідейно-тематичному й емоціональному змісті поезій, а і в мові.
Поетичне мовлення І.Муратова дуже багате: воно вміщує складні й багатоманітні словникові глибини української літературної мови другої половини ХХ століття, і чисті джерела народнопоетичної мови та мови української літератури ХІХ – ХХ століть.
Крізь сучасну лексику науки, культури, техніки у поета просвічується народна першооснова його поетики. Посьменник використовує різні способи поетичного освоєння фольклорних джерел: включення в поезію пісенного тексту, використання сюжету народної пісні, трансформація пісенного твору, введення народної символіки в новий семантичний контекст, поєднання традиційних фразеологізмів з новітньою інтелектуальною лексикою, вживання релігійної лексики та біблійної символіки для створення оригінальних поетичних образів.
Інтелектуальні асоціації виявляються в літературних ремінісценціях, які органічно вливаються в авторський текст, зокрема із «Слова о полку
Ігоревім», Т.Г. Шевченка, О.С. Пушкіна, І.П. Котляревського,
П.А. Грабовського, М.М. Коцюбинського, О.П. Довженка, П.Г. Тичини.
Своєрідність мови поезій І.Муратова полягає не тільки в багатстві словникового складу, а і в способі його використовування відповідно не тільки до предмета зображення, а й до психічного складу поета, зокрема його психічного типу й темпераменту, які позначені пристрасністю й динамізмом.
У поетичному мовленні це знаходить вираження в побудові тексту, у способі включення в текст тих чи інших мовних елементів. Так, вираженню емоціонального світу поета відповідають лексико-морфологічні повтори, переважно дієслівно-іменникові; порівняння, серед яких виділяються предикативні порівняльні структури (повні і неповні), структури з орудним порівняльним, безсполучникові і семантично ускладнені порівняльні конструкції; індивідуально-авторські метафоричні словосполучення.
Більшості творів поета притаманне використовування абстрактної та іншомовної лексики на позначення психічних якостей чи станів людини.
Характерною ознакою індивідуального стилю І.Муратова є його словотворення, зокрема морфологічні неологізми, що включають прикладки та композити-прикметники. Відзначаються оригінальністю також афіксальні новоутворення і прислівникові оказіоналізми.
Особливості психічного складу поета знаходять виявлення в багатстві й способах уживання синонімів.
Якщо оцінювати мовне явище з лінгвістичного погляду, то треба відзначити, що в поезії І.Муратова переважають синоніми ідеографічного типу.
З погляду семантики привертають увагу синоніми (у тому числі й контекстуальні), що позначають явища внутрішнього світу людини: почуття, настрої, переживання.
У поетичних творах І.Муратова синоніми, як мовний засіб, виконують усі п’ять основних функцій, але для стилістики цього поета найбільш характерні функції уточнення (диференціації), заміщення та протиставлення. Серед них кількісно виділяється функція диференціації, оскільки вона дає можливість виразити найтонші семантичні, стильові й емоційно-експресивні відтінки поняття.
Одна із стильових ознак поезії І.Муратова – широке використання різних стилістичних способів введення синонімів у текст. Однак поет надає перевагу дистантному та рамочному способу розташування слів.
Визначальною рисою поетичного мовлення І.Муратова є вживання трьох і більше синонімічних слів у СР. Часто поет вплітає в тканину твору декілька таких СР.
Поетичному мовленню І.Муратова властивий високий ступінь антонімічності лексичних засобів, оскільки антоніми як засіб експресивного вираження почуттів і думок відбивають своєрідність психічного складу поета.
За семантикою й граматичними ознаками в поезії І.Муратова домінують антоніми, що виражають градуальну якісну протилежність і протилежність координаційних понять. Серед них привертають увагу антоніми, що входять до семантичної групи на позначення психічних якостей людини.
Оцінюючи стилістичні особливості вживання антонімів, слід відзначити, що поет надає перевагу тим, які найяскравіше відображають контрастні смислові відношення – протиставлення, кон’юнкцію, диз’юнкцію. Найуживанішим художнім засобом протиставлення у поетичному мовленні І.Муратова є антитеза, яка завжди у поета супроводжується експресивним компонентом.
Динамізм особистості письменника знаходить виявлення і в способах використовування антонімів. Для підкреслення, посилення протиставлення поет вводить у текст три і більше антонімічні опозиції, цим самим створюючи ампліфікаційні ряди.
Уживання синонімічно-антонімічних блоків для вираження чи зняття концептуальної напруги – одна із характерних ознак поетичного мовлення
І.Муратова.
Таким чином, можна підсумувати, що висока частотність синонімічних та антонімічних мовностилістичних засобів у мові поезії І.Муратова, які надають можливість розкрити всю глибину й діалектичну єдність контрастивних думок, є проявом могутнього темпераменту поета.
Список проаналізованих джерел
1. Муратов І. Вибрані поезії: У 2-х томах.– К.: Дніпро, 1972.– 385 с.
2. Муратов І. Надвечірні птахи. Вірші 1967-1968 років.– К.: Радян. письменник, 1969.– 253 с.
3. Муратов І. Поезії.– К.: Радян. письменник, 1980.– 286 с.
4. Муратов І. Твори: У 4-х томах. Т.І.– К.: Дніпро, 1982.– 415 с.
Бібліографія
1. Апресян Ю.Д. Английские синонимы и синонимический словарь // Англо- русский синонимический словарь.– М.: Русский язык, 1988.– С.500-543.
2. Апресян Ю.Д. Избранные труды. Том І. Лексическая семантика.
Синонимические средства языка.– М.: Школа «Языки русской культуры».
Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1995.– 472с.
3. Апресян Ю.Д. К проблеме синонима // Вопросы языкознания.– 1957.– №6.–
С.67-74.
4. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка. – М.:
Наука, 1974.– 367с.
5. Арнольд И.В. Стилистика современного английского языка (стилистика декодирования).– Л.: Просвещение, 1973.– 303с.
6. Ахманова О.С., Натан Л.Н., Полторацкий А.И., Фатющенко В.Н. О принципах и методах лингвостилистического исследования.– М., 1966.– С.7-8.
7. Баженов Н.М. Современный русский литературный язык.– К.: Рад. школа,
1954.– С.85-93.
8. Балли Ш. Французская стилистика.– М.: Изд-во иностр. л-ра, 1961.– 394с.
9. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и
Ренессанса.– М.: Прогресс, 1965.– 404 с.
10. Бережан С.Г. Семантическая эквивалентность лексических единиц.–
Кишинев: Штиинца, 1973.– 372с.
11. Бертагаев Т.А., Зимин В.И. О синонимии фразеологических словосочетаний в современном русском языке // Русс. язык в школе.– 1960.– №3.– С.5-6.
12. Білодід І.К. Про порівняльну стилістику східнослов’янських мов //
Теоретичні проблеми лінгв. стилістики.– К.: Наукова думка, 1972.– С.3-
21.
13. Блумфилд Л. Язык. Перевод с английского.– М.: Прогресс, 1968.– 607с.
14. Брюгген В. На передньому краї // Прапор.– 1972.– №7.– С.91-101.
15. Брюгген В. Ворог – байдужість // Звичайний хліб мистецтва. Літературно- критичні статті.– К.: Радян. письм., 1969.– С.189-200.
16. Будагов Р.А. Введение в науку о языке.– М.: Просвещение, 1965.– 492с.
17. Булаховский Л.А. Введение в языкознание. Часть ІІ.– М.: Учпедгиз,
1953.– С.44-45.
18. Булаховський Л.А. Нариси з загального мовознавства.– К.: Рад. школа,
1955.– 307с.
19. Васильев Л.М. Современная лингвистическая семантика.– М.: Высшая школа., 1990.– 175с.
20. Ващенко В.С. Про становлення й самовизначення лінгвостилістики як науки // Українська народна лексика.– Дніпропетровськ: Вид-во
Дніпропетров. ун-ту, 1973.– С.129-135.
21. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові.– Харків, 1958.
22. Ващенко В.С. Українська семасіологія: Типологія лексичних значень.–
Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетров. ун-ту, 1981.– 68с.
23. Введенская Л.А. Словарь антонимов русского языка. 2-е издание, испр. и доп.– Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1982.– С.7-8.
24. Введенская Л.А. Словарь антонимов русского языка.– Ростов: Изд-во
Ростов. ун-та, 1971.– 166с.
25. Виноградов В.В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопросы языкознания.– 1955.– №1.– С.60-87.
26. Виноградов В.В. Русский язык. Грамматическое учение о слове .– М.:
Высшая школа, 1972.– 614с.
27. Винокур Т.Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц.– М., 1980.– С.57-64.
28. Винокур Т.Г. Избранные работы по русскому языку .– М.: Учпедгиз, 1959.–
С.391- 403.
29. Винокур Т.Г. Синонимия и контекст // Вопросы культуры речи.– М., 1964.–
Вып.5.– С.21.
30. Выготский Л.С. Мышление и речь // Избранные психологические произведения.– М.: Изд-во АПН РСФСР, 1956.
31. Вишенська Н. Мудрість серця // Вітчизна.– 1965.– №2.– С.210-211.
32. Галич О. «І не спинюсь, аж поки серцем стихну» // Українська мова і література в школі.– 1990.– №9.– С.89-92.
33. Галкина-Федорук Е.М. Современный русский язык. Лексика.– М.: Учпедгиз,
1954.– С. 136-140.
34. Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка. Издание 2.– М.:
Учпедгиз, 1955.– С.343-344.
35. Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка. Издание третье.– М.:
Просвещение, 1965.– 407с.
36. Гельблу Я.И. Способы выражения антонимичности в современном немецком языке. Автореферат дисертации … канд. филолог. наук.– Л., 1965.
37. Головин Б.Н. Основы культуры речи.– М., 1980.– С.188-199.
38. Голуб И.Б. Стилистика современного русского языка. Учебное пособие для вузов. Издание второе, перераб. и доп.– М.: Высшая школа, 1986.– 336с.
39. Горнунг Б.Ю. О природе синонимии в языке и теоретических предпосылках составления синонимических словарей // ВЛ.– 1965.– №5.– С.95-99.
40. Григорьев В.П. Поэтика слова.– М.: Наука, 1979.– С.22-137.
41. Гужва Ф.К. Современный русский литературный язык. Часть I. Издание второе, перераб. и доп.– К.: Выща школа, 1978.– 247с.
42. Гумбольдт В. О различии организмов человеческого языка и влияние этого различия на умственное различие человеческого рода.– Спб, 1959.
43. Давыдова М.К. Антонимия как художественно-выразительное средство в романе М. Шолохова «Поднятая целина» // Ученые записки Хабаровского пед. ин-та (серия русс. яз.).– 1970.– Т.29.– С.150-159.
44. Девкин В.Д. Немецкая разговорная речь. Синтаксис и лексика.– 1979.–
С.217-231.
45. Девкин В.Д. Рецензия на книгу: Антонимы (пособие по лексике немецкого языка) // М., 1969 / Иностр. яз. в школе.– 1970.– №2.– С.79-81.
46. Дідківська Л.П., Родніна Л.О. Словотвір, синонімія, стилістика.– К.:
Наук. думка, 1982.– 170с.
47. Дослідження з лексикології та лексикографії.– К.: Наук. думка, 1965.–
271с.
48. Дятчук В.В., Пустовіт Л.О. Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови.– К.: Наук. думка, 1983.– 156с.
49. Евгеньева А.П. Введение // Словарь синонимов русского языка.– Т.I.– Л.:
Наука, 1970.– С.5-19.
50. Евгеньева А.П. Основные вопросы лексической синонимии // Очерки по синонимике современного русского литературного языка.– М.– Л.: Изд-во АН
СССР, 1966.– С.4-29.
51. Єрмоленко С.Я. Естетична природа слова в народній пісні // Укр. мова і літ. в школі.– 1976.– №7.– С.34-45.
52. Єрмоленко С.Я. Слово, оновлене часом // Культура слова.– К.: Наукова думка, 1976.– Вип. 11.
53. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова.– К.: Наукова думка, 1987.–
245с.
54. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. Издание второе.– М.: Изд-во
МГУ, 1961.– С.252-258.
55. Жирмунский В.М. Задачи поэтики // Теория литературы. Поэтика.
Стилистика.– Л., 1977.– С.28-31.
56. Жирмунский В.М. Общее и германское языкознание // Избранные труды.– Л.,
1976.
57. Жовтобрюх М.А., Кулик В.М. Курс сучасної української мови.– К.: Вища школа, 1972.– 407с.
58. Жовтобрюх М.А. Українська літературна мова.– К.: Наук. думка, 1984.–
255с.
59. Жуков В.П. Семантика фразеологических оборотов.– М.: Наука, 1978.–
С.91-97.
60. Журавель Н.В. Засіб експресії – антонімія // Культура слова.– К.: Наук. думка, 1981.– Вип.20.– С.32-34.
61. Залевская А.А. Понимание текста как актуальная психолингвистическая проблема // Литературный текст: проблемы и методы исследования.–
Калинин: Изд-во Калинин. ун-та, 1987.
62. Звегинцев В.А. Замечания о лексической синонимии // Вопросы теории и истории языка.– Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1963.– С.25-40.
63. Звегинцев В.А. Семасиология.– М.: Изд-во Москов. ун-та, 1957.– 321с.
64. Звегинцев В.А. Теоретическая и прикладная лингвистика.– М.:
Просвещение, 1968.– 336с.
65. Иванова В.А. Антонимия в системе языка.– Кишенев: Штиинца, 1982.– 162с.
66. Изард К. Эмоции человека.– М.: Изд-во Москов. гос. ун-та, 1980.– 427с.
67. Ільницький М.М. Художній літопис часу // Муратов І. Твори у 4-х томах.–
К.: Дніпро, 1982.– Т.І.– С.5-18.
68. Исаев А.В. К вопросу о соотношении лингвистического и логического в учении об антонимах // Научн. докл. высш. школы. Филологические науки.–
1972.– №1.– С.49-56.
69. Исаченко А.В. Бинарность, привативные оппозиции и грамматическое значение // Вопросы языкознания.– 1963.– №2.– С.39-56.
70. Калашник В.С. Особливості слововживання в поетичній мові.– Харків: Вид- во Харків. держ. ун-ту, 1985.– 68с.
71. Калинин А.В. Лексика русского языка.– М.: Изд-во МГУ, 1971.– С.59-61.
72. Караулов Ю.Н. Общая и русская идеография.– М.: Наука, 1976.– 355с.
73. Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность.– М.: Наука, 1987.–
261с.
74. Кацнельсон А.І. Вічності й хвилини голоси // І. Муратов. Поезії.– К.:
Радян. письм., 1980.– С.3-16.
75. Киреев А.А. Об антонимах // Русс. яз. в школе.– 1954.– №3.– С.10-13.
76. Клаус Г. Введение в формальную логику.– М.: Изд-во иностр. лит., 1960.
77. Клименко Н.Ф. Словотворча структура і семантика складних слів у сучасній українській мові.– К.: Наукова думка, 1984.– 252с.
78. Клименко Н.Ф., Пещак М.М., Савченко І.Ф. Формалізовані основи семантичної класифікації лексики.– К.: Наукова думка, 1982.– 250с.
79. Клименко Н.Ф. Як народжується слово // Мовознавство.– 1992.– №3.–
С.20-24.
80. Клюєва В.Н. Краткий словарь синонимов русского языка.– М.: Учпедгиз,
1956.– 279с.
81. Ковалик І.І. Про типологічну інтерпретацію художнього слова та вияв майстерності у Словнику мови творів І. Франка // Українське літературознавство.– Львів, 1969.– Вип. VII.– С.158-161.
82. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови.– К.: Вища школа, 1987.– 351с.
83. Ковальов В.П. Вимовна експресія художньої прози // Мовознавство.–
1973.– №1.– С.31-40.
84. Ковальов В.П. Виражальні засоби українського художнього мовлення.–
Херсон: Херсонська міська друкарня, 1991.– 125с.
85. Ковальов В.П. Експресивне використання антонімів в українському художньому мовленні // Укр. мова і література в школі.– 1986.– №9.–
С.48-51.
86. Кожина М.Н. Стилистика русского языка. Издание второе, перераб. и доп.–
М.: Просвещение, 1983.– 224с.
87. Колесник Г.М. Мова газети в епоху НТР // Науково-технічний прогрес і мова.– К., 1978.– С.93-95.
88. Комиссаров В.И. Проблема определения антонимов // Вопросы языкознания.–
1957.– №2.– С.49-58.
89. Кондаков Н.И. Логический словарь.– М.: Наука, 1971.– С.131.
90. Кононенко В.І. Стилістичний аспект синтаксису / Слово і труд.– К.,
1976.– С.117-121.
91. Кузнец М.Д. Стилистические функции синонимов // Ученые записки
І ЛГПИИЯ. Т.I.– Л.: Изд-во ЛГПИИЯ, 1940.
92. Леонтьев А.А. Психологическая структура значения // Семантическая структура слова.– М.: Наука, 1971.– С.7-15.
93. Лисиченко Л.А. Антоніми в сучасній українській мові // Українська мова і література в школі.– 1976.– №1.– С.26-33.
94. Лисиченко Л.А. Бесіди про рідне слово: Слово і його значення.– Харків:
ХДПУ, 1993.– 136с.
95. Лисиченко Л.А. Лексикологія сучасної української мови: Семантична структура слова.– Харків: Вид-во Харків. ун-ту, 1977.– 116с.
96. Лисиченко Л.А. Лексико-семантична система української мови.– Харків:
ХДПУ ім. Г.С. Сковороди, 1997.– 129с.
97. Лисиченко Л.А. Типи синонімів за значенням // Українська мова і література в школі.– 1973.– №11.– С.58-64.
98. Лосев А.Ф. Терминологическая многозначность слова и символа // Языковая практика и теория языка.– М.: Наука, 1978.– С.4-9.
99. Лотман Ю.М. Анализ поэтического текста.– Л.: Просвещение, 1972.– С.81.
100. Лурия А.Р. Маленькая книжка о большой памяти.– М.: Изд-во Московского ун-та, 1968.– С.66-69.
101. Львов М.Р. К вопросу о типах лексических антонимов // Русс. яз. в школе.– 1970.– №3.– С.71-76.
102. Максимов Л.Ю. Антонимия как один из признаков качественности прилагательных. Автореферат диссертации … канд. филол. наук.– М., 1958.
103. Максимов Л.Ю. Частица не и приставка не- с краткими прилагательными //
Русс. яз. в школе.– 1957.– №2.– С.7-17.
104. Материалисты древней Греции.– М.: Госполитиздат, 1955.– С.49-53.
105. Мацько Л.І. Інтер’єктивація в українській мові // Укр. мовознавство.–
1979.– Вип.7.– С.21-27.
106. Мельников Г.П. О типах дуализмов языкового знака // Научные доклады высшей школы. Филологические науки.– 1971.– п.5.
107. Мигирин В.М. Язык как система категорий отображения.– Кишинев, 1973.
108. Миллер Е.Н. Антонимия в лексике и фразеологии: На материале немецкого и русского языков.– Алма-Ата, 1978.
109. Миллер Е.Н. Природа лексической и фразеологической антонимии.–
Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1990.– 223с.
110. Михайлов В.А. Генезис антонимических оппозиций (антонимия и отрицание). Учебное пособие.– Л., 1987.
111. Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови.– К.: Наукова думка, 1977.– 237с.
112. Мурзин Л.Н., Штерн А.С. Текст и его восприятие.– Свердловск: Изд-во
Уральского ун-та, 1991.– 172с.
113. Муравицкая М.П. Психолингвистический аспект взаимодействия лексического в слове // Вопросы языкознания.– 1984.– №5.– С.108-115.
114. Муромцева О.Г. Розвиток лексики української мови в другій половині
ХІХ – початок ХХ ст.– Харків: Вища школа, 1985.– 152с.
115. Никитин М.В. Лексическое значение слова (структура и комбинаторика).–
М.: Высшая школа, 1983.– 127с.
116. Никитин М.В. Основы лингвистической теории значения.– М.: Высшая школа, 1988.– 167с.
117. Нечитайло О.І. Синоніми в лексикографії.– К.: Наукова думка, 1987.–
131с.
118. Новиков Л.А. Антонимия в русском языке.– М.: Изд-во Моск. ун-та,
1973.– 290с.
119. Новиков Л.А. Антонимия, ее типы и место в лексико-семантической системе языка // Тезисы докл. научн конф. Вопросы описания лексико- семантической системы языка. Ч.II.– М., 1971.– С.57-60.
120. Новиков Л.А. Логическая противоположность и лексическая антонимия.
Рус. язык в школе.– 1966.– №4.– С.79-87.
121. Новиков Л.А. Семантика русского языка.– М.: Высшая школа , 1982.–
272с.
122. Новиков Л.А. Синонимические функции слов (семантическая синонимия) //
Русс. яз. в школе.– 1968.– №1.– С.11-23.
123. Общая психология / Под ред. А.В. Петровского, – М.: Просвещение,
1986.– 463с.
124. Общее языкознание. Внутренняя структура языка.– М.: Наука, 1972.–
265с.
125. Осипенко З.М. Про сучасні тенденції розвитку лексики // Мовознавство.–
1981.– №4.
126. Паламарчук Л.С. Лексична синоніміка художнів творів М.М.Коцюбинського.
– К.: Вид-во АН УРСР, 1957.– 92с.
127. Палевская М.Ф. Проблема синонимического ряда, его границ и возможности выделения доминанты // Лексическая синонимия.– М.: Наука, 1967.– С.94-
104.
128. Палевская М.Ф. Синонимы в русском языке.– М.: Просвещение, 1964.–
128с.
129. Пентилюк М.І. Синонімічні засоби української мови. // Укр. мова і л-ра в школі.– 1977.– №2.– С.76-83.
130. Первомайський Л. Розчахнуте серце // Про І. Муратова. Літературно- критичні статті.– К.: Рад. письм., 1972.– С.5-37.
131. Передрій Г.Р., Смолянінова Г.М. Лексика і фразеологія української мови.– К.: Рад. школа, 1983.– С.15-129.
132. Петрищева Е.Ф. Об эмоциональной окрашенности слов в современном русском языке (Опыт лингвистического эксперимента) // Развитие лексики современного русского языка.– М., 1965.– С.46-58.
133. Петровский В.И. О стилистической дифференциации лексики современного русского языка.– Львов, 1959.– С.34-43.
134. Пилинський М.М. Мистецьке слово і мова // Мовознавство.– !982.– №6.–
С.46-58.
135. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль.– К.: Наукова думка, 1976.– 287с.
136. Плющ П.П. Історія української літературної мови.– К.: Вища школа,
1971.– 424с.
137. Покровский М.М. Избранные работы по языкознанию.– М.: Из-во АН СССР,
1959.– С.82.
138. Полонський Р. Незабутні на верховинах духу // Літературна Україна.–
1992.– 3 вересня.– С.4.
139. Поляков М. Вопросы поэтики и художественной семантики.– М.: Сов. писатель, 1978.– 446с.
140. Потебня А.А. Из записок по теории словесности.– Харьков, 1905.– 652с.
141. Потебня А.А. Эстетика и поэтика.– М.: Искусство, 1976.– 302с.
142. Правдин М.Н. Анализ содержательной структуры текста // Сборник научных трудов / МГПИИЯ им. М. Тореза.– М., 1976.– Вып.103.
143. Пражский лингвистический кружок // Тезисы Пражского лингвистического кружка.– М., 1967.– 74с.
144. Реформатский А.А. Введение в языковедение. Издание 4.– М.:
Просвещение, 1967.– С.95-98.
145. Родичева Э.И. К проблеме антонимии // Семантические и фонологические проблемы прикл. Лингвистики.– М.: Из-во МГУ, 1968.– С.284-296.
146. Розенталь Д.Э. Практическая стилистика русского языка.– М.: Высшая школа, 1974.– 352с.
147. Рильський М.Т. Передмова до «Матеріалів до синонімічного словника української мови» А.Багмета // Вітчизна.– 1959.– №2.– С.217.
148. Рубакин Н.А. Психология читателя и книги.– М.: Книга, 1977.
149. Рудяков Н.А. Стилистический анализ художественного произведения.– К.:
Выща школа, 1977.
150. Русанівський В.М. Естетика художнього слова // Культура слова.– К.:
Наукова думка, 1976.– Вип.2.– С.5-17.
151. Русанівський В.М. Збагачення і оновлення мови // Укр. мова і л-ра в школі.– 1976.– №8.– С.47-57.
152. Русанівський В.М. Семантична глибина слова // Мовознавство.– 1991.–
№2.– С.3-7.
153. Русанівський В.М. Слово в поезії // Рідне слово.– 1972.– Вип.6.– С.50-
53.
154. Русские писатели о языке. Хрестоматия / Под общ. ред. А.М.Докусова.–
Л., 1954.– С.377-390.
155. Сеченов И.М. Избранные философские и психологические произведения.–
М.: Госполитиздат, 1947.– 647 с.
156. Симина Г.Я. Из наблюдений над языком и стилем романа Ф.М.Достоевского
«Преступление и наказание» // Изучение языка писателя.– Л.: Просвещение,
1957.– С.82-87.
157. Синонимы русского языка и их особенности.– Л.: Наука, 1972.– 273 с.
158. Соколова Н.К. Слово как фактор лирического текстообразования и конституент индивидуального поэтического стиля. Автореф. дис … д-ра филол. наук.– Л., 1985.– С.13-18.
159. Соколовская Ж.П. Проблемы системного описания лексической семантики.–
К.: Наукова дума, 1990.– 184 с.
160. Соколовская Ж.П. Синонимические связи имен прилагательных со значением обобщенной положительной качественной оценки (На материале современного русского литературного языка). Автореф. дис … канд филол. наук.– К.,
1970.– 23 с.
161. Соколовская Ж.П. Система в лексической семантике (Анализ семантической структуры слова).– К.: Выща школа, 1979.– 189 с.
162. Сорокин Ю.А. Психолингвистические аспекты изучения текста.– М.: Наука,
1985.
163. Степанов Ю.С. Методы и принципы современной лингвистики.– М.: Наука,
1975.– 696 с.
164. Степанова М.Д., Фляйшер В. Теоретические основы словообразования в немецком языке.– М.: Высшая школа, 1984.– 264 с.
165. Степанченко И.И. Поэтический язык Сергея Есенина (Анализ лексики).–
Харьков: ХГПИ, 1991.– 189 с.
166. Степанченко И.И. Стилистический анализ стихотворений С.Есенина:
Учебное пособие.– Харьков: ХГПИ, 1989.– 107 с.
167. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка.– К.: Вища школа, 1993.– 365 с.
168. Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія / За заг. ред. І.К.Білодіда.– К.: Наукова думка, 1973.– 440 с.
169. Сучасна українська літературна мова. Стилістика / За заг. ред.
І.К.Білодіда.– К.: Наукова думка, 1973.– 588 с.
170. Тараненко О.О. Деякі аспекти теорії синонімії в плані створення синонімічного словника // Мовознавство.– 1980.– №3.– С.48-54.
171. Тараненко А.А. Языковая семантика в ее динамических аспектах (Основные семантические процессы).– Киев: Наукова думка, 1989.– 254 с.
172. Тарасов Л.Ф. Поэтическая речь (типологический аспект).– Харьков: Выща школа, 1976.
173. Телия В.Н. Метафора как модель смыслопроизводства и ее экспрессивно- оценочная функция //Метафора в языке и тексте.– М.: Наука.– 176 с.
174. Трубецкой Н.С. Основы фонологии.– М.: Из-во иностр. л-ра, 1960.
175. Українські письменники про літературу та мову.– К.: Рад. школа, 1961.–
462с.
176. Уфимцева А.А. Лексическое значение. Принципы семиологического описания лексики.– М.: Наука, 1986.– 239 с.
177. Уфимцева А.А. Роль лексики в познании человеком действительности и в формировании языковой картины мира.– М.: Наука, 1988.– С.110-140.
178. Уфимцева А.А. Слово в лексико-семантической системе языка.– М.: Наука,
1968.– С.190-196.
179. Уфимцева А.А. Типы словесных знаков.– М.: Наука, 1974.– 205 с.
180. Филин Ф.П. О лексико-семантических группах слов // Езиковедски исследования в чест на акад. Стефан Младенов.– София, 1957.– С.536-539.
181. Филин Ф.П. Очерки по теории языкознания.– М.: Наука, 1982.– 336 с.
182. Філософські питання мовознавства.– К.: Наукова думка, 1972.– 198 с.
183. Фридрак В.П. Синонімія складних слів // Мовознавство.– 1987.– №2.–
С.32-38.
184. Халиков М.Н. Оксюморон: уровни текстовой реализации и средства языкового выражения (На материале немецкого языка) // Вестник Ленингр. ун-та. №14. История. Язык. Литература.– Л., 1982.– Вып. 3.– С.97-102.
185. Хованская З.И. Принципы анализа художественной речи и литературного произведения.– Саратов: Из-во Саратов. ун-та, 1975.
186. Худяков И.К. Эмоционально-оценочная лексика как важнейшее средство выражения семантическо-стилистических коннотаций // Актуальные вопросы лексики и грамматики современного русского языка.– Тула, 1976.– С.33-41.
187. Чабаненко В.А. Основи мовної експресії.– К.: Вища школа, 1984.– 168с.
188. Чабаненко В.А. Теоретичні засади дослідження експресивних засобів української мови // Мовознавство.– 1984.– №2.– С.11-18.
189. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови.– К.: Рад. школа, 1962.– 496с.
190. Черч А. Введение в математическую логику.– М.: Изд-во иностр.
л-ра, 1960.– Т.1.– С.18-25.
191. Шанский Н.М. Лексикология современного русского языка.– М.:
Просвещение, 1964.– 316с.
192. Шанский Н.М. Очерки по русскому словообразованию.– М.: Просвещение,
1968.– 246с.
193. Шанский Н.М. Программа курса «Лингвистический анализ художественного текста» // Анализ художественного текста. Выпуск 1.– М.: Педагогика,
1975.– С111-123.
194. Шапиро А.Б. Некоторые вопросы теории синонимов (на материале русского языка) // Доклады и сообщения Института языкознания АН СССР.– М., 1955,
Т.8.– С.69-87.
195. Шмелев Д.Н. Очерки по семасиологии русского языка.– М.: Просвещение,
1964.– 244с.
196. Шмелев Д.Н. Проблемы семантического анализа лексики (на материале русского языка).– М.: Наука, 1973.– 279с.
197. Шмелев Д.Н. Современный русский язык. Лексика.– М.: Просвещение,
1977.– 285с.
198. Якобсон П.Я. Психология художественного восприятия.– М., 1964.
199. Ducha?ek O. Precis de semanticque franзais.– Brno: Univ. J.E. Purkyn?,
1967.– 262p.
200. Filipec J. ?eska synonimaz hlediska stylistiky a lexikologie.– Praha,
1961.– P.217-223.
201. Forman M. Antonyma // Rusky jazyk.– 1960.– №5.– C.206-214.
202. Frege G. ?ber Sinn und Bedeutung. // Zeitschrift fьr Philosophie und philosophische Kritik.– 1892.– Bd.100.– P.25-50.
203. Lyons J. Introduction to Theoretical Linguistics.– London ets.:
Cambridge univ., 1969.– P.460-470.
204. Palmer F.R. Semantics. A new outline.– M.– Высшая школа, 1982.– 111с.
205. Quintilianus M. Institutio oratoria, ed E. Bonnell.– Lipsial, 1866.– vol.II.– 149 p.
206. Soule R. A dictionare of English synonyms and synonymous expressions designed as a guide to apt and varied diction.– Toronto ets.: Bantam,
1981.– 528p.
207. Ullman S. The Principles of Semantics.– Glasgow ets.: Oxford univ.,
1959.– P.70-108.
208. Vincenz A., de. Les structures antonymiques. Synchronie et diachronie
// Opera slavica.– Gцttingen, 1963.– Bol. IV.– P.233-259.
209. Wald L. Antonimele оn sistemul lexical // Sistemele limbii.–
Bucure?ti, 1970.– P.75-84.
Лексикографічні видання
210. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов.– М.: Изд-во «Сов. энциклопедия», 1966.– 524с.
211. Ахманова О.С. Словарь синонимов русского языка.– М.: Изд-во «Сов. энциклопедия», 1976.– 448с.
212. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів.– К.: Вища школа, 1985.– 360с.
213. Деркач М.П. Короткий словник синонімів української мови.– К.: Рад. школа, 1960.– 209с.
214. Лингвистический энциклопедический словарь.– М.: Сов. энциклопедия,
1990.– 285с.
215. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т.Гром’яка,
Л.І.Коваліва та ін.– К.: ВЦ «Академія», 1997.– 752с.
216. Полюга Л.М. Словник антонімів.– К.: Рад. школа, 1987.– 172с.
217. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов.– 1976.
218. Русско-украинский словарь синонимов / Под ред. Н.Н. Пилинского.– К.:
Освіта, 1995.– 271с.
219. Словник української мови: В 11-и томах.– К.: Наук. думка, 1970-1980.–
Т.І-11.
220. Філософський словник / За ред. В.І. Шинкарука.– К.: Гол. ред. УРЕ АН,
1973.– 600с.
221. Фразеологічний словник української мови.– К.: Наук. думка, 1993.– Т.1-
2.– 984с.
————————
Примітка.
[1] Тут і далі цитуємо за виданням: Муратов І. Твори: У 4-х томах. Т. І.–
К.: Дніпро, 1982. Інші видання позначаються роком.
Примітка.
[2] У дужках подається номер джерела та сторінкка.
Охранник
Схема управления
50000
43759
издержки
0
Кр
,
, где 
.
, S = 13,01, D10 = 1,576.
) по таблице критических значений статистики Dn находим критическое значение 
: оно для 
=0,05 и объема выборки n = 10 равно 2,294.
, то гипотеза H0 об аномальности оценки x10 не подтверждается, т.е. x10 уклоняется от среднего значения незначительно.
,
имеет примерно F-распределение с числом степеней свободы 
(v1 = 9), 
, v2 = 34. Находим, что величина 
значима для уровня 
. Следовательно, можно утверждать, что существует неслучайная согласованность мнений экспертов: их мнения согласуются.
, 
для первых двух мнений экспертов. Первый эксперт проанализировал компоненты учебной деятельности в порядке возрастания их значимости следующим образом:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
1 2 3 4 5 8 6 7 9 10
.
верхнее критическое значение коэффициента Спирмена, равное 0,745. Так как найденное значение 
, 
, то есть мнения 1-го и 3-го экспертов коррелированны.
, 
, то есть мнения 1-го и 4-го экспертов коррелированны.
, 
, то есть мнения 1-го и 5-го экспертов коррелированны.
,
называется статистикой Кендалла, 
— сумма инверсий для рангов X.
. 
, то корреляция положительная, а если 
— отрицательная.
; 
; 
– корреляция положительная.
; 
; 
– корреляция положительная.
; 
– корреляция положительная.
; 
– корреляция положительная.
= 
,
— полная плановая себестоимость единицы продукции, руб.;
— уровень рентабельности, рассчитанный по себестоимости т.е. прибыль, полученная от реализации годового объема продукции, приходящейся на 1руб. годовых текущих затрат, которую можно определить по формуле:
,
— уровень рентабельности предприятия в долях единицы;
— среднегодовая стоимость производственных фондов, т.е. основного и оборотного капитала;
-полная плановая себестоимость годового объема производства и реализации продукции.
,
), текущие издержки (ТЗ) и прибыль торговых организаций (ПР), НДС:
.
[11,стр9] (1)
%
[11,стр9] (2)
[11,стр9] (3)
Ч
[11,стр10] (6)
=
=0,52%
)Ч0,52 = -6,24%
Ч
)Ч0,52 = 3,54%
руб. [11,стр10] (8)
[11,стр11] (12)
= 5,1лет
[11,стр12] (14)
Выручка
Переменные затраты
Постоянные затраты
– непарне число, потрібно помножити лишки.
кроків, на кожному з яких здійснюється додавання до поточного значення 
значення 
, 
з наступним діленням на 
. Завдяки цьому діленню отримані значення завжди знаходяться в інтервалі 
. У результаті роботи даного алгоритму виходить число 
. Тепер для одержання числа 
необхідно застосувати ще один раз даний алгоритм до чисел 
і 
. Оскільки число 
двійкових операцій (його можна обчислити заздалегідь і зберігати отримане значення), а алгоритм також виконується за 
, 
, знаходимо за допомогою розширеного алгоритму Евкліда числа 
і 
, що задовольняють рівності 
. Якщо 
, тo як зворотний можна взяти 
. Таким чином, звертання в кільці лишків можна виконати за 
бітових операцій.
, то ділення у кільці лишків виконується зі складністю 
і 
.
у точці
. 
, і буде шуканим значенням многочлена. Арифметична складність алгоритму, мабуть, дорівнює 
. Бітову складність у випадку, коли кільце 
, де через 
позначений максимум із двох чисел: числа двійкових знаків у запису найбільшого з коефіцієнтів і числа 
, а число 
означає число двійкових знаків у запису найбільшого з чисел 
. У такий спосіб виходить оцінка 
. Як показує наступна теорема, величини 
є в точності коефіцієнтами многочлена, що є лишком від ділення многочлена 
на 
.
-розрядних числа 
і 
, то можна записати 
– Інайбільш значуща половинаІ числа 
, а 
– Інайменш значуща половинаІ; подібним же чином 
, 
.
плюс деякі прості операції зсуву і додавання. Цю формулу можна використовувати для множення з подвійною точністю, коли результат потрібно отримати із четверною точністю. За допомогою цієї формули можна визначити деякий рекурсивний процес для множення, значно більш швидкий, ніж уже знайомий нам метод, коли 
. 
– час, необхідне для виконання множення 
для деякої константи 
, оскільки в правій частині співвідношення потрібно виконати тільки три операції множення плюс деякі операції додавання і зрушення. З останнього співвідношення за індукцією випливає, що 
,
, отримаємо
, і, звичайно, при великому 
був уперше запропонований А. Карацубою. 
) більш загального методу, що дає 
. Цей більш загальний метод можна отримати в такий спосіб. Розіб’ємо 
і 
частин:
і кожне 
є 
розрядними числами. Розглянемо многочлени
, 
.
і 
, то ми маємо 
, і тому, якщо знати коефіцієнти 
, можна легко обчислити 
. Завдання полягає в тому, щоб знайти гарний спосіб обчислення коефіцієнтів 
операцій множення 
.
можна записати у вигляді лінійної комбінації значень цього многочлена в 
є, точно кажучи, не добутками 
, де 
– фіксована величина, що залежить від 
– розрядних чисел, що вимагає виконання лише 
операцій, тому що при фіксованому 
операцій. Можна показати, що для цього методу 
.
існує така постійна 
і такий алгоритм множення, що число елементарних операцій 
. Ця теорема ще не найкращий результат. Для практичних цілей великий недолік, що метод різко ускладнюється при 
тобто 
. Ця теорема незадовільна й з теоретичної точки зору, тому що в ній не повною мірою використовується лежачий у її основі метод багаточленів.
на 
. 
на 
. 
. 
, 
.
:
(3.1)
можна скористатися одним цікавим невеликим алгоритмом. Спочатку запишемо
, 
ми бачимо, що 
можна обчислити за допомогою дуже простого методу, якому можна продемонструвати для багаточлена 
; щоб одержати 
-ту колонку, потрібно обчислити різниці між сусідніми величинами попереднього стовпчика і розділити їх на 
, тому ми маємо
можна отримати коефіцієнти 
:
де 
виходить у результаті дій додавання і зрушення. Крім того, якщо коефіцієнти багаточлена 
, а тоді всі проміжні результати, одержувані в процесі проведення обчислення, є ненегативними.
,
шт.
1. 
2.
Міміка гномів допоможе учням вибрати правильний тон читання. Наприклад опрацьовуючи вірш Т.Г. Шевченка “ Минає літо” виразно читаю вірш, запитую, який настрій виникає в учнів після його прослуховування. Учні можуть керуватися “гномиками” або таблицею вираження почуттів. Така таблиця виготовлена на великому аркуші паперу.
У степу, | в траві пахучій, |
, вторая — со средним 
, k-я из совокупности со средним 
. Все наблюдения независимы. Будем считать распределение данной мне совокупности нормальным.
=n1 + n2 + n3 + n4 + n5 =479. Эта область определяется неравенством F
=35,6 
= 31,1 
= 28,7 
= 26,38
= 19,8
=567988,11
/N = 85112,2
/n1 +….+
/nk ) – T2/N = 8470,35
)-
2k-1. В нашем случае 
( R21/n1 +….+ R2k/nk ) – 3 ( N + 1 )
— t
), t
. 1-й столбец Таблицы №1 отвечает наименьшему уровню фактора, последний – наибольшему, а промежуточные столбцы получили номера, соответствующие их положению. В нашем случае фактором является степень тяжести поражения почек [4] .
=
=…=
( влияние фактора упорядоченно.)
, y
)
( N2 — 
) , DJ = 
( N2 ( 2N + 3 ) — 
