Автор: admin

Содержание

1. Классификация Конституции России и стран СНГ (Узбекистан, Великое герцогство Люксембург, Итальянская республика, Австрия) по 7 основаниям

1.1 Классификация конституции Российской Федерации

1.2 Классификация конституции Республики Узбекистан

1.3 Классификация конституции Люксембурга

1.4 Классификация конституции Итальянской республики

1.5 Классификация конституции Австрии

2. Полная характеристика судебной власти, как института власти

2.1 Общие понятия, особенности, функции

2.2 Конституционные принципы организации и деятельности судов

2.3 Система судов общей юрисдикции и административной юрисдикции

2.4 Конституционная юстиция. Формирование органов конституционного контроля

3. Судебная власть в России

4. Судебная власть в Узбекистане

5. Судебная власть в Люксембурге

6. Судебная власть в Италии

7. Судебная власть в Австрии

Сравнительный анализ института судебной ветви власти в России, Узбекистане, Люксембурге, Италии и Австрии

1. Классификация Конституции России и стран СНГ (Узбекистан, Великое герцогство Люксембург, Итальянская республика, Австрия) по 7 основаниям

По времени действия

По субъекту принятия

По политическому режиму

По форме правления

По форме территориального устройства

По характеру изменения

По форме

1.1 Классификация конституции Российской Федерации

По времени действия. Конституция Российской Федерации – постоянная конституция (неограниченный срок действия).

По субъекту принятия. Конституция РФ – народная. « Мы, многонациональный народ Российской Федерации, соединенный общей судьбой на своей земле, утверждая права и свободы человека, гражданский мир и согласие, …, принимаем КОНСТИТУЦИЮ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ ».

По политическому режиму. Конституция РФ – демократическая конституция. Ст.17, п.2 Основные права и свободы человека неотчуждаемы и принадлежат каждому от рождения. Ст.45, п.1 Государственная защита прав и свобод человека и гражданина в Российской Федерации гарантируется.

Ст.53, п.1 Каждый имеет право на возмещение государством вреда, причиненного незаконными действиями (или бездействием) органов государственной власти или их должностных лиц.

По форме правления. Конституция РФ – республиканская конституция. Россия – смешанная республика. Ст.83 Президент РФ назначается с согласия Государственной Думы, Председателя Правительства РФ, имеет право председательствовать на заседаниях Правительства РФ, … , принимает решение об отставке Правительства РФ, … Ст.84 Президент РФ назначает выборы Государственной Думы в соответствии с Конституцией РФ и федеральным законом, распускает Государственную Думу в случаях и порядке, предусмотренных Конституцией РФ, … Ст.102 К ведению Совета Федерации относятся: а) утверждение указа Президента РФ о введении военного положения, о введении чрезвычайного положения; б) назначение выборов Президента РФ; в) отрешение Президента РФ от должности; …

По форме территориального устройства. Конституция России – федеральная конституция. Ст.5 РФ состоит из республик, краев, областей, городов федерального значения, автономной области, автономных округов – равноправных субъектов РФ … Ст.67 Территория РФ включает в себя территории ее субъектов, внутренние воды и территориальное море, воздушное пространство над ними. Ст.68, п.2 Республики вправе устанавливать свои государственные языки. В органах государственной власти, органах местного самоуправления, государственных учреждений республик они употребляются наряду с государственным языком РФ.

По характеру изменения. Конституция РФ – жесткая конституция. Ст.135, п.1 Положения глав 1, 2 и 9 Конституции Российской Федерации не могут быть пересмотрены Федеральным Собранием… Ст.136 Поправки к главам 3-8 Конституции РФ принимаются в порядке, предусмотренном для принятия федерального конституционного закона, и вступают в силу после их одобрения органами законодательной власти не менее чем 2/3 субъектов РФ.

По форме. Конституция РФ – кодифицированная конституция (2 раздела, 9 глав, 137 статей).

1.2 Классификация конституции Республики Узбекистан

По времени действия. Конституция Узбекистана – постоянная конституция.

По субъекту принятия. Конституция Узбекистана – народная. «Народ Узбекистана, … принимает в лице своих полномочных представителей настоящую Конституцию Республики Узбекистан ».

По политическому режиму. Конституция Узбекистана – демократическая конституция. Ст.24 Право на жизнь есть неотъемлемое право каждого человека. Посягательство на нее является тягчайшим преступлением. Ст.30 Все государственные органы, общественные объединения и Должностные лица Республики Узбекистан обязаны обеспечивать гражданам возможность ознакомления с документами, решениями и иными материалами, затрагивающими их права и интересы. Ст.32 Граждане Республики Узбекистан имеют право участвовать в управлении делами общества и государства как непосредственно, так и через своих представителей. Такое участие осуществляется посредством самоуправления, проведения референдумов и демократического формирования государственных органов.

По форме правления. Конституция Узбекистана – президентская конституция. Ст.89 Президент Республики Узбекистан является главой государства и исполнительной власти в Республике Узбекистан. Президент Республики Узбекистан является одновременно Председателем Кабинета Министров. Ст.93 Президент Республики Узбекистан назначает и освобождает от должности премьер-министра, первого заместителя, членов Кабинета Министров Республики Узбекистан, Генерального прокурора Республики Узбекистан и его заместителей с последующим утверждением в Олий Мажлис … Представляет Олий Мажлису Республики Узбекистан кандидатуры на должности председателя и членов Конституционного суда… Ст.78 К исключительным полномочиям Олий Мажлиса Республики Узбекистан относятся : принятие законов Республики Узбекистан, внесение в них изменений и дополнений, утверждение указов Президента Республики Узбекистан о назначении и освобождении от должности Генерального прокурора Республики Узбекистан и его заместителей.

По форме территориального устройства. Конституция Узбекистана – конституция унитарного государства. Ст.1 Узбекистан – суверенная демократическая республика. Ст.68 Республика Узбекистан состоит из областей, районов, городов, поселков, кишлаков, аулов, а также Республики Каракалпакстан. Ст.69 Изменение границ Республики Каракалпакстан, областей, города Ташкента, а также упразднение или образование областей, городов, районов производится с согласия Олий Мажлиса Республики Узбекистан.

По характеру изменения. Конституция Узбекистана – жесткая конституция. Ст.127 Изменения в Конституцию Республики Узбекистан вносятся законами, принятыми большинством, не менее чем 2/3 от общего числа депутатов Олий Мажлиса республики. Ст.128 Олий Мажлис Республики Узбекистан может принять закон об изменениях и поправках и Конституции в течение 6 месяцев после внесения соответствующего предложения с учетом его широкого обсуждения. Если Олий Мажлис Республики Узбекистан отклонил предложение об изменении Конституции, оно может быть возобновлено не ранее чем через год.

По форме. Конституция Узбекистана – кодифицированная конституция(6 разделов, 14 глав, 128 статей).

1.3 Классификация конституции Люксембурга

По времени действия. Конституция Люксембурга – постоянная конституция. Была принята 17.10.1868 года. Ст.113 Ни одно предписание Конституции не может быть приостановлено. Ст.117 Со дня вступления Конституции в действие все законы, декреты, постановления, регламенты и иные акты, которые ей противоречат, отменяются.

По субъекту принятия. Конституция Люксембурга – парламентская.

По политическому режиму. Конституция Люксембурга – демократическая конституция. Ст.32 (1) Суверенитет принадлежит нации. Ст.51 (1) В Великом герцогстве действует режим парламентской демократии.

По форме правления. Конституция Люксембурга – конституция монархии. Ст.3 Корона Великого герцогства Люксембург является наследственной в семье Нассау в соответствии с Договором от 30 июня 1783 года, со статьей 71 Венского трактата от 9 июня 1815 года и статьей 1 Лондонского трактата от 11 мая 1867 года. Ст.4 Особа Великого Герцога священна и неприкосновенна. Ст.33 Великий Герцог является главой государства, символом единства и гарантом национальной независимости. Он осуществляет исполнительную власть в соответствии с Конституцией и законами страны.

По форме территориального устройства. Конституция Люксембурга – конституция унитарного государства. Ст.1 Великое герцогство Люксембург является свободным, независимым и неделимым государством. Ст.2 Границы и главные города судебных или административных округов, кантонов и общин могут быть изменены только в силу закона.

По характеру изменения. Конституция Люксембурга – жесткая конституция. Ст.113 Ни одно предписание Конституции не может быть приостановлено. Ст.114 (1) Законодательная власть вправе объявить о необходимости пересмотра любого конституционного предписания; (2) После этого заявления Палата автоматически распускается; (3) Новая Палата собирается в соответствии со статьей 74; (4) Эта Палата принимает решение с согласия Великого Герцога по вопросам, подлежащим пересмотру; (5) В этом случае Палата может заседать только при наличии не менее трех четвертей ее членов, причем никакое изменение не может быть принято иначе как, по меньшей мере, двумя третями голосов.

По форме. Конституция Люксембурга – кодифицированная конституция (11 глав, 120 статей).

1.4 Классификация конституции Итальянской республики

По времени действия. Конституция Италии – постоянная конституция (неограниченный срок действия).

По субъекту принятия. Конституция Италии – парламентская конституция.

По политическому режиму. Конституция Италии – демократическая конституция. Ст.1 Италия демократическая Республика, основывающаяся на труде. Суверенитет принадлежит народу, который осуществляет его в формах и в границах, установленных Конституцией. Ст.49 Все граждане имеют право свободно объединяться в партии, чтобы демократическим путем содействовать определению национальной политики. Ст.48 Избирателями являются все достигшие совершеннолетия граждане мужчины и женщины. Голосование является личным и равным, свободным и тайным. Его осуществление является гражданским долгом. Избирательное право не может быть ограничено иначе, как в силу гражданской недееспособности или окончательного уголовного приговора, или, наконец, в случаях недостойного поведения, указанных законом.

По форме правления. Конституция Италии – парламентская конституция. Италия – парламентская республика. Ст.83 Президент Республики избирается Парламентом на совместном заседании его членов. В выборах участвуют по три делегата от каждой области, избираемых областным советом с обеспечением представительства меньшинства. Область Валле-д’Аоста имеет одного делегата. Избрание Президента Республики производится тайным голосованием большинством двух третей собрания. После третьего его голосования достаточно абсолютного большинства. Ст.94 Правительство должно получить доверие обеих палат. Каждая палата оказывает доверие или отказывает в нем путем мотивированной резолюции, принимаемой поименным голосованием. Не позднее десяти дней после сформирования Правительство представляется палатам для получения доверия. Голосование одной или обеих палат против какого-либо предложения Правительства не обязательно влечет его отставку. Резолюция недоверия должна быть подписана не менее одной десятой членов палаты и не может быть поставлена на обсуждение ранее, чем по истечении трех дней с момента ее внесения.

По форме территориального устройства. Конституция Италии – конституция унитарного государства. Ст.114 Республика делится на области, провинции и коммуны. Ст.133 Изменение границ провинций и образование новых провинций в пределах одной и той же области устанавливаются законом Республики по инициативе коммун и после консультации с этой областью. Область по получении мнения заинтересованного населения может издавать законы, образующие на ее территории новые коммуны, и может также изменять их границы и названия.

По характеру изменения. Конституция Италии – жесткая конституция. Ст.138 Законы, изменяющие Конституцию, и другие конституционные законы принимаются каждой из палат после двух последовательных обсуждений с промежутком не менее трех месяцев и одобряются абсолютным большинством членов каждой палаты при втором голосовании. Эти законы выносятся на народный референдум, если в течение трех месяцев после их опубликования этого потребует пятая часть членов одной из палат, или пятьсот тысяч избирателей, или пять областных советов. Закон, вынесенный на референдум, не считается принятым, если он не одобрен большинством признанных действительными голосов. Референдум не проводится, если при втором голосовании в каждой из палат закон был принят большинством в две трети голосов их членов. Ст.139 Республиканская форма правления не может быть предметом конституционного пересмотра.

По форме. Конституция Италии – кодифицированная конституция (6 глав, 139 статей).

1.5 Классификация конституции Австрии

По времени действия. Конституция Австрия является постоянной. Из вводной статьи: « … основу конституционного законодательства Австрии составляет Федеральный конституционный закон (ФКЗ), принятый 1 октября 1920 г. и вступивший в силу 10 ноября 1920 г. Действие ФКЗ прервалось в 1934-1945 года в связи с фашизацией политического режима и потерей страной государственного суверенитета. С мая по декабрь 1945 г. действовала Временная конституция Австрии, а с конца декабря 1945 г. было восстановлено действие ФКЗ 1920 года …»

По субъекту принятия. ФЗК является октроированным. Из вводной статьи: « … Принят 01.10.1920 г. Национальным собранием, вступил в силу 10.11.1920 г. …»

По политическому режиму. Конституция Австрии – демократическая конституция. Из вводной статьи: « … Австрия – демократическая, парламентарная, основанная на принципе разделения властей, федеративная республика … » Ст.1 Австрия является демократической республикой. Ее право исходит от народа. Ст.26. 1. Национальный совет избирается народом Федерации в соответствии с принципами пропорционального представительства на основе равного, прямого избирательного права, принадлежащего лицам мужского и женского пола, которым к 1 января года выборов исполнилось полных 18 лет, путем лично осуществляемого тайного голосования. Ст.46. 2. Правом голоса обладает каждый гражданин Федерации, имеющий право участвовать в выборах Национального совета.

По форме правления. Конституция Австрии – парламентарная конституция. Из вводной статьи: « … Австрия – парламентарная демократическая республика. Глава государства – Федеральный президент, избранный с 1945 г. Федеральным собранием (Национальным и Федеральным советами на совместном заседании), а с 1957 г. избирающийся народном федерации на основе тайного голосования … » Ст.19. 1. Высшим органом исполнительной власти является Федеральный президент, федеральные министры и государственные секретари, а также члены правительства земель. 2. Деятельность перечисленных в абзаце 1 лиц и иных должностных лиц публичных учреждений в частном хозяйстве может быть ограничена федеральным законом. Ст.68. 1. Федеральный президент за осуществление своих функций несет перед федеральным собранием ответственность, предусмотренную ст.142. Ст.67. 1. Все действия, на которые уполномочен Федеральный президент, если иное не установлено конституционным законодательством, осуществляется на основе предложений Федерального правительства или уполномоченного правительством федерального министра …

По форме территориального устройства. Конституция Австрии – конституция федеративного государства. Ст.2. 1. Австрия является федеративным государством. 2. Федеративное государство образуется из самостоятельных земель: Бургенланда, Каринтии, Нижней Австрии, Верхней Австрии, Зальцбурга, Штирии, Тироля, Форарльберга, Вены. Ст.3. 1. Территория Федерации включает в себя территории земель Федерации. 2. Изменение территории Федерации, являющееся вместе с тем изменением территории одной из земель, а также изменение границ одной из земель внутри территории Федерации может производиться, помимо случаев заключения мирных договоров, лишь на основании идентичных конституционных законов Федерации и той земли, территория которой изменяется.

По характеру изменения. Конституция Австрии считается гибкой. Из вводной статьи: « … ФКЗ 1920 г. оказался достаточно гибким для того, чтобы оперативно реагировать на меняющиеся исторические условия. Этому способствовал облегченный порядок внесения в него изменений и дополнений. Согласно абзацу 1 ст.44 ФКЗ 1920 г. конституционные законы или конституционные положения обычных законов могут быть приняты Национальным советом в присутствии не менее половины членов и большинством в 2/3 поданных голосов … »

По форме. Конституция Австрии считается близкой к писаным некодифицированным конституциям. Система конституционного законодательства состоит из многочисленных конституционных законов, обычных законов, содержащих конституционные положения. Прежде всего, статус конституционных имеют законы, указанные в заключительном разделе ФКЗ 1920 г. (Основной закон государства от 21.12.1867 г.) ФКЗ 1920 г. состоит из 8 разделов и 152 статей.

2. Полная характеристика судебной власти, как института власти

2.1 Общие понятия, особенности, функции

Судебная власть – это самостоятельный вид государственной власти, осуществляющей правосудие. Правосудие – вид государственной деятельности, осуществляемой исключительно органами судебной власти путем рассмотрения уголовных, гражданских и иных дел. Правосудие осуществляется в форме судебного разбирательства с соблюдением установленных законом процессуальных правил и норм. Процессуальный порядок регламентируется законом, определяющим процедуру деятельности суда, создающим гарантии прав и интересов всех участвующих в деле граждан и юридических лиц. Способ осуществления правосудия – судебное заседание, в котором участвуют заинтересованные в исходе дела лица и их представители.

Судебная власть – это одна из трех ветвей власти государства, основным направлением деятельности которой является рассмотрение споров, имеющих юридическое значение. Судебная власть осуществляется системой судов данного государства, называемой юстицией, а совокупность вопросов их компетенции — юрисдикцией.

Основная функция судебной власти в демократичном обществе состоит в том, чтобы обеспечить господство права, причем как в естественном, так и в позитивном понимании, установить преграду произвольному применению насилия со стороны государства. Задача судебной власти – разрешение конфликтов и споров, которые возникают в общественной и государственной жизни, восстановление нарушенных прав, наказание лиц, преступивших правопорядок и нарушивших закон.

Судебная власть обладает спецификой, отличающей ее от двух других ветвей власти (исполнительной и законодательной). Она не создает нормативно-правовых актов (подобно законодательной – законы и исполнительной – подзаконные акты), а применяет правовые акты, принятые ими. Применение законов осуществляется в строго процессуальной форме. Судебную власть могут осуществлять только специально подготовленные (с юридическим образованием) и отвечающие целому ряду требований государственные чиновники – судья. Судьи как носители судебной власти наделяются особым правовым статусом, они независимы и подчиняются только Конституции. Если законодательную и исполнительную ветви власти уполномоченные граждане исполняют временно, в течение определенного срока полномочий, то судьи, как правило, исполняют свои полномочия пожизненно. Судье запрещается осуществлять предпринимательскую деятельность, а также совмещать работу в должности судьи с другой оплачиваемой работой, кроме научной, преподавательской, литературной и иной творческой деятельностью. Судьи неприкосновенны, это необходимо для защиты публичных интересов, обеспечения справедливого правосудия.

Статус судебной власти, как правило, регламентируют конституции в отдельных главах и разделах. В них устанавливаются основы судебной системы, принципы организации и деятельности судов, а статус отдельных звеньев судебной системы определяется соответствующими законами данного государства. В государствах структура судебной власти неодинакова. Ее особенности во многом зависят от правовой системы, существующей в той или иной стране, формы правления и формы территориального устройства, исторических условий и т.д. Общая черта организаций современных судебных систем проявляется в том, что в каждой стране, как правило, существует несколько видов судебных органов. Это суды общей юрисдикции, а также несколько разновидностей судов специальной юрисдикции, например, конституционных, административных, финансовых и т.д. При этом в странах с англосаксонской правовой системой верховный суд является не только высшим судом общей юрисдикции, но и последней инстанцией для всех судов специальной юрисдикции, отсутствуют специализированные суды конституционной юрисдикции, а конституционный контроль осуществляется общими судами или не существуют вообще. В большинстве европейских стран различные звенья судебной системы самостоятельны. Суды общей юрисдикции, а также судебные органы конституционной, административной, финансовой и иной специальной юрисдикции имеют собственные высшие органы. В странах, где ислам является государственной религией, наряду с государственными судами существует система шариатских судов, рассматривающих дела на основе принципов ислама. В некоторых странах такого рода суды имеют универсальную юрисдикцию (в монархиях Аравийского полуострова и Персидского залива), в других – разрешают отдельные категории дел (Алжир, Марокко, Ливия). Многие демократические конституции содержат запрет на создание чрезвычайных судов. В некоторых странах в судебную систему и судебную власть включают не только собственные суды, но и органы и учреждения, содействующие судебной власти: органы расследования, прокуратуру, адвокатуру.

2.2 Конституционные принципы организации и деятельности судов

Конституционные принципы судебной власти – это закрепленные в конституциях руководящие идеи, которым должны быть подчинены и правовое регулирование, и практика деятельности судов. Такие принципы условно можно разделить на две группы: принципы организации и принципы деятельности судов. К важнейшим организационным принципам относятся следующие:

Независимость судов и их подчинение только закону. Данный принцип гарантируется несменяемостью судей, их неприкосновенностью, недопустимостью уменьшения вознаграждения, централизованным порядком финансирования судов;

Осуществление правосудия только теми судами, которые учреждены законом, при запрещении чрезвычайных судов;

Участие народа в отправлении правосудия (в основном в качестве присяжных заседателей);

Возможность обжалования судебных постановлений в высшие инстанции. Такое обжалование может носить апелляционный и кассационный характер. Апелляция предполагает пересмотр дела по существу с новым исследованием всех доказательств и вынесением решения. Кассационное – проверку соблюдения закона при судопроизводстве в рамках суда первой инстанции, и при отмене судебного постановления дело направляется для пересмотра. В англосаксонских странах применяется апелляционное обжалование, а в европейских действует апелляционный порядок обжалования по второй инстанции и кассационный – по третьей инстанции;

Обязанность судебных решений, вынесенных в стране на всей ее территории.

Принципы деятельности судов:

Гласность судебного разбирательства, означающая, что все дела должны слушаться открыто;

Связанность судов только законом, что означает недопустимость получения судьями указаний от кого бы то ни было, а также то, что при вынесении решения суд должен сослаться, прежде всего, на закон;

Состязательность и равноправие сторон, т.е. обеспечение одинаковых возможностей истцам и ответчикам, обвиняемым и потерпевшим для обоснования своей позиции;

Устный характер судопроизводства, создающий наилучшие условия для установления истины.

Кроме того, принципами осуществления правосудия следует считать уголовно-процессуальные гарантии прав человека: право на должную судебную процедуру, право на защиту, презумпцию невиновности и т.д.

2.3 Система судов общей юрисдикции и административной юрисдикции

Обобщенная система судов общей юрисдикции включает:

Первичное звено: мировые судьи, рассматривающие мелкие правовые споры;

Основное звено: окружные суды, районные суды и т.д., рассматривающие большую часть правовых споров по первой инстанции;

Апелляционное звено;

Кассационное звено (в англосаксонских странах еще одно апелляционное звено): высшие и верховные суды.

В некоторых федеративных государствах (США) субъекты федерации имеют собственные судебные системы, аналогичные федеральной системе судов. При этом обжалование постановлений судов субъектов федерации в федеральные суды и наоборот не допускается, за исключением случаев, указанных в законе.

Организация судов строится в ряде стран по специальным судебным округам, границы которых не совпадают с границами административно-территориальных единиц.

Основное предназначение административной юстиции – разрешение юридических конфликтов между частными лицами (физическими и юридическими) и исполнительной властью (в лице органов и должностных лиц). В ряде стран (Франция) на органы административной юстиции возложена задача проверки конституционности и законности нормативных актов исполнительных органов. В англосаксонских странах органами административной юстиции выступают квазисудебные органы, находящиеся в системе административных органов, но подконтрольные судам (в аспекте возможности обжалования в суды общей юрисдикции их актов). В европейских государствах действует обособленная система административных судов (ФРГ) или квазисудебных органов (Франция), которая включает три инстанции: первую, апелляционную и кассационную.

2.4 Конституционная юстиция. Формирование органов конституционного контроля

Конституционная юстиция – это деятельность государственных органов по надзору за соблюдением в стране конституции и соответствия ей иных нормативно-правовых актов. В силу исторически сложившихся традиций можно выделить три основные системы конституционной юстиции в современном мире:

«американскую», где нет специализированных Конституционных судов, а толковать конституцию и решать иные конституционно-правовые вопросы имеют право все суды во главе с Верховным судом;

«австрийско-немецкую» – вопросы конституционной юстиции входят в компетенцию специализированного органа – Конституционного суда. Данная система является наиболее распространенной и представляется наиболее оптимальной для континентальной правовой системы;

«французскую» – вопросы конституционно-юридического характера решаются не судами общей юрисдикции, не конституционным судом, а квазисудебными органами (Конституционный и Государственный советы во Франции). Существенное отличие данной системы в том, что вопросы конституционной юстиции решают не обязательно судьи и без строгой юридической процедуры.

Существуют два вида решений органов конституционной юстиции:

Носящие рекомендательный характер, которые встречаются очень редко. Суть этих решений состоит в том, что принятое решение о неконституционности акта направляется соответствующему государственному органу, а окончательное решение об отмене акта принимает орган, издавший акт;

Как правило, признание акта неконституционным автоматически влечет прекращение его действия, а решения органов конституционной юстиции (особенно конституционных судов) окончательны и обжалованию не подлежат.

Основными направлениями деятельности конституционных судов и иных органов конституционной юстиции являются признание несоответствующими конституции нормативно-правовых актов, толкование конституции, рассмотрение споров, связанных с проведением выборов, в федерациях – решение споров между центром и субъектами либо между субъектами, решение споров между государственными органами, рассмотрение конституционности порядка выдвижения обвинения президенту.

Органы конституционного контроля формируются либо только парламентом (его палатами или одной из них), либо при участии парламента и главы государства и всех трех ветвей власти. Например, в ФРГ половину судей Федерального конституционного суда избирает бундестаг, а другую половину – бундесрат. В Польше Конституционный трибунал в полном составе избирается сеймом – нижней палатой парламента. В Австрии президент назначает часть членов Конституционного суда по предложению правительства, а другую часть – по предложению парламента. В Испании король назначает судей Конституционного суда по предложению палаты депутатов, а часть – по предложению сената, часть – по предложению правительства, и, наконец, еще одну часть судей предлагает Высший совет магистратуры. Свою специфику имеет формирование конституционного контроля в исламских странах. Например, в Иране Наблюдательный совет – орган, проверяющий законы на предмет их соответствия исламским и конституционным принципам, формируется следующим образом: половина его членов назначается руководителем (духовным лидером страны) из числа священнослужителей, а другая половина избирается мажлисом (парламентом) из числа юристов.

Количественный статус органов конституционного контроля, как правило, небольшой: в Югославии он составляет семь членов; в Румынии – девять; в Словении и Чехии – 10; в Болгарии, Венгрии – 12; в Польше – 15. Срок полномочий судей является достаточно длительным. Он составляет, например, в Венгрии, Румынии, Франции – 9 лет, в Португалии, Марокко – 6 лет. Некоторые конституции предусматривают, что состав органа конституционного контроля обновляется постепенно, например, в Болгарии – на ј каждые три года.

Специализированные органы конституционного контроля не имеют разветвленной структуры: в унитарных государствах существует лишь один орган, юрисдикция которого распространяется на всю территорию страны. В федеративных государствах, как правило, наряду с федеральным органом конституционного контроля собственные аналогичные органы имеет каждый субъект федерации. Но они не образуют единой системы, так как их компетенция строго разграничена: основные направления деятельности федерального органа конституционной юрисдикции – контроль за соответствием правовых актов федеральной конституции, а в компетенцию аналогичных органов субъектов федерации входит обеспечение соответствия правовых актов, принимаемых в данном субъекте, его конституции.

3. Судебная власть в России

Современные юристы, исследующие проблемы судебной власти, справедливо заявляют, что правовой науке понятие судебной власти практически не известно. «Сам термин судебная власть отсутствовал в нашем политическом, законодательном и научном лексиконе» (Савицкий В.М. – Становление судебной власти в обновляющей России). Причину такого положения исследователи усматривают преимущественно в бесцеремонном вмешательстве в судебную деятельность партийной и сросшейся с ней исполнительной власти. Отсутствие признания на конституционном уровне судебной власти не создавало предпосылок для теоретической разработки понятия «судебная власть». Отсюда и отсутствие соответствующего термина в политическом, законодательном и научном лексиконе. Конституция РСФСР 1978 г. провозглашает независимость судей и подчинение их только закону, но это означало лишь запрет на вмешательство в судебную деятельность по отправлению правосудия, но не признание за судебной властью качества самостоятельного вида государственной власти, однопорядкового по своему значению в демократичном обществе с другими ветвями власти. Необходимость смены Конституции РФ М.В.Баглай объяснял тем, что главный недостаток ее состоял в отсутствии ясно изложенного принципа разделения властей.

В начале 90-х годов разворачивается дискуссия, где, с одной стороны, присутствует жесткая критика действовавших законов и соответствующая критика судей, применяющих несправедливые, жестокие законы; с другой – необходимость проведения в жизнь диктатуры закона под лозунгом «Dura lex, sed lex» («суров закон, но это закон»), что позволяло судьям снять с себя ответственность за применение устаревших, не соответствующих условиям жизни и задачам перестройки законов. Все едины были только в одном: судьи должны быть независимыми, в связи с чем необходимо законодательно предусмотреть, а также организационно и материально обеспечить их независимость. Конституция 1993 г. провозгласила свою высшую юридическую силу. Определяя полномочия различных ветвей и органов власти в части правотворчества, Конституция РФ предоставила право принимать федеральные, в том числе федеральные конституционные, законы исключительно Федеральному Собранию и установила процедуру их принятия и прохождения через палаты Федерального Собрания (Совет Федерации и Государственная Дума).

С принятием Декларации прав и свобод человека и гражданина и особенно с принятием новой Конституции РФ ситуация в России изменилась. По общему признанию, Конституция РФ – правовая конституция. Это означает, что в ней реализован «образ права», соответствующий правовому государству, что позволяет применять действующие законы в соответствии с Конституцией РФ. Конституция РФ закрепила в особой конституционной форме права и свободы граждан и основные принципы взаимоотношений гражданина, общества и государства.

Впервые идея разделения властей получила официальное признание в Декларации о государственном суверенитете РСФСР от 12 июня 1990г. и была закреплена в Конституции РФ. Не смотря на широкое цитирование идей Дж.Локка и Ш.Монтескье среди юристов оставалось мнение, что: «Ей следовали не потому, что она подсказала, наконец, идеальную схему распределения и сдерживания распирающих общественный организм сил, а потому, что она верно отражала растущую потребность во все большей специализации государственных функций. Разделение властей – утопия, ибо в государстве вся власть принадлежит господствующему классу и только ему, он ни с кем эту власть не делит, и делить не может, иначе утратит положение господствующего класса. Но, отвергая теорию разделения властей как противоречащую реально существующему единству государственной власти, марксизм видит рациональный, прикладной характер этой теории в том, что она способствует полезному, деловому разделению труда в государственном механизме». Согласно ст.10 Конституции РФ государственная власть в Российской Федерации осуществляется на основе разделения на законодательную, исполнительную и судебную. Органы законодательной, исполнительной и судебной власти самостоятельны. Ст.10 Конституции РФ включена в гл.1, которая определяет основы конституционного строя России. Уже в силу этого принцип разделения властей невозможно рассматривать в качестве чисто технического приема, обеспечивающего деловую организацию труда.

Самостоятельность судебной власти отождествляют с правосудием, а носители судебной власти независимы. Правосудие в РФ осуществляется только судом. Судебная власть осуществляется посредством конституционного, гражданского, административного и уголовного судопроизводства. Судебная система РФ устанавливается Конституцией РФ и федеральным конституционным законом. Создание чрезвычайных судов не допускается.

Судьями могут быть граждане РФ, достигшие 25 лет, имеющие высшее юридическое образование и стаж работы по юридической профессии не менее пяти лет. Федеральным законом могут быть установлены дополнительные требования к судьям судов РФ. Для судей вышестоящих судов устанавливаются повышенные требования, как в отношении возраста, так и стажа по юридической специальности: для областного уровня – возраст 30 лет и стаж по юридической специальности не менее 5 лет, а для судей Верховного Суда РФ – возраст 35 лет и стаж по юридической специальности не менее 10 лет.

Судьи независимы и подчиняются только Конституции РФ и федеральному закону. Они несменяемы.

Статья 3 Закона о статусе судей предъявляет следующие требования к судье:

Судья обязан неукоснительно соблюдать Конституцию РФ и другие законы;

Судья при исполнении своих полномочий, а также во внеслужебных отношениях должен избегать всего, что могло бы умалить авторитет судебной власти, достоинство судьи или вызывать сомнение в его объективности, справедливости и беспристрастности;

Судья не вправе быть народным депутатом, принадлежать к политическим партиям и движениям, осуществлять предпринимательскую деятельность, а также совмещать работу судьи с другой оплачиваемой работой кроме научной, преподавательской, литературной и иной творческой деятельности.

Существует Кодекс чести судьи, который предусматривает целый ряд правил поведения судьи, относящихся как к его профессиональной, так и внеслужебной деятельности.

Полномочия судьи могут быть прекращены или приостановлены не иначе как в порядке и по основаниям, установленным федеральным законом. Судьи неприкосновенны. Судья не может быть привлечен к уголовной ответственности иначе как в порядке, определяемом федеральным законом. Статья 16 Закона о судебной системе воспроизводит принцип неприкосновенности судей и добавляет, что гарантии неприкосновенности судьи устанавливаются федеральным законом. В настоящее время таким федеральным законом является Закон о статусе судей, который в ст. 16 установил следующие гарантии неприкосновенности судьи:

личность судьи неприкосновенна. Неприкосновенность судьи распространяется также на его жилище и служебное помещение, используемые им транспорт и средства связи, его корреспонденцию, принадлежащие ему имущество и документы;

судья не может быть привлечен к административной и дисциплинарной ответственности. Судья не может быть привлечен к какой–либо ответственности за выраженное им при осуществлении правосудия мнение и принятое решение, если вступившим в законную силу приговором суда не будет установлена его виновность в преступном злоупотреблении;

уголовное дело в отношении судьи может возбуждено только Генеральным прокурором РФ или лицом, исполняющим его обязанности при наличии на то согласия соответствующей квалификационной коллегии судей;

судья не может быть привлечен к уголовной ответственности, заключен под стражу, подвергнут приводу без согласия соответствующей квалификационной коллегии судей. Заключение судьи под стражу допускается не иначе как с санкции Генерального прокурора РФ или лица, исполняющего его обязанности, либо решением суда. …

Разбирательство дел во всех судах открытое. Слушание дела в закрытом заседании допускается в случаях, предусмотренных федеральным законом. Заочное разбирательство уголовных дел в судах не допускается, кроме случаев, предусмотренных федеральным законом. Судопроизводство осуществляется на основе состязательности и равноправия сторон. В случаях, предусмотренных федеральным законом, судопроизводство осуществляется с участием присяжных заседателей.

Финансирование судов производится только из федерального бюджета и должно обеспечивать возможность полного и независимого осуществления правосудия в соответствии с федеральным законом.

Конституционный Суд Российской Федерации является судебным органом конституционного контроля, самостоятельно и независимо осуществляющим судебную власть посредством конституционного судопроизводства. Полномочия, порядок образования и деятельности Конституционного Суда Российской Федерации определяются Конституцией Российской Федерации и Федеральным конституционным законом о Конституционном Суде Российской Федерации от 21 июля 1994 года. Согласно действующему законодательству Конституционный Суд Российской Федерации состоит из 19 судей, назначаемых на должность Советом Федерации по представлению Президента Российской Федерации. Конституционный Суд вправе осуществлять свою деятельность при наличии в его составе не менее трех четвертей от общего числа судей. Полномочия Конституционного Суда не ограничены сроком. Такой срок имеют судьи Конституционного Суда.

Судья Конституционного Суда назначается на должность сроком в двенадцать лет. Предельный возраст для пребывания в должности судьи семьдесят лет. Назначение на должность судьи на второй срок не допускается. Судья Конституционного Суда считается вступившим в должность с момента принесения им присяги. Его полномочия прекращаются в последний день месяца, в котором истекает срок его полномочий или в котором ему исполняется семьдесят лет.

Конституционный Суд по запросам Президента РФ, Совета Федерации, Государственной Думы, 1/5 членов Совета Федерации или депутатов Государственной Думы, Правительства РФ, Верховного Суда РФ и Высшего Арбитражного Суда РФ, органов законодательной и исполнительной власти субъектов РФ разрешает дела о соответствии Конституции РФ:

федеральных законов, нормативных актов Президента РФ, Совета Федерации, Государственной Думы, Правительства РФ;

конституций республик, уставов, а также законов и иных нормативных актов субъектов РФ, изданных по вопросам, относящимся к ведению органов государственной власти РФ и совместному ведению органов государственной власти РФ и органов государственной власти субъектов РФ;

договоров между органами государственной власти РФ и органами государственной власти субъектов РФ, договоров между органами государственной власти субъектов РФ;

не вступивших в силу международных договоров РФ.

Конституционный Суд РФ разрешает споры о компетенции:

между федеральными органами государственной власти;

между органами государственной власти РФ и субъектов РФ;

между высшими государственными органами субъектов РФ.

Следует подчеркнуть, что Конституционный Суд Российской Федерации решает исключительно вопросы конституционного права. При осуществлении конституционного судопроизводства он воздерживается от установления и исследования фактических обстоятельств во всех случаях, когда это входит в компетенцию других судов и иных органов. Конституционный Суд Российской Федерации рассматривает и разрешает дела в пленарных заседаниях и заседаниях палат Конституционного Суда.

Акты или их отдельные положения, признанные неконституционными, утрачивают силу; не соответствующие Конституции РФ международные договоры РФ не подлежат введению в действие и применению.

Конституционный Суд РФ по запросу Совета Федерации дает заключение о соблюдении установленного порядка выдвижения обвинения Президента РФ в государственной измене или совершении иного тяжкого преступления.

Конституционный Суд независим в организационном, финансовом и материально-техническом отношениях от любых других органов. Финансирование Конституционного Суда производится за счет федерального бюджета и обеспечивает возможность независимого осуществления конституционного судопроизводства в полном объеме. В федеральном бюджете ежегодно предусматриваются отдельной статьей необходимые для обеспечения деятельности Конституционного Суда средства, которыми Конституционный Суд распоряжается самостоятельно.

Смета расходов Конституционного Суда не может быть уменьшена по сравнению с предыдущим финансовым годом. Конституционный Суд самостоятельно и независимо осуществляет информационное и кадровое обеспечение своей деятельности. Имущество, необходимое Конституционному Суду для осуществления его деятельности и находящееся в его оперативном управлении, является федеральной собственностью.

Верховный Суд РФ является высшим судебным органом по гражданским, уголовным, административным и иным делам, подсудным судам общей юрисдикции, осуществляет судебный надзор за их деятельностью и дает разъяснение по вопросам судебной практики.

Высший Арбитражный Суд является высшим судебным органом по разрешению экономических споров и иных дел, рассматриваемых арбитражными судами, осуществляет в предусмотренных федеральным законом процессуальных формах судебный надзор за их деятельностью и дает разъяснения по вопросам судебной практики.

Судьи Конституционного Суда РФ, Верховного Суда, Высшего Арбитражного Суда назначаются Советом Федерации по представлению Президента РФ.

Судьи других федеральных судов назначаются Президентом РФ в порядке, установленном федеральным советом.

Полномочия, порядок образования и деятельности Конституционного Суда, Верховного Суда, Высшего Арбитражного Суда и иных федеральных судов устанавливаются федеральным конституционным законом.

4. Судебная власть в Узбекистане

Судебная власть в Республике Узбекистан действует независимо от законодательной и исполнительной власти, политических партий и иных общественных организаций или объединений.

Судебная система в Республике Узбекистан состоит из Конституционного суда Республики Узбекистан, Верховного суда Республики Узбекистан, Высшего хозяйственного суда Республики Узбекистан, Верховного суда Республики Каракалпакстан, Хозяйственного суда республики Каракалпакстан, избираемых сроком на 5 лет, областных, Ташкентского городского районных городских и хозяйственных судов, назначаемых на этот же срок.

Организация и порядок деятельности судов определяется законом, причём создание чрезвычайных судов не допускается. (ст.106-107 конституции Республики Узбекистан)

В соответствии с конституцией и Законом о Конституционном суде (ст108 конституции) Конституционный суд Республики является высшим судебным органом конституционного контроля, который в свою очередь рассматривает дела о конституционности актов законодательной и исполнительной власти.

Конституционный суд избирается из числа специалистов в области политики, права в составе председателя, его заместителя секретаря и 8 членов суда включая представителя от республики Каракалпакстан. Судьи же в свою очередь избираются в индивидуальном порядке Олий Мажлисом по представлению президента на 5 лет (президент по окончанию срока действия своих полномочий становится членом конституционного суда).

Исполнение обязанностей председателя и членов Конституционного суда несовместимо с депутатским мандатом, т.е член Конституционного суда не может быть депутатом, состоять в политической партии. участвовать в различных движениях. Его личность неприкосновенна. Без согласия Олий Мажлиса он не может быть привлечён к уголовной ответственности, арестован, подвергнут приводу или мерам административного взыскания. В своей деятельности судьи Конституционного суда независимы и подчиняются только Конституции Республики Узбекистан (если же было совершено какое-либо правонарушение со стороны членов Конституционного суда, то уголовное дело может возбуждать против них, лишь только главный прокурор Республики Узбекистан.)

Конституционный суд Республики Узбекистан определяет:

соответствие конституции Республики законов и иных актов, принятых Олий Мажлисом. Указов президента, постановлений правительства и местных органов государственной власти, межгосударственных договорных и иных обязательств Республики;

даёт заключения о соответствии конституции и законов Республики Каракалпакстан, конституции и законов Республики Узбекистан;

даёт толкование норм конституции и законов Республики;

рассматривает другие дела, отнесённые к его компетенции.

Решения Конституционного суда вступают в силу с момента опубликования. Они окончательны и обжалованию не подлежат.

Заключения Конституционного суда обязательны для всех органов государственной власти и управления, а также предприятий, учреждений, организаций и общественных объединений, должностных лиц и граждан. Основными принципами деятельности Конституционного суда являются приверженность конституции, независимость, коллегиальность, гласность и равенство прав судей.

Рассматривая дела и давая заключения, конституционный суд руководствуется только конституцией как Республики Узбекистан, так и Республики Каракалпакстан. Вмешательство в дела Конституционного суда не допускается и влечёт за собой предусмотренную законом ответственность.

При рассмотрении вопросов Конституционным судом и при голосовании по рассматриваемым вопросам все члены суда обладают равными правами.

Рассмотрение дел и дача заключений производится коллегиально в составе не менее 7 членов от списочного состава суда. Языком судопроизводства является государственный язык (узбекский)

Решение Конституционного суда принимается открытым голосованием. Судья не может воздерживаться и не участвовать в голосовании.

К изучению вопроса Конституционный суд приступает не позднее, чем в десятидневный срок с момента получения материалов, а решение принимается в течение 6 месяцев.

В соответствии с конституцией в систему судебных органов Республики по разбирательству гражданских, уголовных и административных дел входят Верховный суд Республики Каракалпакстан, областные и Ташкентский городской суды, районные, городские суды.

Каждый орган наделён конкретными полномочиями для осуществления правосудия, к его ведению относится определённый круг уголовных и гражданских дел, он обладает соответствующими правами и обязанностями.

Члены верховного суда Республики Узбекистана избираются Олий Мажлисом, члены верховного суда Каракалпакстана – Эогары Кенесом на 5 лет, члены областного, городского, районного судов на тот же срок назначаются президентом Узбекистана.

Верховный суд Республики Узбекистан является высшим органом судебной власти в сфере гражданского, уголовного и административного судопроизводства. Принимаемые им акты являются окончательными и обязательны для исполнения на всей территории Республики Узбекистан.

Верховный суд Республики Узбекистан обладает правом судебного надзора за деятельностью Верховного суда Каракалпакстан, областных, городских и районных судов.

Он состоит из председателя, его первого заместителя, заместителей, председателя судебных коллегий, судей.

Хозяйственные суды. Эта система включает в себя Высший хозяйственный суд Республики Узбекистан, хозяйственные суды Республики Каракалпакстан и областей. Они (суды) осуществляют судебную власть путем разрешения хозяйственных споров между предприятиями, учреждениями и организациями всех форм собственности.

Высший хозяйственный суд Республики Узбекистан является высшим органом судебной власти в сфере хозяйственного судопроизводства.

Хозяйственный суд состоит из: председателя, заместителей председателя и судей и рассматривают дела в качестве суда первой инстанции, так и в порядке надзора.

Председатели и члены Верховного Суда и Высшего Хозяйственного суда не могут быть депутатами Олий Мажлиса Республики Узбекистан. Судьи не могут состоять членами политических партий и движений и занимать какую-либо другую оплачиваемую должность.

До истечения срока полномочий судья может быть освобожден от должности лишь по основаниям, указанным в законе.

Разбирательство дел открытое. Закрытое слушание допускается только в случаях, предусмотренных законом.

Судопроизводство в Республике Узбекистан ведётся на узбекском, каракалпакском языках. Или на языке большинства населения данной местности.

Обвиняемому обеспечивается право на защиту, право на профессиональную юридическую помощь. Организация и порядок деятельности адвокатуры определяется законом.

5. Судебная власть в Люксембурге

Правосудие осуществляется судами и трибуналами от имени Великого Герцога. Судебные приговоры и решения выносятся от имени Великого Герцога. Споры, предметом которых являются гражданские права, подсудны исключительно судам. Споры, предметом которых являются политические права, подсудны судам, за исключением установленных законом случаев. Никакой суд, никакое разбирательство спорного дела не могут быть установлены иначе как в силу закона. Не могут быть учреждаемы под каким бы то ни было названием чрезвычайные комиссии или суды.

Особым законом определяется организация Высшей судебной палаты.

Заседания судов публичны, по крайней мере, если это не является опасным для общественного порядка нравственности; в таком случае суд объявляет об этом своим решением.

Любое судебное решение должно быть мотивировано. Оно объявляется в открытом заседании.

Мировые судьи и члены судов назначаются непосредственно Великим Герцогом. Члены Судебной палаты и председатели, и вице-председатели окружных судов назначаются Великим Герцогом по заключению Высшей судебной палаты.

Мировые судьи, члены окружных судов и Судебной палаты несменяемы. Никто из них не может быть лишен своей должности или временно отстранен от нее иначе как по судебному решению. Перемещение каждого из этих судей имеет место только путем нового назначения и с его согласия. Однако в случае болезни или его недостойного поведения они могут быть отстранены от должности, отозваны или перемещены в соответствии с условиями, установленными законом.

Жалование членам судебного ведомства устанавливается законом. За исключением случаев, предусмотренных законов, ни один судья не может оказывать Правительству платные услуги, если только он не осуществляет их безвозмездно и при условии, что этим не нарушаются установленные законом условия несовместимости.

Особые законы определяют устройство военных судов, их полномочия, права и обязанности членов этих судов и сроки их деятельности. Закон определяет также организацию судебных органов по рассмотрению трудовых споров, судебных инстанций в области социального страхования, их полномочия, порядок назначения и сроки полномочий их членов.

Судебные палаты и суды применяют общие и местные постановления и регламенты, только если они соответствуют законам. Высшая судебная палата решает споры о подсудности в порядке, установленном законом.

Юрисдикция по административным вопросам принадлежит Административному трибуналу и Административному суду. Эти суды также наделены юрисдикцией в разрешении споров по вопросам налогообложения на условиях, определяемых законом. Законом также могут быть учреждены другие административно-судебные инстанции.

Административный суд является высшим судом в области администрации. Полномочия и организация административных судов регулируются законом. Судьи Административного суда и Административного трибунала назначаются Великим Герцогом. Назначение членов Административного суда, а также председателя Административного трибунала и его заместителя осуществляется, за исключением первоначальных назначений, с учетом мнения Административного суда.

Конституционный суд посредством постановлений принимает решение о соответствии законов Конституции. Конституционный суд правомочен, в преюдициальном порядке, согласно закону, в каждом своем заседании принимать решение о соответствии Конституции законов, кроме законов, одобряющих международные договоры. Конституционный суд включает Председателя Высшей судебной палаты, Председателя Административного суда, двух советников Кассационного суда и пять судей, назначаемых Великим Герцогом, с учетом мнения Высшей судебной палаты и Административного суда. Конституционный суд образует Присутствие, в котором заседает пять судей. Организация Конституционного суда и порядок осуществления им своих полномочий регулируются законом.

6. Судебная власть в Италии

Судебная система Италии состоит из следующих подсистем: судов общей юрисдикции, разрешающих гражданские и уголовные дела, в том числе мировых судей, судов по делам несовершеннолетних, трибуналов по делам публичного водопользования и судов ассизов; административных судов; военных трибуналов.

Суды действуют в 23 судебных округах, которые, как правило, не совпадают с политико-административными единицами.

Суды общей юрисдикции. В низовом звене судебной системы действуют консилиаторы (мировые судьи; буквально — советчики), которые рассматривают малозначительные гражданские дела. Далее следует претора — суд претора. Претор рассматривает апелляции на решения консилиаторов и разрешает гражданские дела с относительно небольшой ценой иска, дела о трудовых конфликтах и спорах по вопросам социального обеспечения. Он также рассматривает уголовные дела, по которым грозит наказание в виде не более трех лет лишения свободы и штрафа.

Апелляции на решения преторов рассматриваются в трибуналах, которые, кроме того, суть суды первой инстанции по широкому кругу гражданских дел, а также уголовных дел, не подсудных преторам и судам ассизов.

Апелляционной инстанцией для трибуналов и высшей судебной инстанцией в округе являются апелляционные суды. Они имеют отделения по гражданским, уголовным, трудовым делам, следственное отделение; туда входят суды по делам несовершеннолетних и трибуналы по делам публичного водопользования.

Суды по делам несовершеннолетних, учрежденные в 1934 г., действуют при апелляционных судах и рассматривают дела лиц, не достигших возраста 18-ти лет.

В судебном округе создаются один или несколько судов ассизов и апелляционных судов ассизов. Суды ассизов рассматривают дела о совершении тяжких преступлений, специально указанных в законе. Всего в Италии 100 судов ассизов по первой и 36 — по апелляционной инстанции.

Возглавляет систему судов общей юрисдикции Кассационный суд, включающий около 300 магистратов. Он обеспечивает единство судебной практики и разрешает споры о компетенции между судами (пререкания о подсудности) и т. д.

Конституционный суд. Компетенция. Конституционному суду подсудны: споры о конституционности законов и имеющих силу закона актов государства и областей; конфликты полномочий между властями государства, между властями государства и областей и между властями областей; обвинения против Президента Республики, выдвинутые в соответствии с нормами Конституции; решения о допустимости требований проведения референдумов об отмене законов.

Фактически Конституционный суд Италии выступает как созаконодатель и даже как законодатель, когда законы страдают пробельностью и конституционному суду приходится включать в них «дополнительные» или «заменяющие» положения.

Счетный суд. Согласно ч. 2 ст. 100 Конституции, этот орган осуществляет предварительный контроль законности актов Правительства, а также последующий контроль исполнения бюджета государства. В соответствии с ч. 2 ст. 103 Счетный суд осуществляет юрисдикцию по вопросам публичной бухгалтерской отчетности и по некоторым другим вопросам.

7. Судебная власть в Австрии

Судебная власть исходит от Федерации. Приговоры и судебные решения выносятся и провозглашаются именем Республики. Организация и компетенция судов устанавливается федеральным законом. Никто не может быть лишен своего законного судьи. Военные суды упразднены, кроме действующих в период военного положения. Смертная казнь отменена.

Судьи, если иное не установлено настоящим Законом, назначаются по представлению Федерального правительства Федеральным президентом или уполномоченным или компетентным федеральным министром; Федеральное правительство или федеральный министр должны получать предложения о кандидатах от сенатов, уполномоченных на это Законом о судоустройстве. Представляемый компетентному федеральному министру и направляемый им Федеральному правительству список кандидатур должен состоять при наличии достаточного числа претендентов по меньшей мере из трех лиц, а если необходимо замещение более одного места, то по меньшей мере из числа лиц, вдвое большего, чем число подлежащих назначению судей.

Судьи независимы при осуществлении своих обязанностей. Осуществляя свои судейские обязанности, судья рассматривает все судебные дела, подлежащие его ведению согласно закону и в соответствии с распределением между судьями компетенции по рассмотрению дел, за исключением дел, относящихся к управлению в области юстиции, которые согласно предписанию закона не подлежат разрешению сенатами или комиссиями. Компетенция по рассмотрению дел должна распределяться между судьями одного суда заранее на срок, установленный Законом о судоустройстве. Дело, отнесенное согласно этому распределению к компетенции судьи, может быть у него изъято уполномоченным на это сенатом и только при наличии препятствия для осуществления им своих обязанностей или тогда, когда объем выполняемых им задач препятствует их выполнению в течение установленного срока.

Федеральным законом рассмотрение отдельных точно указанных видов гражданских дел, подсудных судам первой инстанции, может быть передано специально подготовленным должностным лицам, не являющимися судьями. При рассмотрении дел федеральные должностные лица, не являющиеся судьями, связаны только указаниями компетентного судьи, к юрисдикции которого согласно распределению компетенции отнесены эти дела. Судья, к юрисдикции которого согласно распределению компетенции отнесены эти дела, может, однако, в любое время оставить их рассмотрение за собой или затребовать их для рассмотрения.

В Законе о судоустройстве определяется возрастной предел, по достижении которого судьи должны быть уволены в отставку. Кроме того, судьи могут быть отстранены от должности или против своей воли переведены на другое место, или уволены в отставку лишь в предусмотренных законом случаях с соблюдением установленной формы и на основании официального судебного решения. Однако указанные условия не применяются при переводе и увольнении в отставку, если это необходимо в связи с изменениями в устройстве судов. В таком случае законом устанавливается, в течение какого времени судьи могут быть переведены и уволены в отставку без обычно предусмотренных условий. Временное освобождение судьи от должности может иметь место лишь по распоряжению Председателя суда или вышестоящего судебного органа с одновременной передачей дела компетентному суду.

Суды не правомочны проверять, имеют ли законную силу опубликованные надлежащим образом законы, постановления и государственные договоры. Если суд сомневается относительно применения постановления в связи с его возможной противозаконностью, то он должен внести представление об отмене этого постановления в Конституционный суд. Если Верховный суд или суд, компетентный вынести решение по делу в качестве суда второй инстанции, сомневается относительно применения закона в связи с его возможной противозаконностью, то он должен внести представление об отмене этого закона в Конституционный суд.

Разбирательство гражданских и уголовных дел в судах, которые выносят по ним решения, проводится устно и гласно. Исключения определяются законом. В уголовном судопроизводстве действуют принципы обвинительного процесса.

Народ должен участвовать в отправлении правосудия. Возможен суд с присяжными заседателями.

Высшей инстанцией по гражданским и уголовным делам является Верховный суд. В Верховный суд не могут входить члены Федерального правительства, правительства земли или какого-либо общего представительного органа; для членов общих представительных органов, избранных на определенный срок полномочий или деятельности, недопустимость быть членом суда сохраняется также при досрочном отказе от мандата до истечения срока полномочий или деятельности. Председателем или заместителем Председателя Верховного суда не может быть назначено лицо, которое в течение последних четырех лет выполняло одну из вышеупомянутых функций.

Административный суд. Административный суд выносит решения по жалобам, в которых указывается на:

противоправность решений органов управления, включая независимые административные сенаты;

нарушение органами управления обязанности по принятию решений, включая независимые административные сенаты.

Противоправность не признается в случаях, когда законодательство не устанавливает обязательные правила для деятельности органов управления и предоставляет самим органам выбор поведения при условии, что органы руководствуются этим свободным усмотрением в соответствии с предписаниями закона.

Из подсудности административного суда исключены:

дела, относящиеся к подсудности Конституционного суда;

дела, связанные с патентами;

дела, по которым решение в высшей инстанции выносится коллегиальным органом, если согласно закону Федерации или земли, регулирующему организацию данного органа, в число его членов входит хотя бы один судья, остальные члены при выполнении ими своих обязанностей также не связаны какими-либо указаниями и если решение данного органа не подлежит отмене или изменению в порядке управления и, если, несмотря на наличие этих условий, специально не предусмотрено обращение с жалобой в Административный суд.

Административный суд состоит из Председателя, заместителя Председателя и необходимого числа других членов (председателей сенатов и советников). Назначаются Федеральным президентом по предложению Федерального правительства. Все члены Административного суда должны иметь законченное образование в области государственно-правовых наук и не менее 10 лет занимать такое служебное положение, для которого необходимо наличие этого образования.

Конституционный суд. Рассматривает все имущественно-правовые требования, предъявляемые к Федерации, землям, районам, общинам и союзам общин, которые не подлежат ни разрешению в обычном судебном порядке, ни исполнению путем принятия решения органом управления.

Конституционный суд разрешает также споры:

между судами и органами управления;

между Административным судом и всеми иными судами, в частности также между Административным судом и самим Конституционным судом, а также между обычными и другими судами;

между землями, а также между землей и Федерацией.

Конституционный суд, по представлению Федерального правительства или правительства земли, устанавливает, относится ли законодательный акт или акт исполнительной власти к компетенции Федерации или земель.

Конституционный суд рассматривает дела о противоконституционности законов Федерации или земель – по представлению Административного суда, Верховного суда или суда, уполномоченного на рассмотрение дела в качестве второй инстанции, а в случаях, когда такой закон подлежит применению при рассмотрении правового спора Конституционным судом, – в силу возложенных на него обязанностей по своей инициативе. Кроме того, дела о противоконституционности законов по ходатайству лица, которое утверждает, что из-за этой противоконституционности непосредственно нарушены его права, в случаях, когда закон действует в отношении указанного лица без вынесения судебного решения или издания специального указания.

Решение Конституционного суда обязательно для исполнения. Если это решение отменяет какой-либо закон, то оно незамедлительно должно быть опубликовано.

Конституционный суд рассматривает дела в связи с обвинениями, которые влекут предусмотренную Конституцией ответственность верховных органов Федерации и земель за допущенные ими в ходе их официальной деятельности виновные правонарушения.

Конституционный суд состоит из Председателя, заместителя Председателя, двенадцати других членов и шести запасных членов. Председатель, заместитель Председателя, 6 других членов и 3 запасных члена суда назначаются Федеральным президентом по предложению Федерального правительства; эти судьи должны назначаться из числа судей, чиновников управления и профессоров правовых дисциплин в университетах. Шесть остальных членов и три запасных члена суда назначаются Федеральным президентом на основании предложений о трех кандидатурах на каждую из должностей, которые вносятся в отношении трех членов и двух запасных членов суда Национальным советом, а в отношении трех членов и одного запасного члена суда – Федеральным советом. Три члена суда и два запасных члена суда должны иметь постоянное место жительства за пределами Вены – столицы Федерации. Чиновники управления, назначаемые членами Конституционного суда, если они не находятся в отставке, должны быть отстранены от службы. Все должны иметь законченное образование в области государственно-правовых наук и не менее 10 лет занимать такое служебное положение, для которого необходимо такое образование. В состав Конституционного суда не могут входить члены Федерального правительства или правительства земли, члены Национального совета, Федерального совета или общего представительного органа, лица, являющиеся работниками аппарата или прочими функционерами какой-либо политической партии.

8. Сравнительный анализ институтов судебной ветви власти в России, Узбекистане, Люксембурге, Италии и Австрии

Состав:

Российская Федерация: 1) Конституционный Суд; 2) Высший Арбитражный Суд; 3) Верховный Суд.

Республика Узбекистан: 1) Конституционный Суд; 2) Верховный Суд; 3) Высший Хозяйственный Суд; 4) Верховный Суд Республики Каракалпакстан; 5) Хозяйственный Суд Республики Каракалпакстан; 6) Областные суды; 7) Ташкентский Городской Суд; 8) Районные суды; 9) Городские суды; 10) Хозяйственные суды.

Великое Герцогство Люксембург: 1) Высшая судебная палата; 2) Окружной суд; 3) Административный Суд; 4) Конституционный Суд.

Итальянская Республика: 1) Апелляционный Суд; 2) Суд ассизов; 3) Кассационный Суд; 4) Конституционный Суд; 5) Счетный Суд; 6) Суд претора.

Австрия: 1) Конституционный Суд; 2) Верховный Суд; 3) Административный Суд.

Порядок формирования:

Россия – судьи назначаются Советом Федерации по представлению Президента.

Узбекистан – Олий Мажлисом по представлению Президента.

Люксембург – Мировые судьи и члены судов назначаются непосредственно Великим Герцогом. Члены Судебной палаты и председатели, и вице-председатели окружных судов назначаются Великим Герцогом по заключению Высшей судебной палаты.

Австрия – назначаются Федеральным президентом по предложению Федерального правительства.

Срок:

Россия – судьи несменяемы.

Узбекистан – судьи избираются на 5 лет.

Люксембург – Мировые судьи, члены окружных судов и Судебной палаты несменяемы.

Австрия – в Законе о судоустройстве определяется возрастной предел, по достижении которого судьи должны быть уволены в отставку.

Компетенция:

Россия: 1) Конституционный Суд – решает исключительно вопросы конституционного права (разрешает дела о соответствии Конституции РФ); 2) Высший Арбитражный Суд – является высшим судебным органом по разрешению экономических споров; 3) Верховный Суд – является высшим судебным органом по гражданским, уголовным, административным и иным делам, подсудным судам общей юрисдикции.

Республика Узбекистан: 1) Конституционный Суд – является высшим судебным органом конституционного контроля, который в свою очередь рассматривает дела о конституционности актов законодательной и исполнительной власти; 2) Верховный суд Республики Узбекистан является высшим органом судебной власти в сфере гражданского, уголовного и административного судопроизводства; 3) В соответствии с конституцией в систему судебных органов Республики по разбирательству гражданских, уголовных и административных дел входят Верховный суд Республики Каракалпакстан, областные и Ташкентский городской суды, районные, городские суды. Верховный суд Республики Узбекистан является высшим органом судебной власти в сфере гражданского, уголовного и административного судопроизводства.

Люксембург: 1) Конституционный суд посредством постановлений принимает решение о соответствии законов Конституции; 2) Административный суд является высшим судом в области администрации.

Италия: 1) Счетный суд. Согласно ч. 2 ст. 100 Конституции, этот орган осуществляет предварительный контроль законности актов Правительства, а также последующий контроль исполнения бюджета государства; 2) Претор рассматривает апелляции на решения консилиаторов и разрешает гражданские дела с относительно небольшой ценой иска, дела о трудовых конфликтах и спорах по вопросам социального обеспечения. Он также рассматривает уголовные дела, по которым грозит наказание в виде не более трех лет лишения свободы и штрафа; 3) Кассационный суд обеспечивает единство судебной практики и разрешает споры о компетенции между судами (пререкания о подсудности) и т. д.; 4) Конституционному суду подсудны: споры о конституционности законов и имеющих силу закона актов государства и областей; конфликты полномочий между властями государства, между властями государства и областей и между властями областей; обвинения против Президента Республики, выдвинутые в соответствии с нормами Конституции; решения о допустимости требований проведения референдумов об отмене законов.

Австрия: 1) Высшей инстанцией по гражданским и уголовным делам является Верховный суд; 2) Административный суд является высшим судом в области администрации; 3) Конституционный суд рассматривает дела о противоконституционности законов Федерации или земель, все имущественно-правовые требования, предъявляемые к Федерации, землям, районам, общинам и союзам общин, которые не подлежат ни разрешению в обычном судебном порядке, ни исполнению путем принятия решения органом управления.

Контрольна робота

з дисципліни

«Історія держави та права зарубіжних країн»

Тема: „Держава і право Франції у Новий час”

План

1.Велика французька революція та створення буржуазної держави у Франції

1.1. Буржуазна революція 1789-1794 р. Проголошення республіки

1.2. Державний переворот 1799 року. Проголошення імперії і її падіння. Реставрація монархії Бурбонів

1.3. Революція 1848 року і проголошення Другої республіки. Паризька Комуна

1.4. Проголошення Третьої республіки. Конституційні закони 1875 року

2.Основні риси права Франції Нового часу

Список літератури

1.Велика французська революція та створення буржуазної держави у Франції

Буржуазна революція 1789-1794 р. Проголошення республіки

З XVI ст. у Західній Європі виникає капіталістичний уклад. І в міру його визрівання і розвитку дедалі більше поглиблювалися суперечності між продуктивними силами і феодальними виробничими відносинами.

Конфлікт між новими продуктивними силами і феодальними виробничими відносинами конкретно проявився в основних галузях економіки, зачепив інтереси різних класів і станів феодального суспільства. Якнайкраще це можна простежити на історії Франції, де напруженість і гострота класової боротьби були найбільшими.

Населення Франції в другій половині XVIII ст. складало 26 млн. чоловік. З них лише 270 тис., тобто трохи більше 1 %, належало до привілейованого класу — 140 тис. дворян і 130 тис. священиків. З 10 французів 9 голодували, населення було обкладене 7 тис. загальнодержавних та місцевих податків і повинностей. Літо 1788 року було неврожайним, а наступна зима дуже суворою. Повсюди спалахували селянські виступи. І буржуазія, і селянство, і плебейство не хотіли і не могли миритися з феодально-абсолютистською монархією. Банкрутство державної казни, розорюваної колосальними тратами двору та перших двох станів (дворянства і духовенства), призвело до гострої фінансової кризи. У монархії не було грошей на самі невідкладні витрати. Після ряду невдалих спроб відшукати кошти король був змушений скликати Генеральні штати — представництво трьох станів, що не збиралося уже 175 років. Число делегатів від перших двох станів становило по 300 чол., від третього стану — 600 чол., але оскільки кожний стан традиційно збирався окремо і мав по окремому голосу, це подвоєння вирішальної ролі відігравати не могло. 17 червня після тривалих, але пустопорожніх дебатів щодо процедури, третій стан проголосив себе Національними зборами. Пізніше до них приєднались ліберальні представники дворянства і духовенства. Було схвалено рішення про ануляцію імперативних мандатів.

Депутат, діє не від імені округу, а від імені усього народу. Стверджувалося також, що король може збирати податки лише з відома Національних зборів. Людовік XVI спробував 20 червня закрити Національні збори, але депутати відновили свої засідання у залі для гри в м’яч. Тут вони склали урочисту присягу не допустити зриву роботи Національних зборів, доки не буде прийнята Конституція.1

9 липня 1789 р. Національні збори проголошують себе Установчими зборами, тобто органом, який має утвердити нові державно-правові інститути, розробити та затвердити конституцію держави. Король починає стягувати до Парижу і до Версалю вірні війська. 12 липня він звільняє міністра Неккера, який мав репутацію єдиного прихильника реформ в уряді. 13 липня народ оволодів містом, захопив арсенали. 14 липня повсталі захопили 8 башт фортеці-в’язниці Бастилії. Комендант був вбитий і гарнізон здався. Падіння Бастилії стало сигналом для французької провінції — всюди народ виганяв стару королівську адміністрацію, обирав нові муніципалітети і створював збройну силу революції — Національну гвардію. По всій країні прокотилися селянські повстання, селянство практично припинило платити податки. Відбиттям цього початкового періоду революції та вичерпного революційного піднесення, яке охопило всю країну, стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р. 

Розроблена в дусі загальнонаціонального маніфесту, який проголошував права громадян, що скинули панування феодального гноблення, Декларація закріплювала найважливіші принципи буржуазного ладу. «Представники французького народу, які складають Національні збори, беручи до уваги, що незнання, забуття або зневаження прав людини є єдиними причинами суспільного лиха і псування уряду, — було сказано у вступі до Декларації, — вирішили відновити в урочистій декларації природні, невідчужувані, невіддільні і священні права людини, з метою, щоб ця декларація, будучи постійно перед усіма членами суспільного .організму, безперервно нагадувала їм їхні права і обов’язки».

Декларація проголошувала, що «люди народжуються вільними і рівними в правах» і що метою якого б то не було політичного союзу є збереження природних і невід’ємних прав людини, що такими правами є «свобода, власність, безпека і опір гнобленню» (ст. 1-2). Джерело суверенітету — в нації, підкреслювалося в Декларації. Тому «закон є виразом загальної волі» (ст. 6). Базуючись на цих положеннях, вона закріплювала принцип загального виборчого права. В ній йшлося про представницький характер законодавчого органу як верховного органу влади. «Всі громадяни мають право особисто або через представників брати участь у виданні законів». А закон має бути рівний для всіх, незалежно від того, чи дає він заступництво, чи карає.2

Декларація не просто проголошує природні, невід’ємні права людини — вона одночасно розкриває їх сутність.

Так, свобода визначалась як право «робити все, що не шкодить іншому». Таким чином, здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування такими ж правами. Крім того, закон може забороняти дії, шкідливі для суспільства. «Все, що не заборонено, законом, дозволено» (ст.5).

Отримало роз’яснення і природне право на безпеку, що знайшло своє виявлення в закріпленні принципу законності. «Ніхто не може бути обвинувачений, затриманий або арештований інакше, — стверджувала Декларація, — як у випадках, визначених законом, і за приписаними ним формами» (ст. 7). Ті, хто віддають незаконні накази, підлягають карі. Було закріплено і презумпцію невинності. Як стверджувала Декларація, «кожна людина вважається невинною до того часу, поки її не оголосять винною» (ст. 9), а тому не повинно бути в разі арешту ніякої надмірної суворості.

Закон не має зворотньої сили, вважала Декларація. «Ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону, встановленого і обнародуваного до вчинення злочину і законно застосованого» (ст. 8). А сам .закон повинен встановлювати «тільки строго і очевидно необхідні кари». І, нарешті, Декларація підкреслювала неминуче значення права власності, проголошуючи його природним, «непорушним і священним» правом (ст. 17). Нікого не можна позбавити цього права, за винятком, коли того «явно вимагає громадська необхідність», законно засвідчена, і за умови справедливого і попереднього відшкодування.

Декларація 1789 року згадувала також інші права і свободи. «Вільний обмін думками і переконаннями є одне з найцінніших прав людини, кожен громадянин може, отже, вільно говорити, писати, друкувати, але повинен при цьому відповідати за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом», — було сказано в статті 11 Декларації. Гарантувалася свобода віросповідання і релігійних переконань.

Для утримання громадської сили і для витрат по управлінню, заявляла Декларація, необхідні податки. Всі громадяни мають право особисто через своїх представників визначати необхідність громадських податків, «вільно на них погоджуватися, стежити за їх вживанням, встановлювати їх розмір, спосіб оподаткування, стягання і строк, на який вони встановлюються» (ст. 14).

Знайшла своє втілення і сформульована Монтеск’є ідея створення організаційно незалежних одна від одної і взаємно врівноважених гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової. В статті 16 було сказано: «Суспільство, в якому не забезпечена гарантія прав і не встановлений розподіл влади, не має конституції».

Принципи Декларації прав людини і громадянина 1789 року були викликом старому відживаючому ладу. Декларація утверджувала новий буржуазний лад, новий тип експлуатації — буржуазний. Цей суто буржуазний характер Декларації проявлявся і в тому, що вона обминула мовчанням питання про скасування всіх феодальних повинностей і феодального землеволодіння. Нічого не було сказано і про скасування рабства у французьких колоніях, не було згадки і про свободу союзів і зборів.

На початку 1790 р. вступила в силу низка декретів, згідно з якими церковна власність була конфіскована, оголошена національним майном і підлягала продажу з торгів. У результаті вона перейшла до рук буржуазії і частково заможного селянства. Церква була позбавлена права реєструвати шлюби, народження, смерть. Священнослужителі повинні були присягнути новому ладу. Вплив церкви істотно зменшився, вона була поставлена під контроль держави.

Відповідно до нового адміністративного поділу Франція мала 83 департаменти, які складалися з дистриктів, кантонів, комун. Єдиною стала система оподаткування, були ліквідовані більшість феодальних пережитків, що гальмували розвиток торгівлі, та ін. Скасовувався становий поділ громадян, усі дворянські титули й звання, середньовічні цехи. 

У результаті скасування феодальних правил і обмежень в галузі торгівлі та промисловості були створені необхідні для буржуазії умови для підприємницької діяльності. Здобувши владу, політичні права, велика буржуазія стала вважати обтяжливим тиск демократичних верств населення. 21 жовтня 1789р. було прийнято декрет, згідно з яким дозволялось застосовувати збройні сили для придушення народних виступів. 14 червня 1791 р. набрав чинності закон Ле-Шапел’є, що заборонив під страхом великого штрафу або тюремного ув’язнення створення профспілок, проведення страйків.

Після спроби короля втекти за кордон позиції прихильників конституційної монархії ослабли. Дедалі сильнішим ставав рух за встановлення республіки.

Велика буржуазія не була заінтересована в подальшому розвитку революції. Розстріл гвардійцями 17 липня мирної демонстрації проти монархії показав, що вона стала контрреволюційною силою. Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. Перша частина — Декларація прав людини і громадянина 1789 р.— стала преамбулою Конституції. Друга її частина була присвячена вищим органам влади.

За формою правління французька держава ставала конституційною монархією. Вища законодавча влада надавалась однопалатному законодавчому корпусу. Громадяни поділялись на активних і пасивних.
Активними вважались французи, що досягли 25-річного віку, проживають у даній місцевості не менше року, сплачують прямий податок, не наймитують, занесені до списків Національної гвардії. Тільки вони користувались виборчим правом. Пасивні громадяни не допускались до участі у виборах. Вибори були двоступеневими, виборщиками могли бути лише активні громадяни, що відповідали вимогам майнового цензу. Не імущі громадяни, а вони становили більшість, були позбавлені політичних прав. 3

Виконавча, адміністративна влада надавалась королю і відповідальним перед ним міністрам. Король міг накласти вето на прийняті закони, яке однак мало лише відкладальний характер. Король був главою армії і флоту, йому доручалось піклуватись про підтримання громадського порядку тощо. Судову владу здійснювали виборні і в принципі незмінювані особи. Конституція гарантувала додержання політичних інтересів великої буржуазії її дія не поширювалась на колонії. Отже, в ній спостерігався відхід від революційних принципів Декларації прав людини і громадянина.

Перед розпуском у вересні 1791 р. Установчі збори ухвалили, що жоден депутат їх не може бути обраний до Законодавчого корпусу, створеного на основі Конституції. У 1791 р. фейяни — прихильники конституційної монархії, представники великої буржуазії — вважали, що революція вже закінчена. Представники середньої буржуазії — жирондисти пропонували продовжити ломку феодальних інститутів. Програма жирондистів, хоч і мала підтримку з боку більшості депутатів, не була послідовною. Найбільш радикальні перетворення, пропонували якобінці, що були на той момент виразниками інтересів широких народних мас. Жирондисти не наважились повністю скасувати феодальні повинності селян, дати їм землю. Вони потурали спекулянтам і контрреволюціонерам, не збирались позбавляти влади короля. Це було причиною розколу між жирондистами та якобінцями.

10 серпня 1792 р. в Парижі почалось народне повстання, в результаті якого монархія була ліквідована. Деякий час влада була в руках Паризької комуни. Законодавчі збори дали згоду на арешт короля. Було видано декрет про скликання Національного Конвенту. Вибори його депутатів треба було проводити без поділу громадян на активних і пасивних.

Із страху перед повсталим народом жирондисти погодились провести поділ общинних земель, здати в оренду або продати землі емігрантів. Скасовувалась власність на землю тих, хто не міг довести законність свого володіння. Серпневі декрети задовольнили багато які вимоги селян, хоч їх здійснення натрапило на стійкий опір великих власників. Обраний на основі загального виборчого права Національний Конвент 21 вересня оголосив про скасування монархії. Франція стала республікою. Але боротьба між Горою (якобінцями) і Жирондою не припинилась.

Прихильники монархії намагались не допустити суду над королем. Однак якобінці добились того, щоб у Конвенті було проведено відкрите голосування. Кожний депутат особисто виходив на трибуну й публічно оголошував свою думку. Глибокої ночі 17 січня 1793 р. голосування закінчилось. Людовік XVI був визнаний винним у змові проти нації, у замаху на безпеку держави і засуджений до смертної кари.21 січня вирок було виконано.

Улітку 1793 р. республіка опинилась на краю загибелі, її армія відступала, багато генералів зрадили їй, у деяких місцях спалахнули роялістські заколоти. Народ голодував, зростала інфляція, англійці наповнили країну фальшивими асигнаціями.

Авторитет жирондистів став падати. Від імені робітників Парижа вождь найлівішої партії «скажених» Жак Ру говорив: «Свобода— пустий привид, коли один клас може безкарно морити голодом інший. Невже власність шахраїв дорожча за людське життя».

У цій складній обстановці якобінці проявили себе як революційна партія. 31 травня і 2 червня 1793 р. народ Парижа піднявся на повстання. Частина депутатів-жирондистів була заарештована. Провідною силою Конвенту стали якобінці. Вони заявили, що врятувати республіку може лише єдність нації і повне викорінення залишків феодалізму.

10 червня було прийнято декрет, який поклав початок скасуванню феодальних порядків на селі. 17 липня Конвент остаточно скасував усі сеньйоріальні платежі та феодальні права без будь-якого викупу. Общинні землі підлягали негайному розподілу між селянами. Відтоді дрібне землеволодіння у Франції стало основною формою землекористування. Зберігання феодальних актів на землю, утаємничення їх від спалювання карались каторгою.

Жирондисти звинуватили якобінців в узурпації влади. У відповідь на це якобінці підготували проект нової Конституції Франції. 24 червня 1793 р. Конвент урочисто схвалив її текст і поставив на всенародне обговорення.
Конституція закріпила республіканський режим: «Республіка єдина й неподільна» — записано в ст. 1. Вона містила більш радикальне тлумачення принципу суверенітету народу, ніж Конституція 1791 р. Колишнє абстрактне поняття верховенства нації було замінено конкретнішим змістом:

«Суверенний народ — це сукупність усіх громадян» (ст. 7). Для прийняття закону або важливого загальнодержавного рішення голосування в Законодавчому корпусі було недостатньо. Потрібне було ще схвалення громадян, принаймні очевидної більшості їх. Таким чином якобінці прагнули реалізувати вчення Ж. Ж. Руссо про народний суверенітет і безпосередню, пряму демократію.4

Виборче право надавалося всім французам, що досягли 21 року. Скасовувався поділ виборців на активних і пасивних. Вибори депутатів вводились прямі й рівні. Носієм вищої законодавчої влади проголошувалась нація. Було створено постійно діючий однопалатний законодавчий корпус із строком легіслатури один рік. Цей орган міг видавати декрети і пропонувати закони. Якщо проект закону діставав схвалення 1/10 первинних зборів більшості департаментів країни протягом сорока днів, він ставав законом. Декрети не потребували санкції народу і набували чинності негайно. Функції державного управління покладались на Виконавчу раду з двадцяти чотирьох чоловік. До її обрання залучались виборці з департаментів. Цей орган міг діяти лише на основі законів і декретів і був підзвітним Законодавчому корпусу. Наприкінці кожної сесії Виконавчий комітет треба було наполовину обновляти. В ст. 30 Декларації зазначалося, що державні посади, по суті, тимчасові, їх слід розглядати не як відзнаки чи нагороди, а як обов’язок.

Якобінська Конституція була радикальним по духу й за формою актом французької буржуазної революції. Проте вона могла набути чинності лише після того, як збереться новий Законодавчий корпус, куди не міг бути обраний ніхто з депутатів Конвенту. Складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.

Улітку 1793 р. верховним органом республіки був Конвент, який здійснював у повному обсязі вищу законодавчу, виконавчу, контрольну й судову владу. Комісари Конвенту в департаментах, армії мали великі повноваження, їм доручалось проводити чистку місцевих органів, наводити в них революційний порядок, усувати командуючих арміями та призначати нових. Якобінська диктатура послідовно здійснювала лозунг: «Феодальний режим повністю знищується». Логіка боротьби за врятування республіки зумовила встановлення революційної диктатури, єдиної влади, залізної дисципліни. 

Функції революційного уряду були зосереджені в Комітеті громадського порятунку. Він керував воєнними, дипломатичними, продовольчими справами, йому підпорядковувались інші органи, а сам Комітет щотижня звітував перед Конвентом. Комітет створив сильну армію, що розгромила сили інтервентів.

Якобінці реорганізували армію. Декрет від 23 серпня 1793 р. вперше в історії, ввів загальну військову повинність. Усіх французів призивали під рушницю доти, «поки вороги не будуть вигнані за межі республіки».
До осені 1793 р. в армії налічувалось близько мільйона чоловік. Такої чисельності військ історія ще не знала. По революційному вирішувалась проблема командних кадрів. На будь-яку посаду, аж до командуючих арміями, висувались ті, хто вмів перемагати, хто не знав слова «неможливо». Продавець галантерейної лавки Журдан віком 31 рік був призначений командуючим. Такий самий пост зайняв конюх Гош у віці 25 років. Генералами, стали писар Марсо, син каменяра Клебер. Тулон було взято за планом 24-річного невідомого артилерійського офіцера Наполеона Бонапарта. 

Французька армія стала застосовувати нову тактику, ввела розсипний стрій. «Якщо меч короткий,— говорили командири,— революційній армії потрібно зробити лише зайвий крок».

Наприкінці липня фактичним керівником Комітету громадського порятунку став Робесп’єр. Йому належать слова: «Для Вітчизни зроблено недостатньо, якщо не зроблено все». Боротьбу з ворогами революції вів Комітет громадської безпеки. Матеріали проведеного ним слідства направляли до трибуналу. Трибунали були в деяких департаментах.

Для боротьби з ворогами республіки було введено революційний терор. 17 вересня Конвент дозволив здійснювати арешти підозрілих осіб. Обвинувачення в контрреволюції означало наказ про арешт, арешт — здебільшого означав смерть. Заарештований, доставлений увечері в тюрму, наступного дня піддавався допиту, вислуховував вирок трибуналу, а ввечері вже міг сидіти у возі смертників.

У жовтні були страчені вожді жирондистів, а їхня партія остаточно зійшла з політичної сцени.

Буржуазія відчувала потребу в шаленій енергії якобінців, без якої неможливо було відвести натиск інтервентів. Нещадно караючи ворогів, якобінці через свою непослідовність, невизначеність політичної платформи часто знищували справжніх патріотів. Знищивши Дантона та його прихильників — «поміркованих», вони потім відправили на гільйотину і своїх вірних друзів — лівих якобінців, вождів партії «скажених», ебертистів. Надзвичайна ситуація змусила Конвент розширити рамки законодавчого органу. Разом з Комітетом громадського порятунку він діяв як революційний уряд Франції.

Були введені тверді ціни на основні предмети споживання (загальний максимум). Продовольство реквізували й розподіляли через спеціальну державну комісію.

За зовнішньою торгівлею та діяльністю великих торговців був установлений жорсткий контроль. Восени 1793 р. створено загони санкюлотів, що боролися із спекулянтами, вишукували продовольство для Парижа і знищували змови, роялістів.

За спекуляцію карали стратою. З допомогою армії реквізували хліб у заможних селян. Було взято на облік золото і срібло приватних осіб. Багатих обкладали високими податками й примусовими позиками. Для робітників також було встановлено максимум заробітної плати, що викликало їх обурення, оскільки ціни зростали, а купівельна спроможність грошей падала.
Наприкінці лютого і початку березня 1794 р. були видані відомі вантозькі декрети. Майно контрреволюціонерів передбачалось роздати бідним громадянам, інвалідам, сиротам, старим людям. 

Вибори до муніципалітетів у зв’язку із складною обстановкою не проводились. Фактично влада на місцях була у віданні революційних комітетів. Для припинення зловживань з їх боку голову й секретаря комітету замінювали через кожних два тижні.

Місцеве управління грунтувалось на централізованих засадах. Якобінська диктатура спиралась на масові народні організації. У столиці найбільш твердою опорою якобінців були Комуна та її секційні спостережні комітети, в яких санкюлоти становили більшість. Енергійна діяльність якобінців, пов’язана з викоріненням феодалізму, проводилась з великим розмахом. Було введено нове літочислення (від початку республіки), затверджено новий календар, видано декрет про обов’язкову початкову освіту, було навіть зроблено спробу створити нову релігію — культ Розуму. Усіх жителів стали називати громадянами, було скасовано звернення на «ви» тощо.

Улітку 1794 р. Франція була очищена від інтервентів. В основному було придушено контрреволюційні заколоти. Для буржуазії, що зміцніла політичне й економічно, диктатура якобінців стала непотрібною. Так і не добившись задоволення своїх основних вимог, стали відходити від якобінців і робітники. Селяни, що чинили опір реквізиції продуктів, також були незадоволені якобінцями.

27 липня (9 термідора) 1794 р. під час засідання Конвенту Робесп’єр та його соратники були заарештовані, а наступного дня без суду відправлені на гільйотину їхню долю розділили сотні якобінців. Масовий терор проти якобінців і санкюлотів охопив країну. Конституцію 1793 р. піддавали анафемі й прокляттям. Падіння диктатури якобінців і прихід до влади термідоріанців означали кінець висхідного етапу Великої французької революції.5

1.2 Державний переворот 1799 року. Проголошення імперії і її падіння. Реставрація монархії Бурбонів

Внаслідок термідоріанського перевороту до влади приходить велика буржуазія, яка намагається знищити механізм якобінської диктатури, скасувати соціально-економічне законодавство якобінців. Комітет громадського порятунку втратив значення урядового органу. До конвенту повернулися ті жирондисти, яким пощастило уціліти. Були розгромлені якобінський клуб, Паризька Комуна, реорганізований Революційний трибунал, знищені революційні комітети.

Щоб закріпити своє панування, термідоріанська реакція поспішає створити нову сильну державну владу, систему органів, які будуть здатні упоратися як з народними масами, так і з феодальною реакцією.

У серпні 1795 року конвент прийняв нову конституцію Франції, відому, як Конституція III року Республіки, яка налічувала 372 статті. Цей Основний Закон був консервативним за своїм змістом, він втрачав колишню буржуазну революційність. Такий характер мала і Декларація прав людини і громадянина 1795 року.

Законодавчий корпус за Конституцією 1795 року складався з двох палат: Ради старійшин, яка налічувала двісті п’ятдесят членів, і Ради п’ятисот. Нижня палата обговорювала законопроекти, а Рада старійшин або приймала їх, або відхиляла.

Конституція скасувала загальне виборче право і відновила майновий ценз. Для членів Ради старійшин був встановлений віковий ценз — не менше сорока років, для членів Ради п’ятисот — не менше тридцяти. Виконавча влада вручалася Директорії, особливому комітету з п’яти членів, які обиралися Законодавчим корпусом. Щорічно мінявся один з директорів. Головували тут по черзі всі члени протягом трьох місяців. Директорії були підпорядковані міністри, військове командування і т.д.

На цей вузький орган — Директорію покладала надії буржуазія в боротьбі проти «лівих» та «правих». Але, як показало життя, Директорія була не в змозі виконати таке завдання. У 1795 році двічі виступають народні маси, в 1796 році уряду довелося зіткнутися з організацією, створеною Гракхом Бабефом, — «Змовою рівних». Виступають у цей час і роялісти. Наприкінці 1795 року спалахує роялістський заколот у Парижі. Член Директорії Баррас, призначений диктатором, звернувся за допомогою до генерала Наполеона Бонапарта, який на той час перебував у Парижі. Генерал за допомогою гренадерів швидко розгромив заколотників.

За таких умов директорія розгубилася. Вона спрямовувала свої удари то проти народних мас, то проти дворян-емігрантів, різко змінюючи свою політику, яка отримала назву політики гойдалки.

Отже, Директорія змушена була боротися на два фронти — проти народу і проти роялістів — і виявилася неспроможною надійно захистити інтереси термідоріанської буржуазії. Вона стала лише сходинкою до режиму військової диктатури.

У 1799 році Директорія остаточно втратила свій авторитет у великої буржуазії та заможного селянства. Поступово виникає план нового державного перевороту за допомогою професійної армії. У Парижі обговорюються кандидати на роль диктатора: генерал Жубер, генерал Моро. Але перший з них загинув, другий відмовився від участі в перевороті. Тоді вибір упав на генерала Бонапарта.

Дев’ятого листопада 1799 року (18 брюмера за республіканським календарем) Наполеон Бонапарт вчинив державний переворот. У цьому йому допомагали банкіри, біржовики, віроломний міністр закордонних справ Талейран. Призначений напередодні командувачем паризьким військовим округом, Наполеон розпочинає боротьбу з Радою старійшин, Радою п’ятисот. Два члени Директорії подають у відставку, за ними те саме робить ще один директор. Директорія розпадається. Влада опиняється в руках Наполеона Бонапарта.

Наполеон добре розумів, що військова диктатура повинна бути одягнена в конституційні форми. Він зважав також на те, що перехід від республіканських установ до режиму особистої влади потребує проміжних стадій. Все це знайшло своє втілення в новій конституції, яка встановила форму правління у вигляді консулату.

Нова Конституція (Конституція VIII року Республіки) була затверджена 13 грудня 1799 року плебісцитом. Тут не було Декларації прав людини і громадянина, відсутні статті про політичні свободи. Конституція гарантувала буржуазії і селянству приватну власність, здобуту за роки революції. «Французька нація заявляє, — було сказано в статті 94 Конституції, — що після здійснення законного продажу національного майна, незалежно від його походження, законний покупець не може бути позбавлений його». Армія відігравала важливу роль у новій політичній системі, тому Конституція спеціально передбачала пенсії, пільги для поранених воїнів та членів їх родин. 

Основою всієї конституційної системи була урядова влада, яка формально належала колегії з трьох консулів, а фактично була сконцентрована в руках першого консула. Стаття 39 Конституції спочатку стверджувала, що консули обираються на десять років, а потім заявляла, що «Конституція призначає першим консулом громадянина Бонапарта». Перший консул наділявся особливими функціями і повноваженнями. Він обнародував закони, призначав і звільняв членів Державної ради, міністрів, послів, армійських офіцерів, членів місцевих адміністрацій, кримінальних і цивільних суддів і т.д. Другий і третій консули мали дорадчий голос. Реальна влада належала одній людині — Наполеону Бонапарту. 

Конституція виходила з розщеплення законодавчого процесу. Законодавча ініціатива належала першому консулу. Під його керівництвом Державна рада розробляла законопроект і передавала його в Трибунат. Після обговорення законопроект з Трибунату переходив до Законодавчого корпусу, який голосував «за» або «проти». Прийнятий законопроект перевірявся Охоронним сенатом, після чого знов переходив до першого консула, який обнародував його. Вся ця складна процедура була лише маскуванням всевладдя першого консула.

Зміцнення політичного режиму дозволяло Наполеону поступово звільнятися від ширми, готувати необхідні умови для остаточного знищення республіканського ладу. У 1802 році був проведений плебісцит, після чого сенатус-консульт 4 серпня 1802 року встановив, що «консули призначаються дожиттєво» і що перший консул може «пропонувати громадянина, який буде його наступником після його смерті» (статті 39 і 42). Органічний сенатус-консульт 18 травня 1804 року надав Наполеону «титул імператора французів» і заявив, що «імператорський сан передається спадково по висхідній лінії кровному і законному потомству Наполеона Бонапарта по чоловічій лінії» (ст. 3).

Коронував Наполеона Папа Римський Пій VII, якого спеціально викликали з Італії. Створюється імператорський двір, найближчому оточенню імператора даруються титули князів, графів і т.д. Вищі сановники входили у Високу раду імператора, з них формується і Таємна рада. У Франції остаточно завершується процес відновлення централізованого і бюрократично організованого державного апарату.

До складу уряду входило дванадцять міністерств. Насаджується сувора централізація, самоврядування скасовується. В департаментах уряд призначав префектів, в округах і общинах — супрефектів і мерів. Виборним місцевим радам залишаються лише дорадчі функції.

У 1801 році Наполеон підписав конкордат з Папою Римським. Католицизм було проголошено релігією «переважної більшості французького народу», а Католицьку Церкву було включено в систему державного апарату. Держава взяла священиків на своє утримання, Наполеон дістав право призначати їх на вищі церковні посади.

Подальший розвиток в імперії Наполеона І отримала військова організація. Змінився характер французької армії: вона стала кастовою, професійною. З’явилися привілейовані підрозділи (гренадери, драгуни), відокремилась імператорська гвардія.

Особливу увагу Наполеон приділяв зміцненню поліції. На чолі міністерства поліції був поставлений Ж. Фуше, який намагався добитися найсуворішої централізації поліцейської системи. Генеральні комісари і комісари поліції в округах і містах призначалися міністром поліції і працювали під його керівництвом. У Парижі була створена особлива префектура поліції. Важлива роль відводилася воєнізованому поліцейському з’єднанню — корпусу жандармів, який був підпорядкований військовому міністру. У разі потреби загони жандармів передавалися у розпорядження міністра внутрішніх справ.

Наполеон добре розумів, що потрібно буржуазії. Він намагався знищити якобінство. Була введена сувора цензура, закриті незалежні газети. Піклувався він про розвиток промисловості: давав державні замовлення підприємцям, виділяв їм субсидії, захищав від конкуренції. Була забезпечена свобода експлуатації. Зберігав дію закон Ле-Шапельє, були введені робочі книжки. Наполеон також наполягав, щоб усі робітники були забезпечені роботою.

Була здійснена велика за обсягом кодифікація. З’явилися Цивільний кодекс 1804 року, Торговий кодекс 1807 року, Кримінально-процесуальний кодекс 1808 року, Кримінальний кодекс 1810 року.6

Така форма правління у вигляді бонапартизму, який зобов’язувався захищати приватну власність, певний час мала підтримку як великої буржуазії, так і заможного селянства. Але з 1811 року імперія Наполеона вступає в смугу кризи. Поразка в Росії, вступ 1814 року англійських, прусських, російських військ до Парижу примусили Наполеона зректися престолу і вирушити на острів Ельбу, який був наданий йому в довічне володіння.

У Францію повертається брат страченого в період революції короля Людовика XVI і займає королівський престол під іменем Людовика XVIII.

Повернення Людовика XVIII викликало загальне незадоволення. Одне ім’я Бурбонів нагадувало про страшне минуле. Буржуазія і селянство, які придбали землю за часів революції, побоюються втратити її.

Разом з Бурбонами повертаються емігранти, які вимагають свої володіння, майно, землю. Але відновити минуле після якобінців було вже неможливо.

Умови повернення Бурбонів були сформульовані в Хартії 1814 року, підписаній Людовиком XVIII після вступу на престол. Хартія визнавала встановлену революцією громадянську рівність (ст. 1), скасування станових привілеїв дворянства і духовенства, дію Цивільного кодексу Франції 1804 року, збереження нової судово-адміністративної системи. Вона гарантувала законно набуту земельну власність. Як було сказано в статті 9, «усі види власності недоторканні, не виключаючи так званої національної». Державна організація прийняла форму легітимної (законної) монархії. Король, особа якого вважалася недоторканною і священною, проголошувався верховним главою держави і командувачем усіма збройними силами. Він мав право оголошувати війну, укладати міжнародні договори, видавати розпорядження і укази. Відповідно до Хартії виконавча влада належала винятково королю, а законодавча влада здійснювалася спільно королем, палатою перів і палатою депутатів.

Законодавчий орган був двопалатним. Палата перів призначалася королем. Палата депутатів обиралася на п’ять років. Виборчі права мали французи старші тридцяти років, що сплачували прямий податок у розмірі трьохсот франків. Депутат повинен був досягти сорокалітнього віку і сплачувати прямий податок у розмірі тисячі франків. Король мав право призначати на всі посади у сфері державного управління, формувати Раду міністрів. Відповідальність уряду перед законодавчим органом не була передбачена Хартією.

Бурбони провадили реакційну внутрішню політику: роздавали пенсії, посади, ордени колишнім емігрантам, повертали землі, які не були ще продані, колишнім власникам звільняли офіцерів із армії. Тому поширилися чутки, що будуть відбирати землю, отриману за часів революції. Скориставшись такою ситуацією, Наполеон 1 березня 1815 року з загоном, що налічував тисячу чоловік, висадився на півдні Франції, а через три тижні вступив до Парижу. «Сто днів Наполеона», однак, закінчилися поразкою під Ватерлоо, його зреченням і відправкою на острів Святої Олени.7 

Бурбони знову повертаються у Францію, де починається розправа
з діячами революції і імперії. У 1824 році вмирає Людовик XVIII. Престол посідає його брат — Карл X (граф д’Артуа). У 1825 році були видані закони, що передбачали смертну кару за святотатство та інші злочини проти церкви, про виплату емігрантам величезної грошової компенсації за втрачені землі. Було відновлено орден єзуїтів, розпущено національну гвардію. Все це викликало протести, демонстрації, маніфестації. 

Однак Карл X переходить у наступ. Двадцять шостого липня 1830 року він видає серію указів (ордонансів), які відверто порушували Хартію 1814 року. Розпускалася щойно обрана палата депутатів, вдвічі була зменшена кількість її членів, ще більше звужувалося виборче право, ліквідувалася «свобода друку і зборів».

Ордонанси Карла X викликали страшенне обурення. Робітники, ремісники, дрібні службовці, студенти, колишні офіцери і солдати будують барикади, беруться до зброї. Вісімдесят тисяч чоловік взяло участь у цих подіях під гаслом «Геть Бурбонів! Хай живе Хартія!» Липнева 1830 року революція перемагає. Карл X зрікається престолу і тікає в Англію. Влада опинилася в руках великої буржуазії. Намісником королівства, а потім королем було проголошено герцога Орлеанського Луї Філіпа. Так з`явилася липнева монархія, де владу захопили банкіри, біржовики, тобто фінансова аристократія.

Король присягає новій конституції, основу якої склала Хартія 1814 року, до якої були внесені певні зміни, як, наприклад: скасоване спадкове перство, розширені права палати депутатів, очищений від реакційного дворянства державний апарат, відновлено національну гвардію, обмежено духівництво і т.д. Були також переглянуті цензи на виборах у палату депутатів. Тепер віковий ценз становив: для виборців двадцять п’ять років, для депутатів — тридцять. Нижчим став і майновий ценз: відповідно двісті і п’ятсот франків прямого податку. Було також збережено систему централізованого бюрократичного управління. Все це знайшло своє відображення в Хартії 1830 року.

Але липнева монархія мала і прогресивне значення. Вона остаточно покінчила зі спробами реакційного дворянства і духівництва відновити колишні феодально-абсолютистські порядки.

1.3 Революція 1848 року і проголошення Другої республіки. Паризька Комуна

Засилля фінансової аристократії у сфері економіки й політики викликало невдоволення не лише середніх та малоімущих верств населення, а й великих промисловців і торговців. У країні почався масовий рух за виборчу реформу і насамперед за зниження виборчого цензу. Політично активнішим став пролетаріат. Багато робітників вважали, що парламентська реформа допоможе їм добитись прийняття життєво важливих декретів. Вони сподівались на встановлення республіки нового типу, яка гарантувала б їм на тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення економічного становища. В цьому полягала особливість нової революційної ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку”. Революція була підготовлена усім попереднім розвитком Франції. Липнева революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку.

Двадцять другого лютого 1848 року в Парижі відбулася демонстрація на підтримку виборчої реформи, яка перетворилася на зіткнення з поліцією, під час яких загинуло декілька демонстрантів. Другий день розпочався збройним виступом народу, який побудував у Парижі 1513 барикад, захопив казарми, стратегічні пункти столиці.

Революція перемогла. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів. Серед секретарів вперше двоє були представниками робітників — Луї Блан і Альбер.

Під тиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 року проголошує Францію республікою. Це була буржуазна республіка, що дуже скоро виявилося у взаєминах між урядом і робітничим класом. Робітники вимагають від уряду видання декрету про право на працю. Такий декрет був виданий 25 лютого 1848 року. В ньому було сказано: «Уряд Французької республіки зобов’язується гарантувати робітникові його існування працею, він зобов’язується забезпечити роботу для всіх громадян». Але цей декрет не мав реальних наслідків, обіцянка залишилася тільки на папері. Тому нові демонстрації вимагають створити міністерство праці. Тимчасовий уряд заснував Урядову комісію по праці, яку повинні були очолити Луї Блан і Альбер. Комісії було виділене окреме приміщення, таким чином Луї Блан і Альбер були відокремлені від уряду.

Щоб заспокоїти народні маси, Тимчасовий уряд йде на незначні поступки: звільнення політичних в’язнів, зниження цін на хліб, скорочення робочого дня на одну годину, скасування рабства в колоніях, проголошення свободи слова, зборів.

Уряд видає декрет про Національні майстерні. Тут було зайнято близько ста тисяч робітників, які виконували некорисну, нікому не потрібну роботу і одержували за це заробітну плату. В умовах, коли уряд заявляв, що всі податки «стягуються на попередніх підставах», і вводив нові податки, така нікому не потрібна праця в Національних майстернях викликала незадоволення такою політикою селянства та дрібної буржуазії. Намагаючись посилити свою владу, буржуазні політичні діячі поспішають провести вибори до Установчих зборів, покликаних розробити конституцію республіки.

Установчі збори проголошують Францію буржуазною республікою. Замість Тимчасового уряду створена Виконавча комісія з п’яти правих буржуа, яка розпочала відразу наступ проти робітників. У червні 1848 року був виданий наказ про розпуск Національних майстерень. Молоді за віком робітники повинні йти до армії, інші — на земляні роботи в провінцію. Такі дії уряду викликали червневе повстання паризьких робітників, що було жорстоко придушене військовим міністром Кавеньяком, який отримав від Установчих зборів диктаторські повноваження.

Після розгрому червневого повстання Установчі збори відновлюють обговорення нової конституції. Четвертого листопада 1848 року Конституція Другої республіки була прийнята.

Конституція 1848 року була документом, який відбивав суперечності свого часу. Основний Закон містив численні «соціальні» декларації. Франція проголошувалася Республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а основами — сім’я, праця, власність, громадський порядок. Конституція обіцяла недоторканність особи, житла. «Ніхто не може бути арештованим або затриманим інакше, — було сказано в статті 2, — як у силу закону». Йшлося про свободу совісті, свободу друку, свободу навчання. Однак гарантії здійснення цих прав і свобод Конституція не надавала.

«Всяка власність недоторканна», — заявляла Конституція в статті 11. Вона гарантувала громадянам «свободу праці і промисловості», встановлювала «рівність у відносинах хазяїна і робітника», обіцяла організувати громадські роботи для безробітних (ст. 13).

Система державних органів, за Конституцією, базувалася на принципі розподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам, до складу яких входило сімсот п’ятдесят депутатів. Виборче право було прямим і загальним з таємним голосуванням. Виборцями могли бути всі чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий ценз було скасовано. Національні збори обиралися на три роки. Реальної сили і авторитету вони не мали.

Центральне місце в державі Конституція відводила незалежному від парламенту президенту. Відповідно до статті 43 «французький народ передає виконавчу владу одній особі — президенту», який обирався загальним голосуванням на чотири роки. Президент отримав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, право вето, право помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів, роздавав офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані збройні сили. Однак президент не міг бути переобраним відразу на другий строк, не мав права розпускати Національні збори. Проте він безконтрольно розпоряджався сильним поліцейсько-бюрократичним апаратом, йому підкорялася армія. У країні була утворена також Державна рада, члени якої призначалися Національними зборами на шість років. До її компетенції належав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, муніципалітети. У грудні 1848 року на перших президентських виборах був обраний з шести претендентів Луї Бонапарт. Йому віддали свої голоси і буржуазна аристократія, і дрібна буржуазія і селянство.

Гаслом бонапартистів став перегляд Конституції 1848 року. Чекати довелося недовго. Другого грудня 1851 року під виглядом захисту республіки Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі оголосили військовий стан; Національні збори розігнали, ряд депутатів заарештували. Так було встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, що плебісцит схвалив цей переворот: селянство довіряло Луї Бонапарту.

Чотирнадцятого січня 1852 року була затверджена нова Конституція. Вся повнота влади надається президенту, який тепер обирається на десять років. Він є главою збройних сил, призначає міністрів, від його імені здійснюється правосуддя, парламентарії та посадові особи приносять йому присягу на вірність. Величезну роль відігравав президент у законодавчому процесі, в якому брали участь Державна рада, Законодавчий корпус і Сенат. Президент проголошував стан облоги, видавав декрети і затверджував закони.

У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта імператором Франції Наполеоном III. Плебісцит схвалює це рішення. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії означало встановлення бонапартизму — монархічного режиму, який характеризувався широким використанням у державно-політичному житті армії, поліції, бюрократичного чиновництва, церковного апарату з метою придушення революційного руху народних мас.

Коли 19 липня 1870 року Наполеон III оголосив війну проти Пруссії, він сподівався на швидку перемогу, проте зазнав поразки. За п’ять тижнів пишна імперія розвалилася. Другого вересня 1870 року фортеця Седан зі стотисячним гарнізоном і самим імператором Наполеоном III капітулювала. Звістка про седанську катастрофу швидко досягла Парижа. Під натиском народних мас 4 вересня 1870 року було проголошено скасування імперії і відновлення республіки. Був створений новий уряд на чолі з колишнім губернатором Парижа, монархістом генералом Трошю — «Уряд національної оборони».

Новий уряд не збирався боротися з прусськими військами. Він більше боявся свого власного народу і тому за всяку ціну намагався домовитися з Пруссією і підписати мир.

Політика національної зради, до якої вдався Трошю, викликала загальне невдоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту вітчизни все частіше перепліталися з вимогами революційної перебудови суспільства. Скориставшись поразками французької армії на фронті, Уряд національної оборони підписав 28 січня 1871 року угоду з Пруссією про перемир’я. За вимогою Бісмарка були скликані Національні збори в Бордо, які 26 лютого 1871 року підписали попередній мирний договір з Пруссією, а також сформували новий уряд на чолі з А.Тьєром.

За умовами мирного договору Франція втрачала Ельзас і Лотарингію, сплачувала контрибуцію в розмірі п’яти мільярдів франків. Відбувалася також прусська окупація частини Франції. Але Париж не збирався складати зброю. У лютому 1871 року був прийнятий Статут Національної гвардії, визначена її структура (комітет батальйону, рада легіону, Центральний комітет Національної гвардії). У березні 1871 року до ЦК Національної гвардії було обрано двадцять чоловік із загального складу в шістдесят членів. Народ зберіг зброю, перевіз гармати в робітничі квартали Парижа. Революція 18 березня 1871року була спровокована спробою Тьєра роззброїти Національну гвардію Парижа і перш за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871 року військова операція закінчилася повним провалом. Влада перейшла до Центрального комітету Національної гвардії. Уряд Тьєра втік до Версаля, вивів туди війська, поліцію, жандармерію.

Центральний комітет Національної гвардії швидко встановив порядок у столиці, надіслав до міністерств і відомств своїх представників, здійснив ряд соціально-економічних заходів. Основні зусилля він, однак, спрямував на організацію виборів до Паризької Комуни. 

Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року, а 28 березня на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили. Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація Комуни «До французького народу» від 19 квітня 1871 року, покликана «роз’яснити характер, зміст і мету революції», що відбувається. Головною метою революції Декларація проголошувала «визнання і зміцнення Республіки, єдиної форми правління, сумісної з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства». Одним з принципів політичного устрою була визнана повна автономія Комун на всій території Франції. Невід’ємними правами таких Комун повинні бути: затвердження комунального бюджету, управління місцевими службами, організація судочинства, внутрішньої поліції, освіти, організація міської оборони і національної гвардії. Повинна бути забезпечена «постійна участь громадян у справах Комуни», вільний захист їх інтересів. Передбачалося призначення через обрання або за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і комунальних чиновників.

Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним. Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу оголосила себе “єдиною владою”. Комуна визнала недійсними накази або повідомлення версальського уряду, забороняла чиновникам і службовцям їх виконувати. Було накладено «секвестр на все рухоме і нерухоме майно і на цінні папери всіх видів», які належали членам версальських зборів, членам Уряду національної оборони і уряду Тьєра. Всі вони були визнані незаконними. Паризька Комуна не знала розподілу влади, її декрети і розпорядження виконували комісії, які вона створювала зі свого складу. Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала «функціями колишніх міністерств». 8

Першого травня 1871 року був прийнятий декрет про організацію Комітету громадського порятунку, який складався з п’яти членів. Але цей орган вже не встиг як слід розгорнути свою діяльність. Почалася робота по створенню центрального апарату управління. Так, Центральний комітет Національної гвардії направляв до міністерств своїх представників. Те саме робила і Паризька Комуна, призначаючи в усі важливі відомства по одному делегату, який мав працювати під контролем комісії і Комуни. Таким чином була знищена чиновницька бюрократія. Комуна скасувала привілеї чиновництва, ліквідувала особливий статус цієї замкненої групи. За саботаж, невихід на роботу звільняли чиновників, обирали нових працівників, перетворюючи їх на службовців Комуни. Максимум заробітної плати становив шість тисяч франків на рік.

Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Порядок у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони Національної гвардії.
Місцеве управління організовувалося відповідно у двадцяти округах, на які поділявся Париж. Справами округу відали члени Комуни, які мали право створювати необхідні комісії.

Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Комуна створювала новий судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судді, які повинні були обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати Виконавчій комісії. Мирові судді розбирали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ передбачалося створити Палату цивільних справ. 

Комуна проголошувала демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд і т.д.

Декретом від 2 квітня 1871 року церква була відокремлена від держави, бюджет культів був скасований. Майно, яке належало релігійним конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися клуби.

Двадцять дев’ятого березня 1871 року з’явився декрет про скасування старої армії і заміну її Національною гвардією. «Ніяка військова сила, — було сказано в декреті, — крім Національної гвардії, не може бути заснована в Парижі або введена в нього» (ст. 2). Всі здатні до військової служби громадяни повинні були вступити до лав Національної гвардії.
За короткий час свого існування Паризька Комуна встигла здійснити ряд важливих соціально-економічних заходів.

У травні 1871 року Комуна затвердила Статут Луврських майстерень з ремонту зброї, який вводив нові принципи керівництва майстернями. Органами управління стали загальні збори робітників, рада майстерень і делегат, який знаходився при Комуні, але обирався загальними зборами робітників.

Велику увагу приділяла Комуна регулюванню умов праці робітників. Був встановлений максимум заробітної, який визначався “в шість тисяч франків на рік”.

Комуна здійснила широку демократизацію системи народної освіти. Проголошувалося введення загальної, безплатної, обов’язкової, всебічної шкільної освіти.

Було вжито термінових заходів щодо боротьби з безробіттям, скасовувалась нічна праця в булочних, вводились привілеї для осіб, зайнятих випуском обмундирування для Національної гвардії. Декретом від 17 квітня було введено відстрочення сплати боргів за комерційними векселями, що врятувало від розорення тисячі дрібних торговців і підприємців. Однак Французький банк, звідки версальці одержували суми, набагато більші, ніж Комуна, не було націоналізовано. Згодом його дирекція передала версальцям кліше для друкування грошей.

Комуна видала декрет про судову відповідальність шести членів версальського уряду, винних у розв’язуванні громадянської війни, їхнє майно підлягало секвестру. Вводилась кримінальна відповідальність за дезертирство.

19 квітня комунари звернулись із закликом до сільських жителів, в якому переконували їх не вірити версальцям і викладали свою соціально-економічну програму: землю — селянам, знаряддя праці робітникам. Однак основна маса селян Комуну не підтримала. 

28 травня 1871 р. версальські війська зайняли Париж. Двадцять два трибунали розглядали справи комунарів і виносили обвинувальні вироки. 
Репресіям були піддані прихильники Комуни не тільки в Парижі та Ліоні, а й в інших містах.

Паризька Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Не всі свої задуми вона втілила в життя. Але Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагатила його принципово новими державними і правовими інститутами.

1.4 Проголошення Третьої республіки. Конституційні закони 1875 року

Виникнення Третьої республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посиленої реакції.

Її поява була пов’язана передусім з поразкою під Седаном у франко-прусській війні. Седанська катастрофа привела до загибелі Другої імперії. Підйом народного руху 4 вересня 1870 року відновив у Франції республіку.

Початок республіки був дуже складним. Наслідки франко-прусської війни були жахливими. Ганебний мир з Пруссією, втрата економічно важливих Ельзасу і Лотарингії, обов’язок сплатити величезну контрибуцію в розмірі п’яти мільярдів франків — усе це вело до руйнування економіки і розорення населення Франції.

Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила революція 18 березня 1871 року. Паризька Комуна, яка визнавала республіканську форму правління і підтримувала її, зазнала поразки. Після загибелі Комуни, версальці розв’язали терор, що привів до значних втрат серед робітничого класу.

Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.

Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції була пов’язана з наступним державним ладом країни. Зразу ж після загибелі Комуни вона стала об’єктом гострої боротьби буржуазних партій. Причому найбільш реакційні з них хотіли відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпадалися на три фракції: легітимістів, яким марилося бачити на королівському троні когось з Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів.

Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочатку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював республіканський уряд, діяли Національні збори, утворені ще за часів франко-прусської війни з метою санкціонування мирного договору. Показово, що до монархістів можна віднести і тимчасового президента, і міністрів, і членів Національних зборів. Всі вони були противниками республіки. Сам термін «республіка» перестав у цей час вживатися в офіційних документах.

Але ліквідувати республіканський лад було в тих умовах неможливо. Цьому заважали і серйозні розбіжності в таборі монархістів, і республіканські настрої більшості буржуазії, і побоювання опору з боку робітничого класу.

За таких умов розробку конституції було доручено не Установчим зборам, як було заведено у Франції, а Національним зборам, які довго вагалися, затягували час, поки нарешті не були змушені перейти до роботи і створити конституційну комісію. Беручись до розробки конституції, члени Національних зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в майбутньому буде легко перейти до монархії.

У лютому 1875 року за ініціативою де Валлона Національні збори, проте, прийняли два конституційних акти: 24 лютого — Закон про організацію Сенату і 25 лютого — Конституційний закон про організацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 року, був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про відносини державної влади. Усі разом ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність.9

Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладу. Окрім того, вони не стверджували прямо республіканської форми правління. Принципове значення в цьому відношенні мала стаття 2 Конституційного закону про організацію державної влади, де було сказано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенатом і палатою депутатів, об’єднаних у національні збори. Він обирається на сім років». Показовим був і сам виступ де Валлона, який, вносячи проект цього закону, казав: «Я не пропоную проголосити республіку, але пропоную продовжити уряд, який в теперішній час існує і який є урядом республіканським».

Були і інші особливості Конституції 1875 року, їй, наприклад, не передувала Декларація або преамбула, зовсім не було розділу про права і свободи громадян. Дуже поверхово визначався статус уряду, зовсім не розглядалася організація місцевого управління. Конституція була зорієнтована лише на визначення структури та компетенції вищих органів державної влади.

Конституція 1875 року розцінювалася як тимчасовий законодавчий акт. Тому їй вибачали і невеликий обсяг (лише 34 статті в трьох законах), і невирішеність багатьох питань і т.ін. Слід також наголосити на тому, що реакція сподівалася на повернення монархії.

Державний лад Третьої республіки за Конституційними законами 1875 року базувався на принципі розподілу влади.

Законодавча влада здійснювалася двома зібраннями: палатою депутатів і сенатом, які об’єднувалися в Національні збори. Палата депутатів обиралася населенням Франції терміном на чотири роки. В Конституції йшлося про «загальне голосування», але жінки, військові, населення колоній були позбавлені виборчих прав. Діяла мажоритарна система виборів у два тури. В першому турі обраним вважався кандидат, який зібрав абсолютну більшість голосів (більше половини). Якщо ніхто із кандидатів не отримав такої кількості голосів, провадився другий тур, на якому для обрання досить було зібрати відносну більшість голосів.

Верхньою палатою був сенат, який складався з трьохсот сенаторів, сімдесят п’ять з яких були довічними, а двісті двадцять п’ять обиралися особливими колегіями виборщиків за департаментами терміном на дев’ять років. Сенат був постійно діючою установою. Його не можна було розпустити, а кожні три роки він оновлювався на одну третину. Сенат розглядався монархістами як противага палаті депутатів. Тому він мав не тільки рівні права з палатою депутатів, а отримав і деякі переваги. За згодою сенату президент мав право розпустити палату депутатів, сенат міг перетворюватися на найвищий суд Франції.

Сенат і палата депутатів збиралися щороку, їх сесії починалися і закінчувалися одночасно. Президент міг відстрочити засідання палат, але не більше, як на місяць.

Главою держави був президент, який обирався Національними зборами на сім років. Він міг бути переобраним. Президент мав широкі повноваження. У нього було право законодавчої ініціативи. Він оголошував закони, прийняті обома палатами, стежив за їх виконанням і забезпечував його, мав право помилування. Президент розпоряджався збройними силами, призначав на всі цивільні і військові посади, міг розпустити за згодою сенату палату депутатів. Такі права президента наближали його до конституційного монарха.

Згодом почало відбуватися суттєве обмеження влади президента. Він втрачав деякі конституційні повноваження (розпуск палати, відстрочка сесій і т.д.). На посаду президента стали підбирати маловпливових політичних діячів.

Конституційні закони 1875 року передбачали утворення Ради міністрів, однак не давали детального визначення її правового статусу. Але принципове значення мала стаття 6 Закону від 25 лютого 1875 року, де було сказано, що «міністри солідарно відповідальні перед палатами за загальну політику уряду і індивідуально — за їх особисті дії». Закріплення в Конституції інституту парламентської відповідальності уряду давало йому значну самостійність щодо президента. Річ у тім, що президент не був главою уряду, він лише призначав голову Ради міністрів, який відповідав перед парламентом.
Повноваження уряду безперервно зростали. У нього було право законодавчої ініціативи, в його розпорядженні знаходився великий бюрократичний апарат міністерств. Кожен акт президента скріплювався відповідним міністром.
Зберігалася в Третій республіці Державна рада, засновником якої був ще Наполеон І. Цей орган складався з представників вищої бюрократії, які призначалися декретом президента. Державна рада була консультантом уряду в питаннях управління.

Місцеве управління навіть не згадувалося в Конституційних законах 1875 року. Адміністративний поділ зберігався від часів Першої імперії: департамент, округ, кантон, комуна.

На чолі департаменту стояв префект, який призначався декретом президента. Префект був повноважним представником уряду і концентрував у своїх руках усю повноту влади. Подібну роль виконував в окрузі супрефект. Представницькі органи у вигляді генеральних і окружних рад, муніципалітетів вирішували другорядні питання і виконували всі розпорядження префектів і супрефектів.

Не згадували Конституційні закони 1875 року і про третю гілку влади — судову. Між іншим судова система Франції за часів Третьої республіки не зазнала суттєвих змін. Новим було лише скасування в 1883 році довічного призначення суддів. Зберігалася сувора ієрархічність відомства юстиції, призначення магістратів, їх фактична залежність від уряду. Конституція згадувала про судові функції палат. Відповідно до статті 12 закону від 16 липня 1875 року «президент республіки може бути відданий під суд тільки палатою депутатів і судитися тільки сенатом». Подібне правило діяло і стосовно міністрів «за злочини, заподіяні при виконанні службових обов’язків». Крім того, за декретом президента сенат можна було перетворити на найвищий суд, щоб судити всяку особу, яку обвинувачували «в замахові на безпеку держави».

Специфічною рисою політичної структури Третьої республіки була багатопартійність.

В умовах загострення класових протиріч, суперництва між політичними партіями розгорнулася напружена боротьба між силами реакції і демократії. Свій прояв вона знайшла в спробах державного перевороту.

Першим намагався знищити республіку і відновити монархію президент Франції маршал Мак-Магон (командувач версальськими військами за часів Паризької Комуни). Але зроблена ним 1877 року спроба державного перевороту закінчилася повним провалом. Слідом за ним в 1889 році намагався захопити владу генерал Буланже. Однак він сам злякався і втік до Бельгії. І, нарешті, ще один наступ реакції на республіку відбувся під час так званої справи Дрейфуса, але і він закінчився поразкою.

Третя республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1884 році була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду»10.

2.Основні риси права Франції Нового часу

За час революції склалося у своїх основних рисах буржуазне право, яке виникло разом із буржуазною державою. Будучи історично прогресивним типом права, воно замінило собою віджиле феодальне право, закріпило нові виробничі відносини. Але, виражаючи волю панівного класу, буржуазне право було по своїй суті експлуататорським, хоча, на відміну від рабовласницького і феодального, воно рядилося в тогу формальної рівності всіх перед законом.

Цей горезвісний принцип формальної рівності приховував собою фактичну нерівність. 

Інститут приватної власності був наріжним каменем буржуазної правової системи, яка затвердила право необмеженої власності в обох деклараціях, у Конституціях 1791 і 1793 років.

В основу зобов’язального права лягли принципи свободи і рівності, які заклали юридичний фундамент для обгрунтування свободи договору і рівності сторін. Зрозуміло, ця фразеологія не могла приховати експлуататорської сутності так званої свободи підприємництва, що насправді являла собою свободу гноблення й експлуатації. 11

В галузі кримінального права відбулися великі зміни. У ході революції буржуазія висунула прогресивні принципи кримінального права і процесу, вперше сформульовані ще в Декларації прав людини і громадянина 1789р. Був виданий перший кримінальний кодекс, який закріпив буржуазні принципи кримінального права і кримінального судочинства. Він установлював суворі санкції за зазіхання на священне право приватної власності. Будь-який виступ проти існуючого порядку влади тягнув за собою особливо жорстокі покарання, які носили застрашливий характер. У цьому позначилися пережитки феодального кримінального права.

Свідченням того, що вже на самому початку революції крупна буржуазія була настроєна антидемократично, був закон 1791 р. про робітничі корпорації, відомий під назвою закону Ле Шапельє. Закон цей забороняв корпоративне об’єднання осіб однієї і тієї ж професії. Робилося це під приводом боротьби з відродженням феодальної цехової системи, але насправді закон Ле Шапельє був спрямований проти організації профспілок. Що стосується судової системи, то вона за час революції не встигла ще стабілізуватися, хоча загалом контури її намітилися. Був установлений єдиний для всіх станів суд. Всі інститути інквізиційного феодального процесу знищувалися, і принципи кримінального судочинства, подібно принципам кримінального права, дістали своє вираження в програмних буржуазних деклараціях.

Створення єдиної національної правової системи французька буржуазія вважала головним завданням революції 1789-1794 рр. Воно супроводжувалося рішучою ламкою феодальних відносин, реалізацією вже в ході революції нових правових установок. З самого початку йшлося не лише про створення нового законодавства, але й систематизацію його. Про це свідчать спроби кодифікації, початі в ході революції. Ще в серпні 1790 р. Установчі збори прийняли резолюцію, відповідно до якої «цивільні закони повинні бути об’єднані і реформовані законодавцем, який мусить скласти загальний кодекс простих законів, ясних і відповідних конституції». Положення про розробку цивільного кодексу було включене й у Конституцію 1791 р. У 1793, 1794, 1796 роках були запропоновані проекти Цивільного кодексу. Проте ці спроби не призводили до позитивних результатів. 

Причини неуспіху цілком зрозумілі, оскільки відбувалася безупинна зміна груп, які стояли при владі, що мали розходження в ідеології і конкретних цілях. Відіграв свою роль і тимчасовий характер ряду заходів. Вплинула і боротьба крупної буржуазії проти вимог найбідніших прошарків населення. Все це перешкоджало стабілізації нових суспільних відносин і створенню єдиних кодексів. Нарешті, не було ще тієї кристалізації принципів права, яка є необхідною передумовою кодифікації. 

Лише після зміцнення влади крупної буржуазії уряд Наполеона остаточно скасував шляхом прийняття закону дореволюційне право і ряд законів, прийнятих у часи революції, які не відповідали інтересам крупної буржуазії, і розпочав вироблення нових кодексів (Наполеонівська епоха ознаменована створенням п’ятьох основних кодексів цивільного, кримінального, торгового, цивільно-процесуального і кримінально-процесуального).

Першим був прийнятий цивільний кодекс, який увійшов в історію як Кодекс Наполеона.

13 липня 1800 р. була призначена комісія для розробки проекту кодексу. До її складу ввійшли крупні юристи того часу — Тронше, Порталіс, Малльвіль, Біго-Преамне. У своїй роботі вони спиралися на законодавство, доктрину, попередні проекти кодексу, римське право (особливо яскраво очевидний вплив римського права в зобов’язальному праві), звичаї, які вони прагнули викласти і переробити у відповідності з духом буржуазного суспільства. Наполеон особисто брав участь в обговоренні ряду статей кодексу, усуваючи з проекту деякі положення, що затвердилися у французькому праві в період революції і тепер уявлялися для крупної буржуазії надмірно радикальними. Протягом чотирьох місяців проект був складений і надісланий на обговорення вищих судів. Останні менше ніж у річний термін подали свої зауваження, після чого проект був розглянутий у Державній раді. Потім проект належало розглянути в Трибунаті, Законодавчому корпусі і Сенаті. При проходженні через Трибунат проект кодексу зустрів серйозну опозицію: ряд членів Трибунату не міг погодитися з ліквідацією завоювань революції, проведених у проекті кодексу. І перший титул «Про право і закони взагалі» був відхилений. Така ж доля судилася і титулу другому. Тоді уряд забрав проект і Наполеон здійснив насильницькі заходи: члени Трибунату, які були основними критиками проекту, були виключені з його складу, чим була створена слухняна волі Наполеона більшість. Після цього розгляд проекту пішов швидко і всі титули кодексу були прийняті. Закон 21 березня 1804р. об’єднав усі прийняті 36 титулів до складу єдиного кодексу за назвою Code civil (Цивільний кодекс). У 1807 р. кодекс був названий Кодексом Наполеона. У 1816р. знову кодекс дістав назву Цивільного кодексу. Але в історії він справедливо залишився під назвою Кодексу Наполеона. 12

Кодекс закріпив ліквідацію феодальних відносин — і в цьому було його прогресивне значення. В основу кодексу були покладені принципи формально рівної правоздатності всіх громадян і необмеженої приватної власності. Це призводило до свободи підприємництва, у селі — до закріплення права власності селян на землі, придбані ними в часи революції. Незважаючи на консервативну переробку, цивільне право Франції, яке дістало в Кодексі Наполеона класичне вираження, мало революційне значення для своєї епохи. Відомий німецький соціолог Ф. Мерінг наприкінці XIX століття писав про кодекс як про «дітище революційної епохи», оскільки «конвент, із лабораторії якого Наполеон одержав його в значно погіршеній формі, втілював собою буржуазний клас в усій свіжості його юнацьких сил». Але водночас кодекс відображав контрреволюційні установки, робив крок назад у порівнянні з революційним законодавством, зокрема, з революційним законодавством періоду якобінської диктатури.

Французький цивільний кодекс відіграв велику роль. Енгельс називав цей кодекс «зразковим зводом законів буржуазного суспільства». Вперше в історії кодекс дав у стиснутій і точній формі основні положення буржуазного цивільного права, він послідовно закріпив принципи капіталізму.

Французький цивільний кодекс 1804р. займає центральне місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулюються найважливіші економічні відносини капіталістичного суспільства.

Цей кодекс найзначніший за своїм обсягом (при початковому виданні в ньому налічувалася 2281 стаття), він вважається найдосконалішим із класичних кодексів за формою викладу, в тому числі й за структурою.

Кодекс виходить із поділу приватного права на цивільне і торгове. Останнє присвячене взаємовідносинам між купцями і регулюванню так званих торгових угод, хоча б у них брали участь і не купці (торговим правом регулювалися, наприклад, відносини за векселем).

Таким чином, Цивільний кодекс охоплює лише відносини цивільно-правові у вузькому розумінні цього слова, тобто приватноправові відносини, які не є торговими. Кодекс Наполеона складається з вступного титулу і трьох книг. У невеличкому вступному титулі викладені правила дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, які стосуються вступу в силу і застосування правових норм.

У складі кодексу можна побачити принципи побудови інституцій римського права: особи, речі, зобов’язання. Така структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву інституційної.

Книга перша «Про осіб».

Книга перша — «Про осіб» вводить такі принципи буржуазії, як рівність і свобода, в конкретну сферу регулювання майнових відносин, перекладає буржуазні уявлення про рівність на мову цивільно-правових норм. Кодекс в цілому продовжив ту лінію, яка намітилася ще в революцію, — на скасування феодального правопорядку, феодальних станових привілеїв, станових обмежень у правоздатності. Відповідно до ст. 5., «будь-який француз користується цивільними правами».

Характерною рисою Кодексу Наполеона була та, що в усіх його положеннях, які говорять про особи, як носіїв, суб’єктів цивільних прав, маються на увазі окремі індивіди (фізичні особи), а не колективи (юридичні особи). Поняття юридичної особи взагалі не відоме Кодексу Наполеона; законодавець не вважав за потрібне надавати особливі права на участь у цивільному обороті яким би то не було об’єднанням осіб. 

Хоча кодекс в принципі виходив із прогресивної буржуазної ідеї універсальності цивільних прав, в окремих випадках він відновлював деякі інститути феодальної епохи, підірвані революційним законодавством. Так, кодекс передбачав використання так званої «цивільної смерті» як міри кримінального покарання. «Цивільна смерть» означала, відповідно до ст. 25, що засуджений втрачає власність на все майно, яким він володів, — після нього відкривається спадкування на користь його законних спадкоємців, до яких його майно переходить таким же засобом, як коли б він помер природним чином і без заповіту. У кодексі передбачається ряд обмежень у цивільних правах для жінок. Наприклад, жінки не могли бути свідками, запрошеними до складання актів цивільного стану. 

У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. Тут кодекс робив особливо помітний крок назад у порівнянні з законодавством періоду революції, коли були декларовані важливі особисті і майнові права жінок, послаблена батьківська влада над дітьми тощо. Кодекс значною мірою спирався на положення римського права і феодального звичаєвого права. Стаття 212 говорила, що «подружжя зобов’язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки». Але в цілому кодекс відкрито закріплював пануюче становище чоловіка в сім’ї, поблажливо ставився до моральної розбещеності чоловіка, закріплював принципи влади чоловіка над особистістю і майном дружини і влади батька над дітьми. Чоловік — глава сім’ї, воля якого визначає весь лад сім’ї і який об’єднує у своїх руках усе сімейне майно. Відносини між подружжям визначалися ст. 213: «Чоловік зобов’язаний заступатися за свою дружину, дружина — слухатися чоловіка». Про рівноправність подружжя не було й мови. Дружина була зобов’язана жити разом із чоловіком і слідувати за ним, якщо він перемінить місце проживання (ст. 214). Нерівноправність жінки виявлялася й у її майновому становищі в сім’ї. За загальним правилом, передбачався режим спільності для майна чоловіка і дружини. Але за ст. 1421, «чоловік один управляє майном, яке входить у спільність. Він може його продати, відчужувати і встановити на нього іпотеку без участі дружини». Дружина не могла відчужувати і набувати майно і виступати в суді без дозволу чоловіка (ст.215-216). Майнові відносини подружжя визначаються шлюбним договором, який укладався до здійснення шлюбу. Кодекс установлює ряд режимів майнових відносин – на вибір майбутнього подружжя. Але, за загальним правилом, якщо в шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно дружини надходить у власність чоловіка, і останній розпоряджається прибутками від цього майна. Розлучення припускається лише в суворо визначених випадках (порушення подружньої вірності, тяжкі образи й ін.). Характерно, що правила про розлучення в силу порушення подружньої вірності узаконили поблажливе ставлення буржуазії до статевої розбещеності чоловіків. Якщо чоловік міг вимагати розлучення в усіх випадках порушення дружиною подружньої вірності, то дружина могла вимагати розлучення лише в тому випадку, якщо чоловік поселив свою коханку в одному будинку з дружиною (ст. 230). Ця принизлива для жінки умова була скасована лише в 1884р. У початковій редакції кодексу було збережене введене в часи революції розлучення за взаємною згодою подружжя, хоча й після тривалої і складної процедури. Але під впливом католицької церкви правила кодексу про розлучення були скасовані в 1816 році і відновлені в 1884 році, причому дружині були надані такі ж права на розлучення, які мав чоловік, але правила про розлучення за взаємною згодою були відновлені в 1884р.

Що стосується відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише батькові; до матері ця влада переходила — та й то з обмеженнями — лише після припинення шлюбу, або в деяких, найважчих випадках зловживання батьком владою. Діти перебували під владою батька до повноліття (сини — до 25 років, дочки — до 21 року) і без згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім (ст.148). У тих випадках, коли батько «мав дуже серйозні приводи до невдоволення поводженням» дитини, він міг позбавити її свободи терміном до 1 місяця, якщо дитина не досягла 16-літнього віку, і на термін до 6 місяців, якщо дитина досягла 16-літнього віку (ст. ст. 375, 377). Батько управляв майном дітей і мав з нього прибутки. 

Кодекс у ст. 340 заборонив пошуки батьківства, чим практично погіршив становище позашлюбних дітей. 

Але є і прогресивне значення положень кодексу про сім’ю. Кодекс передав шлюб із сфери церковного в сферу державного регулювання і тим самим розвивав положення конституції 1791 р. про те, що шлюб — цивільний договір.

Кодекс зберіг також введене в період революції розлучення, що означало розрив з дореволюційними католицькими традиціями.

Книга-друга «Про майна і різні видозміни власності».

Друга книга кодексу «Про майна і різні видозміни власності» присвячена регламентації майнових прав і також виходить із класичного римського поділу: право власності, узуфрукт, узус та ін. Центральне місце тут займає інститут власності. Самі французькі юристи, наприклад Лагері, таким чином визначають значення цього інституту: «Найдорогоціннішим правилом Цивільного кодексу, найголовнішою і найважливішою його постановою є те, що він освячує право власності; всі інші його положення це просто лише наслідки або вибірки з нього».

Власність — закріплена в Кодексі Наполеона, являє собою по суті приватнокапіталістичну власність, яка давала буржуа необмежене право на розпорядження своїм майном, на одержання прибутку і земельної ренти. За словами К.Маркса, для капіталіста приватна власність «…є право привласнювати чужу неоплачену працю, або її продукт, для робітника — неможливість привласнити собі свій власний продукт».

В основі всього кодексу лежить необмежена приватна власність, як «право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не було таким, яке заборонене законами і регламентами» (ст. 544); Власність на річ надає право на все, що ця річ виробляє (ст. 546). Власність на землю включає в себе власність на те що знаходиться під землею і над землею (ст. 552). Практично для того часу це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних копалин, виявлених на його ділянці. Таке положення було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави в цілому, а також для промисловців, і в 1810 році вони добилися його відміни. Статті 5 і 6 закону від 21 квітня 1810 р. передбачали, що рудники можуть експлуатуватися лише на основі концесії, наданої державою.

Кодекс являв собою подальший розвиток і підтвердження виражених ще в конституційних документах революції: положень про «священність» і «недоторканність» приватної власності. Ст. 545 говорила: «Ніхто не може бути примушуваним до уступки своєї власності, якщо це не робиться по причині суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування».

Прогресивне значення положень Кодексу Наполеона про власність полягало в тому, що він закріпив основні завоювання революції, перемогу буржуазної власності над феодальною. Речі за кодексом ділилися на рухомі і нерухомі. Цей поділ відображав той етап у розвитку капіталістичного суспільства, коли нерухомість (земля, будівлі і т. п.) являли велику цінність для окремого підприємця і класу капіталістів у цілому, а тому потребувала особливого правового режиму і захисту. Так, розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридичними формальностями і складностями. Якщо рухомим майном опікун міг розпоряджатися самостійно, то нерухомим — лише за згодою сімейної ради або суду.

Спробою законодавця пом’якшити протиріччя, що виникають при зіткненні інтересів окремих приватних власників, стало встановлення ряду законних сервітутів: про загальну стіну, про право проходу й інше.

Буржуазні юристи, які аналізують Кодекс Наполеона зазначають, що «завжди, коли конкурують права власника. з правом невласника, право сильного з правом слабкого, кодекс стає на сторону перших». Саме тому статті Цивільного кодексу про власність буржуазія протягом тривалого часу розглядала як ідеальну форму вираження своїх інтересів.

Книга третя «Про різні засоби, якими набувається власність».

Третя, найбільша за обсягом книга «Про різні засоби, якими набувається власність», містить у собі правила, що регулюють придбання власності. Сюди відноситься спадкування — за законом і за заповітом, договори; тут же викладаються і майнові відносини подружжя, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов’язання (які виникають, наприклад, по причині заподіяння шкоди). Цей кодекс у ст. 711 дає перелік засобів, якими набувається власність: «Власність на майно набувається і передається шляхом спадкування, шляхом, дарування між живими або за заповітом і в силу зобов’язань».

Кодекс закріпив проведену ще в період революції відміну феодальних принципів спадкування у французькому праві. Відповідно до ст. 732, «закон при визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи ні походження майна». Спадкоємцями померлого ставали у певній, вказаній у кодексі, послідовності: діти й інші спадкоємці, а також висхідні і бічні родичі. Найближчі ступені рідства виключали спадкування з боку більш віддалених, але родичі, далі дванадцятого ступеня рідства не успадковували.

Позашлюбні діти могли успадковувати лише в тому випадку, якщо були визнані в законному порядку, причому лише майно матері і батька, але не інших родичів. Позашлюбні діти не могли також одержувати майно за допомогою дарування або заповіту зверх того, що їм давалося відповідно до загальних правил спадкування, тобто вони могли бути спадкоємцями лише за законом.

Кодекс насамперед в інтересах заможних буржуазних кіл розширив свободу заповітів і дарувань, що нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Відповідно до ст. 913, дарування або заповіт не може перевищувати половини майна, якщо особа, яка заповідає, лишає після смерті одну законну дитину, третини майна — якщо залишається двоє дітей, чверті — якщо в померлого троє або більше дітей. При такому порядку спадкування за законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке ділилася між ними порівну незалежно від віку і статі. Статті кодексу про спадкування відіграли чималу роль у поділі у Франції майна між дітьми померлих власників і значною мірою сприяли збереження тут постійного великого прошарку дрібних і середніх буржуа, численних селянських господарств. 

Норми Кодексу Наполеона, які регулювали майнові відносини, були присвячені найзагальнішим, найпринциповішим питанням цивільного обороту. Вони не регламентували цілий ряд специфічних сторін торгової, підприємницької діяльності.

Основну увагу законодавець приділяє в третій книзі зобов’язальним, передусім договірним відносинам. Зобов’язанням із правопорушень у кодексі присвячено порівняно мало статей. Що ж стосується договірного права, яке регулює всілякі відносини, пов’язані з капіталістичним обміном, а також з експлуатацією найманої праці, то воно було розроблене докладно й у гранично чіткій формі. Ясні і визначені положення договірного права, починаючи від загальних умов дійсності і закінчуючи ретельною юридичною регламентацією окремих договірних відносин, були значною мірою результатом спадщини римського права. 

Договір за кодексом розглядається як «угода, за допомогою якої одна або кілька осіб зобов’язуються перед іншою особою або перед кількома іншими особами дати щось, зробити щось або не робити чогось». 

Французький законодавець запозичив із римського права і розвив у кодексі ідею про формальну рівність сторін у договорі, про автономію індивідуальної волі. Згода сторін є необхідною умовою дійсності договору. Причому за ст. 1119 «немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок помилки або якщо вона була вимушена насильством або досягнута обманом».13

Характерно, що в Кодексі Наполеона майже не було статей, які регулюють відносини між хазяїнами і робітниками, хоча для капіталістичного суспільства цей договір мав величезне значення.

Ті окремі положення, які були в кодексі по цьому питанню, робили відкриту підтримку хазяїнам у тих випадках, коли їхні інтереси стикалися з інтересами робітників.

Зміст договору (розмір плати, умови праці) визначався підприємцем, але за лицемірними формулюваннями буржуазного права цей договір був ніби-то «вільною угодою» двох рівноправних сторін.

Договорові про найм робітників присвячено в кодексі усього дві статті, які не містять ні найменшої гарантії інтересів тих, хто наймається.

Договір відіграє величезну роль і для торгівців або промисловців в галузі їхніх взаємин із виробниками і споживачами — він є юридичною формою операцій по придбанню сировини, продажу готової продукції і т. п. За таких умов зрозуміло, що Кодекс Наполеона приділяє особливу увагу непорушності договорів і праву сторін (тобто фактично сильнішої сторони) встановити будь-який зміст договору. Ст. 1134 кодексу вказує, що «угоди, законноукладені, займають місце закону для тих, хто їх уклав». Договір встановлює безумовну зв’язаність сторін: угоди «можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін». У випадку невиконання договору, у якому передбачається зобов’язання боржника надати річ кредитору, останній може через суд вимагати передачі йому цієї речі. А за ст. 1142 «будь-яке зобов’язання зробити або не зробити призводить до відшкодування збитків у випадку невиконання з боку боржника». 

В кодексі викладалися чіткі положення стосовно умов укладення, змісту й інших особливостей окремих договорів: купівлі-продажу, міни, найму, товариства, позики тощо. Фіксування цих загальних положень у законі і безумовна підтримка їх у подальшій судовій практиці не означало обмеження свободи приватного власника в розпорядженні своїм майном. Кодекс установлював найширші рамки, у межах яких будь-який власник мав повну свободу діяльності, свободу вибору сторін і визначення змісту конкретних договорів. Кодекс у такий спосіб юридично закріплював властиву капіталізмові свободу підприємницької діяльності. 

Явна збитковість договору для однієї із сторін, як правило, не опорочує договору. Сторона в договорі не може посилатися на те, що договір виявляється для неї невигідним, а для контрагента може бути джерелом безпідставного збагачення.

Лише в окремих випадках явна невигідність договору для однієї із сторін може бути підставою визнання його недійсним. Так, відповідно до статті 1674 Кодексу Наполеона, якщо продавець нерухомості продав майно по ціні, що становить не більше 7/12 дійсної ціни, договір може бути визнаний недійсним.

Крім договору кодекс знає й інші підстави виникнення зобов’язань. Це заподіяння шкоди. Так, ст. 1384 Кодексу Наполеона встановлює, що хазяїни й особи, які дали доручення, відповідальні за збиток, заподіяний їхніми слугами й особами, на яких покладене виконання доручення, якщо збиток заподіяний при виконанні цими особами їхніх службових обов’язків. Кодексу відомо і «натуральне зобов’язання», суть якого полягає в тому, що не можна вимагати його виконання в судовому порядку. Проте, якщо зобов’язання буде виконане, то не можна вимагати повернення невиконаного. У Кодексі Наполеона в якості «натурального зобов’язання» назване зобов’язання дати придане дітям. 

Цивільний кодекс встановлює також, що зобов’язання може виникнути безпосередньо із закону у випадках, спеціально передбачених законом.
Протягом XIX століття змін у зобов’язальні відносини практично не було внесено.

Для буржуазії кодекс став класичним зразком закріплення її різноманітних майнових інтересів. Протягом тривалого часу правові ідеї, закладені в цьому кодексі, були найточнішим відображенням пануючих економічних поглядів буржуазії. Кодекс написаний простою і доступною мовою. Великої популярності Цивільного кодексу сприяли і його чисто юридичні якості: стрункість викладу, чіткість у трактуванні основних інститутів, стислість і ясність формулювань. За висловленням одного італійського юриста, «сприйняти ідеї Кодексу Наполеона — це значить сприйняти ідеї А. Сміта».

Цивільний кодекс Наполеона відіграв значну роль за межами Франції. Він зробив величезний вплив на формування і розвиток права в інших буржуазних державах. Для XIX століття цей вплив був, безсумнівно, прогресивним, тому що означав наступ буржуазних принципів на стару феодальну систему цивільного права. Історик права У. Сігль писав, що цивільний кодекс “був правом не всіх народів, але правом для всіх народів. У різних країнах буржуазія, приходячи до влади і прагнучи зміцнити своє панування твердим правилом закону, вводила, з тими чи іншими змінами, французький цивільний кодекс”.

У 1807 році був прийнятий спеціальний Торговий кодекс Франції, який регулював такі важливі для буржуазії правовідносини, як комерційна діяльність, торгова біржа, морська торгівля тощо. Таким чином, Торговий кодекс 1807 року доповнював Цивільний кодекс Наполеона положеннями про юридичні дії, що провадилися комерсантами.

Торговий кодекс складався з чотирьох книг. Перша книга містила загальні положення, які мали відношення до комерсантів — осіб, котрі складали «торговельні акти в порядку здійснення своїх звичайних занять». Друга книга була присвячена питанням міжнародної і морської / торгівлі, третя — банкрутствам, четверта — торговій юрисдикції. 

Кримінальне право.

Французька буржуазна революція рішуче ламала численні феодальні установлення і звичаї щодо злочинів і покарань. Руйнувалася стара система феодального права, створювалося нове буржуазне кримінальне право. Його мета — захистити основи буржуазного ладу як від реставраторських поривань феодальної реакції, так і від натиску народних мас. Основні принципи буржуазного кримінального права були зафіксовані подібно до цивільного права також у Декларації прав людини і громадянина 1789 року. «Ніхто не може бути обвинуваченим, затриманим або ув’язненим інакше як у випадках, передбачених законом», — було сказано в статті 7. Це положення Декларації було спрямоване проти свавілля феодальної юстиції. Воно утверджувало найважливіший принцип буржуазної законності: нема злочину і нема покарання без зазначення про це в законі. Встановлювалося також правило, за яким закон зворотної сили не має (ст. 8). На кримінальне право поширювалось і загальне положення про рівність усіх громадян перед законом.

Все це означало відмову від принципів кримінального права феодального періоду, було значним кроком уперед. Однак дуже скоро з’ясувалося, що всі ці гарантії буржуазія зовсім не збиралася поширювати на народні маси. У 1789 році Установчі збори приймають Закон проти стовпищ, який установлював суворі кримінальні покарання (аж до страти) до осіб, що брали активну участь у масових народних виступах. У 1791 році було видано Закон Ле-Шапельє, який позбавляв робітників права спільно боротися за підвищення свого заробітку, провадити страйки. Винним загрожував значний грошовий штраф або тюремне ув’язнення.

Підсумок розвиткові кримінального законодавства французької буржуазної революції підбив Кримінальний кодекс 1810 року. У ньому дістали відображення і закріплення принципи буржуазної законності, що вже установилися. Певною мірою було переглянуте революційне законодавство. Кодекс 1810 року забезпечував послідовний, неухильний захист капіталістичної власності, експлуатації і буржуазної держави. Жорстокі покарання встановлювалися за посягання на приватну власність, за порушення прав власника. Суворо переслідувалися державні злочини, кара чекала за найменшу непокірність властям.

Структура Кримінального кодексу 1810 року була більш складною, хоча в цілому дотримувалася побудови Кримінального кодексу 1791 року. Складався Кодекс 1810 року з чотирьох книг. 

Перша книга присвячена покаранням кримінальним (болісним і ганебним) і виправним. 

Покараннями болісними та ганебними Кримінальний кодекс вважав смертну кару, каторжні роботи, депортацію—довічне заслання в одну з французьких колоній, гамівний дім. У деяких випадках ще додатково призначалися таврування і загальна конфіскація. До покарань ганебних належали виставляння біля ганебного стовпа, вигнання, громадська деградація — усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлення багатьох цивільних прав. Виправними покараннями були тюремне ув’язнення, штраф, тимчасове позбавлення деяких прав – політичних, громадянських та сімейних. 

Кодекс детально описує порядок застосування покарання. Так, в ст.12, 13 говориться про здійснення смертної кари : “ Всякому засудженому на смерть відрубується голова. Засуджений до смертної кари за вбивство батька супроводжується на місце страти в сорочці, босоніж, з чорним покривалом на голові ( він виставляється на ешафоті, в той час як судовий пристав читає народу обвинувальний вирок; слідом за цим йому відрубується кисть правої руки, а потім його негайно страчують).” Так же детально описується виконання інших покарань.

Публічне здійснення жорстоких покарань свідчить про те, що основною метою покарання, як і раніше залишилось устрашіння.
Книга друга кримінального кодексу встановлює підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності ( божевілля і примушення до скоєння злочинів силою).

Детально описуються різні форми співучасті: підмовництво, пособництво.

Кодекс не встановлював мінімального віку кримінальної відповідальності. Але до осіб, які не досягли 16 років, застосовувалось більш м’яке покарання. 

Щодо загальної частини кодексу слід відмітити, що багато питань кримінального права не були розроблені: не визначались форми вини, не говорилось про сукупність злочинів, про давність.

Третя книга кодексу присвячена злочинам і проступкам, які були двох видів: публічні і приватні. До публічних правопорушень відносили дії, спрямовані проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського спокою.

Серед публічних злочинів кодекс, на відміну від феодального права, не називає релігійні.

Правопорушення, спрямовані проти приватних осіб, мали об’єктом посягання на особу чи власність.

Крім конкретного переліку кримінальних діянь, ця частина кодексу визначила також, в кожному конкретному випадку, вид і міру покарання.
Четверта книга була присвячена поліцейським порушенням і покаранням. Поліцейськими покараннями могли стати короткострокове ув’язнення, штраф, конфіскація певних предметів.

Кримінальний кодекс Франції 1810 року мав велике прогресивне значення. Він ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх громадян перед законом, закріплював основні положення буржуазної законності.
Позитивною рисою кодексу була ясність, точність і виразність його формулювань. Вплив Кодексу 1810 року позначився на розвитку кримінального права в багатьох країнах.

В 1808 році був прийнятий кримінально-процесуальний кодекс, який закріпив принцип призначення суддів урядом і затвердив трьохступеневу систему суду, яка відповідала діленню на три види правопорушень, встановленому Кримінальним кодексом. Мировий суддя, який здійснював по кримінальних справах функції суду простої поліції, був першою інстанцією. Друга інстанція була представлена судом виправної поліції, це був колегіальний суд, але діяв він без присяжних засідателів. Третьою інстанцією являвся апеляційний суд, він був колегіальним з присяжними засідателями і складався з двох відділень: по кримінальних та цивільних справах. Очолював всю судову систему касаційний суд. При суді перебувала прокуратура, яка підтримувала обвинувачення і здійснювала нагляд за законністю дій посадових осіб судового апарату.

Список літератури

Арисов Н.Н.Французский гражданский кодекс 1804 г.:Учеб.пособие.-М.1972.

Батыр К.И. История государства и права Франции периода буржуазной революции 1789-1794 гг. — М. 1984.

Беляева Г.П.. Ливанцев К.Е. История государства и права зарубежных стран.Государство и право Англии(1640-1871гг.)и Франции(1789-1871гг.). — Л.: Изд-во Ленинградского ун-та. 1967. — 48 с.

Блуменац С. Религия и революция 1789 г. во Франции. Смена вех в истории страны // Новая и новейшая история. — 1998. -№ 3. — С. 78-91.

Боботов С.В. Правосудие во Франции. М.: ЕАВ, 1994.

Боев Ю.О. Паризька комуна і сучасність. — К.: Політвидав України. 1971

Брюа Ж. История рабочего движения во Франции. Пер. с фр. Л.М Видясовой и Э.Р. Сслимханова. Т. 1. От возникновения рабочего движения до восстания лионских ткачей. — М.: Изд-во иностр. лит.. 1953. — 280 с.

Гордон А.В. Падение жирондистов. — М. 1988.

Государство и право Парижской Коммуны. — М..І971.

Демишель А.,Демишель Ф.,Пикемаль М.Институты и власть во Франции. М.: Прогресс, 1977.

Карлель Т. Французская революция История -М. 1991.

Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. М.: Бек, 1996, с. 307-309, 323.

Крашенинникова НА Парижская Коммуна и ее историческое значение. -М. 1971.

Ливанцев К.Е. История буржуазного государства и права. -Л.. 1986.

Макин С. «‘Свобода, возлюбленная свобода» (О Французской революции XVIII века) II Наука и религия. -2001.-№ И. -С. 18-21.

Маклаков В.В. Государственный строй Франции. М.: ВЮЗИ, 1977.

Манфред A3. Великая Французская буржуазная революция XVIII века. 1789-1794.- М:Госнолитиздат.1956.-286 с.

Манфред А.З. Три портрета Великой французской революции. — М.. 1989.

Протоколы заседаний Парижской Коммуны. — М.. 1959

Рождение французской буржуазной политико-правовой системы / Отв. ред. А,И. Королев. -Л.. 1990.

Собуль А. Первая республика 1792-1804 Пер. с фр. АО.Зелениной и Д.Л. Каравкиной. — М: Прогресс. 1974

Сравнительное конституционное право /Ред. кол. А.И. Ковлер, В.Е. Чиркин, Ю.А. Юдин. М.: Манускрипт, 1996, с. 460.

Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студент. юрид. спец. вищ. закл. освіти.- Х.: Право, 2001.- 415 с.

Страхов Н.Н. Основные закономерности становления буржуазного государства и права в Англии. Германии. Франции и Северной Америке. — X., 1978.

Судебные ораторы Франции XIX века: Речи в политических и уголовных процессах. Под ред. М. Выдря.- МИМО. 1959.

Хома Н. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студент. вищ. закл. освіти.- Л.; К.: Магнолія плюс: Каравела: Новий світ-2000, 2003.- 474 с.

Чиркин В.Е. Элементы сравнительного государствоведения. М.: ИГП РАН, 1994, с. 31-32.

Шаповал В. Державний лад країн світу: Довід.- К.: Укр. Центр Правн. Студій, 1999.- 320 с.

Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів.- К.: АртЕк, 2001.- 262 с.

1 Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студент. юрид. спец. вищ. закл. освіти.- Х.: Право, 2001.-

2 Батыр К.И. История государства и права Франции периода буржуазной революции 1789-1794 гг. — М. 1984.

3 Демишель А., Демишель Ф., Пикемаль М. Институты и власть во Франции. М.: Прогресс, 1977.

4 Гордон А.В. Падение жирондистов. — М. 1988.

5 Хома Н. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студент. вищ. закл. освіти.- Л.; К.: Магнолія плюс: Каравела: Новий світ-2000, 2003

6 Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студент. юрид. спец. вищ. закл. освіти.- Х.: Право, 2001.-

7 Хома Н. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студент. вищ. закл. освіти.- Л.; К.: Магнолія плюс: Каравела: Новий світ-2000, 2003

8 Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студент. юрид. спец. вищ. закл. освіти.- Х.: Право, 2001.-

9 Хома Н. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студент. вищ. закл. освіти.- Л.; К.: Магнолія плюс: Каравела: Новий світ-2000, 2003

10 Карлель Т. Французская революция История -VI. 1991.

11 Боботов С.В. Правосудие во Франции. М.: ЕАВ, 1994.

12 Страхов Н.Н. Основные закономерности становления буржуазного государства и права в Англии. Германии. Франции и Северной Америке. — X., 1978.

13 Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студент. юрид. спец. вищ. закл. освіти.- Х.: Право, 2001.-

СОДЕРЖАНИЕ:

ВВЕДЕНИЕ. 2

1. Действующий КЗот и новый проект: сходства и различия. 3

2. Основные задачи действующего и нового проекта КЗоТа. 8

3. Основные трудовые права и обязанности. 10

4. Законодательство о труде. 17

ЗАКЛЮЧЕНИЕ. 23

Список литературы: 25

ВВЕДЕНИЕ.

Проект нового Трудового законодательства Российской Федерации предложен Правительством РФ и опубликован 28.04. 99 г. в «Российской Газете».

Ныне действующий КЗоТ морально устарел и отражает уже несуществующие социально-экономические отношения. В Советском Cоюзе отсутствовал институт работодателя, его функцию выполняло государство, которое и определяло трудовые отношения.

Парадокс ситуации заключается в том, что новый КЗоТ впервые в мировой практике будет не расширять права трудящихся, а освобождать старый закон от социалистических крайностей и приспосабливать его к условиям действительности: закон призван не только защитить права трудящихся, определить законное поле профсоюзов и иных организаций, представляющих их интересы, но и создать механизмы защиты прав собственников. Старый КЗоТ делает работодателя перед работником почти бесправным, так как процедура увольнения крайне затруднена.

Реформа даст возможность заключать срочные и сезонные договоры. Но чтобы они не превратились в единственную форму определения трудовых отношений, как уверил Александр Починок, законом будут предусмотрены конкретные ограничения по их применению, так как государство не заинтересовано в росте безработицы.

В то же время закон сохранит основные принципиальные положения старого КЗоТа. Например, по-прежнему невозможно будет уволить женщину с маленьким ребенком, сохраняется сорокачасовая рабочая неделя, сверхурочные часы будут оплачиваться в двойном размере.

В представленной работе мы проведем сравнительный анализ общих положений проекта КЗоТ и действующего законодательства.

1. Действующий КЗот и новый проект: сходства и различия.

Отметим, что в тексте проекта трудового кодекса присутствуют определения таких понятий, как «тарифная ставка», «тарификация работы», «тарифный и квалификационный разряд», «гарантии», «компенсации» и др., что значительно облегчит понимание закона работниками и работодателями, не имеющими специального юридического образования.

Существенные изменения предполагаются в новом трудовом законодательстве в части, касающейся оплаты труда.

Предлагается ввести законодательную норму, согласно которой на государство будут возлагаться определенные обязанности по контролю за выплатой заработной платы и реализацией государственных гарантий участникам трудовых отношений.

В новом трудовом законодательстве предполагается определить допустимые формы оплаты труда — в виде денежной выплаты в рублях или, по желанию работника, в натуральном выражении (товарами), но не более 20 % размера заработной платы.

Предлагается ввести в текст закона определение минимального размера оплаты труда как низшей границы оплаты труда неквалифицированных работников при выполнении простых работ в нормальных условиях.

В трудовом законодательстве предусматривается определение порядка исчисления среднего заработка работника: его предлагается считать равным частному от деления суммы заработной платы, начисленной за три календарных месяца (с 1 — ого по 1 — ое число), предшествующих выплате, на 3 (количество месяцев) и на 29, 6 (среднемесячное число календарных дней).

В отличие от действующего КЗОТ предполагается предоставить работнику, выполнявшему сверхурочные работы по инициативе работодателя, право выбора формы компенсации (в виде денежного вознаграждения или дополнительного времени отдыха).

Предполагается, что работа за пределами нормальной продолжительности рабочего времени, производимая по инициативе работника, будет оплачиваться при наличии соответствующего соглашения между работником и работодателем.

Предлагается также изменить порядок оплаты труда работника в случае изготовления им бракованной продукции не по своей вине. Действующий КЗоТ в данном случае устанавливает снижение заработной платы, проект трудового законодательства говорит об отсутствии изменений в оплате.

В случае смерти работника предполагается обязать работодателя по заявлению родственников или иждивенцев покойного в двухнедельный срок выплатить им неполученную на день смерти работником заработную плату

Предлагается непосредственно в трудовом законодательстве установить ответственность работодателя за невыплату заработной платы.

Существующее в действующем КЗоТ требование к работодателю обеспечить нормальные условия для возможности выполнения работником норм выработки в проекте выглядит менее конкретным.

Предлагается определить минимальный размер возмещения расходов для предприятий всех форм собственности при служебных командировках и переезде на работу в другую местность как установленный Правительством РФ для бюджетных организаций

В связи с изменением роли и места профсоюзов в процессе урегулирования трудовых конфликтов предусматриваются специальные гарантии для неосвобожденных членов выборных руководящих профсоюзных органов и комиссий по трудовым спорам

2. Основные задачи действующего и нового проекта КЗоТа.

Глава 1 действующего КЗоТа и раздел 1 нового проекта посвящены общим положениям сфере действия законодательства о труде.

Статья 1. «Основные задачи и сфера действия Трудового кодекса Российской Федерации.» проекта КЗоТ гласит: «Трудовой кодекс Российской Федерации в соответствии с Конституцией Российской Федерации закрепляет и конкретизирует систему трудовых прав и свобод, устанавливает государственные гарантии их соблюдения и защиты, регулирует отношения работников и работодателей, возникающие в связи с заключением и реализацией трудовых договоров, коллективных договоров и соглашений. Трудовой кодекс Российской Федерации и принятые в соответствии с ним законы и иные нормативные правовые акты обязательны для применения на всей территории Российской Федерации».

Основные задачи действующего КЗоТ – регулировать «трудовые отношения всех работников, содействуя росту производительности труда, улучшению качества работы, повышению эффективности общественного производства и подъему на этой основе материального и культурного уровня жизни трудящихся, укреплению трудовой дисциплины и постепенному превращению труда на благо общества в первую жизненную потребность каждого трудоспособного человека».

Таким образом, новый проект КЗоТа в первую очередь защищает права и свободы работников и работодателей, регулирует отношения между ними, тогда как действующее законодательство направлено на повышение эффективности общественного производства.

В проекте нового Трудового кодекса в ст. 2 раскрыты основные начала трудового законодательства, что отсутствует в действующем законодательстве.

Таким образом, «основными началами трудового законодательства являются: свобода труда; запрещение принудительного труда и дискриминации в сфере трудовых правоотношений; обеспечение права на содействие занятости и на защиту от безработицы; обеспечение права на труд в условиях, отвечающих требованиям безопасности и гигиены; обеспечение права на вознаграждение за труд, без какой бы то ни было дискриминации и не ниже установленного федеральным законом минимального размера оплаты труда; обеспечение права на отдых; обеспечение права на возмещение вреда, причиненного работнику в связи с исполнением им трудовых обязанностей; содействие профессиональному развитию работника на производстве, подготовке кадров; признание права на индивидуальные и коллективные трудовые споры с использованием установленных федеральным законом способов их разрешения, включая право на забастовку; установление государственных гарантий по обеспечению признания, соблюдения и защиты трудовых прав работников, осуществлению государственного надзора и контроля за их соблюдением, обеспечению права каждого на защиту государством его прав и свобод, в том числе в судебном порядке; признание права на объединение, включая право создавать профессиональные союзы и органы общественной самодеятельности работников для защиты своих прав, свобод и интересов в области трудовых правоотношений и осуществления общественного контроля за их соблюдением; участие объединений работников и работодателей в регулировании трудовых правоотношений».

3. Основные трудовые права и обязанности.

Статья 3 проекта нового КЗоТ запрещает дискриминацию в сфере трудовых правоотношений: «Каждый имеет равные возможности для реализации своих трудовых прав и свобод.

Никто не может быть ограничен в трудовых правах и свободах или получать какие — либо преимущества при их реализации в зависимости от пола, расы, национальности, языка, происхождения, имущественного и должностного положения, возраста, места жительства, отношения к религии, политических убеждений, принадлежности или непринадлежности к общественным объединениям, а также от других обстоятельств.
Не являются дискриминацией различия, исключения, предпочтения и ограничения, которые определяются свойственными конкретному виду труда требованиями, установленными федеральным законом, либо обусловлены особой заботой государства о лицах, нуждающихся в повышенной социальной и правовой защите.

Лица, считающие, что они подверглись дискриминации в трудовых правоотношениях, вправе обратиться в органы системы федеральной инспекции труда и/или в суд с соответствующим заявлением об устранении дискриминации, а также о возмещении им причиненного вреда».
Статья 4 запрещает принудительный труд: «Принудительным трудом считается работа, требуемая от работника под угрозой применения какого — либо насильственного воздействия, в том числе: в качестве средства политического воздействия или воспитания или в качестве меры наказания за наличие или за выражение политических взглядов или идеологических убеждений, противоположных установленной политической, социальной или экономической системе; в качестве метода мобилизации и использования рабочей силы для нужд экономического развития; в качестве средства поддержания трудовой дисциплины;
в качестве средства наказания за участие в забастовках».

Не считается принудительным трудом по новому законодательству: «работа, выполнение которой обусловлено федеральным законом о военной службе или заменяющей ее альтернативной гражданской службе;
работа, требуемая в условиях чрезвычайных обстоятельств, то есть в случаях войны, бедствия или угрозы бедствия (пожары, наводнения, голод, землетрясения, сильные эпидемии или эпизоотии), а также иных случаях, ставящих под угрозу жизнь или нормальные жизненные условия всего или части населения; работа, выполняемая вследствие вступившего в законную силу приговора суда под надзором государственных органов, ответственных за соблюдение законности при исполнении судебных приговоров».

Действующее законодательство в ст. 2. «Основные трудовые права и обязанности» не раскрывает понятия «трудовая дискриминация», однако отмечает, что «каждый имеет право на труд»; отмечает, что «принудительный труд запрещен», но не раскрывает это пнятие».

Статья 5 «Стороны трудового правоотношения» нового проекта указывает: «Сторонами трудового правоотношения являются работник и работодатель. Работник — гражданин Российской Федерации либо иностранный гражданин или лицо без гражданства, состоящий в трудовом правоотношении с работодателем на основании заключенного трудового договора. Работодатель — юридическое лицо либо другая организация, которая в соответствии с законодательством Российской Федерации может не являться юридическим лицом, либо физическое лицо, заключившие трудовой договор с работником.

Права и обязанности работодателя в трудовом правоотношении осуществляются руководителем организации, другими должностными лицами и (или) коллегиальными органами, действующими в соответствии с законами, иными нормативными правовыми актами или учредительными документами организации».

В действующем законодательстве дынное положение отсутствует.

Основные права и обязанности работника в новом проекте сходны с действующем законодательством, однако их перечень значительно расширен:

«Работник имеет право:

на предоставление ему работы, обусловленной трудовым договором;
на рабочее место, защищенное от воздействия вредных и опасных факторов, на информацию о состоянии условий и требованиях по охране труда на рабочем месте;

на своевременную оплату труда в соответствии с количеством и качеством выполненной работы без какой бы то ни было дискриминации и не ниже установленного федеральным законом минимального размера оплаты труда;

на оплату простоя не по своей вине в размере не ниже определяемого настоящим Кодексом;

на отдых, обеспечиваемый установлением предельной продолжительности рабочего времени, сокращенного рабочего дня для ряда профессий, работ и отдельных категорий работников, предоставлением еженедельных выходных дней, нерабочих праздничных дней, а также ежегодных оплачиваемых отпусков;

на заключение трудового договора и расторжение трудового договора по собственной инициативе;

на объединение, включая право создавать профессиональные союзы и органы общественной самодеятельности для защиты своих прав и свобод и общественного контроля за их соблюдением;

на ведение коллективных переговоров через своих представителей;

на возмещение вреда, причиненного ему в связи с исполнением трудовых обязанностей;

на обязательное социальное страхование в случаях, предусмотренных федеральными законами;

на предоставление гарантий и компенсаций, установленных законами и иными нормативными правовыми актами;

на защиту своих трудовых прав и свобод с использованием способов, предусмотренных федеральными законами, включая право на судебную защиту.
Работник обязан:

добросовестно выполнять обязанности, возложенные на него трудовым договором и трудовым распорядком, действующим в организации;

выполнять установленные нормы труда;

соблюдать требования по охране труда и обеспечению безопасности производства;

бережно относиться к имуществу работодателя и работников;
не разглашать доверенные ему в соответствии с трудовым договором сведения, составляющие государственную, служебную, коммерческую и иную охраняемую законом тайну;

сообщать работодателю о возникшей ситуации, представляющей угрозу жизни и здоровью людей, сохранности имущества работодателя и работников, а также о возникновении простоя».

В новом проекте отдельная статья (ст. 7) посвящена основным правам и обязанностям работодателя, что полностью отсутствует в действующем законодательстве:

«Работодатель имеет право:

— заключать трудовые договоры с работниками, а также расторгать их в порядке и по основаниям, установленными настоящим Кодексом и иными федеральными законами;

принимать локальные нормативные акты, направленные на организацию труда (положения, инструкции, приказы), а также другие акты, необходимые для нормальной работы организации (штатное расписание, графики отпусков, графики сменности и др.);
— вступать в коллективные переговоры и заключать коллективные договоры и соглашения;

создавать и вступать в объединения работодателей в целях представительства и защиты своих прав и интересов;

поощрять работников;

требовать от работников выполнения условий трудового договора и действующего в организации трудового распорядка;

привлекать работников к дисциплинарной и имущественной ответственности в порядке, установленном настоящим Кодексом;

обращаться в суд в целях защиты своих прав и интересов.
Работодатель обязан:

соблюдать законы и иные нормативные правовые акты о труде, условия заключенных с работниками трудовых договоров, соглашений и коллективного договора, обеспечивать контроль за их выполнением;

принимать в установленном порядке локальные нормативные акты направленные на организацию труда (положения, инструкции, приказы), а также другие акты, необходимые для нормальной работы организации, соблюдать их, а также своевременно знакомить с ними работников;

вступать в коллективные переговоры с представителями работников при получении от них соответствующего уведомления;

обеспечивать в организации условия, отвечающие требованиям безопасности, охраны и гигиены труда;

своевременно выполнять предписания государственных надзорных и контрольных органов, а также уплачивать штраф, наложенный ими за нарушение законов и иных нормативных правовых актов о труде и охране труда;

предоставлять работнику работу, обусловленную трудовым договором;

обеспечивать работников средствами и материалами, необходимыми для выполнения ими трудовых обязанностей;

выплачивать причитающуюся работникам заработную плату в сроки, установленные трудовым распорядком, коллективным договором или трудовыми договорами;

обеспечивать работникам равную оплату за труд равной ценности;

предоставлять представителям работников информацию, необходимую для ведения коллективных переговоров, заключения коллективных договоров, а также контроля за их выполнением;

уплачивать страховые взносы и другие обязательные платежи во внебюджетные фонды в порядке и размерах, определяемых федеральными законами».

4. Законодательство о труде.

Статья 4 действующего законодательства, также как и ст.. 8 нового проекта КЗоТ посвящена трудовому законодательству и иным нормативные правовые акты о труде.

Новый проект отмечает:

«В соответствии с Конституцией Российской Федерации трудовое законодательство находится в совместном ведении Российской Федерации и субъектов Российской Федерации.

Трудовое законодательство состоит из соответствующих норм Конституции Российской Федерации, настоящего Кодекса и принятых в соответствии с ним других федеральных законов, а также законов субъектов Российской Федерации.

Трудовые отношения могут регулироваться также указами Президента Российской Федерации, которые не могут противоречить настоящему Кодексу и иным федеральным законам.
На основании и во исполнение настоящего Кодекса и иных федеральных законов, указов Президента Российской Федерации Правительство Российской Федерации вправе принимать постановления, содержащие нормы трудового права.

Федеральные органы исполнительной власти могут издавать акты, содержащие нормы трудового права, в случаях и в пределах, предусмотренных настоящим Кодексом, иными федеральными законами, а также указами Президента Российской Федерации и постановлениями Правительства Российской Федерации.

Законы и иные нормативные правовые акты субъектов Российской Федерации о труде не могут противоречить законам и иным нормативным правовым актам Российской Федерации, а также ограничивать или отменять установленные федеральными нормами трудовые права и свободы граждан, а также гарантии их соблюдения и защиты.

Трудовые отношения могут регулироваться также соглашениями, коллективными договорами и локальными нормативными актами организации».
Статья 9 нового КЗоТа «Соотношение настоящего Кодекса, федеральных законов и иных нормативных правовых актов, содержащих нормы трудового права» гласит: «Нормы трудового права, содержащиеся в федеральных законах и иных нормативных правовых актах, не могут ухудшать положения работников по сравнению с настоящим Кодексом.

В случае если указ Президента Российской Федерации, постановление Правительства Российской Федерации или иной нормативный правовой акт ухудшает положение работников по сравнению с настоящим Кодексом или федеральным законом, регулирующими трудовые отношения, либо налагает на работодателей дополнительные обязательства, применяется настоящий Кодекс или соответствующий федеральный закон».

В проекте КзоТа содержится также статьи 10 «Разграничение полномочий между федеральными органами государственной власти и органами государственной власти субъектов Российской Федерации в сфере трудовых правоотношений».

Положения регулируемые ст. 9 и 10 проекта не регулируются действующим законодательством.

Статья 11 проекта «Недействительность условий договоров о труде, ухудшающих положение работников» соответствует ст. 5 действующего КЗоТа: «Условия трудовых договоров, коллективных договоров и соглашений, ухудшающие положение работников по сравнению с законами и иными нормативными правовыми актами о труде, являются недействительными.»

Однако в проекте имеется следующее дополнение: «Работодатель вправе устанавливать дополнительные по сравнению с законами и иными нормативными правовыми актами трудовые и иные льготы для работников».

Новый проект КЗоТа в отличие от действующего включает также в себя следующие статьи:

С т а т ь я 12. Применение трудового законодательства к отношениям, основанным на труде: «В тех случаях, когда вопреки законодательству работодатель заключил с работником вместо трудового договора гражданско-правовой договор, на этот договор распространяется трудовое законодательство, а работодатель не вправе отказываться от предоставления работнику трудовых прав и свобод.».

С т а т ь я 13. Особенности правового регулирования труда отдельных категорий работников: «Особенности правового регулирования труда отдельных категорий работников (руководителей организаций, лиц, работающих по совместительству, женщин и молодежи, государственных служащих и т. д.) частично ограничивающие применение общих правил по тем же вопросам либо предусматривающие дополнительные правила, устанавливаются настоящим Кодексом и другими федеральными законами».
С т а т ь я 14. Трудовое законодательство и международные договоры Российской Федерации: «Если международным договором Российской Федерации установлены более благоприятные для работников правила, чем предусмотренные законами и иными нормативными правовыми актами Российской Федерации, законами и иными нормативными правовыми актами субъектов Российской Федерации, соглашениями, коллективными договорами, то применяются правила международного договора. Правила международных договоров Российской Федерации применяются непосредственно и в тех случаях, когда те или иные отношения не урегулированы законами или иными нормативными правовыми актами».

С т а т ь я 15. Применение законов и иных нормативных правовых актов о труде к иностранным гражданам, лицам без гражданства, а также в организациях, принадлежащих (полностью или частично) иностранным юридическим или физическим лицам: «Законы и иные нормативные правовые акты о труде, действующие в Российской Федерации, распространяются на иностранных граждан и лиц без гражданства, работающих в организациях, расположенных на территории Российской Федерации, кроме случаев, установленных федеральным законом или международным договором Российской Федерации.
На работников организаций, расположенных на территории Российской Федерации, учредителями или собственниками (полностью или частично) которых являются иностранные юридические или физические лица, распространяются законы и иные нормативные правовые акты Российской Федерации о труде, за исключением случаев, установленных федеральными законами или международными договорами Российской Федерации».
С т а т ь я 16. Действие законов и иных нормативных правовых актов о труде во времени: «Законы и иные нормативные правовые акты о труде не имеют обратной силы и применяются к отношениям, возникающим после вступления их в силу. Действие закона или иного нормативного правового акта о труде распространяется на отношения, возникшие до вступления его в силу, только в случаях, когда это прямо предусмотрено этим законом или иным нормативным правовым актом.

По отношениям, возникшим до вступления в силу закона или иного нормативного правового акта о труде, он применяется к правам и обязанностям, возникшим после вступления его в силу».

С т а т ь я 17. Исчисление сроков, предусмотренных настоящим Кодексом: «Течение сроков, с которыми настоящий Кодекс связывает возникновение трудовых прав и обязанностей начинается с календарной даты, которой определено его начало. Течение сроков, с которыми настоящий Кодекс связывает прекращение трудовых прав и обязанностей, начинается на следующий день после календарной даты, которой определено окончание трудового правоотношения. Сроки, исчисляемые годами, месяцами, неделями, истекают в соответствующее число последнего года, месяца или недели срока. В срок, исчисляемый в календарных неделях или днях, включаются и нерабочие дни. Если последний день срока приходится на нерабочий день, то днем окончания срока считается ближайший следующий за ним рабочий день».

ЗАКЛЮЧЕНИЕ.

Новый проект КЗоТа позволяет начать поэтапный переход к 35-часовой рабочей неделе, ввести двойную оплату сверхурочных работ и повышенную оплату за работу в ночную смену. Эти меры стимулируют предприятия к созданию новых рабочих мест, улучшению организации труда, снизят безработицу, и, соответственно, позволят повысить заработную плату.

Предусмотрено, что зарплата должна быть не ниже научно обоснованного прожиточного минимума. Причем под зарплатой назван тариф первого разряда. Эта норма напрямую вытекает из Основного Закона страны. Статья 37-я Конституции России предусматривает достойную оплату труда и не может быть достойным заработок ниже прожиточного минимума.

При этом, доля тарифа (оклада) в заработке должна быть не менее 80%, что резко ограничит предпринимательский произвол в сфере оплаты труда.

Введена норма о праве работников участвовать в организации производства. В частности, указано, что сведения о зарплате, включая зарплату руководителей, балансовые отчеты, данные о финансово-хозяйственной деятельности должны быть доступны коллективам и профсоюзам. Кроме того, представители работников участвуют в деятельности Советов директоров и собраниях акционеров с правом решающего голоса при ликвидации и реорганизации предприятия, утверждении бухгалтерских балансов, назначении администрации, распределении прибылей и убытков. В государственных и муниципальных предприятиях организации работников совместно с собственником утверждают изменения в Уставе, утверждают контракт с менеджером, решают вопросы о выделении подразделений. Наконец, при массовых увольнениях представители работников вправе устанавливать зарплату начальников, контролировать ценообразование, аренду, продажу оборудования и другие виды расходов и доходов.

Вовлечение работников в организацию производства существенно стимулирует экономический рост, поскольку позволит рассыпать планы искусственного банкротства предприятий и задействовать интеллектуальный потенциал десятков миллионов людей в развитие экономики.

В проекте более развернуто изложены разделы о коллективных договорах и забастовках.

Раздел о колдоговорах практически полностью включил в себя современный весьма прогрессивный закон «О коллективных договорах и соглашениях», включая возможность заключения нескольких колдоговоров на предприятиях, а также принципиально новую норму о «локальных соглашениях», то есть соглашениях между администрацией и профсоюзом по решению конкретной задачи. Раздел о забастовках, напротив, коренным образом переработан. В нем предельно конкретно прописано право работников отказываться от работы при нарушении начальниками трудового законодательства, введена забастовка солидарности, упрощена и сокращена по времени процедура переговоров (например, трудовой арбитраж).

Указано, что не могут считаться профсоюзами и действовать от имени рабочих организации, в которых состоят представители администрации (директора и т.п.).

Список литературы:

Кодекс законов о труде от 9 декабря 1971.

Проект Трудового кодекса, предложенного Правительством РФ 28 апреля 1999 .

Сыроватская Л.А. Трудовое право. – М.: Юрист 2001.