Автор: admin

1 Введение.

2 Мавераннахр, освобожденный Тимуром от монголов.

3 Тимур и эмир Хуссейн.

4 Тимур — правитель Мавераннахра и Тимуридской империи.

5 Завоевание Тимуром Хорезма.

6 Походы Тимура в Моголистан и Уйгурию.

7 Завоевание Тимуром Восточного Ирана.

8 Завоевание Тимуром Западного Ирана.

9 Тимур и Кыпчакия.

10 Поход Тимура на Индию.

11 Тимур и мамелюки.

12 Тимур и Османская империя.

13 Тимур и покорение Китая.

14 Распад Тимуридской империи.

15 Заключение.

16 Список используемой литературы.

1 Введение

Амир Тимур (Тамерлан, Тимурленг-«Хромоногий») сын небогатого, но знатного, бека Тарагая Барласа родился в 1336г. 9 апреля, в Кеше вблизи Самарканда. Он, как говорит предание, родился с куском запекшейся крови в руке и с белыми как у старца волосами, такое же говорили о Чингисхане. Его отец — эмир Тарагай Барлас был правителем Кешской долины. Эта семья подчинялась чагатайскому ханству.

Даже когда он был ребенком, Тимур умел тогда показать свое влияние на своих сверстников в различных военных играх. С раннего возраста он только и говорил о военных походах и завоеваниях, его игры состояли из битв, тело его укреплялось день за днем, а ум развитый не по годам внушал ему обширные проекты, и Тимур уже думал о способах их осуществления.

С 12-ти лет от роду Тимур поступает на военную службу. Он обладал большими организаторскими и военными способностями. Честолюбивый, волевой и беспринципный, молодой Тимур стремился достигнуть власти любой ценой.

2 Мавераннахр, освобожденный Тимуром от монголов

Под мощным влиянием владыки дворца Казгана эта страна, теоретически — монгольское ханство, практически-тюркская конфедерация, начала играть существенную роль в Центральной Азии. Но убийство эмира Казгана привело к анархии (1357г.).Мирза Абдаллах, сын покойного, был изгнан дядей Тамерланом Хаджи Барласом, который был вельможей Кеша, и Баян Сельдузом, другим влиятельным местным тюркским сановником (1358г.).Ни один из этих людей не обладал достаточными политическими способностями, чтобы достойным образом возвыситься над трансоксианской, тюркской аристократией. К тому же Мир Хусейн, внук Казгана, стал повелителем крупного княжества в Афганистане, включавшем в себя Кабул, Балх, Кундуз и Бадахшан. То был период феодальной раздробленности страны. Туглук Тимур, чагатайский хан Или, воспользовался смутой, чтобы захватить Мавераннарх, подчинить его и восстановить таким образом в свою пользу целостность бывшего улуса Чагатая (март 1360г.). Дядя Тамерлана Хаджи Барлас сбежал из Кеша в Хорасан, отказавшись от бессмысленной борьбы. Тамерлан оказался более сообразительным. Этот молодой человек, двадцати пяти лет от роду, понял и уловил в этих событиях, которые происходили в его стране, путь к легальной смене своего дяди Барласа в упрвлении кланом и господстве над Кешем; с этой целью он проявил акт вассального подчинения хану-завоевателю Туглуку Тимуру. Туглук Тимур, осчастливленный исключительно ценным фактом присоединения, отблагодарил Тимура и передал ему в управление Кеш. Доблестный Тимур не стал выжидать и напал на него, но несмотря на первую одержанную победу, его войска ушли от него, и ему ничего не оставалось делать, как принести публичное покаяние Хаджи Барласу, который простил его. Возвращение хана Туглук Тимура из Или в Мавераннарх сыграло на руку Тамерлану (1361г.). По возвращению хана вся трансоксианская знать: Мир Баязид, эмир Ходжента, Баян Сельдуз, Тамерлан и даже на этот раз сам Хаджи Барлас, явились к нему с поклоном. Но монгол захотел приподнести впечатляющий крок слишком неугомонной тюркской аристократии. Без видимых на то оснований он приказал казнить Мир Баязида. Такое событие навело страх на Хаджи Барласа и тот быстро ретировался, но его настигло несчастье: по пути в Хоросан он был убит около Себзара. Тимур тотчас же казнил убийц. Фактически же, ему удалось вовремя избавиться от соперника, и он становился единственным властителем Кеша и предводителем клана Барласа. Туглук Тимур, которому понравилась не по годам зрелая мудрость Тамерлана, назначил его советником своего сына Ильяса Ходжи, которого он по возвращении в Или, назначил вице — правителем Мавераннахра.

До сих пор Тимур разыгрывал карту верноподданного чагатайца. Без сомнения, он рассчитывал занять ведущее место в чагатайской администрации. Он оказался вторым, так как хан передал верховное правление при его сыне Ильясе Ходжи другому эмиру по имени Бегджик. На этот раз Тимур разорвал отношения с представителями хана. Он обратился к Мир Хуссейн, правителю Балха, Кундуза и Кабула, которому он когда-то оказал услугу, помогая ему установить господство в Бадахшане и который был его шурином. Вдвоем они ушли в Персию, где, ведя жизнь наемников, стали служить принцу Сейстана, затем они отправились в сторону Кундуза в Афганистане, во владения Мир Хуссейн, чтобы восстановить силы, а потом проникли в Мавераннахр. Чагатайская армия попыталась остановить их на Железном мосту Вахша. Тамерлан переправился через реку, прибегнув к военной хитрости, одержал победу над противником, пройдя Железные ворота, и освободил путь в город Кеш. Чагатайский принц Ильяс Ходжа в последний раз попытался дать ему отпор, но проиграл. Ильяс Ходжа чуть было не попал в плен, но бежал в сторону Или. Тамерлан и Мир Хуссейн преследовали его до Ходжента и остановились только в Ташкенте, Мавераннахр был освобожден от монголов (1363г.). Ильяс Ходжа узнал о смерти своего отца Туглук Тимура, который умер в Или в период между битвами на Железном мосту и Кааба-Матаном.

Ильяс Ходжа, после того, как он отправился в Илийский регион с целью стать приемником своего отца, приложил последние усилия для укрепления власти. В 1364году он вернулся с новой армией и одержал победу над Тимуром и Мир Хуссейном на левом берегу Сырдарьи между Ташкентом и Чиназом, в битве, известной под названием «битва болот»(1365г.).Мир Хуссейн и Тимур отступил до Амударьи: первый — в сторону Сали-Сарая (на севере Кундуза), второй — в сторону Балха, оставив, таким образом Мавераннахр открытым для вторжения Ильяса Ходжи, который расположился военным лагерем под Самаркандом. Но удача отвернулась от него. Население Самарканда энергично оборонялось, тогда как вражескую армию охватила эпидемия. Ильяс Ходжа ушел в Или (1365г.), оставив Мавераннахр.

3 Тимур и эмир Хуссейн.

Тимур и Мир Хуссейн окончательно освободили Мавераннахр. Этот двойной триумвират, скрепленный семейными узами (Тимур был женат на сестре Хуссейна), с самого начала выявил несовпадение взглядов двух лидеров. Хуссейн казался более сильным: у него кроме Мавераннахра, было афганское владение, включавшее Балх, Кундуз, Хулм и Кабул. Тимур же, прочно чувствовал себя в своих провинциях, в Кеше и Карши, почти У самого Самарканда. Хуссейн вел себя на правах главного, облагая налогом даже самых именитых вельмож, Для того чтобы привлечь последних на свою сторону, Тимур предоставил им необходимые средства из своих личных богатств. Смерть принцессы окончательно разделила двух соперников. Хуссейн изгнал Тимура из Карши. Тимур вернул город штурмом и сразу стал властителем Бухары. Хуссейн с численно превосходящей армией выступил из Сали Сарая на севере Кундуза, где у него была ставка, для того, чтобы захватить Мавераннахр. Он забрал у Тимура Бухару и Самарканд. Тимур бежал в Хорасан.

Он вновь стал вести жизнь странствующего рыцаря, быстро перемещаясь от Хорасана до Ташкента, заключил договор с монголами Или, извечными врагами своего народа. Весной он спровоцировал монголов – чагатаидов Или на Мавераннахр. Он готовился отвоевать владение эмира Хуссейна. Перед угрозой монгольского нашествия. Хуссейна обуял страх. Он

предложил Тимуру мир. Тимур только этого и ждал. Мир был заключен. Но договор о совместном управлении не был строго обозначен между Хусейном и Тимуром. И Тимур захватил свое владение Кеш.

Тимур делал вид, что честно выполнял роль союзника Хуссейна. Хуссейн же, чувствуя, что Мавераннахр переходил в руки соперника, проводил все больше времени в Афганистане. Он поспешно возвел в Балхе крепость, что не понравилось Тимуру. И как это бывало не раз Тимур, без объявления войны, совершенно неожиданно, напал на Хуссейна. Выйдя из Кеша, он пересек Амударью в Термезе, захватил Бактирию. Застигнутый врасплох гарнизон Хуссейна сдался без боя. Попав в засаду, Хуссейн капитулировал, отказался от власти и пообещал совершить паломничество в Мекку. Тимур великодушно простил его. Жители Балха в большинстве своем были казнены, обвиненные в верноподданичестве Хусейну.

4. Тимур — правитель Мавераннахра и Тимуридской империи.

Тимур порвал с Хусейном, соблюдая юридические формальности. Он заставил признать себя правителем побежденного Балха. 10 апреля 1370 года (ему было 34 года), он взошел на трон, объявил себя наследником, продолжателем дела Чингистая и Чагатая. Но присвоение титула не было явно обозначено. Только в 1388 году он на законной основе получает титул султана. Однако Тимур не осмелился устранить ленивых правителей династии Чингисхана, несмотря на то, что Кабулшах, возведенный когда-то на трон самим Хусейном и им самим, активизировал в последнее время свои действия, направленные против Тимура в пользу Хуссейна. Тимур думал, что можно обойтись без ханского титула, но он вскоре понял, что для того, чтобы подчинить себе трансоксианскую знать, ему необходимо было укрепить свой авторитет, используя неоспоримое юридическое право. Он ограничился тем, что физически устранил Кобулшаха и заменил его другим верным чингисханидом – Соургатмишем, который был ханом тимуридского Мавераннахра с 1370 по 1388 годы. После смерти Соургатмиша на его место он назначил сына повелителя Махмудхана, который правил с 1388 по 1402 год.

Сразу же после этих событий он начал наводить порядок в землях империи. Столицей своей зарождающейся империи он сделал город Самарканд потому, что этот город был в центре всего Мавераннахра. И начал Тимур этот город расстраивать и украшать. Надо заметить, что кроме его увлечений, таких как игра в шахматы и охота, было еще и архитектура. Он очень любил строить, украшать. Позже нельзя было найти ни одного места в Самарканде и близлежащих землях, которое было пустым. Именно в его годы правления сюда были свезены тысячи и тысячи ремесленников, строителей и т. п. И они создали поистине уникальное творение — город-цветок — Самарканд.

Во главу своего сильного центpализованного госудаpства, Тимуp поставил аpмию. Она, по его мнению должна быть хоpошо обеспеченной и польностью подчиняться, то есть не должно быть никакого неповиновения. Hадо отметить тот факт, что Тимуp особое внимание обращал на аpмию.

Структуру своего государства он сохранил такой же как и во времена Чингисхана считал, что разделение на тумены и т. п. наиболее подходит для его типа государства, т. к. возможно было довольно легкое управление и в случае мобилизации можно было легко взять людей для нее. Кроме самоличного административно-территориального деления он также осуществлял различные реформы. Например, он начал раздавать землю в пожизненное владение и наследство (так называемый суюргал). Он раздавал своим приближенным, родственникам и просто людям, которые по его мнению заслуживали этого, не только провинции, но и целые страны. Но управление центром он осуществлял самолично.

Государство управлялось с центра главным Диваном (советом или канцелярией), в регионах же управление было представлено областными диванами. В их задачи входило — сбор налогов, поддержание порядка, при необходимости мобилизация населения, строительство дорог, караван-сараев, бань и других общественных построек. Также они вели книгу приходов и расходов, она велась на узбекско-тюркском и персо-таджикском языках. Время от времени из центра приезжали на проверку, при этом проверялось абсолютно все.

Тимур разделил население на 12 классов:

1. Духовные и религиозные лица, шейхи, потомки Али, ученые, законоведы которые были допущены в его общество.

2. Интеллигенция, опытные люди, которые ему давали советы.

3. Благочестивые люди, советы и пожелания которых были важны для Тимура.

4. Эмиры, шейхи, офицеры и другие, т. е. военное руководство с которыми он держал совет.

5.Войско и народ.

6. Советники (достойные люди обладавшие мудростью).

7. Визири и секретари (государственный аппарат).

8. Врачи, астрологи и архитекторы услугами которых он всегда пользовался.

9. Историки, которые записывали все события происходящие в то время.

10. Старцы, дервиши, и другие люди удаленные от мира для изучения религии и созерцательной жизни.

11.Мастера и ремесленники.

12. Путешественники, торговцы, посланники и другие люди (Кстати они и составляли в основном шпионские миссии Тимура в других странах).

Также, в его постановления, были определены 12 принципов, которыми он руководствовался.

1. Правитель должен управлять только от себя, т.е. никто не должен руководить им.

2. Соблюдение справедливости, а также он (правитель в дальнейшем) должен избрать неподкупного и добродетельного первого министра (визиря). 3. Приказания и запрещения требуют твердости. Нужно самому принимать решения, так чтоб никто не мог изменить их.

4. Он должен быть непоколебим в своих решениях.

5. Какие бы ни было приказания монарха, должно последовать немедленное их исполнение. Ни один подданный не может быть настолько могущественным и смелым чтобы остановить их исполнение, даже если бы казалось что эти приказания могут понести тяжелые последствия.

6. Безопасность требует чтобы, правители не полагались на других в государственных делах, и не вверяли бразды правления в чужие руки.

7. Он не должен пренебрегать ничьими советами и пожеланиями.

8. В делах правления, он не должен руководствоваться поведением и речами кого то ни было.

9. Уважение к власти повелителя должно так крепко сидеть в сердцах подданных и войска, чтобы никто не смог ослушаться государя.

10. Все что монарх не сделает, чтобы он сам был непоколебим в приказаниях раз и навсегда отданных, ибо твердость — это самая большая сила для правителя.

11. В управлении, при обнародовании приказов, монарх должен остерегаться признать кого-нибудь сотоварищем и он не должен принимать к себе товарища в управлении.

12. Другая важная предосторожность — это узнать тех, которые окружают его, и быть постоянно настороже в отношении их.

Далее он сформулировал правила для формирования армии; раздачи жалованья войску, военному руководству, чиновникам; раздача доходов с областей, содержание детей и потомков и наказания сыновей, внуков и других родственников, эмиров и визирей. В государственном аппарате он определил основные постановления для министров — лиц служащих твердых

и верных столпов величия. В основном для министров он определил 2 критерия — финансы (может провороваться или использование служебного положения в личных целях) и предательства. В этих постановлениях, он сформулировал основы уголовного и гражданского судопроизводства, преступления и наказания за них. В военной сфере Тимур создал правила производств в эмиры и правители; правила для повышения солдат от самого низшего до самого высокого рангов; приемы поощрения солдат и военного руководства; правила раздачи литавр и знамен; и правила обмундирования и вооружения.

Вспомогательным органом управления для Тимура был Совет (Диван). Он состоял из четырех визирей (министров) :

1-й. Визирь провинции и народа. Он сообщал о событиях и делах происходящих в администрации, а также о состоянии народа. Он доставлял в казну суммы податей и налогов, а также советы о распределении всей массы сборов, давал точный отчет о количестве населения, его культуре, о развитии торговли и положении полицейского надзора.

2-ой. Военный визирь. Его обязанности состояли в представлении росписей войск и реестров жалования, в ознакомлении с расположением отрядов для предупреждения разбросанности и в совете обо всем, что касается военного дела.

3-й. Визирь охраняющий от расхищения имущество отсутствующих, умерших, дезертировавших и распоряжающийся им при отсутствии наследников; он же следил за пожертвованиями, и налогами.

4-й. Визирь управляющий делами всей империи. Он следил за деятельностью и финансами всех учреждений империи, наблюдал за казной вплоть до расходов на содержание лошадей и других вьючных животных. Помимо них еще существовали три визиря в пограничных областях и внутри государства, для неусыпного надзора за охраной провинции и управлением государственным имуществом. Эти семь визирей были подчинены Диванбеги (начальнику дивана), и обсудив с ним все дела, касающиеся финансов они доводили их до его сведения.

Существовал также азларбеги — начальник прошений, который заботился о том, чтобы эти прошения достигали престола. Духовный судья доносил ему о делах касающихся религии, а гражданский — о делах касавшихся его ведомства. Были и представители духовной власти, докладывающие ему о состоянии пенсионов назначенных потомкам пророка, о жаловании другим духовным лицам, равно как и о распределении других вкладов и фондов, определенных на дела религии. Он имел также секретарей для протоколирования всего, что происходило в совете (вопросы распределения войск, назначения эмиров и многое другое) и секретарей аудиенции для записи публичного совета всех основных событий. Последнее — это были постановления о назначении начальников (эмиров) улусов, кушуни и тумыней, правила отношения руководителя к подчиненному и наоборот и правила обращения с друзьями и врагами. Как видно все эти правила представляют собой опыт жизни своей и других скомпилированный в одном произведении. Этими правилами или (уложенями) Тимур руководствовался всю жизнь, и некоторые его потомки использовали эти уложения в своем правлении.

5. Завоевание Тимуром Хорезма.

Победоносное шествие Тамерлана начиналось от Волги до Дамаска, от Смирны до Ганга и Юлдуза, и его военные кампании в различных странах не придерживались никакой географической логики. Тимур из Ташкента устремляется в Шираз, из Тауриса – в Ходжент, идя навстречу любой вражеской агрессии; поход на Русь имел место между двумя персидскими военными кампаниями, завоевание Центральной Азии проходило между двумя походами на Кавказ. Тимур, после побед, уничтожал своих врагов сознательно в назидание другим. Тем не менее оставшиеся в живых забывали преподнесенные уроки и в скором времени начинали оказывать сопротивление, и каждый раз приходилось начинать заново.

Он шесть раз завоевывал Или (где ему удавалось наводить порядок только во время проведения военной кампании), дважды – Восточную Персию, трижды организовывал походы для завоевания Западной Персии, совершил две военные кампании против Руси, Трижды завоевывал Хорезм.

Хорезм позднее был разделен между кыпчакским ханством, в распоряжение которого находились дельта Сырдарьи с Ургенчем, и чагатайским ханством, властителем южного региона с Катом (Шах Аббасвали) и Хивой. Тюркский предводитель из племени кунрад по имени Хуссейн Чуфи воспользовался беспорядками, имевшими место в Кыпчаки, для того, чтобы основать после 1360 года независимое государство Хорезм. Он извлек выгоду из войн, которые происходили в Мавераннахре до пришествия Тимура, чтобы отнять у трансоксианцев Кат и Хиву. Но Тимур, став властителем Мавераннахра, потребовал у него земли этих двух городов (1371 г.). Получив отказ Хусейна Чуфи, он захватил Кат и напал на своего врага в Ургенче. Хуссейн Чуфа умер во время осады города. Его приемником стал брат — Юсуф Чуфи, который запросив мира, получил его, передав Тимуру Кат (регион Хивы). Юсуф Чуфи испытал некоторое время спустя сожаление по этому поводу и напал на страну Кат. Тимур возобновил войну (1373 г.), но вскоре утихомирился, заполучив для одного из своих сыновей (Джахангира) дочь Юсуфа, прелестную Ханзаду. Однако в 1375 году война возобновилась, но Тимур был вынужден уйти в Самарканд, где восстали двое его военачальников.

Последовавший затем мир оказался недолговечным. Пользуясь тем, что Тимур воевал против Белой Орды на севере нижнего течения Сырдарьи, Юсуф Чуфи в самом сердце Трансоксианы опустошил окрестности Самарканда. Следовало покончить с таким опасным соседом, который, как только армия Тимура отправлялась в поход, начинал создавать угрозу для его столицы. После того, как в 1379 году Юсуф вновь спровоцировал Тимура, продвинувшись к границам Ургенча, встала необходимость встретиться с ним в решающей схватке. Тимур победил. Присоединение Хорезма расширило границы Мавераннахра.

6. Походы Тимура в Моголистан и Уйгурию.

Как только Тимур укрепил свою власть правителя Трансоксианы, он был вынужден пойти войной против бывшего Восточно – чагатайского ханства (регионы Или и Юлдуза).

Против Камар ад-Дина Тимур предпринял ряд походов с целью защитить окончательно Мавераннахр и положить конец регулярным нашествиям кочевников.

Разведывательный отряд под командованием военачальников Тимура был выслан в направлении Алматы на севере Иссык-Куля. Отряд вернулся, заключив перемирие.

В 1375 году Тамерлан совершил третиц военный поход. Выйдя из Сайрама, он пересек регион Таласа, Токмака и дошел до истоков Чу. Камар ад- Дин, придерживаясь классической тактики кочевников, вначале отступил до поселения Бикехи Гуриан, или Аршал Атар, на северо-западе Кастека в верхнем течении Или, в северных отрогах Алатау.

Джахангир, старший сын грозного правителя, неожиданно напал на врага, который в беспорядке отступил в сторону Или. Тимур разорил этот регион Или, являвшийся центром бывшего Восточного чагатайского ханства, затем двинулся в направлении долины Верхнего Нарына.

Он взял в плен дочь Камар ад-Дина принцессу Дильшат Ага, которую определил в свой гарем. Но Камар ад-Дин не был побежден.

Он атаковал Фергану, принадлежавшую Тимуру, опустошил город Андижан. Тимур пришел в ярость и поспешил в Фергану через Тянь-Шань, где попал в засаду, устроенную ему Камар ад-Дином. Тимуру удалось избежать поражения. Он обратил противника в бегство, вернулся затем в Самарканд, где скончался его сын Джахангир.

В течении последующих лет (1376г.) Тимур организовал пятый поход на Камар ад-Дана.

Он дал ему бой в ущелье западного Иссык-Куля, затем погнал его до Кочкара, на самой крайней западной точке озера. В 1383 году Тимур в шестой раз напал на Камар ад-Дина на Иссык-Куле, но и на этот раз тот оказался неуловимым.

Тамерлан предпринял решительные усилия, чтобы раз и навсегда покончить с кочевниками Моголистана. Тимур прошел до Гоби, разрушая все на своем пути, его первейший враг Камир ад-Дин так и не был окончательно побежден, а также восстановил свое господство в долине Или.

В1390 году Тимур вновь выслал против него армию, которая преследовала Камар ад-Дина по дороге к Черному Иртышу, где и затерялся след хана и больше о нем никто ничего не слышал.

Исчезновение Камар ад-Дина позволило чагатайцу Хызр Ходже возвратить трон Моголистана и обратить в мусульманскую веру последних уйгуров края. Подобные действия сближали его с Тимуром.

Между двумя монархами был заключен мир, в результате которого в 1397 году Хызр Ходжа выдал свою дочь за Тимура.

Это был многозначащий союз, так как позволил Тимуру войти в клан чингизидов.

Хызр Ходжа скончался в 1399 году. Тимур воспользовался смертью своего тестя и направил свою армию в регион Или, в Кашгарию.

Войска вошли в Кашгар, ограбили Яркент, захватили сильно укрепленный город Аксу, опустошили на северо-востоке города Бай и Куча и вошли в Хотан. Жители этого города встретили войска гостеприимно, заявили что они сторонники Тимура. Армия возвратились в Самарканд.

7. Завоевание Тимуром Восточного Ирана.

Как только Тимур создал царство Мавераннахра, которое почти полностью было тюркским, но условно считавшееся чингисханидским ханством, то возобновил борьбу тюрко-монголов против «таджиков» в Иране

Весной 1381 года Тимур двинулся в сторону Герата. В это самое время Гийит ад-Дин (правитель Герата) отобрал Нишапур у другой восточной иранской династии – сарбердарцев. Эта война, дезорганизовала Хорасан. Ко всему тому же родной брат, Гийит ад-Дин, у которого была серакская крепость на юге Герата, безоговорочно подчинился Тимуру. Крепость Бушага, на северо-востоке Герата, была захвачена штурмом. Гийит ад-Дин был вынужден капитулировать. Тамерлан оставил Гийит ад-Дина почетным правителем Герата. Но город, стены которого были разрушены, перешел во владение тимуридской империи. К концу 1382 года отряды афганцев Гора при содействии населения Герата попытались восстать и вновь стать хозяевами города. Принц Мираншах, третий сын Тимура, жестоко подавил мятеж. Таким образом, пришел конец афганской династии кертов.

Подчинив себе кертское царство Герата, Тимур в 1381 году начал военную компанию против Восточного Хорасана. Страна была объектом соперничества двух княжеств. С одной стороны, княжества сарбердаров, представленных Али Муайадом (1364-1381гг.), столицей котрого был Себзевар. С другой стороны, авантюриста Эмира Вали (1360-1384 гг.), который после смерти Туга Тимура, провозгласил себя правителем Мазандерана, куда входили Астерабад, Бисам, Даган и Семнан. Был еще и третий сановник – Али-бек, властитель Келата и Тусы. По прибытии Тимура, Али-бек тут же подчинился ему. Али Муайад, которому угрожал Эмир Вали, обратился к Тимуру за помощью. Он встретил Тимура, оказал ему почести в Себзеваре и объявил себя его вассалом. С того времени он жил у Тамерлана и в 1386 году был убит. В дальнейшем Тимур после недолгой осады забрал Исфаган у Эмира Вали и разрушил город.

После короткого отдыха в Самарканде Тимур вновь продолжил свой поход на Иран. Зимой 1381-1382 годов он взял в осаду Али-бека в его орлином гнезде Келата и заставил того подчиниться. Некоторое время спустя, Али-бек был выслан в Мавераннахр и казнен (1382г.). Тимур продолжил войну против Эмира Вали, властителя Джорджана и Мазандерана, который выплатил ему дань.

В 1383 году Тимур вернулся из Самарканда в Персию. Он жестоко расправился с восставшим Себзеваром. Такая же участь постигла Сеистан. Руины этой древней страны Сеистана, возникли из-за жестоких разрушений и кровавой резни.

Из Сеистана Тимур направился в Афганистан для того, чтобы захватить Кандагар (1383 г.). После Трехмесячной передышки в своем благословенном Самарканде Тимур возвратился в Персию, чтобы покончить раз и навсегда с принцем Мазандерана Эмиром Вали. Тот, проявляя храбрость, защищал каждую пядь своей земли от Атрека до самых лесов, но в итоге Тимур одержал полную победу и овладел Астерабадом, вражеской столицей, где он разрушил буквально все. Вали бежал в сторону Азербайджана. Тимур проник затем в Ирак – Аджемию.

8. Завоевание Тимуром Западного Ирана.

Ирак-Аджемия, Азербайджан и Багдад принадлежали монгольсой династии джалаиров, которыми с132 года руководил султан Ахмад Джалаир ибн Увейс. Он пришел к власти, уничтожив старшего брата Хуссейна (1382 г.) впоследствии одержал верх над остальными братьями. Когда Тамерлан приблизился к границе, он находился в Султании, являвшейся в то время центром. Ирака-Аджемии; султан незамедлительно бежал от войск Тимура, который превратил город в ставку. Ахмад Джелаир скрылся в Таурисе.

И только в 1386 году Тимур вновь двинул свою армию на Западную Персию, где в течении двух лет вел военную кампанию. Одной из причин, побудивших его начать военный поход, было благое желание, которое неожиданно нашло на него, подвергнуть наказанию горцев Луристана, ограбивших караван, шедший из Мекки. Он успешно завершил эту карательную миссию. Далее Тимур пошел в Азербайджан, захватил Таурис и обосновался там, где провел лето 1386 года, а затем через Нахичевань отправился на завоевание Грузии. Так как грузины были христианами, военные действия против них позволили Тимуру придать этой кампании характер религиозной войны. Выйдя из Карса в 1386 году, который он снес с лица земли, он штурмом овладел Тифлисом и взял в плен царя Грузии Баграта V (который позже был освобожден, потому что сделал видимость, что принял мусульманскую веру).Тамерлан вернулся на зимовку в Карабах, в степи нижнего течения Куры. Там неожиданно на него напал его протеже кыпчакский хан Токтамыш, который пересек Дербентский пролив во главе сильной армии для того, чтобы отвоевать у него Азербайджан (начало 1387 года). На севере Куры разгорелось небывалое сражение. Армия, посланная Тимуром, вначале потерпела поражение, но затем его сын Мираншах, который прибыл с подкреплением, одержал победу над войском Токтамыша и оттеснил врага на север Дербента.

Обосновав свою ставку на берегу озера Гекчи, Тимур пошел на завоевание Западной Армении. Эта страна была поделена между несколькими эмирами тюркского происхождения, принявшими мусульманскую веру, выступив против них, Тимур объявил , что пошел на священную войну под предлогом того, что тюрки атаковали караван из Мекки. За одни сутки он овладел Эрзерумом. Тюркский эмир Тахертен, правитель Эрзинджана, тут же подчинился ему: Тимур оставил его титулы в неприкосновенности. Затем Тимур послал своего сына Мираншаха с армией в Муш и Курдистан против тюркской орды под названием «Черная Овца», или «Кара-Коюнлу», которую возглавлял Кара Мухаммед Турмуш. Сам же Тимур ограбил провинцию Муш, а солдаты противника скрылись в трудно доступных горных ущельях.

Завершив завоевание Армении после падения городища Ван, защитников которого он повелел сбросить вниз со скал, Тимур направился против государств мозафферидской династии, правившей Фаром (Шираз), Исфаганом и Кирманом (1387 год) и захватил владения. Пройдя через Хамадан, он торжественно получил ключи от города Исфаган.

Но Тимур был вынужден в тот момент вернуться в Самарканд из-за вторжения хана Кыпчаки в Мавераннахр (конец 1387 года). В Персию он возвратился только в 1392 году и начал войну, которая продолжалась пять лет. Театром военных действий он избрал Мазандеран еще в период своей первой военной кампании. Он отвоевал Амол, Сари, и Межхедхиссар у местного правителя Сейидов, проложил дороги в густых нетронутых девственных лесах края и приложил усилие для того, чтобы обратить в ортодоксальных суннитов шиитское население, постоянно прибегавшее к пережиткам исмаилитов. Проведя зимовку в Мазандеране, он вернулся в Луристан через Нехавенд, он сурово расправился с бандитизмом лурчан в Луре, затем в Дисфуле и Шустере усмирил восставших мозафферидов.

В апреле 1393 года он пошел на Шираз. По пути захватил крепость Калайи-Сефид, которая считалась неприступной. Возвращение Тимура в Шираз было Триумфальным.

В июне 1393 года Тамерлан из Шираза направился в Мсфаган и Хамадан, где он устроил свою ставку, а затем приступил к завоеванию Багдада и Ирака-Арабия, принадлежавших султану Ахмаду Джелаиру, последнему представителю монгольской династии джелаиридов. В начале октября он прибыл к подступам Багдада. При приближении Тимура Ахмад Джелаир бежал на запад. Тимур вошел в Багдад без боя.

Далее Тимур пошел на север. По пути он захватил цитадель Тикрита и напал на укрепленные замки Курдистана и Диарбакира, захватил Мардину а также Амид. В последующем он двинул свою армию на Великую Армению, изгнал предводителя орды из этого края Муши. Пройдя Ван, он пошел войной на Грузию (конец 1394 года). Он несколько раз нападал на страну : взял в осаду Алинджак около Нахичевани, возвратился на Кавказ в 1399 году опустошив Кахетию (Восточная Грузия), в 1400году разрушил Тифлис. Тем не менее, в 1403 году он вернулся, чтобы разорить страну, разрушил 700 поселений, уничтожая жителей, снося все христианские церкви Тифлиса.

9. Тимур и Кыпчакия.

В 1395 году Тимур принимает решение о неоднократном походе на Кыпчакию. Умудренный опытом, Тимур отверг неприятный и изнурительный маршрут через туркестанско-сибирские степи и избрал дорогу через Кавказ, которая вела непосредственно в сердце «столиц» Золотой Орды, Сарай и Астрахань. Тимур переправился через Дербентский пролив, а 15 апреля 1395 года напал на армию Токтамыша у берегов Терека. Тамерлан продвинулся к северу и дошел до русского города Илецка в верхнем течении Дона на границе монгольского ханства Кыпчакиии славянской России. Достигнув Илецка, повернул на юг. В устье реки Дон он вошел в Тану (Азов), торговый центр, куда часто наведывались многочисленные генуэзские и венецианские торговцы, которые прислали к нему делегации с богатыми подарками. Тимур проявил снисхождение только к мусульманскому населению. Торговле между генуэзскими факториями Крыма и Центральной Азией был нанесен непоправимый удар. Далее Тимур двинулся на Кубань и разграбил страну черкесов. А затем на Кавказ, опустошил государство Аланов. Зимой в устье Волги он снес с лица земли город Хаджиджитархан, нынешняя Астрахань, и сжег Сарай, столицу Кыпчакского ханства. Весной 1396 года Тимур возвратился в Персию через Дербент.

Тимур опустошил Кыпчакию; нанес непоправимый ущерб торговле между Европой и Центральной Азией, разрушив Тану и Сарай, перекрыл древние пути, соединявшие разные континенты, свел на нет то, что приносило благоприятные результаты для развития культуры, начиная с периода чингизидских завоеваний. В Кыпчакии, как и в других местах, разрушив все, Тамерлан ничего не восстановил.

10. Поход Тимура на Индию.

Тамерлан возобновил свои успешные кампании грабежа на одной из самых богатых частей света. Но в соответствии со сложившейся традицией он придал своим действиям религиозную окраску. Тюркский султанат Дели в основном был мусульманским, и многие из его правителей систематически предпринимали действия по массовому обращению индусов в ислам. Однако Тимуру показалось, что правители Индии слишком терпимо относились к язычеству.

Вначале 1398 года он послал передовые отряды под предводительством своего внука Пир Мохаммеда, который переправился через Инд и взял в осаду Мултан, который сдался после полугодовой блокады. Сам же Тимур с основными силами армии переправился через Инд в сентябре 1398 года, разграбил город Таламбу, на северо-востоке Мулгана, и соединился с Пир Мохаммедом. Он одержал победу в Сютледжи над предводителем хохаров Джасратом, направился в сторону Дели по прямой дороге из Мултана, ведущей к Дели немного южнее. На этом пути стоял форт Бхатнир, крепость была взята и снесена с лица земли. Тамерлан захватил Сирсути и овладел фортом Лони в семи милях северо-западнее Дели. Захваченный форт он превратил в свой генеральный штаб. 17 декабря на берегах Джамны между Панилатом и Дели Тимур вступил в сражение с вражеской армией под командованием султана Махмуда Шаха и министра Малу Икбала. И на этот раз Тимур выиграл сражение. Султан скрылся в Гуджарате, в то время как Тимур с триумфом вошел в Дели. По настоянию мусульманского духовенства, он оставил в живых жителей города, но его воины с неслыханным мародерством конфисковали съестные припасы, чем спровоцировали сопротивление населения. Это неудавшееся восстание вызвало такое бешенство у захватчиков, что они подвергли город разбою, жестоким расправам и подожгли его. Добыча оказалась огромной: именно в Дели в течении двух столетий тюрко-афганские султаны скапливали сокровища, которые они заимели, грабя всех, в том числе индийских раджей, и эти невиданные скопления золота и драгоценных камней в одночасье оказались в руках трансоксианцев. Расправа Была ужасающей. Тимур следуя своей давней привычке, сохранил жизни искусных ремесленников, чтобы они своим искусством облагородили Самарканд.

В Дели Тимур провел две недели. В атмосфере торжественности он воссел на трон Индии. Ему предоставляло удовольствие видеть сто двадцать боевых или церемониальных слонов индийского двора. Караваны слонов были отправлены в города тимуридской империи: Самарканд, Герат, Шираз и Таурис. Тимур устроил грандиозный молебен в самой большой мечети Дели, где в его честь были прочитаны суры из Корана. В Индии он вел себя как император, что, впрочем, ему было присуще. Он покинул Индию, ничего не создав и не построив. 1 января 1399 года он оставил Дели полностью разрушенным.

То же самое он осуществил в борьбе с Османской империей на подступах к Румынии.

11. Тимур и мамелюки.

Со стороны Ближнего Востока Тимуру противостояли две крупные мусульманские силы: мамелюки и Османская империя.

Империя мамелюков, распространившая свое влияние на Египет и Сирию, была в основном, военным государством, посадив на трон своих военачальников. Из военачальников выделялся мамелюкский султан Баркук, очень энергичный деятель, который провел свою жизнь в усмирении восстаний своих верноподданных. Тимур намеривался заключить с ним союз, но Баркук, отдававший себе отчет в том, какую опасность для мамелюкской империи представляла новая мощная сила, которая шла с востока, казнил посла. Сын и приемник Баркука, султан Фараджи отказался от подданства Тамерлана. Тимур принял решение начать войну с мамелюками.

Находившийся в то время в Малатии, Тимур двинулся в сторону Сирии по Аинтабской дороге и пошел на Алеп. У стен этого города он разбил мамелюкскую армию, использовав боевых слонов, которых он привез из Индии и которые посеяли панику в стане врага. В течении трех дней продолжался грабеж этого крупного города, торговый центр которого был одним из самых известных в деловом мире стран Ближнего Востока.

Далее Тимур овладел Хамой, Хомсом, Бзальбеком и появился у Дамаска, куда прибыл молодой мамелюкский султан Фараджи, чтобы своим присутствием приободрить защитников города. Фарадж обосновался в Гуте, чтобы начать атаку с ходу, но был отброшен во время жестокой битвы и возвратился в Египет, оставив Дамаск на произвол судьбы. Горожане. потеряв всякую надежду, были вынуждены капитулировать. В состав делегации, котроя отправилась к Тимуру, находился видный историк Ибн Халдун из Туниса. Тамерлан, пораженный респектабельным видом историка, очарованный даже его речами, усадил его и выразил благодарность за обстоятельство, позволившее познакомиться с таким образованным человеком. Город распахнул ворота, но крепость не сдавалась и капитулировала только после длительной осады. Став повелителем Дамаска, Тимур увеличил в десять раз цифру, определенную как выкуп на жителей и наложил руку на все их богатства. Покидая Дамаск, он увозил с собой лучших мастеров, которых он только мог собрать: ткачи по шелку, оружейники стекольщики, горшечники, все они предназначались для того, чтобы сделать Самарканд более красивым.

Разграбив и опустошив Сирию, Тимур ушел оттуда, ничего не предприняв, чтобы создать законное правительство. После его ухода Сирию тотчас же захватили мамелюки.

12. Тимур и Османская империя.

Единственной силой, с которой ему приходилось считаться, была Османская империя, которая достигла своего апогея при султане Баязите.

Тимур направил свою армию в Малую Азию (август 1400 года). В начале сентября проник на Османскую территорию и взял в осаду укрепленный город Сиваш, который сдался в течении двадцати дней. Тамерлан оставил в живых мусульманское население, но заживо похоронил четыре тысячи армян Османского гарнизона. Затем он снес с лица земли укрепления города. На этот раз он не стал продвигаться вперед. Он не имел возможности углубляться в Малую Азию, так как ему угрожала в тылу армия мамелюков. Он пошел с победоносной войной на Сирию и вновь захватил Багдад. Выполнив эту задачу, он вернулся в Малую Азию. В его отсутствие Баязет отобрал город Эрзинджан и взял в плен семью эмира Тахертена. Вернувшись из Сирии и Багдада, Тимур не стал спешить. И только в 1402 году он овладел Османской империей, передав правление Тахертену.

Тимур пошел на Анкару через Кайсери. Ему донесли, что Баязет находился в тех краях. Решающая битва состоялась на северо-востоке города, в Чиибукабаде, 20 июля 1402 года. Баязет попал в плен.

После окончательной победы над Османской армией и пленением султана взятие Западной Анатолии стало для Тамерлана подобием военной прогулки. Он сделал остановку в Кутахие, в то время как передовые отряды ринулись на грабеж Бруссы, столицы Османской империи. Прекрасный город был предан огню. Тамерлан лично возглавил осаду города Смирны. Взятие Смирны и последовавшая за этим расправа придала военному походу на Анкару аспект священной войны. Это послужило оправданием Тимуру в глазах набожных мусульман. Мусульмане вошли в город, воздавая хвалу всевышнему.

Город Фокея, являвшийся важным местом тюрко-итальянской торговли, который тимуридская армия взяла в осаду, вовремя откупился, выплатив дань.

Сложившаяся ситуация оказалась еще более благоприятной после поражения Османской империи, когда Тамерлан предпринял ряд мер, которые препятствовали ее возрождению. Он торжественно вернул власть тюркской Малой Азии различным эмиратам, разгромленным Баязетом десять лет назад.

Османские владения в Азии вновь сократились до размеров северной Фригии, Битнии и Мизии. С целью еще больше ослабить турков Тамерлан втайне позаботился о мерах по разжиганию разногласий между эмирами, которые оспаривали друг у друга право на наследие.

13. Тимур и покорение Китая.

В 1404 году Тимур вернулся в Мавераннахр. Теперь он поставил перед собой задачу завоевать Китай, где китайская династия Мин изгнавшая чингизханидов, находилась в расцвете своего могущества. Тамерлан объявил о своем намерении идти на завоевание Китая, для того, чтобы обратить эту страну в мусульманскую веру, и начал создавать для осуществления своих намерений многочисленную армию в Отраре.

Было вполне очевидно, что это было самой серьезной угрозой, которая когда-либо висела над китайской цивилизацией, так как на этот раз речь шла не о простом вторжении Хубилая, почитателя буддизма и конфуцианства, стремившегося искренне стать Сыном Неба, но о нашествии фанатичного мусульманина, который, внедряя исламскую веру, был в самом деле способен разрушить китайскую цивилизацию и лишить корней китайскую нацию. Несомненно, Юонгли, самый воинственный из всех императоров династии Мин, был весьма опасным противником, но угроза оставалась. Неожиданно Тамерлан заболел в Отраре и умер в возрасте 71 года 19 января 1405 года.

14. Распад Тимуридской империи.

Тамерлан оставил после себя большой родовой клан. Буквально на следующий день после его смерти начались ссоры, силовое давление и дворцовые перевороты.

Внук Тимура, при поддержке армии в Ташкенте, двинулся на Самарканд и занял там имперский трон. Оказавшись на троне Самарканда, он повел себя так, как исследовало ожидать от молодого человека его возраста, транжирящего имперские богатства, раздававшего дары своей фаворитке. Своими действиями он моментально спровоцировал недовольство эмиров, которые лишили его трона, поставив на его место правителем Трансоксианы четвертого сына Тамерлана – Шах Роха. Его правление с 1407 по 1447 годы сыграло значительную роль в культурной сфере, в том, что мы называем тимуридским возрождением, золотым веком персидской литературы и искусства.

Совсем иначе обстояло дело в Западной Персии, Азербайджане и Ираке-Арабии. Этот регион достался при разделе третьему сыну Тимура, Мираншаху, у которого были нарушения головного мозга, и двум его сыновьям; Абубекру и Омармирзе, которые презирали друг друга и постоянно соперничали. В результате их ссор была создана благоприятная возможность для возвращения бывших правителей страны, когда-то изгнанных Тимуром. Ахмад Джалаир восстановил свою власть в Багдаде. Кара Юсуф проник в Азербайджан, разбил у Нахичевани армию тимурида Абубекра и вновь занял Таурис. Эта битва, одна из самых значительных в истории Востока, свела на нет плоды завоеваний Тимура в Западной части региона. Его наследники были изгнаны из Западной Персии. И только в 1467 году Западная Персия навсегда ушла от наследников Тамерлана, чтобы оказаться во власти тюрков.

После казни Ахмада Джалаира, Багдад и Ирак-Аджемия перешли в подчинение Кара Юсуфу, который стал хозяином обширного царства, начиная от границ Грузии до Басры. В 1419 году Кара Юсуф воспользовался новыми раздорами между тимуридами, завоевал Султанию и Казвин.

Шах Рох, четвертый сын Тимура, скончался 2 марта 1447 года. Его преемником стал сын Улугбек. Улугбек, который долгое время являлся на­местником в Трансоксиане, был образованным человеком, ученым, особенно он увлекался астрономией, поэтом, прев­ратившим свой царский двор в Самарканде в выдающийся центр персидской литературы. Но ему абсолютно не хватало авторитарности. «Узбеки», так называли монголов орды династии Шейбанов, которая располагалась в сибирско-туркестанских провинциях Актюбинска и Тургая, совершили нападение на Мавераннахр, в ходе которого они опустошили Самарканд, превратили в груду кусков знаменитую фарфоро­вую башню и разрушили картинную галерею, которые явля­лись творениями Улугбека. Улугбек был настолько благодушен, что оказался игрушкой в руках окружавших его близких лю­дей, и стал жертвой своего собственного сына Абдельлатифа, поднявшего бунт в Балхе. Абдельлатиф взял в плен отца и приказал казнить его (27 октября 1449 года). Сам же отце­убийца был убит несколько месяцев спустя (9 мая 1450 года).

Смерть Улугбека повлекла за собой новый период войн среди тимуридов. Двое из его племянников, Абд-Аллах и Бабур-мирза, завладели: первый — Самаркандом и Трансоксианой (1450-1451 годы), второй — Гератом и Хорасаном (1452-1457 годы). Абд-Аллах потерпел поражение и был убит в 1452 году другим тимуридом, Абу Саидом, внуком Мираншаха. Абу Саид сумел одержать эту победу, которая позволяла ему взойти на Самаркандский престол, благодаря поддержке узбекского хана Абул Хайра, который контролировал Сырдарьинскую линию от Сыгнака до Узкенда, и выступал арбитром в распрях тимуридов. Это был непредвиденный реванш, который был направлен против внуков Тамерлана.

В 1457 году после смерти тимурида Бабура-мирзы, прави­теля Хорасана, Абу Саид овладел этой провинцией. 19 июля 1457 года он вступил в Герат. Став отныне хозяином Хорасана и Трансоксианы, тот предпринял действия к реставрации импе­рии тимуридов.

Абу Саид — последний тимурид, который пытался восста­новить империю Тамерлана от Кашгара до Трансоксианы. Его крах в меньшей степени был обусловлен действиями внешних врагов, чем нескончаемыми бунтами членов его семейства.

Это был предсказуемый крах творения самого Тамерлана.

Хорасан также, как Бухара и Самарканд, перешел, таким образом, к узбекским ханам шейбанидской династии. В течение одного века чингисханиды одержали верх над родом Тамерлана.

15. Заключение.

К концу жизни Тимура созданная им путем бесконечных войн держава включала, кроме Мавераннахра, Туркестана (Южный Казахстан) и Хорезма, территории Ирана, Ирака, Афганистана, Закавказья и часть Индии.

Ради прославления своего имени Тимур воздвигал, чаще всего при помощи принудительного труда, пышные постройки, привлекая для этого лучших архитекторов, художников и мастеров. Были проведены большие работы по перепланировке и перестройке Самарканда. Однако ни блестящие постройки, ни искусственно вызванный расцвет ремёсел и торговли в Мавераннахре, ни крупные оросительные работы не могут оправдать опустошения Тимуром богатых и культурных стран, разграбление городов и захват в плен ремесленников. Правление Тимура сыграло отрицательную роль для самих народов Средней Азии, ибо все эфемерные успехи Тимура достигались за счёт утверждения режима бесправия в Мавераннахре и нищеты в покорённых странах.

Сам Тимур похоронен в городе Самарканде, в мавзолее Гур-Эмир, который находится возле небольшого пруда на площади Регистан. Сначала Гур-Эмир предназначался для погребения Мухамеда Султана — любимого внука Тимура, но теперь здесь похоронены сам Тимур, его сыновья и другой внук — великий средневековый ученый Улугбек, при котором мавзолей и превратился в фамильную усыпальницу Тимуридов. Голубой ребристый купол мавзолея поднимается на высоту 40 метров, деревянные двери с инкрустацией из слоновой кости ведут в парадный зал. Лучи солнца, прорываясь сквозь мраморные решетки, полосами ложатся на восемь надгробных плит, сами могилы находятся внизу — в подземелье.

Список использованной литературы.

Уложение Тимура, Т.,»Чулпон», 1992г.

Хильда Хукхэм, «Властитель семи созвездий», Т., «Адолат», 1994г.

История народов Узбекистана, Т., 1992г.

Детская Историческая Энциклопедия, М., 1978г.

Ибн Арабшах «Тамерлан»

Низамиддин Шами, «Зафар-наме»

И. Муминов «Роль и место Амира Тимура в истории Средней Азии», Т., 1993г.

9. http://mnogo-referatov.narod.ru/

10. История Казахстана в Западных источниках 12-20 веков. Том 2.

Алматы «Санат» 2005г.

Известно, что завоевания Чингисхана делились на 4 независимые улусы (ханства). При том границы между ханствами не были точно определены, и это тоже давало повод ссорам и междоусобицам, и войнам во время которых многие из подданных этих четырех ханств, будучи также потомками Чингисхана, отказывались повиноваться главным ханам и сделавшись независимыми, в свою очередь, ссорились и воевали между собой. Все эти события привели к ослаблению потомков Чингисхана и подготовили их падение почти одновременно во всех четырех ханствах.

Один из потомков Чингисхана, владелец земель к северу от Сырдарьи, хан Тоглук-Тимур предъявил свои права на престол своего предка и с сильной армией, в составе которой было много узбеков, в 1359 перешел через р. Сыр-Дарья и без большого труда захватил все пространство между реками Сырдарья и Амударья. Страшась этой армии часть владеющих вельмож из потомков Чингисхана укрепилась в Хорасане и Афганистане; другая часть, считая сопротивление бесполезным, покорилась. В числе последних были и Тимур, потерявший к тому времени своего отца и не успевший еще приобрести к тому времени влияние между своими соотечественниками, но не удовольствовался только покорностью. Он отправился в армию неприятеля с подарками, сумел спасти свои земли от грабежа и посеять вражду во владениях Тоглук-Тимура. Между тем Тимур своею наружною покорностью получил от Тоглук-Тимура утверждение в своем владении, командование над 10.000 корпусов (тумынем) и должность при дворе его сына Ильяс-Ходжи.

Но его согласие с правительством Ильяс-Ходжи длилось недолго, из-за раздоров между кочевниками (язычниками) и оседлыми (мусульманами). Судя по источникам того времени, там были столкновения между Тимуром и узбекскими племенами что и вызвало у Тоглук-Тимура гнев, и по его приказанию надо было умертвить Тимура. Но приказ какими-то путями попал в руки самого Тимура. Угрожаемый этой опасностью и видя возможность пленения своими соотечественниками он решился собрать смелых и решительных воинов чтобы прогнать узбеков. Но когда его намерение было открыто он был вынужден бежать за реку Амударью, с тем чтобы укрыться в Бадахшанских горах. Находясь в таком положении Тимур начинает скитаться по Туркестанским степям «везя на крупе своей лошади свою первую жену, сестру эмира Хусейна, в ожидании счастливого оборота своей судьбы». Во время его странствий владелец земель Али-бек желая угодить Ильяс-Ходже схватил и засадил Тимура в подземелье (а точнее в колодец наполненный насекомыми), в которой он проводит 62 дня. Но один из преданных ему людей освобождает его от заключения (позднее этот человек становится министром при дворе Тимура). И Тимур сопровождаемый 12-ю воинами отправляется бродить по степям. В это же время, а точнее через несколько месяцев, он оказывается в Сеистане куда призвал его владелец тех земель для борьбы против своего врага. Там он получает ранение стрелой в руку (отчего у него некоторые кости правой руки срастаются) и ранение в ногу и становиться тем кем его называли его почти до самой смерти — Хромым Тимуром (Темурленг, Темир-аксак, Тамерлан).

Так он бродил по различным городам Мавераннахра — Бухара, Самарканд и т. д. В дальнейшем он приобретает своими действиями многих сторонников (около 2000) человек. Но так как этих сил было недостаточно для вступления в борьбу с Ильяс-Ходжой и узбеками, которые выставили против него 100000 человек, то он решился идти в Кандагар в ожидании что дальнейшие действия узбеков и его новые подвиги увеличат число его сторонников.

Так как его слава, росла то на его пути к нему присоединились еще несколько сот воинов, большей частью высших сословий. Из них он отобрал 313 самых преданных, мужественных и даровитых помощников которые потом послужат ему для устройства многотысячной армии.

О мужестве и полководческом таланте Тимура может рассказать хотя бы то, что он с 2000 войском победил 20000 войско узбеков кроме 80000 тыс. находящихся в крепостях. Когда Ильяс-Ходжа был вынужден удалиться за реку Сырдарья, множество узбеков было оставлено в гарнизонах, по разным крепостям. Чтобы не затянуть войну между осадами крепостей Тимур написал от имени Ильяс-Ходжи предписания комендантам крепостей, которым приказывалось очистить их, послав им эти предписания с узбеками. Но в тоже время следовали войска Тимура, поднимая огромную пыль на большом расстоянии перед собой, чтобы силы их казались многочисленными. Это побудило комендантов скорее очищать крепости, что делалось большей частью ночью. Так были очищены все крепости.

Такими испытаниями судьбы и превратностями счастья Тимур научился выбирать себе людей, оценивать их по достоинству. Что и подготовило его к той великой роли которую он потом сыграет в истории в течении остальных 35 лет своей жизни.

Тимур и эмир Хусейн.

Он заключил союз с Хусейном, женившись на его сестре. Вообще-то годы 1361-1365 являются временем наибольшей близости между Тимуром и Хусейном.

Изгнанный из Мавераннахра Ильяс-Ходжа не хотел мириться со своим положением и готовил новое наступление. В 1365 году Ильяс-Ходжа с большим войском отправился в Мавераннахр. Хусейн и Тимур зная что Ильяс-Ходжа настроен против них очень серьезно собрали войско. Битва вошедшая в история под названием «Джанги лой»-«Грязевая битва», произошла между Чиназом и Ташкентом. В момент сражения начался сильный ливень. Образовалась липкая, скользкая грязь, лошади теряли равновесие и падали, Тимур и Хусейн проиграли сражение. Такое поведение обоих противников открыло сразу свободную дорогу на Самарканд, который не имел ни укрепленных стен, ни цитадели. Более того Хусейн не оставил ни одного гарнизона. Таким образом, население города было оставлено на произвол судьбы. Но к счастью в Самарканде в то время находилась крупная группа сарбадаров. В то время сарбадарское движение было широко распространено в Северо-Восточном Иране, главным образом в Хорасане и в Мавераннахре. Они, под руководством Абу Бекра и Мавлян Заде вместе с населением города приступили к его защите. Когда Ильяс Ходжа напал на Самарканд ему было оказано достаточное сопротивление. Хотя неизвестно, завоевал бы Самарканд Ильяс-Ходжа или нет, но в один момент начался мор среди его лошадей (из каждых 4-х осталась лишь одна). Поэтому Ильяс-Ходжа ушел. Воспользовавшись этим Тимур и Хусейн хитростью захватили город и когда вошли, они казнили всех сарбадаров кроме Мавлян Заде за которого заступился Тимур (что показывает что у Тимура были тесные связи с предводителями сарбадарского движения).

Несмотря на все злоключения Тимуру, его зятю и близкому другу Хусейну удалось победить внешних врагов и захватить власть в Мавераннахре. Однако родственные отношения между ними не предотвратили столкновения. В 1366 г. после усмирения Самаркандского движения эмир Хусейн наложил пени на друзей Тимура, и чтобы помочь друзьям Тимур отдал все что мог, в том числе и серьги своей жены.

Хусейн узнал украшения, но не возвратил их. Вскоре после этих событий умирает жена Тимура и с ее смертью окончательно разрывается связь между бывшими друзьями, которые некогда были очень близки. И затем после распада родственных уз между Тимуром и Хусейном начались новые противоречия в борьбе за власть и после нескольких военных походов, измен и возвращений эмира Хусейна он был убит двумя своими офицерами за вероломство, которое он проявлял.

Тимур же после смерти эмира Хусейна становится неограниченным и единственным владельцем Чагатайской империи. Ему тогда исполнилось 34 года.

Тимур как правитель Мавераннахра.

Сразу же после этих событий он начал наводить порядок в землях империи. Столицей своей зарождающейся империи он сделал город Самарканд потому, что этот город был в центре всего Мавераннахра. И начал Тимур этот город расстраивать и украшать. Надо заметить, что кроме его увлечений, таких как игра в шахматы и охота, было еще и архитектура. Он очень любил строить, украшать. Позже нельзя было найти ни одного места в Самарканде и близлежащих землях, которое было пустым. Именно в его годы правления сюда были свезены тысячи и тысячи ремесленников, строителей и т. п. И они создали поистине уникальное творение — город-цветок — Самарканд.

Тимур к тому времени стал эмиром и гурганом, посылает посольство к правителю Хорезма — Хусейну Суфи. С требованиями о присоединении Хивы, Ката и других городов он не согласился и отказался выполнять их. Тогда Тимур пошел в поход, чтобы завоевать Хорезм, и он добился этого. Хусейн Суфи умер и на его место стал Юсуф Суфи. Отношения с Хорезмом Тимур превратил в родственные после свадьбы своего старшего сына Джахангира с Севин Беги заде. Затем он возвратился в Самарканд и после двухмесячного отдыха отправился в «3-й раз в страну Джетте» против Камар-ад-дина. Тимур побеждает его и захватывает в плен жену его Хужан Агу и ее дочь Дильшод Агу. Кстати по версии Шаши, Джахангир дарит Тимуру Дильшод Агу вместе с захваченными отарами овец. И позже происходит пышный обряд бракосочетания между Дильшад Агой и Тимуром.

Затем, опять начинается смута в Хорезме, Тимур отправляет туда своего сына Джахангира который подавляет врага.

Поход в страну Джетте.

Из числа тех эмиров, которых Тимур выслал в страну Джетте, Сарбуга и Адыл-шах обнаружив что область пуста, захватили Китай-бахадура и Энги Буга. Мажус, которого Тимур назначил эмиром и правителем Андижана, присоединился к ним, и они, собрав свои племена — джалаиров пошли на Самарканд. Но после того как Джахангир рассеял врага и поделил улус джалаиров, Адыл-шах и Сарбуга начали подстрекать Камар-ад-дина к мятежу. И Камар-ад-дин, собрав свое войско, двинулся в Андижан, но проиграл в битве с Тимуром. Тимур догнал их и разбил окончательно. Но после возвращения из похода против Джетте, Тимура ожидала печальная весть, умеp его стаpший сын Джахангиp. Между тем появилась весть о том что Адыл-шах все еще бродит в горах. Из-за этого Тимур посылает Умаp-шайха и на этот pаз окончательно уничтожает Камар-ад-дина и Адыл-шаха

Возведение на престол Тохтамышхана.

Hа то время когда Тимур уже захватил весь Мавеpаннахp, в Золотой Оpде начались смуты. Тохтамышхан, котоpый боpолся за власть спеpва с Уpус-ханом обpатился за помощью к Тимуpу. И он в свою очеpедь оказал ее. К счастью, Уpус-хан умеp своей смеpтью и возвести Тохтамышхана на пpестол не составляло тpуда. Hо после ухода Тимуpа на Тохтамышхана напал сын Уpус-хана Темуp-Малик и pазбил его. Затем Тимуp отпpавляет войско с Тохтамышханом во главе, пpотив Тимуpа-Малика и побеждает его. Таким обpазом Тохтамышхан становится официальным пpавителем Золотой Оpды с помощью Тимуpа. Дальше Тимуp идет пpотив Хоpезма в четвертый pаз и окончательно побеждает его.

Устpойство госудаpства Тимуpа.

Во главу своего сильного центpализованного госудаpства, Тимуp поставил аpмию. Она, по его мнению должна быть хоpошо обеспеченной и польностью подчиняться, то есть не должно быть никакого неповиновения. Hадо отметить тот факт, что Тимуp особое внимание обращал на аpмию.

Структуру своего государства он сохранил такой же как и во времена Чингисхана считал, что разделение на тумены и т. п. наиболее подходит для его типа государства, т. к. возможно было довольно легкое управление и в случае мобилизации можно было легко взять людей для нее. Кроме самоличного административно-территориального деления он также осуществлял различные реформы. Например, он начал раздавать землю в пожизненное владение и наследство (так называемый суюргал). Он раздавал своим приближенным, родственникам и просто людям, которые по его мнению заслуживали этого, не только провинции, но и целые страны. Но управление центром он осуществлял самолично.

Государство управлялось с центра главным Диваном (советом или канцелярией), в регионах же управление было представлено областными диванами. В их задачи входило — сбор налогов, поддержание порядка, при необходимости мобилизация населения, строительство дорог, караван-сараев, бань и других общественных построек. Также они вели книгу приходов и расходов, она велась на узбекско-тюркском и персо-таджикском языках. Время от времени из центра приезжали на проверку, при этом проверялось абсолютно все.

Тимур разделил население на 12 классов:

1. Духовные и религиозные лица, шейхи, потомки Али, ученые, законоведы которые были допущены в его общество.

2. Интеллигенция, опытные люди которые ему давали советы.

3. Благочестивые люди, советы и пожелания которых были важны для Тимура.

4. Эмиры, шейхи, офицеры и другие, т. е. военное руководство с которыми он держал совет.

5.Войско и народ.

6. Советники (достойные люди обладавшие мудростью).

7. Визири и секретари (государственный аппарат).

8. Врачи, астрологи и архитекторы услугами которых он всегда пользовался.

9. Историки, которые записывали все события происходящие в то время.

10. Старцы, дервиши, и другие люди удаленные от мира для изучения религии и созерцательной жизни.

11.Мастера и ремесленники.

12. Путешественники, торговцы, посланники и другие люди (Кстати они и составляли в основном шпионские миссии Тимура в других странах).

Также, в его постановления, были определены 12 принципов, которыми он руководствовался.

1. Правитель должен управлять только от себя, т.е. никто не должен руководить им.

2. Соблюдение справедливости, а также он (правитель в дальнейшем) должен избрать неподкупного и добродетельного первого министра (визиря). 3. Приказания и запрещения требуют твердости. Нужно самому принимать решения, так чтоб никто не мог изменить их.

4. Он должен быть непоколебим в своих решениях.

5. Какие бы ни было приказания монарха, должно последовать немедленное их исполнение. Ни один подданный не может быть настолько могущественным и смелым чтобы остановить их исполнение, даже если бы казалось что эти приказания могут понести тяжелые последствия.

6. Безопасность требует чтобы, правители не полагались на других в государственных делах, и не вверяли бразды правления в чужие руки.

7. Он не должен пренебрегать ничьими советами и пожеланиями.

8. В делах правления, он не должен руководствоваться поведением и речами кого то ни было.

9. Уважение к власти повелителя должно так крепко сидеть в сердцах подданных и войска, чтобы никто не смог ослушаться государя.

10. Все что монарх не сделает, чтобы он сам был непоколебим в приказаниях раз и навсегда отданных, ибо твердость — это самая большая сила для правителя.

11. В управлении, при обнародовании приказов, монарх должен остерегаться признать кого-нибудь сотоварищем и он не должен принимать к себе товарища в управлении.

12. Другая важная предосторожность — это узнать тех, которые окружают его, и быть постоянно настороже в отношении их.

Далее он сформулировал правила для формирования армии; раздачи жалованья войску, военному руководству, чиновникам; раздача доходов с областей, содержание детей и потомков и наказания сыновей, внуков и других родственников, эмиров и визирей. В государственном аппарате он определил основные постановления для министров — лиц служащих твердых

и верных столпов величия. В основном для министров он определил 2 критерия — финансы (может провороваться или использование служебного положения в личных целях) и предательства. В этих постановлениях, он сформулировал основы уголовного и гражданского судопроизводства, преступления и наказания за них. В военной сфере Тимур создал правила производств в эмиры и правители; правила для повышения солдат от самого низшего до самого высокого рангов; приемы поощрения солдат и военного руководства; правила раздачи литавр и знамен; и правила обмундирования и вооружения.

Вспомогательным органом управления для Тимура был Совет (Диван). Он состоял из четырех визирей (министров) :

1-й. Визирь провинции и народа. Он сообщал о событиях и делах происходящих в администрации, а также о состоянии народа. Он доставлял в казну суммы податей и налогов, а также советы о распределении всей массы сборов, давал точный отчет о количестве населения, его культуре, о развитии торговли и положении полицейского надзора.

2-ой. Военный визирь. Его обязанности состояли в представлении росписей войск и реестров жалования, в ознакомлении с расположением отрядов для предупреждения разбросанности и в совете обо всем, что касается военного дела.

3-й. Визирь охраняющий от расхищения имущество отсутствующих, умерших, дезертировавших и распоряжающийся им при отсутствии наследников; он же следил за пожертвованиями, и налогами.

4-й. Визирь управляющий делами всей империи. Он следил за деятельностью и финансами всех учреждений империи, наблюдал за казной вплоть до расходов на содержание лошадей и других вьючных животных. Помимо них еще существовали три визиря в пограничных областях и внутри государства, для неусыпного надзора за охраной провинции и управлением государственным имуществом. Эти семь визирей были подчинены Диванбеги (начальнику дивана), и обсудив с ним все дела, касающиеся финансов они доводили их до его сведения.

Существовал также азларбеги — начальник прошений, который заботился о том, чтобы эти прошения достигали престола. Духовный судья доносил ему о делах касающихся религии, а гражданский — о делах касавшихся его ведомства. Были и представители духовной власти, докладывающие ему о состоянии пенсионов назначенных потомкам пророка, о жаловании другим духовным лицам, равно как и о распределении других вкладов и фондов, определенных на дела религии. Он имел также секретарей для протоколирования всего, что происходило в совете (вопросы распределения войск, назначения эмиров и многое другое) и секретарей аудиенции для записи публичного совета всех основных событий. Последнее — это были постановления о назначении начальников (эмиров) улусов, кушуни и тумыней, правила отношения руководителя к подчиненному и наоборот и правила обращения с друзьями и врагами. Как видно все эти правила представляют собой опыт жизни своей и других скомпилированный в одном произведении. Этими правилами или (уложенями) Тимур руководствовался всю жизнь, и некоторые его потомки использовали эти уложения в своем правлении.

О расположениях в лагерях.

При расположении на ночлег в лагерях, в военное время , стан войск охранялся особой стражей. При Тимуре, когда он сам начальствовал своими войсками, для охранения стана от внезапных нападений назначалось 12000 конницы, из них по 3000 назначалось на каждый фас. Стан Тимуpа в том случае обкапывался рвами и укреплялся тыном и щитами. Войска эти, располагаясь от стана на расстоянии полуфаpсанги, высылали от себя передовые посты, а эти выставляли от себя часовых, которые были между собой в беспpеpывном контакте и доносили в стан все сведения полученные о неприятеле. В самом стане была особая полиция, наблюдавшая за порядком, за ценой съестных припасов и отвечавшая за воровство случавшиеся в стане. Четыре особые команды наблюдали за безопасностью воинов вне стана, и если кого-нибудь ограбили или убили на расстоянии в 4 фоpсанги от стана, то отвечали за это вышеперечисленные команды.

Сpедства Тимуpа для получения сведений о состоянии дpугих госудаpств.

Сведения о состоянии пограничных государств Тимур собирал посредством легких отрядов силою человек в 1000, которые в местах степных и безводных сажались на верблюды, в прочих же местах состояла из конницы и легкой пехоты. Проникая в соседние земли и употребляя без сомнения военные хитрости, подобные вышеизложенным, они собирали сведения о состоянии пограничных земель, узнавали, не было ли приготовлений к войне и т. д. Собирая сведения, доставленные этими отрядами Тимур принимал надлежащие меры. Сведения также получались посредством торговых сношений. Тимур так же, как и Чингисхан, посылал с товарами купцов и начальников караванов в разные владения Средней Азии, в Китай, Индию, Египет, Аравию и даже в европейские государства. По возвращению караванов назначенные в число купцов и посланные в виде дервишей чиновники сообщали сделанные ими на пути замечания о состоянии народа, нравах и обычаях и в особенности должны были выведывать об отношениях государей и их подданных.

Путешественники всех земель, купцы, караван-баши были очень покровительствуемы Тимуром. Им оказывали всякого рода помощь и между тем от них узнавали о положении виденных им государств. Для получения от них требуемых сведений, Тимур имел особых доверенных чиновников, которые должны были доставлять точные сведения о ввозе и вывозе разных товаров, о выезде и въезде разных иностранцев, ученых, желающих явиться к Тимуру, узнавать, через разведывание о намерениях иностранных государей в отношении к нему и сообщать все эти сведения ему как можно чаще и вернее. Если этих сведений было недостаточно, то Тимур отправлял послов и посланники были обязаны доставить ему те сведения, которые нужны были ему, но иногда он посылал для получения этих сведений дервишей.

Обозы и способ продовольствия.

Из описания запасов оружия, шатров и других предметов которые

должен брать с собой в поход воин, мы можем видеть что за войсками Тимура должны следовать большое количество обозов, простиравшихся не менее как в три раза против числа воинов, запасы оружия вероятно возились на верблюдах и других вьючных животных. В последние свои походы Тимур имел при армии постоянно медные котлы (вероятно мортиры), для метания григорианского огня, камней и других тяжестей, также катапульты, которые должны были, хотя и не на дальних расстояниях возится с войсками, равно как и запасы материалов и инструментов, необходимых для осадных работ. Если прибавить к этому награбленные имущества, пленных и стада скота то можно представить себе какие огромные обозы должны были следовать за армией.

Но каким образом эти войска могли иметь с собой, при движении в военное время, эти огромные обозы, множество табунов, перекочевывать со своими имуществами и в то же время вести войну вдали от своих аулов и среди враждебных им народов. Хотя можно предполагать, что они большей частью имели значительное превосходство в силах против неприятеля и могли отделять часть войска для прикрытия обозов, однако, тем не менее, надо удивляться умению кочевых народов пасти и перегонять свои многочисленные табуны лошадей и верблюдов, перевозить огромные запасы в землях неприятельских, часто при недостатке воды и корма. В случае опасности защищать их или укрывать в безопасные места и предохранять себя и их от внезапных нападений. Это может объясняться только необыкновенной способностью кочевых народов к малой войне и истребительною, кровопролитною системой их войн.

Военно-политические и административные правила Тимура для завоевания государств.

При завоеваниях государств он учитывал военно-политическое состояние государства. «Когда государство становится добычей тирании, насилий и жестокости, тогда долг каждого государя, верного законам правосудия, употребить все усилия для искоренения всех этих бичей, вторгаясь в страну. Всевышний сам вырвет такое государство из рук притеснителя и подчинит его этому государю.»

Если правитель и народ не были в согласии друг с другом он не употреблял значительные воинские силы т.к. победить было легко. Дальше мы можем сказать, что Тимур вел свои походы также под прикрытием веры или точнее из-за ее упадка. Также, он утверждает, что если в каком-то государстве наблюдается безверие, ересь и появление многочисленных сект, то его можно и нужно также завоевать. И, наконец он говорит, что нужно очищать государства с другими вероисповеданиями для вывода ее народа из заблуждения, т. е. официально для распространения религии он завоевывает другие государства.

О походах Тимура на Баязида.

Если посмотреть на завоевательские походы Тимура то можно разделить их на 3 больших похода :

1. — 3-х летний поход,

2. — 5-ти летний поход,

3. — и последний 7-и летний поход (1398-1404).

Встреча Тимура с Баязидом принадлежит к числу великих событий всеобщей истории. Оба они носили один и тот же тип восточного завоевателя. Но Баязид коснулся европейской цивилизации и принял от нее влияние. Он думал об основании крепкого, имеющего прочные основания государства. Еще до начала войны, между Тимуром и Баязидом завязалась интересная переписка, где были использованы все возможные в восточной дипломатии изощренные формы ругательства.

Первый город Баязида, на который пали удары Тимура, был Сиваш, взятый после довольно долгой осады, при которой показали свое искусство монгольские военные инженеры. В этом отношении Тимур был великий человек, истинный художник. В его войске было несравненно более порядка чем в войске Баязида, он ввел разделение на полки, ввел однообразие одежды и многое другое, что впоследствии вошло в употребление у европейских народов. Сиваш пал перед военным искусством монголов. Затем на полях вблизи Анкары сошлись лицом к лицу Баязид и Тимур. Произошла одна из величайших битв, о которых помнит история. В деле было около миллиона ратников пришедших со всей Азии. В войске Баязид находилось 20000 сербов-христиан, которые составляли лучшую часть, за ними стояли янычары набранные из пленных христианских детей, и уже за янычарами следовали настоящие турки. Но Баязид был разбит наголову. Кстати, есть какое-то мрачное и поэтическое величие в рассказе о свидании Тимура с Баязидом. Тимур принял его сидя на ковре. «Велик Господь, сказал он,- даровавший полмира мне, хромцу и полмира тебе больному; ты видишь как мало в глазах Господа земное величие». Тимур не оскорблял своего пленного. И хотя по рассказам более поздних писателей и Ибн Арабшаха значит то, что Тимур заключил его в клетку, это неправда. Напротив, мы имеем верные доказательства того, что Тимур, до конца жизни своего военнопленного, обращался с ним по должному.

Тимур как дипломат — или Тимур и Запад.

В конце XIV в. молодая Османская империя одержала в Европе ряд побед, подчиняя себе Сербию и Болгарию. Турки угрожали Венгрии и в 1396 г. нанесли поражение рыцарям Западной Европы. Теперь у них на очереди стояла одна задача — сокрушить одряхлевшую Византию и овладеть ее столицей Константинополем. Но международная обстановка вскоре резко изменилась и под угрозу было поставлено само существование самой Османской империи. Опаснейшим соперником турецкого султана Баязида в Малой Азии явился Тимур (Тамерлан). Здесь столкнулись интересы двух завоевателей — Тимура, бывшего в то время в зените военной мощи, и Баязида, перед которым трепетали правители Западной Европы.

Решению Тимура начать борьбу с турками, помимо отказа Баязида выполнить его требования, содействовали также призывы о помощи со стороны государств Запада. До нас дошло письмо Тимура к Иоанну Палеологу, наместника Византийского императора в Константинополе. Это письмо, подлинность которого не вызывает сомнения, было составлено на таджикском языке, но сохранилось несколько в искаженном итальянском переводе. Из письма видно, что Тимур, уже выступивший против Баязида, требовал от императора Трапезунта, где находились послы Тимура, морских подкреплений в виде 20 кораблей. Из письма далее следует, что Тимур в переговорах с Баязидом требовал от него возмещения нанесенного Византии ущерба и возвращения отнятых у нее областей. От наместника Византийского императора Тимур требовал выполнения договора, который судя по письму, состоял в том, что наместник должен взять 20 кораблей и прибыть с ними в Трапезунт. Однако после Анкарской битвы, отсрочившей падение Византии, Трапезунтский император Мануил не выполнил договора и открыто помогал разбитым туркам, а у Тимура не было флота, чтобы отомстить Мануилу.

Об обмене официальными посольствами между Тимуром и французским королем Карлом VI можно заключить, что и до этого письма Тимура Карлу VI между ними велась переписка. Из этой переписки видно что предложение французского короля не были отвергнуты Тимуром и что Карл VI встретил со стороны Тимура поддержку в его восточной политике. До нас дошло только одно послание Тимура Карлу VI, подлинность которого не вызывает сомнения уже по одному тому, что в двух местах была поставлена печать Тимура. Факсимиле этого письма было издано в Бомбее в 1928г. в сборнике статей иранского востоковеда Мирзы Мухаммедхана Кзвини. Письмо датировано 1 августа 1402 г. Следовательно оно было отправлено почти тотчас же после разгрома турок при Анкаре. однако Тимур ни словом не обмолвился в этом письме о блестящей победе над турками. Трудно допустить что Тимур не сообщил бы Карлу VI о своей победе над их общим врагом. Молчанию Тимура можно дать такое объяснение: по всей вероятности, это письмо было заготовлено до анкарского сражения а датировано и отправлено после него.

Далее, если рассматривать письма Тимура к английскому королю Генриху IV, то можно сделать вывод что в посланиях к английскому королю есть много общего по отношению к посланиям французскому королю. Там также просилось об установление взаимных торговых и культурных контактов о беспошлинной торговле и т. д. Таким образом Тимур был не только великим правителем, полководцем но и искусным дипломатом, где с традиционно восточной мудростью он вел переговоры.

Заключение.

К концу жизни Тимура созданная им путем бесконечных войн держава включала, кроме Мавераннахра, Туркестана (Южный Казахстан) и Хорезма, территории Ирана, Ирака, Афганистана, Закавказья и часть Индии. Зимой 1404—1405 гг. Тимур вновь выступил в направле­нии Могулистана, направив через Южный Казахстан огромное войс­ко на Китай, но в феврале 1405 г. умер в Отраре.

Ради прославления своего имени Тимур воздвигал, чаще всего при помощи принудительного труда, пышные постройки, привлекая для этого лучших архитекторов, художников и мастеров. Были проведены большие работы по перепланировке и перестройке Самарканда. Однако ни блестящие постройки, ни искусственно вызванный расцвет ремёсел и торговли в Мавераннахре, ни крупные оросительные работы не могут оправдать опустошения Тимуром богатых и культурных стран, разграбление городов и захват в плен ремесленников. Правление Тимура сыграло отрицательную роль для самих народов Средней Азии, ибо все эфемерные успехи Тимура достигались за счёт утверждения режима бесправия в Мавераннахре и нищеты в покорённых странах.

Сам Тимур похоронен в городе Самарканде, в мавзолее Гур-Эмир, который находится возле небольшого пруда на площади Регистан. Сначала Гур-Эмир предназначался для погребения Мухамеда Султана — любимого внука Тимура, но теперь здесь похоронены сам Тимур, его сыновья и другой внук — великий средневековый ученый Улугбек, при котором мавзолей и превратился в фамильную усыпальницу Тимуридов. Голубой ребристый купол мавзолея поднимается на высоту 40 метров, деревянные двери с инкрустацией из слоновой кости ведут в парадный зал. Лучи солнца, прорываясь сквозь мраморные решетки, полосами ложатся на восемь надгробных плит, сами могилы находятся внизу — в подземелье.

Список использованной литературы.

Уложение Тимура, Т.,»Чулпон», 1992г.

Хильда Хукхэм, «Властитель семи созвездий», Т., «Адолат», 1994г.

История народов Узбекистана, Т., 1992г.

Детская Историческая Энциклопедия, М., 1978г.

Ибн Арабшах «Тамерлан»

Низамиддин Шами, «Зафар-наме»

С.П. Толстов, «Древний Хорезм», М.,1948г.

И. Муминов «Роль и место Амира Тимура в истории Средней Азии», Т., 1993г.

9. http://www.stranymira.msk.ruш

10. http://mnogo-referatov.narod.ru/

48

История развития Московского водопровода

Хотя путь первого московского водопровода и пролегал через Самотеку, а также Трубную площадь, эти старинные названия никак с ним не связаны.
Трубная площадь названа так по водостоку – «трубе», проложенной в стене
Белого города. Через эту «трубу» до 1817 года текла Неглинка, пока ее не заключили в подземный коллектор. Название местности Самотека (от которого получили имена площадь, бульвар и переулки) тоже связано с Неглинкой, а точнее – с образованным в ее русле с помощью запруды так называемым
Самотецким прудом, засыпанным только в 1879 году.

Итак, от водоприемного бассейна на Трубной площади вода по чугунным трубам доставлялась к водоразборным колодцам. При этом на площади была построена ротонда, а качали воду ручной помпой. Понятно, что в жилые дома воду тогда не подводили.

Появление водопровода стало для города огромным событием. Журнал
«Вестник Европы» в декабре 1804 г. восторженно писал: «Сия вода, чистая и прозрачная, эта первая после воздуха потребность жизни, проведена в столицу из Мытищинских колодцев; доставляется в нее каменными трубами… через овраги и глубокие долины, которые могли бы остановить бег ея…»

Строительство и эксплуатация такого сложного технического объекта, как водопровод, дало толчок развитию отечественной гидравлической науки. Уже в конце XVIII века появляется ряд серьезных работ по гидравлике. Например, сочинение Алексея Колмакова с типичным для того времени названием
«Карманная книжка для вычисления количества воды, вытекающей через трубы, отверстия или по желобам; также и силы, с какою они ударяют, стремясь с данною скоростью; с приложением правил для вычисления трений, производимых в махинах».

Конечно же, время не щадило бауэровский водопровод. Кирпичная галерея с годами в некоторых местах просела и обветшала, кое-где даже обвалилась, разрушались и начали гнить деревянные основания каналов. Из-за трещин в водопровод начала попадать грязь, по дороге терялось много чистой мытищинской воды. Естественно, встал вопрос о реконструкции и совершенствовании сооружения. В 1828 г. император Николай I поручил разработать данный проект инженер-полковнику Н.И. Янишу, занимавшему должность начальника Управления путей сообщения России.

За 7 лет московская команда под руководством петербуржца Яниша полностью «подправила и улучшила» водопровод. Кирпичная галерея была отремонтирована, а в селе Алексеевском построена насосная станция с двумя паровыми машинами в 24 лошадиные силы и четырьмя паровыми котлами. Машины работали поочередно. От Алексеевской водокачки до Сухаревой башни был проложен чугунный водовод. Во втором ярусе башни был установлен чугунный же резервуар вместимостью около 5 тыс. ведер, куда перекачивали мытищинскую воду два насоса, приводимые в движение паровыми машинами. Так знаменитая
Сухарева башня, с петровских времен приковывавшая к себе внимание москвичей, превратилась в водонапорную и выполняла эту функцию целое столетие.

От Сухаревой башни вода по трубам направлялась к пяти фонтанам. Сначала были построены Шереметевский фонтан на Сухаревской площади и Никольский – на Лубянской, чуть позднее Петровский – на Театральной площади,
Воскресенский – у входа в Александровский сад и Варварский – у Варварских ворот Китай-города.

Почти все фонтаны на трассе водопровода имели хозяйственное назначение.
Устроенные при водоразборных бассейнах, они служили источником питьевой воды для населения. Жители близлежащих домов разносили воду просто в ведрах, тем, кто жил далеко, воду доставляли в бочках, погруженных на телеги. Водовозы трудились в столице до начала XX века, работая на окраинах, куда водопровод в те времена еще не доходил.

Старых московских водовозов можно видеть на фотографиях позапрошлого века, нередко – на картинах русских художников. Причем некоторые водовозы впрягались в тележку вместо лошадей сами. На известной картине В.Перова
«Тройка» двое мальчишек и девочка тянут от Трубной площади, где был водоразборный фонтан, вверх по зимнему Рождественскому бульвару санки с наполненной водой бочкой. Страшно. Между тем, профессия водовоза была достаточно престижной и прибыльной, а вода влетала москвичам, как говорится, в копеечку. В конце XIX века в Первопрестольной трудилось около
6–6,5 тыс. конных водовозов и почти 3 тыс. водоносов с санками и тележками.
Городская управа выпускала специальные акцизные марки, водовозы покупали их и расплачивались ими за воду с будочником, сидевшим у фонтанов. Воду брали из бассейнов при помощи черпаков с длинными ручками.

Два фонтана тех времен сохранились до наших дней: Петровский, украшавший площадь перед зданием Большого театра, а ныне стоящий за памятником Карлу Марксу в сквере напротив, и Никольский, ранее находившийся на Лубянской площади на месте памятника Дзержинскому и перенесенный к зданию президиума Академии наук в Нескучном саду. Оба фонтана – работы русского скульптора И.П.Витали.

В середине XIX века Мытищинский водопровод снова был реконструирован: кирпичную галерею заменили чугунным трубопроводом, на насосных станциях появились современные паровые машины, были сооружены новые водоразборы – 26 фонтанов, бассейнов и водоразборных колонок. Руководил работами замечательный русский инженер, опытный строитель А.И.Дельвиг (двоюродный брат приятеля Пушкина). Под его руководством строились и перестраивались водопроводы в Москве, Нижнем Новгороде и Санкт-Петербурге, он же – автор первого русского «Руководства к устройству водопроводов».

В конце XIX века в помощь существующим московским водопроводам было принято решение снова привлечь мытищинские ключи. Проектированием и строительством руководили инженеры Н.П.Зимин, Г.К. Дункер и А.П. Забаев. В
1892 г. было пробурено 50 скважин глубиной до 30 м, соединенных общей всасывающей трубой. Мытищинская вода подавалась в резервуары Крестовских водонапорных башен, а уже из них распределялась по всему городу.

Водонапорные башни, построенные по проекту архитектора М.К. Геппенера, были сооружены у Крестовской заставы и представляли собой два круглых в плане кирпичных сооружения высотой около 40 м и диаметром 20 м, связанных между собой ажурным мостиком. В верхнем ярусе находились резервуары для воды, на пяти нижних этажах жилые и служебные помещения, контрольная станция водомеров. В башни вода поступала с Алексеевской насосной станции, оттуда она направлялась самотеком в водопроводные магистрали, питавшие центральные районы города. Крестовские водонапорные башни располагались по обе стороны Крестовского путепровода и служили как бы сторожами при выезде из тогдашних границ Москвы. Они с честью служили городу, но к 1940 г. их, к огромному сожалению знатоков истории и архитектуры, снесли, как снесли еще раньше другую знаменитую башню – Сухареву.

Немало талантливых инженеров работали над совершенствованием водопровода в конце XIX – начале XX веков. Хочется особо упомянуть имя Н.П.
Зимина, который в течение 25 лет (до 1902 г.) заведовал Московским водопроводом. Инженер-механик, закончивший Высшее техническое училище в
Москве с золотой медалью (за сочинение по водоснабжению), он прошел путь от техника до заведующего Алексеевской насосной станцией, а затем – главного инженера Московского водопровода. Ему принадлежит одобренный Городской думой проект «Снабжение г. Москвы водою и охрана его от пожаров». Н.П.
Зимин был инициатором проведения русских «водопроводных съездов», способствовавших серьезному обмену опытом среди инженеров. Большой интерес специалистов вызывали сделанные им на этих съездах доклады о противопожарных водопроводах, о фильтрации воды и т.д.

С Мытищинским водопроводом связано и имя крупного русского ученого, основоположника современной гидроаэродинамики Н.Е. Жуковского. В конце XIX века московские инженеры были озадачены непонятным явлением: на водопроводной сети Москвы систематически лопались магистральные трубы, что вызывало перерыв в работе водопровода и на длительный срок нарушало снабжение водой отдельных районов. Управление городским хозяйством создало специальную комиссию. Главный инженер Московского водопровода Н.П.Зимин пригласил к участию в ее работе своего учителя, профессора механики
Московского высшего технического училища Николая Егоровича Жуковского, который и раньше помогал Московскому водопроводу в решении разного рода сложных вопросов. Жуковский установил одну из главных причин, вызывающих аварии: при быстром открывании и закрывании задвижек в трубах развивалось сильное ударное действие, возникал так называемый «гидравлический удар».

Однако эти выводы требовалось проверить экспериментальным путем. Для этой цели на Алексеевской водокачке соорудили большую опытную сеть водопроводных труб разного диаметра, которые можно было заставить работать при самых разных условиях. Здесь ученый провел свои ставшие потом знаменитыми опыты, блестяще подтвердившие его предположения: при
«гидравлическом ударе» задвижка быстро закрывается, вода останавливается, давление внезапно возрастает, и это новое состояние с возросшим давлением распространяется по трубам с огромной скоростью (около 1000 м в секунду).
При неблагоприятных условиях это и вызывает разрыв труб.

Установив причину аварий, Жуковский предложил и меры по их предотвращению, нашел способ определить место аварии, не выходя из помещения водокачки, не дожидаясь, чтобы вода выступила на мостовую.

В 1899 г. работа Жуковского «О гидравлическом ударе в водопроводных трубах» была напечатана в «Бюллетенях Политехнического общества», в 1901 г.
– в трудах IV Русского водопроводного съезда, в 1904 г. появилась в одном из американских журналов, в 1907 г. была переведена на французский язык.
Выводы и формулы Жуковского вошли в учебники по гидравлике и водопроводному делу.

С работами по проектированию и постройке Московского водопровода связано создание еще одного капитального труда Жуковского. «Теоретическое исследование о движении подпочвенных вод» (1889) – результат работ ученого, предпринятых им в районе Мытищ. К началу XX века Мытищинский водопровод достиг своей предельной мощности – 3,5 млн. ведер в сутки, но при населении города в 1,1 млн. человек с запросами его он все равно не справлялся.
Вместе с тем было неясно, какова мощность водоносных слоев, из которых поступала вода в мытищинские ключи, хватит ли ее для нового водопровода.
Для решения этого сложного технического вопроса Жуковский опять использовал экспериментальный метод. Он построил специальную опытную установку – модель песков, насыщенных водой. Наблюдая явления, происходящие в этой модели, он впервые в мире установил, что уровень стояния почвенных вод меняется с изменением барометрического давления, и колебания эти зависят от запасов воды.

На основании этих исследований и был сделан выбор места для новой водопроводной станции. Мысль о расширении Мытищинского водопровода пришлось оставить, новую станцию, снабжавшую город водой из Москвы-реки, построили вблизи деревни Рублево.

Началась новая веха в истории Московского водопровода: город стал получать воду из другого, поверхностного источника, и впервые была применена система очистки. Мытищинскую воду, ключевую, исключительной чистоты, очищать не требовалось.

Много воды утекло с тех пор. Давно нет ни Сухаревой башни, ни
Крестовских водонапорных. Никому не придет в голову пить воду из фонтанов, канула в историю профессия водовоза. В начале XX века вода появилась в домах москвичей. В столицу по каналу имени Москвы пришла вода из Волги.
Вода, что течет из наших кранов, уже совсем не мытищинского происхождения.
Тот первый водопровод стал историей, хотя его сооружения до сих пор используются для снабжения водой подмосковного города Мытищи.

В 1957 году на Ярославском шоссе появился новый большой и широкий
Ростокинский мост через Яузу. Справа от шоссе, среди стандартных многоэтажных жилых домов, как видение, словно сошедшее со старинных гравюр или архитектурных фантазий Пиранези, белокаменный, многопролетный, стоящий на стройных арках древнеримский акведук. Его нельзя не заметить, он привлекает всеобщее внимание. Это акведук-водовод знаменитого Мытищинского водопровода ХVПI века. «Я увидел недалеко от дороги прекрасный водовод, — пишет Н.М. Карамзин в своих путевых заметках… — Вот один из монументов
Екатерининской благодетельности! Она любила во многом следовать примеру римлян, которые не жалели ничего для пользы иметь в городах хорошую воду, столь необходимую для здоровья людей, необходимее самих аптек. Издержки для общественного блага составляют роскошь, достойную великих монархов, роскошь, которая питает самую любовь к отечеству, нераздельному с правлением. Народ видит, что об нем пекутся, и любит своих благотворителей.
Москва вообще не имеет хорошей воды; едва ли двадцатая часть жителей пользуется трехгорною и преображенскою, за которою надобно посылать далеко.
Екатерина хотела, чтобы всякий бедный человек находил близ своего дому колодезь светлой, здоровой воды, и поручила генералу Бауеру привести ее трубами из ключей мытищинских…» Карамзин писал свой очерк, когда
Мытищинский водопровод еще не был закончен, вода еще не пришла в Москву, но о нем уже шла широкая молва. Рассказывали, как было положено ему начало. В одну из своих поездок в Троицкую Лавру на богомолье Екатерина I, остановясь в Мытищах, испила воды из ключей, и эта вода так ей понравилась своей чистотой, прохладой и вкусом, что она приказала провести ее в Москву. Также любили рассказывать о чудесном происхождении мытищинских ключей: будто они забили после того, как в землю ударила молния и открыла путь воде. Однако появление Мытищинского водопровода совершилось не так чудесно и быстро. В
1767 году Екатерина II переживавшая тогда пик своих либеральных увлечений, созвала в Москве Комиссию об Уложении для разработки нового законодательства страны. В Комиссию входили выборные от всех сословий всех областей России, привезшие накалы своих избирателей для внесения тех или иных вопросов в законодательство. В наказе москвичей, в числе прочего, затрагивалась проблема водоснабжения столицы. Жители терпят великую нужду, говорилось в нем, «в необходимой к пропитанию человеческому чистой воде» и поэтому просят найти «в удобных местах хорошую воду», а также «накрепко запретить и неослабно наблюдать, чтоб в Москву-реку и в прочие сквозь город текущие воды никто никакого сору и хламу не бросал и на лед нечистот не вывозил». Кроме того, они просили запретить устройство на московских реках кожевенных и других заводов, «нечистоту воды делающих», и предлагали
«увеличить идущие сквозь город реки приведением воды из ближних мест».
Эпидемия чумы в Москве в 1771 году особенно остро поставила вопрос об устройстве водопровода или, как тогда называли, «водоведения». 28 июля 1779 года Екатерина II поручила «генерал-поручику Бауеру произвесть в действо водяные работы для пользы престольного нашего города Москвы». В том же году военный инженер Ф.Б. Бауер провел необходимые изыскания и представил проект
Мытищинского самотечного водопровода, в следующем году началось строительство. Мытищинский водопровод представлял собой грандиозное по тому времени сооружение, достроен и пущен он был только в 1804 году.
Строительство обошлось в один миллион шестьсот сорок восемь тысяч рублей.
Эта сумма называлась в печати, она поражала воображение, акведук, возведенный в Ростокине через Яузу, получил в народе название Миллионный мост. Но москвичи недолго пользовались хорошей водой. Кирпичные водоводы и каналы уже десять лет спустя начали портиться, в них появились трещины, через них уходила вода из мытищинских ключей и проникала болотная. В 1814 году директор Мытищинских водопроводов доносил, что «из фонтанов только по совершенной нужде в воде окружные жители довольствуются оною». К 1830 году водопровод реконструировали, кирпичные водоводы были заменены чугунными, а самотечная система — водонапорной, для чего в селе Алексеевском была поставлена насосная станция с двумя паровыми машинами. Станция гнала воду в водонапорные резервуары, поставленные на Сухаревой башне, а оттуда она уже направлялась по трубам к городским фонтанам, устроенным на Сухаревой,
Лубянской, Театральной, Воскресенской и Варварской площадях. Теперь Москва получила действительно чистую мытищинскую воду. В течение XIX и ХХ веков
Мытищинский водопровод не раз модернизировался, верой-правдой служит он и сейчас, правда, обслуживает лишь ближайшие окрестности Мытищ. Ростокинский акведук, Ростокинский мост, Ростокинская улица, станция Окружной железной дороги названы по селу, некогда существовавшему здесь. Село Ростокино известно по документам с ХV века, оно принадлежало тогда Михаилу Борисовичу
Плещееву, ближнему боярину великих князей Московских Василия Темного и
Ивана III. Но, судя по названию, оно возникло гораздо раньше. Это слово, неупотребительное в современной русской живой речи, принадлежит к общеславянскому языковому фонду и сохранилось в названии ныне немецкого, а прежде славянского города Росток и означает раздвоение на два потока. Село
Ростокино стояло по Яузе и впадавшей в нее речке Горяинке: по Яузе на правом и левом берегах, а по Горяинке только на левом, образуя в плане фигуру, похожую на рогатку, то есть раздваивалось, расходясь на два потока.
По смерти жены, на помин ее души, Плещеев отдал Ростокино Троице-Сергиеву монастырю «с серебром, и с хлебом, и с сеном, и со всем, что к тому селу потягло, и с пусто щами, куда топор и коса и соха ходили». Став монастырским владением, село быстро богатело, так как его жители имели
«обельную» грамоту, освобождавшую их от всех казенных повинностей и податей, и обязаны были работать только на монастырь. Эти льготы сохранялись и при преемниках Василия Темного — Иване III, Василии III,
Иване Грозном. В селе содержалось монастырское стадо, на Яузе молола зерно мельница, полученные за помол деньги шли в монастырскую казну, кроме того, два с половиной рубля в год приносил действовавший по весне перевоз через
Яузу. По документам известно, что в селе была деревянная церковь
Воскресения Христова и в ней «образы и святы книги и ризы», а на колокольне звонили четыре колокола. При церкви жил священник, рядом стояли дворы
«челядинский» и монастырского приказчика. 28 октября 1552 года у Ростокина московский народ встречал возвращающегося после победы над Казанским ханством царя Ивана Васильевича, тогда еще не имевшего прозвища Грозный. «И прииде государь к царствующему своему граду,— пишет летописец,— и стречаху государя множество народа. И толико множество народа, и поля не вмещаху их: от реки Яузы и до посада и по самой град, по обе страны пути, без численно народа, старии и унии, велии гласы вопиющие, ничтоже ино слышати, токмо:
«Многа лета царю благочестивому, победителю варварскому и избавителю християнскому!» В Смутное время через Ростокино проходили то отряды польско- литовских оккупантов, то казаков, поддерживавших Лжедмитриев. Село было разорено, церковь сожжена, жители разбрелись. В 1613 году большой отряд казаков, занимавшийся раз боем на Троицкой дороге, послал из Ростокина гонцов к новоизбранному царю Михаилу Федоровичу, сообщая, что они, де, готовы покончить с разбоем и идти на службу к государю. Царь послал в
Ростокино своих людей с наказом переписать казаков, но те решительно этому воспротивились и принялись самовольно ставить на Троицкой дороге от
Ростокина до Москвы засады – «сторожи». Во втором послании к царю казаки перешли к прямым угрозам: они «учнут воевать», если им не будет предоставлен «торг». Михаилу удалось как-то уладить дело, но он перевел казаков из дальнего Ростокина поближе к Москве, к Донскому монастырю. После
Смутного времени Ростокино восстановилось не скоро. В 1678 году в селе было всего 16 дворов и 41 житель. Вновь построенная Воскресенская церковь ко второй поло вине ХVIII века обветшала и была разобрана. В 1764 году
Ростокино перешло в ведение Коллегии экономии. Крестьяне наряду с земледелием начали заниматься извозом, некоторые содержали постоялые дворы в Москве. При Павле I Ростокино и Черкизово были отданы митрополиту Платону
(Левшину). Во время царствования Александра I Ростокино вновь становится государственной собственностью. Со второй половины ХIХ века село постепенно превращается в промышленный пригород Москвы. Одно за другим возникают тут небольшие предприятия: ситценабивная и бумагопрядильная фабрика, заводы по изготовлению брезента и по производству револьверных патронов. Тем не менее
Ростокино еще долго оставалось для москвичей дачной местностью. Ростокино оказалось внутри кольца Окружной железной дороги, построенной в 1903-1908 годах и ставшей весной 1917 года официальной границей города. Однако еще долго сохранялся его сельский вид, и лишь в послевоенное время началась застройка современными типовыми жилыми домами. За Ростокиным шоссе поднимается вверх, на холм. Раньше это место называли Поклонной горой.
Именно о ней москвовед ХIХ века С.М. Любецкий писал: «Вообще многие русские города на выездах имеют свои поклонные горы: на них встречали дальнего гостя, на них же с грустию и слезами провожали в дальний путь; с них виднелся город с блестящими крестами храмов, которым усердно поклонялись путники…»

Ростокинский акведук – самая известная из сохранившихся до наших дней
«деталь» первого московского городского водопровода – скоро станет частью
Музея воды.

Мытищинский водопровод строился 25 лет и был устроен таким образом, что вода из ключей возле села Большие Мытищи поступала в кирпичные бассейны, из них – в самотечную подземную галерею-водовод длиной около 16 км, а затем по мосту-акведуку через долину реки Яузы – к границе Москвы. Этот мост в народе прозвали Миллионным. Очень уж поражали воображение цифры: на постройку водопровода было израсходовано 2 миллиона рублей, баснословные деньги по тем временам.

Это то, что знают о Ростокинском акведуке все. А ведь он был построен по велению Екатерины Второй, для того чтобы хоть как-то оградить население старой столицы от инфекционных заболеваний, и в первую очередь – чумы. А при постройке «миллионного моста» использовались камни из стен Белого города, который как раз незадолго до этого начали разбирать, разбивая будущее бульварное кольцо на месте крепостных сооружений.

По легенде, идея снабдить первопрестольную питьевой водой пришла в царственную голову не на пустом месте. Якобы во время очередного богомолья в Троице-Сергиевой лавре государыня захотела испить ключевой воды аккурат в
Мытищах. Вода ей так понравилась, что она и решила «подарить» ее москвичам.
Вторая версия более приземленная: уж слишком много жизней унес мор 1771 года…

Но, так или иначе, 28 июля 1779 года генерал-поручик В.Ф.Бауэр получает указ: «Произвесть в действо водяные работы для пользы престольного нашего города Москвы». Проект военный инженер Бауэр составил в тот же год. Но водовод оказался объектом настолько масштабным, строили его так долго, что первая вода пришла из Мытищ на окраину Москвы лишь через восемь лет после смерти императрицы.

Историк Николай Карамзин, получивший, кстати, орден Святого Владимира за свою «Историю государства российского», знал, как нужно описывать деяния венценосных благодетелей.

«Я увидел недалеко от дороги прекрасный водовод. Вот один из монументов
Екатерининской благодетельности! Она любила во многом следовать примеру римлян, которые не жалели ничего для пользы иметь в городах хорошую воду, столь необходимую для здоровья людей»,– писал первый пиарщик и придворный орденоносец в конце XVIII века.

Но, так или иначе, а дело Екатерина Великая учинила действительно благое. Москвичи, бравшие воду не столько из колодцев, сколько из рек и речушек, постоянно подвергались риску вымереть от очередного вселенского мора. Будущий водовод брал начало, во-первых, далеко за городской чертой и, во-вторых, вдали от нижнего течения городских рек.

В то время это был самый длинный московский мост! Ежесуточно водоток
«поставлял» в столицу 330 тысяч ведер воды. Причем воду можно было набирать из… городских фонтанов.

Кстати, первое время вода текла по каналу акведука самотеком, под открытым небом. Но прошло всего несколько лет, и знаменитая мытищинская вода перестала быть чистой, холодной и вкусной: уже в 1814 году воду из фонтанов можно было употреблять разве что «по крайней нужде». Поэтому первая очередь реконструкции водовода была завершена уже в 1850-х годах: кирпичные трубы водоводов заменили чугунными, а в 1890-х в селе
Алексеевском была установлена насосная станция с двумя паровыми машинами, которые качали воду в напорные емкости Сухаревой башни. И уже оттуда вода поступала в фонтаны на Сухаревой, Театральной, Лубянской, Воскресенской и
Варварской площадях. А в 50–90-е годы позапрошлого века в русле акведука была проложена сначала одна, а затем и вторая чугунная труба: таким образом, воду окончательно избавили от внешних влияний.

Старинный водовод прослужил более ста лет, но и потом снесен не был.
Интересно, что еще в послевоенные годы он был почти туристическим объектом, благо что рядом – выставка достижений… А затем мост использовали под теплоцентраль, а за опорами и конструкциями практически перестали следить.

Акведук использовали как «полотно» под граффити, с него прыгали экстремалы, на него карабкались скалолазы… В общем, к рубежам веков и тысячелетий акведук подошел в весьма неприглядном виде.

И вот сегодня есть проект возрождения водовода. С него – на соседний пешеходный мост через Яузу – перенесут теплоцентраль, ну а сам акведук отреставрируют и превратят в часть Музея воды. Очень скоро москвичи смогут пройтись если и не по воде, то над водой – по прозрачному полу. Получив, таким образом, представление о том, как «в наши дни вошел водопровод, сработанный еще рабами Рима». А чтобы вода была только под ногами, остекленное русло закроют двускатной «шатерной» крышей.

В дальнейших планах – обустройство близлежащей территории. Чуть более полувека назад тут уже был сквер, в котором любили гулять ростокинцы.

Это сооружение является памятником промышленного строительства XVIII века. 28 октября текущего года исполнится 200 лет со дня его ввода в эксплуатацию. Многоарочный белокаменный мост был основной частью
Мытищинского самотечного водопровода и на сегодняшний день является единственным сохранившимся сооружением первого централизованного городского водопровода. Ростокинский акведук был самым большим каменным мостом в России XVIII века — длиной 356 м, высотой над уровнем Яузы 19 м и с 21 аркой шириной пролета 8,5 м каждая.

В течение многих лет акведук подвергался разрушительному воздействию окружающей среды, поэтому Мосводоканал в этом году провел работы по его консервации. В будущем году планируется провести работы по выносу теплотрассы, в ходе последующей реставрации будет восстановлен по историческим эскизам первозданный вид акведука. В настоящее время завершается расчистка русла, укрепление берегов Яузы и благоустройство парковой зоны в пойме реки. В парковой зоне вблизи акведука разместится информационно-экологический центр «Музей воды». Он будет представлять собой дом-мост, соединяющий берега Яузы.

Мытищинский водопровод — первый городской водопровод в системе водоснабжения Москвы. Его строительство началось в 1781 г., а действовать он начал в 1804 г. Источником воды служили подрусловые воды в верховьях
Яузы, недалеко от села Большие Мытищи. В 1830 у села Алексеевского, как раз в районе современных Мытищинских улиц, была построена водокачка
(Алексеевская насосная станция имени В. В. Ольденбурга), подававшая воду в бак, установленный во втором ярусе Сухаревой башни. Отсюда вода по трубам направлялась к пяти водоразборным фонтанам в центре города, а также распределялась по всему городу через систему труб. В 1935 подача воды
Мытищинского водопровода составляла 40 тыс. куб. м. в сутки. Водопровод использовался Москвой до 1960 г. (!).

Заключение

В ХХ веке Москва увеличилась в несколько раз. Соответственно большому современному мегаполис просто необходим современный водопровод. Так в 2003 году начато строительство самой современной московской водопроводной станции — Юго-Западной. Она будет производить 250 тысяч кубометров воды в сутки и обеспечивать потребность в водопроводной воде всего центра, юго- запада и запада столицы. Сейчас город питают водой 4 станции: Рублевская,
Восточная, Северная и Западная. Юго-Западная станция Москве необходима прежде всего для того, чтобы заменить на время намеченной реконструкции
Западную станцию и внедрить передовые технологии очистки воды. В частности, вода здесь будет пропускаться через микропористую мембрану.

Следует помнить о том, что запасы чистой воды на Земле ограничены, очистка загрязненной воды трудоемкий и достаточно дорогостоящий процесс, и не следует расходовать ее без меры. Вода источник жизни. Берегите воду.

При составлении реферата были использованы материалы с официального сервера Правительства Москвы, сервера ГУП «Мосводоканал», материалы из
«Московской промышленной газеты».

Конец формы

Віруцька С.В.

Жовтень 1917 року в сучасній літературі

Зміст

І. Вступ

Розділ І. Трансформація влади в Росії в 1917 році

Передумови Жовтневих подій

Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року

Причини захоплення влади більшовиками

Розділ ІІ. Жовтень 1917 року: проблеми і оцінки

2.1. Міжформаційна соціалістична революція

2.2. Робітничо-селянська демократична революція

2.3. Військовий переворот

2.4. Змова Жовтня

2.5. Анархічний бунт

Розділ ІІІ. Історичне значення Жовтня 1917 року

3.1. Альтернативи після Жовтня

3.2. Доля демократії в Росії після Жовтневих подій

3.3. Жовтень і світова революція

ІV. Висновок

V. Список використаної літератури

VI. Додатки

Вступ

Уважение к минувшему – вот черта, отличающая образованность от дикости.

А.С. Пушкин

Ніколи раніше проблеми вивчення історичного досвіду, його значення в житті людей не стояли так гостро, як в Росії в кінці ХХ століття. Вони хвилюють не тільки вчених, алей й простих громадян. Роздуми про природу історичного значення настільки ж старі, як сама історія. Люди завжди цікавилися своїм минулим, задавали питання про важливість цих знань. В.О. Ключевський писав: «без знання історії ми повинні визнати себе випадковостями, не знаючими, як і навіщо ми прийшли в світ, як і для чого в ньому живемо, як і до чого повинні прагнути, механічними ляльками, які не родяться, а виготовляються, не вмирають по законам природи, життя, а ламаються за чиєюсь дитячою забаганкою…»1.

Історія не знає зворотного ходу, не признає випадковостей, будь-яка подія, яка сталася раніше не може змінити ні своєї суті, ні ролі, в ряду подій і фактів, які разом складають живу тканину історії. Навпаки, чим значніша в історії та чи інша подія, тим більше дискусій викликає вона як у сучасників, так і у наступних поколінь.

Яскравий приклад цьому Жовтневі події 1917 року. Подібно іншим епохальним подіям в світовій історії революція в Росії була, і як видно надовго залишиться центром притягнення суспільної уваги, предметом гострих дискусій і різнодумств2.

Напевно, не потребує будь-яких аргументів і положення про те, що 1917 рік кардинально вплинув на долю країни (світу), явився тим поворотним рубежем, який окреслив новий історичний шлях для Росії. Безумовно, 1917 рік – це дата революції. Революційний процес, початком якого стало падіння самодержавства в лютому 1917 року, складний, багатогранний і включає в себе різні етапи. Тут і сильні стихійні рухи, і боротьба за владу, таємні інтриги і перевороти, вдалі і невдалі3.

Але, що ж насправді сталося в ті жовтневі дні? Процес вивчення минулого Росії переживає поворотний момент. Протягом багатьох років дискусії щодо цього питання засновувалися на розходженні між тими, хто захищав і підносив перемогу більшовиків, з однієї сторони, і тими, хто її сприймав, з іншої. Відома нам з дитинства інтерпретація подій належала переможцям. Зараз, коли комуністичної системи влади і власності не існує, стереотипи комуністичної доктрини не панують в умах переважної частини населення. Це все дає можливість відійти від радянської концепції історії і без упереджень та емоцій розібратися в калейдоскопі революційних подій. Об’єктивність може гарантувати тільки відмова від комуністичного або антикомуністичного підходу в їх висвітленні. [16; 84]

Процес вивчення минулого Росії переживає поворотний момент. Кожен дослідник має свою власну точку зору, на дане питання. Але як відомо, саме у зіткненні думок народжується істина. [27; 9]

Актуальність теми дослідження. Доцільність наукового дослідження революційного процесу початку ХХ століття в історичному минулому Російського суспільства обумовлена сучасним станом суспільної думки, соціальної організації суспільства в цілому, його демократизації та гуманізації.

Однак, зростаючий інтерес до низки проблем, пов’язаних з Жовтнем 1917 року, його сприйняттям та оцінками, пошук способів вирішення цього питання наштовхує на відсутність історичного досвіду, певних систематичних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об’єктивно відтворювали б роль, значення та характер Жовтня 1917 року в історії Росії. Це зумовлює необхідність наукового пошуку, нового осмислення цього періоду в історії.

Вивчення революційного процесу 1917 року, а саме Жовтня в тогочасній історії Російської держави, і висвітлення подій з сучасних літературних точок зору, сприятиме усвідомленню глибинних зв’язків між минулим і сьогоденням.

Необхідність наукового дослідження теми визначається також домінуванням у суспільних науках одностороннього, радянського погляду на дану подію Таке тлумачення обмежує самі наукові дослідження, подає неповну та однобічну картину історичної реальності, негативно впливає на формування історичної свідомості. Тому в наукових дослідженнях має панувати об’єктивне осмислення подій Жовтня, та, зокрема повинні бути розглянуті різні точки зору на те, що ж насправді сталося в ті жовтневі дні, які причини і що їм передувало.

Об’єктом курсового дослідження є висвітлення Жовтневих подій 1917 року в сучасній літературі.

Предметом курсового дослідження є об’єктивна оцінка подій і передумов Жовтневої революції 1917 року; розгляд альтернатив розвитку до і після, революції, проблеми і оцінки Жовтня 1917 року; історичне значення цієї події.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є наукове обґрунтування Жовтневих подій 1917 року в сучасній літературі. Розгляд точок зору на ці події, та доцільність їх виділення.

Для досягнення поставленої мети у курсовій роботі визначені наступні завдання:

аналіз суспільних та політичних передумов Жовтневих подій 1917 року в Росії;

дати цільове уявлення про історичний шлях країни від лютого до жовтня 1917 року;

висвітлення альтернатив суспільного розвитку на різних етапах історії країни, розкриття боротьби довкола проблеми історичного вибору і причини перемоги більшовиків в даний момент історії;

розглянути основні проблеми і оцінки Жовтня 1917 року;

висвітлити історичне значення Жовтневих подій 1917 року, його уроки.

Також, в даній роботі хотілося б звернути увагу на деякі теоретико-методологічні аспекти, на необхідність змінити, ставший вже давно традиційним, підхід до давно відомих проблем.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1917 рік. Нижня хронологічна мета дослідження – це кінець лютого 1917 року, коли революційна ситуація вимагала від уряду широких демократичних перетворень в політичному секторі, відбулося скинення царизму. Верхня хронологічна мета – жовтень 1917 року, коли проходить Жовтнева революція.

Наукова новизна одержаних результатів насамперед полягає в комплексному дослідженні найбільш розповсюджених точок зору на Жовтень 1917 року, зокрема, наведено оцінки поглядів сучасників на цю проблему. Розглянемо сам революційний процес з об’єктивної точки зору.

Ступінь наукової розробки. Історія Жовтневих подій 1917 року ХХ століття не була по-справжньому об’єктом спеціальних досліджень учених, хоча, звичайно, не можна сказати про неї як про «білу пляму» минулого. Розробкою даної проблеми займалися такі радянські історики, як А.П. Ненароков, Мінц, Волобуєв П.В та інші.

Наприклад, у своїй праці «Великий Октябрь» А.П. Ненароков наводить коротку передісторію Жовтневих подій, конкретні факти історії Жовтня, розглядає документи і фотографії, що стосуються цього періоду.

В книзі «Страницы истории советского общества: люди, проблемы, факты» під загальною редакцією А.Т.Кинкулькіна розглядаються статті в основному основані на тексті першопочаткових журнальних публікацій. В дану книгу включена стаття П.В. Волобуєва «Обращаясь к великому опыту» в якій автор намагається дати відповіді на питання, що стосуються Жовтня і безпосередньо розглядає передумови, альтернативи і значення цих подій.

В радянській історіографії із зрозумілих причин дана тема була висвітлена однобічно і упереджено, але, ця подія продовжує привертати увагу дослідників і сьогодні. Абсолютно нові політичні умови, дозволяють історикам по-новому оцінити дану проблему. Жодна стаття з політичними перемінами не обходиться без згадування Жовтня. Хоча навіть до сьогоднішнього часу не видано об’єктивної і цілісної праці по цій темі.

Е. Ектон у своїй статті «Новый взгляд на Русскую революцию» бачить ціль – роздивитися вплив, який політичні і інтелектуальні зміни впливають на вивчення революції. М. Рейман «Заметки по интерпретации 1917 года» він розглядає різні точки зору на дискусійні питання, що безпосередньо стосуються Жовтня: передумови, альтернативи, партію більшовиків тощо.

І недаремно, те, що історія Жовтневих подій 1917 року привертала і привертає увагу зарубіжних істориків і політологів. В останні десятиліття ряд вчених відійшли від традиційного висвітлення Жовтневої революції К.М. Первухіна в своїй статті «История Октябрьской революции в англоязычной литературе» ставить своєю метою висвітлити трактування ряду основних проблем Жовтня істориками цього нового напрямку.

Це роботи Д. Кенкер, Д. Мандела, Р. Суні, У. Розенберга. А. И. Семенникова в праці «Россия в мировом сообществе цивилизаций» конкретно розглядає найбільш поширені оцінки того, як називати події, які відбулися в Жовтні 1917 року (переворот, бунт, революція, змова і т.д.).

У Ень-Юань в статті «Октябрьская революция: неизбежность и историческое значение» викладає свій погляд на Жовтневу революцію, яку він вважає найбільшою надією ХХ століття, яка здійснила великий вплив на світовий історичний процес і т.д.

Основу джерельної бази дослідження складають праці відомих вчених-дослідників з проблем революційної історії.

Важливим джерелом для написання дослідження стали матеріали періодичної преси України і Росії.

Структура роботи визначаються метою і завданнями дослідження і вона побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, основної частини, яка містить три розділи (поділені на параграфи), висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал курсової роботи, узагальнення, висновки, дослідження можуть бути використані при проведенні спецкурсів і спецсемінарів з історії Росії, а також при подальшому і ґрунтовнішому дослідженні даної теми.

Розділ І. Трансформація влади в Росії в 1917 році.

«Трагедия Росси – это прежде всего –

трагедия власти»

Н.В. Устрялов

1.1. Події від Лютого до Жовтня.

Проблеми суспільного розвитку в ХХ столітті піднімалися особливо гостро, світова війна загострила розвиток в країні внутрішніх протирічь. Таким чином, в Російській імперії був локалізований процес демократизації революційного піднесення, який знайшов свій вихід в революційних подіях в Лютому 1917 року. Явище абсолютної монархії для Європи ХХ століття давно стало анахронізмом. Це, звичайно, привело до подій, які стали закономірною ланкою розвитку європейських народів, в їх рухові до побудови демократичного суспільства.

Зростаюча революційна криза, яка закінчилася повстаннями в Петрограді в Лютому 1917 року, мала в своїй основі гідні причини. Розрив в темпах економічного розвитку між динамічно зростаючою промисловістю і уповільнений рух аграрного сектора приводив до порушення балансу соціальних сил, породжуючи найгостріші соціально-політичні конфлікти, підсилені до того ж участю Росії у війні. Вирішення цих протиріч лежало в політичній сфері – або з допомогою наступних реформ, які буде проводити сама держава, або, у випадку відмови останньої – революційним шляхом. Неспроможність влади зрозуміти цю дилему зробила неминучою Лютневу революцію , яка поклала початок довгому революційному процесу, який розтягнувся на цілих чотири роки. [6; ]

Стихійне повстання в Петрограді завершилося 2 березня 1917 року відреченням імператора Миколи ІІ, і стало кінцем самодержавного ладу в Росії. [39; ]

Тим самим, почалася ліквідація і всієї старої державної системи управління.

Якщо ж безпосередньо розглядати події Лютневої революції, то існує три найбільш розповсюджені версії подій початку 1917 року. Перші бачили в них, як правило, «німецько-єврейську-масонську змову», затіяну вічними ворогами Росії, ліберали – «Велику безкровну» народну революцію, яка скинула «прогнившу» російську монархію, більшовики ж завжди підкреслювали буржуазний характер цього перевороту і бачили в Лютневих подіях лише перший етап всесвітньої пролетарської революції. [35; 10]

Вміле маніпулювання спогадами і іншими джерелами очевидців дозволяє і зараз прихильникам тієї чи іншої версії доказувати свою правоту. Але вже в ході вуличних бійок виникає організація нових органів влади. Практично одночасно виникають два революційних органи – Тимчасовий уряд, який сформувався на основі членів Державної думи, і Петроградська Рада із представників радикальних партій – соціал-демократів і есерів. [13; ]

Але, неможливо вести розгляд подальших подій, без визначення настроїв ідеології класів та партій після Лютневої революції.

Отже, буржуазія, поміщики, значна частина заможної інтелігенції спиралися на економічну міць, освіченість, досвід участі в політичному житті і управлінні державними установами. Вони намагалися відвернути майбутній розвиток революції, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію і зміцнити свою власність. [12; 322]

Що ж до робітничого класу (18 млн. чоловік, то він в основному складався із міських і сільських робітників. Відчувши свою політичну силу вони були настроєні до революційної агітації і готові зі зброєю захищати свої права. Робітники боролися за введення 8-годинного робочого дня, гарантію зайнятості, підвищення заробітної плати. В містах стихійно виникали фабрично-заводські комітети для встановлення робітничого контролю над виробництвом і вирішення спірних питань з підприємцями. [26; 23]

Стоячи на захисті своїх прав селяни (130 млн. чоловік) вимагали знищення великої приватновласницької земельної власності і передачі землі тим, хто її обробляє. В селах створювалися місцеві земельні комітети і селянські зібрання, які приймали рішення про переділ землі. Відносини між селянами і поміщиками були вкрай напружені. [12; 322]

Особливою політичною силою стала армія (15 млн. чоловік), солдати виступили за закінчення війни і широку демократизацію військових інститутів. Вони активно підтримували вимоги робочих і селян, являлися головною збройною силою революції. Крайні праві *монархісти, чорносотенці) після Лютневої революції потерпіли повний крах. Історичної перспективи не мали октябристи, які безумовно підтримували промисловців в робітничому питанні, і виступали за збереження поміщицького землеволодіння. Всі вони орієнтувалися на подавлення революції, слугували опорою контрреволюційних змов. [12; 322]

Кадети із опозиційної партії стали керуючими, початково зайнявши за часи Тимчасового уряду ключові посади. Вони відстоювали те, що Росія повинна перетворитися в парламентську республіку. В аграрному питанні вони як і раніше виступали за викуп державою і селянами поміщицьких земель. Кадети видвинули лозунг збереження вірності союзникам і ведення війни «до переможного кінця». [26; 46-49]

Есери, найбільш масова партія після революції пропонували перетворити Росію в Федеративну республіку вільних націй, ліквідувати поміщицькі землеволодіння і розділити землю між селянами «по зрівнюючій нормі». Вони прагнули зупинити війну шляхом заключення демократичного миру без анексій і контрибуцій, але в той же час рахували необхідним захищати революцію від німецького мілітаризму. Згодом в партії есерів виділилося ліве крило, яке протестувало проти співпраці з Тимчасовим урядом і наполягало на негайному вирішенні аграрного питання. Восени ліві есери оформилися в самостійну політичну організацію.

Меншовики – друга за чисельністю і впливом партія – виступила за створення демократичної республіки, право націй на самовизначення, конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх в розпорядження органів місцевого самоврядування. У зовнішній політиці, вони як і есери, зайняли позицію «революційного оборонництва». [26; 49]

Отже, кадети і меншовики відкладали реалізацію своїх програмних положень до закінчення війни і скликання Установчих зборів. Есери і меншовики діяли в єдиному політичному блоці, користувалися великим авторитетом в Радах, профсоюзах, і інших суспільних організаціях, більшовики зайняли крайні ліві позиції. В березні керівництво партії було готове співпрацювати з іншими соціалістичними силами, надавати умовну підтримку Тимчасовому уряду. Вони сприйняли ідею «революційної оборони».

Однак, після повернення В.І. Леніна із еміграції була прийнята його програма («Квітневі тези»). Вони передбачали перехід від буржуазно-демократичної революції до соціалістичної. Політичним стержнем була ідея установлення республіки Рад робітників і найбідніших селян і в зв’язку з цим відмова від підтримки Тимчасового уряду. В економічній сфері помічалася конфіскація поміщицької і націоналізація всієї землі: перехід до контролю Рад за виробництвом і розпреділенням продуктів; націоналізація банківської системи. Більшовики виступали за негайний вихід Росії із імперіалістичної війни. Їх програма виключала співпрацю з «поміркованими» соціалістами і в принципі була націлена на захоплення політичної влади. [12; 333]

Отож, носіями двох основних тенденцій в розвитку революційного процесу виступав Тимчасовий уряд і Ради.

Узагальнюючи досвід і уроки перших двох російських революцій, В.І. Ленін відзначав, що в період найвищого підйому революції, народ застосовує особливі методи історичної творчості, які не є характерними для інших періодів життя суспільства. Одним із таких методів і форм боротьби, в яких особливо яскраво виявилася творча енергія мас, було створення і укріплення «вільних організацій». [36; 89]

Отже, скинувши в лютому 1917 року царизм, народ, зосередив свою енергію саме на створенні таких організацій. І на першому місці виявилися Ради – сама масова форма організації робітників, а в майбутньому, як здавалося, державна форма робітничої диктатури в Росії.

Ради виникали з яскраво вираженим соціальним забарвленням – як робітничі, селянські, солдатські, що докорінно відрізняло їх від вертикалі загальнодемократичних органів влади, що формувалися. Вони несли в собі ряд ознак: виступаючи як органи безпосередньо революційної дії, самостійно вмішувалися у всі сфери управління, з легкістю переступаючи через правові норми; як самодіяльні суспільні органи орієнтувалися головним чином, на специфічні національні, професійні, соціальні і інші інтереси; приймаючи на себе ряд повноважень по вирішенню найбільш гострих питань, підмінюючи державні органи, але не маючи підготовлених кадрів технічного апарату, виступали головним чином, як сила деструктивна. І ще дуже важливою рисою, є те, що утворившись без традиції, культури, практики, Ради змушено формувалися як біля партійні органи, які забирали у активно діючих партій їх кадри, організаційні навики, методи роботи в масах. [14; 159]

Повернувшись в Росію в квітні 1917 року, Ленін побачив в Радах їх можливий потенціал як інструментів боротьби за владу в ході поглиблення революції. В рамках цієї гіпотетичної моделі службову роль відіграв тезис про двовладдя, яке встановилося після Лютого. Положенням про двовладдя (хоча Ленін одночасно констатував, що Ради – ще «нерозвинуте», «слабке, зародкове» правління) штучно піднімалася значимість Рад, які фактично не являлися другою самостійною владою, а виконували хоча й важливу, але все-таки допоміжну роль в загальній системі демократичних органів влади. Згода, закріплена між Тимчасовим урядом і Петроградською радою 2 березня, допомогла кожній зі сторін закріпити своє місце в свідомості широких мас населення, як органів нової влади. [14; 160] Однак, це було не рівноправне партнерство і не фактичний розподіл влади. Сам Ленін констатував, що ця «зародкова влада» керувала есерами і меншовиками, «сама і прямою згодою з буржуазним Тимчасовим урядом і рядом фактичних уступків здала і здає позиції буржуазії». Для Леніна в Радах найважливішою була сторона, пов’язана з характером соціального представництва. Слідуючи за класовим принципом в трактуванні природи держави, Ленін принципово протиставив Тимчасовий уряд, як владу буржуазно-поміщицьку, Радам, як владі робітничо-селянській. Відповідно концепція двох диктатур вимальовувала сценарій не соціального партнерства, а непримиримої класової боротьби.

Положення про двовладдя Радам видавався своєрідний аванс: вони пропагувалися на боротьбу за перші ролі, одночасно перегрупувалися конфронтаційним духом (в боротьбі із Тимчасовим урядом, і в середині самих Рад між партіями за керівну роль). Активність Рад підігрівалася теоретично і історично не доказаною тезою про те, що радянські органи влади являють собою «вищий тип демократичної держави», утопічним положенням про наступне відмирання держави через ради як органи пролетарської диктатури. Тим самим заперечувався варіант можливого поступового втиснення» Рад в майбутню стабільну систему демократичних органів влади, самі Ради ставали полем гострої політичної боротьби в ущерб іншим напрямкам діяльності.

З лютого по липень Ради розвивалися дуже протирічно. З однієї сторони, вони укріплювалися, набиралися практики діяльності. З іншої сторони, посилення урядових структур відтісняло Ради на периферію керівного поля. Доля Рад, залежала від того, чи зможе Тимчасовий уряд вбити клин, відірвати від Рад зростаючий опозиційний рух чи дозволить їм виступити єдиним фронтом під лозунгами переростання в нову стадію (соціальну) і відповідної зміни характеру влади. (її радянізації). [14; 160-161]

Питанням про роль Рад робочих депутатів в період підготовки Жовтневої революції являлося предметом дослідження зарубіжних істориків. Д.Кенкер в своїй статті «Москва в 1917: взгляд снизу» відмічає, що робітники підтримували лозунг «Вся влада Радам!» з самої Лютневої революції. Правда, тоді вони складали меншість. Але в ході революції, зневірившись в можливостях Тимчасового уряду вирішити основні проблеми – закінчення війни, виробничу кризу, розвал в промисловості, земельне питання – більшість народу стали прихильниками переходу влади до Рад. До даного висновку автор приходить на основі вивчення «всіх резолюцій, прийнятих робітниками і надрукованих в Московській пресі в 1917 році». [28; 225]

Отож, Ради фактично перетворилися в паралельний орган влади в країні. Більш того, як зазначає Воронін А.В. «…їх сила була настільки велика, що вони могли взяти на себе керівництво країною, якщо б того забажали». Однак, до такої ідеї більшість представників Рад відносилися вкрай негативно. Виходячи із представлень про Лютневу революцію, як революцію буржуазну, яка дає владу буржуазії, вони не вважали можливим створення соціалістичної державності. До того ж за їх думкою Росія ще не була підготовлена до соціалізму, вона повинна була пройти до кінця шлях капіталістичний і тільки тоді прийти до соціалістичних форм організації виробництва і управління. Накінець відмова переходу влади до Рад пояснювалася і боязню вибуху громадянської війни в країні. Отже, саме ці установки лягли в основу відношення Рад до Тимчасового уряду, який з однієї сторони потрібно підтримувати, оскільки він демократичний, а з іншої контролювати, оскільки він буржуазний, в цілях задоволення інтересів робітничих мас. Таким чином, виникла ситуація, яка отримала назву двовладдя. [6]

«У вищій мірі прекрасна своєрідність нашої революції заключається в тому, що вона створила двовладдя».

Якщо ж ближче розглядати роль Тимчасового уряду, то найкраще ця суть відображається в листі міністра Пучкова до генерала Алексєєва, — «…він не має будь-якої реальної влади, і його розпорядження виконуються лише в тих розмірах, які дозволяє Рада робочих і селянських депутатів, яка тримає найважливіші елементи влади, такі як війська, залізничні дороги, пошта і телеграф в своїх руках. [25; 66]

Отже, якщо говорити про двовладдя, то найкраще словами голови уряду Г.Є. Львова: «Тимчасовий уряд – це влада без сили, а Рада – це сила без влади». Радянська історіографія минулого пояснювала двовладдя в основному як паралельний розвиток процесів буржуазної і пролетарської революції. В рамках іншої понятійної системи займалася і західна історіографія. К.М. Первухіна відзначає, що постановка цієї проблеми була дуже вузькою. Річ іде не тільки про те, що в революції сформувалися два керівних центра. Більш важливим було те, що розрив між «верхами» і «низами» суспільства вилився в утворення двох паралельних суспільних структур, двох систем суспільства однією пов’язаною з офіційною владою після Лютневої революції, з Тимчасовим урядом і його органами, з органами міського і регіонального управління, з політичними і професійними організаціями освічених і владних класів; з іншої, виникший на базі Рад, їх загальнодержавних і регіональних об’єднань, і включаючих в себе всю суму між політичних партій і організацій, які були безпосередньо представлені в Радах або орієнтувалися на них як на основу нового суспільно-державного устрою. [28; 200]

Двовладдя, головним чином, приховувало в собі глибокі протиріччя, які повинні були привести до нових політичних криз, до нової боротьби за владу. [25; 67]

Отже, якщо звичайна буржуазно-правова система засновується на роздільності законодавчої, виконавчої і судової влади. Все це в умовах незалежності суспільної думки складає механізм соціальної саморегуляції. Але революції, які перемагають, незалежно від виголошених цілей, авторитарні, бо затверджуються через ланку «старого» і «захоплення» народом нових політичних свобод. Революційні маси чекають не «самих ідеальних» програм вироблених кабінетами вчених, а всього ж найбільш суспільних принципів, які б не заважали їм самим перебудовувати соціальне і економічне життя. Створена Лютневою революцією влада могла б стати і демократичною і ефективною, якби Тимчасовий уряд став простим виконувачем волі Рад. Але це б означало кінець буржуазного характеру влади. Тимчасовий уряд провів серію законодавчих актів покликаних обмежити дії суспільства на місцях. Він запропонував для Росії в якості зразка політичну систему Франції періоду ІІІ Республіки: сильна централізована влада і двопалатний парламент, відсутність місцевого самоуправління, при зовнішньому вираженні політичних свобод. [27; 33]

Проблему місцевого управління Тимчасовий уряд намагався вирішити шляхом переміщення влади із рук губернаторів в руки засідателів губернських земських управ, а потім губернських комісарів, назначених «з верху», але «по згоді» з органами самоуправління. На лице було підсилене протиріччя між бюрократичним апаратом центру і народною ініціативою на місцях.

Двовладдя було на ділі дедалі складнішою конфігурацією, чим прийнято рахувати. Звичайно, зрозуміло, що на місцях ситуація повторювала столичну. Радам протистояли «буржуазні» органи влади. Виконавчі комітети, які виникли в березні демократично вибрані пізніше органи самоуправління мали коаліційний характер, в них входили представники Рад. На місцях в силу фактичної розмитості функцій управління і самоуправління, положення представлення і «прямої демократії» існувало не двовладдя, а свого роду «двох центр’я». З розвитком революції влада якби переходила від місцевих дум і земств до Рад. Це проявило себе в феномені так званих республік (напр., Кронштадська), коли місцеві Ради перебирали повноту влади в результаті вимоги мас, виходили із підкори уряду. Таким положенням можна пояснити і той факт, що після перемоги Жовтня в Петрограді розпочався тріумфальний рух Радянської влади всією країною, а громадянська війна першопочатково набула «м’яких» форм». [27; 34]

Ради, що постали у багатьох містах контролювалися представниками двох партій – соціалістів-революціонерів (есерів) і соціал-демократів меншовицького спрямування. Лідери обох соціалістичних партій прагнули забезпечити наступність і легітимність влади. Тому вони підтримали Тимчасовий уряд, сформований в основному з їхніх політичних противників, які були представлені в Державній Думі – кадетів (конституційних демократів) та октябристів. Есери та меншовики не відмовлялися від боротьби за владу, але намагалися провадити її цивілізованими засобами, покладаючись на волевиявлення населення. [16; 85]

Саме в цей час більшовицька партія, яка вийшла з підпілля почала швидко зростати. Після повернення з еміграції В. Леніна соціал-демократи більшовицького спрямування зайняли іншу позицію. І вже вранці 4 квітня Ленін виступив з доповіддю в Таврійському палаці перед більшовиками. 7 квітня текст 10 тез доповіді під назвою «Про завдання пролетаріату в даній революції» був опублікований в газеті «Правда» 20 квітня. І доповіді і тези, відомі в історії як «Квітневі тези» викликали гарячі дискусії у партійному середовищі. [3; 36] В «Квітневих тезах» ставилося питання відмовитися від підтримки Тимчасового уряду і витіснити з рад есерів і меншовиків. Висувалося гасло «Вся влада – Радам!». Перетворення класових організацій на органи державної влади віщувало встановлення в країні диктаторського режиму. Більшовики вказували , що це буде диктатура пролетаріату. Проте, клас здійснювати диктатуру не може, для цього потрібна політична організація. Більшовики не крилися, що прагнуть здійснювати диктатуру через опановані ними ради як «авангард» робітничого класу. Якщо есери та меншовики вважали ради тимчасовими органами революційного контролю за владою, то більшовики розглядали їх як державні інститути. В. Ленін робив висновок, що політична ситуація після Лютневої революції характеризується так званим «двовладдям» — переплетенням буржуазної (Тимчасовий уряд) і пролетарської (ради) влад. [16; 86]

У «Квітневих тезах» В. Ленін стверджував, що потрібно переходити від першого буржуазного етапу революції, після якого влада перейшла до рук буржуазії, до другого, соціалістичного, який дасть владу пролетаріату. Отже, з ліквідацією самодержавства і підготовкою демократичних виборів в Установчі збори питання про владу не вважалося розв’язаним. Більшовики заперечували суверенність народу – верховного носія влади, яку він мав делегувати своїм обранцям у парламенті. Не парламентарна республіка, а республіка рад робітничих, солдатських і селянських депутатів по всій країні, знизу догори – так визначав Ленін головну мету своєї партії у революції. Влада мала зосередитися в руках пролетаріату, а точніше рад, і зовсім вже точно – тієї партії, яка вважала сама себе пролетарським авангардом. [16; 86]

Створена система не була надійною, через те, що її розвиток переривався постійними кризами. Перша така криза склалася в квітні 1917 року. Проблема війни стала в центр політичних дебатів. [25; 88]

Держави Антанти визнали Тимчасовий уряд майже негайно після його утворення. Проте союзники більше не розглядали Росію як рівноправного члена коаліції. Революційні події і особливо «Наказ №1» призвели до істотного послаблення боєздатності російської армії. Послабилася, як доповідали своїм урядам посли Антанти, ефективність управління. Нарешті Росія все більше потрапляла у фінансову залежність від союзників. [19; 47]

19 березня уряд Г.Львова у зверненні до населення сформулював зовнішньополітичну програму в таких виразах: «Уряд вірить, що дух високого патріотизму, який проявився в боротьбі народу зі старою владою, окрилив і наших солдат на полі бою. Уряд зі своєї сторони прикладе всі сили для забезпечення нашої армії всім необхідним для того, щоб довести війну до переможного кінця. Уряд буде свято оберігати зв’язуючі нас з іншими державами союзи і неухильно виконає союзниками заключені договори». [19; 47] На цю декларацію мало хто звернув увагу тільки тому, що головними подіями березня були докорінні зміни внутрішньополітичного становища, пов’язані з поваленням самодержавства. Однак пізніше виконком Петроради поставив перед урядом вимогу чітко заявити про те, що Росія прагне укласти мир без анексій і контрибуцій. Під його тиском уряд виступив з новою декларацією (9 квітня), в якій цю вимогу було враховано.

Другу урядову декларацію про зовнішньополітичну мету Росії помітили за кордоном і вона викликала незадоволення. Виконуючи прохання союзників представити офіційний текст декларацій від 9 квітня, міністр закордонних справ П.Мілюков надіслав їм супровідну ноту, в якій запевняв про «всенародне прагнення довести світову війну до вирішальної перемоги». [19; 47]

Ноту Мілюкова було відправлено союзникам без узгодження з виконкомом Петроради. Виник конфлікт, який став відомий за межами Таврійського палацу. За спогадами одного з лідерів меншовиків І.Церетелі, які були опубліковані в 1963 р. керівники блоку боялися відставки уряду.

Ноту Мілюкова було опубліковано в Петроградських газетах 3 травня. Цього дня в центрі столиці відбулася стихійна демонстрація, яку під антивоєнними лозунгами організували робітники з околиць. Головнокомандувач Петроградського військового округу генерал Л.Корнілов наказав військовим частинам вийти на площу перед Зимовим палацом з артилерією. Щоб запобігти збройному конфлікту між військовими підрозділами, виконком змушений був узяти на себе урядові функції і наказав генералу відвести війська в казарми. Корнілов підкорився, але подав у відставку. [19; 48]

Увечері 4 травня Петрорада обговорила роз’яснення уряду і визнала конфлікт вичерпаним. П.Мілюков і воєнний міністр О.Гучков подали у відставку. Було утворено перший коаліційний уряд, в який ввійшло 6 міністрів-соціалістів. Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів. [3; 57]

Отже, своїм входженням в уряд партії революційної демократії взяли на себе важкі зобов’язання за стан справ у країні. Тепер вони не могли виступати перед масами в ролі критиків уряду. Таку роль залишили за собою тільки більшовики. Після квітня їх чисельність зросла вдвічі. [19; 48]

Отже, в уряд ввійшли 10 міністрів – представників буржуазії і 6 міністрів – «соціалістів», 2 – меншовика, 2 — есери, 2 – народні соціалісти.

Цей уряд зробив нову заяву про початок переговорів: про мир, про розробку аграрної реформи, контроль над державною реформою. В червні міністри соціалісти для того, щоб посилити свій вплив на уряд виступили з ініціативою про з’їзд Рад. [12; 338] На з’їзд, який відкрився в Петрограді 3 червня приїхали посланці майже 400 рад і солдатських організацій. Їх делегати представляли всі політичні центри країни, всі армії фронту, всі прифронтові і тилові округи, всі флоти і флотилії. Основними питаннями з’їзду були два: ставлення до війни і Тимчасового уряду. [25; 84]

В ході з’їзду був створений Центральний Виконавчий комітет Рад із 256 членів і 64 кандидатів. Серед них від есерів – 101 член і 18 кандидатів, від більшовиків – 35 членів і 22 кандидати, від трудовиків і народних соціалістів – 4 члени і 2 кандидата, від європейської соціалістичної партії – 1 член.

З’їзд завершив створення єдиної системи Рад в рамках всієї країни. З його трибуни більшовики висловили свої погляди по основними питанням революції. Разом з тим з’їзд продемонстрував наступне поглиблення розходжень між політикою згідницьких партій і прагненнями мас робітників, які яскраво проявилися в ході червневої кризи. [26; 121-126]

Під час роботи Всеросійського з’їзду Рад у Петрограді почалися заворушення серед робітничого населення внаслідок голоду, дорожнечі, невдоволення політикою Тимчасового уряду. Намагаючись дати цьому рухові організованого характеру Центральний комітет більшовицької партії закликав робітників і солдатів Петрограду до мирної демонстрації 10 червня під лозунгом: «Вся влада Радам!». Меншовицько-есерівські лідери з метою зірвати цю демонстрацію провели 9 червня на з’їзді Рад резолюцію про заборону будь-яких демонстрацій протягом трьох днів. Свою демонстрацію вони призначили на 18 червня, оголосивши свободу лозунгів, розраховуючи, що демонстрація відбудеться під лозунгом довіри з’їздові і Тимчасовому урядові. Проте, вже 18 червня, 500 тис. робітників і солдатів Петрограду вийшли на вулиці з плакатами, на яких були накреслені лозунги більшовиків: «Вся влада Радам!», «Геть десять міністрів-капіталістів!», «Проти політики наступу!». Демонстрації відбулися у багатьох промислових містах країни. Вони показали величезне піднесення революційно настроєних мас і зростаюче згуртування їх навколо більшовицької партії. Назрівала нова криза Тимчасового уряду, яка не вибухнула через наступ на фронті. [3; 48-51]

У день демонстрації 18 червня, коли маси вимагали миру, російська армія перейшла в наступ на Південно-Західному фронті. Щодо позиції більшовиків, то вони роз’яснювали солдатам, що наступ затіяно на догоду імперіалістам Антанти, які хотіли ціною нових жертв з боку Росії полегшити собі перемогу над Німеччиною. А Тимчасовий уряд надівся, що успіх наступу зміцнить буржуазний режим і завдасть удару більшовизму. А у разі провалу наступу буржуазні лідери мали намір звалити вину на більшовиків, звинуватити їх у «розкладанні армії» й спрямувати на них репресії.

Сотні комісарів Тимчасового уряду й тисячі агітаторів – меншовиків і есерів переконували солдат, що наступ потрібен нібито «в ім’я миру». Були створені так звані «батальйони смерті», які мали показувати приклад і кулеметами гнати на смерть непокірних. Сам новий військовий міністр Керенський безперервно об’їжджав фронти.

Наступ у Галичині мав спочатку великі успіхи, але невдовзі перетворився в тяжку поразку через погану підготовку, відсутність снарядів і продовольства, небажання солдатів воювати. Російська армія, втративши понад 60 тис. солдатів убитими й пораненими, відступила з Галичини до російського державного кордону. [25; 89]

Після провалу червневого наступу на фронті Тимчасовий уряд перейшов у наступ, але вже проти революційних сил. Почалося розформування кількох полків за непокору. Військові придушили страйки робітників. В країні виникло не менше 20 військових і напіввійськових контрреволюційних організацій. А що ще було потрібно для нового вибуху обурених мас, які стихійно вилилися на вулицю. [12; 38] 2 липня стало відомо, що з складу Тимчасового уряду вийшли міністри-кадети Шаховський Д.І., Шінгарев А.І. і Мануйлов А.А. Здійснюючи цей крок, кадети розраховували вирішити дві проблеми одним махом. З однієї сторони, вони нібито знімали з себе відповідальність за провал на фронті і повністю перекладали її на есерів і меншовиків, які входили в склад коаліційного уряду. З другої ж сторони, і в цьому суть всього політичного замислу – створення урядової кризи, через яку вони розраховували підштовхнути лідерів згідницьких партій до нової згоди на широке застосування репресивних мір проти збуджених і схвильованих мас. [25; 131-134]

Інакше, однак розсудили революційні маси. Вони рахували, що раз кадети вийшли з уряду, то він знову показав свою безпорадність і через це влада повинна повністю перейти в руки Рад.

Отже, наростала третя політична криза Тимчасового уряду. 3 липня солдати 1-го кулеметного полку оголосили про свій виступ, до них приєдналися робітники заводів, солдати.

Центральний Комітет партії вважав виступ мас несвоєчасним і спробував йому запобігти. Військова організація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво. Але спинити рух було вже неможливо. Тоді ЦК разом з Військовою організацією й Петроградським комітетом прийняли рішення очолити демонстрацію й провести її під лозунгом «Вся влада Радам!» [3; 49]

4 липня близько 12 години дня в столиці почалася грандіозна 500-тисячна мирна демонстрація. Колони демонстрантів рухалися вулицями міста до Таврійського палацу, де був ЦВК Рад. Вони вимагали від Рад узяти всю владу з рук контрреволюційного Тимчасового уряду, укласти демократичний мир, передати землю селянам.

Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між повсталими демонстрантами і полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому. (Павловський, Преображенський, Волинський).

Ці військові формування повірили інформації, поширюваній міністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німеччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зинов’єв безрезультатно намагався переконати ВЦВК в тому, що більшовики не закликали демонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допускали повалення режиму. Уряд, підтриманий ВЦВК висловився за найрішучіші дії. Генералу Половцеву було доручено керівництво репресивними заходами. Ленін сховався у Фінляндії, Троцький, Зинов’єв, Каменєв і інші керівники партії були арештовані. [20; 54-55]

Таким чином, Тимчасовий уряд повів наступ на демократичні права народу. На фронті було відновлено смертну кару. Почали діяти військово-польові суди. На селі лютували каральні загони. Можна сказати, що після липневих подій меншовики й есери, які домінували в ЦВК Рад робітничих і селянських депутатів, фактично передали владу буржуазії, яка на цей час організувалась і зміцніла. Ради стали безвладними. Двовладдя припинилося. Тимчасовий уряд одноосібно прийшов до влади. Ситуація загострилася літом. Мирна озброєнна демонстрація 3-4 липня в Петрограді організована більшовиками, яка привела до жертв, свідчила, що протистояння двох влад може закінчитися приходом до влади екстремістськи настроєних сил, які виступали під лозунгами, які мали підтримку. Розуміючи це прихильники західного вибору, перш за все кадети, прагнули, чого б це не коштувало закріпити керівні структури, які його представляли. Вони готові були піти на встановлення військової диктатури для стабілізації ситуації в країні. Ставка була зроблена на генерала Л.Г.Корнілова, який став Верховним головнокомандуючим в липні 1917 р.

На нього покладали надії всі антирадянські сили: прихильники встановлення самодержавства, прихильники конституційної монархії чи демократичної республіки з парламентом і президентом. [36; 362]

25 серпня Л.Г.Корнілов почав наступ на Петроград з ціллю встановлення військової диктатури. Ця загроза змусила А.Ф. Керенського звернутися за підтримкою до народу і навіть піти на співпрацю з більшовиками. Проти корніловщини виступили всі соціалістичні партії, Ради і підлеглі її частини Червоної гвардії. [12; 335]

Наступ корніловських військ на Петроград провалився, 1 вересня були заарештовані Л.Г.Корнілов і інші генерали ставки. [36; 363] У відповідь була зроблена спроба посилення вищої центральної влади для стабілізації ситуації. 30 серпня створено новий уряд – «Директорія» на чолі з А.Ф.Керенським. Не дочекавшись Установчих зборів, щоб заспокоїти суспільну думку, 1 вересня Росія була оголошена республікою. [12; 335]

Кадет Маклаков писав, що «вся корніловщина – це натуральний продукт правової і політичної анархії цього моменту і зображати її зараз у вигляді військової змови» проти установлюючого демократичного ладу не варто. Являється дискусійним і питання про характер цього виступу. Що це було – змова проти Тимчасового уряду, результат ряду «непорозумінь», чи порушення Керенським раніше досягнутих згод? Але сам факт виступу генерала Корнілова не викликає сумнівів, як і не викликає сумніву те, що воно було підготовлене конкретними політичними силами. [9; 159]

14 вересня в Петрограді були скликані Всеросійські демократичні збори. В них брали участь представники всіх політичних партій, земств і міських дум. Ціль зібрання – підірвання впливу більшовизованих Рад. На зборах була створена Демократична Рада Республіки (Передпарламент). Від його імені А.Ф. Керенський 25 вересня сформував 3-ій коаліційний уряд на основі компромісу «умірених соціалістів» з кадетами. Уряд поступово втратив підтримку правих, які звинувачували його в допомозі «революційній анархії, розвалі армії, безпорадності і політиканстві. Лідери Рад критикували А.Ф. Керенського за союз з кадетами. Все це означало, що революція вступила в нову фазу. Більшовики на чолі з Леніним почали підготовку до захоплення політичної влади… [12; 336]

1.2. Альтернативи розвитку Росії після Лютневої революції 1917 року.

В. Коваленко в своїй статі «Альтернативи в історичному розвитку» відмічав: «Трактування альтернатив як антитези дійсному породжує часом спроби представляти як альтернативний такий хід наступного розвитку, який має однозначно закономірний характер. [30; 188]

Альтернативи – це не тільки ті можливості, які відбулися, але й упущені. Якщо розглядаючи їх тоді закономірності революції виглядатимуть не як абстрактні, безлюдні схеми, а як проявляються в життя через боротьбу класів і партій за вибір і реалізацію відповідаючи їхнім інтересам можливостей. Альтернативи відображають конкретно історичну ситуацію з її неймовірною складністю, динамічністю і різкими поворотами, показують, що вона вміщала різні, часто змінні можливості розвитку. [34; 46]

П.В. Волобуєв в своїй статті «Обращаюсь к великому опыту», альтернативи після Лютого зводить до того, що – «Контрреволюційна буржуазія, яка дивилася не вперед, а назад, не маючи політичного досвіду не змогла направити розвиток Росії по буржуазно-демократичному шляху. Її інтересам відповідали встановлення військової генеральської диктатури і повернення до монархії.» [34; 46]

Дуже слабкі зусилля до того, щоб реформістським шляхом вийти з війни, розрухи і кризи, доклали партії малої буржуазії меншовики і есери. Вони вважали своїм ідеалом західноєвропейську модель капіталізму і буржуазної демократії. Але і вони обанкротилися, бо наштовхнулися на відмову буржуазії пожертвувати поміщицьким землеволодінням і частиною своїх привілегій. Отож, Волобуєв П.В. підводить до висновку, що восени 1917 року маси шляхом подій були підведені до альтернативного вибору: або диктатура пролетаріату, або диктатура контрреволюційної воєнщини. Загрозливо наростала і інша перспектива: російський анархічний бунт, «бессмысленный и беспощадный» (А.Пушкін), більшість народу, поставлена перед таким вибором, повністю усвідомлено зробила його на користь влади Рад, довіривши революційному пролетаріату і партії більшовиків керівництво країною. Так була вирішена історична альтернатива: соціалізм чи капіталізм. [34; 47]

Отож, альтернативи розвитку після Лютого можна звести до чотирьох найбільш поширених: перша з них, це буржуазно-демократичний розвиток країни; друга – військова диктатура генерала Корнілова; третя – створення демократично-соціального уряду до якого входили меншовики, есери. І нарешті четвертий, це ліберальний більшовицький шлях на чолі з партією ЛЛП, лідером якої був Ленін. В результаті, як відомо, перемогла ліва ліберальна партія, тобто був вибраний четвертий шлях розвитку країни. Ще недавно ставилося питання про передчасність революції в Росії в 1917 р., а на даний час виникає питання про те, що Жовтневу революцію можливо було б не робити. Але можна з впевненістю сказати, що не тільки радянські, але й зарубіжні історики, в тому числі не марксисти, прийшли до висновку, що корені Жовтневої революції – в історії дореволюційної Росії, в її протиріччях і конфліктах, в прірві між багатими і бідними, в неспроможності ліберально-буржуазних і не більшовицьких демократичних сил справитися після Лютневої революції з склавшимися завданнями того часу, знайти реформаторський вихід з кризи російського суспільства. До того ж, як відомо, що народи ніколи і нікого не питають, коли в них закінчується терпіння, робити їм революцію, чи ні, а якщо робити, то в якій формі (насильницькій, чи мирній). [27; 10]

Отож, якщо говорити про історичні передумови Жовтневої революції, то це поняття потрібно розділити на основні його складові: соціальні, політичні, матеріальні, культурні і т.д.

Відносно соціально-економічних передумов, варто сказати, що в радянській історіографії була наглядною тенденція до підтягування рівня і типу капіталістичного розвитку Росії до західноєвропейського зразка. Звичайно, що радянські історики перебільшували рівень розвитку аграрного капіталізму. При цьому ігнорувалося, що формування соціальних класів буржуазного суспільства тоді не завершилося, а тяжкість кріпосничих пережитків зросла. Якщо ж далі йти по дослідницькому шляху, то вийде, що Столипінська політика прискорення буржуазної еволюції російського села була близька до успіху. [34; 47]

Існує думка, що в передреволюційні роки, особливо передвоєнні, Росія знаходилася на підйомі. Французький економіст Едмон Террі ще в 1914 році запевняв, що якщо б в Росії справи йшли так само як між 1900 і 1912 роком, то до середини ХХ століття, вона стала б «домінувати в Європі, як в політичному, так і в економічному, фінансовому відношеннях.» До початку світової війни Росія посідала п’яте місце в світі по суспільному рівні виробництва промислової продукції. І все ж Російський капіталізм не зміг вирішити завдання індустріалізації країни, він лише заклав її основи. При цьому індустріальний процес був досягнутий ціною розорення села. Велика держава не мала великого машинного будівництва. З найбільш розвинених гілок була текстильна промисловість. А в 1911 році, стала очевидною неврожайність, почався голод. Звичайно, це ж не сталінські масштаби, але… Експорт зернових здійснювався за рахунок недовикористання – «Самі будемо голодні, але вивеземо» — такою була установка творців економічної політики того часу. Як бачимо, не має основ для ідеалізації дореволюційної Росії. [27; 66]

Всі в той час надіялися на реформістські методи, хоча російська буржуазія боялася буржуазно-демократичної революції. Правда, були спроби дещо змінити: в останній час в науковій літературі з’явилася точка зору, згідно якої в країні існувала можливість для проведення «зеленої революції». Це мало на меті розвиток капіталістичного фермерства, і здійснення на цій основі інтенсифікації сільського господарства, що вивело б Росію на шлях розвитку. Однак, «Червона революція» більшовиків перервала цей процес. Під «зеленою революцією» розуміються аграрні реформи П.А.Столипіна. Прем’єр міністр Столипін, ідучи назустріч бажанням багатої частини селян стати власниками землі і розвивати капіталістичні відносини, направив свої аграрні реформи на повалення традиційної структури суспільства, на прискорення переходу землі в приватну власність і т.д. Радянські історики довго оцінювали ці реформи як «реакційні». Але, вцілому, столипінська реформа не закінчилася успіхом. Її ціль будувалася на захисті царизму, підготовці відданих царю фермерів, і через це вона не зачіпала основ самодержавства, інтересів поміщиків. Селяни – бідняки не змогли скористатися реформою і отримати землю. Вони знаходилися в край тяжкому становищі. Неухильно зростало число селянських виступів. Отже, теза про те, що якщо б не було «Червоної революції», то розвивалася б революція «зелена» не має під собою реальної основи. [38; 47-48]

І як треба було чекати, в роки Першої світової війни середньорозвинута система російського капіталізму не витримала військової напруги і вступила на шлях затяжної і гострої кризи. В 1917 році, почали розкладатися не тільки самі капіталістичні відносини виробничих сил і фінансів, а й функціонування всього народного господарства, як переконує Волобуєв: Росія йшла на зустріч національній катастрофі. [34; 47] А різниця між кризою і розпадом в тому, що кризу можна подолати, а розпад – це кінець. Розпад господарської системи показав, що російський капіталізм себе історично вичерпав, і як писав в 1884 році Г.В.Плеханов «відцвів, не встигши остаточно розквітнути». Тоді виникає питання, якщо Російський капіталізм був таким насправді, то праві ті, хто рахує, що Росія не була підготовленою до соціалізму і внутрішніх умов для його перемоги не було. На це питання можна дати відповідь з точки зору «класичного» марксизму. Дійсно, для здійснення соціалістичної революції і переходу до соціалізму необхідний високий рівень виробничих сил. Але в цьому розумінні Жовтнева революція відбулася не «по Марксу», а по «Леніну», який скорегував у цьому питанні марксизм. По суті, він відкинув постулат про пряму залежність між готовністю окремо взятої капіталістичної країни до соціалізму і високим рівнем розвитку виробничих сил. Не варто забувати, що В.І.Ленін, як і Маркс підходив до оцінки готовності країни до соціалізму у всесвітньо-історичному контексті. Соціалістична революція в Росії розглядалася як початок і складова частина світової революції, оскільки вся капіталістична система до початку ХХ століття була готова до переходу до соціалізму. [29; 68]

Отож, якщо розглядати долю соціалізму в Росії, то Перша Світова війна і відносна слабкість, відсталість країни забезпечили його революційний штурм. І так Росія першою здійснила соціалістичну революцію, але не завдяки висоті свого капіталістичного розвитку, а якраз навпаки «наша відсталість» — підкреслював Ленін – «підштовхнула нас вперед». [34; 48] Поляков В., підкреслюючи цей факт, говорить, що в країні за 12 років сталося три революції, хіба ж це може бути простим збігом обставин. Як запевняв Волобуєв П.В.: — «революція для нашої країни, не національна катастрофа, а спроба її попередження, спроба введення нової політичної основи для всестороннього розвитку країни. [29; 86]

Варто згадати і те, що після Лютневої революції історичні альтернативи були такі: соціалізм чи капіталізм. Річ могла йти лише про різні форми вирішення обох альтернатив: мирним, революційним шляхом до соціалізму. Лютнева революція скинула царизм, але не вирішила основних суспільно-демократичних і національних завдань, а конкретно: про мир, землю, робітниче і національне питання. Правда, зміст соціалістичного вибору маси усвідомили пізніше, а в Жовтні 1917 року, вони боролися за укріплення демократії, за утвердження народовладдя. [29; 87]

Переворот у Жовтні мав всі ознаки народної революції. Проте, він дав владу більшовикам, що обернулося в перспективі фактичним запереченням революційного процесу. [27; 7]

1.3. Причини захоплення влади більшовиками.

Жовтневі події 1917 року – напевно, одна із самих дискусійних тем у всій вітчизняній історіографії. Однак, на жаль, ці спори часто мають на меті не стільки вирішення істини, скільки доказ правильності чи неправильності вибраного в результаті Жовтня шляху. Перетворення теми в актуальне політичне питання; її використання в ідеологічному протистоянні сприяло міфологізації проблеми.

Розвиток революційного процесу в лютому-жовтні 1917 року з закономірністю підводив країну до вибору між анархічним саморозваленням суспільства і жорстокою диктатурою, незалежно від того, які саме лозунги будуть написані на її знаменах. Невдача створення правої диктатури Корніловим багато в чому попередила наступне намагання встановлення лівої диктатури розпочатої більшовиками. Розстановка соціальних і політичних сил восени 1917 року якраз сприяла радикальним тенденціям. Тимчасовий уряд і активно підтримуючі його партії соціалістів до цього часу повністю втратили колишню популярність в масах, які втратили всяке терпіння від довгого чекання обіцяного покращення життя. Не викликала їх діяльність ентузіазму і в правих колах, до того ж послаблених поразкою корніловського перевороту. Це, звичайно, не означало перехід більшості населення на сторону більшовиків, значна частина його, перш за все, селянство, залишалася зовсім індиферентна по відношенню практично до всіх політичних партій.

Однак, вже сама відсутність підтримки у противника, який ще й був роз’єднаний протиріччями і розколотий, робила шанси більшовиків на успіх порівняно високими.

Хоча, і серед більшовиків не було абсолютної згоди стосовно необхідності взяття влади самостійно. [6]

10 жовтня було прийнято резолюцію про збройне повстання. Проти нього виступила одна група на чолі з Кашеневим і Зінов’євим, вони спиралися на догми Маркса і Енгельса, і вважали, що Росія ще не визріла для соціалізму і повинна бути буржуазною республікою поки в ній не розвинеться промисловість і не з’явиться сильний пролетаріат. За думкою цієї групи, більшовики повинні були залишитися опозиційною партією. Передчасне захоплення влади, говорили вони, може скомпрометувати і знищити партію. [29] Головну мету партії вбачали в боротьбі за збільшення впливу більшовиків в майбутніх установчих зборах. [12; 336]

Іншої думки були Ленін, Троцький та інші. Вони вважали, що під впливом довгої війни, революційна ситуація в Росії і в усьому світі настільки сприятлива для крайніх соціалістичних партій, що потрібно ризикнути захопити владу. Авторитет і наполегливість Леніна взяли верх, і в середині жовтня було вирішено захопити владу. [35; 279]

12 жовтня при Петроградській Раді був сформований військово-революційний комітет (ВРК). Керуючим став лівий есер П.Е.Лазімір, а фактичним керівником – Л.Д.Троцький. ВРК створювалась для захисту Рад від військового путча і Петрограду і від можливого німецького нападу. На практиці ж він став центром підготовки повстання. 16 жовтня ЦК РСДРП (б) створив більшовицький військово-революційний центр (ВРЦ). Він влився в ВРК і став керувати його діяльністю.

Тимчасовий уряд намагався протидіяти більшовикам, але його авторитет настільки впав, що він не отримав ніякої підтримки. Петроградський гарнізон перейшов на сторону ВРК. 24 жовтня солдати і матроси, робітники – червоногвардійці почали займати ключові місця в місті (мости, вокзали, телеграф, і електростанцію). До вечора 24 жовтня уряд був блокований в Зимовому палаці. А.Ф.Керенський ще в день покинув Петроград і відправився за допомогою на Північний фронт. Вранці 25 жовтня був опублікований призив ВРК «До громадян Росії». В ньому оголошувалося про незложення Тимчасового уряду і переході влади до Петроградського ВРК. В ніч з 25 на 26 жовтня були заарештовані в Зимовому палаці, міністри Тимчасового уряду. [12; 336]

Тимчасовий уряд був настільки бездіяльним, що перехід влади до більшовиків на всій території Росії відбувся дуже спокійно і без перешкод. Тільки в Петрограді і в Москві було вчинено деяку протидію. В Москві військові училища і невелике число студентів зайняли Кремль, телеграф і намагалися протидіяти біля тижня там відбувалися вуличні бійки, перш ніж більшовики взяли верх. В Петрограді військові училища недовго обороняли Зимовий палац. Тимчасовий уряд проіснував менше восьми місяців. Ленін в результаті говорив, що тоді влада в Росії лежала на землі і більшовикам потрібно було тільки підняти її. [22]

ІІ з’їзд Рад. Ввечері 25 жовтня відкрився ІІ Всеросійський з’їзд Рад. Більше половини його депутатів складали більшовики, 100 мандатів було у лівих есерів. З’їзд прийняв з 25 на 26 жовтня заклик «Робітникам, солдатам, селянам!» і проголосив встановлення радянської влади. Меншовики і праві есери засудили дії більшовиків і в знак протесту покинули з’їзд. Через це всі декрети ІІ з’їзду були пронизані ідеями більшовиків і лівих есерів.

На з’їзді було створено однопартійний більшовицький уряд – Рад народних комісарів. В Раднарком ввійшли великі діячі більшовицької партії: А.І. Риков- нарком внутрішніх справ, А.В. Луначарський – нарком освіти, Л.Д. Троцький – нарком закордонних справ, І.В. Сталін – нарком по справах національностей, Л.Є. Дибенко, Н.В Криленко і В.А. Антонов-Овсієнко стали комісарами з військових і морських справ.

Очолив перший радянський уряд В.І. Ленін. Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримане іншими соціалістичними партіями і їх лідерами, західні держави не признали новий уряд в Росії. [12; 337]

Хоча для багатьох політиків того часу Жовтневий переворот здавався випадковим і малозначним епізодом: дуже слабкими здавалися сили більшовиків. Як раз укріпленню їх положення повинні були сприяти найважливіші рішення ІІ з’їзду – декрети про мир і землю. Декрет про мир, звичайно, не припиняв війни (навіть за більшовицькою концепцією, світова війна повинна була перерости в громадянську), а декрет про землю – не давав реальної землі. Однак, більшовикам важливо було довести свою спроможність швидко вирішувати проблеми, які стояли перед суспільством, і тим самим, завоювати на свою сторону підтримку мас, які могли забезпечити їм утримання влади. Їм не дуже важливо було, що кроки, які вони робили не дуже відповідали їх основним ідеям, що в тому ж декреті «Про землю» була використана програма есерівської партії – якщо вони співпадають з настроями мас, вони повинні бути прийняті. Через це, навіть, якщо виходити з ідей, якими керувалися більшовики, реальні початкові їх дії не дають основ для характеристики Жовтневих подій, як соціальної революції. З іншої сторони, при всьому політичному практицизмі більшовики дійсно вірили в свою спроможність змінити життя суспільства до кращого, за допомогою побудови соціалізму.

Успіх більшовиків в жовтні 1917 року не тільки завершив, але й навпаки, посилив боротьбу за владу в країні.

Отож, після всього вище сказаного варто розглянути питання причин приходу до влади більшовиків.

Відповідаючи на питання, чому більшовики в 1917 році, прийшли до влади, Р.Суні в статті «Революция 1917 г. в свете новых источников», запевняє, що більшовики прийшли до влади не тому, що вони були чудовими маніпуляторами, а тому, що їх політика, сформульована Леніним в квітні і вимальована подіями наступних місяців, «поставила їх на чолі народного руху». [28; 221]

Маси пішли за більшовиками тому, що їх політика представляла «єдину життєспроможну реальну альтернативу» заявляє Суні. Радикалізація народних мас в 1917 році, відмічає далі, «виникла з того, що надії на Тимчасовий уряд, як оплот інтересів простого народу не здійснилися. Влада проявила себе як захисник інтересів владних класів, системи експлуатації і мілітаризації». [28; 221]

Р. Суні і Рабінович приходять до висновку, що перемога більшовиків була закономірною, так як вони відображали настрої робітників, солдат і селян, тобто більшість народу. Більшовики з квітня 1917 року виступили за «уряд із нижчих класів, із провалом коаліції і її соціалістичних прихильників», «партія Леніна і Троцького взяла владу при малій противазі і мовчазній згоді більшості народу Петрограду». А.Рабінович переконує, що «політичний курс, визначений на Квітневій конференції, зробив більшовиків головними виразниками самих глибоких політичних прагнень мас, і частково, борцями за «народну владу», здійснювану вибраними народом багатопартійними Радами». [28; 222]

С.А.Сміт також рахує, що головну роль в перемозі більшовиків зіграли маси. Їх підтримка зростала не тільки як реакція на політичні події, але й в силу економічних причин.

Історики нового напряму прийшли до висновку, що ще однією причиною перемоги більшовиків можна виділити таку, як перевага партії більшовиків перед іншими соціалістичними партіями. Д Кенкер рахує, що більшовики прийшли до влади закономірно і законно, так як вони краще, ніж інші соціалістичні партії, розуміли «реалії соціальної революції 1917 року», «проповідували класову боротьбу і говорили робітникам, що вони можуть керувати самі, тоді як меншовики переконували робочих, що вони ще не знають, як управляти країною». Більшовики не підтримували Тимчасовий уряд, але приймали участь в низових організаціях таких як, продовольчі комітети, місцеві Ради, «можливо, таким чином, демонструючи свою пригідність до управління». Д. Кенкер переконує, що «гнучкість низових партійних активістів допомогла більшовикам краще, ніж іншим партіям, реагувати на місцеві особливості революції», вони звертали велику увагу на «організацію сил», і не чекали коли революція прийде до них. [28; 223]

В даному контексті не можливо не сказати про революційну програму більшовиків. І тоді, постає питання, чи відбивала ця програма інтереси народних мас? Зважуючи всі «за» і «проти» відповідь буде негативною. Готуючись до Жовтневої революції, більшовики відмовилися від власної програми і взяли на озброєння народні вимоги. Сталося це в серпні 1917 року. [17; 55]

Одним з головних гасел Лютневої революції було припинення трирічної війни з країнами німецького блоку. Однак, від початку воєнних дій більшовики вимагали перетворити війну імперіалістичну на громадянську. [16; 87] Вони розуміли, що завоювати владу можуть лише таким чином. Перспектива громадянської війни їх не лякала, хоча вони і передбачали її наслідки. «Всяка велика революція, а соціалістична особливо – писав В. Ленін, — навіть як би не було війни зовнішньої, не можлива без війни внутрішньої, тобто громадянської війни…» Але йти на завоювання влади з таким гаслом було неможливо. [17; 54] Ще у липні 1917 року В.Ленін прилюдно заявив, що відкидає сепаратний мир з Німеччиною. А через місяць його партія почала пропагувати курс на негайний вихід із війни шляхом переговорів з Німецьким блоком. Не менш популярним було гасло: «Землю – селянам!». Селяни вимагали зрівняльно поділити землю між тими, хто на ній працює. Більшовики, навпаки, вимагали створювати на селі велике виробництво у формі радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких маєтків, а також колективних господарств (колгоспів) на базі селянських засобів виробництва. У червні 1917 року партія есерів включила зрівняльний поділ землі до своєї програми. А через два місяці більшовики привласнили есерівський лозунг. [17; 55]

Комуністична програма вимагала ліквідації всієї приватної власності – великої й дрібної. Однак, на першому етапі йшлося про ліквідацію тільки великих власників – поміщиків і капіталістів. Більшовики мали можливість спрямувати удар по великих власниках у союзі з робітниками і селянами. Селяни охоче прийняли більшовицьке гасло націоналізації землі. Їх хвилювала проблема землекористування, а не землеволодіння. Їм не безпідставно здавалося, що націоналізація стане найкоротшим шляхом до ліквідації поміщиків. Та вони не могли збагнути, що націоналізація фактично означала перехід основного в сільському господарстві засобу виробництва у власність держави. Держава, яка за їхньою допомогою покінчила з поміщицькими маєтками, могла так само ліквідувати й селянські господарства. Стихійний екстремізм селян на іншому історичному етапі обернувся проти них самих. Промислові робітники, які брали участь у революції під гаслом «Фабрики-робітникам!» теж бажали ліквідувати великих власників-капіталістів. Своє гасло вони розуміли як перехід фабрик у їхнє розпорядження. Партія більшовиків за допомогою народу зміцнилася при владі, але потім заявила, що фабрики повинні перейти в управління держави. Робітничі організації дістали на виробництві багато повноважень, але держава стала власником – монополістом і почала експлуатувати робітників інтенсивніше, ніж колишні капіталісти. [16; 87-88]

В.Ленін пропагував пропагував переваги централізованої держави, «Ми, себто більшовики, — казав він, — не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відділення, а тільки за право на відділення». Починаючи з серпня 1917 року, в його промовах залунало гасло федералізації Росії, перетворення її на союз вільних республік. [17; 55]

Звичайно, нічого поганого у зміні гасел нема. Майбутнє будь-якої політичної партії забезпечене, якщо її програма збігається з прагненнями народних мас. Однак, винищувальна громадянська війна – все-таки факт. Радгоспи та колгоспи теж були створені і т.д. Зміна гасел була не остаточною. В різний час, більшовики поверталися до продиктованих комуністичною доктриною цілей. Гасла Жовтневої революції були потрібні для взяття влади. Отже, основними причинами успіху більшовиків були: війна, яка загострила економічну, політичну кризу, викликала незадоволення мас; різке послаблення центральної влади внаслідок скинення самодержавства і виникнення двовладдя; слабкість і розрідненість демократичного табору; неспроможність російської буржуазії спрямувати Росію на буржуазно-демократичний шлях; невирішеність селянського питання, що сприяло розповсюдженню серед селян революційних ідей; і звичайно, вміння більшовиків висувати популістські гасла.

Розділ ІІ. Жовтень 1917 року: проблеми і оцінки.

Мы к Октябрю сквозь время подошли,

И ясно нам, его путем идущим,

Что это философия Земли,

Сегодня и тем более в грядущем.

К.Ваншенкин

2.1. Міжформаційна соціалістична революція.

Неможливо заперечити той факт, що для розуміння історії країни і світу за останні 100-150 років, ключовою подією являється – революція 1917 року в Росії. Але не дивлячись на те, що протягом багатьох років ця тема була пріоритетною для істориків, вони не взмозі були зрозуміло сформувати, що ж сталося тоді з Росією. Їхня увага перш за все була звернена на події, пов’язані з приходом до влади більшовиків, які охоплювалися одним визначенням – Жовтнева революція. Оцінок багато, вони, звичайно, є різними, і часто навіть протилежними одна одній. А отже, варто розглянути найбільш поширені з оцінок. Першою, варто розглянути ту точку зору, що проголошує, що в жовтні 1917 року відбулася міжформаційна соціалістична революція. Ще недавно ця оцінка революції мала державно затверджений характер, і, звичайно, не могла бути не тільки прокритикована, але навіть в будь-якій мірі піддана сумнівам. В даний час її монополія в значній мірі повалена, але вона залишається переважаючою, особливо в масовому усвідомленні середнього і старшого покоління. Це зрозуміло, адже вся система гуманітарної освіти – від дитячого садка до аспірантури – була побудована на такій оцінці революції як ключової для розуміння сучасного світу. Звичайно, перебудувати, це важко, а для частини суспільства – може бути і неможливо.

Цей підхід заснований на тому, що події 1917 року також як і попередні і наступні, розглядалися виключно через призму діяльності більшовиків, її лідерів, а перш за все В.І.Леніна, партійної доктрини, яка спиралася на ідеї марксистського робітничого соціалізму. [33; 343-344]

Отже, перш ніж розглядати питання про те, чи був Жовтень 1917 року міжформаційною соціалістичною революцією, потрібно визначити саме поняття революція. «Революція» (від лат. Revolutio – розгортання, переворот). 1. Докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового в розвитку явищ природи, суспільства чи пізнання. 2. Революція соціальна – докорінний переворот в соціально-економічному і політичному житті суспільства, спосіб переходу від одного якісного устрою суспільства до іншого, який забезпечує його поступальний розвиток, зміна віджилого суспільного ладу на новий прогресивний. Революція є наслідком поглиблення й загострення нерозв’язаних суперечностей між соціально-економічними і політичними потребами соціальних груп (окремих класів, соціальних прошарків) та віджилими формами їх задоволення державою. У вузькому розумінні головною умовою Революції є антагонізм між різко зростаючими продуктивними силами суспільства і застарілою формою виробничих сил, що стримують їхній розвиток. Рушійною силою Революції є класи та соціальні прошарки, які за своїм становищем у системі соціально-політичних відносин зацікавлені в поваленні існуючого суспільного ладу та зміні політичної влади. Революція як правило є насильницькою, вона пов’язана з примусом і збройною боротьбою, іноді відбувається у формі мирного процесу. Характер соціальних революцій, обсяг знань, розв’язуваних ними, їх рушійні сили, форми й методи боротьби, наслідки і значення досить різноманітні. Вони зумовлені як ступенем розвитку суспільства в якому відбувається революція, так і специфічним станом кожної країни. За соціальним змістом розрізняють буржуазну революцію; буржуазно-демократичну революцію, антиімперіалістичну революцію, соціалістичну революцію. [11; 322]

Соціалістична революція – за марксистською теорією найвищий тип соціальної революції, внаслідок якої здійснюється перехід від капіталізму до соціалізму і комунізму. Соціалістична революція передбачає завоювання влади робітничим класом (встановлення диктатури пролетаріату), злам старого державного апарату, скасування приватної власності та утвердження суспільної власності на засоби виробництва, створення системи свідомого управління економічними й соціальними процесами, ліквідацію визиску людини людиною, класових і національних суперечностей. Досягається насильницькою класовою боротьбою робітничого класу під керівництвом пролетарської партії або відносно мирним шляхом. [11; 332]

Якщо ж говорити про революційну перестройку, то потрібно враховувати відому близкість цих процесів. Оскільки вона заключається в тому, що якщо Жовтнева революція являла собою велику міжформаційну революцію, то перебудова, якщо народу це вдається здійснити повинна стати внутрішньоформаційною революцією, і тоді вона виведе країну на шлях обновленого соціалістичного розвитку [30; 12]

В традиційній радянській соціології характер революції визначався зазвичай її рушійними силами. Наприклад, в Лютневій і Жовтневій 1917 року – це були робітники і селяни. Однак, першу характеризують як буржуазно-демократичну, а останню як соціалістичну. Другою, зазвичай використовуваною категорією – є категорія – по об’єктивним завданням революції. Але як визначити останнє ? Так, восени 1917 року П.Н.Мілюков рахував об’єктивним завданням революції встановлення конституційної монархії, А.Ф.Керенський – парламентської республіки, а В.І.Ленін – республіки Рад.

Латиноамериканцем К.Л.Майданіком було запропоновано взяти за критерій характеру революції тип кризи, породженням якої вона являлась.

Також критерієм визначення сутності революції може слугувати об’єктивний історичний результат революції: тип (соціальний, політичний, економічний лад) пост революційного суспільства, його вклад в національний і суспільний прогрес. (Але, як відомо, соціалістичні режими змогли утвердитися на довший термін лише в суспільствах зрілого капіталістичного розвитку). [33; 153]

Звичайно, є і конкретно історичні аргументи в підтвердження того, що це була міжформаційна соціалістична революція. В результаті збройного повстання в жовтні 1917 року до влади прийшла партія більшовиків, яка вірила в перемогу світової пролетарської революції, виробляла програми переходу до соціалізму, намагалася їх реалізувати, стимулювала революційні процеси у всьому світі всіма можливими засобами, включаючи військові. [33; 344]

Основним елементом аргументації радянської історіографії на користь соціалістичної тенденції революції 1917 року була та специфічна роль, яку в ній зіграли більшовики. Їх перемога в жовтні 1917 року і наступні радикальні переміни всього ладу соціально-економічних відносин здавалися достатнім підтвердженням таких подій. Навіть якщо говорити словами Леніна, то «Лютнева революція була буржуазною, завдяки якій до влади прийшов пролетаріат, а тільки пізніше, з літа 1917 року ця революція набула за його думкою, соціалістичного характеру». [29; 6]

Але, як відомо, більшовики в 1917 році не дуже прибігали до висунення вимог, які рахувалися за тодішніми мірками соціалістичними. Соціалістичний характер революції вони пов’язували, головним чином, з образом і фактом її завоювання «робітничим класом». Необхідно пам’ятати відомий вислів К.Маркса про те, що про революціонерів не можна судити по їх свідомості. Це в повній мірі відноситься до більшовиків. Дуже важливим при цьому залишається питання про соціальну сутність більшовизму. Це питання існує в двоякому вигляді: з однієї сторони, він постає як питання про те, наскільки можна виділяти робітників у всієї сукупності суспільних «низів» характеризувати їх як носіїв особливого ладу, котрий йде на зміну капіталізму, наскільки можливо також виділяти більшовиків від плебейського класу як цілого, а більшовицький варіант марксизму виділяти у всієї суми тодішніх плебейських ідеологій, підведених як ціле, сильному впливу соціалізму. [29; 6]

Але чи є підстави називати Російську революцію соціалістичною? Це, звичайно, залежить від того, як розуміти сам термін.

У 1917 році соціалізм був надзвичайно популярним терміном. Провідні революційні партії есерів та соціал-демократів (як меншовиків, так і більшовиків) називали себе соціалістичними. Але соціалізм більшовиків не мав абсолютно нічого спільного із соціалізмом їхніх політичних опонентів. Західноєвропейські соціал-демократи і російські есери та меншовики вважали приватну власність запорукою стабільного стану суспільства. Вони лише бажали, щоб держава, залишаючись осторонь від підприємництва, перерозподіляла частину одержуваного підприємцями прибутку на користь усього суспільства (соціум, звідси й термін – соціалізм).

Навпаки, більшовики бажали ліквідувати приватну власність і покласти всю підприємницьку діяльність на державу. Вони не визначали за підприємцями жодної творчої функції, вважаючи їх тільки експлуататорами. Термін «соціалізм» партія Леніна включила до свого пропагандистського арсеналу через його популярність. Щоб він «працював» на комуністичну доктрину, вона оголосила соціалізм першою фазою комунізму. [16; 88]

Під впливом проведених більшовиками соціально-економічних перетворень соціалізм став у буденній свідомості ототожнюватися з комунізмом. Отже, спрацювала нав’язана більшовиками підміна понять. Лише в державах з давніми традиціями соціалістичного руху (напр., в Іспанії чи у Франції) термін «соціалізм» зберіг первинний зміст. А інші країни з високорозвинутою ринковою економікою, де здійснюється глибокий перерозподіл національного доходу на користь слабозахищених членів суспільства (напр., ФРН або Канада), не називають себе соціалістичними. [16; 88]

Після жовтневого перевороту, тобто на завершальному етапі Російської революції відбулося поєднання стихійного екстремізму народних мас із доктринним екстремізмом більшовиків. Воно призвело до ліквідації класу великих власників. У Росії переміг соціалізм у більшовицькому розумінні слова. [16; 88]

Як відомо, сьогодні на сторінках научного друку і, особливо, в публіцистиці широко обговорюється питання про соціалістичний вибір. Між тим, складну проблему не можливо пояснювати спрощено, не поринувши в механізм цього вибору. Соціалістичний вибір був дійсно здійсненний більшістю робітників в жовтні 1917 року – лютому 1918 року, причому здійсненний ними усвідомлено і добровільно, після того, як робітники на власному досвіді переконалися, що тільки перехід влади до Рад, очолюваних більшовиками відповідає їхнім інтересам. Всенародне прийняття більшовицького лозунгу «Вся влада Радам!» в тих конкретно-історичних умовах і означав соціалістичний вибір. Варто згадати, що восени 1917 року, напередодні жовтня в країні, по суті, відбувся всеросійський референдум на користь влади Рад. Разом з тим, було б великим спрощенням думати. Що селяни, підтримували владу Рад, продумували про соціалізм як про свій ідеал. Вони і поняття не мали про нього, хоча розуміюча меншість: селяни-фронтовики намагалися зрозуміти соціалістичні ідеї. Через це для більшої маси робітників соціалістичний вибір першопочатково був вибором на користь народовладдя, соціальної справедливості, проти буржуазної контрреволюції. Таким був на ділі механізм соціалістичного вибору в ті далекі роки. [27; 10]

Отже, «Міжформаційна соціалістична революція». По логіці, цю оцінку потрібно розуміти так: 1) було багато жовтневих революцій, але не всі вони були соціалістичними; 2) було багато соціалістичних революцій, але не всі вони були жовтневими; 3) на перехресті двох понять виводиться третє, те, що тільки цю революцію можна назвати ще й міжформаційною.

Це був глибоко продуманий термін в тому розумінні, що по-перше, не вказувалася країна, де відбулася революція, через те, що її ареною задумувався весь світ, по-друге, очікувалося багато соціалістичних революцій, в тому числі і Жовтневих. Але творці цього терміну марно рахували історію своєю служницею, вона пішла «іншим шляхом» і з’явилася проблема назви події. [2]

Однак подібна оцінка революції неминуче піде в минуле, разом з епохою, яка її породила. Життя складне і багатогранне, і воно, звичайно, не зводиться до діяльності партії більшовиків. Ця партія, як і будь-яка інша, не володіла істиною в цій інстанції. Важливим є і наступне: неможливість змістити сімдесятирічний шлях нашої країни навіть з марксистським класовим, робітничим соціалізмом, не говорячи вже про соціалізм як гуманістичний ідеал. [33; 344]

Досвід Жовтневої революції 1917 року в Росії показав, що соціалістична революція була соціальною утопією. Замість втілення в життя проголошених гасел вона встановила диктатуру партії більшовиків, яка силою пов’язала радянську владу на території колишньої Російської імперії, розв’язала нечуваний геноцид проти власного народу. Тоталітарний режим у СРСР, створений внаслідок цього, не витримав випробування часом, і виявив свою неспроможність. [11; 332]

Соціалізм як реальне суспільство неможливий, як неможливий рай на землі. Соціалістична ідея – це суспільний ідеал, породжений конфліктами і протиріччями сильної і жорстокої реальності, яка відіграє важливу роль в соціалізації, гуманізації людського суспільства і розвивається разом з суспільством. [33; 344]

2.2. Робітничо-селянська демократична революція.

Існує і така точка зору, що в жовтні 1917 року відбулася робітничо-селянська, демократична революція. Таку оцінку пропонує та частина суспільствознавців, яких прийнято називати шістдесятниками, наприклад А.П.Бутенко, П.В.Волобуєв. Одухотворені ідеями ХХ з’їзду КПСС, в 60-ті, і навіть в 70-ті роки вони підривали ідеологічне благополуччя брєжнєвської епохи, розбиваючи партійні догми, які затверджувалися в науці. Ця діяльність для свого часу була повістині революційною. На даний час ця позиція виглядає уміреною, фактично вона близька до першої, відсікає лише самі очевидні протиріччя. Вони також розглядають революцію з категорії теорії формації і більшовицької доктрини. [33; 345]

Величезний прогрес демократії в Росії після Лютого був на лице, в країні не тільки склався механізм представницької демократії, він і окремі його елементи поступово поступалися місцем різним формам організацій – політичних, професійних, національних тощо. Але ж, термін демократія, означає народовладдя – і нічого більше. Ніяких конкретно-державно-правових форм, вона не передбачає, більш того по суті своїй протистоїть абсолютизації тих з них, які були відомі іншим народам. Чим більш масовим являється революційний рух, тим більш різні форми демократії вона спроможна виявити, тим більш складними будуть шляхи політичного самоутвердження народу. Але разом з тим, революція вибирає прямі форми демократії, в зв’язку з цим заслуговує уваги точка зору одного з радянських істориків. Демократія в Російській революції, пише Розенберг, далеко не зводилася до представницької політики і громадянських свобод, а означала безпосередню участь мас у вирішенні деяких питань. Але, як така демократія, чи точніше процес демократизації, передбачав контроль над усіма сторонами суспільного і громадянського управління з допомогою нових створених масами інститутів. [28; 227]

Прихильники цієї точки зору, відмовляючись характеризувати революцію як прямо соціалістичну, вони тим, не менш рахують, що вона відкрила шлях переходу в майбутньому до соціалізму в Росії. Завдання після революції заключалося в тому, щоб формувати передумови для цього переходу. Однак, більшовики, як твердиться, не зразу це зрозуміли, і стали форсувати перехід до соціалізму. Вони рахують, що зараз, можна виправити помилки більшовиків і перейти від казарменного соціалізму до справжнього. [33; 345]

Як твердить Волобуєв: «Відсталість і слабкість капіталізму забезпечили його революційний штурм. Частково тим, що пролетарська революція проти буржуазії з’єдналася з селянською революцією проти поміщиків. [27; 70]

Умови в світі ускладнилися, а особливо це було виражено в передумовах Жовтня. Нових рис набрала політика, змінилося уявлення про суспільство і перспективи його розвитку. Все це поклало свій слід на характер суспільних «низів», на їх склад, їх соціальну характеристику, орієнтацію і на ідеологію, сприйняття ними соціальних і політичних інтересів. Крім того, нові економічні і політичні умови в світі, новий інструментарій державної влади, як і нові функції іделогії, створити для робітничих класів нові можливості організації в структурі державної влади. [29; 5]

Рабінович вказує на підтримку більшовиків зі сторони робітників і селян зразу після перемоги Жовтня. «Потік резолюцій присланих заводами, робітничими організаціями, частинами столичного гарнізону, говорив про те, що на хвилі цих перших перемог над контрреволюцією підтримка радянської влади серед робітників, солдат і матросів Петрограду посилилася як ніколи раніше і рівно як і ворожість до всього, що нагадувало співпрацю з буржуазією. В умовах коли праве крило і центр есерівської і меншовицької партії вже не були представлені в Радах (а есери очолювали збройне протидіяння Радянській владі), коли ліві есери тимчасово відмовилися ввійти в ленінський уряд, коли на кінець, більшовики здійснювали контроль над ЦЛК, виступили на захист Радянської влади, були в крайньому випадку на деякий час, рівнозначні підтримці більшовицького режиму. [28; 222-223]

Хоча робітники і не були перевіреною «соціальною опорою» більшовицької партії, вони відіграли роль її тимчасового, хоча і незамінного трампліна при захопленні влади. І ті ж робітники, не дивлячись на те, що у переважній своїй більшості вони вийшли із селян, не були простою субкатегорією селянства, чиє поводження в політиці можна прирівнювати до російського «бунту» чи анархічному сільському повстанню. Міський заводський досвід надав поведінці цих робітників справжню самобутність, наділивши їх підвищеною спроможністю до організації і відкривши для них ідеологію соціалізму, — вчення чуже селянству. Військові все-таки зіграли велику роль, оскільки вони не просто викликали селянський бунт, але обдумано підняли рух проти державної влади. Але і самі селяни не були тією статистичною масою, якою їх зображують, але суспільством в процесі еволюції, спроможним на розраховані дії, які використовував у власних інтересах. [23; 183]

Західні історики відмічали видатну роль партії більшовиків у перемозі Жовтневої революції, а також розглядали дії робітничих організацій, дії народу. У відповідь на традиційне переконання радянських істориків, в тому, що більшовики маніпулювали масами для захоплення влади, заперечуючи це Сміт доводить, «що не більшовики створили народне незадоволення і революційну свідомість. Вони зросли із власного досвіду мас в результаті економічних і соціальних здвигів, політичних подій». Сміт переконує, що сам робітничий клас явився могутнім фактором політичних подій 1917 року. Він надає велике значення організаціям, створеним самими робітниками, бачить в них «зародок нового соціального порядку, називає не тільки Ради «створені спочатку робітниками і солдатами, а пізніше селянами, і також фабричні комітети, профсоюзи, робітничу міліцію, Червону гвардію, кооперативи, культурні організації». Своїм тісним зв’язком з народом – більшовики прийшли до влади навіть раніше Тимчасового уряду. [28; 223-224] Дані пояснення є основоположними в розумінні визначення оцінки подій, як робітничо-селянської демократичної революції. Отже, на протязі багатьох років радянська історія переписувалася особливо на рівні метаісторичних «великих проблем». В результаті Жовтень зробився істинно пролетарською революцією викликаною в життя «поляризацією» класів робітників і капіталістів, цю тезу відстоювали Леопольд Хеймсон, Уільям Розенберг і багато інших дослідників. Партія, якою вона була в 1917 році уявлялася ними недисциплінованою, плюралістичною, а звідси демократичною, на чому особливо наголошували О.Рабінович і Рональд Суні. [23; 180]

Питання про демократизм в Жовтневій революції, як і вцілому до долі демократії в СССР, після неї, відноситься до числа самих гострих. Зарубіжні історики переконують, що наступ на демократію розпочався вже в перші дні після перемоги збройного повстання і почалося це з розвитку Установчих зборів. В якості аргументу наводиться лист Ради Люксембургу, в якому вона засуджує цей факт. Хоча з упевненістю можна сказати, про завищення демократизму Установчих зборів під знаком якого об’єдналися всі контрреволюційні сили. [30; 257]

Але постає звичне і логічне запитання, чи можна рахувати цю революцію демократичною, якщо вона не тільки не встановила демократії, але й заклала в Росії основи тоталітарного ладу. [29; 5]

Але поворот Леніна до терору і до повальної націоналізації в роки «військового комунізму (1918-1921рр.) трактувався як тимчасові затримки, викликані громадянською війною, істинним наслідком оголошувалася «змішана економіка» належна новій економічній політиці 20х рр. єдиним ж законодавчим наслідником Леніна оголошувався Микола Бухарін. Самими визначними прихильниками цих поглядів були М.Левін і Стівен Коен. Ленінізм не був тоталітарним, а Сталін не вписувався в колони історії більшовизму. [23; 180] Так, по крайній мірі, трактує це основна течія ревізіонізму, основним же його положенням можна рахувати повне відділення Леніна і Жовтня від Сталіна.

Таким чином, в ієрархії більшовицьких цінностей ранг революції настільки знижений, вона за даною оцінкою не соціалістична, а демократична. Рушійними силами рахується не тільки пролетаріат і найбідніше селянство, але й все селянство вцілому. Отже, не пролетарська, а народна. При цьому соціалізм признається кінцевою ціллю розвитку суспільства, хоча в історичній перспективі. І в результаті, фактично, одержується перша позиція, але злегка осучаснена з урахуванням реалій. Ця оцінка навряд чи надовго затримається в історичній науці. [33; 345]

2.3. Військовий переворот

Поширеною, особливо в публіцистиці являється характеристика революції як військового перевороту, здійсненого більшовиками з опорою на революційну частину армії і флоту. Така оцінка з’явилася давно. Вперше вона була проголошена зразу ж після повстання більшовиків, в тому числі марксистами. Відомий в минулому діяч більшовицької партії А.Богданов (Маліновський) назвав в листі до А.Луначарського збройне повстання «солдатським повстанням», «здачою соціалізму солдатчині». [33; 345]

Але щоб досліджувати дане питання потрібно перш за все визначити, що ж таке переворот, і які його риси. А отже, переворот – це спеціальна форма захоплення влади певним угрупуванням, що передбачає корінні зміни у персональному складі правлячої еліти. [11; 321]

Якщо ж конкретно розглядати поняття «військовий переворот», то можна зробити логічний висновок, що це організоване, сплановане, а не стихійне захоплення політичної влади невеликою групкою військових. Його наслідком є швидке захоплення центрів представницької влади (напр., міністерств), апарату подавлення і засобів зв’язку (комунікація і транспорт) [15; 51]

Дана позиція спирається на реальні факти: роль армії і флоту в момент взяття влади більшовиками була велика. [33; 345] Навіть, цю оцінку можна підтвердити словами Троцького, де він відкрито заявляв, що «на всіх зібраннях як робітничих так і солдатських, питання стояло однобічно. А конкретно, що 25 жовтня збереться ІІ Всеросійський з’їзд Рад; петроградський пролетаріат і гарнізон вимагатимуть від з’їзду, щоб він на перше питання поставив, питання про владу, і вирішив його з тієї точки зору, що з даного часу влада належатиме Всеросійському з’їздові, а у випадку, коли уряд Керенського намагатиметься розігнати з’їзд – так проголошували численні резолюції – петроградський гарнізон скаже своє останнє слово.

Отже, назначивши з’їзд на 25 жовтня і поставивши першим і майже єдиним «пунктом» порядку для здійснення (не обговорення, а здійснення) переходу влади до Рад, тобто призначивши державний переворот на 25 жовтня, більшовики відкрито, на очах суспільства і його влади готували військову силу для цього перевороту.

Якщо ж конкретно розглядати прихильників даної точки зору, то варто згадати Річарда Пайнса. Він говорить, що «Жовтень був не пролетарською чи будь-якою іншою революцією, а істинно державним переворотом. Але як наслідок, переворот не був логічним розвитком історичного процесу в Росії, як характеризували його марксисти, а насильницьким перетворенням багатообіцяючого руху цієї країни в сторону конституційної демократії. А диктатура партії Леніна з демократії. А диктатура партії Леніна з неминучістю вела до Сталінізму, з його насильницькою колективізацією, прискореною індустріалізацією, узаконеним терором. Система яка склалася в результаті цього всього була «тоталітарною» і з точки зору моралі ідентична нацизму і фашизму – такого погляду найбільш чітко дотримувалася Ханна Арендт. [23; 179]

І хоча Жовтень, був безумовно переворотом, такий переворот став можливим тільки в ситуації істинної суспільної революції, яку більшовики могли експлуатувати чи використовувати, але яку самі б не могли б розв’язати чи навіть з легкістю провести у потрібному їм напрямі. Хоча військові і робітники не були перевіреною «спеціальною опорою» більшовицької партії вони відіграли роль її тимчасового, хоча і незамінною трампліна при захопленні влади. [23; 183]

Безумовно, можна наводити ще безліч фактів, які будуть задовольняти дану точку зору, однак потрібно прислухатися до реалій сьогодення. Але факт залишається фактом, що протриматися в 170-міліонній, мозаїчній країні на штиках було неможливо. Більшовики ж протрималися майже 75 років. Значить були і інші факти, які обумовили хід подій, які ця точка зору не враховує. [33; 345]

2.4. Змова Жовтня.

Без розгляду неможливо замінити і тону позицію, що: Жовтнева революція – це змова, захоплення влади групою більшовицьких лідерів, які нав’язували країні трагічний шлях розвитку. Подібна точка зору широко розпросторована в публіцистиці, хоча вона з’явилася також зараз же після Жовтневих подій, була широко поширена в зарубіжній історіографічній літературі і саме звідти прийшла до нас в час перебудови.

Подібне твердження можна знайти в книзі відомого американського політолога З.Бжезинского. «Саме через відсталість Росії, ні суспільство вцілому, ні відносно мало чисельний клас промислових робітників не рахувалися підготовленими до соціалізму. Історію потрібно було підкріпити за допомогою воєнізованого «авангарду» відданих революціонерів, які точно знають в чому суть наказу історії і готові присвятити себе служінню історії. Розглядаючи цю позицію слід відмітити, що Росія дійсно не була підготовлена до соціалізму, як і будь-яка інша країна. Саме питання про передумови соціалізму не має значення. В.І.Ленін дійсно ретельно відбирав, готував, консолідував коло революціонерів професіоналів, які повинні були взяти владу. Дійсно в час збройного повстання елементи змови були на лице: розроблений план повстання, створені збройні сили із революційних солдат, матросів і частин робітничої Червоної гвардії, розподілені сили і т.д. Але елементи змови є в будь-якій революції в момент взяття влади. Влада ніколи не падає в руки випадково, її беруть: збройним чи мирним шляхом – це вже інше питання. [33; 346]

В дусі встановлених традицій зарубіжні історики одночасно переконували, як це відмічає відомий англійський історик Р.Сервіс, що «більшовицька партія маніпулювала неспокушеною суспільною думкою», що вона захопила державну владу засобом змови, що більшовики «були дисципліновані і централізовані і слугували своєму вождю Леніну з сліпою відданістю і, що російські маси були підведені до сприйняття Жовтня, як перевороту дуже маленькою і інтелектуальною елітою, яка страждала манією величі». [29]

Д.Кайзер в передмові до книги «Революція в Росії 1917 року», заявляє, що переважаюча точка зору, яка видвинута політиками і вченими містить цілком вдалі і точні переконання про маленьку групу активістів, яка «контрабандою» захопила владу в російській столиці «без згоди чи допомоги неусвідомлених мас». [29]

Захоплення влади меншістю стало можливим тільки внаслідок серйозних поразок в І світовій війні, які підірвали і без того хиткий політичний і суспільний лад Росії. Ця змова була здійснена монолітною і дисциплінованою більшовицькою партією. [23; 179] В цій ситуації група ідеологів скористалася довірливістю лібералів і незрілістю мас для того, що захопити владу в жовтні 1917 року більшовиками, в першу чергу Леніним керувала безгранична жага влади і всепоглинаюча ненависть до всіх своїх противників із «буржуазного» лагеря. В громадянській війні, яка швидко розпочалася більшовики перейшли до «завоювання Росії» в процесі якого вони перейняли на озброєння терористичний варіант старого ладу, для того, щоб в наступному побудувати новий комуністичний лад. Вину за трагедію можна в рівній частині приписати державі, дикості мас і фанатизму інтелігенції. Вся ідея зводиться до того, щоб знайти винуватця, через те, що Російську революцію не здійснили ні сили природи, ні анонімні маси, а в повній мірі конкретні люди, які керувалися власними інтересами, а через це вони можуть і повинні піддаватися оцінці. [23; 182]

Отже, заколот, путч – це збройний авантюрний виступ групи змовників, які не мають опертя, підтримки в масах, з метою вчинення державного перевороту. [11; 321]

Однак, змова, захоплення влади вузьким колом осіб може бути успішною лише в умовах стабільності суспільної системи, чи при наявності широкої масової підтримки. [33; 346] Після самого перевороту багато говорили про захоплення влади групою змовників за спиною Рад і робітничого класу. Але, ж розглядаючи цей факт потрібно пам’ятати, що більшовики привселюдно оголошували про з’їзд Рад, і навіть називали точну дату і питання, які хотіли порушити. Незаперечним залишається і те, що, знаючи цю ситуацію всі говорили: «Що ось неозначено переворот», а коли Петроградська Рада відмовилася вивести свої полки – було сказано. «Це початок збройного повстання». А коли був створений військово-революційний комітет, всі констатували – це апарат збройного повстання». Коли ж повстання все-таки сталося, всі проголосили «Купка змовників здійснила переворот за спиною робітничого класу». Якщо ж всі події прослідкувалися наперед, то хіба можливо цю подію називати змовою?

Однак, змова, захоплення влади вузьким колом осіб може бути успішною лише в умовах стабільності суспільної системи, чи при наявності широкої масової підтримки.

Можна не сумніватися, що спроба змови незалежно від ІІ з’їзду Рад і Військово-Революційного комітету, могла б в той період тільки внести безлад в хід подій, навіть тимчасово зірвати переворот. Наприклад, гарнізон в складі якого були політична неоформлені полки, сприйняв би захоплення влади шляхом змови, як щось йому чуже, і вороже, в той час як відмова виступити з Петрограду і рішення взяти на себе захист з’їзду Рад, якому належить стати владою в країні, був для тих же самих полків ділом зрозумілим.

На користь цього свідчить історичний досвід. В умовах нестабільності змова приречена на поразку, так як змовники, не маючи міцної масової бази, не зможуть забезпечити перехід до стабільності. Варто звернутися до історичних прикладів. Змова з ціллю зміщення Хрущова Н.С. з посту першого секретаря ЦК КПСС, який давав безмежну владу в країні в 1964 році була успішною. Система влади була стабільна, перехід влади від однієї правлячої групи до іншої не викликав потрясіння, чи порушення рівноваги у суспільстві. Інакша ситуація була в серпні 1981 року ГКЧП. В умовах нестабільності і розпаду противаги не було застосовано. Можна сперечатися, що вони нехороші змовники, будь-яке діло провалять, можливо все було погано підготовлено. Але можна згадати й більш далекоглядних змовників, які потерпіли поразку, не зробивши жодного вистрілу: змова генерала Корнілова Л.Г. в серпні 1917 року. Система влади тоді також була нестабільною, знаходилася в стадії розпаду і змова, не маючи масової підтримки потерпіла поразки. Однак з більшовиками інакше – вони змогли стабілізувати ситуацію. Послідовно віддзеркалюючи певні реалії 1917 року, вцілому ця точка зору не пояснює крутого повороту в долі країни. [33; 347]

2.5. Анархічний бунт

Що ж до ще однієї точки зору, то її суть заключається в тому, що революція 1917 року, по своїй суті являла собою анархічний бунт, революцію люмпенів через яку вона носила руйнівний характер і відкинула країну далеко назад. Така оцінка зустрічається в радикальних західників. Дійсно, революція 1917 року багато зруйнувала і активну участь в ній приймали люмпенські елементи. Потрібно сказати, що в будь-якій країні в момент кризи революції люмпенізовані елементи відіграють активну роль, перш за все руйнуючу. Саме вони першими розпочинають погроми, експропріації і т.д. [33; 347]

Що ж до прихильників цієї точки зору, то до них можна віднести Устрялова. Він приходить до висновку, що підтримка народними масами жовтневих подій і більшовиків була не випадковою. В більшовицькій революції проявляється та справжність і закономірність, яким може бути лише істинний і закономірний народний бунт. В статті «Русский бунт» він пише, що більшовики і їх діяння є не що інше, як відбиток народного духу, прояв народної стихії і анархії. Більшовицька стадія російської революції – істинно народна, стихійна. Душі більшовиків рідні «російській душі» в цьому заключається небезпечність і непередбачуваність російської революції. «Вождь пролетаріату Ленін «братається» з мужиком, їх поєднує страсть до розрухи». Більшовизм, — приходить до висновку Устрялов – породжений російською інтелігенцією і без усвідомлення підхоплений російським народом. [31; 155]

Отже, на більшовицькому етапі в революцію вливаються широкі маси, і вона проявляє свій справжній образ: народний, анархічний, бунтарський, розвалюючий.

Зрозуміло, що в час кризи люмпени намагаються знайти соціальний статус і благополуччя за рахунок суспільства, без праці. Все це, звичайно, так, але приписувати вирішальну роль люмпенам в долі 170-міліонної країни, яка являлася великою державою, немає ніяких підстав. Люмпени в змозі зруйнувати, але не в силах щось створити. Однак після 1917 року іде зміна, і було створено дуже міцне і стійке суспільство. Якщо ж стати на дану точку зору, то необхідно пояснити звідки в державі світового значення така кількість люмпенів, що вони не тільки змінили долю країни, але в значній мірі і світу? Ця позиція, — це той самий більшовизм, але навпаки, намагання в який раз змахнути прах з своїх ніг і знову почати з чистого аркуша. [33; 347]

Такі оцінки революції 1917 року найбільш часто зустрічаються. Якій з них віддати перевагу? Ні одна з них не викликає довіри. Але кожна людина для себе сама повинна визначити позицію, яка їй найбільш близька. Отже, існує декілька теоретичних версій однієї історичної події, і не може, звичайно, такого бути, щоб всі вони були однаково правильними, і звідси є грунт для дискусій. У всіх оцінках яскраво проводиться присутній нашому суспільству синдром громадянської війни. Людину ставлять перед необхідністю вибору між білими і червоними. Такий вибір пропонує нову боротьбу на знищення. Наше минуле необхідно сприймати в його важкій і трагічній цілісності. [33; 348]

Різні теоретичні версії суті і зміст Жовтневих подій 1917 року заснувалися, як правило, не на основі логічного руху однієї ідеї, тобто не по зростаючій, а шляхом виявлення і виправлення логічних помилок і протиріч попередньої версії – а шляхом зміни чи модифікації ідеологічних основ попередньої версії. В результаті різні теоретичні версії однієї історичної події розміщуються одна поруч з іншою, як товари в деякій ідеологічній лавці: кожна версія приспособлена під свого покупця, під його смаки і розміри інтелекту, і вона не прийнятна для інших. Однак, таке паралельне існування різних версій однієї історичної події можливе тільки при умові, що кожна з версій віддзеркалює якусь особливу грань, особливість, аспект єдиної реальності. [2]

Відповідно, всі версії оцінок російської революції необхідно роздивлятися як дещо ціле, як елемент однієї розсипаної мозаїки. Тоді з’являється можливість логічного руху по зростаючій: від критики однієї точки зору до іншої і т.д. Іншими словами, погляд на будь-який історичний феномен з середини епохи, якій він належить, завжди при необхідності виявляється мозаїчним, розщепленим на декілька версій. А погляд на цей же феномен із іншої епохи, — наприклад, із попередньої чи наступної, — може і повинен бути єдиним в своїй основі, хоча може відрізнятися в оціночних судженнях, які як відомо, недоведені. Звідси і проблема, яка заключається в тому, щоб підійти до єдиної для існуючої епохи точки зору на феномен Жовтневих подій 1917 року. [2]

Розділ ІІІ. Жовтень 1917 року і його історичне значення

За годом-год, за вехой-веха,

За полосою-полоса. Нелегок путь

Но ветер века – он в наши дует паруса

Вступает правды власть святая

В свои могучие права,

Живет на свете облетая

Материки и острова…

О. Твардовский

3.1. Альтернативи після Жовтня 1917 року.

Альтернативи і можливість їх вибору, як відомо, закладені в самій історичній реальності. При розгляді історичних подій, потрібно бачити весь спектр реальних можливостей, фіксувати увагу не тільки на здійснившихся, але і на втрачених можливостях, пояснюючи, в силу яких причин це відбулося. [34; 46]

Досліджуючи ситуацію, яка склалася в Росії, після Жовтневих подій 1917 року, Р.Суні, наприклад, рахує, що було «чотири можливих вирішення проблеми, хто буде правити Росією». Перше рішення захищали меншовики-оборонці, праві соціалісти-революціонери. Воно, за думкою автора, заключалося в наступному: «продовження коаліційного управління, політика соціального єднання і класової співпраці в цілях захисту Росії від зовнішніх ворогів і попередження громадянської війни. Але, далі Р. Суні, правильно зауважує, що подібне рішення було приречене на провал в силу глибокої соціальної кризи і політичної безпорадності авторів цього рішення коаліційний уряд в ситуації антагоністичної протилежності інтересів ворогуючих класів викликало незадоволення зі сторони і тих, і інших. Тимчасовий уряд не зміг задовільнити ні вимог селян про землю, ні захистити права поміщиків на збереження їх власності на землю. [28; 221]

Друге рішення повинно було поставити у влади уряд тільки керівних класів, що означало б «диктатуру центру (вищих) і правих. Лідер кадетів Мілюков бажав утворити саме такий уряд в результаті революції, але доведено, що воно не мало бази для підтримки в народі і остаточно потерпіло поразку. Дійсна влада була в руках Рад».

Ліберали і праві влітку 1917 року прийшли до висновку, що захопити владу керівні класи можуть тільки одним шляхом – встановленням військової диктатури. «Керенський і Корнілов зробили подібну спробу в серпні, але різнодумство по питаннях про кінцеву можливість розпоряджатися владою і спільні дії робітників, солдат і Рад завадили Корнілову.

З провалом військового перевороту залишалася можливість утворити уряд із однієї чи декількох радянських партій». Третє рішення питання про владу, як вважає Суні було найбільш бажане нижчими класами в міській Росії, представленими робітниками, солдатами і селянами. Розширений варіант цього рішення включав нерадянські «демократичні елементи, такі, як муніципальні і урядові робітники, кооператори, малі торговці».

Якщо далі слідкувати за думкою Суні, то він згодний з тим, що робітники і солдати, голосуючи за Радянську владу, висловилися за багатопартійний уряд з лівих партій. Однак, це положення не здійснилося, так як між більшовиками і поміркованими соціалістами були занадто серйозні протиріччя, що не дозволяло їм довго залишатися в загально соціальній коаліції. Суні переконує, що коли більшовики прийшли від імені Рад до влади в Жовтні 1917 року, російський народ «замість Радянської влади і соціальної демократії отримав диктатуру більшовицької партії». Це було четверте можливе рішення питання про владу, хоча менш демократичне, ніж третє рішення. [28; 221] Говорячи про альтернативи, не можливо не згадати, про такі варіанти розвитку для Росії, як західний і східний. Витоки цього вибору сягають ще до того часу, коли відбулося падіння самодержавства, яке викликало взліт соціальних надій у більшості – найбільш обділеної частини суспільства. Робітники, солдати, багатонаціональної країни чекали негайного задоволення своїх вимог. Ця трагічна невідповідність між очікування багатомільйонних мас і можливостями розореної війною країни, а головне слабкість і вагання влади навіть в тих питаннях, які можливо було вирішити правовим шляхом, породжували пряму революційну дію. [33; 352]

Не обмежена ніякими рамками політична воля сприяла бурному формуванню громадянського суспільства. Всі класи були охоплені самодіяльними організаціями: Ради робочих, солдатських і селянських депутатів, профсоюзи, солдатські комітети.

В той же час, до Жовтневих подій, органи влади діяли фактично по західному політичному типу – по типу парламентської республіки (Тимчасовий уряд виник під егідою Державної думи, яка символізувала парламентаризм), хоча офіційно Росія була проголошена республікою лише 1 вересня 1917 року. Місцеве самоуправління отримало широкі права і вибиралося на основі всезагального виборчого права. Був проголошений лозунг Установчих зборів, яким належало стати повноцінним парламентом. Тимчасовий уряд функціонував на багатопартійній основі. [32; 20]

Отже, західний шлях розвитку мав привести до парламентської республіки з розділенням влади, правової держави і громадянського суспільства, до ринку, який сприяв би функціонуванню економіки, а в результаті відбулася б соціально-класова диференціація і розвивалася б приватна власність. Це, звичайно, не могло не приваблювати, але в основному освічену частину суспільства. [33; 354]

Отож, кінцевий вибір шляху розвитку країни в умовах революції і відкритої політичної боротьби залежав від того, на чию сторону стане більшість народу. І тут впевнено можна сказати, що західний тип розвитку після Жовтневих подій не міг стати результатом вибору знизу: соціальна база для цього була дуже вузькою в великій і мозаїчній країні. Росія рушила з свого історичного місця, але в сторону традиційну для Сходу.

3.2. Доля демократії в Росії після Жовтневих подій.

Подібно до Американської революції 1776 року, і Великої Французької революції 1789 року, Російська Жовтнева революція 1917 року, має своє всесвітньо-історичне значення. Разом із тим вона якісно відрізняється від них своїми наслідками, цінностями, ідеалами. Вона велика, але не велична. Переважна частина громадян багатьох країн, які потрапили в її силове поле, мають підстави скаржитися на долю. У негативному ставленні до цінностей Російської революції з боку наступних поколінь важко сумніватися. Крім того, всі покоління американців і французів поважають цінності проголошені їхніми революціями. Не важко здогадатися, що цінності були інші.

Американська Декларація незалежності у липні 1776 року проголосила незнанні раніше твердження: «Люди народжуються рівними і від народження мають рівні права». Французька Декларація прав людини і громадянина у серпні 1789 року проголосила, що метою будь-якого політичного об’єднання має бути охорона невід’ємних прав людини – на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню.

Американська і Французька революції знаменували кінець суспільства, побудованого на ієрархії. Вони були націлені проти тиранії колоніального режиму або станового ладу. Утверджуючи політичну свободу, рівність людей від дня народження, право кожного на приватну власність, ці революції несли з собою філософію суспільного договору. Вищим проявом демократично організованого суспільства стала вважатися повага до закону – певного договору, яким мали керуватися всі. Ті, хто ставив себе над законом, опинявся поза законом. Повага до закону гарантувала особисту безпеку, попереджувала анархію натовпу і сваволю особи, забезпечувала контроль суспільства над державою. [16; 89]

Отже, виникає, цілком логічне запитання, якою була доля демократії після Жовтневої революції 1917 року в Росії?

Необхідно визнати і той факт, що збройне повстання під керівництвом більшовиків і проголошення Радянської влади були не вінцем революції, а лише одним з її етапів. Так, більшовикам жовтневі події принесли перемогу, вивели їх на світову політичну арену. Однак, ті ж самі жовтневі події поставили російське суспільство на небезпечну грань. Вибір шляхів розвитку, пошук громадянської згоди став майже неможливим, більшовики, здавалося забезпечили успіх демократичного вибору (нехай і в інтересах, як вони вважали, світової пролетарської революції), але на справді вони підштовхнули російську революцію до поразки. Норми суспільної демократії були природними і органічними для російського (слов’янського) населення. Неслов’янські народи, які входили в колишню імперію, були прихильні до інших ідеалів суспільного устрою. І як наслідок, — розпад країни (він фактично почався вже після лютневих подій, в результаті послаблення держави, але йшов тоді не так інтенсивно) і відхід районів, які не сприймали радянський вибір, був неминучим. Більш того, оскільки за час існування російської імперії в національних районах були створені русифіковані анклави, звичайно, відхід цих районів не міг відбутися без внутрішньої боротьби і багаточисленних бід для народу. [32; 27]

Історичний досвід дає нам лиш приклад традиційних суспільств Сходу: общини (різного роду: кланові, кастові, родові і інші) об’єдналися міцною деспотичною державою, яка контролювала всі сторони суспільного життя (політичну, економічну, культурну, духовну), являлися власником засобів виробництва і т.д. Росія поєднувала в своєму складі ті райони, які прагнули до чисто європейського шляху розвитку, і мавши змішаний євроазійський характер, і райони, які розвивалися в традиціях Сходу. Перевести такий складний конгломерат на східний тип розвитку було неможливо. Але використовуючи насилля, нав’язати такі форми суспільної організації, як показало майбутнє реально. [32; 27]

Отже, скоро після Жовтневої революції розпад країни став фактом. Заявили про свою незалежність і неприйняття радянського вибору Фінляндія, Польща, Литва, Латвія, Естонія. Бессарабія оголосила про свою незалежність, а в лютому 1918 року приєдналася до Румунії. Не прийняв і радянський вибір Кавказ. В Туркестані сильні мусульманські рухи, які віддзеркалювали інтереси корінного населення, виступили за розвиток краю в відповідності з традиціями ісламу і по законам шаріату.

Здавалося б, слов’янське населення Білорусі і України повинно було підтримати великоросів, оскільки так багато спільного в цих народів в культурі, в тому числі і в політичній. Дійсно, їх вибір був також радянським по суті, але в своїй національній формі Україна, наприклад, рішуче відмовилася визнати Раду Народних Комісарів і русифіковані Ради на місцях, де керували більшовики, але підтримала свої національні Ради, які очолювали українські соціал-демократи і есери. Була утворена Центральна Рада, яка носила назву: Всеукраїнська Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Не дивлячись на співпадіння демократичних ідеалів Україна і Білорусь прагнули уникнути сильного русифікаторського впливу, прагнули до незалежності. Розпад зачепив і власну територію Росії. Зруйнувалися звичні зв’язки, виник конгломерат самокеруючихся, а фактично «самостійних» територій: трудові комуни, федерації трудових комун, карликові республіки і т.д. [32; 28]

В ході цих умов, коли здавалося, не можливо вже нічого з’єднати почала оформлюватися система влади, яка докорінно відрізнялася від того ідеалу, який підтримало більшість народу в ході Жовтневої революції. Цю систему прийнято називати диктатурою пролетаріату. Оскільки, марксизм-ленінізм був єдиною теоретичною основою, в категоріях якої дозволялося відображати реальність, іншого визначення і не могло бути, бо вибір був невеликий: або диктатура буржуазії, або диктатура пролетаріату. Вихід за рамки цієї дилеми тягнув за собою тяжкі наслідки. На ділі ж це не була диктатура пролетаріату. На думку Сємєннікової Л.І. – це всього навсього теоретичний феномен, який існує в рамках кабінетної конструкції класиків марксизму, і який не має відношення до реальності. [32; 28] Жорстоко централізована антидемократична, з широким застосуванням диктаторських методів, вона носила яскраво виражений не західний, некапіталістичний характер. Навпаки, вона була направлена проти класів, приватної власності, ринку всіх форм демократії, включаючи радянську. [32; 28]

В.І.Ленін не визнавав того, що встановлена більшовиками диктатура є диктатурою більшовиків. Він завжди говорив про абстрактну диктатуру пролетаріату. Але природу самої диктатури безвідносно до її носія він визнавав відверто – як протиставлення закону: «Наукове поняття диктатури означає ніщо інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається». [16; 89]

Отже, однією із самих характерних рис суспільних відносин, які склалися в Росії в результаті Жовтневої революції явилася здатність визначеної групи суспільства, зайнятої в системі управління, реалізувати свої приватні прагнення, способом специфічної різновидності соціального егоїзму – тоталітарної диктатури. [10; 132]

Становлення жорсткої організації суспільства проходило на базі партії більшовиків. Вона стала основним хребтом системи влади. Чому саме РСДРП (б)? Справа не тільки в тому, що вона сформувала уряд, скільки в тому, що в умовах суспільного розвалу вона зберегла всеросійську організацію – комірки на фабриках, заводах, в сільських округах, фракції в Радах, профсоюзах, і інших масових організаціях; більшовики мали роботоспроможні партійні структури на всіх рівнях. Партія була централізована і вихована в дусі дисципліни, мала в своєму розпорядженні озброєних людей (революційні солдати, матроси, частини Червоної гвардії). Вже в перші місяці після революції Ради стали керованими (через більшовицькі фракції) придатком партії, центр прийняття рішень перейшов до партійних органів. Яскравий приклад тому – епопея з заключенням Брестського миру в лютому – березні 1918 року. Спочатку рішення про укладення сепараційного миру з Німеччиною прийняв ЦК більшовиків, потім – VII екстренний з’їзд партії, лише після цього IV Надзвичайний Всеросійський з’їзд Рад затвердив партійне рішення. [32; 29]

Націоналізація банків, великої і середньої промисловості, фактична націоналізація землі – замість проголошеного соціалізму – неминуче означало одне: ліквідацію економічної незалежності класів, знищення багатопартійності і всіх форм західного типу демократії. Швидко стала формальною і радянська демократія. Вибірні радянські органи втратили будь-яке значення, а виконавчі органи перетворилися в провідників партійної лінії, більшовиків. Розгорнулося тоталітарне одержавлення всіх сторін життя суспільства. Партія більшовиків перестала бути політичною організацією, елементом громадянського суспільства, вона перетворилася в звичайну конструкцію для керівних структур. [32; 29]

Але, радянська влада, все-таки, могла видавати гуманні закони. Вони були завоюванням Жовтневої революції, її політичним активом. Проте ця влада видавала й жахливі закони про депортації і концтабори, про «п’ять колосків» і розстріл дітей від 12 років за політичними мотивами. Це теж «завоювання Жовтневої революції, її політичний пасив». [16; 89]

Росія з точки зору суспільної організації зрушила з свого історичного місця, але в бік традиційний для Сходу. Окремі представники російської інтелігенції саме так і розцінювали різкий поворот країни. Академік С.Ф.Платонов в розмові з євразійцями в 1924 році зауважив: «Народжується якийсь новий тип російської людини, відбувається якесь переродження середньої російської людини; цей новий тип більш за все степового, східного характеру…» Росія стала східною країною, передвинулася на Схід…»

Цікаві і речення з листа І.П. Павлова в Раднарком СССР, написані в 1934 році. «Я все більш буча схожість нашого життя, з життям давніх азіатських деспотій».

Таким чином, від демократичного вибору Жовтневої революції не залишилося нічого, крім радянської форми, вже до літа 1918 року. Це стало головним фактором розвитку громадянської війни на території Росії. Прихильники західного шляху, прихильники самодержавного устрою були в стані громадянської війни з новою владою, з перших післяреволюційних днів. Але тоді вони не мали підтримки в народі, так як більшість була на стороні Рад. Зараз же, коли стало очевидним, що нова суспільна система далека від ідеалів революційного часу, значна частина робітників, селян виступили на захист демократії, так як вони її розуміли. Не випадково таку широку підтримку в масах на протязі всіх років громадянської війни і зразу ж після неї мали лозунги «Ради без комуністів», «Влада Радам, а не партіям» і інше. Громадянська війна набула затяжного і всезагального характеру. [32; 23]

Відсутність демократії призвела до того, що радянське суспільство неминуче потрапило під владу однієї людини. Цією людиною виявився Сталін. Диктаторська влада не мала запобіжників, здатних перешкодити появі такої людини. Жовтнева революція невіддільна від цього.

Лібералізація політичного режиму після Сталіна стала можливою з двох причин. По-перше, сталінський державний терор викорінив будь-яку можливість опору. Радянське суспільство позбулося партій або громадських об’єднань, які могли б стати в опозицію до режиму. По-друге, і це найголовніше, було створене адекватне політичному режимові соціально-економічне підгрунття. Кожний потрапив в економічну залежність від тоталітарної держави. [16; 89]

3.3. Жовтень і світова революція.

До «білих плям» відноситься і така проблема як Жовтень 1917 року і світова революція. Розглядаючи це питання потрібно пам’ятати, що покоління творців і захисників Жовтневої революції брало натхнення ідеями світової революції. Більшовики розглядали революцію в Росії, як перший і початковий етап такої революції, як її могутній детонатор. В світовій революції, в політичній, матеріальній і технічній допомозі пролетаріату передових країн, вони бачили засіб вирішення важких дилем, щодо будівництва соціалізму у відсталій країні. Плани у більшовиків були глобальними. [34; 55] В даному питанні варто згадати амбіційні слова В.І.Леніна написані 10 квітня 1917 року, через п’ять днів після повернення в Петроград з еміграції. У розвиток Квітневих тез: «А ми хочемо перебудувати світ..» Але це не означає, що думалося перебудувати світ силами російських більшовиків і народу. [30; 26]

Основи для таких планів були – в Європі склалася революційна ситуація і здавалося потрібна тільки іскра, щоб розгорілася революційна пожежа, яка мала охопити весь світ і дозволила б здійснити світову революцію. Цього не сталося, хоча російський приклад викликав міцну революційну хвилю, яка прокотилася в 1918 – 1921 роках по всіх континентах і потряснула основи капіталізму. [34; 53]

За переконанням Бучина П.П., ідея світової революції була свого роду стержнем, навколо якого, як прикуті, оберталися думки всіх учасників і сучасників Російської революції. Такого самоусвідомлення не було ні в якій іншій революції, і не може такого бути, щоб подібне самоусвідомлення віддзеркалювало тільки оману. Але яку реальність воно відображало? Цікаво відмітити, що раз виникнувши, ідея світової революції не відсторонювалася навіть її запереченням, бо завжди виявилося, що це та ж сама ідея але з заперечним знаком. [2]

В даному питанні варто розглянути версії, які були висунуті стосовно російської революції і її відношення до світової революції.

Версія В.І.Леніна, за нею, ідея світової революції не заперечується, але доповнюється уточненням, згідно якому революція починається там, де гострі протиріччя між класами, тобто не в передових країнах, а в відносно відсталих. При чому ключове слово тут «відносно», а не «відсталих», через те, що мова йде про країни, які беруть участь в розділенні світу. Отже, версія В.І.Леніна затверджувала російську революцію, як початок світової революції. [2]

Версія Каутського: в жовтні 1917 року був переворот, який штучно підштовхнув світову революцію в умовах, коли світ, ще не був підготовлений до неї. Через це успіх перевороту пояснюється збігом історичних обставин, випадковостей і терору. Більшовики здійснили вольове вторгнення в об’єктивний історичний процес, і через це більшовизм приречений, він не надовго. Тобто, ця версія заперечувала жовтневі події, як початок світової революції. [2]

Версія Бердяєва Н.: більшовизм був народжений всім попереднім історичним розвитком Росії. При цьому ідея світової революції, ніби-то розподілялася на негативну і позитивну форми. Негативна: якщо б більшовицька революція була «по Марксу», то вона була б світовою і розпочалася б в передових країнах, тобто вона не була світовою в марксистському розумінні. Позитивна російська революція була світовою, але в релігійному розумінні, тобто Росія своєю жертвою спокутувала все накопичене світове зло. Дана версія, виступає в захист того, що Російська революція не є початком світової революції, а самою світовою революцією, не важливо в якому розумінні.

Версія Л.Троцького: теоретично революція повинна бути світовою, — це критерій соціалістичної ревоюції. Якщо ж російська революція не відповідає цьому критерію, то вона не була соціалістичною. Робітничий клас опинився в руках нової касти узурпаторів, нового керівного класу. Через це в ході наступної світової революції пролетаріату Росії доведеться здійснити ще одну революцію, але вже не проти буржуазії, а проти нової чиновницької касти узурпаторів. [2]

Перш за все, варто відмітити і те, що версія Троцького є одночасно і запереченням уявлень про початок світової революції-початку не вийшло, не вдалося революції в Росії «здетонувати» соціалістичну революцію. [2]

Варто розглянути і шосту версію, яка була висунута програмою КПСС. Згідно з нею, ідея світової революції – хибна по формі, але не по змісту. Світова революція – це не декілька років революцій і громадянських воєн, а довга епоха «переходу від капіталізму до соціалізму», поступове відпадання «слабких частин» від світової гілки імеріалізму і зросту «світової системи соціалізму». Отже, якщо ближче розглядати це поняття то виходить, те, що термін «світова революція» заміняється спочатку терміном «період переходу», а потім терміном «епоха переходу від капіталізму до соціалізму». В результаті виходить, що Великий Жовтень являється початком, але не світової революції, а епохи. В той же час ця епоха в деякому «революційно-релігійному» розумінні і є світова революція розтягнута в часі. Але її дроблення на національні революції заперечує «Великий Жовтень» як світову революцію. Ось такою заплутаною є дана версія. [2]

Якщо ж слідувати за точкою зору А.П.Бучина, то: — «ця революція не була світовою по своїй політичній формі, але вона була світовою революцією по своєму соціально-економічному змісту. Вона привела до народження нової теорії непередбачуваної, суспільно-економічної формації, яка мала в своїй основі світовий ринок і розширене соціальне виробництво, — соціально-товарної формації. [2]

Досліджень на тему про вплив Жовтневої революції на світовій революційний рух вистачає – і в нас, і за кордоном. Але цю проблему не можна рахувати вичерпаною. Всерівно залишається без відповіді питання про те, чому ж не відбулася світова революція? [34; 55] – Можливо «винні» не тільки «сырые русские поленья», як писав М.Горький в 1918 році в своїй праці «Несвоевременные мысли». [30; 27]

Можливо тут спрацювала історична і доленосна закономірність: жоден суспільний лад не народжується за малий проміжок часу, і у всесвітньо-історичному масштабі. [30; 27]

Отже, Жовтнева революція не стала світовою, як розраховували і сподівалися більшовики в Росії. Пролетаріат Європи виявився ще не готовим до боротьби за соціалізм. Одинокість Жовтневої революції при відсталості країни й розоренні її війною стала джерелом великих труднощів в долі Росії. Зробивши вигляд, ніби лозунгу світової революції не існувало, ніби не було в більшовицькому арсеналі і ідеї революційної війни, деякі історики стали запевняти дещо інше. Вони переконували, що більшовицька партія прийшла до Жовтня вже з розробленою концепцією мирного існування, і ніби Декрет «Про мир» являвся її першим проявом. Між тим лише Брестський мир послугував «холодним душем» для глобалістичних революційних настроїв того часу. Можливо, саме з цього моменту потрібно вести відлік в розвитку ідеї мирного існування з капіталізмом. [34; 55]

По новому постає і така традиційна тема, як міжнародне значення Жовтневої революції. Неможливо в наш час не погодитися з тим, що її вплив на світовий розвиток, в тому числі на світовий революційний рух вже давно згас. [34; 56]

Говорячи про міжнародне значення Жовтня, Ш.Фітцпатрік, вдало підкреслює, що позитивна його роль головним чином, заключалася в тому, що для декількох поколінь людей ця подія стала символом боротьби за гуманізм, раціональне і соціальне звільнення. Разом з тим насилля над історичним процесом не могло не мати зворотної сторони, і в кінцевому результаті, безумовно, переважило на вагах історії позитивний ефект цієї революції. В якості головного негативного результату Ш.Фітцпатрік вказує на розкол світу на дві ворогуючі системи, «холодну війну», а також на те, що ідея соціалізму на багато років, в очах значної частини людства стала поєднуватися з тоталітарною радянською моделлю. [10]

Жовтень 1917 року одна з головних подій ХХ століття чи соціальна трагедія? Дане питання є дуже проблемним, оскільки воно ставить більше запитань, чим можна знайти відповідей.

Здавалося оцінка жовтневих подій 1917 року, як великої і соціалістичної революції, як поворотної події у російській та світовій історії, отримала силу аксіоми і стала суспільно визнаною. Про такі критичні оцінки як «національна трагедія» чи соціальна катастрофа, як більшовицький переворот вчинений «купкою фанатиків» революціонерів, зігравших на незадоволенні озлоблених мас. Вже не говориться про чорносотенську ідею «жидомасонської змови» як її причини, знали лише одиниці професійних істориків. І, то лише ті, які мали доступ до меншовицьких, есерівських, білогвардійських і емігрантських видань, які були заховані «за сімома печатками» в спеціальних сховищах. [27; 9]

Дякуючи поверненню до надійного методологічного принципу марксизму – принципу історизму – вдалося хоча б в деяких рисах уявити Жовтневу революцію не тільки як одну з головних подій ХХ століття, і свято пригнічених і експлуатованих, перемогу їх вікових прагнень до свободи, демократії і соціальної справедливості, але і як велику історичну драму народу, зіткану із протиріч, перемог одних класів і соціальних етапів, і поразку, трагедію інших, взлет людського духу і його падіння. [27; 15]

Розчарування широких кіл суспільства, особливо молоді в соціалістичних цінностях, ідеалах Жовтня з однієї сторони, і формування історичної свідомості народу як результат його масової історичної безграмотності привели до наростання в суспільстві нігілістичного відношення до Жовтня. Як тут не згадати цитату О.С.Пушкіна «Уважение к минувшему – вот черта, отличающая образованность от дикости». [27; 25]

Під час 60-річного ювілею радянські пропагандисти оголосили Жовтневу революцію головною надією ХХ століття. Вони були переконані, що за наступні десятиліття не відбудеться нічого істотнішого. [16]

На даний час вже мало кого цікавить те, що сталося в Жовтневі дні декілька десятиліть тому, а лише реакція на цю подію з боку політичних сил різних країн. Зміну Тимчасового уряду Раднаркомом у Радянському союзі назвали Великою Жовтневою революцією. Ця подія розглядалася як головна у ХХ столітті. Зі свого боку антикомуністи заперечують значення цієї події, вбачають в ній політичний переворот. Але чи можна взагалі відійти від площини, на якій відбуваються ці історико-ідеологічні суперечки? Процеси, що розгорнулися на початку століття вже завершилися. І варто підійти до них суто з наукових позицій, без будь-якої ідеологічної упередженості. [27; 7]

І лише зараз, ми можемо спробувати, з більшою вірогідністю визначити порівняльну важливість історичних подій. Кульчицький С. відстоює точку зору, що головною слід вважати подію, яка тягне за собою довгий шлейф інших, і не лише доленосних. Хтось може вважати головною з них крах започаткованого Жовтневою революцією комунізму. Проте крах – це тільки крах. Потрібно розглядати події, в результаті яких щось важливе народжується, а не зникає.

Тільки треба відмовитися від месіанського підходу до інтерпретації російської історії в контексті світової і визначити глобальну подію, на фоні і в безпосередньому зв’язку з якою відбулася Жовтнева революція. Довго шукати не доведеться: це світова війна 1914-1918 років. [16; 84]

З цього підходу Перша світова війна справді була головною подією ХХ століття. Оскільки, вона викликала революції, в ході яких розвалилися чотири імперії – Російська, Німецька, Австро-Угорська і Оттоманська. На гребені викликаних війною та її наслідками масових народних рухів у ряді країн прийшли до влади екстремістські політичні течії – комунізм, фашизм, і нацизм. [4; 84]

Отже, якщо йти за суто цією концепцією, тобто з такої сторони дивитися на жовтневі події, то звичайно, Жовтень в порівнянні з Першою світовою війною не можна назвати головною подією ХХ століття.

Але якщо спробувати розглянути Жовтневі події 1917 року за іншою схемою, а конкретно за наслідковим зв’язком, як пропонує А.Робінович. За ним, Жовтнева революція по своїй суті є головною подією, оскільки вона стала не тільки поворотним пунктом в історії самої Росії, але й здійснила в цьому столітті великий вплив, як позитивний так і негативний на долю Європи. Як сказав Н.Бердяєв – «Малый апокалипсис истории» характеризуючи Жовтень 1917 року;

Що ж стосується другої частини питання чи був Жовтень трагедією, то його також можна трактувати двохсторонньо. Трагедія, запевняє А.Рабінович не в самій революції, а в тому, що за нею послідувало – громадянська війна, сталінські злочини. Все це, звичайно, справило свій вплив на маси. З однієї сторони загибель людей, голод, розруха, з іншої – утвердження в керівництві більшовицької партії думки про те, що всі питання можна вирішити силою, наказом… [27; 178] Отже, Жовтень 1917 року – це подія, яка ввійшла в історію, хоча і в дуже різних та суперечливих оцінках.

Висновки

Розгляд минулого, потрібен для того, щоб краще зрозуміти сучасне, і побачити контури майбутнього. Жовтневі події 1917 року в Росії, якщо дивитися в минуле, визначили її долю, через те, що в минулому ніхто нічого змінити не може. Але історія, ще не закінчена і діяльність людей може суттєво змінити контури майбутнього, усвідомивши і зробивши висновок на основі помилок минулого. [2]

Ще декілька років назад обговорення даної теми, не могло бути різностороннім і об’єктивним. А сьогодні дискусії про історичне значення Жовтневих подій 1917 року, а конкретно: альтернативи розвитку Росії після Жовтня, Жовтень 1917 року і світова революція, міжнародне значення Жовтня, доля демократичної революції в Росії і конкретно чим же була по своїй суті Жовтнева революція – головною подією ХХ століття чи трагічною помилкою, набуває більш широкого характеру. Кожен дослідник має свою власну точку зору на дане питання. Але, як відомо: у зіткненні думок народжується істина.

Але народжений гласністю вибух масового інтересу до вітчизняної історії, а перш за все до радянського періоду, владно ввійшов у володіння істориків, і історична публіцистика сміливо взялася за ліквідацію «білих» і «чорних» плям нашої історії.

Під дією критичних публікацій рухнула офіційна концепція Жовтневої революції. Рішуче були відсторонені насаджений десятиліттями «благий» образ Жовтня і його канонізація. Міфи і легенди, які прикрашали історію були відкинуті. [27; 15]

Яскрава і трагічна історична подія, якою стала Жовтнева революція 1917 року, отримала відображення у вітчизняній і зарубіжній літературі. В наукових дослідженнях, збірках документів, мемуарах охарактеризовані хід революції по головним регіонам країни, діяльність загальноросійських і місцевих партій і організацій, поводження керівних класів і багаточисельних соціальних груп, керівників і мас. З ходом часу були висинуті на розгляд різні, деколи зовсім протилежні підходи до трактування революції. Кожний ідеологічний напрям пропонував своє розуміння «правди», об’єктивності, повноти відображення подій. І тим не менш кожний історіографічний етап вносив свій вклад в розуміння виключно складної, багатопланової, динамічної події, якою стала Жовтнева революція. Десятиліття, які минули після неї висвітлювали все нові і нові грані в контексті єдиної безперервної вітчизняної і світової історії. [14; 146]

Вже відійшли ті часи, коли в суспільстві існувало одне розуміння історичного процесу, але все ж існують положення, які повинні прийматися більшістю, оскільки вони слугують основою для громадянської згоди і світу. До їх числа відноситься оцінка подій 1917 року. Необхідно дивитися на всі події без упередженості, відкинути ідеалізовані, політизовані схеми, які відбивають боротьбу інтересів. [32; 16]

Ще декілька десятиліть назад формула «Велика Жовтнева соціалістична революція» не могла бути не тільки піддана критиці, але навіть в будь-якій мірі піддана сумніву чи коригуванню. Вона мала партійно-державний характер і нею керувалися загальні відомства і масове усвідомлення. На даний час, ця монополія в значній мірі зруйнована. В ході тем визначення: військовий переворот, змова жовтня, анархічний бунт, робітничо-селянська, демократична революція, міжформаційна соціалістична революція і т.д. Однак, не дивлячись на радикалізм полемічних оцінок, потрібно визнати, що ми ще не в змозі зрозуміло сформулювати, що ж сталося з Росією в 1917 році. [33; 348]

Отже, версій, які оцінюють події Жовтня 1917 року вистачає. З них можна виділити п’ять найбільш поширених: Перша з них відстоює ту точку зору, що в Жовтні відбулася міжформаційна соціалістична революція, яка відкрила епоху переходу від капіталізму до соціалізму, а потім до комунізму. Цю точку зору підтримували і захищали такі радянські історики як Ненароков А.П., І.Б. Берхін, Ю.А.Поляков та багато інших.

Але згодом, у 80-тих роках ХХ століття, думка була змінена, з’явилася нова оцінка, згідно з якою у Жовтневі дні 1917 року відбулася робітничо-селянська, демократична революція. Ідеологами даної точки зору виступають частина суспільствознавців, яких прийнято називати шістдесятниками, це А.П.Бутенко, П.В.Волобуєв і т.д.

Третя оцінка виникла вкінці перебудови, і розпаду Радянського Союзу. Згідно якої, — це суто військовий переворот, який був здійсненний більшовиками з опорою на частину армії і флоту.

Четверта точка зору, хоча й з’явилася зразу ж після Жовтневих подій, була широко поширена в зарубіжній історіографічній літературі, і саме звідти прийшла до нас в час перебудови. Жовтневі події – це змова, твердять З.Бжезинський, Р.Сервіс, Д.Кайзер, та ін. – це захоплення влади купкою більшовицьких лідерів, які нав’язали країні комунізм.

І, нарешті, п’ята точка зору – це був анархічний бунт, тобто революція люмпенів.

Отже, логічним є те, що точок зору, багато, але яка з них є вірною? Жодна з них повної довіри не викликає. Ми самі повинні обрати свою оцінку, бо ніхто нам її не нав’язує, а тільки пропонує.

Але як охарактеризувати Жовтневі події 1917 року і реакцію на них в суспільстві вцілому? Зрозумілим є те, що Жовтень не можна рахувати буржуазною революцією, оскільки він не тільки не вів до встановлення буржуазного ладу, а навпаки зруйнував і знищив його дореволюційні елементи і початки, повністю ліквідував буржуазні класи населення. Жовтень також не можна рахувати революцією демократичною, оскільки він не тільки не встановив демократії, а заклав в Росії основи тоталітарного ладу, більш жорстокішого, ніж минуле російське самодержавство. Понятійну дилему не вирішують і нові спроби характеризувати Жовтень 1917 року, як «більшовицький путч» чи як «більшовицьку контрреволюцію». Вирішенням цієї дилеми може бути, очевидно, лише новий розгляд дуалізму революційного процесу 1917 року, який віддзеркалював багатоплановий характер російської реальності. [29; 200]

Роблячи висновок не можна не сказати, про ставлення до Жовтневих подій православної церкви, яка від лиця Помісного собору та новообраного патріарха Тихона (Белавіна), з осудом прийняла революцію і прихід до влади більшовиків на чолі з Леніним, як акцію братовбивства, як таку, що по своєму характеру протилежна всім нормам православної віри і моралі. Та коли більшовики організувалися вже, як законна влада, прийнята народом, то православна церква прийняла її на засадах законності і підчинялася як владі, допущенній Богом. [39]

Чи можливо в нашій історії знайти другу подію, яка викликала б стільки дискусій і різнобічних оцінок, і була б настільки міфологізована як Жовтнева революція. Нерозуміння історичного значення Жовтневої революції робить неможливим розуміння всієї історії ХХ століття. Очевидно, і те, що ця подія такого масштабу по своїй природі не може бути зведена до дії випадковостей. [24; 54]

Список використаних джерел та літератури:

Аксенов В. 1917 год в художественном восприятии современников» // Отечественная история 2002 г. №1 – с. 96-100

Бучин А.П. Семь версий одной революции//Вопросы истории.

Великий Октябрь: краткий историко-революционный справочник. М.: Политиздат. 1987.

Верт Н. Історія Радянської держави 1900-1991 рр. – Рівне. Вертекс. 2001.

Волков В. Красный семнадцатый год//Родина. №2. – 2007. с.10

Воронин А.В. История Российской Государственности. Мурманский институт.

Волобуев П.В. Октябрьская революция: путь к демократии или диктатуре//Россия в ХХ веке: историки мира спорят. – с.147-152

Эктон Э. Новый взгляд на Русскую революцию//Отечественная история 1997. №5 – с.68.

Егоров А.Н. Кадеты и выступление генерала Л.Г.Корнилова: дискуссионные проблемы историографии//Вопросы истории. 2005. — №8. с.157-165

Зайнетдинов Ш.Р. Революция, прогрес//Отечественная история. – 1995.

Історична наука: термінологічний і поняттєвий довідник. – 2002. К.: Вища школа. 321 с.

История России//под. ред. А.С.Орлова, В.А.Георгиева. М.: Проспект. – 2006. – 336 с

История России от древнейших времен до начала ХХ века//под. ред. И.Я.Фроянова.

История России ХХ век//под. ред. В.П.Дмитренка. – М.: Аст. – 2001.

Казаков Л.А., М.Л. Гловин Великий Октябрь и буржуазная «социология революции». – М.: Наука. – 1987.

Кульчицький С. Велика Російська революція//Сучасність. – 1998. січень № 1. 84 С

Кульчицький С. Новий погляд на Російську революцію 1917 року: чуті гасла більшовицького перевороту//Історія в школах України

Кульчицький С. Новий погляд на Російську революцію 1917 року: утворення Тимчасового уряду//Історія в школах України. – 2004. №3. с. 45-46.

Кульчицький С. Новий погляд на Російську революцію 1917 року: Квітнева криза//Історія в школах України.

Кульчицький С. Новий погляд на Російську революцію 1917 року: Липнева криза//Історія в школах України.

Кульчицький С. Що сталося в Росії 7 листопада 1917 року//Урядовий кур’єр. – 1998.

Краткая история России и Советского Союза (американский взгляд).

Маша М. В поисках истинного Октября//Отечественная история. – 1992.

Могильныцкий Б.Г. Бердяев Н.А. О Русской революции//Новая и новейшая история. – 1995. №6. — с. 54.

Ненароков А.П. Великий Октябрь: краткая история, документы, фотографии. М.: Политиздат. – 1976.

Октябрьская революция: вопросы и ответы. – М.: Политиздат. – 1987.

Октябрь 1917: величайшие события века или социальная катастрофа? – М.: Политиздат. – 1991.

Первухина К.М. История Октябрьской революции в англоязычной литературе конца 70-80 годов//Отечественная история. – 1991.

Рейман М. Заметки по интерпретации 1917 года//Отечественная история. – 1994.

Россия 1917 год: выбор исторического пути. – М. – 1989.

Романовский В.К., Устряков Н.В. О русской революции // Вопросы истории. – 2005. №1

Семенникова Л.И. Что же мы празднуем 7-го ноября?//Наука и жизнь. – 1992. № 11. – с. 16

Семенникова Л.И. Россия в мировом сообществе цивилизаций. – Брянск. Курсив. – 1995.

Страницы истории советского общества: люди, проблемы, факты//под. ред. А.Кинкульнена. – М.: Политиздат. – 1989.

100 великих заговоров и переворотов. – М.: Вече. – 2002.

Томпкинс С.Р. Триумф большевизма: Революция или реакция?//Отечественная история. – 1995. №5. с.152.

Троцкий Л. Октябрьская революция.

У Энь-юань. Октябрьская революция: неизбежность и историческое значение//Вестник Московского университета. – История. – 2000. №5. с. 44.

Цыпин В. История Русской церкви 1917 – 1997гг. – М. 1994.

1 Семенникова Л.И. Россия в мировом сообществе цивилизаций. – Брянск. Курсив. – 1995. С. 8.

2 Історична наука: термінологічний і поняттєвий довідник. – 2002. К.: Вища школа. С. 129.

3 Семенникова Л.И. Россия в мировом сообществе цивилизаций. – Брянск. Курсив. – 1995. С. 348.