Автор: admin

ЗМІСТ

Вступ

Сутність та види активних операцій комерційного банку

Характеристика кредитної діяльності банків України

Досвід зарубіжних банків щодо активних операцій

Перспективи розвитку активних операцій вітчизняних банків

Висновки та пропозиції

Перелік літературних джерел

Додатки

ВСТУП

Прийнятий 20 березня 1991 р. Закон України “Про банки і банківську діяльність” визначив і закріпив порядок утворення й основні принципи діяльності банків на Україні відповідно до Декларації про державний суверенітет України і Законом України «Про економічну самостійність Української РСР». Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України і комерційних банків різних видів і форм власності.

Відповідно до Закону України, банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності, а також громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення й інших кредитних ресурсів, виконання ними касо—во-розрахункового обслуговування народного господарства, валютних і інших операцій, передбачених Законом України « Про банки і банківську діяльність».

Банки є юридичними особами й економічно — самостійні. Вони проводять власну фінансову політику стосовно кожного конкретного клієнта, кінцевим результатом якої є одержання прибутку, як основної мети в умовах ринкових відносин. Вони враховують перспективи розвитку даного позичальника і диференціюють режим фінансування в залежності від його кредитоспроможності. Економічна і правова відповідальність за роботу банку з клієнтами цілком лежить на засновниках банку, а не на державі, як було раніш.

Банки не відповідають по зобов’язаннях держави і, навпаки, крім випадків, коли сторони беруть на себе таку відповідальність. Витрати комерційних банків по обслуговуванню державного боргу, заборгованості по різниці в цінах, наданню пільгових державних кредитів здійснюється за рахунок держави.

Метою даної курсової роботи – є визначення видив активних операції комерційних банків України, їх сутьність , види активних операцій та досвід зарубіжних банків щодо проведення активних операцій.

1. Сутність та види активних операцій комерційного банку

Основною метою комерційних банків, які стали створюватися в Україні з 1989 року, було оперативне отримання їх засновниками і клієнтами широкого спектра банківських послуг (включаючи отримання кредитів), розв’язання засновниками за допомогою власного банку своїх групових або індивідуальних проблем, отримання максимального прибутку для своїх акціонерів або пайовиків, а також власного розвитку .

У сучасних умовах комерційні банки – це основна ланка кредитної системи країни, до яких належать кредитні установи, що здійснюють різноманітні банківські операції для свої клієнтів на принципах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не лише свій власний, а й запозичений фінансовий капітал у вигляді векселів, депозитів, міжбанківських кредитів та інших джерел.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, які діють в різних секторах ринку позичкового капіталу і фактично займаються всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Враховуючи, що основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування припадає саме на комерційні банки, їх часто називають «супермаркетами фінансового ринку».

Спостерігаються тенденції розмежування функцій та операцій комерційних банків з метою універсалізації їхньої роботи, підвищення ефективності банківської діяльності та одержання прибутків.

Різноманітність послуг, що надаються комерційними банками, не означає, що всі вони виконують однаковий набір операцій. Кожен банк визначає сферу своєї діяльності, виходячи із потреб клієнтури, яку він обслуговує. Проте існує ряд основних, базових функцій комерційного банку, які дозволяють зарахувати даний фінансовий інститут до установ банківської системи. До таких основних функцій комерційного банку, що визначають його економічну суть, слід віднести: посередництво в кредиті, посередництво в розрахунках і платежах, випуск кредитних знарядь обігу.

У широкому розумінні комерційний банк — це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій всі банки, крім універсальних, по суті, називаються комерційними.

У вузькому розумінні комерційний банк — це банк, що виконує певний набір базових операцій та єдиною метою якого є отримання максимального прибутку.

Комерційні банки — це «банки для всіх». Вони мають справу з різними клієнтами — від дрібних вкладників до великих фірм. Комерційний банк — юридична особа, яка на підставі ліцензії НБУ має виняткове право здійснювати такі операції як: залучення у внески грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення цих коштів від свого імені, на своїх умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.

Комерційні банки не мають права здійснювати операції на некомерційних засадах. Не повинні використовуватися кошти підприємств, які зберігаються на рахунках у банку, на безвідплатній основі. Підприємствам мають сплачуватися проценти за користування такими коштами.

В умовах комерціалізації банківської діяльності кредитні ресурси мають розміщуватися з найбільшою вигодою для банку і позикоодержувачів за дотримання загальнодержавних інтересів. Кошти, що акумулюються банками, повинні спрямовуватися передусім на здійснення ефективних проектів, які за — безпечують розвиток пріоритетних галузей і сфер економіки прискорення науково-технічного прогресу, нарощування виробництва товарів народного споживання і послуг, вирішення інших соціально важливих завдань. [6 . ст..257.]

Види активних операцій комерційних банків

Відповідно до статті 49 Закону України “ Про банки і банківську діяльність” комерційні банки можуть здійснювати кредитні операції в межах кредитних ресурсів, що вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони також при необхідності можуть на договірних засадах позичати ресурси друг у друга, залучати і розміщати кошти у формі депозитів, внесків, а при недоліку засобів можуть одержувати кредити в Нацбанкові України.

Комерційний банк може здійснювати безготівкові платежі, надавати кредити й одержувати гроші наявними в межах залишку засобів на своїх кореспондентських рахунках. Це також означає, що банк повинний забезпечувати не тільки кількісну відповідність між своїми ресурсами і кредитними вкладеннями, але і домагатися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих їм ресурсів. Так, якщо банк залучає засоби головним чином на короткі терміни, а вкладає їхній переважно в довгострокові позички, те його здатність без затримок розплачуватися за своїми обов’язками (тобто ліквідність) виявляється під погрозою.

Наявність в активах банку великої кількості позичок з підвищеним ризиком жадає від банку збільшення питомої ваги власних засобів у загальному обсязі його ресурсів. Хоча обсяг активних операцій не може бути обмежений адміністративними, вольовими методами, але для підтримки обов’язкових економічних нормативів Нацбанку України відповідно до інструкції N 10 від 30.12.96 р. комерційні банки самі прагнуть знаходити нові форми збільшення своїх пасивів і сфери застосування своїх ресурсів.

До активних операцій відносяться:

надання кредитів і позичок;

придбання цінних паперів;

вкладення засобів у комерційні проекти;

лізингові, факторинговые й інші операції; тобто операції, призначені для використання власних і притягнутих ресурсів для забезпечення своєї діяльності.

По своїх задачах активні операції можна підрозділити на операції, що мають метою підтримку на тім або іншому рівні ліквідність банку, і операції, спрямовані на одержання прибутку.

Показник ліквідності поряд з мінімальним розміром статутного фонду, показником платоспроможності, максимальним розміром ризику на один позичальника, розміром обов’язкових резервів, розташовуваних у Нацбанкові України, є одним з найважливіших обов’язкових нормативів діяльності комерційних банків. Граничні значення даних нормативів зазначені в Інструкції N 10 від 31.12.97

Термін «ліквідність» у перекладі з латинського в буквальному значенні означає «рідкий, текучий». Коефіцієнт ліквідності характеризує здатність банку перетворити свої активи в наявні засоби для задоволення вимог вкладників і кредиторів банку.

До активів у даному випадку відноситься каса, засоби на кореспондентському рахунку банку й в обов’язкових резервах, засобу, вкладені в цінні папери, дебіторську заборгованість і кредити.Основною операцією обеспечивающей одержання доходу є кредитування компаній і фірм.

При кількісному аналізі структури доходів банку в нормально працюючого банку питома вага доходів, одержуваних по кредитах, переважає над іншими доходами.

Активи банку по ступені їхньої ліквідності можна розділити на три групи;

Ліквідні засоби, що знаходяться в негайній готовності.

До них відноситься каса, засоби на коррахунку, першокласні векселі і державні цінні папери.Ліквідні засоби в розпорядженні банку, що можуть бути перетворені в грошові кошти. Це кредити й інші платежі на користь банку з термінами виконання в найближчі 30 днів.

Неліквідні активи — це прострочені кредити і ненадійні борги, будинки і спорудження, що належать банку і відносяться до основних фондів.

На ликвидность банку впливає структура його активів: чим більше частка першокласних ліквідних засобів у загальній сумі активів, тим вище ліквідність банку. Крім того, ліквідність залежить від ступеня ризику окремих активних операцій; чим більше частка высокорисковых активів, тим нижче його ліквідність.

Так, у сформованій практиці до надійних активів прийнято відносити наявні грошові кошти, а до высокорискових — довгострокові вкладення банків.

2. Характеристика кредитної діяльності банків України

Законодавством України встановлено, що банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Кредит — це позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Дане визначення кредиту випливає із самої мети банківського бізнесу, тобто отримання зиску за рахунок умілого, раціонального вкладення банківського капіталу. Принцип забезпеченості надання кредиту означає наявність у банку права для захисту власних інтересів, недопущення збитків від можливого неповернення боргу позичальником через його неплатоспроможність. Принцип тимчасового користування, повернення та строковості має на увазі ті, що кредит винний бути повернутий банку позичальником не пізніше обумовленого при наданні позики терміну. Принцип платності за кредит передбачає право банку справляти плату у вигляді відсотка за користування позикою, котра власне є основним джерелом традиційних доходів комерційного банку й складає зміст банківського бізнесу. Принцип цільового використання кредиту визначає вкладення позичкових коштів у конкретні цілі діяльності позичальника.[ 7. ст 350]

Кредит застосовується в таких формах:

1) банківський кредит — основна форма кредиту, що надається суб’єктам кредитування усіх форм власності на певний рядків, під забезпечення, з нарахуванням процентів за користування кредитом;

2) комерційний кредит — характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності щодо реалізації товарів та послуг з відстрочкою їх оплати. Банк приймає участь в даній угоді шляхом надання кредиту векселедержателю під акцептовані платником векселі;

3) лізинговий кредит — відносини, які виникають у випадку оренди майна (форма майнового кредиту). Банк придбаває певне майно та згідно договору оренди передає його клієнту (з можливим наступним викупом клієнтом цього майна). Орендна плата складається з двох величин: вартості майна та комісійної винагороди банку за лізингові послуги, котра дорівнює відсотку за кредит;

4) іпотечний кредит — надається під заставу нерухомого майна;

5) споживчий кредит — його можуть отримати фізичні особи тільки в національній грошовій одиниці на придбання товарів тривалого користування та повертати банку в розстрочку;

6) бланковий кредит — винятковий вид кредиту, що надається особливо надійним позичальникам без забезпечення кредиту під вищу процентну ставку;

7) консорціумний кредит — надається кількома банками.

Якщо кредитором є комерційний банк, можна виокремити наступні види економічних відносин, пов’язаних із кредитом:

1. Найпоширеніші — кредитні відносини між банком з одному боку та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами з іншого. Саме такі відносини найкраще відповідають умовам розвинутих товарно-грошових відносин, що мають місце в ринковій економіці.

2. Кредитні відносини між банками та державою. У даний час комерційні банки беруть непряму частку в кредитуванні держави, купуючи облігації державних позик у її генерального агента — Національного банку України, тобто шляхом інвестування капіталу в державні цінні папери.

3. Кредитні відносини між банком та населенням для придбання фізичними особами споживчих товарів тривалого користування та послуг.

4. Міжбанківські кредитні відносини. Зазвичай цей вид кредитних відносин використовується банками для підтримання необхідних нормативів та показників банківської діяльності, а також негайного виконання своїх зобов’язань перед іншими кредиторами.

Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форм власності в разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом.

Комерційний банк у залежності від потреб та можливостей позичальника, а також інтересів самого банку може надавати кредити на різних умовах. Тому на практиці існує поділ банківських позик за різноманітними ознаками та критеріями, тобто класифікація кредитів для полегшення контролю та управління кредитним портфелем банку:

— за призначенням та характером використання позикових коштів;

— за наявністю та видом (характером) забезпечення кредиту;

— за методами надання та способами повернення кредиту;

— за характером та способом сплати відсотка;

— за числом кредиторів;

— за ступінню ризику тощо.

Кредитні операції є найважливішим джерелом прибутку банку, проте в зв’язку зі збільшенням в останні роки випадків неповернення кредитів дані операції складають підвищену небезпеку для стійкості та стабільності банку в цілому. Прикладом щодо цього можуть слугувати долі ряду банків України, краху котрих сприяла ризикована кредитна політика.

Кредитні відносини між комерційними банками та позичальниками будуються на підставі кредитних договорів (угод). У практиці діяльності банків розрізняється кредитування пряме й опосередковане. При прямому кредитуванні договір на позичку укладається безпосередньо між банком-кредитором і позичальником. Опосередковане кредитування відбувається при купівлі банком фінансових зобов’язань (як правило, векселів) позичальника.

Кредитний договір між банком та позичальником укладається тільки в письмовій формі, у якому визначаються взаємні зобов’язання та відповідальність сторін. Договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і способом обміну листами та зверненнями. Відповідно до принципів кредитування кредитний договір передбачає такі основні засади:

1. Визначення призначення кредиту та його розмір.

2. Визначення строку користування позичальником кредитом.

Датою надання кредиту вважається дата виникнення заборгованості на позичковому рахунку позичальника.

3. Визначення форми надання кредиту та виду позичкового рахунку.

4. Визначення виду забезпечення кредиту.

5. Визначення плати (процентів) за користування кредитом.

6. Визначення порядку погашання кредиту та процентів за надану позику.

7. Права і відповідальність сторін щодо надання і погашення кредиту.

8. Контрольні та інші заходи банку щодо повернення наданого кредиту.

У разі прийняття рішення про продовження співпраці з потенційним позичальником після укладання кредитного договору йому надаються позичкові кошти залежно від обраного методу кредитування.

Загалом методи кредитування банками суб’єктів господарювання є складовою частиною кредитного механізму. Зворотній рух кредиту визначається такими факторами, як безпосередній процес виробництва та обігу, а також зміна залишку забезпечення (наприклад, кредитованих цінностей чи витрат), котра є наслідком названого процесу. Вважаючи це до уваги, вирізняють методи кредитування за оборотом і за залишком, а також оборотно-сальдовий метод. Дані особливості зворотнього рухові кредиту проявляються через окремі елементи методів кредитування: вид позичкового рахунку, термін надання кредиту, способи його повернення та організація банківського контролю за дотриманням принципів кредитування, наведених вище.

Власне зміст кредитних операцій комерційних банків полягає в укладенні та виконанні договорів щодо надання кредиту між банком та позичальником, які супроводжуються записами за банківськими рахунками з відповідним відображенням у балансах контрагентів кредитного договору, тому значення вказаних елементів відіграє суттєву роль у визначенні та виборі банком методу кредитування суб’єкта.

Кредити надаються суб’єктам господарської діяльності в безготівковій формі шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті в порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника .

На даному етапі розвитку банківської системи України при наданні позики банк може відкривати для обліку кредиту такі види позичкових рахунків:

1. Простий позичковий рахунок.

2. Спеціальний позичковий рахунок.

3. Окремий позичковий рахунок.

4. Контокорент.

Отже, основними рисами сучасної структури кредитування є:

1. Кредитні операції здійснюються банком у межах його кредитних ресурсів.

2. Діяльність банку залежить від обов’язкових економічних нормативів, встановлених Національним банком України.

3. Базування кредитних операцій на договірній системі. Банк та клієнт укладають договір, у якому зазначаються умови та методи кредитування, права та обов’язки сторін. У разі невиконання вказаних зобов’язань винна сторона несе відповідальність.

4. Перенесення акценту на кредитування суб’єкта, а не об’єкта.

5. Перехід до таких форм кредитування, котрі забезпечують повернення позик.

6. Значне місце займають міжбанківські позики для підтримання банками встановлених нормативів.

7. У даний а методи кредитування єдині для всіх галузей.

3. Досвід зарубіжних банків щодо активних операцій

Кредитування традиційно вважається основним видом активних банківських операцій, під якими розуміються операції по розміщен­ню їх ресурсів. Аналіз структури активів комерційних банків деяких розвинених країн (табл. 3.1) засвідчує, що різні види позик, починаючи з міжбанківських і закінчуючи споживчими, дійсно ста­новлять переважну частину активних вкладень — від 60 до 80%.

Кредитна діяльність є основоположною не тільки з точки зору

визначення сутності банку як фінансового посередника, а і з точки зору частки доходів від кредитування у загальній сумі доходів бан­ківської установи — у різних банків країн світу вона становить від 40 до 70%, про що свідчать, наприклад.( дані таблиці 3.2)

З цього випливає важливе значення досконало організованого процесу кредитування, який би враховував особливості стратегії банку, його клієнтури, конкурентного середовища, наявні ризики тощо. Кожний комерційний банк повинен мати чітку і детально опрацьовану програму здійснення і розвитку кредитних операцій, що знаходить відображення у розробці його кредитної політики.

Класик теорії управління банківськими фінансами Дж. Ф. Сінкі-мол. визначив сутність кредитної політики таким чином: «Кредитна політика — документально оформлена схема організації і контролю кредитної діяльності банку. Як правило, цей документ висвітлює такі компоненти кредитної політики:

1) загальні правила надання кредитів;

2) класифікація кредитів;

3) конкретні напрями кредитної політики;

4) контроль якості;

5) кредитні комітети.

При розробці кредитної політики першочерговим моментом для банків є чітке розуміння загальних тенденцій суспільного розвитку та своєї ролі (місії) у цьому розвитку, тобто до чого банк поклика­ний і може здійснити за період свого існування, що, зрештою, ви­значає обличчя банку і його відмінність від інших кредитно-фінансових інститутів. На основі сформульованої місії визначають­ся цілі і завдання банку, здійснюється вибір банківської стратегії як засобу їх реалізації. Отже, кредитна політика комерційного банку є частиною загальної стратегії його розвитку.

При формуванні кредитної політики банк повинен враховувати ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів, які умовно можна поділи­ти на макроекономічні, регіональні і внутрішньобанківські. До мак-роекономічних відносяться загальний стан економіки країни, гро­шово-кредитна політика центрального банку, фінансова політика уряду тощо. Не менш важливими є економічна ситуація у регіонах та галузях, які обслуговує банк, склад і фінансове становище його клієнтури, наявність банків-конкурентів.

До внутрішньобанківських факторів можна віднести розмір вла­сного капіталу та залучених ресурсів комерційного банку, структу­ру його пасивів, у тому числі по строках залучення, організаційну побудову, досвід та кваліфікацію персоналу.

Крім того, при визначенні кредитної політики необхідно вихо­дити з двох принципових характеристик діяльності банку: те, що він є підприємством, яке функціонує в умовах невизначеності і то­му наражається на різноманітні ризики, і те, що його метою є одер­жання прибутку. Саме проблема взаємообумовленості ризикованості та прибутковості повинна бути у центрі уваги на кожному етапі розробки кредитної політики банку.

Кредитна політика оформляється документально, як правило, цей документ, яким керуються у своїй діяльності всі працівники банку, має назву меморандум про кредитну політику, що затвер­джується Радою директорів. Його практичне призначення — забез­печення певної послідовності дій і дотримання надійності і чіткості у процесі кредитування. Основні елементи, що повинні знайти ві­дображення у меморандумі, подано у таблиці 3.3.

Таблиця 3.3.

Основні елементи кредитної політики комерційного банку

Загальна мета кредитної політики може бути визначена як надання надійних і рентабельних кредитів. При цьому, як правило, вказується, видачу яких кредитів і яким позичальникам банк вважає доцільною і бажаною, а від надання яких рекомендує утриматися. Наприклад, банк може рекомендувати видачу короткострокових комерційних по­зик на поповнення робочого капіталу діловим фірмам, персональних позик під заставу будинків, кредитів по платіжних картках приватним осбам. У той же час можуть не рекомендуватися довгострокові інве­стиційні позики, надання міжбанківських позик тощо і навіть заборо­нятися позики на проекти, що, наприклад, наносять шкоду навколи­шньому середовищу — як це зробив ще у 1995 році Оеиізспе Вапк.

Про певний вплив розміру комерційного банку на цільові установ­ки кредитної політики свідчать діаграми, зображені на рис. 5.1.1, при цьому малими банками там вважаються банки з розміром активів до 1,0 млрд дол, відповідно, великими — з активами 1,0 млрд дол і більше.

Рис.3.1 Структура кредитного портфеля комерційних банків СІЛА (2001 рік)

Малі банки

Великі банки

У документі можуть бути визначені географічні райони, де ба­жана кредитна експансія банку. Залежно від величини та стратегіч­них цілей банку сфера його кредитної діяльності може бути обме­жена містом або районом, а може охоплювати великі регіони власної країни, а також зарубіжні держави.

Важливою частиною меморандуму є визначення граничних сум кредитів (лімітів відповідальності), щодо яких можуть приймати самостійні рішення працівники різних посадових категорій — від кредитного інспектора до членів кредитного комітету і ради дирек­торів. У меморандумі, як правило, відображаються і порядок та умови видачі кредитів засновникам комерційного банку, його влас­ним працівникам, а також «великих кредитів», визначення яких на­дається у банківському законодавстві відповідної країни.

Таким чином, практичне значення меморандуму про кредитну політику полягає у тому, що він дозволяє банківському персоналу, що задіяний у процесі кредитної діяльності, орієнтуватися на най­важливіші принципи розподілу обсягу капіталу, рентабельності, лі­квідності і безпеки.

Що стосується видів позик, що надаються у зарубіжних комерцій­них банках, то в основу їх класифікації можуть бути покладені різні критерії. Перш за все, в усіх країнах у тій чи іншій формі проводиться поділ позик на дві великі групи — персональні позики фізичним особам для задоволення особистих потреб та ділові позики фірмам та підпри­ємцям для забезпечення комерційної та виробничої діяльності. Цей поділ має принципове значення, тому що для різних типів клієнтів за­стосовуються різні форми кредитування, діють різні норми щодо вста­новлення строків, величини, вартості та забезпеченості позик.

Більш різноманітною є класифікація позик не тільки з урахуван­ням типу позичальника, а і цілей їх надання. З цієї точки зору, як правило, виділяються такі групи кредитів: позики під заставу неру­хомості, комерційні позики, індивідуальні позики, сільськогоспо­дарські позики, інші позики у національних підрозділах, позики у закордонних підрозділах.

Позики під заставу нерухомості є окремою групою класифікації, тому що по цих кредитах існують власні правила регулювання та специфічні ризики. У свою чергу, вони поділяються на багато видів:

комерційні позички під заставу нерухомості включають кредити на будівництво і реконструкцію виробничих об’єктів, розвиток земельних територій — будівництво доріг та інфраструктури, по­зики під заставу торговельних центрів або офісних приміщень;

багатосімейні та індивідуальні позики на придбання та під заста­ву житлових будинків;

позики на поточні потреби («у власний сімейний капітал»);

позики під заставу землі сільськогосподарського призначення тощо.

Видів комерційних позик так само багато, як і видів комерційних структур, у тому числі і фінансових. Вони надаються на короткі те­рміни для поповнення власного оборотного капіталу компаній. Но­вими видами кредитів, що з’явилися останнім часом, є позики для початку і розвитку підприємницької діяльності, позики на купівлю активів іншої фірми тощо.

За термінами надання позики поділяються на короткострокові -до одного-двох років, середньострокові -2-5 років, довгострокові -до 15-30 років.

Кредити, як правило поділяються і залежно від характеру їх за­безпечення, що є поряд з власними коштами позичальника потен­ційним додатковим джерелом погашення позики. Тут виділяються незабезпечені, або бланкові кредити, які надаються тільки надійним, платоспроможним позичальникам, і позики з забезпеченням у будь-якій формі — нерухомості, цінних паперів, векселів, товарних запа­сів, страхових полісів, гарантій або поручництв третіх осіб тощо.

Взагалі, кредитний процес — це серйозна робота банку по ство­ренню якісного та високодохідного кредитного портфеля. Світова банківська практика виробила своєрідний кодекс правил, осново­положних умов, що спрямовані на забезпечення зваженості кредит­ної політики і дають змогу значною мірою мінімізувати ризик при позичкових операціях.

Принцип повернення полягає у тому, що по закінченні строку кредитного договору позикові кошти повинні бути повернені креди­тору у повній сумі і з відсотками. Виходячи з принципу строковості позика має бути повернена кредитору у заздалегідь обумовлений те­рмін. Недотримання цього принципу призводить до перетворення кредитної заборгованості у прострочену, проблемну, що обмежує можливості банку по розширенню кредитної діяльності.

Цільовий характер кредитування означає необхідність вкладення позичкових коштів, перш за все для суб’єктів підприємництва, у кон­кретні господарські процеси, проекти, заходи. Принцип забезпечено­сті має захистити інтереси банку і спрямований на недопущення зби­тків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Принцип платності полягає у необхідності сплати по­зичальником відсотків за користування кредитними коштами.

У західній практиці виділяється ще принцип диференційо­ваності, який передбачає надання позик на різних умовах зале­жно від типу позичальника, об’єкта кредитування, ступеня кредитного ризику та інших обставин.

Слід відзначити, що не існує універсальної для всіх комерційних банків моделі організації кредитної функції. Реалізація та управлін­ня кредитним процесом зосереджується, як правило, у ряді підрозділій банку, що мають свій рівень компетенції, свої функції і за­вдання (див. табл. 3.4.)

Основна робота по кредитуванню зосереджена у кредитному де­партаменті, при створенні якого великі банки використовують дво-або тримірну матричну модель організації. Це означає, що функція кредитування спочатку, наприклад, поділяється на кредитування кор­порацій, кредитування малого та середнього бізнесу, фінансових установ, індивідуальне кредитування та кредитування нерезидентів. Кожен з цих підрозділів може бути, у свою чергу, сегментований: так, відділ кредитування корпорацій можна поділити по регіонах (мі­сцевий і національний), за галузевою ознакою (енергетика, будівниц­тво, торгівля тощо). Така спеціалізація кредитних підрозділів надає можливість співробітникам банку детальніше знати специфіку діяль­ності клієнта, його проблеми і перспективи розвитку. Кредитування може здійснюватися і через мережу філій банку, отже, тут повинен враховуватися і географічний аспект організаційної структури.

Таблиця 3.4 Функція та задання підрозділів банку по управлінню кредитним процесом

Менеджери з кредитування повинні бути продавцями послуг, тобто не тільки консультувати клієнтів у приміщенні банку, а відвідувати їх, визначати їхні фінансові потреби та активно пропонувати відповідні кредитні продукти. Мінімізація потенційних ризиків досягається, у тому числі, і встановленням банківським працівникам певних повноважень стосовно розмірів кредитів, по видачі яких кожен з них може самостійно приймати рішення. Кожний спеціаліст, ж правило, веде справи обмеже­ного кола клієнтів, при цьому багато функцій повинно виконуватися особливими підрозділами «підтримки» кредитної діяльності.

У відділі аналізу кредитоспроможності позичальників прово­диться оцінка їх фінансового стану, економічного обгрунтування проекту, перспектив розвитку бізнесу з метою визначення ступеня ризику, що притаманний даній кредитній операції.

У відділі заставних операцій або контролю за забезпеченістю кре­дитів відбувається оцінка ліквідності та вартості застави, що запро­понована клієнтом в якості додаткового забезпечення повернення кредиту, оформлення відповідних договорів, а також здійснюється постійний контроль за станом об’єктів, що прийняті у заставу тощо.

Збирання інформації про майбутнього позичальника, перш за все із зовнішніх джерел, відбувається у підрозділі банківської безпеки, який контактує з іншими банківськими установами, бюро кредитних історій (про які мова піде далі), органами, що контролюють підпри­ємницьку діяльність для перевірки та підтвердження даних, що надав про себе клієнт, з’ясування його попередньої кредитної історії тощо.

У відділі контролю за станом кредитного портфеля визначається сукупний розмір ризиків кредитної діяльності банку і, відповідно, надаються пропозиції по створенню банківських резервів для стра­хування цих ризиків, розробляються рекомендації щодо оптимізації структури кредитного портфеля комерційного банку.

Завданням відділу кредитного моніторингу є контроль за ходом погашення позик і своєчасне виявлення кредитів, ризик неповер­нення яких починає збільшуватися. Робота з такими кредитами, які отримали назву проблемних, може бути зосереджена також в окре­мому підрозділі.

Звичайно, не в усіх банках кредитна функція є настільки органі­заційно деталізованою, невеликі комерційні банки можуть створю­вати більш комплексні підрозділи, проте у них повинно бути реалі­зовано виконання всіх вищезазначених завдань управління процесом кредитування.

Етапи процесу кредитування. Механізм формування відсоткової ставки за позиками

Зважаючи на кількість та різноманітність завдань, що викону­ються різними працівниками банку у процесі кредитування, його на поділити на декілька етапів, кожен з яких вносить свій вклад . забезпечення якісних характеристик позики і визначає ступінь її надійності і прибутковості для банку. Існують різні варіанти пері-г.изації кредитного процесу, проте рубіжною подією є саме надан­ня кредиту: до цього моменту реалізується процедура прийняття шшення про надання позики, після нього — моніторинг обслугову­вання кредиту та контроль за фінансовим станом позичальника.

Переговори про кредит можуть бути започатковані як клієнтом, так і самим банком, причому для розвинутих ринкових відносин більш типовою є друга ситуація. Менеджери банку шукають клієн­та, пропонують йому банківські продукти, у тому числі і кредити з різною цільовою спрямованістю та умовами.

Формальним початком роботи по наданню кредиту є звернення до банку клієнта із заявкою, яка містить загальні відомості про по­зику — ціль, розмір кредиту, вид і строк позики, можливе забезпе­чення, бажаний розмір відсоткової ставки, коротку інформацію про діяльність компанії, якщо мова йде про кредитування юридичних осіб.

До заявки додаються документи і фінансові звіти, які є обґрун­туванням прохання про надання позики і пояснюють причини звер­тання до банку. Це може бути бухгалтерська звітність, копії дого­ворів, звіт про прибутки та збитки, інформація про грошові потоки, стан дебіторської та кредиторської заборгованості тощо. Ретельний аналіз цих документів здійснюється після того, як банківський пра­цівник проведе попередню бесіду із заявником і зробить висновок про перспективність подальшої роботи над угодою.

Комерційні банки аналізують власні ризики ще на стадії звер­нення клієнта до банку. Саме у процесі попередніх переговорів від­бувається так звана преселекція (англ. ргезеїесїіоп — попередній відбір) ризиків, тобто визначення їх наявності та масштабу. На да­ному етапі важливо з’ясувати, наскільки кредитування даного по­зичальника вписується у загальну кредитну політику банку, якою є дійсна мета кредитування, чи володіє потенційний позичальник ре­альними джерелами .

В організаційному відношенні метою даного етапу є роз’яснення клієнту основних вимог і стандартів кредитування, консультування його щодо оформлення документації, які необхідно представити.

Після проведення співбесіди менеджер банку приймає рішення стосовно того, чи продовжувати роботу з кредитною заявкою, чи відповісти клієнту відмовою. Причому рішення повинно базуватися не тільки на положеннях нормативних документів, а і на практич­ному досвіді і професійній інтуїції банківського працівника. Якщо він вирішує продовжити роботу з клієнтом, то готує відповідний висновок, в якому визначає вид і характеристики кредитного про­дукту, що найбільшою мірою відповідає потребам клієнта, формує кредитне досьє і передає всі документи у відділ по аналізу кредито­спроможності позичальників.

Таким чином, наступним етапом процесу кредитування є оцінка кредитоспроможності потенційного позичальника і ризику, що пов’язаний з наданням позики. Від правильності оцінок, зрештою, залежить життєздатність банку. Неправильна оцінка кредитоспро­можності може призвести до неповернення кредитів, порушення лі­квідності, навіть банкрутства кредитної організації. Тому комер­ційні банки надають велике значення розробці сучасної методологічної бази оцінки кредитоспроможності клієнтів, підви­щенню кваліфікації кредитних аналітиків, а також вдосконаленню системи контролю і оцінки кредитних ризиків.

Під кредитоспроможністю розуміється здатність позичальника своєчасно погасити кредит і сплатити відсотки. Вона характеризу­ється його акуратністю по розрахунках за раніше отриманими кре­дитами, його поточним фінансовим станом і перспективами змін, здатністю у разі необхідності мобілізувати грошові кошти з різних джерел.

Оцінка позичальника, як правило, здійснюється на основі ком­плексної рейтингової оцінки кредитних заявок. Зарубіжна банків­ська практика визначає декілька ключових позицій, за якими проводиться аналіз надійності потенційного позичальника. Так, у США широко застосовується так зване правило п’яти «сі», яке включає наступні характеристики:

Характер ( character)- особистість позичальника, його репутація у діловому світі, відповідальність і готовність виконати взяті на себе зобов’язання, його взаємовідносини з банком;

фінансові можливості( capacity) — спроможність повернути взяту позику за рахунок поточних грошових надходжень або коштів від продажу активів;

майно(capital) — розмір і структура акціонерного капіталу ком­панії, особистий достаток ключових акціонерів компанії або під­приємця;

забезпечення(collateral)- види і вартість активів, що запропоно­вані як додаткове забезпечення позики;

загальні умови(conditions) — стан економічної кон’юнктури та інші зовнішні чинники, що можуть вплинути на фінансове ста­новище позичальника.

В англійських банках система оцінки кредитоспроможності клі­єнта одержала назву CAMPARI:

репутація позичальника(charakcter) — характеризується відповіда­льністю і компетентністю керівництва, своєчасністю розрахунків по раніше отримуваних кредитах, якість наданих звітів тощо;

спроможність(ability) — оцінка бізнесу позичальника, його здат­ність виготовляти конкурентоспроможну продукцію;

кошти, доходи(means) — банк оцінює розмір прибутку, що отри­мує позичальник, з точки зору можливості сплати відсотків при здійсненні нормальної фінансової діяльності;

ціль(purpose) — мета використання кредитних ресурсів;

сума(amount) — обгрунтування суми позики виходячи з аналізу балансу позичальника та сутності проекту, що кредитується;

погашення(repayment)- спроможність позичальника генерувати грошові потоки для погашення кредиту;

страхування (insurance)- способи додаткового забезпечення кре­дитного ризику банку.

Вищезазначені методики є достатньо відомими і нерідко згаду­ються в українській літературі по банківських проблемах. Значно менш відомим є так зване «правило п’яти «сі» поганих кредитів», яке визначає, чого треба уникати при кредитному аналізі для попе­редження виникнення проблем:

самозаспокоєність -припущення, що якщо у ми­нулому все було добре, то і в майбутньому все буде так само;

недобросовісність — недостатньо обгрунтовані ви­сновки внаслідок відсутності необхідної інформації у кредитно­му досьє;

порушення комунікацій — відсутність інформування працівників про проблеми, що виникають по іс­нуючих кредитах;

непередбачувані обставини— тенденція ігнору­вання обставин, за яких кредит може стати проблемним;

конкуренція — іноді змушує працівників не дотри­муватися внутрішньобанківських стандартів, а просто робити теж саме, що й інші банки.

Доцільність видачі кредиту потенційному позичальнику необ­хідно розглядати не тільки під кутом зору тривалості ділових сто­сунків банку з клієнтом, а перш за все з позиції конкурентоспромо­жності та маркетингових переваг бізнес-проекту. Висновки кредитних експертів повинні базуватися на стальному аналізі фі­нансових документів позичальника, розрахунку відповідних показ­ників його діяльності, що потім порівнюються з нормативними. За­хідні спеціалісти відмічають, що одним з найважливіших аспектів кредитування є визначення бажання клієнта повернути позику, хоч його практично неможливо виміряти кількісно.

Всі аналітичні та інформаційні матеріали по кредитній заявці формуються у кредитне досьє, на підставі якого кредитний експерт готує свій письмовий висновок по можливості надання кредиту та оцінці потенційних ризиків. При цьому, безумовно, враховуються висновки й інших банківських підрозділів — юридичного, безпеки, заставного тощо.

Взагалі висновок відділу аналізу кредитоспроможності може не збігатися з висновком підрозділу по продажу послуг. Це результат реалізації так званого «правила чотирьох очей», коли кредитна за­явка вивчається двома людьми, не пов’язаними один з одним в управлінській ієрархії. У такій ситуації банківськими спеціалістами клієнту можуть бути запропоновані заходи, що поліпшать показни­ки його діяльності та перспективи повернення кредиту, або прийн­яття рішення по видачі кредиту передається на більш високий рі­вень компетенції (начальнику кредитного департаменту, кредитному комітету тощо).

У разі, якщо відділ аналізу кредитоспроможності надав позитивний висновок щодо можливості надання кредиту потенційному позичаль­нику, банк починає розробляти умови кредитного договору. У західній практиці даний етап називається структуруванням позики. На цьому етапі у процесі переговорів з клієнтом визначаються вид кредиту, його сума, строк, вартість позики — відсоткова ставка та банківські комісії, додаткове забезпечення, графік погашення кредиту та інші умови.

Остаточний варіант кредитного договору оформляється згідно з законодавством відповідної країни та підписується уповноважени­ми особами банку та компанії-позичальника.

Кредит, як правило, може надаватися двома способами: в одно­разовому порядку (англ. зрої Іоап) та у вигляді кредитної лінії, або зобов’язання банку надати кредит протягом певного періоду .У першому варіанті позичальник отримує і використовує всю суму позики одночасно, у другому — протягом обумовленого періоду може одержувати певні суми у ме­жах встановленого у договорі ліміту.

Після видачі кредиту банк повинен здійснювати постійний конт­роль за виконанням умов, закріплених у кредитному договорі, — по­внотою та своєчасністю повернення суми основного боргу, спла­тою відсотків, станом заставленого майна тощо. Цей етап має назву кредитного моніторингу. Спостереження за кредитом спрямоване на добір інформації про позичальника протягом усього терміну кредитування, на встановлення контролю за погіршенням тих пока­зників, які були покладені в основу первісної оцінки кредитоспро­можності позичальника.

Банківська практика виокремила декілька сигнальних моментів, які допомагають у процесі кредитного моніторингу виявити потен­ційні проблемні кредити. Серед них: порушення у періодичності надання позичальником звітних даних; відхилення показників гос­подарсько-фінансової діяльності компанії від планових або очіку­ваних, відхилення у системі обліку і контролю позичальника, про­хання про перегляд умов кредитування тощо.

У разі виявлення проблемних кредитів банк розробляє програму дій, спрямовану на їх погашення. У більшості випадків позичальник ще не втрачає спроможності відповідати за своїми зобов’язаннями, тому банк розглядає питання про зміну умов кредитної угоди — зміни графіка погашення, пролонгації його строку. Банк може взяти на себе роль консультанта у процесі прийняття фірмою управлінських рішень.

Якщо у позичальника вичерпалися всі можливості для погашен­ня позики, то банк вимушений вдаватися до реалізації забезпечен­ня, звернення про захист своїх прав кредитора до суду, ініціювання процедури банкрутства позичальника тощо.

Однією з основних функцій кредитного процесу є оцінка вартос­ті кредитів, тобто визначення відсоткової ставки за позиками, що має неабиякий вплив на формування кредитного портфеля банків. Кредитори зацікавлені у подорожчанні позикового капіталу, пози­чальники — у здешевленні. Разом з тим, завжди існує граничний рі­вень відсоткової ставки, перевищення якого не вигідне і банкам, оскільки воно викликає зниження попиту на позикові кошти та ско­рочення обсягу операцій, як наслідок — зменшення доходів креди­торів.

У загальноекономічному плані норма відсотка регулюється спів­відношенням попиту та пропозиції позичкового капіталу на грошо­вому ринку, проте сам механізм формування відсоткових ставок сьогодні став складнішим, ніж раніше, оскільки на нього впливає багато факторів:

ступінь розвитку кредитної системи і обсяг грошових заоща­джень населення;

стан економічного розвитку та фаза економічного циклу. В умо­вах зростання виробництва підвищується попит на кредитні ре­сурси, внаслідок чого підвищується відсоток;

збільшення темпів інфляції викликає зростання рівня відсотко­вих ставок, у тому числі внаслідок збільшення облікової ставки центрального банку як елемента антиінфляційної політики;

розмір бюджетного дефіциту впливає на обсяг державних запо­зичень, які оформляються цінними паперами; дохідність остан­ніх позначається на процентній політиці;

вид та строк кредиту, репутація та економічне становище пози­чальника є факторами, що впливають на розмір відсоткової став­ки на мікрорівні; першокласні позичальники — великі компанії, надійність яких не викликає сумнівів, завжди отримують креди­ти під найнижчий відсоток.

При визначенні відсоткової ставки комерційному банку необхід­но враховувати, що обсяг реального платоспроможного попиту на кредити, коли позичальник є дійсно кредитоспроможним, завжди обмежений. І чим більше банк вимушений конкурувати за клієнтів, тим більше при визначенні ціни кредиту він повинен орієнтуватися на маркетингову інформацію, що одержана по інших фінансових установах.

Найпростіша модель встановлення ставки за кредитами — «вар­тість плюс». Вона враховує вартість залучених банком коштів, операційні витрати по наданню позики (заробітна плата співробіт­ників, вартість обладнання і матеріалів тощо), надбавку за рівень ризику невиконання позичальником зобов’язань та нормальну рен­табельність банківської діяльності. Кожен компонент розрахову­ється у формі річних відсотків по відношенню до суми кредиту.

Наприклад, для надання кредиту позичальнику у сумі 2 млн до­ларів на три місяці банк на умовах «репо» продає державні облігації за ставкою 6% річних. Операційні витрати по цьому кредиту оціне­ні за ставкою 2%, надбавка за ризик становить теж 2%, величину прибутку банк встановлює у розмірі 3%. Таким чином, загальна ве­личина відсоткової ставки складе для цього позичальника 13% річ­них.

Однією зі складнощів використання цієї моделі є припущення, що банк може точно визначити, який ресурс був залучений під той чи інший кредит. На практиці це майже неможливо, тому значного поширення набула інша модель — встановлення плати за кредит виходячи з розміру певної уніфікованої ставки.

У США за базову ставку приймається так звана ставка «прайм -рент» ,тобто ставка, за якою надаються коротко­строкові позики крупним корпораціям з відмінною фінансовою ре­путацією — першокласним позичальникам. Ставки прайм-рейт, що публікуються, є найнижчими ставками, тому що зазначені угоди характеризуються найнижчим рівнем ризику, і банк-кредитор несе менше витрат по аналізу кредитоспроможності клієнта та по конт­ролю за станом забезпечення позики. Вони можуть не змінюватися протягом тижнів і навіть місяців.

За цією методикою плата за кредит розраховується таким чином: базова ставка плюс надбавка за ризик невиконання зобов’язань, що сплачується непершокласними позичальниками, плюс премія за ри­зик, що сплачується по довгострокових кредитах, оскільки довгострокове кредитування є більш ризикованим порівняно з коротко­строковим. Звичайно, ці ставки є плаваючими, оскільки розмір ба­зової ставки час від часу змінюється.

Модель на основі базової ставки передбачає певну уніфікацію категорій ризику та їх відображення у розмірі відсоткової ставки, що було запропоновано американським фінансистом Т. Коуплендом: Категорія ризику

Премія за ризик, п.п.

Відсутність ризику 0,00

Мінімальний ризик 0,25

Стандартний ризик 0,50

Особливий ризик 1,50

Ризик, що вищий стандартного 2,50

Ризик, що пов’язаний із сумнівним кредитом 5,00

У зв’язку з існуючою нині тенденцією зменшення відсоткової маржі, банки намагаються реально одержати навіть від першоклас­них позичальників більше, ніж офіційно оголошені ставки. Це до­сягається за рахунок висування вимоги по резервуванню певного компенсаційного залишку на депозитному рахунку без нарахування відсотків. Наприклад, якщо застосовується вимога 5-відсоткового компенсаційного балансу по кредиту у сумі 1 млн доларів під 8% річних, то фактично позичальник користується сумою у 950,0 тис. доларів, сплачуючи 8,42 % річних.

Разом з тим, в умовах стрімкого розвитку фінансового ринку та інтернаціоналізації банківської системи підходи до визначення ба­зової ставки змінюються. В якості бази почали застосовуватися міжбанківські ставки пропозиції кредитних ресурсів і, перш за все, ставка ЬІВОК, а у США — ставка купівлі ресурсів на ринку федера­льних фондів, що є меншими за прайм-рейт. Таким чином, великі корпоративні клієнти, які можуть мати безпосередній доступ до фі­нансових ринків, сьогодні, як правило, сплачують ставки, нижчі за прайм-рейт і банки вимушені на це погоджуватися.

Монополізація банківської сфери породила новий напрям у про­центній політиці — політику цінового лідерства. Сутність її у то­му, що великі банки встановлюють відсоткову ставку виходячи з власних цілей, а всі інші банки до неї пристосовуються. Модифіка­цією цієї моделі, що з’явилася у 80-90-х роках XX ст., є визначення максимальної відсоткової ставки «кеп» — узгодженої верхньої межі ставки по кредитах, незважаючи на майбутню динаміку процентних ставок на грошових ринках. У цьому разі будь-яка плаваюча проце­нтна ставка не може бути підвищена більше, ніж до рівня «кеп».

Останнім часом банки для збільшення своїх доходів все актив­ніше використовують встановлення комісій по кредитних угодах, з яких основними є три. Перша має назву комісії за можливість оде­ржання кредиту, вона може становити від 1/8 до 1/2 відсотка зага­льного розміру кредиту і не залежить від розміру фактично одер­жаного кредиту.

Комісія за зобов’язання має аналогічний економічний зміст, але розраховується виходячи з розміру невикористаного ліміту кредит­ної лінії. І нарешті, комісія за перетворення (або конвертацію) за­стосовується у разі трансформації кредитної лінії у строковий кре­дит — вона становить до 0,5% від суми позики, що трансформується, і сплачується позичальником у момент конверта­ції.

Застосування цих комісій можна проілюструвати прикладом, в якому всі вони становлять 0,25% при сумі угоди про відкриття кре­дитної лінії в 1 млн доларів СІЛА. Якщо сума боргу позичальника становить 800,0 тис. доларів, то він сплатить вищезазначені комісії у таких сумах: 2500 доларів, 500 доларів та 2000 доларів США. [ 9. ст97- 105]

4. Перспективи розвитку активних операцій вітчизняних банків

Вітчизняні комерційні банки тільки розпочинають освоювати сферу банківських послуг. Нині широко надаються розрахунково-касові довірчі, консультаційні та інші послуги. Повільне запровадження ринку банківських послуг викликане неспроможністю банків надавати весь спектр послуг та низьким попитом клієнтів на них.

Для вітчизняного банківського сектору актуальним є використання в процесі організації кредитної діяльності провідних методів діагностики кредитного ризику на основі світового досвіду його оцінки.

У сучасних умовах досить могутнього впливу негативних зовнішніх і внутрішніх факторів лише обмежена кількість банків розробляє свою ризикову стратегію управління кредитними ризиками з обов’яз-ковою наявністю концептуальної складової.

Комерційні банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

* фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестуються;

* випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);

* купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;

* видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

* касове виконання державного бюджету;

* придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);

* купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

* купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;

* довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;

* надання консультативних та інших послуг, пов’язаних із банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

Комерційним банкам в Україні забороняється вести діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування, їм забороняється використовувати свої союзи та інші об’єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: формою власності, організаційною формою, розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують. За формою власності комерційні банки поділяються на державні, кооперативні і колективні.

В Україні функціонують два банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ.

Інші вітчизняні комерційні банки — це банки з колективною формою власності.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84% загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об’єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних банків — це акціонерні товариства відкритого типу (59%). Найбільшим акціонерним товариством закритого типу (їх частка становить 25% загальної кількості) є Промінвестбанк.

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.

Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків — середні (активи понад млн. грн.). У сімку найбільших банків (активи понад 1 млрд. грн.) входять: Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк «Аваль», Ощадбанк. На ці банки припадає майже половина активів банківської системи України, що свідчить про високу концентрацію банківського капіталу.

Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення у всіх адміністративних районах країни. До багатофілійних банків відносять Промінвестбанк (понад 500 одиниць), «Аваль» (понад 200 одиниць), Укрсоцбанк (понад 100 одиниць). Більшість вітчизняних банків є мало- і безфілійними.

За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу.

Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференціація банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціонують біржові банки, які обслуговують операції біржових структур; страхові — страхових інституцій; кооперативні — кооперативів тощо. На вітчизняному банківському ринку помітними представниками банків з клієнтською спеціалізацією (малий і середній бізнес) є Правексбанк, Олбанк, банк «Альянс» та ін. Можна вважати, що подальша клієнтська спеціалізація є невикористаним резервом розвитку системи комерційних банків України.

Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також особливостей господарської діяльності галузевої клієнтури, що можуть бути пов’язані із сезонними чи іншими процесами. Характерними представниками банків з галузевою спеціалізацією є Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, банк «Надра», Автозазбанк, Укрнафтогазбанк та деякі інші.

Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих операцій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.

Відомими представниками банків з функціональною спеціалізацією є Ощадбанк, Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку близько 90% — це кошти фізичних осіб, а активні операції в основному спрямовані на споживче кредитування. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну діяльність клієнтів. Функціональна спеціалізація названих банків не заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.

Діяльність комерційних банків за ринкових умов є різноманітною. Банки, передовсім, є самостійними суб’єктами господарювання, що функціонують на засадах комерційного розрахунку, виробляють і продають свій власний продукт з метою отримання прибутку. Специфіка функціонування комерційних банків полягає в тім, що продуктом їхньої діяльності є, з одного боку, надання різного роду послуг завдяки проведенню ними пасивних, активних і комісійно-посередницьких операцій, а з іншого — створення безготівкових платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих самих операцій .

У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного капіталу. Кількість банків, створених з участю іноземного капіталу на початок 2000 р., досягла 18% від загальної кількості діючих банків, з них майже третину становлять банки зі 100-процентним іноземним капіталом.

Активні операції полягають у розміщенні банками сформованих ресурсів з метою отримання прибутку. Комісійно-посередницькі операції проводяться банком з доручення і на користь клієнта за певну плату. У цьому разі матиме місце не формування й розміщення ресурсів, а переміщення вже наявних у банку коштів клієнта з його розпорядження або здійснення інших операцій, які не пов’язані безпосередньо з рухом грошей, — так званих збалансованих послуг.Банківські операції відображаються в балансі відповідно в активній і пасивній його частинах.

Баланс банку дає змогу отримати загальні дані про стан коштів банку, про розміщення цих коштів (актив), а також про джерела їх утворення(пасив).

Власні ресурси комерційного банку, тобто його власний капітал, є основою для залучення коштів інших суб’єктів ринку і необхідною умовою розвитку діяльності банку. Власні кошти утворюються за рахунок коштів акціонерів, засновників банку або з відрахувань від поточного прибутку. У .банківському балансі власні кошти обліковуються в різних фондах банку.

Статутний фонд формується за рахунок пайових внесків власників банку (якщо це приватне підприємство), або за рахунок мобілізації коштів від випуску й розміщення акцій (якщо це акціонерне товариство)

Резервний фонд утворюється за рахунок щорічних відрахувань з прибутку, розмір яких визначається загальними зборами акціонерів банку. Метою створення резервного капіталу є покриття загальних ризиків, що випливають із основної діяльності банку і щодо яких не формуються спеціальні резерви.

Нерозподілений прибуток це частина прибутку, І залишається у розпорядженні банку після сплати податків, виплати дивідендів акціонерам та відрахувань до резервного фонду. З кошт нерозподіленого прибутку формується ряд спеціальних фонд розвитку банку — розширення його матеріально-технічної баз матеріального стимулювання персоналу, вирішення соціальні питань та ін.

Власний капітал комерційного банку виконує три основні функції: захисну, оперативну і регулювальну. Захисна функція полягає в реалізації інтересів вкладників і кредиторів виплатою компенсацій у разі виникнення збитків, або банкрутства банку, її значення пов’язане із забезпеченням можливої діяльності банку незалежно від загрози виникнення збитків. Оперативна функція полягає у створенні фінансової основи діяльності банку, тобто адекватного збільшення його активних операцій. Регулювальна функція пов’язана зі встановленням центральним банком для комерційних банків певних нормативів щодо розміру власного капіталу з метою гарантування нормального функціонування банків.

Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені кошти, основну частину яких становлять депозити. Під депозитом розуміють кошти, передані на зберігання у фінансово-кредитну установу з відповідним режимом їх використання, що регулюється банківським законодавством. Усі депозити поділяються на три основні види: до запитання, строкові та ощадні. Депозити до запитання можуть бути вилучені власниками на першу вимогу. Строкові депозити мають чітко визначений термін зберігання. На них сплачують фіксований процент і, як правило, обмежують можливість їх дострокового вилучення.

Часто внесення коштів на строковий депозит супроводжується видачею клієнтові депозитного сертифікату письмового свідоцтва банку про депонування коштів і право вкладника на отримання депозиту й належних процентів.

Ощадні депозити призначені для тривалого нагромадження коштів, вилучення яких пов’язане з певними обмеженнями (наприклад, попереднім повідомленням). Кошти, розміщені в ощадні депозити, не можуть бути використані для поточних розрахунків, а є лише заощадженням та засобом отримання доходу у формі фіксованого процента. Активні операції комерційних банків — це діяльність, пов’язана з розміщенням власних і залучених ресурсів з метою отримання прибутку.

Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:

банківські кредити;

банківські інвестиції;

касова готівка та засоби, що прирівнюються до неї; основні засоби та інші активи.

Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові засоби з умовою їх повернення та сплати процента за користування. Такі операції, як правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладанні банківських ресурсів у приватні й державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.

Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються відповідно до інвестиційної політики банку.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери.

Основним способом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл. Крім інвестиційних операцій, що їх банк виконує власним коштом, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових.

До фондових операцій належать:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів серед інвесторів та посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку з доручення і а за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання й управління цінними паперами (операції депо);

4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.

Первинні резерви — це вкладення банку у високоліквідні активи, які можуть бути негайно використані як засіб платежу. До них належать кошти» на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку для готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою, -це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов’язання інших банків, що дають невеликий дохід, але мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви, по суті, є джерелом поповнення коштів первинних резервів.

Висновок

Сучасна система кредитування базується на ресурсах банку. Обсяг наданих кредитiв повнiстю залежить вiд власних та залучених засобiв. Це зачiпає обсяги кредитних операцiй та пiдвищує вимоги до них, а, отже, й розмiр прибутку, на який може сподiватися банк.

У перiод становлення та розвитку банкiвської системи України зазнали суттєвих змiн принципи та методи кредитування, значно зрiс перелiк кредитних послуг банкiв. Разом iз тим економiчна сфера, в якiй банки займають мiсце фiнансових посередникiв, знаходиться на етапi переходу до ринкових вiдносин. Зважаючи на цi обставини, для банкiв як суб’єктiв економiки є вельми важливим визначення ризикового середовища в їх активнiй дiяльностi. Головним тут є кредитний ризик, позаяк кредитування є основною активною операцiєю комерцiйних банкiв.

Для українських банків у даний час є найбільш актуальною проблема контролю якості кредитного портфеля, що визначає необхідність першочергового вирішення наступних питань:

аналіз кредитного ринку і розробка заходів із залучення та відбору найбільш вигіднх для банку кредитних заявок;

аналіз фінансового стану позичальників;

аналіз застав та інших видів забезпечення повернення позик, організація роботи з управління та ліквідації предметів застави і засобів забезпечення;

дотримання принципів кредитування (цільової спрямованості, забезпеченості, строковості, платності та повернення);

періодичне тестування наданого у користування кредиту на предмет його повернення: моніторинг стану позичальника, цільових ринків, економічної ситуації і т.д.;

аналіз структури кредитного портфеля, розрахунок та інтерпретація результатів, показників, розробка та виконання заходів з реструктуризації кредитного портфеля;

виявлення проблемних кредитів і вжиття заходів щодо ліквідації заборгованості;

кредитування в умовах ризику, пов’язаного з економічною кризою.

Перелік літературних джерел

Про Національний банк України : [закон України: офіц. текст за станом на 20.05. 1999 р.] — К., Мін-во Фінансів України, 1999. — 42 с.

Про банки і банківську діяльність : [закон України(зі змінами і доповненнями): офіц. текст за станом на 07.12. 2000 р] – К., Мін-во Фінансів України, 2000. – 40 с.

Гриньова В.М., Колодізєв О.М. Проблеми та перспективи структурної перебудови банківської системи України / В.М. Гриньова, О.М. Колодізєв // Фінанси України. — 2006. — № 1. -C.94-101.

Гроші та кредит: Підручник / А.І. Щетинін. – К.: ЦНЛ, 2006. – 432с.

Денисенко М.П. Гроші та кредит у банківській справі: Навч. посібник. – К.: Алерта, 2004. – 478 с.

Михайленко, В.С. Гроші та кредит:Навч. посібник для дистанційного навчання/ За наук. ред.А.А. Чухна. – К.: Вид-во «Університет «україна»,2006 – 372 с

Мороза, А.М. Банківські операції : Підручник /Під ред. .А.М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2002. – 476 с.

Міщенка, В.І. Банківські операції : Підручник / Під ред. .В.І. Міщенка, і Н.Г. Словянської. – К.: Знання, 2006. –722 с.

Єгорова С.Б.Організація діяльності банків у зарубіжних країнах: Навч. посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2007 — 208 с.

Славука, М.І. Гроші та кредит [Текст]: Підручник. — 4-те вид., перероб. І доп. / За аг. Ред. . М.І. Савлука. – К.: Знання, КНЕУ, 2006. – 740 с.

Шамова І.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 195 с.

П Л А Н

Вступ
І. Банківська система України.

1. Види банків та їх функції.

2. Структура банківської системи.

3. Національний банк – головний елемент банківської системи

України. Його функції.

4. Комерційні банки та їх діяльність.
ІІ. Особливості функціонування і перспективи розвитку кредитно-грошового розвитку кредитно-грошового механізму.

1. Банки, як регулятори грошого обігу.

2. Банки та кредити. Їх роль в економіці України.
Висновки.
Список використаної літератури.

Вступ.

Досить важко зазначити, як і коли виникли перші банки. Справа в тому, що сьогодні банки – це універсальні фінансові заклди, які виконують до 300 видів різноманітних послуг. Оскільки ці операції та послуги виникли не в один час та не в одному місці, то стає важко зазначити, коли виникла банківська справа.

Найдавнішими вважаються операції по збереженню грошей. Цим займались або церковні заклади, або приватні особи. Слід зазначити, що в деяких випадках вже в давньому світі нараховувались відсотки за внесені гроші або власність.

Окремо виникла потреба в обігу грошей. Гарним прикладом може бути
Європа. В середині століття не існувало єдиної системи монет. Торгівля велась монетами різних країн, міст і навіть приватних осіб. Всі монети мали різну вагу, форму і номінал. Тому потрібні були спеціалісти, які мали б вести оіб. Ці спеціалісти розміщувались з своїми столами обігу там, де торгівля мала велику швидкість.

Люди, які займались операціями збереження та обігом грошей, розуміли, що зібрані багатства не виристовуються.

Якщо хоча б деяку частину від цих коштів віддавати в тимчасове використання, тоді можна вилучати з цього користь. Таким чином виникли ссудні (кредитні) операції, в основі яких лежала видача грошей на строк з обов’язковим поверненням та сплаті відсотка. Закладом при цьому були будинки, кораблі, дорогоцінні речі і т.і.

Всі ці операції спочатку існували окремо, а тільки поступово вони об’єднувались в організації, які ми звикли називати банками. Слово “банк” в перекладі з італійського “banco” означає стіл. В англії капіталістична банківська система виникла в ХУІ столітті, доречі банкіри вийшли з середовища майстрів золотих справ або купців.

В нашому суспільстві банки виконують різноманітні види операцій. Вони не тільки організовують грошовий обіг та кредитні відносини. Через них здійснюється фінансування народного господарства, страхові операції, купівлі, продаж цінних паперів, а у деяких випадках управління власністю та посередницькі послуги.

До розкриття сущості банку можливо підійти з двох сторін: з юридичиної та з економічної.

Економічна сторона: а). прияняття грошей до вкладів; б). надання різноманітних видів кредиту; в). купівля векселей та чеків; г). комісійні операції з цінними паперами; д). операції з коштовностями і т.і.

Банки – це кредитно-фінансові заклади, які виконують операції щодо накопичення вільних грошових коштів підприємств, організацій та населення, посередництва в платежах, а також емісію грошей, цінних паперів, короткострокиве кредитування.

Вчорашнє уявлення про банк:

Банк – це частина апарату управління, головна мета якого здайснювати контроль за діяльністю господарчих організацій.

Розвиток банків стимувався і стримується зараз бідністю населення та бідністю значної кількості підприємств.

Командна система поступово знищувала поняття населення про банк, як міцний комерційний існтитут, обмежувала його призначення, перетворювала в розрахунково-касові центри, які розподіляють кредити за призначеними лімітами “картками”. Але сучасні комерційні і зараз відчувають велику нестачу коштів для кредитування підприємницької діяльності.

Крім того, банк – це атономне, незалежне, комерційне підприємство.
Банк – не завод, не фабрика, але у нього, як і у любого підприємства, є свій продукт. Продуктом банка є насамперед формування платіжних коштів
(грошової маси), а також різноманітні послуги у виді надання кредитів, гарантій, доручення, консультацій, управління власністю. Діяльністю банку несе виробничий характер. Чим більше банкв, там бальше їх продукт. Ринок висуває банк в число основних, ключових елементів економічного регулювання.
Банк стає найважливішою складовою, яка забезпечує народне господарство додатковими грошовими ресурсами. Зазначення грошей, кредиторів щоденно зростає, вони перетворюються в єдине джерело прискорення виробництва.

І. Банківська система України

1. Види банків та їх функції.

В залежності від того, кому належать кредитні та кредитно-фінансові заклади, в країнах з ринковою економікою розрізняються:
— державні кредитні та кредитно-фінансові заклади;
— приватні кредитні та кредитно-фінансові заклади.

Перша група – це центральні банки, які мають монопольне право випуску банкнот, окремі комерційні банки, поштово-збережні каси, деякі закладі, які виконують спеціальні функції по кредитуванню тієї чи іншої галузі господарства.

Розвиток державно-монополічтичного капіталізму супроводжується зростом державної власноіт в різних сферах, в тому числі в сфері кредиту. За характером діяльності банки розділяються на:
— емісійні;
— комерційні;
— інвестиційні;
— іпотечні;
— збережні;
— спеціалізовані (наприклад, торгівельні).

Емісійні банки здійснюють випуск банкнот і є центрами кредитної системи. Вони займають в ній особливе положення та являються “банками банків”.

Комерційні банки являють собою банки, кі здійснюють кредитування промислових, торгівельних та інших падприємств головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які вони отримують у вигляді вкладі. За формою власності вони розділяються на: а). приватні акціонерні; б). кооперативні; в). державні.

На початкових ступенях розвитку капіталізму переважали індивідуальні банкірські фірми, але з розвитком капіталізму і особливо в епоху амперіалізму деяка частина віх банківських ресурсів зусередилась в акціонерних банках. Розвиток державно-монополістичного капіталізму знайшло вираження в одержавленні деяких комерційних банків.

Інвестиційні банки займаються фінансуванням та довгостроковим кредитуванням різних галузей, головним чином промисловості, торгівлі та транспорту. Через інвестиційні банки задовільняється значна сатина потреб промислових та інших підприємств в основному капіталі. Розвиток цієї складової кредичної системи характерно для сучасного ринкового господарства. На відміну від комерційних банків інвестиційні мабілізують частину своїх ресурсів шляхом випуску власних акцій та облігацій, а також отпримання кредитів від комерційних банків. Разом з тим вони відіграють активну роль у випуску та розміщенні акцій промислових та інших компаній.

Іпотечні банки пропонують довгострокові ссуди під заклад нерухомості – землі та будівель. Вони мобілізують ресурси за допомогою випуску особого виду цінних паперів – закладних паперів, забезпеченням яких є закладена в банках є фермери, населення, а в деяких випадках – підприємці. Іпотечний кредит фермери часто використовують для купівлі землі. Частково іпотечні ссуди використовуються для купівлі машин, добрива та інших засобів виробництва. Крім того, купівлі землі дає цим фермерам можливість розширити своє господарство.

Спеціалізовані банківські заклади включають банки, які спеціально займаються зазначеним видом кредитування. Таким чином, зовнішньоторгівельні банки спеціалізуються на кредитуванні експорта та імпорта товарів.

Розрахункові операції банків.

Підприємства розраховуються між собою безготівково через установи банку, в яких вона мають розрахункові рахунки.

Розрахунки проводять за такими правилами:
1. платежі здійснюються, як правило, після відвантаження товароматеріальних цінностей або виконання робіт;
2. за дорученням платника;
3. за рахунок власних коштів платника або в окремих випадках за рахунок кредиту банку;
4. сума списується з рахунку платника, а потім зараховується на рахунок постачальника. Виняток становлять розрахунки чеками у межах окремої держави.

Безготівкові розрахунки здійснюються у таких формах: платіжні доручення, чеки, акредитиви, вимоги-доручення, векселі.

Доручення за домовленістю між підприємствами можуть бати строковими
(наприклад, авансом, або після відвантаження товару, або часткові платежі при великих угодах), дострокові або відстрочені – без шкоди для фінасового стану сторін.

Розрахунки акредитивами застосовуються, як гарантія оплати товарів або послуг. Акредитив призначається для розрахунків лише з одним постачальником.

Розрахунки вимогами – дорученнями застосовуються для оплати виконих робіт і наданих послу, поставленої договором продукції.

Розрахунки, що застосовуються між підприємствами, спрямовані на усунення автоматизму у розрахунках та підвищення відповідальності з виконання договорів.

Особливістю сучасної банківської справи в Україні є швидко зростаючий спектр пропонованих клієнтам послуг.

Нині банки є найбільш важливими фінансовими інститутами в ринковій економіці, які виконують чисельні функції в суспільстві за схемою клієнт- банк-клієнт.

Складові банківської послуги (servicе):
1. діяльність з надання клієнтові допомоги чи сприяння в отриманні прибутку;
2. система яка задовольняє певні потреби;
3. кваліфікована допомога, або порада, орієнтовані на практичне використання.

Банківські послуги – це комплексна діяльність банку із задоволення потреб клієнта при проведенні банківських операцій або із залученням тимчасово вільних ресурсів, спрямована на одержання прибутку.

Особливість банківських послуг полягає в тому, що вони носять не стільки грошовий відтінок, скільки мають властивість самозростаючої вартості. Визнана сеспільно необхідною послуга банку може бути способом задоволення певних потреб клієнтів банку, тобто мати статус товару.
Діяльність банку не пов’язана з виробництвом матеріальних цінностей, але витрати на банківські продукти (bank product) можна трактувати як суспільно корисні дії, які задовольняють специфічні потреби суспільства.

Головним критерієм, який відрізняє продукт праці від товару, є те, що другий має суспільно корисні властивості, завдяки яким він здатний задовольнити суспільні потреби, тобто має споживчу вартість.

За станом на початок січня 2000 року в Україні зарєстровано 203 комерційних банків, у тому числі за участю іноземного капіталу 30 (8 банків з 100% іноземним капіталом).

2. Структура банківської системи.

Поява дворівневої банківської системи у державах колишнього схудного блоку була першою помітною ознакою переходу до економічної системи, орієнтованої на ринок. Адже банківська система є важловою єднальною ланкою між макроекономічними факторами та мікроекономічними процесами, а отже, істотно впливає на успішність чи неуспішність перехідного періоду.

Як переконує досвід країн із розвинутими ринковими відносинами, створення ефективної ринкової економіки можливе тельки за умови формування відповідної державної типової основи. Для цього паралельно з приватною власністю на засоби виробництва, вільним підприємництвом, конкуренцію, ефективною системою державного управління, рівновагою інтересів різних соціальних груп необхідно забезпечити функціонуючи систему ціноутворення і стабільність валюти. Власне, поняття грошової стабільності має величезне значення для соціально спрямованої ринкової економіки.

Зауважимо, що централізована планова економіка розглядала роль грошей тільки як інструменту перерахунку і контролю, тоді як роль грошей в умовах ринку має центральне значення. Гроші з їх різними функціями, як загальний еквівалент обміну, одиниця виміру, а також як засіб для передачі й збереження вартості – це кров економіки. Якщо надмірне збільшення грошової маси зумовлює рух спіралі цін і призводить до інфляційних викривлень, то результати зменшення грошової маси є дефляція і безробіття. Визначення грошової маси в такому обсязі, щоб вона з одного боку, стимулювала економічне зростання, а з другого не спричиняла інфляційних процесів – найважливіша функція банківської системи і насамперед центрального банку країни.

У сучасній ринковій економіці із розподілом праці банківська система має величезне значення завдяки зв’язкам цієї системи з усіма секторами економіки. Найважливіші функції банків полягають у забезпеченні безперебійного грошового обігу та обігу капіталу, у наданні можливостей отримання необхідного фінансування підприємствами, державою, приватними особами, а також створення сприятливих умов для вкладання каошті із метою нагромадження заощаджень у національній економіці. Через неї проходить великий об’єм грошових розрахунків і платежів підприємств, організацій і населення. Вона мобілізує і перетворює в активно діючий капітал тимчасово вільні кошти, заощадження та доходи населення, виконує різні кредитні, посередницькі, інвестиційні, довірчі та інші операції.

Банківська система України започаткована після прийняття Верховною
Радою у березні 1991 року Закону України “ Про банки і банківську діяльність”.

Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків різних видів і форм власності, у тому числі експортно- імпортного банку України та спеціалізованого комерційного ощадного банку
України.

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

Кмерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними і фізичними особами. Свої функції комерційні банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні разхунки та недепозитні залучення коштів, кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян, вкладанням у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів: касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України. Законами
України “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність” законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

Банківська система організовує і обслуговує рух головного атрибуту ринку – капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію і перетікання у ті сфери суспільного виробництва, де виникає дефіцит капіталу.

Банківська система України має своє особливе призначення, специфічні функції в економіці. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків, а будується за заздалегідь виорбленою концепцією, в межах якої надається певне місце кожному виду банків і кожному окремому банку.

Необхідність формування банківської системи як особливої структури визначається двома групами причин, що:
— пов’язані з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із загальнодержавними інтересами – забезпеченням сталості грошей і стабільної роботи усіх банків;
— пов’язані з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі. Для цього набір банківських інститутів та інструментів, які надаються ними, повинен бути досить широким і мобільним, щоб можна було заповнити будь-який сектор ринку.

Відповідно банки повинні керуватися у своїй діяльності не лише комерційними інтересами, а й вимогами системи, до якої вони входять.

Отже, банківська система – це специфічна економічна й організаційно- правова структура, що забезпечує функціонування грошового обігу та ринку, а також економіки в цілому. Вона покликана виконувати такі функції:
— трусформаційну, яка полягає в тому, що мабілізуючи вільні кошти одних суб’єктів ринку і передаючи їх різними способами іншим суб’єктам, банки можуть змінювати строки грошових капіталів, їхні розміри та фінансові ризики;
— функцію створення грошей і регулювання грошової маси, яка полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збульшуючи чи зменшуючи її відносно зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система керує пропозицією грошей;
— забезпечення сталості банківської діяльності й грошового ринку.

До середини 1994 року відкриття банку в Україні можна було порявняти з відкриттям приватного підприємства або товариства. Як наслідок, число комерційних банків до кнця 1992 року перевищило 90. У 1992 році їх було вже
130, а у 1993 році – 207. Протягом трьох наступник років, кількість банків досягла 230 і стабілізувалася на цьому рівні.[1] Водночас три із п’яти великих державних банків – “Промбудбанк”, “Житлосоцбанк”, “Агропромбанк” – були перетворені в акціонерні компанії – “Промінвестбанк”, “Укрсоцбанк”, а також банк “Україна”. 1992-1993 роки характеризується як період створення банків “нової хвилі”. У цей період в результаті прогресуючого розвитку спільних підприємств, малих підприємств і акціонерних компаній створюються банки із значною часткою приватного капіталу.

Народногосподарське значення банківського сектора України особливо помітно знизилося у 1994-1995 роках. Одна з ознак цього етапу – низький рівень банківського менеджменту. Це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. Протягом 1994 року збанкротували 12 банків. У
1995 році 20 банків були переведені на стн оздоровлення. Упродовж 1996 року збенкрутувало 45 банків (пряме банкрутсво), а 60 прибували в стані оздоровлення (приховане банкрутсво). За даними Національного банку України, кількість таких проблемних банків становили 28. На початку 1998 року 23 банка проходили процедуру санації, 16 підлягали закриттю, 12 – визнані банкрутами.

Наведені цифри свідчать про зростання в українській банківській системі кількості випадків некредитоспроможності. В період 1994-1995 років відбувалась зміна акціонерів багатьох банків, здійснювався продаж і перепродаж комерційних банків та їхніх філій.

Стабілізація рівня інфляції прискорила процес банкрутства комерційних банків. Головними вадами банківської системи України залишалися:
— недостатність запасів копіталу у більшості банків;
— контроль процентних ставок через ставку рефінансування НБУ;
— доступ держави до безплатних кредитів;
— привілейований режим роботі для окремих комерційних банків;
— недостатнє дотримання принципів, чинних для банківської діяльності;
— недостатність конкуренції у кредитній сфері.

На сьогодні в Україні діє 15 комерційних банків зі змішаним капіталом, серед яких 5 банків мають 100% іноземного капіталу і зареєстровані як українські суб’єкти господарювання.1 Це “Кредит Ліоніс” (французький капітал)), “Сосіете Генерале” (французький капітал), Депозитно-кредитний банк (польський капітал), ING Bank і “Кредит Свісс”. Решта 12 банків мають лише частину іноземного капіталу у своїх статутних фондах. Крім того, нині в Україні працюють 22 представництва закордонних банків.

Розміщення банків на території держави вкрай нерівномірне. У Києві та
Києвській області діють 78 банків, у Харківській і Одеській – по 15, у
Донецькій – 14, в АР Кирм і Дніпропетровській області – 12, у Львівській –
10. Водночас у Вінницькій і Кіровоградській областях узагалі немає комерційних банків.

Отже, треба визнати, що банківська система в Україні перебуває нині у стані подальшого реформування і потребує конкретних дій. Аби підвищити ефективність української економіки, банкам треба відігравати роль посередника між надходженням вітчизняних заощаджень та раціональним розміщенням капіталів в економіці. Як підтверджує досвід функціонування банківського сектора у розвинутих країнах, в Україні ключовими питаннями банківської системи на сьогодні є насамперед зміцнення законодавчих основ діяльності центрального банку, розбудова законодавчих рамок і нормативного регулювання діяльності комерційних банків.

Динаміка розвитку банківської системи України протягом 1992-1997 років

| |1992 |1993 |1994 |1995 |1996 |1997 |
|Зареєстровані банки: |130 |207 |228 |230 |229 |229 |
|державні |0 |0 |2 |2 |2 |2 |
|відкриті акціонерні компанії |0 |0 |96 |119 |125 |128 |
|закриті акціонерні компанії |0 |0 |63 |47,2 |52 |51 |
|компанії з обмеженою відповідальністю |0 |0 |67 |59 |50 |48 |
|Банки, що функціонують |0 |0 |220 |210 |188 |189 |
|Банки з іноземним капіталом: |0 |0 |12 |12 |14 |15 |
|із 100% іноземним капіталом |0 |0 |1 |1 |2 |3 |
|Банки, що ліквідуються |5 |6 |13 |0 |8 |1 |

1.3. Національний банк голоний елемент банківської системи України.
Його функції.

Створення нової банківської системи в Україні на основі державних банків почалося у 1991 році з прийняттям Закону “Країни “Про банки та банківську діяльність”, згідно з яким було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, що включає верхній та нижній рівні, а також визначено, які банки належать до кожного з рівнів і яким буде механіз зв’язків між ними.

У результаті дезінтеграції колишнього Союзу українське відділення
Державного банку СРСР змушене була прийняти рішення про розподіл асигнувань, оскільки союзний банк не підготував плану кредитів на початок
1991 року. На базі українського республіканського відділення Державного банку СРСР було створено Національний банк України (далі НБУ). Вже влітку
1991 року інструкції союзного Державного банку не мали зобов’язуючої дії в
Україні, а 25 грудня 1991 року Державний банк СРСР було офіційно ліквідовано і НБУ став центральним банком.

Законом передбачається функціонування дворівневої банківської системи, в якій НБУ діяв би як центральний банк, а решта банків здійснювала б комерційні банківські операції.

НБУ – це банк першого рівня. Він виконує традиційні функції, які характерні для центрального банку держави: це емісійний та розрахунковий центр держави, банк банків та банкір уряду. НБУ не є незалежним. Він підкоряється Верховній Раді та Кабінету Міністрів України.

З прийняттям закону “Про національний банк “країни” (травень 1999 року) у нас чітко визначено статус центрального банку, відмежовано його функції від функцій комерційних банків.

Отже НБ – це:
— єдиний емісійний центр країни, він володіє манопольним правом на емісію банкнот, організацію та регулювання грошового обігу;
— банк банків. Він не займається кредитно-розрахунковим обслуговуванням інших банків та кредитних закладів, не видає кредитів комерційним банкам, не організовує механізм міжбанківського кредитування;
— банк уряду. НБУ займається кредитно-розрахунковим обслуговуванням яуряду

– являється його касиром, здійснює операції по осблуговуванню внтрішнього державного боргу. Являється фінансовим консультантом і т.і. національний банк проводить аукціони по рзозміщенню державних облігацій уряду

України, займається їх погашенням та виплатою відстків за ними, я слідкує за касовим виконанням бюджету комерційними банками;
— провідник офіційної грошово-кредитної політики, зазначає мету та напрям грошово-кредитної політики, які зв’язані з забезпеченням стійкості національної грошової одиниці. Він здійснює регулювання курсу національної грошової одиниці щодо валюти інших держав шляхом валютних інтервенцій на відкритому ринку;
— управляючий золотовалютними резервами держави;
— представник інтересів держави в міжнародних фінансово-кредитних організаціях.

На НБУ покладаються функції контролю за виконанням комерційними банками законодавства з банківської діяльності, за дотриманням економічних нормативів. Він здійснює державну реєстрацію банків і кредитних установ, а також ліцензування банківских операцій, встановлює для них єдині правила проведення операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації та коштів.

Однак стратегічною метою і найважливішим обов’язком НБУ є створення сприятливого середовища, в якому діють комерційні банки та інші фінансові установи. Це означає, що основною метою діяльності НБУ є:

1). захист і забезпечення стабільності валюти України;

2). розвиток і зміцнення банківської системи;

3). забезпечення ефективного й безперебійного функціонування системи розрахунків. Надійна платіжна система, що задовольняє потреби юридичних і фізичних осіб у безпечному й ефективному переказі коштів – передумова успішного розвитку ринкової кеономіки кожної країни;

4). встановлення та підтримка конкурентного середовища;

5). стимулювання використання нових інструментів грошово-кредитної політики.

Значним досягненням стало запровадження системи електорнних міжбанківських платежів. Що одним прогресивним кроком є впровадження електронної пошти, завдяки якій НБУ може отримувати щоденний баланс банківської системи.

1.4. Комерційні банки та їх діяльність.

Повноцінне здійснення НБУ своїх базових функцій резервної системи неможливе без забезпечення повної його самостійності у прийнятності рішень щодо проведення грошово-кредитної політики в рамках своїх повноважень, визначених чинним законодавством. Без врахування зазначених моментів неможливе ефективне функціонування кредитної системи країни в цілому, яка, окрім центрального банку, включає в себе й інші ланки, на які поширюються його безпосередній вплив, решулювання, контрольні й наглядові функції.

Однією з таких ланок є комерційні банки, що належать до другого типу банківських установ, які, безпосередньо виконуючи функції кредитно- фінансового обслуговування економіки, є основною кредитної системи.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних та фінансових операцій, пов’язаних з обслуговування господарської діяльності своїх клієнтів,
Надаючи кредити клієнтам, банки реалізують себе як посередники, приймаючи гроші від вкладників, що володіють тимчасово вільними коштами, і надаючи їх позичальникам, які потребують тимчасового додаткового капіталу. Комерційні банки отримують доход від зазначених операцій за рахунок різниці між процентами, що стягуються за позиками і виплачуються за вкладами. Здатність комерційних банків створювати в процесі своєї діяльності додаткові засоби платежу є однією з найважливіших функцій, що відрізняє їх від інших інститутів кредитної системи. У даному випадку йдеться про депозитно-чекову емісію, що здійсньється комерційними банками через виконання позичкових операцій. Така емісія відграє важливу роль у забезпеченні елестичності грошового обішу в країні і підтриманні стійких темпів росту економіки.
Комерційні банки можуть виконувати операції з купівлі і продажу іноземної валюти, організовуючи фінансування зовнішньої торгівлі, виконувати довірчі операції, пов’язані з управлінням майном, грошовими коштами та іншими матеріальними цінностями фізичних та юридичих осіб за їх дорученням; надавати консультативні послуги своїм клієнтам з питань організації господарсько-фінансової діяльності; здійснювати зберігання грошових і матріальних цінностей у спеціально обладнаних сховищах, а також ряд інших операцій, пов’язаних з обслуговуванням різних клієнтів.

В історичному плані комерційні банки виникли раніше, ніж інші типи фінансово-кредитних інститутів, а тому розвиток кредичної системи розпочинається саме з виникнення і розвитку комерційних банків. Сам термін
“комерційний банк” походить ще з середніх віків, коли установи такого роду займалися осблуговуванням переважно тогівельних організацій, пов’язаних в основному з товарним обміном – “комерцією”.

Комерційний банк у сучасному розумінні – цілком самостійний суб’єкт господарювання, діяльність якого спрямована на задоволення певних кеономічних інтересів так само як і діяльність будь-якого іншого суб’єкта ринкових відносин. Це означає, що діяльність комерційного банку повинна приносити прибуток, що є основним принципом комерційного розрахунку, на засадах якого функціонують підприємства у ринковій економіці.

Таким чином, діяльність комерційних банків має виробничий характер, хоча вона є і специфічною у своїй основі, що відрізняє банківські установи від інших суб’єктів господарювання, визначаючи їх особливе місце в економічній системі.

ІІ. Особливості функціонування і перспективи розвитку

кредитно-грошового механізму.

2.1. Банк як регулятор грошового обігу.

За своєю структурою будь-яка сучасна грошова система складається з двох стадій.

На першій Центральний банк країни збільшує свої активи шляхом надання кредитів уряду, комерційним банкам та окремим підприємствам, а також шляхом збільшення своїх золотовалютних резервів. Збільшення активів Центрального банку одноголосно призводить до відповідного зростання його пасивів, отже до створення грошової бази. Вона складається із готівки в обігу, готівки в касах банків, а також обов’язкових і необов’язкових резервів комерційних банків у Центральному банку. На цій стадії творяться не лише паперові гроші, а й так звані дапозитні гроші, що існують в формі певних сум на банківських рахунках і надаються в позику клієнтам державних грошотворчих установ.

Національний банк не лише формує основну масу грошей у національній економічній системі – він контролює і регулює грошові потоки в комерційному секторі національної грошової системі, може впливати на обсяги грошових потоків у грошовій системі і через купівлю або продаж акцій та облігацій.

Друга стадія створення грошей настуває тоді, коли комерційні банки, спираючись на свої резерви, збільшують кредитування клієнтів і готівка в обігу є грошовою масою. До складу другої стадії входять, по-перше, комерційні банки як основна ланка комерційного сектора національної грошової системи, по-друге, ощадні банки, які обслуговують здебільшого населення, по-третє, пенсійні й інвестиційні фонди, кредитні спілки й асоціації, страхові й трастові компанії і т.і.

У комерційному секторі національної грошової системи формуються тальки безготівкові гроші, його установи не мають права здійснювати емісію грошей паперових.

В Україні у постсоціалістичний період грошова система, по-перше, доларового стандарту, по-друге, її стабілізації. Визначальним фактором зростання грошової маси в Україні були кредити НБУ уряду. Таким чином, основне джерело інфляції – це фінансування за рахунок кредитної емісії НБУ дефіциту Державного бюджету.

2.2. Банки та кредити. Їхроль в економіці України.

Система комерційних банків безпосередньо охоплює усі сфери ринкової економіки – виробництво, розподіл, обмін і споживання. Немає практично жодної організації чи підприємства, яке б не було клієнтом кредитної установи. Саме кредит є тим фактором, який значною мірою забезпечує безперервність розширеного відтворення в економіці. За допомогою банківського кредиту вирішується протиріччя між розміром коштів, вивільняються у кредитора, і розміром потреби у позичальника. В цих умовах з розвитком економіки грошові і товарні відносини все більше трансформуються у кредитно-грошові по суті набуло кредитного характеру. На цьому базується величезна роль кредиту та комерційних банків, як основних носіїв кредитних відносин для ефективного функціонування розвитку економіки в цілому.

Роль кредиту в економічному житті суспільства визначається сферами його застосування, які можуть бути поділені на чотири групи.
1. Кредитування поточної діяльності підприємств, пов’язане із задоволенням їх потреб в оборотних коштах.
2. Кредитування інвестиційної діяльності підприємств, призначити для збільшення основних фондів реконструкції та розширення виробництва.
3. Кредитування приватних осіб для задоволення різноманітних потреб споживчого характеру.
4. Кредитування держави для покриття бюджетного дефіциту.

Кредит не збільшує фізичний обсяг загальної маси факторів виробництва, однак, виступаючи найбільш мабільним і гнучким джерелом коштів, кредит загалом активно сприяє організації безперебійного виробничого процесу та економічному росту в країні.

Підприємства і організації практично всіх галузей економіки активно використовують банківські позики для забезпечення нормальних умов виробництва і реалізації продукції. Найбільш це стосується таких галузей як промисловість, сільське господарство і торгівля, що є основними секторами економіки, які забезпечують виробництво і розподіл валового внутрішнього продукту та неперервність розширеного відтворення
(таблиця,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,).

Галузева структура короткосрокових кредитів1

| |01.01.93|01.01.94|01.01.95|01.01.96|
|Усього кредитів, трлн.крб. |2,30 |37,5 |102,0 |267,0 |
|з них кремим галузям в %: | | | | |
|промисловості |57,4 |18,7 |20,5 |31,6 |
|сільському господарству |4,3 |5,6 |8,4 |5,9 |
|торгівлі |8,8 |8,5 |8,7 |7,5 |
|будівництву |2,4 |2,2 |1,2 |2,3 |
|транспорту |2,9 |1,0 |1,2 |2,0 |
|Темпи зростання кредитів в % |- |1630,5 |272 |261 |

Кредитні операції у сфері інвестиційної діяльності підприємств сприяють розширенню і модернізації виробництва, випуску нових видів продукції, розвитку нових технологій, що позитивно відображається на стані економіки в цілому.

Дослідження впливу банківського кредиту на грошову сферу має безпосереднє практичне значення для нашої країни. Нині банківський кредит не виконує своого стабілізуючого впливу на грошовий обіг, а значно ю мірою спрямований на підтримання витрат бюджету і його величезного дефіциту.

Протягом останніх років спостерігається стійка тенденція до зростання банківських кредитних вкладів, загальний обсяг яких на початок 1996 року склав понад 850 млрд. крб. Лише за 1993 рік вони збільшились у 12 разів, а за два наступні роки – майже у 16 разів. При цьому негативним моментом даної тенденції є зменшення питомої ваги кредитів, наданих безпосередньо суб’єктом господарювання (,,,,,,,,,,,,,,,,,).

Динаміка обсягів кредитних вкладень українських банків1 (млрд.крб.)

| |01.01.93|01.01.94|01.01.95|01.01.96|
|Усього кредитів, наданих банками |4438 |53623 |297317 |850211 |
|Темпи зростання % |- |1208 |554 |286 |
|Кредити, надані комерційними банками |2687 |40631 |155750 |411158 |
|суб’єктами господарювання | | | | |
|Темпи зростання |- |1512 |383 |263 |

Зростання осягів банківського кредитування на фоні загального спаду виробництва і скорочення реального валового внутрішнього продукту є не зовсім адекватним реальним економічним потребам, а виникає на поповнення ресурсів для покриття бюджетних витрат, а також заходами, спрямованими на ліквідацію платіжної кризи шляхом кредитування заліків взаємної заборгованості. Тільки за період 1993-1995 років кредити НБУ міністерству фінансів досягли рівня 437,5 трлн.крб.1 Зрозуміло, що ситуації, коли близько половини усіх кредитних вкладень банківської системи України спрямовується на потребу уряду, а не господарського сектора економіки, ефективність кредитування в цілому залишається на низькому рівні.

Крім того, особливу увагу звертає на себе сучана нераціональна структура кредитних вкладень в економіку, що найбільшою мірою виражається у незначній питомій вазі довгострокових позик у загальному обсязі кредитів, наданих комерційними банками суб’єктами господарювання
(мал.,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,).

У 1991 році комерційні банки надавали суб’єктам господарювання кредити лише в національній валюті, а з 1992 року до них додалися й кредити і в іноземній валюті. При чому відбувалося постійне збельшення частини останніх у загальному залишку заборгованості з 16% у 1992 році до 27,9% у 1995 році.

Протягом усіх п’яти останніх років частка наданих кредитів суб’єктам господрювання припадала на короткострокові кредити, які в свою чергу, поділилися, як показано в табл.,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,.

Короткострокові кредити в національній валюті, надані суб’єктам господарювання України 1 (млрд.крб.)

|Період |Усього|з них |
| | |промисл|сільськ|будвниц|транспо|постача|заготів|торгівл|
| | |овість |е |тво |рт |ння |ля |я |
| | | |господа| |і |і | |і |
| | | |рство | |зв’язок|збут | |громадс|
| | | | | | | | |ьке |
| | | | | | | | |харчува|
| | | | | | | | |ння |
|1991 |85 |37 |5 |3 |2 |9 |4 |13 |
|1992 |2312 |1327 |100 |56 |67 |160 |52 |204 |
|1993 |37446 |6986 |2088 |809 |375 |4021 |7917 |3178 |
|1994 |102035|20879 |8523 |1256 |777 |4603 |911 |8916 |
|1995 |266403|86471 |16162 |5593 |5051 |7640 |1266 |20625 |

Розрахував темпи зростання короткострокових кредитів, які були надані суб’єктам господарювання і зобразити результати у вигляді графіку, то ця крива буде поступово рухатись вниз. Накриклад: порявняємо дані за 1992 та
1995 в промисловості. Темп зростання за 1992 – 3586%, а за 1995 – 414%.
Різниця очевидна.

У цілому за останні роки приблизно 2/3 загального обсягу короткострокових кредитів комерційних банків спрямовувалося в сферу матеріального виробництва.

Розподіл довгострокових кредитів комерційних банків у національній валюті зображено у табл.,,,,,,,,,,,,,,,,,,,

Довгострокові кредити в національній валюті, надані комерційними банками суб’єктам господарювання України1

|Період |Усього |з них |
| | |радгоспи, |підприємст|житлово-бу|орендарі |переселенц|
| | |колгоспи, |ва і |дівельна | |і |
| | |міжгоспи |організаці|кооперація| | |
| | | |ї окремих | | | |
| | | |міністерст| | | |
| | | |в та | | | |
| | | |відомств | | | |
| | |залишки заборгованості |
|1991 |12,4 |3,6 |6,7 |1,3 |- |0,8 |
|1992 |123,1 |12,7 |94,0 |2,3 |6,1 |7,2 |
|1993 |1070,3 |126,4 |740,8 |101,2 |23,6 |70,7 |
|1994 |17645,6 |405,3 |16705,2 |181,5 |65,6 |227,5 |
|1995 |36489,7 |1238,6 |32096,3 |278,2 |140,3 |2736,3 |

Темпи зростання довгострокових кредитів у національній валюті не були однорідними протягом минулого п’ятиріччя. Як у цілому, так і за основними напрямками темпи зростання на кцнець терміну, що налізується, були нижчими, ніж на його початок. Найбільше зростання при цьому зафіковано в кредитуванні житлово-будівельної кооперації в 1993 році – 44 рази, а також підприємствам та організаціям окремих міністерств та відомств у 1994 році –
23 рази. У 1995 році темпи зростання загальної маси довгострокових кредитів, у тому числі наданих підприємствам і організаціям окремих підприємствам і організаціям окремих відомств та міністерств, житлово- будівельній кооперації, орендарям, становили 2 рази порівняно з попереднім роком. І лише довгострокові кредити переселенцям у 1995 році зросли в 12 разів.

Повноцінному розвитку нацональної банківської системи перевшкоджає те, що немає досконалого банківського законодаства і надмірний рівень оподаткування банківских установ, нерівнозначне становлення різних верств населення до банків та відсутність фінансової дисципліни.

Незалежність грошово-кредитної політики центрального банку забезпечує розв’язання трьох основних питань: довіри до грошово-кредитної політики, ефективності досягнення центральним банком цілей його діяльності, встановлення грошової стабільності. Крім того, на НБУ покладено також функцію забезпечення купівельної спроможності гривні на споживчому ринку.
Тобто тепер Начцональний банк відповідає не лише за стабільність національної валюти відносно інишх валют, а й за стабільність споживчих цін. Але найголовніше, що повинен зробити НБУ в перехідний період – замінити практику прямого розподілу кредитних ресурсі гршово-кредитним регулюванням з використанням ринкових інструментів – передбачає реформування організаційно-управлінських структур, їхню адаптацію як на верхньому, так і на нижньому “поверхах” банківської системи до роботи в режимі реального ринку.

Висновки.

Я впевнена, що майже кожна людина знає, що у державі, економіка якої перебуває в кризовому сатні, не може бути абсолютного здорової банківської системи. Саме тому національний банк пропонує вжити таких заходів.
1. Створити незалежне відомство, яке б визначало рейтинги комерційних банків. Можливо, таку службу було б доцільно створити при Асоціації українських банків.
2. З метою захисту комерційних банків та недопущення надання позик недобросовісним клієнтам.
3. Організувати в комерційних банках підрозділи з управління кредитними ризиками.
4. Вжити зміни заходів щодо подальшого інтенсивного розвитку внутрішнього аудиту банку.
5. Внести зміни в управління підрозділами банків, їх філій, запровадити прогнозування і планування роботи з залучення та розміщення ресурсів.
6. Переорієнтувати діяльність банків на розширення банківських послуг та операцій клієнтам. Проводити політику збільшення доходів банку за рахунок розширення банківських послуг та операцій, у тому числі за рахунок здійснення розрахунків як найменше ризикових операцій.
7. Сприяти усуненню законодавчих обмежень участі банків у створенні інших банків і промислово-фінансових груп шляхом злиття банківського, фінансового та промислового капіталу, створення дочірніх банків.

Мені здається, що у процесі подальшого розвитку банківської системи
України необхідно як можна ширше використовувати закордонний досвід, але й не забувати історичні особливості країни.

На сьогодні українські банки перейшли на міжнародні стандарти ведення обліку і звітності, однак робота в цьому напрямку не закінчилась.
Застосування сучасних норм бухгалтерського обліку і складання балансів, а також регулярне публікування балансів, звітів про прибутки і збитки сприятимуть більшій прозорості діяльності банківської системи і поступово збільшать довіру клієнтів до банків. Отже, можно зробити висновок, що реформування банківської системи України на сьогодні дало відчутні результати для національної економіки та перебудови суспільства. Водночас злагодженої взаємодії усіх галузей економіки можна досягти тільки за умови економічного зростання. Тоді й банки зможуть ефективно виконувати свої завдання, які постали перед ними на етапі трансформації.

Список літератури.
1. А.Андреєв. Особливості становлення ринку банківських послуг в Україні.

Банківська справа. – 1999 — № 4, с. 85
2. Н.І.Версаль. Передумови та проблеми регулювання банківською діяльністю.

Фінанси України. – 1999 — № 9, с. 60-62
3. О.Д.Вовчак. Роль банків в економіці України. Фінанси України. – 1999 —

№ 10, с. 96-112
4. І.Гуцал Банківська система України. Банківська справа. – 1998 — № 2, с.

16-18
5. О.В.Дзюблюк. Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин.

Тернопіль. – 1996, ст. 81-102
6. Е.Ф.Жуков. Банки и банковские операции. Москва. – 1997, с. 5-10
7. О.Е. Колосов. Інвестиційні банки. Фінанси України. – 1999 — № 5, с. 15
8. А.Н.Мороз. Посібник “Гроші та кредит”. Київ. – 1992, с. 123-140.
9. И.Я. Носкова. Денежно-кредитноые регулирования. Финансы. – 1992 — № 12, с. 39
10. В.Сусіденко. Практичні аспекти забезпечення банківських кредитів.

Економіки України. – 1998 — № 7, с. 35
11. Н.Сушко, Т.Плісак. Проблеми становелння банківської системи. Банківська справа. – 1999 — № 3, с. 30-33
12. Е.Ф.Сысоева. Деньги, банки и банковские операции. Воронеж. – 1995, с. 117-119
13. В.М. Усоснин. Современный комерческий банк. Москва. – 1994, с. 134-150.

————————
[1] «Фінанси України» – 1999. — № 10, с. 102
1 «Фінанси України» – 1999. — № 10, с. 108
1 Дзюблюк О.В. «Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин» –
Тернопіль 1996. – с.73
1 Дзюблюк О.В. «Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин» –
Тернопіль 1996. – с.101
1 «Фінанси України» — 1999. — № 9, с. 37