Автор: admin

Дипломную работу выполнил: студент 2 курса, ФЭФ специальность ФиКР группа 1 Стрелков Ю.В.

Министерство Высшего Образования РФ

Самарская Государственная Экономическая Академия

Кафедра экономической теории

САМАРА-2001

ПЛАН

Введение

Глава 1. Роль инноваций в научно-техническом развитии

1.1. Научно-технический прогресс – важный фактор экономического роста.

1.2. Цикличность и инновации

1.3. Классификация инноваций

1.4. Инновационный процесс и его этапы

Глава 2. Деятельность предприятий инновационной сферы

2.1. Сущность инновационной деятельности

2.2. Инновационный риск и предпринимательство

2.3. Инновационный сектор экономики

2.4. Венчурный бизнес и его формы

Глава 3. Механизм инвестирования в условиях инноваций

3.1. Соотношение источников инновационного финансирования

3.2. Бюджетные ассигнования

3.3. Собственные средства инновационных предприятий

3.4. Банковский кредит

3.5. Иностранный венчурный капитал

Глава 4. Государственное регулирование инновационно-инвестиционного процесса

4.1. Ограниченность рыночных механизмов в инновационной сфере

4.2. Основные функции государственных органов в инновационной сфере

4.3. Прямые и косвенные методы государственного регулирования инвестиционного процесса

4.3.1. Прямое регулирование инвестиций

4.3.2. Косвенные методы регулирования инвестиций

4.3.2.1.Кредитная система

4.3.2.2. Налоговая система

4.3.2.3. Амортизационная система

4.4. Задачи и перспективы инновационной политики государства

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Россия вступила в 2001 г. в условиях заметного оживления экономики, преодолев наиболее острые последствия финансового и экономического кризиса 1998 г. Этому способствовали усилия правительства по стабилизации экономики и финансов в посткризисный период и благоприятные внешние условия, сформировавшиеся в 2000 г. Итоги развития экономики России в 2000 г. свидетельствуют о качественном изменении хозяйственной ситуации.

И тому есть множество факторов: сокращение количества убыточных производств, увеличение поступлений доходов в бюджет, снижение задолженности по выплатам заработной платы, сокращение безработицы и, что на мой взгляд очень важно, благоприятная конъюнктура цен на основные позиции российского экспорта (нефть, газ, черные и цветные металлы), а также некоторые другие. Последний фактор характеризует прямую зависимость доходных статей бюджета от ситуации на мировом рынке, что говорит о сохранении Россией обидного статуса «сырьевого придатка».

Основным путем выхода из этой ситуации мне видится значительное увеличение капиталовложений в экономику, причем не столько в добывающую промышленность и сферу услуг, сколько в начальные стадии научно-технического развития, т.е. в фундаментальные научные исследования, прикладные исследования и, самое главное, внедрение в производство новых технологических процессов. Тогда станет возможным увеличение производства конкурентоспособной конечной продукции многих отраслей промышленности и, следовательно, значительное уменьшение импортной зависимости.

В связи с этим мою работу можно смело назвать актуальной. В ней раскрываются все стороны инновационно-инвестиционного процесса в переходной, но стабилизирующейся экономике России.

В первой главе раскрываются теоретические аспекты научно-технического развития. При ее написании использовалась в основном литература времен социалистического строя, а также относящаяся к классике экономической мысли, поэтому встречается так много «непривычных» для рыночной экономики терминов. Вторая глава раскрывает деятельность предприятий и их организационные формы в инновационной сфере и частично касается проблем, поднятых в следующей главе. Третья глава является ключевой в работе, потому что в ней охватываются интереснейшие стороны процесса инвестирования в инновации и выявляются присущие современному этапу экономического развития РФ тенденции. Последняя часть работы посвящена рычагам воздействия государства на процесс финансирования НТП и методам создания благоприятного инвестиционного климата.

Глава 1. Роль инноваций в научно-техническом развитии

1.1. Научно-технический прогресс – важный фактор экономического роста.

Для изучения проблематики, поставленной в данной работе, требуется сразу определить ряд понятий, таких как «технический прогресс», «научный прогресс», «научно-технический прогресс».

«Технический прогресс состоит в совершенствовании средств производства и применения, обеспечивающем повышение производительности труда и более полное удовлетворение потребностей человека.

…Исходным пунктом технического прогресса служит научный прогресс-открытие новых закономерностей, явлений и свойств окружающего мира, овладение приемами и способами его преобразования в интересах человека. Первоначально он осуществляется в форме накопления человеком эмпирических знаний о явлениях и свойствах природы, а затем – в форме научных знаний.

…Научно-технический прогресс – существенный фактор производства продукции, обеспечивающий за счет совершенствования средств производства и технологий на базе открытия наукой новых закономерностей, явлений и свойств окружающего мира повышение производительности труда.»1

Научно-технический прогресс является очень сложным, отнюдь не только техническим, а также широким социально-экономическим и естественно-научным процессом. Он состоит как бы из двух весьма разных процессов, которые тесно переплетаются между собой; грань между ними в известном смысле условна. Один процесс – эволюционный, когда развитие техники и технологии идет без качественных скачков, за счет совершенствования действующей техники и технологии. Конечно, это эволюционное совершенствование эффективно, но рост эффективности при этом измеряется процентами. Эволюционное совершенствование техники имеет четко видимые пределы.

Другая составляющая НТП – революционная, когда развитие приобретает скачкообразный характер, осуществляется переход к новым поколениям техники, к принципиально новым технологическим системам. Здесь рост эффективности измеряется уже не в процентах, а в разах.

Научно-технический прогресс органически объединяет развитие науки и техники. Превращение науки (той ее части, которая связана с производством, оказывает прямое воздействие на него) в непосредственную производительную силу означает, что каждый очередной шаг в развитии техники опирается на предшествующую ему научную разработку, что технический прогресс становится материализацией прогресса научного. Это относится как к эволюционному пути развития науки и техники, так и к революционному, получившему воплощение в научно-технической революции. Сам научный прогресс теперь немыслим без использования новой техники исследования и обработки данных, установок, научных приборов, воплощающих высшие достижения техники.

1.2. Цикличность и инновации

Несмотря на обилие работ по проблеме цикличности, до сих пор нет единой концепции по поводу причины существования этого явления.

Вопрос о причинах цикличности современных национальных экономик в зависимости от типов цикличности трактуется разными экономическими школами с неодинаковой степенью равнозначности. Так, в оценках причин «длинных волн» и структурных кризисов подходы различных экономистов в настоящее время во многом схожи (по крайней мере, идеи Кондратьева и Шумпетера признаются фактически всеми). Причины же «классических», т. е. промышленных (экономических), циклов определяются по-разному.

Н.Д.Кондратьев – автор теории больших циклов хозяйственной конъюнктуры. Он обосновал идею множественности циклов и разделил их на короткие (продолжительность 3 – 3,5 года), торгово-промышленные (средние) циклы (7 – 11 лет), большие циклы (48 – 55 лет).

Для обоснования больших циклов Н.Д.Кондратьев проанализировал обширный фактический материал. Были проанализированы статистические данные по четырем ведущим капиталистическим странам – Англии, Франции, Германии, США. Была исследована динамика цен, процента на капитал, заработной платы, объема внешней торговли, а также производства основных видов продукции промышленности.

После обработки полученных кривых зависимостей указанных показателей от времени по методам математической статистики обнаружены хорошо выраженные циклы экономической динамики длиной 48 — 55 лет. На подавляющем большинстве кривых эти циклы четко видны безо всякой математической обработки. Периоды колебаний и основные (верхние и нижние) точки кривых зависимостей разных показателей совпадают (±3 года).

Таблица 1.

Хронология больших циклов экономической динамики по Кондратьеву (составлена в 1925 г.).

I повышательная волна	1785-1790 по 1810-1817
I понижательная волна	1810-1817 по 1844-1851
II повышательная волна	1844-1851 по 1870-1875
II понижательная волна	1870-1875 по 1890-1896
III повышательная волна	1890-1896 по 1914-1920
III понижательная волна	1914-1920 по ?

Кондратьевым было сделано важное наблюдение относительно характера этих циклов: перед началом и в начале повышательной волны каждого длинного экономического цикла наблюдаются глубокие изменения в условиях экономической жизни общества. Эти изменения выражены в значительных изменениях в технике (чему предшествуют в свою очередь значительные технические открытия и изобретения), вовлечении в мировые экономические связи новых стран, изменении добычи золота и денежного обращения.

Хотя Кондратьевым был рассмотрен период длиной 140 лет (всего 2.5 длины волны большого цикла), он делает вывод, что наличие таких циклов весьма вероятно, и их существование не может быть объяснено случайными, привходящими величинами. По его мнению, их причины необходимо искать в особенностях, присущих капиталистической системе хозяйства.

Главную роль Кондратьев отводил научно-техническим новациям. В развитии первой повышательной волны (конец XVIII в.) решающую роль сыграли изобретения и сдвиги в текстильной промышленности и производстве чугуна. Рост в период второй волны (середина XIX в.) был обусловлен прежде всего строительством железных дорог, развитием морского транспорта. Третья повышательная волна (конец XIX – начало XX в.) была связана с изобретениями в сфере электроники и массовым внедрением электричества, радио и других новшеств.

Инновации переводят хозяйственную конъюнктуру с понижательной на повышательную тенденцию, вызывая волнообразование.

Н.Д.Кондратьев показал, что нововведения распределяются по времени неравномерно, появляясь группами, или, говоря современным языком, кластерами. Таким образом, в исследованиях Н.Д.Кондратьева впервые просматриваются основы так называемого кластерного подхода.

В многих теориях объяснение экономических колебаний сводится к техническим новшествам и совершенствованием, к вовлечению в эксплуатацию новых ресурсов и освоению новых территорий. Эта точка зрения присуща таким экономистам как Виксель, Шпитгоф, Шумпетер.

Эпохи повышенной экономической активности представляют собой периоды, на протяжение которых развитие техники и открытие новых ресурсов создают благоприятную основу для роста, и, в первую очередь, для роста инвестиций. В такие периоды темп технического прогресса намного ускоряется по сравнению с тем, что можно было бы ожидать при обычном действии многочисленных изобретений, каждое из которых имеет относительно небольшое значение. В длительные периоды экспансии вводится в действие новая, можно сказать революционная техника, которая глубоко меняет характер всей экономики. Эта техника, создаёт основу для огромного увеличения массы капитальных благ и роста инвестиций.

Как правило, банкиры и инвесторы скептически относятся к новым рискованным начинаниям, и далеко не каждый способен добиться финансовой поддержки. Но после того, как новый замысел воплотится в действующее предприятие, другим уже нетрудно доставать кредит и капитал для аналогичных предприятий. Если новый процесс успешно приведён в действие, то другие могут попросту копировать его. Каждый раз, когда появляется несколько удачных новаторов, их примеру тот час следуют другие. Таким образом движущий толчок, даваемый новатором, порождает движение последователей, привлечённых соблазном возможностей извлечения прибыли.

Бум — это явление, вызываемое движениями предпринимателей, устремляющимся к новым возможностям. Бум может усиливаться преувеличено оптимистическими ожиданиями. Сущность бума можно свести к внедрению в производственную систему нововведений.

Нарушения, возникающие из нововведений не могут рассосаться постепенно, на ходу, потому что почти все из них носят капитальный характер. Они рассматривают существующую систему и вызывают необходимость особого процесса приспособления. В период рецессии экономическая система переходит к новому состоянию равновесия, следующему за нарушениями, вызванными бумом. Если нововведения появляются одновременно и в большом количестве, то условия меняются резко, и процесс приспособления становится чрезвычайно трудным. Постепенно, однако это приспособление осуществляется, и достигается новое состояние равновесия. Период депрессии можно определить как период, на протяжении которого завершается приспособление к новой промышленной ситуации, которая создаётся в предшествующий период внедрения нововведений. Перестройка системы является неизбежной. Этот процесс и воплощает в себя сущность депрессии, и его осуществления связано с потерями, сопротивлением, крушением надежд.

Таким образом, множество нововведений, появляющихся в период процветания, является как раз тем самым фактором, который нарушает равновесие и настолько изменяет условия промышленной жизни, что после этого неизбежно наступает период перестройки цен, стоимостей и производства.

По мнению Шумпетера «нововведениям свойственно нахлынуть приливной волной и затем отступить. Экономический цикл сводится к отливу и приливу нововведений и к тем последствиям, которые отсюда вытекают.»

1.3. Классификация инноваций

Слово «инновация» является синонимом нововведения, или новшества, и может использоваться наряду с ними. В литературе встречается несколько подходов к определению сущности инновации. Наиболее распространены две точки зрения: в одном случае нововведение представляется как результат творческого процесса в виде новой продукции (техники), технологии, метода и т.д.; в другом – как процесс введения новых изделий, элементов, подходов, принципов вместо действующих. В мировой экономической литературе «инновация» интерпретируется как превращение потенциального научно-технического прогресса в реальный, воплощающийся в новых продуктах и технологиях.

Анализ различных определений инновации приводит к выводу, что специфическое содержание инновации составляют изменения, а главной функцией инновационной деятельности является функция изменения.

Австрийский ученый И.Шумпетер выделял пять типичных изменений:

использование новой техники, новых технологических процессов или нового рыночного обеспечения производства (купля – продажа);

внедрение продукции с новыми свойствами;

использование нового сырья;

изменения в организации производства и его материально-технического обеспечения;

появление новых рынков сбыта.

Эти положения И.Шумпетер сформулировал еще в 1911 г. Позднее, в 30-е годы, он уже ввел понятие инновации, трактуя его как изменение с целью внедрения и использования новых видов потребительских товаров, новых производственных и транспортных средств, рынков и форм организации в промышленности.

По определению, данному в «Концепции инновационной политики Российской Федерации на 1998-2000 годы», инновация – конечный результат инновационной деятельности, получивший реализацию в виде нового или усовершенствованного продукта, реализуемого на рынке, нового или усовершенствованного технологического процесса, используемого в практической деятельности.

Инновация возникает в результате использования результатов научных исследований и разработок, направленных на совершенствование процесса производственной деятельности, экономических, правовых и социальных отношений в области науки, культуры, образования, в других сферах деятельности общества.

Комплексный характер инноваций, их многосторонность и разнообразие областей и способов использования требуют разработки их классификации. В Таблице 2 предложен классификатор инноваций, использование которого позволяет оценивать их конкретнее, полнее, объективнее, комплексно определять их результативность, а также выявлять неоднородность инноваций и подбирать методы управления каждой из них.

Таблица 2.

Классификация инноваций*

№ п/п	Классификационный признак	Классификационные группировки инноваций
1	Области применения инноваций	Управленческие, организационные, социальные, промышленные и т.д.
2	Этапы НТП, результатом которых стали инновации	Научные, технические, технологические, конструкторские, производственные, информационные
3	Степень интенсивности инноваций	«Бум», равномерная, слабая, массовая
4	Темпы осуществления инноваций	Быстрые, замедленные, затухающие, нарастающие, равномерные, скачкообразные
5	Масштабы инноваций	Трансконтинентальные, транснациональные, региональные, крупные, средние, мелкие
6	Результативность инноваций	Высокая, низкая, стабильная
7	Эффективность инноваций	Экономическая, социальная, экологическая, интегральная

*Основы инновационного менеджмента. М.:Экономика.2000

Следует остановиться на некоторых видах инноваций, различающихся по областям применения и этапам НТП:

технические появляются обычно в производстве продуктов с новыми или улучшенными свойствами;

технологические возникают при применении улучшенных, более совершенных способов изготовления продукции;

организационно-управленческие связаны прежде всего с процессами оптимальной организации производства, транспорта, сбыта и снабжения;

информационные решают задачи организации рациональных информационных потоков в сфере научно-технической и инновационной деятельности, повышения достоверности и оперативности получения информации;

социальные направлены на улучшение условий труда, решение проблем здравоохранения, образования, культуры.

Различные виды инноваций находятся в тесной взаимосвязи и предъявляют специфические требования к инновационному механизму. Так, технические и технологические инновации, влияя на содержание производственных процессов, одновременно создают условия для управленческих инноваций, поскольку вносят изменения в организацию производства.

Другая классификация, предложенная чехословацким экономистом Ф.Валентой, позволяет последовательно проследить переходы от инноваций более низкого уровня к более высокому:

инновации нулевого порядка — регенерирование первоначальных свойств системы, сохранение и обновление ее существующих функций;

инновации первого порядка — изменение количественных свойств системы;

инновации второго порядка — перегруппировка составных частей системы с целью улучшения ее функционирования;

инновация третьего порядка — адаптивные изменения элементов производственной системы с целью приспособления друг к другу;

инновации четвертого порядка —» новый вариант, простейшее качественное изменение, выходящее за рамки простых адаптивных изменений; первоначальные признаки системы не меняются — происходит некоторое улучшение их полезных свойств (оснащение существующего электровоза более мощным двигателем);

инновации пятого порядка — новое поколение; меняются все или большинство свойств системы, но базовая структурная концепция сохраняется (например, переход от электродвигателей серии «А» к серии «АИ»);

инновации шестого порядка — новый вид, качественное изменение первоначальных свойств системы, первоначальной концепции без изменения функционального принципа (возникновение бесчелночного ткацкого станка);

инновации седьмого порядка — новый род, высшее изменение в функциональных свойствах системы и ее части, которое меняет ее функциональный принцип (переход к полупроводникам и транзисторам, замена классического воздушного транспорта транспортом на «воздушной подушке»).

1.4. Инновационный процесс и его этапы

Инновационный процесс – это процесс преобразования научного знания в инновацию, который можно представить как последовательную цепь событий, в ходе которых инновация вызревает от идеи до конкретного продукта, технологии или услуги и распространяется при практическом использовании. В отличие от НТП инновационный процесс не заканчивается внедрением, т.е. первым появлением на рынке нового продукта, услуги или доведением до проектной мощности новой технологии. Этот процесс не прерывается и после внедрения, ибо по мере распространения (диффузии) новшество совершенствуется, делается более эффективным, приобретает ранее не известные потребительские свойства. Это открывает для него новые области применения и рынки, а следовательно, и новых потребителей, которые воспринимают данный продукт, технологию или услугу как новые именно для себя. Таким образом, этот процесс направлен на создание требуемых рынком продуктов, технологий или услуг и осуществляется в тесном единстве со средой: его направленность, темпы, цели зависят от социально-экономической среды, в которой он функционирует и развивается.

Основой инновационного процесса является процесс создания и освоения новой техники (технологий) (ПСНТ). ПСНТ начинается с фундаментальных исследований (ФИ), направленных на получение новых научных знаний и выявление наиболее существенных закономерностей. Цель ФИ – раскрыть новые связи между явлениями, познать закономерности развития природы и общества безотносительно к их конкретному использованию.

На современном историческом этапе ускорение социально-экономического развития, подъем производительных сил, постоянный рост производительности труда и эффективности производства базируются на научно-техническом прогрессе. В свою очередь научно-технический прогресс должен питаться непрерывным потоком фундаментальных научных идей, приводящих к принципиально новым видам техники и технологии.

Фундаментальные научные идеи должны широким потоком входить в технику и производство, через новейшие технологии и оригинальные инженерные решения воплощаться в новые машины, оборудование и приборы высшего технического уровня. В цепочке интенсивной экономики «наука — технология — производство» ведущим звеном является наука, порождающая и новейшие технологии, и новые принципы производства.

Происходит качественное изменение роли фундаментальной науки в системе организации науки и техники. Если раньше фундаментальная наука развивалась в основном независимо от производства, то теперь она становится неотъемлемым звеном всей цепочки современного научно-технического прогресса, истоком этого единого процесса. В современных условиях наука выступает как непосредственная производительная сила общества. Она все активнее вторгается в сферу материального производства, оказывая на него постоянное и неослабевающее воздействие. В условиях перехода на интенсивный путь развития необходимо быстрое и систематическое воплощение новых научных идей в производстве. Именно поэтому фундаментальные исследования должны опережать потребности техники и производства.

Приоритетное значение фундаментальной науки в развитии инновационных процессов определяется тем, что она выступает в качестве генератора идей, открывает пути в новые области знания. Но положительный выход ФИ в мировой науке составляет лишь 5%. В условиях рыночной экономики заниматься этими исследованиями не могут себе позволить отраслевая и тем более заводская наука. ФИ должны финансироваться за счет бюджета государства на конкурсной основе и частично могут использовать внебюджетные средства.

Расходы бюджета на фундаментальную науку с момента распада СССР неуклонно снижались, что наглядно показывает нам Таблица 3.

Таблица 3.

Финансирование науки из средств федерального бюджета*

	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Ассигнования по разделу «Фундаментальные исследования и содействие НТП» федерального бюджета:
млрд. руб. (с 1998 г. – млн. руб.):
В фактически действовавших ценах	95,3	700	2366,3	4413,6	5699,6	8808,7	6239,4	11621,5
В постоянных ценах 1991 г.	5,99	4,45	3,69	2,44	2,85	3,01	1,94	2,21
в процентах:
к валовому внутреннему продукту	0,5	0,41	0,39	0,29	0,27	0,36	0,23	0,26
к расходам федерального бюджета	2,43	2,56	1,66	1,6	1,6	2,02	1,32	1,74

*По данным Российского статистического ежегодника.2000 г., с.486.

Анализируя данные показатели, можно придти к выводу, что сокращение объемов финансирования науки продолжалось вплоть до 1997 года, когда наша законодательная власть решила уделять больше внимания научным исследованиям и значительно повысила долю расходов на них в федеральном бюджете. Но в 1998 году происходит крупномасштабный обвал финансовой системы, и статьи бюджета приходится сокращать до минимума. С 1999 года – небольшая стабилизация и постепенный рост. Нельзя также не отметить высокие темпы инфляции, которые обнаруживаются при сопоставлении показателей в фактических и постоянных ценах.

Фундаментальные исследования являются основой инновационного процесса. Второй стадией ПСНТ являются прикладные исследования (ПИ). Они направлены на исследование путей практического применения открытых ранее явлений и процессов. Научно-исследовательская работа (НИР) прикладного характера ставит своей целью решение технической проблемы, уточнение неясных теоретических вопросов, получение конкретных научных результатов, которые в дальнейшем будут использованы в качестве научно-технического задела в опытно-конструкторских работах. Кроме того, ПИ могут быть самостоятельными научными работами.

Под опытно-конструкторскими работами (ОКР) понимается применение результатов ПИ для создания (или модернизации, усовершенствования) образцов новой техники, материала, технологии. ОКР – завершающая стадия научных исследований, это своеобразный переход от лабораторных условий и экспериментального производства к промышленному производству. К ОКР относятся: разработка определенной конструкции инженерного объекта или технической системы (конструкторские работы); разработка идей и вариантов нового объекта; разработка технологических процессов, т.е. способов объединения физических, химических, технологических и других процессов с трудовыми в целостную систему (технологические работы).

Вероятность получения желаемых результатов повышается от НИР к ОКР. Примерно 85-90% НИР дают результаты, пригодные для дальнейшего практического использования; на стадии ОКР 95-97% работ заканчиваются положительно. В условиях снижения ассигнований на науку соотношения (в %) между ФИ, ПИ и ОКР увеличиваются в сторону ОКР (см. Таблицу 4).

Проанализировав данные , получим следующие соотношения (в %) между ФИ, ПИ и ОКР:

1994 г. – 17:21:62;

1995 г. – 16:18:66;

1996 г. – 16:16:68;

1997 г. – 18:17:65;

1998 г. – 16:17:67;

1999 г. – 14:17:69.

Тенденция четко определяется, если взять за базис это же соотношение в 1990 году:

1990 г. – 11:34:55.

Это является следствием перехода к рыночной экономике, заставляя науку с целью «выживания» заниматься прикладными работами. Подобный научный потенциал ориентирован на восприятие и применение заимствованных научно-технических достижений и не может обеспечить значительное внедрение базисных и улучшающих инноваций.

Завершающей стадией сферы науки является освоение промышленного производства новых изделий (Ос), которое включает научное и производственное освоение: проведение испытаний новой (усовершенствованной) продукции, а также техническую и технологическую подготовку производства. На стадии освоения выполняются опытные, экспериментальные работы по опытной базе науки. Их цель – изготовление и отработка опытных образцов новых продуктов и технологических процессов.

После стадии освоения начинается процесс промышленного производства (ПП). В производстве знания материализуются, а исследование находит свое логическое завершение. В рыночной экономике имеет место ускорение выполнения ОКР и стадии освоения производства. Инновационные предприятия, как правило, выполняют ОКР по договорам с промышленными предприятиями. Заказчики и исполнители взаимно заинтересованы в том, чтобы результаты ОКР были внедрены в практику и приносили доход, т.е. были бы реализованы потребителю.

При определении пропорций распределения ресурсов (инвестиций) необходимо опираться на общие закономерности, присущие интенсивному типу воспроизводства и выражаемые, в частности, в статистическом законе деления затрат по структуре научно-производственного цикла: пропорции затрат между фундаментальными исследованиями (ФИ), прикладными поисковыми работами (НИР), разработками (ОКР), капитальными вложениями на освоение научно-технических новшеств (Ос) составляют 1:3:9:27. Такого рода статистический закон распределения ресурсов научно-производственного потенциала характерен для стадии развития общественного производства, когда НТП осуществляется но заказам практики, выражающим необходимость решения очевидных проблем развития (или стабилизации) производства.

Актуальны также предложенные Г.М.Добровым следующие рациональные соотношения стоимостных затрат между стадиями ПСНТ, имеющие квадратичную зависимость от стадии к стадии:

В нашей стране фактически сложившиеся пропорции распределения за грат выявляют глубокую диспропорциональность в структуре научно-производственного цикла: на производственное освоение научно-технических новшеств направлялось примерно в 5 раз меньше ресурсов против того, что требуется для сбалансированности структуры научно-производственного цикла.

Период, который начинается с выполнения фундаментальных и прикладных исследований и включает в себя следующую разработку, освоение и применение новой научно-технической идеи, улучшение технико-экономических параметров выпускаемой техники, ее ремонтное и иное обслуживание, а заканчивается моментом, когда эта техника подлежит замене качественно новой, более эффективной, называется жизненным циклом.

Инновационный процесс охватывает цикл отработки научно-технической идеи до ее реализации на коммерческой основе. Инновационные процессы в большей степени, чем другие элементы НТП, связаны с рыночными отношениями. Основная масса инноваций реализуется в рыночной экономике предпринимательскими структурами как средство решения производственных и коммерческих задач.

Глава 2. Деятельность предприятий инновационной сферы

2.1. Сущность инновационной деятельности

Инновационная деятельность – деятельность, направленная на использование и коммерциализацию результатов научных исследований и разработок для расширения и обновления номенклатуры и улучшения качества выпускаемой продукции (товаров, услуг), совершенствования технологии их изготовления с последующим внедрением и эффективной реализацией на внутреннем и зарубежных рынках.

Инновационная деятельность, связанная с капитальными вложениями в инновации, называется инновационно-инвестиционной деятельностью.

Инновационная деятельность предполагает целый комплекс научных, технологических, организационных, финансовых и коммерческих мероприятий, которые в своей совокупности приводят к инновациям.

Разновидностями основных видов инновационной деятельности могут быть: а) подготовка и организация производства, охватывающие приобретение производственного оборудования и инструмента, изменения в них, а также в процедурах, методах и стандартах производства и контроля качества», необходимых для создания нового технологического процесса; 6) предпроизводственные разработки, включающие модификации продукта и технологического процесса, переподготовку персонала для применения новых технологий и оборудования; в) маркетинг новых продуктов, предусматривающий виды деятельности, связанные с выпуском новой продукции на рынок, включая предварительное исследование рынка, адаптацию продукта к различным рынкам, рекламную кампанию; г) приобретение неовеществленной технологии со стороны в форме патентов, лицензий, раскрытия ноу-хау, торговых марок, конструкций, моделей и услуг технологического содержания; д) приобретение овеществленной технологии — машин и оборудования, по своему технологическому содержанию связанных с внедрением на ИП продуктовых или процессных инноваций; е) производственное проектирование, включающее подготовку планов и чертежей для определения производственных процедур, технических спецификаций.

При осуществлении инновационной деятельности различаются ее объекты и субъекты. Объектами инновационной деятельности являются разработки техники и технологий предприятиями, находящимися независимо от организационно-правовой формы и формы собственности на территории страны.

Субъекты инновационной деятельности — юридические лица независимо от организационно-правовой формы и формы собственности, физические лица, иностранные организации и граждане, а также лица без гражданства, участвующие в инновационной деятельности. Права субъектов гарантируются Конституцией Российской Федерации. Среди субъектов могут быть и инноваторы. Инноватор — автор инновации (открытия, изобретения, полезной модели, проектного решения, рацпредложения, ноу-хау, промышленного образца или иного вида инновации).

2.2. Инновационный риск и предпринимательство

Инновационный риск — это вероятность потерь, возникающих при вложении предпринимательской фирмой средств в производство новых товаров и услуг, которые, возможно, не найдут ожидаемого спроса на рынке.

Инновационный риск особенно важен в современной предпринимательской деятельности, которая находится на этапе увеличения капиталов, используемых как для производства существующих товаров и услуг, так и для создания новых, ранее не производимых.

Инновационный риск возникает в следующих ситуациях:

при внедрении более дешевого метода производства товара или услуги по сравнению с уже использующимися. Подобные инвестиции будут приносить предпринимательской фирме временную сверхприбыль до тех пор, пока она является единственным обладателем данной технологии. В данной ситуации фирма сталкивается лишь с одним видом риска — возможной неправильной оценкой спроса на производимый товар;

при создании нового товара или услуги на старом оборудовании. В этом случае к риску неправильной оценки спроса на новый товар или услугу добавляется риск несоответствия качества товара или услуги в связи с использованием старого оборудования;

при производстве нового товара или услуги при помощи новой техники и технологии. В данной ситуации инновационный риск включает в себя: риск того, что новый товар или услуга может не найти покупателя; риск несоответствия нового оборудования и технологии необходимым требованиям для производства нового товара или услуги; риск невозможности продажи созданного оборудования, так как оно не подходит для производства иной продукции, в случае неудачи.

Инновационное предпринимательство — это процесс создания и коммерческого использования технико-технологических нововведений. Как правило, в основе предпринимательской деятельности лежит нововведение в области продукции или услуг, позволяющее создать новый рынок, удовлетворить новые потребности. Инновации служат специфическим инструментом предпринимательства, причем не инновации сами по себе, а направленный организационный поиск новшеств, постоянная нацеленность на них предпринимательских структур.

Предпринимателей отличает инновационный тип мышления. В настоящее время сложилось понимание предпринимателя как новатора. «Задача предпринимателей — реформировать и революционизировать способ производства путем внедрения изобретений, а в более общем смысле — через использование новых технологических достижений для производства новых товаров или прежних товаров, но новым методом, благодаря открытию нового источника сырья или нового рынка готовой продукции — вплоть до реорганизации прежней и создания новой отрасли промышленности»2.

Для российской экономики инновационное предпринимательство чрезвычайно привлекательно. Оно стимулирует экономические процессы, необходимые именно на стадии перехода к рыночным отношениям, в частности, значительный приток ресурсов в сферу научных исследований и разработок. В Российской Федерации популярность инновационных видов деятельности постепенно растет. Это связано с относительной стабилизацией политической и экономической обстановки в стране после сокрушительного 1998 года, а также с многочисленными преимуществами данного вида предпринимательства и усилением позитивной роли государства в стимулировании инновационного процесса. Поэтому с позапрошлого года рост активности наблюдается практически во всех отраслях экономики (см. Таблицу 5).

Таблица.

Число инновационно-активных предприятий по видам экономической деятельности*

	1995	1996	1997	1998	1999
Горнодобывающая промышленность	42	22	23	38	63
Производство пищевых продуктов, напитков и табачных изделий	239	256	241	250	304
Производство текстильных изделий и одежды	101	82	67	62	73
Производство древесины, целлюлозно-бумажное производство, полиграфия, издательское дело	50	42	44	56	75
Коксохимическое производство, производство продукции нефтеперегонки, радиоактивных веществ, продукции химического синтеза, резиновых и пластмассовых изделий	177	152	168	158	184
Производство неметаллических минеральных продуктов	58	55	47	45	83
Металлическое производство	57	45	41	33	61
Металлообрабатывающее производство (кроме производства машин и оборудования)	84	76	48	44	52
Производство машин, оборудования, приборов и транспортных средств	500	499	463	456	615
Производство мебели, готовых изделий, не включаемых в другие категории	54	37	25	53	46
Сбор и вторичная переработка отходов и лома	1	4	1	3	2
Электроэнергетика	—	8	5	20	36
Всего	1363	1278	1173	1218	1594

*По данным Российского статистического ежегодника.2000 г., с.494.

В экономической литературе выделяются три основных вида инновационного предпринимательства. Первый вид инновационного предпринимательства — инновация продукции — представляет собой процесс обновления потенциала предприятия, обеспечивающий увеличение объема получаемой прибыли, расширение доли на рынке. Второй вид — инновация технологии — это процесс обновления производственного потенциала, направленный на повышение производительности труда и экономию энергии, сырья и других ресурсов, что в свою очередь дает возможность увеличить объем получаемой прибыли. Применение социальных инноваций расширяет возможности на рынке рабочей силы, мобилизует персонал предприятия на достижение поставленных целей.

В широком смысле инновационной является любая разновидность истинного предпринимательства, ибо последнее «по определению» основывается на новаторстве, творчестве, нестандартных и рисковых подходах. Вместе с тем инновационное предпринимательство выступает как особый вид бизнеса, результатом которого становится специфический товар — нововведение (инновация).

2.3. Инновационный сектор экономики

К инновационной деятельности относится вся деятельность в рамках инновационного процесса, а также маркетинговые исследования рынков сбыта и поиск новых потребителей; информация о возможной конкурентной среде и потребительских свойствах товаров конкурирующих фирм; поиски новаторских идей и решений, а также партнеров по внедрению и финансированию инновационного проекта. Все эти виды деятельности представляют инновационный сектор, т.е. область деятельности производителей и потребителей инновационной продукции (работ, услуг), включающую создание и распространение инноваций.

Инновационный сектор экономики представлен несколькими сегментами. Во-первых, — корпоративными структурами (сюда входят научно-исследовательские подразделения крупных компаний или их внутренние венчуры, являющиеся инновационными предприятиями, выделенными из состава корпорации на период создания и коммерческого освоения нововведения и управляемые через специальные отделы). Во-вторых, — государственно-общественными образованиями (в том числе учебными заведениями, университетскими исследовательскими центрами, и т.п.). В-третьих, — малыми инновационными предприятиями (МИП).

Такие предприятия являются технологическими лидерами в отраслях двух типов: в динамичных, с быстро меняющейся технологией, и в эмбриональных, только зарождающихся (в остальных отраслях, как правило, техническое развитие осуществляют крупные компании). Так, в сфере программного обеспечения 98% фирм — малые; в отрасли фотоники и оптики — 97; в наукоемком сервисе и сфере контроля и измерений — по 96%.

В России процесс создания МИП начался в конце 80-х годов и прошел несколько этапов со сменой организационно-правовых форм и приоритетных видов деятельности. На этих этапах возникали: научно-технические кооперативы (НТК); центры научно-технического творчества молодежи (ЦНТТМ); совместные инновационные предприятия; фирмы-посредники между временными творческими коллективами и заказчиками научно-технической продукции, занимавшиеся внедрением нововведений; фирмы, обеспечивающие процесс компьютеризации страны на базе импортной вычислительной техники, периферийного оборудования и средств связи. До начала приватизации малые формы научно-технического профиля являлись теми или иными структурными подразделениями государственных предприятий или организаций. В ходе же приватизационной кампании стали возникать частные инновационные предприятия: АО (товарищества) на материально-технической и финансовой базе государственных предприятий или предприятий арендного типа (создававшихся на основе НИИ, вузов и госпредприятий). Начался процесс превращения государственных НИИ и КБ в частные малые инновационные предприятия.

Ключевую роль в становлении малого инновационного предпринимательства призвана сыграть система институтов его поддержки, или инновационная инфраструктура.

В инновационную инфраструктуру включаются организации, фирмы, объединения, охватывающие весь цикл осуществления инновационной деятельности от генерации новых научно-технических идей и их отработки до выпуска и реализации наукоемкой продукции, представляющей собой совокупность взаимосвязанных и взаимодополняющих друг друга систем и соответствующих им организационных элементов, необходимых и достаточных для эффективного осуществления данных видов деятельности. Примерами элементов такой инфраструктуры являются инновационные центры, инкубаторы, технопарки, технополисы, консалтинговые и обучающие фирмы.

Инкубатор – это структура, специализирующаяся на создании благоприятных условий для возникновения и эффективной деятельности МИП, реализующих оригинальные научно-технические идеи. Это достигается путем предоставления МИП материальных (прежде всего научного оборудования и помещений), информационных, консультационных и других необходимых услуг. Инкубатор – коммерческая организация: самоокупаемость обеспечивается за счет его участия в той или иной форме в будущих прибылях инновационных фирм. Развитие инкубаторов инновационного бизнеса как основы и ядра будущих технопарков и технополисов представляется оптимальной тактической мерой. Появление их рядом с оборонными комплексами, академическими институтами и вузами (или непосредственно внутри них) позволило бы обеспечить творческой и высокооплачиваемой работой значительное число специалистов, не ставя их перед необходимостью увольнения и (что особенно злободневно для малых городов) выезда в другие населенные пункты или даже за пределы страны.

Технопарк – это компактно расположенный комплекс, который в общем виде может включать в себя научные учреждения, вузы и предприятия промышленности, а также информационные, выставочные комплексы, службы сервиса и предполагает создание комфортных жилищно-бытовых условий. Функционирование технопарка основано на коммерциализации научно-технической деятельности и ускорении продвижения инноваций в сферу материального производства.

Наивысшим проявлением интеграционной тенденции является технополис (научный парк, технологический парк). Он представляет собой конгломерат из нескольких сотен исследовательских учреждений, промышленных фирм (преимущественно малых), внедренческих организаций и других, которых связывает заинтересованность в появлении новых идей и их скорейшей коммерциализации. Технополис – это структура, подобная технопарку, но включающая в себя небольшие города (населенные пункты), так называемые наукограды, развитие которых целенаправленно ориентировано на расположенные в них научные и научно-производственные комплексы. Объединение мелких фирм в совокупности создает сложную инфраструктуру, необходимую и достаточную для крупных инноваций. Центром технополиса, его стержневым звеном, обычно является крупный университет – генератор и носитель фундаментального знания, лежащего в основе инноваций.

В США, например, насчитывается около 300 таких парков, а в Германии – около 300 инновационных центров. Япония приступила к созданию 19 технополисов с мощным потенциалом для разработки совершенных технологий в наиболее приоритетных областях. В России – около 60 технопарков и несколько технополисов: Обнинск, Дубна, Пущино, Арзамас-16, Томск.

Рыночная ориентация инновационной инфраструктуры определяет ее способность обеспечивать выполнение всех своих функций в условиях современной рыночной экономики и возможности быстрой адаптации к постоянным динамическим изменениям. Конечной целью формирования инфраструктуры должно быть не просто создание конкретных хозяйствующих субъектов для более эффективного ведения ими научно-технической и инновационной деятельности, а обеспечение осуществления их совокупной деятельности в интересах общества, включая преодоление спада производства, его структурную перестройку и изменение номенклатуры выпускаемой продукции, усиление ее конкурентоспособности и привлекательности для внутреннего и внешнего рынков, создание новых рабочих мест и сохранение научно-технического потенциала.

2.4. Венчурный бизнес и его формы

Становление инновационного предпринимательства тесно сопряжено с развитием практики венчурного (рискового) финансирования. В широком смысле под ним подразумеваются все вложения в рискованные с точки зрения финансовых результатов проекты, прежде всего в области высоких технологий. В узком смысле оно означает долго- или среднесрочные инвестиции в виде кредитов или вложений в акции, осуществляемые венчурными фондами с целью создания малых быстрорастущих компаний. Чаще всего малые рисковые (или венчурные) предприятия связаны со сферой НИОКР, поэтому для их обозначения используется фигурировавший выше термин «малые инновационные предприятия».

Название «венчурный» происходит от английского <venture> — «рискованное предприятие или начинание». Сам термин «рисковый» подразумевает, что во взаимоотношениях капиталиста-инвестора и предпринимателя, претендующего на получение от него денег, присутствует элемент авантюризма.

Венчурные предприятия могут быть двух видов:

собственно рисковый бизнес;

внутренние рисковые проекты крупных корпораций.

В свою очередь собственно рисковый бизнес представлен двумя основными видами хозяйствующих субъектов:

независимые малые инновационные предприятия (МИП);

предоставляющие им капитал финансовые учреждения.

Малые инновационные предприятия основывают ученые, инженеры, изобретатели, стремящиеся с расчетом на материальную выгоду воплотить в жизнь новейшие достижения науки и техники. Первоначальным капиталом таких предприятий могут служить личные сбережения основателя, но их обычно недостаточно для реализации имеющихся идей. В таких ситуациях приходится обращаться в одну или несколько специализированных финансовых компаний, готовых предоставить рисковый капитал. Подобных компаний в середине 80-х годов, например, в США существовало более 500.

Специфика рискового предпринимательства заключается прежде всего в том, что средства предоставляются на безвозвратной, беспроцентной основе, не требуется и обычного при кредитовании обеспечения. Переданные в распоряжение венчурной фирмы ресурсы не подлежат изъятию в течение всего срока договора.

Успехи рискового предпринимательства в разработке научно-технических новшеств заставили отдельные крупные промышленные предприятия Военно-промышленного комплекса (ВПК) Российской Федерации, как и за рубежом, пойти на внутренние рисковые проекты, или внутренние венчуры. Они представляют собой небольшие подразделения, организуемые для разработки и производства новых типов наукоемкой продукции и наделяемые значительной автономией в рамках крупных корпораций. Отбор и финансирование предложений, поступающих от сотрудников корпорации или независимых изобретателей, ведутся специализированными службами. В случае одобрения проекта автор идеи возглавляет внутренний венчур. Такое подразделение функционирует при минимальном административно-хозяйственном вмешательстве со стороны руководства.

В течение обусловленного срока внутренний венчур должен провести разработку новшества и подготовить новый продукт или изделие к запуску в массовое производство. Как правило, это производство нетрадиционного для данного предприятия изделия.

Своеобразной промежуточной формой между чисто рисковым бизнесом и внутренними рисковыми проектами является организация совместных предприятий нового типа, представляющих собой объединение мелкой наукоемкой фирмы и крупной компании. В рамках такого объединения мелкая фирма ведет разработку нового изделия, а крупная компания оказывает финансовую поддержку, предоставляет исследовательское оборудование, обеспечивает каналы сбыта, организует сервис и послепродажное обслуживание клиентов.

Венчурные фирмы работают на этапах роста и насыщения изобретательской активности и еще сохраняющейся, но уже падающей активности научных изысканий.

Главным стимулом для венчурных вложений является их высокая доходность в случае удачи. Средний уровень доходности американских венчурных фирм составляет около 20% в год, что примерно в 3 раза выше, чем в целом по экономике США. Но как правило, венчурные фирмы неприбыльны, так как не занимаются организацией производства продукции, а передают свои разработки другим предприятиям – эксплерентам, патиентам, коммутантам.

Фирмы, специализирующиеся на создании новых или радикальных преобразований старых сегментов рынка, называются эксплерентами. Они занимаются продвижением новшеств на рынок.

Для уменьшения риска разрабатываются типовые схемы финансирования на определенный срок. За этот срок фирма-эксплерент должна добиться успеха, если ему суждено быть. Фирмы-эксплеренты получили название «пионерских». Они работают в «окрестностях» этапа максимума цикла изобретательской активности и с самого начала выпуска продукции.

Перед фирмой-эксплерентом возникает проблема объема производства, когда привлекательная новинка для рынка уже создана. Для этого эксплерент заключает альянс с крупной фирмой, так как не может самостоятельно тиражировать зарекомендовавшие себя новшества. Промедление же с тиражированием грозит появлением копий или аналогов. Союз с мощной фирмой (даже при условии поглощения и подчинения) позволяет добиться выгодных условий и даже сохранения известной автономии.

Фирмы-патиенты работают на узкий сегмент рынка и удовлетворяют потребности, сформированные под действием моды, рекламы и других средств. Они действуют на этапах роста выпуска продукции и одновременно на стадии падения изобретательской активности. Требования к качеству и объемам продукции у этих фирм связаны с проблемами завоевания рынков. Возникает необходимость принимать решения о проведении или прекращении разработок, о целесообразности продажи и покупки лицензий и т.п. Эти фирмы прибыльны. В то же время существует вероятность принятия неверного решения, ведущего к кризису.

В сфере крупного стандартного бизнеса действуют фирмы-виоленты – предприятия с «силовой» стратегией. Они обладают крупным капиталом, высоким уровнем освоения технологии. Виоленты занимаются крупносерийным и массовым выпуском продукции для широкого круга потребителей, предъявляющих «средние запросы» к качеству и удовлетворяющихся средним уровнем цен. Виоленты работают в «окрестностях» максимума выпуска продукции. Их научно-техническая политика требует принятия решений о сроках постановки продукции на производство (в том числе о приобретении лицензий); о снятии продукции с производства; об инвестициях и расширении производства; о замене парка машин и оборудования.

Средним и мелким бизнесом, ориентированным на удовлетворение местно-национальных потребностей, занимаются фирмы-коммутанты. Они действуют на этапе падения цикла выпуска продукции. Их научно-техническая политика требует принятия решений о своевременной постановке продукции на производство, о степени технологической особенности изделий, выпускаемых виолентами, о целесообразных изменениях в них согласно требованиям специфических потребителей.

Глава 3. Механизм инвестирования в условиях инноваций

3.1. Соотношение источников инновационного финансирования

Главной проблемой поддержки и развития научно-технического потенциала остается проблема инвестирования средств в НИОКР. Система финансирования научно-технического развития представляет собой весьма сложный и постоянно развивающийся механизм. До 1991 г. он в основном базировался на бюджетных ассигнованиях, а также децентрализованных источниках целевого назначения, которые образовывались в структурах управления по соответствующим жестким нормативам. В 1990-1991 гг. в нашей стране начались реорганизационные мероприятия, связанные с финансированием НТП. Было отменено регламентированное распределение прибыли по фондам экономического стимулирования, ликвидировано большинство отраслевых централизованных фондов, заметно упрощена система контроля за оплатой труда, либерализованы цены. Естественно, что все эти перемены имели весьма важное значение. В настоящее время в качестве основных источников средств, используемых для финансирования инновационной деятельности выступают:

бюджетные ассигнования, выделяемые на федеральном и региональном уровнях;

средства специальных внебюджетных фондов финансирования НИОКР, которые образуются ИП, региональными органами управления;

собственные средства предприятий (промышленные инвестиции из прибыли и в составе издержек производства);

финансовые ресурсы различных типов коммерческих структур (инвестиционных компаний, коммерческих банков, страховых обществ, ФПГ и т.п.);

кредитные ресурсы специально уполномоченных правительством инвестиционных банков;

конверсионные кредиты для ИП оборонного комплекса;

иностранные инвестиции промышленных и коммерческих фирм и компаний;

средства национальных и зарубежных научных фондов;

частные накопления физических лиц.

В последние годы наметилась тенденция уменьшения доли бюджетных ассигнований в структуре источников инновационного финансирования при одновременном увеличении нагрузки на собственные средства предприятий, что показывает Диаграмма 1.

Диаграмма 1.

Структура внутренних затрат на исследования и разработки по источникам финансирования*

*Составлено по данным Российского статистического ежегодника.2000 г., с.487.

Как видно из графиков, положительным направлением является также увеличение доли внешних источников инновационного инвестирования в российскую инновационную сферу. Таким образом прямое бюджетное финансирование научно-технического потенциала теряет свое первостепенное значение в связи с организацией в стране достаточного числа крупных внебюджетных фондов и привлечением новых источников инвестиций. Чтобы осмыслить значение этого важного процесса, рассмотрим подробнее некоторые формы финансирования.

3.2. Бюджетные ассигнования

Важнейшим финансовым источником, обеспечивающим решение крупномасштабных научно-технических проблем, являются средства государственного бюджета. За счет бюджетных средств выполняются целевые комплексные программы, финансируется деятельность ГНЦ, формируется Российский фонд фундаментальных исследований (РФФИ), а также Фонд содействия развитию малых форм предприятий в научно-технической сфере.

Первый из указанных фондов предоставляет средства на безвозвратной основе и ставит своей главной задачей содействие развитию фундаментальных научных исследований и повышение научной квалификации ученых. Для этого фонд организует экспертизу и конкурсный отбор проектов научных исследований, предлагаемых научными учреждениями и отдельными творческими коллективами, осуществляет финансирование отобранных проектов и контроль за использованием выделенных для них средств. Фонд является некоммерческой организацией и не преследует цели извлечения прибыли. Средства фонда формируются в рублях и в иностранной валюте за счет государственных ассигнований, добровольных взносов предприятий, учреждений, организаций и граждан (в том числе иностранных юридических и физических лиц), иных источников денежных средств.

Фонд содействия развитию малых форм предприятий в научно-технической сфере призван оказывать финансовую поддержку и способствовать созданию малых наукоемких фирм, инкубаторов бизнеса, инновационных инжиниринговых центров и других аналогичных ИП. Средства фонда могут расходоваться и на поощрение конкуренции в научно-технической сфере путем оказания финансовой поддержки высокоэффективным наукоемким проектам, которые разрабатываются малыми ИП. Основными источниками формирования средств этого фонда являются бюджетные ассигнования, добровольные взносы организаций и граждан, в том числе иностранных юридических и физических лиц, иные поступления от деятельности фонда.

В августе 1995 г. приступила к своей деятельности еще одна государственная структура – Федеральный фонд производственных инноваций. Этот фонд был создан постановлением Правительства РФ в целях государственной поддержки важнейших инновационных проектов по приоритетным направлениям НТП, освоения конкурентоспособных технологий и производств, а также мероприятий по освоению новых видов продукции. Основными задачами данного фонда являются:

содействие государственной структурной, научно-технической и промышленной политике на основе поддержки инновационных проектов по приоритетным направлениям НТП;

отбор и реализация инновационных проектов, направленных на структурную перестройку экономики России;

поддержка инновационной деятельности, подготовки и освоения производства принципиально новых видов продукции и технологий путем финансирования строительства, реконструкции и технического перевооружения объектов, создания уникальных научно-исследовательских и испытательных установок;

содействие строительству и реконструкции наукоемких производств.

Дефицит государственного бюджета не позволяет рассчитывать на решение инвестиционных проблем за счет централизованных источников финансирования. При ограниченности бюджетных ресурсов как потенциального источника инвестиций государство будет вынуждено перейти от безвозвратного бюджетного финансирования к кредитованию. Уже сейчас ужесточился контроль за целевым использованием льготных кредитов. Для обеспечения гарантий возврата кредита внедряется система залога имущества в недвижимости, в частности земли.

3.3. Собственные средства инновационных предприятий

Опора на государственные источники имеет некоторые преимущества: возможность экономии затрат на НИОКР, особенно на начальных этапах, уменьшение степени риска и сокращение времени на освоение производства новых продуктов и технологических процессов и т.д. Но, несмотря на большое значение для инновационных процессов внешних источников, решающую роль и на уровне предприятий, и на национальном уровне играют собственные ресурсы.

При формировании ресурсов внебюджетного финансирования инноваций используются следующие первичные источники:

средства износа нематериальных активов, включаемых в себестоимость продукции, которые отражают перенос стоимости НИОКР и научно-технических новшеств на стоимость продукции;

средства амортизационных отчислении на реновацию в той их части, в которой в стоимости основных производственных фондов в неявном виде учтены предпроизводственные затраты, включая затраты на НИОКР и инновации;

доходы от продажи (передачи) научно-технической продукции, имущественных прав на объекты интеллектуальной и промышленной собственности, а также доходы от продажи объектов материально-технической инфраструктуры науки и прав пользования ими;

доходы по прямым и портфельным инвестициям в НИОКР и технологическое развитие, получаемые в виде дивидендов и отчислений от прибыли (роялти);

средства выкупа объектов приватизации научно-технической сферы и эмиссионного дохода, поступающие в результате институциональных преобразований в порядке возврата государству инвестированного им капитала в НИОКР и технологическое развитие;

компенсации за несанкционированное (безлицензионное) использование научно-технических новшеств как объектов интеллектуальной и промышленной собственности.

Эти средства могут использоваться на обновление и расширение производства, осуществление научно-исследовательских, опытно-конструкторских и технологических проектов и программ освоения новых видов конкурентоспособной продукции, увеличение собственных оборотных средств, а также на другие цели, содействующие укреплению материально-технической базы предприятия.

Для практического использования перечисленных источников представляется необходимым установить обязательный для всех организаций и предприятий порядок выделения и обособления в бухгалтерском учете средств по вышеупомянутым источникам инвестиционных средств и их перечисление на отдельный банковский субсчет «Фонды финансирования НИОКР и инноваций». Предусмотреть расходование этих фондов по строго целевому назначению.

Если собственных средств ИП недостаточно, а в потенциале ИП имеется солидный научно-технический задел, можно прибегнуть к дополнительной эмиссии ценных бумаг (вторичному выпуску акций). Естественно, что этот путь доступен лишь предприятиям, которые организованы в форме закрытых или открытых акционерных обществ.

3.4. Банковский кредит

Долгосрочное кредитование, особенно в условиях зарождающегося предпринимательства, могло бы стать одним из важных источников инвестиций. Нет необходимости говорить о важности долгосрочных кредитов для развития производства в России, которое находится в катастрофическом состоянии. Долгосрочные банковские кредиты в первую очередь направлены на решение стратегических целей в экономике.

Коммерческому кредиту отводится сегодня весьма важное место в финансовом обеспечении работы ИП. Этот вид экономических отношений постоянно развивается и все шире использует новые, нетрадиционные формы. Речь в данном случае идет о порядке выдачи кредита, способах его погашения, организации банковского контроля за соблюдением договорных условий.

Организация долгосрочного кредитования, как правило, базируется на трех основополагающих принципах: обеспеченности, срочности, платности. Сегодня предприятию-клиенту предоставлено право открывать ссудные счета не в одном, а в нескольких банках. Важным признаком современной системы кредитования деятельности ИП является ее договорная основа. Все вопросы, возникающие по поводу кредитования, решаются непосредственно между банком и предприятием-заемщиком (субъектом кредитования). При решении вопроса о выдаче долгосрочного инновационного кредита банк анализирует перспективы экономического роста кредитуемого ИП, возможности реализации продукции и ожидаемый рост доходов. Эта информация содержится в бизнес-планах, которые подготавливаются по каждому инновационному проекту. Как правило, коммерческий банк кредитует только такие мероприятия, которые имеют реальные сроки окупаемости и наличие источников возврата кредита, обеспечивают окупаемость финансируемых вложений в более короткие сроки, чем среднеотраслевые сроки окупаемости. Практика показывает, что банковский кредит в отличие от бюджетного финансирования позволяет повысить эффективность инвестиционных мероприятий и в целом ряде случаев может оказаться более приемлемым и удобным методом мобилизации денежных средств на длительные сроки, чем выпуск корпоративных акций или размещение облигационных займов.

3.5. Иностранный венчурный капитал

В отдельном пункте правильнее было бы рассматривать не иностранный венчурный капитал как одну из форм внешнего инновационного финансирования, а гораздо более широкую категорию, объединяющую как прямые, так и портфельные иностранные инвестиции в инновационную сферу. Выше было замечено, что доля внешних источников в структуре затрат на НТП неизменно растет. Этот рост объясняется в основном усилением роли крупных иностранных венчурных фондов и значительным увеличением с их стороны объемов капиталовложений, чем и объясняется мое предпочтение.

Сегодня трудно встретить предприятие, которое не пыталось бы найти источник внешнего финансирования. Вариантов решения этой проблемы, мягко говоря, не много. Отечественная банковская система еще не скоро восстановится после финансового кризиса. Зарубежные банки очень осторожны и, как правило, не рискуют давать взаймы российским предприятиям. Если это и случается, то только при наличии первоклассных гарантий возврата кредита, получить которые весьма и весьма проблематично.

Международные финансовые организации, такие как Европейский банк реконструкции и развития, Международная финансовая корпорация и другие если и принимают к рассмотрению тот или иной крупный инвестиционный проект, то в большинстве случаев речь идет о частичном его финансировании, которое редко превышает 30% общей суммы. В международные финансовые организации стоит обращаться только тогда, когда уже есть стратегический инвестор или партнер.

Многие страны, в том числе развитые западноевропейские, в период промышленной стагнации сталкивались с аналогичными проблемами. Одним из эффективных средств преодоления дефицита или дороговизны инвестиционных ресурсов является развитие сети венчурных фондов. Своим появлением они обязаны США, где венчурные фонды создавались в основном для финансирования перспективных идей и начинаний.

В США существует несколько сотен венчурных фондов разной величины, в совокупности они управляют финансовыми ресурсами, оцениваемыми в 10 млрд. долл. Раз в месяц венчурные капиталисты собираются в Силиконовой долине, где им представляют несколько новых перспективных фирм. Те фирмы, которым удалось попасть в Силиконовую долину, могут быть спокойны за свое финансовое благополучие.

Интерес венчурных капиталистов США к новым компаниям основан на их вечной мечте напасть на золотую жилу. Наглядный пример — удачные венчурные инвестиции в молодую фирму Apple Computer, котировки акций которой всего за три года выросли более чем в 100 раз.

Зарубежный венчурный капитал достаточно активен в России. В настоящее время декларируют свое присутствие в России более 40 венчурных фондов с суммарными активами не менее 4,3 млрд. долл. На территории России размещены представительства около 30 управляющих компаний венчурных фондов.

Все действующие в России зарубежные фонды можно условно разделить на три группы:

фонды, капитал которых полностью или частично сформирован Европейским банком реконструкции и развития с участием других международных финансовых организаций (фонды ЕБРР);

активно действующие в России фонды, в создании и деятельности которых наряду с корпоративными и частными инвесторами в той или иной форме участвует государство («активные» фонды);

фонды, заявившие о своей заинтересованности в присутствии на российском рынке, однако еще не проявившие значительной деловой активности («пассивные» фонды).

Деление фондов на «активные» и «пассивные» весьма условно и основано на имеющихся сведениях о количестве и объемах инвестиций, осуществленных в России.

ФОНДЫ ЕБРР. В настоящее время в России действуют 10 региональных венчурных фондов, капитал которых образован за счет средств ЕБРР, вложившего 308 млн. долл. Расходы на содержание и обеспечение деятельности фондов покрываются из средств технической поддержки (порядка 200 млн. долл.), безвозмездно выделяемых правительствами стран «Большой семерки». Фонды были сформированы в 1993—1994 гг. сроком на 10 лет в рамках программы поддержки частных и приватизированных предприятий преимущественно среднего бизнеса (до 5 тыс. работающих) в регионах России.

Отраслевые предпочтения в явном виде не выражены. Проинвестированные компании специализируются в 32 видах деятельности.

Средний размер вложений — около 2 млн. долл., интервал значений — от 0,5 млн. долл. до 4,5 млн. долл. Существует практика совместного финансирования несколькими фондами одной компании (петербургские компании по переработке мяса и торговле медицинскими препаратами, нижегородская компания по производству медицинских препаратов и др.). При этом суммарные инвестиции в одну компанию превышают 8 млн. долл.

У всех региональных фондов единственным акционером является ЕБРР, поэтому на деятельность управляющих компаний этих фондов, несомненно, оказывает влияние определенная политическая сверхзадача: содействие становлению рыночной экономики в России. Поэтому не столь важен количественный результат деятельности в виде высокой прибыли, важнее избежать отрицательного эффекта при неудачах в реализации проектов. Отсюда единственно возможной стратегией является минимизация рисков, которая достигается внимательным и неторопливым выбором пусть низкодоходных, но достаточно надежных проектов.

Срок существования фондов — 10 лет, что обеспечивает временной лаг для беспроигрышного выбора и реализации проектов. Кроме того, для снижения риска средства вкладываются только совместно со стратегическим зарубежным партнером либо российскими федеральными или региональными структурами. Также примечательны и предпочтения по стадиям инвестирования: «расширение» и более поздние стадии. Это предполагает инвестиции в стабильно действующие предприятия со сложившейся командой и достаточной историей, что в значительной степени снижает риск неудачи.

ЕБРР принимал долевое участие в формировании еще ряда фондов, обычно совместно с МФК. В тех фондах, где ЕБРР и МФК не являются акционерами, имеющими контрольный пакет, влияние политических факторов не становится определяющим при выборе стратегии деятельности управляющих компаний. Стратегия определяется менеджерами компаний и отражает их профессиональные предпочтения и оценку ими состояния рынка и бизнеса в России.

Суммарный капитал этих фондов составляет порядка 530 млн. долл. При этом надо отметить, что только 2 фонда из этой подгруппы ограничивают свою деятельность Россией, все остальные действуют либо в СНГ, либо в странах Восточной Европы, включая Россию. По имеющимся данным, 4 фонда этой подгруппы осуществили инвестиции в 82 компании на общую сумму порядка 270 млн. долл., при этом в России — не менее 200 млн. долл. в 69 компаний.

Судя даже по этим неполным данным, можно сделать вывод о высокой активности профессиональных управляющих компаний, обусловленной в первую очередь хорошими перспективами для венчурных капиталистов на развивающемся рынке России. Например, созданный в 1994 г. First NIS Regional Fund с капиталом 160 млн. долл. уже в апреле 1998 г. выплатил акционерам в виде дивидендов 100 млн. долл., а в 1999 г., несмотря на августовский кризис 1998 г., — 33,6 млн. долл. Причем в качестве меры противодействия повышению уровня риска, вызванного кризисом, руководством фонда избрано значительное увеличение объема прямых инвестиций в действующие предприятия реального сектора экономики.

Общей для фондов этой подгруппы является ориентация на предприятия среднего бизнеса, что подтверждается минимальным размером инвестиций от 1 млн. долл.

«АКТИВНЫЕ» ФОНДЫ. К этой группе можно отнести 6 фондов с суммарным капиталом порядка 1,26 млрд. долл., осуществивших до настоящего времени прямые инвестиции общим объемом не менее 430 млн. долл. в несколько десятков российских компаний.

Состав группы весьма представителен:

два фонда — TUSRIF {The United States — Russia Investment Fund) и Defence Enterprise Fund — образованы — из средств правительства и департамента обороны США соответственно;

деятельность Investment Fund for Central and Eastern Europe (Дания) поддерживается государством, состав совета директоров фонда утверждается министром иностранных дел Дании;

акционерный капитал Agribusiness Partners International гарантирован правительственным агентством США по сельскому хозяйству и Корпорацией частных внешних инвестиций (ОР/С).

Эти фонды при осуществлении деятельности в России в значительной степени руководствуются стратегией правительств своих стран (США и Дании). Если американские фонды действуют в рамках межправительственных соглашений, основной задачей которых является поддержка рыночных реформ в России, то руководство датского фонда не скрывает протекционистской направленности своей деятельности: наиболее значительным эффектом (деятельности фонда) является рост экспорта в страны Центральной и Восточной Европы в 90-е годы. Многие датские предприятия включили инвестиции в стратегию проникновения на рынки, защищенные тарифными барьерами.

Капиталы фондов AIG-Brunswick и Russia Partners сформированы финансовыми учреждениями, инвестиционными организациями, пенсионными фондами, частными лицами и компаниями США. Надежность вложения обеспечивается гарантиями ОР/С, защищающими акционеров от возможной потери капиталов. Несомненно, эти фонды более свободны от необходимости учитывать в своей деятельности политические соображения.

Однако наличие гарантий ОР/С налагает определенные ограничения на осуществляемые фондами операции. Наряду с общепризнанными ограничениями, связанными с недопущением вреда окружающей среде, здоровью, благосостоянию и правам человека, существует запрещение инвестиций в проекты, наносящие ущерб торговле, коммерческим связям и занятости населения США (например, экспорт российских технологий подпадает под ограничения ОР/С). Более того, перед одобрением инвестиционного проекта ОР/С оценивает его согласуемость с экономическими и внешнеполитическими интересами США.

Таким образом, деятельность фондов этой группы учитывает национальные интересы сформировавших их капиталов, что, впрочем, нисколько не умаляет ее значения для поддержки экономики России и продвижения на российский рынок технологий венчурного бизнеса.

Из этой группы только TUSRIF ограничивает Россией зону своей деятельности. Для остальных фондов регионом интересов являются СНГ (конечно, в значительной степени инвестиции концентрируются в России), страны Балтии, Центральной и Восточной Европы.

Отраслевыми предпочтениями фондов этой группы являются: сельское хозяйство и пищевая промышленность, потребительские товары и услуги, телекоммуникации, строительство, фармацевтика и т.д.

Отдельную позицию в этой группе занимает Defence Enterprise Fund (Фонд оборонных предприятий), основная задача которого — оказание помощи новым независимым государствам — России, Украине, Казахстану и Белоруссии в проведении приватизации оборонных предприятий и конверсии военных технологий и производственных мощностей. Фонд осуществляет соинвестирование совместных конверсионных проектов российских оборонных предприятий с обязательным участием зарубежных партнеров соответствующего профиля. Предприятия Москвы и московского региона составляют 75% от числа российских компаний, получивших инвестиции фонда, вложения в них составили 83% от общего объема инвестиций в Россию.

Этот факт является подтверждением, во-первых, высокого научно-технического потенциала региона и, во-вторых, влияния местоположения представительства венчурного фонда на выбор предприятий-реципиентов.

В целом активность этой группы фондов в части прямых инвестиций значительно выше, чем фондов ЕБРР. По имеющимся данным (нет данных по AIG-Brunswick) объем размещенных в России средств уже значительно превышает 50% от общего объема предполагаемых инвестиций в российскую экономику. При этом фонд Russia Partners полностью инвестировал свои средства. Фонды этой группы осуществляют инвестиции в средние и крупные предприятия, минимальный размер инвестиций составляет 3—5 млн. долл.

«ПАССИВНЫЕ» ФОНДЫ. К этой группе (весьма условно) можно отнести 16 фондов, суммарный капитал которых составляет не менее 2,2 млрд. долл. Несмотря на декларированный интерес к деятельности в России, отсутствуют достоверные сведения о масштабных инвестициях, осуществляемых этими фондами в российскую экономику.

Состав этой группы фондов весьма разнообразен как по размерам капитала, так и по страновой принадлежности. Здесь присутствуют американские гиганты типа Morgan Stanley Dean Witter, NCH Advisors с капиталами 300—700 млн. долл. и небольшой британский фонд Red Tiger с 15 млн. долл. капитала, финский FINNFUND и греческий Commercial Capital.

Региональные интересы этих фондов редко ограничиваются только Россией, обычно — это СНГ либо еще шире — европейские страны, в том числе СНГ. При этом известно, что большинство этих фондов активно действуют в странах Восточной и Центральной Европы, Черноморского бассейна.

Отраслевые предпочтения характерны для фондов, действующих на развивающихся рынках: телекоммуникации, потребительские товары и услуги, фармацевтика и медицина, продовольственные товары, природные ресурсы. Ряд фондов: Morgan Stanley Global Emerging Markets, Cruises Capital Management Fund, Commercial Capital, NIS Transformation Fund — проявляют интерес к российским технологиям.

Отличительной особенностью этих фондов является полная независимость в принятии решений по инвестициям: в основном их капиталы сформированы негосударственными корпоративными и частными инвесторами. Основное условие — удовлетворение интересов акционеров, в первую очередь обеспечение высокой доходности на вложенный капитал.

Поэтому совершенно очевидны причины неопределенности их позиции по вопросу деятельности в России: высокие риски, связанные с нестабильностью политической и экономической ситуации в стране; неразвитость рынка ценных бумаг; таможенные тарифы и ограничения и др.

Несомненно одно — фонды этой группы даже в послекризисный период сохраняют серьезную заинтересованность в расширении своего присутствия на перспективном российском рынке, разрабатывают оптимальные стратегии своей инвестиционной деятельности. Свидетельством тому является проведение регулярных совещаний представителей инвестиционных и венчурных фондов по оценке ситуации в странах Восточной Европы и СНГ, в том числе в России, и принятию согласованных решений по дальнейшей деятельности.

Кроме названных, в России успешно действуют такие венчурные фонды, как «Пионер», «Пэйн Вебер», «Рашиан Патнерс», «Джанктион Инвесторе», «Ньюетар», «ФВС» и другие, аккумулирующие зарубежные и, главным образом, американские инвестиционные ресурсы.

Схемы венчурного финансирования, используемые этими независимыми фондами венчурного капитала, сводятся преимущественно к финансированию расширения производства посредством покупки части акций предприятий, выпускаемых в рамках вторичной эмиссии. Уже есть примеры удачного сотрудничества венчурных фондов с предприятиями.

Но спрос на венчурный капитал все еще намного превышает его предложение. Одна из причин — отсутствие соответствующей законодательной базы в этой области. Нужны реальные стимулы для наших банков, страховых компаний и других корпоративных и частных инвесторов, для того чтобы они начали финансировать венчурный бизнес. Настал момент для внимательного изучения зарубежного опыта, о котором говорилось выше, и прежде всего в части создания режима наибольшего благоприятствования венчурному финансированию. Мировой опыт свидетельствует о том, что именно в период промышленной стагнации, переживаемый нашей страной, венчурный бизнес мог бы выступить в качестве мощного катализатора инвестиционной активности деловых кругов и обеспечить приток свежих инвестиционных ресурсов задыхающимся в финансовых тисках российским предприятиям.

Глава 4. Государственное регулирование инновационно-инвестиционного процесса

Переход к рынку предполагает развитие конкуренции и снижение роли государства в экономике. В то же время на основе лишь рыночных принципов невозможно кардинально преобразовать материально-техническую базу общества. Ставка на реализацию задач НТП без вмешательства государства — опаснейшее заблуждение. Ряд функций, и прежде всего разработка и осуществление научно-технической и инвестиционной политики, должны оставаться объектом государственного регулирования.

4.1. Ограниченность рыночных механизмов в инновационной сфере

Необходимость государственного регулирования инновационных процессов объясняется не только их общенациональным значением, но и экономическим содержанием. С одной стороны, в настоящее время инновации становятся основным средством увеличения прибыли хозяйствующих субъектов за счет лучшего удовлетворения рыночного спроса, снижения производственных издержек по сравнению с конкурентами. С другой стороны, в условиях классических рыночных механизмов получение научно-технических результатов было бы существенно затруднено, а многие инновации не внедрены в хозяйственную практику. Деятельность крупных корпораций в значительной степени модифицирует механизмы совершенной конкуренции и позволяет частично интегрировать научно-инновационные процессы в общий воспроизводственный цикл. Однако в конце XX столетия сложившиеся в большинстве отраслей ведущих стран механизмы олигополистической конкуренции не способны обеспечить полное использование инновационного потенциала современных достижений науки и техники. Ограниченность рыночных механизмов как среды продуцирования и распространения инноваций можно проследить по ряду направлений.

Во-первых, отдельным хозяйствующим субъектам невозможно сконцентрировать средства, необходимые для осуществления масштабных инноваций. Совершенствование процессов научного познания делает НИОКР все более дорогостоящими. Новые научные результаты достигаются высококвалифицированными, т. е. высокооплачиваемыми, кадрами; при этом опережающими темпами растет фондовооруженность научного труда. Развитие науки приобретает все более междисциплинарный характер. Кооперация представителей различных областей науки и техники также требует дополнительных расходов. Еще больших затрат требует реализация нововведений. Это значительные капитальные вложения, связанные с техническим переоснащением производства, расходы на поиск и приобретение научно-технической информации, прогнозирование конъюнктуры, обучение персонала, организационные мероприятия, а зачастую и на модификацию сложившихся взаимосвязей с поставщиками ресурсов и потребителями продукции и услуг. Немалых затрат требуют экспертиза, патентование, сертификация новой продукции и т.д.

Во-вторых, многие инновации могут оказаться экономически эффективными лишь при масштабах внедрения, превосходящих определенный критический минимум, и наличии достаточно емкого рынка. Поскольку абсолютные масштабы расходов на НИОКР и внедрение инноваций возрастают, увеличивается и доля условно-постоянных затрат в производственных издержках отдельного хозяйствующего субъекта, имеющего ограниченную производственную базу и лимитированный рынок сбыта продукции, инновационные вложения могут оказаться недостаточно прибыльными, так как он не сможет получить значительную экономию на масштабах производства. Особенно характерна такая ситуация для отраслей с низкой скоростью оборота капитала.

В-третьих, изолированное осуществление инноваций ведет к существенным потерям как для отдельных фирм, так и для экономики в целом. С ростом научно-инновационных затрат неоправданное дублирование расходов на НИОКР и инновации зачастую становится непозволительной роскошью для цивилизованного общества.

В-четвертых, существуют инновационные процессы, которые вообще не могут осуществляться на коммерческой основе. К ним относятся фундаментальные научные исследования, результаты которых, как правило, не могут быть коммерциализированы. Однако в конечном счете большинство инноваций связано с успехами фундаментальной науки. Сюда же относятся инновации в областях и видах деятельности, полностью или преимущественно направленных на удовлетворение потребностей общества в целом (оборона, здравоохранение, образование и др.). Расходы на эти составляющие инновационных процессов неизбежно ложатся на плечи всего общества.

В-пятых, инновационные проекты в большинстве случаев характеризуются значительной степенью неопределенности результата и длительностью лага получения отдачи. Вкладывая средства в инновации, предприниматель или фирма подвергает себя значительному инновационному риску, складывающемуся из нескольких элементов. Технологический риск связан с возможной неудачей проекта с технической стороны; хозяйственный риск — с возможностью превышения величины требуемых ресурсов над имеющейся в распоряжении хозяйствующего субъекта; коммерческий риск — с неопределенностью конъюнктуры рынка; динамический риск — с возможностью значительного изменения общеэкономической среды за время реализации проекта. Требуются определенные внешние стимулы либо гарантии полного или частичного возмещения потерь в случае неудачи, чтобы предприниматель предпочел инновационный проект альтернативным, менее рискованным способам помещения капитала.

В-шестых, экономический эффект инноваций проявляется в различных видах и во многих сферах. Сопряженные инновационные эффекты зачастую превышают величину прибыли, рассчитанную на этапе инициирования проекта. Возможности коммерциализации инноваций могут расширяться, например, за счет охвата дополнительных сегментов рынка, применения инновационных технологий в других отраслях, разработки инновационных проектов в других областях с использованием элементов первоначальной разработки, стимулирования инноваций у поставщиков и потребителей через технологические цепочки и т.п. На микроуровне весьма сложно заранее оценить полную эффективность проекта (с учетом как позитивных, так и негативных факторов) и принять обоснованное решение о его реализации. Помимо этого, значительная доля сопряженных инновационных эффектов реализуется вне сферы приложения средств первоначального инвестора.

В-седьмых, существует стремление к стабильному извлечению сверхприбыли за счет монопольного обладания научно-техническими достижениями. Развитие информационных систем и патентно-лицензионных механизмов позволяет предотвращать вступление понятного с коммерческой точки зрения стремления хозяйствующих субъектов в острый конфликт с интересами общества.

В-восьмых, высокая стоимость новых видов продукции и услуг часто делает их недоступными для массового потребителя. Это непосредственно связано с высокими затратами как на начальных этапах инновационного цикла, так и на стадии освоения инноваций. Отсутствие внешней «подкачки» платежеспособного спроса может исказить реальную потребность и затормозить распространение инноваций, имеющих важное значение для экономики.

4.2. Основные функции государственных органов в инновационной сфере

Вышеуказанные характеристики инновационных процессов, а также экономическая и социальная роль государства в современном обществе определяют функции государственных органов по регулированию инноваций. Наиболее важные из них следующие.

Аккумулирование средств на научные исследования и инновации. Необходимая концентрация ресурсов может достигаться как за счет действия общих механизмов перераспределения через бюджет, так и за счет формирования специальных фондов. Данная функция может осуществляться не только непосредственным финансированием инновационных процессов из государственных средств, но и содействием аккумулированию ресурсов в частных, акционерных, смешанных, общественных, совместных (международных) структурах. Государство может концентрировать как финансовые средства, так и требуемые для осуществления инноваций интеллектуальные, материально-технические ресурсы.

Координация инновационной деятельности. Перед государством стоит задача определения общих стратегических ориентиров инновационных процессов. Для их достижения государство содействует кооперации и взаимодействию различных институтов в осуществлении инноваций. Государственные структуры формируют единое технологическое пространство, обеспечивающее совместимость инноваций. Актуальными задачами являются координация во временном аспекте, синхронизирующая инновации по технологическим цепочкам и стадиям инновационного цикла, смягчение цикличности инновационных процессов.

Стимулирование инноваций. Центральное место здесь занимают поощрение конкуренции, а также различные финансовые субсидии и льготы участникам инновационных процессов. Большое значение имеет частичное или полное государственное страхование инновационных рисков. Государство способно оказывать «инновационное давление» на хозяйствующие субъекты введением санкций за выпуск устаревшей продукции или использование устаревших технологий.

Создание правовой базы инновационных процессов. Важно не только формирование необходимого законодательства, сочетающего стабильность и своевременную корректировку в соответствии с общественными и технологическими изменениями, но и создание реально действующих механизмов, обеспечивающих его соблюдение. Особое место принадлежит государственной защите прав создателей научно-технической продукции и инноваторов, т. е. охране прав интеллектуальной и промышленной собственности.

Кадровое обеспечение инноваций. Содержание программ обучения в государственных учебных заведениях должно способствовать как развитию творческого потенциала генераторов инноваций, так и восприимчивости специалистов к инновациям. Необходимо стремиться к достижению сбалансированности универсальных и специальных знаний, а также представлений о коммерциализации инноваций. Важно сформировать навыки к постоянному образованию в течение всей активной жизни.

Формирование научно-инновационной инфраструктуры. Государство обеспечивает деятельность информационных систем — одного из основных каналов распространения нововведений. Государственные структуры оказывают инноваторам и другие услуги: юридические, деловые, консультационные и др. Государство может также выступать посредником между инновационными субъектами, оказывать помощь в поиске партнеров, заключении сделок под государственные гарантии и т.п.

Институциональное обеспечение инновационных процессов. Здесь прежде всего выделяется создание государственных организаций и подразделений, выполняющих НИОКР и осуществляющих нововведения в отраслях государственного сектора (оборона, здравоохранение, образование и др.). Государство также содействует распространению в экономике организационных структур, наиболее эффективных с точки зрения продуцирования и внедрения инноваций (крупные корпорации, малый бизнес и др.).

Регулирование социальной и экологической направленности инноваций. С одной стороны, государство призвано оказывать особую поддержку инновациям, обеспечивающим социальную стабильность, поддержание экологического равновесия. С другой стороны, только на государственном уровне возможны предотвращение и нейтрализация негативных воздействий, связанных с научно-техническим прогрессом.

Повышение общественного статуса инновационной деятельности. Государство организует пропаганду научно-технических достижений и инноваций, моральное поощрение инноваторов, обеспечивает их социальную защиту и т.п.

Региональное регулирование инновационных процессов. Федеральные и местные власти способствуют наиболее полной реализации инновационных ресурсов регионов, в том числе путем различного рода региональных преференций (налоговых льгот и т.п.). Государство содействует рациональному размещению научно-технического и инновационного потенциала. Как правило, центральные государственные структуры стремятся к выравниванию условий распространения инноваций по территории страны.

Регулирование международных аспектов инновационных процессов. Государство в рамках выбранной общеэкономической и инновационной стратегии стимулирует международную научно-техническую и инновационную кооперацию, а также регулирует международный трансфер инноваций.

4.3. Прямые и косвенные методы государственного регулирования инвестиционного процесса

4.3.1. Прямое регулирование инвестиций

Устойчивость научно-технического развития обеспечивается определяющей ролью государства в регулировании долгосрочных инвестиций. Необходимость государственного регулирования инвестиционных процессов, принятия долгосрочных программ давно осознана в промышленно развитых странах. В частности, в Японии общую стратегию НТП формируют четыре ведомства, основные из которых — Совет и Агентство по науке и технике. Такие же централизованные органы есть во Франции и Германии. Во многих странах с высокоразвитой экономикой в планах имеются директивные показатели. Так, в четырехлетнем индикативном плане Франции показатели выполнения мероприятий, финансируемых из бюджета, носят обязательный характер. Рекомендации японских государственных органов не являются директивными, однако они неукоснительно выполняются фирмами, поскольку стимулируются льготами.

В современных условиях хозяйствования роль государства в регулировании инновационной и инвестиционной политики должна быть повышена. Инвестиционная политика должна учитывать текущее состояние производственного аппарата и приоритеты в решении перспективных проблем экономики. Механизм адаптации к новым условиям воспроизводства должен опираться на накопленный инвестиционный потенциал и его соответствие мировым требованиям.

Невысокие темпы обновления производственного аппарата в последние годы еще более замедлились. Коэффициент выбытия оборудования — в 4 раза ниже, чем в промышленно развитых странах. В результате увеличивается износ основных производственных фондов. Особенно отметим более быстрое их старение (в 2 раза по сравнению с пищевой промышленностью) в отраслях, определяющих темпы НТП в экономике. В перспективе это приведет к ускоренному устареванию фондов всех остальных отраслей народного хозяйства. Кроме отмеченных негативных моментов, необходимо учитывать значительное качественное отставание отечественных технологий от мировых аналогов.

Анализ состояния и тенденций развития отраслей агропромышленного комплекса (АПК) России свидетельствует, что технический уровень производства не удовлетворяет современным требованиям. Мировому уровню соответствует не более 15% важнейших групп машин и механизмов, имеющихся в этих отраслях. Удельный вес устаревшей техники, требующей безотлагательной замены, превышает 27%. Потребность в важнейших видах оборудования для пищевой и перерабатывающей промышленности удовлетворяется на 55%.

Решение данных проблем определяет уровень экономического развития. Сейчас, когда снижается инвестиционная активность, необходимо значительно ускорить темпы обновления производства за счет внедрения перспективных технологий, техники, инноваций.

В перспективе основой инвестиционной политики станут организационно-экономические и финансовые инструменты. Об этом свидетельствует опыт промышленно развитых стран, где государство создает благоприятные условия для повышения инновационной и инвестиционной активности объектов реального сектора экономики, поддержки малого бизнеса и приоритетных отраслей.

4.3.2. Косвенные методы регулирования инвестиций

Кроме прямого вмешательства в инвестиционный процесс, мировая практика выработала множество методов косвенного воздействия на усиление инвестиционной активности. Через систему правового, экономического и организационного обеспечения государство регулирует налоги, кредиты, амортизационную политику.

4.3.2.1.Кредитная система

В России кредитными методами стимулирования долгосрочной инвестиционной деятельности нередко незаслуженно пренебрегают. Во многом это связано с негативными моментами, присущими прежней кредитной системе.

Однако это не означает, что следует отказаться от столь мощного средства экономического воздействия на экономику, каким является кредит. Кредитные рычаги дают возможность не только сочетать инновационное развитие с интересами государствами, но и использовать возвратность средств как стимул для повышения эффективности производства и качества продукции. Льготный кредит для решения проблем создания новых образцов техники, прогрессивных видов технологий заинтересовывает выполнять госзаказы по разработке и освоению в производстве результатов НИОКР. Кроме того, льготы могут применяться как инструмент улучшения качества продукции (работ, услуг), например, для достижения определенных потребительских свойств продукции, создания качественно новых технологий, техники.

По мере преобразования финансово-кредитной сферы, создания четко действующей двухуровневой банковской системы, развития полноценной сети коммерческих банков станут возможными как эффективное государственное регулирование кредитной деятельности через централизованное воздействие на формирование процентной ставки за кредит, так и демонополизация и конкуренция в области предоставления средств. В настоящее время долгосрочные кредиты, призванные служить совершенствованию материально-технической базы, составляют незначительную долю в их общем объеме. Повышается процент за них, что имеет как положительные, так и отрицательные последствия. С точки зрения стабилизации денежного обращения данный процесс позитивен, но возможности усиления инвестиционной активности в экономике сокращаются, особенно после финансового кризиса 1998 года.

4.3.2.2. Налоговая система

Мощный рычаг государственного регулирования рыночной экономики, повышения эффективности производства — гибкая налоговая система, предусматривающая системный подход к взаимодействию и развитию различных сфер деятельности, например инвестиционной и инновационной. Так, если предприятие осуществляет прогрессивные технико-технологические и организационно-экономические мероприятия (обновление производственной базы на основе новой техники, внедрение наукоемких производственных технологий, расширение выпуска продукции, пользующейся повышенным спросом, увеличение экспортных поставок и т.д.), то налоговая ставка должна снижаться в соответствии с предусмотренной в законодательных актах шкалой, и наоборот.

Известно, что инновационный процесс требует повышенных затрат, особенно на этапе подготовки и освоения производства. Поэтому он сопровождается, с одной стороны риском вложения средств в разработку и освоение изделия, а с другой—дополнительными расходами. Вот почему понятны стремления коллективов, участвующих в создании новой техники, уменьшить налоговую нагрузку.

Используя опыт зарубежных стран, Министерство промышленности Швеции разработало модель, позволяющую оптимизировать размер налогообложения прибыли. Расчеты показывают, что при налоге по ставке в пределах 25%-50% склонность товаропроизводителей к инновациям резко снижается, а после 50% они вообще не участвуют в инновационном процессе. Несмотря на относительный характер данных, полученных с помощью этой модели (с учетом условий воспроизводства), есть основания считать, что в системе налогообложения предпринимательская инициатива российских предприятий близка к нулю, а экспортная деятельность убыточна.

Развитие промышленности требует совершенствования протекционистских мер. Вопрос этот настолько серьезен, что для отдельных отраслей с его решением связано будущее. Имеется в виду утрата не только научного и производственного потенциала, но и экономической независимости страны. Налоговая система на импортную технику недостаточно развита. Вместе с тем в мире существуют проверенные практикой методы управления поступлением на рынок импортной продукции. Наиболее приемлемый — налогообложение всех ввозимых товаров. Такой подход направлен на ускорение развития отечественного производства и инновационных процессов, а также на оптимизацию использования зарубежных достижений в области науки и техники. В современной западной экономике вес корпорации облагаются налогом в принципе одинаково. Но с учетом необходимости стимулирования той или иной деятельности применяются многочисленные льготы, скидки и т.д.

Льготы важно увязать, прежде всего, с ускорением НТП. Налог должен ощутимо уменьшаться в зависимости от объема затрат на разработку и освоение новой высокоэффективной продукции, по меньшей мере соответствующей по своему технико-экономическому уровню лучшим мировым образцам. В действующем налоговом законодательстве имеются льготы, связанные с проведением научных исследований, разработкой и освоением новых прогрессивных технологий, техники, продукции. Однако следовало бы вообще исключать ассигнования на НИОКР при исчислении сумм, облагаемых налогом. Это же касается оборудования, передаваемого вузам на исследовательские цели. Целесообразно активнее вводить налоговый кредит, при использовании которого общая налоговая база изменяется в зависимости от годового приращения расходов на НИОКР.

Российским законодательством предусмотрено освобождение от уплаты налогов с той части средств предприятий, которые направляются на развитие, расширение производства, на освоение нововведений. Малые и совместные с зарубежными партнерами предприятия имеют различного рода налоговые льготы, отдельные из которых за рубежом используются крайне редко.

4.3.2.3. Амортизационная система

Важный регулятор инвестиционной и инновационной активности — амортизационная система. Оптимальные сроки службы средств труда любого назначения складываются под воздействием многих факторов: качества изготовления, технического обслуживания, эксплуатации, уровня использования и т.д. Учесть совокупное их влияние, да еще на весь период действия норм амортизации, невозможно. Поэтому период амортизации не может служить критерием для определения времени замены оборудования. Ориентация на нормативные сроки эксплуатации, установленные в 1975г., в частности, приводила нередко к преждевременному списанию тракторов, комбайнов, другой техники и способствовала чрезмерному растягиванию периода службы машин и оборудования в перерабатывающей промышленности АПК.

Действующая амортизационная система требует существенного совершенствования. Повышение норм амортизации и увеличение сумм отчислений расширяет финансовые возможности предприятий и повышает их инвестиционную активность. В настоящее время учетная функция амортизационной системы превалирует над ее стимулирующей ролью. Последний пересмотр норм амортизации в 1991 г. мало что изменил в существующем положении. Правда, появилась возможность отчисления средств только за нормативный срок службы и разрешено предприятиям применять методы ускоренной амортизации. Нормы отчислений на полное восстановление фондов возросли крайне незначительно (по расчетам экспертов-экономистов, по активной части фондов — в среднем всего на 18%). Если учесть темпы инфляции в инвестиционной сфере, то повышение амортизационных отчислений не сможет элиминировать даже роста цен. После увеличения амортизационных норм они остаются в 1,5 раза ниже, чем в промышленно развитых странах. Низкие нормы амортизации, особенно в отраслях перерабатывающей промышленности, удлиняют цикл обновления производства, практически не учитывают морального износа. Не преодолен высокий уровень дифференциации норм амортизации.

Усиление стимулирующей функции ускорит внедрение технологических новшеств. Нужны либерализация амортизационной политики, отказ от чрезмерной детализации видов оборудования при расчете отчислений. Для этого требуется перейти к крупным классификационным группам, для которых устанавливаются единые внеотраслевые нормативные сроки службы ОПФ. Первым шагом может стать уменьшение числа норм амортизации. Затем следует полностью или частично отказаться от их отраслевой дифференциации. Чтобы ускорить обновление морально и физически устаревшего производственного аппарата, необходимо повысить гибкость амортизационной системы и усовершенствовать ее нормативную базу, в частности для отраслей, определяющих НТП.

4.4. Задачи и перспективы инновационной политики государства

Государство призвано формировать цели и принципы инновационной политики и собственные приоритеты в этой области. Целями, как правило, являются увеличение вклада науки и техники в развитие экономики страны; обеспечение прогрессивных преобразований в сфере материального производства; экологической обстановки; сохранение и развитие сложившихся научных школ. Одновременно государство разрабатывает и принципы, на основании которых будет проводиться политика в науке и инновационной сфере, а также механизм реализации этой политики. Эти принципы зависят от сложившейся хозяйственной системы страны, глубины воздействия государственных институтов на экономическую деятельность.

Основными задачами инновационной политики являются: выделение ее приоритетов, разработка механизмов их реализации; активизация развития инновационной инфраструктуры, расширение практики вторичного использования в этих целях производственных площадей и ресурсов; ускорение принятия закона об инновационной деятельности; принятие мер по развитию финансовой системы для привлечения в инновационную область внебюджетных источников финансирования, оздоровление кредитной сферы, развитие венчурных и страховых механизмов и др.

Широкое применение найдут технологии двойного назначения, включая технологии получения новых материалов, микроэлектронику (в том числе нано- и оптоэлектронику), информационные технологии, биотехнологии, технологии высокоэффективных тепловых двигателей, высокопроизводительное промышленное оборудование, оборудование для защиты окружающей среды, уникальные технологии экспериментальной отработки и испытания сложных систем, технологии и химические материалы новых поколений для обеспечения развития ведущих отраслей экономики.

Инструментами государственной инновационной политики, кроме федеральных целевых инновационных программ, станут: программы технологического развития, формируемые для решения задач отраслей и способствующие выявлению точек экономического роста, технологическому перевооружению тех производств, которые способны дать максимальный эффект для экономики в целом; отдельные инновационные проекты высокой степени коммерциализации, обеспечивающие экономически значимый эффект на конкретных производствах. Наибольший эффект инновационные проекты высокой степени коммерциализации могут дать в отраслях экономики с быстрым оборотом капитала и часто сменяемой номенклатурой производства.

Ключевым элементом научно-технической политики должны стать закрепление позитивных тенденций в научно-техническом комплексе и внедрение эффективных механизмов использования научных достижений в производстве. В области финансирования и стимулирования научно-технической деятельности будет усилена инновационная составляющая Бюджета развития.

Интеграции научных исследований и образовательного процесса будет служить поддержка структур постоянного формирования высококвалифицированных кадров. Для вовлечения в хозяйственный оборот интеллектуальной собственности будет проведен комплекс мероприятий по созданию механизма эффективности защиты прав на интеллектуальную собственность, инвентаризации этой собственности, разработке оперативного управления интеллектуальной собственностью, созданной с участием государства, развитию необходимой инфраструктуры.

При условии постоянного повышения инвестиционного спроса и расширения посредством финансово-кредитной системы сбережений и инвестирования после 2015 г. возможен переход к структурно-инновационной модернизации народного хозяйства. Следовательно, предстоит обеспечить сбалансированность расширенного воспроизводства посредством дополнения коротких циклов более длительными. Это позволит восстановить устойчивые накопления и перейти к стадии стабильного социально-экономического развития на основе приоритетного наращивания наукоемкого технологического базиса расширенного воспроизводства.

Необходимо создание государственной институциональной системы, интегрирующей на единой научно-методологической основе стратегию и методологию реализации инвестиционного процесса, механизмы и законодательно-правовую базу, а также обслуживающие организационные структуры. Научные методы принятия управленческих решений будут способствовать формированию национальной геополитики, прогнозированию и выбору путей экономического развития, обоснованию законодательно-правовых актов и повышению эффективности организационных мер в звеньях вертикальной и горизонтальной систем государственной власти. Нужны стабильность и надежность механизма управления. А для этого необходимы методические рекомендации по инвестированию на макро-, мезо-, микроуровнях и законодательно-правовые документы по регулированию данного процесса.

Согласно закономерностям экономической динамики выход из депрессии возможен только при инвестировании высокоэффективных базовых технологических нововведений, внедрение которых в производство обеспечит формирование нового технологического уклада для осуществления социально ориентированного экономического роста.

По мере научно-методологических обоснований инновационной стратегии и формирования законодательно-правовой базы необходимо последовательно перестраивать институциональные структуры, которые должны обладать относительной стабильностью в соответствии с целями и принципами избранной стратегии и преобразовываться лишь при изменении методологической и законодательно-правовой базы. Создание эффективного механизма инновационной деятельности поможет осуществить научно-технологический прорыв в XXI в.

В период 2015-2025 гг. станет актуальной задача формирования социально-научного сообщества. Она предполагает создание главной предпосылки для устойчивого развития социально ориентированной экономики — подготовку высокопрофессиональных специалистов во всех отраслях на основе непрерывного цикла образования и переподготовки кадров, способных осуществлять научно-технологическую модернизацию народного хозяйства. В перспективе возможны всеобщее высшее образование для всех слоев населения, а также создание предпосылок при повышении квалификации для присвоения научных степеней и званий высококвалифицированным специалистам, что дает основание характеризовать будущий социум как социально-научное сообщество. Его формирование с помощью инновационного развития выступает одновременно и конечной целью, и главным фактором технологического прорыва. Иначе говоря, социально-научный прогресс будет достигаться на основе инновационной деятельности, а технологический прогресс — за счет создания благоприятных условий развития человека — всеобщего научно-образовательного и культурного воспитания, доступности всех форм медицинского, жилищного и социального обеспечения.

Поэтому социальные инвестиции предстоит ориентировать в первую очередь на систему комплексной подготовки и повышения квалификации кадров, материальную обеспеченность работников инновационной сферы, науки и образования. Рост благосостояния людей достижим на основе инновационного пути развития, при увеличении производства на базе технологической модернизации.

Заключение

Инновационный путь развития — это единственный путь роста. Кризис 1998 года показал, что перераспределение ресурсов нефти, происходящее в стране не способствует росту экономики страны. Пока цена на нефть была очень высокой, в стране была более-менее благополучная ситуация. Реальный сектор экономики не развивался. Все сводилось к тому, что на проданную нефть за рубежом покупались всевозможные товары. Производство не развивалось, а развивалась малорисковая область предпринимательства, связанная с торговлей. Реальный сектор экономики не развивался. Банки не вкладывали деньги в инновации, а занимались высокодоходными операциями с ценными бумагами. После крушения финансовой пирамиды ГКО, большая часть банков стала банкротами, так как доля их активов, вложенных в ГКО, составляла от 10 до 70% . В результате падения цен на нефть и последующего за этим 4-х кратного падения курса рубля по отношению к доллару, экономика России претерпела сильнейший шок. Мнимое ощущение благополучия, в котором мы все находились, в одно мгновение исчезло. Если бы российская экономика не была бы в такой зависимости от продажи сырьевых ресурсов, в которой она находилась, и находится в настоящий момент, а средства вкладывались бы в реальный сектор экономики, в новые технологии, а не в отрасли переработки сырья, то не произошло бы такого сильнейшего потрясения которое произошло в августе 1998 года. Только инновации могут способствовать экономическому росту. А инновации всегда связаны с большими рисками.

Чтобы сгладить эти риски хотя бы частично, необходимы разработка и осуществление специальной государственной политики в области поддержки научно-технической деятельности, инновационного предпринимательства. Это — тактическая задача. Стратегической же целью государственной политики является осуществление прорыва в базовых инновациях, формирующих структуру постиндустриального технологического способа производства, что должно обеспечить устойчивое экономическое развитие России в XXI в.

Главным инструментом технологического прорыва является поворот инвестиций к инновациям, инновационному предпринимательству, на что следует направить имеющиеся в руках государства силы и средства.

Список использованной литературы

Авраменко С. Новые формы инвестиций в условиях переходной экономики//Экономист. 1999. №3.

Алипов С. Зарубежный венчурный капитал//Рынок ценных бумаг. 1999. №21.

Анчишкин А.И. Наука – техника – экономика. М.: Экономика, 1986.

Вольский А.П. Индустриальная, инновационная и инвестиционная независимость//Экономист. 1999. №4.

Гулькин П. Венчурное инвестирование – немного истории и статистики//Рынок ценных бумаг. 1999. №6.

Заверюха Г.Н. Концептуальные подходы к регулированию взаимодействия инвестиционной и инновационной сфер//Финансы. 2000. №1.

Инвестиции и инновации: Словарь-справочник//под ред. Бора. М., 1998.

Инновационный менеджмент/под ред. С.Д.Ильенковой. М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997.

Кулагин А. Ориентиры реформирования научной сферы//Экономист. 2000. №2.

Новицкий А. Ориентиры инвестиционной и инновационной деятельности//Экономист. 1999. №3.

Новицкий Н. Инновационный путь развития экономики//Экономист. 2000. №6.

Основы инновационного менеджмента: Учеб. Пособие/под ред. П.Н.Завлина, А.К.Казанцева, Л.Э.Миндели. М.: Экономика, 2000.

Прогноз функционирования экономики Российской Федерации//Экономист. 2000. №6.

Теория и практика накопления и инвестиций в переходной экономике России/под ред. Ю.В.Матвеева, В.Н.Строгова. Самара: Изд-во СГЭА., 1999.

Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. М.: Прогресс, 1982.

Экономика и бизнес/под ред. В.Д.Камаева. М., 1993.

Яковец Ю.В. Закономерности научно-технического прогресса и их планомерное использование. М.: Экономика, 1984.

Яковец Ю.В. Научно-технический прогресс (экономика и управление). М.: Экономика, 1988.

1 Яковец Ю.В. Закономерности научно-технического прогресса и их планомерное использование. М.: Экономика, 1984, с. 9,10.

2 Дракер П.Ф. Инновации и предпринимательство.М.:Экономика, 1992.

Розділ 1. Основні теоретичні засади аналізу фінансових результатів діяльності та майна підприємства

1.1 Завдання й джерела інформації аналізу фінансових результатів

Метою суспільного виробництва в будь-якій державі є задоволення потреб громадян, що проживають на його території. Для досягнення цієї мети суспільство організовує матеріальне виробництво, первиною ланкою якого є підприємство.

Згідно з Законом України «Про підприємства в Україні» підприємство — основна ланка народного господарства України; самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). [2]

Підприємство — це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, створена для виробництва необхідних суспільних благ. [12]

Підприємство — первина ланка економіки. Сукупність підприємств утворює основу багаторівневої піраміди, на вершині якої знаходяться державні органи, що формують бюджети країни, податкову політику, програми розвитку національної економіки. [21]

Рівень ефективності господарської діяльності будь-якого підприємства визначають фінансові результати, отримані внаслідок цієї діяльності. Це можуть бути як прибуток, так і збитки.

Позитивний фінансовий результат діяльності підприємства характеризується абсолютними і відносними показниками (сумою отриманого прибутку і рівнем рентабельності).

Функціонування будь-якого підприємства, незалежно від видів його діяльності і форм власності, в умовах ринку визначається його здатністю створити необхідну і достатню величину доходу або прибутку. Тому аналіз прибутку займає провідне місце в системі комплексного економічного аналізу, оскільки за ним оцінюється ступінь досягнення кінцевої мети діяльності підприємства. Законами України «Про підприємства» та «Про підприємницьку діяльність» отримання прибутку визначено головною метою діяльності господарюючих суб’єктів. [2, 3]

Прибуток є основним джерелом фінансування витрат на виробничий і соціальний розвиток підприємства, найвагомішим джерелом формування державного бюджету. Тому створеного прибутку повинно бути достатньо не тільки для задоволення фінансових потреб самого підприємства, ф й для фінансування суспільних фондів споживання, розвитку науки, освіти, охорони здоров’я тощо. У збільшенні прибутку зацікавлені підприємство і держава. [27]

Прибуток — це додаткова вартість, яка утворюється в процесі виробництва понад вартість спожитих виробничих ресурсів і робочої сили. Прибуток — це частина чистого доходу, створеного у процесі виробництва і реалізованого у сфері обігу, який безпосередньо отримують підприємства. Тільки після продажу продукції чистий дохід набуває форми прибутку. [9]

Прибуток формується на макрорівні, і на нього, як на фінансовий показник роботи підприємства, що відображається в бухгалтерському обліку і офіційній звітності, впливає встановлений державою порядок формування витрат на виробництво продукції (робіт, послуг); обчислення і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг); визначення прибутку і витрат від інших видів діяльності; розрахунок загального (валового) прибутку.

Отже, на формування абсолютного розміру прибутку впливають:

результати, тобто ефективність фінансово-господарської діяльності підприємства;

сфера діяльності;

напрям економічної діяльності;

установлені законодавством умови обліку фінансових результатів.

Величина прибутку і рівень рентабельності залежать від обсягу операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Показники прибутковості характеризують всі напрями господарювання підприємства.

Прибуток є джерелом нарощування власного капіталу підприємств, виплат дивідендів акціонерам (пайовикам), створення фондів підприємства за його рішенням тощо. За величиною прибутку підприємства та ефективністю використання визначається його рейтинг. Разом з тим прибуток є інструментом управління діяльністю підприємства. На основі результатів аналізу прибутковості приймаються управлінські фінансові рішення, спрямовані на підвищення ефективності функцій, що викопує прибуток — оціночної, розподільчої, стимулюючої.

Оціночна функція характеризує ефект господарської діяльності підприємства. Реалізація у повному обсязі можлива тільки за умов ринкової економіки.

Зміст розподільчої функції полягає в тому, що прибуток використовується як інструмент розподілу чистого доходу суспільства.

Виконання стимулюючої функції визначається тим, що прибуток є джерелом формування різних фондів стимулювання (фонд накопичення, фонд виробничого і соціального розвитку, фонд виплати дивідендів, фонд споживання та ін.).

Прибуток є якісним показником, оскільки його величина відображує зміну доходів підприємства, обсяг витрат, рівень використання ресурсів, пов’язаних з його діяльністю. Отже, прибуток синтезує всі сторони діяльності підприємства та відображує ЇЇ ефективність.

З метою підвищення ефективності управління прибутковістю підприємству необхідно систематично здійснювати аналіз формування, розподілу та використання прибутку. Результати аналізу фінансових результатів мають важливе значення не тільки для підприємства, а й для зовнішніх користувачів: фінансових органів, комерційних банків, податкових органів, акціонерів, власників, менеджерів тощо.

Економічний підсумок виробничої діяльності суб’єктів господарювання, що виражається у вартісній (грошовій) формі, є фінансовими результатами. [38]

Як будь-який напрям аналітичного дослідження, аналіз фінансових результатів підприємства має відповідати певним вимогам і ґрунтуватися на загальних принципах. До них відносять:

1) державний підхід при оцінці економічних явищ, результатів господарювання;

2) науковий характер, тобто він має базуватися на положеннях діалектичної теорії пізнання, враховувати вимоги економічних законів розвитку виробництва, використовувати досягнення науково-технічного прогресу і передового досвіду, новітні методи економічних досліджень;

3) комплексність аналізу, що потребує охоплення всіх ланок і всебічного вивчення причинних залежностей в економіці підприємства;

4) системний підхід до аналізу, коли кожний об’єкт розглядається як складна динамічна система, що включає низку елементів, у певний спосіб пов’язаних між собою та зовнішнім середовищем;

5) об’єктивність, конкретність, точність. Аналіз має ґрунтуватися (базуватися) на достовірній, перевіреній інформації, що реально відображує об’єктивну дійсність, а висновки його — бути обґрунтовані точними аналітичними розрахунками;

6) дійовий характер, тобто активно впливати на процес виробництва і його результати, своєчасно виявляти прорахунки та використовувати результати аналізу для управління підприємством;

7) плановий характер, систематичне проведення аналізу з розподілом зобов’язань щодо виконання аналітичної роботи між виконавцями і контролю за її проведенням;

8) оперативний характер, вміння швидко й чітко проводити аналіз, приймати управлінські рішення та впроваджувати їх в життя;

9) демократичний характер. Залучення до проведення аналізу широкого кола працівників підприємства забезпечує більш повне виявлення передового досвіду і використання внутрішньогосподарських резервів;

10) ефективність аналізу, тобто витрати на його проведення мають давати багатократний ефект.

Фінансові результати — це зіставлення регламентованих податковим законодавством валових доходів і валових витрат. Перевищення валових доходів над валовими витратами становить прибуток, зворотне явище характеризує збиток. [28]

Мета аналізу фінансових результатів — визначити повноту та якість їх отримання, оцінку динаміки абсолютних і відносних показників, з’ясувати спрямованість, ступінь і частку впливу окремих факторів на зміну прибутку і рентабельності, виявити та оцінити можливі резерви їх зростання. [27]

Головними завданнями аналізу фінансових результатів підприємства є:

вивчення обсягів, складу і динаміки фінансових результатів діяльності підприємства;

перевірка обґрунтованості й напруженості планового прибутку;

загальна оцінка виконання плану, прогнози, динаміка;

визначення відхилення фактичного прибутку від передбаченого планом (розрахунком, прогнозом), вивчення динаміки зміни прибутку за кілька звітних періодів;

виявлення чинників впливу на формування прибутку, оцінка їх динаміки та розрахунки такого впливу;

вивчення напрямів і тенденцій розподілу прибутку;

виявлення резервів збільшення прибутку;

розробка заходів, спрямованих на реалізацію виявлених резервів. [9]

Джерелами аналітичної інформації є:

1. Бізнес-план.

2. Фінансовий план.

3. Баланс підприємства (форма І).

4. Звіт про фінансові результати (форма 2).

5. Звіт про рух грошових коштів (форма 3).

6. Звіт про власний капітал (форма 4).

7. Декларація про прибуток підприємства.

8. Доходи віл реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).

9. Зведена таблиця основних показників (форма 22).

10. Дані бухгалтерського обліку — рахунки класу 7. Рахунок 79 «Фінансові результати» та його субрахунки:

У процесі діяльності підприємства використовують такі показники прибутку: валовий прибуток; загальна сума прибутку; прибуток від іншої звичайної діяльності; прибуток від надзвичайних подій; неоподаткований прибуток (цільовий); чистий прибуток; нерозподілений прибуток.

З прийняттям Положення (стандарту) бухгалтерського обліку З «Звіт про фінансові результати» [8] підприємства визначають прибуток-збиток на різних стадіях його формування. Схематично загальний фінансовий результат подано на рис.1.1 Виділяють валовий, операційний прибуток, прибуток від звичайної діяльності до і після оподаткування, чистий прибуток та нерозподілений прибуток.

Валовий прибуток — це економічний результат діяльності суб’єктів господарської діяльності, що визначається як різниця між чистою виручкою від реалізації продукції (робіт, послуг) і виробничою собівартістю. Під чистою виручкою розуміють різновид кінцевого результату, що визначається вирахуванням із загальної виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) наданих знижок, повернення проданих товарів, податку на додану вартість, акцизного збору. Якщо виробнича собівартість перевищує операційний прибуток, чисту виручку, то це означає, що підприємство замість валового прибутку отримує валовий збиток.

Рис.1.1 Класифікація доходів (прибутків) і витрат (збитків)

Операційний прибуток — це фінансовий результат від операційної діяльності, який визначається відніманням від валового прибутку операційних витрат, додаванням до одержаного результату інших операційних доходів. До інших операційних доходів належать доходи від реалізації іноземної валюти, інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій), від операційної оренди активів, від операційної курсової різниці за операціями в іноземній валюті, суми штрафів, пені, неустойок та інших санкцій за порушення господарських договорів, які одержано від боржників, або коли є рішення суду, господарського суду про їх стягнення, доходи від списання кредиторської заборгованості, щодо якої минув строк позовної давності, відшкодування раніше списаних активів (надходження боргів, списаних як безнадійні), суми одержаних грантів і субсидій, інші доходи від операційної діяльності.

До операційних витрат відносять адміністративні (загальногосподарські) витрати, витрати на збут, собівартість реалізованих виробничих запасів, визнані економічні санкції, затрати від операційних курсових різниць, безнадійні борги тощо.

Прибуток або збиток від звичайної діяльності до оподаткування це результат від фінансової діяльності, що визначається додаванням до операційного прибутку доходу від участі в капіталі, фінансових доходів у формі дивідендів, відсотків, отриманих від фінансових інвестицій, та інших доходів (від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, доходу від неопераційних курсових різниць), і відніманням від отриманого результату фінансових витрат у формі відсотків та інших витрат, пов’язаних із залученням позикового капіталу, втрат (збитків) від участі в капіталі та інших витрат (собівартість фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів, втрат від неопераційних курсових різниць, втрат від уцінки фінансових інвестицій і необоротних активів.

Прибуток (збиток) від звичайної діяльності після оподаткування — це різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку па прибуток.

Чистий прибуток (збиток) — це алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності після оподаткування та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку і податків з надзвичайного прибутку. Чистий прибуток повністю залишається у розпорядженні підприємства.

Для правильного визначення чистого прибутку необхідно володіти методикою розрахунку прибутку від окремих видів діяльності. Так, прибуток від торгівлі цінними паперами та деривативами обчислюють як різницю між проданими цінними паперами і деривативами та витратами, понесеними підприємством у зв’язку з придбанням цінних паперів і деривативів протягом звітного року. ЦІ витрати збільшуються на суму некомпенсованих балансових збитків від таких операцій минулих періодів.

Прибуток від продажу основних засобів і нематеріальних активів визначають як різницю між продажною ціною та залишковою вартістю на момент акта купівлі-продажу.

Прибуток від надання товарного (комерційного) кредитів — це сума відсотків, отримана підприємством і зменшена на суму витрат, пов’язаних з цією операцією.

Прибуток від володіння корпоративними правами — акціями, які придбані на ринку цінних паперів або від інших прав, що не є борговими вимогами, але дають змогу брати участь у прибутках (внески до статутних фондів інших підприємств). їх називають дивідендами.

Прибуток у формі відсотків від володіння борговими вимогами, зокрема векселями, облігаціями, бонами та іншими платіжними документами, включаючи державні скарбничі зобов’язання визначають як різницю між одержаною сумою відсотків і сумою витрат, пов’язаних з операцією володіння борговими вимогами.

Прибуток від лізингу — це орендна плата, отримана орендодавцем і зменшена на суму амортизаційних відрахувань на повне відновлення зданих в оренду основних засобів та інших витрат, пов’язаних з цією операцією. [14]

Прибуток для оподаткування визначають відніманням від скоригованого валового доходу валових витрат підприємства та амортизаційних відрахувань, визначених відповідно до порядку, встановленого Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (за податковим обліком). [5]

Послідовність формування фінансових результатів подано на рис.1.2.

Рис.1.2 Формування фінансових результатів

Загальну структурно-логічну схему формування прибутку підприємства відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку наведено на рис.1.3.

Рис.1.3 Структурно-логічна схема формування прибутку підприємства відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку

Аналіз результатів діяльності підприємства включає такі обов’язкові елементи:

1. Горизонтальний аналіз фінансових результатів за звітний період — дослідження змін кожного показника за аналізований період;

2. Вертикальний аналіз — дослідження структури відповідних показників і їх змін;

3. Трендовий аналіз — дослідження у загальному вигляді динаміки зміни показників фінансових результатів за кілька звітних періодів. [26]

У процесі аналізу прибутку необхідно визначити і оцінити основний показник, що характеризує валовий прибуток.

Основним показником, що характеризує валовий прибуток, є коефіцієнт валового прибутку, який визначається за такою формулою:

= Валовий прибуток Ч 100 /Обсяг реалізованої продукції.

Коефіцієнт валового прибутку характеризує рівень, за якого підприємство може збільшити прибуток, знижуючи накладні витрати. Так, якщо коефіцієнт валового прибутку 50 %, це означає, що продажна ціна у два рази більша, ніж виробництва.

Коефіцієнт валового прибутку може змінюватись з таких причин:

1) збільшення або зменшення обсягу продажу;

2) збільшення або зменшення собівартості реалізованої продукції (наприклад, у результаті збільшення торгових знижок, інфляції, економії матеріалів тощо);

3) підвищення або зниження цін збуту (наприклад, у результаті інфляції, конкуренції, зміни розміру знижок тощо);

4) зміна класифікації витрат (непорівнянність) та інших.

Після аналізу загальної суми валового прибутку необхідно ознайомитися з порядком визначення валового прибутку на одиницю продукції. При зростанні обсягу реалізації продукції на одиницю виручка збільшується на однакову чи постійну суму, а змінні витрати також зростають на постійну величину.

Отже, різниця між продажною ціною та змінними витратами на кожну одиницю продукції також має бути сталою величиною. Ця різниця між продажною ціною та змінними витратами і буде валовим прибутком на одиницю продукції.

У зв’язку з трансформацією бухгалтерського обліку замість поняття «балансовий прибуток» використовують інше поняття — загальний прибуток, який характеризує позитивний фінансовий результат усіх видів господарської діяльності підприємства.

На основі цих даних визначаються загальна сума прибутку підприємства, що переноситься до ф. № 2 «Звіт про фінансові результати», а також сума нерозподіленого прибутку (непокритого збитку), що переноситься до ф. № 1 «Баланс». Форма № 1 «Баланс» і ф. № 2 «Звіт про фінансові результати» — це основні джерела аналізу фінансових результатів.

Аналіз загальної суми прибутку підприємства здійснюють за таким алгоритмом: спочатку розраховують темп зростання прибутку за звітний рік порівняно з минулим роком, а потім цей показник — з даними плану (прогнозу) прибутку за звітний період. Такий аналіз доповнюють вивченням складових частин загальної суми прибутку, напрямів розвитку їх у звітному періоді, аналізом структури прибутку за звітний період.

Досконале вивчення та аналіз загальної суми прибутку на підприємстві здійснюють при використанні моделі економічного аналізу, яка основана на даних фінансової звітності і будується у формі таблиці.

За даними моделі аналізу загальної суми прибутку можуть бути три варіанти аналітичних висновків:

I. Загальна оцінка виконання плану прибутку.

II. Зміни окремих складових частин прибутку і вплив цієї зміни на загальну суму прибутку.

III. Зміна темпів зростання загальної суми прибутку через вплив окремих складових частий.

Аналіз фінансових результатів здійснюється на основі даних форми № 2 «Звіт про фінансові результати». [8]

У процесі аналізу фінансових результатів необхідно:

1) проаналізувати рівень і динаміку фінансових результатів;

2) оцінити темпи зростання прибутку в цілому та окремих його складових;

3) виявити чинники, що впливають на зміни прибутку, та визначити рівень їх впливу;

4) оцінити рівень рентабельності підприємства;

5) виявити резерви збільшення прибутку;

6) проаналізувати розподіл прибутку та оцінити його раціональність. [9]

1.2 Економічна суть майна підприємства, його структура і класифікація

Для здійснення господарської діяльності кожне підприємство повинно мати певне майно, яке належить йому на правах власності чи володіння. Усе майно, яке належить підприємству і яке відображено в його балансі, називають активами.

Активи — це економічні ресурси підприємства у формі сукупних майнових цінностей, які використовуються в господарській діяльності з метою отримання прибутку; це ресурси, контрольовані підприємством у результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до збільшення економічних вигід у майбутньому. [36]

Згідно з національною обліковою теорією головним критерієм відображення певних цінностей в активі балансу є право власності па них без будь-якого посилання на можливість одержувати економічні вигоди від використання активу в майбутньому. Право власності маг три форми свого прояву — право володіння, право користування і право розпорядження. Визначальним є право розпорядження. На практиці при складанні балансу згідно з Інструкцією про порядок заповнення форм річного бухгалтерського звіту підприємства право власності на майно реалізується не в усіх притаманних йому формах. Так, за статтею «Основні засоби» орендні підприємства відображають як власні, так і взяті в оренду цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, а також взяті у фінансову оренду основні засоби. Звичайно, орендні підприємства мають право володіти та користуватися орендованим майном, але не мають права вільно розпоряджатися ним. Проте навіть це неповне право дає суб’єктам власності можливість реалізувати її економічну суть — здійснювати привласнення результатів, пов’язаних з використанням майна. Водночас, Комітет з Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку зазначає, що право власності не є суттєвим при визнанні активу в балансі. Головним с те, що підприємство контролює вигоди, отримані від використання цього майна, та переймає ризики, пов’язані з активом.

Безумовно, щоб підприємство нормально функціонувало, необхідна наявність певних засобів і джерел. Основні виробничі засоби, що складаються з будівель, споруд, машин, обладнання та інших засобів праці, які беруть участь у процесі виробництва, є найголовнішою основою діяльності підприємства. Без їх наявності навряд чи могло б що-небудь здійснитися. Природно, що для нормального функціонування кожного підприємства необхідні не тільки основні засоби, а п оборотні засоби, які являють собою передусім грошові засоби, які використовуються підприємством для придбання оборотних засобів і засобів обігу (рис 1.4). [22]

Рис.1.4 Схема структури активів підприємства

Маючи чітке уявлення про кожний елемент основних засобів у виробничому процесі, про їх фізичний та моральний знос, про чинники, які впливають на використання основних засобів, можна знайти методи, за допомогою яких підвищується ефективність використання основних засобів і виробничих потужностей підприємства, які забезпечують зниження витрат виробництва і, звичайно, зростання продуктивності праці.

Формування активів будь-якого підприємства пов’язане з трьома етапами його розвитку на різних стадіях життєвого циклу:

1. Створення нового підприємства. Це найбільш відповідальний та складний етап формування активів (процес першочергового їх формування), особливо при створенні великих підприємств. Сформовані на цьому етапі активи здебільшого визначають потребу в стартовому капіталі, умови генерування прибутку, швидкість обороту цих активів, рівень їх ліквідності.

2. Розширення, реконструкція та модернізація діючого підприємства. Цей етап формування активів можна розглядати як постійний процес його розвитку в розрізі основних стадій його життєвого циклу. Розширення та оновлення складу активів діючого підприємства здійснюється згідно зі стратегічними задачами його розвитку з урахуванням можливостей формування інвестиційних ресурсів.

3. Формування нових структурних одиниць діючого підприємства (дочірніх підприємств, філіалів та ін.). Цей процес може відбуватися шляхом формування нових структурних майнових комплексів (на базі нового їх будівництва) або придбання готової сукупності активів у формі цілісного майнового комплексу (варіантами такого придбання є приватизація діючого державного підприємства, купівля збанкрутілого підприємства). Другий та третій етапи формування активів являють собою форми інвестиційної діяльності діючого підприємства. [9]

Для забезпечення ефективної діяльності підприємства в майбутньому періоді процес формування його активів повинен носити цілеспрямований характер. Основною метою формування активів підприємства є виявлення та задоволення потреби в окремих їх видах для забезпечення операційного процесу, а також оптимізація їх складу для забезпечення умов ефективної господарської діяльності.

З урахуванням цієї мети, процес формування активів підприємства будується на основі таких принципів:

1. Врахування перспектив розвитку операційної діяльності та форм ЇЇ диверсифікації. Формування активів підприємства при його створенні підпорядковано насамперед задачам розвитку його операційної діяльності. При цьому слід мати на увазі, що на первинних стадіях життєвого циклу підприємства об’єм операційної діяльності зростає доволі високими темпами (за умови правильного вибору підприємством своєї ринкової позиції). Тому сформовані па первинній стадії активи підприємства повинні мати певний резервний потенціал, який би забезпечував можливості приросту продукції та диверсифікації операційної діяльності в майбутньому періоді.

2. Забезпечення співвідношення обсягу та структури сформованих актиній, обсягу га структури виробництва і збуту продукції. Таке співвідношення повинно забезпечуватись у процесі розробки бізнес-плану створення нового підприємства через визначення потреби в окремих видах активів.

3. Забезпечення оптимального складу активів з позицій ефективності господарської діяльності. Така оптимізація складу активів підприємства направлена, з одного боку, на забезпечення наступного повного корисного використання окремих їх видів, а з іншого — на підвищення сукупної потенційної їх здатності генерувати операційний прибуток. [37]

Процес цієї оптимізації здійснюється за трьома наступними етапами. На першому етапі оптимізується співвідношення сукупних розмірів необоротних та оборотних активів підприємства, які використовуються в процесі його операційної діяльності.

На другому етапі оптимізується співвідношення активної та пасивної частини необоротних активів. До активної частини необоротних активів виносять машини, механізми та устаткування, які безпосередньо задіяні у виробничому технологічному процесі. До пасивної частини необоротних операційних активів відносять будівлі та приміщення; машини та устаткування, які використовуються в процесі управління операційною діяльністю; нематеріальні активи, які обслуговують операційний процес.

На третьому етапі оптимізується співвідношення трьох основних видів оборотних активів: — суми запасів товарно-матеріальних цінностей: суми дебіторської заборгованості; суми грошових активів. [31]

Оптимізація складу необоротних та оборотних активів потребує врахування галузевих особливостей операційної діяльності, середньої тривалості операційного циклу на підприємстві, а також оцінки позиційних та негативних особливостей функціонування цих видів активів.

Отже, з урахуванням усіх розглянутих вище особливостей формування активів можна виділиш основні завдання, які ставить перед собою підприємство в процесі управління активами: як отримати найбільший прибуток при найменшому ризику; як забезпечити правильну структуру активів; як своєчасне отримати кошти; як збільшити продаж; як вести правильну інвестиційну стратегію; як розробити методику оптимального залучення фінансових ресурсів.

Активи підприємства розподіляються за різними класифікаційними ознаками (рис.1.5). [26]

Рис.1.5 Класифікація активів підприємства за основними ознаками

За формою функціонування виділяють:

1) матеріальні активи, які характеризують активи підприємстві, що мають матеріальну форму. Це основні засоби, незавершені капітальні вкладення, устаткування, виробничі запаси сировини та матеріалів, запаси швидкозношуваних предметів (МШП), обсяг незавершеного виробництва, інші види матеріальних активів;

2) нематеріальні активи, що характеризують активи підприємства, які не мають матеріальної форми, але беруть участь у господарській діяльності та приносять прибуток. До них належать придбання підприємством прав користування окремими природними ресурсами, патенті прана на використання винаходів, «ноу-хау» сукупність технічних, технологічних, управлінських, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, які є предметом інновацій, але не запатентованих, права на виробничі моделі, товарний знак — емблема, рисунок чи символ, торгова марка — право на виняткове використання фірмового найменування юридичної особи, права на використання комп’ютерних програм, «гудвіл» — різниця між ринковою вартістю підприємства як майнового комплексу і його балансовою вартістю, інші аналогічні види майнових цінностей підприємства;

3) фінансові активи, що характеризують різні фінансові інструменти, які належать підприємству або перебувають у його володінні. Це грошові активи в національній та іноземній валюті, дебіторська заборгованість у всіх її формах, коротко — та довгострокові фінансові вкладення.

За характером участі в господарському процесі та швидкістю обороту активів виділяють:

1) оборотні (поточні) активи, що характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, які обслуговують поточну виробничо-комерційну операційну діяльність і повністю використовуються впродовж одного виробничо-комерційного циклу. До них відносять такі елементи: виробничі запаси сировини та напівфабрикатів, запаси МШП, обсяг незавершеного виробництва, запаси готової продукції, дебіторську заборгованість, грошові активи в національній та іноземній валюті, короткострокові фінансові вкладення, витрати майбутніх періодів;

2) необоротні активи, що характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, які багаторазово використовуються в процесі господарської діяльності та переносять на продукцію свою вартість поступово. Це основні засоби, нематеріальні активи, незавершені капітальні вкладення, устаткування, довгострокові фінансові вкладення, інші види необоротних активів.

За характером обслуговування окремих видів діяльності розрізняють:

1) операційні активи — сукупність майнових цінностей, які використовують у виробничо-комерційній (операційній) діяльності підприємства з метою отримання операційного прибутку. До них належать: виробничі основні засоби, нематеріальні активи, що обслуговують операційний процес, оборотні операційні активи за винятком короткострокових фінансових вкладень;

2) інвестиційні — активи, які характеризують сукупність майнових цінностей підприємства, пов’язаних зі здійсненням його інвестиційної діяльності. Це незавершені капітальні вкладення, устаткування, довго — та короткострокові фінансові вкладення.

За характером фінансових джерел формування виділяють:

1) валові активи — сукупність майнових цінностей (активів) підприємства, які сформовані за рахунок як власного, так і позикового капіталу;

2) чисті активи, які характеризують вартісну сукупність майнових цінностей підприємства, сформованих винятково за рахунок його власного капіталу.

За характером володіння активи поділяють на:

1) власні;

2) орендовані.

За ступенем ліквідності розрізняють:

1) активи в абсолютно ліквідній формі, які не потребують реалізації, тобто грошові активи в національній та іноземній валюті;

2) високоліквідні активи — активи, які можуть бути швидко конвертовані в грошову форму (як правило, на строк до одного місяця) без втрат своєї поточної ринкової вартості з метою своєчасного забезпечення платежів за поточними фінансовими зобов’язаннями. До них відносять короткострокові фінансові вкладення та короткострокову дебіторську заборгованість;

3) середньоліквідні активи — це всі форми дебіторської заборгованості, крім короткострокової та безнадійної, запаси готової продукції для реалізації;

4) низьколіквідні — активи, які можуть бути конвертовані в грошову форму без втрат своєї поточної ринкової вартості лише впродовж значного періоду часу (від півроку і більше). Це запаси сировини, напівфабрикатів, запаси МШП, основні засоби, незавершені капітальні вкладення, устаткування, довгострокові фінансові вкладення;

5) неліквідні активи — такі види активів, які самостійно не можуть бути реалізовані. До них належать безнадійна дебіторська заборгованість, виграти майбутніх періодів, збитки поточних та минулих років.

Активи мають визнаватись і відображуватись у балансі в грошовому виразі з використанням певної бази оцінки, а саме:

1. Історичної собівартості (за сумою сплачених грошових коштів чи їх еквівалентів або за справедливою вартістю компенсації, виданої, щоб придбати їх, на момент придбання);

2. Поточної собівартості (за сумою грошових коштів або їх еквівалентів, яка була б сплачена в разі придбання такого або еквівалентного активу на поточний момент);

3. Вартості реалізації (за сумою грошових коштів або їх еквівалентів, яку можна було б отримати на поточний момент через продаж активу » ході звичайної реалізації);

4. Теперішньої вартості (за теперішньою дисконтовою вартістю майбутніх чистих надходжень грошових коштів, які, як очікується, має генерувати стаття під час звичайної діяльності підприємства). [16]

Основою оцінки є історична собівартість. Вона, як правило, комбінується з іншими оцінками.

Оскільки кредитори мають першочергові права щодо майна підприємства, для задоволення їх потреб інформація балансу традиційно класифікувалась так, щоб наочно відобразити платоспроможність підприємства, тобто ймовірність погашення заборгованості у разі його ліквідації.

Фінансовий стан підприємства значною мірою залежить від доцільності та правильності вкладення фінансових ресурсів у активи. В процесі функціонування підприємства величина активів і їх структура постійно змінюються. Характеристику про якісні зміни в структурі майна та його джерел можна отримати за допомогою вертикального та горизонтального аналізу звітності.

Вертикальний аналіз показує структуру майна підприємства та його джерел. Як правило, показники структури розраховують у відсотках до валюти балансу. Відносні показники певною мірою згладжують негативний вплив інфляційних процесів, які суттєво утруднюють зіставлення абсолютних показників у динаміці.

Горизонтальний аналіз звітності полягає в побудові однієї чи кількох аналітичних таблиць, у яких абсолютні показники доповнюються відносними темпами зростання (зниження).

В умовах інфляції цінність результатів горизонтального аналізу знижується.

На практиці нерідко об’єднують горизонтальний і вертикальний аналізи, тобто будують аналітичні таблиці, які характеризують як структуру майна підприємства та його джерел, так і динаміку окремих його показників.

Структура майна дає загальне уявлення про фінансовий стан підприємства, Вона показує частку кожного елемента в активах та співвідношення позикових і власних коштів підприємства в пасивах. У структурі вартості майна відображується специфіка діяльності кожного підприємства. Слід пам’ятати, що не можна порівнювати структуру підприємств різних галузей господарства. Проте аналіз її динаміки впродовж якогось періоду на конкретному підприємстві необхідний.

Однак сама по собі структура майна не визначає фінансового стану підприємства. Аналіз структури майна підприємства, її динаміки не дає відповіді на запитання, наскільки вигідно для інвестора вкладення коштів у певне підприємство, воно дає змогу оцінити стан активів і наявність коштів для погашення зобов’язань. [31]

Кожне підприємство, враховуючи характер основних господарських операцій та особливості діяльності, вирішує питання про доцільність поділу активів на оборотні й необоротні. Однак відповідно до П (С) БО 2 «Баланс» цей поділ є обов’язковим.

До структури майна (активів) підприємства належать:

необоротні активи;

оборотні активи;

витрати майбутніх періодів. [9]

Найбільш загальну структуру активів у загальному вигляді характеризує коефіцієнт співвідношення оборотних і необоротних активів.

Значення цього показника значною мірою обумовлено галузевими особливостями кругообороту коштів підприємства. У процесі внутрішнього аналізу структури активів слід виявити причини різкої зміни коефіцієнта (коли це має місце) за звітний період.

Аналіз динаміки складу і структури майна дає змогу встановити розмір абсолютного та відносного приросту чи зменшення всього майна підприємства і окремих його видів. Приріст (зменшення) активу свідчить про розширення (звуження) діяльності підприємства.

Аналізуючи причини збільшення вартості майна підприємства, необхідно враховувати вплив інфляції, високий рівень якої призводить до значних відхилень номінальних даних балансового звіту від реальних.

Скорочення господарської діяльності може бути викликане зменшенням платоспроможного попиту на товари, роботи та послуги підприємства, обмеженням доступу на ринки сировини, матеріалів, напівфабрикатів або включенням в активний господарський оборот дочірніх підприємств за рахунок материнської компанії. Зміни в структурі майна створюють певні можливості для основної (операційної) діяльності і впливають на оборот сукупних активів.

Показники структурної динаміки відображують частку участі кожного виду майна в загальній зміні сукупних активів. їх аналіз дає змогу зробити висновок про те, в які активи вкладені знову залучені фінансові ресурси або які активи зменшились за рахунок відпливу фінансових ресурсів.

Головним показником першого етапу аналізу фінансового стану підприємства є зіставлення показника темпів зростання обороту (обсягу продаж) з показниками темпів зростання обсягу сукупних активів. Коли перший показник більший за другий, можна зробити висновок, що підприємство правильно, раціонально регулює активи.

Отже, в активі балансу відображаються, з одного боку, виробничий потенціал, який забезпечує можливий для здійснення основної (операційної) діяльності підприємства, а з другого — актини, які створюють умови для здійснення інвестиційної та фінансової діяльності. Ці види діяльності тісно взаємопов’язані. Тому після загальної оцінки динаміки складу та структури майна необхідно докладно оцінити стан, рух і причини зміни кожного виду майна підприємства.

Необоротні активи (основні засоби) характеризуються такими якостями:

є матеріальною частиною майна організації;

використовуються як засоби праці при виробництві продукції, виконанні робіт і надання послуг чи для управління організацією та не призначені для продажу;

їх використання покликане приносити дохід;

використовуються протягом періоду, що перевищує 12 місяців, або звичайного операційного циклу, якщо він перевищує 12 місяців, незалежно від вартості.

Залежно від характеру участі основних засобів у галузі матеріального виробництва їх поділяють на:

виробничі — об’єкти, використання яких спрямовано на систематичне отримання прибутку як основної мети діяльності, тобто використання в процесі виробництва промислової продукції, в будівництві, сільському господарстві, торгівлі та громадському харчуванні, заготівлі сільськогосподарської продукції тощо;

невиробничі — об’єкти, які безпосередньо не беруть участі у процесі створення продукції та надання послуг, і призначені для задоволення соціально-побутових потреб працівників організації.

Залежно від цільового призначення та функцій, які вони виконують, основні засоби поділяють на такі види:

будівлі, у тому числі зовнішні прибудови до будівлі, які мають господарське значення (склади, гаражі тощо);

споруди (автодороги, мости тощо);

передаточні пристрої (трубопроводи, мережі електропередачі тощо);

машини та обладнання;

вимірювальні й регулюючі пристрої та прилади (манометри, терези, мікроскопи тощо);

обчислювальна техніка (комп’ютери, монітори, принтери);

транспортні засоби (засоби руху, призначені для пересування людей, вантажів і речовин різного призначення);

інструменти (предмети, які мають самостійне значення і не є складовою частиною якогось об’єкта);

господарський інвентар (шафи, столи, сейфи тощо);

інші основні засоби (робочий скот тощо). З точки зору участі основних засобів у виробничому процесі,

їх поділяють на дві частини:

активну (робочі і силові машини, транспортні засоби, інструмент та інвентар);

пасивну (будівлі, споруди). За приналежністю основні засоби поділяють на: власні (що знаходяться на балансі організації); залучені (ті, що взяті на тимчасове користування в іншої організації на умовах оренди).

За ознакою використання основні засоби поділяють на:

діючі (ті, що функціонують у процесі виробництва);

недіючі (ті, що знаходяться на консервації чи у запасі).

Основні виробничі засоби в процесі експлуатації зазнають фізичного зносу і втрачають свої експлуатаційні якості. У зв’язку з цим ремонт основних виробничих засобів є необхідною умовою виробничого процесу. Від своєчасності та якості ремонту залежить ефективність використання основних виробничих засобів на підприємстві.

Своєчасний ремонт здійснюється для забезпечення роботи основних виробничих засобів і запобігає передчасному їх зносу і вибуттю, а також продовжує строк служби та підвищує виробничу потужність і скорочує потребу в нових капітальних вкладеннях.

Основні засоби можуть надходити на підприємство:

після завершення будівництва нових об’єктів чи реконструкції та розширенні діючих;

у разі придбання за плату у фізичних чи юридичних осіб;

при безоплатній передачі їх фізичними чи юридичними особами;

при отриманні від засновників підприємства як вклад у статутний капітал;

при довгостроковій та поточній оренді.

Капітальні вкладення являють собою витрати на:

1) створення нових основних засобів;

2) реконструкцію діючих основних засобів;

3) розширення та технічне переозброєння діючих основних засобів.

Капітальні вкладення в основні засоби можна поділити за:

характером відтворення;

призначенням;

галузевим напрямом;

складом;

джерелами.

1. За характером відтворення:

на нове будівництво:

а) витрати на будівництво підприємств;

б) на будівництво будівель і споруд на нових площах за початковим проектом;

на технічне переозброєння діючого підприємства:

а) витрати на впровадження нової техніки і технології;

б) на механізацію і автоматизацію виробничих процесів;

в) на модернізацію і заміну застарілого обладнання новим, більш виробничим і економічним;

на розширення (1) та реконструкцію (2) діючих підприємств:

1) а) витрати на будівництво за новим проектом;

б) будівництво і розширення наявних основних цехів, допоміжних цехів та обслуговуючих виробництв;

2) а) витрати на повне чи часткове переобладнання і перевпорядкування без будівництва нових та розширення діючих цехів

основного виробництва;

б) будівництво нових цехів і об’єктів тієї самої потужності замість ліквідованих цехів і об’єктів даного призначення.

2. За призначенням:

на будівництво об’єктів виробничого характеру:

а) витрати на спорудження промислових об’єктів;

б) об’єктів, які будуть обслуговувати транспортні споруди, водопровід, каналізацію тощо;

на будівництво об’єктів невиробничого характеру: а) витрати на житлове та інше будівництво культурно-побутового обслуговування робітників і службовців.

3. За галузевим напрямом: залежно від розміщення засобів у різні галузі за їх територіальним розміщенням.

4. За складом:

на будівництво:

а) загальнобудівні;

б) оброблювальні;

в) санітарно-технічні роботи;

г) роботи по впорядкуванню фундаментів, основ і опор під

споруди;

на монтаж:

а) складання і встановлення обладнання;

на інші витрати і потреби:

а) витрати на проектні роботи;

б) витрати на утримання дирекції підприємства, що будується,

і на технічний нагляд.

Капітальні вкладення здійснюють за рахунок різних видів грошових засобів. До них належать:

власні кошти підприємства;

кредити банку;

бюджетні асигнування.

Ці джерела використовують у комплексі. Власні кошти підприємств формують за рахунок:

1) амортизаційних відрахувань — фонд соціального розвитку (становить 1/3 капітальних вкладень на обладнання), засоби від реалізації продукції, фонд розвитку виробництва, науки і техніки, ресурси, мобілізовані в ході будівництва, розширення, реконструкції й технічного переоснащення діючих підприємств;

2) кредиту банку, особливе значення має довгостроковий кредит банку. Довгостроковий банківський кредит є тим гнучким та еластичним інструментом, за допомогою якого створюється можливість забезпечити здійснення заходів щодо подальшого розвитку підприємства.

Механізм довгострокового кредитування замовників не можна створювати окремо. Він не повинен стояти осторонь від інших кредитно-розрахункових важелів у сфері капіталовкладень. Потрібна єдина система довго — і короткострокового кредиту, обладнана раціональними формами розрахунків. Джерелом погашення кредиту насамперед повинен бути прибуток від здійснення заходів з кредитування, а потім уже засоби фонду розвитку виробництва та амортизаційні відрахування. Це значно наблизить кредит до рівня рентабельності заходів з кредитування.

На фінансування капіталовкладень направляються й централізовані ресурси держави — бюджетні асигнування. Розмір бюджетних засобів, необхідних для фінансування капітальних вкладень, визначається як різниця між річним обсягом витрат на капітальні вкладення і сумою власних засобів підприємства, які виділяються з цією метою. Конкретний розмір бюджетних засобів, що встановлюються для фінансування капіталовкладень, розраховується на основі балансових доходів і витрат. Цілком можливий і варіант застосування субвенції, тобто надання підприємствам бюджетного кредиту.

За своїм обсягом засоби підприємств послідовно набувають грошової, виробничої і товарної форм, що веде до їх поділу на виробничі засоби і засоби обертання.

Облік у натуральних показниках (площа будівель та споруд, одинична потужність машин тощо) необхідний для визначення кількості та виробничої потужності основних засобів. Цей вид обліку ґрунтується на паспортних даних основних засобів, які фіксують час придбання чи збудування, містять технічні характеристики засобів, а також інформацію щодо зміни їх стану (ремонт, модернізація, реконструкція тощо). Натуральні показники дають уявлення про кількісний склад основних засобів, але при цьому відсутня можливість співставлення різних об’єктів обліку та немає уявлення про їх спільну величину.

Вартісна оцінка основних засобів необхідна для планування розширеного відтворення основних засобів, визначення ступеня зносу та розміру амортизаційних відрахувань. Для оцінки основних засобів у вартісному вираженні використовуються початкова, відновлювальна і залишкова вартість основних засобів.

Об’єкти основних засобів відображаються у бухгалтерському обліку при їх постановці на облік по первісній вартості.

Первісна вартість основних засобів — сума фактичних витрат організації на їх набуття, спорудження та виготовлення, за винятком ПДВ та інших податків, що відшкодовуються.

При отриманні об’єкта як вклад у статутний капітал первісна вартість об’єкта основних засобів визначається в розмірі, встановленому засновниками організації.

При безповоротному отриманні основних засобів їх первісна вартість визначається на основі ринкових цін на дату оприбуткування (допускається експертна оцінка).

Оцінка об’єктів основних засобів, вартість яких виражена в іноземній валюті, виконується в загальному порядку на дату їх постановки на облік шляхом перерахунку вартості даних основних засобів в іноземній валюті у гривні по курсу НБУ.

Цей вид вартості використовується для розрахунку амортизаційних відрахувань, розрахунку рентабельності та фондовіддачі, а також інших показників, які характеризують ефективність використання основних засобів.

Відтворювальна вартість — вартість відтворення основних засобів, тобто їх будівництво чи набуття за ринковими цінами на конкретну дату. Відтворювальна вартість основних засобів визначається також за результатами їх переоцінки.

Первісну, а після переоцінки — відтворю вальну вартість прийнято називати балансовою вартістю.

Залишкову вартість основних засобів визначають шляхом віднімання суми зносу з їх балансової вартості. Вона дає змогу оцінювати ступінь зносу засобів праці й планувати оновлення та ремонт основних засобів. [9]

Для аналізу майна підприємства можуть застосовуватися фінансові коефіцієнти:

1) коефіцієнт зносу основних засобів;

2) коефіцієнт відновлення основних засобів;

3) коефіцієнт вибуття основних засобів;

4) активна частина основних засобів. [23]

Ці коефіцієнти розраховуються за такими формулами:

Коефіцієнт зносу основних засобів:

,

де: З (ф) — знос основних фондів; Б (ф) — балансова вартість основних фондів.

Коефіцієнт відновлення:

,

де: Б (п) — балансова вартість основних засобів, що надійшли за період; Б (к) — балансова вартість основних засобів на кінець періоду.

Коефіцієнт вибуття:

,

де: Б (в) — балансова вартість основних засобів, що вибули за період; Б (н) — балансова вартість основних засобів на початок періоду.

Активна частина основних засобів:

,

де: В (а) — вартість активної частини основних засобів; Б (ф) — балансова вартість основних засобів.

Для характеристики майна підприємства можуть використовуватися інші коефіцієнти. Зокрема, для вирішення питання щодо забезпечення підприємства власними коштами розраховується коефіцієнт забезпечення власними коштами (Кзк). Цей коефіцієнт розраховується як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних засобів та інших позаоборотних активів до фактичної вартості наявних у підприємства оборотних коштів:

1.3 Оцінка ефективності використання майна підприємства

У процесі аналізу ефективності використання майна підприємства доцільно використовувати показники, що характеризують рентабельність роботи підприємства. Це комплексні показники, що характеризують прибутковість підприємства. [9]

З цією метою рекомендується використовувати такі показники рентабельності, які розраховують за даними звіту про фінансові результати:

1. Рентабельність усього майна підприємства (його активів):

(Чистий прибуток підприємства: Середня вартість активів підприємства) 100.

Цей показник свідчить про те, скільки одиниць чистого прибутку отримало підприємство з кожної одиниці свого майна (загальної суми активів).

2. Рентабельність поточних активів:

(Чистий прибуток: Середня вартість поточних активів) Ч 100

Цей показник показує, скільки одиниць чистого прибутку отримало підприємство на кожну одиницю його поточних активів.

3. Рентабельність власного капіталу:

(Чистий прибуток: Джерела власних коштів підприємства) Ч 100.

За допомогою цього показника з’ясовують, скільки чистого прибутку отримано підприємством па кожну одиницю власного капіталу.

4. Рентабельність інвестицій:

Фінансовий результат від звичайної діяльності до сплати податку: Підсумок балансу — Короткострокові зобов’язання) Ч 100.

Цей показник показує, який фінансовий результат від звичайної діяльності отримало підприємство на кожну одиницю валюти балансу за винятком короткострокових зобов’язань.

5. Рентабельність реалізованої продукції:

(Чистий прибуток у розпорядженні підприємства: Виручка від реалізації продукції) Ч 100.

Цей показник свідчить про отриманий підприємством чистий прибуток на кожну одиницю виручки від реалізації продукції.

У комплексі перелічені показники дають змогу всебічно охарактеризувати ефективність використання майна підприємства.

Розділ 2. Дослідження фінансових результатів виробничо-господарської діяльності та майнового стану підприємства ЗВП «Неон» УТОГ

2.1 Загальна характеристика ЗВП «Неон» УТОГ

Запорізьке виробниче підприємство «Неон» Українського товариства глухих (ЗВП «Неон» УТОГ), далі за текстом — Підприємство. Підприємство є унітарним підприємством, створено було Постановою Центрального правління Українського товариства глухих від 14.11.1934 року. Власником підприємства є Українське товариство глухих, далі за текстом — Власник.

Підприємство є юридичною особою, має у користуванні відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, товарний знак та інші символи юридичної особи.

В своїй діяльності керується законами України, іншими нормативними актами, Статутом Українського товариства глухих та Статутом Підприємства. Також не відповідає за зобов’язанням держави, її органів та зобов’язаннями Власника, а держава, її органи та власник не несуть відповідальності за зобов’язаннями Підприємства.

Підприємство є самостійним суб’єктом господарювання і в межах своїх повноважень має право приймати будь-які рішення, які не суперечать діючому законодавству, Статутам Товариства та Підприємства. Воно може укладати від свого імені договори, угоди, набувати майнові і особисті немайнові права і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем в суді, господарському та третейському суді.

Підприємство створене з метою:

навчання інвалідів зі слуху доступним для них професіям, раціонального їх працевлаштування та соціальної реабілітації;

створення матеріальної бази для вирішення Товариством своїх статутних завдань та отримання Власником коштів, необхідних для здійснення ним та його структурами заходів з соціальної, медичної та трудової реабілітації осіб з вадами слуху та мови.

Предметом діяльності Підприємства є здійснення виробничої, науково-виробничої, інвестиційної, консультаційної, рекламної, маркетингової, комісійної, представницької, агентської, посередницької, орендної та іншої діяльності, оптово-роздрібної торгівлі, а також надання послуг українським та іноземним юридичним і фізичним особам, здійснення інших видів діяльності, які прямо та у вичерпній формі не заборонені чинним законодавством України.

Підприємство здійснює такі види діяльності:

виробництво макаронних виробів;

виробництво текстильних виробів;

лісопильне та стругальне виробництво;

виробництво тари дерев’яної, теслярських та столярних виробів та різних виробів з деревини;

виробництво друкарських форм;

виробництво хімічної продукції для промислових цілей, інших виробів з пластмаси та гумових виробів;

виробництво інструментів, замків та запорів;

виробництво устаткування підіймального та такелажного;

виробництво протезів механічних та штучних частин тіла;

виробництво та реалізація технічних засобів реабілітації та їх вузлів, засобів пересування (коляски інвалідні) та засобів малої механізації (ходунки медичні);

виробництво кріпильних засобів, машин гвинтових виробів, ланцюгів і пружин;

холодне оброблення штампуванням або вальцюванням;

виробництво споруд металевих збірно-розбірних, резервуарів, цистерн та контейнерів металевих;

виробництво деталей металевих для столярних та теслярських

виробів;

послуги з кування, штампування, карбування, виготовлення виробів

з металевого порошку;

послуги з оброблення та покриття металів;

виробництво виробів з дроту, виробів металевих різноманітних,

печей та пальників пічних;

послуги з монтажу, технічного обслуговування і ремонту

промислових холодильних та вентиляційних установок;

виробництво трансформаторів, вузлів та деталей для двигунів,

генераторів і трансформаторів;

виробництво реакторів електричних та перетворювачів статичних,

машин для перероблення сільгоспродуктів та устаткування для добувної промисловості та будівництва;

послуги з монтажу, технічного обслуговування і ремонту

електричних двигунів, генераторів та трансформаторів;

виробництво апаратури електричної низьковольтної;

виробництво ламп електричних та устаткування освітлення та

резисторів електричних;

оброблення металевих відходів та брухту чорних металів;

монтаж, встановлення збірних конструкцій та металевих;

монтаж систем опалення, вентиляції та кондиціювання повітря та

інші монтажні, штукатурні, столярні роботи, роботи зі скління та роботи з покриття підлоги, та облицювання стін плиткою, інші види діяльності, пов’язані з покриття підлоги і стін;

установлення огороджень і поручнів;

технічне обслуговування та ремонт автомобілів підприємства;

неспеціалізована оптова торгівля продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами, іншим промисловим обладнанням;

послуги з роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах з перевагою продовольчого асортименту та роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах без переваги продовольчого асортименту;

послуги для надання місць для короткочасного проживання;

послуги з роздрібної торгівлі косметичними, гігієнічними товарами, текстильними та галантерейними товарами та одягом;

послуги з роздрібної торгівлі меблями, освітлювальною апаратурою, та побутовими товарами, вживаними товарами в магазинах;

послуги з роздрібної торгівлі вживання електричними приладами, радіо та телевізійними товарами та послуги з ремонту електричних побутових товарів;

послуги роздрібної торгівлі з лотків і на ринках;

послуги з постачання готової їжі;

послуги перевезення пасажирів наземним транспортом та інші автомобільні пасажирські перевезення, діяльність автомобільного вантажного транспорту та послуги з перевезенням вантажу неспеціалізованим автомобільним транспортом;

створення програмного забезпечення та послуги з оброблення баз

даних;

стоматологічні послуги;

організацію роботи їдальні;

здавання в оренду нерухоме та рухоме майно, в тому числі автомобілі, машини та устаткування;

експлуатацію житлового фонду;

ведення підсобного господарства;

організацію відпочинку та оздоровлення працівників підприємства;

організацію та проведення культурно-освітніх та спортивно оздоровчих заходів;

видачу безвідсоткової позики працівникам підприємства;

медична практика;

іншу діяльність, яка не заборонена законодавством України.

Господарські відносини, зовнішньоекономічна та соціальна діяльність підприємства:

Відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів;

Вільне у виборі предмета договору, визначенні зобов’язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України та статуту підприємства;

Має право реалізувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення;

Самостійно здійснює зовнішньоекономічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законодавством України;

Самостійно визначає і встановлює форми, систему і розміри оплати праці, а також інших видів виплат. При цьому мінімальний розмір оплати праці не може бути менше від мінімального розміру зарплати, встановленого законодавством України;

Має право надавати позики членам свого трудового колективу, за рахунок коштів підприємства;

Здійснює оперативний облік своєї діяльності, веде бухгалтерську та статистичну звітність у встановленому законодавством порядку;

Перевірка і ревізія фінансової і господарської діяльності здійснюється Власником та уповноваженими державними органами в межах їх компетенції.

Майно Підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі Підприємства. Власником майна Підприємства є Українське товариство глухих в особі його Центрального правління.

Джерелами формування майна Підприємства є:

грошові та матеріальні внески Власника;

доходи, одержані від реалізації, робіт, послуг та інших видів господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

безвідплатні внески і пожертвування організацій, установ, закордонних фірм, громадян;

кредити банків та інших кредиторів;

майно придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

інші джерела, не заборонені законодавством України.

Підприємство припиняється згідно з рішення Власника в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення або в результаті ліквідації.

Техніко-економічні показники підприємства представлені в таблиці 2.1

2.2 Організаційна структура підприємства

Підприємство складається з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, дільниць, бригад), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (відділів, служб тощо). Воно самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис. А функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства визначаються положенням про них, які затверджуються директором підприємства (додаток).

Таблиця 2.1 Техніко-економічні показники 2006-2007 рр.

Показники	Одиниці виміру	2006 рік	2007 рік	Відхилення (+, — )	Темп росту, %
1	2	3	4	5	6
1. Випуск товарної продукції	тис. грн.	9359,6	9758,4	+ 398,8	104,26
2. Вартість основних фондів	тис. грн.	8453,2	8712,1	+ 258,9	103,06
3. Фондовіддача		1,11	1,12
4. Собівартість продукції	тис. грн.	7967,6	8276,9	+ 309,3	103,88
5. Затраті на 1 грн. товарної продукції	грн.	0,851	0,848	— 0,003	99,65
6. Чисельність працюючих	чол.	288	279	— 9	96,87
7. Фонд оплати праці	тис. грн.	2347,7	2812,5	+ 464,8	119,8
8. Середньомісячна зарплата на 1-го робітника	грн.	815,17	1008,06	+ 192,89	123,66
9. Продуктивність праці		32,49	34,98	+ 2,49	107,66
10. Прибуток	тис. грн.	311,1	388,2	+ 77,1	124,78
11. Рентабельність	%	3,32	3,98	+ 0,66	119,88

В кожній структурі підприємства працюють інваліди за наступними професіями:

адміністрація: заступники директора, інженер технолог, технік планування, бухгалтер, прибиральники, контролери, токар, електрозварювальник, комплектувальник виробів, столяр, бетонник, вантажники готової продукції;

заготовчий цех: наладчики обладнання, штампувальники, різники металу, різьбонарізники, пресувальники, гальваніки, токар, слюсар — ремонтник, вантажник;

цех намотування: начальник цеху, старший майстер, намотувальники, ізолювальники, комплектувальник виробів, слюсар — ремонтник, наладчики обладнання, вантажник;

цех збірки: старший майстер, майстер, слюсар — електромонтажник, збірник трансформаторів, муляри, вантажник;

енерго-механічний підрозділ: начальник підрозділу ремонту обладнання, енергетик, слюсаря — ремонтники, токар, фрезувальник, сантехник;

інфраструктури (їдальня, магазин, стоматологічний кабінет, гуртожиток): прибиральники, мийник посуду, зубний технік.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.

Управління Підприємством здійснюється на основі поєднання прав Власника щодо господарського використання свого майна та права трудового колективу на участь в управлінні підприємством.

Власник Підприємства:

затверджує статут Підприємства та зміни до нього;

затверджує нормативи відрахувань до бюджету Товариства;

здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності підприємства;

приймає рішення про реорганізацію та ліквідацію Підприємства;

затверджує виробничо-фінансові плани Підприємства та інші показники його діяльності;

призначає (звільняє) директора Підприємства, затверджує розмір його заробітної плати, інших виплат та затверджує положення про порядок його преміювання;

здійснює свої права щодо управління підприємством шляхом призначення на контрактній основі директора підприємства.

Директор підприємства:

діє на засадах одно осібності;

без доручення Власника діє в межах своїх повноважень від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства;

розпоряджається майном Підприємства;

укладає угоди, в тому числі трудові;

відкриває в банках рахунки;

видає накази і дає вказівки, обов’язкові для виконання всіма працівниками підприємства;

приймає рішення щодо господарсько-фінансової діяльності підприємства.

2.3 Аналіз показників фінансово-економічного стану підприємства

У світовій практиці застосовують багато різних показників, за допомогою яких оцінюється фінансово-економічний стан підприємства. Розрахуємо лише найпоширеніші з них для підприємства за 2006-2007 роки.

Аналіз показників ліквідності і платоспроможності підприємства. Ліквідність характеризує здатність підприємства швидко перетворити активи на гроші.

Джерелами інформації для аналізу підприємства використовувались Баланс підприємства (форма 1) та Звіт про фінансові результати (форма 2).

Основні показники ліквідності підприємства в 2006 — 2007 році наведено в таблиці 2.2.

Таблиця 2.2. Показники оцінки ліквідності підприємства

№ з/п	Назва показника	Порядок (формула) розрахунку	Нормативне (рекомендоване) значення	Значення по підприємству		Відхилення (+, — )
				2006 р.	2007 р.
1	2	3	4	5	6	7
1	Коефіцієнт покриття (загальний коефіцієнт ліквідності)	Ф.1 (ряд.260) / ряд.620	> 2	4,05	5,49	+ 1,44
2	Коефіцієнт швидкої ліквідності	Ф.1 (Σ ряд.150, ряд.160, ряд.170-250) / Ф.1 ряд.620	> 1	2,04	2,31	+ 0,27
3	Коефіцієнт абсолютної ліквідності	Ф.1 (ряд.220 + ряд.230 + ряд.240) / Ф.1 ряд.620	> 0,2	1,55	1,24	— 0,37
4	Робочий капітал (розмір власних оборотних засобів)	Ф.1 (ряд.260 — ряд.620)	Середньо-галузеве	2821,4	3353	+ 531,6
5	Частка оборотних засобів в активах	Ф.1 (ряд.260 / ряд 280)	—	0,46	0,50	+ 0,04

Аналіз показників стійкості і стабільності підприємства.

Фінансова стійкість — це стан майна підприємства, що гарантує йому платоспроможність. Фінансова стійкість підприємства передбачає, що ресурси, вкладені в підприємницьку діяльність, повинні окупитись за рахунок грошових надходжень від господарювання, а отриманий прибуток забезпечувати самофінансування та незалежність підприємства від зовнішніх залучених джерел формування активів.

Аналіз фінансової стійкості може проводитися із використанням показників таблиці 2.3.

Таблиця 2.3. Показники оцінки фінансової стійкості підприємства

№ з/п	Назва показника	Порядок (формула) розрахунку	Нормативне (рекомендоване) значення	Значення по підприємству		Відхилення (+, — )
				2006 р.	2007 р.
1	2	3	4	5	6	7
1	Коефіцієнт автономії	Ф.1 (ряд.380 / ряд.640)	> 0,5	0,60	0,63	+ 0,03
2	Коефіцієнт фінансової залежності	Ф.1 (ряд.640 / ряд.380)	—	1,66	1,58	— 0,08
3	Коефіцієнт маневреності власних засобів	Ф.1 (ряд.380 — ряд.080) / Ф.1 ряд.380)	—	0,11	0, 20	0,09
4	Коефіцієнт маневреності робочого капіталу	Ф.1 (ряд 260 — ряд.620) / Ф.1 (ряд.380)	> 0,5	0,59	0,64	+ 0,05
5	Коефіцієнт фінансової стабільності	Ф.1 (ряд.380) / Ф.1 (ряд.420 + ряд.480 + ряд.620 + ряд.630)	> 1	1,51	1,73	+ 0,22
6	Коефіцієнт співвідношення залученого і власного капіталу	Ф.1 (ряд.420 + ряд.480 + ряд.620 + ряд.630) / Ф.1 (ряд.380)	Залежить від характеру господарської діяльності	0,66	0,58	— 0,08
7	Коефіцієнт концентрації власного капіталу	Власний капітал (ряд.380 ф.1) / Активи підприємства (ряд.080 + 260 + 270 + Ф.1)	—	0,60	0,63	+ 0,03
8	Коефіцієнт концентрації	Позиковий капітал (ряд.430 + 480 + 620 + 630 Ф.1) / Активи підприємства (ряд.080 + 260 + 270 Ф.1)	—	0,40	0,37	— 0,03

Аналіз показників ділової активності підприємства.

В умовах обмеженості ресурсів підприємцю постійно доводиться обирати оптимальні співвідношення між набором економічних ресурсів та обсягами виробництва. Передумовою такого вибору повинно бути проведення аналізу ділової активності. Основні показники оцінки ділової активності наведені в таблиці 2.4.

Таблиця 2.4. Показники оцінки ділової активності підприємства

№ з/п	Назва показника	Порядок (формула) розрахунку	Рекомендоване значення	Значення по підприємству		Відхилення (+, — )
				2006 р.	2007р.
1	2	3	4	5	6	7
1	Сума продажу продукції (товарів, робіт, послуг)	Ф.2 (ряд.035)	—	9359,6	9758,4	+ 398,8
2	Прибуток від продажу продукції (товарів, робіт. послуг)	Ф.2 (ряд.050)	—	1392,0	1481,5	+ 89,5
3	Частка прибутку від реалізації в загальній сумі прибутку	Ф.2 (ряд.050 / ряд.170)	—	4,47	3,81	— 0,66
4	Коефіцієнт стійкості економічного зростання	Ф.2 (ряд.220 — Ф.4 (ряд.140) / Ф.1 (ряд.380, гр.3 + ряд.380 гр.4) Ч 0,5	—	0,07	0,08	+ 0,01
Ефективність використання капіталу в цілому
5	Коефіцієнті оборотності майна	Показник 1/Ф.1 ( (ряд.280, гр.3 + ряд.280, гр.4) / 2)	Збільшен-ня	1,21	1, 20
6	Тривалість обороту майна	Кількість календарних днів періоду / показник 5	Зменшення	297	300
7	Коефіцієнт завантаженості майна	Ф.1 ( (ряд.280. гр.3 + ряд.280, гр.4) / 2) / показник 1	Зменшення	0,82	0,83

Результати аналізу свідчать про можливість своєчасної оплати боргів і виріс на 0,27 за рахунок підвищення оборотних активів високої ліквідності та зменшення короткострокової заборгованості. Але свідчить про позивну тенденцію зростання загального показника ліквідності — оборотний капітал підприємства перевищує короткострокову заборгованість, і за 2007 рік виріс на 1,44, за рахунок збільшення оборотних активів та зменшення короткострокової заборгованості, і склав 5,49. А також негативне зниження показника абсолютної ліквідності, що негативно позначається на рівні його платоспроможності.

Аналіз показників структури капіталу свідчать про середній рівень фінансової незалежності підприємства (коефіцієнт фінансової автономії у 2007 році становив 63 %), тобто підприємство фінансує свою діяльність переважно за рахунок власного капіталу.

2.4 Аналіз та оцінка фінансових результатів діяльності та показників рентабельності підприємства

Приклад аналізу фінансових результатів з вихідними даними, наведений у табл.2.5.

Таблиця 2.5. Аналіз фінансових результатів

Номер рядка	Показник	Період		Зміни за звітний період
		Звітний	Попередній	тис. грн. (гр.1- гр.2	відсотки (гр.3: : гр.2)
а	б	1	2	3	4
1 2 3 4 5 6 7 8 9	Чистий дохід (виручка) від реалізації Собівартість реалізованої продукції Воловий прибуток від реалізації (р.1 — р.2) Адміністративні витрати Витрати на збут Собівартість реалізованої продукції з урахуванням адміністративних витрат на збут (р.2 + р.4 +р.5) Прибуток від реалізації (р.1 — р.6) Інші операційні доходи Прибуток від операційної діяльності (р.7 + р.8)	9758,4 8276,9 1481,5 862,7 88,7 9228,3 530,1 428,1 958,2	9359,6 7967,6 1392 606,8 106,0 8680,4 679,2 305,5 984,7	+ 398,8 + 309,3 + 89,5 + 255,9 17,3 547,9 149,1 + 122,6 26,5	4,3 3,9 6,4 42,2 16,3 6,3 22 40,1 2,7
10 11 12 13 14 15	Прибуток від участі в капіталі Інші фінансові доходи Прибуток від звичайної діяльності (р.9 + р.10 + р.11) Податок на прибуток Чистий прибуток (р.12 — р.13) Грошовий потік (чистий прибуток + амортизація)	— 958,2 0,9 957,3 813,8	— 984,7 0,6 984,1 748,4	— 26,5 + 0,3 26,8 + 65,4	— 2,7 50,0 2,7 8,7

Дані табл.2.4 свідчать про те, що сума чистого прибутку щодо базового періоду зменшилось на 26,8 тис. грн. або на 2,7 % здебільшого за рахунок скорочення прибутку від операційної діяльності на 26,5 тис. грн. У звітному періоді на 1 грн. чистого прибутку від реалізації продукції підприємство витрачало

а в попередньому періоді –

Негативним є абсолютне та відносне (на 1 грн. чистого доходу від реалізації продукції) збільшення адміністративних витрат на 42,2 %. Позитивним є збільшення грошового потоку на 8,7 %.

Факторний аналіз — це методика системного вивчення та виміру впливу факторів на величину результативних показників (табл.2.6)

Таблиця 2.6. Факторний аналіз прибутку

Показник	Код рядка	2006 р., тис. грн.	2007 р., тис. грн.	Зміна (+, — )
1	2	2	4	5
Чистий дохід (виручка) від реалізації (товарів, робіт, послу) (В)	035	9359,6	9758,4	+ 398,8
Собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг) (С)	040	7967,6	8276,9	+ 309,3
Інші операційні доходи (ІОД)	060	305,5	428,1	+ 122,6
Адміністративні витрати (АВ)	070	606,8	862,7	+ 255,9
Витрати на збут (ВЗ)	080	106,0	88,7	— 17,3
Інші операційні витрати (ІОВ)	090	864,0	750,9	— 113,1
Дохід від участі в капіталі (ДУК)	110	—	—	—
Інші фінансові доходи (ІФД)	120	—	—	—
Інші доходи (ІД)	130	351,0	382,8	+ 31,8
Фінансові витрати (ФВ)	140	—	—	—
Втрати від участі в капіталі (ВУК)	150	—	—	—
Інші витрати (ІВ)	160	160,0	201,0	+ 41,0
Податок на прибуток (ПП)	180	0,6	0,9	+ 0,3
Надзвичайні доходи (НД)	200	—	—	—
Надзвичайні витрати (НВ)	205	—	—	—
Податки з надзвичайного прибутку (ПНП)	210	—	—	—
Чистий прибуток (ЧП)	220	311,1	388,2	+ 77,1

Згідно зі «Звітом про фінансові результати» ф. № 2 і табл. Вплив факторних показників на чистий прибуток (результативний показник) можна представити у вигляді адитивної моделі:

ЧП = В — С + ІОД — ОВ + ФД — ФВ — ПП + НД — НВ — ПНП, (2.1)

де ОВ — операційні витрати;

ФД — фінансові доходи;

ФВ — фінансові витрати.

= 9359,6 — 7967,6 + 305,5 — (606,8 + 106,0 + 864,0) + 351,0 — 160,0 — 0,6

= 9758,4 — 8276,9 + 428,1 — (862,7 + 88,7 + 750,9) + 382,8 — 201 — 0,9

Вплив факторів на розмір чистого прибутку:

вплив зміни виручки від реалізації:

9758,4 — 9359,6 = 398,8 тис. грн. (2.2)

вплив зміни собівартості реалізованої продукції:

8276,9 — 7967,6= 309,3 тис. грн. (2.3)

вплив зміни розмірів інших операційних доходів (ІОД):

тис. грн., (2.4)

де — зміна чистого прибутку за рахунок зміни інших операційних доходів.

вплив зміни розмірів операційних витрат (ОВ) (дохід від участі в

капіталі фінансові доходи, інші доходи):

(2.5)

де — зміна чистого прибутку за рахунок зміни операційних витрат

вплив зміни розмірів фінансових доходів (ФД) (дохід від участі в

капіталі, фінансові доходи, інші доходи):

(2.6)

вплив зміни розмірів фінансових витрат (ФВ) (фінансові витрати,

втрати від участі в капіталі, інші витрати):

(2.7)

де — зміна чистого прибутку за рахунок зміни фінансових витрат.

Вплив величини сплаченого податку на прибуток (ПП):

тис. грн., (2.8)

— зміна чистого прибутку за рахунок зміни величини

сплаченого податку на прибуток.

Вплив факторів на чистий прибуток попереднього та звітного періоду представлено в таблиці 2.7.

Таблиця 2.7. Зведена таблиця впливу факторів на чистий прибуток попереднього та звітного періоду

Показник	Сума, тис. грн.
	Попередній	Звітний
1	2	3
Виручка від реалізації	9359,6	9758,4
Собівартість реалізованої продукції	7967,6	8276,9
Інші операційні доходи (ІОД)	305,5	122,6
Адміністративні витрат, витрати на збут, інші операційні витрати АВ + ВЗ + ІОВ)	1576,8	1702,3
Фінансові доходи (ДУК + ІФД + ІД)	351,0	382,8
Фінансові витрати (ФВ + ВУК + ІВ)	160,0	201,0
Податок на прибуток (ПП)	0,6	0,9
Надзвичайні доходи (НД)	—	—
Надзвичайні витрати (НВ)	—	—
Податки з надзвичайного прибутку (ПНП)	—	—
Всього	19721,1	20444,9

Таким чином, на формування чистого прибутку підприємства впливають фінансові результати після здійснення операційної, інвестиційної і фінансової діяльності всього у 2007 році 20444,9 тис. грн. у 2006 році 19721,1 тис. грн. Така класифікація фінансових результатів діяльності підприємства відіграє важливу роль при розрахунку показників прибутковості (рентабельності) підприємства.

На короткостроковому і довгострокову платоспроможність підприємства впливає його здатність отримувати прибуток. В зв’язку із цим розглянемо такий аспект діяльності підприємства, — як рентабельність, яка є якісним показником ефективності роботи підприємства.

Звичайно при розрахунку рентабельності визначають відношення прибутку до таких показників: рівня продажу, активів, власного капіталу.

Показники рентабельності підприємства наведені в таблиці 2.8.

Таблиця 2.8. Показники рентабельності підприємства

№ п/ п	Показник	Значення по підприємству		Відхи- лення	Економічний зміст
		2006	2007
1	2	3	4	5	6
1	Рентабельність активів:	4,03	4,79	+ 0,76	Скільки прибутку припадає на 1 грн. активів
2	Рентабельність власного капіталу:	6,70	7,77	+ 1,07	величину прибутку в розрахунку на 1 грн. капіталу
3	Рентабельність продажу:	14,9	15,2	+ 0,3	розмір прибутку, з кожної 1 грн. від продажу продукції
4	Рентабельність продукції (робіт, послуг:	17,47	17,9	+ 0,43	прибутку на 1 грн. понесених витрат
5	Чиста рентабельність підприємства:	0,04	0,05	+ 0,01
6	Коефіцієнт оборотності активів:	1,21	1, 20	— 0,01	Скільки гривень реалізації припадає на 1 грн. вкладену в активи

Розглянемо також деякі показники рентабельності, що застосовується в світовій практиці.

Коефіцієнт прибутковості. Він показує, який чистий прибуток з однієї гривні продажу отримало підприємство.

Зміну коефіцієнту прибутковості підприємства за два роки можна представити в табл.2.9.

Таблиця 2.9. Зміна коефіцієнту прибутковості

Коефіцієнт прибутковості	2006 рік	2007 рік
1	2	3
Чистий прибуток / Чиста реалізація	311,1/9359,6 = 0,033	388,2/9758,4 = 0,040

З таблиці видно, що коефіцієнт прибутковості збільшився з 3,3 % у 2006 році до 4 % році. Це означає, що після вирахування з отриманого доходу всіх витрат залишається 4 коп. Прибутку від кожної гривні продажу.

Перш ніж розглянути другий коефіцієнт рентабельності — прибуток на активи, розглянемо такі показники, як коефіцієнт оборотності активів,

Зміна коефіцієнта оборотності активів за два роки робити підприємства подано а табл.2.10.

Таблиця 2.10. Зміна оборотності активів

Коефіцієнт оборотності активів	2006 рік	2007 рік
1	2	3
Чиста реалізація / Середньорічна вартість активів	9359,6/7724,35= 1,21	9758,4/8120,65 = 1, 20

Дані цієї таблиці свідчать про зниження оборотності активів підприємства в 2007 році порівняно з 2006 роком, тобто про менш ефективне використання.

Прибуток на активи (ROA — Return on Assets). Він характеризує. Наскільки ефективно підприємство використовує свої активи для отримання прибутку, тобто показує, який прибуток приносить кожна гривня, вкладена в активи підприємства. Визначається як відношення чистого прибутку до середньорічної вартості активів.

Зміну прибутку на активи за два роки роботи підприємства можна подати в таблиці 2.11.

Таблиця 2.11. Зміна прибутку на активи

Прибуток на активи (ROA)	2006 рік	2007 рік
1	2	3
Чистий прибуток / Середньорічна вартість активів	311,1/7724,35 = 0,04	388,2/8120,65 = 0,05

Дані таблиці 2.10 свідчить про збільшення коефіцієнта ROA, тобто про збільшення прибутку на активи в 2007 році порівняно з 2006 роком. Тобто кожна гривня принесла підприємству прибуток 5 коп.

Коефіцієнт ROA об’єднує два показники: частку прибутку в одній гривні реалізації та оборот активів. Тобто, добуток названих показників дорівнює значенню коефіцієнта прибутку на активи (ROA).

Використаємо цю залежність для аналізу причин зміни рентабельності активів, для чого в таблиці 2.12 зробимо розрахунок коефіцієнта ROA за допомогою названих показників.

Таблиця 2.12. Аналіз причин зміни рентабельності активів

Роки	Прибуток на активи ROA	Коефіцієнт прибутковості	Коефіцієнт оборотності активів
2006	0,04 = 0,033 Ч 1,21
2007	0,05 = 0,040 Ч 1, 20

З даних таблиці 2.11 видно, що збільшення прибутку на активи в 2007 році вплинуло як збільшення коефіцієнта прибутковості та зменшення оборотності активів.

Коефіцієнт прибуток на капітал (ROE — Return on Equity) характеризує ефективність використання підприємством власного капіталу:

Для підприємства прибуток на капітал склав за роками склав (табл.2.13).

Таблиця 2.13. Аналіз прибутку на капітал

Прибуток на капітал (ROE)	2006 рік	2007 рік
1	2	3
Чистий прибуток / Власний капітал	311,1/4654,95 = 0,07	388,2/5005,35 = 0,08

З таблиці 2.12 свідчить про збільшення коефіцієнта ROE, тобто про збільшення прибутковості капіталу в 2007 році порівняно з 2006 роком.

Для аналізу причин зміни коефіцієнта ROE доцільно застосовувати рівняння Дюпона. Це рівняння наглядно показує, що прибутковість власного капіталу залежить від прибутковості активів і фінансового левериджу:

ROE = ROA Ч (Активи: Власний капітал) (2.9)

Розрахунок ROE за допомогою рівняння Дюпона в табл.2.14

Таблиця 2.14. Аналіз причин зміни коефіцієнта ROE

Роки	Прибуток на капітал ROE	Прибуток на активи ROA	Коефіцієнт фінансового левериджу
2006	0,07 = 0,04 Ч 1,66
2007	0,08 = 0,05 Ч 1,62

Коефіцієнт фінансового вереджу розрахований так:

2006 р. = 7724,35: 4654,95 = 1,66

2007 р. = 8120,65: 5005,35 = 1,62

Із даних таблиці 2.13 видно, що, незважаючи на зниження коефіцієнта фінансового левериджу в 2007 році, збільшення прибутковості активів потягло за собою і збільшення прибутковості капіталу.

2.5 Аналіз майна підприємства

Актив балансу включає дані про розміщення капіталу, що є в розпорядженні підприємства, тобто про вкладення його в конкретне майно і матеріальні цінності, про залиши вільної готівки.

На першому етапі аналізу слід звернути на зміни в майні підприємства (підсумок активу балансу) (табл.2.15).

Таблиця 2.15. Вертикальний аналіз балансу

Показник	2006 р.		2007 р.
	тис. грн.	пит. вага (%)	тис. грн.	пит. вага (%)
1	2	3	4	5
АКТИВ
I. Необоротні активи	4265,6	53,25	4132,8	50, 20
II. Оборотні активи у тому числі:	3743,9	46,74	4099,0	49,79
— запаси і витрати	1864,2	23,27	2372,4	28,82
— векселі одержані	—	—	—	—
— дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги	147,4	1,84	262,7	3, 19
— дебіторська заборгованість за розрахунками та інша	262,3	3,27	497,9	6,05
— поточні фінансові інвестиції	—	—	—	—
— грошові кошти і їх еквіваленти	1431,7	17,87	927,2	11,26
III. Витрати майбутніх періодів	—	—	—	—
Баланс	8009,5	100	8231,8	100
ПАСИВ
I. Власний капітал у тому числі:	4810,8	60,06	5199,9	63,17
Статутний капітал	4050,1	50,57	4050,1	49, 20
Додатковий вкладений капітал	52,3	0,65	52,3	0,65
Інший додатковий капітал	—	—	708,4	8,60
Резервний капітал	—	—	—	—
Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)	708,4	8,84	389,1	4,73
II. Забезпечення наступних витрат і платежів	2186,2	27,29	2285,9	27,77
III. Довгострокові зобов’язання	—	—	—	—
IV. Поточні зобов’язання у тому числі:	922,5	11,52	746,0	9,06
— короткострокові кредити банку	—	—	—	—
— поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями	—	—	—	—
— векселі видані	—	—	—	—
— кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги	196,6	2,45	4,2	0,05
— поточні зобов’язання за розрахунками та інші	725,9	9,06	741,8	9,01
V. Доходи майбутніх періодів	90,0	1,12	—	—
Баланс	8009,5	100	8231,8	100

Наступний крок — аналіз структури активів (табл.2.16)

Таблиця 2.16. Порівняльний аналітичний баланс

Найменування статей	Абсолютні величини		Питома вага, %		Відхилення (+, — )
	2006 р.	2007 р.	2006 р.	2007 р.	в абсолютних величинах	в пит. вазі, %	в % до 2006 р.	в % до змін балан.
1	2	3	4	5	6	7	8	9
АКТИВ
I. Необоротні активи	4265,6	4132,8	53,25	50, 20	— 132,8	— 3,05	— 3,11	— 59,7
II. Оборотні активи у тому числі:	3743,9	4099,0	46,74	49,79	+ 355,1	+ 3,05	+ 9,48	+ 159,7
— запаси і витрати	1864,2	2372,4	23,27	28,82	+ 508,2	+ 5,55	+ 27,26	+ 228,6
— векселі одержані	—	—	—	—	—	—	—	—
— дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги	147,4	262,7	1,84	3, 19	+ 115,3	+ 1,35	+ 78,22	+ 51,9
— дебіторська заборгованість за розрахунками та інша	262,3	497,9	3,27	6,05	+ 235,6	+ 2,78	+ 89,82	+ 106,0
— поточні фінансові інвестиції	—	—	—	—	—	—	—	—
— грошові кошти і їх еквіваленти	1431,7	927,2	17,87	11,26	— 504,5	— 6,61	— 35,24	— 226,9
III. Витрати майбутніх періодів	—	—	—	—	—	—	—	—
Баланс	8009,5	8231,8	100	100	+ 222,3	—	+ 2,77	+ 100
ПАСИВ
I. Власний капітал у тому числі:	4810,8	5199,9	60,06	63,17	+ 389,1	+ 3,11	+ 8,09	+ 175,0
Статутний капітал	4050,1	4050,1	50,57	49, 20	—	— 1,37	—	—
Додатковий вкладений капітал	52,3	52,3	0,65	0,65	—	—	—	—
Інший додатковий капітал	—	708,4	—	8,60	+ 708,4	+ 8,60	—	+ 318,7
Резервний капітал	—	—	—	—	—	—	—	—
Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)	708,4	389,1	8,84	4,73	— 319,3	— 4,11	— 45,07	— 143,6
II. Забезпечення наступних витрат і платежів	2186,2	2285,9	27,29	27,77	+ 99,7	+ 0,48	+ 4,56	+ 44,8
III. Довгостроко-ві зобов’язання	—	—	—	—	—	—	—	—
IV. Поточні зобов’язання у тому числі:	922,5	746,0	11,52	9,06	— 176,5	— 2,46	— 19,13	— 79,4
— поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями	—	—	—	—	—	—	—	—
— векселі видані	—	—	—	—	—	—	—	—
— кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги	196,6	4,2	2,45	0,05	— 192,4	— 2,4	— 97,86	— 86,5
— поточні зобов’язання за розрахунками та інші	725,9	741,8	9,06	9,01	+ 15,9	— 0,05	+ 2, 19	+ 7,15
V. Доходи майбутніх періодів	90,0	—	1,12	—	— 90,0	—	— 100	— 40,5
Баланс	8009,5	8231,8	100	100	+ 222,3	—	+ 2,77	+ 100

Майно підприємства збільшується на + 222,3 тис. грн., це свідчить про розширення підприємством господарського обороту, що є позитивною характеристикою. Частка оборотних активів складає в 2006 році — 53,25 %, а в 2007 році — 50,20 %, говорить про «важку» структуру активів. «Важка» структура свідчить про значні накладні витрати і високу чутливість до зміни виручки.

Аналізуючи майновий стан підприємства, необхідно оцінити стан використовуваних основних засобів. Для цього розраховуються такі показники (табл.2.17).

Таблиця 2.17. Оцінка використовуваних основних засобів

Показники	Значення по підприємству		Відхи- лення (+, — )	Економічний зміст
	2006 р.	2007 р.
1	2	3	4	5
1. Індекс постійного активу:	0,89	0,79	— 0,1	Частка основних засобів і необоротних активів у джерелах власних засобів
2. Коефіцієнт зносу основних засобів:	0,50	0,53	+ 0,03	Показує, профінансовані за рахунок зносу заміна і відновлення основних засобів
3. Коефіцієнт придатності основних засобів:	0,5	0,47	— 0,03	Доповнення показника зносу основних засобів до 100 % (чи одиниці)
4. Коефіцієнт оновлення основних засобів:	0,069	0,07	+0,01	Частка від наявних на кінець звітного періоду основних засобів
5. Коефіцієнт вибуття основних засобів: =	0,03	0,04	+0,01	Частина основних засобів вибулих з різних причин
6. Коефіцієнт реальної вартості майна:	0,71	0,72	+0,01	Частка засобів виробництва у вартості майна, рівень виробничого потенціалу, забезпеченість виробничими засобами

Термін «оборотний капітал» (його синонім у вітчизняному обліку — оборотні засоби) стосується поточних активів підприємства. Оборотні активи (запаси, дебіторська заборгованість, грошові кошти), що забезпечують безперервність процесу виробництва.

Швидкість оборотності оборотних активів оцінюється такими показниками (табл.2.18)

Таблиця 2.18. Оцінка оборотності оборотних активів

Показник	Минулий період	Звітний період	Відхилення (+, — )
1	2	3	4
1. Виручка від реалізації, тис. грн.	9359,6	9758,4	+ 1,04
2. Кількість днів у періоді, що аналізується	360	360	0
3. Одноденна виручка, тис. грн.	25,99	27,11	+ 1,12
4. Середній залишок оборотних активів, тис. грн.	3269,3	3921,45	+ 652,15
5. Оборотність оборотних коштів, днів (ряд.4 · ряд.2/ряд.1)	125,75	144,67	+ 18,92
6. Коефіцієнт оборотності оборотних коштів, кількість оборотів (ряд.1/ряд.4)	2,86	2,49	— 0,37
7. Коефіцієнт завантаження коштів в обороті, коп. (ряд.4/ряд.1)	0,35	0,40	+ 0,05

Сума вивільнених засобів з обороту у зв’язку з прискоренням (-Е) чи додатково залучених засобів в оборот (+Е) при уповільненні оборотності капіталу визначається множенням одноденного обороту за реалізацією на зміну тривалості обороту:

,

де — зміна тривалості обороту.

515,03 тис. грн.

На даному підприємстві у зв’язку з уповільненням оборотності оборотного капіталу на 19 днів додатково залучено в оборот засобів на суму 515,03 тис. грн. Якби капітал обертався у звітному році не за 144,7 днів, а за 125,7, то для забезпечення фактичної виручки в розмірі 9758,4 тис. грн., треба було б мати у обороті середній залишок оборотних активів не 3921,45 тис. грн. оборотного капіталу, а 3406,42 тис. грн., тобто менше на 515,03 тис. грн.

Для оцінки оборотності дебіторської заборгованості використовуються такі показники (табл.2.19).

Таблиця 2.19. Оцінка оборотності дебіторської заборгованості

Показник	Значення по підприємству		Відхи- лення (+, — )
	2006 р.	2007 р.
1	2	3	4
1. Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості:	59,86	40,06	— 19,8
2. Період погашення дебіторської заборгованості:	6,01	8,99	+ 2,98
3. Частка дебіторської заборгованості в загальному обсязі оборотних активів:	0,05	0,06	+ 0,01

Суттєво впливають на фінансовий стан підприємства виробничі запаси (табл.2.20).

Таблиця 2.20. Оцінка оборотності запасів

Показник	Значення по підприємству		Відхи- лення (+, — )
	2006 р.	2007 р.
1	2	3	4
1. Тривалість оборотності виробничих запасів:	31	36	+ 5
2. Тривалість оборотності незавершеного виробництва:	31	35	+ 4
3. Тривалість оборотності готової продукції:	17	16	— 1

Результати свідчать про погіршення стану матеріально-технічної бази підприємств — коефіцієнт зносу основних засобів у 2007 році збільшився на 0,03 (0,53 — 0,50) порівняно з 2006 роком.

Спостерігається зменшення показника оборотності активів на 0,37 разів (2,49 — 2,86), що означає прискорення оборотності оборотних активів, а тому ефективність їх використання погіршується. А збільшення часу обороту на 18 (145 — 126) веде до додаткової потреби в оборотних активах.

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості показав зниження комерційного кредиту наданого підприємством на 19,8. Також спостерігається зростання тривалості оборотності запасів сировини і матеріалів у 2007 році на 5 днів (36 — 31) порівняно з 2006 роком, можна припустити потенційний моральний знос товарно-матеріальних запасів через проблеми з реалізацією продукції, що випускається.

Розділ 3. Основні напрями поліпшення використання майна підприємства

3.1 Шляхи збільшення фінансових результатів підприємства

Стійке фінансове становище формується в процесі всієї виробничо-господарської або комерційної діяльності підприємства. Однак партнерів та акціонерів підприємства цікавить не процес, а результат, тобто саме показники фінансової звітності за звітний період, які можна визначити на основі офіційної фінансової звітності.

Стійка діяльність підприємства залежить як від обгрунтованості стратегії розвитку, маркетингової політики, від ефективного використання всіх існуючих в його розпорядженні ресурсів, так і від зовнішніх умов, до числа яких відносять податкову, кредитну, цінову політики держави та ринкову кон’юнктуру. Через це в якості інформаційної бази аналізу фінансової звітності повинні виступати звітні дані підприємства, деякі задані економічні параметри і варіанти, при яких змінюються зовнішні умови його діяльності, котрі потрібно враховувати при аналітичних оцінках та прийнятті управлінських рішень.

Досліджувальне підприємство має недостатні фінансові результати. Про це свідчить ряд показників. Зокрема, коефіцієнти ділової активності вказує нам на те, скільки виручки припадає на одиницю основних виробничих фондів, і т.д. Незважаючи на те, що підприємство має добрі результати по деяких показниках, воно знаходиться в нестійкому фінансовому стані через нестачу грошових коштів. Великі обсяги готової продукції на складі свідчать про те, що дана продукція не дуже користується попитом через високу ціну, яка, в свою чергу, обумовлена великою собівартістю.

Для покращення свого стану підприємство може продати частину основних фондів, оскільки вони вже застарілі, а отриману суму спрямувати на придбання нового обладнання чи на розширення виробничої та збутової діяльності.

Пошук ефективних механізмів управління фінансовими ресурсами та забезпечення їх реальної інтеграції в систему ринкових відносин зумовлює необхідність розробки певної фінансової стратегії на даному етапі розвитку підприємства. Адже, сьогодні нас відділяє вже немало часу відтоді, як Україна стала на шлях ринкових перетворень. Цей шлях і досі залишається складним та заплутаним, а часом навіть незбагненним пересічному громадянину, що давно звик чути про реформування економіки, не помічаючи реальних змін на краще.

На думку багатьох західних економістів, роботи яких використовувались автором під час написання даної роботи, проблема української промисловості полягає в тому, що керівники багатьох підприємств є вихованцями старої командно-адміністративної системи господарювання, в якій, при відсутності функціонуючого ринкового механізму та дефіцитності ресурсів, споживчий попит сприймався як небажане явище або, навіть, як гальмо економічного розвитку. Відмінність ринкової економіки в цьому відношенні полягає в тому, що споживчий попит в будь-якій формі розуміється виробником як стимул до збільшення обсягів виробництва.

Світовий досвід вчить нас тому, що дійсне просування на шляху реформ залежить від змін у виробничій сфері та знаходженні ефективних форм господарювання. Важливу роль в цьому процесі в Україні відіграє об’єктивний аналіз фінансового стану підприємств.

3.2 Резерви підвищення ефективності використання майна підприємства

Зростання ефективності використання майна підприємства дозволяє скоротити потребу в ньому, так як між цими показниками існує зворотній взаємозв’язок.

Таким чином, по забезпеченню підвищення ефективності використання майна можна розглядати як заходи по скороченню потреби в позиковому капіталі і підвищенню темпів економічного розвитку підприємства за рахунок більш раціонального використання власних фінансових ресурсів.

Формування оптимальної структури джерел фінансування майна підприємства полягає в тому, що основним джерелом фінансування повинен бути лише власний капітал і в деякій мірі довгостроковий позиковий капітал. Не є оптимальним фінансування майна (необоротних активів) за рахунок короткострокового позикового капіталу.

Збільшення статутного капіталу може відбуватися кількома способами:

1) прийняття нових учасників. Новий учасник (учасники) приймається в товариство за рішенням загальних зборів. Одним із питань, які супроводжують вступ учасника, є питання про розмір вкладу, порядок його внесення. Цей спосіб збільшення розміру капіталу, як правило, призводить до зменшення розміру часток учасників у відсотковому значенні. Для усунення цього «недоліку» можна встановлювати курсову вартість частки, що передається новому учаснику, яка у кілька разів вища, ніж вартість вкладів дійсних учасників товариства. Як наслідок, учасник одержує частку, номінальна вартість якої менша, ніж сплачені за неї кошти.

Як варіант, різниця між номінальною і дійсною вартістю частки нового учасника може компенсуватися дійсним учасникам грошима.

2) реінвестування прибутку. Цей спосіб збільшення статутного капіталу можливий лише у товариствах, які за результатами господарської діяльності за рік мають прибуток. Кожен учасник має право на одержання частини прибутку від діяльності юридичної особи. Проте учасники мають право спрямувати належну їм частину прибутку в розвиток свого товариства, тобто реінвестувати. Для цього способу характерно, що номінальна вартість часток усіх учасників зростає, а відсоткове їх значення залишається попереднім. Позитивним для учасників є й те, що під час реінвестування від них не вимагається додаткових внесків. Нічого платити не потрібно, оскільки платить товариство, але грошима учасників. Психологічно легше віддати гроші, які ще не одержав.

Для самого товариства реінвестиція — не найкращий спосіб збільшення капіталу, оскільки вона не призводить до реального збільшення його активів.

Рішення про збільшення статутного капіталу шляхом реінвестування прибутку приймається загальними зборами учасників за результатами відповідного фінансового року. На реінвестування може бути спрямований як весь прибуток, так і його частина, визначена зборами.

3) додаткові внески усіх учасників. Суму своїх вкладів учасники погоджують під час створення товариства. За кордоном практикують попереднє визначення максимальних додаткових внесків, якщо початкових інвестицій виявиться недостатньо.

Звертає на себе увагу ч.2 ст.51 Закону «Про господарські товариства», котра застосовується до товариства з обмеженою відповідальністю. У цій нормі зазначено, що додаткові внески учасників не впливають на розмір їх часток у статутному фонді, вказаних в установчих документах товариства, якщо інше в них не передбачено. Доцільність такої норми сумнівна. Вона не стимулює учасників вносити додаткові внески, адже особистої користі вони з цього не матимуть. Їх частка не збільшиться. Для чого тоді вносити додаткові внески? Разом з тим, така норма захищає первісну домовленість учасників, насамперед щодо розподілу між ними часток.

Гадаю, законодавець повинен стимулювати додаткові внески учасників, адже вони йдуть на розвиток товариства, тож опосередковано і на розвиток економіки в цілому. Регулятивний вектор ч.2 ст.51 Закону слід змінити на 180 градусів, для початку забравши із тексту норми частку «не»: «додаткові внески учасників впливають на розмір їх часток у статутному капіталі, вказаних в установчих документах товариства, якщо інше в них не передбачено». Але тоді виникає питання, як саме впливають додаткові внески на розмір частки? Це мали б вирішувати самі учасники або загальні збори учасників.

Певним орієнтиром для законодавчого врегулювання цих відносин може бути закон Російської Федерації «Про товариства з обмеженою відповідальністю», зокрема ст. 19. Умовно процес внесення додаткових вкладів має такі стадії:

прийняття рішення про збільшення статутного капіталу за рахунок внесення додаткових вкладів учасниками товариства. Рішенням визначається загальна вартість додаткових вкладів і єдине для всіх учасників співвідношення між вартістю додаткового вкладу і сумою, на яку збільшується номінальна вартість частки. Це співвідношення встановлюється так, щоб номінальна вартість частки могла збільшитися на суму, що дорівнює або менша, ніж вартість додаткового вкладу;

внесення додаткових вкладів упродовж встановленого зборами строку. Кожен учасник може внести додатковий вклад, що не перевищує частини загальної вартості додаткових вкладів, пропорційно розміру його частки в статутному капіталі;

затвердження результатів внесення вкладів і зміни до статуту. Це відбувається не пізніше місяця після внесення вкладів. При цьому номінальна вартість частки кожного учасника, який вніс додатковий вклад, збільшується у співвідношенні, зазначеному у рішенні зборів;

державна реєстрація змін до статуту.

Можна піти й тим шляхом, який встановлено для збільшення статутного капіталу акціонерних товариств: на першому етапі всі, хто хоче, вносять додаткові вклади пропорційно до своїх часток, а на другому — той, хто сплатить додатковий внесок першим.

До внесення відповідних змін до закону рекомендую учасникам товариств з обмеженою відповідальністю остерігатися норми ч.2 ст.51 Закону «Про господарські товариства» і нейтралізувати її дію встановленням своїх правил поведінки в установчих документах товариства;

4) додаткові внески окремих учасників. Ініціатива щодо збільшення статутного капіталу може виходити від одного з учасників товариства. Загальні збори учасників можуть прийняти таке рішення за заявою такого учасника. Вітчизняне законодавство допускає прийняття такого рішення простою більшістю голосів. У Російській Федерації таке рішення вимагає одностайності.

Учасник повинен зазначити розмір, предмет вкладу, строк та порядок його внесення, інші умови, що мають значення. Якщо збори погодилися із збільшенням статутного капіталу, вони одночасно затверджують зміни до статуту товариства, пов’язані із збільшенням статутного капіталу та номінальної вартості частки учасника;

5) індексація основних фондів. Це особливий спосіб збільшення статутного капіталу, оскільки він застосовується лише до акціонерних товариств. Він обумовлений суто економічними причинами — інфляцією. Нині цей спосіб збільшення статутного капіталу практично не застосовується.

При збільшенні статутного капіталу слід враховувати, що спеціальними актами може бути встановлено певні обмеження щодо суми, порядку та способу зміни капіталу.

Відповідно до ст.38 Закону України «Про господарські товариства» акціонерне товариство має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю не нижче номінальної. Збільшення статутного фонду здійснюється в порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, шляхом випуску нових акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій.

3.3 Економічне обґрунтування запропонованих заходів

Оптимізація фінансових результатів діяльності виробничого підприємства передбачає, насамперед, пошук резервів збільшення прибутку, зменшення різних видів витрат, зменшення дії податкового навантаження.

В такому випадку виникає потреба у проведенні факторного аналізу, виявленні факторів, котрі найбільше вплинули на зміну фінансових результатів діяльності підприємства, особливо на показники чистого прибутку та коефіцієнтів рентабельності.

Резерви зростання прибутку — це кількісно вимірні можливості його збільшення за рахунок зростання об’єму реалізації продукції, зменшення витрат на її виробництво і реалізацію, недопущення зовні реалізаційних збитків, вдосконалення структури вироблюваної продукції.

Резерви виявляються на стадії планування і в процесі виконання планів.

Визначення резервів зростання прибутку базується на науково обґрунтованій методиці їх розрахунку, мобілізації і реалізації.

Виділяють три етапи цієї роботи: аналітичний, організаційний і функціональний.

На першому етапі виділяють і кількісно оцінюють резерви; на другому розробляють комплекс інженерно-технічних, організаційних, економічних і соціальних заходів, що забезпечують використання виявлених резервів; на третьому етапі практично реалізують заходи і ведуть контроль за їх виконанням.

При підрахунку резервів зростання прибутку за рахунок можливого зростання об’єму реалізації використовуються результати аналізу випуску і реалізації продукції.

Сума резерву зростання прибутку за рахунок збільшення об’єму реалізації продукції розраховується за формулою:

, (3.1)

де ─ резерв зростання прибутку за рахунок збільшення об’єму продукції, грн.;

─ сума прибутку на одиницю i-й продукції, грн.;

─ кількість додатково реалізованої продукції в натуральних одиницях виміру.

Якщо прибуток розрахований на гривню товарної продукції, сума резерву її зростання за рахунок збільшення об’єму реалізації визначається за формулою:

, (3.2)

де ─ потенційно можливе збільшення об’єму реалізованої продукції, грн.;

─ фактичний прибуток від реалізації продукції, грн.;

─ фактичний об’єм реалізованої продукції, грн.

Розрахунок можливого об’єму продажів, встановленого за результатами маркетингових досліджень відповідними органами підприємства з урахуванням існуючого темпу приросту та можливостей підприємства дозволив спрогнозувати збільшення доходу від реалізації продукції ЗВП «Неон» УТОГ на 15% в наступному році.

Розрахуємо резерв збільшення прибутку за рахунок збільшення об’єму реалізації продукції ЗВП «Неон» УТОГ за формулою (3.2).

Маємо:

тис. грн.,

П = 1481,5 тис.грн.,

V = 9873,5 тис.грн.

тис.грн.

Таким чином, збільшивши об’єм реалізації продукції на 15% підприємство, що розглядається нами, збільшить свій прибуток на 222,225 тис.грн.

Важливий напрям пошуку резервів зростання прибутку — зниження витрат на виробництво і реалізацію продукції, наприклад, сировини, матеріалів, палива, енергії, амортизації основних фондів та інших витрат.

Для виявлення і підрахунку резервів зростання прибутку за рахунок зниження собівартості може бути використаний метод порівняння.

В цьому випадку для кількісної оцінки резервів дуже важливо правильно вибрати базу порівняння.

Як така база можуть виступати рівні використовування окремих видів виробничих ресурсів: плановий і нормативний; досягнутий на передових підприємствах; базовий фактично досягнутий середній рівень в цілому по галузі; фактично досягнутий на передових підприємствах зарубіжних країн та ін.

Методичною базою економічної оцінки резервів зниження витрат упредметненої праці є система прогресивних техніко-економічних норм і нормативів по видах витрат сировини, матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів, нормативів використовування виробничих потужностей, питомих капітальних вкладень, норм і нормативів в устаткуванні і ін.

При порівняльному методі кількісного вимірювання резервів їх величина визначається шляхом порівняння досягнутого рівня витрат з їх потенційною величиною:

, (3.3)

де ─ резерв зниження собівартості продукції за рахунок і-го виду ресурсів;

─ фактичний рівень використовування i-го виду виробничих ресурсів;

─ потенційний рівень використання i-го виду виробничих ресурсів;

Узагальнююча кількісна оцінка загальної суми резерву зниження собівартості продукції проводиться шляхом підсумовування:

, (3.4)

де ─ загальна величина резерву зниження собівартості продукції, грн.;

─ резерв зниження собівартості по i-му виду виробничих ресурсів, грн.

Якщо аналізу прибутку передує аналіз собівартості продукції і визначена загальна сума резерву її зниження, то розрахунок резерву зростання прибутку проводиться за формулою:

, (3.5)

де ─ резерв збільшення прибутку за рахунок зниження собівартості продукції, грн.;

─ потенційно можливе зниження витрат на гривню реалізованої продукції;

─ фактичний об’єм реалізованої продукції за період, що вивчається, грн.;

─ можливе збільшення об’єму реалізації продукції, грн.

Для того, щоб витрати по статтях привести в сопоставні значення, перерахуємо їх на 1 гривню реалізованої продукції, використовуючи формулу:

(3.6)

Отримані дані зведені в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1 Витрати на 1 гривню товарної продукції

Найменування показника	За 2006 р.	За 2007 р.	Відхилення
Матеріальні затрати	0,5463	0,5724	0,0261
Витрати на оплату праці	0,2347	0,2812	0,0465
Відрахування на соціальні заходи	0,0233	0,0247	0,0014
Амортизація	0,0437	0,0425	-0,0012
Інші операційні витрати	0,0351	0,0347	-0,0004
Разом	2060,656	2060,656	0,0724

Як показують дані таблиці 3.1, існують резерви зниження собівартості продукції за рахунок зменшення матеріальних затрат, амортизаційних відрахувань та інших операційних витрат. Всі перелічені показники затрат на 1 грн. товарної продукції збільшились порівняно з попереднім періодом, і являють собою негативні відхилення від досягнутих у попередньому періоді, які можна розглядати як потенційно можливі.

Можливе зниження витрат на гривню товарної продукції дорівнює:

(0,5724-0,5463) + (0,0425+0,0437) + (0,0347+0,0351) = 0,1821

Витрати на гривню товарної продукції в 2007 році склали 0,9555 грн., зниження цієї суми на 0,1821 грн. дозволить збільшити суму прибутку. Розрахуємо резерв збільшення суми прибутку:

РПС = 0,1821* (9873,5+222,225) = 1838,431 тис.грн.

А це у свою чергу підвищить рентабельність продажів.

Фактична рентабельність продажів у 2007 році склала:

Можлива рентабельність продажів при зниженні на 0,1821 грн. витрат на 1 гривню реалізованої продукції складе:

Істотним резервом зростання прибутку є поліпшення якісного складу товарної продукції.

Дотримання технологічної дисципліни, контроль за роботою устаткування і своєчасна його наладка, умови зберігання і транспортування сировини і готової продукції є найважливішими чинниками підвищення якості товарної продукції.

Резерв збільшення прибутку за рахунок підвищення якості звичайно визначається таким чином: зміна питомої ваги кожного виду продукції помножується на відпускну ціну відповідного виду продукції, результати підсумовуються, і одержана зміна середньої ціни помножується на можливий об’єм реалізації продукції:

, (3.7)

де ─ резерв збільшення прибутку за рахунок підвищення якості продукції, грн.;

─ питома вага i-го виду продукції в загальному об’ємі реалізації, %;

─ відпускна ціна i-го виду продукції, грн.;

─ фактичний об’єм реалізованої продукції за період, що вивчається, грн.;

─ можливе збільшення об’єму реалізації продукції, грн.

На аналізованому підприємстві продукція представляє собою кілька видів друкованих видань і не підлягає класифікації за показниками якості, тому й не можуть бути розглянуті резерви підвищення прибутку завдяки змінам у структурі якісного складу продукції.

Узагальнимо всі виявлені резерви зростання прибутку в таблиці 3.2.

Таблиця 3.2 Загальні резерви збільшення суми прибутку

Джерело резервів	Резерв збільшення прибутку, грн.	Резерв збільшення прибутку, %
Збільшення об’єму продажів	222,225	10,78
Зниження собівартості продукції	1838,431	89,22
Разом	2060,656	100,00

Питома вага кожного резерву в загальній сумі резервів зображено на рисунку 3.1

Рисунок 3.1 Структура джерел резервів збільшення прибутку

Основними джерелами резервів підвищення рівня рентабельності продукції є збільшення суми прибутку від реалізації продукції, зниження собівартості товарної продукції. Для підрахунку резервів збільшення рентабельності продажів може бути використана наступна формула:

, (3.8)

де ─ резерв зростання рентабельності;

─ рентабельність можлива;

─ рентабельність фактична;

─ фактична сума прибутку;

─ резерв зростання прибутку від реалізації продукції;

─ можлива собівартість продукції з урахуванням виявлених резервів;

─ фактична сума витрат по реалізованій продукції.

Можлива сума витрат на 1 гривню товарної продукції:

0,9555-0,1821 = 0,7734 грн.

Помножимо цю суму витрат на можливий об’єм товарної продукції виражений в цінах реалізації (9873,5 + 222,225 = 10095,725 грн.), отримаємо значення суми можливої собівартості:

См = 0,7734*10095,725 = 7808,033

Підставивши всі відомі дані у формулу (3.8) обчислимо резерв збільшення рентабельності продажів фірми ЗВП «Неон» УТОГ за рахунок названих вище чинників:

Таким чином, при збільшенні об’єму виробництва і реалізації продукції на 15%, зниженні на 0,1821 грн. витрат на 1 гривню товарної продукції підприємство ЗВП «Неон» УТОГ одержить додатковий прибуток в сумі 2060,656 тис.грн. і збільшить рентабельність продажів на 22,94%.

На основі аналізу прибутку і рентабельності підприємства, проведеного в попередньому пункті даного розділу, нами встановлено, що на даному підприємстві існують наступні резерви поліпшення фінансових результатів діяльності:

а) Резерв збільшення прибутку за рахунок збільшення обсягів реалізації продукції. Факторний аналіз прибутку показав, що обсяги реалізації товарів підприємства в 2007 році зменшилися порівняно з 2006 роком, через що підприємство недоотримало потенційно можливий прибуток. Це зменшення зумовлене зменшенням замовлень з боку клієнтів підприємства ─ магазинів, через цінову політику підприємства. Однак, спираючись на експертні оцінки працівників підприємства, щодо рівня попиту на товари підприємства можна зробити висновок, що можливе збільшення обсягу реалізації на 15%. Досягнути цього збільшення можливо шляхом проведення рекламної акції серед постійних клієнтів підприємства, яка простимулює їх повернути попередні обсяги замовлень. Реалізація цього резерву дасть змогу додатково отримати 222,225 грн. прибутку.

б) Резерв збільшення прибутку за рахунок зменшення витрат підприємства. Аналіз витрат підприємства продемонстрував збільшення собівартості продукції, тобто закупочних цін на товари, збільшення амортизації та інших операційних витрат в 2007 році порівняно з 2006 роком, згідно аналізу витрати на 1 гривню реалізованої продукції по цих статтях збільшились. Розмір цих перевитрат являє собою резерв збільшення прибутку, оскільки підприємство відхилилось від вже досягнутого рівня витрат і потенційно може до нього повернутись. Реалізація цього резерву можлива головним чином за рахунок зменшення закупочних цін на товари, оскільки ця стаття затрат має найбільшу питому вагу. Зменшити закупочні ціни можна шляхом збільшення закупочних партій і отримання відповідних знижок, що стає можливим при реалізації резерву збільшення прибутку зазначеного вище. Реалізація цього резерву дозволить додатково отримати 1838,341 грн. прибутку.

Щоб поліпшити фінансові результати ЗВП «Неон» УТОГ, та сприяти реалізації виявлених резервів також можливо застосувати як в короткостроковому і середньостроковому, так і в довгостроковому періоді наступні заходи:

розглянути і усунути причини виникнення перевитрат фінансових ресурсів на матеріальні та інші операційні витрати;

впровадити на підприємстві системи управлінського обліку витрат в розрізі центрів відповідальності та витрат по окремим групам товарної продукції;

підвищити у складі реалізації питому ваги дрібнооптової товарної продукції;

здійснити ефективну цінову політику, диференційовану по відношенню до окремих категорій покупців;

удосконалити рекламну діяльність, підвищувати ефективність окремих рекламних заходів;

надавати достатню увагу навчанню і підготовці кадрів, підвищенню їх кваліфікації;

розробити і ввести ефективну систему матеріального стимулювання персоналу, тісно пов’язану з основними результатами господарської діяльності підприємства і економією ресурсів;

використовувати системи депреміювання працівників при порушенні трудової або технологічної дисципліни;

розробити і здійснити заходи, направлені на поліпшення матеріального клімату в колективі, що зрештою відобразиться на підвищенні продуктивності праці;

здійснювати постійний контроль за умовами зберігання і транспортування товарної продукції.

Впровадження зазначених заходів дозволить реалізувати виявлені резерви та покращить загальну якість функціонування підприємства.

Враховуючи результати, отримані в процесі дослідження, а саме прибутковість, та її стабільність, стає доцільним, на основі додатково проведеного, імовірно позитивного, аналізу кредитоспроможності, залучення банківських коштів у вигляді кредиту для розширення діяльності підприємства.

Узагальнимо в таблиці 3.3 вплив факторів, що впливають на розмір чистого прибутку.

Таблиця 3.3 Зведена таблиця впливу факторів на чистий прибуток звітного періоду

Показники	Сума, тис. грн.
Зміна цін	55,57
Обсяг реалізованої продукції	-1269,52
Обсяг зробленої продукції	880,95
Адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати	110
Фінансові доходи	0
Фінансові витрати	0
Податок на прибуток	70
Усього	-163

Показники	Код ряда	2006 рік	2007 рік	Зміна 2007 до 2006 року
1. Виторг від реалізації продукції без обліку ПДВ, акцизного збору й інших відрахувань із доходів (В)	035	9429,6	9873,5	443,9
2. Собівартість реалізованої продукції (С)	040	7967,6	8276,9	309,3
3. Адміністративні витрати (АВ)	070	606,8	862,7	255,9
4. Витрати на збут (ЗВ)	080	106,0	88,7	-17,3
5. Інші операційні витрати (ІОВ)	090	864,0	750,9	-113,1
6. Фінансові доходи (ФД)	130	351,0	382,8	31,8
7. Податок на прибуток (ПНП)	180	0,6	0,9	0,3
8. Чистий прибуток (ЧП)	220	311,1	388,2	77,1

Як і в інших підприємств, в умовах кризи неплатежів підприємства ЗВП «Неон» УТОГ є нестача грошових коштів, проблеми зі збутом (великий обсяг готової продукції на складі) та з отриманням дебіторської заборгованості.

Щодо джерел отримання грошових коштів, то до них відносяться:

Реалізація продукції з негайною оплатою.

Отримання дебіторської заборгованості.

Продаж резервних грошових активів.

Продаж матеріальних і нематеріальних активів (зайвих запасів).

Отримання банківських кредитів.

Залучення інвестицій, приватного капіталу та інших внесків.

Перші чотири шляхи більш доцільні, тому що не приводять до збільшення валюти балансу. В цих випадках грошові кошти формуються шляхом реструктуризації активів. Два останніх — можуть використовуватись для підтримки поточної платоспроможності в крайніх випадках, тому що вони приводять до відволікання залучених фінансових ресурсів від цільового використання.

Щодо управління дебіторською заборгованістю, то найбільш ефективними будуть такі шляхи:

визначення термінів прострочених залишків на рахунках дебіторів і порівняння цих термінів із середніми показниками в галузі, показниками конкурентів і даними минулих років;

періодичний перегляд граничної суми кредиту, виходячи з реального фінансового становища клієнтів;

якщо виникають проблеми з одержанням грошей, то необхідно вимагати заставу на суму, не меншу, ніж сума на рахунку дебітора;

використання арбітражних судів для стягнення боргів при наявності порук чи гарантій;

продаж рахунків дебіторів факторинговій компанії чи банку, що надає факторингові послуги, якщо це вигідно;

при продажу великої товарної партії негайне виставлення рахунку покупцю;

використання циклічної виписки рахунків для підтримання одноманітності операцій;

відправлення поштою рахунків покупцям за декілька днів до настання терміну платежу;

страхування кредитів для захисту від значних збитків за безнадійними боргами;

обминання дебіторів з високим ризиком, наприклад, якщо покупці належать до країни чи галузі, що переживають істотні фінансові труднощі.

Слід приділити значну увагу збуту продукції за готівку. Цьому має сприяти правильна маркетингова політика (пошук нових, більш платоспроможних споживачів продукції, нових ринків, розширення збутової мережі тощо). Треба розробити гнучку систему знижок та кредитування для оптових покупців, вивчити ефективність організації та проведення сезонних розпродаж зі знижками в ціні. Ці всі заходи будуть закладом підвищення виручки, а також прибутку, що, в свою чергу, дозволить підвищити рентабельність капіталу.

Сума дебіторської заборгованості та запасів покриває суму оборотних активів у нормативному значенні. Якщо провести правильну політику по управлінню дебіторською заборгованістю, то необхідну суму можна отримати з неї, а частину дебіторської заборгованості спрямувати на покриття кредиторської. Але для цього потрібно вибрати найбільш доцільні строки платежів та форми розрахунків із споживачами (попередня оплата, оплата по факту відвантаження продукції). Доцільною, в даному випадку, є оплата по факту відвантаження продукції покупцям, а також надання знижок споживачам за умови попередньої оплати (для стимулювання надходження грошових коштів).

Для поповнення власного капіталу треба, перш за все, оцінити вартість його залучення з різних джерел. До того, як звертатись до зовнішніх джерел формування власного капіталу, повинні бути реалізовані всі можливості його формування за рахунок внутрішніх джерел. А основні внутрішні джерела — прибуток та спеціальні фонди.

Але якщо сума власного капіталу із внутрішніх джерел є недостатньою, треба звертатись до зовнішніх джерел залучення. Це вимагає необхідність розробки емісійної політики підприємства. Основною метою цієї політики є залучення на фондовому ринку необхідного обсягу фінансових коштів в мінімально можливі строки і за мінімальну плату.

Процес управління вартістю залученого капіталу за рахунок зовнішніх джерел характеризуються високим рівнем складності і потребує відповідної кваліфікації виконавців.

Не слід також нехтувати позиковим капіталом. В розвинутих країнах за питомою вагою у складі залучених джерел фінансування значне місце займають саме банківські кредити та кредиторська заборгованість, в тому числі комерційний і товарний кредити. Необхідність кредиту як джерела поповнення фінансових ресурсів підприємства визначається характером кругообігу основних і оборотних активів. Як джерело фінансування, позиковий капітал теж має свої особливості:

відносна простота формування базових показників оцінки вартості. Це вартість обслуговування боргу в формі процентів за кредит;

виплати по обслуговуванню боргу відносяться на собівартість, що зменшує розмір оподатковуваної бази підприємства, тобто розмір вартості позикового капіталу зменшується на ставку податку на прибуток;

вартість залучення позикового капіталу має високу ступінь зв’язку з рівнем кредитоздатності підприємства, оціненого кредитором. Чим віще кредитоздатність підприємства по оцінці кредитора, тим нижче вартість залученого позикового капіталу;

залучення позикового капіталу пов’язано із зворотним грошовим потоком по обслуговуванню боргу та по погашенню зобов’язань по основній сумі боргу.

Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості при визначенні вартості капіталу враховується по нульовій ставці, тому що це, фактично, безплатне фінансування підприємства. Але не можна збільшувати суму капіталу за рахунок цього джерела, бо якщо кошти затримуються на тривалий час в обігу і своєчасно не повертаються, це може стати причиною простроченої кредиторської заборгованості, що в кінці призведе до сплати штрафів, санкцій та погіршення фінансового стану.

Щодо позикового капіталу, то у підприємства при існуючій структурі коштів і низькій рентабельності активів у порівнянні з процентними ставками за кредит є дуже незначні можливості по його залученню. Треба в першу чергу вирішувати збутові проблеми і підвищувати кредитоздатність підприємства.

Аналіз підприємства ЗВП «Неон» УТОГ виявив декілька слабких сторін підприємства. Тому для покращення інвестиційного іміджу ЗВП «Неон» УТОГ необхідно вказати напрямки покращення показників інвестиційної привабливості.

Аналіз валюти та структури балансу ЗВП «Неон» УТОГ у цілому показав хороші результати. Негативно можна оцінити значне зростання дебіторської заборгованості. Прискорити погашення дебіторської заборгованості можна шляхом:

ознайомлення з фінансовим станом покупця та набуття впевненості щодо його подальшої платоспроможності;

своєчасне оформлення розрахункових документів;

застосування попередньої оплати;

застосування вексельної форми оплати;

удосконалення розрахунків.

Згідно з проведеними розрахунками найбільш оптимальною структурою капіталу визнано структуру з часткою позикового капіталу 20 %. За такої структури фінансова ефективність діяльності підприємства вважається найвищою.

Аналіз позикових коштів виявив що товариство використовує у своїй діяльності тільки поточні позикові кошти. У складі позикових коштів найбільшу питому вагу має кредиторська заборгованість, і хоча за звітний період її величина зменшилася її питома вага у складі позикових коштів зросла. Також спостерігається збільшення заборгованості за поточними зобов’язаннями: з одержаних авансів, розрахунки з бюджетом, зі страхування, з оплати праці. Зменшення кредиторської заборгованості в цілому заслуговує позитивної оцінки, але керівництву все ж таки треба звернути увагу на її високий рівень.

Щоб підприємство мало позитивний інвестиційний імідж, воно обов’язково повинно бути платоспроможним. Тому керівництво повинно слідкувати за підтриманням платоспроможності на високому рівні.

Аналіз платоспроможності та ліквідності виявив що баланс не є абсолютно ліквідним. Керівництву треба звернути на це увагу і з`ясувати причини такого негативного становища.

Ситуацію можна покращити зменшуючи дуже велику частку кредиторської заборгованості у пасивах, а також збільшивши величину грошових коштів на розрахунковому рахунку.

Одним з напрямків покращення інвестиційної привабливості є покращення показників рентабельності. Рентабельність загального капіталу можна покращити зменшуючи частку активів які не приносять прибутку, їх можна здати в оренду або реалізувати.

Поряд з віддачею капіталу його обертання є одним із важливіших показників, що характеризує інтенсивність використання засобів підприємства.

На ЗВП «Неон» УТОГ згідно аналізу обертання оборотного капіталу уповільнилося обертання дебіторської заборгованості у наслідок її стрімкого приросту. Ситуацію можна покращити такими шляхами:

своєчасним відвантаженням продукції та оформленням документів;

вивченням платоспроможності покупців і замовників, своєчасними заходами із стягнення дебіторської заборгованості;

інтенсифікацією виробництва;

повнішим і раціональнішим використанням земельних, трудових і матеріальних ресурсів;

правильною організацією роботи щодо матеріально — технічного забезпечення;

недопущенням створення надлишкових і непотрібних запасів;

недопущенням відволікання коштів у дебіторську заборгованість;

скороченням термінів обертання по всіх фазах кругообігу засобів.

Висока фінансова стійкість підприємства — об’єкта інвестування чи не найважливіший чинник що впливає на прийняття рішення потенційним інвестором. Тому зміцнення фінансової стійкості має важливе значення для покращення інвестиційної привабливості. Фінансову стійкість можна покращити збільшуючи розмір власного оборотного капіталу та зменшуючи поточні зобов’язання.

В цілому проведене дослідження дає можливість поліпшити фінансовий стан ЗВП «Неон» УТОГ. Для цього доцільно:

прискорити погашення дебіторської заборгованості;

знизити рівень кредиторської заборгованості;

покращити ліквідність;

покращити фінансову стійкість.

Впровадження таких заходів значною мірою допоможе підвищити фінансовий стан товариства.

Висновки

Таким чином, стратегія управління фінансовою сталістю повинна відповідати вимогам антикризового управління фінансами підприємства і передбачати раціоналізацію обороту обігових коштів та оптимізацію структури джерел їхнього фінансування; забезпечення своєчасного оновлення позаоборотних активів і високу ефективність їхнього використання; вибір та реалізацію найефективніших шляхів розширення обсягів активів для забезпечення основних напрямків розвитку; забезпечення необхідного рівня самофінансування свого виробничого розвитку за рахунок прибутку, оптимізації податкових платежів, ефективної амортизаційної політики; забезпечення найефективніших умов і форм залучення позикових коштів у відповідності з потребами підприємства.

Ефективність стратегічного управління фінансовою сталістю багато у чому залежить від використання захисних механізмів, серед яких хочемо виділити профілактичні заходи та систему внутрішнього страхування. Профілактика ризику зниження фінансової сталості повинна проводитись у чотирьох напрямках: уникнення, мінімізація, диверсифікація, лімітування. Уникнення ризику зниження фінансової сталості підприємства можливе лише за рахунок: відмови від здійснення фінансових операцій, рівень ризику за якими надзвичайно високий і не відповідає критеріям ефективної фінансової політики підприємства; зниження питомої ваги позичкових фінансових ресурсів у господарському обороті; підвищення рівня ліквідності активів шляхом збільшення питомої ваги оборотних активів.

У тих випадках, коли не можна взагалі уникнути ризику зниження рівня фінансової сталості підприємства, його мінімізація досягається шляхом отримання від контрагентів певних гарантій при наданні їм комерційного кредиту та скороченні переліку форс-мажорних обставин у контрактах із покупцями готової продукції, що дасть можливість, у свою чергу, суттєво знизити ризик виникнення безнадійної дебіторської заборгованості.

Диверсифікація ризику зниження фінансової сталості підприємства може реалізуватися шляхом диверсифікації:

портфеля цінних паперів;

валютного портфеля за рахунок вибору для проведення зовнішньоекономічних операцій кількох видів валют;

депозитного портфеля за рахунок розміщення великих сум тимчасово вільних коштів на депозитне зберігання у кількох банках при збереженні умов їхнього розміщення.

За рахунок встановлення відповідних фінансових нормативів можна здійснювати лімітування ризику зниження фінансової сталості підприємства. Вони, наприклад, можуть включати:

мінімальну частку (%) високоліквідних активів у складі майна підприємства;

граничний рівень (%) позикових коштів у господарському обороті;

максимальний розмір депозитного вкладу, розміщеного в одному банку.

Розглянувши принципові ознаки профілактичних заходів, спрямованих на зниження ризику втрати фінансової сталості, хочемо зауважити, що вони можуть суттєво вплинути на ймовірність його виникнення, але не можуть повністю нейтралізувати його. Тому підприємствам, на нашу думку, слід узяти на себе функцію страхування ризику зниження фінансової сталості.

Система заходів внутрішнього страхування ризиків зниження фінансової сталості забезпечить нейтралізацію негативних явищ у процесі економічного розвитку підприємства. Розглянемо основні можливі напрямки внутрішнього страхування ризиків зниження фінансової сталості підприємства:

1. Резервування частини фінансових ресурсів для забезпечення подолання негативних фінансових наслідків. Таке резервування фінансових ресурсів повинно здійснюватися у вигляді:

формування страхового фонду підприємства у відповідності з вимогами чинного національного законодавства та статуту підприємства;

формування цільових резервних фондів;

формування резервних сум фінансових засобів у процесі розробки фінансових планів;

використання залишків прибутку як резерву для ліквідації негативних наслідків окремих фінансових ризиків, які, у свою чергу, негативно впливають на рівень фінансової сталості підприємства.

2. Забезпечення компенсації можливих фінансових збитків за рахунок формування відповідної системи отримання додаткового доходу за ризиковими операціями понад рівень, якого можуть досягти не ризикові фінансові операції.

3. Забезпечення компенсації можливих фінансових збитків за рахунок системи штрафних санкцій, які повинні у повному обсязі компенсувати фінансові збитки підприємства.

Організація стратегічного управління фінансовою сталістю на вітчизняних підприємствах дасть змогу зміцнити рівень сталості фінансового стану, створити ефективне підґрунтя для системи заходів антикризової політики управління фінансами підприємств в умовах трансформації економічного механізму в Україні.

Список використаної літератури

Конституція України.К. — 1996 р. — www.zakon.gov.ua

Господарський кодекс від 16.01.2003 р. — www.zakon.gov.ua

Цивільний кодекс України від 01.01.2004 р. — www.zakon.gov.ua

Закон України » Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99. — №996-14 // Відомості Верховної Ради. — 1999. — №20. — с.150

Закон України «Про власність» від 07.02.91 р. — №697-12 // Відомості Верховної Ради. — 1991. — №12. — с.249

Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.91 р. — №769/97 ВР // Відомості Верховної Ради. — 1991. — №49. — с.682

Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97р. №283/97-ВР зі змінами та доповненнями від 24.12.2002 р. — www.zakon.gov.ua

Закон України “Про податок на додану вартість” від 03.04.97 р. — №168-97-ВР зі змінами та доповненнями від 18.01.2001 р. — №2233-3. — www.zakon.gov.ua

Положення „Про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації” — 08.02.01. — №121/5312. — www.zakon.gov.ua

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 2 «Баланс» від 31.03.99. — № 87 // Все про бухгалтерський облік. — 2001. — № 37. — С.58-62

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати» від 31.03.99. — №87 // Все про бухгалтерський облік. — 2001. — № 37. — с.63-66

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 4 «Звіт про рух грошових коштів» від 31.03.99. — №87 // Все про бухгалтерський облік. — 2001. — № 37. — с.67-70

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку № 10 “Дебіторська заборгованість”, затверджене наказом МФУ вiд 6 жовтня 1999 р. № 237 // Все про бухгалтерський облік. — 2001. — № 37. — с.87-90

Положення (стандарт) бухгалтерського облiку № 11 “Зобов’язання”, затверджене наказом МФУ вiд 31.01.2000 № 20 // Все про бухгалтерський облік. — 2001. — № 37. — с.90-93

Положення (стандарт) бухгалтерського обліку № 15 “Дохід”, затверджене наказом МФУ вiд 29 листопада 1999 р. № 290 // Все про бухгалтерський облік. — 2001. — № 37. — с.96-99

Анализ эффективности хозяйственной деятельности промышленных объединений и предприятий / Под ред. Ермоловой Л.Л. — Мн.: Вышейша школа. — 1998. — 496 с.

Алєксєєв І.В. Фінансовий аналіз, техніка розрахунків та моделювання економічних ситуацій. Львів: Бескид Біт. — 2003. — 152 с.

Алтухов В. Фінансовий стан підприємства та його оцінка // Актуальні проблеим економіки. — 2002. — № 7. — с.43-47

Балабанов И.Т. Фінансовий менеджмент. — М.: Фінанси і статистика. — 1991.

Бандурко О.М., Коробов М.Я., Орлов П.І., Петрова К.Я. Фінансова діяльність підприємства: Підручник. — К.: — Либідь. — 2003 — 384 с.

Беленський П.Ю. д.е.н. Вступ до фінансового менеджменту (методичні матеріали). — Львів. — 1998.

Белолипецкий В.Г. Финансы фирмы: курс лекций. — М.: ИНФРА. — 1998. с.64

Бланк И.А. Финансовый менеджмент. — К.: Ника — Центр. — 2001

Бланк И.А. Стратегия и тактика управления финансами. — К.: Ника — Центр. — 1999

Бойчик І.М. Економіка підприємств: Навчальний посібник. — К.: Атіка. — 2003. — 480 с.

Бочаров В.В. Управление денежным оборотом предприятий и корпораций. — М.: Финансы и статистика. — 2002

Брікхем Є.Ф. Основи фінансового менеджменту. К.: Молодь. — 1997. — 1000 с.

Ванькович Д.В. Удосконалення системи управління фінансовим ресурсами промислових підприємств // Фінанси України. — 2003. — №7. — с.44-50

Ван Хорн Дж.К. Основы управления финансами: Пер. с анг. М.: финансы и статистика. — 1996. — 800 с.

Воробйов Ю.М. Теоретичні основи фінансового капіталу підприємств // Фінанси України. — 2002. — №7. — с.62-68

Воробйов Ю.М. особливості формування фінансового капіталу підприємства // Фінанси України. — 2001. — №2. — с.77-85

Гриньова В.М. Фінанси підприємств. Харків: ХДЕУ. — 2002

Гуляєва Н., Сьомко О. Фінансові ресурси підприємств // Фінанси України. — 2003. — №12. — с.58-63

Демчук Л. Аналіз забезпеченості підприємств оборотними засобами // Економіка АПК. — 2001. — № 7. — с.61-64

Эткинсон Дж. Уилсон Й. Стратегический маркетинг: ситуации, примеры: Учебное пособие / Пер. с англ. под. ред. Ю.А. Цыпкиной — М., ЮНИТИ, 2001, 470 с.

Задольский А. Оцінка ефективності діяльності підприємства // Економіка України. — 2003. — №19. — с.79-81

Зятковський І.В. Теоретичні засади фінансів підприємства // Фінанси України. — 2001. — 4. — с.25

Зятковський І.В. Фінанси підприємств. — К. — 2003.

Економічний аналіз: Навч. посіб./ За ред. Чумаченка. — К.: КНЕУ. — 2002. — 540 с.

Івахненко В.М. Економічний аналіз: Навчальний посібник. — К.: Знанння. — 2003. — 206 с.

Качмарик Я.Д. Ефективність формування фінансових ресурсів підприємства // Фінанси України. — 1999. — 10. — с.138-144

Ковальов В.В. Фінансовий аналіз: Управління капіталом. Вибір інвестицій. Аналіз звітності. М.: Фінанси і статистика. — 2001 — 432 с.

Ковалев В.В. Управление финансами: Учебн. пособие — М.: ФБК — ПРЕСС, 2002. — 160 с.

Коваленко Л.О., Ремньова Л.М. Фінансовий менеджмент. Чернігів: ЧДІЕУ. — 2002. — 540 с.

Кондратьєв О.В. Фактори забезпечення фінансової стійкості підприємства // Фінанси України. — 1997. — №9. — с.73-76

Козакова В. Концептуальні основи управління фінансовими ресурсами підприємства // Економіка АПК. — 2004. — №1. — с.109-114

Коробов М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємств: Навчальний посібник. — К.: Знання. — 2003. — 294 с.

Корнєв В.В. Рух капіталу і фінансова логістика // Фінанси України. — 2003. — №11. — с.23-31

Костырко Л. Источники формирования финансовых ресурсов // Бизнес-информ. — 1999. — №3-4. — с.122-127

Кошарик Я., Хуткий Р. Ефективність формування фінансових ресурсів підприємства // Фінанси України. — 1999. — №10. — с.138-141

Крейніна М.Н. Фінансовий менеджмент/ Навчальний посібник. — М.: Видавництво «Дело и Сервис». — 2003. — 304 с.

Маркетинговий менеджмент: Магістерські програми за напрямком „Маркетинг”. — К.: КНЕУ. — 2001. — 170 с.

Марченко А. Аналіз джерел формування фінансових ресурсів // Фінанси України. — 2002. — №9. — с.102-109

Менеджмент організацій: Підручник / За ред. Л.І. Федулової. — К. — Либідь. — 2003. — с.445

Негашев Е.В. Анализ финансов предприятия в условиях рынка — М.: Высшая школа. — 1997. — 192 с.

Опарін В.М. Фінансові ресурси: проблеми визначення та розміщення // Вісник НБУ. — 2001. — № 5. — с.10-11

Опарін В.М. Фінансові ресурси та суспільний капітал // Вісник НБУ. — 2002. — № 7. — с.26-28

Панкевич Л. Напрями вдосконалення управління фінансовими ресурсами регіону // Регіональна економіка. — 2000. — №1. — с.34-43

Петленко Ю.В. Оптимізація джерел фінансових ресурсів // Фінанси України. — 2001. — №6. — с.91-95

Плиса В. Зміцнення фінансової сталості підприємства // Фінанси України. — 1998. — №5. — с.86-90

Плиса В. Стратегія управління фінансовою стійкістю підприємства // Фінанси України. — 1999. — №11. — с.36-41

Плиса В. Управління ризиком фінансової стійкості підприємств // Фінанси України. — 2002. — №1. — с.67-72

Примак Т.О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — К: Віхор. — 2002. — 250 с.

Правознавство: Навчальний посібник/ За ред. Копєйчикова В.К.: Юрінком-Інтер. — 2001. — 640 с.

Пушкар М.С. Тенденції та закономірності розвитку бухгалтерського обліку в України: Теоретико-методологічні аспекти. — Тернопіль: Економічна думка. — 1999. — 422 с.

Рындин В.М., Шамаев О.А. Организация финансового менеджмента на предприятии — М.: Русская Деловая Литература. — 1997. — 352 с.

Савицька Г.В. Аналіз господарської діяльності підприємства. Навч. посіб. — Мінськ: ИП «Екоперспектива». — 2001. — 265 с.

Соловей Н. Системный подход к управлению финансовыми ресурсами // Бизнес-информ. — 1999. — №5-6. — с.133-135

Стефаник І.Б. Методика аналізу і оцінки ефективності використання фінансових ресурсів підприємницьким структурами // Наукові праці НДФІ. — 1999. — 8. — с.64-75

Стратегія економічного розвитку України: Науковий збірник. Вип.7./ — К.: КНЕУ. — 2001. — 632 с.

Тарасенко Н.В. Економічний аналіз діяльності промислового підприємства. — Львів: ЛБУ. — 2001. — 485 с.

Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання. Нав.посіб. — К.: КНЕУ. — 2003. — 554 с.

Федоренко В.Г. Показники фінансової стабільності й інтенсивності використання капіталу підприємства // Фондовий ринок. — 2001. — 22 травня. — с.18-21

Філімоненко О.С. Фінанси підприємств: Нав. посіб. — К.: Ельга. — 2003. — 360 с.

Фінансовий менеджмент: Навч. посіб./ за ред. Г.Г. Кірейцева. — К.: ЦУЛ. — 2003

Фінанси підприємств: Підручник/ За ред. професора А.М. Поддерьогіна. — К.: КНЕУ. — 2003. — 460 с.

Фінансове право: Підручник / За ред. Воронова Л. Харків: Фірма-консум. — 1999. — 496 с.

Финансовое управление фирмой / В.И. Терехин, С.Н. Цыганков; под. ред. В.И. Терехина. — М.: ОАО „Издательство „Экономика”. — 1998. — 350 с.

Хачатурян С.В. Сутність фінансових ресурсів та їх класифікація // Фінанси України. — 2003. — 4. — с.77-81

Шершньова З.Є., Оборська С.В. Стратегічне управління. Навч. посібник. — К.: КНЕУ. — 1999. — 383 с.